Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового [Михайло Горбовий] (fb2) читать онлайн

- Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового (а.с. Українська воєнна мемуаристика -4) 10.12 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Михайло Іванович Горбовий

Настройки текста:



Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового

Р. Коваль. Як народилася ця книга

На славу гуцулам, які силою духу і зброї втілювали мрію про Соборну Україну


Писати про гуцулів я не думав і не мріяв. Так само, як і колись про Холодний Яр, Поділля, Кубань, Київщину… Але доля вирішила по-іншому. І ось, віддавши шану войовникам з Кубані та Великої України, несподівано полинув на гуцульські верхи…

А сталося це так.

Наприкінці червня 2008 р. разом з лікарем Любомиром Хамуляком і письменником Романом Пастухом поїхали ми в Карпати. Через Дрогобич, Витвицю, Долину й Отинію примандрували до с. Дора. Я й не здогадувався, що в'їхав у межі краю, з яким невдовзі поєднаюсь душею.

Гуцульщина! Що пересічний українець знає про цей край? Мабуть, лише те, що там, у горах, живуть гуцули, та кілька анекдотів про них. Більшість із них антимосковські. Про те, що гуцул тільки й чекає можливості порахуватися з москалем. Але анекдоти ці незлобливі, відтак і не надто вірилося у кровожерливість верховинців.

У Дорі нас уже чекав декан Богдан Іванюк, двоюрідний брат мого товариша Богдана Легоняка, який вершить добрі діла на Холодноярщині. Отець Богдан, який мав влаштувати нас на нічліг, раптом запитав:

— А ви на Буковелі були?

— Ні…

На Буковель ми їхали через Яремчу, Микуличин, Татарів… Я з цікавістю оглядав краєвиди, не підозрюючи, що вже за тиждень візьмусь досліджувати одну з найславетніших сторінок історії цього краю, а села, через які проїжджаємо, почнуть промовляти до мене, — адже саме з них вийшли на широку історичну дорогу гуцули, які разом з галичанами створили легендарну антимосковську формацію — Легіон Українських січових стрільців.

Ось Микуличин. Хіба знав я тоді, що з цього села походять січові стрільці, зокрема Іван Кіф'як, Іван Тарнавський і Дмитро Філяк? Так само згодом я довідався, що в 1939–1941 pp. тут жив Гриць Голинський, командир Гуцульського куреня УГА, двоюрідний дідусь сотенного УПА Мирослава Симчича, до якого, власне, ми і їхали, але не прямою дорогою, а через гори, щоб помилуватися краєвидами і відпочити душею.

Ось Татарів. Звертаємо увагу на церкви, чисті узбіччя, красиві котеджі, затишні ресторани, нову асфальтову дорогу. Невдовзі я вертатиму сюди думками, шукаючи сліди незнаних досі людей — татарівських усусусів Михайла Дячука і Юри Коренюка. Так-так, Юри, а не Юрія, так само і Николи, а не Миколи… Я швидко звикну до цих варіантів українських імен.

На зворотному шляху в Дору отець декан оповідав про реліктові залишки дохристиянських звичаїв гуцулів. Виявляється, що й нині є люди, які відзначають свято під назвою "Громове" — в цей день гуцули не працюють, бо "може грім забити". Не працюють вони і на "Калічку" — бо "можна скалічитись", і на "Утопленика" — бо "можна втопитись", і на "Палія" — бо "може хата згоріти". Як і колись, у надвечір'я перед святом Купала молодь висипає із села в ліс. Палять ватру, скачуть через полум'я, танцюють, співають, бавляться за стародавніми звичаями. Тоді в горах немов оживають тіні забутих предків…

Уранці отець Богдан заїхав за нами в готель. Знаючи мої зацікавлення, запропонував відвідати в Делятині могилу Гриця Голинського. Звичайно, я зрадів нагоді вклонитись воякові. Ми з Любомиром Хамуляком вшанували не одну вояцьку могилу. Любомир завжди у багажнику свого старенького "Фольцвагена-Джетта" возить поминальні свічки, — а раптом дорогою довідаємося ще про якусь могилу. Так сталося і на цей раз — за 15 хвилин ми вже були біля місця спочинку Гриця Голинського. Але й тут інтуїція не підказала, що схиляю голову перед пам'яттю одного з героїв наступної книги…

А декан Богдан уже віз нас на Шевелівку — до братської могили січових стрільців. 18 хлопців з підгірських сіл спочивають тут! Любомир Хамуляк запалив свічку…

Відгомін Гуцульщини почув я і в Івано-Франківську, в ресторані "Науковому", на поминальній вечері по Тризубому Стасу. Тут зібралися його рідні та друзі. А друзі Стаса — переважно митці. Тож не обійшлося без пісень. Кожний співав, що в нього на душі. У той вечір на душі у Наталки Бучель були гуцульські співанки… Не втерпів і Петро Арсенич з Нижнього Березова, села, що давно погуцулилось. А чарка горілки так розпалила його, що він проспівав з десяток гуцульських коломийок. І були вони чудові… У душі вставало сонце, хоч і сутінки вже вкрили Франківськ. Чи, як казали раніше, Станіслав. Саме сюди 17 липня 1904 р. зійшлися на січове свято барвисті й рішучі "Січі" з Покуття і Гуцульщини… Десь тут, центром Станіслава, ходили мої герої — засновник січового руху Кирило Трильовський, Юра Соломійчук-Юзенчук та Грицько Кушнірук із Жабйого, Дмитро Лукашук із Заболотова. Тільки сліди їхні залив асфальт…

У гуцулок ясні очі
Вранці ми вирушили у Верховинський район, до Верхнього Ясенова. Тут мало відбутися гуцульське свято "Полонинське літо-2008". Їхав у передчутті зустрічі зі святом. Так і сталося…

Нечасто відчуваєш у житті радість національного буття. Щастя якщо й випадає українцеві, то особисте чи родинне. А тут — свято національне.

Я опинився серед рідних людей, одягнених у князівські строї, красивих, усміхнених і гордих. І намагався зафіксувати цю хвилюючу мить на кінокамеру і фотоапарат, боячись щось пропустити. Які чудові пісні і танці! Яке багатство рухів, барв і візерунків! Це не примітивні московські "частушкі", не одноматіна "лєтка-єнка".

Друзі наполегливо кликали до столу, а я не хотів відриватись, не хотів позбавити себе щастя духовного єднання з верховинцями! Можна сказати, що 29 червня 2008 р. я остаточно закохався в Гуцульщину і гуцулів.

Запам'ятався Василь Максим'юк із с. Красника Верховинського району. Це був справжній гірський князь — і багатством одягу, і гордо-зичливою поставою. Переконаний, що він і на лицарський обладунок багатий! Такі люди цінують свободу, відтак і шанобливо ставляться до зброї, якою в разі небезпеки зможуть захистити себе, родину, рідне село…

Вже згодом, готуючи цю книгу, я прочитав уривки спогадів шотландки Мені Мюріел Дові, яка влітку 1890 року мандрувала Гуцульщиною. Описала вона і своє перебування в гуцульському Космачі у святковий день. Збираючись до церкви, шотландка одягла все, що вважала найкращим. Але як убого відчула вона себе, йдучи попри "сотні барвисто вдягнених селян". Зайшовши у гуцульський "квітник", вона "втратила рештки сміливості". "Які строї, які барви, яка зовнішність… які пози, які постаті, які голови!" — захоплювалася письменниця.

Вразив Мені Мюріел Дові й характер гуцулів — їхня схильність до філософських роздумів, непрактичність, непідприємливість, байдужість до багатства, "зручностей і світових вигод", органічне єднання з природою. Згадуючи гуцулів Микуличина, вона писала: "Селяни були найбільш інтелігентні з тих, яких будь-коли зустрічала". А побувала мандрівниця у багатьох країнах світу: в Англії, Німеччині, Франції, Австро-Угорщині, Таїланді, Малайзії, Єгипті, Судані, Румунії, Болгарії, Туреччині, Росії, Індії, США. Мандрувала і Кавказом. Було з ким порівняти гуцулів… Описуючи жаб'ївських верховинців Сорюків, шотландка підкреслювала велику гідність, має статичність голови роду Дмитра та його дружини Варвари. "Це найкращі зразки людей, яких мені доводилося зустрічати".

Захоплення міс Мені Мюріел Дові передалось і її читачам. Роман "Дівчина у Карпатах" витримав дев'ять видань у Великобританії та США, був перекладений німецькою мовою. Про переклад українською ніхто не подбав і досі…

Гуцульщина нагадала мандрівниці її рідну Шотландію. Вона писала, що все в Карпатах здавалося їй "таким шотландським, що… сердце буквально палало любов'ю". Не знаю, чи стрівся письменниці гуцул, що грав на козі, яка майже ідентична шотландській волинці, а нам на святі у Верхньому Ясенові стрівся. Як і зичливий трембітар, і скрипаль з ясним обличчям. І всі вони заграли для мене — і на трембіті, і на скрипці, і на козі! Чисті обличчя цих митців, гідність, самопошана і врівноваженість, пряма постава, багаті взори одягу розривали моє серце від радості національного буття.

Зустрів я в Ясенові й дивовижну дівчину, в голубих очах якої було стільки чистоти, суму і самотності, що досі не можу вибачити собі, що нічого про неї не дізнався — ні імені, ні села, звідки вона, ні номера телефону… Чоловік, який наважився стати поруч з такою дівчиною, мусив би ставати лицарем.

На жаль, Роман Пастух весь час смикав мене, закликаючи їхати далі. Він, автор книги про Івана Франка, хотів встигнути до музею Каменяра у Криворівні, бо музей міг зачинитися для відвідувачів. Але ж було тільки по обіді… Я й досі сердитий на Романа, який не дав мені допити чашу радості.

"Палкий поцілунок найяснішої Польщі"
Криворівня також подарувала чар незабутніх вражень. Зокрема, ми посиділи за столом Івана Франка, торкнулись каламаря, в який він вмокав своє перо, присіли на лаві, де перед нами — століття тому — спочиваючи, вели бесіду Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Іван Франко…

Щасливі подорожі відбуваються за сприяння добрих людей. Один з таких добродіїв, лікар Євген Романишин, щиро прийняв нас на ніч до своєї вілли в гуцульському Татарові, Татарові, в якому ще до Першої світової було засновано "Січ". Вона тоді сколихнула і своїх, і чужих. Своїх пробуджувала з національної летаргії, а окупантів та їхніх приспішників позбавляла сну. Поляки, попи-москвофіли і жиди-корчмарі об'єдналися проти "Січей", які виникали і в сусідніх селах. "Ой Трилю, Трилю, тримайся здалека!" — попереджали поляки Кирила Трильовського, ідеолога та організатора "Січей", і обіцяли повісити на смереці, якщо не припинить "бунтувати" гуцулів. А "батько Кирило" на це лише сміявся і зі своїм топірцем йшов далі до "горєн" — від села до села.

Вранці вирушили до Косова. Їхали знову через Верховинський район, через села, які колись пробудив до національного життя "батько Кирило" (так називали його і покутяни, і гуцули, серед яких він здобув величезну повагу). Трильовський та його послідовники створили "Січі" у Ворохті, Яворові, Жабйому, Косові, Криворівні, Головах, Красноїлі, Устеріках, Соколівці, Бабині, Москалівці. Були "Січі" і в Микуличині, Яремчі, Дорі, Ямному та інших селах. Мине не так багато часу, й січовики-верховинці підуть в Українські січові стрільці.

Ляхи не пробачили гуцулам участі в боротьбі за Українську державу. Щоб убити навіть думку про неї, польські завойовники 1920 року здійснили варварську "пацифікацію" Верховини. Скільки крові тоді пролилося!.. А хто пам'ятає про це? Про польську пацифікацію Східної Галичини і Волині в 1930-х pp. ми, слава Богу, не забули, а хто пам'ятає трагедію Гуцульщини?!

А про неї збереглося чимало свідчень. Про цю "пацифікацію" писали Петро Шекерик-Доників, Михайло Горбовий і Михайло Ломацький. Уривки спогадів перших двох є в цій книзі, тож наведу кілька свідчень очевидця Михайла Ломацького з його нарису "1920 рік у Головах і сусідніх селах".

Гуцульщину пацифікував тоді 14-й полк польської піхоти під командою полковника Ролінського, не сама польська поліція чи жандармерія… — стверджував Михайло Ломацький. — Місцевості, які пацифікувало польське військо: Голови, Жаб'є-Зелене, Гринева, Яблониця, Ферескуля, Довгополе, Стебне, Перехресне, Красноїля, Ясенів, — села в самому центрі Гуцульщини. Прищеплювання "культури" гуцулам починалося в такий спосіб: військо входило до села й зганяло мужчин. Мужчин починали жандарми бити чим і куди попало. Били мужчин, били й жінок — по лиці, по носі, плечах і п'ятах, жінкам давали по п'ятдесят, чоловікам — по сто буків! Найбільше катували селян у Головах. Голови — це одне з найкращих, найбагатших і найсвідоміших сіл на Гуцульщині, під полониною Скуповою. Мешканці Голов — це горді, свідомі своєї людськості й національної гідності гуцули. Голови — національно найсвідоміше село у глибині гір".

Тому саме тут досхочу "гуляли" "розшалілі освободітєлі"… Карна експедиція пограбувала, а тоді спалила хати Василя Шекерика і Федора Карабчука. "Микулу Дронєка бито так, що тіло повідпадало від костей. Василя Маротчака і Єлака Бойчука бито без милосердя, а потім підвішено на смереці, де висіли до безпритомности, після чого дістали ще по сто буків. Цим знущанням і побоям приглядався поручник, курив сигаретку й сміявся. Михайла Шекерика скатовано так, що він від побоїв помер… Били і знущалися над жінками. Зґвалтували й побили Василину Шкіндюк. Марію Кречунєк підвісили за волосся до сволока і били. Вона, щоб ще раз не попасти в руки катам, повісилася у стайні. Катерина Карабчук втратила пам'ять від побоїв. Настю Шекерик і її дітей били цілу ніч. Параску Храпчук і Марію Семенюк били, відливали водою і били дальше, так усю ніч. Тринадцятилітню дівчину, Анну Пачкун, гвалтували десять польських вояків. Дочок Дмитра Білішука, Марію і Параску, били, гвалтували й заразили сифілісом. Не було в Головах хати, де не бито б людей і не рабовано майна".

Докладно описував Михайло Ломацький і побиття людей у Зеленім і Бистреці — присілках с. Жаб'є та й самому Жабйому й інших селах. Називає автор прізвища десятків гуцулів, які потрапили під дротянки і биківці польських варварів. Вражає не тільки люта жорстокість, а й те, що ляхи виявили її до дітей та старших людей, як, наприклад, до 70-літнього Леся Савчука, 75-літнього Андрія Зєтинюка, 80-літньоІ Марії Савчук, 83-річного Юри Готича із села Бистрець. А синові Юрка Готича забивали "цвяхи під нігті, стискали пальці кліщами і в дверях, пекли п'яти розпеченим залізом і били по них. Це все вірні, правдиві факти!" — свідчив і Михайло Горбовий у досі не опублікованому спогаді "Тюрми у Польщі".

Порівняно з "весняною польофензивою" 1920 року, вважав Горбовий, "нічим були напади татарські у давнину". А працівників польських тюрем, куди кинули гуцулів, Горбовий називав "опричниками Івана Грізного".

Ось ще фрагмент із спогаду "Тюрми у Польщі": "Одної ночі, десь при кінці місяця травня, дозорці (це все були військові) вкинули когось у казню (№ 28). Він не рухався, тільки стогнав. Декотрі з нас заметушилися біля нього. Ранком ми побачили щось страшне. На долівці лежав чоловік у калюжі крови, ввесь ранами вкритий. Одна рука поломана й спухла так, що рукав сорочки тріскав… голова потовчена й теж опухла, око вибите, ноги побиті, поломані. Спина — одна жахлива, кривава рана, вже й ропить — знак, що кинулася гангрена. Товариші як можуть заходжуються біля нещасного й, забувши за свої рани й болі, підстелюють під побитого сардаки та киптарі. Так то ж кров та ропа зі спини швидко просякає все. Отак кати спорядили товариша Мартишука із Зеленого! Сяк-так, силою волі, держиться він і розказує як його били вдома та на кожному постерунку, як ломили йому кості. Товкли і катували його до самої Коломиї, і то не тільки жандарми по постерунках, але й кожний офіцер по дорозі!"

Гуцулам вдалося передати з тюрми вістку Українському громадянському комітетові про цей жахливий випадок. Комітет наполіг, щоб Лесю Мартишуку (в іншому спогаді Горбовий називає його Петром Мартишуком) надали медичну допомогу. "Лікар" прийшов, подивився, сказав, що у "хворого" ішіас, і пообіцяв таблетку аспірину. І "зареготався дико, злорадісно". На другий день Мартишук помер. "До останнього віддиху говорив він тільки про пімсту катам-ляхам", — зазначав Горбовий.

А в "Записнику в'язня Михайла Горбового" про цю трагедію читаємо: "О, дух — то велика сила! Він гоїть рани, додає надії на луччу будуччину, і його не знищують ні нагаї, ні хати спалені, ані зрабовані маєтки — хиба ще більше прибуде його. Я бачив, як конаючий Мартишук, коли з нього глумились ляхи, лиш одну руку трохи здорову мав, а і нею як підкрутив вуса, як глянув на них, то варто було бачити. Не згине наша держава з такими людьми!"

Мартишука поляки "поховали десь так скрито, що й по сьогоднішній день ніхто не знає де, хоч Український горожанський комітет довго шукав його могили, бажаючи відфотографувати скатованого".

Старшина Армії УНР Яків Гальчевський у не опублікованій ще історіософічній праці оцінював поляків як жорстоких варварів. Читаючи спогади Горбового, Ломацького, Шекерика-Дониківа про "пацифікацію" 1920 року, розумієш, що Гальчевський не перебільшував. Та й Горбовий називав польських карателів "інквізиторами", "дикунами азійськими", а Польшу — "найлютішою мачухою". Нагадаю, що 1920-й був роком українсько-польської співпраці, точніше, союзу Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського. Отака співпраця, отакі союзники…

Гуцули витримали стоїчно муки, "ніхто з них не заломався і не впав на дусі", стверджував Михайло Ломацький, який потрапив тоді до тюрми разом з Михайлом Горбовим.

Архів Горбового
Ідучи Верховинським районом, ми й не підозрювали про цю трагедію. Але вже були на порозі пізнання. В Косові, в музеї Визвольних змагань, я вперше довідався про Михайла Горбового, побачив уривок його статті "Рік 1920-й" — про трагедію Гуцульщини під польським пануванням. Хочу музеї експонувалося багато фотографій та лаконічних біографій учасників Визвольної боротьби, але в око впав саме Горбовий. Сприяла цьому екскурсовод музею Людмила Луканюк. Витягнувши десь із шухляди кілька десятків фотографій Першої світової війни, простягнула мені.

Вгадала кому показати!

Я вже багато років полюю за фотографіями Визвольної епопеї нашого народу.

— Звідки вони? — запитав із хвилюванням.

— З архіву Михайла Горбового, — відповіла пані Людмила.

— Вони десь опубліковані?

— Ні…

Це й відіграло вирішальну роль. Мене завжди до праці подвигає цілина. Там, де вже пройшлись дослідники, мені мандрувати нецікаво.

— А чому фотографії не опубліковано?

— Та я показувала кільком людям, хотіла зацікавити, а вони кажуть, що світлини не мають вартості, бо не підписані…

Розклавши реліквії на підвіконні, я взявся їх перефотографовувати. Роман Пастух делікатно нагадав мені, що вже час їхати. Він нетерпляче виходив на вулицю, повертався і знову переконував, що треба вирушати. Але я вже захопився новою темою. А волинянка Людмила Луканюк усе підсовувала мені нові й нові матеріали — фрагменти спогаду Горбового "Рік 1920-й", його лист із в'язниці до своїх вихованців-пластунів, фотографії… Сказала, що у хрещеної мами дружини Михайла Горбового, Оксани Сем'янів, зберігається його фотоархівза 1920 — 1930-ті роки…

— Його хтось публікував?

— Ні.

Отут я вже розсердився.

Як же так можна ставитися до реліквій?! На Східній Україні по дрібочці вишукуєш факти і фактики, щоб відтворити хоча б епізоди Визвольної війни українського народу, а тут таке багатство роками покривається пилом! "Ну, добре, — подумав я, — значить, наддніпрянці зроблять це".

Так і втягнувся в несподівану для себе тему… За місяць дізнався, що у голови Івано-Франківської "Просвіти" Петра Арсенича близько 20 років зберігаються неопубліковані щоденники Горбового. Ну і ну…

Я запитав його прямо:

— А чого ви досі їх не опублікували?

Причину він знайшов легко:

— Грошей не було…

Я швидко переконав добродія Арсенича приїхати до Києва. За три дні рукописи Михайла Горбового лежали в мене на столі. Почалася складна робота з реставрації слів і думок, поспіхом записаних 1920 року.

Невдовзі виявилося, що Михайло Горбовий — доволі плідний автор. Його спогади виринали то в одному, то в другому виданні. Тоді я вирішив розшукати всі його публікації. Коло роботи загрозливо розширювалося. Я зрозумів, що треба шукати союзників. Тут і згадав про залюбленого у січових стрільців Юрка Юзича. Логіка була проста: Горбовий і Юзич — галицькі пластуни, значить, Юрій може допомогти в підготовці книги. Я не помилився. Співпраця з Юзичем виявилася плідною. Давно вже я не мав такого помічника! Окрім унікального видання "Пласт у Косові" і фотографій, які він надав, Юзич став ще й цінним консультантом у питаннях біографій січових стрільців, хронології подій, топоніміки Західної України, гуцульської говірки тощо. Юрко Юзич кваліфіковано відповів мені на сотні запитань. Зокрема, він роздобув десь карти австрійського генерального штабу за 1916 р. Ї, скрупульозно вивчаючи їх, знаходив населені пункти, які згадував у спогадах Горбовий, навіть назви станцій неіснуючої вже вузькоколійки!

З кожним днем роль добродія Юзича у проекті зростала, і я зрозумів, що простою подякою тут обійтися неможливо, тож і запропонував йому стати співупорядником книги. А він виявився ще й скромною людиною. Кілька разів відмовлявся. Казав: "Та мені це не обов'язково. Я і так вам допоможу". Нарешті я його переконав…

Пригнічувало, що ми шукаємо спогади Горбового всліпу — ніхто ж досі не уклав бібліографію його праць. Відтак вирішив переглянути всі видання "Літопису Червоної Калини" та календаря-альманаха "Червона Калина", де він час від часу публікувався, але з'ясувалося, що навіть у грандіозному книгосховищі — Національній бібліотеці ім. Володимира Вернадського — немає повної збірки цих журналів.

Звертався я і до відомих київських науковців, збирачів ратитетів, звертався і через Інтернет до знавців, та ніхто нічого не міг порадити. Лише добродій із Філадельфії написав: "Якщо збірки цих видань немає в Науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника у Львові, то їх немає ніде, в тому числі й у бібліотеках вільного світу". Допоміг стати на потрібну стежку мій старший товариш, Леонід Муха, голова Крайового братства 1-ї дивізії УНА. Він повідомив, що в Науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника працює завідувачкою відділу дочка дивізійника Зеновія Врублевського Оксана і що я можу звертатися до неї від його імені… Через пані Оксану я познайомився з Валентиною Передерій, яка 2004 року видала чудовий довідник — "Видання "Червоної Калини". 1922–1939". Діставши цю книгу, я за вечір переглянув її і знайшов назви ще двох невідомих мені публікацій Горбового. Невдовзі пані Оксана розшукала і вислала мені їх. А тут ще Петро Арсенич відкрив дві публікації Горбового в новому ддя нас джерелі — рідкісному виданні "Каменярі". На моє прохання пані Оксана уважно переглянула всі його номери, дещо знайшла та вислала до Києва.

Багато допомогла в підготовці матеріалів і львівська пластунка, народжена в Сімферополі, Оля Свідзинська, двоюрідна онучка українського поета Володимира Свідзинського. Влітку 1990 року я разом з Василем Овсієнком гостював у її батька, професора Сімферопольського державного університету Анатолія Свідзинського. Хто ж знав, що через 18 років робитимемо разом з нею книгу про січових стрільців…

До останнього я планував опублікувати тільки воєнні спогади Михайла Горбового, але не встояв і ддя повноти образу оприлюднюю й інші його праці, зокрема "Пласт у Косові", який, до речі, читається як воєнна хроніка, адже поляки не могли погодитися на розвій українських громадських організацій і всіляко придушували їх, — як колись "Січі" Кирила Трильовського.

Косівські пластуни пережили й неодноразові арешти свого провідника, обшуки у пластових домівках, пограбування й арешти пластового майна, залякування, дискредитацію, суди і пересуди… І все це, як зазначав з гіркотою Горбовий, за повної байдужості батьків пластунів і галицького громадянства. Зовсім інше ставлення спостеріг він на Закарпатті. Тут батьки цікавилися діяльністю своїх дітей-пластунів і прихильно ставилися до неї. "А треба знати, — писав Горбовий у статті "Чорногорський вітер на Закарпаттю", — що коли я в 1916 р. був тут зі сотнею У.С.С., то населення не мало поняття, що таке читальня "Просвіти", "Січ" чи т. и. Душа радується, бачучи таке осведомления, і то щире, не шабльонове, фалшиве, як у нас. Годиться замітити, що й місцева інтелігенція щиро цікавиться Пластом, узнає його за щось конечне, рідне, а не за чуже, як у нас. Тут можна мати шалені успіхи у праці… Тільки практичних провідників їм дати, а виховається таке покоління, що ніхто й не впізнає населення глухого Закарпаття. Переженуть і Галичан".

Боляче вразила мене стаття Михайла Горбового "Під осуд громадянства". Я навіть постановив її не публікувати, щоб не ятрити душу читача прикладами українського самоідства, коли гідну людину очорнюють. Цього й нині досить. Наші люди чомусь більше довіряють чуткам, ніж фактам. Випадок з Горбовим, на жаль, характерний. Чоловік на очах у всіх чверть століття вірою і правдою служив Батьківщині (і на фронтах, і на полі громадсько-політичному), гідно пройшов неодноразові випробування польськими катівнями, виховав ціле покоління косівської молоді, яка під його впливом залучилася до української громадсько-політичної діяльності і врешті пішла в ОУН… Та виявилося, що ці факти "непереконливі". Переконливішою є брехня. Вона часом і правдоподібніша за правду.

І Горбовий "отримав вдячність" від співгромадян.

Оббріхування болісно ранить, особливо коли йде з боку людей заслужених, які чимало зробили для нашої Батьківщини, патріотичного виховання, пропаганди української культури. Мова тут про керівника "Гуцульського мистецтва" Михайла Куриленка і директора гімназії "Рідна школа" у Станіславі усусуса Степана Глушка… Не хотілося вертатися до цієї історії, але врешті я зрозумів, що з'ясування захищає ім'я дорогої мені людини від наклепів, а значить, я зобов'язаний оприлюднити аргументацію Михайла Горбового. До слова, і Горбового, і Куриленка більшовики "помирили", знищивши обох — за працю в ім'я України.

Про тему дослідження
Ми всі думали, що Українські січові стрільці — це галичани, уродженці Львова, Тернополя, Станіслава і навколишніх сіл. Виявляється, це не зовсім так. До Легіону УСС найбільше зголосилося добровольців-"самохітників" з гуцульських сіл: Брустурів, Річки, Яворова, Космача, Прокурави, Кобаків, Красноїля, Криворівні, Жабйого, чотирьох Березовів… А ще з гуцульських сіл Буковини і Закарпаття. Верховинців розподілили в кожну з восьми сотень новоствореного Легіону.

Михайло Горбовий писав, що 60 % усусусів складали гуцули, наші войовничі горці. Але ж це не прозвучало у воєнній мемуаристиці.

Ось як зображує мешканців гуцульського села Голови дослідник Михайло Ломацький: "Головці, люди горді… дуже гоноровиті. Не дай Боже комусь із них "нарушити гонір" чи чим небуть, яким нерозважним словом "омразити" й понизити. Зараз ішли "в рух" бартки. Головці не "шпасували", боронили свій "гонір", а за його "нарушенє" платили барткою куди попало, пласом, а то і вістрям по голові".

Не дивно, що саме з гуцулів творили пробоєві сотні та пробоєві курені в австрійській та галицькій арміях!

Інформація Горбового допомогла сформулювати тему: гуцули у Визвольній боротьбі. Але, щоб не втопитися у цій малодослідженій — безмеж — но широкій і глибокій — темі, я одразу обмежив її рамцями — спогадами самого Михайла Горбового. Тобто за межами цієї книги залишилася боротьба гуцулів у минулі віки — проти римського поневолення (починаючи від VI століття), народні повстання, зокрема ватажка Мухи в XV столітті та "Руського князя Андрія Барула" в 1491 p., які авторитетний історик Лев Шанковський вважав "гуцульськими підприємствами". Те саме стосується й руху опришків (фактично гуцульських гайдамаків) у XVII–XVIII століттях та участі "горєн" у війську Семена Височана в добу Визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Тоді, 1648 року, на заклик полковника Височана визволитись із "лядського іга" відгукнулося 6 тисяч верховинців. "Шість тисяч воїнів, — зазначав Михайло Ломацький, — це ж майже всі здатні до зброї мужчини тодішньої Гуцульщини й Підгір'я, що були ще рідко в ті часи заселені".

Опришківський рух вирував на Гуцульщині й у XIX столітті. Справу "короля гір" Олекси Довбуша та його леґенів продовжили Проць Саприянчук-Туман (із Голов), Дмитро Понипайлєк-Василюк (ще й знаменитий співак), Жєбунька та Лук'ян Кобилиця, які 1840 року підняли повстання на Буковині. І їхню (та інших ватажків) повстанську творчість довелось оминати, хоч хлопці то були бойові — легенди зберегли інформацію про напади верховинців на Угорщину, Молдавію і Туреччину! Били гуцули й поляків. Так, 1848 року гуцульське ополчення прогнало польську гвардію народову з усіх містечок на Гуцульщині і навіть зі Станіслава.

У листі до конференції гуцульських товариств Америки і Канади 1983 року Лев Шанковський нагадав, що гуцульськими за складом були і три "найбільш боєздатні піші полки австрійської армії", а саме: 24-й коломийський, 41 — й чернівецький і 85-й марамароський. А отець Антін Могильницький у поемі "Русин-вояка" стверджував, що верховинці голіруч здобували італійські гармати в наполеонівських війнах.

Що ж до історії XX століття, то упорядники залишили для інших дослідників історію Гуцульського куреня УГА Гриця Голинського, 1 — го Гуцульського полку морської піхоти Армії УНР (командир сотник Володимир Гемпель, згодом поручник Петро Сич) та Запорозької гуцульської козацької сотні ім. Юрія Федьковича УГА. А про Гуцульських стрільців із Буковини, Гуцульський батальйон барона Стефана Василька та Гуцульський (буковинський) легіон полковника Фішера (згодом підполковника Паппа) згадуємо лише в додатках. Не йтиметься у книзі і про т. зв. Гуцульську роту у складі 2-ї бригади польських легіонів, яка билася проти росіян у 1914–1916 pp., — врешті її вояків поляки розкидали по інших підрозділах, бо побоювалися, що гуцулів переведуть до Легіону УСС. Оминаємо й 1-й Гуцульський батальйон 49-го полку стрільців, назву якого в березні 1938 р. перейняв весь полк (49-й Гуцульський полк стрільців). Не розповідаємо і про Гуцульський кіш Карпатської Січі, який 1939 року очолив вільний козак із Наддніпрянщини Антін Кущинський. Залишаємо для інших дослідників і роль гуцулів в УПА та дивізії "Галичина", хоч ця тема цікавить і нас.

УСС і гуцульські сотні
На початку серпня 1914 р. українські галицькі партії об'єдналися в Головну українську раду, яка створила Бойову управу на чолі із "січовим батьком" Кирилом Трильовським. Бойова управа взялась організовувати Легіон УСС. Формування проводилося на підставі цісарського патенту 1851 року щодо добровільних воєнізованих спілок, відтак Легіон не відразу набув статусу військової організації. Спочатку він належав до частин австрійської територіальної оборони, які не входили до цісарських сухопутних сил. Призначався Легіон для ведення військових дій у запіллі ворога на національних територіях, тобто для партизанки. А гуцули, слід сказати, — природні партизани.

Подібні легіони створили також поляки й албанці. Самостійний виступ польського легіону проти російських військ завершився невдачею — населення на повстання не піднялося. Після цього Генеральний штаб австрійської армії переглянув плани використання національних добровольчих формувань і перетворив їх на звичайні військові частини.

Український легіон почав формуватися в серпні — вересні 1914 р. у Львові, потім у Стрию, Страбичеві та Хусті. Складався він із двох куренів і одного півкуреня. Курені формувалися із сотень по 220 стрільців, сотня — з 4 чот, взвод — із 4-х роїв по 10–15 осіб (на фронті сотні було зменшено до 100–150 стрільців).

Куренем командував отаман (майор), сотнею — сотник або хорунжий. Очолював Легіон полковник чи підполковник австрійської армії, часто українського походження. Оскільки Легіон мав лише права добровільної воєнізованої організації, то в ньому не було старшинських звань, тільки командні посади, які означалися старокозацькою термінологією. Старшин прирівняли до військових урядовців.

Загальна чисельність Легіону УСС ніколи не перевищувала 2000 осіб. Генеральний штаб австрійської армії дозволяв записуватися до Легіону лише ополченцям (добровольцям з ландштурму). Зголошуватись до Легіону могли й молоді українці з територій, які контролювали австрійці, а також інтерновані в таборах Вольфсберг та Феліцієнталь.

Станом на початок 1917 р. у лавах УСС відслужило близько 7 тисяч стрільців. З них загинуло близько 350 осіб, поранено 1200, а півтори тисячі потрапило до російського полону.

У вересні 1914 р. Легіон увійшов до складу групи генерала Петера Гофмана (згодом — XXV армійського корпусу). Воювали стрільці у складі 129-ї і 130-ї бригад 55-ї дивізії, а також у лавах 131 — ї бригади.

У вересні 1915 р. січових стрільців звели в 1-й полк УСС, який становив лише половину сили австрійського полку. 1916 року командирів підрозділів Легіону прирівняли до офіцерів та унтер-офіцерів цісарських сухопутних сил.

У запіллі діяли Кіш УСС, де готувалися кадри, Вишкіл (для перепідготовки видужуючих) і маршова рота. Кіш складався з канцелярії, відділів (новобранців, видужуючих і господарського), а також просвітницьких гуртків, що отримали назву Пресової кватири. Вона відіграла значну роль у підвищенні національної свідомості стрільців.

Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Гутковський у жовтні — грудні 1914 року у Страбичеві та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. Гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу, між містами Міжгір'я і Долина. Проіснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року (докладніше — у спомині "Пам'яті сотника УСС Клима Ґутковського…").

Восени 1916 р. у Вишколі УСС сформовано нову Гуцульську сотню під командою четаря Миколи Никорака. Саме в цій сотні виконував вояцький обов'язок Михайло Горбовий.

Сотню одразу виокремили з Легіону УСС, який росіяни в жовтні 1916 р. розбили під Бережанами, і вислали на Буковинський фронт. 1 листопада 1916 р. Гуцульська сотня прибула до Великого Бичкова і зголосилася у групі підполковника Ігнаса фон Ґуклєра. Невдовзі Гуцульська сотня увійшла до складу групи військ особливого призначення (деташми) Русса при 7-му армійському корпусі (у деяких спогадах — Руссе). Ця група підлягала безпосередньо штабу 7-ї австрійської армії генерала Германа Кевеша.

Слід зазначити, що майор Русс уже встиг пізнати бойову вартість гуцулів, бо перед тим під його командою були буковинські добровольці.

Передавши команду над Гуцульською сотнею лейтенанту Альфонсу Ерле, Микола Никорак від'їхав у Кіш.

Перше бойове завдання Гуцульська сотня А. Ерле отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який проривався до Семигорода, щоб з'єднатися із союзною румунською армією. У разі успіху Буковинський фронт перестав би існувати і німецька та австрійська армії опинились би в катастрофічній ситуації. Цього не сталося завдяки бойовій співпраці українців, німців, австрійців та мадярів.

Перший бій Гуцульська сотня сотника Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець — Романюк із с. Кути Косівського повіту.

Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю.

Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть "першою" у бойовій групі Русса, фактично елітною частиною австрійської армії (про цей період — значна частина спогадів, уміщених у книзі).

Лише в червні 1917 р. Гуцульську сотню було повернено до Легіону. В боях під с. Конюхи гуцули вже брали участь як частина УСС.

Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалоться добрим тоном. Багато нинішніх українських істориків вийшло із совєтської доби, тож вони і продовжили цю тенденцію. Прикро читати їхні примітивно-упереджені оцінки ролі німців, особливо коли йдеться про Першу світову війну. До слова, в мемуарах українських вояків 1914–1918 років очорнювання німців немає. Це ж стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.

Важливо те, що німці визнавали гуцулів українцями, не раз кричали їм "hoch!" ("слава!") та виказували переконання, що такі бойовики, як гуцули, "мусять добути вільну Україну". Німці із задоволенням слухали у виконанні гуцулів "Ще не вмерла Україна" та "Mein Faterland" — стрільці і цю пісню вміли добре виконувати. А чому б не порадувати німецьких камарадів?!

Гуцули не раз знаходили "щирих приятелів між чужинцями-Німцями", бо німці, пізнавши бойову вартість гуцулів, ставилися до них як до рівних і рідних, як до товаришів по зброї.

Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців. "Українські стрільці! — сказав він. — Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боєвики… Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пізнав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів".

Після бою на горі Присліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що "таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти"…

Сотник Ерле роздобув десь полковий оркестр, наказавши диригентові грати винятково українські пісні: "Ми гайдамаки", "Не пора", "Не миритись" та інші, "чим до решти вхопив нас за серце" (вислів М. Горбового). Так гуцули знайшли "рідних братів… між чужинцями-Німцями. Відтепер, — зазначав Горбовий, — творили ми з Німцями одно: начеб вони не німецькі, а правдиві стрілецькі старшини".

Зустрівшись у с. Петрове на Закарпатті з буковинськими стрільцями куреня Паппа, вояки Гуцульської сотні з'ясували, що й у цій частині ставлення німецьких старшин до українців "дуже гарне і дбайливе".

Коли надійшов час прощатися з німецькими офіцерами, гуцули засумували. "З великим жалем пращали ми дотеперішних старшин Ерле й Прібека та хорунжого (не пригадую назвиська, але теж Німця), — свідчив Горбовий. — А шкода, що вони пішли, бо в них були би ми придбали пару знаменитих старшин. Вони хотіли остати при У.С.С.".

Сотню очолив адвокат Омелян Левицький. Він був українцем, але за вояцькими прикметами поступався Альфонсу Ерле та іншим німецьким старшинам.

Слід зазначити, що Альфонс Ерле так закохався в гуцулів, що не полишав думки знову пов'язати свою долю з українцями. 1918 року мрія здійснилася — він став отаманом УГА. Був начальником штабу Начальної команди УГА, 1-м квартирмейстером і начальником штабу І корпусу УГА.

Не один він розбудовував Галицьку армію та бився проти поляків за те, щоб Галичина увійшла до складу Української держави. Згадаємо хоча б таких провідних німецьких старшин, як Альфред Шаманек, Альфред Бізанц, Фердинанд Лянг, Карл Аріо, Северин Байгерт, Вільгельм Габсбург-Лотрінґен, Арнольд Вольф, Фердинанд Льонер, Вільгельм Льобковіц, Ріхард Щобер, Антін Кравс, Ганс Кох, Густав Ціріц, Франц Тінкль та багато інших етнічних німців. Слава їм!

Німці в добу Першої світової війни (і 1941 року теж!) були нашими природними союзниками. І якщо ми вболіваємо за УСС і УГА, бажаємо їм — як читачі — перемоги в боях, що вже давно закінчилися, то мали б уболівати і за німців — побратимів січових стрільців та вояків Галицької армії.

Де ж гуцули?

Однією з проблем дослідження стала невизначеність меж Гуцульщини. Спочатку я вважав це наслідком своєї необізнаності, але виявилося, що меж цих точно ніхто не може провести. У кожного дослідника власні уявлення і своя логіка. Недаремно поет Василь Герасим'юк, родом з Гуцульщини, у вірші "Де гуцули?" писав:

Коли піднімаєтеся в Уторопи —
село поета Тараса Мельничука,
на питання: тут гуцули? —
кажуть: гуцули — далі, —
і показують на Пістинь —
село художника Олекси Бахметюка —
це ж на мапі його кахлів позначені
кожен гуцул, його кінь і його кріс,
але в Пістині кажуть: гуцули — далі, —
і показують на Шешори…
але в Шешорах… кажуть: гуцули — далі, —
і показують на Черемош…
але й на тих берегах кажуть: далі, далі…
То хто скаже, де починається і закінчується Гуцульщина?..
Часткова відповідь на це питання все ж таки є. Вона в гуцульській приказці "Не тото, брате, гуцул, що погуцуливси, але тото, брате, гуцул, що в горах родивси". Отже виходить, ідо гуцульських сіл у долинах нема, тільки на верхах гір, під небом грізним може жити справжній "горєн".

У гуцулів ясна зброя. І дух козацький
Досліджуючи роль верховинців у Визвольній боротьбі, я з радістю відкрив для себе, що вони прагнули герцю і йшли до бою як до танцю, — як і козацтво Великої України.

Вперше почув подібний вислів від подільського отамана Якова Орла-Гальчевського. В автобіографічний книзі "Проти червоних окупантів" він прохопився: "До бою йду, як дівка до танцю". Подібне читаю і у спогадах Горбового. "Декотрі вже почали дрімати, як нараз донеслись до нас звуки гарматної стрілянини, — згадував він про перебування гуцулів-добро-вольців у Коломиї. — Нам начеб хто мурашок пустив за шкіру… Якась нетерпляча гарячковість опанувала всіх, прошибла одна думка-бажання: "Ко-би нам уже швидше зблизитись до того вогню, піти в танець".

Ось так! "Огонь запеклих не пече!"

Хто сказав це? Тарас Шевченко!

Мене здивувала і збентежила присутність Тараса Шевченка в хатах і душах верховинців. Це ж Кобзареві до його 100-ліття вони разом з покутянами у великій радості встановили пам'ятник в австро-угорському Косові.

А на Великій Україні 1914 року було не так: московські деспоти заборонили спорудження пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві, заборонили й щорічну панахиду в Софійському соборі. Тоді на захист Шевченка стало не українське громадянство, а кавказці, насамперед грузини, які мешкали в Києві. Довідавшись, що українці змирились із забороною, вони вийшли на несанкціоновану маніфестацію на честь автора поеми "Кавказ". І серед арештованих маніфестантів найбільше було кавказців. На допитах у жандармському відділку вони називали себе українцями…

Ось як високо звучало слово Тараса Шевченка! Долетіло воно і до кавказьких, і до чорногорських верхів. Й окрилило "Січі" та Українських січових стрільців. Михайло Горбовий у спогаді "За кращу долю України" писав про день відкриття пам'ятника Шевченкові в Косові: "Увесь Косів із сусідніми селами виглядає як один великий воєнний табір із давніх запорозьких часів". А виходили з Косова гуцули-добровольці, співаючи пісню:

Ми гайдамаки, ми всі однакі,
Ми ненавидим вороже ярмо.
Чи дивуватися, що боротьба проти поневолювачки Росії і поневолювачів росіян перетворилася для гуцулів на свято, свято, від якого ніхто не бажав відмовлятися? А от за чужі інтереси верховинці воювати не поспішали, вважали за краще ховатися в горах від мобілізації до австрійського війська.

Коли ж у серпні 1914 року імператор Франц-Йосиф виповів війну Росії, гуцули хмарами посунули з гір. Батьки ж і діди новобранців щиро заздрили своїм дітям й онукам, що їм пощастило вийти на бій з Росією. "І вже старий батько-гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре сховався перед "бранкою" до чужого війська, — свідчив Горбовий, — а тремкими руками благословив сина-леґіня у щасливу путь:

— Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже… Тепер не те. Тепер ясно за шо!.. Най пізнают вороги, що то є Гуцул!..

І мати старенька… вибирала свого леґіника-мізинчика як до вінчання… І, цілуючи в голову, зворушено приговорювала:

— Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, шо ти, синку мій, пишний та срібний, йдеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діждатиси… Воюй за ту нашу Україну, що про ню (неї. — Ред.) нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс".

Які "красні книжки"? Чи не "Кобзар" Тараса Шевченка?!

Не можна без хвилювання читати про події на збірному пункті у Стрию, куди зійшлися гуцульські "самохітники". Коли вони дізналися, що якась темна сила вирішила відправити їх додому, розпачу не було меж (уже згодом з'ясувалося, що це була ініціатива поляків, які, засівши на високих становищах в австро-угорській армії, не хотіли, щоб в її межах творилися українські національні частини, бо розуміли, що це зародок Українського війська, з яким невдовзі доведеться битися і за Галичину, і за Волинь, і за Гуцульщину).

Горбовий згадував, як "заморозила всіх" вістка, що гуцулів "мають завернути домів". "По першому пригнобленню прийшла реакція: лють на того невидимого ворога, що сміє Гуцулам боронити йти на війну.

— Як?! Хто сміє нас завертати?! — почали викрикувати одні навперед других. — То ми на це прийшли сюди, щоб вертатись домів з устидом?..

— А то що, то ми маємо бути гірші від других, га? То другі здібні на "войну", а ми ні?!

— Не йдемо додому! — кричали всі.

— Не підемо! За жадні гроші не підемо! Най нас тут віб'ют, або що, а додому не підемо!"

Коли ж Сень Горук наказав сформувати курінь із косівських, снятинських і коломийських стрільців, всі "проясніли, усміхнулися, наче засуджений, як почує про волю". Та під час обіду знову пронеслася тривожна вістка: мають вибирати кращих стрільців, а інших повернуть додому. "Обід уже не смакував, хоч і голодні були. Кождий ждав наче засуду, а в душі леліяв потихеньки самолюбну думку — коби тільки не мене завернули". Невдовзі Сень Горук оголосив: хто "хоче на війну", стати праворуч. "Направо перейшли відразу всі до одного".

Верховинців усе ж розділили на дві групи, одна з яких мусила вертати до дому. Розпачу поворотців не було меж. Що тільки не вигадували вони, щоб залишитися у вояцьких лавах! "Упосліджені" молили щасливчиків помінятися місцями. "Переконували, що війна не для них, що шкода здоровля, що на війні дуже страшно і т. п., тому якраз вони повинні замінятися. Иньші знова купували собі місце між "вибраними", або давали яку одежину зі себе, годинник тощо. Декотрі то так-таки влізли між "вибраних" і заявили рішучо, що не уступлять за ніщо у світі".

Хіба не така вдача у наддніпрянських козаків?

Згадуються події у великому селі на Слобожанщині біля шосе Харків — Вовчанськ у грудні 1918 року. Тут зосередився Окремий гайдамацький курінь ім. Яна Кармелюка та піша старшинська сотня харківського гарнізону. На відтинку куреня — абсолютний спокій. Ворога не видно й не чути. Козаки нудьгують без боїв. Та 1 січня 1919 р. в село, що верст за 12, прибув більшовицький відділ. Отаман Ігор Троцький вирішив уночі наскочити на нього. Одразу все заворушилось, "на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали". Старшини вітали козаків із наступом. "Усі страшенно радіють, — згадував Юрій Сас-Тисовський. — Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят. Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали".

Коли ж через нові обставини отаман скасував наступ, обличчя кожного виказувало розчарування і сум. Чи не так було у Стрию на початку вересня 1914 року? Так було і під Конюхами 30 червня 1917 року. "Тут застали барабанний огонь… — описував Михайло Горбовий. — Земля дрожить, у воздусі лише безупинний гук, рев і шум від гарматних вибухів, всі окопи наче вулькан або яка дивовижна фонтана. Все мішається, все йде догори дном… Але нам це все є нічим… Тут, у цьому пеклі, стрільці почулися у свойому живлі (у своїй стихії. — Ред.), дістали гумор, віджили". Нагадую — гуцули "віджили" від праці в запіллі, де нічого не загрожувало їхньому життю.

З радістю я знаходив все нові й нові приклади козацької вдачі гуцулів. Вони завжди були готові до бою. Бо це був спосіб показати свою силу, розум і лицарськість. Ось пишу про гуцулів, а ніби про наше наддніпрянське козацтво промовляю — настільки схожі та єдині козацько-верховинським духом ці дві гілки українського народу. Так і в гайдамацькій пісні співається: "Ми всі однакі". Справді!

Братання "ворогів"
Не дивно, що на фронті дійшло до братання. Сталося це вже на перший фронтовий Великдень — у квітні 1915 р. на Маківці.

Згадки Михайла Горбового про братання гуцулів і наддніпрянців зворушливі до сліз. Ось спогад про святкування Великодня 1918 року під Кирлібабою ("Гуцульська сотня УСС"). Горбовий писав: "Самий Великдень почався подібно, яку 1915 р. на Маківці, відспіванням "Христос Воскрес". Відтак усі збігли в яр христосоватися з ворогами. З яру не ми йшли на московську позицію, а взяли братів-Українців до себе в гостину. Тут робили спільні знимки, лише приняти не було чим, бо і в самих не було свяченого, хіба що по чарці руму чи вина. Зате приняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками — книжками і часописами… Кращого дарунку не могли ми дати своїм братам, про що ясно говорили їхні зворушені лиця та сіяючі очі. Адже вони цих скарбів давно (може, й ніколи. — Ред.) не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати. По приняттю та перебалаканню дечого відійшли наші брати на свої позиції. Ще треба додати, що оставили нам писанок, пасок, цукру, чим і нас зворушили немало. Але із книжок вони мали велику втіху. Один їхній "зводний" не міг уже дійти на свою позицію з нетерплячки, а сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове "Посланіє…", що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорненим "Кобзарем".

В іншому спогаді про цю подію ("Великодні свята у pp. 1915–1918") Горбовий уточнює, що російські солдати-українці "найбільше питали за "Кобзарями". І додає важливу деталь про "зводного", який так спрагнув за Шевченковим словом, що, не дійшовши до своєї позиції, сів у нейтральній смузі. Він так зачитався, що "рано найшли його сплячого над "Кобзарем" на сторінці "Обніміте, брати мої, найменшого брата свого", а в очах були ще сльози. А як ми його пробудили, то ще був зворушений від вчорашного читання".

І в "Записках Гуцульської сотні…" Горбовий зазначає, що російські солдати-українці "найдужче питали за "Кобзарями". Важливий рефрен, який засвідчує, що не такі вже й темні були наддніпрянці, котрих недоля змусила захищати російські інтереси. Це підкреслює і спогад стрільця Гуцульської сотні Олекси Зіня, який публікуємо у додатках. Зінь описав розмову зі "зводним" російської армії Андрієм під Кирлібабою взимку 1916–1917 року, отже, ще до Лютневої революції. "Андрій говорив чистою українською мовою, — згадував стрілець, — що змусило мене запитати, чи він є українець.

— Не тільки я українець, а також весь наш 254-й Николаєвський полк є український…

Андрій був значно старший за мене і так, як він мені оповідав, був жонатий і було у його двох маленьких синів, за котрими він дуже тужив. При тому він сказав мені такі слова:

— Алексію! Коли б ти мене убив і зробив моїх маленьких синів сиротами, а мою жінку вдовою, то ти б не мав щастя у свойому житті, бо вони прокляли б тебе.

Я поглянув на Андрія, а йому котились сльози по лиці. Я зворушено запитав його:

— Андрію, чого ти плачеш і за що мав би я тебе убивати або ти мене?

— А хіба ж ти не знаєш того, що ми взаїмно убиваємо себе за чужі нам государства?

По такій відповіді я пізнав, що маю до діла з мудрішим чоловіком від мене".

Яке щастя, що українці вже можуть захищати свою державу в лавах рідного війська!

На Велику Україну!
Незабутньою подією в житті гуцулів стала подорож на Велику Україну в червні 1918 року. Вона перетворилася на свято душі.

Вже в Новоселиці потяги січових стрільців змінили вигляд. "Треба було показати всім, хто такий їде на Україну, — згадував Михайло Горбовий. — На паровозі вивішено три великі жовто-блакитні прапори, а на кожному возі (вагоні. — Ред.) по одному. Крім цього, прибрано їх зелениною і понаписувано на всіх возах крейдою великими буквами вірші з "Кобзаря", як: "Вставайте, кайдани порвіте", "Борітеся — поборете"… На кожному двірці, а найбільше на двірцях, які були близько міста чи села, збиралися товпи місцевих громадян, ходили від воза до воза і прямо очима їли ті написи. Зараз пішла поголоска, що це ідуть "австрійські козаки". Ця назва випереджала нас потім аж до Єлисаветграда, хоч як швидко бігли наші поїзди".

Незабутні враження лишилися у гуцулів від зустрічі з українцями Бірзули (тепер це місто називається на честь червоного бандита — Котовськ).

"У Бірзулі довелося довго ждати, — писав Горбовий. — А що це було свято, то ми пішли в церкву на богослужения. Після того на двірець прийшла гурма місцевого громадянства. Заповнили весь двірець. Зараз почалися знайомства, балачки, і, як то звичайно, стрільці вели українську пропаганду. А потім усі разом — давай співати. Зайшли в садок, таки біля двірця, дірігентуру обняв курінний др. Михайло Волошин, і почався безплатний концерт. Співали стрілецькі й загальнонаціональні пісні. Нетреба й додавати, що по кожній пісні греміла буря оплесків та щирого признання від наших братів. Згодом і вони зібралися на відвагу і собі стали співати. Тепер стрільцям прийшлося оплескувати виконавців. Але й було за що. Після цих співів ще довго в ніч велися щирі балачки між стрілецтвом і місцевими громадянами. Надаремне люті гнобителі трудилися віками, щоб роз'єднати один народ, збаламутити дітей одної матері. Рідна пісня знищила їхній труд в одній хвилині! За цей коротенький час Галичани і Придніпрянці зжилися, душевно з'єдналися, віднайшлися по довгій розлуці. Це виявилось у вигуках: "От московська наволоч! Стільки вони нам торочили про вас, Галичан, як (про) Австріяків, а це все брехня! Ви ж наші брати, а ми — ваші!.." Яка велика радість розпирала грудь на вид того єднання, того зжиття!"

Описав зустріч у Бірзулі, але з новими деталями, Горбовий і у своєму щоденнику ("Мій записник від 1917 року"). "Зачинало вечоріти, — згадував він. — Зараз по першій пісні пізнавалим, як це їм [населенню] подобалося. Потім, по другій, третій пісні, браво і похвали не уставали. Але як зачалась пісня "Ой закувала та сива зозуля", яка тут дуже є знана, а сам курінний, звісний диригент, як затягнув сольо "Ой повій, повій, як буйний синьоокий вітре", то стало так тихо, як у раю. Кожний перемінився у слух. І здавалось, що сам чуєш прискорене биття сердець, тих рідних тобі сердець, таких жадних свойого рідного слова, своєї пісні… І варто було бачити, як кожний з їх старався не пропустити ні одного слова, ні одного звука, старався слухати вухами, очима, устами і цілим своїм єством. І хотівбись був поділитись з їми усім, чим лише мож було, працювати для їх з усих сил, щоби хоч почасти задоволити їхні вимоги, а тим самим покласти хоч одну цеголку в народній будівлі… Як пісня скінчилась, якийсь час царила загальна тишина, але як прогомоніли послідні звуки, оплескам і цілуванням не було кінця. Кожний хотів був хоть чим-небудь віддячитись нам за це. Але найкраще за всі рухи і слова говорили очі. В очах відбивалася вся їхня дяка… По цій пісні прилучилися ще деякі співаки з горожан міста, і пісні лились мало не цілу ніч. Та вічно цього не могло бути. Загудів гудок з машини, сповіщаючи про скорий від'їзд. Почалося прощання, і не то щоб рідко хто мав сльози в очах, але рідко було таких, щоб не мали їх. З яким жалем то населення нас прощало…

І на що вороги зуживали цілі віки, щоб розділити рідні серця від себе, то рідна пісня встигла зробити в одній хвилі. І це повинні затямити собі всі гнобителі, що заки "наша пісня, наша слава не вмре, не загине", доти ніяка сила нічого нам не вдіє".

А як зачарували верховинців степи! "По полях стрічаємо вже могили, — оповідав Горбовий. — І коли дивишся на ці могили, думка твоя мимоволі відбігає у давню минувщину, коли на цих степах з могилами писалась наша кривава історія, повна слави і козацьких подвигів над клятими ворогами… Із жалем згадаєш, чому то мене тоді не було між тими славними борцями, щоб хоч дрібку причинитись до тої рідної будови або хоч частину перебрати тих терпінь на себе".

Вплив степів на психологію усусусів висвітлив у спогаді "Два фрагменти" стрілець Гуцульської сотні Василь Софронів-Левицький. "Іншим духом повіяло у стрілецьких сотнях, як тільки вони опинилися на широких степах України… — писав він. — В кут австрійські накази, сміятися з погроз високих команд! Широкий, безкраїй степ Херсонщини будив у душах стрілецтва козацьку зухвалість". І це про вояків, вихованих у суворій німецькій традиції! Що вже говорити про козацтво Великої України! Оцю степову зухвалість історики часом трактують як анархізм. Ні, це інше…

Не можна не сказати про хвилюючу зустріч січових стрільців і запорожців Петра Болбочана в Олександрівську. Тут, на землях Війська Запорозького, несподівано для себе зійшлися дві збройні українські формації. Здивуванню і радості не було меж. У цьому братерському акті злуки на берегах Дніпра, неподалік Запорозької Січі, взяли участь й духовенство та величезна кількість мешканців міста. "Дивилися одні на других брати з Підкарпатської країни і з широких степів Великої України, пишалися собою і перед очима великотисячного народу і своїх командирів проходили з високо піднесеними головами, з очима, в котрих горів вогонь великої самопосвяти і віри, — згадував сотник Запорозької дивізії Борис Монкевич. — Одні за другими проходили ради військ, відбиваючи ногами такт музики. Сонце вилискувало на багнетах піхоти, тихий вітерець шелестів прапорцями на списах запоріжської кінноти, басували коні, й тяжко гуркотіла артилерія. Не вірили Січовики своїм очам, що вони побачать на Україні так добре вишколене військо… В одному тільки 2-му запоріжському полкові було 1200 самих старшин. Вражіння від паради було велике і ніколи не забудеться. Архикнязь Вільгельм поцілувався з полковником Болбочаном, а січові стрільці і запоріжці клялись самі собі і оден одному на вічну згоду в боротьбі за щастя народу, за Державність Українську".

Борис Монкевич звернув увагу на те, що серед запорожців з'явилися дивні постаті в австрійських мундирах, зі свіжовибритою головою і невеличкими оселедцями. Це стрільці покидали австрійське військо і переходили До Армії УНР. І нехай формалісти називають це дезертиством! Це була романтика виконання вояцького обов'язку перед Україною!

Отак діяли степи на стрільців!

До слова, і у Горбового була думка покинути УСС і піти "до гайдамаків"…

Звичайно, що читачеві зі Східної України особливо цікаво буде читати сторінки про перебування гуцулів на Великій Україні, їхні враження і погляд на нас. Деталі стосунків висвітлено в "Одному спомині" Михайла Горбового. Виявляється, що й до стрілецьких рядів голосилися наддніпрянці, невдоволені порядками в Армії Української Держави. Горбовий згадував: "Не раз до стійкового чи так-таки до звичайного стрільця підійде їхній гурт і зі сльозами в очах просять:

— Прийміть нас до своєї частини! Та ж у вас за саму команду, за саме те рідне слово варто вже служити. А ми що? Ніби українська армія, команда московська, старшини московські, до того тепер вони в ім'я "гетьмана України" ще гірше поводяться з нами, як за царських часів. Просто чоловік не знає, кому служить!

На жаль, Українські січові стрільці були в таких умовах, що годі було й думати про приняття до своїх сотень отих щирих борців, наших степових братів… Як прикро було дивитися на їхній біль, з яким вони вертали до "своїх" частин із любої розмови з нами! І нас рвало обурення, коли ми бачили, що з того народу можна створити прекрасні боєві власні сили, що він рветься до свого війська, а тут московсько-німецький ставленик, "гетьман", припиняє творення українських військових частин, заводить московщину та деморалізує народ".

Отут, на мій погляд, Горбовий втрачає об'єктивність. Бо не гетьман запросив німців в Україну. Це зробила Центральна Рада. 1 добре зробила! Адже німці разом із запорожцями Болбочана вигнали з України більшовиків. Але Центральна Рада виявила повну нездатність у побудові Української держави. Що й казати, лише силою обставин змушена була проголосити її 22 січня 1918 року (у програмах урядових партій Центральної Ради навіть не було декларації про необхідність її побудови). Саме Центральна Рада майже весь революційний 1917-й проводила промосковську політику, була філією Тимчасового уряду, отримувала від нього заробітну плату, а відтак і була, якщо використовувати термінологію Горбового, отим "московсько-німецьким ставлеником". Звичайно, є що закинути і гетьманові. Але він, попри свою залежність від величезного німецького війська, яке запросила Центральна Рада, і московського оточення, в якому виріс, відновив гетьманську традицію, проголосив Українську Державу і як міг творив її. Але українці в цьому йому не допомагали, а лише розхитували, розхитували її основи…

"Гвардія Вишиваного"
Уже на Великій Україні гуцули ближче пізнали австрійського архікнязя Вільгельма Франца фон Габсбурга-Лотрінґена, а по-стрілецькому — полковника Василя Вишиваного. Про нього є коротка згадка в одному з неопублікованих щоденників Горбового за 1918 рік. "17.VI. прийшов до нас в кімнати архикнязь Вільгельм і дуже собі хвалив стрільців, — писав Михайло Горбовий. — Видно по нім, що має бути добрий чоловік".

Гуцули полюбили архікнязя, і він усім серцем полюбив верховинців. Не дивно, що вже 1918 року Гуцульську сотню УСС стали неофіційно називати "гвардією Василя Вишиваного". У цьому ж щоденнику Михайло Горбовий зазначав: "31.VII. Є чутка, що архікнязь Вільгельм має бути Гетьманом України".

З того ж щоденника довідуємося, що Горбовий від 21 червня "повнив службу сотенного санітара", а 7 серпня наказом його приділено до польової жандармерії. Можливою причиною переходу у жандармерію було невдоволення порядками, які запанували в УСС. "3.VIII. Зістало іменованих кілька старих стрільців на старшину. Та то би було нічого. Але що по більшій части зістали іменовані новобранці з 1918 року, то вже забагато свинства, щоб він мене вчив. Не знаю, чи є такий, що на моїм місці зніс би то. Прийдеться піти де до гайдамаків абощо".

Зрозуміти Горбового можна, адже він зголосився у стрілецькі лави ще в серпні 1914 року, пройшов усі кампанії і, звичайно, таким заслуженим воякам (їх називали "стара война") важко було змиритися з тим, що ним командуватиме новобранець.

2 жовтня Михайло Горбовий отримав двотижневу відпустку і через Бірзулу та Кодиму вирушив додому. Цього ж дня Кіш УСС виїхав до Вижниці, Вишкіл — до Кіцмані, а Легіон — до Чернівців. Зі щоденника довідуємося, що 7 жовтня Горбовий усю ніч прочекав на поїзду Жмеринці. Потяги тоді вже ходили із запізненням, бо на залізницях почастішали диверсії. Із пригодами доїхав Горбовий до Проскурова, куди вже долітав вітер з верховинських верхів… 8 жовтня Горбовий нарешті повернувся додому, але відпочивати не довелося — гаряча починалася пора.

Ось фрагмент його неопублікованого щоденника: "19.Х. проголошуюту Львові Українську Державу у рамках Австрії поки що. Населення з того незадоволене. 26.Х. Збори у Косові. Вибір повітового отамана п. Устияновича, відновлення січі і повітового коша". У цих подіях Горбовий бере живу участь. 27 жовтня на доручення повітового отамана Івана Устияновича Горбовий іде до Вижниці в Кіш УСС до кошового Никифора Гірняка. У Коші Горбовому продовжили відпустку на три тижні. Мету — підготовку до перебрання влади в Косові — приховали. З Вижниці Горбовий повіз у Косів фірою "пожарничі прилади", насправді — зброю. Переворот у Косові та Косівському повіті "відбувся в найкращому порядку".

Як помічник повітового отамана Горбовий взявся "змінювати по селах цивільну владу (війтів, уряди громадські), настановляти своїх щирих, свідомих людей". Організовував і відділи міліції для підтримання ладу і порядку.

Деякі дослідники стверджують, що Михайло Горбовий воював ще й у Галицькій армії. Підтверджень цьому я ніде не знайшов. Зате з'ясував, що рештки Гуцульської сотні УСС брали участь у перебранні влади у Львові в листопаді 1918 року, а потім стали зародком Гуцульського куреня Галицької армії. За героїзм і мужність, виявлені в боях під Львовом, військовий міністр ЗУНР Дмитро Вітовський нагородив Гуцульський курінь, а відтак і його стрільців, найвищою відзнакою — їх було піднесено "до гідності лицарів"…

Працюючи над цією книгою, переконався, що боротьбу січових стрільців та Галицької армії дбайливо відтворено і систематизовано, — окрім історії Гуцульської сотні УСС, Гуцульського куреня УГА та інших гуцульських вояцьких формацій. Цей високий рівень впорядкованості фотографій, документів і спогадів лише підкреслює важливість спроб висвітлити історію Визвольної боротьби на Великій Україні.

Пласт у Косові
Рукопис "Пласт у Косові на Гуцульщині" десятиліттями чекав свого шансу на публікацію. І лише 1970 року в Америці його видано в серії "Матеріяли до історії Пласту". У вступному слові керівник Пластового музею у Клівленді Леонід Бачинський зазначав: "На заклик Верховної Пластової Команди у Львові пл. сен. Михайло Горбовий, засновник і провідник Пласту в Косові, докладно списав історію постання й діяльности пластових куренів у тому містечку. Один примірник рукопису М. Горбовий зложив у архіві Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, а точний його відпис вислав дня 12 березня 1926 р. своєму косівському землякові в ЗСА п. Петрові Мартинюкові".

Надсилаючи рукопис, Горбовий написав і листа. "Знаючи Вашу прихильність і щире відношення до пластової ідеї, - звертався він до П. Мартинюка, — хочу дати Вам змогу пізнати, що ми не даром живемо на світі. В залученому рукописі є образ нашого життя і праці. Я хотів, щоб Пласт за океаном знав про нашу працю в краю та щоб був між нами тісний зв'язок. А нам нелегко працювати. Шкільна (польська) влада заборонила пластовим шкільним відділам вживати назву "курінь", мати свого патрона, не дозволяє мати свої домівки, відбувати пластові заняття поза школою і т. д. А самі будують під Говерлею доми для своєї молоді. Але ми не даємося…"

Петро Мартинюк почав збирати кошти для Пласту в Косові серед косівчан, які опинилися у США. Організував комітет у м. Пассейку (штат Нью-Йорк), очолив його і кілька разів надсилав гроші — на будову домівки, організацію килимарні, сиротинець у Косові та інші потреби. А 1929 року приїхав до Косова. Разом з Горбовим відвідав пластові табори на Соколі в Карпатах. "Він виніс враження, — згадував Леонід Бачинський, — що для такої ідейної молоді ніхто не повинен жалувати труду".

35 років зберігав Петро Мартинюк хроніку "Пласту Косові". Коли ж по "великому переселенню" 1948–1952 років Пласт відновив свою діяльність у США, він передав рукопис Северинові Левицькому, з яким познайомився на Соколі. Бажання допомогти видати цей унікальний твір Михайла Горбового виявив 34-й курінь Уладу пластунок юначок ім. 500 героїнь Кінгіру в Сиракюзах, штат Нью-Йорк. І здійснив задум 1970 року. А вперше на рідних землях цей твір видається 2009 року. Отакий тривалий шлях української правди до свого народу!

"Пласт у Косові був наділі не тільки клітиною пластової організації, але прямо способом життя гурту української молоді, яка, натхнена своїм провідником, дослівно вводила в життя пластову ідею. В тому лежить неоціненна вартість цієї хроніки…" — писав 1 квітня 1970 р. у Детройті пластун сеньйор Осип Бойчук. Я би додав, то цей спомин є вироком полякам, які, бажаючи поневолити українців, забороняли їм творити навіть дитячі організації, переслідували дітей за їхнє бажання бути в українському гурті.

Арешти Михайла Горбового
Його карали кількаденними арештами ще 1918 року в УСС — за спроби добитися справедливості й товариськості старшин, за виступи проти надуживань із боку деяких командирів, зокрема проти реквізиції старшинами коштів стрільців.

29 квітня 1920 р. Горбового вперше арештували поляки, інкримінувавши участь у гуцульському повстанні. Карався він півтора року, про що через 10 років розповів на сторінках газети "Громадянський голос".

24 жовтня 1922 р. поляки вдруге позбавили волі Горбового, на цей раз за участь у передвиборчій кампанії за небажаного їм кандидата. 29 квітня 1923 р. Горбового арештували втретє — він якраз вертався зі Львова, де здавав 1 — шу пластову пробу.

Кинули до в'язниці Михайла і 28 січня 1924 року. Збереглися його листи з коломийської тюрми до пластунів, датовані 2, 8, 9 березня та 6 квітня того ж року. В одному листі без дати Горбовий писав, що 21 лютого починає голодовку на знак протесту проти переслідування Пласту та його особисто. Поштовхом послужила розмова із суддею Янковським, який сказав прямо: "Коли б ви залишили [Український] Пласт, ми б залишили вас [у спокої]”.

До суду поляки справу доводити не хотіли, бо закону Горбовий не переступав. Справа застрягла. Тож Михайло мусив вдатися до голодівки протесту проти незаконних дій польської влади. П'ять діб голодівки дали результат: уже 12 квітня він був на пластових сходинах у косівських гуртках. 11 квітня суддя-поляк, постановляючи звільнити Горбового, все намовляв його залишити "пустий" Український Пласт, але Горбовий уже знав, що зі свого шляху не зійде. Тож переслідування тривали.

26 і 27 серпня 1925 р. в косівському суді відбулася розправа над Пластом. Суддя Розвода довго не розводився, доказів оборони не слухав і не записував, реплік оборонців — д-ра М. Гардецького і д-ра П. Рондяка — не допускав. Суддя не шукав істини, він прагнув розправи. Наступного дня він зачитав вирок, яким позбавив Горбового волі ще на 2 місяці. Інші учасники цього політичного процесу отримали від одного до чотирьох тижнів тюрми.

Горбового арештовували і в лютому 1926 року. Відсидів "свої" два місяці він і 1927 року.

Репресії продовжувалися. Про це свідчить фотографія від 18 жовтня 1927 р. групи юних пластунів зі своїм наставником Михайлом Горбовим під будинком суду в день судового слідства. Перше, що впадає у вічі, — це ж діти! І проти них польська влада застосовувала силу каральної системи…

А як вихованці Горбового гідно поводилися в суді! Ось уривок із нарису "Пласту Косові": "Дванадцятилітня пластунка Феркуняківна входить до суду. Вона чекала в коридорі до 11 години, хоч була візвана на 8-му годину ранку. На якесь строге питання судді зовсім не відповідає, а каже: "Дозвольте, пане суддя, хай я спочатку сяду, бо чекаю від 8-ї години. Я привикла до точности, а ви так пізно кличете. Ноги вже зболіли". Суддя рад-не-раддав їй своє крісло, а сам стоїть. Тоді вона сідає і просить питати. Під час відповідей витягає собі лялечку, бавиться нею і так дає відповіді — мовби від несхочу… Ще треба додати, що суддя все говорив по-польському, і то із криком. Але ніхто з пластунів не налякався і все відповідав по-українському. Цим довели до того, що при дальших переслуханнях сам суддя був змушений говорити по-українському". Отак Горбовий виховував молодь! Репресії тільки гартували нове покоління борців.

Переслідування не припинялися. 1930 року поляки таки заборонили Пласт у Косові, а Горбового кинули до в'язниці на півроку. Причина репресій та сама — український характер косівського Пласту (польським скаутам влада не перешкоджала, навпаки, сприяла розвою). Отака була "польська демократія", отакою була справедливість по-польськи!

У цій нерівній боротьбі — дитячого гурту та каральних органів польської держави — вигартувалися тверді українські характери. У 1930-х роках косівські пластуни пішли не тільки у "Просвіту" і "Каменярі", айв ОУН.

А вихованець Горбового Володимир Максим'юк став провідником Косівської повітової філії ОУН.

Дослідник Ігор Пелипейко у свой книзі "Містечко над Рибницею…" звертав увагу, що в першому томі довідника "Реабілітовані історією. Івано-Франківська область" є дані про 27 косівчан — членів ОУН, ув'язнених у 1939–1941 роках. Цей список, зауважував Ігор Пелипейко, майже збігається зі списком ув'язнених "каменярів".

Ось так працював Михайло Горбовий! Опинившись серед тих, хто програв Визвольну війну 1914–1920 років, він не змирився і взявся плекати покоління, яке візьме зброю вже в 1930-х роках, щоб відстояти заповіти січових стрільців і здійснити мрію про власну національну державу.

1930-ті роки
Після заборони Пласту 1930 року та піврічного перебування у в'язниці Горбовий знову поринає у вир громадського і кооперативного життя. За власним визнанням, у польських тюрмах він "такого духа набрався", що тепер і "врата адові не переодоліють". Як найкращий організатор Косівщини, він фактично замінив свого вчителя — "батька Устияновича", організатора українського життя в Косівському повіті початку XX століття (Іван Устиянович змушений був тікати від польських репресій на Закарпаття, де продовжив свою патріотичну діяльність).

Замість забороненого Українського Пласту Михайло Горбовий заснував Союз української поступової молоді ім. М. Драгоманова "Каменярі". Члени цієї організації вивчали історію України, читали українські книги, брали участь у театральних, хорових та спортивних гуртках. Статут "Каменярів" забороняв палити і вживати алкоголь. Великої ваги надавав Горбовий і вивченню етики, зокрема у ставленні до жінок. Горбовий керував Косівським повітовим союзом "Каменярі" в 1933–1938 роках.

Діяльно працював він і в руханково-спортивному товаристві "Луг", "Просвіті", виробничо-збутовому кооперативі "Гуцульщина" — як керівник і працівник (художник, різьбяр і ткач-килимар). До слова, його брат Роман став видатним майстром ткацтва.

Михайло Горбовий налагодив виробництво і збут килимів, полотна, занавісок, ліжників, хідників, портьєр, рушників, торбинок, тарелів, таць, альбомів, брошок, браслеток, топірців, інкрустованих меблів та багато чого ще, власне, всього, що могли виготовляти гуцульські майстри. А домашні промисли на Гуцульщині віддавна були дуже розвинені. Тут розквітли ткацтво, кушнірство, суконництво, гончарство, деревний промисел, різьбярство, мосяжництво, писанкарство, вишивка.

