Злий [Леопольд Тирманд] (fb2) читать онлайн

Леопольд Тирманд ЗЛИЙ

_{Скорочений переклад з польської Марії Пригари та Валентина Струтинського}

Моєму рідному місту — Варшаві

АВТОР

Усі постаті, події, ситуації й діалоги, описані на сторінках цієї оповіді, є вигаданими і не мають жодних конкретних відповідників у реальному житті. Вони є звичайним витвором фантазії.

Леопольд Тирманд

ОСОБИ,

які безпосередньо чи опосередковано стикалися зі ЗЛИМ у приміських потягах, трамваях, автобусах, тролейбусах, молочних барах, шинках, нічних закладах, дансингах, ресторанах, закладах громадського харчування, станційних буфетах, кав’ярнях, на вулицях Варшави, площах, сквериках, мостах, вокзалах, трамвайних зупинках, базарчиках, базарах, Кошиках, "тучі", біля кінотеатрів, стадіонів, аптек, ковзанок, у крамницях, універмагах, в автомайстернях, у гаражах і залишках руїн, і в усіх інших місцях:

Марта Маєвська — секретарка

Вітольд Хальський — лікар

Едвін Колянко — журналіст

Юліуш Калодонт — кіоскер

Еугеніуш Шмігло — шофер МТП

Фридерик Компот — кондитер

Міхал Дзярський — поручник МО

Йонаш Дробняк — бухгатер

Філіп Меринос — президент кооперативу "Торбочка"

Анеля — служниця

Роберт Крушина — колишній боксер

Альберт Вільга — інженер

Єжи Метеор — шахрай

Громадянин Кудлатий — пахан

Кубусь Вірус — репортер

Вєслав Мєхчінський — лобуряка

Льова Зільберштайн — спортивний діяч

Юзеф Шюпка — залізничник

Гавайка — буфетниця

Францішек Жичлівий — садівник

Антоні Пайонк — листоноша

Шая — негідник

Мефістофелес Дзюра — перукар

Рома Коцяк — модна дівуля- завсідниця ресторанів

Зенон — хокеїст

Едвард Лом — білетер

Зофья Хвала — суддя

Ян Вчешняк — службовець

Юссуф Алі Хассар — єгиптянин

Кітвашевський — механік

Мачеяк — старший сержант МО

Мето — бандит

Ізидор Ткачик — кравець

Клушінський — агент

доктор Дзідзяшевський — гінеколог

сестра Леокадія — медсестра

Пацюк — майстер

і багато, багато інших.

ЧАСТИНА ПЕРША

1

«А я гарна», подумала Марта Маєвська, побачивши себе в дзеркалі.

Аптека була обставлена старими полірованими меблями. Шухлядки, примхливі невеличкі башти в готичному стилі, потемнілі від старості панелі. І дзеркала — трохи пощерблені, трохи пожовклі, вправлені в шафи. «Невже я й справді гарна?» замислилася Марта, коли скручена, мов черв’як, багатолюдна черга виштовхнула її до самісінького прилавка. «Дурниці, — мовила дівчина майже пошепки, — не гарна! Приємна, от і все. Пристойна».

В дзеркалі видко було невисоку постать, худеньке личко з кирпатим носиком, пасма темнорусявого волосся, безладні, але по-модному розсипані, які вибивалися з-під гарненького чорного беретика. «Оригінальна — от потрібне слово, — вирішила Марта з задоволенням, — не гарна, яка там краса, але оригінальна»… І зараз же в ній обізвалося почуття гумору. «Неважко бути оригінальною в цій юрбі хворих на грип, застуджених, закутаних у хустки й шарфи відвідувачів аптеки…»

«Ця погода…» думала Марта з почуттям огиди. За вікнами періщив дощ, змішаний із снігом. Площа Тшех Кшижи^[1] потопала в грязюці, в миготливому каламутному світлі високо підвішених ліхтарів, запнутих брудним серпанком сльоти. Щохвилини якийсь мокрий відвідувач, від якого віяло вогкістю і холодом, протискувався до теплої, переповненої людьми аптеки. Фарфорові баночки з чорними літерами скорочених латинських назв, емальовані таблички на шухлядках збуджували симпатію й довір’я.

Втомлена аптекарка по той бік прилавка блискавично підраховувала колонки дрібних цифр на рецептах. Думки Марти помандрували додому. «Бідна мама, як вона мучилася вночі…» Це чекання в безконечній черзі стомлювало, починало мучити, гнітити, докучати. «Скільки ще роботи вдома, а ще ж хочеться зустрітися з Зеноном… Так повільно посувається черга…»

Втомлена аптекарка звичним рухом взяла в Марти рецепт.

— Біламіду нема. Екстракт чорної редьки вилучений із списку ліків… — мовила вона. Розкрила якусь книжку і почала шукати. — Нема, — повторила, — вилучений.

— То… може, чимось замінити? — вражено пробелькотіла Марта.

— Є. Ізохол замість біламіду. І настій звіробою або холезол. Але вам треба принести новий рецепт або заплатити повну ціну.

— Яка невдача! — тихо промовила Марта.

— Ці лікарі, — просичала зараз же за Мартою якась жінка, пов’язана шарфиком поверх капелюха, — виписують ліки, а їх немає в аптеках.

— Прошу пані… — почала Марта, не знаючи, що сказати далі. В голові все пішло коловерть: звільнення матері з роботи, папірець до поліклініки, чекання цілими годинами на прийомі в районного лікаря безсонні ночі матері, яка скаржилася, що в неї болить печінка… І знов поліклініка, потім рецепти, невдале побачення з Зеноном. Стільки клопоту протягом дня, і тепер знову все наново.

— Скільки це коштуватиме без рецепта, прошу пані? Аптекарка назвала ціну. Ззаду в черзі хтось голосно мовив:

— Чого так довго? Не можна стільки часу приділяти одній особі.

— Прошу пані, мама… — почала Марта.

Із втомленого обличчя, з-під сивого, акуратно зачесаного волосся глянули на неї бистрі очі аптекарки.

— Це для вас, пані? — спитала вона.

— Ні, — швидко відповіла Марта, — для моєї матері. Печінка і жовчний міхур. Все разом…

Аптекарка рішучим рухом олівця перекреслила назви ліків на рецепті і вписала нові, потім подала талон до каси. Марта вдячно посміхнулась. Щось схоже на усміх осяяло зосереджене обличчя аптекарки. Так воно вже повелося, що посмішка Марти, мов якийсь чародійний механізм, викликала усміх на обличчях інших людей.

Марта заплатила, щільніше застебнулася, підняла комір пальта, закутала підборіддя м’яким кольоровим шарфиком, перекинула мисливську шкіряну сумку через плече і взяла два великих флакони з ліками. Зачинивши за собою двері аптеки, вона якусь хвилину постояла на порозі. Вихор, сніг, дощ, грязюка, миготливе непевне світло, густий присмерк лютневого вечора, коли люди квапляться, тікають від хвижі, тиснуться до трамваїв, поспішають, не дивлячись ні на кого. Довгий ряд зіщулених постатей тупцяв у ріденькій грязюці на тротуарі, чекаючи на 113-й номер трамвая, трохи далі така сама черга нетерпляче виглядала автобуса на Жолібож. Марта швидкими кроками, майже бігцем, повернула в бік Вєйської вулиці.

Коли і як це сталося, в першу хвилину вона б не могла сказати. Її очі наповнилися сльозами, і гіркий жаль залив серце. «Стільки клопоту, стільки старань, такі потрібні, страшенно потрібні ліки…» Обидва флакони валялися долі: з одного сочилася рідина, а таблетки з другого викотилися й змішалися з грязюкою.

Це перша реакція. Далі Марту охопила лють, а за хвилину — жах.

— Спокійно, люба… Злість шкодить красі… — прошепелявив високий підліток, злегка похитуючись. У нього було масне біляве волосся, спітніле обличчя і розстебнута на шиї бумазейна сорочка. Це він раптовим рухом вибив у Марти флакони з рук. Що це? Випадок, хуліганство чи неуважність, викликана дощем, сльотою, поспіхом? Одне не викликало сумніву — хлопець п’яний. І він був не сам. Поруч хихотів низенький опецькуватий парубійко в літньому пальті.

— Ви збожеволіли!.. Як ви ходите?.. Прошу відійти… — вигукнула Марта. Високий силкувався її обняти.

— Навіщо цей галас, подружко… Позбираєш, очистиш, хе-хе-хе! — хихотів опецькуватий, втоптуючи черевиком таблетки в брудне чорне місиво.

З черги на 116-й номер, яка стояла неподалік, почали обертатися. Кілька людей попрямувало на галас. Кілька прохожих зупинилося трохи віддалік.

— Ліки! Що ви, пане, зробили з ліками?!. Міліція!.. — заволала Марта Біль, злість і страх бриніли в її голосі. На неї війнуло смородом немитого тіла і брудної одежі хлопця, котрий все натискав на неї.

Від кіоска видавництва «Рух», неподалік од них, відокремилась якась постать — хлопець, теж високий, як і напасник Марти, без шапки, у вельветовій розстебнутій куртці. Блискавично він підскочив до Марти. Навколо вже зростала юрба — непевна, темна, невиразна, як погода.

— Мєтеку! Тікай! Навіщо цей галас… — Хлопець у вельветовій куртці пхнув високого в бік, потім швидким, нахабним жестом схопив Марту за підборіддя і брутально підвів угору її голову.

— Сестро! — процідив він крізь зуби. — Сестричко… Дивися, куди йдеш… Чуєш? Не лізь на спокійних людей, бо слізьми вмиєшся!.. А зараз…

— Ну, так… — швидко додав низенький опецькуватий парубійко, — налетіла, мов торпеда, а тепер нарікає…

— Я бачив, — кинув хтось з юрби, — ця пані бігла, мов шалена.

— Звичайна річ, — пожвавішала юрба, — молодий хлопець трохи випив… треба йому дати дорогу…

— Неправда! — раптом гримнуло збоку.

З кіоска виглянуло свіже обличчя немолодого вже чоловіка, оздоблене сивими, звислими, мов у сома, вусами і прикрашене гарненьким кашкетиком з блискучим козирком.

— Неправда, прошу панства! Цей лобур винен! Я добре бачив! Він, щеня таке, зачепив цю пані, вибив у неї з рук пляшечки!.. Я б тебе, паскудо… — з віконечка виглянув сухий кістлявий кулак.

— Дядю, — мовив низенький, спираючись ліктями об кіоск, — заткнись, добре?..

— Що ж тепер буде? — бідкалася Марта. Голос у неї обривався, вона не могла відірвати очей від змарнованих ліків.

— Ой-ой-ой… Щоб такі хлопці! Як це можна… — несміливо обізвалась якась молодичка в хустці.

— А ви, пані, що! — шарпнувся до неї хлопець у вельветовій куртці. — Додому! Кальсони прати! Зараз же… — І раптом він пронизливо свиснув крізь зуби, пхнув з усієї сили Марту на кіоск, розштовхав людей, що стояли ближче до нього, і гукнув:

— Хлопці! Гайда!..

Те, що сталося після цього, було схоже на сон. Бачило його кільканадцять чоловіка протягом частки секунди. І коли вони протерли очі — все вже скінчилося. Обливаючись кров’ю, в грязюці, на тротуарі, лежав хлопець у вельветовій куртці. Крізь сльоту при блідому світлі ліхтарів важко було відразу вгадати, — що це темне, брудне на обличчі хлопця, який лежав на боці й стиха стогнав, — кров чи грязюка. Низенький кремезний парубійко стояв на колінах біля кіоска, обіруч тримаючись за голову. Ось він поволі підвівся, глянув каламутним поглядом тяжко побитої людини, похитнувся, зібрав усі сили й почав тікати в бік костьолу св. Олександра. Безслідно зник десь і п’яний. Юрба отямилась, сколихнулась, з усіх боків загукали: — Швидку допомогу! Міліцію! Людина поранена!..

Хтось допоміг підвестися задиханій Марті. З боку Вєйської вже бігло двоє міліціонерів.

В кімнаті для чергових швидкої допомоги задзвонив телефон. Чергова сестра підняла трубку.

— Так. Швидка допомога. Який комісаріат? Тринадцятий? Добре. Зараз перевірю; покладіть, будь ласка, трубку.

Сестра повісила трубку, глянула на таблицю із списком телефонів у комісаріатах і набрала номер.

— Тринадцятий комісаріат? Так. Все в порядку. Зараз висилаємо.

Вона поклала трубку й підняла другу.

— Амбулаторія? Це чергова. Викликає тринадцятий комісаріат. Там у них тяжко поранена людина. Випадок? Ні. Здається, якесь хуліганство. Хто їде? Лікар Гальський? Чудово.

Із заскленої кабіни видко було вестибюль і коридори. Чергова сестра натиснула дзвінок. З кімнати шоферів хтось вибіг і вискочив на подвір’я. Запихкотів мотор. В глибині коридора з’явилась висока худа постать у білому халаті, зав’язаному аж під самою шиєю, в накинутому на плечі пальті. Поруч ішла сестра в кожусі. Лікар посміхнувся до чергової сестри.

— Собача погода, — зауважив він і додав: — Сестро, прошу швиденько з’єднати мене з редакцією газети «Експрес вєчорни».

Чергова сестра набрала номер і подала лікареві трубку.

— Редакція «Експреса»? Можна покликати редактора Колянка? Дякую.

Кілька секунд лікар чекав, тарабанячи тонкими пальцями по шибці. У трубці почувся приємний чоловічий голос:

— Колянко слухає.

— Лікар Гальський. Добривечір, пане редакторе. Дзвоню до вас, як обіцяв. Прошу зараз же приїхати до тринадцятого комісаріату. На Вєйську.

— Чудово. Отож ви, пане, думаєте, що… знову?

— Нічого не знаю напевно. В усякому разі, якась вулична бійка і дуже тяжке побиття чи навіть щось гірше. Я зараз їду туди.

— Дякую. За десять хвилин буду на місці.

Лікар Гальський поклав трубку. Ще раз посміхнувся черговій сестрі. — Може, вам, сестро, щось привезти з міста? — спитав він. — У нас ще ціла ніч попереду… — У нього було приємне, юнацьке обличчя й спокійні очі.

— Дякую, — відповіла сестра. — Нічого не потрібно. Бажаю успіху.

Гальський глянув на великий електричний годинник: була сьома година двадцять хвилин.

З вестибюля він вийшов легким спортивним кроком і стрибнув на приступку низенької сірої «Шкоди» з жовтим хрестом на дверцятах. Невеличка машина шугнула в запнуту дощовою заслоною Гожу, перерізала Маршалковську. Шофер включив сирену. Прохожі почали зупинятись, оглядатися.

Навіть найсвітліший оптиміст у день свого срібного весілля чи дізнавшись, що на його лотерейний квиток припав головний виграш або що Польща здобула світову першість з футбола, — навіть така щаслива людина не могла б назвати тринадцятий комісаріат приємним місцем. Він справляв досить-таки похмуре враження. Воно посилювалося ще й тим фактом, що комісаріат містився на першому поверсі, у високих, темних кімнатах пошарпаної війною кам’яниці. Навіть щоденне фарбування не могло б знищити брудносірої атмосфери, якою віяло від подряпаних стін.

Лікар Гальський увійшов упевненим кроком і попрямував до сумної лави, на якій лежала людина, накрита вельветовою курткою. Лікар відразу вгадав, у чому тут річ. «Те ж саме, — подумав швидко, — точнісінько те ж саме».

Він вправно відгорнув зім’ятий мокрий шарф, брудний, липкий від крові носовичок та нашвидкуруч накладену вату. Швидкими пальцями обмацав щелепу — кістка була Ціла.

Біля дверей знявся гамір, міліціонер намагався затримати якогось громадянина у зсуненім на потилицю капелюсі. Але цей громадянин сказав: «Преса…» і показав щось міліціонерові.

Гальський наказав:

— Сестро! Протистовбнякову сироватку, марлю, бинти…

Шприц був приготований, сестра блискавично і вправно виймала інструменти з сумки.

Гальський підняв повний шприц угору, і погляд його впав на обличчя побитого. Серед смуг розмазаної крові та синців блищали уважні, свідомі очі. Лікар нахилився над оголеним плечем і виразно відчув запах алкоголю.

«Все так само, все збігається…» подумав він.

Сестра промивала нижню щелепу перекисом водню. Гальський швидко й безжально дезинфікував рану. Поранений скорчився від болю й завив: «А-у-у-у!..»

До Гальського підійшов молодий сержант міліції в накинутій на плечі сіроблакитній ватянці і слідом за ним журналіст. Він спитав:

— Ну що?

— Те ж саме, — відповів Гальський.

— Що… те ж саме? — поцікавився сержант.

— Надзвичайно сильний удар в щелепу, так званий апперкот, кажучи мовою боксерів, удар у підборіддя. І до того ж посилений чимось металічним, невеличким кастетом або великим перснем. Звичайно, біля шийної артерії і горлянки пошкоджені судини. Місце дуже делікатне, багате на судини, звідси дуже рясна кровотеча. Але нічого загрозливого: по суті, кістка ціла, горлянка непошкоджена.

— Отже те саме? — перепитав журналіст

— Без сумніву, — підтвердив Гальський. — Що ви, пане, на це скажете?

— Нічого не розумію, — обурився сержант — Про що ви говорите?

— Зараз, — мовив журналіст, не звертаючи уваги на сержанта. — Зараз, подумайте-но тільки…

— Пане, — перебив сержант. — Взагалі, хто ви такий?

— Ось моя посвідка, — показав журналіст. — Пане докторе, це тоді…

— Редактор Едвін Колянко, — прочитав сержант. — Керівник міського відділу газети «Експрес вєчорни»… — За службовою звичкою він глянув на фотографію, потім перевів погляд на оригінал. Збігалося. Те саме енергійне чоловіче обличчя, ясні очі і якась тінь поблажливої іронії в куточках уст..

— Звичайно. І це найдивовижніше. — Лікар запалив цигарку.

— Отже такий самий удар, така ж сама рана? — глянув на пораненого журналіст. «Звідки я знаю це обличчя?..» подумав він.

— Так. Треба думати, що той тип добре знайомий з боксом і до того ж має щось тверде в руці. Хіба ні? — ледь іронічно посміхнувся Гальський.

— Який тип? Що за тип? Значить, ви вважаєте напевне, що кожного разу б’є одна й та ж рука? — журналіст почав нишпорити в кишенях. Витяг ментолові, почастував сержанта і встромив сигарету в губи пораненого.

— Йому ж, мабуть, не пошкодить? Це ті, цілющі… — мовив він Гальському. Лікар кивнув головою і притулив сірника до сигарети. Поранений жадібно затягнувся.

— Саме так і було, — ствердив Гальський.

— Ідемо далі. Ви стверджуєте, що рана викликана чимось на зразок кастета, а може, й перснем. Оскільки ми знаємо, що персні носять на лівій руці…

— … тоді, беручи до уваги силу удару, — посміхнувся Гальський, — ми дійдемо висновку, що цей тип або лівша, або одружений, чи, може, носить обручку на правій руці. Любий редакторе, ми на хибній дорозі. Мені здається, що індуктивний метод у стилі незабутнього Шерлока Холмса та сотень його наступників тут зовсім непридатний. Це варшавська справа, так мені принаймні здається; тут слід шукати пояснення у проблемах і традиціях нашого міста, в настроях і колориті великої Варшави.

— Про що ви, панове, говорите, ради бога? — остаточно знервувався сержант.

Очі пораненого тривожно бігали, пильно вивчаючи співбесідників.

— Громадянине капітане, дуже перепрошаю, — обізвався раптом якийсь голос. Гальський, журналіст і сержант швидко обернулися. Біля бар’єра, що перегороджував кімнату, стояло троє мужчин, поруч сиділа на стільці дівчина. Кілька міліціонерів стовбичило під стінами.

— Прошу, громадянине капітане, звільніть мене швидше, — знову звернувся до сержанта один з чоловіків, кремезний, у пальті з вузеньким хутряним коміром і з портфелем під пахвою.

Сержант перейшов на той бік бар’єра і набрав офіціального вигляду.

— Зараз складу протокол, — заявив він, сідаючи за стіл.

— Громадянине лікар, — звернувся він до Гальського. — Чи потерпілий може давати зізнання?

— Звичайно, — мовив Гальський.

— Ну, вставай, пане. — Він делікатно, але рішуче взяв пораненого за плече. — Нічого з тобою не сталося, правда?

— Який там потерпілий? — голосно буркнув біля бар’єра старий сивовусий чоловік у кашкетику-«мацеювці».

Поранений підвівся, сів, потім невпевнено встав. Він був високий і дужий; у дешевій зім’ятій синій двобортній куртці, в брудному зеленому пуловері під нею. Він нахилився до забрудненого черевика з дешевого сурогату замші і зав’язав шнурок. Йому було щонайбільше років двадцять.

«Де я його бачив? — знову подумав журналіст. — Здається, десь мимохідь. У нього гарні зелені очі, але якісь асиметричні, злі. Що ж… краса це насамперед пропорційність, а в нього все якесь скривлене, негармонійне, непропорційне. Скільки таких облич проходить щодня через приміські вокзали, магазини, третьорядні їдальні».

— Громадянине сержанте, ви дозволите нам з лікарем бути тут під час допиту? — спитав уголос журналіст.

— Будь ласка, — без особливого задоволення дозволив сержант.

— Я нічого не бачив, — заявив, назвавши своє прізвище й адресу, кремезний чоловік у пальті з вузьким коміром. — У мене є дружина й діти, і я страшенно втомлений. Знаєте, громадянине сержанте, цілий день у конторі, в господарському відділі: пера, кошики для сміття, папір… Я стояв у черзі до автобуса, ці пани почали сваритися, я підійшов ближче. А потім усе якось перемішалося, дощ із снігом бив просто в очі… Дивлюся, цей пан вже лежить на землі. Здається, хтось штурхнув його ще кілька разів, але хто саме, я не знаю, не бачив…

— Можете йти додому, громадянине, — сказав сержант, швидко записуючи зізнання. — Далі. Хто далі?

— До побачення, панове, — мовив кремезний, чемно підіймаючи лижну шапочку й плутаючись у навушниках.

— Це сталося блискавично, — почав молодий чоловік в окулярах, наближаючись до бар’єра. — Моє прізвище Марчак Анатоль, я студент політехнічного інституту, живу на Жолібожі. Стояв у черзі до автобуса і бачив, як цю пані брутально зачепили троє хуліганів. Здається, вони були п’яні. Один з них — ось цей: ще двоє втекли. Коли цей штовхнув панночку, враз усередину хтось стрибнув, мов тінь — невловимий, непомітний. Все блискавично закипіло, і за хвилину цей хуліган лежав на бруку, а другий стояв на колінах, тримаючись ось так, обіруч, за голову. Ударів я не встиг помітити, все сталося так раптово, мені тільки здається, що ця тінь була невисокого зросту і, перше ніж розтанути в темряві, ще кілька разів штурхнула лежачого в голову та в живіт. Тоді знявся страшний гвалт. От і все. Блискучо, правда ж? З такими не можна інакше…

— Дякую, — сказав сержант, — можете йти.

— Пані, — звернувся юнак в окулярах до Марти, — запишіть моє прізвище. Я завжди готовий свідчити в суді

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Небагато. Швидше — нічого. Цей пан з усієї сили штовхнув мене на кіоск, мені на хвилину перехопило подих, і тоді все це й сталося. Коли за секунду я отямилась — вже все скінчилося, і цей пан лежав на тротуарі. Може… тільки…

— Що таке? Говоріть.

— Не знаю, можливо, це була примара, наслідок перенапруження нервів, ця погода… Я не хочу здаватися смішною…

— Скажіть, прошу вас, — лагідно мовив Гальський. Марта обернулась до нього і побачила худе хлоп’яче обличчя й спокійні блакитні очі.

— Знаєте, пане, — сказала Марта Гальському, — на мить мені здалося, наче з цього каламутного, бурого півмороку, з дощу, мжички, снігу, з цієї плутанини сірих постатей вп’ялися в мене чиїсь очі. Тепер я пригадую їх добре… Пронизливо-ясні, палаючі, ніби самі білки без зіниць. Вони так напружено, аж до болю, прикипіли до мене, наче осяяні якоюсь нелюдською силою і люттю… Страшні очі!..

Сестра тривожно ворухнулася, міліціонери наблизилися до Марти, по спині журналіста поповзли дрижаки. Калодонт відчув, що йому якось не по собі, хлопець у вельветовій куртці завмер, рука його, що підносила цигарку до вуст, зупинилася напівдорозі. Сержант кашлянув. Марта затулила обличчя долонями. Гальський підійшов до Марти.

— Заспокойтесь, прошу вас… Що це? — додав він з острахом. На скроні Марти червоніла тоненька цівка крові. Гальський рішучим рухом скинув у неї з голови берет і відгорнув волосся на скроні. Свіжі пахощі цього волосся проникли в його свідомість. «Гарна, — подумав він. — Навіть зараз, втомлена, знервована і — гарна». — Сестро, — мовив він, — дайте, будь ласка, якийсь антисептик і пластир.

— Пані поранена, — звернувся він до Марти.

— Це дурниці,— обізвалася Марта, — я навіть не почуваю.

— Напевне, об ріжок кіоска, — вигукнув Калодонт. — Ах, ти ж, паскуднику!.. — підступив він з ціпком до хлопця.

— Чи мені вже можна йти? — запитала Марта в сержанта.

— Ідіть, — відповів той, — протокол складено. Якщо ви, пані, схочете подати скаргу до судової комісії столичної Ради Народової, прошу звернутися до нас.

Марта, Калодонт, Гальський і журналіст повернулися, щоб іти. Сержант зупинив Гальського:

— Пане докторе, я просив би вас залишитися на кілька хвилин.

Журналіст звернувся до Марти:

— Може, ви дозволите, пані, відвезти вас додому? Наша редакційна автомашина чекає біля комісаріату.

— Дякую, — відповіла Марта, — мені недалеко: я живу на вулиці Конопніцької.

— А може б пані згодилася випити склянку гарячої кави після цих хвилювань?

— Дякую — не можу. Я повинна зараз же бути вдома. Моя мама чекає на мене. Вона хвора і, напевне, дуже турбується.

Гальський всміхнувся.

— Що з мамою? — спитав він.

— Печінка і жовчний міхур, — відповіла Марта.

— Будь ласка, дайте мені свою адресу. У мене немає з собою бланків рецептів, але ще сьогодні ввечері я дістану вам усі ліки від запалення печінки, які тільки знає сучасна медицина, разом з гомеопатією, народною й тібетською медициною, — запевнив Гальський.

Марта вперше за весь час посміхнулася, і в кімнаті всі відповіли усмішками.

— Дякую, — просто сказала вона і назвала свою адресу.

«Блондини із золотавим відтінком волосся й шкіри — такі, як лікар, мають природну перевагу над рудуватими блондинами, такими, як я. А до того ж на моєму обличчі, мабуть, помітна схильність до алкогольної брезклості, чого аж ніяк не можна сказати про обличчя лікаря…» насупився журналіст і з ревнивою гіркотою глянув на Марту. Та ледве вона вийшла, він перестав про неї думати.

— Ну, синку, а тепер ти… — промовив сержант, підводячись і поправляючи пояс, — що скажеш?

Хлопець підійшов до бар’єра. Якусь хвилину холодно й зневажливо дивився на сержанта, а потім промовив, поволі цідячи слова:

— Нічого… Я дістав по морді, виходить, я потерпілий. Цього досить.

Сержант злегка почервонів, але стримався й спитав!

— Ім’я і прізвище?

— Мехцінський Вєслав.

— Адреса?

— Мєдзяна, два.

— Де працюєте?

— В майстерні на Корольковій.

— Паспорт?

— Забув дома.

— Паспорт. Посвідку з роботи, — флегматично повторив сержант. Хлопець почав ритися в кишенях і витяг якийсь клаптик паперу.

— Що це ви мені тикаєте! — голос сержанта затремтів від люті, обличчя його спалахнуло. — Свідоцтво про щеплення проти тифу дворічної давності? Слухайте, якщо ви зараз же не пред’явите мені документи, то тижнів зо три не вийдете звідси! Аж до суду за бродяжництво.

Хлопець знизав плечима і витяг пошарпаний клейончатий гаманець, з якого добув посвідку про прописку. Сержант глянув і сказав із злим усміхом:

— Ах, ти ж… Щастя ваше… Що ж ви брешете? Адже ви живете па Празі, на Кавенчинській?

— Це тепер… — криво всміхнувся хлопець. — А раніше на Мєдзяній…

Сержант записав щось, потім заявив:

— Якщо хочете подати заяву про побиття, то сюди, до нас. А за хуліганство на вулиці і за спробу ввести представника влади в оману ми притягнемо вас до відповідальності… А зараз забирайся звідси, ти… потерпілий…

Хлопець накинув куртку і вийшов. У міліціонера, який стояв біля дверей, зловісно заблищали очі й затремтіли руки.

— Потерпілий… — просичав він, — я б тобі показав, якби не моя форма… Не можна зараз…

Сержант звернувся до Гальського й журналіста:

— Панове, прошу за мною.

Він провів їх до невеличкої кімнатки. Всі троє зупинилися біля письмового стола.

— Отож, пане докторе, — почав сержант, — про що це ви так загадково розмовляли?

Гальський запалив цигарку.

— Бачите, пане сержанте, — відповів він, — я цілісінький тиждень чергую вночі. Заступаю хворого колегу. І їжджу. В перший раз до Рембертова, три дні тому на Грохув, два дні тому — до кінотеатру «Охота», позавчора на вокзал у Подкові Лєшній, вчора до універмагу на Служевці. І щоразу я застаю там когось, поваленого блискавичним апперкотом, з розбитим підборіддям, безжалісно потоптаного ногами. І щоразу ніхто із свідків не може пояснити, що саме сталося, коли, як та хто був винуватцем. Всі згадують про якусь тінь, швидку, мов блискавиця, згадують блискавичний удар, якусь невиразну стерту постать, спритну, мов чорт. То кажуть про могутнього велетня, то про чоловіка, невисокого на зріст. Ніхто не знає нічого, нічогісінько… Одне тільки певне: за кожним разом на землі залишається потерпілий, і цей потерпілий — завжди понівечений у стилі вашого сьогоднішнього клієнта. Отож нападник, хуліган, негідник стає безвладною, непритомною, побитою жертвою. І хто знає, чи з часом не почнуть отак залишатися й трупи!.. — Гальський міцно затягнувся сигаретою. Сержант тер чоло.

— Помста? Криваві розрахунки якихось покидьків міста?.. — обізвався він.

— Невже? — скептично відповів журналіст. — Прошу подумати, сержанте, що це ж не один якийсь конкретний місцевий випадок, а ціла серія дій, з’єднаних між собою обставинами й методом. Широчина масштабу й умови, в яких усе це діється, швидше свідчать… — журналіст завагався.

— Про що свідчать? — гостро перепитав сержант.

— Я не хочу нічого підказувати, — поволі промовив Гальський. — У нас є тільки невиразні дані, спостереження, гадки, але мені здається, що тут… якась організована кампанія… Зрештою, не знаю. Те, що я сказав, може, помилкове, бо мене, знаєте, цікавлять справи незвичні й небуденні… Знаєте, пане, така собі фантазія…

Сержант, здавалося, тонув у думках.

— А сьогодні? Що сталося сьогодні? — обізвався він, наче сам до себе.

— Так. Що ми власне знаємо про сьогоднішню подію? — підхопив журналіст. — Студент політехнічного інституту говорив про якогось чоловіка невисокого зросту, пан Калодонт — про велетня, та ще й з гривою лева. Ну й про очі. Вогненні, палаючі, світлі, пронизливі очі — очі вбивці або святого, хіба не так?

— А це вже щось нове, — заявив Гальський, — очі, зріст, левина грива — це все нові елементи…

— Нічого нового, — скептично посміхнувся журналіст, — по суті, який це зріст? Які очі, а особливо, чиї? Вже минув тиждень, відколи доктор Гальський розповідав мені за столиком у кав’ярні про свої перші спостереження й думки — а ми знаємо все те ж саме — не знаємо майже нічого…

— Все в порядку, — заявив сержант. — Дякую вам, панове.

Коли вони вийшли, він зняв телефонну трубку і набрав номер Головної команди міської міліції.

— Якийсь лист тобі, Марто.

Щупленька, немолода жінка підійшла до чепурного комода і вийняла з-під вази прямокутник конверта. Марта розірвала і прочитала:

«Шановна пані!

Щиро дякую за подяку. Мене страшенно цікавить Ваше самопочуття, але думаю, що воно навряд чи потребує такого негайного втручання, аби дзвонити до швидкої допомоги. Сам не знаю, чи радіти цьому, чи журитися? Прагну також довести до Вашого відома, що винайдено нові сенсаційні чудотворні ліки проти хвороби печінки.

Сердечно тисну Вашу руку.

Вітольд Гальський».

Марта примружила очі. Її тішили стриманість і тактовний гумор листа, який навмисною наївністю щось маскував, і оце «щось» подобалося Марті найбільше.

Легкий повів тривоги пролинув десь біля її серця. Вона подумала про Зенона, хотіла навіть спитати, чи не залишив він для неї якоїсь записки. Щось просилося на уста, вона вже формулювала думку, коли раптом, сама не знаючи чому, зовсім мимоволі вимовила:

— Як ти себе почуваєш, мамо?

Сказала і прикусила губу. Вона зрозуміла: це вже неминуче. «Як фатум у грецьких трагедіях…» спробувала Марта пожартувати з власних слів.

— Ти знаєш, не дуже добре. — Пані Маєвська скинула окуляри і відклала роботу. — Зо два дні було спокійніше після цих ліків, а сьогодні, в конторі, знов заболіло…

— Здається, знайдено нові ліки проти болів у печінці. — Марта замислено підійшла до вікна. — Боюся тільки, чи випадково не мають вони побічного впливу…

— Можливо. В цих справах завжди треба консультуватися з лікарем. Я ні про що нове не чула.

— Я довідалася про ці ліки лише зараз…

— Зрештою, що там ліки… Людям мого віку треба просто змінювати печінку на нову, а стару здавати в капітальний ремонт, як кажуть шофери.

— А коли б все-таки?.. Щось нове… Ти ж знаєш, мамо, сучасна медицина…

— Люба, я прийматиму все, що ти мені принесеш. Не знаю, чи ти уявляєш собі, який це докучливий біль. Я готова на все, аби тільки допомогло.

— Але я не готова, — прошепотіла про себе Марта і повернулася до матері. Вона стояла так, струнка, граційна, немов вирізьблена на тлі кретонової фіранки. — Суть у тому, що ці побічні впливи стосуються не безпосередньо хворого, мамусю. Але не звертай на мене уваги, люба, бо в мене сьогодні день коверзування, день дурних жартів. А тепер я йду на тренування до Зенона, добре?..

Пані Маєвська одягла окуляри і знов спокійно почала плести. Між нею і Мартою існувала умова щодо таких «днів коверзування». Першим її параграфом було: не дивуватися в такі дні нічому. Цей параграф становив фундамент чудової родинної гармонії і великої взаємної любові.

Вечір був холодний, але приємний. Приємно було йти добре знайомими, любимими вулицями. Марта любила свій район, любила безладно розкидані вілли на Фраскаті, широкий фрагмент ескарпу над Центральним парком, старий, побілений, такий польський будинок колишнього сенату… Вона знала всі тутешні закапелки й проходи. В цьому районі було чисто й спокійно, дуже затишно. Звернула з Вєйської у прохід в будинку сейму, минула міністерство комунального господарства і зійшла Лазєнковською вниз. Затишок району біля сейму уривався досить несподівано — тут скрізь тяглися спортивні майданчики, поділені огорожами з залізної сітки або з товстих прутів. Парк Собєського, в глибині Мисливської — трибуни тенісних кортів, арени і багатоповерхові криті трибуни стадіону Війська Польського, далі темний масив басейну, — все це, сонячне й зелене влітку, справляло зараз гнітюче враження. Порожні темні простори, контури, що танули в півмороці, широкі, безлюдні вулиці, тиша малозалюдненої околиці, яку час від часу порушував тільки шерех тролейбусів, — все це чомусь насторожувало. В самісінькому центрі цього краєвиду стриміли руїни величезного костьолу.

Минаючи руїни, Марта подумала, що тут страшенно неприємно. «Нерви, — додала вона про себе, — просто сліди останніх подій».

За костьолом починався тролейбусний парк. Тихі, темні тролейбуси стояли мирними рядами, мов сплячі гіпопотами. Зараз же за парком заясніли хисткі вогні, з глибини великої площадки долинули звуки вальса «Ковзанярі». Перед високим дощаним парканом стояла купками молодь. Марта полегшено зітхнула.

— Майко! — вигукнув юнак у пальті, з-під якого виглядав зелено-чорний хокейний костюм. — Що це з тобою діється? Я ніяк тебе не дочекаюся…

— Як ся маєш, Зеноне? — Марта піднялася навшпиньки і поцілувала Зенона в щоку. — Мій хлопче, дехто важко працює, не кажучи вже про домашні обов’язки зразкової дочки.

— Ну, праця не ганьбить, — посміхнувся Зенон. — Ходім, трохи погрієшся в нашій роздягальні. Як мама?

Гарний хлопець, цей Зенон. Досить безформний костюм хокеїста не міг приховати його дужу гнучку постать, широкі груди, довгі ноги. На міцній смуглявій шиї сиділа голова молодого гладіатора з чорним, наче різьбленим волоссям і темними очима. Берет Марти сягав йому ледве до плеча.

— З тренуванням, мабуть, нічого не вийде, — заявив він. — Такий балаган на цій новій ковзанці… Знов пустили публіку. Даремно ми й роздягалися.

— Переодягнися. Підемо, посидимо трохи в кав’ярні «Під курантами». Я вже сто років не була в кав’ярні.

— Ні, це не так просто. Тут зараз весь перший і другий склад і дехто з керівництва секції. Має бути якийсь перегляд. Не можу, Майко, зрозумій, я хочу вже цього року раз назавжди покінчити з дипломом. Коли б ти знала, як у нас тепер дивляться на участь у житті секції… Аж страх…

— Дай спокій. Щоб така зірка, як ти, зважала на це, — кинула Марта з легенькою іронією.

— Знаєш… на екзамені не важко згасити й найбільшу зірку, — відповів Зенон з гумором, але видко було, що вій не збирається протестувати проти такої оцінки.

Вони минули повну дітвори загальну роздягальню. Зенон відчинив дверцята в перегородці, яка ділила барак пополам. В другій половині барака стояли шафки для спортивного приладдя, поцятковані тисячами написів, часто дуже непристойних. Тісна просторінь між шафками була наповнена різноколірним причандаллям професіоналів-спортсменів, футлярами, наколінниками, шкіряними панцирами, черевиками, ковзанами, хокейними клюшками. В цьому гармидері сміялися, розмовляли. Молоді зухвалі обличчя поблискували здоровими зубами.

— Сервус, Майко! — гукнув якийсь молодий велетень з засмаглим обличчям.

— Чолом, Антеку! — кинула Марта. — Який ти чорний!

— Помітно?

— Честь, Марто, як ся маєш? — чула Марта ззаду і з усіх боків. — Приходь у неділю хоч сплюнути на лід… Ми граємо з якимись там лахмітниками з Кракова. Поставимо їм банки, ось побачиш. Коли ти приходиш, Зенон грає, як сатана.

Прийду! — сміялася Марта. — Але це не дуже допоможе.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

До роздягальні зайшов плечистий чоловік у кожусі.

— Панове, — мовив він, — ану біжіть-но котрий на ковзанку, бо там якась історія… Знов хуліганять… Зеноне, ти вже на ковзанах…

Зенон підвівся, накинув пальто на хокейний костюм і сказав:

— Ходім, Майко, постоїмо трохи на повітрі. Зараз не холодно.

Марта любила вигляд миготливої, рухливої юрби. Три зими, проведені разом з Зеноном, дали їй знання про закони, принципи й таємничі знаки цього малого світу. Вона вміла побачити пляшку з горілки під лавою і блиск ковзанів, що хуліганськи підрізають дівчаток, які спокійно їдуть по льоду, орієнтувалася в техніці хокейного змагання, в настроях ковзанки. І тому Марта відразу побачила, що зв’язує начебто не з’єднані між собою постаті, які снували серед юрби. За кілька хвилин група з кільканадцяти підлітків, щонайбільше шістнадцятирічних, з’єдналася в могутнього «змія», який з розгону розштовхував ковзанярів, перекидав, загортав у своє півколо дівчат, які невпевнено пересувались в юрбі. На чолі «змія» їхав невисокий хлопець в двобортному, темному костюмі; на шиї в нього був бруднобілий шарф із дешевого шовку, на голові — кругла клітчаста велосипедна шапочка, яка стирчала високо вгору. Він, заклавши руки в кишені, їхав швидко і впевнено. Ось хлопець наблизився. У нього було прищувате обличчя з товстим кирпатим носом.

— Ці шапочки напихають газетами, — мовив Зенон з усміхом, показуючи на клітчасту шапку. — Це надає їм улюбленого фасону і водночас до певної міри захищає від ударів.

В усміху Зенона була зневажлива схвальність, хлопець здавався йому кумедним.

— Костюм якраз для іменин у швагра. Смішно, — мовила Марта, але не посміхнулась.

Саме тут рухливий «змій» присів у так званому «пістолеті» і, зневажаючи всі правила руху, чимдуж помчав через усю ковзанку. Пролунав крик, хлопці швидко підвелися і розбіглися. На льоду лежала маленька дівчинка, силкуючись підвестись. Зенон одним помахом довгих ніг обігнав банду і за секунду опинився біля дівчинки; узяв її на руки й круто загальмував біля Марти.

— Що сталося? — спитав він, садовлячи дівчинку на лаву. Великі сльозинки блищали в карих очах. Дівчинка показала на праву литку: крізь подерті штани і розшматовану шкарпетку видко було чималу подряпину.

— Ковзаном! Лобурі чортові! — Губки дівчинки знов жалібно вигнулися в підківку.

Марта вийняла в неї з кишені носовичка.

— До весілля заживе, — сказала вона весело, — а штани завтра зашиєш. Але тут треба… — звернулася вона раптом до Зенона і замовкла…

Зенон якось схвально поглядав на ковзанку, де підлітки у велосипедних шапочках знайшли нову забаву. Вони обирали за мішень одну з потужних ламп над ковзанкою, розганялися і жбурляли каміння. Три спроби пішли марне, але за четвертим разом мордатий хлопець у темному костюмі влучив. Брязкіт розбитого скла, схожий на вибух, звук розбитої багатоватної лампочки — і на ковзанці стало темніше. Щось зіпсувалося в самому проводі: кілька великих ламп згасло. На льоду знявся гармидер, рицарі півмороку почали гарячково снувати в юрбі. І тут у Марти закалатало серце. Ні, це, мабуть, примарилося, неможливо, щоб це були ті ж самі, світлі, несамовито блискучі, пронизливо-білі очі?.. А якщо це були й вони, то майнули з швидкістю звуку, наче власник їх мчав на крилатих ковзанах. Ні, це безглуздя; їй, Марті, просто привиділося.

З роздягальні вибігло кілька спортсменів і плечистий чоловік у кожусі. Зенон щодуху помчав у юрбу. Мордатий хуліган у темному костюмі їхав швидко, але не міг змагатися з хокеїстом. Зенон нахилився, обігнув його рипучим віражем і схопив за руку.

— Ану, помалу, колего! — мовив він твердо. — Що тепер буде?

Хлопець глянув в обличчя Зенона; він був набагато нижчий і, незважаючи на свою кремезність, напевно слабший, але щось в його обличчі й холодних брехливих очах наказало Зенонові звільнити плече: була в цих очах готовність до всього, аж до кіпця.

— Це через неуважність, пане начальнику, — мовив він з фальшивим усміхом, — я перепрошаю, це просто необережність.

«Геніально, — подумав Зенон, — ну й гумор у цих лобурів… «через неуважність!»

Йому раптом здалося це чудовим дотепом, і він не витримав, посміхнувся. Підліток відразу ж помітив це.

— Пане начальнику, я зараз вам викладу п’ятдесятку… за цю лампу, добре? Тільки позбираю в друзів, собача їх мати.

Справді, Зенон не встиг змигнути, як був оточений тісним колом спітнілих облич, брудних шарфиків, зіпсутих зубів. Звідусюди віяло запахом горілки.

— Щоб мені зараз, чуєш? Внесеш у касу ковзанки… — і сказав він голосно і розштовхав підлітків, які натискали на нього.

— Аякже, зараз… — гукнув мордатий, і ватага роз’їхалася в усі боки.

Зенон під’їхав до Марти, біля якої стояли спортсмени.

— Що сталося? — спитав Антек.

— Геніально! — відповів Зенон, — знаєш, Майко, цей бандит сказав: «Це через неуважність»… Так і сказав. Ну й гумор, га?

Антек і кілька інших засміялись, Марта тремтіла.

— Ну й що? — кинула вона раптом. — Що ви тепер з ними зробите?

— Нічого, — відповів Зенон безтурботно, — що йому зробиш? За лампу не заплатить, бо вона дорога, міліція далеко, битися з ним я не буду. Ти цього не розумієш, Майко, це володарі Черняковської вулиці. Отой мордатий у велосипедній шапочці — то пострах Чернякова.

— Хлопці, — наказав чоловік у кожусі, — готуйтеся виходити на лід, зараз звільнимо ковзанку від публіки. Іду оголошувати через мегафон.

Тісна група хокеїстів виїжджала на лід.

— Зрозумій, Майко, — мовив невпевнено Зенон, коли вони залишилися самі. — Якби я застукав його десь у нейтральному місці, то зробив би з нього мармелад, але тут вони мене знають… Сьогодні дам йому по морді, а ввечері виходитиму сам з ковзанки і кільканадцять цеглин, невідомо звідки, коли і як, влучать мені в лоба… Я знаю.

Перед очима Марти раптом зринула струнка постать у білому лікарському халаті. «До чого тут доктор Гальський?» зовсім розгублено, швидко подумала вона і мовила:

— Розумію… — І Зенону здалося, наче на цьому світі ніколи не було дотепів. В цю хвилину, з півмороку ковзанки, на частку секунди в Марту втупилися світлі зіниці й згасли. Це сталося так раптово, так несподівано, що Мартазатремтіла, пройнята страхом. «Це відблиск льодової поверхні», заспокоювала вона сама себе, добре знаючи, що це зовсім не так.

У найтемнішому кутку ковзанки мордатий хлопець у велосипедній шапочці загальмував перед якимось низеньким паном у «гольфах». Коли цей пан їхав повз нього, мордатий враз схопив його за руку і, виводячи з рівноваги, потяг за собою в карколомний пірует.

— Татусю, — мовив мордатий, — позич п’ятдесят злотих…

— Пане! — вигукнув той, — пусти, бо закричу!.. Більше він сказати нічого не встиг. Хлопець у светрі, який щодуху мчав слідом, підрізав його з повного розгону. Він ще відчув, як його щосили кілька разів ударили ковзанами в спину і потім щось сильно шарпнуло за задню кишеню штанів.

— Рятуйте! Міліціє! — зарепетував він.

— Ти-ихо! — просичав мордатий і поволі проїхав йому ковзаном по обличчі. — Хлопці! Додому! — кинув він, і підлітки розсипалися, хто куди. Все разом тривало може кілька секунд, і пан у «гольфах», поки не стер кров із щоки, так і не збагнув, що саме сталося.

На ковзанці знялася страшенна метушня, в якій могутній голос, ледве долаючи цілковитий хаос, через мегафон просив публіку залишити ковзанку.

Марта попросила:

— Зеноне, переодягнись і проведи мене додому, добре?

— А тренування?

— Залиш тренування, прошу тебе, з мене досить цих скандалів.

— Добре, Майко, зачекай. Адже нічого такого по суті не сталося.

В мороці котлованів, виритих під майбутні трибуни, стояло шість темних постатей. Одна з них, невисока, мордата, вугласта, мнучи щось у пальцях, казала.

— Сто сімдесят і документи. Голодранцю, ось тобі п’ятдесятка, іди до каси, віддай і скажи, що це за лампу. Так треба.

— Іди сам, теж козак знайшовся — посилає інших, мов якийсь джентльмен, — відповіла висока гнучка тінь.

— Ах ти ж, лахмітнику. Ось я тобі покажу, дурний пацюк… Хочеш, щоб тебе схопили? І де отаких баранів збирають? Не розумієш, що з ними треба по-доброму, бовдуре? Усе самому треба…

Мордатий вийняв гроші з гаманця і сховав у кишеню. Гаманець жбурнув далеко, в темряву. Та ледве він торкнувся землі, як його підняла чиясь дбайлива рука.

— П’ятдесятку мені, решту поділимо, — заявив мордатий, ховаючи руки в кишеню. — Або ще краще, на тобі, Стасеку, біжи по горілку. Купи кілька огірків, розумієш?..

Коли й звідки вдарила в ці шість постатей блискавка, цього ніколи не знатиме жодна з шести зацікавлених осіб. Хоча блискавка ніколи не буває м’яка, але те, що опинилося зараз на замерзлій глині серед шести дужих, спритних і готових на все людей, було настільки м’яке, що не зняло найменшого шелесту, і водночас настільки гранітно-тверде, що зробило небувале — відразу ж збило з ніг п’ятьох хлопців з шести. Шостий в цю ж секунду від могутнього удару в живіт полетів на купу замерзлої глини. Кілька хвилин у цілковитій темряві та мовчанні кипів незвичайний, страшний бій. Невідомо як і звідки градом сипалися удари в рот, у живіт, у шию, у серце — і люди починали кашляти, давитися болем і страхом, хрипіти: — Моє око! Голова! О Єзус! Голова! У-у-у-ух! Вбивають! Аааааа!

Мордатий, кинутий на купу глини, застогнав, розплющив очі, й це стало причиною його цілковитої поразки. Навпроти в темряві палали очі — такі пронизливо-білі, що в мордатого задубіли коліна. Його шістнадцятирічну душу, яка досі не знала, що таке переляк, охопив раптом невимовний жах. Намацуючи наосліп дорогу, спотикаючись на глинистому насипу, падаючи та ранячи собі руки, ця людина, яка не боялася в своєму короткому житті ні крові, ні ножа, кинулась тікати. Все швидше й швидше біг утікач по знайомих пагорбах. Нарешті добрався до дірки, власноручно вирізаної колись у дротяній огорожі, переліз на той бік і опинився за тролейбусним парком. Відчувши себе впевненіше, глибоко зітхнув, обтер рота і наблизив руку до смужки світла, яка падала від вуличного ліхтаря.

— Кров! — шепнув стиха і раптом відчув, що він не сам. Не бачив нічого і не чув, але щось наказувало йому тікати. Важко дихаючи, хлопець перебрався через купу каміння і загорожу, яка відокремлювала тролейбусний парк від вулиці. У нього навіть думки не було захищатися, схопити на бігу камінь, прийняти бій у закапелках, які він знав, наче власну кишеню, де він сам стільки разів інших… Нарешті втікач вбіг у прохід поміж будівлями та руїнами костьолу. Він і не чув, а всім тілом відчував погоню. Його важке, з посвистом дихання примусило зупинитися Зенона й Марту, які саме йшли по той бік вулиці. Вони бачили, як темна постать, далеко випередивши їх, хитаючись, збігла на приступки порталу, а за нею майнуло щось, схоже на тінь, якийсь стертий силует. Не можна ручитися, чи то була тінь чи жива людина.

Втікач, минувши колонаду, опинився в темному притворі. Ось він завагався на мить. Серце калатало, мов несамовите. Але вибору не було. Лишався тільки карколомний стрибок у темряву. Там, унизу, був порятунок. Втікач добре знав, що серед тонких колонок паперті, серед звалищ потовченої цегли, криються залізні двері старого бомбосховища. Воно вело до підземних ходів, невідомих нікому, окрім кількох людей. Хлопець стрибнув. Та не встиг він підвестися на подряпаних, закривавлених руках, як тінь з котячою м’якістю впала поруч. Зібравши рештки сил, мордатий підвівся й кинувся між колонами паперті до залізної ляди.

Саме тоді Марта й Зенон почули страшний, повний розпачу крик, людське виття, від якого в них завмерли серця.

— Ааааарррххх!.. — хрипіло в руїнах величезного костьолу.

Вони підбігли до сходів порталу. Зенон уже поставив ногу на приступку. Та Марта шепнула з тривогою:

— Ні! Прошу тебе, Зеноне, не треба…

Крик не повторився. Зенон не був боягузом, але вже за хвилину відчув вдячність до Марти… Вона думає про нього!

— Якісь рахунки володарів Чернякова! — сказав він з усміхом.

Знімаючи ногу з приступки, Зенон зачепив щось м’яке. Нахилився. Це була клітчаста, набита газетами, велосипедна шапочка.

— Глянь, чи я не казав, — гордо мовив Зенон до Марти. Він вгадав!

Марта вдивлялася в шапку широко розкритими очима. На частку секунди їй здалося: вона щось розуміє!

2

— Кубо! Кубо-о-о!

Коляико вихилився з дверей в коридор.

На сходах щось прокотилося гірською лавиною.

— Кубо-о-о! Де він, цей…

В кінці коридора з’явилась якась кулька, що швидко зростала на очах і за кілька метрів від Колянка почала гальмувати. Перед ним опинився усміхнений Кубусь.

— Я тут, пане редакторе. В чому річ? Колянко втягнув його в кімнату і замкнув двері.

— Ти, пацане невмиваний… — мовив він з гірким докором.

Кубусь випростався.

— Не буду, пане редакторе, — мовив він, на всякий випадок відступаючи, — присягаюся найчистішою невинпою любов’ю, яку плекаю в своєму серці до вас. Більше не буду. Тільки — що сталося?

— Хлопчику, — мовив Колянко солодким голосом, — хлопчику, сідай. Глянь, я вигодував тебе на власних широких і волохатих грудях. Ще неповнолітнім хлоп’ям ти безтурботно грався під моєю могутньою опікою, свавільно пустуючи серед новинок з промтоварних крамниць, прогулянок по столиці та повідомлень про нові трамвайні лінії й первинки в овочевих крамницях. І що?.. Оце так ти мені віддячуєш? Така твоя любов до того, хто тебе вигодував молоком з дерева пізнання добра і зла?

На двадцятидворічному круглому, веснянкуватому обличчі Кубуся відбилися біль і розпач. Видко було, що він справді зворушений.

— Пане редакторе, — гукнув він, — не кажіть так, будь ласка! Не можна так! Ви ж знаєте, що я, мов скеля, мов бескид біля вас, пане редакторе. Ви завжди можете з довір’ям спертись на мене своїм втомленим тілом… Я готовий заради вас на все, на найвищу жертву, готовий… хай буде, що буде!., готовий негайно побігти по цигарки і навіть, — тут Кубусь затулив очі долонею, звісив голову з виразом муки, — навіть принести чаю!

— Замовкни, — долаючи явне зворушення, гримнув Колянко. — Хай я отямлюсь. Добре, добре, не буду далі мучити таку нужденну особу, як ти. Читав сьогоднішнє «Жицє»?..

— Ні, — відповів Куба безтурботно, — не читав. Я не звик читати зранку нікчемні сторінки нашого конкурента. В цю пору я читаю тільки те, що сам написав вчора. А взагалі, — в голосі Кубуся забриніла зневага, — дивуюсь вам, пане, що ви, така інтелігентна людина, марнуєте ранковий час на читання цієї… газети.

Закрий рота! — гримнув Колянко, — на, читай.

Він подав Кубусеві аркуші ранкової газети «Жицє Варшави». Кубусь з демонстративною огидою узяв газету двома пальцями, але в міру того, як він пробігав очима невеличку замітку, обведену червоним олівцем, обличчя його довшало, з круглого стало овальним, з овального зовсім витягненим і дуже заклопотаним.

— Ну… що ти скажеш? — взявся в боки Колянко, шмагаючи його глузливим поглядом. — Ас репортажу газети «Експрес вєчорни», репортер-іскра, репортер-привид, людина, для якої немає замкнених дверей, журналіст, в лівій кишені якого б’ється пульс Варшави… Очі, вуха й моментальна фотографія столиці…Одне слово — Куба Вірус! І ось оцей Якуб Вірус довідується про щось із малесенької замітки в п’ятій колонці «Жиця»… Хе-хе-хе!

Цей сміх залунав у вухах Кубуся, мов похоронний дзвін. А ясний березневий день раптом потьмарився, затягнувся серпанком жалоби. Він опустив руку з газетою, мов людина, смертельно вражена в самісіньке серце, схилив голову. І враз зірвався, мов опечений.

— Пане редакторе! Присягаюсь вишневими устами отієї новенької брюнетки з відділу торгівлі, отієї, що подобається нам обом — вони не могли здобути ці відомості в швидкій допомозі! Швидка допомога в мене забезпечена, як золото, і неможливо, щоб цей… — Тут Кубусь додав слово, що вкрай дискредитувало названу особу, — щоб цей… не повідомив мене про щось таке… Не знаю, але… хай я буду останнім посмітюхом, а не Вірусом, якщо протягом двох годин ви не матимете…

— Спокійно, шмаркачу, — Колянко набрав менторського тону, — читай уважно, ти, репортерська амебо, а вже потім вирушай на лови. Ти ж бачиш, що тут не сказано, ані коли це трапилось, ані хто подав допомогу цьому потерпілому. Не пишуть, чи його забрано в лікарню, чи в міліції провадиться слідство. Нічого, крім того, що знайдено побитого в руїнах костьолу біля Лазєнковської вулиці. І все. Ти змушений будеш звернутися до колег з «Жиця Варшави», якщо хочеш про щось довідатись…

— Що? Туди? Ніколи! — вигукнув Кубусь драматично. — Моя нога не ступить до кінця днів моїх до цих… бджолярів. Хіба що мені належатимуть з них гроші,— додав він тихше, вбік. — А ви, пане редакторе, надто швидко втратили віру в мене…

Мовивши це, він зник, наче висмоктаний з кімнати невидимим пилососом.

«Чому — бджолярі? — здивувався Колянко, — знову таємниця барвистого стилю Кубуся Віруса. Але ж я навіть не встиг дати йому цього Кіша», подумав він, виймаючи з шухляди щойно куплену книжку. Якщо серце Едвіна Колянка зараз повнилося до когось теплом, то цим кимось був тільки Кубусь Вірус.

Коли сім років тому з’явився в редакції п’ятнадцятирічний хлопець з посинілими від холоду губами, в бахматій одежі, пошитій з американських військових ковдр, Колянко відразу ним зацікавився, його самого вражала ця зацікавленість; снувались над Варшавою повні труднощів перші зими відбудови, зими розтрощеного війною міста. Крізь ці зими Варшава пробивалася, наче крізь нищівний вогонь великої битви за життя.

Колянко з самого початку побачив в очах Кубуся якусь іскру, що збудила в ньому теплий жаль. Хлопець був сиротою, батьків він втратив під час війни. Десь на Західних! землях були якісь тітки чи дядьки. Але родина становила для Кубуся річ другорядну. На першому місці для нього була Варшава. Які інстинкти й уподобання сформували це почуття в житті п’ятнадцятирічного хлопця, вгадати важко, але незаперечним фактом було те, що Кубусь вирішив не виїжджати з Варшави зовсім. Заприсягнувся, що тут його місце, його серце, його майбутнє. І — залишився. Зачепився за редакцію новозаснованої газети «Експрес вєчорни», бігав з різними дорученнями: по кліше до друкарні, по відбитки, за цигарками, за булками, за пивом. З часом він став необхідним атрибутом життя редакції. Всі любили його; більшість — за те, що він не завдавав нікому клопоту, був спритний, вмілий, дотепний, діяльний — справжнє дитя «Експреса». Ніколи він не докучав, ніколи ні від кого нічого не вимагав, завжди був готовий зробити комусь послугу і, щонайважливіше: нікого не обтяжував турботою про себе. Ніхто не сушив собі голови тим, чи Куба спить і де саме, чи Куба їсть і що саме. На теплу турботливу дружбу, саме таку, яка була Кубусеві потрібна, ніхто не мав часу. Ніхто, окрім Колянка. Можливо, скінчилося б на невиразній симпатії й прихильності, якби не Кубусь. Невідомо чому, хлопець дуже полюбив Колянка. Спершу так собі, без підстав — це інші журналісти приносили йому теплі шкарпетки, банки консервів з гуляшем із свинини, дарували йому квитки в кінотеатри й на матчі. Але Колянко з ним розмовляв. Кожну вільну хвилину Куба проводив біля письмового столу Колянка, непомітно прокрадався в кімнату, де той працював, жадібно чекаючи хвилини, коли гомінлива, повна телефонних дзвінків і стукотіння друкарських машинок кімната порожніла, і в ній залягала тиша.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Колись, під час однієї з нескінченних розмов, дивлячись на розчервонілі щоки й бистрі карі очі Кубуся, Колянко несподівано побачив у цих очах щось більше за кумедну, спритну зухвалість і босякувату кмітливість: з-під товстого намулу, здобутого сумним досвідом, переконання в нікчемності й підлоті цього світу, виглядав ясний, повний запалу, юнацький оптимізм. Десь на дні цих очей несміливо поблискували приховані поклади чесності, дружності, чудової, дужої вдачі.

В той день Колянко пішов до книгарні й купив кілька книжок: були серед них Прус і Джек Лондон, Жеромський і Діккенс. Далі події почали розвиватися приголомшливим темпом, хоча й без особливої реклами. Ніхто в редакції навіть не знав, коли Кубусь склав на атестат зрілості й почав працювати репортером у відділі міського життя. Ніхто, окрім Колянка. Перше, ніж хтось встиг зорієнтуватися в тому, що сталося, Кубусь почав здобувати славу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Куба лежав на столі у відділі міського життя, їв булку з ковбасою і швидко переглядав поточну щоденну й тижневу пресу. Колянко стояв біля письмового столу, машинально переглядаючи об’яви, запрошення та зведення.

— Кубусю, — обізвався нарешті Колянко, сідаючи за письмовий стіл. — Слухай-но! Ми як терплячі садівники, що повинні мати пильні очі й чулі руки. Пильнуй, синку — в цю хвилину я кладу в твій мозок воскову табличку, мов чисту патефонну пластинку, без жодного значка, і вирізьблюю на ній перший рівчачок: Дзярський. Міхал Дзярський. Не забувай це ім’я й прізвище і водночас запам’ятай, як воно вимовляється. Тримай очі й вуха широко розкритими і коли б протягом найближчого часу ти про нього щось довідався — запиши це собі старанно на своїй восковій табличці. Я хочу знати про це прізвище та про його власника все, що тільки можуть здобути такі двоє людей, як ти і я. Зрозумів?

Кубусь серйозно кивнув головою. В такі хвилини він найбільше відчував, яке міцне почуття єднає його з Колянком. Він вийшов.

Колянко підійшов до вікна й запалив цигарку. За ущелиною залізничних колій лежала західна Варшава: дахи, рештки руїн, комплекси фабричних будов Товарової, Каролькової, Золотої, Луцької, Гжибовської, Крохмальної вулиць.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Почувши телефонний дзвінок, Колянко здригнувся.

— Це я, Куба, — почув він у трубці.

— Що таке?

— Нічого особливого. Погода кращає…

— Ти дзвониш, щоб мені про це повідомити?

— Ні, не тільки тому. Я хотів вам сказати, що дуже голодний.

— То йди пообідай.

— Саме збираюся за хвилину це зробити. Мені аж пахнуть зрази з кашею.

— Непогано. Дякую тобі за стислу інформацію. Тільки що це мене обходить?

— Правда? Зовсім не обходить? Шкода. Ну, то до побачення.

— Прощай, молодий неробо!

— Ага! Ага! Мало не забув зовсім… Я хотів ще вам сказати, що такий собі пан Міхал Дзярський працює скарбником Варшавського товариства філателістів. Цілую пана редактора в щоку…

— Кубо!.. — По той бік дроту не було вже нікого.

3

Тролейбус лінії № 54 об’їжджає невеличкий сквер за пам’ятником Міцкєвичу й закінчує свою путь серед кам’яних будиночків сімнадцятого століття в північній частині Краківського Передмістя. Тут на нього вже звичайно чекає чимала черга, особливо близько другої години опівдні. Саме в цей час, злегка засапавшись після прискореного бігу, доктор Гальський приєднався до черги й, глибоко зітхнувши, став у самісінькому кінці. Зараз же перед ним стояла ставна, гарна пані бальзаківського віку, одягнена з незаперечною, хоча н надто багатою і демонстративною елегантністю. Вона повернулась до нього і, побачивши стрункого блондина з приємним хлоп’ячим обличчям, в модному, трохи ексцентричному пальті бежово-піщаного кольору, злегка всміхнулася. За хвилину потім за Гальським зупинився невисокий молодий чоловік в брезентовій куртці з хутряним коміром, з-під якого кокетливо виглядав кіноварно-трав’янистий бантик-метелик. Молодий чоловік гриз зацукрений мигдаль, так звані камінчики, і, здавалося, був цілком заглиблений у свої думки.

Широкий, схожий на бочку, червоний тролейбус почав швидко наповнюватися людьми, довга черга швидко зникала в ньому. Весь час підходили нові пасажири. За Гальським і власником барвистого метелика влізло кілька студентів, черниця, три домогосподарки, двоє монтерів з міської електростанції із своїм інструментом, немолодий пан у шапці-вушанці, піхотний офіцер, худий довговолосий чоловік, розмальована дівчина в жовтій хустці та багато, багато інших.

Молода кондукторка з пригожим обличчям дала сигнал, машина рушила. З бруку залунали крики:

— Заждіть, заждіть! Тут ще є люди! — наче тролейбуси здебільшого служили для перевезення пшениці. Водій уповільнив хід і зупинив машину. В тролейбусі було вже так тісно, що можливість полізти в кишеню по гроші здавалась такою ж недосяжною, як квадратура кола, а проте пасажири почали витягати гроші, зсуваючи одне одному капелюхи та хусточки з голів і боляче влучаючи сусідів у вразливі місця. Знадвору знов залунали крики:

— Що за люди!.. Всередині повно місця, а дитина висить на приступці!.. — і пасажири всередині стислися ще дужче, стромляючи руки в чужі кишені, рукава й коміри. Гарна дама щільно притулилася до доктора Гальського, який, намагаючись відступити з чемності, боляче придушив ногу юнакові з веселим бантиком.

Той засичав:

— А-у-у-у! Пане! Прошу вас, обережно.

Гальський перепросив і подумав: «Духи в дами добрі, тільки надто міцні». Дитина на приступці виявилась розчервонілим від зусиль, широко усміхненим чоловіком з виглядом референта в справах закупівлі різних господарських речей у солідній установі. Тролейбус знову рушив, та, проїхавши кілька десятків метрів, він з гідністю зупинився, бо на даху щось тріснуло. Водій, як плавець на старті, пірнув у юрбу, яка блокувала вихід, і вискочив з машини; люди почали вилазити, намагаючись роздивитися, що сталось. Тоді тролейбус з власної ініціативи ще проїхав кілька метрів, і купка цікавих, з водієм на чолі, розпачливо кинулась навздогін. Нарешті всі повлазили назад, водій поважно сів за кермо… і машина не рушила. Серед глухих стогонів пасажирів обізвався ламкий голос старого пана в шапці-вушанці:

— Чому ми не їдемо, на ласку божу? Коли ми рушимо?

— Коли ви, пане, приймете руку із дзвінка, — крижаним голосом відповіла кондукторка з пригожим обличчям.

Пан в шапці-вушанці випустив поручень із дзвінком. Машина рушила, а пан у вушанці зарився обличчям у фланельовий, біло-блакитний сувій, що його тримала на колінах молода жінка. З сувою залунав пронизливий, гнівний плач свідомого своїх можливостей немовляти.

На зупинці чекала нова штурмова група, яка негайно ж почала щосили продиратися всередину.

— Стоять собі в проході й ані руш… ні в той, ні в цей бік… Чого це ви, пані, так пхаєтесь?..

— А як я повинна пхатися?.. Пане! Мої панчохи! Що це у вас там унизу? — чути було з усіх боків. Тиск ставав неможливим, ставав мукою.

— Порожня машина, клянуся щастям! — надривався якийсь чоловік на приступці,— а ніяк не дадуть зайти… Не просунуться, не дадуть місця… Що за люди! Адже всі хочуть їхати.

Ще раз із сичанням відчинилися пневматичні вихідні двері. На тротуарі стояло троє: двоє стареньких, бідно вдягнених сліпих і добродій середнього віку. Добродій допоміг старим вилізти на приступку й сказав водієві:

— Будьте ласкаві, пане, висадіть цих громадян на Ясній, добре?

Водій кивнув, і машина рушила. Сліпі, чоловік і жінка, невпевнено заколихалися, конвульсійно хапаючись одне за одного. Їх негайно підтримали співчутливі долоні, що проте допомагало мало. Білі ціпки сліпих, незагорнений буханець хліба, що його тримав під пахвою чоловік, краяли серце, мов безпідставне обвинувачення, і збуджували палке, переможне співчуття.

На найближчій лавці сиділо двоє юнаків у беретах, з худими, щойно поголеними обличчями. Вони сиділи й мовчали. Один байдуже колупався в носі, другий з цікавістю розглядав сліпих. В обох юнаків були ясножовті бруднуваті шарфи, в обох було щось гидке в обличчях: в одного — верхня щелепа, що свідчила про грубість, в другого — незграбно приплющений ніс. Сліпі спиралися на їх коліна.

— Такі не встануть… — буркнув пан у шапці-вушанці.

— Молодь… Виховання… — досить голосно мовила якась жінка.

— Пане, — не витримав один з монтерів, — це місце для інвалідів.

Юнак з грубою щелепою байдуже глянув на нього.

— Невже? Оце так новина!

— Неправда, — обізвався другий, з приплющеним носом. — Навчися, пане, спершу читати, а вже потім вимовляй по складах. Це місце для матері з дитиною, — додав він, недбало показуючи на чорний напис над своєю головою. — І я мати, а цей пан, — ткнув він пальцем у свого сусіду, — моя дитина…

— Хи-хи-хи… — вдавився той штучним, зухвалим сміхом.

За спиною в Гальського власник яскравого бантика стукнув надгризеним «камінчиком» у кругле денце модного капелюха свого найближчого сусіди й почав раптово проштовхуватись наперед.

Гальський тупцяв на місці, бо дама була висока й заслоняла йому своєю гарно зачесаною головою в сірому капелюшку все, що було попереду.

— Ну, годі…— промовив один з монтерів, високий, плечистий чоловік у грубому прогумованому плащі. — Поступись місцем, пане.

Тролейбус доїжджав до площі Малаховського. Обидва юнаки в беретах підвелися, один з них сказав сліпим:

— Будь ласка… Сідайте…

Хлопець із сплющеним носом виявився високим і міцно збудованим. Він стояв біля пана в шапці-вушанці, зараз же перед монтерами.

— Чого це ви втупились? — спитав плечистий монтер. У голосі його звучали нотки близького скандалу. — Треба було сидіти, — додав він. — Що для таких, коли старі люди й інваліди стоять?! Дивиться, наче я його скривдив…

Хвилину панувало мовчання, потім високий із сплющеним носом сухо промовив:

— Правильно, правильно, все правильно… — не зводячи визивного погляду з монтера, який підніс голос:

— Та чого це ви так дивитесь? Бачили його, який страшний!

— Правильно, правильно… — повторив високий, поволі цідячи слова, — щось тільки мені твоя морда, пане, не подобаєтеся.

Тролейбус під’їжджав до Ясної. Щільна юрба здригнулася, мов наелектризована. Гальський рушив наперед, нечемно відіпхнувши свою сусідку. Він перехопив її здивований погляд. За ним протискувався юнак з райдужним бантиком.

— Ти, шмаркачу! — в голосі монтера затремтіла лють, міцна шия його налилась кров’ю. — Я міг би такого, як ти…

— Тільки не басом, громадянине, тільки не басом, — з застережливо-глузливою ноткою нагадав юнак з грубою щелепою.

Тролейбус зупинився на Ясній, сліпі вилізли, важко зітхаючи; сусіди дбайливо зсадили їх з приступок, і тролейбус рушив.

— На що це схоже, — обізвався другий монтер, — щоб так нахабно…

Тролейбус в’їхав у рухливий потік машин і прохожих, що сунули на перехресті Кручої й вулиці Відок. З обох боків пролягли довгі, глибокі урвища розритого за охоронними бар’єрами бруку. Внизу лежала темна, переплутана, таємнича арматура каналізаційних труб та кабелів великого міста. Штовханина на перехресті, гудки, вигуки, прокльони шоферів, гуркіт грузовиків, гамір юрби і пронизливі звуки мегафонів з Центрального універмагу — все це гостро контрастувало з напруженою тишею в тролейбусі.

Гальський розпачливо пробивався наперед. «Що мені треба? — думав він гарячково. — Не буду ж я битися…» Водночас його штовхала якась сила. За собою він чув конвульсійні зусилля юнака з барвистим бантиком. Враз пролунав короткий, хрипкий крик:

— Адасю! В рило його!..

Високий із сплющеним носом блискавично зіщулився і, не замахуючись, вдарив плечистого монтера в рот. Водночас низенький з усієї сили шарпнув пневматичні вихідні двері. Щось глухо хруснуло. Рот монтера відразу ж почервонів од крові.

— О боже! — скрикнула якась жінка. Машина заколихалася від раптового поштовху гальм. Гальський буквально відіпхнув даму в сірому капелюшку.

— Прошу пана… так не можна… — гостро почала дама. Але очі її сяйнули блиском, що явно означав: «Як страшенно ти мені подобаєшся!..»

Монтер втиснув голову в плечі, силкуючись звільнити руки з плутанини електричних лічильників, які він тримав унизу. Водій вихилився у вікно:

— Міліція!

Другий монтер істерично кричав:

— Я тобі покажу, ти, негіднику!

Високий відхилив голову, знов змахнув рукою і з великою силою вдарив удруге. Голова плечистого монтера стукнулася об край сталевого прута під стелею, очі помутніли, здавалося, він втрачає притомність. Кондукторка конвульсійно натискала на дзвінок.

Гальський не міг обминути сірого капелюшка і злих, але повних мовчазного признання темноблакитних очей. Хулігани в беретах скочили з машини, але не самі. Разом з ними майнула вниз якась темна постать.

Потім Гальський втратив орієнтацію. Інстинктивним рухом лікаря він простяг через плече елегантної дами руку до монтера і підтримав йому голову: від скроні через усю щоку тяглася набрякла, криваво-синя смуга; монтер не падав, бо його тримала юрба.

«Рана може бути загрозлива», подумав Гальський і раптова лють на частку секунди відібрала в нього свідомість. Вібруючі смуги затремтіли в очах. Він кинувся до виходу, але дорогу заступив юнак з бантиком.

Ззаду за собою Гальський чув вигуки:

— Допоможіть! Рятуйте! Лікаря!..

Гальський брутально штовхнув юнака й повис на приступці— внизу зяяла двометрова яма, попереду — вулична юрба, яка росла на очах. Там, у ямі, на червоних від іржі трубах, лежали нерухомо два тіла в чорних беретах. Їх шиї й підборіддя на очах вкривалися кров’ю.

…Не було часу розмірковувати. Гальський стрибнув назад у машину й вигукнув:

— Прошу дати місце! Я лікар!..

Тролейбус швидко порожнів. Гальський поклав монтера на лавці. Здаля вже линув звук сирени швидкої допомоги, хоч, очевидно, все діялося довше, ніж думав Гальський. Монтер над силу розкрив каламутні, наче масні очі. «Значить, справа не така погана, — зрадів Гальський. — Дядько здоровий і дужий… А я вже боявся, що в нього пошкоджена… — Він хвилину вагався, поки знайшов потрібний латинський термін… — І подумати тільки, міліметри відокремлювали від того, щоб через таку дурницю — скандал у тролейбусі — залишитися калікою на все життя…»

Заспокоєний Гальський знов вискочив з тролейбуса; яма повнісінька була людей, так що поранених вже не було видко. Гальський побачив у юрбі білий халат лікаря швидкої допомоги і мимоволі всміхнувся. Потер долонею чоло і поліз у кишеню по кишеньковий календарик.

«Серед білого дня… — подумав він, — у самісінькому центрі Варшави… Цього ще не було…» Він швидко провів пальцем по сторінках, натиснув на літеру К, розкрив і пошукав серед п’яти номерів телефон, який йому залишив Колянко.

Раптом Гальський підняв голову, відчувши на собі чийсь пильний погляд. На тротуарі, в перших рядах тісної юрби, стояла дама в сірому капелюшку. Побачивши, що Гальський дивився на неї, вона відвернулась і, пробиваючись крізь юрбу, попрямувала до Єрусалимських Алей. Мимовільно, бездумно Гальський провів поглядом її високу, ставну постать в перлисто-сірій пелерині, із срібно-сірим хутром на комірі. Втомленим кроком зайшов до Центрального універмагу й попрямував до телефонного автомата.

4

Немає міста в світі, де б сніг отак змінював свої настрої, як у Варшаві. Ніде не вміє він так швидко й так безнадійно обертатися на брудне, гнітюче місиво, але ніде й не падає так чарівно, як у цьому місті. Він сиплеться м’яко й безшелесно, вкриває світ пухнатою білиною, що міниться вночі синястими відсвітами на дахах та в скверах, збуджує тугу за минулим дитинством.

Того березневого вечора сніг падав навколо кіоска Юліуша Калодонта, наче в казках Андерсена — беззвучно, рясно й заспокійливо. Була пізня година, і пан Юліуш Калодонт ретельно пакував свій друкований товар, перш ніж вдатися на заслужений відпочинок у лагідному світлі домашньої лампи. Він старанно складав «Проблеми» і «Пшияцюлки», насвистуючи з почуттям «Лети, пташко, високо…» і водночас розмірковував, яка це щиро польська пісенька. І тому велика каменюка, яка зненацька розбила передню шибку кіоска, була для старого приголомшливою, хоч і не болючою несподіванкою. Вона обминула голову Калодонта на кілька міліметрів, з брязкотом розтрощила гасову лампочку, й кіоск оповила цілковита темрява.

Треба сказати відверто, що в першу секунду пан Калодонт зіщулився, заплющив очі. І справді — раптовий перехід з любої атмосфери репертуару хору «Мазовше» до суворих переживань людини, оточеної ворогами в середньовічній фортеці, цілком виправдував таку хвилинну розгубленість.

Калодонт за хвилину отямився, швидко висунув нижню шухлядку і поліз до неї. Та в цю ж самісіньку секунду він ще дужче зіщулився і ще міцніше заплющив очі. Зараз же за кіоском залунав страхітливий крик катованої людини, потім пронизливий стогін, наче комусь трощили ноги й руки, а потім — швидкий панічний тупіт, якого не міг приглушити навіть пухнатий килим свіжого снігу.

Чи довго старий сидів у такій позі—сказати важко. Трохи впевненості повернула йому цілковита тиша, яка стояла навколо. Калодонт поправив кашкета і обережненько вистромив голову крізь розбиту шибку. Вулиця була порожня. М’яко падав сніг, на площі Тшех Кшижи снували запізнілі прохожі.

Старий ще на хвилину присів, притримуючи рукою серце, що ніяк не могло вгамуватися. Раптом він здригнувся. Біля кіоска стояла якась постать. Не видко було ні обличчя, ні контурів силуету; ніяк було вгадати — висока це постать, чи низька. І хоча нерви Юліуша Калодонта були зараз у стані цілковитого розладу — рештками здорового глузду він все-таки зрозумів, що невідомий став між ним і ліхтарем так уміло, що затулив собою і без того скупе світло. Це був, проте, коротенький проблиск свідомості в думках Юліуша Калодонта. За хвилину невиразна постать промовила:

— Добривечір, пане Калодонте…

І мужній старий знову впав у якийсь гіпноз.

— Дддобрий вввечір… — пробелькотів він і додав, чіпляючись за рештки самовладання:

— Чим можу ссслужити?..

— Пачкою цигарок і дружбою… — серйозно відповіла постать. Голос був тихий, але звучний, трохи суворий.

— Що-о? Що-оо цце знначить? — пробелькотіли під звислими вусами губи Калодонта. Невпевненим рухом він поклав пачку цигарок перед собою.

— Це значить: я дуже хочу, щоб ми стали друзями, пане Калодонте, — мовив невідомий вишукано чемно. — Я… шукаю друзів, пане Калодонте, і саме подумав про вас. Здається, вчасно… — Калодонтові здалося, що незнайомий зробив жест, показуючи на камінь на одній з полиць. Після цього незнайомий поклав гроші й узяв цигарки. На вказівному пальці руки заблищав мільярдами блисків величезний, чудовий брильянт у масивній платиновій оправі.

За секунду світло впало на здивоване, перелякане обличчя Юліуша Калодонта. Біля кіоска — нікого. Нікого — тільки біла, снігова тиша.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Довгий ряд автомашин стояв біля бензозаправної станції на Польній. За невеличким «Оппелем» великий «ФС Люблін», за схожою на качку машиною «ІФА» стрункий «Стар-20», за міцною «Варшавою» чорний «Шевроле де люкс». Шофери посідали на приступки машин і з смаком курили. Був погожий кінець березня, першим легким подихом весни війнуло у Варшаві.

— Ну й що? — спитав замурзаний хлопець з солом’яного кольору волоссям. — Знов щось?

— Нічого нового, — відповів немолодий сивуватий чоловік у лиснючій від мастила кепці. — Відколи трапилась ота історія на Садибі, у нас нічого нового…

— Чекай, чекай, побачите, — заявив, підходячи, високий худий шофер у розстебнутому кожусі, — не тут, то десь в іншому місці. Побачите…

— Що це за номер? — наблизився до розмовників кремезний шофер у комбінезоні, — я був тоді, коли сталося оте побоїще на розі Відок і Кручої… Що це за номер?

— Холера його знає… — схилившись над мотором, відказав шофер у формі якогось міністерства і повстяних черевиках.

— Але ж фраєри не перестають нападати, — знов обізвався солом’яноволосий хлопець. — Аж страшно їздити вночі!

— Страх — це дурниці, — заперечив шофер у комбінезоні. — Як встигнеш схопити ключа, то не загинеш. Аби тільки вхопити.

— Чому фраєри? — сказав з викликом немолодий шофер. — Звідки ти знаєш, що фраєри? Звідки ти знаєш, скільки їх там?

— Багато, — мовив худий у кожусі. — Напевне, багато. Адже чути то тут, то там… То під Варшавою, то в місті…

— Поки що шоферів не чіпають, — сказав кремезний у комбінезоні, — але як чіпатимуть, доведеться порадитись. Спільно, — це єдиний спосіб…

— Холера його знає, що це за спосіб та який спосіб, — відповів шофер в уніформі. — Нічого не знаєш, це найгірше.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Півкіла цукру, чотири яйця і вівсяні пластівці, — попросила жінка біля прилавка. — Пані, дорога моя, ціп міліції—воно хіба що на ліки, — повернулась вона до сусідки.

— Що там таке знову, кохана пані Ковальська?

— Та знову, знов на Маримонтській.

— Що скажете, пані Ковальська?

— Як дасте мені десять грошів, то дам цілого злота…

— Ось, ось, золотенька моя. А що на Маримонтській? — Хто далі, прошу?..

— Дайте, будь ласка, пані, оцту, дріжджів і порошок для печива…

— Я аж боюся сина пускати, пані дорогенька!

— А скільки ж вашому синкові?

— Двадцять шостий минає, але така якась дитина, нікому не поступиться, тільки б усе сперечався, кидався б у вічі…

— А що там на Маримонтській, пані Ковальська?..

— Та приїхали, побили, покатували та й поїхали.

— А скільки ж їх було?

— Та, мабуть, душ з тридцять.

— Для мене п’ять кубиків Маггі, панно Зосю…

— Дайте, пані, дрібні, бо не матиму здачі.

— А хто їх бачив, цих тридцятьох?

— Ніхто. Приїхали й поїхали.

— І кого це так? Ожехощаків, пані, знаєте? Такі гарні хлопці із сьомого номеру, на Колекторській!

— Гарні вони, гарні, але добре, що їм хоч раз хтось по морді дав… Мого швагра торік мало не забили, паскудники.

— Але ж все одно діти — звідси, з Маримонту, пані Блащикова, як так можна казати? Міліція над ними змилувалась, бо їх побито, а ви їм лиха бажаєте.

— Такий спокійний район був цей Маримонт, а тепер чужі паскуди приїжджають і б’ються!

— Спокійний, спокійний… Як це ви такі дурниці кажете, пані Ковальська, добре мені, спокійний район, як карета швидкої допомоги вісім разів приїжджала останнього тижня…

— Півчвертки масла, панно Зосю, і гірчицю.

— Тільки дрібні, прошу, бо я з цією здачею нічого не вдію…

2

Поручик Міхал Дзярський дивився на дахи з вікна своєї службової кімнати. Був непривітний, але ясний, вітряний ранок. З будинку Команди міліції видко було Арсенал, вулицю Длугу, ріг Бєлянської і славнозвісну криницю «Груба Каська» з мідним стовпчиком і такою ж кулькою нагорі.

Поручик Міхал Дзярський був щуплий, невисокий, трохи худорлявий чоловік. У нього було дрібнорисе, сухорляве обличчя з темними вусиками і бистрі, проникливі очі. Кінець кінцем, він міг з успіхом не привертати нічиєї уваги. Коричньовий вельветовий піджак з універмагу і звичайнісінький галстук дозволяли йому довго залишатися непоміченим в усіх публічних місцях.

Дзярський відвернувся і пішов до письмового столу. Кімната була велика, охайно прибрана, досить порожня. Крім письмового столу, стояв у ній столик і три кострубаті стільці. На меншому столику стояли чотири телефонні апарати, на стіні висів великий план Варшави.

У двері постукали, й до кімнати зайшов плечистий старший сержант у мундирі, з грубо вирізьбленим обличчям; під пахвою він тримав картонну папку.

— День добрий, сержанте Мацєяк, — мовив Дзярський. — Що нового?

Сержант виструнчився.

— Доповідаю, громадянине поручику, що я вже закінчив.

— Що ж ви закінчили?

— Мою систему, громадянине поручику.

Дзярський непомітно посміхнувся.

— Покажіть, — мовив він.

Мацєяк поклав біля Дзярського рожеву картонну папку і став поруч. На папці був каліграфічний напис: «Система повідомлень про порушення порядку. Проект опрацював старший сержант Мацєяк».

Дзярський розкрив папку: педантично вимальовані креслення й таблиці, плутанина червоних, зелених і блакитних ліній, назви: «Сигналізація про бійки», «Сіть повідомлень про вуличні скандали», «Облік чіплянь до прохожих, лайок та порушень громадського спокою», «Запобіжні заходи проти пияцтва».

Дзярський уважно переглядав, стримуючи усміх. «Цінне те, — подумав він, — що Мацєяк поєднує в собі запал у боротьбі за корисну справу з нахилом до солідного канцеляризму. Не відкидаймо класифікаторів, у нашій праці й так досить імпровізації».

— Не погано, — промовив Дзярський, — тільки мало реально. Принаймні поки що, сержанте Мацєяк.

— Чому, громадянине поручику? — Мацєяк нахмурився. — Засобів, які ми маємо в цю хвилину, невистачає для такої широкої кампанії. Це дуже сумно, але у нас мало людей. Ми повинні діяти інакше.

Дзярський запалив цигарку.

— Сідайте, — наказав він. Мацєяк сів. — Сам принцип вашої системи — правильний, але поки що ми не можемо її реалізувати.

— Я так радів, коли мене призначили до вас, громадянине поручику, бо я вже давно цікавлюся цією проблемою. Мені здається — це дуже важливо, щоб люди жили, працювали й відпочивали в спокої.

— Я радий, що ви так думаєте, — усміхнувся Дзярський. — Перед нами велика й складна кампанія. Я теж маю намір боротися за спокій у цьому місті, за те, щоб перемогла атмосфера доброго співжиття між людьми, скрізь: на вулицях, у трамваях, у кінотеатрах і на стадіонах. Але бачите, тут потрібні поки що інші методи. Численні випадки безкарного хуліганства, які ми реєструємо останнім часом, вимагають іншого підходу, не лише сигналізації про п’яні скандали. Це справа набагато складніша, й її треба добре дослідити.

— Звичайно, — згодився Мацєяк. — Що ви, громадянине поручику, доручаєте мені сьогодні?

— Приготуйте зізнання лікаря Гальського та інших лікарів швидкої допомоги, добре? Ага… прошу налагодити постійне чергування у швидкій допомозі. Один з наших людей мусить з сьогоднішнього дня їздити в їхній машині на місце кожної події.

— Слухаю, громадянине поручику, — відповів Мацєяк.

— І ще, — згадав Дзярський. — Я б хотів мати детальний звіт з відділу дорожніх комунікацій про зареєстровані останнім часом приватні англійські автомашини таких марок: «Аустін», «Морріс» і «Хільман».

Так точно, — повторив Мацєяк, записуючи.

Дзярський підвівся.

— Поки що бувайте, сержанте, — мовив він з усміхом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

О четвертій годині Дзярський замкнув кімнату на ключ, одяг сіре осіннє пальто й синій капелюх і залишив будинок Головної команди міліції. Пройшов Длугою до площі Красінських і далі, до Фрета, звідти Мостовою, серед недавно відбудованих стародавніх кам’яниць та щойно початих будівель, на вулицю Широкий Дунай і, нарешті, переступив поріг невеличкого ресторанчика на розі, під назвою «Рицарський». Там Дзярський сів на незручний ослінчик у невеличкій залі з низьким склепінням і замовив фляки та шматок м’яса з хріном. Потім витяг з кишені кілька сторінок, надрукованих на машинці, і став перечитувати. Закінчивши, він півголосом мовив:

— Добре… — і з задоволенням поплескав величезний рицарський панцир, який стояв поруч. Глянув на годинника і взявся до страв. Кельнер скоса зирнув на сторінки, що лежали на столі. «Звіт про діяльність правління Варшавського філателістичного товариства», прочитав він.

Журналіст Едвін Колянко перейшов ринок Старого Міста. На хвилину він затримався біля вузької, високої кам’яниці, і зараз же зайшов у її вестибюль крізь вузьку муровану браму з дугуватим склепінням.

В першій кімнаті стояла чорна шафа, формою схожа на замок, і висіли оздоблені вітрини з червоного дерева. Під склом вітрин лежали поштові значки найрізноманітніших розмірів, ґатунків, взірців і кольорів, акуратно розташовані, наклеєні, з підписами внизу. В кімнаті повно було людей, які жваво розмовляли між собою. Ніхто не зважав на вік розмовника: немолоді, огрядні добродії обмінювались зауваженнями з одягненими в підкачані штанці хлоп’ятами.

Колянко протиснувся до сходів у глибині: з дубової темної стелі над ними звисала мідна бляха з польським орлом. На сходах також було повно людей. Хтось торкнув Колянка за рукав.

— У вас, пане, з собою ваш кляссер? — почув він поруч молодий голос. Зовсім юне, може чотирнадцятирічне обличчя допитливо вдивлялося в нього косими очима з-під дротяних окулярів.

— Що? — спитав розгублено Колянко, — що я маю?

— Аах… — мовив хлопець, — пробачте. Я думав, ви — філателіст. Бачу, ви тут уперше, думаю: «Якийсь новачок, треба підскочити, може, владнаємо якусь справу, обмін, чи що». Розумієте, пане…

— Розумію, — відповів Колянко, потираючи підборіддя. — Чекай… — додав він швидко; його осяяла раптова думка. — Ти любиш тістечка?

— Люблю, — байдуже відповів хлопець у дротяних окулярах, — але що з того? Та зрештою це неважливо. Важливо інше — серії марок та етикетки. Ось що зараз мене цікавить.

— Шкода, — зітхнув Колянко, — в мене зараз стільки тістечок, що хтозна, як з ними впоратись.

Хлопець провів рукою з брудними нігтями по прилизаному їжачку волосся.

— Так, — замислено мовив він, — доведеться повести вас по виставці…

Обидва зійшли нагору.

— Як тебе звуть? — спитав Колянко.

— Васяк. Анзельм Васяк. За хвилину офіціальне відкриття виставки, — додав хлопець.

— Знаю, — відказав Колянко, — тому я сюди й прийшов…

— Прошу, панове! — залунав у глибині зали тремтячий старечий голос. Всі повернулися до невисокого добродія з виглядом професора-пенсіонера.

— Ювілейну виставку Варшавського філателістичного товариства оголошую відкритою.

— Хто це такий? — спитав Колянко.

— Це наш голова, — відповів Анзельм Васяк з гордістю й любов’ю в голосі.

— А цей пан поруч, у коричньовому піджаку? — знову запитав Колянко з несхибним інстинктом.

— Це паш скарбник, пан Дзярський. Чудовий знавець проблематики зубцювання.

— Чого?.. — перепитав Колянко. Він подумав: «Може, це інший Дзярський? Дзярський-педіатр?»

— Зубцювання… — повторив Анзельм Васяк. В голосі його зазвучала зневага.

— Анзельме, — з полегшенням мовив Колянко. — Прийди ось на цю адресу, і тістечка чекатимуть на тебе. А зараз бувай здоров. Хочу побути на самоті — після стількох нових вражень треба заспокоїтись… Ага, — додав він, подаючи Анзельмові свою візитну картку з адресою редакції, — про це — ні мур-мур. Я хочу зберегти своє інкогніто… — Він залишив Анзельма, охопленого побожним подивом.

Увагу журналіста на хвилину прикував міцно збудований молодий чоловік середнього зросту, з книжкою під пахвою, у визивно-клітчастому пальті з широкими плечима. Із складок яскравого шерстяного шарфа випиналася груба, засмагла потилиця, від усієї його постаті віяло напруженою, конденсованою силою. Найяскравішою рисою його обличчя був зламаний по-боксерському ніс, без сумніву перебитий колись на рингу. Невеличкі темні очиці з захопленням вдивлялися в переповнені філателістичними чудесами вітрини.

— Щиро перепрошаю! — вигукнув Колянко, незручно повернувшись та щосили штовхнувши когось просто в голову. — Пробачте мені, пане… сто разів прошу пробачення. Тут так тісно.

Потерпілий спокійно підняв з підлоги свій старомодний капелюх-котелок.

— Нічого, — посміхнувся він. — Трапляється. «Бідний філателіст… — співчутливо подумав Колянко. — Яка характерна постать: твердий котелок, напевне гутаперчевий комірець з ріжками, сак-пальто з оксамитовим коміром, парасолька… Класичний взірець бухгалтера і філателіста».

— Буває, — повторив той, старанно обтираючи рукавом пил із свого старомодного капелюха, — тут нема про що говорити, прошу пана.

На жовтому, наче вирізьбленому із слонової кістки обличчі з розумними чорними очима був вираз невимушеної чемності. Він ще раз уклонився Колянкові, одвернувся і вільною ходою рушив між відвідувачами й вітринами.

«Котелок? — замислився Колянко. — Хто сьогодні носить такі капелюхи?»

Дзярський поволі йшов вздовж вітрин. Він був сам. Колянко трохи наблизився до нього.

— Цікаво, — мовив він, наче сам до себе, зупиняючись поряд з ним. Дзярський глянув на нього прихильно.

— Ви маєте на думці оті серії тематичних альбомів? — спитав він.

— Так, — відповів Колянко з притиском. — Які імпозантні альбоми!

Дзярський пильно глянув на нього, й Колянко відчув, що втрачає грунт.

— Я початкуючий філателіст, — обізвався він невпевнено.

«Ніякий він не філателіст…» подумав Дзярський, чемно намагаючись його обминути.

— Щиро перепрошаю, пане, — знов заговорив Колянко. — Я б хотів дещо спитати у вас про зубцювання…

— Слухаю, — всміхнувся Дзярський. — Що вас цікавить?

— Бачте, у мене вдома є марка з Нової Гвінеї, — імпровізував Колянко, — і мене турбує, чи зубцьована вона так як слід…

— Чи має вона зубцювання лінійне, гребінчасте, скринькове, рамкове чи хрестове? — спитав серйозно Дзярський.

— Здаюсь, — застогнав Колянко. — Досить з мене…

Дзярський чемно всміхнувся, злегка вклонився і приєднався до однієї з груп, де чути було жваві суперечки. За хвилину він почав прощатися. Колянко зійшов слідом за ним униз. Тут Дзярський на мить зник в одній з клубних кімнат. Біля чорної шафи стояла якась скромно одягнена жінка з білявим хлопцем.

— Що ж ми купимо? — спитала жінка в хлопця.

— Кляссер. Справжній кляссер… — шепнув мрійно хлопець.

— Прошу один кляссер, — звернулась жінка до продавця. Продавець вийняв великий червоний блокнот із сторінками, обклеєними смужечками тоненького, прозорого целофану. Хлопець жадібно потягнувся до нього. «Оце й є кляссер», подумав з жалем Колянко.

— Радий? — спитала скромно одягнена жінка. Хлопець не відповів. Він тільки глибоко зітхнув, як людина, свідома свого щастя.

З клубної кімнати вийшов Дзярський, перейшов залу й попрямував на вулицю. Колянко рушив слідом. Десь на Ринку він наздогнав його.

— Вибачте, пане, що я вас турбую… — почав він. Дзярський бистро глянув на нього. Це був зовсім інший погляд, ніж там, на виставці.

— Слухаю вас.

— Я б хотів з вами поговорити, пане поручику.

На обличчі Дзярського не здригнувся жоден мускул.

— Преса — це велика сила… — поволі проказав Дзярський, і Колянко зрозумів, що натрапив на людину, зліплену з такої ж глини, як і він сам.

— Якщо вже ми стільки сказали одне одному, — Колянко чемно всміхнувся, — не бачу причин, чому б нам не почати розмови з взаємною пошаною.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Несподівано Колянко сказав:

— Я не повинен питати, але мене страшенно кортить…

— Слухаю вас…

— Визнаю свою першу поразку, — обережно заявив Колянко. — Звідки ви, пане, взнали, що я — журналіст?

— Я обрав тільки найкращу для вас можливість, — байдуже відповів Дзярський. — Якби обрав іншу, мені довелося б говорити з вами інакше.

— Все в порядку. Стан збройної готовності — чудовий початок дружби.

Вони вийшли на Краківське Передмістя.

— Чи ми повинні зайти до кав’ярні? — сухо спитав Дзярський.

— Думаю, що цього не пощастить уникнути. Знаю одну поблизу, де в цю пору порожньо й затишно.

— Хіба такі є в центрі?

— Є одна. Як бачу, ви не дуже полюбляєте популярність…

Дзярський не відповів. Вони перейшли на той бік вулиці, і Колянко зупинився на розі біля входу до «Брістолю», біля Карової.

— В цю пору, — обізвався Дзярський, — ми не знайдемо нагорі місця.

— Однак ви добре орієнтуєтесь, — ущипливо всміхнувся Колянко. — Але ви напевне не знаєте, пане поручику, що відкрита ще одна зала, внизу.

Вони увійшли до вестибюля, звернули праворуч і по кількох приступках зійшли вниз.

Тут справді було досить порожньо й затишно. Кілька немолодих добродіїв гомоніли вглибині, над кількома столиками стирчали палки з газетами. Де-не-де виднілися обличчя в окулярах або срібні зачіски немолодих жінок. За сусіднім столиком з газетами сидів хтось, закрившись розгорнутим аркушем газети «Жицє Варшави».

— Що для вас, панове? — спитала рожевощока, пухкенька офіціантка в білому фартушку й чепчику,

— Дайте мені віденський сирник, кави й содової води, — замовив Колянко.

Дзярський замовив півсклянки чорної кави.

— Чим можу служити, пане редакторе? — спитав він тоном холодної, обережної чемності.

Колянко з хвилину тарабанив пальцями по краєчку поцяткованого блакитними жилками столика. Нарешті він мовив:

— Моє прізвище — Колянко. Едвін Колянко.

— Я вже догадався про це. Вже давно хочу познайомитися з вами, пане.

— Дуже радий. Тим більше, що я збирався запропонувати вам спілку.

— Чим може бути корисний скромний офіцер міліції славетному журналістові? Я, звичайно, дуже радий, але боюся, що, можливо, така почесна пропозиція зроблена мені незаслужено або через якесь непорозуміння…

— Ні, — спокійно відповів Колянко. — Я знаю напевне, що ні.

Очі Дзярського глянули гостро й неприязно. Поручик зрозумів, що натрапив на людину, зліплену з такої ж самої глини, як і він.

— Добре, — згодився він. — Не будемо про це говорити.

— Як так? — рішуче заявив Колянко. — Ми повинні про це говорити і будемо говорити. Хіба що ви встанете і мовчки залишите кав’ярню. Але це, — всміхнувся Колянко, — було б нечемно…

Палка з газетою «Жицє Варшави» за сусіднім столиком здригнулася і непомітно відсунулась. Якщо за газетою ховалася людина, то вона в цю хвилину силкувалася гарячково, але непомітно, присунутися якнайближче до Дзярського й Колянка.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Пане журналісте, — рішуче сказав Дзярський, — прошу мені ясно й відверто сказати, чого ви хочете та чим я можу бути вам корисний? Коли виявиться, що це можливо — постараюся здійснити ваше бажання.

— Добре, я вам скажу. Ні, швидше запитаю вас, що ви знаєте про напади на людей та скандали, які останнім часом трапляються у Варшаві дедалі частіше та в яких потерпілими є суб’єкти, відомі самі як хулігани або принаймні як громадяни з дуже сумнівною репутацією,

Дзярський засміявся. «Іде на відвертість», подумав він не без тривоги.

— Про це говорять у місті, — відповів він ухильно. — Кажуть різне. Але не туди прямуєте, любий пане Колянко. Ми не можемо знайти спільної мови, от що найгірше. Ви ж повинні зрозуміти, дорогий пане журналісте, що ми не можемо розмовляти відверто, і того, що мені відомо, я вам не скажу. Нас відокремлює специфіка наших професій.

— Або, — промовив Колянко тихо і впевнено, — це означає, що ви, пане, знаєте стільки ж, як і я, тобто майже нічого.

«Він має рацію… — подумав з люттю Дзярський, — виграв! Якби я щось знав — то намагався б переконати його, що розмовляю з ним відносно щиро. Це була помилка».

— Згода, — спокійно кивнув він, — на цьому припинимо обговорення цієї теми.

— Ні. Порадимося ще про близьке майбутнє. Мабуть, ви передбачаєте, так само, як і я, що незабаром стануться досить значні події. Якась кампанія-відповідь…

— Відповідь? — здивувався Дзярський. — Чия, кому?

— Варшавського хуліганства своєму переслідувачеві й мучителеві. Це не такі люди, які могли б подарувати свою кривду із сльозами каяття на очах.

— Дурниці,— відповів Дзярський роздратовано. — Ми в міліції називаємо це взаємними розрахунками злочинного світу. Оскільки хуліганство — це явище суспільне, що виникає здебільшого стихійно, важко припустити, щоб воно могло організувати якусь обмірковану, широко сплановану кампанію. Коли навіть ви й припускаєте, що у вирах великої Варшави існують люди, які пробують самочинно врегулювати цю проблему, то для нас, для міліції, це лише вияви гідного покарання беззаконня, з яким ми будемо боротися суворо й беззастережно. А взагалі ви, романтичні журналісти, частенько винюхуєте приховані і, як правило, прибільшені сенсації у смітнику великого міста, серед різного бруду та випадків, які є зовнішнім виявом звичайнісінької праці суспільної каналізаційної системи.

— Вітаю, — іронічно всміхнувся Колянко. — Догадуюсь, що ви, пане, закінчений юрист. Зразковий юрист, міліціонер і охоронець громадського ладу. Але я маю свою особисту думку про все це, навіть про те, що ви кажете. Кінець кінцем, ми живемо у Варшаві; couleur locale^[2]… знаєте, пане. Раджу вам пройтися колись весняним вечором під фабричними мурами Крохмальної чи Хлодної вулиць, полежати десь на околиці, на засміченій луці, вкритій сухою травою та уламками цегли. Або присісти на хвилину над глинищами Мокотова, вслухатися у варшавське вібруюче повітря, помандрувати серед колій і насипів Східного вокзалу. Може, ви, пане, тоді щось і спіймаєте в плутанині моральних проблем та звичаїв, серед яких народжуються і розгортаються різні справи, що їх ви називаєте романтичною сенсацією, вигаданою журналістами…

— Знаю, — відповів Дзярський спокійно. — Я ж сам із тих місць.

— Це чути. У вашому акценті.

— Чи не почуваєте ви, що тут пахне смаленим? — спитав Дзярський.

— Ні, — здивувався Колянко. — Нічого не почуваю.

За сусіднім столиком розгорнені аркуші «Жиця Варшави» швидко впали вниз. Не так, проте, швидко, щоб приховати від погляду Дзярського малесеньку дірочку, пропалену цигаркою на бережку газети, біля самісінької палки, до якої газета була прикріплена. Малесеньку дірочку, яку міг пропалити через неуважність захоплений змістом газети короткозорий читець. Але ця дірочка була цілком достатня, щоб крізь неї можна було добре побачити найближчий столик та людей за ним.

— Чудово, — обізвався Колянко. — Ви бачите пана за сусіднім столиком? Який колоритний реквізит цієї кав’ярні…

Пан за сусіднім столиком носив негнучкий, напевне гутаперчевий комірець з ріжками і чорний галстук. На стільці поруч висіла парасолька й лежав чорний котелок. Цей пан втомленим рухом скинув із довгого жовтого носа пенсне, наче після довгого виснажливого читання. Після цього він злегка вклонився Колянку. Колянко відповів з усміхом.

— Знайомий? — спитав Дзярський.

— Я зустрів його сьогодні опівдні на виставці, коли шукав вас. Поняття не маю, хто це такий. Мабуть, якийсь філателіст.

— Помиляєтесь. Це зовсім не філателіст.

— В усякому разі, якийсь колекціонер. Такий у нього вигляд.

— Колекціонер? — замислився Дзярський. — Але чого?

Колянко покликав офіціантку. Вони заплатили й вийшли. Був холодний березневий вечір. З Вісли віяв поривчастий вітер.

Дякую вам, пане журналісте, — промовив Дзярський, подаючи Колянкові руку. — Дякую за приємну розмову.

— Приємна? — здивувався Колянко з поблажливою іронією. — Цей прикметник здається мені не дуже влучним…

— Бачите, ми, філателісти, виховуємо в собі особливу, дріб’язкову делікатність. Кожен зубець поштового значка, нюанс барви, товщина чи тонкість навіть найдрібнішої рисочки мають для нас, у філателістиці, велике значення.

— Навіщо ви мені це кажете?

— Мені здається, що я розумію вас. Ви просто не можете заспокоїтись, як природжений журналіст, що навколо вас діються речі, про які ви нічого не знаєте. Я міліціонер, отож мій обов’язок не тільки знати, але й передбачати та класифікувати отакі речі, відповідно до закону. У цьому й полягає принципова різниця між нами.

— Ви маєте рацію, — щиро згодився Колянко. — Прошу мені порадити, яким способом лікувати мій неспокій.

— Я вам пораджу, — серйозно сказав Дзярський. — Займіться, будь ласка, якоюсь конкретною справою. Наприклад, нелегальною торгівлею квитками на різні видовища. Мені дуже цікаво знати думку журналістів про ці справи, а також наслідки журналістських розшуків.

— Добре, — кивнув Колянко. — Буду вважати це за початок нашого примирення.

— Забагато сказано, — поправив Дзярський холодно, — швидше — наших розмов.

Колянко вклонився і пішов до вулиці Нови Свят. Дзярський повернув, зробив кілька кроків і звернув у портал готелю «Брістоль», де зупинився за рогом. З кав’ярні вийшла невисока постать у котелку, з парасолькою в руці. Котелок покрутився в різних напрямах, трохи затримався, бо власник його, мабуть, побачив широку спину Колянка, що саме доходив до вулиці Крулєвської. Врешті невідомий добродій рушив, злегка постукуючи парасолькою, в цьому ж напрямі. Поручик Міхал Дзярський тихо свиснув, усміхнувся сам до себе і, заклавши руки в кишені пальта, недбалим кроком попростував до Головної команди міліції.

3

Велика, ясна, повна світла кімната. Ніщо не відрізняло б її від сотень інших службових кімнат, якби не твори мистецтва в найбільш несподіваних місцях: гіпсові античні торси стояли біля кошика для сміття, голова Горгони заступала вішалку, бородатий Зевс задумливо вдивлявся в розжеврілу електричну пічечку. На стінах висіло безліч картин найрізноманітніших шкіл, стилів, розмірів та найрізноманітнішого змісту. Поруч з плакатом про норми ГПО висіла «Дама в ліловій сукні» Шахорського, з-під інвентарного списку приязно поглядав «Швець» Тадеуша Маковського.

На письмовому столі задзвонив телефон. Негарна дівчина в окулярах, що сиділа навпроти Марти, зняла трубку.

— Алло? — гукнула вона, потім байдуже сказала: — Це до тебе, Марто.

Марта взяла трубку.

— Маєвська. Слухаю.

— Це Гальський. Добридень.

— Добридень, — відповіла Марта. «Швець» явно посміхнувся з відтінком лукавства. В кімнаті стало ясніше.

— Панно Марто, нещастя! Я так радів, чекаючи сьогоднішнього побачення… Після стількох, стількох днів, нарешті. Нарешті ви згодилися і…

— Ну, звичайно… інше побачення, так? Ах ви ж, погані хлопці… — Марта говорила легко, намагаючись надати своєму голосу насмішкуватого відтінку. «Швець» нахмурився, посмутнів і водночас примружив око, начебто проказуючи: «Навіщо вдаєш, що тобі байдуже?»

— Як ви можете так говорити, підступна жінко!.. Чергування. Термінове чергування, якого не можна пересунути. Більшість моїх колег хворі на грип.

— Це нічого. Зустрінемося іншим разом.

— Коли?

— Прошу подзвонити. Ви ж добре знаєте номер. «Швець» майже підводився з ослінчика. «Дурна! — промовляв він своїм єдиним оком. — Ти ж сама шкодуватимеш, що поводилася так безглуздо, холодно й стримано… Потім, за годину, найбільше завтра».

— Чому ж ми не можемо відразу умовитися, Марто? Запропонуйте щось. Я згоден на будь-яке число, пору дня й годину в другій половині тижня. Сьогодні це було зовсім несподівано, я страшенно перепрошаю, але, на жаль, не можу інакше, зрозумійте мене…

— Подзвоніть мені, пане докторе, добре? Мені важко в цю хвилину… — в голосі Марти звучало вагання.

В оці старого «Шевця» блиснула зловтішна зневага. «Хе-хе-хе… — говорило це око, — легковажність і безглузда амбіція знищили вже не одну красу. А тобі, дівчинко, далеко до краси».

— Чудово, — відповів Гальський, — я подзвоню завтра. Як себе почуває мама?

— Дякую. Непогано.

— Ну… я дуже радий. Отож найновіші досягнення медицини в галузі печінкових хвороб тут зайві. Нічого не вдієш… Ой, ні, я дуже радий…

— Дуже вдячна за згадку, пане докторе… і… чекаю телефонного дзвінка.

«Швець» начебто аж зітхнув з полегкістю. «Це вже трохи краще», кивнув він головою Марті.

— Чудово, — промовив Гальський, — значить, завтра. Марта поклала трубку й показала «Шевцеві» язика.

«Ну що, задоволений?» спитала вона, як дитина, що, спершу затявшись, раптом поступається. Вона була зла на все, на всіх, а найбільше сама на себе. «Шевцеві» ж ке могла подарувати, що він знає, як хвилювало її сьогоднішнє надвечір’я, як дуже, всупереч власній волі, раділа вона цьому побаченню.

Наближалася четверта година. Марта помила руки, підмазала губи й поправила волосся, потім вийняла з кишені пальта сітку на покупки.

— Ну що, нічого не вийшло? — спитала негарна дівчина в окулярах: в голосі її була старанно прихована злостивість.

— Якраз чудово складається, — відповіла Марта. — Я сьогодні страшенно зайнята, а відмовити було незручно. Цей молодий лікар був зі мною дуже чемний.

На вулиці було холодно, похмуро, неприємно. Біля входу до музею сидів на кам’яній балюстраді Зенон.

— Знаєш, Майко, я був у місті, в справах секції, — мовив він, цілуючи їй руку. — Вирішив почекати на тебе…

— Чудова думка, — посміхнулась Марта. — Я саме міркувала, що з тобою діється?

— В тебе є якісь справи опівдні? Бо, знаєш, я б не хотів тобі перешкоджати, ми ж не умовлялися.

— Що ти, — заперечила Марта. — Я рада, що ти прийшов. Залишишся в нас на вечерю, добре?

— Добре! — зрадів Зенон. — Мені здавалося, що ти будеш сьогодні зайнята…

— Чому це тобі спало на думку?

— Сам не знаю. Так мені здавалося.

— Щось не гаразд з твоїми передчуттями, Зен. Погано функціонують. Я рада, що ти прийшов. Проведемо разом вечір, добре? Власне… я чекала на тебе.

— Правда? — полегшено зітхнув Зенон. — Не знаю, чому мені так здавалося… Знаєш, стільки справ у клубі, в секції, в Академії. Але тепер все гаразд, я не поїду на Бєляни. Чудово!

Він узяв її міцно, ніжно під руку. «Кінець, — подумала Марта. — Треба це якось залагодити. Тільки ж я справді не знаю, як… Таке все складне. Та чого я власне хочу?»

Ще не народився архітектор чи декоратор, котрий — проектуючи, а потім будуючи кав’ярню — міг би сказати заздалегідь: «В цьому закладі буде ось така публіка, ось такий чи такий настрій. Так ми це запланували і так повинно бути…»

Кав’ярня вже збудована, опоряджена, вмебльована, заходять до неї перші відвідувачі, і через деякий час виявляється, що атмосфера її не має нічого спільного з тим, що планували її творці. Призначена для громадського користування, кав’ярня починає своє власне, не передбачене заздалегідь життя. Ось на цій, власне, підставі бар-кав’ярня «Під курантами» в районі МДМ^[3] переживав з хвилини свого виникнення певний конфлікт між змістом і формою.

В перші роки відбудови варшавські кав’ярні виникали самі собою, імпровізовано, згідно з антинауковою теорією самозародження, в якихось одноповерхових, нашвидку, абияк відремонтованих приміщеннях, в розбомблених будинках, де часто за декорації правили руїни розбитих кам’яниць. Це були кав’ярні закурені, чисто споживчого призначення, тісні, переповнені, де мріяли про гелікоптер, ледве побачивши вільний столик углибині. Вже протягом двох століть у Варшаві надають великої ваги кав’ярням, отож ті, хто проектував планову й велетенську відбудову міста, не могли забути про ці традиції. Одною з перших запроектованих кав’ярень у Варшаві був бар-кав’ярня «Під курантами». Заклад був справді дуже гарний: елегантні портьєри, солідні панелі, фаянс і дорогі тарілки, важкі стильні меблі, окуті міддю кенкети, стародавній дорогий годинник над входом, дубові внутрішні сходи, стеля, обкладена важкими балками — одне слово стиль солідного ренесансу. Всередині мимоволі зринала думка, що в цих кріслах та за цими столиками сидітимуть люди серйозні, які у вільні хвилини зосереджено обговорюватимуть проблеми зростання продуктивності праці в керованих ними підприємствах і закладах або щонайменше — повторюватимуть солідні обережні плітки про сімейні турботи професорів політехнічного інституту. Тимчасом сталось інакше: на антресолях поставили піаніно, за піаніно сів юнак з явним нахилом до синкопованої музики, за столами з’явилися представники варшавської богеми, у вхідних дверях дедалі частіше маячили силуети юнаків у дуже вузьких штанях, в коротких пальтечках та на загадково високих гумових підошвах, а також дівчата в просторих пальтах з величезними комірами, що нагадували дитячі слинявчики, повернені назад. За ними примандрували люди з дуже невиразними і незрозумілими джерелами прибутків. Солідні стіни в стилі ренесансу наповнилися розмовами, які мали дуже небагато спільного із сферою інтересів давніх солідних патриціїв. Таким чином бар-кав’ярня «Під курантами» став улюбленим місцем зустрічей варшавської надто рано дозрілої молоді.

Гальський бував тут рідко. Він добре знав цю кав’ярню, але не дуже її любив. Побачивши пана, який вже платив офіціантові, він хутко і вправно націлився на місце і вже незабаром задоволено простяг довгі ноги, запалив цигарку й замовив каву.

«Смішно, — подумав він, — я готуюсь до цього побачення, наче мені вісімнадцять років. А я ж починав уже забувати, що можуть існувати такі настрої».

Гальський почував себе зараз наче після першої переможної битви: від самої думки, що Марта могла б прийти, коли він не мав ще столика, його охоплювала тривога і зраджувало властиве йому почуття лагідної іронії. «Це серйозно, — відзначив він неохоче, — це справді стає безглуздо серйозним, якщо вже мене турбують такі дрібниці».

З-над блискучої чорноти піаніно всміхалося до нього знайоме обличчя: Гальський знав молодого піаніста. Вони були разом в армії, приятелювали. Їх єднала спільна любов до легкої музики…

Піаніст багатозначно підморгнув і почав грати «Чекаю тебе…» Гальський всміхнувся й погрозив кулаком:

— Ах ти ж, негіднику!

Але очі, мов намагнетизовані, поверталися до входу. Даремно Гальський намагався зацікавитися сусідом. За два столики від нього сидів мужчина, який на хвилину привернув його увагу, це був міцно збудований, чудово вдягнений добродій з гарним, темним, трохи надто м’ясистим обличчям.

«А може, вона не прийде?» Гальський відчув терпкий біль тривоги десь біля серця. Він глянув на годинник: до умовленої години залишалося ще п’ять хвилин.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Увійшла Марта. Гальський устав. Відвідувачі, що сиділи за сусідніми столиками, хутко окинули її оцінюючим поглядом: оцінка була позитивна. Знавці затримали на ній свою увагу трохи довше, ніж це звичайно буває в такі моменти. Міцно збудований, елегантний пан придивився до неї досить пронизливим поглядом. Піаніст зробив жест подиву Гальський всміхнувся. Марта сіла. Піаніст заграв «Чаю на двох». До столика підійшла офіціантка.

— Чому ви всміхаєтесь? — спитала Марта.

— Ох, безліч причин, — відповів Гальський, — я вам розповім по порядку. Насамперед, цим усміхом я прикриваю внутрішнє полегшення.

— Після якихось важких турбот чи переживань?

— Так. Я боявся, що ви не прийдете.

Марта злегка зашарілась і всміхнулась. Важко було вгадати, що в цій заяві було жартом, а що по-справжньому щирим признанням.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Піаніст легко й виразно грав пісеньку «Юнак, якого я кохаю…»

— Що за знайома мелодія? — замислилася Марта.

— Вона зветься «Юнак, якого я кохаю…» Я вчився під неї танцювати на перших шкільних вечірках. Це давні часи.

— Ага. У мене такі ж спогади, зв’язані з цією мелодією…

— Кожен з нас має спогади, — мовив Гальський бездумно й банально, — але не кожен має таку людину, як у пісеньці.

Я не маю… — поспіхом, м’яко промовила Марта.

«Навіщо кривиш душею?» подумав Гальський сердито.

«Навіщо я брешу, — подумала з певним зусиллям Марта і раптом наче опритомніла. — Я зовсім не брешу. Так воно й є. Нема такої людини. Я навіть на секунду не згадала про Зенона».

— Я не брешу… — промовила вона тихо, хоч Гальський і не питав.

Спокійні, ясні очі Гальського були повні недовір’я.

— Кінець-кінцем, — сказав він з явним глузуванням, — я останній, хто має право про це питати.

— Неправда, — на обличчі Марти знов з’явився войовничий вираз. — Ви маєте незаперечне право на це. Ви ж промили грізну рану на моїй скроні у комісаріаті, виявили готовність провести мене додому і навіть запропонували допомогу моїй бідній хворій матері. Я вже не згадую про сім телефонних дзвінків…

Це було дуже нечемно, й обом стало прикро. Здавалося, що й усім навколо стало дуже прикро, що за сусідніми столиками люди похнюпились, що офіціантки безпорадно розвели руками, що навіть піаніно зараз закриє якась чародійна сила.

І враз — обоє розсміялися.

— Через що ми, власне, сваримося? — запитав Гальський. — Адже у нас майже однакове волосся.

Справді, волосся їх мало майже однаковий відтінок. Це був відтінок старого, збляклого, вже не дуже блискучого золота. Де-не-де ясніші пасма, кольору платини, пробивалися в гладенькій, стягненій сьогодні назад зачісці Марти та в м’якому, трохи хвилястому над чолом волоссі Гальського. Вони похилилися над столом і якусь хвилину дивилися одне на одного.

— Найбільше подобається мені, що ви власне зовсім не гарна, Марто, — заявив Гальський. — Ці вилиці, що трохи виступають уперед, цей бойовий, вічно готовий до скандалу ніс…

Піаніст посміхався Гальському, граючи «Гарна дівчина, як та мелодія».

— Мені ніщо не подобається, — промовила Марта вільно й безтурботно. — Я не люблю приємних облич, а у вас якраз таке приємне обличчя… Страшенно хочеться подарувати вам коробочку з монпансьє…

— Неправда. Це зовсім не так. І вам зовсім цього не хочеться…

— Можливо, я й кажу неправду, — згодилася Марта. — Але й ви теж. Хіба я бридка?

— Цього я не сказав. Хай ви зовсім не бридка. Але що з того?

…На порозі з’явилася висока постать елегантної жінки. Гарне модне пальто, чорні замшові туфлі на високих каблуках, невеличкий капелюшок з вуаллю і дорога срібна лисиця — від усього віяло багатою, хоч і надто прибільшеною елегантністю. Побачивши даму, з-за столика підвівся чоловік з темним обличчям. Тільки тепер стало видко, який він високий і міцно збудований. Дама всміхнулася, кивнула головою й підійшла до його столика. Потім сіла й почала роздивлятися навколо. Побачивши Гальського, вона раптом споважніла, банальний усміх зник з її обличчя. Погляд Гальського зустрівся з її поглядом. «Звідки я знаю цю пані?» подумав Гальський. «Ах, це ж та, що в тролейбусі…» пригадав він, дивлячись на неї не без приємності. Піаніст поволі, з явним уподобанням грав «Дякую за пам’ять». Дама перевела погляд на Марту, вона придивлялася до неї уважно й досить довго, в очах її була холодна, зла допитливість. Нарешті вона заглибилася в стриману розмову із своїм товаришем з темним, гарним обличчям.

— Марто, — спитав Гальський. — Що ми зробимо далі з цим, так гарно розпочатим вечором?

— Мабуть, підемо додому, щоб з допомогою здорового сну приготуватися до завтрашнього трудового дня.

— О, ні! — запротестував раптом Гальський. — Ніяких думок про завтра, його немає. Я почуваю в собі впертість своїх предків, які наполегливо викорчовували неприступні хащі. Завтра почнуться нові, двотижневі, принизливі телефонні розмови про нову зустріч. Я знаю це. Знаю вже напам’ять всі номери телефонів Національного музею, міг би навіть з успіхом стати гідом. А сьогодні я не випущу вас із своїх пазурів.

— Я не терплю насильства і здатна боротися за свою свободу на смерть. Але замість одверто піднести стяг бунту, пропоную переговори: поведіть мене кудись на сосиски й пиво, бо я смертельно голодна. А потім спокійно розійдемося.

— Ви вгадуєте мої найтаємніші мрії, — жартівливо зітхнув Гальський. — Звідки ви знаєте, що вже протягом кільканадцяти хвилин кружляє перед моїми очима видіння — коричньові смачні сосиски з гірчицею та кухоль золотистого пива?..

— А я ж, бідна, наївна дівчина, плекала ілюзію, що протягом останніх кільканадцяти хвилин ви думали про мою вроду… — докірливо відгукнулася Марта, підводячись.

Гальський допоміг їй одягти пальто, заплатив, кивнув головою піаністові і ще раз глянув на даму в чорному. Це не втекло від уваги її супутника. Піаніно загриміло вальсом з «Параду кохання». Гальський подумав: «Що за паскудник!», всміхаючись піаністові і погрожуючи йому пальцем.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Чи ти не знаєш випадково, хто був цей молодий чоловік? — спитала дама в чорному свого супутника.

— Не знаю. Але можу довідатись. Звичайно… я зроблю це тільки для тебе.

Голос міцно збудованого мужчини з темним обличчям був глибокий, спокійний, хоча й з трохи надміру виразними модуляціями. Незважаючи на стриманість, відчувалася в цьому голосі якась старанно приховувана, хрипка здатність до пристрасних і лютих інтонацій.

— Добре, — згодилася дама. — Зроби це для мене.

— Він тобі подобається? — спитав мужчина. І знов голос його промовляв так багато. Набагато більше, ніж, здавалося, промовляли слова. Чоловік, що говорив цим голосом, був розумний: силкувався вдати байдужість, хоч і знав, що це в нього не виходить. Він за всяку ціну прагнув приховати дикі ревнощі та брутальне, жадібне кохання, що кипіло в його серці.

— Мені подобається, — недбало промовила дама в чорному, задоволена, як і кожна жінка, з невдало замаскованого побоювання, — подобається, навіть дуже. Я просто гину за чоловіками, які вміють усміхатися саме так.

— Тоді чому ж ти хочеш вийти за мене заміж?

— Ти помиляєшся, Філіпе, — посміхнулася дама. Її дозріла врода набирала блиску в цьому змаганні сил, в цій невпинній боротьбі, в якій несхитна воля обох партнерів свідчила, що вони гідні одне одного. — Ти помиляєшся, мій дорогий. Ти цього прагнеш, а не я.

— Згода. Ти маєш рацію. Це я прагну і не маю наміру відмовлятися від своїх прагнень, — промовив мужчина з темним обличчям і глибоко зітхнув. — Згода, — повторив він, — отож… поговоримо про справи.

— Досить з мене… Здаюся… — застогнала Марта. — Не можу більше…

— Ще одну, дівчино. Свіжі сосиски надзвичайно корисні. Вони зміцнюють суглоби, — заявив Гальський, виймаючи носа з пінявого кухля з ясним пивом. — Кажу це вам як лікар.

— Ні, ні й ні. Ви просто вбивця. Ця оргія з сосисок має якусь таємну, підлу мету.

Марта перехилилася до Гальського через високий, короткий стіл і стерла йому рештки шумовиння з носа. Вони їли стоячи, в одному з барів МДМу. З розкритих казанків на буфеті диміли гарячі готові страви, пахло капустою й соусами.

— Половинку, — просив Гальський. — Я з’їм другу. Таким способом ми з’єднаємось вузлом сосискового братерства.

— Нізащо. І взагалі, ходімо звідси. Навіть — тікаймо. Все одно, я вже не їстиму нічого до кінця місяця.

Вони вийшли на широку, повну вогнів і неонових реклам Маршалковську. В цю пору, близько дев’ятої години вечора, площа Конституції виглядала як обгороджений мурами та стиснутий тротуарами величезний кам’яний салон. Люди йшли поволі, без поспіху, смакуючи вільний вечір.

— Тепер, — повідомив Гальський, — ми перестанемо блукати, бо я вже знайшов мету. Зайдемо до невеличкого, бідного ресторанчика, майже закусочної, де вип’ємо по чарочці угорського вина. Я ніколи там не бував, але можемо спробувати.

— Як у нас з грішми? — діловито спитала Марта, — бо в мене тільки п’ятдесят злотих з собою. — Єдиний ресторан в цих місцях, що його я знаю, — це «Рарітас», там нема підстав сподіватися на філантропію начальства або на пільги для колишніх студентів.

— Пані наче заглянула в мої наміри, — стурбовано мовив Гальський. — Я уявив собі раптом, що зі мною сіре курчатко з Сохачева або з Прасниша та що мені припала тонка насолода показати нічне життя великої столиці розширеним від подиву очам…

Марта не протестувала, коли, взявши злегка під руку, Гальський потягнув її в двері ресторанчика. Могутній вусатий швейцар в уніформі приязно привітав Гальського:

— Доброго здоров’я, пане докторе…

Марта, стримуючи сміх, піднесла долоню до уст.

— Бачу, що ви тут зовсім не чуже явище, якась невідома одиниця, — шепнула вона, по-дівочому задихаючись від реготу.

— Професійні справи, — мовив ухильно Гальський, — я вилікував колись цього пана від мозолів.

Марта і Гальський вмостилися на високих, сталевих стільчиках біля прилавка. Тут було затишно, навіть якось ласкаво. Невисокий чоловік у сліпучобілому халаті, який стояв за прилавком, засяяв, побачивши Гальського.

— Добрий вечір, — привітався він. — Дуже радий, що знову бачу вас, пане.

— Добрий вечір, — стримано відповів Гальський. — Чи не вважаєте ви мене випадково за когось іншого?

— Але ж, пане докторе… — обурився невисокий, — як ви так можете?

Марта душилася від сміху, мов пансіонерка.

— Цей пан теж був вашим пацієнтом? — спитала вона. Невисокий показав в усміху неймовірну кількість зіпсутих зубів.

— А може якраз навпаки? — мовив він фамільярно. — Пан доктор час від часу бував моїм пацієнтом…

Гальський байдуже дивився в стелю, барабанячи пальцями по буфету.

— Ну що, панове, ви вже дійшли згоди? — спитав він. — В такому разі, будьте ласкаві, два кримських коньяка, пане Вацлаве.

— Мало бути вино, хіба ж не так? — обурилася Марта.

— Мало, — сухо відповів Гальський, — але наступ, який ви, пані, провадите на мене протягом кількох хвилин, примушує мене вдатися до конденсованого алкоголю.

— Хіба ж пані не ваша сестра, пане докторе? — здивувався невисокий.

— Ні, — відповів Гальський, — дякувати богові…

— Яка схожість! — зітхнув невисокий.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вони поволі йшли спорожнілою Маршалковською. Марта щохвилини зупинялася біля темних вітрин, Гальський уповільнював крок, але не затримувався.

На площі Конституції Гальський обізвався:

— Слухай… — Марта підняла на нього погляд. — Тобі не холодно? — Марта похитала головою. Він потягнув її за руку, і вони сіли під великим ліхтарем, в формі канделябра.

— Чого, власне, ви говорите мені «ти»… — сварливо запитала Марта.

— Гальський взяв Марту за плечі й нахилився до її обличчя. Уста Марти пахли холодним, вологим нічним повітрям. За хвилину вони стали м’які й гарячі.

— Ні, — рішуче ствердив Гальський. — Може, я неточно висловлюю те, що хочу сказати, але я справді не маю нічого спільного з цинізмом, який гнітить життя. Вір мені, Марто. Вже багато років я шукаю такої дівчини, як ти. Шукаю тебе…

Марта встала.

— Ходім звідси… — мовила і… знову сіла, вже ближче до Гальського. Гальський обняв її рукою.

Так добре, — тихо обізвалася Марта. — Нічого не вдієш, зараз так добре. Не можу з цим нічого зробити — і нічогісінько зараз не боюсь.

— Чого? — спитав Гальський, тулячись щокою до її волосся. — Чого б же ти мала боятися?

— Не смійся, — шепнула Марта, — але я весь час боюся. Після тієї історії на Вєйській боюся всього. А я ж зовсім не дурна боягузка. Не боялася я тільки в комісаріаті й зараз. Може, тому, що ти був там і зараз ти зі мною… Пам’ятаєш? — додала вона з ваганням, — ті очі?.. Я їх бачила ще двічі… Раз біля брами мого будинку, ввечері, і раз, виходячи з кіно, з «Палладіуму»… Не смійся, може, це справді була тільки примара, наслідок нервування, якийсь привид… Тільки, коли я з тобою — не думаю про ці очі, забуваю. Сьогодні ввечері я була весела, сміялась, розважалася… Вже давно я не була така…

— Я не сміюся, — поволі проказав Гальський. — Зовсім не маю наміру сміятися. Це серйозна історія. За цим криється щось трагічне, якась глибоко людська справа. Знаєш, вже зо два тижні я мрію про тебе і про зустріч з цією людиною… Якось це так дивно переплелося…

— Не будемо про це говорити, добре?

— Чому? Давай поговоримо. Варшава починає про це говорити. Глухі, неперевірені, таємничі вісті кружляють тут і там. Недавно я сам був свідком дуже дивної події на розі Відок і вулиці Круча. Редактор Колянко живе, наче уві сні.

— Але я хочу забути… — Марта наблизила обличчя до обличчя Гальського, притулила його долоню до своєї щоки. — Чуєш? Дозволь мені про це сьогодні не думати, хоча б сьогодні, поки ти зі мною…

Гальський зітхнув, наче силоміць вихоплений з іншого світу, його ще секунду тому відсутні очі глянули на обличчя Марти, злагідніли, блиснули теплим усміхом.

— Але ж, звичайно. Вибач мені.

Він міцно обняв її, пригорнув і поцілував. Очі Марти сховалися за повіками, її руки підвелися вгору і сплелися над піднятим коміром пальта Гальського.

— Таксі! — вигукнув Гальський, відхиляючись, але не випускаючи Марту з обіймів. — Алло! Таксі!

Маленьке авто, що проїжджало мимо, затрималося. Шофер усміхнувся й відчинив дверцята.

— Куди?

— До «Камеральної», — мовив Гальський. — Поїдемо забувати. А найкраще забувати в «Камеральній».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Вітаю, пане голово, — уклонився гардеробник «Камеральної», сквапно забираючи пальто з рук високого пана з гарним темним обличчям. Елегантна дама, вся в чорному, стояла біля дзеркальної стіни, поправляючи волосся.

— Скажи Генекові, що пан голова Меринос прийшов… — гукнув гардеробник офіціантові, який пробігав мимо. За хвилину в вестибюлі з’явився немолодий кремезний і плечистий офіціант з червоним нахмуреним обличчям, з невеличкими, старанно нафарбованими вусиками.

Ледве офіціант побачив високого пана та його даму, як надуте обличчя його стало втіленням чемної радості, заясніло професіональним щастям.

— А-а-а! — вигукнув він. — Пан голова Меринос! Пані Шувар! Зараз, зараз, за хвилину буде столик… Дуже прошу…

Меринос недбало подав йому руку.

— Є хтось? — спитав він півголосом.

— Здається, є пан Крушина, — відповів теж півголосом Гепек, мружачи одне око. — Хвилину тому я його бачив.

Оркестр саме скінчив грати «La Cumparsite», пари відривалися одна від одної, в залі стало трохи світліше, паркет порожнів; навколо столиків зароїлися люди. Мериноса й пані Шувар, які заходили до залу, звідусюди вітали зацікавлені погляди: нічого дивного — ця пара впадала в очі. З-за одного столика підвівся кремезний, плечистий молодий чоловік із зламаним носом і з книжкою під пахвою.

— Пане голово, — мовив він тихо, підходячи до Мериноса, — є місце. Якщо пані дозволить… — додав трохи голосніше, звертаючись до пані Шувар.

— З ким сидиш? — спитав Меринос.

Молодий чоловік показав на столик, за яким сиділа крикливо одягнена дівчина з неправдоподібно чорним, лиснючим волоссям.

— З Ромою, — відповів молодий чоловік.

— Як ти думаєш, Олімпіє? — звернувся Меринос до своєї супутниці.

Олімпія Шувар надула гарні уста із стримуваною нехіттю.

— Нічого не вдієш, — відповіла вона, — така тіснота.

— Облиште, пане Генеку, — наказав Меринос офіціантові, який жонглював піднесеним угору столиком. — Ми присядемо до пана Роберта.

Олімпія вже віталася з Ромою.

— Ви знайомі, пані? — якось силувано спитав Меринос.

— Звичайно, — хутко відповіла Рома. — Вже багато років. З Ястарні та Закопаного, правда?

— Ясно, — невимушено згодилась Олімпія. — Я завжди дивувалася елегантності пані Леопард. Рома була явно задоволена.

