Поетка українського Рісорджіменто (Леся Українка) [Дмитро Іванович Донцов] (fb2) читать онлайн

Поетка українського Рісорджименто

Il n’e a pas plus de critique objective qu’il n’á a d’art objectif, et tous ceux qui se flattent de mettre autre chose qu’eux mêmes dans leur oeuvre sont dupes de la plus fallaciense phjlosophie*.

A. France.

Нема об’єктивної критики так само, як нема и об’єктивної штуки, і всі ті, які хваляться, що вкладають щось інше, як самих себе, в свій твір, дозволяють себе ошукувати найбільше оманній філософії.

А. Франс.

Передмова

Серед численних літературних ювілеїв останніх років ми не стрічаємо ювілею Лесі Українки. Не буде його і в сім році. Тому вибір сеї теми здавався би чимось зовсім довільним. Але є ювилеї і – ювилеї. Одні – ювілеї народин або смерти, що минають ледво помітно, не збуджуючи в святочній громаді ні запалу, ні відгомону. Це офіціальні урочистости патріотичної суспільности, що вміє шанувати своїх великих і твердо памятає календарні дати. Але є й інші ювилеї: Коли відкинутий сучасниками, зроджений для інших часів – виривається нащадками з пазурів минулого і ставляється на недосяжну височину.

До таких несподівано воскреслих належить і Леся Українка, поетка української Sturm- und Drang епохи. Епохи, що настала щойно тепер, але про яку мріяла вона вже більш як двацять років тому.

Її життя було цілою проблемою. Вона на цілу голову переростала хистом майже всіх сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою, хоч і респектованою. Поетка незвиклого у нас темпераменту захоплювала читачів менше, ніж численні dii minores літератури. Вона зраджувала ледви чи не найглибшу освіту в крузі товаришів пера, а зосталася особою, якою найменше займалася освічена критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе особливої уваги тих, що цікавилися тайнами поетичної творчости. Письменниця, яку назвав Франко одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужеські чесноти повинні б були стати конечними, коли воно хотіло встоятися в тій страшній завирюсі, що несподівано впала на нього.

Як це могло статися?

Контраст між вдачею Лесі Українки та квієтизмом її доби

Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми уподобаннями, пристрастями і вдачею типова постать Середньовіччя, з’явилася на світ, коли Україна вже вийшла з епохи Середних віків, і – ще до неї не повернула, як це сталося за нас. Вона жила і діяла в добу, у колиски якої стояла сумна постать великого плебея – Руссо. В епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної моралі – етику, якої приписи, як математичні формули, доводилися доказами розсудка. На місце великих пристрастей – поміркованість, на місце непевності відносин, що гаптувала волю і гострила думку, соціальну упорядкованість, а з нею загальну нівеляцію і нудоту. На місце римського miraculum – поняття непорушности законів природи і людського співжиття. На місце віри, що рушає горами – сліпе упокорення перед так званим бігом подій.

Це був той час, коли героїчний період міщанства давно відшумів, коли на місце патлатих ґренадірів революції, що, перекидаючи скрізь трони і вівтарі, волочилися по світі від Парижа до Москви, від Гамбурга до країни фараонів – прийшли звинні райзендери; коли люде відзвичаїлися щиро сміятися і щиро ненавидіти. Коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на кострище; коли людське життя стало важити більше, як людська честь; коли на зміну безпосередності прийшов всесильний і зарозумілий, але імпотентний та зблязований сноб. Це був час, коли знов безвладні лежали у стіп переможця народи, що в 1848 р. рвалися на свободу; коли на Україні зброю можна було найти лише в курганах або музеях; коли поетичну легенду заступила проза щоденного життя; коли на зміну непокірних дідів прийшли зрівноважені онуки, що „садили картопельку” і котрим байдуже було

В таку добу з’явилася в нас Леся Українка, а властиво, як ця доба вже минала.

зачинає вона один зі своїх молодечих віршів. І дійсно найтемнійші дні цієї доби тоді вже упливали. Імперіалізм, соціалізм і націоналізм – ось були три рухи, що скоро мали захитати підвалини нашого ладу, – що вбивалися в силу, а разом із ними й та тривога, непевність, туга за великим всеочищуючим поривом, що огортала маси. Наша прекрасна планета готова була знов обернутися в передсвітній хаос, а неспокійні духи вмираючої епохи, кождий на свій спосіб, звістували світанок життя.

Д’Оревілі¹ і Пшибишевський² готові були клячати перед Люципером, аби він їм допоміг вирватися з одурюючих обіймів закам’янілої в своїх чеснотах цивілізації. Кіплінґ³ шукав рятунку від роз’їдженої рефлексіями Європи в суворих “законах джунглів” і пять літ перед війною накликував її, як спасенну бурю, що очищує повітря. Ніцше⁴ викликав дух Чезаре Борджіа⁵, криваву постать італійського відродження, що в своїй цілостности видавалася йому якимсь надчоловіком у порівнанні з пігмеями його покоління. Сорель⁶ впровадив культ англійських піратів, американських бізнесменів і пролетарів, бачучи в їх непогамованій енергії силу, що відродить гниючий світ. Бергсон⁷ проповідував філософію інтуїції.

Це все був дим над вигаслим уже, здавалося, кратером. Пробуджена туга людського “я” за чимсь великим, що довго придушене таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кілька сот років, тоді коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізнійше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скорше зрозуміли б. Та майже ніхто з ії сучасників не відчував тої бурі, якої так пристрасно прагнула вона.

Ці сучасники жили іншими ідеями. Наш націоналізм останніх трицятьох років носив на собі всі прикмети своєї доби. Це був час реакції в настроях самої суспільності, що прийшла по Шевченкові. Доба блискучого карнавалу, “червоних оргій”, як звала поетка періоди великих національних поривів, минула. Її поколінню не судилося

Про це покоління писала вона:

Це був час “лицарів без спадку”, коли проповідь вождів громадської думки пригадувала поетці “порікування дрібних кам’янців” на побережу, що “наводило оспалість і досаду”. Коли

коли

З солодкавого народолюбства і засадничого пацифізму гадали сучасники поетки викувати тую національну свідомість, що вивела б народ на шлях визволення. Вони вірили в автоматичний розвиток подій, що допровадить до здійснення їх ідеалів. Вірили в те, що “згинуть наші вороженьки, мов роса на сонці”, що воскресне Бог і розточаться врази його так самісінько, як майже дві тисячі літ тому, без усякого співділання віруючих…

Вони так були переконані у непомильности своєї науки, так звикли бачити в розпущенім водою вині своїх слів всевикупляючу кров, що зачали плутати одне з другим; забуваючи, що дійсно викупляючу силу для народів, як і для людськости, все мала тілько кров!

Про це їм і нагадала Леся Українка! Її обнята тривогою душа чулася чужою в ідейній бідермаерівщині тих часів. Образи, що пересувалися в її уяві, різнилися від тих, що їх – у півсні – снували її сучасники поети, як дантівське пекло від касарняно-солодкавих соціалістичних утопій. Не спокійний краєвид, але криваву візію бачила вона за заслоною, що крила від нас непевну будуччину. В непогамованім пориві, що захлиснувався в нестримливім потоці власних слів, картаючою мовою старозавітних пророків відслонила вона перед спокійною і спрагненою спокою громадою цю будуччину, яку вона в своїй надлюдській імагінації бачила як живу.