У статті "Український домашній промисл на Гуцульщині" автор (очевидно, М. Горбовий) зазначав: "Спершу була вся ця продукція і збут майже виключно в українських руках. Однак згодом переходить ткацько-килимарський промисел майже зовсім у жидівські руки, а наші ремісники з господарів стають наймитами, яких визискують чужі в найгірший спосіб: низька заробітня платня, недостача суспільного обезпечення робітників, виплачування бонами або злишнім товаром, обманювання на мірі й вазі тощо. Вслід за цим пішов упадок якости килимів і їхньої мистецької вартости. Найгірша тандита, роблена з юти та з відпадків шмат, заступила місце колишніх прекрасних, солідних килимів. Все те могло діятися лише тому, що ми з каригідним прямо легковаженням здали цю преважну ділянку нашого економічного життя в руки чужих спекулянтів, яких одинокою ціллю є збагачуватися, хоч би коштом запропащення вікових традицій і взорів нашого народного мистецтва".

Не дивно, що на листівках "Гуцульщини" надруковано один із принципів української кооперації: "Жидами не послугуємося!" Слід сказати, що заробітна плата робітників заснованої Горбовим і його товаришами "Гуцульщини" одразу піднялася на 30–40 %. Відтак збільшилася й заробітна плата "інших робітників, переважно Українців", які працювали в наймах на "чужих варстатах". Проти "Гуцульщини" почався "неперебірчивий у засобах і завзятий наступ. Та це не захитало кооперативи", бо товар у "Гуцульщини" був якісніший, мистецький. Взори для килимів та інших виробів проектував і визначний графік Микола Бутович, у недалекому минулому поручник Сірої дивізії Армії УНР. "Окрім цього, виховала собі кооператива освідомлюючою працею гурт свідомих кооператорів з-поміж своїх членів-робітників, які дають запоруку дальшого гарного розвою кооперативи". А ще "Гуцульщина" виконувала "преважну місію для гуцульського народного мистецтва, бо своїм впливом хоронить, м. Ї., гуцульську кераміку перед цілковитим звиродненням… "Гуцульщина" вишукує по селах давні кахлі, миски, збанки і замовляє нові на тих самих мотивах у давнього гончара П. Кошака, який виробляє їх уже не лише для "Гуцульщини", але й для інших покупців. У той спосіб відновлюється наше давнє гончарство по славним традиціям [Олекси] Бахметюка і др.".

Реалізував себе Горбовий і як політичний діяч: 1932 року товариші обрали його секретарем повітового комітету Української соціалістичної радикальної партії, яку заснували Іван Франко та Михайло Павлик.

1937 року Горбовий узяв участь у 5-му крайовому з'їзді "Каменярів" у Львові. На з'їзді делегати обрали його заступником голови президії та членом Головної ради "Каменярів", що свідчить про чималий авторитет.

11 вересня 1938 р. Горбовий організував у Косові свято на честь Михайла Павлика, який був для нього взірцем громадського діяча та найвищим ідейним авторитетом. Походив Павлик зі знаного роду Ґорґіців. Ці люди не терпіли кривди і несправедливості. Боротьба за правду та справедливість стала смислом життя і Михайла Горбового.

Попри активну громадську діяльність, Горбовий знаходив час писати спогади. В 1930-ті роки він активно публікувався в історичному календарі-альманасі "Червона Калина", "Літописі Червоної Калини", ілюстрованому календарі "Просвіти", у виданнях "Каменярі", "Громадський голос" та ін., зокрема в альбомі "УСС".

Написав він, а точніше, удосконалив п'єсу "їхав стрілець на війноньку". Я читав її з інтересом. Можна стверджувати, що автор розвинув у собі й літературний хист…

1939 року поляки знову арештували Горбового. Причина — на фасаді кооперативу "Гуцульщина" він не замінив української вивіски на польську. І цс на наших етнічних землях!

Так сталося, що Горбового з тюрми звільнили "перші совіти". Невдовзі він став головою артілі "Гуцульщина", створеної на базі кооперативу 'Гуцульщина" і "Гуцульського мистецтва" Михайла Куриленка. Але 1940 року совєтська влада усунула Горбового від керівництва.

Фатальний 1941-й
Чекісти пильно стежили за діяльністю Горбового. Росіяни, як і поляки, завжди виявляли мужів довір'я і знищували їх. І ось настав роковий для Михайла Горбового день 10 лютого 1941 року — день арешту.

Щоб не викликати підозр у рідних, черговий Косівського районного виконкому Іван Гринюк повідомив Горбового, що директор артілі "Гуцульщина" Микола Кіяшук наказав йому їхати до Києва за сировиною. Їхати необхідно негайно, мовляв, уже чекає машина. Горбовий сів у те авто, а воно привезло його не в Київ, а до воріт станіславської тюрми. Арештували Горбового за підозрою у приналежності до ОУН та вербуванні для неї нових членів.

Вражає фотографія, яку публікуємо наприкінці фотододатка. Чекісти зробили її, напевно, в день арешту. Безбарвний, повний безнадії погляд, стомлене амімічне лице, — Горбовий уже усвідомив, що на цей раз живим із тюрми не вийде.

Краєзнавець Петро Арсенич свого часу ознайомився зі справою Михайла Горбового. Він і повідав про її зміст…

На допиті 7 березня слідчий запитав, яку роботу проводив Горбовий як керівник "Каменярів". Арештант відповів, що культурно-освітню: організовував читання газет, творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Андрія Чайковського…

Допити продовжувалися. 7 квітня слідчий намагався добитися визнання, що Горбовий був на зборах ОУН в адвоката Петра Рондяка. Петро Арсенич писав: "На очній ставці арештований Андрій Турко свідчив, що його залучив до ОУН Горбовий, що він був у нього на квартирі, де проходила таємна нарада членів ОУН. Та Горбовий категорично заперечував це. Тоді енкаведисти почали "шити" йому антирадянську агітацію серед різьбярів у 1940–1941 роках. Закидали, що він виступав проти колективізації, а на зборах різьбярів у с. Річка говорив, що кращі майстри не повинні об'єднуватися в артіль, а повинні творчо працювати самостійно. А коли совєтська влада встановлювала нормативи, рекомендував працювати поволі".

8 квітня 1941 р. справу передали на розгляд "Особого совещания". Та звідти її повернули, продовживши термін слідства до 8 червня. Знову почалися допити. Врешті Горбового визнали винним у тому, що він був "українським націоналістичним діячем, посідав керівне становище у ряді націоналістичних організацій і партій, виступав проти більшовиків, був зв'язаний з націоналістами і проводив антирадянську агітацію".

Серйозні звинувачення!

7 червня слідство закінчили, а за два тижні німці почали війну проти СССР. Відступаючи, червоні повсюдно розстрілювали політичних в'язнів. Трагедія сталася і у станіславській тюрмі… 1989 року в Дем'яновому Лазі під Івано-Франківськом почалися розкопки, які виявили страшні злочини російських окупантів…

Чи належно вшанували земляки Михайла Горбового?

Було б добре, щоб косівчани і верховинці самі відповіли на це питання…

Так, у Косові є вулиця його імені. Навіть виготовлено меморіальну дошку, але її ніяк не можуть почепити. Є і 67-й пластовий юнацький курінь імені Михайла Горбового. Були й публікації про нього, насамперед Ігоря Пелипейка, Петра Арсенича та Геннадія Бурнашова. І все ж розправив плечі Михайло Горбовий саме в цій книзі… Я й сам, коли брався за неї, не уявляв масштабу постаті Горбового. Думав закінчити роботу за місяць, видавши фотоархів Горбового зі статтею про нього. А робота розтягнулася на півроку. І була вона непростою. Легше свою книгу написати!

І все ж мене весь час гріла радість причетності до увічнення життєвого подвигу славного чоловіка та його друзів-гуиулів, творців однієї з найуспішніших військових формацій українського народу — Гуцульської сотні УСС!

Завершуючи передмову, пропоную косівським і верховинським достойникам заснувати премію ім. Михайла Горбового, якою можна було б щорічно на його день народження — 9 вересня — відзначати військових, громадських, кооперативних і спортивних діячів краю, істориків, письменників, краєзнавців, політв'язнів, пластунів за видатні заслуги в житті Косівщини та Верховинського району (значна частина його входила до Косівського повіту). Премія ця могла би "підрости" й до обласного рівня, адже діяльність Горбового вийшла далеко за межі Косівщини. Нагадую, що високодостойний Ігор Пелипейко називав Горбового легендарною людиною. "За цей час, — писав він у книзі про Косів, — наша земля не дала жодного діяча виміру Михайла Горбового".

А ця книга нехай стане скромним колоском у його вінок пам'яті. Сподіваюся, що вона зацікавить не тільки прикарпатців, а й наддніпрянців — нащадків тих, з ким браталися гуцули на фронтах Першої світової війни.


Роман КОВАЛЬ

П. Арсенич. Гуцули Косівщини у Визвольній боротьбі

До 1918 року Гуцульщина належала до Австро-Угорщини. Та австро-угорська імперія розпалась. На її території виникли нові держави, які пошматували Гуцульщину. Галицьку її частину загарбала Польща (1919–1939), Буковину окупувала Румунія (1918–1940), Рахівщину 1919 року завоювала Чехо-Словаччина, а 1939 року — Угорщина.

1944 року Гуцульщина повернулась до України. Нині ця історико-етно-графічна область розкинулась у південних гірських районах Івано-Франківської області (Верховинський, Косівський райони і частина Надвірнянського), південно-західній частині Чернівецької області (Вижницький і Путильський райони) та на Рахівщині, що на Закарпатті, а також у Марамороському та Сигітському повітах Румунії.

Гуцули традиційно займалися тваринництвом, а також рубали і сплавляли ліс гірськими річками. Займалися ткацтвом, килимарством, токарством, різьбярством, мосяжництвом, кушнірством, гончарством…

Краса Карпат, звичаї і побут, чарівні пісні, перекази, легенди, барвистий одяг гуцулів здавна приваблювали до себе письменників, художників, учених. Для них Гуцульщина ставала джерелом натхнення. Про невмирущу красу Гуцульщини писали не лише українські, а й польські, чеські, угорські, німецькі, французькі, англійські та російські письменники.

На Гуцульщині народились письменники Юрій Федькович, Михайло Павлик, Марко Черемшина, Данило Харов'юк, Василь Атаманюк, Андрій Красовський, Микола Матіїв-Мельник, Ростислав Єндик, Роман Іваничук, Марія Влад, Тарас Мельничук, Микола Яновський, Василь Герасим'юк, Іван Малкович, Павло Федюк, Дмитро Арсенич та інші.

Присвячували Гуцульщині свої твори Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Сидір Воробкевич, Гнат Хоткевич, Христя Алчевська, Михайло Козоріс, Василь Щурат, Дмитро Загул, Володимир Гжицький, Роман Федорів, Степан Пушик та інші.

Гуцульщину оспівували письменники, творчість яких у час совєтської окупації замовчувалася. Це Улас Самчук, Олесь Бабій, Юра Шкрумеляк, Олександр Олесь, Микола Матіїв-Мельник, Петро Шекерик-Доників, Олена Кисілевська, Богдан Лепкий… Віддали данину Гуцульщині й польські письменники Юліян Бенаш ("Дух Чорногори") та Станіслав Вінценз ("На високій полонині"). Писали про неї і в далекій Канаді Іван Бодруг, Василь Склепович, Іван Кузич, Іван Боднарчук, Михайло Ломацький та інші. Красу гуцульського краю, звичаї і побут гуцулів змалювали українські й польські художники.

Славилась Гуцульщина й борцями за Українську державність, які у лавах УСС, УГА, Армії УНР, УВО, Карпатської Січі та УПА творили світлу легенду для наступних поколінь борців.

Значний вплив на зростання волелюбних настроїв верховинців мали революція 1905 року на Великій Україні та перебування на Гуцульщині Гната Хоткевича, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Антона Крушельницького, Ольги Кобилянської, Олександра Олеся, Кирила Трильовського і Володимира Гнатюка. Під впливом цих діячів гуцули, крім економічних, почали висувати ще й політичні вимоги — вимагали загального виборчого права, поділу Галичини на українську і польську частини, запровадження у школах української мови та використання її в державних установах, відкриття Українського університету… Повсюдно зароджувались осередки товариства "Січ", які з 1913 р. перетворилися на піввійськові організації.

З серпня 1914 р. уЛьвові постали Головна українська рада та Українська бойова управа, до складу якої входив Михайло Ґеник-Березовський із Вижнього Березова. Ці організації закликали українців Галичини до боротьби проти Росії.

На Гуцульщині організовували добровольців в УСС адвокат Микола Лагодинський із Делятина, Петро Шекерик-Доників, учителі з Косова Іван Устиянович і Олекса Іванчук, сини Івана Франка — Петро й Тарас. У результаті цих заходів на збірний пункт у Стрий прибуло до 10 тисяч добровольців, з них більшість гуцули…

Внаслідок Першої світової війни розвалилась не лише Австро-Угорщина, а й Росія та Німеччина. На їхніх руїнах постали нові держави, серед них і Західноукраїнська Народна Республіка. Гуцули з ентузіазмом взялися до державної праці.

Староста Косівського повіту Анатоль Лепкий видав розпорядження, щоб усі площі і вулиці в Косові, Пістині, Кутах, Яблунові і Жабйому назвати на честь українських діячів, а саме: Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського, князя Святослава, святого Володимира, князя Романа, князя Данила, Петра Дорошенка, Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Байди-Вишневецького, Мирослава Січинського, Михайла Павлика. А площі назвати — Берестейського Миру, Олекси Довбуша, Стрілецька, 1 падолиста.

Вже за місяць, 1 грудня, в Косові почала працювати українська друкарня. Того ж дня вийшло перше число першої на Косівщині газети "Урядові вісті". На початку 1919 р. створено видавництво "Довбуш", редакторами якого стали відомі громадські діячі, колишні січові стрільці Микола Угрин-Безгрішний та Богдан Заклинський. Радикальна партія Косівщини заснувала журнал-тижневик "Чорногора", редактором якого став усе той же невтомний Угрин-Безгрішний. З його іменем пов'язане також заснування повітової бібліотеки і театру в Косові. В ч. 5 "Урядових вістей" (1 лютого 1919 р.) опубліковано повідомлення такого змісту: "Бібліотеку організовує комісар-осаул Микола Угрин-Безгрішний. Український театр ім. І. Тобілевича в Косові гарно розвивається. Вже дав дві вистави драми Б. Грінченка з часів козаччини "Степовий гість". Управитель театру М. Угрин-Безгрішний".

Вища законодавча влада була зосереджена в руках членів Української Національної Ради. Однак у перші ж тижні її діяльності виявився брак представників повітових міст і сіл. Тому були проведені довибори 22–26 листопада. Від Косівського повіту обрано етнографа Петра Шекерика-Доникова із с. Жаб'є.

Косівський повітовий уряд велику увагу приділяв утведженню в повіті національної школи. Ще у грудні 1918 р. навчання у школах велося на австрійській законодавчій базі. Необхідні були негайні реформи. Місцевій владі довелося це робити без інструкцій і розпоряджень. Тому Анатоль Лепкий 18 грудня постановив, що до вирішення державним законодавством всі австрійські постанови і закони в освітній галузі скасовуються, "бо інтенцією сих законів є виховання молоді на лояльних австрійських горожан, а… школа в Укр. Нар. Респ. мусить бути виключно національною". Далі постанова запроваджувала викладання всіх предметів українською мовою. Дозволено користуватися існуючими підручниками, зокрема читанками, але скоротивши все, що не стосується історії та географії Української держави. Зверталася особлива увага на те, щоб учні вміли співати український національний гімн.

Перші кроки українського шкільництва в Косівському повіті давалися важко. Не було не тільки підручників, а й учителів і шкільних приміщень. Проблеми вирішувалися неймовірними зусиллями кількох інтелігентів, які взялися за освітню роботу в повіті. Так, засновники видавництва "Довбуш" визначили як першочергове завдання видати шкільні підручники. До нового навчального року (1919–1920) планувалося видати підручники з п'яти навчальних предметів.

Повітовий уряд і Косівська філія Українського педагогічного товариства (голова Петро Побігущий) взялися за підготовку педагогічних кадрів. Оголошувалися конкурси на заміщення посад тимчасових учителів із числа осіб, які мали свідоцтво зрілості чи інший документ про освіту.

За уряду ЗУНР у гуцульських селах відбувалися багатолюдні віча. Так, у лютому і березні 1919 р. верховинці вимагали від уряду ЗУНРземельної реформи. На вічі в Косові 17 лютого 1919 р. Петро Шекерик закликав передати землі графа Скарбека народові. Віче у Красноїлі 24 лютого ухвалило викупити поміщицьку землю за низькою платою, а полонини, що належали державі та євреям, передати у власність громад без викупу. Державні й панські ліси розділити між малоземельними та безземельними мешканцями гір. Ґрунтовий податок скасувати, а запровадити податок від прибутку. Селяни домагалися й побудови залізниці із Залуччя через Кути — Жаб'є на Верховину і відкриття промислових шкіл у Косові та Жабйому.

13 березня 1919 р. відбувся селянський з'їзд, в якому взяло участь 300 делегатів. Промовці вимагали конфіскувати поміщицьку землю і розподілити її насамперед між інвалідами війни та безземельними. Член Української Національної Ради Петро Шекерик упродовж п'яти годин переконував гуцулів, що неможливо провести рівний розподіл землі, бо тоді кожний одержав би по 1,5 морга і всі бідували би; що здійснити реформи можна лише тоді, як "збудуємо свою хату". Збори ухвалили зберегти дрібну приватну власність, конфіскувати землю великих власників і спекулянтів, громадські полонини і ліси залишити громадам, дозволити збір сухостою і випас худоби в державних лісах, а приватні селянські ліси і полонини залишити їхнім власникам. Аналогічні рішення було ухвалено на зборах у Білоберізці, Верхньому Ясенові та Пістині.

Гуцули Буковини та Закарпаття теж виступили проти румунських і мадярських поневолювачів і заявили про бажання увійти до складу ЗУНР 4 листопада 1918 р. гуцули с. Ясіня обрали Гуцульську Народну Раду, до якої входило 42 члени (із них представники меншин — 2 євреї і 2 мадяри), яка проголосила Гуцульську Республіку у складі ЗУНР. Її президентом і міністром військових справ Гуцульської Республіки став хорунжий австрійської армії Степан Клочурак із с. Ясіня. Верховинці прогнали мадярів і півроку утверджували владу Гуцульської Республіки.

Гуцули взяли участь в польсько-українській війні. Вони масово зголошувались до лав УГА. Воювали у складі 36-го пішого полку ім. гетьмана Івана Мазепи та Гуцульського куреня, створеного 25 листопада 1918 р. на правах окремого полку (комендант поручник Гриць Голинський). Гуцульський курінь було сформовано переважно з добровольців Коломийського і Косівського повітів та вояків коломийських 24-го і 36-го полків піхоти колишньої австрійської армії. На фронт курінь відбув на початку грудня 1918 р. у складі І бригади УСС. Бойове хрещення відбулося у першій половині грудня під Хировом.

30 грудня 1918 р. верховинці розбили поляків між Балками та Чижками. Про цей бій Гуцульського куреня згадував командант армійської групи Хирів полковник Антін Кравс: "У часі польського наступу і в часі відвороту нашого куреня 31 грудня 1918 р. Гуцульська сотня зібралася тоді якраз до обіду. Та тільки побачили вони втікачів з-під Чижова, то покинули обід і на голос труби, що кликала до бою, стали в одну мить готові до наступу, а потім, розгорнувшись у розстрільну (розгорнутий стрій), пустилися проти ворога. Поляки не витримали такого удару. Відважний вчинок молодих гуцулів заскочив їх, як грім, і вони стрімголов повтікали, залишаючи багато ранених і вбитих".

Навесні 1919 р. Гуцульський курінь (або "Окремий загін четаря Гриця Голинського") складався із трьох піших сотень по 200 вояків кожна та кулеметної сотні.

7 березня 1919 р. Гуцульський курінь почав наступ на поляків біля Долинян на Львівщині, захопив Вовчухи, а 8 березня опанував залізничну станцію Родатичі. В бою за Долиняни і Вовчухи верховинці здобули 6 гармат, 26 скорострілів, 2 міномети та взяли в полон 250 поляків на чолі з майором. У Вовчухах захопили польову лікарню з усім устаткуванням і аптекою. На жаль, були жертви з нашого боку — загинуло кільканадцять гуцулів, а 76 отримали поранення.

За те, що Гуцульський курінь проломив фронт і з'єднався із групою "Північ", полковник Дмитро Вітовський у наказі відзначив Гриця Голинського і його старшин. Далі бойовий шлях Гуцульського куреня проліг через Новий Самбір і Городок на Дрогобич.

Гуцули любили свого команданта, навіть склали про нього пісню:

Сказав Гриць Голинський Ходорів палити,
До самого Львова канонами бити.
До самого Львова канонами бити,
А під Перемишлем голови зложити.
Під час Чортківської офензиви на берегах Золотої Липи Гуцульський курінь вступив у бій з польськими частинами, розгромив їх і разом із 2-м куренем переслідував аж до Рогатина. У той час верховинці зазнали тяжких втрат. Оскільки до куреня вливалися добровольці, то з часом гуцули становили лише п'яту частину особового складу.

Наприкінці травня 1919 р. уряд ЗУНР під натиском польських військ покинув Прикарпаття. 24 травня румунські війська окупували Покуття і Гуцульщину — Снятинський, Городенківський, Косівський, Печеніжинський, Коломийський і частину Надвірнянського та Тлумацького повітів. Румуни заявили, що залишають старі органи влади, але вимагають від них лояльності. Румунська військова команда скликала нараду повітових комісарів, на якій генерал Задек оголосив рішення передати Коломийський, Снятинський і Косівський повіти в руки колишнім польським старостам, а три менші повіти (Печеніжинський, Делятинський, Городенківський) — українським комісарам…

А курінь Гриця Голинського продовжував страдницький шлях — після великих втрат при обороні Підкаменя він відступив через Підгайці, Бучач, Борщів і біля села Залуччя перейшов Збруч.

На Великій Україні гуцули воювали проти більшовиків та денікінців, брали участь у визволенні Києва 30 серпня 1919 року. У складі Армії УНР воював і Гуцульський полк морської піхоти…

І все ж Україна не витримала боротьби на кілька фронтів. Люті вороги розірвали нашу Батьківщину на частини: галицьку Гуцульщину захопила Польща, буковинську Гуцульщину проковтнула Румунія, а закарпатську — Чехо-Словаччина. Під чужоземним гнітом життя верховинців стало нестерпним. Окупаційні власті терором залякували населення. Так, на початку лютого 1920 р. поляки арештували члена Української Національної Ради ЗУНР Григорія Дувірака з Печеніжина за стандартним звинуваченням у більшовицькій агітації.

Доведені до відчаю гуцули проти ночі на 17 квітня 1920 р. почали повстання на Косівщині — в Жабйому, Головах, Зеленій та інших селах. У Зеленій повстанці вбили двох жандармів і затримали державного лісника Грудецького. 17 квітня сотня повстанців (з них тільки шестеро мали карабіни) напали на жандармерію у с. Жаб'є, але були відбиті. Того ж дня у Верхньому Ясенові 600 повсталих селян отаборилися на горі Плаїк, аби пройти військовий вишкіл.

Повстання стривожило окупаційну владу. Косівський староста просив галицьке намісництво "з метою виловлення загону, який з дня на день зростає, і встановлення спокою в повіті вислати негайно до Косова сильні військові частини або карну експедицію…" І карателі прибули. Вони палили хати, забирали худобу, арештовували селян. 22 квітня поляки оголосили стан облоги й запровадили надзвичайні суди.

Про Гуцульське повстання залишив спогади Петро Шекерик-Доників. Він писав: "Національно свідома Гуцульщина поставилася від самого початку до польської окупації наскрізь ворожо. Поляки знали про це. Зразу гуцули терпіли, бо надіялися на свій український уряд і українську армію. По-друге, числили на справедливе вирішення галицького питання Антантою, яке принесе їм кінець польської окупації. Але час минав, а кінця польського панування не було видно. Тоді в гуцулів пробудився опришківський дух народного мстителя Довбуша. Вони постановили власними силами організувати самооборону й з оружжям у руках прогнати гнобителів з Гуцульщини.

Підготовка до збройного повстання вже почалася на початку лютого 1920 року. Повстанча організація була чисто національна, а не більшовицька, як брехала польська розвідка. По селах засновано повстанчі комітети, які підлягали головному проводові. Були на січовий лад назначені вже полки: імені Чорногори, Олекси Довбуша, Залізняка, Ґонти та інші. Приготовано текст відозви до українського населення, текст летючки проти польських і російсько-більшовицьких окупантів українських земель. Організаційний плян був добре обміркований. На зайнятій території повстанцями мала бути проголошена таємна мобілізація всіх українців, здатних до бою. Мав бути проголошений тимчасовий уряд для вдержання ладу і спокою аж до приїзду уряду ЗУНР, який перебував у Відні. Був приготований наказ проти погромів і грабунків на власну руку. Все забране поляками майно мало перейти під заряд повстанчої армії. Було вже визначено місце для польських полонених, інтернованих і заложників".

Та на початку квітня 1920 р. жандармерія натрапила на сліди повстанчих приготувань — поляки, що мешкали в гуцульських селах, доповідали їй все, що знали про наміри верховинців. Тож влада посилила жандармські станиці та військові залоги. 13 квітня польська жандармерія в с. Жаб'є під командою старого жандарма Гураля, який знав чи не кожного гуцула в околиці особисто, почала арешти січовиків, діячів радикальної партії та інших мужів довір'я.

У с. Жаб'є жандармерія найперше арештувала Петра Зюб'юка-Ігнатчу-ка, закидаючи йому провід у повстанчому комітеті. Потім взято його сина Івана. Жандарми провели в їхньому домі обшуки, але нічого не знайшли. Пограбували весь дім, забравши одяг, кухонне начиння, столярські інструменти, чотири корови, відправили арештованих у тюрму, де їх криваво побили дротяними нагайками. Того самого дня арештовано січовика Лукина Сливчука, його синів Миколу й Олексу, колишніх січових стрільців. Жорстоко побивши в жаб'ївській в'язниці, їх відправили до Коломиї.

Те саме повторилося в Головах: тут арештовано членів родини Петра Шекерика та його свояків. Найбільше зазнав лиха Василь Шекерик, якого вважали провідником повстанської організації.

Нараз сталася подія, яка мала жахливі наслідки для гуцулів. 19 квітня у присілку Зеленім під Чорногорою було вбито двох жандармів — Антона Дерена й Кароля Віснєвського. Це були всі польські жертви Гуцульського повстання.

"Цього моменту поляки якраз чекали, — писав Петро Шекерик. — Вони розтрубили у своїй пресі про більшовицьке повстання гуцулів. Заалярмували цілий світ про "бунт гуцулів". Уже 24 квітня прибув до Жабйого карний курінь польського війська зі Львова й батальйон жандармерії. Вони оточили Жаб'є суцільним муром кулеметів і постів і зачали жорстоку пацифікацію поголовно над усім населенням, не питаючи вже, хто винен або не винен. Найбільше знущань мав доконати надпоручник Твердонь, родом зі Снятинщини, далі сержант Дудла, сержант Миняк і вже згаданий Гураль, комендант Жаб'Івської жандармерії. Твердонь і Гураль напали в Жабйому на хату Михайла Гапчука, кошового Жаб'Івської "Січі", але не застали його вдома. Тоді вони взяли жінку, сина і наймита на допити. Сильно їх побили. Не довідавшись нічого, відійшли, забираючи все майно Гапчуків: корови, вівці, сіно, вбрання й усе, що їм потрапило під руки. Потім зайшли до вдови організатора "Січей" на Гуцульщині Юри Соломійчука (1857–1918). Жандарм Гураль постановив помститися на родині Соломійчука за те, що він зорганізував першу "Січ" у Жабйому. Гураль забрав із собою всю кореспонденцію небіжчика, січовий архів і всі книги про січовий рух на Гуцульщині, а відходячи, сильно побив вдову Анну та її сина.

Тричі Гураль заарештовував жаб'ївського лікаря д-ра Якова Невестюка за його контакти та симпатії до радикалів та за те, що ставав в обороні гуцулів. Невестюка тягала поліція по тюрмах у Жабйому, Косові і Коломиї. Мстивий Гураль видумав перед Великоднем 1920 р. спеціальну форму мук для жаб'ївських гуцулів. Він післав жандармів по хатах, щоб грабували людям великодні паски, чим допроваджували людей до розпуки. Як у гуцулки Анни Ясельської, бідної вдови з чотирма дітьми, жандарми зграбували паску, то вона заголосила за нею, як за вмерлою дитиною, а з розпуки хотіла повіситися, сусіди ледве її врятували. Карну експедицію вислав Гураль також до присілка Зелений під Чорногорою, де загинуло двоє жандармів. Тут жандарми зайшли найперше до хати Василя Савчака, якого підозрювали в убивстві обидвох польських жандармів. Але Савчак, прочуваючи небезпеку, втік у ліси. Тому жандарми вилили свою злість на тих, яких застали в хаті, — на Василевому батьку, жінці і братові. Їх роздягнули догола й били дротяними нагайками, щоб сказали, де переховується В. Савчак. Коли нічого не довідалися, пограбували все майно, а хату підпалили. Подібна екзекуція стрінула всіх інших ґаздів у Зеленому й Дземброні. По селах над Білим Черемошем, в Ясенові Горішньому і у Красноїлі жандарми проводили обшуки, нібито шукаючи крісів.

Польські жандарми й вояки в селі переодяглися у гуцульські строї, яких досить награбували, і перебраними зайшли до 76-літнього гуцула Василя Костюка. Як він їх побачив, був свято переконаний, що це гуцульські леґіні — січові стрільці — вертаються додому, і зі сльозами в очах промовив: "Слава Тобі Боже, що я дочекався перебути польське ярмо. Я на вас, юнаки, давно чекав, щоб ви нас вирятували з польської неволі!"

Польські вояки, вдаючи українців, запитали старця, чи він пішов би іце воювати проти поляків. На це старий Костюк радісно відповів: "Хоч май зараз, то піду на поляків, лише дайте сюди скоростріла!" Тоді поляки не вдержали й призналися, що вони є польські вояки, перебрані лише на січовиків. З лютости зловили старця та його сина Михайла у свої руки, збили нагайками, забрали кожухи, ліжники, гроші та двох найгарніших коней і пішли туди, звідки прийшли".

Цією болючою історією закінчуються мемуари Петра Шекерика-Дони-кова.

Гуцули продовжували чинити опір окупаційній владі. Вони бойкотували перепис населення 1921 року, вибори до польського сойму в 1922 р. та призов до польського війська. Незважаючи на репресії, на призовний пункт у Косівському повіті з'явилася лише 1/20 частина військовозобов'язаних.

У 1930-х роках на Гуцульщині діяла ОУН, насамперед через організації "Просвіта", "Каменярі" і "Луг". Галицькі гуцули підтримували карпатських січовиків у боротьбі проти мадярів у 1938–1939 роках.

Друга світова війна принесла Гуцульщині першу совітську (вересень 1939 — червень 1941 pp.), трирічну німецьку та другу совітську (з липня 1944 р.) окупації. Уже із жовтня 1939 р. органи НКВД арештовували політичних та культурно-освітніх діячів. У перші дні війни 1941 р. у тюрмах НКВД арештованих гуцулів розстріляли. У Львові загинув співредактор газети "Каменярі" Василь Ґеник з Нижнього Березова, у Станіславі — Гриць Голинський. У с. Жаб'є енкаведисти замордували вісьмох в'язнів, серед них і письменника, січового стрільця Онуфрія Манчука.

Репресії чинили й німецькі окупанти. Для захисту місцевого населення й постала УПА. І в ній помітну роль відіграли гуцули. Але це вже тема для іншого дослідження.


Петро АРСЕНИЧ

Від редактора

Щоб зробити мемуари Михайла Горбового доступнішими для сприйняття, я вніс невеликі зміни — згідно із сучасним правописом. Тим більше що автор і сам не завади дотримувався однієї норми. Ось для прикладу низка слів, які приведено до сучасного правопису: офіцир (офіцер), они (вони), батерия (батарея), відїхуємо (від'їжджаємо), почта (пошта), сержант (сержант), богато (багато), горячка (гарячка), дуще (дужче), блище (ближче), уха (вуха), щото (щось), углухнути (оглухнути), вечер (вечір), вражінє (враження), заверуха (завірюха), за тісно (затісно) тощо. Але залишив без змін "чета", "роєвий", "боєвий", хоч і правильно писати "чота", "ройовий", "бойовий".

Окрім того, я поставив апострофи, підкорегував з коректорами пунктуацію, роз'еднав неправомірно з'єднані слова, розкрив деякі скорочення, наприклад: "брат Р." (брат Роман), "30 п. п." (30-й піхотний полк) тощо.

Якщо йшлося про формацію, наприклад Українські січові стрільці, то ми залишали тільки перше слово з великої літери — як того вимагає правопис; якщо про людей, то обидва слова подавалися з малої літери (січові стрільці).

Військові частини (сотня, курінь, кіш, полк, бригада, дивізія) та військові звання (хорунжий, сотник, підполковник, полковник, генерал тощо), як і належить, подавалися з малої літери. Оскільки Легіон УСС, Кіш УСС і Вишкіл УСС є власними назвами, то пишемо їх з великої літери. Національності та етнографічні групи (Українці, Москалі, Поляки, Німці, Гуцули, Буковинці, Мазури) Михайло Горбовий переважно писав з великої літери, хоч і не завжди. Тож довелося уніфікувати і тут.

Раджу шукати роз'яснення незнайомих слів у "Словнику, у який варто зазирати", який публікуємо в додатках. Тоді текст стане прозорішим.

Від упорядників

У книзі використано раритетні "Записки Гуцульської сотні 1-го полку Українських січових стрільців з pp. 1916–1917" Михайла Горбового. В передмові до них він несподівано переінакшив назву на "Мій записник від 1916 року", мовляв, у "Записках…" я пишу не тільки про Гуцульську сотню. Але з титулу Горбовий первісної назви не зняв. Таким чином, його спогади отримали дві назви, що може викликати плутанину у дослідників. Тож, подаючи першу частину спогадів, які стосуються Гуцульської сотні, ми зберегли її первісну назву. Друга ж їхня частина, яка починається з моменту, коли сотник Іван Бужор відправив Михайла Горбового з Гуцульської сотні до Коша УСС, має назву "Мій записник від 1917 року".

Ми хотіли, аби читач познайомився і з давніми публікаціями Михайла Горбового, і з досі не оприлюдненими щоденниками. Тому у книзі трапляються незначні повтори. Давні публікації і фрагменти щоденника відрізняються деталями, що може бути цікавим для читачів.

До книги не увійшли деякі опубліковані свого часу спогади М. Горбового, оскільки вони є уривками рукописів, які публікуємо цілком.

М. Горбовий. Гуцульщина у Визвольних змаганнях

Гей, Чорногора зраділа,
Гей, як Січ славну узріла…
Звістка про створення 5 травня 1900 р. у с. Заваллі Снятинського повіту першої Січі сколихнула всю Гуцульщину, і скрізь почали засновуватися січові товариства. В січові ряди вступали старі і молоді, жінки й чоловіки, дівчата та хлопці, у селах та містах появилися малинові ленти і зазвучала січова пісня:

Гей, там Січ в похід виступає!..
І просить леґіник свою маму:
"Пусти мене, моя мати,
Гей, та за Січов мандрувати…
І обіцяє за це:

Буду тобі день орати, день косити,
Гей, три дни ціпом молотити".
А коли вже всі в гурті, в поході, тоді звертаються до бистрозорого орла:

Ой ти, орле, ти, соколе, поведи нас в чисте поле,
В чисте поле, на Вкраїну, де мем боротись до загину!
Відповідні патріотично-історичні пісні, дух братерства, самопосвяти, ясна мета — все це разом стало найкращою підвалиною для пізнішого січово-стрілецького руху на Гуцульщині, який з весни 1914 року набув широкого розмаху.

1914 рік! Грімко-весело затрембітали трембіти по всіх верхах і по ґрунях: "Збірка! Велика збірка всього Січового Стрілецтва до боротьби за Україну!"

І радісно відгукнулися гуцульські серця на той святий заклик!

Коли ще котрий легінь не встиг був досі вписатися в члени січово-стрілецького товариства, робив це негайно, щоб не було запізно, щоб не бути останнім.

І вже старий батько-Гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре сховався перед "бранкою" до чужого війська. А тремкими руками благословив сина-леґіня у щасливу путь:

— Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже. Ми не розуміли, за що ми боремоси та за яке. Казали, що так мус бути. Тепер не те. Тепер ясно, за що! То й не сором нашого імени. Най пізнают вороги, що то є Гуцул! Іди здоров! Най вас Бог благословит!

І мати старенька не обіцяла дозирати синка у схованці, не впевняла, що носитиме їсти, дасть чисту сорочечку щотижня, а завивала цю сорочечку, красно вишивану, в платину, виносила із кліті новий киптар, сардак-"крашенєк", крисаню з павами, вибирала свого леґіника-мізинчика як до вінчання, готовила всякої скороми, вуджениці, хліба; з пазухи, з вузлика, витягала заощаджені грейцарі, клала синові за ремінь, щоб мав на всяку потребу. І, цілуючи в голову, зворушено приговорювала:

— Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, що ти, синку мій, пишний та срібний, йдеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діадатиси. Гости щєсливо! Воюй за ту нашу Україну, що про ню (неї. — Ред.) нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс.

А як місяць серпень 1914 року кінчився, то не бистрі потоки, не гучні ріки неслися з гір. То стежечками, плаями, доріжками, нестримною повінню, сотнями-тисячами летіли гуцули-легіники на збірне місце в Косові. Кожний убраний у щонайкраще, як на весілля, як на велике свято, з піснею на вустах, з музикою, радо йшов "сповнити святий наказ"!

А за ними верхом на конях їхні старі "дєді". А на возах матері і сестри підвозили клунки з харчами, з "лудинєм", йшли вирядити свій цвіт, свою надію на велике діло!

З 1 серпня 1914 р. у Косові, на майдані Народного дому — море голів, тих, що прийшли в це свято Гуцульщини, аби попрощати січовиків. Як не стало місця на майдані, то люди стояли на дорозі, на городах, повилазили на дерева, на паркани, на дахи. А на підвищенні — представники громадянства. Один із них, що найбільше праці вклав, виховник цієї молоді, вчитель Цван] Устиянович[1], зворушеним голосом прощає своїх учнів:

— Я певен, що ви гідно сповните свій обов'язок, що не осоромите нашої Гуцульщини, що виборете волю нашій Україні!

З численних грудей несуться під небеса слова національного гімну: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу!"

Короткий наказ — і тисячі ніг ударило рівним кроком об землю.

Пішли…

А там уже пішло як у тім кіно: Стрий, Сколе, Сянки, Турка, Бесквд, Закарпаття… День і ніч змагається українська молодь у кривавих дужаннях зі сто раз сильнішим ворогом. У висліді славні місця перемог — Маківка, Галич, Золота Липа, Стрипа, Серет, багато менших місць і ненаситна Лисоня.

І здається, що настає перерва в боротьбі. У Коші УСС зібралися рештки смертельно перевтомлених безперервними боєвими трудами стрільців-молодців. Хоч на короткий, та совісно заслужений відпочинок. Виходить отаман:

— Товариші! Нам слушно належиться відпочинок. Нам треба вилікуватися з ран, набрати сил до дальшої боротьби! Але в полі тільки невелика частина стрільців залишилася. Чи ж ворог має подумати, що він переміг стрільців?

— Ніколи! — понеслося стрілецькими рядами.

— Тож, товариші, — каже далі отаман, — нам треба ще одну сотню післати на фронт. Це не є наказ. Бо по тількох трудах я не вимагаю цього від вас. Але загальна справа вимагає цього від нас усіх. Хто охочий?

І виступило відразу кількасот охочих борців. Байдуже, що це здебільша "стара война", яка щойно вернулась із поля бою. Байдуже, що багатьом іще не погоїлися рани. Вимагає загальна справа, то нема двох думок, нема втоми…

І між тими подвійними добровольцями переважна більшість — наші Гуцули. Тим-то й назву дістають — Гуцульська сотня УСС!

І нові бої, увінчані перемогою і славою: Присліп, Кирлібаба[2], Конюхи й інші — аж закінчені славним і останнім боєм Світової війни, боєм над Збручем! (Це був останній бій для М. Горбового, але не для Гуцульської сотні. — Ред.).

А там новий ворог — червона Москва. Стрільці переходять на вимріяну у снах, довгождану Велику Україну. Далі розгромлюють нового ворога на Запоріжжі, в місті Олександрівську над Дніпром. І там новий листок слави добувають Гуцули.

Настає незабутній день 1 листопада. Ідуть завзяті бої. Та тут уже не сотня, а цілий Гуцульський курінь УСС. Бо рідна Гуцульщина щиро й часто висилає все нових своїх синів до боротьби на поле слави. І не тільки в цьому курені, а й по всіх інших полках — сила наших гуцулів-борців. І скрізь борються як льви!

Дальші місця слави: львівські бої, наступ [Олександра] Грекова з безприкладним у світі геройством; і знову боротьба з червоною й білою Москвою, славний похід на Київ, здобуття столиці, десятки тисяч жертв, аж доки "встоятись не стало сили"…

Гуиульщина гідно записалася у Визвольній боротьбі України!

Цього не слід нам забувати!

М. Горбовий. Записки січового стрільця

Вступ
Стежучи за змістом друкованих досі матеріалів про У.С.С., помітив я, що багато в них не поміщено такого, що е мені відомим. Щоби воно не стратилося зовсім, рішив я поділитися із ширшим загалом усім тим, що, на мою думку, було б цікаве. Подаватиму вірно всі факти, які доводилось переживати нам, У.С.С-ам, за час чотириліття всесвітньої війни. Зачну, одначе, від заснування відділу У.С.С. в Косові. Бо треба знати, що Гуцульщина наша дала 60 % усього стрілецтва, і тому варто, щоб її згадати.

Організація У.С.С.
Десь чи не від 1912 року істнувала в Косові організація польських стрільців, т. зв. легіонерів, хотя й надто живої діяльности вона не проявляла. Особливо в початках. Але на нас, молодих хлопців, мала вона деякий посередній вплив, бо дразнила: "Чому то в нас щось подібного не може бути?" Правда, в часописах находилисьмо деколи згадки, що наш осередок (Львів) робить старання в тому напрямку. Але успіхів якось не було.

Зате деякі польські діячі старалися притягнути нас, українців, до своєї організації. Пригадую, як мені кілька разів говорив "гірезес" польської організації Васькєвскі Ст.: "Вступай до нас, до легіону, дістанеш даром "карабін" і "мундур", та ще й тисячу (!) корон дамо. Тільки щобись притягнув ще всіх хлопців, своїх товаришів до нас. Бо у вас хотя й були би стрільці, так нічого не дадуть вам даром".

Чи був би він дав тисячу корон, чи меньше, я тим не цікавився. Що однострій і кріс дали би, то певне. Але все одно я про ці намови мало кому і згадував. Зате, щоб і ми щось показали свого, самочинно збирались ми в неділі й свята, брали свої луки, "гармати" (робили з коротких рур) і йшли в ліс на вправи, головно стріляння. Впрочім, ми це робили залюбки з наймолодших літ. А тепер йшло тільки о те, що й "ми" маємо щось своє…

Аж літом 1914 року рознеслася радісна для нас вістка: "Засновують Стрілецтво!" І дійсно. З початком місяця червня засновано в Косові перший відділ стрілецтва під назвою "Кіш січових стрільців". Така назва була і на печатці (круглій), всередині котрої стояв козак із крісом.

Основателем Стрілецтва в Косові був п. Степан Григорців, котрого й вибрано кошовим. Писарем вибрано п. Мокловича. Інших членів першої Ради стрілецької не пригадую.

Зрозуміла річ, що хлопці радо, із запалом вступали у стрілецькі ряди. Насампочаток вписалося якої півсотні. Праця закипіла. Сходини, вправи — вільноруч і списами, впорядтощо. Саля Народного дому вічно гомоніла молодечими голосами стрілецтва. Площа Народного дому не тільки вдень, а і ніччю роїлася стрільцями, з котрих найстарші не мали вище 18 літ.

Душею нашого Товариства був сам кошовий п. Григорців. З організаційним хистом, він за короткий час вспів так з'єднати собі стрільців, що були б пішли за ним, як то кажуть, у вогонь. За два-три тижні виробив уже в нас доволі значну карність і обов'язковість. Це виявилось зразу-таки — в підготовці до столітних Шевченківських роковин. Старше громадянство упляновало гідно відсвяткувати цю славну Річницю. Толокою, добровільно висипано при гостинці, над рікою, біля т. зв. кутського мосту велику могилу, на котру ставилося пам'ятник з погруддям [Тараса] Шевченка (автор погруддя — Михайло Гаврилко з Полтавщини. — Ред.).

Праці було сила. І тут уперше виявилась стрілецька карність і почуття обов'язку. Коли тільки назначено збірку до Ґуткпраці, всі являлись як слід. Працювали совісно, залюбки. Пригадую, з яким-то вдоволенням, запалом тоді працювалося! Як уже треба було приспішити працю, робота йшла день удень. Селяне, інтелігенти, міщане, старі й діти, жінки й чоловіки, хлопці, дівчата, — всі без розбору завзято працювали.

Хто мав коня, возив глину, каміння, иньші у двійку носилками носили, а решта й так-таки голіруч — двигали, котили або городниками дернину копали, словом, кождий щиро старався по своїх силах причинитися як-небудь до здвигнення доказу пошани й слави свому Ґенієви.

Тут не було ніяких партійників, були самі Українці!

Могила росла-таки на очах.

Зближався день відслонення пам'ятника. Свято всеї Гуцульщини, а властиво всього Покуття.

У нас, стрільців, ще більш гарячково закипіла підготовча праця. Просто всіх опанувала гарячка. Не диво. Зі святочним днем для нас зближався день іспиту. Треба було виступити перед більшим загалом нашого громадянства, показати, що вміємо. Почалися вправи, вже й не тільки звичайні впорядові, але й боєві. Цим вправам тим більше можна було посвятити часу, бо не було иньших занять.

Але на два-три дні перед відкриттям пам'ятника на стрільців опять випала була праця: постарати зеленини, прибрати пагони біля могили й Народного дому, прикрасити самий Народний дім тощо. Навіть пліт біля Народного дому прикрашено густо зелениною. А на тім усім маяли густо-густо жовто-сині прапори.

Декорацію Народного дому виконали жінки, членки Товариства "Жіноча громада". Святочну академію з хоровими продукціями підготовив заслужений у Косівщині діяч учитель І. Устиянович.

День перед Святом, до вечора все було приготовано як слід. А перед вечором рушила чета стрільців на площу [Тараса] Шевченка, щоби сторожити біля могили. Щогодини мінялося по два стійкових аж до рана. Час до часу навіть дехто із старших громадян наглядав уночі, щоби впевнитись, що все є як слід.

Свято відслонення пам'ятника Шевченку
Надійшов — з нетерпеливістю ожиданий — пам'ятний для Гуцульщини святочний день. Було це в неділю 19 липня. Вже з вечора попереднього дня, ніччю і досвітком у неділю напливали маси нашого громадянства з усього Покуття. Хто зблизька — пішком, подальші — возами або й верхом на конях, і то всі — старі й молоді, чоловіки, жінки й діти, як на празник.

День випав напрочуд погідний.

А ранним ранком стали приходити "Січи". Чети за четами, сотні за сотнями, бадьоро, карними рядами, вступали у столичний город Гуцульщини. Тільки задзвенить сурма — глянь, а то йде "Січ" з Яворова! А за хвилю вже із Соколівки! А там із Жаб'я, Бабина, Ясенова, Красноїлі, з цілої Гуцульщини.

Леґіні як дуби, йдуть твердим кроком, з лискучими бартками в руках, ленти через плечі, лиця сіяючі… А за ними й дівочі чети — як маків цвіт. Не знати, на що перше глядіти. Та ще не налюбувався доволі цею картиною, як із противної сторони чути звуки начеб військової орхестри…

Це Снятинщина присилає своїх дочок і синів, котрі приходять на чолі із січовою орхестрою з Карлова. Ще добре не розглянув цих, як новий мотив вливається із третьої сторони. Це "Січи" Коломийщини й Печеніжинщини. Теж вистроені, теж з орхестрою на чолі. А майже рівночасно і з четвертої сторони, з Кут, надходять нові лави. Тут уже, крім "Січей", приходить і чета стрільців із Кут.

Площа біля могили виповнена вщерть! Нема де голку впустити… Картина, від якої годі відірвати очі, котра остане повік у пам'яти. А поміж тою масою народу звиваються стрільці-впорядчики. Зі своїм метким кошовим ладять похід.

Напереді орхестра робітничого товариства "Воля" з Косова, за нею — Святочний комітет, а дальше у чвірках — "Січі", стрільці, а навіть "Соколи". Все напереміну — дівчата й хлопці. Поміж рядами, в повних відступах, ще дві орхестри. Настрій не до описання! Назвати його святочним, торжественним замало.

Саме в полуднє загреміла музика, вдарили барабани, залунали слова команди, застогнала земля і величезний вуж походу двигнувся з місця. Йшли через Смодне, Москалівку, Монастирське, через Косів-місто, назад на площу Шевченка. Чоло походу вже далеко було відійшло, а кінець ще формувався на площі. Навіть старші громадяни — жінки й чоловіки — йшли карними рядами. Ті, що з годинником у руці провірювали час походу, твердили, що він переходив через півтори години. Щось подібного Гуцульщина ще не бачила. І, мабуть, ще не скоро побачить…

Цілою дорогою грали орхестри та співали хори — напереміну.

Десь о годині 2 по полудню похід вернув на місце, під могилу, де зараз почалося Свято відслонення. Виступив ряд промовців: [Іван] Устиянович, д-р [Петро] Рондяк, д-р [Кирило] Трильовський.

Під час промови учитель Устиянович відкрив заслону, а многотисячна маса привитала свого Генія грімкими оплесками з окликами "Слава!". Рівночасно орхестри заграли національний гимн "Ще не вмерла Україна".

Відтак слідували співи, привіти численні і т. п., після чого розв'язано похід. Від години 4-ї по полудні на площі Народного дому — фестини, підчас яких програли всі орхестри. Деякі "Січі" виступили із вправами, але не всі, бо не ставало дня.

Навіть стрільці не виступали із жодною пописовою точкою, бо і не було місця у програмі, й не мали часу, бо дальше повнили обов'язки впорядчиків.

Від години 8 вечором у салі Народного дому — святочний концерт із багатою програмою під орудою вчителя Устияновича. Не треба й згадувати, що саля не могла всіх помістити. Прямо душилися. Попід вікна знадвору й на цілій площі кругом салі стояло ще повнісінько публики, котра хотіла — бодай крізь відчинені вікна — почути концерт, який перейшов з великим успіхом, бо був совісно підготовлений.

Це свято стало переломовою точкою для Гуцульщини, а то й Покуття цілого. Правда, й досі йшла в нас доволі жива культурно-освітня праця. Та тепер, після цього свята, ще дужче всьо ожило, якесь завзяття, бадьорість, самопевненість, віра у власні сили захопили всіх. Намічувалися нові пляни громадянської праці.

Але нараз це сонце, котре осінило, оживило всіх на святі, стало закриватися темними, страшними хмарами… Чим день все більш почали ширитися чутки про недалеку мобілізацію, війну. Аж одного дня ці поголоски стали певністю. Проголошено мобілізацію! Світ, люде як не ті стали. Вправді, кождий твердив, що війна довше трьох місяців не потягне. Але все ж таки й це не було приємним для старшого громадянства.

Зате нам, стрільцям, була це "вода на наш млин"… Кождий радувався, начеб його посадили на чотири коні… Не бралася вже ні праця, ніщо взагалі, а тільки ждалося на речинець відходу. А поки що гарячково сталисьмо вправлялись.

Між тим і нам прийшлося пережити прикрі хвилини. Мобілізація забирала нам нашого улюбленого кошового Григорціва. Мусів нас покидати.

Реорганізація
Треба було перебрати стрілецьку Раду. Здається, чи не на 2 серпня скликано збори й на них вибрано нову Раду, а то: Володимир Ковальчук — кошовий, Михайло Горбовий — осавул, І. Білецький — обозний, Д. Юсипчук — писар, і решта члени Ради — Евген Лукашевський, Ю. Тим'як і др. Як інструкторів вибрано чи назначено Михайла Гавриша і Михайла Романова, котрі мали ступень автрійських десятників.

Крім це! Ради, розпочала працю т. зв. Повітова рада, чи Боєва управа, з учителем І. Устияновичем як головою. Вона занялася організацією стрілецтва по всьому повіті.

З державною австрійською мобілізацією стала переводитися і наша, національна, мобілізація. Їжджено по селах, засновувано стрілецькі відділи, вишколювано. Багато облекшило працю істновання "Січей", які майже перетворювано на стрільців.

Одностроїв не було. Тільки виддруковалисьмо собі відзнаки, а то: на жовтій стяжці розміром 2x14 цм вибито синьою краскою "Січові Стрільці в Косові". Носилося її на лівій груді (відзнаки були вже до Свята Шевченка).

Тепер розпочався правильний вишкіл. Із солеварні дано нам старі рушниці, котрими ми незвичайно пишалися. Це ж неабияка честь…

Вправи відбувалися на площі Народного дому, біля пам'ятника Шевченку і на Міській горі. Вправи перед Святом Шевченка можна назвати забавкою проти теперішніх. Вправлялисьмо головно боєві вправи: розстрільна, підходження, наступи, розвідка, Морзе. Оба інструктори добре сповняли свої обов'язки. Особливо інструктор Гавриш віддався щиро цій праці. Команда була оден день по-українськи, другий — по-німецьки.

На вправи йшлося досвітком, о годині 3-й, або вечором від 6-ї години. Бувало, люде тілько протирають очі від сну, а ми вже вертаємо бадьорі, зі співом на устах, із вправ. Крім денних, вправлялисьмо і нічні вправи, котрі ще більше манили хлопців, чим денні.

Відношення старшого громадянства
Тепер уже і старше громадянство стало поважніше ставитись до стрільців. Переконалося помалу, що стрілецтво набирає поважнішого значення, що може відіграти чималу ролю у грядучих подіях. Ще більше піднісся авторитет стрільців після одної події. Було це в суботу, чи не 8 серпня. Зрана мали ми назначені вправи у стрілянню. Стріляли з "Фльоберта" у кругольки Народного дому. Стрільцям, котрі найкраще цілили, давали жінки-членки "Жіночої громади" нагороди або в набоях, або грошах на набої, щоби ще краще вишколювались.

По полудні того дня відбувались на площі біля пам'ятника Шевченку наші вправи. Поблизьку т. зв. кутську дорогу наповнило чимало публики: Українці, Жиди й Поляки.

Тільки що ми по вправах сіли спочити у вербах, у холодку, як почули похідну сурму. За хвилю на нашу площу вмашурувала чета польських легіонерів в одностроях. Побачивши нас, стали переводити вході звороти — "чвірками виступати", "двійками", "кольони" і т. п. Це заінтригувало всіх присутніх.

Вправді, незле вони вправляли, але наш інструктор Гавриш сказав:

— Ей, паничики, цими вправами далеко на фронті не зайдете…

А звертаючись до нас, каже:

— Товариші! Ці вправи — це нам попід ніс… Черга на нас приходить показати, що ми вміємо. Най они тільки скінчуть!..

Коли Поляки скінчили, впав у нас приказ:

— Чета! Збірка! До обсадження дороги перед нами — чета в розстрільну!

Роєвики вже навперед своїх роїв.

— Відступ на 5 кроків. Вперед руш!

Усе виконане зістало миттю. Всі глядачі тільки видивилися, що це має бути, але прикази вже дальше йдуть свиставкою:

— Долів! Мірник звичайний! Одинцем стріляй!..

Чета впала як підкошена. Заклацали рушниці, публика сперла дух.

— Огонь здержи! Роями вперед!.. — падуть дальші прикази. — Долів! Скорий огонь!

А за хвилю:

— Ножі на кріс!.. Наступ!

Стрільці зриваються, вихром летять на "ворога", лунає грімке "Слава!", допадають гостинця. Публика на дорозі, не стямившись, що це має бути, кинулась перелякана врозтіч, хто куди…

Позиція добута. Приказ:

— Огонь здержи! Ворог відбитий! Збірка!

Аж тепер публика дорозумілась, у чому річ, і нагородила нас бурею невтихаючих оплесків та окриками "Слава!"

Пішли ми у свої верби відпихати.

Тепер Поляки рішили показати свої вправи боєві. Зробили збірку, уставляють розстрільну — не йде. Командир кричить:

— Декуй — до холери, пан, на пана… — І кождого бере за плечі та ставить на своє місце.

І так не йде… Наш десятник Гавриш каже:

— Ця ляндштурма і до вечора не зліпить розстрільної. А ми… можемо йти домів. Ану, збірка, хлопці!

Лискавкою все сповнилось, й ми з веселою піснею "Ми гайдамаки" рушили домів. А за нами й публика. Остали тільки самі "пани".

Ця наша "побіда" рішила одне: нас просили Поляки відбути з ними разом більші вправи — денні або нічні. Коли ми побачили потішні "боєві вправи" їхні, відпала нам охота спільно боротися з ними… Так і не вправляли.

Ладимося на війну
Нарешті зі Львова прийшов приказ від Центрального стрілецького комітету: "Приладити собі по 3 пари білля, онучки, добрі черевики, нитки, ніж, ложку, вилку, kstonra (?) до чищення кріса, перев'язки і т. п. та харчів на кілька днів. Ці послідні вже на случай відходу".

Справа ставала серйозною навіть для найбільших недовірків. А нас, стрільців, то прямо гарячка опанувала, один навпереддругого старався краще підготовитись. Тут і наше жіноцтво під проводом, мабуть, чи не учительки Білицевої взялося щиро за підготовку. Перевели збірку полотен, білля і т. п. А треба признати, що наше громадянство щиро жертвувало що хто міг.

З полотен шили білля для тих, котрі потребували того. Передбачували таке, що із сіл не одні поприходять без нічого, тож треба було вирядити якось по-людськи. Повітовий комітет під проводом учителя Устияновича мав праці по вуса: організація, зв'язки, поради, провірка по селах і т. п.

Косівщина набирала характеру кочового табору. Про війну вже й ніхто не сумнівався. Робота нікого не бралася. Кождий крізь шкіру відчував, ідо гряде велика пора… З обігу зникли дрібні гроші. Щоби розміняти 2 корони, треба було добре набігатись по всіх склепах (це відтак на не одним пімстилося, як їм остали самі паперові тисячки, сотки).

Австрійська влада покликала вже була якийсь річник ополченців до служби. З них утворено відділи полевої жандармерії. Вони мали за ціль слідити за шпіонами, переводити ревізії, арешти, слідити за дезертирами тощо. У цьому відділі служили-таки місцеві громадяни.

Ця жандармерія заанґажувала до помочі стрільців. Видала нам кріси "Кропачека", на оден набій, з довжелезними ножами. Заняття стрільців було сторожити телеграфи, стежити по ночах і т. п. Часом брали до помочі при трусах у москвофілів.

Місцеве громадянство урядило пару разів маніфестаційні походи за війною, викрикуючи по дорозі:

— Проч із Сербами! Проч з Москалями! Най жиє Австрія! Най жиє війна!

Під час нових походів падало пару камінців на доми загальнознаних москвофілів, і на тому кінчилося.

Час до часу малисьмо "трівогу" (алярми), щоби набирали вправи.

Нараз пронеслася чутка, що польські легіонери дістали вже приказ відходити. Нас огорнув сум. Деякі стали вже і нарікати, мовляв: "То що, ми гірші від других? Не можемо хоч разом іти? Вони йдуть, а ми маємо вдома свдіти?.."

Але з часом ці нарікання втихли. Вироблена карність не допускала довго нарікати.

І коли прийшов день відходу Поляків, то всі ми явились під польським "Соколом" попрощати відходячих. Явилося чимало і старшого громадянства всіх національностей. Говорили прощальні промови: від Українців учитель Устиянович чи (нерозбірливо), від Жидів — банкір Ельтіс (?), від Поляків — старий омнікар (?) Бурса.

Відтак тілько відфотографувались і рушили в дорогу. Ми відпровадили з кільометер на т. зв. пістинську дорогу, там уставились на "шпалір", зробили "Вправо! Вліво глянь!", і на тім скінчилося. Тамті пішли, а ми вернули домів.

Це було в понеділок, мабуть, 17/8 1914.

Арешти
Між тим зайшли прикрі події. Жандармерія стала переводити масові арешти т. зв. москвофілів. Крім дійсних, загально знаних, як о. Гелитович, Алексієвич, Ґулла, стали забирати в більшости бога духа винних людей (невинних. — Ред.). А" офеціялісти" ширили між громадянством страшні вістки про тих "зрадників", як-от: вони переховували в себе московських шпіонів, мали підземні телефони, оружіе і т. п.

Одної середи, пригадую, пішла чутка, ідо з гір везтимуть москвофілів. Місто заворушилось. Усі нетерпеливо очікували. Гарячковість і лють на "зрадників" опановувала з кождою хвилиною все дужче…

Жандарми (не полеві) й агенти стали збирати товпу, щоби "гідно привитати" тих "зрадників". Не стало чесніших, так мобілізувалося все шумовиння. Одним давали гроші на яйця, иньшим таки роздавалося й на півкошика яєць, щоби кидали ними… Перші дістали — заздалегідь приладжені відповідними чинниками — смердючі яйця. Коли тих не стало, забералося, які були на ринку. Жиди робили тоді незлий інтерес.

Нараз вістка:

— Везуть!

Що жило, вилягло на дорогу, якою начебто мали везти передноголового (так у тексті. — Ред.) звіра чи иньче чудовище. Показалася перша фіра, на котрій в окружению жандармів їхав старенький о. Бабяк зі своїм дяком Костинюком (не пригадую, хто їхав на других фірах). Товпа завила, загула, почулися свисти, крики… Жидова кинулася до фіри з повикривлюваними ненавистю шиками, стала грозити п'ястуками, показувати зашморг на шиї, плювали в лице, а менші стали обкидати яйцями. За ними іде хто з наших дітваків, а то й старших загорільців, чорно-жовтих патріотів, почали викрикувати: "Проч зі зрадниками" і т. п.

Картина була невимовно жахлива й болюча. Ще й тепер стоїть мені як жива перед очима… Жандарми, річ зрозуміла, і пальцем не кивнули на це. Аж коли серед міста товпа стала-таки сильно напирати на вози, кілька жандармів з німцем Ґрінером на чолі взяли кріси "до пробою" й так пробились крізь товпу, котра дикими свистами й криками відпроваджувала нещасні жертви аж на місто.

Чи ще коли везли таких "зрадників", не пригадую добре, бо я вже вистерігався йти на подібне збіговище, як де яке творилося. Воно дуже прикро дивитись на таке і не могти зарадити лихови. З другої сторони, й нема що дуже дивуватися товпі, котру від кількох тижнів усякі "спеціалісти" й инші Жидики годували "достовірними" фактами про "зраду" найяснішому панови, запроданість, змову з ворогами, затроювання води і т. п.

"На війну!"
Нарешті нам прийшов довго ожиданий приказ: "На війну!"

Речинець назначено на понеділок 31 серпня. Все заворушилось, наче в муравлиську, як туди встромити патик. Родичі ладять харчі, а ми, стрільці, прямо не можемо собі місця найти. То радимося, що би то найкраще взяти із собою, провірюємо те, що вже давнійше підготовили.

Иньші розпитують, чи не дістали б де якого старого револьвера. І признати треба, що не один із нас вишпортав десь яке старе, ржавіше опудало (мені вуйко подарував півметровий ніж з мосяжним окуттям, з котрим я мав мороки цілою дорогою та аж у Страбичеві подарував жінці, в котрої я був на стоянці).

Два дні наперед стали в Косів напливати стрільці з повіту. І тут ми мали доволі праці, бо треба було підшукати стоянки, розмістити, обслужити, порадити. А деякі з нас то ще й вправи переводили вдень із прибувшими. Це на те, щоб узгіднити впоряд.

Але все йшло справно, наче в годиннику. Підготовка була совісна, тому й безпорядків не було. Тільки дадуть знати, що надходить яка чета, вже назначений часовий пильнує на гостинці й веде на стоянку. А в суботу по полудню відбувся на площі біля пам'ятника Шевченка перегляд усіх чет.

Незабутня картина.

Погода прекрасна. Побіч ріка шумить. А кругом Батька Тараса розкинені четами ті, що взялися сповнити його заповіт, що йдуть "вражою, злою кров'ю Волю окропити". Дивися, тут стрільці із Прокурави зі своїм четарем Герасим'юком. Низького зросту, але енергійний, гострий чоловічок. Австрійський десятник. Не є ще певний у приказуванню по-українськи, тож і цікаво послухати:

— Мой, Прокурава — фергаттерунґ! Збірка! Мітте — середина! Гальт! Стій! Не руш!

Хоч воно смішно виглядало трохи, але хлопці звивалися як опарені. А там дальше вправляє чета з Яворова. Переробляє звороти, хід. Ясенівці переводять розстрільну. За ними Брустури, Жаб'є, Красноїля, Річка і др. Вся Гуцульщина, кожде село вислало своїх найкращих леґінів. А всі в новісінькій, святочній одіжі, наче в одностроях: білі штани, киптарики, вишивані сорочки, крисані з павами і трісунками, в руках лискучі бартки — аж не мож очей відірвати.

Площа вкрита вщерть. Лунають ріжнородні прикази, гомонять пісні, а під вербами вже чути сопілки та дримби. Це ті, що вже все добре переробили, тепер відпочивають, веселяться. А кругом площі, на гостинці, повнісінько народу. Ніхто не працює, нікому ніщо в голові. Це велике свято настало. Такого ще не бувало.

Перегляд випав знаменито. Відтак усі порозходилися по стоянках, де гостинні ґаздині очікували вже з вечерою. А за хвилю ціла околиця (Косів, Монастирське, Старий Косів, Вербовець, Смодне, Город) гомоніла сотнями молодечих дзвінких голосів, виспівуючи та виграваючи жвавої "Гуцулочки".

Одні завели парубоцької:

Ой та два нас товариші,
Та два нас, та два нас,
Ой не ходім по улиці
Та не робім галас.
Инші затинають рекрутської:

Ой на Кути доріженька,
Й на Кути, й на Кути,
Бувай, мила, здоровенька,
Бо я йду в рекрути…
Ще котрісь там жартівливої виводять:

Ой пішов я до Марічки
Темненької нічки,
Як упав я у кропиву,
То умер без свічки…
Мабуть, мало кому спалося тої ночі. Гомін, жарти, співи, музики, — кому там було до спання! Надто це небуденна пора. Це ж історична хвиля на Гуцульщині. Другої такої скоро не буде. Це ж сам цвіт Гуцульщини збирається проти віковічного ворога на нерівну боротьбу.

Поглянути було з Міської гори та прислухатись — малося вражіння, що це величезний козацький табір перед походом вояцьким, про котрий тільки в історії згадується. Але, мимо такої великої маси молодих, жвавих людей, порядок був задержаний взірцево. Нігде не було ніяких криків, ні авантур. Стежі косівських стрільців, що мали службу всю ніч, не мали причини до інтервенції.

Неділя 30 серпня. Досвіток. Я мав службу після опівночі. Тільки що сонце почало сходити, як від сторони Кут почувся якийсь гуркіт і піднялась курява на гостинці. Я пішов навпроти й почув, як з тої куряви доносилися грімкі голоси пісні:

Йшли діди на муки,
Ідуть і правнуки,
За народ життя своє дамо!..
За хвилю показується з тої куряви валка возів. Ціла в зелені й цвітах. Коней і возів не видно з-під зеленини. А на возах повно хлопців. Це стрільці з Кут і дооколичних сіл. Коадий убраний вінцями навхрест. У декотрого й на голові вінець, а в руках ще й китиці. Це дівчата так їх прибрали. На задніх возах ідуть їх рідні. А над цілою валкою лунає дзвінка молодеча пісня!

Я закликав кілька стрільців, і зараз спільно розмістилисьмо наших дорогих гостей. Вози заїхали на площу Народного дому, а стрільців розмістили по приготованих стоянках.

У полуднє почався перегляд добровольців перед лікарською комісією. Це на те, щоби тільки самих здібних приняти, а слабших оставити.

Перегляд відбувався в одній з кімнат Народного дому. Комісія складалася з місцевих лікарів (цивільних) і членів повітової управи стрілецької.

Не одні стрільці потерпали на думку, що їх комісія мож чомусь узнати за нездібних. Між тими і я був такий самий. Тому й утримувався якийсь час від ставання до оглядин, а нарешті придумав спосіб. Побачивши, що "відібрані" йшли роздягнені, тільки в білизні, з кімнати оглядин на сцену, щоби там остригти волосся (доказ, що прийнятий), я вмить вирішив… До половини роздягнений я замішався між тих, що були приняті й ішли стригтися, пішов і я на сцену та відразу навперед других сів на стілець і сказав себе обстригти.

Цю "штуку" підстерегли ще деякі стрільці й собі так зробили. А щоби почванитися передзібраним на площі громадянством, що ми "відібрані", ходил исьми до вечора з відкритою головою…

По скінченому перегляді була ще маленька закрутенія, коли на загальній збірці при відчитанню узнаних комісією нас, кількох хитрунів, не прочитали. Ми тоді виступили перед комісію і рішучо доказували, що ми "відібрані", тільки нас забули записати. На доказ (corpus dilisti) ми показували свої обстрижені голови на "нульку". Чи цим ми переконали, чи ні, не є я певний, бо щось комісія підсміхалася, але таки "помилку" справлено і ми стали "здібними"… Впрочім, і так комісія мало кого не узнала, заледве кількох, на звиж 600, бо хлопці були як оріхи…

Відхід назначено на ранок слідуючого дня, т. є. 31 серпня, в понеділок. Збірка заповіджена була на годину 7 рано. До того часу кождяй мав "вільне". Цей вільний час кождяй використовував на те, щоби приготовитися з усім як слід. Дехто докуплював ще чого, иньші йшли по сусідах і знакомих пращатися тощо.

Старше громадянство стало відразу инакше числитися з нами, молодиками. Це ж уже не були "хлопці", а "вояки", котрі завтра йдуть уже на війну. Вправді (так міркувати собі) не будуть ужиті на фронті, а тільки хиба до легкої служби в запіллю по казармах, та все ж таки це вже жовніри. Отже, й трактувати треба поважніше. Одні, військові, давали деяки поради, другі дещо розпитували, иньші ще щось там находили до балачки. А при пращанню обов'язково подавали вже руку.

У той час опанувала вже була все громадянство воєнна психоза. Про війну тільки й балачки було, а не одні вже й пробували подавати "звідомлення із фронту"… Були й такі, що навіть бачили в поблизьких лісах поодиноких Москалів, що мали тільки одне око на чолі.

Завдяки такому настроєви сталася була того дня перед вечором невелика паніка, а саме: хтось підпалив за верхом Сокориковим сіно, чи що там, досить того, що звідтам показалося зарево. До цього хтось пустив чутку, що то Москалі йдуть уже з гір і палять села Соколівку й Бабин. Зараз зробився переполох. Одні біжать голіруч у тому напрямі, иньші розбігаються по домах, полева жандармерія рушила зоружена "на гостро" в тому напрямі, навіть пожежна сторожа вирушила із сикавками.

Нам наказано строге поготівля. Та котрісь жвавіші швидко скочили до того вогню, розказали, що є, і все вспокоїлося.

Ніч проминула супокійно. Иньша річ, що зі стрільців мало хто й спав тоді. А ніч коротка…

"Їхав стрілець на війноньку"
Понеділок, 31 серпня 1914 року. Сонечко схопилось дуже раненько, щоби не стратити ні дрібки з того, що цього дня відбувається в серці Гуцульщини, в Косові. І днинку випогодило так, щоб усе перейшло якнайкраще.

Мимо ранньої пори, всюди рух. Від кождої хати відривається як не громадка, то бодай оден-два леґінів і, наче ті пчоли до вулика, спішать усі на площу Народного дому. А на площі під голим небом уставлений вівтар. Хрести, хоругви міняться на сонці, сяють золотим блеском, з вітром гомонять.

Мовчки, в торжественному настрої, уставляється біля престолу трьома стінами сам цвіт Гуцульщини, будучі національні герої. За ними стає лава полевої жандармерії із крісами на плечах. На знак торжественно! хвилі в кождого на шапці — дубовий листок. А поза ними, по цілій площі, на гостинці, на сусідніх парканах, дахах і деревах — сила-силенна народу. Прийшли виряджати у незнану путь своїх рідних, знакомих. Це після Свята Шевченківського вдруге такий многотисячний здвиг народу.

Та, мимо того, над усім царить глибока тиша. Навіть здається, що і пташки замовкли, що навіть вітерець не дихне, щоби не зрушити цю тишу.

Виходить сідоглавий священик у супроводі молодших і править молебень. За тих, що лишають батька-матір стареньких, що лишають свою рідню, а йдуть добровільно проти відвічного ворога, йдуть на труди й небезпеки, несуть у жертву своє молодече життя, за кращу долю свого народу, за Неньку-Україну. У такому-то дусі й проповідь була виголошена.

Після богослужения чільніші громадяни-діячі виголошують пращальні промови, в яких, з'ясовуючи нашу ціль, додають укінці бадьорости, закликають до завзяття, витривалости. Вкінці виступає із пращанням вельми заслужений, усіма люблений і шанований народний діяч учитель 1. Устиянович. Починає словами:

— Виряджала мати свого сина за цісаря на війну, — так у пісні співається. Та ми маємо право додати: "За Україну на війну"…

І на цьому урвав, сердега, і заплакав рясними сльозами. А за ним і всі зібрані заплакали. Опанувавшись вкінець, додав:

— Не дивуйтесь, любі, що я плачу, бо я для вас як та рідна ненька. Ви для мене — як рідні діточки… І хотя й мені прикро, що ви, такі молоденькі, йдете на таке велике діло, далеко більше понад ваші сили, — але й рівночасно й радуюся, що всі ми дожили до тої хвилі, що можемо особисто, з оружієм у руці постояти за свої права, за волю і честь українського народу!

Сильне зворушення не дало цій благородній людині докінчити свою мову. Але й ті кілька слів нашого дорогого вчителя врізались у пам'ять нам усім так, що ще й по літах тямиться кождісіньке Його слово.

Після цих слів могучий, із тисяч грудей лунаючий спів нашого гимну "Ще не вмерла Україна". А тільки що пролунали останні його слова, як понеслась дзвінка команда курінного, учителя [Олекси] Іванчука:

— Курінь, збірка!

Заворушилось людське муравлисько, і за хвилю витяглась на площі довга лава леґінів. Все притихло. А команда дальше паде:

— Чвірками праворуч! На першу четулучити, курінь, ходом руш!

Застогнала земля під рівним ударом соток ніг — і валка рушила.

