Збігло літо [Ніна Боден] (fb2) читать онлайн

Ніна Боден Збігло літо

1. «От якби скоїти щось по-справжньому погане…»

Мері була сердита. Вона вже віддавна сердилась. Навіть не може пригадати, коли востаннє була в доброму гуморі. Іноді й справді знаходилася причина сердитись — приміром, коли її змушували робити те, чого їй не хотілося, — та переважно вона сердилася без будь-якої причини. Прокидалася вранці вже в кепському настрої, почувала себе ображеною, нещасною, їй хотілося або когось ударити, або щось розбити.

Тітка Еліс, із кролячим обличчям, зібраним у пучок сивим волоссям та шпилястим жмутком рідких волосків на підборідді, дратувала Мері вже самою своєю присутністю. Коли тітка розмовляла — жмуток рухався, коли їла — зуби клацали, а в шлунку у неї бурчало й дзюркотіло, ніби виливалася з ванни вода. А вже коли тітка змушувала її зробити щось таке, чого їй не хотілося, Мері так розпалювалася, що в неї все аж кипіло всередині.

Того ранку тітка Еліс зажадала, щоб Мері одягла вовняну жилетку. Стояв погожий липневий день, повівав вітерець, по небу пливли легкі хмарки, й коли Мері зійшла вниз поснідати, настрій у неї був набагато кращий, ніж звичайно. Вона навіть з’їла вівсяну кашу, бо знала, що дідусь вважає, що каша для неї корисна. Виглянувши з-за своєї газети й побачивши перед нею порожню тарілку, дідусь аж просіяв.

— Схоже на те, що наше цілюще морське повітря викликало в тебе, нарешті, апетит, — сказав він.

У нього був такий задоволений вигляд, ніби, з’ївши тарілку вівсяної каші, Мері здійснила якийсь надзвичайно добрий і розумний вчинок, і їй захотілося ще чимось порадувати його. Вона подумала, що може сказати, приміром, таке: «Після сніданку я, мабуть, піду до моря й кидатиму камінці у воду». Мері знала: це буде приємно для дідуся: він тривожився, коли вона, як він висловлювався, «нудилася в чотирьох стінах».

І тепер усе це зіпсувала тітка Еліс зі своєю вовняною жилеткою.

— Ця одежина саме для такої мінливої погоди, — сказала тітка, нервово поглядаючи у вікно, наче погода, мов лютий пес, могла вскочити в кімнату й покусати її.

Мері насупилася й відчула, як обличчя у неї твердіє, немов перепечений пудинг.

— Сьогодні не холодно, — заперечила вона. — А мені навіть гаряче. Коли одягну ще жилетку — я в ній зварюся на смерть.

— Надворі холодний вітер. Кажучи між нами, я свою жилетку вже одягла.

Мері пильно оглянула кімнату:

— А більше тут нікого й немає.

Тітка Еліс голосно розсміялася, але не через те, що в словах Мері було щось смішне, а ніби виправдовувалася:

— Так кажуть, люба моя. Хіба ти ніколи не чула цього вислову?

— Я чула його не раз, але, по-моєму, він звучить безглуздо, — сказала Мері. — А ці ваші старі ідіотські жилетки я просто ненавиджу. Вони з рукавами! З рукавами і з гудзиками! Ви, мабуть, знали, що я їх ненавиджу, через те й купили.

Вона так стукнула ложкою по яйці, що аж бризки полетіли від жовтка.

— О Мері! — сумно проказала тітка Еліс. Вона витріщила свої вицвілі очі й засіпала носом, немов переляканий кролик. Мері відчула, що тітка боїться її, і ще більше розлютилася. Просто смішно — стара жінка боїться одинадцятирічної дівчинки.

— Ніде в світі не одягають жилетку на гудзиках і з рукавами, — ображено заявила вона.

— О Мері! — повторила тітка Еліс.

Здавалося, ніби вона ледь стримує сльози. Дідусь поклав на стіл газету, глянув на тітку. Потім усміхнувся до Мері.

— Люба моя дитино, хтось же їх усе-таки носить, інакше їх не продавали б у крамницях. А раз продають, значить є попит. Немає попиту — немає і пропонування.

Першої секунди Мері ледь не всміхнулася йому. Важко було не всміхнутися до дідуся, який своїм круглим рожевощоким обличчям і круглими синіми очима нагадував життєрадісне, хоча й немолоде немовля. Він був і лисий, як немовля, а то й лисіший за багатьох із них: маківка в нього була така гладенька й блискуча, наче тітка Еліс щодня полірувала її, як полірувала обідній стіл. Досі від самого дідусевого погляду в Мері ставало тепліше на душі, злість, як звичайно, миналася, але тепер, після першої секунди, їй стало не краще, а гірше, бо вона побачила, що його сині очі чимось стурбовані й він торсає пальцями своє вухо. Так він завжди робив, коли про щось напружено думав або був чимось стривожений, і Мері зрозуміла, що дідусь засмучений її грубим ставленням до тітки Еліс. І хоча після цього в глибині душі їй стало соромно й ніяково, однак вона ще дужче розсердилася.

— Але ж діти не самі собі вибирають одежу, правда ж? — заперечила вона. — їм доводиться носити те, що для них купують дорослі. Дівчатка, наприклад, змушені вдягати жахливі, колючі жилетки та ідіотські спіднички. І нічого не можеш сказати, роби тільки те, що тобі велять.

При цій жахливій думці в неї клубок підкотився до горла. Вона ковтнула слину й блиснула очима на тітку Еліс:

— Діти взагалі не мають права нічого казати. Вони повинні носити те, що їм дають, їсти, що дають і… і жити там, де їм звелять. Це несправедливо.

Клубок, здавалося, викотився з горла й каменем ліг на груди.

У тітки Еліс вирвався якийсь смішний звук, щось середнє між зітханням і стогоном.

— Мері, якщо тобі більше не хочеться їсти, то чи не могла б ти вийти з-за столу й побути трохи нагорі? — сказав дідусь.

Він завжди звертався до неї лагідно й розважливо, хоч би що вона сказала чи зробила. Іноді їй хотілося, аби він накричав на неї, бо його чемність і стриманість ще більше дратували її.

Мері підвелась зі стільця й, не промовивши жодного слова, вийшла з кімнати. Однак, зачинивши за собою двері, зупинилася, щоб послухати.

Вона знала: як тільки вийдеш, люди одразу починають говорити про тебе.

— В усьому цьому винна я, тату.

— Дурниці, Еліс!

— Звичайно, я! — Тітчин голос звучав рішуче, в ньому відчувалося обурення. Вона любила винуватити себе навіть у таких речах, які аж ніяк не залежали від неї: наприклад, у поганій погоді або в запізненні поїзда. — Я просто не можу підібрати ключа до серця бідної дитини. В цьому тільки моя вина.

— Я знаю, що ти картаєш себе. І дарма! — Дідусь говорив незвично різко. — Еліс, люба моя, не хвилюйся. Цілком природно, що за цих обставин Мері — важка дитина. З часом вона зміниться. В душі вона добра дівчинка.

Мері скреготнула зубами й затупотіла сходинами нагору. Добра в душі! Ні, вона погана. Вона така погана, що всі ненавидять її, усі, крім дідуся. Тільки дідусь любить її, бо він не такий, як усі, і не вміє ненавидіти.

Мері увійшла в спальню й похмуро утупилася на своє відображення в дзеркалі.

— Я також тебе ненавиджу, — голосно сказала вона сама до себе. — Свиня! — Вона притулила п’ястучки до щік і так натисла мізинцями на кінчика носа, що видно було тільки ніздрі. — А тепер ти й схожа на свиню. Жахлива, потворна свиня!

— О, я б цього не сказала. Тільки коли робиш гримаси, тоді схожа.

Мері обернулась і побачила місіс Кервер, яка щосереди й щоп’ятниці приходила допомагати тітці Еліс робити хатню роботу. То була маленька й худорлява жінка з тонким блідим обличчям, яке здавалося ще тоншим і блідішим в обрамленні кучми густого кучерявого волосся.

— У чужу кімнату без стуку не входять, — в’їдливо сказала Мері. — Це нечемно.

— Кому б іще, як не тобі, розмірковувати про чемність, — усміхнулася місіс Кервер, показуючи квадратні зуби, що були так само завеликі для її худорлявого обличчя, як і кучма рудого волосся. — Я саме збиралася прибрати твоє ліжко. Може, допоможеш, коли ти вже тут?

— Чого раптом? Це ваша робота, вам за неї гроші платять, — обурилася Мері, та одразу прикусила язик. Це вже й справді грубість, а рудоголові, як вона знала, легко спалахують.

Але слова Мері тільки потішали місіс Кервер.

— Правильно, — сказала вона й заходилася прибирати постіль.

Незважаючи на свою худорлявість і маленький зріст, вона була дужа та моторна й немов тер’єр носилася по кімнаті, хапаючи ковдри й підбираючи розкиданий одяг. А Мері стояла біля вікна й спостерігала за нею.

Коли все було прибрано, місіс Кервер сказала:

— Твоя тітка збирається перефарбувати цю кімнату. Який колір тобі сподобався б?

Мері дивилася з вікна на сад і мовчала.

— Чого мовчиш? — запитала місіс Кервер. — Адже ти повинна мати якусь думку з цього приводу. А що, коли пофарбуємо в жовтий колір? Ти хотіла б? Тітка вважає, що ти маєш вибрати колір на свій смак.

— Хай фарбує хоч і в чорний, якщо їй подобається, — сказала Мері. — Мені байдуже. Я тут довго не затримаюсь.

— Не затримаєшся?

— Моя мама поїхала відпочивати, — поквапливо пояснила Мері, — а тато змушений був поїхати до Південної Африки в справах. Він у Чілі.

— Я знаю. — На обличчі місіс Кервер відбився якийсь дивний вираз, ніби їй було відомо щось таке, чого не знала Мері. Дівчинка одразу вирішила, що ненавидить місіс Кервер.

— Ви, мабуть, і не уявляєте, де знаходиться Чілі, — ущипливо сказала вона.

— Чому? Адже я ходила колись до школи.

І хоча місіс Кервер усміхнулася після цих слів, Мері помітила, що вона починає сердитися.

— Ну що ж, — мотнула головою Мері. — Якщо ви знаєте, де знаходиться Чілі, то ви знаєте, як це далеко звідси. Дорога коштує багато грошей, і через те тато не зміг взяти мене з собою, і я змушена була приїхати сюди й зостатися в цієї придуркуватої тітки Еліс. Та він одразу забере мене звідси, як тільки повернеться.

Під час цієї промови обличчя місіс Кервер скривилося й стало зовсім бліде, мовби всі його барви перейшли у волосся.

— Була б ти моєю дочкою, я не дуже квапилася б забирати тебе, — сказала вона.

— Я рада, що не ваша дочка! Я зненавиділа б себе, якби була вашою дочкою! Мені було б бридко взагалі мати з вами щось спільне!

Серце в Мері так калатало, ніби воно враз обірвалося й застрибало в грудях. Вона вибігла із спальні, метнулася у ванну й зачинилася там. Вона чула, як місіс Кервер покрутила ручку й тихо покликала, мовби не хотіла, аби ще хтось почув її:

— Мері, Мері, люба моя…

Але Мері незворушливо сиділа на краю ванни, утупившись в стіну.

За хвилину місіс Кервер пішла.

Мері підвелася, стала перед дзеркалом і почала строїти міни сама до себе, поки відчула себе краще. Тоді обережно відчинила двері, навшпиньках пройшла коридором і спустилася сходами вниз. Тітка Еліс була в кухні й наспівувала якусь пісеньку. Її високий тремтливий голос вібрував на високих нотах.

Мері відчинила задні двері, прикрашені блакитно-червоним вітражем, і вийшла в сад. То був великий сад, із занехаяним темно-зеленим чагарником по краях і, як казала тітка Еліс, «доглянутим клаптиком» посередині, де розмістилися моріжок та охайні клумби з квітами. На моріжку стояв дідусь і дивився на клумбу з трояндами. Він завжди казав, що дуже любить садівництво, хоча, як здавалося Мері, насправді він любив просто стояти й дивитися на квіти, тоді як тітка Еліс полола клумби й підрізала гілля дерев. Та хоч би там як, а для саду в нього був спеціальний одяг, у який він вичепурився і тепер: на ньому була стара картата куртка, яка стала завелика, бо, зістарівшись, дідусь увесь висох, і вовняна шапочка з пишним червоним помпоном — її зв’язала тітка Еліс із різнобарвних залишків вовняних ниток.

Коли Мері підійшла до дідуся, він усміхнувся, ніби за сніданком нічого й не сталося, і сказав:

— І ти тут, Мері? Допоможеш мені в саду?

— Дідусю, а коли я поїду додому? — запитала Мері.

Вона й не думала про це запитувати. Слова самі зірвалися з уст, наче хтось у неї всередині промовив їх.

Дідусь глянув на онуку, і на його обличчі з’явився той самий дивний вираз, що й на обличчі місіс Кервер, — ніби обоє вони знали щось таке, чого не знала Мері, — тільки дідусь був ще й засмучений, неначе те таємниче «щось» тривожило його більше, ніж місіс Кервер.

— А хіба тобі тут не подобається? — запитав він.

Мері стенула плечима й узяла в губи пасмо волосся, неначе їй важко було відповісти на це запитання, хоча насправді нічого важкого тут не було. І не тільки тому, що жити біля моря, та ще й у будинку із садом, де можна гратися, із чагарником, де можна ховатися, розводити багаття, будувати курені, набагато приємніше, ніж у Лондоні. Мері любила дідуся так, як нікого не любила, а крім того, він і тітка Еліс завжди були вдома й ніколи не залишали її вечорами саму, як іноді робили тато й мама, залишаючи доньку лише в компанії із сердитим чорним котом. Того кота звали Ноакс. Внаслідок колишніх бойових походів у нього було відірване вухо та сліпе око, й він завжди кусався і дряпався, як тільки Мері намагалася погладити його. Та вона не винуватила Ноакса, бо знала, як йому важко нудитися в чотирьох стінах задушливої квартири, коли так хочеться вирватися на волю, блукати вулицями, битися з іншими котами. Бували й такі хвилини, коли їй хотілося, щоб він не сидів на підвіконні з ображеним виглядом, недобре поблискуючи єдиним зрячим оком, а зібгався б калачиком на її ліжку й муркотів. Мері не боялася залишатися сама, вона, можна сказати, нічого не боялася (в Цьому та багато чому іншому вона була трішки схожа на Ноакса), але нерідко їй ставало сумно. А відтоді, як Мері оселилась у дідуся, вона зрозуміла, як приємно чути внизу голоси, коли, прокинувшись уранці, ти лежиш у ліжку. Особливо коли знаєш, що ті голоси ніколи не кричатимуть один на одного.

Отже, Мері могла б із чистою совістю відповісти: «Авжеж, мені тут подобається». Але їй завжди чомусь було важко сказати, що їй щось подобається, так само як важко, майже неможливо було видушити із себе слова «дякую» або «пробачте». Іноді їй хотілося вимовити їх, але вони чомусь застрягали в горлі. А через те вона відповіла дідусеві так:

— О, все гаразд!

Дідусь виколупнув ціпком бур’янину.

— Адже ти знаєш, ми з тіткою Еліс раді, іцо ти живеш у нас. Дуже раді.

Оскільки Мері здавалося, що це неправда, вона лише насупилася й промовчала.

— Звичайно, це цілком природно, що ти скучаєш за татом і мамою, — вів далі дідусь.

— А я за ними не скучаю. — Мері так здивували дідусеві слова, що цього разу вона сказала те, що думала. Але, помітивши тінь смутку па його обличчі, зрозуміла свою помилку: гарні діти завжди скучають за своїми батьками, коли ті у від’їзді. Вона відвела убік очі й пробурмотіла: — Вони завжди сварилися й грюкали дверима.

Дідусь відкашлявся:

— Тоді за своїми друзями. Невже тобі не сумно без друзів?

— У мене їх немає. — Мері на хвилю замислилася. Дідусеві, видно, дуже хотілося, щоб вона за кимось скучала. — Я трохи скучаю за Ноаксом. Це мій кіт, — додала вона.

— Я пригадую його. — Дідусь усміхнувся. — Він мене колись укусив. Крізь штани прокусив до крові. Якщо хочеш, ми можемо забрати його сюди, хоча тітка Еліс не дуже любить котів.

— О, Ноакс — не простий кіт, — сказала Мері. — Він, можна сказати, дикий. Одного разу він загриз величезного рудого кота, вдвічі більшого за себе, і, може, з сотню прогнав. Сусіди завжди від нього потерпали і скаржилися.

— Не думаю, що це сподобається Еліс, — сказав дідусь. — Вона завжди намагається підтримувати добрі взаємини із сусідами. Але ти можеш завести собі якусь іншу тварину. Тільки не собаку. Еліс якось укусив собака.

— От якби крокодила, — мрійливо сказала Мері. — Коли я була маленька, моя няня тримала в себе у ванній крокодила на ім’я Джеймс.

— Я мав на увазі щось менш екзотичне, — зазначив дідусь. — Скажімо, кролика. Коли я був хлопчиком, у мене завжди жили кролики.

Мері похитала головою:

— Кролики нудні, — сказала вона. І тут їй здалося, що дідусь розчарований такою відповіддю, а тому враз перемінила свою думку: — Та ну їх, не хочу я заводити ніяких тварин. Правду кажучи, я й додому не хочу. Просто я хочу знати, коли поїду.

Дідусь поколупав ціпком у клумбі і знайшов ще одну бур’янину.

— Не знаю. — Він сумно глянув на неї. — Пробач, Мері, але я й справді не знаю.

Вона так і прикипіла очима до кущів троянд:

— Ви хочете сказати, що вони за мною не приїдуть?

Дідусь виводив ціпком на землі якісь візерунки. Мері глянула на його руку, що тримала палицю, і побачила на ній вени, схожі на синіх черв’яків.

— Ще нічого не вирішено, — сказав дідусь.

Мері стало сухо в роті. Язик немов задерев’янів.

— Вони збираються розлучитися? — запитала вона.

І раптом зрозуміла, що знає про це вже давно, багато тижнів, ще з середини липня, коли мама привезла її до дідуся й тітки Еліс, але тільки тепер, сказавши про це вголос, вона чомусь злякалася.

У дідуся вуха зробилися червоні, немов помпон на його плетеній шапці, обличчя обвисло і вкрилося зморшками. В нього був такий нещасний вигляд, що Мері захотілося підбадьорити його чимось, але вона не могла нічого придумати.

— Бідна моя дитино, — сказав дідусь. — Боюсь, що так.

Слова «бідна моя дитино» викликали в Мері якесь дивне відчуття. Досі вона ненавиділа, коли люди її жаліли, але дідусь вимовив ті слова з такою ласкою, з такою любов’ю — немов вона й справді «його бідна дитина» і його непокоїть те, як вона почуває себе тепер, як вона житиме далі, — що вона ледве стримала сльози.

І все-таки Мері не заплакала. Вона взагалі рідко плакала, навіть коли їй було боляче.

— Тоді вони мене не люблять, — промовила вона рівним, байдужим голосом.

— Що за дурниці? Звичайно, люблять. — У дідусевому голосі прозвучали нотки обурення, і Мері скорчила міну, але відвернулася, щоб він не побачив. Вона знала, що він так скаже. Дорослі всі однакові: говорять не те, що правда, а те, ідо треба сказати. — Вони обоє дуже тебе люблять, — провадив далі дідусь. — Просто… Просто вони більше не люблять одне одного. — Він тихо зітхнув. — І не дивно, твоїй мамі було лиш вісімнадцять років, коли вона вийшла заміж. Ще дівчинкою. З лиця була гарненька, але ще дурненька.

Він ледь усміхнувся, наче уявив маму дівчиною. Відтак усмішка його згасла, він знову зітхнув і сказав, що люди з віком змінюються й іноді — не завжди, а іноді, — коли вони одружуються надто молодими, то з часом стають чужими і розлучаються. І ніхто не може їм допомогти. От так і в тата з мамою. І ніхто не винен.

Мері перестала слухати. А для чого? її дідусь має таку лагідну вдачу, що в нього ніхто ніколи не буде винен.

Вона втупилася в простір і завмерла, немов статуя. З нею часто таке бувало, коли траплялося щось неприємне: застигла нерухомо і, вп’явшись поглядом удалечінь, не тільки ставала схожою на статую, а й, коли старалася по-справжньому, то можна було повірити, що вона холодна, мов камінь, і не відчуває нічого. Вона, звісно, чула, що відбувалося довкола, чула розмови, але все, що люди говорили й робили, здавалося, не стосувалось її зовсім.

Вона знала, що тітка Еліс у саду, бо чула, як вона тихо й збуджено звертається до дідуся, як той спокійно відповідає, але не дивилася на них і не поворухнула жодним м’язом, поки тітка Еліс доторкнулася до її плеча.

— О, Мері, любонько моя!.. — сказала вона.

Мері враз ожила, перетворившись із статуї на злого червонолицього демона, і, стиснувши п’ястуки, так різко обернулася до тітки, аж та відсахнулась, наче боялась, що Мері вдарить її.

— Не називайте мене любонькою! Не смійте!

Так її називали мама з татом. Мері любонька. Любонька Мері. Можна подумати, що вони любили її.

— Ненавиджу, коли мене називають любонькою, коли сюсюкають! — закричала Мері й помчалась через моріжок у чагарник з такою швидкістю, що в неї аж щоки трусилися.

Тут вона впала на землю. І хоча Мері заплющила очі, перед нею усе ще стрибало стривожене дідусеве обличчя і по-кролячому простакувате — тітчине. Мері качалася по землі, скреготала зубами, гребла пальцями листя. Вона ненавиділа себе. Вона просто жахлива дівчинка, через те її й покинули тато з мамою — місіс Кревер відверто сказала їй про це, — а тепер вона так по-свинському поводиться з дідусем і тіткою Еліс. Тітка Еліс, звичайно, дурепа, зі жмутком волосся на підборідді, і в шлунку в неї бурчить, і говорить вона дурниці на зразок «тільки між нами», але тітка бажає їй тільки добра, а вона, Мері, так бридко поводиться з нею. А найгірше те — Мері цього просто витерпіти не може, — що ні дідусь, ні тітка Еліс не сердяться на неї, не винуватять її. Хоч би що вона зробила, вони тільки й кажуть: «Бідна Мері, то не її вина».

— Бідна Мері! — повторила вона, відчуваючи відразу до себе. А тоді: — К бісу все! Пропади все пропадом! — І, набравши повну пригорщу опалого листя, змішаного з землею, стала натирати ним собі обличчя й голову. Кілька грудочок землі потрапили до рота, і це спинило її. Мері сіла, виплюнула землю і, скорчивши міну, голосно сказала: — От якби… якби скоїти щось по-справжньому погане.

2. Лови злодія!

Мері кинулася тікати. Вона вибігла із саду, промчала головною вулицею міста, спустилася на набережну й подалася до пристані. В голові у неї стугоніло, а від холодного повітря ломило зуби й, немов ножем, шпигало в горлі.

Дув холодний вітер. Вранішнє сонце сховалось за хмари (як і передбачала тітка Еліс), і на пляжі було майже безлюдно; над вкритою рінню прибережною смугою, що положисто спускалася до сяючої блакиті морського простору, з криками кружляли чайки.

Порожньо було не лише на пляжі. Більшість кав’ярень на набережній позабивали дошками, атракціони закрили. Цього літа відпочивальників було мало, через те що берег забруднився мазутом; біля моря можна було побачити переважно старих людей, пенсіонери, закутавшись у шарфи й пальта, сиділи на набережній і вдивлялися у морську далечінь, немов чекали чогось.

Пробігаючи пляжем, Мері засунула до рота два пальці й пронизливо свиснула, але ніхто із присутніх тут не підстрибнув від несподіванки, ніхто навіть і не глянув на неї. Лише кілька чайок з криками зірвалися з місця.

Мері зсутулилася й перейшла на крок. Біля самої пристані стояла ятка, де продавали солодощі, морозиво й пухнасту цукрову вату на паличках. Біля ятки красувалося величезне опудало ведмедя. Якщо опустити шестипенсовик у підвішену в нього на шиї коробку, то можна сісти на нього верхи й сфотографуватися. Досі цей ведмідь здавався Мері грізним, майже живим з його вишкіреною червоною пащекою і гострими жовтими зубами, але сьогодні, коли тут нікого не було, він стояв якийсь жалюгідний, був поїдений міллю — і справді, у боці в нього зяяла велика діра, з якої проглядала набивка. Мері засунула туди палець й виколупала жмуток вати, але тут із ятки висунув голову продавець і накричав на неї.

Мері показала йому язика і зістрибнула з набережної на пляж, опинившись біля невеличкого молу. По той бік молу білів клаптик піску, на якому гралися двоє малюків. Вони будували замок, прикрашаючи його морськими водоростями й шматочками загуслої смоли. Мері залізла на мол, лягла на його зелену, слизисту поверхню і задивилася на них. Коли дітлахи помітили її, вона скорчила їм міну. Мері вміла робити страшні гримаси, і ця була найстрашніша з усіх: відтягнувши кутички рота догори, а кутички очей донизу з допомогою великих і вказівних пальців, вона водночас натисла мізинцями на кінчик носа з такою силою, що стало видно тільки дірки від ніздрів. Вона знала, що коли іще закотить очі, то буде жахливе видовище і діти перелякаються. І справді, малюки враз зайшлися сльозами і, спотикаючись, з вереском кинулися до своєї матері, яка саме задрімала в шезлонзі. Ледь розплющивши одне око, вона сказала:

— А тепер що сталося?

Задоволена таким успіхом, Мері злізла з молу й побігла пляжем повз пірс до пляжних кабін. Але ніде більше дітей не було, лише біля однієї з кабінок сиділа якась жінка в старезній шубі — лисих латок більше ніж хутра, — з білим, мов папір, зморшкуватим обличчям. Та коли Мері і їй скорчила міну божевільної, та схопилася на рівні ноги з дивовижною спритністю, потрясла згорнутою в трубку газетою і крикнула:

— Ану геть звідси негайно, капосна пустунко!

«Ану геть звідси негайно, ану геть звідси негайно!» — співучим голосом передражнювала Мері обурену стару жінку, розмахуючи руками, але в глибині душі вона відчула себе ображеною. «Пустунка» — це дитяче слово.

Пустунами називають тільки малюків. Вона скорчила ще одну гримасу — ніби її нудить, — але зробила це без душі чим викликала в старої лише зневагу. Стара сіла, закрила свої худі коліна полами облізлої шуби й заплющила очі.

Мері дивилася на неї. Іноді людей дратує, коли вони, розплющивши очі, помічають, що хтось на них дивиться, але стара леді залишалася незворушною — може, й справді заснула чи вмерла? — а тому за хвилю Мері здалася і, піднявшись сходами, знову вийшла на набережну. Вона раптом відчула себе якоюсь важкою і незграбною, і на неї напала така нудьга, що їй захотілося позіхати. Строїти міни й дратувати людей неважко — тут великого розуму не треба. Якби дізнався про це дідусь, він навіть не розсердився б. Він тільки сказав би: «Це нечемно, люба моя, правда ж?» Але цим він усе сказав би!

Від звичайних пустощів немає користі. А втім, Мері не дуже розуміла, що в даному разі означають слова «немає користі»; їй просто хотілося скоїти щось по-справжньому погане, аби дідусь — та й усі решта — зрозуміли, яка вона погана. Їй здавалося, що в такий спосіб вона підніме собі настрій.

Але що б іще таке утнути? Вона оглянула безлюдну набережну і довгий ряд зачинених кабін. Дідусь також орендував одну з таких кабін, щоб у ній перевдягатися після купання, а купався він щодня, коли було тепло. Тітка Еліс вважала, що він надто старий для морських купань — дідусеві було вже близько вісімдесяти років, — і завжди нагадувала йому про це. Мовляв, у нього може серце не витримати, або він утопиться, або застудиться. Тітка Еліс не могла оберегти дідуся ні від серцевого нападу, ні від утоплення, бо так і не навчилася плавати, зате вона успішно оберігала його від простуди, супроводжуючи його до кабіни, де варила для нього на плитці какао. Дідусь ненавидів какао, але тітка Еліс стояла над ним, усім своїм виглядом наказуючи: «Роби, що я тобі кажу, а то…» І дідусь здавався.

Мері іноді думала, що старим живеться не легше, ніж дітям. За них також інші вирішують, що для них корисне, а що ні, змушують їх одягати жилети і пити какао.

Мері почала мудрувати над тим, як би накапостити тітці Еліс. Ключ від їхньої кабіни був схований під сходинкою і прикручений дротиком. Можна забратися всередину і влаштувати там непоганий розгардіяш — висипати цукор на підлогу, підсипати піску в какао…

На якусь мить ця ідея здалася їй привабливою, але потім Мері знову почала позіхати. Не те! Ліньки навіть затівати всю оту мороку. Крім того, тітка Еліс була короткозора, вона могла не помітити піску в какао й напоїти дідуся тією сумішшю. А коли дідусь і здогадається, чиїх рук та справа, то тільки скаже: «Бідна Мері, це не її вина. Вона просто розстроєна, і за це її винуватити не можна». (Оскільки Мері завжди підслуховувала біля дверей і чула, що люди завжди знаходять виправдання її вчинкам, то була певна, що дідусь скаже саме так.)

Мері знов позіхнула, та так, що аж щелепа хруснула. Ні, коли вже робити щось по-справжньому погане, то треба скоїти якийсь злочин, наприклад, пограбувати банк або когось убити!

Вона рушила назад, до пристані, перестрибуючи через кам’яні плити, якими була викладена набережна, а щоб було важче це робити, скосила очі до перенісся. «Цікаво, скільки можна тримати очі скошеними», — подумала вона й так зосередилася на цьому, що жінка, яка саме проходила повз неї, поквапливо відвела від неї погляд і сказала до свого чоловіка:

— Яка жахлива трагедія! Така славна дівчинка, а…

Коли Мері дісталася пірса, у неї від перенапруги розболілися очі та ще й захотілося їсти. Знайшовши в кишені монету, вона пішла до ятки, щоб купити цукрову вату на паличці. Цікаво, чи згадає продавець, що вона виколупала з ведмедя жмуток набивки? Та він і не глянув на неї. Продавець дивився поверх її голови, обслуговуючи чоловіка, який попросив пачку сигарет, хоча Мері стояла попереду нього.

Мері зненавиділа за це продавця. Коли він, нарешті, звернув на неї увагу і, подавши їй цукрову вату, повернувся до каси по здачу, Мері схопила з прилавка дві плитки шоколаду й засунула собі до кишені. Беручи здачу, вона подарувала продавцеві таку сліпучу усмішку й так чемно подякувала, що той аж здивувався. Він усміхнувся у відповідь і висловив жаль з приводу того, що після такого погожого ранку зірвався холодний вітер.

Шоколад підтанув і прилип до джинсів. Мері прикрила рукою кишеню і, все ще солодко всміхаючись, позадкувала подалі від ятки. Потім обернулася й побігла вистрибцем, щось мугичучи собі під ніс. Вона відчувала і страх, і радісне збудження водночас. Їй кортіло озирнутися й подивитися, чи не було свідків її вчинку, але вона не насмілювалась. Бігла, підстрибуючи, мугичучи якусь пісеньку, як зовсім безтурботна дівчинка, поки дісталася сходів, що вели вниз, на пляж. Вона збігла вниз, перестрибнувши через три останніх сходинки прямо на рінь.

Серце в неї шалено калатало. Вона знайшла собі прихисток під дашком бетонної стіни набережної, що висів у неї якраз над головою. Під час припливу море доходило аж до цього місця, а тому тут пахло водоростями і ще чимось прокислим, як пахне в печерах. Мері зморщила носа, але вийти зі своєї схованки не насмілилась. Страх і тривога скували її, ноги зробились важкі й неслухняні. А що, як хтось бачив її? А може, її бачили сотні людей? Вона вважала, що набережна порожня, але всі люди насправді могли просто поховатись за павільйоном естради і під високими палями, на яких тримається пірс! Вони стежать за нею і чекають! А що, коли вони раптом усі піднімуться і побіжать за нею з криками: «Лови злодія! Лови злодія!»

А може, вони вже біжать за нею?

Серце в Мері закалатало ще дужче. А коли хтось і справді заговорив над нею, вона подумала, що воно зараз вирветься з грудей.

— А ми тебе приглянули, — почувся голос угорі над нею.

Паличка з цукровою ватою випала в Мері з рук. Підвівши голову, вона побачила два рожевощоких круглих личка, які, як здалося їй першої страшної миті, сиділи просто на двох парах коротких товстих ніжок. Оговтавшись, вона збагнула, що ці жахливі істоти — насправді дві звичайні собі дівчинки, які сиділи навпочіпки і, нахилившись так, що аж підборіддя торкалося колін, заглядали під дашок. Вони були одягнені в шорти, а коротко підстрижене волосся було таке прилизане, що здавалося намальованим на їхніх головах фарбою.

— А ми тебе приглянули, — повторила одна з них і захихотіла.

— Не приглянули, а наглянули, — поправила її друга й захихотіла ще голосніше, а її повні щічки стали схожі на дві блискучі кульки. — Ми тебе наглянули, — повторила вона хрипкуватим радісним голосом. — Ти крала.

Останні слова прозвучали не дуже голосно, — дівчинка промовила їх крізь сміх, — але для Мері вони здалися громом з ясного неба.

— Тсс… — прошепотіла вона, але дівчатка й далі сміялися нестримним сміхом, підштовхуючи одна одну ліктями, поки Мері сказала сердито: — Гей ви, мордаті реготухи, ану геть звідси!

Вони враз перестали хихотіти й так здивовано глянули на неї, мовби ні від кого досі не чули таких грубих слів. Затим кутики їхніх уст опустилися, і Мері з жахом зрозуміла, що вони ось-ось заплачуть. З-під дашка їй не видно було, чи є хтось поблизу на набережній, але діти ще зовсім малі — їм не більше як по п’ять чи по шість років, — отже хтось із дорослих обов’язково наглядає за ними. І коли вони заплачуть, тоді прибіжать дорослі і…

Мері геть забула про своє бажання, щоб усі знали, яка вона погана дівчинка. А через те сказала якомога лагідніше:

— Вибачте, я не хотіла вас образити, але ви ще просто дурненькі. Я нічого не крала. Ви говорите дурниці.

Діти перезирнулися Вони були схожі між собою, як дві краплі води: однакові сяючі карі очі, однакове гла-деньке волосся. А тепер на їхніх личках з’явився однаково упертий вираз.

— Але ж ми дивилися і приглянули тебе, — сказала одна.

— Ми наглянули тебе, — сказала друга.

— Не «приглянули» і не «наглянули», а бачили. Треба казати: «Ми тебе бачили», — нетерпляче поправила їх Мері. В неї не було ні братів, ні сестер, через те вона забула, як нелегко малюкам правильно добирати слова. Потім вона збагнула, що в даному разі граматика не має значення, і поквапливо пояснила: — Нічого ви не бачили, тому що і бачити не було чого. Я лишень купила паличку цукрової вати і дві шоколадки, а тепер ось бачите, я впустила паличку на землю, і вата зіпсувалася, бо ви мене налякали. — Вона вдала, що вкрай засмучена цим, наступила на паличку ногою і втерла її в рінь. — Дивіться! Зовсім сплющилася і вся брудна!

В обох дівчаток був такий нещасний вигляд, — зустрівшись з нею поглядами, вони винувато відвели очі, — що Мері стало їх шкода.

— Не журіться! — Мері всміхнулася, щоб підбадьорити їх. — Адже ви не навмисне це зробили, правда ж?

Але їхні обличчя все ще залишалися сумними.

— У мене в кишені є м’ятний цукерок, — сказала одна дівчинка. — Він трохи розтанув, але можеш взяти, якщо хочеш.

— Поллі не любить м’ятних цукерків. А я свій з’їла, — додала друга.

— Тоді я схожа на Поллі, — сказала Мері. — Я також не люблю м’ятних цукерків. Знаєте що? Якщо ви спуститеся сюди, я дам вам шоколадку.

Тільки-но вони спустяться вниз, одразу зникнуть з поля зору того, хто доглядає за ними. Вона дасть їм шоколадку і втече. Ніжки в них короткі, а кам’яні сходи круті: поки вони виберуться назад па набережну, вона вже буде далеко.

Вони захитали головами.

— Ні, ми одягли чисті шорти і йдемо до зубного лікаря.

Мері знов заусміхалася. Сердитися тут не можна ні в якому разі. І вона сказала якомога лагідніше:

— А ви шорти не замастите, якщо будете обережні. До того ж лікар дивитиметься на ваші зуби, а не на шорти.

Вони знов засміялися, потім перезирнулись.

— Спускайтесь, — квапила їх Мері. — Я не збираюся чекати вас цілий день.

Вона дістала з кишені шоколадку й, не дивлячись на них, почала здирати золотисту обгортку. Мері чула, як вони пошепталися й, топаючи сандаликами, побігли до сходинок. Спускалися вони дуже повільно, одна за одною, по черзі ступаючи на кожну сходинку. Мері аж нудило й трусило, ніби вона сама збиралася до зубного лікаря. Якби ще з’їла шоколадку, подумала вона, то, мабуть, її знудило б.

Спотикаючись, вони бігли до неї пляжем, а очі їхні сяяли надією. Мері зідрала обгортку з другої плитки й сказала:

— Бачите, обом дісталось по одній. От вам пощастило!