Полишаючи початки її творчости, ціла її поезія – це було щось подібне до ґвалтовного і понурого Dies irae, dies illa. Лемент збожеволілої людини, якій неждано відслонили образ страшного суду. Як та кітка, що надовго перед людьми прочуває близьку катастрофу землетрусу, кидалася вона, волаючи рятунку там, де її окруженнє спокійно віддавалося щоденній праці. Там, де вони бачили лиш золотеє жито і синє небо, – привиджувалися їй смерть і трупи, а повільні степові річки спливали кров’ю. Перед нею вставали гнітючі примари “страшної і невсипущої війни”, “страшної і невблаганної” борні. Збіжа урожайного краю йшли з димом в її очах, безжурне покоління ступало, угинаючись під важким хрестом, на Голгофу… Або ще гірше, навколішках перед тріумфуючим наїздником бачила вона його, з терновим вінцем на зігнутім чолі і зі сльозами каяття на помутнілих очах.

“Es gibt etwas Weiseres in uns, als der Kopf ist” – сказав Шопенгауер. Це розуміє кожда жінка ліпше, ніж хто будь інший, це розуміла Леся Українка краще, як яка будь інша жінка, і власне це “щось”, що є мудрійше від нашої голови, давало їй змогу заглядати наперед. Вона неначе чула наближення тих нових скифів, “с раскосыми и жадными глазами”, яких оспівував їх поет Блок⁸, смакуючи ту хвилину, коли конаюча Європа віддасть останній віддих у “тяжелых, нежных” лапах нових вандалів. Вона майже фізично чула цю “тяжку лапу”, піднесену над нацією, дарма що її земляки складали на ній повні пошани поцілунки. Бачила незлічимі орди варварів з півночи, що сунули на край, як оспівана нею Касандра, що задовго до облоги Іліону бачила на гладкім морі “чорні кораблі”, що “хвилю стерном розтинали”, та як “на шоломах у вояків ахайських тряслися грізно гриви”. В смертельнім страху за націю бачила вона вже цілком близько цю хвилину порахунку, і нам, сучасникам вогневого хрещення нації, мимоволі пригадуються її вірші про ту “війну страшну і невблаганну”,

коли

Коли про цих борців “ніхто не знав, де й як вони лягли”; коли “ішли усі, жінки і чоловіки, і навіть діти не сиділи дома…” їй усе мариться “меч политий кров’ю”, або “зброї полиск”, вогонь, на якім “жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця”. Рука її все “стискає невидиму зброю”, а “в серці крики бойові лунають”. Вона все снить про якусь країну, де “люде… гинуть у тяжкому лютому бою”, де “панує… смерть потайна”; про легенди “закрашені у густу барву крови”, де “річ іде про жертви та кривавії події”. Свої пісні вона рівняє зі спогадами “смутними і кривавими” забутої балади. Кидання своєї неспокійної душі – з “кривавим змаганням”. Як невідступна ідея вічно переслідує її образ кривавого дня народження нації, коли, от як

Ба, навіть у того ангела, що з’являвся її фантазії, бачила вона, як “на білих крилах червоніла кров”.

Кров, кров і кров! – ось що бачила в своїй надлюдській імаґінації на рідних степах українська Сивілла. Ось що відбирало її поглядові лагідність, її мові ніжність, чутливість і мягкість її віршам!

Звідки взялися в неї ці ноти в тодішні часи, задовго перед війною, ба навіть перед першою революцією на Сході Європи? Чим пояснити це дивне роскошовання жінки в таких настроях?

Що крилося за тим? Передовсім – величезний дар провидження, але не лише це!

Визвольна боротьба вимагає жертв

З жахом, а може й з екстазом віруючого побачила вона хутко, що шлях до визволення зрошений не перлистою росою сліз, але кров’ю. Кров освячує всяку ідею, настілько гарну, щоби за неї накладали життям…

каже Монтаняр в одній її драмі (“Три хвилини”). “Я думаю” – говорить він далі що й

Звертаючись до своєї сучасности, він питається в свого в’язня жирондиста, яку ідею репрезентував Люї Капет?

Кров пролита в боротьбі – лише має викуплюючу силу для нації і ідеї. Сама ж ідея – так як її розуміли її сучасники, не підперта чином і жертвами, для поетки – є ніщо! Але їй імпонує лише добровільна жертва, терпіння, натхнене великою ідеєю, коли свідомі свого посланництва morituri – “по волі квітчаються терном”. Для неї “путь на Голготу велична (лиш) тоді, коли тямить людина, на що й куди вона йде!”

– до тих має поетка лише жаль і погорду, до припадкових героїв революції. Її серце не б’ється для тих, що терплять пасивним терпінням, що упідлює душу. А той розслаблюючий гуманітаризм, від якого не були вільні навіть найбільші з сучасних поетів і яким були перейняті, наприклад, твори Діккенса⁹, Бічер Стоу¹⁰, або Les Misèrables Віктора Гюго¹¹, не знаний їй. Вона не вірить, що може вдіяти щось “раб принижений нещасний, як буде проповідь читать своїм панам”, апелювати до гуманности переможців. Чи вона не розуміла науки любові? Певно, що так, тілько вона розуміла її по своєму. От так менше більше, як середновічний лицар, що вважав себе негідним предмета своєї адорації, коли не міг покласти йому до ніг бодай кількох трупів зухвальців, що сумнівалися в високих чеснотах його дами.

Але любові лагідної й тихої, що “повинна буть як сонце, всім світити” – вона не розуміла. Сторонників такої любові ненавиділа вона за брак активної відваги стати в оборону своєї правди, як не терпіла Міріам друзів Месії, “що тричі одрікались од нього”. ці філософи, що цуралися активної любові, що радили “не рватися до мученських вінців, а тихим послухом служити Богу” – мало імпонували їй. Вона без милосердя картала їх, цих лицарів компромісу, що так нагадували тих дантівських ангелів, “що жили самолюбно, ні вороги, ні вірні Богові”, що допроваджували штуку віддавати боже Богові, а кесареве кесареві до віртуозності, а котрими, аж роїлося тодішнє українство…

Колись і її вабила інша муза, “легка, прозора, блакитна і невиразна як мрія”. Колись “братняя любов” була й її “наставниця єдина”, але її – “любов ненависті навчила!” Вона хутко побачила, як “гинуло найкраще” та “як високе низько упадало”, що “хто хиливсь найнижче, того найбільш топтали”, що потульність не знайде нагороди ні на сім, ані на тамтім світі і тоді в неї “спалахнула ненависть до тих, що нищили її любов!”

Відтоді гаслом її творчости стали знані слова Ніцше: “Війна і мужність довершили більших діл, як любов до ближнього. Не милосердя ваше, але відвага ваша рятувала досі нещасних”. Сеї засади вона вже не відречеться до кінця. Ніщо її вже не натхне опріч “помсти лютої жаги”. Своїм словом хотіла б вона “розтроюдить рани в серцях людей, що мохом поросли”, “ударить перуном в заспані серця, спокійні чола соромом захмарить, і нагадать усім, що зброя жде борця”. Її смутить, що її слово не “твердая криця, що серед бою так ясно іскриться”, що воно не “гострий безжалісний меч, той, що стина вражі голови з плеч”. Вона мріє про “местників дужих”…

Ціла її творчість стає одним несамовитим закликом до тої bella vendetta, що в своїй найновійшій формі “фашизму” справляла свої оргії в Італії, а в формі повстань в її власній країні.

Читаючи ці прокляття, заклики і картання, неначе бачиш перед собою живий образ поетки, що лишила вона нам сама. Ті очі, “що так було привикли спускати погляд, тихі сльози лити”, а тепер сяючі “диким блеском”; “і руки ті не учені до зброї, що досі так довірливо одкриті шукали тілько дружньої руки”, а що “тепера зводяться від судороги злості” і уста, “що солодко співали й вимовляли солодкі речі”, а що тепер “шиплять від лютості”, і голос, що “спотворився неначе свист гадючий!”