Перша чета затягла бадьоро "Гей, там на горі Січ іде", а за нею підхопили дальші чети. Та тут рідня і знакомі кинулись пращатись востаннє: одні другим щось переказують, додають кому хто грошей, хто якого харчу чи білля, наказують написати тощо. Иньші, головно бувші військові, підбадьорують, щоб добре держались, здорово били Москаля і скоро вертались…

І то не тільки рідня обдаровує, а й ті, котрі не мають кого виряджати, принесли хто що міг і дають першому лучшому. Ця велика хвиля з'єднала всіх в одну величезну рідню. Тут і я догадався якось чи побачив, що маю теж рідню…

Ранком, як йшов на збірку з товаришем (не ночував удома), я й забув повернути до хати попращатись — так мені пильно було. Случайно стрінув я батька на дорозі, котрий до посліднього дня не вірив, що я піду на війну. Тож запитав:

— То ти таки йдеш?

— Іду. Здоров оставайте.

— Йди здоров.

Тільки і пращання в мене було.

Аж тепер приступили сестри й браття пращатись. Та я ж не мав часу довго церемонитись, бо провадив чету.

Ще о кілько пригадую, чети провадили Ю. Тим'як, Е. Лукашевський, здається, Білецький і др. Сотню вів наш інструктор Гавриш Михайло.

Навперед нас йшла, граючи, жидівська орхестра. Та її мало що було чути, бо наш спів, а в перервах слова пращання й розмови, глушили. Полева жандармерія зразу йшла напереді. Та коли парад занадто став напирати, мішатися у чвірки, гатити дорогу, тоді мусили жандарми по боках вдержувати хоч сякий-такий лад. Але й це небагато помогло.

Так помало дійшлисьмо аж під ліс Сегельбу, до 3 кільометрів [від міста]. Там востаннє попращалися, зробили спільну знимку, посідали на вози, котрі заздалегідь були для нас приладжені, й ми поїхали, співаючи. За хвилю зникли на закруті, вдалині. Тільки ліс ще якийсь час передавав останні слова пісні:

Ми поляжем, щоб волю, і славу, і честь,
Рідний краю, добути Тобі!
До Стрия!
Весело співаючи цілу дорогу, за яку годинку приїздимо до Яблонова. На роздорожжу стаємо відпочити та дещо перекусити. Аж тут над'їздять на колесах із Коломиї кілька польських легіонерів, котрих ми два тижні тому відпроводжали. Перелякані такі, що ледве дишуть. Побачивши нас, кричать:

— Ви куди, до Коломиї? Так там Москалів як трави та листу. З усіх тих, що вийшли з Косова, заледве нас кількох спасається з життям. Решта пропала. Радимо й вам скоро завертати додому, бо козаків поки що не видко.

Сказали це, сіли на колеса й поїхали, якби вже таки за плечами летіли козаки.

Між нами заворушилось, як у тому осиному гнізді, коли який збиточник устромить патика…

— Як? Щоб ми вертали додому? По такому святі? По стількох приготуваннях? Та з яким лицем [ми повернемося]? Нізащо у світі!

Крик, шум, погрози — годі розібрати, що хто говорить. Одні других стараються перекричати.

— Та як то ж може бути, щоб там Москалі були? — кричить оден. — От боягузи, не хотілося йти на війну, так хотять і нас змудрувати…

— А хоть би й були Москалі, — обзивається иньший, — та нас тут стільки, що шапками можемо їх закидати (вислів позичений від старших, бувших військових, які казали так за Сербів, що Австрія заквдає…).

— А може б, так ми кого післали колесом у Коломию, — пропонує хтось, — і якщо там є Москалі, то ми вернемо, ніччю потихоньки перекрадемося через Косів — Жаб'є і через Ворохту заїдемо на Мадярщину.

Та хоть кожний щось вигадував, то все одно ніхто його не слухав. Аж згодом потрохи заспокоїлися і вирішили твердо:

— Що б там не було, їдемо на Коломию! Будуть Москалі — виминемо місто, не будуть — ідемо прямо.

Повсідали на вози, затягнули "Не пора" і поїхали дальше. Переїжджаючи селами, помітили незвичайну тишу. Ніхто не їздить, ніхто нігде не йде, не видно майже нікого при праці. Тільки де-не-де перейде яка жінка чи дитина. Аж коли ми затягнемо селом яку пісню, повиходять люде до воріт, благословляючи нас на щасливу дорогу. Але молодих чоловіків майже нігде не було видко. Тільки самі жінки, діди й діти.

Ще завидна в'їхалисьмо в Коломию, співаючи. Але той спів уже був потрохи силуваний, бо геть всі похрипли. Де ж не захрипнути, співаючи через 30 км!

У Коломию заїхали відразу, забуваючи, що тут повинні були бути Москалі. На наш запит про них міщани тільки видивились. Питають, що то за "герої" пустили таку байку?! Москалі ще десь біля Галича або ще дальше.

У місті більш оживлений рух, більше, звичайно, людей бачиться, як по селах. Але зате більше запримічуеться між населенням нервовість, непевність, страх, якась нерішучість. Так і видко, що кожде очікує чогось великого…

Заїздимо на площу Народного дому. Тут забераємо свої клунки, пращаючись із нашими патріотичними візниками, що охоче нас сюди завезли, — і вони повертають домів. Ми розтаборюемось на площі, витягаємо перекуску, підкріплюємося, жартуємо. Десь найшлися сопілки, почулася дрібонька гуцулочка, аркан, і танцюристи вже пішли у крутіж.

Наш курінний Іванчук і сотенний Гавриш пішли відшукувати яку-небуть команду, та жодної вже не було. Вернули вже смерком. За хвилю ми рушили на двірець. Тут долучили до нас частини стрільців з Коломийщини і Снятинщини. Зібралося нас уже чимала “армія". Тільки б кріси…

На двірці ждали до після півночі. Тут нам видано по половині якогось хліба, що був наполовину з піском. Мало хто його їв.

Декотрі вже почали дрімати, як нараз донеслись до нас звуки гарматної стрілянини. Нам начеб хто мурашок пустив за шкіру… Якась нетерпляча гарячковість опанувала всіх, прошибла одна думка-бажання: "Коби нам уже швидше зблизитись до того вогню, піти в танець…"

На цю тему почалися вже й відповідні балачки, міркування. Але гармати згодом затихли. А затим прийшов якийсь поїзд і ми стали "ладуватися".

Коли прийшлося нам залазити в товарові, худоб'ячі вози із "симпатичним" написом "6 Pferde oder 40 Mann" ("6 коней, сорок чоловік"), деякі, більш бувалі, стали нарікати:

— Як-то нас, добровольців, щоби в таких возах везли? Гірше худоби.

Але решта перебила:

— Буде нам і цього тепер. Коби швидше до Стрия або до Львова, щоб нас більше було, а тоді буде як ми схочемо.

І — "поїхали"… На рано були вже в… Отинії. Безперечно, що пішком багато швидше були б зайшли. Але — нічого. Най буде поки що так… По якій годині поїхали дальше… Це не була їзда, а черепаший хід. Поїзд довжелезний, крім нас, наладований ще всячиною вщерть, а машина одна. На кождому, хоч би найменшому, двірці треба було стояти годинами.

Чим дальше, все більше пізнавалося, що це війна. Нас минали поїзди з усяким воєнним матеріалом в одну сторону, на захід — евакуаційні поїзди, на схід — з військом, гарматами і обозами і т. п. Панувало всюди велике безголов'я.

Через те безголов'я й ми так довго тягнулися дорогами. Хлопці поз'їдали майже всі припаси й почали голодніти. На двірці мало де можна було чого купити: заледве у Станіславові, в котрому довелось нам ночувати, дісталисьмо в місті кілька хлібів. Але це так, як нічого.

Зате вже як де стрінулися з австрійським військом, а ще як транпорт стояв довший час, то перепадало дещо нам, особливо не жалували кави. Зразу не хотілось вірити, що це така кава має бути. Але як опісля розсмакували, то брали в що хто міг. Не було їдунки — брав у капелюх… Треба признати, що Австріяки дуже щиро нас витали.

Їдучи ще до Станіславова, міркували ми, що поїдемо до Львова. Але в Станіславові довідалисьмося, що Москалі заняли Львів і Галич, тож спрямовано нас до Стрия. Сюди добилисьмося аж третього дня.

У Стрию
Уже добре смерклося, як ми нарешті добралися 2/ІХ вечором до Стрия… Розгостились-таки під голим небом. Тут уже застали чимало стрілецької братії, котра битком наповнила цілу площу. Безперечно, було всіх кілька тисяч. Хотя й пізно було, в ніч, на площі панував живий рух: крики, прикази, співи — все мішалося разом. Поміж стрілецьку гущу звивалися старшини.

Ми не могли знакомитися із другими, бо наказано було не рухатися з місця, щоб не розгубитися. Так, як стояли в лавах, так і примістились на землі та стали обмінюватися своїми спостереженнями, ділитися захопленням, радістю.

Иньші добули деяку перекуску, ділили між тих, що не мали її, та дали зубам роботу. Згодом обізвалася сопілка, відтак друга-третя, і в погідну стрийську нічку понеслись мельодійні звуки "Гуцулочки"… Аза ним почулися зразу несмілі, відтак все бадьоріші слова пісоньки:

Прилетіла зозуленька
Та й стала кувати:
Послухайте, браття любі,
Шос маю казати….
І дійсно, в сусідніх четах стало тихіше, щоб послухати цеї приємної музики й співу.

Коли переспівали звичайну настроєву пісню, мельодія почала ставати все жвавійша, підскочиста, а як ще й пару дримбів долучилось, то леґіні таки не видержали й пішли в "данец" — аж земля задудніла. То аркана, то гуцулочки-дрібушечки, відтак півторака і ще там якогось… І були б так, може, до рана гуляли, бо й "публики" все збільшувалося, але нараз заморозила всіх вістка: Гуцулів всіх мають завернути домів!

Хто її приніс, відки — не знати. Та вона поділала на всіх так, що вмить відхотілося всього. Танець урвався, співи замовкли, затихто все.

Аж згодом стали розпитувати:

— Хто казав? Чому так? Чий приказ?

Відповіли, вияснення не було.

По першому пригнобленню прийшла реакція: лють на того невидимого ворога, що сміє Гулулам боронити йти на війну.

— Як?! Хто сміє нас завертати?! — почали викрикувати одні навперед других. — То ми на це прийшли сюди, щоб вертатись домів з устидом?

— То ми з Яблонова не вернули, що було ближче, та й то казали, будь-то би в Коломиї були Москалі, а ми аж звідси мали б вертати? Га?

— Посідаймо отут, братчики, на землю, та й ні кроку не робім відси! — докидує иньший.

І відразу всі посідали, наче б це справді вирішувало справу…

— Ато що, то ми маємо бути гірші від других, га? То другі здібні на "войну", а ми ні?!

— Не йдемо додому! — кричали всі.

— Не підемо! За жадні гроші не підемо! Най нас тут віб'ют, або що, а додому не підемо!

От такі й тим подібні оклики лунали ще довго в ніч, аж поки втома не перемогла всіх. Помалу оден за одним стали примощуватись на землі, підстелюючи під голову як не клунок, то хоч кулак, і помало стало втихати. Ще тільки час од часу хтось крикнув:

— Не вернемо! Не вернемо!..

Помало затихло все…

Не знаю, чи хто зі старших стрілецьких чули ці оклики, цей вияв огірчення й лютости, — але ніхто не приходив. Може, прямо тому, що не знав або не міг на це нічо порадити?.. Бо приказ про обмеження числа стрілецтва вже, мабуть, наспів.

Досвітком були вже всі на ногах. Принесли води, помилися й вистроїлися в лави та ждали, що буде дальше.

Очам нашим представився незабутний вид. Кругом, як оком сягнути, — море голів. Одні в лавах уже, иньші в ході, треті групами, а всі веселі, раді, з лискучими очима.

Оподалік стояли рядами величезні казани "стрілецької кухні", біля яких поралося жіноцтво стрийське. Хоч ще досить рано було, вже одні видавали стрільцям (котрі швидше прибули до Стрия) снідання, иньші пані вже ладили обід; четвертували майже цілих волів, носили мішки із крупою тощо. А сотні стрілецькі йшли гусаками та йшли…

На нас черга до снідання ще не прийшла. Але хоч у наших клунках було порожньо, то все ж таки нас багато більше обходила справа повороту домів, чим харчування.

За якийсь час явився старшина з шаблюкою, як опісля довідалисьмося, Сень Ґорук, розпитав дещо і приказав сформувати косівських, снятинських і коломийських стрільців в окремий курінь, поділити на сотні, чети і т. п.

Аж лекше нам стало на душі! Всі лише проясніли, усміхнулися, наче засуджений, як почує про волю… Тут уже і найшлися пророки:

— А що я не казав учера, що з того нічого не буде, що неможливо, аби нас завертали домів…

Хоч він вчора нічого не казав…

Зараз усе заворушилося, переведено нову збірку і створено дві повні сотні, по чотири чети. Курінним назначив Сень Ґорук учителя [Олексу] Іванчука, сотенним 1 — ї сотні — Михайла Гавриша (другого сотенного не пригадую). Четарями назначено: у 1-й мене, у 2-й — Ю. Тим'яка, у 3-й — Е. Лукашевського, в 4-й — котрогось зі снятинських стрільців, назвища не пригадую. А там назначено роєвих, заступників і пр.

Після цього прийшла черга на снідання (десь по 10-й годині), кожний дістав риночку кави, чвертку "ґаздівського" бохонця хліба, і стали споживати.

Після снідання почулися певнішими. Деякі з товаришів по цьому навіть ворожили, що наколи дали вже снідання, то неможливо, щоб нас завертали.

Відтак переробили деякі вправи на місці, бо великих боєвих вправ не було де вправляти. Обід був пізно — після обіду дехто пішов на місто, але надвечір всі були на місці.

Цеї ночі розміщено на нічліг по шопах. Ніч тепла, місячна, сіно свіже, тож не багато розбалакувалися, а скоро поснули твердим сном. Але перед виставили біля кожної шопи стійки, бо говорили, що буде трівога.

Рано назад пішли на площу і стали трохи вправляти. По сніданню, десь біля полудня, з'явився над нами московський літак. Високо у хмарах помаленько плив, розглядаючи все кругом. Довго його провожали цікаві очі хлопців, що вперше бачили це чудо.

Підчас обіду знова пронеслася трівожна вістка: мають вибирати щокращих стрільців, а решта вернуть домів. Обід уже не смакував, хоч і голодні були. Кождий ждав наче засуду, а в душі леліяв потихеньки самолюбну думку — коби тільки не мене завернули.

І дійсно, незадовго прийшов Сень Ґорук і ще деякі старшини та стали вибирати. Перше запитали:

— Хто хоче на війну, перейде направо.

Направо перейшли відразу всі до одного.

Тоді стали вибирати. Перед лавою проходив Ґорук і "на око" вибирав поодиноких стрільців та казав їм ставати наперед у другу лаву.

І тут починалися торги. Вибранців у першій лаві молили ті "упосліджені" із другої, щоби замінятися місцями. Переконували, що війна не для них, що шкода здоровля, що на війні дуже страшно і т. п., тому якраз вони повинні замінятися. Иньші знова купували собі місце між "вибраними" або давали яку одежину зі себе, годинник тощо. Декотрі то так-таки влізли між "вибраних" і заявили рішучо, що не уступлять за ніщо у світі.

Десь так збоку цікаво, мабуть, було дивитися на такі дивні торги. А старшині, безперечно, було прикро переводити такий вибір.

Я якось попав відразу до "вибраних". Зате мене страшно нудив мій товариш В. Зінич. Та я, як і иньші, навіть не хотів багато говорити на цю тему.

Але через час, на превелику радість усіх, приказано нам зійтися разом, бо "може, ще якось-то переміниться". Вечеря вже смакувала краще, і з лекшою душею йшлося спати. Але заки заснули, вирішили-таки потихоньки між собою держати по черзі поготівля всю ніч. Бо ану ж, думалося, нас злучили на те, щоб приспати чуйність, зібрати всі иньші сотні й від'їхати вночі, а нас, Гуцулів, залишити тут.

Але ніч минула звичайно, тільки опівночі була трівога, щоб переконатись, чи справно збираємося. Зараз зранку, після снідання, — довгожданний приказ: "Сотнями відходити на двірець і вантажитись на поїзди!"

Гарячково-радісна збірка, і довгим вужем витягнулись сотні за сотнями через місто на двірець. Тут ми побачили із жалем, що нас нема вже і половини стільки, що було попереднього дня на площі. Згодом довідались уже певно (про це і передше ходили чутки), що Поляки поробили у Відні чи в Начальній команді старання, щоб нас було якнайменьше. Що тоді "шляків" і "холєри" на них усипалось, аж страх подумати…

На вулицях спостерігаємо мало людей. Тільки де-не-де перебіжить хто, переляканий якийсь, сумний. Небагато громадян і нас супроводжувало. Казали, що більшість виїхала вже давніше.

Біля двірця який невідомий пекар став нам роздавати хліб. Ще свіжий, навіть гарячий витягав із печі та давав, приговорюючи:

— Мають забрати Москалі — най з'їдять самохотники.

І доки ми навантажились і від'їхали, він ще вспів спекти кілька печей (хліба) і роздати. Дуже це нам придало сил.

Підчас вантаження ще багато говорилося про "вибраних" і "упосліджених", але вкінці якось так то сталося, так ніби помішалось, що таки всі наші з Покуття навантажались.

Але й вантаж це був! У возах, призначених на "6 коней або 40 людей", набилося по 80–90 стрільців! А на т. зв. льорах, т. є. відкритих піввозах, напакували і по 120. Як це там змістилося, годі збагнути. Кождий був так закліщений, що не міг ворухнутись. А щоб сісти, то і гадки не було.

Одначе як старшини чи кондуктори жалували, що нам затісно, то ціла "льора" кричала, що місця є ще доволі, боячись, щоб не казали кому залишитись… Котрий уже допавсь воза, то за жадні гроші був би з нього не зліз. Аж до від'їзду у кождого ще душа сиділа в п'ятах, кождий ще не вірив, що таки від'їде… А поза шкіру аж морозило від думки: ану ж щось станеться і нам скажуть вертати домів! Тоді хиба лягай під поїзд… Нарешті дочіпили машину, загреміли вози, ланци засвистали, і довжелезний поїзд помалу рушив. Як тоді легонько стало на душі — годі описати. Це й виявилось відразу тим, що з кождого воза залунали радісні пісні. А поїзд набирав щокрок все більшого розгону.

— Поїхали!

В дорозі до Ґоронди
Смеркається. Небо затяглося хмарами, почав періщити дрібний дощик. Дехто каже, що це за нами плаче Галицька земля, що її покидаємо… Що ж, не в нашій силі це змінити тепер. Най вберемося в силу…

А дощ усе дужче змагається. Котрі були у критих возах, їм ще нічого. Але нам, у "льорах", непереливки. Зачинаємо добре мокнути. А тут уже й темніє, і спати здалось би. А нема як. Треба собі якось давати раду. Хочемо звоювати Москаля; то перше треба вивчитися порадити собі в кождому случаю.

Саме якось поїзд став серед поля. Як на команду з кождого воза полетіло по кілька стрільців по сіно. Одні брали оберемками, а наші Гуцули принесли таки по копичці на віз. Не було чого стіснятися, бо й так за день-два як не заберуть його Мадяри, то Москалі.

Зараз гумор поправився. Частина хлопців злізла наділ, сіно кинули на віз верствами й стали якось міститись. Трохи сіна підстелили, а рештою так пообтикались, що стало для всіх. І сталося чудо. У Стрию не було де рухнутись у возі, а тут не оден прикучнув, а не оден і протягся собі до спання. Як там не було, досить того, що всі поховалися в сіно: хто сторцом, хто лежми чи в кучки, ще й накрилися сіном зверху. Правда, через таку зміну "вантаж" чимало піднявся вгору, бо на боки не пускали стіни. Але не нарікав ніхто. Тільки час до часу котрийсь зі споду просив товариша пустити його наверх, щоб відітхнути та не вдушитися…

Отак їдучи, вже й добре поснули, коли тут десь біля Сколього нараз почулися сильні свисти, гуркіт возів, здержуваних нагло машинами (було їх три), крики кондукторів, вспокоювання тощо. По правді, то вспокоювати не було кого, бо цей неприродний рух запримітили тільки ті, що були зверха. "Спідні" й дальше смачно спали в сіні.

Згодом перебігає кондуктор і каже, що навпроти над'їхав товарний поїзд з військом. Але, на щастя, нічо не сталося, бо вдалося здержати поїзди на півметра від себе (один від одного. — Ред.). Пару возів середніх через стиснення передньої і задньої машини були навіть здоймилися вгору, але машини помало розсунулися, і вози зараз стоять на місці.

Цею вісткою небагато переймалося. Головне, що не треба було вилазити з теплого сіна…

Ще нам дещо по дорозі трапилося, але нарешті ми доїхали до границі й нарано, переїхавши всі тунелі, опинились на нашому Закарпаттю (т. зв. Мадярщині). Тут уже і поїзд швидше поїхав, бо все в долину, і краєвид змінився.

За границею, виїжджаючи з останнього тунелю, впадає в очі якась будівля, що служить за оборону. Це мурований будинок, вроді замка, з численними стрільницями у стінах. З неї на случай нападу ворога з тунелю мають гонведи боронитися.

На кождому більшому двірці вітають нас гонведи своїм "Ельен!". Скрізь тут є їх повно. Наші гатять у них "шляками" за те, що тут маркирують, а не йдуть бити Москалів.

У Волівці (Volocs) маємо трохи довший відпочинок. За цей час уже наші кухарі варять у великих казанах мамалиґу, котра всім, добре зголоднілим, смакує, аж любо.

Тут стрічаємо багато втікачів із Галичини, між ними більше Жидів. Між ними а нашими велика ріжниця. Наші, Українці, сильно пригноблені, затуркані, без нічого, зрезиґновані, залякані, а Жиди з фірами всяких "бебехів" почуваються наче в себе в хаті…

Ідемо дальше. Надворі погода тепла, хлопці повилазили із сіна, співають, жартують, радуються. По возах продукується наш акробат… За нього й не згадав якось досі. Отже, треба додати, що з нами їхав оден стрілець-нирковець (на жаль, не пригадую назвиська). Він цілу дорогу виконував усякі акробатичні штуки. Нараз поїзд у повнім русі, а він собі ходить по дахах возів, коміть головою і т. п. І нічого не сталося. Погиб першим зі стрільців, десь під Дрогобичем…


Примітка М. Горбового

Арештовано аґентом Едпінскім цей записник 28/Х.1933 і передержано на поліції до 23/IV. 1934. Нотую на доказ обставин, в яких живемо.

М. Нижанковський. Пам’яті сотника УСС Клима Ґутковського

До історії Гуцульської сотні

Коли до Ґоронди і Страбичсва восени 1914 р. зачали вертатись поранені, виснажені голодом і трудами, обдерті і здесятковані так звані двадцятки (деякі з них взагалі не вернулися, бо їх виловили зараз за фронтовою лінією московські війська), положення наше було безнадійне. Ми не тільки втратили свою Батьківщину, але перед нами, УСС-ами, була неясна будучність. Нічого доброго ми сподіватись не могли, бо в штабі корпусу, до якого ми були приділені, був знаний україножер-поляк полковник граф Лямезан, що від самого початку зовсім явно робив все можливе, щоб нас фізично і морально знищити. Це була його "затія", що ми ще у Стрию мусіли тисячі стрільців відіслати додому. Правда, сотник М. Галущинський, який репрезентував УСС при корпусі, робив усе можливе і старався підносити нас на дусі, але що ж міг зробити сотник, маючи проти себе такого Лямезапа — впливового старшину при корпусі.

Не мали ми ніяких вісток про фронт. Зауважили ми це і в австрійських старшин, які були у страсі й непевності. Ночами було чути гук московських гармат. Багатші мадярські родини втікали в глиб Мадярщини.

Ситуація офіційно признаних УСС була прикра, та ще гіршою була вона для наших гуцулів, які в числі 150 приїхали "на чорно" до Страбичева, не мавши вже змоги вертатися зі Стрия на Гуцульщину, бо там вже були московські війська. Бідні хлопці крутились від одної сотні до другої; не були вони ніде зареєстровані, фактично не мали права користуватися ніякою кухнею. Очевидно, що ніяка сотня не діставала для них приділу харчів. Мешкали вони з нами. Хтось пустив поголоску, що всіх незареестрованих корпус хоче приділити до мадярського полку. Гуцули попали таки в розпуку.

Одного дня стрінув я сотника Ґутковського. Він попросив мене прийти вечором до нього на кватиру із д-ром Чумаком, званим батьком, адвокатом з Тернополя, бо мав би нам щось важного сказати. Сотник Ґутковський сказав нам таке: "Перед п'яти днями була в мене делегація гуцулів, які сказали: "Чого не зробили двадцятки, те зробимо ми. Нас є 150 хлопців. Вишколіть нас боево, дайте нам добру зброю, дайте нам підстаршин, щоб створили з нас чети або сотні, а ми разом із вами, пане сотнику, перервемося на Гуцульщину, а там кожна стежка є нам відома, кожне село знане; при повній підтримці тамошніх людей зможемо на московськім запіллі цілими місяцями робити москалям бешкети".

Очевидно цього задуму не було можна виконати, бо ніхто з нас не знав, скільки московського війська є в Галичині. В очах тодішньої воєнної стратегії це було щось одчайдушне.

Але вертаюсь до розмови із сотником Ґутковським, який признав неповажність того проекту, але, щоб вирватись із невеселої атмосфери в Страбичеві і щоб рятувати гуцулів, він поїхав до корпусу, змалював цілу ту справу, і корпус згодився на гуцульський плян під умовою, що гуцули будуть боєво приготовлятись десь у дальшім запіллі.

Сотник Ґутковський не хотів нам зраджувати ніяких подробиць, лише попросив нас, щоб ми до 24-х годин дали йому список десятьох стрільців, можливо підстаршин, охочих на цього роду вибрик. При тім просив нас держати це в тайні, щоб хтось непотрібно нам не зашкодив у наших плянах.

Я знав сотника Ґутковського як знаменитого організатора, людину надзвичайно товариську і дотепну і, що найважніше, певного себе в кожнім положенні. І я не міг з дива зійти, який знаменитий нюх мали гуцули, коли зі своєю пропозицією звернулись до нього. Кращого вибору не могли зробити.

Знайти десять охочих стрільців-підстаршин було легко, бо кожний хотів вирватись з тої душної атмосфери. Не тямлю вже нині усіх назвиськ — знаю, що були д-р Чумак, д-р Гриць Стецюк, Маркевич, Могильницький, Сохацький, старший десятник австрійської армії Гавриш і я, як санітарний підстаршина. На другий день я приніс бажаний список сотникові Ґутковському. Казав нам бути приготованими, а на прощання сказав: "Панове, майте до мене повне довір'я, а я вас напевно не заведу!"

Чотири дні пізніше прийшов до мене один стрілець із нашої свіжозорганізо-ваної сотні із приказом прийти о год. 6-й вечором на залізничий двірець, бути готовим до від'їзду. Я прийшов в означеному часі на двірець. Наших 140 гуцулів скліли у вагонах, вистелених соломою. Точно о год. 7-й прийшов, як звичайно усміхнений, сотник. Ніхто нас не пращав, бо майже ніхто не знав про наш виїзд.

Було це 25 жовтня 1914 р.

Поїзд їхав повільно, зупиняючись на кождім перестанку, бо одні поїзди їхали з раненими вояками з півночі на полуднє, а інші з полудня на північ, на фронт. Нас переслідувала лиш одна думка: "Куди ідемо, чи побачимо ще колись нашу Галичину, чи стрінемось ще з нашими товаришами, яких оставили в Страбичеві?" Додавало відваги нам те, що з нами був сотник. Серед таких думок ми позасипляли. Коло год. 7-ї рано сотник збудив нас, казав, що відходить до міста і за дві години вернеться; а нам не позволив виходити з вагонів аж до його приходу. Наш поїзд стояв поза стацією.

Був холодний, мрачний ранок, нічого не було видно, а так хотілося б знати, де ми були. Годі було витримати і не зорієнтуватись, куди ми заїхали!

Під вимівкою, що мені треба ліків (на кожній стації були відділи Червоного Хреста), підійшов я до стації і прочитав назву: Хуст. Це ж наша Карпатська Україна!

Як почули стрільці від мене, що ми в Хусті, поза межами національної Мадярщини, то з радости плакали.

Коло 9-ї год. приїхав сотник у товаристві трьох мадярських старшин, представив їм нас, підстаршин, кожний із нас знав німецьку мову. Видно було, що зробили ми на них добре враження. Але ще краще враження зробили на них наші здорові, молоді гуцулики. Підходили до них, стискали руки. На жаль, порозумітись не могли, бо не знали ми їхньої, а вони нашої мови.

По тій формальності сотня рушила до міста, де приділено нам три порожні шкільні будинки, а нам, підстаршинам, дозволено мешкати приватно в найближчім сусідстві школи. Наш сотник постарався протягом цих кількох годин не тільки про вигідне приміщення, але й за харчовий магазин, про який ми ще 24 години тому не мріяли. Тому що наша сотня була єдиною військовою одиницею в Хусті, бо мадяри ще того самого дня відійшли, то ми мусіли вислати стійки на двірець, на залізничий міст і на стаційну команду та тюрму, а також стежу по місті.

Упродовж чотирьох днів організацію сотні закінчено. З Боєвої управи з Відня приїхав до нас д-р Іван Сіяк і взявся за вишкіл сотні. На жаль, він захворів і мусів виїхати з Хусту. В міжчасі приїхав до нас О. Сорохтей, Луць Лісевич (недавно помер у ЗДА), але найбільш цінним був для нас приїзд Степана Глушка. Був це студент університету, чоловік енергійний, товариський, у службі дуже вимогливий і обов'язковий. Він боєво вишколив нашу сотню.

Сотник Ґутковський часто приходив на площу вправ, але більшість часу мусів він посвячувати стаційній команді. Вправи відбувалися щоденно, крім неділь, від рана до обіду, і мушу підкреслити, що не були вони легкі, бо, як я вже сказав, хорунжий Глушко був дуже суворий і прикладав зовсім правильно дуже велику вагу до вишколу, а від нас вимагав беззастережного послуху. Ніхто не нарікав, бо кожний здавав собі справу, що це було для нашого добра, і тому вишкіл ішов скорим кроком уперед.

Тут хотів би я згадати, які зміни зайшли в Хусті і довколишніх селах. Наш сотник дипломатично впровадив нас до дому хустівського пароха, старшого змадяризованого чоловіка, якого спеціяльно д-р Сіяк старався всіми способами зукраїнізувати, очевидно без успіху. Але його син, теж священик, дуже скоро перейшов на нашу сторону. Теж познайомилися ми з кількома вчителями-українцями. Але багато кращими пропагандистами в українізації були наші гуцули в дооколишніх селах. А найбільше свідомими були хлопці і дівчата в селі Сокиринки (Сокирниця. — Ред.). По трьох тижнях нашого побуту в Хусті зачала панувати в місті, зокрема в неділі, українська мова. Хлопці і дівчата із синьо-жовтими кокардами на грудях приходили цілими гуртами відвідувати наших стрільців. Коли наші хлопці ходили у відвідини до сіл, це трудно було сказати, але що ходили без позволения, то кожному з нас було відоме.

Забув я згадати, що ще першого тижня на вершку старинного Хустівського замку вже повівав гордо наш синьо-жовтий прапор. З великим задоволенням, а то і пієтизмом в неділі приходила дивитись на нього доокільна молодь.

Десь при кінці листопада прийшлося нам перший раз побачити німецьке військо. Одного пополудня приїхала на наш двірець бригада баварців з артилерією. Ми були просто заскочені зразковою дисципліною, організацією і вояцькою поставою німців. У протягу 5 годин, без крику й замішання, ціла бригада виладувалась і вечором спокійно опустила Хуст у північному напрямі. П'ять днів пізніше прийшлося мені помагати на нашій стації перев'язувати тих самих німців, ранених на фронті.

Час минав скоро. Різдвяні свята приємно і достойно відсвяткували ми завдяки нашому сотникові. Хотів би я підкреслити його небуденну прикмету. Я згадав, що він був певний себе. Часто бачили ми його в товаристві вищих австрійських старшин і подивляли, як він, хоч і невисокого старшинського ступня, був завсіди головною особою завдяки своїй певній товариській поведінці і вродженому гуморові. Ніколи не було в нього комплексу менше-вартости супроти вищих австрійських старшин. Він завсіди уважав себе за щось вищого від них і ту прикмету старався на кожнім кроці вщепити в нас; так учив наших стрільців і нас, підстаршин.

Десь у половині січня 1915 р. хтось пустив поголоску, що німці перервали московський фронт і побідно увійшли вже в наші галицькі села. Ця вістка відразу підмінувала наших гуцулів. Спочатку говорили вони про це між собою, але згодом давалось відчувати, що фермент кріпшає з кожним днем. Одного вечора, коли дехто з нас сидів у кімнаті сотника, хтось застукав до дверей ідо кімнати увійшли чотири стрільці, ті самі, що в Страбичеві піддали думку сотникові Ґутковському про зорганізування Гуцульської сотні. З постави і блискучих їх очей було можна додуматись, що прийшли вони з важною справою. Коротко сказали: "Пане сотнику! Ми надзвичайно вдячні вам за вирваиня нас зі Страбичева, за вашу правдиво батьківську опіку над нами, за можливість набути боевого вишколу, але нині, коли німці перші входять до наших галицьких сіл, ми не можемо сидіти довше в запіллі. Ми послушно просимо відійти з нами на фронт; ми перші маємо входити до наших сіл. Якщо ви відмовите нашій просьбі, хто знає, чи ми добровільно не будемо просити, щоб перенести нас до якоїсь німецької частини".

Переконування сотника, що ніякого пролому фронту ще нема, що наша сотня в найближчих тижнях має дістати нове озброєння і нові однострої, що наш боєвий вишкіл ще не зовсім закінчений, що призначення нашої сотні є Гуцульщина, — всі ці аргументи не потрафили змінити постанови гарячих гуцулів. Знаючи добре їх психологію, сотник відповів, що вирушить на фронт за три тижні, і остеріг їх, що зробить це проти своєї волі, а вони будуть жалувати за свою впертість.

Хлопці відійшли, а ми із сотником зачали думати, як би в тім короткім часі найліпше до відходу приготовитись, бо про те, щоб завзяті гуцули виреклися задуманого пляну, не було мови.

Зачалися гарячкові приготування. Сотник по двох днях неприсутности привіз нові мундури, білизну, черевики, кількадесять нових крісів "Манліхерів", а хорунжий Глушко у приспішенім темпі практично і теоретично вирівнював браки боевого вишколу. З початком лютого 1915 p., одного холодного, але прекрасного ранку сотня опускала Хуст.

І тим разом, як і у Страбичеві, ніхто нас не прощав, люди спали у своїх теплих хатах, а для нас, добровольців, зачалась нова, найважніша картина суворого правдивого вояцького життя. Але неправдою було б сказати, що ніхто нас не прощав! Коли ми переходили попри старий замок Хусту, прощав нас синьо-жовтий прапор, що ми його вивісили на замку, немов пригадуючи нам наші будучі завдання. Ішли ми, радше бродили у глибокім снігу, дорогою три дні. Хоч стрільці були втомлені, але співали весело і ніхто не відчував, що з кожною годиною ми все ближче фронту. По дорозі минали нас вози з раненими і хворими фронтовиками, яким було незрозуміло, чому у наших стрільців на устах весела, бадьора пісня!

Третього дня вечором сотник, як звичайно з гумором, заявив нам, що наступного дня досвіта зустрінем москалів. Радив нам добре викупатись, виспатись, бо не знати, коли зможемо собі позволити на такі "забаганки".

Переходили ми попри рідко розкинені гірські хати селян, які щиро й сердечно остерігали нас бути обережними, бо москалі дуже близько. Наша сотня дістала приказ іти обережно так далеко, доки не натрапимо на москалів. За нами йшли один полк австрійський і один чеський та гармати. Команда цієї бригади не мала ніяких докладних інформацій, а було тільки сказано, про що знав тільки сотник, — що маємо здобути висоту 840 (так було на військовій мапі), але що по дорозі може нам трапитись і що собою представляє ця "висота 840", ніхто, крім сотника, з нас нічого не знав (неподалік Торунсько-Вишківського перевалу, на сучасній трасі між райцентрами Міжгір'я — Долина, відповідно Закарпатської та Івано-Франківської областей. — Ред.). Це завдання поручено сотникові Ґутковському, а наша сотня була розвідчою одиницею.

Ішли ми прекрасним густим сосновим лісом з готовими до стрілу крісами, навіть не здаючи собі з ваги справи. Ніхто з нас, як то казали, не нюхав пороху; любителі мисливства, до яких і я належав, мали враження, що йдуть на лови. По двох годинах маршу наша перша розвідка з п'ятьох стрільців натрапила на москалів, які [були] добре укриті за грубі сосни. Бачачи такий малий відділ, [вони] навіть не стріляли, а тільки намовляли перейти на їхню сторону. Та коли підійшла в розстрільній ціла сотня, тоді постріли із якої сотні крісів несподівано сипнули на нас. Перестрілка тривала яких 15 хвилин і втихла. Тоді сотник вислав трьох добровольців, завданням яких було обережно йти вперед і принести можливо докладні інформації, бо було враження, що москалі з тої першої лінії відійшли. З неспокоєм чекали ми на поворот нашої розвідки.

По 20 хвилинах хлопці щасливо вернулися, здавши сотникові звіт, що перед нами є густий ліс, яких 400–500 метрів, що москалі його залишили, а за тим лісом є вирізаний свіжо і очищений із дерева лів (?) із досить високими грубими пнями на просторі яких 300–400 метрів, а далі на самім вершку гори є дуже добре збудовані окопи, в яких є москалі, бо дим ішов у кількох місцях окопів. Москалі не бачили нашої стежі.

З тими вістями удався сотник до команди бригади, де ствердили з цілою певністю, що це є саме висота 840 — наша найближча ціль. Вернувшись, сотник сказав нам, що о год. 1-й гармати почнуть обстрілювати той пункт, а о год. 2-й точно наша сотня має ненадійним наступом взяти ту гору. На випадок потреби один австрійський полк буде в поготівлі з лівої сторони, а один чеський із правої.

Було для нас незрозуміло, що значить "на випадок потреби", — чому не наступати на гору рівночасно і їм з нашою сотнею?!

Наш сотник, як звичайно, був у добрім настрої, але можна було вичути, що здає собі справу з поваги моменту. Журився він. По стрільцях же не можна було зауважити якогось неспокою. Можна було зауважити деякого рода напруження, але не було видно страху; може, то повне довір'я до сотника і віра в його щасливу зірку були причиною цього доброго настрою або просто молодість і незнання, що це значить іти з крісом у руках на добре збудовані окопи проти незнаної скількости ворога!

Точно о першій годині шрапнелі почали розриватись на вершку гір, а це очевидно ще більше додавало відваги нашим стрільцям. О годині другій сотник, розпустивши сотню в розстрільну, дав наказ іти за ним, як лише можна спокійно, аж до краю лісу, а там, використовуючи кожен пень і не зважаючи на ворожий крісовий вогонь, в одній лінії посуватись уперед.

Коли сотня дійшла до краю лісу, хлопці з нечуваною бравурою стали посуватись уперед, не зважаючи на шалений обстріл з московських окопів і на ранених товаришів. Коли сотня серед страшного підсвідомого крику підійшла на яких 100 метрів перед окопи, тоді удвох пунктах москалі ненадійно виставили дві білі хоругви на знак капітуляції.

Стрілянина втихла, а з окопів почали гурмами, з піднесеними вгору руками, вискакувати москалі й на приказ сотника кластися на сніг. У перших хвилинах, заки всі вони повиходили, трудно було зорієнтуватись; ще кілька хвилин, і велика, снігом покрита смуга поля посіріла: замість снігу було видно тільки маси сірих московських шинель.

У міжчасі почали підходити з боків австрійські частини; відразу стали рахувати полонених і гуртами відсилати в запілля. Який дивний збіг обставин: гора була висока на 840 м, а число полонених 480. Ми мали 6 убитих і 18 ранених. Ці числа вбились у мою пам'ять до нинішнього дня. Московські окопи були знаменито збудовані — широкі, глибокі, старанно покриті, вистелені сіном; лиш там, де були залізні печі, там була земля. Рівнож було там багато теплих коців і валянок (фільцові чоботи).

Почало смеркатись і холодніти. Стрільці хотіли використати ті окопи для відпочинку і тяжко заслуженого сну, на жаль, командант бригади нікому не позволив там оставатись. Єдине місце, де могли стрільці спати, це були розкинені скирти сіна і обороги з сіном. Сотня, змучена тридневним тяжким маршом і недавнім наступом, моментально заснула в пахучім, але холоднім сіні. Австрійським частинам поручено держати нічну службу, бо ніхто не знав, як далеко від нас і скільки є москалів у нашому сусідстві. На другий день "Ukrainische Schutzen" ("Українські стрільці") були на устах цілої бригади.

У саме полуднє прийшов до нас бригадяр зі своїм штабом. Сотня стала на "позір", і бригадир із правдивим зворушенням відчитав наказ, в якому в найбільшій похвалі підкреслив надзвичайну поставу і хоробрість наших стрільців; зокрема підкреслив заслугу сотника Ґутковського і обіцяв, що в найближчому часі надасть йому Хрест хоробрости, а також 20 стрільцям і підстаршинам, що своєю молодечою вервою і відвагою причинились до цього геройського подвигу.

Але вже по двох днях австрійці перестали говорити про нас — німці із заздрости, а чехи з ненависти до нас. Замість признання стали висилати наших стрільців, які здобули собі розголос ліпших розвідчиків, на найбільше небезпечні розвідки, з яких деякі взагалі не верталися або вертались ранені, перестуджені, що треба було їх відсилати до шпиталів. А на їхнє місце ми не діставали нікого. Сотня почала зменшуватись із кожним днем. Харч був незадовільний. Кава з цукром в кістках, які треба було поливати холодним снігом, і сухарі. Правда, "батько" Чумак старався щокілька днів привезти дещо ліпшого, але скільки було можна нам привезти харчів на нашу гору тими глибокими снігами, де кінь не міг до нас добрести. Єдиним способом доставляти харчі були плечі вояків.

Прохання нашого сотника в команді бригади, щоб нам позволити хоч два дні побути в запіллі, хоч би в якійсь стодолі спокійно переслатись, обмитись і змінити білизну, були безуспішні. Але все те ми зносили терпеливо і з посвятою, як довго наш сотник своїм гумором піддержував нас. На жаль, внаслідок перестуди чи вичерпання сотник нагло зачав занепадати. Ноги зачали відмовляти послуху, кілька днів ходив при помочі двох палиць, а коли прийшло до цілковитого паралічу ніг, по тяжких аргументах удалось нам його переконати, що в холоднім оборозі стан його не може поправитись. Хорунжий Глушко зголосив це у бригаді. Прийшли чотири санітарі із ношами і просто силою вислали нашого улюбленого сотника в запілля. Ніколи, ані перед війною, ані під час війни, не бачив я на обличчі сотника ніякого смутку, таки не уявляв я собі його в такому стані. Але того, для нас такого трагічного, дня не було вже видно тих усе добрих, усміхнених очей. Були це сумні очі надзвичайного опікуна, свідомі цього, що оставляє нас саме тоді, коли ми так дуже потребували його помочі й розради. Ті сумні очі напевно знали, що він нас вже ніколи не побачить.

Хорунжий Степан Глушко робив усе можливе, щоб якось врятувати нашу сотню від цілковитого фізичного винищення, але ж що міг бідний хорунжий зробити у високих старшин бригади?!

Сотня топніла на очах. Ніхто з тих, що із причини хвороби чи ран відійшли, вже до нас не вертались. Положення наше стало розпачливе.

Одного дня хорунжому Глушкові, який перебрав на себе цілий тягар по нашому сотникові, удалось видістати для д-ра Гриця Стецюка і для мене потрібні папери до нашого корпусу, який тоді вже був у Тухлі. Сотник Галущинський прийняв нас сердечно і приобіцяв видістати нашу сотню можливо якнайскорше. А нас двох відіслав просто до куреня отамана Гриця Коссака в Лавочнім.

Чи не по 12-ти днях хтось дав мені знати, що на залізничний двірець у Лавочнім прибули останки Гуцульської сотні сотника Ґутковського. Я прийшов на двірець. І що я побачив?!

Тяжко було погодитись із думкою, що тих виголоднілих, знужденнілих, обдертих, переважно хворих 40 хлопців — то були останки тієї самої сотні, що ще 4 місяці тому хотіли передертись через московський фронт і робити партизанку на своїй прекрасній Гуцульщині! А ще 5 тижнів тому у бравурнім наступі взяли тяжку гору і три рази стільки полонених, скільки хлопців було в нашій сотні.

Отаман Коссак щиро зайнявся нашими стрільцями. Призначив великий порожній будинок, дав двотижневий відпочинок і подвійну кількість харчів через два тижні. Це був останній день Гуцульської сотні, що її зорганізував сотник Клим Ґутковський.

Ціль мого спомину була влучити до історії УСС прізвище небуденного старшини, про якого досі мало хто згадав; друге — щоб не пропала для історії пам'ять про нашу першу Гуцульську сотню, яка своєю хоробрістю перша гідно заслужила собі на окреме признання у формі офіційного австрійського воєнного наказу. Кілька місяців пізніше був другий наказ про Маківку.

Далі хотів би я підкреслити, що саме в часі побуту нашої сотні в Хусті на короткий час Хуст і довколишні села живо відчули свою приналежність до нашої української спільноти. Ніхто з нас тоді не думав, що 24 роки пізніше, в р. 1938, той Хуст буде столичним містом нашої, для нас, усіх українців, такої дорогої Карпатської України!


Мирон НИЖАНКОВСЬКИЙ

За волю України: Історичний збірник УСС. 1914–1964 / За ред. С. Ріпецького. — Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. — С. 149–157.

М. Горбовий. Стежа на Побук

Ще ми не мали великого воєнного досвіду, а вже знали, що як інтенданти стають щедрі, як радо докидають яку злишну пайку понад міру (хліба, консерви чи т. п.), то воно не перед гараздом. Найпевніше тоді мусів бути бій, і то такий "приписовий".

Так воно було й одної елітної осінної днини в 1914 році. Надворі погано, що й собаку гріх виганяти з хати. Студене осіннє болото по коліна, а зверху січе нестерпна саламаха, щось — ніби дощ зі снігом. У таку погоду не конче приємно мандрувати.

У той час ми відпочивали в Скольому. Наче й змовились — кілька сотень 1-го куріня У.С.С. зійшлося з різних околиць на короткий відпочинок. Московська навала вдруге вже рушила в Карпати, тож завданням стрільців було якомога дужче опізнювати і здержувати отой похід. Тож ми висилали боєві стежі, що вели ненадійні напади і перестрілки з наступаючими Москалями. А то й цілими сотнями ми нападали на них. Не було спочинку ні вдень, ні вночі. Усяко бувало. Нарешті зійшлися ми в Скольому та розмістились по домах. Сподівалися трохи довше відпочити перед новими трудами. А поки що, як то в таких випадках буває, коли зійдуться добрі товариші по довшій розлуці, — стали веселитися. У своїй молодечій безжурності користали з кожного дня, з кожної години, виторгованої від своєї долі… Пішли співи, танці, музика. Хтось там гремить на фортеп'яні, інший грає на гармонії. Десь і барабанчик найшовся, — музика та й годі.

Нараз, наче струни зірвалися, — збірка! І то з повним набором. Думали, що то вже знову на позицію. Але тим разом тільки на двірець, "фасувати провіянт". У ті часи мало коли була нагода "вифасувати" з харчів, що належалося. Тому і заклик "по фасунок!" принято радісними окликами.

А на двірці — рай! Старшини стоять біля повних возів та тільки допитують:

— Хоч десять консервів? Бери! А може, й мішок "цвібаку" чи цукру або кілька пачок кави? Прошу дуже! Хліба можна і по 5–6 штук, кілько занесеш.

Тож у короткому часі кожний потовстів, як доброго року. Спухли хлібники, кармани, пазухи, а що хліба не було де вмістити, то примудрували так, що насадили багнети на кріси й на них насадили "комісняки". А в котрих були ще багнети від "верндпів", той був гонорний. Він міг по-доброму і чотири-п'ять хлібів примістити на нього.

З такою "добиччю" пізним вечором вернули всі на стоянки. Забава набрала ще більшого гумору й розмаху, бо було чим закусувати. Хоч кожний собі здавав справу з того, що цьому всьому "фасункові" ніяк не дасть скоро ради.

Ранній ранок застав сотні в дорозі. Ще темно було, як сотня [Романа] Дудинського повертала в Демні на міст, у напрямі Камінок. Та за мостом скрутила наліво в ліс і подалася в напрямі гори Ключ. У тому і подібному напрямі машерували також інші сотні.

Надворі розвиднілося вже на добре. Стрільці, як звичайно, пускалися на здогади. Куди йдемо? Чи далеко ще? Чи буде добре гаряче, а чи обійдеться холодніше?.. Хто з нас ще вертатиме цею дорогою назад? І т. п.

Але ніхто не міг дати певної відповіди.

Під горбом стрінули ми батерію гармат. Це наш Воєвідка, великий наш приятель. Усе держиться біля нас зі своїми музейними гарматами. Австрія якось боялася дати йому відразу нові, полеві. Але він і старими давав раду.

Гармати застрягли у грязюці. Не помагають і запасні коні, й сила гармашів. Стрільці кидаються гурмою до гармат, і вкоротці вони від'їхали на призначену собі позицію.

Ми вже на горі. Надворі мряка, тихо. Але кожний відчуває, що це тиша перед бурею. Мимоволі стає чоловік поважним, зосередженим, у нервовій напрузі й поготівлю.

Сотник розділює завдання:

— Перший рій ІІ чети з десятником Ступницьким піде через Побук до Труханова, а по можности і ще дальше, постарається нав'язати з Москалями зв'язок і провірити їхні сили. Решта роїв у інші сторони.

Відходимо. Повертаємо наліво біля хреста і поволи сходимо вділ. Мряка дальше налягає. Міркуємо собі, що коли маємо зайти до Труханова і ще дальше, то Побук має бути безпечний. Але дивуємося дуже, як вкоротці надибуємо мадярську розстрільну, вкопану в ямках. Питаємо за Москалями; щось невиразно воркотять. Хоч не ясно нічого, помимо того всі стають ще обережніші. Відчуваємо, що в повітрі щось висить. Сходимо ще нижче, і згодом ми вже всі на гостинці. По другому боці ходять якісь типи, але через мряку годі їх пізнати точно. Можливо, що це друга розстрільна або, може, Мадяри пішли в село по молоко?.. Стрілів не чути.

Напроти нас іде стара жінка.

— Ой паничики молоденькі, а ви куди? Таж у селі повно Москалів. Уночі налізло того, як блощиць… Адіт, як горбом ходять поміж хати за курми і молоком! — показує нам на тих, що ми їх бачили перше і взяли за Мадярів.

— Но нічого, — каже котрийсь. — Ті, що ми їх минули, то й так наші будуть. Як мемо вертати, то заберемо їх. А поки що йдім ближче придивитися на решту.

Пішли. Напроти нас вилітає з хати господар:

— Пани, біжіть раз-два, в мене в хаті рабують Москалі. Обійдіть навколо і всіх заберете. Але тихо, бо коло церкви їх як трави та листу! Вже і трени приїхали, та й гармати затягають.

Коли наш десятник Ступницький таке почув, зараз набрався боєвої гарячки. А за господарем з хати вибігає жінка і кричить:

— Лапайте їх, бо побачили вас і втікають!

Тоді наш десятник приказав:

— Возьний, Червоний, Полішук, за ними! Решта боками, в обхід!

Вилітаємо з-поза хати, а Москалі вже через пліт як зайці. А ми за ними:

— Стой, братєц! Бросай ружьо!

Вони повипускали кури з рук, як нас побачили, скочили в рів і давай стріляти.

Тоді й ми прилягаємо в городі й зачинаємо стріляти. По перших наших стрілах два Москалі перевернулися, а два чи три зачали втікати. Один підняв руки вгору. Того забрав Шумський і відвів назад.

А ми за Москалями в село. Чим дальше біжимо, тим усе їх більше. Не встигаємо в бігу. Напроти чуємо перелякані крики, вйокання на коней; на Москалів паде страх, бо ще не знають, у чому річ. Чують тільки стріли.

Аж тут нараз — як кропнуть по нас з усіх боків! Дивимося, а проти нас враз наче стіна знялася, наїжачена штиками. А по боках, на горбках, таки рядами поставали собі, як на вправах, і кроплять по нас що тільки сили.

Тут Поліщук крикнув, що дістав у ліву руку і не в силі кріса держати, тож вертає. І так, хоч би хотіли, то вже нема куди бігти. Кажу скакати з беріжка і потоком вертати. Для нас і так уже доволі, бо викликали вовка з ліса і переконалися, яка тут сила прийшла.

Полішук біжить передом, а ми два криємо відворот і відстрілюємось. Москалі гурмами пустилися бігти за нами, але наші кулі потрохи спинюють їх.

Аж тут заторохкотіли скоростріли. Кулі наперехрест парять, аж куриться. Гук, клекіт, що ми вже не чуємо, чи й наші товариші десь ще стріляють, чи тільки ми самі з такою товпою "войну" провадимо… Тепер уже Москалі нам кричать:

— Бросай ружьо!

Тут мій Возьний тільки що заложив свіжий магазинок і раз бухнув, як опустив тільки руки і поблід. Питаю:

— Що є?

— Брате, мабуть, урвало мені руку, бо нічо не чую в ній сили. Треба щось робити.

Беру його під здорову руку, скачу за якусь стайню, потім поза хлівці, дерева, крізь якісь невижаті кукурудзи, і забігаємо в хату. Господиню посилаю затерти слід крови до хати, а сам перев’язую раненого товариша. Розпоров рукав, а біля плеча така відтворилася рана, що кулак лізе. Дістав кулю "дум-дум". Мабуть, і кість проламана.

Щоби його перебрати до своїх за дня, нема й мови. Багато крови вийшло, вибився зі сил, щохвилини попадає в непритомність. До того скрізь повно Москалів. Крізь вікно бачу, як гурмами бігають і шукають за нами.

Возьний молить:

— Брате, лишай мене тут, — просить, — а сам старайся конче дістатися до сотні й здати звіт, як і що тут було та яка сила Москалів.

Дуже боляче лишати товариша, та обов'язок кличе назад, без огляду на перешкоди. Ховаю кріси в бульбу під лаву, тягну з жердки одежину, скачу на горище — й за мить я вже сільський парубок… Однострій сховав у сіно, скуйовдив волосся, що було довший час нестрижене, зліз із поду, ноги намазав гноївкою в сінях і тільки що вийшов задніми дверима, як передніми стали входити в хату Москалі.

Я собі пішов свобідною вулицею. Думав непомітно вскочити в ліс, а там уже миттю буду між нашими на Ключі. Та не так склалось. Ще тільки мав минати крайні хати села, як назустріч мені Москалі.

— Ти куди йдьош? — питають.

— Та десь побігла Коровина зі стайні, — кажу, — то йду пошукати, аби не втікла.

— Нельзя ухадіть з деревні, — кажуть. — Січас будет большой бой. Завертай.

— Та я зараз, а то шкода худобини, — прошуся.

— Нельзя, ґаварят тебе. Ухаді, а то стрелять будем! — кричать уже.

Не було ради. Вертаюсь, а тут думки лискавками в голові: куди мені забігти та як крутити, коли в якій хаті застукають Москалі?!

Пішов я швидше, щоб відв'язатись від тих напасників. Зайшов між хати й чую на протилежному горбку якісь крики. Підходжу непомітно садками на лівий горбок і бачу, як Москалі закопують швидко гармати. А понижче по хатах уже крики, плачі та московська лайка.

Я миттю вскакую в першу хату. Там молодий господар Михайло Загакайло. В хаті ще дві жінки й одло чи двоє дітей. На мій запит господар твердить, що міг би таки зараз відомими собі стежками дістатися до наших. Переказую йому, що знаю, — кілько приблизно є Москалів у селі, де стоять обози, де гармати тощо, — вияснюю, де шукати на Ключі нашу команду, який знак, щоб не взяли його за шпіона і т. п., й за хвилю він тільки мигнув поміж деревами.

На душі стало лекше, що все ж таки звіт дійде до команди. А там вони знатимуть, що робити. Як хвилювання трохи пройшло, аж тоді я переконався, що я легко ранений. Жінка дала мені чисту сорочку, а ту кроваву сховала за образи. Я розпитав згрубшого про домашні обставини, рідню тощо, щоб, як прийдуть Москалі, знати, що казати. Бо ж я тепер "газда" в хаті…

Все це багато швидше робилося, як читається. Не було часу довго міркувати чи радитися, бо Москалі, шукаючи за нами, скоро зближалися до нас. Про все, що діялося кругом у селі, щохвилі інформувала нас одна дівчинка, що часто бігала на розвідку в село. Вкінці я рішив, що найкраще буде зробитись мені хворим. Лягаю на піч, біля мене кладуть горня води, склянку молока, скраю сідає молодиця з дитинкою, а мати молиться перед образами. Піч розпалена, я прію й наче таки в гарячці лежу.

За хвилю тупіт ніг — і вже в хату ввалюється товпа Москалів. На переді "ротний" (сотник) і кричить:

— Давай, бабушка, австріяка! У тебя скрилса австріяк! Тащі єво сюди, а то стрелять буду!

Жінки у плач, діти собі, а я тільки жду, що дальше. Москалі кинулися шукати в хаті, надворі, аж сам ротний нараз лапнув мене за ногу і тягне…

— От сукін син! Ребята, єсть австріяк здесь!

Я зажмурив очі й тільки постогную сильно. Жінки падуть на коліна й переконують, що це сам "хазяїн", що вже кілька тижнів не встає з печі, а тут ще й дитина маленька, теж нездужає… Ротний щось не міг довго в це повірити, порівнював мій молодий вигляд проти молодиці, кричав, лаяв, грозив, вкінці став шукати, чи не маю закрівавленої одежі (скинена сорочка була б мене зрадила!), покрутив головою і залишив у супокою.

Тут "дєньщік" приніс йому "добичу воєнну" — мою власну торністру. Він сів за стіл і став смачно заїдати мої консерви, "цвібак" тощо. Я тільки в думці щиро бажав йому, щоб хоч подавився… Та нараз загреміли гармати з нашої сторони. Над хатами стали розриватись шрапнелі, землю пороли гранати. Починався бій. Ротний залишив дві стійки, бо таки не вірив моїй "хворобі", а сам з рештою Москалів полетів із хати геть.

Стрілянина змагалася. Вже й обізвалися крісові стріли з обох сторін. У селі рух, біганина, крики. Мої стійкові вже на початку дали ногам знати…

Крізь вікно бачу, як наші гранати попадають точно в позицію москальських гармат. А біля церкви, де стоять обози і команда, б'ють шрапнелі. Здогадуюсь, що мій господар мусів таки дійти до наших.

Нараз під хатою заклекотів скоростріл. Крізь шибку над піччю бачу, як гурт Москалів звивається біля своєї машини, аж пріє. Я не можу влежати на печі. Не чую ні рани, ні гарячки, а голова аж тріскає віддумок: "От коби нас тут, у хаті, було трьох-чотирьох, та ще із крісами!"

А бій йде чимраз лютіший. Здається, начеб уже в селі билися.

Вкінці, десь перед вечором, почало все стихати. Забралася й машинка з-під хати, й ті Москалі, що з-поза хат стріляли, десь повтікали. "Наша" дівоча розвідка доносить, що Москалі начеб програли.

Аж тут нараз з'являється мій Полішук. Він весь час лежав під фасолянкою (я на фасолянці!) й навіть не рухався. Чув, що твориться, то й дух запер. А то якби були його найшли у кровавій сорочці, котрої не мав змоги змінити! Дали б гарту…

Надворі стемніло геть. П'ємо молоко, закусуємо хлібом і дуже щиро сердечно дякуємо нашим жінкам, що допомогли врятуватися. Старенька жінка благословить на дорогу, й ми зникаємо в пітьмі ночі. Показується місяць із-поза хмар, і ми при кінці села бачимо силу погиблих з обох сторін!

Незадовго вже між нашими. В гущавині працює перша поміч. Лікарі й санітарі звиваються, аж пріють біля ранених. Багаті були жнива…

Перев'язують й нас. Я відшукую сотника Дудинського і здаю звіт з усього, голошуся з поворотом. Тут застаю й нашого господаря, котрий нашим звітом у час причинився до розбиття московських батерій. Оповідав він, що був тут ще один утікач із села, котрий оповідав, як забирали Москалі нашого Возьного фірою (ще перед боєм), на котрій було повно побитих нами Москалів, як лютували страшно, що нас нігде не могли найти…

Не було часу довше слухати. Сотник приказав нам іти у Сколе, щоб там дістати нові однострої. По дорозі я проваджу раненого й дуже ослабленого товариша Поліщука. По півночі передаю його в лічницю. Мені рана так не долягає, а до того я панічно боявся лічниць. Тож голошуся на військовій команді, де мене взяли за шпіона…

Але цей опис уже тут не належить…

М. Горбовий. Під Стриєм. Перший бій У.С.С. сотні [Романа] Дудинського[3]

Гарний, погідний осінний день 1914 року. При гостинці в с. Синевідсько Вижне 1-ша сотня У.С.С. (сотник Дудинський) ладиться брати обід. Кухарі звиваються біля кітлів, щоб швидше доварити. Стрільці гуртками, то одинцем розсипалися при гостинці, декотрі посідали на наплечники, инші прямо на землі, гуторять весело, співають, обговорюють пережите, висказують сподівання про майбутні події.

Та ще недоварився обід, якавтом пригнав шеф штабу 129-1 бригади сотник [Петер] Кватернік і з місця закричав:

— Москалі опускають Стрий! Стрільці навздогін! — І покотився дальше автом.

Короткий приказ сотника, й сотня вже у збірці. Гусаком підходять стрільці з їдунками до кітлів, беруть недоварений обід і на ходу-таки пробують їсти. Але затверде м'ясо було на молоді стрілецькі зуби, бо ж, крім юшки, — м'ясо й пенцак опинилися в рові…

Зараз за мостом скрутила сотня на поперечні стежки й рушила в напрямі Стрия. Поспішний хід цілу ніч. А досвітком, при сходячому сонці, показався стрільцям прегарний вид на місто Стрий, що тільки пробуджувалося зі сну і ждало на нових господарів.

Короткий відпочинок — і в дорогу. Перед полуднем розтаборилася сотня під самим містом, а кухарі взялися знову ладити обід.

Громадянство Стрия, довідавшись, що то за гості зближаються, гуртами стало надходити, щиро витаючи стрільців. Мало хто прийшов із порожніми руками — цукорки, лакоминка чи таки сам хліб, тільки щоб хоч цим-тим обдарувати гостей.

— Якби ми були сподівалися вас, то не так були б принимали, — оправдувалися.

Нічого. Для стрільців багато ціннішим було тепле, щире слово, вияви зрозуміння ідей, за які боремося. Тож за короткий час настала така дружба, начеб це сама рідня зійшлася. Декотрі, головно зі стрільців-львов'яп, стали в балачці вже й фантазувати. Маньківський оповідає, як то "ми" недавно в одлій битві добули 6 гармат, кільканацять скорострілів (він ще й одного правдивого московського не бачив), сотки полонених і т. Їн. Який то страх напав на Москалів, коли вперше побачили перед собою "грізних" стрільців, — розуміється, з Маньківським напереді…

Ясна річ, що такого "юра" крутилося перед панночками, що із запертим віддихом слухали цих "геройств"… Бо зі старшим громадянством говорилося інакше. Стрільці в усьому міру знали. А пожартувати з рівними собі — чи ж то гріх? Не знали тільки жартуни, як ці жарти ("правда про геройства") близькі до сповнення. Бо і тут сотник Кватернік не дав по-людськи з'їсти обіду… Вже з полудня було, як обід видано. Стрільці, не перериваючи бесіди зі стрийщанами, обідають та й їх припрошують "покушати". Але не встигли добре й самі розкутати, як знову налетів автом Кватернік і, стоячи таки в авті, став видавати приказ про підготовку до бою й обсяду міста. А сам поїхав назад.

Сотня таки на очах стрийського громадянства розвинулася в розстрільну, перейшла через залізничні рейки, що, мабуть, на Дрогобич ведуть, і рушила вперед бадьоро, пращана сердечно стрийщанами.

Зараз-таки де не взявся поручник Воєвідка зі своєю батерією ("гармати" ще з часів Марії Тереси[4]). Для задокументовання, що в нас є й артилерія, пустив чотири шрапнелі в напрямі москалів. Більше не було амуніції. Не довезли в час…

Пізніше ми довідались, що саме в той час недалеко був великий московський обоз. Батерійні зорці бачили його, але не було чим розбити. Воєвідка з люти волосся рвав собі на голові.

Ми обсадили пішу дорогу, що веде на Дрогобич, і так, у напруженню, просиділи в розстрільній до півночі. Москалі не підводили. Тоді перейшли в місто і розмістилися в касарнях, здається, 33-го [стрийського] піхотного полку (який складався на 73 % з українців. — Ред.). Тут мали троха проспатися. Але про спання не було й мови. Скрізь бруд, паскудство, вікна повибивані, обстановка й домівка знищені. Пізнати, що "господарили" тут Москалі.

Десь біля години 4 досвітком — тривога! Відразу збірка надворі. Там дістали по півкомісняка, консерву і тихцем рушили з міста, в напрямі дрогобицької дороги. Місто залякане, причаїлося і жде, що новий день принесе. По вулицях не видко ні живої душі.

Йдемо стежками, полем, зайшли в ліс. Перед веде четар Устиянович з першою четою. За ним четарі Кравз, Тучапський і Ковалик зі своїми четами. Короткий відпочинок — і дальше в дорогу. Входимо в якесь село. Якось дивно в ньому… Вже ввдніє, а не стрічається людей надворі, тільки де-не-де крізь вікно виглядають.

Тут лишається четар Устиянович зі своєю четою в запасі, а решта сотні йде дальше. Як перед селом, між лісом і селом, так і тепер йдемо мочарами, перескакуючи з купини на купину. Котрий добре не попав на купину багнової трави або вибрав замаленьку, той і провалився в багно. Витягаючи, рятуючи одні других, за якийсь час добрели до ліса. Місто було направо.

Сотня розвинулася в розстрільну, багнети на кріс — і вперед! Подальше зліва і справа чути вже поодинокі стріли. Хтось передав розстрільною, що перед нами в гущавині Москалі. Рівночасно починається стрілянина. Хто стає за бука, а хто таки так клякає собі й стріляє вперед себе. Відтак із крісами в руках перебігаємо гущавину і входимо у другий, рідкий ліс. Пізніше довідались, що тут саме й були Москалі як охорона гармат, але від нашої стрілянини зараз відступили.

Після інформацій, переданих вночі австрійською командою, направо й наліво від нас мали рівночасно наступати австрійські війська. Сотник приказує кільком стрільцям вилізти на дерева й оглянути околиці. Переказують, що за лісом, проти нас, недалеко, стоять якісь гармати. Наліво подальше видко кінних. А направо якесь піше сіре військо. Стрілянина змагається.

Приказ — і розстрільна посувається вперед лісом. Обзиваються гармати й засипують нас шрапнелями. Де-не-де перепадає й граната. Але ми радуємося, що то "наш Воєвідка" так пражить у москалів… Ранених ще якось нема.

Зближаємося до краю ліса. Перед нами поле, очерет, а дальше рядок смерек, за котрими стоять дві батерії гармат і пражуть через нас скільки влізе. Стрільна вже нас переносять, бо заблизько підійшли. Цілу "роботу" батерій видко як на долони. Не буде дальше як 200–300 метрів. Аж тепер пізнаємо добре, що це московські. Сотня рванула вперед. При батеріях ладяться відступати. Нас обсипає "охорона" градом куль. Крісовий і скорострільний вогонь спереду і зліва. Починають густо тріскати кулі "дум-дум". Насилу вдається старшинам вдержати стрільців ще таки під охороною ліса. А то на полі пропали б ні за цапову душу… У не одних із нас були ще й старі "Верндпі" на один набій.

Зате починаємо віддячувати з ліса. Кожний стріляє скільки влізе. Москалі як зайці скачуть на полі. Гук, тріскіт, лопіт.

У декого затинаються кріси. Є вже й ранені, їх зараз відвозять назад.

То зліва, то справа передають по розстрільній, що нас заходить сила Москалів. Сотник вислав зв'язкових, але ті вернули без нічого — нігде не вндко жадного австрійського вояка. Сотня відтята. Гармати залишились і пражуть у нас картачами. Сотник приказує поодиноким четам змінювати напрям відповідно до обходячих Москалів і прати їх скорим вогнем. Зліва, позаду нас чути вже густу стрілянину. Кількох смільчаків лізе на дерева й доносять, що наліво, не так уже й далеко, обходять нас козаки.

Перейшло вже полуднє. Коли і зправа подали, що переважаючі сили Москалів починають нас обходити, сотник дає приказ: "Відступати!"

Забираємо своїх ранених і відходимо. Наша чета криє відворот. Сильно перетомлені, добиваємося врешті через ліси на якісь поля, звідки видко місто. Справа, із села, дістаємо сильний вогонь. Криємося між скибами й відкриваємо сильний вогонь на село, а рівночасно роями відступаємо трохи дальше. Пізнаємо, що це теж саме село, де остав четар Устиянович із четою в запасі. Дивно! Що сталося?

Пізніше довідалися, що це кацапське село (на жаль, не тямлю вже назви). Коли ми проходили, то по хатах уже були поховані Москалі. Вони і напали на чету, й хоч як по-геройськи відбивалася, та, ранивши деяких, решту всіх забрали в полон. І то аж тоді, як нашим не стало набоїв. Саме ту стрілянину ми чули, будучи ще в лісі, в бою.

Згодом, вирівнявши розстрільну, відкриваєво сильний огонь на згадане село. Тим більше що доставлено нам кілька пачок набоїв.

Помало смеркає. Нараз несподівано дістаємо вогонь ззаду. Зі здивованням бачимо, що це чета чи сотня австрійських гонведів, ще й у темних одностроях, острілює нас. Тут уже лють огортає всіх. Зриваємося, сотник напереді, впадаємо на Мадярів. Мадярський старшина відтак перепрошував за помилку. Фронт цей держимо до пізньої ночі. Сотник по довгій біганині віднайшов нарешті якогось австрійського старшину і виклопотав зміну для нас. Підходимо до міста. Проти нас вийшли міщани і гостять хлібом та молоком. Не треба й додавати, що всі були голодні як вовки.

На залізничній дорозі, біля будки, стрічаємо гурт Австріяків, що аж тепер, по майже півтори доби, привезли Воєвідці трохи набоїв до гармат. Трохи запізно…

Ніч ясна, мороз бере парубоцький… Відходимо на приказ якоїсь австрійської команди обсадити дрогобицьку залізничну дорогу. Приказ: держати її за всяку ціну, доки вдасться, а бодай до рана.

Попри дорогу — рів із водою. Треба критися в рові, в боевому поготівлю, а тут через воду нема як протягнутися як слід. Більшість радить собі так, що загортає плечі в шатро, ноги пускає по коліна у воду, щоб голова не виставала понад шкарп залізної дороги — щоб москалі не побачили, бо ніч місячна. Дводобова перевтома бере верх, і всі, крім стійок, засипляють отак мертвецьким сном. До рана вода покрилася тонким ледом, а ноги так і ночували підледом (хто зна, чи не один на старші літа не згадає це! ночі)…

Ранком зі сну збудили московські гранати, що стали дзвеніти по шинах. Роями відступаємо в напрямі якихось цегелень. Австрійського вояка не видко нігде на лік… За цегельнями — короткий відпочинок. Якийсь цивільний німець винбсить нам по куску хліба і чарці руму.

Московські шрапнелі кажуть відступати дальше. Подаємося на Грабовець. Тут можна вже сяк-так упорядкуватися і краще відпочити. Ночуємо в Уличнім. Тут находиться якась перелякана австрійська команда, що дуже дивується, яким чудом сотня вирвалася з того пекла. Все це нам байдуже. Коби швидше на призначену стоянку. А там уже цілий світ не вартує більше від околота соломи в хаті на долівці. По майже чотиродобових трудах сон уповні заслужений.

М. Горбовий. Стежа на Флісенталь[5]

При кінці падолиста 1914 р. в одинокій ще не спаленій хаті села Карльсдорф під Бескидом сиділи при столі старшини сотні [Романа] Дудинського та гуторили про всячину. Згодом перейшли на тему завтрішпої "карколомної" стежі, що мала йти на Флісенталь.

— Не знаю, що собі ці панове з бригади думають, — обізвався грімким голосом сотник Дудинський. — Присилають мені приказ післати стежу до Флісенталю, а прецінь повинні знати, що Москалі є зараз на Лисій горі (на 1000 м на північний схід від Карльсдорфа. — Ред.). І мають там доволі сильну заставу. А село Флісенталь лежить аж на кілька кільометрів гюзадь них. Ато дурні якісь.

— Мабуть, мають велике довір'я у здібності стрілецтва, — каже четар Ковалик.

— Або хотять випробувати, чи стрільці потрафлять передертися через застави, прослідити що треба і назад повернути, — додає четар Кравс.

— А може б, так ще зателефонувати до бригади і представити, як річ мається? — питає четар [Іван] Тучапський. — Шкода наражувати стрільців даром.

— Можна і це спробувати, — каже сотник і відходить до телефону.

Та за хвилину вертає, сердитий.

— А то дурні, — каже. — Вони твердять, що Москалі хто зна чи є в Аннабергу. До Флісенталю, може, заледве стежі доходять. А про заставу на Лисій горі й чути не хотять. Нема ради: стежа мусить піти. Тільки кого тут післати? Хіба що 1 — й рій з [Едвардом] Ґавалком.

Над цею справою заводиться ширша дискусія. Старшини перечислюють здібности поодиноких ройових та роїв — той добрий до стежі, інший — до нечайного нападу і т. и.

За той час стрільці вели свої "дискусії"… Розміщені були четами у другій кімнаті, шопі й на стриху. Вища "стратегія" їх не обходила нічого. Цікавіше було послухати про всякі любовні пригоди на весіллях та вечорницях, про які розказували деякі товариші. Тож, зарившись по шию в пахуче сіно, котрі дотепніші оповідали, инші слухали та по скінченню доповнювали від себе дещо. Балачки велися притишеним голосом, бо в морозну ніч далеко чути голос, але час до часу таки годі було здержатись від сміху. Тяжче, щоб один почав, а тоді ціла чета вторувала безжурним, веселим реготом, сипалися дотепи, жарти.

Нараз перебиває цю веселість голос чури.

— Вістун Ґавалко до пана сотника!

Вістун, молодий студент фільозофії, низького росту, милої вдачі, недавно що тільки перебрав 1 — й рій у 1 — й четі. Як здисциплінований стрілець, почувши заклик, миттю вдягнувся і полетів до сотника в хату (чета "кватирувала" на горищу в шопі в сіні).

