загрузка...
Перескочить к меню

Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга 2 (fb2)

файл не оценён - Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга 2 (а.с. Офіцерський корпус Армії УНР-2) 10319K (скачать fb2) - Ярослав Юрійович Тинченко

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921) Книга II

Вступне слово

Протягом багатьох століть воєначальники та офіцери українського походження здобували славу іншим арміям, зокрема російській. На полях світових битв вони не раз доводили, що вміють вправно воювати, не відступають перед небезпекою та наполегливо йдуть до перемоги. 1917 р. Їм випала нагода підняти зброю за власну державу — Українську Народну Республіку. Зважаючи на поразку у Визвольній війні, хтось може сказати, що вони — офіцери колись ворожих армій — не змогли використати дарований історією шанс. Але на цю ситуацію можна подивитись і з другого боку: з лав денаціоналізованого та деполітизованого російського офіцерства виокремилися тисячі старшин, що вирішили служити під українським прапором до кінця свого життя — розділяючи з ним долю та недолю. І тепер, коли Україна мирним, цивілізованим шляхом здобула собі незалежність, ми можемо гордо стверджувати, що в нас були свої герої, які гідно боролися, вмирали та перемагали в ім’я власної вільної держави, — старшини Армії УНР.

У час новітніх наукових технологій роль сухопутного війська в житті держави та її громадян з кожним роком втрачає свою значущість. Нині вже відійшли на другий план особиста хоробрість, вміння вести за собою людей, вправно здійснювати піхотні, кавалерійські, танкові удари, багнетні атаки, володіти основами тактики і стратегії. Нині військова справа більше залежить від техніків і програмістів, ніж від пересічних командирів. Ми є свідками зміни однієї військової епохи — часу гармат, кулеметів, танків і літаків іншою — добою ракет і космічної зброї.

Якою ж була для українців минула військова епоха? Українська історична наука до сьогодні має чимало прогалин, особливо у сфері військової історії, тому не може дати повної відповіді на це запитання. Дослідники минулого і сучасності глибоко вивчають історію Українського Нового часу — Козацько-Гетьманської держави Богдана Хмельницького, Запорозької Січі, Реєстрового, Слобідського і Чорноморського козацтв тощо та не шкодують уваги до тематики Другої світової війни. Однак ми досі не маємо жодного ґрунтовного дослідження про військову справу українців між цими двома епохами.

Найяскравішою сторінкою української історії цього періоду була боротьба за власну державу в 1917–1921 рр. Однак слід зауважити, що її уможливили майже 300 попередніх років, під час яких українці служили в арміях інших країн. В іншому разі Україна не мала б десятків тисяч професійно підготовлених вояків, насамперед офіцерів, здатних вибороти її незалежність і захистити від зовнішніх зазіхань.

Старшинський (тобто офіцерський) склад Армії Української Народної Республіки 1917–1921 рр. більш як на 90 % становили колишні офіцери російської імператорської армії. Таку саму частку в Українській Галицькій армії налічували вихідці з австро-угорського офіцерського корпусу. Це були два абсолютно різні за військовою етикою, ментальністю та вихованням типи старшин. Тож коли українців — представників обох офіцерських корпусів, протягом 1917–1921 рр. зводили в одну військову частину, між ними починалися тертя і непорозуміння. Єднання могло відбутися лише за умови, коли офіцери-українці з австро-угорської армії цілком підкорялися військовим звичаям і традиціям своїх співвітчизників з Наддніпрянської України або навпаки — колишні російські царські офіцери приймали військову етику австро-угорської армії.

Досліджувати історію Армії УНР або Української Галицької армії неможливо без знання історії російських і австро-угорських збройних сил. До того ж необхідно добре орієнтуватися в такому складному питанні, як роль і місце українців у Російській та Австро-Угорській імперіях та їхніх арміях. Адже у війську Московського царства, а згодом — Російської імперії українці служили з часів гетьмана Івана Сагайдачного, а в силах Австрійської монархії — з початку XIX ст. Вони були органічною частиною армій обох держав і за довгі роки увібрали в себе всі їх специфічні риси та прикмети. Саме тому історію Армії УНР слід починати з перебування українців у російських військах, а історію Української Галицької армії — з буття українських вояків в австро-угорських збройних силах.

Наше дослідження присвячене винятково Армії УНР та її старшинському складу, але воно було б неповним, якщо б ми не почали історію старшин Української Народної Республіки з оповіді про службу їх та їхніх попередників у російській армії протягом майже 300 років. Ця інформація дає ключ до розуміння психології офіцерів-українців, які у 1917–1918 рр. почали формувати власні збройні сили, а невдовзі й виборювати незалежну та самостійну Українську Народну Республіку.

Ця праця має кілька конкретних цілей. По-перше, максимально розкрити соціально-психологічний портрет старшини Армії УНР. По-друге, подати історію військової служби українців в армії Російської імперії. По-третє, зібрати якомога повніший біографічний матеріал про героїв та командний склад Української Народної Республіки. Слід зазначити, що цією монографією історія Армії УНР не вичерпується. Поза увагою автора залишилися дві глобальні теми — бойові дії армії під час Визвольної війни 1917–1921 рр. та історія українських частин і підрозділів, які він сподівається розкрити у подальших своїх роботах.

Тематика історії офіцерського корпусу Української Армії доби Визвольної війни 1917–1921 рр. другою книгою не вичерпується, і вже зараз готується книга третя, в яку увійдуть загальні списки особового складу Армії УНР у 1920–1923 рр., а також доповнення до першої книги — біографічного довідника.

За допомогу в роботі над книгою авторові хотілося б висловити подяку колекціонерам-ентузіастам військової історії Олександрові Рудиченку, Олександрові Пересадьку, Олександрові Кучеруку та Михайлові Селезньову.


Ярослав Тинченко, квітень 2011 р.

Українці в офіцерському корпусі Російської Імперії (XVII — поч. XX ст.)

Козаки — офіцери московських царів

Вихідці з України були здавна традиційно бажаними кандидатами на заміщення офіцерських та генеральських посад в армії Московського царства та, пізніше, Російської імперії. Це обумовлюється, насамперед, спільною релігією — православ’ям, яке з початку XVII ст. й аж до 1917 р. було головною ідеологічною зброєю московських царів та російських імператорів. Незважаючи на те, що на службу до Москви, а згодом до Санкт-Петербурга доводилося запрошувати тисячі іноземних фахівців, насамперед військових, на них важко було покладатись у загрозливих ситуаціях. Битва під Нарвою 1700 р., під час якої з армії Петра І на бік Карла XII перебігла більшість офіцерів-іноземців, а решту їх, як іновірців та потенційних зрадників, перекололи солдати, красномовно довела, що відданих фахівців слід шукати серед «своїх» — православних. Відтоді російські імператори традиційно віддавали перевагу особам православного віросповідання. Саме в цьому — єдиній вірі, слід шукати першоджерело появи вихідців з України серед аристократії та військової еліти Московського царства і Російської імперії.

Перший випадок масової появи уродженців України в офіцерському корпусі Росії відбувся за часів гетьманування Петра Сагайдачного. Передували цьому обставини серпня-вересня 1618 р., коли українське козацтво на чолі з гетьманом П. Сагайдачним разом із польськими військами ходило на Москву і навіть намагалося її взяти приступом. Причому козаки спалили всі передмістя та пограбували кілька великих російських міст, винищивши частину їх мешканців. У ніч з 11 на 12 жовтня 1618 р., напередодні свята Святої Покрови, запорозькі козаки та поляки мусили піти на черговий приступ Москви, і, як визнає більшість літописців та істориків, місто було приреченим на поразку. Проте у вирішальний момент запорожці відмовилися штурмувати останню лінію оборонних споруд московської фортеці та повернули додому.

Існує кілька версій того, чому Сагайдачний не звоював тоді Москви. Найбільш поширене в українській історіографії пояснення твердить, що польський королевич Владислав заборгував козакам досить значну суму за участь у поході, а тому вони і відмовилися класти свої голови за польську справу. Відомий український дослідник XIX ст. М. Максимович пропагував інше тлумачення подій — «офіційно-державне» для того часу: запорожці почули дзвін православних храмів у Москві, в них прокинулися релігійні почуття, і вони відмовилися штурмувати місто. Яка з наявних версій найбільш достовірна, сьогодні важко визначити. Однак по тій історії залишилося два незаперечні факти: перший — запорожці повернули від Москви, і другий — досить значна їх частина перейшла на службу до Московського царя.