— Що ж, — відповіла вона, — якби отак мати кошти…

— Не плач, — втрутився Крушина. — Навіщо ці розмови? З коштами ти якось даєш собі раду…

В погляді Олімпії жевріло почуття гумору, але ніхто цього не помічав. Костюм Роми вражав несмаком: дорогий рожевий джемпер, кольору дитячої ковдри, дорога жовта «апашка» на шиї й темнозелена спідниця створювали той самий ефект, що й ластовиння на її молодому, гарному, втомленому обличчі, відтіненому неприродно-смолистим чорним волоссям…

— Що це ви читаєте, пане? — звернулася Олімпія до Роберта Крушини.

— «Алісу в країні чудес», — відповів Крушина.

— Ні!.. — дзвінко розреготалась Олімпія. — Це чудово…

— Люблю тільки такі книжки, — серйозно мовив Крушина; на його засмаглому, мускулистому обличчі був вираз щирого переконання. — Я був сьогодні на філателістичній виставці, — додав він.

— Такий старий дядько… — докірливо кинула Рома Леопард.

— Роберт надолужує втрачене дитинство, — посміхнувся Меринос.

У проході між столиками з’явилися Марта й Гальський. Меринос кивнув Генеку, який розставляв склянки й чарочки, і шепнув йому на вухо:

— Хто цей фраєр у сірому піджаку?

Генек, навіть не глянувши на Гальського, знов почав розставляти закуски. За хвилину він нахилився над Мериносом і шепнув:

— Якийсь лікар. Приходить час від часу, не дуже часто…

— А жінка?

— Не знаю. Але зараз довідаюсь.

— Про що це ви шепочетесь навушко? — спитала Олімпія з чарівним усміхом. — Що за солодкі таємниці з паном Генриком?

— Чоловічі справи, шановна пані,— запобігливо посміхнувся Генек.

Він збіг по східцях до бару.

— Пане Анатолю!

З-за прилавка виглянув кремезний, високий чоловік у білому халаті, з посивілими скронями та опасистим обличчям колишнього поміщика.

— Хто ця клієнтка з тим лікарем, як його — ну той, з швидкої допомоги? — спитав Генек по-кельнерськи. Немолодий чоловік, який сидів найближче до них, раптом зсунувся з високого стільчика, сигарети його впали на підлогу біля чорних черевиків Генека.

— Це дівчина одного спортсмена, хокеїста, холера його знає, — відповів пан Анатоль. — Такий високий, гарний… Вони сюди приходять часом, правда, не дуже часто.

Генек збіг униз навшпиньки. Немолодий клієнт знайшов свої сигарети й знову сів на високий стільчик. Пан Анатоль споглядав його з явною антипатією.

— Шефе. — мовив клієнт, виймаючи із щойно підібраної з підлоги коробочки половинку «Грюнвальда» і турботливо запихаючи її в скляну трубочку, — ще одне пиво велике, світле.

— Зараз, зараз, — буркнув пан Анатоль і з неприхованою зневагою почав переливати вермут.

— Бачите, пане, — почав клієнт, — я з сьогоднішнього дня пішов у відпустку, і треба це якось відзначити… Отож, прошу пивця…

Пан Анатоль відвернувся, щоб приховати огиду; витяг з-під прилавка пляшку пива і поставив її перед клієнтом. Кістляве з довгим носом обличчя того було обтягнене жовтою, лиснючою шкірою.

— О, ні… — заявив клієнт, — це надто міцне, пане шефе. Прошу, дайте низькопроцентне пивце, а не подвійне.

Пан Анатоль підняв очі до неба, здавалося, він за хвилину застогне. Половину місячної платні віддав би він зараз, щоб тільки стукнути цього клієнта по довгому носі, схопити за вилоги чудово вичищеної старомодної тужурки, зірвати чорний галстук з гутаперчевого комірця з ріжками й гукнути: — Геть звідси, старе лахміття, до рахівниць, до нарукавників, до конторського чаю.

Він був такий обурений, що навіть не помітив: клієнт зовсім не звертає на нього уваги, хоч і не перестає посміхатися. Чорні, бистрі очі його наче були прикуті до Гальського й Марти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Оркестр почав грати «Борця Варшави», танцювальна доріжка наповнилася хисткою людською масою. Марта і Гальський втиснулися всередину. Про танець не могло бути й мови, щонайбільш можна було ритмічно колихатися на місці, серед сміхотливих, спітнілих облич, перекривлених галстуків, розсипаних зачісок.

…Коли Марта й Гальський рушили з місця, на краю танцювальної доріжки з’явився Зенон.

— Як ся маєш, Майко? — спитав він, — розважаємося, так?

Його темні очі були запнуті легкою млою, гарні уста мимоволі кривилися в гримасу. Він був злегка напідпитку.

Марта почервоніла, але відразу ж опанувала себе.

— Так, — відповіла вона. — Сьогодні був вечір розваг. А що ти тут робиш, Зеноне? Може, заливали якусь перемогу?

— Ти йдеш зараз додому? — спитав Зенон тихо. — Коли так, я тебе проведу.

— Дозволь, — мовила Марта, беручи під руку Гальського, — пан доктор Гальський, про якого я тобі оповідала… А це… — вона завагалася На хвилину, — мій наречений.

Гальський відчув, як холодна голка боляче встромилася десь біля його серця. Він трохи зблід. «Це неправда, — подумав він швидко, — це не може бути правдою».

— Дуже приємно познайомитися, — з усміхом сказав він уголос.

Зенон подав Гальському руку, в темних очах його була ворожість.

— Ти йдеш додому? — спитав він Марту. — Я тебе проведу…

— Ходім до гардеробу, — загадала Марта, — тут ми стоїмо в проході.

Всі троє вийшли у вестибюль. І Олімпія Шувар провела їх бистрим поглядом.

— Знаєш, — мовила в гардеробній Марта Гальському, — ми краще вже підемо.

— Чудово, — відповів Гальський, — ось тільки я заплачу.

— Не турбуйтесь, пане докторе, — нахмурився Зенон, — я сам проведу панну Маєвську.

Гальський променисто всміхнувся.

— Я не звик залишати жінку саму о пів на другу ночі, — ласкаво відповів він.

На міцній, смуглявій шиї Зенона небезпечно почала набрякати опукла жила.

«Очевидно, мені доведеться подавати собі самому швидку допомогу… Що вдієш, бува й так», подумав з флегматичним гумором доктор Гальський, без страху дивлячись на хокеїста, вищого від нього на півголови.

Вітольде, — спокійно промовила Марта, — ти можеш безбоязно довірити мене Зенонові.

— Якщо ти цього бажаєш… — холодно, але чемно відповів Гальський. — В такому разі, дякую за гарний вечір.

— До побачення, — сказала Марта, — подзвониш мені, добре? Ходім, — звернулася вона до Зенона.

В її голосі й погляді було щось таке, від чого горло Гальському перехопила раптова радість. «Бідний, гарний хлопче, — подумав він з раптовим співчуттям, — ти програв партію… Ця дівчина вже не твоя».

Марта і Зенон вийшли. Радість згасла так само раптово, як і з’явилась. Гальський повернувся в залу й сів на своє місце.

«Ніяке страхування не допомагає, — тверезо думав він, — я ж і так догадувався, що вона має когось. Така дівчина не може бути самотня… Але наречений! Виходить, вона брехала».

— Прошу трохи посунутись, — несподівано почув він поруч низький приємний жіночий голос. Гальський рвучко повернувся: на сусідньому кріслі сиділа Олімпія Шувар. — Золотоволосий юнак, — промовила Олімпія з іронічним викликом, — залишився сам. Недобра дівчина пішла без слова.

Вона явно кепкувала з нього і була дуже гарна в цю хвилину.

— Ми звідкілясь знаємо одне одного, — спокійно промовив Гальський. — Здається, бачилися в трамваї чи тролейбусі…

— Саме так, — згодилась Олімпія. — Будь ласка, запросіть мене до танцю.

Оркестр весь час грав те ж саме танго. Коли Гальський і Олімпія Шувар виходили на танцювальну доріжку, Філіп Меринос відчув, що це танго його дратує.

— Я хочу поговорити з вами, — шепнула Олімпія Гальському, коли вони почали танцювати.

«Яка чудова жінка», подумав підсвідомо лікар.

— Я до ваших послуг, пані, — відповів він з невластивою йому шаблонною галантністю.

— Скажіть, ви мужні по-справжньому? — спитала серйозно Олімпія.

— Це залежить від обставин.

— Обставини дуже несприятливі, але якщо ви мужня людина — заплатіть зараз, вийдіть і почекайте на мене на розі Фоксаль і Нови Свят.

— Добре, — відповів Гальський.

…Він провів Олімпію до столика й подякував, занотувавши в пам’яті чемний усміх пана з темним обличчям і допитливий погляд юнака із боксерським, зламаним носом.

Гальський зійшов нагору, до бару, й заплатив.

— Маленьке прохання, — почув він раптом голос збоку; до Гальського перехилявся невисокий, старий добродій з кістлявим, жовтим обличчям, у старомодному комірці й тужурці. — Можу я попросити у вас, пане, вогню?

— Будь ласка, — відповів Гальський. — Прошу залишити собі сірники.

— Але ви вже йдете звідси, правда ж?

— Нічого, у мене є запасна коробка, — чемно посміхнувся Гальський і залишив «Камеральну».

Через кілька хвилин Олімпія заявила, що йде в туалет. Ще через кілька хвилин Генек нахилився над Мериносом і щось шепнув йому на вухо. Філіп Меринос ласкаво всміхнувся, його темні гарні очі зловісно забігали. Він сказав спокійним медовим голосом:

— Приємний хлопець цей лікар. Шкода буде, коли з ним щось трапиться.

— Щось погане, пане голово? — байдуже спитав Роберт Крушина. — І це неодмінно?

— Мабуть, так, нічого не вдієш, — добродушно всміхнувся Меринос.

— Це нічого… — кинула Рома Леопард. — Не люблю блондинів…

— Рахунок! — гукнув Меринос. Знати було, що він приховує нервування. Генек блискавично з’явився з рахунком; Меринос швидко його перевірив.

— Що це таке? — показав він на якийсь пункт у рахункові, виймаючи товсто набитий банкнотами гаманець.

— Це… цибулька… — заїкнувся Генрик. Меринос коротко засміявся. — Зі мною такі номери? Генеку, постукай себе по лобі… Як тобі не сором? Відколи це за цибульку до оселедця платять шістдесят два злотих?

— Пане голово… — Генек переступив з ноги на ногу. — Мені дуже соромно, але ж треба жити… Тільки ж пана голову ніхто не обставить, — додав він швидко.

— Ось тобі сотня, — відповів Меринос. — Це за те, що ти про це знаєш. А цибульку викресли. Зараз же!

Ідучи вулицею Нови Свят та площею Тшех Кщижи, Марта відповідала односкладовими словами. Потім вони перестали говорити взагалі.

Підійшовши до воріт, Марта відразу ж подзвонила.

— Марто, — тихо покликав Зенон, коли дівчина зайшла за грати брами, — почекай хвилинку…

Він здавався зовсім тверезим. Марта втомленим рухом зняла берет з голови.

— Що таке, Зене? — спитала тихо.

— Значить, після сьогоднішнього вечора все ясно, правда? — спитав Зенон, намагаючись посміхнутись. — Завтра я прийду з офіціальним візитом до твоєї мами. Тільки-но я дістану диплом, ми відразу ж одружимось…

Марта мовчала.

— Так раптово… — говорив Зенон, наче сам до себе, — ти ж ніколи не хотіла про це згадувати, забороняла мені… А сьогодні так раптово, так відверто рекомендувала мене, як свого нареченого… Розумію… — посміхнувся він ніжно, — сьогодні ти, нарешті, зрозуміла. Який же я вдячний цьому лікареві! Завтра перепрошу його, що був з ним такий нечемний, добре? Даси мені номер його телефону.

Марта мовчала.

— Пам’ятаєш? — пожвавішав Зенон, — наші перші канікули на озерах, в Гіжицьку? Тільки тоді ми говорили про одруження, один раз…

— Пам’ятаю, — мовила Марта, припавши чолом до холодних ґрат. Вона пам’ятала в цю хвилину все з пронизливою ясністю. Час, проведений на озерах, і дні, проведені над морем, задушливі ночі, уста Зенона… Вона кохала його тоді, як кохають сонце, радість і сміх. Пам’ятала зимові канікули в Закопаному, лижв’ярський захват і шалені розваги двадцятирічної юності. Пам’ятала все, як пам’ятають щось любе й дороге, але до якого не варто повертатися.

Зенон наблизив обличчя до її обличчя. Цілував її заплющені очі й розсипане волосся. «Від нього тхне алкоголем і рестораном», подумала Марта без особливої неприязні. З болючою гостротою зрозуміла, що це — кінець.

— Адже це неможливо, — почав знову Зенон. В голосі його було розпачливе зневір’я. «Після того всього, що між нами було, це неможливо… Вона не зможе», стукотіло йому в скроні. Марта мовчала.

— Іди, Зене, додому, — промовила вона, відриваючись від нього за хвилину. — Я така втомлена.

Вона крізь грати ніжно погладила його по щоці.

— Добре, — відповів Зенон. Він не знав уже нічого, в голові його був хаос. — Завтра я подзвоню, кохана…

Він пішов. Марта з хвилину проводжала його поглядом. Раптом з березневої темряви глянули на неї палаючі, білі очі.

— Вітольде! — скрикнула вона пронизливо, ховаючи обличчя в долонях, й охоплена жахом, кинулася на сходи.

— Вітольд моє ім’я, — пошепки мовив Гальський.

Ще півхвилини тому він стояв на розі безлюдної вулиці. Під’їхало таксі, швидко прочинилися дверцята, Гальський вліз і опинився в темній коробці машини, де пахло духами Олімпії й бензином. Його трохи здивувало, що першим запитанням, яке він почув, було коротке й тверезе:

— Як ваше ім’я, пане?

Вони їхали недовго. Машина зупинилася, і Олімпія швидко сунула шоферові банкнот у руку. Це були Єрусалимські Алеї, поміж Маршалковською і вулицею Круча — один з останніх у центрі масивів напівзруйнованих війною кам’яних будинків та один з останніх центрів приватних крамниць, майстерень, крихітних фабричок, підприємств, фірм.

Протягом останнього десятиріччя в цих потрісканих, обдертих, до половини згорілих, а потім нашвидку відремонтованих будинках кипіло бурхливе життя; це було, проте, життя хвилинне, життя без майбутнього, яке весь час мусило поступатися місцем великій, плановій відбудові.

Обоє увійшли до брами. Олімпія подзвонила й потягла за собою Гальського в темну нішу. В рухах її була нервова обережність. Брама, дзвінко клацнувши, зачинилася за ними, вони пройшли темне подвір’я. Олімпія вийняла з сумочки футляр з ключами, відімкнула двері якогось флігеля. Гальський увійшов у цілковиту темряву й почув рипіння дверей, які старанно замикали за ним. Олімпія засвітила світло.

— От ми й удома, — обізвалася Олімпія з усміхом. — Прошу почекати тут хвилинку.

Вона відчинила двері вглибині, за якими виднілися сходи, що вели на другий поверх. Сходи злегка рипіли, коли Олімпія йшла нагору.

Гальський з зацікавленням роздивлявся навколо: тут було дуже гарно й чисто. Важко було визначити одразу, чим саме тут торгують — на полицях, на вішалках, в шухлядах, на прилавку та між перегородками лежали й висіли найрізноманітніші товари — галстуки, лак для нігтів, штучні дорогоцінності, косметика, шовк, узористі хустки, різне туалетне приладдя, галантерея, жіночі сумочки, ацетон, панчохи, пояси, кольорова шерсть та в’язальні дротики, крем для взуття, пудрениці. Вражало також, ніби навмисне підкреслюване, закордонне походження деяких товарів: звідусюди аж кричали барвисті етикетки, наклейки, рекламний шрифт назв: POND’s «Colgate», «Kiwi», «Bourgroisgeranium», «Soir de Paris».

«Ну й масштаб! — здивувався Гальський, — як бачу, це велика фірма».

Ряди рівно розставлених, оригінальних пляшечок з німецьким одеколоном і брильянтином, артистично складені стоси французького мила в гарній барвистій обгортці, помада для вуст у золочених трубочках, англійські креми й леза для гоління, італійські сорочки-апашки й галстуки, американські гребінці, зубні щіточки та щітки для волосся. Назви товарів говорили самі за себе.

«Контрабанда, — подумав з мимовільним подивом Гальський, — але щоб з посилок, одержаних з-за кордону, розвинути таку торгівлю!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На сходах залунали кроки, й зайшла Олімпія.

— Прошу… — мовила вона з усміхом. Слідом за нею Гальський піднявся по сходах у велику високу кімнату, типову для старих варшавських будинків початку століття. Тут стояло багато меблів: величезний, вкритий барвистими подушками диван, велика чорна шафа, якісь етажерки, повні різноманітних цяцьок та дрібничок, сервант з фарфором і склом.

Двері в глибині кімнати певне вели до якогось іншого приміщення. Посеред кімнати, на пухкому темному килимі, стояв скляний столик на коліщатках, а на ньому срібний піднос. На підносі були бутерброди з сардинками й сиром.

Олімпія згасила світло вгорі й засвітила лампу, абажур якої був обклеєний етикетками польських і закордонних цигарок.

— Прошу сідати, пане, — запросила вона — Ви, пане, настроєні космополітично чи, може, полюбляєте національне? — спитала Олімпія, підходячи до шафи. З відкритих дверцят визирали голівки пляшок, наче у невеличкому барі.

— Люблю все національне, — відповів Гальський. — Ви, пані, живете гарно, як на варшавські умови.

— Що ж з того, — зітхнула Олімпія. — Цей будинок все одно мають знести. Доведеться ліквідувати і свою квартиру і крамницю. А в Варшаві дедалі важче знайти руїни, які можна було б відремонтувати з допомогою приватної ініціативи, — посміхнулась вона.

Олімпія вийняла пляшку. Дорога старка сяйнула жовтим блиском.

— Хто це такий? — спитав Гальський, підходячи до великого, як шафа, радіоприймача з адаптером. На ньому стояла фотографія в бронзовій рамі. Гальський показав на мужчину в формі довоєнного улана, з гарним банальним обличчям.

— Це мій чоловік, — невимушено відповіла Олімпія й потягнулася до фото, яке стояло на одній з полиць. — Це теж мій чоловік, — додала вона, показуючи на породисте худе обличчя якогось пана, з очима й усміхом професіонального п’яниці.

— Чекайте! А як же зараз із цими чоловіками? — спитав Гальський.

— Нема нікого. Залишився тільки спогад. — Олімпія піднесла вгору чарочку із старкою: — За здоров’я моїх чоловіків, юначе, згода?

Вони випили.

— Не розумію, — обізвався Гальський. — Може, ви якось точніше визначите свій громадський стан? Не хочу бути нав’язливим, але це дуже цікаво.

— Мій перший чоловік забув про мене в Англії, де опинився зараз же після вересни. Мій другий чоловік забував про мене надто часто тут, у Варшаві. І тому його теж немає в моєму житті.

…Олімпія посміхнулась.

— Я покажу вам, пане, ще одне фото, дуже важливе, найважливіше для мене.

Вона висунула шухлядку письмового столика, вийняла фотографію й подала Гальському. Це було вуличне фото, мабуть, ще з початку окупації, судячи з убрання: молодша на п’ятнадцять років Олімпія, в короткій, модній тоді спідниці та високім капелюшку, демонструвала світові переможний усміх і гарні, стрункі ноги.

— Прекрасне фото, — невпевнено промовив Гальський, не знаючи по суті, що йому казати.

— Важливе, — кивнула Олімпія, — дуже важливе фото. В той рік я вперше відкрила своє призначення в житті. На початку окупації я почала торгувати, і це було моє справжнє покликання. Лише перемоги в торгівлі стали важливими для мене. Люди з мого середовища кажуть, що в мене винятковий розум для торговельних справ, деякі навіть стверджують, що я обдарована справжнім торговельним генієм. Я багата, але не в тому річ. Мене цікавлять не гроші, а процес їх нагромадження, успіхи. Пристрасть гендлювання — рушійна сила мого життя.

— За торгівлю! — виголосив Гальський, підносячи чарку. «Цікаво, — подумав він, — гарна дружина кавалерійського офіцера з інстинктами Вокульського»^[4] — Я ніколи не мав нічого спільного з торгівлею, — додав він, — якщо не згадувати про шафу, яку дістав два роки тому в спадок після дядька та яку мені довелося продати. Здається, мене обдурили в цій справі. Отож я сповнений подиву й заздрості до вашого генію, пані.

Він починав відчувати в грудях приємне тепло алкоголю. Все здавалося йому оригінальним, цікавим, чарівним.

— Чого, коли ми танцювали, ви запитали, чи я мужній? — раптом згадав він.

Щоки Олімпії порожевіли від горілки. Гальський уперше помітив ледве вловимий вираз замішання на її обличчі. Вона підійшла до радіоадаптера й поставила пластинку. Залунав низький голос Зари Леандер, що співала німецьку пісню.

— Яка суперечність, — промовив з тихим усміхом Гальський. — Хвилину тому ви говорили про торгівлю…

— Зовсім ні, — відповіла Олімпія, зупиняючись перед ним, струнка, висока й гарна, — ніякої суперечності. Ці справи чудово доповнюють одна одну. Зрештою, — вона нахилила голову, уникаючи його погляду, — я знала, що ви, пане, зараз скажете саме це, і тому ви мені так страшенно подобаєтесь.

«Оце удар, — подумав Гальський. — Стережися, хлопче, зараз почнуть діятися великі речі».

— Що це все має спільного з моєю мужністю? — спитав він тихо.

— Має.

Вона раптом сперлась долонями на його плечі і поцілувала його просто в губи.

…— Слухай, — повторив Гальський, — чого ти хотіла знати, чи я сміливий?

— Хотіла, але вже не хочу. Знаю, що ти сміливий.

— Як же пов’язати побоювання щодо моєї сміливості — з твоїм вчинком у «Камеральній»? Ти ж знаєш, як зветься у Варшаві таке поводження?

— Знаю, — спокійно відповіла Олімпія. — Не забувай тільки, що я веду свої приватні справи так, як мені подобається.

— В порядку. І тому дай мені відповідь на друге запитання.

— Так?

— Хто отой пан з темним обличчям, з яким ти була?..

— Чого ти про це питаєш? Хіба ж я запитую тебе, хто та молода гарна блондинка, яку забрали в тебе з-під носа в «Камеральній»?

— Це зовсім інше. Не забувай, що ми — у Варшаві та що твоє й моє становище зовсім різне. Не уявляю, як поставиться отой пан до твого вчинку, який без сумніву заслуговує покарання…

— Це дрібниця, — перебила Олімпія. — Ти не уявляєш, як мало це мене цікавить.

— Тебе — можливо. Але мене повинно якоюсь мірою цікавити його ставлення до всієї цієї історії. Ти ж саме це мала на думці, запитуючи, чи я мужній, правда ж?

Олімпія не відповідала з хвилину. Потім швидко заговорила.

— А якщо навіть так — що з того?

— Ти ж знаєш, так само, як і я, що у Варшаві існують закони, які зобов’язують до відплати за безчестя. Примітивний фарс з двома виходами, який ми розіграли сьогодні, може мати для мене наслідки. Хочу принаймні знати, хто буде мене переслідувати.

— Тобі ж не бракує мужності.

— Хай так, але ця обставина не має тут значення. Не дуже схоже, що цього пана можна в чомусь переконати мужністю. А з юнаком, що сидів біля нього, я міг би з успіхом позмагатися на біговій доріжці, але боюсь, чи не покладуть мене на кілька тижнів до лікарні після зустрічі з ним сам на сам на рингу…

— Заспокойся, — всміхнулась Олімпія. — Цей пан зветься Філіп Меринос. Він — голова виробничого кооперативу «Торбинка». Це великий підприємець, людина заможна й солідна. Кооператив «Торбинка» монополізує всю продукцію пластмасових і нейлонових галантерейних виробів. Його називають королем дамських сумочок. Мене з ним зв’язують різні справи.

— Не кажучи про те, що він тебе кохає.

— Кохає — надто велике поняття. У нього до мене якась пристрасть, це правда.

— Не важко догадатися, яка, — брутально зауважив Гальський.

— Так. Правильно, — спокійно мовила Олімпія. — І крім того, він дуже хоче, щоб я вийшла за нього заміж.

— А ти?

— Я?..

Гальський відчув жадібні губи на своїх губах і на хвилину перестав думати.

Відірвавшись з зусиллям, він устав. Вихилив налиту йому чарку, одягнув пальто, піднявши комір.

…В очах Олімпії блиснули сльози. «Що це? — подумав Гальський із справжнім жалем, — Юнона плаче?..»

— Протягом двадцяти років я збирала знання про любов, — шепнула Олімпія, — і тепер знаю одне: жінка може платити… Ти не уявляєш, яку ціну можуть платити жінки…

— Це вже розмова про торгівлю, — безжалісно відповів Гальський. — За що, власне, ти хочеш платити?

— За тебе, — просто відповіла Олімпія. — Я не хочу відступати. Хочу боротися, навіть з тобою, за тебе…

Вона підійшла близько і взяла його обличчя в долоні.

— Благаю тебе… — шепнула вона, — не йди зараз… Гальський поцілував її в шепочучі вуста. Повернувся, відчинив двері, збіг із сходів і вийшов на подвір’я.

Була передсвітанкова пора. На подвір’ї блимала якась бліда лампочка. Гальський зупинився, з зусиллям перечитуючи написи, грубо намальовані фарбою на стінах та на вивісках: меблі — американки — тапчани — пальта чоловічі й жіночі — фарбування й реставрація взуття. Тут висіла й вітрина з назвою фірми «Олімпія Шувар».

Гальський оглянувся. Похмура стіна будинку тонула в темряві, і все-таки знати було, що там, вище, немає нічого. Це була ще десять років тому обгоріла стіна. Її руїна, невідомо як трималася вертикально. Гальський вийшов на зовсім порожню вулицю й рушив у напрямі Маршалковської.

Навпроти йшло двоє. Обриси їх постатей ледве вимальовувались у брудних, каламутних проблисках світанку. Ішли просто на нього. Серце Гальського рвучко закалатало, лавина думок заклубочила в голові, він відчув острах, але знав, що доведеться прийняти бій, і був до цього готовий. Невідомі були нижчі від нього, кремезні; облич їхніх не видко було під насунутими на лоба модними шапочками та високо піднятими комірами. На секунду Гальському нестримно захотілося зупинитись, звернути кудись убік, повернутися, втекти, хоча щось дужче за нього наказувало йому йти вперед, іти, іти й іти. Чотири кроки видались маршем крізь вічність. Коли він мав зробити п’ятий крок, — два дужих чоловічих тіла з розгону вдарили його, відкинули назад. Гальський побачив два худі, жорстокі обличчя, втуплені в нього дві пари холодних, злих очей.

— Дивися, куди преш, голодранцю, — просичав один. — Щоб потім не плакав… — і замахнувся, наміряючись просто в обличчя Гальського. Гальський відскочив убік і сперся об стіну будинку: у нього була вигідна позиція, але він не вдарив. Він застережливо витяг праву руку й гукнув тому, що замахнувся на нього перший:

— Програєш, братіку! Програєш! Можете мене зараз пристукнути, але таких, як я — більшість… Таких, що хочуть жити спокійно в цьому місті і, кінець кінцем, житимуть спокійно… Тут буде спокій, ось побач… — Він не встиг скінчити. Вражені на хвилину його словами, нападники схаменулися і перейшли в наступ. Перший удар відбив праву руку й паралізував боксерський прийом, яким Гальський інстинктивно захистився. Правиця Гальського безвладно звисла. Та ліва рука описала коротку дугу і влучила в щелепу одного з нападників. Але це був хвилинний успіх; нападник пригнувся і зараз же щосили вдарив Гальського в живіт. Гальський осунувся на коліна: він силкувався підвестися, наосліп намацуючи виступ муру, але ще два могутні удари в живіт і в обличчя відібрали в нього притомність. Лікар упав без стогону, глухо вдарившись головою об брук. Бежове пальто хутко вкрилося брудом. Незнайомі повернулися й побігли в бік Кручої.

З брами неподалік виринули дві постаті. Обличчя їх були сховані під крисами капелюхів та під товсто намотаними шарфами. Одна постать — висока, друга нижча. Обидві на хвилину затрималися над Гальським, який лежав на бруку, і поволі рушили безлюдними Єрусалимськими Алеями до Маршалковської.

— Що це була за безтямна промова, пане голово? — спитав нижчий. — Що він сказав?

— Зовсім не по-дурному казав, — відповів вищий. — Варто над цим поміркувати.

Ще через кільканадцять хвилин над Гальським нахилилася якась темна тінь, важко дихаючи, наче після довгого, виснажливого бігу. Тінь підвела Гальського, підняла йому голову. Гальський на секунду опритомнів, йому здалося, що перед ним жаріють світлі, пронизливі очі. Але тут він знову знепритомнів. З боку Кручої залунали повільні, трохи чалапаючі кроки, почувся стукіт ціпка чи парасольки. Темна тінь обережно поклала Гальського на тротуар і беззвучно зникла в ніші найближчої брами. У млистому світлі ліхтаря з'явився низенький пан у котелку, з парасолькою. Побачивши Гальського, він нахилився над ним і кивнув головою, мов людина, для якої немає несподіванок і все просте й зрозуміле. Витягши з кишені пальта блокнот, низенький пан у котелку записав номери найближчих будинків, швидко й пильно роздивився навколо і знов нахилився над Гальським, силкуючись його підвести.

— Ну, ясноволосий красеню… — бурчав він, — нам треба якось дати собі раду… Я ж не покину тебе тут, у такому стані… Ну, хлопче, отямся. За красу й чари часом доводиться дорого платити.

Він вийняв з кишені хустку й обтер кров на губах Гальського. З боку Маршалковської чутно було кроки й голоси прохожих.

4

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кубусь глянув на годинник: була четверта година. Він стояв на самісінькому розі вулиці й думав, що йому робити. Вони умовилися з олянком зустрітися о пів на п'яту, в невеличкій кав'ярні «Крисенка», за кілька кроків звідси. «Чому саме в «Крисеньці»? — міркував Куба, — оце ще сентименти журналіста Колянка».

Ота колишня Варшава, Варшава невеличких кав'ярень, таких, як «Крисенька», зникала на очах. На її місці зростало нове місто. Куба довго і з зацікавленням споглядав кремовий величезний обеліск Палацу культури, потім перевів погляд на розгардіяш, що панував навколо: котловани, насипи цегли, пісок, дошки, наріжні залізобетонні плити, залізні й бетонні труби, цілі батальйони компресорів, бетономішалок, бульдозерів, парових катків, кранів, самоскидів, пневматичних молотів, вантажних машин, які громадилися біля підніжжя висотного будинку: з цього хаосу ущелин, ровів і насипів, з цього неймовірного розгардіяшу й безладдя мала незабаром народитися найбільша площа в Європі.

Куба чудово розумів почуття Колянка, що умовився зустрітися з ним у кав'ярні «Крисенька». Був час, коли дві темпі кімнатки, до яких заходили просто із зруйнованої вулиці, були однією з найбільш улюблених та найчастіш відвідуваних кав'ярень у Варшаві: тоді вона звалася «Крушинка» й подавали в ній дві гарненькі офіціантки.

З того часу минуло десять років, протягом яких на вулицю Нови Свят, Краківське Передмістя повернувся давній блиск столиці.

Куба сперся об залізну огорожу на розі вулиці й запалив цигарку. Юрба зростала — люди виходили з контор та установ, трамваї обростали пасажирами. Зелені й червоні сигнали руху, дівчата, солдати, жінки, які юрмися перед вітринами, залізничники, морські офіцери, службовці, продавці авторучок та зубних щіток, юнаки з напомадженим волоссям, які чекали побачення біля кіоска — все це для Кубуся рідне. Він задоволено зітхнув, глянув на годинник і рушив у напрямі «Крисенькн». Хтось схопив його за плече.

— Як ся маєш, Пєгусю… — почув він позаду. Куба повернувся, й обличчя його осяяв усміх.

— Мориц! Оце так так… Клянуся щастям. Де ти подівся?

Перед Кубусем стояв високий, дужий хлопець у вельветовій розстебненій куртці, з-під якої видко було зелений брудний пуловер та ріжки комірця блакитної, давно непраної сорочки. На молодому обличчі, вже з чоловічими, начебто кривими рисами, написане було безтурботне задоволення.

— Та якось живу, — відповів він, стискаючи руку Кубусю. — А як ти? Ряшка в тебе така, наче тебе жовтком хрестили…

— Така вже моя врода, — відповів Кубусь стримано. — Що поробляєш, Морице? Чому не з'являєшся? Колись ти заходив час від часу…

— Не можу я до тебе заходити. Тепер ти великий. Зірка «Експреса», редактор Вірус. Звідки я можу знати, кого ти пам'ятаєш, а кого ні.

— Покинь ці дурниці, добре? Що поробляєш?

— Як коли. Трохи тут, трохи там… — ухильно відповів Мориц.

— Як у тебе з монетою?

— Залежно від того, що ти мені можеш запропонувати. Як можеш відвалити два куски позичково, — візьму з приємністю. Менших сум не приймаю.

В голосі Морица звучала іронія й агресивність. З голосу Кубуся зникли нотки дружньої щирості.

— Це непогано, — обізвався він. — Бо я на один кусок працюю майже місяць. Отож не можу тебе підтримати. Проведи-но мене трохи, — додав він.

Зелений сигнал відкрив дорогу. Обоє перейшли на той бік Алей і повільно рушили до площі.

— Знаєш, Кубо, — почав Мориц, — я навіть кілька разів збирався до тебе.

Кубусь бистро глянув на нього: в словах Морица зазвучала якась нова нотка, не схожа на задерикуватий тон, яким він говорив щойно.

— Ти ж знаєш, де мене шукати, — відповів він. — Завжди можемо поговорити.

— Людина старіється, різні думки блукають у голові. Ти ж на цьому розумієшся, правда ж?

— …Хто це тебе так обробив? — спитав Кубусь, показуючи на свіжий шрам на підборідді Морица.

Глумливі зелені очі Морица потемніли, стали серйозними, чуйними й злими.

— Невже вдарився об щось? — із зацікавленням перепитав Кубусь.

— Байдуже, — відповів Мориц. — Справу ще треба залагодити. Останнє слово ще не сказане.

— Горілку п'єш?

— П'ю. Чого б то не пити? Але знаєш, Кубо, я маю до тебе справу: чи ти б не скомбінував для мене якоїсь роботи?

Кубусь з хвилину мовчав. Потім сказав поволі:

— Навіщо? Нап'єшся, нахуліганиш, а я буду потім виправдуватися за тебе? Якщо не гірше…

Мориц не відповідав. Ішов замислений, колупаючи в носі.

— Ти б не зайшов зі мною випити чарку? — спитав він за хвилину.

— Нема часу. Умовився зустрітися за п'ятнадцять хвилин.

— Вистачить, — запевнив Мориц. — Якраз устигнемо роздушити чвертку. Зачекай…

Він швидко зайшов до крамниці споживчої кооперації, яку нони саме минали, і за кільканадцять секунд вийшов, ховаючи чвертку до кишені вельветової куртки.

— Ходім, — покликав він Кубу і звернув на вулицю Відок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Слухай-но, Кубо, яка ситуація, — заговорив Мориц. — Знаєш: у мене є дівчина.

— Поздоровляю, — зрадів Кубусь. — Ніжні почуття перетворюють людину. Уявляю собі…

— Чекай, — перебив Мориц. — Це не так просто. Цього разу все якось інакше.

— В порядку, — згодився Куба. — Можу бути за свідки. Або й за дружку. Як хочеш? Куплю вам весільний подарунок. Найкращс скатерку або електричну праску. Це буде фундамент пристойного родинного існування, добре?

— Хто зпоє? — м'яко промовив Мориц. — Вона живе в Аніні… — додав він раптом, без особливого зв'язку з розмовою.

Куба споважнів.

— Чудово, — мовив він, — тоді ризикну. Протягом тижня постараюсь дати тобі відповідь. Забіжи до мене в редакцію.

— Ні, — швидко заперечив Мориц. — Не забіжу. Краще не треба. Ніколи нічого не можна знати… Зрештою, я не хочу тобі перешкоджати. Як довідаєшся про щось, повідом мене. Тільки знаєш… щось таке, для мене… Рекомендації у мене нема, посвідки з попередньої роботи теж.

— Згода, — відповів Кубусь, — де ж тебе шукати?

— У підприємстві, — з гримасою промовив Мориц, — позпаду кіно «Атлантик». Бачиш, треба збити трохи грошенят, поки я не запалю домашнього вогнища. Зараз маю Справу з квитками, це єдиний фарт, який мені залишився…

— Домовилися, — згодився Куба. — Мені треба йти. Чекай звістки!

Вони подали один одному руки.

Куба звернув на Маршалковську і зайшов до кав'ярні «Крисенька». За поганеньким столиком, між вікном і блискучим нікельовим апаратом для запарювання кави, сидів Колянко, читаючи газету. Куба сів біля нього.

— Ти спізнився, — відзначив Колянко, не опускаючи газети.

— Пан редактор має щось до мене?

— Звичайно. Хочу з тобою поговорити теоретично.

— Слухаю. Вмираю за теорією. Ніщо мене так не хвилює, як…

— Не дурій. Ти розумієш, що я хочу сказати, відзначаючи, що преса завжди має якийсь вплив на те, що діється навколо нас?

— Розумію чудово. Зрештою, я й сам такої ж думки.

— Отож треба почати діяти…

— …Просковзнути, заховатися під захисною оболонкою, вгризатися, проникати скрізь, чуйно роздивлятися навколо, бачити, знати, пам'ятати і в слушну хвилину… — сичав Куба з ентузіазмом.

— Отож то й є. Ми повертаємося до забутих останнім часом афер, до закапелків Центрального універмагу, до таємничих дій темних силуетів у рештках руїн Хмєльної і Злотої, одне слово: до спекуляції квитками.

— Що? — вигукнув Куба.

— До афер навколо різних видовищних закладів. До «коників», черг, штучної юрби, галасу біля квиткових кас, до перекупників, що продають квитки з-під поли, та до всяких тому подібних справ.

Куба замислився.

— Непогано, — шепнув він і зараз же додав: — Пане редакторе, вже зроблено. Протягом тижня зможу прислужитися вам сенсаційними матеріалами.

— У тебе є план?

— Ні. Є доступ, — заявив Куба, зробивши ефектну паузу. — Не далі, як півгодини тому, я вихилив чвертку з акулою варшавського квиткового ринку. Псевдонім: Мориц. Може ви навіть пригадуєте його: ще кілька років тому він приходив до нас, у редакцію. Старий кореш, я колись навіть жив, ще напочатку, в його тітки, на Хелмській. Такий собі Вєсек Мехцінський.

— Мехцінський? — замислився Колянко. — Чекай, я щось пригадую…

Йому згадалося довге тіло, накрите вельветовою курткою, на лавці в тринадцятому комісаріаті. І тут до нього долинув відгомін власних думок у ту хвилину, коли, вдивляючись у закривавлені бинти й пластирі, він спитав сам себе: «Звідки я знаю це обличчя?»

5

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коли отак їдеш по неправильному еліпсу автобусної лінії, різні думки приходять у голову. Холодний, похмурий квітневий день за вікном викликає буркотливий настрій. «Що сталося з цією погодою? — думає шофер Евгеніуш Шмігло. — Холеру можна дістати… Коли, нарешті, буде тепло?»

Пані з двійком малят нагадує про справи миліші, хоч і дуже клопітні. «Цікаво, як там у них сьогодні? — думає Евгеніуш Шмігло. — Галина мусила піти з дітлахами зробити щеплений. Марися хвилюватиметься, така вразлива. Збишкові треба кутим черевики. Старі вже малі. Як ці поросята ростуть… Дістану премію цього місяця, куплю черевички. І светр для Галини…»

Виходить гарненька, модно одягнена дівчина. «У-ух, ти! — думає Шмігло з радістю і всміхається дівчині. — Такі ніжки — цілий скарб… А Галина зовсім запрацьована. Дітлахи, кухня, вже не дбає про себе так, як раніше… Але що там, це неважливо. Важливо те, що вона мені подобається, що для мене вона — перша зірка екрану. А що інші вже так на неї не дивляться, як раніш, це й краще…»

Позаду, в машині, галасливий кондуктор скандалить з кожним пасажиром, кожен на нього обурюється: погано проколює абонементи, надто рано дає сигнал рушати, відповідає сердито й образливо.

«Ох, цей Скурчик! — зітхає Евгеніуш Шмігло з люттю. — Скажу йому, що я про нього думаю, вже в парку, після рейсу. Тепер не можна. Солідарність, псякрев!»

…І їде, їде, їде — Алеї, Нови Свят, Саська площа, Театральна площа, хвилина перепочинку на Свєнтокшизькій і вулиці Мархлєвського. І знов те ж саме. Вісім годин. Інколи довше. Зелені, жовті й червоні вуличні сигнали Миготять в очах, викликають підсвідомі рухи, легкові машини плутаються під колесами, дратують прохожі на бруку. Інколи треба вихилитися з вікна, махнути рукою товаришу, який проїздить мимо, або жбурнути в'язку квітчастих шоферських висловів неуважним прохожим чи незграбному водієві.

Рейс автобуса № 100 о 19.47 нічим не відрізнявся від попередніх. Скурчик не віддавав здачі, а коли йому зауважували, крикливо гукав: «Пробачте, помилився! Хіба ж у цьому пеклі людина може працювати?» і без слова протесту повертав гроші.

Якийсь молодий чоловік напався на Шмігла:

— Годинами стоїш на зупинці й чекаєш! Що це таке, холеро! Як нема машин, то й не вішайте оголошення, що тут ходить сотий! Бо він не ходить! Раз на півгодини — це не значить ходити! Це зневага! Це скандал!..

Генек Шмігло відповів:

— Не моя вина. Їду вчасно, за розкладом. А пан певне на побачення поспішає, га? Спробуємо надолужити… — додав він з усміхом. Усі навколо посміхнулися, і молодий чоловік також, бо Генек рушив з зупинки, так наче сидів на спортивному «Бугатті», а не на велетенському, важкому «Шоссоні».

О дванадцятій годині шістнадцять хвилин на зупинці біля Алеї Незалежності зайшла в автобус група — сім молодих людей, років близько двадцяти. Вони посідали на вільних місцях позаду.

На площі Люблінської Унії молоді люди почали сваритися: спершу досить голосно, потім — зовсім голосно і, нарешті, зняли грубий, хрипкий, мов іржавий від горілки, галас. Один з них, без шапки, з розсипаними пасмами брудного білявого волосся, схопив за вилоги пальта другого, з величезним червоним тупим обличчям, і став його щосили трусити, вергаючи брудні, неймовірно брутальні лайки. Люди почали оглядатися назад, але ніхто не рушив з місця, не сказав ні слова. Скурчик удавав, що перелічує гроші в сумці. Тут підвівся високий, худий хлопець у чорному береті. Він відштовхнув брудного блондина і почав промовляти до нього пискливим, пронизливим дискантом. Весь арсенал висловів блондина здався раптом дитячим белькотінням проти університетського рівня красномовства хлопця в береті.

— Прошу пана, прошу пана… — спробував обізватись якимсь немолодий чоловік посередині, але хлопець у береті обернувся до нього і за кілька секунд змалював його так докладно і так рішуче визначив, що думає про всіх пасажирів автобуса лінії № 100, що пасажир мимоволі сів на своє місце, облитий гарячим рум'янцем незаслуженої образи, відповісти на яку нема змоги. Всі похилили голови, намагаючись здаватися зовсім непомітними на своїх місцях.

— Може б міліціонера… — шепнув хтось попереду. Дідусь у жалобі обізвався:

— Адже тут є діти…

Офіцер пожежної охорони, що сидів посередині, мовив своїй супутниці з ніяковим усміхом:

— На жаль, я в мундирі. Не можу нічого зробити. Сам я з ними не впораюсь, а можу ще наразитися на образу мундира… Якби я був у цивільному, ого! Я б їм показав!

Якийсь молодий чоловік проходив наперед і злегенька Торкнув хлопця в береті. Той вибухнув ще голоснішими лапками і щосили пхнув юнака.

— Пробачте, — перепросив юнак і швидше рушив далі. — Не буду ж я з ними битися… — наче виправдуючись, тихо мовив він присадкуватій жінці, яка стояла біля нього.

— Затримати машину! — енергійно відповіла жінка. — Досить цього.

Тоді хлопець у береті сипонув новими лайками, більшість яких характеризувала її присадкувату постать. Ніхто вже не пробував протестувати.

Ніхто, крім Генека Шмігла.

«Тільки-но побачу міліціонера, затримаю машину, — думав він швидко й рішуче. — Коли, нарешті, буде спокій у цьому місті?»

Було темно, горіли вуличні ліхтарі. Генек пригальмував на зупинці біля вулиці Нови Свят і став гарячково роздивлятися навколо: в цьому людному місці треба було, нарешті, перейти до дій. Але тут вибухнув справжній скандал. Отой хлопець у береті вирішив залишити автобус, він саме виходив задніми дверима, брутально відіпхнувши якусь пані. І раптом залунав крик. Всі виглянули у вікна з правого боку: хлопець у береті — силань неабиякий, плечистий і високий, стояв біля входу до автобуса і верещав, як дитина. Над ним нахилявся величезного зросту огрядний чоловік і смикав його за вухо, мов хлопчиська. Всі у вікнах протирали очі від подиву, але видовище не зникало: хлопець у береті стояв, спійманий за вухо, і лементував від болю, а похилений над ним велетень голосно приказував:

— Ах ти ж невихований, нечемний хлопчисько! Як це можна штовхнути стару даму, не перепросити та ще й вилаяти її брудними словами? Як це можна? Будеш? Кажи, будеш?

Після цього він пустив вухо, пхнув злегенька хлопця в береті і вліз в автобус. Від його легенького поштовху хлопець у береті стукнувся об стіну будинку неподалік і ледве втримався на ногах. Генек Шмігло рушив.

Велетень, що саме розплачувався із Скурчиком, здавалося, заповнив усю задню частину машини. Це була чудова постать, щедра, велика й масивна. Дві деталі характеризували її: дбайливо викохані довгі бакенбарди й розкритий комірець a la Словацький під розстебнутим пальтом.

Ледве-но могутній пасажир зайшов до автобуса, як шість постатей, що потопали в алкогольному тумані, миттю протверезилися і почали тихо перешіптуватися між собою. Один виліз на розі Ординатської, п’ятеро поїхало далі, але погляд п’яти пар очей, втуплений у могутню спину пасажира, що сидів посередині, набрав особливо гострого, настороженого виразу.

На розі Крулєвської у Скурчика аж очі полізли на лоба від подиву: до автобуса зайшов хлопець у береті, разом з тим, який виліз на розі Ординатської. Вони мовчки заплатили й посідали зараз же за пасажиром з бакенбардами, котрий, заглибившись у свої думки, зовсім не помічав, що там діється у нього за спиною. Скурчик пробрався вперед і тихо повідомив Генека:

— Буде бійка… Дивися, оті хулігани… — Він коротко поінформував Генека про ситуацію. — Як вони це зробили? — нервував Скурчик.

— Звичайнісіньким способом, — спокійно відповів Генек, — спіймали таксі.

На зупинці біля Театральної площі машина спорожніла. Попереду сиділо двоє солдатів з дівчатами, посередині —пасажир з бакенбардами, за ним хлопець у береті із своїм сусідою; позаду в машині — тісна група: п’ять мовчазних, зіщулених постатей з піднятими комірами, з руками в кишенях.

Скурчик сів на своє місце й нервово запалив цигарку. «Як почнеться балаган, нічого не вдієш, замкну двері», подумав він з розпачем. Генек пересунув невеличке дзеркальце, яке поклав перед собою: так він бачив усе, що діялося в машині за його спиною. Солдати пощипували дівчат і тихо розмовляли з ними. Пасажир з бакенбардами мрійно дрімав. Автобус виїхав на площу Гжибовського, минув її й почав наближатися до Теплої.

— На голову! — гукнув раптом хлопець у береті. — На рило! Готуй, Манеку!..

В руках одного з сімох раптом опинився мішок, який схопив за другий кінець брудний блондин. Блискавичним, злагодженим рухом вони натягли мішок на голову пасажира з бакенбардами. Хлопець з великим червонястим обличчям скочив на сидіння і могутнім ударом по замотаній мішком голові звалив велетня у вузький прохід між лавками. Тут зарипіли гальма. Генек Шмігло вилетів, мов з пращі, з великим французьким ключем у руці й кинувся в задню частину машини.

Семеро хуліганів штурхали і вбивали каблуками в залізну підлогу постать, що лежала навзнак. З мішка долинало могутнє, болісне сопіння, величезне тіло лежало нерухомо, стиснене лавками, ударами, штурханами, раптовим, несподіваним болем. Генек підняв ключ угору і… впав на тіло в мішку. Відчув, як його щосили вдарили по потилиці. На хвилину втратив свідомість. Потім, мов крізь туман, почув крик:

— Хода!..

І зібравши рештки сил, схопив когось за ногу. Почувся тріск задніх дверей. Їх виламували дужі руки.

— Скурчику! Тримай двері! — опритомнівши, гукнув за секунду Генек. Одним стрибком він добрався до свого місця, ввімкнув мотор і вилетів на блідо освітлену вулицю Тварду. В машині не було вже нікого, дівчата під час бійки силоміць витягли приголомшених солдатів.

— Скурчику! — гукнув Генек тремтячим голосом, — замкни двері й не випускай цього лобуря!

Скурчик не рухався з місця, блідий від страху. На вхідну приступку машини скочила якась темна, щупла постать. Скурчик замість крикнути, як звичайно:

— Пане! Всередину! Прошу взяти квиток! — заховав Обличчя в долонях. Генек щосили гнав машину по кругляках Твардої. З лівого боку потилиці він відчував усе дужчий біль. Хлопець у береті силкувався підвестися, але вдарився головою об залізну підставку сидіння і це знов відібрало в нього притомність. Коли за секунду він почав вибиратися з тісного лабіринту лавок, на шию йому раптом звалився неймовірний тягар, наче впала кам’яна скеля. Побитий велетень, який ще й досі лежав на підлозі, незграбно здирав однією рукою мішок з голови, другою рукою тримав хлопця в береті за горло.

«Коли стисне… кінець!» промайнуло в паралізованому панікою мозку. Хлопець у береті хотів скрикнути, але не зміг. Величезна рука помалу стискала пальці. Очі хлопця в береті вилізли з орбіт, він захрипів. Залізна, запльована, забруднена підлога заколивалася в нього перед очима, автобус мчав з оглушливим брязкотливим звуком.

Але тут могутні пальці помалу розтулилися, з мішка виглянуло спухле, мокре від крові й поту обличчя, з очима скривдженої дитини; розкошлані бакенбарди надавали цьому обличчю жалібного, зовсім негрізного вигляду. Генек біля зупинки на розі Злотої і Желязної раптом пустив машину щодуху, відчайдушно давши газ. На зупинці, в каламутному світлі ліхтарів, стояло шестеро людей, з піднятими комірами, з руками в кишенях, готові до всього. Коли автобус з гуркотом промчав повз них, всі шестеро, мов один, відскочили вбік. Тут стояла вантажна машина — невеличкий тягач з платформою позаду, і ця машина рвонулася вперед, ледве остання з шести постатей повисла на борту платформи. Біля Головного вокзалу шість постатей, спершись у вільних і мальовничих позах на стовпчик, чекали на зупинці автобуса, попльовуючи навколо з-за високо піднятих комірів.

«Облога, — подумав Генек. — Наш автобус в облозі. Будуть мститися, паскудники… Аби тільки Галина за мене не хвилювалася».

Він минув зупинку, не завагавшись і на хвилину, хоча там були пасажири, що махали йому руками з гіркою люттю. Біль у потилиці наче випромінював на ключицю, ставав дуже гострим і пронизливим.

«Щось мені пошкодили, — подумав Генек стурбовано. — Не можу вести машину». І гукнув:

— Скурчику! Їдемо до парку.

Скурчик не відповів, і лише за кілька хвилин повторив голосно:

— Їдемо до парку.

Темна тінь на приступці здавалася привидом. Скурчик не знав напевне, стоїть хтось на приступці чи ні. Зрештою йому вже було однаковісінько.

«Ніяких міліціонерів зараз, — думав Генек Шмігло. — Все зробимо в парку. Дорогою ніхто з цієї коробки не вискочить. А в парку порозмовляємо з отим фраєром у береті».

Він дав газ, з зусиллям нахилився над кермом, і червоне довге тіло «Шоссона» звернуло раптом на Желязну, збуджуючи подив в очах трамвайників, міліціонера, що регулював рух, та прохожих.

«Цікаво, чи ще женуться за нами?» подумав Генек. У внутрішньому дзеркальці нічого не було видко, бо платформа трималася зараз же за автобусом.

На розі Желязної і Лєшно Генек змушений був пригальмувати. Відчувши конвульсійне тремтіння пригальмованої машини, хлопець у береті блискавично вп’явся зубами в руку, що тримала його за шию. Рука розтулилася, пасажир з бакенбардами скрикнув і трохи недоумкувато глянув навколо, а хлопець у береті скочив на ноги й кинувся вперед: у нього в руці блиснула повна пляшка горілки, нею він щосили зацідив по голові Генека, й блискавично рвонувши передні двері, вискочив на вулицю.

Генек відчув тупий біль, але відразу ж опритомнів: горілка, стікаючи з шапки, пекла йому очі й губи, але сила удару була значною мірою амортизована чудовою твердою шапкою. Генек, трохи заточуючись, підвівся від керма і спробував підвести пасажира з бакенбардами.

— Покликати швидку допомогу, — спитав Генек, — чи, може, міліцію? А може, підвезти вас до швидкої допомоги?

Могутній велетень з бакенбардами кілька разів стріпнув головою, мов величезний пес-сенбернар, який виходить з води, й глибоко зітхнув; груди його підносилися розмірено, як паровий молот, блакитні, невеличкі очі глянули на Генека з лагідною вдячністю.

— Ні, ні, — промовив він, — прошу не турбуватися… Уже все гаразд. Такі паскудні шибеники… — м'яко поскаржився він, як добрий безпорадний вихователь.

— Ви хочете вийти зараз чи, може, підвезти вас трохи? Ми їдемо до парку, — повідомив Генек.

— Я поїду з вами, пане, — несподівано заявив той. — Зараз вже пізня година — ще можуть напасти на вас. Я поїду з вами, так буде певніше.

— Не будьмо дітьми… — почав Генек, — ми ж у місті…

— Я поїду з вами, — рішуче повторив пасажир з бакенбардами. — Я мушу вам віддячити. Ви кинулися мені на допомогу з благородною мужністю, і тепер я мушу вас захистити, пане…

— Шмігло… — підказав трохи приголомшений цим старосвітським рицарством Генек, — Евгеніуш Шмігло…

— Моє прізвище Компот, а ім’я Фридерик, — відрекомендувався пасажир з бакенбардами. — Фридерик Компот. Щасливий познайомитися з вами, пане, в таких незвичайних обставинах. Вірю, що ми будемо друзями. — Він сердечно простяг руку.

Скурчик, не звертаючи на них уваги, байдуже перелічував гроші, розвалившись на лаві посеред машини; такі розмови й сцени йому нічого не говорили.

Генек сів за кермо й прикусив губу від болю, пускаючи машину. Автобус рушив. На вхідній приступці все маячила якась непомітна тінь. Може, почепився хлопець. Ззаду за автобусом лінії № 100 рушила вантажна платформа. Серед шести постатей, з високо піднятими комірами, сидів хлопець у береті й розповідав:

— Пляшка не розбилася, бо тільки-но я впав на того великого, як мене шофер схопив за ногу… Ну, ми ж їм заплатимо… Цей водій, кий йому в око, не має права жити ніде інде, як у лікарні… Інакше нам нема чого з’являтися на очі Кудлатому. Можемо відразу братися за лопати й копати собі могилу після такої засипки…

Автобус проїхав Лєшно і звернув на Новотки: минувши Муранув, він досить повільно посувався серед нових будівель та обпалених коробок колишнього гетто. На Інфлянтській вулиці темнів величезний масив автобусного парку.

Генек в’їхав через широкий отвір у бетонній загорожі, повернувся на крузі, освітленому десятками потужних ламп, що колихалися вгорі на проводах, минув бокси для переливання лігроїну та мастила й під'їхав до величезного ангара з півкружним опуклим дахом.

…Скурчик десь зник, і Генек з Компотом пішли до нештукатуреного будинку. Там у великій залі з широкими вікнами стояли столи й особисті шафки. Зала була порожня, Шмігло витяг рушник і мило із своєї шафки й провів Компота до вмивальні, а сам пішов до канцелярії, де здав на ім’я диспетчера рапорт і взяв відношення до лікаря. Біль у ключиці ставав дедалі гостріший.

— Може, повідомити міліцію? — спитав канцелярист.

— Навіщо? — байдуже обізвався Генек.

— В усякому разі, ви добре зробили, що припинили рейс. Розумно, — похвалив той.

Фридерик Компот чекав Генека, — вже вмитий і посвіжілий. Вони разом вийшли з автобусного парку.

«Тепер, — подумав Генек, — щось та буде». Він дужче стиснув у руці метр грубезного кабеля в твердій ізоляції. Генек не помилився. Не ступили вони й кількох кроків вздовж огорожі, як пролунав пронизливий свист. Потім знов залягла тиша. Шмігло й Компот мовчки йшли вперед, у напрямі вогнів на Новотках. Знов залунав короткий посвист. Вони вперто простували в темряву; лише прискорений подих виявляв тривогу, що стискала їм серця. І Шмігло й Компот швидше відчували, ніж помічали присутність людей, які чаїлися в темряві. І раптом сім тіней з’явилося зокола і сім постатей, мов чорні, зіщулені коти, кинулися на них. Генек коротко замахнувся кабелем — і кістка хруснула під обмотаним ізоляцією свинцем. Компот змінився невпізнанно: мрійна м’якість обернулася на могутню флегматичну силу рівно працюючої машини; він бився тихо, з упертим сопінням, кожен рух його тіла закінчувався чиїмось стогоном у темряві. Генек зігнувся, щоб нанести другий удар, але тут відчув пронизливий біль у лівій руці. «Кричати! — підсвідомо майнуло в голові. — Біля воріт стоїть озброєний вартовий!» Але було вже пізно, голос його завмер у болісному стогоні, і Генек знепритомнів. Компот відчув, що його товариш падає. Він почав відбиватися з подвоєною силою, але тут перед очима його майнуло щось довге: перш ніж він встиг отямитись, велика, наїжена гвіздками дошка, видерта з риштування, з шаленою силою впала на шию й плечі. Страшний біль шмагнув Компота, він звалився і, падаючи, ще встиг побачити контур дошки, знову піднятої вгору. Затуливши голову руками, він чекав якусь секунду, з розпачем відчуваючи, що його залишають сили. Але дошка не вдарила.

Заточуючись, мов п’яний, Компот розтулив руки і глянув навколо. Неподалік лежали на землі три постаті: дві погнали й хрипіли, ніби конаючи, одна конвульсійно здригалася.

Третій був Евгеніуш Шмігло. Він лежав у бруді й поросі вуличного бруку, із закривавленим шарфом на шиї, в зім’ятій шапці, ліва рука його була неприродно викручена. Фридерик Компот похилився над ним і мов дитину взяв на руки. Випроставшись, він зрозумів, що боротьба ще триває, тільки десь віддалік, у темряві цегляної пустині навколо. Хто з ким зараз б’ється, зрозуміти було важко, але пронизливі крики з темряви, прокльони й стогони, повні смертельного жаху, свідчили, які страхітні й похмурі речі діються тут, поруч.

Фридерик Компот рушив уперед з Генеком на руках. Голова Генека звисала вниз, Компот знеможено похитувався, спотикався, осувався на цегляні борозни й ями. Цій брудній Сахарі, здавалося, не буде кінця. Аж ось перед ним замаячили обриси дерев’яного барака — збитої з дощок будки стрілочника бічної колії. Ударом ноги Компот відчинив двері, вніс Генека всередину і поклав на столі.

А за стіною барака ішла боротьба не на життя, а на смерть. Це вже не була бійка, і Компот сам не знав, чому його охопив раптом холодний, гнітючий жах. Чийсь голос заводив пронизливо, з придиханням смертельно пораненої людини:

— О, Єзу… О, Єзу… О, рани Ісусові!.. О, рани…

— Ах, ти ж! — почувся другий, свистячий від зусиль голос. І третій, повен нелюдського відчаю:

— Гайками його, Манеку! Гайками! Там лежать!.. Гайки… Гвинти…

По дерев'яній стіні барака загримів град заліза, яке хтось несамовито жбурляв.

Компот затулив обличчя долонями і перестав взагалі розуміти, що діється. Не дійшла до нього навіть неприродна тиша, яка несподівано запанувала навколо.

Він опритомнів, почувши рипіння: хтось повільно й обережно відчиняв двері. Компот відскочив назад і схопився за стілець, який тріснув в його руці, мов зібганий папір.

— Пробачте, — обізвався тихий, звучний, але суворий голос з-за дверей. — Я хотів спитати, чи не потрібна вам якась допомога?

— Хто ви такий? — здушено кинув Фридерик Компот.

— Друг, — відгукнувся голос з-за дверей, — я прийшов, щоб допомогти.

Компот опустив стільця, і до темної кімнати хтось зайшов. Може, це був наслідок неймовірного хвилювання, болю — але Компот якось не усвідомлював, хто це був. Невідомий нахилився над Шміглом, за хвилину знайшов десь відро з водою, вийняв хустку з кишені і почав приводити Генека до притомності. Генек підняв повіки й побачив перед собою ясні, палаючі, майже білі очі. Але він не злякався, бо ці очі дивилися на нього серйозно, з турботою, на дні їх був вираз якоїсь прихованої провини. Компот важко опустився на стілець.

— Що, власне, сталося? — розгублено спитав еін.

— Нічого такого, — відповів незнайомий. — Семеро людей спочиває між Інфлянтською вулицею і цим бараком. Дехто з них поранений. Поранили вони одне одного гайками для прикручування залізничних рейок.

Повільно, над силу Компот підвівся із стільця.

— Пане… Ці люди… Адже вони там… Це ж страшно! Може, хтось конає, комусь потрібна допомога.

— Так, — відповів незнайомий, і в голосі його забриніла безжалісна сталь, — нічого не вдієш. В цю землю, тут, навколо, всмокталося досить крові невинних людей. Не будемо ж брати близько до серця кров злочинців.

Компот упав на стілець. Ці слова наче згасили в ньому енергію.

— Поранили одне одного… — пробелькотів він, — а ви, пане?

— Я? — промовив незнайомий повільно, з притиском. — Я радий, що можу познайомитися з вами ближче. Хочу висловити своє захоплення вашою поведінкою в автобусі. Для цього я й приїхав сюди слідом за вами. Сподіваюсь, ми чудово розуміємо один одного і зможемо зробити один одному багато послуг. Адже ми, всі троє, палко прагнемо одного і того ж самого… — Незнайомий на хвилину завагався, і голос його набрав твердої, металічної сили: — щоб, нарешті, спокій запанував у цьому місті.

Фридерик Компот знову підвівся. Генек Шмігло сперся на здоровий лікоть.

Незнайомий всміхнувся. Ні Евгеніуш Шмігло, ні Фридерик Компот не бачили ніякого усміху. Але вони напевне знали, могли б заприсягтися власним життям, що в темному бараці хтось посміхався приязно й щиро.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1

Він отямився, підвівся на ліктях і оглянувся навколо. Нестерпно боліла розбита голова. Звідусюди оточувала його темрява, волога, холодна, непроникна. Тихо покликав: — Манеку! Та відгукнулись лише темрява й тиша. Ще покликав: — Ірисю! — здушеним, зміненим голосом. І знову тиша. Нарешті підвівся на ноги, ступив два кроки вперед, але спіткнувся і впав, тихо застогнавши від болю. Гостре цегляне скалля подряпало руки аж до крові.

Тепер він пригадав. Важко переводячи подих, пригадав отой пекельний удар у серце, який відібрав у нього свідомість разом з рештками сил.

Раптом його охопив нестримний жах. Він кинувся тікати, конвульсійно, з величезними зусиллями плазуючи навкарачки… Лише видершись на вершину горбкуватого насипу, зрозумів, що лежав у глибокій вирві. Провів рукою по волоссі, рука стала липка від крові, змішаної з цегляним пилом. В цю хвилину величезне поле загриміло вигуками й галасом. Від Новотки і Жолібожа мчали легкові машини, повні людей. Почулося виття сирен швидкої допомоги; сіру, передсвітанкову млу з усіх боків пронизали могутні снопи світла.

Хлопець глибоко зітхнув, збираючи сили. Підвівся на хисткі, непевні ноги й побрів у темряву, намагаючись втекти якомога далі від снопів світла. Швидше відчув, ніж побачив перед собою низьку стіну дерев’яного барака. Спіткнувся й упав. Вилаявся, підвівся і з перекошеним від болю обличчям став блукати між купами старого заліза, серед гайок, шайб, гвинтів для залізничних шпал, які були тут розсипані скрізь. Страшенно боліло розбите коліно. За хвилину хлопець спіткнувся об якесь тіло, що лежало навзнак: простяг руки й намацав берет на голові непритомного. Тремтячими пальцями витяг коробку сірників, запалив один — і з жахом поточився назад: під беретом, замість обличчя, побачив криваву маску. Тут він пригадав усе.

— Побоїще… — простогнав важко, — але хто це зробив?

І безтямно кинувся вперед, аби тільки ртекти якомога далі від людських голосів, від прожекторів.

Нарешті добрався до якоїсь будови, вибрався по дерев’яному помосту на перший поверх і важко звалився під стовпом, від якого гостро тхнуло вологим вапном. Тут його охопив сон, схожий на непритомність.

Отямився хлопець від холоду. У невеликому прямокутнику поміж стінами сірів брудний, хмурий світанок.

Повільним незграбним рухом хлопець обтрусив пальто зійшов униз. Серед будівельного хаосу відшукав нашвидку змонтовану водопровідну колонку. На хвилину завагався. Ніч була холодна, передсвітанковий приморозок, наче олками, колов побите тіло. Раптовим рухом хлопець підставив голову під струмінь води і став мити обличчя незграбними, покаліченими долонями. Обхлюпав водою забруднене землею, пилом і цементом пальто, намагаючись адати йому хоч трохи пристойного вигляду. Крижана вода погрожувала запаленням легень, але повертала ясність думки, енергію.

Хлопець пробився крізь хащі будови й вийшов на вулицю Заменгофа, позаду Муранова. Минув Дзєльну, Новоліпки, Новоліпє і зупинився на Лєшні. Вже ходили перші трамваї, нечисленні силуети людей маячили в півмороці.

Хлопець прямував до Лєшні, радіючи півмороку. «Додому? Ні! Може, на вокзал, вихилити хоч одну, щоб прочуматися?» подумав він з раптовою приємністю.

Нарешті він добрався до Головного вокзалу з боку Твардої. Засмічений зал заповнювали пасажири, які поспішали з приміських поїздів. Хлопець протиснувся крізь людський потік до буфету, навіть не помічаючи, з якою огидою люди розступаються перед ним. Підійшов до великого прилавка вглибині.

— Гутеку! — тихо покликав він офіціанта в куртці, яку не прали, мабуть, з півсторіччя. Той сидів у кутку і дрімав. Почувши поклик, поволі розплющив очі. Глянув — і змахнувши мокрою ганчіркою, зірвався на рівні ноги.

— Мето! — вигукнув він тихо, — який у тебе вигляд!

— Налий сто, але зараз же, — обізвався Мето. Гутек без слова налив горілки в чайну склянку. Мето

випив, ковтаючи з зусиллям.

— О рани Ісусові! — повторив Гутек, — що у тебе за игляд!

Мето сів до першого скраю столика, голова його звисла низ, і за хвилину він уже спав, так само, як безліч люти навколо — поклавши обличчя на долоні.

— Пане шефе, — мовив Гутек буфетникові в заплямованому фартусі, — я зараз повернуся.

Накинув пальто на офіціантську куртку, щільно застебнувся, вибіг з залу, пробіг довгу чекальню, повну пасажирів, і вбіг до приміщення поштової філії. Старанно замкнувся в телефонній кабіні і набрав номер.

— Анелю? — спитав він за хвилину, — це ти? Слухай, як би його зараз спіймати Крушину?

За хвилину кивнув головою і сказав:

— То нехай чекає на мій дзвінок, добре?

Гутек поклав трубку і секунду мордувався з дверима, які нізащо не хотіли відчинятись, аж поки під натиском його плеча не відскочили раптово.

— О-о-о-о! Дуже перепрошаю! — вигукнув Гутек, швидко підтримуючи якогось низенького немолодого пана, котрий стояв так близько до дверей, що мало не впав, діставши штурхана в ніс і в груди.

Немолодий пан підняв з підлоги котелок і старанно обтрусив з нього пил рукавом пальта.

— Це нічого, — мовив він, і запобігливий усміх з'явився на його жовтому кістлявому обличчі. — Нічого. У цих кабінах шибки так високо в дверях. Людям нашого зросту це завдає певного клопоту.

Не слухаючи, Гутек швидко вибіг з поштової контори. Пан у котелку зайшов до кабіни, глибоко замислився, потім поліз у задню кишеню брюк і вийшов.

— Прошу, пані, — промовив він, підходячи до віконця, за яким позіхала жінка, — чи можна довідатись, з яким саме номером був з’єднаний хвилину тому цей автомат?

— Навіщо це панові? — байдуже позіхнула жінка.

— Той пан, який тут був хвилину тому, щось загубив…

— То залиште тут. Як побачить, що немає, прийде й забере. Ми віддамо.

— Дуже прошу, — промовив дивовижний відвідувач і поклав перед жінкою величезний блискучий чорний браунінг типу «Гішпан 9».

— О-о-о! — щось забулькотіло в горлі жінки, і вона схопилася із стільця.

— В міліцію з цим! До карного розшуку! — вигукнула вона, швидко з’єдналася з Центральною і схвильовано загукала в трубку:

— Прошу, пані, прошу, пані! Це поштова контора Головного вокзалу, обслуга автомата 713! З яким номером він був щойно з’єднаний? Вісім… шістнадцять… ноль два. Дякую…

— Дякую, — повторив немолодий пан у старомодному комірці, записуючи номер, і сховав револьвер у кишеню. — Піду в міліцію, заявлю.

І миттю зник.

…Немолодий пан, постукуючи парасолькою, рушив до буфетного залу й сів у віддаленому кутку, спершись підборіддям на ручку парасольки, наче в дрімоті. Він не зводив очей з Мето. Гутек квапливо снував по залу, розносячи нагромаджені під час його відсутності на буфеті кухлі з пивом та склянки з чаєм. За кожним разом, проходячи повз Мето, він поправляв ледве помітним рухом щось в його одязі, так що незабаром Мето вже нічим не відрізнявся від десятків людей, які спали за сусідніми столиками в таких самих позах.

О пів на дев’яту Гутек штовхнув Мето в плече. Мето безтямно підвів голову: обличчя в нього було страшне, запухле, синє. Пошерхлі, порепані губи були вкриті почорнілою кров’ю, над правим оком виднівся червоно-фіолетовий струп.

— Вставай, — промовив Гутек. — Іди хоч трохи приведи себе в порядок! Тут зараз може бути контроль, тебе можуть схопити тільки за вигляд. Досить вже… Навіщо тобі ці квіточки?

Мето мовчки кивнув головою.

— Іди до Ткачика, — додав Гутек, — принаймні хоч лахи тобі відсвіжить.

— Правильно, — з зусиллям мовив Мето. — Ти маєш рацію.

Устав, спершись об стіл, закутався в пальто, насунув шапку на лоба і рушив до виходу. Через хвилину після цього пан з парасолькою прокинувся, встав з-за столика й вийшов.

Мето поволі йшов під темними мурами Товарної вулиці. Звернув на Срібну, потім Желязною добрався до Шлізької і нарешті зайшов у браму одного з будинків: це була похмура, величезна кам’яниця з чорними стінами і вузькими вікнами, на яких скрізь стояли продукти. По будівельній дошці з прибитими на ній поперечинами Мето виліз на другий поверх і подзвонив. На дверях була скляна табличка з написом: «Ізидор Ткачик. — Кравець».

Пан з парасолькою провів Мето аж до флігеля на другому подвір’ї, повернувся й поволі пішов до Желязної. Неподалік Єрусалимських Алей він побачив кремезного юнака в клітчастому пальті з дуже широкими плечима, який хутко йшов по той бік вулиці, йому назустріч. Пан з парасолькою непомітно, але радісно всміхнувся, наче бухгалтер, в якого безпомилково збігаються цифри копіткого, складного звіту.

Мето кивнув головою худорлявому підмайстрові і зайшов до кухні. На столі, серед навалених купами матеріалів, підібгавши під себе ноги, сидів сивуватий чоловічок з грубим, нахабним обличчям. Він саме перегризав нитку й спідлоба глянув на Мето, який важко опустився на ліжко, просто на щойно випрасувані костюми й пальта.

— Що ти! — буркнув кравець, — зовсім здурів? На новісінький товар брудним задом!

— Заткни пащу, Ткачику, — знесилено мовив Мето. — Мене сьогодні вже ніхто не злякає…

Ткачик глянув на нього й замовк. Мето важко підвівся, скинув пальто, жбурнув у куток і почав роздягатись. Стягнув двобортний поганенький піджачок і штани й знову сів на ліжко.

— На тобі. Чисть і прасуй, — жбурнув він Ткачикові одіж. — А потім пальто…

— Що сталося? — спитав Ткачик.

Мето нерухомо сидів на ліжку в трусах, у світері й мовчав. Шапочка його зсунулася на синє страшне обличчя. Ткачик глянув на підмайстра:

— Гуля! Холера на твою голову! Бачиш штани пана Мето?

Гуля схопив штани і прошепелявив:

— Вже роблю, пане шефе!

Залунав дзвоник, Гуля пішов відчинити. За хвилину до кухні зайшов невисокий, міцно збудований блондин з широким рожевим обличчям; він був без пальта й без шапки, зіщулений, змерзлий і явно під чаркою.

— З самого ранку хоровод, — буркнув Ткачик. — Спершу цей, — ткнув він пальцем у Мето, — привид в опері…

Мето не ворухнувся. Блондин з зацікавленням нахилився над ним.

— Мордочка! — здивувався він. — Мето! Коханий хлопче… У-у-ух, яке личенько! Хто ж це тебе так відполірував?

Мето відповів:

— Мотай звідси, — і знову заглибився в своє тупе мовчання. Блондин сів поруч. Гуля накинув куртку й вийшов. За дверима стояв високий хлопець, що саме збирався подзвонити.

— День добрий, пане Мехцінський, — мовив Гуля і двома стрибками збіг униз.

Мехцінський відчинив двері до кухні.

— Як ся маєш? — привітав він Ткачика, подаючи йому руку. — Готове?

— Готове! Готове! — перекривив Ткачик. — Як може бути готове, коли з самого ранку ремонт. — І показав на дві постаті, що сиділи на ліжку. Мехцінський свиснув від подиву, побачивши Мето:

— Оце так краса! Зразкова робота. Хто це тебе так обробив?

Мето не відповів.

— Вже півгодини отак сидить і мовчить, — буркнув Ткачик.

— Цигарку! — обізвався раптом Мето. — Дай-но, котрий, цигарку!

Залунав дзвінок.

— Це Гуля, — промовив Ткачик, — іди, Морице, відчини.

Мориц вийшов і за хвилину повернувся з Робертом Крушиною.

Крушина подав усім руку і сів поруч з Ткачиком, на столі.

— Що сталося? — спитав він у Мето.

— Не знаю, — тупо відповів той.

— Він що, під мухою? — спитав Крушина в Ткачика.

— Холера його знає, — знизав плечима Ткачик, — сидить отак вже з годину.

— Дай йому спокій! — наказав Мехцінський. — Десь набрався, його й відлупцювали. Прочумається.

— Ну й колекція, — поглузував Крушина. — Справжні моделі… Досить цього блазенства! — додав він гостро. — Співай, Мето, що і як? Де Ірись? Де Манек? Де решта? Я знаю, що ви вчора скандалили на якихось іменинах біля Мокотова.

— Що це мене обходить? — промовив Мето і вже свідомо глянув на присутніх. — Далі грайте без мене. Я пасую.

Він устав, підійшов до крана, відкрутив і жадібно, припав до струменя води. Потім заявив:

— Обійдеться без прасування. Давай штани, Ткачику. Видер піджак з рук Ткачика і натягнув з зусиллям. Тепер він стояв у піджаку й трусах, нерішучий, страшний і смішний.

Крушина, не встаючи із столу, дужим рухом пхнув його на ліжко і суворо наказав:

— Оповідай. Але все…

…Коли Мето скінчив, знов залунав дзвінок. Мехцінський відчинив, і до кухні зайшов Гуля з горілкою. Він помив склянки і розлив горілку. Ткачик малював візерунки кравецьким воском на стіні. Вдивляючись у якусь цятку відсутнім поглядом, кравець проказав:

— Самі гвардійці. Ірись, Мето, Манек… Семеро. Лейб-гвардія.

— Це кінець, — невпевнено сказав блондин. — Скільки їх було? Двадцять? Тридцять?

— Скільки? — повторив Мето, — спершу тільки двоє, шофер і той, високий. А потім? Не знаю. Може, сто, а може…

— Може, один… — іронічно всміхнувся Мехцінський, затягаючись недокурком.

— Шофер і той, великий, вже лежали, вже були готові, — заговорив Мето. — А потім… клянуся здоров'ям! Я не знаю. Нічого не знаю. Дали мені раз у живіт, другий раз у серце, дивись! — схопив він пальто з підлоги, — крізь таке товсте пальто. Кінець. Пасую! Я! Розумієш?

— Роберте, — промовив Мехцінський до Крушини. — Пам'ятаєш, я оповідав вам, як мені попало колись на Вєйській та що казав отой лікар з швидкої допомоги у комісаріаті. Потім була історія із Стрицем…

— З яким Стрицем? — спитав блондин.

— З тим, з Черняковської вулиці. Не знаєш Стриця, Яська Стриця?

А потім хтось обробив Леона і Юлека Мігдаля на розі Відок і Кручої, — заявив Ткачик. — Цей номер не тутешній, вже говорили про це.

— Якщо не рахувати оті всі дрібні історії в місті й під містом. Знаєш, історії з дрібними фраєрами по різних районах…

Крушина випив горілку й закусив огірком. Обтер уста темною м'язистою долонею.

— Ну й що з того? — спитав він байдуже.

— Тут щось є, — роблено всміхнувся Мехцінський.

— Факт, — ствердив Ткачик. — Про це говорять тут, на Шлізькій. І на Желязній. І на Гжибовській.

— І на Празі. І на Охоці. І на Волі, — кинув Мехцінський, беручи склянку в руку.

— Земляки! — почав стурбовано блондин. — Оце мій сніданок… І пана Ткачика. А ви жлуктите — ніби то й не горілка. Вона ж коштує гроші. Це дорога рідина.

— Ти, Морице, покинь, — роздратовано кинув Мехцінському Крушина. — Не твоя справа. Холера тебе десь носить останнім часом, ніколи нема, коли треба. Хто знає, де ти тепер курсуєш.

— Моя справа, — холодно відповів Мехцінський, — де я курсую. Все, що мені казали, було зроблене. А які в мене справи після роботи, це вже тільки мене обходить. Особисте життя.

— Ну, ну, молодь! Майбутнє народу! — хутко зупинив їх Ткачик. — Тільки без суперечок. Тут працюють. Тут шиють.

Мето знов устав і почав одягати штани.

— Як хочете, — промовив він. — Обійдеться далі без мене.

— Не пізнаю тебе, Мето, — поволі проказав Крушина. — Хтось тебе підкосив на Інфлянтській, як останню ганчірку, а ти спокійнісінько ідеш додому. Може, запишешся до ЗМП?^[5] Там тільки й чекають на тебе. Будеш працювати кур'єром десь в установі, дістанеш кімнату на околиці. Мето! Славнозвісний фраєр з правобережної Варшави, гордість Бжеської вулиці! Невже ти не пошукаєш того, хто тебе так обробив?

— І що далі? Що ти скажеш ще, Крушино? — іронічно кинув Мехцінський.

— Морице, — спитав Крушина, підводячись. — Тобі в місті нічого не треба?

— Припиніть цей галас, — твердо промовив Мето. — Досить з мене ваших дурниць. Слухай-но, Крушино: я виїжджаю з Варшави. Не буду шукати нікого. Скажи це, де треба, й край. Я хочу мати спокій. Ірись,

Манек та інші, які хтять мститися, нехай собі пошукають того, чи там тих, які їх обробили. Я змиваюсь. Спокій, розумієш, я хочу атн спокій!

«Так говорив і той лікар в Алеях», подумав Роберт Крушина. Щось невиразне почало снувати в нього в думках. Він підійшов до Мехцінського:

— Покажи підборіддя, Морице!

— Тут не кіно… — буркнув Мехцінський.

— Ти ж сам казав тоді, що той мав кастет чи щось таке. Ні?

— Мабуть, мав, — промовив Мехцінський, проводячи рукою по шраму.

— Ти казав, що там, у швидкій допомозі, розповідали про такі самі рани. В Юлека Мігдаля і Леона були отак само розбиті щелепи.

— Ну й що з того? А Стриця топтали ногами, як собаку. А як Мето — ти ж сам чув. А Ірися, Манека й інших — залізничними гайками… Ти ж чув, Мето оповідав.

— Шкода, — процідив Крушина, оглядаючи нігті. — Шкода, що ви спасували. Що змиваєтеся звідси. Бо ми вже знаємо, хто це і скільки їх. І чого вони хочуть.

Брешеш, — обірвав Мехцінський. — Холеру ти знаєш.

Крушина з грюком віджбурнув кульгавого стільця. Очі його звузилися, мов дві чорні шпилькові голівки, смугляве, м'язисте обличчя потемніло. Гуля скулився біля своєї швацької машинки, щосили натискуючи на педаль. Блондин байдуже запалив цигарку. Мето й далі застібав штани.

— Мої любі, — втрутився Ткачик, не рухаючися з місця. — Досить цього галасу, добре? У мене потім до самісінького вечора мігрень.

Він, ніби бавлячись, підкидав у руці великі кравецькі ножиці.

— Морице, — промовив Крушина, підходячи до Мехцінського. — Не стрибай. Бо можеш незабаром розплакатись. Гіркими сльозами.

— Крушино, — холодно й безбоязно проказав Мехцінський; він був вищий від Крушини, але щупліший, відразу видко, що набагато слабший, — я тебе не боюсь. Запам'ятай це собі. І ще скажу: я не боюся отих фраєрів. Я не Мето. Я дуже хотів би когось із них зустріти, мрію про це. Але ти, Крушино, брешеш. Ти не знаєш, хто це, так само, як і я. І Мето не знає, і ніхто не знає. Навіть Кудлатий!

В кухні залягла мертва тиша. П'ять пар очей втупилося в одну цятку, ніби кинуте Мехцінським прізвище повисло в повітрі. Цокотіння швацької машинки поволі завмирало під ногами занімілого Гулі.

— В порядку, — несподівано, з штучною невимушеністю відповів Крушина. — В такому разі нема про що говорити. Мето, постарайся влаштуватися в кіоску з содовою водою. Знайдуться інші, з якими можна буде розмовляти, які не так легко відступають.

— Роберте! — Мето наблизив своє спотворене обличчя до обличчя Крушини. — Глянь на мене: ти бачив колись, щоб мене міліція замела, щоб я злякався якогось лягавого? Ми робили разом багато справ, але тепер кінець, я змиваюсь. Є до чорта молодих, під кінотеатрами, на вокзалах, на стадіонах і на пляжах… Молодших від мене, таких, які ще не знають того, що я знаю. Пошукай собі когось на моє місце, а мені дай спокій, добре? Бо я вже метикований, я довідався про своє сьогодні вночі. І запам'ятай: я не спасував. Мені просто байдуже, що ви про мене скажете. Я хочу мати спокій.

— Добре, — заявив великодушно Крушина. — Нам барахла не потрібно. А тепер ти, Морице, слухай: тебе люблять у відділі. Кажуть, ти здібний. Я не знаю. Те, що ти сьогодні тут сказав, перекажу, де треба. Нехай собі Кудлатий поміркує, що з тобою робити.

І знову всі відчули легеньку конвульсію десь біля серця, а в Мехцінського мороз пробіг по спині.

— Ти знаєш, де мене шукати, — відповів він охриплим голосом, силкуючись вдати байдужість. — Як буду потрібний, перекажи. Сьогодні ввечері я буду в барі «Насолода».

— Так, так, — кивнув Крушина, — поки що бувай…

— Роберте, — шепнув Ткачик тихо, виходячи слідом за ним до темного коридорчика. — Скажи пану Мериносові, що я простежу за всім, як треба. Ага! І ще скажи — костюм готовий. Отой, маренго. Гарно вийшов.

— Скажу. До побачення.

— Щось слабенька у вас любов — у тебе й пана Крушини, — кинув Ткачик Мехцінському. Він знову сів на столі, по-кравецькому підібгавши під себе ноги.

— Не люблю хама, — сплюнув Мехцінський. — Боксер, бита його морда. Думає, всі його бояться.

— Але й фраєр! — схвально заявив блондин. — Тебе, Морице, стер би на пудру, якби попався.

— Може, так, а може, й ні… — криво всміхнувся Мехцінський. — Залежить від слушної хвилини. Я не дуже його боюся.

— Якщо хочете, скачіть далі, — ствердив Мето. — У мене є дядько під Ольштином. Їду відпочивати. Може, зачеплюся там на кілька місяців за якусь роботу.

— Мето, — спитав блондин серйозно, — ти бачив коли-небудь Кудлатого?

— Ні, — просто відповів Мето, — не бачив і не хочу бачити. І бог дасть — вже ніколи не побачу. З мене досить. Змиваюсь. Одне, чого хочу, — це щоб ви злізли з моєї голови, холера на ваші паршиві морди…

— А ти? — спитав блондин, підходячи до Мехцінського, — бачив Кудлатого?

— Бачив, — збрехав Мехцінський. І знову щось нудотно стислося біля серця. Спіймав на собі підозріливий погляд Ткачика і вже хотів гукнути, що ні, що ніколи не бачив і не хоче бачити. Ніколи! Зовсім, як Мето. Але прикусив губу, аж до солоного смаку крові.

— Якщо мене хтось шукатиме в місті, скажіть, що я втопився, — промовив Мето, підіймаючи комір і насуваючи шапку на лоба. Вийняв з кишені кілька банкнот і перелічив. — Вистачить, — буркнув він і вийшов, не попрощавшись.

— Цей Кудлатий, — замислено мовив блондин, — мабуть, зух. Найбільший зух у Варшаві.

«І не такі зухи ламалися!» аж кричало щось у Мехцінському. Водночас він відчував, що такі слова були б святотатством або принаймні невдалою, нещирою позою. Всі в цій кімнатці, не виключаючи і його, Мехцінського, знали, що замислений блондин має рацію.

— Теж людина, — тихо проказав Мехцінський з дуже обережним недовір'ям.

Ткачик бистро глянув на нього.

— Скажи це Кудлатому, якщо ти такий козак. Ой, Морице, високо скачеш.

Мехцінський мовчав, глибоко затягаючись цигаркою. Вимовлене Ткачиком прізвище наче вдарило його в серце, — гостро, боляче.

— Нічого тут не розумію, — поволі додав Ткачик, — але одне скажу: недобре, ой, недобре!

2

Єжи Метеор стояв перед дзеркалом і зачісувався. Просте і досить однозначне дієслово «зачісуватись» не віддає цілком тієї складної дії, яку виконував Єжи Метеор. Повним побожності урочистим рухом він розділяв випещене, блискуче від брильянтину темне волосся бездоганним проділом з лівого боку. Потім зачісував із лівого боку вниз, а з правого — набік. Нарешті, відклав гребінець, узяв баночку з брильянтином і ще намастив волосся на тімені. Знову взяв гребінець, ще раз зачесав з правого боку й опустив руки.

Так, це була перемога! Він скинув рушника і остаточно придивився: блискучий, дорогоцінний шолом вкривав його голову

— Ти довго так можеш? — спитав Роберт Крушина з нудьгою в голосі.

— Довго, — відповів Єжи Метеор. — Від цього все залежить. Чи вдасться, чи ні.

Крушина лежав у пальті й капелюсі на неохайному тапчані. Постільну білизну на ньому напевне змінювали востаннє ще до оголошення шестирічного плану. У кімнаті було небагато меблів: колись біла лакована шафа, добре вже потерте й вилиняле крісло, аристократичного походження, чотири стільці, звичайний стіл, накритий клейонкою, на якій лежали рештки сніданку й розсипана колода карт.

— Холодно, холера. Кретине, ти ж подумай, з цього може бути скандал… — кинув Крушина поривчасто.

— Який скандал, Бобусю? У тебе клопіт — Кудлатий все залагодить. Казали йому про це?

— Здається, так. Меринос каже, ніби Кудлатий щось міркує, але нічого не говорить, як завжди.

— З Вільгою розмовляв?

— Ні, ще. Не було часу. Не виходжу з контори.

Метеор одяг брюки і витяг чисту сорочку з шафи. Брюки були габардинові, вузенькі, з гостро запрасованою складкою, сорочка була опаловорожева, з широко розставленими ріжками коміра за італійською модою. Метеор дбайливо застебнув комірець довгими худими пальцями з брудними нігтями. Витяг з шафи прикро-зелений, всіяний жовтими трикутничками галстук і довго й старанно зав'язував його перед дзеркалом. Потім одяг смугасті, зелено-жовті шкарпетки і дорогі, замшові туфлі на товстій індійській гумі.

Нарешті Метеор дістав з шафи двобортний, з гарно стебнованими широкими вилогами піджак. Вдивляючись у себе в дзеркало, він зітхнув з глибоким задоволенням: у дзеркалі відбивався високий, дуже гарний, худорлявий юнак у надзвичайно елегантному костюмі. Темне волосся, блакитні очі, вузьке обличчя з гарними рисами і чудовий костюм становили, на думку Метеора, цілком імпозантне ціле. Але він не бачив, що ця елегантність, так добре обміркована до кожної дрібнички, має щось нав'язливе й крикливе, що гарне його обличчя трохи нагадує рожевих, мов троянда, юнаків з дешевих поштових листівок і подібне до ідеала чоловічої краси з вітрини провінціальної фотографії. Про все це, однак, Єжи Метеор не знав і тому був задоволений з себе й гордий. Він довго рився серед кільканадцяти беретів, які лежали в шафі — баскських і військових, синіх, коричньових і чорних, нарешті глянув ще раз у дзеркало і замкнув шафу. Вирішив не псувати беретом артистичний витвір своїх рук.

— Ходім, Бобусю, — покликав він, знімаючи плащ з вішалки на дверях. Крушина встав з тапчана і витер укривалом пил з черевиків.

— Звідки в тебе такий плащ? — спитав він, підходячи до Метеора.

— Дістав, — всміхнувся Метеор. — Подобається тобі?

— Як ти думаєш, добрий буде на мене? — спитав Крушина із стримуваним прагненням в голосі.

— Поміряй, Бобусю, — запропонував Метеор. Вони були однакові на зріст, але з Крушини могло вийти принаймні двоє Метеорів.

— Мов шитий на тебе, — заявив Метеор, схвально придивляючись до Крушини.

— Справді, — Крушина бачив у дзеркалі, що плащ лежить на ньому бездоганно. — Скільки?

— Тисяча шістсот, — відповів Метеор стримано.

— Ти, свиняче рило, — обізвався Роберт з меланхолійним докором. — Це ти з мене хочеш тисячу шістсот?

— Не хочеш — не треба, — без гніву відповів Метеор. — Саме з тебе, Бобусю, я хочу тисячу шістсот, з усякого іншого візьму дві.

— Ну, бери, бери, хамська мордо!

Крушина скинув плащ і жбурнув на стілець. Метеор одяг його і задоволено подивився в дзеркало.

— Що? — спитав він, — добре пошитий?

— Метеоре, — промовив Крушина з гірким докором, — у мене немає весняного плаща. Сьогодні дам тобі кусок за ці лахи. Де в тебе совість брати тисячу шістсот за таке вітчизняне шмаття?

— Це не вітчизняний, дурню, — відповів Метеор холодно. — Що ти розумієш? Це чеський. Чеський поплін. Подвійний.

Крушина підняв полу плаща і кілька хвилин м'яв її в пальцях.

— Дурна мова, — заявив він за хвилину, — це варшавське шмаття. Чеський… Теж вигадки! — і зараз же додав: — Тисячу двісті, сьогодні на руки! Згода?

— Як тобі не подобається, нема про що говорити, — відповів Метеор. — Дуже мені треба умовляти тебе, що це чеський товар? Не віриш — не треба.

Він приязно нахилився до Крушини:

— Бобусю, зрозумій, я ж не можу взяти менше, ніж заплатив сам. Зрозумій, дорогий хлопче: тисяча чотириста — моє останнє слово. Нічого на тобі не хочу заробити, кий мені в око, коли брешу…

— Добре, — зітхнув Крушина, — скидай.

— Хвилинку, — зупинив Метеор, — не поспішай, друже. Все одно в тебе немає з собою валюти. Принеси гроші до «Лайконика» — і візьмеш плащ.

— Хлопчику, — з кривим усміхом спитав Крушина, — ти ще хочеш його сьогодні носити? Мій плащ?

— Точно, вгадав, — холодно глянув на нього Метеор. — Він ще не твій — це, по-перше; а по-друге, раджу тобі поквапитись, бо якщо трапиться клієнт з монетою, то май на увазі, продам його на місці за дві, і щоб ти потім не був у претензії.

— Гаразд, — згодився Крушина, — за годину буду в «Лайконику».

— Ну ходім, бо я спізнюся.

На розі Мокотовської і Вільчої вони подали один одному руки.

— Ага! — згадав Крушина, — зовсім забув, чого йшов до тебе. Меринос хоче бачити Зільберштейна, а цього вошивця не можна спіймати телефоном. Ніколи його нема в конторі. Меринос казав, щоб ти привів, добре?

— Буде зроблено, — відповів Метеор.

До цієї маленької кав'ярні заходили просто звулиці; вона швидше схожа була на продуктову крамничку.

Тіснота і низенькі стільчики, на яких відвідувач сидів, паче в кухні в сусідів, створювали надзвичайно затишну атмосферу для балачок. Отож нічого дивного, що «Лайконик» був найбільшою у Варшаві кузнею пліток.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Чого тобі треба? — спитав, сідаючи за столик до Метеора, Зільберштейн. Це був низенький брюнет з широкими плечима, міцно збудований, але з нахилом до гладшання.

— Нічого особливого, — обізвався Метеор, — я хотів тільки сказати, що ти потрібний Мериносові. Ти вже давно не був на жодній виробничій нараді. От легкодухий!

Зільберштейн непомітно скривився.

— От холера! Я саме сьогодні умовився з однією.

— Шкода, — холодно відказав Метеор, — пан голова хоче тебе бачити саме сьогодні ввечері.

— Що ж робити? — занепокоївся Зільберштейн. — Чуєш, Метеоре, — додав він швидко, — що за галас у місті з цими обробками? Одних виганяють, інші тікають самі. Про це подейкують дедалі голосніше…

— Дрібниця. Все вгамується. Якісь місцеві зірки шукають щастя в центрі міста. А тобі, Льовко, раджу прийти, можуть бути прикрості, якщо не прийдеш. І взагалі, що таке? Тобі вже не потрібні гроші?

— Ой, ой… — зітхнув Зільберштейн, — ще й як потрібні… Як мені потрібні гроші, Юреку, коли б ти знав!

— А плащ не потрібний? — мимохідь запитав Метеор.

— Що ти кажеш, Юреку, як це мені не потрібний плащ? От-от стане тепло, а ходити нема в чому. Що це на тобі? — зацікавився він, мацаючи плані на Метеорі.

— Гарна річ, — поважно відповів Метеор, — чеський товар. Позавчора тільки дістав. Один фраєр, волейболіст, привіз із Праги.

— Правильно, — згодився Зільберштейн. — Волейболісти грали минулого тижня в Празі. Але якщо це шмаття з Праги — тоді я — генерал-губернатор з Канади. Скільки коштує?

— Тисяча вісімсот, Льово, тільки для тебе. З іншого візьму дві. Але ж тобі доведеться його підкоротити, треба нести кравцеві, отож кусок і вісім сотень.

В темних очах Зільберштейна, поруч з меланхолією та мрійністю, заблищав життєдайний скептицизм найвищого класу.

— Як тут гарно! — заявив він, дивлячись у стелю. — Дуже мила дірка, цей «Лайконик»…

— Не хочеш, не треба. Чеський поплін, фасон просто з Праги, такого у Варшаві нема ні в кого.

— Рівно тисячу на руки, — саме за цей фасон. Тільки тому, що такого нема ні в кого у Варшаві. Інакше не дав би тобі й п'яти сотень за цю ганчірку. Чеський поплін, ти, хаме! Просто з Білостока, ні? У нього відразу чеський… Не лізь до мене з такими дурницями, Юреку, добре? Якби мій батько не мав протягом сорока років мануфактурної крамниці…

— Крамнички, ти хочеш сказати… — зневажливо поправив Метеор. — До крамниці було ще далеко тій дірі на Гусячій. Тисячу двісті даєш?

Раптом обличчя його змінилося: двері відчинилися, і зайшов Роберт Крушина.

— Льовко… — почав Метеор невпевнено, але не скінчив, Крушина вже підходив до столика. Він привітався з Зільберштейном. — Меринос хоче тебе бачити, — сказав він.

— Я знаю, — відповів Зільберштейн, — буду ввечері.

— Ось тут валюта для тебе, — звернувся Крушина до Метеора, поплескавши себе по нагрудній кишені.

— Слухай, Бобусю, — підлесливо сказав Метеор, — але плащ ти візьмеш ввечері, добре? Мені не хочеться зараз повертатися додому…

— Ти купив цей плащ, Роберте? — зрадів Зільберштейн, — дуже гарна річ. І дешево. Тисяча злотих це зовсім недорого.

— Скільки? — спитав Крушина підозріливо.

— Ну, з тебе ж твій друг Метеор, мабуть, не візьме більше, — невимушено заявив Зільберштейн. — З мене він хотів здерти тисячу двісті, але ти ж, мабуть, маєш пільговий тариф у свого давнього друга…

— Тюхтій ти, Льово, — спокійно обізвався Метеор, — я б ніколи тобі цього плаща не продав, бо він вже проданий Бобусеві. Я тільки зондував тебе, бо ти ж фахівець. І взагалі нема про що говорити, ми це залагодимо пізніше, добре, Бобусю? О, гляньте, — вигукнув він тихо, — який товар!

Крушина й Зільберштейн обернулися до дверей, де стояла невисока струнка блондинка і роздивлялася навколо. За хвилину вона вийшла.

— Я знаю її, — байдуже повідомив Крушина, — це дівчина одного хокеїста. З нею був тоді в «Камеральній» той… — Він раптом обірвав і додав швидко: — Це не так важливо. Метеоре, витрушуйся з плаща.

— Але ж, Бобусю… — почав Метеор.

— Витрушуйся з плаща, кажу тобі, бо як дам… — повторив Крушина тихо, але грізно.

Зільберштейн відсунувся, ніби даючи місце тілу Єжи Метеора, яке от зараз безвладно впаде на підлогу. Крушина вийняв пачку банкнот і старанно відлічив за бортом пальта рівно тисячу злотих.

— Добре, Бобусю! — важко зітхнув Метеор, — таке моє горбате щастя. Втрачаю через тебе кілька сотень, але чого не зробиш заради друга! Тільки чекай, не треба сенсацій, не треба реклами. Я повішу плаща на вішалці, замовлю ще одну каву, а ти йтимеш і візьмеш з вішалки, добре?

— Якщо думаєш змитися — забудь! — мовив з притиском Крушина, — ноги тобі повисмикую на вулиці, чуєш?

— Хто б таке думав? — стривожено обурився Метеор, — змагатися з таким биком, як ти? Я ж делікатне створіння…

Він скинув плаща, протиснувся до вішалки, повісив його й повернувся. За кілька хвилин Крушина вийшов, забравши плащ. Метеор ще посидів з Зільберштейном в ображеному мовчанні, потім попрощався й вийшов, не заплативши ні за каву, ні за чай. Офіціантки не звернули на це уваги, бо він був без плаща. Можна було подумати, що йде по цигарки.

— Платити! — гукнув Зільберштейн.

Все разом? — спитала офіціантка, підходячи.

Зільберштейн тільки безсило вилаявся.

Метеор зіщулився і заховав руки в кишені: на вулицях віяв поривчастий вітер, про весну годі було мріяти. Він попрямував до Братської. На розі вулиці Журав'я почув за собою:

— Юречку!

Метеор обернувся. Це була Рома Леопард у м'якому темнопопелястому хутрі.

— Що ж це ти без пальта? — спитала вона.

— До телефону, — буркнув Метеор, — на хвилину вискочив з «Лайконика».

— Льова там?

— Сидить. Мабуть, ще сидить.

— Розумієш, я умовилася з ним і страшенно спізнилпсь… Л треба ж ще обговорити вечір. Льова запросив мене сьогодні — пропонує безліч розваг…

— Ну, сьогодні ввечері можеш купити собі квиток у театр. Льова зайнятий.

— Це ми ще побачимо, — зухвало заявила Рома.

— Напевне побачиш, — буркнув Метеор.

— Я чула, у вас якийсь клопіт? — зацікавлено спитала Рома. — А ти, Юречку, одягни щось на себе і не ходи так, бо застудишся, — додала вона тепло. В серці її здавна жевріла слабість до Метеора. Вона вважала іюго за ідеал чоловічої краси йі чарівності.

Метеор зайшов до поштової філії на Журав'їй вулиці, замкнувся в телефонній кабіні й набрав номер.

— Алло! — обізвався байдужий чоловічий голос.

— Алюсю, — мовив Метеор, — це я. Добре, що тебе застав. Слухай, ти ще хочеш мати такий весняний плащ, як я тобі казав?

— Страшенно хочу, — відповів голос у трубці.

— Алюхно, слухай, пришли по мене машину, але зараз же, і ти ще сьогодні матимеш плащ із чеського попліну. Я на пошті, на розі Журавйої і Братської…

— Відчепися, Метеоре, добре? — відповів голос у трубці, — привезеш плащ, тоді й поговоримо. Нема в мене вільних машин. — Після цього співрозмовник спокійно повісив трубку. Метеор зараз же знову набрав той самий номер.

— Слухаю! — почувся в трубці інший, молодий і співучий голос.

— Інженера Вільгу… — кинув Метеор.

— Інженер Вільга! До телефону! Вже підходить, — з протяжним, «кресовим» акцентом вимовив молодий голос.

— Алюсю! — холодно мовив Метеор, коли в трубці знов почувся байдужий чоловічий голос. — В тебе є хоч краплина чемності? Гляди, бо потім гірко шкодуватимеш.

— Чого ти хочеш? — спитав Алюсь стримано. Є «Гумбер», модель 1954, з комплектом запасних частин.

Де? В кого? — пожвавішав голос у трубці.

— Це моя справа, — твердо відповів Метеор. — Ти останнім часом забагато ризикуєш, пане інженере, щоб усе знати.

— Скільки?

Чотири з половиною.

Дорого!

— Нічого не вдієш! Поговоримо з кимось іншим.

— Чекай, Юреку, коли ти приїдеш?

— Пришли машину за мною.

— Клянусь богом, жодної справної машини нема в гаражі. Три розібрані, решта курсує в місті. Постукай себе по лобі, Метеоре, ще ж ходять таксі у Варшаві. Невистачить у тебе грошей чи що?

— Ну, добре, добре. Сьогодні ти повинен бути в Мериноса. Ти знаєш про це?

— Знаю. Що з плащем?

— Тисячу вісімсот. Зможеш забрати сьогодні ввечері.

— Привозь, поговоримо. Машину беру. Чотири з половиною не дам, але домовимося, до війта не підемо.

— Поки що бувай, Алюсь, цілую тебе в лису голову.

— Чекай, Юреку, що це за галас у місті, що Ірись убитий, Манек догоряє, Мето бореться із смертю? Що сталося? Вся Гжибовська і Желязна разом з поперечними вулицями аж гудуть від пліток…

— Нічого подібного. Все неправда. Якась незначна обробка з широкою рекламою. Поговоримо про це пізніше.

Він вийшов з кабіни злий і розчарований.

— Чого так довго? — обурилась якась стара пані. — Це телефон загального користування.

Метеор вже в'язав букетик слів для старої пані, коли раптом побачив у черзі до телефону струнку невисоку блондинку, яка заглядала до «Лайкоиика». З-під гарненького чорного беретика дивились на нього сірі холодні очі. «Екстра клас! Супер модель!» подумав Метеор з захватом, міряючи блондинку зухвалим поглядом. Сірі очі байдуже відвернулися.

«Нема умов», подумав Метеор і вийшов. Навколо не було жодного таксі. Він кілька хвилин стояв на краю тротуару, щулячись від холоду. Нарешті біля нього зупинилась якась «Победа».

— Куди? — швидко спитав шофер.

— На Саську Кемпу, — відповів Метеор, беручись за ручку дверцят.

— Ні, не можу, — похитав головою шофер, — занадто далеко. Іду на Охоту.

Метеор випустив ручку й вилаявся. «Ще захворію через цього…»

Нарешті, на розі Алей він спіймав таксі.

Розплачуючись із шофером у самісінькому кінці Саської Кемпи, Метеор ще з хвилину поміркував, чи не затримати б машину.

«Якщо не дістану відразу — пропаду, — подумав він з гіркотою. — Але ж на лічильнику надто багато набіжить. Ні, дорого!» — нарешті вирішив він. Швидко пройшов до дротяної сітки, за якою тяглися довгі низенькі бараки. З Мєдзешинського Валу віяло крижаним вітром.

Нарешті Метеор штовхнув двері, на яких висіла табличка з блакитним написом: «Виробничий кооператив «Радість» — Коифексіон. Одяг».

Він опинився в приміщенні з дощаними стінами, обліпленими незліченною кількістю плакатів. Під плакатами сиділо кілька людей, явно втомлених і роздратованих довгим чеканням; за дерев'яним високим бар'єром стояв огрядний чоловік. На обличчі його був вираз зневажливої гіркоти. Метеор впевненим кроком минув цей дерев'яний вестибюль і відчинив двері, що вели в глибину барака.

— Ви куди, пане? — зупинив його голос огрядного мужчини.

— До директора Хацяка, — роздратовано кинув Метеор.

— Зараз, зараз, громадянине, — відповів огрядний мужчина. — Так не можна, треба чекати. Ви ж бачите, всі чекають.

— Директор Хацяк чекає на мене, — холодно заявив Метеор. — Зрештою, дайте-но мені… — Він ступив до бар'єра, узяв, не питаючи, трубку внутрішнього телефону і набрав номер. — Муньо, — покликав він за хвилину, — біжи-но сюди, до виходу. Якісь нові звичаї, зайти до вас не можна…

За хвилину двері відчинилися, і до чекальні вбіг малесенький брюнет з бігаючими очицями й шовковистими англійськими вусиками під малесеньким носиком. Кравецький сантиметр висів у нього на шиї.

— В порядку, пане Романе, цей пан до мене… — кинув

він огрядному чоловікові і втягнув Метеора в темний коридор барака.

— Пане Едмунде, — промовив невідомий, зрівнявшися з ними, — що з тією партією спортивних брезентових курток?

— Будуть готові, будуть готові,— швидко відповів Муньо — Ви, панове, незнайомі, правда ж? Директор Хацяк, пан інженер Метеор.

— … же приємно, — буркнув директор Хацяк, подаючи Метеорові руку; в світлі, яке падало з прочинених дверей, видко було гладенько виголене, молоде, спритне обличчя з кирпатим носом і дбайливо зачесане волосся з кокетливою сивизною.

— Ми знаємо один одного наочно, — промовив з похапливою запобігливістю Метеор і додав з інтимним усміхом: З «Камеральної», з «Брістолю», так, директоре?

— Можливо, — відповів стримано Хацяк. — Відомо, Варшава…

Кирпатий ніс, молоде обличчя і трохи театральна сивизна надавали його обличчю виразу специфічної хитрості, добре прихованої під демонстративною статечністю.

— Пане директоре, — обізвався Муньо, — інженер Метеор клопочеться за партію модельних плащів для людей свого підприємства. Чи не можна було б їх зробити з нової партії білостоцького рипсу?

— Нічого зараз не можу сказати, — ухильно мовив Хацяк. — Прошу подати формальне замовлення. Ми зараз і так переобтяжені роботою, а замовлень у нас більше, ніж матеріалів. Подзвоніть мені цими днями, пане інженере.

— З охотою, — відповів Метеор, усміхаючись. — Ви, пане директоре, буваєте з місті, зустрінемося, поговоримо за чашкою кави. Напевне, дійдемо до порозуміння…

— Звичайно. З приємністю, — сказав Хацяк. — Пане Едмунде, ті спортивні куртки… — Він розпрощався і вийшов.

«Занадто дорога справа, — подумав Метеор, — не варто. Цей Хацяк стільки заспіває за дрібні пільги, що не варто і пхатися».

— Мунеку, — промовив Метеор уголос, — готовий у тебе отой, четвертий?

— Ти збожеволів, — тихо захлинувся Муньо. — Якби ти тільки знав, що мені було через тебе. Рада підприємства на мене напалась, що я ламаю графік, що працюю на індивідуальні замовлення.

— Мунеку, — тихо мовив Метеор з погрозою в голосі, — не роби з мене барана, добре? Через півгодини винеси плаща, якого я приміряв та який мав бути готовий на сьогодні. Не хочу нічого знати ні про які ради й графіки — чуєш? Ось тобі сотня — і за роботу.

Муньо буркнув щось невиразне, потім додав:

— Зачекай в експедиції.

Метеор найшов до кімнати — там сиділа немолода опасиста жінка.

Цілую ручки, пані Грудкова, — привітався Метеор.

— Ви знов за плащем? — спитала з іронічним, але поблажливим усміхом пані Грудкова.

— Так точно, — невимушено відповів Метеор, — пакетик до вас, пані, потрапив? Той, який я передав через Муня?

Так, — коротко відповіла Грудкова, — сідайте, пане.

Потім вона повернулася до своєї роботи, а Метеор витяг в кишені газету і заглибимся в неї. За годину увійшов Муньо з плащем кольору кави з молоком. Він допоміг Метеорові одягти ного.

— Лежить, як поема, — сказала Грудкова.

— На панові інженерові все так лежить, — мовив Муньо з подивом.

Така вже фігура, — скромно обізвався Метеор.

Грудкова виписала квитанцію на 680 злотих, Метеор витяг пачку червоних банкнот, відлічив сім, заплатив і взяв двадцять злотих здачі.

— Це ваше, — несміливо мовив Муньо, подаючи Метеорові видерту із закордонного журналу сторінку з моделями дощових плащів.

Метеор здивовано глянув на нього. Чемно розпрощався з пані Грудковою і вийшов у коридор.

— Кінець? — глумливо спитав Метеор у Муньо. — Більше не робитимеш?

— Ні, — відповів Муньо, — боюся, щоб мене не замели. Оця рада. І взагалі… Погана атмосфера в місті. Ти ж чув про ті побоїща? Докинув би з сотню, Метеоре… І так ти не менш як кілька тисяч на мені заробив…

— Докину тобі, — відповів Метеор, поволі цідячи слова, — холеру в бік. Як надумаєшся — перекажи. Завжди можемо почати знову. Щоб такий фраєр, як ти, Мунеку, ламався через якусь там раду…

Він вийшов. У передпокої відвідувачі застогнали, побачивши повни плащ. Огрядний мужчина мовив:

— До побачення, пане… — В його хрипкому від горілки голосі звуча мимовільна пошана.

Вулиця звалася Великою — в минулому. Тепер тут стояла пошарпана війною і полатана численними ремонтами велика кам'яниця — остання кам'яниця, яку незабаром мали знести. За тло їй правив кремовий масив висотного будинку. Навколо стелилася порита котлованами і наїжена пагорбами будівельних матеріалів просторінь найбільшої площі в Європі.

По суті Вєлька, навіть у період свого розквіту, не мала в собі нічого великого. Вона становила відгалуження центральної артерії міста — вулиці Маршалковської. Містились на ній другорядні їдальні й кав'ярні, повні закапелків, більярдних столів, букмекерів і розмов пошепки на теми різних спортивних афер.

На розі Свєнтокшизької стояв високий, кістлявий і жилавий чоловік, років близько п'ятдесяти, із засмаглим, поритим зморшками обличчям та придивлявся до праці, що кипіла навколо. Міцною силою поміщицького економа віяло від цієї постаті, тхнуло луками, сіном, клунею, кінським потом.

— День добрий, пане Жичливий, — промовив Єжи Метеор, підходячи.

— А-а-а, що за зустріч! — чемно відповів Жичливий. — Добридень, пане Метеоре. Давненько щось ми з вами не бачились.

Метеор нахилився й обтрусив носовичком пил із замшових черевиків.

— Ходити не можна в цьому місті, — поскаржився він. — Каменярню якусь зробили із столиці.

— Ну й поле… — здивувався Жичливий, описуючи коло рукою. — «Полонію» видко, мов на долоні, і ріг Познанської. Поле! Не кажучи вже про той пальчик, — і він показав на велетенський кремовий масив висотного будинку.

— Бруд, сморід, галас та й годі, — просичав Метеор, — кому потрібні такі великі будинки? З мене б цілком вистачило б однієї вілли.

— Це факт, — згодився Жичливий. — Гинуть спогади, от що найгірше.

— Ви, пане, куди? — спитав Метеор.

— До вас, — відповів Жичливий. — Хочу побачитися з паном головою Мериносом.

Метеор бистро глянув на нього, але не сказав нічого.

Вони повернули назад і пішли на вулицю Багно, яка скісно тяглася від рогу Свєнтокшизької і Вєлької на північний захід. Обабіч стояли тут низенькі, обдерті двоповерхові будиночки. У вікнах дрібних крамничок висіли терпуги, ножички, замки, пружини, лопати, тисячі ключів. З майстерень линув відгомін ковальської роботи або сичання паяльників.

Жичливий і Метеор минули перехрестя Пружної, Зєльної і, нарешті, зайшли в одну з брам, тісно заставлену щойно зробленими дерев'яними ящиками і картонними коробками. Серед численних вивісок вивісок, табличок та оголошень, що рясніли з обох боків брами, впадала в очі велика емальвана вивіска, що сповіщала червоними літерами на зеленому тлі:

Виробничий кооператив

«ТОРБИНКА»

Галантерейні вироби з пластмаси

— Високо до вас, — неприязно мовив Жичливий.

— Високо, — ствердив Метеор. — Тому я так рідко ходжу до контори, хоч за відомістю на зарплатню я — її директор.

— Ви могли б пустити ліфт, — заявив Жичливий, показуючи на забитий дошками прямокутник у стіні східцевої клітки.

— Нічого вам не буде, пане Жичливий, якщо пробіжите сім поверхів. З вашим здоров'ям… Будинок мають зносити, а йому ліфта захотілося.

Вони зупинилися на п'ятому поверсі, щоб перевести подих. Обабіч сходів тяглися темні коридори сяк-так відремонтованих приміщень. Чути було пахощі смаженого сала й капусти, що вибивалися з благеньких диктових дверей.

Наступний поверх був зовсім своєрідний: тут не було ніяких осель, а задимлені стіни вкривав цілий ліс дощок, товстих балок, підпор, які підтримували вищий поверх; це був справжній лабіринт риштувань, тісних проходів і різних закапелків. Але сьомий поверх був відремонтований надзвичайно старанно. Тут явно не зважали ні на які кошти. Двері з лівого боку вели до невеличкої фабрички, звідки долинав стукіт малокаліберних машин та видко було довні столи, вкриті клаптями різнобарвної пластмаси й обрізками різноманітних підкладок. Навколо столів снували люди в робочих халатах. Навпроти сходів видко було забитий дошками отвір ліфта, на дверях з правого боку висіла табличка з написом: «Виробничий кооператив «Торбинка» — дирекція». Метеор відчинив двері й пропустив Жичливого наперед; перед ними тягнувся чисто побілений коридор, в самісінькому кінці якого була ванна. Крізь відчинені двері видко було газову плиту. З ванни вийшла плечиста, дебела жінка, років близько сорока, в брудному фартусі. Її велике обличчя з грубо вирізьбленими рисами, здавалося, було пошите з твердої юхти; блакитні очі дивилися з нахабним гумором. Губи в неї були грубо нафарбовані, щоки — нарум'янені.

— Директоре, собача твоя мати, — тихо сказала вона, побачивши Метеора, — о котрій це ти годині на роботу приходиш?

— Анелю, — злостиво відповів Метеор, так само тихим голосом, — як не замкнеш своєї паршивої пащі, то не побачиш платні за місяць, як своєї пики без дзеркала.

— Короткі в тебе, паскуднику, руки, — огризнулась Анеля, — щоб мені гроші не платити. Ви до кого, пане? — голосно й сердито звернулась вона до Жичливого.

— Є голова? — спитав Метеор.

— Є, — знов тихо відповіла Анеля. — Чекає на тебе. Поставить тобі банки, ось побачиш…

Метеор відчинив двері з написом «Голова» й зайшов до кімнати. За письмовим столом сидів Філіп Меринос і читав газету, біля вікна лежав у кріслі Крушина, поклавши простягнуті ноги на батарею парового опалення.

Побачивши Метеора, Крушина схопився з крісла,

— Що це на тобі? — буркнув він.

— Гарний? — кокетливо спитав Метеор. — Бачиш, купив новий плащ.

— Знов чеський? — в голосі Крушини бриніла лють.

— Слухай, Бобусю… — почав Метеор, але обірвав фразу на половині.

— Де це ти вієшся? — спокійно спитав Меринос, начебто не почувши попереднього діалога. — Цілий день тебе не видко.

— Я привів вам Жичливого, пане голово, — з усміхом повідомив Метеор. — Подумав собі: може, він буде вам потрібний. Давненько його у нас не було.

— Ти знаєш, що сталося? — спитав Меринос, зовсім не звернувши уваги на слова Метеора.

— Та знаю. Бобусь мені казав.

— І що ти на це скажеш?

— Я? — підлесливо всміхнувся Метеор. — Нічого. Не мій відділ. Відділ Бобуся. У мене все функціонує ідеально. Я запопав сьогодні нову машину: «Гумбер», модель 1954 року. За сорок п'ять. Вільга навіть не злякався. Відразу кажу вам ціну, пане голово, щоб Алюсь не схотів, бува, загарбати собі кілька надпрограмних тисяч. Не можна, щоб кожен діяв навласноруч, правда ж?

— Замовкни, — вороже кинув Крушина. — Теж мені жайворонок. Задоволений, наче йому в кишеню напрудили.

Меринос підвівся і крісла і етап мовчки ходити по кімнаті. Чим довше він мовчав, тим більше Метеор почував себе, мов учень у класі перед всевладним вихователем. Меринос наблизився до нього, зупинився — і раптом Метеор ялякапо відступив назад: обличчя Мериноса почало тремтіти під нестямної люті. Він схопив Метеора за піджак і притягнув до себе.

— Метеоре! — дихнув він йому просто в очі, — попереджаю тебе: досить цих рейсів направо й наліво, досить малесеньких ґешефтиків з плащами, досить брудних спекулянті на різниці між цінами на околицях та в центрі! Чуєш? Твій собачий обов'язок — чатувати біля мене і робити, що я тобі скажу! За це я тобі плачу. Розумієш? Ми тут не самі, ти знаєш про це так само добре, як і я. Нам дивляться на руки, на твої руки, щеня, бо ти тут — директор! Запам'ятай це собі, бо інакше… спершу на кілька тижнів до лікарні, а потім довгі роки каліцтва.

Метеор опустив очі в цілковитій покорі. Обличчя Мериноса розгладилося, очі перестали безтямно бігати, заспокоїлись. За хвилину він промовив стриманим, впевненим Голосом:

— Цей останній номер примушує замислитись. В принципі знищено нашу «гвардію». Трупів, правда, нема, але хлопці надовго об'якорилися в лікарні. Холера їх знає, що вони скажуть, коли вийдуть. Що це за дивовижна історія з Мето?

— Мето спасував, — буркнув Крушина. — Трапляється.

— Мето спасував… — повторив замислено Меринос. — Мето… найбільший спеціаліст мішка, якого будь-коли знала Варшава.

— Всяк буває, — несміливо втрутився Метеор. — Може, якась психічна депресія? Часом і найкращі…

— В усякому разі справа серйозна, — ствердив Меринос.

Він іапалив цигарку і став біля вікна: за вулицею Багно видко було величезну просторінь будівництва.

— Отже, який висновок, пане голово? — із запобігливим хвилюванням запитав Метеор.

— Висновок може бути тільки один, — поволі промовив Меринос. Крушина аж підвівся з крісла.

— Пане голово… — почав він.

— Що ж робити? — спитав з раптовою тривогою Метеор.

Меринос всміхнувся. Його гарне темне обличчя перекривила ненависть, чорні очі люто забігали.

Спробуємо, — відповів він, — різними способами.

Меринос сів у крісло, поклав руки на край письмового стола. Він був схожий на доброго начальника, якому можна й треба вірити.

— Мої дорогі хлопці, — заговорив він медовим, добре контрольованим голосом, — кохані друзі, ви ж знаєте добре — багато людей пройшло крізь наші руки за цей рік. Ви знаєте, що на окремих відрізках роботи не вщухає боротьба за дрібниці, за незначні прибутки — за місце біля кінотеатру «Охота», за мисливську територію в рештках руїн на Чернякові, за можливість працювати навколо Головного вокзалу. Ви знаєте, що йде безжалісна боротьба на кожному кроці: зводяться особисті рахунки за одне-одні-сіньке слово, за номер, який хтось там комусь встругнув, за втручання не в свої справи. Ви знаєте так само добре, як і я, що всі ці районні суперечки — нам на користь, що ця щоденна шарпанина — основа всієї справи. Звичайно — ми не можемо знати всього докладно: десятки й навіть сотні фраєрів, які біля нас крутяться, носять у собі можливості різних несподіванок; це ж усе хлопці живі, з іскрою, з начинкою, з вогником. Комусь схочеться чогось більшого, ніж він одержує, йому здається, що в нього вже зміцніли руки й ноги, аби вторувати собі штурханами дорогу вгору, і він починає скакати, зазіхає на кар'єру, тягнеться до слави й заробітків.

Меринос запалив цигарку. Метеор і Крушина побожно слухали.

— Я не зірю в те, що сказали Стриць, Мігдаль, Леон, у всі ці чудеса й незвичайні речі. Стриць міг схопити по морді від більшого фраєра, ніж він, такого, що накинув оком ковзанку і знав: на ній можна заробити. Той другий узяв собі кількох до спілки і розігнав банду Стриця. Звичайна річ. Мігдаль і Леон — працюють у відділі, де є принаймні кілька десятків людей. Напевне у них були суперечки, рахунки, хтось обрав слушну мить і напав. Просто, ні? А вони, як усі наші хлопці, почали говорити згодом: кастети отам, персні, привиди, чудеса, самі, мовляв, не знаємо, що й як сталося. З Мехцінським… — Меринос завагався на хвилину, — з Морицом справа інша. Це здібний негідник. І не забувай, Крушино, що Мехцінський інакше каже про це все, ніж оті, що в нього якась скабка всередині, що він шукає, скаче. Ти ж сам мені казав, хіба ні?

— Так, — неохоче згодився Крушина. — Мориц — твердий.

— У Морица неабияка амбіція, — визнав Меринос. — Він багато знає. До того ж він мені зараз дуже потрібний. Зрештою… Кудлатий хоче з ним говорити. Це вже щось…

На хвилину залягла тиша. Меринос продовжував далі:

— Отож залишається тільки ця остання обробка. А це, як я вам вже сказав, справа серйозна. Виходить, оті, що наскакують, влучили в центр, в самісіньку середину.

— Пане голово, — несміливо обізвався Крушина, — але Мето казав, що це вони самі наскандалили. Почалося в автобусі, з якогось лахмітника і того шофера.

— Правильно, — згодився Меринос. — Але виявляється, що десь були фраєри, які тільки й чекали слушної нагоди, щоб пристукнути «гвардію». Ходили за ними, шукали нагоди. І знайшли. Початок міг бути зовсім невинний, звичайні автобусні забавки.

— Отож це, може, не така вже й мала бражка, — нещиро всміхнувся Метеор, ніби щось придушуючи в собі. Це «щось» могло бути тільки страхом. — Але хто в ній, у цій бражці? Кінець кінцем, ми ж знаємо усіх фраєрів у місті.

— Помиляєшся, — спокійно відповів Меринос. — Варшава велика. Всіх ти не знаєш. А ростуть нові таланти. Що ти можеш знати про те, які аси стартують кожного року на Сєкєрках чи там, на Грохові? Такий собі парубійко після кількох перемог, здобутих руками й ногами, починає думати, комбінувати, вже йому невистачає слави й заробітку на і цоїіі кривій, брудній вулиці, і він пхається в центр.

— Отож, що тепер буде? — безпорадно спитав Крутіш,і.

Меринос зручно розкинувся в кріслі, поволі запалив цигарку.

— Поки що ніяких побоювань, мої любі. Ми не з тих, кого може переполохати така справа. Наша сила — в нашій обережності. Наша перевага — в організованості. І не таким гастролерам, як ті, її порушити. Кудлатий — це насамперед голова. І тому треба діяти. Мето був добрий у бійці, але ми ж знаємо, що філософ він ніякий. Треба поговорити з Ірисем. Як ти це зробиш, Метеоре, мене не обходить, але я ще сьогодні хочу мати докладні відомості, що й як там було. Роберте, — звернувся Меринос до Крушини, — через три дні я хочу бачити нову «гвардію»! Твоя справа, як ти це влаштуєш: у Варшаві є кіно, Центральний універмаг, навіть середні школи — ідеальні джерела набору. Ми збільшуємо контингент до п'ятнадцяти чоловік, сильних, відважних, здатних на все. Я попрошу Кудлатого, щоб збільшив їм платню. За три дні я повинен мати прізвища й докладні відомості про кожного з них. І ще одне: на найближчий період стиль життя мусить бути бездоганним, чуєте? Метеоре, ти щодня повинен бути о восьмій в конторі, зрозумів? Ніяких гулянок у «Камеральній», ніяких оргій у місті. Для влаштування справи з машинами щоразу братимеш у мене перепустку в місто.

— Добре, — з гримасою, але покірно відповів Метеор. — Трудова дисципліна. Нічого не вдієш.

— Тепер ідіть до себе. Все!

Меринос відчинив оббиті шкірою двері і випустив Метеора й Крушину.

— Ви, пане, до мене? — всміхнувся він до Жичливого, який сидів у коридорі.

Жичливий зайшов до кабінету. Меринос сів за письмовий стіл.

— Я вас слухаю.

— Не знаю, чи ви, пане голово, мене пригадуєте, — несміливо, заникуючись, почав Жичливий. — Бо ж пан Метеор і пан Крушина мене добре знають. Ми організували тоді отой великий транспорт фруктів з провінції до Варшави.

— Знаю, знаю, — чемно відповів Меринос. Він допитливо, але байдуже вдивлявся в засмагле, енергійне обличчя, з ясними очима та поцяткованою зморшками грубою шкірою.

— Це добре, пане голово, що ви пригадуєте, бо я до вас у секретній справі.

— Слухаю вас, пане.

— Бачите, пане голово… як би це почати? Я з кооперативу «Мазовецькі суниці». Городницький кооператив.

— Гарна назва, — схвально зауважив Меринос.

— Отож ми… тобто не всі, а люди енергійні, що тямляться на справах, хотіли б налагодити контакт з вами, пане голово. Ми знаємо, розуміємо, що коли ви візьмете під свою опіку цей новий господарський форпост, він дійде справжнього розквіту.

— Не розумію, — без усміху відповів Меринос. — Я стою на чолі галантерейного виробництва. Не розумію, чим би я міг вам допомогти.

— Пане голово, — Жичливий силувано посміхнувся і притишив голос, — що я вам повинен пояснювати? Ви самі добре знаєте, що таке торгівля фруктами й городиною, особливо сезонна. Товар швидко псується, треба його доставити вчасно. Наші центральні організації — це великі машини… Невеличкий зиск там, невеличкий зиск тут — якось можна жити… Дуже свідомі люди працюють у цьому балагані в сезон, досить глянути на мордочки біля візочків.

— І що з того? — холодно спитав Меринос.

— Бачте, пане голово, ми пішли шукати розуму до голови наших «Мазовецьких суниць» і дійшли до висновку, що нам потрібна допомога й охорона. Бо часом їде транспорт, причепиться хтось — багато їх тут. Незчуєшся, як продаси йому такий гарний транспорт за нужденні гроші. Інакше знищать, потовчуть товар на кашу. І кому тут поскаржитись?

— А ви, пане, що, не знаєте адреси жодного комісаріату міліції? — Меринос байдуже грався срібним олівцем. — Ось тут телефонна книжка. Можете пошукати.

Жичливий зробив жест огиди.

— Що міліція проти вашої опіки, пане голово? Ну, скажіть самі, хіба я можу розмовляти з міліцією, коли такий товар найчастіше їде з підробленою накладною та ще іі з фальшивою печаткою? — Жичливий грав на одвертість, обличчя його аж перекривилося від намагання переконати Мериноса. — А як пан голова візьме нас під свою опіку, — підніс він голос з раптовою, демонстративною сердечністю, — то й кращі печатки, напевне, знайдуться і кращі накладні на фірмових бланках. Напевне!

Якусь хвилину панувало напружене мовчання; Жичливий витер хусткою піт з лоба.

— Непорозуміння, пане Жичливий, — холодно відповів Меринос. — Хтось тут вас неправильно орієнтує. Ваші афери з паном Метеором і Крушиною мені не відомі, а вас, пригадайте-но собі гарненько, я знаю виключно з Аніна, з вашого городнього господарства, де я купував колись редиску й порей, коли приїжджав туди на майовку.

— Та-а-ак? — зовсім розгублено пробелькотів Жичливий. Він не пригадував високої постаті Мериноса на тлі своїх парників, але сила погляду його співрозмовника була така могутня, що зараз він і справді не міг би заприсягтися, чи не продавав йому колись весняні первинки.

— Я нічого не маю спільного з такими аферами, пане Жичливий, — суворо продовжував Меринос. — Оскільки ж ви, мабуть, випадково не знаєте, з ким говорите — я вам нагадаю: ви сидите навпроти голови кооперативу «Торбинка».

— Справді, пане Мериносе… Ясна річ, пане голово… про це знають усі в Варшаві, напевне знають про це… Але…

— Ніяких «але», — гостро обірвав Меринос. Ласкавий усміх раптом осяяв йому обличчя, і він додав: — А втім, оскільки ви, пане, здається, людина енергійна, мужня й чесна, що знати з вашого обличчя — можу вам дати добру пораду. Просто, як кооперативник кооперативникові.

— Слухаю, пане голово, слухаю…

— Всі знають у Варшаві, що ці справи вирішує тільки й виключно громадянин Кудлатий. Порозумійтеся з ним, пане Жичливий.

На обличчі Жичливого відбився острах. Він устав, потім сів знову, старанно обтер хусткою обличчя.

— Але… як це зробити? Громадянина ніхто у вічі не бачив. Тільки… у Варшаві кажуть… — пробелькотів він, силкуючись схитрувати, — що пан голова має змогу… що він міг би… але… — додав поспіхом, — так каже зовсім небагато людей. Дуже небагато і, як би це сказати… тільки найкраще орієнтовані… Зрештою, це може й бридка плітка… Я вже й сам не знаю… — закінчив він безпорадно.

— Помилка, — відповів з спокійною чемністю Меринос. — Про громадянина Кудлатого я знаю стільки ж, як і ви, пане. Про багатьох людей у Варшаві кажуть, що вони його бачили, і про вас, пане, теж так кажуть у колах городників. Тимчасом ви ж самі знаєте, що це неправда. За вашим власним висловом, я й у вічі його не бачив.

Йому починали вже набридати бездарні хитрощі Жичливого. «В сьогоднішній ситуації треба утриматися від розширення підприємства. Обережніше з новими кампаніями…» Він вже збирався закінчити розмову, коли його раптом осяяла думка.

— Коханий пане Жичливий, — несподівано промовив він з ласкавим усміхом. — Чи кооператив «Мазозецькі суниці» не міг би організувати одну справу? Скажемо… весняний ярмарок городніх первинок, нові експонати салату й шпинату, викохані підваршавськими городниками? В зв'язку з початком сезону?

Жичливий наче скинув з себе розгубленість, щось навіть інтелігентне заграло в його очах.

— З допомогою пана голови було б можливо… Чудова думка! Початок сезону під знаком «Мазовецьких суниць».

— Я думаю, це можна буде зробити, — твердо мовив Меринос, підводячись. — Добре, пане Жичливий, я поміркую над вашою справою. Можливо, я вам і допоможу. Як кооперативник кооперативникові. А тимчасом — до побачення…

Він ласкаво усміхнувся і подав Жичливому руку. Жичливий низько кілька разів уклонився і вийшов. Меринос подзвонив. Зайшла Анеля.

— Анелю, — наказав він, — поклич-но мені Крушину.

— Прийшов інженер, — повідомила Анеля.

— Чудово. Попроси до мене й пана Вільгу.

— Вже зроблено, пане голово, — службовим тоном відповіла Анеля.

Вона пройшла темний коридор і зайшла до невеличкої, задимленої кімнатки. Тут за письмовим столом сидів Метеор, на столі — Крушина, а біля вікна стояв худорлявий, трохи згорблений мужчина, років близько п'ятдесяти; несміливі бліді промінці квітневого сонця грали на його великій лисині, облямованій рештками безбарвного волосся.

— Інженере, — заявила Анеля, — забирай свій голий череп з-під сонця і шуруй до пана голови! І ти теж іди, груєцький бугаю! — кинула вона Крушині.

— Анелю, — обізвався інженер Альберт Вільга, — я тобі колись змонтую гальма на щелепах. Бо тебе, кінець кінцем, твоя пащека до труни доведе.

Від збляклих, ясноблакитних очей Вільги та його довгого байдужого обличчя віяло холодною зневагою. Він належав до типу довоєнних можновладців, директорів фабрик чи, може, банкірів, словом, до типу людей з так званого доброго товариства, хоч, правда, досить невиразного походження. Перед такими, як він, стояли колись, виструнчившись, цілі шеренги Анель.

Та Анеля була з добре прогумованого матеріалу.

— Добре, вже добре, — відповіла вона невимушено, — ще й ображається… Бачили ви його! Наче я років із двадцять не знаю, який він кумедник…

Анеля була дуже небезпечна: двадцятирічний стаж роботи майже в усіх варшавських готелях, завершений ще до війни такою вершиною кар'єри, як нічна номерна, давав їй змогу заглядати в найтемніші закапелки життя різних людей у Варшаві; а неперевершене вміння висловлюватись колоритно робило з неї могутню, майже всевладну силу.

— Бабусю, — заявив Метеор, одягаючи плащ, — скажи голові, що я йду виконувати доручення.

— Ну, і як з цим плащем? — спитав Вільга.

— Ніяк, — відповів Метеор, — нічого не вийде. Поки що я припиняю продаж. Це останній з серії. Як надійдуть нові, я тобі перекажу, Алюсю.

— Боюсь, що чеських вже не буде, — зауважив Крушина з усміхом, не позбавленим гіркоти.