На вид цього пароксизму гніву тратиться почуття сучасности. Здається, що ніколи не було двохсот років національного приниження, що виховали цілі покоління рабів. Здається, що з-за дрібних друкованих рядків глядить на нас спотворене гнівом обличя уярмленої, але вільної духом нації… Опріч Шевченка ледве чи хто інший в нашій літературі піднісся до такої сили пафосу, як ця слаба і недужа жінка!

Ця її віра так відріжнялася від офіціального українства, як папське католицтво від первісного християнства. Як, скажім, світогляд європейської суспільності тринацятого віку від звичаїв перших християнських громад Юдеї. Що спільного мали між собою наука Месії і апологія війни і ката Жозефа де Местра¹²? Духовна аскеза – і Лютер¹³, що ціляє каламарем у чорта? Св. Петро – і Торквемада¹⁴? Катакомби – і хрестові походи?

Серед цих двох бігунів, безперечно до сього останнього схилявся неспокійний дух поетки, не до пасивного світогляду юдейського християнства, але до активної віри римської церкви. В ній вона бачила своєрідну сполуку римської virtus з тим поняттям гетерономної моралі, яке є найбільш маркантним об’явом християнської етики. Ця етика не визнавала ні евдемонізму, ні утілітаризму, ні жодних доведених розумом, обґрунтованих логікою норм. Тут не було жодного “чому?” і “по що?” Замість довгих пояснень, що в інтересі самої одиниці не чинити іншому того, що їй самій не мило, християнська етика знала коротке і без апеляційне: „Не убий!” і інші аналогічні приписи десятьох заповідей. Для неї існували лиш абсолютні самовистарчаючі приписи, диктати надприродної сили, що не потребували санкції, знаючи лише невблагане: “мусиш!”. Це ж були і засади Лесі Українки. В своїй розвідці, присвяченій баптистам, вона особливо прихиляється до них за їх науку чинити “не по розуму, а по вірі”. А Левіт у драмі “На руїнах” проголошує:

До цієї-то моралі, до її формальної сторони (відкидаючи релігію покори), додала поетка ту ідею, що її приніс до христіянства конаючий Рим: ідею virtus, високо розвиненого почуття особистої гідності і права, культ сили й відваги, та ще свою знану засаду: “vim vi repellere licet!”. З одної сторони це був послух волі Божій, той сліпий послух, що змушував сотні тисяч хрестоносців кидати своє майно і родину і гонити на край світа рятувати Гроб Господень із криком: “Deus lo vult!”. З другої – це була кров пролята тими самими побожними лицарями Христа в Палестині. З одної сторони – аскетичний екстаз, з другої – реабілітація афекту, первісних імпульсів людської природи.

Активна самодостатня віра у свою правоту

Цю мораль активізму, апологію афекту, неприєднану філософію віруючого, що кождої хвилини, як жовнір перших каліфів або мальтейський лицар, готовий був проляти кров невірних – внесла вперше до нашого націоналізму поезія Лесі Українки. Перед тим ми майже з ним не стрічаємося. Роздвоєні душі її сучасників шукали різних санкцій і оправдань для свого націоналізму і знаходили їх: в інтернаціональній ідеї, в “законі” множини форм людського генія, в “розумності”, в “конечності” для “поступу” дати виявитися кождій національності у власних формах, в “інтересах культури”, в вимогах педагогіки, навіть у “добре зрозумілих” інтересах переможців. Поети – в ідеалі “правди і справедливості”, в “щасті всіх”, що можливе лише у визволеній нації.

Якими наївними і пожалування гідними мусили здаватися Лесі Українці ці арґументування! Для неї питання, для чого треба поклонятися ідеалу визволення нації, було так само дике, як для віруючого католика питати, нащо він поклоняється Мадонні? Для неї нація повинна жити не для того, що це потрібно для якоїсь висшої цілі, а для того, що вона так хоче і більше ні для чого! Старе тертуліянове Credo, quia absurdum для неї зовсім не звучало так смішно, як для її зараженого раком рефлексії віка.

Коли безапеляцийність, самодостатність догматів її віри – була одною стороною її релігії, то її другою стороною було цілковите іґнорування наслідків релігійного шалу; повне нечислення з неможливостями і жадоба боротьби, незалежна від її вислідів, від слів перестороги, від доказів “здорового розуму”. Той “пломінь непокірний”, що палив серце поетки, не давав їй думати про це все: про те, до якої катастрофи могло б допровадити її огненне слово, коли б воно, як вона собі бажала, “в руках невідомих братів” дійсно стало б “мечем на катів”. Цілу її захоплював патос борні і упоєння сподіваною перемогою. Вона не в силі стримати в серці “ту пісню безумну, що з туги повстала”, що “за скритий жаль помститись хоче”. Їй все одно, що ця вільна пісня “темнії хмари в хаос помішає”; що “вбогу хатину, останній притулок важкою лявіною скине в безодню”. Вона не знає навіть, “на щастя, чи на горе” тая пісня? Дарма, її вона із себе видобути мусить, “немов ридання що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця”. Вона не має поняття сама, куди її і тих, що кличе з собою, запровадять її свавільні мрії, але несена ними, мусить бігти вперед…

Вона не хоче убрати у віжки своє “непереможне безумство”, хоч і знає, що воно “людей заводить на роздорожжя страшні”. Хоч і прочуває, що на її шляху “може волі не буде їй до загину”. Хоч чує, що навіть

Для неї “irrational” і “deraisonable” не були синонімами, як для французьких енциклопедистів. Усім резонерам і прихильникам того, що “випадало”, могла відповісти поетка словами своєї улюбленої грецької пророчиці:

Що їй наказувала її ірраціональна, байдужа до наслідків, воля. Цей “мус” досягає у неї часом того степеня, що у звичайній мові зветься абсурдом. У “хвилини розпачу” вона годиться на те, щоби втопити в болоті честь і сумління, “аби лиш упала ся тюремная стіна”, в якій скніє нація. Нехай “зрушене каміння покриє нас і наші імена”, аби лиш вирости могли нові покоління, що не бачили би перед собою “камінний мур цвілий”, котрим “бридкі мозолі” від кайданів не нагадували б їх рабства… Коли в її попередних поезіях слідно було войовничий дух хрестоносців, то в сих, зроджених “хвилинами розпачу”, спалахують уже непевними огниками думки, що їх можна знайти і в безсмертного автора¹⁵ “Il Principe”…

І це не було припадкове! Поетка рвалася із свого спокійного і зрівноваженого середовища в ту повну понурої поезії епоху, котру ми називаємо “темним Середновіччям”, або в часи античного світа. В ту епоху, коли ще неподільно панували над людською совістю її засади, коли люде ще розуміли “красу змагання, хоч і без надії”, коли ще могли вірити contra spem, коли двигуном їх вчинків не було розмислене і холодне “ut”, лише вибухове, безкомпромісове “quia!”. Це була правдива “nostalgie du siècle quittè”, як сказав би Бурже¹⁶.

– пише поетка і до цього віку вертає вона все. Її тягнуть до себе загадкові або криваві постаті Середних віків, як Данте¹⁷, Жанна Д’Арк¹⁸, Марія Стюарт¹⁹. То знов поринає вона думкою до старого Єгипта або Риму, до фантастичної країни кримських ханів„ то знов до часів великої французької революції, де

де

де

ніж роки, проведені де-інде… Цілим своїм великим ображеним серцем, що скніло в мирній, до нудоти мирній обстановці, прагнула вона повороту тих повної чаруючої романтики часів, коли в напруженій борні великих пристрастий гартувалися міцні душі, коли житгя мало в собі стільки страхіття і стільки правдиво великого, того divin imprevue, за яким зітхає Стендаль!