Тільки протягом вересня — грудня 1618 р. втекли з українсько-польської армії та перейшли на московську службу 138 козаків.

27 грудня 1618 р. залишився у Калузі та був прийнятий до московського війська цілий козацький полк Ждана Конші (Коншина), який нараховував 602 запорожці, траплялися й інші подібні випадки. Московський цар одразу оцінив козаків — їх було обдаровано значними, як на той час, грошима та хутром і як військову знать розподілено по найбільших містах царства{1}.

Більшість запорожців, які 1618 р. перейшли на московську службу, згодом стали заможними можновладцями, а їхні нащадки — представниками російської аристократії. Зокрема, потомки полковника Ждана Конші — Каншини (Коншини) у XVIII ст. стали графами та відігравали досить помітну роль у політичному житті Російської імперії.

Боротьба українського народу проти польсько-католицької шляхти, що спалахнула з новою силою по смерті гетьмана П. Сагайдачного, привела на московські землі наступні хвилі переселенців, передусім повстанців і козаків. Відома історія гетьмана Якова Остряниці, який після поразки у бою з поляками під Жовнином 3.06.1638 з рештками своїх військ подався на територію Московського царства й оселився у м. Чугуєві — на той час окраїні Московії. Козаки Остряниці були зараховані на військову службу й охороняли південно-західні кордони Московського царства.

Нове, надзвичайно масштабне переселення українців на територію Московії відбулося протягом 1649–1652 рр. — під час Визвольної війни Богдана Хмельницького проти поляків. Головною причиною цього стала поразка українських військ під Берестечком у 1651 р. та укладення миру з поляками, яким передбачалося скасування Б. Хмельницьким усіх правобережних полків. Значна частина козацького населення Правобережжя пішла шляхом, уторованим повстанцями Якова Остряниці, й теж осіла на південно-західному прикордонні Московії, що відтоді почало називатися Слобожанщиною. Тут було засновано п’ять козацьких полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський та Острогозький, які аж до часу їх скасування в 1765 р. несли військову охоронну службу.

1667 р., після підписання Андрусівського миру між Московією та Польщею, вся Лівобережна Україна остаточно перейшла до складу Московського царства. Внутрішній устрій Лівобережжя лишився майже не зміненим. Збереглися й адміністративно-територіальний поділ на 10 козацьких полків — Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Гадяцький, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Миргородський та Лубенський, — і внутрішня військова організація цих частин. У розпорядженні гетьмана залишилися наймані полки — Охочекомонні (або Компанійські) та Охочепіхотні (або Сердюцькі) — його особиста гвардія (кількість таких формувань часто змінювалася; за часів Мазепи існувало 5 Охочекомонних та 5 Охочепіхотних полків).

На противагу Малоросії, що ввійшла до складу Московії, на Правобережній Україні для козацького устрою настали скрутні часи. 1699 р. там було цілком знищено козацькі полки, повстанці та козаки тікали на Запорозьку Січ, яка саме в той час остаточно оформилася не тільки як військове братство, але й, фактично, як незалежна держава з власним адміністративним поділом на сім паланок.

Після підписання Андрусівського миру масових переходів українського козацтва безпосередньо на службу до московського війська не відомо. У цьому не було потреби: кожний селянин чи повстанець, який утік, скажімо, з Правобережжя, мав досить великий вибір щодо подальшого місця проживання. Він міг піти до Московського царства і там залишитися на Слобожанщині, яка користувалася широкими автономними правами; міг замешкати у Малоросії — в будь-якому з полків; нарешті, найбільші сміливці прямували просто на Запорозьку Січ.


Гетьман П. Сагайдачний

Від Петра І до Катерини II

Служба у Московії знову стала актуальною після приходу до влади Петра І. Визначні реформи, створення Російської імперії є незаперечними заслугами цього політика. Одним із наріжних каменів діяльності першого російського імператора було остаточне вкорінення у країні православ’я як панівної ідеології. Проте, не маючи у своєму розпорядженні достатньої кількості військових фахівців, Петро І користувався послугами німців, датчан, швейцарців, голландців, французів і представників інших народів. Показовою щодо цього є вже згадувана катастрофічна поразка імператорської армії під Нарвою у 1700 р., після якої Петро І увів у кадрову політику Російської імперії принцип, який потім, з невеликими перервами (у XVIII ст.), стійко панував до кінця її існування: іновірцям не довіряти, православним вірити майже беззастережно. Певну роль у становленні такої позиції відіграв український гетьман Іван Мазепа, який, як відомо, до 1708 р. включно був одним із найближчих радників Петра І. Після переходу І. Мазепи та кошового отамана Запорозького козацтва Костя Гордієнка на бік Карла XII близькими помічниками російського імператора стали інші українці. Насамперед слід згадати ректора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича, який здійснив у Росії церковну реформу, що призвела до повного підпорядкування церкви імператорові. До того ж саме Прокопович став автором головних ідеологічних засад Російської імперії, яких вона дотримувалася аж до 1917 р.

Варто також нагадати, що під час Полтавської битви 1709 р. на боці Карла XII були лише запорожці, менша частина лівобережних (малоросійських) козаків та лише половина Охочекомонних та Охочепіхотних полків. Решта лівобережців та охочекомонників на чолі з Іваном Скоропадським, а також слобідські козаки стояли осторонь.

Від самого початку створення зародку нової російської армії у 1683 р. Петру І довелося часто вдаватися до послуг іноземних офіцерів. Після Нарви Петро І став на шлях створення власних офіцерських православних кадрів. У пізніших родинних хроніках малоросійських шляхтичів можна натрапити на багато згадок про перебування предків тих чи інших українських аристократів в армії Петра І. Найбільш рання, яку вдалося знайти, — запис про службу в офіцерських чинах сотника Бакланської сотні Стародубського полку Павла Гудовича, який загинув під Нарвою у 1700 р.{2}

Генерал-поручик Андрій Степанович Мілорадович (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1912, Т. 3)


Зміни в етнічному складі серед офіцерства часів Петра І також можна простежити (досить умовно) за кількома російськими полковими хроніками, написаними у другій половині XIX ст. (більшість документів, уміщених там, не дійшли до нашого часу). Найцікавішою щодо цього є «История Преображенского полка» штабс-капітана Азанчевського 1-го, видана у Москві 1859 р. Як відомо, Преображенський полк був гвардією Петра І і вважався (на рівні з Семенівським) однією з найкращих частин. В історії його вміщено іменні списки офіцерів з 1696 до 1712 р. Віросповідання та походження офіцерів у цих списках не зазначено, проте за прізвищами можна зробити певний висновок про національний склад. За станом на 1696 р. серед багатьох іноземних та російських аристократичних прізвищ ми знаходимо кількох поляків (приміром, Казимир Вербицький, Степан Люблінський тощо) і певну кількість наших земляків. Так, серед інших фігурують брати Михайло та Василь Івановські, Опанас Хмелевський, Семен Крючковський, Іван Вербаловський. У переліку 1704 р. вписано лише одного вихідця з України — квартирмейстера Григорія Садовського, але вже в списку 1706 р. — капітана Панкратія Глібовського та прапорщика Тимофія Білого, а 1710 р. — окрім двох попередніх, також капітана Григорія Колтовського та прапорщика Івана Шеремета{3}.

Поки що неможливо назвати точну кількість офіцерів-українців в армії Петра І. Вищенаведені дані свідчать лише, що наші земляки служили офіцерами у молодій російській армії з перших днів її існування, причому не будь-де, а в імператорській гвардії (в Преображенському полку) — серед представників найдавніших родів російської аристократії.

Після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік Карла XII за вказівкою Петра І було обрано нового гетьмана Лівобережної України — стародубського полковника Івана Скоропадського. По його смерті 22 квітня 1722 р. на Гетьманщині правив наказний гетьман Павло Полуботок, якого 1723 р. було ув’язнено у Петропавлівській тюрмі. Відтоді Гетьманщиною певний час керувала так звана Малоросійська колегія, що складалася з трьох українців та трьох росіян. З 1727 до 1734 р. гетьманом Лівобережної України був Данило Апостол, а після його смерті знову владарювала Малоросійська колегія.

Петро І та його нащадки значно обмежили владу гетьмана, проте вони практично не змінили внутрішнього устрою Гетьманщини та її військову організацію. У розпорядженні Івана Скоропадського залишились 3 Охочекомонних (Компанійських) та 1 Охочепіхотний (Сердюцький, розформований у 1726 р.) полки, які вербувалися за наймом (2 Охочекомонних та 4 Сердюцьких полки перейшли на бік І. Мазепи), а також 10 Малоросійських козацьких полків, що збиралися лише у разі початку бойових дій. Військова підготовка цих найманих частин була недостатньою, чисельність — невеликою, жалування — низьким, та й потреби в утриманні їх не виявилося.