Дві пухких ручки рвучко простяглись до неї. Цікаво, хто з них Поллі і як їх розрізняє їхня мама?

— Оце тобі, Поллі, — навздогад сказала Мері, але, як з’ясувалося, помилилась.

— Я не Поллі, — засміялася дівчинка, напхавши повен рот шоколаду. — Я Аннабел. Скорочено Анні. Люди завжди нас плутають.

— Через це іноді так смішно буває в школі, — додала Поллі.

Вони знову перезирнулися, ротики в обох вимащені шоколадом, він аж стікає з кутиків уст.

— Я одного разу подула в молоко, полетіли бризки, а Поллі за це поставили в куток, — сказала Анні.

— А тоді вчителька зрозуміла, що помилилася, і дала мені лимонного цукерка, — засміялася Поллі.

Мері подумала, що вони славні дівчатка з кумедними круглими личками, носиками-гудзиками і хрипкуватими голосами.

— Їж обережно, Поллі, а то замастиш свою сорочечку — застерегла вона.

Поллі глянула вниз, і з її підборіддя одразу зробилося кілька підборідь.

— Ох Поллі, Поллі, яка ти замазура, — так кумедно сказала вона, що Мері аж розсміялась.

Точніше, вона тільки почала сміятись. Та за мить Мері урвала свій сміх і вклякла на місці з відкритим ротом — згори долинав голос:

— Полліанно, Полліанно…

Кликали неначе тільки одну з них.

— Я повинна йти… — прошепотіла Мері, але не встигла вона ступити й кроку, як на сходах з’явився якийсь хлопець.

— Поліанно! — Він уже спустився сходами і йшов пляжем. Важка сумка нахиляла його вбік і била по ногах. — Я ж сказав, щоб ви не йшли на пляж. А що ви їсте? — Він говорив як дорослий, хоча був, як здалося Мері, не набагато старший за неї. Хіба що трохи вищий та худіший, зі стурбованим ластатим обличчям і рудим волоссям.

— Шоколад! — грізним голосом вигукнув він.

— Це вона нам дала, — сказала Поллі.

Він поставив сумку на землю і потер об штани руки.

— Ви не повинні брати нічого солодкого від чужих людей! Скільки разів вам мама говорила про це?! — Він глянув на Мері й тим самим тоном дорослого, але вже винувато додав: — Пробачте, будь ласка, що вони потурбували вас.

— Це не її шоколад, вона вкрала його, — сказала одна з двійнят. Яка саме з них, Мері не зрозуміла, тому що голоси в них були зовсім однакові, і вона дивилася не на них, а на хлопця, який почав червоніти. Барва сорому залила спочатку шию від комірця відкритої голубої сорочки, потім перейшла на обличчя, й воно стало майже такого кольору, як і його волосся.

— Це брехня! — Мері аж затремтіла і, щоб зберегти рівновагу, притислася спиною до стіни.

— Полліанно! — сказав хлопець, і двійнята подивилися на нього широко розплющеними невинними очима.

— Ми наглянули її, Саймоне, — пояснила Аннабел. — Ми бачили, як вона купила паличку цукрової вати, а коли продавець відвернувся, схопила шоколадки.

— Я заплатила за них, ви, малі брехухи!

І хоча в ці слова Мері вдалося вкласти всю свою зневагу, їй ураз захотілося, щоб стіна розверзлась, а вона сама провалилася в тріщину. От якби вона знала чарівне слово, яке зробило б її невидимою! В казках, що їх вона читала, коли була маленька, таке завжди траплялося у безвихідному становищі, і хоча тепер Мері не читала тих казок, вважаючи, що всілякі чудеса і чари — просто нісенітниця, вона все-таки провела пальцями по слизькій стіні, сподіваючись знайти яку-небудь кнопку чи ручку.

Але нічого такого не сталося. Вона все ще стояла на одному місці, угорі над нею було сіре небо, а під ногами слизька рінь, а двійнята і цей зніяковілий хлопець не зводили з неї очей.

— Так не можна говорити, — дорікнув їй хлопець. Обличчя його все ще горіло рум’янцем, — Вони ніколи не обдурюють. Хоч і маленькі, але завжди кажуть правду.

— Брехня гірша за крадіжку, — самовдоволено вставила Поллі і, дожувавши свій шоколад, витерла руки об сорочечку.

— Поглянь, що ти наробила! — вигукнула Мері, сподіваючись відвернути від себе увагу хлопця. Адже він, мабуть, повинен був стежити за Поллі й Аннабел, щоб вони не позабруднювалися. Та її надія не збулася. Хлопець тільки краєчком ока глянув на Поллі й сказав, що нічого вже не поробиш, це, мовляв, не біда, шоколад легко від переться, то не мазут.

Затим він повернувся до Мері. У нього були блакитно-сірі з брунатними цяточками очі, схожі на камінчики.

Мері завжди звертала увагу на очі. З виразу очей вона часто здогадувалася, про що людина думає, а це іноді відрізнялося від того, що вона каже.

Але хлопцеві очі тільки спантеличили її. У них відбилося замішання і, хоч як це дивно, жалість. Мері не могла зрозуміти, чому він жаліє її.

— Ти була голодна? — запитав хлопець.

Запитання було таке несподіване, що вона одразу не змогла відповісти.

Хлопець знову почервонів:

— Я тільки подумав… може, й справді ти була голодна?

— Будь ласка, Саймоне, — схопила його за рукав Аннабел, — влаштуймо над нею суд. Ми повинні судити її.

— Будь ласка, Саймоне! — почала підстрибувати Поллі. — Я буду свідком, а вона підсудною.

— І я хочу бути свідком, — сказала Аннабел. — Я ще ніколи в житті не була свідком. Це несправедливо.

Мері втупилася в них.

— У себе вдома, коли хтось із них нашкодить, ми іноді влаштовуємо суд… — сказав Саймон.

У нього був зніяковілий вигляд від того, що довелось відкрити сторонній людині домашній звичай, та крім цього на його обличчі відбилось іще щось; чи то сором’язливість, чи то сором. Він повернувся до близнюків і пробурмотів:

— Це не гра. Невже ви не бачите, що бідна дівчинка хоче їсти? Вона сьогодні, мабуть, і не снідала.

— А я з’їла свій сніданок, — похвалилася Поллі. — Кукурудзяні пластівці з молоком, і грінки, і яблуко.

— Замовкни! — сердито осмикнув її Саймон. Вона закліпала очима й засунула палець у рот.

Мері нарешті перевела подих. Їй усе стало зрозуміло. Адже перед тим, як прийти до моря, вона качалася в чагарнику, вимазала листям, змішаним із землею, обличчя й волосся. Звичайно, листя і бруд вітер уже здув, але вигляд у неї, мабуть, як у того волоцюги чи як у циганки Одне слово, як у дуже бідної…

Ось чому Саймон пожалів її.

На якусь хвилю вона страшенно образилася й хотіла крикнути, що це все неправда. Якщо вона сама не багата, то батьки її — багаті люди. Принаймні, вони мають змогу купити їй стільки шоколадок, скільки вона забажає.

Але вона промовчала. Розтулила рота, подивилася на Саймона і знов стулила, не сказавши жодного слова. Мері злякалась. І, як вона раптом збагнула, злякалася не того, що він може зробити, — вона могла легко втекти, адже при ньому були Полліанна і сумка, — а того, що він про неї подумав би.

Це почуття скоріш за все її здивувало. Досі їй було байдуже, що люди про неї думають, за винятком хіба що дідуся і її першої вчительки, міс Фіпс, яка була дуже добра жінка. Але ж Саймон аж ніяк не належав до цих людей.

Вона похнюпилася і крізь вії спостерігала за ним. Худий, рудуватий, очі немов поцятковані камінчики. На перший погляд, звичайний собі хлопець, одначе вона вже знала чи, радше, відчувала, — бо говорити про те, що вона його знає, після того, як вони тільки-но познайомилися, було рано, — що з ним доведеться рахуватися. Тож хай ліпше він її жаліє, ніж зневажатиме.

— А ти й справді не снідала? — поцікавилась Поллі. — Навіть кукурудзяних пластівців не їла?

Мері похитала головою. Її довге волосся обвило обличчя, сховало його.

— А чому твоя мама не дала тобі їсти? — допитувалася Аннабел.

— Чи тато? — додала Поллі. — Нам тато готує сам сніданки щонеділі або коли наша мама народжує нову дитину. І сьогодні тато готував сніданок, бо минулого тижня в мами народилася ще одна дитина, а ми ходили скуповуватись.

— Я не живу з мамою, — пояснила Мері. — Я живу з тіткою.

— Чому тоді твоя тітка тебе не нагодувала?

— А чому ти не живеш з мамою?

Ці запитання близнюки випалили одночасно, не зводячи з Мері своїх серйозних оченят. Двоє пухкеньких допитливих малюків вирішили будь-що докопатися до істини. «Вони напирають, як лавина, і ніщо їх не зупинить», — подумала Мері й благально глянула на Саймона, але він стояв до неї спиною, копирсаючись у своїй сумці.

— Моїй тітці байдуже, снідаю я чи ні!

Мері знала: її слова несправедливі щодо тітки Еліс, яка завжди намагалась донесхочу нагодувати її і була переконана, що Мері помре з голоду, якщо не доїсть грінку чи яєчко, але це було єдине пояснення, що спало їй па думку першої миті. А щодо другого запитання, то відповідати на нього щиро було незручно, а придумати якусьпідходящу версію вона зразу не змогла, і через те вона вдала, що не розчула його. Мері відійшла від них на кілька кроків, набрала жменю камінців і почала кидати їх у стару бляшанку, що стирчала з ріні.

— Мабуть, її мама померла, — почула вона позаду себе шепіт Поллі.

— Твоя мама померла? — запитала Аннабел, підійшовши до неї і заглядаючи їй в обличчя.

— Не твоє діло! — Мері шпурнула камінець, але не влучила. — Йди к бісу! — додала вона дуже голосно.

— Так не можна казати, — промовила Аннабел з докором у голосі. — Ти не повинна грубити мені. Адже я тільки запитала. І я чемно запитала.

Мері геть розсердилася.

— Так, так, так! Моя мама померла! — Вона відчула себе вкрай спустошеною і окинула дівчинку лютим поглядом. — І тато також помер. Я сирота. Може, ти ще щось хочеш знати?

Аннабел захитала головою і побігла до Саймона й Поллі. Мері знала, що вони зараз шепчуться про неї. Вона не переставала кидати камінці, але так і не влучила в бляшанку, бо очі в неї заволокло пеленою. Може, коли вона не помічатиме їх, то вони підуть геть?

Але Саймон підійшов до неї й сказав:

— У мене тут є дещо для тебе. Якщо ти голодна… — він простягнув їй дуже товстий сендвіч, — Сардини. Я купив їх на вечерю, але відкрив бляшанку і зробив сендвіч…

Мері зовсім не хотілося їсти. До того ж вона ненавиділа сардини.

— Пробач, але масла в мене немає, — сказав Саймон, украй засоромившись.

Мері взяла сендвіч. Вона не збиралася його брати, але рука сама потяглася. Мері відкусила шматочок, але їй краще не стало: сендвіч був бридкий, як вона й здогадувалася.

Близнюки також підійшли слідом за Саймоном, стали по обидва боки від нього й задивилися на Мері.

— Ну й манери! — раптом голосно сказала Аннабел із суворими нотками в голосі.

— Тсс… — одразу зашипів на неї Саймон і, повернувшись до сестер, сказав: — Ану йдіть звідси! Швиденько нагору сходами!

Малюки запротестували:

— Вона повинна щось сказати. Ти нам завжди нагадуєш, що слід бути чемними. Так нечесно…

Однак слухняно пішли нагору.

— Пробач, будь ласка, — сказав Саймон, — вони ще маленькі.

— Ні, це моя вина. — Мері проковтнула шматочок сендвіча й покірно додала: — Я повинна була сказати «дякую».

— Ти, мабуть, дуже голодна. Який жах…

У нього був такий стурбований і співчутливий вигляд, що розсміятися у Мері не вистачило духу. Крім того, вона з жахом зрозуміла, що він збирається стояти й дивитися, як вона їсть, ніби це було в зоопарку.

— Я не можу з’їсти все зразу, — сказала вона. — Коли людина по-справжньому голодна, їй треба їсти повільно. Поспішати небезпечно, можна зіпсувати шлунок.

На мить на його обличчя лягла тінь недовіри, відтак воно просіяло і він усміхнувся:

— Гаразд, я не буду дивитися на тебе.

Але він не відійшов. Усмішка його згасла, і він зніяковіло переступав з ноги на ногу. Нарешті Саймон поквапливо заговорив:

— Звичайно, це не моє діло, але скажи, де ти сьогодні збираєшся обідати? Твоя тітка, мабуть, дуже бідна?

— Та ні, не бідна, — не задумуючись, сказала Мері. І, помітивши здивований вираз па його обличчі, поквапливо додала: — Не думай, що вона морить мене голодом. Просто вона… вона не любить мене і через те годує всілякими недоїдками, а вони не завжди смачні.

— А чому вона тебе не любить?

Мері тихо зітхнула. Вона любила вигадувати про себе всілякі небилиці, але їй потрібен був час, щоб обдумати їх як належить, перш ніж донести до людей. Однак Саймон не давав їй на це часу. «Він такий, як І його сестри, — подумала вона, — суне свого носа куди не слід».

Мері мотнула головою:

— Багато знатимеш — швидко постарієш!

Саймон знову почервонів — червонів він напрочуд легко, як сором’язлива дівчинка, подумала Мері, — але відповів спокійно:

— Не хочеш сказати, то й не треба.

І пішов собі геть. Мері дивилася йому вслід і раптом відчула себе зовсім самотньою. Саймон противний хлопець, любить совати носа в чужі справи, але він перший з її ровесників, з яким їй довелося побалакати за останній місяць. Ні дідусь, ні тітка Еліс нікого не знали з місцевих хлопчаків. У дідуся всі приятелі були такі самі старі, як і він, а тітка Еліс через свою сором’язливість ні з ким не знайомилася. Із сусідами вона розмовляла тільки в разі необхідності, а коли йшла вулицею, то здебільшого вдавала, що нікого не помічає.

Мері нарешті опанувала себе й крикнула вслід Саймону:

— Пробач мені!

Він зупинився й озирнувся. Обличчя в нього було ненепроникне.

— Я не хотіла тебе образити. Просто річ у тім… — у чім? Вона нічого не могла придумати, та за мить слова самі зринули з уст: — Просто мені й справді не хочеться про це говорити.

— Гаразд. — Саймон промовив це слово якимось відчуженим тоном, ніби він усе ще ображався, однак усміхнувся — Усе це вийшло у нас якось недоладно. Я навіть не знаю, як тебе звати.

— Мері.

— А я — Саймон Трампет. — Він помовчав якусь мить. — Послухай… Я хочу сказати… Ну, якщо ти… — Він знову замовк, тоді нахилився над сумкою, підняв її, перехнябившись під її вагою, і сказав, немов разом із сумкою він підібрав із землі сміливість: — Я хочу сказати, коли ти знову захочеш їсти, то приходь до нас. Ми живемо в «Харбор-в’ю», це одразу за пірсом.

Він не став чекати на відповідь, а вибіг сходами нагору, де до нього приєдналися Поллі і Аннабел. Одна взяла його за вільну руку, друга вчепилася за сумку.

Вони майже одразу зникли з її очей, але Мері тільки через п’ять хвилин за її годинником наважилася поховати в ріні рештки сендвіча. А вже тоді почала обмірковувати свою вигадку. Може, вона більше не зустріне Саймоча, але коли така зустріч відбудеться, треба мати напоготові правдоподібну версію.

3. Хлопчик з моря

«Моя тітка не любить мене. Вона тримає мене тільки заради грошей. Річ у тім, що мій батько був дуже багатий чоловік, майже мільйонер…»

Мері сиділа на лаві й безгучно ворушила губами, розмовляла сама з собою. Потім вона замислилася, нахмурившись. Тато в неї був бізнесмен, мав дуже багато грошей, але на чому він їх заробляв, вона уявлення не мала. Знала тільки, що він багато роз’їжджає, і це була одна з тих обставин, які викликали в мами невдоволення. Мері дивилася на море, яке повільно наповзало на блискучу смужку ріні, й розмірковувала, ким міг би бути її батько, щоб не виникало сумнівів щодо багатства.

«Він був керуючим банком, — нарешті вирішила вона. — І коли помер, залишив усі гроші мені, хоча я їх не зможу одержати, поки мені виповниться двадцять один рік. Якщо я помру до того часу, гроші перейдуть до тітки, і через те вона, ясна річ, мріє, щоб я померла. Вона, звичайно, не насмілюється морити мене голодом і, правду кажучи, не робить нічого жорстокого — якби вона била мене, на тілі залишилися б синці і це помітили б сусіди. Та іноді мені робиться страшно, надто коли я захворюю, бо знаю, про що вона думає. Минулого тижня я простудилася, і вона, поклавши мене в ліжко, зміряла мою температуру. Вона сказала, що температура нормальна, але я знала, що це неправда, бо в неї був дуже радісний вигляд. І весь той день, і наступний тітка змушувала мене лежати в ліжку, раз по раз заходила до кімнати і, тільки-но я прокидалася, вона відразу з’являлася біля мого ліжка і стежила за мною…»

Мері аж затремтіла від збудження. Вона й сама майже повірила у свою вигадку, тим більше, що в ній була частка правди: минулого тижня вона справді простудилася, і тітка Еліс наказала їй лягти в ліжко. Тітка ще сказала, що в цю пору року простуда часто призводить до запалення легенів.

Годинник у кінці пірсу пробив чверть до першої, і Мері рушила додому. По дорозі вона не переставала розмовляти сама з собою, змальовуючи жахливу картину лихих тітчиних замірів і прикрашаючи її яскравими деталями, аби ця картина здавалася якомога правдивішою. Вона вирішила зробити тітку Еліс батьковою сестрою, а не материною — в такому разі вигадка про успадкування тіткою грошей після смерті Мері звучатиме переконливіше.

На той час, коли, вимивши руки, Мері сиділа за столом, вона була така задоволена своєю вигадкою, що непомітно для себе з’їла величезний обід. Тітка Еліс, яка не переставала хвилюватися цілий ранок, відчула безмежну полегкість на душі. А коли Мері простягла руку із тарілкою по другу порцію рисового пудингу, на тітчиному обличчі з’явився такий щасливий вираз, ніби вона неждано-негадано одержала подарунок. Мері намагалася не дивитися на неї, вона поринула у змалювання її портрета: «Жахлива істота з довгим носом і темними очицями-намистинками». І саме тому лагідне тітчине обличчя, що сяяло від задоволення, трохи збивало її з пантелику. «Звичайно, вона намагається прикидатися доброю, — прошепотіла Мері, — щоб ніхто не міг здогадатися…»

— Ти щось хочеш сказати? — запитав дідусь.

— Ні, дідусю. — Мері глянула на нього невинними очима. Дуже важко розмовляти самій із собою, не ворушачи губами, але їй успішно вдавалося це робити. «Звичайно, дідусь у мене добрий, але він дуже старий і нічого не помічає. До того ж він сліпне й не бачить, коли тітка, наприклад, вибирає з печені найкращі шматки, а мені дає тільки жир і хрящі…»

— Ти впевнена, що нічого не хочеш сказати? — Проникливі дідусеві очі дивилися на неї пильно й здивовано.

— Може, вона засвоїла, що маленьким дівчаткам не слід розмовляти за столом, — знайшлася тітка Еліс.

Мері зміряла її зневажливим поглядом:

— Річ не в тім. Просто я розповідаю собі одну історію.

— Цікаву?

— О, дуже! — Мері ледь стримала сміх. — Можна мені піти погуляти?

Дідусь і тітка всміхнулися одне до одного. Тоді обоє всміхнулися до Мері. Кімната була залита сонячним світлом.

— Звичайно можна, люба. — Тітка була така щаслива від того, що Мері з’їла весь обід, що аж погарнішала. — А що ти збираєшся робити після обіду? Ми можемо піти у парк на прогулянку…

— Я була б дуже рада, — солодким голосом відповіла Мері, бо їй аніскілечки не хотілося йти з тіткою у парк, де гуляли переважно старі леді зі своїми собаками. — Та річ у тім, що я пообіцяла своїм друзям зустрітися з ними на пляжі. Я гралася з ними вранці, й вони сказали, що прийдуть після обіду.

На тітчиному обличчі з’явився стурбований вираз:

— Сподіваюсь, вони порядні діти, а не якісь там хулігани?

— Не думаю, що вона познайомилася із бандою розбійників, — сказав дідусь.

— Звичайно, ні. — І все ж у тітчиному голосі прозвучали нотки сумніву. — Знаєш, надвечір почнеться приплив, і на пляжі в цей час бути небезпечно.

Мері сиділа немов на голках. В голові в неї роїлися думки про злу тітку й сліпого немічного дідуся, і їй нетерпеливилося залишитися на самоті з цими думками.

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд, — сказала вона. — Вранці ми будували замок з піску, а після обіду збиратимемо черепашки.

Вона подумала, що навіть тітка Еліс не вважатиме таке заняття за небезпечне, і мала рацію. Тітка всміхнулася й наказала їй бути обережною, не підходити близько до молу під час припливу, бо минулого року там утопився хлопчик. А ще, переходячи дорогу, вона повинна подивитися ліворуч, потім праворуч і ніколи не заводити розмову з незнайомими людьми…

Мері так часто чула ці застереження, що могла б повторити їх слово в слово.

— Гаразд, я буду дуже обережною, — запевнила вона таким неприродно покірним тоном, що дідусь окинув її здивованим поглядом.

Щиро кажучи, Мері й сама була здивована собою. Та коли вона вже бігла до моря, то вирішила, що так чемно поводилася з тіткою Еліс тільки через оті свої негідні вигадки про неї.

Однак Мері й далі розвивала свою історію:

«На миснику в неї стоїть пляшечка з написом: «Отрута». Та пляшечка з темно-синього скла, й визначити, скільки в ній рідини, можна тільки тоді, коли тримаєш її проти світла. Зараз вона заповнена наполовину, й щоразу коли я проходжу повз мисник, то намагаюсь заглянути туди. Якщо отрути поменшало, я маю бути дуже обережною, бо її можуть підлити мені в їжу. Я постійно напоготові. Якщо всі ми беремо їжу з одної тарілки, наприклад картоплю або печеню, я знаю, що все гаразд. Проте, коли вона приносить щось кожному на окремій тарілці, я копирсаюсь у ній виделкою, але не їм, на той випадок…»

Цікаво, чи повірить в усе це Саймон? Його, здається, не так легко переконати. Та й чи є в цьому потреба, коли вони можуть і не зустрітися знову, а вона не дуже й прагне цієї зустрічі.

По-перше, він любить командувати, а по-друге, знає, що вона вкрала ті шоколадки.

Від цієї думки Мері відчула себе якось незатишно і, щоб відігнати її, почала голосно насвистувати.

Погода знов змінилася: стало тепліше, заголубіло небо. Приплив уже почався, але вітер ущух і хвиль не було; вода омивала стінку набережної м’яко й нечутно, як чай омиває чашку, коли його помішуєш.

Мері поминула пірс і пішла далі, туди, де вишикувалися в ряди високі будиночки, утворивши цілі вулиці з назвами на зразок: «Сі-Віста» або «Вотер-ейдж». Мері неквапливо проходила повз ті будиночки, насвистуючи й удаючи, ніби її нічого тут не цікавить.

«Харбор-в’ю» містився на краю вулиці. Він був незавидний, обідраний і потребував ремонту. Замість охайного моріжку з клумбами квітів і вимощеної доріжки, перед парадним входом був лише клаптик витоптаної трави.

Тут стояв дитячий манеж, а в ньому, чіпляючись за поруччя, радісно гугукав опецькуватий малюк. Він повикидав з манежу всі свої іграшки й тепер вони валялися на траві поряд з триколісним велосипедом, що лежав боком, тенісною ракеткою, в якій не було половини струн, двома відрами на сміття й подертим м’ячем. А біля сходів, що вели до парадних дверей, стояв старий дитячий возик з піднятим верхом. Поки Мері дивилася на все це безладдя, у возику заплакала дитина, а за мить відчинилися двері, й сходами збігла вниз невеличка жінка із сивим волоссям. Мері поквапливо відвернулася й побігла геть.

Вона бігла, задихавшись, аж поки її раптом пронизала страшна думка: а що, коли Саймон саме тієї миті виглянув з вікна й помітив її? Ще вирішить, нібито вона прийшла, щоб побачити його. Від цієї думки Мері зненавиділа Саймона.

Вона повернулася до дідусевої кабіни. Відтоді, як Мері з’явилася в цих краях, погода тут стояла погана, й через те вона за ціле літо ще жодного разу не побувала тут. Але ключ висів на своєму місці, під сходами, на шматочку дроту. Пововтузившись з іржавим замком, Мері відімкнула його, штовхнула двері, й вони зі скрипом відчинилися. На неї війнуло холодною вільгістю і затхлим повітрям. Мері зморщила носа й ширше розчинила двері, щоб провітрити приміщення. Скрізь було чисто прибрано, все стояло на своїх місцях: в бляшанці з написом «цукор» був цукор, а в бляшанці з написом «чай» був чай. До стіни навіть прибили гачок для її відерця й лопатки, а на столі стояли дві коробки: одна з черепашками, а друга з камінцями, що їх Мері зібрала минулого літа. Серед них були і блискучі камінчики, і тьмяно-голубі, а деякі мали дивну шишковидну форму — такими їх зробило море. Мері перебрала всі камінчики, згадуючи, якими вони були на дотик і на вигляд минулого року, їй ураз спало на думку, що більшість дорослих, прибираючи кабінки на зиму, обов’язково викинули б камінчики й залишили б тільки черепашки. Мабуть, тітка Еліс так само не любить розлучатися з речами, як і вона, Мері, яка завжди берегла старі іграшки і навіть взуття та одяг, з яких давно вже виросла. Ця її звичка дуже дратувала маму. «О господи, Мері, це ж не крамничка лахмітника. І Для чого ти тримаєш увесь цей мотлох?»

Мері присіла навпочіпки на сходинці, повільно пропускаючи камінчики крізь пальці.

«Моя тітка повикидала більшість моїх іграшок, — вигадувала далі вона, — а ті, що залишилися, тримає під замком і дає мені гратися тільки тоді, коли приходить адвокат, який захищає моє право на успадкування мною грошей. Тоді вона дає мені іграшки, чистий одяг і звертається до мене улесливим голосом: «Мері, любонько моя…» Звичайно, якби я розказала адвокатові, як вона знущається з мене, він забрав би мене від неї, а її посадив би в тюрму, але я боюсь це робити, бо він може не повірити мені, і після його від’їзду мені дістанеться від неї…»

Мері розморило на сонці і, прихилившись до одвірка, вона дивилася на море. Воно було таке спокійне, що здавалося густим і гладеньким, немов сироп. Далеко на обрії повільно плив корабель, в кільватері в нього звивалися чайки, схожі на клаптики паперу, а ближче до берега, курсом до пляжу, плив човен, і його мотор приглушено пихкотів, навіваючи сон.

Мері позіхнула. На неї знову найшла нудьга. Початок історії завжди легко придумати, однак довести її до кінця, коли нема слухачів, важко.

— От якби сталося щось по-справжньому цікаве! — сказала вона вголос і подумала: «А, може, справді щось станеться, якщо заплющити очі й полічити до ста?»

Вона заплющила очі й повільно почала лічити, але коли дійшла до ста й розплющила очі, нічого не змінилося, тільки корабель відійшов ще далі, а маленький човен наблизився. В ньому було четверо: троє чоловіків і хлопчик. Мотор уже вимкнули, човен підійшов так близько, що вона чула голоси людей, хоча не могла зрозуміти, про що вони говорили. Мері знічев’я спостерігала за ними. Біля стіни кабінки стояв дідусів ціпок; вона взяла його й почала копирсати ним рінь, не спускаючи тим часом очей з човна, що нечутно плив по гладенькому плесу води. Двоє чоловіків були темношкірі, а третій, господар човна з беретом на голові, — білий. Спочатку говорив він, а коли замовк, загомоніла решта, збуджено розмахуючи руками, ніби сварилися.

Вони причалили до берега неподалік від Мері, й вона навіть підвелася, щоб краще їх роздивитися. Ніс човна виліз аж на рінь, і двоє темношкірих, підкачавши холоші, зіскочили на берег. Човняр передав хлопчика одному З них і відштовхнувся від берега. Опинившись на глибокому місці, він увімкнув мотор, і човен рушив у відкрите море.

Ті, що залишилися на березі, дивились йому вслід. Вони були надто дивно зодягнені, як для морської прогулянки: всі в темних костюмах і в кожного в руці по невеличкій валізі. Як тільки човен відійшов, вони почали роззиратися, ніби не розуміючи, де вони опинились, і Мері здалось, що то заблукалі іноземці.

«Схоже, що вони зазнали корабельної аварії», — подумала вона.

Хлопчик сів на землю. Здавалося, він узуває свої черевики. Один з чоловіків рвучко поставив його на ноги, і хлопчик, відступивши крок назад, прикрив обличчя ліктем.

Чоловіки раптом кинулися бігти пляжем якраз у тому напрямку, де стояла Мері. Щоб не потрапити їм на очі, Мері сховалася в проході між дідусевою і сусідською кабінками.

Вони промчали так близько, що вона чула їхнє дихання, бачила, як спотикаються їхні босі ноги. Після того, як вони зникли з її очей, Мері ще почекала з хвилю, а тоді виглянула зі своєї схованки й побачила хлопчика Він наздоганяв чоловіків, але біг дуже повільно; обличчя його було все в сльозах, він плакав і був такий недоладний на цьому сонячному пляжі в своєму темному парадному костюмі з довгими штаньми, в білій сорочці з червоною краваткою-метеликом, що Мері, висунувши голову, мимоволі скрикнула:

— Ой!

Цієї миті хлопчик уже майже порівнявся з нею. Почувщи її «Ой», він також зойкнув, і, коли повернув до неї голову, його обличчя було перекошене таким жахом, що вона сама перелякалася й зіщулилася. Раптом він упав, ударившись головою об сходинку, й задригав руками та ногами, немов павук.

І завмер.

Мері затамувала подих. Якусь хвилю вона ще постояла, тоді вийшла зі своєї схованки між кабінками і роззирнулася. Чоловіки зникли. Тільки чайки — єдині тут живі істоти — сиділи на воді, немов іграшкові.

Мері глянула на хлопчика. Він лежав долілиць, і з-під нього стирчав дідусів ціпок. Вона поставила ціпок біля сходів, і хлопець, видно, спіткнувся об нього. Мері обережно потягла ціпок до себе, але не витягла. Вона боялася зробити хлопцеві боляче.

— Вставай, ти ж не вдарився, — тихенько попросила Мері й, не дочекавшись відповіді, зрозуміла, що він її не чує. — Будь ласка… — схлипнула вона, та тільки чайка, перевернувшись у повітрі через голову, відповіла їй протяжливим, журливим криком.

Мері побігла вздовж кабінок вискочила на набережну. Поблизу людей не було, лише кілька чоловік виднілися далеко, аж біля пірсу. Наступними сходами вона знову спустилася вниз і тут побачила жінку, що сиділа в шезлонзі, сховавшись від сторонніх очей за високим хвилерізом. Мері кинулася до неї, але одразу зупинилася: вона впізнала стару жінку, яка відпочивала із заплющеними очима, загорнувшись у поношену хутряну шубу. То була та сама жінка, якій вона строїла міни сьогодні вранці.

Ні, будити її й просити в неї допомоги вона не зможе.

Тихо схлипуючи, Мері пішла назад до кабінки. Хлопець лежав нерухомо. Легенький вітерець ніжно перебирав його м’яке, темне волосся. Руки, мов неживі, лежали на ріні, тонкі пальці скорчилися, одна нога була якось незграбно відкинута, а голова притулена до нижньої сходинки.

Мері опустилася біля нього навколішки. Вона подумала, що слід було б повернути його обличчям догори, йому буде так зручніше, але боялася доторкнутися до нього.

«А що, коли він помер? — промайнула думка. А за нею ще одна: Якщо помер, виходить, я його вбивця».

Обхопивши голову руками, вона опустилася на рінь і • затрусилася в риданні. Потім поквапливо роззирнулася. Ніхто її не бачив. Якщо замкнути кабінку й ушитися звідси, ніхто нічого не знатиме. Вона встигне додому якраз на вечерю і скаже, — якщо, звісно, її запитають, — що вона гралася зовсім в іншому кінці міста, де пляж вкритий не рінню, а черепашками. Тітка Еліс і дідусь їй повірять. Хоч би що вона вигадувала, вони завжди вірили їй.

Але цього разу обдурювати їх не можна. А що, коли хлопчик не помер? Його не можна залишати напризволяще. Вона тихо застогнала й поклала руку на його обличчя. Щока в нього була тепла, а дихання часте, мов тремтіння пташиного крила. Мері підвелася. Всередині відчувалася якась порожнеча, ноги не слухались, ніби належали комусь іншому. Вона знову піднялася сходами на набережну й пішла до пірсу.

Біля пірсу все ще юрмилися люди. Там, мабуть, щось скоїлося, вирішила вона, бо видно було поліцейського, який стояв осторонь і дивився на море. .

Мері пустилася бігти, та за кілька ярдів до поліцейського уповільнила крок, із жахом згадавши про вкрадені шоколадки. А раптом той продавець із ятки помітив нестачу й повідомив про це поліцейського? Може, поліцейський якраз і шукає дівчинку з брудним обличчям і довгим чорним волоссям. Забувши, що перед обідом вона вмилася, Мері дістала носову хустинку і, поплювавши на неї, витерла рот. Потім повагалася якусь хвилю, ковтнула від хвилювання слину, підішла до поліцейського ближче й завмерла.

Натовп за ним порідів, і вона побачила в центрі двох чоловіків, які були тоді в човні разом із хлопчиком. Другий поліцейський про щось розмовляв з ними, а третій тримав їх за руки трохи вище ліктів, що було безглуздо, на думку Мері, бо жоден з них не збирався тікати. Вони здавалися такими засмученими й стурбованими, такими недоречними тут на пляжі в своїх темних костюмах з обшарпаними валізками в руках, що хтось біля Мері сказав: «Бідолашні…» Вона підвела очі на тих, хто стояв поряд, але жоден з них, здавалося, не жалів їх. Всі стояли й дивилися, дивилися з надією в очах, ніби ось-ось мало статися щось надзвичайне.

Одначе так нічого й не сталося. На узбіччі стояла поліційна машина, і, поки Мері пробиралася крізь натовп, ті двоє і один поліцейський сіли в машину й поїхали.

«Цікаво, що вони накоїли? — подумала Мері. — Вони прибули морем, отже могли бути контрабандистами, таємно провозили золоті годинники або діаманти. Або й грабіжниками. Може, той човен, на якому вони припливли, прибуде за ними з наступним припливом, щоб забрати їх та награбоване ними добро туди, де їх не знайде поліція. Якщо вони грабіжники, то зрозуміло, чому вони прихопили із собою хлопця». Вона згадала Олівера Твіста, якого Вілл Сайкс брав із собою, коли йшов грабувати, бо тільки малий хлопчик міг пролізти у вікно й відчинити двері зсередини.

Якщо хлопчик з човна також грабіжник, то немає сенсу просити допомоги в поліцейського. Та й у будь-кого з дорослих…

Мері раптом здалось, що всі дивляться на неї. Вона впірнула в натовп і вперлася прямо в живіт високої, огрядної леді у квітчастій сукні.

— Обережніше не можна?! — кинув докір чоловік цієї леді.

Мері вже хотіла вибачитися, коли раптом помітила за їхніми спинами, по той бік вулиці, Саймона. Він, видно, стояв там давно і, як і всі, спостерігав за тим, що відбувалося, а тепер збирався йти звідси.

Мері обминула огрядну леді і, не глянувши ні ліворуч, ні праворуч — тітка Еліс, мабуть, зомліла б, якби це побачила, — кинулася через дорогу з криком:

— Саймоне! Почекай мене, Саймоне!

Вона вже забула, що він любить командувати й лізти в чужі справи. Пізніше, коли минуло багато часу, Мері подумала, що, очевидно, вже тоді вона знала, що Саймон з тих добрих людей, які завжди в біді приходять на допомогу, хоча звідки їй було про це знати? Вона діяла, не замислюючись, але коли він зупинився й Мері побачила, що він не сам, то не зразу зметикувала, що йому сказати.

— Привіт, Мері! — сказав Саймон, засоромившись на якусь хвилю. Відтак, оговтавшись, додав: — Це моя бабуся. А це, бабусю, моя подруга Мері.

— Привіт, Мері! — Обличчя в Саймонової бабусі було худе, з довгим гострим носом, як у відьми, тільки не злої, а веселої. Вона штовхала поперед себе возика, в якому лежала дитина. Мері впізнала того опецькуватого малюка, якого бачила в манежі.

— Це Джейн, — сказав Саймон. — А нашу новонароджену звати Дженні.

Джейн випустила велику бульку й, коли вона лопнула, засміялася.

— Бідний, нещасний Саймон, — сказала бабуся. — В нього аж чотири сестри. — Одначе, гадаю, він якось виживе.

Саймон глянув на Мері.

— Хочеш завітати до нас? Я бачив, ти приходила, але чомусь не зайшла.