Криваві легенди тих часів в її очах “червоніють, наче пишна багряниця”. Проти цих “легенд червоних” блідим здавався їй “білий світ” теперішности.

При читанню віршів поетки, в яких дзвенить хоробливий сум за сею епохою і жадоба боротьби, мимоволі встають у памяті ті далекі часи, коли сторонники Катерини Медичі²⁰ з ножами в руках бігали темними й вузькими вулицями Парижа роблячи гугенотам “криваве весілля”, “криваву оргію”, привид якої не давав спати поетці. Понурим фанатизмом і нічим незнищимою вірою віє від цих її віршів, як від темних церковних склепінь Флоренції, – де спалили Савонаролу²¹ – з падаючим крізь кольорові шиби червонястим світлом, мов відблиском пожежі. Безмірною тугою за вільним життям, як від вогких казематів Шильйонського замку²², зі слідами від ланцюгів на колюмнах, і з широкими просторами далекого неба й озера, що тонкими смугами синіли крізь вузенькі вікна грубезних мурів. Тою далекою епохою, коли людство знало страшні кари, але й страшну відвагу, страшні злочини, але й страшне хотіння і посвяту.

Цими своїми думками наближається Леся Українка до того погляду на світ, що ми стрічаємо у Данта, а пізнійше у Ґете²³. Обидва останні, а з ними й Леся Українка, вірили в таємну лучність двох бігунів: добра і зла, в їх взаємне доповнювання, їхню містичну взаємну залежність. На погляд Данта пекло створила найвисша мудрість, первісна любов, а напис перед входом до пекла звучить: “Це – діло великої справедливої руки”. Так само на погляд Ґете (в “Прологу” до Фауста) Бог не лише толерує Злого Духа, але просто дає його людині як “товариша”. Без нього могла би людська активність erschlaffen. Він “reizt, und wirkt und muss als Teufel, schaffen”: елемент поступу, фермент руху.

[Подібну ідею висловлює Стендаль²⁴, що був закоханий в середніх віках за “lа presence plus frequente du danger”, котра безмірно інтенсіфікувала втіхи життя і розвивала пристрасті, що хоронили нас від нудьги і млявости вдачі. – Д.Д.]

Подібної думки тримається і Леся Українка. В неї – вони також належать одне до другого. Як “Der Herr” у Фаусті могла б і вона сказати до свого Мефіста: “Ich habe deinesпleichen nie gehasst”. Вона також гадає, що цей вічний стимул людської активности, потрібний чоловікові, бо зледачити міг би він без того у вічнім спокою, а цей спокій – це була б, по думці поетки, найстрашнійша кара, яку міг наслати Бог на людство. Говорячи про ідеал сього “спокою” і “щастя” – про лад, вимріяний соціалістом утопістом В. Моррісом²⁵ (“Нов. громада”, 1906, XI і XII, У. Л. – “Утопія в белетристиці”), вона пише:

“Ніяково в тому прийдешньому товаристві… Сумно серед того безхмарного щастя… від безцільного, непотрібного добробуту… Нема боротьби, цеї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю. І ми готові радіти, коли автор хоч вряди годи посилає тим щасливим людям якесь лихо, бо всеж це сплеск життя серед мертвого моря повної згоди”.

Тому вона і марить про “терни та квіти нових шляхів, про світло і плями нових світочів”. Про часи, коли б люди могли “прагнути і боятись, любити і ненавидіти” (ibid.). Їй тяжко вступати на той шлях “широкий, битий, курявою вкритий, де люди всі отарою здаються, де не ростуть ні квіти, ні терни”. Бо не відділяє останних від перших, бо волить остатні, аби лиш були й перші! Як один з героїв “У пущі” воліла вона часи, коли проти борців за мрії видавалися декрети святої Інквізіції, але й часи, коли людство вінчало лаврами чола відважних! Вона бажала б скорше повернення часів великих переслідувань відмінно думаючих, подібних до гонінь на християн, ніж спокійного бігу подій, що оглуплює душу і присипляє совість. Вона “воліла б… мучителя Нерона від ворога такого, що роз’їдає душу”. Вона готова навіть співати гімн в’язниці, бо там гартуються душі в безумній любові до волі…

Один із її навернених варварів християн “жалував про ту залізну клітку, де він був тілом раб, душею вільний!” А її жірондіста, що втік із вязниці, тягне

де він пережив

Він рветься до покинутої темниці,

Ілюзії, що поривають людей до дії

Вона сама знає, що в тих страшних часах “стародавніх справедливості немає”, але там були великі пристрасті. А це в її очах, як в очах Стендаля, виправдувало ці часи і за їх жорстокості, і за її несправедливості. Не раз ці епохи міняться непевним, червоним світлом “наче пурпур благородний від крові людей невинних”, та все ж горить у поетки серце, коли їх пригадає, а оточуюче життя видається тоді блідим і мертвим; без лиха, але й без руху, без боротьби, без того, що є найвеличавіше в житті: без морального героїзму.

Цьому останньому моментові в творчости Лесі Українки завдячуємо, що наш націоналізм позбувається стародавних рис і набирає прикмет трагічного. Бо трагізм не міг повстати з пасивного терпіння, лише з такого, що зроджує тугу за.чином і ушляхетнює душу. Він не міг повстати з моралі релятивізму, лише з конфлікту між vis major і великою волею, що скорше гине, як зраджує свої засади. Цей трагізм внесла до нашої літератури Леся Українка, трагізм непохитної волі, непрощаючого почування, упертої гордости жовніра в рядах, або мученика на хресті, шалу раненого хижака, що під наведеною люфою готується до останнього скоку; трагізм нації, поставленої в положення: перемогти або згинути.

Я вже згадав про замилування поетки до середних і античних віків. Думаю, що в потягу до трагічного треба шукати і причин екзотичности тем поетки. Ця сама туга за чимось міцним, стильовим і містичним змушувала Рембрандта²⁶ тікати від самовдоволеного, оспалого голандського міщанства в жидівське гетто, переповнене втікачами з Іспанії, звідки вже зачинався чудесний Орієнт, що хвилює фантазію європейця. В сім Орієнті де – на думку Наполеона²⁷ – можна було лише шукати за великим, – шукала і Леся Українка натхнення, знуджена безпросвітним “благоденствієм” власного оточення… Пояснюється ця екзотичність певно ще й сором’язливістю хисту поетки, що уникала називати річи їх іменем, шукаючи для виявлення своїх ідей – чужих постатей, чужі убрання, проміння чужого, яснішого сонця.

Думаю, що уподобанням минулих віків, цим своєрідним романтизмом поетки треба пояснювати ще й другий, характеристичний момент в її творчости: той, де малює вона нам блискуче марево ілюзії, цієї вигнанниці модерного світа, що як і чудо, грало величезну ролю в житті наших предків. Цієї злуди шукала вона все, як ту, оспівану нею “зірку провідну, ясну владарку темних ночей”. В одній своїй статті вона пише: “Юрбі мало наукової схеми. Вона шукає знамення часу, вона прагне дива”, що промовило б не лиш до її розуму, але й до її серця і фантазії. – “І вона має рацію!… їй треба наразі хоч мрій, хоч видива (галюцинації), щоб не впасти в розпач” (Див. Л. У. – “Утопія в белетристиці”, “Нов. громада”, 1906, кн. 11 і 12). Модерне людство потрібує хоч фікції, хоч блискучої помилки, замість догм і переконань, що втратили владу над нашим розумом. І що дивного? Та ж у кожнім людськім чині криється більший або менший кусень помилки! Скільки дитячого було в мріях альхемістів, але вони стали основниками великої науки. А відкриття Америки, чи не було, по часті, наслідком геніальної помилки? Вартість злуд полягає не на їх правдивости, лише на їх корисности для життя. Чи ж не маємо благословити злуди, що будить волю до великих діл, а душу до шляхотних поривів?