— Вітаю пана інженера, — промовив Меринос, подаючи руку Вільзі. — Що чути?

— Нічого особливого, — відповів Вільга стримано.

— До мене дійшли скарги на пана інженера, — Меринос злостиво посміхнувся.

— Цікаво, — холодно обізвався Вільга. — На таку лояльну людину, як я?

— Отож бо й є. Ідеться про якісь незаприбутковані операції з машинами, що не проходять через нашу бухгалтерію. А кооператив «Торбинка» має транспортний відділ, нагадую вам це, пане інженере.

— Виключено, — спокійно відповів Вільга. — Таких операцій не було.

— Але вони ледве-ледве не трапились, — ласкаво всміхнувся Меринос. — Це велике щастя, що їх не було, інженере, бо я дуже не люблю суперечок. Отож прошу вас мобілізувати всі транспортні засоби. Слухай-но, Роберте, — звернувся Меринос до Крушини, — що у нас діється у відділі вітамінів?

— Ще не сезон, — відказав Крушина, сідаючи на бильце крісла. — А що вас цікавить, пане голово?

— Слухай, Роберте, скажи хлопцям з відділу вітамінів, що сезон почався. Є такий городній кооператив, зветься «Мазовецькі суниці». Отож з сьогоднішнього дня транспорти з цього кооперативу недоторканні, розумієш?

— Ясно. Заборонені й кінець. Нема про що й говорити.

— Ти знаєш Жичливого? Отого, що сьогодні був у мене?

— Знаю. Старий лобур. Комбінатор.

— Отож зв'яжешся із цим Жичливим, перекажеш йому монету. Заприбуткуєш, як за перевезення великих партій фруктів. Це перше, — Меринос нахилив голову, запалюючи цигарку, — а друге… організуєш із Жичливим ярмарок весняних первинок.

— Що? — здивувався Крушина, — ярмарок?

— Ти ж чув — я сказав виразно.

— Нічого не вдієш, — згодився Крушина, беручи цигарку в зуби. — Нехай буде ярмарок.

Двері прочинилися, зазирнуло розмальоване обличчя Анелі.

— Пане голово, — мовила вона. — Прийшов отой низенький брюнет, спортсмен, чи як його там. Каже, що мусить з вами побачитись.

— Зільберштейн? — кинув Меринос.

— От-от.

— Добре, хай зайде за хвилину…

— Як ся маєш, Льово? — сердечно привітався Меринос, коли Крушина й Вільга, кивнувши Зільберштейну, вийшли з кімнати. — Ти щось взагалі не з'являєшся, — додав він з приязним докором. — Що це з тобою діється?

— Робота, коханий пане голово, — всміхнувся Зільберштейн, розстібаючи плащ і зручно вмощуючись у кріслі. — Кадри спортивних діячів нечисленні в нашій країні, кожному з нас сила-силенна роботи валиться на голову.

— Що чути в нашому спорті, Льовко? Розкажи щось старому болільникові, зголоднілому за видовищами та галасом на стадіоні!

— Будуємо, перебудовуємо, крутимося, ви ж самі, пане, знаєте, що вам казати. А скільки треба сваритися з людьми, пане Мериносе, якби ви тільки знали. Тут дай йому дієту, а тут влаштуй звільнення, а там хабарі, а тут інтриги, того не можна, а це треба. Цей спорт — тільки на вигляд така золота справа. Я б з кожним помінявся, аби тільки мати спокійну голову. За ці кілька злотих людина більше набігається, ніж воно того варте.

— Ти ж мав у мене бути ввечері. Що тебе сюди привело зараз? — спитав Меринос, наливаючи чарку.

— Дві речі. По-перше, ввечері я не можу.

— Ой, Льово, Льово… Занапастять тебе жінки.

— Нехай буде й так. Це ви думаєте, що я… — Зільберштейн похитав головою, меланхолія зникла з його очей. — За кого ви мене маєте, пане голово? Я до вас прийшов зовсім з іншим. У мене є для вас новина.

Меринос спокійно вихилив свою чарку. Не дивлячись на Зільберштейна, спитав:

— Що за новина?

— Така новина, що коштує грошей.

Меринос мовчки відчинив шухляду, витяг п'ятисотенну банкноту й поклав на столі. В очах Зільберштейна знов з'явився вираз безмежної мудрої меланхолії.

— Навіщо ці жарти? — спитав він з тихим докором. — Чого ви зі мною дражнитесь, пане голово?

Меринос витяг ще два банкноти по сто злотих і поклав їх зверху. Зільберштейн заперечливо похитав головою.

— Скільки? — спитав Меринос сухо. Зільберштейн підніс угору два пальці.

— Ні, — похитав головою Меринос. — Я знаю, що Рома Леопард — дорога жінка, але за мої гроші ти не будеш Казановою, Зільберштейн.

Зільберштейн підвівся з крісла й наблизився до письмового столу.

— Пане голово, — почав він щиро, — ви ж мене знаєте не з сьогоднішнього дня. Хіба я не порядна людина? Мій батько був порядною людиною, і мій дідусь, і я теж порядна людина, хоча з деяких причин працюю в іншій галузі, ніж вони. Ось я скажу безкоштовно, а як ця новина не варта буде двох кусків, ви мені взагалі нічого не дасте, добре? Отож слухайте: за місяць відбудеться футбольний матч Польща — Угорщина.

Очі Мериноса заблищали, мов дві вуглини.

— Тут? У Варшаві?

— Тут. На варшавському стадіоні. Матч перед зустріччю з англійцями у Будапешті.

Меринос відчинив шухляду, сховав дві сотні, витяг три п'ятисотенних банкноти й мовчки поклав на першій п’ятисотці. Потім налив дві чарочки вермуту.

— Це ще не все, пане голово, — продовжував Зільберштейн, беручи в руку чарку. — Зважте, що ви четверта людина в Польщі, яка про це знає. Перша — це голова Державного Комітету Фізичної Культури, друга — начальник закордонного управління цього ж закладу, третя — я, Зільберштейн, а четверта — пан голова Меринос. І ще хочу вам сказати — цей ланцюжок не дуже збільшиться протягом найближчих трьох тижнів, навіть якщо преса і професіонали-спортсмени за тиждень довідаються про матч. Щоб уникнути спекуляції квитками… — Обличчя Зільберштейна було втіленням невинності, коли він допивав вермут… Проковтнувши, він додав: — Що? Гарний номер? І є час на все. На бланки, на печаточки, на замов-леннячка, на влаштування всього в Управлінні спортивних видовищ… Зрештою… що там казати. Ви й самі знаєте…

Меринос не відповів. Він підійшов до вікна і довго вдивлявся в далечінь. Коли він обернувся, обличчя в нього було навіть смутне.

— Зільберштейне, — проказав він недбало, — це велика справа. Така велика, що може змінити мої плани на найближчий час. Щоб довести, яка це велика справа, скажу, що ти не матимеш ніякої винагороди. Ніякої сталої платні. Беру тебе на проценти до моєї справи, чуєш?

Зільберштейн споважнів. Процент від такої справи — це була справді велика річ.

— Але, — продовжував Меринос, — якщо виявиться, що це брехня — тоді, Зільберштейне, раджу тобі: обернися на ластівку. Інакше я оберну тебе на жменьку пилу.

Така нестримна жорстокість затремтіла в голосі Мериноса, коли, вимовляючи ці слова, він поклав стиснутий кулак на гроші, що в Зільберштейна сорочка прилипла до спини і найширший комірець здався б йому в цю хвилину тісним. Але Зільберштейн був колись, в ранній молодості, вправним боксером легкої ваги, отож знав добре, як викручуватись та ухилятись від супротивника.

— Пане голово, — відповів він, старанно приховуючи хвилювання, — чи ж я вас колись обдурив? Правда ж, ні? А чи заробили ви на мені кілька злотих? Правда ж, так? День матчу визначений, а що буде завтра, що може бути завтра, цього не знає ні пан голова, ні я, ні сам президент Польщі, ні пан бог. Ми ж знаємо, як воно буває, хіба ні? Завтра можуть вмерти наглою смертю всі футболісти Польщі й Угорщини і тоді матчу не буде, бо за місяць не буде кому грати. Хіба ж не так? Але я можу дати вам доказ, як я ставлюся сам до цієї справи: якщо ви справді хочете взяти мене на проценти, то я відмовлюсь від інших замовлень і починаю готувати виключно цей матч. Це може бути найбільший удар!

— Та добре вже, добре, — ласкаво всміхнувся Меринос, вручаючи йому чотири п'ятисотенні банкноти. — Бери монету — і приємних розваг! У Роми справді чудові ноги. Тільки не посварися через неї з Крушиною. І взагалі, не гатіть ви заради неї надто багато грошей. Навіщо Метеор повинен купувати галстуки за ваші злоті?

Зільберштейн втягнув голову в плечі рухом, який мав означати його цілковиту байдужість до цих справ. Але розпрощався дуже швидко, наче намагаючись уникнути дальших балачок на цю тему. Він вийшов.

Меринос зручніше сів у кріслі, простяг ноги і, заплющивши очі, глибоко замислився.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…В цю хвилину задзвонив телефон.

Філіп Меринос простяг руку до трубки.

— Алло! — обізвався він і миттю все перегрупувалося в його очах і серці, мов кольорові скельця в дитячому калейдоскопі.

— Добрий вечір, Філіпе, — промовив звучний низький голос Олімпії Шувар.

— Чого ти хочеш? — спитав Меринос брутально. Власний голос зазвучав у його вухах, начебто з незмірної далечини.

— Я б хотіла поговорити з тобою про деякі спільні справи, — спокійно сказала Олімпія.

— Слухаю тебе, — після деякої паузи відгукнувся Меринос; тільки найдосвідченіший знавець людських душ міг би вгадати в його голосі любов і муку ображеної пекельної гордості.

— Я готова тобі заплатити, скільки ти забажаєш, — чітко й сухо промовила Олімпія, — за інформацію про те, що сталося з лікарем Вітольдом Гальським та де він у цю хвилину перебуває.

«Який чудовий винахід — телефон, — думала Олімпія гарячково, — він дозволяє приховати сльози, що напливають тобі на очі».

Філіп Меринос поволі, без слова поклав трубку. Ніколи в житті йому не було так страшенно шкода самого себе, як у цю хвилину…

Двері повільно прочинилися, і зайшла Анеля із склянкою чаю в руці.

— Ви, пане, ще сьогодні не пили нічого теплого, — промовила вона лагідно, ставлячи перед ним чай поміж чарками та пляшкою вермуту. Меринос не відповів — він сидів, мов застиглий, дивлячись перед собою. Анеля рухалась якось зовсім особливо — кожен жест її набрав полохливої обережності й лагідності. — Знов клопіт, пане голово? — спитала вона тихо й м'яко.

Меринос не відповідав.

— Саме час, щоб ви, пане голово, поїхали кудись у відпустку, — порадила вона стурбовано. — А взагалі… одружилися б ви, хай би вже був дім, жінка й обіди такі, як слід, а не це вічне блукання по ресторанах!

— Анелю, — спокійно обізвався Меринос, — заткни пащу, добре? Не твоя собача справа, що мені робити.

Анеля замовкла, не образившись. Вона ще раз глянула на Мериноса, і в погляді її були любов, побоювання і незмірна пошана. Таким поглядом Анеля дивилася на одну тільки людину в світі, і цією людиною був Філіп Меринос.

Апеля вийшла, і Меринос встав. Він зняв з вішалки старий приношений шкіряний плащ, який носять шофери, і щільно закутався в нього, наче йому було холодно. Обмотав шию грубим шерстяним шарфом і підняв комір. За хвилину повільно спустився сходами вниз.

Назустріч йшов Метеор. Він був явно схвильований.

— Я розмовляв із Ірисєм, — повідомив він.

— Ну й що? — байдуже спитав Меринос.

— Обличчя його не бачив. Усе в бинтах. Ледве чути, що він каже. Знаєте, пане голово, я й досі не можу повірити тому, що він сказав. Холера його знає, може, я й недочув… Я вже нічого не розумію. Але він повторив мені, мабуть, з десяток разів.

— Що саме?

— Ірись наполягає, що це їх так обробив один фраєр…

— А Мето? Він каже, що там було ще двоє: отой шофер і якийсь… якийсь атлет.

— Ірись каже, що їх пристукнули на самісінькому початку, але все почалося саме тоді, коли ці двоє вже лежали. Він наполягає, що їх розігнав один-єдиний чоловік. Ірись вже ні про що говорити не міг, весь час повертався До того самого і повторював: «один-єдиний, розумієш, він був один, а нас семеро. Він один». Ви розумієте щось, пане голово?

Меринос сперся плечем об стіну брами. Він напружено міркував, потираючи долонею підборіддя.

— Був колись у Варшаві чоловік, — мовив він, начебто в задумі, — який міг би утнути такий самий номер. І ще більше. Але цей чоловік… — завагався він на хвилину, — цей чоловік неживий.

У півмороці брами зринула перед ним страшна німа сцена під кривими чорними парканами приміської вулиці. Стиснуте десятьма мускулистими руками, могутнє тіло осувалося під ударами залізних газових труб, звивалося без стогону біля його власних ніг, коли він, Меринос, топтав його з безтямною люттю.

«Ні, ні! — подумав він з раптовим страхом, — це неможливо! Адже він вже не дихав — ми ж перевірили… Про це було навіть у газеті…»

— Цей чоловік неживий… — повторив він з таким величезним полегшенням, що Метеор здивовано глянув на нього.

— І що тепер буде, пане голово?

— В порядку, — відповів Меринос зовсім спокійним голосом, — ти вільний. Я іду до Кудлатого. Слухай, Юреку, — додав він за хвилину з ласкавим усміхом, — приготуйся незабаром до великих справ. Потім поїдеш у довготермінову відпустку.

— Можете на мене розраховувати, пане голово, — відповів Метеор віддано. В цю хвилину він навіть вірив, що готовий на будь-які жертви заради Мериноса. Але за кілька хвилин подумав, що йому зовсім не так вже й потрібні якісь там великі справи чи дорого оплачуваний відпочинок та що він. Метеор, далеко більше любить справи дрібні, але надійні, не зв'язані з непотрібним риском. Та Метеор тільки зітхнув з тихим розпачем, бо, на жаль, не він це вирішував.

Обидва вийшли з брами, і Меринос рушив у бік Маршалковської. Перейшов Пружну, звернув на вулицю Багно і зайшов до якоїсь обдертої низенької брами. Минув перше подвір'я і зупинився перед халабудою із старих почорнілих дощок, відімкнув великий замок. Над замком висіла табличка з написом: «Кооператив «Торбинка» — склади». Меринос зійшов вузькими сходами глибоко вниз. Там відімкнув другий замок, що висів на штабі важких залізних дверей. Зачинивши за собою на ключ залізні вері, довго мацав рукою в темряві, поки не натрапив на вимикач. Блиснула маленька лампочка і тьмяно осяяла низький великий підвал, повний ящиків, коробок, попиляних і зв'язаних у великі оберемки дощечок. Всі кутки підвалу були завалені найрізноманітнішими речами: тут були частини розібраних машин, автомобільні шини, купи різноманітної макулатури, старий дріт, сотні порожніх брудних пляшок. Все це справляло враження цілковитого розгардіяшу, але Меринос впевнено простував у цих джунглях якимись таємними, тільки йому відомими стежками. Добравшись, нарешті, до стіни, він штовхнув схований у ніші стояк: вся стіна, разом з полицями на ній, легко відійшла, повернулась на осі. Меринос торкнув вимикач, темрява оповила підвал. Крізь шпарину у відхиленій стіні він зайшов ще до одного, ледве освітленого глибокого підвалу. Звідти долинало невиразне гнівне белькотіння.

* * *

Генек Шмігло чекав у сінях величезної пекарні.

«Які пахощі! — думав він розчулено, — сюди треба водити дітей, а не в парк».

Двері відчинились, і зайшов Фридерик Компот — рожевий, запорошений борошном, у білому фартусі й високому пекарському ковпаку. Він виглядав, наче добрий кухар Ронделіно при дворі короля велетнів з дитячої казки. Тільки хрестики пластиря на його круглому, як місяць, обличчі та коричньовий синець під лівим оком свідчили, що ця казкова постать мала недавно сутичку з життям.

— Евгеніуше, — вигукнув з пафосом Фридерик Компот, — який я радий, що ти прийшов! — Тут він відчинив найближчі двері і втягнув Генека до великого приміщення. У ньому стояли величезні столи, заставлені деками для випікання тістечок, на деках лежало вимішане тісто, готові торти й найрізноманітніші інгредієнції, призначення яких відоме лише чорнокнижникам у білих ковпаках. Тут було порожньо, за столами ніхто зараз не працював, але чудові пахощі сягали такої інтенсивності, що Генек цілу хвилину не міг думати ні про що інше. Йому згадалося раннє дитинство, коли уявлення раю завжди поєднувалося у нього з пахощами кондитерської.

— Ну, як там було? — нетерпляче спитав Компот.

— Все за планом, — відповів Генек. — Я говорив так, як ми умовились. Коли ми повинні з'явитися на те місце?

— Не раніше, ніж за тиждень, — обізвався Компот з жалем.

— Знаєш, Фредеку, — схвильовано заявив Шмігло, — я тепер наче увійшов у нове життя, з тієї ночі. Начебто спіймав, як би це сказати, щось дуже важливе за самісінький хвіст.

— Евгеніуше! — захоплено вигукнув Фридерик Компот, — ти висловлюєш мої найпотаємніші думки, хоча й робиш це досить брутально. Досі, — продовжував він, впадаючи в задуму, — я був тільки поетом, створював поеми й балади, сонети й станси…

Поетом? — здивувався Шмігло, — я думав, що ти кондитер.

— Евгеніуше! — з тихим докором заперечив Компот, — невже ти не розумієш, що можна творити ліричні пончики, поеми-еклери, трубочки-сонети з кремом? — Кажучи це, він підніс на величезній долоні маленьке, чудово глазуроване тістечко, яке справді ніби чарами перетворилося на справжній мистецький витвір під ніжним дотиком пальців Фридерика Компота. Генеку раптом здалося, наче він малесенький хлопчик і вперше в житті стоїть на різдво біля казково освітленої ялинки.

— А тепер, — у голосі Компота зазвучала мідь, — після тієї ночі я відчув нове покликання, якийсь великий голос без упину кличе мене: «Фридерику, встань, іди за цією людиною і борися!». Я мрію зустріти цю людину знову. Побачити її обличчя, розумієш, — додав він мрійно.

— Ба-а-а… — відповів Шмігло, — чого там не розумію? Я вже кілька ночей не сплю, кручуся на тапчані й зітхаю. Галина навіть думає, що я закохався, зраджую її й страшенно свариться зі мною за столом. А я все комбіную, як би зустріти цього чоловіка, побачити його.

Низький, чорний «Сітроен» беззвучно зупинився біля брами лікарні на Очках. З машини вийшов поручик Дзярський, на ходу кинувши шоферові:

— Почекайте тут.

Він увійшов у браму, простяг руку з посвідкою до віконця, за яким сидів швейцар.

На першому поверсі головного будинку Дзярський з хвилину ходив туди й назад по широких, облицьованих чорно-білими кахлями коридорах. В сіробілій перспективі замаячила, нарешті, невеличка біла постать. Дзярський, зітхнувши, рушив їй назустріч.

— Добривечір, сестро, — привітався він. Низенька, пухка сестра всміхнулася, побачивши його: її фарфорово-блакитні, мов у ляльки, очі й свіже, рожеве обличчя контрастували із суворими складками білого, акрохмаленого чепця з чорною облямівкою.

— Добривечір, — відповіла вона.

— Є щось новеньке? — спитав Дзярський.

— Є. До Вацлава Фромчука приходив якийсь пан.

— Ага, — зрадів Дзярський, — до Ірися.

— Цей пан сказав, що він Хацяк — директор швацького кооперативу «Радість» на Саській Кемпі. Казав, що ін начальник Фромчука, який у нього працює. Звичайно, я пустила його до пораненого, згідно ваших інструкцій, пане поручику. Він довго з ним розмовляв.

— Який же він був на вигляд, цей директор Хацяк? — спитав зацікавлено Дзярський.

— Стиляга, — відповіла сестра. — Високий, молодий, одягнений з крикливою елегантністю. Вузькі брюки, черевики на гумі. Комірець, ви самі знаєте який, і такий, модний тепер плащ.

— А трохи точніше? Як би ви могли його змалювати? Ну, скажемо, він гарний?

— Справа смаку, — всміхнулася сестра, — мені не подобається. Але швидше гарний. Трохи схожий на малюнок — знаєте, з етикетки для мила.

— Розумію, — відповів Дзярський, — дякую. Директор Хацяк…

Потім він додав:

— Прошу і надалі так само пускати кожного, хто схоче поговорити з цими хлопцями. Не чиніть ніяких перешкод, тільки питайте їх прізвища, хоч вони все одно будуть фальшиві. Як оті хлопці себе почувають?

— Один з них — поранений досить тяжко, але якось видряпується, хоча, можливо, позбудеться ока. Та небезпека для життя минула.

— Дякую й до побачення, — Дзярський простяг руку сестрі.

На сходах поручик зупинився, щоб запалити цигарку. Коли він підвів голову, перед ним стояв редактор Едвін Колянко.

— Радий вас бачити, — привітався Дзярський.

— Правда? — здивувався Колянко. — Це вже щось нове в наших відносинах. Ви у службових справах?

— Без сумніву, — відповів Дзярський. — Так само, як і ви. Хіба ні? Адже в цю пору сюди вже нікого не пускають,

— І так і ні. Ви можете мене затримати за зловживання службовим становищем, бо я скористався із своєї посвідки, щоб відвідати мого друга, лікаря Гальського.

— А лікар Гальський вже не працює в швидкій допомозі? — спитав Дзярський.

Колянко пильно глянув на нього.

— Ви знаєте лікаря Гальського, пане поручику?

— Особисто ні. Знаю тільки, що це один з кращих лікарів швидкої допомоги.

— Лікар Гальський, — поволі відповів Колянко, — був тяжко побитий кілька днів тому на вулиці. В Єрусалимських Алеях. Він ще й досі непритомний. Лікарі констатували пошкодження основи черепа і струс мозку. Побоюються за його життя.

Якусь хвилину обоє мовчали, потім Дзярський мовив замислено:

— Лікар Гальський був прихильником і головним автором досить фантастичної теорії щодо останніх актів хуліганства у Варшаві. Якісь повні романтичної фантазії, барвисті історії про нового Зорро, ворога зла і насильства, таємничого постраху варшавського хуліганства. Я б мусив і сам догадатися, що ви з ним знайомі, — додав він з посміхом, проникливо дивлячись на Колянка.

— Так, — ствердив Колянко, — ми знаємо одне одного дуже добре.

— Мене ось що дивує, — продовжував Дзярський, — як це я не знав про випадок з лікарем Гальським.

Обидва зайшли до канцелярії. Дзярський пред'явив свою посвідку і зажадав, щоб йому показали акт про прийняття Вітольда Гальського до лікарні.

Немолодий худий співробітник у сірому халаті сказав:

— Я саме тоді чергував і добре пам'ятаю, як це було, пане поручику. Вітольда Гальського привезла не швидка допомога, а звичайне таксі. З ним був якийсь пан, котрий виконав усі формальності.

— А який же він був на вигляд, цей пан? — швидко спитав Дзярський, охоплений раптовим передчуттям.

— Такий низенький, немолодий пан у котелку, з парасолькою, — відповів співробітник. — Жовте кістляве обличчя і старомодний комірець. Я запам'ятав його добре, бо ще здивувався, як це такі оригінали ходять досі по світу.

Колянко, здавалося, був дуже вражений цим повідомленням.

— Я був переконаний, що його привезла швидка допомога, — тихо мовив він. — Який недогляд…

— Ні, ні, — відповів співробітник. — Якраз не швидка допомога, як тих останніх шістьох. І тому пан поручик не дістав про Гальського рапорта від швидкої допомоги.

— Яких шістьох? Звідки? — здивувався Колянко. — Нічого про них не знаю…

— От ми й сквитувалися, — ущипливо зауважив Дзярський. — Я не знав про Гальського, ви не знаєте про цих шістьох. Ви мені розповіли про Гальського, я вам розповім про тих. Можемо йти. До побачення, — кивнув він головою співробітнику в сірому халаті.

Обидва вийшли на вулицю. Дзярський наблизився до машини.

— Може, трохи прогуляємося? — спитав Колянко,

— Охоче!

Дзярський відіслав машину.

Вони йшли Новогрудською вулицею до центра, прямуючи під низькими ліхтарями серед голих ще дерев у млі вогкого вечора, що снувався поміж чорними мурами.

— Слухаю вас, пане поручику, — нагадав Колянко. — Чекаю вашого реваншу.

Коли Дзярський скінчив оповідати, Колянко сказав:

— Наскільки я встиг вас вивчити, ви розповідали мені все це зовсім не з огляду на якусь там гру чи необхідність реваншу. У вас є своя мета.

— Правильно, — відказав Дзярський, — я хочу, щоб ви про це написали.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Якусь хвилину вони йшли мовчки. Раптом Дзярський зупинився.

— Редакторе, — мовив він рішуче, — я мушу побачити лікаря Гальського.

Колянко наче отямився від задуми.

— Я ж сказав вам, пане, що він і досі непритомний, у її у нього півгодини тому. Розмовляв з його палатним лікарем.

— Це нічого, — буркнув Дзярський. — Ви, як хочете, а я повертаюсь. — Він рушив назад, до лікарні.

— Я іду з вами, — наздогнав його Колянко.

Вони швидко пройшли Новогрудською і увійшли на територію лікарні. Колянко впевнено вів Дзярського по коридорах головного будинку. Біля дверей окремої палати, де лежав Гальський, вони зустріли низенького кремезного лікаря в білому халаті. У нього було втомлене обличчя і ще більш втомлені очі.

— Чудово, що ми вас зустріли, пане докторе, — привітався Колянко. — Ось це пан поручик Дзярський із Головної команди міліції, який хоче побачити Гальського. Можна це зробити?

— Що там бачити? — знизав плечима лікар. — Тяжкий випадок. Гальський весь час лежить непритомний, хоч є надія, що він з цього якось видряпається.

— І все-таки можна зайти? — спитав Дзярський. Це запитання звучало чемно, але досить офіціально.

— Звичайно, — не дуже охоче згодився лікар. — Якщо вам у службовій справі, пане поручику…

Лікар обережно відчинив двері вузької, довгої кімнати, пофарбованої в синьоблакитний колір. Вглибині стояло ліжко з температурним листком над узголів'ям. Обіч нього — біла тумбочка й два стільці. В кімнаті панував півморок,

Дзярський, Колянко і низенький лікар наблизилися до ліжка. З кожним кроком обличчя їх витягалися від подиву. У Вітольда Гальського були широко розкриті очі: він ясно й свідомо дивився з-поміж бинтів.

Лікар швидко й обережно взяв руку хворого і намацав пульс. Потім натиснув кнопку дзвоника на стіні й повернувся до Дзярського й Колянка:

— Іду приготувати все потрібне для ін'єкції, — і хутко вийшов з кімнати.

Безкровні губи Гальського з зусиллям ворухнулися, в його очах жевріло якесь благання. Дзярський і Колянко нахилилися над ліжком і почули шепіт:

— Пам'ятаю, пригадую, це ж редактор…

По спині Колянка пробігло тремтіння, коли він зрозумів, що Гальський звертається до нього.

— Спершу мене побили… але як… а потім… — щось на зразок усміху відбилося на обличчі Гальського. — …потім я бачив ці очі… світлі, палаючі… Він мене сюди привіз…

Бліді повіки впали на втомлені зіниці, відгороджуючи пораненого від усього світу, біле обличчя тепер зовсім зливалося з бинтами, які його оповивали.

— Уффф! — хрипко зітхнув Колянко, — аби це тільки йому не пошкодило.

Швидко й беззвучно відчинилися двері, і до кімнати в'їхав скляний столик на коліщатках. На ньому стояли коробочки з шприцами й різні складні медичні прилади. Слідом за низеньким лікарем увійшли дві сестри.

— Дуже перепрошаю, панове, — промовив лікар гостро й нервово, — але треба вийти з кімнати. Нічого не вдієш, пане поручику, — продовжував він, наче попереджаючи опір з боку Дзярського, — але в цю хвилину тут порядкую я.

Дзярський глянув на нього з симпатією і мовчки вийшов разом з Коляпком.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

1

Юліуш Калодонт чекав.

Якщо чиєсь життя можна назвати чеканням, то Юліуш Калодонт з деякого часу жив саме таким життям.

Тридцять разів, устаючи з ліжка й одягаючи ранкові капці, Юліуш Калодонт запитував себе, чи об'єкт його туги носить капці та які саме: з задниками чи без них? Розбиваючи за сніданком яєчко, зварене м'яко, Юліуш Калодонт запитував сам себе, чи він любить яєчка на м'яко, а як ні, що він їсть на сніданок?

Господиня Юліуша Калодонта, бабуся на ім'я Гелена i на прізвище Ліпінська, дійшла за цей час висновку, що в світі діється щось недобре. Коли Юліуш Калодонт в котрий уже раз повертався додому опівночі і ще довго ходив по кімнаті, вигукуючи якісь слова, старенька тривожно натягала ковдру на вуха, шепочучи тремтячим голосом:

— Що сталося з паном Калодонтом, найсвятіша діво? Наче підмінили його! Не інакше: стане актором!

Цей діагноз для неї був справді катастрофічним, бо ж походив з її смутного досвіду, набутого півстоліття тому; це були спогади про кількох молодих акторів варшавської сцени, яким вона прибирала й варила та які не заплатили їй ні гроша, не кажучи вже про інші прикрості.

Тимчасом нічні мандрівки Юліуша Калодонта означали, що він готується до надзвичайно серйозної розмови, яка неодмінно мала відбутися.

Кілька разів старого відвідувала Марта Маєвська, з якою з'єднувала його щира дружба. Марта частенько зупинялася по-сусідськи біля кіоска, і вони охоче розмовляли на різні теми, від погоди аж до почуттів. Марта була дуже стримана, але Калодонт зробив з її скупих слів висновок, що той білявий лікар швидкої допомоги, з яким вони познайомилися в комісаріаті, — без сумніву, людина гідна уваги. Але всі спроби Калодонта зав'язати розмову про ті дивовижні ясні, пронизливі очі, про які Марта так схвильовано говорила в комісаріаті, натрапляли на глуху стриманість і мовчання; отож кінець кінцем Калодонт вирішив, що Марта про них забула або принаймні хоче зовсім забути.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…Та все сталося зовсім інакше, ніж це передбачалося у восьми тисячах чотирьохстах варіантах, обміркованих Юліушем Калодонтом.

Вечір був холодний, але приємний, і Калодонт, розчаровано зітхнувши, як зітхав уже тридцять разів протягом останніх тридцяти вечорів, засунув вікно вітрини спеціальною віконницею, поскладав і замкнув товар, поправив одіж і кашкет на голові, пригладив вуса, взяв ціпка й вийшов з кіоска бічними дверима. Він зачинив їх і вже збирався повернути ключ у замку, коли раптом заціпенів. Спершись плечем на стіну, навпроти нього стояла невисока, щупла постать у невимушеній позі, з цигаркою в роті. Калодонт двічі кашлянув, не маючи сил обізватися. Подив, страх і радість переплуталися в його душі, відбираючи мову.

— Добривечір, пане Калодонте, — привіталася постать тихим, але ясним голосом, в якому відчувався усміх. — Дуже радий вас бачити.

— Я-а-а тттеж, — пробелькотів нарешті Калодонт. — Тільки, — продовжував він з раптовою небезпечною рішучістю, — я ж вас, пане, зовсім не бачу… Не знаю, чи ви низький, чи високий, старий чи молодий, бридкий чи гарний… Не знаю нічого, розумієте? А я б так хотів…

— Розумію, дорогий пане Калодонте, — відповіла постать. — Розумію чудово. Якщо ви дозволите, ми пройдемося трохи разом. Я проведу вас додому, добре? А тепер, прошу, замкніть двері й візьміть ключа з собою.

— Добре, — зітхнув Калодонт і поправив свого кашкетика рухом, повним тривоги. Замкнув двері на ключ і вдвох з незнайомим рушив у бік Княжої.

Вечір був зоряний, площа Тшех Кшижи була добре освітлена, а проте Калодонтові не пощастило навіть заглянути в обличчя невідомого. Якась стіна начебто відгороджувала Калодонта від цього обличчя. Він бачив, що чоловік, який іде поряд, — такий самий на зріст, як і він, тобто не високий, не низький, а такий собі — середній; що на ньому дощовий плащ, тісно стягнений поясом та з широким, піднятим коміром, що на ньому нема пі капелюха, ні кашкета, що він іде легко й тихо і тримає руки в кишенях Калодонт вгадував, чи швидше відчував напружену силу, якою віяло від незнайомця.

— Дорогий пане Калодонте, — почулося нарешті з-за піднятого коміра, — чи ви готові?

Юліуш Калодонт хотів зупинитися й кинути невідомому мільйон запитань. Але він не зупинився і не запитав нічого. Повагом крокував далі поруч із силуетом у дощовому плащі й спокійно, але рішуче, начебто все було зовсім просте й очевидне, відповів:

— Так.

— Отож я можу на вас розраховувати? — спитав тихий звучний голос.

— Звичайно. Можете, пане, розраховувати.

— Я дуже радий, — радісно обізвався голос з-за піднятого коміра. — Я повинен вам багато дечого з'ясувати, пане Калодонте, повинен розтлумачити безліч речей, але прошу, скажіть мені зараз: чи можете ви мені повірити й ще трохи почекати моїх пояснень?

«Ні, ні, ні!» Ці слова пекли губи Калодонтові, мов краплі сірчаної кислоти, та ці ж самі губи шепнули тихо, але впевнено:

— Звичайно. Я вам довіряю, пане. З охотою почекаю, поки ви самі визнаєте, що настала слушна хвилина для пояснень.

Тоді голова з піднятим коміром поволі обернулася до Калодонта і Юліуш Калодонт вперше побачив очі на цьому обличчі. І хоча вони дивилися приязно й навіть весело, у Калодонта сипнуло морозом по спині і наче крижана рука стисла горлянку. Ці очі викликали гнітючу думку — які вони, мабуть, жахливі в нестямній люті та до яких потворних вчинків здатний тоді власник оцих очей.

«Оце так погляд! — подумав занімілий Калодонт. — Марта мала рацію, ой, мала рацію…»

— Бачите, пане, люди здебільшого мене бояться… — почувся з-за коміра голос, в якому бринів смуток.

Голова за коміром відвернулася, але Юліуш Калодонт відчув, як його обсипало жаром палючого сорому.

«Невже він побачив, що і я?.. Ах, ця Марта!» відчув він раптовий прилив люті до Марти. І раптом зрозумів усе… «Адже вона його боїться, просто боїться», подумав Калодонт дуже стурбовано.

— Ні, чому… — пробелькотів він за хвилину, — це вам здається… Пане…

— Ви добре ставитесь до мене, пане Калодонте, — обізвався тихий голос. — Дякую вам. Але панна Маєвська думає інакше.

«От нещастя! — подумав з розпачем Калодонт. — Оце так так! Мені треба було про це й самому догадатися… Панна Маєвська!»

— Панна Маєвська заходить до мене по газети, — пробелькотів Калодонт. — Ми часто розмовляємо про вас, пане, — додав він невпевнено.

— Правда? — спитав незнайомий із ще більшим смутком у голосі. — Уявляю, як панна Маєвська мене боїться…

«Ще гірше, — шматувало щось душу Калодонта. — Чим далі, тим гірше!» І раптом він зважився на відчайдушний крок.

— Прошу пана, — промовив він тремтячим голосом, — а може б ви хотіли побачитися з панною Маєвською? Я… А може їй щось переказати?

— Ні, пане Юліуше, — лагідно й м'яко відповів чоловік поруч. — Ще не час. Насамперед ми повинні закінчити боротьбу за спокій у цьому місті. Важку, складну боротьбу. За те, щоб спокійні люди могли тішитися спокійним життям.

— Звичайно, — слухняно згодився Калодонт, — якщо ви цього бажаєте…

— Протягом найближчих днів до вас мають з'явитися двоє людей. Це люди, що борються за спокій у нашому місті, так само, як ви і я, люди, що стають на захист кволих, переслідуваних чи покривджених хуліганами спокійних громадян. Ви повинні налагодити з ними тісний контакт. Ваш кіоск, пане Калодонте, буде нашою оперативною базою, якщо ви дозволите вжити такий воєнний термін.

— Як я їх впізнаю? — спитав Калодонт зміненим від хвилювання голосом.

— Бачу, що ви — людина досвідчена. Один з них має імпозантний зріст, це справжній велетень. Другий буде у формі автобусного шофера з підв’язаною рукою.

— В порядку. А як же ч зможу порозумітися з вами, пане?

— Я повідомлю про себе, коли це буде потрібно. Думаю, що вам вистачить однієї години, щоб зв'язати нас усіх одного з одним. Це і є ваше організаційне завдання. Цього я від вас і сподіваюсь.

— Так точно, — по-військовому відповів Калодонт. — Прошу на мене розраховувати.

Вони зупинилися внизу, біля рогу Княжої і Черняковської. Чоловік у плащі, на хвилину завагавшись, зробив легкий рух, наче хотів щось сказати ще. Але рука його опустилась і простяглася до Калодонта. Калодонт приязно потис її. Це була невеличка суха рука із сталево сильними пружними пальцями.

— Тимчасом, пане Юліуше, — промовив голос з-за піднятого коміра, — до побачення і дякую вам.

— Чекаю швидкого побачення. — поспіхом відповів Калодонт. — Буду чекати на вас, пане… — додав він швидко, з раптовим хвилюванням.

* * *

Через три дні після цієї зустрічі, о четвертій годині дня,

коли юрби людей, що залишали контори й установи, затопили площу Тшех Кшижи, перед кіоском Юліуша Калодонта зупинилося двоє невідомих. Саме привезли денні випуски газет, і Юліуш Калодонт вправним рухом видавав газети та відповідав на чемні привітання постійних клієнтів. Раптом квітневий ясний день за вітриною померкнув і кіоск наповнився мороком. Калодонт здивовано підняв голову і побачив перед собою за шибкою таке високе могутнє тіло, що зіграти роль хмари його власникові було зовсім не важко. На тлі цієї «хмари» стояв молодий чоловік у формі автобусного шофера, з підв'язаною рукою.

Калодонт в першу хвилину оторопів, але за мить спитав на диво багатозначним тоном:

— Чим можу служити вам, панове?

— Чи не могли б ми поговорити з паном Юліушем Ка-лодонтом? — спитав чоловік-гора трохи тремтячим голосом.

— Я саме чекаю вас, панове, — з гідністю відповів Юліуш Калодонт. Тут він засунув шибку вітрини й старанно замкнув кіоск, незважаючи на протести численної юрби клієнтів.

Коротко кинувши: «Особисті справи!» у відповідь на протести, він рушив до Центрального парку разом з велетнем, обличчя якого нагадувало місяць уповні, та елегантним шофером з барвистим шарфом на шиї.

— Ми хотіли з вами поговорити, — з притиском промовив молодий шофер.

— Я знаю про це, — ще з більшим притиском відповів Калодонт. — Лише три дні тому ми говорили про вас, панове. Мій друг повідомив мене, що ви, так би мовити, відповідаєте певним… вимогам і просив, щоб я з вами з'ясував деякі речі.

Калодонт підкрутив звислі, мов у сома, вуса, поправив кашкета й міцно стиснув ціпка. Його супутники злегка відсторонилися від нього, з належною пошаною. Бадьорий дідуган говорив про те ось таким тоном. Це було щось нове, зовсім несподіване. І тому, коли всі троє посідали на самотній лаві у порожній алеї, трохи нижче старого палацу, де перед листопадовим повстанням збиралася славнозвісна масонська ложа — авторитет Юліуша Калодонта був незаперечний.

Після півгодинної розмови Фридерик Компот і Евгеніуш Шмігло переконались, що інтимність — надто стерте, бліде й скупе поняття для визначення відносин Калодонта з таємничим героєм, який майже врятував їм життя і здавався істотою тільки напівреальною. Нарешті обоє підвелися і з належною пошаною провели Калодонта аж до кіоска.

Юліуш Калодонт сів на м'яку подушечку свого стільця і зітхнув майже з блаженним полегшенням. Він знов видавав «Експрес вєчорни», «Свєрщика» та «Пломичек», але думки його були далеко. Отож, коли в прямокутнику вітрини з'явилася тоненька струнка постать Марти й усміх її осяяв квітневий день навколо кіоска, Калодонт уперше за весь час їх знайомства не відповів Марті усміхом.

— Добривечір, — обізвався він суворо й серйозно. — Добре, що ви прийшли, панно Марто. Я мушу з вами поговорити.

Старий засунув шибку вітрини, вийшов з кіоска й замкнув його на ключ — вже вдруге за цей день.

— Чи є у вас кілька хвилин? — спитав він.

— Для вас, пане Калодонте, завжди, — пустотливо відповіла Марта. — Я до ваших послуг.

Вона була дуже гарна зараз, хоч і мала втомлений, заклопотаний вигляд: шкіряна, приношена куртка, одягнена просто на домашній светр, та сітка з покупками свідчили, що Марта розпочала якісь великі дії.

— Прибираємо вдома. Нічого не вдієш, — повідомила вона. — Дуже багато роботи.

— Нічого, — владно відповів Калодонт, — наша розмова триватиме недовго.

Вони пройшли широку заасфальтовану алею біля Фраскаті й сіли на одній з перших лав парку.

— Панно Марто, — почав урочисто Калодонт. — Я б хотів вам звірити одну таємницю.

— А вона похмура, ця таємниця? — зацікавилась Марта.

Частково. Це таємниця мого серця.

«Ой, недобре! — подумала Марта. — Ця весна…»

— Чи є хтось, про кого ви серйозно думаєте, панно Марто? — спитав Калодонт, охоплений раптовим припливом рішучості. — Ви мене розумієте — існує такий мужчина?

«Нещастя! — простогнала в думці Марта. — Цього тільки бракувало! Невже пан Калодонт? Ні, це неможливо…»

— Чому ви мене про це питаєте? — поцікавилася Марта дуже обережно.

— Бачите, панно Марто, — поволі відповів Калодонт, — час, нарешті, відкрити карти й з'ясувати всю правду…

— Ой, я й забула, — злякано простогнала Марта. — Я ж не вимкнула вдома газ. Пане Юліуше, може бути нещастя. Мені треба зараз іти…

— Я бачу, ви догадуєтесь, що саме я хочу сказати. З газом — це відмовка, — додав Калодонт з гірким тріумфом. — але нічого. Ви мене все одно вислухаєте аж до кінця.

Марта безпорадно показала поглядом на дітлахів, які з галасом гралися поруч, начебто натякаючи, що вона неспроможна прийняти будь-яке серйозне рішення в таких умовах.

— Я повинен вам у чомусь признатись. Мені здається, настав час, коли ви, панно Марто, повинні подумати про своє майбутнє, — непохитно заявив Калодонт.

— Я думаю про нього досить часто, — ухильно мовила Марта, — але це не завжди дає успіх.

— Але чи ви вже подумали про те, що мета життя молодої дівчини — знайти чиюсь тверду, чоловічу руку, на яку можна було б спертися у важкій мандрівці крізь життя?

— Угм, — притакнула Марта, — час від часу я думаю і про це.

— Є чоловік, — невблаганно продовжував Калодонт, — прекрасний чоловік, чудовий — справжній мужчина, який за вами очі видивляє…

«Трохи краще, — подумала Марта з полегшенням. — Про себе б він так не казав. По суті, це чудовий стариган».

— Не знаю, кого ви, пане, маєте на думці, — обізвалася вона не без зацікавлення.

— Отож то й є! — вигукнув Калодонт, — це і є моя таємниця. Я мушу вам у чомусь признатися. Чи ви пам'ятаєте, панно Марто, що ви розповідали в комісаріаті, після своєї пригоди на Вєйській?

— Пам'ятаю. Але не знаю, що саме вас цікавить…

— Ваш захисник.

— ??

— Отож, панно Марто, ваш тодішній захисник — мій друг, — скромно признався Калодонт, опускаючи очі. — Просто ми дуже тісно зв'язані між собою.

Марта підвелася.

— Пане Юліуше, — сказала вона заклопотано, — те, що ви повідомили, це справді похмура таємниця. Відколи трапилася моя пригода, у Варшаві дедалі частіше чути про… цього пана. Скінчимо на цьому, пане Юліуше, — вона присунулася до Калодонта й благально поклала долоню на його руку, — я правда нічого не хочу більше про це знати.

— Крім того, — додав Калодонт швидко й серйозно, — що ви, панно Марто, стали кимось дуже важливим для…

— Саме цього я не хочу… не можу… не повинна знати, — нервово перебила Марта. Її сіроблакитні очі шукали очей Калодонта. — Тим більше, — додала вона тихо, — що людина… яку… яка… мене дуже цікавить, зникла десь безслідо, вже зо два тижні тому. Я, правда, нічого тут не розумію. Але вчора ввечері, як майже щоденно протягом цих двох тижнів чекали пі мене в темряві вулиці Фраскаті світлі палаючі очі. Очі ці дивляться не вороже, не грізно, а швидше сумно й навіть благально… Але вони страшні, пане Юліуше, страшні!

Марта затулила обличчя долонями. Калодонт погладив її по схиленій голові.

— Марто, — обізвався він лагідно, — не будемо вже про це говорити. Пробачте мені, це була помилка з мого боку. Тільки… скажіть, прошу: хто це зник два тижні тому?

Марта підняла голову. Легенький усміх вплівся в її задуму.

— Після того, що я вам зараз скажу, пане Калодонте, ви зможете залишптись моїм другом?

— Звичайно, — палко зепевнив Калодонт, — незмінним і вірним.

— Добре, я скажу. Вже два тижні, як безслідно зник лікар Вітольд Гальський.

— Отой ясноволосий лікар швидкої допомоги?

— Так. — Незважаючи на всі зусилля стриматися, очі Марти сяйнули хвилюванням.

— Он воно до чого дійшло… — щиро засмутився Калоднт.

— Ні, — вперто заперечила Марта. — Але я поводилася з ним не так, як слід, і не можу навіть виправдатися, бо уявити не можу, що з ним сталося. Я дзвонила разів зо два до швидкої допомоги, але, крім повідомлення, що лікар Гальський не працює, не почула нічого. А тепер… ще й це…

Вона вийняла з кишені куртки якийсь папірець і пода Калодонтові. Калодонт уважно прочитав його. Це була повістка: Марту Маєвську викликали до суду як свідка.

Калодонт глибоко замислився.

— В якій це може бути справі? — спитав він.

— Не знаю, — трохи безпорадно відповіла Марта.

Калодонт ще раз глянув на дату повістки.

— Я піду з вами, панно Марто, — рішуче заявив він. — Хочете?

— Дуже, — зраділа Марта. — Я саме мріяла про тверду чоловічу руку, на яку могла б спертися у важкій мандрівці до суду.

2

Мехцінський зупинився на розі Маршалковської. Тут усе було покопане й порите глибокими канавами з містками із дощок та запобіжними бар'єрами. Тут укладали труби парового опалення для майбутніх будов. У присмерку червоніли запобіжні знаки й горіли лампи.

— Не йди, Ганко, далі, — сказав Мехцінський. — Навіщо тобі скакати через ці канави? — додав він з усміхом.

— Я проведу тебе трохи, — наполягала Ганка. — До поїзда ще багато часу.

— Ні, — рішуче обірвав Мехцінський. — Тут ми попрощаємося.

— У тебе свої коники, — всміхнулася Ганка з легкою образою. У неї було гарне, просте обличчя й добрі очі.

— Ганю, — відповів Мехцінський м'яко, — не сварися зі мною. Як я кажу ні, то ні. У мене й без цього досить клопоту.

Вони вдивлялися одне в одного, ніби не бачили ніколи: Мехцінський не міг відірвати погляду від цього молодого, свіжого обличчя і ясних очей: вони були для нього, мов рятівний борт човна, за який на бистрині хапається змучений плавець. Прохожі, що тиснулися у вузькому проході між канавами, раз у раз штовхали їх, не шкодуючи ущипливих зауважень.

— Стоїть, мов на весіллі! — буркнув хтось за Мехцінський.

— У вас, пані, що, ніг немає? — спитала якась гладка жінка за спиною в Ганки.

Але Ганка і Мехцінський не чули нічого.

— Який у тебе клопіт? — спитала Ганка. — Чому ти ніколи нічого не кажеш?

— Їдь додому, Ганко, — попросив Мехцінський. — Завтра прийду по тебе, як ітимеш з роботи.

— Вєсеку, — всміхнулась раптом Ганка, — а може ти візьмеш мене з собою в кіно? Поїду додому пізніше. Так хочеться побачити цей новий фільм. Здається, мексіканський, так?

— Ні, — гостро кинув Мехцінський. — Сьогодні ні, чуєш? Ну, змивайся вже.

Ганка надула губи.

— Як хочеш, — мовила вона ображено. — До побачення.

— Ганко, — лагідно обізвався Мехцінський. — Ну, чому ти не хочеш зрозуміти, що це все не для тебе…

— Коли не для мене, то й не для тебе, — поривчасто кинула Ганка і рушила навпростець до станції електрички.

Мехцінський пішов слідом.

— Вєсеку! — раптом зупинилася Ганка. — Ну, чому ти не покінчиш з цим раз назавжди?

Мехцінський відчув її подих. Він узяв її за вилоги зеленкуватого брезентового плаща і притягнув ближче до себе.

— Ганочко, — мовив він, — це не так просто. Я… мені часом здається, що я не можу інакше…

— Можеш… — палко заперечила Ганка. — Можеш. Напевне. Знайшов би якусь роботу, і ми б одружилися.

— Знайшов би, — невпевнено всміхнувся Мехцінський, — але що з того? Це не для мене. І так… — він хотів щось додати, але стримався в останню хвилину. «Ні, — подумав він, — не скажу їй про цю судову повістку».

— Ганко! — раптом кинув він тихо, — я повинен мати для тебе на нейлонові панчохи і на те, щоб заскочити з тобою до «Столиці» хоч двічі на тиждень. Я не з тих, що відкладають гроші та раз на місяць заходять до закусочної, і вже їм на салат чи там на тістечко невистачає.

Він одвернувся, але не йшов.

Ганка зробила крок і підійшла до нього.

— Я в тебе, Вєсеку, ніколи нейлонових панчіх не просила, — тихо сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Як приносив — раділа, але не тому, що нейлонові, а тому, що ти їх дарував… Ну, бувай… — Вона повернулася щоб іти. Мехцінський схопив її за руку.

— Ні, Ганко, не йди, — швидко заговорив він. — Я хочу тобі щось сказати. Я вже почав…

— Що почав? — спитала Ганка, опускаючи очі.

— Почав шукати роботу. Мені навіть обіцяли.

Ганка обняла його за шию і поцілувала просто в губи.

— Чи не жарко тобі в цьому вельветі? — спитала вона, поправляючи йому комір куртки. — Треба подумати про якийсь плащ. Зрештою, ти можеш уже ходити в костюмі.

«Скажу їй зараз, — подумав Мехцінський невпевнено. — Ні, краще завтра…» заспокоїв він себе. — Я завтра зайду по тебе після роботи, почекаю біля виходу, як сьогодні, добре? — спитав він.

Ще раз обняв поглядом її обличчя й постать, худеньку, міцну, в дешевому плащі і дешевій, але охайній блузці.

— Тимчасом бувай, Ганко. До завтра.

— Тримайся, Вєсеку, — мовила Ганка з усміхом. — До завтра!

Вона рушила й хутко зникла в юрбі, яка купчилася навколо станції «Центр».

Мехцінський повернувсяна вулицю, де містився кінотеатр «Атлантик». Під стінами будинків, з того боку, де стояло кіно, тяглася довга, на кілька десятків метрів черга. Біля самісінького кінотеатру вона збивалася в тісну юрбу.

«От успіх! — подумав Мехцінський з задоволенням. — Мексіканський фільм… Анонс! Добрих кілька злотих набіжить. Повістка на післязавтра? Можуть заарештувати. Ні, не піду, нехай мене шукають…»

Він перейшов на той бік вулиці: тут стояли великі обдерті будинки з глибокими нішами брам. В одній з них кілька невисоких темних постатей курило цигарки, недбало спершись об стіну.

— Що це таке? — гукнув Мехцінський. — Перерва чи що? Як вас самих, лобурів, залишити, відразу ж байдики! А це сезонна робота. Фільм рік не йтиме, чекати на вас не буде, лайдаки!

Постаті відокремилися від стін і з'юрмилися біля Мехцінського.

— Навіщо цей галас, пане Морице? — промовила одна з них. — Все зроблене, ми чекаємо на вас.

— Що зроблене, Лолюсь? — приязно спитав Мехцінський.

— Ваня і Бурас стоять на якорі, всередині, — повідомив Лолюсь, чухаючи під пахвою. — Ось тут тридцять квитків — одержали на вимогу, — додав він. — Лом видав.

Він подав Мехцінському невеличкий рулон квитків і складений вчетверо папірець.

— На цю стару вимогу з Центрального управління торфорозробок ще дали? — здивувався Мехцінський. — Ну, ну…

— А тепер, коники, на роботу! Хто буде сьогодні німим?

— Я можу, — мовив прищуватий підліток з важким поглядом обведених синцями очей, — давно в це не грався.

— Тільки без вибриків, Чесєку, добре? — попередив Мехцінський, — тільки без надпрограмних номерів. Не хочу мати ніяких бійок, чуєш?

Добре! — відповів Чесєк. — Не бійся нічого.

Мехцінський роздав кожному квитки.

— Розраховуватися будемо на другій базі. Ну, з фартом! — Він махнув рукою.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Темні, невисокі постаті рушили на вулицю широким цепом. За кільканадцять метрів від брами кінотеатру «Атлантик» залунав їх нав'язливий шепіт:

— Кому балкон? Кому партер? Кому, кому?..

Поріділа юрба почала скупчуватися невеличкими групами навколо невисоких, темних постатей.

* * *

Зараз же біля брами стояв стовп для оголошень, обклеєний плакатами, оголошеннями й афішами. Біля стовпа зупинився Роберт Крушина, півголосом читаючи афішу: «Вухачик та вусачик» — інсценізована казка про веселих зайчиків — для дітей, від шести років до дванадцяти».

— Мабуть, буде добре, — зацікавлено зауважив Крушина, прочитавши.

Раптом за піднятим коміром його нового плаща залунав чийсь шепіт:

Ти до мене?

Роберт здригнувся.

— Тільки без жартів, Морице, добре? — кинув він за секунду з удаваним спокоєм.

— Добре, — обізвався Мехцінський, усміхаючись не без почуття зверхності. — Чого ти хочеш?

— У мене справа. Швидше не в мене, а в Кудлатого.

Мехцінський відчув невиразний біль у шлунку, незрозумілу порожнечу, щось дивне — хвилювання або страх. Невідомо чому, він подумав раптом про Ганку, і зараз же після нього — про судову повістку.

— Ходім на другу базу, — кинув він Крушині й рушив у бік Братської. За кінотеатром зустрів одного з хлопців — Бураса.

— Вже, — сказав Бурас, — все пішло. Успіх.

— Добре, — кивнув головою Мехцінський. — Слухай, Бурасе, станеш біля кіно «на цинку». Хлопці поки що хай не йдуть до другої бази, навіть коли вони й спустять увесь товар. Розраховуватися будемо лише за півгодини.

— Порядок! — відповів Бурас і рушив до брами кінотеатру. Юрба вже розпорошилася, ні білетера, ні міліціонера не було: починався останній сеанс. Бурас витяг з кишені зім'ятий «Спортивний огляд», розгорнув його й сів на краєчку тротуару, над кюветом. Мехцінський і Крушина зробили кілька кроків у глиб вулиці й звернули в одну з брам. За хвилину Бурас відчув біль у піднятих надто високо колінах, устав і мальовничо сперся на решітку замкненої крамниці. З замилуванням природженого болільника він повільно, уважно і з смаком перечитував інформацію про деталі підготовки й тренування славнозвісної угорської футбольної команди, опроміненої славою перемог останніх років…

«От кого б побачити! — зітхнув Бурас про себе. — Коли б вони зіграли у Варшаві. Оце — справжній футбол…»

Він вже знову збирався заглибитися в свою улюблену газету, коли раптом відчув, що за ним стежать. Трохи відхиливши аркуш «Пшегльонду…», він побачив перед собою невисокого юнака в тиковій куртці-«канадці», з-під якої в-иглядав величезний бантик-метелик, кольору смарагду й какао. Цей юнак допитливо придивлявся до Бураса.

Бурас опустив газету і відповів гострим поглядом, який свідчив про його готовність до відсічі. Але цей погляд не справив на юнака особливого враження; він невимушено наблизився до Бураса і спитав без особливих церемоній:

— Ти! Знаєш Морица?

Бурас аж почервонів від обурення.

— Колего, — відповів він з гідністю, — ви просто невиховані. — Потім додав трохи бурхливіше: — Я з тобою свині не пас, ти, хаме!..

— Та добре, добре, — заспокійливо відказав юнак з барвистим метеликом. — Морица знаєш?

— Геть звідси! — буркнув Бурас. — Бо як схоплю цеглину…

— Як хочеш, — флегматично обізвався юнак. — Будеш потім, синку, мати прикрості. І навіщо тобі це?

Бурас глибоко замислився, потім старанно згорнув газету і поклав у кишеню.

— Зачекай тут, — кинув він, — як ти такий козак… — і рушив до брами, в якій зникли Мехцінський з Крушиною.

Юнак з смарагдовим метеликом, так само, як Бурас, сперся об решітку замкненої крамниці і почав лузати горішки. Біля його ніг незабаром зарябів цілий віночок лушпиння. За кілька хвилин під вуличними ліхтарями з'явився Бурас, підійшов до юнака й чемно мовив:

— Прошу вас, пане…

Він рушив попереду. Юнак попрямував за ним з руками в кишенях, спритно змітаючи по дорозі розсипане лушпиння в кювет.

Бурас минув одну браму і зайшов у другу, зараз же поруч з нею. Це була ледве освітлена брама із склепінням, прикрашеним порепаними мальованими візерунками, клапті яких звисали в півмороці, мов сталактити. Тут було багато вивісок і табличок, що їх у присмерку неможливо було прочитати. Коли Куба, слідом за Бурасом, зайшов на подвір'я, виявилось, що тут є тільки один будинок з одноповерховою надбудовою з вулиці: вглибині височіла частина зруйнованої кам'яниці, давно згорілої і відбудованої тільки частково. У вікнах нечисленних осель горіло світло. З лівого боку низенький мур відтинав тісну просторінь подвір'я, за ним тяглися руїни будинків, розбитих десять років тому. Тут повно було стежок, второваних серед скалля, бур яну та сміття. З лівого боку в далечині височів широкий масив великого універмагу на вулиці Братській; вглибині ясніли вогники будинків на вулиці Відок. Бурас легко скочив на мур, потім несхибно потрапив на якусь стежку і пірнув у темну просторінь; юнак, що прямував слідом за ним, минав якісь перешкоди, котрі швидше відчував, ніж бачив — рештки стін, кістяки східців; він вилазив на пагорки бики цегли і спускався в лабіринти оголених колись бомбами фундаментів і підвалів. В каламутному присмерку не дуже гемного вечора, у світлі далеких вуличних ліхтарів, яке пробивалося крізь мури, він бачив попереду спину свого провідника.

Раптом юнакові спало на думку, що Бурас кружляє і петляє навмисне: вони пробиралися крізь вузькі коридори неіснуючих вже десять років осель, вилазили на площадки порослих травою і пліснявою сходів і знов спускалися з них у чорні ями, пролазили крізь вікна, за якими не було нічого, пробиралися крізь закапелки, де колись містилися ванни. Схоже було, що все це призначене спеціально для того, щоб залякати новачка. Але юнак з барвистим метеликом не був новачком. Колись, багато років тому, він добре знав прірви й лабіринти варшавських руїн і вмів рухатися в цих вирах, мов спритна, невловима щука. Отож Бурас про себе дивувався, що не чує позаду прискореного подиху, який свідчив би про втому або щонайменше про хвилювання. Незабаром він зупинився.

— Ну, дивися, пане, ми вже заходимо… — В цих словах забриніло щось схоже на визнання — мовляв, оцей фраєр позаду — це хтось рівний йому, свій, якого він, Бурас, тільки в першу хвилину не розпізнав.

Вони почали вилазити на височезний насип із старої цегли, скріпленої глиною. Звідси чотири залізні балки, які утворювали щось на зразок моста, вели просто на другий поверх зруйнованого пожежею флігеля. Бурас і Куба пройшли по балках і несподівано опинилися у широкій чорній штольні з обсмаленої цегли із стрімкими, на вигляд неприступними стінами. Це було все, що залишилося від шестиповерхового будинку, який колись стояв на цьому місці. Вздовж стін тягнувся широкий дощаний поміст. Посуваючись по ньому в півмороці, Бурас і Куба кінець кінцем натрапили на пробитий в стіні отвір, який виходив просто на фантастичну східцеву клітку, що починалася з другого поверху. Тут уцілілді навіть поручні, але під приступкою, на яку юнак поставив ногу, зяяла чорна прірва. Це було найнебезпечніше місце переправи, і юнак, окинувши його оком знавця, мимоволі затремтів. Вони піднялися ще на два поверхи вгору. Нарешті Бурас штовхнув старі розбиті двері. В темному смердючому коридорчику чути було голоси й поблискував блідий вогник гасової лампочки. Бурас зник за поворотом коридора, потім повернувся і мовчки відчинив вихідні двері; слідом за ним з'явилася якась величезна, неймовірно плечиста тінь з піднятим коміром плаща. Тінь кинула в напрямі світла: —Пам'ятай, Морице, щоб ти не спізнився! — і вийшла слідом за Бурасом.

З-за повороту коридорчика обізвався голос Мехцінського:

— Пєгус? Куба? Іди сюди.

Якуб Вірус упевненим кроком пройшов коридорчик і опинився в маленькій кімнатці з обдертими стінами: крім скалля на підлозі та кількох дерев'яних старих ящиків, тут не було нічого. На одному ящику стояла гасова лампочка, на другому сидів Мориц Мехцінський і курив цигарку, дивлячись на Кубуся із штучною веселістю, що приховувала хвилювання й тривогу.

— Ну, що, потрапив? — спитав він удавано байдужим голосом. — Я думав — ти злякаєшся.

— Ну, знаєш, — невимушено відповів Кубусь. — За кого ти мене вважаєш?

— Мені здавалося, що ти вже забув, як ходять у руїнах, — глумливо зауважив Мориц.

— Ні. Але я не сподівався, що тут, у центрі, ще є такі смітники.

— Вже ненадовго, — зітхнув Мориц.

Він підвівся й вийшов у коридорчик, тягнучи Кубу за собою. Зробив кілька кроків і зупинив Кубу: трохи далі розкривалося двоповерхове провалля. Навколо нього видко було вогні будинків та вуличних ліхтарів, зовсім поруч миготливі лампочки кінотеатру «Атлантик», далі праворуч — величезний, ясний масив висотного будинку; Єрусалимські Алеї тяглися світляною смугою на захід; вдалині, на півдні, ясніли заграви району МДМ. Мориц показав на місце, де колись були руїни, на розі Алей і Маршалковської. Тепер там стояли нерухомі самоскиди, бульдозери, копачі — біля готелю «Полонія» стелилася широка площа, приготована для майбутніх будівель.

— Той ріг вже обробили, — неприязно мовив Мориц. — Пам'ятаєш, — додав він сентиментально, — ту забігайлівку в сінях?

— Пам'ятаю, — відповів Куба, — ще там був дуже пристойний хазяїн. Такий товстий, з заячою губою. Продавав горілку дітям від восьми років до восьмидесяти.

Невідомо було, чи він жартує, чи шкодує справді.

— Тепер черга за нами, — зітхнув Мориц. — Тут будуватимуть східні будівлі цієї площі. Кажу тобі: ось така колонада… — зробив він рукою широкий жест, щоб показати Кубусеві, яка велика буде колонада.

— Звідки ти знаєш? — зацікавився Кубусь.

— Я був на виставці, на Театральній площі. Показували, як тут усе буде виглядати. Ганці подобалося… — він раптом замовк, начебто шкодуючи, що вимовив це ім'я.

— А тобі? — тихо спитав Кубусь.

— Мені? Мені теж. Але цього всього шкода… — показав він рукою на чорні рештки руїн унизу, — шкода цього життя. Так, так, — додав Мориц. — Такого життя, як тут, у цих руїнах, вже не буде.

— Даремно я сюди прийшов, — зауважив Кубусь, — якщо ти так чіпляєшся за це життя.

— У тебе є щось для мене? — спитав Мориц коротко.

— Є.

— Що?

— Посада.

— Яка?

— Хвилинку. Послуга за послугу. Є для тебе робота, як золото. Можеш почати хоч би й завтра. Зарплатня пристойна, обов'язки — транспорт у великому торговельному закладі. Знаєш, робота з шоферами, трохи виробнича, трохи адміністративна. Якраз для тебе, Морице. Я говорив з начальником; надзвичайно розумна людина. Я сказав йому все, не криючись, і уяви собі — він хоче дати тобі шанс.

Мориц, запалив цигарку. Рука його тремтіла. Він раптом побачив перед собою найбільш карколомний з життєвих віражів, за яким могла стелитися чудова асфальтована дорога спокійного існування. «Повістка в суд… — подумав він, — треба піти, може, все ще владнається. Не знаю навіть, за що мене тягнуть… А може, якась дрібничка? Скільки їх було, цих протоколів…»

— Це щось нове, — обізвався він за хвилину, злегка захриплим голосом. — Яка послуга тобі потрібна, Кубо?

Кубусь пішов у кімнатку з ящиками та гасовою лампочкою. Вийняв цигарку з пальців Морица й прикурив. Сів на ящик, зручно спершись спиною об стінку, і глибоко затягнувся.

— Важка справа, — серйозно відповів він. — Я хочу, щоб ти зробив мені одну важку справу, Морице.

— Кажи, — обізвався Мориц, підозріливо дивлячись на нього.

— Бачиш… Як би це тобі сказати… Це не легко…

— Знаю вже, — гостро кинув Мориц. — Нічого з цього не вийде.

— Ні! — Куба енергійно вдарив себе в груди. — Ні, Морице, хіба ти не знаєш мене? Я не цього хочу від тебе, ти ж мусиш і сам знати. Стільки років, стільки років… я й сам… подумай…

— Поки що, — відповів Мориц твердо, — ти — по той бік. Може, завтра я теж там буду, але сьогодні ще ні. Сьогодні ти по той бік, а я ні. Пам'ятай!

Він сперся плечем об мур, в позі ного була нерішучість. Кубусь всміхнувся глузливо, але нещиро. Щирий усміх був не легкою справою в цих умовах.

— Навіщо ця мова, Морице, навіщо ці жести? Ти ж знаєш добре, що я не буду лягавим і ніколи не вимагатиму, щоб ти теж став лягавим і когось продав. Я вважаю, що ви — негідники і радітиму, як вас усіх заметуть, але сам до цього рук прикладати не буду. Ти маєш до мене справу, я маю до тебе справу, от що… Ти можеш від мене дістати шанс на порятунок, а я — від тебе щось таке, що мені в цю хвилину дуже потрібне. Тільки в такий спосіб ми можемо розмовляти один з одним.

— Чого ти хочеш? — байдуже спитав Мориц. Ледве чутна втома забриніла в цих словах.

— Хочу знати… Повинен знати, — повторив Куба з притиском, — що у вас діється останнім часом? Хто, наприклад, розігнав банду Ірися? Хто обробив бражку з твого племені протягом останніх тижнів? І тебе, Морице, теж… — додав він, дивлячись на нього спідлоба.

Якусь хвилину панувало мовчання.

— Я знаю таких, — повільно відповів нарешті Мориц, — які заплатили б стільки, скільки твій редактор заробляє за цілий рік, аби тільки знати це…

Кирпатий ніс Куби ще більш задерся, ніби винюхуючи щось у повітрі, ніздрі його затремтіли. Це вже було щось! Він устав з ящика і, клацнувши пальцями, жбурнув цигарку далеко від себе.

— Отож то й є, — обізвався він, підходячи до Морица й хапаючи його за рукав. — Я теж хочу знати це, пане Мехцінський. Не для того, щоб лягавити, — ви, пане Мехцінський, повинні були догадатися про це з самого початку, — а для того, щоб знати. Бо я, пане Мехцінський, — журналіст. Журналіст повинен знати, так само, як люди повинні дихати…

— Ти знаєш Кудлатого? — кинув раптом Мориц. Кубусь завагався. Питання було таке раптове і наче безглузде, що треба було стерегтися.

— Чув щось… — відповів він обережно.

— Але знаєш, хто це такий?

Знаю… Нібито знаю. Казали, що такий існує.

Мориц мовчки штовхнув ящик і погасив гасову лампочку. Куба мимоволі відступив.

— Не бійся нічого, — зауважив Мориц з усміхом у голосі. — Ті, що хочуть знати, не повинні боятися. Одне обі скажу, Кубо: запам'ятай собі це прізвище. Ходім. — Він вийняв цеглину над головою, поставив лампочку в отвір і закрив знову цеглиною. — Щоб діти не розбили. Приходять сюди гратися вдень, — пояснив він.

Куба і Мориц зійшли вниз і за кілька хвилин опинилися на вулиці. Ясно було, що перший проводир Кубуся петляв навмисне довго. У брамі стояли люди Мехцінського.

— Ідіть нагору, — наказав Мориц. — Зараз прийду, розрахуємось.

Не доходячи до Маршалковської, Куба зупинився.

— Ну, як? — спитав він невпевнено. — В принципі ми ж не домовилися.

— Ти помиляєшся, — відповів Мориц, не дивлячись йому в очі. — Я згоджуюсь.

На обличчі Куби відбився подив.

— На що ти згоджуєшся? — спитав він тихо.

— Беру від тебе шанс і даю тобі… — Мориц ясно й непоступливо глянув на Кубу, — даю щось і тобі. Щось, як золото, про що ти навіть не мріяв. Але… гляди, Кубо, це не жарти. Такі іграшки можуть сумно скінчитися для тебе. Я знаю: ти не лягавий, ти надто багато пережив сам, щоб продавати фраєрів, навіть найгірших. Але того, що це знаю я, — недосить. Ти повинен переконати в цьому ще й інших.

Легка конвульсія стисла Кубі серце. Уперше він усвідомив собі з сліпучою ясністю, чим це пахне, як багато засідок, труднощів і найгірших несподіванок криють у собі оці на вигляд прості й начебто захоплюючі справи.

— Морице, — мовив він за хвилину з ваганням, — я не розраховую на тебе, не розраховую ні на кого. Але якби стало раптом гаряче, ти відчуєш це так само, як і я. Ситуація обопільна. Правда ж? Будь готовий до того, що в критичний момент ти виголосиш промову про журналістів, які, не злякавшись небезпеки, підохочувані палкою цікавістю…

— За мене хай у тебе голова не болить, — холодно перебив його Мориц. — Вже я дам собі раду. А ти… вирішуй. Хочеш?

— Хочу, — твердо відповів Куба.

— Ну, то слухай.

Вони рушили з місця, звернули на Маршалковську. Мехцінський, нахиляючись до Кубуся, тихо сказав:

— За годину підеш до бару «Насолода». Ріг Крохмальної і Желязної. Зачекаєш на мене. Буде там зі мною такий собі пан Роберт Крушина…

— Існував такий боксер кілька років тому. Бився у важкій вазі. Це той? — спитав Кубусь.

— Той самий. Слухай далі: отож цей Крушина шукає тепер…

Куба Вірус зупинився на розі Желязної і Крохмальної, роздивився навколо, потім глянув угору. Широко й високо здіймалася тут обдерта стіна з залізними балконами. З обох боків кам'яниці видко було чорні дошки високого паркана, який закінчувався колючим дротом. Біля Кубуся виднілися закриті віконницями вікна першого поверху: крізь шпари просочувалося світло й музика акордеона. Вечір був холодний; вхідні двері замкнені. У дверях, за шибкою, висіла скляна таблиця з блакитними літерами: «Варшавські гастрономічні заклади — бар «Насолода» IV категорія».

Кубусь поправив свій бантик-метелик, кольору смарагду з какао, глибоко зітхнув, мов плавець перш ніж стрибнути у воду, і рішучим рухом відчинив двері.

Приміщення бару було невелике, переповнене: люди сиділи за столиками, схиляючись одне до одного характерним рухом пияків, стояли в проходах і біля буфету вглибині. Кубусь із задополенннм констатував, що не привертає до себе особливої уваги.

Проте за хвилину він відчув, що за ним стежать. Кинувши поглядом навколо, Кубусь справді побачив кілька пар очей, втуплених у нього з зацікавленням, але без ворожості. Так дивляться на когось незнайомого, але не чужого. Куба легко пройшов всередину. Та почуття, що за ним слідкують, не зникало. Ще зробив два кроки вперед, шукаючи вільного столика, і тоді крізь випари й дим побачим за прилавком буфету звернене до нього обличчя дівчини. Куба відразу ж почав проштовхуватись до буфету.

Це було зовсім не легко: дорогу заступали тісно поставлені один біля одного столики, обліплені людьми, заставлені брудними чарками, кулями, пляшками горілки й штучно забарвленого лимонаду. Бар «Насолода» жив повним життям.

Нарешті Куба добрався до буфету і пильно глянув на дівчину. Вона була дуже гарна й дуже заклопотана. Швидко і вправно поралась, видаючи закуски, розкубрюючи півлітрівки, приймаючи рахунки й талони, що їх приносив офіціант. Брудний, колись білий фартух обтягав її пишну струнку постать, з високо підкачаних рукавів виглядали повні смугляві руки. У дівчини було смолисто-чорне волосся, гладенько стягнене назад, величезні темні очі й повні, гарно вирізьблені губи, яскраво підмальовані дешевою помадою, що надавало їй якогось вульгарного і водночас екзотичного вигляду. Гарні брови, зовсім недоречно підведені олівцем, здорові, рум'яні щоки викликали біль у серці від цього безглуздого нищення поганою косметикою так щедро подарованих природою скарбів.

— Гавайко, — мовила їй гладка, мов квочка, касирка з червоним обличчям, одягнена в плаття з тисяччю вісімсот сорок двома складками, — поклич-но Віцека, щоб дав нову бочку. Тут вже саме шумовиння. — Кажучи це, вона відкрутила кран порожньої бочки.

— Сестро, — обізвався Куба, — налийте-но мені одненьку й покладіть на щось шматок оселедця.

Гавайка глянула на Кубу так, ніби щойно його помітила.

— Тільки за столиком, — відповіла вона роздратовано. — Біля буфету не видають.

— Я знаю, що не видають, — нахально мовив Куба, — але, сестричко, сісти ж ніде, а мені дуже потрібна зараз одна чарка горілки і шматочок оселедця.

— Дай йому, — втрутилась касирка, неприязно дивлячись на Кубу. Вона, мабуть, хотіла уникнути зайвих суперечок.

«Гавайка… — думав Кубусь з захватом, — присягаюсь здоров'ям, справжня Гавайка з Броварної вулиці… Або з трохи дальшого архіпелагу. З Тархомінської… Чудо!»

Дівчина налила Кубусеві горілки й подала шматочок оселедця на сірнику. Погляди їх на секунду зустрілися, й у чорних очах Гавайки спалахнув вогник веселої прихильності.

— Ви, пані, не з Варшави, правда ж? — спитав Куба галантно, начебто прагнучи довідатись, нарешті, про заморське походження цієї незвичайної істоти.

— Ні, — відповіла приязно Гавайка, — з Могєльниці. Знаєте, пане?

— Ні, — обізвався Кубусь з жалем, — не знаю. Але це нічого, — заявив він з раптовою рішучістю, — я попливу туди моєю шхуною. Могєльниця — атол чи лагуна?

— Нічого не розумію, — на обличчі дівчини з'явився усміх.

— Гавайко! — вороже гукнула гладка касирка, — зараз не час фліртувати.

— Навіщо цей галас, пані Лідіє? — огризнулась Гавайка. — Ви ж бачите, що робиться. Що це, — звернулась вона до Кубуся, — вже й поговорити не можна? Я ж у штаті, а не якийсь там попихач.

— Правильно, — ствердив із запалом Кубусь і випив горілку. — Бачу, що пані — свідома. Значить, Могєльниця — лагуна повітового масштабу, а може й вища.

— Не ваша справа! — з удаваним гнівом відповіла Гавайка. — Бачили ви його! Ледве три хвилини тут, а вже про таке… Обходить його, чи свідома я, чи ні…

Вона засміялась і додала:

— А ви, пане, хто такий?

— Мене звуть Люлек, — відповів Кубусь, — гарно, так?

Дівчина не відводила від Кубуся очей.

— Гавайко! — гукнув хтось з-за завіси з правого боку, — іди по горілку.

Дівчина вийшла з-за стойки й піднялася по кількох приступках угору, демонструючи стрункі, ніби виточені ноги. Кубусь відчув, що доля його тут — у барі «Насолода», куди привели його професійні нахили та де спіткав його великий фатум кохання.

За хвилину Гавайка з'явилась, несучи ящик з пляшками горілки. Вона поставила його на купу інших ящиків і стала за буфетом.

— Гавайко! — гукнув хтось з-за столика, — настав якусь пластинку, артист пішов у відпустку!

Справді голова гармоніста безвладно спочивала на інструменті. Гавайка вийняла пластинку з-під буфету і включила невеличкий радіоприймач на адаптер. Залунало танго: «Я знаю такі очі, блискучі й великі, де неба ясніє блакить…»

Куба радісно зітхнув.

— У вас, пані, чудові очі…

— Правда? — всміхнулась Гавайка; видко було, що це їй приємно.

— А у вас, пане, гарний метелик, — показала вона на ушку Кубуся. Кубусь мовчки розв'язав і зняв мушку з шиї.

— Прошу, візьміть собі на згадку.

— А нащо? — трохи розгубилася вражена Гавайка.

— На згадку про сьогоднішній вечір, — з сентиментальним пафосом наполягав Куба. — Дасте своєму хлопцеві, щоб краще виглядав. Адже у вас, мабуть, є якийсь хлопець?

— Є, — мовила Гавайка, явно зворушена такою великодушністю. — І серйозний хлопець. Інший, ніж оці тут. Спеціаліст, — додала вона тоном фамільярного признання, не перестаючи розливати пиво. — Перукар. Але таких кольорів він не носить, — з жалем показала вона на мушку.

Куба вийняв з кишені нову, вишнево-перлисту мушку і вправно зав'язав її під комірцем.

— Це було гарно з вашого боку, — шепнула Гавайка, і Кубусеві здалося, що хоч він мабуть ніколи не переможе отого серйозного перукаря, — але, здається, вже становить для цієї дівчини якусь заборонену окрасу життя.

— Гавайко, — заявив гладкий чоловік в окулярах з товстими скельцями в чорній оправі, який раптом з'явився поруч з дівчиною, — може б ти взялася за роботу, га?

— А що? — гнівно пирснула Гавайка. — Вам чогось бракує, пане директоре?

— Бачили ви його, який пишний, — сердито встряла касирка, — порозмовляти дівчині не можна.

Куба задерикувато глянув на директора, на його бичачу шию і величезний ніс. «Самі м'язи, — подумав він стурбовано, — гора біцепсів, а зверху окуляри. Класичний ресторатор».

За товстими скельцями окулярів директора пломеніла лють, і Куба відчув, що дівчина знайде в ньому оборонця проти брудних зазіхань свого начальника. Але Гавайка не схожа була на істоту, яка особливо потребує допомоги, і тому Куба мовив з грізною чемністю:

— Сестричко, ще одну велику чарку горілки для мене, добре?

Гавайка витягла літр, щоб налити, але директор роздратовано зауважив:

— Не можна пити біля буфету.

— Як ви кажете, пане Сливко? — досить легковажно здивувався якийсь худий тип з пташиним обличчям під велосипедною шапочкою, що саме смоктав пиво з кухля завбільшки з його власну голову. — Як ви кажете? Це щось нове… — додав він з викликом. — А взагалі… чого пан хоче від дівчини? Пофліртувати їй з молодим блондином не можна? З ким же їй фліртувати? З вами? — останні слова бриніли явним глузуванням; очевидно постійні відвідувачі бару «Насолода» знали дещо про ліричну трагедію керівника цього закладу.

Товста касирка аж променіла, видно було, що поразка директора впливає на неї, наче цілющий бальзам.

— Пане директоре, — з підкресленою лагідністю промовив Куба, — прошу в такому разі столик для мене. І ось для цього пана, — показав він на худого типа у велосипедній шапочці. М'язисте обличчя пана Сливки почервоніло, він вже збирався щось сказати, коли двері відчинилися й До бару «Насолода» зайшли Мехцінський з Крушиною.

— Пробачте, — чемно звернувся Кубусь до худого, — але саме прийшли пани, на яких я чекаю.

Пан Сливка глянув і, розгубившись, нервово почав переставляти кухлі на прилавку. Кубусь нахилився до Гавайки, в погляді якої він раптом побачив невпевненість. Горілка трохи загострила уважність Куби до таких спосте-іежень.

— Чи ви підете зі мною в кіно? — тихо спитав він.

— А ви, пане, теж з цієї бражки? Спеціаліст? — іронічно спитала Гавайка, показуючи поглядом на Мехцінського.

— Я бачу, що ви, пані, втратили лагідність звичаїв своєї батьківщини. Вже зникли тихі чари ваших усміхів. Вже пройняла вас хижість міської цивілізації.

Гавайка поглядала на нього з подивом. Вона нічого не розуміла, але їй це страшенно подобалось.

— Я не можу піти з вами в кіно, — відповіла вона сумно, — бо в мене є свій хлопець. Тільки скажіть, хто ви такий? Палітурник? Говорите, ніче з книжки. Кубусь посміхнувся з чарівною меланхолією.

— Я покидьок людства, — заявив він досить драматично, — людина нещаслива й підла. Прощай, дівчино з атола.

— Не з атола, а з Могєльниці, — відповіла Гавайка з есподіваним почуттям гумору. Дівчина була зворушена й намагалася сховатись за панцир кепкування. На хвилину їй здалося, що вона могла б кинути все й піти за цим кирпатим хлопцем з веселими очима, але зараз же відігнала ід себе цю думку. «Несерйозний тип, — потішила себе. — Не такий, як мій».

— Покидьок, холера на нього. — буркнув пан Сливка. — Вони всі такі, лобурі, хулігани! Добривечір, пане Крушино! — з сердечним усміхом махнув він рукою Крушині, який саме сідав за звільнений кремезним офіціантом столик на тому кінці залу.

— Що? — глумливо спитав худий тип у велосипедній шапочці, — не подобається вам цей блондинчик, пане Сливко? Дуже гарна хлопця, правда ж, Гавайко?

Гавайка не відповіла, але погляд її помандрував слідом за Кубусем, який лавірував між столиками.

— Пєгусе, — гукнув Мехцінський, — іди сюди. Кубусь підійшов до столика.

— Ось, прошу, панове… — сказав Мориц. Крушина й Кубусь подали один одному руки.

— Я казав про тебе цьому панові, — звернувся Мориц до Куби. — Цей пан міг би тобі допомогти.

— І я міг би цьому панові допомогти, — скромно всміхнувся Кубусь. — Ніколи не знаєш, як воно буде…

— Ви так думаєте, пане? — буркотливо спитав Крушина, явно вражений цими словами.

— Угм, — лагідно притакнув Кубусь. — Напевно.

— Це козак, — вихваляв його Мориц. — Він тобі придасться.

— Тільки дрібної кістки, — буркнув Крушина, міряючи Кубу поглядом.

— Згода, — чемно відповів Кубусь. — Але про що ви, панове, говорите?

Тінь тривоги майнула на обличчі Мехцінського. Крушина трохи розгубився.

«Вербування, собача його мати! — подумав він неприязно. — Пану голові легко говорити, але коли б він знав, як важко вербувати».

— Кажу тобі, Роберте, — обізвався Мориц, явно намагаючись якнайшвидше дійти мети. — Це людина саме для тебе.

— Крові не боїться, так? — іронічно спитав Крушина.

— Фе, пане Крушино, — скривився Кубусь. — Хто говорить про такі мокрі, слизькі й неприємні речі? Нічого з цього не вийде, Мориц! Це якесь непорозуміння.

— Мехцінський відчув, як по спині його потекли струмочки поту. Він окинув Кубуся шаленим поглядом, але мовчав, бо взагалі перестав що-небудь розуміти.

— Звідки ви знаєте моє прізвище? — спитав Крушина невпевнено.

— Хе-хе-хе, — зареготав Кубусь. — Вся Варшава знає вас, пане. Хто не знає найкращого боксера у важкій вазі, якого будь-коли породило це місто? Якби не один нещасливий випадок, змагатися б вам сьогодні за лаври на рингу Медісон Сквер Гарден, бо в Європі не було б тоді для вас рівних…

Обличчя й шия Крушини почервоніли, мов кров; Мехцінський заплющив очі в чеканні чогось страшного. Він розплющив їх з розпачем, сподіваючись побачити спотворений труп Кубуся на брудній підлозі бару «Насолода». Але ні — Куба сидів, розвалившись на стільці, а Роберт Крушина дивився на нього з виразом вола, який розв'язує математичну задачу з застосуванням логарифмів. Він завжди мав такий вираз обличчя, коли не знав, чи йому бити, чи ні, а поруч не було нікого, хто розв'язав би для нього цю неймовірно складну проблему. Кубусь Вірус шкрябнув брудним нігтем найболючішу, ледве вкриту тоненькою плівкою забуття, рану в душі Роберта Крушини. Був час, коли Роберт Крушина справді міг стати славнозвісним боксером: один нещасливий випадок примусив його'назавжди залишити арену. Він почав пити й навіть вимагав грошей з деяких своїх колишніх супротивників. Тоді з'явився Філіп Меринос. Розмова їх тривала годину, але після цієї години Роберт Крушина знову знайшов зміст життя.

— Так, так, — промовив Крушина, — Медісон… Закордонні ринги… Були, були такі можливості…

З грудей Мехцінського вихопилося зітхання величезного полегшення; він обтер об штани спітнілі долоні. Акордеоніст почав грати якийсь фокстрот.

— Слухай, — звернувся Крушина до Кубуся тоном, який свідчив про несподівану симпатію. — Чого ти в мене шукаєш?

— Заробітку, — відповів Куба спокійно. — Я шукаю в тебе заробітку.

— Можеш його мати, — заявив Крушина, міркуючи з зусиллям, яке відбивалося в нього на чолі. — Але на гвардію, Морице, він занадто дрібний. Не туди дорога. Треба інакше.

— Яка гвардія? Що за гвардія? — знов почав свою гру Кубусь.

— Я ж тобі казав… — охрипло зауважив Мориц; він відчував справжній розпач.

— Пане Ясю! — гукнув він офіціантові, — поставте-но щось високе на цьому столі.

— Вже роблю! — відгукнувся офіціант і за хвилину приніс літр червоної горілки та пиво. Мориц розлив горілку. Випили.

— Слухай-но, синку, — заявив Крушина. — Від мого ока, знаєш, ніщо не сховається. Мене не обходить, як тебе звуть та що ти за один. Ти козак. Це зразу видко.

— Це ти козак, — відповів Куба, скромно опускаючи очі. — Справжній козак. Бо вмієш людину бачити отак, наскрізь… Відразу знаєш усе, холера на твою голову…

— Будь спокійний, — задоволено всміхнувся Крушина. — Мориц за тебе ручиться, це щось та значить. У мене там на Морица є своя скабка, але це неважно, факт, що Мориц людина серйозна, з прізвищем.

— Чхав я на твою скабку, — буркнув Мехцінський.

— Та добре вже, добре, — заспокоїв його Крушина. — Ти ж бачиш, я розмовляю з колегою. Скажи мені, колего, ти знаєш, як організують ярмарок?

Мехцінський миттю протверезився, мов людина на краю прірви. Він з новою тривогою глянув на Кубу.

— Це моя спеціальність, — холодно заявив Куба. — Видовища, з'їзди, наради — це моя спеціальність. На цьому можна заробити гарненьких кілька злотих. Ти, ти… — кокетливо помахав він пальцем під носом Крушини, — ти відразу знаєш, що в людині сидить та що з неї можна вилущити… Має око, має… — похвалив він Крушину, звертаючись до Морица.

— Основне преса, — мовив Крушина. — Треба тільки вміти залагодити з пресою. Решта — дурниці.

Куба відчув, наче в боці у нього відкрутили вентиль, крізь який із свистом виривається напружена тривога.

— Зроблено, — обізвався він упевнено, кладучи долоню на руку Крушини. — Спи спокійно, могутній хлопче з блискавичним ударом, твоя справа у тебе в кишені. Про мій гонорар поговоримо потім.

— Бачиш, — зрадів Крушина. — От і домовилися.

Було щось в словах і голосі Куби, що викликало довір'я до нього. Мехцінський почухав голову й налив у кухлі горілку.

Куба взяв свій кухоль в руку.

— Я тут ще залишуся, — сказав він. — Як з тобою порозумітися, Крушино?

— Не знаю, — відповів уже сп'янілий Крушина, з зусиллям вимовляючи слова.

— Є в тебе телефон? — швидко спитав Куба. Крушина кивнув головою.

— Номер? — наполягав Куба.

— Вісім, шістнадцять, ноль два, — пробелькотів Крушина, — подзвони… Або ні,— завагався він, намагаючись говорити нормальним голосом, — або так… — Він з розпачем махнув рукою.

— Тримайся, Пєгус, — обізвався Мехцінський до Куби. В очах Морица, злегка розширених і блискучих від горілки, була турбота. Кубусь відчув щось схоже на жаль; якесь невиразне побоювання вкололо його в серце.

Тримайся, Морице, — відповів він тепло.

Крушина заплатив офіціантові і вийшов разом з Мехцінським. Куба взяв кухоль з горілкою і рушив до буфету. Побачивши, що він наближається, пан Сливка сховався за вицвілу зелену завісу.

— Коли ви замикаєте свою фабрику хвилювань? — звернувся Кубусь до мовчазної Гавайки. Гавайка поволі підвела очі й побачила коричньові зіниці Кубуся, такі променисті, веселі й розумні, що в її серці щось спалахнуло.

— О дванадцятій, — відповіла вона тихо.

— Чудово, — поважно мовив Куба. — Я почекаю на тебе і проведу тебе додому.

Гавайка не сказала нічого. Вона знала, що тут не допоможе ні суперечка з цим хлопцем, ані боротьба з собою.

Крушина й Мориц ішли Твардою в бік площі Гжибовського. Ніч була темна й тепла, все віщувало зміну погоди. Крушина щось розповідав, повторював усякі дрібниці, запаморочений горілкою. Мориц мовчав. Він намагався зосередитися перед цією зустріччю, яка полонила його думки. Все складалося в якийсь неможливо заплутаний ланцюг. Повістка до суду, несподіване поліпшення фінансових справ, Ганка, поява Куби, нові перспективи й віражі життя, втручання Куби в афери Крушини та доля його, Мехцінського, що від цього залежала; нарешті та розмова, на яку він іде, не знаючи, чи радіти йому, чи боятися — все це вимагало незвичайного напруження. Але думки Мсхцінського були запаморочені алкоголем.

Нарешті обидва звернули з площі Гжибовського па вулицю Багно, і Крушина штовхнув незамкнені ворота. Це були обдерті, низенькі ворота, за якими тяглося звивисте, вкрите різним старим мотлохом, покручене подвір'я. Вдалині грізно темніла величезна башта спаленої телефонної станції. Крушина підійшов до будки із старих дощок; тут висіла якась табличка. У Морица конвульсійно стислося серце, коли він ставив ногу на першу приступку. Побачити Кудлатого! Скільки людей у Варшаві тремтить, почувши це прізвище!..

Крушина відчинив унизу важкі залізні двері й торкнув вимикач: блиснула слабенька лампочка, її каламутне світло добре пасувало до змутиілих думок Морица. Він рушив слідом за Крушиною крізь хащі мотлоху, покидьків та різного брухту. Кожен крок був для нього мукою, заплутував дедалі дужче в щось незрозуміле й страшне.

— Роберте! — схопив він раптом Крушину за плече, — зачекай! Скажи, що ти маєш до мене?

Крушина повернув до нього своє смугляве, плоске обличчя із зламаним носом. В маленьких чорних очицях не було звичайної задерикуватості.

— Що ти, Морице? — здивувався він. — Нічого я до тебе не маю. Тоді, у Ткачика, ти трохи розпатякався, але це й усе. І взагалі ти якийсь такий… трохи… Але я нічого до тебе не маю, Морице… — запевняв Крушина, сам не знаючи, чому.

— Слухай, Роберте, — обізвався раптом Мориц. — Той фраєр, якого я сьогодні тобі привів, той Пєгус, то страшний козак. Слідкуй за ним. Такий собі хлопчина, але це ас. Найвищого класу.

— Добре, добре, — добродушно відказав Крушина, — будь спокійний. — Він затримався біля стінки, заставленої дерев'яними ящиками, й міцно натиснув планку.

— Ну, тримайся… — шепнув він з несподіваною сердечністю на вухо Морицу і злегка штовхнув його в шпарину, яка з'явилася в стіні.

Мориц отямився від хвилинного приголомшення: цей банальний трюк із стіною завжди справляв несподіване враження. Він швидко роздивився навколо і ступив крок уперед. Стіна за ним зачинилася з глухим стуком. Перед ним був такий самісінький підвал, як за стіною, але порожній і освітлений ще блідіше — тут панував півморок.

З лівого боку Мориц з зусиллям розгледів дешеве, залізне ліжко, яке іржаво порипувало під тягарем чийогось тіла.

Людина на ліжку підвелася на лікті й сперлася на долоні, придивляючись до Мехцінського в півмороці. Її очей Мориц не бачив. Біля ліжка стояв дерев'яний ящик, а на ньому чорний блискучий телефон. За ліжком тяглася звичайна перегородка з дикту й дощок, що ділила підвал на два приміщення. З-за дощок, крізь шпарини, пробивалося світло.

— За тобою, — залунав глибокий голос з ліжка, — стоїть стілець. Сідай.

Мориц трохи позадкував і оглянувся. З правого боку стояв дешевий стілець, а поруч — столик з дошкою «під мармур», наче в третьорозрядній кав'ярні. На столику стояла горілка й лежали цигарки. Мориц сів. Тільки зараз його охопив такий страх, що він ледве стримував тремтіння колін і про себе благав, щоб у підвалі якомога довше стояла тиша, аби йому не зрадити себе тремтінням голосу.

— Я вже давно хочу тебе побачити, — озвався голос з ліжка, і раптом над головою Морица спалахнуло сліпуче світло. Мориц з усієї сили стиснув щелепи, щоб не крикнути. Він сидів так зо дві секунди, освітлений з голови до ніг, наче на операційному столі. Потім світло згасло, й засліплених очей хлопця щемливо торкнулася темрява. Минуло кілька хвилин, поки він знов призвичаївся до неї. Мого охопила невимовна слабість. Уперше в житті він був паралізований жахом.

З ліжка підвелася велетенська постать і сіла на краю, спираючись спиною об узголів я. Замигтів вогник сірника біля цигарки.

— Чом же ти нічого не кажеш, синку? Я чув, ти такий козак, що навіть на Крушину скачеш, а тепер мовчиш?

— Я прийшов, щоб слухати, пане Кудлатий, — з зусиллям пробелькотів Мориц. — Ви ж мене викликали.

І відчув несподіваний приплив впевненості, вперше вимовивши це страшне прізвище в розмові.

— А ти налий собі чарку й випий, — долинув до нього голос з ліжка, — це на тебе добре вплине. І закури.

Мориц налив горілки й жадібно випив. Горілка миттю вдарила в голову і, мабуть, через те йому вчувся якийсь шерех за перегородкою. Рука його тремтіла, коли він запалював цигарку.

— Тепер слухай, Морице, — постать на ліжку змінила позу і сіла, широко розставивши ноги й спершись підборіддям на руку. — Я хотів з тобою поговорити з двох причин. По-перше, тому, що ти поганець, а по-друге, тому, що ти козак, який може далеко піти.

Кудлатий устав і почав походжати по підвалу. Він був величезного зросту й могутньої будови, ходив тихо й пружно. Враження могутності його тіла ще посилював густий півморок. Голова тонула в темряві; єдина деталь, яку Мориц встиг помітити, було густе, розкудлане волосся. Кудлатий зробив ще кілька кроків і знов повалився на ліжко, яке іржаво зарипіло під його тягарем.

— Чому ти поганець — ти й сам знаєш, — обізвався Кудлатий спокійним, впевненим голосом. У цю хвилину Мориц уперше побачив втуплені в нього проникливі очі — вони начебто пронизували його до самісіньких кісток. Було щось таке владне й жорстоке в тих блискучих очах, що Мориц затремтів, і страх, який вже помалу почав зникати, охопив його знову.

— А козак ти тому, що не боїшся. І тому, що не боїшся, роблю тобі таку пропозицію: ти будеш у мене керівником квиткового відділу. Ну, як? Хочеш?

Це був удар! Мориц підніс руку до чола. Досі він співробітничав з людьми Кудлатого — отак, як працює бідний перекупник у великого гуртового торговця. Він користувався підтримкою людей Кудлатого і робив їм певні послуги з допомогою своїх «коників» — оце й усе. А тепер… така несподівана кар’єра! Керівник відділу в Кудлатого! Він, Мориц Мехцінський!

«А ця повістка на післязавтра? Сказати чи ні? Ні!» Щось блискавично замкнулося в ньому, наче клацнув замок.

— Хочу… — шепнув Мориц. йому перехопило горло.

— Дуже добре, хлопче, — спокійно обізвався Кудлатий. — Але на цьому ще не кінець. Ти напевне вже чув, що останнім часом з явилися певні труднощі…

— Знаю, що це таке, — відповів Мориц, уперше твердо й рішуче. — Я тільки чекаю зустрічі з отими людьми. Сам охоче порозмовляю з ними.

— В порядку, — мовив Кудлатий з несподіваною щирістю. — Дякую. Я знав, чого можу від тебе сподіватися: тому я тебе й запросив до себе. Тепер бачу, що на тебе справді можна покластися. З такими людьми, як ти, можна робити великі речі. Для початку, Морице, ти зіграєш на чималу ставку. За три тижні відбудеться у Варшаві одне видовище, великевидовище, на якому ти, як начальник квиткового відділу, заробиш п'ятдесят тисяч злотих.

— Скільки? — пробелькотів Мориц здушеним голосом, одразу ж забувши про суд.

— П'ятдесят тисяч злотих, — повторив Кудлатий спокійно.

Підвал, ліжко, півморок — все закружляло в очах Морица, і з цього хаосу блискавично зринули плутані образи: пачки червоних банкнот по сто злотих кожна; усміхнена Ганка в крамниці «Делікатеси»; Ганка у шевця приміряє найкращі туфлі; заставлена меблями і кришталем їдальня, де він, Мориц, їсть білорожеву свинину з капустою… Потім усе розтануло в якійсь шаленій мішанині, де плуталися обличчя Ганки, Крушини, Куби, Віруса, хлопців і знов Ганки…

За секунду Мориц зрозумів, що Кудлатий каже не на вітер. «Мови не може бути про суд, — вирішив він твердо. — Не піду. Нехай мене шукають, все одно не знайдуть…»

— Це буде важкий номер, Морице, дуже важкий. Будемо працювати з «лівими» квитками, — промовив Кудланні і втупив у нього свої блискучі очі.

— Нічого не вдієш! — вигукнув Мориц. Вій знав, які величезні труднощі й небезпеки криє в собі робота з «лівими» квитками, але сума, яку назвав Кудлатий, збудила в ньому шалену зухвалість; він начебто вже нічого не розумів.

— Щоб я так щастя мав, не завалимося, пане Кудлатий! Нехай будуть «ліві» квитки! Але дайте мені роботу! Побачите, що я можу за таку монету! За п’ятдесятку!

— Вірю, — лагідно відповів Кудлатий. — Знаю, що ці гроші означають для тебе тебе. Хочеш одружитися з Ганкою і вийти із справи? Хіба ні?

Мориц підвівся, похитуючись. На якийсь клаптик секунди здалося, ніби він хоче кинутись на Кудлатого.

— Сідай! — гримнув Кудлатий таким голосом, що Мориц відразу сів, наче його вдарили по голові. — Бо чудова кар’єра керівника квиткового відділу скінчиться в цю ж мить! Ось тут! Зрештою, — додав він з іронією, — я не нарікаю на тебе, Морице, що ти так думаєш. Хочу тільки, щоб ти усвідомив: я знаю твої думки. Хто знає… може я і сам звільню тебе після цього видовища. І з подякою.

Мориц звісив голову на груди. Він був розбитий, розтрощений, йому не залишалося нічого, крім собачої вірності цій страхітній людині, від якої не можна втекти. Нарешті він зрозумів: те, що оповідали про Кудлатого, — правда!

— Ну, ну, Морице, — озвався Кудлатий, — налий собі горілки й випий за моє здоров я, добре?

Знову почулося якесь хрипке зітхання за перегородкою. Звідти пробивалося світло. «Невже там хтось є?» майнуло в змученій голові Морица. Він налив горілки, підніс чарку й мовив:

— Ваше здоров я, пане Кудлатий. — За перегородкою почувся виразний стогін.

Дякую і до побачення, — кивнув Кудлатий.

Мориц випив і встав. Горілка важко вдарила в голову. Кудлатий підвівся з ліжка, підійшов до стіни і пхнув її. Зачорніла шпарина. Мориц рушив до неї і відчув, що його приязно поплескали по спині. Обернувся й побачив перед собою старий пошарпаний матроський светр, відчув запах пропітнілої шерсті. Всією силою волі жадав він побачити в цю хвилину обличчя Кудлатого, але не зважився підвести голову. Зробив крок, і стіна, глухо стукнувши, закрилася за ним.

На стосі ящиків сидів Роберт Крушина і курив цигарку. Він устав, протер очі і, взявши Морица за руку, повів його, мов дитину, крізь лабіринт розкиданого в першому підвалі мотлоху. Мориц кілька разів спотикався об якісь пляшки й сувої кабеля, доки не вийшов нагору. На вулиці Багно, біля воріт, він глянув на годинник: було пів на дванадцяту.

…І раптом згадалося: Ганка… Що скаже на це Ганка?

Саме так. Це було найважливіше і найістотніше. Треба ж їй усе сказати, треба її спитати, нехай вона вирішує, вона — що втілює в його житті все добре й справедливе.

«Як скаже, щоб я йшов на суд, — піду! — згадав Мориц повістку. — Але як сказати? Що сказати?.. Мушу її побачити! Мушу її спитати! Але зараз же! Негайно!» промайнуло в його мозкові.

Він перейшов брук, розстібаючи куртку: було дуже тепло. На трамвайній колії поблискували червоні ліхтарі ремонтників, які перекладали рейки. Незабаром Мориц зайшов до порожньої зали Центрального вокзалу.

— О якій годині іде останній поїзд до Аніна? — спитав він касира, який дрімав за вузеньким віконцем.

— За п'ятнадцять хвилин, — відповів касир, позіхаючи.

— Про-о-о-шу… — заникуючись, промовив Мориц.

Касир поблажливо всміхнувся, вийняв квиток з автомата й узяв гроші.

— Пане, здачу! — гукнув він услід Морицу. Але той вже спускався вниз на хистких ногах. Глибока ущелина вокзалу потопала в млистому світлі пригашених ламп. Тут і там миготіли червоні, зелені й сапфірові вогники залізничних сигналів.

Мориц важко сперся ліктями об зачинений кіоск; на пероні було майже порожньо, нечисленні пасажири чекали на останній поїзд. «Власне, навіщо я їду? Куди я їду? — снувало в голові Морица, думки хлюпотіли в хвилястім алкогольнім припливі й відпливі. — Вже пізно, Ганка спить… Я ж не стану її будити, їй ранком треба на роботу. А зрештою… навіщо це все? Я ж і сам маю роботу!.. Маю роботу! Куба казав сьогодні, ніби має щось для мене… Треба це сказати Ганці… Досить цих афер! Післязавтра іду до суду! Попрацюю ще кілька місяців і годі… Ганка почекає… Напевне… Не хочу, не хочу, не хочу… Кінець! Нічого більше не робитиму! Навіть за п'ятдесят… Навіть за п'ятдесятку? Так! Зараз їй це скажу! Але п'ятдесят тисяч!..» Мориц охопив руками голову і став битися нею об кіоск у страшному розпачі.

— Адже я маю роботу! — простогнав він голосно, протверезілий від болю і виснажений.

— Поздоровляю! — відгукнувся якийсь белькотливий голос поруч, — колего, е-е-еп, поздоровляю… Прийміть мої нансердсчніші поздоровлення…

Мориц обернувся і крізь миготливу млу запаморочення з зусиллям угледів маленького чоловічка в залізничному мундирі, розхристаному на грудях, та в круглій шапочці, зсунутій на потилицю. Він був явно напідпитку.

— Колего, поздоровляю, — приязно повторював залізничник. — Робота облагороджує, це мета життя, це маєток… Це… це… це… найвище добро громадянина! Моє найпалкіше вітання.

Морица охопила раптом нестримна веселість.

— Дякую, колего, — промовив він, стискаючи долоню залізничника. — Яка мила зустріч!

— Дозвольте відрекомендуватись, — раптом урочисто заявив залізничник. — Я Сюпка. Юзеф Сюпка, з дорожнього відділу в Отвоцьку. Живу в Аніні.

— Чудово все складається, — з ентузіазмом вигукнув Мориц. — Я саме туди їду.

— Який збіг! — замислився Сюпка…

В цю хвилину на перон вповзла довга змія приміського поїзда. Двері розсунулися з лунким пневматичним придихом, і Мориц з Сюпкою, дружньо підтримуючи один одного, зайшли всередину. Слідом за ними увійшов якийсь низенький чоловік, що вже довгий час уважно спостерігав їх раптову стихійну приязнь. За хвилину пневматичні двері зачинилися, і поїзд рушив, заглибившись відразу в магістральний тунель.

— Ви, колего, куди? — спитав Сюпка, втрачаючи рівновагу і хапаючись за стіни.

— До Аніна, — стурбовано мовив Мориц. — Це ж той поїзд, ні?

— Той самий, — авторитетно запевнив Сюпка, — бо я теж туди їду.

Він силкувався вхопитися за сталевий прут над головою, але був занадто п'яний і занадто низенький. Обоє втиснулися всередину вагона; поїзд сильно колихався, гуркотів на стиках рейок.

— Власне, — гукнув Мориц до Сюпки, — я сам не знаю, по яку холеру пхаюсь до цього Аніна.

— Я теж не знаю, — відповів Сюпка, сідаючи на лаву й скидаючи черевики. У вагоні було порожньо, дві зіщулені постаті, дрімаючи, сиділи вглибині, досить далеко одна від одної.

— Тільки й того, що просплюся десь на повітрі, — з п'яним смутком запевнив Мориц. — Уперше цього року… Ніч вже тепла…

— Ні, ні, — палко запротестував Сюпка. — Підеш, брате, до мене. Шуряк виїхав, є вільне ліжко.

Потім він широко позіхнув і додав:

— До Аніна час… А поки що я просплюся, — кажучи це, він спритно видряпався на багажну полицю, зібгався клубком, кокетливо підморгнув Морицу й заснув.

Поїзд мчав по високому насипу, серед темних будинків Повісля. Мориц відчув раптовий приплив люті.

«Поб'ю морду цій блощиці, — думав він, вороже поглядаючи на сплячого Сюпку. — Навіщо тягне мене Іуда до якогось Аніна?»

В ньому спалахнуло раптове п'яне бажання скандалу. Він побачив вогник сірника в глибині вагона.

— Пане! — гукнув він, — чи немає у вас цигарки?

Скулена біля вікна постать не відповідала; пасажир, здавалось, дрімав, не чуючи вигуку. Мориц рушив по вагону, похитуючись. Поїзд в'їхав на магістральний міст, під яким поблискувала Вісла тисяччю вогненних відбитків. Мориц упав на лавку. Він потер руками обличчя й підвівся, відчуваючи в серці прикру образу. Хистким кроком підійшов до пасажира, який курив цигарку: це була непомітна й скромно одягнена постать. Мориц зупинився між лавками, широко розставивши ноги, і кинув з викликом:

— Ну, що? Дасте ви, пане, цигарку, коли вас чемно просять, чи ні?

Пасажир не відповідав, він курив далі, похиливши голову.

— Ти! — заверещав Мориц, — скільки разів тобі повторювати, ти…

В цю хвилину пасажир підвів голову, і Мехцінський побачив підняті на нього зовсім білі очі. Мориц відразу ж протверезів.

«Це він — сяйнуло в серці. — Ці очі! Тоді!.. В комісаріаті ота дівчина… говорила про очі!»

Йому раптом згадалися зовсім забуті слова. Він відскочив назад і процідив крізь закляклі губи:

— Ой, пане, як я хотів вас зустріти…

Потім змолов у зубах проклін і несподівано хлюпнув потоком найогидніших лайок. Раптово пробуджений Сюпка підхопився, стукнувшись головою об дах вагона, протверезився і з жахом став вдивлятися униз. Постать позаду підняла голову, але не рушила з місця.

Мехцінський — зігнутий, напружений, охоплений жадобою бою — весь час відступав назад, наче беручи розгін для стрибка. Пасажир, що курив цигарку, підвізся й відкинув недокурок. Він був щуплий, невисокий; півморок, фантастичне коливання вагона, який весь час двигтів і хитався з боку на бік, стирали деталі його постаті, залишаючи лише силует: невисокий, напоєний якоюсь несамовитою енергією, гнучкий і грізний. Він зробив крок до Морица і сказав голосно:

— Ви, пане, краще відчепіться від мене, добре?

У зелених очах Мехцінського блиснуло шаленство.

«Боїться! — сяйнула в голові думка. — Боїться! Мене! П'ятдесят тисяч! Сто тисяч! Кудлатий мене озолотить! Буду у Варшаві першим!»

— Згашу тобі ці білі очища! — вигукнув він несамовито. — Задмухну оці бандитські ліхтарі! Кудлатий заплатить!

Блискавичним рухом відкинув тулуб назад і, не замахуючись, коротким ривком ноги націлився в живіт супротивника. Досі не було випадку в кар'єрі Морица, щоб після цього удару, найвлучнішого з влучних, супротивник не скорчився із стогоном на землі — досить було скочити йому каблуками на очі й горло, щоб справа була закінчена найжорстокішим способом. Цього разу було інакше. Атакований відхилився невловимим рухом буквально на міліметр, черевик Морица розтяв повітря. Мориц відскочив, мов кіт, і знов став навпроти цих страшних білих очей.

— Дайте мені спокій, чуєте! — вигукнув атакований, і Сюпка затремтів, охоплений холодом з голови до ніг. Була в цьому голосі погроза й розпач, безмежний, страшний розпач, напоєний якоюсь жахливою таємницею. Але Морицу знову здалося, що білоокий боїться. Неймовірно швидким рухом він викинув праву руку вперед, націляючись у голову ворога, яка зараз була за сантиметр від сталевої рами багажної сітки. Це був геніальний удар, легкий і швидкий, як думка, обміркований і несхибний — голова ворога мусила з хрустінням пробитого черепа вдаритись об сталевий гак і безвладно впасти, мов скривавлена куля. Але сам диявол сидів у чоловікові з білими очима! Кулак Мехцінського вкрився кров'ю, вдарившись об сталевий прут. Чоловік з білими очима ступнув до Морица і залізним рухом схопив за куртку: на правій руці його блиснув чудовий брильянт.

— Не буду тебе тут бити, чуєш! — гукнув він. — Пам'ятай! Але як зустріну втретє, то… — в голосі його був такий розпач і таке страждання, що Морица раптом охопив жах. Не тямлячи себе, не відчуваючи болю в розбитій руці, він шарпнувся, мов сполоханий на смерть птах, і вирвався з рук невідомого. Поїзд швидко в'їздив на колію Східного вокзалу. Мориц відскочив назад. Сюпка з несамовитим криком скотився з полиці на лавку. Темна постать вглибині кинулася вперед, гублячи по дорозі котелок і відкидаючи парасольку.

Чоловік з білими очима, мов ракета, метнувся вперед. Темна постать сплелася з Сюпкою в один клубок, що з лементом котився до виходу.

— Гальмуй! — гукнув Сюпка.

Чоловік з білими очима останнім стрибком прошив повітря. Все даремно. Саме розсунулися з швидким пневматичним придихом двері з обох боків вагона, і осліплений жахом Мехцінський, мов навіжений, кинувся ліворуч, просто під колеса гданського експреса, який в'їжджав на станцію. Залунав страшний крик. Сюпка повис на гальмі, і весь вокзал задвигтів від тривожних сигналів.

Темна постать у розірваному комірці з ріжками, з полум'ям на жовтих щоках, стрибнула в темне розгалуження рейок Східного вокзалу. Блискавично й гарячково нишпорила вона серед паровозів і вагонів, у людській юрбі, що скупчилася навколо місця нещасного випадку, у вагонах та на пероні. Не знайшовши нічого, темна постать повернулася в електричний поїзд, забрала котелок і парасольку й просковзнула обіч Сюпки, вже оточеного міліціонерами й агентами залізничної охорони. Цей поспіх не дав невідомому помітити силует у сусідньому вагоні, схилений у позі безмежного розпачу й болю. Людина ховала обличчя в долонях. Правиця її була оздоблена чудовим брильянтом, що відсвічував райдужним блиском, відбиваючи вогні на пероні.

Квітневий вечір у Скаришевському парку був повен мелодій і пахощів. Із ставків тягло вологим гіркуватим повівом, на лавах сиділи поодинокі пари. З містечка розваг на Зеленецькій долинали уривки музики та вигуки на гойдалках; кущі й алеї парку повнилися зітханнями й шепотом.

В глибині Скаришевського парку сотні років росло прадавнє височезне дерево з могутнім корінням. Його широкий замшілий стовбур, здавалося, не відчував весни; лише високо, вгорі, аж на стрімких гілках, зеленіли молоденькі пагони, звістуючи пишне зелене верховіття. Того вечора затрималося біля старого дерева троє плечистих підлітків у дешевих піджаках з вугластими плечима. Голоси у них були захриплі, рухи невпевнені.

— Знаєш, Стасеку, — заявив один з них, — варто б зробити, нарешті, цю невеличку ілюмінацію.

— Варто, — притакнув Стасск. — Де горить, там голова не болить.

— Не в тому справа, — обізвався третій, — але фейєрверк буде, як лялечка. Я вже давно накинув оком це порохно.

Вони почали пхати жмутки витягнених з кишені газет в дупло та між сучки.

— У мене є навіть трохи гасу, — похвалився один, витягаючи з кишені пляшку. — Я й про це подумав. Навіщо йому марнуватися в майстерні?

Підліток стукнув пляшкою об стовбур, вона розбилась, рясно заливаючи гасом кору. Потім один з хлопців запалив сірника й притулив до змочених гасом газет. Бухнуло високе полум'я. Троє хлопців стояли віддалік і з задоволенням милувалися на справу своїх рук. В алеях парку знялася тривога.

На одній лаві одхиливсь од своєї супутниці невисокий хлопець у куртці з шерстяним шарфом і наблизився до трьох любителів світлових ефектів.

— Дуже гарно, — промовив він трохи шепеляво. — У вас, бачу, велика фантазія. Ви дозволите?..

Шепелявий розпечатав пачку «Спорту» й почастував піротехніків. Дерево горіло з сичанням, полум'я бухало дедалі вище. Один з хлопців підійшов ближче, силкуючись запалити цигарку, що викликало новий вибух сміху. Звідусюди лунали голоси:

— Пожежа! Горить!

Цигарки, нарешті, були запалені, і хлопець у куртці заявив:

— Шкода, щоб марнувалися такі таланти. Отож у мене є для вас, панове, така пропозиція…

Він гукнув у бік своєї лави:

— Чекай, Фелю, зараз повернуся! — Потім з трійкою веселих ілюмінаторів сів на лаві неподалік і заглибився в жваву розмову. Від Торговельної залунав передзвін пожежних машин, які хутко мчали до парку.

Роберт Крушина сидів у невеличкій темній кімнатці, біля поламаного столика для друкарської машинки й підраховував. Перелічував, креслив на зібганих брудних сторінках, вкритих цифрами й словами, обчислював з висолопленим язиком, — думав. Нарешті скінчив, глибоко зітхнув і вигукнув:

— Шаю!

З вікна, що виходило в темну криницю подвір'я, скочив хлопець у прогумованій куртці і з фамільярною пошаною нахилився над Крушиною.

— Так точно, пане начальнику!

— Скільки ти вже їх назбирав?

— Сорок сім, пане Крушино.

— З них половина відпаде. Мусить бути добір. Вербування це раз, добір — два. Тільки як зробити? Я ж повинен побачити цих паршивців.

— Дуже пристойні хлопці, один в одного, — запевнив Шая. — У мене є думка, — додав він за хвилину. — Огляд ми зробимо в готелі на МДМ. Дуже гарне приміщення. Просторе, багато повітря, елегантно, ніхто не перешкоджає. Що ви про це думаєте, пане Крушино?

— Гадаю, що це чудова думка, — заявив Крушина, зручно розкинувшись у кріслі. Він почував себе розкішно, як солідний начальник такого здібного підвладного. — І взагалі думаю, що перед тобою, Шаю, — велике майбутнє. Дуже добрий механізм у черепі, — похвалив він ласкаво, із знанням справи.

— Дякую, пане Крушино! — скромно всміхнувся Шая. З усієї ного постаті променіла прихована радість. Компліменти з уст такого авторитета! Коли він посміхався, видко було, що в нього немає передніх зубів: Шая втратив їх порівняно недавно, під час невдалої спроби зняти годинник з руки п'яного, який виявився зовсім не таким вже п'яним.

— То на коли ж призначити цей огляд? — спитав він запобігливо.

— Я тебе повідомлю, — відповів Крушина.

Він устав, накинув плащ і, не прощаючись, вийшов з кімнати. За п'ять хвилин він вже відчиняв двері до контори кооперативу «Торбинка».

— Ти, ананасе! — мовила Анеля, виходячи йому назустріч. — На тебе чекає якийсь хлопець.

— Тут? На мене? — здивувався Крушина.

— Тут, тут, — передражнила Анеля. — Невисокий, веснянкуватий, з носом у небо. Таку мову мені відразу загнув, що я мало не луснула. Сидить, чекає.

Крушина почервонів, спершу від напруження думок, потім від ніяковості.

— Чекай, Анелю, — обізвався він невпевнено, — кажеш, чекає? Ну що ж, поклич його. Я зараз таке всмолю — йому відразу перехочеться… — додав він з безсилою люттю й пішов до кімнати Метеора, в якій не було нікого. За хвилину в двері постукали, й на порозі став Кубусь. Крушина втягнув його до кімнати й замкнув двері.

— Звідки ти тут?

Кубусь флегматично роздивився навколо.

— Я мушу з тобою поговорити, Крушино, — заявив він невимушено, але рішучо, що здалося Крушині нахабством.

— Ти, козаче! — просичав Крушина, мружачи очі. — Тільки без таких номерів, добре? Без цього тону, прошу тебе… Бо змиєшся швидко й безболісно… Гляди!

Малі очиці Крушини стали колючі, мов шпильки, мускуляста долоня залізним рухом стисла плече Кубуся. Куба безтурботним, але дужим рухом скинув долоню Крушини із свого плеча.

— Крушино, — він глянув безбоязно йому в очі. — Переведи подих, кию ти зламаний, і плинтуй від мене. Раджу тобі як друг. Ну, зараз!

— Очиці Крушини розширилися від подиву, нижня щелепа одвисла. Так ще не говорив до нього жоден підвладний. Тепер слід було вдарити, оперіщити, вмити мазкою, відібрати здоров'я й сили, зробити шмаття з цього фраєра.

Мускуляста долоня затремтіла, але не вдарила; з тремтінням впала вниз і полізла в кишеню по цигарку. В піднесених вгору бровах Куби, в болісно здивованому виразі його круглого веснянкуватого обличчя був добре знайомий Крушині вираз готовності до остаточної сутички — до боротьби на життя і на смерть. Цього Крушина не боявся, але цього й не передбачав у невисокому веснянкуватому хлопцеві з бару «Насолода», якого вважав за симпатичного спортивного афериста або за кумедного шахрая-картяра.

— Як ти мене тут знайшов? — буркнув він розгублено.

— Це вже моя справа, — твердо відказав Куба.

— Адже ти мав дзвонити ще вчора? Чому не подзвонив? — дедалі слабше питав Крушина.

— Не було потреби. А сьогодні я мусив тебе побачити.

— Сюди не можна! — гримнув з новою люттю Крушина. — Чуєш, холую! Я не казав, щоб ти сюди приходив! Як ти це зробив?

— Заткнись, — порадив Куба.

В очах Крушини запалахкотіла нестямна лють.

— Мехцінський неживий, — повільно й спокійно промовив Куба, запалюючи цигарку.

— Що?! — гримнув Крушина, перекидаючи стільця.

— Те, що ти чув. Мориц неживий. Потрапив позавчора під поїзд. На Східному вокзалі.

— Звідки ти про це знаєш?

— Це вже моя справа. Занадто малий ти філософ, Крушино, щоб довідуватись про такі речі.

Крушина розірвав галстук і комірець. Якусь хвилину він стояв остовпілий, раптом відчувши себе, наче гвіздок, що потрапив між молотом і ковадлом. Він не знав, чи вбити йому цього нахабного, конопатого поганця, чи стиснути руку й заприсягтися у вічній дружбі. Взагалі не знав у цю хвилину нічого. І тому гукнувши: — Чекай тут! — він прожогом вибіг з кімнати. Одним стрибком пролетів коридор і з грюком відчинив двері до кабінету Мериноса. Там стояло троє в робочих фартухах і, мнучи в руках кольорові клапті пластмаси, розмовляли з Мериносом. Меринос спокійно повернувся до Крушини.

— Ах, Роберте, — промовив з гримасою, — що за манера заходити до кімнати, де працюють.

— Пане голово… Па-а-ане голово… — пробелькотів Крушина. — Щось важливе… Щось справді ду-уже важливе!

— Перепрошаю, громадяни, — звернувся з милим усміхом Меринос до людей у фартухах, — але пан Крушина, як бачите, такий схвильований, що треба дати йому висловитись.

Люди у фартухах обмінялися ще кількома чемностямн з Мериносом і вийшли. Коли двері замкнулися, Меринос ів за письмовий стіл і гримнув:

— Ти що, здурів? Знов ці ваші вибрики в присутності робітників. Ти, Роберте, або зрозумієш, чого я від тебе очу, або поїдеш до Кротошина на заслання, хаме дурнуватий!

— Па-а-ане голово… Перепрошаю… Але це дуже важливо! Мехцінський неживий! — видушив з себе Крушина.

Меринос мовчки, пронизливо глянув на нього. Потім питав швидко:

— Звідки ти знаєш?

— Прийшов один з моїх людей… з нових… Колега Морица… Позавчора його завербував. Спеціаліст по видовищах.

Меринос скочив з-за письмового столу, підійшов до Крушини і з несамовитою силою схопив його за лацкани піджака. Обличчя йому почало тремтіти від нестямного гніву.

— Сюди прийшов?.. Сюди, нагору? Ти заплатиш за це, якщо…

— Пане голово! Па-а-ане голово… — белькотів Крушина. — Я дав йому номер телефону… Це свій… Дуже цінний фраєр… Сам не розумію, як він знайшов… Я вже більше не буду… Я не розумію!.. Я йому скажу, щоб більше сюди не приходив, бо не можна!

Могутнім поштовхом обох рук Меринос відкинув Крушину від себе. Той гримнув на підлогу, як манекен. Меринос сів за письмовий стіл і запалив цигарку.

— Слухай, Роберте, — обізвався він стриманим, спокійним голосом, — як виникне така необхідність… ти мусиш надолужити цей недогляд. Ти ж знаєш добре, що контора кооперативу «Торбинка» не існує для наших людей, що вона для них абсолютно заборонена. Знаєш також, що передбачає статут, на випадок порушення цієї заборони, правда?

Крушина, хитаючись, підвівся й поправив убрання.

— Знаю… — мовив він і потер лоба. В цьому жесті був людський безсилий розпач.

— Це мене дуже тішить, — відповів Меринос холодно. — А тепер розповідай про Морица.

О пів на одинадцяту вечора біля недобудованого готелю МДМ зупинилась вантажна машина марки «Шевроле», яку варшавські шофери звали «канадкою». З кабіни вийшов Роберт Крушина і наказав Метеорові, що сидів за кермом:

— Почекай хвилину.

Ззаду, з платформи, зіскочив Шая і кинув:

— Прошу за мною.

Обидва перелізли через поламану дощану огорожу і зайшли в будинок.

Шая впевнено вів Крушину в темряві. Широкими сходами вони піднялися з майбутнього вестибюля на перший поверх: довгі коридори були тут перегороджені дощаними стінками на тимчасові конторські приміщення. Світло з того боку вулиці блідо лягало на рештки табличок з напівстертими написами: «Бухгалтерія», «Орг… відділ», «Техніч… керівн…», «Плановий відділ».

Шая штурхнув якусь загорожу з балок і нагадав:

— Тепер, пане, стережіться, тут вузько.

Він перший протиснувся в тісну щілину між мурами, звідки тяглася вгору вузька мулярська дошка з набитими на ній поперечинами.

Обидва досить довго підіймалися вгору, нарешті Шая, підтягнувшись на руках, скочив на широкий поріг і штовхнув рипучі двері з дикту. Водночас він витяг з кишені куртки електричний ліхтарик і засвітив його: блідий стовпчик світла розтав у темряві просторої зали, де величезні отвори для вікон виходили на порожнє, захаращене будівельними матеріалами подвір'я; цю залу архітектори, мабуть, призначали для майбутніх банкетів і прийомів.

— Чолом, хлопці! — гукнув Шая.

— Чолом, чолом… — відповіли голоси з темряви; з чорних кутків, з-за бетонних стовпів майбутніх колон беззвучно виринали темні постаті.

— Прошу, прошу, панове, ставайте в шеренгу. Для огляду. Перша платня прибула… — вигукував Шая.

Йому відповіло невпевнене буркотіння юрби, що наче виринала з небуття.

Шая згасив ліхтарик і порався в каламутній темряві, гарячково снуючи назад і вперед; потім знов засвітив ліхтарик і почав читати список, витягнений з кишені:

— Герман? Братек? Монек? Лавета? Вонсік?

— Є… Є… Є… — відповідали йому захриплі, придушені голоси.

Шая перелічив двадцять з чимось псевдонімів, а скінчивши, витяг з кишені пачку банкнот по двадцять злотих, сів на підвіконні, поклав гроші й список перед собою і почав викликати. Викликаний підходив, брав двадцятку, і Шая ставив хрестик біля його псевдоніму. Закінчивши, він гукнув:

— Це за те, що ви з'явилися на місце. А тепер шикуйтесь, хлопці.

Темні силуети вишикувалися в довгу шеренгу далеко вправніше і з більшою охотою, ніж напочатку; видко було, що справа починає їх приваблювати.

Від стіни відокремився темний, широкий силует у капелюсі. Наблизившись до шеренги, він запалив потужний ліхтар, який тримав у руці. Посуваючись вздовж шеренги, чоловік у капелюсі зблизька присвічував, просто в перекривлені обличчя та примружені, засліплені світлом очі, детально оглядаючи кожного.

— Якісь такі мізерні… — незадоволено буркнув, нарешті, крізь хустку Крушина.

— Як, мізерні? Що ви кажете, пане начальнику? — шанобливо заперечив Шая.

Прожектор саме освітив одну могутню постать.

— Ти, П'ясте Колодзєю, — промовив Шая, підходячи до неї, — скидай піджак. І сорочку.

Приголомшений хлопець скинув з себе верхній одяг: в холодному світлі ручного прожектора заграли вузлуваті селянські м'язи й худі, наче зв'язані із сталевих кісток, груди.

— Добре, — буркнув Крушина, — цей добрий. Він показав швидким рухом ще на чотири постаті.

— Ці йдуть з нами, — кинув він Шаї. — Добав їм ще По двадцятці. Решта на сьогодні вільна.

Шая швидко й голосно повторював накази.

За кілька хвилин п'ять постатей і Шая вилазили на вкриту брезентом платформу вантажної машини. Крушина сів біля Метеора. Той включив мотор, і «Шевроле» з могутнім пихкотінням рушив до Пєнкної. Метеор швидко і впевнено вів машину порожніми в цю пору вулицями.

Нарешті він уповільнив хід серед газонів бульвару над Віслою і їхав, роздивляючись на всі боки, ніби чогось шукав. Раптом загальмував. За п'ятдесят метрів від нього темпів стрункий, обтічний силует автомашини.

Дверцята машини відчинилися, з них хтось вийшов. Незабаром Метеор тихо свиснув крізь пальці. З-під брезенту на платформі вистрибнуло шість постатей і побігло до елегантної машини.

— Знаєте, як робити? — питав Шая на бігу.

— Знаємо, знаємо, все в порядку… будь спокійний… — тихо відгукнулися постаті, потім одна з них нахилилася, схопила камінь і щосили влучила ним у крило чудового авто. За хвилину почувся брязкіт розбитої шибки і кілька глухих ударів важкими черевиками в кузов.

— Досить! — гукнув Шая, і темні постаті побігли назад до платформи. Незабаром Метеор і ще якийсь невідомий наблизилися до машини: оливковий «Гумбер» мав досить жалюгідний вигляд. Метеор з невідомим сіли в машину і поволі рушили до Шльонсько-Домбровського мосту. Тут позаду за ними залунав ледве чутний гук мотора, і з-за статуї Сирени вимкнувся невеличкий автомо-більчик. Це був досить рідкісний екземпляр; кожна його частина походила з іншої автомобільної епохи; наймолодша з них сягала доби гарячкового розвитку автомобілізму зараз же після першої світової війни, в той час як найстарша була зроблена, мабуть, ще на початку століття. Шпичасті коліщатка крутилися з повільною гідністю, але вперто. З-під капота вихоплювалось віяло диму. Всередині цього шановного екіпажа сидів, тримаючи парасольку між колінами й із запалом крутячи кермо, худий пан у котелку. Нахилившись уперед, він уважно вдивлявся в оливкову машину, яка мчала вулицею.

Коли «Гумбер» звернув на Беднарську, пан у котелку з зусиллям ввімкнув другу швидкість, і його сталевий кінь, пихкаючи від напруження, посунув угору.

Нарешті «Гумбер» зупинився біля комісаріату міліції. Пан у котелку гарячково схопився за гальмо, вміщене за бортом машини, і зупинився за кілька десятків метрів позаду, потім виліз і власною спиною підпер вірну машину, яка виявляла рішучу тенденцію покотитися назад по схилу Беднарської вулиці. За кільканадцять хвилин з комісаріату вийшло двоє в супроводі двох міліціонерів. Вони оглянули побите шасі «Гумбера», співчутливо похитуючи головами; потім їздці знов сіли в машину й поїхали в напрямі Центра.

Пан у котелку насилу рушив з місця, але зухвало посунув слідом за оливковим «Гумбером». Він наздогнав його біля готелю «Брістоль». З машини вийшов пан у дощовому плащі і зайшов до готелю. «Гумбер» рушив далі, а пан у котелку, переборовши спокусу податися слідом за невідомим у дощовому плащі, вперто посунув за оливковою машиною. Він добрався аж до обдертого кам'яного будинку на Крохмальній вулиці. Машина зникла у воротах. Пан у котелку виліз із свого автомобільчика й підійшов до воріт; там збоку, серед багатьох інших вивісок, він прочитав: «Інж. Альберт Вільга — автомобільна майстерня. Заміна частин. Ремонт».

3

. . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

4

Марта й Калодонт підійшли до величезного будинку на вулиці Лєшно. Масивний портал з обтесаних каменів був увінчаний угорі важким навісом з темного пісковика. На порталі золотилися літери: «Правосуддя — основа сили й тривалості Жечі Посполитої».

— Я була тут тільки раз у житті, — шанобливо промовила Марта, ідучи по широких сходах, — засвідчити дату народження однієї з моїх кузин.

Калодонт всміхнувся, розуміючи її настрій.

— Так, так, — ствердив він, — від суду та від лікарні треба далі…

Вони увійшли у просторий мармуровий вестибюль і розгубились: кілька сходів вели у різних напрямах. Щохвилини питаючи в когось дорогу, вони добрались нарешті до чорних дверей зали № 12. В списку справ, серед інших, вони прочитали: «Справа проти Вєслава Мехцінського — за цивільним обвинуваченням». Час, на який було призначено розгляд справи, збігався з часом, зазначеним у повістці Марти.

— Мехцінський? — нервово замислилася вона. — Хто ж це може бути?

— Зараз з'ясуємо, — заспокоїв її Калодонт.

Марта сперлася об підвіконня високого вікна, крізь яке видко було блакить сонячного неба над подвір'ям, обгородженим величезними прямокутниками мурів. У коридорах багато було таких вікон і дверей з чорного дерева, які вели в судові зали. Перед дверима юрмились, розмовляли, пристрасно сперечалися розгарячковані люди. Час від часу по коридору проходив суддя або прокурор, у чорній тозі з фіолетовою обшивкою; часто з тоги виглядала гарно зачесана жіноча голова.

Через неуважність Марта штовхнула якогось чоловіка, що походжав по коридору повільними кроками. Той несподівано обернувся.

— Прошу, прошу, яка мила зустріч!

Марта глянула в енергійне чоловіче обличчя з ясними очима та іронічною гримаскою в куточках уст і всміхнулася своїм променистим усміхом.

— Чогось ми, — обізвалася вона, — зустрічаємося з паном редактором тільки в комісаріатах або судах…

— Це ваша провина. Виключно ваша провина, — з докором відповів Едвін Колянко і чемно привітався з Калодонтом, який, здавалося, був зовсім не в захваті від цієї зустрічі.

— В чому вас, пані, обвинувачують? — продовжував Колянко з трохи злостивим гумором. — В порушенні громадського спокою чоловіків? В тому, що ви проганяєте їм сон з повік?

— А ви самі, пане? — усміхаючись, спитала Марта. — Що ви тут робите? Може, в тій самій справі?

— В якій? — зацікавився Колянко.

— Ми й самі гаразд не знаємо. — Калодонт витяг повістку Марти з кишені. — Панну Марту викликають на одинадцяту годину як свідка. З тієї таблички, — показав Калодонт на перелік справ, — виникає, що це судова справа проти якогось Мехцінського. Ми не знаємо його, тобто… панна Марта не знає.

Колянко узяв повістку й підійшов до дошки з переліком справ.

— Так, — заявив він, — збігається. Все в порядку. Мехцінський — це той хуліган, який напав на вас, пані, на Вепській.

— Ага, — з полегшенням зітхнув Калодонт. Марта незадоволено скривилась.

— Я думала, ця справа давно вже ліквідована, — обізвалась вона.

— Очевидно, міліція визнала за потрібне передати її прокуратурі.

— То чому ж не викликали мене за свідка? — обурився Калодонт. — Адже панна Марта була тоді потерпілою.

— Не знаю, — байдуже відповів Колянко. — Факти саме такі, а не інші. Я залишуся з вами, якщо дозволите. Охоче прослухаю цю справу.

У блакитних очах Калодонта замигтіли хитрі вогники.

— Як це? — гукнув він, — тільки панна Марта повинна свідчити? А де ж інші свідки, які бачили подію того вечора? Де отой лікар швидкої допомоги?

— В лікарні, — відповів Колянко, — лежить у лікарні. З ним трапився нещасний випадок.

Марта пополотніла.