Отже, він тоді дивився у вікно! На якусь хвилю Мері страшенно знітилася, та одразу взяла себе в руки. Найголовніше зараз — залишитися із Саймоном наодинці й розповісти йому про хлопчика. Вона передчувала — й це передчуття дедалі зміцнювалося, — що Саймон придумає, що робити.

Але як залишитися з ним наодинці?

— А й справді, чому б тобі не зайти до нас? — сказала бабуся, всміхаючись, не давши їй можливості відповісти.

Мері не змогла навіть озирнутися, щоб упіймати Саймонів погляд, бо бабуся не переставала розповідати їй про новонароджену, яка важила вісім з половиною фунтів, тобто на два фунти більше, ніж важила Джейн після народження і на три фунти більше за Поллі — Анну, котрі, як близнюки, цілком природно, були менші, а от Саймон усіх їх перевершив: він важив дев’ять фунтів і три унції. І це при тому, що мама в них — мурасі по коліно! — додала вона гордо.

Мері намагалася придумати якусь ввічливу фразу, аби підтримати цю розмову, та марне. Єдине, що їй спало на думку, це спитати в Саймонової бабусі, скільки вона сама важила одразу після народження, але таке запитання їй здалося недоречним.

— Тебе послухаєш, бабусю, то ти просто людоїдка! — сказав Саймон. — Вибираєш, із котрого з нас буде найбільший обід.

— Невихований ти хлопець, — тихо сказала бабуся. Вона повернула возика на моріжок перед «Харбор-в’ю» й почала відв’язувати дитину. — Ходімо додому, моє пташенятко. Час уже пити чай.

— Із смаженим немовлятком під м’ятним соусом, — засміявся Саймон і сказав до Мері: — Ти йдеш? Попити чаю у Трампетів — це ціла подія.

Мері хихикнула й похитала головою:

— Зараз не можу. Я повинна дещо зробити… — Вона безпорадно глянула на Саймона, який підстрибував довкола возика, закочував під лоба очі й чмокав губами. — Сталося щось страшне, — додала вона голосно, щоб він перестав пустувати й звернув на неї увагу.

Та він навіть не глянув у її бік. Він був надто зайнятий собою і своїми дурними жартами.

— У нашому домі не кажуть «що приготовлено на обід?», а кажуть «хто готував?» — пояснив він долаючи сходи попереду бабусі й широко розчиняючи двері.

Проходячи повз нього, бабуся вдала, що дає йому ляпаса, він скорчився від сміху й крикнув Мері:

— Якщо ти не маєш уявлення про наше меню, то скажу тобі, що сендвіч з горіховим маслом ти завжди матимеш.

Мері стиснула зуби: марна справа. Коли людина в такому настрої, слухати її не примусиш.

— Теж мені дотепник знайшовся, — сказала вона. — Містер Мудрій-Розумник!

І вибігла за ворота з пекучими сльозами розчарування на очах. Як вона помилилася, сподіваючись, що Саймон допоможе! Він надто тупий, надто задоволений собою і своєю бридкою сімейкою, щоб турбуватися ще про когось. Тільки час згаяла!

І не тільки свій, ураз промайнула в неї думка. А й час того хлопця. Поки вона бігала, сподіваючись, через свою дурість, знайти допомогу, він міг померти! Не можна було лишати його самого, не подивившись навіть, як він ударився.

Що далі вона бігла, то дужче наростав страх. А коли вже дісталася кабінки, її охопив панічний жах і вона не повірила в те, що побачила. Чи, точніше, в те, чого не побачила…

Кабінка була така, якою вона її залишила: двері відчинені навстіж, сонячне світло заливало приміщення. Але хлопець зник.

4. «З ним могло статися все що завгодно»…

— Таж я тільки намагався тебе розсмішити, — сказав Саймон.

В голосі його прозвучали докірливі нотки, він трохи задихався. Мері не відповідала нічого. Тоді він усівся поряд неї на сходах і, вдаючи, що Дуже стомився від бігу, ріддимався, обмахував себе руками, немов віялом.

— Ти досить швидко бігаєш як для дівчини.

Мері обдала його нищівним поглядом і ще вище задерла носа.

— Я розумію, що мій жарт з приводу людожерства був не дуже дотепний. Але не такий вже кепський. Принаймні не такий він поганий, щоб через це втікати. Хіба що ти , прийняла його за правду…

Мері розуміла, що він знову хотів її розсмішити. Та їй було не до сміху. Вона не могла навіть змусити себе всміхнутися, а лише сиділа зсутулившись і дивилась на море. Може, човняр, помітивши, що тут сталося, вернувся і забрав хлопчика? Але в такому разі човен ще не встигнув би зникнути з обрію. Вона так пильно вдивлялася вдалину, що в неї аж заболіли очі. Море було чисте, як і небо.

— Невже ти повірила, що я говорив серйозно? — Саймон дивився їй у вічі, нахилившись до неї так близько, що вона не могла не глянути на нього. На його відкритому обличчі грала щира усмішка, а в очах відбивалися з поверхні моря сонячні зайчики. — Адже не могла ж ти подумати, що ми тебе й справді з’їмо?

— Не мели дурниць! — У голосі Мері було стільки розпачу, що Саймон одразу перестав усміхатися.

— А чому ти тоді втекла? — здивовано допитувався Саймон.

«Він із тих хлопців, — подумала Мері, — котрі завжди хочуть мати на своє запитання негайну і правдиву відповідь». Але вона не могла дати йому такої відповіді, особливо тепер, коли хлопчик зник, бо Саймон не повірить їй. Люди ніколи не вірили їй, із сумом подумала Мері, хоча нерідко в них були на те підстави, надто після того, коли вона почала вигадувати різні небилиці. Інколи їй відверто казали: «Мері, брехати не можна!», а іноді були трохи поблажливіші: «Ой, Мері, у тебе така багата уява!» Начебто уява була така сама хвороба, як вітряна віспа чи кір.

Мері відчула, що не витерпить, коли Саймон скаже щось схоже на це. Вона стисла п’ястуки і затамувала подих, ніби знала, що він так і зробить.

Але він тільки сказав:

— Пробач. Тоді через близнюків. Мабуть, через них. Але ти не турбуйся! Вони не янголи, але й не фіскали. Принаймні, коли розуміють, що чогось не слід говорити, то й не скажуть… — Мері здивовано втупилася в нього, і він, почервонівши, додав: — Я маю на увазі сьогоднішній ранок…

Нинішній ранок здався їй далеким, як давній, майже забутий сон. Згадавши, вона опустила голову:

— Річ зовсім не в тім, дурню ти.

— А в чім тоді? — все ще терпляче запитав Саймон, але Мері почулася в його голосі різка нотка. Здавалося, мине ще хвилина-друга, і йому надокучить ця однобока розмова.

Вона окинула його швидким поглядом, боячись, що він розсердиться, але на його обличчі відбився лише вираз подиву і співчутливого зацікавлення. І їй раптом захотілося розповісти йому все.

— Ти мені не повіриш, якщо я розкажу тобі, — промовила вона й підвелася, бо їй уже терпець увірвався сидіти на одному місці.

Спотикаючись, вона підійшла до самого краю жовтуватої води. Серце шалено калатало в грудях, долоні спітніли. А що, коли поліцейський знайшов хлопчика? І він уже у в’язниці, в темній, душній камері? Або ще гірше, помирає в лікарні, а над ним стоїть лікар і, похитуючи головою, каже: «Якби ми знайшли його раніше, то, безперечно, врятували б йому життя».

— Звідки ти знаєш, що я не повірю? — запитав Саймон у неї за спиною, й вона враз відчула, що сльози, які поступово закипали в душі від усвідомлення власної провини, ось-ось поллються з очей. Вона люто обернулася до нього.

— Та замовкни! Розмовами тут не допоможеш, треба негайно щось робити. — Гарячі сльози застилали їй очі. — Це просто жахливо, — сказала вона, схлипуючи. — 3 ним могло статися все що завгодно…

— 3 ким? — перепитав Саймон і, коли вона не відповіла — Мері хотіла відповісти, але в неї перехопило гордо, — взяв її за плечі і досить енергійно труснув. Тоді відпустив і звелів:

— Ану, розказуй! Кого ти маєш на увазі і що сталося? Він звертався до неї тоном добродушного дядька, ніби Мері не його ровесниця, а набагато молодша за нього, як, скажімо, Поллі чи Аннабел. Іншим разом Мері обурилася б, але тепер цей його тон тільки заспокоїв її. Саймонів голос звучав так по-дорослому співчутливо, що до неї знову вернулось колишнє відчуття: він придумає, що робити.

І почала квапливо розповідати:

— Пам’ятаєш тих двох чоловіків, яких забрав поліцейський? З ними був ще хлопчик… Він біг пляжем, а я… я налякала його і він упав, зачепившись за дідусів ціпок. Він лежав нерухомо, і я подумала… Я подумала, що він помер… І побігла, щоб покликати когось, а потім побачила тих людей з поліцейським, але побоялась сказати через Білла Сайкса й Олівера Твіста… І тоді вирішила розказати тобі, але ти не слухав… Ти весь час кривлявся… І тому я побігла назад, а його… його більше тут нема. Він зник…

Їй забракло повітря, ноги підкошувалися, й вона змушена була сісти на хвилеріз.

— Отже, він не помер, — спокійно промовив Саймон. — Адже трупи не ходять, правда ж? — зробивши цей практичний висновок, він замовк і, ледь нахмурившись, глянув на Мері. — Я тільки не розумію, до чого ти згадала Білла Сайкса й Олівера Твіста. При чому тут вони?

Мері всміхнулася. Їй стало соромно за свою поведінку: ледь не розплакалася, мов дитина, не змогла до ладу розповісти про те, що сталося, — але водночас і зраділа, бо, як з’ясувалося, і Саймон дечого не знає.

— Білл Сайкс — нічний грабіжник, — пояснила вона. — Він завжди, коли йшов грабувати, брав із собою хлопчика, щоб той залазив через вікно й відчиняв йому ізсередини двері, бо сам Білл був дуже товстий. Хіба ти не читав «Олівера Твіста»?

Саймон кивнув головою, не зводячи з неї здивованих очей.

— А ти хіба не читаєш газет? — своєю чергою запитав він.

У цьому запитанні, на думку Мері, не було особливого сенсу: Саймон, видно, просто вирішив узяти реванш. Однак, тільки-но вона зібралася відповісти — пояснити, що газети читає не часто, бо дідусь передплачує лише «Файненшл Таймс», а це нудна газета, без картинок, — як раптом згадала, що дідусь, за її вигадкою, сліпий і в нього не все гаразд із головою. Останнім часом події розвивалися так швидко, що вона одразу не змогла пригадати, чи вже розповідала Саймонові про дідуся, чи тільки збиралася розповісти. А тому вона лише похитала головою й сказала:

— Мені не дозволяють. Тітка не дозволяє.

Саймон розтулив був рота, але знову стулив. Помовчавши трохи, він сказав:

— Ну, зрештою, це не має значення. Насамперед ми повинні його знайти. Якщо він сильно вдарився, то далеко не міг відійти.

— Я вже і в кабінці дивилася, — сказала Мері. — Щоправда, тільки в нашій, бо переважна більшість сусідських були зачинені.

Саймон рішуче рушив уздовж пляжу, і Мері побігла слідом за ним.

— Тут нікого, крім старої жінки, поблизу не було. Але й вона спала. А поліцейському хіба я могла сказати?

Саймон знову вернувся до кабінки. Мері здалося, що він не слухає її, й вона схопила його за рукав:

— Якщо він злодій, його також посадили б у в’язницю!

— І ти таке могла подумати? — усміхнувся він. — Ну й дурепа ти!

— Що ти маєш на увазі? — обурилася Мері, але він тільки похитав головою і приклав палець до уст. — Сам ти дурень, — відказала вона, але вже зовсім тихо, бо помітила, що усмішка зникла з його обличчя і він затамував дихання, наче воно відвертало його увагу.

Обоє вони стояли тихо, прислухаючись до навколишніх звуків. Спочатку Мері чула тільки шурхіт прибою. Потім вловила якесь слабке шарудіння. Ніби щось шкреблося у ріні…

— А ти дивилася під кабінкою? — прошепотів Саймон.

Вони знайшли його під кабінкою. Він забрався якомога далі від сходів і лежав там, згорнувшись калачиком. Поки вони повзли до нього, він не видав жодного звуку, не зробив жодного руху, а причаївся, мов миша, підібгавши коліна до грудей і поблискуючи білками очей. Та коли вони підповзли зовсім близько, він зробив короткий видих і почав відбиватися. П’ястуки в нього були тверді, мов камінці.

Вони відповзли трохи назад, щоб він не зміг їх дістати рукою.

— Видно, він не дуже вдарився, — сказав Саймон, потираючи голову в тому місці, куди дістався удар. — Він, мабуть, знепритомнів, коли впав, а потім отямився й заліз сюди…

— У нього пошкоджена нога, — сказала Мері. — Здається, він її вивихнув. — Вона глянула на хлопця і запитала голосно та виразно, ніби, будучи іноземцем, він був ще й глухим: — У тебе болить нога?

Хлопець мовчки дивився на неї і весь тремтів, як мокрий пес. Очі в нього були великі, кольору сливки.

— Він, мабуть, не знає англійської, — сказав Саймон.

— Ти розмовляєш по-англійському? — запитала Мері, але хлопець не відповів.

Тільки по очах було видно, що він чує її, бо перевів погляд із Саймона на неї. Він був маленький і сумирний на вигляд і чимось нагадував Мері кота Ноакса, коли його подарували їй ще кошеням: той також був на вигляд тихий та лагідний, але варто було до нього доторкатися, як він одразу згортався у хутряний клубок і люто шипів.

— Краще подумаймо, що робити, — сказав Саймон.

Саймон був більший за Мері й почувався незручно під кабінкою. Він виліз, задкуючи й відштовхуючись ліктями. Мері, залишившись біля хлопця, сказала тихо, так, щоб не почув Саймон і не сміявся з неї:

— Я не хотіла зробити тобі боляче. Чи навіть налякати тебе. Просто так вийшло по-дурному.

Він перестав тремтіти, немов зрозумів її.

— Як тебе звати? — з надією запитала вона і, показавши на себе, сказала: — Мене звати Мері.

Хлопчик не відповів. Він мовчки дивився на неї, а потім почав плакати. Сльози градом котилися по щоках з його сливових очей, блискучі, густі, немов краплини ртуті.

Як із розбитого градусника, подумала Мері.

Її покликав Саймон. Мері сказала хлопцеві на прощання:

— Не плач. Я скоро вернусь. І не бійся. Я неодмінно вернуся.

Саймон, мабуть, мав-таки рацію. Хлопчик і справді не розумів її, а тому, щоб заспокоїти його, вона додала, розтягуючи слова, ніби він був дикою твариною або дитиною:

— Я тебе в біді не залишу.

Їй захотілося міцно обняти його й захистити. Він такий маленький, такий худий…

— Мері… — ще раз гукнув Саймон, і вона виповзла з-під кабіни й підвела голову.

— Я купив йому льодяника, — сказав Саймон. — Почув, що проїжджає візок із ласощами.

Мері дивилася на нього примружившись, тому що після темряви під кабінкою світло було надто яскравим. Саймон простягнув їй льодяника й сказав:

— Тільки для того, аби він зрозумів, що ми друзі.

Льодяник був загорнутий у папір. Мері знову залізла під кабінку й кинула його хлопчикові. Він перестав плакати і з хвилину дивився на неї, а потім простягнув маленьку брунатну руку, схопив льодяника розгорнув його й відкусив шматочок, не зводячи очей з обличчя Мері.

— Їж, їж, — сказала Мері. — Льодяник смачний.

Він відкусив ще один шматочок і його вирвало. Мері, затиснувши носа, вилізла з-під кабінки.

— Його вирвало. Смердить жахливо. — Мері відчула, що й вона може вирвати. — Що нам робити?

— Я вже думав, — відповів Саймон. І, помовчавши, додав: — Та поки що нічого не придумав.

— Ми повинні його обмити, — сказала Мері.

Вона взяла в кабінці відро й пішла до моря. Червоне сонце вже стояло на вечірньому прузі, холодний вітерець здіймав на воді брижі. Морі прийшла з повним відром і сказала:

— Ми повинні щось придумати негайно. Він простудиться, якщо лежатиме там цілу ніч.

Саймон нахилився й гукнув:

— Гей, вилазь звідти! Вилазь до нас, ми тобі нічого поганого не зробимо!

— Мені здається, що він не вилізе, поки ти тут, — сказала Мері. — Він тебе боїться.

Саймон випростався:

— Мабуть, що так. Спробуй ти покликати його. Тебе він не боятиметься, бо ти дівчина і менша за мене.

— Стривай, — сказала Мері. — Спершу треба вирішити, що з ним робити.

«А чи не забрати його до себе додому?» — подумала вона, та одразу відкинула цю ідею. Тітка Еліс, за висловом дідуся, робилася «сама не своя» навіть тоді, коли хтось просто приходив до них на чай.

— А може, ти його забереш до себе? — запитала Мері. — У вас велика сім’я і мало що зміниться, коли вона ще на одного побільшає.

— Ні, — відповів Саймон. — Мій тато — поліцейський. — І він почервонів, наче йому було соромно в цьому признатися.

— А яке це має значення? Коли я сказала тобі про грабіжників, ти назвав мене дурепою.

Саймон почервонів ще дужче.

— Правильно. Ти і є заплішена дурепа. Він поруш-ник закону, але не грабіжник. Він нелегальний іммігрант.

Мері здивовано втупилася в нього.

— Хіба ти не зрозуміла? — запитав Саймон. — Навітьпісля того, як я запитав, чи ти читаєш газети?

Мері похитала головою. Щиро кажучи, вона так була заклопотана собою і власними думками, що газетні статті й телевізійні передачі здавалися їй такими самими нудними, як і розмови дорослих.

— Ти хоч знаєш, що таке іммігрант? — зітхнув Саймон.

— Той, хто приїжджає з чужої країни, щоб жити тут. В цьому немає нічого протизаконного.

— Правильно. Але не завжди. Багато людей хочуть приїхати сюди або до Америки тільки тому, що не можуть знайти роботи в своїй країні. Але не всіх пускають, бо існує так звана квота, тобто число іноземців, яким щорічно дозволяється оселятися в Англії. А тому іноді люди, котрі не потрапили до квоти, намагаються дістатися сюди нелегально. Як, наприклад, тих двоє чоловіків. Від нас зовсімблизько Франція. Вони їдуть до Франції і там платять тому, хто погодиться перевезти їх на човні через Ла-Манш.

— Але ж він ще хлопчик, — сказала Мері. — Його не приймуть на роботу.

— Може, один з тих чоловіків — його батько чи дядько.

Мері засумнівалася в правдивості Саймонових слів. Не схоже, що хтось із тих двох був хлопцеві рідня. Коли вони висадилися з човна, хлопець так боявся їх, як бояться тільки чужих. До того ж вони втекли без оглядки, залишивши його напризволяще.

— Вони, мабуть, пакистанці, — сказав Саймон. — Мій тато каже, що більшість із тих, хто висаджується тут, з Пакистану. А іноді з Індії.

— А що з ними буде?

Саймон стенув плечима.

— Посадять у тюрму, а потім, якщо в них із доку, ментами не все гаразд, випровадять туди, звідки вони приїхали. Це просто жахливо, бо вони витратили на дорогу всі свої гроші, але тато каже, що іншого виходу немає. Він каже…

— Це просто підло так з ними поводитись! — обурилася Мері. — Виходить, що коли вони не можуть знайти роботи в своїй країні, то їм залишається помирати з голоду. Хіба не так?

— Мій тато каже, що в цьому не треба бути сентиментальним, — відповів Саймон. — Є закон. А люди зобов’язані дотримуватися закону.

Саймон говорив так спокійно, ніби йому все це було байдуже. Мері глянула на нього й відчула, що в неї аж мурашки побігли по тілу. Як вона помилилася в Саймонові! Може, він і справді знає, що робити, але не так, як вона думала. Він не допоможе їй сховати хлопця! Адже батько в нього поліцейський! Він піде й розкаже про все батькові, — бо є закон! — і хлопця заберуть та й посадять у тюрму.

— Ти краще йди звідси, — сказала вона. — Забудь про все, що тут було, і йди.

— Що з тобою? — Саймон був приголомшений.

— Просто я передумала. Я сама потурбуюсь про нього і не хочу, щоб ти мені допомагав.

— Але що ти робитимеш?

— Не твоє діло. — Мері тупнула ногою, відчуваючи, як у грудях в неї закипає лють. — Буде краще, якщо ти не знатимеш, правда ж? Бо мої дії можуть суперечити твоєму дорогоцінному, гнилому законові. Я можу зробити щось неправильно! Хіба не так? Коли ти такий обмежений формаліст, тобі краще не знати!

Кутики його уст заворушилися, ніби він намагався стримати усмішку.

— Ти ж сама попросила мене…

— Я не знала тоді, що твій батько поліцейський.

З якоїсь причини цей доказ виявився для нього переконливим.

— Гаразд, — сказав він s, повернувшись на п’ятках, пішов геть. Шия у нього стала багрова.

— Якщо скажеш кому-небудь, я вб’ю тебе! — крикнула йому вслід Мері, але він не обернувся.

Вона почекала, поки він зник з очей, тоді, нагнувшись, заглянула під кабінку й покликала хлопця. З дальнього кутка він уже підповз до самих сходів. Мері аж злякалася, побачивши його так близько: він ніби підслуховував.

— А тепер вилазь, — сказала вона. — Все гаразд, він уже пішов.

Мері простягла до нього руку і, на її подив, він простягнув свою, дозволивши допомогти йому. Коли хлопець став на ноги, він був майже однакового з нею зросту, але худіший. А зап’ястя та обличчя в нього були такі тонкі й мізерні, що вона відчула себе незграбною. Мері посадила його на сходинку й з допомогою носової хустини обмила його морською водою з відра.

— Ти, мабуть, голодний? — запитала вона. — По-перше, я повинна роздобути для тебе щось попоїсти. Не багато, бо тебе знову занудить, а так, щоб хоч трохи підкріпитися. Тебе, мабуть, у човні закачало. Я якось пливла човном у Францію, то мене весь час нудило. А буває, мене нудить без будь-якої причини, і тоді тітка Еліс каже, що це від перезбудження. Нічого, трохи поспиш — і тобі стане краще. Ти можеш поспати в кабінці, я постелю рушники, щоб тобі було зручно, а тим часом я придумаю, що робити далі, бо ти, мабуть, не хочеш, щоб тебе посадили в тюрму або вислали назад у Пакистан, правда ж? Отже, слухайся мене, лежи тихо, не шуми і не бійся…

Мері виполоскала носову хустину у відрі. Тепер хлопчик став чистий, від нього вже не пахло, але сорочка намокла, прилипала до тіла під поривами вітру, й він тремтів від холоду.

— Зніми сорочку, — порадила Мері. — Від мокрого одягу можна захворіти. Я дам тобі свою жакетку. Вона, правда, завелика на тебе, але тобі одразу стане тепліше…

Він тільки дивився на неї і мовчав. Мері зїтхнула: який сенс говорити до нього, коли він зовсім не розуміє її? Нащо марнувати час, замість того щоб вирішувати що робити далі?

Вона вилила воду з відра й розстелила сушитися на камені хустину. Сонце уже сховалося, і тепер на обрії виднілася тільки блідо-жовта смужка. Небо було вкрите легкими пірчастими хмарами й здавалося мармуровим. Наближався час вечері, і на неї вже чекали вдома Якщо вона запізниться бодай на десять хвилин, тітка Еліс почне хвилюватися, а коли тітка Еліс хвилюється, вона може подзвонити і в поліцію.

Мері знову зітхнула й повернулася до хлопчика.

Він уже зняв свій піджак і тепер розстібав сорочку.

Спочатку вона не надала цьому значення, оскільки була заклопотана своїми думками про тітку Еліс і поліцію.

І раптом її ніби вдарило громом.

— Виходить, ти мене розумів? Весь час?

Він не відповів, його худорляве личко було непроникливе. Він зняв із себе сорочку й простяг тонку тремтячу руку, щоб узяти жакетку. І тільки тоді, коли Мері, знявши жакетку, віддала її хлопцеві, той, одягнувши її через голову, нарешті заговорив.

— Я не з Пакистану, — сказав він.

Мері дивилася на нього, розкривши рота.

— Я з Кенії. Мене звати Крішна Патель. Я британський підданий.

Він стояв у її жакетці і вже не здавався ні худим, ні переляканим, а, скоріш за все, сердитим і гордим. У Мері також почала закипати злість. Який обманщик! Вона пригадала, як заспокоювала його, втішала, зверталася до нього так лагідно, як ніколи не зверталася б до людини, яка розуміла б її, й одразу відчула себе приниженою та ображеною.

— Ти негідник! — сказала вона. — Так може вчинити тільки підлий боягуз!

Вона погрозливо підступила до нього, але він залишився спокійно стояти на місці. Тільки очі розширилися від подиву.

— Для чого ти придурювався? — запитала вона.

Хлопчик не встиг відповісти, бо цієї миті з проходу між кабінками несподівано вискочив Саймон. Він задихався і був такий блідий, що ластовиння ще виразніше проступило на його обличчі.

— Вони йдуть! — видихнув він. — Ідуть пляжем…

Та оскільки ні хлопчик, ні Мері не зрушили з місця, Саймон схопив хлопчика за плечі і заштовхав його в кабінку.

— Ховайся за двері! — вигукнув він.

5. Усупереч закону…

Отже, коли поліцейські, стомлені важким шляхом уздовж пляжу, підійшли до кабінки, вони побачили тільки двох дітей, що сиділи на сходах перед відчиненими дверима й перебирали черепашки.

Вигляд у цих дітей був цілком безневинний. Дивним могло здатися лише те, що вони не підвели очей навіть тоді, коли поліцейські зупинилися просто перед ними.

— Здається, ти вже виріс, щоб гратися з черепашками, чи не так, Саймоне? — сказав один з поліцейських.

Голос його звучав дружелюбно, але погляд був пильний. Він глянув поверх їхніх голів на кабінку.

Мері побачила, як стислася в кулак Саймонова рука, що лежала в нього на коліні, й зрозуміла: він зараз почервоніє. Вона спробувала зашкодити цьому, повторюючи про себе: «Не червоній! Не червоній!», та марне. Спочатку почервоніла Саймонова шия, а потім і обличчя по саме волосся.

— О, містер ПітерсІ — вдавано здивувався Саймон. — А я вас і не помітив! Це моя подруга Мері. Я допомагав їй перебирати черепашки.

Його слова прозвучали так фальшиво, що Мері аж розпач узяв.

— Це для шкільної виставки «Життя узбережжя», — сказала вона. — Я повинна назбирати для неї морських водоростей, черепашок та всілякої іншої дрібноти. Страшенно нудне заняття, і через те я довго ніяк не могла взятися за нього, а тепер Саймон змушений допомагати мені.

Вона говорила жваво й природно, але без особливої надії. Брехати вона вміла набагато краще за Саймона — той, як було видно, великого досвіду не мав, — але дуже сумнівалася, що зуміє відвернути від нього увагу поліцейських. Вони мали б бути недоумками або сліпими, щоб не помітити, як він почервонів. Будь-якої хвилини один із них може зайти в кабінку й витягти звідти хлопчика, що ховається за дверима.

Мері сиділа вся напружена, не наважуючись підвести очі вище середнього гудзика на жилеті констебля Пітерса й чекаючи тієї миті, коли на її плече ляже важка рука і сердитий голос накаже встати.

Натомість вона почула лиш здушений сміх. Мері підвела голову й побачила, що обидва поліцейські широко всміхаються.

У констебля Пітерса було червоне спітніле обличчя, у якому, як родзинки в булочці, утопали маленькі карі очі. Він усміхнувся до неї.

— Це твоя кабінка?

— Мого дідуся.

— Замкни її, коли йтимеш звідси. Сюди можуть з’явитися незвані гості. Ви тут нікого не бачили, га? Ніякі підозрілі типи тут не вештались?

— Крім вас, нікого не було, — сказала Мері, й вони зареготали.

Поліцейські пішли своєю дорогою, сміючись і перемовляючись між собою.

Коли вони віддалилися і вже не могли чути їх, Саймон сказав:

— Нічого не можу вдіяти із собою. Це через те, що в мене тонка шкіра і видно, як кров підступає до обличча. Що більше думаєш про це, що більше намагаєшся не червоніти, то більше червонієш.

Мері, яка й досі сиділа, затамувавши подих, судомно ковтнула повітря й відчула, як у неї запаморочилося в голові.

— Я подумала, що вони здогадаються, коли ти почервонів. Не могли ж вони не помітити?

— Вони помітили, будь певна. Тільки вони подумали, що причина криється зовсім в іншому, от і все.

— У чому?

Він сором’язливо глянув на неї, узяв маленьку рожеву черепашку й почав уважно розглядати її.

Мері так штовхнула його ліктем, що він випустив з рук черепашку й вона впала на купку інших черепашок біля їхніх ніг.

— Що вони подумали?

Саймон зітхнув.

— Вони подумали, ніби я почервонів через те, що побачили мене з дівчиною. Деякі люди знаходять собі дивні причини для сміху.

За таких обставин, подумала Мері, це й справді смішно.

— Якби вони знали всю правду, їм було б не до сміху.

Цією фразою вона хотіла розвеселити його, та не зуміла. Похмурий вираз так і не зійшов з його обличчя.

— Тобі, мабуть, було б краще, якби вони про все здогадалися, правда ж? — докірливо запитала вона.

— Він окинув її коротким зневажливим поглядом.

— Я ж повернувся, хіба не так?

— Авжеж, повернувся. — Однак це, на її думку, вимагало пояснення. І вона запитала, дивлячись на його похмурий профіль: — Але чому? Адже ти казав, що тих людей, які приїжджають сюди, треба висилати назад. Такий закон, казав ти.

Саймон рвучко підвівся, ніби йому не хотілося відповідати, й увійшов у кабінку.

— Овва! — вигукнув він. — Його величність спить!

Зібгавшись калачиком, хлопчик спав у тісному закутку між стінкою й дверима. Голова його ледь звисала на тонкій шиї, немов важка квітка на тонкому стебельці. Він тихо посопував.

— Коли бачиш людину на власні очі, ставлення до неї змінюється, — сором’язливо признався Саймон. Він дивився на Мері якусь хвилю і враз заусміхався. — А крім того, я, здається, придумав, що з ним робити?

Вони всілися на сходах.

— Його не можна залишати тут, — пояснював Саймон. — Поліція стежить за кабінками. Волоцюги часто ламають замки і сплять у кабінках. А тому я подумав про крамничку мого дядька Хорейса. Дядька зараз там нема, і крамничка замкнута, але я знаю, як туди пробратися. Ми всі підемо до крамнички, тільки-но стемніє. Одразу після вечері.

— Після вечері я повинна лягти спати, — сказала Мері.

На його обличчі з’явився насмішкуватий вираз.

— Але ти можеш якось вибратися з дому, правда ж? Ти повинна прийти, адже ви подружилися.

— Він розмовляє по-англійському, — сказала Мері. Вона зовсім забула сказати йому про це. — Якраз перед тим, як ти вернувся, він заговорив зі мною. Ти був неправий, коли казав, що він з Пакистану. Він з Африки, з Кенії. Його звати Крішна Патель.

Позаду, з кабінки, почувся хрипкий стогін, ніби Крішна на відгукнувся на своє ім’я уві сні. Вони увійшли всередину.

Хлопчик ворушився і тер очі.

— Зачини двері, — сказав Саймон, і Мері потягла за ручку. Тепер світло проникало всередину тільки крізь щілини.

Хлопчик схопився на ноги, та одразу застогнав, похитуючись.

— Судома, — сказав Саймон. Він потер йому ногисуглобами пальців. — Ану потупай, розжени кров.

Та хлопчик, видно, ще не прочумався від сну. Він стояв, погойдуючись, і позіхав.

— Хай ще полежить, — запропонувала Мері.

Нагачку висіли купальні рушники. Від них відгонило пліснявою, але це краще, ніж нічого. Мері розстелила рушники на підлозі й Крішна ліг на них. Він згорнувся калачиком, засунувши палець у рот, — як мала дитина.

— Вважай, що вибув з гри, — сказав Саймон. Він опустився навколішки й сказав хлопчикові на вухо: — Ми тебе тут замкнемо. Але ми скоро вернемося. Якщо прокинешся раніше, чекай. І щоб ніякого шуму!

— Не кричи на нього, — сказала Мері. Вона доторкнулася до хлопчикової щоки, він розплющив очі й подивився на неї. — Чому ти одразу не сказв, що знаєш англійську мову?

Він вийняв палець із рота.

— Я боявся, — сказав він.

Мері також трохи побоювалася. Добре Саймонові говорити, — мовляв, виберись якось із дому з настанням темряви, — бо він не знає тітки Еліс, яка на ніч замикає всі двері й вікна, щоб не вдерлися грабіжники, а насамкінець завжди заходить до кімнати Мері, щоб перевірити, чи вона спить. Легше втекти від руки озброєного вартового, ніж уникнути пильного ока тітки Еліс. «Вона боїться, що я втечу й розкажу кому-небудь, як вона з мене знущається», — казала сама собі Мері за вечерею, сидячи перед телевізором, бо до того часу, коли вона дістався додому, дідусь з тіткою Еліс уже повечеряли і тітка Еліс одягла пальто, збираючись на пошуки племінниці.

Мері пояснила, що вона гралася зі своїми новими приятелями й забула про час. Тоді тітка Еліс запитала: «А хїба твої друзі не повинні були йти додому?» Вона була сердита, бо розхвилювалася за неї, і тепер, пригадавши всі ці подробиці, Мері нахмурилася і, втупившись у телевізор, подумки вела далі: «Вона не хоче, щоб у мене були друзі, боїться, що я їм розкажу про неї. Вона навіть ладна тримати мене під замком, але не наважується, бо все це може здатися дивним жінці, яка приходить нас прибирати.

Саме цієї миті до кімнати увійшла тітка Еліс. Помітивши, що в Мері похмурий вигляд, вона збентежено спитала:

— Ти вже поїла, моя люба? Може, ще хочеш?

Мері промовчала. От якби на дверях її кімнати був замок! Тітка Еліс тоді не змогла б увійти.

— Мовчиш, як води в рот набрала, — з усмішкою сказала тітка Еліс. — Може, яблучко з’їси? Хто яблука їсть, той ніколи не хворіє.

Мері ще більше насупилася. «Коли я засинаю, вона, мов злодій, пробирається у мою кімнату, нишпорить скрізь, рознюхує…»

— Тітонько Еліс, я прошу вас не заходити до моєї кімнати, коли я вже в ліжку, — сказала вона.

Тітка Еліс так образилася, що Мері стало шкода її.

— Я тільки хотіла сказати… Просто мені боязко, коли я лежу й думаю, що ви тихенько ввійдете й дивитиметеся на мене, коли я спатиму, — почала виправдовуватися Мері.

Запала тиша, і було чути, як бурчало в шлунку тітки Еліс.

— Я зовсім не хотіла тебе лякати, — сказала по паузі тітка. — Я хотіла тільки дізнатися, чи все гаразд… — І враз окинула Мері пильним поглядом. — Я і не думала, що ти така нервова.

— Я не нервова. — Мері спробувала уявити, що б вона відчувала, якби була нервова. — Просто в темряві все здається інакшим. І одяг на стільці, і вішак на дверях. А коли ти вже засинаєш і раптом двері відчиняються, то боїшся, бо не знаєш, хто входить…

Тітка Еліс усміхнулася до Мері:

— Гаразд, я більше не буду. Коли я була мала, то також боялася темряви. Моя няня зачиняла мене на замок у комірчині під сходами, коли я її не слухалася. Там було темно, як у підземеллі.

— А навіщо ви їй дозволяли? Я на вашому місці кричала б, — сказала Мері.

Тітка Еліс зітхнула.

— Вона казала, що там живе крокодил, і він з’їсть мене за одну мить, якщо я хоч пискну.

«Отже, тітка Еліс завжди була така недоумкувата», — подумала Мері. Очевидно, ця думка відбилася в неї на обличчі, бо тітка Еліс одразу додала:

— Звичайно, я знала, що там нема ніякого крокодила. Так само, як ти знаєш, що одежа на вішаку — це тільки одежа і нічого більше. Через те я й залишаю завжди для тебе ввімкненим світло на сходовій клітці.

Перехід від крокодила в комірчині до світла на сходовій клітці видався Мері трохи дивним, але водночас змусив її замислитися. Коли Мері трохи пізніше пішла побажати дідусеві й тітці Еліс добраніч, вона поцілувала не тільки дідуся, а й тітку. Досі вона уникала цього, бо їй було бридко дотрокатися до окулярів тітки Еліс і її жорстких волосків на підборідді. А тепер Мері ткнулася в холодну оправу тітчиних окулярів, укололася об волоски, але їй не було так неприємно, як вона того чекала. Тітка Еліс аж розцвіла від задоволення й дзвінко розсміялася.

— Яка честь! — сказала вона.

— По-моєму, лякати дитину крокодилом жорстоко, — заявила Мері й відступила назад, щоб тітка Еліс не могла її поцілувати ще раз.

— Крокодилом? Яким крокодилом? — здивувався дідусь, але тітка лишень знову засміялася і сказала, що це їхня з Мері таємниця, і ще: «Подивись, котра вже година!» Хіба, мовляв, дідусь не збирається дивитися по телевізору старий фільм про війну «Падіння Бісмарка»? Адже він ще вранці сказав, що хоче побачити цей фільм!