– питається поетка, –

І відповідає:

А коли б і довела, волить вона лишитися при своїй злуді, що пхає людей часом як болотяні вогники до загину, часом до діл, що, як діло Колумба²⁸, стають дороговказами в житті людства…

Нехай ця ілюзія – лише примара, як незнаний світ далекої зорі, що “може, сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло”, але воиа не перестане любити – “те світло, що живе і без зорі!…” Читаючи ці віршики Лесі Українки, згадуєте Гюйо²⁹ з його гімнами на честь ілюзії, цілу його філософію, що разом із Бергсоном і Джемсом³¹ започаткувала здвиг у дотеперішнім світогляді, збудованім на раціоналізмі.

Серед усіх злуд, що коли-будь грали ролю в суспільному житті, найважнійшою є легенда про неминучість останнього порахунку добра із злом, правди з неправдою, духа світла з князем тьми. Цей міф, у тій чи іншій формі, відіграв значну ролю в релігійних, політичних і національних рухах, надаючи їм великої вибухової сили. На цім міфі збудовано середньовічне християнство, що перемінило думку про день божої ласки в день гніву, в день страшного суду. Ангельські фанфари, отворені гроби, Творець на троні, “грядущий со славою судити живих і мертвих”, огнева генна – це був потрясаючий образ останнього виміру справедливості, остання надія покривджених. Цей образ останнього порахунку із зненавидженими силами тьми гартував непримиреність віруючих, консервував у серцях християн почуття незнищимого противенства до цього світу.

Подібною ж була роля ідей Енгельса³² і Маркса³³, ідеї Zusammenbruch-a міщанської суспільности. Ідея цієї “lutte finale”, як співається в “Інтернаціоналі”, – між пролетаріатом і буржуазією, – мала велике значіння для розвитку соціалістичних рухів; гадка про неминучість боротьби між двома світами, що себе виключають, надавала страшного розмаху і римському імперіалізмові в пуницьких війнах, так само як і французькому революційному романтизмові кінця 18-го віка. Подібну ж ідею катастрофи внесла своєю поезією Леся Українка в область націоналізму і в цьому її епохальне значення для нас. В неї ходить при цьому про такий самий фатальний процес. Вона не знає, лише вірить. Не доводить, лише твердить. Так як, наприклад, пророки російського месіанства – Тютчев³⁴ і Блок.

Раз уявляє вона собі цей останній день в образі “дев’ятого валу” на морі, що наступає “плавким багаттям” на побережну скелю. Раз в образі повстання Спартака, то в формі “білої війни”, то ураґану, що нищить усе по дорозі, або – морської бурі, то знов в образі Самсона, що закопує себе під звалищами ворожого храму: все в формі катастрофи. Вона все марить про “бій, тільки бій вже останній, не на життя, а на смерть”, а день пробудження нації звістуватиме для неї “страшний… гук потужній і величний” того “світового органу”, що бачила колись у сні, – гук, який вона “видобути мусить, хоч слабою, та смілою рукою”, від якого

Цією ідеєю “великого визволення”, ідеєю “заграви кривавої” збагатилося наше убоге розуміння націоналізму одною з тих абсолютних думок, тих сильних образів, що – одні лише вони! – здатні гуртувати і вести за собою маси. Інші – видумували досконалу “модель громадського механізму” і старалися переконати нас у його розумності і потрібності для людського щастя. Але своїми холодними образами не могли вони привчити нас кохати цю прийдешність “не тільки думкою, але й почуттям” (“Нова Громада”, цитований твір).

І інші, не тільки Леся Українка, – бачили подібні ж сни, але, як каже поетка: “ні сни, ні примари ніколи не бувають і не можуть бути об’єктивно-розсудними, діалектично логічними”. В них повинна бути “суб’єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом”. Коли ж нам хто розказує сон у формі політично-економічного трактату (хоч і віршованого, як це бувало у сучасників поетки), то це “не заражає читача” (ibid.). Заразити його, заразити маси відповідним настроєм, вириваючи їх “силою фантазії з великого… ланцюга еволюції” (ibid.) можуть лише натхнені почуванням легенди й образи, про які я згадував висше: ідеї раптового зриву, що внесла до нашої поезії перша Леся Українка. Лише вони збуджують у нас віру в чудо, запал боротьби, порив до героїчних вчинків і жертв. Бо, як добре сказав Ренан³⁵: “вмирається за те, у що віриться, а не за те, що знається” (On meurt pour се qu’on croit, et non pour се qu’on sait).

Безкомпромісність у боротьбі

Думка “останнього бою” допровадила логічно до іншої – до ідеї безкомпромісовості. Попередники і сучасники Лесі Українки знали лише горизонтальний поділ суспільности: долі були пригноблені всіх суспільностей, пануючих і поневолених; у горі – пануючі верстви, також усіх суспільностей. Такий поділ допускав фузію “пролетарів усіх країв”. На нім же ж базувалася ідея інтернаціоналізму й – угоди, потреба шукати союзників між іншим і в таборі противників. Тому співали інші про “червоний стяг” (Олесь), про “всесвітний пожар” (Семенко), про “гурт світовий” (О. Коваленко), боліли серцем за працюючі маси ворожої нації (гл. Франко – “Тюремні сонети” XXIII, XLIII, XLV), або простягали до неї руку згоди, як Старицький або Кониський, котрому “Славян усіх в одній сім’ї побачить” хотілося. Ба, ці нотки угоди знаходимо навіть і в геніального кобзаря Гайдамаччини! І він жертвував своє “серце чистеє” войовникам з тамтої сторони барикади. І він у посліслові до своєї найбільшої поеми, так висвітлював її ціль:

“Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами, нехай житом, пшеницею, як золотом покрита нерозмежованою останеться од моря і до моря Славянськая земля!”

Ці нитки інтернаціоналізму й угоди були безконечно чужі світоглядові Лесі Українки. Людство поділене в неї горизонтальними перегородками, а фузія можлива між різними класами одної нації, і ніколи – між одними й тими самими верствами різних народів. Інтернаціоналізмом вона не дуже захоплюється. Популярний в соціалістичних кругах роман-утопія Белямі є для неї “партацький твір”, а в соціалістичнім раю бачить вона лише “велику нудну казарму”, в якій їй робиться “душно від педантизму, самовдоволення та міщанства всіх тих прийдешних людців” (“Нова громада”, ibid.). Для неї були важливі тільки такі категорії: “свій народ, чужий народ, своя держава, чужа держава, свої боги, чужі боги” (ibid.). І це майже в усіх її дотичних творах (“Роберт Брюс”, “Бранець”, “Оргія”, жидівські й єгипетські драми). Як один з її персонажів, жидівський раб в Єгипті, могла б вона сказати про край переможців,

Який відмінний світогляд від пануючого серед тогочасної нашої, не лиш соціалістичної, інтелігенції… Цей світогляд був зрештою наскрізь консеквентний для того, хто, як вона, вірила в неминучість катастрофи, як у догмат, бо договоритися до угоди можна лиш там, де – говориться; де свої переконання доводяться доказами логіки. Там же ж, де вони були предметами віри, як у середні віки, спір рішав не суд, але – ордалії, двобій, боротьба. Такими догматами віри були для поетки її ідеали. Тому вона знає лише жорстоке aut-aut. Тому її Левіт найліпше

як далі терпіти в нім ганьбу (“В дому роботи”). Тому накликає вона потоп на свій зневажений край, щоб не бачити його зігнутим під ярмом угоди (“Негода”). Для того в неї є лише альтернатива: загин або перемога, от як вона сама каже:

І далі знов:

Це було байдуже для поетки, для котрої в кожному випадку – компроміс із тими, що інакше вірили, був таким самим дивоглядом, як компроміс із Люцифером для середновічного монаха.