Генерал-фельдмаршал граф Кирило Григорович Розумовський (портрет з видання: Бантыш-Каменский Д. М. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов, СПб, 1840/репринт — Москва, 1991, ч. 1/2)


За станом на 1736 р. у малоросійському козацькому реєстрі рахувався 55 241 козак, з яких 38 701 мав служити у кінному ладі, решта — у пішому. Проте російська влада була ними невдоволена: бажання героїчно захищати російські інтереси на українських землях вони не виказували. З цього приводу російський військовий історик генерал-майор Баіов зазначав:

«Прикриття Малоросії Дніпром, майже постійне перебування у ній великої кількості регулярних військ, нарешті, важкі повинності, які несла Малоросія і за мирного часу, і, особливо, під час війни, як у справі продовольства і загалом по утриманню значних армій, так і з допровадження для різних потреб великої кількості робітників, ставили малоросійських козаків зовсім в інші умови, ніж ті, в яких жили козаки донські. Звичайно, що все це мало найгіршим чином відбитись як на їх особистих якостях, так і на бойовій підготовці, яка у всіх відношеннях була гірше, ніж у донців. Спосіб дій малоросійських козаків фактично був такий самий, як і у донців, але вони не відзначалися тою завзятістю, стійкістю, вмілим впровадженням козацьких звичаїв, усім тим, що так вигідно відрізняло донських козаків»{4}.

Григорій Галаган, полковник Компанійських полків під час походу до Пруссії у 1759–1760 роках (Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв., Ленинград, 1981)


У 1736–1738 рр. малоросійські козаки брали активну участь у Російсько-турецькій війні та, зокрема, в походах російської армії на чолі з генерал-фельдмаршалом графом Мініхом на Крим. На той час усі малоросійські козацькі полки були об’єднані під керівництвом гадяцького полковника Семена Яковича Галецького. Однак самовпевненість С. Я. Галецького, його бажання самостійно здобути перемогу над татарами призвела до важкої поразки у бою під Чорною Долиною{5}.

Після цього російське командування вирішило спрямовувати малоросійських козаків на тилове забезпечення російської армії, охорону її військових комунікацій.

24 квітня 1750 р. гетьманом було призначено 22-літнього козака Кирила Григоровича Розумовського (1728–1803), а Малоросійську колегію скасовано. Раптовий злет цього юнака стався завдяки його старшому братові — Олексію Григоровичу Розумовському (1709–1771), який здійснив карколомну кар’єру при російському дворі. На початку свого дорослого життя Олексій Розумовський був звичайним співаком у церковному хорі. Але, маючи чарівний голос та яскраву зовнішність, звернув на себе увагу полковника Вишневського (малоросійського шляхтича, що був при царському дворі). Той забрав юнака до Санкт-Петербурга та ввів до царського двору, влаштувавши у придворні співаки. У юного козака закохалася царівна Єлизавета Петрівна, яка, 1742 р. зійшовши на російській престол, зробила свого коханця спочатку обер-єгермейстером, потім графом і нарешті — російським фельдмаршалом (1756), хоча О. Розумовський ніколи не служив в армії. Ходили небезпідставні чутки, що Олексій Григорович та цариця Єлизавета Петрівна були обвінчані{6}.

Завдяки братові Кирило Розумовський уже в 1744 р. (у 16-річному віці) став графом, у 1745-му — камергером, у 1748-му — сенатором і генерал-ад’ютантом, а в 1750 р. — гетьманом та генерал-фельдмаршалом. Незважаючи на молодість, відсутність досвіду й освіти, Кирило Григорович виявився талановитим адміністратором, а крім того — був гарною та щирою людиною, про доброту якої складали легенди{7}.

За часів гетьманування Кирила Розумовського з України було виведено більшу частину російських залог, а також знято з малоросійського козацтва обов’язок брати участь у війнах, які вела Російська імперія. Проте на Семилітню війну, що почалася 1756 р., було надіслано 1 тис. компанійців — кіннотників 1-го, 2-го та 3-го Охочекомонних полків. Окрім того, у похід до далекої Пруссії відправилися всі 5 Слобідських козацьких полків.

Низький рівень військової підготовки слобідських та компанійських козаків виявився вже у першій битві 19 серпня 1757 р. між 28-тисячним прусським корпусом фельдмаршала Левальда та 55-тисячною російською армією графа Апраксіна під селищем Грос-Єгерсдорф. Атаковані прусською кавалерією, слобідські козаки відступили. Їхній командир, хоробрий бригадир Василь Петрович Капніст, загинув у тому бою{8}.

Генерал-фельдмаршал граф Олексій Григорович Розумовський (портрет з видання: З Української Старовини, Київ, 1991)


Невтішні висновки щодо боєздатності Слобідських полків, зроблені у Санкт-Петербурзі після Грос-Єгерсдорфа, були однією з головних причин скасування козацтва на Слобожанщині та переформування полків на гусарські.

28 червня 1762 р. російській престол зайняла імператриця Катерина II. Вона поступово зліквідувала спочатку Слобідські полки, потім — Запорозьку Січ, Компанійські та Малоросійські полки. Експеримент почався зі слобожан — як безпосередньо підлеглих російській монархії.

З березня 1765 р. було видано царський указ про переформування п’яти Слобідських козацьких полків у Харківський, Сумський, Ізюмський, Охтирський та Острогозький гусарські. При цьому Слобідський гусарський полк, що існував раніше, розподілявся по всіх п’яти новостворюваних частинах. Приміром, в Охтирському полку переформування відбувалося так:

«В момент получения Высочайшего указа в Ахтырском казачьем полку состояло налицо: 9 полковых и 25 сотенных старшин, 59 подпрапорных, 26 полковых служителей и 1227 казаков. Аошадей состояло налицо: казачьих 1214, артельных 246 и артиллерийских 24. Из числа наличных людей 200 казаков, под командою пяти подпрапорных, находились на постах по украинской линии, 23 казака числились больными, два находились в бегах, и один судился за смертоубийство. Наконец, 9 подпрапорных по малолетству числились в командировке “для изучения словенского и латинского диалектов”.

Инструкция требовала, чтобы в гусары поступали люди не менее 2-х аршин и 6-ти вершков роста; а так как ахтырские казаки в большинстве были народ хотя и с сильно развитою мускулатурою, но малорослые и приземистые, то большинство из них оказалось непригодными для гусарского строя. Вы. браны были одни богатыри, которые при физической силе отличались еще и значительным ростом. Таких людей набралось только 378 человек, из числа которых 341 зачислены были во фронт, 7 обращеньі в трубачи, 5, оказавшихся грамотными, в писаря и 25 человек в нестроевые. Кроме них, принято было еще 22 «подрапорных», Т. е. старшинских детей, добровольно изъявивших желание поступить в гусары и предназначенных для замещения в эскадронах должностей вахмистров, унтер-офицеров и капралов. Все остальные казаки, как непригодные к регулярному строю, отпущены были домой и превратились с этих пор в простых, мирных пахарей»{9}.

Як згодом виявилося, новоспеченим гусарам поталанило набагато більше, ніж тим із козаків, що перетворилися на «простих мирних орачів» — останніх, у переважній більшості, невдовзі було просто закріпачено. Що ж до гусарів, то вони були зобов’язані відслужити не 25, як в армії, а тільки 15 років. Ті ж, хто лишався у полках на 20 років, мав змогу отримати чиновницький або офіцерський чин, а з ним — дворянство. Крім того, діти гусарів, що відслужили 20 років, також ставали вільними. Слід додати, що порівняно з армією гусари отримували підвищені грошові оклади{10}.

Лише окремі особи зі слобідської козацької старшини перейшли до новосформованих гусарських полків, як офіцери. Річ у тім, що в козацьких полках могли числитися старшинами будь-які особи, що посідали певний земельний та майновий ценз, — слобідська аристократія. Більшість цих аристократів ніколи не брала участі у бойових діях, погано знала військову справу, а тим більше — кавалерійську службу. До того ж, значна частина слобідської старшини виявилася або надто старою, або мала фізичну підготовку, невідповідну до військових вимог. Зрештою, якась кількість старшин просто відмовилась далі служити у війську — на знак протесту проти скасування Слобідського козацтва.