«Он як!..» ревниво подумав Колянко.

— Що це значить: лежить у лікарні? — перепитала Марта, силкуючись вдати спокій.

— Може, цигарку? — спитав Колянко, частуючи Марту. — Доктор Гальський лежить у лікарні вже протягом трьох тижнів. На нього напали й тяжко побили, коли він повертався пізно вночі з «Камеральної». Пошкоджена основа черепа, струс мозку.

Марта злегка похитнулася і сперлася об вікно. Колянко хутко подав вогню, підтримуючи її руку.

— Хто… на нього напав? — пробелькотіла вона, злякано глянувши на Колянка. — Це відомо?

— Звичайно, — відповів Колянко, уважно дивлячись на неї. — Якісь хулігани. Двоє хлопців низенького зросту, він оповідав, типові варшавські покидьки.

Марта зітхнула з полегшенням. Це полегшення було таке велике, що обличчя їй спалахнуло рум'янцями, аж до кінчиків вух.

— Отож це був не один, дуже високий чоловік? — мимоволі вихопилося в неї.

Колянко й Калодонт глянули на Марту з однаковим виразом: бистро, проникливо, з чеканням.

— Мабуть, ні, — відповів Колянко. — Зрештою, спитайте про це Гальського особисто. Він почуває себе вже краще. Його можна відвідати.

— Не знаю, — обізвалася Марта слабеньким голосом, — чи мої відвідини будуть йому приємні…

— Напевне! — вигукнули разом Колянко й Калодонт і глянули один на одного з антипатією. Калодонт навіть гнівно кашлянув.

— Двоє, кажете, пане? — спитав він Колянка. — Напевне, не один?

— Ні, двоє, — відповів Колянко трохи роздратовано, і в очах Марти знову замигтів острах.

— Цього б я собі ніколи не подарувала, — шепнула вона, напружено дивлячись на Калодонта.

— Ну, ви ж бачите, що двоє, — і собі зітхнув з полегшенням Калодонт. — Ні, ні! — вигукнув він жваво. — Викиньте зараз же ці бридкі думки з голови, Марто… Якщо двоє, — наші підозріння відпадають.

— Про що це ви кажете, пане? — досить наполегливо спитав Колянко.

— Ні про що, — похапцем заявив Калодонт. — Такі собі сусідські балачки. Розумієте, ми — близькі сусіди.

— Коли можна відвідати доктора Гальського? — спитала Марта, розпачливо силкуючись прибрати байдужого виразу.

— В четвер, — відповів Колянко. — Це післязавтра. Але якщо ви схочете раніше — я до ваших послуг. Можу це влаштувати.

— Ні, ні, — хутко заперечила Марта. — Я зайду в четвер. Я мушу віддячити йому за турботи про маму.

Калодонт відвернувся й закашлявся; Колянко теж кашлянув і глянув у стелю.

— Вже час, — схаменувся Калодонт, і всі троє зайшли в кімнату № 12 та зайняли місця на лавах.

Зал був порожній; через хвилину відчинилися двері і вбіг високий, худий чоловік в окулярах, з портфелем в руці, бездоганно одягнений. На ньому був чорний піджак, накрохмалений комірець і сіро-чорний галстук. На піджаку червоніла розетка якогось ордена.

— Ви, панове, свідки? — спитав він.

— Я свідок, — несміливо відповіла Марта.

— Дуже радий, — уклонився той, окинувши Марту пильним поглядом. — Я оборонець…

В цю хвилину відчинилися двері за суддівським столом і з них вийшла струнка гарна шатенка, одягнена в тогу, з ланцюгом на грудях. За нею з'явився щуплий низенький протоколіст.

Всі в залі встали, потім суддя сіла; разом з нею опустилися на лави й усі присутні. Суддя байдужим, хоча й звучним голосом прочитала вступну формулу. В цей час двері тихо відчинилися й на порозі став поручик Міхал Дзярський. Суддя вигукнула:

— Вєслав Мехцінський. Присутній?

— Його нема, — відповів поручик Дзярський. — Вєслав Мехцінський мертвий.

Всі схопилися з місць. Суддя зауважила нервово:

— Прошу це запротоколювати. В яких родинних зв'язках перебуваєте ви, пане, з обвинуваченим? — швидко спитала вона Дзярського.

— Помилка, — відповів Дзярський. — Я з столичної Команди міліції.

— Прошу це занести до протоколу, — нагадала суддя. Щуплий протоколіст хутко водив головою слідом за своїм пером.

— Я закриваю справу, — заявила суддя й зійшла з підвищення.

— Чи є хтось із свідків? — спитала вона, підходячи до групи на лавах. — Якщо так, прошу засвідчити свою явку. Це дуже цікаво, — додала вона, звертаючись до Дзярського.

— Дуже, — ствердив Дзярський, з усміхом дивлячись на Колянка. — Тим більше, що обставини смерті Мехцінського збуджують ряд сумнівів слідчого порядку.

— Якою смертю загинув Мехцінський? — обережно спитав Колянко. Рука, якою він запалював цигарку, злегка тремтіла.

— Під колесами поїзда, — коротко відповів Дзярський.

— Це страшно! — шепнула Марта.

— Але досить легко для розуміння, — зауважив оборонець. — Потрапив під поїзд, отож, або самогубство, або нещасливий випадок.

— Або… його кинули під поїзд… — недбало додав Дзярський. — І це можливо, пане редакторе, хіба ні? Якщо взяти до уваги, що перед смертю Мехцінський бився з кимось, у кого були білі, палаючі очі й чудовий брильянт на пальці правої руки.

— О боже! — скрикнула Марта.

— Що це значить? — швидко перепитала суддя.

— Звідки ви це знаєте, пане? — вигукнув Колянко.

— Нічого не розумію, — зітхнув оборонець.

— Це неправда! — хотів голосно гукнути Юліуш Калодонт, але вчасно стримався й примружив очі, начебто намагаючись приховати блиск обурення. Його шляхетне, сарматське обличчя набрало раптом виразу обережної хитрості. Він весь обернувся на слух.

5

— Якась пані, до пана лікаря.

У дверях окремої палати з'явилась усміхнена сестра. Вітольд Гальський злегка підвівся на ліктях.

— За хвилину… — мовив він, і сестра вийшла, замикаючи за собою двері. Тисячі переплутаних думок закруж-і ляли в його забинтованій голові.

«Отож прийшла! Незважаючи на все, прийшла!»

Вже тиждень, з тієї хвилини, як він опритомнів, тривала ця запекла боротьба із самим собою, безжалісна, боротьба любові з самолюбством, гіркої самотності з ображеною гордістю. Стільки разів хотів просити знайомих, лікаря, сестру, Колянка подзвонити хоч раз по цьому телефону, повідомити, переказати коротеньку звістку про те, що з ним діється, де він. Але стільки ж разів у мозкові зринало: ні! «Якби це її по-справжньому хвилювало, вона б знайшла. Кінець кінцем, можна знайти людину у Варшаві, з тією умовою, що цього справді хочеш. Це не стіг сіна. Можна подзвонити до швидкої допомоги… Вона ж знає, де я працюю. Якщо хоче! Отож то й є… якщо справді хоче…

А зрештою, все це дурниці. Яке значення може мати один вечір для дівчини, зарученої з таким гарним хлопцем, як отой хокеїст. Напевне, вона дуже його кохає. Тоді, в роздягальні «Камеральної», була якась омана, примарилося щось несправжнє, фальшиве. Які дурниці! Ми провели приємний вечір — і годі…

…А може, вона й справді не зуміла довідатися? У швидкій допомозі є звичай — не давати інформації про своїх працівників. Зовсім не так легко знайти людину у Варшаві. Варшава — велике місто… Але ж вона повинна зробити якісь кроки, хоча б спробувати… Повинна мене знайти… Я не можу їй полегшити шукання, це буде з мого боку нав'язливо…»

В двері постукали. «І все-таки, знайшла!» подумав Гальський.

Він нервово поправив ковдру, торкнув рукою кількаденний заріст на щоках.

— Прошу! — гукнув він.

Двері відчинилися — в них стояла Олімпія Шувар з букетом квітів в руках.

Вона виглядала чудово. Краса, пишнота, запах життєвої досконалості увірвалися разом з нею в синьо-сіру порожню палату. Кинувши по дорозі коробку з шоколадом на підлогу, пакунок з апельсинами на стілець і оберемок троянд на ковдру, вона припала до рук Гальського, опустилася на коліна біля його ліжка, забувши про те, що її чудова, фланельова спідниця могла забруднитися і зім'ятися. У великих волошкових очах блищали сльози.

Гальський величезним зусиллям волі зігнав вираз розчарування з обличчя.

— Це дуже гарно з вашого боку, що ви прийшли, — шепнув він.

Сльози покотилися по щоках Олімпії аж до її чарівних уст. Це були красиві сльози, круглі й блискучі, такі чудові, як усе в Олімпії Шувар, як ЇЇ врода, рухи, почуття й переживання. Прегарний усміх крізь сльози з'явився на її обличчі, вона поводилася так мужньо і так красиво, як цього вимагала ситуація.

— Нарешті, — шепнула Олімпія, — нарешті я тебе знайшла, ясноволосий хлопче.

— Це не підлягає сумніву, — блідо всміхнувся Гальський. Як бачимо, навіть тяжкі переживання не викоренили в ньому специфічне вміння нищити красиві зворушливі переживання.

— Що трапилося? — спитала Олімпія, і дві нові сльозинки, мов сріблясті горошинки, з'явилися в куточках волошкових очей.

— Власне… не знаю, — заклопотано відповів Гальський.

— Це гарно з вашогобоку, пані, що ви мене відвідали, — повторив хворий.

Його гнітила одна-єдина думка, яку нарешті він висловив з жалем, побоюванням, надією і гіркотою:

— Як ви мене тут знайшли?

— Перекинула всю Варшаву догори ногами, — тихо, але палко відповіла Олімпія. — Знайшла навіть приватного детектива. Правда, цей обдурив мене, бо ж зовсім не був ніяким детективом, а звичайнісіньким адміністратором. Але йому, з огляду на численні знайомства в установах, де відають обліком населення, здавалося, наче він щось зуміє. Я діяла і з допомогою преси та радіо.

Нарешті мені пощастило знайти прізвище й адресу отієї блондинки, з якою ви були в «Камеральній».

Вітольде, ви собі не уявляєте, яких нервових зусиль та напруження волі вимагав візит до неї. Яка була страшна ця розмова! Але я мусила на неї зважитись, і тепер вже все позаду. Ця хвилина — нагорода мені! Я була вчора у панни Маєвської. Вона сказала, де ти, й додала, що сьогодні, тобто в четвер — приймальний день у лікарні. Я з самого ранку стою біля брами…

«Отож вона знала, — простогнав Гальський, заплющивши очі. — Знає, де я зараз…» Він відчув себе раптом дуже хворим, нещасливим і ще більш самотнім. Забинтована голова заболіла дужче, розвіялось радісне почуття одужання, яким він жив уже кілька днів.

Гальський розплющив очі й побачив обличчя Олімпії близько біля свого обличчя. Вона здалась йому гарною, доброю, наче він давно вже чекав і жадав її.

— Які гарні квіти… — промовив він тихо. — Дякую! — В голосі його справді була вдячність.

ЧАСТИНА П'ЯТА

1

— Тільки не таким тоном, Роберте, добре?

— Пане голово, я дуже перепрошаю… Але нехай пан голова на мене не гнівається. Я таки не знаю, як це зробити. Не маю найменшого уявлення… Зрозумійте мене, пане голово!

— Що ж тут розуміти? Начальник Крушина безпорадний щодо свого підлеглого! Інженере! Ви бачили щось подібне? Начальник не знає, де шукати свого підлеглого та як з ним розмовляти.

Вільга повернув від вікна своє брезкле, безбарвне обличчя.

Справді, — всміхнувся він блідо, — це кумедно.

Крушина потер обличчя долонею.

— Єдиний шанс, який оце зараз спав мені на думку: здається, той паскудник знає буфетницю з бару «Насолода», Гавайку. Поїду, довідаюсь, пане голово, та коли й тут нічого не вийде, тоді я й справді не знаю…

— Їдь, синку, — промовив з усміхом Меринос, — і не повертайся без того фраєра, чуєш? Але швидко, бо в мене є вже для тебе нова робота. лаштовуємо бенкет.

Вільга запалив цигарку.

— Цікаво, — зауважив він. — Нарешті трохи світського життя в своєму колі, в належній формі і в пристойному масштабі.

— Саме, — ласкаво промовив Меринос, — я про це й хотів з вами порозмовляти, пане інженере. Роберте, прощай!

Крушина похмуро вклонився і вийшов з кімнати. Вільга зручніше вмостився в кріслі й заклав ногу на ногу, вирівнюючи бездоганну складку брюк над синьою фільдекосовою шкарпеткою.

— Пане Альберте, — приязно спитав Меринос, — в якій ви тепер формі?

— В чудовій, — байдуже відповів Вільга. — Праця й автомобільний спорт — от що наповнює моє теперішнє життя.

— Це добре. Є необхідність влаштувати одній особі випробування горілкою.

Вільга висолопив язика й докладно оглянув його в маленьке дзеркальце, яке витяг з кишені. Потім устав, нахилився вперед і злегка стукнув себе кілька разів ребром долоні в поясницю. Випростався знову і міцно, обіруч натиснув живіт з правого боку — саме там, де міститься печінка. Вся ця перевірка, мабуть, дала добрі наслідки, бо інженер Вільга сів, дбайливо поправив бездоганну складку темних брюк і заявив: «Усе в порядку».

— Дуже радий, — серйозно відповів Меринос, — бо хлопець, якого треба проаналізувати, — продукт варшавського смітника, в повному значенні цього слова. Йому років з двадцять. Мабуть, уявляєте собі, пане інженере, який моторчик сидить у такому двадцятирічному паскудникові? Молотком такого не доб'єш. Нирки, як новісінький трубопровід, жовчний міхур, як чистенька торбинка, серце й легені — просто з фабрики. Тридцять років переваги над вами, пане інженере, неабиякий гандикап при доброму тренуванні. Дасте собі з ним раду?

— Спробую, — холодно й обережно відповів Вільга. Ледве помітний усміх скривив його вузькі, безкровні губи. Така обережність і холодність збуджували довір'я; зрештою Меринос знав фантастичні можливості інженера Вільги в царині алкоголю. Він сам був свідком речей, здавалося б, незрозумілих, вже не раз користався з цього незвичайного таланту. В певних сферах Варшави кружляли казкові чутки про могутність і міцність цієї лисої голови щодо вогненної води. Подейкували навіть, що Альберт Вільга був перед війною агентом військової розвідки для спеціальних доручень, тобто його використовували тоді, коли слід було здобути інформацію з допомогою горілки. Це були, однак, легенди летючі й неперевірені, причому люди досвідчені додавали, що, мабуть, немає розвідки в світі, яка могла б витримати діяльність таких дорогих агентів і такі методи.

— Цей фраєр, — промовив Меринос, поправляючи свій китайський галстук з важкого шовку, — зветься Пєгус і знає, хто вбив Мехцінського. Треба, щоб ми теж про це знали, а також довідалися і про те, звідки тому фраєру про це відомо.

Двері бару «Насолода» були вже відчинені навстіж: перші дні травня дихали на Варшаву справжньою літньою спекою. Крушина поволі зайшов усередину. В цю пору бар «Насолода» справляв враження дешевої їдальні: нечисленні, важко похилені над столами відвідувачі в робочих спецівках та брудних велосипедних шапочках розгортали масні папірці, виймали хліб з ковбасою і поспіхом ковтали свій сніданок, запиваючи його пивом або чаєм. Тут і там важко дихали спітнілі командировочні, навантажені диктовими чемоданами та неодмінними портфелями з ремінною застібкою. Вони обливалися потом у теплих, зимових пальтах і жадібно хлебтали штучно забарвлений лимонад.

За буфетом поралася Гавайка в підперезанім брудною ганчіркою фартусі. Крушина підійшов до буфету.

— Слухай, Гавайко…

Гавайка підвела зарум'яніле від праці обличчя, дрібні краплинки поту виблискували на її верхній губі.

— Гавайко, — повторив Крушина. — У мене до тебе… справа.

Він провів долонею від лоба по всьому обличчі; це був жест, який поєднував у собі найвище заклопотання, безмежну турботу і цілковиту безпорадність.

— Слухаю вас, пане Крушино! — відгукнулася Гавайка без усміху.

— Слухай, Гавайко, — мучився Крушина. — Ти знаєш такого конопатого, невисокого хлопця, правда ж? Він був тут разом з нами…

— Кого ви маєте на думці, пане Крушино? — спитала крижаним голосом Гавайка, виявляючи абсолютний спокій і байдужість; так їй принаймні в цю хвилину здавалося. Але навіть такий недосвідчений індивідуум, як Роберт Крушина, не міг не помітити отієї неприхованої настороженості, яка завжди з'являється в очах, рисах обличчя та в позі людини, коли розмова зачіпає особу, що становить важливий і постійний об'єкт її думок.

— Ну, знаєш, — пожвавішав Роберт: інстинкт боксера підказав йому, що він на справжній дорозі. — Такий блондин, — мовив він з притиском. — Був тоді тут зі мною і небіжчиком Мехцінським. Кілька днів тому… Ну, пригадай — він ще розмовляв з тобою.

— Ні, — відповіла Гавайка твердо, — нічого не знаю.

В цю хвилину до бару зайшов Кубусь. Він глянув на співрозмовників біля буфету і, не вагаючись, рушив туди. Невеличкі очиці Крушини блиснули щастям. Він злостиво всміхнувся і збирався щось сказати, але Кубусь його випередив.

— Гаряче… Ну й спека, га, Крушино? На самісінькому початку травня — і так пече; подумати тільки… Я проходив отут і зайшов чогось випити. Гавайко, у вас є в цій норі щось холодне?

Гавайка повернулася до холодильника.

— Добре, добре, — глумливо згодився Крушина, — так чи інакше, добре, що ти з'явився, Пєгусе. У мене до тебе страшенно важлива справа. Пий цю сечу, — додав він, показуючи на яскравожовтнй лимонад, що його налила Гавайка у величезний кухоль для пива, і ходім.

Кубусь поволі випив лимонад, поправив «метелик», кольору цикламени, заплатив, байдуже кивнув головою Гавайці й вийшов з Крушиною. Гавайка за весь час ні разу не глянула на нього, переставляючи ящики з порожніми пивними пляшками.

— Пече, — повторив Кубусь на вулиці.

Якусь хвилину обидва йшли мовчки, Крушина обливався потом.

— Нові черевики? — спитав безтурботно Кубусь, почувши рипіння. Ноги Роберта були взуті в красиві черевики на товстій шкіряній підошві.

— Нові, — відповів з полегшенням Крушина. — Тисяча вісімсот. Знаю одного шевця, що робить такі. Дешево, так? Можу тебе до нього відвести, хочеш? Черевики, що треба.

Видко було, що він розпачливо вхопився за цю тему.

— Кажи, Крушино, чого ти хочеш, бо в мене сьогодні нема часу, — перебив його Кубусь.

— Зараз! — гукнув Крушина і несподівано кинувся на брук. Вів затримав вільне таксі, яке проїжджало мимо, відчинив дверцята і рішучим рухом пхнув Кубу всередину.

— Куди? — спитав шофер.

— В місто, — відповів з зусиллям Крушина.

Шофер вирішив, що клієнт, мабуть, під чаркою, і, не зажадавши точніших пояснень, рушив до Центра.

— Ну? — спитав терпляче, хоча й з прихованою погрозою Кубусь. — У чому річ?

Крушина розпачливо скривився. Нервовими рухами голови він намагався показати Кубусеві, що не може говорити зараз, у таксі.

Кубусь понуро замовк, і Крушина знову зітхнув з полегшенням.

В районі МДМ, на розі Пєнкної, вони побачили велику юрбу. Це явно підбадьорило Крушину, який негайно вигукнув не без радості:

— Що це за гармидер? Що там діється?

— Нічого, — відповів Кубусь, — читають про наслідки вчорашнього кросу.

— Он що! — зрадів Крушина. — Хто виграв? Хто? Знов Вільчевський?

— Вільчевський, — ствердив шофер. — На медаль. Щодня сорок кілометрів за годину.

— На медаль! — тріумфував Крушина. — Вилазьмо! — штовхнув він Кубу. — Ставлю тобі чарку! За Вільчевського, щоб він, бідолаха, і далі не посковзнувся. Гальмуй, пане, — кинув він шоферові. — Скільки там?

— Крушино! — просичав Кубусь, коли Роберт заплатив і обидва вже стояли на тротуарі. — Кажу тобі, в мене немає часу. Будь серйозний. Кажи, в чому річ, і прощавай.

Але Крушина діяв, наче в натхненні.

— Пєгусе, хлопчику! — промовив він сердечно. — Ти не хочеш горілки. Добре, не буду тебе силувати. Але ж ти любиш солодке, правда? Я теж пропадаю за ним. І ти не відмовиш мені, синку. Ми стоїмо якраз біля бару. Ось бачиш: «Фрукти, морозиво»? Я захворію, якщо ми не зайдемо сюди. Усе, що схочеш, буде твоє. Торт мокко, крем ванільний, порічкове желе з молочком, торт камарго, морозиво. О, велика порція фісташкового морозива з битими вершками! Чоловіче, поміркуй…

І перше, ніж Кубусь встиг зорієнтуватись, залізні долоні Крушини майже впхнули його в бар «Фрукти, морозиво», де стіни були прикрашені різнобарвною керамікою на різні помологічні мотиви.

— Ось тут, — невблаганно заявив Крушина. — Сідай. Прошу, пані, — звернувся він до офіціантки, — дві порції морозива, два креми й два апельсинові напої. Оце так дурничка, га? — всміхнувся він до Кубуся, мов добра ворожка з казки про сплячу королівну; так йому принаймні здавалося, бо він на хвилину забув про свій зламаний ніс, який міг викликати тремтіння в серці не одного сміливця.

— Почекай хвилину, я повинен подзвонити. Тільки не йди звідси! — наказав Крушина. Цього разу в голосі його звучала така нотка перестороги, яка не снилася навіть найзлостивішим ворожкам з казок. Він зайшов до телефонної кабіни, якраз навпроти входу до залу, де сидів Кубусь, і замкнув двері: крізь віконце кабіни боксер пильно спостерігав свого супутника, готовий до негайного втручання, ледве той виявить найменше бажання втекти. За кілька хвилин Роберт вийшов з кабіни й заявив:

— Ти, Пєгусе, ще не передумав? Ще хочеш заробити через мене кілька злотих?

Куба швидко глянув на Крушину; він одразу зрозумів, що тепер ініціатива вже не в його руках і не в руках Крушини, а все вирішує хтось третій.

— Ясно, — обережно відповів він.

— То сиди тихо й чекай. Зараз сюди прийде хтось, хто хоче з тобою поговорити.

Після цих слів він з насолодою взявся за крем і морозиво, отож замисленому Кубусеві не залишалося нічого іншого, крім того ж самого. На закуску він перечитував «Спортивний огляд», розкладений на столику між чашечками з морозивом. Столиця жила в ці дні повідомленнями з траси велосипедного кросу Варшава — Берлін — Прага.

За кільканадцять хвилин до бару зайшов інженер Альберт Вільга. Не привітавшись, він сів біля столика Крушини й Кубуся.

— Це той? — спитав він Крушину, рухом голови показуючи на Кубу.

— Що для вас, пане? — поцікавилась, підходячи, офіціантка.

— Велику пляшку «Цінзано», — відповів Вільга, не обертаючись.

— У нас нема цього, — невпевнено сказала офіціантка.

— Тоді прошу дати мені спокій, — з крижаною чемністю заявив Вільга, і офіціантка відійшла без слова протесту.

Кубусь уважно придивлявся до Вільги: його вразив цей бездоганний вигляд і манери, що навіть явному нахабству надавали якогось відтінку елегантності.

«Ого! — подумав він. — Цей скроєний з іншого матеріалу, ніж крушини і мехцінські. Он як! Значить, посуваємося вперед і чимраз глибше, як бачу».

— Чи довго ви збираєтесь сидіти в цій корчмї, що смердить пиріжками й мелясою? — з апитав Вільга тихим, але різким голосом; його збляклі блакитні очі і безбарвне обвисле обличчя не відбивали ні втіхи, ні злості.

— А що ви, пане, пропонуєте? — спитав досить зухвало Кубусь.

— Поснідати, — відповів Вільга і глянув на Кубуся; в цих збляклих очах була порожнеча, така порожнеча, що Кубусеві стало якось не по собі.

— Ходім, — заявив Крушина, розплачуючись.

Вони встали і вийшли. На краю заллятого полуденним сонцем широкого тротуару стояв оливковий «Гумбер» з гарним, трохи пошкодженим кузовом.

Через деякуй час «Гумбер» можна було побачити на вулиці Новогрудській, навпроти входу до невеличкої, на вигляд занедбаної крамниці, вітрина якої була, проте, заставлена дорогими закусками та пляшками закордонної горілки. За цією вітриною крився один з найкращих варшавських ресторанів. За першим приміщенням, де був величезний буфет, кілька приступок вело до невеличкого залу, прикрашеного оленячими рогами та кабанячими головами: тут стояли темні столики й такі ж самі стільці з вирізьбленими в спинках серцями. З цього залу можна було пройти до невеличкої кімнатки праворуч. В цій кімнаті, єдине заґратоване вікно якої виходило на бруднувате варшавське подвір'я, стояло три столики; тільки один з них був зараз зайнятий трьома відвідувачами і являв собою картину кулінарного бойовища, гідного пера старого Франсуа Рабле. В страхітному безладді валялися на ньому рештки оселедця, верховодки, сухої мисливської ковбаси, шинки, редиски, порею, омлетів, крутих яєчок, судака в желе та холодцю.

В цю хвилину, коли ми спрямували на них свій об'єктив, один з відвідувачів, чоловік могутньої будови, із зламаним боксерським носом, саме почав співати. Рипучим баритоном він благав: «Нінон, ах, посміхнися…» Або повідомляв: «Щоб ти знала, як я хочу уста цілувати твої…»

Елегантний пан з довгим обвислим обличчям сидів нерухомо, палячи цигарку; на ньому не знати було ніяких слідів сп'яніння, а легкий рум'янець на вилицях був швидше наслідком спеки й задухи в тісній, напоєній випарами кімнаті.

Якуб Вірус запитав:

— Котра година?

— Пів на п'яту, — чемно й недбало відповів Вільга. Кубусь з зусиллям ковтав слину.

— Ми вже поснідали? Е-е-епІ Так рано, — здивувався він.

— Ага, — обізвався Вільга. — Варто було б подумати ще й про обід.

— Тільки без мене… — простогнав Кубусь і заплющив очі.

Все закружляло навколо нього з подвоєною швидкістю, він розплющив очі й знову побачив обличчя Вільги, холодне, чемне, безвиразне. Вся кімната коливалася в нього перед очима, мов на примарній гойдалці; двері відчинилися, і зайшов офіціант в білій куртці, котрого, як здавалося Кубусеві, внесла хвиля високого припливу. Офіціант нахилився над Вільгою.

— Ні! — простогнав Кубусь здушеним голосом: до його свідомості дійшло, що Вільга знову замовляє горілку.

— Ну що? — почув він голос Вільги, — ще по одній, панове? Роберте, вип'єш? А ти? — звернувся він до Кубуся.

Кубусь встиг подумати, що як вип'є ще одну чарку, то, мабуть, умре.

Не можна було, однак, відмовлятися: всі зусилля чотиригодинного шаленого пияцтва пішли б марне, якби Кубусь зламався. Він з жахом глянув у холодне, брезкле обличчя свого елегантного сусіда і кивнув головою.

Вільга злегка всміхнувся. Якби він здатний був на співчуття й рицарський подив перед своїм супротивником, то відчув би їх зараз. До краю змучений юнак по той бік столу поводився з якоюсь гідністю в цьому облудному випробуванні сил.

Та Вільга тільки налив дві чарки горілки, підніс свою вгору. У Кубуся виступив на чолі холодний краплистий піт: тремтячою рукою він підніс свою чарку до рота й випив, розливаючи горілку. Ця остання чарка справила на нього дивне враження: він начебто трохи протверезився. Якусь хвилину прислухався до своїх розчавлених горілкою думок і справді відчув, що йому стає легше. Тут він почув тихий, недбалий голос Вільги:

— Власне, я не повинен з тобою розмовляти, бо ти в цю хвилину на великих обертах.

— Зовсім я ні на яких обертах… — з безглуздою, п'яною впертістю відповів Кубусь. Він силкувався твердо глянути на Вільгу, але його масний погляд безсило розмазувався на обличчі інженера.

— Ти п'яний, — холодно повторив Вільга, — і я не хочу, щоб ти думав, наче я тебе використовую.

— Думай, пане, над своїми словами… — обурився Кубусь, але вже не міг надати своєму голосу погрозливого виразу.

— Закрий рота, щеня! — зовсім байдуже наказав Вільга. — Ну, коли вже ти такий козак, то скажи: хто вбив Морица?

Червоні й зелені сигнали запалали в мозку Кубуся. Він глибоко зітхнув і спробував поміркувати — що йому на це відповісти? Та чим довше міркував, тим більше нічого не спадало йому на думку.

Крушина вже спав на столі, поклавши голову серед солоних огірків та рештків лососини. Кубусь знову зітхнув і побачив, як Вільга підіймає пляшку, щоб налити йому ще чарку горілки.

— Якийсь фраєр з білими очима та брильянтом на пальці, — промовив Кубусь так швидко, як тільки міг.

— Добре, добре, — кивнув головою Вільга. — Ці казки я вже чув. Вигадай щось нове або краще скажи: звідки ти це знаєш?

В погляді Кубуся була розпука. «Звідки я це знаю? На ласку божу, звідки я це знаю?» Перед ним були збляклі блакитні очі, що наче сповивали його блакитною крижаною заслоною, що паралізували його волю й думки.

— Я це знаю… — почав він з розпачем, — від Сюпки.

— Хто він такий, цей Сюпка?

— Залізничник… живе в Аніні.

— Що ти маєш спільного із залізничниками з Аніна? Кажи!

— Я? — белькотав Куба. — Нічого..

«Це кінець, — подумав він, — зацькував мене, як зайця. Справді, що я маю спільного із залізничниками з Аніна?»

— Я нічого не маю спільного, — почав він невпевнено, — тільки…

— Звідки ти його знаєш? Звідки він про це знає? Хто він такий, цей Сюпка? Чому він тобі оповідав?

— Зараз, зараз, — як міг, захищався Кубусь; він здавався тепер остаточно сп'янілим і незграбно вимахував руками, — зараз я все вам, пане, все… еееп… поясню. Там, в Аніні, є одна дівчина. Зветься Ганка. Небіжчик Мориц залицявся до неї. Але мене вона теж той… Знаєте, пане, любов — почуття дурне. Я їздив туди, до цього Аніна… От-от, саме тому я, бачите, пане, їздив до Аніна. А той Сюпка був свідком, як Вєсека Мехцінського пристукнули. Він знав, що Мориц їде до Ганки, і все це їй відразу розказав. А Ганка мені… Бачите, пане, як воно все виглядає…

Вільга поволі підніс свою чарку до уст і випив, не звертаючи уваги на Кубуся, потім відрізав собі рожеву пелюстку лососини. Двері прочинилися, і зайшов офіціант.

Кубусь відчув раптовий приплив нудоти. На обличчі його з'явилась гримаса. Вільзі здалося, що це прояв млості; по суті це був переможний усміх.

Пізно ввечері Роберт Крушина безвладно лежав у кріслі в кабінеті голови кооперативу «Торбинка»* На голові в нього був лід, в тремтячих руках — сифон, з якого Роберт жадібно хлебтав содову воду.

— Нічого не допомагає, — плаксиво скаржився він, натискаючи язичок сифона.

Мені здається, що це правда, — промовив Меринос до Вільги, який сидів, зручно розкинувшись у другому кріслі. — Мехцінський застерігав Крушину від цього Пєгуса. Мабуть, вони пошарпалися за ту дівчину з Аніна.

— Можливо, — холодно відповів Вільга. — Ну, й що тепер буде?

— Я повинен мати цього Сюпку, і якнайшвидше, — заявив Меринос, затягаючись цигаркою. — Крушино, — звернувся він до Роберта, — чуєш? Завтра ввечері я повинен мати цього Сюпку, і живого, а не мертвого. Треба діяти швидко, дуже швидко, — додав він замислено.

— Як це зробити, начальнику? Пане голово, як я можу це залагодити? — простогнав Крушина кволим голосом.

— Хай твоя голова болить, як це зробити.

— Моя голова, моя голова, — скиглив Крушина. — Де в мене голова? Чи в мене взагалі є голова? Зверху сковзанка, а всередині трохи помиїв…

…Тупоносий «Шевроле» пригальмував на кам'янистому шосе. Мотор змовк. Чотири постаті зіскочили з вантажної платформи й повільним кроком рушили просто на вогні залізничної станції. Вечір був теплий і ясний, пахло травнем і сухою торішньою глицею; невеличка підміська станція — власне, довгий, забетонований, вкритий цементним дахом перон — лежала серед пісків і соснових борів Мазовецької рівнини, де сухість повітря й пахощі хвої-стого надвіслянського лісу становлять основну прикмету пейзажу.

Чотири постаті посідали на повалених сегментах бетонного паркана. Кволі вогники на станції біліли серед теплого травневого мороку. Зажаріли цятки цигарок.

— Холера його знає, — обізвалась одна з постатей, — чи довго доведеться чекати?

— Недовго, — відповіла друга, злегка шепелявлячи, — він завжди повертається в цю пору.

— А мені все одно, — заявила третя, — однаково ніде спати.

— Що сталося, П'ясте Колодзею? — спитала шепелява постать, — якийсь клопіт?

— А так, пане Шаю, — зітхнув П'яст. — Викинули мене з робітничого гуртожитку. Я тепер бездомний.

— Поїзд іде, — нагадав четвертий.

Безшумна змія електричного поїзда швидко вповзла на станцію Анін і зупинилась; висипали пасажири.

— Ну, хлопці, увага! — напружено шепнув Шая. — Стасеку, іди шукати!

Один з хлопців рушив до блідо освітлених сходів, які вели вниз з перону; бистрим поглядом він пробігав по рі-денькій юрбі. Нарешті погляд Стасека вилущив з людського струмочка низенького чоловічка в розстебненому залізничному мундирі. Стасек раптовим рухом відкинув недокурок і підійшов до чоловічка.

— Громадянин Сюпка Юзеф? — спитав Стасек.

— Я, — відповів зляканий залізничник, зупиняючись і підіймаючи вгору спітніле, лиснюче обличчя.

За ним, на відстані кількох кроків, зупинився якийсь темний, непомітний силует у котелку з парасолькою в раці.

— Я з міліції, — заявив Стасек, виймаючи з кишені щось схоже на посвідку, — хочу вам задати кілька питань. Дозвольте, я вас проведу.

Сюпка пробелькотів: «Звичайно… З охотою… До ваших послуг…» і рушив за Стасеком до поваленого паркана. За кілька кроків від них посувався ледве видний в темряві котелок. Через хвилину Сюпка відчув важкий удар по обличчі, і хтось важко штурхонув його в нирки. Він упав. Хотів крикнути, але тільки здушений стогін вихопився крізь шмаття, яким йому блискавично замотали голову.

«Шапка! Портфель!» подумав з розпачем Сюпка, як кожен бідняк, про речі, найменш важливі в таку хвилину. Він шарпнувся, намагаючись врятувати шапку й портфель, і його ще раз важко вдарили в живіт. Сюпка від болю завиз, що крізь ганчір'я здалося скиглінням.

— Чого ти його ще обробляєш? — почув він знервований, сердитий голос. — Хіба ти, П'ясте, не бачиш, що з нього досить?

— Ану його, — відповів інший, жорстокий голос. Все одно мені спати ніде.

— Зробимо, — запевнив шепелявий, — не бійся нічого, П'ястухно, для такої цінної сили знайдемо щось. Ну, панове, в дорогу!

Дужі руки підняли Сюпку вгору і жбурнули на якусь тверду, окуту залізом підлогу. Він застогнав від болю втретє, але стогін його втонув у гуркоті мотора.

З-під котелка непомітної постаті, яка стояла неподалік, вихопився стриманий проклін, потім легке задоволене хихотіння і, нарешті, тихий шепіт:

— Але ж так. Звичайно! Це мусило трапитись. Потім постать вийняла кишеньковий календарик, де старанно занотувала дату й годину цієї події.

Через кілька хвилин дуже швидкої їзди Сюпку зняли з платформи й посадили на землю. Він почув відгомін кроків, що віддалялись від нього, і, підбадьорений тишею, почав здирати шмаття з голови. Зірвавши його, нарешті, він побачив перед собою дві величезні могутні постаті, які стояли зовсім мовчки, тримаючи руки в кишенях. Облич їх не було видко з-за піднятих комірів та з-під насунених на лоба капелюхів. Ця несподівана картина на хвилину перехопила Сюпці подих; отямившись, він відчув, що сидить на якомусь пустирі, серед битої цегли й сміття, спираючись плечима об іржаву, наполовину зірвану дротяну сітку. Вдалині маячили вуличні ліхтарі.

— Юзеф Сюпка? — ласкавим голосом спитала трохи вища постать.

— Яаа, — кивнув головою Сюпка. Він хотів підвестися і встати, але трохи нижча, незвичайно плечиста постать гримнула:

— Сиди!

— Пане Сюпко, — медовим тоном промовив вищий, — прошу, розкажіть про той випадок на Східному вокзалі, свідком якого ви були.

— Я… я вже оповідав у міліції… — пробелькотів Сюпка. — І знов дістав повістку в тій самій справі. З мене вже цього досить, — додав він плаксиво. — Я був п'яний, знаєте, пане директоре, таке трапляється, правда ж? І тепер такий коловорот…

— Кажи! — кинув грізно нижчий, і від звуку його голосу Сюпка наново відчув усі болючі образи й штурхани цього вечора.

— Пане начальнику! — простогнав він, — вони билися… А може, й не билися, холера їх знає… Саме так — зовсім не билися. Той пан небіжчик крикнув раптом: «Згашу тобі ці білі очища! Задмухну оці бандитські ліхтарі! Кудлатий заплатить!» А потім той другий крикнув: «Дайте мені спокій, пане!» і «Не буду тебе тут бити, чуєш! Але як зустріну втретє…» Потім той пан небіжчик почав тікати й потрапив під поїзд…

— Дуже гарно ти це розповів, Сюпко, — промовив вищий. Він замовк, мабуть, щось міркуючи, потім заговорив:

— Слухай, Сюпко, ти казав про нову повістку до міліції, правда? Отож у міліції ти цього разу скажеш так: того пана небіжчика кинули під поїзд. Просто схопили за одіж і кинули під локомотив. Зрозумів? А якщо тебе там спитають, чому ти цього відразу не сказав, скажеш, що боявся. Що ти залізничник з Варшавського вузла, отож знаєш деякі речі і таке, про що волієш краще не говорити, бо навіщо ж самому потрапляти на рейки під колеса, правда?

— Це пра-авда!.. — захлинувся від жаху Сюпка, мов зачарований, вдивляючись у високу постать.

— Бачиш, братіку, ми розуміємо один одного. Ти знаєш, що були такі, котрі кидали людей під поїзд, правда ж, Сюпко? Такі дуже злі люди… особливо на лінії Зомбки — Воломін; хоча це далеко звідси, але ж вони могли перекинутися й на цю лінію? Хіба ні? І тут колись були: пам'ятаєш такий номер в Юзефові?

Сюпка відчув, як волосся наїжується у нього на голові й холодний піт тече по спині. Це правда! Він працював вісім років на Варшавському вузлі і дещо знав про такі справи. Був такий номер в Юзефові, це правда! Злий чоловік! ЗЛИЙ.

Пане начальнику, — видушив він з себе, — може, так і було… Я вже нічого не знаю. Я міг би недобачити… Цей ЗЛИЙ… о боже, такий усе може…

— Радий, що ми зрозуміли один одного, пане Сюпко, — промовив високий медовим голосом, — бо якби ви цього не зрозуміли, я змушений був би вам розтлумачити інакше. Болючіше… — Медовий голос зазвучав такою жорстокою погрозою, що Сюпка зовсім розгубився: він перестав навіть розуміти, кого ж йому, власне, боятися.

— Ну! — промовив вищий, начебто збираючись іти.

— Пане начальнику, — заговорив Сюпка поспіхом, переборюючи страх. — Ці пани, які тут зі мною їхали… супроводили мене… знаєте, пане начальнику… зовсім нова шапка й портфель… так, так… Шкіряний портфель при цій оказії чорти взяли. Я розумію, що ці пани поспішали, але ж портфель… Старий, зношений, але шкіряний, — брехав Сюпка з натхненням, бо портфель був брезентовий і належав синові, який недавно скінчив школу.

Високий вийняв з кишені банкноту й кинув Сюпці: в каламутному півмороці залізничник побачив п'ятсот злотих.

— Це дуже злий чоловік, — вигукнув Сюпка з відданістю й запобігливістю неофіта, і раптом його охопив облудний страх.

«Навіщо мені ці гроші? — думав він перелякано. — Не хочу я цієї монети!»

— Нехай його відвезуть, — наказав високий плечистому, потім повернувся й пішов у напрямі вуличних вогнів.

Він ішов беззвучно, на товстих підошвах з індійської гуми, заховавши руки в кишені, похилений і замислений. Плечистий свиснув, і з тіні неподалік вихопилося чотири постаті.

— Заберіть його, — наказав плечистий, показуючи на Сюпку.

Чотири постаті рушили хистким кроком до Сюпки, який благально простягши руки вперед, загукав: «Я сам…», потім поспіхом позбиравши здерте з голови шмаття, знову старанно замотав ним собі голову.

— Дуже інтелігентний чоловік, — схвально зауважив на не злегка шепелявші голос. — Ну, хлопці, вгору його!

Плечистий побіг за високою постаттю, яка прямувала її напрямі иулиці.

— Геніально! — промовив він тихо, але розчулено, комли вони зрівнялися, — Геніально, пане голово! Що за мова! Що за гра!

— Крушино? — спитав Меринос, — ти ж сам цього не зробив, правда? Хто це все так спритно скомбінував?

— Шая, — відповів Крушина з гордістю, — такий собі Шаєвський. Мій секретар. Все злагодив, довідався про цього Сюпку, привіз мого як треба. Ну, що?

— Шая… — повторив Меринос, наче бажаючи запам'ятати це прізвище. — Очевидно, хлопець з головою.

— Ноги в мене пече від цієї шкіри, — поскаржився Крушина, показуючи на свої черевики, — так парить це свинство. Ну й фортель пан голова вигадав, як золото. Геніальний!

— Вигадав? — всміхнувся Меринос. — Ти так думаєш? Потім він замовк, відчинив дверцята машини і вже не обізвався й словом, поки вони їхали. Чоло йому перетяла глибока борозна.

— Це тут? — спитав високий кремезний чоловік із засмаглим, поораним зморшками обличчям.

— Тут, — відповів щуплий молодий чоловік в окулярах і постукав у двері з написом: «Редакція міського життя». Відчинив їх, гукнув у просторінь кімнати:

— Кубо! Займися паном. Це до вас.

Високий кремезний чоловік зайшов до кімнати й обережно причинив за собою двері.

В кімнаті сиділо двоє: заглиблений в читання купи газет чоловік середнього віку, в костюмі кольору хакі, з закачаними рукавами та молодий блондин, який лежав на столі, спершись ногами об калорифер, і просто з пляшки жадібно пив кефір. Почувши слова юнака в окулярах, блондин сів і повернув до прибулого веснянкувате, неймовірно змучене обличчя.

Чим можу служити вам, пане? — спитав він голосом, в якому звучала страшенна втома.

— Отож так… бачите, пане редакторе… — почав прибулий.

— Прошу, сідайте, пане, — перебив Якуб Вірус, тужно поглядаючи на свій недопитий кефір.

Прибулий витяг срібний портсигар з гравірованими підписами на кришці й почастував Кубуся.

— Власного виробу цигарки, — похвалився він. — Прошу, пане редакторе.

Куба взяв довгу сигарету з мундштуком і простяг запаленого сірника.

Моє прізвище, — вже впевненіше почав засмаглий чоловік, — моє прізвище Жичливий. Францішек Жичливий.

— Дуже приємно, — відповів Кубусь.

— Я член правління кооперативу «Мазовецькі суниці», — заявив прибулий Кубусеві, — це городній кооператив. Отож, пане редакторе, ми організуємо ярмарок.

Очі Кубуся перестали сентиментально блукати по розпочатій пляшці кефіру й стали проникливо й чуйно вдивлятися в покреслене зморшками засмагле обличчя Жичливого.

— Це дуже цікаво, — поволі промовив Кубусь. — Я вас слухаю, пане Жичливий.

Жичливий всміхнувся з явним задоволенням, як людина, котра знає напевно, що кінець кінцем її особа збуджує загальну симпатію.

— Це має бути ярмарок весняних первинок — з царини садівництва і городництва, — заявив він, — ярмарок під гаслом: «Варшавські вітаміни — радість і здоров'я кожного покоління!» Гасло на медаль, ні? У нас є домовленість з дирекцією Міського торгу, яка дозволила організувати наш ярмарок на Кошиках. Тепер, пане редакторе, нам потрібна тільки підтримка преси.

— Ви вже її маєте, пане, я вам обіцяю, — урочисто відповів Кубусь. — Зробимо вам рекламу, якої не знає історія садівництва й городництва в цьому місті.

— От, от! — захоплено вигукнув Жичливий, — реклама! Пане редакторе, від імені правління кооперативу «Мазовецькі суниці» дозволю собі надіслати ящик салату для редакції вашої газети. А може, ви, пане, волієте шпинат або брюссельську капусту?

— Для мене краще трохи спаржі, — раптом серйозно відгукнувся мужчина в костюмі кольору хакі. — І коли можна, зразу вже вареної, і з маслом.

Куба значущо кашлянув, але Жичливий стривожився, чи не криється тут якийсь натяк.

— А може, все-таки запросити їх на вечерю? — подумав він нервово, — воно завжди надійніше. Ось цей хоче теплої страви, а він схожий на начальника.

— Вже зроблено, — перебив його вагання Кубусь, — можете на нас розраховувати, пане Жичливий. Я бачу навіть назву: «Вітамінний карнавал на Кошиках». «Тисячі варшав’ян у вирах зелені тепличних первинок». «Великий конкурс на різання порею». «Тисяча й один спосіб використовування редиски». Добре, га?

— Чудово, — шепнув Жичливий. — Які думки! Як добре, що я вас зустрів, пане! До побачення. Певен, що наша свята справа — в добрих руках…

Кажучи це, він уклонився кільканадцять разів і вийшов.

— Не розумію, що ти бачиш у цьому цікавого, — заявив Колянко, відкладаючи газету й запалюючи цигарку. — Звідки взагалі ця раптова любов до кооперативу «Мазовецькі суниці»?

— Це надзвичайно цікаво, — мовив Кубусь замислено.

— Для молодих алкоголіків, можливо, — ущипливо кинув Колянко. — Ти випив уже, мабуть, весь кефір в усіх варшавських молочних, після позавчорашнього струсу. І досі не можеш отямитись. Ой Кубо, Кубо, погані твої справи! Ще один такий день, як позавчора, і я змушений буду прос-ити, щоб мені виділили практиканта. Сам ти не впораєшся з обов'язками репортера цього відділу, тим більше, що скочуєшся чимраз нижче в багно розкладу.

— Упораюсь, — буркнув Куба нечемно, потім підійшов до Колянка, сів на його письмовому столі й промовив тепло, щиро:

— Пане Едвіне, дорогий, любий, дайте мені ще три дні, прошу вас. Я все потім з'ясую. Тільки бачите, це все таке складне й заплутане: я сам… мої справи… А тут ще переживання… Що тут багато говорити, пане Едвіне, коханий, ви гніваєтесь, бо ми останнім часом так мало бачимося, розмовляємо… Але ж ви, мабуть, не втратили до мене довір'я!

Колянко кинув довгий погляд на Кубуся і дмухнув цигарковим димом.

— Ні, — обізвався він серйозно, — не втратив. Скажеш мені все, коли визнаєш за можливе.

— Цей ярмарок, пане Едвіне — дуже важлива річ. Це принципова історія. Повірте мені.

— Я вірю тобі. От тільки не певен, чи ти, Кубо, не втрачаєш головної ниті заради якихось побіжних мотивів. Чи не забуваєш про наші суспільні обов'язки?

— Про суспільні обов'язки… — повторив Куба схвильовано.

— Так, про них. Боюся, що ти от-от загубиш основну причину, заради якої ми вплутали тебе в цю історію, Кубусю.

Колянко підвівся й узяв Кубуся за плече.

— Ми рушили в бій заради оборони порядку, спокою, правосуддя, розпочали безжалісну боротьбу з хуліганською дикістю. Директиви ясні: ми знаємо, кому допомагати, а кого нищити. Тимчасом я трохи побоююсь, що стрілка твого компаса тремтить трохи безпорадно на океані цієї проблеми. Нам не можна виявляти навіть тіні поблажливості до хуліганів, до варшавських пройдисвітів і покидьків. Це принцип наших суспільних обов'язків. Боюся, що ти, Кубусю, перестаєш часом орієнтуватися у вирі боротьби та в мороці проникнення в цей хуліганський світ.

— Ні, — відповів Кубусь замислено, але це заперечення звучало досить невпевнено. «Трохи таки має рацію мій старий», подумав Кубусь з жалем, згадуючи, як розмовляв з Крушиною. — Пане Едвіне, — додав він палко, — ще три дні, добре? І прошу, дозвольте мені розрекламувати цей ярмарок, згода? Я все з'ясую!

— Згода, — відповів Колянко. — Скажи мені тільки одне: що означають останні передсмертні слова Мехцінського: «Кудлатий заплатить!»?

Кубусь опустив очі. Потім підняв зблідле обличчя і промовив важко:

— Саме про це і йдеться. У цьому — вся суть справи. Кудлатий — це… один з варшавських пройдисвітів найбільшого калібру. Думаю, що незабаром… знатиму його. Довідаюсь… хто це такий та що з'єднує менших шахраїв, отаких, як Мориц, із тим Кудлатим.

— В порядку, — обізвався Колянко, підводячись і одягаючи піджак. — Розумію тебе. Більше не буде ніяких запитань. Іду пити каву. Матеріал ось на столі. Ще додай замітку про твій ярмарок і можеш здавати до друкарні.

Сказавши це, Колянко взяв коричньовий капелюх з м'якими крисами і вийшов з кімнати. Кубусь сів за його письмовий стіл і став ритися у вузьких смужках гранок. Але за хвилину він поклав долоні 'під голову й припав до письмового столу, наче збираючись задрімати. Проте він не спав. Напружено думав і трохи мріяв.

Колянко поволі йшов подвір'ям.

Куди їдемо, пане редакторе? — весело спитав один з редакційних шоферів. Колянко зупинився, поміркував хвилину, потім відповів з усміхом:

— Дякую, пане Мар'яне, піду пішки. Така погода…

І вийшов на Єрусалимські Алеї. Трохи відійшовши від воріт редакції, він зупинив таксі.

— До Арсеналу, — кинув, сідаючи в машину.

За кілька хвилин Колянко вже заходив до кімнати поручика Міхала Дзярського в будинку Команди міліції.

Дзярський уважно перечитував папери в товстій картонній папці рожевого кольору. Побачизши Колянка, він закрив папку й устав.

— Добрий день, редакторе, — привітався він з усміхом. — Радий, що ви прийшли, не відкинули мого запрошення. Є безліч справ, які треба з вами обговорити. Прошу сідати.

Він показав на стілець навпроти столу.

— О, ні, — ущипливо всміхнувся Колянко, — тільки не на цьому місці. Думаю, що ви мене запросили не для того, щоб я сидів на цьому стільці.

— Цілком слушно, — буркнув Дзярський. — А тепер до справи. За хвилину сюди зайде Юзеф Сюпка, залізничник. Я допитуватиму його і тому запросив вас сюди. Хочу…

— Дякую за запрошення, — жваво перебив Колянко, — я приємно вражений. Сподіваюсь, цей факт відкриє нову еру в наших взаєминах.

— Я б хотів… — спокійно продовжував Дзярський, барабанячи пальцями по столі, — щось вам запропонувати.

— Що саме? — обережно спитав Колянко, примружуючи свої насмішкуваті очі.

— Перемир'я. Спілку. Співробітництво, — сухо відповів Дзярський, дивлячись просто в обличчя Колянка.

— Приймаю, — байдуже згодився Колянко, — і радію з вашої пропозиції. — Ага, — додав він, — що ви скажете на те, щоб залучити до цієї спілки лікаря Гальського, людину, яка…

— Чудова думка, — перебив Дзярський, — можете далі не говорити. Я згоджуюсь.

— Прекрасно. Гальський візьме на себе психологічну сторону проблеми, ви — юридичну, а я — морально-суспільну.

— Якої проблеми? — поцікавився Дзярський.

— Проблеми чоловіка з білими очима.

— Ви хотіли сказати, пане: чоловіка в котелку і з парасолькою, — поправив Дзярський.

— Це дурниці, — заперечив Колянко, зіскакуючи з підвіконня. — Я переконаний, що чоловік з білими очима не носить ні котелка, ні парасольки, що він взагалі не злочинець та не зводить ніяких злодійських рахунків. І поки що він не відповідає ніяким нашим уявленням про нього. З самого початку я був на боці цього винищувача варшавських хуліганів і ніколи не крився із своєю симпатією. Ви радили мені тоді опублікувати статті про нього, і це теж було спробою перекреслити мої плани.

— Правильно, — зауважив Дзярський спокійно. — І я зовсім не здивувався, коли ви не погодились. Але тепер ситуація змінилась, і думаю, що інформування громадської думки про ці справи може дати корисні наслідки.

— Я повинен над цим поміркувати, — роздумливо відповів Колянко. — Може, Сюпка внесе щось нове в наші відомості про цю проблему.

Дзярський підняв телефонну трубку, і за хвилину сержант Мацєяк привів Юзефа Сюпку і сів за друкарську машинку, яка стояла на столику.

Колянко пильно придивлявся до непоказної, невиразної постаті в залізничній формі з товстого, сукна.

— Прошу сідати, — сказав Дзярський, показуючи Сюпці на стілець навпроти себе. Сюпка сів, поклавши формений кашкет на коліна.

Сержант Мацєяк заклав у машинку чисту сторінку. Дзярський вийняв з рожевої папки якийсь друкований аркуш.

— Ось це ваше перше зізнання, — показав він Сюпці. — Ви склали його зараз же після смерті Мехцінського.

Сюпка кивнув головою. Колянко відвернувся до вікна й запалив цигарку, вдивляючись в яскраву блакить варшавського неба над дахами палаців у стилі барокко.

— Ви пригадуєте свої зізнання? — коротко спитав Дзярський.

Сюпка кивнув головою.

— Так точно, — хрипко відповів він.

— Отож прошу мені сказати, пане Сюпко, — продовжував Дзярський, — щось точніше про ту четверту особу в вагоні, про яку ви згадуєте в своєму зізнанні. Що з нею сталося? Чому вана не дала зізнань отам на вокзалі? Де поділася?

— Цього я не знаю, де той чоловік подівся… — почав Сюпка ламким під нервування голосом. — Про нього я можу небагато сказати. Фактично, як тільки все сталося, пін відразу ж десь подівся. А коли я біг, щоб повернути гальмо, він наскочив на мене ззаду, холера його знає, чи хотів мені перешкодити, чи й сам по морді схопив та біг чимдуж до виходу. Я тільки помітив, що коли він сунув до дверей, то загубив капелюха дорогою, такий круглий, знаєте, пане, що то їх колись носили. Котелок — он як він називається.

У Дзярського дуже закалатало серце, але навіть найменший блиск очей не зрадив його хвилювання. Колянко раптом відвернувся, цигарка випала в нього з пальців. Сюпка не помітив цього ефекту своїх слів, бо Колянко стояв у нього за спиною. Мацєяк писав не дуже швидко, але старанно й наполегливо, ні на що не звертаючи уваги, крім своєї роботи.

— Пане Сюпко, — обізвався Дзярський, байдуже граючись олівцем, — прошу вас, поміркуйте добре і згадайте щехоч якусь деталь, що стосувалася б цієї четвертої особи.

— Ніякої деталі більше згадати не можу, — офіціально відповів, трохи поміркувавши, Сюпка. — Ну, такий невисокий був, мабуть, такий, як я, може, трохи вищий. Темно було, ви ж самі, пане, розумієте, більше я нічого й не бачив.

— А може, ви, пане, уточните своє перше зізнання про того, хто бився з Мехцінським? Може, спробуєте ще раз нам його описати?

— Уточнити зізнання про цю особу не можу… — знову почав Сюпка своїм офіціальним стилем, — бо ледве міг його побачити, так швидко все сталося. Описати його теж не можу, бо не роздивився… Тільки те… — тут він нервово проковтнув слину, і голос його зарипів від розпачливого хвилювання, — тільки те, як він свою нещасну жертву схопив і кинув…

— Як це кинув? — холодно перебив його Дзярський, підіймаючи друковану сторінку. — Адже тоді, за першині разом, ви, пане, зізналися, що супротивник Мехцінського схопив його за куртку, гукнув: — «Не буду тебе тут бити» і негайно ж пустив. Лише потім Мехцінський почав безтямно тікати.

— Так точно, — гарячково почав Сюпка. — Так точно… Так я говорив, але… це було не так!

— А як було? — В голосі Дзярського зазвучала погроза. — Чи ви, пане, хочете цим сказати, що відмовляєтесь від свого першого зізнання?

— Так точно… Саме так… відмовляюсь від зізнання, — забелькотів Сюпка, обтираючи брудною хусткою мокре обличчя.

— Отож, прошу вас, пане Сюпко, — суворо мовив Дзярський. — Сподіваюсь, ви усвідомлюєте, які наслідки матиме для вас факт фальшивого зізнання під час першого допиту?

Сюпка глянув на нього очима дурного пса, якого лупцюють палками відразу з обох боків.

— Пане комісаре, — простогнав він важко, — я боявся, так страшенно боявся. І тепер боюся… о рани Ісусові, як боюся… Але що ж вдієш?

— Чого ж ви боїтеся? — запитав Дзярський.

— Того Мехцінського кинули під поїзд!

І раптом — так само, як з проколотого пухиря з швидким сичанням починає вириватися повітря, так і Сюпка, плутаючись та спотикаючись на окремих складах, почав викидати з себе слова:

— Той, другий, схопив його за куртку, струсонув і пхнув до виходу… Мехцінський кричав: «Рятуйте! Поможіть!», тому я й кинувся наперед, бо я, бачите, пане, лежав на лавці… Порожньо було зовсім, а я — трохи під чаркою. Все це так раптово сталося, я й незчувся… Шумить у цих електричних вагонах, коли поїзд іде, гаразд нічого й не чути. Той тягнув Мехцінського за одежу, а як двері розсунулися, він ще й виглянув… Мабуть, швидко здогадався, що по сусідній колії мчить експрес, і… бах! того бідного Мехцінського просто під колеса… на рейки…

Мацєяк, закусивши губу, старанно друкував, клавіші вперто стукотіли. Колянко відчув, що в нього пересохло в горлі, й став гарячково шукати сірники, які тримав у руці.

— І ви, пане, все це бачили? — байдуже спитав Дзярський, наче приголомшливе зізнання Сюпки було звітом трамвайного контролера.

— Бачив, — відповів Сюпка, і голос його драматично затремтів.

— А чого ж ви, пане, зараз боїтесь? — повторив Дзярський холодно; схоже було: він вважає — сенсаційні викриття Сюпки вже скінчилися.

— Пане комісаре, — застогнав Сюпка, підводячись, потім знов сів, витираючи хусткою мокре чоло, — ми, на Варшавському вузлі знаємо… нам відомі… Ми чули про деякі історії, від яких краще бути далі… Боронь боже знати їх ближче! Вже ми, залізничники, маємо про це свою думку… Злих людей не бракує, пане комісаре, а такий злий чоловік яку хоч кривду зробить… Кілька залізничників вже скінчили життя на рейках, отак, як цей Мехцінський…

— Про що ви, пане, кажете? — Дзярський глянув на Сюпку так, що той аж очі примружив від жаху.

«Це кінець! — подумав Сюпка з розпачем. Тепер як цей за мене візьметься, то я й до кінця віку звідси не вийду».

— Про що ви, пане, кажете? — повторив Дзярський. — Може, висловитесь трохи ясніше? Якісь факти? Конкретні випадки?

— Пане комісаре, — плаксиво почав Сюпка, — я не знаю… Я мала людина… Чого ви від мене хочете? — Обличчя його неприємно й кумедно перекривилося, сльози потекли по зморшках. — Отаке нещастя! І надало ж мені бути при цьому! Що я можу про ці речі знати? Мало хіба нещасть було з кондукторами під Воломіном, під Тлущем, на станції в Зомбках? Пустіть мене, пане! Я вже сказав все, що знаю… Хіба ж я винен, що люди вбивають одне одного, наче блощиць…

Не було сумніву: Сюпка плакав! Він був на межі нервового шоку, непідробної істерії. Дзярський лагідно спинив його:

— Та добре, вже добре, пане Сюпко, на сьогодні досить. Викличемо вас ще раз. Сержанте, прошу вивести громадянина Сюпку.

Мацєяк устав з-за друкарської машинки, Сюпка кілька разів уклонився. Обидва вийшли. За хвилину Мацєяк по вернувся,'

— Постійний нагляд, — звернувся до нього Дзярський. — Прошу виділити спеціально для цього двох людей і нехай за ним постійно стежать. Треба перевірити його картку в Особовому відділі Окружної дирекції Варшавського вузла.

— На коли його викликати знову? — спитав Мацєяк.

— Не будемо його викликати, — посміхнувся Дзярський. — Нема потреби. Якщо він казав правду — нічого нового вже не додасть. Якщо ж казав неправду, треба охороняти його від прикрих наслідків брехні. Нас по суті цікавить одне: на чию користь та з чийого доручення він брехав? Сержанте, організуйте нагляд, прошу…

Сержант Мацєяк вийшов з кімнати.

— Уфф, — глибоко зітхнув Дзярський і глянув на Колянка, який стояв, спершись на вікно, і жадібно курив цигарку.

— Поручику! — вигукнув він, — хай його чорти візьмуть! Адже він повідомив сенсаційні речі, цей Сюпка.

— Так, — спокійно згодився Дзярський, — просто сенсаційні. І тому пропоную, щоб ви, пане, про них написали. Цього разу це буде в інтересах вашого… улюбленця.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Колянко ішов Вільчою і міркував про силу звички, яка штовхає його в крісло перукаря Мефістофеля-Дзюри аж із того кінця міста. Він стригся у нього протягом останніх восьми років, і не було такої сили, яка примусила б Колянка зрадити свою звичку. Дзюра був людиною серйозною і пристойною — він, правда, заїкався, але, оскільки в нього не було схильності до красномовства, йому це анітрохи не перешкоджало. В ньому не було також нічого диявольського: згідно метрики він мав два імені, Антоній і Кароль, але ніхто про них не знав, і населення всіх поперечних вулиць між Маршалковською і Мокотовською знало його виключно під ім'ям Мефістофеля. До цього спричинився один начальник відділу Польського радіо, який жив у тому ж самому будинку, де містилася перукарня Дзюри. Цей директор, посивілий чоловік в окулярах, з насмішкуватим обличчям, відомий штукар і дотепник, споглядаючи колись Дзюру, схиленого над головою якогось клієнта, вигукнув:

— Та це ж справжній Мефістофель, присягаюсь коханням до власної жінки!

І з цієї хвилини Антоній-Кароль на віки вічні перетворився на Мефістофеля. Треба визнати, що це ім'я було досить влучне, бо Дзюра, котрий танцював навколо клієнта, що сидів обличчям до дзеркала, або вимахував розчепіреними руками, озброєними гребінцем та ножицями, справді трохи нагадував великого посланця пекла. Худе обличчя з чималим носом і трохи загадковий усміх, який по суті маскував стриману несміливість цієї людини, ясна річ, ще посилювали враження демонічності.

Колянко увійшов відчиненими навстіж дверима до невеличкого приміщення, оздобленого касою та неодмінною перегородкою з матового скла. На круглих стільчиках сиділи клієнти. Біля голови, що стирчала з білого простирадла, порався молодий помічник Дзюри, на ім'я Мєцек. Дзюра стояв біля порожнього крісла, старанно складаючи чисте простирадло; він робив це з таким смутним виглядом, що відразу ж привернув увагу Колянка.

— І довго ще доведеться чекати на вас, пане Мефістофелю? — спитав Колянко, кинувши неприязний погляд на відвідувачів.

— Довго, — відповів Мефістофель-Дзюра, — до понеділка. Я мушу піти. Важливі справи. Мєцек підстриже вас, пане, якщо ви неодмінно хочете сьогодні.

— Можу й почекати, — відповів Колянко примирливо.

Його здивувала небувала досі дражливість Дзюри, а також той факт, що перукар не заїкався.

«Мабуть, чимось дуже знервований», подумав Колянко. Багаторічне знайомство з перукарем навчило його, що Мефістофель заїкався лише в хвилини цілковитого спокою і доброго самопочуття, а тільки-но починав хвилюватись — говорив зовсім плавко.

Ви йдете, пане Мефістофелю? — спитав Колянко.

Дзюра кивнув головою рухом людини, яка блукає думками по світах, і відповів:

— Іду.

Скинув фартух, одяг піджак з цупкого сукна в сіро-чорну цятку, кинув Мєцеку:

— Не зачиняй перукарні, доки не повернуся, — і вийшов слідом за Колянком.

Колянко йшов поруч з Мефістофелем, скоса поглядаючи на нього. Після довгого мовчання спитав:

— Сталося щось, пане Мефістофелю? Ви сьогодні такий чудний, наче знервований.

Дзюра мовчав, на його тридцятирічному, молодому й водночас серйозному обличчі нічого не відбивалось.

— Нічого не сталося, — обізвався він нарешті досить нечемно.

Коли він вимовляв ці слова, куточки уст і очі, незважаючи на конвульсійні намагання стриматись, відбили раптом такий важкий і гнітючий смуток, що Колянко відразу ж вгадав усе.

— У мене є турботи, — тихо сказав Мефістофель за хвилину, начебто з розпачем відкриваючи схованку, яку досі довго й марно силкувався закрити.

— Чи не можу я чим-небудь вам допомогти? — тактовно спитав Колянко. — Ви ж знаєте, як я вас люблю, пане Мефістофелю.

— Ні, пане, ви не можете мені допомогти нічим, — гіркий усміх неприродно скривив губи Дзюри. — Ніхто мені вже не може допомогти, навіть я сам. Іду на вирішальну розмову з єдиною жінкою, яку я кохав, — розпачливо признався він.

— Яку ви кохаєте, — делікатно поправив Колянко.

— Так, кохаю, — твердо промовив Мефістофель, — але що з того? Вона поводилась, як остання дівка, отож іду покінчити з цією справою раз назавжди.

— Пане Дзюро, — щиро сказав Колянко, — будьте ж мужчиною. Не можна піддаватися таким турботам. Вони ж трапляються так часто.

— Часто, — повторив бездумно Мефістофель; щось небезпечно затремтіло у нього в горлі. — Ну й що, як трапляються? Я хотів за місяць одружитися, дати їй все, витягти її з того клятого життя. Я спокійна людина, — руки б собі спрацював заради неї, аби тільки був дім, діти, неділя як неділя, меблі як меблі, пристойні завіски, пристойні покупки на свята… Я кохав її…

— Вірте мені, пане: напевне все скінчиться добре.

— Ви так думаєте? — старанно приховувана надія забриніла в голосі і в погляді Мефістофеля. — Ні, ні! — вигукнув він. — Іду покінчити з цією справою. Раз назавжди. Я умовився зустрітись з нею о четвертій в «Швейцарській».

— Напевне, — повторив з меланхолійною досвідченістю Колянко, — напевне, все скінчиться добре, ось побачите. Бо ви ж цього хочете, дуже хочете.

— Ніколи в житті! — заперечив Дзюра палко. — Зовсім не хочу! А якби навіть і хотів — не можу! Є межі всьому! Я серйозна людина. Схоплю за патли, відлупцюю й викину геть! Хіба ж можна інакше! Знайшла собі молодого хлопця і бігає за ним, як кішка за мишею. Я людина серйозна, — ви ж самі розумієте, правда? Котра година? — вигукнув він з раптовим жахом, — коли б тільки не спізнитися!

— Пів на четверту, — відповів Колянко.

— Іду, — рішуче заявив Мефістофель. — Я ж повинен прийти за кілька хвилин раніше, правда?

— Правда, — зітхнув Колянко. — Я проводжу вас. Іду в той бік.

Вони звернули на Новогрудську до кав'ярні «Швейцарська». Це відібрало п'ять хвилин.

— У мене є ще трохи часу, я пройду з вами до рогу, — невпевнено сказав Дзюра.

Видко було, що він боїться самотності й нервового чекання за столиком.

— Ви, пане Мефістофелю, загляньте до кав'ярні, — іронічно пропонував Колянко. — Може, вона вже чекає на вас.

Мефістофель не зрозумів іронії: він зайшов до кав'ярні й за хвилину вийшов.

— Немає, — мовив він, розпачливо борючись із смутком, який мимоволі відбивався в нього на обличчі.— Ходім, — додав він, як людина, що не має найменшого уявлення про те, що робить і, головне, що повинна робити. Обидва пройшли кілька кроків до перехрестя, яке вібрувало вуличним рухом. На тротуарі юрба густішала, утруднюючи просування вперед. Біля великої квіткової крамниці, вітрини якої потопали в конваліях та фіалках, Дзюра зупинився.

— Далі не йду, — простягаючи руку Колянку, промовив він. — Повертаюсь.

Колянко зупинився, щоб попрощатися, обернувся й гукнув:

— Що з вами?!

Обличчя Мефістофеля-Дзюри було синє, очі скляні від болю. Погляд Колянка помандрував слідом за його поглядом: від готелю «Полонія» переходила через брук молода дівчина, поспіхом пірнаючи в лави прохожих. Ступивши на тротуар, недалеко біля Колянка й Дзюри, дівчина швидко рушила до Єрусалимських Алей.

— Котра година? — шепнув здушеним голосом Дзюра.

— За десять четверта, — кинув Колянко.

Досить було тільки простягти руку в юрбу. Мефістофель так і зробив, і дівчина зупинилась, несподівано затримана його рукою. Вона повернула до нього обличчя і зразу ж спалахнула.

— Ти йшла до «Швейцарської»? — спитав Мефістофель без слова привітання.

— Тааак… Нііі… Як ся маєш?.. Добридень… — розгублено бурмотіла дівчина.

Колянко окинув її швидким, оцінюючим поглядом: вона була гарна. Безглуздо, непотрібно накладені рум'яна, помада для губ та фарба для брів не могли знищити чудового, смуглявого, свіжого обличчя, пишного чорного волосся, величезних темних очей і повних, гарно вирізьблених губ; молодістю, здоров'ям і красою віяло від цього обличчя, всупереч поганій косметиці.

— Ти ж умовилася зустрітися зараз зі мною, правда? — трагічно-тихо спитав Дзюра. Було помітно, що його зв'язує присутність Колянка.

— Бачиш, Каролю, — обізвалась дівчина, — я йшла власне…

Ніяковість на її обличчі поступилася місцем рішучій неприязні, вона була просто лиха на цей ідіотський випадок, на цю зовсім непотрібну зустріч.

— Трохи не в той бік ішла, — промовив з кривим усміхом Мефістофель. — «Швейцарська» — он там, — показав він з дріб'язковою точністю.

— Я хотіла трохи спізнитися, — неохоче відповіла дівчина. — Бачиш, Каролю, я сьогодні не могла.

Вона брехала, як брешуть люди, котрі прагнуть, щоб їх співрозмовники знали про це і не мали до них претензій.

Колянко всміхнувся, відчувши це, але Мефістофель не розумівся на таких речах.

— Брешеш, — промовив він грізно і лише, коли дівчина не заперечила, зрозумів, що натрапив на зовсім невідому йому перешкоду. — У тебе ж сьогодні вільний день, ти могла зайти, попередити мене, що не можеш, не прийдеш… — казав Мефістофель безпорадно і м'яко.

«Знає, що у неї вільний день… — подумав Колянко. — Про такі речі завжди знають… Видно, що він пам'ятає все. Думає про неї безперервно».

Йому було ясно, що його присутність дратує Мефістофеля.

— Дозвольте, пане редакторе, — промовив той нарешті, — я відрекомендую вас, бо ми ж так стоїмо… Панна…

Колянко простяг руку і промовив швидко, з лагідним усміхом:

— Добридень і до побачення. Мені дуже приємно з вами познайомитись, але пан Мефістофель знає, як страшенно я поспішаю. Отож тимчасом бажаю вам усього найкращого.

Дівчина глянула на нього так байдуже, як дивляться на дерево, ложку для одягання черевиків або недоїдену картоплю…

«Так дивляться жінки, закохані в когось назавжди, — подумав Колянко. — Бідний Мефістофель…»

Він уклонився ще раз і швидко попрямував у напрямі Братської.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Колянко довго кружляв вулицями. Його несамовито гнітила невиразна примара перукаря Мефістофеля-Дзюри, який вкорочує собі життя бритвою. А за кільканадцять метрів попереду ішов Кубусь з тією самою дівчиною. Він не тримав її під руку, вони йшли, навіть не притулившись одне до одного, але стільки поезії було в ритмі їх кроків, така краса оповивала їх серпанком смерку, лагідним світлом перших ліхтарів і несла за ними такі пахощі кохання, молодості й травня, що. Колянко на хвилину перестав розуміти, куди й чому він прямує. Йому здавалося, що він шукає самого вигляду цього бистроплинного щастя, яке трапляється тільки раз у житті та яке відбивалося в цій парі з такою переконливою силою. Він радів щастю Кубуся і плакав над собою.

Підійшов трамвай № 32, і Кубусь попрощався з дівчиною, яка сіла в задній вагон. Це прощання було просте, майже холодне, але Колянко відчув з переможною силою, що нічого між цими двома не розірвалося, що думки їх з'єднані між собою, мов пальці закоханих, що трамвай нічого не забирає в Кубуся. Порушуючи всі правила, Колянко скочив на передню приступку і почав протискуватись назад.

Дівчина вилізла на розі Желязної й Хлодної. Колянко вискочив слідом за нею. Вона поволі йшла Желязною в напрямі до Злотої. Вулиця була блідо освітлена, скрізь снувало безліч людей, чути було голосні розмови, сміх. Біля брам сиділи на низеньких лавочках старі двірнички, із відчинених ще крамниць пробивалися промені світла і пахощі вечірнього хліба. У теплім повітрі посувалися молоді пари, голосно розмовляючи і сміючись, як це буває тільки на початку знайомства. Деякі тихо шепотілися, притулившись одне до одного, як годиться у другій фазі щастя, а інші йшли і ображено мовчали, бо для них настала вже третя фаза турбот, котрі в усіх молодих людей бувають однаковісінькі, а їм самим здаються зовсім винятковими і найбільш незаслуженими під сонцем.

«Як це він сьогодні казав? — міркував Колянко, не зводячи погляду з струнких ніг дівчини попереду. — Він сказав, що тут увіходять до гри певні переживання. Що останнім часом ми рідко бачимось. Кубусю, Кубусю! Чи недосить вже нещастя Мефістофеля-Дзюри? Любий, дурний хлопче, ти не знаєш, чого можна сподіватися від жінки. Але я знаю, і я тут, щоб тобі це сказати й допомогти».

Дівчина увійшла до кооперативної крамниці, й Колянко змушений був пірнути в юрбу покупців. Дівчина купила чвертку масла, трохи ліверної ковбаси і печива; все це вона поклала в сітку, яку витягла з кишені піджака.

«От що найбільш подобається мужчинам… Покупки для нас», з гіркотою подумав Колянко: він добре знав, як любить Кубусь таку ковбасу. Дівчина вийшла з крамниці, пройшла ще кілька кроків і відчинила двері другорядного бару.

«Ну, звичайно…» подумав Колянко і за хвилину відчинив ті самі двері. Він встиг прочитати вивіску: «Бар „Насолода"».

За хвилину вже пошкодував, що зайшов сюди. Дешевенький бар був майже порожній, але Колянко зразу ж відчув, що він тут зовсім зайвий. З-за оббитого нікельованою бляхою прилавка до нього з виразом цікавості повернулося обличчя гладкої жінки. Офіціант, що сидів на перекинутому стільці, спираючись спиною об прилавок, відкрив одну з заплющених повік і вгвинтив у Колянка пронизливий погляд.

«Навіщо я сюди прийшов?» стукотіло в голові Колянка. Плечистий офіціант підійшов до столика, за яким присів Колянко, і запитав з ноткою роздратування:

— Що подати?

— Великий кухоль світлого! — відповів Колянко.

На обличчі офіціанта та в його погляді він прочитав виразне запитання: «Чого ти тут шукаєш, недотепо? Чого хоче тут ця пика?» В ньому народилося бажання швидше втекти звідси, вийти без єдиного слова.

В цю хвилину з-за одної з потертих завіс вийшла дівчина: вона була одягнена в бруднуватий фартух і обтирала руки ганчіркою. Колянко остаточно розгубився.

«Нічого не розумію, — подумав він майже злякано, — вона тут працює?»

— Гавайко, — покликала гладка жінка з-за прилавка, — видай пляшку світлого. Іду вечеряти.

«Гавайка! — подумав з іронічним тріумфом Колянко. — Як влучно! Чорне волосся, великі темні очі, пухкі губи, трохи опуклі вилиці. Гавайка… Добре».

Офіціант приніс йому пляшку пива і величезний півлітровий кухоль.

«Чого тут так вороже на мене дивляться?» замислився Колянко.

— Пане офіціанте, — вигукнув він з усією можливою чемністю, — можна заплатити?

Він глянув на дівчину, й погляди їх зустрілися.

«Впізнала мене, — подумав він з болючою прикрістю. — Що тепер буде?»

Сорочка прилипла йому до спини від заклопотання.

Гавайка вийшла з-за буфету і підійшла до нього, обтираючи руки ганчіркою.

— Ми знайомі, — промовила вона холодно і значущо, сідаючи без запрошення біля столика. — Навіщо ви сюди прийшли, пане?

— Добривечір! — нещиро всміхнувся Колянко. — Я опинився тут зовсім випадково. Мені захотілося пива…

— Ее-е-е, — буркнула Гавайка з сумнівом, — мабуть, ні. Ви, пане, колега Кароля Дзюри. Напевне це він вас сюди прислав. Він вже робив такі номери, коли ми посварилися останнім разом.

— Колега? — всміхнувся Колянко з трохи злостивою іронією. — Це забагато сказано.

Раптом він подумав, що віддав би дуже багато, аби тільки здобути довір'я цієї дівчини.

«Як це зробити? — гарячково міркував він. — Як до цього дійти?»

Темні, гарно окреслені очі Гавайки спостерігали його насторожено й вороже.

— Цей Кароль — дуже пристойний хлопчина, але скажіть йому, пане, хай він од мене відчепиться. Нічого не вдієш. Я йому це сказала сьогодні, а він наполягає. Шкода мені його, та що поробиш?

Щось схоже на раптове прагнення признатися чи поділитися з кимось своїми почуттями заблищало в очах Гавайки.

«Зараз!» подумав Колянко, зрадівши, й хитро спитав:

— А хто той хлопець, з яким ви, пані, були сьогодні? Такий блондин?

— Люлек? — кинула дівчина, вражена й здивована, але зараз же зіщулилась, мов кішка. — А вам що до цього? Хто ви такий? — спитала вона, підносячи голос.

Офіціант біля буфету глянув на них з зацікавленням.

— Ви, пані, відповідайте, добре? Але тільки без крику… — зробив Колянко небезпечний хід.

— А… там один, — відповіла Гавайка, несподівано лагідніше й тихше, — знайомий.

— Хто він, цей Люлек? — рішуче наполягав. Колянко. В очах Гавайки замигтіла варшавська кмітливість, губи її скривилися хитрою гримасою.

— Як хочете питати — спершу покажіть посвідку, — заявила вона із свідомою впевненістю. — Заради гарних очей не скажу нічого… Розмовляю з агентами тільки так. Не інакше.

«Явно захищає його, боїться за нього, — подумав Колянко; він ще не знав, радіти йому чи засмучуватись. — Невже з Кубою справді щось не гаразд?» раптом вкололо його в серце.

— Ні-і-і! — засміявся він з усією можливою щирістю. — Я не з міліції. Цього Люлека я знаю краще, ніж ви. Я жартував, просто, як то кажуть, брав вас на бога.

Гавайка дивилась на нього з дедалі більшим недовір'ям.

— А ви хто такий? — перейшла вона в раптову контратаку. — Дзюру знаєте, Люлека знаєте…

— Я журналіст, — серйозно відповів Колянко. — Знаю безліч людей у Варшаві.

Щось зовсім нове спалахнуло в очах Гавайки, й Колянко це помітив.

— Де ви працюєте, пане? — спитала Гавайка майже благально.

— У газеті «Експрес вєчорни». Якусь хвилину панувала тиша.

— А ви не могли б сказати, як ваше імя? — в голосі дівчини було благання, цього разу вже неприховане.

— Мене звуть Колянко. — Він проникливо глянув на неї. — Едвін Колянко.

Очі дівчини злагідніли, в голосі забриніли нотки несподіваної інтимності.

— Він весь час мені розповідає про вас, — мовила вона без усміху, серйозно, з глибоко прихованою ноткою ревнощів. — Дуже вас любить. Говорить про вас, як про батька.

Колянко мовчав. Він не знав, що сказати, як віддячити за цю щирість.

— Хто? Люлек? — спитав він з хитрим усміхом.

— Так, Люлек, — підтвердила Гавайка.

В цю хвилину за столом, де сиділо четверо хлопців, вибухнув скандал. Спершу залунали гнівні голоси й прокльони. Раптом полетів стіл, перекинуті стільці з грюком попадали на підлогу. Двоє хлопців схопилось на ноги, тремтячи від звірячої люті: це були високі, кремезні хлопчаки з наллятими кров'ю обличчями, на яких зараз палахкотіла ненависть. Їх двоє товаришів теж схопилися на ноги, бліді й тремтячі. Вони кинулися розбороняти супротивників, гукаючи пискливими від хвилювання фальцетами:

— Юзеку! Дай спокій! Владеку! Не дурій! Благаю тебе! Юзеку! Заспокойся! Зроби це для мене! Тут люди! Владеку! Стримайся! Юзеку!..

Гавайка зблідла. Колянко відчув, що серце неначе розриває йому груди від хвилювання й тріпоче вже в горлянці. Він не міг відірвати загіпнотизованого погляду від цієї групи, не міг навіть рушити з місця.

З-за завіси вискочив плечистий чоловік з товстою шиєю, з окулярами на величезному носі і кинувся в самісінький центр колотнечі, гукаючи:

— На вулицю! Геть звідси! Зараз же! Гавайко, по міліцію!

Супротивники рвалися один до одного, шарпалися в обіймах товаришів.

— Юзеку! На рани божі! Владеку! Коханий! Брате!

— Він мені тут не дзявкатиме, цей голодранець паршивий, — важко дихав Владек.

— Я йому покажу, золотареві смердючому… — запінившись, хрипів Юзек.

«О боже! — гарячково думав Колянко. — Вони ж повбивають один одного! Такі великі, дужі хлопці…»

— Міліціє-е-е-е! — лементувала гладка касирка. Двері бару розчахнулись від штурхана знадвору, кілька людей вбігло всередину і нерішуче зупинилося. В цю мить Владек на секунду видерся з рук товариша, блискавично схопив Юзека за волосся й шарпнув униз, стукнувши його водночас коліном у підборіддя. З волосся бризнули вузькі струмочки крові, обличчя Юзека враз почервоніло й набрякло. Юзек, мов поранений кабан, одним ривком струсив з себе офіціанта й товариша і блискавично, з силою парового молота, зацідив кулаком просто в ніс Владека, що стояв начебто загальмований своїм власним вчинком.

Удар був блискавичний — почулося, як тріснула розтрощена кістка, Владек зім'як, заточився і впав на перекинутий стіл. Знялося справжнє пекло. Здавалося, ніщо не може стримати нищівної сили, нагромадженої в могутньому тілі Юзека, що люди, повітря, все навколо розлетиться зараз на скалки. Але секунди, яка потрібна була Юзекові, щоб порозкидати меблі, які захаращували йому дорогу, цієї секунди вистачило Владекові, щоб схопити пляшку від пива. Гуркіт розтрощених стільців злився з брязкотом розбитого товстого скла: одним несхибним дужим помахом Владек розбив пляшку об стіну і наїжену вістрям шийку з усієї сили вгородив в обличчя Юзека, коли той кинувся на нього з-за повалених меблів. На якийсь клаптик секунди мертвотна тиша запанувала в барі «Насолода», потім розляглося огидне виття Юзека, котрий обіруч тримався за спотворене, скривавлене обличчя.

Владек шаленим стрибком підскочив до дверей і вибіг у темінь вулиці, розкидаючи по дорозі юрбу.

— Мамусю! — хрипів Юзек. — Мамусю! — Він опустився на коліна, не відриваючи руки від голови. Ніхто до нього не підходив.

Він повалився на підлогу, конвульсійно б'ючи ногами.

Люди стояли навколо, мов загіпнотизовані. І раптом наче розірвалося зачароване коло. Гавайка перша кинулася в самісінький центр бойовища, за нею пан Сливка, офіціант, товариші Юзека, інші люди.

Залунали вигуки, повні істеричної тривоги: «Лікаря! Міліцію! Швидку допомогу! Рятуйте!» Але над усім тремтів звірячий крик Юзека.

Колянко все стояв, наче врослий в землю. Великі краплини поту виступили на його смертельно зблідлому чолі. Раптом відчув руку Гавайки, яка штовхала його до виходу.

— Ідіть, пане, звідси! — почув він її голос. — Швидше! Зараз же! От-от прибіжить міліція. Навіщо вам потрапляти в свідки?..

Колянко слухняно дозволив випхати себе на вулицю.

Під ліхтарем, на Желязній, він довго силкувався запалити тремтячими руками цигарку.

«Як можна? — кружляло йому в мозкові. — Як можна? Пляшкою, вістрям, просто в обличчя… В обличчя людині! Як можна?..» І раптом зрозумів, що Кубусь Вірус, його Кубусь — тут, у цьому барі, з цими людьми. Уявив собі чітко й гостро, що сталося б із Кубусем, коли б… Якась колотнеча, скандал… Ясно, чітко, зовсім холодно подумав, що Кубусь вже не повернеться сюди. Що він, Едвін Колянко, не може цього дозволити.

3

По вулицях ледве можна було проїхати. Невеличкі, срібно-голубі машини радіоцентра з гучномовцями сіяли останні повідомлення з траси велогонки Варшава — Берлін — Прага; до них бігли юрби людей, мчали наосліп, зневажаючи правила руху, рискуючи життям та викликаючи гнівні лайки шоферів.

— Люди збожеволіли з цією гонкою, — поскаржився Єжи Метеор молодому чоловікові років тридцяти.

— Угм, — байдуже кашлянув той.

Вони сиділи в невеличкій машині, старого типу, з фібровим благеньким кузовом червоного кольору. Машину вів супутник Метеора, досить таки бридкого вигляду; з величезним кривим носом, озброєним окулярами, з прищуватим обличчям. Одягнений він був вишукано, але крикливо; надто широкий комірець, зім'ятий галстук, зав'язаний надто тісно.

— Їдьте просто Алеями до Желязної, пане докторе, — порадив Метеор, дбайливо поправляючи складку м'яких фланельових брюк.

— Угм, — буркнув лікар роздратовано.

— Це правда, — запобігливо всміхнувся Метеор. — Ви повинні неодмінно стягтися на щось краще, ніж цей брудний футляр на колесах. — Він показав рухом голови на незграбний кузов машини, в якій вони їхали.

Машина завернула на Желязну, потім на Крохмальну й зупинилася навпроти обдертого кам'яного будинку. Метеор і лікар вийшли з машини. Лікар старанно замкнув дверцята машини і сховав ключики в кишеню.

Обидва минули темну широку браму й вийшли на подвір'я, де позаду тяглися нескінченні гаражі. Лікар кинув недопалену цигарку і старанно затоптав її підошвою.

На подвір'ї скрізь валялося різне автомобільне причандалля, а забетонована площадка для лагодження шасі свідчила, що тут міститься солідне підприємство. Плями мастила навколо, розмонтовані машини без коліс, розібрані мотори, в засмальцьованих комбінезонах і брудних спортивних сорочках робітники, що поралися біля машин, — все це становило картину, повну життя, трохи одноманітну своїми сіро-коричньовими тонами, але багату на безліч деталей.

До прибулих підійшов стрункий блондин з поцяткованим плямами мастила, давно не голеним обличчям, з приклеєною до куточка рота цигаркою. Він обтирав брудні руки клоччям.

— Добридень, пане директоре, — посміхнувся він до Метеора, не випускаючи недокурка з рота; він говорив із співучим провінціальним акцентом.

— Як ся маєш, Пацюк? — дружньо привітався Метеор. — Пан інженер є?

— А є, є, — заспівав Пацюк. — Прошу, прошу…

Він відступив з дороги, даючи їм пройти. Метеор з лікарем рушили в глиб гаража, і Метеор штовхнув диктові двері з прибитою на них картонною табличкою, на якій чорнів зроблений тушшю напис: «Контора».

За диктовими дверима тягнувся невеличкий коридорчик, де відразу впадали в око важкі, оббиті шкірою двері з написом па скляній табличці: «Директор». Метеор прочинив їх й жартівливо постукав з середини. Почулося голосне: «Прошу!»

Метеор пропустив лікаря поперед себе.

— Чолом, Алюсю, — дружньо привітався він з лисим мужчиною з обвислим довгим обличчям, котрий підвів бліді, безбарвні очі з-за свого письмового столу й кинув погляд на прибулих.

— Сервус! — холодно відповів інженер Вільга, підводячись.

— Дозвольте відрекомендувати, — невимушено жестикулював Метеор. — Пан доктор Дзідзяшевський, пан інженер Вільга. Пан доктор Дзідзяшевський цікавиться хорошими машинами, — інформував він далі.

— Це мене дуже тішить, — скупо посміхнувся Вільга. Лікар Дзідзяшевський відповів такою ж самою посмішкою.

— Угм, — кашлянув він, відзначаючи тим свою присутність та участь у розмові, й почав з зацікавленням роздивлятися навколо.

Кімната була без вікон, яскраво освітлена лампочкою під матовим ковпаком. Тут стояли письмовий і канцелярський столи, вкриті потертим зеленим папером; біля стіни містився конторський сейф. Завіса з червоного сукна навпроти дверей приховувала, мабуть, якийсь вхід або нішу.

На тлі цього шаблонного конторського приміщення яскраво вирізнялася величезна колекція келихів, срібних і кришталевих, вкритих численними металевими дощечками з вигравіруваними довгими написами, де перелічувалися дати й назви місцевостей. Ці келихи стояли скрізь: на шафі, на письмовому столі, на полиці з бухгалтерськими книжками.

— До справи, панове, до справи, — з гумором нагадав Метеор. — Лікар — старий скупердяга, але вирішив нарешті ліквідувати свій паперовий лімузин і купити щось пристойне. Алюсю, що в тебе там є на полицях?

— «Гумбер», модель 1954 року, комплект запасних частин, — байдуже відповів Вільга, без купецького пожвавлення та найменшого натяку на вихваляння свого товару.

— Оглянути! — буркнув лікар Метеорові.

Відразу було видко, що ця людина зліплена з твердої глини з домішкою товченого кременя.

— Ну, Алюсю, — тільки Метеор і вносив до цієї справи щось схоже на традиційний торговельний дух. — Веди! Будемо оглядати…

Вони вийшли з контори й зійшли залізними сходами в куток гаража, де темнів силует гарної обтічної машини. Вільга повернув вимикач, і в кутках стін спалахнуло кілька лампочок. В очах лікаря блиснула пожадливість. Він довго ходив навколо оливкового кузова, що виблискував чудовим лаком, де-не-де, правда, трохи подряпаним, але навіть не торкнувся пальцем ручки дверцят. Несподівано він зупинився біля Вільги й, не відриваючи очей від машини, спитав:

— Скільки?

Шістдесят, — відповів Вільга, запалюючи цигарку.

Лікар негайно витяг свій портсигар і припалив у Вільги.

— Навіть недорого. Але не для мене.

— Чому ж, чому? — стривожено шарпнувся Метеор. — Занадто гарна, — сухо відповів лікар.

Вільга посміхнувся з розумінням.

— Можна зробити, — поінформував він діловим тоном.

— Не розумію, — сухо кинув лікар.

— Зараз я поясню, пане докторе, — Метеор узяв Дзідзяшевського під руку. — Додасте ще вісім, ну, скажімо, ще хоча б тільки п'ять тисяч і матимете машину-мрію, таку, як вам потрібно.

— Не розумію, — повторив лікар з обережною впертістю.

Вільга підвів на нього свої збляклі очі.

— Мені подобається, що ви автомобіліст, докторе. Бачу, як ви дивитесь на машину. Люблю автомобілістів. За п'ять тисяч все буде в порядку.

— Не розумію, — втретє повторив лікар.

— Бачите, пане докторе… — тоном терпеливого педагога почав Метеор. — Ви — вславлений гінеколог, якого скрізь цінують у Варшаві. Ви легко заробляєте свої тридцять тисяч на місяць, правда ж? Це дозволяє вам різними способами полегшувати своє життя, що, скажемо правду, цілком неможливо для яких-небудь референтів у звичайних міністерствах. Хіба ні?

— Не люблю дурних жартів, — похмуро відповів лікар. — Про те, скільки я заробляю, можете довідатись з відомості на зарплатню в поліклініці, де я працюю.

— Добре, добре, — поблажливо перебив Метеор. — Ми серед пристойних людей, пане докторе. Чуєш ти його, Алюсю! — фамільярно звернувся він до Вільги. — Дзідзяшевський, гінеколог, золота ручка, людина, яку обожнюють панночки з добрих родин, живе із зарплатні, яку одержує в поліклініці… Треба написати про це листа й надіслати до «Шпильок». Найкращий дотеп тижня, ні?

— Заткнися, Метеоре, — без усміху порадив Вільга. — Пане докторе, — чемно звернувся він до Дзідзяшевського, — я вас розумію. Ця машина не підходить вам, тому що певні злостиві й причіпливі установи, ну, скажемо, такі, як фінансовий відділ, котрий існує виключно для того, аби утруднювати життя людям, повним творчої ініціативи й розмаху думок, — отож ці установи можуть зробити зовсім недоречні висновки з факту придбання вами такої чудової машини. Але на це є способи. Ви, як автомобіліст, знаєте, що саме найцінніше в машині. Отож досить буде вжити певних косметичних заходів до цього «Гумбера», і він, не втративши нічого із своєї цінності, набуде такого вигляду, що агенти податкового відділу ронитимуть сльози співчуття, ледве його побачать. Це коштуватиме п'ять тисяч.

Лікар глибоко замислився, що тривало кілька секунд, потім заявив:

— П'ятдесят п'ять разом з косметикою, згода?

— Що ви, пане? — брутально шарпнувся Метеор.

— Шістдесят, — коротко повторив Вільга.

— Не будемо сперечатися за якісь п'ять тисяч, — сухо зазначив лікар. — Згода.

— На коли це вам зробити, пане? — з холодною купецькою чемністю спитав Вільга.

— Алюсю! — метушився Метеор. — Що ти виробляєш? Така машина!

— Будь ласка — ще на цьому тижні, — байдуже промовив доктор. — Тільки я не можу переказати вам гроші на ваш рахунок. Дістанете готівкою, добре? Чи не завдасть труднощів вашій бухгалтерії така операція?

— Труднощі невеликі, — так само чемно відповів Вільга. — Якось залагодимо.

— Бо, знаєте, панове, — лікар несподівано став балакучий, — стільки клопоту з цими грішми… Ви знали Легабецького? — звернувся він до Метеора.

— Легаху? — з недбалою щирістю кинув Метеор. — Ще б пак не знав! Старий кореш. Ходили до війни в одну школу. Дістали разом атестат зрілості на початку окупації. Що з ним? Знаю, що він грошовитий, як мало хто. У нього завжди була голова на всякі справи, і до того ж неабиякий фарт!

— Уявіть собі, пане, — вскочив. Принаймні на кілька років. Все через гроші.

— Як це? — здивувався Метеор. — Адже Легаха — це визнана державою приватна ініціатива. Підприємець у рамках всіх статутів, патентів і правил.

— Ніби й так, — відповів лікар, — але його занапастили гроші, чи швидше, надмірна їх кількість. Легабецький почав свою кар'єру зараз же після війни — виробляв зубний порошок. Це досить нескладний виробничий процес. Досить, як відомо, мати певну кількість крейди, щоб стати фабрикантом у великому масштабі. Ми знаємо також, що тоді власті мали свої власні, досить серйозні турботи й не надавали особливої ваги проблемам, зв'язаним з виробництвом зубного порошку. Але деякі досягнення Легабецького здалися все-таки властям настільки підозрілими, що одного дня з'явилося до цього піонера гігієни кілька панів, ще у військових, вицвілих від сонця мундирах, і конфіскували у нього всі запаси сировини; виявилося, що це навіть не крейда, а якийсь набагато дешевший мінерал. Відвідувачі ці мали якусь справу й до самого Легабецького, але не застали його вдома, бо він саме виїхав приєднувати до батьківщини й колонізувати визволені землі. Коли він знову з'явився у Варшаві, — то був уже видатним економічним діячем і навіть членом демократичної партії. Легабецький мав невеличку фабричку, де працювало п'ятдесят робітників, згідно з нормами, дозволеними для приватної ініціативи. З їх допомогою Легабецький продукував якусь важливу частину якогось важливого апарата, гідравлічного чи вимірного. Він казав мені, що цей апарат складається із семи важливих частин — і кожну таку частину роблять на окремій фабриці, де працює колектив з п'ятдесяти робітників. Він лише ніколи не казав мені одного, а саме, що всі ці сім фабрик підпільно належать йому, і до того ж ще й восьма, де монтують оті частини в одне важливе ціле. Таким чином у нього працювало чотириста робітників і ще сім офіціальних, хоча й фіктивних власників оцих промислових закладів. Голова, що? Треба мати голову, щоб у наших умовах сконструювати такий концерн, правда ж? І посковзнувся на дурній монеті. Уявіть собі, він стільки її насмоктав, що вже не знав, куди пхати. І тому замовив собі велику цистерну з доброї міді, яку закопав у своєму саду на Заліссі. З цистерни виходила труба, невеличкий отвір якої був старанно захований в траві біля яблуньки. Легабецький ходив туди вечорами і щотижня кидав золоті долари, голландські гульдени й англійські фунти до цистерни, просто в землю. Хтось його підгледів, міліція викопала цистерну; від золотої валюти добралася до восьми фабричок, і таким способом приточили бідному Легабецькому дванадцять років.

— Шкода людини, — буркнув Вільга. — Такий талант. Фінансист.

Лікар звернувся до Вільги:

— Я буду у вас, панове, наприкінці тижня. Привезу гроші. Ну, й звичайно, запрошую вас на традиційну чарку. Вас, пане, теж, — холодно кинув він Метеорові.

— Дуже дякую, — чемно, але дерев'яно, як завжди, відповів Вільга; він поводився, як зразковий власник зразкового автомобільного салону.

Доктор Дзідзяшевський глянув на нього з явною симпатією.

Вільга погасив світло, і вони рушили до виходу. На подвір'ї очі їх, призвичаєні до півмороку, з хвилину не бачили нічого. Цієї хвилини було досить, щоб невеличка темна постать, яка пильно спостерігала всю сцену й прислухалася до розмови біля оливкового «Гумбера», беззвучно сховалася за великий, довгий кузов напіврозмон-тованого «Каділляка» старого типу.

На подвір'ї Вільга, Метеор і доктор звернули увагу на купку механіків і робітників, які жартували й сміялися, з'юрмившись навколо чогось так тісно, що не видко було навіть об'єкта їх глузувань.

— До побачення, пане, — промовив доктор.

— До побачення.

— Знаєш, Алюсю, — повідомив Метеор, — я помчу до контори. На мене чекає голова. Я скористаюся з машини; пан доктор мене підкине. Добре, докторе?

— Нічого не вдієш, — байдуже згодився лікар. — Але зараз же, бо я поспішаю.

Вони попрощалися, і Метеор з лікарем пішли подвір'ям до брами. Вільга хотів підійти до механіків, але почув згори голос Пацюка:

— Пане інженере, телефон!

Вільга піднявся залізними сходами нагору, зайшов до контори, не зачиняючи за собою дверей, і взяв трубку.

— Так, — мовив він за хвилину. — Буду. З приємністю. Прошу прийняти, пане голово, мою подяку. Ха-ха-ха, — засміявся він тихо. — Форма? Так, для мене це дуже важливо. А сьогоднішній вечір я вважаю за важливу дату в історії товариського життя нашої сфери. Бенкет? Чудова назва! Отож сьогодні вечір у «Крокодилі». Костюм вечірній, правда? Бувайте. Моє шанування.

Він поклав трубку, взяв цигарки зі столу й вийшов.

— Пане інженере… — підійшов до нього Пацюк. — Там до вас якийсь пан.

Вільга повернувся до коридорчика: на стільці біля дверей контори сидів маленький непоказний чоловічок у темному, трохи потертому, дуже старомодному костюмі; між колінами він тримав парасольку, на колінах лежав скинутий з лисої голови капелюх-котелок; жовтаве обличчя з опуклими вилицями і довгим носом, здавалося, дрімало, нерухоме й байдуже.

«Як я міг його не помітити?» замислився Вільга, але чоловічок був такою квінт-есенцією непомітності, що тут не було навіть над чим міркувати.

— Ви до мене, пане? — сухо спитав Вільга. Чоловічок розкрив очі, темні, невеличкі, але несподівано повні життя, підвівся й ласкаво усміхнувся.

— Так, — відповів він чемно, — я в справі ремонту. Моя машина стоїть на подвір'ї.

— Може, ми підемо вниз? — злегка вклонився Вільга. — Я побачу машину.

Він був у чудовому настрої, що виявлялося в бездоганній чемності: вдалий продаж зм'якшив його, запрошення на бенкет піднесло настрій, а цей дивовижний чоловічок, що наче вискочив з якогось водевіля, розвеселив його остаточно.

Обидва зійшли вниз. Зацікавлення механіківуже зникло, і посередині подвір'я самотньо стояла машина, яка кілька хвилин тому збуджувала таку галасливу веселість.

Цікава річ, але вигляд цієї машини зовсім інакше вплинув на інженера Вільгу: вираз його збляклого довгого обличчя несподівано змінився, і якщо' на цьому обличчі хоч колись міг відбитися стан, що зветься піднесенням, то це сталося саме зараз. Коричньовий рум'янець вкрив вилиці і великі відстовбурчені вуха, права повіка часто затремтіла.

— Чия це машина?! — уперше за кільканадцять років Вільга підніс голос аж до вигуку.

— Моя, — пан з парасолькою повернув до Вільги своє сухорляве обличчя і кинув на нього погляд, в якому легкий подив змішувався із задоволенням.

— Пане… — промовив Вільга. — Пане…

Він не міг видушити із себе й слова, хвилювання перехопило йому горло.

Машина, що викликала такий захват у Вільги й таку веселість у його людей, дійсно виправдувала ці суперечливі почуття: то була прадавня машина із шпичастими коліщатками, так званий кабріолет-човник, такого типу, який був модний зараз же після першої світової війни. В особах з нахилом до безглуздого сміху вона й справді могла викликати безпідставну веселість, але в людей, багатих на спогади, вигляд цієї машини міг викликати солодке сентиментальне зітхання.

Серед таких індивідуумів зовсім несподівано опинився інженер Альберт Вільга: кілька хвилин він, мов зачарований, вдивлявся в кабріолет, потім схопив за плече свого скромного відвідувача й потяг нагору, де старанно замкнув за собою двері контори.

— Сідайте, пане, — промовив він, нарешті поборовши своє хвилювання. — Прошу, зачекайте хвилину.

Він розхилив завісу з червоного сукна й відчинив сховані за нею двері, які зараз же старанно замкнув.

«Невже ж там є якесь приміщення? — подумав пан з парасолькою. — Цікаво. Адже ця прибудова спирається об стіну згорілої фабрики, до якої хід був з Гжибовської, правда? Зараз, зараз! Якщо кімната, де я сиджу, міститься позаду в прибудові, значить, в її задній стіні мусить бути ще якийсь хід, отож там, на території зруйнованої фабрики, є ще приміщення, яке належить інженерові Альберту Вільзі… Може, навіть оселя? Цікаво…»

Увійшов Вільга з пляшкою закордонного коньяку та двома чарками. Він без слова поставив чарку перед своїм гостем, налив топазовозолотавий плин у чарки, сів за письмовий стіл і заговорив:

— Прошу, пане, вислухайте мене: я не зношу дешевих шаблонів і не тому приніс цей коньяк, щоб обмити, як то кажуть, оцю справу. Я приніс його, щоб разом з вами відзначити велику хвилину.

— Розумію, — відповів пан з жовтим обличчям. Його чорні очі блищали розумом. — Я відчуваю у вашій особі людину, котра знає, чого хоче, а хоче вона речей великих і небуденних.

— Отож то й є, — кивнув Вільга, підносячи келих. Очі його блищали незвичайним пожвавленням. — Отож то й є, — повторив він. — Думаю, що ви, пане, зрозумієте мене, коли я скажу вам коротко, без зайвих слів: моє життя минуло серед автомашин.

Якщо я люблю хоч що-небудь в житті, то це контур машини, гуркіт мотора, пахощі пального й мастила, дотик легенько вібруючого ебонітового керма… Я не певен, чи ви, пане, мене розумієте?

— Але ж розумію, чудово, — лагідно обізвався його співбесідник, роздивляючись келихи, нагороди, плакати, емблеми, які висіли та лежали скрізь. В погляді його було стільки розуміння, що Вільга підніс келих з коньяком ще вище.

— Не знаю, хто ви такий, пане, та як вас на ім'я… — почав він знову, і якийсь незвичайний пафос забринів у його голосі, — але незважаючи на це, а може навіть саме тому, я відкрию вам свої найтаємніші мрії. Правда, зараз не ті часи, але мені не дає спокою думка про один приватний заклад.

— Що, що? — не на жарт зацікавився пан з парасолькою.

— Думка про один приватний заклад, — серйозно повторив Вільга. — Бачите, пане, у мене нема ні дружини, ні дітей, ні навіть далекої рідні. Але в мене є певні кошти, і тому я хотів би здійснити щось таке, що залишило б після мене слід. Отож я збираюсь заснувати приватний автомобільний музей, щоб ушанувати ідею автомобілізму, і це я запишу в своєму заповіті. — Тут Вільга кашлянув, злегка зворушений. — Ви, пане, помітили, напевне, — продовжував він, — моє хвилювання, коли я побачив вашу машину. Тепер ви, мабуть, розумієте, чому я так схвилювався? Ваша машина — ідеальний експонат номер один. І тому я пропоную вам таку річ: ви дістанете, від мене повноцінну сучасну машину, взамін за ваш кабріолет. Ви позбудетеся постійної потреби ремонту, турбот за якісь там частини, безупинного лагодження… Ну, як? Згода?

На обличчі пана з парасолькою відбилася лагідна меланхолія.

— Це не так просто, — заперечив він чемно, але рішучо, — я дуже люблю свою машину.

— Розумію вас чудово, — шепнув Вільга, — і не наполягаю. Але сподіваюсь, що коли ви добре обміркуєте мотиви, які мною керують, — то кінець кінцем дасте свою згоду.

— Можливо, — приязно кивнув пан з парасолькою, — і тому ми будемо підтримувати постійний контакт. Так?

— Звичайно, — похапцем запевнив Вільга. — А що там у вас потребує ремонту?

— Здається, щось у коробці швидкостей… — невпевнено відповів його співбесідник.

— Все відремонтуємо, — щиро запевнив Вільга. — Будьте спокійні.

В цю хвилину в двері постукали, і зайшов листоноша. Це був звичайний варшавський листоноша в розстебнутому темносиньому мундирі з поштовим гербом, в шапці, зсунутій на потилицю, та з великою брезентово-шкіряною торбою. У нього були великі вуса невизначеного кольору і світлобежові сандалі, які зовсім не пасували до мундира, але зате давали йому змогу робити щодня багато кілометрів по сходах. Листоноша вийняв з торби якусь газету в бандеролі й простяг Вільзі:

— Передплата, шановний пане директоре, новий номер «Зчеплення».

Вільга взяв газету, вийняв з кишені п'ять злотих і дав листоноші, потім несподівано звернувся до нього:

Як вас звуть, чесний чоловіче? Листоноша, здавалося, був вражений.

— Пайонк, — відповів він машинально. — Пайонк Антоній.

— От чарка коньяку, — з якимось хворобливим піднесенням запропонував Вільга. — Випийте, Пайонк; вам, напевне, не часто трапляється пити такий коньяк, га?

— Факт! — згодився Пайонк. — Люди якось менше тримають горілку вдома. Дістане першого зарплатню, вип'є собі й квит. Ваше здоров'я, пане директоре!

Він випив, обтер рукавом губи і додав:

— Добра горілка, не беручка. На якомусь зіллі чи що? Вільга глянув на нього з поблажливою зневагою.

— Коньяк, — відповів він, — «Мартель». Три зірочки. В МХД не дістанете. Ну, дякую.

Листоноша підняв шапку і вийшов. За хвилину підвівся пан з парасолькою.

— Отож, пане інженере, я зайду за кілька днів. Добре?

— Дуже прошу, — відповів Вільга. — Завжди буду радий вас бачити.

Пан з парасолькою з гідністю вклонився і вийшов.

— Пацюк! — гукнув Вільга.

Зайшов Пацюк, з цигаркою в куточку рота, обтираючи руки клоччям.

— Біжи-но, подивися, що там у коробці швидкостей у тому експонаті, унизу, — наказав Вільга.

Пацюк вийшов, за десять хвилин повернувся й повідомив:

— Коробка стара, зношена, але ще попрацює. Стільки років старий на машині коливався, то й ще поколивається.

Обличчя Вільги знов набрало байдужого, безбарвного вигляду.

— А тому, — наказав він, — насип у неї піску або чогось там, щоб вона раз і назавжди перестала працювати, розумієш?

4

. . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . .

Минула не одна година, поки нарешті Меринос зажадав рахунка. Офіціант, шанобливо вклонившись, подав йому аркушик паперу на тарілочці. Меринос глянув на суму, витяг кілька банкнот і заплатив, не перевіряючи рахунка. Потім устав, старанно згорнув «Експрес вєчорни» і поклав його до кишені. За ним рушив Вільга, потім Метеор з Зільберштейном і Крушина. У головному залі до них звернулися всі погляди: ці п'ятеро привертали до себе загальну увагу. Звідусюди залунав шепіт:

— Якісь чужоземці? Приватна ініціатива? Отой перший — професор, я його знаю. Той молодий — кіноактор. Якісь літератори, напевне…

Від невеликого столика вглибині, на якому стояла чашка з чорною кавою, відокремилась непомітна постать у старомодному костюмі Постать ця швидко пробігла зал, вскочила до гардеробної, вихопила з рук гардеробного парасольку й котелок, ткнула йому в руки п'ятдесят грошів і, не чекаючи прокльону за такі дрібні чайові, збігла сходами на вулицю. Філіп Меринос саме сідав до «Вандерера» разом з Крушиною, а Зільберштейн, Метеор і Вільга зачиняли за собою дверцята темного «Мерседеса». Пан у котелку розпачливо замахав парасолькою, стурбовано роздивляючись навколо. Машини рушили.

— І саме сьогодні, — просичав пан з парасолькою у безсилій люті, — саме сьогодні надало мені залишити там машину.

Таксі не видно було ніде. Біля тротуару стояла невеличка машина «Рено», в якій розвозили газети: позаду машини були відчинені дверцята, остання пачка газет полетіла з них на тротуар.

За хвилину шофер з брезклим, блідим обличчям, у зім'ятій сорочці кольору хакі, замкнув задні дверцята і сів за кермо. «Рено», кумедний і схожий на коробку, справжній комод на невеличких, швидких коліщатках, хутенько покотився до виходу з Ринку і помчав Пивною. Біля повороту на Замкову площу перед його радіатором зачервоніли фари двох автомашин, які поволі посувалися вулицею.

— Їдь просто вперед, — раптом почув за собою шофер, — і звертай тільки тоді, коли я тобі скажу!

Водночас він відчув між лопатками щось холодне й тверде, що могло бути металевим олівцем, трубкою або ключем, але в такій ситуації завжди буває тільки дулом револьвера.

Сорочка прилипла шоферові до спини, зволожена рясним потом; машина запетляла в усі боки. Але за хвилину шофер отямився, переконавшись, що нічого поганого поки що з ним не трапилось, і обережно поїхав навпростець. Позаду він відчував металеву загрозу, але починав поволі до неї призвичаюватись; натискав газ і керував зовсім автоматично, майже не розуміючи, куди їде.

— Швидше! — почув він схвильований, придушений голос.

Шофер, звичайно, додав газу.

— Повільніше! — попередив револьвер. Ясна річ, «Рено» уповільнив хід.

Нарешті водій до такої міри призвичаївся до свого становища, що почав навіть говорити:

— І трапилося ж таке саме зі мною… Моє щербате щастя! Пристукнеш мене, брате, або, ще гірше, приїду додому після дванадцятої. І знов не висплюсь. Жінка мене причепурить; аж блідне від страху, що я за дівками ганяюсь.

Він провадив цілком однобічну розмову, бо револьвер позаду не підтримував діалога.

— А кажуть у Варшаві, — знов почав з розпачем шофер, — ніби щось зле тиняється по місті… Навіть в «Експресі» писали… Ах, ці злі люди, смерті на них немає. І мусило ж таке трапитися саме зі мною…

— Звертай ліворуч! — почувся голос позаду, і шофер звернув ліворуч без слова протесту.

Так вони проїхали міст Понятовського і потонули в гущавині вулиць Саської Кемпи. Шофер не впізнавав вулиць; він механічно звертав і механічно пригальмовував, доки не почув за собою коротке: «Стій!» Потім: «Повертай, і щоб тебе зараз же тут не було!». До спини його перестав доторкатися метал, а позаду рипнули дверцята. Шофер швидко розвернувся на досить широкій вулиці. На клаптик секунди фари «Рено» бризнули світлом на невисоку постать якогось немолодого пана в котелку та з парасолькою. Шоферові спало на думку, що можна було б спитати в нього, хто вискочив з машини, але він зараз же відкинув цю думку. «Таку миМру питати?» подумав собі, швидко дав газу і помчав у напрямі Французької вулиці, щасливий, як ніколи в житті.

Пан з парасолькою рушив швидкими кроками до провулка, де зупинилися дві машини. Його відокремлювало від них, може, з двісті метрів. За кілька хвилин він вже стояв біля хвіртки в живоплоті, оздобленої залізною граткою; збоку була табличка з двома кнопками. Це означало, що хвіртка відчиняється, тільки коли натиснеш дзвінок до однієї з двох квартир. Пан у котелку окинув допитливим поглядом гарну віллу: лише у великому вікні, яке виходило на терасу на першому поверсі, горіло світло. Він зробив кілька кроків убік, став навшпиньки і простяг руку якомога вище вгору: так і є — над живоплотом тягнувся колючий дріт. Пан з парасолькою старанно застебнув сюртук, глибше насунув на голову капелюх і ручкою парасольки зачепився за дріт над живоплотом. За кілька секунд він уже був по той бік огорожі. Докладно обстеживши газон біля стіни під терасою, він з задоволенням знайшов на ній тонкі дерев'яні поперечини для дикого винограду, який де-не-де пнувся тут угору, скинув черевики, ще міцніше насунув котелок на голову і сперся ногою об ринву. Перша поперечина зл. амалася з сухим, але тихим тріском. Проте, він устиг уже зачепитися ручкою парасольки за надійний виступ над вікном першого поверху і повиснув на височині двох метрів над землею. Кілька кумедних, але енергійних рухів допомогли йому знов стати ногою на ринву: він зараз виглядав, як цирковий клоун, неймовірно смішний, але водночас чудово натренований. Нарешті якась поперечина витримала його вагу. Пан з парасолькою швидко пересунув ручку свого допоміжного знаряддя па залізну балюстраду тераси і піднявся нагору.

«Але як потім злізти вниз?..» тривожно подумав він, важко дихаючи. Руки й убрання його були вкриті рясним пилом, та він не звертав на це уваги. Обережно наблизився до вікна, — воно було щільно причинене. Але між завісами залишилася шпарина, завширшки сантиметрів з тридцять. Лагідне, темнозолоте світло наповнювало кімнату, приглушений гамір розмов долинав з-за вікна. Пан з парасолькою не міг розібрати слів. Він бачив чотирьох мужчин, які сиділи в кріслах і високо підносили келихи з шампанським, в той час як п'ятий стояв посередині й щось промовляв. Невідомий жадібно вдивлявся в цю картину. Він знав усіх присутніх, принаймні з вигляду, і намагався з'ясувати ступінь залежності, який існував між ними; мозок його працював поспіхом, силкуючись вгадати невидимі нитки, які єднали цих п'ятьох між собою.

Раптом високий чоловік з темним обличчям обернувся до вікна. Пан з парасолькою помертвів. По його гута-перчопому комірці покотилися краплі поту. Високий підійшов до вікна й опустив штори, які зовсім приглушили відгомін розмови. Пан з парасолькою знов примостився так, щоб бачити: у вузькій смузі золотого світла видко було вже тільки постать високого чоловіка з темним м'ясистим обличчям; вираз його свідчив, що ця людина не зносить ніяких заперечень. В руці високий тримав розгорнений «Експрес вєчорни», трусив ним і промовляв щось з величезною енергією. Розумний, хитрий усміх осяяв раптом обличчя пана з парасолькою.

— Ясно, — тихенько промовив він. — Це зовсім ясно. Думки його укладалися в стрункий, логічний ряд.

«Теба ще дістати сьогоднішній «Експрес», подумав він і почав спускатися вниз. Це було не так просто. Він боляче подряпав собі обличчя, зламав двоє нігтів, роздер сюртук на лікті і аж тоді опинився знову на вулиці.

Коли витягнений Робертом Крушиною корок стрельнув просто в голову Льови Зільберштейна, той навіть не дуже образився.

— Що вдієш? — потер Льова вражене місце. — Валлійським князем він ніколи не буде, цей Бобусь. Звідки йому апаш, як поводяться з шампанським?

— Панове, — гукнув Меринос, підносячи келих з шумким золотистим плином, — п'ю за наші успіхи!

— Чи треба нам устати? — спитав з холодною усмішкою Вільга.

— Сто літ, сто літ, — почав метикований щодо іменинних звичаїв Метеор.

— Заткни пельку, — твердо кинув Меринос, і всі зрозуміли, що мова йтиме про серйозні речі.

— Досить забави, — заявив Меринос і повів темними очима навколо.

Постаті в кріслах зіщулилися від цього погляду й від цього голосу.

— Розпочинаємо нормальну робочу нараду, — іронічно промовив Меринос. — Я знаю, хто вбив Мехцінського, — кинув він раптом, і в кімнаті залягла напружена тиша. — Той, хто пристукнув Морица, дуже злий чоловік, — недбало казав Меринос, і від цієї недбалості в слухачів бігли дрижаки по спині. — То дуже злий чоловік, якщо це саме той, про кого я думаю. Я ще не певен цього, але все на світі можливе. А цей злий тип справді дуже ЗЛИЙ, і з кожним із нас може трапитися такий номер, як із Мехцінським.

Якусь хвилину панувала тиша.

Ну, я не підведу, — хмуро буркнув Крушина.

Меринос продовжував:

— Це все зовсім не означає, що ми, панове, ідемо по своїх домівках. Ми, прошу вас, лише розпочинаємо. Коли війна — хай буде війна, тим більше, що справи складаються непогано. В усякому разі, міліція на нашому боці.

В очах Зільберштейна, який вдивлявся в Мериноса, замигтів захват.

«Має голову на плечах, — подумав Зільберштейн, — має голівку, нічого не скажеш…»

Меринос розгорнув аркуш «Експреса».

— Сюпка зробив своє, йому належить нагорода. Ось тут сьогодні є стаття, з якої виникає, що міліція вже розшукує того типа. Того, який пристукнув Морица. І ми повинні міліції в цьому допомогти. Мої любі, — голос Мериноса набрав медової солодкості, — ще трохи зусиль, і все впорядкується. Цього місяця має відбутися одне видовище, на якому ми отак собі легенько підмолотимо півмільйона злотих, а може, й більше. Може, й мільйончик, як нам пощастить.

— Скільки? — заверещав Метеор; страх покинув його в одну мить.

Крушина застогнав від переляку, він боявся й подумати про таку суму.

— Скажи їм, Льово, — всміхнувся Меринос.

— Скажіть самі, пане голово, — захриплим голосом відгукнувся Зільберштейн, але не витримав і майже крикнув:

— За десять днів відбудеться футбольний матч Польща — Угорщина!

— Що? Де? — гукнув Метеор.

— Ти збожеволів?! — гримнув Крушина.

— Тут? У Варшаві? — байдуже спитав Вільга, його права повіка проте почала тремтіти з нечуваною швидкістю, що свідчило про велике хвилювання.

— Тут, у Варшаві, — спокійно кивнув Меринос, — і цей матч у нас у кишені. Ніхто про це не знатиме ще з тиждень, а ми вже все знаємо, завдяки колезі Зільберштейнові. Ми з ним вже опрацювали всю кампанію. Знаємо, який буде принцип розподілу, скільки квитків дістає Центральна рада професійних спілок, хто там у них сидить у комісії, вже маємо в цій комісії свою людину, вже знаємо, що через друкарню цього разу нам нічого не потрапить, вже знаємо весь механізм перевезення квитків. Одне слово, цей фарт вже опрацьований до найдрібніших деталей. Чи так, Льово?

— Так точно, — палко засвідчив Льова. — Півмільйона заробимо напевне, як пан бог дасть, і все піде щасливо.

— Але для того, щоб ми могли спокійно працювати, — серйозно продовжував Меринос, — треба стерегтися. Ти, Роберте, поклопочешся в п'ятницю за цей ярмарок. Я вже тобі казав, що ти повинен там робити. Це, прошу вас, панове, акробатика високого класу, і якщо все добре піде, там повинен залишитися один труп. Це зробиш ти, Роберте, і твої хлопці. Ти маєш нову гвардію, маєш людей з відділу вітамінів, маєш козаків Жичливого; твоя справа, щоб усе це заграло. Повір мені, навіть торішня диня може пристукнути фраєра навіки чи покласти його принаймні на кільканадцять тижнів у лікарню.

— Так точно, пане голово, — похмуро обізвався Крушина, — буде зроблено.

Він відчував прикрий тягар відповідальності і тому хильцем випив шампанське, наче це було пиво,

— Не розумію тільки, — сухо спитав Вільга, — на якій підставі ви гадаєте, пане, що цей ЗЛИЙ, чи як ви його там називаєте, прийде на ярмарок?

— Не маю ніяких конкретних підстав так думати, — відповів замислено Меринос. — Я просто роблю висновки, виходячи з атмосфери, яка панує зараз у Варшаві. Ми знаємо, що тут діється вже три місяці. Такий ярмарок городини буде ще однією нагодою для «розробки». Він дасть таку нагоду тим, що козакують у Варшаві, що пристукнули нашу гвардію, що псують нам скрізь, де тільки можуть. Тільки цього разу ми вже будемо напоготові, будемо їх чекати. Допоможемо їм посковзнутися, докладемо всіх зусиль… — Меринос стиснув могутню долоню в м'язистий кулак. — Вже досить легковажного ставлення до цих лобурів. Ми не знаємо добре, хто вони та чого прагнуть, але знаємо, що з нас досить! Тим більше, що міліція з нами… — всміхнувся він ласкаво, — а хтось розмалював, як лялечку, рекламу цього ярмарку. Прошу, ось тут, зараз же поруч із статтею про Морица та ЗЛОГО. Цю статтю… — додав він замислено, — писав наш свідомий або несвідомий спільник. Він не підписав її. Цікаво, хто б це міг бути?

Він розгорнув аркуші «Експреса» й подав Вільзі, який почав швидко їх перечитувати.

— Це Пєгус зробив, — вигукнув Крушина.

— Який Пєгус? — крикливо спитав Метеор; від нього аж віяло неприродним піднесенням, в якому пожадливість до грошей і страх змішалися в якесь істеричне напруження.

— Цей Пєгус, — всміхнувся Меринос замислено, — великий козак. Знаєш, Крушино, він мені потрібен. Боюся, пане інженере, що випробування алкоголем цього разу нас підвело. У мене є невиразне передчуття, що цей молодик обвів нас круг пальця.

— Все можливо, — байдуже відповів Вільга, — але не думаю. Він був тоді розкладений горілкою на первісні елементи. Можу заприсягтися, що він говорив правду.

— Можливо, — з сумнівом посміхнувся Меринос, — це так і є. З Сюпкою, бачите, все збіглося. В усякому разі, він має ходи і в «Експресі» залагодив усе як слід. Я гадаю, чи не доручити б йому організацію продажу квитків? Це гідний наступник Морица. Вони були знайомі здавна, напевне він теж «коник», тямиться на справі, орієнтується, де треба, свідомий. Людина саме для мене.

Вільга віддав газету Метеорові; той почав уважно її читати, колупаючи в носі. Меринос заходив по кімнаті. Зільберштейн меланхолійно шморгав носом.

— Іду до «Камеральної», — тихо повідомив він Метеора. — Треба ж якось провести решту вечора. Ходім, спіймаємо якусь!

…Нарешті, Меринос зупинився і промовив:

— Роберте, налий шампанського.

Крушина встав і наповнив келихи. Меринос підніс свій угору:

— Ну, браття! Щоб нам в усьому щастило! За здоров'я пана Кудлатого, нашого любого опікуна й друга!

Всі втупили в нього очі, мов загіпнотизовані. М'ясисте темне обличчя Мериноса було повне вульгарної, звірячої сили. І

Меринос випив і відставив келих.

— Тепер прощайте, панове! — гукнув він з разючою нечемністю, мов скоробагатько до своїх лакеїв.

Всі підвелися, наче по команді, і почали галасливо прощатися, окрім Вільги, який налив собі ще один келих шампанського й повільно випив його. Меринос всміхнувся.

Ви ж пробачите мені, пане,інженере, правда?

Вільга злегка вклинився |і всміхнувся, важко, байдуже, образливо. Меринос потемнів з обличчя, але не промовив ні слова.

Коли всі вийшли, він кинувся на канапу і взяв трубку телефону. Якусь хвилину тривав її в долоні, потім шепнув з люттю:

— Ні, ні! До цієї дівки?.. Ні! —і поклав трубку назад.

5

Марта відірвалась від писання.

— Слухаю? — обізвалась вона, беручи трубку телефону, її злагідніле обличчя за хвилину стало зосередженим.

— Так, це Маєвська.

— Не знаю, чи ви впізнаєте мене, пані, — залунав звучний жіночий голос у трубці, — моє прізвище — Шувар. Я хочу подякувати вам за те, що ви допомогли мені знайти доктора Гальського, а також хочу переказати вам від нього привітання.

— Впізнаю, — відповіла Марта якомога чемніше: вона намагалась, щоб у голосі її звучав усміх, але усміху не було.

— Доктор Гальський незмірно вдячний вам, пані, за зроблену нам послугу, — продовжував голос у трубці.

— Як ся має пан доктор? — спитала Марта холодно.

— Вже значно краще, — відповів голос; в ньому бриніли нотки спокійного, впевненого задоволення. — Вітольд просив, щоб я переказала вам вітання від нього…

— Прошу теж привітати пана доктора від мене, — сказала Марта стриманим і дружнім тоном, — дуже рада, що йому вже краще…

— До побачення, — голос у трубці звучав явною радістю. — Я перекажу йому це. І дякую від його імені.

Марта відклала трубку й безпорадно оглянулась. Із стін дивилися на неї самі пейзажі й натюрморти, а також знайомі вже картини: «Швець» Маковського та «Дама в ліловій сукні». Не було кому поскаржитись, і Марта відчула, як сльози напливають їй на очі.

«Так говорять про далеких знайомих, — подумала вона з гіркотою. — Прошу привітати… Дуже рада… А взагалі… це страшенно негарно з його боку… доручив їй подзвонити мені. Це значить, що… що йому до мене зовсім байдуже, що він зовсім не ображений за те, що я його не відвідала. Вдячний мені за зроблену їм послугу… Переказує привітання… О-о-о!..»

Марта швидко прибрала все на столі, накинула на плечі легеньку попелясту кофточку, взяла нервовим рухом кошик і вийшла з кімнати. На годиннику була за десять четверта.

«Занадто рано, — подумала вона з розпачем, — я виходжу занадто рано. Що це буде?»

Її думки гостро контрастували із сонячним травневим днем, з веселим рухом машин на брукові Єрусалимських Алей, із жвавою людською юрбою і навіть з радісним кольором широкої спідниці Марти, оздобленої яскравими смугами якогось мексіканського чи ацтекського візерунка.

Єдиним прагненням Марти в цю хвилину було — кинутись на ліжко, обличчям у подушку, в порожній і тихій кімнаті… Але це зараз було неможливо й нічого б не допомогло… Отож, коли з кіоска на площі Тшех Кшижи вихилилася сарматська голова пана Юліуша Калодонта і його веселий голос привітав Марту на всю вулицю, — Марта відчула щось схоже на паніку.

«Чому я не пішла манівцями?» подумала з розпачем, але було вже пізно.

— Чому ви сьогодні так рано, Марто? — гукав пан Калодонт. Він стояв у кіоску без шапки, в легенькому піджаку з альпага, який без сумніву був вершиною елегантності ще до замаху в Сараєві.

Марта підійшла повільними кроками до кіоска: морок, що оповивав її серце, незважаючи на гарячкові зусилля приховати його, виглядав з очей.

— Що сталося? — спитав Калодонт.

— Нічого, — геройськи відповіла Марта.

— Що сталося? — з притиском повторив старий, даючи Марті зрозуміти, що він не в тім'я битий і не дасть себе отуманити чи збити з пантелику.

— Нічого, — вперто повторила Марта.

— Добре! — сердито гримнув Калодонт. — Тоді з сьогоднішнього дня ми вже не друзі!

Очі Марти наповнилися сльозами.

— Пане Юліуше, — тихо мовила вона. — Так не можна… Це негарно…

Калодонт кинув на неї повний жалю погляд.

— Марто, я знаю, але й ти теж знаєш, як мене хвилює, щоб ти… — він безнадійно заплутався.

— Та добре вже, скажу, — кивнула Марта з смутком, з-під якого пробивався гіркий, гнітючий сарказм. — З сьогоднішнього дня я вирішила змінити своє ставлення до мужчин. Стану жорстокою егоїсткою, підступною і злою. Ступаю на стежку війни. Змінюю життєві ідеали. Вживатиму всіляких засобів, підлих і нікчемних, аби тільки побачити блиск розпачу в очах мужчини. Війна, пане Юліуше, війна! З метою додаткового озброєння, їду наступного тижня на товчок. У мене є триста заощаджених злотих, за які я придбаю нову блузку й сатанинський купальний костюм на цей сезон. А тепер… до побачення!

Сказавши це, Марта відійшла гордим кроком.

«Що з нею сталося? — стурбовано подумав Юліуш Калодонт і зараз же розсердився. — Як спіймаю того доктора, то скажу йому таке, що в нього аж очі побіліють… Зневажати таку чудову дівчину!..»

Він сів на свій стільчик і почав перекладати пачки газет.

— Добридень! — залунало чемне привітання за відчиненим віконцем кіоска, і Калодонт схопився на рівні ноги, стукнувшись водночас головою об трубу неприбраної ще на літо залізної пічечки, так званої «кози».

— Цце ппан… — заїкнувся він від хвилювання і поволі підняв голову.

Старий збагнув з цілковитою ясністю, що зараз, у світлі травневого дня, він вже не зможе не побачити обличчя цієї людини. Якийсь невидимий бар'єр ще відокремлював його від того моменту, коли він зможе нарешті охопити поглядом це обличчя, що так довго було оповите для нього мороком таємниці.

І ось тепер погляд Юліуша Калодонта по черзі охоплював тверде, вугласте підборіддя, вузькі, вразливі вуста, з якоюсь рискою страждання, котре так легко змінюється у невблаганну ворожість, прямий гарний ніс, ясні, дуже світлі сірі очі, в чудовій оправі чорних зрослих брів, що прямою рисою перетинали обличчя із смуглявими худими щоками та невисоким чолом під дуже чорним, гладенько зачесаним набік волоссям.

— Отож, це ви, пане… — перевів подих Калодонт, наче після важких зусиль.

— Це я, — всміхнувся прибулий; сірі очі його дивилися проникливо, але приязно. — Чи не бачили ви панни Маєвської?

— Бачив… — Калодонта охопив неймовірний подив перед цією невимушеною розмовою. — Вона щойно тут проходила.

— Значить, — засмутився прибулий, — я вже її сьогодні не побачу. Мабуть, вона сьогодні раніше пішла з роботи. Яка невдача…

— Нарешті ви з'явилися! — вигукнув Калодонт сварливо. — У мене аж голова тріщить! Стільки справ!

— Саме тому я й прийшов, — всміхнувся співрозмовник. — Поговоримо. Але де?

— Я можу замкнути кіоск, — зараз же запропонував Калодонт.

— Ні. Краще дайте мені місце поруч з собою. Будемо разом продавати газети й цигарки, добре?

Калодонт відчинив двері кіоска і присунув запасний стілець.

— Сідайте, пане, — запросив він радісно. Йому раптом здалося, що цей утлий будиночок з дощок і скла, обвішаний газетами, які не давали змоги зазирнути в нього з вулиці, став несподівано якоюсь цитаделлю, головним бастіоном сил добра серед ворожих сил, які буяли навколо. — Якби тут ще були Компот і Шмігло… — зітхнув він.

— Авжеж, — згодився гість. — Ми провели б тоді щось на зразок воєнної наради. Адже починають діятися великі речі, набагато більші, ніж я гадав.

— От-от, — підхопив трохи сварливо Калодонт. — А ви, пане, не з'являєтесь цілими тижнями, і я не знаю, що про це все думати.

— Я теж — ні, — відповів прибулий; на низенькому стільчику він виглядав якось по-домашньому й зовсім не грізно.

Калодонт відчув до нього теплу приязнь.

— Пачку «Познанських», — гукнув якийсь голос за шибкою.

Калодонт подав цигарки і прийняв гроші.

— Нема чого згадувати всі безглузді плітки, — тихо сказав Калодонт. — їх не варто й повторювати. Але все одно я змушений вам дещо розповісти.

Він докладно переказав сцену в суді, розмову з поручиком Дзярським і Колянком.

— Ну, а Марта що ж на це? — замислено спитав чоловік з сірими очима.

Звичайно, не хотіла вірити, що ви, пане, могли бути вбивцею, — поспіхом запевнив Калодонт. — Але той, з міліції, щось був дуже в'їдливий.

— Міліція мене не любить, це ясно. Не може мене любити…

— Чи у вас ще є, пане, вчорашній «Експрес»? — почулося за шибкою.

Калодонт насторожився.

— Ні, — кинув він роздратовано, — немає. Він знову звернувся до свого співрозмовника.

— З учорашнього дня ви, пане, — найпопулярніша людина в Варшаві. Звичайно, в найгіршому значенні цього слова. «Експрес» розкупили за одну мить, і сьогодні цілісінький день люди за ним ганяються.