“Вченіідеолоґи”, як вона згірдливо звала модерних утопістів, що давали “наукові схеми, вироблені плани” майбутнього устрою “та обрахунки pro і contra” (“Нова громада”, цитований твір), могли думати про угоду, бо де є “за” і “проти”, там є дискусія й уступки. Леся ж Українка знала лише “pro”, а з усіх “contra”, лише один – “contra spem – spero”! (заголовок одної з її найсильнійших поезій). Мрійники й утопісти вчили нас роздумувати та порівнювати утопію з дійсністю; Леся Українка, забуваючи рефлексію, навчила нас – хотіти. Цим впровадила в наш світогляд тую волюнтаристичну ціху, що є ознакою модерного націоналізму.

Проповідь катаклізму, непримиренності, чуда – мала як раз у наш зматеріалізований вік величезне значіння. Матеріалізм, що шукав, або “щастя всіх” або “насолоду одиниці”, що ставив понад усе особистий або гуртовий егоїзм, а примітивні інтереси загалу понад ідеї батьківщини, або національної честі; особисту вигоду понад жертву, працю в ярмі понад “бандитизм” безоглядної боротьби, – цей матеріалізм знайшов у Лесі Українці затятого ворога. Вона вірила, що народ кориться скорше своїм пристрастям, як своїм інтересам, і хотіла, щоб так було. Вона ніби передбачила її і викликала нашу велику епоху, що прийшла на зміну матеріалістичному XIX віку. Епоху, коли німці поставили понад усе (“über alles”) величність своєї вітчини і свого цісаря; коли Франція поклала трупом півтора мільона людей для таких “нереальних” вартостей, як “слава” і “честь”; коли Італія спровадила на себе економічну руїну і майже соціальну революцію, аби лиш здійснити мрію про “mare nostro”…

Цi ідеї, що А. Франс називав “теологічними доктринами”, а я б назвав тріумфуючим ідеалізмом, є ті, яким завдячують свою несмертельну волю до життя здорові раси. Вони ж були тими, що впровадила в нашу національну літературу Леся Українка. Цими ідеями давала вона нам змогу “любити дальшого свого”, жертвувати для нього “ближніми і самим собою” (“Нова громада”, цитований твір). Ними ж вона проводила різку черту, що відділяла її ідеал від інших: від ідеалу “європейського нігілізму” (назва Ніцше), що з найнизших інтересів юрби зробив собі Бога, і від ідеалу тої “blonde Bestie”, що не хотіла знати нічого опріч особистих інстинктів одиниць. – її “одержима” не приймає науки Месії через те, що він вимагав від неї любити “всіх”, дбати про щастя “всіх” тоді, як вона любила лиш його, лиш свою велику ідею. І вмирає вона укам’янована не за “розумні”, доступні всякій юрбі речі, не “за щастя, не за блаженство, ні, “…з любові”… до свого абстрактного ідеалу.

Ту саму думку висловлює різб’яр Ричард (“У пущі”). Суворим пуританам, що радять йому занятися речами, більш пожиточними громаді, кидає він своє: pereat mundus, vivat ars! Вона віддає першість першій жінці Магомета Хадіджі перед Айшою за те, що тамта знала те “вічне”, що було ніби без потреби в щоденнім житті (“Айша і Магомет”); Марії перед Мартою, бо “Марта дбала про потреби часу, Марія ж прагнула того, що вічне” (“У пущі”). Цього “вічного”, що стоїть понад шлункові інтереси юрби, понад злобу дня, понад гуманізм, пацифізм і інші релігії загалу – цього – “вічного”, з чим живуть і без чого вмирають нації й одиниці – прагнула поетка, змагала до нього. Як Марія в одній з її поезій,

принесла вона в наш позбавлений творчого ідеалізму світ китицю “абстрактних” ідеалів, що як “Imperium Romanum” та “Italia fara da se” виривають великі народи з трясовиська самозакоханого квієтизму і лишають нам приклади найбільш героїчного, на що лиш може здобутися людський дух.

Національна ідеологія Лесі Українки

Не можемо не добачити великої консеквенції в усіх цих ідеях, в яких одна логічно випливає з другої. Спершу висунула поетка постулат самовистарчальності ірраціональної волі, не зв’язаної ніякими санкціями; постулат боротьби, незалежний від того, чи вдасться його виправдати аргументами розуму; незалежний від того, чи ся боротьба приведе до якоїсь мети (“щастя всіх” тощо). Відтак унезалежнила вона свій постулат боротьби навіть від того, чи ця мета взагалі об’єктивно існує, чи лише в її уяві, як фантом, як видиво. Сенс мав для неї лише абстрактний, незалежний від конкретного змісту, від мети, від вихідної точки – великий порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і ґлорифікація цього первісного елементу життя.

Викресана немов з одного куска бронзи, національна ідеологія Лесі Українки була в нас – щось зовсім нове. На місце пацифізму – поставила вона ідею войовничого націоналізму, що був для неї ціллю в собі; що не шукав за виправданнями, ні в інтересах “поступу”, ні “загалу”, ні в “щасті” на сім, чи на тім світі. На місце раціоналізму і утопізму, що видумував “кращі ідеали” – волюнтаризм. Замість харитативного жалю до подавлених, активну ненависть до переможців; замість так розширеного в нашій поезії роскошування в почутті жалю, насолоди у власних сльозах, ніцшианівське werdet hart! На місце холодного інтелектуалізму – релігійність фанатика; де досі вихідною точкою був біль і терпіння, принесла вона ображене почування і унесення горячкою боротьби. Способом там була – еволюція, в неї – революція. Оточення, для якого робила – були не “ближні”, а “дальні”, не світ сучасників, а світ нащадків; її люди були не святі, а герої. Її герої не маси, а одиниці: Прометей, Іфігенія, Самсон. Її чесноти – не співчуття, а відвага, не добрість, а шляхотність. Її ідеал – не Гарне (das Schöne), а Величне (das Erhabene).

Довгі роки перед нею жили в нас мріями, як вязень, що марить у тісній камері про вікна без ґратів і двері без колодок,. не маючи сили, ні відваги перетворити сон у дійсність. Поезія Лесі Українки була пробудженням закованого в ланцюги, засудженого на смерть раба, зірваного з ліжка важкими кроками сторожі, що прийшла його брати на страту; крик зацькованої як дикий звір нації, що своєю елементарною силою нагадував “aux armes!..” 1793-го року або знаменитої статуї Родена³⁶ тої самої назви. Її поезії це був крик нової нації, що нарешті відшукала в собі абсурдну, спонтанну волю до чину, ентузіазм morituri і фанатичну віру в велике чудо.