— Слухайте, товаришу Ґавалко, — каже сотник, коли він увійшов до кімнати і випрямився "на позір". — Завтра досвітком ви підете зі своїм роєм на стежу до Флісенталю. Не скриваю перед вами, що це доволі важке завдання — Москалі мають сильну заставу недалеко від нас, і через неї треба продертися. Та вірю у вашу зручність, тим більше що більша половина вашого роя — Гуцули. Вам уже не раз вдавалося. Щоправда, завтрішнє завдання трудніще від попередніх. Але для безпеки я вслід за вами рушу сам із півсотнею, щоб на випадок небезпеки дати вам поміч. А тепер йдіть спати, щоб завтра мали силу краще справитися. Добраніч!

Вістун Ґавалко викрутився на запятку і вийшов з кімнати. Не встиг ще примкнути за собою дверей шопи, як сіно заворушилося і в одну мить повилазили з нього, мов суслики, стрільці й [взялися] допитувались, у чім річ.

— Маємо закуску на завтра, — каже до них вістун. — Підемо до Флісенталю подивитися, як там Москалі господарюють. Трохи воно не теє, але якось раду дамо…

— О, ще й як! — гукнув самопевно стрілець Кутерлаш, рослий на зріст носій скоростріла[6]. — Шкода, що не можу взяти із собою своєї "машинки". Здалася б по дорозі.

— Нічого, — каже стрілець Мосьондз, — ми на тебе наладуємо звідтам пару мішків булок. Знаєш, які великі та дешеві випікає "німота". Коби лише швидше туди дістатись.

— А може б, ти так звідтам прикотив бербеницю молока? — питає стрілець Сумарук. — Ми вже давно його не їли.

І були б так "натягали" Кутерлаша на всі лади, але вістун наказав іти спати, бо досвітком треба рушати в дорогу. Ще кілька жартів, ще якась порада Кутерлашові, шелест сіна, і все успокоїлось.

Чи спали? — не мож знати. Хоч перед хвилиною безжурно всі жартували, то тепер, коли кожний зарився в сіно, один одного не бачив зблизька, певно, що дехто ще довго дивився у стелю, обмірковуючи на всі лади завтрішню роботу… "А як би то краще підійти? Як би то легко висмикнутися, коли б хотіли злапати? Словом, як би то найкраще і своє зробити, та й ціло вийти з халепи". Та вкінці тепле сіно й спокій доконали свого. Поснули. Знадвору доходили притишені шепоти та скрипіт снігу під ногами. Це тихцем змінялися стійки оподалік від хати…

Досвітком, по 3-й годині, вістун Ґавалко зірвався перший. Збудив свій рій, а сам пішов у кімнату сотника по прикази.

Стрільці, призначені на стежу, хоч як тихо справлялися, все одно не висмикнулися тихцем. Заворушилося сіно, й ціла чета пробудилась. Ті, що залишались, давали поради відходячим, радили, щоб легше одягнутися, а зате набрати більше набоїв. Другі пригадували, щоб узяти бодай одну консерву або кістку консервової кави; інші — щоб за ніяку ціну не датися захопити Москалям у полон. Ці, що були в тих сторонах, переказували кланятися господарям на давніх стоянках у Флісенталю й Апнабергу. І хоча те все звичайна річ, хоч харчу і набоїв кожний мав однаково, хоч кожний мав однаковий боєвий досвід, бо всі рівночасно вирушили в поле, то у стрільцях уже таке водилося, що тим, які відходили на незнану пригоду, товариші виявляли велике співчуття й раді були хоча би й найменьшою дрібничкою чи там добрим словом допомогти. Дарма що і їх те саме завтра ждало.

Вкінці вернув ройовий Ґавалко.

— Йдемо через Лису гору до Флісенталю, — пояснив коротко завдання. — Там маємо розвідати про московські сили, придивитися, де стоять гармати, обози, чи є кіннота, чи лише піхота. Заставу на Лисій горі треба якось оминути. Так, як виходимо всі, так маємо всі вернути! Для безпеки за нами вирушить годину пізніше півсотня зі сотником. Виходити тихцем надвір!..

Коротке пращання, тихі, щирі побажання, стиск рук, і 1-й рій надворі. При стійці ще коротка виміна гасла й відгуку, і десять стрільців рушило за село, на північ, у невідоме…

Надворі темно. Густа мряка повисла на горах. Сніг повище колін. Стрільці посуваються тихцем один поруч одного, щоб не розгубитись. У мряці тяжко визнатись. Не помагає ні карта, ні компас, зате кожний здається (покладається. — Ред.) на "стрілецький нюх", який звичайно не заводить.

Йдуть мовчки, осторожно. Балують у снігах, настроживши вуха. Аж тут нараз щось забовваніло!.. Вмить, без команди, присідають усі до землі, виціливши кріси. Передній підсувається ближче до темної плями, інші із запертим віддихом, напружено, в поготівлю стежать. Очами намагаються провертіти мряку, вухами вловити кожний шелест…

Та за хвилину вертає "око" й голосить, що напереді стоїть мала шіпка, в якій добре було би з'їсти по консерві. Слідів до неї не видно.

Стежа вскакує до шіпки, затикає сіном шпари, а за хвилину горить уже мала ватра, на якій гріються консерви. Смашно заїдають хлопці, запах консервового м'яса аж лоскоче; на добавок ще й каву заварюють, натопивши води зі снігу. Кава на дальшу дорогу.

Надворі починає сіріти. Нерви вспокоїлися. Стає безжурно й весело. Починаються жарти на тему виправи. По півгодинному відпочинку стежа рушає далі. І знову кріс у руках на поготівлі, зір уп'ялений, насторожені вуха!

Напереді зарисовується темна стіна ліса. Стежа спинюється, двох іде дальше перешукати корчі та [з'ясувати], чи не помітно яких слідів. Та нема, тільки вгорі, в лісі, начеби щось гомоніло; часами немовби димом заносило… Але мряка, годі прослідити.

Починається коротка "воєнна" нарада. Кожний висказує свій здогад, міркування і вкінці стає певним, що "ми" під московською заставою. На це вказує напрям, в якому йшли, вітер, околиця. Треба тихцем завертати вліво… Завернули. Попід ліс, полем, снігами.

Нараз — стежка. Що за чудо? Звідки вона тут узялася — хто її витоптав? Коли б стрільці з інших сотень нею ходили, то були б переказали, що є стежка. Треба прослідити. Два стрільці, що належали до пластового[7] гуртка уЛьвові, розібравши справу, кажуть, що це, мабуть, селяни із Флісенталю ходять сюди по сіно. На це вказують стебла розсипаного сіна і брак на стежці слідів військових чобіт.

— Але так само могли і Москалі носити собі сіно, — каже Гуцул Маротчак, — вони ж мають "валінки", сукняні папучі, що залишають сліди бойківських постолів.

— Як би там не було, — вирішив Ґавалко, — а добре, що ми попали на стежку. Підемо нею. Може, вона якраз заведе нас до нашої цілі? Бо ж у тому напрямі й провадить вона. Рушаймо.

Рушили стежкою.

Вже досі кожний ішов чуйно, та тепер ця обережність ще подвоїлася. Стежка доказувала, що ця околиця не є безлюдна. Річ у тому, щоб знати, які це люди ходять нею. Може, вона заведе прямо ворогові в зуби? Наказів не було ніяких. Кожний стрілець "нюхом" відчував, як поводитись і що робить.

А тут мряка щораз більше продирається, розвиднюється щораз краще. Це ніби добре й погано. Можна на більшу віддаль все бачити, але й самому можна бути на оці… Стежка все догори, чимраз вище. Наперед — густий ліс. У гущу рушило двох стрільців, а взад вислано одного, стежкою до Карльсдорфу, для зв'язку з підступаючою півсотнею; решта стрільців скрилася поміж корчами.

За якої півгодинки вернув зв'язковий з відомістю, що сотник з півсотнею недалечко. Іде цею самою стежкою.

Вернулися також і стежники з ліса, не помітивши поблизу нічого підозрілого. Тільки вдалині бачимо гейби якесь огнище при стежці, але близько до нього не підходили.

— Тепер, товариші, — обізвався вістун Ґавалко, — кожний бере у свої руки свою долю і в разі якоїсь наглої несподіванки думає сам про все. Скільки можна обходимося без бою. Не датися захопити в полон за ніяку ціну. Та поки що йдемо до Флісенталю. Багнет — на кріс! До стрілу готов — вперед!..

Напереді "око", решта стрільців у такій віддалі, щоб мати зв'язок. Порозуміння, прикази — лише рухами.

В лісі зовсім розвиднілося. Дійшли до вогнища. Тут кругом витолочений сніг, ще тліє грань, скрізь порозкидані пушки з консерв. Тепер ясно стало, що ми на місці ворожої застави. Але де ці Москалі? Чи відійшли, чи, може, слідкують звидкись за нами, щоб обійти та захопити всіх живцем?

Такі питання лискавками пролітали в голові. Дехто шепотом обмінювався з товаришем своїми поміченнями. Пластуни й Гуцули "читали" сліди. Вкінці дійшли до висновку, що тут, мабуть, була зміна застави — стара застава передала новій позицію. Вислані у здогадливих напрямах стежники підтвердили цей здогад. Бачили вони за вершком гори, на яких сто кроків, у гущівнику постаті в довгих шинелях. Дивним було лише те, що передні стійки були в австрійських одностроях[8].

Та не було часу довго розмірковувати. Якщо дійсно тепер зміна застав, то треба користати з нагоди і — гайда на Флісенталь!

Рішення було однозгідне. Стежка бігла лісом у долину. Лекше було йти. У цей час ніхто з нас не здавав собі справи з ризика, на яке пустився. Ніхто не роздумував, як вертати назад. Кожного гнала жадоба дійти до наміченої ціли, сповнити обов'язок і показати, що стрільці виконають кожне доручення. Щоб ця виправа могла погано скінчитися, що можна залізти ворогові в медвежу пашу, ніхто не здавав собі справи — всі гнали вперед, як вітер, — все в діл і в діл…

Небавом ліс став рідшати. Ще пару сот кроків, і ми опинилися на краю, криючись за буки. Стежка вела до якоїсь стайні на полі, а від неї дальше в село Флісенталь! Ціль нашої виправи… Тільки спуститись направо в потічок і ярком, поміж корчі, відтак млинівкою і вже на краю села у млині.

Щойно тут ми стали здавати собі справу з нашого положення. Треба добре обміркувати, що дальше діяти. Чим дальше за селом, ставало ясніше, зближалося полуднє. З уступаючої мряки показалося нове село. Придивляємось — Аннаберґ…

Ґавалко слідкує далековидом передпілля. Поблизу нічого не видно. Зате на горбку, в Аннабергу ще якась кіннота… Так, це козаки! Треба пождати, аж переїдуть. За той час то один, то другий стрілець бере далековид до очей і оцінює кількість ворожих сил по кількости обозів і гармат, які видно в Аннабергу як на долоні.

— Та доків ми тут мемо стояти, — каже Маротчак, — я вже зголоднів до решти. Йдім у село та купимо дечого. Козаки й так уже переїхали. Відав, пішли на Сможе.

— І я би казав, абисмо йшли, — обзивається Мусорук, — бо тут єкос не гія стояти. А то й Кутерлаш уже лигає слинку за тими булками[9].

— Як іти, так іти, — рішає Ґавалко. — Мусимо хильцем одинцем перекрастися отим ярком у млин!

Сказали — зробили! За якої чверть годинки стежа непомітно забігла до мельника в хату. Коли б мельник був побачив десять чортів, то безперечно не був би більше здивувався, як побачивши 10 стрільців.

Увійшла мельничка в хату й оторопіла…

— Бійтеся Бога, панове, та що ви зробили? — сплеснула вона руками. — Хто ж видів серед полудня лізти отак чортові в зуби?.. Може, ви зблудили? Чи ж ви знаєте, що то "кватира" козаків отут? Перед хвилинкою, щойно, пішли на село. Якби вас у мене побачили, то спалять!

І була би перелякана мельничка хто зна доки заводила та жалувала нас, але вістун перебив:

— Ми не прийшли добрих людей наражувати на небезпеку. Нам треба лише довідатись докладно про ворожі сили, і зараз вертаємо назад.

Мельничка перевела всіх через другі двері на якесь підцаша і там подрібно розповіла все, що знала про Москалів. А знала вона чимало. Бо не лише в неї кватирували козаки, але й кожна застава повертала до неї, йдучи на позицію. Тут ми довідалися, що перед двома-трьома годинами повертала до неї й чета Москалів (40 і прапорщик), котра пішла на гору змінити заставу. Попередня, тільки що не видно, як надійде, і то тею само стежкою, що й ми надійшли.

Одержавши купу всяких важних вісток, стали ми висмикуватися знову одинцем в ярок і ярком, полем попід корчики в ліс. Мельничка дала на дорогу по хлібові та по куску солонини й сира, побажала щасливого повороту і пращала нас зі сльозами в очах.

За хвилину ми були вже в лісі, звідки перед годинкою розглядали село. Тут рішили відпочити та дещо перекусити, щоб облекшити хлібники… Для обережности зійшли пару кроків убік від стежки, посідали на звалену смереку і стали кріпитися тим, що Бог послав.

Від стежки ділила нас ялиця і ряд доволі густих смерічок, засаджених попри стежку на просторі 50–60 кроків.

Ще не встигли добре розгоститися, як нараз лісом пронеслася московська пісня:

Салавєй, салавєй, пташічка…
Раз, два, горе не біда…
У тій хвилині паде притишений приказ вістуна:

— Критись!

Кожний прилягає за смереку, стараючись зробитись якнайменшим… Кріси спрямовані на стежку поміж галуззя смереки, безпечники відчинені, дух запертий, нерви мов струни… Але рівночасно з тим кожний знає, що стріляти не можна, хіба у крайній потребі. Передчасний стріл може згубити нас усіх.

А Москалі йдуть собі, співаючи, байдужні на все. І в тямку їм не йде, що й не цілих десять кроків від стежки спрямовані на них десять ворожих крісів, а пальці стоять на язичках… Одна хвилинка — і десятьох перших паде трупом…

Саме переходять поруч. Напереді прапорщик, молодий хлопака, черти лиця виразно українські. Кількох за ним "тоже малороси". Ці саме співають. Інші щось балакають, сміються, раді, що йдуть до хати. Деякі несуть кріси в руках, деякі на плечах, дулом у діл, як кому до вподоби.

Числимо: раз, два, три, чотири і т. д. Якраз усіх є сорок один із прапорщиком. Небезпечно зачіпати. Перейшли з ліса на поле і прямують до стайні.

— Одинцем в ярок! — передає шепотом вістун.

Кожний по черзі зривається і хильцем, поміж буки ховаючись, то прилягаючи у снігу, біжить наліво в діл і скаче на замерзлий потік.

Щасливо вдалося. Тепер тільки дальше ярком в глибину ліса, і з одної халепи вимотаємося.

— Мой, Ґавалку, братчіку, — просить Маротчак, — даймо їм сальву… Бегме, що так мут тікати, що й варта буде.

— Е, що твоя сальва, — обзивається Кутерлаш. — От якби я свою машинку пустив у рух, від неї і не встид було б утікати.

— Йди до "бовту"[10] із твоєв машинков, — сердиться Маротчак[11]. І знову до вістуна звертається: — Ґавалку, братіку, най ті упрошу, даймо сальву. А ні, то най хоть я грєну зо два рази із кріса, то мені лекше буде і вони знатимуть, що ми тут були.

— Не можна, товаришу, — вспокоює вістун гарячого стрільця-Гуцулика. — Уважай, що на горі ще є стільки Москалів, як оце тут. Коли ж ми зчинимо стрілянину, то тамті ждатимуть уже напоготові. От краще стараймося звідси видістатися до сотні та передати добуті вісти, які вдалося нам зібрати.

— Ну, то най їх шляк трафит, — рішає Маротчак. — Я ше з ними дес здибаюся на вузькім…

І хоча і решта стрільців мали велику охоту "грянути сальву", але мусіли признати свому провідникові слушність. Треба перше міркувати, [як] звідси видістатися. А якщо добре піде, то можна "грянути сальву" і на заставу на горі…

Все це відбулося дуже скоро, скорше, як тут описується. Всі були тієї думки, що гаятись не можна довго. До того вже й з полудня перейшло. Треба було завидка видістатись із ліса. Тож стали продиратися дальше снігами. Аж вийшли знову на стежку. Зразу йшли гусаком. Та під верхом післав вістун одного стрільця прослідити, чи при вогнищі нема Москалів.

За якийсь час вернув стрілець та сказав, що біля вогнища нема нікого, але воно само горить більше, як рано. Видко, що хтось є недалеко. А тут уже й надворі сутеніє.

Коротка нарада. В кожного в очах пробивається вага хвилі. Багато слів не треба. Рішення коротке: за всяку ціну перебитися до своїх. Попри вогнище йти якнайобережніше й швидко. А попри нього мусимо перейти, бо на обхід уже запізно. До того ще не знати, де стійки нової застави. Кріси під пахою готові до стрілу. Палець на язичку. На випадок великої небезпеки — всі врозтіч. Зберемося за лісом, біля шіпки, де консерву гріли.

Потім одні другим глянули у вічі, й це була наче тиха, але святочна товариська присяга. Один одному себе поручав, один одному прирікав братню поміч — мовчки.

Рушили!

Тихцем, мов нічні примари, посувалися стрільці один за одним, у відступі кількох кроків. Ні шелесту, ні віддиху не чути. І, може, були б перейшли, та стрілець Мосьондз зачерпнув із джерела при стежці води, хоча тихонько, але, що був зігрітий, не міг здержатись і кашельнув…

Моментально всі спинились — дух заперли в собі й люто поглянули на товариша: де ж така легкодушна необережність! Життя зависло на волоску. Але тихо. Тільки десь напереді, за вогнищем, зашелестіли корчі… Може, вітер? А може, звір який перебіг? Йдемо! Слух напружений, око старається пробити вечірний сумерк, рука кліщами стиснула кріс.

Вже зрівнялися з вогнищем… Минаємо… Нараз зір, як на приказ, паде наліво в корчі і, як на приказ, усі стають наче вкопані. Напроти в гущавнику, не більше десять кроків, стоїть теж ряд закаменілих постатей у довгих шинелях і смушевих шапках. Кріси з довгими багнетами, звернені на стежку… Мить — зловіща тишина… Втім, паде рівночасно:

— Кто идьоть?!

— Хто там?!

А дальше все вже блискавкою:

— Сальва! Й за дерева! — приказ Ґавалка.

Гримнуло десять стрілецьких крісів, і десять постатей скочило зі стежки за дерева. На хвилинку перед вистрілом чути ще було команду "плі!" і лоскіт крісових замків за стежкою. Та по вистрілі понеслись крики, щось гупнуло пару разів на стежку з корчів…

— Сальва! Дальше в діл! — командує Ґавалко.

Знову затріскотіли кріси, знову хтось крикнув та ще впало кілька стрілів з тамтого боку. Але стрільці відбилися вже на яких 20–30 кроків.

— Сальва! Врозтіч! — гукає вістун.

Знову із-за дерев гримнули стрілецькі вистріли.

Але й Москалі прочуняли та відповіли рясним відстрілом з кількадесять крісів! У лісі счинився такий шум, клекіт, що вже ніякої команди не було чути. Крики, стрілянина, Москалі пускаються за стрільцями, кричать над головою:

— Бросай ружьо, сукін син!

Та стрільці, мов ті стрибуни, скачуть через корчі, колоддя, провалюються у сніги, встають і дальше біжать, відстрілюючись з-під пахи. Одного стрільця вже чуть-чуть доганяє Москалисько, гукаючи:

— Бросай, бросай!..

Цей на мент відвернувся, пхнув його в живіт багнетом і дальше полетів у долину. Іншого Москаль хапав уже за плащ, та цей навідліг махнув прикладом кріса — і Москалище зі стогоном повалився у сніг….

Також і Василя 3. було схопили два Москалі та тягнули догори. Але він крикнув і вмить як з-під землі вискочили два побратими, викрутили крісами "млинка", й Василь вільний полетів за своїми.

У пригоді стрільцям став глибокий яр, повний снігу, з височезними берегами. Котрий лише надбіжить над беріг, не задумуючись, дає нурка в яр — бухне, і сніг фонтаною злетить угору…

Москалі цього не пробували… Постояли над берігом, постріляли і згодом почалапали вгору, згадуючи "мать", "синів" та всяких "чортів".

Вкінці вспокоїлося, і тоді стали ворушитися тіні то у снігу, то з-поза дерев.

— Пст! То котрий там? — шепче один голос.

— Іван! А ти хто? — питає другий.

— Я Василь. А не знаєш, де Михайло?

— Я тут, — загудів голос, мов з бочки. — А Ґавалка не бачили де? — І вилазить із кучугури снігу…

— А тихо там будьте! — обзивається Ґавалко з корча. — Ще напитаєте якої біди… — І вилазить, соплючи як міх.

Та тут страху вже не було ніякого. Помало виходили під гору, до стежки, що за лісом, розбалакуючи чимраз голосніше.

— Мосьондз, ти є? — гуде Кутерлаш.

— Є, абощо?

— Хочу знати, чи дав який раз нурка у сніг?

— Чи раз!..

— А вже не кашляєш?

— А ти хліба не згубив? — відтяв йому Мосьондз.

Всі — у сміх, бо знали, куди то стежка в горох: Кутерлаш був ненаїсний.

Отак скликаючись та кепкуючи із пригод, стежа щасливо вийшла з лісу, прямуючи до свого постою в Карльсдорфі. Хлопці не йшли, а летіли на крилах. Їм було радісно, що сповнили завдання, горділи на саму згадку, як привітає їх сотник та ціле товариство. А грудь розпирала ще й ця втіха, що ось-ось бухнуть у сіно — спати, і спати твердо, заслуженим по трудах сном.

М. Горбовий. Стрілець Кутерлаш утікає з полону

З кінцем листопада 1914 р. сотня [Романа] Дудинського дістала від 120-1 бригади (правильно 129-ї бригади. — Ред.) наказ добути село Зуґо на Закарпаттю, в якому загніздилися Москалі і здорово давалися взнаки своїми батеріями. Із [штабу] бригади подавали, що Москалів небагато та що вони готові піддатися.

Морозним зимовим ранком 1-ша сотня підійшла розстрільною майже під самі дула російських гармат. Але тут привитала її скажена крісова і скорострільна пальба. Щоб Москалі піддалися, не було й мови.

Бій проволікався до вечора, з обох боків було чимало вбитих, а як стемніло, Москалі рушили з новими силами до протинаступу. Стрільці не піддавалися. Тільки для скоростріла не стало було набоїв, і Москалі, кинувшись гурмою, захопили його разом з обслугою. Коли стрілянина втихла, стрільці намагалися рушити ще раз в атаку, щоб у пітьмі ночі багнетами відбити товаришів.

Вже сотня причаїлась, вже була готова до випаду — як перед стійкою замайоріли якісь тіні. "Москалі!" — подумали всі. Та нараз почувся голос недавно полоненого Кутерлаша, стрільця з 1 — І чети. Велике було зчудування: Кутерлаш провадив разом з рештою недавно полонених кільканадцять Москалів, а на плечах ніс скоростріл! Радощам не було кінця!

Кутерлаш розказував, як це сталося: Москалі замкнули полонених до якоїсь бойківської хати та поставили дві стійки. Скоростріл не відбирали, знаючи, що до нього немає набоїв. Але Кутерлаш — хитрун. Заложив порожню ленту та, націливши на вартових, так залякав їх, що вони вмить кинули зброю і піддалися. Кутерлаш разом з тими кількома стрільцями забрав Москалів, узяв свій скоростріл і, захопивши ще по дорозі цілу російську заставу, прорвався до своїх. Довідавшись про те, старенький генерал Дирда і начальник булави сотник [Петер] Кватернік покликали героїв до бригади, подякували особисто за вчинок та почастували папіросками і коньяком.

М. Горбовий. Олена Степанівна як командант сотні


Дня 23 січня 1915 р. почалася австро-німецька офензива в Карпатах. 1-й курінь У.С.С. стояв на позиціях Здинева — Збун в околиці Берегова й Гути на Закарпатті. Сотня [Івана] Чмоли займала край ліса і, стоячи по пояс у снігах, обстрілювала з-за дерев Москалів та ждала приказу до наступу. В заступстві сотника Чмоли командувала сотнею хорунжа Олена Степанівна (Олена Степанів. — Ред.). Не зважаючи на рясний крісовий вогонь, вона проходила від стрільця до стрільця й кермувала боєм. Стрільці благали її, щоб не наражалася на небезпеку, та Степанівна не зважала на небезпеку, бо почалась офензива, час великого напруження по обох боках, тому треба було самому все доглянути.

На правому крилі стояли Мадяри. Там уже добре кипіло. Мадяри народ гарячий, але не дуже люблять таку горяч в окопах.

До стрільців підбігає, скрадаючись поміж деревами, мадярський сотник і, розпитавши, хто командує стрілецькою сотнею, дає приказ перекинути її направо, на зміну Мадярів.

— У нас є своя команда, — відповідає йому Степанівна, — і я лише їй повинуюсь!

— Але я вам приказую! Я старший рангою! — кричить сотник.

— Знаю і прошу мене не поучувати, краще подумайте, чи ви маєте право змінювати заряджування вищої команди! — відповіла Степанівна. — Будь ласка, негайно покиньте мій відтинок, а ні, то прикажу стрільцям відставити вас до своїх!

Сотник побачив, що нема жарту, люто глянув на завзятого молоденького хорунжого й пустився туди, звідки прийшов.

Стрільці були невимовно вдячні Степанівні за цю рішучу поставу та вирятування з певної загибелі, бо Москалі на правому крилі таки здорово прочистили тоді Мадярів.

М. Горбовий. Українські січові стрільці на лещатах

У 1914 р. Москалі, відвічні вороги України, рушили велетенською армією на Галичину. Недосвідчені австрійські війська в переполосі майже без більших боїв відступили в дуже короткім часі аж у Карпати. Там спинились. На верхах Бескиду засіли разом з австрійськими військами і бойові частини Українського січового стрілецтва, яким у тій війні прийшлося відіграти немалу ролю. В Карпатах заскочила усусусів остра зима, яка не спинила війни.

Бувало, дерешся отак з повним боєвим вирядом снігами все вгору та вгору, та нараз, помиливши ногою, пірнеш у снігову кучугуру, що тільки ямка вказує, де треба за тобою шукати.

Згодом видала команда плетені решета на ноги та бамбусові палиці, що чимало влекшувало хід по снігах. А поверх плащів одягалося білі "реверенди", в котрих можна було легко підсунутися Москалям під сам ніс…

Та по святах (Різдвяних. — Ред.) прийшла в нашу місцевість новина. Це прибув відділ альпійських стрільців-лещатарів. Явище для багатьох невідоме, бо чимало стрільців було таких, що ще й не бачили лещат, не то щоб їхати на них.

І не раз смішно тепер дивитися на початкуючих лещатарів, котрим інструктор, причепивши лещата до ніг, приказує: "Ліва вперід — раз, праву дотягнути — два. Права вперід — раз, ліву дотягнути…" Тоді було трохи інакше…

Ота т. зв. наука відбувалася на суміжних горбах. Тут не вибиралося лагідних схилів, легких і довгих спадів, гладких, без корчів. Альпійські "вуйки" — наші інструктори — не визнавали якогось довгого методичного тренінгу. Це ж війна, тож усе мусіло іти лискавкою.

От виходилося на який-будь стрімкий верх — "вуйки" на дошках, а стрільці з дошками на плечах. Пояснень не було жадних. Тільки причеплять тобі дошки до ніг — та й шубовсть тобою в долину… Лети на зломаиня голови куди хоч. Тільки не смій падати. Котрий із нас позволив би собі на такий люксус, як падання (а це траплялося часто), так уже йому не з медом було… Німці зліталися гурмою до такого й кулями снігу присипали його вмить, що тільки дошки сторчали з-під снігу. Або качали його разом з дошками на долину, в яр… А все з реготами та веселими вигуками.

Самі ж вони прекрасно їздили! Як крутне собою, так прямо з вітром навздогін — як чортяка!

Не диво, що при такому "тренінгу" стрільці швидко вивчилися їзди, а декотрі навіть стали соромити своїх вчителів. При таких вправах швидко зжилися між собою, сприятелювалися, пізнали вартість одні других. Вправи ці були дуже милою забавою, а відносини наче між дітьми і добрими батьками. Бо ж і ріжниця в літах: стрільці — вісімнадцятилітні, молокососи, а ті — 40-літні вусаті дядьки.

Не раз прикро ставало на серці, коли ми порівнювали цих метких, бистроумних, при тім усе веселих, радісних старих німчуків із так старими нашими дядьками — вічно нарікаючими, отяжілими, огірченими… Ми ще тоді не здавали собі справи з того, що це спорт і вправи так змінюють і відмолоджують людину.

Ця мила забава довго не тривала. Вже 22 січня 1915 р. почалася офензива з Карпат, котра спинилася аж на лінії Маківки.

У першому наступі вже визначилися наші лещатарі. В силі одної чети вихром налетіли на московські окопи, узбіччям перелетіли через них і відразу опинилися ворогови на задах. Тоді там стояли в окопах спішені козаки, першорядні вояки. Але і не зчулися, як їх стрільці окружили. Мусили здатися без бою.

Та швидко стрільці позбулися своїх дощок. Гірська боєва тактика, марші лісами не все надавалися до лещатарської їзди. 1 затяжко було всім таскатися як ніч, так день. Все полетіло в дебри… Остав тільки спомин.

М. Горбовий. Лещатарство в часі війни


Зима з 1914-го на 1915 ріку Карпатах.

Після впертих і завзятих боїв на Бескиді 1914 року, коли австрійська армія почала дальше відступати на Мадярщину, 2-й курінь Українських січових стрільців, пробувши ще пару тижнів на сніжних полонинах Зуґо, перейшов на відпочинок до Берегфораш (чи Берегове це тепер?) на Закарпатській Україні (нині с. Підполоззя Воловецького p-ну Закарпатської області. — Ред.).

Не був це правдивий відпочинок, бо сотні мусіли на зміну висилати стежі й виставляти полеві сторожі на Коссяку (Koszak. — Ред.), Здиняві, Збуні й др. Не була це легка справа. Зима тоді була велика, западиста, місцями було по півтора й по два метри снігу. У деяких місцях були ледве протоптані стежки, в інших і цього не було. Треба було бродити величезними снігами, що сильно мучило стрільців. Правда, через те неможливо було вести й правильних боїв, тож на фронті панував деякий спокій.

Великі сніги утруднювали всяку полеву службу, і щоби усунути ці труднощі, дали нам т. зв. решета на ноги. Були це обручі в розмірі менш-більш 20x40 цм, переплетені ютовими пасами, т. зв. гуртами. Прикріплювалось це до підошв і так ходилося по снігах. Було це остільки вигідним для нас, що на стежах не вродилося по снігах по вуха, а можна було йти по поверхні снігу. На свіжому снігу западалося 10–20 цм углиб, а на твердому й стільки ні. Коли до цього ще стрілець вдягнув білу полотняну кирею з каптуром, щоби противник не міг завважити стежі, то кращого вже й не бажалося.

Та прийшли до нас лещатарі — альпійські стрільці. Були це самі австрійські Німці. Всі у старшому віці, бородаті, не одного вже припорошила сивина, з люлькою в зубах, але як стали на лещата, то летіли з вітром навздогін. Тільки й дивуватися.

Багато з нас, стрільців, до того часу не бачило лещат, а тим самим їхати на них не вміло. Але та їзда всіх так зацікавила, що, коли проголошено відкриття лещатарського курсу, зараз до нього зголосилося поважне число стрільців.

Приємні, незабутні були це часи.

Бувало, вирушить на лещатах яка чета стрільців та з півсотні або сотня Німців, наче діти з батьками… (Між нами дуже мало було з двайцяткою; усе по 17, 18, а були й по 16). Німці, вуйки-лещатарі, як ми їх жартом називали, був веселий народ. Сиві борода чи волос на голові виглядали наче штучні, причеплені. Лице у кожного здорове, рум'яне, а очі живі, веселі, наче в молодиків. Тому ми скоро зжилися із собою.

Вони показали нам дещо із грубшого, як поводитися з лещатами, а там уже кажуть доганяти себе… Не раз розсиплемося розстрільною поміж смерічками, по горбах і маркуємо бій. Та тут як налетять вітром "вуйки", як стануть прати сніжками… Стрільці врозтіч, падуть, перевертаються, бо ще не вправлені. Але цього "вуйкам" тільки треба було. Допадуть лежачого на землі, навалять на нього кучугуру снігу, що тільки куски дощок видно, й добувайся тоді… А самі регочуться, шуткують…

Такою "методою" дуже скоро відучили стрільців падати. 1 вкоротці стало вже й "вуйкам" перепадати від стрільців. Бо все ж таки що 17 літ, то не 45!

Та недовго цього романтизму було. На 21 січня 1915 р. почалася австрійська офензива, і вже в першім бою лещатарі відіграли велику ролю.

М. Горбовий. Гуцульська сотня У.С.С

Досі мало де було писано про Гуцульську сотню У.С.С, яку — по розбиттю Легіону У.С.С. під Бережанами в жовтні 1916р. — створено, щоби своїм звеном лучила ланцюг змагань У.С.С-ів із північним ворогом. Тому хочу подати про неї вістку ширшому загалові, бодай у скороченому виді.

I
По крівавих і багатих на жертви боях під Бережанами у вересні й жовтні 1916 р., коли то заледви 19 стрільців з четарем [Григорієм] Трухом продерлося крізь грубезний московський перстінь, який мав за задачу стерти з лиця землі весь Легіон У.С.С., у полі лишилася лише Технічна сотня У.С.С. під проводом сотника [Івана] Сіяка. Всіх розбитків стягнено до Коша (який розмішувався в селах поблизу Миколаєва над Дністром. — Ред.) на відпочинок. У той саме час повстала пісня "Як з Бережан до Кадри січовики манджали, то краялось серденько із горя і печали…"

І "як нам з очей зникала та Золотая Липа, то краялось серденько" не тільки в хорунжого Осипа Теліщака, але й у всіх стрільців. В інших обставинах, може, були б і раділи, що йдуть на відпочинок по довгих тяжких трудах, однак тепер не було до радощів. Кожному було невимовно прикро кидати той фронт, на якому спільними зусиллями, трудами і самопосвятою вплетено нову галузку у вінець слави українського народу, на якому остало стільки дорогих товаришів, одні в живих як полонені, а другі там, де вже нема "ні болізни, ні печали"… Не одні застановлювалися: як нам дальше бути? Чи розпливемося помаленько, мов у мряці, чи спроможемося ще на щось великого?

Стрілецька душа, яку ніколи не покидав оптимістичний настрій, бажала гаряче, щоб, не оглядаючись на перепони і жертви, дальше провадити розпочате велике діло. Зневіри в нас не було ніколи. Не було її й тепер, хоч і які невідрадні обставини настали. Очі стрільців були звернені на старшин, до яких мали повне довір'я.

Не диво, що коли в Коші проголошено творення самостійної Гуцульської сотні У.С.С., відразу зголосилося понад 200 стрільців, між котрими були й такі, що заледве повиходили з лічниць і не були ще зовсім здорові. Слабших відділено, і лишилося в сотні 180 стрільців, у більшости "стара война". Були це переважно Гуцули.

Під час формування цієї сотні ходили такі чутки: сотня йде до деташми Русса (detachement Russ bei 7 A.K.) (бойова група Русса при 7-му армійському корпусі. — Ред.) на 6 місяців; головно тому, щоби все ж таки про У.С.С. "слава не втихала", щоби доказати свою живучість і не давати причини до ліквідації Легіону У.С.С., про що ще в 1915 р. робили Австріяки заходи. Ціль сотні була — вести партизанку на задах московської армії. Терен — Гуцульщина й Буковина. Оцей терен і ціль сотні були одною із причин, чому стільки стрільців зголосилося до неї.

Дня 27/Х 1916 р. від'їхала Гуцульська сотня У.С.С. під проводом четаря Н. Никорака через Угорщину до Великого Бичкова на Закарпатській Україні, де станула дня 1/ХІ і зголосилася у групі підполковника [Іґнаса] фон Ґуклєра. На двірці в Бичкові ждали на сотню австрійські підстаршини, від "ясного" фрейтра почавши, на хорунжім скінчивши. Вони думали, що це привели їм новобранців, тож зараз накинулися згори на стрільців, які збули їх дотепами і кпинами. Це дуже озлобило "світлу саржу", але зі стрільцями нічого не вдієш. Тож стали вони відгрожуватись стрільцям, що на вправах "дадуть їм доброї школи" і т. п. Стрільці лише кепкували собі з них.

Переночувавши ж, на другий день "саржі" стали свистати на збірку. Це ще більше додало стрільцям гумору, і сміху було повні кватири. Ніхто з нас гадки не мав уставати. Адже ми мали своїх старшин, які ще не зреклися команди, тож що тут і говорити про послух чужим. Не помогли ні залякування полевими судами, ні "анбіндами", ні т. п. Чим більше Австріяки казилися, тим веселішими ставали стрільці.

Дня 2/Х 1916 р. прийшла урядова вістка, що сотню мають перебрати Австрійці, встановити навіть німецьку команду, а стрілецьких старшин і підстаршин мають відіслати до Коша У.С.С. Вже й прийшли лейтнант [Альфонс] Ehrle, лейтенант фон Прібер. На все те стрільці тільки підсміхались та казали: "Ну, ну! побачимо…"

Ще того самого дня наразі винесено постанову: підстаршин своїх не пустимо (четар Никорак мусів іти в Кіш з огляду на слабе здоровля), ані по-німецьки не мемо вправляти!

На 3/ХІ знову на свисти Австрійців до збірки стрільці тільки протягались вдоволено на соломі по стоянках, співали, жартували тощо. Коли ж наша підстаршина свиснула на збірку, вмить ціла сотня стояла впорядкована як слід. Це троха збентежило "саржу".

Опісля вирішили ми піти на площу і показати, як "новобранці" вміють вправляти. На це "саржа" тільки роти пороззявляла. Бо треба знати, що стрільці все відчували, де і коли треба комусь заімпонувати. І тоді хоч би мали вискочити зі шкіри, то кожний робив так, щоб сорому не принести стрілецтву.

Коли ж "саржа" стала командувати: "Kompanie! Links um!" ("Сотня! Ліворуч!" — Ред.) чи "dopelreien", то вийшла одна саламаха: одні вліво звертаються, інші йдуть, треті роблять "спочинь", четверті заскакують "чвірками" — словом, горох з капустою… Сміх та й годі.

Тоді приступив до нас будучий сотник лейтенант Ehrle і сказав по-німецьки:

— Українські стрільці! Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боевики. Пізнав я ще, що ви хоч як баламутили б на вправах, то ви їх знаменито знаєте. Лиш бачу, що вам не хочеться їх виконувати. Тому я, старшина, — чи чуєте, українські стрільці! — я, австрійський старшина, прошу вас про одно: згодіться виконувати вправи під німецьку команду, бо все ж це вам легше прийдеться, чим мені зачинати вчитися ще української команди у слові й на практиці. Заки я її навчуся, для вас скінчиться речинець побуту в цій деташмі, і мені не доведеться побути спільно з вами, славними українськими стрільцями! Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пізнав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів. Тому прошу вас дуже і цього зовсім не соромлюсь, що вас, стрільців, я, старшина, прошу. Я прошу вас: зробіть для мене це, згодіться вправляти під німецьку команду, а я постараюся вам віддячитись. Ваша гордість, ваше українство на цьому нічого на стратить. Ви не є тупоумні новобранці (рекрути) і зрозумієте мене, відчуєте мою щирість до вас! Ваші підстаршини теж остануть при вас. Порадьтеся. Я жду на вашу згоду і вірю, що вона буде. Інакше мусів би я відійти від вас прикро розчарований!

Ми недовго радилися, бо вже під час цеї промови відчули так по змісту, як і виголосу, що маємо до діла з характерною, свідомою людиною. Незабаром ми дали свою згоду. На це четар Ehrle відповів коротко:

— Я нітрохи не сумнівався на вашу згоду, інакше мусів би я признатися, що не знаюся на людях.

Слова були короткі. Але сіяюче лице говорило багато більше, як ці слова. Радість його дійшла до вершка, коли побачив, як ті недавні "оферми" вправляють. Що не приказав, було виконане вмить, взірцево. Два однакі характери пізналися, оцінили один другого і не хотіли розчарувати один другого. А що вже решта "саржі" були здивовані, то варта було бачити.

Вправляли ми не більше як півгодини. Відтак яку годину-дві співали, опісля був обід, а до вечора вільне. Від цеї події стрільці стали чимось надзвичайним в очах "саржі". Вона сама дивувалась своїй зміні. У відношенню до стрільців були чемні, говорили якнайкраще, благонько, словом, поводились як з якими дорогоцінностями. А були між ними Чехи, Румуни, Мазури, Мадяр і Німець. Не раз нам доводилось "злапати" їх на довірочній бесіді між собою, як вони з найбільшим признанням, а рівночасно і здивованням говорили про нас. Старшини Ерле, Прібер і ще два (хорунжий і булавний) старалися теж якнайкраще, з пошаною відноситися до стрільців. Вправами не мучили. Вправляли ми яку годину, а решту часу тільки співали, жартували.

По тижні 7/ХІ перейшла сотня до Кучинова (здається, Малий Бичків). Наш теперішний сотник Ерле добув звідкись полкову орхестру (з 91-го чи 95-го п. п.), казав грати до "маршу" самі українські пісні — "Ми гайдамаки", "Не пора", "Не миритись" і др., а капельник добув звідкись ще й жовто-си-ню ленту для себе. На закінчення відіграли й "Ще не вмерла Україна", чим до решти вхопили нас за серце. Тут, так сказати б, на чужині, далеко від решти стрілецької братії, між змадяризованим населенням (Бичків не був тоді тою національною перлою на Закарпаттю, що тепер), нараз находимо рідних братів, находимо щирих приятелів між чужинцями-Німцями. Відтепер творили ми з Німцями одно: начеб вони не німецькі, а правдиві стрілецькі старшини.

II
В тім часі нас приділено до деташми Русса. Сам Русс був якимось мадярським графом чи бароном. На українській, зокрема гуцульській, боєздатності пізнався ще в 1914р., коли то у своїй групі мав буковинських стрільців-добровольців. Тепер його група складалася з двох сотень мадярських гонведів, одної скорострільної сотні, батерії гірських гармат, чети гузарів і нашої Гуцульської сотні У.С.С. Ця група підлягала прямо команді 7-ї австрійської армії генерала Кевеша (Герман фон Кевесхаза. — Ред.). Мала вона оперувати в околицях Кирлібаби, Якобен і Дорна-Ватри.

На партизанку пішла б перед евентуальною офензивою. Сам Русс (у ранзі майора) за підчинених собі стрільців добре дбав. Але й вимагав карности та праці.

У цьому Кучинові, чи пак М. Бичкові, сотню приміщено на стоянках, по жидівських домах, яких тут було повнісінько. Щодня ходила сотня на вправи. За цілий час переведено три боєві вправи. Раз за задачу мала сотня боронити відступ, а два рази сталих позицій. Наступала все ціла група, то є дві сотні піхоти, сотня скорострілів, гармати ще й гузари. Цим наступам все приглядався самий штаб, булава. Незважаючи на чисельну перевагу ["ворога"], всі три рази відносила сотня блискучі побіди. За другим і третим разом (останній раз боронила відступу "армії") ще й силу полонених забрала і скоростріл.

Оці побіди стрільців, дарма що не на дійсному фронті, ще більше піднесли авторитет стрілецтва, а тим самим і прославили українське ім'я. Сотник Ерле не раз хвалився своїми листами, які він писав до своїх рідних і знакомих, вихвалюючи із захопленням стрілецтво. А решта "саржі", мимо сліпої австрійської дисципліни, узнавала стрільців за рівних собі. Вправами мучитися не приходилось, бо все йшло справно. Тож по кількох зворотах, рухах, вправах починалися співи, опісля спочинок по стоянках. А інші частини деташми "товкли" і "товкли" ті вправи; аж нам було якось ніяково… Так воно тяглося з місяць.

Подрібно описувати життя сотні не буду, а вибрав я лише кілька замітних моментів. Мабуть, і вони доволі зілюструють наше життя.

Дня 25/ХІ 1916 р. прийшов приказ відходити в поле. Зараз відбувся перегляд, а вже 26/ХІ сотня вирушила зі стоянок як перша. Прочі частини ще трохи остались. До Борші їхали ми залізничкою, а відтак пішком, осінними болотами, на Кирлібабу.

В той саме час Москалі почали офензиву і заняли Кирлібабу, через що опанували весь фронт аж через Якобени до Дорна-Ватри. Це перед виповідженням Румунією війни підчаст. зв. офензиви [Олексія] Брусілова.

Рівночасно вдарили Москалі величезними силами на прусський т. зв. Карпатський корпус і стали помалу занимати верхи Прислопа, чим (якщо заняли б увесь Присліп) були б зліквідували весь Буковинський фронт і цим влекшили б Румунам — ну і собі — загальне положення. Не диво, що австро-німецькі команди докладали всіх зусиль, щоб ці дві точки (Присліп і Кирлібабу) вдержати за всяку ціну.

При помочі 24-го [галицько-буковинського] піхотного полку Кирлібабу відбито 28/ХІ по завзятих цілоденних боях, а в московських руках залишився тільки верх гори Дидуль, який перед тим був у руках 31-го полку стрілецького (очевидно, йдеться про гору, позначену на австрійських картах як Dadul (1527 м), що нависає над селом з північного сходу. — Ред.).

Досвітком 29/ХІ нашу сотню затривожено і завернено на Присліп, бо тут Москалі, розбивши Пруссаків, стали сильно наступати, щоб захопити цю найважнішу точку. Справа була така важна, що нам не було часу навіть набір брати зі собою, а пішли ми лише із крісами і набоями. Набір везли на возах.

Надворі сніг із дощем, зимно, проймаюче, під ногами болото. Доки ще ми йшли якоюсь доріжкою, ще сяк-так. Але як пішли вже навпростець — яругами, хащами, потоками, — то мука була неабияка. Але тут стрілецька амбіція не позволяла довго над цим розводитись, бо ми були тепер у великій мірці. Стрільці йшли ратувати від загибелі німецьку непобідиму армію, та ще і ґренадирів. Від нашої сотні залежала дальша судьба цього фронту.

Надвечір ми прийшли до постою німецького оперативного штабу гренадирсько! дивізії. Тут побачили своїх знайомих з Маківки гренадирів наслідника престола (Kronprincz Grenadier-Regiment № 1). Зараз привітання "Hoch икгаіпег!" ("Слава Українцям!" — Ред.), приняття мармолядою, коньяком і папіросами, коротенькі розпитування й оповідання про пережиті події від 1915 р. тощо.

При цьому довідались ми, що з цілої гренадерської дивізії остало всього 800 Німців, а з нашого знайомого 1 — го полку заледве кількадесять, які тільки чудом держаться на головній позиції Convul Nadea (гора 1695 м. — Ред.), куди то ми якраз ідемо на скріплення. Сам вершок гори був вже в московських руках, а Пруссаки яких сто кроків нижче. Остаточного, рішаючого удару Москалі не завдали лише тому, що й самі добре здесятковані, ждуть на свій запас, який, безперечно, дасть їм змогу побідно посунутись аж на [перевал] Присліп, ліквідувати весь Буковинський фронт і цим заважити на дальший хід воєнних операцій на цьому фронті. Німці припускали, а навіть найшли потвердження в московських військових приказах, що цими воротами — [перевалом] Прислопом — [Москалі] мають піти на Семигород і там злучитися з румунською армією. Не диво, що при такому положенню Німці не знали де посадити наших стрільців. Мало на руках не носили. Найвищі їхні старшини, що звичайно ходили набундючені як індики, начебто якого кола проликнули, тепер благонько і привітно всміхались і балакали зі стрільцями. Але й ми, стрільці, відчули, що коли ми своє завдання сповнимо як слід, то прославимо ще краще українське ім'я, в більшості незнане досі.

Та не було часу довго тут куматися. Тим більше що Москалі почали вже обстрілку найтяжчого калібру гарматами, т. зв. "Іванами". Вже й кілька стрільців було легонько ранених; аж дивно було, що не розірвало їх, бо вже другий гранат упав у нашу розстрільну, яку ми утворили негайно по першій гранаті.

Рушили ми ще більш неприступними яругами, зломами і стромищами в напрямі славної Convul Nadea. Не один подумав: "Отутзістати раненим, так і пропадай. Ніяк не дістанешся на дорогу".

Чим ближче підступали ми під позицію, тим більше обзивалося московських гармат. По стрілах ми зараз пізнали, що це є пригривка до наступу. Нарешті обізвалися і німецькі гармати і не втихали майже через цілу ніч.

Вже добре стемніло, як ми нарешті добилися в ліс під головну позицію. Після зголошення команді полку зараз одержали ми наказ негайно наступати на Москалів і викинути їх з вершка гори, обсадити її та вдержати за всяку ціну, аж прийде зміцнення. І тут наш сотник Ерле показався дбайливим батьком стрільців. Доти переконував команду, доти не відступив від телефону, аж добився зміни наказу про наступ, який відкладено на один день пізніше. Зате ми мали вже подбати, щоб Москалі за цей час не посунулися дальше.

III
Ця зміна наказу мала для сотні рішаюче значіння. Стрільці були так перетомлені, такі безсильні, що не то були б гори не здобули, а навіть зовсім певно пропала б ціла сотня!

Зараз досвітком вийшли ми з ліса і стали обсаджувати позицію. В замерзлій землі тяжко було окопуватись, тож охорону робили ми з побитих Німців і Москалів. Цими трупами була встелена ціла гора. Аж по їхній кількості ми розпізнали вагу цеї позиції та завзятість боїв. Тут змагалися оба противники за кожну п'ядь землі. Багато було зчеплених разом, деякі держали ще в руках кріси, яких баґнети були встромлені ще у грудях противника, і так попадали один біля другого. Нерідко було тут можна побачити і цілі купи трупів, що свідчило про жорстокі змагання над одною траверзою, де ні одна сторона не мала й гадки уступити.

При творенню нашої позиції сприяла нам трохи мряка. Коли вона піднеслася, зараз посипалися на нас згори ручні бомби і крісові стріли. Кількох стрільців було ранених. Одна частина стала відстрілюватись, а решта поглиблювала окопи. Німці, тих кількадесять, які ще держалися на позиції та густо відстрілювались, приняли нас як своїх спасителів. З балачок з ними виходило, що вони всі були певні, що ні один з них не верне звідсіля. Та тепер, як нас побачили між собою, рішучо твердили, що завтра викинемо спільно Москалів з гори.

Коли ми сяк-так забезпечилися від московських гостинців, стали прочитувати позицію від трупів, щоб завтра не перепиняли в наступі і щоб не лежали перед очима.

Вночі прийшло ще трохи Німців, мабуть чи не з 246-го піхотного полку, а досвітком почалися наші наступи. Кажу "наші", бо стали наступати рівночасно Москалі і ми. Лише що Москалі наступали на середину, а ми з Німцями на крилах. Наша сотня творила праве крило. Середину, із браку більшої сили та для заманення Москалів, оставили ми вільною. Німці були на лівому крилі. Гармати з обох сторін вже від якої 3-ї години ранку почали свою роботу. Стрілен і гуку та лоскоту було стільки, що вже ніхто не орієнтувався, хто і де стріляє.

Самий наступ перейшов моментально. Коли Москалі кинули головні сили в середину, наші крила з шаленим розмахом вдарили їм на боки, відірвали наступаючих від запасу і вдарили негайно на запасові роти (які, до речі кажучи, були заняті розділом харчів перед наступом), забрали їх, заняли всю позицію, обсадили її та поперли полонених навперед себе в долину, до наших запасових позицій.

Все так скоро відбулося і так знаменито вдалося, що Москалі не могли отямитися з дива. Ми з цього скористали, роззброїли їх і негайно повели потоком на стаційку Рогунду, а то могли вони ще зворохобитись і наробити халепи. Полонених було звиж 600 (німці твердили, що вісімсот), здобуто три скоростріли, маса крісів, набоїв і т. Ї., не вчисляючи цукру, сала, сухарів і всього, що було в запасі.

Нашій сотні коштувала ця "штука" одного вбитого (Романюк із Кут, пов. Косі в) і біля 20 ранених. Німців теж не більше.

Зараз здали ми Німцям добуту позицію. Їхні гармати стали дуже влучно розбивати одну за другою валку московського запасу, який з подальших становищ ладився до протинаступу. (хні гарматні стрільна не допустили, може, й навіть на вистріл кріса. Московська офензива була вже зломана зовсім. За цей наступ дістала сотня велике признання з німецької команди в окремім приказі, а кілька стрільців і сотник дістали німецькі відзначенняме-далі, не вчисляючи самої слави.

Після цього треба було вертати на Присліп. Тільки що підійшли ми з яруги на противний (протилежний. — Ред.) верх, як московські гармати стали нам "дякувати" за наступ. І то так нагально, що ціла сотня вмить розлетілася. Сотник Ерле волосся рвав собі з голови, попав у розпуку, хотів навіть стрілитися, через те що (як він був переконаний) стратив таку сотню, та ще після такого успішного і славного бою. Заледве кілька стрільців, що остали з ним, розговорили його і повели, зневіреного, на Присліп, куди допленталися вже смерком.

Яке ж було його здивовання, яка велика радість, коли на Прислопі побачив сотню, витягнену в лаві, а справник здав звіт, що, крім ранених (яких відставили на Рогунду) і вбитого, не бракує нікого. Сотник просто не хотів вірити! Протирав очі, обдивляв кожного, врешті розцілував кількох стрільців, заявляючи, що "таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти. Такі боевики "мусять добути вільну Україну!" Зараз пішло "hoch!" ("Слава!" — Ред.), "Ще не вмерла…" і німецька пісня "Mein Faterland" ("Моя Батьківщина". — Ред.), яку стрільці вміли добре співати, хоч не всі. Німцям це дуже подобалося.

IV
Відпочивши, відійшла 2/ХІІ сотня на Кирлібабу. Аж тепер долучила до нас решта деташми. Половина сотні була на позиції, а друга половина будувала запасові землянки попри дорогу, розбираючи доми.

Тут через деякі старання з Коша чи звідки приїхали обняти сотню наші старшини — сотник О. Левицький, четарі [Іван] Бужор та [Осип] Іванович і ще два хорунжі. З великим жалем пращали ми дотеперішних старшин Ерле і Прібека та хорунжого (не пригадую назвиська, але теж Німця). А шкода, що вони пішли, бо в них були би ми придбали пару знаменитих старшин. Вони хотіли остати при У.С.С.

Перший, сотник Левицький, не мав енергії, не вмів ні відговоритися від якої некорисної для стрільців акції, яку не раз накладали нам, ані впімнутися про які полекші — кращий харч, відпочинок тощо. Другі два, Бужор (з 41-го п. п.) та Іванович (з 36-го п. п.), — це типові австрійські старшини. Для них Австрія була всім. Стрільців вони не розуміли, не пізналися на них, тож усе були прикрі інциденти між ними а стрільцями. Тепер починаються для сотні тяжкі труди і терпіння. Сотнею стали кидати з одної позиції на другу. Укріплять стрільці одну позицію, працюючи як ніч, так день, тоді кидають їх на другу, а готове віддають Австрійцям. І так щось три позиції укріплювали для чужих. Негодування і напруження між стрільцями було таке, що, наколи би були ще кинули сотню на одну позицію, була би прийшла катастрофа.

Але і ця третя позиція забрала багато стрілецького здоровля. Праця як ніч, так день. Варта і будова дротяних засік, ношення дроту, дерева і пр. аж з долини, яких 1500 метрів. Відпочинку ні дрібки, а харчів обмаль. Про голодування можна навести такий факт, що коли раз на долині відламок шрапнеля ранив коня і той упав, то клуби та що м'якше м'ясо стрільці по-викраювали. З хліба не раз висипалася трачка — і по пригорщі. А не раз, як несуть обід з долини, кінь поховзнеться і полетить з казанами в яруги. Вже й по обіді. — Сотникові брали за зле тільки його брак енергії.

Дня 23/111 1917 р. приїхала 4-та батерія 12-го гарматного полку, вимірювала достріл на московські позиції, і то так цільно, що не на жарт стала бомбардувати наші землянки й окопи ззаду. Навіть наші світляні ракети її не спинили. Аж коли одна сальва ґранат-шрапнелів попала в сотникову землянку і вбила відразу сотника і ще одного стрільця, аж тоді перестали стріляти. Похорон відбувся 25/ІІІ т. р. на кладовищі в Кирлібабі.

Сотником став четар Бужор. Панування цього старшини далося сотні взнаки. Дійшло до того, що заборонив він святкувати Великодні свята і наказав звичайні заняття. Тоді сотня відбула нараду, вибрала делегацію і післала до сотника, щоб змінив наказ про святочну працю (тобто працю у свято. — Ред.). Він зразу не хотів і чути про те. Та коли я, як провідник делегації, заявив рішучо, що "сотня сказала заявити, що наколи добровільно сотник не знесе приказу, то сотня відмовляє послуху, зробить зажалення до команди Легіону та що за дальші наслідки ніхто з нас не бере відловідальности", тоді сотник трохи зм'як і сказав, що дасть один чи два дні вільні на свята.

За цілий час нашого постою на цій позиції були всього два бої. Перший раз з 5 на 6 січня Москалі пробували наступу, та, пізнавши, що то "не з Грицем справа", по тяжких втратах дали спокій. У нас втрат не було. Другий раз, із 30 на 31 березня, наш пробоєвий відділ зробив випад на московську випадну позицію (Stitzpunkt), забрав одного старшину і 45 салдатів у полон, добув скоростріл і міномет, понищив окопи і завернув. Наші втрати — два стрільці легкоранені. Московські втрати багато більші, головно через гарматню підготовку наступу. Московські звідомлення подавали в убитих і ранених до 150. Воно виглядає неймовірне. Та треба було побачити майстерне переведення наступу, цільний гарматний обстріл.

Поза тим, крім перестрілок стеж, більших боїв не було. Лише фізична праця, не праця, а просто мордівня та недостача харчів давалася сильно взнаки.

В той час у Росії революція розгорілася на добре. Вісти про неї були в нас доволі обширні. Зате на московській позиції слабо що знали про те. Ми їм помагали в тому так, що або перекидали часописи, або писали на великих таблицях і ці таблиці вночі заносили їм перед дроти.

Так і прийшли Великодні свята. Недовго до свят змінилася обсада на московській позиції і там прийшов один український, київський, полк, чи не 254-й (це був 254-й Миколаївський піший полк 64-ї пішої дивізії, сформованої в Україні. — Ред.).

Самий Великдень почався подібно, яку 1915 р. на Маківці, відспіванням "Христос Воскрес". Відтак усі збігли в яр христосоватися з ворогами. З яру не ми йшли на московську позицію, а взяли братів-Українців до себе в гостину. Тут робили спільні знимки, лише приняти не було чим, бо і в самих не було свяченого, хіба що по чарці руму чи вина. Зате приняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками — книжками і часописами.

Саме перед святами прислав нам із Відня Український жіночий комітет скриню книжок (часописи багато з нас передплачували), і все те роздали ми нашим братам. Я сам мав якусь кількість книжок і ті подарував, бо все не ставало. Кращого дарунку не могли ми дати своїм братам, про що ясно говорили їхні зворушені лиця та сіяючі очі. Адже вони цих скарбів давно не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати.

По приняттю та перебалаканню дечого відійшли наші брати на свої позиції. Ще треба додати, що оставили нам писанок, пасок, цукру, чим і нас зворушили немало. Але із книжок вони мали велику втіху. Один їхній "зводний" не міг уже дійти на свою позицію з нетерплячки, а сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове "Посланіє…", що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорненим Кобзарем.

Ми теж вибралися в гостину до братів-Пркдніпрянців, де нас приймили "чим хата багата". При тім показували свої позиції, становища гармат, мінометів, скорострілів і ін. При тім говорили:

— Ми перед вами з нічим не криємося. Але все одно не пробуйте наступати, бо позиції не здамо. Як прийде час, самі опустимо. А поки що то й на вас не будемо наступати.

При тій нагоді обговорили ми справу нашого "перемир'я", показали відтинок нашої позиції — від хреста (який поставили ми на спомин побуїу Гуцульської сотні У.С.С.) на вершку аж у долину, — щоб не стріляли на нас. Дальше наладили ми свою пошту, т. є. прикріпили на їхніх дротяних засіках скриньку, в яку щопару длів носили стрільці свою пошіу, а вони передавали через свою в наші рцщі сторони.

З цею поштою вийшла цікава справа. А "курсувала" вона незле. Головно з поблизьких повітів, у першу чергу з Буковини, вже до тижня була відповідь. Декотрим стрільцям навіть клунки передали з дому, і то ненарушені. Бувало, прийде до кого зі стрільців яке письмо з дому, зараз ранком вийде собі верх московських окопів наш землячок і кричить:

— Михайло Іванович (чи який там другий) має письмо з дому, з такого-то повіту чи села.

І вже вечором чимчикує наш Михайло чи Іван "на пошту" і вибирає своє письмо чи який клунок (цих останніх багато не було).

Крім пошти й інших вигод, завели ми собі ще й замінну торгівлю. Ми давали часописи й напитки, а земляки — хліба мішками. Не раз дивись, а землячок тащить мішок хліба і перекидає на "Stitzpunkt" (де найближче сходились наші окопи з їхніми) той мішок у наші окопи. А бувало і таке, що й серед полудня висунеться земляк із-за корча напроти тебе і [каже]:

— Землячок, дай, пожалуйста, пляшку руму, вина чи водки, бо до мене приїхав у гостину мій брат і не маю чим погостити.

Всяко бувало… Про бої нема що й згадувати. Дуже рідко чути було якийсь стріл.

Раз прийшла на ворожу позицію одна батерія і стала шрапнелями брати достріл. І хоч тріскаючі шрапнелі нічо не зробили нам, все ж таки гурток земляків полетів навпростець до батерії, витягли здивованих гармашів і таки на наших очах добре обдурбасили за те.

Та такої "войни" було вищій команді, мабуть, забагато. Тож прийшов приказ опустити позицію і відійти на полонину Попадя. Дня 5/V 1917 р. наша сотня знялася з позиції і пішла, прощана братами-земляками, мов рідними.

V
На Попаді приділено нас до німецької дивізії ч. 200 з Карпатського корпусу. Тут мав бути для нас відпочинок через місяць, а в дійсности був дальший тяг "мордівні". Правда, варти вже не було, зате тяжка фізична праця. Одна чета була занята при будові линвової залізнички на Альбіні, а решта робила дорогу через Попадю. Відтак будували ми бараки, землянки тощо.

На "снідання" — чай, на "обід" — їдунка якоїсь каші, а на "вечеру" — чайку або й то ні. Німці лише кепкували з нас. У них і роботи не було, бо ми робили за них, а харчі? Консерви, смалець, сардинки, коньяк, лікер, мармоляда, а хлібом годували коні. Повно його було в жолобах.

Стрільці ходили зразу до них на торги нібито купувати хліб (хоч не було за що), ніби за щось міняти чи брати на "відробок"… Але це була звичайна, тільки маскована, жебранина. Коли Німці стали занадто трактувати стрільців згори, кепкувати з них чи з їх біди, тоді стрільці зовсім перестали ходити по хліб.

Цього всього було стрільцям забагато. Тоді постановлено страйк. Сотня йшла до праці, на середині дороги впала — і ні сюди ні туди. Головні домагання були:

1. Віддати сотню до Легіону У.С.С.

2. Замінити старшин стрілецькими старшинами.

3. Ділити долю й недолю всього Легіону.

За це наші невдалі старшини віддали кільканадцятьох стрільців під полевий суд (австрійський). Тепер стрільці вже навіть із бараків не виходили. Заворушення зачинались на добре. Тоді Бужор та Іванович дали звиж двадцятьом стрільцям, між ними мені й В. Ониськові з Косова, т. зв. "шпанґи" через кілька годин.

Тим часом вернули стрільці з полевого суду, зовсім звільнені, ще й прийшов якийсь полковник на провірку. Розпитував, переслухував і т. Ї., щось ніби приобіцював, а потрохи грозив.

Ha 16/VI прийшло з Коша доповнення сотні в силі 45-ти стрільців. Прийшли ще хорунжі [Володимир] Стафиняк і [Гриць] Голинський, але все-таки в сотні майже не покращало. Хіба що праця була легша, бо стрільці вже ні на що не зважали, а робили стільки, скільки могли.

Тут стрільці навчилися від полонених Москалів (які там були теж) живитися кваском, хоптою і ін. "лічничими" зелами… Не було ради. Треба ж заховати здоровля на кращі часи!.. Тут-то улюбленою піснею став "Гимн лопа-тенцугу"…

Прийшла чутка про окремий мир із Росією. А за тим — що стрільці підуть на Угорщину до жнив або до копалень вугля. Навіть щось 20 пішло було на Шлеськ, та чи вони були в копальнях, чи це була тільки якась шіучка, не знати.

Нарешті 18/VI відходить сотня на відпочинок до с. Петрова на Закарпаттю. Тут стрічаємося з останками буковинських стрільців, які були в курені майора Паппа. Їм знаменито жилося. Поведения їхньої старшини, хоч німецької, було дуже гарне і дбайливе. Ми за один день зжилися з ними, мов з рідними.

Дня 26/VI похоронили ми там же свого товариша Максимчука зі Старих Кут, пов. Косів, якого розірвав динаміт.

По тижневі, 27/VI, від'їхали разом із Буковинцями. Вони з Kiralyhazu відходять до якоїсь групи (Feldpost 280), а ми нарешті вертаємо з радістю до Легіону, дарма що йдемо просто на фронт.

Саме в той час Керенський провадив офензиву. Бої йшли досить жорстокі. Це були передсмертні зусилля московського велетня.

Дня 30/VI ми вже прибули під Конюхи біля Бережан. Тут застали барабанний огонь, який ішов уже віддвох діб. Земля дрожить, у воздусі лише безупинний гук, рев і шум від гарматних вибухів, всі окопи наче вулькан або яка дивовижна фонтана. Все мішається, все йде догори дном… Але нам це все є нічим проти тих усіх мук, фізичних і моральних, які досі витерпіли. Яка дивна психіка. Тут, у цьому пеклі, стрільці почулися у свойому живлі (як риба у воді; у своїй стихії. — Ред.), дістали гумор, віджили.

На 1/VII проривають Москалі фронт на Хорватах, забирають два чеські полки чч. 81 і 88, решту Мадярів і розбивають наші дві сотні У.С.С. При тім занимають і дві позиції.

Боєздатними остали сотні — технічна, будівельна, розбитки попередних сотень із двома скорострілами та пробоєвиками і наша Гуцульська сотня, яка досить добре презентується. Решта пішла на Київ… З ними теж комендант отаман [Франц] Кікаль.

Наша сотня ладиться йти до протинаступу з розгорнутим жовто-блакит-ним прапором, який собі придбала по дорозі. Вже так гарно має в руках хорунжого. Такого ще не бувало. Стрільці вже здоровкаються із другими стрільцями інших сотень "До побачення в Києві!", бо всі знаємо про творення Січових стрільців у Києві, про їхній авторитет, про наші дальші ціли.

До вечора позиції відбиті. Дня 4/VII відходимо з 130-ї бригади до 131 — ї під Куропатники, в ліс ч. 389. б/VIІ знову московський наступ на нас (після завзятого дводенного барабанного вогню), але без успіху. Проти нас явилися вже польські легіонери, яких часто беремо в полон. Слабий це боєвий матеріял.

На фронт мають прийти [жіночі] "смертні баталіони" десь аж з Москви.

З балачок із Пруссаками виходить, що Німці дуже числяться з цими баталіонами. Тому підготовляють офензиву, щоб випередити прихід тих баталіонів. Від цього зависить успіх. Положення досить грізне. На інших відтинках, як Поморяни й др., московські війська зайшли так далеко на зади, що ця група над Золотою Липою не має змоги відступити. Батерії тяжких гармат і мерзерів і т. п., для котрих треба лише залізної або доброї мурованої дороги, вже всі підміновані, щоб на випадок остаточного наступу висадити у воздух. Тоді шлях відкритий аж до Львова. Про це голосно говорилося тоді. Не одні лягали спати з певністю, що рано вже їх збудять Москалі…

Між тим бої йшли дуже завзяті. Летунські ескадри кидали бомби на доїзджаючі все нові запаси Москалів, гармати били барабанним огнем і то самими газами, не без доброго успіху, наші сильні стежі на добре непокоїли ворога, a 19/VII наша пробоєва сотня бере в полон дві роти Москалів і скоростріл. Діяльність наша чимраз живіша.

Нарешті 21 /VII рушаємо офензивою вперед. Воєнного матеріалу (гармат, стрілен, обозів, складів одіжи й харчу і пр.) забираємо стільки, що не знати, що з тим робити. Полонених беремо мало, бо "ребята" здорово "вдирають". Не раз наші стежі підходили в села, де відбувався салдатський мітінґ: "Битись чи відступати?" Але зараз, по перших наших стрілах, відступали коміть головою. Біля Теребовлі стрінули ми на московськім фронті чеські відділи, які навіть приняли з нами один невеличкий бій. Але більше ми їх не бачили.

Треба згадати ще про один наш удачний бій. Ранком 29/VII ідемо з Чорнокінців скорим ходом на Збруч, щоби добути перехід. У с. Збрижі, по обох боках ріки держать позицію частини 4-го гвардійського полку, одного з найкращих і найпевніших. Наша сотня підкодать під ліс наліво від с. Бурдяківці і по провіренню стежами положення розвивається до наступу. Чета III справа, зліва І чета, а серединою II і IV чети вдарили нагло на московські позиції. Не помогли Москалям ні численні гармати, ні скоростріли, ані дуже цільне стріляння. Наступ не тривав і години, як примісток був у нас. При тім забрали ми 6 скорострілів і кількадесять гвардійців. Треба признати, що гвардійці дуже завзято боролися. Треба було кожний крок добувати з великим зусиллям.

Наші втрати були біля 30 легкоранених, 2 тяжко (в тім і хорунжий Іваницький), а один убитий — стрілець Ониськів В. з Косова. Відповідно до наступу і сили та кількости стрільців наші втрати були навіть дуже малі. Малі втрати завдячувала Гуцульська сотня наглости удару і швидкому наступові. Завдяки цьому скорому ударові й орієнтації вдалося нам відразу добути перехід через Збруч. Через місток бігли ми всуміж з Москалями, причім не одного струтили у воду. Гвардійці не мали часу не то місток зняти (він був до цього якраз приспособлений), а не мали часу навіть обсадити окопів за водою.

Наступові нашому приглядалися з ліска дивізійний і бригадні штаби із представником корпусу. У висліді прийшло 1/VIII признання для Гуцульської сотні У.С.С. від 25-го корпусу, 54-ї дивізії, 131 — ї бригади і 19-го піхотного стрілецького полку.

Справи пішли в Гуцульській сотні нормальним ходом. Не було нічо замітнішого. Австро-німецька армія згодом перенеслася на Україну, а все стрілецтво ще нудьгувало по стоянках над Збручем та нетерпеливо ждало тої радісної хвилі, коли рушать і вони на Україну.

Коли нарешті й для стрілецтва сповнилась мрія, Гуцульська сотня рушила з рештою Легіону через Подільську й Херсонську область над Дніпро. Тут, в Олександрівську, перевела успішно ще один більший бій з большевиками, про що були друковані згадки й описи давніше. Відтак, коли всі У.С.С. перейшли в Єлисаветщину на Херсонщині, почалася вишкільна праця. Гуцульська сотня стала "гвардією" архикнязя Василя Вишиваного, дістала по 2 пари одностроїв (це умисно тут зазначую, бо ні одній сотні У.С.С. за цілий час не довелось дістати 2 пари однострою) і стала важною "фігурою".

Але важніших подій ані подвигів уже не було. Аж із повстанням Української Держави, коли і стрілецтво переформовувалося, Гуцульська сотня стала основником Гуцульського куреня У.С.С., який чималу ролю відіграв у Визвольних змаганнях нової української армії. Але що з цею хвилею кінчиться істнування Гуцульської сотні як самостійної одиниці, то й мій спомин кінчиться, бо він мав за задачу лише подати вістки про саму Гуцульську сотню У.С.С.

М. Горбовий. Як згинув сотник У.С.С. Омелян Левицький

Гуцульська сотня У.С.С., котра після розбиття Легіону У.С.С. в 1916 р. під Бережанами пішла на фронт, на Кирлібабу, попала під команду німецьких старшин. Комендантом сотні був четар Ehrle, командантом чети — четар Pribek і др. І хоча стрільці зжилися зі старшинами, і хоча Німці дбали за стрільців, все ж таки стрілецтво не покидало думки і старань, щоби таки добути своїх, українських, старшин зі "старої войни".

По довгих стараннях прибули до сотні старшини свої, а то: сотник Омелян Левицький, четарі [Іван] Бужор, [Осип] Іванович, хорунжий Іваницький, підхорунжий Мельник (з У.С.С.). Та ці старшини, з роду буковинські Українці, мало розуміли стрілецьку душу, тому що приділені були з австрійської армії. Остав лише сотник У.С.С. др. Омелян Левицький, який довго не побув у Гуцульській сотні, бо погиб трагічною смертю. А було воно так.

Дня 23 березня 1917 р. прибула на позицію нова австрійська батарея, здається 4/ХІІ, і стала встрілюваться на московську позицію. В той час, саме в обідню пору, працював сотник Левицький з одним стрільцем біля викінчення своєї землянки, хованої у скалі, яка мала чудову охорону від ворожих гранатів.

Нараз перед стрілецькою позицією, над яром, тріскають австрійські шрапнелі цілої батареї. Друга сальва тріскає майже над самими стрілецькими становищами. В тій хвилині стрільці дають відповідні знаки ракетами, та це нічого не помагає. За шрапнелями паде сальва гранатів між стрілецькі стоянки, від яких падуть трупом з розчерепленою головою сотник Омелян Левицький і чура-стрілець [Володиславський]. Ще одна сальва шрапнель-ґранатів — і батарія перестає стріляти, начеб лише для цього тут прийшла, щоб сповнити цей злочин. Стрілецтво було страшенно обурене, і небагато бракувало, щоб залишило було окопи і кинулося провчити як слід отих гармашів-вбийників. Лише завдяки старанням старшин удалося вспокоїти розлючене стрілецтво.

На другий день наспіли до сотні заяви співчуття від усіх команд — корпусу, дивізії, бригади, деташми і поодиноких старшин. А дня 25 березня 1917 року відбувся сумний і прикрий для стрілецтва похорон сотника Омеляна Левицького. Похоронено його на кладбищі в Кирлібабі, біля церкви. Похорон був величавий, начеб Австрійці хотіли своєю чисельною участю затерти перед стрілецтвом вражіиня цієї трагічної смерти їхнього сотника, начеб хотіли змити із себе вину.

Але це їм не вдалося.

М. Горбовий. Стрілець Андріяс[12] рятує сотню

Раз у темну ніч (14 серпня 1916 р. — Ред.) під Потуторами Москалі напали на відтинок 1-ї сотні, зліквідували стійки напереді й почали підходити аж до резерви. Сотня, хоч ще не зорієнтована, що діється, негайно рушила до протинаступу. Розгорнувшись у розстрільну, стала підходити на гору. Нараз побачила масу чорних постатей, що сунули проти неї, при чому чути було грімкий голос сотника звідтам: "Стрільці моєї сотні, Дудинського, до мене! Кріс на плече!"