Вона говорила збуджено. Звичайно, розмірковувала Мері, підіймаючись сходами до своєї спальні, тітка Еліс ніколи не розповідала дідусеві про няню і про крокодила, і їй буде неприємно, якщо він зараз про це дізнається. Вона боїться, що дідусь докорятиме собі за те, колись найняв таку страшну жінку доглядати за своєю донькою. Принаймні цим, бодай наполовину, можна було пояснити поведінку тітки Еліс. Друга половина пояснення — це сором. Тітці Еліс було б соромно перед дідусем, якби він дізнався, що випадок, який стався давним-давно, й досі має для неї значення.

Мері навіть здивувалася, що так швидко зуміла все це збагнути. Вона не просто здогадувалася про те, що відчуває зараз тітка Еліс, вона знала напевне. Неначе їй вдалося з допомогою чарівної сили очей проникнути в мозок тітки Еліс.

Так само вона знала, а не просто здогадувалася, що тітка Еліс більше ніколи не загляне в її спальню — ні сьогодні ввечері, ні завтра, ні післязавтра… І не тільки тому, що пообіцяла, а тому, що й сама в дитинстві боялася, коли вночі хтось заходив до неї в кімнату.

Знаючи це, Мері на якусь хвилю відчула докори сумління. Однак тепер ніколи було думати про тітку Еліс. Вона пообіцяла Саймону зустрітися з ним о дев’ятій, а вже було близько дев’ятої.

Вона зупинилася на сходовій клітці й прислухалася. Знизу долинули звуки бравурної музики, за ними гримнув гарматний залп. Мері знала, що тітка Еліс не дивиться кіно, вона не любить шумних воєнних фільмів, але однаково сидить поряд з дідусем на той випадок, щоб розбудити його, коли він засне, бо дідусь сердиться, коли пропустить якийсь епізод. А фільм триватиме десь з півтори години…

Мері навшпиньки зійшла сходами вниз, відчинила двері й шмигнула у вітряну ніч.

Саймон чекав на неї біля купальної кабінки.

— Я вже думав, що ти не прийдеш, — сказав він.

— Я змушена була дочекатися, поки почнеться фільм. Ти розбудив його?

З темного проходу між кабінками з’явилася чорна тінь.

— Його не так видно в темряві, як тебе, — засміялася Мері.

— Зате білки його очей світяться дужче, — сказав Саймон.

Крішна дрижав від холоду. Мері взяла його за руку, рука була холодна й волога.

— Якщо ми бігтимемо, він зігріється, — сказала Мері, але Саймон заперечливо похитав головою.

— Ні, ми йтимемо нормальним кроком. Так буде краще.

Однак іти було ще страшніше. Тільки-но вони вибралися на набережну, одразу опинилися на видноті й відчули себе беззахисними, мов краби без панцирів. Тільки в деяких будинках, що виходили вікнами на пляж, горіло світло, а з темних вікон їх міг помітити будь-хто. Крім того, за рогом міг стояти поліцейський. Мері захотілося повернутися кругом на п’ятках й пуститися бігти, а з того, як роззирався навсебіч Саймон, вона зрозуміла, що він також боїться. Тільки Крішна здавався спокійним.

Коли вони підійшли до пірса, він голосно й виразно запитав:

— А від вашого міста далеко до Лондона?

— Я не знаю, скільки миль, — прошепотіла Мері. — Десь близько двох годин на поїзді.

— Мені хотілося б дістатися до Лондона, — сказав Крішна. — Там живе мій дядько. Він повинен був зустріти мене в аеропорту.

— Тихо! — прошипів Саймон. — Гляньте…

Одразу за пірсом на узбіччі дороги стояла велика чорна машина.

— Поліція, — сказав Саймон — Не зупиняйтеся, йдіть, як ішли.

Мері відчула, як у неї підгинаються ноги. Вона схопила Крішну за руку.

— А чи знаєте ви анекдот про двох глухих? — раптом голосно запитав Саймон.

— Ні, — відповіла Мері. На її думку, їм було зараз не до анекдотів.

— Тоді послухайте. На березі річки сидить глухий і ловить рибу. До нього підходить другий глухий і питає: «Ви що, рибу ловите?» «Та ні, — відповідає той, — рибу ловлю». «Он що, — каже другий, — а я думав, що ви рибу ловите».

Це був старий анекдот. Мері він не здався смішним і тоді, коли вона вперше почула його. А тепер і поготів. Та все ж вона ввічливо всміхнулася, а Саймон голосно зареготав. Коли вони порівнялися з машиною, Мері побачила блідий обрис обличчя поліцейського, який повернув голову в їхній бік.

— Сюди, — сказав Саймон, і вони звернули на бокову уличку. Вона була вузька й звивиста. — А тепер бігом! — скомандував Саймон, коли вони опинилися за першим поворотом, і Крішна з Мері, взявшись за руки, пустилися бігти щодуху й бігли доти, поки Саймон вклинився між ними й, розчепивши їхні руки, потягнув обох за собою у якийсь глухий провулок.

Провулок був захаращений сміттєвими баками. Мері наштовхнулася на один з них і вдарила коліно.

— Знайшов час для анекдотів, — сердито сказала вона.

— Адже я мусив щось розповідати. На нас дивився поліцейський з машини, от я й розказав анекдот. Поліцейський бачив: ідуть троє дітей, жартують і сміються. Це своєрідна конспірація.

— А вони нас шукають? — Мері потерла вдарене коліно.

— Не нас, але когось шукають. Мій тато приходив додому вечеряти й казав, що вони затримали човняра і той признався, що перевіз трьох пасажирів. Він не сказав, що серед них був хлопчик, через те вони шукають дорослого.

— А навіщо ми тоді бігли? — запитав Крішна. — В мене болить нога.

Прихилившись до стіни біля сміттєвого бака, він підігнув під себе ногу й стояв, немов лелека.

— Я ж казала тобі, що він ударив ногу, коли впав, — докірливо сказала Саймону Мері.

Вона й сама про це забула.

Мері присіла й помацала в Крішни щиколотку. Щиколотка спухла й була тверда та гладенька, мов яблуко.

— Тобі, мабуть, і ходити боляче. Чому ти раніше не сказав нам?

Замість відповіді він тільки схлипнув.

— Тут уже зовсім недалеко, — спробував підбадьорити його Саймон. — Перемахнемо через стіну, а там зовсім близько.

Щоб вилізти на стіну, їм спочатку треба було стати на сміттєвий бак. Саймон зробив це легко й, сидячи верхи на стіні, допоміг Крішні. Та коли Мері залізла на бак, накривка провалилась і дівчина опинилася по щиколотки в смердючій твані.

— Ну й запах! — пустив шпильку Саймон, коли їй вдалося з другої спроби вилізти на стіну й сісти між ними. — Шкода, що я забув узяти з собою нашатир, — додав він, відмахуючи від себе повітря й удаючи, ніби він непритомніє.

— Дуже дотепно! — похмуро огризнулася Мері, але Крішна розсміявся. Звук був такий дивний і пронизливий, що вони спершу не зрозуміли, що це таке. Тільки тоді, коли побачили, що хлопчик конвульсійно труситься, погойдуючись взад і вперед, і тонко попискує, мов пташеня, вони збагнули, що він сміється.

Десь грюкнули вікном.

— Тс… Злізаймо, — скомандував Саймон.

Він зістрибнув у двір по той бік стіни й простяг руки, щоб допомогти Крішні.

За мить Мері почула, як Саймон хекнув під вагою хлопця. Тоді вона сама зістрибнула, відчувши, як заболіли кісточки в ногах.

Тут також стояли сміттєві баки.

— У твого дядька, видно, дуже багато сміття, — сказала Мері.

— Це його бізнес, — усміхнувся Саймон. — Дивіться під ноги, тут сходи.

Вони спустилися сходами до темної площадки й опинилися перед дверима й забитим дошками вікном. Саймон взявся за дошки й легенько потряс їх.

— Як, на твою думку, хто ти? — запитала Мері. — Тарзан?

— Мою таємницю розкрито, — сказав Саймон і, крекнувши, відірвав дві дошки. Він з усмішкою глянув на Мері й поліз у вікно. За ним вліз усередину Крішна, потім Мері. Там було темно й пахло мишами.

— Де ви? — запитала Мері й, випроставши руки, рушила вперед.

Вона спочатку доторкнулася до піджака Крішни — він уже висох і аж затвердів від солі, — потім до руки Саймона.

— Тебе, звичайно, ми не загубимо. Варто лише потягли носом, — сказав він.

— Замовкни! — крикнула Мері. — Нема тут нічого смішного, щоб повторювати одне й те саме.

Запала тиша.

— Пробач, — сказав він по паузі. — Це моя поганазвичка.

Саймон зітхнув, і Мері здогадалася, що він образився. Може, Саймон просто сором’язливий, подумала вона. Адже люди, які багато жартують, часто бувають сором’язливі.

— А тут вмикається світло? — запитала Мері.

— Електрика тут відключена, але в мене є ліхтарик.

Тоненький, мов олівець, промінь ліхтарика пронизав темряву. Стало видно очі Саймона. Затим він обвів ліхтариком все приміщення, і Мері зойкнула: крім того місця, де вони стояли, вся кімната була завалена статуями оголених дівчат, кам’яних левів, а в одному кутку стояла величезна дерев’яна фігура жінки у барвистих покривалах. Жінка була нахилена вперед із складеними на грудях руками й високо піднятою головою. Очі її дивилися кудись удалину.

— Це все зі старого парусника, — сказав Саймон. Чи то була просто гра світла від ліхтарика, чи, може, сама фігура була так майстерно вирізьблена, та тільки Мері здалося, що золотаве волосся жінки ворушиться від порухів повітря.

— Мені тут не подобається, — сказав Крішна. Його холодна рука доторкнулася до руки Мері. — Я не хочу тут залишатися.

— А ми тебе не тут збираємося залишити. Не в цій кімнаті.

Він повів їх темним коридором, де ще дужче пахло мишами, до іншої кімнати. Вона була напхом напхана різними меблями: столи, стільці, комоди, старі кухонні плити. Лежали тут і бляшані ванни, вщерть заповнені прикрасами з порцеляни. Мері глянула туди, куди посвітив своїм ліхтариком Саймон, і побачила поцяткованих песиків, кухлі, чайники. Усі ці речі були старі і здебільшого побиті.

— Це антикварні речі? — з пошаною запитала Мері.

Саймон похитав головою.

— Нагорі там є трохи кращі вироби, а це мотлох. Дядько Хорейс каже, що приїжджі відпускники купують усе, особливо в дощову погоду.

— У мого батька також є крамниця, — сказав Крішна. — Але не така. В ній увесь товар новий.

Тільки згодом Мері зрозуміла, як незвично, страшно було Крішні, коли він, приїхавши з Африки до Англії, опинився в темній замкнутій крамничці, заповненій старими статуями і побитою порцеляною. Але тоді вона думала тільки про те, як непристойно з його боку натякати на те, що крамничка Саймонового дядька — це якесь звалище старого мотлоху.

— А по-моєму, тут просто чудово. Набагато цікавіше, ніж у якійсь звичайній крамничці, — сказала Мері.

Але водночас їй було цікаво знати: кому спаде на думку купувати чайник без ручки або діряву каструлю?

— Мабуть, люди в Англії дуже бідні, якщо купують такі старі речі, — сказав Крішна. — Він знову схлипнув. — Але мій дядько не бідний. Я хочу в Лондон, до дядька.

— Поїдеш, — сказав Саймон. — Тільки не сьогодні. Ти повинен переспати тут, — Він узяв Крішну за руку, — Он там…

За великим гардеробом, що виступав мало не на середину кімнати, тулилася старомодна кушетка, оббита вицвілою червоною тканиною.

— Тут тобі буде зручно, — сказав Саймон, підстрибуючи на ній.

Пружини під ним заскрипіли, здійнялась хмара пилюги.

— Мені хотілося б спати в ліжку, — сказав невдячний, на думку Мері, Крішна.

— На всяке хотіння є терпіння! — відповіла вона приказкою, яку часто сама чула від людей. — Спатимеш там, де сказано. Твоє щастя, що взагалі знайшлося де спати. Якби не ми, сидів би ти в тюрмі на хлібі й воді.

— Це чіпляйся до нього, — сказав Саймон. — Він просто не розуміє. — Саймон обняв хлопця за плечі. — А тепер лягай. Я пошукаю щось, аби вкрити тебе.

Крішна слухняно ліг. Саймон посвітив ліхтариком на купу старого одягу в кутку й дістав з неї жовту шовкову шаль, вишиту червоними й пурпурними квітами.

— Це китайська шаль, — сказав Саймон. — Трохи подерта, але приємна на дотик.

Він укрив Крішну шаллю. Поверх китиць на них дивилися чорні сумні очі.

— Нам уже треба йти, — сказав Саймон. — Але ми вранці повернемося. Туалет у кінці коридору. Я залишу тобі ліхтарика. Ти не боятимешся, правда?

Крішна нічого не відповів, але видно було, як пальці його м’яли шаль, збираючи її в складки.

Саймон взяв Мері за лікоть і тихо сказав:

— Ходімо. Він тепер у надійному місці.

Отже першої своєї ночі в Англії Крішна зостався спати на старомодній кушетці, вкритий старою китайською шаллю.

Саймон і Мері не промовили жодного слова, аж поки, перелізши через стіну, знову опинилися в глухому провулку.

— Подумати тільки, що ми наробили, — сказав Саймон. — Просто жах! Ти тільки нікому не кажи, зрозуміла? Нікому ні слова…

Його наполегливість стривожила Мері.

— А що тут такого? — сказала вона. — Ми тільки допомогли йому й знайшли для нього місце, де спати.

— Допомагати кримінальному злочинцеві уникнути арешту — протизаконно, — похмуро відповів Саймон. — Може, це не такий вже й великий злочин, але досить для того, щоб…

— Для чого?

Саймон глянув їй в обличчя, освітлене вуличним ліхтарем.

— Просто досить, от і все, — тільки й відповів Саймон, але від виразу його обличчя, сумного й задумливого, її кинуло в дрож.

6. «Мене вкрали!»

— Дідусю, а дітей садовлять у тюрму? — запитала Мері за сніданком.

Учора ввечері, поки дідусь з тіткою Еліс додивлялися «Падіння Бісмарка», вона, вже лежачи в ліжку, вирішила, що саме на це натякав Саймон. Того, що вони зробили, було досить, аби потрапити до в’язниці. Сама ця думка не дуже стривожила Мері — бути заарештованою і потрапити до в’язниці навіть цікаво й романтично, — але вона розуміла, що це завдало б прикрощів Саймо-ну. Оскільки його батько поліцейський, йому аж ніяк не можна порушувати закон.

— Ні, в тюрму не садовлять, — відповів дідусь. — Іноді, коли вони надто погано поводяться, їх віддають у спеціальну школу. А чому ти запитуєш про це? Що сталося?

— Нічого. Просто мені цікаво знати, — Мері прибрала такого безневинного вигляду, — либонь, навіть перестаралася, — що дідусь відклав газету й утупився в неї поверх окулярів.

— Я складаю розповідь про дітей, які допомогли злочинцеві уникнути арешту, — поквапливо пояснила вона. — Той злочинець — грабіжник… Він пограбував банк, а діти сховали його від поліції.

— Допомагають злочинцеві? Зрозуміло. Звичайно, це дуже серйозна річ.

Але дідусь, знову беручи до рук газету й поправляючи окуляри, чомусь усміхався.

— А що буде, коли про це стане відомо? — не відступала Мері.

— Ну, де залежить від того, скільки дітям років, з яких вони сімей, чи усвідомлювали вони, що роблять.

— О, вони усвідомлювали це. Дівчинка була приблизно мого віку, а хлопчик трохи старший. Дівчинка сирота але з багатої родини. Вона живе зі своїм злим дядьком, який тримає її тільки тому, що хоче заволодіти її грішми. Вона знає, що дядько її ненавидить, але не каже про це нікому, бо боїться його.

Мері хотіла сказати «тітка», та одразу подумала, що «дядько» звучатиме тактовніше.

— Її в тюрму не посадять, Мері, — сказав дідусь і подивився через стіл на тітку Еліс.

Тітка витерла серветкою рот.

— Це дуже сумна історія, моя люба. Чому б тобі не придумати розповідь про хороших людей?

— Хороші люди всі нудні. — Мері нахмурилася, вдаючи, що думає, а відтак сказала байдужим тоном: — А якщо, скажімо, вони допомагають не грабіжникові, а нелегальному іммігрантові, наприклад, індійцеві з Кенії або комусь іншому?

— Хіба можна порівнювати іммігранта з грабіжником? — Тітка Еліс так обурилася, що в неї аж почервоніла шия.

У дідуся був задоволений вигляд.

— Твоя тітка хоче сказати, що нелегальний іммігрант — не злочинець. А індійці з Кенії — тим більше. Кенія колись належала Англії.

— Я знаю, — сказала Мері.

Вона страшенно не любила, коли їй розповідали про те, цо вона вже знає.

— Коли Кенія стала незалежною, індійці, які там жили, почали боятися утисків з боку африканського уряду і, про всяк випадок, зберегли свої британські паспорти, Їхнє життя й справді погіршало, і хоч африканці їх не пригноблюють у буквальному розумінні цього слова, їм стало важче отримати роботу, їхніх дітей неохоче приймають у школи тощо. А тому багато з них вирішили скористатися своїми британськими паспортами й переїхати до Англії на постійне проживання. Одначе наш уряд нещодавно прийняв закон, який обмежує в’їзд. Принаймні вони не мають права в’їхати, коли захочуть, а повинні ставати, так би мовити, в чергу разом з іншими людьми, які мають намір приїхати сюди.

— Яка ганьба! — сказала тітка Еліс. — Не дотримати свого слова!

— Мабуть що так, — сказав дідусь і глянув на Мері. — Але в цій справі є і зворотний бік.

— Боюсь, що я його не бачу, — сердито сказала тітка Еліс.

— І я не бачу, — сказала Мері. — Не гоже приймати закон, який порушує права людей. Я не розумію, чому люди не можуть жити там, де їм хочеться.

— Звичайно, існує і така точка зору. — Дідусь дивився на неї задумливо, і хоч Мері була певна, що не сказала нічого зайвого, в неї раптом стало тривожно на душі. Дідусь був з тих людей, хто вміє чути не тільки слова, але й думки…

Він почав торгати своє вухо, відтягувати й погладжувати його великим пальцем.

— Тітонько Еліс, — поквапливо сказала Мері, — можна мені взяти на пляж кілька сендвічів? Учора я страшенно зголодніла.

Тітка Еліс зраділа цьому проханню, хоча її трохи насторожила раптова переміна теми розмови.

— Певна річ, моя люба. Тільки не зіпсуй собі апетиту перед обідом.

— На морському повітрі апетит не псується. Мені завжди там хочеться їсти. Ходжу голодна, як кінь.

— Як пес, моя люба. — Обличчя тітки Еліс світилося ніжністю. — Які тобі сендвічі? З помідорами?

— Навряд чи він любить помідори, — сказав Саймон. — Він дуже перебірливий. На сніданок я підсмажив яєчню, поклав її між двома шматочками хліба і приніс йому, а він подивився на все це так, ніби я йому підсунув дохлу мишу.

— Холодну яєчню і справді бридко їсти, — сказала Мері.

На дверях крамнички було написано позолоченими літерами, що вже трохи облущилися: «Хорейс Трампет. Антикваріат і старовинні дрібнички». Мері втупилася в запорошену вітрину, звідки на неї із сумом дивилися два великі порцелянові пси.

— Може, нарешті, подякує, — промовив Саймон. — А то подивився на сендвіч і спитав: «І це все?», ніби він якийсь принц або магараджа. А потім сказав: «Коли ти мене відвезеш до мого дядька?» Ніби я його слуга.

Відчувалося, що Саймон не в гуморі. Мері подумала, що він боїться.

— Знаєш, а нас в тюрму не посадять, — вирішила підбадьорити вона його.

— Звичайно, ні. Дітей в тюрму не садовлять. Просто я не знаю, що нам далі робити. Тобто я хочу сказати, що вчора ми зробили добру справу, врятувавши його, все було чудово, але з учорашнього дня в мене снують у голові різні думки. Вночі я зовсім не спав, навіть очей не склепив. — Він докірливо глянув на Мері, ніби вона була в цьому винна, глибоко зітхнув, копнув ногою плиту, що випиралася з-поміж інших плит, якими була вимощена набережна. — Кілька днів він може побути в крамничці, поки повернеться дядько Хорейс, але вічно там жити не можна.

— Та він і не хоче! У нього ж дядько в Лондоні. Ми повинні подзвонити йому й сказати, що в нас його племінник. Потім відвеземо Крішну на станцію, посадимо на поїзд, а там дядько зустріне його. Якщо в нього немає грошей на квиток, я візьму із своєї скарбнички.

Мері пошкодувала, що рішення виявилося таким простим. Пригода щойно почалася, а вже закінчується.

— Ти гіршого нічого не могла придумати? Чому б тобі в такому разі не подзвонити в поліцію, якщо в тебе такі думки? Невже ти гадаєш, що вони не стежать за поїздами. Хтось із них неодмінно наглядатиме там за підозрілими особами, і, коли його впіймають, на нас тоді чекатиме справжнє лихо…

— І це все, що тебе хвилює?

— Якщо хочеш знати, не все. — Саймон почервонів, мов рак, і Мері згадала, як він учора повернувся, щоб попередити про наближення поліцейських, хоч міг цього і не робити.

— Принаймні в ньому нічого підозрілого немає, — сказала вона. — Просто непорядно з твого боку кидати на нього тінь.

— Стривай. Говоритимеш, коли побачиш його. У нього розпухла нога, а на голові здоровенна гуля. Учора в темряві її не було видно, а сьогодні вона завбільшки як куряче яйце. У нього такий вигляд, мовби він добряче з кимось побився.

— Гаразд. Тоді ного дядькові доведеться самому приїхати по нього, — терпляче пояснила Мері. — Скажемо йому, що Крішна вдарився і треба приїхати по нього машиною.

— Спочатку треба знайти дядька.

— Що ти маєш на увазі?

Він стенув плечима.

— Якщо в Крішни є дядько в Англії, який мав зустріти ного в аеропорту, тоді чому Крішна приплив на човні?

— А чого ти мене запитуєш? — огризнулась Мері. — Звідки я можу знати?

— Мене вкрали! — заявив Крішна.

Він сидів на кушетці, накинувши на плечі китайську шаль, і підтримував руками хвору ногу. І ця шаль, і його темна шкіра, і величезна гуля на лобі, що наполовину закривала око, надавали йому екзотичного й водночас лиховісного вигляду. Якщо привести його на станцію, там безумовно, на нього звернуть увагу — Мері змушена була визнати, що в цьому Саймон мав рацію, хоча він помилився щодо сендвічів із помідорами: Крішна, розповідаючи, їв їх зі смаком.

— Наш літак повинен був летіти з Найробі прямо до Лондона, але ми приземлилися у Франції через неполадки в одному з двигунів. Ми трохи почекали, а тоді сіли на поїзд. У вагоні було повно-повнісінько людей — якісь бідняки, селяни, жінки в чорній одежі, народу просто напхом напхано. Я заснув, а коли прокинувся, за вікном було вже темно й хотілося їсти. Якийсь чоловік з нашого вагона дав мені кілька цукерків і спитав, де мої батьки. Я сказав, що вони змушені були зостатися в Найробі, бо мама захворіла, але вони приїдуть трохи пізніше, куплять в Лондоні гарний будинок і я там ходитиму до школи. «Невже ти думаєш, що тебе самого пустять в Англію?» — запитав він. Я сказав, що мене зустріне дядько але він тільки засміявся і спитав, чи є в мене гроші. «Як що є гроші, — сказав він, — то можна потрапити до Англії без особливих труднощів». Той чоловік не дуже добре володів англійською мовою. Він індієць, як і я, але не з Кенії і дуже бідно одягнений. Я вирішив, що він злодій, і удав, що знову заснув. Через деякий час він вийшов.

Ми прибули до Парижа, там пересіли на автобус і поїхали в аеропорт. Хтось сказав, що літак до Англії є, але місць на всіх не вистачить. Всі почали кричати, штовхатися, а деякі навіть заплакали. До мене підійшла стюардеса, яка летіла з нами з Африки, і сказала, що тепер в Англію летіти вже надто пізно і краще буде, коли я по вернуся додому в Кенію. Вона пообіцяла посадити мене на найближчий рейс, а тому, коли вона пішла, я відбіг і сховався в туалеті.

— Що означає «тепер в Англію летіти вже надто пізно»? — запитав Саймон.

— Тому що вийшов новий закон. Хіба ти не чув про це? Наш літак мав прибути у Лондон після опівночі, а на той час закон мав уже набрати силу, і нас однаково не пустили б.

— Потішна історія, — засміявся Саймон. — Немов у казці про Попелюшку.

— Помовч, — зупинила його Мері. — Мені здається, я знаю, про що він говорить, я тобі потім поясню, а зараз помовч, будь ласка… — Вона повернулася до Крішни, який уже впорався з останнім сендвічем і струшував крихти з шалі. — І довго ти ховався в туалеті?

— Довго… — На якусь хвилю в його очах застиг переляк, коли він згадував, як йому довелося серед ночі переховуватися в туалеті в чужій країні. Потім він випростався і вів далі: — Я, звичайно, не боявся. Просто я не знав, що робити далі. Через якийсь час я знову пішов у зал. Там було повно людей, що чекали своїх рейсів, і я побачив того чоловіка, який частував мене цукерками в поїзді. Він сидів на лаві, і я подумав, що він, мабуть, все-таки злодій. Помітивши мене, він усміхнувся, а я підї-йшов до нього і спитав, як потрапити на літак до Англії. Він відповів, що всі літаки переповнені, але все можна владнати, якщо в мене є гроші, тобто можна дати хабара. Я сказав, що в мене є п’ятдесят англійських фунтів — їх дав мені тато для дядька в Лондоні. Він сказав, що цього достатньо і, якщо я зачекаю, він піде і все розвідає. Він посадив мене на своє місце, і я заснув, а коли прокинувся, цей чоловік прийшов іще з одним індійцем і з французом. Француз своїм зовнішнім виглядом був схожий на селянина. Я почав діставати гроші з кишені, але він зупинив мене. Я подумав, що він, мабуть, службовець аеропорту і боїться, що хтось побачить, як він бере хабара, і^: ми всі разом пішли на вулицю. Там ми сіли в машину, я дістав гроші, француз узяв їх і засміявся. Машина рушила, і я, подумавши, що ми їдемо в аеропорт, зрадів і став роздивлятися довкола. Париж — дуже брудне місто, не те що Найробі. Це мене здивувало, бо доти я вважав, що Франція — багата країна. Ми проїхали кількома бідними вулицями, і я сказав: «Чогось ми дуже довго їдемо до аеропорту!», а індієць відповів, що ми не полетимо літаком до Англії, а попливемо човном. Я, звичайно, розсердився, та вони тільки посміялися з мене. Тоді я зажадав, щоб вони зупинили машину й випустили мене, але чоловік, який сидів поруч мене на задньому сидінні, міцно скрутив мені руки. Я вже подумав був, що він мені їх поламає. У мене й досі болить отут…

Він доторкнувся рукою до плеча, і на якусь мить, на згадку про минуле, по його обличчю ковзнула тінь страху. Мері, яка досі заздрила Крішні, що йому довелося стати учасником такої захопливої пригоди, відчула страх.

— Отоді я зрозумів, — вів далі Крішна, — що то недобрі люди, злочинці, і якщо я не сидітиму тихенько, вони можуть наробити лиха: переріжуть, наприклад, горло йзалишать десь на дорозі стікати кров’ю. Через те я більше не розмовляв з ними і сидів нишком кілька годин. Я намагався щось придумати, аби перехитрити їх, але що я міг вдіяти, коли проти мене одного було троє злочинців. І хоча двоє індійців незабаром заснули, француз пильно стежив за мною, раз по раз поглядаючи в автомобільне дзеркальце.

— То не злочинці, — перебив його Саймон. — Адже вони переправили тебе в Англію. А могли б забрати гроші й залишити тебе у Франції.

— Вони б не зважилися на це! — гнівно зблиснув Крішна неушкодженим оком. — Бо боялися, що я заявлю в поліцію і тоді вони б не уникли кари. Не встигли б і до човна добігти, як їх усіх спіймали б.

— Встигли б, якби перед тим тебе вбили! Мертві не заявляють у поліцію! — У Саймона був переможний вигляд. — Тобі таке і на думку не спало, правда ж? Ти все вигадуєш!

— Та не будь ти таким причепою! — осмикнула його Мері. Вона розсердилася на Саймона за те, що він зіпсував таку цікаву розповідь. — Причепа і тупак, — додала вона, окинувши його лютим поглядом.

Саймон почервонів, але вперто стояв на своєму:

— Не розумію, для чого все перебільшувати. Називати їх злочинцями!

У нього був розгублений вигляд. Мері розсердилася: сам упертий та ще й ображається! Але за мить їй стало шкода його. Зрештою, він має рацію: ті двоє ніякі не злочинці, навпаки, вони були нещасні й налякані.

— Я не думаю, щоб вони хотіли вбити його, — спокійно сказала Мері. — Просто їм потрібні були його гроші, щоб дістатися до Англії. А він, звісно, боявся, що його вб’ють. На його місці і я боялася б.

— А на човні вони до мене добре ставилися, — сказав Крішна. — Доти я ніколи не був на морі, і мені стало страшно: величезні хвилі, кругом холодна сіра вода і не видно землі! Коли мене занудило, француз дав мені трохи бренді, а ті двоє сказали, що як тільки дістанемося англійського берега, вони відвезуть мене в Лондон машиною і я там знайду свого дядька. Та коли ми причалили, вони повтікали.

— Мабуть, злякалися, — сказала Мері.

Крішна кивнув головою.

— Я також злякався. Вийшло не так, як я собі уявляв. Я думав, що побачу багато високих будинків і солдатів у червоних мундирах та хутряних шапках. Мій дядько прислав мені поштову листівку з таким малюнком.

— Гусарські ківери, — пояснила Мері. — Так називаються ті хутряні шапки. Їх носять тільки солдати, що охороняють Бекінгемський палац у Лондоні, де живе королева.

Цікаво, а що б вона сама сподівалася побачити в Африці, якби раптом їй випало там побувати? Мабуть, левів, жирафів, пустельну рівнину і голих негрів, що розмахують списами.

— Гадаю, і Африка не така, якою я її собі уявляю, — сказала Мері.

— В Африці дуже гарно, — сказав Крішна. — Особливо там, де я живу.

Він сумно всміхнувся до Мері, потім глянув на Саймона, що сидів на краєчку кушетки, опустивши очі. Мері не могла зрозуміти, чи він образився за те, що вона назвала його тупаком і причепою, чи просто не вірив Крішні. Вона й сама не була певна, що вірить йому, — уся ця низка захопливих пригод не дуже схожа на правду, — але Саймон міг хоча б удати, що вірить!

— Як я шкодую, що покинув свій дім! — сказав Крішна тремтячим голосом. — Чого я сюди приїхав?

Саймон підвів очі.

— Тепер уже пізно шкодувати. Ти тут, і треба думати, Що робити далі.

— А нічого не треба робити! — Крішна зістрибнув з кушетки й гордо випростався, хоча губи його тремтіли. — Мій дядько Патель — багатий! Він приїде за мною у своєму «кадиллаку». Можеш не допомагати мені, якщо не хочеш!

Він тупнув ногою, застогнав, захитався і мало не впав, але тут підскочив Саймон, підтримав його і посадив на кушетку.

— Нога болить… — сказав Крішна, схлипуючи, і хоча це була цілковита правда, Мері здогадалася, що він поскаржився на біль, аби тільки приховати образу на Саймона.

На її подив, Саймон, здавалося, також це зрозумів.

— Безперечно, я хочу тобі допомогти! Я тільки про це й думаю! Що нам треба зробити насамперед? Передусім, ми не повинні нашкодити ні тобі, що є найважливішим, ні собі. Якщо тебе затримають, як нелегального іммігранта, тоді нам перепаде за те, що переховували тебе, а особливо дістанеться мені. Адже ця крамничка належить дядькові Хорейсу, який доводиться рідним братом моєму батькові, а мій батько — поліцейський. Йому тоді не минути лиха. Хто повірить, що він про це не знав?

Мері зрозуміла, що він каже правду. Саймона все це непокоїло більше, ніж її. Цим пояснюється і його роздратування, і його похмурий настрій.

Але тепер він, здається, пожвавішав. Може, те, що він сидів і думав, пішло йому на користь, бо голос його зазвучав упевнено й бадьоро:

— Ти сам не зможеш дістатися до Лондона, поліція тебе схопить одразу. Та ми можемо зателефонувати твоєму дядькові й сказати, що ти тут. Гадаю, він вирішить, що робити далі.

Він сказав це так, ніби сам усе придумав. Ніби й не Мері першою подала йому таку ідею. На якусь мить вона обурилася в душі, але потім це здалось їй навіть потішним і вона всміхнулася сама до себе.

Крішна також усміхнувся.

— У мене немає номера його телефону, але я пам’ятаю адресу. Він живе неподалік від Бекінгемського палацу. Вулиця називається Бекінгем-пеліс-терас, а будинок номер чотири.

Мері помітила, що Саймон якось дивно подивився на нього.

— Ти певен? — запитала вона.

Усмішка згасла на обличчі Крішни.

— Авжеж. Адреса була в моєму записнику, у валізі. Але все це залишилося у Франції.

— Овва! — сказав Саймон. — Гм…

— Ми напишемо йому листа, — запропонувала Мері.

Саймон похитав головою.

— Листа надсилати небезпечно. Він може потрапити в чужі руки. Особливо, коли… — Він замовк і почервонів.

— Номер телефону можна знайти в довіднику. Адже в нас є адреса та ім’я.

— Гадаю, що так, — погодився Саймон. У нього знову був стурбований вигляд. Він зітхнув і додав:

— У крамниці мають бути телефонні довідники. Піднімись туди і знайди той, який нам потрібен, а я тим часом огляну його щиколотку. Я приніс бинт із домашньої аптечки. Якщо туго забинтувати, нога в нього не так болітиме, коли він ставатиме на неї.

— Я просив би тебе не говорити про мене так, ніби мене тут немає, — сказав Крішна. Він знову ліг на кушетку й простягнув ноги. — А втім, можеш забинтувати, якщо хочеш, — додав він таким поблажливим та лагідним тоном, мовби він був король, а Саймон — один з його придворних.

«Ні, звичайно, він не король, — знічев’я подумала Мері, — бо якби він був королем, уся ця історія здавалася б зовсім казковою! Скоріш за все він схожий на єдину в сім’ї і через те розпещену дитину».

— У тебе є брати чи сестри? — запитала вона, й обидва хлопці з таким подивом глянули на неї, що їй стало смішно.

— Братів у мене немає. А сестер п’ятеро, і мій батько трохи засмучений, що в нього тільки один син, — відповів Крішна. — А чого тебе це так цікавить?

— Я просто так спитала, — сказала Мері.

«П’ятеро сестер! — думала вона, підіймаючись сходами із підвального приміщення. — От чим можна пояснити його гордовитість! В Індії жінки прислужують чоловікам. Видно, сестри упадали біля нього день у день, мало не на руках носили».

— Письмовий стіл у кутку біля вікна! — крикнув їй навздогін Саймон.

Та вона не одразу побачила письмовий стіл. У крамниці було тьмяно і повно пилюки — пил не тільки лежав на меблях, а й клубочився у промінні сонячного світла, що ледь пробивалося крізь брудне вікно. А крім того, в приміщенні було стільки всього цікавого! За все своє життя Мері не доводилося бачити стільки цікавих речей, зібраних в одній кімнаті. Стара музична шкатулка з крихітними барабанчиками всередині, які застукали, тільки-но вона підняла вічко; годинник, вставлений у порцеляновий замок із чарівними розписами, з башточками та бійницями; мініатюрний коник-гойдалка з крихітним шарлатовим сідлом і хвилястою, немов справжньою, гривою; велика стара арфа, яка забриніла дивними булькітливими звуками, коли Мері пройшлася пальцями по струнах — здавалося, неначе ті звуки йшли з-під води.

Письмовий стіл стояв за арфою, вона наполовину прикривала його. Звичайний собі письмовий стіл, завалений паперами, а поверх них лежало скляне прес-пап’є, в середині якого виднілася дивна пурпурова квітка. Мері підняла прес-пап’є, воно було важке й холодне. Вона оглянула його й перевернула. Тимчасом пурпурна квітка змінила форму: спочатку розбухла, потім зробилася зовсім маленькою. Мері підняла прес-пап’є до світла і крізь опукле скло побачила свою руку. Вона здавалася величезною, на пальцях чітко проступали лінії.

Мері геть забула, що її можуть побачити з вулиці, і коли хтось постукав у вікно, вона з переляку мало не випустила з рук прес-пап’є. На секунду вона забула про все і ледь не розбила чудову річ, тоді ніхто вже не зміг би полагодити її. Але тільки-но вона поставила прес-пап’є на місце, її пройняв страх вже з іншої причини.

За вікном хтось стояв і дивився на неї: чого вона тут хазяйнує…

7. Смажена свинина і яблучний пиріг

Спочатку вона не наважувалася повернути голову чи точніше, не могла, а тільки стояла, немов скам’яніла, не зводячи очей із прес-пап’є.

