Іміджмейкер із Москви [Дмитро Джангіров] (fb2) читать постранично

Дмитро Джангіров
Іміджмейкер із Москви

На обкладинці використані колажі Миколи Сологубова.

За кіносценарієм Дмитра Джангірова і Валерія Зайцева «Іміджмейкер».

Частина 1

Пролог

Ранкова Москва під скупим промінням грудневого сонця холодно виблискувала шпилями Кремля, маківками собору Василя Блаженного і металевою табличкою на дверях євроофісу, загубленого в занедбаному бруко-ваному провулку між столітніми двоповерховими будиночками та гуртожитками профтехучилищ. На офісній табличці суворими літерами було викарбовано: «H. E. Боженко, доктор политических наук, Имиджмейкер международного класса».

Алюмінієвий, пенсійного віку репродуктор у формі дзвона, що пам'ятав ще голос Левіта-на та справу лікарів-шкідників, бадьоро верещав зі стовпа пісню «Утро красит нежным светом…». Життєствердна рипляча мелодія штовхалася дворами, блукала павутинням засніжених вуличок, котилася змерзлим узвозом та, врешті-решт, розбивалась об броньовані двері офісу. Тут, у відреставрованому помешканні на першому поверсі житлового будинку, самовіддано і натхненно працювали двоє – іміджмейкер Нестор Євграфович Бо-женко та його незмінний асистент Артур Андрійович Тютін, – Артурчик, – як називав його Шеф.

Нестор Євграфович – високий кароокий 38-річний чоловік у розквіті творчих, інтелектуальних і фізичних сил, із чорнявим, шляхетно посивілим на скронях волоссям, мав чудовий зір. Окуляри ж у золотій оправі він надягав лише тоді, коли зустрічався з клієнтами, – суто для іміджу, яким надзвичайно дорожив. Нестор Євграфович був людиною освіченою і цікавою, з високою самооцінкою, що базувалася на виключно об'єктивній повазі до себе за талант, комунікабельність, гострий розум, винахідливість і низку інших непересічних здібностей, справді вартих поваги. Він купував неймовірно дорогі костюми, сорочки та краватки у найеліт-ніших європейських салонах. Не відмовляв собі іміджмейкер і у вишуканих стравах елітних ресторанів. Словом, грошей на свою особу та, головне, – її неповторний імідж, він не шкодував.

Цієї ночі, коли підбивалися підсумки чергових виборів до Держдуми, іміджмейкеру та його помічнику не спалося. Позаду лишилися три місяці наполегливої і виснажливої розумової та творчої праці. Саме тому Нестор Євграфович був настільки впевнений в успіхові проведеної ним кампанії, а, отже – Йу перемозі своїх клієнтів, що впродовж останнього тижня перед виборами принципово не здійснив жодного передвиборчого заходу. Як кажуть – пальцем не поворухнув. Його діяльність по освоєнню виборчого бюджету (вже цілком внесеного клієнтами) загалом звузилася до заспокійливих телефонних розмов з кандидатами і споглядання з олімпійським спокоєм подій на фінішній прямій.

Однак, попри все, двері свого офісу іміджмейкер відчинив традиційно о 9.30. А вже за 10 хвилин він, немов солдат почесної варти, ритуально міряв кроками офісну кімнату і урочисто диктував помічникові чергову главу для майбутнього бестселера «Искусство имиджмейкерства». Його асистент Артурчик – лисуватий білявий молодик, – ніби іграшковий зайчик, двома вказівними пальцями голосно, але досить вправно, барабанив по клавіатурі комп'ютера:

«…Серьезной проблемой в работе современного имиджмейкера является тот прискорбный факт, что свои знания и умения он вынужден реализовыватъ в наименее подготовленной к выборам части общества. А именно - среди кандидатов в депутаты…»

Хід думок Нестора Євграфовича і музику за вікном раптом увірвали сигнали точного часу. Іміджмейкер зупинився – мимоволі він пригадав, як його попервах дратував цей антикварний «остовпілий» репродуктор. Кілька разів Нестор Євграфович домагався, щоб «алюминиевое ведро» – як він спересердя обізвав вуличну радіоточку – демонтували. Щоразу після його дзвінка начальникові районного відділу зв'язку біля стовпа збиралися і голосно лаялися нетверезі зв'язківці. Однак після їхніх візитів «алюминиевое ведро» волало ще нестерпніше. Втім, згодом заклопотаний справами іміджмейкер непомітно для себе врешті-решт звик до раритетного тембру гучномовця.

Захоплений спогадами Нестор Євграфович мимоволі розглядав, ніби вперше бачив, свого відданого і єдиного помічника. Блукаючий погляд шефа фокусувався на особі Артурчика поелементно: голова – краватка з барвистими візерунками – світлий у чорну клітинку піджак і руді запорошені туфлі під столом…

Сумлінний виконавець будь-яких доручених йому справ – Артурчик став правою рукою Нестора Боженка ще у студентські роки. Вони навчалися в одному поліграфічному інституті, щоправда – на різних курсах. Студент Боженко ніколи не був комсоргом чи профоргом – він завжди віртуозно уникав громадських навантажень, пов'язаних з виявом колективної довіри. Однак талановитий бізнесмен-старшокурсник Боженко організував і очолив Студентську касу взаємодопомоги. Крім