Сотня спинилась. Здивовано позирали всі на себе. Як то? Сотник там не може бути! Що сталося?..

Цю затримку могли використати Москалі та могли висікти всіх до одного. Але напереді був стрілець Андріяс, який, побачивши цей підступ (стрільців кликав не сотник Дудинський, а московський ротний, котрий звідкись знав про все докладно і підшився), крикнув: "Стрільці, до мене! Бий кляту Москву! Гранатами їх!"

Сотня рванулась за ним.

— Ах ти, сучий сину! Підшиваєшся під сотника? — чути було крик стрільця Андріяса, а далі — вибухи ручних гранатів та кілька стрілів.

Сотня в одну мить відбила позицію — слава У.С.С. була врятована. Але про героя бою стрільця Андріяса ніхто не знав, що з ним сталось. Аж ранком найшли його стрільці між побитими Москалями із простріленою головою. Недалеко лежав і московський ротний, розірваний гранатою, а побіч нього браунінг із вистріленим набоєм.

М. Горбовий. Записки Гуцульської сотні 1-го полку Українських січових стрільців з pp. 1916 — 1917

Цим зачну дещо описувати. Мушу насамперед згадати, що всіх записок про Гуцульську сотню У.С.С. в мене нема, а то тому, що я пішов з поля до Коша У.С.С. Їз причини грудної недуги, котра мене навістила під час офеизиви в липні 1917 року, а що далі сталось, то точно не знаю. Але як довідався від других пізніше, то Гуцульська сотня була ще якийсь час при 19-му полку стрільців і брала участь ще у двох битвах, з котрих вийшла побідно цілком.

В жовтні, як стягнули цілий Легіон У.С.С. з позиції в околицях Чорткова на відпочинок, чи на що там иншого (бо тепер ще не знати напевно, по що стягнули), то рівночасно зістала Гуцульська сотня прилучена назад до Легіону У.С.С. як звичайна сотня і, здаєсь, на тім закінчила своє самостійне існування.

Було в мене ще більше записок, як, приміром, із сотні поручника [Романа] Дудинського й інших, але з ріжних причин не зісталось у мене анітрохи; будь що попав я в полон, мусів лишати і втікати без нічого, будь що ріжні операції за ворожими окопами вимагали, щоби не бути обтяженим сильно і т. и. Досить того, що ніяк не мож затримати коло себе нічого і зробити з того якийсь ужиток.

Хто був в полі часом у прикрім положенню, той мож знати, що можна носити, а що ні. Але інші потрібні записки можна дістати буде в інших товаришів.

Михайло ГОРБОВИЙ, У.С.С. з Косова

Косів, 21.III. 1920.

Зачинаючи провадити цей записник, думав я зразу нотувати всьо з перебування у Гуцульській сотні. Але що Гуцульська сотня не вічна й мені не вікувати в їй, до того я ще постановив собі записувати доки змога, — іменую його не "Записником з Гуцульської сотні", але "Моїм записником від 1916 року". Хоч в їм е записки і сперед 1916 p., як, приміром, згадки про Різдвяні та Великодні свята. Задумав також записати собі важніші події з попередніх трох років, т. є. 1914, 1915 і 1916, але як буде більше вільного часу.

Михайло ГОРБОВИЙ

1916 рік
Коли з початком жовтня у днях 1, 2, 3 і 4 [Москалі] розбили Легіон У.С.С. під Бережанами так, що мало що ся лишило, стягнули розбитків з поля до Коша, лишаючи лиш технічну сотню в полі підкомандою сотника [Івана] Сіяка.

Зараз наколи прийшли розбитки до Коша У.С.С., сформувалась там Карпатська сотня під назвою "Гуцульська сотня У.С.С.", котрій було поручено службу партизанську, т. е. передиратись через ворожі лінії і нападати на обози, нищити дороги, дроти, телефон і т. и. Однак не так сталось, як гадалось. 26 жовтня прийшов телеграм з команди 7-ї армії генерала Кевеша, щоби Гуцульська сотня сейчас відійшла.

27 жовтня 1916 р., сівши на двірці в Миколаєві на потяг, поїхали через Стрий — Лавочне — Мункач (Мукачеве. — Ред.) — Батьове — Кіраль-газа (Королеве. — Ред.) — Марамароський Сигіт, де забавили два дні, чекаючи на приказ до Великого Бичкова (Nagy Bocsko), де прибули на 1 листопада 1916 року. У Бичкові, побувши у групі підполковника [Іґнаса] Ґуклера до 7 листопада, пішли до Кучинова (His-Bocsko) до деташми отамана Русса (detachement major Russ).

Як прийшли ми до [майора] Русса, то нас мали за новобранців, але, побачивши, як ми знаємо робити, то не могли нами нахвалитись. Однак поки були військові австрійські офіцери, то і команда була в німецькім язиці. По перегляді і приготованню відійшли ми в поле на 26 листопада 1916 р. на Кирлібабу. До місточка Борші їхали потягом, там переночували і коло полудня пішли пішки аж до Кирлібаби близько 60 км. З 27 на 28 листопада ночувалим на двірці полевої желізниці Присліп, а рано пішли на Кирлібабу, бо там якраз Москалі вдерлися в Кирлібабу. Цілий день, т. є. 28 листопада, триває битва, але вечором таки удалось нам виперти Москалів з Кирлібаби.

Однак вони взяли гору Дндуль (1526 м, котру за позицію мав перед тим 31-й полк стрілецький). Надранком 29 листопада нас затривожено і ми від'їхали польовою желізницею назад на Присліп, де якраз Москалі, побивши Пруссаків (дивізію ґренадирів), хотіли вдертись на Угорщину, бо саме в цім місці добре було переходити і наступати. То був т. зв. ключ на Гуцульщину. Перед полуднем прийшов нам приказ класти побір на вози і поспішним ходом, лише із крісами і набоями, йти на позицію Convul Nadea.

Дорога була дуже болотиста. Всюди було видно купи набоїв від тяжкої артилерії, повивертані вози амуніційні і т. и., котре означало, що тут недавно був наглий відворот, хоч не цілком, бо, певно, цьому запобігли.

Прийшовши на місце команди 1-го полку ґренадистів наслідника престола (Kronprincz grenadier-Regiment № 1), було вже в нашій сотні кілько ранених легко, бо перед хвилею зачала ворожа тяжка артилерія острілювати німців.

Німці дуже гарно нас витали, бо стрільців знали ще з Маківки.

Цілу ніч із 29 на 30 листопада ходили по позиціях, аж рано 30 листопада окопалися на 50 до 100 кроків від Москалів, а що нас всіх не втовкли, то завдячуймо тому, що була дуже густа мряка, така, що за 5 кроків нічо не було видко, то і Москалі не могли видіти, що перед ними робиться. Однак ми мали коло 20 ранених, а одного вбитого. Цілий той день Москалі приготовлялись до наступу. Але і ми не дармували, бо ту позицію мусілось відобрати, інакше треба було робити відворот на задні позиції або ще й дальше. Вночі до нас прийшло скріплення з 246-го (?) німецького полку з-під Бережан, котре мало ліве крило. Наша сотня мала праве крило, а решта деташми (деташми Мадярів і машинові кріси) було на двірці на Прислопі в полковім запасі.

Рано, як зійшло сонце, зачали Москалі наступати. Артилерія з обох сторін зачала сильно обстрілювати позиції. Середина нашої лінії, де найбільше Москалі наступали, зачала маркувати відворот. Наше крило стояло на місці. Москалі думали, що тут є мало війська, тим більше почали перти. Тим часом німецьке ліве крило окружало вже наступаючу московську силу. Та позиція так була покручена, що, як лише Москалі мали почати приступ, Німці відтяли їм відворот, злучили з нами, і Москалі відразу зробились всередині. Вони побачили, що ся стало, що нема вже жадного рятунку, тож мусіли здатись.

По обчисленню було всіх полонених коло 800 мужа і три машинові кріси, до того ще й позиція була наша. Убитий у нас Ковалюк із Кут, а до 30 ранених (за цю битву дістало кілька стрільців німецькі відзначення).

Для нас не було вже там що робити, тож ми пішли назад на Кирлібабу 2 грудня 1916 року. У Кирлібабі половина сотні була на позиції, а половина робила домівки попри дорогу над Золотою Бистрицею. І в той час приходять наші стрільці і офіцери, а військові (австрійські. — Ред.) ідуть до своїх полків. Там перебуваємо 6 днів і йдемо на позицію 1227 метрів. З тої позиції переходимо на позицію 2226 метрів (?), де на пам'ятку кладем хрест на вершку гори. Оскільки та позиція була недавно відбита, то ми її укріплюємо, вибиваємо у скалах окопи і землянки і так менше-більше супокійно сидимо до Нового року. Цілий той час доходять до нас чутки, що Москалі приготовляються знова до наступу на нашу позицію. А тим часом наступають на Дорна-Ватрі.

1917 рік
З 5 січня 1917 р. зачинають Москалі наступать на нас, але зараз пізнали, що то не з Мадярами справа, бо що нахапали від артилерії, а що від нас, то видко було, що було їм того досить, бо незадовго дали нам супокій і до ранку було все в супокою.

23 березня 1917 р. сотник [Омелян] Левицький робив дещо коло своєї землянки. Саме в той час приїхала одна батарея (як здаесь, 4-та батарея 18-го полку полевої артилерії), і видно, що таке вже нещастя було, бо при вимірюванню далекости і дострілу заблизько взяли, бо друга сальва ґранат-шрапнелей накрила те місце, де був сотник Левицький з одним стрільцем, і забили їх на місті відразу.

25 березня 1917 р. похоронили сотника на кладбищі біля церкви в Кирлібабі. На похороні були офіцери з деташми 18-1 гірської бригади 59-1 дивізії XI корпусу. Всі дуже жалували, бо нас, Гуцулів, дуже всі любили (сотником зістав четар [Іван] Бужор — Буковинчик).

З 30 на 31 березня наш ловецький відділ по сильнім артилерійськім приготованню вдирається на ворожу точку опору. Забирають одного офіцера, 45 полонених, оден машиновий кріс і міномет, нищать ворожі окопи мінами і т. и. І вертають назад. Наші страти: один убитий, два тяжко-, а чотири легкоранені. Московські втрати, по їх власнім звідомленню, — коло 150 убитих і ранених.

По революції в Росії, як вже отримали свободу, ми їм повиставляли таблиці з написами, як справа стоїт. Відтоді Москалі не пробували вже наступати і був супокій, доки ми були там.

На Великодні свята сходились ми з Москалями (насправді з українцями. — Ред.) межи позиціями, але пізніше ішли навіть на їх позиції, де нас гостили ріжними стравами і т. и. І ще на дорогу нам давали пасок, цукру, писанок, а ми їм дали руму, вина, книжок, часописів, найдужче питали за "Кобзарями". Нам лише прийшла пака книжок у дарунок від жіночого комітету, то ми то все їм подарували. Дехто ще попередавав листи додому і потім діставав відповідь.

Зараз же урядили ми пошту, а то в такий спосіб, що на московських дротяних перешкодах завісили скриньку і все оден стрілець щокілька днів носив пошту, а ту, що була до нас, то вибирав. Від того часу був уже спокій на позиції, ніхто не дав ані одного стріла — ані із кріса, ані з канони. Ніхто не наступав, і жилим собі у згоді до 5 травня 1917 року. Корпус також заказав (заборонив. — Ред.) стріляти.

5 травня 1917 р. змінює нас 31-й полк і 101-й піший полк, а ми переходим до Кирлібаби, до одного готелю на кватиру (у спогаді "Гуцульська сотня" автор зазначив, що ця подія сталася 5 квітня, а Гуцульська сотня перейшла на полонину Попадя. — Ред.). 6 травня цілий день і вночі бавимось у порядку, а вночі з 6 на 7 травня пращані через цілу деташму (деташма лишаесь, бо має йти на Якобени). Від'їжджаємо полевою залізницею до містечка Борші.

З Кирлібаби дорога була гарна і погідна. Але, почавши від двірця Рогунди, через Присліп сипала густа сніжниця. За Прислопом на угорський бік сніг місцями доходив до метра високости. Кождий мав враження таке, якби їхав з полудневих сторін через північні сторони або яку Сиберію. Як приїхали до Борші, то стало вже цілком інакше. Від снігу сліду нема, хіба десь по високих шпилях гір. Болота великого нема, а сади порозцвіталися. Переночувавши в Борші, вийшлим 8 травня 1917 р. рано і пішки по полудню прийшлим до міста Felsomisco (20 км) (Вишово Вижне. — Ред.), де була в той час команда німецького Карпатського корпусу (до якого приєднали Гуцульську сотню. — Ред.).

9 травня переглядав пашу сотню Ексцеленція Карпатського корпусу і дуже був нами вдоволений. А що нам заблизько 6 місяців належався відпочинок, то ми дістали приказ іти на полонини і там робити.

З Felsomisco 10 травня зайшли на вечір до місцевості Барду (22 км). Дорога іде все з рікою (Wiso-Waser)(Bacep. — Ред.). Околиці всюди лісисті, скали більше стрімкі, при берегах ріки Wiso і по зарінках було багато камінців і плиток, змішаних з якимось блискучим металом, щось подібпо, якби де далі в горах, звідки витікає ріка Wiso, находилося срібло. Навіть люди деякі казали, що там є срібло, але я твердити не можу, бо на тім добре не розуміюсь.

З Барду 11 травня пішлим вже не дорогами, але горами через Molkevci (де обідалим) і на вечір булим на полонині Попадя, близько 24 км. Полонинами були ще досить високі сніги, було зимно, мрачно і острий вітер. На полонинах у певних відступах були побудовані з кори смерекової довгі землянки, в котрих находились санітарні стежі і рятункові, — аж до позиції. Санітарні мали за задачу кождого раненого перенести з одної землянки до другої, а тамті віддавали далі, і так відбувався транспорт ранених і недужих. Рятункові стежі мали за задачу ходити полонинами, і як хто застряг у сніг або який обоз, везучи харч і амуніцію, зблудить або негоден їхати через сніг, має йому рятункова стежа допомогти. На Попаді зістали ми приділені до 200-ї німецької дивізії, і там зачалась робота. Щодня ходило 30 стрільців до будови дротово-линвової залізниці (Draht-Seil-Bahn) від Попаді в бік на Альбіні 8 км дороги. 120 стрільців копають звичайну дорогу через Попадю до позиції. А решта сотні робить домівку для себе, зглядно для цілої сотні.

Робота тяжка була, а ще тяжче видавалась через то, що нам не належалась важка [робота], бо кождий був змучений кількамісячним побутом на позиції. І то ще при роботі, а по-другому, майже кождий був від 1914 року в полі і не було такого здоровля. Опімнутись за нами не було кому, бо сотник Бужор хотів діставати німецькі відзначення і четар Іванович, також Буковинець, такий самий, як Бужор. А ще до того хліб був мішаний із трачінням, і його щоби не знати кілько їв, то завше був голоден.

Пізнійше робота змінилась, бо до залізниці не ходили, лише 120 стрільців будували стайні на коні і магазини. 10 стрільців направляло дорогу, а решта будувала домівки для сотні.

22 травня йде нас кількох до Барду робити магазин і стайні для нашого обоза.

2 червня відходимо назад на Попадю, коли то сотник Бужор перший раз зачав мене і товариша Ониськова Василя називати соціалістами, радикалами, гайдамаками і т. и. (видко, що сам був хрунем).

На 16 червня приходить до сотні доповнення — 44 стрільці з Вишколу Гуцульської сотні з Буштиґазо (Буштино. — Ред.) коло Гушту (Хусту. — Ред.). У той час почали говорити про мир окремий з Росією і ми мали вже йти на жнива на Угорщину, а декотрі до копалень вугля; навіть поверх 20 стрільців було вже пішло до копальні на Шлеськ.

18 червня 1917 р. відходить наша сотня з Попаді до Барду і там ночуємо.

19 червня ідем 6 км за Felsomisco, потім до Also-Miso (Вишово Нижнє. -Ред.).

20 червня йдем до Петрова 19 км і сидимо там до 27 червня.

21 червня приходить курінь буковинських стрільців і Гуцулів-добровольців. Всі дуже до нас приязно успосіблені і тішуться, що можуть нас, стрільців українських, пізнати. Як офіцери, так і мужва за цілий час не могли нами нахвалитись. Цілий той тиждень маємо по годині вправ перед вечором, а решту часу уживаємо на чищення крісів і забави та аркани, за що малим від буковинських офіцерів коньяку і цигар досхочу.

25 червня погиб від ручного гранату стрілець Максимчук, родом зі Старих Кутів. Похорон відбувся 26 червня з належними почестями і при співучасте буковинських стрільців і офіцерів та цивільного населення в Петрові на кладбищі. Нещасний, здається, предчував то, бо ще пару днів перед тим ходив сумний і нарікав на старшину Гуцульської сотні, однак на рибу ходив-таки. І того фатального дня, як пішов на риОу, був задуманий і, певно, як витяг запальний шнур, забув, що треба вже кидати, а то тим часом вибух і стався…

28 червня від'їжджаємо разом з Буковинцями до Сиготу Мармороського.

В Кіраль-ґазі (Королеве. — Ред.) розлучуємось — одні їдуть на полеву пошту (240 стрільців), а за нами прийшов приказ вертати до свого Легіону, бо Москалі зачали офензиву, а під рукою не було жадного війська, то добре було хоч щось. На 28 червня ночуємо на двірці Ezop.

Через Угорщину дуже гарні сторони, а тим більше там гарно видавалось, бо кождий довший час перебув у горах-дебрах, то був спрагнений чимось розвеселити душу.

Жнива добре не виглядали, бо була посуха. На 29 червня ночуємо в Турка — Старий Самбір. До двірця Ужок їдемо через 5 тунелів. У Галичині вже все цілком інакше виглядає. І жнива цілком инші, і все. До Львова приходимо в полуднє, а о 9-й годині вечором їдемо на Перемишляни. На 30 червня відходимо на позицію під Конюхи. Від двох днів роблять Москалі приготовання до наступу барабанним вогнем, по найбільшій часті тяжкою артилерією. Уживають навіть 45 мм моздіри.

Третьої днини, т. є. 1, липня, наступають Москалі цілий день і добувають дві перші позиції. Під проводом французьких і англійських офіцерів проривають нашу лінію на відтинку хорватського полку і чеських 81-го і 88-го піших полків і забирають їх у полон, а також із причини окружения — наших зверх дві сотні і два машинових кріса. Коло дві сотні переміщали і поприсипали землею, через що не можна точно вирахувати наші страти в убитих і ранених.

Перед вечором — наступ. Відперли і відзискали втрачені позиції. Лишилась лише Гуцульська сотня, технічна, будівнича і розбитки з Легіону із двома машиновими крісами. Хто був у сім вогні, то мусів або оглухнути, або сильно подражнити нерви.

2 липня далі продовжуют барабаний вогонь, але без наступів.

3 липня спокій, а 4 липня відходимо із 130-ю бригадою з-під Конюхів до 131 — ї бригади під Курогіатники в ліс.

У лісі (позиція 389) 6 липня зачинаєсь знова московський барабанний вогонь на нас, а перед вечором доходить до найвищого степеня. Вночі — наступ, але ми і сим разом відпираєм, з тяжкими для Москалів втратами.

7 липня спокій. Проти нас стоять московські "польські легіони", котрі сильно піддаються.

На 8 липня донесли полонені, що має прийти супроти нас три дивізії війська, щоби остаточно цілком проломити лінію. Наша ескадра літаків запалила потяги з військом у силі одної дивізії. На решту, т. є. дві дивізії, котрі доходили під позицію і на своє нещастя не мали газових масок, зачала наша артилерія бити барабанним вогнем газовими гранатами і, як донесли пізніше полонені, цілком подушили.

Як доносять 10 липня полонені, мають прийти на позицію баби під назвою "Смертельний батальйон".

До 12 липня спокій. 12 липня ввечері відходимо з лісу (позиція 389) на позицію 35-го полку стрільців і змінюємо 10-ту сотню того ж полку.

На позиції супокій. 14 липня чути, що москалі взяли Калуш, доходять до Галича і беруть нас окрилюючим наступом. Рештки Легіону відходять до села Дришова і зістають надалі при 35-му стрілецькому полку. 15 липня приходить чутка про офензиву з нашої сторони, хоч мало хто хоче в се вірити.

19 липня відходимо до 35-го стрілецького полку яко полковий запас. Наша 10-та приступна сотня у пробнім наступі бере в полон дві сотні Москалів і оден машиновий кріс. Уже третя ніч зряду, як наші ударні відділи роблять пробні наступи з добрими для нас вислідами в різних місцях для змилення Москалів, щоби не знали, в котрім саме місці буде правдивий наступ. На 19 липня відбиваємо всюди свої позиції, здержуємо московський похід на лінії Калуш — Станіслав, причім роблять Москалі відворот 9 км на лінії Золочів — Зборів.

20 липня йдемо до 19-го [львівського] полку стрільців як полковий запас. Німецькі війська йдуть офензивою коло Тернополя. 21 липня рухаємось і ми вперед. Переходимо село Куропатники, причім маємо чотирьох легкоранених, ночуємо за селом.

22 липня йдемо дальше. Здибаємо всюди ділання наших тяжких моздірів, приміром з одної ворожої тяжкої батареї — лише порозкцдувані тріски, а на місці складу амуніції лише велика яма, повна всякого рода повної і порожньої амуніції артилерійської. Ідемо наліво від місточка Козова і ночуємо в селі Слобода Золота.

Рано 23 липня [йдемо] через Вівся. Село понищене більше половини — через московські склади харчу. По дорозі стрічаємо багато артилерії, амуніції, обозу, магазини і т. и. В Козовій забираємо кількадесят канон, цілі потяги харчу, так що не мож було забрати на наші обозові вози.

Ідем через Мельники (очевидно, Мельниця. — Ред.). Під Михайлівною — битва. Забираємо кількадесять Москалів і машинових крісів. З 23 по 24 липня доночовуємо коло Коїузова. Декотрі села треба брати приступом. По короткій битві переходимо Стрипу в Зарваниці і випираємо два полки Москалів. До вечора два рази Німці били нас зі своїх гармат, бо не сподівались, що ми так скоро пішли вперед, однако випадків смерті не було. Перед вечором заатакувало нас панцирне авто мінами і машиновими крісами на степах направо від Панталихи, але ми атаку вкоротці відперли. Страт великих не було, лише пару ранених.

25 липня ідемо через село Дарахів. Раптом звертаємо вбік, забираємо бригаду Москалів з обозами, артилерією і инш.

З 25 на 26 липня ночуємо в селі Ласківцях і ідемо через Косів, обідаємо в Хомівці. У Скородинцях над Серетом ночуємо. Вдосвіта добуваємо перехід через ріку Серет. Почавши звідси, всюди по селах аж до Збруча іще досить молодих людей, добре ся поводить людям — мают збіжжя, худобу, села не суть понищені. Всюди по селах збіжжя досить і досить гарне всьо. Погода дописує цілий час гарно.

27 липня ідем через Майдан, ночуємо в селі Зеленім. Коло Майдану — атак козаків з німецькою кіннотою.

28 липня йдем через Шманьківці до Чорнокінців Великих. Коло Чорнокінців забираємо з німцями 6 тяжких і 4 легких канон, кількакдесять московських піхотинців і Черкесів. Ночуємо в Чорнокінцях коло костела і рано 29 липня ідемо на Збруч. Всюди люде несподівано добрі і жичливі. Багато було таких людей, що ще не бачили австрійського жовніра, а також були такі, що не могли відріжнити нас від німців, через то що ми мали желізні шоломи.

Пройшовши коло Збруча 2–3 км, вислали стежі, котрі донесли, що москалі тримають ще горбок на нашій стороні Збруча (дорогою йшов дощ і було болото, але пізніше зачалось випогоджуватись). Москалі відразу почали нас острілювати з кількох легких, а одної тяжкої батареї. Не надумуючись довго, розпускаємо наліво від села Бурдяківці під ліс розстрільну і підходимо під ворожу позицію лісом. Спочатку Москалі ще нас не бачили і не стріляли. Але коли побачили кількох — відразу почали сильний огонь на нашу розстрільну.

Третя чета дістала приказ заходити справа (вороже ліве крило), перша чета зліва (праве вороже крило). Друга і четверта чета — наступати на середину. Наступ був наглий, і хоч сильний був ворожий огонь, і треба їм признати, що знаменито стріляли, бо поколи б то були на нашім місці новобранці, а не старі, вигарувані в боях стрільці, то було б їх і чвертка не лишилася, однако Москалі не могли довго на позиції утримуватись.

Позицію тримали коло чотири роти Москалів 4-го гвардійського [колишнього] царського полку. За хвилю позиція була в наших руках. Москалі стріляли доостанку і у приступі також, але піддаватися не хотіли. Трафлялось таке, що стрілець злапав Москаля за плащ, він його розгорнув і пробував втікати, але то вже ж від стрільна від стрільця втечеш. Аж тепер гвардійці впізнали, що трафили на своїх.

Один стріляв з машинового кріса, доки аж йому шрапнель не урвав руку. У наші руки попало 5 машинових крісів і кількадесять Москалів. В окопах коло кожного машинового кріса були великі купи лусок з набоїв, що доказувало, який сильний був огонь.

Шестий машиновий кріс хотіли москалі розкладати на новій позиції і були б добре нас скосили, але зараз кілька наших вистрілів двох положило на місцю, а прочі, побачивши судьбу товаришів, скотили кріс (тут: кулемет. — Ред.) з горбка у Збруч.

Наколи очистилим позицію, пустилимся вслід за Москалями через воду, так що не мали часу розібрати за собою місток (великий міст був спалений). За якийсь час було село Збриж по обох сторонах ріки в наших руках.

Наші страти як на таку важну битву то дуже незначні: коло 30 легко-, 2 тяжкоранених (хорунжий Іваницький і один стрілець у живіт). Один убитий, і той з косівських стрільців — товариш Василь Ониськів.

Приступові приглядались командир бригади, генерал, отаман Блюм і инші високі офіцери та не могли нахвалитись нашою сотнею і взагалі всіма стрільцями. До вечора відбиваємо ще позицію для 81-ги і 88-го піших полків чехів, котру вони на ранок обсадили.

Із села населення повтікало, лише дуже мало лишилось. Все, що мали (збіжжя, худобу і т. и.), полишали в селі, що нам дуже придалось, бо обози не могли ще довезти. Через ніч окопуємося за селом разом з курінем стрільців з 19-го полку.

Рано 20 липня змінює нас 132-га бригада і ми відходимо на спочинок до того ліса, звідки почався наступ. По полудню — похорон стрільця Ониськіва Василя в лісі.

Досвіта 31 липня відходимо до Збрижа яко тимчасовий третій запас, бо мали робити приступ на дальші ворожі позиції. Але що пізнійше головнокомандуючі змінили плани і задумали сидіти на Збручі, то й ми не наступали і ввечері назад вертаєм до лісу.

1 серпня приходить похвала для Гуцульської сотні з 25-го корпусу, 5-ї дивізії, 131 — ї бригади, 19-го пішого стрілецького полку і курінного Грушевського.

Цілий час ворожа артилерія острілюе тяжкими канонами село Збриж ho обох боках ріки, а часом зачащує і до нас у ліс.

На сім записки сотні кінчаються, бо я 4 серпня після Приказу сотенного відхожу до Коша У.С.С. з кількома стрільцями. На мою думку, то через то сотник Бужор відіслав мене і інших до Коша У.С.С., що ми, як він казав, були бунтівниками. Але то несправедливо він нас назвав, бо то заостро — ми лише то хіба провинились, що проучували других, що має ся робити, а що ні; як офіцери мають поводитися з мужвою, коли карати і т. и. Також називали нас радикалами і соціалістами. Досить того. Такі були офіцери, яких ще досі не случалось мені надибати на сій війні.

По дорозі до Коша У.С.С. ночуємо в Чорнокінцях 5 серпня і рано їдемо через Шманьківці, Чортків, Біле. У Скородинцях ночуємо на 6 серпня.

6 серпня [проходимо] через Бичківці, попри Звиняч, через Вербівці, Ласківці, Матишівку. Ночуємо у Вишнівчику на 7 серпня. Досі околиці, на мою думку, тут дуже гарні (Бичківці, Вербівці, Звиняч). 7 серпня [проходимо] через Михаилівку і ночуємо у Білокерниці. Я повертаю до Новосілки до свого знайомого радикала Гусака Івана. Як на ту місцевість, то дуже свідомий чоловік і порядний.

8 серпня через Підгайці, Літятин — до Бережан. З Бережан потягом через ніч 8–9 серпня — до Львова на ранок. Зі Львова о 8 годині рано вертаєм назад через Ходорів, бо задумалим кожний повернути до свого дому. Дехто до Станіславова, Коломиї, а я до свого Косова. Однако мусимо з Бурштина вертати через Ходорів — Стрий до Пісочної, бо ще желізниця не була викінчена через Галич. Ночуємо вже в Пісочній, і рано, т. є. 10 серпня, зістаю приділений до переходового відділу. На 19 серпня зістаю приділений до відділу виздоровців, а загалом до полевої сотні.

М. Горбовий. Армійський вишкіл 1917 року

Може не багатьом відомо те, що австрійська Начальна команда створила була нову систему боєвого вишколу своїх військ, спеціялізуючи їх до проломів ворожих фронтів. вишкіл цей був оповитий великою тайною, ведений був дуже скрито, з усілякими мірами обережности.

Містився він у пустих лісах біля Густу (Хусту. — Ред.) на Закарпатті. Вишкільна, група числиладо 4 тисячі війська з ріжних долків. Між ними було кількадесять стрільців з Гуцульські ротні У.С.С. Весь простір був дуже густо обкручений дротяними загородами; видобутися з табору було неможливо і суворо заборонено. Пильнували цього теж густо уставлені стійки з найбільш певних військових частин. Переписка до і від учасників була заборонена. Згодом дозволено було написати до своїх знайомих по листівці, що живий-здоровий — і тільки. Але описувати, що роблять, ані подавати адреси своєї не дозволялося.

Самі боєві вправи — це було просто знущання надлюдьми. Зовсім нові методи. Вчили там дралатися по високих драбинах, звідтам скакати. Пересканувати широченні рови, в яких не раз була вода, а згодом і вбиті колики на дні. Отже, рад не рад, а вояк мусів добре скакати. Були вставлені деревляні високі стіни, на які треба було вдрапуватися без будь-якої помочі та ще й у повному виряді. Були вставлені всякі плоти з дірами й ін., крізь які треба було миттю продиратися в повному виряді чи перескакувати їх. Теж продиратися крізь дротяні засіки тощо, а все справно, скоро. І то майже без відпочинку (вправи ці добрі були б для тих, що бажали б перебути "відтовшуюче лікування" (тобто схуднення. — Ред.), набрати стрункости).

Новиною в цьому вишколі було те, що при вправах у наступі вживалося не сліпих, як досі, а таки гострих набоїв. Так у крісах, як і скорострілах чи ручних гранатах. Командант цього вишколу генерал (не пригадую назвиська) під час викладів говорив:

— Воякові все одно гинути — тут чи на фронті. Це все для батьківщини. Краще для нього, як він від тепер привикатиме до гострих набоїв…

Тому й не раз падали ранені, хоча стрільцям якось щастило… Правда, сам командант не йшов попереду наступаючих, а обсервував хід "бою" з окремої трибуни з доволі приличної віддалі.

Ще більший прихильник гострих набоїв при вправах був один інструктор-капітан. Він не раз на викладах бундючно викладав про погорду смерти і т. Ї. Та раз склалася подія, після якої п. капітана мало було видно. А саме під час вправи кидання ручними гранатами сам він узяв т. зв. "штіль", чи "pop"-гранату, пояснив що треба і кинув, не числивши приписаних три секунди. Його пес, навчений приносити свому панові все, що той кине, побіг, вхопив у зуби гранату і несе до свого пана, весело мелькаючи хвостом. Наш пан капітан забув про свої виклади, про погорду смерти, забув про нову систему призвичаювання вояків при вправах до гострих набоїв і т. Ї., а тільки ноги на плечі і давай утікати від свого слухняного пса. Всі приявні — в регіт. Ясно, що така лапанка не тривала довго, бо граната вибухла й розірвала вірного пса на куски. Навіть не вдалося йому добігти до свого любого пана…

Зате вже відтоді пани команданти ("запільні герої") були скупіші у словах про погорду смерти і мали більше пошани для гострих набоїв… Так-то мудра собачка, хоч і несвідома, виявила більше погорди смерти, як її пан.

Ще годилося б подати плян наступу, який усталено на тому вишколі. Отже, приходить час пролому ворожого фронту. З нашої сторони у приписаному порядку уложені окремі пробоєві відділи: вогнеметники (тоді якраз уведено вогнемети, що для ворога мало бути несподіванкою), метачі гранатів, відділ піонірів з готовими дротяними кізлами і звичайна піхота.

В означеній годині ніччю починають вогнемети з наших окопів сипати вогнем в одну точку ворожих окопів. Апарати розложені широко так, що лінія наших окопів творить із напрямом огню трикутник. Блеск огню не дозволяє ворогові бачити, що діється в цьому трикутнику. А тут саме в той час підсувається відділ метачів гранат. Бесаги з гранатами через шию, в руках короткі кріси або револьвери на пасках, або взагалі без стрільної зброї. За ними підсувається другий відділ з малими вогнеметами на плечах, а за ними вже — черговий відділ із загородними кізлами.

На даний знак вогнемети з наших окопів перестають діяти, ворог, осліплений блеском, не може призвичаїтися до пітьми, а тут уже метачі гранат вскакують крізь випалену прірву до ворожих окопів, кидають на боки гранати і розбігаються вліво і вправо ворожими окопами, торують собі дорогу, прочитуючи її від ворога гранатами.

Відділ вогнеметників жене вслід за першими. Як тільки перед ним кінчиться запас гранатів, вони пристають де-небудь за траверзою, і миттю виступають наперед вогнеметники, пускають у рух свої апарати, "шпріцують" кожну закутину вогнем, поширюють якнайбільше простір пролому.

Черговий відділ пробоєвиків рівночасно надбігає із дротяними засіками і закладає їх за першими ворожими окопами якнайдальше, щоб спинити можливий протинасіуп ворожого запасу.

Услід за тим наступає вже піхота, скоростріли, міномети і т. Ї., під'їздять легкі гармати, і починається офензива. Успіх її залежить від дуже скритої підготовки та сильного, справного й лискавкового удару.

Так приблизно виглядав плян нового наступу.

Говорилося тоді, що цей пробоєвий полк мається ужити на початок на Французькому фронті, відтак перекидатимуть його, де буде треба. Чи й як Австрія використала цей спосіб, не знаю. Знаю тільки, що по кількатижневому вишколі стрільці вернулися до сотні зморені, стрункі як щиглики… Зате добули один воєнний досвід більше, а це не раз пізніше придалося. Бо незадовго цей відділ перевів на Кирлібабі наступ, що вповні вдався.

М. Горбовий. Гуцульська сотня У.С.С. здобуває перехід через Збруч

Дня 19.VII.1917 рушила наша Гуцулська сотня У.С.С. Їз Золотої Липи офензивою вперед. Напрям був [на] Куропатники — Збриж. На цей раз приділено нас до 35-го [золочівського] пішого полку. Сотня числила несповна 200 стрільців, крім того, відділ скорострілів.

Москалі втікали прожогом. Мало де ставляли опір, і то хіба лиш ніччю. По дорозі залишали обози, гармати, стріливо. Траплялося, що скидали плащі і чоботи, щоб скорше втікати.

Від населення довідувалися ми, як-то московські старшини Всякими способами (переконуваннями, загрозами) старалися привести втікаючих салдатів до вдержання становищ. Та це небагато помагало, кожний думав про те, як би то найскорше дістатися домів. Правда, була чутка, що Москалі стягають нові сили, гвардійські полки та навіть жіночі, свіжо сформовані курені, щоб здержати наступ австро-німецьких військ. Та поки вони наспіли, ми жваво йшли дальше і дальше вперед.

Не треба й казати, як нас населення всюди вітало. Головна за Серетом. Та це й не диво, адже ж там стрільців ще не бачила, а тільки чули про їх. Тому й не знали як гостити, де посадити. Зворушливі були то хвилі.

Йдучи так вперед, щоправда, не мали ми страт у боях. Зате труди походу були чималі. Спекота, до цього обмаль води давалися взнаки. І не доставлювано харчів. Не диво, що багато наших звалювалося ніг.

Наш відпочинок залежав уже від ворога. Тільки тоді мали ми умогу відпочити, як він задержувався і бодай на ніч обсаджував становище. Інакше треба було йти і ніччю.

Не один стрілець падав від соняшного удару.

Так гнались ми більш тижня. Дня 28.VIІ 1917 дійшли до села Чорнолиці Великі. Там дано нам дозвіл відпочити ніч. Зараз підійшли ми на площу за костелом і розбили шатра. Приїхала кухні; роздано обід, і кожний з невисказаною насолодою приляг на зеленій траві. Щоправда, не один ласим оком поглядав на село, в якому відбувався празник. А нас так гарно на нього запрошували. Ще перед селом ждали на нас учителі, сільська старшина і багато селян та просили сотенного команданта поручника [Івана] Бужора, щоб позволив погостити сотню. Та цей, мимо того що вже кілька місяців перебував між У.С.С. (перенесений із 41 — то пішого полку), не попустився того австрійського духа, не зжився зі стрілецтвом, не пізнав їхньої душі… Тому й не пішов назустріч просьбі населення, на превеликий жаль і здивування всьої сотні та зібраних людей. Але кількаденні труди взяли верх і небаром почулося з-підшатер здорове хропіння сплячик стрільців. Знайшлися і такі, що не втерпіли щоб не піти попраяникувати…

Ще треті півні не співали, як нашу сотню затривожено. Що сталося, крім старшим, ніхто не знав. Приказано тільки скоро збиратися… Ми кинулися до шатер, стали їх звивати, складати набір, Не минуло 10 хвилин, як усі були готові. Не і було часу митися. Дехто тільки промив росою очі. Ледь вспіли взяти снідання до фляшок і зараз рушили в похід.

Дорога вела дальше направо відтак попри ліс. У лісі була частина штабу. Тут сотня задержалась, щоб одержати дальші прикази. Недовго ждали. Зараз вийшов, полковник 35-го пішого полку, закликав команданта сотні [Івана] Бужора і розказав, у чому річ. Тепер довідались ми, що Москалям прийшов на підмогу 4-й Гвардійський полк і ставить завзятий опір перед Збручем. Треба їх викинути з Галичини. Треба то треба! Для нас це не новина. Рушили ми дальше. Тепер уже не йшли дорогою, зараз за лісом пішли вправо вскіс через якісь поля, стежками поміж гречку і бараболю. Зрана була мряка, а тепер почав падати дощ. Ми повитягали з наплечників шатра, повбиралися начеб у які фелони й тихо сунули вперед.

За якийсь: час вийшли на пільну доріжку. З огляду на близькість ворога зарядив сотенний охоронний похід. Наперед вислано один рій. У рядах було чути ріжні балачки на тему майбутнього. Кожний на свій спосіб старався вияснити чи вгадати, що жде нашу сотню. На щось грізного ніяк не заносилось. Адже ж Москалі вже від Золотої Липи ставлять лиш тільки слабий опір. Чого ж би тепер це мало відмінитися? Тому, що гвардійський полк прийшов? Ми не раз за цю війну стрічалися із гвардійцями, й виходило гаразд!

Так розміркувавши на всі лади, різкою ходою йшли ми вперед. І хоч розмокла подільська земля чіплялась за ноги і дуже утруднювала похід, мало хто з цього що-небудь робив собі. Кожний мав охоту чимскорше допасти ворога, освободити решту нашої Галичини і, як можливо, піти дальше на нашу вимріяну, легендою оповиту Україну, "визволяти братів Українців з московських кайдан". Не диво, отже, що й змучення мало хто чув.

Перед с. Бурдяківці надибав нас один штаб, старшина і дав сотенному якийсь наказ. По одержанні того наказу скрутили ми з дотеперішньої дороги наліво та попрямували до недалекого ліса, залишаючи Бурдяківці направо.

Небаром стали долітати до нас відгуки крісових стрілів, а то й гарматніх. Певно, якусь стежу взяли Москалі під обстріл, думаємо. Нас ще не побачили, щоб могли обстрілювати. Ідемо дальше. Сотенний післав до ліса один рій на розвідку.

Тим часом сотня підійшла до ліса на яких 500–600 кроків. У ліс не мож було запускатись, поки стежа не провірить положення. Стояти не було порадно, щоб не давати доброї цілі ворожим гарматам. Поручник Бужор видав наказ прилягти на землю. Та ворожа артилерія вже нас замітила. Зараз почали тріскати над нами перші вістуни обстрілювання — шрапнелі. На щастя, були вони лихо вироблені. Траплялось таке, що падали між нас, а то й під коні, що стояли зі скорострілами побіч, та шкоди не робили. На чотири стрільна одно вибухало. І то тріскало направо або і позаду нас. А все ж таки не могли ми тут довше задержуватись, тим більше що москалі стали вже обстрілювати нас гранатами. Треба було бодай зайти до ліса.

Саме на той час вернулася стежа й донесла, що Москалі укріпилися за лісом у силі не більш одного куріня та кількох скорострілів. Тепер ми стали розстрільною підступати до лісу. Задержалися на його краю в рові.

Тут сотенний приказав віддати команду декотрих роїв старим, досвідченим стрільцям. Не було сумніву, що буде бій. Треба було приладитися як слід. Одні доповнювали набійниці набоями, інші перебирали з наплечників у хлібники більшу кількість набоїв, щоб мати їх під рукою. Товариші із пробоєвого відділу засоблялися в ручні гранати (дотепер мали їх переважно в наплечниках). Вбирали спіжеві шоломи. Деякі їли консерви. А тим часом гармати розігрались на добре. До мене підходить товариш В. Ониськів (з Косова):

— Знаєш, Михайле, здається мені, що я цей день не перебуду. Дав бим не знаю що, щоби цей день оминути… Коби хоч ще на відпустку пішов — тоді най би було що хоче…

Я його вговорюю, жартую, кажу, щоби прочуттю не довіряв і сміявся з усього.

— Хиба це, — кажу йому, — перший бій у нас? Не такі бої перебували ми, та й нічого, а цього щоб не перебути?! Не такий чорт страшний, як його малюють. От за пару хвилин наженемо Москалів… Ми підемо на Україну, а ти поїдеш на відпустку.

— Говори своє, - відповідає мені. — Ти все однаковий — бій чи не бій. Та я так прочуваю, що сьогодня мені не поталанить. Коби тільки не стати калікою…

По цьому став переказувати мені дещо до своєї рідні. У нас уже так водилося, що перед боями одні стрільці другим переказували деякі вістки до своїх рідних, передавали письма, цінніші річі та т. и., мовляв, "як я поляжу, ти останеш і подаш вістку, а ні, то навпаки…"

Від сотенного прийшов наказ:

— Сотня становить третю розстрільну! Перед нами дві розстрільні 35-го пішого полку. Лісом іти супокійно. На краю долів — скорий вогонь і відтак наступ!

Сотня рушила. В нас заграла кров. Кожний мимоволі стискав у руках кріса, начеб мав ось-ось втопити його у грудях ворога… Перед нами в недалекій віддалі поступала друга розстрільна. Над нашими головами тріскали вже ворожі стрільна, сиплючи оловом, наче градом. Вуха разив тріскіт ворожих кульок "дум-дум". Напереді грали вже скоростріли, приглушуючи своїм лоскотом пальбу розстрільної. Наші скоростріли продиралися також лісом вперед. Незабаром стали нести ранених із першої розстрільної. Питаємо:

— Що сталося? Чи ж би Москалі випередили нас?

— Ні, — відповідають, — не випередили, а тільки влучними стрільнами змели першу розстрільну.

Он як! То вже одної розстрільної нема?!. Нічого! Дамо собі раду й так. Коби швидше!

На нашу чету припало якраз продиратися через гущавину. Треба було собі прорубувати стежку ножами, а то й половими лопатками, інакше годі було пройти. Зате безпечніше було тут від "дум-дум" чи "кнальок", які, не долітаючи до нас, розтріскувалися на самому початку ліса зараз, як діткнулися галузок.

Поки дійшли ми на край ліса, звідки мали йти до наступу, попередньої розстрільної не стало. Десь щезла… Тільки тут і там видко було ще вояка із 35-го пішого полку. Багато лежало вже трупів. Треба було змінити плям ділання, щоб наступ повівся.

Направо від нас провадив гостинець. По обох боках були глибокі рови, якими аж любо було підкрадатися під вороже становище. Наліво також провадив у тому самому напрямі — хоч із меншими ровами. Недалеко видніла балка. І нею можна було з невеликою небезпекою підступити близько ворога. Між цими обома дорогами було московське становище. Тому поручник Бужор приказав четареві Осипу Івановичеві з 1 — ю четою [йти] наліво, а булавному Н. Коникові з 2-ю четою направо підступати й окружити вороже становище. Наші дві чети (3-тя і 4-та) ладились тим часом до наступу. Скоростріли вже уставлено. Треба було прорубати собі ще в гущавині дверці до випаду. Москалі зауважили нас уже добре. Весь вогонь спрямували в нашу сторону. Били цільно. Недаром гвардійці. Наші ряди стали проріджуватися. Тут і там почулося взивання санітарів.

Тепер заграли і наші скоростріли. Ми також отворили скорий огонь. Цим треба було ослабити ворожий огонь і також звернути увагу на себе, щоб тим часом крилові чети могли підсунутися й окружити ворога. Це вповні вдалося.

Як тільки чети зрівнялися з ворожим становищем, дано наказ "скоком вперід!". Зараз почали ми вибігати з лісу, то падаючи щопару кроків, то підбігаючи скоком вперід. Виходячи з лісу, треба було перескакувати через насип. І на цей, власне, насип спрямували Москалі весь вогонь. Треба було добре вважати на догідну хвилину — коли затнеться скоростріл чи закладають ленту з набоями. Тоді перескакувати вал!

Та тут обізвалась до нас ворожа артилерія. Як перед тим била тільки на зади, тепер спрямувала огонь на нас. Гранати і шрапнелі тріскали кругом. Наші скоростріли били поверх нас на Москалів. Приходило гаряче.

Нараз московські скоростріли справа притихли, пронісся наш боевий оклик "Слава!". Це булавний Коник зі своею четою вдарив остряками на московське крило і приневолив два скоростріли до мовчанки. Також і зліва четар Іванович відкрив криловий огонь. Вирішальна хвилина!

Шрапнелі тріскали над головами, але ми вже на це не зважали. Ліве вороже крило під напором чети Коника подається назад. Зриваємося, стискаємо кріпко кріси в руках і вихром біжимо вперід, щоб завдати вирішальний удар! Зі соток наших грудей лунає оклик "Слава!".

Допалаємо окопів! Москалі не подаються. Бороняться завзято! Недаром гвардійці… Треба остряками викидати їх з окопів.

Як дві хмари, гонені супротивними вітрами, з лоскотом і громом зударяються зі собою й дужаються хвилину, поки дужча не прожене слабшу, — так і тут зударилися дві лави грудей і стали борикатися… Це найбільш кровавий, найбільш жорстокий, а заразом і вирішальний момент! Тільки й чути було пронизливий свист і заглушуючий іук гарматніх стрілен, рідкі вистріли крісів, сапання дужаючихся людських тіл, зойк ранених та стони конаючих… Скоростріли замовкли, декотрі з добутих обертали вже наші на Москалів. Зразу годі було зміркувати, чия побіда. Але тільки зразу, бо нараз ворожа лава трісла й подалась узад. Рішилось!

Москалі, відстрілюючися, стали втікати через річку Збруч. Здаватись не хотіли. Почалася лапанка. Траплялось таке, що стрілець ухопив утікаючого москаля за плащ, той урвав поли або й роздягнувся вмить і дальше втікав, та тут доганяв його кріс…

За тими, що були вже далеко, грали скоростріли…

Але не всі москалі пішли врозтіч. Подалося тільки ліве крило й середина. Праве крило перейшло наліво на горбок з одним скорострілом. Заняли становище дуже вигідне. І були б здорово ще нас перечистили, бо вже якийсь ранений гвардієць став направляти на нас скоростріла, а сотня [наша] була як на долоні. Та поки він приладився, впав стріл від нас і він повалився біля своєї небезпечної зброї. Азаки другі надбігли, чета четаря Івановича вдарила зліва й довершила діла… Вив'язалась ще коротенька боротьба біля скоростріла, та москалі побачили, що вже нічого не вдіють, скотили скоростріл у Збруч і піддались.

Тепер провірили ми вислід нашої побіди. 5 скорострілів здобуто, сотки крісів і багато стрілива. Москалів утікло, може, з 50, решта остали побиті, ранені чи полонені.

Наших втрат годі було наразі дочислитись. Та й часу не було. Треба було користати з нагоди й перейти Збруч, заки Москалі вспіють розібрати місток і обсадити протилежний беріг.

Через річку перекинули були москалі двоє дерев, покрили їх широкими, на метр, дошками. Був це місток. Дощок не прибивали, щоб скорше мож було їх розібрати. Але не вспіли. Збігаючи згори, побачили ми, що містком перебігають іще москалі що дотепер крилися по ямах, хатах і т. п. Тому й місток стояв ще. Видно було як за річкою старшини силували салдатів обсаджувати окопи! Тож ми не надумувалися довго, пустилися бігом і разом з утікаючими москалями перебігали через місток у село Збриж. По другій стороні ріки одні стали виловлювати ще Москалів, а другі розпустили розстрільну й пішли очищувати село. За селом ми окопалися і зладили можливий причілок. Перехід через ріку Збруч був здобутий. Ми станули на вимріяній землі, в Україні!

Розглянулись по селу — не таке, як у нас, хоч і подібне. Пішли по хатах — людей нема. Пізнати, що нагло повтікали, бо не вспіли навіть позабирати найконечніших річей. Находили ми таке, що як був у нецках розчинений хліб, так і оставили. Так само й миски з харчем стояли на столах. Заходимо до одної пивниці. Нараз чуємо пронизливий крик.

— Змилуйтеся, не мучте мас! Як маєте убити, убийте відразу.

Здивовані таким приняттям, стоїмо безрадні, не знаючи, що робити. Коли очі освоїлися з темнотою, побачили ми перед собою навколішках кількох мешканців, зігнених у покірній, зрезигнованій поставі. Питаємо про вияснення їхніх слів. Кажуть:

— Як саддати втікали, силували всіх мешканців іти з ними. Хто не хотів, тому казали, що Австрійці всіх страшно замучать. Нам тяжко було оставити хазяйство. Але тепер, як ви прийшли, то краще забийте нас відразу, як маєте мучити.

Ми взялися вспокоювати і пояснювати, хто, чиї, чого прийшли, за що воюємо і т. д. Зразу не хотіли вірити. Але, коли ми дали їм волю робити що хочуть, тільки щоб не шкодили нам і не втікали до Москалів, вспокоїлися й пішли до хати. Небаром повиходило ще декілька родин. Це було доказом, що нас уже перестали боятися. За цей час зійшлася ціла сотня і стала на постій у селі. Була в нас охота йти дальше, щоб добути бодай ту батерію, що нам стільки дошкулила, але [старшини] заборонили. Ми обмежилися тільки на виставлення полевих сторож. Ворожа легка артилерія замовкла, а обізвалась тяжка; Почали бити "Іванами" (28 цм). Намагалися розбити місток позад нас, щоб відтак піти приступом. Але це не вдалося. Нам особисто нічо не пошкодили. Відтак почали острілювати село скорострілами.

Надраном змінив нас один курінь 35-го пішого полка. Сотня під охороною мряки відійшла в ліс, звідки вчера ще наступала. Тут, відпочиваючи, можна було почислити, кілько коштувало нам здобуття переходу через Збруч. Недоставало в сотні 30 людей — 29 ранених, один убитий — і то якраз мій друг Ониськів, що ще вчера так прочував свій кінець… Іду до його чети розвідатися, як то сталося. Кажуть таке:

— Наша чета підходила рідким лісом. Та поки дійшли до краю, було досить ранених. На яких 10–15 кроків до краю ліса товариш Ониськів вискочив з-за дерева і ще тільки крикнув "товариші, вперед!", як тут і поцілила його ворожа кулька. Він мовчки повалився долів. Підходимо — дістав кулею "дум-дум" у самі уста. Його прочуття сповнилося.

Зараз викопали на тому-таки місці могилу і, хоча тріскали ще кругом нас московські гарматні стрільна, похоронили нашого товариша. Вже неживому прийнято Срібну медалю хоробрости.

У цьому наступі стратили найбільше людей наші дві середні чети. Крилові не стратили майже ніщо. З команди групи прийшло признання для сотні та відзначення героям. Кажуть, що Генерал Блюм, бачучи наш наступ, думав, що ми втікаємо в Україну, щоб там піддатись. Тому сейчас післав за запасом, щоб москалі не використали того на свою руку. Та коли переконався, не міг надивуватися так удачно і скоро переведеному наступові. Це був послідний бій У.С.С. з москалями на галицькій землі за Світово! війни.

М. Горбовий. Санітар-стрілець Кіяшук[13] рятує ранених

З кінцем липня 1917 р. прийшло до боїв між австрійсько-німецькими та російськими військами за переходи через Збруч. Взяла в них участь Гуцульська сотня У.С.С., що йшла в авангарді наступаючих військ.

Вив'язався завзятий і крівавий бій. Московські Гвардійці хотіли за всяку ціну вдержатися на цьому боці. Знову стрільці рішили їх таки викинути без огляду на жертви.

І жертви стали падати. Впав убитий стрілець В. Ониськів, ранений був четар С. Іваницький, дальше стрілець П. Шкондеюк та ін. Вже лежить їх кільканадцять, а Москалі і дальше сиплють градом куль. Стали кликати санітарів, та тут здавалося, що ні одного з них не допустить дощ олова. Але нараз підсувається санітар Н. Кіяшук (Москалівка, повіт Косів). Не зважаючи на небезпеку, він перев'язав одного раненого, підсунувся до другого, третього, у граді куль робить свою роботу. А наступ іде дальше, московські скоростріли не стихають. Сіють загладу наступаючим, аж захлистуються. Ранені й дальше падуть. Вкінці Юяшука не пощадила ворожа куля. Та він, хоч сам ранений, перев'язував дальше під градом куль своїх товаришів.

Завдяки цій совісності й скорій помочі ніхто з тодішніх ранених не помер.

М. Горбовий. Мій записник від 1917 року

Маю відходити вже до Вишколу У.С.С., але із причини недуги зачинаю ходити на 8-му обсервацію, а по обсервації дістаю вільне до 11 вересня. Лікар [Володимир] Білозор трошка раптово записує мені, що я маю запалення легень і здібний до полевої служби.

5 вересня дістаю першу з дому вістку відТимка Гриця, а 8 вересня відусих, крім Романа і Гані. 13 вересня товариш Ковальчук приніс лист від Романа. На 20 вересня [призначено] лікарський перегляд Коша, я узнаний за здібного до служби в полі, але лишаюсь поки що у виздоровцях. При перегляді треба було мати щастя і ласку у доктора Білозора, щоби піти на виїзд або дістати пару місяців відпустки, а інакше хоч би був і слабий, то пішов у поле.

27 вересня йду до приюту (перший раз на своїм житті), бо зачинають груди боліти. 2 жовтня вертаю назаддо відділу, бо сподіваюсь піти на відпустку. Сотня ч. 37 відходить до Вишколу. На моє "щастя", відпустки замкнені до 11 жовтня. А 13 жовтня замикають до 21 жовтня. Завше мені наперекір, щоби я не поїхав, бо моє "щастя" таке від початку, що як я можу їхати, то не пускають, а як вільно, то я ж не маю як їхати. Ковальчук їде другий раз на відпустку. 27 жовтня Вінтоняк їде також другий раз, а я як не їхав, так не їду.

28 жовтня [відбулося] посвячення могили у Пісочній митрополитом гр. Андреем Шептицьким на честь поляглих у цій війні У.С.С. Ї українських жовнірів. У Коші знаменито живеться. Харч, проти військового, дуже добрий. По два-три рази на тиждень шніцлі і налисники і т. и., так що не мож нарікати, бо при австрійському війську — лиш самі гарбузи і ріпа.

На 6 листопада по довгих хороводах дістаю вже відпустку на 14 днів. У Пісочній здибаюсь із Романом, і їдемо разом додому. З Коломиї ідем пішки; а також Ковальчук іде на 3 місяці. Дома застаю все дуже добре, всі здорові, незгірше поводиться, нікого не бракує, досить того, що я цілком задоволений. Добре зі мною обходяться — не так, як перед війною було.

17 листопада довідуюсь, що товариш Собчук Іван з Москалівки — при 1-му Українському полку ім. Богдана Хмельницького. Думаю, що там [у Києві] більше стрільців, бо тут при Австрійцях нема чого (нерозбірливо).

30 листопада приходить із Коша [розпорядження], щоби вже вертати з відпустки і 2 грудня виїжджати.

1 грудня говорили з п. Устияновичем у справі гіпнотизму і спірітизму і т. и., що мені додало надії і на будуче його не покидати, а тим більше займатися скілько лише можливо буде.3 дому виїхав 3 грудня 1917 року. Почавши із Заболотова, почав падати сніг і падав цілий час так, що вже у Пісочній була санна [дорога]. У Львові чекав до вечора і мав повернути до п. п. Скопків, де стрінувбимся з Романом. Та через дурних Мадярів не міг. Якби так в иншим місці, то бувбим їх провчив, та між людьми не хотілось робити заколоту, 4 грудня прийшов вечором до Коша. В Коші ніхто за мною Це згадувався. Міг був сидіти до Різдва.

5 грудня поміщено в кошовім ириказі, що Україна 21 листопада дістала повну самостійність (у той день 3-м Універсалом було проголошено УНР, але їв межах Росії". — Ред.), з чого відбулася в Коші і Вишколі У.С.С. велика урочистість із походами і промовами по довколишніх селах з музикою, По дорозі надибав гарячку, і то таку, що 5 грудня доходила до 41 градусів.

6 грудня легше було, однак ще боліли груди і катар був. Також пішли поголоски про близький кінець війни і що німців мають стягати зі всхіднього фронту. 3 7 на 8 грудня, цілу ніч, — наради в Коші над істнованням Українського легіону. Наради ухвалили дальше істновання.

10 грудня вислав лист до п. Усти я павича зі своїм спостереженням із книги "Ezoteryczna wiedra Indyi", а саме: що котрий чоловік на війні чи взагалі у своїм життю як не вб'є нікого для своєї забавки, хиба в останнім разі для своєї оборони, той може бути певний за своє життя.

13 грудня мав я відходити з 40-ю сотнею до Вишколу, але в полуднє прийшов приказ, щоб нас кільканайдцять відійшло до с. Рудник до т. зв. "Anbaudirectionkom" за наставників коло Москалів.

Того самого дня відійшов я із двома стрільцями на хутір Казимирівку, власність поміщика Полянского на 7000 моргів поля. Поводилося незгірше. Ходимо з полоненими чистити ліс коло Рудник. Полонені Українці дуже добрі люди, і не раз малим потіху, як [вони] зачнутся сварити з Кацапами. В лісі також не біда — ходиш з рушницею, як який побережник. Та, на жаль, полювати не вільно.

До 21 грудня нового нема нічого. Почавши від 14 грудня, згуста бувають снігові заметільниці, а часом і морози. Від полонених довідуюсь про огидне поступовання поміщика Полянского і його синів із цивільним населенням. Про це писати не потребую, бо в Галичині є загальновідоме поступовання поміщиків із населенням… 27 і 28 грудня — сильні вітри… Поголоска про близький відхід полонених домів. З поля товариш Білецький лише, що знаменито живесь.

Яке приємне вражіння почуває чоловік, як чує, що чужі вже залишують слово "руский", а вживають "український". І зачинають більше шанувати українців. Видно то а бесід Чехів, з. котрими я при полонених. Думаю, що тому та причина, що наша Парламентська репрезентація зачала острійше виступати проти австрійської політики. А також оті протести проти прилучення Галичини до Польщі.

З січня 1918 р. вітри продовжуються дальше. В Австрії голод зачинає більше дошкулювати. Від кількох днів хліба не одержали нічо, ані бульби. В Коші аж ниньки хліба не стало. З Росії починають вертати цивільні, котрі були вивезені Москалями підчас інвазії.

5 січня — сильна завірюха. 6 січня вітри [дмуть] дальше. Вже четверті Різдвяні свята святкую на чужині. Як я мав надію поїхати на свята додому, та дарма! З Коша бувбим певно дістав відпустку. Другі вартові порозходилась на відпустки, але було кому службу робити коло полонених.

7 січня гарно надворі і тепло, вітру нема і так приємно, що не мож у хаті всидіти. Як би то гарно було вдома піти на прохід або поколядувати. А тут сиди: як у тюрмі, навіть не дають із харчу то, що ся належить. У Коші всего підостатком, менше-більше як вдома. Видно так мені судилось, що ані додому на свята, ані тут їх з чим перебути. Се перші мої свята поза фронтом. По полудню — знову вітри. 8 січня тепло. 9 січня упав сніг до півметра. До 14 січня морози сильні і вітри зі снігом. Легіон у полі переноситься з лінії Гусятин — Скала направо коло Заліщик.

У Коші збираєсь сила новобранців. Часом надень приходить До півтори сотки. З полону також вертають стрільці. 16 січня надворі потепліло, але вітер дальше.

Перед вечором — теплий дот, як в літі. Дістаємо 1 хліб на, чотирьох людей на 5 днів. До 24 січня тепло так, що можна босому ходити. 24 січня — дощ і мряки. 1 хліб на 8 днів. Лучше нічо, як так. 30 січня дальше тепло вдень, але ранками морозл і мряки, так як восени, більшають. Мав бути вже в Рудниках, але оставили мене назад на Казимирівці, бо не схотів… від людей брати вози і коні і давати поміщикови до його робіт. Най би був свої коні не попродав.

Волію більше терпіти сам, ніж таку службу робити.

3 книжки "Yoga" довідуюсь про хід думок. Як пішов на війну 1914 року, то мав сильну думку, що додому не прийду аж по трьох роках.

Так і сталось — попри те що тоді говорили, що кінець війни у третім місяці. І в 1915 і 1916 роках, хоч і старався піти додому, то не пішов, аж минуло три роки. Друге: що мав певність, шо з війни цілий вийду, то малимо кілька боїв, [з яких] вийшов цілий. Третє: що не буду жадною старшиною, ані не буду мати жодного відзначення. Що не раз офіцери хотіли мені іменувати, та до того не прийшло. Так само і з відзначенням. І як маєм думку, що по трьох зимах у полі четверту буду в Коші, так і сталось. У Коші був вибраний кілька разів до полевих сотень, а що ані раз не думав, що піду до Вишколу, так і сталось. [Коли] із Казимирівки відходили стрільці до Рудник, був впевнений, що лишусь, і лишився. Сих доводів аж надто вистачає як мені, так і другому, щоб переконатись про правдиві правила "Yogi", а також що як чоловік сильно постановить, то і станесь, лиш треба мати сильну волю.

4 лютого дістаю поїздку [додому] на десять днів. З Пісочної їду вночі о год. 12.30. У Стрию чекаю до 11.55 перед полуднем. Надворі мрачно без морозів. Рано поїхав через Ходорів до Заболотова на 10 год. ночі. До Косова потроху підвозився. В Косові сонце гріло. 10 лютого від'їжджаю з Романом через Коломию на Львів. У Коломиї перебуваю цілий день на вулиці Українській у п. Максимюківної. Увечері о 8 годині їдемо до Львова.

В Коломиї був би час гарно перейшов, але був дуже зденервований. У дорозі зачинає іти дощ, так як тамтого разу ішов сніг — як я відходив з відпустки. У Львові перебув від середи до рана, т. є. 13 лютого. Дуже гарно час перейшов. Особливо у п. п. Скопків, де був на кватирі. Ціла родина тиха, приємна, і не наскучило б ся ніколи між ними. Здивувала мене п. Маня, одно, що, відколи ми бачились у Косові, так виросла, а й розум неабиякий. Хоч і в Косові вже тоді можна було з неї лиш самого доброго сподіватись. Дай Боже, щоб усі дівчата були такі, то ще, може, було лучче на світі.

На мою думку, жінці більше залежить щодо моральності, як мужчині. Поможи Боже, щоб і Маня така була та нарозумілась. Бо як усім жичу добра, так і їй радий був би помогти — чи наукою, чи доброю радою. Одначе сумніваюсь, чи що поможе, бо проти мене більше є. А тим більше що саме вони не видять тих її хиб і забагато позволяють. Багато шкодить таки єї мама, бо вона тішиться, що має велику доньку, і більше позволяє, як треба, а менше стереже. А також мій брат Роман думає, що як уже старший, то своїм поступованням не гірше нікого… Як я що кажу або виступаю проти того, то й ще сміються з мене і думають, що мені розходиться о чимось.

Чи не лучче було б то все залишити? Не знаю ще. І чи ви, люде, що рахуєтесь за мудрих і дорослих, чи знаєте, якою має бути жінка, а тим більше дівчина?.. Якби знали, то так не поступали б. А хто хоче знати, най прочитає декілька книжок з теозофії, як "Yogi", "Ezoteryczna wiedra Indyi" і ин., і не пожалує. А мені ще кажуть, що я боюсь дівчини. Але то все не до того і не тут цему місце.

12 лютого в [Львівськім] міськім театрі поляки заманіфестували проти прилучення Холмщини до України на Мирових переговорах 9 лютого і опустили вечірнє представлення.

13 лютого приходжу до Коша. Стрільці з Рудник повернулись до Коша ще 8 лютого, бо поміщикови було з ними затісно. Я зістав призначений до вартового відділу в Черниці. Приходить вістка, що 9 лютого о 2-й годині зістав підписаний мир України з осередніми державами. На Україні — великі бої з большевиками. По донесенням часописів і українських делегатів, у тих боях найлучше відзначилися стрільці, особливо при обороні Києва (перебільшення. — Ред.)ч де було 80 вбитих і коло 200 ранених.

У Галичині поляки хотять робити якісь розрухи. Наш Легіон пішов на Україну, а дві сотні з кулеметами — до Львова на здержання розрух. Трафлялось, що польські леґіоністи загрожували в українських школах, щоб не учити, а тримати жалобу з ними.

19 лютого курінь новобранців з Києвців (мова про село Київці. — Ред.) і Черниці переходить до Вишколу. Одна сотня до Надітич, а три сотні до Рудник з отаманом Коссаком. Того ж дня я відійшов з вартовим відділом до Рудник і добре зробив, бо пізнійше мусів би відійти до Вериня.

Є чутка, що всі стрільці підуть на Україну. В Рудниках зістаєм приділених з вартового відділу до 43-ї сотні.

23 лютого завірюха зі снігом. Мала суперечка з хорунжим [Євгеном] Ясеницьким, однак я на тім добре вийшов, бо тримався служби. 23 лютого — сильна сніжниця і наради в Коші про відхід стрільців на Україну.

1 березня відходить музика 1-го полку У.С.С. на Україну, а відділи виздоровців і переходовий — до Рудник. 4 березня надворі дуже гарно, тепло і сухо, як в літі.

8 березня у приказі — похвала для У.С.С. від Української Центральної Ради.

13 березня зачинає падати сніг, але без морозу. 16 березня дістаю відпустку з Вишколу 2-го куреня на 14 днів т. є. 10 плюс три [дні дороги]. Надворі тепло. О 8 год. [виїхав] з Пісочної до Львова, звідти об 11.55 вночі через Ходорів до Коломиї. Із браку місця їхав до Бурштина на сходах, а так заліз до ґаночка. З Коломиї по більшій части іду пішки, і то тяжко, бо сонце гріє і багато побору. Вдома все благополучно. "Наші сусіди" (тобто поляки. — Ред.) троха загонорні, але то байка, перейде.

20 березня упав сніг з вечора на 30 мм і [вдарили] морози.

25 березня у Львові відбулись українські збори з цілої Галичини. Обговорено справу організації галицько-українського населення, щоб було напоготові, якби що до чого. Легіон доходить до Одеси. Понеже на моє прохання о продовженні відпустки не приходить відповідь, то 10 квітня сідаю у Вижниці на потяг і від'їжджаю рано о 7 годині. Погода [гарна] цілий час.

Дорогою їхалось дуже зле. Зі Стрия 11 квітня виїхав зрана до Пісочної, малий дощ падає. За спізнення відпустки дістав при сотеннім звіті 5 днів таборового арешту, і тим часом відкинено прохання. Перша моя кара по життю. Але й не було за що, бо спізнився тому, що чекав на відповідь на прохання.

15 квітня [за те], що посували годинник на одну годину наперед, то нас кількох засудили на 8 днів стрілецької тюрми. А то тому, що багато прискаржили нас підпанки, однак сиділи лише два з половиною дня, бо товариство не дало більше сидіти.

14 квітня підхорунжий Коник Лев і Гриневич завзялися на наш вартовий відділ і силою остригли цілком. Не помогли навіть просьби наші, що тілько [того] нашого за 4 роки війни, що хоч довший волос носити. Але що з маркирантами робити? Чи вони що розуміють по-товариськи? Може, колись нагадаєсь.

18 квітня малим карні вправи, на котрих згаданий Коник хотів нам збиткувати і дати т. зв. ніколи. Та зачав нами крутити занадто. Ми не хотіли робити вправи. Він тоді дав нам кайдани, давно вже заборонені, а потім відставити до тюрми.

Четар [Дмитро] Кренжалівський, котрий недавно прийшов із 19-го [львівського] полку, що не розумів ані стрілецькості, ані старих стрільців шанувати, назвав нас перед сотнею новобранців бакарами, худобою і т. ин. Така-то нам заплата від чужого дрантя за 4 роки служби при У.С.С. Перед вечором хорунжий Ясеницький і підхорунжий Мандзій випустили нас за умови, що будемо все добре робити. Зі своєї сторони ми домагались, щоб такі, як підхорунжий Коник, до нас не мішались. І на тим сталось.

Для одної партії вартового відділу дали карні вправи, бо не хотіли дати обстригатись. А стригли через то, що на вправах до вартового відділу прийшов підхорунжий Коник і без жадної причини казав за кару бігцем бігти. Розумієсь, що ми того не зробили, бо мали свого команданта.

21 квітня відбувся концерт на честь Тараса Шевченка на площі вправ 43-ї сотні. Присутні були українські полки, отаман [Гриць] Коссак, 2-й курінь й инші. Свято і промови зробили своє враження на населення. Багато причинилось до просвічений. Всі дуже собі хвалили. В Пісочній також було свято і посвячення могили.

20 квітня у приказі — привітання для стрілецтва від стрілецько-козацької дивізії, котра стоїть кошем в Усть-Лузі коло Володимира-Волинського.

23 квітня дістаю відпустку до весняних робіт до 19 травня с. р. В дорозі зі Львова їхав знову на сходах, бо не було місця. У Львові взяв шапку австрійський фельдфебель від мене через те, що [я] їхав на сходах. Якби не був потяг у русі, то був бим його провчив, але не було як зіскочити. Таке-то в Австрії чесне військо.

Дома дуже гарно. Тепло і сади розвиті. На Великдень два дні ішов дощ, а третьої днини випогодилося. 7 травня відбулося весілля у сусіди Джуранюка. Через свята не ходив ніде. Бо як ходити, як нема з ким? Щоби хоч який товариш, а то кожному лиш пусто в голові. Музики, дівчата і т. и. А щоби подумав, пощо він жиє на світі, що до нього належить, то того він не знає і не хоче знати. У наших декотрих людей (до яких і мій Роман належить) лише той має вартість, котрий всюди ходить, по шинках збитки робить і т. ин. То у них є чоловік, бо він голосний всюди і його всі знають. А котрий сидить дома і читає книжку до того всього немає охоти, а й хоче відпочити, то такий у них має дитинячий розум. Що робити? Мало хто може піднестись до вищої думки. Йому лйше в голові теперішнє життя, щоб добре нажився. А не дивиться, що подібний до того звіра, що не може здержатись від деяких дурниць. Довго ще треба буде чекати, щоб нарід піднісся до вищої ідеї, щоб був не таким рабом природи. Котрий моєї думки не зрозуміє, то ще готов назвати мене диваком якимсь…

Але то я знова відбіг задалеко і забув, що то лише записник, а не щось таке…

Як виджу, тут, у Косові, наш нарід залінивий. Щоби брався до якого життя, а то лише сидить і чекає на готове. Тим часом "наші сусіди", хоч їх є менше, то-більше роблять. То якесь представлення, тоосотіли сполонізувати все. До того ще зачинають від малих дітей. І хотять, щоби Українці жили з ними у згоді, як вони вже такій малій дитині зачинають вщіплювати ненависть до всього, що українське.

Не учать що належить, щоб якийсь розум мали, але відразу — ненависть. І то директори народньої школи — такий Гуравский і така Пукановова. Дивлються пани, щоб їм добре було, а між нарід кинути ворожнечу і незгоду. А за що?

Як не раз згадаю, як то приємно було, як прийшов я до свого вуйка і там зі мною гарно обходились і говорили. А тепер, відколи Пукановова зачала туманити дітей і старих, то, котре старше, бокує від мене, бо то "rusin". Хоч ще в очі совітить (?). Але чоловік не сліпий, видить, що ся робить.

Хоч я в ласку не стою і мені з того нічого не прийде. Але все-таки неприємно. Бо одно із другим не знає нічого, лиш то, що наговорили другі, й воно ще дуетьси. 1 то за те, що старався завше робити якнайлучше і найвірнійшеЛ тепер хотів би, щоб тої зависти не було і жилим у згоді. То все сугестія робить. Але прийде час, коли нагадаємся самі.

29 квітня арештували союзники-німці Українську Центральну Раду і міністрів, а на місце віибрали собі гетьмана москаля Скоропадського (ці твердження не відповідають дійсності. — Ред.). Також стрілецьку залоіу Києва примусили роззброїти за то, що не хотіла піддатись гетьманови. Але, на мою думку, він панувати довго не буде.

8 травня прийшов на відпустку вуйко Ігнат, котрий був у полоні в Києві від 28 червня 1916 року. Як він прийшові зі мною побачився, то дуже холодно привітався, цілком не так, як я того сподівався по тім, як до мене писав і як перед війною поводився. У першій же бесіді заявив, що доки оден Поляк живе, доти Галичину не дадуть нікому! Побачимо.

Від 9 травня зачинає падати дощ і постуденіло троха.

Від 14 травня 1918 р. зачинається [гарна] погода.

23 травня 1918 р. від’їжджаю через Вижницю — Львів до Вишколу У.С.С.

Дорогою іхалось незле. Зі мною їхали Роман і вуйко Ігнат до Львова. У Вишколі приділено мене до 43-ї сотні новобранців. Товаришів із вартового відділу не застав усіх, лише двох, бо прочих відіслано до будівничої сотні сотника [Івана] Цяпки. Волів би і я піти до будівничої сотні, бо там більше старих стрільців, а тут мордуйся з новобранцями й на вправах… Але якось то піде, маю надію. Є чутка, що 1 червня підем на Україну.