Поза гусарськими полками доля слобідських козаків склалася у більшості не найкращим чином. Пільги надавалися лише старшині. Так, козацькі полковники, що брали участь у бойових діях, приймалися в гусари або звільнялися у відставку підполковниками, а ті, що не брали участі, — прем’єр-майорами. Полкові обозні — прем’єр-майорами або секунд-майорами; решта полкової старшини — капітанами або поручиками, нарешті, сотенна старшина — поручиками та прапорщиками. Підпрапорні — вахмістрами, унтер-офіцерами та капралами. Цікаво, що полкова та сотенна старшина з отриманням офіцерських звань автоматично посідала дворянство Російської імперії, а підпрапорні мусили ще відслужити певний термін, щоб здобути чин прапорщика, а з ним — і дворянство. Ця справа була принциповою та вкрай гострою: лише офіцерський чин та дворянство давали абсолютну впевненість у майбутній свободі. В іншому разі «лицам дворянского происхождения предложено было представить доказательство на это достоинство и записаться в книгах дворянского депутатского собрания; кто же не пожелал, или не мог того сделать, попал в подушный оклад», або, іншими словами, став за крок до закріпачення{11}.

Національний склад рядових гусарів у п’яти полках також значно змінився. За штатом у кожному гусарському полкові мало бути 122 унтер-офіцери, 11 сурмачів та 874 рядових. Однак зі слобідських козаків у гусари було прийнято заледве половину від потрібної кількості. Решта набиралася зі Слобідського, а також Молдавського, Чорного, Грузинського та Сербського гусарських полків, укомплектованих іноземцями{12}. Отож, у новостворених гусарських полках на рівні зі слобожанами з’явилися молдавани, іллірійці, чорногорці, грузини та серби.

Ще за двадцять років існування гусарських полків, після того, як їх залишили останні з навербованих слобідських козаків, вони остаточно втратили українське обличчя. Одразу після 1765 р. Харківській, Охтирській, Сумський, Ізюмський та Острогозький гусарські полки почали комплектуватися з рекрутів, що направлялися до рекрутських депо з усіх куточків імперії. Російські генерали розподіляли цих рекрутів винятково за принципом нестачі людей, а не за їх національною ознакою. Тож на межі XVIII–XIX ст. колишні Слобідські полки за своїм складом уже нічим не відрізнялися від решти російської регулярної кавалерії.

Генерал від кавалери Василь Гудович (Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв., Ленинград, 1981)


Починаючи з 1767 р., після проведення подушного перепису та покріпачення значної частини населення Слобідської України, мешканців цієї території брали до російської армії в солдати на загальних із росіянами підставах. А саме: кріпосних брали до армії на 25 років, однодворців (тобто — вільних людей, якими стала певна частина слобідських козаків) — на 15 років.

У XIX ст. Сумський, Харківський, Ізюмський та Охтирський полки остаточно розірвали зв’язок зі слобідськими містами, іменами яких вони називалися. Наприклад, Сумський гусарський полк останній раз був у Сумах 1806 р. Протягом 1796–1802 рр. він розташовувався в районі Тули та Смоленська, потім брав участь у Наполеонівських війнах, з 1814 р. дислокувався у м. Друї Мінської губернії, з 1831 р. — у Новогрудському повіті Мінської губернії, з 1856 р. — у м. Сувалках у Польщі, з 1865 р. — у м. Бежецьку Тверської губернії, а з 1876 р. — у Москві{13}.

За часів Олександра III та Миколи II сумські гусари в російській армії жартома називалися «Купецьким полком», бо, на думку офіцерів з інших частин, до них вступали представники найзаможніших родин купецької Москви. Рядовий склад Сумського гусарського полку також був «загальноросійського» зразка. До 1908 р. полк комплектувався новобранцями з Харківської (яка належала до Московської військової округи), Полтавської, Пермської, Гродненської та Седлецької губерній, а пізніше — з Московської, Володимирської, Ярославської, Гродненської та Седлецької{14}.

Подальший бойовий шлях колишніх слобідських полків у російській армії, за деякими винятками, майже не дотичний до української історії.

Навесні 1918 р., коли частини російської імперської армії остаточно припинили існування, рештки двох полків, що мали старовинні слобідсько-козацькі корені — 11-го гусарського Ізюмського та 12-го гусарського Охтирського — повернулися на українську військову службу. Як 4-й кінно-козацький Ізюмський та 14-й кінно-козацький Охтирський вони приєдналися до Армії Української Держави гетьмана П. П. Скоропадського.

У листопаді 1764 р. в Україні назавжди було зліквідовано Гетьманство (якщо не брати до уваги час правління гетьмана П. П. Скоропадського у 1918 р.). Останній український гетьман Кирило Григорович Розумовський під тиском цариці Катерини II подав у відставку. Як компенсацію йому було надано чин фельдмаршала російської армії та великі землі в Малоросії — з усім їх сільським населенням.

Генерал-фельдмаршал Іван Васильович Гудович (портрет з видання: Талберг Ф. И. Подгорная И. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)


В управління Малоросією знову вступила Малоросійська колегія, що складалася тепер з 4 великоросів та 4 малоросів із числа генеральної старшини. Генерал-губернатором Малоросії було призначено російського воєначальника генерал-аншефа Петра Олександровича Рум’янцева.

Генерал-аншеф одразу почав посилено готувався до нової війни з Туреччиною, мріючи відібрати у неї Північну Таврію, Крим, Причорноморське узбережжя та Бессарабію. Крім військових здібностей Рум’янцев виявив і великий адміністративний хист. За словами автора «Історії Русів», новий генерал-губернатор приборкав російські залоги, що стояли у козацьких містечках та грабували їх населення, впорядкував систему податків (податківці займалися не збагаченням державної скарбниці, а здирництвом), нарешті, вперше в історії здійснив Генеральний опис всієї Малоросії{15}.

Саме Петро Рум’янцев першим виступив з ініціативою широкої реформи козацьких полків — реорганізації їх у військові одиниці. Про це він неодноразово доповідав Сенату (кабінету міністрів при російському дворі), а також особисто Катерині II. Восени 1768 р. було остаточно розірвано дипломатичні та торговельні стосунки між Росією і Туреччиною, й обидві країни узялися за підготовку до війни. Початок воєнних дій у 1768 р. спонукав генерал-аншефа пришвидшити вирішення питання з Малоросійськими козацькими полками. 17 жовтня 1768 р. він подав докладну реляцію до Сенату, а 17 листопада 1768 р. — на ім’я Катерини II, про необхідність реорганізації Малоросійського козацького війська{16}.

Рум’янцев доповідав про серйозну нестачу в малоросійських козаків зброї та спорядження, недосконалу військову організацію, а також, найголовніше, відсутність дисципліни, випадки відмови підпорядковуватись командирам і схильність до бунтів. Певно, за таких умов Малоросійські козацькі полки не становили серйозної воєнної сили.

Клопотання про реформування Малоросійського козацтва було відхилено. Проте, відповідно до указу Катерини II, генерал-фельдмаршал П. О. Рум’янцев отримав зобов’язання підготувати до нової Російсько-турецької війни 12 тис. малоросійських козаків з відповідною кількістю старшин. Генерал-фельдмаршал мусив підкоритися, але знову зауважив імператриці, що не вважає малоросійських козаків підготовленими до війни, а їх старшин (за кількома винятками) — здатними до несення військової служби{17}.

Уже в грудні 1768 р. стало зрозумілим, що 12 тис. малоросійських козаків зібрати не вдасться, тож П. О. Рум’янцев наказав малоросійській старшині зібрати хоча б 6 тис. або «сколько найдетца». За станом на грудень 1769 р. у російській армії мало бути 9 тис. козаків, але їх реальна кількість у документах не зафіксована{18}.

Малоросійські козацькі полки, через брак відповідної підготовки, не брали безпосередньої участі у бойових діях під час Російсько-турецької війни 1768–1774 рр., але охороняли тили російської армії, прикордонні території та шляхи сполучення. Приміром, козаки Лубенського полку розташовувалися на охороні м. Бендер, лінії від Бендер до Ясс і далі до р. Прут; Переяславський полк перебував у розпорядженні штабу П. О. Рум’янцева; ще 1500 козаків охороняли поштовий шлях між Дніпром і Дністром{19}.

Окремі представники малоросійської шляхти брали участь у Російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. у складі російських частин. Серед них, зокрема, слід особливо відзначити майбутнього фельдмаршала Російської імперії Івана Васильовича Гудовича (1741–1821) та генерал-поручика Андрія Степановича Милорадовича (1726–1796){20}.