— Так, я читав, — кивнув гість, — і в мене дивне враження, що цю статтю писав мій прихильник. Не знаю, чому це спало на думку, але я відчув у статті якусь пересторогу.

— А я ні, — палко заперечив Калодонт. — Все докладно описали, навіть цей перстень. Чому ви, пане, його не скинете до лихої години! — раптом розлютувався він. — Тільки блискаєте ним людям у вічі.

— Бо це дорогий для мене перстень. Згадка про заручини… — Чоловік з сірими очима меланхолійно всміхнувся.

— Про вас сказано в статті, що ви — зло варшавських околиць. ЗЛА людина.

— Бо я й справді злий, — задумано відповів гість. — Це правда.

— Нічого не розумію! — обурився Калодонт. — Я вбачаю в статті обвинувачення, а не пересторогу. Ця назва ЗЛИЙ вже прищепилась. Роблять з вас, пане, останнього лобуря, верховоду варшавських хуліганів…

— Бо я з ними борюся, — по-хлоп'ячому безтурботно засміявся прибулий. — Це тому. І все-таки я вбачаю в статті пересторогу. Мої вороги мене так назвали, бо зацікавлені, щоб я був злий. І хтось, кого я не знаю, намагається мене про це повідомити через цю статтю. Але найгірше, що я не маю уявлення, хто ж мої вороги? Від міліції мене відрізняють тільки погляди на методи боротьби, але я не вважаю її за ворога. Адже по суті ми хочемо одного й того ж самого: щоб у цьому місті був спокій. Я розумію, що міліції не подобається така приватна ініціатива, але нічого не вдієш, я маю свої причини діяти так, а не інакше.

— Чи ще є вчорашній «Експрес»? — знов почулося за вітриною.

— Є, — відповів чоловік з сірими очима і, витягши з кишені газету, поклав її в нетерплячі долоні по той бік вітрини та взяв двадцять грошів.

— Цей залізничник бреше, — сказав він Калодонтові, який заглибився в думки. — Я не вбивав Мехцінського. Я міг би легко знайти залізничника і спитати, чому він так сказав, але мені ясно, що той зараз перебуває під посиленим наглядом міліції. Не знаю тільки, навіщо він бреше, хто його до цього примусив і навіщо?

— Може, міліція? — замислився Калодонт. — Можливо, міліція хоче з'ясувати цей випадок за всяку ціну і будь-яким способом.

— Не думаю, — відповів гість. — Зрештою, там був ще один свідок події. Знаю про це напевне і дивуюсь, що він не з'явився до міліції, не дав ніяких зізнань, зникнув, як дим. А був там напевне. Такий невисокий чоловік. Я встиг помітити, що в нього був якийсь чудернацький капелюх, — котелок чи щось таке.

— Чи є «Свєрщик» (Цвіркун)? — спитав тонесенький голосок за шибкою.

— Не мороч голови! — буркнув Калодонт.

— Дайте йому, пане, — порадив гість Калодонта. — Що його обходить наш клопіт?

Калодонт узяв кольоровий журнал для дітей і простяг у віконечко.

— Прошу пачку «Моряків», — попрохав у цю ж хвилину якийсь чемний голос за вітриною. Чоловік з сірими очима, попереджаючи заклопотаного Калодонта, взяв цигарки з полиці і простяг у півкружне віконечко в обвішаній ілюстрованими журналами вітрині. Під сонцем травневого дня сипнув тисячами блисків чудовий брильянт на пальці невеликої, але широкої й дужої руки.

Невисокий пан у котелку і з парасолькою, який брав цигарки, насилу стримав вигук подиву. Він швидко заплатив і хутко пішов звідти. Біля трамвайної зупинки поруч з інститутом глухонімих він сів на стовпчику огорожі й довго спостерігав кіоск, щось записуючи в своєму блокноті.

— А може, варто було б деякий час посидіти тихо? — невпевнено поцікавився Калодонт.

— Чому? — здивувався гість. — Ми й надалі робитимемо своє. Ми завжди повинні бути готові до боротьби, де б це не було потрібно. Скрізь, де снує найгірша варшавська шпана, де вона отруює життя в цьому місті. Не можу тільки зрозуміти, звідки походять намагання організовано діяти проти нас? — додав він напружено. — Бо щось таке готується; я виразно бачу це із статті.

Він підвів обличчя, на якому раптом спалахнули страшні очі, знайомі Калодонтові з нічної прогулянки.

— Не бачу причин, заради яких, скажемо, варшавська шпана схотіла б устрягнути до цієї афери. Не їх справа — оці дрібні хуліганські штучки… Але… хто знає? В усякому разі, ми й надалі робитимемо своє, завжди будемо там, де потрібне наше втручання. Чи ви згодні з цим, пане Юліуше?

— Так, — замислено відповів Калодонт. — Йдеться про те, щоб усе свинство, всі скандали, хамство, лайки, брутальне насильство й хуліганство — діставали б відсіч на кожному кроці. Щоб за зло, яке чинять негідники, їм платили б негайно ж. Правда ж? Саме це потрібно?

— Так, — просто відповів чоловік з сірими очима. — Ви сказали те, про що я завжди думав. Дуже ви мені близькі в цю хвилину, пане Юліуше. Ви розумієте мене, а це так рідко трапляється між людьми…

Калодонт зворушено шморгнув носом.

— І тому, — додав гість, — ми підемо на ярмарок городини на Кошиках. Думаю, що там збереться весь цвіт городників столиці — треба буде роздивитися. Прошу повідомити Компота й Шмігла про цю прогулянку. Ярмарок розпочнеться післязавтра о дванадцятій годині. Зустрінемось ось у цій кав'ярні, — показав він рукою на ріг Єрусалимських Алей і площі Тшех Кшижи.

— Буде зроблено, — службовим томом відповів Калодонт. — Не розумію тільки одного… — завагався він.

Чого саме?

— Не розумію, навіщо ви, пане, носите з собою зброю?

— Я?! — здивувався той.

— Ну-у-у… так… — невпевнено ствердив Калодонт. — Оця вчорашня історія?

— Яка історія? — легке роздратування забриніло в голосі співрозмовника.

— Ну… ви тероризували з допомогою револьвера шофера з машини «Руху» й наказали йому везти себе з Ринку на Саську Кемпу.

— Я? Що за вигадки? Це якесь непорозуміння! — гість схопився з місця.

— А хто ж? — пробелькотів Калодонт, нервово шарпаючи себе за вуса. — Цей шофер сьогодні ранком був у мене, коли привіз ранкові газети. Він розповідав — і ще тремтів весь від страху. Я порадив йому тримати язика за зубами, бо, як почне патякати, може мати великі прикрості. Здається, він зрозумів.

— Пане Юліуше, — ледь всміхнувся чоловік з сірими очима. — Після першого ж дня моєї популярності в Варшаві вже хтось починає під мене грати. Повірте: я не маю зброї й не тероризую шоферів.

— Цікаво, — насупився Калодонт. — Хто б це міг бути? Той шофер казав: єдиний, що міг бачити того, хто вистрибнув з його машини, був якийсь непоказний добродій у котелку і з парасолькою, котрий саме стояв на тротуарі.

— Добродій? У котелку і з парасолькою?.. — тихо й роздумливо повторив чоловік з сірими очима. — Я вже десь бачив таку постать… Ага, це як побили отого лікаря… Хто ж це може бути? Чого він плутається то тут, то там?

— Чого він шукає?.. О рани Ісусові! — схопився він на ноги, стукнувшись головою об бляшану трубу «кози». — Невже це той, у вагоні, на Східному вокзалі?.. У того, що стояв за тим залізничником… теж була парасолька.

6

Двері відчинилися без стуку, й зайшов редакційний кур'єр.

— До вас, пане редакторе, якась жінка, — повідомив він Колянка.

— Нехай зайде.

— Отож бо й є, що не хоче, — знизав плечима кур'єр. — Чекає внизу і просить, щоб ви, пане редакторе, зійшли до неї.

— Гарна? — спитав Колянко.

— Нічого собі, — відповів кур'єр поважно. — Трохи сільська.

Колянко замкнув кімнату на ключ і зійшов униз. У вестибюлі, біля виходу, стояла струнка дівчина в ситцьовій хустці, накинутій на голову й плечі. Вона підтримувала її рукою біля підборіддя, як це роблять селянки, повертаючись з базару в сльоту.

— Гавайко, — тихо вигукнув Колянко, — що трапилось? Гавайка повернула до нього бліде обличчя, без тіні косметики, свіже, гарне й смутне.

— Прошу, пане… — почала вона швидко, — це тільки ви можете залагодити. Це тільки ви можете зробити…

— Що трапилось? — повторив Колянко.

— Нічого не трапилось, — відповіла Гавайка тривожно, — але може трапитись… Я не хочу, щоб Люлек приходив до бару «Насолода»! Я не хочу, щоб він бачився з цими лобурями, щоб комбінував з ними, з тим Крушиною, з тим лисим мочимордою, отаким елегантним. Я боюсь… — додала вона тихше.

— Чого ж ти боїшся? — спитав Колянко.

— Не знаю, — шепнула Гавайка, опускаючи очі. — У мене погані передчуття… Я… знаєте, пане, я не помиляюсь… Прошу, пане, — почала вона, підіймаючи на Колянка чудові темні очі. — Ви можете, я знаю, тільки ви це можете. Зробіть так, щоб він залишив це життя, взявся б до якоїсь чесної праці. Зробіть!.. Він так вас шанує, так слухає… Тільки щоб він це покинув… Я не через те кажу, що чогось там від нього хочу; правда ж, ні… Я знаю: раніш чи пізніш це скінчиться — воно занадто гарне, занадто добре, таке довго не буває. І він напевне мене кине. Але тут уже нічого не вдієш… На це немає ради… Коли б тільки з ним не сталося нічого поганого!

Її бліде благальне обличчя здавалося вужчим і ніжнішим в рамці хустки, яку вона конвульсійно стискала біля підборіддя, уста й очі ніжно темніли на сірому фоні вестибюля.

— Гавайко, — суворо наказав Колянко, — скажи, що трапилось? Ти щось знаєш. Досі ти не приходила… і раптом якісь передчуття, страхи… Я допоможу тобі, але скажи…

Гавайка мовчала, уникаючи погляду Колянка.

— Та вони там… — обізвалась вона за хвилину, — говорили вчора, що Пєгус, тобто Люлек, повинен щось влаштувати, що буде якийсь великий номер, на велику монету, що як він… Люлек… не посковзнеться, тоді… Говорили щось про ярмарок, що це важлива справа, що там повинен залишитися якийсь труп… Хіба я знаю? — вигукнула вона з розпачливим хвилюванням. — Адже я чула п'яте через і десяте… Самі уривки… Пили горілку й говорили…

— Хто вони? Хто вони такі? — гостро спитав Колянко, допитливо вдивляючись в обличчя дівчини.

— Ну, ті… я їх не знаю… Не знаю, хто вони такі, — незграбно викручувалася Гавайка; гримаса страху скривила її губи, очі уникали погляду Колянка. — Якісь такі… бандити, — раптом рішуче призналась вона. — Люлек завжди має з ними справи.

— Ти сказала одне прізвище? Яке?.. Крушина чи щось таке? — допитувався Колянко,

— Не знаю, — обірвала Гавайка; очі її знову наповнилися благанням. — Не знаю. Не мучте мене, пане, я справді не знаю… Тільки благаю вас: заберіть Люлека звідти! Дайте йому якусь роботу.

Вона знов опустила очі, прегарний рум'янець забарвив їй щоки.

— Може напочатку йому буде важко, то навіть… я йому

підкину трохи грошей, бо такі, як він, не звикли лічити заробітки.

Колянко мовчав, кусаючи губи.

— Добре, — сказав він за хвилину, — зроблю все, що треба. Обіцяю тобі, що Люлек туди не повернеться. Приходь через кілька днів, щоб я міг дізнатися, чи він додержить свого слова.

— Дякую, — промовила Гавайка тихо й швидко. — І хай пан не дозволяє йому йти на цей ярмарок. Оті продавці з візків — я їх знаю, від них краще далі…

— Добре, — кивнув Колянко, — не дозволю.

— До побачення, — злегка вклонилася дівчина. Вона насунула хустку на лоба, закутала плечі, наче від холоду, і поспіхом вийшла, зачиняючи за собою брудні від друкарської фарби двері. Колянко поволі пішов сходами нагору.

Відчиняючи двері своєї кімнати, він гукнув кур'єрові:

— Пане Юзю, пошукайте мені редактора Віруса. І хай він зараз же іде до мене.

Колянко зачинив двері і став біля вікна: погода була чудова, напоєна дозрілою весною, сонце клало теплі, золотисті плями на все, прикрашаючи кожен закуток вулиці, закуреного подвір'я, старих, почорнілих дахів. Колянко обернувся, почувши, що хтось відчиняє двері.

До кімнати зайшов Кубусь, голосно насвистуючи популярну пісеньку під назвою «Дівчина — не люди»…

— Сідай! — наказав Колянко, — Я мушу з тобою поговорити.

Кубусь закінчив свист карколомним пасажем і сів на стіл, по-турецьки схрестивши ноги.

Що чувати? — спитав він весело. — Є щось нове на шпальтах?

— Здається, нічого сенсаційного в постачанні молоком столиці немає, правда? Добре, хоч завтра цей ярмарок. Ну, йзабава буде, ось побачите, пане Едвіне… — Він ніжно поправив «метелика», що грав барвами полуниць у суміші з аметистом.

— Кубусю, — лагідно спитав Колянко, — хто такий пан Крушина?

— Мій друг, — невимушено повідомив Кубусь. — Приятель і начальник. Такий собі колишній боксер.

Він бистро глянув на Колянка, намагаючись вгадати причину цього лагідного допиту.

— Кубусю, — ще лагідніше почав Колянко, — я теж твій начальник і друг, правда ж?

— Цього не можна приховати, — посвідчив Куба. — Це так звана незаперечна істина.

— Кубусю, — продовжував Колянко, — а хто з цих двох друзів і начальників тобі дорожчий? Я чи той Крушина?

— Ну, знаєте, — обурився Кубусь, — що за безглузде запитання! Де ви втратили свою хижу газетярську кмітливість, пане Едвіне? Пожартувати з вами не можна. На все можна вас купити.

— Добре, — серйозно відповів Колянко, — в такому разі, прошу тебе: негайно, зараз же, припини стосунки з цим паном Крушиною. І ти не підеш ні на який ярмарок.

— Неможливо… — заперечив Куба, спускаючи ноги із столу; це означало, що він збирається поставитись до справи з усією серйозністю. — Це неможливо, — повторив він, — ви ж не можете змарнувати мені зараз усе. Тепер, коли я починаю добиватися вже деяких наслідків.

— Звичайно, змарную, — сухо ствердив Колянко. — Визнаю навіть свою поразку. Це був більаіе ніж невдалий задум — з твоїми викриттями. Овчинка не варта вичинки. Мізерна здобич за надто дорогу ціну.

— За яку ціну? — очі Кубуся звузилися від напруження. — Про що ви говорите, пане Едвіне?

— Кажу про небезпеку, — вдавано холодно відповів Колянко. — Не можу дозволити, щоб ти встряг у цю каламутну історію, стикався б з убивствами й злочинами. — Він глянув Кубусеві просто в очі. — Кубусю, це стає надто небезпечним!

— Ви ж самі не вірите, що Морица вбили, — замислився Кубусь. — Ваша стаття — це вершина майстерності. В ній криється стільки можливостей, вона викликає стільки думок. Ви справді чудовий журналіст! — в голосі Кубуся був подив і радісна, щира гордість, без тіні заздрості.

— Я не вірю в убивство і я — на боці людини з білими очима, — відповів Колянко, — але… це інша річ. Я помилився. Не таким шляхом треба йти до розв'язання загадки. Треба сурмити відступ. Ти не підеш на ярмарок, Кубусю. Ці речі пахнуть прихованою загрозою.

— Не заперечую, — досить легковажно згодився Кубусь, — ці справи не для нервових людей, але зараз, коли я вже починаю розрізняти, в чому суть, коли я вже добився деяких успіхів, коли…

Тут Куба підійшов до дверей, відчинив їх, кинув погляд праворуч і ліворуч, старанно замкнув за собою двері й підійшов ближче до Колянка.

— Коли я кожного дня можу натрапити на слід величезної, імпозантної афери, яку відчуваю в повітрі, винюхую, намацую! — з цими словами кирпатий ніс Кубуся піднявся вгору, наче в породистого хорта. — Зрозумійте мене, пане Едвіне, золотенький… — він підійшов ще ближче, взяв Колянка за борт піджака, — я вже трохи знаю, але зовсім мало; я вже натрапив на слід, але надто малий, щоб відтворити чіткішу картину цих переплутаних зв'язків. Пане Едвіне, ще трішечки, ще кілька днів, і ми натрапимо, можливо, на розв'язання великої загадки, під назвою: «Хто такий КУДЛАТИЙ»! Ми, «Експрес»!

— Хлопче мій! — Колянко взяв Кубуся за підборіддя і підняв йому голову вгору: бистрі карі очі Кубуся були втіленням енергії й ентузіазму. — Хлопче мій, цього справді шкода. Шкода, щоб така справа пішла марне. Але в принципі це функції не «Експреса», а міліції.

— Пане Едвіне! — вигукнув Куба. — Що з вами сталось? Де ваша справжня бурхлива вдача?! Ми, люди «Експреса», дозволимо, щоб у нас перехопили з-під носа таку агоду? Ми, журналісти з покликання, журналісти з серцем, мозком, м'язами, з усіма прагненнями, повинні допустити, щоб міліція випередила нас у розкритті таємниць Варшави? Отямтеся, пане Едвіне! За кілька днів ми підемо до поручика Дзярського чи ще до когось з відділу карого розшуку, покладемо карти на стіл і скажемо: «Просимо, панове, от наслідки наших розшуків! Віддаємо їх вам безкоштовно. Від щирого серця! І це для того, щоб ви нали, хто краще орієнтується в хащах справ цього міста». Потім вийдемо кроком тріумфаторів і хильнемо з радощів, наче після виграного волейбольного матчу.

— Кубусю, — в голосі Колянка була невпевненість, — по суті так І слід було б грати, довести все до кінця.

«Який козир у наших відносинах з Дзярським! — подумав він, приголомшений можливістю такого успіху. — Найкраща спілка — та, де обидва спільники роблять рівні вклади».

— Але це тільки одна сторона медалі. На тому боці медалі — великий клопіт. Не забувай, що міліція — це міліція, і їй не можуть завдати особливої кривди в цій боротьбі. А тобі…

Кубусь зухвало всміхнувся.

— Яка кривда? — заперечив він легковажно. — Мене ж не вб'ють, ні? Найбільше — поскубуть при якійсь нагоді, але й то навряд. А якщо навіть… — Кубусь всміхнувся по-юнацькому, легковажно й безтурботно. — А якщо навіть… пане Едвіне… така вже доля журналіста! Він поліг смертю журналіста. Щось нечуване, який козир! Ні! Нова смерть — смерть журналіста.

Кубусь щиро засміявся.

— Отак ви й дасте в некролозі: «Загинув смертю журналіста»… Люди голови собі повикручують, міркуючи, що б це могло бути.

— Тільки без дурних дотепів… — м'яко обізвався Колянко. Щось важке лягло йому на серце, гнітило й щеміло.

— Пане Едвіне, — голос Кубуся стишився, в ньому затремтіли схвильовані ноти, — подумайте тільки самі: що це буде за репортаж! Коли ми вже будемо знати… Уявіть собі, який ефект у місті!

— А наші суспільні обов'язки? — спитав Колянко тихо й невпевнено.

— Оце й є наші суспільні обов'язки, — голосно відповів Кубусь. — Так я їх розумію. Я допомагаю своєму суспільству, викорінюючи в ньому зло, способом, який вважаю за найкращий. Роблю це, як всюдисущий журналіст, бо це я вмію, це я можу.

В уяві Колянка з'явилися свіжонадруковані сторінки «Експреса», з мокрими ще від фарби великими літерами. СЕНСАЦІЙНА АФЕРА… — кричали літери, волали, вигукували. І раптом з роздертої газети вискочила ота страшна, огидна сцена бійки в барі «Насолода».

— Кубусю, ти не підеш… — слабким голосом промовив Колянко: він захищався зараз від самого себе, боровся з тим, чого досі не знав у собі, чого навіть не передбачав.

— Пане Едвіне, — почув він веселий голос Кубуся, — досить цих комедій. Адже по суті ви ж дуже хочете, щоб я пішов і зробив все, як треба. Якби ви цього не хотіли, я б з вами зовсім не сперечався, а послухався б відразу. Адже ніхто вас не знає краще, ніж я, правда?

— Хочу… — шепнув Колянко, разом із розпачливим зітханням, вбираючи в легені цигарковий дим.

І раптом зрозумів, що справді цього хоче.

«Покликання журналіста, — подумав він. — Великий сенсаційний репортаж. Якби не хотів, він би не пішов, і я б говорив з ним зовсім інакше. Досить сказати, що тут була Гавайка, що ми розмовляли про Люлека… Зрештою, можливо, і це б не допомогло… Швидше ні… Звичайно, він піде. Мусить піти…»

— По суті ти маєш рацію, — невпевнено згодився Колянко. — Добре, йди,

7

— Клюсінський, — наказав поручик Дзярський, — о дванадцятій відкривається ярмарок весняних первинок на Кошиках. Городина, зелень, усякі такі речі. Підеш, роздивишся трохи.

— Так точно, пане поручику! — відповів Клюсінський офіціальним тоном.

— Що ти там бачиш на стелі? — зацікавився Дзярський; обернувшись назад, він глянув в куток, угору.

— Нічого, — меланхолійно відповів Клюсінський, — я зовсім не туди дивлюсь, а дивлюсь на вас, пане поручику,

Дзярський заклопотано зітхнув.

— З такою косоокістю ти — найнебезпечніший агент в усьому світі.

— Позич двісті злотих, Бобусю, — попросив Метеор.

— Звідки я тобі візьму? — ліниво відпввів Крушина. — Я зовсім порожній.

— І ми процвиндрилися з Льовою в «Камеральній», — зітхнув Метеор. — Нема з чого жити.

— Їдеш на ярмарок? — спитав Крушина.

— Ну, що ти?! — обурився Метеор. — Я делікатне створіння і непридатний для ваших хамських «розробок».

— Крушино! — гукнула Анеля, відчиняючи двері, — іди до пана голови, баране!

Крушина підвівся й вийшов у коридор.

Філіп Меринос ходив по кабінету хисткими кроками, щохвилини зупиняючись біля вікна. Коли зайшов Крушина, він раптом обернувся.

— Готовий? — кинув він. — їдьмо.

— Куди? — несміливо поцікавився Крушина.

На ярмарок, — роздратовано відповів Меринос.

Крушина здивовано почухав свій зламаний ніс.

— Ви — туди, пане голово? В цей балаган?.. — пробелькотів він.

Я, — обірвав Меринос. — А що тут такого дивного?

Але, мабуть, у цьому справді було щось дивне, бо Крушина ніяк не міг заспокоїтись.

— Пан голова?.. Туди? — повторював він.

Меринос зняв з вішалки модний плащ із широким коміром і ще раз глянув у вікно. Важкі, набряклі весняним дощем хмари швидко мчали по небу, оголюючи то тут, то там плями блакиті. Така погода цілком виправдувала плащ, піднятий комір, глибоко насунутий на лоба м'який капелюх з опущеними крисами.

Редактор Якуб Вірус пустував на сходах, як десятирічний брикливий школяр. Він з'їжджав по бильцях, ледве стримувався, щоб не дзвонити біля кожних дверей, але пообмінював солом'яні мати в усьому під'їзді.

— Добридень, пані Янова! — гукнув до двірнички, яка підмітала біля брами. — Які ціни сьогодні ввечері?

— З вас, пане, шмат холери… — буркнула двірничка, ледве стримуючи усміх.

Вся вулиця знала, що в неї можна купити горілку в усяку пору дня й ночі.

Кубусь вийшов на вулицю — вітряний похмурий день здався йому сонячним ранком Рів'єри. Щось співало в грудях, радісно дзвонило у вухах, лоскотало в горлі, мов щастя, яке от-от вихопиться криком. Він штовхнув на ходу босоноге, замурзане маля. Хлопчик воно чи дівчинка — можна було впізнати лише з брудного червоного бантика, який звисав із солом'яної голівки. Кубусь вийняв з кишені п'ять злотих, нахилився над дівчинкою, поцілував її в замурзану щічку й дав п'ять злотих.

— Ось на, — сказав він, — купи собі найбільшу радість — леденик на паличці.

Блакитні оченята дивилися недовірливо, але свідомо, дівчинка добре знала, які скарби криє в собі цей коричнюватий клаптик паперу

Кубусь зупинився на тому боці вулиці й довго дивився на обдертий фасад свого будинку. Чим довше він дивився, тим більше прагнув притулити цілий світ до своїх повних щастям грудей. Поволеньки, сам смакуючи цю повільність, він посувався поглядом угору, аж на четвертий поверх, до оздобленого дешевим барельєфом вікна, де за простенькою завіскою крилася довга, вузька кімната його, Кубуся. В цій мебльованій кімнаті, брудній і високій, серед куп книжок, які лежали на столі й на підлозі, під парою боксерських рукавиць на стіні, здобутих колись на турнірі; під фото з різних репортажів, зроблених на різних етапах його кар'єри, на залізному ліжку, втуливши голову в його, Кубуся, незручну, тверду подушку, спочивала єдина в світі істота, обдарована чародійною силою, здатною перетворити цю довгу, вогку, похмуру кімнату в чудовий райдужний грот, оповитий пахощами прекрасних переживань, найніжніших, п'янких, теплих барв юнацького кохання.

Силоміць Кубусь відірвав погляд від цього вікна і рушив у напрямі Пулавської вулиці. Але за кожним кроком, коли в уяві зринала темна голова з розсипаним волоссям на його, Кубуся, дешевій клітчастій пошивці, коли пам'ять, невідомо в котрий вже раз, знаходила запах гарячого сонного подиху, коли Кубусь з пристрасною впертістю відшукував в цій пам'яті смак повних червоних уст, — тоді щось солодко й ніжно вибухало біля його серця, почуття неосяжного, неможливого щастя перехоплювало подих, і Кубусь підстрибував, мов очманілий від радості першокласник, який не приготував завдань, прийшов до школи і раптом довідався, що всі вчителі захворіли й попереду весь вільний весняний день.

«Вона кілька разів просила мене, щоб я не йшов на ярмарок… — раптом згадалося Кубусеві. — Що за дурниці! Чому її це хвилює — така дрібниця…»

Увечері він піде до бару «Насолода», як вони умовились. Тепер його дівчина спочиває в його кімнаті, потім замкне двері його ключем, а ключ забере з собою.

— Вільний? — гукнув Кубусь, зупиняючи таксі. Шофер мовчки опустив прапорець лічильника.

— Пане, — спитав раптом Кубусь, поставивши ногу на приступку, — скажіть, я вам подобаюсь?

Шофер глянув на нього без захвату, але з тим схваленням, яке тліє в погляді кожного варшав'янина, коли він бачить когось напідпитку о восьмій годині ранку.

— Нічого собі блондин, — відповів він флегматично, міряючи Кубуся лагідним поглядом. — В юрбі зійде.

— Тоді їдь, пане, на Кошики, — радісно кинув Кубусь, падаючи на сидіння.

Розхитаний «Оппель» почав підстрибувати на кругляках Пулавської вулиці, центральної артерії Мокотова.

В день ярмарку Кошики виглядали незвичайно. Незвичайність ця стосувалася насамперед людей. Кінець кінцем, Кошики вже бачили протягом свого існування незліченну кількість чудових, виняткових і дивовижних товарів, отож усі чудеса, звезені сюди енергійними працівниками кооперативу «Мазовецькі суниці», не могли зрушити ці мури, ані струсонути хоча б один їх залізний прут. Що з того, що чудовий килим із знадливих своєю вологою молодістю качанів салату приголомшив би й найвибагливіших любителів імпресіоністичної зелені, котра вразила б навіть ірландців, що споконвіку привласнили собі монополію на цей колір? Що з того, що майстерно укладені піраміди редиски, різних калібрів, примушували згадувати забарвлені благословенним рум'янцем дитячі щічки, спокушали своєю апетитністю?

Що з того, що запашний гай найбуйнішого порею гнучкими пучками вкривав цілі рундуки, що пишна морква, сварлива петрушка, вибаглива селера й спаржа та аристократичні парникові помідори й суниці і ще незліченна кількість усякої рідкісної городини, дбайливо укладеної, розсортованої та прикрашеної написами, громадились навколо, як дорогоцінна колекція живих, яскравих кольорів?

Це все стіни Кошиків уже бачили, такі похвали тут чувано вже не раз. Але люди, які вихваляли на ярмарку скарби «Мазовецьких суниць», були нові й дуже відмінні від звичайних людей на Кошиках.

Осілі й спокійні продавці цього ринку, нащадки шановних перекупок, продавців та яткарів, наче прирослих до свого товару, крамарів і дрібних купців, мали з цими продавцями з візків та вуличними рундучниками стільки ж спільного, як статечні хлібороби з хижими номадами й кочовиками. Грубуваті постаті в білих фартухах тривожно поглядали з-за чистих засклених рундуків на той бік ринку, де хазяйнували зайди: бистрі, нервові, спритні, крикливі сезонники.

Вони стояли тут у такій кількості, якої ще ніколи не знали Кошики, елегантно вдягнені в темносині костюми «з ниточкою», без сорочок і комірців. Де-не-де чоловічі лави були уквітчані жіночими постатями з хустками на головах, з гострими, нафарбованими обличчями та неодмінною цигаркою у почорнілих зубах або в товстих пальцях з яскраво лакованими нігтями.

З-під зухвалих шапочок дивилися чуйні, насторожені очі, з тим специфічним виразом, який виробляє горілка, гарячкове життя й постійна готовість до бійки.

Пан у котелку, з парасолькою на руці, в свіжому гутаперчевому комірці з відігнутими ріжками, снував у юрбі, з зацікавленням роздивляючись навколо. Юрба була густа і явно схвильована подією: реклама в «Експресі» зробила своє. Навколо лунали вигуки продавців, які палко демонстрували довірені їм експонати.

— Ці огірки, прошу панства, — промовляв кремезний чоловік з величезним носом на поцяткованому ямками червонобуряковому обличчі, — це екземпляри винятково зернисті. Кожен перевірений. Сімсот п'ятдесят два зернятка в кожному! За браковані доплачую по півзлота від зернятка. Прошу лічити! Кому? Кому?

— Полуниці, ананаси, вирощені найкращим, патентованим мічурінським методом! За вісім тижнів до строку закінчили план дозрівання… — чвиркав словами крізь ріденькі зуби запальний юнак у сорочці в жовто-зелено-блакитну смужку.

— Ботаніка нас вчить, — жваво жестикулював малий, худий чоловічок з пташиним гострим обличчям і навдивовижу маленькими губами, — що шпинат неймовірно поживна рослина!

Кажучи це, він підкидав обіруч купи ніжного темнозе-леного листя.

«Поки що зовсім спокійно», подумав пан у котелку й пірнув у юрбу, не знадившись на спокусливі вихваляння продавця шпинату.

Але незважаючи на видимий спокій, тут відчувалося якесь напруження, наче бочки динаміту ховалися під купами городини. В очах продавців жевріла тривожна настороженість, готовість до чогось невідомого. Біля віконця ринкової контори стояла купка кремезних, плечистих чоловіків у клітчастих велосипедних шапочках, темних двобортних куртках та фантастичних кольорових блузах спортивного типу замість сорочок; вони тримали руки в кишенях або заслоняли долонями запалені цигарки.

Вираз їх брезклих облич був повен нудьги чи навіть смутку. Серед них стояв високий, кремезний чоловік з засмаглим, поцяткованим зморшками обличчям. Раптом він розштовхав тих, що стояли найближче до нього, і кинувся в юрбу, просто до пана в котелку.

«Пан Жичливий з Аніна, — стурбовано подумав пан у котелку. — Зустріч зовсім небажана».

Він відсторонився і сховався за купкою людей, які важно прислухалися до характеристики цвітної капусти, иголошуваної похмурим типом з кривою щелепою.

— Цвітна капуста, звісно, запах має не дуже… — доводив пан з кривою щелепою, — але, відомо, не запах прикрашає людину…

Жичливий зупинився за крок від пана в котелку, котрий стояв, повернувшись до нього спиною, і вдивлявся у величезний качан цвітної капусти, який саме демонстрував продавець.

— Пане голово, — тихо обізвався Жичливий, — ви тут? Яка честь!

Пан у котелку обернувся швидко, але обережно: ці слова адресувалися високому, міцно збудованому мужчині в модному плащі з піднятим коміром та м'якому, коричньовому капелюсі, низько насунутому на чоло. Він і Жичливий повернулися й пірнули в юрбу. Зараз же за ними простував надзвичайно плечистий чоловік у світлому костюмі; пан у котелку встиг спіймати у профіль обрис його зламаного боксерського носа. Він розпачливо зіщулився, мов переслідуваний щупак, і помчав слідом за цими трьома.

— А-у-у-у! — залунав болісний стогін, і пан у котелку винувато зупинився: у проході між двома рундуками утворився хвилинний стиск, через що ручка його парасольки боляче влучила комусь у коліно. Пан у котелку повернув голову і промовив якомога чемніше:

— Перепрошаю, щиро перепрошаю!

Потерпілий розтирав коліно. З-під похиленого вниз блакитного кашкетика вихоплювались роздратовані скарги:

— Що за люди! Ні на що не зважають! Аби тільки пхатись! На голову людині вилізуть…

— Ще раз найщиріше перепрошаю, — повторив пан у котелку і хутко повернувся.

— Краще б дивилися, куди йти, замість перепрошати, — простогнав ще раз потерпілий і підвів рум'яне обличчя, оздоблене сивими, звислими вниз вусами, щоб глянути на свого нападника.

«Здається, й немолодий, поважний чоловік, — подумав Юліуш Калодонт, дивлячись услід постаті в котелку, яка швидко йшла по жовтих, посиланих тирсою кахлях підлоги. — І одягнений пристойно, по-давньому, а як ходить…»

І раптом стукнув себе по лобі, аж підскочив блакитний кашкетик. «Чоловік у котелку! З парасолькою! — згадав він. — Це той! Ми ж говорили про нього…»

Калодонт закрутився на місці, як дзига, і кинувся навздогін, силкуючись обминути якусь надокучливу стіну, що було зовсім неможливо, бо стіна вперто й злостиво рухалася.

— Перепрошаю! Перепрошаю! — гукав Калодонт на всі боки, але це не допомагало. Та от на живій стіні повернулася голова, оздоблена буйними баками, з обличчям, спокійним, як місяць уповні. Хтось гукнув згори: — Пане Юліуше, добридень! Яка мила зустріч! — після чого Фридерик Компот повернувся своїм могутнім головним фасадом до Калодонта, викликаючи раптове хвилювання в юрбі, аж до найдальших закутків ринку, й демонструючи біля себе Евгеніуша Шмігла в усій його охайній красі.

— Сервус! — приязно привітався Шмігло. — Що чувати у пана старшого?

— Нема часу! — буркнув з-під вусів Калодонт, — Де шеф? Бачили ви його?

— Ще ні, — загудів Компот і обвів поглядом ринок, наче з лелечого гнізда. — Ніде його не видко, — запевнив він.

— Отож шукаймо, панове, шукаймо! Він напевне тут, бо прийшов разом зі мною, — нервував Калодонт. — Тут діються важливі речі! Якщо його знайдете, скажіть, що тут чоловік у котелку та що я натрапив на його слід…

— Чоловік у котелку? — зацікавився Компот. — Хто це такий?

— Зараз нема часу, — нетерпляче кинув Калодонт. — Шеф сам дізнається…

І пірнув у юрбу, торуючи собі шлях витягненим уперед ціпком.

— Бойовий дідуган, — промовив Шмігло схвально. — Нічого не скажеш. Ну, Фридерику, до роботи, Виглядай усі котелки із своєї башти.

Вони поволі рушили в хащу юрби, викликаючи широкі кола припливів і відпливів.

Пан у котелку побачив коричньовий капелюх зараз же за рундуком з молодою капустою, оточений з трьох боків глядачами. Посередині стояв кремезний, мускулистий чоловік у бавовняній сорочці в блакитно-червоно-синьо-зелену клітку. Рукава сорочки були підкачані, оголюючи багатюще татуювання на вузлуватих біцепсах.

— Можна жити без власного човна, можна жити без дружини, можна жити без холодильника, але не можна жити в травні без молодої капусти до котлет із свинини, — енергійно промовляв продавець до зачарованих слухачів.

В цю хвилину по той бік рундука чоловік у коричньо-вому капелюсі повернув до свого переслідувача темне, гарне, трохи м'ясисте обличчя, те саме, яке з'явилося в шпарині між завісами на Саській Кемпі.

«А за ним цей плечистий боксер… як завжди, — подумав пан у котелку, — той самий дует. Номер телефону вісім-шістнадцять-ноль два… Виробничий кооператив «Торбинка»…

Коричньовий капелюх поволі відвернувся від рундука з молодою капустою, а пан у котелку хитрим маневром прошив хащу глядачів і виринув зараз же за рогом заскленого кіоска, куди повільними кроками підійшли троє. Тепер пан у котелку був досить близько, щоб чути їх розмову.

— Ну й що? — спитав чоловік у коричньовому капелюсі. — Спокійно? Ніякого галасу?

— Почекаймо, — потішив його супутник із зламаним носом. — Може, щось та склеїться. Гвардія в повному комплекті, відділ вітамінів, мов на параді, пан Жичливий привів своїх теж… не можна сказати нічого…

— Успіх небувалий, — прислужливо притакнув Жичливий. — Організація на медаль. Ні, пане голово?

— Що з того, коли ніхто не атакує. Головна мета не досягнена. — Чоловік з темним обличчям був явно незадо-волений.

— Ще не кінець, — потішив його зламаний ніс.

— Але ж успіх, пане голово; на тому ж самому ми зможемо згодом, під час сезону, заробити чимало, — з поквапливою впертістю повертався до своєї головної думки Жичливий. — І все завдяки рекламі.

— Це через Пєгуса, — буркнув боксер схвально.

— О, о, про вовка помовка! — вигукнув Жичливий. — Саме цьому панові ми повинні дякувати за рекламу! Цей редактор з «Експреса», он він там… — показав Жичливий пальцем на вирву в юрбі, де на хвилину з'явився невисокий жвавий юнак з обличчям, повним кмітливості, енергійності й ластовиння. Він був прикрашений фантастичним бантиком-метеликом, аметистово-полуничного кольору, і хрумав свіжу, кривавочервону редиску просто з пучка, який тримав у руці.

— Пєгус! Це він! — вигукнув чоловік з боксерським носом.

Пан у коричньовому капелюсі несподівано весь напружився.

— Котрий? Котрий? Он той?..

— Так, — ствердив його супутник.

— Треба йому подякувати, цьому редакторові, — зрадів Жичливий, здається, зовсім не звернувши уваги на цю розмову, і кинувся в той бік, де щойно з'явився юнак.

— Зараз, зараз, — хутко схопив його за рукав голова кооперативу «Торбинка». — Спокійно, пане Жичливий. Хто він такий, цей чоловік?

— Хто він, кажете, пане? — Редактор з газети «Експрес вєчорни», — трохи здивувався Жичливий. — Я був там кілька днів тому, просив, щоб написали про наш ярмарок. Він сам мене прийняв і обіцяв допомогти. Дуже чемний хлопець. І зробив усе як слід. Треба йому подякувати, пане голово, — подарувати короб парникових помідорів чи щось таке… З пресою треба жити в згоді.

— Стій тут, пане, кажу тобі! — буркнув Меринос, і в голосі його забриніла така нотка, що Францішек Жичливий вріс у жовтий клінкер підлоги, наче від цього залежало його життя.

Вирва в юрбі замкнулась, і юнак з барвистим метеликом розтанув, підхоплений людською хвилею.

— Цікаво?.. — поволі процідив Меринос, звертаючись до свого супутника. — Редактор з «Експреса»? Правда, цікаво? Твій Пєгус? Залагодив усе як слід! Треба буде йому подякувати. От-от… Треба буде йому подякувати…

Чоловік із зламаним носом раптом глянув так, наче несподівано довідайся па цьому ярмарку, що морква — блакитна та що її вживають для виробництва реактивних літаків.

— Роберте, — крижаним тоном кинув Меринос, — ходім. Сьогодні тут уже нічого не буде.

Він швидкими кроками рушив уперед, не звертаючи уваги на явно приголомшеного Жичливого. Щоб добратися до виходу, треба було пробитися крізь юрбу. Пан у коричньо-вому капелюсі поклав руки в кишені й пропустив наперед свого плечистого помічника: той мусив торувати дорогу. За кілька кроків від них посувався спритний, як в'юн, пан у котелку, який встиг непомітно обминути охопленого почуттям нез'ясовної загрози Жичливого.

Боксер попереду раптом відчув, що його широке плече стисла залізним, майже конвульсійним рухом чиясь дужа рука. Він обернувся — і вся кров відпливла йому від серця, залишивши в грудях крижану брилу жаху: обличчя Філіпа Мериноса під обвислими крисами капелюха було сіре, мов попіл, в бридких, розпачливих зморшках, скорчене й зім'яте.

— Пппане гоо… — устиг простогнати Крушина.

Меринос трохи заточився, наче йому раптом стало млосно, і важко сперся об Крушину. Збоку непомітно вихилився пан у котелку.

— Щось трапилося? — спитав він прислужливо. — Може, лікаря?

Меринос не помічав нікого.

— Я бачив примару! — прохрипів він, — Бачив мерця!.. Зараз! Тут!

Він дедалі важче спирався на Крушину, який гарячково роздивлявся навколо.

Юрба густішала, звідусюди гукали то веселі, то сварливі голоси:

— Ось шпинат! Ось цвітна капуста! Кому? Кому?

Обличчя Мериноса стало синьосіре, потім біле, і нарешті набрякло апоплексичним рум'янцем — він починав хрипіти.

— Швидше! — кинув пан у котелку. — Може бути серцевий припадок. Або ж апоплексія.

Крушина остаточно розгубився: він підтримував велике тіло Мериноса виключно з інерції.

— Сенсаційне схрещення петрушки з помідором! — почувся поруч крикливий голос. — Тут, прошу панства, ось тут!

Йому відповів вибух сміху, і юрба хитнулася в напрямі голосу.

— Треба його витягти звідти! — кинув тоном наказу пан у котелку. Але він не звертався по допомогу ні до кого з тих, що стояли поруч.

Крушина зібрав рештки сил і штурхонув плечем у живий мур: залунали вигуки протесту й обурення, але збожеволілий від страху боксер щосили пробивався вперед, тягнучи за собою безвладне велике тіло. Пан у котелку посувався поруч. Вони добралися до виходу.

— Машину! — гукнув пан у котелку.

— Он там, — показав Крушина на «Вандерера», який стояв неподалік, на невеличкій площадці. Він витяг ключики з кишені Мериноса, відчинив тремтячими руками дверцята машини, й вони вдвох увіпхнули безвладне тіло всередину. Пан у котелку швидким, вправним рухом розірвав на Мериносові галстук і комірець. На устах того біліла піна, крізь хрипіння можна було розрізнити слова:

— Живий… неживий… я сам бачив… неживий… ці очі…

— До швидкої допомоги! — гримнув пан у котелку.

Крушина сидів- на приступці, заховавши обличчя в долонях, нездатний ні думати, ні рухатись. З несподіваною силою пан у котелку впхнув напівбезвладного Крушину всередину машини і ввімкнув мотор. Невеличкий «Вандерер» помчав у напрямі Познанської вулиці.

За півгодини пан у котелку вже стояв у брамі критого ринку на Кошиках, — саме вчасно, щоб побачити, як змучений даремними розшуками бадьорий стариган у кашкетику на хвилину присів на порожній ящик. В цей час, спльовуючи на всі боки, до виходу пробивалася група галасливих підлітків з руками в кишенях. Одягнені вони були здебільшого в клітчасті сорочки та кольорові куртки.

— Нудно, — повторював то один, то другий, — ніяких розваг, нічого цікавого…

— Ходім, Стасеку, оточимо цього старого-паралітика, — запропонував один, показуючи на Калодонта. — Зроби з нього балон!'

— Спокійно, — тихо, але твердо кинув невисокий чоловік у попліновій куртці з шерстяним шарфом, який ішов посередині групи. — У тебе, Манеку, голова міністерська, — якраз добрий кошик па сміття. Ану, змивайтеся звідси, тільки швидко!

В групі запанувало дисципліноване мовчання.

— Чого скачеш, Шаю? — почав невпевнено Манек. — Адже ми…

— Такого любого дідуся хочуть обробити, хулігани, бандити, смутна ваша доля… А як дійде до чогось справжньою, тоді вас немає… — немилосердно глузував Шая.

— Та добре вже, добре, — неохоче обізвався Стасек, — кінчай промову. — Видко було, що це глузування боляче ранить його самолюбство.

Група обминула Калодонта. Раптом Шая повернувся й підійшов до нього.

— Чи не можу я попросити вогню у шановного пана? — промовив він чемним, солодким голосом, вишукано вклоняючись.

Строкаті хлопці обернулися, спостерігаючи цю сцену із зацікавленням. Калодонт поліз у кишеню по сірники й подав їх Шаї. В ту самісіньку хвилину, коли права долоня схиленого в запобігливій пошані Шаї простяглась по коробок, ліва його рука пірнула в отвір чорного піджака шановного дідуся, звідки за секунду повернулася, стискаючи потертий шкіряний гаманець.

Навколо було досить людно, і перше ніж хтось устиг схаменутися, Шая сховав гаманець у власну кишеню, запалив цигарку й рухом, повним чемної подяки, віддав сірники Калодонтові.

— Дуже дякую шановному панові, — промовив він із солодким, беззубим усміхом і повернувся, щоб іти.

— Віддай зараз же, паскуднику… — почув він тихий голос біля себе: перед ним стояв непоказний чоловік у вельветовому піджаку, уважно вдивляючись у майстерну конструкцію з молодої цибулі, що високо здіймалася над сусіднім рундуком.

Шая на хвилину розгублено зупинився, і це його занапастило.

— Віддай! — повторив незнайомий, витягаючи руку, — і йди за мною. Тільки без галасу…

— Кажучи це, він тикнув Шаї під ніс міліцейську посвідку, водночас із надзвичайним зацікавленням оглядаючи залізні крокви високої стелі по той бік ринку. Тільки тепер Шаю наче осяяла блискавка: перед ним була найбільш косоока людина в усій Варшаві!

— Полундра! — гукнув вій пронизливо, шугнувши в групу своїх людей, захоплених, але й трохи приголомшених темпом подій. За ним мчав Клюсінський, мов наполоханий кінь. Вбігаючи в браму, Шая викинув гаманець із кишені в куток. Пан у котелку негайно ж підняв його і рушив до старигана, який сидів на ящику. На хвилину того заслонила юрба. Коли пан у котелку добрався до ящика, на ньому вже не було нікого. Секунду тому Юліуш Калодонт підхопився, наче вжалений, і побіг до виходу, йому здалося, що на тому боці, в юрбі, майнув якийсь капелюх, дуже схожий на чорний котелок.

8

Філіп Меринос нерухомо лежав у кріслі. Він був без піджака, розхристаний, на широких волохатих грудях, на серці — холодний пузир з льодом. Біля крісла поралася схвильована Анеля, змінюючи Мериносові компреси на голові. На сусідньому кріслі сидів Крушина з таким виглядом, наче над ним щойно промчав тайфун. Біля вікна, паличи цигарку, стояз Вільга. На письмовому столі, сховавши обличчя в долоні, сидів блідий Метеор.

— Якби не цей чоловічок, — раптом неприродно голосно обізвався Крушина, — не знаю, що й було б… Підкинув нас до швидкої допомоги, підігнав лікарів, щоб зробили укол… Не знаю, що було б без нього…

— Голова б дав дуба, — простогнала Анеля з розпачем у голосі.

— Ти, свиняче рило! — люто додала вона, звертаючись до Крушини, — отак на тебе можна покладатися…

— Анелю, — несподівано промовив Меринос міцним, впевненим голосом. — Будь спокійна, я так легко не дам дуба.

Запанувала тиша. Метеор важко зітхав, колупаючи в носі; він втратив усякий контроль над своїми рухами.

— Анелю, — спитав Меринос, — що б ти зробила, якби переконалася: один гад, останній сучий син, який на твоїх очах умер багато років тому, — живий?

— Я-а? Н-не знаю, — пробелькотіла Анеля; на її грубому обличчі відбилося неймовірне хвилювання.

З-поміж усіх довірених, досвідчених людей голова звертався за порадою саме до неї.

— То він вмер… чи живий? — спитала вона досить доречно.

— Виходити, живий, — відповів Меринос з важким зітханням. — Живий, я сам бачив. Ніколи б не повірив, якби не бачив.

— Цигарку! — раптом підвівся він.

Вільга подав йому коробок, а Метеор схопився з місця із запальничкою в руці.

Анелю, — повторив Меринос. — Що б ти зробила?

Було в його голосі щось страшне, булькотливе. Він стояв, ще блідий, але могутній і кремезний, в розхристаній шовковій сорочці, з-під якої темніли волохаті м'язи рук і рудей.

— Я-а-а? — почала Анеля, неспроможна видушити з ебе хоч слово.

— Не знаю, чого він хоче… — роздумливо почав Меринос, зупиняючись перед Вільгою і сковзнувши невидющим ирітоким поглядом по обвислому обличчю інженера, — чого він може хотіти? Але знаю, що не матиму життя, доки він не умре знову… І цього разу — назавжди… На амінь… Але для того, щоб так сталося, треба поміркувати, добре поміркувати, рішуче, несхибно! Досить уже цих «розробок» з допомогою штурханів та залізних труб! Голова… Ось що! — постукав він себе пальцем по лобі. — Ось що вирішує і перемагає. Правда, інженере? — Він так страшно всміхнувся, блиснувши білими міцними зубами, що Альберт Вільга, котрий зовсім не був боягузом, відчув, як сорочка прилипає йому до спини.

— Правда, — пробелькотів Вільга й шугнув безпорадним поглядом у вікно.

— А тому, — вигукнув несподівано Меринос, — усі геть! Забирайтеся звідси! Крушина залишається!

Перший кинувся до дверей Метеор, мов зацькований заєць. Вільга пішов за ним, заклопотано похитуючи головою. Анеля вибігла поспіхом, підіймаючи компреси й гумовий пузир з підлоги. За ними тихо зачинилися двері.

— Роберте, — покликав Меринос, дивлячись на Крушину. — Іди-но сюди, ближче…

Крушина поволі підвівся з крісла й рушив до Мериноса, мов загіпнотизований.

У барі «Насолода» було весело, але спокійно: двері не зачинялися ні на хвилину, й люди пили, стоячи біля буфету, демонстративно зневажаючи всі розпорядження пана Сливки. Сьогодні було багато щирих обіймів і диспутів на тему неуспіху польських велосипедистів на трасі велогонки Варшава — Берлін — Прага. Гавайка без упину наливала, приносила, подавала, забирала талони й видавала замовлення. Інша річ, що робота в неї сьогодні йшла абияк; вона помилялась, забираючи талони, переплутувала замовлення, розбила відразу три чарки, викликавши гнівне зауваження пана Сливки, розлила пиво на стойку й впустила літрову пляшку горілки, яка, на щастя, не розбилась.

— Ти що? Божевільна? — підскочив до неї пан Сливка. — Закохана? В голову тобі вдарило чи що?

— Закохана, закохана… — заспівала з задоволенням товста касирка. — Що, може, ти не дозволиш — люто блимнула вона на пана Сливку. — Не дозволиш? Заборониш їй? Старий баран! — просичала вона зневажливо. — Думає, як він ні на що не здатний, то й інші теж…

Енергійно працюючи руками, Кубусь пропхався крізь юрбу і добрався до стойки в ту хвилину, коли Гавайка саме збиралася винести ящик, повний порожніх пляшок з-під пива.

— Люлеку! — крикнула Гавайка.

Ящик гримнув на підлогу, а Гавайка, не звернувши на ііі' найменшої уваги, вибігла з-за стойки й почала ніжно і гладити піджак Кубуся.

— Добрий вечір, пані, — елегантно вклонився Кубусь товстій касирці, потім обняв Гавайку зголоднілим поглядом. — Як добре, що я тебе знов бачу… Який я радий… — Промовив він тихо. — Я вже засумував за тобою…

І зараз же додав голосніше:

— Напрацювався я, мов дикий осел, але на сьогодні вже кінець.

— Ти був на цьому ярмарку? — нетерпляче спитала Гавайка.

— Аякже, Нічого особливого, — відповів Кубусь байдужо; потім додав з усміхом: — Даси мені ключ?

Вся чоловіча ніжність, вся надія й чекання, які нагромадилися в його серці за день, відбилися в цьому начебтохолодному, незначному запитанні.

Гавайка глибоко зітхнула й обізвалась, всміхаючись напівсором’язливо, напівкокетливо:

— Навіщо? Я сьогодні закінчую раніш… За півгодини. Почекаєш на мене, добре?

Кубусь охопив її повним вдячності поглядом: він боявся щось сказати.

«Признаюсь їй сьогодні, як мене звуть насправді», подумав він, відчувши неймовірне щастя.

— Почекай, я зараз, тільки скочу за ріг по цигарки, — сказав він з усміхом. — У вас тут немає «Грюнвальдів», а будка ще відкрита.

Гавайка схилилася, щоб узяти ящик з пляшками; рухи в неї були вже м'які, погляд спокійний, в серці — благословенна тиша.

Кубусь поволі вийшов на вібруючу весняним смерком вулицю, свіжу й обмиту травневим дощем. Бруки й тротуари підсвічували чорним вологим полиском.

Він узяв у кіоску коробку цигарок, заплатив, забрав здачу.

— Чи це колега Пєгус? — почув він за собою злегка шепелявий голос і, обернувшись, побачив невисокого на зріст хлопця в куртці з шерстяним шарфом, який скупо всміхався до нього, показуючи беззубі ясна.

— Це я, — буркнув Кубусь неохоче й брутально. — А хіба що?

— Нічого, — все так само з зусиллям посміхався беззубий. — Маю до вас, колего, справу. З доручення колеги Крушини.

— Що таке? — сухо спитав Кубусь, повертаючи в напрямі бару «Насолода». Беззубий ішов поруч, беззвучно ступаючи на підошвах з білої гуми.

— Колега Крушина просить вас, щоб ви зараз зі мною до нього підскочили. Он чекає коробка, — кинув по-злодійськи беззубий, показуючи на невеличку темну машину, за кілька кроків від них.

— Скажіть, колего, Крушині, — відповів Кубусь з недбалим роздратуванням, — що в мене сьогодні немає для нього часу. Кожен має своє особисте життя, правда ж? — всміхнувся він зухвало й безтурботно. — Побачуся з Крушиною завтра. А тимчасом, чолом, колего!

— Зараз, зараз, — солодко мовив беззубий, — але ще й я маю до вас справу, колего…

Кубусь зупинився і кинув на нього задерикуватий погляд.

— Можна поцікавитись, яку саме справу ви маєте до мене, колего? — процідив він холодно: брови його піднялися вгору, кругле веснянкувате обличчя набрало виразу болісного подиву, який завжди передує скандалові.

Беззубий тихо й легко відсторонився, але не зводив очей з Куби; наче приклеєний до беззубих ясен усміх ширшав, ставав підлим, огидним.

— Ну? — просичав Кубусь. — Яка ж справа?

— А така, — поволі, крізь усміх, процідив беззубий, — як до лягавого.

І в цю хвилину важкий удар по потилиці жбурнув Кубуся вперед, відбираючи у нього притомність. Беззубий обіруч схопив обличчя Куби і блискавично підставленим плечем щосили зацідив Кубу в підборіддя; водночас хтось третій відірвав його ноги від землі, хтось четвертий схопив Кубу разом з беззубим в обійми, ще хтось відчинив дверцята машини і Кубуся, мов клунок з брудною білизною, кинули в машину. Кількома похапливими штурханами запхнули його ноги всередину; дві рухливі постаті скочили на нерухоме тіло, замкнувши за собою з обох боків дверцята, і Роберт Крушина тремтячою від хвилювання ногою включив зчеплення. Невеличка темна машина рвонула з місця, кілька невиразних силуетів безшелесно метнулося в різні боки, прохожі, що купчилися на пристойній відстані, ні пилко розійшлися в мовчанні: все разом відбулося неймовірно швидко, бо на Желязній вулиці ніхто не мав нахилу до необміркованого втручання в такі події.

…Фіолетові, пломенисті кола, що вирували навкруг важкої голови, яка, здавалося, от-от трісне від болю, поволі розпливалися. Перед запухлими очима вібрувала сіра мла, В роті був гірко-солоний присмак крові. Сіра мла коливалась і шматувалася, поступаючись місцем темряві. У цій темряві поволі почали вимальовуватись, спершу невиразні, потім чіткіші форми й контури. Якуб Вірус незграбно підніс тремтячі долоні до голови, розбитий рот його нестерпно щемів. Він одкинувся назад і тут зрозумів, що сидить на стільці. До нього почала повертатися притомність.

Кубусь із зусиллям протер очі і почав роздивлятися, стиха стогнучи від найменшого руху. Він був у великому, блідо освітленому підвалі, що вглибині закінчувався дощатий перегородкою, крізь шпари якої смугами пробивалося і мітло. Куба з зусиллям водив поглядом по цьому підвалу; до нього поверталася ясність думок.

«Телефон? — подумав він раптом з пристрастю пробудженої допитливості. — Звідки тут новісінький телефонний апарат па дерев'яному ящику, біля старого залізного ліжка?»

Він з подивом констатував, що сидить у кутку за столиком, на якому стоїть пляшка горілки, чарка й лежать цигарки.

«Це тут! — несподівано сяйнуло йому в мозкові. — Я у Кудлатого! Перша частина мого завдання виконана! — збагнув він з несподіваним задоволенням. — Друга буде на-багато важча. Тільки одне: вибратися звідси. А тоді вже писатиму й писатиму».

Щось схоже на іронічний усміх скривило його спотворені губи.

«Що про мене подумає моя дівчина?» зненацька згадав Кубусь, і ця думка згасила в ньому слабенький вогник радості.,

Тут він побачив дві темні постаті в плащах і в капелюхах, які стояли в протилежному, зовсім темному кутку підвалу.

— Ну, як? Краще? — ласкавим голосом спитала вища постать; вона зробила кілька кроків і опустилася на залізне ліжко: голосно зашелестів сінник, пронизливо зарипіли іржаві пружини.

Кубусь, напруживши зір, глянув у напрямі голосу, але не побачив нічого, крім складок елегантного плаща над старанно запрасованою складкою брюк. Обличчя було сховане в темряві, тільки ноги в дорогих черевиках виступали, неприродно великі й виразні, мов на сюрреалістичних фотографіях.

— Краще, — з зусиллям промовив Кубусь, і це перше вимовлене ним слово повернуло йому трохи впевненості. — Чи можу я дізнатися, який буде наступний пункт програми, громадянине Кудлатий? — нахабно атакував він невідомого.

Постать у темному кутку тривожно здригнулася.

Те, що трапилося в наступну мить, примусило Кубуся забути про біль і про боротьбу, про напруження думки та про будь-яку обережність.Волосся на його розбитій голові наїжилось: з-за дощаної перегородки залунало чи то виття, чи то спів, якесь божевільне белькотіння, яке перейшло в глухий, виючий поклик. Серце, здавалося, стрибнуло Ку-бусеві в горло й затріпотіло там, перехоплюючи подих і відбираючи свідомість.

— Дуже гарно, — спокійно похвалив невідомий на ліжку, — дуже гарно. Гідна похвали, зріла тактика. Так звана атака на ура, так? Ніякого вдавання, ніякого скиглення, ніяких запитань за що, чому і для чого?

В цю мить Кубусь уперше спіймав у півмороці погляд: темний, блискучий, жорстокий погляд розумних, бистрих очей.

«Знає все! — майнуло йому в голові, — все вгадує…»

— Любий хлопче, — продовжував голос з ліжка, — це помилка. Я не той, за кого ти мене вважаєш. Але… обіцяю тобі: ти ще сьогодні познайомишся з паном Кудлатим.

І знов, наче на звук цього слова, почувся отой страхітний спів і белькотіння, лунке, пронизливе, несамовите. І воно не змовкло, як за першим разом, а перейшло в тихше, хрипке, стогнуче бурмотіння.

«Ой, коли б кінець швидше! — подумав з мукою Кубусь, — я не можу захищатися, не можу думати, поки ц е там бурмоче…»

Він відчув, що липкий, огидний піт облив йому тіло, серце, мозок, нерви. Постать у кутку дихала швидко, із свистом, важко спершись об стіну.

— Скажіть мені, будь ласка, — обізвався голос з ліжка, — Хто виграв сьогоднішній етап? Ви ж, пане, були опівдні в редакції, так?

Це несподіване чемне звернення збудило в Кубусеві властиву йому задерикувату іронію, паралізовану досі страхом.

— Розумію вас, пане, — відповів він поволі. — Знаю, що означає така тривога справжнього спортивного болільника. Не можу допустити, щоб ви мучились далі, і тому відмовляюсь від свого інкогніто. Звичайно, я знаю, що було на трасі. Поляки програли сьогоднішній етап. Весь час програють. Але я вірю, що незабаром вони почнуть перемагати. Надолужуватимуть прогаяне.

— Дуже похвальна впевненість. Патріотична. Ну, побачимо. Роберте, цигарку!

Роберт Крушина виринув із свого кутка й подав невідомому коробку з цигарками. Вогник притуленого до цигарки сірника на клаптик секунди освітив обличчя під капелюхом. Воно було зовсім не знайоме Кубусеві.

— Мій друг Крушина… — важко зітхнув Кубусь, — невже це він мене так обробив?

— Ви повинні дарувати йому, — чемно відповів невідомий. — Він зробив це з мого доручення і скорше з важким серцем, хоча ви боляче його образили, відмовившись зустрітися з ним. Таке поводження є виключно наслідком нашої впертості, редакторе Вірус. Я вже давно прагнув побачити вас і тому попросив нашого спільного друга, пана Крушину, влаштувати мені це побачення. На жаль, виявилось, що ви не маєте такого бажання, що й спричинилося до хвилинного насильства.

Видко було, що невідомий смакує свої слова, оцю фальшиву чемність і дотепність.

«Тут може критися порятунок, — подумав Кубусь, — Треба з цього скористатися».

— Отож, ви побачили мене, пане, правда ж? — спитав він, силкуючись посміхнутись. — Чи недосить на сьогодні? Можу я вже іти додому?

— Ще ні, — почувся голос з ліжка. — Я хочу придивитися до вас краще.

Несподівано над головою Кубуся спалахнуло потужне Світло, спрямоване перпендикулярно вниз. Якусь хвилині нін сидів, наче під прожектором на кінозніманні.

— Яка краса! Могутня річ! Незабутні світлові ефекти! Я дуже вам вдячний за цю сліпучу ілюмінацію, пане… на жаль, не знаю вашого прізвища? — невимушено поцікавився Кубусь.

— На щастя, — ви його вже й не знатимете, — відповів голос з ліжка.

Незнайомий пильно спостерігав спухле обличчя Кубуся, його переплутане біляве волосся. Подертий барвистий метелик і зім'ятий піджак доповнювали картину поразки, і тільки вперті карі очі Кубуся свідчили, що боротьба триває й далі.

— Шкода такого талановитого юнака, як ви! — додав незнайомий з ноткою раптового роздратування в голосі.

— Не розумію, — відповів Кубусь. — Чи можна мені закурити?

— Будь ласка, — відповів голос, — і прошу випити чарку горілки. Вона стоїть перед вами. Це на вас добре вплине, — додав він приязно.

Хрипке скигління за дощаною перегородкою на мить перейшло в оглушливий рев. Незнайомий на ліжку не звернув на це ніякої уваги. Кубусь налив собі тремтячою рукою чарку горілки й вихилив. Палюча рідина опекла рани в роті, але принесла хвилинне полегшення.

«Очевидно, це тут такий добрий тон, — не звертати уваги на виття диких звірів або кровожерних божевільних», подумав Кубусь, і дрижаки пробігли йому по спині.

— Шкода, що ви, пане, марнуєте свій талант, — заявив незнайомий несподівано. — Скільки ви заробляєте в цьому своєму «Експресі»?

— Як коли, — відповів Кубусь ухильно, запалюючи цигарку; юпітер над головою палив, дихав нестерпним жаром. — Ви не могли б, пане, загасити цю нічну лампочку? — недбало спитав Кубусь. — Буде затишніше.

— Міг би, — кивнув незнайомий, не ворухнувши рукою. — Отож скільки ви заробляєте на місяць у цій газетці?

— Коли гірше, коли краще, — всміхнувся Кубусь; це був блідий, силуваний усміх; прожектор над головою, здавалося, розтоплював йому мозок.

— А скільки вам дає Новак?

— Новак? — щиро здивувався Кубусь. — Хто це такий — Новак?

— Ви не знаєте? Справді? Ага, значить, не знаєте… В порядку. Ну, годі про це. Я хотів, щоб ви взяли на себе обов'язки покійного Морица. Могли б заробляти щось із десять тисяч злотих на місяць… — в голосі незнайомого прозвучала нотка жалібної меланхолії. — Ну, а тепер… Отож чого ви, пане, хотіли від Крушини? — спитав він несподівано гостро.

— Я? — обережно перепитав Кубусь. — Нічого особливого не хотів. Люблю нові знайомства і, взагалі, знайомлюся з людьми дуже охоче.

— Він хотів заробити кілька злотих, — несподівано втрутився Крушина; голос у нього був хрипкий від нервування, напруження й довгого мовчання. — Хотів знайти свою долю… Так він казав… — додав Крушина, виправдуючись.

— Не лізь! — буркнув чоловік на ліжку, і Крушина замовк, відступаючи ще далі в свій куток.

— Чому? — зухвало кинув Кубусь. — Це правда! Мені навіть ще належить з вас за рекламу вашого ярмарку, пакове…

— Належить тобі, — голос на ліжку раптом став уїдливий і лютий. — Це правда, що належить! За те, що той не з'явився… Добра робота. На медаль! Хто написав оту статтю про вбивство Мехцінського? — додав незнайомий анепацька.

— Кубусь завагався, його мозок пронизала коротка, ясна думка: так треба! Він із зусиллям примружив очі й відповів чітко:

— Я.

— Цього й треба було сподіватися. Ну, синку, ти таки заробив. Спершу я думав, що ця стаття мені коштуватиме якихось кілька тисяч, але я помилився. Тепер бачу це. Добре ти мене підвів, нічого не скажеш.'Ця стаття допомогла, але не мені. Зрештою, тепер вже все ясно… — Останні слова прозвучали тихше, наче незнайомий казав їх самому собі.

Раптовим швидким рухом він схопився з ліжка і став на широко розставлених ногах посеред підвалу. Тісно стягнений поясом короткий і широкий внизу плащ надавав його постаті могутності, сили й пружності; піднятий аж до капелюха комір здавався втіленням кримінального романтизму.

«Чудовий вигляд, — не міг не подумати в цю хвилину репортер Вірус. — Ну й дядько… Хто це такий?»

— Колего, — промовив чоловік у плащі напруженим злим голосом, — колись один із моїх друзів питав тебе, звідки ти знаєш про смерть Мехцінського. Ти йому збрехав. Ти не знав ніякого Сюпки, не їздив до Аніна, до дівчини Морица. І тепер ти брешеш. Весь час брешеш, граєш, дуриш, ховаєшся, хочеш мене обвести круг пальця. Задля чого ти це робиш? І для кого?

— Ні для кого, — ясним голосом відповів Кубусь. — Роблю це тому, що я журналіст. Хочу знати, що діється в нашому місті.

— Брехня! — просичав чоловік в плащі. — Ти робиш це для ЗЛОГО… Ти — його людина. Застерігав його від міліції в цій статті, перекреслив мені все! Знищив сьогоднішню кампанію!

Крушина шарпнувся вперед, обличчя його біліло в півмороці, мов натерте фосфором.

— Але я хочу дати тобі шанс, — чоловік у плащі наблизився до Кубуся, і той побачив темне м'ясисте обличчя, скривлене від напруження думки та недобрих рішень. — Скажи, чого хоче ЗЛИЙ, і може ми договоримось…

— Оце так добре, — залунав силуваний сміх Кубуся. — Я саме й прийшов до вас, щоб про це довідатись… Щоб знати, хто це такий…

Чоловік у плащі позадкував до ліжка. Запалив цигарку й, помовчавши, промовив жорстоким, вже стриманим голосом:

— Нічого не вдієш. Якщо вже ти такий твердий — нехай пан Кудлатий це розв'яже.

Хрипке басове бурмотіння за перегородкою, досі приглушуване їхньою досить голосною розмовою, піднеслося раптом до белькотливого лютого виття.

«Досить… Досить! — застукотіло в змученій голові Кубуся. — Цього не можна витримати! Це нестерпно!» В цю мить згасло світло над його головою.

Чоловік у плащі поволі підійшов до збитих з кривих дощок, залатаних диктом дверей і постукав. Крушина відступив ще далі й дужче скулився в своєму кутку. Чоловік у плащі натиснув залізну клямку, відчинив двері — в затхле повітря підвалу війнув густий сморід. Почувся якийсь рух, хрипкий стогін, і в дверях стала величезна постать, така ж на зріст, як і чоловік у плащі, але ще важча й дебеліша.

У першу хвилину, ще засліплений недавнім світлом, Кубусь швидше відчув, ніж побачив, що постать рушила до нього, — повільним, хистким кроком, важко перевалюючись з ноги на ногу. Здавалося, наче сама сила знищення наближається до нього, сліпа, невблаганна. Посеред підвалу постать зупинилася, непевно похитнулась і витягла вперед обидві руки. Кубусь з зусиллям підвівся із стільця на тремтячих від болю й страху ногах. Широко, аж до болю розкритими очима він вбирав кожну деталь: широкий, довгий обшарпаний светр, який носять моряки, подерті, широкі штани, величезні босі чорні ноги, заросле, брезкле обличчя й розкудлане брудне сиве волосся. Невидющі маленькі очиці блищали на цій машкарі під стріхою брудного волосся. Ці очиці були втуплені не в Кубуся, а кудись нижче: у столик, на якому стояла пляшка горілки.

— Пане Кудлатий! — залунав неприродно тонкий голос чоловіка в плащі. — Що з ним робити?

Кудлатий якось дивовижно застогнав, огидно й дико. Поволі, незграбно підіймаючи босі ноги, він рушив уперед.

«Битися?» спалахнуло в мозку Кубуся. Останнім поглядом він обвів підвал: не було ніяких шансів на порятунок. Не видко було навіть виходу, навколо тяглися лише чорні мури; одні-єдині двері вели в оту смердючу комору ва перегородкою. В цю хвилину Кудлатий підняв величезний чорний кулак і замахнувся по-селянеьки незграбно, навідліг. Біль в усьому побитому, змученому тілі, в усіх м'язах паралізував рухи Кубуся — але інстинкт, швидший а думку, примусив його шарпнутися вбік. Та ухилитися від удару він не встиг: кулак Кудлатого, мов пудовий тягар, впав на плече Кубуся, жбурнувши його об стіну головою. Тисячі іскристих вогнів спалахнули під черепом і засліпили згасаючі зіниці Кубуся.

«Це кінець… — миготіло під вогнями, в рештках свідомості газетяра Якуба Віруса. — Смерть журналіста… Який сморід…» Від лахміття Кудлатого, який був уже зовсім близько, війнуло огидним застарілим смородом, змішаним з алкоголем. Могутні зашкарублі пальці схопили шию Жертви. Ще хвилина, і обм'яклі ноги відірвалися від підлоги. Журналіст Якуб Вірус був кинутий у куток, мов ганчір'яна лялька.

— Роберте! — гостро наказав чоловік у плащі. — Забирай його звідси! Швидше! В машину! — Голос його був низький, хрипкий, рішучий. — Ну? — гримнув він, побачивши, що Крушина не рушив з місця. Одним стрибком Меринос кинувся в куток, де стояв, спершись лобом об мур, Роберт, підняв йому голову і двічі зацідив по обличчі розкритою долонею. Крушина обтер рукавом рота, струснувся, наче після крижаної купелі, і поволі підійшов до трупа.

— Тільки за одіж! — гукнув Меринос. — Не торкайся тіла!

Кудлатий сидів за столиком, наливав собі горілку й пив поволі, але безупинно, чарку за чаркою, задоволено ляскаючи язиком.

Крушина з зусиллям підняв важке обм'якле тіло: страшні, безвладні ноги з м'яким шелестом волочилися по підлозі. Меринос спритним рухом перекинув ці ноги через плечі й шию Крушини, і той зігнувся — не так від тягаря, як від жаху. Відсунулася стіна, і Крушина, мов навантажений убитою дичиною браконьєр, рушив у темряву.

Меринос старанно закрив отвір. Підійшов до столика й зупинився над Кудлатим, який жадібно хлебтав горілку: протягом кількох хвилин зникла більше ніж половина півлітрової пляшки. Меринос блискавично схопив із столу пляшку й швиргонув її в куток об стіну. Почувся брязкіт розбитого скла, і рештки прозорої рідини забризкали чорну стіну.

— Недосить з тебе горілки на сьогодні, ти, сміття? — гукнув Меринос ясним, жорстоким голосом. — Літра перед цим тобі вже недосить, треба ще півлітра висмоктати, наволоч паршива! Розбестився на пси… Гарчання, співи… Ну, годі! Геть звідси!

Він простяг руку, показуючи на перегородку. Кудлатий поволі підвівся: в похиленій розпатланій голові, в могутній шиї крилася прихована погроза.

— У… а… ек… у… а,, ек… — забелькотів він з тваринною ненавистю.

Меринос поволі відступив назад, не зводячи очей з Кудлатого. Відчувши позаду ліжко, він, не оглядаючись, зняв повільним упевненим рухом невидимий у темряві цупкий ремінний батіг, який висів над узголів'ям. Міцно стиснув його і знов рушив до столика.

Люте звіряче белькотіння заклекотіло в горлі Кудлатого. Меринос зупинився, розхилив, не поспішаючи, плащ на грудях і витяг великий чорний револьвер. Кудлатий наосліп простяг обидві руки, здавалося, за хвилину він усією вагою кинеться на свого мучителя. Але Меринос ступив уперед, правою рукою блискавично підняв батіг угору, й свистячі удари із страшною силою посипалися на обличчя, очі, голову й шию Кудлатого. Ще секунда, і Кудлатий похилився, мов підпиляна колода, і з виттям почав відступати до перегородки. У витті цьому вже не було погрози, тільки тваринний біль і бездумний тупий розпач. Меринос замкнув за ним двері перегородки на ключ, повісив батіг, поправив плащ, обтер хусткою, що пахтіла одеколоном, обличчя й руки, відсунув стіну, старанно замкнув її за собою на дуже складний замок, схований за стосом ящиків і коробок, і рушив нагору.

На вулиці Багно стояла невеличка темна машина; на передньому сидінні зіщулився Крушина, тупо дивлячись кудись у темряву. Меринос сів за кермо, і машина швидко помчала порожніми вулицями. Промчала Свєнтокшизьку до вулиці Нови Свят, потім спустилася вниз і нарешті добралася до чорного величезного віадука мосту Понятовського. Глуха луна розляглася під залізобетонним склепінням, і машина виїхала на ледве забруковану вулицю. Ліворуч тяглися галявини Центрального парку, перетяті новими стежками й алейками та всіяні тонкими стовбурами молодих, недавно посаджених дерев; тоненькі тички біля них виразно окреслювались на тлі ясносинього зоряного неба. Нечисленні лампи на високих бетонованих стовпах сіяли більше тіні, ніж світла. Машина зупинилась, Меринос виліз і уважно роздивився навколо. Тут було тихо й порожньо, велика просторінь молодого парку беззвучно спала в безгомінні травневої ночі, порушуваному лише гуркотом пічних трамваїв під віадуком.

Меринос тихо свиснув, Крушина вискочив з машини, ідчинив задні дверцята, і вони разом витягли тіло. Трохи пронесли його по галявині і важко звалили у високі бур'яні на молодому, ще не прополеному газоні.

Меринос поліз у кишеню, витяг складений аркушик аперу, вкритий надрукованими на машинці рядками, розгорнув його й старанно приколов булавкою до забрудненого іджака Кубуся. Теплий, весняний вітер з Вісли, свіжий запашний, легенько зашелестів папірцем.

Меринос з Крушиною пішли до машини.

— Пане голово, — Роберт Крушина повернув своє побіліле, вкрите потом обличчя до Філіпа Мериноса. — А… якщо цей Пєгус… зовсім не був винен… у тому… що цей… ЗЛИЙ не прийшов? Невже це було необхідно? — заїкнувся Роберт від здушеного хвилювання.

Філіп Меринос спокійно вів машину, уважно дивлячись уперед.

— Це через тебе, — обізвався він байдуже, — через тебе він довідався адресу контори, і тому мусив загинути…

Крушина застогнав, наче йому живцем висмикнули зуба, а Меринос нещиро зареготався.

— Ти, дурню, — додав він за хвилину зовсім спокійним голосом. — Ти нічого не розумієш. Не розумієш, що це не має ніякого значення. Якийсь там Пєгус чи Вірус. Важливо те, що ми переходимо до контратаки. Атакуємо!

В його стриманому голосі затремтіла така холодна слизька жорстокість, що Роберт Крушина уперше в житті щиро побажав опинитися на тому світі, аби тільки далі від свого хлібодавця, доброчинця й начальника.

Суботній ранок настав хмурий і дощовий. Люди поспішали на роботу алейками Центрального парку, між віадуком і стіною музею Війська Польського. Дві скромно одягнені жінки ішли, тримаючись біля тротуару.

— Єзус-Марія! — раптом вигукнула одна. — Хто тут лежить!

В алеях неподалік до них повернулися стривожені обличчя.

— О боже! — скрикнула друга. — Вбитий! Замордований!

По газонах бігли люди й зупинялися. Одного погляду на конвульсійно скорчені руки й ноги вблтого досить було, щоб у кожного перехопило подих.

Якийсь молодий чоловік без піджака опустився на коліна біля трупа.

— Нічого не чіпати! — гримнув літній робітник у кашкеті, із сніданком та пляшкою чаю в кишені. — Нічого не чіпати, доки міліція не прийде.

— Правда, — відгукнулась молода повна жінка із свіжим обличчям, перекошеним зараз від жаху. — Це напевне вбивство, не можна нічого чіпати до слідства! Ця записка щось та значить! Напевне, щось важливе.

— Такий молодий… — заплакала сива жінка. — Боже! Боже!.. Такий молодий…

— Якась хуліганська історія… — шепнула та, що перша побачила вбитого; обличчя її пашіло від хвилювання й безсилого гніву. — Минулого місяця тут теж знайшли одного молодого… товаришочки його закололи ножиками, он там, у парку. Притаскали на віадук і скинули, щоб виглядало, як Самогубство… От і май синів!

— А найгірше, — схвилювався якийсь низенький чоловік з червоним обличчям, у робітничій спецівці, — що їй так усе минає, оцій молоді! Заб'ють, замордують, і шукай вітру в полі! Безкарність — от що страшно! Його чесні ясні очі палали від гніву, шия почервоніла, одих уривався.

— Нічого не чіпати, — наказав немолодий робітник із иіданком в кишені. — Вже побігли по міліцію…

На письмовому столі редактора Едвіна Колянка задзвониз телефон. Колянко здригнувся, серце його болісно стислося.

«Перенервувався, — подумав він прикро. — Що це таке зі мною? Адже Куба вже не раз запізнювався в редакцію…» — Алло? — кинув він у трубку втомленим голосом.

— Це сержант Мацєяк, — почув він. — Телефоную з доручення поручика Дзярського. Прошу негайно приїхати до нституту судової медицини на Очки…

Мацєяк говорив ще щось — непотрібне, страхітно відоме. Колянко схопився на ноги. В очах його завирували темні плями. Він кинув трубку на письмовий стіл і в самій орочці, без піджака, вибіг у коридор, скотився із сходів і инувся до редакційної машини на подвір'ї.

— Швидше, пане Мар'яне, швидше… — шепотів він білими тремтячими губами; перед очима йому весь час кружляли темні цятки, руки трусилися, наче в пропасниці.

Шофер злякано глянув на нього.

— Не можу, пане Колянко… — відповів він невпевнено. — Чекаю на головного редактора й фоторепортерів, дуть на якусь конференцію. Наказали неодмінно чекати…

— Їдь зараз же! — мов божевільний, гримнув Колянко. — Голову розвалю! Кубу вбили!

Шофер зблід як полотно.

— Тьху! — гукнув він. — Ви що, пане, хворі?..

І вже не чекаючи пояснень, скочив у машину і натиснув стартер.

— Кубу вбили… Кубу вбили… — повторював божевільна шепотом Колянко, важко падаючи на сидіння.

…До кімнати зайшов старший сержант Мацєяк і доповів:

— Я приїхав із цим Колянком. Був з ним на Очках, а тепер привіз сюди. Привести його?

— За хвилину, — відповів поручик Дзярський.

Він старанно згорнув аркушик паперу, вкритий рядками, надрукованими на машинці, заховав до шухляди, підвівся й сам відчинив двері. В дверях стояв Едвін Колянко, без піджака. Комірець у нього був роздертий, галстук неохайно звисав на пропітнілу, зім'яту сорочку кольору хакі. Обличчя було сіре, схудле, на губах і під очима — чорні тіні.

Це моя провина, — тихо обізвався він.

Дзярський замкнув двері й сів за письмовий стіл.

— Сідайте, пане, — наказав він холодно, рухом голови показуючи на стілець біля свого столу. Стілець для допитуваних.

ЧАСТИНА ШОСТА

1

. . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . .

2

— Я маю честь бачити пана Юліуша Калодонта? Голос був носовий, трохи рипучий, але приємний. Юліуш Калодонт підвів голову з-над журналу «Свят» — і блискавично викотився з кіоска. Перед ним стояв, злегка кліпаючи розумними чорними очима, пан у котелку, з парасолькою, в старомодному жакеті та в гутаперчовому комірці з відігнутими ріжками. Юліуш Калодонт допитливим поглядом міряв підняте до нього жовтаве, худе обличчя з довгим носом. Несподіваний відвідувач був низенький і щуплий, принаймні на голову нижчий від самого Калодонта. Чим більше Калодонт міряв його очима, вдивлявся, досліджував і споглядав, тим слабше опирався він почуттю нез'ясованої, нічим не виправданої симпатії, яка прокрадалася в серце.

— Це я, — промовив він нарешті з гідністю, стримано, оскільки пан у котелку становив для нього велику, невідому й темну загадку. — Чим можу служити?

Він зараз же похвалив сам себе в думці за мудру стриманість, бо в першу хвилину збирався гукнути:

«А ось де ти, лайдаче! Кажи, хто ти такий і чого хочеш?»

Це, звісно, було б зовсім необачно і відразу ускладнило б І без того складну ситуацію.

Пан з парасолькою злегка вклонився, чемно піднявши свій котелок.

— Якщо можна, я б хотів попросити вас, шановний пане, приділити мені кілька хвилин, — сказав він із скромним, чемним усміхом, не позбавленим витонченості.

— Гм, — просопів Калодонт, що мало означати роздум. — Я до ваших послуг, пане. В середу все одно торгівля невелика.

Він замкнув кіоск і запитливо глянув на гостя, ніби кажучи: «Веди, чоловіче, і сам обирай напрям». Той промовив:

— Тут, на розі Алей, є невеличка кав'ярня, така ж стара, як і солідна. Чи не зробили б ви мені, пане, приємності? Ви ж, мабуть, не відмовитесь випити зі мною склянку кави з крихким рогаликом?

Приязний усміх осяяв сарматське обличчя Калодонта, який вмирав за кавою і крихкими рогаликами.

— Згода, — від щирого серця відповів пан Юліуш, але араз же знов споважнів: хто зна, чи не крилася в усьому ьому якась засідка?

Коли обидва зайшли до невеличкої кав'ярні на розі площі Тшех Кшижи та Алей, всі голови підвелися від склянок кавою. Статечно випростаний дідусь з палкою в руці, блакитному кашкетику на сивій голові та в охайній куртці з білої чесучі, який крокував поруч з паном у котелку в старомодному жакеті, збуджували приязнь у серцях ідвідувачів цієї кав'ярні.

З боку Алей, тінистих від буйної вже зелені, невеличкий прямокутник тротуару був відгороджений своєрідною расою, прикрашеною ящиками пеларгоній; тут стояло кілька столиків, над якими, височіли великі кольорові дові парасольки.

Обидва старигани посідали в кутку добре затіненої тераси, далі від інших столиків, і замовили каву. Якусь, хвилину вони споглядали жвавий вуличний рух, потім обмінялнся кількома зауваженнями на тему сьогоднішньої спеки та відносного холодка в тому куточку, де сиділи. Згодом покуштували принесену їм каву й рогалики.

«Тепер або ніколи!» подумав Калодонт і вирішив кинутися в атаку.

— Власне, я ж досі не знаю вашого прізвища, пане, — почав він хитро.

Пан у котелку примружив розумні чорні очі, які раптом стали демонстративно тупими й бездумними.

— Це правда, — відповів він. — І я охоче скажу вам його, пане, коли відрекомендуюся. Думаю, проте, що зараз це не так важливо. Далеко важливіше те, що я знаю ваше прізвище.

Бадьоре обличчя Калодонта застигло, а потім почало поволі набрякати кров'ю.

— Ясно, — промовив він голосом, тремтячим від зусиль опанувати себе. — Ви ж назвали його отам, біля кіоска, питаючи, чи це я.

— Так, це правда, — м'яко відповів його співбесідник, знизивши голос. — Але ж це не ваше справжнє прізвище, пане Юліуше? — останні слова він вимовив тоном хлопчика, який благає пробачення.

Червоні жилки на рум'яних щоках Калодонта набрали фіолетового відтінку.

— Звідки ви це знаєте, пане? — спитав він здушеним голосом і так наїжився, що його нашорошені сиві вуса, здавалося, от-от розлетяться в різні боки.

— Це не має значення, — лагідно, наче перепрошаючи, відповів пан у котелку. — Але я знаю також, пане Юліуше, що ви — чи не наймужніша стара людина в цьому місті з часів генерала Совінського. Що ж… Річард Перший теж був з роду Плантагенетів, а всі знають його, як Річарда Левине Серце! Історія відзначить на своїх сторінках тільки звучне ім'я: Калодонт.

Юліуш Калодонт зітхнув з явним полегшенням. Ні, цей чоловік не був нужденним шантажистом і прийшов сюди не з лихими намірами! Щось схоже на промінь осяяло на мить похмуре чоло Калодонта.

— Ви так думаєте, пане? — спитав він невпевнено.

— Дорогий пане Юліуше… — помовчавши, почав з невимовною лагідністю його співбесідник. — Повірте: я мислю чітко й логічно. Я знаю: те, що діється останнім часом у Варшаві, може бути виключно справою рук людини, зрілої з усіх поглядів, людини, що стоїть на високому рівні, моральному й розумовому. О, ні! Ніхто не переконає мене, що ЗЛИЙ — один з отих недоварених лобурів у кольорових сорочках і тенісках. ЗЛИМ може бути тільки літня людина, відповідальна й серйозна. Одне слово: ЗЛИЙ — це ви, пане!

Юліуша Калодонта охопило дивне почуття, наче йому тось накладав гору його улюбленого шоколаду з горіхами. І знов незрозуміла симпатія до несподіваного знайомого прокралася в душу.

«Ну, ну, — подумав він. — Оце так підлестив… Зрештою, що тут багато говорити: люди можуть помилятися… кінець кінцем, я здатний до великих дій, і мені можна приписати великі речі»… Та водночас Калодонт відчув, як у ньому зростає пекельна хитрість.

— Ні, — відповів він липким, наче меляс, тоном, яким, на його думку, завжди розмовляв Талейран під час переговорів. — Ви силкуєтесь збити мене з пантелику. Але я знаю, чому… Стара пісня: хапай злодія! Це ви, пане, ЗЛИЙ!

Пан у котелку всміхнувся з поблажливою вдячністю.

— Дякую за комплімент, — уклонився він. — Думаю, проте, що досить глянути на мене, аби втратити всякі ілюзії на цю тему. Ви надто раптово помчали галопом, пане Юліуше.

Калодонт вперто надув губи.

— Ну, і що з того, що ви, пане, хирляк? Не мускули вирішують, коли є щось у кишені. Ви ж не олівцем тероризуєте шоферів, ні?

Пан у котелку всміхнувся трохи меланхолійно.

— Ах, от ви про що! Це був жарт… І ви на цій підставі?.. Ні, ні, пане Юліуше, може, краще поговоримо про брильянти?.. Що ви думаєте про той брильянт, який я бачив у віконечку вашого кіоска, на руці, що подавала мені пачку «Моряків» минулої п'ятниці о четвертій годині сімнадцять хвилин опівдні? Цей брильянт звідки — з Бразілії чи з Уралу, з Індії чи з Кімберлея? І як він шліфований — алмазною гранню, розеткою чи може ще якось?

Юліуш Калодонт похилив голову, приголомшений такою обізнаністю. Цього руху було досить. Пан у котелку негайно ж кинувся вперед, почувши свіжий слід.

— Ви, пане, знаєте, хто такий ЗЛИЙ, — шепнув він, нахиляючись над столиком, — а я повинен з ним поговорити.

«Через мій труп! — подумав з розпачем Калодонт. — Все одно, не скажу нічого! Може мене знеславити, зганьбити, але від мене не довідається нічого!»

Він підняв свої чисті блакитні очі, готовий на все. Але замість розлючених очей переслідувача побачив перед собою погляд, повний теплої симпатії, забарвлений, правда, легким гумором, але приязний і щирий.

— Пане Юліуше, — спитав співбесідник лагідно, — навіщо ці суперечки? Я ж прийшов сюди віддати вам те, що ви загубили… — кажучи це, співбесідник Калодонта витяг з кишені потертий старий гаманець.

Калодонт схопив свій гаманець, відкрив був його, але вчасно стримався.

«Може, це все-таки ворог? — подумав він. — А може, й звичайний шантажист, але не годиться отак при ньому…»

— Прошу перевірити, чи все в порядку й на місці, — запропонував пан у котелку, явно розуміючи думки Калодонта, і той відчув, що рум'янець сорому заливає його лице, аж до коріння сивого волосся.

— Я не тому… — пробелькотів він. — Тільки… знаєте, пане? Там посвідки, документи…

— Знаю, знаю. Сам перевіряв. Паспорт, дозвіл на комісійний продаж газет з відділу роздрібної торгівлі газетами, посвідка про нагороду хрестом Грюнвальда першого ступеня і двісті чотирнадцять злотих готівкою. Так, так, усе є, усе на місці.

Калодонт остаточно розгубився. Цей лагідний, немолодий пан з приязним голосом розмовляв з ним, ніби вчитель з учнем, про якого все знає.

Ясно було, що тепер йому вже не залишається нічого, крім одвертості або цілковитого мовчання. Калодонт обрав друге.

— Дякую, — буркнув він шорстко і надувся, мов старий пугач; вирішив не казати більше ні слова. Кожне слово здавалося йому зрадливою пасткою.

— Прошу, — лагідно промовив пан у котелку. — Я ще хотів сказати вам, пане, що був свідком події на Східному вокзалі. Знаю добре, що ЗЛИЙ не вбивав Мехцінського.

«Я теж знаю!» хотів гукнути Калодонт, але вчасно прикусив язика. Ці слова означали б цілковиту капітуляцію.

— Чому ж ви мовчите, пане Юліуше? — спитав пан у котелку, всміхаючись трохи смутно. — Ви ж, мабуть, не маєте сумніву, що перед вами друг. І спільник.

«Не маю сумніву!» хотів гукнути Калодонт, але швидко дійшов висновку, що вірить у це, не маючи найменшого уявлення, чому саме.

— Це все, — зітхнув пан у котелку після довгого мовчання і покликав офіціантку, що саме проходила мимо:

— Я б хотів заплатити, якщо можна.

Калодонт тарабанив пальцями по столі. Він почував себе якось безглуздо. Раптом він глянув спідлоба на свого співрозмовника й наважився:

— Добре. Я повідомлю. Скажу про все, де треба…

Він відразу ж відчув незручність цих слів.

Пан у котелку посміхнувся.

— Дякую, — промовив він тепло, щиро. — Це значить, що все в порядку, правда ж? Ага… — додав він. — Мало не забув… Чи є у вас, пане, ще хоч один тюбик?

Подив, переляк, розгубленість, гордість, задоволення і ще багато інших різноманітних почуттів, з'єднавшись, відбилися на обличчі Калодонта, мов на обличчі перевтомленого мімічного актора, який переплутав усі ролі. З цього хаосу його вивів звук власного голосу, що вимовляв одне тільки слово: «Маю».

І зараз же його охопив розпач. «Все загинуло! — подумав розгублено. — Все пропало! Тепер він тримає мене в руках».

— Чудово! Юліуше Калодонте, — додав урочисто його співрозмовник, — мені, мабуть, не треба вас запевняти, що з цієї хвилини я став оборонцем вашої святої таємниці… — Він зробив такий жест, наче хотів підвестися з-за столика.

— Зараз… — шепнув тремтячим голосом Калодонт, хапаючи його за руку. — Зараз… коли вже все сказано, ви повинні дати мені деякі пояснення. Звідки ви, пане, довідалися, що моє прізвище — Квятек?

Пан у котелку взяв долоню Калодонта, наче намагаючись його потішити.

— Справа чистісінького випадку, — відповів він тихо й ніжно. — Я завжди читаю хроніку в газетах, де сповіщають про зміну прізвищ. Отак собі, просто з невинної цікавості. Мене завжди цікавило, чому громадянин на прізвище Баран змінює, приміром, своє прізвище на Барановський. Я страшенно люблю розв'язувати такі загадки. Колись, багато років тому, зараз же після війни, мою увагу привернуло досить оригінальне повідомлення. Пан Юліуш Квятек змінював прізвище на Юліуш Калодонт. Цікаво, правда ж, особливо для людини допитливої, бо я… — тут голос пана у котелку зазвучав покірним каяттям, — не можу позбутися прикрого щеміння допитливості! Я подумав: щось та криється за цим! Потім пригадав собі, що під час окупації багато говорили про якогось мужнього чоловіка, котрий фабрикував кишенькові бомби в тюбиках від зубної пасти марки «Калодонт». От я й подумав, що він, мабуть, дуже полюбив свій псевдонім з отих славних днів, овіяних димом вибухів і запахом пороху, і звик до нього так, що вирішив навіть зректися свого чудового, родинного прізвища Квятек…

Очі Юліуша Калодонта блищали зворушенням, долоня його міцно стискала руку пана в котелку, що лежала на столику.

— Так, так… — шепотів старий у захваті. — Так це й було. Прізвище Квятек здавалося мені таким буденним, таким не бойовим… Я не міг вже до нього звикнути. Після всього цього, що було тоді, я вирішив залишитись назавжди Калодонтом…

— Отож у вас є ще хоч один тюбик? — знову спитав пан у котелку тихим, але рішучим голосом.

— Є, — відповів Калодонт, цього разу вже цілком охоче.

— Чудово. Він знадобиться нам. Знов послужить благородній меті. Це цілком можливо. А тимчасом — до побачення! Незабаром я повідомлю про себе.

Промовивши це, він міцно стиснув долоню Калодонта і встав з-за столика. Калодонт з хвилину ще бачив його котелок, який поволі зникав у вуличній юрбі. І тут йому спало на думку, що він сказав усе, а сам не дізнався нічого. Не дізнався навіть прізвища людини, з якою так довго розмовляв та яку вже встиг полюбити.

3

Марта увійшла на товчок брамою з вулиці Зомбковської. «Четвер, — подумала вона з задоволенням. — Добрий день на купівлю. І ще ж зовсім рано».

Просто з тісного вуличного тротуару вона попрямувала в довгий пасаж, поміж гірляндами з суконних капців. Як завжди, спіткнулася об залізну поперечину, вбиту між кругляками біля входу, насилу втрималася на твердому, вибоїстому бруку і відразу звернула праворуч. Тут, між крамничками, рундуками, розкладками, тяглася довга, вузька вуличка. З правого боку висіла готова творчість домашніх кравців: темні, погано пошиті костюми, брюки, бриджі, пальта, плащі. Біля обвішаних одягом прутів й вішалок зупинялися юнаки у велосипедних шапочках, з засмаглими обличчями й загрубілими від плуга та вил руками. Вони торкали й м'яли дешеві тканини, вдаючи з себе знавців.

— Іди сюди, я тебе одягну на весілля! Ти, господарю, присунься ближче, я тебе так причепурю на шлюб, що тебе й наречена не впізнає… — гукали до них кремезні, плечисті продавці, з бігаючими очима, одягнені у високі наваксовані чоботи й офіцерські діагоналеві бриджі. З лівого боку рядком стояли криті чорним толем халабуди з різним шматтям. З темної глибини цих халабуд, з-за рясно розвішаного ганчір'я, поблискували чуйні очі перекупок і долинали пахощі часнику, цибулі та гарячої ковбаси з капустою.

Праворуч, мов ядро в лушпинні, посеред обдертих мурів сусідніх кам'яниць, між рундуками універмагу тяглася центральна площадка з найрізноманітнішими речами. Тепле сонце стелило своє радісне проміння на довгі ряди жінок, які сиділи тут. Деякі були запнуті перкалевими хустками, деякі в бруднуватих носовичках, хитромудро зав'язаних на чотири вузлики, на зразок чепчиків, а деякі в саморобних шапочках з газет.

Між рядами сунула густа юрба, з-між якої щохвилини хтось схилявся до землі й рився в розкиданих тут скарбах. Скрізь снували продавці гарячих страв, які обіруч несли паруючі бляшані відра, походжали продавці різного печива з кошиками, повними солодких коржиків та струделів.

— Ви, пані, з Варшави? — несподівано почула Марта глумливий голос позаду й здивовано обернулась. Але ці слова були адресовані невисокій жінці в яскравому шестикутному шерстяному береті з помпоном та в дощовому плащі в клітку, що нагадував пошивку селянської перини. Ця пані саме демонструвала перекупці костюм з якогось фантастичного матеріалу, який конвульсійно стискала в руці, очевидно, збираючись його продати.

— Ні, я з Жирардова… — несміливо відповіла вона.

— То що ви мені тут розповідаєте про серце, — тоном переваги заперечила перекупка. — Тільки у Варшаві люди мають хворі серця, бо швидко живуть. У провінції люди мають здорові серця. Повітря, село…

«З цими серцями, — подумала Марта з усміхом, — не така вже й дурниця…»

— Що у вас там є, пані? — зачепила Марту якась сива розпатлана жінка у військовому плащі, показуючи на кошик Марти.

— Місце на покупки, — всміхнулася Марта.

Стара махнула рукою з таким розчаруванням, що Марта мимоволі її пошкодувала. Але тут чудова спідниця, поцяткована чорно-жовтими спіралями, вигнала з голови всякі роздуми.

«Який візерунок! — простогнала Марта в захваті. — Я ж прийшла сюди саме по спідницю…» силкувалася вона себе обдурити. «Ні, Марто! — обізвався в ній суворий голос сумління, — у тебе є дуже добра спідниця на літо. Тобі потрібен купальний костюм і блузка. У тебе є на все це лише триста злотих, отож, прошу тебе, без дурниць, без імпульсивних рухів і шалених жестів, добре?»

Але Марта не могла відірвати очей від спідниці. «Вітольдові напевне сподобалася б», подумала вона з легеньким смутком і на секунду відчула біль, що Вітольд ніколи її в цій спідниці не побачить.

— Ти нагадуєш трапера в первісній хащі, — несподівано зупинив Марту високий, стрункий юнак з виглядом спортсмена.

— Як ся маєш, Мареку? — зраділа Марта. — Що ти шукаєш?

— Всього, на що вистачить грошей, — з лагідним стоїцизмом відповів Марек. — Але ти, Марто, зовсім як старий, досвідчений трапер… Я спостерігаю тебе вже кілька хвилин. Поволі посуваєшся вперед, обличчя зосереджене, око соколине; час від часу нахиляєшся і — цок! в руці в тебе тріпоче якась несхибно-чудова здобич, геніальний светр чи ще якесь фантастичне шмаття. Б'єш без промаху. Оце зветься — око!

Марта засміялась.

— Добре, — відповіла вона схвально. — Ти гарно це змалював. Ну, бувай, Мареку: у мене обмаль часу.

— Чекай, — Марек притримав її за руку і заглянув у вічі. — Ти нічого не питаєш про Зенона?

— Про Зенона? — Марта злегка зарум'яніла. — Правда… Що там у вас чувати, в товаристві? Сердечно привітай Зенона від мене, — додала вона стримано.

— Боюсь, — відповів Марек, запалюючи цигарку, — що Зенон провалить рік… Хлопець п'є, розумієш?

— Розумію, — нахмурилась Марта, — але боюся, що не маю змоги йому допомогти.

— Нічого не вдієш, — трохи глумливо всміхнувся Марек. — На це немає ради… Якось виборсається й сам. Ще місяць, ще два — і повернеться до нормального стану.

— Звичайно, — промовила Марта з легенькою іронією. — Отямиться якраз на хокейний сезон. Побачиш, усе буде в порядку: гратиме, як віртуоз.

— Ну, чолом, — кивнув Марек. — Тримайся.

— Чолом, — відповіла Марта, повертаючись, щоб іти в протилежний бік.

«Два місяці — і кінець усім любовним стражданням…» подумала вона з краплиною гнівного жалю.

Вона дійшла до кінця алейки і, повернувши назад, рушила вздовж протилежного ряду. Раптом схилилась над купою білизни, схопила краєчок чогось білого і витягла зі споду гарний білий купальний костюм з нейлону.

— Скільки він коштує, цей костюм? — спитала Марта байдужим голосом, наче роблячи цим запитанням велику послугу перекупці.

— Яка вам різниця, пані? — лагідно відповіла та. — Все одно ви ж його не купите.

— Хто знає… — досить загадково заперечила Марта.

— Я знаю, — посміхнулась перекупка, приязно дивлячись на Марту. — Ви, пані, не з тих, що купують такі дорогі речі.

Це прозвучало, як похвала, майже як лестощі.

— Але так, заради цікавості, скільки? — всміхнулася Марта.

— П'ять.

— П'ятсот… — зітхнула Марта. — Дорого!

— Але зате яка ж гарна річ! — похвалилася перекупка. — У кого є монета — воно зовсім не дорого.

Марта помандрувала далі. «Нічого вже сьогодні не куплю, — подумала вона з жалем. — Або дорого, або не те, що мені хочеться».

Біля сусіднього рундука з піджаками якийсь дуже молодий чоловік, худий, з величезним носом, завзято торгувався за габардиновий піджак кофейного кольору.

— За це лахміття? — лементував він. — За це шмаття ви, пані, хочете чотири й двадцять!..

— А ось за цей галстук скільки? — спитала в продавщиці Марта.

— Дев'яносто.

— Навіть недорого, — зітхнула Марта й знов подумала: «Вітольдові б напевне сподобався».

Її раптом охопив пронизливий смуток, що от немає в світі нікого, кому б вона могла купувати такі галстуки, а єдина людина, яка б могла по-справжньому оцінити її смак, переказує їй лише холодні привітання.

— Дайте-но мені, пані, цей галстук, — залунав позаду молодий веселий голос.

Марта обернулася: за нею стояв високий тонкий юнак з разючо гарним обличчям.

«Звідки я знаю це обличчя? — замислилася Марта. — Може, з реклам англійського брильянтину?..»

— Ви, пані, відмовляєтесь від галстука, правда? — елегантно вклоняючись, запитав юнак.

— Правда, — з жалем відповіла Марта. — На жаль, він дорогий…

— Але ж вам подобається, ні? — всміхнувся той, показуючи гарні зуби і з завченою майстерністю мружачи гарні блакитні очі.

— Дуже, — зітхнула Марта. — Я просто вмираю за такими галстуками.

— Яка спільність уподобань і смаків! — з ентузіазмом вигукнув юнак. — Я радий, що придбаю галстук, який вам подобається.

Марта злегка кивнула йому головою на прощання і поволі пішла вздовж рядів перекупок.

— Зараз, зараз! — гукнув їй услід юнак; він витяг з кишені сто злотих і похапцем подав їх перекупці.

— Десятку здачі, тільки швидше! — кинув він, схопив галстук і пхнув його в кишеню.

— Прошу, пані! — наздогнав він Марту, — я щось вам хочу сказати…

Марта зупинилась.

— Слухаю вас? — відгукнулась вона не без усміху; така дружня чемність починала їй подобатись.

— Я так давно, так палко прагну з вами познайомитись, — почав юнак, виймаючи з кишені галстук і притискаючи його до серця. — Щасливий випадок… такий самий смак. Розумієте, пані?

«Це вже щось нове, — майнуло в думках Марти. — Невже я заохочую його до таких раптових признань?»

Вона всміхнулася своїм променистим усміхом, щоб приховати несподівану веселість.

— Правда? — відповіла вона не без кокетства. — Страшенно люблю здійснювати прагнення.

Несвідомо вимовивши ці слова, вона зараз же завагався, сама вражена їх несподівано легковажним звучанням.

Гарні губи юнака склалися в трохи фамільярний усміх: його багатий досвід підказував йому, що справа піде легше, ніж він гадав.

— Ну, бачите, пані, — промовив він зовсім іншим оном, — я хочу зробити вам приємність, дозволивши виконувати мої прагнення. Єдине прагнення, яке я зараз маю, — це, щоб ми сьогодні не розлучалися, чарівна блондинко.

Він мимохідь, але з гордістю кинув погляд у дзеркальце, яке висіло поруч,на ліхтарному стовпі, обсмикнув під-как, поправив довгими пальцями з досить брудними нігтями вузол галстука на шиї і легким, але фамільярним рухом взяв Марту під руку. Марта зараз же звільнилась промовила з добре вивченим ваганням:

— Не знаю, чи нам сьогодні з цим пощастить… Але життя сьогодні ж не закінчується? — додала вона з повільною, лінивою афектацією.

— Сьогодні, сьогодні, сьогодні! — заспівав Метеор на це. — Все здійсниться, аби лиш бажання було…

— Але ж ми ще навіть не знайомі! — вигукнула Марта з трохи прибільшеною наївністю.

«Кохана, — розчулився Метеор про себе. — Дитинко! Яка ще свіжа. Мабуть, щойно стартує в Варшаві…»

— Правда, — вимовив він з каяттям, — дозвольте відрекомендуватися, пані: я — директор Хацяк.

— Директор? Чого? — з пошаною поцікавилася Марта. — Може, залізниці? Бо в мене, знаєте, пане директоре, є двоюрідний братік на залізниці… Страшенно там на нього напосілися за роботу, то, може, ви б щось допомогли?

— Ні, — відповів з гідністю Метеор. — Я директор швейної фабрики. Виробляємо одіж, розумієте, пані? Завжди щось можна підкинути тим, хто добрий до мене. А як ваше ім'я, можна знати?

— Дануся. Але мене кличуть Ірма. Ірма — моє друге ім'я, розумієте…

— А далі? — наполягав Метеор.

— Навіщо далі? — загадково спитала Марта: в словах її було стільки кокетства, що Єжи Метеор відчув блаженну впевненість мисливця, який незабаром стане власником вистежуваної ним здобичі.

— Панно Ірмо, — почав Метеор. — А може, пані Ірма?

— Пані, — серйозно ствердила Марта.

— А як звуть вашого чоловіка?

— Вітольд, — несподівано вихопилося в Марти. Але зараз же вона нахмурилася, подумала: «Що за ідіотські жарти?» і стиснула губи, лиха сама на себе.

— Так само, як мене, — голосно зрадів Метеор.

Це був коронний номер його репертуару, надзвичайно ефектний, як йому здавалось.

— Найгірше те, що я нічого не купила, — поскаржилася Марта. Вона вже починала потроху призвичаюватися до свого несподіваного супутника.

— А що ж ви шукаєте, пані? — спитав Метеор.

— Насамперед, купальний костюм, — стурбовано призналася Марта. — Я бачила один чудовий, але надто дорогий.

— О! — вигукнув раптом притишеним голосом Метеор. — Дивіться-но, пані!

Погляд Марти помандрував слідом за довгим тонким пальцем з не дуже чистим нігтем, який показував на стару жінку, що поволі простувала між рядами. Це була дуже стара жінка, потворно товста. Вона ледве пересувала ноги, наче переливаючи за кожним кроком своє важелезне тіло.

— Знаєте, пані, хто це така? — спитав Метеор.

— Ні.

— Це — «Королева товчка», — таємничо шепнув Метеор. — Вона тут порядкує — її слово закон. Сама не торгує, а тільки визначає ціни. А як п'є — коли б ви знали.

— Звідки ви, пане, про це знаєте? — поцікавилася Марта, уважно вдивляючись в його рекламно-гарне обличчя.

Метеор зробив характерний, чисто варшавський жест головою і плечем.

— Я знаю такі речі, — відказав він, — я ж випускаю одіж на ринок. Складаю плани, керую збутом продукції. Мушу знати, що діється на ринку.

— День добрий, пані Сабіно! — г вигукнув він голосом, повним пошани, коли вони минали «Королеву товчка».

— Добридень, — відповіла, не дивлячись, стара жінка. Потім ліниво підняла голову, глянула на Метеора й ласкаво всміхнулася, показуючи два ряди почорнілих від старості масивних срібних зубів.

— Ану, покажіть, пані, де той купальний костюм? — кинув Метеор. — Спробуємо поторгуватись, може, мені й пощастить щось викрутити.

За кілька секунд вони підійшли до низького рундука, на якому лежав білий костюм.

— Оце я розумію! — зраділа, побачивши їх, перекупка. — З мужчиною зовсім інша мова. Пан купить для нареченої цей костюм, правда ж? Іншої такої нагоди не знайдете у Варшаві.

— Скільки? — холодно спитав Метеор.

— Для вас, пане, чотириста п'ятдесят.

— Сподіваюсь, пані, ви ж не одягнете такий костюм? — обурився Метеор, з безмежною зневагою жбурляючи костюм на купу різного шмаття. — Білий колір добрий на весілля, а не на пляж.

Марта мовчала, насилу приховуючи пожадливість.

— Чи немає у вас, пані, чогось кольорового, замість цієї вуалі для першого причастя? — кепкував Метеор.

— Що ви кажете, пане! — обурилася перекупка. — Такий інтелігентний чоловік, а таке каже… Ви б, може, одягли цю гарну дівчину в чорний костюм? Щоб вона виглядала, мов катафалк на сонці? Вся Ястарня збожеволіє, як угледить її в цьому білому костюмі, ось побачите…

— А дуже мені потрібно, — заперечив Метеор з чисто варшавською інтонацією, — щоб Ястарня божеволіла за моєю дівчиною. Потрібні мені такі номери.

— Ну, добре, — завагалася перекупка, переконана таким аргументом. — Чотириста двадцять. Беріть, пане, і щасти боже.

— До побачення, — промовив Метеор, неможливо розтягнувши останнє слово. Він узяв Марту під руку й примусив її відійти.

Коли перекупка зникла в юрбі, Метеор зупинився.

— Костюм, що треба. Скільки ви, пані, хочете за нього дати?

— У мене є з собою триста злотих, а я ще хочу купити Якусь недорогу блузку, — призналася Марта.

— Я вам позичу, — запропонував Метеор, окинувши Марту красномовним поглядом. — Шкода випускати такий костюм з рук.

— Мови не може бути! — гостро обірвала Марта. Якийсь інстинкт підказав Метеорові, що з цього нічого не вийде, і він аж сам розгубився.

«Так добре пішло, — подумав він, — і раптом така твердість. Нічого не розумію…»

— Кінець кінцем, — замислилася Марта, — я можу відмовитися від блузки.

— Давайте сюди гроші, — блиснув очима Метеор, наче мисливець, коли від нього тікає дичина, — і чекайте тут на мене. Тільки не навертайтеся їй на очі.

Марта вийняла триста злотих, дала Метеорові, і той відразу ж зник у юрбі, прямуючи до перекупки.

Марта почала розглядати розкладені біля її ніг літні платтячка. Метеор обернувся ще раз, переконуючись, чи Марта його не бачить, і нахилився до перекупки.

— Триста п'ятдесят на руки й ні слова більше, — запропонував він тоном, який примусив перекупку замислитись.

Він витяг гаманець, дістав з нього п'ятдесят злотих і добавив їх до трьохсот злотих Марти.

— Триста сімдесят, — почала за звичкою перекупка, але Метеор мовчки віддав їй гроші і безапеляційним рухом узяв костюм.

Перекупка махнула рукою і задоволено хухнула на гроші.

— На таку дівчину, — промовила вона тоном знавця, — пан ще мало витрачається. Інші дали б за неї маєток.

«Може, вона й має рацію, ця тітка», міркував Метеор, пробиваючись у юрбі. На хвилину він затримався, вийняв з гаманця сто злотих, поклав їх у кишеню і рушив далі.

— Прошу, — обізвався він, підходячи до Марти. — Ось костюм.

Марта облилася радісним рум'янцем аж до кінчиків вух.

— А ось здача… — додав Метеор; дуже досвідчене вухо впіймало б в його голосі легеньку нотку меланхолійного жалю.

— Ні! — вигукнула Марта з недовір'ям. — Ви дали тільки двісті злотих? Це неможливо! Ви ж не чудотворець.

— Пссст… — притулив палець до уст Метеор. — Це не я. Це Сабіна, «Королева товчка». Це їй ви завдячуєте цією покупкою. Але нікому ні слова.

Він почував себе зараз таким благородним, як ніколи, хоч йому було дуже прикро, що весь світ, разом з цією жінкою, ніколи не довідається про його благородство та самопожертву.

«Що зі мною діється? — раптом подумав він заклопотано. — Що я роблю? Ніколи в житті не витрачався на жінок, а тут ні сіло ні впало вклав у цю справу сто п'ятдесят злотих. Ще жодній не пощастило вимантачити в мене стільки грошей, а тут, здається, це взагалі не було потрібно».

— А propos, — промовив Метеор, отямившись після цих думок, що остаточно виводили його з рівноваги. — У мене є знайомий, у якого вдома кіноапарат. Він влаштовує такі собі приватні сеанси для добрих друзів. Пані Ірмо, кажу вам, там є що подивитися. Ви повинні колись прийти…

— Звичайно, з охотою, — згодилася Марта й додала за хвилину: — На сьогодні, я думаю, товчка вже досить. Чи, може, ви залишаєтесь?

— Що ви! — обурився Метеор, обводячи Марту поглядом номер двадцять вісім із свого багатющого репертуару: цей погляд містив у собі кільканадцять комбінованих почуттів плюс кілька краплин чемного докору під назвою: «Як ти могла так поводитись?..»

— Ну, то ходім, — Марта вже почала замислюватись над цією несподіваною ситуацією.

На Зомбковській, захаращеній юрбою, яка поспішала В різних напрямках, Метеор даремно намагався відшукати таксі.

— Ви куди, пане? — спитала Марта.

— Вперед, — смутно відповів Метеор. — В синю далечінь.

— Тоді четвіркою доїдете, — вирішила Марта, кидаючись до зупинки, до якої саме підходив трамвай № 4.

На зупинці закипів несамовитий бій за можливість пропхатися в переповнений вагон.

Марта зміїним рухом втиснулася на приступку, потім, підштовхнута могутнім натиском нової фаланги пасажирів, опинилася всередині. Побачивши це, Метеор відчайдушно кинувся в самісінький вир боротьби. Безжалісно розштовхуючи жінок, стариків і немовлят, він ухопився за якийсь прут, що несподівано виявився вудкою, за котру конвульсійно тримався молодий рибалка.

— Пусти, пане! — загрозливо вигукнув хлопчак, — бо зломиться к лихій годині.

Але було вже пізно: трамвай рушив, і Метеор, мокрий від страху, кілька хвилин балансував на приступці, чіпляючись за небезпечно зігнутий бамбуковий прут, доки кремезні юнаки з клейончатими портфелями під пахвою, які стояли нижче від нього на приступці, не впхнули його у вагон кількома спритними, хоча й досить відчутними штурханами.

Енергійно працюючи руками, Метеор пробився до Марти, поправив двома пальцями комірець і, захищаючи галстук від замурзаного шоколадом личка дворічної дівчинки, яку тримав на руках тато, промовив з гіркотою:

— Цього я від вас не сподівався, пані Ірмо. Як можна так, без попередження…

— Прошу за квитки! — залунав біля них голос низенької плечистої кондукторки в шапці, хвацьки збитій набакир на кучерявому, дуже білявому волоссі. Подзьобане віспою, грубо нафарбоване обличчя її засяяло неприхованим захватом, коли вона побачила Метеора. Метеор вийняв злотий, подав кондукторці й промовив:

— Прошу два квитки.

Кондукторка відірвала квитки, наче загіпнотизована; взяла гроші, не дивлячись на них, і все стояла на місці, не відриваючи від Метеора засліплених очей. Видко було, що його краса справила на неї непереможне враження.

— Пані Ірмо… — почав Метеор, але зупинився, стурбований пильним поглядом кондукторки. — Пані Ірмо, ходім пити каву, добре? — продовжував він, уперто ігноруючи захват своєї споглядачки.

Марта кивнула невиразно головою, що могло означати і так і ні; кондукторка отямилась, кинула на Марту погляд, сповнений ненависті й зневаги, і рушила в задню частину вагона, роздратовано вимагаючи гроші за квитки.

Біля Марієнштадта Марта почала протискуватись наперед і нарешті після недовгої боротьби вилізла. За нею вихопився з трамвая весь зім'ятий Метеор і промовив з тихим жалем:

— Ви навіть не відповіли мені, пані…

— Добре, ходім, — сухо згодилася Марта. — Вип'ємо кави.

Вони пішли вниз, серед зелених газонів біля віадука.

Невеличка кав'ярня біля книгарні на Марієнштадтському ринку була мебльована дерев'яними стільцями з надзвичайно широкими спинками. На них дуже зручно було сидіти й придивлятися до марієнштадтських кам'яниць, кольору обпаленої цегли, що було цілком достатньою компенсацією за погану каву. Метеор був мовчазний і зосереджений.

— Чого ви мовчите? — спитала Марта.

— Не знаю, — признався Метеор.

— Може, ви голодний? — приязно поцікавилася Марта.

— Може, — згодився він, — і тому запрошую вас, пані, на обід.

Він відчув себе знов переможцем: нарешті дівчина заговорила з ним мовою зрозумілих йому натяків.

— Прошу почекати хвилинку, зараз я щось скомбіную, — промовив він швидко і пішов у напрямі буфету, де голосно, так, щоб Марта чула, спитав, де міститься телефон. Замкнувшись у телефонній кабіні, Метеор зняв трубку, але навіть не набрав номер: просто стояв кілька хвилин і палив цигарку. Тимчасом Марта міркувала:

«З'явитися з таким на вулиці? Не дуже пристойно. На товчку ще нічого, але в місті? І все-таки він допоміг мені з цим костюмом… Чудово залагодив, — типовий варшавський хитрун. А зрештою, я ж маю право піти пообідати з тим, хто мені подобається. Маю чи ні? Я повнолітня, неодружена і нема нікого, кому треба складати звіт, з ким і де я буваю».

Тут вона усвідомила, в чому саме причина її жалю: в тому, що такий звіт вона хотіла б складати лише Вітольду Гальському і більш нікому, а якраз цього й не може зробити.

— Ходім, — промовив Метеор, повертаючись. — Вже заплачено.

— Куди? — спитала Марта.

— Ми запрошені на великий прийом до одного з моїх друзів. Хвилину тому я розмовляв з ним телефоном.

— До чужого мужчини? — суворо здивувалася Марта.

— Пані Ірмо, — скривив Метеор свої гарні губи. — Навіщо такі церемонії? Ви ж своя дівчина, так чи ні? Невже я хочу утнути якийсь номер, чи я схожий на такого? Зараз перша година дня, ми зберігаємо максимальну пристойність, а ви ще відмовляєтесь? Хіба ж це жарти?

— Ходім, — згодилася Марта з раптовою рішучістю. «Справді, перша година… — подумала вона. — А взагалі, я ні перед ким не повинна виправдуватись».

4

— Вже! — вигукнув Льова Зільберштейн, рвучко відчинивши двері кабінету.

Філіп Меринос відвернувся від вікна, крізь яке дивився на позолочене сонцем травневе небо, і погасив у попільничці сигарету.

— Пробачте, що так раптово, без попередження, — зніяковів на мить Льова, — але вже! Починається!

— Що вже? — байдуже спитав Меринос.

— Вже, — втретє повторив Зільберштейн. — В сьогоднішніх денних газетах з'явилося повідомлення про матч. На перших сторінках. Вночі будуть розвішені по місту афіші. Пане голово, що робиться! Люди вже знають! Завтра вся Польща забажає подивитися цей матч! Вся спортивна Варшава зараз — мов у гарячці! — Льову охопило піднесення, очі в нього заблищали, ніс поблід. — Ви уявляєте собі, пане голово, найвидатніші футболісти світу, в найкращій спортивній формі — тут, на варшавському стадіоні! Ви розумієте, що це буде за матч? — Видно було, що з душі Зільберштейна в цю хвилину спортсмен витіснив до кінця ділову людину.

— Заспокойся, — сказав невдоволено Меринос. — Твої футболісти мені до… — він замовк, так і не докінчивши фрази. — Ти, Льово, — промовив голова з пересторогою в голосі, темніючи з обличчя, — не забувайся! Це не гра в футбол, а велика, серйозна афера. На матчі ще матимеш час!

— Правильно, — згодився Льова. В нього миттю змінився вираз обличчя. — Все в порядку, пане голово, все з порядку, — заспокоював він, — щоб я не мав здорових дітей, якщо ви, пане голово, зараз не будете задоволені.

— Що таке? — коротко спитав Меринос.

— Непогано виходить, — обличчя Льови сяяло. — Ви, пане голово, дасте мені тридцять тисяч злотих і побачите, що за радість…

— Для чого тобі? — кинув Меринос.

Зільберштейн з мудрою меланхолійністю похитав головою.

— Я вам скажу: тепер це не модне діло, але я забобонний, як темний селянин. Тьху, тьху, щоб не наврочити… Я вірю, як щастить, то щастить з самого початку. Як фартить, то фартить одразу. — Льова витяг з кишені пачку цигарок і почастував Мериноса. — Закуріть, будь ласка: «Сєвєрная Пальміра», дуже хороші цигарки. Минулого тижня кілька десятків пачок штангісти привезли з Москви…

— А на чому там тобі фартить? — спокійно запитав Меринос, беручи цигарку.

— Поплюйте, пане голово, щоб не наврочити… — обережно застеріг Льова. — Не треба про це надто багато говорити. Досить, що щастить з самого початку, а як дасть бог, буде так і до кінця. Мені один обіцяв тисячу квитків, — нарешті видавив Льова з себе.

Меринос свиснув.

— І за них ти хочеш тридцять кусків? Ого… — здивувався він.

— Ой, пане голово, будьте ж людиною! Треба дати людям жити чи ні? В мене є один хлопець, він має доступ До надрукованих квитків. І лише сьогодні, бо завтра квитки будуть покладені в сейф і підуть на розподіл. Хлопчина теж має намір щось заробити, отож він і звернувся до мене під великим секретом. Хоче просто поцупити тисячу штук. Каже, є така можливість; цей номер йому пройде. Та, зрештою, що мені до цього? Якщо у нього вигорить, ми візьмемо цю тисячу, правда ж? — Льова схилився до Мериноса і пошепки, недбало додав: — Він хоче по тридцятці за штуку. Не погано, еге ж? Дешево виходить. Я сказав йому, що беру. Добре зробив, правда? Не варто випускати навіть такої випадкової нагоди, хіба ні? Згодиться для перших кроків, для щасливого початку. Ми за кожен квиток дістанемо не менш, як по сотні!

— А ти, — весело запитав Меринос, — скільки ти маєш на стороні з цієї тридцятки? Ну скажи, Льово, старому корешу? — Проте очі Мериноса не сміялися, були люті, злостиві.

— Ой! — жахнувся Льова, — що за погані жарти, пане голово?! — Він зневажливо цмокнув, закриваючи важкими повіками чуйні, насторожені очі. — Чи ж мені треба ганятися за тими кількома злотими, коли я маю добрий проценту великій справі? Нема про що говорити, ми можемо й відмовитись від цього. Буде безпечніше.

— Навіщо? — невимушено заперечив Меринос, — ясно, що беремо. Ти маєш рацію: як щастить, то з усіх боків. ЦРПС^[6] в наших руках, а тепер ще й цих тисячу квитків капне. Цього ми й не сподівалися. Не погано. Тільки… — замислився він, — де я тобі зараз дістану грошей? Анелю! — гукнув, відчиняючи двері навстіж.

Ввійшла Анеля.

— Де той вишкребок, Метеор? — спитав Меринос. Анеля витерла об фартух руки.

— Той потаскун, котячий послід, мотлох? — задоволено перепитала вона. — Хіба я знаю, де його, паршивця, чорти носять? Вийшов з годину тому. Сказав, що їде на товчок і незабаром повернеться. А я ж попереджала, що він буде вам потрібний. Не послухався. Тільки й волочився б, покидьок проклятий!

— Гаразд, — зупинив Меринос Анелю. — Як з'явиться, нехай відразу ж зайде до мене.

Анеля вийшла.

— Розумієш? — звернувся Меринос до Зільберштейна, — цей вошивець Метеор як директор повинен офіціально підписати вимогу, щоб одержати гроші з рахунку кооперативу «Торбинка». Бо в мене в касі всього якихось п'ятнадцять тисяч.

— І досить, — квапливо промовив Зільберштейн, — решту доплатимо, як одержимо квитки.

Меринос мимохідь, але уважно глянув на Льову; підвівся, відімкнув невеличкий сейф, що стояв у кутку кімнати, і, відвернувшись од Зільберштейна, відрахував тридцять банкнот по п'ятсот злотих.

— Так і зробимо, пане голово, — надто гарячково запевнив Зільберштейн, кладучи гроші в кишеню, — я приїду з квитками, а ви вже візьмете решту, гаразд? Отже, де ми зустрінемось?

— В «Попелюшці», — відповів Меринос.

— Чудово, — квапливо згодився Льова, — а поки що… до побачення!

— Гляди ж мені, — кинув йому із злостивим усміхом Меринос.

«Повір, синку, — подумав він самовдоволено, — що ти віддаси ті кілька злотих, які сьогодні заробиш на мені… Віддаси їх, коли будемо розраховуватись — щоб знав надалі, — такого шефа, як я, не легко обдурити…»

— Будуть грандіозні іменини, — мовив Метеор в таксі, яке він зупинив на Краківському Передмісті, — збереться багато гостей. Ось побачите, як буде весело.

— Чудово, — відповіла Марта, — я люблю такі несподівані свята. Який сьогодні день? — зацікавилась вона.

— Четвер, — відповів Метеор. — День святого Альберта.

Вона заспокоїлась, бо квартали, якими проїжджало таксі, знову збудили в ній тривогу.

Машина зупинилась навпроти облупленої п'ятиповерхової кам'яниці на Крохмальній вулиці. Марту охопила непевність: їй захотілось якнайшвидше вибратися з усього цього. Але не було як: Метеор чемно відчинив дверцята таксі і промовив:

— Прошу вас, сюди…

Отож Марті не залишилось нічого, крім почуття гумору, — це останній рятунок в подібних ситуаціях. Вона не без подиву констатувала, пройшовши слідом за Метеором браму й подвір'я, що опинилася в великому гаражі.

Марта й Метеор зійшли по залізних стрімких сходах шпору і, минувши верстацький цех, опинились в конторі підприємства.

— Посидьте, будь ласка, — сказав Метеор, — і почекайте хвилину. Гаразд?

— Гаразд, — відповіла Марта; її знову охопив легкий неспокій. — А де ж ті іменини? — додала вона.

— Будуть, — нахабно посміхнувся Метеор, — не все вразу.

Він вийшов з контори і спустився по сходах вниз; у дальньому кутку гаража стояв Вільга над піднятим капотом оливкового «Гумбера»; забруднений мастилом Пацюк длубався всередині, засунувши голову в мотор.

— Алюсю, — квапливо промовив Метеор, — у мене до тебе серйозна справа. Дозволь на хвилинку.

— Свіча — дурниця, — казав Вільга до Пацюка, що підняв щось угору, — а от що робити з дросельною заслінкою?

— Алюсю, — наполягав Метеор, — можна тебе на хвилинку?

— Що таке? — спитав Вільга, зирнувши на Метеора збляклими очима. — Не бачиш, що я зайнятий?

Метеор відвів його вбік.

— Я хочу, щоб ти влаштував обід, — сказав він, напружено дивлячись в обличчя Вільги.

— І що має бути на обід: смажена яловичина чи курка в соусі? — холодно запитав Вільга, — в цю хвилину чи за годину? — Потім спокійно поцікавився: — Ти що, з глузду з'їхав?

— Ні, — заперечив Метеор, подумав трохи й додав: — А може, й так… Якась безглузда історія… Я на льоту розтратив сто п'ятдесят злотих, не рахуючи вже дрібних витрат

— На жінку, — сказав Вільга, — мабуть, на жінку, якщо з жалем говориш про гроші. На шмаття не шкодуєш, наскільки я тебе знаю, а горілки не п'єш.

— Вгадав! — згодився Метеор.

— Отже, що ти хочеш? — спитав Вільга. — Грошей у мене нема, я не позичу тобі ані шага.

— Я маю гроші, — схвильовано признався Метеор, — тільки не знаю, що з нею робити. Ну й дурний я! Сказав їй, що повезу на іменини.

— А куди привіз? — ледь посміхаючись, спитав Вільга.

Сюди, — відповів замислено Метеор.

Вільга перестав посміхатись.

— Ти що, з глузду з'їхав? — вдруге запитав він. — І, може, хочеш, щоб я тобі справив іменини?

— Мені не треба справляти іменин, — захищався Метеор, — але все ж допоможи якось.

— Забирайся ти звідси з своєю дівкою, — тихо, але рішуче заявив Вільга. — Мені зараз не до цього. Коли б Меринос довідався, що ти зараз виробляєш, він би тебе не погладив по голівці. На Пружній зараз тривожне становище, а цей шльондра з своїми пригодами…

— Алюсю, — благав Метеор, — куди я з нею піду? Подумай, що я скажу їй?

— Веди її до себе додому, — байдуже запропонував Вільга, — але зараз же!

— В ту нору? — в голосі Метеора забринів розпач, — ти ж знаєш, як я живу… Молоді фахівці з моєї спеціальності не одержують хороших квартир при розподілі, сам знаєш… — додав він з гіркотою, — якби ти знав, скільки мені здоров'я коштувало, поки я її сюди припровадив? Що я їй зараз скажу?

— Ходім, я все влаштую, — сказав Вільга, витираючи чистою ганчіркою руки.

— Пам'ятай! — вигукнув Метеор, поспішаючи за ним, — моє прізвище Хацяк. Директор Вітольд Хацяк!

Марта з цікавістю розглядала кубки, нагороди, емблеми і фотографії, коли двері раптом відчинилися і зайшов летеор в супроводі якогось пана з довгастим брезклим обличчям, одягненого в сірий, бездоганно чистий робочий фартух, який носять на роботі креслярі та лаборанти. У викоті фартуха видно було зав'язану вузлом на шиї шовкову хустку бордового кольору, в білі горошинки.

— Пані Ірмо… — почав досить зніяковіло Метеор.

— Вільга, — стукнув підборами супутник Метеора.

— Знаю, — сказала Марта, — інженер Альберт Вільга, ак? Тут стіни говорять про вас, — показала вона на обвішані стіни, і ясний усміх на мить майнув на її обличчі; усміху цього було досить, щоб у бетоново-сталевій душі Альберта Вільги забринів незрозумілий відгук, якого він не міг пригадати в собі з часів дитинства.

— Мій знайомий, пан директор Хацяк, — чемно промовив Вільга, — запросив вас до мене, заходьте, будь ласка. Чим хата багата…

— Дякую, — сказала Марта, — мені дуже прикро, що… — їй здався кумедним цей, схожий на мумію, чолов'яга з виглядом героя довоєнних кримінальних романів.

— Відчиняй, — перебив фамільярно Метеор, відчувши, що справи повертають на добре.

Вільга зняв фартух і повісив його на вішалці.

— Пробачте мені, пані, — сказав Вільга, але я не приготувався до такого чарівного візиту.

«Звідки в нього ця галантність? — здивувався Метеор, бо такого тону ще ніколи не чув у Вільги. — Що з ним трапилось?»

— Це ви мені пробачте, — мовила Марта, — а також і директору Хацяку. Ми несподівано завітали, бажаючи поздоровити вас із днем іменин, а виявляється, ви не відзначаєте цього дня. — Останні слова вона промовила Метеорові тоном гіркого докору.

— Що ви, — люб'язно заспокоїв її Вільга, — такий урочистий момент. Дуже прошу… — Він відгорнув червону портьєру і відімкнув надійно замкнені двері. Вели вони до невеличкого передпокою з багатьма вішалками з оленячих рогів; з передпокою був хід до просторого, гарно вмебльованого приміщення. Меблі були надзвичайно хорошого гатунку: темний буфет у стилі «Шіппендаль», великий чудовий секретер з рожевого дерева, диванчик «ампір» і важкі шкіряні крісла; на стінах висіли чудові полотна митців польської школи баталістів з незмінним мотивом: улан на коні, що бере глек з рук гарненької сільської дівчини або ж хвацько осипає її поцілунками. Між картинами виднілися кольорові реклами великих автомобільних фірм — «Альфа-Ромео», «Гіспано-Суіза», «Ролл-Ройс». Характерно, що в цій кімнаті зовсім не було вікон, лише замкнені двері в одній стіні.

— Сідайте, будь ласка, — звернувся Вільга до Марти, виймаючи з буфета піднос з напоями. — Що вам більше подобається? — галантно запитав він, — біле вино, м'ятний лікер з содовою водою чи апельсиновий сік з краплею вермуту?

— Тут зовсім не душно, хоча й нема вікон, — досить наївно зауважила Марта, з цікавістю оглядаючись навколо.

— Вміло проведена кліматизація, — скупо посміхнувся Вільга. — Директоре, — з неприхованою зневагою звернувся він до Метеора, — залишимо пані на хвилинку. Я попрошу вас на кілька слів. Он журнали. — Вільга показав Марті на кипу закордонних журналів з автомобільної справи, що лежали розкидані по секретеру, і вийшов з Метеором у контору.

— Що таке? — несподівано спитав Метеор.

— Давай гроші, — сказав Вільга. — Пацюк поїде до «Делікатесів», привезе ковбас, сардинок, фруктів, кексу, приготуємо якусь закуску. Хмільне в мене є.

Метеор витяг, вагаючись, двісті злотих.

— Більш нема… — почав він невпевнено, — підкинь щось, Алюсю, я сьогодні чистий…

— Ах ти жебрак, — холодно процідив Вільга, — давай п'ятсот злотих. Ти ж нафарширований грішми до самого носа. Горілки не п'єш, ще й жінки тобі доплачують. А як трапиться така, що треба викласти щось на стіл, то огинаєшся, вошивцю?

Метеор простяг ще триста злотих, лице в нього перекосилося від болю.

— Ані гроша більше, — простогнав він.

— Ти! Як тебе звати, бо я забув?

— Хацяк, — сказав Метеор, — директор Хацяк. Може, це надто скромне прізвище? — раптом насупився він, — може, треба було назватись Героєвським? Альфонсом Героєвським? Дуже гарне прізвище. З солідної родини, відразу видно.