25 травня пішов гарний дощ, якого всі очікували віддовшого часу, бо була велика посуха. 26 травня — сильний вітер з дощем і мороз.

23 травня 43-та сотня іде до стрільниці, а з полудня — перегляд цілого полку. 28 травня вписався до сотенної санітарної стежі і ходжу щодня з полудня на виклад до курінного лікаря хорунжого [Мирона] Нижанківського по цілих днях приготування до відходу. Надворі гарно. Крім цього санітарного курсу, хотять, щоб ми, "старі" [вояки], ходили ще на вправи. Але то забагато — "два гриби в борщ". Вони хотіли (такі, як підхорунжий Лев Коник і ин.) пімститись на нас кількох "старих", що лишились від вартового відділу за "блаженної пам'яті вартового відділу", котрий правдою а Богом домагався тільки свойого права, яке було у нас з pp. 1914–1915 і ще в 1916 роках.

З цього дня, т. є. 28 травня, ставав я до сотенного звіту о виплату харчового за час відпустки. Та не дали, бо кажуть, що я спізнився на два дні. Але не в тім річ, що я спізнивсь, бо инчі і по два тижні спізнюються, а гроші дістають, але в тім, що справники і т. и. люблять хабарі брати. А я що сам не терплю ніяких хабарів брати, то ж і нікому не даю, бо чесний чоловік повинен тим гидитись.

Ще я просив, щоб мене приставили до курінного звіту в тій справі, але хорунжий [Степан] Навроцький (заступник сотника) не то щоби після військового права вволив мою волю, але ще засудив мене на 10 днів строгої тюрми і заборонив за той час ставати до звіту. То й таке — "за моє жито ще мене бито".

29 травня увільнив мене з тюрми сам-таки хорунжий і приобіцяв мені виплату належности, бо, певно, сам признав невластивість свойого засуду. Із браку часу по причині підготування до відходу нема як доходити свого права.

З 1 на 2 червня устроїли собі наші старшини гульню, таку, що тяглась до вечора другого червня. Розумієсь, що на то пішов не один наш побір. Мабуть, і мої 130 корон пішло "пану хорунжому на карти". А я на то так числив дуже, що навіть із дому не брав нічо грошей, щоб більше батькові лишити на домашні потреби. А що кожний зі старшин поприводив собі ріжних кревних та "посвоячених" та чорт зна кого.

2 червня уладили "пани" новобранцям щось таке наче "фестин", щоб відвернути увагу від себе. То так якби давали дитині за сотик обварінок, щоб не домагалась чого більшого і не перешкоджала родичам у їхній забаві.

3 червня — вітер зимний із дощем. Із причини морозів у половині мая обмерзли по городах бульба, фасоль і кукурудза. 5 червня випогодилось. Цього дня сказав мені хорунжий Навроцький, що мої гроші пішли на бібліотеку. Але як я сказав, що на бібліотеку дам книжки, лиш най мені гроші вернуть, бо зараз конче треба, тоді сказав, що ті гроші пішли на масло, яйця і т. и. до офіцерської кухні. То й таке!

7 червня збираємось до відходу. Ціле село вилягло на майдан. Жінки і дівчата почали обдаровувати стрільців чим хата багата. Хто масла, хто молока, одні хліба, другі борошна і т. и., а всім сльози на очах, а із жалю не можуть говорити. Так триває від 5.30 рано до 10 години перед полуднем.

О 10 год. збірка. Отаман куреню др. М. Волошин виголошує пращальну промову до всіх. По промові всі люди ударили у плач, як у дзвін, а нам: "Курінь, чвірками вправо вбік! На першу сотню лучити! Курінь, ходом руш!"

І земля застогнала під виступом кількох соток людей. Тоді ціле село загуло, мов тисячі уликів: "А не забудьте написати… Подай скоро адресу… Постарайся якнайскоріше прийти на відпустку… А не вспоминайте лихом…" І почалося відпроваджування. Одні пращаються устисненням руки, другі прямо-таки цілуються, одні плачуть, інші сміються, і так аж поза село. Люди почали прилишуватись, вертатись, бо була гарна, а тим самим дорога робітня днина. Зараз 3-тя сотня затянула пісню "Зажурились Галичанки через тую зміну, що відходять січовики та й на Україну", яку вивчив (тобто навчив. — Ред.) четар (командант 45-ї сотні Роман Купчинський), а прочі сотні зачали помагати. Так ми прибули до Вериня. Тут відбулось пращальне богослужения під голим небом для живучих, а поминальне за погибшими У.С.С. на українській землі. Священик цілого Вишколу У.С.С. [Анатоль] Базилевич мав промову, яку закінчив словами: "Дорогі товариші! Ідете на Україну. Хоч вона рідна і дорога нам, одначе заллята вона зараз явними і скритими ворогами. Тож молю вас, благаю — будьте для своїх чистими і лагідними, як голуб, але супроти ворога — чуйними, як вуж, проворними, як лис, а відважними і шляхетними, як лев!" По цім хор відспівав, а орхестра відіграла "Вже воскресла Україна", підчас чого цілий Вишкіл віддав честь прапорові У.С.С.

О 5 год. вечора, по виголошенню промови отаманом Коссаком, відходимо на двірець до Миколаєва. Під час походу орхестра наша грала вже пісню "Зажурились Галичанки", яку вже вивчили за нинішній день.

На двірці — віддання честі полковнику Розермайєрові і від'їзд о 8 годині.

8 червня снідання в Калуші, обід у Станіславові. У Коломиї привітали нас місцеві Українці й декого обдарували чим могли. Було б то не так, якби були вони скорше довідались, але то сталося вже тоді, як вже в'їхалисьмо на двірець. На їхнє привітання відповів отаман Коссак і священик. Їхній хор відспівав "Многая літа" і т. и., а після наш хор співав аж до від'їзду.

Вечеря в Неполоківцях. 9 червня снідаємо в Новоселиці, тут уже легше дістати і дешевше хліба, сала, пива і т. и. В цей час пізнати, що ми вже в иншій місцевості. Населення говорить вже й по-румунськи, церкви інакші, горбів не видно, лиш поля, на їх вітряки. О 10 год. вечора від'їздимо. 10 червня снідання у Помянковці (йдеться про залізничну станцію Романківці. — Ред.). Уже пізнати, що тут більше є землі, яку нас, бо села дуже рідко… Видно, що тут люди занімаються випасом овець, бо згуста стрічаємо цілі отари на полях. Поїзд їде дуже скоро. На двірці в Сикурені (мова про станцію Сокиряни. — Ред.) бачу Мадяра розбитого. Ліва рука відтята, голова розкроєна надвоє, мабуть, хотів сісти, як поїзд був у руху, випав і його троха поперло, або ліз попід нього.

Наші новобранці, що не були ще в боях і такого не здибали, дістали трохи пуду. Але нічого. Призвичаються до всього.

Обідаємо в Окниці і вечеряємо. Тут перший раз учулисьмо від місцевих Українців, як називали нас "австрійськими козаками". Але й було пізнати по чім. На машині нашого поїзду — три синьо-жовті прапори, на прочих возах по одному, усі вози умаяні зеленим галуззям, на отаманському возі — головний прапор, а на кождих — у дверях, стінах возових повиписувані великими буквами уривки з "Кобзаря" і инші відповідні вірші. Тож хто-небудь із чужих як побачив наш поїзд, відразу пізнавав, що це не звичайне австрійське військо, але щось цікавіше. У самій Окниці не був, але казали, що гарне місточко. Всюди видно достаток. Пуд (16 кг) муки пшеничної 13 карбованців, кукурудзяної 12 крб. Ї т. и. Але такі дрібнички як чорнило (шворц), гребінці і т. и., то дорожче, як у Галичині. Коло півночі від'їздимо. € чутки, що по Україні розрухи.

11 червня снідаємо в Більцях. Почавши від села Александрини, села стрічаються все густіше. Хати просторі, високі, вікна великі, але дахи криті трощею. Праворуч желізного шляху, коло міста Флоешті (можливо, що і село тої назви), впадає в очі множество колодязів попри дорогу, сказати б, таки на дорозі, бо при дорозі є ряд хат, а за їми ставок чи навіть потік. Колодязі криті переважно величезною камінною плитою, в якій є продовбана діра завбільшки з відро, одна від другої (на віддалі) 20–30 кроків, так що на просторі того села буде яких 60–70 колодязів. Можливо, що цим шляхом проїздили давно чумаки. Розпитати не було як, бо, почавши від Тирнова, крутиться на двірцях багато румунських жовнірів, а нам заказано без приказу висідати, щоб не було якої халепи, бо Румуни не зовсім увічливо дивляться на нас по причині подібності! нашої до австрійського війська.

Навіть по полях згуста колодязі. Лісів майже нема. Урядники переважно московські. А де-не-де можна стрінути і московського офіцера з погонами. Ближче до границі бессарабсько-української не видно по селах ні одної деревини. Що ще цікаве тут є — то то, що свиней білих дуже рідко стрічається — переважно чорні й червоні. Тут-таки хапаємо скоро обід і з їдунками — до возів, бо Румунів переважна більшість. Але яке то дрантяве! У нас Гуцули багато краще убрані, як це "румунське королівське військо".

Вечором переїздимо Дністер. Чим ближче до Дністра, провадить желізницю між досить високими скалами з білого пісковика. Береги Дністра також високі. На Дністрі бачу пароходи. А що це я на своїм життю стрічаю першу таку більшу ріку з пароходамитож і не дивно, що воно зробило на мене велике і приємне вражіння. А ще якраз був захід сонця, то був би стояв цілу ніч і глядів на воду, як там парохід білий, наче величезний лебідь, пливе поважно і величаво. І як він пливе помало, здається тобі, що він сам собі приглядається у воді й любується своєю красотою. А послідні лучі заходячого сонця добавляють ще більше принадну і чаруючу картину. На жаль, я не є поетом, тому і не можу краще то з'ясувати. До того ми скоро його переїхали і опинились на двірці Рибниці, де і вечеряємо.

І тут під враженням лише що проминувшого образу нагадую слова учителів своїх п. п. Устияновича і Герціґа, які не раз казали мені, щоб я ішов дальше до шкіл. Особливо одно стоїть мені в пам'яті… Був я тоді в 4-му клясі. Підчас перерви бавимося, а одеп товариш хотів мене поцілити качаном, але що я сховався під лавку, то качан поцілив у вікно і збив шибу. Зараз задзвонили, все притихло і пан Іерціг уходить на годину німецької. Зараз нас двох прискаржили, а учитель кличе мене до канцелярії, а того ні. Я думаю собі: зараз буде шкіра у роботі, бо, мабуть, все скропиться на мені. Але яке було моє здивування, як учитель прикликав мене ближче до себе і так сказав: "Ти, Горбовий, маєш добру голову. Хоч не дуже добре учишся, а до науки маєш добру голову. Лиш тобі треба інших домашніх обставин, а тоді і наука пішла би лучше. Проси батька сам, а ні, то пришли його до школи і ми тут йому наговоримо". По тім пішов у клясу некараний. На другий день батько прийшов, але що з того?! Хоч і цей Герціг уговорював, щоб відіслати мене дальше до шкіл, хоч і п. Устиянович обіцював, що мені буде найменше коштувати або й нічого, то всьо задарма. Батько ні та й ні, й тільки всього. Опісля ще й раз і не два говорив мені про це п. Устиянович, та що з того, я сам не міг порадити. Правда, не мав і я дальше охоту до шкіл, бо не розумів ваги науки, але й небагато треба було мені заохотити, а був би пішов бодай зразу, тому що змалку люблю все, щоб чогось нового було, якась інша розривка і т. и. А за цю війну то найбільше переконався, що то значить наука. І не раз будиться в серці жаль на батька, чому він не старався лучче виховувати хоч бодай мене і посилати дальше до школи. Немає що відпиратись, що не знав як або не мав звідки, богі. Устиянович то всьо брав на себе. Але мусить бути так, як є. Одначе постановив собі образовуватись самому, хоч бодай із книжок, аби чомусь навчитись. Але буде вже й цього всього.

Рибниця місточко не знаю як завелике, бо поночі добре не сходив, щоб не заблукати, але досить гарне. А що вже люди привітні! І знати зразу, що то Україна люба. Недаром кажуть: де добре, добре, а на Україні найлучше. Околиці також дуже гарні всюди. Від Дністра вже є австрійське військо.

12 червня. Надранком виїздимо. Снідаємо на двірці Слободзея, або Слобідка. Тут бачу перший раз, як їде український поспішний поїзд. Як він скоро їде, то здається, що зроблений з одного кусника. Найлучше по цім можна собі уявити, що на Україні поїзди тягарові далеко скоріше їдуть, як австрійські поспішні.

Обід і вечеря у Бірзулі. Тут також чуємо назву нашу, себто "австрійських козаків": Місточко недуже велике. Церква зараз колодвірця. Видно вже українську міліцію з синьо-жовтими опасками на рукавах. Якраз цього дня — свято…

В'їхавши на двірець, вдарила наша орхестра "Вже воскресла Україна". І заки поїзд став, вже було майже всьо місто коло нас. Ми бачили, що населення мало що нас відрізняє від австрійського війська, тому кожний з нас прийняв собі синьо-жовту стяжку, мало не на півшапки з лівого боку. І тим уже здалеку давали себе пізнати.

Майже на кожнім двірці, де лише була змога поговорити з населенням, старалимся познакомитись із населенням, пояснити свою ціль і збудити національного духа. Тут відбулось це трохи на більшу шкалю. Наколи населення вийшло з вечірні і прийшло знову до нас на двірець, курінний отаман др. М. Волошин зібрав коло себе співаків у садку і зачав злегка розспівуватись. У сей час всьо рухнуло до садка і обступило нас кругом.

Зачинало вечоріти. Зараз по першій пісні пізнавалим, як це їм [населенню] подобалося. Потім, по другій, третій пісні, браво і похвали не уставали. Але як зачалась пісня "Ой закувала та сива зозуля", яка тут дуже є знана, а сам курінний, звісний диригент, як затягнув сольо "Ой повій, повій, як буйний синьоокий вітре", то стало так тихо, як у раю. Кожний перемінився у слух. І здавалось, що сам чуєш прискорене биття сердець, тих рідних тобі сердець, таких жадних свойого рідного слова, своєї пісні, яка їм була заборонена від віків. І варто було бачити, як кожний з їх старався не пропустити ні одного слова, ні одного звука, старався слухати вухами, очима, устами і цілим своїм єством. І хотівбись був поділитись з їми усім, чим лише мож було, працювати для їх з усих сил, щоби хоч почасти задоволити їхні вимоги, а тим самим покласти хоч одну цеголку в народній будівлі. Та що ж, наразі треба міцний пліт покласти, а опісля хату прикрашувати й добудовувати.

Як пісня скінчилась, якийсь час царила загальна тишина, але як прогомоніли послідні звуки, оплескам і цілуванням не було кінця. Кожний хотів був хоть чим-небудь віддячитись нам за це. Але найкраще за всі рухи і слова говорили очі. В очах відбивалася вся їхня дяка, бо правдою а Богом, то найбільше причарував всіх сольовий, повний життя голос диригента [Михайла] Волошина, а теплий та зоряний літній вечір доповнив всього.

По цій пісні прилучилися ще деякі співаки з горожан міста, і пісні лились мало не цілу ніч. Та вічно цього не могло бути. Загудів гудок з машини, сповіщаючи про скорий від'їзд. Почалося пращання, і не то щоб рідко хто мав сльози в очах, але рідко було таких, щоб не мали їх. З яким жалем то населення нас пращало… І на що вороги зуживали цілі віки, щоб розділити рідні серця від себе, то рідна пісня встигла зробити в одній хвилі. І це повинні затямити собі всі гнобителі, що заки "наша пісня, наша слава не вмре, не загине", доти ніяка сила нічого нам не вдіє.

Досвітку 13 червня виїздимо. На цій лінії наш поїзд показав, як їде. У заднім возі ніхто не міг удержатись — так їх носило. Женемо безперестанку до Голти, де снідаємо. Чим дальше, тим збіжжя все краще. Не таке, яку Бессарабії. Мабуть, там була посуха більша. По полях стрічаємо вже могили. І коли дивишся на ці могили, думка твоя мимоволі відбігає у давню минувщину, коли на цих степах з могилами писалась наша кривава історія, повна слави і козацьких подвигів над клятими ворогами, але і повна всяких жорстокостей, грабежів, руїн і розбоїв над нашим народом. Із жалем згадаєш, чому то мене тоді не було між тими славними борцями, щоб хоч дрібку причинитись до тої рідної будови або хоч частину перебрати тих терпінь на себе.

Правда, і ми зараз воюємо, а навіть ідемо на свою рідну Україну. Але порівняти нашу ціль, таку ще невиразну, заплутану, з ціллю наших славних предків! Вони були тоді вільні, самостійні, а ми? От кидають нас то сюди, то туди, де їм самим подобається. Ледве що видерлимся сюди. Але надії не треба тратити, бо історія кругом обертається, тож черга прийде й до нас, а тоді "душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду".

Обідаєм на Ново-Україні (в Новоукраїнці. — Ред.). Села також рідко сюди. По полях ввдко згуста курені, де люди перебувають під час робіт через тиждень. Тут не так, як у нас, що води нап'єшся де-небудь (будь-де. — Ред.). Тут воду возять за собою цілими бочками.

Туманила нас Австрія, що тут дичина, некультурність, безпорядки і т. и., але йти би їй сюди учитись порядків і иншого. Поглянути лише на такий двірець. Які там вигоди! На найменшім перестанку — у казанах "кип'яток" і холодна вода. Буфети обильні, мож дістати чого душа забажає. На двірцях взірцевий порядок, чистенько, приємно, садки гарні, що можу літі віддохнути здорово. У садках лавки, гойдалки задля розривки і багато иншого. Вози желізничі вигідні, просторі. В Австрії 1 — ша кляса така, як тут 3-тя, або й чи не гірша. До того є ще тут 4-та кляса — з вікнами, лавками й ліжками, що не треба мордуватись по таких австрійських, що в їх худобу перевозять.

До Єлисавета приїздимо на 5 год. вечора. На відголос нашої орхестри злетілося мало що не ціле місто. В одній хвилі двірець наповнився як військовими, так і цивільними. При такім натовпі цікавих стрілець відчуває без приказу, що треба якнайкраще запрезентуватись. Тому всі в одній хвилі повискакували з возів, стали в лаву і чекають приказу. Зараз орхестра виходить наперед і отаман Коссак командує: "Позір! Чвірками вправо вбік! За мною полк ходом руш!" І цілий полк, колихаючись, прямує в місто, вибиваючи ногами такт стрілецького маршу, який міські мури одночасно стараються повторити. Йдемо на Миколаївку до гімназії кватирувати. Дорогою встрічаємо всюди кінних цивільних, які женуть в однім напрямі. Мається вражіння, що тут є якась організація цивільна, а ці кінні стараються донести скоро, що такий-то а такий свіжий відділ прибув.

По дорозі приглядаюсь місту. Вулиці широкі, засаджені по обох сторонах акаціями так, що хідники виглядають наче алеї. Місто буде менше-більше таке, як наш Перемишль. Вивіски переважно московські. Лиш де є станиця Державної варти, там є тризуб і синьо-жовта вивіска. І ще по деяких склепах є українські [вивіски]. По передмістях вулицями такий порох (де нема бурковання), що колеса возів потопають, а людям сягає вище колін. Як всюди, так і тут майже всі прохожі лускають "сімячко", себто насіння із соняшників.

У гімназії розставляємо на брамах огорожі варту, щоб стрільці не виходили на місто. У місті стаціонувала чесько-мадярська дивізія кінноти архикнязя Вільгельма [Вишиваного] і дещо гетьманців. Кругом нашої огорожі завели міські паночки облогу, щоб, як кажуть, поглянути на "австрійських козаків". Атакі-то цікаві й рухливі, що, заки смерклось, мало який стрілець лишивсь без знайомства.

Що мені сподобалось тут, що всі жінки носять серпанки (шалики), не лише tyT, а і по инших містах. А у нас де яке дрантя, а вбирає вже капелюх і ходить як яке опудало на горобці, не дивлячись на то, що вдома немає часом зайвого куска хліба.

З дивізії прийшов приказ, щоб стрільці не виходили на місто по одному, бо цивільні б'ють. А вночі держати поготівля.

І справді, наколи стемніло, отворився вогонь скорострілів, крісів і ручних гранатів, наче на якій позиції. Нам це байдуже, бо знаємо, що як з населенням обходитись людяно, то воно само не зачепить, але Мадяри ходять "со страхом Божим". І не дивниця. Вони звикли в Галичині на грабунки, бійки і т. и., бо там уходило їм безкарно. Але тут инші люди. Кажуть, що в однім сслі Єлисаветського повіту населення вирізало до 50 Мадяр, а у другім — штаб австрійський, зложений з 4-х генералів, 6-ти полковників і кількох менших старшин, за те, що знущались над населенням. До того ще другого дня пішли депутації з цілого повіту до Начальної команди австрійської армії з жалобою на їх, а рівночасно заявили, що наколи б австрійське військо хотіло за погибших відомститись, тоді виступить цілий повіт. І на цім скінчилося.

Над ранком 14 червня, як я змінював варту, прийшла до нас одна жінка і сказала, щоб ми не боялись нічого, бо нам вони нічого не будуть робити, лише щоб ми над ними не знущались, так, як Мадяри. І пішла. День перейшов супокійно. Вночі — така сама стрілянина, а досвітком зносять лиш трупів.

15 червня призначили нам денно 20 крон на каву і консерву. Але наші старшини не хотять нам того виплачувати, а дають дальше той мізерний харч, що в Галичині. З такими дешевими провіантами, так як тут, то можна за 5 крон легко виживитись. Мабуть, тому нам і не дають, щоб більше їм осталось. По инших сотнях виплачують. Ми ходили зі скаргою до курінного Волошина — він приобіцяв, але отаман Коссак казав нам дати ще карні вправи за то, що домагаємось.

Неділя 16 червня. Як то гарно, як зрання по всіх церквах дзвонять! Місто прибирає веселий і святочний вид, і на кожнім пізнати задоволення. А у нас у Галичині дзвонів дасть Біг, і самий не знаєш, коли неділя або свято. У полудень — збірка з повним побором. Ідемо робити по місті "Promenademarsz". Це було б нічого, якби без набору. Але в таку спеку, що босою ногою не мож ступити на землю, так пече, ходити кілька годин без відпочинку в саме полуднє — лиш той собі це уявить, хто таке переживав. Проте ні один із нас не показав по собі, які муки переносить, а ще й співалим стрілецькі пісні, щоб чужі тим більше дивувались. Хоч це була забаганка отамана Коссака, то ми це жертвуємо… для України-мами!

17 червня був у наших кімнатах архикнязь Вільгельм. Хвалив стрільців за! порядок, тішився і т. и. Є чутка, що маємо іти До Бессарабії виганяти Румунів. Радуємося дуже, бо бачилим у румунських офіцерів гарні голубі плащі і високі чоботи. А якби ми прийшли, то скоро погубили б. А з такого одного можна б пошити штани, стрілецьку блюзу, ще кравці безпечуть (зекономлять. — Ред.) і на шапку. То ми б гарно убрались! Коли б скорше. То при тім відбили б ще й Бессарабію для України.

По днині вправляємося. Але гіркий наш світ, та й ті вправй у таку спеку, а деревини на полі ні одної, щоб віддохнути.

18 червня. Нічого замітного. По місті ходимо і по одному — на злісті Мадярам, котрі й гурмою бояться ходити. Добре казала та жінка, що нам нічого боятися. Видно, що тут населення добре організоване. Здалося б таке й у нас в Галичині.

19 червня. Перегляд цілого Вишколу ген. кінноти (чорт його знає, що за оден). По перегляді відходимо (цілий Вишкіл У.С.С.) до волости Грузької, 15 йерстов на північ від Єлисавету. Надворі спека така, що, здається, і у пеклі дужче не гріє, а води нема на лік нігде. Та, що ми собі взяли на дорогу у фляжки, то протягом кільких хвиль загрілась цілком. Здається, що якбисьмо надибали Дніпер, то випилибисьмо всю воду з нього.

23 березня 1920 р.

М. Горбовий. Від'їзд У.С.С. на Велику Україну 1918 року

Нарешті діждалися Українські січові стрільці дозволу перейти на Велику Україну. Німці та Мадяри вже від кількох місяців бушували по Україні, забираючи все, що далося взяти, а Січовим стрільцям, які могли дати правдиву допомогу і придатися на Україні, годі було діждатися дозволу на переїзд. Вкінці таки, на превелику радість усіх У.С.С., цей дозвіл наспів.

Дня 7 червня 1918 р. вже з раннього райку по всіх селах розташування У.С.С. довкола Миколаєва (Львівської області. — Ред.) панував радісний, живий рух. По селах Рудники, Пісочна, Надітичі, Веринь і др. вантажилося всяке військове майно на вози і відправлялося на двірець у Миколаєві над Дністром, а сотні Вишколу У.С.С. (35-та, 36-та і т. д. аж до 45-ї) одна за одною прямували бадьоро до Вериня, де була головна збірка. Біля полудня вже ціле оболоння було вкрите стрілецькими лавами.

Отець А[натоль] Базилевич, полевий духовник Вишколу У.С.С., відправив полеве Богослужения за живучих і погибших у боях У.С.С., причому виголосив палку проповідь, яку скінчив словами: "Йдемо, дорогі товариші, на Велику Україну, яка є всім нам дорога й рідна, а залита тепер явними і скритими ворогами, з котрих деякі прикидаються союзниками. Через те й ви, дорогі товарищі, наражені будете на всякі небезпеки. Тож молю вас, благаю: будьте там для своїх чистими, як голуб, лагідними, як вівця. Не дайтеся спровокувати до чогось поганого, але супроти ворогів будьте чуйними, як вуж, проворними, як лис, а відважними й сильними, як лев!"

Після цього хор відспівав "Боже великий", а орхестра заграла "Вже воскресла [Україна]" і сотні рушили парадним маршем, дефілюючи перед прапором і штабом У.С.С.

По обіді закінчувано вже підготовку до від'їзду. Стрільці доучували пісню "Зажурились Галичанки через тую зміну", яку принагідно до хвилі склав четар Роман Купчинський. Зараз-таки стрілецька орхестра підхопила цю нову пісоньку і, як сотні відмашеровували на двірець, грала її до походу.

Того ж таки дня о год. 8 вечором рушили переповнені стрілецтвом поїзди із двірця в Миколаєві "на Україну далеку"… Снідання було в Калуші; обіду Станіславові. В Коломиї місцеві Українці святочно витали нас на двірці та дуже жалували, що швидше не довідалися про наш переїзд, а то були б не таке встроїли. Привітання, співи, промови затяглися до передвечора, до часу від'їзду.

Вечера була в Неполоківцях, а снідання 9.VI. у Новоселиці, на порозі Бессарабії. Тут було троха трудніше з одним ладунком, а саме: стрільці, від'їжджаючи, забрали із собою певну кількість полонених російських Українців, щоб завести їх домів. Мабуть, що про те й не всі старшини знали. Вони (колишні полонені. — Ред.) сиділи по возах, не показуючи й носа… Аж тут прийшлося круто, коли треба було переноситися на т. зв. російські поїзди. Австрійські жандарми крутилися по двірці і легко могли запримітити "зраду". Але й на це знайшлася рада: стрільці повдягали на братів-земляків свої плащі й шапки і так перепачкували всіх. Зі сльозами в очах дякували земляки стрільцям за добре серце.

Від Новоселиці наші поїзди змінили вид. Треба було показати всім, хто такий їде на Україну. На паровозі вивішено три великі жовто-блакитні прапори, а на кожному возі по одному. Крім цього, прибрано вони зелениною і понаписувано на всіх возах крейдою великими буквами вірші з "Кобзаря", як: "Вставайте, кайдани порвіте", "Борітеся — поборете" і т. п.

Вся ця декорація робила своє. На кожному двірці, а найбільше на двірцях, які були близько міста чи села, збиралися товпи місцевих громадян, ходили від воза до воза і прямо очима їли ті написи. Зараз пішла поголоска, що це їдуть "астрійські козаки". Ця назва випереджала нас потім аж до Єлисаветграда, хоч як швидко бігли наші поїзди.

На кожний двірець в'їжджав поїзд при звуках стрілецької орхестри та хору. А довші постої на них давали змогу знайомитись із місцевими жителями і вести освідомлюючу пропаганду.

Снідання 10.VI. було в Помянковці (йдеться про залізничну станцію Романківці. — Ред.). В Сикурені (мова про станцію Сокиряни. — Ред.) бачили ми Мадяра з розкроєною головою та відтятою рукою. Лежав біля рейок на двірці, й ніхто його не брав. Мабуть, був п'яний, випав під поїзд, і його роздушило. На новобранців зробив цей вид доволі прикре вражіння. Вони вперше побачили вояцького трупа.

Обід і вечеря — в Окниці. Опівночі їдемо дальше. Зараз-таки при в’їзді в Бессарабію впадає в очі багатство землі. Це помітне й на іншому, як, приміром, на обійстях, кількости худоби і т. п. Цікаво було, особливо для Гуцулів, бачити розлогі степи, де ні одного горбика не видно, а всюди рівнина і рівнина.

У Флорешті цікавим було те, що здовж цілого села, при гостинці, що 20–30 кроків — один колодязь. Пересічно начислено 60–70 колодязів рядом. Казали, що сюди, певно, провадив чумацький шлях і тут мав бути "попас". Зрештою, хто його там знає?..

Почавши від Тирнова, чим дальше, все більше помічується по двірцях румунських вояків і старшин. Але яка пропасть між ними! Румунські старшини — в лякерах, однострої новесенькі, самі вони напудровані, підмальовані — чисті ляльки. А вояки обдерті, в постолах, а то й босі, збідовані й брудні.

11. VI. снідаємо в Більці. Того ж вечора переїздимо височенним мостом через Дністер. Поїзд суне луже помаленьку. На ріці бачимо білий пароплав, що, наче лебідь, тихенько суне по водяному зеркалі. У місячну ніч виглядає це як ілюстрація до казки.

Заїздимо на двірець у Рибниці. Тут і ночуємо. А 12.VI. заїздимо до Бірзулі. Від Дністра околиці вже змінилися, набрали питомого українського характеру. Більше садків при хатах, і цілі села виглядають веселіше та ще багатше, як на Бессарабії.

У Бірзулі довелося довго ждати. А що це було свято, то ми пішли в церкву на богослужения. Після того на двірець прийшла гурма місцевого громадянства. Заповнили весьдвірець. Зараз почалися знайомства, балачки, і, як то звичайно, стрільці вели українську пропаганду. А потім усі разом — давай співати. Зайшли в садок, таки біля двірця, дірігентуру обняв курінний др. Михайло Волошин, і почався безплатний концерт. Співали стрілецькі й загальнонаціональні пісні. Не треба й додавати, що по кожній пісні греміла буря оплесків та щирого признання від наших братів.

Згодом і вони зібралися на відвагу і собі стали співати. Тепер стрільцям прийшлося оплескувати виконавців. Але й було за що. Після цих співів ще довго в ніч велися щирі балачки між стрілецтвом і місцевими громадянами.

Надаремне люті гнобителі трудилися віками, щоб роз'єднати один народ, збаламутити дітей одної матері. Рідна пісня знищила їхній труд в одній хвилині! За цей коротенький час Галичани і Придніирянці зжилися, душевно з'єдналися, віднайшлися по довгій розлуці. Це виявилось у вигуках: "От московська наволоч! Стільки вони нам торочили про вас, Галичан, як (про) Австріяків, а це все брехня! Ви ж наші брати, а ми — ваші!.."

У цих вузеньких рямках годі всьо описати, що в той вечір пережилося в Бірзулі, а опісля й по інших місцевостях. Яка велика радість розпирала грудь на вид того єднання, того зжиття! І коли досвітком 13.VI. поїзд від'їжджав, всі пращалися мов рідні!

Снідаємо в Голті. Тут поїзд "розпустив ноги", бо й має куди. У задньому возі нема права вдержатись, так ним вимахує з того розгону. Всі з нього повтікали до передніх возів.

Ще згадати б про ладі порядок. В Австрії було переконання, що за Збручем нічого європейського нема, що там усе примітивне, що там Азія, та й годі. Але воно не зовсім так. Взяти хоч би залізниці. На кожному двірці — порядок і вигода. В замурованих казанах кипить "кип'яток", для вигоди подорожніх є садки на відпочинок, де можна кожному зайти. З харчів усього подостатком. Вагони теж багато вигідніші і чистіші, як у Австрії. Тут навіть у IV класі можна гарно переслатись. А щодо швидкости, то в Австрії, мабуть, і поспішні [потяги] так не їдуть, як тут звичайні поїзди.

Обідаємо в Ново-Українці. Це ніби село, хоч має 35 тисяч мешканців. Від Голти бачимо вже по степу козацькі могили, "де колись спочили наші предки славні"… На вид їх у кожного з нас живіше забилось серце у грудях. Не один пригадав собі, як то він колись у школі чи з якогось оповідання вичитував про ці могили і хіба мріяв лише про них. А тепер не лише бачить їх, але й ходить цими шляхами… Незабутні це були хвилини…

З полудня того ж дня доїздили ми до Єлисавету. Вже здалека мріє місто з копулами церков, твердинею. На двірець заїхали о год. 5 по полудні при грімких звуках орхестри. Зараз-таки мало не все місто злягло на двірець побачити "австрійських козаків". Стрільці, побачивши таке зацікавлення собою, — дарма що були доволі помучені тижневою подорожжю, — теж хотіли "показатися". Це вже така стрілецька вдача, що як би там воно не було, а перед людьми треба все виступити як слід.

Вирівнялись лави, постава бадьора, старшини на конях, коротка, різка команда і — з орхестрою на чолі — двигнулося стрілецтво у місто. Вже цей перший вступ викликав у публики дуже додатнє вражіння, а це в той час багато значило.

Розташувались у гімназії, на Миколаївці. Зараз-таки прийшов строгий приказ із австрійської команди, щоби держати повне поготівля, щоб одинцем не виходити в місто, не зживатися, недовіряти населенню і т. п., бо тут трапляються напади на поодиноких вояків тощо. І дійсно, коли добре смерклося, по місті залунала стрілянина, наче на позиції. Крісові, скорострільні вистріли, вибухи ручних гранатів, крики не вгавали цілу ніч. Над ранком позносили кілька трупів.

Ранком 14.VI. змінюю на воротах варту. Надходить якась бабка, несучи молоко у місто. Приступила і почала:

— Нащо вам ця варта? Боїтеся нападу? Не бійтеся. Ми вже про вас давно чували і могли вам дати чосу. Але не бійтеся нічого. Тільки так далі жий-те з народом. То нічого вам не станеться.

І дійсно, доки ми перебували на Єлисаветщині, ні разу стрільцям нічого не сталося злого, хоч і по одному ходили по місті, та ще й без зброї. Коли й вийшли які непорозуміння, то хіба за якусь Марусю чи Оксану, але ці непорозуміння не псували співжиття, ні доброго імені У.С.С.

М. Горбовий. Один спомин

У 1918 р. решта У.С.С переїздить на Велику Україну. Вишкіл У.С.С. зайшов до міста Єлисавету, Кіш — до Іванівки, а решту сотень розміщено по сусідніх селах.

У той час гетьманував саме Скоропадський.

Місто Єлисавет зробило вигляд чисто московського. Вивіски скрізь московські, мова московська, навіть у більшості по урядах. Не рідко стрінеш і золотопогонників.

Пригадую: не раз відбуваємо марші по місті або вправи на полі. До нас під час відпочинку підходять гурти військових, ніби гетьманського війська. Довший час обсервують нас і зі запертим віддихом слухають нашої, української команди. Потім із жалем говорять:

— От Австріяки, а по-нашому командують. А ми рахуємося українським військом, маємо ніби і владу українську, а команда московська, як і за царя. До чорта з такими порядками!..

Тут звичайно сиплються "матюки" на владу. Коли ж у Єлисаветі переконалися, що ми не Австріяки, а такі ж Українці, як і вони, та коли стали вже по шапках пізнавати стрільців, тоді тамошні українські вояки масово почали голоситися у стрілецькі ряди. Не раз до стійкового чи так-таки до звичайного стрільця підійде їхній гурт і зі сльозами в очах просять:

— Прийміть нас до своєї частини! Та ж у вас за саму команду, за саме те рідне слово варто вже служити. А ми що? Ніби українська армія, а команда московська, старшини московські, до того тепер вони в ім'я "гетьмана України" ще гірше поводяться з нами, як за царських часів. Просто чоловік не знає, кому служить!

На жаль, Українські січові стрільці були в таких умовах, що годі було й думати про приняття до своїх сотень отих щирих борців, наших степових братів.

Помимо відмови, вони ще не раз приходили з тим самим проханням і не могли зрозуміти, чому відкидається їхнє бажання. Як прикро було дивитися на їхній біль, з яким вони вертали до "своїх" частин із любої розмови з нами! І нас рвало обурення, коли ми бачили, що з того народу можна створити прекрасні боєві власні сили, що він рветься до свого війська. А тут московсько-німецький ставленик, "гетьман", припиняє творення українських військових частин, заводить московщину та деморалізує народ.

Згодом Вишкіл У.С.С. перейшов у волость Грузьке. Село велике, розлоге, посередині величезний майдан, де в неділю зраня відбувалися торги, базарі. В одному присілку цеї волости жили нащадки наших козаків, і всі звали той присілок Козачим, а людей таки козаками. З виду зараз можна було пізнати, що це інша порода людей, [відмінна] від прочих односельчан. Високі, поставні; в рухах, у поведінці, в бесіді відмінні, багато свідоміші. Інакше, по-козацьки, одягаються і горді за своє походження.

Тут ми мали змогу ще більше запізнатися з нашим селянством, пізнавати його життя-буття і сподівання. І тут ми побачили дальші нещасні наслідки панування "гетьмана" на Україні.

З настановленням гетьманської влади, як гаддя з нор, повилазили, вернулися до своїх палат Москалі-поміщики. Кожному такому гетьман додав т. зв. "карательні отряди", цебто карні військові відділи, складені з Донців, Черкесів, Киргизів і т. д. Вони в таких ділах знавці, бо ще за царя якраз переводили карні експедиції і знущалися над українським селянином.

І тепер гетьманська влада обдарувала українських селян оцими катами. По селах пішов зойк і крик катованих селян. Дідичі наложили на кожне село сотні тисяч карбованців контрибуцій, котрі стягали саме московські заволоки. А стягали не лише те, що призначив дідич, але при тім рабували, нищили що попало. А людей били, мордували, знущалися над ними по-варварськи.

На селян впав жах і обурення! Серце рвав на шматки зойк і лемент катованих невинних старців, жінок і дітей, а вечором і ніччю грали кругом заграви палених селянських хат… Кулаки затискалися з гніву.

Із сіл приходили не раз цілі гурти селян до стрілецької команди із проханням о рятунок. Та стрільці мусіли зуби зціпити аж до болю, бо не сила була дати яку-будь офіціяльну поміч. Ми ж числилися ще частиною австрійської армії, а кругом було аж надто багато австрійського і німецького війська.

Це була страшна трагедія дивитися стрільцям, як ніби "своя, національна" влада при помочі наших відвічних ворогів знущається над своїм селянством, підкопуючи ідею існування Української держави, підготовляючи грунт для ворожої большевицької акції й деморалізації! Якої сили волі й панування над собою треба було, щоб не датися пірвати душевним почуванням і не зробити якийсь необдуманий крок, який скінчився би ще більшою трагедією.

Зразу відсилалося таких земляків до гетьманської влади. Та це не мало найменшого успіху, бо пани навіть не ласкаві були вислухати селян. Тож пішла протиакція на власну руку. Коли селяни запевнилися, що стрільці не будуть боронити ані поміщиків, ані карательників, стали витягати з повіток обрізани і давай самим боронитися. Там відіб'ють від села катів-грабіжників, деінде нападуть на малий відділ і самі зліквідують його дочиста… А не раз бувало, що вночі приведуть цілий гурт заарештованих, роззброєних "карательників" і "дарують" стрільцям, щоб подержали в холодній. Таких звичайно відсилалося вищій команді з відповідним докладом…

Все ж таки самосуди не знищили відразу всього лиха, хоч і додали страху катам та їх опікунам. Але цей стан почали використовувати "червоні" сусіди, насилаючи хмари агітаторів. А праця для них була легка, бо "ясновельможний гетьман" добре підготовив для них ґрунт своєю "владою"… І підірвав взагалі ідею української державности в масах.

Пригадую, як раз у млин, де був більший гурт селян і кількох стрільців, входить такий собі дядько з мішком під пахвою. Тільки по хитрих очах пізнати, що не по борошно він прийшов. І пристане він до одного гурту, підсунеться до другого, там кине зручне слово, там два і вхопить селянина за болюче місце.

— Ось маємо свою Україну! Ось наша влада, настояща, українська! От сучий гетьман, чим же він ріжниться від царської влади?..

— Ба ще й гірший! — відповідають.

— І ось тому наше спасения тільки в робітниче-селянській владі. Товариш Лєнін, сам чорноробочий, знає, що селянинові полагається…

Тут стрільці скоро "ліквідували" такого "оборонця" трудящих, і вони дуже вистерігалися зустрічі зі стрільцями. Але не скрізь могли бути стрільці. Зате Січові стрільці повели свою підготовку між народом, щоби не пхнути наше селянство в цілості в большевицькі руки. А коли гетьман ще й остаточно проголосив повну злуку України з Москвою, не довго вже попасав на свому престолі. [Київські] січові стрільці, до котрих "повтікало" чимало усусусів, скоро "зліквідували" при помочі скатованих, обурених селянських мас самого гетьмана.

І коли тепер є ще такі людці, що проповідують гетьманську владу на Україні, то або самі не знають, що роблять, або вмисне хотять обдарувати наш працюючий народ ще раз такими "гараздами" і "розкошами", як це було колись, і пхнути його у ворожі обійми. Та це їм не вдасться!

М. Горбовий. Встановлення української влади

У жовтні 1918 р. Кошова команда У.С.С., ідо перебувала тоді у Вижниці, призначила мене з кількома стрільцями до підготовки перевороту в Косівському повіті. Після перевороту, що відбувся в найкращому порядку, доручено мені допомагати повітовому отаманові (учителю І. Устияновичеві) в організуванню і встановлюванню української влади в повіті.

Уряд повітового отамана — це було щось подібне до повітового староства, котре щойно тільки організувалося. В дійсності назва ця походила від повітового отамана "Січей", котрим останньо був вибраний учитель І. Устиянович. Одначе він урядував у будинку староства і до назначения фактичного старости (А. Л.) виконував обов'язки цивільної влади. А як заслужений діяч і дуже популярний та шанований у цілому окрузі, вже навіть у самих початках дуже багато він зробив доброго.

Між іншим, згідно з інструкціями y.H.R зі Львова, треба було змінювати по селах цивільну владу (війтів, уряди громадські), настановляти своїх щирих, свідомих людей, як також організувати відділи міліції для вдержання ладу і порядку. Мені, як повітовому комісареві міліції, доручено якраз це друге.

Уже в 3–4 дні після перевороту праця закипіла. А праці тої було стільки, що прямо не зналося, що перше треба було робити. А все важне, пекуче. Люди приходили з найдальших сіл повіту, щиро обіцяли всяку можливу піддержку українській владі, щоб тільки вже завести в них сякий-такий лад. У декотрих селах, де були випробувані місцеві народні робітники, там усе впорядовували своїми силами згідно з виданими поясненнями. До інших сіл мусілося їхати і помагати.

Пригадую собі кілька таких поїздок. У першу чергу бралося під увагу села над Черемошем (Біла ріка), де вже творилася тимчасова — по тодішним сподіванням — границя з Румунами. Заходимо перше до с. Ріжен. Дорога веде в більшості потоком. Вибоїни, величезні камінюки, що тяжко пішки пройти; а фірою їхати й не думай. І вже родиться постанова, що треба конечно подбати про вимурування доброї дороги. І це вже тема на збори.

Заходимо до читальні біля церкви. Виходить напроти нас священик о. Гн., що інформує нас про стан справи. Всередині, в сінях і надворі повно народу. Ждуть цікаві — яка то нова влада.

З місця приступаємо до діла. Вибори війта й уряду громадського йдуть скоро. Вибирається щонайкращих громадян. Учитель Устиянович порушує між іншим справу будови дороги в селі. Дальше вибирається місцеву міліцію. До неї входять громадяни до 18 р. Ї звиж 60 років життя. Все решта має йти на фронт. Міліція має дбати за лад і порядок у селі, одначе служба ця є добровільна і безплатна.

Місцевий комісар міліції пцуіягав повітовому, одначе на місці співпрацював із війтом і один другого доповнював. Служба йшла чергою. В селі була вартівня з кількома міліціонерами, що змінювалися щодві-три доби. Решта були по домах.

Збори затягнулися допізна. Люди хотіли висказати всі свої дотеперішні болячки, порадитись не в однім ділі, подати свої пляни на будуче. Пізно в ніч вернули ми домів. А голови повні всяких справ, задумів.

Другого дня їдемо в Білоберезку. В Тюдеві на дорозі стрічає нас дотеперішній війт, австрійський підлизайко. {де верхом з повними бесагами… Цими бесагами пробував нас підкупити, щоби лише не скидати його з війта.

Збори скликані до місцевої школи. І тут уже застали повно чоловіків і жінок. За хвилю приплентався дотеперішній війт та сів на самому переді в надії, що ще таки його візьме… Почалися збори. Учитель Устиянович реферує теперішнє положення, знакомить присутніх із новими обставинами, пояснює вимоги рідної влади і т. и. Численні бесідники висказують щире захоплення зміною влади, висказують свої сподівання, деклярують піддержку тощо. Відтак приступають до самих виборів. Як чоловіки, так жінки критикують дотеперішні порядки, виявляють усякі махінації дотеперішного війта з панами з "повяту", виявляють масові надужиття і т. и. Цього всього стільки набралося, що й на воловій шкірі не списав би. Присутній війт тільки все нижче хилив голову на руки і мовчав.

Вкінці вибрано громадську старшину й управу міліції, намічено працю на найближчий час і бадьорим "Вже воскресла Україна" пізно в ніч закінчено збори. Люди розходилися домів раді, начеб наново на світ народилися, живо коментуючи нову подію. Війтом вибрали свідомого січовика, здається, Пилип'юка чи Филипчука. Старий як сів у лавку на початку зборів, так не піднявся до кінця. Так його й оставили там…

Незабутний був черговий день. Збори в Тюдеві. День погідний, гарний. Раннім ранком минаємо вже Кути. По дорозі надалеки бачимо двох людей, що на наш вад (побачивши нас. — Ред.) біжуть скоріш у село. Під'їздимо ближче, а із села нараз несеться радісний голос церковних дзвонів. Стрічна жінка на наш запит пояснює, що це так витають представників Української влади.

Нараз напроти надходить ціла маса людий, святочно всі одягнені, із прапорами в руках, лиця аж сіяють від радісного зворушення і щастя. Старші січовики з лентами творять шпалір. Так впроваджують на подвір'я школи, де на воротах сідоглаві громадяни витають нас староукраїнським звичаєм — хлібом-сіллю під могутний оклик присутніх: "Слава українській владі й армії!" Незабутня, зворушлива хвилина!

Збори відбуваються під голим небом, бо у просторій школі годі й думати, щоб усі вмістилися. Ціле подвір'я, город, гостинець, аж під церковну огорожу, залиті святочним народом. Мабуть, ніхто здоровий не остав тоді в хаті на ціле село. А прийшли теж із сусідних сіл. Прапори наші з вітром радіють, осіннє сонце радісно й тепло світить, а вся маса святочної громади дух заперла в собі, стихла, щоб не пропустити ні одного слова з уст представника довгожданої рідної влади…

— Від імени Української влади витаю вас, українські громадяни, — почав повітовий отаман.

— Слава Україні! Най живе Українська влада! — понеслося могучим зривом із сотень грудей жінок, дітей і старців.

Аж буковинськими і галицькими верхами відбився відгук — "Українська влада"…

Опісля я привітав від імени Української армії, й дзвона могучий склик відбився об верхи: "Слава Українській армії! Слава нашим Героям!"

Коли вже все втихло, почав наш організатор Устиянович свою мову. По скінченню заклекотіло, як море… Так сідоглаві старці, як і жіноцтво гаряче, із завзяттям висказували свої душевні думки-постанови. Із признанням треба піднести живу й вічеву дискусію жіноцтва, як також завзятість у переведенню виборів правління громади і критиці попередників.

У таких дискусіях і заявах і не зчулися, як настав вечір. Окликами на честь уряду й війська та могучим гимном "Вже воскресла Україна" закінчено ці пам'ятні збори, і розентузязмоване громадянство розходилося неохоче по домах. Бажали вони, щоб такий схід тревав хоч би й до рана. Остали ще тільки нововибрані управи — громади й міліції, щоб дістати всі потрібні інструкції до нової праці.

Опісля запросили нас п. п. Тисяки на вечеру. Та, мимо цілоденної, гарячкової праці, на іду майже не зверталося уваги. Бо життя пішло шаленим темпом уперід і вимагало сила рук до праці; щохвилини виступали нові вимоги, потреби, і не зналося, що перше робити. На гарячих дебатах на актуальні справи, ставленню всяких можливих проектів у загальнонаціональних, державних справах — і не зчулися, як минула північ…

Надраном були вже вдома. І дальше — до праці, до будування своєї хати…

М. Горбовий. Різдвяні свята у війську

Перші Різдвяні свята
По битві на Николая в селі Зуґо під полонинами Плай, повіт Soliva Мункачівського комітету, де наша сотня Дудинського Романа стратила більше 50 людей у ранених, полонених і вбитих та ледве зі скорострілом і кільканайдцятьми людьми вернула на Плай, ми отримали кількаденний відпочинок.

Поміщення було дуже зле, бо в одній майже стайні був 1-й курінь стрільців і оден курінь мадярського ополчення і мусілося там для себе варити харч. І кождий собі може представити, що кілько людей як хоче собі зварити в одній стайні, то тілько-то диму буде всередині. І в тім диму треба було сидіти. А надвір невільно було іти, бо сей час з долини летіли гранати і шрапнелі. В тій-то стайні мали ми кількох ранених. Та, на щастя, на 1 січня 1915 р. зійшли ми з того "спочинку" на двірець Заника, звідки цілий 1 — й курінь отамана Коссака від'їхав до міста Solyvy (Свалява. — Ред.). З Solyvy сотник Дудинський від'їхав на двомісячну відпустку до Відня.

Там перебувши два дні, від’їхали ми полевою желізницею 3 січня 1915 р. до Поляни Великої, в котрій лишились сотника [Осипа] Букшовапого і сотника [Зенона] Носковського з отаманом [Грицем] Коссаком. Сотня Дудинського із Сороковським і Ґоруком Сенем під проводом того ж поїхали до села Берегерораш (Підлоззя. — Ред.), де розмістилась по хатах. Люди переважно бідні, бо нема поля, хати курні з т. зв. небом. Звідти ми розсилали стежі в напрямі Збуна, Здиневи і Фораш-гути (Родникова Гута. — Ред.) і ин. Також виставляли полеві сторожі на горі Rocah (Кінський верх. — Ред.), кінець полевої желізниці й инші місця, котрих назв уже забув. У тих горах сніги були досить великі, так що годі було перейти. Через що і боєва діяльність була утруднена.

На свята прибув до нас делегат з Української боєвої управи посол четар [Володимир] Старосольський і мав до зібраних сотень промову. Потім роздавали стрільцям книжки і дарунки від Українського жіночого комітету, а то: білизна зимова із сирого шовку, чоколяда, тютюн, паперосниці, ножики, нитки і т. ин. дрібнички. З того всього я і ті стрільці, що зі мною були на полевій сторожі, не дістали нічого, бо казали, що не стало. Хоч того прийшло досить до всіх, але прецінь із Відня до нас у поле дорога далека і то вивітрило, перейшло через всі руки.

З обозу привезли були пшеницю, голубці й пироги, але також не для всіх стало, лиш для тих, що були вдома. Лиш лікеру і вина дістали всі. В цивільного населення було на вечерю варена садовина сушена, капуста, бараболя, а в багатих голубці й горілка, за котру у тамошніх Жидів не було тяжко. Такі-то Різдвяні свята мав я і ин. стрільці в полі в першім році війни. Але однак мало хто сумував, бо між стрільцями і офіцерами [була] згода і товариськість, і через те весело жилось. Таку службу мали ми до 22 січня 1915 року. З 22 на 23 січня розпочалась офензива. Офензива спільна з німецьким військом, і ми пішли аж до славної Маківки!

Другі Різдвяні свята
Різдвяні свята 1915 року відбулись над рікою Стрипою, в селі Соснові, повіт Підгайці. Зима була тяжка, тим більше на Поділлі, де сильні вітри з морозом усе змітають так, що не один знайшов собі смерть під снігом, хотівши сповнити приказ і піти на вказане місце. З тамтих сіл ішли люди на желізну дорогу прокидати сніг, бо желізничний рух був спинений. Я сам був перед святами присипаний снігом разом із саньми і кіньми. Аж на другий день робітничий відділ добув нас. Та коні були замерзли, а я своїм життям завдячую доброму убранню. В селах сніг був рівно з дахами. Я лиш відморозив собі руки, ноги і дістав ревматизм.

Зате на позиції був спокій, бо головна ворожа сила відійшла аж за ріку Серет. Степами годі що було довезти на позицію. Над Стрипою лишилися лише сторожі. Хто був тоді в тих сторожах, той бачив, що натерпілись люди і худоба, а найбільше в обозах. Бо хто був у запасі на позиції, сидів у хатах, лише вдень на кілька годин ішов відкидати сніг на дорогу. А як була велика завірюха, то сиділи в хатах. А обоз мусив все довозити кільканайдцять кілометрів. Так що не одному відхотілось жити на світі.

Перед святами приїхав до мене брат Роман, а недалеко за Піцгайцями був брат Іван. Я був в офіцерській кухні і був би мав хоч гарні свята, але Романові не можна було довше затримуватись у Новосілці із приказу корпусної команди. Так я був одинокої приємності позбавлений, а до того мав завше на думці родину. До брата Івана не було часу піти, бо щодня мусів бути на позиції.

Щодо їжі, то не було що нарікати. Однак кому хотілось їсти, якби поїхав досвітком таким морозом і вітром, а вернув аж пополудні. То лиш може той зрозуміти, хто в такім був. Дарунки були, але не такі, як тамтого року. Щодо мого приміщення, то було добре, бо люди багатші, а і господар Іван Гусак був добрий чоловік, і як на ту місцевість, то досить просвічений. Я був у них як вдома. Вони мене мали як за рідного сина. По святах від кухні відійшов і вже поводилось лучше, а ще лучше навесні і в літі. Справжній рай. Музика грає, товариство гуляє, а Москалі не стріляють, бо не мож було ближче притягнути канони через багно. Степи розлогі, воздух здоровий, птахи співають, аж хочеться жити. До того офіцери жили зі стрільцями більше по-товариськи і всі стрільці на моїй позиції були як одна родина. Аж перервала то все московська офензива в червні 1916 року. А хто був у Соснові, той знає, з яким жалем опускалося ту улюблену позицію і Веселу (Весела — то був відтинок стрілецької позиції, на котрій стрільці зазнали найбільше веселостей і приємності).

Треті Різдвяні свята
Різдвяні свята 1916 року [провів] на Кирлібабі, на Буковинськім фронті, на позиції при кінці Кирлібаби дорогою до Дорни-Ватри наліво на горі до 1550 м високості, проти гори, званої Дидуль. Тепер стоїть там хрест на пам'ять, що була там Гуцульська сотня. По славній битві під Бережанами в жовтні 1916 року, коли то Москалі поперлись там перервати фронт і піти офензивою, то завдяки стрільцям того їм не удалось. Бо хоч і розбили цілий корпус, та і вони мали такі втрати, що не могли вже дальше іти. Отже, по тих битвах рештки стрільців, котрі лишились при живих, вирушили коло 8 жовтня того року під проводом поручника [Миколи] Стронського і четаря [Гриця] Труха, а обоз під проводом четаря [Івана] Цяпки — до Вишколу У.С.С., котрий стояв тоді у селах Розвалові, Надідичах і Верині, а Кіш — у Пісочній. Усі села над Дністром, коло Миколаєва (Львівської області. — Ред.). На фронті зісталась лиш стрілецька кінниця під проводом сотника [Романа] Камінського і технічна сотня під проводом [Івана] Сіяка. В кілька днів утворилась у Вишколі з розбитків стрілецького Легіону і висуджених стрільців, вернувшихся з 24-го пішого полку, сотня під назвою Карпатська, яку потім назвали Гуцульською сотнею, бо складалась переважно із [Гуцулів] Косівщини і Коломийщини. Про правдиву ціль тої сотні не знаю, лиш говорили, що має іти на партизанку і на розвідку…

27 жовтня т. р. від'їхала сотня через Угорщину за Мармороський Сигіт до місточка Nagi-Bocsko (Великий Бичків. — Ред.), потім до Kis-Boscko (Малий Бичків. — Ред.), а вкінці до села Крученова, повіту Мармороський Сигіт, заселеного переважно Жидами. Сотня зісталась приділена до деташми [майора] Русса і ввійшла у склад 7-ї армії 11 — го корпусу 59-ї дивізії і 18-ї гірської бригади. По місячнім вишколі відійшли на Присліп, через котрий у той час Москалі хотіли передертись на Семигород, щоб у той спосіб допомогти Румунам в офензиві. По дводенній битві, стративши коло 30 людей у ранених і одного вбитого з Кут стрільця Романюка, скріплені німецькими військами, пішлим на приступ і відобрали одну важну позицію, без котрої грозив нам відворот. Також забралим кілька скорострілів і до 800 полонених. По битві віддалим позицію Німцям, а самі відійшли по приказі на Кирлібабу, де в той час москалі перервались на 31 — й полк стрільців і забрали Кирлібабу, однак ми відбили і окопались.

На Прислопі Німці дуже нами радовались і не могли нас нахвалитись. А були там знакомі нам полки гренадирів, котрі були з нами на Маківці. По тих битвах не було нічо важнійшого, лише міновий і артилерійський огонь, а також стежні перестрілки. Коло половини грудня упав сніг, та невеликий був. Цілу зиму лиш морози доходили до 36 стопнів. На святого Миколи хотіли Москалі зробити наступ у честь свого царя Миколи II, та наш крісовий перехресний вогонь і моздіровий змусив їх поховатись у свої окопи назад. Було спокійно аж до кінця нашого побуту на Кирлибабі. Свята перейшли спокійно і незамітно, бо нічого такого незвичайного не було, ані дарунків не було жадних. Свята були ще гірші від тамтих.

Четверті Різдвяні свята
По битві над Збручем 29 липня 1917 p., де Гуцульська сотня здобула перехід через ріку в селі Збриж, а заразом і примісток зробила, на приказ сотенного я відійшов до Коша. Думаю, що був я сотнику Бужорови з Буковини не вигідний у сотні, бо [сотник] казав, що я соціаліст і радикал. А що він соціалістів і радикалів "любив", то доказом є те, що на похороні стрільця Ониськова Василя навіть не був. Але менше з тим. Прийшло сміття з війська і хотіло знущатися над стрільцями, а що мені то було не по нутру, то відіслав мене до Коша, де зістав приділений до відділу виздоровців.

По отриманні відпустки відійшов я в половині грудня до Рудник за наставника коло полонених Москалів. Я із двома стрільцями пішов на хутір Казимирівку, належачий до поміщика Поланского, дідича на сім тисяч моргів поля з чотирма хуторами з осідком у Рудниках. Там жилось незле, бо не було тяжкої роботи, але і їсти не було багато.

Зима була суха, але із сильними вітрами. З Коша бувбим пішов на свята додому, але звідтам не пішов, бо не було мене кому заступити. Свята були у мене найсумніші, бо мож було додому піти, та не пускали. До того ще не було де хліба дістати, і якраз тоді не пібрали свого. Я на свята [був] без куска хліба. В Австрії давався відчувати брак всього харчу і не раз по кілька днів не було хліба, а як прийшов, то на вісьмох оден.

У Коші було ще якось…

М. Горбовий. Великодні свята у pp. 1915— 1918

Перші Великодні свята відбулись на славній горі Маківці, над селами Головецьке і Грабовець, повіт Сколе. Два тижні перед святами 1-й курінь виставляв охорону моста в Головецькім. Наш перший рій сотника [Романа] Дудинського був також. Задача була луже важна — за жадну ціну не малося пустити Москалів до села. Хіба пропала б ціла наша позиція…

За той цілий час Москалі кілька разів пробували вдертись до села через міст і окружити Маківку, та їм се не повелось завдяки нашим крісам і набоям, бо тих було піддостатком. Кождий стрілець, переважно із сотні Дудинського, мав у хлібнику 300–500 набоїв, а коло себе в окопі цілу пачку, то є 1350 штук, і ще запасу наплечнику — повні кишені. Зате війська недуже було багато.

Із суботи на неділю Великодня, т. є. з 13 на 14 квітня, змінила нас на мості одна сотня з 35-го полку краєвої оборони. І ми відійшли до села коло курінної управи, де одержалим потроха свяченого. Рано зі сходом сонця пішли ми на позицію сотні, на лівий бік гори, над потічком. А що то був у нас перший Великдень у полі і ми не знали ще про московську установку, що у них, як кажуть, на Пасху з найбільшим ворогом мається жити у згоді, то здивувалися немало, чому то на нас не стріляють. Ми поставали на поляну і дивимось на їхню позицію, а вони повилазили з окопів і махають до нас хустинками.

Ми дали знати до сотенної управи, і сейчас повиходили зі своїх землянок п. п. четарі О. Краус, [Микола] Никорак, хорунжий [Тадей] Ковалик, [Володимир] Свідерський і багато стрільців, а також стрільці з поблизьких сотень. Ми спитали їх, з котрих губерній, на що вони відповіли, що з Волинської, Подільської, Київської, Бессарабської і ин. Ми зі своєї сторони також представилися, а по обостороннім представленню дався чути з їхньої позиції спів — "Христос Воскрес!" Яке враження зробив той спів на нас, то лиш може собі той представити, хто перейшов ріжні випадки, кільканайдцять разів або і кількадесят заглядав смерті у вічі і котрому через кілька (впродовж. — Ред.) місяців грозила небезпека на кождім кроці щохвилі. Котрий був спрагнений хоч троха, хоч на хвилину вчути щось рідного.

Най собі хто-небудь представить, що з ним робиться, як нараз учує пісню "Христос Воскрес"! І то з тої сторони, звідки ще вчора, звідки кожної хвилі кожному смільчакові, котрий показався би з окопу, грозила як не смерть, то пролиття крові. Звідки ще вчора кожний сподівався наступу, бо вже всі прочули, що вкоротці на сій тихій дотепер горі відбудесь неабияка сцена, неабияке змагання і різня людей — одних як напасників, других як оборонців своєї вітчизни. Не оден, загіпнотизований словом "Христос Воскрес!", забув, що він на позиції, забув, що він стоїть проти могучого і численно більшого ворога і що то вічно не потриває (в тих днях прийшов Москалям на поміч з Мазурських болот Фінляндський корпус). Але проте кожний полинув думкою до своєї рідні і всіх його серцю милих — як приятелів, так і знакомих, сусідів і т. и. І згадав, що і вони в той час сумно співають "Христос Воскрес!". Однак то довго не могло бути, бо то війна і кожний мусить пам'ятати, який на нього положили обов'язок. Так було і з нами.

Зараз по триразовім відспіванню "Христос Воскрес!" — з московської сторони, зі сторони 35-го [золочівського] полку краєвої оборони і з нашої сторони, де нами проводив улюблений наш четар Никорак, — а також по відспіванню нами "Ще не вмерла Україна" запитали Москалі (тут: солдати Російської армії. — Ред.), чи не будем стріляти, і почали злазити в долину на міст без крісів. Ми також почали сходити в долину, і незадовго вороги віталися і цілувалися як браття. Бо Москалі (тут: солдати. — Ред.) з кожним мусілися цілувати — в них вже така установка на Великодень. Були там також і австрійські війська, і німецькі ґренадири, і всі веселилися. Люди із села казали, що то вже по війні.

Москалі прирекли, що три дні не будуть стріляти, бо й офіцери їм те казали. І надсподівано свого слова на тій позиції дотримали, бо не стріляли. Ми з того скористали та перенесли на гору свою кухню, амуніцію і ин. потрібне. Та зараз коло полудня передали і сей склін гори 35-му полку краєвої оборони, а самі перебрали самий верх гори Маківки. Сотня [Романа] Дудинського — самий верх, сотня [Зенона] Московського — наліво, а прочі сотні — в запасі в ярі.

По полудню відбулося відзначення хорунжого [Володимира] Свідерського і стрілецького жандарма Срібною медаллю хоробрости 2-І кляси, котрі прийняв сотник Дудинський яко курінний 1 — го куреня при участі 1 — го куреня. Зараз потім відійшли сотні на призначене собі місце. Та там вже не ті були Москалі. Проти нас були на сій позиції козаки, ополченці і часть Фінляндського корпусу, котрі сейчас почали по нас стріляти.

Щодо нас, то ми їх о помилуванні не просили, лиш котрого взяли на око, то мусів бути наш. Вони пізнали, що то, як то кажуть, не із Грицем справа, і дали нам до другої днини спокій. Але ми не могли їм так скоро подарувати того, що вони нас зачепили, і котрого лиш заглянули, чи то козак ішов на поле по сіно, чи котрий по харч, то мусів сей час впокоїти, щоб що не дістав.

Так були до другого дня Великодніх свят. По полудню другого дня вийшло з одної хати на горі кілька козаків і дівчат і нам на злість почали гуляти і з нас жартувати. Ми, щоб їх провчити, дали кілька стрілів, від котрих упало два козаки і одна дівчина. Прочі розбіглись, але, почувши, що більше не стріляємо, прийшли позабирати ранених і більше не зачіпались із нами.

Чехи, котрі нам передавали позицію, казали, що по нашій горі ходять олені вночі і щоб ми не думали, що то Москалі. Зараз ввечері 12 квітня учули чуйки підозрілі шелести з долини і рівночасно справа Москалі на нас утворили крісовий огонь. Через брак достатньої кількості війська щодо розміру позицій обсадили ми гору не у злученній розстрільній, але вроді полевої сторожі.

Сотня мала 5 полевих сторож. Два числа полевих сторож із гори відповіли на огонь, а три збільшили чуйність, щоб переконатись, що то справді олені на чотирьох ногах чи, може, на двох. Нараз учули ми кругом себе вибухи ручних ґранат. Знаючи певно, що ворожа артилерія не має до нас дострілу, а про ручні гранати в нашім корпусі не було досі ще й мови, а мало хто мав їх у руках, пізналим скоро, що то за "олені" ходять на горі. Не надумуючись довго (бо в таких випадках треба мати зимну кров і бистроумність), утворили наші три часті, що ще слабо відстрілювалися, сильний огонь крісовий.

При світлі ракети, котрою освітив четар Никорак, котрий всюди був, де лиш заходила потреба, побачили ми цілу долину потока, вкриту Москалями, що лагодились до наступу. Вислід нашого огню був такий, що вкоротці вибухи гранатів стихли, а незадовго і крісовий огонь. Лише з долини було чути зойки ранених і стогни конаючих.

З нашої сторони був лише один стрілець ранений у плечі від гранати, яка за ним вибухнула. Московські втрати були великі, про що случайно переконався від полонених із Фінляндського корпуса, іменно Малькевича Василя, родом з Литви, котрий брав участь у тім наступі і погубив свої річі і амуніцію, втікаючи. Пізніше лише стежі непокоїли нас щоночі. І так було аж до пам'ятної битви від 24 квітня до 1 травня на цілій горі Маківці. Такий-то був перший мій Великдень у полі, а також і всіх У.С.С., котрі були зі мною, з 1-м курінем.

Другі Великодні свята відбулись у згаданім селі Соснові повіту Підгаєцького над Стрипою. Проти нас стояла, як здаєсь, армія генерала Щербачева, а скорше армія генерала Сахарова. Гарні були всі свята, а також і супокійні. Не стріляв ніхто — як з нашої сторони, так і московської. По-перше, багна перед Сосновим не позволяли підступитись ближче розстрільній і артилерії, а по-друге, як казали Москалі, на Пасху не годиться стріляти. Також гурмою не сходились, бо була далека віддаль, хіба лише деякі сторожні відділи, що ходили на звіди, — як з нашої, так і ворожої сторони. У нас лише співали і забавлялися, бо і що ж у полі більше вимагати? Були і такі щасливці, що дістали відпустки на свята і були зі своїми. На жаль, я до таких не належав, бо в мої сторони були відпустки замкнені. А по-друге, мені було і ніколи, бо був помічником масара у селі Новосілці. А що перед святами було роботи досить, щоб дещо придбати для стрільців на свята, то і не було як їхати.

І так другі свята перейшли гарно, весело, а також і супокійно цілий час. Веселіше від перших свят — хіба тим, що більший шмат рідної землі був відбитий від ворога. А і позиція була більш безпечна. Так було супокійно аж від нашого відвороту з-над Стрипи в липні того року до Бережан.

Треті Великодні свята відбулись над Кирлібабою на Буковинськім фронті. Відколи зломилим їх наступ передріздвяними святами, відтоді боїв великих не було. От звичайні перестрілки стежних відділів і міновий вогонь були.

Вдосвіта у Великодню неділю повиходили ми зі своїх окопів і землянок, щоб переконатись, чи Москалі дотримують своєї установки, чи ні. Але оказалось, що таки дотримують, бо хоч вийшла ціла наша Гуцульська сотня, то ані разу на них не стрілили. Проти нас на позиції стояв, як здається, з Київського округу 254-й полк.

Солдати почали відразу ідти в долину. Спершу по кілька, а потому і по кількайнадцять. Незадовго наповнилась ціла долина Москалями (тут: солдатами Російської армії. — Ред.), стрільцями, австрійськими і німецькими офіцерами. Також Москалі (тут: солдати. — Ред.) не боронили нам ідти на їх позицію і показували, де стоять скоростріли та гаківниці, кухні і ин. Бо прецінь то була свобода і наступати вже не мали думки, через що нічим не крились. А що той полк складався по більшій части з Українців, через то був великий попит за книжками і часописами. Найбільше питали за "Кобзарями". Я також дав свій тогорічний "Календар "Просвіти" й інші книжки, котрі був спровадив раніше на Кирлібабу. Нам якраз тоді замість дарунків прийшла пака книжок. Роздали майже всі книжки. Трафилось було таке, що їхній зводний (по-нашому десятник), котрий у нас дістав "Кобзаря", так нетерпеливився, що не міг дійти своєї позиції, а лігу долині на мох і так зачитався в "Кобзаря", що рано найшли його сплячого над "Кобзарем" на сторінці "Обніміте, брати мої, найменшого брата свого", а в очах були ще сльози. А як ми його пробудили, то ще був зворушений від вчорашного читання.

Були такі, що як попились (напились. — Ред.) у нас на позиції, то треба було відносити їх на їхню позицію. Котрий пішов до них у гостину, то так наївся по саму шию, що аж других наділював. У нас було досить пиття, а в них їжі, і ми мінялися. Так було цілі свята. Ще по святах до нас прийшов один зводний по рум, бо казав, що до него приїхав його брат і він хотів гарно погостити.

На свята наша гірська бригада заключила мале завішення зброї до 25 квітня, хоч того і не треба було, бо Москалі (тут: солдати. — Ред.) і так вже не стріляли, поки ми лиш там були. Ще і по святах приносили досить їсти, бо знали, що в Австрії дасть Біг. Потім ми уладили пошту, а то в той спосіб, що на їх дротяних перешкодах завісилим поштову скриньку на листи, і коли хто написав до своєї родини, то вечором носив до скриньки, а Москалі мали своєю поштою посилати куди треба. А як прийшла свіжа з дому, то мали нам або приносити, або повідомити усно, до кого що прийшло. Незадовго прийшов пакунок і листи з Чернівців до нашого десятника, і москалі віддали ненарушено, та, на жаль, не моглим добре користати з того добра, бо вже нам скінчився речинець, доки ми мали бути в тім корпусі.

5 травня наша Гуцульська сотня відійшла до дивізії № 200 німецького Карпатського корпусу на полонину Попадя. 1 все скінчилось.

Четверті Великодні свята відбулися вже в мене ледве-ледве в Косові у своїй хаті. Одні стрільці були ще в Галичині, а другі на Україні. На свята нічого такого не трафилось. Два перші дні ішов дощ, третьої днини випогодилось. Через свята (під час свят. — Ред.) не ходив ніде, бо і не було з ким, і не було куди. Якось не маю приємності, так як другі, лазити кудись… Тим більше що не можуть мене зрозуміти — і як перед війною, так і тепер мають мене за малолітнього… От кождий проти мене так, що годі витримати. Як я щирий, так люблю, щоб і другий був до мене такий, та дарма у скелі любов збудити.

Думаю, чи не повториться 1914 рік. Тоді піду і пару літ мене не буде вдома, може, тоді нарозуміються і будуть інакші. Аж чи не було б лучше піти на довший час і скоро не показуватися? Бо і що ж мені з того, що буду дома, як кождий на мене дивиться як на якого дивака. Ще до того завела мене послідня надія. Котрого я мав за найщирішого і найприхильнішого до мене, так той також щось бокує від мене. Думаю, чи не підпав він чужим впливам.

Надворі почалась знову погода гарна. І що би то була за приємність тепер, якби то було з ким побути. Навіть не сподівався, що сі свята будуть найсумніші від всіх дотепер. По кількаденнім дощі настала чудова погода як удень, так і вночі. По відпустці виїжджаю 21 травня на Вижницю через Львів до Вишколу У.С.С.

На останній сторінці рукопису — фрагмент військової біографії Михайла Горбового або назви розділів його спогадів — написаних чи запланованих.

Зі Страбичева в поле — 30 вересня 1914 року.

До Коша в замк. нала… (?) з Береґфораш (?) — 30 січня 1915 року.

З Паланки в поле до Славська — 29 лютого 1915 року.

3 Маківки на відпочинок — 26 квітня 1915 року.

В поле під Болехів із Цяпкою — 25 травня 1915 року.

До Коша з… — 3 червня 1915 року.

У поле над Золоту Липу — 8 липня 1915 року.

До Розвадова з-під Бережан — 8 жовтня 1916 року.

На Кирлибабу (Гуцульська сотня) — 26 жовтня 1916 року.

До Пісочної з-над Збруча (Збриж) — 10 серпня 1917 року.

До Рудник, до полонених — 13 грудня 1917 року.

Примітки М. Горбового

4 серпня 1917 року признано Гуцульській сотні хрест "Заслуги".

2 січня 1917 року признано з Легіону хрест "Заслуги".