Унаслідок війни з Туреччиною 1768–1774 рр. Російська імперія приєднала до своєї території Таврію та землі між Дніпром і Південним Бугом. Окрім того, було ліквідоване Кримське ханство, завойований Крим та бухти на березі Чорного моря. Військову варту в Криму та Північній Таврїї аж до 1783 р. — часу остаточного скасування полкового поділу Малоросії, несли малоросійські козаки{21}.

Ліквідація Запорозької Січі. Чорноморське козацтво

У Російсько-турецькій війні 1768–1774 років узяли участь і запорозькі козаки. Але так само, як і Малоросійські козацькі полки, вони використовувалися російським командуванням переважно для виконання допоміжних функцій: охорони тилу, військових комунікацій, транспортного обслуговування тощо. Лише під час штурму фортеці Очаків та воєнних дій на Дунаї запорозькі козаки безпосередньо вступали у бій{22}.

1775 р., по закінченні бойових дій, Запорозьку Січ було скасовано. Російські війська на чолі з генералом Текелієм оточили Січ та висунули вимогу про її роззброєння. Ані запорожці, ані росіяни воювати не хотіли. Переважна більшість запорозьких козаків протягом кількох тижнів таємно виходила з Січі й тікала на турецьку територію. Решта невдовзі склала зброю та згодом під керівництвом генералів була переформована в три пікінерські полки російської армії. Останній кошовий отаман Петро Калнишевський (1690–1803) був заарештований і засланий на Соловецькі острови, де й помер. Надгробок і каземат, у якому перебував Калнишевський протягом 25 років, збереглися донині.

Запорожці, що перейшли на турецьку територію, заснували так звану Задунайську Січ, однак уже на початку Російсько-турецької війни 1787–1791 рр. вони почали масово повертатися у розпорядження російського військового командування. Так, 24 серпня 1787 р. генерал О. В. Суворов доповідав своєму начальству:

«К Кинбурну с острова Березани вышло бывших запорожских казаков больше сорока, то есть кроме двух человек четыре куреня. Осталось на оном Березане еще два куреня; выше Очакова верст двадцать, при Кучуруне, по известиям вышедших, — один курень; против устья Буга — один курень. Всех было около Очакова восемь куреней; протчие сто два человек прошлого году весною прогнаны от турков за Лунай; в австрийские границы перешло третьего году с две тысячи человек, за половину поляков. Сих, с Березани вышедших, яко по свидетельству здоровых и бывших несколько дней в карантине, препровождаю я в Бкатеринославское наместническое правление»{23}.

Перший кошовий отаман Чорноморського козацтва Сидір Білий (портрет з видання: Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв., Ленинград, 1981)


Усі запорожці, що залишили турецькі території, за кілька тижнів були зараховані на російську військову службу. Їхні отамани Сидір Білий, Антін Головатий та Захарій Чепіга дістали офіцерські звання. У розпорядженні генерала О. В. Суворова запорозькі козаки брали активну участь у битві на Кінбурні, штурмі фортеці Очаків і взятті острова Березань. Під час морського бою між Кінбурном і Очаковим дістав смертельне поранення перший кошовий отаман Сидір Білий{24}.

Невдовзі старшини запорожців подали на ім’я Катерини II прохання про відродження запорозького козацтва. 14 січня 1788 р. цариця оголосила про своє благовоління козакам:

«…Приемлем за благо усердие Подполковника Сидора Белого и прочих Старшин бывшего войска Запорожского, и соизволяем, чтобы вы (тобто князь Потьомкін. — Я. Т.) им Наше Монаршее благоволение объявили; а что касается до просьбы и желания, находившихся в помянутом войске, чтобы им отвести для поселения земли в корченском Куту, или на Тамани: сие весьма полезное дело вы можете распорядить по лучшему вашему усмотрению, распространяя дозволение тут селиться и прочим из-за границы к ним присовокупиться хотящим, равно как и находящимся в неприятельской стороне, если кто из них пришел в раскаяние о своем заблуждении, прибегнет к милости, Нам свойственной»{25}.

20 квітня 1788 р. запорозьке козацтво дістало нову назву: «Війська вірних козаків Чорноморських», або — Чорноморського козацтва. 13 травня того ж року чорноморцям повернуто всі військові прапори та клейноди запорозького козацтва, чим підтверджено безперервний історичний зв’язок українського козацтва. 30 червня 1792 р. чорноморцям було жалувано у вічне володіння всі землі між р. Кубанню та Азовським морем. За кілька місяців чорноморські козаки у повному складі переселилися на Таманський півострів.

Чорноморське козацтво на початку свого існування було не дуже численним (вважається, що перші переселенці нараховували не більше 25 тис. осіб), а головне — не вистачало жінок, тож за деякий час Чорноморському козацтву загрожувало зникнення. Щоб запобігти цьому, царський уряд провів в Україні кілька «мобілізацій» малоросійських козаків та жіноцтва. Зокрема, 22 серпня 1799 р. на Кубань було наказано відправляти «всіх бродяг» з Малоросії, польських земель (тобто Правобережної України) та колишніх запорожців. Згідно з наказом від 17 березня 1808 р. переселено близько 15 тис. малоросійських козаків із дружинами та дітьми, а 19 квітня 1820 р. — ще 25 тис.

Отже, Чорноморське козацтво формувалося з яскраво національною українською ознакою, яку не втрачало аж до радянської політики Розкозачення, що тривала у 1928–1930 рр., та насильницького перепису всіх колишніх чорноморських козаків на «росіян».

Від часу виникнення, 1787 р., Чорноморське козацтво брало участь у більшості воєн, що їх вела Російська імперія. З 1802 р. Чорноморське козацьке військо поділялося на 10 кінних та 10 піших (по 5 сотень) полків.

18 травня 1811 р. було створено Гвардійську Чорноморську сотню для служби у Санкт-Петербурзі при царському дворі. Вона увійшла до Лейб-гвардії Козацького полку, що комплектувався з донських козаків, і відзначилася у битві при Бородіні, а згодом опинилася у складі Конвою Його Імператорської Величності. Аж до 1917 р. нащадки чорноморців — кубанські козаки, формували 1-шу та 2-гу сотні Конвою царів Миколи І, Олександра II, Олександра III та Миколи II (ще дві сотні — 3-тя та 4-та — формувалися з терських козаків, які також мали українські корені){26}.

Генерал-майор Чорноморського козацтва Захарій Олексійович Чепіга (портрет з видання: Агафонов О. Казачьи войска Российской империи, Москва, 1995)


19 листопада 1860 р. Чорноморське козацьке військо було з’єднане з Кавказьким (Лінійним) козацьким військом, яке мешкало на Північному Кавказі та мало російський склад: виникло з переселених хоперських і донських козаків та відставних солдатів. Відтоді об’єднане військо називалося Кубанським, хоч у нього й зберігався поділ на чорноморців (українців) та кавказців, або лінійців (росіян).

Бригадир Чорноморського козацтва Антін Андрійович Головатий (портрет з видання: Агафонов О. Казачьи войска Российской империи, Москва, 1995)


За станом на 1894 р. Кубанське козацьке військо складалося з 724.394 осіб — чоловіків та жінок. За адміністративно-територіальним поділом воно мало 7 відділів: Єкатеринодарський, Єйський, Таманський — де мешкали чорноморські козаки; Майкопський, Лабінський, Баталпашинський — у яких проживали лінійці; Кавказький — змішаний. Із козаків Єкатеринодарського відділу (штаб у Єкатеринодарі) комплектувалися 1-й, 2-й, 3-й Єкатеринодарські козацькі полки, 1-й, 7-й, 13-й пластунські батальйони, Єкатеринодарська запасна сотня, 1-ша піша запасна сотня, 2-га козацька батарея. Козаки Єйського відділу (штаб у станиці Уманська) формували: 1-й, 2-й, 3-й Запорозькі та 1-й, 2-й, 3-й Уманські козацькі полки, 5-й, 11-й та 17-й пластунські батальйони, Запорозьку та Уманську запасні кінні сотні, 4-ту козацьку батарею, 5-ту запасну пішу сотню. Таманський відділ (штаб — станиця Слов’янська) виставляв 1-й, 2-й, 3-й Таманські та 1-й, 2-й, 3-й Полтавські козацькі полки, 3-й, 9-й та 15-й пластунські батальйони, Таманську та Полтавську запасні козацькі сотні, 3-тю запасну пішу сотню, 1-шу та 5-ту батареї. Кавказький відділ укомплектовував три Кавказькі козацькі полки, де служили лінійці, та три Чорноморські — переважно з українським контингентом{27}.