З тонких губ Вільги вихопився звук, схожий на скрегіт ножівки по іржавому залізу. Метеор злякано глянув на нього. Він ніколи не чув такого звуку. Та це був тільки веселий сміх, яким інженер Альберт Вільга не сміявся вже багато років.

Метеор повернувся до Марти, а Вільга зійшов униз, дав Пацюкові якісь інструкції, і той, витерши клоччям долоні, накинув на голі груди плащ і виїхав з гаража в деренчливій «Шкоді». Вільга повернувся до себе в квартиру.

Через кільканадцять хвилин Пацюк узяв з машини кілька важких пакунків і заніс їх до прикрашеного рогами передпокою. Вільга поклав усе це на стіл і розгорнув пакунки.

— Може, допомогти? — звернулась Марта до Вільги. — Дозвольте, я поможу.

— Будь ласка, — мовив Вільга і глянув у сірі сяючі очі Марти. Його права повіка почала тремтіти швидко й часто, що свідчило про велике зворушення. Він підійшов до зачинених дверей, відімкнув їх, засвітив світло, потім пропустив Марту вперед. За дверима був невеличкий альков, також повний меблів, серед яких Марта встигла помітити широке французьке ліжко і велику шафу. З алькова двері вели до малої, зразково чистої кухні і сусідньої ванної кімнати; тут також не було вікон. В кухні Вільга поклав оберемок припасів на стіл, а Марта зняла з гачка чистий рушник і підперезалася ним замість фартушка.

— Чудово… — прошепотів Вільга; слово це прозвучало в його вустах так дивно, що Марта зашарілася, а Вільга аж злякався.

— Знаєте що? — сказав Метеор, — я візьму машину і поїду, привезу пластинки. В тебе, Алюсю, самі тільки «Тоски», «Легари» та «Країни усміху». Хіба це музика?

— Панове, ви, бачу, готуєте якусь велику гулянку? — трохи стривожилась Марта.

— Такі імпровізації не забуваються, — сказав Вільга.

— Ви праві, — визнала Марта і подумала: «Зрештою, мені нема кому давати пояснень. Чоловіка я не маю, а тут досить весело… З цим немолодим паном приємно поговорити, інтелігентна людина».

— Їдь, їдь, — промовив з несподіваною квапливістю Вільга, — хай тобі Пацюк дасть «Шкоду».

Метеор пішов, а Марта і Вільга з запалом взялися готувати бутерброди. Марта раз у раз ходила в їдальню і розставляла на столі тарілки; вона з кожною хвилиною почувала себе вільніше. Проходячи за якимось разом через альков, помітила, що вгорі, над ліжком, видко плямку денного світла: там було невеличке віконечко. «Чого воно так високо? Чого воно таке мале? Що крізь нього видно?» подумалось Марті, але вона зараз же забула про це, захоплена готуванням закуски.

Приїхав Метеор, і з їдальні залунало: «С'еst ci bon…»1

— Ну, як? — вигукнув Метеор, вбігаючи до кухні, — пані Ірмо, оце так музика, правда? Муха й та не всидить…

— Зовсім не оригінальна, — скривився Вільга.

— Прошу до столу, — сказала Марта і перелякалась. — Пробачте, — звернулась вона до Вільги, — що я так порядкую.

— Чудово, — посміхнувся інженер, — в цьому є якась чарівність.

— Я тому так сказала, — виправдувалась Марта, — що дуже їсти хочу. Цілий день була на товчку.

— Де горілка? — голосно запитав Метеор, — зараз саме час.

Вільга подивився на нього з холодним усміхом:

— Звідкіля у вас, пане Хацяк, такий потяг до алкоголю?

— Інакше себе почуваєш, як хильнеш, — бадьоро відповів Метеор, — все постає в рожевому світлі. Правда ж, пані Ірмо?

— Не знаю, — відповіла Марта, кладучи собі добрячий шмат апетитної шинки. Вільга пішов на кухню й приніс дві добре охолоджені пляшки горілки.

— Дозвольте? — спитав він, схиляючись над Мартою з пляшкою в руці.

— Ну ясно, — квапливо промовив Метеор. — Наливай, Алюсю. Один раз на світі живемо!

Марта схвально кивнула головою; рот у неї був набитий шинкою і закоркований великою червоною редискою.

— Ну, хай щастить! — Метеор підніс чарку; Марта проковтнула, підняла свою, і всі випили.

— Е-е-е-е! — промовив з великим розчаруванням Метеор, звертаючись до Марти, — так не можна. Тут, у цьому ресторані, п'ють нарівно, до дна, і все, а не половину. Ми будемо з Алюсем гніватись на вас…

— Пане Вітольде, — сказала Марта, — мені треба спочатку щось з'їсти. В мене в шлунку порожнеча, я відразу захмелію.

«Його тепер звати Вітольдом», подумав з мстивим задоволенням Вільга.

— Вітусю, — звернувся він до Метеора, — пані Ірма питиме так, як їй буде краще. Розумієш?

— Не розумію, — упирався Метеор; від першої ж чарки в нього почервоніли вуха, — треба бути добрим компаньйоном або зовсім не бути ним. Алюсю, повтори!

Вільга налив дві чарки.

— Вип'ємо! — вигукнув Метеор піднесеним голосом, — пані Ірмо, давайте!

Марта підняла келих і випила — цього разу до дна: холодна горілка їй припала до смаку. Крім приємного збудження, дівчина нічого більше не відчувала.

Залунав дзвінок, Вільга встав і вийшов.

— Ірмо! — Метеор квапливо підсунувся до Марти і налив їй чарку, — ну, а тепер зі мною. Давайте перейдем на ти… — І він окинув її недвозначним поглядом.

— Ой, директоре, — засміялась Марта, — не так швидко, я мушу звикнути.

— Звикати будемо пізніше, — сказав Метеор; у нього знадливо затремтіли ніздрі: він вважав, що це подобається жінкам, бо свідчить про палкий темперамент.

Увійшов Вільга і кинув в'язки ключів на секретер: Марта помітила, що за стіною, з-за якої долинало досі тихе, але безперервне гудіння верстату, запала тиша.

— Котра година? — спитала вона.

— Четверта, — відповів Вільга, глянувши на золотий «лонжин».

— Вже пізно, — зітхнула Марта.

— Ще не пізно, зовсім не пізно! — вигукнув Метеор і схопився з крісла; він поставив нову пластинку, з адаптера полинули звуки швидкого танцю.

— Ходімо, — владно заявив Метеор, схопивши Марту за руку і мало не піднявши її з крісла.

«Власне, — подумала Марта, — мені все одно треба було б піти пообідати. Я можу тут ще побути з годинку».

Вільга з чаркою в руці сів на бильце шкіряного крісла й стежив, як вони танцюють.

— Вам цей танець подобається? — спитав Метеор, притягуючи Марту ближче до себе. — «Ми-и-и-ла мо-о-я-я…», — почав підспівувати він.

Марта танцювала добре, але неохоче.

— Так близько не можна, — рішуче відсунулась вона від Метеора, — хто так танцює?.. І взагалі, чи не вважаєте, що це ідіотизм бути вдвох, коли пан інженер сидить і нудьгує?

«Як вона змінилася! — дивувався Метеор, — на товчку була зовсім іншою»…

— Алюсю, — раптом заговорив він, — залишмо ще раз пані Ірму на хвилинку. В мене до тебе одна справа…

— Будь ласка, — мовила Марта, — не соромтесь. Вони вийшли в контору, і Метеор старанно завісив портьєри, щоб Марта не могла підслухати.

— Ти, Алюсю, — почав він, — товариш мені чи ні?

— А хіба що? — холодно запитав Вільга.

— Компаньйон ти мені чи ні? — наступав Метеор, — ну, скажи!

— А як компаньйон, то що?

— То змивайся звідси. Випий горілки, поїдь у кіно або на прогулянку до Віланова, — куди хочеш, — квапливо говорив Метеор. — А я з нею тут залишуся. На дві години, не більше. Скажеш, що по телефону викликали, щоб не сполошити її. Я тут трохи її підпою, потім умовлю, і все буде гаразд. Ну, як? Домовились?

Вільга довго дивився на Метеора своїми бляклими очима.

— Ну? — нервувався Метеор; піт заблищав у нього на лобі.

— Ні, — твердо заявив Вільга, — і мови не може бути про це.

— Ти що, здурів? — вигукнув Метеор, — реформатор знайшовся! Рятівник! З якого це часу тебе дратують такі речі? Громадський благодійник!

— Ти базіка, — промовив без усякої люті Вільга, — заткнись, гаразд? А зараз слухай: ти сам попрощайся і йди під три чорти…

Метеор сів від здивування на стіл і з хвилину мовчки дивився на Вільгу, потім тонко, вискливо зареготав.

— Ой! Тримайте мене! Не можу! — заливався він. Вільга дивився на нього без злості, холодно, ніби щось обмірковував.

— Чекай, — сказав за хвилину, — ми зробимо інакше. Ти лишишся, і ми будемо діяти вдвох… Якось помиримось, — і він неприємно посміхнувся, показуючи жовті від тютюну, широкі, мов лопати, зуби.

— Ну, що ж, — погодився Метеор, — хай буде так. Давай лапу. Тільки ти повинен допомогти мені впоїти її як слід, бо без горілки діло не піде.

«Гаразд, гаразд… — подумав Вільга, — і тебе, сучий сину, впою, що й через три дні не приведуть до пам'яті».

Вони повернулись до їдальні. Марта саме впоралась з бутербродом.

— Musik! — вигукнув Метеор, — maestro, please!^[7] — звернувся сам до себе; потім вимкнув адаптер і ввімкнув радіо.

Вільга відчинив буфет.

— Пані Ірмо, — заговорив інженер, — саме час покуштувати чогось справді смачного. — Він витяг пляшку джину «Gordon Walker», фляжку італійського вермуту і апельсиновий сік.

Невеличкий коктейлик… — зрадів Метеор.

Марта не заперечувала. Їй захотілося хмільного, воно було їй сьогодні до смаку.

— Пречудово, — сказала вона, — давайте спробуємо, що воно таке!

— О, ти мені подобаєшся! — вигукнув Метеор, — оце так бабка! Алюсю, налий нам джину.

Вільга налив, Марта не відмовлялася; страшенно міцний, але з приємним запахом трунок їй сподобався, щоки в неї зарум'яніли. Метеор швидко налив ще по одній.

— Е, — притримала його Марта, — спокійно, дорогий друже.

— А може, зараз вермуту? — спитав Вільга, посміхаючись, — ви ж трошки закусили, правда? Смачні сардинки, еге ж? Що французьке, то французьке, — додав він з легкою меланхолією. — Мій улюблений край…

— Для солідних панів, — зауважив Метеор, — для рантьє з опасистими мордами, що стрижуть купони… — Метеор говорив усе голосніше, він випив свою чарку і вже майже кричав.

— Мені прийшла в голову, — раптом вигукнув він, — геніальна думка! Вважаймо, що ми на пляжі! Ірмо, роздягайся! Де той костюм, що я тобі купив?

— Директоре, — поволі мовила Марта, — може, вам трохи льоду покласти на голову?

— Чудова ідея, — несподівано обізвався Вільга, — ви, мабуть, збудовані, як богиня. Справжня німфа чи ще одним очком вище… Діана…

— Всі роздягаються! — Метеора охопив ентузіазм. — Усі! Ха-ха-ха! — і він мало не покотився зо сміху, — Ірмо, ти умреш від радості, як побачиш Алгося в спортивному… Ну, давай!

— До побачення, — рішуче промовила Марта, — може, ви, панове, випустите мене звідси? У мене вдома ще багато справ.

Метеор примружив очі, раптом на його вустах з явився грубий вираз.

— Сестричко, — звернувся він до неї тоном уїдливого глузування, — а кава? А кекси? Все це залишиш, не покуштувавши? А костюм — ти думаєш, я тобі його задарма купив?

— Щиро дякую за костюм, — посміхнулася примирливо Марта, — за виявлену люб'язність.

— Яка там люб'язність, — холодно й ображено заперечив Метеор. — Звідкіля це ви звалились? Думаєте, що такий костюм коштує двісті злотих? Довелося трохи доплатити…

— Ах, так? — сказала без особливого здивування Марта. — Вона розкрила кошик і вийняла костюм.

— Прошу, — простягла вона білу м'яку матерію Метеору, — і поверніть мені двісті злотих. Я сподіваюсь, що ви як досвідчений гендляр продасте його з зиском.

— Я не люблю таких розмов у себе вдома, — незадоволено скривився Вільга, — і грошових проблем.

— Ну, — сказав Метеор, забуваючи про все на світі і беручи розгорнутий костюм у два пальці, — ну, Ірмо, тільки без коників… Бо якого ж біса ти прийшла сюди? — раптом розкричався він, — може, не знаєш? Як ішла сюди, то не була така, бо знала, чого йдеш!

— Вітусю, — кисло посміхнувся Вільга, — ходім на хвилинку, я хочу тобі щось сказати… Попросимо пробачення у пані… — Він підвівся і, досить зневажливо вклонившись Марті, вивів Метеора в контору, старанно зачинивши за собою двері.

«Про що вони говорять? — закусила губу Марта, коли залишилась сама. — Ну й вскочила, оце так історія! — Вона підійшла до дверей, нахилилась вухом до замкової дірки, але нічого не було чути. — Цей старий баран може бути ще небезпечніший від того бундючного ідіота…» насупилась Марта, пригадуючи, як раптом змінив фронт Вільга. Склала всі свої речі, поправила волосся і взяла кошик у руку.

— Бач, Юреку, — промовив Вільга, коли вони опинились в конторі, — не йде діло.

— Піде, — бундючно заявив Метеор, — ще одну-дві чарки, і я все влаштую.

— Ах ти слизняк, — Вільга зневажливо глянув на нього, — вип’єш ще зо дві чарки і будеш готовий. І так ледве тримаєшся на ногах. Тут треба інакше… — замислився він.

— Як? — запитав Метеор з сумнівом.

— Треба силоміць… — обережно промовив Вільга, пильно дивлячись на Метеора.

— Можна й так, — визнав Метеор, — але не треба.

— А я кажу, — заохочував Вільга, — треба їй дати чимсь по голові, і все буде гаразд.

— Чому б і ні, — несподівано згодився Метеор; він незграбно запалив сигарету і важким кроком рушив до дверей.

— Почекай, — затримав його Вільга, — отже, ти це зробиш, так?

— Можу і я, — з п'яною байдужістю погодився Метеор, ще ступив крок, потім сів на край письмового столу і сказав: — Ні, не можу… Я ніколи цього не робив… Не зумію, Алюсю.

— Ех ти… — в голосі Вільги відчувалось гірке розчарування.

Вони повернулися в кімнату.

— Ну, Алюсю, — приязно промовив Метеор, — налий ще по чарці… А ти, Ірмо… — він повернувся в бік Марти, і недобра посмішка скривила його обличчя, — досить вже цього йорданського саду… Перестань вдавати з себе черницю. — Раптовим рухом він вирвав у неї з рук кошика і відкинув геть, потім вхопив її в обійми і липкими губами почав обсипати її обличчя поцілунками. Вільга непомітно підкрався ззаду. В цю хвилину пролунав різкий довгий дзвінок. Метеор пустив Марту, а Вільга вискочив з кімнати, відчиняючи навстіж усі двері, підскочив до вікна майстерні і подивився вниз.

— Це голова! — крикнув на всю квартиру Вільга, — Юреку, а йди-но сюди!

Метеор зблід, відразу ж протверезівши, відіпхнув Марту і побіг до Вільги.

— Піди відімкни йому, — сказав Вільга, а я тим часом владнаю з цією…

— Тільки делікатно… — благально промовив Метеор; в очах у нього був жах. Він повільно рушив до залізних сходів.

Вільга повернувся до їдальні і схопив Марту за руку.

— Ти, дівко, — промовив він тихо й холодно, — сиди спокійно, якщо хочеш ще пожити трохи… Розумієш? — обдав він Марту льодом свого бляклого погляду і сильно пхнув у відчинені двері алькова, які зараз же з грюком зачинив і замкнув на ключ. Марта заточилася на ліжко; потім сіла скраєчку й витерла рукою чоло. Лише тепер вона відчула паралізуючий жах. В затуманеній тривогою уяві раптом, невідомо чому, зринули білі, пильні очі. Вперше в житті дівчина відчула, що більше не боїться цих очей, і вперше їй захотілось побачити їх зблизька, тут, поруч. Встала і тільки тепер вгадала, звідки плямка денного світла вгорі. Вона швиденько вилізла на ліжко й потяглася до малого, високо розташованого віконця; воно було заґратоване зсередини. Марта вже хотіла піднятись вище й роздивитися, що там за цим вікном, коли почула за дверима голосну розмову. Злізла з ліжка і обережно наблизилася до дверей…

Кав'ярня «Попелюшка» користувалась колись, на початку відбудови, великим успіхом. Вона була улюбленим місцем побачень варшавської богеми, серед якої були і маклери з «чорного ринку», а також приятелі та приятельки артистів. Проте ці часи минули давно, і тепер заходили сюди тільки засмучені тимчасовими сімейними непорозуміннями службовці, закохані пари, що ховалися від зайвих очей, та втомлені довгими мандрами п'янюги.

Льова Зільберштейн схопився з-за столика, коли побачив, що входить Меринос.

— Є? — спитав той, сідаючи.

— Є, — сказав Льова, кладучи собі на коліна модну у Варшаві сумку з свинячої шкіри, щось середнє між портфелем і чемоданом. Він відкрив її й вийняв невеличку пачку, що нагадувала щільно запаковану і міцно зав'язану картонну коробку. Меринос простяг руку, Льова інстинктивно відсмикнув свою і запломенів кривавим рум'янцем. Крива посмішка з'явилася на обличчі Мериноса.

— Льово, старий друже, ти боїшся дати? Не довіряєш мені?

— Що ви, пане голово… — пробурмотів Льова і простяг Мериносові пакет.

— З грішми справи погані, — заявив Меринос, підкидаючи пакет, — уяви собі, що того вошивця Метеора ще й досі нема. Але ти не бійся, Льово, — Меринос посміхнувся з ласкавою глузливістю, — зараз щось пошукаємо. Поїдемо разом до Вільги, гаразд? У Вільги, може, знайдеться вільних п'ятнадцять кусків.

То їдьмо, — нервово кинув Льова, — зараз же їдьмо…

Меринос пильно подивився на Зільберштейна: важко було второпати, що в цьому погляді — зневага чи задоволення?

Травневий день хилився до вечора, коли Меринос підійшов до замкненого входу в гараж. Перегріте повітря висіло нерухомо серед мурів і будов, пересичене запахом бензину з майстерень. Двері відчинились, і в них з'явився Єжи Метеор, горячково заправляючи сорочку в штани.

— Он як, — промовив, посміхаючись, Меринос, і в Метеора мороз пробіг по всьому тілі, — то ти тут, синочку… Ну-у-у, гаразд.

Метеор почав щось мимрити, але від страху язик у нього задерев'янів. Меринос пройшов повз Метеора, піднявся по крутих сходах нагору й зайшов до кімнати.

— Он як! — повторив він, побачивши заставлений закусками і напоями стіл, — значить ви, панове, святкуєте? Може, й балетик який був? Пообідній сеанс? А де ваші дами, не скажете?

Вільга стояв, спершись на буфет, згорнувши на грудях руки, й палив сигарету.

— Вже пішли, — холодно й спокійно відповів він.

З вуст Метеора, що несміливим кроком заходив до кімнати, вихопився приглушений вигук заперечення. Меринос не звернув на це уваги; повернувшись до Метеора, він промовив спокійно, чітко:

— Ах ти, паскудо, скільки разів я тобі казав, що не можна йти з контори на цілий день. — Він наблизився на крок і двічі ляснув Метеора долонею по обличчі — по одній і по другій щоці. Аж луна пішла по кімнаті. Метеор голосно застогнав і заточився на стіл; на почервонілому обличчі виразно позначилися бліді сліди від пальців Мериноса. — Смердюк ти паршивий, — спокійно продовжував Меринос, — скоро настануть дні, яких не було ще в твоїй злодійській, злочинській кар'єрі. Якщо ти мені ще раз утнеш отаке колінце з дівками, то повір: більше не встанеш.

— Пане голово, пане голово… — забелькотів Метеор. Тривога, біль, приниження й непевність паралізували йому думки й мову. Він не знав, що діється з Мартою, і вмирав від самої думки, що б сталося, якби Меринос виявив, що вона тут.

— Пане інженере, — звернувся Меринос до Вільги, — у вас є п'ятнадцять тисяч готівкою?

Вільга подумав з хвилину, ніби зважуючи в думці: що вигідніше — дати гроші чи відмовити?

— Є, — заявив він нарешті, глянувши мимохідь на двері, за якими сиділа Марта.

— Мені потрібна ця невеличка сума, — сказав Меринос, закурюючи сигарету, — лише до ранку. Це ж через оцього горе-директора, — показав він на похнюплену постать Метеора, — я не міг сьогодні одержати з банку грошей. Тут є і ваша провина, пане інженере, — посміхнувся Меринос, показуючи очима на стіл. — В робочий час горілка й дівчата…

Вільгу охопив нудотний страх від самої думки про гостю в алькові. «Що б це було, якби вона зараз почала кричати?» подумав він і відчув, як дерев'яніє в нього потилиця; глянув просто в темні, повні найгірших намірів очі Мериноса і вперше в житті піддався паніці.

— Є, — квапливо повторив він, — зараз дам. — Вільга вийняв з нижньої шухляди секретера невеличку залізну касу, відімкнув її й почав лічити гроші.

— А ось застава, — лагідно промовив Меринос, кидаючи в касу невеличкий пакунок, — перша тисяча квитків на недільний матч. Хай залишаться поки що у вас, пане інженере, ясно? — додав він тоном наказу.

Бліді губи Вільги посиніли, Метеор застогнав, заплющуючи очі. «Тепер кінець, — подумав він, мало не знепритомнівши, — де вона зараз? Невже чує, невже слухає?»

Меринос підійшов до стільця, на якому висів піджак Метеора, раптом стягнув його і кинув Метеорові.

— Одягайся, — наказав він, — і ходім до мене! Проведемо широку виробничу нараду. Починаємо роботу на всю потужність. Ви теж, інженере, — додав він трохи ввічливіше, але тоном, що не припускав заперечень.

— Гаразд, — тихо промовив Вільга.

Метеор поплентався до сходів, мов побитий пес. Вільга, виходячи, замкнув квартиру.

У вусі Марти, притиснутому до дверей алькова, панувала мертва, страшна тиша. Марта ще раз шарпнула за клямку, хоч і знала, що це даремно. Внизу почувся шум автомашини, що виїжджала з гаража. «Оце так історія, — подумала Марта приголомшено, — де я опинилась? Якісь дівки, якийсь Метеор, якісь квитки на матч. П'ятнадцять тисяч злотих — дрібничка! Якийсь голова, що б'є якогось директора по обличчі, якщо судити з ляпаса… Що тут діється, матір божа! Куди я потрапила?» Було щось таке в голосі того голови, що в першу ж хвилину стримало Марту від наміру гукати, просити рятунку — тепер вона докладно це усвідомлювала. Ясно було, що, виявивши свою присутність, вона тільки погіршила б своє становище. «Треба діяти, — подумала дівчина, отямившись, — треба щось робити».

Марта знайшла пляшку з лавандовою водою на туалетному столику інженера й енергійно потерла собі скроні. Відчинила двері, що вели на кухню і до ванної кімнати; в її розпорядженні був чималий простір. «Мама буде страшенно хвилюватися, — від цієї думки виступили сльози на очах, — а Вітольд і не довідається ніколи… Оце так доля!»

В кухні Марта знайшла шматок лососини, цілий кекс і чай. Налила собі склянку і почала пити, кусаючи кекс та напружено розмірковуючи. Її погляд упав на кухонний табурет. Вона відклала кекс, схопила табурет і побігла в альков. Швидкими рухами притиснула ліжко до стіни з віконцем угорі і поставила табурет на ліжко; потім ухопила важку латунну попільничку й сп'ялася вгору. Шибка у віконці була досить товста, але розбилася за першим ударом попільнички. Марта очистила віконце від уламків скла і якнайдалі просунула голову між грати. Перед її очима одкрилися зруйновані, спалені, порослі десятирічними бур'янами внутрішні приміщення якогось фабричного корпусу. Від похмурих, почорнілих, погнутих рейок, димарів, штолень і ям зяяло такою порожнечею і пусткою, що страх узяв Марту за горло. Вона злізла з табурета, лягла, скоцюрбившись, на ліжку і тихо заридала.

Вільга замкнув браму гаража, сів в автомашину і виїхав на вулицю. На вулиці Меринос грубо пхнув Метеора в машину Вільги, а сам сів у «Вандерер» і рушив попереду. Метеор вмостився біля Вільги. Їх машина помчала за автомобілем Мериноса.

Обидві автомашини виїхали на вулицю Пружну й зупинилися біля тротуару.

— Юречку, — сказав Меринос, коли вони зайшли в кабінет, — все гаразд. Дай п'ять, — і він простяг Метеорові руку, — ти мене рознервував, тому так і трапилось. Ти ж знаєш, який зараз важливий момент, а тут горілка, дівчата, цілий день нема тебе в конторі. Отже слухай: завтра вранці підеш до Центральної ради профспілок, кімната номер триста дванадцять, — прочитав він з папірця, що тримав у руці. — Там міститься відділ вистав і видовищ. Спитаєш інспектора Яна Вчесняка і скажеш, що ти — з центрального правління підприємств по виготовленню сопілок. Це свій чолов'яга, з ним уже домовлено. Оскільки вони сьогодні вночі працюють над принципами розподілу, ми ще не можемо вирішити, що і як. В усякому разі, згідно з умовою, Вчесняк завтра тобі скаже, скільки штук він зможе викрутити для нас. Очевидно, тобі треба буде з ним поторгуватись.

5

— Слухай, — сказала Олімпія Шувар, злегка підфарбовуючи губи, — я вже йду. На жаль, мушу йти. Коханий! — додала вона, ще раз стаючи на коліна біля ліжка і турботливо поправляючи ковдру біля підборіддя Гальського, — я охоче ще побула б тут, але мушу йти. Сьогодні четвер, треба залагодити деякі торговельні справи. Комусь же треба подумати про завтрашній день, правда? Ага, — додала вона невимушено й весело, — мало не забула тобі сказати: мені сьогодні опівдні дзвонила по телефону панна Маєвська і розпитувала про стан твого здоров'я. Це дуже мило з її боку, адже так? Гальський ліниво подивився на Олімпію.

— Звичайно, — спокійно відповів він, — дуже мило. Значить, пам'ятає старих знайомих. Кохана Марта! І що ти їй сказала? — байдуже спитав він.

— Ох, усе, — так само недбало відповіла Олімпія. — Що почуваєш себе краще, що вже маєш непоганий вигляд. Сердечно подякувала їй, адже вона допомогла нам знайти одне одного в лабіринті столиці. Звичайно, дякувала й від твого імені…

— Велике спасибі тобі за це, — привітно сказав Гальський.

«Яка вона гарна, — подумав він, дивлячись на Олімпію, — але не те, що треба».

— Отже, коханий мій, — промовила жінка, — я зайду до тебе завтра вранці.

— Буду чекати, — сказав Гальський, — до побачення. Він ніколи не питав, як це Олімпія в усяку пору дня і ночі може вільно входити до лікарні; дуже добре знав, що для людей типу Олімпії Шувар загальні обмеження, в тому числі й адміністративні, ніколи не становлять перешкод.

Олімпія вийшла і через хвилину зайшла низенька медсестра.

— Пахне у вас тут, пане докторе, — зауважила з лукавою посмішкою.

— Пахне, — згодився Гальський, — але це не те…

— Що значить… не те?.. — зацікавилась медсестра; вона завжди любила розмовляти з сентиментально настроєними хворими, що вже видужували, і найбільше — на любовно-родинні теми.

— Сестро Леокадіє, — відповів Гальський, — я й сам не знаю, чому.

— Мабуть, ви вже скоро випишетесь з лікарні, — повідомила сестра. — Доктор Мочко сказав, що коли ви будете спокійно поводитись і обмежите візити цієї пані, котра від вас оце тільки-но пішла…

— Що значить «обмежите»? — якось несміливо запитав Гальський.

Сестра Леокадія примружила невеличке, але веселе око.

— Пане докторе, — посміхнулася вона, відкриваючи рядок міцних коротких зубів, — такі відвідини по кілька годин у зачиненій кімнаті і здорову людину втомили б.

— Ой, горе! — простогнав Гальський. — Я тепер на язиці в усієї лікарні. І чого б то?

— Тільки не перебільшуйте, — заспокоїла його сестра Леокадія, — доктор Мочко сказав, що як усе буде гаразд, то ви зможете вже післязавтра, тобто в суботу, встати з ліжка. А через десять днів і випишетесь. Може, щось принести?

— Ні, дякую, — роздратовано відповів Гальський, — ой, ці плітки… Я гніваюсь на вас, — насупившись по-хлоп'ячому, додав він.

— Немає за що, — привітно промовила сестра Леокадія, відчиняючи навстіж вікно, крізь яке відразу ж увірвалося в палату свіже весняне повітря. — Я розумію, — додала медсестра, виходячи, — така гарна жінка…

«А одначе не те, що треба, — подумав Гальський, зручно лігши навзнак і вдихаючи свіже повітря, — вона справді гарна і дуже добра до мене. Але це не те, що треба».

Хтось постукав у двері. «Марта! — вкололо щось Гальського в серце. — Нарешті!»

— Прошу! — вигукнув він, борючись із власним голосом.

Двері відчинилися, в них з'явився Колянко.

— Можна?

— Пане Едвіне! — за хвилину зрадів Гальський, коли заспокоївся, — давненько я вас не бачив…

Колянко наблизився до ліжка й примостився збоку на стільці.

Він постарів на десять років. Повіки почервоніли, під запалими очима залягли сині тіні; щоки неголені, навколо вуст сірі борозни, зім'ята, землиста шкіра. Зникла його колишня елегантність і охайність. Несвіжий розстебнутий комірець сорочки кольору хакі, абияк зав'язаний галстук такого ж кольору ще дужче підкреслювали його занедбаність і внутрішню спустошеність.

— І справді, — сказав Колянко, — давно я у вас не був. А оце й подумав, що треба відвідати. Як ви себе почуваєте, пане докторе? — турботливо запитав він, блукаючи поглядом по стелі, ліжку, пляшечках з ліками, по обличчі Гальського, потім знов по ліжку та по вікні.

Гальський підвівся, підняв угору подушку й сів.

— Нічого, — сказав він заклопотано, — вже краще. А ви, пане Едвіне? Не знаю, як висловити вам моє співчуття. Адже я розумію, чим був для вас той хлопець. Мене це дуже вразило. Як страшно!

— То ви вже все знаєте? — Колянко спідлоба глянув на Гальського.

— Знаю. Прочитав у сьогоднішніх газетах. Писали в інформації про нараду громадських контролерів.

— Ага!

— Шкода хлопця, дуже шкода! Справді був здібний хлопчина. Я читав його репортаж про ЗЛОГО. Хороше написаний. Відразу зрозуміло було, про що йдеться. Оце майстерність — начебто і заплутував справу і водночас з'ясовував. Справжнє мистецтво.

Колянко важко зітхнув, з зусиллям, ніби підіймаючи щось важке, що душило йому груди.

— Не він написав ту статтю, — мовив Колянко, хрипко кашлянувши.

— А хто ж? — здивувався Гальський.

— Я.

Гальський неспокійно ворухнувся.

— Як це? — почав він невпевнено, — адже в газетах писали, що та стаття…

Можливо, — промовив втомленим голосом Колянко, — але ту статтю написав я.

— То чого ви зараз?..

— Бо Дзярський каже, що я не повинен виказувати себе. Щоб уникнути можливої небезпеки. І взагалі… для полегшення слідства. Дзярський — це той поручик, ви ж знаєте його?

— Знаю. Про нього чимало пишуть сьогодні в ранкових газетах. Стає популярним. Отже… — Гальський простяг руку за сигаретою, — таким чином, справа ясна: це ЗЛИЙ убив заради помсти репортера Віруса. Ви вважаєте це остаточним розв'язанням отієї похмурої загадки?

Колянко знизав плечима.

— Я й сам не знаю, — безпорадно відповів він, — я зовсім заплутався в цьому всьому. Може, й справді так було?

— І ви вірите в це? — Гальський підвівся на ліжку. Він відчув несподіваний приплив енергії, властивий людині, що видужує. — І ви вірите в цю безглузду вигадку? Невже ви забули про наші розмови на початку всієї афери? Адже ми вдвох розплутали тоді всю цю історію! Перші звернули на це увагу і, мабуть, досі віримо в наші початкові припущення, хіба ні?

Колянко мав вигляд людини, якій мислення завдає фізичного болю.

— Може, і так, — відповів він, вагаючись, — зрештою… не знаю… — Ви, пане докторе, не знаєте всіх подробиць, не знаєте всього. Ви вийшли з курсу справи через оцю хворобу. Може, Дзярський трохи й має рацію. Я думаю вже три дні і нічого не можу придумати. Розгублююсь. Стільки тут переплуталось доказів, слідів, можливостей, і серед цієї плутанини — труп Кубуся… Такий, яким я його бачив там, на Очках… — Він потер неголене підборіддя рухом, повним розпачу.

Гальський глибоко зітхнув і подав йому сигарети.

— Ні, це зробив не ЗЛИЙ, а хтось інший.

— Можливо, — сказав Колянко, запалюючи сигарету і пожадливо затягуючись, — але хто?

— Цього я не знаю. Знаю тільки — те, що нам відоме про діяльність ЗЛОГО, гостро суперечить цьому вчинкові. На перший погляд, коли не заглиблюватись у суть справи, все тут логічно; зганьблений в газеті хуліган, бандюга і авантюрист вирішив помститись і звів рахунки з тим, хто це написав. Але ми знаємо, пане Едвіне, що справа стоїть інакше, правда ж? Чи пригадуєте ви наші перші розмови про ЗЛОГО, ще в лютому, у тій кав'ярні на Пулавській? Ви пам'ятаєте, ми погодилися тоді, що ці, на перший погляд не координовані випадки, становлять якусь одну організовану акцію, здійснювану людиною, котру штовхнуло на це щось вирішальне і дуже серйозне? Ви пам'ятаєте, як ми пробували збагнути мотив таких вчинків, живі почуття того, хто для нас був тоді ледве уявою, тінню людської постаті, невловимим фантомом, що залишає сліди у вигляді повалених на землю супротивників? Ви ж пам'ятаєте, як ми прийшли до висновку, що тільки великі почуття, породжені в огні важких переживань і внутрішніх конфліктів, можуть штовхнути когось на таку саможертовну й послідовну діяльність? Тепер ми знаємо про ЗЛОГО багато більше і, можливо, тому губимо в силі-силенній нових подробиць ясно окреслену мету його боротьби. На мою думку, нічого не змінилося, тільки вчинки цієї людини обросли вуличною легендою, скаламутніли в хаосі пліток, тому й звинувачують його в злочинах, до яких він не причетний. Я не знаю, хто вбив Кубуся Віруса, на те й існує міліція, щоб це викрити. Але я знаю напевно і вірю, що не ЗЛИЙ його вбив, бо ЗЛИЙ бореться за спокій у нашому місті, і його ворог — лише грузьке болото варшавського хуліганства.

Колянко вперше ледь помітно посміхнувся; щось схоже на колишню хижу жвавість заблищало в його очах.

— Річ у тому, — сказав він, — що хуліганство і злочинність тісно зв'язані між собою. Виявляється, що ви цього не помічаєте, так само і поручик Дзярський не міг цього зрозуміти протягом довгих тижнів. Він розмежовував дві речі — окремо хуліганство та лихі звички й окремо злочинство. Лише смерть Кубуся переконала його в помилковості таких поглядів, але якось інакше, ніж треба. Бо я, докторе, бачу це, відчуваю так, як воно насправді. Гадаю… — голос редактора Колянка раптом затремтів, — мені здається: був один чоловік, який зміг би все пояснити… Тому він і загинув… А я… Я не маю вже більше сил шукати і роздумувати… Боюсь, — сказав він так несподівано і таким шепотом, що в Гальського тривожно забилося серце. — Я боюсь, — повторив він майже із сльозами в голосі, оглядаючись навколо, — ви чуєте, я боюсь… Боюсь, щоб мені не сипнули товченого скла в очі! Щоб хто не різонув бритвою по обличчі. Сам не знаю, коли це може бути і де… Боюсь!

Гальський нахилився вперед.

— Тим більше! — з притиском мовив він, — безглуздо звинувачувати ЗЛОГО в цьому вбивстві. Кубусь Вірус загинув, бо знав щось про цю справу, правда? Ви так гадаєте? А я гадаю, що ЗЛИЙ — друга людина, яка могла б нам багато чого сказати. Коли він не виявляє себе, — значить бореться навласноруч, от що… Але, напевне, він нічого не має проти викриття цих таємниць, — Гальський замовк, витираючи піт з лоба. «Я ще дуже слабосилий», невдоволено подумав. — Але в цьому щось є, — знову сердито почав він. — Мусить існувати хтось, кому потрібна була смерть Кубуся Віруса, репортера, що надто багато знав.

— Тут ви міркуєте так само, як Дзярський, — неприязно й байдуже промовив Колянко. — Тільки для Дзярського ЗЛИЙ — саме та людина, якій перешкоджав Кубусь.

— Скажіть своєму Дзярському, що він недотепа, — холодно кинув Гальський; на його худих щоках виступив блідий рум'янець. — Адже навіть мала дитина догадається, що ЗЛИЙ — справжній спільник газетяра, що бореться з хуліганством.

Колянко нахилився до Гальського.

— Я хочу вам щось сказати, — мовив він і оглянувся навколо, наче лякаючись, щоб хтось його не підслухав: очі в нього несамовито блищали, вуса злякано скривилися, — хочу щось сказати… — повторив він, — ось послухайте… Кубусь натрапив зовсім не на слід ЗЛОГО, а на слід Кудлатого. Я це точно знаю.

— А хто такий Кудлатий? — спитав Гальський напружено.

— Не знаю, — знизав плечима Колянко, тупо глянувши на співбесідника, — якийсь атаман варшавських гангстерів.

— Ви сказали про це Дзярському? — гостро спитав Гальський.

— Ні, — відповів Колянко, заїкаючись, — навіщо? Я боюсь! — раптом вигукнув він і підвівся з стільця, — я боюся, розумієте, пане? Я не хочу мати нічого спільного з цим усім! Цей Кудлатий все може зробити, все, — шепотів він, задихаючись.

— Трохи негарно, — пробурмотів Гальський. — Якщо Кубусь вистежував цього Кудлатого, а Дзярський не знає… І весь час думає, що це ЗЛИЙ…

— Я нічого не хочу знати, — шепотів Колянко, схиливши голову. — Нехай собі міліція шукає того Кудлатого сама. Без мене. Дзярський не йолоп, запевняю вас, пане докторе. — Він пильно глянув на Гальського. — Це він був натхненником отої фатальної статті. Він говорив про єдність, що треба діяти разом у цій справі, хотів притягнути й вас, бо ви тямите в таких речах, бачили ЗЛОГО. Навіщо я написав ту статтю? Навіщо? — раптом схопився за голову Колянко.

Гальський погладив його по плечі.

— Гаразд, гаразд, — лагідно мовиз він, — не будемо більше про це говорити.

Кілька хвилин панувала важка тиша; знадвору і з коридоре долинав гамір лікарняного пополудня. Колянко відчував, ніби щось душить його.

— А панна Маєвська? — раптом запитав він, — відвідала вас, пане докторе?

— Ні, — відповів Гальський, — тільки двічі переказувала вітання через третю особу, — додав він за хвилину й знову ліг навзнак, спітнілий і втомлений як людина, що тільки-но починає видужувати і раптом переоцінила свої сили. «Невже в мене знову гарячка?» подумав він з відчуттям прикрої втоми.

— Ну, то до побачення, — сказав Колянко, підводячись. — Я вже піду собі. Ви, певно, втомилися, пане Вітольде. — Цей поспіх був нічим іншим як втечею: коли обірвалась розмова про Марту, йому більше нічого було говорити.

— Спасибі, що не забули про мене, — сказав Гальський, — і відвідали. Ще приходьте, пане Едвіне, — додав він приязно.

Колянко вийшов швидко й незграбно.

Гальський лежав виснажений. Йому не хотілося думати. У палаті поволі западали травневі сутінки: крізь відчинене вікно пливли дедалі густіші тіні. «Засвічу світло, почитаю трохи», подумав Гальський, але йому не хотілося простягати руки до тумбочки.

Хтось несміло постукав. «Хто це?» невдоволено подумав Гальський і вигукнув:

— Заходьте!

Двері повільно прочинилися, і на порозі стала якась невиразна постать.

— Тут лежить доктор Гальський? — спитав тихий голос.

— Я Гальський, — відповів доктор, — чим можу служити?

Постать наблизилась і промовила врочистим, хоч і несміливим голосом:

— Не знаю, чи ви, пане докторе, пригадуєте мене? Ми бачилися тільки один раз.

Гальський натиснув на кнопку нічника, і ясний сніп світла осяяв палату.

— Пригадую, — сказав він, привітно посміхаючись. — Ми познайомились в комісаріаті на Вєйській, ви, здається, Калодонт. Таке прізвище не забувається. Будь ласка, сідайте.

— Дякую, — відповів Юліуш Калодонт, сідаючи на краєчку стільця; в голосі його, крім явного полегшення, бринів якийсь смуток і повага.

— Даруйте, пане, ваш візит до мене чимось викликаний, правда? — чемно спитав Гальський.

— Важко відразу все сказати… — Калодонт набрав повітря і випалив з відчайдушним поспіхом: — Я хотів вас запитати, де Марта?

— Як то, — спокійно перепитав Гальський, — де Марта? Звідкіль я можу знати?

На обличчі Калодонта відбилося замішання. Він розпачливо похитав головою.

— А хто ж має знати?.. — уїдливо пробурчав він, потім додав несміливо: — Я думав, що ви знаєте, пане докторе. Ви не гнівайтесь, але я так подумав.

— Я не гніваюсь, — без усміху відповів Гальський, — але що трапилось?

— Власне, я нічого не знаю. Тільки одне: Марта зникла.

— Як це… зникла?..

— А так. З самого ранку. Ви знаєте, ми — сусіди, бачимося кілька разів на день. І от з самого ранку Марти нема. Надвечір прийшла до мене стара пані Маєвська і питає, що робити? Марта пішла раненько, сказавши, що в неї сьогодні вільний день та що вона їде на товчок. І наче у воду впала. Пані Маєвська вже хотіла піти заявити в міліцію, але я їй порадив, щоб вона почекала до ранку, а сам пішов до вас. Бо з вами, молодими, нічого не відомо: одного дня так, наступного — інакше.

— Не розумію, що я можу мати спільного з цим усім, — сухо спитав Гальський.

— Ну, ну! — Калодонт лукаво підніс угору ціпок і погрозив Гальському. — Ви вже мені, пане докторе, не кажіть… Тиждень тому, видно, ви сварилися між собою, бо Марта ходила, мов отруєна, а що вже потім робили, то бог вас знає.

В голові у Гальського загуло й завирувало, ніби хтось у ній пустив у рух велетенську карусель. Безліч образів, висновків і припущень почали диявольський танець в його мозку. Він підвівся на ліжку, витер чоло краєчком ковдри і сказав:

— Пане Калодонте… Як ви сюди пройшли? Адже сьогодні не можна навідувати хворих.

Калодонт жалісно засопів.

— Сказав, що я ваш дядько з Закрочим'я. Що я спеціально приїхав. Пустили.

Гальський рвучким рухом відкинув ковдру. Дуже повільно перекинувши ноги через край ліжка, сів. Калодонт устав. В очах Гальського зарябіло від млості: він сперся важкою головою на руки. Потім поволі, з величезним зусиллям звівся на тремтячі ноги, що підламувалися під ним. Постоявши з секунду, захитався і схопився за швидко простягнену йому руку Калодонта.

— Дядьку, — сказав він з упертим усміхом на схудлому, спітнілому обличчі, — ми мусимо піти звідси. У місто. Треба розшукати дівчину, та оскільки мене тут дуже полюбили й наполягають, щоб я ще залишився, — можуть бути труднощі з одержанням моїх речей. Може б, ви привезли мені якесь дрантя, га?

Калодонт відчув, як його щось кольнуло від зворушення. «Кохаються, як у кіно… — подумав він, — відразу біжить їй на поміч, мов той Родріго. Тільки розмовляють між собою якось різко, наче глузують. Видно, тепер вже така мода».

— Це ми зробимо, тільки… чи це вам не зашкодить?

Потім буде видно… — не без гумору сказав Гальський і обережно сів на ліжко.

— Куди тепер? — спитав Калодонт, коли вони сіли в таксі.

— Сам не знаю, — сказав Гальський; обличчя його було бліде, мов крейда, — знаю тільки, що ключі від моєї квартири і гроші залишились там, — він рухом голови показав на лікарню.

— Гарненька історія, — сказав Калодонт і назвав шоферу свою адресу.

«Це була справжня втеча, — подумав Гальський, всміхаючись, — але від кого? Невже від Олімпії?»

Коли вони заходили в чистеньку кімнату, де пахло м'ятою, сухою материнкою і смаженим м'ясом, Юліуш Калодонт сказав зляканій Гелені Ліпінській, своїй господині:

— Це, пані Ліпінська, мій племінник з Закрочим'я. З ним трапився нещасний випадок. Ми повинні потурбуватися про нього.

Стара господиня хитнула кілька разів тремтячою, вже посивілою головою і прошамкала беззубим ротом:

— Матір божа, це все ті мотоцикли. — Потім подала Калодонту листа, якого півгодини тому хтось встромив за чисто вимитий поріг цієї бідної, але охайної оселі. Лист був без підпису і мав тільки два лаконічних речення:

«Приходив до вас, пане, кіоск зачинений. Завтра, в п'ятницю, о десятій годині в Уяздовському парку, на дитячому майданчику, лавочка зліва».

Калодонт стояв з листом у руці, хмурячи брови, що робив завжди, коли передбачались пригоди; Гальський відпочивав на плюшовому дивані і намагався порозумітися з канарками, що висіли аж у трьох клітках — тут таки, поблизу.

— Пане Юліуше, — раптом промовив Гальський, — якщо вже доля зв'язала нас з вами, я мушу сказати вам усе. Я вирушив шукати Марту, яку кохаю, це правда. Але моя мета номер два — не менш важка, — це знайти чоловіка, якого називають у Варшаві ЗЛИМ. Я маю сказати йому щось надзвичайно важливе. Мене гнітить переконання, що справа Марти якось зв'язана із справою цього чоловіка. Про це свідчить багато фактів.

Хоча Юліуш Калодонт вже встиг трохи призвичаїтись до недбалого тону, яким доктор Вітольд Гальський оповідав найістотніші речі, одначе цього разу лист випав у нього з рук. Він нахилився і приховав замішання.

6

Погожого травневого ранку Уяздовський парк — місце радості і веселощів; отож, самотній молодий чоловік, що сидів на лавочці, не міг не піддатись загальному настрою. Він сидів у лінивій позі, уважно приглядаючись до хлопчаків, що грали в «зоську». Кожне покоління десятирічних дітей має свою улюблену гру. Останні роки у Варшаві панувала так звана «зоська», гра нескладна, яка полягала в підкиданні ногою вовняної кульки, всередині якої міститься олов'яний тягарчик. Така гра, — без сумніву, солідна підготовка до футболу.

Серед гарної зелені дерев і галявинок, порослих травою, серед клумб, на залізних місточках і майданчиках, посипаних гравієм — одне слово, скрізь — сновигала дітвора. Ясна річ, була вона розмаїта — від безпорадних немовлят до дванадцятирічних шибеників. Тут можна було бачити замислених і галасливих, вихованих і пустотливих хлоп'ят. Але всі вони були веселі й радісні, незважаючи на дрібні непорозуміння, сльози та жалібно вигнуті підківкою губки. Тепле сонце приязно золотило кольорові м'ячики й дзиги, обручі, що вічно тікали від паличок, ходулі, тачки, відерця й двоколісні велосипедики, на яких малі велосипедисти з висолопленими від зусиль язиками снували сеіред галасливої юрби.

— Він б'ється! — Мамусю, ой-ой, мені треба! — Давайте гратися в хатки? — Юрек — дурник, Юрек — дурник! — Тьотю, вона показує мені язика! — Такі вигуки чути було з усіх боків.

Рум'яніли щічки, блищали оченята; запах весни й розігрітих од веселої біганини дитячих тілець наповнював усе навколо.

Самотній молодий чоловік з худим, засмаглим обличчям, що сидів на лаві, заклавши руки в кишені, приязно всміхався цій веселій метушні.

«За моїх часів, — схвильовано згадував чоловік у темних окулярах, — ми цього не знали, ми грались в інші ігри…»

Хлопці, що грали в «зоську», наближалися до його лавочки. Всім їм було майже по дванадцять років. Вони були в коротеньких штанцях, досить обшарпаних светрах і надто великих чоботях. Один з хлопчакіз підкинув «зоську» носком чобота, мабуть, разів з п'ятдесят, інші діти стежили за ним і лічили з напруженою увагою; нарешті, хлопчак схибив, і «зоська» впала на землю. Всі відразу ж збилися в галасливу юрбу, борюкалися й штовхали один одного, змагаючись за те, кому тепер підкидати. Плечистий кирпатенький блондинчик вхопив «зоську» і поклав її в кишеню.

— Ти, Здісеку, — вигукнув він, звертаючись до того, що підкидав останнім, — мав нам щось розповісти.

— Еге ж, — байдуже відповів Здісек, худий, кепсько вмитий брюнет з засмаглою, нечистою шкірою. — Хлопці з Грохова розповідали, що ЗЛИЙ учора розігнав блатняків; такого їм бобу дав, що страшно й казати.

З обличчя чоловіка в темних окулярах зникла посмішка.

— Я, — вигукнув пихато блондинчик, — сам буду таким ЗЛИМ, як підросту. — Він раптом витягнув хлоп'ячі, але вже міцні руки і сильно штовхнув меншого і слабшого від себе хлопчика, що стояв поблизу. — Ану, тікай, бо як дам! — вигукнув він, посміхаючись. Хлопчик заточився на дротяну огорожу газона і впав, а всі зайшлися галасливим, безжальним хлоп'ячим сміхом. Нарешті, вони пішли безформною метушливою громадкою, галасуючи, стрибаючи на всі боки, підкидаючи вгору камінці і знову збираючись у тісне хлоп'яче коло.

«Адже я не був учора в Грохові, — дивувався чоловік у темних окулярах. — Це просто неможливо».

Вперше він замислився над шкідливим впливом легенди і непередбаченими її наслідками. «Це страшно, — з гіркотою подумав він. — Той малий хоче бути таким, як я, і в той же час валить слабшого на землю. Може, саме тому він і робить це?»

Ці смутні міркування зникли, коли він побачив, що алеєю серед білявих голівок, обручів, бантиків на косичках та ходуль повільно крокував дідусь, ще стрункий на вигляд, з білими, як молоко, вусами на рум'яному, мов різдвяне яблуко, обличчі, у кашкеті з маленьким козирком та куртці з матерії альпага. Весело вимахуючи ціпком, він роздавав направо і наліво щиглі у мокрі носики, ніжно пощипував рожеві щічки. Нарешті, дідусь підійшов до лавки, на якій сидів чоловік у темних окулярах, і сів обіч нього.

— Добрий день, — промовив чоловік у темних окулян рах, не повертаючись до прибулого і зовсім не змінюючи своєї пози, — що там чути?

— Багато що чути, — відповів метикований на конспірації Калодонт, з напруженою увагою оглядаючи крону віддаленого клена. — Вас звинувачують в новому вбивстві.

— Я знаю про це, — недбало сказав чоловік у темних окулярах. — Це не новина.

— А як ви думаєте виплутатися з цього?

— Сам не знаю. Я не герой сенсаційного романа, щоб усе знати наперед.

— Правильно. Ви, мабуть, почули це від них? — Калодонт показав на дітей, що завзято сварилися між собою.

— Можливо. А що ще?

— Я пізнав пана в котелку.

— Хто він такий?

— Союзник.

— Як його звати?

Не знаю… — Калодонт злегка зніяковів.

— Дуже добре, — похвалив чоловік у темних окулярах. — Ви неоціненний спільник. А ще що?

— Марта… Її, мабуть, схопили!

Чоловік у темних окулярах встав, знову сів, обернувся до Калодонта і взяв його за плече.

— Як? — майже крикнув вій.

— А так, — відповів досить сердито Калодонт, — учора вранці вона поїхала на товчок, — і досі нема. Пані Маєвська вже заявила в міліцію.

— Пане Юліуше, — мовив чоловік у темних окулярах тихо, але з притиском. — Справи погіршуються. Ось тут, хвилину тому, я переконався, як фальшиво мене розуміють, як навпаки трактують те, що я роблю. А тепер і Марта…

Він встав і хотів піти. Калодонт схопив його за піджак.

— Сідай, шефе, — промовив він з приязним докором. — Хоч я й поганий співпрацівник, але… — він завагався. «Як йому пояснити? — замислився зніяковіло, — адже вони суперники». — В усякому разі, в мене є деякі цікаві відомості, — сказав він обережно, — я знаю, хто написав статтю про вас, і маю доступ до цієї людини.

— Адже стаття… — почав чоловік у темних окулярах.

— Ні, — промовив Калодонт, — все склалося зовсім по-ішому. Сьогодні вночі я довідався…

І він розповів, як було насправді.

— Звідкіля ви все це знаєте? — спитав чоловік у темних окулярах, коли Колодонт закінчив, — від кого? Хто вам розповів?

Калодонт кінцем ціпка вимальовував на піску якісь игзаги.

— Доктор Гальський, — сказав Калодонт, раптом зважившись. — Я не певен, чи ви знаєте, хто він такий?

— Знаю, — відповів той, і якась металева нотка забриніла в його голосі. — Як ви добралися до нього.

— Він спав сьогодні в мене, — жалібно повідомив Калодонт. — Я зайшов до нього, шукаючи Марту. — Запала тиша, сповнена таємничості. — Гальський дуже хоче поговорити з вами, — з розпачем заявив Калодонт. — Я не знаю, чи ви…

— То ви казали йому про мене? — несподівана лють затремтіла в голосі чоловіка в темних окулярах. — Пане Калодонте…

В повітрі нависла загроза.

— Ні, — тихенько, але безбоязно відповів Калодонт; він знав, що пломеніє за темними окулярами, але зараз чомусь не боявся, — це він весь час говорив про вас. Вважає, що ви врятували йому життя. Обожнює вас. Твердить, що має вам сказати щось дуже важливе. Мріє зустрітися з вами. Я знаю, що це дивна річ, але це правда…

І знову повна недомовок тиша запала над лавою — мов над острівцем мовчання серед галасливого океану дітвори.

— Прошу вас, дайте згоду на зустріч, — промовив Калодонт майже благально.

— Гаразд, — спокійно і лагідно відповів чоловік у темних окулярах, — я ввечері з ним поговорю. Він, здається, щойно після тяжкої хвороби, так?

— Так, — прошепотів Калодонт, із вдячністю дивлячись у темнозелені скельця, — це правда… — Він хотів сказати ще безліч теплих слів, але чоловік в окулярах встав і перебив його.

— Тепер треба пошукати цю дівчину, — кинув він і пішов, не попрощавшись, швидким пружним кроком. Калодонт встиг проте помітити, як він делікатним, обережним рухом обминув дитину, що бігла наосліп, просто йому під ноги.

Єжи Метеор вийшов з під'їзду свого будинку після безсонної кошмарної ночі; перед ним мигтіли обличчя Мериноса, Вільги, Марти і його власне. На вуличних стовпах рожевіли великі афіші, на яких вугластими величезними літерами чорного кольору сповіщалось про футбольний матч між Польщею і Угорщиною. Перед стовпами юрмилися люди, вивчаючи і раз у раз перечитуючи в афішах усі подробиці; пробігаючи очима по тексту, болільники кусали від хвилювання губи. Варто було тільки зирнути на цю картину, щоб зрозуміти відразу ж: золоте видіння квитка на цей матч для декого закриє на кілька найближчих днів усе: родину й працю, погане самопочуття і любовні турботи.

На розі Маршалковської Метеор узяв таксі, доїхав до Краковського Передмістя і зійшов біля Академії наук. Повільним кроком попрямував на вулицю Коперніка і за кілька хвилин був уже перед будинком Центральної ради профспілок. Метеор сердито глянув на вилиту з бронзи емблему установи — герб праці, — обрамлений колоссям молот, — увійшов у двері і опинився у великому, ясному, дуже чистому холі. Біля сходів видко було будку швейцара з написом: «Довідкове бюро». Метеор помітив з лівого боку на стіні велику таблицю з переліком відділів, став перед нею і почав пильно вивчати. Не без підстав він думав, що в місії, яку йому довелося виконувати, варт уникати зайвих розмов. Проте швейцар здавна чомусь зневажав писане слово, вважаючи за свій святий обов'язок допомагати кожному, хто напевно заблукав у лабіринті орієнтаційної таблиці, а тому він вийшов з будки і наблизився до Метеора.

— Що ви, громадянине, шукаєте? — ввічливо запитав він. Це був невисокий на зріст, симпатичний дідок з голубими очима і ріденьким сивим волоссям. Борт його піджака прикрашеннй був колодками і сяяв мініатюрами нагород, серед яких почесне місце займав значок ЦРПС.

— Вже знайшов, — запевнив Метеор, хоча не знайшов ще нічого, — дякую!

— А який вам потрібен відділ? — наполягав ввічливий швейцар.

— Відділ праці і заробітної плати, — сказав Метеор, аби відчепитись; він шукав відділ вистав і видовищ і саме зараз помітив його в морі тексту таблиці.

— Другий поверх, — сказав швейцар, зрадівши. — От бачите, і навіщо ж мучитись самому, коли я можу все сказати.

— Дякую, — чемно відповів Метеор. — А ліфт є у вас?

— Є, — здивувався швейцар. — Наліво.

Метеор граційно вклонився і рушив до ліфта: відділ вистав і видовищ містився на п'ятому поверсі.

— Громадянине, — почув він позаду себе, — одну хвилнку! — Швейцар біг за ним.

«З ліфтом, мабуть, була помилка», подумав Метеор і казав, приязно посміхаючись:

— Я слухаю вас, — а сам подумав: «От бісова душа! Смерті на нього нема!»

— Громадянине, — швейцар доброзичливо торкнув лацкана піджака Метеора. — А що вам потрібно у відділі праці заробітної плати?

— В мене одне діло є, — сказав, викручуючись, Метеор. — Хочу про щось довідатись.

— Бачите-бо… — швейцар приязно тикав кістлявим пальцем у груди Метеора, — тут є один товариш з цього відділу, він може вас проінформувати. Навіщо гаяти час і шукати навпомацки, правда ж так?

Метеор посміхнувся, ніби у нього боліли зуби: праворуч на сходах стояв досить опасистий тонкошиїй і довгоносий чолов'яга середніх літ.

— Товаришу Путко, — вдався до нього швейцар, — тут один громадянин хотів у вас дещо спитати.

— Я слухаю, — холодно промовив громадянин Путко, не перестаючи жувати бутерброд з сиром.

— Я не знаю, чи ви зможете мені допомогти, — почав Метеор; він гарячково шукав у думці, що йому спитати, і вже починав нервуватись.

— Звичайно, зможу, — відповів з твердим переконанням Путко, — можете бути спокійні. Слухаю вас? — він належав, очевидно, до тих людей, які не уявляють собі, що існують на світі речі, про які вони не змогли б проінформувати.

— Мені потрібна… — невпевнено почав Метеор, — тарифна сітка зарплатні скандричної промисловості.

— Кімната двісті сімдесят четверта, — сказав Путко тоном людини, для якої життя не має таємниць. — Я також туди йду. Проведу вас.

Метеор відчув, що сорочка прилипає в нього до спини.

— У вас є опрацьована тарифна сітка такої галузі промисловості? — спитав він, ледве ковтаючи слину; він гарячково намагався пригадати сказану ним хвилину тому назву, а це не легко було зробити.

— Ну, ясно, — промовив Путко з таким переконанням, що Метеор мало не повірив в існування вигаданої ним галузі промисловості.

— Я сам її опрацював тиждень тому, — спокійно продовжував Путко, поправляючи хімічним олівцем сир, який зсовувався з бутерброда. — Вона вже цілий тиждень лежить і чекає вас. Я дивувався навіть, що ніхто не приходить по неї.

Метеор кивав головою з розпачем, який здавався Пут-кові подивом і визнанням.

— Ну от, громадянине, — зрадів швейцар, — ваша справа буде влаштована.

— Ви вже до нас приходили, правда? — спитав Метеора Путко; він доїв бутерброд і почав чистити собі праве ухо.

— Н-н-ні… — заїкнувся Метеор, — це мій заступник, Хацяк.

— Так, так, — з задоволенням підтвердив Путко; він належав до людей, в яких завжди збігаються всі кінці,— Хацяк. Я його добре знаю. Такий товстий брюнет.

— Еге ж, — кивнув без тіні опору Метеор, — надзвичайно товстий і чорнявий.

— Громадянине, — з несподіваною надією в голосі додва він, пригадавши якусь назву з таблиці, — я зараз зайду до вас. Спершу заскочу до відділу міжнародних зв'язків. Не турбуйтесь, спасибі, я знайду.

— Третій поверх, — сказав Путко, — а вам до кого?

— У мене там багато знайомих, — у голосі Метеора забринів відчайдушний бунт; він кинувся на сходи, мов премійований хорт, і вигукнув на ходу: — Мені на третій поверх, ліфт не потрібен!

— Ха-ха-ха! — весело засміявся швейцар, — а перед цим на другий хотів їхать. Молодий, тому й з вітерцем у голові.

Метеор мчав без перепочинку по сходах, застелених доріжкою кольору бордо. Важко дихаючи, він подолав п'ятий поверх і опинився в просторому, тісному коридорі. Біля однієї з кімнат чекав гурт людей, і Метеор без вагання рушив у тому напрямку. На дверях висіла табличка: «Відділ вистав і видовищ».

— Тут треба займати чергу? — спитав він крайнього чоловіка.

— Навіщо? — відповів той, — треба зайти і залишити вимогу. От і все. А потім, біс їх знає, чи дістанете щось, чн ні.

Метеор пробився крізь юрбу, відчинив двері і зайшов о кімнати. Підійшов до однієї дівчини, глянув на неї спокуслнвим поглядом і запитав оксамитним голоском, пильно пилячись їй в очі:

— Чи не міг би я поговорити з інспектором Вчесняком? Дівчина нагадувала собою жертву землетрусу, і краса Метеора зовсім не доходила до неї.

— Он туди… — показала вона пальцем на двері й знову в якомусь трансі почала перекладати папери з місця на місце.

Метеор зайшов до наступної кімнати: тут було страшенно накурено; на тлі канцелярських шаф навколо столика, що на ньому стояв графин з водою, юрмилися якісь постаті. Метеор відразу ж зорієнтувався, що молодий високий і кремезний чоловік і є той об'єкт, на який натискають усі присутні: він безцеремонно відштовхнув від нього відвідувачів.

— Інспектор Вчесняк? — запитав тоном холодного наказу, тоном, яким можна приголомшити всякого чиновника в усіх канцеляріях світу. Молодий чоловік повернувся до нього, показуючи широке гарне обличчя, прикрашене двома великими родимками. Він суворо глянув на Метеора і спитав, — видно, його це зовсім не вивело з рівноваги:

— Що таке?

— Я з центрального правління підприємств по виготовленню сопілок… — почав Метеор.

— Я директор Капуза, — увірвався раптом між них якийсь низенький,дуже товстий блондин з трьома підборіддями, одягнений у шкіряне пальто, — шановний пане інспекторе, чого ви розводите через оті кілька квитків таку катавасію? — напав він на Вчесняка, не звертаючи уваги на Метеора.

— Дуже приємно, — Вчесняк потиснув руку директору Капузі. — Ще в нас не було розподілу, але про вас подумаємо. Напевно, одержите.

— Що значить одержимо? — раптом занервувався директор Капуза, — скільки саме? Два квитки на шістсот осіб? Як минулого разу? У нас є свої кореспонденти! Ми напишемо в газету!

— Нічого не вдієш, — помітно охолов Вчесняк, — все буде згідно з розподілом. Ви ж розумієте, що не я вирішую цю справу, а комісія.

— Інспекторе, — директор Капуза розплився в несподіваній посмішці, що збільшила у нього кількість підборідь аж до семи, — ми робимо радіоапарати, розумієте? Коли потрібен якийсь талончик, можна легко владнати.

— Пане Вчесняк, — зневажливо промовив Метеор, — що це? Я довго буду стояти?

— Одну хвилинку, товаришу, — відповів Вчесняк, — бачите, яка робота. Щось страшне! Голова паморочиться!

— Інспекторе! — директор Капуза знову виліз наперед і, зіп'явшись навшпиньки, наблизився своїми підборіддями до вуха Вчесняка.

— Колего Вчесняк, — почулося від дверей, і якийсь чоловік в розхристаній смугастій сорочці подав йому купу паперів, — ось ті списки.

— Спасибі, — ввічливо кинув Вчесняк директору Капузі, — якось зробимо. — І він делікатно відірвав директора Капузу від свого вуха. — Товаришу Кляйн! — кинув він комусь у глиб кімнати. — Скажіть начальникові, що я зараз повернусь. А вам чого? — звернувся він до літньої дами, що стояла із слізьми на очах і намагалась вручити йому якийсь заповнений формуляр. Вчесняк глянув на той формуляр і додав: — Усе в порядку. Оформлено. Можете, громадянко, йти, ми пришлемо вам ваші квитки.

Пані заясніла веселим усміхом і вийшла; Вчесняк помахав з хвилину формуляром, потім кинув його на стіл між матеріали до стінної газети, які за хвилину змів на підлогу один з прибиральників, звільняючи місце для купи нових бланків.

— Просто в голові наморочиться, — зітхнув Вчесняк, потім кинув Метеорові: — А ви почекайте в коридорі, в черзі… Повинен же бути нарешті якийсь порядок. — Ці слова він вимовив з притиском, ніби натякаючи на таємний він зв'язок з Метеором, і той від страху відчув спазми в шлунку.

«Що за шкет, — подумав Метеор, — як він це робить безглуздо і по-хамськи». Мовчки вийшов у коридор і відійшов від юрби, що чекала біля дверей. За хвилину двері відчинилися, і в них з'явився Вчесняк.

— Змилуйтесь, товариші, — вигукнув він з усміхом людини, що страждає від надмірної популярності та яку розривають на клапті обожнювачі, — дайте мені хоч хвилину побути на самоті. Інакше я не зможу виконувати свої обов'язки.

Метеор зійшов на сходи, і за хвилину Вчесняк опинився біля нього.

— Ходім, — сказав інспектор, минаючи Метеора; він швидко спускався по сходах, Метеор мовчки йшов слідом за ним і зловтішно спостерігав за ходою і рухами Вчесняка. «Такі, як він, — думав із задоволенням, — ходять у неділю рано з дівкою на прогулянку та ще й вимагають, щоб вона тримала під руку». Раптом він згадав про замкнену Марту і насупився не на жарт. Внизу, біля ліфта, була невеличка чекальня; посередині здіймалась товстелезна колона, обіч стояв столик і три зручні крісла.

Вчесняк сів і сказав, простягаючи руку до Метеора:

— Дозвольте познайомитись, я — Вчесняк…

— Щось не схоже, — схвильовано промовив Метеор, з дедалі більшим напруженням думаючи про Марту та про те, що вона все-таки йому подобається. — Дуже приємно, пане Вчесняк, — схаменувся він через секунду, — я Героєвський… — Метеор зосереджено глянув у обличчя Вчесняка, гладке, з досить виразними, але ординарними рисами; про таких чоловіків, широкоплечих, високих, з такими саме обличчями, старі жінки кажуть з захопленням: «Це чудовий мужчина, скільки не насип, йому все мало».

— Ви чудово засмагли, — насмілився перейти на товариську розмову Метеор.

— Це ще з Закопаного, з квітня місяця, — відповів не без задоволення Вчесняк і додав: — До речі, пане директоре, ви ж бачили, що робиться там, нагорі.

— Так, — кивнув Метеор, — я слухаю вас. Ви маєте мені щось сказати? — він зручно розлігся в кріслі, відкриваючи красиві шкарпетки та дорогий замш взуття, і заклав одну на одну довгі, в габардинових штанях, ноги. Потім почастував Вчесняка «Камелем» із щойно відкритої пачки. Вчесняк прислужливо підвівся, подаючи прикурити.

— Ще не розподілили, хоча й працювали цілу ніч. Я заступник голови комісії у справах розподілу, так що все буде о'кей! — зважився він ужити чуже слово, думаючи, що воно заімпонує чимось цьому барвистому, упевненому в собі денді.

— А що вам потрібно від мене? — спитав Метеор.

— Вимоги, — сказав Вчесняк, — от і все. Із штампом, ясна річ, акуратно написані, з печаткою…

— Буде зроблено, — запевнив Метеор. — З завтрашнього дня приходитимуть до вас мої люди з вимогами, які вам не соромно буде брати в руки. Палата верховного контролю не знайде в них огріху, та й спеціальна комісія буде від них у захопленні. Кожен з моїх людей підходитиме до вас і говоритиме: «Ось вимога, відповідно до списку», щоб ніхто такої вимоги не вкинув кудись між акти, на вічний відпочинок, гаразд?

— Так точно, — сказав Вчесняк, — і мови не може бути про такий недогляд; ми ділова установа, боремося з бюрократизмом, і в нас не залежуються документи,

— Ось вам список, — мовив Метеор, виймаючи з внутрішньої кишені конверт, — сто п'ятдесят підприємств і установ, чудово, правда? Ось подивіться, пане Вчесняк, як вам сподобається такий букетик вимог?

Вчесняк вийняв з конверта складений вчетверо аркуш машинопису.

— Лабораторія по перевірці камфорок… — читав півголосом він, — виробничий кооператив «Перина», головне управління підприємств похоронного устаткування, інститут волосології, кооператив по виробництву вірьовок «Тятива», головне бюро по вимірюванню листя. Все це взірцеві підприємства ц установи. Але, о мамонько! — раптом застогнав він. — Товаришу, хіба ж це можливо, ви хочете одержати п'ятнадцять тисяч штук?

Метеор затягнувся сигаретою.

— Так, хочемо, — спокійно сказав він, — і ви, пане Вчесняк, їх дасте нам.

— Але як це зробити? — пробурмотів Вчесняк, чухаючи вже лисіючу голову і безпорадно мружачи свої спритні карі очі. — Адже я не можу видати ста квитків кооперативу Ступа», коли будівельне об'єднання № 2, в якому працює кілька тисяч чоловік, одержить заледве тридцять штук! Стільки квитків не пощастить викрутити.

— Пане Вчесняк, — Метеор схилився над столиком, — ви дуже інтелігентний чоловік, відразу видно. Як ви організуєте це — ваша справа, але мені не хочеться вірити, щоб такий здібний індивід, як ви, не схотів заробити на цьому матчі сто тисяч злотих. Така нагода трапляється лише раз на десять років, пам'ятайте про це. Я вам можу подати максимальну технічну допомогу, а решту повинен здійснити променіючий у вас святий вогонь бізнесу. Треба йти напролом, молодий чоловіче!

— Сто тисяч, — прошепотів Вчесняк: це було вдвічі більше, ніж йому обіцяли на початку, — адже ж мала бути менша сума…

«Я сам зароблю стільки ж на цій афері, — подумав Метеор, — а тоді блисну дівчині грошима в очі, й вона буде моєю».

— Це шанс, пане Вчесняк, — швидко промовив Метеор, — життєвий шанс. Навряд чи варто його проґавити. Ось вам номер телефону. — Він вирвав з блокнота аркушик паперу, швидко написав номер телефону Вільги і подав папірець Вчеснякові, — я буду цілий день на місці. Коли трапляться якісь зміни, труднощі чи, може, виникнуть якісь питання, відразу ж подзвоніть мені. Завтра почнемо, так?

— Так, — прошепотів Вчесняк, тупо дивлячись на Метеора, що саме встав і застібав піджак.

— Сховай, пане, к бісу цей список, — сказав Метеор, — і до побачення. Як щось трапиться, відразу ж дзвоніть. Пам'ятайте, Вчесняк! — І він попрямував до виходу.

Коли Метеор зійшов у головний хол, Вчесняк все ще отупіло сидів у кріслі.

— Громадянине, — почув Метеор за собою старечий голос; обернувшись, він побачив, що з будки до нього привітно посміхався швейцар. — Ну, що, все владнали? — спитав він.

— Ну, звичайно, — серйозно відповів Метеор, — хоча й важка справа, самі знаєте, з працею і заробітною платою.

Швейцар схвально закивав головою.

Метеор швидко пройшов Краківським Передмістям до Своєнтокшизької і увійшов до кав'ярні «Нови свят». Глянув на годинника: було близько одинадцятої. Зачинився в телефонній кабіні і набрав номер.

— Пане голово, — заговорив він, почувши голос Мериноса, — вже все влаштовано. Я пообіцяв йому сто кусків, отак як ми говорили. Відразу погодився.

— Дуже добре, — похвалив Меринос.

— Ага, ще одне! — сказав Метеор стишеним голосом. — Вчесняк просив мене цілий день чекати телефонного дзвінка, бо наперед нічого невідомо. В нього є якісь власні плани, про котрі він не хоче говорити. І я дав йому телефон Алюся і відразу ж їду туди. Я добре зробив?

— Дуже добре, — визнав Меринос. — Ти кмітливий, Юреку.

— А де Алюсь? — голос Метеора затремтів від хвилювання. Він у вас нагорі чи в себе дома?

— Тут, у нас, — мовив Меринос, — я зараз пошлю його на Крохмальну, щоб він відімкнув контору. Тільки ж, глядіть, не напивайтеся зранку, — додав він з батьківською поблажливістю.

Метеор сперся на стіну, глибоко з полегшенням зітхнув і стер краплистий піт з чола, потім повісив трубку, не попрощавшись. Думка, що Вільга переслідує Марту в той час, коли він, Метеор, тяжко працює, перетворювала йому життя в пекло. Філіп Меринос не знав про це і трохи здивувався, що Метеор сьогодні не такий ввічливий, як завжди.

Метеор швидко увійшов до гаража; інженер сидів на купі покришок і пив пиво.

— Я погано спав, — поскаржився Вільга; в нього й справді був вигляд втомленої і миролюбно настроєної людини.

— Дай ключі, — тихо сказав Метеор.

— Кінчай з цим, Юреку, — так само тихо порадив Вільга. — І хай вона швидше йде геть. Тільки без крику!

— Гаразд, гаразд, — погодився Метеор, — спершу я повинен поговорити з нею. — Він відчував, як зростали в ньому бойовий дух і віра в швидку перемогу: вигляд Вільги, що остаточно перестав бути йому конкурентом, сильно підбадьорював його.

Метеор піднявся нагору, обережно відімкнув контору і двері в квартиру Вільги, потім старанно замкнув їх за собою. Їдальня, в якій весь час горіло світло, виглядала наче бойовище. Метеор тихо, на гумових підошвах, наблизився до алькова і приклав вухо до дверей: нічого не чути. «Ще спить, — подумав він, — або вийшла в кухню». Швидко повернув ключа і раптовим рухом відчинив двері. Навпроти — вже одягнена, вмита, — в зручному кріслі сиділа Марта, біля неї, на комоді стояла чашка чаю і тарілка з бутербродами, на колінах лежала розгорнута книжка. Але сам альков виглядав так, наче його щойно розгромили ворожі вояки, ласі до трофеїв і безглуздих руйнувань: фіранки пообривані, постіль розкидана, шафа розчинена навстіж, і білизна з неї викинута на підлогу, перекинуті догори ногами крісла валялися серед побитого на скалки керамічного посуду.

Метеор свиснув від подиву і сказав, роздивляючись навколо:

— Добрий день. Це ви тут таке натворили?

— Добрий день, — лагідно відповіла Марта і охоче призналась: — Так, я. — Потім, помітивши тупий вираз на обличчі Метеора, пояснила: — Я мстилася. Підіть, подивіться, що робиться на кухні і в ванній кімнаті. Зразкова картина спустошення, бо ж, майте на увазі, я — жінка і легко втрачаю самовладання. Ви знаєте, що таке жінка, пане Хацяк?

— Ірмо, — серйозним тоном почав Метеор, — я хочу поговорити з тобою.

— Будь ласка, — зраділа Марта, — тут так нудно! Єдина книга, яку я знайшла, має назву: «Про раціональне використання рідких палив» і належить перу нашого приятеля, інженера Альберта Вільги. Бо «Handbuch des Autorennfaharers» 1 1939 р., що лежав на нічній тумбочці, хіба ж можна вважати за літературу? Мені більш подобається книга про палива. Уважно читаючи, можна в цьому творі навіть знайти автобіографічні елементи, тим більше, коли близько знаєш автора.

— Ірмо, — перебив Метеор; він почував себе дедалі більш невпевнено; все, про що він мав намір говорити, безповоротно вивітрилося в нього з голови. — Ірмо, — повторив він, — я хочу тобі сказати щось важливе, таке, чого я ніколи нікому не говорив.

— Будь ласка, — промовила Марта, — не соромтесь, пане Хацяк. Можу побитись об заклад, що це буде якась сенсація з питань галантереї і одягу, правда? Ну, пане, не тримайте мене далі в непевності.

— Ірмо, — вигукнув мало не в розпачі від своєї незграбності Метеор. — Ти чудова дівчина!

— Так кажуть, — скромно вставила Марта, опускаючи очі. — Але я не хочу вам перешкоджати.

— Ірмо, — в голосі Метеора залунали пискливі нотки, — ти чудова, гарна, така, як треба… Я вчора переконався в цьому. Знаєш, я теж свій хлопець, і дівчина, що вибере мене за чоловіка, буде щаслива. Вір мені… І вибач за ті вчорашні коники, що я викидав; не гнівайся, послухай: що ти сказала б, якби ми… побралися?

Марта встала, явно вражена.

— Дайте мені сигарету, — сказала вона, потім вийняла «Камеля» з простягнутої їй пачки. — Пане Хацяк, — промовила вона, запалюючи сірника, — я прошу негайно мене випустити звідси. Ви чуєте?

— Чую, — відповів Метеор, хоч він справляв враження людини, яка нічогісінько не чує. — Ірмо, послухай мене, це не така проста справа. Тільки в такий спосіб все може закінчитись як слід.

— Я знаю, що це не проста справа, — промовила Марта й нервово відвернулася; вона зрозуміла, що те, чого вони побічно торкнулися зараз у розмові, і є суть всієї ситуації.

— Ірмо, — тихо шепнув Метеор, — ти чула вчора все, так?

— Так, — тихо відповіла Марта.

— Ну от бачиш, — енергійно промовив Метеор, — тепер нема іншого виходу. Ти мусиш стати моєю дружиною. Тим більше, що я цього дуже хочу. — В голосі Метеора забриніли нотки щирого почуття, коли він вимовляв останню фразу; Марта приязніше подивилась на нього.

— Ну й натворили ми! — делікатно відзначила вона, беручи, таким чином, на себе частку провини.

— Ти фантастична бабка! — з пошаною заявив Метеор.

Потім вони сіли одне біля одного на ліжку, склавши безпорадно на колінах руки і замислено втупивши очі в засмічену підлогу.

В передпокої хтось постукав. Метеор схопився на ноги, підбіг до дверей і відчинив.

— До тебе хтось дзвонить, — несміливо сповістив Вільга. — Якийсь тип просить товариша Героєвського. Це ж ти, правда?

Метеор замкнув за собою двері і підбіг до телефону.

— Героєвський слухає, — сказав він.

— Це Вчесняк турбує, — почувся квапливий нервовий шепіт, — негайно приїжджайте. Важлива справа.

— До вас нагору? — холоднокровно запитав Метеор.

— Ні, — поспіхом застеріг Вчесняк. — Не сюди! Вже все є. Знаєте, той бар, де продають різні зілля, біля костьолу, поблизу палацу Сташіца?

— Знаю.

— Ми там зустрінемось. Гаразд?

— За п'ять хвилин буду на місці. — Він поклав трубку і крикнув Вільзі: — Є вільна машина?

— Бери «Шкоду», — слухняно відповів Вільга.

Метеор з ваганням подивився на портьєру, що закривала двері до квартири, розпачливо махнув рукою і кинувся до сходів. Вільга старанно замкнув квартиру, сховав ключ до кишені і опустив портьєру.

Стара «Шкода» мчала по широкому шосе Свєнтокшизької, повз величезні нові, ще не штукатурені будови. Через кілька хвилин Метеор поставив машину за пам'ятником Коперніку, перейшов через вулицю і спустився в маленьку чисту крамничку, в якій стояли три столики. Було тут навдивовижу чисто й зелено: і стіни, і те, що продавалося в крамничці, мали приємний зеленавий тон; тільки каса, дерев'яні столики, табурети й прилавки темніли коричньовим обпаленим деревом. На полицях стояло багато коробочок з зіллям та скляних круглих банок, в які зсипане було сушене зілля і лікарські рослини. Пахло м'ятою, шалфеєм і ромашкою.

Метеор сів до столика і попросив чогось для нирок. Він дбав про себе, любив лікуватись і використовував кожну нагоду, щоб зміцнити організм; любив удавати з себе алкоголіка, в якого підірвали здоров'я гектолітри випитої в житті горілки. Через кілька хвилин дівчина в білому фартушку принесла йому чашку паруючої ароматної рідини з міцним запахом зілля. Метеор вже вдесяте нервово подивився на годинник: після телефонного дзвінка минуло півгодини, а відстань від будинку ЦРПС до цього бару можна було пройти протягом трьох хвилин. Він, не поспішаючи, пив терпку жовтаву рідину. Зайшов Вчесняк, і Метеор підвівся.

— Довгенько я вас чекаю, — гостро зауважив він, — ходім.

Бар був надто тісний для секретних розмов. Вчесняк вийшов, не кажучи ні слова.

— Я не хотів би вештатись по вулицях, — тихо сказав Вчесняк, — ще побачать.

Вони перейшли на другий бік Краківського Передмістя і ввійшли в Обозну; минувши старий будинок Польського театру, зійшли до Динасів. Тут було безлюдно.

— Ну, що таке? — спитав Метеор. — Ну?

Вчесняк зітхнув і почав говорити. Говорив довго, плутано, Метеор не міг второпати, про що йдеться.

— Пане Вчесняк, — перебив він. — Що з вами? Що ви хочете сказати?

— Товаришу Героєвський, — знову почав Вчесняк з тим самим гарячковим блиском в тупих карих очах, — я вам дам десять тисяч. Вони вже лежать у мене. Я дістав їх відразу ж, як ви пішли.

— Які, в біса, десять тисяч? — занепокоївся Метеор; він раз у раз повертався у думці до Марти.

— Та ті, що я дістав, — невпевнено промовив Вчесняк. — А ви мені заплатіть зараз…

— По-перше, — Метеор зусиллям волі відігнав думку про Марту, — зовсім не десять, а п'ятнадцять тисяч. Адже ж ми так з вами домовлялись? По-друге, ні гроша ви не одержите, поки не дасте мені останнього квитка. І взагалі, якого біса ви мене тягнули сюди, пане Вчесняк?

Інспектор крадькома подивився навколо, хоча вулиця була зовсім безлюдна.

— Нутрії… — пошепки, таємниче промовив він, притягуючи Метеора до себе за лацкани піджака, — нутрії й болотяні бобри. Це кажу вам, бо довіряю. Всі гроші, які зароблю на цьому матчі, вкладу в розплідник. У ферму. І срібні лисиці — теж не погана річ. Відразу ж чкурну на визволені землі…

«Що за ідіот! — подумав без особливого подиву Метеор; він поволі почав орієнтуватися в гущавині кретинських задумів Вчесняка. — Оце так йолоп! Його схоплять протягом двох днів після виїзду з Варшави. — Та зрештою… Що це мене обходить? Я все одно виїжджаю звідси. І надовго. Відразу ж після матчу. З Ірмою, — зітхнув він з насолодою на саму тільки думку про щось подібне. — Хай тоді шукають товариша Героєвського».

— Пане Вчесняк, — рішуче промовив він, — до суботи ви не одержите ані гроша. Щоб вам випадково не спало на думку тікати до того часу. Ви уявляєте, що б ви наробили? В суботу ввечері — будь ласка… Ви дасте мені останню партію квитків і одержите сто тисяч на руки. І можете тоді їхати к бісу, куди ваша душа забажає.

— Героєвський… — Вчесняк важко дихав, наближаючись спітнілим обличчям до обличчя Метеора, — я вам даю сьогодні десять тисяч штук, а ви не довіряєте мені!

— Які десять тисяч?.. — напружено спитав Метеор; видіння Марти зблідло, в ньому прокинувся рицар шахрайства.

— Я одержав для розподілу першу партію. Десять тисяч штук… Просто з сейфу… — хрипко промовив Вчесняк, і тут його слова почали вкладатися в якийсь логічний ряд, — для першого розподілу… Десять тисяч квитків, ви розумієте, просто в руки… Вони лежать зараз у мене нагорі… Ось така пака! — і він тремтячими руками показав, яка саме пака, — я хочу її відразу ж вам передати… Оптом… Ви дасте мені тих сто п'ятдесят вимог, і я постараюсь ще сьогодні добитись рішення комісії.

— Як ви це зробите? — швидко зацікавився Метеор, — заднім числом? Після того, як дасте квитки?

— Зроблю, — проскреготів Вчесняк, витираючи рукавичкою піт з товстої потилиці. — Це моя справа як, але зроблю.

Метеор нервово запалив сигарету. «І то правда, — швидко подумав він, — його справа, як це зробити. Я беру квитки, і кінець. Який фарт! Меринос мене озолотить».

— Згода, — сказав Метеор, — за півгодини приїдуть до вас по квитки мої люди, і ви одержите на руки двадцять п'ять тисяч.

— Як! — потилиця Вчесняка аж набрякла, очі налилися кров'ю, — двадцять п'ять тисяч за таку вправність! За три чверті врученого товару одна чверть монети? Ти шукай де-небудь в іншому місці дурнів! Не на такого натрапив.

— Пане Вчесняк, — Метеор холодно посміхнувся, — навіщо ці розмови? Якщо дам більше, ви чкурнете. Я це бачу з ваших злодійських очей. А я знаю таких лобурів, як ви. І тоді що? Провал? Залишуся з квитками, що будуть оголошені недійсними, викритий, як аферист, а в вас у кишені кілька злотих, і ви їдете розводити нутрій. Викохувати бобрів, так? Що мені тоді, заявляти про вас у міліцію? Подавати до суду? Взагалі, я раджу вам не сваритися зі мною, бо це може вплинути на ваше здоров'я. Хочете дати оптом, добре, а як ні, то й ні. В суботу даєте мені останню партію квитків і одержуєте решту грошей готівкою. На іншу умову я не пристану.

Вчесняк втупив у Метеора злегка вирячені, як у барана, очі: цілісність і ясність цього розумування приголомшили його остаточно.

— Гаразд, — за хвилину сказав він, — пришліть зараз людей і передайте всі вимоги. Треба ще подумати, як їм видати таку паку. В усякому разі, хай приїжджають зараз, поки в канцелярії ще балаган.

— Добре, — сказав Метеор, — оце я розумію. Тепер ви говорите, як серйозна людина. Я пришлю зараз кількох хлопців. Вони здіймуть у вас нагорі такий гармидер, що можна буде винести і піаніно без дозволу, а не тільки пачечку квитків.

— Оце чудово, — придуркувато засміявся Вчесняк і додав тоном дружніх зізнань: — Пане Героєвський! Я три роки чекав такої розваги он там, у них, — і він показав рукою в напрямі будинку ЦРПС, — я скомбінував автобіографію, вдавав з себе товариша і весь час мріяв про таку розвагу. І про великі гроші. Сидів на урочистих зборах, плескав у долоні, вигукував «Хай живе» тощо. І весь час метикував, як викрутити сто тисяч. От і настала хвилина. Тепер клюне, правда?..

Вони розсталися за Польським театром, і Метеор поспішив до «Шкоди».

Філіп Меринос спокійно сидів за письмовим столом, палив сигарету і очима доброго господаря дивився на Крушину й Анелю, що шелестіли паперами, в той час як Льова Зільберштейн енергійно вистукував на друкарській машинці тексти вимог.

— Вам вистачить бланків? — спитав Меринос Крушину, що наспівував пісеньку «Сонечко ясне пізно зійшло…»

— Повинно вистачить, — сказав Крушина. — Якщо ні, заскочу до того друкаря, що на Панській. Він виб'є наліво ще кілька штук.

В цю хвилину двері без стуку прочинилися, і на порозі став Єжи Метеор у позі тріумфатора. Всі відразу зрозуміли, що він приїхав з новими успіхами та що нова доля всміхається працьовитії! групці людей: посилена діяльність окупається, і навпаки, хто не працює, той і калача не куштує.

— Все в порядку! — з ентузіазмом доповів Метеор. — Пане голово! Десять тисяч квиточків на матч Польща — Угорщина можна забрати! За кожен з них наші агенти гуляючи зможуть одержати по сто злотих, якщо не більш!

— Ти геніальний махінатор! — весело вигукнув Меринос.

Зільберштейн захитав головою:

— Що ти кажеш, Юреку?

Анеля обізвалась, дивлячись з пошаною на Метеора:

— Диви, такий йолоп, за нього й зламаного гроша не даси, а так уміє залагодити справу…

Крушина нічого не сказав, тільки зітхнув, мов міх, і ляпнув по-дружньому Метеора по спині. Метеор аж зігнувся і придушено закашлявся.

— Ах ти ж хаме… — прохрипів він, не ображаючись, до Крушини, — твої жарти…

— Той Вчесняк — сколопендра, — промовив Метеор, сідаючи на стіл Мериноса і запалюючи цигарку. — Хоче чкурнути, накивати п'ятами. Але це його справа, правда ж, пане голово? Аби нас не обмахляв; я дам йому сьогодні лише двадцять п'ять кусків, а решту — в суботу. Добре ми домовились?

— Чудово, — кивнув Меринос. — Мабуть, всі п'ятнадцять викрутив? Панове, — звернувся він, врочисто підводячись. — Завтра ми — господарі ринку; будьте певні: конкуренції не зустрінемо. Отже, встановимо ціну сто п'ятдесят злотих! У неділю, до полудня, вона, можна сподіватись, сягне трьохсот злотих, бо збільшиться попит! І тоді… — блискавично він підрахував у думці, — після різних відрахувань близько двох мільйонів увіллється до цієї каси. — Меринос тріумфально показав на сейф у кутку кімнати. Так і застиг з простягненою рукою. І всі застигли, мов хор у грецькій трагедії навколо героя.

— Пане голово, — опам'ятався Метеор, — треба якось забрати їх. Хай їде Крушина з хлопцями квиткового відділу або з «гвардії». А я полечу до Вільги… Я прив'язаний до його телефону, це єдиний спосіб підтримувати контакт з Вчесняком, — квапливо пояснив він і нервово закашлявся.

— Гаразд, — згодився Меринос. — Підпиши тільки чек на гроші Вчесняка і поясни докладно Крушині, що і як йому робити. — Він вийняв з шухляди чекову книжку кооперативу «Торбинка» і заповнив чек на двадцять п'ять тисяч. — Роберте, — звернувся він до Крушини, — одержиш гроші і віддаси Вчесняку. Тільки спершу розірви пачку й перевір, чи це справді квитки!

Метеор схилився з Крушиною над столиком і почав малювати, як потрапити до відділу вистав і видовищ ЦРПС.

«Шевроле» поставиш ось тут, — сказав він. — Відразу підете нагору. Якщо швейцар вас затримає, скажеш, що йдете по квитки… Треба, Бобусю, говорити правду, це окупиться… Там пливуть цілі юрми з вимогами, ніяких перешкод не буде.

— Вже, — мовив Зільберштейн, ставлячи останню крапку. — Всі вимоги готові. Спакуй їх, Роберте, — він встав, потягнувся, підійшов до вікна і запалив цигарку. — Скільки доводиться намучитись, щоб заробити кілька злотих, — сказав він, сумно хитаючи головою, — і скільки нанервуватись…

— Юреку, — звернувся Меринос до Метеора, що саме хотів вийти, — скільки ти під кінець обіцяв за все Вчесняку?

— Сто тисяч, — відповів Метеор.

— Даси п'ятдесят, — сказав Меринос, ласкаво посміхаючись, — і так буде щасливий. Скажеш, що конкуренти випустили багато товару в місто та що номер не вийшов. Хай судиться з громадянином Кудлатим, якщо йому не подобається. — Ласкавий усміх на його обличчі раптом змінився на злу гримасу. — Коли б не тікав, — додав він, — одержав би повну суму, адже його можна було б ще використати. Але оскільки він хоче чкурнути, ми не будемо підтримувати грішми шахрая, що завдав державі таких збитків. Не будемо допомагати йому втекти від караючої руки правосуддя.

Метеор зайшов пообідати, а потім поїхав до Вільги. Обідаючи, він весь час міркував, як би його привезти Марті гарячої страви: йому здавалось, що такий доказ турботливості міг би дати багато користі. Але нічого не придумав, а тому купив зо два десятки свіжих тістечок і поїхав на Крохмальну.

Вільгу він знайшов у гаражі. «Зовсім змінився чоловік, — подумав Метеор, неспокійно глянувши на нього, — як зломився після цього прикрого випадку».

— Ти вже обідав, Алюсю? — запитав Метеор з товариською турботливістю.

— Ні, — відповів Вільга, — нема апетиту. — З його постави зникла холодна великопанська байдужість, він схожий був зараз на збанкрутілого крамаря, якого позбавили спокійного майбутнього.

— Що трапилось? — занервувався Метеор. — Чого в тебе такий трагічний вигляд? Адже тобі ще ніхто не відірвав голови.

— Метеоре, — мовив Вільга, — я вже втомився. Вся ця афера може погано закінчитися, а я вже не маю сил тікати, змінювати місце проживання, все починати спочатку.

— Іди хильни, і тобі зразу полегшає, — ущипливо кинув Метеор. — Усе буде в порядку, Алюсю, ось побачиш. А щодо Ірми, то я оженюся на ній.

Вільга подивився на Метеора, і щось схоже на колишню холоднувату іронію заблищало в його вицвілих очах.

— І прокинешся з рукою в нічному горшку, — ущипливо сказав він.

— Давай поб'ємося об заклад, — скипів Метеор, — якщо не віриш! Хіба не стане мене на дружину? Навіть на таку, найкращу?

Вільга нічого не відповів і поплентався за Метеором нагору.

Цього разу Марта сиділа в їдальні і їла апельсини. Вона підвелася з крісла, коли обоє зайшли до кімнати; в її поставі не було вже того зневажливого гумору, з яким вона привітала Метеора перед полуднем. У неї був вигляд нервово виснаженої людини, і вона явно була схильною до переговорів.

— Пане інженере, — перша заговорила Марта, — прошу випустити мене звідси.

Вільга проковтнув слину й обізвався з рештками колишньої галантності:

— Коли б це залежало від мене…

— Ірмо, — досить патетично промовив Метеор, — ти не підеш звідси аж до понеділка. А в понеділок ми взагалі виїдемо з Варшави. Ти і я. Тихенько повінчаємося в якомусь маленькому містечку в дерев'яній сільській капличці.

В очах Марти страх змішався з веселістю.

— Не будьте дитиною, пане Хацяк… — почала вона.

— Пане Метеор, — поправив Вільга, — час уже кінчати з цією комедією.

— Байдуже, — сказала Марта.

— Тобі не повинно бути байдуже, як мене звуть! — перервав її з шляхетним обуренням Метеор.

— Мені абсолютно байдуже, — мовила Марта, — зрозумійте, нарешті, що в мене є стара мати, і вона хвилюється за мене, може захворіти.

— Нічого не вдієш, — рішуче заявив Метеор. «А може…» Він замислився над можливістю влаштувати зустріч Марти з старою матір'ю перед від'їздом. «Це б дуже прив'язало її до мене», подумав Метеор.

— У мене є наречений, і якщо він стріне вас, пане Хацяк, то ви шукатимете фрагменти своєї особи по всій Варшаві, — закінчила Марта невдалою погрозою.

— Таких сильних ми бачили, — грубо відповів Метеор,

— О боже, — з розпачем зітхнула Марта, сіла і згорнула безнадійно руки. — Випустіть мене звідси! Випустіть мене звідси! — раптом голосно крикнула вона, знову схоплюючись із місця.

— Заспокойтесь, пані! — кинув Вільга, потім злякано глянув на двері.

— Ірмо, — заговорив примирливим тоном Метеор, — а коли б я тебе пустив, тоді що?

— Присягаюсь, — вигукнула Марта, — ніщо мене більше не обходитиме! Забуду про вас і про все те, що тут було… і що я чула тут. Відразу ж, як тільки-но вийду з цього будинку.

— Як ти думаєш, Алюсю? — Метеор запитливо подивився на Вільгу.

— Я нічого не думаю і ні про що не хочу думати, — заявив Вільга. — Це твоя справа.

В цю хвилину залунав дзвінок. Вільга вийшов, щоб відімкнути, і забув зачинити двері в їдальню. На порозі з'явився Роберт Крушина, тримаючи обіруч великий пакунок, щільно обгорнутий сірим папером і міцно обв'язаний мотузками; один ріжок пакунка був надірваний, видно, щоб пересвідчитися, що в ньому є.

— Гей, чого ви там бабляєтесь, інженере? — вигукнув Крушина з веселою нетерпеливістю, — відчиняйте швидше, бо в мене руки терпнуть…

Пакунок був з добрий патефон завбільшки і, мабуть, досить важкий.

— Що це таке? Звідкіля? Для чого? — пробелькотів Вільга, відступаючи в замішанні й забувши зачинити двері до квартири.

Вглибині нерухомо стояв Метеор, наче перетворений на соляний стовп.

— Пан голова наказав привезти сюди, — мовив Крушина, помітно задоволений з легко влаштованої справи, — він сказав, що разом з цією пакою ви, пане інженере, тепер матимете одинадцять тисяч штук. Аж до суботи… — раптом обірвав він, помітивши Марту, що стояла трохи збоку. Уповільнив крок, але відступити назад було годі. Крушина з силою жбурнув пакунок на стіл між рештками вчорашньої закуски і сперся на нього руками, наче хотів його затулити. — Що це? — вирячив він очі, — гості? Маленьке рандеву? Ну й вибрав час! — останні слова були скеровані невідомо до кого, до Вільги чи до Метеора; та ось на обличчі Крушини відбилася напружена праця думки. — Я цю пані ніби десь бачив, — нарешті заговорив він. — Ага! Пригадав! Що вона тут робить? — розгублено звернувся до Вільги.

— Слухай, Бобусю, — почав швидко і нервово Метеор, — тут ціла історія, і зараз нема часу її розказувати. Досить того, що ти повинен тримати яеика за зубами. Нікому, чуєш, навіть голові… — Метеор підійшов до Крушини і конвульсійно схопив його за лацкан. — Зрозумій, Бобусю, це для користі справи, — палко благав він. — Ради нас усіх. Щоб вдалась ця афера. Якщо зараз почнемо все з'ясовувати, то тільки заплутаємось. І Мериносу не варто цим забивати голову, розумієш, Бобусю?

— Розумію, — сказав Крушина, — але не дуже. Щось тут не те. Я квитки привіз, до біса! — похитнув він головою, спантеличений не на жарт. — Звідкіля вона тут взялася? — і раптом мовив: — Ну, то бувайте! — застебнув піджак, попрямував до дверей. В ту мить, як Крушина хотів узятися за клямку, двері самі прочинилися, ніби випереджаючи його: прочинилися повільно, несміло, і в шпарині показалася спершу кругла шапка з трубкою, емблемою пошти, а потім спітніле вусате обличчя. Незабаром у відчинених дверях з'явилася постать у розстебнутім темносинім мундирі з великою брезентово-шкіряною сумкою на стегні. Це був звичайнісінький варшавський листоноша. З обережною чемністю, витягнувши вперед руку, як людина, що не хоче перешкоджати, він подав якийсь журнал, надісланий бандероллю, стереотипно повідомивши:

— Пане директоре, новий номер журналу «Зчеплення». Крушина позадкував, мов перед статуєю Командора.

Запала тиша, потворно важка, коротка, мов перед грозою. Порушив її голос Марти.

— Пане, пане, — пронизливо закричала вона, захлинаючись бистрим потоком слів. — В міліцію! В міліцію! Тікайте звідси, поможіть! В міліцію! В міл…

Останнє слово застрягло в долоні Метеора, що швидко затулив Марті рота. Другою рукою він міцно ухопив її за стан і конвульсійно притиснув до себе. Не розгубився й Крушина: тигрячим стрибком він підскочив до дверей, простяг уперед руку і швидко смикнув двері до себе. Листоноша полетів на середину кімнати, наче всмоктаний пилососом. Спіткнувся і впав біля стола. Крушина одним махом перебіг коридорчик, опустив портьєру, замкнув двері в квартиру, потім у їдальню.

— Геніально, Бобусю, — важко дихав Метеор; він пустив Марту, і вона впала в крісло, біла, мов стіна. На лобі інженера Вільги блищали великі краплини поту, його бліді очі вилазили з орбіт, мов у величезної, надутої з переляку жаби. Листоноша незграбно засовався, сів на підлозі і заговорив тихо, монотонно:

— Пане директоре, пробачте, я не знав, я чоловік сумлінний, двері були відчинені, я шукав вас у конторі, хотів вручити особисто, двері були відчинені, ви, пане директоре, так чудово минулого разу… Я думаю особисто вручити вам журнал, двері були відчинені… Минулого разу ви мене почастували горілкою… Я — Пайонк, Антоній Пайонк, пане директоре, ви пам'ятаєте мене?

— Перестань торохтіти, — гаркнув Крушина, і листоноша Антоній Пайонк замовк, ледве живий від страху.

— Що тепер робити? — спитав Метеор. Йому здавалося, що ніколи в житті він вже не буде знати, що робитиме за хвилину.

Вільга вийняв хустину і стер з лоба піт. Цей жест віщував напад істерії, але, о диво! Раптом у всій постаті Вільги щось ніби змінилося: безпорадний, зігнутий силует почав випростовуватися, і колишній холодний, стриманий інженер Альберт Вільга ожив, ніби під впливом пригод, Що ураганом пронеслися крізь цю кімнату.

— Як так і далі піде, — промовив він з холодним гумором, — то треба буде подумати над тюремним статутом і поділити цю квартиру на камери. Роберте, — тоном наказу звернувся інженер до Крушини, — забирай його звідси! — він показав на листоношу Пайонка. — Я нічого не хочу про нього знати, роби з ним, що хочеш, що вважаєш за потрібне. Йому тут залишатись не можна. Досить у мене клопоту і з нею… — показав Вільга на Марту. — І це, — він поклав руку на пакет, що лежав на столі, — теж краще забери. Бо це приміщення провалилося. Я сам поїду до голови і розповім.

— Ні, — пронизливо скрикнув Метеор; обличчя в нього злякано перекривилося на саму згадку про Мериноса; він ладен був на все, аби тільки не говорити з своїм шефом. — Мені щось спало на думку! — хутко вигукнув він з надією в голосі. — Ірмо! До себе! — гримнув Метеор і, схопивши Марту за руку, рвучким грубим рухом пхнув її в альков і замкнув за нею двері. — Ходім, — звернувся до Вільги і Крушини.

Вони втрьох вийшли в контору, замкнувши за собою Пайонка. Майстерні були вже порожні, з гаражів долинав слабкий шерех. За вікном починався тихий травневий вечір.

— Зробимо так, — почав Метеор, гарячково ковтаючи слину. — Листоношу доведеться знешкодити. Іншого виходу нема.

— Тільки не зараз, — холодно промовив Вільга, — а після неділі. Якщо все щасливо влаштується, то віддамо їх обох Кудлатому, хай робить, що знає. Іншої ради нема.

— Правильно, — згодився Крушина, — зараз не час займатися дрібницями. Кудлатому? — з деяким запізненням усвідомив він всю жахливість цієї пропозиції, йому згадалася смерть Кубуся Віруса, і гарячий піт побіг у нього по спині. — Навіщо відразу Кудлатому? — прошепотів Крушина.

— Про це потім, — гарячково промовив Метеор, — а зараз, Бобусю, забери цього листоношу до мене. Зв'яжемо його, мов клунок, і покладемо в мене на горищі. До неділі. Правда? — запитливо глянув він на Вільгу.

— Правильно, — сказав Вільга, — і квитки теж туди заберіть. Там буде безпечніше. Тут можуть шукати цього листоношу. — Видно було, що він прагне позбутися квитків за всяку ціну.

— То знайдуть Ірму, — нервово засміявся Метеор. — Ні, ні. Квитки не повинні бути там, де він. — З цим листоношею може початися непередбачена бійка, і квитки пропадуть. Цього не слід допускати. — В Метеорі прокинувся бізнесмен. — Квитки завеземо на Пружну, нема іншої ради. Щось уже скажемо голові. А Ірму я заберу завтра вранці. Знайду для неї якесь пристановище, не бійся, Алюсю. У мене є ще надійні місця у Варшаві.

— Правильно, — схвалив Крушина, — добре говориш, Юреку!

— Ти взяв з собою людей, Бобусю? — спитав Метеор,

— Взяв, — відповів Крушина, — сидять у «Шевроле».

— Ну, все. Ходім в'язати його! — сказав Метеор, і кадик підскочив у нього на худій шиї.

Вони ввійшли в кімнату. Побачивши їх, Антоній Пайонк, немов приречений на смерть, відступив до стіни.

— Синочку, — звернувся до нього Роберт Крушина, підходячи, — синочку, — повторив він із зловіщою усмішкою, вишкіряючи дрібні міцні зуби, — якщо будеш поводитись спокійно, то нічого поганого з тобою не трапиться.

— Пане! — раптом відказав з гідністю Антоній Пайонк, — попереджаю вас, я державний поштовий службовець і виконую зараз свої службові обов'язки! За напад на мене ви будете суворо відповідати! — Говорячи це, він затулився сумкою, повною листів. Було щось урочисте в його жесті і позі, але тривало це одну мить. Міцні лапи Крушини впали Пайонкові на потилицю, здерли у нього з плеча сумку, кинули її в куток і пригнули поштаря донизу. Листи розсипалися по підлозі.

— Цих же листів люди чекають! — волав Антоній Пайонк, — так не можна, а-а-а-а-ах! — його вигук закінчився придушеним хрипінням. В двері алькова шалено застукотіла Марта.

— Рушника! Завіски! Скатерку! — горлав Крушина, — швидко! — Він сів на Пайонка. Метеор відімкнув двері до алькова, відіпхнув Марту і вхопив її в міцні обійми. Вільга почав витягувати з шафи постільну білизну. За хвилину Антоній Пайонк лежав на підлозі з кляпом у роті; з білого мішка стирчали тільки ноги в бежових легеньких сандаликах.

' — Я поїду, приготую квартиру. Буду чекати на вас біля брами, — кинув Метеор і вискочив з кімнати. За хвилину почувся шум мотора старої «Шкоди» і характерний стукіт її розхитаного кузова.

— Ану, заведи «Шевроле» в гараж; ми знесемо його, — сказав Вільга Крушині, показуючи на зв'язаного Пайонка. Крушина збіг по сходах униз. Незабаром залунав сильний гуркіт вантажної машини, що повільно в'їжджала в гараж. Крушина повернувся нагору і, важко хекаючи, звалив безвладного Пайонка собі на плечі; Марта, спершись плечем об одвірок алькова, рухом, повним жаху, затулила рота рукою, ніби стримуючи крик.

Внизу Крушина кинув Пайонка в залізний кузов автомашини, з заднього борту, і накрив брудним брезентом. Потім ще раз піднявся нагору за квитками і старанно поклав їх під лавою в кузові.

— Пане інженере, — звернувся він до Вільги, що також спустився вниз, — а хто поїде? Мені треба зараз на Пружну. Хлопців з «гвардії» я зсадив з машини, навіщо їм знати усе? Я пошлю їх трамваєм на Вільчу, хай почекають біля брами з Метеором.

— Я зараз тобі когось дам, — сказав квапливо Вільга і попрямував у віддалений освітлений куток гаража, де порались якісь люди. — Кітвашевський, — покликав він, — іди-но сюди! — Від людей, що працювали в кутку біля покришок, відійшов високий худий чоловік у брудній сітчастій сорочці і засмальцьованій кепці на голові; типовим для механіків рухом він обтер руки об лиснючі тикові штани.

— Я слухаю вас, пане інженере, — ввічливо промовив він.

— Зробиш дві ходки на цьому «Шевроле», — сказав Вільга, показуючи на вантажну машину, — на Вільчу і на Пружну. На Вільчій перед брамою чекатиме пан Метеор, ти ж знаєш його, правда?

— Знаю, — ствердив Кітвашевський.

— Ти що? — спитав Вільга, — горілку пив?

— Ось стілечки, — кинув зневажливо Кітвашевський. — все одно, що нічого. Неповний літр на трьох.

— Гм, — стурбувався Вільга, — чи ж можна пустити тебе зараз у дорогу?

— Пане інженере, — в напівпітьмі гаража було видно, як лиснюче лице Кітвашєвського збіглося в незліченні зморшки хитрої посмішки, — нема про що й говорити. Що означає для варшавського шофера така крапля? Наче не їздив я і після літра? І хто мене застерігає — ви, пане інженере, такий фахівець! — В цій двозначній фамільярності було щось переконливе.

— Ну, гаразд, — погодився Вільга, — сідай і їдь.

Кітвашевський підійшов до «Шевроле», заліз у кабіну і завів мотор. Крушина став на приступку і докладно пояснив, куди їхати, а потім вибіг надвір.

— Шаю! — свиснув він крізь зуби.

Від групки молодих людей, що курили біля залізного ліхтаря, відокремився невисокий юнак. Крушина кинув йому квапливо кілька слів, і Шая кивнув головою.

— Ну, ходімо звідси, — наказав Шая, повернувшись до своїх людей. «Гвардія» засунула руки в кишені і хистким кроком рушила в бік Желязної.

Роберт Крушина повернувся нагору, Вільга сидів у кріслі, курив сигарету й дивився на Марту, яка й досі нерухомо стояла в дверях алькова. В очах Вільги пломеніли не відомі досі для Крушини вогники.

— Роберте, — не кваплячись, промовив Вільга, — після усіх прикростей, яких ми зазнали від цієї пані, чи не належить нам якась компенсація?

— Компенсація? — невпевнено запитав Крушина, бо не розумів цього слова.

— Я гадаю… — сказав Вільга, і з небувалою швидкістю почала тремтіти в нього права верхня повіка, — я гадаю, Роберте, що ти —правильний чоловік, справжній мужчина. І знаєш, скільки чоловік натерпиться у житті від цих дівок, скільки вони кривд завдадуть, скільки коників викинуть, скільки разів роги наставлять, як хтось інший підвернеться.

— Це правда, — згодився Крушина, — вірно говорите, пане інженер… — Він голосно зітхнув, пригадавши щось таке, про що волів мовчати.

Марта кинулася через поріг, очі в неї розширилися від жаху, вона відразу здогадалася, до чого хилить цей змарнілий, збляклий страшний тип. Раптовим рухом зачинила за собою двері й блискавично почала присовувати до них усе, що тільки було важкого в алькові. «Ой боже мій, що ж це буде? Що ж це буде? Як я…» зринало в її розпаленій жахом голові.

— Ха-ха-ха, — засміявся Вільга, ніби підбадьорений вчинком Марти; його лиса голова вкрилася пурпуром, — чуєш, барикаду будує? Дівчина знайшлась!

— І справді, — ствердив весело Крушина, — оце так новина! Новий спосіб вести суперечки. Ха-ха-ха!

— Ну, Роберте, починай! — скомандував Вільга і стукнув кулаком у двері. Меблі з легким гуркотом відсунулися навіть від цього легкого натиску. В кутку кімнати стояла Марта а важкою бронзовою попільничкою в руці.

— Якщо хтось із вас… — почала вона здушеним голосом. По щоках її бігли сльози, великі й блискучі, як срібний горох.

Але інженер Альберт Вільга кроком лунатика пройшов через альков. Наблизившись до Марти, він не затримався, а пішов далі, в бік кухні, мов стріла, що не влучила в ціль і летить далі у просторі.

— Інженере, — несподівано гукнув Крушина, — я їду на Пружну.

З кухні не долинав жоден звук. Вільга стояв біля раковини і тремтів усім тілом, мов у пропасниці. Та ось він опанував себе, запалив сигарету і зайшов до алькова.

— Гаразд, — сухо сказав він, — я одвезу тебе.

Вони разом вийшли з квартири, і Вільга замкнув її на ключ. Внизу вивів з гаража оливковий «Гумбер». Іншої машини напохваті не було.

«Чудова машина», подумав Генек Шмігло, злегка загальмувавши на перехресті Ясної і Свєнтокшизької. Був ранній, дуже ясний вечір. Світлові сигнали перехрестя вигравали яскравими кольорами на тлі свіжих мурів. Генек шанобливо погладив кермо «Шоссона»; машина була порожня, зовсім новенька, ще не об'їжджена. Кілька днів Генекові нагадувала про себе розбита п'ять тижнів тому ключиця. Хоча він уже повернувся на роботу, йому доручали лише переводити порожні автобуси з гаража в гараж або виїжджати машиною, щоб заступити якийсь автобус, що вийшов з ладу.

Виїжджаючи з Ясної на вулицю Згоди, він помітив довгий ряд легкових машин, які стояли за двома тролейбусами перед трикутним серцем міста — майданчиком на перехресті Братської, Шпитальної і Хмєльної. Вулиця тут була вузька, рух транспорту великий, місце людне. Переїзд був на хвилину закритий сигналом світлофора, а тролейбуси на зупинці створювали ще додатковий затор. Генек загальмував і зупинився тут же, за «Варшавою».

І тут краєчком ока, в зовнішньому випуклому дзеркальці Генек помітив схожу на бульдога вантажну автомашину марки «Шевроле». Вона мчала з боку вулиці Сенкєвича з недозволеною швидкістю: її плоска заґратована вітрова шибка мигнула в дзеркалі; короткий виразний силует машини, порушуючи правила руху, врізався в вільну смугу лівої частини вулиці; почулось страшне виття шин: шофер загальмував. «Шевроле» крутнув несподівано вбік, промчав широким колом по тротуару. Пролунав страшний крик, «Шевроле» зіп'явся в дивнім ривку, мов кінь перед перешкодою, і, відчайдушно лавіруючи, метнувся в потік машин, що саме рушив уперед. На тротуарі між магазином оптики і крамницею, де продавали білизну, лишився труп молодої дівчини.

В потік машин, приведених у рух далеким сигналом, почали вплітатися люди, що гарячково бігли на місце вбивства. Повітря сповнилося вигуками, сум'яттям, криками. В цей розпачливий галас вдерлося гудіння потужного клаксона: затрубив Генек Шмігло. Припавши всім тілом до керма, Генек вивів автобус з потоку машин; великий «Шоссон» загуркотів і з усієї сили рвонувся вперед. Сигнал його гудів гнівно, мов невблаганний месник. Очі водіїв і прохожих розширилися від хвилювання, коли вони побачили цього велетня, що кинувся в погоню; балкони й вікна будинків наповнилися глядачами, вся вулиця ніби застигла. «Шоссон» переїхав через перехрестя, і вулиця враз наповнилася густими й рухливими юрмами людей, що бігли до вбитої дівчини; так шкіра людська наливається кров'ю, коли провести по ній хірургічним ланцетом.

Для того, щоб у таких обставинах робити важким автобусом акробатичні стрибки, треба бути неабияким водієм, і Генек Шмігло був ним; але нафосфоризоване жахом обличчя над кермом схожого на бульдога «Шевроле» належало також досконалому водієві, до того ж зухвалому, що не зважав зараз ні на які правила. Рештки алкогольного туману зникли з попелястих очей вуличного бандита. В нього залишилось одне прагнення — боротися і втекти від погоні за всяку ціну. Шофер Кітвашевський добре знав, що так чи інакше погоня за ним уже почалася. Невідомо було тільки хто, як і на чому його переслідує. Він натиснув на газ, рвонувся через закриті червоним світлом Єрусалимські Алеї, лавіруючи між трамваями, що над'їжджали і з гуркотом притишували свій хід, потім кинувся на Кручу. Але йому перетяв дорогу тягач, що з трьома причепами виринув з Новогрудської; в свідомості Кітвашевського, охопленій жадобою боротьби, на якусь частку секунди сяйнуло: «Треба вдарити просто в причепи!». Але він стримався й уповільнив хід. «Швидше! — подумав у паніці, виглянувши з кабіни й охоплюючи поглядом перегороджені потоком машин Єрусалимські Алеї,— тепер щодуху на Вільчу!» Не встиг він додумати цього до кінця, як з поперечного потоку вуличного руху залунав сигнал потужного клаксона, і незрозуміло звідки виринув автобус, що перетнув течію на бруку, мов червоно-кремовий кит. «Женуться на «Шоссоні». Напевно, міліція всередині», подумав Кітвашевський, і зла усмішка скривила його верхню губу.

Мотор «Шевроле» люто вив, витискаючи вісімдесят-кілометрову швидкість; схожа на бульдога машина летіла вперед.

Позаду, в кабіні важкого «Шоссона» Генек Шмігло шептав молитву.

— Зараз! Коханий! Дорогий! Зараз! Тільки ти можеш! — звертався він до машини, яка раптом ожила в його руках і жила його серцем, мозком, нервами. Автобус вив у смертельному зусиллі, щось аж напружувалося в моторі, мов жили на потилиці в атлета, що робить останній ривок.

— Ну, — важко дихав у темній кабіні Кітвашевський, — ну ще трохи! Вже відходимо! Відриваємось!

— Коханий мій! — благав Генек.

Невловима межа змагання, про яку не знаєш, де й коли вона почнеться та де й коли закінчиться, напружилася на рівному асфальті Мєдзешинського Валу. Ще мить, і важкий червоно-кремовий «Шоссон» метр за метром, дихаючи останнім напруженням сил, став наближатися до вантажної машини, що мчала попереду. Потім заскреготіли гальма, і бульдогоподібний «Шевроле» ковзнув довгою багатометровою смугою по дзеркалі шосе, мов хлопчик, що розігнався на ковзанці біля школи; кілька разів його занесло впоперек шосе; з блискавично відчиненої кабіни вискочила якась темна постать і побігла до чорного, грузького берега Вісли. Генек Шмігло з диявольською спритністю загальмував і вискочив з машини. В правій руці у нього був важкий французький ключ. Пробігши кілька кроків по високому насипу, він зупинився, важко дихаючи. Темнозелений травневий вечір під стрекотання коників млистими смугами лягав на прибережні дерева та кущі. Навколо простягалися темні шумливі луги, бистрина весняної Вісли ясніла й темніла внизу. Побродивши по свіжій росяній траві і вологому піску, Генек безпорадно піднявся нагору. З боку Гоцлавської Кемпи і льотного поля Аероклубу видко було нечисленні вогні: праворуч, по той бік річки, перекреслене посередині стрілою величезного баштанового крана на тлі фіолетового неба, що мигтіло мільйоном тіней серед мільйона вогнів, іскрилося велике місто. Між Генеком і містом нікого не було видно.

Шмігло зблизька оглянув вантажну автомашину, заклопотано хитаючи головою і витираючи хусткою краплі поту на обличчі. На дверцятах кабінки, де звичайно біліють емблеми й написи, з яких можна довідатись про установу, управління або фірму, не було нічого. Реєстраційний номер теж поки нічого не говорив, крім того, що машина належить якомусь підприємству. «Що тут робити? — подумав стурбовано Генек. — Коли б у мене був трос, я взяв би її на буксир і притягнув би до комісаріату. А може, там хтось є?» Він підняв запону і скочив у кузов. Долі щось було прикрите брудним брезентом. Генек відкинув брезент, — на залізному дні кузова лежав зв я-заний простирадлами і наволочками чоловік. Генек запалив тремтячими руками сірника; в миготливому світлі виринули бежові сандалі, а потім і мундир листоноші, в якого рот був забитий кляпом.

Звільнений від кляпу Антоній Пайонк довго і безтямно трусив головою: під час шаленої їзди безвладна голова його стукалась об залізне дно кузова, побите тіло глухо нило.

— Міліціє! — перше, що пробелькотів він.

— Пане старшино, — гарячково запитав Генек, — що все це, ради бога, означав? Хто вас так опорядив?

— Міліціє! — вже істерично лементував Пайонк, — поможіть!

— Колего, — благальним голосом почав умовляти його Генек, — я теж у мундирчику, ось подивись: ти в формі, і я в формі. — Він не знав, як розмовляти з цим, охопленим страхом і болем чоловіком, навіть почав заїкатися. Допоміг Пайонку підвестися і злізти з кузова на шосе. Побачивши ідилічно-лагідний вечірній краєвид, Пайонк трохи заспокоївся.

— Цигарку, — пробурмотів він.

— Генек простяг йому пачку цигарок і сірники, Пайонк прикурив, жадібно затягнувся, вже впевненіше мовив:

— В міліцію, пане шофере! Там є ще одна дівчина! Ті лобурі, що мене так… ще замордують її!

— Де? — здивувався Гепек.

— Я покажу! — вигукнув Пайонк і знову затремтів усім тілом. Відвернувся під Генека і сперся чолом об край кузова.

— Як тут бути? Як тут бути? — шептав Генек. Шукаючи троса, він ще раз вискочив на платформу «Шевроле» і, нишпорячи в темряві, натрапив на якусь важку пачку. Витягнув її на бліде світло: це був старанно запакований і обв'язаний шпагатом пакет завбільшки з патефон. «Що це може бути?» зацікавився Генек; помітив надірваний ріжок, засунув руку і витяг кілька штук довгастих картонних смужок. «Гроші? — промайнуло в його свідомості. — Ні… Надто вузькі». Сірники падали в нього з рук, коли він їх запалював; у світлі жовтого вогника він встиг прочитати на смужці слова: «Польша — Угорщина». Серце в нього сильно забилось — більше нічого не треба було з'ясовувати. Тисячі різних думок і здогадів завирували в нього в голові.

— Сідай, пане! — звернувся він до Пайонка, — поїдемо! — Погасив світло в автобусі, вийняв ключ з мотора, потім відчинив кабіну «Шевроле». «За двадцять хвилин я мушу повернутись по машину», подумав він.

— Тут, на Саській, є комісаріат, — почав знову Пайонк.

— Товаришу, — сказав Генек, — не бійся нічого. Зараз даватимеш свідчення.

Через сім хвилин бульдогоподібний «Шевроле» обережно в'їжджав у Вєйську вулицю. Антоній Пайонк, виповнившись у цей вечір багатим досвідом, ні про що більше не питав.

Юліуш Калодонт опівдні повернувся додому і підійшов до канапи, на якій лежав Гальський.

— Пане докторе, — сказав він, — я розповім вам таке, що ви й не повірите.

— Марта повернулась? Вона тут? — вигукнув Гальський, підводячись на лікті.

— Ні, — Калодонт опустив очі. — Увечері, — нарешті промовив вій, — ви зустрінетесь із ЗЛИМ.

Гальський сів на канапі.

Чи не соромно вам глузувати з хворої людини? — з докором запитав лікар.

— Я кажу правду, — мовив Калодонт так просто і так щиро, що Гальський схопився на ноги і за хвилину, з гримасою болю, опустився на край канапи.

Ввечері лікар Вітольд Гальський сидів у кіоску Юліуша Калодонта і відповідав на роздратовані зауваження клієнтів, які висловлювалися про відсутнього продавця з явною неприхильністю.

Калодонт повернувся за півгодини і сказав, швидко дихаючи:

— Вже. Можете йти. Гожа, одинадцять. Він чекає на вас у брамі.

Серце в Гальського закалатало: тепер, коли неймовірна фантастика останніх місяців і сьогоднішнє, начебто жартівливе повідомлення Калодонта от-от мали стати реальним фактом, дійсністю — Гальський повірив у це одразу, без розпитувань і сперечань. Відчув дике хвилювання, що додало виснаженому організмові несподіваних сил.

— А що з Мартою? — раптом згасило радість болюче запитання, що було нібито монотонним рефреном цього дня.

Проте легше хвилюватись ніж добратись до брами на Гожій вулиці. Це надто близько, щоб їхати трамваєм чи тролейбусом, але поки Гальський добрався, він страшенно змучився. Супроводжуваний тривожним поглядом Калодонта, Гальський поволі рушив з кіоска, обережно спираючись на позичений у старого ціпок. Дошкандибавши за п’ятнадцять хвилин до потрібної йому брами, він почував себе так, наче скупався у надто гарячій ванні. Серце билося з перебоями і важко; щось пульсувало у скронях і щемів поперек, волога слабість оповила все тіло, наче мокрий рушник. Зупинившись на хвилину, Гальський глибоко зітхнув, сперся рукою на мур, потім, набравшись сміливості, переступив через залізний поріг брами.

Бала це стара, справжня варшавська брама — темна й облуплена. Маленька лампочка, що висіла високо вгорі, блідо і каламутно освітлювала напівкругле склепіння; внизу темні тіні чергувалися з бліками, що падали з вікон флігеля в подвір'ї.

Брама була порожня. Гальський невпевнено зупинився посередині, спершись на ціпок, і уважно роздивився навколо. В цій напівтемряві він скоріше відчув ніж побачив пустку; пню відразу ж охопили тисячі сумнівів і тривог. Визирнув на подвір’я — воно також було порожнє, поцятковане вогнями з вікон, крізь які подекуди долинали голоси жінок, що порались в кухнях. І раптом погляд Гальського зупинився в найтемнішому кутку брами: там блищало двоє іскристих білих очей, наче повислих у порожнечі, відокремлених під невидимого обличчя, голови, постаті. Після секундного вагання Гальський зробив крок до цих очей.

— Адже вас тут не було? — тихо кинув він.

— Був. Весь час, — так само тихо відповів ЗЛИЙ. Це були перші слова, які почув від нього Гальський; кров прилила йому до обличчя, серце сильно застукотіло, бо саме таким уявляв він голос ЗЛОГО — низький, сильний, гучний, якийсь надзвичайно варшавський, з трохи навіть зневажливими інтонаціями.

— Де Марта? — рішуче спитав Гальський. Вимовляючи в темряві це ім'я, він відчув, як залишає його хвилювання.

— Чого ж ви не шукаєте її? — спитав ЗЛИЙ. Якась дивна глузливість крилася в цьому запитанні, і прожектори білих очей раптом наче пригасли від сорому.

— Я ледве стою на ногах, — тихо пояснив Гальський. — Знаю, що повинен… — Він важко сперся плечем об стіну; але білі очі не зрушили з місця, рука з темряви не простяглась і не підтримала Гальського.

— А навіщо ж ви передчасно вийшли з лікарні? — пролунало безжалісне запитання.

— Це був мій обов'язок, та зрештою… — підвищив голос Гальський, — я не повинен вам пояснювати цього.

— Як так, то й так. Ваше право.

— Послухайте мене, — Гальський відірвався від стіни і ступив крок уперед. — Ніхто з нас обох не має прав на цю дівчину. Ніхто. Ні ви, ні я.

— Ні ви? — білі очі блиснули, як хвилину тому, але в низькому, дзвінкому голосі затремтіла ледь вловима надія.

— Ні я, — промовив рішуче, без тіні співчуття Гальський. — Хто може мати якісь права на Марту? Ці права, — додав він обережно, — ми будемо здобувати зараз. Саме зараз.

— Але ж ви кохаєте її? — низький, дзвінкий голос у темряві набрав хрипкої задерикуватості, — правда? Скажіть.

— Кохаю, — відповів Гальський. Білі очі згасли.

— Пане Гальський, — залунав у кутку низький і хрипкий голос, — чи знаєте ви, що можете залишитись у цій брамі? Такі речі трапляються з людьми, які надто рано встають з ліжка після важкої хвороби.

— Знаю, — спокійно мовив Гальський, — а чого ж тоді ви її не шукаєте?

В цю хвилину до брами вбіг якийсь хлопчак і голосно свиснув. Налетів на Гальського, зупинився на мить, пробурмотів: «Пробачте…», минув його і побіг у двір, оглядаючись на браму. Гальський відчув, що чиясь рука делікатно потягла його із смужки вуличного світла в темний куток.

— Ви стоїте на проході, — обізвався дуже тихий голос.

Гальський почав шукати очі, але їх поблизу не було, натомість на секунду блиснув сірник, і зажеврів вогник сигарети, освітлюючи в мороці червонаві контури обличчя.

— Може, хочете закурити? — спитав ЗЛИЙ.

— Хочу, — сказав Гальський і простяг руку за сигаретою.

— Я шукаю її, — сказав ЗЛИЙ, — цілий день був на товчку. Розпитував одного комбінатора, продавця хімікатів для виведення плям, знаєте, одного з тих, що торгують біля рундуків. Він взагалі знає, що там робиться, але цього разу не міг мені сказати нічого. Вчора був на площі великий рух.

— Я знав, зо слід з товчка буде непевний, тому й хотів з вами зустрітись, — продовжував ЗЛИЙ. — Одна голова добре, а дві краще.

— Ви кохаєте її? — раптом різко й нечемно спитав Гальський.

Білі очі небезпечно запроменіли біля самісінького обличчя Гальського.

— Не ваше собаче діло, — грубо відповів ЗЛИЙ.

— І все-таки ви хочете допомогти мені розшукати цю дівчину? — тремтячим від напруження голосом запитав Гальський. З хвилину стояла важка, гнітюча тиша, тільки блимали пурпурові вогники сигарет.

— Хочу, — просто відповів ЗЛИЙ. Голос у нього пом’якшав. — Одна голова — добре, а дві — краще, — повторив він. — Тому я й зустрівся з вами.

— Вам очевидно потрібен союзник, — кинувся в атаку Гальський, жбурнувши сигарету. Подих йому уривався від хвилювання.

— Потрібен, завжди, — признався ЗЛИЙ. — Хоч і маю пана Калодонта й інших.

— Знаєте, — гаряче почав Гальський. — Я здавна, пане, думаю про вас… Як ваше ім'я?

— Генек, — відповів ЗЛИЙ.

Гальський завагався: таке звичне і просте було це ім'я так звичайнісінько воно було вимовлене, що в звичній течії думок Гальського щось наче обірвалось.

— Вам потрібен союзник… — знову почав він, але вже з меншим запалом; якось не йшли на думку потрібні слова, які він з такою красномовністю вигукував перед Колянком. — Особливо, в цьому становищі, — раптом пожвавішав Гальський. — Дзярський хоче вас арештувати за всяку ціну.

— Не схопить він мене, — зневажливо кинув ЗЛИЙ. — Та зрештою… що я зробив йому? Адже ви, мабуть, знаєте, що я нічого з того, в чому мене звинувачують, не вчинив.

— Знаю, — кивнув Гальський, — знаю. Я перший зорієнтувався в тому, що ви робите. І я на вашому боці з самого початку. — Він вимовив це так переконливо, що сердиті білі очі злагіднішали й потемніли. — До того ж, — схвильовано додав Гальський, — я завдячую вам життям… Ви ж привезли мене тоді до лікарні.

— Ні! — шарпнувся ЗЛИЙ, стримуючи слова, що силоміць просилися на язик.

— Як то… ні? — невпевнено мовив Гальський. Йому зараз важко було вдавати й маскуватися. Він добре знав, що це не ЗЛИЙ привіз його до лікарні.

— А так, що ні! — роздратовано відповів ЗЛИЙ. — Нічим ви мені не завдячуєте. Я з'явився через кілька хвилин, надто пізно, та, зрештою, і не знав, що це саме вас дубасили… Я просто випадково нахилився над вами. Мені довелося тікати, бо саме хтось надходив ззаду, він і відвіз вас до лікарні, — в голосі його відчувалось полегшення,

Гальський посміхнувся:

— А хто ж то був? — спитав він тоном спільника.

— Я й сам хотів би знати, — замислився ЗЛИЙ, — якийсь тип у котелку. Калодонт з ним розмовляв і теж не знає, хто це такий. Видно, міцний козак.

Гальський важко зітхнув і сперся на стіну.

— Що з вами? — занепокоївся ЗЛИЙ.

— Погано себе почуваю, — несміливо поскаржився Гальський.

З темного кутка виринула постать, одним рухом підскочила до ослінчика біля квартири двірника, підняла його й невловимо швидким рухом по'ставила біля Гальського.

— Дякую, — прошепотів Гальський, важко опускаючись на лавочку; на його блідому спітнілому обличчі з'явився вдячний усміх.

— Може, води? — запіклувався ЗЛИЙ.

— Не треба, — сказав Гальський, напружено вдивляючись у силует ЗЛОГО, що ледве окреслювався в півмороці. «Таким я його собі й уявляв, — з задоволенням подумав він. — Як приємно спостерігати цього чоловіка».

ЗЛИЙ сів біля Гальського, заклавши руки в кишені.

— Треба вирішити, — почав він.

В цю хвилину відчинилися двері в квартирі двірника, і з них виринула постать старої жінки.

— Хто там взяв лавочку? — гукнув сварливий голос. — Це ж не Саський сад! Поставте на місце.

— Тітко, — мовив примирливо ЗЛИЙ, — товаришу стало недобре. Я зараз поставлю.

— Недобре, в бісової душі! — сварилась двірничка, — вам, п'янюгам, завжди недобре. А горілку жлуктити добре?

Гальський посміхнувся до свого сусіди, така ж сама посмішка осяяла і сухе, худорляве обличчя ЗЛОГО: несподівано вони відчули себе справжніми товаришами. Оцей вигук двірнички ніби зав'язав між ними якийсь вузол. Чому саме? У таких випадках цього ніхто ніколи не знає.

— Ходім, — сказав Гальський.

ЗЛИЙ схопив лавочку і поставив біля двірнички.

Гальський вийшов на вулицю і важко присів на одній із залізних підпорок, що прикрашають внизу кожну варшавську браму. В цю ж хвилину біля нього рвучко загальмувала вантажна машина. З кабінки вискочив гарний зграбний чоловік у мундирі шофера міського автопарку і ввернувся до ЗЛОГО, що саме виходив з брами:

— Шефе! Ідіть-но сюди! — і він показав на накритий брезентом кузов машини.

Гальський розгублено обернувся до ЗЛОГО, але на обличчі того не було й тіні подиву. З-за брезенту визирнуло сарматське вусате обличчя під кепкою.

— Підсадіть його, шефе, — промовив швидко Калодонт, показуючи на Гальського.

Не встиг Гальський змигнути оком, як опинився в кузові, вправно, хоча й досить шорстко, підсаджений сильними руками ЗЛОГО і Генека Шмігли. В кузові вже сидів а лавочці хтось, нахилившись і сховавши обличчя в долоні. Гальський був остаточно приголомшений: швидкий перебіг подій, спритна діяльність цих людей і більш за все дивовижні стосунки, що єднали шофера міського автопарку із старим кіоскером-пенсіонером та з уявною грозою Варшави, перевершували його найсміливіші, найфантастичніші уявлення.

Тимчасом ті не гаяли й хвилини: молодий шофер тихо й квапливо розповідав ЗЛОМУ про якийсь випадок, погоню, показуючи на людину, що в розпачливій позі сиділа в кутку, та на пакет завбільшки з патефон, що лежав посеред платформи. Поволі Гальський почав дещо розуміти й включатися до розмови.

— Це, може, Марта, — раптом обізвався він слабким, але виразним голосом, — я гадаю, що…

— Очевидно, — кинув ЗЛИЙ, — ми їдемо туди. А що ам робити з цими квитками, як ви гадаєте? — звернувся ін до Гальського.