М. Горбовий. Польська карна експедиція на Гуцульщині в 1920 р

В половині м. цвітня 1920 року рушила на Гуцульщину польська карна експедиція. У м. Косові, біля пам'ятника Шевченку, зібралися війська карної експедиції, після чого майор Павловскі (чи Павловіч) виголосив до них ось яку промову: "Ми знаходимося тепер на ворожому терені. Зараз за Косовом треба зміцнити нашу обережність, бо ворог може бути за кожним кущем, за кожною смерекою. Численні верхи гір обсаджені гуцулами-по-встанцями, звідки спрямовані на тебе дула крісів і скорострілів. А маємо відомості, що є в них і гармати. Отож мусимо боронитись безощадно і без найменшого милосердя. За всяку ціну мусимо знищити ці большевицькі, гайдамацькі банди! Нам допоможе Матка Боска, крульова Польскі… Тут маємо нагоду добре погуляти і показати польську рицерскосьць".

І дальше ще говорив у подібному дусі, підбадьорував, закликав до жорстокости тощо. Були при тім і цивільні Поляки-урядовці зі старостою на чолі. Коли стемнілося, карні відділи 49-го полку піхоти, в якому переважали Поляки-мазури, рушили в гори. Почавши із села Соколівка (8 км за Косовом), вояки стали по дорозі стріляти до селянських хат, де тільки світилося світло. На щастя, поранених було лиш декілька. У тих селах (Соколівка й Яворів) до хат не заходили і людей ще не займали.

Справжня робота експедиції почалася щойно від села Ясенів Горішній. Карний відділ розділився, а поодинокі його частини порозбігалися по всіх селах Гуцульщини (Ясенів Горішній, Устеріки, Бервінково, Хороцева, Білоберізка, Розтоки, Рожен Малий і Великий, Стебні, Довгополе, Ферескуля, Полянки, Яблониця, Гринява із присілками, Криворівня, Жаб'є із присілками Слупейка і Ільці, Бистрець, Дземброня, Красник, Зелене, а далі й до сіл Красноїля, Перехресні та Голови).

Йдучи на села, карні експедиції, кого тільки з Гуцулів стрінули по дорозі, всіх били до крови. До подальших, що працювали в городах, стріляли і не одного поранили. Рівночасно вояки кинулися грабувати. Розбивали хати й комори, виносили, що попало під руки: кожухи, сердаки, білля, сукна, полотна, баранячі шкіри, ліжники, верети, гроші — одно слово, що тільки було. Гроші забирали, а все інше виносили надвір і скидали на купи, після цього перші офіцери вибирали для себе що цінніше, а решту брали підофіцери й рядові. Цим награбованим добром наладували десятки фір, що опісля їхали з гір, наче воєнні обози. Збіжжа виносили надвір і сипали на купи, таки в болото: дещо їли коні, а решту вояки місили з болотом. Корови, свині, воли забирали поголовно і різали відразу, що не з'їли, валялося по землі. Щокращі штуки худоби офіцери відправляли в Косів і там продавали на свою користь приватним людям. Чимало тої худоби купив тоді за безцінь відомий ресторатор-готеляр у Косові Трухановіч Владислав.

Притім палили деякі хати Гуцулів, як: Максим'юка, Мартишуків у Зеленім, а коли хто з людей зблизився до хати рятувати, стріляли до нього. Рівночасно з тим (нерозбірливо) і арешти. До цього вояки мали зладжені вже заздалегідь списки щосвідоміших гуцулів, і тих забирали. Дехто з людей тоді зразу втікав у Чехію, але багатьох таки заарештували.

Арештовано було в той час отсих: в Косові — Горбового Романа і Михайла Івановича; в Головах — Гнатюка Ю. Пр., Миронюка Ф. Юр., Дроняка Ів. Ів., Дроняка Микулу Дмитр., Дроняка Мих. Мик., Маротчака Ю. Ів., Шпитчука Танасія Ів., Шпитчука Мих. Мих., Карабчука Дм. Мик., Зеленського Мик. Вас., Зеленського Мих. Вас., Недоходяка Мих. Мик.; в Ясенові Горішньому — Максим'юка Петра Юр., Максим'юка Івана Петр., Креченяка Пр. Вас., Вайтучака Ст.; вЖаб'ю — Зюб'юка П. Гн., Бобрука Н. В., Петрашука Д. Ю., Сорука В. Вас., Зюб'юка Ів. П., Максим'юка Ю. Козм.; в Зеленім — Максим'юка П. Н., Янушевського Ол. Ів., Космачука Вас. Козм., Сумарука В. Ів., Слижука Фед. Мик.; у Гриняві — Сіреньчука Федора і Сіреньчука Юр. Фед., Мокана Он. Ол., Замореняка Мик. Іл., Лабуду Тан., Рибарука Тан.; у Криворівні — Якіб'юка Олексу Григ.; в Яблониці — Паланицю Юрка, Паланицю Гнат. Юр., Паланицю Он. Юр., Дроняка Іл. Дан., Лебіштана Д.; в Ріжні Великім — Калинина Юрка і Дмитра Юр.; в Довгополі — Марфієвича Павла Ів., Кочергана Івана і Кочергана Фсд. Юр., Освіцінського Фед. Вас.; у Красноїлі — Крамарука Вас., Крамарука Ол.; в Жаб'ю-Слупейці — Сливчука Лукина, Славчука Ол. Л. Ї Сливчука Н. Л. та багато інших.

Чимало було таких, ідо їх після арештування побили добре і звільнили, інших ще більш побили та й повезли у тюрми.

Биття виглядало так.

У Жаб'ю перегинали на поруччя, що було при дорозі, й так били до втрати пам'яти. Декому, як-от Го… (нерозбірливо) Ром. Ів., давали насамперед кулаком у вухо так, що тижнями не чув нічого або й навіки оглух, опісля вже били.

У селі Голови це виглядало інакше. Там перших арештованих, біля 14, привели до громадської канцелярії й поставили рядом попід стіни. Тоді йшов один підофіцер ("спеціяліста") і кожного по черзі бив кулаком у живіт, у "мацька", як вони казали. Від того удару запирало дух у грудях, страшенно боліло й хотілося пити води. Потім йшов другий і кожного бив кулаком у ніс, щоби пустити кров, при чім приговорював: "Hex сен лєє крев з кабана-большевіка. Он хцял України большевіцкей?" — після чого йшли різні додатки, як-от: "Курва ці мать, курви синє" і т. Їн. Коли пішла з носа кров, кидали чоловіком до землі, ставали йому по двоє на руки і ноги, один держав за голову або ставав на шию, а двох било руками або биківцями. Щоб битий не кричав, давали йому під лице його ж капелюх, у який стікала з носа кров, щоб він аж захлинався, давився нею. Притім кати приговорювали: "Пій, курви синє, шляк цєн трафі!"

Били аж до утрати притомности, а тоді брали за руки й ноги і кидали, мов мішок, у кут хати, одного на другого, на купу. Коли так усіх перебили, зливали їх ведрами води, щоби очуняли, і знову били й зливали водою по три-чотири рази. Навіть наймолодшого з арештованих, Понеполєка Дм. (18 літ), били й відпивали водою чотири рази.

Кров битих прискала по стінах, зливала долівку, тіло рвалося на шматки (факт), биті умились у власній крові, а кати реготалися, придумуючи всякі гидкі прізвища. Офіцери не тільки приглядались, але сами помагали катувати, як котрий із рядовиків змучився (м. Їн. офіцери Марцінковскі, Гадзіньскі).

Ще й сьогодні, по 20 роках, можна бачити у декого з тоді побитих людей синяки та чорно-сині ями на тілі. А такі, як Дроняк Микула, Дроняк Михайло Мик., Дроняк Іван, Гнатюк Юра іще мають у себе куски засушеного власного тіла, що тоді повідпадало. Так побитих людей гнали [в] недалекий потік, щоб обмилися від крови і грязі, а потім замикали в холодний льох, звідки цілу ніч доносилися зойки і стогони, а часом і крики, бо катам мало було — дехто з них ще вночі забігав у льох, щоб побити ще кого попало, насититися кров'ю.

У інших селах арештованих впихали між росохи (зрослі або роздвоєні дерева), щоб не міг і рушитись, і так били до безпам'яти. Кожний відділ мав інші методи катування.

У Зеленому було ще інакше. Там одна польська сотня (компанія) насамперед перевдяглася потайки в гуцульські одяги, зрабовані в інших селах, а потім зайшла в село від сторони границі, пускаючи чутки, що, мовляв, це прийшли повстанці із Закарпаття на поміч, тож треба помагати і місцевим. Декотрих стрічних Гуцулів примусили нести свої скоростріли тощо. Із другої сторони напроти тих перебраних стала наступати інша польська компанія — "на бій з повстанцями". Перебраним удалось за той час спровокувати кільканадцять гуцулів, а коли одна і друга військова частина зійшлися разом, тоді одні й другі стали жорстоко катувати Гуцулів.

Всі ті катування (нерозбірливо) та арешти тривали кільканадцять днів. Опісля стали відсилати людей частинами в Косів. По дорозі місцеві постерунки жандармерії уважали за свій обов'язок і собі бити арештованих скільки влізло. Наприклад, на постерунку жандармерії в Соколівці жандарми люто били скованих Гуцулів, позапихали їх попід ліжка й, скованих, держали до рана, знущаючись цілу ніч над ними. Досвітком дали їм у руки рискалі, щоб копати ями для себе, бо хотіли їх постріляти. Та, видно, щось їм перешкодило у тім. Після 1 травня перші групи арештованих прибули в косівську тюрму. Тут уже сидів Горбовий Михайло Іванович, якого при арештуванні у Косові жандарми тяжко побили прикладами крісів. Через те й не везли вже його в с. Голови, чого жадав капітан карної експедиції, бажаючи ним потішитися.

За кілька днів відставлено першу партію арештованих у тюрму в Коломию. Страшна була та подорож. Людей повкидали на долі фіри, що до решти обтовкла їх побите, скривавлене тіло. Більшість із них мала високу гарячку. При кожному возі йшли по два, три й чотири конвої, залежно від важности особи арештованого, вони поштовхували по дорозі та прозивали їх усякими вуличними прізвищами.

Стрічні офіцери та жандарми, довідавшись, кого везуть, не проходили мимо, щоб не побити Гуцулів або хоч не копнути й вилаяти їх ловко. Та не один, знепритомнілий з болю, при високій гарячці, вже й не почував того варварства. Так привезено всіх до тюрми в Коломиї, [що] при Окружному суді при вул. Романовського. В будинку суду ждав уже на свої жертви Військовий суд, що судив відразу на розстріл.

Київ, 1940 р.

М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)

У квітні 1920 р. порушила польську пресу тривожна вістка про "повстання на Гуцульщині". В українській, тоді ще дуже слабонькій, пресі небагато про це писалося. А й те, що писалося, подавано за польською пресою. А ця остання, ласа на сензації, давала собі волю. Писала несотворенні річи. Деякі з польських газет подавали формальні "звідомлення з поля бою"… Описували про бої, штаби генеральні, подавали число ранених і побитих і т. п. На ділі ж ці всі "звідомлення" мали, здається, за ціль закрити "унепокоючу" акцію карних експедицій, які в той час були по всій Гуцульщині. Вислідом тої акції було спалення кільканайцяти господарств, знищення майна, побої і кількасот арештованих Гуцулів.

Не місце тут описувати всі ці події, хоч як вони важні. Та й матеріалу є чимало. Однак тому, що подібний такий опис не побачив би світла денного, передано всі ці матеріали до музейних архівів для будучих істориків. Тут хочу лише подати коротенький спомин із тюремного життя. Старатимуся вибирати лише ті факти, які дійшли б крізь "чистилище" (польську цензуру. — Ред.) до наших читачів.

Працюючи весною 1920 р. на двірці в Заболотові при нагрузці тягарових авт, одного дня довідався я, що за мною вдома шукає поліція. А "повстання"[14] вже, здається, почалося. Опісля переказано мені, що вже арештовано мойого брата Романа. Але що тут зайшла помилка, то ждуть-таки на мене.

Я не є з тих, щоби давати на себе довго ждати. Сів на авто і поїхав розпитати, що зайшло, що за мною так розбиваються. Та "добрі люди" не дали доїхати вільним додому, а подбали, щоби "з почестями" впровадити… Зараз-таки завели мене в постерунок, опісля до староства і без великої церемонії — в холодну. На початок ще дав мені жандарм В-к доброго буханця крісом у плечі. Це так, з ласки… Хотів ще конче зайти зі мною в окрему келію "побалакати", та ключник Ч. не дозволив. Це все було у другій половині квітня.

За кілька днів привели в косівські арешти перших "повстанців", а саме: 14-ть Гуцулів з Голов. З ними був і мій брат, якого з дому повезли були в гори. Я дуже здивувався, що він трохи був оглух по дорозі. А від того, що в Жаб'ю на привитання оден сержант так його здорово посмотрив за вухо, що він від цього дня два тижні нічого не чув. При цьому я довідався, що капітан Г. дуже жалував, що замість мене доставили йому мойого брата. Страх бажав мною помилуватись… Виходило, що хто зна, чи моє здоровля було б витримало ті "любощі"…

Мої співтовариші, Гуцули-"повстанці", виглядали так, начеб із хреста зняті. Були в "добрих руках"… Тіло потовчене, в очах смертельний жах у суміш з отупілістю. Як день, так і ніч чути було стогони, зойки, прохання о смерть. Харчів не давали жадних. Та й кому хотілося їсти? Про лікарську поміч ніщо й думати. Вночі, відтак (і) вдень збільшилося нас, Гуцулів, ще стільки або й більше. Це звозили з інших сіл.

За п'ять чи шість днів сказано збиратися в дорогу до Коломиї. Заїхали вози, на кождий сіло два-три або й чотири Гуцули, біля них — конвої, і сумна валка рушилася в дорогу. Дорогою нісся скрип коліс і зойки побитих. На декотрих возах лежало лише по одному чоловікові. Це ті, що не могли рухатися. Уявити собі лише той біль, який вони мусили терпіти, оббиваючи своє зболіле тіло по голих дошках!

Біля мене сіло щось три чи чотири конвої "на гостро", бо мене приділено до якогось "штабу". Отже, такій "рибі" не годиться їхати будь-як…

По дорозі сталася раз чи два рази доволі прикра подія. В селах Микитинцях і Мишині чи Іспасі збаламучені чи схрунені селяне, довідавшись від конвоїв, кого це везуть, стали кричати:

— Що, то ви ще їх возите? Та їх на шнурок і на суху вербу! Зрештою, їм і сухої верби шкода…

Це трапилося лише два рази. Але і воно прикро вразило Гуцулів. І кому би це не прикро?! Однак деякі Гуцули казали:

— Прости їм, Господи, бо не знають, що роблять.

Молодші не дарували.

— Мой, єкбих ті ймив у свої руки, — казали, — та там, де я знаю, тото бих си потішив тобов…

Але на цім і кінчилося.

У Коломиї міська товпа, жадна сензації, дозволяла собі на всякі глузування. Замітити треба, що найбільше кепкували і допікали багачі — Жиди. Ми все зносили мовчки, з погордою.

Ми заїхали перед тюрму. Вулиця Романовських, чи яка там. Коли ми подивилися на ті мури, на ті маленькі віконця із грубезними ґратами, ще й з решітками, на тих покорчених наших побратимів-Гуцулів, привезених сюди передше, які скупчилися при віконцях, виглядаючи, кого то знова привезли, то мушу признати, шо всім у душі стало тяжко. А коли за нами замкнулася брама, а перед нами відкрилися темні коритарі, здавалося нам, що нас відірвано силою від чогось гарного, дорогого. Здавалося, що провалюємося в якусь страшну безодню, в інший, таємничо-ворожий нам, світ. Опанувало нас отупіння. Аж тепер відчули ми ціну воленьки святої. А Гуцул, що зріс у верхах, був свобідний як птах, був паном-царем на своїх полонинах, цей Гуцул без порівнання сильніше, як хто інший, відчув на собі ті невидимі окови, які його скували в цих мурах. Оден на другого лише подивилися, і в очах кождого пізнати було одну й ту саму думку. А котрийсь, більш знеохочений, кинув:

— От тут нам, братчики, амінь!

Ніхто не обізвався. Всі мовчки йшли сходами нагору. Тут нараз перервав цю тяжку мовчанку грубо-хриплий голос військового ключника сержанта Шкрибайла (наш-таки землячок, із Буковини):

— Ануко, борше тягнися, медведю сорокатий! Гадаєш оден із другим, що ти в полонині?

Зараз-таки став зі своїми помічниками трусити. Позабирав усе, що не взяли попередні трусителі. Ремені, гребінці, шнурки, тютюн і пр. По тім списав усіх, вилаяв здорово і порозділював по казнях.

Я з іншими попав [у казню] під ч. 29. Тут уже було кількох Гуцулів, теж "повстанців", і кільканацять жовнірів. Між цими послідними переважали т. зв. галлєрчики, які переважно походили з Познаніцини. Треба признати, що були це люде чесні, характерні, поводилися з нами людяно.

Зате всі інші тероризували нас у найгірший спосіб. При тім заводили ріжні кримінальні "забави", які не одному з нас далися добре взнаки. А пожалуйся ключникові, то ще гірше. Бо і він наб'є, ще й на них насварить, що "заделікатно" обходяться з нами.

Але я забіг поперед батька в пекло. Отже, коли нас лише втручено в казню, зараз оден із жовнірів крикнув:

— Хлопци, свєжа парцеляція!

В тій хвилі інші кинулись на нас, відоймили всі харчі (за кількаденний побуту Косові нам донесли дечого) і, розпарцелювавши, стали заїдати, кепкуючи з нас. Опісля казали "мельдуватися" до казенного старшини, якогось бандита, дальше кепкуючи. Опісля визначили нам місце до спання "под Варшавов".

"Варшавою" називали вони леговища з дощок, на яких самі спали. Ми мали спати на підлозі, під дошками, де було повнісько блох і блощиць. Яке то було спання, годі описати. Кождий забився під ту "Варшаву", як та блощиця у шпару, на голіській підлозі, в порохах. Насікомі тнуть, мов ножами, а ворохнутися нема як, бо повнісько товаришів набилося, мов оселедці в бочці. А від підлоги до "Варшави" буде не більше 30–40 км. До того ще ті "військові" зверха відкрили газовий наступ…

А таке переповнення було скрізь. Кожда казня призначена була на 6–8 людей, як то кажуть, підчас "спокою". Тепер же напаковано нас пересічно по 35! Після цього можна собі уявити наше життя.

А свіжі "повстанці" все прибували. За який тиждень-два число нас усіх перевищило 250. Це все помістилося в 6 казнях. Та найстрашніше було в казні т. зв. цементівці. Назва походить від того, що долівка цементована. Вона має приписане місце на 3 чоловіка. А наших Гуцулів набито там 24 (двадцять чотири)!

Цю казню названо пеклом. Лише собі уявити: двадцять чотирьох сидить у такій комірці з одним віконцем, де нормально повинно бути всього три (особи). Не виходять вони надвір — як ніч, так і день. Сморід, задуха така, що як ключник отвирає двері, то стає збоку, бо не в силі видержати, як то вдарить у ніс і голову. Всі роздягнені геть, лише декотрі ще в сорочках. Мимо цього, душно — страх! Рухатися і не гадай. Вдоволений той, що вспів скорше сісти на долівку (леговищ деревляних тут нема). Інші стоять. І так як ніч, так і день, тиждень за тижнем. Хіба лише час до часу мінялися сидячі зі стоячими. І так за якийсь час попадали б, якби хто не хотів пустити сісти. А на долівці болото — від духоти і поту людського. А може, і ще від дечого…

Щоб не розводитися довго, подам програм дня. Вставати не треба було, бо майже ніколи не спали. Куняли. Біля год. 7 рано — "снідання", цебто кусочок військового хліба, зразу оден на 6 до 8, опісля і на 10 чоловіка. Військові в'язні діставали на двох. До того ще якоїсь люри (т. зв. кави), якої навіть шануюча себе собака не пила би. А ми хоч би хотіли, то не було і як. Принесе ключник у мидниці чи кітлі, крикне: "Кава!", а нема в що брати. Посудини жадної не взяв ніхто із собою, а ключник ще й лає, і послідними словами. Хто мав добрий капелюх, то брав до нього. Інші обходилися. А й той, що взяв, і то не поживився, бо того було як кіт наплакав.

Декотрі Гуцули як за пару тижнів змогли допроситися ласки вийти на подвір'я (винести "катеринку" чи води принести), то повишукували собі на смітнику заржавілі коробки з австрійських консерв чи газових масок і в них діставали вже харч. Але таких не багато було між нами.

На обід давали військовим юшку з бараболею і м'ясо. Нам знова — помиї і оселедець. Зразу навіть частіше сам оселедець давали. І це були явні тортури. Бо тоді, як був оселедець (без хліба), то не давали цілий день води. Хіба що для військових коновку подадуть, а нам ні каплі. До того вони ходили ще на прохід.

У казнях — задуха, сморід, нема де сісти чи ступити свобідно, вустах пересохло, що говорити не можна. Води нема, на прохідне пускають. А тут ще злочинні "забави", недостача харчів, рани ще непогоєні, лікарської помочи жадної. Не дивно, ідо майже для кождого смерть була б великим добродійством і не одні просили її.

Це довело до того, що всі ми стояли кістяками. Не кажу вже за других. Я сам ніколи не любив вдавати недужого. Під час війни як був ранений, то по кількох днях утік зі шпиталю. Ще прохав товаришів, щоби нікому не казали про мою рану, бо боявся, щоби знова не запакували мене силою в лічницю. А тут я вже таки не міг рухатися. Бувало, стану на ноги, і то раз на кілька днів, подержуся за стіну, хочу глянути крізь вікно на світ, та тут в очах потемніє, в голові піде все ходором і я паду на долівку. За кілька днів знова пробую. Інші й не пробували, а лежали як снопи. Супокійно ждали смерти.

З домашними, як відвідували, не то що ніхто не бачився, а навіть ми не знали, чи хто-будь приходить. Аж згодом дізналися, що з родини приходили і приносили харчі, але їх забирав собі ключник Шкрибайло. Про це ми довідалися ще й по тім, що, коли вже декотрі могли виходити на коридор, бачили в його канцелярії будзи сира і коновочки масла.

Але були між арештованими і деякі щасливці. Це декотрі з косівської інтелігенції. Вони мали казню з великими вікнами (т. зв. панська), ліжка, достава харчів, а навіть і часописи були. Гуцули казали: "Панам і у криміналі добре". Однак вони нами не цікавилися. Вкоротці їх звільнено, а пару конфіновано чи інтерновано в Перемишлі.

У таких-то "гараздах" жила півтретя сотки Гуцулів через (упродовж. — Ред.) півтора місяця. А слідство ледви почалося. До того дуже мляво йшло. Помимо цього, що це був військовий доразовий суд. Правда, зразу пішла чутка, що 53 з нас мають розстріляти. Казали, що вже й приготовано все. Та якось вдалося справу повести належним руслом, і треба було ладитися на довгі місяці в'язниці. Та чи видержимо? Байдуже! Більшість ладна була вже й вмирати, щоби не каратися так. Але смерть не приходила.

Між тим ми пережили цікаву подію, а саме: одної ночі до нашої казні (а я вже перейшов був на ч. 28) втручено Мартишука із Зеленого. Як засвітили світло, ми побачили на долівці якусь масу… Не буду описувати, який він був побитий і що з ним виробляли по дорозі. Досить того, що на третій день (він) помер від тих побоїв. Але цікавий факт був той, що закликаний на другий день військовий лікар ствердив… запалення легенів (!) і приписав на лік порошок аспірини… А тіло вже розкладалося, хоч Мартищук ще пам'яти не тратив. На нас, кістяків, лікар не звернув навіть уваги. Як котрийсь Гуцул упімнувся за якимсь ліком чи порадою, той лише засміявся і вийшов. А ті військові, що сиділи з нами, крім Познаньчиків, ще й допікали глузуванням оттому конаючому. Робили йому всякі пакости, лаяли, прозивали останніми словами і робили що лише хотіли. Нам годі було якось реагувати, бо й самі ледви могли рухатися.

А тут уже й місяць червень пішов. Почалася надворі спека, яка збільшила духоту по казнях до найвищої степені. Що тоді прийшлося витерпіти, це словами не вдасться оповісти. А як ще терпіли наші товариші на "цементівці", то переходить усяке поняття. Надвір на прохідне пускали ні разу.

Нарешті мені вдалося перенестися на славну "панську" казню. Увійшов там як до раю. Вправді, дешево це не прийшлось мені, але таки вдалося. У цьому і брат дещо підсобив. А старався я дістатися туди через те, що довідався, що звідти лекше скомунікуватися зі світом. Бо мені не могло в голові поміститися, щоби наше громадянство, знаючи про наші "гаразди", байдуже ждало нашої загибелі. Певним є, що воно нічого не знає. І по ріжних заходах вдалося мені одного разу передати до УГКомітету письмо, в якому описав коротко наше життя.

І це нас виратувало! Потім прийшов у тюрму на провірку комендант міста, якийсь полковник. Казали, що це ще австрійський старшина (підполковник Ромінські, комендант міста. — Ред.). Перший раз влетів до кухні, подивився на ті присмаки, які для нас заготовлено, опісля перейшов усі казні, розпитуючи нас як і що. Опісля зібрав усіх наших "помічників": ключника Шкрибайла, кухарів і помічників, таки на коридорі вилаяв добре, декому ще й поличника дав. Ми чули, як (він) кричав:

— Най їх завтра повісять, але сьогодня муситься їм дати те, що належиться. І поводитися треба як з людьми, а не як з худобою, їм же вина ще не доказана.

На добавок засадив відразу ключника Шкрибайла на два тижні до арешту. Від цього нам дрібочку лекше стало на душі.

По цій провірці все змінилося наче від дотику чародійної палички. Рано дістали всі по півхліба і порцію кави, на друге снідання — по двоє яєць чи кусок ковбаси, ще й тютюну. Обід теж був незлий; на підвечірок — чай, на вечеру — якусь юшку чи т. п. Зразу ми думали, що то хвилево. Але коли так протяглося тиждень-два, стали говорити жартом, що це нас так годують на заріз.

Крім зміни харчу, змінилися теж і обставини. Стали нас пускати на прохід щопару днів, допустили харч із УГКомітету, дозволили бачитися, хоч і зрідка, з родиною, словом все стало як не те. Навіть до купелі повели…

А було це так. Одного разу сказали збиратись і виходити на подвір'я. Ніхто не знав, що є. Були всякі здогади. Навіть і таке казали, що це, відгодувавши, хотять вистріляти всіх. Та зараз окружила нас військова сотня лісом штиків і повели. Ех, пам'ятна була купіль… На дорозі болото по коліна, а нас женуть чвірками серединою дороги. Оминати калюжі не вільно, бо Шкрибайло, який уже вийшов із тюрми, кричить ззаду:

— Куди обходиш, медведю сорокатий? Може, тобі ще панну під руку дати? Ти вмієш ходити сухим? Та ж ти зріс у гною!..

І так цілу дорогу — крики, лайки, наруга, клятьба. А тут ще Жиденята біжуть і собі допікають… Так зайшли ми біля двірця (яких 2 км)до купальні. Саля велика, цементована, холодна аж страх. А з нас ще майже кождий горячкує[15]. У супроводі криків і грубих лайок примушено нас роздягтися, і так більш години ждали, заки вода огрілася. Опісля дали нас під кип'ячий душ, затим підледяний, що аж дух запирало, потім знова під оден і другий. Опісля перегнали до другої салі, де всіх стали стригти. І знова ждали мокрі в холоді на одіж, яка була в той час у дезинфекції. Тут зробив собі з нас Шкрибайло забаву. Як одіж стали викидати з кітла, вій криком і бійкою, копанням примушував нас одягатися в що попало. Не давав шукати за своїм одягом. При тім щонайкращі одяги пропали… Можна собі уявити, яка в нас була "Маланка". І знова поворот до тюрми у супроводі криків і т. п.

Вже 10 літ (минуло), а ще ця купіль як жива перед очима. Після тої купелі ще й обстригли нас силою. Не помогли ні прохання, ні просьби. Воно, з одного боку, може, й гігієнічно, та з другого — це стриження арештантське було великим моральним пониженням. Чим старші господарі, тим дужче це відчували. Просто в розпуку попадали. Але сталося…

З покращанням обставин у тюрмі змінилися і люди. І тут якраз пізнати було Гуцулів. Ледь підкріпилися на силі, зараз завели інше життя. Десь щезла й отупілість, й жура, розпука, забулися болі й знущання, не чути було зойків і зітхань. Натомість, зразу несміло, а чим день бадьоріше, почалися співи, жарти, дотепи. Добули звідкись і пару сопілок, почалися танці — і аркани, гуцулочка, півторак. Казні оживилися. Не виглядали вже як живі гроби, як перше. Десь уже щезли сперед очей грати, мури зменшили. Мало того, почалася політично-громадська праця.

З арештованих переважна частина — це бувші чи й теперішні радикали. Отже, елемент свідомий, не який-небудь, не будь-що, [дехто] мав деяку практику у громадській роботі. Щоб не виходити із вправи, а тим більше щоби підбадьорити духово співтоваришів, треба було почати якусь працю, яка відірвала би увагу від цього страшного положення. І почалося…

На "панській" казні якось само собою (мабуть, тому, що тут були свідоміші товариші) створився центр усеї роботи. Звідси йшли всякі "зарядження". Перш за все рішено перевести "громадські вибори", повибирати війтів, раду і пр., аж до "поліцаїв" громадських включно. На "панській" (казні) "війтом" станув Танасій Лабуда (бувший громадський комісар у Гриневі за української влади). Велика казня, т. зв. "шпитальна" (друга велика казня з великими вікнами, де перед тим був тюремний шпиталь), вибрала за війта Кочергана з Довгополя, на іншім — Дропєка і т. п.

"Вибори" попереджувано нарадами, вічами по окремих казнях і взагалі дуже жвавою підготовкою. Цікаво було дивитися, яку цій "забаві" не одні й сивоволосі щиро запалювалися: чия візьме?

Відтак установлено внутрішні порядки по келіях, назначувано порядкуючих, чергових до харчу (брати їдунки з коритара), принести води, виносити кіблі і т. п. Порядку пильнували "поліцаї". Опісля почалися всякі збори, дискусії на ріжні теми, засідання і т. п. Треба признати, що це не була забава, а зовсім поважна праця, яка лишала добрі наслідки.

Між старшими було чимало молодиків[16]. Якраз ці молодики-леґіні мали найкращу нагоду підучитися до громадської праці, приглянутися, як і що повинно йти, як у дечім поводитися тощо. Правда, не по всіх казнях могла йти така робота, бо не було доброго проводу скрізь. Але в більшости працювалося, а до решти доходили хоч у половині відгуки цеї праці, і воно свій додатний вплив таки робило. А в цих, де був кращий провід, то вкоротці опанувала всіх прямо гарячка. Як зачнемо, бувало, яку дискусію зрана (по виборі перше предсідника, заступника і секретаря), то не раз не хочеться і на прохід іти, так запальчиво дискутується. На обід кождий ухопить, шо там принесуть, і давай до роботи. А котрого покличуть на переслухання, то скаже там, що вже конечно, і летить у казню скоро, щоби вспіти ще й собі слово забрати. І так воно не лише до вечора, а й до опівночі тягнеться. Дзвінок уже давно видзвонив "спати", вже й ключник кілька разів гримав у двері, щоб "заніміли", вже й "світла президія і шановна публика" покотом лежить, хто по тапчанах, хто на долівці, а все годі втихнути, бо ще "моє не зверху". Коли ж уже і позасипляють, то ще й крізь сон дискусія йде, аж сміх забирає. А раненько, лише посхоплюється, дехто перекусить, що як має, вмиється і дальше докінчує своє. І так воно день за днем. Не раз ключник, слухаючи дискусії під дверми, раптом відчинить двері й кричить:

— Ади, мой, якої політики він ріже оден із другим… І ще нарікає, що за пусто сидить! Та тут, мой, пани сиділи, а такої політики не рубали… Не дурно то вас позамикали…

У неділю була зміна програму. Правилося по казнях богослужения. Вправді, в тюрмі була каплиця, але туди нас, політичних, не брали. А побожних було в нас чимало, які хотіли теж мати "відправу". Дяків у нас було кілька. Лише попів не було вже, тож треба було вибирати. Я сам кілька разів сповняв функцію попа, оминаючи лише ту церемонію з божими дарами. "Парохіяни" були, мабуть, удоволені зі свого "пароха". Не раз як заспіваємо "Господи, помилуй" чи якої там іншої, то аж тюрма трясеться. Не раз із сусідського костела повибігають ксьондзики-єзуїти, повилазять на паркан і дивляться, що це за чудо…

І це богослужения так поважно відбувалося, що не раз як увійде за чим ключник підчас богослужения, то, хоч який він був брусоватий, скине шапку і зажде, аж воно скінчиться. Хіба що має важне діло, тоді вертає ні з чим, аж опісля приходить. А раз аж смішно було, коли під час клякання прикляк і він. Треба було добре панувати над собою, щоб не вибухнути сміхом-реготом…

Згодом удалося мені дістати пару книжок і час до часу діставати часописи. Виходив тоді "Вперед" і "Громадський Вісник" чи "Український Вісник". З цим почалася ріжноманітна праця, бо вже читалося і над тим дискутувалося. Коли ж у часописах стали появлятися комунікати з польсько-больше-вицької війни, тоді всі "політики" втратили о 50 % авторитету, а верх узяли "стратегіки".

Декотрі з нас були учасниками Визвольної війни, бували на Великій Україні, і то в тих околицях, де тепер велася війна. Тож, де лише був на подвір'ї чи по печах який вуглик, все повизбирувалося і пішло "стратеґікам" на жир… Бо цими вугликами рисувалося "боєві фронти" по стінах. А що фронт змінявся щодня, а ми майже вже щодня діставали часопис, тож і щодня була свіжа робота. З часопису вичитувалося місцевости, через котрі переходила боєва лінія, бувальці подавали їхні розположення, а рисівники розводили все по стінах. Але не раз, як підійде ключнику капцях, задзвонить ключами, то рисівник добре впріває, заки знищить фронт на стіні… Бо як захопить, то дістане не оден кулак. Але, мимо того, рисувалося дальше, і вкоротці стіни були такі порисовані свіжими і нестертими добре чертками, що в них лише наші "стратеґіки" могли розбиратися.

Пригадую оден цікавий факт. Недовго перед большевицьким протинаступом, як у нас на стіні вийшов після комунікатів загостро вигнутий фронт, котрийсь із нас зробив увагу:

— Щось недобре це Поляки провадять. Де ж так висуватися наперед? Та ж большевики хіба сліпі були би, якби не помітили тут корисного для себе положення і не перервали в оцих місцях (тут назвав і показав місцевости) фронту. А тоді не лише фронт знесений, але й все попадає в полон…

І яке ж дивне вражіння було, наколи за кілька днів вичитали ми, що саме в тих місцях большевики перервали фронт і Буденний залетів на зади… Це мало і для нас певний вплив і рішило нашу судьбу. Але не забігаймо наперед батька в пекло.

Слідство наше тяглося. Час до часу стягали все нових арештованих із гір до тюрми. Аз нас декотрі були і по кільканайцять разів на тих "переслухайнях". А цікаві були оці "переслухання". Так що ж! Годі писати, бо цензура не пустить. Все ж треба ствердити, що ініціятива перейшла в наші руки.

Ще кілька разів ходили ми "купатися", як перед тим. З часом ключник Шкрибайло трохи "злагіднів", якщо це в нього було можливе, дозволяв на маленьку розмову з домашніми, як відвідували, тощо. Але за це все платилося — і грішми, і набілом… Не оден Гуцул позбувався цілої "тертіли", щоб лише в кількох словах довідатися, як і що там удома. А позбувався як не добровільно, то примусово…

Шкрибайло знав, чого сподіватися від Гуцулів. Бо як не раз який Гуцул просить: "Ей, пане вахмішу, екби ви війшли до нас, у гори, то бисмо налюбовалиси, нажилиси". А він на усе те: "Ая, хиба бив узєв з собов мішок на кости і бербеничку на кров. Знаю я вас, Гуцули, знаю".

З Українським горожанським комітетом теж наладналися кращі відносини, правильніше доходив харч, ми вибороли собі право давати свого представника до відбору і розділу харчу тощо. Але і мимо цього, заки жовніри донесуть від фіртки на коридор, то чимало бракує з казанів. Та най там!

Десь колись удавалося заговорити з котроюсь із пань комітетових. Це було великою полекшою для в'язня.

Однак, помимо всяких понижень, фізичних та моральних страждань, всі стали таки більш бадьорими. До цього в найбільшій мірі причинилася ота наша "праця", чи як її назвати, по келіях. Читанням, зборами, дискусіями і т. п. відривалося нещасливців від сумної дійсности, переносилося їх думки до зовнішнього світу, далося якусь ціль і держалося духовий зв'язок зі світом… Оце був той бальзам, який вилічував зболілу душу свободолюбного Гуцула, не давав йому попадати в розпуку і тратити віру у крашу долю. Ось так минали дні за днями.

Аж одного дня кажуть усім виходити рівночасно на подвір'я. Це здивувало нас, бо досі виходила кожда келія окремо, щоби в'язні не порозумівалися. Стали шибати по голові всякі думки-здогади. Одні віщують чарівне слово: "Воля!" Інші якраз навпаки — висилку в тяжчу тюрму. Ще інші догадуються, чи не схотять узяти до війська, бо є чутка, що на фронті дуже погано… Та ці міркування перебиває прихід суддів-старшин із військового суду (зразу всі політичні в'язні були в доразовому суді, опісля його замінено на звичайний військовий). Між цими суддями видно якусь гарячковість, нерішучість, з чого можна було вносити, що заняті є більше іншими справами, чим цими судовими.

Вкінці принесли купу актів і стали декотрих із нас вичитувати і ставити: одних по лівій, других по правій руці. Як на страшному суді… Так поділено нас наполовину. І тим, справа, зараз-таки проголошено звільнення з тюрми, а нам, зліва, сказано ще ждати якийсь час. Звільнені стали збиратися, пращатися з остаючими товаришами недолі, одні другим передавали вістки до дому, а зараз-таки в полуднє відійшли домів. Остало нас всього 65 (осіб).

У властей бачилося нерішучість. Малося вражіння, що не знають, чи всіх нас пускати домів, чи що з нами робити. Ходили навіть чутки, що за пару днів звільнять і решту. Згідно з цим і догляд у тюрмі став слабший, було більше свободи. Лиш дивись, як двері відчиняться і скажуть іти домів. І справді, за кілька днів двері відчинилися і сказано пакуватися. Серце забилося, однак не свобідно, радісно, але затривожено…

На подвір'ї ждала військова асиста, яка окружила всіх нас і повела на двірець та забила в товарові вози. Тут прийшли деякі слідчі судді, а між ними суддя Глявати, який під час слідства з в'язнями найбільш людяно поводився. Нам сказано, що скоро вернемо домів, лише львівський суд розгляне справу, бо цей не має вже часу. Мусить утікати перед большевиками.

Була це вже друга половина липня 1920 року. Вечером ми від'їхали. Комендант сторожі, якийсь "сержант" (казали, що ще з австрійської армії), поводився з нами незгірше. Зате жовніри з Мазурів-колоністів сикували нас та докучали зразу.

Одного разу вже була думка між нами розоружити цілу сторожу, залишити зв'язаних у возах, най собі везуть до Львова, а самим уоружитися і передертися домів. Але розважніші відмовилися від цього, мовляв, нащо нам скитатися по лісах роками, як дикі звіри. Най уже відбудеться суд, щоби ми могли на ньому висказати всю свою правду (а в той час всі вірили судові без застережень). І ми поїхали дальше.

Сторожа, як навмисне, не сторожила, начеб провокувала до втечі. Бувало, що вночі хоче котрийсь із нас вийти з воза надвір, то будить сплячого жовніра, щоб той ішов повартувати….

У Ходорові, на двірці, знайшлися якісь "патріотичні" залізничники (як ми згодом довідатися, це були члени "PPS"), які стали нас називати послідніми словами, лаяти і мало що не кинулися нас бити. Аж інші якісь вступилися за нами, а тим часом потяг від'їхав дальше.

На другий день біля полудня привезли нас до Львова і висадили на Підзамчу. Опісля повели вулицями до Гарнізонової тюрми на Замарстинові.

Зразу львівська публика думала, ідо це рекрути-Гуцули йдуть до армії Абрагама голоситися "до войни"… Так і говорили біля нас. Та вкоротці довідалися, хто ми, і картина відразу змінилася враз із настроєм. Всяке шумовиння стало прискакувати до нас то з одного, то з другого боку і кричати:

— Що? Ви ще їх провадите в такій параді? Та їм смерти замало! Дайте кріса, я зараз вистріляю отих гайдамаків, большевиків…

Інші просто брали нас за полонених большевиків, бо багато з нас мали червоні сердаки та холошні (штани). Але незабаром і ця чутка розвіялася і всі вже знали, що це 'Гуцульські повстанці". Отоді варто було видіти ту злобу, страшну ненависть до нас, цікаво було послухати обильних вуличних лайок і т. п. Казали Гуцули, що, мабуть, і Христа не вели в такому супроводі лайок, криків, плюття…

Найвідважніші були ті панянки з МСО ("міська сторожа обивательська". — Ред.), що ходили із крісами по вулицях. Не одна прискочить до котрого з нас і кричить, запінена:

— Пся крев, я би з цєбє живего паси дарла, зембамі рвала бим центи, скурвий сину!

Годі собі уявити ту моральну муку, яку треба було витерпіти через цілу ось ту "хресну" дорогу. Не оден аж трясеться, так йому тяжко було над собою запанувати, щоби не зареагувати… А кругом — ліс штиків…

На [Краківському] ринку пристанули біля басейну з водою, щоби "напоїти полонинських медведів", як нам казали. Тут приступили якісь пані-Українки, як казали, з Українського горожанського комітету. І хоч сторожа кричала і не допускала одних до других, все ж таки мені вдалося перекинутися кількома словами, подати нашу кількість тощо. Це мало ті наслідки, що вже на другий день Український горожанський комітет прислав до тюрми харчі для нас.

Коли за нами замкнулися подвійні залізні брами в тюрмі й нас уставлено на тюремнім подвір'ї, коли нас зустріли безлично-злобним реготом, лайкою, поганими дотепами, всім на душі похололо. Лише шепіт пішов:

— А тосми попалиси в сильце…

А більше зневірені, зі слабшою волею, стали вже кракати:

— Ого, братчики, аж відси не вийдемо уже… Отут нам і аминь вид цего…

Але не було часу попадати в розпуку, бо повиходили коменданти тюрми і стали перебирати транспорт. Читали поодиноко і міряли очима від голови до ніг. Опісля ключники-сержанти "чемненько" випитували: кілько котрий "цегли" на Україну поклав, чому не докінчили "будови", чому їх не запросили до помочі?.. Впрочім, вони і тепер готові нам допомогти і "поможуть", це певно… А все спокійно, чемненько, лиш в очах світяться злобні вогники, які щось непевне, страшне ворожать, від чого холоне чомусь, майже несвідомо, на душі…

Опісля завели нас нагору і примістили в салі, здається, ч. 110, одній з найбільших. Тут дали нам кількох "командантів келій", які рекрутувалися з бандитів-в'язнів. Всі майже були якісь приголомшені. А було це в четвер… Тої ночі не спалося нікому…

Ранок. Пам'ятна п'ятниця. Приходять другі бандити[17] і з порога кричать:

— Комендант целі! Дзєсєнць людзі!

Цей "командант" відчислює десять, і ті відводять кудись. За хвилю знова приходять по "дзєсєнць" або "пєнтнасцє"[18]. Щось це стало дуже підозріле. До слідуючої десятки я сам прилучився, бо хотів переконатися, що тут робиться.

Сходимо на долину, на коридор біля тюремної канцелярії. На кінці коридора стоять, трясучись із переляку, ті, що перші пішли за бандитом. Збиті у громадку, похапцем одягаються. Але розпитати, в чім річ, годі. Не пускають сторожі.

За хвилю відчиняються двері канцелярії й звідтам вилітає, наче з проци, наш тов. Шкрібляк, 40 літ, з Яблониці. Голий, під пахою одіж, втікає, постогнуючи, тіло в синцях, а за ним женеться якийсь жовнір, приговорюючи:

— А маш Українен! Маш!

І б'є дротянкою куди попало. За кождим ударом кров витріскує з тіла.

Входжу до канцелярії. Не встиг я оглянутися, як щось сильно вдарило мене по голові, й я полетів у другий кут. По кімнаті понісся скажений регіт. Тут мене якийсь ключник копнув у живіт і я полетів у другу сторону. Там третій ударив по зубах, вибиваючи два зуби, і я знова полетів на іншого. Той кричить:

— Чего тронцаш?.. — І знову б'є…

Отак я літав добру хвилю, як м'яч, битий биківцями, коликами, дротянками куди попало. Між тим почали роздягати, дальше б'ючи. Насередині — купа ріжнородного одягу, перемішаного. Привели перед стіл, за яким сидить одноногий сержант [Чиж] і описує кожного. Другий якийсь прискакує, б'є по голові й питає, чи то мій черевик у нього. Не спостиг я оглянутися, як цей із-за стола вцідив п'ястуком межи очі, аж потемніло, і собі кричить:

— Ґдзє сен оґльондаш?..

Опісля повели, б'ючи, до другої кімнати, де була міра. При тім виробляли зі мною що лише хотіли, а що — годі описати. Мені прийшла думка, що коли б так нагодився якийсь старшина, треба би внести зажалення.

Аж тут почув я регіт із третьої кімнати. Заглянув я через відчинені двері, а там сидить за столом вся управа тюрми, з комавдантом Гурскім[19] на чолі. Дивляться через двері до "екзекуційної" салі, попивають пиво і регочуться скільки влізе. Бо то саме покликали нового в'язня, старенького, сивого Танасія Лабуду із Гриневи, зігнули його вдвоє і б'ють биківцями.

На цей вид так мене лють взяла, що я зрезиґнував уже жалітися, а пішов одягатися до першої кімнати. Тут мені вияснилося, чому то всі голі вилітали з одіжжю під пахою. При одяганні одні ключники били і принаглювали, щоби одягатися, а другі вмисне мішали всі одяги, щоби не можна віднайти свого. При тім перешукували кишені й ремені…

При цій другій бійці кождого йменовано якоюсь старшиною "Чорногорської републики". Одного "президентом", другого "Генералом" і т. п. Мене назвали "міністром війни"… Коли я сяк-так одягнувся, крикнув оден:

— Пляц для пана міністра!..

Це був знак, що всі мали ставати в "улицю", між котрою мусів пройти новоіменований, а вся "улиця"-шпалір била (затверджували іменування) куди попало, і то биківцями. Ззаду йшов оден "старши жолнєж" (присліпуватий на одно око санітар) і дротянкою з колючками гнав аж на кінець коридора. По дорозі старався ще вирвати якусь частину одягу, кинути назад і кричав, щоб вертати за нею, щоби він мав ще нагоду побити. Чудова була "номінація"…

До канцелярії кликали все свіжих. А на коридор приходили бандити із грубезними палицями. Це переважно були з тих, що у 1918 р. брали участь в обороні Львова, які пізніше були засуджені польським судом за бандитизм.

На коридорах у той час робив службу сторожі якийсь відділ Познань-чиків. Хлопці стрункі, постава бадьора, в очах видно інтелігентність. Вони дуже здивовано зразу гляділи на це все. Були прямо приголомшені цим усім. Декотрі відважилися нас запитати, що це є такого. Та не було часу пояснити все як слід, бо оті бандити-засудженці загрозили їм, що скажуть комендантові варти, що вони "розмавяйон з бандитамі", цебто з нами… Але вкінці і їм стало цього забагато й вони заявили свому комендантові, що в таких обставинах вони не можуть робити служби. Або най перестануть знущатися над Гуцулами, або вони воліють піти на фронт, ніж на це все дивитися (подібні случаї не раз доводилося нам запримітити таки тут, у Львові, Коломиї, ато й по дорозі).

Після того всіх нас узяли до купелі. Одіж дали до відкажувача і почали всіх стригти, голити. При тім відбувалися дальше найдикіші знущання. Аж тут я зауважив, як виглядаю. Тіло ціле посічене, скровавлене дротянками, посиніле, а місцями аж чорне від биківців і палиць. І інші були теж здорово побиті, та таки найдужче мене обтовкли. Співтовариші дуже жалували мене, але й дивувалися, що я, мимо всього, не стогну, не жалуюся…

Між тим вийшли давніші мешканці-в'язні на прохід. Самі польські старшини. Між ними оден поручник Бухельт із Заболотівщини, з яким ми ще в Коломиї в тюрмі познакомилися. Звав мене чомусь отаманом і говорив через "ти". Впрочім, "тикав" усім. Заглянувши мене через вікно, приступив і здивовано запитав:

— А це що з тобою, отамане? Чи це ти, чи не ти? Між якими ти звірами бував?

Я вказав йому і на інших співтоваришів і сказав, що наколи хоче переконатися, хто і де так "значить" людей, най іде в канцелярію або постоїть на коридорі. Там екзекуція дальше відбувається… Старшини оці, хоч і в'язні, мали повну свободу і вигоди. Надто цей поручник хвалився знайомством із Пілсудським. Тож, почувши це, полетів у канцелярію, допав отих ключників-сержантів, декому заїхав у потилицю, відтак став лаятися з комендантами (оповідали про це ті, що в той час були в канцелярії). Наслідки були ті, що дальших вже не били так, хіба дали два-три рази по лиці або який раз биківцем. Між ін. Ї мій брат теж мало і що обірвав.

Натомісць казали нашим Гуцулам гуляти. В одного чи двох найшли сопілку і приказали грати. Інші мусіли гуляти аркана, гуцулочки і т. Ї. під загальний регіт…

Опісля всіх, пострижених, дали під ледоватий душ. Але тут показалося, що хоч в канцелярії перестали бити, то зате під душем кропили биківцями дальше. Опісля повторилася з одяганням та сама історія, що в Коломиї.

Ціла ця екзекуція тревала від год. 6 рано до 4 по полудні. О год. 4 завели всіх назаддо "своєї" кімнати, де кождий повалився, мов солома, на прічі. За хвилю дали знати, щоб іти по обід на долину, та, хоч ніхто нічого не їв від учора, жаден і не підвівся. Бандити самі принесли до келії якогось хліба, чи ще чого там, робили що хотіли, а жаден із нас не цікавився тим.

Прийшла пам'ятна ніч. Через побиття у всіх почалася гарячка. Постелі не було жадної. Лежали на голих дошках. Почувши свіжий жир, стали з тих дошок вилізати й обсідати кождого хмари блощиць і блох, які невиносимо дошкулювали нам.

Помимо сильної гарячки, відчувався страшний біль. Всі пороздягалися, навіть із сорочок, та й це не помагало. Пригорщами згорталося з тіла оту погань. Деколи хтось зітхав. Та тут підходив коридорний стійковий під двері й кричав:

— Ти бендзєш ціхо, кабане, єден з другім?! Он пшишедл тутай спєваць еще…

Для скріплення цеї загрози зривалися зі своїх ліжок бандити-"команданти" й періщили куди попало канчуками, палицями, ремінями, лаючи найогидливішими словами, а все за те, що ми їм не давали спати… І так цілу ніч.

Ледве діждалися ми того ранку. Ми рішили голоситися до лікарських оглядин. Пішли самі тяжче побиті, яких було звиж 40. Казали нам бандити, що краще не йти до лікаря, бо не виплатиться. Але ми, не знаючи, в чім діло, пішли.

Лікар — якийсь підпоручник. На жаль, годі було довідатися його назвиська, хоч як допитувалися. Помічником був той сам "старши жолнєж", який бив нас дротянкою на коридорі. Лише тут був без опаски. Скинув її з ока, щоб не так пізнати. Та хто б його не пізнав?..

Увійшло нас кількох. Лікар починає з нас кепкувати злобно:

— А моє шановане. Чем моґем служиць?..

Коли котрийсь там сказав, що приходимо до лікарських оглядин, бо нас сильно побили, він зачав кричати, що то неправда, що тут не б'ють нікого, а навпаки, дуже радо "витають".

Пригадую, як приступає до лікаря Танасій Шкрібляк з Яблониці, роздягнений зовсім. Тіло ціле в синцях, шкіра трісла від удару, нога спухла, окровавлена. Показує він її лікареві.

— Що ти з таким пустим до мене приходиш? — кричить він, регочучи. — Чорт знає, що ви собі там поробили, і тепер до мене приходиш? Та я зараз скажу й на другій нозі так назначити.

Підходить другий, Василь Дрислюк з Голов. Показує повибивані зуби. Ясна ще й донині крівавлять. Відкрив рот. Лікар подивився і до нього:

— Ти що мені такий аборт показуєш! Зараз скажу замкнути тебе до темниці, то там тобі до решти повибивають. Тоді знатимеш, як мені тут докучати дурницями!

За тим підходить другий, третій, десятий, оден від другого дужче побитий. А кождому обірветься від "лікаря" якась лайка та загроза темницею. Вкінці забагато йому було й цього і став на всіх кричати:

— То ви, медведі полонинські, прийшли в таке велике, панське місто і не знаєте, як поводитися навіть? Певно, цілу ніч билися між собою і тепер приходите ще дурити мене? Зараз вас усіх шляк трафить!

На таке декотрі, навіть не "бадані", стали вимикатися з канцелярії. Тепер я роздягнувся зі свого дрантя (підчас биття вся одіж була пірвана на куски) і підступаю до нього. Але який уже був той "лікар", то, як побачив моє тіло в синяках, ранах, опухле, не міг уже так цинічно ставитися й до мене та лаяти. Лише запитав:

— А вас хто так спорядив?

Я, вказуючи на його помічника, сказав:

— Між іншими і цей "санітар". А решта — панове сержанти, яких назвиська ще, на жаль, не можу нині сказати.

— То було з ними не зачіпатися… — відповів пан "лікар".

На таке не відповів я нічого і відступив. Тоді він деяку рану зайодинував мені і ще кільком. Вкінці заповів ще раз, що, наколи лізтимемо йому в очі, скаже замкнути всіх до темниці. Та й без темниці ніхто вже не мав охоти йти до таких "оглядин" на посміховисько.

Ще мушу додати, що при своїй лайці й цей згадував Україну, покрикуючи:

— А може, то вас Україна так побила? Певно, надто надсаджувався оден із другим при її будові…

Після тих "оглядин" дали нам якоїсь люри, що звалася "кава". Не встигли ще випити, як ключники й бандити скричали:

— Поржондкованє в целі!

Перше всього мушу пояснити, що тут, у тюрмі, політичні в'язні ділилися на "інтелігенцію" і "простих", або, як звичайно вживали, "кабануф". До інтелігенції належали якісь урядовці, вчителі, декількох судців і пр. Між ними було й жіноцтво. Всіх їх ми вже застали. Ці інтелігенти мали й відмінний, кращий харч із Українського горожанського комітету, бо, приміром, як їм давали якої зупи з м'ясом, то всім іншим мамалигу або т. п. І поведения з ними було краще. Безперечно, що це все треба було окуплювати собі.

Отже, перед тим порядкуванням запропонували бандити-"комапданти" нам, двом чи трьом, що можемо скористати із права інтелігентів і бути звільненими від цеї праці. Бо від цих порядків "то сен нєбошка бабка пржевідзі каждему або нагла крев залєє".

Вони мали свій рахунок у збільшуванні інтелігенції, бо було з кого стягати данину. Та я, помимо такої заохоти та обіцянки з їх сторони, не скористав з їх пропозиції. Мені не могла в голові поміститися думка, щоби в той час, як співтовариші гаруватимуть при праці, я приглядався зі заложеними руками. Дарма що й товариші казали, щоб я не брався до праці, бо кождий бачив, що я ледве рухаюся. Але я ніяк не згодився. Адже ж другі теж були доволі побиті, й хоч менше від мене, зате старші вони були віком (не одні вже сідоглаві), тож всім нам однаково долягало.

Зачалося порядоування. Але не так, як звичайно, порндоується в себе в хаті. Тут — крики, лайки, побої. До помочі комендантам прийшло ще пару бандитів. І всі з канчуками або палицями. З половину нас порозбирали собі бандити по своїх казнях у цілій тюрмі, щоб їм усім порядки поробити. Яка це була мука дивитися на те все! Статочні, свідомі господарі, а мусять порядоувати бандитам казні. І то мусять-таки, бо ліку на це нема. Хочеш пожалуватися ключникові, то ще не скінчив ти, як той уже заїхав кулаком по лиці, дав доброго копняка, ще й крикне:

— Марш, ти, кабане! Курва ці маць!

А коли ще довідається про це бандит, то вже нещаслива твоя доля. Оповідали, що вже не одного з їх рук занесли до лічниці, де він скоро переходив у царство, "ідіже ність болізни, ні печалі"…

Малося вражіння і переконання, що тут тюрмою порядкують не ключники, а бандити-в'язні. Вони свобідно собі заходили до кождої келії, робили що хотіли, відбирали від родини харч при брамі, щоби "передати в'язням", і т. п. Але мало котрий (з Гуцулів) дістав його. Вскорі відчулося, що бандити є в нас панами життя й смерти. Рятунку ніякого.

Порядкування було таке, що треба було винести всі річі надвір, випарити блощиці окропом, а за той час другі мають шурувати підлогу. Та й тільки. Як це маленько!.. Але перевести?

Ще парити блощиці, то півбіди… От нагріли окропу, випарили, вишурували дошки, та й тільки. А як котрий обірвав якого потиличника, то небагато то собі з того робив. Однак і це тяглося довго, бо тих блощиць було як не міліярди, то міліони певно. Подвір'я чорніське було від них. Годі було собі уявити, щоб у тих шпарках стільки того було. Певно, воно ще від небіжки Австрії залишилося, і ніхто не дбав про порядок. Зате з насолодою парилося їх, начеб хотіли відімститись за нічні муки. До того ще манила надія, що бодай цю ніч слатиметься супокійно.

Але ті, що остали в келії, то мали справжнє пекло. Перше треба було змити долівку. Відтак посипалося її піском, білим та гострим, наче товчене шкло. Бандити уставляли нас рядом під стіною, давали нам скрутлі до рук, самі ставали за плечима і командували:

— Клєнкні! Бачносць! Влево оцбій — раз! Вправо — два! Раз! два!..

І всі ми на колінах — штани підкочені, — уставлені на ширину салі, вдаряли скрутлями по долівці, раз наліво, то направо і за кождим разом на колінах посувалися крок за кроком вперід. Але котрий прилишився ззаду або заслабо вдарив по підлозі, зараз на того наскакував бандит, періщив канчуком чи буком по плечах і лаяв останніми словами, з яких "курва ці маць" були ще найкращими…

Саля довга, всі втомлені, у всіх гарячка, не спали, не їли, коліна й пальці вже скривавлені, бо шкіра від піску облізла, тож, заки дійшли ми до половини салі, кождий уже таки падав, мов неживий. Всі стали якісь задурманені. Як ще зразу котрий із нас обурювався й хотів зареагувати (хоч відразу відчував свою кволість), то сторожа з коридорів кричала:

— Мільчець, кабане, бо зараз стржелями!

По довгих криках, бійках і лайках цілий ряд, а було нас вісім чи десять на ширину салі, рушав дальше до протилежної стіни. Ми думали, що тут трохи відпочинемо. Та лише дотяглися до стіни, як бандити кричать:

— Обруць! Напржуд марш! — І знова перуть з гори буками і женуть до другої стіни.

А тут, не давши й відітхнути, знова женуть за третим разом через салю.

Як ми вже дотягнули третій раз до стіни, годі пояснити. Думки ясної в нікого не було. Жаден не міг собі уявити, що з ним робиться, не було ні моральної, ні фізичної сили зареагувати на це насильство.

За третим разом прийшла "змяна". Ми ледви дотягли в кут і там попадали на купу, як підкошена трава. На наше місце пішла нова десятка. І вони так само гостили. Опісля знова ми пішли на "змяну".

І так на переміну по кілька разів. А на дверях, на коридорах товпляться бандити, ключники, сторожа (отих учерашніх Познаньчиків-вартових уже змінили) і регочуться, кепкують та все приговорюють:

— А що, легко будувати Україну? А ти гадав, що Україну будувати — то мід лизати? Маєш тепер Україну. Десятому заказуватимеш..

Коли по якомусь часі позмітали пісок, долівка була чистенька, як папір, хоч перед тим була чорна, як земля. Лиш де-не-де ще були сліди крови з поранених ніг. Але це зараз приказали позмивати. Опісля дали солонини, щоб намастити суки на дошках, щоби були червоні (не оден був би її з'їв).

Все це порядкування тяглося майже до п'ятої години. Повносили прічі, повкладали, і кождий повалився мов солома. Не зважали вже ні на крики, лайки, ані на побої. Було все одно, байдуже. Принесли якийсь обід, по кускові хліба, та мало хто піднявся до нього…

О год 6 перед вечором — "візита". На команду "бачносьць!" усі мають зриватися, ставати удворяд і "рувнаць". При оцьому "рівнанні" знова крики, лайки і штовханці. Як уже все готове, входять із великою помпою ключники, а "командант целі" голосить їм, який стан, порядок, як хто поводиться і т. Ї. Відбувається перегляд, при чім знова полають, наштовхають, накричать і ідуть дальше.

Ага! Накінці ще дозволили принести собі з магазину сінники, набиті соломою. Не оден подумав: но, може, хоч цю ніч якось висплюся по-людськи та відпічну. Але не встигли ми на них і яку годинку-дві полежати, як зараз зчинився рух, і як скоро ми їх вносили, так ще скорше викидали.

Сінники були повнісінькі блох і блощиць, які хмарами обсіли наші тіла. Але вже й викинення сінників не здалося ні на що. Вся ота погань встигла вже позалазити у шпари, і пропав нічний відпочинок і сон.

Так-то дні минали за днями. Генеральне порядкування відбувалося щосуботи й щосереди обов'язково, а часом як "командант" удобрім гуморі, то заведе собі коли-небудь.

Через який тиждень, як рани вже сяк-так поприсихали, стали призначувати нас до праці поза тюрмою. Одні возили пісок, другі обслуговували ключників, треті мили підлоги, білили стіни і т. п. в суді, який є таки побіч тюрми. Тут і я працював, бо на місто всіх не пускали. Згодом і сюди боялися мене брати до праці. Харчі були нижче критики.

Щастя, що Український горожанський комітет присилав харчі, чим держав нас при житті. Бо іншої помочі нізвідки не було. І хоч той харч не був "інтелігентний", зате здоровий, поживний, що — хоч і бандити наїдяться — оставало і нам ще. Часом ще й хліба давали і навіть закурити курцям. Як же всі були вдячні за цю поміч, годі висловити. Відтак ще й одіж та обув присилав УГК, бо все вже понищилося. А тут не заносилося на звільнення додому. Згодом мені вдалося наладнати зв'язок із Комітетом і пересилати наші побажання, зажалення тощо.

За яких два-три тижні відносини стали змінюватися. Всякі бандити й інші в'язні чи навіть ключники стали чимраз краще відноситися до нас. На цю зміну впливали почасти інтервенції УГК, а почасти — положення на фронті.

В той час Буденний розгулявся і вже недалеко був від Львова. Одного разу говорили, що його стежі загналися навіть на Личаківську рогачку. І це викликувало самозрозумілу паніку не лише в місті, але й у тюрмі. Сторожу в тюрмі перебрала МСО (міська сторожа обивательська).

Смішно було дивитися, як коритарем проходжується із крісом якийсь панисько чи купець і сам не знає, як до чого йому ставитися. Не раз закукурічиться через дрібничку, а не раз не добачує і найтяжчої "несубординації"…

Замарстинівська тюрма має мури на 1,50 м грубі (у Коломиї лише на 60 цм). Вікна подвійно загратовані, а по долині ще й із сітками. Між кратами могло свобідно спати двох людей. Головною вулицею попід тюрму все йшов жвавий рух. То військо переходить, десь колись танк перевезуть або йде який "лопатенцуг" копати окопи під Львовом, у напрямі Стрия і Станиславова. Отже, не раз кортіло видрапатися на ґрати і поглянути на світ, як люде жиють і хліб жують. Та за кождий раз бандити стягали, ще й били та матір лаяли. А раз як побачив ключник, то мало не застрілив того смільчака, що відважився поглянути на світ.

Тепер змінилося все. Ключник із коридора вдавав, що не видить нічого, бандити не те що не стягали з вікна, а ще й повартували біля дверей, щоби хто не надійшов. Зменшилися вже й сикатури, знущання. Не раз повертають із міста оті бандити (ходили на закупи чи роботу), поскликають решту, зіб'ються в купку, пошепчуть щось, поспускають голови і думають. А цивільні панки-сторожі вечором підійдуть не раз під двері чи під віконце біля дверей і кличуть масненько, ще й по украінськи:

— Гей, Гуцулики, а не хоче котрий із вас закурити? А може, кавалок хліба чи булку? Не журіться, вас скоро вже випустять додому. За що ж отак людей мучити?!.

Знова в'язні-старшини (польські) кликали наших Гуцулів, ніби щоби попрятали в них, а при тім якось так [ніби] не хотячи зводили балачку на евентуальне захоплення Львова большевиками і [питають], що ми тоді робили би. Вони твердили, що нам добре було б, лиш хто знає, що з ними сталося би і т. п. При тім давали папіросів і дещо з харчу. Але треба признати, що не всі Гуцули брали ті "дари", хіба декотрі з молодших.

Одного разу бандити повернули з міста дуже поденервовані й стали оповідати таки на голос, що Кравз[20] зробив повстання, захопив ціле Покуття зі Станиславовом, до нього прилучилися всі селяне і ціла армія машерує на Львів. А у Стрийщині появився якийсь повстанець, який панцирним потягом доїздить уже під Стрий. Львів уже окопали від тих сторін і уставляють гармати. Одні [чутки] правдиві, другі штучні, бо правдивих брак. У місті, хто жие, уоружується і ладиться до оборони. Переляк скрізь".

Бандити стали як овечки: смирні, благонькі, облесні і при кождій нагоді, як зробили яку вигоду чи т. п., нагадували: "Пам'ятайте, товариші (вже ми з "кабануф" стали товаришами), як прийдуть ваші, то ви і скажете, що ми з вами добре поводилися. А то, що зразу декотрий із нас ударив кого, це тому, що ключники нас примушували…"

Знова ключники (Боос, Яворскі і др.) масненько усміхались і собі говорили:

— Ну, нарешті наші Гуцули дочекаються волі. Як то добре, що ми з вами добре поводилися… Тепер не матимете причини на нас нарікати. А як прийдуть "ваші", то вставте за нами яке добре слово. А тоді ми разом отих бандитів, що над вами збиткувалися, вивішаємо…

Отакої тепер тяли ті, що найкраще нас "принимали" пам'ятної п'ятниці, що й пізніше найбільше знущалися. От такий Яворскі! А тепер яке ягнятко з нього…

Старшини-в'язні й собі забезпечували в нас ласку. А поручник Бухельт прямо сказав:

— Мій отамане, як там твої товариші прийдуть, май гадку на нас, бо із загоряча можуть нас потратити. А ми ж в'язні теж.

Та ці бодай не лицемірили і нічим не докучали нам. Як там був деякий виїмок, то це не бралося під увагу.

У таких умовах і напруженні минув нам місяць у цій тюрмі. Був він дда нас такий довгий, що не те що тих півтретя місяця в Коломиї, хоч досить тяжкі й прикрі були [дні], здавалося, не до видержання — і вони здавалися коротші від цього одного, а навіть отой рік, що пізніше ми сиділи ще в Коломиї, видавався нам коротший. По цьому можна судити, що прийшлося нам витерпіти.

Друга половина серпня. Одного дня кажуть виходити всім на подвір'я. Застаємо уставлені столи, на них — купка актів. Здивувало це нас трохи, бо за цілий місяць нікого з нас не переслухувано. А тут рознеслася чутка, що зараз має відбутися над нами суд.

І дійсно, за хвилю прийшли якісь старшини військові, старші вже люде, і стали переглядати наші акти. Але видно було по них, що все беруть якось поверхово, байдуже.

Опісля відчитали всіх по прізвищу, половину з нас відділили і сказали збиратися додому, а другій половині сказали, що за пару днів ще поміркують над нами.

Зараз-таки та перша половина зібралася, дістала посвідки і пішла. По дорозі вступила до УГК, де дістала дещо на дорогу, там із них списали деякі зізнання, поробили знимки з побитого тіла, бо, хоч від перших побоїв при арештуванні минуло чотири місяці, рани ще були й досі страшні! Тіло місцями вигнило, поробилися чорні ями, а величезні синяки ще не погоїлися. Декотрі, як М. Дроняк, Ю. Пронюків і др., мали при собі засушені куски тіла (факт!), яке при бійці кусками відпадало. Це ще можна, впрочім, і тепер побачити. Це ж дорога пам'ятка… Після того всього, подякувавши за опіку, пішли вони домів.

Нам, які ще остали, хоч як прикро було, все ж таки легше стало від того, що бодай половина з нас перестала мучитися. І суд уже не доразовий, а звичайний військовий, і видно було, що слідство щось їм не дуже добре показує… Але й додому нас решту не пускали.

Натомість незадовго, щось за два чи три дні, сказали пакуватися, покували ланцами і гірш як бандитів попровадили на двірець і запакували до товарових возів. Це большевики натисли на Львів, і мусілося евакуювати навіть тюрми. Все інше вже давно забралося.

На двірці просиділи ми добу. За той час приходили з міста деякі громадяне і казали, що суд уже був згідний і нас звільнити, лише щоби УГК був енергійно поінтервенював та відшукав нас на двірці. А то в тому безголов'ю думали в суді, що нас уже вивезли, і через отаке ми ще просиділи більше року…

Нарешті повезли нас на Перемишль. Їхалося помаленьку, бо багато транспортів війська йшло на фронт, а ще більше розбитків, переляканих, нужденних їхало в запілля. У Перемишлі якісь евакуйовані галицькі Поляки "привитали" нас на двірці:

— А, пся крев, гайдамаки, большевики, рабівники! Награбували досить нашого добра? Ех, зубами вас і гризла б…

Що ж на це було казати таким "людям"? За хвилю ми побачили і кількох панків, які парадували в гуцульських кіптариках(головські й жабівські взори), а оден ніс ліжник. Гуцули пізнали в них членів карної весняної експедиції, так зв. льотної жандармерії. Тепер вони були в цивільному.

У Бохні, на двірці, застали ми якусь "параду". Грала орхестра, попи говорили проповіди, гостей було багато. І тут пізнати було ріжницю між польськими і галицькими Поляками. Галицькі кидалися до нас із піною на устах, із затисненими п'ястуками, з лайкою, а ці приймали нас як жертв війни. Цікавий був такий факт.

Провадять нас до Вісніча. По дорозі, йдучи селами, виходять люде дивитися на нас. У місточку Вісніч видко галицьких Поляків-виселенців, які на нас кричать: "гайдамаки, рабівники" і т. п., розуміється, по-польськи. А одна маленька дівчинка місцевого жителя каже до своєї матері жалісливим голосочком:

— Правда, мамцю, же то не сон жадне гайдамакі, то гуралє.

— Правда, цуречко, правда. То бедні, нєщенсліві гуралє, — відповідає її мати.

Не одним Гуцулам закрутилися в очах сльози вдячности за ці слова, які бальзамом впали на зболілу душу.

— Прожилабись, дитинко, за ці слова, — говорили дрожачі голоси. — Дай же, Боже, щастя, здоровля та й доленьку добру. Та й неньці твоїй дай, Боже, здоровля, що ще не затроіла поганими видумками про нас твоєї маленької душі. Прожилибисте обоє.

Тут я трошки верну назад, бо був перескочив. Отже, з Бохні мали нас завертати назад у Галичину, бо вісніцький тюремний заряд не хотів нас принимать Переговори йшли телефонічно, а ми ждали у возах на вислід. Нарешті якось найшлося місце, й ми рушили пішки до згаданого закладу.

Ця тюрма побудована на горбі. Давно тут був монастир якихсь капуцинів, чи кого там, а тепер тюрма. Входиться серпантиною на гору. Кругом величезні мури, які є рівночасно задньою стіною будинків — для сторожі, робітень, купальні, складів і т. п. Втеча немислима.

Всередині величезне подвір'я, а серед цього великанського подвір'я — сама тюрма. Це великий, поверховий будинок, мури грубі — на 1 м (на поверсі 80 цм), а всередині — вмурована церква (костел).

Входимо у браму і стаємо на подвір'я перед входом у тюремний коридор. Вже добре смерклося. Всюди тяжка тишина, що пригноблює дуже. Ніхто не кепкує з нас, не кричить, по подвір'ї снується військова сторожа, якої є щось сотня, помічники, ключники. За якийсь час виходить начальник і каже:

— Слухайте, Українці! Ви тут перейшли під мою руку. Знайте, що тут не Україна, а Польща. Там, за Сяном, на своїй Україні, могли ви робити собі що хотіли. Тут не те. Мене нічого не обходить — чи ви винні в чім, чи ні. Раз ви тут, то ви є в'язні. А в'язень у цій тюрмі має поводитися супокійно, послушно, не авантуруватися, не кричати, держати біля себе порядок якнайбільший. Я стараюся, щоби в'язень мав те, що йому належиться. У мене тут є більше в'язнів-Українців, але, мабуть, на мене не нарікають. Можливо, що за мого попередника було гірше, та це мене нічого не обходить. Я відповідаю за себе лише.

Ця коротка промова дуже здивувала нас усіх. Та найбільше здивувало те, що нарешті признано нас Українцями, а не якимись руснаками чи т. п.

Явилися ключники з півметровими ключами і завели нас у коридори. Ці коридори були такі круті, що скільки ми через півтора місяця не ходили ними (на прохід, до церкви), ні раз не можна було зорієнтуватися, котрий веде на подвір'я. Бувало, ходиш ними, ходиш, і здається, що вийдеш на прохідне подвір'я (внутрі тюремного будинку), а тут ні. Коли ще взяти під увагу, що на коридорах у певних відступах є залізні грубезні ворота, то приходиш до переконання, що звідси як самі не пустять, то, безперечно, не втечеш.

Зараз на другім коридорі сказали нам скинути обуву і йти босо, щоби не стерти блеск із долівки, — про що ще поговоримо. Місцями коридори були муровані. А всі вузенькі, декотрі майже на одного чоловіка. Головно вихідний.

Заведено нас на другий поверх під ч. 79 і 80. Це є кінцевий коридор (ч. 79) і кімната (ч. 80), яка є майже на висоті церковного склепіння. Церква була за стіною. Коли б так продовбав стіну, то впав би в церкву… Вікна в цій кімнаті при самій долівці. І це опісля, у приморозки, не одному відбилося тяжко на здоровлю.

Розгостилися ми на долівках і призадумалися. А песимісти зараз своєї торочать:

— Отут, братчики, нам амінь! Аж відси не вийдемо…

Та на них зараз нагримали другі, й ті замовкли. За хвилю поснули.

На другий день здивувалися ми дуже, коли не вчули жадних криків, лайок і т. п. Входить ключник, каже йти по снідання, яке принесли на сусідний коридор (чай і хліб). Опісля "киблювання". Знова все спокійно. Киблі повиносили на коридор, звідки їх забрали інші в'язні, а опісля поприносили вже чисті. Проходу раннього не було.

На обід теж новина. Пайки доволі обильні: бараболяна юшка, м'ясо і на третє або макарони, або налисники з мармолядою, часом і чай. На вечеру часом чай. А деколи на друге снідання приносили мармоляди. І так майже цілий час було з харчем.