— Стояти на місці, інакше смерть! — почувся дитячий голосок, і вона оговталася. А придивившись, побачила двох близнючок — Поллі й Аннабел. Їхні носики були притиснені до шибки і здавалися білими гудзиками.

Вона кинулася до дверей. Зверху двері були зачинені на засув. Близнючки хихотіли, підштовхуючи одна одну, поки вона залізала на стілець, щоб дотягтися до засува.

— А що ти тут робиш? — запитала Аннабел, як тільки Мері впустила дітлахів у крамницю.

— Знову краде, — урочисто заявила Поллі. — Адже вона злодійка.

— Красти не можна, правда, Поллі?

— Ми її спіймали на гарячому.

— Бідна сиріткаї — сумно сказала Анна. — Просто їй ніхто не казав, що можна робити, а чого не можна.

Мері глибоко вдихнула повітря і повільно, із шипінням випустила його. Це, мабуть, Саймон їх так навчив. Яке приниження!

Поллі лагідно всміхнулася:

— Все буде гаразд, бідна сирітко Мері. Не бійся. Ми нікому не скажемо.

— Я не крала! — Мері вимовила ці слова так люто, що близнюки відступили назад, а в їхніх круглих оченятах застиг переляк. — Я розумію, вас здивувало те, що я тут, — додала вона трохи лагідніше, — але нічого страшного в цьому немає. Просто Саймон вирішив показати мені дещо з речей вашого дядька. Наприклад, арфу і музичну шкатулку…

Мері не наважилася спуститися в підвал, щоб покликати у свідки Саймона, боялась, що вони підуть слідом за нею. Вона лише стала на верхню сходинку й крикнула вниз:

— Саймоне! Саймоне! Поллі-Анна тут!

— Що? — Він підійшов до сходів і глянув угору. — Що ти сказала?

— Поллі і Анна тут, — безпорадно повторила вона, сподіваючись, що він зачинить двері підвального приміщення і що Крішні не спаде на думку піти за ним.

Саймон вибіг нагору.

— Чого ти розкричалася? Не могла спокійно сказати? — накинувся він на неї і заштовхав близнюків назад у крамницю. — А ви чого сюди прийшли? Адже ви знаєте, що вам сюди вхід заборонено? Чіпаєте речі…

— Нас впустила вона, — сказала Поллі. — Вона чіпала речі.

— Брала в руки.

— Роздивлялася їх.

— Вони думали, що я краду, — сказала Мері.

Саймон якусь хвилю дивився на неї так, ніби сумнівався: а може, й справді вона збиралася красти? Мері твердо витримала його погляд, і Саймон почервонів.

— Пробач, — сказав він.

— За що ти вибачаєшся? — запитала Анна.

— Ні за що.

— Ні, ти за щось вибачався. — Анна стояла між ними, переводячи погляд то на Мері, то на Саймона. — Може, ти наступив їй на ногу?

— Ні. — Саймон глянув на Мері й сором’язливо всміхнувся.

Вона також усміхнулася йому у відповідь, і Анна, привернути до себе увагу, сіпнула її за рукав.

— Ти знаєш, чому він вибачився?

— Авжеж.

— Чому?

— Він вибачився за те, що погано подумав про мене.

— Він тобі сказав про це?

— Ні, я здогадалася.

— А про що ти здогадалася?

— Це таємниця.

— Я люблю таємниці. — Анна сунула свою теплу пошерхлу ручку в руку Мері.

— І я також, — сказала Поллі.

— Що ж, колись і в нас з вами буде спільна таємниця, — сказала Мері, всміхаючись до Саймона, і раптом чомусь подумала про те, що було б добре, коли б і вона мала дві такі потішні сестрички, яких можна було б дражнити і з якими можна було б мати спільні таємниці. І розповідати їм різні історії…

— Розкажи нам про свою таємницю зараз, — попросила Анна. — Будь ласка, Мері.

— Тільки знай, що ми не любимо розповідей про фей. Ми любимо лише про людей.

— Гаразд, — сказала Мері. — Жила собі дівчинка-сирота. Її тато з мамою загинули в страшній авіаційній катастрофі — від них не залишилося нічого, крім зубів і купки обгорілих кісток, — і вона змушена була перейти жити до свого старенького сліпого діда і жорстокої тітки…

— Тітка була сувора?

— Гірше того. Вона була жорстока. Вона била її і годувала самими недоїдками.

Тремтячим шепотом Мері розповідала їм про синю пляшечку з написом «Отрута», про те, як зла тітка прокрадалася в кімнату сирітки, щоб пересвідчитися, чи та спить, і стежила за нею, коли вона хворіла, сподіваючись, що вона помре, як не дозволяла їй заводити собі друзів відбирала в неї іграшки…

Близнючки слухали, важко дихаючи і не зводячи з неї очей.

— А тоді вона вбила її? — несподівано запитала Поллі. — Та дівчинка вбила свою тітку?

— Я на її місці вбила б, — сказала Анна. — Я її застрелила б. Бах! Бах!

— Ну й кровожерливі! — сказав Саймон, який знову повернувся до крамниці.

— Ні, по-моєму, не вбила. — Мері сподівалася, що Саймон довго не слухатиме її. — Закінчилося тим, що дівчинка втекла туди, де ніхто не міг знайти її. На безлюдний острів чи ще кудись, де вона змогла надійно заховатися.

— А ти збираєшся тікати, сирітко Мері? — запитала Поллі.

— Єдиний, хто зараз тікатиме, це ти, — втрутився Саймон. — Ти знаєш, котра година? Вже близько дванадцятої, і мама чекає нас до недільного обіду. — Він глянув на Мері. — Підеш з нами? Ходімо, якщо ти голодна…

Оскільки Мері сказала йому, що тітка Еліс морить її голодом, відмовлятися було незручно.

— Я повинна бути вдома о пів на другу.

— Тоді все гаразд, устигнеш, — сказав Саймон. — По неділях ми обідаємо рано.

— Біда в тім, що є люди, які люблять вигадувати різні історії, — сказав Саймон, коли вони вже йшли набережною, а близнючки бігли попереду й не могли їх чути.

Мері відчула себе ніяково, але тільки на мить. Він мав на увазі не її, а Крішну. В телефонному довіднику Лондона було дуже багато Пателів, але жоден з них не жив на Бекінгем-пеліс-терас.

— Це ще не означає, що його дядько там не живе, — відповіла Мері. — Може, просто його нема в телефонному довіднику.

— Так, це старий довідник, — погодився Саймон і зітхнув. — Річ у тім, що Бекінгем-пеліс-терас знаходиться в Белгравії, де розміщені всі посольства. Там живуть дуже багаті люди.

— Крішна сказав, що його дядько багатий.

— По-перше, я в це не вірю, — пирхнув Саймон.

— Чому?

— Тому що всі іммігранти бідні, — зневажливо пояснив Саймон. — Це кожен знає. Через те вони і їдуть сюди.

— Він міг розбагатіти вже після того, як оселився тут.

Саймон стенув плечима.

— Ти хочеш сказати, що Крішна бреше?

— Не зовсім так. Найімовірніше те, що бреше його дядько.

— Звідки ти взяв?

Саймон відповів не одразу. Він схилив голову, засунув руки в кишені й наморщив чоло. Відтак сказав, повільно вимовляючи слова:

— Я ще можу припустити, що в нього є дядько в Лондоні, але те, що він багатий і має «кадиллак», — це просто вигадка! Мені здається, він написав їм, що розбагатів, аби тільки похвалитися… Люди іноді так роблять. Вигадують, щоб здаватися в очах інших кращими, ніж вони є насправді…

Мері, яка мала б розуміти справедливість його слів краще за будь-кого, раптом обурилася:

— Сам ти вигадуєш! Адже ти не знаєш, як було насправді. Це нечесної Я передам Крішні все, що ти про нього кажеш.

— Це буде підло з твого боку. Я ж розказав тобі під секретом. Це наша спільна таємниця.

Мері подивилася на нього і, зустрівши його привітний, чесний, схвильований погляд, відчула сором.

— І тому ти сказав, що ми не повинні писати йому листа? Ти вирішив, що дядько не живе за тією адресою, яку назвав Крішна, і побоявся, що лист потрапить до чужих рук?

Саймон безпорадно кивнув головою і сказав:

— Саме таку адресу він і повинен був повідомити. Він, мабуть, думає, що в Лондоні всі живуть біля Бекінгемського палацу.

Саймон, мабуть, має рацію, подумала Мері. На багатьох речах він розуміється краще за неї. Але, з другого боку, квартира її батьків була неподалік від палацу, хоча вони не дуже багаті. Зрештою, Бекінгем-пеліс-терас може бути і бідною вулицею…

— Треба поїхати й подивитися. Я можу хоч завтра виїхати в Лондон. В мене є гроші в скарбничці, а крім того, я попрошу тітку, щоб дала мені з собою поїсти, скажу, що весь день проведу на пляжі.

Саймон копнув ногою камінець.

— Твоя поїздка може виявитися марною. А що, коли його там нема?

У нього був такий пригнічений і стурбований вигляд, він так зігнувся, ніби ніс на своїх плечах важку ношу, і в Мері урвався терпець:

— Якщо нема, тим гірше для нього. Ти тільки не хвилюйся, Саймоне…

Поллі, яка зупинилася, щоб почекати їх, і почула слова Мері, раптом сказала:

— У Саймона дуже неспокійна вдача. Так наша мама каже.

— Мама каже: «Незрозуміло, в кого він такий удався», — додала Аннабел.

Мері також не могла цього зрозуміти, коли вони прийшли в «Харбор-в’ю». Здавалося, що в цьому домі нікого ніщо не хвилювало, і вже достеменно його мешканців не турбували гамір та розгардіяш. Вузький коридор був весь завалений возиками, іграшками, великими картонними коробками; стояло тут і наповнене водою відро, — ніби хтось збирався влаштувати біг з перешкодами. В кімнаті зібралася вся сім’я: двоє малюків, мама, бабуся і огрядний чоловік у сорочці з короткими рукавами — Саймонів батько, здогадалася Мері. Разом із Саймоном, з нею самою, з Поллі-Анною їх виявилося у цій маленькій кімнатці за великим столом аж дев’ятеро, і всі вони навперебій почали голосно розмовляти, намагаючись перекричати радіо, з якого так гучно гриміла музика воєнного маршу, ніби його виконували одразу кілька духових оркестрів. Незважаючи на голосну розмову, Мері так і не змогла розібрати, хто що сказав, але зрозуміла, що її мабуть, відрекомендовують, бо троє дорослих кивнули їй і заусміхалися, а Саймонова мама, прибравши зі стільця, що стояв збоку, купу одягу, присунула його до столу.

Стіл був накритий до обіду, але тепер по ньому повзав старшенький з малюків, хапаючи ножі, виделки і скидаючи їх на підлогу. Єдиний, хто це помітив і кого це занепокоїло, був Саймон. Він зняв малюка і посадив на стільчик. Обличчя в нього було зосереджене й похмуре. Він дав малюкові ложку, і той почав нею голосно стукати, а тимчасом Саймон заходився збирати розкидані ножі й виделки. Мері подумала, що людині, яка любить, щоб речі були завжди на своїх місцях, нелегко живеться в цьому домі.

Однак їй самій увесь цей гармидер був до душі. Ніхто не велів їй піти помити руки, ніхто не спитав, що вона робила цілий ранок. Перед нею поставили повну тарілку смаженої свинини з овочами й не переставали навперебій і весело кричати один до одного, поки Саймон підвівся і вимкнув радіо.

— Отак краще буде, — сказав батько. — Тепер ми хоч чутимемо одне одного.

— Мовчання — золото, — сказала мама.

— І нічого не коштує, — додав Саймон. — Варто лишень повернути вимикач, і все.

— А я й не помітила, що радіо говорить, — сказала Саймонова мама і підморгнула Мері.

Це була бліда, худенька й миловида жінка у фартусі. Вона когось нагадувала Мері, але дівчинка не могла збагнути кого.

— Поки його вимкнули! — сказав містер Трампет і голосно розсміявся.

— Ми не повинні кричати, — зазначив Саймон. — Кричати можна тільки в тому випадку, коли хочеш розвинути легені.

Однак усі вони і далі розмовляли на підвищених тонах.

— Ти вже наїлась, Урсуло? — запитав Саймонів батько.

— Вона не Урсула, вона Мерії — крикнула Поллі. — Вона сирота.

— У неї немає ні братів, ні сестер, — докинула Анна.

— Іноді й мені хочеться, щоб їх у мене не було, — сказав Саймон. — Перестань дути в молоко, Поллі, бридко дивитися.

Його мати всміхнулася до Мері й ще підклала їй на тарілку соковитий, хрусткий шматочок свинини. Мері зрозуміла: вона зробила це через те, що й справді приймала її за сироту, і, хоча й усміхнулася у відповідь, відчула, що шматок застряг у неї в горлі.

Поллі, прикрасивши себе молочними вусами, почала пускати бульки. Анна глянула на Саймона й захихотіла.

— Бридко дивитися. — Саймон повернувся до матері. — У них жахливі манери.

— Хіба їм заборониш, любий, — сказала мама.

Саймон почервонів, засовався на стільці і раптом вибухнув:

— А ти й не пробувала забороняти. Ти дозволяєш їм робити все, що вони хочуть: розмовляти з напханим ротом, розхлюпувати молоко…

— Саймоне! — сказав батько.

— Дурненький Саймон, — підхопила Анна. — Він так каже через те, що Мері прийшла до нас. Він думає, що вона королева.

Поллі загиготіла як ненормальна і почала погойдуватися взад і вперед у своєму кріслі.

Саймон із силою втягнув у себе повітря і почервонів дужче. Здавалося, він ось-ось лусне.

— Саймоне! Саймоне! Саймоне! — заспокоював його батько.

Саймон повільно й тихо видихнув. Він підвівся і, не дивлячись ні на кого, почав збирати порожні тарілки.

Відтак виніс їх із кімнати, ногою зачинивши за собою двері.

— Він думає, що ми його принизили, — батько похитав головою і вдав, що витирає з очей сльози.

— Подумаєш, образився! — сказала бабуся.

Вона кумедно закопилила губи й скосила очі, як ображена герцогиня, а близнята захихотіли, зацокотівши зубами об краї склянок з молоком. Їхні тугі щоки блищали, немов рум’яні яблука.

— Не розумію, звідки в нього такі поняття, — дивувалася місіс Трампет. — Я певна, що Мері приймає нас такими, як ми є, правда Мері?

Мері не знала, що відповісти, й тільки всміхнулася. А про себе подумала, що нечесно з їхнього боку насміхатися з Саймона за його спиною. Але коли він повернувся з величезним яблучним пирогом у руках і його мама сказала: «Дякую тобі, любий. Що б я робила без тебе!» — Мері зрозуміла, що всі вони люди добрі і люблять одне одного.

Зверху пиріг був залитий солодким брунатним кремом, а по краях з нього сочився блідий яблучний сік. Мері спочатку з’їла один великий шматок з кремом, а потім і другий. Коли їй запропонували третій, вона з жалем похитала головою.

— Ти впевнена, що більше не хочеш, люба? — запитала місіс Трампет майже так само стурбовано, як це робила тітка Еліс.

— Цілком упевнена. Дякую, — відповіла Мері. — Більше не можу.

І тут вона згадала, що їй доведеться їсти ще раз. Мері глянула на годинник. Було вже по першій, а о пів на другу вона мала знову сісти за стіл і обідати вдруге.

— Як ти почуваєшся, моя люба? — запитала місіс Трампет. — Чогось ти дуже бліда.

Через півгодини тітка Еліс сказала те саме:

— Як ти почуваєшся, моя люба? Чогось ти дуже бліда.

Мері глянула на тарілку зі смаженою свининою, яка стояла перед нею — світле м’ясо і хрусткі темно-брунатні шкварки, — і її занудило.

Тримаючись з усіх сил, вона тільки копирсалася в тарілці.

— Я так і знала, що не можна було давати тобі тих сендвічів, — журилася тітка Еліс.

Дідусь глянув поверх своїх окулярів.

— А знаєш, Мері, багато дітей були б раді такому обідові. Наприклад, діти в Африці, які вмирають з голоду.

— Ну й віддайте його їм! — сказала Мері і згадала про хлопчика з Африки, який хоч і не вмирав з голоду, але із задоволенням з’їв би тарілку смаженої свинини. — Запакуйте його і вишліть посилкою, — додала вона і подумала, що якби вони знали, як було насправді, то й справді вислали б. Від цієї думки вона розсміялася.

А розсміявшись, ніяк не могла зупинитися. Шматочки свинини й смаженої картоплі, що їх вона не встигла дожувати, вилетіли у неї з рота прямо на стіл, що його ретельно відполірувала тітка Еліс.

Можна просто померти зо сміху, подумала Мері…

8. Марна поїздка

Понеділок виявився таким сонячним і теплим, що навіть тітка Еліс не заперечувала, коли Мері сказала, що обідатиме на березі, й попросила дати їй із собою бутерброди.

Щоправда, Мері охопив жах, коли вона почула після цього:

— Може, й ми приєднаємося до тебе, моя люба, сьогодні такий погожий день.

Та, на щастя, дідусь двічі чхнув за сніданком і тітка Еліс вирішила, що вони нікуди не підуть, бо дідусь, здається, вже простудився.

Одразу після сніданку Мері вирушила на залізничну станцію. Грошей у неї вистачало не лише на зворотній поїзд, а й ще залишалося двадцять два шилінги й вісім пенсів, якими вона сподівалася розраховуватися за таксі від вокзалу до Бекінгем-пеліс-терас.

Лічильник показував лише два шилінги і шість пенсів, коли таксі зупинилося на вулиці, де вишикувалися високі білі будинки з великими вікнами й імпозантними під’їздами.

— Ви певні, що це правильна адреса? — запитала Мері, але водій таксі тільки стенув плечима й сказав:

— Ви самі її дали мені, міс.

У нього була кисла фізіономія, а на носі, збоку, красувалася червона гуля, схожа на сливку. Коли Мері вийшла з машини й заплатила йому рівно стільки, скільки показував лічильник, він ще дужче скривився. Тоді вона дістала з гаманця два заощаджені пенні, дала йому й сказала: «Дякую за вашу люб’язність», — так завжди казав дідусь, коли давав кому-небудь на чай. Водій таксі глянув на монетки, всміхнувся й відповів: «Дякую вам, ваша милість», — після чого увімкнув зелений вогник і поїхав.

Мері глянула на будинок номер чотири по вулиці Бекінгем-пеліс-терас. Мармурові сходи вели до масивних чорних лискучих дверей. Збоку виднівся ряд кнопок дверних дзвінків, і біля кожної з них блищала начищена мідна решітка.

Мері повільно піднялася сходами. Вона знала, що треба натиснути кнопку й говорити в решітку, але чомусь їй здавалося це страшнішим, ніж просто постукати в двері й чекати, поки хтось відчинить.

На дверях було п’ять кнопок. Біля чотирьох горішніх прізвища не значилися, але біля п’ятої кнопки, внизу, було написано: «Домоправитель». Мері повагалася, потім легенько натисла кнопку.

Відповіді не було. Мері зачекала хвильку й знову натисла.

Цього разу двері відчинилися і хтось сказав:

— Я вас слухаю.

Мері глянула вниз. Там стояла жінка погрозливого вигляду: висока, з довгим чорним волоссям, гачкуватим носом і з чорною пов’язкою на оці. «Як піратка», — подумала Мері. Жінка дивилася на Мері, люто поблискуючи одним оком.

— Містер Патель тут живе? — запитала Мері.

— Не розумію, — похитала головою жінка.

— Містер Патель, — повільно повторила Мері. — Він… Він чорний.

Жінка знову похитала головою. Відтак усміхнулася, показуючи повен рот золотих зубів. Усмішка робила її ще страшнішою.

— Іди сюди, — сказала вона, поманивши її рукою до себе.

А сама повернулася і пішла до підвального приміщення. Спускаючись сходами вниз, Мері чула, як жінка розмовляла з кимось чужою мовою. Мері завагалася, боячись увійти слідом за жінкою в підвальну кімнату й відчуваючи всю безглуздість свого становища. Безперечно, Саймон мав рацію! Вона зрозуміла це, як тільки таксі зупинилося. Тут могли жити тільки багаті й знатні люди, а не бідняк-іммігрант!

Саймон був певен: дядько Крішни бідний, а в листі рідним написав, що багатий, лишень для того, аби похвалитися перед ними…

Або, зрештою, набрехав сам Крішна! Він цілком на це здатен. У його розповіді про свою подорож до Англії надто багато пригод, щоб можна було в неї повірити… А його багатий дядько, очевидно, те ж саме, що і її зла тітка, — просто вигадка, і все.

Як тільки вона дійшла такого висновку, її охопив жах-А що, коли страшні темні двері раптом відчиняться ї хтось вийде й закричить: «А чого це тут дзвониш і турбуєш людей? Немає тут ніяких чорних іммігрантів…»

— Дякую! — гукнула Мері вниз, та, очевидно, ніхто її не почув.

Мері подалася геть, але якийсь дивний страх підстьобнув її і вона кинулася навтікача.

І тоді, коли дві жінки-португалки у підвальній квартирі вирішили, що дівчинка, мабуть, шукає індійського джентльмена з горішнього поверху, Мері вже повернула за ріг і зникла з їхніх очей…

Квартира батьків Мері містилася у великому будинку неподалік від Гайд-парку. Піднявшись на ліфті, Мері дістала ключ, який завжди зберігала в застебнутій на «змійку» кишеньці у своїй сумочці. На якусь мить, перед тим як відчинити двері, її охопило хвилювання: адже вона входить у рідний дім.

Та тільки-но Мері переступила поріг, хвилювання щезло. Приміщення взагалі не було схоже на людське житло. У вузькому коридорі було темно й холодно, пахло чимось солодким і затхлим, ніби сумішшю воску й пилюки.

На килимку валялися листи. Мері поворушила їх ногою — чи немає чогось цікавого? — та листи були в нудних конвертах з адресами, надрукованими на машинці. Проспекти і рахунки, — вирішила вона і раптом ніби почула батьків голос: «Рахунки, рахунки і нічого крім рахунків…»

Цю фразу батько повторював за сніданком майже щоранку. Коли Мері була ще маленька, вона думала, що вони страшенно бідні, а коли підросла, то зрозуміла, що він скаржиться на нестачу грошей тільки для того, аби допекти мамі. А мама, своєю чергою, скаржилася на своє нудне життя, щоб насолити йому. Іноді мама не звертала Уваги на його просторікування й спокійно собі пила каву й читала газету, ніби його і в кімнаті не було, а часом вона спалахувала гнівом і кричала на нього: мовляв, а на що він розраховує? Адже за все треба платити, хіба не так? Тоді батько також починав кричати у відповідь, поки мама вставала й вибігала з кімнати, грюкнувши дверима.

Мері зітхнула. Вона подумала, що й справді їй живеться набагато спокійніше в дідуся і тітки Еліс, та одразу засоромилася цієї думки й зітхнула знову.

Мері відчинила двері вітальні. Штори були опущені, в кімнаті було холодно й похмуро, як і в коридорі. Меблі стояли на своїх місцях, але картини хтось познімав — від них залишилися тільки плями на стінах, — зникли і книги з полиць. Мері здригнулася, але не через те, що їй було холодно. Кімната здавалася порожньою. Вона була схожа на виставочний салон у меблевій крамниці. Ніби ніхто ніколи тут не жив і не буде жити.

З вітальні двері вели до спальні батьків. Ліжко було накрите від пилу простирадлом, а двері шафи розчинені. Мері заглянула в шафу — там було порожньо. Ні одежі, ні взуття…

Затамувавши подих, вона широко розчинила двері своєї кімнати й кілька хвилин стояла нерухомо, роздивляючись. Усе було на своїх місцях, як і в день її від’їзду: кінь-гойдалка, письмовий стіл, книжки, іграшки. Усі ці колись дорогі для неї речі тепер, з якихось незрозумілих причин, здавалися їй чужими. Ніби вони належали комусь іншому. Дівчинці з вигаданої історії.

Її охопило якесь дивне відчуття тривоги. Намагаючись прогнати його, вона голосно розсміялася й стукнула коня по носі. Кінь загойдався, поскрипуючи, й вона пригадала, як минулої зими, коли батьки кудись поїхали, вона сиділа на ньому верхи, тримаючи в руках Ноакса, який сичав від люті й виривався з рук.

— Ноакс! — гукнула вона й побігла на кухню. Кухня з її жовтими стінами й великим вікном, яке виходило до пожежної драбини, була для Мері найкращим місцем у квартирі. У вікні була прорізана спеціальна кватирка для Ноакса, щоб він міг входити й виходити, коли йому заманеться.

Мері ще раз покликала Ноакса, хоча без особливої надії. Вона знала його звички. Ноакс вільно гуляв цілу ніч та більшу частину дня й приходив додому лише надвечір, щоб поїсти й поспати, а потім знову пускався в мандри. Мама Мері пообіцяла попросити сусідку щоденно приходити до них під час їхньої відсутності й годувати Ноакса.

Через те Мері хоча й покликала його, вона не сподівалася почути відповідь. І коли до неї долинуло нявчання, воно було таке тоненьке та жалібне, що вона не була певна, чи й справді це чувся голос Ноакса.

Нявчання повторилося. Вона обернулася й побачила, що з-під плити вилазить худющий кіт.

Мері дивилася на нього й не могла повірити власним очам. То був Ноакс, але як він змінився! Його колись блискуча шубка потьмяніла й запилилася, ходив він лише на трьох лапах, одна передня — волочилася по землі. Мері присіла навпочіпки, й він, хрипло муркочучи, терся об її ногу. Вона погладила його — худющий, тільки шкура та кості.

Мері оглянула кухню. На очі потрапили два блюдечка: одне для молока, друге для м’яса. Вони були порожні і вкриті пилюкою. «Чорт би її побрав!» — сказала Мері, але, хоча й розсердилася, в душі вона не здивувалася. Цього й слід було чекати! Мама просто забула. Вона була так заклопотана від’їздом, що Ноакс вилетів у неї з голови.

За звичайних обставин нічого страшного в цьому не було б. Такий кіт як Ноакс нормально прогодував би себе, ловлячи мишей і пташок та підбираючи рештки їжі біля сміттєвих баків. Але ж він хворий! У нього перебита лапка!

— Ой, Ноаксе, любий мій Ноаксе! — причитала вона, взявши його на руки, й здивувалася, що він не тільки дав себе підняти, але й спокійнісінько лежав у неї на руках.

Вона з хвилину потримала його і легенько опустила на підлогу.

— Тобі треба попоїсти, — сказала вона. — тоді тобі стане краще.

Мері знайшла в буфеті банку згущеного молока. Вона відкрила її, розбавила водою й вилила в блюдце. Але коли вона поставила блюдце поряд з Ноаксом, він навіть не поворухнувся.

— Пий! — умовляла вона його. — Пий, дурненький!

Мері посадила його собі на коліна й спробувала нагодувати з ложечки, але молоко розливалося й текло по шерсті і по її руках.

— Якщо ти нічого не їстимеш, то вмреш, старий дурню, — сердито сказала вона, злякавшись, і тоді він, ніби зрозумівши її, повернув голову й шорстким язиком злизав молоко з її пальця. — Отак! — промовила вона захоплено. Саме таким тоном говорила тітка Еліс, коли Мері з’їдала весь рисовий пудинг. — Смачно? — Вона вмочила палець у молоко й дала йому облизати.

Більша частина молока скапала на підлогу, але трохи попало й котові, і Мері здалося, що він одразу повеселішав. Коли вона опустила його на підлогу, він усівся, похитуючись, і почав злизувати молоко з шерсті.

Мері пошукала кошика, в якому він колись подорожував, і знайшла його в кухонній шафі. У кошику було повно ганчір’я та бляшанок з воском. Вона висипала ганчірки просто на підлогу й застелила кошик чистим рушником. Вона забере Ноакса з собою і тітці Еліс доведеться змиритися з цим! Тітка хоч і не любить котів, але ж не вижене його з дому, а зважаючи на те, що він хворий, то, може, ще й пожаліє його. Тітка любить турбуватися про людей, а зараз турботи потребує Ноакс…

Погано тільки, що, коли вона повернеться з Ноаксом, родичі одразу здогадаються про її поїздку до Лондона. І хоча Мері могла б їм пояснити, що їй раптом захотілося побачити Ноакса й вони, мабуть, зрозуміли б це її бажання, та все одно образилися б, бо вона поїхала з дому, не попередивши їх.

Особливо образиться тітка Еліс! Вона, мабуть, заплаче й скаже: «Мері не довіряє мені! Це моя вина. Мені самій слід було б запропонувати їй привезти кота!»

Укладаючи Ноакса в кошик, Мері аж застогнала від досади. Їй було просто соромно завдавати прикрощів тітці Еліс, хоча тітка така дурна. Та нічого не поробиш. Насамперед треба подумати, як вилікувати Ноакса. Спочатку його треба віднести до ветеринара.

— Здорово його понівечили, — сказав ветеринар. — Здається, він потрапив під машину.

Ноакс лежав на столі безвільно й нерухомо, схожий більше на хутряний комір, ніж на живого кота. Він тільки раз пискнув, коли ветеринар доторкнувся до його лапи. Більше від нього не почули жодного звуку.

— Пригадуєте, коли я минулого разу принесла його до вас, вам довелося загорнути його в ковдру, перед тим як оглянути? — сказала Мері. — І навіть тоді він примудрився вас подряпати?

— Невже? Боюсь, що тепер він уже не такий. Бідний старий кіт.

— Ноакс не старий, — сказала Мері. — Просто він страшенний забіяка, і побував у багатьох тарапатах. Через те в нього порване вухо й сліпе око.

— І не всі зуби, — сказав ветеринар. — Видно, в нього було бурхливе життя. Він з тих битих, за кого двох небитих дають. А знаєш, по-моєму, краще… — Він помовчав хвилю і запитав: — Ти можеш його залишити тут і попросити свою маму зайти до мене?

— Моя мама померла, — без запинки відповіла Мері.

— Ага. Зрозуміло. — Ветеринар якось нерішуче подивився на Мері. І тієї ж хвилини Мері зрозуміла, про що він думає. Кров прихлинула до щік, в голові запаморочилося від гніву. Їй захотілося кинутися на нього і побити його, але вона стрималася. Вхопившись за край столу, — Вона спокійно й холодно сказала:

Я принесла його до вас для того, щоб ви лікували, а не вбивали!

— Авжеж. Я розумію, — сказав ветеринар, йому стало незручно перед нею. — Просто іноді буває краще…

Він більше не дивився на Мері, а обережно й лагідно обстежував Ноакса, ніби намагався зосередитися на тому, що відчувають його пальці.

Мері глибоко втягнула в себе повітря. Головне зараз — допомогти Ноаксу, отже треба заспокоїтися.

— Знаєте, він страшенно дужий кіт, слово честі. Правда, зараз у нього кепський вигляд, але він від природи дуже сильний.

Ветеринар промовчав.

— Хіба ви змогли б убити свого друга? — сказала Мері. — Навіть якщо це тварина? Я розумію, для вас він просто кіт, а для мене він Ноакс!

І щоб погамувати сльози, вона почала думати про матір, яка поїхала у відпустку, залишивши Ноакса помирати голодною смертю.

«Якщо Ноакс помре, я більше з нею ніколи не розмовлятиму!» — вирішила Мері.

— Коли ви не знаєте, як його вилікувати, так і скажіть! — запально вигукнула вона. — Тоді я заберу його й віднесу до іншого лікаря!

Ветеринар здивовано глянув на неї. і цієї миті Ноакс крутнув головою і вхопив його зубами за палець. Ветеринар вилаявся і несподівано всміхнувся.

— Гаразд, — сказав він. — В ньому ще живе бойовий дух. Але ногу йому доведеться ампутувати. Користі від неї не буде. Зараз вона лише джерело інфекції. Обіцяти, що він виживе, я не можу. Та якщо доглядати за ним як слід, то надія є. Досі він, мабуть, був кинутий напризволяще. Правда ж?

Мері кивнула головою. Вона могла б пояснити, що б цьому не її вина, але в даному разі це не так важливо. Образа стисла груди, на очах забриніли пекучі сльози.

— Я доглядатиму за ним, — прошепотіла вона. — Обіцяю вам.

Обхопивши себе руками, вона сиділа в приймальні й бурмотіла собі під ніс:

— Боже, якщо ти допоможеш Ноаксу одужати, я все своє життя буду доброю. Я постараюсь бути доброю. Допоможи йому. Боже, прошу тебе…

На стіні висів годинник. Велика червона секундна стрілка на циферблаті, здавалося, не бігла, а повзла. Хвилина на цьому годиннику здавалася для Мері годиною.

Вона дивилася на годинник й виводила протяжливим голосом:

— Прошу тебе, Боже, дай Ноаксу одужати, допоможи йому, і я постараюсь чемно поводитися…

Їй здавалося, що як тільки вона замовкне бодай на мить, то Ноакс помре просто під наркозом.

— Боже, допоможи Ноаксу одужати, допоможи Ноаксу одужати…

Відчинивши двері, ветеринар побачив, як ворушаться в неї губи, й застережливо кашлянув. Мері зісковзнула зі стільця й стала перед ним, виструнчившись, немов солдат на параді.

— Усе гаразд, — сказав він. — Операція пройшла краще, ніж я сподівався. Гадаю, він житиме.

Мері пройшла за ним в операційну. В повітрі стояв якийсь солодкуватий запах. Ноакс лежав у своєму кошику із забинтованою лапкою.

— Він ще довго спатиме, — сказав ветеринар. — До ранку його не треба годувати, хіба що можна дати трішки молока. Але потім ти повинна годувати його регулярно. Спочатку дати що-небудь легке — наприклад, сире яйце, збите в молоці, добавивши туди крапельку бренді. Рану не чіпай. Коли вона цілком загоїться, бинт сам відпаде.

— Скільки я вам винна? — запитала Мері.

Вона знала, що спочатку треба подякувати лікареві, але була так напружена, що одразу не знайшла потрібних слів.

Ветеринар, здається, не заперечував проти платні.

— Десять шилінгів і шість пенсів буде досить, — усміхнувся він.

Мері завагалася. Десять шилінгів і шість пенсів платили тільки за консультацію. Вона була певна, що операція коштувала дорожче.

— У мене є фунт стерлінгів. Я можу віддати його вам якщо ви не проти.

— Гадаю, що десять шилінгів і шість пенсів буде досить, — сказав ветеринар.

Усю дорогу додому Мері тримала кошика на колінах, щоб кота не трясло. У вагоні більше нікого не було, й вона лагідно розмовляла з Ноаксом на той випадок, коли він прокинеться і не збагне, де знаходиться.

— Все гаразд, Ноаксе. Я тут. Я з тобою. Все гаразд, Ноаксе…

Лише раз вона відкрила накривку кошика й заглянула всередину. Він усе ще був непритомний — чи просто спав, — але коли Мері доторкнулася до його твердої клиноподібної голови, він поворухнув вухом.

Саймон чекав її на станції. Мері було видно, як він ховався за натовпом людей по той бік бар’єру. Він накинувся на неї, як тільки вона пробилася до нього:

— Де ти була так довго? Я вже пропустив два поїзди. Ти знайшла його?

А Мері думала тільки про Ноакса.

— Він у мене в кошику, — радісно повідомила вона. — О, Саймоне…

— Що?

— Пробач, що я запізнилася. Мені довелося нести його до ветеринара.

— До ветеринара? — перепитав він, утупившись в неї так, ніби вона раптом збожеволіла.

Тільки тоді вона збагнула, що він має на увазі дядька Крішни, і розсміялася, уявивши, що вона віднесла індійського джентльмена до ветеринара і привезла його додому. Вона так реготала, аж сльози виступили ні очах.

— Я маю на увазі свого кота Ноакса. Я не знайшла дядька Пателя. Він там не живе. Ти мав рацію.

Цієї миті вона була така щаслива, що дозволила собі визнати його правоту.

— О господи! — похмуро пробурмотів Саймон.

Він круто повернувся на підборах і закрокував геть, засунувши в кишені руки й похнюпивши голову.

Мері побігла слідом за ним. «Який він нестерпний хлопець! — подумала вона. — Спочатку казав, що немає ніякого сенсу їхати до Лондона, а тепер, коли з’ясувалося, що він був правий, чогось образився».

— Адже ти сам не вірив, що я знайду його. Хіба не так? Ти казав, що це марна поїздка.

Він коротко кивнув головою. Обличчя в нього було бліде й стривожене.

— Просто я мав надію… — почав він і замовк, ніби в нього не вистачило сили докінчити фразу.

— Що з тобою? — запитала вона. — Ну, не знайшла я його дядька. То ж не кінець світу, правда? Ще пошукаємо, оті все. Поки…

— Поки що? — перепитав Саймон. Очі в нього потемніли.

— Поки щось станеться, — сказала вона, мотнувши головою, бо нічого іншого не могла придумати.

Мері була навіть рада, що не знайшла містера Пателя. Бо коли б знайшла, він приїхав би й забрав Крішну. І тоді знову життя її стало б страшенно нудне і похмуре.

— Біда в тому, що вже сталося, — повільно вимовив Саймон. — Завтра приїздить додому мій дядько Хорейс. Сьогодні вранці мама одержала від нього листа.

9. Втеча на острів

— Нам треба придумати, де його сховати, — повторила Мері, мабуть, уже вдвадцяте протягом однієї години. — Ми повинні придумати!

— Перестань товкти одне й те саме, — відповів Саймон. — Що ж, по-твоєму, я намагаюся зробити весь цей час?

