Олена й Аспірин [Марина та Сергій Дяченки] (fb2) читать постранично

Марина і Сергій Дяченко Олена й Аспірин

ЧАСТИНА ПЕРША

НЕДІЛЯ

Хруснув шкалок під каблуком.

У всьому районі не горіли ліхтарі. При світлі зір Аспірин простував від гаража додому.

Можна було піти довшим і відносно безпечним шляхом упродовж вулиці, та Аспірин не був дівчиськом і не боявся нічних розбійників. У підворіттях смерділо, але він і до цього ставився по-філософськи. Ще кілька хвилин, і за ним зачиняться металеві двері під’їзду. Консьєрж Вася знає, що по неділях Аспірин повертається не о третій і не о четвертій, а всього лише о пів на другу, і, може, вийде зустрічати…

Він увімкнув олівець-ліхтарик, завернув у підворіття і майже одразу спинився, побачивши її.

Спочатку він подумав, що дівчинка намальована на стіні — такою нерухомою і пласкою вона здавалася на фоні червоно-синьо-чорних графіті. Але ось промінь світла торкнувся її обличчя, вона примружилася, затулилась долонею і міцніше притиснула до себе плюшеву іграшку — мабуть, ведмедя.

— Ти що тут робиш? — вирвалося в Аспірина.

Він посвітив ліхтарем довкола: у тунельному підворітті нікого більше не було. Тоді він знову навів промінь світла на дівчинку — не на лице, а на руки, що міцно стискали невідоме звірятко.

— Ти що тут робиш? — повторив він уже суворо.

Дівчинка мовчала.

На вигляд їй було років із десять. Не сказав би, що це волоцюжка чи жебрачка, ані навіть нещасна дитина, яку забули на вулиці п’яні батьки. Здавалося, вона навіть не злякалась. У рухові, яким вона обіймала іграшку, було більше сором’язливості, ніж страху.

— Що, посварилася з батьками? — припустив Аспірин і одразу відчув себе ідіотом.

Дівчинка мовчала.

— То так і будеш тут стояти? — Аспірин сердився усе дужче. — Зараз прийде злий дядько і насилить тебе на ножик… Де твої шнурки?

Дівчинка, здалося, здивувалась. Чи то перспективою зустрічі зі злим дядьком, чи раптовим інтересом Аспірина до її взуття.

— Ну ходімо, — сказав роздратований Аспірин, уже готовий відважити дівчиську ляпаса. — Ходімо, здам тебе в міліцію, нехай вони шукають твоїх предків. Кретини, глядіти треба краще за дітьми…

Аспірин боявся, що дівчинка заплаче, і тоді дурнувата ситуація переросте в критичну. Насправді він хотів передати свою знахідку консьєржу Васі: той був доброю людиною, роздавав у хороші руки приблудних кошенят і цуценят, а минулої зими влаштував навіть якогось безпритульного.

Дівчинка дивилась ясним, уважним, цілком дорослим поглядом.

— Злякався? — запитала вона нарешті.

— Я?!

Він одразу збагнув, що дівчинка має рацію. Він і справді злякався — чи відповідальності, яка незбагненним чином звалилася на нього в цьому підворітті, чи чогось іншого. Тіні дівчинки поверх потворних графіті?

— А чого ти тут стоїш геть сама? — запитав він уже м’якше.

— Я не сама. Я з Мишком. — Вона відтулила нарешті від грудей і показала Аспірину світло-коричневого ведмедика з пластмасовими очима.

— З Мишком — інша річ, — стомлено пробурмотів Аспірин. — Де ти живеш?

Дівчинка непевно знизала плечима.

— Не можна дітям уночі стояти в підворітті. — Аспірин сам собі здавався старим тупорилим занудою. — Тут небезпечно.

— Так, — погодилася дівчинка. — Він мене шукає. Він прийшов по мене.

— Хто?

Дівчинка не відповіла.

Аспірин прокрутив у голові ймовірні ситуації. Батьки посварилися, можливо, розлучені. Або мати алкоголічка, а дитину відсудили татові. Малоймовірно, але всяке буває. Одним словом, тато по неї прийшов, а вона з ним чомусь іти не хоче. Побутовуха на всю котушку. Ранньо-підліткові проблеми.

— Так, — сказав він рішуче. — Або ти йдеш зі мною, або… стій собі. То як?

Дівчинка мовчки дивилась на нього круглими, як із плаката, блакитними очиськами.

— Я пішов, — сказав Аспірин із полегшенням. — Мені тільки сімейних сцен бракувало.

Він спрямував промінь світла на щербатий асфальт під ногами і попрямував до виходу з підворіття. Попереду, в прорізі арки, мерехтіли зірки. Як добре, що в мене немає дітей, думав Аспірин, виходячи під чисте літнє небо. Як добре, що я не одружився тоді з Люською, думав він, завертаючи в наступне підворіття. Як добре, що я…

Думка обірвалася. На дитячому майданчику — де ж іще? — під липою, що всихала від ядухи, гніздились обкурені недолітки.

А може, й не обкурені. Може, повнолітні. У темряві не збагнеш. Не полічиш вогники цигарок, не спитаєш документи.

— Гей, ти! Йди сюди!

Аспірин порснув у компанію променем з ліхтаря. Шестеро. Одна дівка. І що найнеприємніше — бультер’єр.

— Не сліпи, падло!

Гарчання.

Аспірин погасив ліхтарик і тихенько відступив до виходу. Може, самі відсохнуть і самі відваляться?

Та ба.

— Йди сюди, кажуть тобі! Краще буде!

— Що треба, хлопці? — запитав Аспірин по-діловому. — Я — ді-джей Аспірин…

Іржання. Ці дітлахи або не вірили йому, або не слухали радіо.