Гальський відчув, що радісна гордість наповнює йому груди. «Ці квитки, — збагнув він блискавично, — наш порятунок!»

— Я гадаю, — сказав він схвильовано, — що ми якось перешлемо їх Дзярському. Оце буде сенсаційний вчинок, правда?

— Чудово! — тихо вигукнув ЗЛИЙ; його іскристі сірі очі заясніли вдячністю. — Геніальна думка, докторе! — Видно було, що ЗЛИЙ відразу, з одного натяку, збагнув усі наслідки такого сміливого кроку.

«Оце так чоловік, — майже з захопленням подумав Гальський, — тепер я розумію, чому в нього бувають успіхи. Нічого не треба йому пояснювати».

ЗЛИЙ підсунувся до постаті в глибині кузова і делікатно взяв її за плече.

— Пане!

— Міліціє! — закричав Антоній Пайонк у новому нападі істерії, але тут він побачив білі очі ЗЛОГО, й голос його поволі почав затихати, наче в репродукторі.

— Так, — сказав ЗЛИЙ, — я бачу, що, незважаючи на все, ви — розсудлива людина. Жодна волосина не впаде з ваших вусів, якщо ви заведете нас туди, де ув'язнена та дівчина.

— Добре, — відповів Антоній Пайонк тим самим ввічливим і спокійним голосом, яким звертався до своїх колег-поштарів, перше ніж вони вирушать до свого району. Він був дуже радий, що йому не треба давати ніяких свідчень.

— Виженуть мене, мабуть, з роботи, — пробурмотів Генек Шмігло, сідаючи в кабіну разом з Пайонком, — я залишив новенький автобус без догляду, холера! Хоч би встигнути, а то місцеві селяни перероблять його на клуню.

ЗЛИЙ поклав долоню на стиснуті руки Вітольда Гальського.

— Спасибі вам, — сказав він несподівано.

Грузовик раптом рушив, світло ліхтаря увірвалося під брезент. На пальці ЗЛОГО червонавим блиском заяснів величезний брильянт.

— Все з цього й почалося? — тихо сказав Гальський, показуючи на перстень з печаткою.

— Так, — ствердив ЗЛИЙ. — З цього. Я колись розповім вам про це. Це пам'ятка величезного гріха.

Грузовик уповільнив хід біля перехрестя.

— Маршалковська, — сказав Калодонт, відхиляючи брезент.

Оливковий «Гумбер» з тихим гурчанням в'їхав у гараж. Вільга залишив ключик у машині і повільно піднявся нару, У гаражі було темно і порожньо, чути було, як зрідка капає вода з нещільно прикрученого крана в кутку приміщення. Не запалюючи світла, він пройшов через ремонтну майстерню; відблиск ясної ночі бруднуватими пасмами падав крізь закурені квадратні шибки на столи та інструменти. Є люди, що бояться порожніх і темних приміщень — інженер Вільга не належав до них. Він запалив сигарету і з хвилинку постояв, потім зайшов у контору і відімкнув вері до квартири. Марта спала в шкіряному кріслі серед розгардіяшу. Тіні втоми і хвилювання лежали на її щоках, перлисті краплини поту блищали на лобі й над верхньою губою. У кімнаті стояла страшна задуха. Вільга не замкнув за собою дверей. Він з ненавистю глянув на Марту й підійшов до столу. Знайшов склянку, вилив з неї рештки чаю на підлогу, сполоснув її содовою водою з сифона і налив собі півсклянки чистого джину. Машинально ввімкнув радіо, з репродуктора залунала грайлива і в той же час смутна музика. Марта нервово здригнулась і прокинулась: одним поглядом вона охопила кімнату. Вільга миролюбно, але з погордою глянув на Марту.

Внизу залунав приглушений гуркіт машини, що в'їжджала в гараж; потім почулися швидкі кроки на сходах, і в дверях з'явився Метеор.

— Алюсю! — крикнув він, — що таке? Де ж транспорт? Вільга весело глянув на нього.

— Що значить, де? Кітвашевський повіз усе. Може, ти з ним розминувся?

— Я цілу годину чекав біля брами на Вільчій, — вигукнув Метеор, — і нічого не дочекався. Нічого не було. — Він нервово запалив сигарету. — Вимкни радіо! — гримнув істерично.

— Налий і собі чарчину, — привітно запропонував Вільга, підсуваючи Метеору джин.

Внизу почувся важкий знайомий шум мотора «Шевроле», і Метеор кинувся в ремонтну майстерню, до вікна.

— Кітвашевський! — вигукнув він і вибіг на сходи. Його здивувало, що через порожній гараж до сходів прямує кілька людей. «Певне, люди з «гвардії», — подумав він, — що ж трапилось? Перестрибуючи через дві сходинки, Метеор збіг додолу. За хвилину нагорі опинилося п'ять постатей; перша з них тягла за тонкий габардиновий піджак безвладне тіло Єжи Метеора.

— Сюди, — сказав Антоній Пайонк, який ішов попереду; він уже нічого не боявся.

— Юреку, — з глибини кімнати гукнув Вільга, — хто приїхав?

На порозі їдальні стояв ЗЛИЙ, тримаючи в опущеній руці безвладне тіло Метеора. Поволі він вийшов на середину кімнати і втупив очі в Марту. В його очах не було нічого, крім страшного білого блиску. Марта схопилася руками за шию, на обличчі її сяйнула радість. Білі очі потемніли аж до відтінку лагідної сірості: уперше в житті ЗЛИЙ зустрівся віч-на-віч з Мартою, і Марта зараз не боялася його. Дивні, тривожні почуття сповнили йому серце, і майбутнє, мов ясний сонячний шлях, заясніло в його уяві. Він пустив Метеора, і той повалився на підлогу, наче габардиновий мішок з кістками.

— Вітольде! — вигукнула Марта здушеним голосом; вона минула ЗЛОГО і припала до щуплої, схудлої постаті в смішній, надто куцій, вузькій і тісній одежі.

Гальський схилився над Мартою. ЗЛИЙ відвернувся до Вільги, що стояв за столом. Інженер підніс угору повну склянку горілки, що тримав у руці.

— Ваше здоров'я, — сказав він ясним, майже веселим голосом, — тільки вас тут і бракувало. Я оце й подумав, що ви прийдете. І от, будь ласка… — Він підніс склянку до губів і закинув голову назад.

Очі ЗЛОГО зажаріли, мов розтоплена сталь. Невловимим рухом він простяг уперед руку, і на тонких губах Альберта Вільги кров змішалася з горілкою і побитим склом.

В конторі задзвонив телефон. Генек Шмігло, що стояв на порозі, миттю схопив трубку.

— Пана Героєвського! — залунав чоловічий голос, — швидко! Це говорить Вчесняк! — Генек відірвав трубку від вуха, глянув на неї, потім зирнув через передпокій у глибину кімнати, звідки долинали крики, метушня, глухі удари і швидка, жвава і в той же час смутна музика, з якої виділялися звуки ударних інструментів. Генек знову притулив трубку до вуха:

— Пане Вчесняк! Почекайте трохи! Хай спершу настане розв'язка. Пологи тривають. — Він поклав трубку, вийняв з кишені складаний ножик, розкрив його і взяв у руку телефонний шнур.

— Зараз! — почув Генек голос з передпокою: на порозі з'явився Гальський.

— Хто дзвонив? — швидко запитав він.

— Якийсь чоловік. Назвав своє прізвище — Вчесняк, — відповів Генек.

— Чудово, — похвалив Гальський, — працюєте бездоганно.

Генек посміхнувся: цей худий, щуплий чолов'яга подобався йому все більше, він вносив якийсь лад, якусь організацію, щось таке, чого бракувало їх романтичному шефові.

— Телефону не чіпайте, знадобиться, — сказав Гальський.

На поріг ступив ЗЛИЙ.

— Що таке? — спитав він. В його постаті не було й крихти втоми, він був зовсім спокійний, ніби щойно скінчив їсти морозиво.

— Нічого, — відповів Гальський, щось гарячково шукаючи в телефонній книзі, — вже знайшов. — Він набрав номер:

— Можна попросити поручика Дзярського? — Гальський помовчав кілька секунд, потім додав: — Важлива справа, прошу з'єднати мене з ним. Я повинен сказати йому дуже важливу річ. Мабуть, він в канцелярії. Моє прізвище? Гальський. Доктор Вітольд Гальський. — Він посміхнувся до ЗЛОГО і до Марти, яка разом з Кало-донтом стала на порозі. — Алло! — кинув у трубку. — Поручик Дзярський? Говорить доктор Вітольд Гальський…

— Де ви зараз? — почувся в трубці спокійний, але енергійний голос, — а ми шукаємо вас. У лікарні думають, що вас хтось схопив.

— Неточно, — посміхнувся Гальський, — схоплено когось уже для мене дорогого, а не мене.

— Я знаю, — ледь помітне невдоволення відчувалося в енергійному голосі, — ми вже натрапили на слід панни Маєвської. На жаль, пані Маєвська надто пізно заявила про зникнення дочки, тому й трапилась затримка.

— Цікаво, — сказав Гальський, — отже, ви знаєте, де я. Марта Маєвська зараз біля мене. Для певності, оскільки вам буде важко з'єднатися з нами, перекажіть пані Маєвській, що з Мартою нічого поганого не трапиться, хоча вона відразу й не повернеться додому.

В трубці запанувала тиша.

— Докторе, — мовив поручик Дзярський голосом, яким промовляють, звичайно, закусивши від злості губу, — боюсь, що ви втручаєтесь не в свої справи.

— Очевидно, — ввічливо відповів Гальський, — втручаюсь. І Марта теж. Бідна дівчина боїться вертатись додому. Боїться, що ви будете вимагати від неї свідчень про ЗЛОГО.

— Що має ЗЛИЙ спільного з тим, що була схоплена Марта? — в голосі Дзярського забриніла старанно приховувана надія.

— Нічого не має спільного. Не ЗЛИЙ схопив Марту. Навпаки. Він звільнив її десять хвилин тому з рук дуже небезпечних суб'єктів. Вони повинні вас цікавити більше, ніж ЗЛИЙ. — Гальський глянув на силует чоловіка з білими очима: той стояв, недбало спершись на письмовий стіл, курив сигарету і з напруженням слухав розмову. Якоюсь несамовитою внутрішньою силою віяло від його невисокої, гнучкої постаті та худого смаглявого обличчя.

— Отже ви, пане докторе, — поволі промовив Дзярський, — зараз разом із ЗЛИМ? — Він щільно затулив долонею трубку, натиснув ногою на кнопку дзвінка під столом і тихо промовив до сержанта Мацєяка, що відразу ж з'явився на дверях його кабінету:

— З'ясуйте, з яким номером я з'єднаний!

Мацєяк, не сказавши жодного слова, швидко вийшов.

— Так, я з ним, — сказав серйозно Гальський, — і залишуся, поки все як слід не виясниться.

Шмігло і Калодонт дивилися на Гальського, мов зачаровані. «Чудовий хлопець! — подумав з вдячністю Генек, — і наш». Калодонт нервово гладив вуса.

— Попереджаю вас… — сухо заявив Дзярський, — що ви відповідатимете перед судом за ці номери. Разом із своїм спільником. За нелегальну діяльність проти закону та поза ним. За самосуд і намагання чинити правосуддя навласнуруч. Уявляю, що ви накоїли там, де зараз перебуваєте.

— Я згоден, — промовив єлейним голоском Гальський і додав: — Не кладіть трубки! Я хотів би ще домовитися, як передати вам пакет з краденими квитками на недільний матч Польщі з Угорщиною. Буде їх, на око, близько десяти тисяч штук.

— Що-о-о? — стриманий голос Дзярського виразно затремтів.

— Ви ще нічого не знаєте про цю аферу? Тоді ми інформуємо вас про це. Нам пощастило викрити кричущий злочин. Держава зазнала б великих збитків. Я хотів був взяти кілька квитків для знайомих, бо ви ж уявляєте собі, як буде важко дістати квиток на такий матч, але ЗЛИЙ не дозволяє. Каже, треба бути порядним і повернути державі те, що їй належить. У трубці панувала тиша.

— Завтра ви одержите ці квитки, — спокійно продовжував Гальський, — і майте на увазі, що вам їх принесе випадковий посланець, найнятий з вулиці хлопець. А тимчасом… до побачення, поручику.

Він поклав трубку.

— Ходім, — мовив ЗЛИЙ, кидаючи недокурок на підлогу, — за п'ять хвилин Дзярський з'явиться тут із своїми людьми.

— Як бути з поштарем? — запитав Калодонт.

В цю хвилину на порозі з'явився Антоній Пайонк; на ного стегні висіла велика брезентово-шкіряна сумка.

— Я їду з вами, — рішуче заявив Пайонк. — Ви зараз не можете мене залишити. Ні міліція, ні ті, що там, — показав він на кімнату Вільги, — не повірять, що ми випадково зустрілись. З їх точки зору я — ваша людина. Та, зрештою, може, я ще етапу в пригоді вам? — несміливо посміхнувся він. — Я дуже сумлінний працівник. — І він міцно притиснув до себе сумку, в якій лежали розсипані Крушиною, а тепер старанно позбирані з підлоги листи.

— Ну, то давай, — сказав Шмігло Пайонку, і всі збігли вниз.

ЗЛИЙ підсадив Марту в кузов і допоміг піднятись Гальському.

— Що за машина! — зітхнув із заздрісним подивом Генек, проходячи повз оливковий «Гумбер». Калодонт і Пайонк, сопучи, сіли в кузов. Генек завів мотор, і «Шевроле» повільно виїхав з брами. Під брезентом будки панувала тиша. ЗЛИЙ відчував запах волосся Марти, що сиділа біля нього, і недобрі думки лізли йому в голову. Вітольд Гальський кусав губи від хвилювання: так багато він мусив сказати Марті, але знав добре, що діється із ЗЛИМ, і жодна сила в світі не примусила б його зараз говорити.

— Одначе, — мовив Юліуш Калодонт, маніпулюючи біля пакету з квитками, — справедливість вимагає, щоб ми забезпечили себе на цей чудовий матч квитками — по одному на кожного з нас, правда, шефе? Така нагода!

— Ні, пане Юліуше, — лагідно заперечив ЗЛИЙ, — ми повинні їх повернути.

— Та не перегинаймо палки, — мовив, посміхаючись, Гальський. — По одному можемо взяти. Адже ж нам треба бути на матчі. Я переконаний, що в нас там буде багато роботи. Це наш громадський обов'язок, правда?

Непомітна і якась колективна посмішка осяяла будку. Не бачачи один одного, всі посміхнулися так, як посміхаються люди, впевнені в чесності й слушності своїх дій, хоч усе начебто свідчить проти них.

Дзярський потримав кілька секунд трубку біля вуха, потім повільно поклав її. Ввійшов Мацєяк з клаптиком паперу в руці.

— «Інженер Альберт Вільга. Автомайстерня. Вулиця Крохмальна», — прочитав уголос Дзярський. Він встав і спитав Едвіна Колянка, що стояв біля вікна: — Поїдете зі мною?

Колянко курив, замислившись.

— Це все-таки Гальський, — почав він і за хвилину нерішуче відповів: — Чи варто? Мабуть, там уже нікого немає. Ви візьмете з собою людей? — поцікавився він.

— Ні, — сказав Дзярський, — поїдемо вдвох.

— Гаразд, — неохоче погодився Колянко. Видно було, що сором примушує його перебороти страх.

Через десять хвилин чорний, блискучий «Сітроен» зупинився на розі Желязної і Крохмальної. Колянко і Дзярський вийшли з машини. Поручик замкнув дверцята і глянув на годинник. Було майже пів на десяту. Він знайшов будинок, перевірив номер і назву майстерні, брама була широко відчинена. Він обережно й повільно зайшов на подвір'я, Колянко посувався за крок позаду нього. Дзярський вийняв з кишені сильний електричний ліхтарик, і сніп білого світла прорізав темряву.

— Ого, — пробурмотів Дзярський. В смузі світла заблищав першокласний лімузин. Поручик підійшов ближче. — «Гумбер», — прочитав він марку автомашини. В світлі ручного ліхтарика заблищали залізні стрімкі сходи. Дзярський наблизився, послав угору промінь світла, послухав з хвилину. Не чути було жодного звуку.

— Підемо? — спитав неохоче Колянко, показуючи рухом голови на сходи.

— Ні, — тихо відказав Дзярський. — Ніхто нас туди не кликав. Ми не маємо наказу робити обшук. — Повільним кроком, пильно оглядаючись, він вийшов з гаража. Колянко непомітно витер з лоба піт. Перестав боятися, але відчував глибоке незадоволення. Щось тягнуло його нагору, на сходи. Якийсь непереможений до кінця інстинкт отруював йому спокій, виводив з рівноваги. «Були вже такі цікаві, — казав він собі, —яким така цікавість коштувала життя. Теж журналісти». І болісний спазм стиснув йому серце.

Пан у котелку з парасолькою пройшов вулицею Широкий Дунай до реконструйованих мурів, пробрався крізь хаос риштувань та між стосами дощок, трохи поблукав серед характерного варшавського краєвиду, сіро-зеленого від цементного пилу, і вийшов на вулицю Фрета. Тут він зайшов до маленького, з низькою стелею ресторанчика, сів у кутку на табуреті і замовив маринованого оселедця та грудинку з капустою. Оселедець був добре-таки вимочений, жовтаво-коричньовнй шматок грудинки апетитно пахнув поміж купками прикрашеної зеленню картоплі та запашною кисленькою капустою. Пан з парасолькою впорався з цією їжею швидко і з такою енергією, яку важко було вгадати в його щуплій постаті. Офіціант приніс блідо заварену каву; випивши її, пан з парасолькою вийняв з кишені якусь книжку і заглибився в читання.

Одірвав він очі від книжки лише тоді, коли за ґратованими шибками стильного вікна почав западати морок. Сховав книжку в кишеню, розплатився і вийшов.

Погода зіпсувалась, нависли важкі хмари, освітлені сяйвом великого міста. Зірвався вітер. Ліхтарі, прикріплені до стін будинків, немов світляні квіти, кидали фіолетовий відблиск, сповнюючи морок відтінками барв штукатурки. Вулиці обезлюдніли, навіть зовсім опустіли, хоча було ще не дуже пізно.

Пан з парасолькою минув загорожу нових будов і крізь розгардіяш будівельних матеріалів пробрався в коротку, темну, вибоїсту ущелину Новомєйської.

— Пане, — почувся тихий хрипкуватий голос.

Пан у котелку поволі обернувся, недбало, але насторожено: голос долинав з вузького проходу, обмурованого камінням коридорчика, ледь помітного під наметом з дощок, драбин і риштовань.

— Пане, — знову повторив голос майже над самим вухом, — купи цеглину.

І тут пана в котелку хтось силоміць втягнув між побілені вапном дошки й притиснув до муру; він не бачив людини, яка вимовила ці рішучі слова, зате на рівні свого обличчя, перед самісіньким носом, помітив чудово запаковану в газету величезну цеглину. Ще хвилина, і зіткнення цеглини з його носом могло стати неприємною реальністю.

Він інстинктивно відступив, але дужа рука вхопила його за піджак на спині. Повернувся обличчям до незвичайного продавця і запитав:

— А скільки це вона коштує?

З біластої темряви риштовань блиснули малі оченята, війнуло кислим подихом.

— Двадцять злотих, — відповів хрипкий голос.

— Зовсім дешево, — здивувався пан у котелку: він без вагання вийняв гроші і простяг у темряву.

— От і добре, — промовив хрипкий голос, — а це вам. — За цими словами незнайомий ткнув йому в руку цеглину, від чого пан у котелку аж захитався. Водночас він відчув, що вже вільний. Обтрусивши одежу, одступив на два кроки і кинув цеглину на смітник.

— Пане, — залунала погроза. — Підійми цеглину! Зараз же! Що куплено, те куплено, отже, треба взяти.

Пан у котелку нахилився й підняв цеглину. Важко зітхнувши, поплентався до Ринку з покупкою в руці. Ступивши з двадцять кроків, він почув попереду легкий шум, і з-за корита з розведеним вапном виринув довгий темний силует, який одним стрибком перетяв йому шлях.

— Пане, — почувся тонкий з посвистом голос, — купи цеглину, — і довга, кістлява лапа, що держала величезну, вже не загорнуту цеглину, висунулася до нього з темряви. Пан у котелку вже хотів був почати переговори, коли трапилося таке, що він аж тихо свиснув від подиву. Позаду, за його плечима почувся тихий, але рішучий заклик:

Ясю! Пусти його. Він вже купив цеглину.

Постать, що перегороджувала дорогу, слухняно й тихо майнула в морок мовчазних будов. «Якась солідна організація», подумав пан у котелку і, зараз же за рогом кинувши обтяжливий пакунок, рушив у бік Ринку.

Потім він зробив добрий гак по Запєцку, Пивній і Широкому Дунаї і через кілька хвилин знову йшов коло стосів дощок. За хвилину почулося те ж саме:

— Пане, купи цеглину, — і хтось потяг його за дощану обшивку, у вузький коридорчик. — Пане, — почав «продавець» і враз замовк: у блідому світлі, яке падало з Ринку, він побачив, з ким має справу. — Це ви? — спитав, злегка здивувавшись. — Чого тут вештаєтесь? Ви вже раз купували, так? Ще раз хочете? Товару не бракує.

— Віддавай гроші! — тихо й холодно промовив пан у котелку.

— Ти що? Хворий? — уїдливо спитав хрипкий голос.

— А може, я і в тебе трохи здоров'я одберу, злодюго?

Ліхтар на риштованнях будови загойдався в цю хвилину під сильним повівом вітру, і малі очиці «продавця» розширилися від жаху: в скупому світлі блиснув чорний великий револьвер.

— Якби я зараз тобі загнав у живіт — ніхто й не почув би, — мовив пан у котелку спокійним і в той же час жартівливим тоном; і справді дуло револьвера майже торкалося живота «продавця». — Віддай гроші! — весело повторив пан у котелку, пробираючись у прохід вузької брами. «Продавець» опустив одну руку, вийняв з кишені двадцять злотих, замахав примирливо банкнотом івідразу ж підніс його вгору.

— Що це ти? — зауважив пан у котелку, — невже серйозно? Двадцять злотих? Все вивертай, до кінця. Все, що виторгував за цілий день.

«Продавець» розпачливо сяйнув малими очицями.

— Колего, — благально пробелькотів він, — так не можна. Я ж не для себе працюю. Це не приватна ініціатива. Я скромний працівник. Така моя робота. Як я поясню у відділі? Адже конкуренції нема. Тут на все монополія. Як не принесу хоч кілька злотих, мене виженуть. А може бути ще й гірше.

— Що ти кажеш? — зацікавився пан у котелку і сховав руку з револьвером у кишеню. Дуло його виразно було спрямоване у співрозмовця. — А в якому ж відділі ти працюєш?

— У відділі цегли, — квапливо пояснив «продавець», — роздрібний продаж матеріалів.

— Ну, — флегматично кинув пан у котелку, — давай гроші!

Купець дістав з кишені жмут зім'ятих банкнотів і простяг їх нападникові.

— На, — промовив він голосом, в якому відчувалась незаслужена образа, — вдавися!

— Не розумію, — тактовно провадив далі розмову пан у котелку, — чого ти так мало береш за цеглину? Адже така цеглина коштує щонайменш сто злотих.

— Я теж так вважаю, — незадоволено мовив «продавець», — але начальник відділу не дозволяє брати більше. Каже, що двадцять злотих кожен дасть охоче і навіть не повідомить міліцію. А як і повідомить, то все одно буде малий інцидент, міліція навіть постового не пришле, бо не вигідно: надто дрібна сума. А нам це вигідно. П'ятдесят клієнтів за ніч, і вже можна жити.

— А правда, — зітхнув пан у котелку. — Ваш начальник має голову на плечах. Інтелігентна людина.

— Та ж певне! — визнав хрипкий голос. — Ось ти, брате, із своєю вільною професією довго не протягнеш. Тільки колективна праця успішно йде, так наодинці ніяк не можна. Колектив, от що: організація, монополія, масштаб. Сьогодні ти в мене забереш касу, я доповім, куди треба, ще раз підскочиш, нові доповідні попливуть, і навіть оглянутися не встигнеш, як схопить тебе десь Кудлатий. Ми — люди Кудлатого, — гордо додав він, — нарвешся на неприємність, брате.

— Правильно, — кивнув пан у котелку. — Я сам кудись би записався, до якої-небудь значної інституції. Ти маєш рацію, колего. Не гнівайся на мене. Ось твої гроші. Дозволь тільки забрати мої двадцять злотих. Сам розумієш, тут уже йдеться про престиж.

Він віддав «продавцеві» жмут банкнотів і почастував його цигаркою. Той затягнувся, зосереджена замисленість відбилася на його чолі.

— Ходім, — мовив він за хвилину, — я познайомлю тебе з людьми, які можуть щось зробити для тебе.

Вони вийшли разом з брами і попрямували до Ринку.

— Ясю! — гукнув «продавець» у бік риштовань, коли вони минали корито з вапном, — я зараз повернуся, гаразд?

— Гаразд, — долинув з темряви свистячий голос.

На Ринку гуляв вітер, теплий, але неприємний; лампи сильно гойдалися, здавалося, що брук і мури безперервно рухаються. З відчинених дверей ресторану «Під Базилікою» вийшов на вулицю високий худий чоловік, в замащеній шапці на тім'ї та в лиснючих від мастила тикових штанях. Він був сильно п'яний, заточувався, але не галасував. Біля входу в Запєцк п'яний наблизився ззаду до пана в котелку та «продавця» і раптом штурхонув того в спину. «Продавець» швидко повернувся, готовий до сварки, але, побачивши п'яного, невдоволено скривився і, не ображаючись, сказав:

— Ах ти, п'янюго! Оце так нализався. Чого тобі, Кітвашевський?

— Юмбо, позич сотню, — невиразно пробелькотів він. — Завтра віддам… Кажу тобі, — продовжував він, — який у нас скандал! Мушу зараз же повернутися в гараж, от хай ще трохи добавлю. Дай червінця, Юмбо! Завтра віддам на площі, гаразд?

— Іди від мене, голодранцю, — мовив з гідністю Юмбо. — Дістанеш червінець, і в тебе в животі забурчить. Не бачиш хіба, що я на роботі?

— З цим паралітиком? — здивувався Кітвашевський, показуючи на пана в котелку. — Я його звідкілясь знаю, — замислився він, блукаючи п'яними очима по постаті з парасолькою. — Ага — пригадав! Це його руїна у нас у гаражі стоїть. Боже мій! — згадав він і рознервувався не на жарт. — Треба вертатися. Вільга вб'є мене, як довідається.

— Чудово, — несподівано обізвався пан у котелку, — їдьмо разом. Я теж маю справу до Вільги. Кітвашевський, зупини таксі, а ти, Юмбо, — звернувся він до занімілого від подиву «продавця», — не хвилюйся. Я й не таких, як ти, обводив круг пальця, такий мій обов'язок. Я інспектор контролю, розумієш? Про тебе напишу сьогодні рапорти — золото! Чудесний, сумлінний, хороший працівник. Приємно, га? Може, якесь підвищення, премія.

Юмбо шанобливо вклонився і привітно потиснув руку панові в котелку.

— Пане інспекторе, — промимрив він, — я не чекав цього. Прошу коли-небудь зайти після роботи, приватним порядком, на чарочку. Нам з Ясем буде дуже приємно.

Кітвашевський зупинив таксі, що саме проїздило Пивною вулицею.

У таксі Кітвашевський слова не вимовив. Дисципліна брала гору. За десять хвилин вони звернули з Желязної на Крохмальну; на самісінькому розі розминулися з чорним низьким «Сітроеном», що мчав на широко поставлених колесах.

Біля брами загальмувало якесь таксі.

— Прошу зупинитись, — швидко кинув пан у котелку шоферові й подав тому гроші, кидаючи бистрі погляди на таксі біля брами: саме в цю хвилину вискочив з нього надзвичайно плечистий чоловік і, нервово зачинивши за собою дверцята, швидко побіг до брами. Пан у котелку виліз із машини слідом за Кітвашевський. Кітвашевський, заточуючись, пройшов подвір'ям і зник у тьмі гаража. Пан у котелку обережно, на певній відстані, йшов слідом. За хвилину з темряви долинуло до нього дзюрчання води й пирхання: Кітвашевський підсунув голову під кран, перше ніж іти розмовляти з Вільгою.

Пан у котелку знайшов у темряві сходи й тихенько рушив угору. «Якщо хтось мене зустріне тут, на цих сходах, — подумав він, — буде мені амба». Нагорі почувся безладний тупіт. Пан у котелку стер піт з чола і кількома блискавичними стрибками досяг верхньої площадки сходів. Там він одразу ж стрибнув за якесь нагромаджене на одному з столів приладдя і, блукаючи в темряві майстерні, помалу наблизився до ясного прямокутника дверей, що вели в контору. Він припав усім тілом до стіни, раптовим, обережним стрибком майнув через поріг, окинув допитливим поглядом порожню контору і вскочив у відчинені двері, що вели до передпокою. Серце у нього сильно калатало: починалось незнайоме приміщення. Поволі, обережно, зважуючи кожен подих, старий слідопит ступив ще два кроки й заліз у куток між вішалкою, повною пальт, та входом до їдальні, потім, тихесенько вистромив уперед голову в котелку: жовта шкіра на його худорлявому обличчі нап'ялася, мов на бубні, чорні й бистрі очі жадібно вбирали несподіване видовище.

Була це картина повна гротескних страхіть. Серед справжнього бойовиська, серед поперекиданих важких меблів, розкиданої постільної білизни та грамофонних пластинок, мальовничо перемішаних з бутербродами з лососиною, тістечками й пляшками, нерухомо стояв навдивовижу плечистий чоловік з перебитим боксерським носом. Очі його були втуплені в повішених вниз головами людей.

Ось Роберт Крушина постояв ще з секунду нерухомо, потім кинувся до повішених. Зірвав обидва тіла; безвладні ноги Метеора й Вільги глухо гупнули на підлогу.

Пан у котелку, розчепіривши пальці, прилип до стіни під вішалкою, наче велика чорна муха; парасолька, яку він тримав у руці, була, здавалось, намальована на стіні.

Тільки-но Крушина пробіг передпокоєм, він невловимо швидким рухом обернувся і опинився в конторі, за важкою портьєрою з червоного сукна. Крушина схопив тремтячими руками телефонну трубку, і пан у котелку аж до болю напружив зір, щоб побачити, який номер той набирає. На сходах почулися невиразні кроки. Крушина поклав трубку — за хвилину в контору обережно ввійшов Кітвашевський.

— Пане Крушино, — несміло почав він, побачивши Роберта.

— Де ти завіявся, Кітвашевський? — спитав тремтячим від напруження голосом Крушина. — Я чекаю тебе вже з годину.

— В мене трапилась одна пригода, — почав Кітвашевський. Втупивши очі в підлогу, він уривчасто розповів, що трапилось. Закінчив, підвів очі і пополотнів, глянувши в потемніле обличчя Крушини, в його звужені, нерухомі від люті зіниці. Кітвашевський хотів відступити, але було вже пізно: ліва рука Крушини схопила його залізною хваткою.

— Ах ти ж, сучий сину! — пролунав сухий удар у підборіддя, голова Кітвашевського підскочила вгору, мов викинута з катапульти, все тіло неприродно вигнулося назад, і Кітвашевський без стогону повалився в куток. Крушина схопив трубку і набрав номер. Хоча пан у котелку надів окуляри, він не зміг помітити на щитку цифр, що швидко мигтіли в нього перед очима.

— Анелю! — гукнув Крушина. — Ще є голова? — і швидко додав: — Хай почекає мене, я за хвилину повернуся! — Він кинув трубку, з секунду повагавшись, скочив до кімнати, знову підбіг до телефону, набрав номер і вигукнув: — Пане голово!

Він швидко й хаотично змалював ситуацію в квартирі Вільги. — Що з ними робити? Ради бога, що з ними робити? — кричав Крушина в трубку. — Може, викликати швидку допомогу?

«Треба змиватись, — неспокійно подумав пан у котелку, — але як?»

— Ні! — почув Крушина гострий, рішучий голос Мериноса, — навіть і не думай, чуєш?

— Але ж Юрек страшенно побитий, — пробував заперечити Крушина. — Інженер має такий вигляд, ніби ось-ось віддасть богу душу!

— Коли покличеш, — твердо заявив Меринос, — то міліція довідається! Навіть і не думай, чуєш? Поклади їх як-небудь, ми зараз пришлемо якогось знайомого лікаря. Двері як слід замкни, зрозумів?

— Гаразд, — невпевнено промовив Крушина: він був страшенно пригнічений. Поклав трубку і пішов у квартиру. Пан у котелку виринув із складок портьєри й кинувся через темний зал майстерні до сходів. Він уже не зважав ні на що, біг у темряві, спотикаючись і тупаючи ногами. Крушина вискочив у контору і став прислухатися.

— Хто тут? — голосно гукнув він: у голосі його бринів страх.

Пан у котелку натрапив на сходи і спустився по їх залізній спіралі вниз. Він вже виразно чув важкий тупіт ніг Крушини, що збігав у панічній тривозі. У середньому приміщенні гаража було темно, хоч в око стрель. Просто зі сходів пан у котелку налетів на склисту поверхню якогось автомобіля. Блискавично намацав ручку, відчинив дверцята і скочив всередину. Призвичаєні до мороку очі почали орієнтуватись у чорній темряві: важко дихаючи, він відпочивав на першокласному сидінні дорогого лімузина. Вже хотів вилазити з машини; коли зі сходів спустився в морок Крушина. Пан у котелку зіщулився, потім — скоріше передчуваючи, ніж чуючи погоню, — причаївся на дні машини. Заспокоєний тишею Крушина запалив сірника і озирнувся навколо. У середньому приміщенні гаража не було нікого. Він підійшов до «Гумбера» і відчинив дверцята біля керма. Засвітив другого сірника й скрикнув від радості: побачив ключик, що стирчав на щитку. Він відразу ж сів і завів мотор: водночас ввімкнулося й радіо. З репродуктора залунали звуки жвавої музики. Пан у котелку розпачливо й глибоко зітхнув: тепер він міг собі це дозволити, музика приглушувала зітхання. Крушина вивів машину на вулицю.

Через кілька хвилин він загальмував на Пружній. Сусідня Гжибовська площа була безлюдна, на ній віяв неприємний, сердитий весняний вітер. Крушина швидко виліз із машини і побіг до брами. Пан у котелку зіп'явся на коліна й обережно висунув голову поверх сидіння шофера. Коли Крушина зник у брамі, його непроханий пасажир виліз із машини й підійшов до брами, на якій серед численних вивісок, табличок і об'яв впадала в очі велика емальова таблиця. На зеленому тлі було написано червоними літерами:

Виробничий кооператив

«ТОРБИНКА»

Галантерейні вироби з пластмаси

Пан з парасолькою став біля таблиці, злегка насунув на лоба котелок.

— Магічне коло змикається, — прошепотів він, задоволено посміхаючись. — Окремі трибки пасують один до одного. Розрахунки сходяться.

Потім, постукуючи парасолькою, повільно рушив у напрямі до Маршалковської.

ЧАСТИНА СЬОМА

1

Рожеве світло ранкової зірниці розвіяло над Варшавою морок ночі.

У брамі з'явився двірник: потягнувся, позіхнув… Щораз більше людей виходило з воріт, весело видзвонюючи, промчав трамвай, розпочинали свою повсякденну гонитву автомашини.

Пан Юліуш Калодонт відчиняв свій кіоск і пригадував нічні події: думка про них збудила в нього радісний подив. Але він не виспався і непокоївся, чи шановна Гелена Ліпінська подасть Марті і Гальському сніданок, гідний його, Калодонта, гостинності. Тільки-но він вмостився на своєму стільчику і почав заспокоюватись, як за вітриною кіоска почувся милий гугнявий привітний голос:

— Добрий день.

Калодонт схопився, мов опечений.

— О, — вигукнув, — і ви тут? Ви мені дуже потрібні…

Він швидко вискочив з кіоска і схопив пана в котелку за полу чорного альпагового піджака. — Я не пущу вас, поки… — рішуче заявив він.

— Я й не думаю тікати, — посміхаючись, перебив його пан у котелку. — Навпаки, хочу поговорити з вами. Перш за все гаряче поздоровляю вас із вчорашнім успіхом.

— Яким успіхом? — спохмурнів Калодонт. Пан у котелку лукаво посміхнувся.

— У зв'язку з гостинними відвідинами будинку на Крохмальній вулиці, — ввічливо промовив він.

— Пане… — почав Калодонт, не знаючи, що казати далі: цей низенький чорнявий чоловічок буквально паралізував його.

— Пане Юліуше, — серйозно промовив пан в котелку, — прошу мене вислухати: зараз нема часу на пояснення, але незабаром буде про що говорити. Дайте мені зо два… тюбики…

— Тюбики? — вражено повторив Калодонт. — Навіщо? Не знаю, чи я можу їх дати вам.

— Пане Юліуше, це дуже важливо… Для вас… Калодонт грізно кашлянув, збираючись засипати свого співрозмовника безліччю питань, але тут пан в котелку засунув руку у внутрішню кишеню піджака, витягнув довгий білий заклеєний конверт.

— Пане Юліуше, — почав він таким урочистим тоном, що Калодонт одразу замовк, — ось депозит, який я, шановний пане, вручаю вам. Ви єдина людина в Варшаві, якій я можу його віддати, бо вірю вашій чесності й непохитності, вашому твердому слову. Отже, дорогий пане Юліуше, якщо я в неділю о пів на дев'яту вечора не прийду до вас по цей документ, — в голосі пана в котелку забриніли драматичні нотки, — в такому разі я дозволяю вам Юліушу Калодонту, розпечатати цей конверт в присутності двох осіб, а саме — поручика Міхала Дзярського і… чоловіка з білими очима, котрого звуть ЗЛИМ!

— Що? — пробелькотів Калодонт, приголомшений таким дивним дорученням.

— Ці двоє, і тільки вони, і обов'язково разом повинні бути присутні, коли будете розкривати конверт! Знаю, Юліуше Калодонт, що нема такої сили, яка б перешкодила вам у здійсненні моєї, можливо останньої… волі…

— Нема, — зворушено прошепотів Калодонт. Йому здавалося, що цей маленький чоловічок близький йому, як брат, давно загублений і знайдений лише тепер. — Але чого останньої, — раптом злякався він, — як це так?

— Ніколи нічого невідомо наперед, — мовив глибокодумно пан у котелку, — особливо, коли вирушаєш у бій за справедливу справу. За спокій у рідному місті…

Через хвилину прохожі, що поспішали мимо кіоска, могли помітити, як дідок у кепці з рум яним сарматським обличчям і сивими вусами простяг низенькому панові в котелку два тюбика зубної пасти. Але ніхто з них не звернув на це уваги.

2

— Що тепер робити? — ледве чутно спитав Зільберштейн. Він стояв біля письмового стола Мериноса, блідий:ї спітнілий; вуха в нього палали пурпуром.

Меринос важче сперся на крісло і зіщулився, ніби йому було холодно. Обличчя в нього посіріло, видно було, що він цієї ночі не спав. Під очима набрякли мішки, повіки червоніли від утоми. Крушина стояв біля вікна, кусаючи нігті.

— Юрек, — бідкався він стиха, — що буде з Юреком, хоч би богові душу не віддав. Той лікар уночі хитав над ним головою.

— Що тепер робити?.. — істерично перепитував Зільберштейн. — Що тепер робити, пане голово?

Меринос мовчав, байдужим поглядом дивився на Льову, блукав очима по кімнаті, по стіні, по дверях.

— Чи ж витримає, — стиха скиглив Крушина, — Юрек? Юречек, холера! — Він говорив, не підносячи голосу і без гніву. Якщо я того сучого сина, того лобуря намацаю, то або він, або я… Юречек не виживе… слабий!

— І що тепер робити? — поволі повторив Зільберштейн, розтягуючи слова, і раптом скрикнув: — Що з вами, пане Мериносе? Пане голово! — він перегнувся через письмовий стіл, схопив міцною волосатою лапою Мериноса за карк і сильно струсонув. Несподівано Меринос стиснув його руку, мов обценьками, і щосили вдарив нею об стіл, не глянувши навіть на Зільберштейна. Той дужче зблід, але навіть не писнув.

— Заткни пельку, — спокійно мовив Меринос, — не бачиш хіба, що я думаю? І ти, — звернувся він до Крушини, — заткнись, йолопе! Твій Юречек заробив собі на пироги. Хай-но тільки він вилікується, з ним Кудлатий поговорить. Ось тоді поїде до лікарні або відразу на цвинтар. Тільки ці рахунки відкладемо на потім.

Крушина замовк.

— Кудлатий! — вигукнув Зільберштейн, — підіть до нього, пане голово! Хай щось зробить, хай щось придумає! Не може це так бути! Не може пропасти така чудова справа, така нагода! Такі гроші!

— Зільберштейн, — процідив Меринос, — замовкни!

— Чого я маю замовкати? — в голосі Зільберштейна тремтіла лють, нотки близького скандалу. — Хто тут постраждав, я чи ви? Чи, може, громадянин Кудлатий? Я вже можу спаковувати рушник і зубну щітку. Вчесняка схоплять завтра, а мене через два дні… — Голос у нього панічно забринів. Він перехилився через письмовий стіл і перед самісіньким носом Мериноса люто закивав тремтячим вказівним пальцем. — Але зі мною такі номери не вийдуть! Всі поїдете у бараки, до лопат, до тачок! — Він схопився за голову. — Куди мені тікати? Де можна зникнути? Назвіть якесь надійне місце. Віддайте мені мої гроші! — репетував Зільберштейн, згадавши раптом найважливішу причину свого розпачу.

— Ах ти ж вошивцю, — промовив Меринос з недоброю посмішкою, — твої гроші? А скільки ти вже підмолотив наліво? На тій тисячі квитків, які продав мені по тридцятці? Оце так спільник, морда твоя! — Меринос поволі підвівся з крісла, потягнувся, аж затріщали суглоби, зловісно нахилив голову, повільно обійшов навколо столу. — Ну, кажи… На скільки ти мене обмахляв? Скільки вже в тебе, паршивцю, відкладено грошей, про які ніхто з нас і не знає? Ану, кажи, чоловіче!

Зільберштейн відступив на крок, спіткнувся і впав на столик. Меринос підійшов і, не поспішаючи, схопив його за вилоги піджака і підняв угору з небувалою силою. Льова, хоч невисокий, але кремезний та масивний, здавався в цих дужих, м'ясистих долонях спакованим вантажем, який несхибно підносить потужний кран. Меринос поста» вив Льову на ноги, відпустив його й несподівано двічі вдарив його по одній і другій щоці. Зільберштейн з гуркотом упав на шафу. Його бліде обличчя стало біле, мов крейда, на щоках лишились червоні сліди пальців, на лобі під розпатланим волоссям заблищали великі краплини поту.

— Ти ще заплатиш мені за це, ти… — просичав Зільберштейн з неприродною повільністю, і в цю ж хвилину Меринос кинувся на нього. Його обличчя тремтіло від нестямної люті. Мов могутня скеля, увірвався між них Крушина.

— Пане голово, — шепотів він тремтячими губами, — заспокойтесь, я благаю вас, пане голово! Льово! Не будь таким, чуєш? Пане голово! Льово, іди геть звідси! — Він намагався випхати Льову до дверей і вигнати з кімнати, але Зільберштейн метушився по кімнаті, конвульсійно хапаючись за меблі.

Меринос провів язиком по пересохлих губах, обсмикнув піджак і поправив волосся.

— Пусти його, — різко кинув Крушині, — хай залишається! — Він підійшов до вікна, сперся на підвіконня і запалив сигарету. — Зільберштейне, — мовив рішучим, але спокійним тоном, — не час нам дутись. У нас один день залишився, і цей день не варто марнувати на суперечки. Потім поговоримо і владнаємо непорозуміння. Зараз поїдеш до Вільги, побачиш, як там справи. Якщо погані, повертайся відразу. Коли ж квартира не «згоріла» — скажи Пацюкові, що Вільга на кілька днів поїхав у справах та щоб він пустив тебе нагору. В їдальні стоїть секретер, проламай нижню шухляду, вийми залізну касу і привези її сюди. В тій касі лежить твоя тисяча квитків. А ти, Роберте, — звернувся він після хвилинного роздуму до Крушини, — приведи сюди свого Шаю. От і все. Ну, хлопці, — кинув вій ніби привітніше, — за півгодини ви обидва маєте бути тут, нагорі.

Крушина повеселішав, Зільберштейн поправив перекручений галстук і, здається, трохи заспокоївся.

— Я іду до Кудлатого, — сказав Меринос. — Ці слова підбадьорили Зільберштейна й Крушину.

Крушина і Зільберштейн вийшли, а Меринос сів за стіл, написав кілька слів, поклав у конверт, заклеїв і гукнув:

Анелю!

Увійшла Анеля.

— Скинь фартух і занеси цей лист пані Шувар, в крамницю, — наказав Меринос. — Та не повертайся без відповіді, чуєш?

— Гаразд, — сказала Анеля й вийшла.

Філіп Меринос вийняв із скляної шафки пляшку коньяку, випив дві чарки одну за одною, потім зручно розлігся в кріслі і заплющив очі. Здавалося, він улаштував собі, серед роботи, невеличкий перепочинок, але це тільки здавалось. Мозок Філіпа Мериноса не переставав працювати апі на хвилину, важко, зосереджено, плекаючи страшні мрії про помсту.

Олімпія Шувар підвела голову з-над закордонного журналу мод.

— Це я, — сказала вона, — слухаю вас.

Перед нею стояла плечиста, дебела жінка середнього зросту, близько сорока років; її велике обличчя з грубими рисами наче було зроблене з твердої юхти. Блакитні очі дивилися нахабно й насторожено, губи були намазані помадою, а щоки щедро підрум'янені.

— Ви пані Шувар? — повторила Анеля, наче бажаючи впевнитися в цьому.

— Так, це я, — посміхнулась Олімпія і підвелася, — чим можу служити?

Анеля не зводила з неї очей.

— Ви дуже гарна жінка, — сказала раптом прибула. Потім відкрила металічний замок чорної приношеної сумки і вийняла з неї листа в білому конверті без адреси. — Це вам, — сказала Анеля, — від голови Мериноса.

Олімпія спохмурніла й узяла листа. На секунду завагавшись, розпечатала його й прочитала. Анеля не рушила з місця.

— Гаразд, — мовила Олімпія, вкладаючи аркушик назад у конверт, — дякую.

— Ні, — заявила Анеля зухвало й рішуче, — ви повинні дати відповідь.

Олімпія сіла й посміхнулася. Її волошкові очі заграли тисячами відтінків.

— Я відповім, — запевнила вона, — не турбуйтесь, відповім.

— Прошу пані, — підійшла до неї ближче Анеля, — я хочу з вами поговорити.

Обличчя Олімпії набрало чемного, але неприємного виразу.

— Я слухаю, — сухо сказала вона.

Анеля безцеремонно підсунула гарненький стільчик до прилавка, вийняла з сумки пачку сигарет, простягла Олімпіі.

Дякую… — похитала головою та.

Анеля прикурила.

— Що в цьому листі? — спитала вона повільно, але рішуче.

На обличчі Олімпії відбилось обурення і подив.

— Тільки без цих гримас, — нахабно попередила Анеля. — Відповідайте.

Дивна суміш почуттів охопила Олімпію: роздратовання, самолюбство і, врешті, дивна незрозуміла їй самій безпосередність; вона бо належала до жінок, які за всяких обставин дають собі раду і змушують себе шанувати.

— Голова Меринос хоче побачитися зі мною, — тихо, з несподіваною покорою промовила Олімпія, — просить, щоб я погодилась зустрітися з ним.

— Я раджу вам дати згоду на це, — холодно промовила Анеля. — Чого ви дрочитеся з ним? — додала вона з докором.

— З ким я дрочусь? — здивовано пробурмотіла Олімпія. Вона раптом відчула, що червоніє.

— А з паном Мериносом, — вела далі Анеля тоном, що не припускає заперечень. — Не треба нічого мені розповідати. Я теж жінка і своє в житті відбула. Чого ти, бабо, шукаєш? — брутально вигукнула вона, нахиляючись до Олімпії, — запопала чоловічка, аж у животі мліє, як глянеш на нього: як квітка, як картина. Оце так мужчина! Другого такого не знайдеш у Варшаві; така рука в нього, що вже як візьме щось, то не пустить, його буде. Люди бояться, шанують, як того графа, — щоб я вмерла, якщо неправду кажу, — треба — може вбити, треба — може приголубити. А ви, пані? — вона глянула на Олімпію поглядом, в якому була неприязнь, глум і ще щось, чого Олімпія не встигла розгадати та що найдужче гнітило її.

— Прошу… — почала несміло Олімпія.

— Прошу! Прошу! — уїдливо передражнила Анеля, — Я не вчена, проста собі жінка, але дещо бачила в житті і знаю, що чого варте. Такому чоловікові, як пан Меринос, я б найбрудніше шмаття щодня прала та ще й співала б і раділа, коли б він ногою випихав мене з хати за горілкою. Ще б і кілька злотих для нього по дорозі заробила. Чи знаєте ви, — Анеля могутнім чоловічим кулаком стукнула по прилавку, аж підскочили гарно складені нейлонові блузки, — що з того часу, як ви між собою погризлись, голова навіть на жодну дівку не глянув? На жодну, чуєте? Навіть пальцем не торкнув, не існував для нього цей товар, хоча, варт було йому тільки кивнути, і мав би десятки, і то найбільших красунь у Варшаві. А він тільки вас… тільки про вас весь час. Але Меринос твердий чоловік, з гонором, ви швидше б у землю вросли, ніж він прибіг би до вас просити пробачення. Я знаю, — гаряче прошепотіла Анеля, — я все знаю і все бачу, бо…

Вона раптом замовкла і втупила в Олімпію маленькі, глибоко посаджені голубі очі. Нав'язливий погляд цих очей став нестерпним, і раптом Олімпія зрозуміла все: в них палала дика, болісна заздрість, безнадійні ревнощі, що точили серце.

— Розумію, — мовила Олімпія; до неї повернулася її природна впевненість у собі. — Розумію, — повторила вона, — ви — пані Анеля? Пан Меринос говорив мені, як ви про нього піклуєтесь.

— Говорив? — зніяковіла Анеля від цієї несподіваної зміни в Олімпії, — тільки… Ви самі розумієте… Те, що ми тут говоримо, тільки між нами, гаразд?.. Заберіть його! Візьміть його собі! Так буде краще для нього!

Олімпія здивовано вдивлялася у грубе, вкрите шаром гриму і рум'ян обличчя. «Видно, була колись гарна, — подумала вона великодушно, — грубувата, але гарна». Взяла трубку телефону, що стояв на одній з полиць, і набрала номер. В трубці залунав глибокий чоловічий голос: «Алло!»

— Філіпе, — сказала Олімпія, — я щойно одержала твого листа. Охоче зустрінусь з тобою. Може б ти заскочив до мене?

— Гаразд, — спокійно відповів Меринос; кімната ходила ходором перед його очима, — буду за десять хвилин!

Олімпія поклала трубку.

— Пан Меринос зараз буде тут.

— От і добре, — сказала байдужим тоном Анеля, — все гаразд.

Повернулась і, приховуючи сльози, що заясніли в куточках очей, вийшла, не попрощавшись. Вона раптом збагнула, що незабаром перестане бути навіть служницею для Філіпа Мериноса.

Філіп Меринос мчав по сходах, мов школяр. Він нічого в цю хвилину не пам'ятав. Всі думки його були біля Олімпії.

За сім хвилин уже заходив до її крамниці. Олімпія сиділа на низенькому стільчику над розгорнутим журналом і вдавала, ніби читає і розглядає ілюстрації. Меринос зачинив за собою двері, Олімпія підвела голову, і вони з хвилину пильно, напружено, мовчки дивилися одне на одного. Зустрілися вперше за останні два місяці.

— Добрий день, — мовила Олімпія, встаючи. Підійшла до вхідних дверей і замкнула їх на ключ. — Поговоримо нагорі, гаразд? — несміливо посміхнулась.

— Як хочеш, — байдуже промовив Меринос. Він був зворушений і злостився сам на себе.

Нагорі Меринос сів у глибоке шкіряне крісло й запалив сигарету. Олімпія примостилась на краю тапчана.

— Слухаю, — серйозно мовила вона.

— Я хотів тобі задати два запитання, — мовив Меринос хрипкуватим голосом.

— Яке перше?

— Чи хочеш ти післязавтра вийти за мене заміж?

— А друге?

— Чи змогла б ти мені позичити до завтрашнього вечора п’ятдесят тисяч злотих?

Олімпія закліпала очима. Серце в неї закалатало.

— А можу і я задати два запитання? — тихо спитала вона.

— Будь ласка.

— Чого тобі захотілося, щоб я вийшла за тебе заміж після всього, що трапилось?

— Бо кохаю тебе.

— А навіщо тобі гроші?

— Бо тоді я зможу добути завтра близько мільйона влотих.

— Яким чином?

Меринос глибоко затягнувся сигаретою.

— На це я відповім лише тоді, коли ти даси відповідь На перше моє запитання, — промовив він ще тихше, але наполегливо.

Олімпія затулила обличчя руками. Нарешті підвела голівку і окинула Мериноса найяснішим з усіх своїх волошкових поглядів. В очах її була згода.

— Я буду твоєю дружиною, — сказала вона, — можеш нічого мені не говорити. Я про все здогадуюсь.

Філіп Меринос підвівся з крісла і почав кружляти по великій кімнаті, мов похмурий, сповнений звірячої радості тигр. Невблаганна хижість струмувала від кожного його руху. Він підійшов до тапчана і сів біля Олімпії.

— Олімпіє, — обізвався він здушеним голосом, — ти ні про що не здогадуєшся. Але слухай… Я завжди мріяв, що ти станеш моєю дружиною і житимеш зі мною в одній з розкішних вілл у Шрудборові або в Констанціні, що наші діти будуть дітьми голови Філіпа Мериноса, шанованого всіма господарського діяча і громадянина. Але ці мрії не здійсняться. Післязавтра ми виїжджаємо за кордон. Точніше кажучи, тікаємо. Ти згоджуєшся на це?

Олімпія нічого не відповіла. Тамуючи сльози, вона нервово кусала хустинку.

— Ці гроші, — пояснював Меринос, — потрібні мені на сьогодні, на один день чи, може, навіть на дві години. Я багата людина, Олімпіє, — він раптом обернувся і схопив її за руки, — дуже багата людина. Я маю величезний капітал в іноземній валюті й коштовностях, який ми візьмемо з собою за кордон. Ця дрібна сума — п'ятдесят тисяч злотих — потрібна мені зараз у цю ж хвилину, щоб здобути сотні тисяч, потрібні нам на виїзд. — Він знизив голос і довірливо зашепотів: — У мене в Щеціні є надійний чоловік, котрий нам усе влаштує. Він там на високій посаді. У середу будемо в Копенгагені. Зрозумій, ці кілька грошів — п'ятдесят тисяч — потрібні лише на те, щоб не звертатись до банку. Мені не хочеться вже нічого розмінювати, не хочеться чіпати ні валюти, ні коштовностей, розумієш?

— Я чудово тебе розумію, — ледь помітно всміхнулась Олімпія. — Адже ж ти знаєш, що я тямлю в цих речах. І хоч я не про все догадуюсь, але я вірю тобі. Я нічого не хочу знати, і ніщо мене не обходить, — додала вона несподівано зміцнілим голосом.

Олімпія рішуче підвелась, підійшла до невеличкого столика і висунула нижню шухляду. Легенько штовхнула стінку шухляди і відкрила її подвійне дно: внизу лежали рівненько складені пачки п'ятдесятизлотових банкнот.

— Бери, скільки тобі потрібно, — сказала вона. Меринос підвівся, повільно наблизився до Олімпії, що стояла, випроставшись, і ніжно взяв її за плечі. Він був вищий за неї на голову; незважаючи на свій високий зріст і гарну поставу, вона здавалась біля нього маленькою, тендітною і навіть якоюсь беззахисною. Філіп нахилився і ніжно-ніжно поцілував її в уста.

«Може, він і справді кохає мене, — подумала Олімпія, пригадуючи раптовий вибух його ревнощів два місяці тому, — так, він кохає мене. А до справжнього кохання не годиться бути байдужою. Це надто цінна річ, дорога й коштовна», ствердила вона з фаховою гендлярською досвідченістю. І ніби одвіяна од зерна полова, майнуло в неї перед очима обличчя Вітольда Гальського. Олімпія полегшено зітхнула, покірно притулилась усім тілом до Мериноса і міцно поцілувала його вогкими м'якими устами.

— Між іншим, — сказав Меринос, злегка відсуваючи її від себе, — ти навіть і не догадуєшся, що я зовсім не Філіп Меринос.

— Це не має значення, — прошепотіла Олімпія біля самісіньких його вуст.

Меринос важко зітхнув, поставивши ногу на останню приступку сходів семиповерхового будинку. «Ці сходи — одна мука», подумав він. І вперше відчув легеньке задоволення, згадавши, що вже в понеділок покине їх назавжди.

Меринос не зайшов до кабінету, а попрямував аж у кінець чистого, вибіленого коридора і став у відчинених дверях ванної кімнати. На газовій плиті грівся чайник з чаєм, а поруч, на ящику, сиділа Анеля без фартуха, читала газету і курила. Вона підвела очі, глянула в обличчя Мериноса і відразу догадалася про все.

— Анелю, — спитав Меринос, — вже всі є?

— Є, — відповіла вона, не встаючи, — у Крушини.

— Слухай, — Меринос вийняв портмоне з задньої кишені брюк, — скажи Крушині і Льові, щоб вони зайшли до мене. А осб тобі п’ятсот злотих. Підеш в аеропорт, на Гожу, ти знаєш, де це?

— Знаю, — коротко відповіла Анеля.

— Купиш два квитки на понеділок, на ранковий літак до Щеціна. Але… що там не було, не повертайся без квнтків, ясно?

— Ясно, — зневажливо відповіла Анеля.

— А ось тобі ще двісті, — сказав Меринос, додаючи ще два червоних банкноти до п'ятисот, — ткни швейцару, касирці, кому хочеш, але квитки повинні бути.

Добре, коротко йі неохоче мовила Анеля.

— Сама розумієш, — нещиро всміхнувся Меринос, — мені треба трохи відпочити після цієї шарпанини. Хоч з тиждень відпустки, правда ж?

Медовий тиждень, так? — із зневажливою іронією кинула Анеля.

— Хоч би й так, — процідив крізь зуби Меринос, темніючи на обличчі, — а ти мені, Анелю, не дзявкай, бо ще до мого від'їзду можеш позбутися очей. Навіщо ж тобі залишатися сліпою, правда?

Він повернувся і пішов до свого кабінету. Анеля простягла вперед широкі міцні долоні. Заплющила очі і уявила собі, що тут, біля неї, стоїть Олімпія Шувар, а вона, Анеля, повільно, але щільно зачиняє до ванної кімнати двері, а потім довго, із задоволенням душить гарну жінку, стискає щосили її білу високу шию, скручує їй в’язи й погордливим поштовхом жбурляє в куток — м’яку, огидну. Тепер, коли Філіп Меринос здобув те, чого прагнув, єдиним почуттям Анелі була ненависть, а єдиною мрією — нещасна доля цієї пари. Вона розплющила очі, з люттю плюнула на середину ванної кімнати і поклала гроші в чорну приношену сумку з металічним замком. Потім гукнула Крушину і вийшла на сходи.

На третій площадці сходів Анеля зустріла низенького пана в котелку і з парасолькою в руках. Він повільно підіймався по сходах. «А цей карлик до кого?» підозріло подумала вона, але тут таки згадала категоричний тон Мериноса й мовчки пішла далі.

«Де я бачив цю жінку? — подумав пан у котелку, окинувши Анелю непомітним, але пильним поглядом. — Ага! Знаю. Та це ж колишня «Королева Сєкєрок»!.. Непоганий початок».

Крушина і Зільберштейн зайшли до кабінету. Меринос сидів за письмовим столом.

— Є квитки, Льово? — спитав він.

— Є, — Льова вийняв з кишені пакунок і кинув на стіл.

— А як там справи?

— Порядок. Пацюк діє, майстерні працюють. Я передав, що ви, пане голово, казали. Ага… знайшли ще в конторі побитого до непритомності Кітвашевського, але Кітвашевський твердить, що пін був п'яний, мов чіп, і впав на верстат.

А хто це його так почастував? — спитав Меринос.

— Я, — неохоче буркнув Крушина, — зовсім забув вам сказати. Він вивів мене, клятий, з рівноваги, і я віддубасив його.

— То чи варто про це говорити? — серйозно сказав Меринос, — все це дрібниці. — Він устав з-за столу і вийшов на середину кімнати.

— Хлопці, — привітно сказав він, — нас залишилось всього тільки троє. Нічого не вдієш. Але цю нагоду з матчем ми не повинні пропустити.

— Правда, — невпевнено обізвався Зільберштейн, — але ж на цій тисячі штук, — він показав на пакет, що лежав на столі, — не забагатієш.

— Ну, ясно, — серйозним тоном сказав Меринос, — але не про це йдеться. Йдеться насамперед про те, що ми залишились утрьох. А це важливо.

— Не розумію, — недоумкувато здивувався Крушина.

— А я розумію, — посміхнувся Льова, — на кожного з нас припаде більша частка — це ви маєте на увазі, пане голово, так?

— Так, — ствердив замислено Меринос, — весь куш ми розділимо на три рівні частини…

— Що мені до того, — меланхолійно похитав головою Зільберштейн, — коли дома вже чекають на мене з міліції. Вчесняк, мабуть, розповів про все, клубок розплутано по ниточці, і добралися до Зільберштейна. — Льова втер рукавом бліде спітніле чоло; він був голений, на обличчі його лежали зеленавоземлисті тіні, немов після тяжкої хвороби.

— Льово, — криво посміхнувся Меринос, — дивно, але я за тебе зовсім спокійний; знаю, що ти даси собі раду. Особливо, коли завтра ввечері одержиш двісті тисяч злотих.

— Щось не видно ще тих двохсот тисяч, — зауважив а глумливою посмішкою Зільберштейн.

— Так воно й є, пане голово, — ввічливо, але досить тупо сказав Крушина; таку тупість часто називають здоровим глуздом. — Я теж їх не бачу. Де той куш? Як його урвати?

Меринос підійшов до письмового стола, розпечатав конверт, вийняв з нього один квиток і дбайливо розправив на столі: вузенька, рожевобронзова смужка цупкого паперу лежала рівненько, мов цінний документ. Потім Меринос відчинив шухляду і вийняв пачку п'ятдесятзлотових банкнот у банківській бандеролі з чорною, грубо надрукованою цифрою «100» і прибільшено-обережним рухом поклав цю пачку біля квитка. Льова і Крушина з хвилину мовчки вдивлялися в ці покладені поруч елементи досі їм не відомої комбінації.

— Роберте, — поволі мовив Меринос, дивлячись на годинник, — зараз дванадцять годин. Поїдеш на Стальову, до того, що нам підробив бланки доручень. Ти пам'ятаєш його?

— Пам'ятаю, — сказав Крушина, — його прізвище Цепурський.

— Так, — кивнув Меринос, — хай буде Цепурський. Скажеш йому дуже просто: «Шановний пане Цепурський, ви людина інтелігентна і знаєте, що сьогодні означають кілька злотих, правда ж? Потім даси йому цей квиток і скажеш: «От зразок», а тоді покажеш йому здалека пачку грошей: «А ось — двадцять тисяч злотих готівкою. Отож, якщо ви на завтра на ранок настукаєте тридцять тисяч таких квитків, то ці двадцять кусків будуть ваші». Цепурський почне говорити, що зробити це не так просто, що ти надто пізно прийшов, що залишилось надто мало часу на підготовку цієї афери, що, мовляв, там кліше, водяні знаки, папір, що це підробка. Тоді ти скажеш йому: «Цепурський, я обманув вас. У мене в руках не двадцять, а сорок кусків. Вони всі будуть ваші. А як ви влаштуєте з друкарнею, водяними знаками, кліше, це ваша справа. На це даю вам шістнадцять годин. Понад три тисячі злотих за годину — хіба це погана платня? Ну то як, погоджуєтесь?» Я гарантую вам, хлопці, що погодиться…

— Тільки, — пробурмотів Зільберштейн, — не розумію, навіщо нам така кількість квитків — аж тридцять тисяч?

— Дуже просто, — Меринос сердечно поплескав Льову по згорбленій від подиву спині. — По-перше, ми будемо набагато дешевше продавати їх. Ми ж чесні махінатори, за ліві квитки будемо правити дешевше, ніж за справжні.

— Ну й тіснява ж буде на стадіоні! — із здивованим захопленням прицмокнув Крушина, — удвічі більше проданих квитків, ніж треба! Ох і буде ж штовханина!

— Цілком слушно, — посміхнувся Меринос, — про це власне і йдеться. В атмосфері такого артистично влаштованого безладдя і розгардіяшу працюється краще. Треба взяти до уваги, що хоч як би не спартачив отой Цепурський квитки, а через перші кордони завжди за ними пропустять. Затримають, можливо, лише біля воріт стадіону, але це нас уже не обходить. Ми не даємо гарантії, що наші клієнти неодмінно дістануться на трибуни.

Спина Зільберштейна поволі випросталась.

— Як-не-як, пане голово… — промовив вірі з зухвалим подивом, — а ви гав не ловите.

— От бачиш, — посміхнувся Меринос, — якось воно буде.

— Але як ми порозпродуємо таку силу квитків? — знову забідкався Зільберштейн.

— Зараз побачиш, — Меринос запалив сигарету, — Роберте, де Шая?

— Чекає в моїй кімнаті, — схопився Крушина, — покликати?

— Меринос кивнув головою. Крушина відчинив навстіж двері, не звернувши найменшої уваги на те, що вони були причинені нещільно. Не помітив він також маленької чорнявої постаті, що тихенько відскочила вбік. За хвилину Крушина повернувся з Шаєю; Шая, взявшись за клямку, аби зачинити за собою двері, відчув легенький, ледь вловимий опір, але був надто заклопотаний і схвильозаний несподіваним викликом до Мериноса, щоб замислитись над тим, чого двері не причинилися.

— То це ти — Шая? — спитав Меринос після того, як з хвилину вивчав його проникливим поглядом.

Шая чемно вклонився.

— Я, Шаєвський. До ваших послуг, — про шепелявив він і вклонився ще раз. Тепер він стояв посеред кімнати, між Зільберштейном, що розвалився в кріслі, і Крушиною, котрий сперся задом об стіл.

Філіп Меринос, тримаючи руки в кишенях, повільно ходив навколо Шаї і міряв його оцінюючим поглядом, мов премійованого коня.

— Слухай, Шаю, — сказав він нарешті. — Я знаю, ти не йолоп і здібний до всього. Хочеш заробити сто тисяч злотих?

Останні слова Меринос вимовив швидко, пильно стежачи за виразом обличчя Шії. Він був певен, що ця астрономічна сума справить приголомшливе враження на цього звичайнісінького варшавського негідника в шерстяній у клітку сорочці й тикових штанях. Але він помилився. Молоде, але вже пошарпане обличчя Шаї не відбивало нічого, крім обережного зацікавлення; щелепи в нього були міцно стиснуті, на устах — цинічна гримаса.

«Ого! — подумав Меринос, — це справжній ас! Першокласний хлопець! Кар'єра його в майбутньому забезпечена, якщо не згниє в тюрязі. Стійкий, холоднокровний лобур; цей переріже горло власному батькові й братові, якщо буде потреба. Куди Морицеві до нього! Мориц був Лише здібний зайдиголова, а цей… сильна постать».

Шая почекав, поки Меринос схилив голову над запаленою сигаретою, і аж тоді проковтнув слину. Названа сума через секунду справді запаморочила йому голову, але чоловік, що пропонував її, не схожий був на такого, який кидає слова на вітер.

— Шефе, — промовив Шая з ледь вловимою фамільярною ноткою, — я бідний хлопець. Для мене кожен гріш багато значить, але чим сума більша, то й зробити більше треба, адже ж так? — Говорячи, він намагався не показувати беззубих ясен; його пом'яте обличчя морщилося в підлесливій посмішці.

— Так, — рішуче промовив Меринос, — нічого торгуватись і зондувати мене. Маєш рацію, номер буде важкий, і ти його виконаєш. Знатимеш все, бо станеш керівником справи.

На неголених щоках Шаї від замішання виступили рум'янці.

— Отож, панове, від громадянина Кудлатого є доручення, — звернувся Меринос до присутніх. Він знов став за письмовим столом, спершись ногою об сидіння крісла, а плечима об шафу. — Ти, Крушино, організуєш те, про що я тобі сказав, а потім негайно ж підіймаєш на ноги весь квитковий відділ. А ти, Шаю… — вінзамовк на хвилину, злегка посміхнувся і дістав з кишені пачку сигарет, — а ти, Шаю, оголосиш велику мобілізацію найсвідоміших і найкращих у Варшаві козаків.

— Навіщо такий гармидер? — занепокоєно спитав Зільберштейн.

— І справді, — несміливо підтримав його Крушина, — навіщо здіймати такий гармидер, адже й квиткового відділу досить, хіба ні?

— Ні, — заперечив Меринос, запалюючи сигарету, — на завтра буде недосить. Завтра має стартувати двісті а то й більше козаків, які створять людям з квиткового відділу всі умови для швидкої і продуктивної роботи. Завтра треба буде попрацювати в блискавичному темпі, а тому ми повинні втиснути між кордони найбільших варшавських майстрів по збуту лівих квитків. Шаю, ти порозносиш віці1, розумієш, старопольські праслав'янські віці на Грохув і на Охоту, на Маримонт і на Волю. Мобілізуєш найкращих людей у Варшаві на сьогодні, на десяту годину вечора, і збереш їх у руїнах отого будинку, що на розі Маршалковської і Свєнтокшизької. Проведемо нараду. І я туди прийду.

— Пан голова? — з величезним подивом вигукнув Крушина.

— Так, і я, — холодно промовив Меринос, — цього разу і я. В тих руїнах, унизу, в підземеллі, є величезний зал. Там їх і збереш. Ти розумієш, про що йдеться? — перевів він погляд на Шаю.

— Мені що, — кинув той, перейшовши на жаргон, — все як слід збацаємо, пане голово.

— Роберте, — мовив Меринос, показуючи на Шаю, — візьми у Вільги і дай йому якусь машину. Щоб не їздив трамваями. А ти, Льово, піди трохи поспи, У мене в хаті, ясна річ, — він сердито посміхнувся, помітивши острах на обличчі Зільберштейна. — Ці тисячу штук візьми з собою, — додав Меринос, показуючи на пакет із справжніми квитками, — ми продамо їх завтра щонайменше по двісті ялотих за штуку. В морі фальшивих квитків справжні будуть на вагу золота, — посміхнувся він, мов хлопчик, що встругнув огидну, але вдалу штуку. — Ось побачите, наші люди самі застерігатимуть від фальшивих квитків. Ну й потіха ж буде! Роберте! Те, що зробить Цепурський, теж привезеш до мене, на Кемпу, а потім…

Він несподівано замовк, не договоривши; глянув на двері і насторожився, обличчя в нього набрало тривожного й грізного вигляду. Всі повернули голови слідом за поглядом Мериноса і побачили, що двері повільно прочиняються. Ось вони, нарушті, зовсім розчинилися, і на порозі з’явилась невисока, худорлява постать у чорному альпаговому піджачку, в котелку і з парасолькою в руці. Чоловік ввічливо зняв котелок, відкриваючи блискучу лисину, і, мов скромний прохач, заклопотано посміхнувся.

— Можна? — запитав він дуже несміло й чемно.

— Ви до кого? — прозвучав в абсолютній тиші кабінету металічний голос Мериноса, в цьому голосі був старанно прихований неспокій.

— Я, — завагався прибулий, — до кооперативу «Торбинка».

— Директора нема, — вихопилося в Зільберштейна, — він хворий.

— Чого ви шукаєте, пане? — безцеремонно запитав Меринос, — що вам треба?

Пан в котелку, здавалося, був приголомшений цим запитанням. Зрештою, так воно і було. Адже він не міг пса мати, що хоче віддати всіх присутніх тут у руки міліції. Він гарячково шукав у пам'яті аналогічної сцени з величезної кількості прочитаної ним у житті кримінальної літератури і не знаходив нічого, що пасувало б до цієї ситуації.

— Пане голово! — вигукнув раптом Крушина, — це ж той пан, який врятував вам життя на тому ярмарку!

Меринос з хвилину мовчав.

— А-а, це той пан, — криво посміхнувся він. — Ви, мабуть, прийшли мене відвідати, так?

— Саме так, — лагідно відповів пан з парасолькою, — мене дуже гнітило, що я нічого не знаю про ваше здоров'я.

Меринос відчув нез'ясовний, але виразний страх.

— Чи не міг би я довідатись, як ваше прізвище? — спитав він серйозно і ввічливо, — я б дуже хотів віддячити вам за допомогу, що ви мені подали тоді.

— Звичайно, чом ні? — лагідно відповів прибулий.

Запала напружена тиша; Крушина, Зільберштейн, Шая, самі не знаючи чому, відчули себе глядачами драматичного спектаклю.

— Моє прізвище, — сказав пан у котелку, — Дробняк, Йонаш Дробняк. Як бачите, пане голово, в мене ім'я до певної міри символічне. — Ці слова були супроводжені такою дивною усмішкою, що серце Філіпа Мериноса шарпнуло невиразне, ще дивовижніше почуття забобонного страху.

— Коханий пане Дробняк, — сказав Меринос, — я охоче наступного тижня зустрінуся з вами за чашкою кави і постараюсь принести вам якусь невеличку пам'ятку на знак подяки за допомогу. — Вимовляючи ці ввічливі, пристойні слова, Меринос відчував, що заспокоюється. «Що за примара, — подумав він, — цей ідіотський страх. Це ж просто милий, чесний дідок. Нічого він не знає, нічого не чув». — А зараз… — закінчив Меринос, посміхаючись, — я, бачите, дуже зайнятий. Робота, робота, дорогий друже. А може, ви скажете, що вам сьогодні потрібно, шановний пане Дробняк?

Йонаш Дробняк посміхнувся направо й наліво, ніби перепрошуючи, закліпав очима і злегка вклонився Мериносові та іншим присутнім. Потім повільно засунув руку під піджак, нібито в кишеню, де звичайно носять в целофановій обгортці особову посвідку.

— Мені потрібно перш за все, — промовив він гугнявим, злегка схвильованим голосом, — щоб ви, панове, підняли руки вгору і спокійно відвернулись до стіни.

Сказавши це, він витяг з-під пахви величезний блискучий браунінг типу «Гішпан 9», витяг жестом, що виявляв велику вправність у користуванні цією зброєю, і обвів дулом кімнату, не обминаючи нікого з присутніх. Одночасно пін відступив на крок убік, щоб не стояти навпроти дверей.

Ефект цих слів і цього жесту був, що й казати, дуже сильний. Шая перший підняв обидві руки вгору, його світлі очі розпачливо забігали, худорляве обличчя зблідло, проте видко було, що він ні на секунду не перестає комбінувати, як би тут змінити своє становище. Зільберштейн занімів, широко роззявивши рота, на лобі в нього заблищав рясний піт; він підніс руки вгору, нібито з величезного подиву. Найповільніше підіймав руки вгору Філіп Меринос: обличчя його потемніло, шия надулась, очі зловісно палились кров'ю, видно було, що він не думає про капітуляцію. І його найсуворіше пильнував очима Йонаш Дробняк: чемний погляд конторського відвідувача враз обернувся на бистрий, похмурий, на погляд людини, що бачить усе наскрізь.

Всіх здивувала поведінка Роберта Крушини. Він не підніс рук догори. Зробив два не дуже квапливі кроки і став біля Дробняка так, що дуло револьвера вперлося в його, Крушини, живіт; потім, нахилившись над Дробняком всісю своєю плечистою постаттю, розчепірив пальці правої руки, вхопив нею без особливих труднощів обличчя Йонаша Дробинка і промовив майже без злості, скоріше з поблажливою глумливістю:

— Ах ти… блощице! — і злегка штовхнув того рукою.

Йонаш Дробпяк, наче викинутий з катапульти, полетів у куток кімнати й упав, перевертаючи крісло; падаючи, він у паніці заплющив очі. Через хвилину, начебто заспокоєний, лежачи мальовничо в кутку, він обережно підвів повіки, здивовапо озирнувся навколо і спитав:

— Ми ще тут? — ніби не вірячи в цей звичайний факт, потім обережно помацав по кишенях. Заспокоївшись, він докірливо зауважив:

— Це не за правилами, пане Крушино. Так не роблять. Дуже шкода, що ви не дотримуєтесь стилю. Коли хтось каже: «Руки вгору!», треба їх смирненько підняти. Як буває: в книжках і в фільмах.

У Мериноса здивовання відібрало мову, він не знав, чи сміятись йому, чи боятись револьвера, що весь час стирчав у правій руці Дробняка. Дилему знову розв'язав Крушина. Він зробив два кроки до Дробняка, що лежав у кутку, раптом наступив йому на руку і притис до підлоги. Гримаса болю скривила жовте, посіріле раптом обличчя лежачого, з поранених пальців випав револьвер. Тоді Шая і Зільберштейн кинулися в куток, і град ударів та штурханів посипався на йонаша Дробняка. Крушина нахилився, підніс револьвер і віддав Мериносу.

— Залиште його, — крикнув Меринос, і через хвилину Йонаш Дробняк важко, майже безтямно підводився на коліна, підіймаючи закривавлене, посиніле і розпухле обличчя. Шая весь час тримав його за вилоги подертого піджака.

— Що зробити з ним, шефе? — спитав він, зловісно шепелявлячи; очі його звузилися у якісь криві шпаринки, в яких зяяла звіряча жорстокість.

Меринос бавився револьвером.

— Поки що нічого, — буркнув він, — сховаємо його як слід. А завтра віддамо громадянинові Кудлатому. Той поговорить…

— Пане голово! — розпачливо вигукнув Крушина, хапаючись обіруч за голову, — цей чоловік врятував вам життя, а ви хочете його завтра віддати Кудлатому? Так не можна!

— Саме тому, що врятував, — силувано посміхнувся Меринос, — ми віддамо його завтра, а не сьогодні. Оце й буде його нагорода.

— Адже ми вже знешкодили його, — плаксиво стогнав Крушина, — він дістав по ребрах. Має науку. І досить з нього.

Йонаш Дробняк став на коліна і важко сперся на стіну. Його спухлі, з криваво-синіми подряпинами губи задрижали.

— Панове, — з зусиллям промовив він, — якщо ви не випустите мене звідси до завтра, по мене сюди прийде ЗЛИЙ. Завтра ЗЛИЙ розпечатає конверт з докладною адресою і описом місця, в якому я зараз перебуваю.

Рука Шаї мимоволі відпустила вилоги роздертого піджака. Зільберштейн якось комічно скривився. Обличчя Мериноса перекосилося від гніву.

— Ах, та-ак? — пробелькотів він зблідлими вустами, — так? Ну, то будь спокійний, сучий сину. Твій ЗЛИЙ завтра вже ні по кого не прийде. Перестане приходити. Цього разу… назавжди! — Раптовим рухом він відвернув голову і крикнув Крушині:

— Роберте, відчини!

Крушина підскочив до однієї із стін, крутнув ключем у лакованих білих дверях і відчинив їх: це було щось на зразок стінної шафи, — вона була не глибока, але замість підлоги на дні її чорнів якийсь отвір. Одним ривком Меринос жбурнув Дробняка в шафу, повернув ключа й сховав його до кишені. З-за лакованих дверей ще з хвилину долинало глухе шарудіння тіла, що падало вниз.

Той ресторан тепер спалений, пане голово? — спитав, заїкаючись, Зільберштейн, показуючи пальцем на підлогу.

— Що це тобі спало на думку, Льово? — широко посміхнувся Меринос; він сховав револьвер Дробняка в шухляду письмового стола і мовив з колишньою ввічливістю і самовладанням, що несхибно викликали довір'я:

— Кооператив «Торбинка» працює цілком нормально.

3

Капелюхи, пуловери, шкарпетки, жіноча білизна, гарненько складені шарфики і майстерно зв'язані галстуки, теніски, вивішені на нікельованих прутах, повні суконь, пальт і костюмів скляні шафи — все це тягнеться вздовж величезних, низьких залів.

Шая і швидко і вправно лавірує в густім натовпі покупців.

На трубах центрального опалення, що тягнуться вздовж фронтальної стіни, сидить п'ятеро юнаків у кольорових клітчастих сорочках; чуби в хлопців напомаджені і начесані на лоб, на обличчях вираз нудьги.

— Як справи? — запитує Шая, підходячи.

— Нудно, — говорить один з молодиків.

— Ізя пропонує зняти ось це, — додає другий, показуючи на червоний довгастий вогнегасник, що висить поруч, — щоб трохи порозганять покупців з Центрального універмагу. Ну й шалапутний цей Ізя, правда?

— Цікаво, — питає той, — скільки б вилилося з цього бачка? В такому вогнегаснику рідини, мов у добрій ямі.

— Була б зараз горілка, ніхто б не втримав мене тут, — важко зітхає четвертий з молодиків, — і гроша ні в кого з нас нема, хоч іди та працюй.

— Спокійно, хлопці, спокійно, — беззубо всміхається Шая, — тільки без паніки. До вас прийшов добрий дядечко. Тобто я. Ще сьогодні вам перепаде по кілька злотих, а завтра кожен з вас дістане у мене квиток на матч.

На обличчях юнаків з'являється радість. Шая нахиляється, всі збиваються в тісну купку, з якої чути шепелявий голос.

За хвилину він прямує до виходу. Затримується перед величезним дзеркалом на всю стіну. В дзеркалі відбиваються постаті двох юнаків у попелястих куртках; юнаки сидять на протилежній балюстраді.

— Чого чекаєте, козаки? — питає Шая, підходячи.

— Божену і Данку, — відповідає один з хлопців, зачісуючи світле волосся.

— Хочете заробити кілька злотих і квиток на завтра? — посміхається Шая.

— Звичайно, хочемо!

До хлопців підходять дві молодесенькі, дуже гарненькі дівчини в крикливо яскравих спідничках.

Шая інформує швидко і коротко, потім додає:

— Сьогодні о десятій.

— Фіфи, — звертається до дівчат той, що зачісувався, — сьогодні нам не до вас. Гайда додому. Завтра, товаришки, також не можемо, розумієте? Справи. Боля і я дістали роботу, — закінчує він, показуючи на товариша поруч.

— Будуть! — гукнув Крушина, підбігши до «Гумбера», що саме загальмував. — Будуть, пане голово! Цепурський обіцяв! Ну й намучились ми, поки знайшли все потрібне для квитків. Я з ним півдня мордувався. А як викаблучувався, коли б ви знали!

— Сідай, — сказав Меринос, відчиняючи дверцята, — поїдемо.

Крушина сів, важко зітхнув і закурив. У світлі вуличних вогнів обличчя в нього блищало. На щоках темнів заріст, галстук зсунувся набік. Темні тіні втоми лежали під очима і круг перебитого носа. Останні два дні сильно змінили вигляд Роберта Крушини. Меринос з хвилину дивився на нього.

Тобі треба, Бобусю, трохи відпочити, — порадив він.

Тепла хвиля розлилася в грудях Крушини: ці слова були для нього найкращою нагородою.

«Чи витримає? — холодно подумав Меринос, — він мені завтра буде потрібен».

Оливковий «Гумбер» загальмував біля нового корпусу на вулиці Сенкєвича. Крушина вийшов з машини, за ним — Меринос. Вони перейшли через Маршалковську і попрямували до рогу вулиці Монюшка: навколо стелилася величезна просторінь площі. Вглибині горіли яскраві лампи. Нічна зміна асфальтувала проїжджу частину вулиці біля висотного будинку, кремові панелі якого відбивали синясте вечірнє світло. Вулиця Монюшка була коротка: навколо рештків руїн скрізь височіли дощані паркани. Тут були колись корпуси великих банків, ощадних кас і благодійних товариств. Чорні, високі, масивні, вони підносили тут свої обгорілі стіни за неймовірно важкими колонадами. Не сьогодні-завтра вони мали зникнути, поступитись перед плановою відбудовою. Був це один з останніх притулків мороку й тіней серед світлого простору найбільшої площі в Європі.

Меринос штовхнув криво навішену хвіртку в паркані і ввійшов у хаос захаращеного скаллям майданчика. Нахилив руку з годинником до смуги світла, що падало з вулиці. Було десять хвилин на одинадцяту.

— Нікого немає, — занепокоївся Крушина, — невже Шая провалив усю справу?

— Мабуть, находили з того боку, — буркнув Меринос. Він показав пальнем на темну масу залізобетонного корпусу я облізлими стінами; крізь величезні порожні бетонні перекриття на цементних стовпах між високими поверхами просвічувалось синє небо; іржаві залізні рейки, стальні балки і плутанина прутів — все це переплелося у фантастичний клубок, в несамовитий хаос спустошення. Меринос відразу ж рушив через купи битої цегли до руїн, минув наїжену потрощеними балками просторінь, що була колись великим вестибюлем, і знайшов широкі, завалені цеглою сходи, що вели вниз, у підвал. Звідти долинав глухий гомін численних голосів. Меринос уповільнив крок, закурив, глибоко затягнувся і жбурнув щойно запалену сигарету вбік. Потім зійшов сходами вниз.

Величезний низький зал являв собою картину страшного спустошення. Колись мармурові стіни були тепер обвалені, обгорілі, деформовані. Проламана стеля темніла величезними дірами, з яких звисали виступи муру, порослі плетивом покручених прутів, або стирчали химерно зігнуті величезні залізні балки; в підлозі зяяли глибокі й широкі вирви, що відкривали ще нижчі перекриття спаленого брухту з трубопроводів та зруйнованих котлів. І скрізь — на виступах стін, на залізних балках і рейках, на купах цегли і обгорілого залізяччя, на порослих дикою травою звалищах руїн, серед заіржавілих прутів, на обгорілих балюстрадах сиділи люди. Хто дав їм свічки, що їх вони тримали в руках, — чи подбав про це Шая, чи люди самі додумались до цього, — Меринос не знав. Миготливі вогники свічок кидали тисячі грайливих тіней та бліків на худі й товсті, вугласті й круглі обличчя, на темне й світле, блискуче від брильянтину волосся, виділяли контури кашкетів та беретів на головах, відбивалися в нахабних, зухвалих, темних і світлих очах. Філіп Меринос відчув новий приплив оптимізму:

— Шефе, — обізвався збоку голос Шаї, — можемо починати?

Меринос відштовхнув Шаю плечем і вийшов на середину залу. Його плечистий величезний силует без обличчя, мов товстозелений чорний знак оклику, врізався в гамір приглушених голосів, і гамір почав помалу стихати. Меринос стояв нерухомо і мовчав, а коли на ньому зосередилася загальна увага, а мовчання стало гнітючим і нестерпним, він високо підніс руку, описав нею коло й вигукнув:

— Хлопці!

Було щось таке в цьому вигуку, що влучило в серця невідомих йому людей. Запала тривожна тиша, яка вбирала в себе, мов губка. Філіп Меринос відчув: кожне його слово впаде тут, як зерно в жирну родючу землю. Глуха луна підземних руїн повторювала склади: «…оп-ці… оп-ці… оп-ці!..»

— Варшавська шпано! — повторив Меринос низьким, приглушеним, але енергійним голосом. — Завтра день розплати! З п'ятдесяти тисяч людей, які завтра прийдуть на стадіон, один чоловік мусить там зостатися! Мертвим зостатися на землі! Це має бути людина, яка отруїла вам життя в цьому місті! Знаєте, про кого я говорю?

Мов зле гарчання, прокотилося в юрмі слово. Глухий гамір зростав з усіх боків. Свічки тремтіли в нетерплячих долонях.

— Тихо! — гримнув Меринос. — Тихо, бо ще когось накличете сюди. Я ще не закінчив. Завтра кожен з вас дістане квиток на матч. Це подарунок від громадянина Кудлатого.

— Хай живе Кудлатий! — розлігся піднесений п'яний крик: ще секунда, і він поширився б, мов пожежа серед складеного в одному місці хмизу, якби не Шая, що одним стрибком опинився біля необачного крикуна: він зірвав по дорозі з чиєїсь голови шапку і запхнув її в роздертий криком рот.

— Тільки без маніфестацій! — в дзвінкому голосі Мериноса забриніла нотка гіркого гумору, — ми ж у центрі міста. І хоча міліція подякує нам завтра за зроблену їй послугу, але зараз я волів би не вступати в контакт з міліцією. Правда ж, колеги?

Веселий сміх: «Так!.. Та ж певно!.. Ясно, що так!..» пролетів уздовж амфілади слухачів.

— Пам'ятайте, панове, — голос Мериноса забринів з іронічною підлесливістю, — що суспільство дивиться на вас! Ви повинні звільнити Варшаву від грізного розбійника і за це дістанете ще по квитку на найцікавіший матч сезону. Ви будете діяти згідно з законом, і в цьому ваша сила! Закон і справедливість на вашому боці, а тому кожен камінь і кожна залізяка, що їх ви схопите завтра, будуть добрі.

Рештки п’яного белькотіння і гамору, які ще долинали з віддалених рядів, раптом змовкли. Війнуло злочином, неминучим, невідстапним. Зараз тут не було нікого, хто б думав, зо ЗЛИЙ завтра зможе залишитися живим. Наказ незламної всеосяжної дисципліни узяв присутніх тут

хуліганів і грабіжників у невидимі лабета. Пульсували скроні, часто стукотіли серця, видно було, що згромаджена енергія запалу мусить знайти якийсь вихід. І враз низенький щуплий підліток, що стояв біля Шаї, блискавично вихопив праву руку з кишені, підніс її до вуст, склав два пальці, засунув їх у рот і пронизливо свиснув. З хвилину у хмарах цигаркового диму вібрував самотній протяжний свист; потім ще хтось заклав пальці в рот, і свист пере плівся з першим; за секунду балки й мури затремтіли від потужного, схвильованого посвисту багатьох людей. Меринос схилив голову, ніби актор, зворушений своїм успіхом. Тоді ж як знак пошани упала і перша пляшка з-під горілки: описала невеличку дугу й розбилася біля ніг Філіпа Мериноса. З усіх боків, мов букети квітів, почали падати пляшки, чвертки і півлітрівки; свист то вщухав,

то знов посилювався в бурхливому хвилюванні. Навколо Мериноса сріблилося дедалі більше битого скла. Він стояв серед цього скалля, мов тореадор-звитяжець на заки даній капелюхами арені, відчуваючи справжнє зворушення. Прощався із своїм світом, із своїм оточенням,

Філіп Меринос увійшов до кімнати, і Олімпія замкнула за ним двері на ключ.

— Ось квитки на літак, що відлітає в понеділок, — сказав Меринос. — Вирушаєм, Олімпіє, вранці.

Він кинув на стіл два квитки, з помітками хімічним олівцем. Обвів поглядом велику кімнату і задоволено посміхнувся: кімната мала вигляд, наче після переїзду — скрізь висунуті шухляди, розкладені чемодани, розкидане вбрання.

— Ти вже пакуєшся, — мовив Меринос, посміхаючись; він відчував зараз велику любов до Олімпії за її активність, рішучість, швидкість у здійсненні найнебезпечніших намірів. «Нарешті, є жінка по-справжньому гідна мене», подумав він з гордістю. Притягнув Олімпію до себе і міцно поцілував її у розкриті вуста, від яких пахло дорогою помадою. Сильне гнучке тіло Олімпії м'яко й слухняно пригорнулось до Мериноса. У Мериноса затремтіли ніздрі.

— Так, — поволі мовила Олімпія, — пакуюсь. Але не знаю, чи поїду з тобою.

— Як це? — Меринос застиг від подиву, — я думав, що ти вже вирішила остаточно. Зрештою, — тут в його голосі забриніли нотки такої жорстокості, що в Олімпії мороз пробіг по спині, — зрештою… — протяжно повторив Меринос, — ти багато знаєш, Олімпіє… Занадто багато, щоб відступати назад. — На його обличчі виступили червоні плями, очі зловісно забігали.

Олімпія опустилася на тапчан, в позі її був розпач,

— Філіпе, — почала вона, — слухай… Я не така вже молода. Не стане в мене сил все починати з самого початку. Тут у мене є якась власна база, я стою на власних ногах, а там, за кордоном… я буду ніщо. Я вірю в твоє кохання, це правда, але, знаєш, у житті все можливе, все може трапитись. Зостаньмося тут, я вийду за тебе заміж, незважаючи ні на що, ні на які обставини. Тільки зостаньмося тут.

— Цього не можна зробити, — сказав Меринос хрипким голосом.

— Ти ж довіряєш, віриш мені? — прошепотіла Олімпія; її гарні, повні покори очі шукали погляду Мериноса.

— Я нікому не вірю, — з зусиллям вимовив Меринос, — але ти мене не зрадиш. Я б убив і тебе й себе.

— Знаю про це, — просто і ясно відповіла Олімпія, — і не зраджу тебе. І не тому, що боюся, а тому, що ти мене по-справжньому кохаєш, а я не можу за кохання платити зрадою.

— Поїдеш, — рішуче промовив Меринос, — мусиш поїхати. Нема про що й говорити.

— Не знаю, — Олімпія похитала головою; мертве обличчя, обличчя людини з небуття, промайнуло в її уяві; Вітольд Гальський посміхався своїми ясними, насмішкуватими очима. — Зостанься сьогодні в мене, — шепнула Олімпія, встаючи і пригортаючись усім тілом до Мериноса, — я скучила за тобою. Зостанься, — несміливо повторила вона.

— Ні, — надміру голосно заперечив Меринос, — не зостанусь. Хіба завтра, як усе вже закінчиться. Надто довго я на тебе чекав, щоб твоє повернення не було повним тріумфом. Зараз, тут, — він показав рукою на розгардіяш у кімнаті, — це не умови для святкування нашого великого свята. Справжнє щастя почнеться в Копенгагені, бо не може бути справжнього щастя, коли нема спокою.

— Ти маєш рацію, — просто відповіла Олімпія.

Філіп Меринос випустив Олімпію з обіймів.

— Я йду теж пакуватися, Олімпіє, — за хвилину обізвався він таким тоном, ніби пиправдувався, — в мене була важка робота, я дуже втомився… — він замовк, але в голосі його і позі було начебто бажання поділитися чимось.

— Що ж ти робив? — Тихо спитала Олімпія, не дивлячись на нього. Вона хотіла допомогти.

— Я важко працював, — хрипко промовив Меринос, — готувався до завтрашнього дня… Мої люди — це найгірші варшавські злодійчуки, розумієш? А з ними важко працювати.

— Нема праці, яка б ганьбила людину, — із штучним гумором підхопила Олімпія, — проте всяка робота втомлює.

Вона підійшла до Мериноса і ніжно поцілувала його в лоб. Було щось материнське в цьому поцілункові, і Меринос вдячно схилився до рук Олімпії. Та в цю ж хвилину зрозумів, що мусить викинути Олімпію Шувар з голови на двадцять чотири години, якщо хоче врятувати своє життя, — тільки життя.

Льова Зільберштейн зсунув докупи два широкі крісла І поставив між них третє. Меринос кинув йому простирадло, подушку та ковдру. Льова роздягся, вмився і ліг на своє ложе. Він важко зітхав і неспокійно перевертався з боку на бік, ніяк не можучи зручно вмостити своє масивне тіло на цьому саморобному ліжку. Підклав мускулясті руки під голову, широкі груди у майці раз у раз здіймались з меланхолійним стогоном над зсунутою ковдрою.

— Пане голово, — тихо покликав Льова.

— Що таке? — флегматично спитав Меринос.

— Як ви гадаєте, вдасться нам завтра чи ні?

— Вдасться.

— А що мені робити? Як на вашу думку? Пробачте, — підвівся він на лікті, — що затуркую вам голову. Але я хотів би порадитись з вами…

— Говори, Льово, — лагідно промовив Меринос; він лежав горілиць, втупивши очі в стелю, і глибоко затягався сигаретою.

— Я думаю, пане голово, як усе це в нас вигорить і я дістану свою частку, то треба буде приземлитись поки що на пару тижнів де-небудь у Мазурах… Або на заході. У мене є там один кореш, він поможе, тим більше, що будуть гроші… — у голосі Зільберштейна забриніли мрійні нотки. — Ті кілька грошів стануть у пригоді… А коли що… якщо тут не заспокоїться, доведеться чкурнуть в Берлін, правда? Коли є кілька злотих, то все можна, правда ж, пане голово?

— Правда, — тихо відповів Меринос.

— За кордоном у мене є родичі. Не дадуть загинути, — голос Зільберштейна залунав спокійно, задоволено, — от якби тільки ці кілька злотих, ой, якби їх мати!

— Спи, Льово, — лагідно промовив Меринос, — тобі треба відпочити до завтра. Вже пізно. Добраніч!

— Добраніч, ой, добраніч! — заклопотано і невпевнено відповів Льова.

Меринос натиснув на кнопку, і апельсинове світло нічної лампочки розпливлося в мороці. Кімнату наповнила темрява й меланхолійні зітхання Льови Зільберштейна, який довго не міг заснути.

4

Йонаш Дробняк обережно розплющив праве око — темно. Розплющив ліве око — темно. Тоді він з розпачем заплющив обидва ока, потім розплющив. Та сама темрява, його охопив ще більший розпач, але на дні розпачу був порятунок. «Якщо я в розпачі, значить живу», з усміхом процитував він основну тезу раціоналістичної філософії. Лише тепер відчув гострий біль у потилиці, що начебто розривав кістку. Одночасно Йонаш Дробняк збагнув кілька речей, а саме: що його не висаджено в повітря, що він зараз тільки-но прийшов до пам'яті після непритомності, що не бачить нічого з дуже простої причини: саме тому, що лежить у темному приміщенні.

Обережно, з надзвичайною делікатністю, зважуючи в думці кожен міліметр руху, він вирішив перевірити кишені піджака. Помаленьку, готовий щохвилини відсмикнути назад руку, засунув її у кишеню. Обидва тюбики спокійнісінько лежали на місці. «Дивно, — подумав Дробняк, пригадуючи всі недавні насильства над своєю особою, — справді, дивно! Мене кидали на всі боки, били й штовхали, я довго падав униз, у якусь таємничу штольню, і… тюбики не вибухнули! Дивно!» Він ледве ворухнувся, болісно застогнав і сів: немилосердно боліли побиті кістки. Та, незважаючи на це, Дробняк повернувся набік і поповз: під долонями і коліньми він відчував нерівну, засмічену, не встелену дошками підлогу, на якій було повно камінців і великих грудок цементу, як це буває на незакінчених будовах. Отак він просунувся на півметра вперед: гострі камінці підлоги рвали йому штани на колінах. Нарешті, Дробняк, хитаючись, підвівся і з великим зусиллям дістав з кишені сірники. Перший вогник швидко погас, другий горів, аж поки злегка не опік пальців. Приміщення, в якому опинився Дробняк, — була низька, тісна, збита з дощок клітка, з якої зовсім не було виходу — ні дверей, ні вікон. Вгорі чорнів отвір штольні, що вела сюди з вищого поверху, з кабінету голови кооперативу «Торбинка». Падіння полегшувала та обставина, що штольня була похилою. «Як це зроблено? — замислився Дробняк, — ага!» І раптом в його уяві все прояснилося: він пригадав невідремонтований шостий поверх, під рестораном кооперативу. «Розумію, — закивав задоволено головою, — ми з'ясували становище, а тепер треба вибратись звідси». Новий сірник освітив витягнутого з кишені годинника, який уже показував десяту годину, ще інший сірник осяяв котелок, що лежав на підлозі, і парасольку біля нього. Тепле зворушення залляло Дробнякові серце, коли він побачив ці речі. «Це непогана прикмета», зрадів він, і в припливі оптимізму рвучко підніс голову вгору, та, скрикнувши: «Ой!», швидко схилив її знозу: Дробняк вдарився об якийсь виступ стіни. «В усякому разі, — подумав він, підіймаючи парасольку та надіваючи котелок на голову, — незважаючи ні на що, я не випустив з рук своїх дорогих речей». Ще раз засвітив сірника, виміряв відстань, пройшов у найдальший куток клітки, розігнався і з усього розмаху вдарив плечем в одну із стін своєї в'язниці. Дошки навіть не затремтіли, а Йонаш Дробняк, важко зітхнувши, почав розтирати забите плече.

Він присів на хвилину в кутку, потім схопився і, промовивши півголосом: «Ну що ж. Нема іншої ради. Треба ризикувати», вийняв з кишені великого носовика та складений ножик. Відпоров вузеньку смужку матерії, підійшов до найвужчої стіни клітки, став на коліна, поклав довгу смужку матерії на підлозі, вийняв з кишені тюбик, відкрутив закрутку, зірвав капсуль і, мацаючи обережно в темряві, висипав трохи пороху на гніт. Тоді обережно, зважуючи кожен порух, засвітив сірника, підніс його до ґноту, конвульсійно вхопив парасольку, притиснув до голови котелок і відскочив у протилежний куток клітки, тулячись до стіни. Кілька секунд панувала абсолютна тиша, і Йонаш Дробняк навіть вилаявся, бо йому спало на думку, що ґніт погас. Він уже зсунув котелок із спітнілого чола на потилицю, щоб почати все спочатку, коли раптом пролунав вибух, і котелок насунувся Йонашеві Дробняку на очі аж до старомодного високого гутаперчового комірця.

Йонаш Дробняк міцно вхопився за цупкі криси котелка і почав обіруч смикати його вгору, не випускаючи з правої долоні парасольки та злегка заточуючись. Таким чином, не знаючи, ясна річ, про це, він дійшов до проламаної вибухом стіни. Зробив ще один крок, і в ту ж хвилину йому пощастило стягти котелок з вух. Момент був найвідповідальніший, бо саме зараз, майже водночас, трапилося кілька дуже важливих подій: ручка парасольки, яку Дробняк конвульсійно стискав у руці, зачепилася за дощану фрамугу, і з побілілих губ Йонаша Дробняка вихопився повний жаху вигук: «Ой!», а потім, трохи нижче, почулася сердита лайка.

Виявляється, Дробняк повиснув на власній парасольці, зачепившись за надвірну стіну семиповерхової кам'яниці; під ним відкривалася шестиповерхова прірва, що закінчулася внизу ущелиною Пружної вулиці; а знизу, з вікна ятого поверху, тут же, під ногами повислого Дробняка, арливий голос віщав:

— Ось почекайте, сучі діти, підіймусь я нагору, надаю вам ляпасів! Капсулів їм уночі захотілося, пахканням бавляться, мов на великдень. Я вам дам пахкати!

Однак треба було діяти й обирати щось одне: або кликати на допомогу, покладаючись на те, що власник сварливого голосу прийде негайно ж на допомогу, або видиратися нагору самому. Вся сила волі Йонаша Дробняка напружилася в блискавичному рішенні — продовжувати боротьбу; не час було вдаватися по чиюсь допомогу. Важко дихаючи від зусиль і страху, він сперся ногами на віконний карниз п'ятого поверху і, хапаючись подряпаними пальцями за декоративні прикраси і фігури фасаду, розпочав убивчу мандрівку вгору. Ще раз пересунув парасольку, яку конвульсійно стискав у долоні, ще раз ухопився за карниз і, нарешті, опинився на понівеченім вибухом, пошарпанім на дрібні шматки вугластім порозі дерев'яної клітки, мов на гірському уступі в Татрах. Тільки тепер він затремтів від пережитої тривоги, наступила звичайна реакція розслаблення після граничного напруження нервів. За хвилину Дробняк уже спокійно дивився в прірву під собою, як безстрашний альпініст. «Хай буде благословен цей стиль в архітектурі, — побожно подумав він, — всі ці карнизи, прикраси, кам'яні фрукти, гірлянди, листя і роги достатку над вікнами! Їм я повинен дякувати за цю незабутню мандрівку по вертикальній стіні вгору».

Виявилося, що вибух дав ще й інші наслідки: шматок вирваної дошки збоку відкривав прохід у лісі риштування, балок і поперечин невідремонтованого шостого поверху. Йонаш Дробняк міцніше стиснув парасольку, поправив котелок, обтрусив штани, обсмикав акуратно піджак і рушив уперед у незнане — в лабіринт тісних проходів і закапелків.

Нарешті він добрався до вузьких поламаних дерев'яних сходів без поручнів. Сходи немилосердно рипіли, і Йонаш Дробняк відчував кожен рип так, наче йому хто повільно застромлював у серце кинджал. Ступав повільно, обережно, зважуючи кожен крок, і за кілька хвилин вже зупинився перед дверима з необструганих дощок. Натиснув на залізну клямку, двері відчинилися, пронизливо писнувши немащеними завісами. Дробняк переставив спершу одну ногу через поріг, потім другу і, нарешті, опинився в короткому темному свіжовибіленому коридорі. Тут було зовсім порожньо й тихо, і головне: підлогу встеляла досить м’яка доріжка з рогожі. Коридор повертав під прямим кутом ліворуч; на розі видко були відчинені двері до чималої ванної кімнати, де горіло світло. Тут, між ванною і газовою плитою, стояло дорожнє ліжко, на якому, важко дихаючи, спала жінка з товстим обличчям; Йонаш Дробняк зустрів її вранці на сходах, коли йшов до кооперативу «Торбинка».

— «Королева Сєкєрок», — тихенько прошепотів Дробняк.

З похідного ліжка долинало хропіння пригніченої поганим сном людини: майже порожня пляшка з-під горілки і перекинута догори дном чарка на підлозі, біля голови сплячої, пояснювали все. Дробняк знайшов у дверях ключ, старанно замкнув ванну кімнату й сховав ключа до кишені. Коридор вів до парадного виходу; Дробняк став перед дверима кабінету голови кооперативу «Торбинка» і злегка натиснув на клямку. Двері були замкнені на ключ. Дробняк швидко сягнув до задньої кишені і витяг пучок невеликих стальних дротів із зігнутими кінцями. Він зсунув котелок на потилицю, зосереджено висолопив кінчик язика і взявся до роботи.

Під котелком на жовтому лобі блищав піт; з пересохлих губів ішла кров, бо він без упину прикушував їх, але замок не поступався. Пальці Йонаша щохвилини змінювали стальну дротину, рухи цих пальців, короткі, скупі, невловимі, нагадували рухи хірурга-віртуоза. І раптом, ніби під впливом страшних заклинань, а не фізичного втручання, переможений замок дзенькнув, Дробняк з тріумфом випростався: двері відчинилися. Він увійшов до святилища кооперативу «Торбинка».

Дробняк увімкнув горішнє світло і став посередині кімнати. Повільно, старанно, не поспішаючи, оглянув усе навколо: шафи, столик, письмовий стіл, вікна, крісла, килим. Підійшов до письмового стола, відчинив шухляду й аж посміхнувся від приємної несподіванки. Там лежав його револьвер. Він поспіхом сховав його в кишеню. Ще раз обійшов кімнату, схиляючись над кожною річчю. Потім затягнув штори, замкнув двері, двічі крутнувши стальним прутиком, підібраним до замка, погасив горішнє світло, засвітив настільну лампу, повисовував шухляди і почав спокійно оглядати одну за одною. Щохвилини він витягав якийсь документ — рахунок, доручення, коносамент і акуратно складав їх на окремі купки. Працював він так понад годину. Коли всі шухляди були докладно вивчені, Йонаш Дробняк зітхнув, витер рукавом піт з-під котелка, що весь час був у нього на голові, і запалив сигарету. Глибоко затягнувся і глянув на годинника: було п'ять хвилин на першу. Він став перед етажеркою із бухгалтерськими книжками та швидкозшивачами, і ніжний усміх з'явився в нього на губах. Вправним рухом він зняв кілька товстих швидкозшивачів і книг, поклав на письмовому столі, зручно вмостився в кріслі і почав вивчати їх з величезною вправністю І знанням справи. Він щоразу брав нові книги й швидкозшивачі, читав, перевіряв, вивчав. І з того, як він, перегортаючи сторінки, водив пальцем по стовпчиках цифр, усіх цих сальдо, конто, дебетах та остачах, видко було, що він неабиякий фахівець у цій галузі. Чимраз ширша, задоволеніша посмішка з'являлася на його обличчі, немов у бухгалтера, в котрого збігаються найскладніші рахунки. Час від часу він щось занотовував у блокноті, що лежав збоку. Кожного разу, коли погляд його натрапляв на такі прості з вигляду назви як «Відділ торгівлі цеглою», «Відділ автотранспорту», «Відділ вітамінів», з вуст його зривалося вітхання й прицмокування, що було виразом великого здивування. Та от він відірвався від книг і глибоко замислився. Коли Дробняк отямився, погляд його впав на телефонний апарат, що стояв на письмовому столі. «Що це Таке? — подумав він, — перемикач? Цікаво, до якого телефону?» І справді, на телефонному апараті прикріплений був перемикач старого типу — невеличка металічна ручка, яка пересувалася вбік або вгору, тут же, за щитком для набирання номерів. Йонаш Дробняк вийшов з кабінету, заглянув ще в дві кімнати. Ніде не було телефону. «Може, в майстерні? Навпроти?» подумав він. Не без зусиль відчинив двері, що вели до майстерні, де виготовлялися гребінці, сумки та інші дрібні речі з пластмаси, оглянув докладно її широкий повний різних закапелків зал. На столі майстра він побачив апарат, але був це телефон із зовсім Іншим номером, без перемикача. Йонаш Дробняк повернувся до кабінету голови і знову заглибився в торговельні книги.

— «Магазини кооперативу «Торбинка» на вулиці Багно, номер… На подвір'ї…» — прочитав він уголос, і серце в нього забилося дужче. І знову погляд його впав на перемикач телефону. Він підвівся, поправив котелок, взяв парасольку, навів лад на письмовому столі і етажерці, погасив світло і залишив контору.

— Вулиця Багно… На подвір'ї… — півголосом повторив він.

5

Філіп Меринос розплющив очі і глянув на годинник: було близько сьомої. На зсунутих кріслах важко хропів Льова Зільберштейн. Меринос став, одяг халат, пішов до ванної кімнати, поголився, прийняв душ і поставив у кухні воду на чай. Робив він усе це спокійно, не поспішаючи, навіть насвистуючи. Потім дістав з шафи, вмурованої в стіну, чудовий шкіряний несесер і звільнив його від туалетних приладь; був це солідний ручний чемодан з дорогої жовтої шкіри. Меринос поставив чемодан на столі, потім струснув мускулисту руку Льови, що звисала з-під ковдри. Зільберштейн схопився, як переслідуваний кошмарами хлопчак.

— Що таке? — скрикнув він.

— Нічого, — посміхнувся Меринос, — вставай. Добридень, і до роботи.

В цю хвилину задзвонив телефон. Меринос підняв трубку.

— Це ти, Бобусю? Так, так, — широко посміхнувся він. — Приїжджай сюди, тільки зараз же… — Поклав трубку й кинув Льові, що нервово позіхав: — Квитки вже готові.

Льова пружно вискочив з-під ковдри.

За десять хвилин у дверях з'явився Роберт Крушина. Він був брудний, спітнілий, пом'ятий після безсонної ночі, але сповнений енергії.

— Пакунок з квитками я залишив в автомашині, — сказав він.

— Добре, — відповів Меринос. — Іди, Роберте, прийми душ. — Він підійшов до шафи, вийняв чисту шовкову сорочку, білизну і чисті шкарпетки. — Переодягнися, — кинув він усе це Крушині, — щоб мав людський вигляд. Сьогодні неділя.

Крушина вдячно посміхнувся.

— І такий матч, — додав Меринос.

За чверть години Крушина і Зільберштейн, стоячи, пили чай.

— Ось чемодан, — сказав Меринос, подаючи Льові жовтий шкіряний несесер, — це на гроші. Справа проста: беріть «Гумбера» і їдьте вже зараз униз, ближче до стадіону, бо потім закриють всі дороги для автотранспорту. Поставиш машину біля житлових корпусів, знаєш, Роберте, там є просвіт і в'їзд для автомашин.

— Знаю, — не замислюючись, відповів Крушина, — мені пояснювати не треба. Там порожньо й спокійно.

— Отож бо, — квапливо кинув Меринос, — там і зупинитесь. Про місце стоянки можуть знати тільки «коники» та люди з квиткового відділу. Вони приходитимуть за квитками і розноситимуть їх звідти по місту. Таким чином, будете орудувати, так би мовити, в самісінькому центрі циклону. Ясно, Льово?

— Ясно, — сказав Зільберштейн.

— Всі гроші — в цей чемодан, — ще раз нагадав Меринос. — Підрахуємо виторг увечері. Ще одне, Роберте. Поки ви там розташуєтесь, видай Шаї квитків з п'ятсот для ударної групи. І хай Шая розставить свою бражку в районі площі Гжибовського та хай не дає нікому квитків без мого дозволу. Я приїду туди. Зрозумів? Усе ясно?

— Буде зроблено, — сказав Крушина.

Ясно, — повторив Льова і взяв чемодан у руки.

Меринос провів їх до дверей.

— Пане голово, — промовив Крушина, раптом повернувшись, — а що буде з тим типом? З отим малим, що нагорі? Ну, з Дробняком?

— Нічого, — посміхнувся Меринос, — хай поки що посидить. Завтра, коли з усім закінчимо, поговоримо з ним. Може, мені вдасться щось зробити для нього. Аби тільки перестав комизитися.

Льова і Крушина збігли вниз. Меринос повернувся до кімнати і вийняв другий чемодан із схованки. Це був чорний авіаційний саквояж з дорогої блискучої шкіри, місткий і дуже легенький. Меринос вкинув у нього білизну, костюм, туалетні приладдя. Потім зняв із стіни велику картину: там заясніла стальна кришка вмурованого в стіну сейфа. Меринос відчинив сейф, вийняв купу цінних паперів і вкинув їх в чемодан. Потім приніс з комори дві літрові пляшки горілки і поклав у саквояж між одежею і білизною. Спустився вниз, поставив чемодан на заднє сидіння малого «Вандерера», зачинив дверцята і рушив до міста. Хмара куряви вдарила у вітрове скло автомашини.

На вулиці вирували смуги незаметеного пилу і сміття. Курява виїдала очі.

— Ідуть на стадіон, — сказав ЗЛИЙ, протираючи запорошені очі. Він глянув у перспективу Алей: звідусюди сунули людські потоки в одному і тому ж напрямі. Генек Шмігло зирнув на годинника.

— Зараз ще пів на десяту, — з подивом промовив він. — Сім годин чекатимуть на такому вітрі. Ну й фанатики!..

— Мусять пробиратися вже зараз, якщо хочуть сьогодні щось побачити хоча б з стоячих місць, — посміхнувся ЗЛИЙ.

— Шефе, — спитав Генек, — як бути з тією машиною? Може, побігти по неї? Це чудова машина, нова «Варшава». Той товариш мені позичить на сьогодні. Такий моторчик може ще нам знадобитись, — багатозначно закінчив він.

— Добре, — сказав ЗЛИЙ, — побіжи візьми машину, потім спустишся вниз і зупинишся он там, міні житлових корпусів, на Пшемисловій. Знаєш, там є такі просвіти з вулиці. Тихо й спокійно, і до стадіону звідти близько. Забери і Компота і Калодонта. Разом підемо на матч.

— Хлопці, — звернувся Зільберштейн до юнаків у насунутих на очі кашкетах в брамі облізлої кам'яниці на Мокотовській вулиці, — тут по п'ятдесят штук. Зараз можете продавати… — він глянув на годинник: було близько десятої, — по сто злотих за штуку. Через годину чекатиму вас на площі Спасителя, біля костьолу. Хто продасть свою порцію, прийде по нову. Квитків вистачить, не варто скупитись і обмежувати покупців, треба діяти. І працювати поки що подалі від шляхів що ведуть на стадіон. Там зараз розташовуються кордони міліції і війська. Лише останній удар зробимо біля стадіону. Ще одне: наша база он там між корпусів на Пшемисловій, недалечко від стадіону. У спокійній затишній вулочці, знаєте де?

— Чого б то не знати, — сказав хтось, — ми вже працювали там із Морицом.

— Добре, — кивнув Зільберштейн, — а рухома наша база он, — додав він, вихиляючись із брами і показуючи на оливкового «Гумбера», що стояв біля тротуару. Курява вдарила їм просто в очі, і вони довго протирали їх рукавами.

— Мацєяк, — сказав поручик Дзярський, — ми нічого не маємо спільного з організацією цього матчу. І тому підемо собі на стадіон утрьох, з Клюсінським, як глядачі, гаразд?

— З великою охотою, пане поручику, — посміхнувся Мацєяк, — одягнемось по-цивільному, так?

— Очевидно, — мовив Дзярський, — чого нам іти в службовому? Отже, — він глянув на годинник: було пів на одинадцяту, — зараз піду трохи підживлюся. Давайте о п'ятій зустрінемось тут, в канцелярії. Візьмемо «Сітроена» і якраз встигнемо. Тільки ця погода, — замислився він, підходячи до вікна, — може зіпсувати весь матч, правда?

Не доходячи до брами, Філіп Меринос зустрів Шаю.

— Пане голово, — сказав Шая, затуляючи рота піднятим коміром піджака. — Зі мною тут люди. Що з ними робити?

— Скільки їх? — спитав Меринос.

— Багато, — беззубо посміхнувся Шая, — і раз у раз надходять нові.

— Квитки одержав від Крушини?

— Одержав.

— То дай першій сотні квитки, хай крутяться поблизу Алей і Пєнкної та хай зчиняють гармидер. Хлопцям краще буде працювати в такому сум'ятті, розумієш?

— Розумію, — фамільярно всміхнувся Шая, — у вас, пане голово, черепок таки варить, — додав він з щирим здивуванням.

— Через годину, — сказав Меринос, — пустиш ще двісті чоловік, а решта, скільки б їх не було, хай зачекає і піде зі мною на останній штурм. Ти, Шаю, мусиш стояти насторожі і не рушати з місця. — Він показав рукою на вбиральню віддалік на площі Гжибовського. — Ти поїдеш разом зі мною.

Гаразд, — кивнув Шая.

Меринос увійшов у браму.

Шая попрямував до румовищ за костьолом Всіх Святих: на стосах цегли і купах руїн, навалених бульдозерами, сиділи хлопці у кашкетах, беретах, тикових куртках, картатих сорочках.

— Хлопці, — вигукнув Шая, і його вмить оточила ціла юрба чекаючих. — Зараз піде перша група, — гукав далі Шая, виймаючи з кишені жмут квитків і слинячи пальці. Цілий ліс рук жадібно простягся до нього. — Спокійно, колеги, спокійно, — посміхнувся Шая з якимсь слизьким лукавством. — Ви потрапили в пункт продажу найдешевших квитків і підете на найцікавіший матч сезону, проте, коли б я вам дав їх зовсім безкоштовно, це б вас розбестило. Платіть п'ять злотих за штуку.

З усіх боків простяглися до Шаї п'ятизлотні папірці і зашелестіли в тремтячих пальцях від повіву вітру.

Філіп Меринос зійшов нагору і відімкнув контору. Йому відразу ж впало в око, що ванна кімната замкнена. «Невже Анеля ще спить? — подумав він. — Не може бути!» Він відчинив двері у свій кабінет. Кабінет мав такий самий вигляд, як і вчора ввечері, коли Меринос його залишав. «Все одно, — рішуче подумав він, — так чи інакше, це треба зробити. Хвилина слабодухості може коштувати надто багато». Він вийшов з кабінету, пройшов по коридору, звернув убік, відчинив двері з неструганих дощок у кінці коридора і спустився по вузьких, рипучих поламаних дерев'яних сходах униз. Нарешті добрався він до щільно оббитої дерев'яними щитами комірчини, прибудованої з зовнішнього боку кам'яниці. Зупинився, сягнув до задньої кишені штанів і вийняв великий револьвер, що синясто блиснув чорним дулом. Меринос упевненим рухом відчинив старанно замасковані в стіні прибудови дверцята. Потік денного світла пробивався до похмурого тісного приміщення. Меринос зблід. Очі його зловісно розбіглися: комірчина була порожня. На стіні, що виходила на вулицю, яснів великий отвір.

— Невже втік по ринвах? — прошепотів він нарешті зблідлими губами. — Оце так козак! Як він просадив таку дірку? — Меринос не міг відірвати погляду від дивної дірки в стіні. За хвилину, однак, опам'ятався, сховав револьвер, побіг назад нагору і вскочив до кабінету. Ще раз усе окинув допитливим, пильним поглядом. Саме з коридора, з ванної кімнати залунав страшний, приглушений замкненими дверима крик:

— Відчиніть! Відчиніть! — волала Анеля.

Меринос скочив був до ванної кімнати, проте затримався напівдорозі; наче вражений блискавичною думкою, він підбіг до письмового стола й висунув шухляду. Револьвер Йонаша Дробняка зник. Філіп Меринос вискочив у коридор, але знову повернувся, спустив перемикач на телезнному апараті і вибіг знову.

— Відчини! Філіпе! Відчини, голово! — благала Анеля божевільним голосом. — Владеку! Падлюко, відчини! Я нічого не скажу… Не скажу, що драпаєш, що летиш літаку у Щецін! Владеку, вір мені… Я кохаю тебе! Я теж чкурну! Я теж хочу врятуватись! Не дай мені загинути…

Філіп Меринос криво посміхнувся, витер долонею лоба вийшов з приміщення кооперативу «Торбинка» без жодного слова, старанно замкнувши за собою на ключ двері, що вели на сходи.

— Sicher1 є sicher… — півголосом прошепотів він, потім ілюнув на поріг. Цим закривав за собою вславлений розділ свого життя і забобонно просив у темних сил, що опікувалися ним, дальшої ласки.

Меринос швидко збіг по сходах, вискочив з брами і сів у «Вандерер». Його охопило дивне відчуття, ніби він потрапив у пастку, хоча в цю хвилину й не було жодного приводу для паніки. «Де тепер та воша в котелку? — гарячково снувало в його мозку, — коли б він потрапив мені до рук!» Меринос люто заскреготів зубами і несамовито сиснув свої волосаті м'ясисті руки на кермі. Завів мотор, проїхав кілька десятків метрів Пружною в бік Маршалковської і звернув праворуч, у зовсім зруйновану вулицю Зєльну. Автомашина загойдалася на вибоїнах нещодавно прибраних руїн і зупинилась біля підніжжя згорілої башти Цедегрену — колишньої центральної телефонної станції. Меринос вийшов з машини, взяв чорний чемодан з дорогої шкіри і рушив манівцями через румовища та будівельні майданчики. За хвилину із тильної сторони зайшов на подвір'я складів, розташованих на вулиці Багно. Тут було повно старого металолому, по кутках валялися якісь поржавілі уламки залізних ліжок; серед мотків непотрібного, запліснявілого кабеля у мертвій тиші смітника долежували свій вік на уламках крил рештки старих кузовів автомашин. Курний вихор кружляв серед цього звалища, огортаючи все навколо хмарами іржавого пилу. Меринос озирнувся на всі боки, ховаючи обличчя від куряви, що запорошувала очі; якби не вітер, тут було б зовсім мертво і тихо. Нарешті він підійшов до будки із старих темних дощок, зняв висячий замок і зник за брудними дверима з написом: «Кооператив «Торбинка». Склади».

В червоно-бронзовому від іржі кузові прастарого «Форда», що, мов купа старого брухту, валявся без коліс, навпроти входу до складів, хтось тихо хихикав. Чиїсь чорні бистрі очі з почервонілими від безсоння повіками переможно сяйнули, і чийсь гугнявий голос з великим задоволенням прошепотів:

— Мусив прийти! Не міг не прийти!

Філіп Меринос спустився вниз, пройшов першим підвальним приміщенням і поштовхом повернув стіну. Кинув чемодан на ліжко, вийняв з нього два літри горілки, штурхнув ногою двері перегородки.

— Кудлатий! — крикнув він. — Ось тобі подарунок, покидьку.

У кутку, в смердючому барлозі, зашурхотів солом'яний сінник. Меринос кинув горілку в цей барліг, звідки почулося хрипке радісне белькотіння, і зачинив за собою двері перегородки на засув, а потім почав поратись біля підвального муру, обіч ліжка. За кілька хвилин вискочив якийсь кілочок, випала цеглина, і Меринос відкрив у мурі схованку. Відчинив чемодан, що лежав на ліжку, і почав цілими пригорщами вкидати в нього стовпчики золотих монет, пачки зеленавих доларів, мішечки з золотими коронками, ювелірні вироби. Потім замкнув чемодан, засунув його під ліжко, вийшов крізь щілину у відхиленій стіні, яку відразу ж старанно закрив, піднявся нагору, замкнув замок на дверях старої будки, ще раз озирнувся навколо й побіг до малого «Вандерера». Завів мотор, але не рушив з місця. «Де зараз ота чорна блощиця, отой Дробняк?» гарячково розмірковував він. Невеличка темна постать у котелку ставала для Мериноса привидом, він відчував її біля себе, мов гнилий, неприємний запах. Нарешті, Меринос таки виїхав на вулицю.

З кузова старого «Форда» вилізла невеличка темна постать в котелку; Йонаш Дробняк широко потягнувся, розправляючи кістки.

— А-а-а-у-у! — голосно позіхнув він. Зирнув на годинник: була за п'ять дванадцята. «Майже десять годин просидів я в цій коробці», подумав він, глянувши на іржавілий «Форд» з гіркою огидою. Протер кулаками запорошені очі. «Чемодан залишив унизу, — пригадав ві!н, — чудовий, видно, авіаційний».

Глибоко зітхнувши, йонаш Дробняк підійшов до дверей, на яких висів замок, вийняв з кишені пучок стальних дротів, глянув навколо і задоволено посміхнувся. Він радів з отієї куряви, що створювала круг нього брудну заслону. Замок відімкнувся відразу.

В лікарні, як завжди в неділю, було повно відвідувачів.

— Щиро перепрошаю, — промовила гарна, вишукано одягнена пані, затримуючи низьку, присадкувату, повновиду медсестру, — ви пізнаєте мене?

— Пізнаю, — посміхнулась сестра Леокадія, — пані відвідувала доктора Гальського.

— Так, — з удаваним посміхом відповіла Олімпія, — я хотіла довідатись про нього. Що з ним трапилось?

— Нічого, — чемно повідомила сестра Леокадія, — учора він телефонував до нас, Каже, в нього була якась пильна справа, котру треба було негайно владнати. Тому він і змушений був несподівано залишити лікарню. Почуває себе вже краще і дуже дякує за піклування.

— Оце й усе? — спитала Олімпія, посміхаючись з підкреслено байдужою поблажливістю, на яку може спромогтися людина в ту хвилину, як вона власноручно розвіює свої найсолодші мрії та найсвітліші надії.

— Оце й усе, — сказала медсестра і додала: — Пробачте, але я поспішаю на перев'язку.

Олімпія Шувар вийшла на вулицю. Вітер здіймав куряву аж на висоту телеграфних стовпів, шарпав трамвайні проводи, віяв уздовж стін. Ніде не було видко таксі. Нахиляючи голову і затуляючи запорошені очі, Олімпія дійшла додому пішки: чудова літня сукенка мала такий вигляд, ніби хто посипав її піском. У великій кімнаті панував ще більший розгардіяш, ніж учора: чемодани стояли відчинені серед порозкиданої одежі, взуття, білизни. Шухляд у шафах ніхто не позасовував назад. Олімпія кинулась на неприбрану після ночі постіль, зарилась обличчям у подушку. Але через хвилину перевернулася горілиць і промовила голосно, сама до себе:

— Олімпіє, ти нікуди не поїдеш! Це безглуздя! Ось поміркуй спокійно і розсудливо. Нема чого тобі там шукати. — І раптом, мабуть, уже всоте за цю добу, розплакалась.

Сердито кусаючи мокру хустинку, вона крізь сльози приказувала: — Залишитись у тому самому місті, де він!.. Ходити по тих самих вулицях, по яких він щоденно ходить з нею? А там… нове життя… Хоча й з Філіпом, але нове, інше… — Але за хвилину сльози в неї висохли так само швидко, як і з'явились. — Ні, — промовила Олімпія рішуче й голосно, — досить цих сентиментів! Мабуть, я вже старію. Не поїду! Як є, так є, але, хвалити бога, з голоду тут не вмираю. Ніхто не діжде, щоб якийсь гарненький блондин мав знищити мені все те, що я здобула довголітньою тяжкою працею… — Вона встала, почала виймати з чемоданів вбрання і вішати його в шафу.

Філіп Меринос поставив «Вандерера» на розі вулиці Розбрат і Гурношльонської. Старанно замкнув його і рушив у напрямі Лазєнковської. Тут, унизу, нижче від камінного бар'єра, ніби менше докучала курява. На розі Пшемислової Меринос звернув у прохід поміж будинками; тут уздовж густих живоплотів, між залізними сітками огорож, які відокремлювали довгі подвір'я, тягнулися асфальтні алейки. В одній з алейок стояв оливковий «Гумбер» передніми колесами до вулиці. Меринос тихо підійшов до Крушини, що спокійно собі курив у машині.

— Ах ти ж йолоп!

Крушина схопився з сидіння, злякано обернувся.

— Як ти поставив машину? — вичитував йому Меринос. — Поверни її зараз же вітровим склом до подвір'я, баране! Хіба не бачиш, дурню, що це прохідна, і коли що — ти чкурнеш через подвір'я на Фабричну, замість того, щоб крутитися в цьому проході.

— Я зараз заверну, пане голово, — пробурмотів Крушина, натискаючи на стартер.

Меринос сів у машину; позаду сидів Льова Зільберштейн з жовтим чемоданом на колінах, на підлозі автомобіля лежала щойно розкрита пачка з фальшивими квитками.

— Ну, як іде справа, Льово? — спитав Меринос.

Зільберштейн мовчки відкрив чемодан: він був до половини наповнений напханими туди банкнотами по сто, по п'ятдесят злотих.

— Вже близько трьох тисяч штук продано, — сказав Льова; очі в нього були каламутні від утоми.

— Братва ходить, мов по шнурку, — обізвався Крушина, виключаючи мотор; «Гумбер» стояв, повернутий передком до подвір'я.

— Пане голово, — сказав Зільберштейн, — ви уявляєте собі, який буде розгардіяш на стадіоні, на трибунах?

— Уявляю, — промовив із злісною посмішкою Меринос, — я зараз піду туди. Наближається кульмінаційний момент цієї забави. — Він виліз з машини і додав, зачиняючи дверцята: — Я підійду по тебе, Роберте, через годину. Підеш зі мною на стадіон.

— Чудово, пане голово, — посміхнувся Крушина. Меринос пішов, а до автомашини підійшло троє юнаків у куртках.

— Ось гроші за ту порцію, пане начальнику, — сказав один з них, подаючи у віконце Зільберштейнові жмут пом'ятих банкнотів, — і дайте ще. Штук з двісті.

— Добре, Бурасеку, — кивнув Зільберштейн і глянув на годинник. Було близько третьої. — Тепер можете продавати кожен квиток по п'ятдесят злотих, — наказав Льова, — якщо вимантачите більше — буде ваше, але ціна, за яку можна збувати, — п'ятдесят злотих. А скільки тобі, Ваню? — ввернувся він до другого.

— Штук з триста, — відповів той, задоволено спльовуючи. Робота — любо дивитись, кажу вам, пане Крушино: скільки живу — не бачив ще такої штовханини біля стадіону.

Зільберштейн відкрив чемодан і вкинув туди новий жмут грошей.

Здалеку обминаючи ряди міліції, синя «Варшава» проїхала Мєлєцькою до Черняковської, промчала по Черняковській до Пшемислової, в'їхала в одну з алейок, обгороджену живоплотом, і, нарешті, сховавшись від очей прохожих, зупинилась у вузенькому проході між огорожами. Генек Шмігло заглушив мотор, замкнув машину і рушив до вулиці Розбрат. В пасажі він минув трьох юнаків у куртках, що стояли, засунувши руки в кишені.

— Може, вам потрібен квиточок, трибунка? Дешево, — обізвався до нього один з них, але Генек заперечливо хитнув головою. Він не міг стримати посмішки.

— Що, сезон?

— Саме сезоник, — нахабно посміхнувся Бурас, — і непоганий. Треба кілька злотих заробити, скористатися з нагоди.

«Як тут упіймати того Фредека?» замислився Генек і звернув праворуч, на Гурношльонську. Пройти туди було не так просто: струмочки людей переходили в широкі потоки навіть на цих бічних вулицях. Іти проти течії було дуже важко.

— Евгеніушу!

Підвівши голову, він побачив перед собою одягненого в білий кітель чоловіка: людські потоки омивали його, немов білу скелю, коли він зупинився, щоб привітати Генека.

— Фредек! — вигукнув Шмігло з докором, — і не впізнати тебе. Що ти зробив з собою?

— Цить! — промовив Фридерик Компот голосним шепотом, — Цссс! Я переодягся, щоб мене важко було впізнати. Так буде краще. Шерлок Холмс завжди так робив, коли йшов на бій із бандюгами. Одного разу навіть переодягся в столітню бабу…

— Гаразд, гаразд, — занервував Генек, — кінчай цю дурну розмову, дай морозива і йди вниз, а я подамся до шефа. Крутися біля кас, ми там знайдемо тебе. Цікаво, що скаже шеф на цю зміну… — додав він, показуючи на нове вбрання Компота.

«Морозиво-Тірітомба», — з захопленням прочитав він напис на шапці Компота і, взявши з його рук шоколадне ескімо на палочці, підніс до рота. — Чудово, Фредеку, — раптом з ентузіазмом вигукнув він. — Даси мені трохи для дітей!

— От бачиш, — зрадів Компот.

— По чому морозиво? — спитала якась пані, зупиняючись біля Компота; ще кілька людей підійшло слідом за нею.

— Не зараз, — промовив Компот і хутко зачинив скриньку, — я почну продавати лише на стадіоні…

— Не витримаю, — заявив Антоній Пайонк, заходячи в кімнату, — піду на матч.

— Нікуди ви не підете, — заперечив Гальський, що лежав на канапі. — Вони, певно, вас шукають по всьому місту. Ще де-небудь стрінуть, і нещастя готове.

— Звичайно, — зауважила Марта, сидячи біля столу. — Доведеться тут перечекати.

— Може, чайку? — шанобливо запропонувала старенька Гелена Ліпінська; вона не розуміла, що тут діється, але знала, що в пана Калодонта гості і треба про них подбати.

— Ходімо поставимо чайку, — сказав Пайонк багатозначно і вийшов разом з Геленою Ліпінською на кухню.

— Мабуть-таки піду на матч, — раптом підвівся Гальський з канапи; була це величезна, оббита темнозеленим н іншим канапа, в стилі епохи Молодої Польщі.

— Нікуди ти не підеш, — кинула Марта; вона підвелась з-за столу і сіла на канапі. — Ти ще слабий для таких прогулянок.

— Ти так думаєш? — докірливо мовив Гальський. — Кажу тобі. — В його голосі забриніло нетерпіння.

— Знов починаєш? — посварилася на нього Марта.

— Такий матч буває один раз на десять років, зрозумій, — занервувався Гальський. — Аргументи до тебе не доходить.

Марта схилилась над ним.

— Поцілуй мене, — наказала вона.

Гальський взяв голову Марти в долоні і нахилив до свого обличчя, мов стиглий плід з гілки.

— Ну от бачиш, — сказав він після деякої паузи, відриваючи вуста від її вуст, — я вже не такий і слабий.

Але він вже не говорив, що хоче піти на матч.