Дивувало нас, звідки воно береться стільки м'яса, що майже щодня дають його. Аж коли за якийсь час побачили ми, як з місточка привозять на возах цілі кінські тулуби, з головою й копитами навіть, лише без шкіри, справа стала нам ясна…

Але вибирати не було що. Змордовані попередньо, були би того коня таки з копитами гризли. Це був одинокий харч. Ані з дому, ані з Комітету не діставалося тут жадної допомоги. Не диво, що ніхто не маринував собі забагато. Дадуть той обід з кінським м'ясом, то не то щоби хто бридився їсти, але дотепніші починають ще й іржати по конячому, натягаючи його в зубах… Або не раз, як крізь вікно котрий побачить, що ведуть коня, зарже, другий підхопить, і вже по казнях знають, шо на обід конина певно буде.

Все ж таки на душі відрадніше було. Головно тому, що не чулося тих сикатур, криків, тих моральних тортур. Не кажу, щоб обслуга (ключники) були ангелами… Навпаки, по їхньому поведенні було пізнати, що вони раді би теж дати серцю волю.

За якийсь час ми довідалися від других політичних в'язнів, що тут донедавна були страшні відносини. Майже такі, як у Львові, або й ще гірші. Аж голодівкою вибороли собі в'язні (політичні), що настало трохи краще життя.

Кілька днів перейшло якось супокійно. Ніхто нас не зачіпав, і ми нікого теж… Жили собі там, хліб жули. Згодом дозволили нам виходити на прохід. Він відбувався на внутрішному подвір'ї, тобто між чотирма височезними стінами, яких 15 м2, з якого видно вгорі лише кусок неба. Більше нічого. Вгорі на мурі ще було видно стародавний соняшний годинник.

На подвір'ї попід стіни був вимурований круглий хідник, по якому треба було ходити двійками у круг. На середині подвір'я — канал, до якого виливають із кіблів. Попри той хідник ціле місце у крузі засаджене квітами.

Звичайно ключник випустить усіх на те подвір'я, двері замкне, і крутися. А сам ніби пішов. І нам так зразу здавалося. Але як раз оден із нас урвав квітку, щоби занести її до казні, той звідкись надлетів і так заїхав півметровим ключем, що відхотілося всього. На цьому ми переконалися, що хоч ми зачинені ніби у величезній бочці, то нас стало слідити кілька пар очей. Про це ми мали нагоду не раз переконатись і на своїй шкірі.

Йдучи коридорами, переходилося попри казні всяких в'язнів. Біля кождих дверей табличка: "Н. Н. прибув тоді а тоді. Засуджений на стільки а стільки літ. Має вийти тоді а тоді і т. д.". Оден був засуджений на 35 літ. Дістав був оден вирок на 15 літ, втік із тюрми, вбив свого противника і дістав другий раз 20 літ.

Всі оті таблички на купу взяті роблять дуже пригноблююче вражіння. Тільки вдуматися в положення тих людей, дарма що то бандити. Сам оден сидиш у келії стільки літ, не бачиш нікого з людей, не знаєш, що де робиться, або знаєш дуже маленько, і то неточно, день у день одне й те саме, і та страшна певність, що воно до означеного речинця не зміниться.

Я мав нагоду обсервувати одного "вічняка", який мав за місяць виходити на волю. Просидів щось 15 чи 20 літ. Переворот у 1918 р. захопив його в тюрмі, а про зміну дізнався аж тоді, як прийшла нова сторожа.

Тепер він виходив щодня надвір, був дуже зворушений, до всього ставився дуже ніжно, розчулено і все вдивлявся у сторону залізних воріт, нетерпеливо очікуючи, коли відчиняться, щоби пустити на волю. Однак говорив дуже мало, все був поважний. Коли ж дістав своє (може, куплене?) цивільне одіння, вдягнув його, то прямо не хотів вірити, що можна вже йому вдягнутися. Вкінці таки не видержав і розплакався з радости…

На вижних поверхах сиділи менше засуджені. Чим вище, тим менші роки були виписані на табличках. 1 треба сказати, що тими табличками всі в'язні дуже цікавляться. Щодня, як вертають із проходу, відчитують на своїй табличці, кілько ще має сидіти. Дарма що день перед тим він теж читав. Але то було ще вчера…

Втікати з цеї тюрми просто немислимо. Треба мати велике щастя, щоби втекти з цих мурів. І тому, мабуть, ніхто й не пробує. І досі не чути було, щоби хто з мурів утік.

Скорше вже від праці на полі [втечеш]. В'язні, менше засуджені, ходять працювати на сумежні поля. Майже ціле літо працюють. Але й на полі небезпечно втікати. І то не так від сторожів, як від мазурського населення. Ще Австрія завела такий звичай, що за зловленого втікача-в'язня чи за поміч у ловленні діставали мазури пару черевиків, 5 корон і ще там щось. Не диво, що при втечі, коли лише пролунає тривожний стріл, всі хапають за вила, сокири тощо й уладжують полювання, яке завжди кінчається успіхом. При тім добре перепаде від них такому смільчакові.

Крім полевих робіт, в'язні заняті ще по власних робітнях у тюрмі. Є тут кошикарня, пральня, столярня, шевська і кравецька робітня і пр. Тут працюють тяжче засуджені. А найтяжче засуджені, "вічняки", працюють переважно-таки у своїй казні. За роботу дістають маленьку плату, яку складається в управі тюрми. По казнях роблять коперти, тектурові пуделка тощо. Декотрі у своїй праці доходять до великої вправи.

Оден "вічняк" робив із хліба чудові вироби-прикраси. Ніхто не повірив би, що то із хліба. Всякі забавки, столові прикраси, підставки на годинники, постільці на щітки і т. Їн.

В таких обставинах, здавалося, перевиживемо до свого речинця. Ніхто нас не займав, мало хто цікавився нами. Зробили своє — могли собі тоді спати, балакати чи й співати скільки завгодно. Ключники мало коли приходили поза означеними годинами.

В якийсь час повели нас до купелі. Купався хто у ванні, хто під душем. Хоч вода була дуже холодна, а купальня наче в пивниці, все ж таки ця купіль була раєм проти коломийської й львівської. Бо не було тут знущань, ані сикатур. Ще декому позичили білля переодягнутися.

Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило…
Дуже коротко трівала оця наша передишка. В який тиждень чи півтора назначено до нас знова львівських ключників, а на "комендантів" кількох бандитів. "Бо, — як казали, — кабанам задобржеби сєн поводзіло в арешце…"

Аж одного разу влетів із криком до казні Яворскі та вже із порога став лаяти, зогцджувати матір і все, що найсвятіше.

Почалося. Раненько влітає ота "покрака" і кричить:

— Вставаць, кабані, курва ваша маць! Поржондек робіць по сальонах…

І вже копає лежачих, місить ногами, ключами б'є куди попало. Кожний зривається. Ждемо на "програм" тутешніх "порядків"… А "покрака" вносить кілька фляшок від пива, каже змити долівку і "ґлянцоваць". Отже, по змитті долівки кождий бере для себе одну чи дві дошки на долівці та починає кантом фляшки "ґлянцувати".

Вся штука полягає на тім, що мусілося фляшкою так вигладити дошки, щоби улискувалися, як шкло. А над головою стоїть "покрака", лає останніми словами та все [б'є], як не ключами чи канчуком, то стусанами.

Отак воно майже до полудня гладилося. Але на цьому не кінець. Гірше було після тої праці. Бо невільно було вже ходити по долівці, ані сідати, ані лягати через цілий день, щоби не втратила блеску. З ласки вже можна було стояти на одному місці біля стін. Але припертися до стіни теж невільно було, бо щохвилини набігав в'язничний сторож.

Коли ж прийшли оті "наставники"-бандити, то вже годі було й ворохнутись. А якої породи були ці "сторожі", може послужити такий факт, що одним із них (сержант) був той, котрий брав участь під час львівських боїв у підпалюванні Жидів у божниці. Про це він оповідав із великою насолодою: як-то зігнали Жидів до божниці, як вилляли на сходи бочку бензини і підпалили, як опісля кидали досередини ручні гранати через вікна або стріляли на тих, що втікали. Нас, слухачів, аж морозило від цих "геройств", а він сміявся від вдоволення, що потрафив таке зробити.

Другий, якийсь Вольскі, теж із військових в'язнів, а по фаху бандит, хоч і брав участь у львівських боях, учив інших своїх товаришів, як то найлекше вбити чоловіка, чим і де вдарити, коли він є лише запаморочений, а коли гине відразу…

А практику в цьому він мав уже чималу!.. Оповідав теж про всякі насильства, грабіжі і т. п., а все спокійно, безлично, начеб це була собі звичайна річ. І між таким елементом треба було перебувати як ніч, так і день, і то ще й підлягати його варварським збиткам, та ще й мовчати, бо йому "вшитко фук. Два рази не повешон, як юж раз засондзони. Тераз може і дзєсєнцю єще забіць". І пізнати було, що це йому дуже легко зробити.

Ось так переходив день за днем. За три чи чотири тижні такого життя відвідав нас у тюрмі др. (Степан) Федак як делегат УГК зі Львова. Привіз дещо харчів і тютюну. Некурящим давали по 1 і 2 хліби.

Для нас усіх ці відвідини були великою розрадою. Не йшло тут зовсім про ту запомогу. Важнішим було те, що побачили ми свою людину, довідалися дещо, як там на світі живеться. Лекше сталося, що ми не самітні, що нас ще не призабули. При тім дізналися, що незадовго нас заберуть назад у Галичину, мабуть у Коломию. Все це разом викликало велику радість, підбадьорило слабодухів, додало надії на краще.

Від цих відвідин і умовини нашого життя покращали. Той страшний режим трохи полекшав, бо переконалися переслідувачі, що за нас не забули та що воно може не конче добре скінчитися, оте катування.

Але це недовго тревало. Дня 6 жовтня 1920 р. сказали нам збирати свої манатки, запакували до товарових возів і повезли в Коломию. На душі стало відрадніше. Коломия — це вже так, наче вдома. Забули вже навіть, що то було тому пару місяців назад. Але по дорозі довелося ще випити не раз гіркої від озвірілих від шовінізму людей.

У Львові, де нас провадили до кухні на обід й де були теж полонені большевики, ми переконалися, що до большевиків багато краще ставилась та публика, чим до нас, "кабанув-гайдамакув". У Ходорові знова якісь залізничники нападали на нас. Оден з них кричав:

— Ґдибим не уважал на жонен і дзєці, то зараз бим вас вшисткіх по-вистржелял.

І подібно було на всіх більших двірцях Галичини.

Дня 10 жовтня перед вечором нас передали зарядові тюрми в Коломиї, який зараз розмістив нас по казнях і приняв бараболяною зупою та куском хліба. Тут довідалися ми, що нас передано вже цивільному судові. "Падуть" наші акції… Зразу доразовий, відтак звичайний військовий, а тепер уже лише цивільний суд З цього ми зміркували, що слідство не дало бажаних наслідків. Біда лише в цьому, що тут мається починати слідство наново, яке пару місяців ще потягне.

По тюрмах заведена є певна, свого роду, дисципліна, щось вроді неписаних законів. Між іншим є таке, що в'язень чим довше сидить у тюрмі, тим більших набирає прав у відношенні до других в'язнів. Найгірше є первакові, який вперше попадає у тюрму, і то без огляду на його суспільне становище. Найбільшим авторитетом користуються найбільші злочинці та ті, що сиділи по більших тюрмах-закладах.

Тим самим і ми, які вернули з таких страшних закладів, як Замарстинів і Вісніч, стали повагами для всіх інших в'язнів. Для нас мало те ту добру сторону, що ми перестали відразу бути предметом наруг. Суперників не було. Хоча було кілька засуджених на кілька літ, та зате вони не були в закладах так, як ми. Тому жаден не відважився сикувати нас.

Другою полекшою було те, що ключниками були переважно старші люде, господарі, які не поважилися би знущатися над нами. Доволі приємно згадується таких ключників, як Д. Козарук, який дуже багато доброго зробив для нас, усе поводився з нами як з людьми. І другі були незлі, як старенький Тимчук, Поліщук, Кукурба і др.

Третою полекшою були ліжка і постіль. Вправді, спалося по трьох на двох ліжках або по двох на одному, але таки на ліжках. За півроку нарешті виспалися як люде.

Час до часу відвідували нас домашні, оповідали, що і як там робиться, живеться, і це було великою розрадою. При тім приносили харчі. Часом харчі передавали. Як хто чесний, то передасть, а ні, то пропало. Наприклад, учитель Ломацький із Голов деколи віддавав переданий ним харч (масло, бриндзю, молоко), але часто з харчів, для нас призначених, робив дарунки для своїх знайомих у Коломиї…

Велику поміч давав нам місцевий Комітет (У. Г. К.), на якого чолі стояли п. п. рад. Ґонтова, проф. Витвицька, Мельникова, Чайковська і др.

У цій тюрмі застали ми політичних в'язнів, яких арештовано у зв'язку з переходом української армії ген. (Антона) Кравса на Закарпаття. Багато було з Косівщини й Снятинщини, але цих по кількох тижнях випущено на волю.

Найдовше сиділи Матчак Іван, Данищук Василь, Кубаєвич Іван з Перерова та Матчак Іван з Корнича. Їм теж закидали "повстання". Вони мали вести нібито продовжуючу акцію нашого "повстання". Решта з цих повстанців повтікали на Чехію або відповідали з вільної стопи. З цими чотирма велося слідство. Хоч вони сиділи вже тут давно, їх щодня брали зраня на поліцію (на) "пржизнаня". Нещасні хлопці впрівали, в розпуку попадали, як по них рано приходили конвої. На поліції вимушували ті "пржизнаня" найріжнішими способами, які з огляду на цензуру пропускаю.

Таке "пржизнаня" тяглося звичайно до пополудня. Майже смерком вони повертали наче із хреста зняті — на те, щоб завтра знова йти. А на розправі судовій, яка тяглася пару днів, всіх їх звільнено від вини й кари.

А ми дальше сиділи. Десь чи не в падолисті або грудні почалося нове слідство. Декого переслухували, розпитували по кілька разів про те, що вже давно переговорено. Декотрих випущено додому, між ін. Ї мойого брата Романа. Інших знова поарештовано і замкнено до нас, так що до січня 1921 р. усталилося число нас усіх на 33. Ці вже всі остали до кінця. Між свіжо арештованими були переважно ті, яких звільнено в літі з доразового суду. Виходило якесь диво… З ходу слідства ясно було, що нового нічого не вводиться, а перемелюється старе. На скоре звільнення вже не було надії.

А між співтоваришами стала ширитися зневіра, давалися чути нарікання, декотрі стали вже згадувати, що краще най постріляють, чим так довго мучити. Сиди тут бездільно, карайся, дармуй, а з дому передають вістки, що там біда, нужда, нема ґазди в хаті, зима, нікому що й придбати.

Між тим прийшло Різдво. На серця наче скала налягла. Хоч як тут уже менше-більше унормувалося, все ж таки від споминів не обмитись. Так роєм і сунуть на тебе. Голови похилилися.

Свят-вечір. Всі посумніли, замовкли. Лиш час до часу декотрий обізветься:

— Десь там наші дома тужать за нами, згадують, слізми тяжкими заливаються, а ми, братчики, тут теж не в гаразді і згадуємо їх теж. 1 ці згадки одним і другим плиттям лягають на душу!

— Лиши, брате, — обзивається другий, — не доливай гіркої. Чей же від цього не полекшає.

І знова мовкне все. І так до вечора. А смерком знова почалося.

— А подивикоси, братчіку, ци не видко зірниці, — каже котрийсь із кута.

Той драпається на вікно, ловиться за ґрати.

— Не видко ще, братчіку.

І знова мовчанка якийсь час, аж котрийсь сів-таки на вікні, щоби "присокотити" оту зірницю. За хвилю обізвався:

— Ей, братчики, в нас уже колідуют. Уже зірниця зійшла. Зараз сідають до святої вечері… Гірка і вона буде їм без нас, а нам без них…

Всі посхоплювалися, стовпилися біля вікна, щоби побачити оту зірницю. А може, на ній тепер стрінеться не одна пара очей? Цих, із-за залізних ґратів і грубих мурів, із тими, з високих гір, плаїв, з-під низьких стріх…

Декотрі стали вдягатися в чисте білля, начеб збиралися йти до сусіда в гостину. Хто лише мав із дому чисте, всі перебралися. Вбиралися на великий сум…

Нагло загреміли ключі до дверей, заскреготів замок, двері відчинилися, а ключник закликав:

— Ану, Гуцули, комітет приїхав. Йти по баняки!

Зараз заворушилося в наших казнях, деякі вилетіли на коридор, побігли вділ, біля фГртки. Це пані Виділові з Комітету привезли харч, вечерю.

— Далі, далі, — кричить ключник П., — бери баняки і не балакай! Контентуйся, що маєш що їсти.

Ще слово-два, і двері зачинилися, замок заскреготів. Винесли казани на гору, на ч. 25, хотіли ділити, та де там! Тут і кутя, голубці, й пироги, і книші. Як це ділити? Рішили вдати зміни ключників о 7 годині.

Прийшли. Поговорили ми з ними, замки тихо заскреготіли, і ми всі знайшлися разом на ч. 25. Тут позісували прічі, зробили оден стіл посередині, застелили ліжниками, засвітили свічки, розділили кутю… Всі поставали кругом, настрій торжественний…

Зачалися промови:

— Товариші! Де дрова рубають, там тріски мусять бути… Ми не сміємо упадати на дусі, не сміємо піддаватися зневірі! Мусимо вірити в побіду правди над брехнею. Вона побідить. Бачимо, що ми не самі. За нас тямлять, не забувають за нас. З нами весь народ!

Підбадьорені на дусі, засіли всі до вечері. Опісля залунали коляди, зразу загальні, як і всюди колядується, а накінці вже самі чисто гуцульські про "пана господаря", його худібку і др., закінчувані "гой дай Боже". О год. 9 пролунав дзвінок, і ми пішли на "свою" казню.

На наше прохання дало нам Головне товариство "Просвіти" 60 книжок, до яких ми докупили ще кільканацять. Опісля число книжок дійшло до близько 150 томів. З цеї книгозбірні я зробив випозичальню і визичував книжки на всю тюрму. Помагали в цьому деякі товариші, як Зеленський М., Дроняк М. Ї др.

Але найспритнішим був Дмитро Понеполєк. Це наймолодший наш товариш із Голов. Він взагалі добре держався. При слідстві його били так, що по чотири рази водою відпивали, як умлівав, а нічого не могли з нього вибити. Цей Понеполєк був у нас від літератури. Сприту треба було мати тут доволі, бо вся наша праця була "нелегальна". Управа тюрми знала лише за ті книжки, що прийшли із "Просвіти" перший раз. З визичуванням треба було критися. Тож, коли лише повстаємо, я ладжу книжки, а Понеполєк уже жде напоготові. Бо найкраще було обмінюватися книжками підчас "кіблювання", коли є суматоха і всі в'язні на дворі чи на коридорях. Я проводив точну евіденцію визичуваних книжок, тож кожда казня була в час заосмотрена у книжку.

Я лише поназначую:

— "Син України" піде на 38, "За сестрою" — на 40, на "шпитальку" даш "Історію України", "Малолітного" (Чайковського) — на 31.

Вертають із "кіблювання", а я вже бачу по сяючих очах і усміхненому лиці Понеполєка, що все пішло якнайкраще. Не помилив нічим. Ще й передає ріжні запити, бажання щодо книжок і т. п.

Книжки визичувалося не лише політичним, але й всім іншим. У кождій казні були свідомі. При цьому я переконався, яким то добром можна впливати на найбільших злочинців, хоч би й такими книжками. А між ними були й такі, що мали по 6 і 8 літ тюрми. І за деякий час праці нашої випозичальні багато змінилося на краще. По казнях притихли дикі крики й співи, стало тихо або заводилося читання на голос, якого згодом стали слухати навіть в'язні Жиди й Поляки.

Ця зміна згодом впала в очі тюремній владі. Зачали слідити, зробили трус по казнях і в кождій казні найшли по книжці. За це на мене трохи нагримали, мовляв, книжки ми дозволили лише для вас, політичних, а ви зичите всім. Хочете зробити зі злодіїв політиків!.. Я на це теж незле відповів. До аргументів послужила мені книжка про "Тюремництво", яку я дістав до прочитання від президента суду п. Дроздовского (він при нагоді оглядин тюрми позичив мені кілька). У цій книжці були описані порядки й методи поступовання з в'язнями по тюрмах усіх держав, то найкраще в'язням є на Мадярщині. Як я не раз читав чи оповідав про ті всі "блага" по тюрмах, товариші казали:

— Мой, братчики, пишімся до "рапорту", може би, нас "траншпірували" на мадярські арешти або до Америки чи Бразилії.

І цими даними я покористувався. Не знаю, що там старша "владза" урадила, досить того, що за якийсь час запропонував мені містоуправитель тюрми п. Ю., чи я занявся би тюремною книгозбірнею. Я здивувався, бо про таку не чував досі. Мені показали одну шафу книжок. Це "Мацерж Польська" привезла оден візок книжок для в'язнів. Я переглянув їх здебільша. Це були занадто тенденційні. Видко, що ті, що давали їх, бажали зі злодіїв виховати патріотів-шовіністів. Після цього змісту вирішив я, що всі ці книжки довго не пожиють у тюрмі. Я відповів, що можу занятися цею справою (мав би при тім вільний вступ до кожної казні й більше свободи — ходити по подвір'ї і коридорях)… Але щоби не відповідати за книжки. Совісно сповнятиму обов'язок, але відповідати не можу. На цьому й розбилася пропозиція, бо влада вимагала, щоб я відповідав за книжки.

У неділю містоуправитель узяв кількох в'язнів, наложив книжки їм на руки і пішов роздавати по казнях. Відчинить двері і кличе:

— Ану, ксьонжкі до читаня.

Всі майже брали їх. І всі пороздавав. Але на другу неділю (визичував на тиждень) зібрав уже небагато більше як половину. За два тижні — ще менше, а згодом з усіх їх лишилася лише мала купка, і то понищених, якими ніхто не цікавився. Зате по кіблях довший час можна було помітити друковані листки, котрі м'якші… Крім цього, кожний в'язень почувався до обов'язку повиривати з кождої книжки хоч би найменший кусок чистого, незадрукованого паперу, хоч би це була лише одна чи півсторінки. Чистий папір у тюрмі — це дуже цінна річ.

Тоді містоуправитель і декотрі ключники так вирішили цю справу:

— Усіх злодіїв най шляк шрафить. Їм кайдани дати, а не книжки. До темниці їх, а не до просвіти.

Та наша книгозбірня і випозичальня розвивалася, сповняла гарно свою роботу. Визичування йшло й дальше правильно. Ані одна книжка не була подерта.

В тім часі до нас попав монах Почаївського монастиря о. Надиманов. Він приїхав за чимсь до Коломиї, на нього спало підозріння, і він попав до нас. При цій нагоді ми довідалися про страшний режим у Почаївському монастирі. Москаль-ігумен не допускав жадного друкованого українського слова в мури монастиря.

Котрий братчик вертає з міста, наказує ігумен перевести в нього основну ревізію, і коли знайде яку книжочку чи часопись, то відбирає і строго карає. Як вийшов цей монах на волю (2.V.), то зложив на УГК 150 руб., а 50 руб. на "Рідну школу". Це, як казав він опісля, із вдячности за те все добро, моральне і матеріяльне, якого він зазнав у тюрмі від Гуцулів. Так нам переказали з міста.

У тім самім часі прибули ще два політичні в'язні, а то Глібовицькі з Жаб'я. Старенький о. В. Глібовицький був на т. зв. "панській" казні, а сина Богдана примістили в нас.

Наспів гарячий червень.

Слідство наше вже від весни якось застрягло. Зразу щось переслухувано нас, випитувано на всі лади, а ми від себе нічого не таїли: оповідали, як нас били під час арешіування, як опісля в суді били, вимагаючи, щоб потверджувати жандармські протоколи і т. п. Втім, у слідстві деяких звільнили, інших, звільнених у Коломиї чи у Львові передше, знов поарештували, доповнили двома свіжими (новими. — Ред.), і нас усіх було 33. На тім і застрягло.

Оборонцями нашими були д-р Андрій Чайковський, д-р Лев Ганкевич, д-р Чернявський і др. Згодом, як нам подавали з міста, зголосилося їх добровільно до нашої розправи щось біля п'ятдесять. Тож оборонці наші робили що могли, але над нашою справою була якась вища сила. Помаленько деякі судові урядовці та Поляки-ключники стали, нібито нехотячи, пропонувати:

— Ви, Гуцули, дурні, зробіть просьбу до вищого суду або маршала Пілсудского, то вас зараз випустять. Головою муру не розіб'єте. Як не збудували ви України тоді, як мали армію, то тепер тим більше. Найліпше погодитися з Поляками, та й буде добре.

Зразу ніхто на це не звертав уваги і сміялися з таких пропозицій. А горячіші відповідали:

— Ає, лише злагодивсмиси просьби робити.

Та найшлася в нас недобра вівця, на щастє не з Гуцулів. Був це б[увший] побережник Олійник Григорій, який десь із Поділля зайшов у гори. Цей ще за свойого "урядування" пакостив багато Гуцулам, що тепер вічно йому нагадували: і те, як він на шарварках уривав "деньки", ходив з наплечником і все "Дай і дай…" Хто дав десять разів, а не дав одинадцятого, того все одно подавав на кари. А брав усе — набіл, бараболю, кукурудзи і т. п.

Під час першого слідства зробив не одному медвежу прислугу. Сипав людей одного за одним. Виговорював такі дурниці, що біля тридцять людей через нього було битих і арештованих. Аж нарешті судді зауважили, що цього щось забагато.

А коли я пояснював, як і що нам зразу говорити, то він якраз навпаки говорив. Щастя, що його не послухали, а то хто зна, як би була скінчилася ціла справа.

Врешті дійшло до того, що мало його не вбили таки в казні, як він зачав забагато робити дурниць. Тоді він схаменувся і став казати, щоб його робити в суді дурним, бо він колись побив собі голову і т. п. І тепер цей Олійник зачав робити інтриги. Заводив хрунівство. Підхопив оцю пропозицію із просьбами і давай намовляти, щоб її вносити.

Не раз увійде ключник у казню та й дражнить:

— А диви, мой, яка краса надворі! А ти оден із другим тут дармуєш. Там зараз кішня приходить, треба дещо підготовити, а ти тут. А й у полонинку до маржинки здалося би подивитись.

Або здибає нас під час проходу надворі який писарчук судовий та й кине від себе:

— Вам тут добре поводиться, коли не йдете додому…

А другий не раз ще дужче впече:

— Хто знає, чи такий Гуцул мав удома ці вигоди, це добро, що тут має? Якби мав, то зараз бі підписав просьбу і тікав ід хаті…

Я бачив, що такі балачки сильно мучили Гуцулів. Це була страшна душевна мука. І так досить терпіли самі, а тут ще починають нагадувати дім, рідню, малювати на рожево умови домашні тощо.

А суд вічно обіцяв покінчити справу, і нічого нема з того.

Дня 1 липня пішли наші делегати до прокуратора питати, що буде з розправою і чи довго нам ще сидіти. Він відповів, що те, що досі сидимо, то ми самі винні. Треба було робити прохання о помилування, то були би ми всі вже вдома.

Від цих слів знова загомоніло на ч. 25. Знова Олійник підніс голову і став намовляти до просьби. Хвилево до нього прилучилися Слижук, Зюб'юк, Зеленчук і Янушевський. А ключники ще й захвалюють їхню думку…

Якось вдалося мені порозумітися з усіма на ч. 25 і по деяких стараннях і виясненнях та гострій суперечці з Олійником удалося мені вспокоїти всіх. Запанувала знова єдність і спільність думок.

Дня 5 липня закликано нас на коридор, де суддя Б. сказав, що він присланий прокуратором, щоби пояснити нам, як робити "просьбу". Зі собою приніс купу паперів, написані готові прохання і пр.

Ми відповіли, що, коли ми не винні, най випускають і так, а коли винуваті, най судять. Але прохань не робимо жадних!

Судця пішов. За хвилю вернув знова ще з кількома судовиками і сказав, що хоче добре нам пояснити про ту "просьбу", бо, може, не всі зрозуміли. Коли пояснив, став поодиноко вичитувати і питати, чи робить прохання, чи ні.

Я зразу трошки занепокоївся, бо думав, що коли покличе перших, тих "м'якших", збаламучених Олійником, то все пропало. Але після першого я вже не мав страху. На перший раз покликав Івана Дронєка з Голов і запитав, чи робить прохання о помилування.

Але Дронєк, дарма що вічно журився, аж почорнів, що покинув молоденьку жіночку Настуню вдома і господарство, твердо відповів:

— Та аби я просьбу робив? За це, що мене так катували, що я свою кров пив, що мене спалили, знищили, здоровля взяли, то ще просити ласки! Я домогаюсь розправи, абим мав де виповісти свої кривди і те, що з нами виробляли!

Після цього все пішло гладко. Кождий вичитаний відповідав коротко і рішучо на питання, чи вносить прохання о ласку:

— Ні!

На це відповів суддя:

— Як так, то щобисьте не нарікали, як ще довго посидите.

Гуцули відповіли:

— Посиділисьмо більше — посидимо і менше, а свого не подаруємо. Колись мусить конець.

І, підбадьорені, повернули на казні. Після цих невдалих спроб всім стало трохи відрадніше. Але спокій незабаром нарушено. Дня 7 липня привезено до арештів В. Шекерика з Голов. Це оден із головніших обвинених, який досі був на Чехо-Словаччині. А дістали його звідтам ось як.

У Криворівні живуть два збанкротовані дідичі-браття Прибиловчуки, які чималу роллю відіграли в нашій справі. Оден із них передав на Чехію до В. Шекерика "залізного листа" від ДОК зі Львова, щоби вертав домів. Та на границі ждали вже на нього жандарми і привели в тюрму.

Зараз на другий день відвідав нас Петро Шекерик-Доників, який теж приїхав із Чехо-Словаччини. Він переказав, що є чутка про наше скоре звільнення. Але цьому ніхто вже не вірив, бо тих усяких чуток було забагато.

Дня 11 липня прийшов отой Прибиловчук до В. Шекерика і потішував, що іде в його справі до Варшави старатися о звільнення. Переказав теж, що з гір вибирається якась "гуцульська депутація", до якої й він прилучиться, бо вона буцімто Іде від наших родин старатися чи просити о наше звільнення.

Ми довідалися, що в тій "депутації" є такі наші "добродії", як М. Янушевський, що карну експедицію гостив у себе малиновим соком і давав усякі інформації старшинам про нас. Не оден стусан чи бук можна йому завдячувати…

Ніхто з нас не вірив, щоб наші родини висилали добровільно таку "депутацію". Певно, що по невдалій "просьбі" змайстровано вже "депутацію". Тож ми переказали до УГК наше прохання, щоб у нашому імени запротестували проти тої "депутації" та заявили від нас, що ми її не узнаємо.

Велика радість була у нас опісля, коли ми довідалися, що депутацію не узнали, а вимагали від неї виказатися повновластями від нас, котрих вона не мала, бо й не могла мати.

І ми дальше сиділи.

На 26 липня випущено трьох наших на волю. Це сталося, казали, на телеграфічне поручения зі Львова, де тепер були наші акти. А їх було чимало.

На 27 липня знова явились під тюрмою звісні М. Янушевський і Шекерик-Фриз, про яких ходила чутка, що знову їздили до Львова, чи куди, щоби нібито звільнили нас.

Хитруни, вони чули, що й так ми вийдемо певно на волю, тож страха ради хотіли придбати собі ласку в нас. Але замість того наслухалися всяких лайок, від Юди й запроданців почавши. І то таки крізь ґрати, так що мусіли втікати з тюрми.

На 31 липня закликав президент суду з нас двох чи трьох як представників і знову казав, щоб ми зробили просьбу о помилування і зараз нас випустять на волю. Я відповів, що про просьбу нема що й говорити і шкода навіть, бо ми всі рішуче домагаємося тепер розправи, щоби раз уже знали ми, хто і в чім тут винен. А просити не будемо о ласку. На цьому і покінчилося.

Дня 7 серпня знова покликали до суду, щоби ми таки робили "просьбу". Не дають віддиху. Приговорюють, щоби ми подбали хоч за своїх рідних, які журяться вдома, караються і т. п.

Незалежно від цього і ми не давали спокою судові. Раз вони нас кличуть, щоб робити "просьбу", другим разом висилаємо делегатів до слідчого чи президента з домаганням розправи.

Дня 13 серпня я знова пішов до слідчого Марч. питати про стан нашої справи та вимагати суду, бо вже найвищий час. Він казав, що то все залежить від прокуратора, який держить акти в себе. Я просив розвідати у прокуратора про нашу справу та передати йому наше домагання скорої розправи. За хвилину прийшов цей суддя до нас у казню і переказав, що прокуратор обіцяв до 2 тижнів виготовити акт обвинувачення. Це незвичайно всіх урадувало.

І справді, в суді назначено вже каденцію судів присяглих. Ми сподівалися вже розправи. Нарешті 26 серпня доручили нам усім акт обвинувачення на 57 сторінок. Подаю тут у перекладі і скороченню, щоби не забирати багато місця (Акт видано в польській мові. Домагання наші, щоби видати їх в українській мові, не принесли успіху).

Акт обвинувачення (ч. St 3390/20 0.164/21)
Прокуратор при Суді окружному в Коломиї обжаловує по думці § 207 н. к. Ї арт. VI. Б. уст. з 23 травня 1873 р., ч. 119. Д. п. п. в зв. установи з 17/ХІІ 1921,ч. З поз. 8.Д.У.Р.П. з 1921 р. перед Судом окружним у Коломиї як Трибуналом суду присяглих.

А. Перебуваючих в тюрмі:

Петра Зюб'юка, Петра Максим'юка, Олексу Янушевського, Василя Сумарука, Юру Бусорина, Федора Слижука, Юру Гнатюка, Федора Миронюка, Івана Дронєка, Михайла Дронєка, Миколу Дронєка, Проця Кричунєка, Юру Маротчака, Танасія Шпитчука, Дмитра Дронєка, Юру Сіреньчука, Федора Дронєка, Михайла Шпитчука, Дмитра Корабчука, Гната Паляницю, Онуфрія Паланицю, Григорія Олійника, Івана Дронєка, Павла Марфієвича, Онуфрія Макана, Миколу Заморенєка, Миколу Зеленського, Михайла Зеленського, Михайла Недоходюка, Василя Шекерика, Михайла Горбового.

За те, що в перших місяцях 1920 p., в часі до 20 квітня 1920 р. в Жаб'ю, Головах, Яблониці, Зеленім, Красноїлі, Косові, а теж і в сусідних місцевостях ділали у змові та обопільному порозумінні, через створення тайно! оружної організації, а то Союзу, який мав на меті злуку з ворожими військами, котрі мали увійти до краю із заграниці, за чим дістали для побільшення небезпеки для Держави Польської назовні та заворушень і домашньої війни всередині — дальше:

Б. Перебуваючих на волі:

М. Бобрука, Д. Петрашука, Василя Скорука, Фед. Кочергана, Д. Калинича, М. Гулейчука з Довгополля, Ф. Освєцінського, П. Максим'юка, В. Крамарука, О. Якіб'юка і Льва Кликайла, учителя з Колінців, за те, що занедбали донести владі про приготовання до бунту.

Дальше вичислює акт обвинувачення ще кількох, які винуваті в тому, що стріляли та забрали від побитих жандармів кріси, набої і т. п. До розправи малося покликати 44 свідків, між якими були ті, що вже сиділи в тюрмі, як також і прокураторських свідків. Як свідок мав ще ставати слідчий суддя цього процесу Др. Генрик Ерліск, о котрого нам дуже розходилося, бо він під час слідства в суді бив нас і грозив револьвером, прикладаючи до грудей.

Дальше акт обвинувачення подавав, як то "в часі, коли Польща воювала з зовнішніми ворогами, внутрішні вороги взялися до плянової організації у краю, в цілі заведення чи побільшення небезпеки для держави і викликання революції та домашньої війни у краю".

Говорилося про те, як явився агітатор (провокатор), як переводилось організацію (було три полки), хто був "командантом", як збиралося зброю, де сходилися і що вирішували, як розділили всі ролі, як нападали на жандармів, зачинали повстання і чому воно не відбулося. Як до помочі мали прийти армії з Чехо-Словаччини (Хирівська українська бригада), а із Придніпрянщини — УГА, та ще й з большевиками на спілку.

Після одержання акта обвинувачення запанувала по казнях велика радість. Бадьорості додавала ще вістка, що на нашу розправу приїдуть ще кореспонденти з Чехії, Німеччини, Англії, Румунії й других держав.

Дня 4 вересня відвідав нас наш оборонець д-р Андрій Чайковський. Він розпитав, що потрібно до розправи, оповів, що нашою справою заграниця цікавиться та як уся преса розписується про нашу справу. "Дзєннік Людови" пише, щоби власти не оглядалися на те, що ми не хотіли робити прохання о помилування, ані підписати вірнопідданчоїдеклярації, але щоби нас негайно звільнили.

На 2 листопада пішли наші з "візитою" до б. старости Яворського (з Косова), котрий не лише з "патріотизму" ліпив і висилав ріжні "депутації", але й "патріотично" занимався розділом американських дарів так, що тепер він сидить уже третий день на "панській" казні. Як лише про це довідалися ми, зараз наш Микула Дронєк каже:

— Ануко, сараки, здалобиси відвідати нашого "приятіля". Він тепер свіжий "иувакс", ід нему ше "тертіла" не дійшла, то годилосиби его приймити та потішити в біді.

Зараз урадили, як і що робити, і, наколи лише видали "сніданє", узяв Микула риночку тої "кави", якою нас більше року тут годували, другий котрийсь узяв пушку якогось бакуну і пішли, попросивши у ключника дозволу, на що той радо згодився, приймаючи це за "чолобитіє"…

У двері чемненько застукали, скромненько увійшли і покірно стали говорити:

— Вібачєйте, пане староста, що ми тут вам нарушили супокій. Але у цій креминарії вже так водитси, що приятелі повинні відвідувати одні одних та помагати чім мож. Ми, рахувати, тут уже ухожалі. Знаємо, що вам не знесли ще тертілу, та й ми принесли вам на сніданок "кави" трішки та й тютюну, бо це тут найважніше.

Староста дуже чемненько подякував і попросив сідати. Але коли подивився на "каву" і бакунець, то лише здивовано видивився.

— Та це нічого, — каже Микула, — це "кава" в нас. (Ще й хлібця порцію взяв був). На цім хлібу й каві ми ади вже другий рік. А був час, що й цего булисмо жєдні. Чоловік не безрога, вібачєйте, до всего привикає.

— То вас насправду цим годують? — питає староста.

— А відки ми такого добра узяли? Та чуєте, що вже другий рік на цім хлібу, та й якось жиємо. На Бога надія, що й ви вітримаєте. А цим креминаром не журітси. Це на людей збудовано. Навіть той, що будував, то сам перший місяць видсидив тут. Привикнете…

Отак-то наш Микула потішав довший час старосту.

При тій візиті оповів староста і про депутації. Казав, що вони кілька разів збиралися. Раз таки поїхало кількох, як Дмитро Шекерик-Фризів, Микола Янушевський-Греків, Уршеджук Дутчак, перебраний за Гуцула якийсь п. Лисанюк і ще хтось. Другим разом, хоч збиралися, не поїхали, бо д-р Невестюк із Жаб'я накричав на них:

— Мой, хруні, шляк би вас трафив, що ви робите?

Третим разом знова чогось налякалися і не поїхали. Це, мабуть, тоді, як ми дещо переказали… А між тим ми дістали вже список суддів присяглих і трибуналу, який мав нас судити. Розправа мала початися вже 14 листопада. Але 13 (листопада) повідомив президент, що каденція суду відложена на другий рік. Сказав ще, що він сподівається нашого звільнення вже скоро. Така крутня до решти вже озлобила нас.

Так дотяглося до 19 листопада. Нарешті цього дня рішилися ми на голодівку. На самого св. Михайла зраня мали розпочати і тягнути аж до оконечної побіди. Після цього рішення всі замітно вспокоїлися і ждали лише на речинець.

Я зараз-таки передав вістку до адвокатів, і д-р Ганкевич негайно виїхав до Львова порадитись ще з іншими адвокатами. Повідомив рівно ж УГК, щоби від 21 листопада не присилали жадних харчів.

— Мой, братчики, кажіть, що вам снилося? Чи не снився кому ліс? — цими словами розпочав Павло Марфієвич ще оден день у коломийській тюрмі.

Дуже часто він так питав. Бо згідно з віруваннями Гуцулів як сниться ліс, то — тюрма. Сниться ліс удома, що заходить у нього, то заіще в тюрму. Сниться в тюрмі, що виходить із ліса, то напевно вийде з тюрми.

Але якось до цього часу нікому таке не снилося. І товариш Марфієвич більше із привички вже питав, як з переконання. Та цим разом якось добре попав. Якраз мені снилося, що ми виходили з ліса. Не знати, чи тому, що я стільки наслухався про це, чи що досить того, що мені таке снилося, й я про це розказав, хоч сам не вірив у такі сни.

Але всі вірующі так сильно були переконані, що мимоволі декотрі стали збиратися… Помітна була радість у всіх і оживлення. І на (казню) ч. 25 переказали, що вже бажаний сон снився. Щохвилі огортала всіх усе більша нетерплячка. Ледь почуються якісь кроки на коридорі, всі вже вп'ялили очі у двері, перемінювалися у слух і ждали, коли скажуть збиратися… І дійсно, о год. 11 заскреготів замок і ключник крикнув:

— Ану, Гуцули, до суду!

Оден на другого лише подивився і… нічо.

Запровадили нас до салі ч. 48, де вже був зібраний цілий трибунал із прокураторами включно. Увійшов президент Дроздовський з якимсь папером у руках і почав дрожачим голосом читати:

— Пан начальник паньства зволив припинити дальші доходження у вашій справі й наказав телефонічно випуститим вас на волю.

Тут котрийсь обізвався з наших:

— Як? А розправа де? А ми за що тілько сиділи?

Та президент говорив дальше:

— Я певний, що ви з вдячністю приймете цю вістку і подякуєте пану Начальникові за його ласку і добре серце, що змилосердився над вами… Пан Начальник просив, щоби ви забули свої кривди і все, що було досі, та що-бисьте стали вже іншими людьми…

З нас ніхто не обзивався.

Відтак ще говорив прокуратор і ще якийсь суддя, та все нагинали до того, щоби "приняти це з вдячністю, подякувати за ласку" і т. п.

Аж у казнях прояснилися обличчя, стали обніматися та радуватися волею і тим, що гідно видержали до кінця, з честю.

М. Горбовий. Пласт у Косові на Гуцульщині

Хроніка діяльності 25-го і 26-го пластових куренів 1922–1926 pp.

Беручись писати цю хроніку наших пластових куренів, уважаю за відповідне подати деякі дані ще з-перед заснування Пласту в Косові. А це тому, що в нас, мабуть, не так засновувався Пласт, як, наприклад, у котрій-небудь школі, де молодь або вчителі більш свідомі і мають бодай приблизне поняття про Пласт. У нас трохи інакше, і про це можна буде довідатися пізніше з написаного.

Я сам беруся писати історію, бо хочу, щоб вона вийшла повніша. На це складаються ще й такі причини, як недостача часу у пластунок і пластунів і т. Ї. Може, дещо в цьому писанні буде похоже на "самохвальбу". За це треба вибачити і повірити, що всі факти подаю справедливо і сумлінно, як пластун, щоб ця хроніка містила в собі все, що було й ще не вилетіло з памяти. Радше пропустив я або забув якийсь правдивий факт, аніж додав неправдивий. А це, що я згадав про "самохвальбу", це тому, що не раз у розмові з чужими людьми про наші переживання дехто вважав не одно "пересоленим". Вони звикли все бачити в нормальному стані розвитку, без ніяких перешкод. Тому й судили так списувані нами факти. Але як провірили, тоді й переконалися.

М. Горбовий

I. 1922 рік
Заснування Пласту в Косові — Правне закріплення — Відношення громадянства — Заснування дівочого гуртка — Оформлення 25-го і 26-го пластових полків у Косові — Дальша діяльність
Коли я сидів у тюрмі в Коломиї в роках 1920 і 1921 за відомі події на Гуцульщині в 1920 p., одного разу я прочитав у перепачкованому часописі, що вийшов із друку пластовий підручник д-ра Олександра Тисовського "Життя в Пласті". На підставі цього підручника — так писалося — кожний може вести Пласт. Що це таке Пласт, я і сам добре не знав. Цікавило мене найбільше те, що це товариство для виховання молоді, — і цього мені було досить. Я ж наглядно бачив, особливо по повороті з війни, як та молодь деморалізується, живе бездільно, підупадає. Не те що було перед війною.

Я бажав і шукав якогось ліку. Я ще у 1918 р. дістав від професора Заклинського переглянути підручник "Гарцерство Польске". І тоді ще я подумав, що якби то був у нас такий підручник, то приніс би чималий хосен для народу. Це я сказав так. Але в той час українській владі не було вільної хвилини, щоб займатися подібними справами. Тож, коли я тепер почув про "Життя в Пласті", рішив чимскоріше дістати його в свої руки.

На перешкоді стояли не ґрати й замки, а ціна — 500 марок. Однак, хотівши стати пластуном, треба було зразу виявити дрібку винахідливости.

Продав я кілька хлібців із тюремного харчу, і вже було дві чи три сотки марок. На щастя, нагодився у цей час мій знайомий товариш Я. Ост. Ї передав мені допомогу на харчі, теж дві чи три сотки марок. Я вже був паном…

За допомогою пані радникової Г. дістав я ту книжку незабаром у свої руки. Коли ж я її прочитав, то рішив, що в Косові мусить бути Пласт. Як і коли — сам ще гаразд не знав. Саме тоді дістав акт обвинувачення щось на 60 сторінок, і скоро мав бути великий процес із § 58 та ін. карного кодексу (державна зрада). Із процесу може всяке вийти… Але якось справу закрили без процесу.

Вийшовши з тюрми, почав я шукати той Пласт. Передусім я сам хотів стати пластуном. Якось дістав я адресу і написав до Верховної пластової ради у Львові прохання, щоб мене прийняли до Пласту. За якийсь час дістав я відповідь від п. Степана Тисовського, що тих, кого не знають, до Пласту не приймають. Я пішов до Коломиї, попросив знайомого інспектора В. Витвицького поручити за мене. Через нього познайомився я із професором Романом Шипайлом, і ці два панове поручили за мене. Але згодом (а то був уже 1922 р.) дістав я знову письмо зі Львова, що з мене одного не буде багато хосена, коли я сам пластуватиму. Краще, щоб я зорганізував хоч гурток молоді і з ним вів працю.

У міжчасі ми зліпили в Косові аматорський гурток, який почав давати вистави. Це був перший прояв народного життя під польською владою. При цьому гуртку я зібрав групу молоді під назвою "Дитяча секція драматичного гуртка", з якими я дав кілька вистав. Молодь була позашкільна. Після одержання другого письма від ВПРади заповів я перші сходини. На цих сходинах я пояснив про Пласт, і вже 12.VI.1922 р. відбулися перші основуючі сходини в домі д-ра [Петра] Побігущого, де відбувалися театральні проби. Вибрано діловодів (хоч все я сам провадив), пояснено ціль, і праця пішла. Сходини ми вели на толоках, зарінках, у лісі і т. п. Домівки своєї не було. Членів було 15–20 з Косова і сусіднього села Москалівки. Але це число не було постійне, бо одні виступали, а другі вступали. Стан був такий, як і завжди буває у початках, — пливкий. Але зацікавлення між молоддю зростало.

Щоб праця була доцільніша, поговорив я з деякими громадянами, представив стан речей і створив Повітову пластову раду. Вона стала дбати про моральний і матеріяльний стан Пласту. Головою був д-р Петро Побігущий. На мої запити дістав я інформацію з ВПРади, що Пласту не треба нігде зголошувати до властей. Натомість добре було б заснувати філію Українського краевого товариства охорони дітей і опіки над молоддю, яке є компетентне вести Пласт. Я почав робити старання. Із другої сторони це саме помалесеньку робив д-р [Петро] Рондяк. Але польська влада систематично відкидала статути. А громадянство зразу було зовсім байдуже до Пласту. Не знало, що таке Пласт. А ті, з інтелігенції, що знали, то прямо сміялися з мене, що я засновую його. Казали, що не в таких містах є Пласт, а ведуть його професори, та ще й не так, як треба. А в Косові?! Я собі з того нічого не робив. Щодо батьків пластунів, так вони як не ворожо, то байдуже ставились до Пласту. Але інакше й не могли ставитися, бо ж самі не знали, що це, а з дітей поки що не бачили ще ніякого хісна. Що їхні діти роблять, куди ходять — це їх мало цікавило. А в нас не було кому їх зацікавити. Всього я не міг сам робити. Раз професор Шипайло пообіцяв дати доповідь про Пласт. Я все приготував, але невеличкий дощ спинив професора Шипайла, і відчит не відбувся.

Не раз можна було бачити поляків, як чогось шукали біля місця, де ми відбували сходини.

Дня 12 липня 1922 р. заснував я дівочий пластовий гурток. Зголосив я обидва гуртки до ВПРади, і прийшло нам затвердження: 25-й Пластовий полк ім. Осипа-Юрія Федьковича (хлоп'ячий) і 26-й Пластовий полк ім. Наталії Кобринської (дівочий). У хлопців був гурток "Пугач", а в дівчат "Зозулі". У гуртках було від 8 до 20 членів. На сходинах брали ми матеріял виключно з підручника "Життя в Пласті". Особливу увагу звертали ми на вироблення характеру та на загальне освідомлення. Що наука не йшла в ліс, то можна доказати слідуючим:

1) одного разу згоріла в селі Москалівці хата. Кілька пластунів брало участь у рятуванні. Коли вже на згарищі нікого не було, випорпали вони з попелу пригорщу срібних і золотих монет. Хоч ніхто їх не бачив, віднесли гроші господарям. По обчисленні не бракувало ні сотика;

2) прийшовши раз на сходини на поле, застав я майже всіх на сливках. Це не було нічого незвичайного, бо в той сад усі хлопці ходили на садовину як на свою власність. Одначе, коли я їм пояснив їхній вчинок, ніколи більше того не робили. А таких фактів знайшлося більше.

У днях 14–18 серпня 1922 р. був я на пластовому курсі для впорядників у Коломиї. Тут я перший раз почув трохи більше про Пласт, але й цей курс був далеко невистачаючий. Все ж таки я дещо скористав із нього.

Після курсу праця пішла інтенсивніше. Але людський матеріял на пластунів і пластунок усе-таки був надто сирий. Вони ще не були зацікавлені Пластом. Найкращим доказом цього хай буде те, що я сам мусив купувати записник, олівці тощо. А щоб жадати членських внесків і т. п., то не було тоді про що й говорити. Але це не дуже давно. Це ж не була гімназійна чи семінарійна молодь, ані навіть діти освічених батьків. Це були діти селян і міщан із далекої провінції. Тут треба було починати всесторонне виховання від самих основ.

Тому й неможливо було в нас додержуватись усіх реченців: за один місяць здати пластову пробу, сходини вести одну годину і т. п. А цього останнього навіть неможливо було придержуватися, бо коли вже діти посходилися на сходини, то хотілося їм побути там довше. А щоб батьки не боронили йти на сходини, то ж старалися їм у всім догодити.

Після цього батьки починали пізнавати хосен із Пласту. Хоч, із другого боку, надуживали цим. Наприклад, щоб уже дати дозвіл іти на сходини, то загадували дітям стільки роботи, що прямо відхочувалося всього. А ще й дорікали: ти пластун (-ка), чому це так, чому таке. Отже, конечно треба було освідомити ще й батьків, щоб зрозуміли вагу справи. Треба було робити те, що можна, а не те, що хотілось би.

II. 1923 рік
Пластова коляда — Поліційні переслідування — Військова служба — Судові переслухування пластової молоді — І пластова проба — Прогулянки — Дальша діяльність — Смерть Степана Тисовського
На Різдвяні свята пішли ми з колядою. Тут вперше ми дали себе пізнати ширшому загалові. Трошки вишколений хор, одна національна коляда зразу показали населенню, що ми Пласт, а не дитяча забава. Всюди нас радо приймали, гостили, а не одні й заплакали, почувши коляду. Вже про нас ширше заговорили. Дня 9 січня ми дали виставу "Збиточники" і "Сирота", а 19 січня — "Сон Івасика". Публіка не дуже дописала, бо в нас є ще така думка: "Е, що там діти можуть зробити?" Але ті, що були на виставі, були захоплені. Особливо жандарми, які підчас вистави "Сон Івасика" авантюрувалися, були "захоплені” й зараз допитувалися, що то за діти, хто вчить їх вправ і т. п. Звичайний дикий шовінізм. А для повноти образу треба згадати, що в жовтні 1922 p., коли то мене арештовано за передвиборчу кампанію, вже тоді комісар поліції з Коломиї на підставі донесень місцевої поліції ставив мені головний заквд: "Організація бойових відділів, вправи по лісах і т. п.". І радив "по-доброму" вийти з Пласту, бо це "деморалізуюче товариство", про що він сам на собі переконався, будучи в гарцерстві. А недавно викликав мене комісар староства Вінярскі, щоб я вияснив, що то таке Пласт, які його цілі і т. п. Дав я йому при тім підручник "Життя в Пласті". Він сказав, що перегляне, і як не буде нічого забороненого, то дозволить продовжувати.

Але вже 26 січня підчас вечірніх сходин гуртка "Пугача" влітає до пластової домівки (винайняв я її з початком грудня у п. Марійки Библюкової, бо брак її дуже давався взнаки; за плату мав я давати лекції її дітям) комендант поліційної станиці Пйотровскі з кількома жандармами, питає за дозволом на сходини і кричить "руки вгору". Переводять особистий трус, забирають пластові записники, підручники, зривають зі стіни малюнки з виписаним пластовим законом, уставом, правилами гігієни і т. п. Беруть теж діловодчі книги, ноти, загалом усе, що попало під руки. Списують протокол, дають усну заборону на пластові сходини і по 2 — 3-х годинах відходять.

Рівночасно інші жандарми переводили трус у мене вдома. Забрали решту книжок, переписку з ВПРадою, печатки полків і книгозбірні, заощаджені пластунами гроші і т. п., списали протокол і пішли. Лишилося порожньо всюди. Зате дух кріпшав. Ми тільки що були трохи загосподарилися, зібрали дещо книжок, із частини грошей з коляди (більша частина пішла на "Рідну Школу") купили деякі підручники, "Молоде Життя", прикрасили домівку тощо, а рука вандалів відразу знищила це все.

Треба було починати все наново творити. І ми почали. Пластова молодь вже настільки освідомилася, що зрозуміла, що треба платити внески. Щоб батьки щось платили, то про те не було й мови. Досить, що вже дітей (з гіркою бідою…) пускали до того Пласту, а не те щоб ще й гроші давали.

Сходини відбувалися дальше правильно, цебто раз чи двічі на тиждень і в неділі та свята. Декотрих дітей батьки не пускали, мовляв: "Ми, старі, з жандармами не заходили собі, а ви відтепер починаєте?" Знову інші, бачачи, що їхні діти не бояться трусів, і самі підбадьорилися. Ми почали старатися про придбання книжок, прикрасили домівку, як і раніше, подбали про підручники і т. гі., так ніби нічого й не було.

Між нашими противниками часто можна було почути докори: "А що? Нема Пласту?", "А, напластувалися" і т. п. Це, може, й тому, що ми перший тиждень чи два після трусу не робили сходин серед тижня, а тільки в неділю. Та згодом усі ті крикуни не знали, на яку ногу ступити, хто переміг.

На березень ми назначили публічно відсвяткувати Шевченківське свято. Староство два рази забороняло. Аж на 25 березня дало дозвіл під фірмою Народного дому, бо своїх статутів ми не мали. Але під час вистави вдерлася на залю товпа вояків, які робили авантури. За звільнення залі їхні старшини жадали 50.000 марок, пляшку горілки й закуску та кілька сотень цигарок. Одначе ми вистави не перервали.

З 29 на 30 квітня арештовано мене, коли я вертався зі Львова, де здавав 1-шу пластову пробу. На станиці поліції відібрали від мене всі пластові речі — капелюхи, відзнаки, пластові підручники, дівочі торбинки, записки і т. п., які я віз зі Львова. Зараз рано 30 квітня жандарми зробили трус у домівці, забрали все, що ми до цього часу придбали, повернули ще до мене додому, потрусили і з тим пішли.

Мене ще вечором пішки погнали до Коломиї (жандарм їхав на коні) і віддали до польського війська, дарма що мій річник ставав на вправи аж за місяць. Але мені вдалось дістатися на "вправи" таки до Косова, на злість ворогам. Тепер я міг явно-славно (хоч і досі я не крився) займатися Пластом, головно переводити різнородні вправи, а ніхто не смів мені боронити. Я ж був "рядовиком польського війська у чинній службі". І цих два місяці (інші були на вправах лише по одному місяцеві) я використав як лише міг. За той час трохи притихло проти Пласту.

Але поліція віддала справу в суд, і прокуратура в Коломиї назначила нам перше переслухання у суді на день 2 липня 1923 р. за провину з §§ 285,286, 287 Карного кодексу. Цим усі дуже врадувалися і нетерпеливо чекали того дня. А поки що староство закватирувало в нашій домівці частину війська. За яких два тижні мені вдалося їх виселити. Але з домівки зробили нам "авгієву стайню". Стіни й стелю пооблуплювали, наносили сміття, а то й болота, вікна побили. За кілька днів ми ледь-ледь привели їй до якогось порядку. Згодом ніхто й не впізнав би, що там було. А вже 28 травня ми досить гарно відсвяткували в домівці Свято Івана Франка й пам'ять Поляглих Борців.

Дня 10 червня ми нав'язали взаємини з 27-м пластовим полком [ім. Тараса Шевченка] у Кутах і почали робити прогулянки в околицю. Під час цих перипетій Пласту ширше громадянство не брало в ньому жадної участи. Всі ніби чекали, що з нього вийде. Чиє буде зверху? Повітова пластова рада зовсім нічим не цікавилася. Зробили всього одне засідання в грудні м. р. Коли ж поліція почала з нами "бавитися", всі члени Повітової пластової ради забилися у кут і нічичирк… А коли прийшлося до першого судового переслухання, то дали знати, що були б вдоволені, якби я все перебрав на себе. Я не противився, бо що ж інше можна було робити?

Натомість пластова молодь під час переслухання поводилася гідно. На прикрі допити судді Тиховського давала належні відповіді, чим примусили його числитися із собою. А наведу тут такий факт. Дванадцятилітня пластунка Феркуняківна входать до суду. Вона чекала в коридорі до 11 години, хоч була візвана на 8-му годану ранку. На якесь строге питання судді зовсім не відповідає, а каже: "Дозвольте, пане суддя, хай я спочатку сяду, бо чекаю від 8-ї години. Я привикла до точности, а ви так пізно кличете. Ноги вже зболіли". Суддя рад-не-раддав їй своє крісло, а сам стоїть. Тоді вона сідає і просить питати. Підчас відповідей витягає собі лялечку, бавиться нею і так дає відповіді — мовби від несхочу… І не одно ще цікаве було з часів переслухань.

Ще треба додати, що суддя все говорив по-польському, і то із криком. Але ніхто з пластунів не налякався і все відповідав по-українському. Цим довели до того, що при дальших переслуханнях сам суддя був змушений говорити по-українському. Ще додам, що ніхто своєї приналежности до Пласту не заперечував.

Дня 12 липня 1923 р. переведено в нас І пластову пробу. Склало її 6 пластунок і 3 пластуни, всі з добрим успіхом. Ця подія дуже вплинула на всіх; це ж доказ, що їхня річна праця не пішла намарно, а вже принесла овочі. Лише так дальше, а ціль буде осягнена. Ця проба і на присутніх гостей зробила чимале враження. А що важніше, причинилася до популяризації Пласту.

Вечором того дня ми виставили триактівку "В чужому пір'ї" М. Підгірянки. Публіка була захоплена грою.

Дня 15 липня ми уладили спільно з 27-м Пластовим полком ім. Тараса Шевченка в Кутах прогулянку на Сокільське. Це наша перша більша прогулянка. Принесла багато хісна, познайомила з іншими, додала гарту. А як радувалися нами по селах, куди ми йшли!

У днях 19, 20, 21 і 22 липня ми приймали в себе [львівські] 3-й [ім. княгині Ярославни], 4-й [ім. гетьмана Богдана Хмельницького] і [яворівський] 17-й [ім. Михайла Драгоманова] пластові полки, які були на мандрівці, під проводом професора Северина Левицького. Наше місто закипіло. Де ж так? Тут тільки всі кричать, що Пласт заборонений, а то раптом по кільканадцять пластунок і пластунів, та ще й в одностроях. І зовсім свобідно ходять по місті. Та мало того. В неділю 22 липня ідуть двійками до церкви, а по полудні походом і ми з ними, під пам'ятник Тарасу Шевченку, де кладуть вінець, співають, роблять знимки. Потім бавляться аж до вечора. Всім противникам у голові закрутилося. А всі наші горою! А до того ще й публіки зібралося чимало. От чудасія.

Дня 23 липня ідемо ми всі разом на Писаний Камінь. Перед тим наші гості мусіли йти до батьків наших пластунок запевняти, що в дійсности немає нічого страшного. З прогулянки ("Підкови") ми вертались 24 липня, хоч як не хотілось вертатися, а наші любі гості пішли далі в гори.

Ми пообіцяли, що вернемося сьогодні, то й додержали своєї обіцянки. Ця прогулянка зі своїми враженнями залишиться назавжди у пам'яті всіх тоді присутніх. Тоді в нас ще не було пластових одностроїв.

29 липня робимо знову прогулянку з 32-м Пластовим полком [ім. Олени Пчілки з м. Тернополя] на верхи Михальківці й Сокориків, теж цілоденну.

Дня 2 серпня відбулося дальше переслухання нашої справи в тутешньому суді. Воно мало бути ще 23 липня, але ми "не мали часу на таке пусте", бо йшли на прогулянку з дорогими гістьми…

Минув час інтенсивних прогулянок. Почалася "мирна" праця. Вдосвіта, до сходу сонця, ми робили сходини по лісах, полях, і то навіть у будні дні. А в неділі та свята ми робили сходини біля Ватри Великої Ради. Це належало до дуже милих хвилин.

Дня 2 вересня ми взяли участь у фестині зі своїми вправами, забавами і т. п. Виступали ми в селянських одягах. Спершу декому виглядало смішно, але коли побачили наші вправи й забави, то лише роти роззявляли. Переконалися, що селянський одяг не конче мусить бути предметом насмішок. На цих фестинах ми приєднали одну прихильницю. При тій нагоді ми теж переконалися, що нам треба вільними днями, в неділі чи в свята, ходити по близьких селах, збирати біля себе селянських дітей, вчити їх забав чи вправ і взагалі освідомлювати їх. Так ми рішили і при нагоді почали це переводити в життя.

Як грім з ясного неба грянула на нас усіх вістка про смерть нашого пластового діяча Степана Тисовського. Прямо не хотілось вірити. Але прислана афіша говорила дуже переконливо.

Зараз скликано Надзвичайні сходини, визначено жалобу, з місця відмовилися від участи у виставі й забаві. При цьому відспівано "Вічная пам'ять", я сказав про Покійного, що знав, і зі щирим жалем розійшлися по домах.

З днем 1 листопада 1923 р. рішено покинути називати один одного "товаришем" та "товаришкою", а почали вживати слів "сестра" і "брат". Це є, по-перше, точніше виконання 7-ї точки Пластового закону ("Пластун є братерський і приятельський". — Ред.). Воно заведе більшу щирість, співжиття, єдність, бо так воно краще підходить до пластової ідеї. Щодо себе я заборонив казати мені "пан", а став "братом".

Дня 4 листопада ми влаштували Руханково-виставовий вечір. На цьому вечорі були вправи, співи, забави, деклямації і одноактівка "Цариця землі". Публіки все ж таки здобуваємо чимраз більше. Але інтелігенція ще й досі вперто тримається оподаль. І коли б ще попало на менше свідомих, то вони зразу цим вразилися б і було би по всьому. На щастя, наші вже з цього виросли, й якою міркою інші мірять, такою їм рубають.

Від якогось часу заведено в нас пластові вмілости. Щодва-три тижні відбуваються сходини пластових вмілостей. На них представляються вишивки, роботи з паперу, компоновані самими пластунами співи, забави, вправи і т. п. Ці вмілості переводиться гуртками. Гурток, якому признано першенство, стає на слідуючих сходинах на першому місці. Іншому в нагороду признається право носити при гуртковій хоруговці стяжку полкової краски. Ці вмілості мали доволі додатній вплив.

Тільки тепер хочу згадати про часопис "Український Пласт". Коли він вийшов у Станіславові ще ранньою весною, постала велика радість. По-перше, ми вже мали два свої журнали; по-друге, стало більше джерел, з яких можна було черпати відомості, обмінюватись думками. Тому й платили ми за журнал сумлінно.

Від 19 грудня почали виголошувати доповіді на сходинах. Вони мають виробляти вмілість промовляти й додавати знання.

На цьому закінчую 1923 рік. У ньому всі ми скористали не одно: набрали знання, гарту, духу, свідомости. Тож сміло йдемо назустріч 1924 рокові.

III. 1924 рік
Чергова пластова коляда — Прогулянка — Пластова проба другого гуртка — Національні свята — Моє арештування і дальші нагальні переслідування Пласту — Великодні свята — Поширення пластової ідеї — Утворення нового гуртка — Прогулянки
З колядою ми пішли й цього року. На це складається декілька причин: 1) з огляду на традицію, 2) щоб внести між населення трохи бадьорости новими патріотичними колядами і 3) придбати дещо фондів.

Цього року, як і минулого, нас всюди дуже радо вітали. Не в одній хаті заплакали зі зворушення. Не одне товариство не тішилося такою популярністю, як ми. За придбані з коляди гроші ми купили шатра, ліки до аптечки, передплатили "Молоду Україну" і "Світик", а решту дали на "Рідну Школу", Український університет, інвалідів і т. п. Отже, коляда приносить, крім морального, ще й матеріяльний хосен народним цілям.

Третього дня свят ми уладили першу зимову прогулянку на півдня із санчатами, яка вдалася дуже гарно — свіжі і кріпкі повернулися додому. Прогулянка називалася "Прогулянка кінського хвоста".

Дня 20 січня ц. р. переведено в гуртку "Перепілки" І пластову пробу, її склало п'ятеро — чотири сестрички й один братчик. Матеріял був опанований добре. Присутні були батьки й гості. Це вже дальші овочі нашої праці. Доказ, що не спимо, а працюємо, і через те в наш нарід прибувають потрохи кращі одиниці, виростає нове, краще покоління.

На тиждень пізніше, тобто 27 січня, переведено в нашій домівці двоє свят: 1) річницю з'єднання українських земель дня 22 січня 1919 р. Ї 2) дев'яту річницю смерти Михайла Павлика. У програму входили: вступне слово, пісні, реферати, деклямації, читання і спогади. Щоб святкувати публічно, нема ще в нас потрібної сили. Але тут було трохи гостей. Обидва свята зробили на присутніх добре враження. І коли ці свята хоч трохи розрушили у присутніх думки, хоч пригадали давнє і вказали на майбутню ціль — замір наш осягнений. Якщо б так у нас більше сили та якщо б ми придбали трохи засобів, могли б стати в Косові П'ємонтом усього життя. Так ми причинились до активізації інших товариств, які побачили, що нас якось не їдять, хоч і працюємо.

Почавши від весни 1923 року, польський уряд, здається, помирився з існуванням Пласту. Та це лише так здавалося. А душевно відчувалося, що він щось готує.

І дійсно так було. Дня 28 січня 1924 р. приїхали поліційні залубні з кількома поліцаями з Коломиї, арештували мене й зараз-таки відвезли до Коломиї. Ледве я встиг задати денні доручення щодо дальшої праці у Пласті. Це арештування попередили три труси цього місяця.

У Коломиї на поліційній станиці підставили якогось провокатора (Коньчука В.), який вигадав про мене всякі несотворені речі. На підставі цих тверджень відставлено мене за дві доби до тюрми при Окружному суді в Коломиї під обвинуваченням державної зради з §§ 58 і 65. Одначе зразу можна було пізнати, що справа йде про Пласт; це й сам слідчий суддя Янковскі кілька разів опісля ствердив словами: "Якби не займався Пластом, сидів би вдома і ніхто нічого б не казав".

Зразу велося слідство за "державну зраду". За той час у Косові слідили, що робиться у Пласті. Коли переконалися, що праця не припиняється, польська поліція почала остаточний наступ. Дня 29 лютого впали жандарми до пластової домівки, зробили кількагодинний, дуже основний трус, забрали все, що ми за той час придбали, як: книжки, підручники, відзнаки, заощаджену готівку і т. п. При тому напосідали на пластову молодь, головно сестру Марусю Библюківну, щоб видала все, що вона поховала, бо то вона заступає опікуна… Але цих нападів ніхто не злякався, а від с. Марусі дістали гідну відповідь.

Рівночасно увійшли жандарми до школи й там, при наповненій клясі й директорці, перевели переслухання дітей-пластунок. Це на те, щоб їх самих скомпромітувати, а іншим відібрати охоту вступати до Пласту. За іншими пластунками жандарми гонили по дорогах, надокучали по хатах. На другий день запечатали пластову домівку.

Мене в тюрмі повідомили зараз про ці події. Я написав, щоб нічого не лякались, а кріпко держалися і прямували до визначеної мети. Тож вони зараз знайшли собі другу пластову домівку, і вже 9 березня відсвятковано в ній Шевченківське свято. А коломийський суд 3 березня почав зі мною слідство за Пласт. При тім на всякі лади старались мене переконати, що то пусте, щоб це покинув, а тоді й мені дадуть спокій. Інакше будуть переслідувати. На це все я був глухий.

Дня 14 березня впали жандарми до нової пластової домівки, перевели трус, забрали, що попало під руки, нападали на пластунок, що вели сходини. Рано 15 березня запечатали й цю домівку.

А все сама молодь, діти вишукували собі, дбали, а зі старших — чи то батьків, чи інших громадян — ніхто і пальцем не кивнув… Батьки малосвідомі, не знали, що робити. А свідомі громадяни не хотіли. І ця свідома впертість і відважна постава дітей-пластунів (-ок) переконали противників, що їхні заходи знищити Пласт даремні. І присіли хвоста… Але декотрі батьки налякалися цих переслідувань і заборонили своїм дітям належати до Пласту.

Увесь цей час я перебував у тюрмі під слідством. А справа застрягла… Мусив я робити п'ять діб голодівки, заки зрушили її з місця. Вкінці дійшло до того, що вже 12 квітня був я на пластових сходинах у наших гуртках, на превелику радість нас усіх, а на злість ворогам. Ще як звільнював мене суддя 11 квітня, то не міг дібрати слів, щоб намовити мене залишити "пустий" Пласт. Але всіх балачок не думаю тут повторяти. А вже 18 квітня відбулося чергове переслухання у суді в Косові. Всі наші лише потверджували попередні свої зізнання. Судця питав ще, чи я не вчу їх політики, чи не підбурюю проти Польщі і т. п. На цьому переслухання скінчилося.

Дня 20 квітня ми зробили спільну "Першу весняну прогулянку", яка вдалася дуже гарно. При тім дорогою співали зложену мною у тюрмі пісню "А в Косові добре Пластові живеться"… І хто нам що зробить?

Тим часом пішов я до староства, і там удалося мені справу так повести, що дістав дозвіл на відчинення обох пластових домівок, нібито на уставлення там моїх верстатів. Зараз ми впорадкували по-своєму нашу давню домівку, перенеслися там (туди. — Ред.), і опінія признала побіду за нами, не вглиблюючись у справу. Нам і цього досить було. Але наші противники вхопились нових засобів, дуже модних у теперішній Польщі, — а то провокації. Чи то йдуть шкільні діти-поляки, чи діти з польської захоронки, чи хоч би й старші навіть, а побачать пластунку (- на) — зараз кричать: "Скоб (від "Сильно! Красно! Обережно! Бистро!" — Ред.), скобець, скобали, свістуни, пустуни" і т. п. Прямо годі було дорогою пройти. І це тягнулося до половини 1925 року. А пожалуватися не було де, бо не раз такі вигуки чують представники влади чи вчительства й лише підсміхаються. Я наших освідомив, до чого ці напасти зміряють, що вороги тільки й ждуть, щоби ми в якийсь спосіб зареагували на це, — тому ніхто з нас не вийшов з рівноваги. Гідно перенесли все. Відтак наші нерви привикли навіть і до цього… І це ворогів ще більше лютило. Тим більше що їм ні одного разу не вдалося завести скавтінґу себе, хоч клеїли щось чотири рази. Не було кому вести. І тут ми побідили!

Зближався Великдень. Ми спровадили собі підручник [Оксани] Суховерської ("Рухові забави й ігри з мелодіями і примовками". — Ред.) дргор (ігор. — Ред.) і забав та стали приготовлятися, щоб гідно виступити на свята. А сходини відбувалися без найменших змін.

Ці свята призначено на поширення пластової ідеї. Як засіб до цього ми вибрали забави, співи і т. п. Місцем до цього ми вибрали цвинтарі при церквах. Спочатку ми пішли (все йшли двійками, співаючи) до села Москалівки. Зразу декотрі сміялися з нас. Та згодом так зацікавилися нашими забавами, що всі, хто жив, зібралися біля нас і з захопленням милувалися усім. А милуватися, може, й було чим… Адже ми в піснях і забавах воскресили давню традицію; не одні старенькі аж заплакали, почувши та побачивши хоч би й таку "Перепілку". Вони ж в неї бавилися ще маленькими. Відтак це закинулося. І більше було такого цікавого. А перед нами то співали польки "Уцекай, мишко, до дзюри", "Улані, улані" і т. п. А коли ми відходили, то далеко за нами бігли і просили вернутися ще.

Але ми пішли на Старий Косів. Тут спочатку дивилися на сільські забави, відтак почали свої. Спочатку були вправи. Населення ще більше захопилося нами. Всі стали кругом, ціле село. А щоб нас не стіснювали, то старі господарі утворили кордон, взялися за руки і вдержували для нас вільне місце, опісля ми почали забави.

І зайшла тут ще така подія. Звичайно є так, що завжди на Великдень один кут села зводать порахунки особисті із другим. При тому не одному молодикові розчереплять голову. І тут заносилося на таке. Вже з долішнього йшло кількадесять леґінів з "оружжям", вже і місцеві кинулися за коликами і т. п. Ледь-ледь не прийшло до проливу крови. Але старші газди переказали наступаючим, що тут є ми і що дуже гарно бавимось, тож краще буде подивитися на це. За якийсь час "воєнний запал" уступив, помирніли і до вечора милувалися нами. А вечором ми вертались обдаровані писанками, гарно запрошувані на завтра.

Другого дня свят уже від рана приходили до нас усякі "делегації" та з