Своєю поезією була Леся Українка пророчицею, рідною духом тій пожежі, якої червону заграву вона давно бачила, а яка щойно тепер розіллялася кривавою повінню по Україні. В її поезії знаходимо все: і етику, і пафос цієї стихії, і її віру і злочини, і її безмірну тугу і нестямний порив, і упоєння хвилями тріумфу і розпач упадку, і її зловорожу усмішку і понурий трагізм безпросвітної боротьби, і її горде: “або – або!” Поезія Лесі Українки була енциклопедією наших часів, як твори Монтеня³⁷ або Рабле³⁸ були енциклопедією 16-го віку. Як цей останній лучив собою з нашими часами Грецію і Рим, так творчість Лесі Українки лучила mentalite часів Мазепи і Шевченка із психікою нашої бурливої доби…

М. і. її поезія вперше по Шевченку показала, що українська стихія потрапить сама з себе, з власних сил, із непозичених в інших ідеалів видобути той великий пафос, створити ту творчу легенду, ту розгонову силу, яких її заблукані попередники надаремне шукали в чужих національних ідеях або в інтернаціоналізмі, хитаючись між рілею і фабричними коминами, між червоним прапором і гайдамаччиною, між одним і другим берегом, роздвоєні душі із спаралізованим почуванням і з зламаними думками.

Тут переходимо ми до того, що виводить творчість Лесі Українки поза рамки стисло національної поезії на великий простір, де змагалися, терпіли і гинули великі розвідчики людськості, що хотіли вирвати від заздрих олімпійців іскру життя. Вже в її розумінні націоналізму властиві були нотки ірраціонального самовистачаючого sic volo, sic jubeo; апофеоза нестриманого пориву, сього вічно живого elan vital (скок, розгін, унесення, запал життя), як його зве Берґзон. З цього то власне життєвого розгону зробила собі поетка Бога, суть своєї, не тількі національної, філософії, – з цієї обскурної волі, сліпого динамізму, що не має ні імені, ні постаті, якого ми не усвідомлюємо інакше, як через те, що чуємо, як вибухав він у нас. Не дурно уявляє собі поетка цю волю в образі Сфінкса, потвори, “що стала в людях богом”, про яку складалися легенди “закрашені у густу барву крови…”

але поетка думає, що їй

Збагнути суть цієї потвори-Бога людям не дано, але це не заважає їй панувати над ними, гнати їх проти їх свідомости до незнаної мети, як перелетних птахів у далекий вирій, по дорозі до якого так часто надибує їх смерть. Це було щось як відблиск, як спомин платонових ідей, як ті “довгі й запальні розмови”, які чула в дитинстві поетка, з яких тепер не пригадає й слова, але яких “барва… мелодія раптова, тепер, як і тоді (її) бунтує кров”; не дає зав’янути в її душі “диким рожам” життєвого шалу… Саме щастя, сам світ, який би не був він гарний – для поетки ніщо, коли не знаходить у ньому цього свого Бога. Вкриті вічними снігами швейцарські гори не діють на неї, бо вони не справа великого творчого пориву, великої пристрасти. Для неї ці гори – “не мають мови”, бо “людські руки їм не давали ні краси, ні сили”; бо

що вона бачила і чула в прекрасній Гельвеції. Бо краса творчости вабить її більше, як краса творіння. Навпаки присутність цього життєвого розгону в людині, хоч би його припадковим змістом були “злість” або “гнів” – є найвище щастя; хоч би навіть цей “дух Божий” вирував у людині зовсім абстрактно, не маючи ніякої певної мети, ні змісту, як ритм у поета, доки виллється у конкретну форму слів. У чудовому вірші-спомині з дитячих часів, описуючи “таємне товариство” малечі, що збиралося в звалищах старого замку, пише поетка:

Ще ясніше висловлюється вона в своїх небагатьох прозаїчних творах. У життєвій, “як і у всякій азартній грі – читаємо там (“Блакитна троянда”) – не в тім сила, що виграти! Головне – ризико і осягнення мети”. Якої? – “Се все одно! саме ризико, ось що притягає до гри”. Це ризико, ця напруженість волі все стоїть у неї на першім плані: їй все було “милійше ставити на карту своє життя, як рятувати чуже”. Небезпека, сама небезпека як така, непереможно вабить її. “Я сама не знаю – каже вона устами своєї героїні, що зо мною робиться, коли я бачу огнище пожежі; се щось стихійне, непереможне. Певно метелик летючи на вогонь, почуває те саме” (idem). – Цю саму ідею знаходимо у віршу “Епілог”. Порівнуючи революційну молодь, що жертвувала життям, з індійською вдовою, що “йде вмирати на кострищі мужа”, пише вона:

Поетка отже сама не знає гаразд, чи її жене до якоїсь мети її розумна воля, чи її демон, це підсвідоме “я”, без цілі й змісту, ця темна хіть, це міцне вино “з буйних мрій, святої віри, молодого палу”, від якого хочеться кинутися в бій “з широким розмахом збунтованого валу”; якому нема ні імення, ні оправдання, ні осуду…

Гюго і Ліст³⁹ звеличили цей абстрактний, непогамований гін – перший в своїй поемі, другий в симфонічній поезії “Мазепа”. Знав про нього і Вергарен⁴⁰, що блукав в своїй поезії:

Бодлер⁴¹ представляв собі цей містичний гін життя в образі мореходів, які

[Принагідно порушували цю тему м. і. О. Кобилянська (Impromptu fantaisie) і Дніпрова Чайка (“Плавні горять”) – Д.Д.].

Всі вирази на означення цього розгону, як і образи, в які його вбирали його жерці, збуджують передовсім представлення руху. Так само і в Лесі Українки, і це надає її розумінню цього містичного боку нашої душі, незвичайну глибину і зміст, а її світоглядові динамічний характер. Її сучасники були в поезії тим, чим атомісти в фізиці. Для них матерія складалася з найменших, незмінних у своїй якости частинок (атомів, молекул), так само й душевний світ. Леся Українка бачила в ньому гру живих, вічно рухливих творчих сил. Ті розуміли світ, як щось, що є; вона – як щось, що стає. Це власне і дало їй змогу знайти одну вищу синтетичну ідею для всіх протиріч життя, що влучила його протилежних бігунів. Бо лише рух нищить протистояння бігунів, бо лише той, хто не втратить з ока безперестанну квантитативну зміну якоїсь одної речі, може розуміти її перехід у кваліфікативно іншу (дня в ніч, білого в чорне), поставити між ними знак рівності, об’єднати однією формулою, здавалося б, виключаючі себе суперечності.

Віра в таємничу єдність, тожсамість усього існуючого – і є вірою Лесі Українки. Я звертав уже на це увагу, коли говорив про її розуміння добра і зла. Однією ідеєю охоплює вона: і смерть і життя (“Три хвилини”), теперішність і вічність (“Магомет і Хадіджа”), можливе і неможливе (Contra spem spero!), правду й брехню (“Касандра4566”), ненависть і любов (“Товаришці на спомин”), чесноту і гріх (“Грішниця”), жадобу крови і милосердя (“Негода”), звичайних людий і святих (“Свята ніч”), Бога й потвору (“Сфінкс”). Для неї, що дивилася з динамічної точки погляду на світ душі, усі цi поняття обіймалися одною вищою ідеєю енергії і руху; вони покривалися взаємно десь у далечині, як для математика паралельні лінії, що продовжені (в руху!) в безкінечність, сходяться десь там у далекій височині.