Під час громадянської війни 1917–1920 рр. Кубанське козацьке військо у повному складі влилося до Збройних сил Півдня Росії генерала А. І. Денікіна, а згодом — до Російської армії барона П. М. Врангеля. В Армії Української Народної Республіки з числа чорноморців служили лише окремі старшини. 1918 р., за гетьманування П. П. Скоропадського, між Українською Державою та Кубанською радою було встановлено дипломатичні стосунки. Для збройної допомоги Кубані з ініціативи Національного союзу гетьман навіть дозволив сформувати Т. зв. Чорноморський кіш у складі 3-х піших куренів, який, щоправда, у Протигетьманському повстанні одним із перших перейшов на бік Директорії. Пізніший зв’язок УНР і Кубанського козацтва був епізодичним.

Військова реформа 1783–1785 рр. на українських територіях

Російсько-турецька війна 1768–1774 рр. цілком підтвердила висновки фельдмаршала Рум’янцева щодо небоєздатності Малоросійських козацьких полків. Старшинство та козацтво у своїй масі не знало елементарних правил ведення бою, не мало військового досвіду та фізичної підготовки. Лише поодинокі старшини, які пройшли офіцерську школу, могли вважатися здібними козацькими командирами. Під час війни малоросійських козаків залучали тільки до охорони тилів, обозів, переправ, поштових шляхів тощо. У полкових реєстрах налічувалося від 2 до 4 тис. козаків, але коли йшлося про участь у війні — ледь набиралося кілька сотень{28}.

З другого боку, населення Малоросії не давало російській армії рекрутських наборів навіть тепер, коли Російська імперія провадила війни зі споконвічними українськими ворогами — турками. Ці обставини дали початок проведення ґрунтовної військової реформи 1783–1785 рр. на території України.

Брак військової підготовки у малоросійських козаків був лише однією з проблем Малоросії. Країна потребувала адміністративної реформи, адже її полковий устрій був запроваджений ще у 1648 р., і з того часу відбулося багато соціальних змін. Одні полки нараховували у своїх реєстрах по 4–5 тис. козаків, інші — трохи більше 1 тис. Земельний поділ між полками був також нерівномірний.

Нагального втручання вимагав й соціальний лад. Ще за часів Богдана Хмельницького на території Малоросії виникло та утвердилось три стани: старшинський, козацький і, найбільш численний, селянсько-кріпацький. Усі селяни, що не потрапили до реєстрів під час Козацьких війн, рано чи пізно закріпачувались козацькою старшиною. Найбільш послідовно цю політику проводив гетьман Іван Мазепа, за часів якого, фактично, й відбулося остаточне закріпачення вільного селянства. Як видно з капітальної праці В. Л. Модзалевського «Малороссийский Родословник», кріпаків мали не тільки старшини, а й певна частина козаків. Різниця між ними полягала лише в тому, що старшина отримувала у своє володіння землі та людей від гетьмана, а козаки — від своєї старшини. Ніякого впливу на цих кріпаків Російська імперія не мала — навіть у рекрути їх не забирали. Після переходу гетьмана Мазепи та частини старшин на бік Карла XII їхні землі та кріпаків було відібрано на користь російського царя. Згодом частину з них розподілили між козацькою старшиною, яка залишилася на боці Петра І, а решту роздали російським дворянам. На території Малоросії з’явилися перші кріпосники-неукраїнці, які досить швидко виявили, що в українських офіційних документах кількість кріпаків, як правило, значно применшується. Причому їх використання не регулювалося жодними державними актами.

Отже, царський уряд конче вимагав проведення в Малоросії адміністративної, соціальної та військової реформи. Проте на відміну від Слобожанщини, яка здавна належала Московському царству, Малоросія увійшла до складу Московії, пізніше — Російської імперії, на добровільних засадах — зі згоди більшості старшини та козацтва, з якими тепер слід було рахуватися. Проблему з козацькою старшиною розв’язано досить легко: вона автоматично отримувала дворянство Російської імперії з усіма правами. Однак із легалізацією малоросійського козацького стану виникала проблема. Адже козаки — це насамперед воїни, хоча малоросійське козацтво на той час уже розучилося воювати. Єдиним шляхом вирішення ситуації стало перетворення козацького стану на однодворців — вільних людей, які не мали власних кріпаків, але й не підлягали закріпаченню (згодом цю верству почали називати міщанською). З огляду на те, що перейменовувати козаків на однодворців було небезпечно (це ображало їхнє почуття гордості), малоросійський козацький стан дістав права однодворців, але на території своїх губерній і надалі іменувався малоросійським козацтвом. (Цікаво, що колишні однодворці Полтавської та Чернігівської губерній називали себе малоросійськими козаками аж до початку 30-х років XX ст. — часів розкуркулення та Голодомору.)

Розв’язання цих проблем тривало близько чотирьох років, хоч адміністративна реформа була проведена за лічені місяці. Так, уже в 1781 р. було скасовано адміністративно-територіальний поділ, а старі полки об’єднано у кілька намісництв. 1796 р. намісництва розділилися на повіти, які увійшли до складу Малоросійської губернії. У 1802 р. зникла Малоросійська губернія, а замість неї постали Полтавська та Чернігівська.

Скасування військово-полкового устрою в Малоросії викликало певні труднощі, адже переписувати козаків до намісництв було недоцільним. Тим паче, щоб отримати права однодворців, козаки мали відслужити в російській армії 15 років. Переведення козацьких родин до стану однодворців відбувалося за умови, коли хоча б один її представник — батько чи хтось із синів — ішов на військову службу. Права надавалися всій родині.

Царським указом від 28 червня 1783 р. з козаків 10 Малоросійських полків створювалося 10 легкокінних полків, у складі б ескадронів кожний (по 138 вершників в ескадроні). До них вливалися й рештки 3 Охочекомонних полків — колишньої гетьманської гвардії. 6 лютого 1784 р. легкокінні полки було перейменовано на карабінерні. Козаки у їх лавах мусили відбути на військовій службі 15 років, а залишаючись ще на 5 років, нагороджувалися додатковим чином. Останнє виявилося надзвичайно привабливим для козацтва. Дослужитися протягом 20 років до чину вахмістра (найвищий підофіцерський чин) для письменної та вправної людини не становило проблеми. Проте у відставку ці військові виходили вже з першим офіцерським ЧИНОМ — прапорщика, а разом з цим отримували і спадкове дворянство{29}.

Слід зауважити, що жодний з українських істориків не досліджував питання реорганізації Малоросійських козацьких полків у легкокінні, а потім карабінерні. Звертаючись до цієї теми, автори часом припускаються багатьох помилок, зокрема стверджують (без посилань на факти чи джерела), що 15-літня солдатчина була важким тягарем для малоросійського козацтва.

Дослідник початку минулого століття О. Г. Мартинов ретельно ознайомився з державними актами та документами полкових канцелярій того часу, і в історії 12-го драгунського Стародубівського полку (колишнього Стародубського козацького), змальовує зовсім іншу картину умов служби козаків. По-перше, автор доводить, що реорганізація полків тривала аж до середини 1785 р., причому весь цей час козаки залишалися по домівках. Зібравшись нарешті у полки, вони поводилися зовсім не як безправні солдати:

«Ескадронний командир оселявся або у заможньому маєтку, або у будинку якого-небудь дворянина-поміщика, а солдат розміщав у селян, де вони і мешкали, як дрібнопомістні дворяни, не зобов’язані ніяким зборам, ніякою службою, за винятком тих випадків, коли їм доводилось утримувати караули біля помешкання командира полку або генерала»{30}.

По-друге, у сформованих легкокінних полках широко розцвіла корупція: за негласною домовленістю полковники та ескадронні командири привласнювали всі кошти, які виділялися для утримання та харчування підлеглих. За це солдатам дозволялося всіляко знущатися з тих селян, у будинках яких вони розміщувались: примушувати їх годувати себе, прибирати, прати тощо. Між офіцерами (частина яких була колишньою козацькою старшиною) та козаками встановилося настільки тісне порозуміння, що, за висловом Мартинова «рука руку мила»{31}.

Офіцерський склад карабінерних полків був наполовину українським, наполовину російським, хоча під час формування полків планувався, як український. Річ у тім, що старшина украй неохоче вступала до карабінерів, адже й без того автоматично отримувала дворянство, та й у її середовищі виявилося мало людей, фізично готових до військової служби. Саме тому карабінерні полки довелося поповнювати офіцерами зі сторони, здебільшого росіянами (серед офіцерів-українців, які у час скасування полкового устрою служили у російській армії, так само знайшлося небагато охочих вступити до карабінерів). У зв’язку з катастрофічною нестачею офіцерського складу царський уряд дозволив приймати офіцерами навіть малоросійських урядовців (канцеляристів, суддів тощо), але це не допомогло справі.

