Небезпечне відрядження [Петро Поплавський] (fb2) читать постранично, страница - 2

— Сідайте… — Полковник взяв зі стола сторінку матеріалу, та читати не поспішив, дивився на майора зосереджено. — А час летить… Правда?

— Нестримний час, безжальний і прекрасний, як писав поет, — посміхнувся Нероденко.

— Пригадалися мені сьогодні… І батько твій… І одне із твоїх поранень… Все ніби вчора… Ось послухай… — Полковник якусь мить вдивлявся у мереживо рядків, нарешті знайшов потрібний абзац: — «…він же Кучинський Яків Федорович, 1920 року народження, з міста Тульчина Вінницької області, затримувався 20 березня 1943 року спеціальним відділом військової частини № 25056 в районі розташування об’єктів особливого призначення, втік з-під варти 22 березня 1943 року…»

— Кучинський? — перепитав Нероденко.

— Так. Він же Хом’яков Микола Іванович. Він же Август Шварц.

— Кучинський… — повторив Нероденко. — Так, я пригадую…

— Ти колись мав розмову з Кучинською. Імені її вже не пригадую.

— Кучинська… Анастасія…

— Павлівна.

— Так.

— Це була його мати!

— Його мати?!

— Так. Але, на жаль, вона тоді не знала про це. Ні, вона не хитрувала, вона казала правду. Вона просто не знала. І ми тоді нічого не змогли дізнатися.

Коли Кучинський втік з-під варти, було виявлено понад двадцять чоловік Кучинських. Всіх їх допитали. Але марно. Принаймні тоді видавалося марно. З Кучинською Анастасією Павлівною мав розмову Нероденко. Вона йому зі сльозами на очах клялася, що в неї немає сина Якова та ще й Федоровича, казала, що її сини: Семен, Ярослав і Микола — всі носять прізвище чоловіка, Івана Хом’якова, і казала, що батько з синами загинули на фронті. Підтверджуючи свої слова, поклала на стіл чотири похоронки. Поклала їх на стіл слідчого й заплакала.

— Треба нам її розшукати, — сказав полковник.

— Так… Треба, — ствердив майор Нероденко. — Давайте я зараз і подзвоню.

Сергій Іванович посунув до майора телефонний апарат, і Нероденко набрав номер.

— Привіт! Де це ти пропадав? У Вінницькій? Цікавий збіг… У мене до тебе запитання по Тульчину Вінницької області. Ти Кучинську Анастасію Павлівну пам’ятаєш? Так. Ту, що проходила по матеріалах розшуку Кучинського. Так… Так… Говори голосніше! Що в тебе з телефоном? Гава на дріт сіла?

Закінчивши розмову, Нероденко доповів полковникові:

— Тисяча дев’ятсот шістдесятого року Кучинська з Тульчина кудись виїхала. Але куди — невідомо. Даних про її теперішнє місце проживання поки що немає…

— Жаль…

— За кілька днів ми її розшукаємо, але… товаришу полковник…

Нероденко і Ковальченко зустрілися поглядами і подумали про одне й те ж. Якусь мить вони обоє зважували цю думку.

— Так… Мабуть, не варто… Нічого нового для нас вона не скаже. Не треба її розшукувати. Хай зрадник залишиться для матері загиблим сином. Не будемо збільшувати кількість трагедій у всій цій історії. Чи не так? — Полковник поглянув на годинник. — Викликай заарештованого на дванадцяту. Будемо допитувати.

— Зараз я зроблю заявку, — сказав майор уже на порозі кабінету.

Полковник вивчав далі матеріали пошуку. Час від часу він підводив погляд від паперів і сидів у глибокій задумі.

— Довго він водив нас за ніс, — тихо промовив сам до себе. — Але в мене немає зараз сумніву, що це він. Продавець.

…Коли варта вийшла, заарештований сів на призначене для нього місце за столиком у протилежному від слідчого кутку кабінету. Він відклав убік зашмульганий картуз, вмостився зручніше на стільці, передчуваючи довгу розмову, витер спітнілі долоні. Кілька хвилин вони мовчки дивилися один на одного. Несподівано заарештований підвівся, зробив кілька кроків вперед і вигукнув злякано й здивовано:

— Це ви?..

Для Сергія Івановича Ковальченка ця історія почалася тисяча дев’ятсот сорок четвертого року…

1.

Телефон задзвонив о другій ночі. Першою підхопилася дружина, увімкнула в коридорі світло.

— Це тебе… — сказала. — Вставай.

Півроку тому ось так само нагло серед ночі теж задзвонив телефон: повідомили про загибель сина, теж чекіста, під Ровном… Не могли зачекати до ранку, відразу подзвонили… Але, врешті, яка різниця? Г Може, так і краще. До ранку вже сльози висохли, а на душі запеклося те страшне слово — загинув?

— Генерал… — мовила стиха Наталя, даючи телефонну трубку. Голос дружини видавав хвилювання.

Сергій Іванович вийшов до яскраво освітленого коридора, подумки поцінувавши завбачливість Наталі, — світло прогнало залишки сну.

— Ну, як життя, Сергію Івановичу? — запитав генерал.

Ковальченко нещодавно повернувся із відрядження на Донеччину. Там довелося чимало попрацювати, розслідуючи злочини німецьких карателів. Безсонні дні і ночі. А перед очима — син. Загинув! Вже ніколи його не побачити.

— Спасибі. Відпочив…

— Тож самопочуття…

— Добре, — посміхнувся Ковальченко.

— Знову треба їхати, Сергію Івановичу. Схоже на диверсію.

— Я готовий, товаришу генерал.

— Зараз за вами приїде