Однак, як здалося Мері, він лише удавав, що обурюється. Вона здивовано глянула на нього, але він одвів очі й важко опустився на кушетку. Руки в нього безвільно звисали, а голова похилилася, як у людини, що потерпілі поразку.

Крішна сидів на підлозі й спостерігав за Ноаксом, який, прокинувшись, заворушився в своєму кошику. Помітивши похмурий настрій у Саймона, він сказав чемним і сумним тоном:

— Пробач, Саймоне, що я завдав тобі стільки клопотів.

— Це не твоя вина, — сердито сказала Мері. — Він сам винен. Така в нього вдача. Завжди придумає собі якісь клопоти.

«А він і справді несосвітенний дурень!» — подумала вона. — Це ж безглуздя — перетворювати втіхи та розваги на клопоти й прикрощі, ніби якийсь нудний дорослий, а не хлопчик! Це ж просто щастя, що вони стали учасниками такої захопливої пригоди. Не щодня зустрінеш справжнього живого іммігранта, якого треба сховати від безглуздого закону. Саймон повинен тільки радіти такому випадку…»

— Ти безсилий панікер, — сказала вона й так ткнула його під ребра, що він ледь не впав.

— Ти вважаєш, що немає причин для тривоги? — із запалом спитав Саймон.

— Принаймні немає причин панікувати.

— Я сам можу поїхати до Лондона і пошукати там свого дядька, — сказав Крішна. — І вам тоді не треба буде турбуватися про мене.

Ця безглузда пропозиція примирила Мері з Саймоном. Вони спантеличено глянули одне на одного. Крішна, видно, і не уявляв собі всієї небезпеки, у якій він опинився. Коли йому намагалися пояснити, він лише позіхав з нудним виразом обличчя. Важко було зрозуміти, про що він думає, — якщо він узагалі про щось думав! Мабуть, він стільки натерпівся після того, як покинув Африку, вирішила Мері, що вже не реагував на навколишнє: він ніби заціпенів, і слова відскакували від нього, як горох від стінки.

— Самому тобі не можна їхати до Лондона, — заперечила Мері. — Ми тобі вже казали про це. Твій дядько не живе за тією адресою, яку ти назвав, отже там ти його не знайдеш. Адже ти не будеш блукати вулицями Лондона й шукати його. Тебе просто схоплять і посадять у тюрму.

Крішна не відповів. Мері помітила його неуважний погляд і зрозуміла, що він не слухає їх, — так іноді дивилася вона сама, коли їй говорили те, чого вона не хотіла чути. Тоді він одвернувся від них і простягнув руку до Ноакса.

— Не чіпай його, — попередила Мері, але було пізно. Він уже чухав кота за здоровим вухом.

Ноакс потягся, вигнув спину і почав вуркотіти, немов мотор.

Мері відчула в собі ревнощі.

— Якби він був здоровий, то не дозволив би лоскотати себе, — сказала вона.

— Жахливий у нього вигляд, — зазначив Саймон. — Ніби міллю поїдений. Ти певна, що твоя тітка впустить його в дім? Якщо вона така зла, то скаже те саме, що сказав ветеринар: його слід умертвити.

— Не знаю… — безпорадно відповіла Мері.

Їй спало на думку, що навіть справжня тітка Еліс може зреагувати так, як ветеринар. І не через те, що вона зла, а саме тому, що вона добра. Ветеринар сказав: «Іноді краще…»

— Він одужає, я знаю, — сказала вона.

— Він міг би побути тут, зі мною, — промовив Крішна. — В мене ніколи не було кота. Вдома у нас тільки собаки, та ще страусів тримаємо в своєму саду.

— І, звичайно, левів та тигрів, — пустила шпильку Мері й підморгнула Саймону.

— Ні, наш домашній зоопарк невеликий, — серйозно відповів Крішна. — А крім того, в Африці немає тигрів, хіба ти не знаєш? Зате в нас є малюк-леопард, кілька хамелеонів і страусів. Будь ласка, Мері, хай Ноакс залишиться тут. А то самому вночі так страшно.

Мері промовчала. Вона вже вирішила для себе, але не хотіла так легко здаватися.

— Гаразд, — нарешті сказала вона і в нагороду одержала таку широку й білозубу усмішку Крішни, що, здавалося, його обличчя розділилося надвоє. — Але тільки на одну ніч, — додала вона. — А завтра буде видно.

Завтра… Це слово упало між ними, мов камінь у воду, від якого тільки кола пішли. Мері глянула на Саймона: той сидів, утупившись у простір невидющим поглядом.

— А куди я піду завтра, Саймоне? — запитав Крішна. — Коли приїздить твій дядько Хорейс?

У голосі його не відчувалося тривоги, просто йому було цікаво знати. Саймон глянув на його довірливе обличчя й глибоко зітхнув.

— Куди-небудь у надійне місце, де ти будеш у цілковитій безпеці. Завтра вранці я заберу тебе звідси.

Він сказав це таким спокійним і байдужим тоном, що в Мері аж перехопило подих. Оговтавшись, вона спитала:

— Отже, ти вже вирішив, куди? Чому ж тоді нам не кажеш?

Саймон подивився собі під ноги. З дірки парусинового черевика виглядав палець. Він поворушив ним, не спускаючи з нього очей, ніби то було найзахопливіше видовище в світі.

— Я сподівався, що придумаю щось краще. Розумієш, те місце, куди я хочу його відвести, в приватному володінні.

— Ти маєш на увазі, що стороннім туди вхід заборонено?

«Як це схоже на Саймона, — подумала Мері, — зважати на такі дрібниці».

Вгадавши її думки, він густо почервонів.

— І це, звичайно. Та головне, що, крім мене, про нього більше ніхто не знає. І я хотів би зберегти його в таємниці.

— Хороше місце, Саймоне? — поцікавився Крішна.

Саймон усе ще дивився на свій палець.

— Це найкраще місце в світі, — хрипким голосом відповів він.

Тоді часто-часто заморгав, ніби його застукали на чомусь безсоромному, ляснув себе по колінах і схопився з місця.

— Зустрічаємося завтра за чверть до дев’ятої на автобусній зупинці біля пірсу, — сказав він. — І треба взяти з собою харчів стільки, скільки донесемо.

Другого дня Мері встала дуже рано, щоб зробити напад на комору. Вона взяла кілька бляшанок консервів, буханку хліба, коробку яєць, відлила трішки бренді для Ноакса з дідусевих припасів у порожню пляшку з-під тонізуючого напою, що загвинчувалася пробкою. Усе це вона склала в дорожну сумку й сховала її в кущах біля воріт.

Коли тітка Еліс спустилася вниз, Мері спитала, чи можна, як і вчора, пообідати на березі.

Тітка Еліс дістала з комори половину вареної курки і взяла в руки ніж.

— Я можу все де з’їсти, — сказала Мері.

Тітка Еліс подивилася на неї, не випускаючи з рук ножа.

— Тут дуже багато, люба моя. А ощадливий, як відомо, не знає нестатків.

Вона весело розсміялася, бажаючи показати, що насправді їй аніскільки не шкода для Мері півкурки, якщо тільки вона з’їсть її.

— Вона в мене не пропаде, — сказала Мері.

Отже Мері одержала півкурки, кілька сендвічів з вареним буряком, двоє яблук, три банани, пачку печива, пляшку молока і добрий шмат сиру «Чедар».

— У когось з нас очі більші, ніж його шлунок, — сказала тітка Еліс.

— У мене там є друг, — відповіла Мері. — його мама не може дати йому багато. — Вона вже давно відкрила для себе, що краще людям говорити майже правду. Тоді вони перестають тебе підозрювати. — Його звуть Саймон Трампет, — додала Мері. — Він дуже хороший хлопець.

— Трампет, Трампет… — задумливо промовила тітка Еліс. — Де я чула де прізвище?

— Його батько поліцейський, — сказала Мері, вирішивши, що це звучить досить солідно. — А його дядько Хорейс тримає антикварну крамницю.

— Ага, знаю. Такий огрядний чоловік з бородою. Але це прізвище я чула ще від когось. — Тітка Еліс міцно стулила губи, намагаючись пригадати. Та, так і не згадавши, додала: — Сподіваюсь, люба моя, ваш пікнік буде не дуже далеко від дому. А то ще надірвешся нести таку ношу.

— Мені не важко, — сказала Мері, всміхнувшись до тітки, й заходилася складати харчі в господарську сумку.

Господарська сумка й справді була не дуже важка, зате дорожня сумка, напхана консервами, давалася взнаки. До того часу, коли Мері дісталася пірса й забралася зі своєю ношею на другий поверх автобуса, вона вся була мокра від поту. Саймон і Крішна вже сиділи на своїх місцях. Перед ними на сидінні стояв великий рюкзак і кошик з Ноаксом.

— Ноакс цілу ніч проспав у мене на грудях, — горде сказав Крішна. — Здається, я йому сподобався. І почувається він набагато краще. Коли сьогодні вранці прийшов Саймон, ми дали йому молока і він випив усе до краплі.

— Хто-небудь бачив, як ви виходили з крамниці? — пошепки запитала Мері, але Саймон похмуро глянув на неї і нічого не відповів.

Кондуктор, що піднявся східцями слідом за Мері, тепер стояв у неї за спиною, очікуючи грошей за проїзд.

У Мері від хвилювання закалатало серце, але кондуктор тільки на мить окинув поглядом Крішну, який нічим практично не вирізнявся з-поміж інших пасажирів у старих Саймонових джинсах і в її светрі.

Та однаково в ущерть заповненому автобусі краще було мовчати. Тільки один раз, коли вони вже виїхали з міста й тряслися дорогою, що віддаляла їх від моря, Крішна порушив мовчанку:

— Дядько писав, що в Англії дуже багато зелені.

Вони вийшли з автобуса на головній магістралі. Повз них мчали легкові машини та величезні вантажівки, з-під колес яких летіли пісок і щебінь. Праворуч стояв високий кам’яний мур, похмурий і грізний, а зверху в нього було понастромлювано битого скла. Саймон повів уздовж муру до залізної іржавої брами. Вона так заросла повзучими рослинами і шовковистим бур’яном під назвою «дідова борода», що прикручену дротом напівстерту табличку з написом «Приватне володіння. Стороннім вхід заборонено» важко було помітити.

Брама стояла замкнена на ланцюг з висячим замком, але це мало що давало: завіси в ній були зламані. Саймон спритно наліг на стулки брами, і вони похилилися назад, утворивши щілину, достатню для того, щоб крізь неї можна було протиснутися. Коли вони увійшли всередину, Саймон звів стулки брами докупи.

Сюди не доходив шум з дороги. Відійшовши всього кілька ярдів від брами, вони опинилися в зовсім іншому світі — серед безгомінних зелених джунглів. Високі, тонкі дерева росли дуже густо; сплітаючись угорі кронами, вони зовсім закривали небо. Земля була вкрита заростями колючого терну, об який вони дерли свою одежу.

— Сюди, — сказав Саймон і впевнено почав продиратися вперед, хоча ніякої стежки не було видно. Крішна й Мері ледь устигали за ним. Крішна ніс кошика з котом, а Мері — дві сумки з харчами. Невидиме павутиння оплутувало їхні обличчя. Саймон ішов надто швидко, але в них не вистачило духу скаржитися.

Минула, як їм здалося, ціла вічність, поки Саймон зупинився на невеличкій галявині, залитій серпанковим сонячним світлом й посвистуванням цвіркунів.

— Ой, нога! — скрикнув Крішна й нагнувся, щоб дістати тернову гілочку, що заплуталася під холошею джинсів. Як тільки він її висмикнув, на нозі проступив рядок схожих на намистинки крапельок крові.

— Далі немає терника, але там кропива, — сказав Саймон. — Дай мені одну з твоїх сумок, Мері. Тобі потрібна буде вільна рука.

Коли Саймон повів їх далі, Мері зрозуміла, що він мав на увазі. З’явилася стежина, але дуже вузька й заросла кропивою. Вона круто спускалася вниз із пагорба. Земля під ногами була волога й слизька, а кропива росла висока, урівні з ними, і шмагала їх по обличчях. Довкола панувала така тиша, що було чути власне дихання.

— Обережно, тут повалене дерево, — сказав Саймон. — Дивіться, звідки воно впало.

Вони глянули вгору й побачили високо над головою стовбур, на якому білів слід од величезної відчахнутої гілляки, що впала вздовж стежини. Гілляка поросла мохом, стала слизька, і йти по ній було небезпечно. Першим пройшов Саймон, затим повернувся, щоб узяти кошика з котом — так буде надійніше! З кошика не чулося ні звуку.

— Як там Ноакс? — поцікавилася Мері. — Можна подивитися?

— Він спить, — відповів Саймон. — Ми випустимо його, коли дістанемося до острова.

— Якого острова? — запитала Мері, й ніби у відповідь їй дерева праворуч поріділи, й за ними показалося плесо, вкрите килимом яскраво-зеленої ряски.

— Це штучне озеро, — пояснив Саймон. — Колись на тому боці стояв великий будинок, та він давно згорів, а господарі кудись виїхали і ніколи більше не поверталися.

Стежина вела до озера, й тепер іти стало легше. Ще один поворот — і вони побачили острів, так густо порослий деревами і величезними рододендронами, які стелилися по землі, що здавалося, дістатися до нього неможливо. Темне, блискуче плесо в цій частині озера було чисте від ряски, а над ним простягався дерев’яний горбатий місток.

— Місток ненадійний, — сказав Саймон. — Я першим піду з рюкзаком.

Слідом за Саймоном Мері й Крішна пройшли половину мосту, де дошки прогнили й вгиналися, одначе витримали їх. Другої половини майже не було, залишилася тільки одна дошка завширшки з п’ять дюймів.

Внизу стрімко бігла вода. Мері глянула вниз і в неї запаморочилася голова.

— Тут мілко, — сказала вона. — Може, краще перейдемо вбрід?

Саймон похитав головою:

— Надто багато мулу. Може засмоктати.

Він легко перейшов на той бік, немов канатоходець, і повернувся, щоб узяти кошика. Ноакс, видно, прокинувся й почав ворушитися.

— Залиште сумку, — сказав Саймон. — Руки ваші повинні бути вільні, щоб ви могли ними балансувати.

Та навіть без ноші переходити було страшно.

— Не дивися вниз, — попередив Саймон, коли Мері ступила на дошку, але не дивитися вона просто не могла. Вона бачила, як біжить вода, і в неї хололо в грудях.

— Я впаду… Саймоне! — злякано крикнула вона, й він одразу підійшов до неї і подав їй руку. Саймон допоміг їй перебратися на той бік і покликав Крішну:

— Іди, не бійся. То тільки дівчата не вміють балансувати.

Вій підморгнув Мері, й вона зрозуміла, що він не насміхається з неї, а тільки хоче підбадьорити Крішну.

Все закінчилося щасливо. Саймон стояв на тому кінці дошки, а Крішна, не відриваючи погляду від його обличчя, йшов просто на нього.

Щасливо діставшись острова, Крішна розплився в усмішці:

— Бачиш, я не боявся, як ти, Мері, йти було зовсім легко.

— Тоді хвалитись нічого, — сказав Саймон. — Якщо було легко, то навіщо хвалитися?

І знову пішов дошкою по сумку. Навіть від самого погляду на нього в Мері запаморочилося в голові. Вона відвернулася і відкрила кошика.

— Поки не випускай його, — сказав Саймон, ставлячи сумку на землю. — Зачекай, поки дістанемося до місця.

— До якого місця?

— Побачиш.

«У Саймона зовсім інший вигляд, — подумала Мері — Стурбованість щезла з лиця, а очі блищать, мов зірки».

— Дивовижне місце, — сказав він. — Потерпи — побачиш.

Саймон був такий збуджений і щасливий, що Мері стало боязко за нього. І поки вони вибиралися нагору, перетинаючи острів, вона мріяла, щоб те місце й справді виявилося таким чудовим, яким він вважав його. Аби не довелося лишень удавати, що воно їй подобається.

Та удавати Мері не довелося. Місце виявилося кращим, ніж вона його собі уявляла. Вони спустилися із порослої мохом кручі й опинилися біля невеличкої бухти, де озеро впадало в печеру. Але яка то була печера! її стіни й стеля були вкриті мільйонами тоненьких кришталевих шипів, які світилися чарівним світлом там, де на них потрапляло сонячне проміння, й так віддзеркалювали рух роди, що, здавалося, самі рухалися та мерехтіли, змінюючи кольори: то вони пурпурові, то рожеві, то золотисті… А якщо піднятися крутими кам’яними уступами з головної печери й пройти звивистими вузькими переходами, то можна потрапити в інші печери й ніші, кожна з яких прикрашена своїм кришталевим узором. То тут, то там звисають грона, схожі на бджолиний рій або на люстру.

— Це грот, — сказав Саймон. — Штучний грот. Його збудували господарі маєтку близько двохсот років тому. Про це я прочитав в одній старій книжці, яку знайшов у крамничці дядька Хорейса. Його скопіювали зі справжнього гроту в Італії.

— Для чого?

— Для втіхи, мабуть. Щоб улаштовувати там пікніки. До головної печери була прибудована навіть пристань. Тільки вона вже зогнила.

— Ті господарі, видно, були казково багаті, — сказала Мері. — Мільярдери. Це діаманти на стінах?

Саймон засміявся:

— Ні, то кварц. А під ним цегла. Її видно в тих місцях, де кришталики повідпадали.

Вони обійшли грот, зачаровані його красою. Потім Саймон повів їх у горішнє приміщення, із сухою втрамбованою долівкою.

Крізь загратоване віконце сюди проникало тьмяне крапчасте світло. В кутку була викопана ямка, прикрита гілками, а в ній було повно консервних банок: лосось, сардини, смажені боби.

— Я купив ці консерви на гроші, які заробив, розносячи газети, — пояснив Саймон. — Щотижня купував по кілька банок. Ми спатимемо тут, Крішно. Я приніс ковдру і спальний мішок…

Крішна дивився на Саймона із захватом.

— Я дуже радий, що ти зостаєшся зі мною, — сказав він.

Саймон зніяковіло глянув на Мері.

— Я сказав мамі, що їду на пікнік і буду ночувати на вільному повітрі. Я часто так роблю під час канікул. І мама ні про що не розпитувала.

— А чому ти мені про це не сказав? — обурилася Мері. — Мені, звичайно, байдуже…

У неї підкотився клубок до горла. Це ж нечесно! Крішну знайшла й урятувала вона, а тепер вони змовляються за її спиною. Хлопці всі однакові. Дружить з дівчинкою, поки нікого немає поряд, а тільки-но з’явиться другий хлопець, вони одразу кидають її напризволяще.

— Краще я піду й нагодую Ноакса, — сказала вона й гордо рушила вниз до головної печери.

Мері дістала з сумки молоко, яйце, бренді і все це розмішала паличкою в казанку. При цьому наспівувала якусь веселу мелодію — хай Саймон не думає, що вона образилася. А Саймон підійшов і зупинився у неї за спиною, спостерігаючи, як Ноакс, нетвердо тримаючись на трьох ногах, хлебче молоко.

— Пробач, — нарешті сказав він.

— За що пробачити? — Мері зробила здивоване обличчя.

— Сама знаєш…

Мері стенула плечима.

— Там, де двоє, — третій зайвий, — сказала вона. В очах у неї стояли сльози.

— Це не той випадок. — Саймон присів навпочіпки поруч неї. — Я змушений так зробити. Я не можу залишити його самого, особливо в першу ніч. А вчора ввечері в мене просто не було часу все тобі пояснити… — Він помовчав. — Ти також можеш залишитися. Я саме збирався тобі це запропонувати. Якщо ти хочеш втекти від своєї злої тітки…

Якось дивно він дивиться на мене, промайнула в Мері думка. Ніби випробовує…

Що йому відповісти? Адже не скажеш: тітка Еліс хвилюватиметься. Це звучатиме просто безглуздо.

І вона знайшла відповідь:

— Тітка заявить на мене в поліцію. А це небезпечно для всіх нас.

— Вони тут тебе ніколи не знайдуть. Я хотів би, щоб ти залишилася. З тобою нам буде веселіше.

У Мері стало легше на душі.

— Ризикувати не варто, — твердо сказала вона. — А я приходитиму сюди щодня й приноситиму молоко та інші харчі. З мене тоді буде більше користі.

Він кивнув головою, погоджуючись з нею, і сказав:

— Якщо все-таки надумаєш залишитися, буду радий.

Після цього все склалося якнайкраще. Вони розклали багаття на галявині над кручею і напекли картоплі, що її приніс із собою Саймон. Щоправда, картопля трохи обвуглилася й надто розімліла, бо вони не дочекалися, поки вигорять всі дрова й залишиться тільки жар, та вони із задоволенням з’їли її з маслом, холодною куркою та сендвічами. Затим випили пляшку молока, з’їли бісквіт, сир і фрукти і нарешті, наївшись донесхочу, полягали спати на сонці.

Коли вони прокинулися, Ноакс, який під час обіду поїв разом з ними курятини і знову заліз до кошика, зник. Вони знайшли його на краю галявини, де він, припавши до землі, безгучно й спритно, ніби все своє життя пересувався на трьох ногах, підкрадався до коника.

Саймон нагнувся, щоб погладити Ноакса, але він зашипів і погрозливо вигнув спину, мов дикий кіт. Саймон миттю відсмикнув руку, і Мері засміялася. Оце вже той, колишній Ноакс!

— Йому вже краще. Він одужав. Як за помахом чарівної палички.

Саймон почервонів.

— А це і є чарівне місце, — зніяковіло й серйозно промовив він. — Я це завжди відчував. Тут будь-хто одужає.

— І в мене вже не болить нога, — заявив Крішна. — Поки ми йшли — боліла, а тепер перестала. — Він зняв бинт і поворушив ступнею. — Я можу бігати, стрибати, грати в різні ігри.

І вони бігали, кричали, сміялися, лазили по деревах, купалися в озері. Вони немов подуріли. Мері, наприклад, повисла на дереві вниз головою і строїла страшні міни, а Крішна сміявся тонким і пронизливим сміхом, схожим на крик птаха. Мері пригадала, що тільки один раз чула, як він сміється. Це було тоді, коли вона провалилася в сміттєвий бак у глухому провулку. Вона зіскочила з дерева й погналася за ним, роблячи дедалі страшніші міни, поки він упав на землю і, схопившись за живіт, простогнав:

— Перестань, а то я помру зо сміху.

Саймон, який завжди був спокійний і врівноважений, галасував більше за всіх. Він кричав, вищав, стояв на голові, дригаючи ногами, одне слово, поводився так, ніби його тримали під замком і раптом випустили на волю.

Украй заморившись, вони знову посідали біля пригаслого вогнища, потягуючись і позіхаючи.

— Мені тут подобається, — сказав Крішна. — Це найкраще місце, де мені доводилося бувати. Я радий, що приїхав до Англії. Ви так багато доброго зробили для мене.

— Не знаю, чи й справді ми добре зробили, — сказав Саймон трохи пізніше, коли настав час Мері повертатися додому і він проводжав її до шосе. Крішна залишився на острові підтримувати вогонь і наглядати за Ноаксом. — Я маю на увазі те, що переховуємо його, — додав вів. — Хотілося б, щоб ми не помилилися.

Мері не відповіла.

Вона думала про Ноакса, який дійшов за ними аж до мосту й там зупинився, дивлячись їм услід і помахуючи хвостом. Їй хотілося знати, чи подумав він про те, що вона покинула його?

— Я хочу сказати, що на все можна дивитися з двох боків, — повільно вів далі Саймон. — 3 одного боку, можна сказати, що ми його врятували…

— А хіба ні? — здивувалася Мері.

— Мабуть, що так. Принаймні ми так вважаємо, але є люди, які можуть думати інакше. — Саймон ураз замовк і спохмурнів. А за хвилю додав: — Вони вважатимуть, що ми його викрали!

«Просто дивно, — подумала Мері. — На острові Саймон поводився, як звичайний хлопець, ніщо на світі його не хвилювало, а тепер, як тільки вони покинули острів, він знову став серйозний, розважливий і непокоїться через якісь дрібниці.

— Ти просто смішний, — сказала вона.

Однак того ж вечора сталося таке, що змусило її згадати Саймонові слова.

Після вечері вона прийняла ванну й спустилася вниз побажати дідусеві і тітці Еліс добраніч. Дідусь саме дивився телевізор, і тітка Еліс, приклавши палець до уст, веліла помовчати.

Мері прилаштувалася біля тітчиних ніг. Її почало хилити на сон і так зморило, що вона притулила голову до кощавого тітчиного коліна і їй стало дуже зручно.

Тітка Еліс завмерла.

Мері не слухала телевізійних новин. Вона заплющила очі й звук поплив у неї над головою.

— Досить на сьогодні. Я вже втомився. Мері, люба, вимкни телевізор, — раптом сказав дідусь і тут Мері почула останнє повідомлення. Вона вже доторкнулася до вимикача, коли диктор сказав; «Досі нічого невідомо про хлопчика Крішну Пателя, який зник у Лондоні, прилетівши літаком з Найробі. Його дядько, у якого хлопчик мав жити в Англії, сьогодні вранці вилетів до Парижа, щоб допомогти французькій поліції розшукати його. В аеропорту містер Патель сказав…»

Мері повернула вимикач, не давши містеру Пателю висловитися. Спочатку Мері була приголомшена, та за хвилину взяла себе в руки. «Добре, що Саймон цього не чув», — подумала вона.

Вона повернулася до дідуся й тітки і, усміхнувшись, позіхнула.

— В тебе стомлений вигляд, люба моя, — сказала тітка Еліс. — Сподіваюсь, ти не перегрілася на сонці?

— Ні, ми чудово провели день, — відповіла Мері. — Мені тепер весь час весело. От якби завжди було так…

— А хіба є причина, що може цьому зашкодити, моя люба? — здивувалася тітка Еліс.

10. Найкраще місце в світі

І веселе життя тривало. Дні видалися сонячні, безвітряні й такі спекотливі, що роса встигала висохнути ще до сніданку. Перший день на острові, другій, третій… Через тиждень Мері загубила їм лік. Здавалося, дні збігали, як біжить крізь пальці пісок…

Якщо Мері й відчувала в собі докори сумління, то тільки якусь там крихту і то лиш на самому початку, коли вона думала: «Що б зробив Саймон, якби почув повідомлення по телевізору?» — а потім вирішила написати містеру Пателю листа й надіслати його за тією адресою, яку дав їй Крішна. Вони й досі не були переконані, чи там живе дядько, але Саймон напевне сказав би, що варто спробувати.

І якось уранці вона написала великими друкованими літерами: «Ваш племінник у надійних руках. Не бійтесь за нього» — і підписалася: «Друг». Але, перечитавши лист, порвала його на дрібні шматочки й спустила в унітаз. Якби вона надіслала його, то поштовий штемпель став би ключем до розгадки й поліція напала б на їхній слід.

Важко було уявити собі безпечніше й відлюдніше місце, ніж острів, але ризикувати не слід. Тут неприпустимий найменший ризик.

І не тому, що вона хотіла, аби їхня пригода ніколи не скінчилася. Просто Крішні було набагато краще, жити вільно на острові, ніж сидіти в тюрмі. Навіть коли вони не посадять його у в’язницю, а дозволять жити з дядьком, однаково в задушливому Лондоні такої спекотної пори було не краще, ніж у в’язниці. Мері пам’ятала, як їй важко було влітку всидіти у квартирі, коли нічого робити й нікуди піти, хіба що тільки в парк або з мамою до крамниці.

Може, якби її мама з татом були людьми іншої вдачі, Мері задумалася б над тим, як почувають себе батьки Крішни, не знаючи, де їхній син і чи взагалі він живий і здоровий. Її тато зовсім не писав їй, а мама хоча й надсилала час від часу листівки, Мері знала, що це тільки для годиться. Коли ти у відпустці, то завжди шлеш листівки й нерідко навіть тим людям, які тобі байдужі. «Люба моя, — писала мама, — тут такі чарівні місця! Як би мені хотілося, щоб ти була поруч!» А насправді, якби Мері опинилася там, мамі стало б скучно до сліз. Там само, як і Мері, бо їй довелося б ходити по крамницях і кав’ярнях, одягати тільки найкращі свої сукні і бути чемною з усіма тими нудними людьми, з якими мама встигла познайомитися.

Діти лишень заважають своїм батькам, вважала Мері, а батьки заважають своїм дітям. Їм краще жити окремо одне від одного.

А Саймон якщо й думав інакше, якщо й переживав за батьків Крішни, то він про цб не говорив. А може, знаючи всю правду, він більше, ніж Мері, боявся за наслідки того, що вони роблять, і тому намагався не думати пр° це. Він жив лише одним днем і був щасливий.

— Саймон став набагато кращий, — сказав якось Крішна.

Вони саме скінчили обідати. Саймон пішов шукати земляних черв’яків, а Крішна ловив рибу. Заняття приємне й необтяжливе як для такої спекотливої полудневої пори і його повного шлунку. Крішна закинув у воду жилку з пучком черв’яків на гачку, намотав другий кінець жилки на бляшанку, що стояла на купі каміння, прив’язав його собі до ноги й ліг горілиць, задивившись на небо.

— Що ти хочеш цим сказати? Саймон завжди хороший, — сказала Мері, вважаючи за свій обов’язок вступитися за Саймона, хоча надто зморилася, щоб обуритися по-справжньому.

— Ну, наприклад, коли ми тут тільки-но оселилися, він примушував мене митися, — пояснив Крішна. — Щовечора я повинен був купатися, перед їжею мити руки. Тепер він мені не нагадує про це, і я задоволений.

Мері так сміялася, що аж кольки її схопили.

— Мабуть, він утомився тобі нагадувати, — сказала Мері. — Розумієш, у себе вдома він завжди командує: навчає Поллі-Анну хороших манер, змушує їх міняти шкарпетки, чистити зуби.

— А в моїй сім’ї, — сказав Крішна, — чоловіки не доглядають за дітьми.

— В Англії інші звичаї, — пояснила Мері. — Саймонова мама хоча й хороша жінка, але якась неуважна й не дуже турбується про дітей. Саймон також міг би не доглядати їх, його ніхто не змушує, принаймні я на його місці цього не робила б.

— І я також, — сказав Крішна.

Вони повернули одне до одного голови й засміялися.

— Зроби яку-небудь міну, — попросив Крішна.

— Не хочу, я втомилася.

— Тоді розкажи що-небудь. Розкажи про свою злу тітку.

— Я вже все тобі розказала. — Мері раптом відчула себе якось незручо. Вона підвела голову, щоб подивитися, чи немає десь поблизу Саймона. Його не було, але відчуття незручності не зникло, й вона сказала сердито: — Чого ти пристаєш до мене з одним і тим самим?

— Я люблю слухати різні історії, — відповів Крішна. — А що буде, коли вона довідається, що ти тут з нами на острові?

Мері вдала, ніби не чує. Вона лише дивилася на небо.

Крішна підсунувся ближче і сперся на лікоть, щоб заглянути їй в обличчя.

— Станеться щось страшне? Вона відріже тобі руки й ноги?

Ці слова приголомшили Мері. Очі її зблиснули вогнем.

— Звичайно, ні, — суворим тоном відповіла вона. — Скоріш за все, замкне мене в кімнаті й даватиме тільки хліб та воду.

Помітивши розчарування на його обличчі, вона зрозуміла, що він не вважає таке покарання достатньо суворим, і зітхнула в душі. Мері пошкодувала, що придумала цю безглузду історію про тітку Еліс. І не тільки тому, що їй уже набридло розповідати одне й те саме. Вона раптом збагнула, що брехня до добра не доводить. Збрешеш один раз — і вже не зупинишся. Це однаково, що лити воду в пісок — цьому нема кінця й краю…

— Розкажи ще раз, як вона збиралася тебе отруїти, — попросив Крішна. — Про синю пляшечку з написом «Отрута». Як ти знайшла її, вилила отруту, а замість неї налила води.

— Ти не розповідав про це Саймону? — спохватилася вона. Крішна обіцяв не розповідати, але хто його знає.

— Адже я слово дав, — відповів Крішна. — А крім того, Саймон однаково не повірив би мені. Він не любить, коли кажуть неправду.

Мері подивилася на нього. Вона не могла второпати, що він має на увазі: чи то Саймон не повірить у цю неправдоподібну історію, чи то Крішна сам у неї не вірить.

— У жорстокість твоєї тітки він, може, й повірить, але в отруту — ні, — додав Крішна.

Мері сіла. Вона зметикувала, що настав підходящий момент сказати: «І справді, усе це брехня, вигадка від початку до кінця» — і потім пошкодувала, що не сказала, — але цієї миті, заторохкотівши, перекинулася бляшанка, і Мері, забувши про все, почала спостерігати, як клює риба.

Крішна відв’язав від ноги жилку й потягнув її. Він витягнув коричневу форель, та звивалася й била плавниками по гравію.

— Надто маленька, — сказала Мері.

Вона обережно вивільнила гачок і кинула рибину назад в озеро. Крішна образився і повернувся до неї спиною.

— Не ображайся, — сказала Мері. — Сам бачив, що рибина маленька. Хоча, якщо ти справжній рибалка, то сам повинен був кинути її назад у воду.

Мері була задоволена. Вона просто ненавиділа, коли ловили рибу для того, щоб потім її смажити.

— В ній не було й восьми дюймів, — сказала Мері Саймону, який щойно підійшов.

Він мовчки кивнув головою, присів навпочіпки і насадив на гачок нових черв’яків.

— Навряд чи зловиться велика риба, — сказав він, закинувши жилку в озеро. — Дуже спека велика.

— А при чому тут вісім дюймів? — запитав Крішна.

— Такий закон. Якщо ловити маленьку, до восьми дюймів, то з чого тоді ростиме й розмножатиметься велика?

— А я думав, що раз ми правопорушники, то нам не обов’язково дотримуватися законів, — сказав Крішна.

— Закони бувають і розумні, — сказав Саймон. — І ми не правопорушники, а, скоріш за все, втікачі. — Він знову поставив консервну бляшанку на купу каміння.

— Я, наприклад, тікаю від англійської поліції, — заявив Крішна, намагаючись переконатися, чи зможе він піднятися крутим схилом, стрибаючи на одній нозі. Але на півдорозі він упав, скотився вниз і залишився лежати горілиць. Очі його іскрилися сміхом, а припорошене пилом волосся блищало на сонці. Як чорниці при дорозі, подумала Мері.

— А Мері — від своєї злої тітки, — сказав Саймон.

Мері кинула погляд на Саймона, який, намотавши жилку на бляшанку, прив’язав її до кореня, що стирчав з-під землі. Мері здалося, ніби Саймон уникає ЇЇ погляду. І вона поспішила виручити його:

— А Ноакс? Від кого він утікає?

— Ноакс? — перепитав Саймон. — Ноакс утікає від цивілізації. Він і є справжній утікач.

Минуло ще кілька днів. Тепер уже їм рідко доводилося бачити Ноакса. Він здичавів. Тільки зрідка, коли вони смажили рибу, він приходив і лягав неподалік, чекаючи своєї порції. Та переважно вони бачили його лише здалеку: промайне в траві клубочок шерсті й одразу зникне. А якось уночі, прокинувшись, Саймон помітив у місячному світлі, що він грається на березі: чорна тінь підстрибувала, витанцьовувала на трьох ногах, нявчала й ловила власний хвіст, бавлячись ним, немов мале котеня. Вдень він часто тинявся поблизу, але, здавалося, намагався залишитися непоміченим: прокрадався до них крізь зарості рододендронів та терника, але коли вони наближалися до нього, припадав до землі й завмирав. Пов’язка в нього відпала, він погладшав, шерсть блищала. Він сам добував собі їжу: ловив польових мишей і пташок, з якими розправлявся досить делікатно, залишаючи тільки пір’я, а одного разу Мері бачила, як він ласував маленьким кроликом. Ноакс Погрозливо занявчав на неї, зблиснувши одним оком, і вона поквапливо’ позадкувала.

Мері боялася, що настане день, коли він зникне назавжди, але Саймон запевняв, що нікуди він не дінеться.

— Він не вибереться з острова, поки не навчиться плавати, — міркував Саймон. — Тут тільки одна дорога — через місток, але він не пройде по дошці на трьох ногах. Ні, він ніколи не покине острів.

— Як і я, — сказав Крішна. — Ніколи.

— Ніколи — це розтяжне поняття, — зазначив Саймон.

— Тільки не для мене. Я залишусь тут до глибокої старості.

— У тій дядьковій книжці я прочитав, — сказав Саймон, що люди, які побудували грот, найняли собі чоловіка, щоб він жив там, як самітник. Вони вирішили, що це буде романтично, якщо в них у гроті житиме справжній самітник, якого можна буде показувати своїм друзям, коли ті приїжджатимуть до них у гостину. Вони платили тому чоловікові двісті фунтів за те, що він ходив у дранті, сидів і думав, та невдовзі все це йому набридло й він утік.

— Мабуть, він був божевільний, — висловив припущення Крішна.

— Не знаю. Мені здається, що йому було просто нудно жити самому.

— Мені ніколи не буде нудно, — сказав Крішна. — Я залишусь тут і житиму самітником, Саймоне, коли у вас почнеться навчальний рік.

— Ой, не нагадуй про навчання, — застогнав Саймон.

— Ти не любиш ходити до школи, Саймоне? — засміявся Крішна.

— А хто з нормальних дітей любить? — поквапливо докинула свого Мері.