І дійсно! Хіба одне з тих понять не пов’язане містичними узлами з іншим? Хіба не лежить в основі однієї і тієї самої божественної сили об’являтися поділеною, раз через свій позитивний, раз через негативний бігун? І чи взаємна залежність обох їх не є есенцією життя? Хіба поетку не навчила творчої ненависті її любов? Хіба Люцифер не був упавшим ангелом? Хіба вона не вчила, що лихо потрібне для позитивного героїзму і для добра? Чи по її думці шлях до цього останнього не йшов через зло? Чи вона не рвала квіти своєї поезії, кривавлючі терням серце? Чи в святім письмі не написано: “Не оживеш, аще не умреш?” І чи цього самого не вчить і вона, даючи нам (“Оргія”) чудовий тип грецького співця Антея, що запрошений потішати на учті римського мецената, задушує себе струною з лютні зі словами: “Товариші, даю вам добрий приклад!” Чи в цьому образі, як в образі Кармен⁴², що волить згинути, як зігнути свою волю, не вказана велика ідея відродження через смерть? Ідея безсмертності волі через добровільну смерть тих, що її носять у собі?

Леся Українка знала на ці питання лише потакуючу відповідь. Важливим для неї був сам рух, а не те, звідки йдеться, ні те, куди ідеться; цей безнастанний рух, піднесення і упадок, вічний перехід одного в друге, що нагадує гру хвиль на морі, де гори раптом обертаються в провалля, провалля в гори; рух, як вираз великої, передвічної, всеобіймаючої сили, що криє в собі всі суперечности; як та потуга, що крила в собі і тьму, і світло, доки, сепаруючі їх, не створила в раптовім творчім зусиллі наш світ.

Пшибишевський називає таку філософію особливою оцінкою життєвих проявів, не відповідно до їх користі, або некористі для нас, лише “після напняття людської душі чи в злім, чи в добрім”. Цієї самої думки тримається і Леся Українка. Вона також не розрізняє пристрасті по їх змісту, лише по їх великості і силі (гл. цит. твір у “Нов. громаді”). Для неї лиш те творить життя, що постійно переливається через границі, що вічно повстає наново, як Воскреслий, що “смертю смерть поправ”; як її улюблений Прометей, що підніс руку на свого пана і Творця. Для неї – лише цей вічний шал творчості, ця вічна ребелія не дають міцним націям зледачити в нещасті, ані здеґенеруватися в щасті; лише цей шал зуміє обернути нудний світ в хаос, а з хаосу створити новий всесвіт. Лише хто розуміє це, потрапить співати гимни життю і смерті, Любові й ненависті, добру і злу, тернам і квіткам, святині й темниці, вину й крові, гимни віддвазі і ризику!

Цими своїми ідеями касувала вона наші представлення про початок і кінець, “нині” і “завтра”, ставлячи над цим всім ідею вічного руху. Цими своїми думками вона перша поставила над врівноваженою красою мрій і терпіння – красу духового пориву, красу змагання людської душі, що прикута до землі, пнеться до неба, що любить блукати над краєм провалля, над краєм незнаного, раю чи пекла – все одно, аби лиш шукати нового. За цим поглядом була поезія Лесі Українки в нас чимось новим.

¹Д’Оревілі Барбе (Barbey d’Aurevilly, 1808 – 1889), французький письменник.

(обратно) ²Пшибишевський Станіслав (1868 – 1927), польський письменник.

(обратно) ³Кіплінґ Редьярд (1865 – 1936) – англійський письменник .

(обратно) ⁴Ніцше Фрідріх (1844 – 1900) – німецький мислитель-містик.

(обратно) ⁵Чезаре Борджіа (1475 – 1507) – італійський політичний діяч.

(обратно) ⁶Сорель – мабуть, Альберт Сорель (1842 – 1906), французький історик.

(обратно) ⁷Бергсон Анрі (1859 – 1941) – французький філософ.

(обратно) ⁸Блок Олександр Олександрович (1880 – 1921) – російський поет. Донцови цитує його славну поезію «Скіфи» (1918).

(обратно) ⁹Діккенс Чарльз (1812 – 1870) – англійський письменник.

(обратно) ¹⁰Бічер Стоу Гаріет (1811 – 1896) – американська письменниця.

(обратно) ¹¹Гюго Віктор (1802 – 1885) – французький письменник.

(обратно) ¹²Жозеф де Местр (1753 – 1821) – французький мислитель.

(обратно) ¹³Лютер Мартин (1483 – 1546 – німецький релігійний діяч, реформатор католицької церкви.

(обратно) ¹⁴Торквемада Томас (1420 – 1498) – іспанський релігійний діяч-мракобіс, великий інквізитор.

(обратно) ¹⁵безсмертний автор – Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527), італьійський політичний мислитель; «Il Principe» (Госудаль) – його найбільш відомий твір.

(обратно) ¹⁶Бурже Поль (1852 – 1935) – французький письменник.

(обратно) ¹⁷Данте Аліг’єрі (1265 – 1321) – італійський поет. Йому присвячена поезія Лесі Українки «Забута тінь».

(обратно) ¹⁸Жанна Д’Арк (1412 – 1431) – національна героїня Франції. Леся Українка згадувала її в кількох творах.

(обратно) ¹⁹Марія Стюарт (1542 – 1587) – шотландська королева. Їй присвячена поезія Лесі Українки «Остання пісня Марії Стюарт».

(обратно) ²⁰Катерина Медичі (1519 – 1589) – дружина французького короля Генріха 2-го, причетна до організації різанини протестантів у Парижі (Варфоломіївської ночі).

(обратно) ²¹Савонарола Джироламо (1452 – 1498) – італійський релігійнийдіяч-мракобіс. Спалений на вогнищі як єретик.

(обратно) ²²Шильйонський замок на березі Женевського озера у Швейцарії.

(обратно) ²³Гете Йоган Вольфганг (1749 – 1832) – німецький поет.

(обратно) ²⁴Стендаль (1783 – 1842) – французький письменник.

(обратно) ²⁵Морріс Вільям (1834 – 1896) – англійський письменник.

(обратно) ²⁶Рембрандт Харменс (1606 – 1669) – голандський художник.

(обратно) ²⁷Наполеон Бонапарт (1769 – 1821) – французький імператор (1804 – 1815).

(обратно) ²⁸Колумб Христофор (1451 – 1506) – іспанський мореплавець, відкрив шлях через Атлантичний океан до Америки.

(обратно) ²⁹Гюйо Жан Марі (1854 – 1888) – французький філософ.

(обратно) ³¹Джемс – Вільям Джеймс (1842 – 1910), американський філософ.

(обратно) ³²Енгельс Фрідріх (1820 – 1895) – німецький марксист.

(обратно) ³³Маркс Карл (1818 – 1883) – німецький мислитель, засновник марксизму.

(обратно) ³⁴Тютчев Федір Іванович (1803 – 1873) – російський поет.

(обратно) ³⁵Ренан Жозеф Ернст (1823 – 1892) – французький письменник та історик.

(обратно) ³⁶Роден Огюст (1840 – 1917) – французький скульптор. Донцов говорить про його скульптуру «До зброї!» (1879).

(обратно) ³⁷Монтень Мішель (1533 – 1592) – французький філософ.

(обратно) ³⁸Рабле Франсуа (1494 – 1553) – французький письменник.

(обратно) ³⁹Ліст Ференц (1811 – 1886) – угорський композитор. Він написав кільта творів (до 6) під назвою «Мазепа».

(обратно) ⁴⁰Вергарен – Еміль Верхарн (1855 – 1916), бельгійський письменник.

(обратно) ⁴¹Бодлер Шарль (1821 – 1867) – французький поет.

(обратно) ⁴²Кармен – героїна оповідання П.Меріме та одноіменної опери Ж.Бізе.

(обратно)

Оглавление

  Передмова

  Контраст між вдачею Лесі Українки та квієтизмом її доби

  Визвольна боротьба вимагає жертв

  Активна самодостатня віра у свою правоту

  Ілюзії, що поривають людей до дії

  Безкомпромісність у боротьбі

  Національна ідеологія Лесі Українки