Принцип переформування Малоросійських козацьких полків у легкокінні, а потім карабінерні досі залишається недослідженим. Козацькі полки перед реформою мали такі назви: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Миргородський, Лубенський та Гадяцький. Згідно з указом від 28 червня 1783 р. було сформовано 10 легкокінних полків з назвами: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Переяславський, Лубенський, а також — Глухівський, Сіверський, Софійський та… Тверський.

Таким чином, питання, в які саме легко-кінні полки потрапили козаки тієї чи іншої малоросійської частини, залишається відкритим. Якщо проаналізувати біографії старшин того часу, вміщені у «Малороссийском Родословнике» В. Л. Модзалевського, можна зробити деякі приблизні висновки, а саме:

а) рештки 1-го, 2-го та 3-го Охочекомонних полків було влито, відповідно, у Київський, Сіверський та Чернігівський легкокінні полки;

б) Тверський легкокінний полк, судячи з окремих життєписів, формувався з частини козаків Київського полку, а Сіверський — Чернігівського;

в) до однойменних легкокінних частин, найімовірніше, перейшли козаки Ніжинського, Стародубського та Переяславського полків;

г) козаки Лубенського полку служили у Лубенському та Глухівському легкокінних полках, тож можна припустити, що цей полк розділився на дві частини.

За час служби у 10 названих карабінерних полках малоросійське козацтво відзначилося подвигами у трьох війнах: Російсько-турецькій 1787–1791 рр. та двох Польських — 1792 та 1794 р., коли Правобережна Україна перейшла під владу Російської імперії{32}.

Невдовзі карабінерні полки один за одним зазнали розформування: козаки гинули, діставали поранення або йшли у відставку по закінченні терміну військової служби. Уже 1789 р. було розпущено Лубенський карабінерний полк, 1796 р. — Переяславський і Тверський, 1800 р. — Софійський та Ніжинський{33}.

У складі російської армії залишилося п’ять полків: Київський, Сіверський, Чернігівський, Стародубський (згодом перейменований на Стародубівський) та Глухівський, які з 1798 р. комплектувалися рекрутами — як росіянами, так і українцями — без уваги до їх походження та соціального стану. На 1800 р. ці частини повністю втратили своє українське обличчя і за своїм національним складом нічим не відрізнялися від інших полків російської кавалерії. 1833 р. Сіверський та Чернігівський полки також було розформовано.

До 1917 р. у російській армії збереглося лише три полки, що своєю історією сягали часів Богдана Хмельницького: 9-й гусарський Київський (дислокувався у Василькові під Києвом), 6-й драгунський Глухівський (м. Остроленка, Польща) та 12-й драгунський Стародубівський (м. Волочиськ Подільської губернії). Київські гусари та стародубівські драгуни до 1917 р. переважно поповнювалися українським контингентом. Кадри їх навесні 1918 р. перейшли до складу Армії Української Народної Республіки та продовжили службу батьківщині як 3-й кінно-козацький Київський та 13-й кінно-козацький Стародубський. Глухівський драгунський полк комплектувався переважно росіянами й у січні 1918 р. був розформований на Волині.

З 1786 р. уродженців Малоросії — козаків (однодворців) та селян-кріпаків брали до російської армії на загальних підставах і направляли до тих полків, які найбільше потребували поповнення: більшість — до регулярної кавалерії, решту — до піхоти. Як правило, до армії забирали 1 рекрута з 200 осіб чоловічої статі. Однодворці (козаки) зобов’язувалися відслужити 15 років, інші — 25. Російські історики О. Леонов та І. Ульянов у своєму дослідженні з історії російської піхоти зауважують такий факт щодо малоросійських рекрутів:

«Ці нові рекрути, які звикли до самостійного життя, досить сильно відрізнялись від інших солдатів, що помітили навіть іноземці: “ці однодворці… відмінні люди, дуже спокійного норову, але дуже ледачі”»{34}.

Одночасно з військовою реформою на території Малоросії було проведено реорганізацію національної кінноти в Катеринославській та Новоросійській губерніях. Нові полки отримали назву Катеринославської кінноти (на відміну від полків, сформованих із малоросійських козаків, які протягом 1783–1784 р. звалися Малоросійською кіннотою).

У Катеринославській кінноті український елемент становив меншу частину, оскільки вона складалася як із запорожців та їхніх нащадків, так і з представників народів, що осіли на Півдні України у 30-50-ті роки XVIII ст.: сербів, молдаван, валахів, грузинів, болгар, греків, арнаутів, македонців, угорців та ін. Тим же царським указом від 28 червня 1783 р., який передбачав створення 10 легкокінних полків Малоросійської кінноти, було наказано сформувати 8 полків Катеринославської кінноти. А саме:

Єлисаветградський легкокінний полк — з Єлисаветградського та Херсонського пікінерських полків (перший сформований у 1764 р, другий — у 1776 р, обидва — із запорозьких козаків, що вступили на російську регулярну службу);

— Олександрійський легкокінний полк — з Далматського та Македонського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);

— Костянтиноградський легкокінний полк — з Волоського та Іллірійського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);

— Маріупольський легкокінний полк — з Луганського та Полтавського пікінерських (перший сформований у 1748 р. під назвою Бахмутського козацького полку з бахмутських, торських та мояцьких козаків; другий — у 1776 р. із запорозьких козаків, які після ліквідації Запорозької Січі вступили до російської армії);

— Ольвіопольський легкокінний полк — з Болгарського та Сербського поселених гусарських полків (створені 1776 р.);

— Павлоградський легкокінний полк — з Катеринославського та Дніпровського пікінерських полків (сформовані у 1764 р. на Катеринославщині з запорозьких козаків, що вступили на російську регулярну службу);

— Херсонський легкокінний полк — з Угорського та Молдавського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);

— Полтавський легкокінний полк — з частини Полтавського козацького полку Малоросійського війська, чия територія була поділена між Малоросією та Катеринославською губернією?{35}.

Із числа полків Катеринославської кінноти Костянтиноградський було розформовано у 1790 р., Полтавський та Херсонський — у 1796 р., Ольвіопольський — у 1833 р. Інші полки під назвою 2-го лейб-гусарського Павлоградського, 3-го гусарського Єлисаветградського, 4-го гусарського Маріупольського та 5-го гусарського Олександрійського існували в російській армії аж до 1917 р.

Невдовзі після військової реформи в Україні 1783–1785 рр., внаслідок поділів Речі Посполитої, до складу Російської імперії увійшла Правобережна Україна. Переважна більшість українського населення Правобережжя була закріпачена ще на початку XVIII ст., тож тутешні польські землевласники тепер у будь-який спосіб намагалися втримати свої землі та кріпаків у складі Російської імперії.

Відсутність на Правобережжі української еліти призвела до того, що досить тривалий час цей регіон не давав російській армії жодного офіцера-українця, проте офіцери-поляки з Правобережжя значилися в її лавах ледь не з 1793 р. Пізніше певна (щоправда, досить невелика) кількість мешканців Правобережної України відшукала старі, ще гетьманські грамоти на дарування старшинства чи включення до козацьких реєстрів, які стали підставою для отримання дворянства в Російській імперії. Слід зазначити, що адміністрація не чинила у цьому жодних перешкод.

Лише в армії Миколи І з’явилися перші офіцери-українці — вихідці з Правобережної України, але аж до 1917 р. Волинська, Подільська та Київська губернії давали російському війську армії значно менше українців в офіцерських чинах, ніж інші території України.

Масове поповнення українською молоддю офіцерського корпусу Російської імперії

Ще за часів Петра І, 16 січня 1721 р., набрав чинності імператорський указ, що дозволяв особам будь-якого походження (навіть із кріпаків), які отримали перший офіцерський чин — прапорщика, автоматично переводитись до дворянського стану разом з дружиною та дітьми. Причому отримати перше офіцерське звання не було аж надто важко: кожний солдат навіть у мирний час міг дослужитися до чину унтер-офіцера (підофіцера), а в період війни за бойові заслуги одержати звання прапорщика.