Вона була певна, що це непідходяща тема для розмови. Саймон ураз замислився, а це була погана ознака. Досі він жодного разу не сказав, скільки часу зможе пробути на острові, і вона не запитувала в нього. Мері й зараз не хотіла, щоб він думав про це.

— А ви знаєте, що вже горіхи дозріли? — сказала вона. — Я бачила сьогодні вранці. На великому дереві біля горобини.

Вони знали, про яке дерево вона каже. Вони знали тут кожне дерево і кожен кущ. Острів був невеличкий — Мабуть, з півмилю завдовжки й чверть милі завширшки, і хлопці ніколи не залишали його. Щоранку, коли вона приходила сюди, легко подолавши місток, їй здавалося, що вона входить у замок. Озеро — то ніби рів, наповнений водою, а грот — головна вежа замку. Іноді вони розводили в головній печері багаття й дивилися, як од відблисків полум’я змінює колір її кришталеве склепіння.

У головній печері було вогко, бо через неї текла з озера вода, зате в горішньому приміщенні, де спали хлопці, було сухо й тепло. Вони встелили долівку сухою зморшкуватою папороттю, від якої ішов солодкуватий запах плісняви.

Мері заздрила їм, що вони сплять на такому чудовому ложі. Хіба може зрівнятися з ним обридла домашня постіль? Та й узагалі тут, на острові, все багато краще, ніж будь-де. Коли ввечері Мері поверталася додому, їй здавалося, що з кольорового фільму вона переходить у чорно-білий…

— Мені здається, що ти нудьгуєш, Мері, — сказав дідусь. — Це моя вина, ти вже пробач.

Від ревматизму в нього ломило суглоби, й він не міг купатися в морі.

— Просто не щастить, — бурчав він. — Найкраще літо за останні роки, а я сиджу вдома.

— А на пляжі тебе схопив би сонячний удар, — сказала тітка Еліс. — До того ж там надто брудно. Скрізь мазут.

— В лісі набагато краще, — сказала Мері.

— В якому лісі? — запитав дідусь, нахмурившись.

— Ну… просто в лісі.

— Ліс і пляж — це різні речі. А що ти там робиш, у лісі? З тим твоїм приятелем… Як його прізвище? Трампер?

— Трампет, — поправила його тітка Еліс.

— Нічого особливого, — відповіла Мері. — Просто гуляємо.

— Не може бути, щоб ви зовсім нічого не робили-Щодня ти йдеш із дому відразу після сніданку, а повертаєшся тільки до вечері. Не можете ж ви просто прогулюватися в лісі цілий день!

Як би їй хотілося, щоб дідусь припинив свої розпитування! Досі він не втручався в її справи, але через біль у ногах став дратівливий.

— Ми збираємо горіхи, — відповіла вона. — І ожину…

Навіть якби вона сказала йому всю правду, однаково важко було б пояснити, що вони там роблять. Дні ніби й схожі між собою, і все-таки кожен по-своєму чарівний…

— Облиш її, тату, — сказала тітка Еліс. — Прогулянки — це найкраще заняття в її віці. Я також любила бувати в лісі. Більше, ніж сидіти на пляжі.

Вона всміхнулася до Мері, ніби в них була спільна таємниця.

— Гаразд, — погодився дідусь. — Хай буде по-твоєму, Еліс. Я старий буркотун. Дратівливий, образливий дід із скрипучими колінами. Не ставай старою, Мері.

Мері закивала головою на знак згоди. Послухатись такої поради неважко. В цю мить вона була цілком певна, що ніколи не зміниться, що завжди залишатиметься такою, як зараз, і її веселе безтурботне життя триватиме вічно.

Вони зібрали всю ожину, що росла на острові.

— Ще трохи залишилося обіч стежки, — сказала Мері. — Перед самим озером, біля поваленого дерева. Кущі там високі, але можна дістати палицею.

— Я хотів залишити їх для своєї мами, — похитав головою Саймон. — Перед тим як іти до школи, я завжди збираю для неї ягоди на варення.

— Хто знову нагадує про школу? — розсердилася Мері.

— Дивись, який листок! — здивувався Крішна.

Листок був багряний і хрускотів, мов кукурудзяні пластівці.

— Ох і телепень ти! — сказав Саймон. — Вже осінь, а восени листя завжди змінює колір і опадає.

— Сам ти телепень, — образився Крішна і штовхнув його кулаком у живіт. — У нас в Африці осені не буває.

— Консерви вже закінчуються, — повідомив Саймон. — Немає більше смажених бобів, немає персикового компоту, немає супу з помідорів.

— Банки з компотом важкі, — сказала Мері. — А боби й суп я можу принести.

— Нам ще потрібна жилка. Вчора ввечері я закинув жилку на вугра біля дренажа, але йшов дощ, і її змило водою.

— Учора не було дощу, — сказала Мері.

— Ні, був. Сьогодні вранці скрізь трава була мокра.

— Це від роси. Дощу не було.

Саймон глянув на її вперто стиснуті губи.

— Гаразд, хай буде по-твоєму. Однаково нам потрібна жилка, консерви і нова фуфайка для Крішни. Твоя стара порвалася, а вечорами вже буває холодно.

— Я принесу йому іншу, — сказала Мері. — І светри принесу. В мене їх, мабуть, зо сто, гарні, теплі вовняні светри. І консерви принесу, і жилку. Можу принести все, що треба…

Вона стояла в черзі на пошті й нервувала. Була вже п’ята година, а о пів на шосту зачиняються всі крамниці. Попереду неї стояли самі старі, і, здавалося, ніхто з них не поспішав. Дідусі купували конверти й марки, а бабусі одержували свої пенсії. Вони неквапливо брали гроші, перелічували їх негнучкими старечими пальцями, клали банкноти в одне відділення своїх гаманців, а монети — в друге. Декотрі з них знічев’я перекидалися словами із служницею пошти, що сиділа за бар’єром. А декотрі тримали на повідках собак, які плуталися під ногами.

— Господи, скільки часу тут згаєш, — поскаржилася жінка, що стояла позаду Мері. — Треба мати залізне терпіння!

В неї було кощаве обличчя відьми. Саймонова бабуся! На мить у Мері впало серце — безглуздо, звичайно, чого їй боятися? Вона вирішила…

— Як поживаєш, моя голубонько?

— Дуже добре, дякую, — відповіла Мері й лукаво додала: — А як Саймон? Я його вже сто років не бачила.

— Подорожує десь. Він любить помандрувати на самоті, й мушу сказати, що я його не ганю. — Саймонова бабуся всміхнулася, і її лице стало зморшкувате, як лущений горіх. — Така сім’я! Мавп’ятник із зоопарку!

Нарешті підійшла черга Мері. На ощадній книжці в неї було два фунти й чотири пенси, і вона зняла майже все, залишивши один шилінг. Мері обернулася, щоб попрощатися із Саймоновою бабусею, і раптом побачила біля неї місіс Кервер.

— Твоя черга, мамо, — сказала місіс Кервер Саймоновій бабусі й у цю мить помітила Мері: — Боже, де це ти пропадаєш! Скільки приходжу до вас уранці, а тебе ніколи не застаю.

Мері дивилася на неї, мов заворожена. Волосся у місіс Кервер було руде, а в її матері чорно-біле, як у помазка для гоління, але в усьому іншому вони були дуже схожі, особливо, коли стояли поруч. В обох бліді, загострені обличчя…

У Мері перехопило в горлі. Недаремно Саймонова мама їй когось нагадувала. Тепер вона зрозуміла кого! Місіс Трампет і місіс Кервер — рідні сестри. У місіс Трампет волосся чорне, як і в її мами і як в близнят. А в Саймона волосся руде, хоча не таке яскраве, як у місіс Кервер…

— …Весело проводиш час, казала мені твоя тітка, — говорила місіс Кервер.

Мері кивнула головою. В неї аж усередині похололо від страху. А що іще розказала тітка Еліс місіс Кервер? Що в неї є приятель на ім’я Саймон Трампет? Адже вона щойно сказала Саймоновій бабусі, що сто років його не бачила.

— Рада це чути, — вела далі місіс Кервер. — Знаєш, твоя бідна тітка так хвилюється за тебе, що ти все сама та сама. «Це ж ненормально, місіс Кервер, — казала вона мені, — що в дитини немає друзів і їй нема з ким гратися».

— Авжеж. Вибачте, мені час уже йти… —заквапилася Мері. Вона силувано всміхнулася на прощання Саймоновій бабусі й кинулася до дверей.

Але тут перегородили їй дорогу дві маленькі опецькуваті фігурки. Обоє вони завивали, мов пожежні сирени.

— Бабусю! Бабусю! Я загубила свій льодяник!

— І забрала в мене! — Поллі тупнула ніжкою. — Бабусю, скажи їй, що це нечесно.

— Ні, чесно. Ти штовхнула мене.

— Я ненавмисне.

— Ні, навмисне.

— Ненавмисне.

— Брехуха!

Вони накинулися одна на одну біля дверей. Місіс Кервер прошмигнула повз Мері і розвела їх.

— Що за гамір! Мені соромно за вас обох.

— Я хочу до бабусі! — Поллі відштовхнула від себе руки місіс Кервер і, роззявивши рота, пронизливо заверещала.

— Бабуся одержує пенсію, — сказала місіс Кервер і ляснула Поллі по жирному стегенці. — Ану геть з дороги! Як, по-вашому, тут проходитимуть люди?

— А це не люди, — заперечила Аннабел. — Це Мері. Поллі, дивись, он Мері.

Поллі враз перестала кричати, ніби хтось повернув вимикач. Скинулися вгору два личка, дві пари блискучих очей, два червоних носики-гудзики.

— Привіт! — похмуро сказала Мері.

— А я й не знала, що ви знайомі з Мері, — сказала місіс Кервер, витираючи їхні заплакані обличчя.

Близнята енергійно закивали головами, як поні.

— Авжеж, тітонько, ми знайомі з Мері.

— Вона в нас обідала. Лише один раз. Більше не приходила.

— Нема нічого дивного, — сказала місіс Кервер, востаннє витерши носа Поллі, й відступила, щоб помилуватися своєю роботою.

— Вона була голодна, — пояснила Поллі. — І дуже зраділа, що ми її запросили пообідати з нами.

— Голодна? — місіс Кервер з цікавістю глянула на Мері, яка цієї миті палко бажала, щоб під нею розверзлася земля.

— Вона сирітка, — сказала Поллі.

— Бідна сирітка, — жалібним медоточивим голосом додала Аннабел. — В неї дуже сувора тітка, яка не дає їй їсти.

— Невже? — Місіс Кервер глянула на Мері. Кутики уст у неї засіпалися, а в очах заграли веселі, лукаві бісики.

Мері подумала, чи не знепритомніти їй. Або вбити себе. Та замість цього кинулася тікати. Вона вибігла з пошти і, нагнувши голову, наштовхуючись на людей, помчалась уздовж Гай-стріт.

Їй здавалося, що вона ніколи не зупиниться. А якщо зупиниться, з нею станеться щось страшне…

11. «Погода, видно, міняється…»

Мері поклала в сумку фуфайку й два грубих вовняних светри для Крішни. Для себе вона взяла джинси, шкарпетки й черевички, теплу куртку з капюшоном і гребінець. Затим, обережно ступаючи по скрипучих сходинах, спустилася вниз, на кухню, і взяла з комірчини трохи сиру й хліба. Після цього вийшла в садок, щоб сховати сумку в кущах біля воріт.

Було так рано, що по землі ще стелився туман. Стоячи на холодній росяній траві, Мері вирішила, що їй краще поснідати. Вона повернулася в дім, пройшла на кухню, з’їла чотири добрячих шматки хліба з малиновим варенням і поставила на плитку чайник. Муркотів і наспівував бойлер, і вона притулила холодні руки до його теплої труби, облизавши з губів варення.

В її уяві поставали обличчя, чулися голоси.

Обличчя місіс Кервер, гостре, з видовженим підборіддям. Бліде кроляче обличчя тітки Еліс. Місіс Кервер каже: «Брехливе дівчисько! Це вона наговорила їм, ніби вона сирота й живе у злої тітки, не зійти мені з цього місця…»

І розгублене обличчя тітки Еліс повільно червоніє…

Мері тихо застогнала й притислася чолом до труби, аж поки почало припікати.

А може, такої розмови і не буде, подумала вона. Але що їй перешкодить? Хіба що місіс Кервер несподівано помре вночі. Або вранці, коли вона йтиме до них, її зіб’є машина.

Така жінка, як вона, вважатиме за свій обов’язок розказати тітці Еліс, що говорить про неї її племінниця в неї за спиною.

І тітка Еліс повірить, що Мері й справді ненавидить її.

Закипів чайник, і Мері глянула на кухонний годинник. Уже було близько пів на восьму, а місіс Кервер приходить о дев’ятій.

Вона приготувала тацю, ополоснула окропом порцеляновий чайничок й заварила міцний духмяний чай, якраз такий, який любила тітка Еліс, хоча ніколи не заварювала для себе. Вона казала, що нічого витрачати на одну особу цілий чайничок заварки, а дідусеві не можна було пити міцний чай через хворе серце.

Поки Мері несла чай нагору, вона думала про те, що в будинку на диво темно. Вона виглянула у вікно. Від туману не залишилося й сліду.

Тітка Еліс сиділа, зіщулившись, у ліжку, вкривши плечі вовняною шаллю. Її волосся було прибране під сітку.

а два передніх зуби, вставлені в рожевий пластмасовий місток, лежали біля неї в склянці на нічному столику. Мері ввічливо відвела погляд.

— Я вирішила, що вам хочеться чаю, тітонько Еліс, — сказала вона.

— О Мері, голубонько моя… — промовила тітка Еліс і часто-часто закліпала очима, важко дихаючи. «Вона так ошелешена, — подумала Мері, ледь стримуючи сміх, — ніби замість чаю їй піднесли чек на тисячу фунтів стерлінгів».

— Сподіваюсь, я правильно заварила чай, — сказала Мері. — Я всипала п’ять ложечок.

Тітка Еліс налила чаю в чашку. Він був зовсім чорний.

— В самий раз, — сказала тітка Еліс. — Чудово! Чай у ліжко! Яка розкіш! Я почуваю себе королевою Англії.

Мері стояла біля ліжка. Їй хотілося вже піти й водночас хотілося залишитися.

Тітка Еліс виглянула у вікно.

— А де ж сонечко? — сказала вона. — Погода, видно, міняється…

Мері переступила з ноги на ногу.

— Що ж, — усміхнулася тітка, — погожі дні — не вічні. Зрештою всьому настає кінець.

Мері захотілося ще щось сказати тітці, але крім «до побачення» вона нічого не могла придумати, а говорити це зараз і не слід. А через те Мері лишень силувано й ніяково всміхнулася і позадкувала до дверей.

Якусь хвилю вона постояла в коридорі. Очі в неї затуманилися. Чаю вона принесла, а що ще зробити на втіху тітки, не знала.

Треба не забути залишити записку.

Вона дістала записку з кишені й, увійшовши в спальню, поклала її на туалетний столик так, щоб тітка Еліс одразу побачила її, як тільки відчинить двері.

«Люба тітонько Еліс!

Пробачте, що я пішла з дому, не попередивши вас, але тепер, коли ви дізналися про те, що я наробила, ви самі не захочете, щоб я залишалась у вас.

Щиро ваша, Мері.

P. S. Поцілуйте за мене дідуся і подякуйте йому за все від мене.

P. P. S. Все, що я наговорила про вас, неправда».

Цей лист вона писала вчора ввечері й довго обдумувала кожне слово, намагаючись якомога точніше висловити свої думки. А тепер, перечитуючи його знову, вона відчула, як сльози навертаються на очі й пощипує в носі. Вона шморгнула носом й так притисла суглоби пальців до повік, що аж іскри посипалися з очей. Їй хотілося лягти на ліжко й завити.

Та замість цього вона ще раз шморгнула носом, окинула поглядом кімнату й вийшла, тихо зачинивши за собою двері.

— Я втекла з дому, — сказала вона Саймону.

Відповіді не було. Саймон стояв на голові біля стінигрота й лічив:

— Сто шістдесят вісім, сто шістдесят дев’ять, сто сімдесят…

— Саймоне!

— Сто сімдесят три, сто сімдесят чотири…

— Послухай, Саймоне…

Він став на ноги, червоний, роздратований.

— Тільки-но я зосередився, а ти все зіпсувала, — дорікнув він. — Ти повинна була дочекатися, поки я полічу до п’ятисот. Інакше це не вправи.

— Які вправи?

— За системою йогів. Щоб не червоніти й не заїкатися. Я виписав спеціальну книжку. Передовсім слід навчитися зосереджуватися й правильно дихати. Перша вправа — стояти на голові й лічити. Що означають твої слова: «Я втекла з дому?»

— Отже, ти не зосередився? — зневажливо запитала вона. — Коли чув, що я сказала.

— Замовкни!

Він одвернувся від неї і підбив ногою камінець. Його потилиця побагровіла. Саймон підняв камінець, підійшов до виходу з грота й шпурнув його в озеро. Камінець сім разів підстрибнув, налякавши болотяну куріпку, й та злетіла над водою, перебираючи у повітрі червоними лапами.

— Ти хочеш сказати, що житимеш тут?

— Атож.

— Що сталося? Чому ти змінила свою думку?

У неї пересохло в горлі й вона ковтнула слину.

— Учора я про дещо дізналася. Твоя тітка працює у нас. Прибиральницею.

— Я знаю. Світ тісний. — Саймон шпурнув другий камінець, але він підстрибнув над водою лише двічі. — Хай йому біс! — буркнув Саймон.

— Що ти сказав?

— Я сказав, що знаю. Частіше мий вуха, коли погано чуєш. — Його власні вуха густо почервоніли, й він додав удавано байдужим тоном: — Увечері, напередодні нашого приїзду сюди, тітка була в нас і розказала, що до її хазяйки приїхала племінниця на ім’я Мері. Їй дванадцятий рік. Я задав їй кілька запитань. Не дуже багато, просто щоб пересвідчитися.

— Уявляю, що вона про мене наговорила.

— Авжеж, — усміхнувся Саймон, та, перехопивши її погляд, одразу став серйозний.

— Чому ж ти мені не сказав? — сердито запитала вона.

— Я вважав, що так буде краще, — Він набрав пригорщу гравію і шпурнув його в озеро. — По-перше, ти могла подумати, що я намагаюсь тебе викрити.

— Он що, — принижено сказала Мері. — Авжеж, я розумію.

— А я і не збирався тебе викривати, — вів далі Саймон. — Вона зайшла до нас випадково. І я жодним словом не обмовився, що знаю тебе.

— А тепер вона знає. Я зустріла її на пошті разом з Поллі-Анною. Це було жахливо.

На згадку про цю жахливу зустріч вона відчула себе так, ніби на неї наринула морська хвиля. Їй навіть здалося, що вона ось-ось потоне під нею. Мері сіла, прихилившись до стіни гроту, й уткнула обличчя в долоні. Сльози текли крізь пальці.

— Вони сказали їй, що я сирота, що я голодую, а тепер вона передасть усе це тітці Еліс і… і… О, краще б я вмерла!

Вона чула, як під ногами в Саймона шурхотить гравій. Потім шурхіт припинився, тільки долинав плюскіт води в гроті. Він пішов, залишивши її саму.

А Мері все плакала й плакала і не могла зупинитися. Ніби десь усередині в неї прорвалася гребля і потік води ринув крізь очі, ніс і литиметься доти, поки виллється до решти. Її руки стали вогкі, немов губки, що увібрали в себе воду, а голова, здавалося, набубнявіла й збільшилася вдвічі.

— Мері! — сказав Саймон. Він намагався відірвати її руки від обличчя. Вона відвернулася й сказала крізь сльози:

— Облиш мене!

Він намагався посадити їй на коліна живий пухнастий клубок.

— Ноакс!

Вона схопила кота й притулилась до нього обличчям. Але той почав відчайдушно вириватися з рук, дряпатися, й Мері змушена була його відпустити.

— Усі мене ненавидять. Навіть Ноакс.

— Це тільки тому, що я його впіймав, — сказав Саймон. — Адже ти знаєш, що він не любить, коли його ловлять і беруть на руки. — Він помовчав. — Мені піти?

— Так, — сказала Мері й осіклась. — Тобто ні.

Саймон насупився і присів навпочіпки поряд неї. Вони обоє мовчали. За хвилю Ноакс сам підійшов до Мері й потерся об її ногу.

Вона не чіпала його, а він терся об неї і муркотів.

— Він так робить, тільки коли з тобою. Будь ласка, Мері, перестань плакати.

— Я вже не плачу. Я тільки трохи розкисла. Розкисла і розм’якла, як гумова грілка, коли з неї виллють гарячу воду.

— Це тому, що плакала. Після сліз завжди так.

— Я рідко плачу. А якщо по правді, то не плачу ніколи.

— Нема чим пишатися. Всі люди плачуть. — Саймон шпурнув камінець у протилежну стіну грота. Камінець дзвякнув об кришталики і впав в озеро. — А чому ти повинна бути не така, як усі люди?

— Я не хочу, аби вони бачили, що мені погано. А коли плачеш, одразу видно.

— Хто це — вони?

Мері не відповіла.

— Ти маєш на увазі тітку й дідуся?

Мері похитала головою. Шлунок у неї немов зав’язало у вузол. Вона несподівано вибухнула:

— А якби твої батьки були постійно у від’їздах, ти хотів би, щоб хтось бачив, як тобі від цього погано?

— А тобі погано? — Він почервонів. — Пробач. Мені тітка розказала. Але я не хочу лізти не в свої справи.

— Все гаразд. — Мері на хвилю задумалась. — Ні, мені не погано, — здивовано призналась вона. — Раніше було погано, а тепер ні. — Вона відчула полегкість на душі, немов вузол усередині в неї несподівано розв’язався. — Тепер усе зовсім інакше. Я не знаю навіть чому. Відтоді, як з’явився Крішна й ми опинилися на острові. А куди він подівся? Я його не бачила з самого ранку.

— Горіхи збирає, — відповів Саймон. — Цей хлопець тільки й думає, як би напхати своє черево.

Крішні так і не вдалося назбирати багато горіхів. Він наповнив всього один невеличкий казанок і тепер сидів біля нього, підібгавши до грудей коліна.

— Мене нудить, — поскаржився він.

У нього був хворобливий вигляд. Обличчя набуло землистого кольору.

— Вчора ввечері ти з’їв надто багато сардин, — сказав Саймон. — Я тебе попереджав.

— Мені холодно, — знову поскаржився Крішна.

— Не може бути. Щоправда, погода трохи змінилася, але зараз не холодно. Просто сонце сховалося за хмари. Побігай, зігрієшся.

— Я нездужаю.

Він здавався маленьким і нещасним. Мері присіла біля нього.

— Я принесла тобі фуфайку і гарні вовняні светри. Вдягнися, тобі одразу стане краще.

Та навіть у застебнутому на всі гудзики светрі і теплій фуфайці він не переставав тремтіти від холоду.

Усе це просто дивувало, бо хоч сонця і не видно було, повітря помітно потепліло. Небо заволокло темними пухнастими хмарами, що спускалися аж до верхівок дерев і, здавалося, не лише сховали сонце, а й заглушили всі звуки. Замовкли птахи, і коли якась дика качка злетіла з озера, то діти аж здригнулися — так голосно лопотіла вона крильми. Птаха залишила за собою на воді кола, та вони невдовзі зникли, й коричневе озеро знову застигло в нерухомості. Його непрозоре плесо не віддзеркалювало нічого. Змінилося навіть саме повітря. Воно було так напоєне вологою, таке вогке й густе, що здавалося, його можна було черпати ложкою. На обличчях у дітей проступив піт і вже не просихав.

Обідати їм не хотілося. Просто ліньки було від задухи. Мері та Саймон трішки перекусили, але Крішна зовсім нічого не їв Він лежав, зібгавшись калачиком, і, видно, задрімав.

— Перехвилювався вчора, — промовив Саймон. — Спочатку він допався до сардин. Потім мені здалося, що я почув голос лисиці. І повів його подивитися на неї. Адже він ніколи не бачив лисиць, і я подумав, що йому буде цікаво.

— Знайшли її?

— Ні. Зате побачили, як полює на здобич Ноакс. Припаде на лапи й повзе, звиваючись, а тоді раптом — стриб! Хижак. Ми, правда, жертву його не бачили, але чули крик. Крішні, по-моєму, це не сподобалося. Він не любить, коли вбивають. Через те він довго не спав.

— Мені гаряче, — сказав Крішна.

Саймон встав.

— Піди краще в грот і виспись там. — Він приклав руку до чола Крішни, й на обличчі в нього відбився здивований вираз. — Звичайно, буде гаряче, — одразу знайшов що відповісти він, — коли ти нап’яв на себе стільки одежі! І светри, і фуфайка — ніби тут Північний полюс! Ти що, з глузду з’їхав?

Він говорив тим стурбованим тоном дорослого, якого Мері давно вже від нього не чула. Цікаво, чи й справді Саймон захвилювався? Та якщо й захвилювався, однаково він не сказав більше нічого, а лишень відвів Крішну в грот, повернувся, витираючи з чола піт, і запропонував викупатися в озері.

— Це найкраще, що ми можемо зараз зробити, — пояснив він.

Вода була тепла, як у ванні. Плавати було ліньки, й вони, лежачи на спинах, тільки спроквола ворушили руками, а невидима течія поступово зносила їх на середину озера. Волосся прилипло до обличчя Мері, немов водорості, лоскотало рот, але вона лінувалася відкинути його назад. Замість цього вона перевернулася на живіт і розплющила у воді очі. В сонячний день можна було розгледіти цілі плантації водоростей, схожих на казковий підводний ліс, у вітті якого замість пташок таїлися рибки, а одного разу вона бачила, як дев’ять великих форелей — вона їх точно перелічила — причаїлися в неглибокій ямці на дні озера й лежали собі нерухомо, і Мері вирішила спіймати їх, та спроба виявилася марною… Але сьогодні під водою нічого не видно, лише густий брунатний морок, ніби хтось узяв величезну ложку, зачерпнув нею з дна мул і розмішав його, перетворивши воду на суп. Затамувавши подих, Мері пливла обличчям донизу, аж поки торкнулася руками килима кучерявих водоростей, що вкрили частину плеса. Тоді підвела голову й, хапаючи ротом повітря, почала роззиратися, шукаючи Саймона.

Його не було видно ніде. Небо геть почорніло, й кругом було так темно… Не тільки Саймона, а й берега не видно…

Спалахнула блискавка. То був не просто миттєвий зигзаг, а суцільне сліпуче сяйво, ніби хтось увімкнув електрику. І тут вона побачила Саймона, що висунув з води голову, немов тюлень.

— Саймоне! — гукнула вона, але у відповідь лише загуркотів грім, та так, що, здавалося, розкололась земля.

У цілковитій темряві вона попливла в той бік, де бачила Саймона, але цієї миті знову спалахнула блискавка, яка, здавалось, вдарила у воду. Мері побачила, як, вигнувшись, загойдалися водорості, немов дерева у пориві ураганного вітру, хоча на поверхні води не було хвиль, а рододендронові кущі на острові, вибілені світлом блискавки, здавалися вирізьбленими з каменю.

Саймон щось крикнув. Їй здалося, ніби він вигукнув: «Чудова гроза!», але слова його потонули в гуркоті грому, що прокотився над ними, й раптовому шумі дощу. Білі струмені затарабанили по воді, немов били сталевими прутами по товстому склу. Мері пливла ніби крізь водоспад, а коли дісталася до Саймона, щось так ударило їй у щоку, що вона аж зойкнула.

— Град, — сказав Саймон.

І вона побачила, як довкола виляскують крижані кулі; пробиваючи у воді круглі, акуратні дірочки.

Вони допливли до гроту, біля якого подряпали коліна об встелене гравієм дно, вповзли в печеру, знеможено вляглися на долівці, задивившись на грозу. У світлі блискавиць град був схожий на завісу з діамантів, що падали у воду.

— Моєму дядькові Хорейсу одного разу блискавка вдарила просто в машину, — сказав Саймон. — Він каже, що все довкола зробилося блакитним і запахло морськими водоростями.

— Водоростями? — здивувалася Мері.

Вона вся тремтіла від холоду, і Саймон кинув їй свою сорочку.

— Витрись, — сказав він, але сорочка була волога, ніби вона висіла над парою.

Вони одяглися, та однаково відчували себе так, ніби й не вилазили з води.

— Треба попідстрибувати, — сказав Саймон.

Але зробивши дві-три вправи, вони здалися і, всівшись поряд, дивилися, як підстрибує над озером блискавка — так підстрибує камінець, коли його пустиш низько над водою, — і чекали, поки після блискавки вдарить грім. Розкоти грому стали такі оглушливі, що, здавалося, неможливо було почути не лише одне одного, а й узагалі жодного стороннього звуку. І коли до них долинув протяжливий таємничий крик, вони заціпеніли від страху…

— Це Крішна! — вигукнув Саймон і кинувся до кам’яних сходів.

Але, як з’ясувалося, той жахливий крик ішов від Ноакса. Коли блискавка освітила приміщення, вони побачили, що Крішна як лежав, так і лежить на листі папороті, натягнувши на голову спальний мішок, а Ноакс, немов тигр, вистежує здобич: хвіст стирчить трубою, шерсть наїжачилася, одне око хижо виблискує. Коли Мері нахилилася, щоб погладити його, він вигнув спину дугою і, задкуючи, так закричав, що у неї аж кров похолола в жилах, а потім кинувся навтікача. Саймон схопив Мері за руку.

— Хай біжить, а то він тебе подряпає. Він полює…

В цю мить так ударив грім, що, здавалося, десь розтрощилася скеля. Коли гуркіт, прокотившись по гроту, стих, знову почулося пронизливе завивання Ноакса. Кіт віддалявся від них, і виття слабшало.

А поряд плакав Крішна…

Вони опустилися біля нього на коліна. Саймон відгорнув спальний мішок, а Мері обняла Крішну і, поколисуючи його, примовляла:

— Все гаразд… Усе гаразд… Це тільки гроза…

Але він усе плакав і плакав, корчився на листі папороті й підтягував коліна до грудей. А коли притиснувся до неї головою, вона відчула, що чоло в нього горить вогнем.

— Саймоне, він плаче не через те, що боїться грози. Він хворий. Він гарячий, мов жар. Крішно, любий, що в тебе болить?

Крішна простогнав щось у відповідь. Що саме — Мері не розчула.

— Здається, шлунок, — сказав Саймон. Він обережно помацав йому живіт. — Дивно. Доторкнись…

Живіт у Крішни випирав з-під ребер — тугий і круглий, мов футбольний м’яч. Мері доторкнулася до нього, і Крішна скрикнув.

— Може, він з’їв щось погане, — висловив припущення Саймон. — Може, це від ягід? Добре було б, якби він вирвав. Якщо засунути йому пальці в рот… або полоскотати в горлі гілочкою папороті…

— Фу, бридко! — скорчила гримасу Мері.

— Зараз не час бути бридливим. Ми мусимо щось робити.

Блискавка освітила приміщення. Спалах був уже не такий яскравий, як попередні, але Мері встигла побачити біле, мов крейда, обличчя Саймона.

— Ти що, хочеш, щоб він помер?

Останнє слово луною відгукнулося в печерах і коридорах грота, а за нею знову прокотився гуркіт грому, хоча вже меншої сили і схожий більше на оглушливий стогін. Ніби раптом зітхнула втомлена земля.

— Гроза минає, — сказав Саймон, глянувши вгору. І як тільки він це сказав, крізь маленьке віконце просочилося слабке світло. Звичайне денне світло.

— Я помру, — раптом сказав Крішна й аж зойкнув від страху. — Я помру.

— Ти не помреш, не бійся, — заспокоювала його Мері, притискуючи до себе. І, люто зблиснувши очима на Саймона, додала: — Ти не слухай його.

— Ой, болить, — простогнав Крішна. — Мері, будь ласка, допоможи мені.

Він перевернувся на бік і сховав голову в коліна. Мері затулила руками йому вуха й глянула на Саймона:

— Їдь по тітку Еліс. Вона була колись медсестрою і знає, що робити.

12. Після грози

Мері ніжно притискувала голову Крішни до грудей і наспівувала йому. Коли він стогнав, вона сама відчувала його біль, ніби штрикали ножем у її власний живіт. І їй було страшно.

Між піснями вона стурбовано допитувалася:

— Тобі краще? Ну хоч трішечки? Ти себе вже краще почуваєш?

— Помовч, Мері, — жалібно благав він. — Від твоїх розпитувань краще не стане.

Вона відчула таку полегкість на душі, що аж засміялася, й притисла його до себе. Коли в нього є ще сили сердитися, він не помирає.

І вона співала йому, аж поки захрипла, а він поважчав у неї на руках. А коли впевнилася, що він заснув, поклала його на папороть якомога зручніше й вийшла з грота.

Гроза покотилася вдалину, настав чудовий вітряний вечір: по озеру бігли сріблясті брижі, а по зеленуватому небу пропливали яскраво освітлені по краях легкі хмарини. Йдучи до мосту, Мері покликала Ноакса, але його й слід пропав.

Не було ніде й Саймона. Вона всілася під рододендроновим кущем, звідки, будучи непоміченою, могла бачити міст. Руки в неї боліли — довго тримала Крішну, — а серце щеміло. Тепер, коли чекати залишилося недовго, вона злякалася — вже не за Крішну, а за себе. Прийде тітка Еліс і врятує Крішну, але хто врятує її, Мері? Бона зрадила тітку Еліс, і тій уже все відомо. Від цієї думки вона здригнулася й увібрала голову в плечі. Вона не зможе глянути тітці в очі. Не зможе…

— Я не можу, — сказала тітка Еліс. — Не можу…

Вона пройшла першу половину мосту й тепер із жахом дивилася на вузьку дошку. На тітці була якась безформна дощова накидка, що сягала їй аж до п’ят, а сиве волосся розкуйовдилося від вітру й розвівалося біля обличчя, мов космаки у відьми. А Мері вона здалася красунею.

— Все буде гаразд, — сказав Саймон. — Не треба тільки дивитися вниз.

— Ви так думаєте? — невпевнено сказала тітка Еліс. — Не знаю…

— Я зав’яжу вам очі, — запропонував Саймон. Він дістав з кишені не зовсім свіжу носову хустину.

Тітка Еліс покірно стояла, поки він зав’язував їй очі. Кінці хустини стирчали в неї над головою, мов кролячі вуха. Бліда, мов бруква, вона непевним кроком ступила на дошку.

— Я вас тримаю, — сказав Саймон. — Намагайтесь ста вити одну ступню перед другою так, щоб носком однієї відчувати п’ятку другої.

Тітка Еліс високо підняла ногу, як птаха, що йде по воді.

— Ось так, у вас чудово виходить, — похвалив її Саймон.

Він обережно задкував, міцно тримаючи тітку Еліс за руку. Це була дуже смішна картина, але Мері навіть не усміхнулась.

— Нам слід було б зачекати човна, — сказала тітка Еліс і раптом зупинилась.

— Так буде швидше, — відповів Саймон.

— А якщо ми впадемо?

— Не впадемо, якщо ви не будете зупинятись.

Крок за кроком, злякано скрикуючи час від часу, тітка Еліс повільно просувалася вперед. Мері заплющила очі.

— От і все, — нарешті сказав Саймон. — Тут і грот недалеко.

— Здається, я пам’ятаю, — промовила тітка Еліс.

Мері не зрозуміла, що вона має на увазі. Вони пройшли так близько біля куща, що вона могла, простягнувши руку, доторкнутися до плаща тітки Еліс.

Коли, за розрахунками Мері, вони вже дійшли до грота, вона підвелася й пішла за ними. Скрадливо піднімаючись крученими сходами, вона почула, як тітка Еліс сказала:

— Бідна дитина! Бідний хлопчик.

Крішна щось пробурмотів у відповідь.

— Ти спав? — знову почувся тітчин голос. — Це добре, сон тобі тільки на користь. Де в тебе болить, любий?

Вона говорила лагідним тоном. «Зі мною вона так ніколи не розмовляла», — подумала Мері й зумисне провела по гострих кристаликах на стіні. Потім висмоктала кров з подряпин і зітхнула. Тітка Еліс, може, й розмовляла б з нею так, якби вона їй дозволила. А тепер уже пізно…

— Добре, любий, — провадила далі тітка Еліс, — я більше не чіпатиму твій бідний животик. Тобі боляче, я знаю, мій голубе, але скоро ми вилікуємо тебе. Сюди пливе на човні добрий чоловік, і ми відвеземо тебе в хорошу, теплу лікарню. Саймоне, піди подивись, чи приїхав твій дядько…

Мері збігла вниз, перестрибнула через вузький потічок на другий бік грота й сховалася в маленькій кімнатці з видовбаним у стіні віконцем. Звідси їй було видно частину центральної печери.

Вона почула, як Саймон гукнув: «Дядьку Хорейсе, ми тут!» — і з озера йому щось відповіли. Чути було, як скриплять кочети, — човен підплив до грота.

— Зараз тітка Еліс знесе його вниз, — сказав Саймон.

— А ти стоїш тут, — сказав дядько Хорейс, — і дозволяєш жінці…

— Не хвилюйтесь, містере Трампет. Він нічого не важить. Бідне ягнятко, воно не важче за птаха.

Ставши навшпиньки, Мері бачила обличчя тітки Еліс, коли та опускалася кам’яними сходами, і прихилену до її плеча голову Крішни.

Саймон захихотів:

— А я вважав, що ягнятко важить трохи більше за пташку.