— Я гадаю, що треба йти, — сказав ЗЛИЙ. Калодонт вийшов з кіоска і замкнув двері на ключ.

Вулиця Вєйська здавалась досить людною. Людський потік густішав з кожною хвилиною. Юрми людей йшли і йшли по тротуарах і проїжджою частиною вулиці.

ЗЛИЙ, Калодонт і Шмігло влилися в людський потік.

Пасажі сейму перегороджені рядами війська, а тому треба було йти Вєйською аж до Пєнкної. Широкі зруйновані квартали біля виходу вулиці Матейка були забиті людьми. Вітер тут дошкуляв дужче, ніж на вулицях, закритих мурами.

— Я уявляю собі, як пісок ріже очі тим, що стоять зранку, і тим, що чекають, поки відчиняться ворота стадіону, — сказав ЗЛИЙ.

— Що там таке? — нервував Калодонт, витягаючи шию в бік Пєнкної. — Затор чи що? Вже зараз?

І справді, посуватись вперед було дуже важко, юрба стішала.

— Кому, кому? — тут і там лунало в натовпі. — Ліва верхня трибунка за п'ятдесят. Ліва нижня трибунка… всього п’ятдесят злотих. Кому? Кому?

— Я відчуваю, що тут якийсь номер, — прошепотів Генек ЗЛОМУ на вухо. — Якась велика афера з квитками. Крім тієї, на яку ми позавчора наткнулися.

Вони дійшли, нарешті, до першого кордону. Вулиця була перегороджена товстими вірьовками, прив'язаними до дерев; вздовж неї розташувались шеренги військових. Спітнілі міліціонери в мундирах з розстебнутими комірцями кількома рядами перетинали вулицю, щільно закриваючи прохід; обличчя в них були мокрі й запорошені, вони ледве стримували натиск юрби. Величезна людська маса, що сунула Пєнкною з боку Алей, відкинула ЗЛОГО і його товаришів назад, відокремила їх від кордону рухомим затором.

— Кому?.. Кому?.. Трибунка… Вхідна… Кому?.. — дедалі частіше чути було в юрбі. Біля муру Уяздовського парку юрба порідшала; тут зупинилися ті, що продавали квитки. Рухливі юнаки з очима, в яких пломеніли жадібні вогники, жваво кидалися праворуч і ліворуч.

На Лазєнковській юрба знову зливалась у великий, тісний потік; ще ширший кордон міліції і військових перегороджував прохід. ЗЛИЙ втиснувся в юрбу, тягнучи за собою й Шмігла, який в останню хвилину вхопив за руку Калодонта. Юрба нарікала на міліцію, що перегородила прохід.

— Стоять, мов кадети перед школою медсестер! — вигукнув якийсь нервовий худорлявий пан. — Потім не проб'єшся на своє місце.

— Ну й штовхаєтесь ви, — протестувала якась надто вже елегантно одягнена пані. — Її коротенький, задертий вгору носик і пискливий голосок свідчили, що вона належить до жінок аж надто самостійних. — Ну й штовхаєтесь ви! Чого ви штовхаєтесь?

— Бо люблю… — флегматично відповів кремезний чоловік. — Бо люблю штовхатись. Подобається мені ця робота.

ЗЛИЙ, вимахуючи квитком, швидко пробрався крізь прохід і потяг за собою Шмігла; Юліуш Калодонт втратив бадьорість: він був дуже втомлений.

— Сама насолода, — важко дихав він, витягуючи з чесучевого піджака нитки після відірваних у юрбі ґудзиків, — міжнародний матч! Спортивна прогулянка!

Тимчасом міліція і військові раптовою атакою утворили в юрбі прохід, у який, шалено сигналячи, в'їхав величезний автобус; з вікон його виглядали чорні чуприни й вишневі футболки усміхнених угорських хлопців. З усіх боків чути було вітальні вигуки; а другий автобус, у якому їхала польська команда, був зустрінутий оглушливим виттям і радісним свистом. ЗЛИЙ, Шмігло і Калодонт, яких ніс уперед могутній приплив юрби, наближалися до воріт стадіону.

— Я ось! — вигукнув Шая, виринувши з юрми біля Мериноса.

— Гаразд, — сказав Меринос, кинувши недокурок, — а де «гвардія»?

— Вся зі мною, — мовив Шая, непомітним рухом голови, показуючи на постаті серед юрби.

— Гаразд. — повторив Меринос. — май на увазі, Шаю, я йду перший з Крушиною, а ти з «гвардією» — за нами. Ось тобі справжні квитки, а підроблені викинь, щоб не було речових доказів. — Він подав Шаї кільканадцять квитків. — А як щось трапиться, то бити камінням, кастетами, чим хто може. Зрозуміло?

— Ясно, — беззубо посміхнувся Шая, — відразу ж за вами йтиме Олек Джокей, найкращий мій підколювач. З ножем, гаразд? Можна?

— Можна, — дозволив Меринос, кривлячи губи в страшній посмішці, — сьогодні все можна.

Потім попрямував у вуличку, підійшов до оливкового «Гумбера» і дав останні розпорядження.

Льово, — наказав він, — відкрий чемодан!

Зільберштейн відкрив: банкноти по сто злотих посипались на підлогу автомашини.

— Непогано, — холодно промовив Меринос, — з тисяч п’ятнадцять квитків, мабуть, розійшлося?

— Трохи менше, — сказав Льова. Погляд у нього був дуже втомлений, губи порепалися, наче від лихоманки.

— Але близько мільйона виторгували чи ні? — спитав Меринос, ховаючи в кишені тремтячі руки.

— Щось близько цього… — пробелькотів Льова.

— Чемодан — під заднє сидіння, — коротко наказав Меринос, — і чекай тут на мене! Буду за півгодини. Роберте, за мною!

Крушина виліз з машини, потягнувся, аж захрустіли суглоби, поправив галстук і всміхнувся з відданістю вірного паладина, щасливого з присутності свого пана.

— Ну, пане голово, — сказав, — бажаю успіху.

Меринос і Крушина вийшли з проїзду.

— Яцеку, Стасеку!.. — стиха свиснув Шая, — за мною! Олеку! За цими панами, — він показав на широкі плечі Мериноса.

Непомітна кольчуга з рухливих гнучких постатей розтягнулася в юрбі навколо нього.

Меринос і Крушина пройшли крізь кордон міліції на розі Лазєнковської і вплелися в розгойданий людський потік на головній магістралі, що вела до стадіону. Великий масив бетонних трибун, що відсвічував рядом зеленавих віконечок, простягався над стадіоном. З-за трибун долинав вулканічний грім неосяжної юрби, що пробивалася на стадіон, оглушливий гуркіт, ніби десь під землею переверталися якісь гігантські циклопи.

Поручик Міхал Дзярський підвівся з-за письмового столу і потягнувся. Хтось постукав у двері. Увійшов Мацєяк, а за ним Клюсінський.

— Ну, ходім, — сказав Дзярський, — вже час.

В цю хвилину раптом відчинилися двері; не постукавши, в кабінет вскочив високий щуплий капітан міліції з суворим обличчям, якого не зм'якшували навіть вусики.

— Товаришу Дзярський! — крикнув він, — ви знаєте, що робиться?

— Ні,— спокійно відповів Дзярський, — а хіба що?

— Якась колосальна афера з квитками! Продано на кільканадцять тисяч квитків більше, ніж треба; мабуть, фальшивих! На стадіоні щось страшне!

— Цього й треба було сподіватися, — флегматично відповів Дзярський.

— Треба! Треба! — скипів капітан, — то чого ж ви не запобігли цьому?! Що тепер буде?

— Пробачте, — посміхнувся Дзярський, — але це не моя справа вдаватися до запобіжних заходів. Це справа кримінального й слідчого відділу. А вони не люблять, коли я втручаюся в їхні справи. Я вчора попереджав їх, може щось трапитись. Віддав їм украдені в ЦРПС квитки, подав свої висновки й спостереження. Мені ввічливо дали зрозуміти, щоб я не втручався; що одна річ — хуліганські історії, з якими я маю справу, а зовсім інша — їхня наукова робота; що мої справи, мовляв, мало чого варті, а їхні — важливі. Отже, я тепер не втручаюсь.

І що ж тепер буде? — бідкався капітан.

— Мацєяк! — різко кинув Дзярський, — ми не підемо на матч. Підняти на ноги караульну роту!

На обличчі Мацєяка відбилося розчарування.

— Що, ми не поїдемо на матч?

— Поки що ні, — промовив Дзярський. — Клюсінський, ідійдіть-но сюди, щось скажу.

Клюсінський глянув у вікно, що означало — він пильно дивиться в обличчя свого начальника, і став уважно слухати.

6

— Он стоїть Компот… — Генек показав пальцем на велику білу постать: Компот стояв у ніші біля замкнених кас; висока огорожа з міцних залізних штахетів, що тягнулася тут увігнутим півколом, утворювала широкий майданчик перед головним входом на стадіон.

Генек Шмігло гукнув:

— Фредек!

І Компот рушив, без особливих зусиль пробиваючи собі шлях. Саме в цей момент ЗЛИЙ обернувся; водночас обернуися й високий плечистий чоловік, що стояв на відстані двох метрів спиною до нього.

Якусь частку секунди вони міряли один одного поглядом.

Очі ЗЛОГО а сірих і ясних стали страхітливо-білі, ніби зникли з них райдужні оболонки. Обличчя високого чоловіка потемніло, налилося кров'ю.

— Новак! — хрипко видушив з себе Філіп Меринос.

— Бухович! — прошипів ЗЛИЙ крізь вузькі смужки ідих вуст.

Наступної секунди погляди їх переплелися з дикою, не згаслою за довгі роки ненавистю. Очі Філіпа Мериноса розбіглися, мов охоплене смертельною панікою військо; його охопила хвиля розпачливої тривоги. Філіп Меринос в житті не боявся нічого — ні поразки, ні смерті, але він злякався цих очей: такий страх сильніший від поразки і смерті. Меринос почав відступати.

ЗЛИЙ ступив уперед один крок, хисткий і невпевнений, наче до здійснення найсвятіших мрій.

Роберт Крушина перший помітив, що діється. Несподівано він обернувся і, майже без усякого приводу, почав:

— Пане голово… — Але тут зрозумів, хто перед ним. Він крикнув, не гукнув нікого. Мовчки, блискавично рвонувя вперед просто на ЗЛОГО. В цю мить Меринос повернувся і скочив до проїжджої частини вулиці, а Шая пронизливо гукнув:

— Хлопці! Готуйсь!

Шмігло опинився між Шаєю і ЗЛИМ, Компот метнувся вперед, Калодонт щосили стиснув ціпка і вдарив ним по голові зовсім невинну людину, а потім Олека Джокея; той обернувся і так зловісно заскреготав зубами, що мужній дідок злякався і став, мов укопаний. А людський натовп, підсилений новими прибулими, заповнив майданчик перед стадіоном.

«О, видно, сильний хлопець!» промайнуло в голові у ЗЛОГО після першого ж удару. Він одразу вгадав у Крушині такого митця, з яким не зустрічався вже багато років. М'яким рухом тіла він все-таки ухилявся від його коротких, але страшних ударів; за секунду густа юрба, що паралізувала всі рухи, перешкодила дальшій боротьбі. Але це стосувалось тільки Крушини. А яким дивом пекельний удар ЗЛОГО, без особливого розмаху, так влучив у живіт Крушині, що тому й дух перехопило, цього не описати. Роберт розм'як, повис у повітрі на безвладних, ніби ганчір'яних ногах, але не впав, підтримуваний тиском юрби; його бліде, скривлене обличчя, здавалося, придуркувато всміхалося, і ніхто поруч, мабуть, і не думав, що підтримує знепритомнілу людину. Коли новий потік людей проштовхнувся крізь ворота, тіснява на хвилину зменшилась, і безвладне тіло Крушини звалилось на землю, шурхнувши обличчям по гальці перед входом на стадіон.

— Чоловік зомлів! Поможіть! — залунали крики, і юрба зімкнулась над переможеним Крушиною. Водночас знявся лемент за кілька кроків далі, де могутній продавець морозива в білому кітелі звивався, оточений кільканадцятьма гнучкими й рухливими постатями в кашкетах і беретах; біля нього, важко дихаючи, працював сивоволосий старець, направо й наліво роздаючи замашні удари ціпком, якого він тримав обіруч, мов меч. Продавець морозива своєю бляшаною скринькою гатив по головах, що клубочилися десь нижче його плечей, гатив так, що дзвінке слово «Тірі-томба», намальоване на скриньці, мигтіло, мов заклик до бою…

…Меринос пробивався крізь натовп. Нарешті, він добрався до руїн костьолу. Вискочив на обліплені дітьми сходи й побіг між руїн у напрямі вулиці Розбрат.

«Оце його занапастило!» подумав собі ЗЛИЙ, що саме помітив його і, мов вугор, вислизнув на край вулиці. За ним, важко дихаючи, працював плечима в юрбі Генек Шмігло.

В цю хвилину Шая, що розпачливо озирався навколо, помітив високу постать Мериноса збоку, вже біля костьолу.

— Олек Джокей! Яцек! Стасек! За мною! — гукнув він, але ніхто не прибіг на його поклик.

Юрба поглинала кожне зусилля, кожну спробу організованої дії. Ще коротку хвилю тривала боротьба в Шаїній Душі; він засунув руку до кишені куртки: в кишені повно було грошей. «Про решту мого заробітку довідаюся завтра», вирішив він, зітхнувши, потім зупинився, зм'як, перестав боротися з юрбою. За хвилину течія понесла його до воріт стадіону; Шая навіть і не пробував змінювати напрям руху. Тільки, пропливаючи біля того місця, звідки долинали крики та де здоровенний продавець морозива гатим направо й наліво своєю скринькою, Шая непомітно звернув, обминаючи місце бійки.

— Що там таке? — спитав він чоловіка, який проштовхувався слідом за ним.

— Штурхають один одного, — байдуже промовив той, насилу витягаючи широкі, вже надірвані борти свого плаща з страшного преса, в який він потрапив. — Холера їх знає, за що. Як завжди в такій тісняві.

Шая вийняв з кишені справжній квиток.

— Ну й скандал з цим матчем! — крикнув він. — Що за організація, псякрев!

Доосягнувши воріт стадіону, він накинувся па охоронців порядку, що мало не падали від утоми:

— Ви, громадяни, повинні відповідати за цей скандал! Люди з квитками не можуть пройти! Що тут робиться?

…Меринос вибрався до руїн на розі Лазєнковської і Розбрату й побіг, спотикаючись об купи розкиданої цегли. Озирнувся назад, але не помітив погоні. Серце в нього підкочувалось до горла, весь він був повен жаху, що паралізував усяку думку. Боявся білих очей, нічого більше, крім білих очей; що мали над ним незрозумілу владу, незрозумілу силу викликати в ньому оцю страхітну тривогу. Він біг все далі й далі, але за хвилину уповільнив крок, зупинився. Крізь брудні, задушливі випари жаху почала пробиватись думка, геніальна, божевільна ідея. Не можна було гаяти й хвилини. Філіп Меринос несміливо зробив два кроки до високого фрагмента ще не зваленого муру і вискочив на нього. Під ним вирувало море людських голів. Він отак постояв з хвилину, мов самотній олень на крутому березі.

Ліворуч, у людській гущавині, він помітив, що хтось розпихає юрму: мов хвилястий слід гвинта у фарватері корабля, тяглася за ним погоня. Філіп Меринос посміхнувся і подумав: «Ну що ж, рискуватиму до кінця. Цієї моєї вади нічим не вилікуєш». Він відчував, як страх у нього змішується з чимось дужчим, з жадобою перемогти за всяку ціну, навіть вдаючись до найогидніших засобів. Переконаний, що ЗЛИЙ помітив його, він вибіг на вулицю Розбрат і знову зупинився: тут було повно людей, але тиск стояв менший. Меринос швидко помчав до просвітів між житловими будинками, розштовхуючи всіх, хто траплявся на дорозі. Його супроводили вигуки обурення, що переростали вже в погрози: за ним бігло двоє людей. Меринос вскочив у вузьку алейку, швидко відчинив дверцята автомашини і сів за кермо. Досить було одного скупого руху, щоб безвідмовний мотор «Гумбера» заграв тихим, приглушеним гуркотом. Не дуже швидко, беззвучно оливкове авто рушило вперед, у прохідний двір. Позаду спинилися, широко розставивши ноги, двоє людей.

— Шефе! — вигукнув Генек Шмігло, — сюди! — Одним стрибком він добіг до «Варшави», що стояла неподалік в алейці, сів у неї і натиснув стартер. Майже на місці розвернув її і скерував у прохід між двома вулицями, до Фабричної. ЗЛИЙ відчинив на ходу дверцята, вскочив у машину і сів поруч з Генеком. В чародійних руках Шмігла масивна «Варшава» ставала на диво рухливою; мов несхибний гончак, вона рушила без вагання тільки їй одній відомим слідом. Вітер, що здіймав хмари куряви, знову закружляв по вимощеній кругляками Фабричній вулиці.

— Він он туди мусив звернути! — вигукнув Генек, і «Варшава» помчала, наче на сірій від пилу проїжджій частині вулиці залишився свіжий слід від оливкового «Гумбера». У виїзді на Центральний парк вони помітили в куряві оливковий лімузин, що звернув на Княжу.

— Е-е-е, — захоплено шепотів Генек, — зараз позмагаємось…

…Майже в ту ж мить опам'ятався від приголомшення Льова Зільберштейн.

— Що трапилось? — злякано спитав він.

— Ще нічого, — прошепотів крізь стиснуті губи Меринос, — он женеться за нами ЗЛИЙ.

— Що? — простогнав Льова, схилившись з заднього сидіння до Мериноса, що вів машину.

— Льово, — глухо промовив Меринос, — зараз буде розіграна найскладніша партія. Якщо вдасться, то… — Меринос не закінчив, зосередився, ще більше схилився над кермом і обминув красивим віражем ріг Княжої вулиці, дуже важке місце. — В усякому разі, Льово, — додав він з похапливою сердечністю, — ми разом сидимо в цій машині. Ми зв'язані між собою на життя і смерть. Ти розумієш, Льово?..

— А де Роберт? — спитав Зільберштейн тремтячим голосом.

— Залишився, — похмуро пояснив Меринос, — здається, його добре натовкли…

…— Він швидше їде… — сказав Генек, — на шосе мене «Гумбер» завжди пережене. А в місті? Мабуть-таки я його зажену на слизьке…

— Аби тільки ти до нього підлетів, — сказав ЗЛИЙ, — я спробую перескочити.

Генек глянув мимохідь, збоку, на обличчя ЗЛОГО, і хоч це було обличчя друга, жах охопив його.

На розі Алей і вулиці Нови Свят зіпсувалися вуличні семафори. На перехресті трамвайних ліній, на високому циліндричному насипі стояв міліціонер-регулювальник; у млистому тумані куряви, що закривав перспективу вулиці й машини, мигтіло на широкому, вкритому білим лаком щитку невиразне червоне кружальце. Рух тут був невеликий, як це буває в неділю, після полудня, і Меринос проскочив в останній момент: коли міліціонер вже підносив білий знак з червоним кружальцем, закриваючи проїзд. Він звернув ліворуч, додав газу, потім ще раз звернув ліворуч, на Братську, описавши велике коло біля сірих великих будинків, де містилися банки й міністерства.

— Туди! — вигукнув ЗЛИЙ, показуючи на лімузин, що звернув на Братську.

І знову Генек Шмігло показав, на що він здатний у такі моменти: блискавично відкинувся назад, глянув на вулицю, майже акробатично розвернув машину на місці і помчав до площі Тшех Кшижи.

— Переріжемо йому шлях! Обов'язково! — просичав він, бліднучи від напруження.

Коли ж вони виїхали на роз'їзд, оливкового «Гумбера» ніде не було видко…

…«Гумбер» стояв, хитро причаївшись, між величезними корпусами міністерств, на вулиці Журав'їй.

— Сиди тут і ні з місця! — наказав Меринос Льові, відчиняючи дверцята автомашини. — Він обережно вийшов з машини, озирнувся на всі боки, потім ще обережніше виглянув з-за рогу будинку. Синя «Варшава» саме зупинилася на роз'їзді.

Меринос зайшов на пошту. Там зараз було безлюдно; за єдиним відчиненим віконечком позіхала чергова службовка. Меринос по дорозі схопив телефонну книгу, замкнувся в кабіні, гарячково почав гортати сторінки, потім набрав номер.

— З'єднайте мене з поручиком Дзярським, — сказав він, почувши голос телефоністки.

— Хто говорить? — спитала телефоністка.

— У службових справах, — рішуче кинув Меринос. Чути було, як переключали на комутаторі.

Алло! — почувся чоловічий голос з типово варшавським акцентом.

— Я хочу розмовляти з поручиком Дзярським.

— Слухаю. Хто говорить?

— Моє прізвище нічого вам не скаже, — спокійно повідомив Меринос, гарячково розгладжуючи комірець на набряклій від дикого хвилювання шиї,— ну гаразд, скажу: Ковальський. Я хочу вам щось передати. Ви маєте намір сьогодні заарештувати ЗЛОГО?

На тому кінці проводу запала тиша, довга тиша, під час якої Меринос чув калатання власного серця і відчував, як в нього збігає піт по спині. Здавалось, ця тиша панувала цілу вічність; від хвилювання в нього загуло в голові, нудотний, задушливий клубок підкотився до горла.

— Маю такий намір, — нарешті почувся, ніби з величезної відстані, голос Дзярського. — А що ви, пане Ковальський, пропонуєте?

Рештками самовладання Меринос опанував голосом і сказав:

— Дайте мені ваш безпосередній номер і не відходьте від телефону. Навіть якби вам довелося стирчати біля нього цілу ніч.

— Зараз, — холодно перебив його Дзярський, — але хто може ручитися, що ви не дурите мене, пане Ковальський? Я буду прив'язаний до телефону цілу ніч, а хтось, пане Ковальський, втне мені якусь штуку, десь в іншому місці, та ще й не одну, а кілька. Хіба ні?

— Слушно, — погодився Меринос, — а тому я буду вам дзвонити через кожні півгодини. Ви ж розумієте, що це не так легко штовхнути цього злочинця у ваші руки.

— Розумію, — сказав Дзярський, — запишіть мій номер телефону.

Меринос притримав плечем телефонну трубку і занотував тремтячими пальцями номер. За хвилину він тихенько вийшов з пошти…

…«Зараз», подумав Льова Зільберштейн, коли Меринос виліз із лімузина. Він розчепіреними пальцями витер спітніле обличчя, нервово провів язиком по сухих, порепаних рубах. У нього паморочилося в голові, мла туманила очі. Він повернувся, наскільки це дозволив кузов машини, підняв заднє шкіряне сидіння і дістав жовтий чемодан. Невідомо чого, відкрив його. Кілька банкнот упало на підлогу; він широким рухом позбирав їх і знову поклав під кришку чемодана. «Зараз!» він напружував усю свою волю, щоб покинути машину, вже й натиснув на ручку і прочинив дверцята та раптом зачинив їх і безсило опустимся на подушку сидіння.

— Я не можу цього зробити, — болісно простогнав він уголос, — я не можу цього зробити. Можу обікрасти, ошукати на кілька злотих, але не здатний на таку підлість. Не вмію! — аж скиглив він. — Хотів би вміти, але не вмію! І Робертові теж треба дати, він свій хлопець, друг… Як його залишити без гроша? Я так не вмію… з ножем до горла… Ні! Ні! — За хвилину Льова підвів голову, на очах у нього виступили сльози гніву, приниження і тупого, нестерпного жалю.

Крізь вітрове скло він побачив силует Мериноса.

Льова Зільберштейн швидко підняв сидіння і вкинув жовтий чемодан на старе місце, його пройняв страх — чи встигне він замести сліди своєї розгубленості. Меринос скочив у машину, виїхав на вулицю, сильно натиснув на газ і за секунду шугонув під самісіньким носом синьої «Варшави», пробиваючись навскоси в пряму перспективу Алей. Синя «Варшава» рвонулася вперед, мов оперіщений батогом кінь.

— Що ви робите? — панічно вигукнув Зільберштейн.

— Я вірно роблю, — просопів Меринос, — нічого не бійся.

Уперше за багато годин він подумав про Олімпію. «Поїде! Мусить поїхати, — аж заскреготів він зубами, — хай там що! Я примушу її поїхати! Невже вона не поїде? Тільки ж коли я до неї сьогодні заскочу?» Якась болюча струна забриніла у нього в серці — ледь вловиме почуття гіркої слабості й беззахисності. «Добре… — отямився він, — все повинне скінчитися добре». І раптом Меринос забув на якийсь час про білі очі, що палали за ним в синій «Варшаві».

— Їдьмо за ним, — прошепотів ЗЛИЙ, — я повинен його сьогодні схопити й схоплю, що б там не було. Все одно, де. — Ні на обличчі його, ні в усьому вигляді не було й крихти втоми; він був начинений динамічною, страшною силою. Генек мимоволі торкнувся його плеча, ніби шукаючи для себе нових сил у цьому дотику…

…— Треба відірватись від них, — кинув непевно Льова Зільберштейн, вдивляючись у задню шибку «Гумбера», — доганяють.

— Зараз відірвемось, — запевнив, важко дихаючи, Меринос. Він натиснув на газ, і «Гумбер» з недозволеною швидкістю помчав порожнім у цю пору мостом. Після цього ще збільшив швидкість, пролетів віадуком над алеєю Третього Травня, з пекельною спритністю звернув на Смольну, потім на Нови Свят, знову виїхав на Єрусалимські Алеї і загальмував поблизу Маршалковської. — Слухай, Льово, — обернувся Меринос, — вийди і почекай на мене в «Попелюшці».

— Як? — жахнувся Зільберштейн.

— А так, — рішуче промовив Меринос, — якби ти вмів вести машину, я б залишив тебе. Але ж ти не вмієш. А наша афера вступає у вирішальну фазу, — він витяг з кобури на грудях великий револьвер, зарядив його, загнав патрон у патронник, перевірив запобіжник і поклав револьвер назад у кобуру.

Зім'яте, втомлене обличчя Льови позеленіло.

— Або я, або він, — мовив Меринос ясним, веселим голосом, яким читають дітям байки.

— А гроші? А чемодан? — зірвалось у Льови з порепаних від лихоманки губ.

Меринос посміхнувся:

— Льово, любий, не бійся. От побачиш, все буде гаразд. Почекаєш мене в «Попелюшці». Зрозумій, ти за ці кляті два дні знесилився, почуваєш себе погано, я ж не можу залишити тебе самого з такою сумою грошей. Якби ти вів машину, тоді інша річ. Я б залишив її на тебе разом з грішми, бо вірю тобі, знаю, що ти почекав би мене.

— Це правда, — несподівано згодився Зільберштейн. Меринос спідлоба глянув на нього: він вважав свою аргументацію настільки малопереконливою, що раптова капітуляція Зільберштейна здалась йому чимось надзвичайнопідозрілим. Зільберштейн натиснув на ручку й незграбно виліз з машини, став на тротуарі. М'язи й суглоби в нього заклякли й задерев'яніли. Він захитався, випростався і попрямував широкою проїжджою частиною вулиці, мов лунатик, не звертаючи уваги на машини. Оливковий «Гумбер» повільно рушив з місця і звернув праворуч, на Маршалковську. Льова Зільберштейн став на краю тротуару, заточився, простяг уперед руки й пронизливо закричав вслід лімузину, що зник за поворотом:

— Мої гро-о-о-ші! Прохожі почали зупинятись.

— П'яний? Ну й нализався! — чути було веселі зауваження.

Зільберштейн опанував себе, глянув спідлоба навколо й квапливо, хоч і непевним кроком, увійшов до «Попелюшки». На порозі секунду затримався й розпачливим поглядом окинув порожню, темну кав'ярню. Немов осяяний пророчою думкою, він виразно побачив своє найближче майбутнє: довгі, неприємні години чекання над прохололою кавою і купкою недокурків у брудній попільничці, порожні, безглузді години — аж до кінця, аж до тієї хвилини, коли схилиться над ним офіціантка або гардеробник і повідомить, що кав'ярня зачиняється, і попросить вийти геть. А потім марні години упертого ходіння взад-вперед біля зачиненої кав'ярні, ідіотське, нічне очікування чогось, чого ніколи не буде, що ніколи не настане. «Ні-і-і, — відмахнувся він від цієї страшної картини, — голова не зробить такої підлоти. Приїде. Адже ж знає, в якому я становищі». Зільберштейн ще раз окинув кав'ярню сумним-сумним поглядом, ніби людина, що вперше оглядає камеру, в якій їй судилося відбувати покарання. Перед очима затанцювали зім'яті банкноти, що висипалися з-під кришки жовтого чемодана. Щось тихо обірвалося в грудях: він пригадав, що йому належить чверть мільйона злотих — його частка. І кволим голосом замовив у неввічливої офіціантки пляшку мінеральної води…

…Оливковий «Гумбер» звернув з Маршалковської відразу ж праворуч, на вулицю Відок; проїхав у самісінький кінець, повернувся і став за парканами, що відгороджували будівельні майданчики на розі Кручої. Автомашину було видно тільки з вузької малої вулички, але зате вона закрита була від поглядів людей з боку людного майданчика за Центральним універмагом. Меринос замкнув дверцята автомашини і обійшов ЦУ з парадного боку. Був тут досить значний рух, репродуктори передавали записану на плівку трансляцію про матч, групки людей юрмилися біля гучномовців. Меринос уважно оглянув вулицю і раптом кинувся в тінь будинку: на Братській стояла синя «Варшава», біля неї нервово крутилися ЗЛИЙ і Шмігло, весь час озираючись навколо. Меринос звернув на Кручу і затримав дрожки.

— Пане начальнику, — звернувся він до візника. — Ось вам п'ятдесят злотих. — І Меринос всунув тому у руку банкнот. Візник не відсмикнув руки, взяв гроші, потім серйозно, хоч трохи й підозріло, спитав:

— За що?

Це був старий, дуже брудний на вигляд чоловік. З червоним брезклим обличчям, він був одягнений в рештки лівреї, яку колись носили фурмани; на голові в нього красувалась кругла руда шапка, що в свій час мала синій колір. Сидячи отак на високих козлах старого поламаного фаетона, над худою, страшенно смутною шкапою, він здавався пам'яткою старовини, якій хтось наказав виконувати роль речі щоденного вжитку, замість стояти експонатом у якомусь із музеїв.

— Ви бачите он той автомобіль біля Братської? — і Меринос показав пальцем на «Варшаву».

Візник відразу помітив її серед інших машин, що стояли на вулиці.

— Бачу, — мовив він, — чом ні.

— Під'їдьте до отих двох панів, що там стоять, і скажіть: «Там один чоловік вас чекає…» І покажете на цей вхід, — він показав пальцем на вхід до Центрального універмагу.

— А ті пани нічого мені не зроблять? — обережно запитав візник, — бо ж ви знаєте, як тепер.

— Вони ще й зрадіють, — криво посміхнувся Меринос.

— Ну що ж, — філософськи обізвався візник; сховав п'ятдесят злотих до кишені і підбадьорив свого зажуреного коня вигуком: — Вйо-о-о! Вперед!

Меринос зіскочив із приступки й став під стіною, заховавшись за колони біля входу…

…— Почекай, — мовив ЗЛИЙ, звертаючись до Генека, який аж кипів від люті, що хтось подолав його в швидкій їзді, — чекай і нічого не бійся. Він сам дасть про себе знати — така у нього сьогодні тактика.

— Тпру! — вигукнув візник, натягнувши віжки. — Пане, — звернувся він до ЗЛОГО, — ви чогось шукаєте?

— Паняй далі! Биндюжнику! Торбохвате! — закричав Генек з усією погордою варшавського шофера до гужового транспорту, — щоб я тебе тут не бачив, п'янюго!

— А може, це ви того пана шукаєте? — вигукнув візник, показуючи пужалном на вхід до ЦУ; в цю ж мить він так цьвохнув коня, що той кинувся вперед, мов румак під Сомосєррою. — Ось там він! — вигукнув здалека обачний візник.

ЗЛИЙ глянув у вказаному напрямі: у напівмороці входу темніла висока постать, біля вуст блищав вогник сигарети. Побачивши, що ЗЛИЙ помітив його, Меринос скочив у двері ЦУ…

…Меринос пробивався крізь переповнений покупцями зал. ЦУ вже кілька тижнів був на ремонті, продаж товарів відбувався лише в кількох відділах, а кав'ярня на першому і ресторан на сьомому поверхах не працювали. Біля входу безладно лежали заляпані вапном балки, вся фронтова стіна, вздовж якої тяглася платформа кав'ярні, забита була дошками, прохід з поверху на поверх був зашальований. Меринос скочив на приступку ескалатора, в той час як ЗЛИЙ обводив очима зал. Меринос їхав за десять метрів над ним, але прорватись до нього було неможливо. ЗЛИЙ підвів обличчя і посміхнувся; Меринос зблід. На хвилину забув навіть про страх. «Глузує з мене цей труп!» подумав він з люттю; могутні м'язи рук і ніг затремтіли у нього від жадоби розтрощити це до болю ненависне обличчя.

«Невже тут якась пастка? — гарячково обмірковував ЗЛИЙ. — Зрештою, яка різниця? Поїду!»

На шостому поверсі Меринос збіг зі сходів, розштовхуючи людей, йому не можна було гаяти жодної хвилини. Рухи його були несхибні, як у людини, що добре знає дорогу; в голові вже був обміркований до подробиць план. «Он туди, — підказувала йому вправна пам'ять, точно так, як у свій час показував йому директор ЦУ, — он туди. Чудовий корпус! Ідеальний для таких розваг».

ЗЛИЙ помітив його в ту хвилину, коли він зникав у дверях запасного виходу, в кутку залу шостого поверху. Трьома стрибками ЗЛИЙ досяг дверей; за ними тяглась облізла східцева клітка з пооббиваними залізними поручнями, що саме була в ремонті. Сходи, що вели на сьомий поверх, були перегороджені бар'єром з обрізків дощок, обкручених дротом. ЗЛИЙ перехилився і глянув: ніхто не збігав униз. Люди користувалися іншими сходами, широкими і зручними, розташованими в протилежному кінці залу. Він ще раз глянув угору і помітив, що дошки відірвані, а дріт відігнутий. Хтось хвилину тому побіг на сьомий поверх. ЗЛИЙ перескочив бар'єр з дощок і дощенту зруйнував його.

На сьомому поверсі було темно й волого, пахло штукатуркою і вапном. Величезний зал ресторану «Столиця» був щільно завішений портьєрами; хоча стіни були з суцільного скла, сьомий поверх потопав у мороці, який всередині, у вестибюлях, був такий густий, що важко було навіть рухатись. Меринос засвітив на якусь частку секунди сірника і відразу знайшов телефонну кабіну. Він чув, як тріщали дошки позаду, на запасних сходах. Щільно замкнувшись у телефонній кабіні, ще раз на мить засвітив сірника і набрав у темряві номер.

— Алло, — відразу ж обізвався голос Дзярського.

— Слухайте, пане, — гарячково шепотів Меринос, — негайно приїжджайте! Зараз же закрийте виходи з підземних складів ЦУ! З боку Кручої!

Він одразу ж повісив трубку і, тихенько прочиняючи двері, припав до стіни кабіни; в густій темряві вестибюля хтось ступав тихо, з котячою спритністю, як у зовсім незнайомому місці. Меринос побачив, як повз телефонну кабіну промайнула чиясь постать, і засунув руку під піджак. Простягаючи револьвер уперед, він зрозумів, що не може стріляти. «Не звідси», подумав про телефонну кабіну. Промазавши, він опинився б у пастці, з якої не зміг би вийти, а шанси влучити були б мінімальні.

Меринос вислизнув з кабіни і, простягнувши вперед озброєну пістолетом руку, рушив у темряву. Орієнтувався швидко і точно. «Тут туалет, — безперервно працював у нього мозок, — мені треба вирватися з цього проклятого коридорчика. В зал. В головний зал». Ліва його рука натрапила на стіну, а через хвилину, мацаючи в непроглядному мороці, — на скляні двері. Щось затремтіло у нього в горлі: «А якщо він стоїть біля входу в зал?» Відчуття в цю хвилину не підказувало йому нічого, навіть інстинкт мовчав; все тіло шарпав страх. Тримаючись позаду рукою за стулку скляних дверей, він ступив у прохід. Простягнута вперед права рука натрапила на перешкоду: була це автоматична каса для вибивання талонів. Він легко обминув її і тільки тепер почав розрізняти окремі обриси речей у темряві; правда, морок був тут рідший, ніж у вестибюлях, і відразу можна було помітити столики, що стояли один біля одного навколо.

— Новак! — крикнув Меринос у темряву.

У відповідь — мовчанка. В Мериноса на голові наїжилося волосся. Йому раптом здалося, що ЗЛИЙ десь тут, поруч, що за секунду його залізні пальці зімкнуться навколо його. Мериноса, шиї. Він відскочив наосліп убік, зачепився за столик, упав. В ту ж хвилину схопився на ноги і несподівано повірив у свої власні сили. «В мене ж машина є! — гарячково обмірковував він, — і сам я не маленький. Не піддамся! А стріляти — таки не можу. Його повинні заарештувати. Так буде краще. Це дасть мені змогу втекти, затушкує аферу з квитками і все на світі. Тільки не треба розгублюватись! Йдеться про життя з Олімпією там, за кордоном. Як уб'ю його, для мене буде мала користь, а як віддам їм у руки — ого!..»

— Новак! — гукнув він удруге голосом, тремтячим від жаху й палкої жадоби боротьби, — не вийдеш звідсіль! Я тут уб'ю тебе!

— Якщо вдасться тобі, Бухович, — почувся здаля, із темряви, сердитий голос ЗЛОГО, — а як ні, то я тебе тут уб'ю!»

Раптом із шумом упала на підлогу завіса, що закривала східну стіну ресторану; ЗЛИЙ зірвав її. Відкрилося передвечірнє небо, заясніли перші вуличні вогні й велика неонова реклама «Орбіса», що сяяла то червоною, то голубою барвою на даху сусіднього корпусу. Широка смуга світла падала через великі вітрини, відкриваючи озеро столиків у незвично довгому залі, що тягнувся через весь будинок; столики були вкриті стільцями, поставленими на них ніжками вгору, як під час прибирання. В цю ж хвилину пролунав перший постріл. Нерви у Філіпа Мериноса не витримали.

«Ах так, — подумав ЗЛИЙ, — плюється! Ну що ж вдієш? Або він, або я». Він нахилився, наче між кущами густого чагарника, й, стрибнувши* між столики, почав пробиратися до протилежної частини залу, ще темної, глибокої і грізної.

Поручик Міхал Дзярський повільно поклав трубку, витягнувся в кріслі і закурив. «Такі дії, — ліниво подумав він, — можуть часом закінчитися успішно. Кінець кінцем я нічим не рискую».

Він схопився на ноги, ледь відсунув крісло, що стояло на дорозі, відчинив двері й гукнув:

— Мацєяк, двадцять чоловік, три автомашини і мій «Сітроен»! Клюсінський, до мене!

У кімнаті заметушились. Дзярський повернувся до себе в кабінет, витяг шухляду, вийняв з неї великий парабелум і поклав до кобури під мундир.

На подвір'ї загуркотіли автомашини. Дзярський збіг по сходах, за ним Клюсінський. Мацєяк завів мотор «Сітроена». З чергових приміщень висипали міліціонери, перевішуючи на ходу автомати через плече, і квапливо посідали в сірозелені «Вілліси». Вартові відчинили ворота. Ввімкнувши сирену, Мацєяк виїхав перший. Оглядаючись на машини, прохожі почали зупинятись.

Довкола сіра темрява. Керований несхибним шостим почуттям боротьби, ЗЛИЙ ішов уперед; вільно й начебто незграбно опущені руки готові були вдарити щохвилини. ЗЛИЙ повертався повільно й непомітно, мов артилерійська башта крейсера, готуючись до пострілу. Ось він пригнувся й стрибнув. Зачеплений стіл перекинувся на підлогу разом з пірамідою стільців; ліва рука ЗЛОГО вхопила за край піджака Мериноса, а права замахнулась для страхітного удару в щелепу. Але він не влучив. Поцілений в груди з силою механічного тарана, Меринос заточився на поміст для оркестру; задзвеніли забуті якимось музикантом тарілки. ЗЛИЙ спіткнувся і впав. Падаючи, схопив один з розкиданих навколо стільців і жбурнув наосліп у напрямі мідних звуків.

— Бах! Бах! Бах! — прорізала темряву коротка серія пострілів.

ЗЛИЙ лежав під столиком, ховаючи голову за побиті стільці.

Меринос вистрілив ще раз. «Убити!» важко дихав він. Страх витіснив з нього всі думки, окрім одної: негайно, зараз же звільнитися від цієї страшної небезпеки, що таїлася в темряві.

— Новак?

— Бухович, — обізвався в мороці металічний від люті голос ЗЛОГО, — не турбуйся, я живий. Не дури себе. Це ти тут сьогодні зостанешся. Будь спокійний.

Меринос важко сперся на стіну. Стіна похилилась, і він мало не впав назад: двері, що вели до кухні, відкрили перед ним несподівані перспективи. Раптова думка, мов блискавка, прорізала темряву тривоги. «Сюди! Так і є! Пам'ятаю, це тут». Він благословляв у цю хвилину той день, коли пристав на вмовляння директора докладно познайомитися з приміщенням універмагу. Двері беззвучно зачинилися за ним. У величезному приміщенні кухні було не так темно, як у залі: на тлі білих кахельних стін та білих казанів чіткіше вирізьблювались предмети. Меринос швидко знайшов розташовані у центрі ліфти. Наблизився до них, обережно натиснув на замок залізних, окутих навхрест металевими планками дверей: обидва ліфти були відчинені. Меринос глибоко зітхнув, облизав пересохлі губи й стер рукавом із лоба брудний піт; він віддав би в цю хвилину кілька років життя, аби хоч раз затягнутись цигаркою. «Якщо вдасться, — міркував собі, — все буде так, як я запланував. А як ні — застрелю його тут, біля ліфтів. З відстані п'яти кроків мушу вцілити». Він відчинив навстіж залізні двері обох ліфтів; один з них був порожній, в другому Меринос нама-наи ящик для продуктів. Обережно повернувся до дверей, без жодного звуку прочинив їх і визирнув у ворожу темря-иу залу. Потім простяг уперед револьвер і двічі вистрелив у морок. І тут же скочив на кухню, включив на ходу рубильник на щитку біля дверей. Величезна кухня засяяла вогнями електричних ламп. Меринос шугнув між котли й причаївся у вузькій щілині між піднятими величезними кришками; простягнута уперед рука з револьвером злегка тремтіла. Двері гойдалися то в один, то в другий бік, як метроном — єдиний елемент руху в цій жахливій, статичній тиші. За хвилину двері перестали гойдатися: в дверях стояв ЗЛИЙ. Палець Мериноса злегка затремтів на спусковому гачку: тепер міг наступити кінець, фінал великої гри. Але Меринос був неабияким гравцем. «Ні!» сяйнуло в мозку: він зрозумів у цю секунду, як ніколи раніше, що помста не належить до категорії великих перемог.

«Утік, — подумав ЗЛИЙ, — тільки ж куди?» Він одразу ж глянув на ліфти, підбіг до них і схилився над порожньою кліткою: стальні линви зникали внизу, в чорній вузькій прірві. Не довго думаючи, увійшов у вантажний ліфт і зачинив за собою залізні двері. Меринос ворухнувся і вже хотів вилізти із своєї щілини, але в цю хвилину двері відчинились, і ЗЛИЙ вийшов з ліфта. «Невже зіпсований? Вимкнутий?» з розпачем подумав Меринос. ЗЛИЙ схилився над порожньою кліткою, раптовим упевненим рухом вхопився за стальний трос і, повиснувши над чорною дірою прямокутної штольні, почав спускатись вниз. Меринос виліз із своєї криївки, заточуючись на нетвердих ногах, підійшов до ліфтів. Тремтячими руками вийняв з кишені розірваного піджака пачку сигарет і почав шукати сірників. У кишені їх не було, видно, десь загубив. На брудній підлозі ліфта, де щойно був ЗЛИЙ, лежала коробка. Меринос ввійшов у ліфт, схилився, підняв її: було в ній кілька сірників. Випростався і відчув, що в нього голова пішла обертом, вся кров з голови відлинула в ноги. Важко сперся на стіну кабіни, долаючи запаморочення. Коли опам'ятався, ліфт поволі їхав униз. Незграбними, швидкими рухами, стримуючи нудотний клубок жаху, що підкочувався до горла, Меринос встиг перезарядити револьвер.

Внизу панувала напівтемрява. В блідавому світлі захищених сітками лампочок, що висіли по кутках величезних складів, вирізнялися з темряви високі купи одежі, ряди ящиків, рівно розставлені бочки, картонні коробки, коші, плетені корзини. Тут стояли в повітрі комбіновані запахи нового вбрання, нафталіну, фруктів і мила. ЗЛИЙ повільно йшов безкраїми коридорами між запакованими піаніно та великими ящиками з написами: «Обережно! Скло». Рапом він почув шум ліфта, що спускався вниз, і швидко подався назад, намагаючись добігти до виходу з ліфтової клітки; але це було не так просто. Він не міг відразу знайти стежку, щойно прокладену в цьому лабіринті. Шум ліфта затих. Інстинктивно схилившись, ЗЛИЙ причаївся за барикадою з дитячих колясок. Вдалині, у напівтемному проході між стінами з тюків матерії та коробок із взутіям, промайнув насторожений високий силует з револьвером у руці. ЗЛИЙ тихо кинувся вперед, оббіг без найменшого шелесту навколо купи текстильних товарів і звернув праворуч.

— Бах! Бах! Бах! — пролунало три постріли, а потім почувся швидкий тупіт ніг. ЗЛИЙ вскочив у густий ліс щіток для замітання підлоги, що тягнувся під голою підвальною стіною, і, не вагаючись, кинувся в погоню. Ошалілий від страху Меринос ще двічі вистрелив і, важко дихаючи, забувши про всяку обережність, побіг. Ліворуч замаячили залізні ворота складу; Меринос блискавично добіг до них, відсунув залізні засуви, широко, навстіж відчинив ворота й присів біля стулки; револьвер стрибав у нього в руці, немов у нападі істерії. ЗЛИЙ добіг до порожньої площадки біля воріт і побачив над собою ясно осяяний вуличними ліхтарями клаптик неба. Ні хвилини не думаючи, шугнув у ворота й побіг легкими, широкими стрибками. Попереду був похилий в’їзд для вантажних автомашин, що починався з рівня вулиці. ЗЛИЙ вдихнув свіжого повітря і рвонувся вгору. «Вулиця, — незадоволено подумав він, — знову все почнеться спочатку. Але треба довести справу до кінця. Поки не заганяю його на смерть». В цю ж хвилину пін почув позаду гупання — це стрибали на похилий в'їзд люди з автомашин. Озирнувся — міліціонери. Він зупинився і, повільно витираючи жирні від мастила руки об штани, пішов угору. Тут, навпроти в'їзду, на тлі чорного, скляного масиву Центрального універмагу стояв, широко розставивши ноги, щуплий невисокий чоловік.

Нарешті, — сказав поручик Міхал Дзярський, — ми зустрілись.

Він чемним, але владним жестом показав ЗЛОМУ на відчинені дверцята «Сітроена», біля яких стояв сержант Мацєяк. Автомашина коло тротуару і шлях до неї були оточені рядами міліціонерів, за якими вже Юрмився гурт цікавих. ЗЛИЙ мимоволі посміхнувся. Ці заходи обережності тішили його самолюбство. Він мовчки сів до автомашини.

7

Філіп Меринос заднім ходом заїхав на подвір'я. У досить тісній брамі він зігнув буфер, погнув крило і зачепився шасі за камінь на дорозі. Вже в дворі Меринос витяг з-під заднього сидіння жовтий чемодан, замкнув машину і подзвонив до Олімпії Шувар.

Олімпія відчинила, і він, не проронивши й слова, піднявся нагору. У кімнаті було чисто прибрано; м'яке, затишне світло нічної лампочки злегка осявало приємний напівморок. Меринос увімкнув світло вгорі: ніде не було слідів пакування й готувань до від'їзду. Меринос став серед кімнати.

— Що з тобою? Чого в тебе такий вигляд? — прошепотіла Олімпія, обводячи його переляканим поглядом.

І справді Філіп Меринос мав жалюгідний вигляд. Крізь роздертий піджак і сорочку проглядало голе тіло, штани на колінах були пошарпані й вимазані крейдою. Обличчя вкрите густим шаром пилу, по якому брудними патьоками збігали краплі поту.

— Тут майже мільйон злотих, — сказав Меринос, кидаючи на стіл жовтий чемодан. Ці гроші належать нам. Їдеш?

— Зрозумій, Філіпе… — почала Олімпія; сотні слів, питань, сумнівів просилися в неї на язик і, як буває завжди в такі хвилини, вона не знала, з чого почати. Всі старанно приготовані під час самотніх роздумів пояснення й аргументи раптом зникли невідомо куди.

— Ну, що ж, — сказав Меринос, не чекаючи відповіді, — я їду. Мушу їхати. Слухай, Олімпіє, ти дозволиш мені помитись в тебе?

— Як ти можеш питати про це? — кинула Олімпія з гірким докором: в її великих блакитних очах заблищали сльози. Вона пішла до ванної кімнати і відкрутила крани. Голосно задзюрчала вода.

Меринос роздягся і пішов купатись. Олімпія повернулась у кімнату й схилилася над купкою пошматованої одежі. Машинально почала обтрушувати й розгладжувати її. За хвилину вийняла з шафи щітку, голку, нитки й увімкнула електричну праску. Очі в неї знову затуманились слізьми. Незабаром увійшов Меринос, обгорнутий купальним халатом, кинувся на тапчан, закурив. І раптом заснув з запаленою сигаретою в губах: нерви, що стільки годин були напружені до краю, не витримали. Олімпія обережним рухом висмикнула в нього з губ сигарету. Під повіками ще відчувала вона сльози.

«Ось чоловік, якому я дуже потрібна», думала вона.

Через дві години Олімпія легенько торкнулася руки Мериноса.

— Філіпе, — покликала вона пошепки, — пробач, але, можливо, в тебе є якісь важливі справи? Ти так несподівано заснув.

— Що? Як? — Меринос умить прокинувся. За секунду його очі сповнились теплою вдячністю.

— Не нервуйся, — лагідно мовила Олімпія. — Якщо в тебе немає ніяких справ, я постелю тобі, і ти залишишся ночувати.

Меринос схопився, потягнувся, сів на тапчані і почав поглядом шукати сигарет.

— Ти справжній скарб, Олімпіє, — промовив він серйозно.

«Так уже називали мене, — подумала Олімпія, — тільки в словах Вітольда була іронія, а ці сказані з глибоким переконанням».

— Мені ще треба зайти в контору, — додав Меринос, встаючи, — до того ж, я не можу залишитись у тебе на ніч. Дехто надто добре знає про наші зв'язки.

— Розумію, — сказала Олімпія, — ось твої речі.

На кріслі лежало почищене і сяк-так заштопане вбрання. На акуратно складених випрасуваних штанях блищав голубуватим полиском великий чорний револьвер.

Низький просторий підвал, завалений брухтом і всяким мотлохом, сповнився синюватим димом. Йонаш Дробняк відірвав голову від землі і побіг до стіни, де щойно гримнув вибух. Задушливий запах пороху забивав віддих і ятрив очі, але стіна була цілісінька.

— От холера! — півголосом вилаявся Дробняк, — знову не тут! А де ж? Зсунув котелок на потилицю і ще раз витяг блокнота. «Тут мусить щось бути», вже в котрий раз подумав він. У блокноті були дані, виписані з торговельних книг кооперативу «Торбинка» — якісь дати й солідні суми капіталовкладень, виділені на перебудову складів кооперативу та на спеціальні розкопи для прокладання телефонної лінії. «Тут десь повинна бути якась схованка», міркував собі Дробняк. Невідомо вже в котрий раз він розпочав марудну мандрівку навколо стін підвалу, обстукуючи їх дулом револьвера. На хвилину затримався на місці, де відголос здався йому трохи іншим; сягнув у кишеню і вийняв роздертий тюбик: на його дні ще залишилось трохи вибухівки. «Ні, — подумав, — досить цієї забави. Незабаром він має сюди прийти. І крім того… наближається хвилина, коли почне діяти Юліуш Калодонт. На плечах цього розумного дідка лежить тепер величезна відповідальність. Чи ж зможе він її нести? А я… — посміхнувся сам до себе, — просто дуже голодний, вже майже тридцять годин не мав і рісочки в роті. Отже, треба трохи підживитися».

Він обтрусився від пилюки, погасив світло, вийшов з підвалу і замкнув його на замок. На безлюдній Шибовській площі ще торгував кіоск із солодощами: там випив пляшку мінеральної води «Домбрувка» і купив три коробки торунських пряників. Звідси Дробняк попрямував на вулицю Пружну і, вийнявши з кишені грудочку крейди, написав великими літерами на емальованій зеленаво-червоній вивісці кооперативу «Торбинка»: «Увага, ЗЛИЙ! Я чекаю на складі»… І чітко вивів номер воріт на вулиці Багно. Потім зайшов у браму і на стіні біля східцевої клітки написав: «Поручику, увага! Я чекаю в складі на вулиці Багно…»

Виходячи з брами, Дробняк ще на хвилину затримався і повторив обидва написи на тротуарі, тут таки, біля входу. Потім повернувся на вулицю Багно, заліз у добре знайомий йому поламаний кузов старого «Форда» і, зручно вмостившись, з апетитом почав жувати вже трохи зачерствілі торунські пряники. Він відчував щось на зразок приємного спокою, хоча в нього боліли всі кістки.

Через дві години на порозі підвалу з'явилась висока темна постать. Вправно відімкнула замок і зникла в пащі старих сходів. Йонаш Дробняк навіть не здригнувся. На його губах з'явилася задоволена посмішка: так посміхається людина, в якої всі розрахунки збігаються.

— А тепер, — прошепотів він, — настала черга на інших панів. Наближається, панове, хвилина вашого виходу на сцену.

— Поручика Дзярського нема, — байдуже відповів міліціонер в бюро перепусток Команди міліції.

— Я-а-ак це… нема? — пробелькотів Калодонт. — Тоді повинен бути хтось! Якийсь черговий! — вже з розпачем голосі вигукнув він.

Міліціонер підняв трубку службового телефону і сказав:

— З бюро перепусток. Товаришу інспекторе, до поручика Дзярського проситься якийсь громадянин… — За хвилину поклав трубку.

Ваш документ, — звернувся він до Калодонта.

Калодонт нервово витяг документ; міліціонер довго виписував перепустку; нарешті з'явився другий міліціонер і повів Калодонта до кімнати на першому поверсі.

8

— Ваше прізвище? — спитав Дзярський.

— Новак.

— Ім'я?

— Генрик.

— Скільки вам років?

— Тридцять два.

— Де проживаєте?

— Анін. Слонечна, чотири.

— Гаразд, — сказав Дзярський і раптом зніяковів. Він не знав, про що питати далі, його навіть брав страх, бо така безініціативність у слідстві траплялася з ним уперше В житті. «Але ж і слідство — зовсім виняткове», намагався він потішити себе.

— Слухайте, Новак, — почав Дзярський, — на вас падає підозріння, що ви вчинили два вбивства і величезну кількість актів насильства. За це ви й заарештовані. У вашій справі відбудеться публічний процес. Я кажу це вам одразу, щоб між нами не було непорозумінь. Щоб ви не думали, що вас затримано тимчасово, лише аби тільки вислухати пояснення. Я уповноважений посадити вас у тюрму без судового наказу.

ЗЛИЙ дивився на Дзярського холодно, але не вороже.

— Розумію, — сказав він за хвилину, — і в мене до вас прохання.

— Я слухаю, — сухо промовив Дзярський.

— Чи можна було б десь тут умитися?

— Дзярський неприязно глянув: це дрібне прохання — таке звичайне й буденне — розвіювало атмосферу, яку він силкувався створити навколо ЗЛОГО. Важко йому відмовити, такий він був закурений і брудний, обличчя в патьоках від засохлого брудного поту, вбрання — в смугах мастила, мабуть, від тросу ліфта, руки — в плямах брудного машинного масла.

— Гаразд, — коротко промовив Дзярський і подзвонив. На порозі з'явився сержант Мацєяк.

— Сержанте, — сказав Дзярський, — проведіть заарештованого до вмивальні.

ЗЛИЙ вийшов за Мацєяком; Дзярський встав і підійшов до вікна. Вдалині, на північному сході, десь за Віслою, над Жеранню, починали рожевіти хмари: весняний вечір віщував кращу погоду, надокучливий різкий вітер затих…

ЗЛИЙ повернувся в кімнату, і Дзярський сів за письмовий стіл. Він довго вдивлявся в чітко вирізьблене обличчя ЗЛОГО, в його ясні, іскристі очі. Ні, це обличчя і очі не викликали в нього симпатії. Поручик Міхал Дзярський найбільш любив злагодженість — злагодженість сердець і почуттів, так само як і гармонію в людському суспільстві. Він палко вірив, що всі сили в світі, всі сили в людині мають бути підпорядковані владі думки, розуму, мудрих законів. Чоловік, що сидів навпроти, був якимсь незвичним акумулятором сили, енергії, людської динаміки, і чим довше Дзярський вдивлявся в нього, тим краще розумів причини його разючих, неймовірних перемог. З проникливою інтуїцією він виявляв у цьому обличчі і в цьому невисокому худорлявому тілі той найістотніший елемент дикої, хижої сили, той елемент на межі матеріальної сили й духовного напруження, який робив цю людину нездоланною для найдужчих, для цілих ватаг озброєних ворогів. Пронизливі, суворі, невиразного кольору очі Дзярського неприхильно вивчали ЗЛОГО — байдуже пробігли по його атлетичній грудній клітці і сильних, хоч на вигляд і не дуже могутніх руках, глянули на обличчя і нарешті втупились у сірі, аж до білини очі заарештованого. ЗЛИЙ опустив очі. Він не зміг витримати цього проникливого погляду, — за ним наче стояли невичерпні можливості й сила людської думки, що організовує життя.

— Я не вбив… — раптом обізвався ЗЛИЙ. Сказав це тихо, ніби не закінчуючи фрази.

Чудова інтуїція Дзярського забила на сполох. «Чого не договорив? — подумав схвильовано Дзярський. — Якогось слова він не вимовив».

— Хотілося б вірити, — кинув Дзярський роздратовано. — Але ви повинні довести це перед судом. І факти й передумови, а головне, певні зізнання серйозно свідчать проти вас.

— Гаразд, — сказав ЗЛИЙ, — я доведу. Є свідок, який підтвердить, що Мехцінський сам упав під поїзд.

— Такий низенький?.. — глузливо посміхнувся Дзярський. — В котелку? З парасолькою, так?

— Цей самий, — кивнув похмуро ЗЛИЙ, — тільки я не маю, де його шукати. То ви, пане, бачу, теж дещо знаєте?

— Знаю, — мовив Дзярський, — знаю, наприклад, що з другим убивством буде набагато важче. Хіба що доведете своє алібі… — Дзярський раптом обірвав: він усвідомив, пі мимоволі підсуває ЗЛОМУ засоби оборони.

— Алібі? — на смаглявих щоках ЗЛОГО несподівано спалахнув рум'янець. — З цим буде важче. Адже ж ви не вірите мені, що я тієї ночі допізна простояв біля однієї брами на Фраскаті. Як зрештою стою майже щодня.

— Повірю, — сухо промовив Дзярський, — я дещо чув про ці мовчазні серенади. Але суд може не повірити.

— Ви офіціально ведете слідство? — несподівано запитав ЗЛИЙ; зовсім нова нотка забриніла в його голосі, нотка гравця, який поновлює гру з новими силами.

— Цілким офіціально, — холодно відповів Доярський, старанно приховуючи неспокій. — Ваші зізнання будуть записані. — «Я не в формі, — заклопотано подумав поручик, бо ж інакше хіба він вгадав би, що я трохи хвилююсь? І справді, все це скидається на цікаву розмову, а не на слідство».

— Прошу тоді занотувати, — чітко промовив ЗЛИЙ, — що я знаю, хто написав оту фатальну статтю в газеті «Експрес вєчорни». Отже, коли б я хотів мститися, я вбив би Едвіна Колянка. — Останні слова він вимовив з підкресленим сарказмом; потім замовк і крадькома поглянув, яке раження справили його слова на Дзярського. Дзярський посміхнувся без іронії.

— Слухайте, Новак, — сказав він щиро, — все, що ви говорите, дуже похвальне, але ж ви не дитина і розумієте, що такі аргументи не мають ніякісінького значення. Міфічний свідок і логічне розумування надто слабенькі засоби оборони в процесах у справі вбивства. Знайдіть мені чоловіка в котелку, примусьте його скласти позитивні для вас зізнання і переконайте мене, що вам ще до вбивства Якуба Віруса було відомо, хто написав цю статтю. Не знаю, як ви зможете все це довести. Просто не уявляю собі. Тимчасом труп репортера і зізнання залізничника Сюпки — речові докази, які неможливо перекреслити.

ЗЛИЙ удруге опустив очі. Він відчував себе фехтувальником, який раптом зрозумів, що набагато слабший від свого супротивника.

— Новак, — заговорив через хвилину Дзярський, — ви можете зрозуміти, що таке законність?

— Постараюсь, — просто відповів ЗЛИЙ.

— Бачите, в організованому суспільстві, яке свідоме своєї мети, в суспільстві на високому щаблі розвитку є тільки одне єдине право і тільки воно зобов'язує. Це — правний кодекс, створений на основі загальновизнаної моральності, на елементарному розрізненні добра і зла. Чим уміліше ми організуємо суспільство для боротьби за прогрес, за розвиток, за краще життя, тим рішучіше ми повинні дотримуватись єдиного і виняткового права, що однаково зобов'язує нас усіх. Саме в цьому і полягає законність, розумієте?

— Розумію, — сказав ЗЛИЙ. Він дивився на Дзярського з виразом такого зосередження, що в душі Дзярського щось здригнулося.

— То чого ж тоді своїми вчинками ви заперечували цю просту і ясну істину? — майже вигукнув Дзярський. — Якщо ви розумієте це, то повинні також зрозуміти, що в нашій країні нема місця для приватної ініціативи в галузі права, що це — ніщо інше як порушення законності, — отаке правосуддя навласнуруч; що в нас є один-єдиний закон, який зобов'язує всіх, і є люди, які покликані цього закону пильнувати! Порушення закону — навіть з найкращими намірами — буде покаране з усією суворістю! Нападник і авантюрист, котрий діє, як йому здається, з благородною метою, з точки зору права — все одно авантюрист і нападник, який порушує громадський спокій. І ви, Новак, за це будете віддані до суду і, сподіваюсь… суворо покарані.

— Отже, — задумливо й повільно промовив ЗЛИЙ, — ви вірите в мої добрі наміри? В мою благородну мету? Я б ніколи цього не подумав. Я гадав, що ви вважаєте мене за звичайного злочинця.

— Вважав, — пробурмотів Дзярський, — але потім змінив свою думку. Зрештою, це не стосується справи. Я вважаю вас і тепер за злочинця, коли хочете знати, та ще неабиякого.

— Ні! Ні! Ні! — раптом вигукнув ЗЛИЙ, піднісши утий кулак. — Пробачте, — промовив він з щирим жалем, — прошу пробачити мені.

— Ви забуваєтесь, — суворо нагадав Дзярський. — звертаю вашу увагу, що зараз ви на слідстві. — Але якась ледь вловима нотка гумору забриніла в його голосі.

— Я хотів би вам щось пояснити, — сказав з деяким вашім ЗЛИЙ, — от тільки не певен, чи ви зрозумієте мене.

— Постараюсь, — відповів Дзярський. Він зрозумів, що аближається хвилина, якої він підсвідомо чекав з початку цієї розмови.

— Бачите, — почав ЗЛИЙ, наморщивши лоба від зусилля сформулювати ніколи не висловлювані думки, — я читав колись одну книжку про таємні організації в Сіцілії, таємні товариства, які в Неаполі називаються камора, старовинні корсіканські звичаї, засновані на праві вендети. Можливо, я багато чого не розумів, можливо, багато що сприйняв хибно, але, бачите самі, перш ніж чинити те, що я чинив, я довго розмірковував і шукав. Чого я шукав? Знаю добре, чого саме, хоч і не зможу цього вповити, не знаю сам, як воно зветься. Все це я знаю з випадково прочитаних книжок, побачених фільмів. Мало мені довелося в житті розмовляти з людьми, від яких я міг би чогось навчитись, щось узяти. Отож я читав про організації, камори і вендети і дійшов до висновку, що це погані, дуже погані речі.

— Правильно, — вихопилося в Дзярського; він хотів навіть вигукнути «дуже правильно!», але вчасно стримався.

— Не знаю, — вів далі ЗЛИЙ, — чи я вірно оцінюю все це. Мені здається, що ті організації-мафії й камори створюють якесь своє власне право і, використовуючи свою гнучкість і таємничість, діють з кращими наслідками, ніж громіздкий поліцейський і судовий апарат. Легше здійснити таємне вбивство, ніж провести справедливий процес, Правда ж?

— Правда, — буркнув неохоче Дзярський.

— Завжди можна при цьому сказати, що така мафія захищає інтереси скривджених, але це ж тільки маскування злочинства дзвінкими фразами, хіба ні? А справді правний кодекс цих мафій і камор — кодекс злочинницький, що захищає принципи діяльності всякої нечисті і бандитів, які таким чином регулюють справи між собою. Таке правосуддя навласнуруч, усі ці вендети й самочинні помсти здаються мені чимсь дуже загрозливим для суспільства.

— А чого ж тоді ви діяли так само у Варшаві? — тихо, але виразно спитав Дзярський; але зараз же мало не ляснув себе по лобі, як робить людина, що хоче вигукнути: «Ну й дурний же я!..»

— Я цього завжди боявся найбільше, — тихо промовив ЗЛИЙ; він дивився в очі Дзярському просто, ясно і чесно, мов людина, якій нічого приховувати та яка твердо вірить у те, що говорить. — Завжди, — ще тихіше додав він, — я побоювався: те, що роблю, вважатимуть за зведення особистих рахунків. А я ж провадив виховну роботу.

— А сьогодні ви теж з виховною метою ганялися за однією людиною по всьому місту, — спитав Дзярський.

— Ні, — рішуче відповів ЗЛИЙ, — сьогодні я ганявся, щоб звести рахунки. Але ці рахунки тісно пов'язані з моєю виховною діяльністю.

— Цікаво, — ухильно зауважив Дзярський з відтінком непевності.

— Ось послухайте, — сказав ЗЛИЙ, поклавши руки на стіл. — Ви дуже добре знаєте законність, а я — незгірш знаю людей, які ламають закони й звичаї, людей, які хоча й не крадуть і не вбивають, а проте порушують спокій в нашому місті. Ви, пане, знаєте добре так само, як і я, що зараз у Варшаві є багато злих людей. Таких злих, як я, таких, що нападають, б'ють, зчиняють скандали, ображають безвинних прохожих на вулицях. Їх називають хуліганами, хоч, признаюсь вам, пане поручику, я не знаю, де й коли закінчується хуліган і починається звичайний бандит. Негідник, що ріже комусь бритвою пальці, бо йому так сп'яну захотілось — це хто: хуліган чи розбійник? Отаке хуліганство — чиряк на тілі Варшави, і ви чудово знаєте про це. Цей чиряк лікують найрізноманітнішими способами; але більшість із них мені здається марними. Влаштовують конференції, радяться про це педагоги, психологи, юристи, міліціонери, культпросвітні працівники й лікарі. Ви дозволите закурити? — раптом спитав він.

— Будь ласка, — сказав Дзярський; він уважно слухав ЗЛОГО, мимоволі підпадаючи під вплив його розповіді. Подав ЗЛОМУ пачку «Спорту» й сірники. ЗЛИЙ закурив і дав прикурити Дзярському. — Говоріть далі, — попросив Дзярський.

— Я теж над цим багато міркував, ви не уявляєте собі, як багато… — раптовий дрож пробіг по обличчю ЗЛОГО, — я навіть не знаю, чи можна назвати міркуванням цю… муку… Я не певен, чи знаєте ви про це, але кожен такий злий чоловік, кожен лобур, хуліган і навіть бандит переживає в житті таку хвилину, коли хоче повернутись до людей, до суспільства. Такий момент наступає в кожного з цих людей з найрізноманітніших причин. Буває, що покохає дівчину, і тоді… Або побачить на вулиці дитину і подумає, що й самому хотілося б мати таку. Або зайде коли-небудь до товариша, який прийшов з роботи й саме лежить на тапчані, в капцях, читає газету, а дружина подає йому свіженьку яєчню. Часто — від страху перед карою, який охоплює людину несподівано, без особливого приводу, — зненацька схопить за серце, підкотиться під горло і затрясе всім тілом. Можуть також бути… Але це не так важливо… Головне, що я, проста, невчена людина, вирішив допомагати варшавським хлопцям, щоб… щоб вони відчули таку хвилину, такий момент. Ви, пане поручику, повинні знати, що цей момент наступає найчастіше тоді, коли тобі обре дадуть по спині. Коли хлопчак пошарує трохи обличчям брук, дістане кілька ударів каблуком у живіт і пролежить кілька днів у лікарні, тоді він почне розуміти, що найкраще — перестати хуліганити.

Дзярський мовчки курив. ЗЛИЙ глибоко затягнувся і вів далі:

— Єй такі, що ніколи не переживають такої хвилини. Цих треба суворо карати. Є такі, що нехтують цей момент, Не звертають на нього уваги, приглушують, висміюють його, топлять у горілці. Цих також треба карати. Їм вже нічого не допоможе. Але цим молодим, наймолодшим, які виходять на варшавську вулицю й вірять, що найважливіша річ у світі — це вдарити, вдарити так, щоб людина вже більш не підвелася, — цим ще треба дати змогу змінити переконання. Треба їх виховувати. На власній шкурі вони повинні переконатись у тому, що немає непереможних, що найбільший козак може зустріти ще дужчого за себе. Ви знаєте, — в голосі ЗЛОГО забриніла гіркота, — мені завжди було боляче, коли в юрбі патякали: «Малого б'є! Старий бик, а такого молодого гатить!» Але так треба, ось повірте мені, пане поручику: так треба! — ЗЛИЙ підвівся; на обличчі його був вираз важкого горя. — Я діяв так, аби ті, кого я бив, більш не поверталися до хуліганства! Тільки тоді це мало якийсь сенс. Я певний, що в восьми випадках з десяти мені пощастило досягти мети. Я волів би убити негідника, — раптом вигукнув він, — ніж пустити його, знаючи, що завтра він знов почне робити своє.

— Дурниці! — холодно зауважив Дзярський, — дурниці ви говорите, — і раптом змовк. — А звідкіля ви все це так добре знаєте? — спитав він за хвилину, намагаючись опанувати себе. — Ви що, психолог?

— Психолог чи не психолог, — відповів ЗЛИЙ, — але, бачите, що тут балакати багато, — я один із них.

Це пролунало так безпосередньо й щиро, що Дзярський знов розгубився.

— Новак, — за хвилину озвався він, — у мене до вас прохання.

— Так, — сказав ЗЛИЙ замислено, — я слухаю вас.

— Говорячи про причини, які викликають той момент, що змінює кожну злу людину, ви чогось не договорили… Пам'ятаєте? Чи не можете ви мені назвати ту останню причину?

— Можу, — просто відповів ЗЛИЙ. — Ця причина — докори сумління…

Він нахилив голову й обхопив її долонями. В позі його був безмежний розпач. У Дзярського защеміло серце. «Що за істерія! — силоміць подумав він, але зараз же зніяковіло почервонів. В поставі ЗЛОГО не було істерії, — було страждання. Ось він підвів голову; очі в нього пригасли, дві глибокі зморшки пролягли біля вуст. На обличчі був вираз муки; страшне почуття провини, якої ніколи не спокутуєш. «Який жах! — мимоволі подумав Дзярський, — життя цієї людини повинне бути справжнім пеклом. Тільки ж чому я не помітив досі цих зморщок?»

— В сорок восьмому році, — заговорив знову ЗЛИЙ, і Дзярський відчув, як у нього мороз пробіг поза шкірою, — на початку сорок восьмого року я був одним з найвідоміших лобурів у Празі. Тепер ви розумієте, пане поручику, що це не пусте вихваляння, адже я міг стати неабияким козаком і користуватися не лише місцевою славою, правда ж? Я належав тоді до бражки Буховича: це відома банда, яка широко діяла в приміських поїздах. Головним чином, продавали самогон, дешевший за монопольну горілку й ще робили багато інших, дрібніших, хоча й не менш вигідних справ. Нічого критися — це було моє середовище. Я народився в сім'ї дрібного торговця-ковбасника. Мій батько був людина бідна, але нечесна — в найпростішому розумінні цього слова: брав участь у тисячах дрібних махінацій та ґешефтів і органічно був зв'язаний з тією самою масою вбогих комбінаторів, факторів, посередників, шахраїв і аферистів, яких так багато на сільських ярмарках та на торговищах великого міста. З самого малечку я бачив, як навколо мене люди хилилися перед силою кулака, перед жорстокістю, які в цьому середовищі називалися мужністю. Отам, у нужденниххатах Брудна і Пєльцовізни, Шмулек і Таргувека на очах у мене відбувалося все: криваві пияцькі оргії і найгрубіша любов; з'являлися і вславлені на той час бандити й скупники краденого; оця грузька верства напівзлочинців, де жив і я, була для них ідеальним ґрунтом. Мій батько завжди ходив п'яний і в ті хвилини, коли не бив мене, брав на коліна й, дихаючи горілкою, співав улюблену пісеньку про улана, який повернувся у відпустку додому, був запрошений на весілля і порубав кавалерійською шаблею всю шлюбну процесію, бо його хтось образив. Вся ця історія нібито трапилась колись на Черняковській вулиці, але, ввійшовши в пісню, стала гімном варшавських покидьків. На той час вона справляла на мене велике враження, і родинні свята — іменини чи хрестини — я вважав зовсім невдалими, якщо вони не закінчувалися бійкою та приїздом швидкої допомоги. У такому оточенні я ріс і виріс гідним його нащадком, як то кажуть, кров від його крові та плоть від його плоті. Я з дитинства мав великий хист до бійки, справжній талант. Чи треба вам це тлумачити, поручику! Боюсь, що мені не вдасться пояснити, звідки й чому я взнав, як це робиться. Просто вмію битися, так як інші вміють малювати картини, писати вірші або чудово співати. — ЗЛИЙ сумно, зніяковіло посміхнувся. — Досить того, що коли мені було двадцять п'ять років, я вже вславився. В околиці всі знали, що я неабиякий боєць. Мій батько гордився мною, а люди боялись мене. Друзі, розчулившись за чаркою горілки, казали, що ніяк не можуть зрозуміти, чого я не маю прибутків від свого таланту. Бачите, пане поручику, я не любив розбою та крадіжок, — мені до серця були тільки бійки. Бійка аж до остаточної перемоги, коли ти жбурляєш супротивника на землю і примушуєш його здатися, — ось що мене захоплювало. Я міг убити чоловіка не ради користі, а тому, що він не хотів скоритися моїй волі. Празька братва по суті вважала мене за дивака, але не висловлювала цього, бо мене боялась; не вкладалося в головах лобурів, що хлопець, який може мати все, іноді не має й на цигарки. І лише Владек Бухович зрозумів, про що йдеться, і зумів мене використати.

ЗЛИЙ замовк на хвилину і, запаливши сигарету, двічі жадібно затягнувся.

— Бухович… це була зірка. Це був ас. Він походив звідкілясь із Сєкєрок, із самісінького серця джунглів варшавського злочинного світу. На Празі він з'явився відразу ж після війни і зараз же виплив на відомій афері з рембертовським самогоном. Бухович теж мав неабиякий талант: це був справжній організаторський геній. Зустрілись ми з ним якось на гульбищі, на іменинах одного з його людей: два дні підряд пиячили в малому кривому будиночку десь на Кавенчинській, і от на світанні третього дня Бухович вигнав усіх з хати і сказав мені: «Ми удвох багато зможемо зробити. Я подумаю, а ти зробиш. Ну, як? Згода?» Я погодився. Ми випили всю горілку, що була в домі, й лягли спати. Прокинулись як вірні, віддані друзі.

Бухович був трохи старший за мене. І набагато спритніший. Він знав, як поводитись зі мною. Мені було відомо, що він причетний до якого хочете свинства, — від звичайного грабунку до продажу метилового спирту, — але мене до цього не залучав. Це був період, коли Бухович снував сіть шантажів і насильств. Заповітною його мрією було організувати зграю терористів, що тримала б під контролем увесь злочинний світ Праги, зграю, під орудою якої були б базари, ярмарки, нелегальна торгівля м'ясом, постачання самогону до міста, чорна біржа, дрібні спекуляції валютою, комбінації з фруктами і транспортом, всілякі брудні ґешефти найрізноманітніших аферистів. Був це великий і сміливий план, і треба признатись, він захопив мене. Це була робота саме для мене, розумієте, пане поручику? В глибині душі я зневажав цих людей, але для мене було справжньою насолодою карати неслухняних, брати з них викуп і данину, силоміць примушувати їх слухатись мене. І незабаром я вславився на Празі як спільник і права рука Буховича. Бухович не був дріб'язковий: він завжди підкреслював нашу рівноправність, не пнувся в начальники, хоча й був головою всіх афер і керував мною. Чого він так поводився? Боявся мене. Цей по-звірячому дужий, страшний чоловік, для якого вбити людину було все одно, що випити чарку горілки, боявся мене з першої ж хвилини нашого знайомства. Чому? Я цього не можу пояснити, знаю тільки, що, дивлячись на нього, завжди відчував, що його проймає внутрішній дрож. Він ніколи не витримував мого погляду, завжди відвертався, не міг дивитися мені просто у вічі. Часто повторював за чаркою горілки: «Я не розумію тебе, чуєш? Не можу зрозуміти, чого ти не ласий на гроші, не прагнеш влади?» І справді, я нічого цього не жадав. Для мене було досить своєї слави і того, що я жив на батьківщині. Пане поручику, ви вірно зрозумійте мене, — меланхолійно посміхнувся ЗЛИЙ. — Я не зловживаю пишними словами. Моєю батьківщиною були темні вулички на околиці міста з вибоїстим бруком, брудні сходи облізлих празьких кам'яниць, що смерділи капустою, дешеві бари з диктовими перегородками і теплі темні закутки базарних рундуків — тут я грав у карти, пив горілку, обіймав дівчат, курив, слухаючи нескінченні розповіді і балачки; в болоті, між цими рундуками, я бився й перемагав; тут проходила моя молодість. В той же час Владек Бухович з дикою ненаситністю жадав грошей і влади і, можливої тому кінець кінцем вирішив мене вбити. Видно, він не міг здійснити своєї мрії, маючи при собі приятеля, якого смертельно боявся, в присутності якого обертався на стару ганчірку.

— Нагода? — ЗЛИЙ криво всміхнувся, і раптом усміх його перейшов у гримасу страждання й муки, ніби від страшної згадки. — Нагода трапилась зовсім несподівано. Почалося так: ми їхали, п'яні, вчотирьох, із Східного вокзалу до Карчев'я, на якесь величезне гульбище, на іменини до одного з продавців м'яса на чорному ринку. Бухович, я і ще двоє людей з особистої охорони Буховича. В приміській електричці ми розперезалися не на жарт: скандалили, пиячили, ніхто у вагоні не зважувався нам і слова сказати… Вам відомі, пане поручику, такі речі, правда ж? Звичайно, наш вигляд сам говорив за себе; люди тікали з переповненого вагона, кондуктор сюди й не заявлявся. Я був дуже п'яний і здатний на все. Раптом Бухович торкнув мене: «Генеку, глянь, яка он лялечка». Я глянув: на лаві сиділа гарна молода жінка, біля неї — молодий чоловік, який стежив за нами із стриманою люттю і водночас із страхом в очах; він був в одежі, перешитій з якогось американського військового шмаття. Я глянув на цього чоловіка, погляди наші зустрілися, і хоч голова мені наморочилася від горілки, я помітив в його очах щось таке, що збудило в мені сором і в той же час нестримне бажання вчинити скандал. Я сказав Буховичу: «Б'юсь об заклад, що я поцілую її в присутності цього типа». Бухович посміхнувся якось недобре. «Давай, — сказав він, — що хочеш, можу поставити». Тоді я не розумів, що це була провокація; в мені заграла шалена, нестримна амбіція. Хитаючись, я підійшов до лави, на якій сиділа ця жінка. В вагоні всі завмерли, я добре це пам'ятаю. Я взагалі все пам'ятаю аж до останньої подробиці, хоча й був п'яний…

ЗЛИЙ схилив голову і знову обхопив її руками. В кімнаті було зовсім темно, але Дзярський не засвічував світла.

— Пам'ятаю, я схилився над нею, щось белькочучи… — вів далі ЗЛИЙ, підвівши бліде обличчя, — вона схопилася з місця. Тоді я навіть і не помітив, що вона була вагітна. Отож я підступив ближче, але переді мною став той чоловік у перешитій з військового шмаття одежі. Коли він отак стояв, чекаючи атаки, я, хоч і був п'яний, не міг не помітити, що в нього не було руки й ноги. Аж тут Бухович позаду крикнув до нього: «Ти! Напівлюдино! Геть звідси! Генеку! Ану дай оцій жертві життя, навіщо такому животіти?» Чоловік відіпхнув мене здоровою рукою, а сам аж захитався від зусилля, ледве втримався на своїй милиці. Все, що трапилось потім, пам'ятаю аж до болю. Я посміхнувся, жінка скрикнула і впала, позаду почала страшенно плакати якась дитина… Я підійшов до інваліда, що намагався захиститися милицею, відкинув її, мов сірника, і двічі вдарив його в обличчя… Він упав на лавку… Тоді я схопив його за одежу і потяг по підлозі в проході між лавками, щохвилини штурхаючи його та відриваючи єдину руку, якою він розпачливо хапався за лавки… Навколо ніхто навіть не ворухнувся… Отак я дотяг його до виходу… Ви знаєте, ці старі довоєнні вагони навіть не зачинялися щільно, їздили з відчиненими дверима… Я підняв його, мов ганчір'яну ляльку, й жбурнув у чорний простір за вагоном… Він конвульсійно схопився своєю єдиною рукою за бильце біля дверей… Я схилився над його головою, що билася об приступку, і побачив його очі… Вони запам'ятались мені на все життя, такі перелякані, повні жалю і чоловічої безсилої страшної люті. А мене тоді мов хвиля підхопила. Я почав відривати його пальці від бильця і топтати їх. Він повис на секунду в повітрі, але, вилітаючи з вагона, ще вхопився за стертий гумовий поріжок. Почувся страшний крик, що його я й зараз чую і не забуду ніколи… В цю хвилину поїзд підійшов до станції Юзефов. Ви знаєте ті масивні бетонні перони. До них вагон підходить майже впритул… Того вечора між одним з вагонів і пероном звалилося закривавлене людське тіло.

ЗЛИЙ схилив голову і знову підвів її; по застиглому обличчі збігали дві великі сльозини.

— Бухович виштовхнув мене з вагона, — вів далі він сухим, дерев'яним від утоми голосом. — Вибігли ми із станції, ніхто нас не затримував. В ту хвилину ми ладні були боротися хоч і з цілим взводом міліції: невинно пролита кров засмоктує в багно злочинів аж до кінця. Бухович затримав на шосе якусь машину і, пообіцявши велику суму, наказав шоферу їхати до Карчев'я. В машині виявилось, що в мене поранена права рука, з якої юшила кров; я наказав зупинити машину. Мене почали переконувати, що краще потерпіти до Карчев'я; тоді я мовчки схопив Буховича закривавленою рукою за горло. Машину зупинили, я зійшов у чистому полі, а їм наказав їхати геть. Години зо дві я блукав десь за Отвоцьком по холодних осінніх стернищах та перелісках. Потім прийшов на станцію Отвоцьк, тут мені перев'язали руку. В Отвоцьку вже було відомо про вбивство в Юзефові. Розпачливо борючись з самим собою, я до кінця витримав перев'язку. Потім пішки попрямував вздовж залізничної колії до Юзефова… На станції в Юзефові, хоча вже пройшло чимало часу, натовп аж кипів, скрізь лунали вигуки про самосуд. Я ввійшов у юрбу, переборюючи в собі шалене бажання крикнути: «Люди! Це я, я зробив!» Ці слова розривали мені серце, стояли в горлі. Лише тоді, як міліція почала складати протокол і я дізнався, яке прізвище у вбитого і де він живе, щось у мені затихло, замкнулося назавжди. Я знав, що робити, хоча й не зміг би цього тоді передати словами. Скільки горя буває через те, що не вміємо іноді чогось висловити, правда ж, пане поручику?

ЗЛИЙ посміхнувся блідою, невеселою посмішкою, Дзярський мовчав.

— Та жінка, його дружина, — продовжував ЗЛИЙ, — жила в Свідрі. Я три ночі блукав навколо її дому. Її не було: лежала в лікарні. На щастя, вона не породила передчасно. Через три дні вже повернулась додому. Я ще з тиждень снував у дощові ночі під її вікнами, аж поки мені не пощастило застати її саму. Без вагання я зійшов на веранду. Жінка сиділа в кімнаті, біля столу, в блідому світлі лампи, з чорною вовняною хусткою на худих зіщулених плечах. Я тихенько постукав у вікно, серце в мене мало не розривало груди. Вона не почула або може подумала, що це дощ стукає в шибку. Я натиснув на клямку: тихо ввійшов у кімнату і став; з мого плаща стікали струмки просто на підлогу. Тоді вона встала, повернула голову й побачила мене. Зблідла від жаху і важко опустилась у крісло, поклала руки під серцем, на живіт. Я бачив, як риси її розпливаються від болю, і тут мені стало так страшно, що вона зомліє, знепритомніє, з нею щось трапиться. Але я не міг видушити з себе жодного слова, наче хто наклав свинцю в горлянку. Тимчасом вона, здавалося, приходила до пам'яті після першого шоку. В очах її щось заблищало, червоні плями виступили на обличчі, на шиї. Я, не питаючи, сів на стільця, бо вперше в житті піді мною підігнулись коліна. Вийняв з кишені револьвер і поклав перед нею на стіл. Вона навіть не здригнулась, побачивши зброю. Із страшенним зусиллям, вимовляючи слова по складах, я сказав:

«Не можу себе примусити піти в міліцію. Не вмію. Стріляйте! Життя за життя».

Вона з хвилину дико дивилася, так дико, що мене охопило дивне переконання: залишилося лише кілька секунд, от зараз закінчиться моя мука. Але вона раптом закрила обличчя руками і крикнула: «Ні!» Відірвала руки від обличчя, очі в неї були сухі, блискучі, на лобі — червонясті плями…

«Ні! — крикнула вона, — ви не можете віддати себе в руки міліції, а я не можу вбивати! Хоч я нічого в житті так не жадала б, як убити вас у цю хвилину!» І вона гірко заридала. Не знаю, чи довго я так сидів, слухаючи її плач, який наче клаптями дер шкіру з мого тіла, краяв серце. Не знаю також, як сталося, що я кінець кінцем встав, наблизився до неї і погладив по волоссі. Вона відсахнулася конвульсійно, ніби до неї торкався пранцюватий. Схлипуючи, промовила:

«У мене був тільки він. А зараз нема нікого. Я хочу виїхати звідси. Чуєте? — пронизливо скрикнула вона. — Я хочу виїхати! Щоб породити дитину не тут, а якнайдалі від цього місця!»

Не знаю, звідки взялися на моїх вустах ці слова. Я лагідно повторював: «Заспокойтесь, пані, ради бога! Заспокойтесь, це може вам зашкодити…»

Вона раптом схопилася, відчинила шафу, порилася в ній, вийняла якусь річ і всунула мені в руку. «Продайте це, — сказала крізь сльози, — мені потрібні гроші на виїзд». Я глянув: це був чудовий величезний чистої води брильянт. «Завтра, — сказав я, поклавши перстень на стіл, — у вас будуть гроші». Жінка істерично закричала:

«Ні! Ні! Заберіть! Я не хочу його мати! Цей перстень приносить нещастя! Я знаю! З тієї хвилини, як він у мене, сталися страшні речі. Досить! Досить! Мені треба позбутись його!» Вона знову впала в крісло, закривши обличчя руками. Я залишив перстень і вибіг з кімнати. Мені, пам'ятаю, здалося наївним забобоном, що вона хотіла позбутися такої дорогоцінності; я не вірив у забобони. На дворі я довго стояв під зливою, мов учаділий. Мою душу краяли болі, яких я ніколи не знав. Мене шарпав пронизливий жаль: трапилось таке, що вже довіку буде зі мною, і не можна цього відкинути, змінити, відвернути, — я аж бився головою об холодний слизький дерев'яний ліхтарний стовп.

Цього ж вечора я прийшов до Буховича і зажадав мільйон злотих готівкою. Він сказав, що таких грошей при ньому зараз немає, і спитав, навіщо мені стільки. Я йому відверто пояснив, для чого. Він відповів з дивною посмішкою, на яку я тоді не звернув уваги: «Я все влаштую. Прийдеш завтра, пізно ввечері».

Назавтра опівдні я поїхав до Свідра. Було вже темно, коли я підходив до її будиночка. Мені відразу ж впало в око, що двері на веранду відчинені, а в кімнаті темно. Я перескочив через парканчик, перестрибнув балюстраду веранди і вскочив у кімнату. Тремтячими руками знайшов вимикач. При світлі електричної лампи я побачив: на столі лежала жінка з чорною хусткою на плечах. В спині стирчав дешевий пружинний ніж з дерев'яною колодкою. Чорна хустка поруділа від крові.

У мені щось загорілось і відразу ж погасло, — отак наче перегоріла спіраль в електричній плитці. Якийсь страшний мертвий спокій наповнив моє серце. Я оглянув кімнату, погасив світло і вийшов. Я став причиною надто страшних нещасть, щоб віддаватися почуттям. Треба було обміркувати все як слід. Обміркувати й потім діяти.

Через дві години я розшукав в одному з празьких шинків чоловіка з банди Буховича. Він любив пружинні ножі з дерев'яними колодками. Сидів за столом, їв нирки з кашею і запивав горілкою з півлітрівки. На пальці в нього мигтів міріадами іскор чудовий брильянт. Я навіть посміхнувся, бо згадав, що та бідна жінка мала рацію, коли кричала, що є речі, які приносять нещастя. Мабуть, це був страшний усміх, бо люди почали з жахом розступатися переді мною, а в офіціанта, що стояв за стойкою, випала з рук пляшка. Я підійшов до того, хто сидів за столом: був це сильний хлопець, типовий варшавський бандюга з атлетичною будовою тіла, з шкірою гіпопотама, байдужий до всього, нікчемний, але живучий, як гад. Я викликав його на темне подвір'я за шинком; він пішов за мною безбоязно; мав мене за свого. На подвір'ї, скраю, був якийсь голуб'ятник, я ще пам'ятаю якусь колоду, мабуть, то була дровітня. Ні, я не вбив його… Ви можете рештки цього чоловіка побачити ще й сьогодні, він жебрає в куряві й грязюці на ярмарках, в містечках під Варшавою. Я позбавив його тільки персня, однієї руки й ноги.

— Залишився Бухович, — вів далі ЗЛИЙ, — спритний Бухович, який тримав мене в руках, бо й друге вбивство якоюсь мірою автоматично падало на мене. Ось у чому полягав план Буховича: зв'язати мене міцними путами злочинів, загнати в пастку, з якої немає виходу, щоб я змушений був покликати його, Буховича, на допомогу. Таким чином, він хотів розвіяти свій страх передо мною. Це б йому вдалося, якби я почав пиячити. Але я шукав не горілки, а його самого. Він злякався і втік задніми дверима з шинку, де я його, нарешті, здибав. А потім підіслав одного з своїх людей і переказав, що хоче зустрітися зі мною вночі. Я пішов. Але Бухович мене обдурив: він прийшов з чотирма поплічниками, в яких були ножі, ломи й залізні труби. Мовчки вони накинулись на мене. Я оборонявся кілька хвилин, але боротьба закінчилась моєю поразкою. Проте, Бухович боявся мене аж до кінця, до тієї хвилини, коли схилився наді мною, щоб перевірити, чи я ще живий. Двічі на прощання поспіхом штурхонув мене в обличчя; думав, що штурхає труп. Але я залишився живий і, коли опритомнів та доповз до вуличного ліхтаря, вже знав, що буду жити; наступного дня якась газета надрукувала в рубриці пригод повідомлення про те, що знайдено якогось чоловіка, який помирав під ліхтарем на околиці міста. Я тільки всміхнувся, бо пригадав, що в мене в кишені лежить той фатальний брильянт. Мені здалось, що своїми ранами й кров'ю я переборов його фатальну силу.

ЗЛИЙ поклав руку на письмовий стіл: на середньому пальці блищав чудовий брильянт. Важке, глибоке зітхання вихопилося в ЗЛОГО з грудей.

— Коли я через три місяці вийшов з лікарні, — вів далі ЗЛИЙ, — Бухович десь зник. Я довго шукав його, а потім виїхав на визволені землі. Працював півтора року на полі. Дуже багато читав, намагався вчитись. І думав… Позаду в мене лишились цілі безсонні тижні, пане поручику! В ці ночі я зрозумів, як повинні жити люди, зрозумів, що не можна владнати яку б то не було справу в світі двома, навіть найсильнішими кулаками. Потім повернувся до Варшави, працював чорноробом на будівництві. Я був непомітний, мовчазний, нікому не впадав в око та й не зустрічав нікого із свідків моєї давньої слави. Але Варшава велике місто, а в великому місті нема спокою. На селі я тільки й думав, як мені спокутувати свій гріх, а уВаршаві почав думати про інше. Я люблю це місто, поручику, а любов штовхає до діяльності, кличе до дій. Тоді я власне і почав те, що вже вам відомо…

ЗЛИЙ підвівся. Він постояв з хвилину, випроставшись, мов чорний знак оклику в м'якому присмерку, на тлі нічного варшавського неба.

— Мені здається, те, що я робив, було слушним висновком з мого колишнього життя, — промовив він. — Вірю в слушність цього. Не шкодую і не відрікаюся того, що робив. От і все.

Він скінчив говорити і сів. Дзярський засвітив настільну лампу, яскраве електричне світло розділило кімнату на три частини. ЗЛИЙ сидів у середній, ясній. На обличчі його була втома.

— Людина, яку ви переслідували сьогодні, Бухович, так? — спитав після довгого мовчання Дзярський.

— Так, — відповів ЗЛИЙ.

— А чули ви що-небудь про Кудлатого? — квапливо запитав поручик.

— Чув, — сказав утомленим голосом ЗЛИЙ, — розумію, про що йдеться. Ви гадаєте, що Бухович і Кудлатий — одна і та ж особа? Можливо, І я думав так само. Тільки коли б я спробував розкрити цю загадку, я б знову заплутався у брудних сітях спекулянтських та бандитських зграй. Тимчасом, я прошу вірно мене зрозуміти, пане поручику… я не тільки спав на сінниках перших робітничих гуртожитків у Варшаві. О, такий собі скромний, завжди втомлений муляр у пропітнілому під курткою светрі. Я хотів там спати і хотів працювати біля цегли. А Кудлатий — людина, що обертається, напевно, в законспірованій сфері спекулянтів. Варшава — велике місто. Бухович тікав від мене в чудовому оливковому лімузині. Марки «Гумбер», як сказав шофер, що їхав зі мною у «Варшаві».

— Шофер Шмігло, — кинув Дзярський, — так? «Гумбер», кажете? — посміхнувся він, мов людина, що після довгих блукань манівцями знов виходить на добре знайому дорогу. — Новак, — промовив Дзярський, встаючи, — до суду ви сидітимете в тюрмі… Ага… — додав він, щось пригадавши, — побачимо ще, чого хоче один з найвірніших ваших компаньйонів. Прибіг сюди відразу ж після вашого арешту.

— З моїх компаньйонів? — перепитав не зморгнувши ЗЛИЙ. — У мене нема ніяких компаньйонів.

— А пан Юліуш Калодонт, що чекає ось за цими дверима! Чого він прийшов сюди, коли не рятувати ув'язненого друга? Зв'язки між людьми, пане ЗЛИЙ, автоматично виявляються в такі хвилини.

— Ви міркуєте логічно, — погодився ЗЛИЙ без найменшої образи. — Що вдієш?..

Дзярський підійшов до дверей і відчинив їх.

— Прошу, — звернувся він до когось у другій кімнаті, — ви до мене, так?

Юліуш Калодонт підвівся із стільця, простяг здивованим рухом поперед себе ціпок і втупився в Дзярського очманілим поглядом.

— То ви були тут? Увесь час? — пробелькотів він нарешті.

— Очевидно, — промовив Дзярський, — дозвольте…

Калодонт переступив через поріг і захитався, побачивши ЗЛОГО, що сидів біля столу. Він стояв отак, наче втілення безмежного подиву, ціпок ходором ходив в його тремтячій руці.

— Геній! — вигукнув Калодонт, водячи ціпком від Дзярського до ЗЛОГО й назад, ніби зв'язуючи їх. — Геній! Все передбачив! Ви обоє — разом! Це чудово!

— Що ви хочете сказати? — сухо спитав Дзярський.

— Хто… все передбачив? — тихо перепитав ЗЛИЙ. Очі Калодонта деякий час вдивлялись наче кудись у простір.

— Хто? Питаєте, хто? Такий малий, низький, чорнявий, у котелку, з парасолькою…

Запанувала глуха тиша. ЗЛИЙ поволі підвівся з крісла. Дзярський нервово кашлянув.

— Пане поручику, — раптом вигукнув Калодонт, звертаючись до Дзярського, — не думайте, що ви все знаєте, — очі розгніваного старигана вергали гнівні блискавки. — Я сюди прийшов не для того, аби рятувати життя цього пана, — показав на ЗЛОГО, — але… — тут він почав драматичну боротьбу з власним піджаком, яка закінчилась тим, що він раптом висмикнув білий конверт і кинув на письмовий стіл. — Це для вас! — вигукнув. — Для вас обох! Така була воля того, хто вам адресував цей лист! Ви повинні разом прочитати його! — І потім додав водночас загадково й трагічно: — Коли б тільки не було надто пізно!

Білий конверт упав між Дзярським і ЗЛИМ. Був якийсь таємничий наказ у дивних словах Калодонта, який не дозволив жодному з них простягти руку по листа. Дзярський мовчки встав і перейшов на вузький бік стола. ЗЛИЙ став за ним.

— Розпечатайте, — сказав ЗЛИЙ.

Дзярський розірвав конверт. ЗЛИЙ схилився над ним і почав читати через плече поручика. У Юліуша Калодонта перехопило подих: хвилина була дуже напружена, така напружена, що в нього коліна підкосилися й він опустився на стілець.

Лист складався з трьох речень, написаних дрібним, але надзвичайно виразним почерком. На кінці була виведена круглими літерами докладна адреса. І стояв підпис: Йонаш Дробняк.

Дзярський кинув листа на письмовий стіл, засунув обидві руки в кишені, відвернувся, зробив кілька кроків і став біля вікна. «Цікаво, — шарпнуло щось Калодонта за серце, — що в тому листі? Чого Дробняк чекає?» Він хотів був простягнути руку по аркушик паперу, але не міг: хвилювання паралізувало рухи. ЗЛИЙ тихо підійшов до Дзярського і став за його спиною.

— Поручику, — прошепотів він.

Дзярський не відповів. Здавалося, він вдивлявся у вечір за вікном, але очі в нього були напіврозплющені.

— Поручику… — лагідно прошепотів ЗЛИЙ, — це мій останній шанс. З завтрашнього дня я сяду на довгі роки за грати. Дозвольте мені… Я повернуся до вас з Буховичем. Тоді моє життя матиме хоч якийсь сенс.

— Ви вб'єте його… — мовив охриплим, важким голосом Дзярський.

— Не вб'ю, — тихо відповів ЗЛИЙ. — Можу заприсягтися.

— Ідіть… — промовив поручик Міхал Дзярський; нервово позіхнув і потер долонями обличчя.

Коли він обернувся, ЗЛОГО не було в кімнаті. Одним стрибком Дзярський підскочив до телефону і підняв трубку.

— Караульна! — гукнув він. — Прошу випустити громадянина, який щойно був у мене!

Юліуш Калодонт підвівся повільно, з надзвичайною гідністю. Невпевненим кроком зворушеної людини наблизився до Дзярського, простяг уперед обидві руки, вхопив поручика за плечі і сильно струсонув того. Він не міг видушити з себе й слова і всю свою подяку вклав у цей жест.

Раптовим, але делікатним рухом Дзярський скинув долоні Калодонта з своїх плечей і шарпнув двері, гукаючи:

— Мацєяк! Клюсінський! Інспектори! Караульна групо! Автомашини! Загородити всю Глибоковську площу і виходи на вулиці Пружну, Багно, Крулєвську, Граничну! Мацєяк, мій «Сітроен»! І ви поїдете? — несподівано звернувся він до Калодонта.

— Ні, — відповів той, — я трохи втомлений… — він хотів сказати «надто старий», але самолюбство перемогло.

В погнутій, поржавілій рамці віконечка старого «Форда» замаячила темна постать. Йонаш Дробняк прокинувся від тривожної напівдрімоти й швидко підніс руку з годинником до млистої смуги світла, яка падала з вікна другого поверху одлеглого будинку. Було майже пів на одинадцяту. «Що з Калодонтом, — подумав Дробняк, — раптом йому не вдалося? Я дав йому важке завдання. Може, воно йому не під силу? Може, цього ніяк не можна виконати?»

Якась постать кілька секунд маніпулювала біля замка і, нарешті знявши його, пірнула в чорну прірву підвальних сходів. Дробняк вибрався з старого розбитого кузова і наблизився до входу в підвал. Ліворуч, від брами, наближалась якась жвава невисока тінь. Дробняк заховався за моток старого кабеля.

— Сюди… — тихо сказав він через секунду, коли тінь промайнула повз нього.

Тінь розпливлася в чорних заломах захаращеного брухтом подвір'я так само несподівано, як несподівано пролунали слова Дробняка. В темряві заясніли білі, майже прозорі очі. Дробняк затремтів.

— Я радий, що, нарешті, маю змогу побачитися з вами, — сказав він, приховуючи вишуканою чемністю непевність у голосі. Вийшов із своєї криївки і злегка, але ввічливо підняв котелок. — Я бачу, ви вчасно дістали дані, що стосуються кооперативу «Торбинка» та його керівництва. А де поручик Дзярський? — відразу ж додав він.

— Це насамперед моя справа, а не поручика Дзярського, — сухо промовив ЗЛИЙ.

— Будь ласка, — відразу ж погодився Дробняк. — Тільки, знаєте, той тип, там унизу, озброєний.

— Я знаю, — сказав ЗЛИЙ, — він уже кілька разів сьогодні стріляв у мене.

— Ну, — промовив Дробняк, чемно вклонившись, — тоді нема про що й говорити. Я сподіваюсь, — він шанобливим рухом пропустив ЗЛОГО наперед, — ви дозволите.

ЗЛИЙ штовхнув двері складу й обережно поставив ногу на приступку сходів, що вели вниз.

«Що тут діється?» подумав Філіп Меринос, вдихнувши повітря, просякле димом вибуху. На хвилину завагавшись, вийняв револьвер і повільно, обережно зайшов до підвалу. Не засвічуючи світла та спритно лавіруючи в добре знайомому йому приміщенні, він добрався до рухомої стіни, натиснув на неї, відкрив — і став, наче вкопаний: диктові двері в глибині підвалу були проламані, а посередині сидів Кудлатий, зовсім п'яний, і длубався в порваному чемодані з дорогої чорної шкіри. Повними пригорщами перегортав золоті монети, рулони доларів, коштовності, бавився шматками золота. Страшна лють, що затемнювала свідомість, замигтіла в очах Мериноса. Забувши закрити стіну, він зробив три кроки вперед і зупинився біля Кудлатого.

Кудлатий підвів угору брудне обличчя і глянув на Мериноса каламутними, сльозавими очицями. В них не було ворожості.

— У… а… ек, — пробелькотів він і рукою показав у підвал, за рухому стіну, — бах… бах… І… й… на… І… й… на… У-у-у-!.. Бух!.. Бух!.. Бух!.. — він зробив рукою жест, наслідуючи літака, що йшов у піке. Останні свистячі звуки мали імітувати посвист і вибухи бомб. Приязним рухом він підняв угору наполовину наповнену горілкою склянку і простяг її Мериносові. Меринос з секунду стояв нерухомо, ніби приголомшений, потім мовчки, коротким рухом щосили жбурнув склянку з горілкою просто в низьке волохате чоло Кудлатого. Розбите скло та їдка рідина засліпили Кудлатого, але Меринос не вдарив удруге. Кудлатий підвівся навкарачки, скімлячи. Лише тепер Меринос почав бити його. Кудлатий жалібно стогнав, в його тваринній свідомості ніяк не могло вміститися, чому радісний факт війни й бомбардування викликав у його пана й володаря таку нестримну лють. Меринос дихав важко, з посвистом, його дедалі більш охоплювала втома. Коли він схилився над чемоданом і став кидати в нього розсипані по підлозі коштовності, ноги під ним підкошувались. Кудлатий із зусиллям підвів своє важке величезне тіло на коліна й почав незграбно вичісувати пальцями з патлів уламки скла; його темне брезкле обличчя було в крові.

— У… а… ек! У… а… ек!.. — белькотів він з хрипким тупим жалем.

Меринос обернувся і випростався. Погляд його впав на рухому стіну. У просвіті стіни стояв ЗЛИЙ, а за ним Йонаш Дробняк.

Меринос блискавично підняв револьвер, який весь час тримав у руці, і в цю ж хвилину напівосліплений Кудлатий, стоячи на колінах, припав до його руки, силкуючись поцілувати її з рабською покорою. Із зведеного вгору дула гримнув постріл, і одночасно темна постать фантастичним стрибком майнула через увесь простір підвалу. Меринос відчув, що хтось із пекельною силою викручує йому пальці і видирає револьвер з рук; оглушливий удар вцілив у голову, наче біля підборіддя його розірвалась граната. Коли Меринос опритомнів, він лежав у кутку підвалу. За три кроки від нього над чемоданом з лиснючої чорної шкіри стояв ЗЛИЙ, уважно вдивляючись у Мериноса білими очима, в яких не було люті, а якась незрозуміла рішучість.

А Йонаш Дробняк схилився над Кудлатим і тулив дуло великого браунінга до скуйовдженої брудної сивої голови.

— Владек Бухович, — сказав ЗЛИЙ, — вибирай… або потрапиш в міліцію, або відбудеш тут зі мною останній двобій. Або ти вийдеш звідси, або я!

Меринос розумів усе з надзвичайною ясністю, незважаючи на присмак крові в роті і біль у розбитій щелепі. Він не відчував приголомшення, тільки огидне гудіння страху сповнювало йому вуха(краяло серце на тисячі тремтливих шматків.

— У… а… ек!.. У… а… ек! — розпачливо, по-звірячому белькотів Кудлатий.

Меринос з зусиллям підвівся на закляклих руках, встав, спираючись на стіну. Тільки тепер він помітив на землі, під стіною, голубуватий полиск дула свого револьвера. Зітхнув болісно, глибоко і, найменшим порухом обличчя не зрадивши своїх замірів, враз кинувся на ЗЛОГО. Його міцний кулак, мов таран, влучив просто в обличчя ворога. ЗЛИЙ відлетів назад, глухо вдарився плечима об стіну, але встиг нахилити голову. І коли Меринос, в якого було лише одне на думці: «Стріляти! Вбити!» — рвонувся вперед, блискавично нагнувся і простяг руку по револьвер, сухий, короткий, але страшний удар у щелепу підкинув його вгору і штовхнув на середину приміщення. Намагаючись спертися на руку під час падіння, Меринос натрапив на одну з літрових пляшок з-під горілки; не втрачаючи притомності, він кинувся вбік і жбурнув пляшку з силою гарматного пострілу. Дробняк у сліпій тривозі притиснувся до стіни, проте не прийняв дула від скроні Кудлатого. ЗЛИЙ ледь помітно відхилив голову, залунав брязкіт скла: велика пляшка розбилася на тисячі скалок, вдарившись об протилежну стіну. На обличчі ЗЛОГО майнув усміх, очі його сяйнули якимсь терпким, лютим щастям, — щастям боротьби. Меринос почав відступати в куток, де стояв столик з важким мармуровим верхом і стілець. Йонаш Дробняк зіщулився біля стіни, шукаючи захисту за переляканим на смерть Кудлатим. Меринос підняв обома руками важкий стіл; своїм спітнілим обличчям, посинілим і розпухлим від ударів, скривленим від важкої втоми та зусиль, він нагадував зараз циклопа Поліфема, що вергав скелі. І тут трапилося щось незрозуміле. Відстань між ЗЛИМ і Мериносом, що тримав над головою стіл, була не більше ніж п'ять кроків; навіть швидкий, мов думка, стрибок не допоміг би ухилитись від страшного удару. Але ЗЛИЙ стрибнув уперед — в ту десяту частку секунди, коли Меринос жбурнув стіл. Важка стільниця із штучного мармуру оглушливо гримнула об землю, а в куряві блискавкою майнув кулак ЗЛОГО, несхибно вціливши між очі Мериносові; величезний брильянт, сяйнувши, черкнув Мериноса по обличчі. Меринос розм'як, захитався й повалився додолу.

В цю секунду задзвонив телефон. Заклякши від переляку, Дробняк отямився, влучним ударом револьвера пригнув Кудлатого до підлоги і підняв трубку.

— Алло! — кинув він здушеним голосом.

— Кооператив «Торбинка»? — почувся в трубці жіночий голос.

— Так, — відповів Дробняк.

— Чи можу я попросити до телефону пана Мериноса?

— Боюсь, — відповів Йонаш Дробняк, — що зараз це зробити неможливо.

— Нічого, — промовив жіночий голос з непорушним спокоєм, з якоюсь тихою радістю, — я розумію. Прошу не перешкоджати йому, не турбувати його. Тільки перекажіть, що я… вирішила їхати з ним. Він знатиме, про що йдеться…

Меланхолійна посмішка осяяла обличчя Йонаша Дробняка. Він трошки помовчав, потім сказав:

— Гаразд. Перекажу.

— Спасибі, — ввічливо відповів жіночий голос.

— Хто то був? — спитав ЗЛИЙ, важко дихаючи і витираючи з лоба піт.

— Якась жінка, — втомлено відповів Дробняк.

— До цього негідника? — заскреготів зубами ЗЛИЙ; він схилився над Мериносом, витяг його з кутка і кинув головою вниз, у повний золота чемодан. — Скільки кривди людської, скільки злочинів тут, у цьому багатстві! — люто просичав він. В його білих очах знов спалахнув гнів.

Досить, досить, Новак! — озвався сухий, роздратований голос.

ЗЛИЙ і Дробняк глянули на шпарину в стіні. Там стояв поручик Міхал Дзярський, а за ним виблискували дула міліцейських автоматів.

— Ви ж пообіцяли мені, правда? — з докором кинув Дзярський. — Виявляється, вам не можна довіряти. Краще все допильнувати самому.

ЗЛИЙ пустив Мериноса і відступив під стіну. Швидкими рухами почав поправляти одежу, що висунулася в час боротьби.

— Оце і є Владек Бухович, — сказав він Дзярському, показуючи на Мериноса.

— А це громадянин Кудлатий, — додав Йонаш Дробняк, кивнувши на брудну купу ганчір'я, що лежала біля стіни; він чемно, але з гідністю вклонився Дзярському, злегка підіймаючи котелок.

— А ось і славетний невловимий пан у котелку, — здивовано промовив Дзярський, уважно глянувши на Йонаша Дробняка. — Признатись, я давно мрію арештувати вас, бо не терплю конкуренції. Найгірше те, що досі я не мав жодного приводу це зробити. А тепер… О! — раптом з задоволенням вигукнув він, показуючи пальцем на великий чорний револьвер типу «Гішпан 9», якого не випускав з рук Дробняк. — У вас є дозвіл носити зброю?

— Нема, — відповів з лагідною посмішкою Йонаш Дробняк, — але це… — він підняв з непорушним спокоєм револьвер, націлився просто в груди Дзярського, і той інстинктивно відступив, — це театральний реквізит. Ніхто з нього не зможе вистрілити, — задоволено закінчив він, відкриваючи патронник і показуючи, що там нема магазинної коробки, набоїв і бойка.

ЕПІЛОГ

— Отже, — зробив висновок поручик Дзярський, — більшість уже заарештована. Льова Зільберштейн, спортивний діяч, сам віддався в руки міліції. Альберта Вільгу та Єжи Метеора ми знайшли в одній з варшавських лікарень. Ще займемося їх справою. Роберта Крушину заарештували завдяки Мериносу, який охоче видає своїх підвладних і спільників.

— Але ж ви казали, пане поручику, — зауважив Юліуш Калодонт, — що операція ще триває?

— Так, — кивнув Дзярський, — ми ще не всіх заарештували. Наприклад, Шаєвського, шефа «гвардії» Мериноса. Меринос назвав нам прізвища, але цього мало. Точніше нас поінформувати про Шаєвського міг би Крушина, але цей мовчить, наче води в рот набрав. Зізнається, що був особистим ад'ютантом Мериноса, і готовий понести кару за те, в чому брав участь. От і все.

— Чого він не приходить? — зітхнула Марта, поглядаючи на годинник. — Чого він запізнюється?

— І справді, — з нетерпінням промовив Калодонт, — що з ним трапилось?

З вулиці долинув шум, схожий на чмихання невеличких старих локомотивів, але ніхто на це не звернув уваги.

Пробачте за запізнення, — обізвався за хвилину голос, носовий, скрипучий, але з відтінком якоїсь спокійної веселості. — Відпустка у мене закінчилась, і я був змушений просити, щоб мене відпустили з роботи.

— Нарешті, — перша вигукнула Марта. — Ми з нетерпінням чекаємо вас.

— Так, — гаряче підтвердив Гальський, — тільки ви можете пояснити нам деякі речі.

Дзярський незадоволено глянув на Гальського, але нічого не сказав.

— Мої дорогі, — сердечно промовив Дробняк, — це схоже на так званий бенефіс… Що вас цікавить?

— Власне, — сказав Колянко, — ми про все хочемо знати.

— Гаразд, — кивнув Дробняк. — Розповім. Почалося все з того, що я дістав двомісячну відпустку. Місяць за минулий рік і місяць за цей рік. І я вирішив розшукати ЗЛОГО.

Всі схилили голови, коли почули це слово, наче досі не зважувались його вимовити.

— Я кинувся шукати його і натрапив на Кудлатого. Всі полегшено зітхнули.

— Бачите, мої дорогі, велике місто завжди повне несподіванок, прихованих слідів. Коли я йшов у відпустку, у Варшаві починалась епопея ЗЛОГО. Я не міг не зацікавитись нею. А решта — справа випадку. Я розповім вам зараз те, чого не знає навіть поручик Дзярський, — тут Йонаш Дробняк зніяковіло вклонився поручику. Потім запалив сигарету і заговорив: — Ви вже знаєте, що справжнє прізвище Філіпа Мериноса — Владислав Бухович, правда ж? І знаєте також, що він робив відразу після війни. Але вам невідомо, що було з ним до війни, під час війни та після невдалого замаху на Генрика Новака. Отож слухайте. Владислав Бухович був сином дрібного магістратського чиновничка, але фізичною будовою він вдався, мабуть, у матір, могутню, дебелу жінку, вищу від свого чоловіка майже на голову. Були це тихі, чесні люди, які намагались виховати свого єдиного сина пристойною людиною і дати йому освіту. Спочатку у них були підстави радіти, бо Владек виявляв неабиякі здібності, наука давалась йому легко, вчився він добре. Але разом з успіхами в навчанні Владек виробляв у собі своєрідну життєву філософію: вже тоді вбив він собі в голову, що чесний трудовий шлях — неймовірно довгий, важкий і надто повільно веде до щастя, якщо взагалі веде до нього. І ще в середній школі він дійшов до рішення, яке реалізовував згодом протягом усього свого життя. Все почалося з більярда з грибком і дешевого покера, але незабаром Владек почав відвідувати похмурі, повні диму кав'яреньки на Злотій, Зєльній і Вєлькій, де збиралися професіональні гравці в пірамідку і карамболь, шулери, скупники крадених речей, різні комбінатори і відомі злодюги. Швидко знайшлися жінки легкої поведінки. Бухович почав пити, не раз брав участь в пияцьких оргіях… І от він несподівано кинув школу перед екзаменами на атестат зрілості; не сказавши на прощання жодного слова, кинув рідний дім. Не взявши дома навіть запасних шкарпеток, Владек перейшов до однієї із своїх коханок, що мешкала на Шлізькій вулиці. Пані ця, старша від Владека років на п'ятнадцять, грубо кажучи, заклала основу його обізнаності з жінками. Проживши з нею місяців зо два, Бухович побив її й викинув з квартири, а ще через два місяці поставив управителькою невеличкого закладу, який обслуговувало кілька дівчат і який він устиг заснувати, скориставшись з цінних вказівок своєї колишньої подруги, поділивши з гідною подиву кмітливістю її дві кімнати на десять окремих кабін. Через рік молодий, пристойний, елегантно одягнений Бухович став популярним в злочинницькому світі великої Варшави. На Желязній вулиці та в її околицях він був відомий як Владек Бугай, або Владек Ляля. Але йому мало було грошей. Він жадав чогось більшого, величнішого, слави, як то кажуть, у світовому масштабі. В ньому прокинувся величезний, невідомий досі талант верховоди і організатора. Цілими днями він пролежував на тапчані в одній з кабін, гарячково щось обмірковував і мріяв. Ці розмірковування перервала війна. Звичайно, Владек Бухович уникнув мобілізації. Під час облоги Варшави, рятуючись від бомбардувань, він зовсім випадково потрапив у Сєкєрки і залишився там. Не повернувся у центр міста. Знайшов свою обітовану землю.

Йонаш Дробняк на хвилину замовк. На нього невідривно дивилися очі слухачів, сповнені палкої цікавості.

— Сєкєрки ніколи не мали у Варшаві доброї слави, — вів далі Йонаш Дробняк, — ця околиця була заселена специфічною мішаниною дрібного міщанства і люмпенпролетаріату; її населення жило з професій, пов'язаних з фізичною працею і комбінаторством. Сезонні муляри і спеціалісти квасити капусту мешкали там у малих, напівсільських будиночках всуміш із злодюжками та повіями; возії піску, рибалки, перевізники через Віслу жили по-сусідству із зломщиками. Між кривими парканами рідко забудованих вуличок, на кругляках болотистих бруків, у темні ночі коїлися тут темні справи, але матері, жінки і сестри з Сєкєрок, чистячи картоплю чи пришиваючи ґудзики, рідко відривалися від своєї роботи, навіть коли чулися револьверні постріли чи крик розпачу людини, яку добивали ножами. Як же Бухович міг вкоренитися в цьому замкненому середовищі? На це було кілька причин. По-перше, його організаційний талант. Саме в той час у Сєкєрках розвинувся великий промисел: тут нелегально гнали самогон. В умовах окупації це давало величезний зиск. Бухович дуже швидко зорієнтувався в цих необмежених можливостях, навів лад і впровадив організованість в дикі стосунки самогонщиків, що діяли навласнуруч, конкуруючи один з одним; створив щось на зразок монополії, картелю, вплив якого поширився на ближчі райони — Чернякув, весь нижній Мокотув, Садибу, Вілянув. Звичайно, початок був важкий. Сєкєрки лише згодом оцінили по-справжньому діяльність Буховича. Саме тоді у Владека Буховича без пам'яті закохалася жінка, що майже правила Сєкєрками, яку скрізь прозивали «Королевою Сєкєрок». Звалась вона Анелею; була це дебела, дуже гарна дівчина легкої поведінки; але владна й рішуча. Вона мала величезний вплив у своїйоколиці. Коли Бухович прибув у Сєкєрки, Анелі перевалило за тридцять, і вона вже тричі була одружена; останнім її чоловіком був відомий своїм диким норовом і фізичною силою бандюга Ян Хаберек, засуджений ще перед війною на довічне ув'язнення. Під час вересневого розгардіяшу Хаберек утік з в'язниці, відвідав на короткий час Сєкєрки, побив до непритомності Анелю з чисто дидактичних міркувань і, залишивши їй чимало грошей, добутих невідомо як, зник десь на років п'ять. Саме в цей час з'явився Бухович. Анеля закохалася в нього по вуха, але чим дужче кохала, тим дужче відштовхувала від себе. Вона вдала з себе холодну і неприступну, — як відомо з давнини, це один з найпевніших способів привернути до себе увагу жаданого мужчини. Але Бухович з проникливістю мудрого сутенера відразу оцінив ситуацію і збагнув, що Анеля зробить йому в тисячу разів більше послуг як спільниця, а тому налагодив з нею стосунки в плані злодійсько-грошових інтересів. Був це надзвичайно хитрий крок; гроші «Королеви Сєкєрок» та її вплив були до послуг Буховича, в той же час горда жінка, що не знала досі поразок, пломеніла в дикому тамованому коханні. Це тривало років зо два, протягом яких Бухович анітрохи не цікавився Анелею як жінкою. Дебела «Королева Сєкєрок» відкрила раптом предивний світ важких і складних почуттів; вона вперше зазнала в житті любовної муки, потопала в солодких хвилях жаданого щастя. А Бухович тільки посміхався, перелічуючи кипи банкнот, що пливли до нього в кишеню завдяки цій спілці. Одного вечора підпилий Бухович звернув увагу на безтямно закохану в нього жінку, але наступного ранку так віддубасив «Королеву Сєкєрок», що вона тижнів зо два відлежувалась в лікарні. Повернулася вона звідти його слухняною невільницею і прив'язалась до нього на все своє життя з глухою упертістю тих простих і неспокійних сердець, які сліпо йдуть за своїми ідеалами, скоряючись всякій долі, при всяких умовах. Але Буховичу вона вже заважала. Тепер він сам був божком Сєкєрок. Анеля втратила для нього значення як спільниця. Отож вона стала його служницею, була нею, доки його не заарештували.

Після війни, коли закінчилися золоті часи торгівлі самогоном, Сєкєрки дуже підупали. Тепер вони були занадто малі й тісні для Буховича. Він перебрався в Прагу. Що він там робив, нам відомо з розповідей Новака. Звичайно, Новак багато чого не знав. Не знав, наприклад, що Бухович цілими ночами мріяв. Його мучила предивна, ненаситна жадоба влади, — він прагнув керувати, за всяку ціну диктувати свою волю. Лежачи на брудному тапчані та раз у раз простягаючи руку до пляшки горілки, що стояла на підлозі, він цілими годинами міркував, як би взяти в залізні лабета, організувати й систематизувати злочинний світ Варшави. Він знав, що серед брудних румовищ столиці, з мільйонним колись населенням, блищить золота жила, яку мусить хтось вигребти з болота і сміття, взяти в руки. Бухович відчував у собі сили зробити це. Він снував неймовірні плани, обмірковував їх до найменших подробиць. І нарешті трапився випадок, що наче осяяв усе, підказав, що саме слід зробити. В одному з празьких закутків, в огидній норі, серед запліснявілих запасів продуктової крамнички, де відвідувачі випивали, сидячи на мішках з цвілою крупою, Бухович зустрів Яна Хаберека. Той був уже тоді справжнім недолюдком, безнадійним алкоголіком; у нього було прострелене піднебіння; з горла вихоплювалося тільки хрипке невиразне белькотіння. Бухович дивився на Хаберека довго й загадково: в його голові зародився велетенський план, такий майстерний та сміливий, що перед ним блідли усі попередні комбінації. Він витяг Хаберека за волосся з нори, перевіз його до Рембертова, в надійне місце, і невдовзі сам безслідно зник із Праги.

Через кілька місяців у Варшаві на вулиці Хмєльній відкрилася галантерейна крамниця. Власник її називався Філіпом Мериносом. Був це високий, міцно збудований чоловік із смаглявим м'ясистим лицем, темним волоссям і темними очима. Одягався вишукано, поводився делікатно, з підкресленою стриманістю післявоєнних варшавських бізнесменів. Незабаром він виявив себе досить здібним комерсантом. Справи його йшли успішно. Крамниця на Хмєльній поповнювала свої запаси з невеличкої фабрики на вулиці Пружній, що почала виробляти нейлонові сумки, пояси, галантерею з пластмас. Незабаром Філіп Меринос буквально засипав Варшаву невеличкими сумочками власного виробу, так званими косметками; майже кожна варшав'янка мріяла придбати собі таку сумочку, і Меринос у колах фахівців користувався великою славою; його називали «королем сумочок». Він нажив на цьому великі гроші. Скрізь ширилась слава про його фінансові успіхи; такі плітки, уміло розповсюджувані, швидше затемнюють, ніж прояснюють справу. І справи Філіпа Мериноса ще більше затемнилися, коли він зовсім несподівано перетворив своє підприємство на виробничий кооператив «Торбинка». Тоді казали, що Меринос надто поквапився, що він міг би ще спокійно попрацювати з хорошим зиском, замість задовольнятись зарплатою голови кооперативу. Були це безглузді балачки: Філіп Меринос добре знав, що робить. Дурні, що ширили плітки, не знали, звичайно, що кооперативу «Торбинка» легше було провадити, з бухгалтерським обліком, мільйонний обіг, що здійснювався в його магазинах на вулиці Багно, прокладати спеціальні телефонні лінії, розкопувати своїми силами дуже важливу ділянку навколо колишньої центральної телефонної станції і конструювати рухому стіну в підвалі, будувати схованки й штольні на невідремонтованім поверсі однієї з кам'яниць. Такий кооператив міг, не викликаючи ніяких підозрінь, провадити в своїй бухгалтерії рахунки так званого транспортного відділу, який насправді був окремим підприємством з мільйонним зиском. За цією фірмовою вивіскою приховувалась друга бухгалтерія кооперативу Філіпа Мериноса, де фігурували такі відділи як: «відділ квитків», «відділ вітамінів», «відділ торгівлі цеглою», «відділ екскурсій і відпочинку», «відділ роздягання»…

Йонаш Дробняк на хвилину замовк і запалив сигарету. Посміхнувся, побачивши цікаві погляди, спрямовані до нього звідусюди. Стояла глибока тиша.

— Так, так… — закивав головою Йонаш Дробняк, — це була велика банда, організована з гідною подиву майстерністю. Основою для неї послужив детальний аналіз суспільних умов міста в той період. Це були роки, коли перед громадськістю Варшави, що підводилась з руїн, постала грізна проблема боротьби з хуліганством. Владислав Бухович, тобто Філіп Меринос, відчув у хуліганстві ідеальний грунт для розвитку злочинництва. І він влучив у самісіньку ціль. Пристосував злочинництво до вимог дня, осучаснив його, так би мовити, спираючись на вивчення нових суспільних умов. До війни ніхто не нажив би капіталу на підробці квитків на спортивні змагання, на шантажуванні вуличних продавців овочів. Філіп Меринос бачив усе це і вводив у дію все нові відділи. На погано світлених вулицях на початку відбудови буйно квітнули такі злочини як роздягання запізнілих прохожих. Створений Мериносом «відділ роздягання» систематизував хаотичні взаємини в цьому прибутковому ділі: з того часу купи точно оціненої одежі заповнювали магазини кооперативу «Торбинка», і вигук: «Роздягайся, пане!», що не раз лунав у похмурих завулках зруйнованих вулиць, був швидше робочою формулою, ніж грізним вигуком грабіжника. Відомо було, що на величезних просторах Мазурських озер, цієї чарівної місцевості, куди приїздили туристи та де проводило відпустку безліч людей, несло службу всього кільканадцять міліціонерів. Це створювало чудові перспективи для діяльності невеличкої групи сильних і обдарованих фантазією службовців «відділу екскурсій і відпочинку» кооперативу «Торбинка». Після кожної службової поїздки в цей район, де було повно байдарок, що снували поодинці, та закоханих пар, що шукали самотності на лоні природи, ця група поверталася до варшавської бази, навантажена сотнями фотоапаратів, годинників, різних коштовностей та грішми, здобутими за допомогою таких нескладних знарядь як шматок кабеля, залізна труба чи просто дерев'яна палиця. Для того, щоб успішно розвивати своє підприємство і створювати все нові й нові відділи, Філіпу Мериносу потрібні були дві речі: по-перше, процвітання хуліганства; по-друге, — символ, що був би пострахом, грозою, водночас незаперечним авторитетом для варшавських шахраїв і хуліганів. Так виник міф про громадянина Кудлатого. Уміло вигадана, обміркована до останніх подробиць чутка поширилась по Варшаві. Коли вона обросла вуличними сагами й легендами, настав час діяти. Якось глупої ночі Меринос і Роберт Крушина привезли напівпритомного виродка Яна Хаберека з Рембертова у підвал на вулицю Багно. Через кілька днів після цього сталася велика злодійська розправа в одному з бараків на Корольковій вулиці. Авторитет громадянина Кудлатого серед злочинців був уже такий сильний, що коли хтось із людей Мериноса запропонував передати громадянину Кудлатому засудженого за нелояльність злодія, всі з ентузіазмом пристали на це. Підсудного доставили вночі на вулицю Багно, звідти труп його був вивезений перед світанком і кинутий на луках в околиці міста, за Західним вокзалом. Відтоді слава про громадянина Кудлатого стала справжнім культом. Таємнича безплотність цієї постаті збільшувала віру в її могутність, забобонно переростала в якусь надприродну силу. Треба визнати, що Філіп Меринос геніально поставив цю криваву оперу. Хаберека в ролі Кудлатого не бачив ніхто, окрім приречених до страти та Роберта Крушини, який відчував перед ним невимовний жах. Людей, яких мали були віддати Кудлатому, приймав сам Меринос, так щоб не бачив навіть Крушина. Так довго грав свою роль Меринос, що під кінець і сам уже не знав добре, хто з них громадянин Кудлатий, хто бандит і кат Хаберек, а хто Філіп Меринос, голова кооперативу «Торбинка». Одне можна сказати напевне, Бухович, тобто Меринос, переживав найкращі дні свого життя: вінсамовладно керував злочинним світом Варшави, завдяки так майстерно створеній легенді. Він здійснив свої давні мрії про могутність і вдовольнив свою жадобу до таємничої, лихої слави. Гроші та матеріальні здобутки були для Буховича засобом, а не метою, — за мету його стало здійснення безмежного жадання піднестися над людьми свого середовища, жадання, яке точило його з ранньої молодості. І от, коли Філіп Меринос досяг вершин лави й могутності, на обрії з'явився Генрик Новак під різвиськом ЗЛИЙ. З'явився невідомо звідкіль, виринув з виру великого міста і відразу ж ударив у підвалини змурованої Мериносом імперії, оголосив невблаганну війну силам, що були фундаментом його влади. Ясна річ, що Меринос не міг знехтувати цю атаку. Він рушив на боротьбу під стягом громадянина Кудлатого. Етапи цієї боротьби: схоплення Сюпки та провокація з його зізнаннями, щоб звинуватити ЗЛОГО у вбивстві Мехцінського; випадок на базарі, де ЗЛОГО мусили вбити або знешкодити; вбивство Кубуся Віруса, за що провину мали звернути знову ж таки на ЗЛОГО; генеральна мобілізація варшавських хуліганів на розправу із ЗЛИМ перед стадіоном. Все це вам відомо.

Йонаш Дробняк замовк, запала глуха тиша. Якусь хвилину всі тамували віддих: кожен відчував, що ясна, прозора розповідь цієї надзвичайної людини змішується голові в якусь безладну купу вражень, в хаотичне плетиво думок. І раптом усі заговорили один поперед одного.

— Звідки вам це відомо? — вирізнився з загального омону голос Вітольда Гальського, і знову залягла тиша.

Обличчя Йонаша Дробняка запроменіло посмішкою, його довгий ніс піднявся з кумедною поважністю вгору.

— Звідки відомо? — повторив він, — признаюсь, мені важко відповісти на це запитання. Відомо, по-перше, тому, що я за професією бухгалтер і вмію розшифровувати наймайстерніше замасковані в документах таємниці підприємств. По-друге… — Йонаш Дробняк похнюпився й почервонів; по його жовтавому худому обличчі пробіг промінь сором'язливості, як у людини, що от зараз розкрила свою найглибшу таємницю. — По-друге… — повторив він, — тому, що я… детектив-аматор. — Він поволі, обережно підвів голову, ніби чекаючи, що всі вибухнуть сміхом. Але слухачі мовчали. — Щоб довідатися про давні події на Сєкєрках, я мусив там провести деякий час. Мене цікавила атмосфера того місця, я вивчав криміналістику, а також шукав контакту із злочинним світом. Із ЗЛИМ було інакше: це він сам нав'язав нам усім контакт з собою. Зовнішня таємничість і всюдисутність Новака-ЗЛОГО виходить з незмірно реального і конкретного явища — з поширення хуліганства у Варшаві. У Варшаві трапляється багато скандалів, на кожному кроці скандал, починаючи із сварок у чергах за молоком, вічної війни пасажирів з обслугою транспорту — аж до кривавих пиятик у шинках. Сторонні свідки, як правило, не втручаються в ці скандали, але ЗЛИЙ — навпаки — на кожному кроці втручався. Звідси й пішло все це…

Всі замислились. За хвилину обізвався редактор Едвін Колянко:

— Ви неоціненна людина, Дробняк!

— Не треба було його відразу арештовувати, — зауважив Калодонт, досить агресивно звертаючись до Дзярського, — і садовити в тюрму…

— Правда… — рішуче ствердив Генек Шмігло.

— Громадяни, — спокійно, але досить рішуче заявив Дзярський, — серед вас я репрезентую державу і закон. Генрик Новак заарештований іменем закону.

Йонаш Дробняк помовчав, потів сказав:

— Я гадаю, поручик Дзярський має рацію. Генрик Новак мусить відбути кару. Єдиний шлях до нас лежить для нього через судовий зал та через тюремну камеру. Іншого шляху немає.

Тут він привітно вклонився всім і зник так само швидко й несподівано, як і з'явився. Всі сиділи, закам'янівши від подиву; потім, мов по команді, кинулися до вікон. Унизу Йонаш Дробняк сідав у смішний старомодний автомобіль типу «Кабріолет-човник», що стояв біля тротуару.

Старанно зачинив за собою дверцята, поставив парасольку між колінами, глянув угору, підняв прощальним жестом старосвітський котелок, посміхнувся з сердечною приязню, помахав і послав кілька поцілунків рукою. Потім завів мотор. Дивна машина затремтіла, гойднулася і раптом рушила, залишаючи за собою хмари диму.

Всі відійшли від вікон. Кожен відчував у цю хвилину потребу побути на самоті. Тільки поручик Міхал Дзярський не піддався загальному настрою, захоплений своїми думками:

— Я мушу заарештувати Шаєвського! — сказав він за кілька хвилин старшому сержанту Мацєяку, коли вони вийшли на вулицю.

Варшава.

Травень — грудень 1954 р.

Примітки

1

Трьох Хрестів.

(обратно)

2

Місцевий колорит (франц.).

(обратно)

3

Маршалковська житлова дільниця.

(обратно)

4

Герой романа Болєслава Пруса «Лялька».

(обратно)

5

Спілка польської молоді.

(обратно)

6

Центральна рада професійних спілок.

(обратно)

7

Музики, маестро, будь ласка (англ.).

(обратно)

Оглавление

Леопольд Тирманд ЗЛИЙ

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЧАСТИНА П'ЯТА

ЧАСТИНА ШОСТА

ЧАСТИНА СЬОМА

ЕПІЛОГ

*** Примечания ***