— Не переч старшим, — спокійно сказала тітка Еліс. — Сідай у човен. Візьмеш хлопця до себе на коліна.

Вона зникла з поля зору Мері. Знову заскрипіли кочети.

— Тримайся, хлопче! — загудів голос дядька Хорейса в порожнечі грота. — Незабаром будеш у ліжку.

Мері уткнулась обличчям в стіну. Ще хвилина — і вони всі поїдуть. Всі. А тітка Еліс навіть не згадала про неї.

Почувся плескіт весел, голоси стали віддалятися. Потім зовсім затихли. Запала тиша. Вона залишилася сама. Вони поїхали й забули про неї. І хоча якраз про це вона мріяла — залишитися самотинно на острові, — на очах у неї виступили сльози.

— Мері! — раптом почувся голос тітки Еліс.

Мері визирнула у віконце. Тітка Еліс стояла біля входу в грот.

— Мері, де ти, голубонько моя?

Мері затамувала подих.

— По-моєму, в нього апендицит, — голосно, ніби з кимось розмовляючи, сказала тітка Еліс. — Бідний хлопчина! Містер Трампет відвезе його в лікарню на своїй машині. Саймон подзвонив йому в крамничку, й він одразу ж приїхав.

Вона замовкла, прислуховуючись. Потім знову гукнула:

— Мері!

Мері й не поворухнулася.

— Знаєш, у твоєму віці я часто тут бувала, — знову заговорила тітка Еліс. — Міст тоді був ще не поламаний, але сюди ніхто не заходив. Я приїздила сюди на велосипеді й залишала його біля воріт. Стежка відтоді трохи заросла, й такої високої кропиви я не пригадую. Але добре пам’ятаю, що я відчувала тоді. Я приїздила сюди сама й тут відчувала себе зовсім іншою. Мені здавалося, що я дуже гарна й розумна, що мої батьки ніби мені й не рідні, а лишень удочерили мене, і що насправді я дочка герцога. Мабуть, то були просто безглузді фантазії.

Вона помовчала, видно чекала, що Мері відгукнеться. У Мері засвербіло в носі. Вона притисла пальцем верхню губу, щоб не чхнути.

— Я навіть іноді чужим людям розказувала про це А потім боялась, що мої батьки дізнаються. А ночами мене душили кошмари… — Вона засміялась дзвінким нервовим сміхом, який перейшов у кашель. — Якщо ти не вийдеш, моя люба, мені доведеться повертатися самій. Хоча я не певна, що перейду місток.

Мері вдалося стримати чхання. Вона, нарешті, повільно видихнула повітря.

Тітка Еліс повернулася й пішла. Чути було, як під ногами в неї шурхотіли камінці, коли вона підіймалася схилом.

Мері рушила за нею на деякій відстані. Терен чіплявся за одежу. Тітка Еліс не оглядалась.

«А раптом тітка впаде з мосту?» — думала Мері. Тоді вона кинеться у воду й урятує її. Вона витягне її на берег, а сама впаде знесилена, і її засмокче мулом. Вона сама помре, рятуючи від смерті тітку Еліс…

Тітка Еліс несподівано скрикнула, і в Мері впало серце. Але сплеску не чути було. Тітка Еліс ще й не ступила на міст. І коли Мері кинулася на допомогу, вона побачила, що тітку налякав Ноакс. Він вискочив із кущів і став поперек стежки, вигнувши спину й наїжачивши шерсть. Вигляд у нього був загрозливий…

— Не бійтесь, тітонько Еліс! — крикнула Мері, — це Ноакс!

Тітка Еліс озирнулася, і Мері зупинилась біля неї як укопана.

— Ноакс? — перепитала тітка Еліс.

— Мій кіт.

— Он що!

Тітка Еліс глянула на нього. Він помахував хвостом і тихо нявчав. Відтак стрибнув у кущі.

— Він на вас не напав би, — сказала Мері. — Просто він трішечки нервовий.

— Нервовий?

— Він з тих котів, які не люблять, щоб їх гладили.

— А я і не збиралась його гладити, — сказала тітка Еліс.

Мері не знала, що казати далі. Адже не можуть вони весь час розмовляти тільки про Ноакса!

Тітка Еліс зніяковіло глянула на неї, немов подумала те саме.

— Якщо хочете, я переведу вас через міст, — запропонувала Мері.

— Ти зможеш, люба? — Ніс у тітки Еліс порожевів, а нижня щелепа сіпнулася. — Тоді нам час іти. Містер Трампет повернеться за нами, і ми поїдемо в лікарню.

У лікарні було дуже тепло, і скрізь горіло яскраве світло. Тітка Еліс і дядько Хорейс пішли в супроводі медсестри в накрохмаленому до скрипу халаті, а їхні племінник і племінниця залишилися в приймальні, заставленій порожніми стільцями та столами, на яких лежали старі журнали. Мері перегорнула два-три журнали, але нічого цікавого в них не знайшла. Їй хотілося побалакати із Саймоном, та він мовчав і тримався відчужено:

чи то був наляканий, чи то не в гуморі.

Повз двері, заглянувши до приймальні, пройшла групка медсестер. Вони про щось шепотілися й хихотіли, і Мері почула, як одна з них сказала:

— Це ті двоє?

— Вони говорять про нас, — сказала вона. — Яке зухвальство!

Саймон стенув плечима.

— Звикай. Не виключено, що ми ще й у газети потрапимо.

Це здавалося мені неправдоподібним, але вона прийшла в захват.

— І по телевізору нас покажуть? — запитала вона, але Саймон лишень простогнав у відповідь і обхопив голову руками.

Саймон і Мері просиділи в приймальні більше години. Коли тітка Еліс та дядько Хорейс повернулися, вони обоє дрімали в кріслах.

— От так, — сказав дядько Хорейс, — Через півгодини йому зроблять операцію. Їм удалося розшукати містера Пателя.

.

Дядько Хорейс був огрядний лисий чоловік із сивою бородою, що нерівно росла на всі боки, мов стара швабра. На ньому був червоний жилет, — щоправда, весь у плямах, — гудзики якого ледь стримували натиск великого черева. Коли він нагнувся, щоб узяти свого плаща, один з кількох останніх гудзиків із тріском відлетів.

Саймон підняв його. А дядько Хорейс сказав:

— Ну, хлопче, нам уже час додому. Треба розказати твоєму батькові, що ти тут натворив.

Саймон зблід.

— Цю справу краще не відкладати, — додав дядько Хорейс, поклавши велику руку на плече племінника.

— Саймонів тато — поліцейський, — пошепки повідомила Мері свою тітку, коли вони вийшли за ними з лікарні.

Цікаво, чи справді Саймон боїться свого батька, чи просто його знову почали мучити докори сумління після того, як вони покинули острів?

— Ми повинні були сховати Крішну, тітонько Еліс, — сказала Мері. — Це наш обов’язок!

— О, я розумію! — відповіла тітка. — Та є люди, які думали інакше, і ви про це мали знати.

Вже стемніло й почався дощ. Нагнувши голови, вони побігли по калюжах до стоянки машин.

— А вирізати апендицит — це однаково що вирізати гланди? — запитала Мері.

— Навіть легше. Горло потім не болить. Не хвилюйся, люба.

— Я не хвилююсь. По-моєму, Кришні пощастило. — Мері сподобалося в лікарні, коли їй виривали гланди, й вона додала, зітхнувши: — Тепер за ним доглядатимуть, як за малою дитиною.

Тітка Еліс схопила руку Мері й притисла до себе.

Мері пригорнулася до тітки. В цю мить їй було так приємно під холодним дощем.

— Що тепер буде, тітонько Еліс? — запитала вона.

— Ну, — непевно почала тітка Еліс, — мені здається, що з тобою захоче порозмовляти поліцейський. Просто поставить тобі кілька запитань. Але ти не бійся. З тобою буду я або дідусь.

— О, я не проти! Це буде надзвичайно цікаво, — сказала Мері, а сама подумала: «Просто дивно, чому дорослі вважають, що діти мають боятися таких речей?»

І додала: — Але я не про себе хотіла запитати. Що буде з Крішною?

— Це вирішить міністр внутрішніх справ, — сказав дідусь. — Взагалі дітям не дозволяють приїжджати до Англії і жити тут без батьків. Може, міністр зробить для Крішни виняток, хоча я в цьому сумніваюсь.

— Краще б він зробив, — сказала Мері. — Після всього, що ми зробили! Я не розумію, при чому тут його батьки? Адже він має тут дядька й може жити в нього, правда ж?

— Боюсь, що це не те, що батько чи мати.

— Дядьки й тітки іноді бувають кращі за батьків, — заперечила Мері.

Дідусь усміхнувся й запалив свою люльку.

— Я маю на увазі юридичний бік справи, — сказав він. — Існує закон. — Димок вився біля його дитячого обличчя, поки він розмірковував про утриманців, тобто про дітей і родичів, які самі не здатні заробити собі на хліб, про імміграційні закони та квоти. Хоча Мері вже почало хилити на сон після гарячої ванни й щедрої вечері, але вона удавала, що слухає, бо дідусь пояснював з таким задоволенням, з яким вона розповідала перед тим йому й тітці Еліс, як вона власноручно врятувала Крішну від двох чоловіків, що викрали його, як переховувала його, годувала…

— А я все думала, чого це запаси з нашої комори зникають швидше, ніж звичайно! — вигукнула тітка Еліс, але після цієї єдиної репліки обоє вони уважно слухали її, не перебиваючи й не нагадуючи, що час уже спати.

Розмовляти з ними було набагато приємніше, ніж з поліцейським, котрий прийшов до них, коли Мері саме вечеряла. Він був якийсь несерйозний. Ніби розважається, подумала Мері, коли поліцейський почав ставити їй запитання. Розпитував, коли Крішна прибув до Англії, де вони переховували його й навіщо, і всі відповіді записав у свій блокнот. Але, записуючи, не переставав усміхатися, весь час жартував, ніби вони грали в якусь веселу гру, а не займалися серйозною справою.

Згадавши про цю розмову, Мері розсердилася.

— А ми все-таки порушили закон, правда ж? — перебила вона дідусів монолог.

Дідусь стривожився.

— Бачиш, люба моя… — Він постукав люлькою, вибиваючи з неї попіл. — Я знаю, ти не зрозуміла, але якщо говорити відверто…

— Звісно, ви порушували закон, Мері, — сказала тітка Еліс. — І, як на мою думку, правильно робили.

— Еліс! — застережливо вигукнув дідусь.

— Деякі закони існують для того, щоб їх порушувати, — сказала тітка Еліс. — Будемо називати речі своїми іменами. Не треба удавати, нібито Саймон і Мері не знали, що вони роблять, нібито все це дитячі пустощі. Це… це образливо для них обох!

У виразі її обличчя, в тоні було стільки обурення, що Мері захотілося підбігти до неї та обняти її.

— Гаразд… — почав дідусь і всміхнувся. Потім відкашлявся. — А запропонувати, щоб вона йшла спати, це також образливо для неї, Еліс? Вже пізно, і, як мені здається, навіть запеклі злочинці втомлюються. А крім того, кілька наступних днів будуть, очевидно, для нас гарячими… — Він знову набив люльку й довго втрамбовував тютюн. Тоді подивився поверх полум’я сірника на тітку Еліс і запитав: — Ти вже їй сказала?

— Ходімо, люба. Дідусь має рацію. Пора люлі.

І хоча цей останній дурнуватий вислів завжди дратував Мері, тепер вона сприйняла його спокійно. Він видався їй дружнім, ніби хтось обняв її за плечі. Вона поцілувала дідуся й рушила нагору, позіхаючи й ледь волочачи ноги, а тітка Еліс ішла за нею, повторюючи: «А тепер в ліжечко…»

І вже в ліжку Мері запитала крізь дрімоту:

— Сказала мені про що? Про що ви мені не сказали?

Тітка Еліс стояла біля вікна. Вона розсунула фіранки і якусь хвилю вдивлялася в темряву.

Тоді підійшла до Мері, сіла на краєчку ліжка й задумливо сказала:

— Через кілька днів приїздить твоя мама.

Мері нічого не відповіла. Довкіл голови тітки Еліс був ореол світла від лампи, що стояла позаду неї. Мері примружилася, й від ореолу побігли гострі промінчики.

— Ти рада? — запитала тітка Еліс.

— Авжеж, — відповіла Мері тільки через те, що тітка, на її думку, чекала такої відповіді. Мері ще хотіла запитати, чи забере мама її додому, й сказати, що вона не хоче додому, але відчула, що цього не скаже. Тітка Еліс добра, в неї лагідна вдача, але в глибині душі вона навряд чи погодиться, щоб Мері залишилася в неї. Після того, що Мері наговорила про неї!

Мері зітхнула й запитала:

— Ви й справді розказували людям, що ви дочка герцога?

— Звичайно. В дитинстві я так любила вигадувати різні небилиці. Як і всі діти. І нерідко в них є причина…

Тітка Еліс усміхнулася. Обрамлена світлом, усміхнена, вона здавалася молодою і вродливою. Мері простягла руку, й тітка Еліс взяла її, задумливо повернула догори долонею, ніби збиралася ворожити.

— А чому ти сказала Саймону, що я була медсестрою? — запитала вона так несподівано, що Мері відповіла одразу:

— Щоб він вас привів. Тобто я хотіла, щоб ви прийшли.

Тітка Еліс задумалася. Відтак сказала з веселими нотками в голосі:

— Отже, я правильно зробила? Бідний хлопчина!

— Я не тільки це мала на увазі. Я хотіла, щоб ви прийшли по мене.

— О, Мері! — тільки й сказала тітка Еліс.

Голос її прозвучав якось дивно, і Мері, злякавшись, що тітка Еліс ось-ось заплаче, потягла її за руку до себе. А коли тітка нагнулась, щоб поцілувати племінницю, та обома руками обхопила її й міцно притиснулася до неї.

13. Останній утікач на острові

Коли в парадні двері подзвонили, Мері мерщій вибігла через чорний хід надвір, перетнула лужок і заховалася в чагарнику. Скулившись та обхопивши руками коліна, вона сиділа на вогкій, вкритій листям землі, й шепотіла: «Пробач, але Мері тут більше не живе. На жаль, у нас не було часу повідомити тобі про це й сказати, щоб ти не приїжджала. Ні, ми не знаємо, де вона зараз. Вона просила переказати, що з нею все гаразд, що вона жива й здорова і щоб ти її не шукала, бо знайти її неможливо…»

Ішов дощ. Краплі просочувалися крізь листя, падали їй на голову, стікали по обличчю. Вона висолопила язика, і крапля впала на його кінчик. Та крапля була солона, як морська вода. Або як сльози…

«Нам дуже шкода, що твоя далека подорож виявилася марною. Але чекати немає сенсу. Або кликати її. Вона не прийде…»

— Мері! — пролунав голос тітки Еліс.

Вона заповзла далі в кущі й присіла навпочіпки. Гілки чіплялися за волосся, витягуючи пасма. Озирнувшись, вона сховала голову в коліна.

— Мері, голубонько! — гукнула тітка Еліс. — Ти знаєш, хто приїхав?

Мері так притислася до землі, ніби хотіла заритися в неї й прорости корінням. Дихання в неї стало частим-частим.

— Будь ласка, Мері, — сказала тітка Еліс і доторкнулася до її руки.

— Я не можу, — сказала Мері. — Не можу…

Тітка Еліс мовчала.

Мері підвела голову й глянула на неї.

— Мене нудить.

— Я знаю.

— Скажіть, що мене нема. Або що я вмерла чи ще щось придумайте…

— Не годиться втікати, — сказала тітка Еліс.

Вони вибралися з чагарника, перетнули лужок і ввійшли в дім. Мері пленталася, низько опустивши голову. Тітка Еліс ішла слідом за нею.

В кімнаті було троє. Дідусь і ще якийсь чоловік стояли біля вікна. А мама сиділа на килимку біля каміна, в якому вперше цієї осені розклали вогонь. Вона простягнула до вогню руки. На її пальцях виблискували персні.

— Ріднесенька моя! — вигукнула мама. — Боже, як ти виросла! Мов жердина!

Мері відчувала себе незручно, не знала, куди подіти руки. Вона якось незграбно переступила через килимок і зупинилася, щоб її поцілували.

— Ти пахнеш фіалками, — сказала вона мамі.

Чоловік біля вікна засміявся.

— Ріднесенька моя! — повторила мама й також засмі-ялся, ніби Мері сказала щось смішне. — Це страшенно дорогі парфуми. — Вона поклала руку Мері на плече. — Дай-но я подивлюсь на тебе.

Мері глянула на маму. Вона вже й забула, яка гарна в неї мама — гладеньке лискуче волосся, великі лагідні очі, — і яка молода. Надто молода, щоб бути мамою.

— Не можу повірити, — весело й голосно сказав чоловік біля вікна. — Я й справді не можу повірити в це.

— Боюсь, що це правда, — сказала мама. — Це й справді моя донька. А це, рідна моя, Джеф. Сподіваюсь, що ви будете добрими друзями.

— Звичайно, будемо. — Джеф підійшов до каміна. Він був високий та імпозантний, ніби з рекламної картинки. — Звичайно, будемо, — повторив він і підморгнув їй. — Славна дівчинка! Я читав про тебе в газетах.

— Пробачте… — знічено промовила тітка Еліс. — Прийшов репортер і встиг з нею побалакати, перш ніж я збагнула в чім річ. Я подумала що це газівник, і дозволила їй відчинити йому двері. Це моя провина.

— Дурниці, Еліс, — сказав дідусь. — Це не має ніякого значення. Просто дев’ять днів дива…

— А мені подобається, що про мене написали в газеті, — сказала Мері, хоча насправді їй було байдуже. Просто дивно було читати про себе, про Саймона, Крішну. Ніби це було троє зовсім незнайомих їй людей…

— А я й не сумніваюсь, що тобі це подобається! — Джеф схопив її за руку. — Не сумніваюсь!

Цікаво, промайнула в неї думка, чи завжди він повторює фрази двічі? Краще б він відпустив руку.

Але він і не думав відпускати.

— А як там твій юний друг Патель?

— Чудово, дякую, — відповіла Мері. — йому зробили операцію,і тепер вій почувається набагато краще. Ми збираємося провідати його. Після обіду.

— Колись ти мені розкажеш про цю пригоду детально. Розкажеш детально. — Джеф пильно вдивлявся в її обличчя, ніби там щось шукав.

Мері одразу здогадалася, чому він так намагається їй сподобатися.

— Ви збираєтеся одружуватися з моєю мамою? — запитала вона.

Джеф розсміявся, закинувши голову.

— З плеча рубаєш? Це мені подобається. Це мені дуже подобається. Так, Мері, збираюсь. — Він відпустив її руку, але натомість взяв мамину й запитав: — Сподіваюсь, ти не заперечуєш?

Дуже гарна пара, подумала Мері. Обоє молоді, вродливі, без жодної зморшки на обличчі, без жодної складки на одежі. Поряд з ними дідусь і тітка Еліс здавалися жалюгідними та пом’ятими.

— Сподіваюсь, це для тебе надто велика несподіванка, рідна моя? — сказала мама. — Я хотіла написати тобі до нашого приїзду, але ми були так заклопотані. Треба було залагодити стільки справ. Що-небудь чути від тата? Він обіцяв писати, але ж ти знаєш, який він ледачий!

— Ні. Він мені не пише, — сказала Мері. — Він приїде?

Вона запитала просто задля чемності, бо відповідь знала наперед.

І не помилилась.

— Він залишається в Південній Африці, рідна, — відповіла мама. — Каже, що йому подобається там клімат. — Вона помовчала. — Рідна, ну не дивись так на мене. Ти розсердилась?

— Ні, — сказала Мері. Дивно, але й справді їй було байдуже. — Я просто задумалась, — пояснила вона. Ви житимете в нашій квартирі?

Джеф похитав головою:

— Ні, але ми шукаємо схожу. Із зручностями, в центрі і щоб була простора… — Він підморгнув мамі, потім Мері, ніби вони всі троє були учасниками якоїсь потішної змови. — Щоб і для тебе місця вистачило, якщо ти захочеш приїхати, — пояснив він.

Мері дивилася собі під ноги.

— Я не знаю, — сказала вона.

— Що не знаєш, рідна моя? — перепитала мама.

Чомусь її власні ноги здались для неї незнайомими. Ніби вони належали комусь іншому. І голос також був немов чужий.

— Я просто не знаю.

— Щоправда, ми поки не знайшли підходящої квартири, — сказала мама. — На це потрібен час.

На Мері немов накотилася нова хвиля почуттів: на душі в неї одразу стало легше. Отже, вони не збираються забирати її! Принаймні, зараз.

— Може б, ти їхала з нами й допомогла нам шукати? Якщо, звичайно, в тебе є бажання.

Мері глянула на неї. Вона всміхалася своєю лагідною, приємною усмішкою, але ця усмішка здавалася Мері завченою, ніби мама позувала для фотографа.

«Вона тільки намагається бути доброю!» — подумала Мері.

На якусь мить вона відчула, як до горла підкочується клубок, і їй захотілося вибігти геть із кімнати, втекти з дому. Тоді вона глянула на тітку Еліс і згадала, як та сказала там, у чагарнику: «Не годиться утікати», і зрозуміла, що тітка мала рацію: хоч би як швидко, як далеко вона втекла, нічого не зміниться. І мама, і Джеф, і дідусь, і тітка Еліс сидітимуть тут і чекатимуть на її відповідь.

— Хочеш приїхати, рідна?

І брехати також не годиться.

— Якщо ти не заперечуєш, я залишусь у дідуся й тітки Еліс, — сказала Мері, втупившись в червоний, з бляклими квітами килим.

Хтось у цій кімнаті глибоко зітхнув.

Мері підвела очі. Мама все ще лагідно всміхалася, але тепер її усмішка здавалася природнішою.

— Звичайно, я не заперечую, рідна, — сказала вона, і Мері зрозуміла, що мама каже правду. — Але перш за все треба спитати дідуся. І тітку Еліс, звичайно.

Мері глянула на них.

— Ми раді, що вона живе в нас, — сказав дідусь і шморгнув носом.

— Ми її полюбили. — Тітка Еліс засміялася своїм дзвінким, пронизливим сміхом, який колись здавався Мері таким дурнуватим. — Між нами кажучи! — додала вона.

А потім усі вони пішли обідати у великий готель, що стояв на набережній. Вони замовили креветки, смажену курку з горошком та хрусткими шматочками бекону і лимонне морозиво. Їли, розмовляли й так захопилися розмовами, що тітка Еліс і Мері на п’ять хвилин запізнилися в лікарню.

Саймон уже був там, біля Крішни. Крішна сидів у ліжку в пурпурній піжамі з вишитим червоним драконом на нагрудній кишені.

— Піжаму приніс мій дядько, — пояснив він. — І виноград, і книжки. Сьогодні він знову прийде, бо вранці мені вже зняли шви.

— Боляче було? — запитала Мері.

— Страшенно! — Крішна повалився на подушки й так закотив очі, що залишилися самі білки. — Троє лікарів тримали мене, а четвертий прийшов з великим гострим ножем…

— Брехун! — сказав Саймон і відщипнув собі виноградину.

— Я тільки хотів розказати Мері що-небудь цікаве. Вона любить різні вигадки. — Крішна захихотів і глянув на Мері. — Просто було лоскітно, от і все. Хочеш побачити мої вирізки?

— Що?

— Вирізки, — гордо повторив Крішна. — З газет. Про мене. Дядько приніс.

Він дістав з тумбочки конверт і витрусив з нього газетні вирізки на ліжко. Деякі з них вміщували тільки один абзац, набраний дрібним шрифтом, а на двох були фотографії: на одній була зображена Мері, на другій — Саймон, а над ним заголовок: «Син поліцейського приходить на допомогу».

— Твій батько дуже розсердився? — запитала Мері.

— Менш, ніж я сподівався, — відповів Саймон і взяв ще одну винограднику. — До нього приходив містер Патель.

Мері покосилася на Крішну, який у цю мить захоплено демонстрував вирізки тітці Еліс, і пошепки запитала:

— А він був сердитий?

Вона боялася зустрічі з дядьком Крішни. Що не кажи, а вони викрали племінника…

Саймон похитав головою.

— Ні, я не помітив. — Він виплюнув виноградну кісточку в долоню і зніяковіло глянув на Мері. — Я помилився.

— В чому?

— Взагалі. У тому, наприклад, де він живе… — Саймон почервонів, потім усміхнувся, — Але щодо «кадил-лака» я мав рацію. Немає в нього «кадиллака». — Він переможно глянув на Мері й простягнув руку до винограду. — Є тільки «ролс-ройс», — додав він.

— Про що ви шепочетеся? — запитав Крішна й одразу вигукнув: — А ось і мій дядько!

Мері озирнулася До палати увійшов смуглявий, високий на зріст чоловік з вузьким, як у Крішни обличчям. Він поцілував Крішну, привітався за руку з тіткою Еліс та Саймоном, затим простягнув долоню Мері.

— Це і є твій другий хоробрий друг? — запитав він.

— Її звати Мері, — сказав Крішна. — Вона вміє робити різні жахливі гримаси.

Дядько Патель усміхнувся до неї.

— Я дякую тобі за турботу про мого племінника, йому пощастило, що він потрапив у такі добрі руки.

Мері була дуже задоволена і страшенно зніяковіла.

— Зроби яку-небудь міну, Мері, — запропонував Крішна. — Покажи, наприклад, обличчя божевільного.

Мері похитала головою.

— Прошу тебе! — благав Крішна.

— Тут не можу.

— Це ж не церква, — сказала тітка Еліс.

Мері подумалось, що всі вони дивляться на неї так, ніби вона чинить підлість, відмовляючи Крішні в його бажанні, й вона постаралася на славу. Тітка Еліс, здригнувшись, закрила руками очі, а Крішна, розреготавшись, схопився за живіт і простогнав:

— Досить! Перестань! У мене від сміху болить шрам.

В очах у нього виступили сльози, і дядько взяв його за руку.

— Ти сам просив. — Мері відчула, що вона опинилася в незручному становищі. Вона сердито глянула на тітку, але та всміхнулася й підморгнула їй.

— Нам час уже йти, голубонько, — сказала тітка Еліс. — Крішні шкідливо так збуджуватися.

Крішна почав підстрибувати в ліжку.

— Залишайтесь. Я хочу, щоб ви всі залишилися.

— Тихо, тихо, моє ягнятко, — суворо сказала тітка, немов вирішила, що Крішна надто довго вередує.

Тоді він ліг і почав дивитися на неї своїми очима-сливками.

— Але ж ми ще й не поговорили як слід. Про острів! Ти вже їздив туди, Саймоне?

— Я збираюсь на острів сьогодні. Хочу забрати всі свої речі.

— І я хочу з тобою, — заявив Крішна. — Так нечесно.

Дядько Патель усміхнувся.

— Ще встигнеш, коли одужаєш. Сьогодні вранці мене повідомили, що тобі дозволять жити в мене, поки приїдуть твої батьки. Гадаю, що вони не забаряться. — Він глянув на тітку Еліс. — Справа Крішни викликала до себе неабияку цікавість. І допомогли цьому, як мені здається, наші юні друзі. Розголос у пресі пішов на користь. І також той факт, що вони його сховали. Виявляється, що чим довше іммігрант перебуває в країні не будучи спійманим, тим більше в нього шансів одержати право на проживання.

Мері глянула на Крішну, щоб пересвідчитися, чи цінує він усе те, що вони для нього зробили, але він, здавалося, не слухав дядька, а тільки чекав, поки той закінчить говорити. І от коли дядько Патель замовк, Крішна схопив тітку Еліс за руку й випалив:

— Я ось про що думаю. Саймонів дядько перевозив мене на човні. Де він його взяв? За весь час, скільки ми там жили, ми жодного разу не бачили човна. І людей також там не бачили.

— А хіба ти ніколи не заходив за міст, моє ягнятко? — запитала тітка Еліс.

Вона подивилася на Саймона, таємниче всміхнулася і, нахилившись до Крішни, стала нашіптувати йому щось на вухо.

— Що вона мала на увазі? Чому не розказала мені? — запитала Мері, коли вони дісталися острова.

— Мабуть, подумала, що мені самому захочеться показати тобі.

Саймон зітхнув. Відтоді, як вони вийшли з лікарні, він уперто мовчав, але хоч Мері одразу це помітила, його мовчання її не дуже тривожило. Вона й сама переважно мовчала, думаючи про щось своє.

Коли Саймон повів її далі довкола озера, вона сказала:

— Ти чув, що сказав дядько Патель? Про іммігрантів, яким дозволяють жити в Англії, якщо їх одразу не спіймають? Знаєш, ми могли б усе це повторити знову Могли б зустріти на березі іммігрантів, які припливуть морем, відвести їх на острів, сховати там і годувати…

— Ой, помовч, будь ласка, — Саймон так раптово зупинився, що вона аж наштовхнулась на нього. — Ким ти себе уявляєш? Джеймсом Бондом чи ще кимось? — Якусь мить він холодно дивився на неї, а потім додав уже лагідніше: — Вони ніколи не дозволили б йому тут залишитися, якби він був з бідних. Хіба ти цього не зрозуміла? Він одержав дозвіл тільки через те, що в нього багатий дядько. Містер Патель хвалив нас за допомогу лише задля годиться. Наче ми вередливі діти й нас слід підбадьорити. А крім того, коли вже всім відомо про острів, тут нікого не сховаєш. Він перестав бути безлюдним. — Саймон помовчав, важко ковтнув, немов у горлі в нього щось застрягло гостре, і додав: — Та й насправді ніколи ним не був…

Він повернувся до Мері спиною і пішов уперед. Спочатку стежка нічим не відрізнялася від тієї, що вела до мосту, — така сама вогка, поросла травою і мохом, але далі вона ставала ширша й твердіша. Вони звернули й побачили другий кінець озера: широка, сяюча гладінь чистої від осоки води, з причалом та кількома пришвартованими до нього човнами. Трохи віддалік, окремо один від одного, ніби цураючись компанії, сиділо кілька рибалок, укривши пледами коліна. А позаду них, за деревами, в промінні полудневого сонця виблискував метал автомобілів. Там була стоянка.

— Це приватний клуб рибалок, — глухим голосом пояснив Саймон. — Дуже дорогий. Сюди приїздять багаті люди з Лондона. Там є ще один в’їзд, з того боку, де колись стояв старий будинок. Ми нікого не зустрічали, бо наш кінець озера заріс травою. А ловити рибу зручно тільки на чистому плесі. Далеко багаті люди не заїжджають своїми машинами. Але вони весь час були тут…

Саймон зсутулився, засунув руки в кишені й спохмурнів.

Мері з хвилину дивилася, як він стоїть і понуро спостерігає за рибалками на тому боці озера.

— Саймоне! — покликала вона його.

Він не відгукнувся. Рибалки сиділи нерухомо й здавалися манекенами, а не людьми. Тільки їхні кольорові поплавці погойдувалися на воді.

— З острова ми їх не могли бачити, — сказала Мері, — І їм нас не було видно. Отже нічого не змінюється. Ми можемо вдавати, що їх там немає.

— Який сенс удавати? — сказав Саймон і, обминувши Мері, пустився так швидко бігти вглиб острова, що вона ледве поспівала за ним.

Мері знайшла його на крутосхилі над гротом. Саймон стояв і дивився на озеро. На його обличчі виднілися смужки від сліз, схожі на сліди равлика. Він здригнувся, ніби не сподівався побачити її тут.

— А що ти робитимеш з Ноаксом? — запитав він, неначе вони могли тепер розмовляти тільки на практичні теми.

— Заберу його додому, — відповіла Мері. — Тітка Еліс дозволила.

— Ноакс здичавів, — сказав Саймон. — Він не житиме вдома.

— Але ж я живу, — заперечила Мері, відчуваючи себе щасливою. Такою щасливою, що навіть не образилася, коли Саймон сказав байдужим тоном:

— Ти ж не дикий кіт. — І, відвернувшись, знову став дивитися на озеро.

— Що з тобою, Саймоне? — сказала вона. — Будь веселішим.

— Зі мною все гаразд, — сказав він, хоча сумний голос зрадив його. Потім глянув на Мері. — Якщо ти візьмеш Ноакса додому, він утече при першій нагоді й намагатиметься пробратися назад на острів. Та коли він і знайде сюди дорогу, то однаково не пройде через місток, бо не зможе втримати рівновагу на трьох лапах. І тоді він помре. Помре від горя…

Він говорив так, ніби знав наперед, що відчуватиме Ноакс.

— Тоді краще, мабуть, залишити його тут, — сказала Мері.

Вона знала, що Саймон має рацію: Ноакс уже ніколи не приживеться вдома, ніколи не сидітиме біля вогню, не стане старим, ледачим і товстим. Нічого цього не буде, бо він уже спізнав смак волі.

— А ми час від часу приїжджатимемо сюди, щоб побачити, як йому тут живеться.

Тиша. Сплеснула в озері риба. Потім друга.

— Але так, як було, вже не буде, — сказав Саймон.

— Не так було й до того, як ми з Крішною тут з’явилися, правда ж? — нетерпляче сказала Мері. — Я маю на увазі той час, коли ти приїздив сюди сам. Проте було чудово й тоді, коли ми жили тут усі разом. Я хочу сказати, що коли настають переміни, то не завжди все міняється на гірше. А тепер я піду шукати Ноакса, а ти як хочеш. Я пішла…

— Годі тобі, не гарячкуй, — усміхнувся Саймон і пішов слідом за нею.

Ноакса вони не знайшли. Облишивши пошуки, вони розвели багаття й розігріли в казанку рештки сардин. І тільки тоді, коли вогонь майже вигорів, а над озером опустилися сутінки, Ноакс з’явився на краю обриву й почав бавитися листком, підштовхуючи його й накидаючись на нього з удаваною люттю. Він не дозволив їм доторкнутись до себе, проте від них не відходив, поки вони збирали речі і гасили вогонь, а потім з тихим нявчанням провів їх аж до мосту, тримаючись на відстані.

Коли вони вже перейшли місток, Мері оглянулася назад. Ноакс дивився їм услід і все ще нявчав, помахуючи хвостом. Мері здалося, що виглядає він зовсім не диким, а радше самотнім і розгубленим: останній утікач на острові…

— Я не можу залишити його, — тихо сказала вона сама до себе, але Саймон почув її.

— Якщо ти забереш його, буде ще гірше! І ми фактично не залишаємо його тут. Адже ми ще повернемось сюди.

Мері подивилася на нього. Навскісне проміння призахідного сонця, що скотилося до верхівок дерев, відсвічувалося в його очах, і вони мерехтіли, як і вода.

— Ми повернемося сюди завтра, — сказав Саймон.

А на острові Ноакс востаннє махнув хвостом, стрибнув у кущі і зник з їхніх очей.

Ніна Боден

Збігло літо

ПОВІСТЬ

Для середнього шкільного віку

Переклад з англійської Дмитра Грицюка

Малюнки Віктора Кузьменка

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1991

ББК 84(3) Б75

Повість сучасної англійської письменниці про життя підлітків, про дружбу і готовність допомогти ровесникові, який потрапив у біду.

Редактор В. І. Романець

Перекладено за виданням:

Nina Bawden

The Runaway Summer.

London, Victor Gollancz LTD, 1982

4804010100—095

Б 209.91.

М206(04)—91

ISBN 5-301-00858-7 (укр.)

ІSBN 0-575-01927-1 (англ.)

© Дмитро Гридюк, переклад українською мовою, 1991

© Віктор Кузьменко, ілюстрації, 1991

Боден Ніна.

Б75 Збігло літо: Повість: Для серед, шк. віку / Пер. з англ. Д. К. Грицюка; Мал. В. В. Кузьменка. — К.: Веселка, 1991. — 173 с.: іл.

ISBN 5-301-00858-7 (укр.)

ISBN 0-575-01927-1 (англ.)

Повість сучасної англійської письменниці про життя підлітків, про дружбу і готовність допомогти ровесникові, який потрапив у біду.

Б4804010100—095 209.91.

М206(04)—91

ББК 84(3)

Литературно-художественное издание

Бодэн Ннна

МИНОВАЛО ЛЕТО

Повесть

(На украинском языке)

Для среднего школьного возраста

Перевод с английского Грицюка Дмитрия Калениковича

Рисунки Кузьменко Виктора Васильевича

Киев «Вэсэлка»

Художній редактор А. О. Ливень

Технічний редактор К. П. Дворська

Коректори Л. О. Юван, Л. В. Осипова

ИБ № 5447

Здано на виробництво 04.04.90. Підписано до друку 14.01.91. Формат 84Х108/₃₂. Папір друкарський № 2. Гарнітура літературна. Друк високий. Умовн. друк. арк. 9,24. Умови, фарб.-відб. 9,87. Обл.-вид. арк. 8,16. Тираж 65 000 пр. Зам. № 305. Ціна 95 коп.

Ордена Дружби народів видавництво «Веселка», 252655, Київ, МСП, Мельникова, 63.

Білоцерківська книжкова фабрика, 256400, Біла Церква, Карла Маркса, 4.

Оглавление

1. «От якби скоїти щось по-справжньому погане…»

2. Лови злодія!

3. Хлопчик з моря

4. «З ним могло статися все що завгодно»…

5. Усупереч закону…

6. «Мене вкрали!»

7. Смажена свинина і яблучний пиріг

8. Марна поїздка

9. Втеча на острів

10. Найкраще місце в світі

11. «Погода, видно, міняється…»

12. Після грози

13. Останній утікач на острові