Петро І також увів обов’язкову військову повинність для всіх дворян імперії: молоді чоловіки, незалежно від їх статку, були зобов’язані служити або на цивільній, або на військовій державній службі. Цікаво, що дворяни мусили служити стільки ж, скільки й прості солдати — довічно (тобто до кінця своїх днів або до поранення чи старості). До того ж, відповідно до імператорського указу від 1714 р., дворянам заборонялося надавати перший офіцерський чин, якщо вони не почали службу в армії солдатами{36}.

Така система змінилася 1762 р., коли царський уряд видав указ про вольності дворянства, дозволивши йому не відбувати державну, зокрема військову, службу. Проте, як зазначає історик російського офіцерства С. Волков

«…переваги служилих дворян, у першу чергу офіцерів, перед неслужилими були посилені, виявлялися навіть у дрібницях. Приміром, за маніфестом Катерини II від 1775 року дворянам, що не мали обер-офіцерського чину, дозволялося їздити містом не інакше як верхи або в одноколці на одному коні (на парі мали право їздити тільки офіцери). Досить важливим було обмеження неслужилих дворян у правах з виборів дворянських станових установ у губерніях. Під час виборів повітових і губернських предводителів дворянства, капітан-ісправників, повітових суддів та заседателів і деяких чинів губернського управління (що проводилися раз на три роки) дворяни, які навіть не мали великого маєтку, чи зовсім не служилі, чи ті, які не вислужилися навіть до обер-офіцерського чину, позбавлялися права голосу, як і дворяни, що зовсім не мали маєтків (їм дозволялось тільки бути присутніми на виборах)»{37}.

Світлійший князь Олександр Андрійович Безбородько (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1908, Т. 1)


Інакше кажучи, шлях до державних посад лежав або через службу в армії, або через багатство. Проте великим статком та маєтностями володіла дуже обмежена кількість дворян, і під час виборів на ту чи іншу посаду їх завжди міг обійти небагатий, але відзначений низкою нагород офіцер.

Генерал-поручик Ілля Андрійович Безбородько (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1908, Т. 1)


Однак отримати перший офіцерський чин було справою нелегкою. Аж до часів Олександра II існувало два шляхи до офіцерства. Перший — вступити в армію рядовим, дослужитися до звання унтер-офіцера, а потім, залежно від відмінностей по службі, — й офіцера. (Після смерті Петра І дворянську молодь зараховували до армії одразу унтер-офіцерами). Причому будь-який дворянин зобов’язувався бути унтер-офіцером не менше 3 років. Звичайні солдати-кріпаки, забрані в армію як рекрути, якщо не могли відзначитися у війнах, мусили ходити в солдатах не менше 4 років, в унтер-офіцерах — 12 років і лише тоді мали право претендувати на перший офіцерський чин. Історії відомо багато випадків, коли звичайні солдати й унтер-офіцери вислужувалися до офіцерів й автоматично переходили у дворянство. Однією з головних вимог до кандидатів на офіцерський чин із числа звичайних вояків було вміння писати та рахувати, досконале знання статутів і навички у їх застосуванні{38}.

Другий шлях, набагато складніший — лежав через спеціальні військово-навчальні заклади — кадетські корпуси (а з часів Олександра II — військові училища), які готували професійних військових, особливо артилеристів та інженерів.

Більшість генералів російської армії XVIII — першої пол. XIX ст. були випускниками саме кадетських корпусів. У Російській імперії в цей час існували такі корпуси: з 1732 р. Сухопутний Шляхетський кадетський корпус, з 1752 р. — Морський, з 1762 р. — Артилерійський та Інженерний Шляхетський, з 1799 р. — Гродненський (колишній корпус польської армії), з 1802 р. — Пажеський, з 1808 р. — Дворянський полк{39}. Але до цих навчальних закладів потрапляли лише всебічно освічені юнаки, і далеко не всі. Тож серед російського офіцерства XVIII — першої пол. XIX ст. порівняно невеликий відсоток закінчував кадетські корпуси, переважно інженери й артилеристи. Основна маса офіцерів піхоти і кавалерії починала свою службу в армії з унтер-офіцерських чинів.

Генерал-лейтенант Василь Григорович Костенецький (портрет з видання: Глинка В.М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)


Ліквідація малоросійських козацьких полків привела до величезних змін не тільки у територіальному поділі й соціальному статусі старшини та козацтва, але відбилася й на інших засадах державного управління. Скасовувалися давні адміністративні та судові установи Гетьманщини, на їх місце приходили губернські та повітові управління, де головну роль мало відігравати дворянство. Проте, як зазначалося вище, обійняти ту чи іншу важливу посаду у новій Малоросійській губернії міг лише дворянин з числа служилих-офіцерів. Тобто тепер давні заслуги у Гетьманщині та родовитість козацької старшини не відігравали жодної ролі; лише офіцерський чин став запорукою успіху. Причому дітям козаків щодо вступу до армії на унтер-офіцерські вакансії були надані такі самі права, як і дітям козацької старшини. Як наслідок, у 80-ті роки XVIII — на початку XIX ст. у середовищі козацького стану Малоросійської губернії здійнявся ажіотаж навколо отримання офіцерських чинів.

Протягом 70—90-х років XVIII ст. до Санкт-Петербурга на навчання до кадетських корпусів прибула величезна кількість української молоді — дітей старшини та козацтва: кмітливі, вправні, фізично сильні юнаки, заповзяті православні, ініціативні та… з великим бажанням зробити кар’єру. Українці вигідно відрізнялися від дітей курляндського баронства, яких було чимало в кадетських корпусах: зніжених та розбалуваних хлопчаків, фізично менш розвинених, а крім того — лютеран. У намаганні зменшити вплив іновірців в армії російський уряд робив ставку на амбітних українських хлопців.

Інтереси українців загалом та тих, що вчилися в кадетських корпусах зокрема, при царському дворі представляли брати Безбородьки, які мали майже необмежену владу. Певно, результатам саме їх діяльності треба приписати той факт, що вже у 80-ті роки XVIII ст. у Морському, а також Артилерійському та Інженерному Шляхетському корпусах українські вихованці становили досить великий відсоток.

Батько братів Безбородьків — Андрій Якович (1711–1780) був генеральним писарем і генеральним суддею Малоросії, а з 1762 р. — головою Чернігівського шляхетства. Своїм дітям він дав не тільки гідну освіту, але й — допоміг у кар’єрі. Старший із братів Безбородьків, Олександр Андрійович (1747–1799), увійшов в історію як визначний державний діяч Російської імперії. Він закінчив Київську академію, брав участь у Російсько-турецькій війні 1768–1774 рр.: був полковником Ніжинського полку, а потім очолював збірний загін з Лубенського, Миргородського та Охочекомонних полків. Брав участь у битвах при Ларзі, Кагулі та Сілістрі. З 8 грудня 1775 р. Олександр Безбородько був особистим секретарем імператриці Катерини II, і на цій посаді вже за кілька років став майже всесильним державним вельможею. Він вважався одним із найкращих російських дипломатів та політиків, за що у 1784 р. дістав титул графа, а 5 квітня 1797 р. — світлійшого князя Російської імперії. По закінченні Російсько-турецької війни 1768–1774 рр. старший Безбородько вже не брав участі у воєнних справах, але на російській військовій службі відзначився молодший брат — Ілля Андрійович Безбородько (1756–1800), який, власне, був покровителем українських кадетів у Санкт-Петербурзі.

Генерал від артилерії Петро Михайлович Капцевич (портрет з видання: Бородино 1812, Москва, 1987)


Кадетські корпуси виховали для російської армії багатьох видатних воєначальників та флотоводців — українців. Насамперед слід згадати «Російського геркулеса» (як називав його імператор Олександр І) генерал-лейтенанта Василя Григоровича Костенецького (1769–1831) та генерала від артилерії Петра Михайловича Капцевича (1772–1840) — видатних та уславлених воєначальників російської армії.

Українські хлопці-кадети — майбутні генерали та офіцери російської армії, уже через 15–20 років відіграли видатну роль, коли російська армія зійшлася у двобою з армією Наполеона.

Офіцери-українці та українське козацтво у Наполеонівських війнах

Провідний знавець офіцерського корпусу часів Олександра І, російський історик Дмитро Целорунго стверджує, що під час війни 1812 р. 29 % офіцерів були уродженцями українських губерній (ще 50 % відсотків — росіяни, 8 % — білоруси, 4 % — поляки, 2,5 % — литовці, 2,5 % — німці, 2 % — фіни, грузини, вірмени, молдавани, татари, 2 % — інші національності). Цей висновок він зробив, опрацювавши 1315 формулярних списків офіцерів, що брали участь у війні 1812 р.{40} Щоправда, Д. Целорунго не вказує, до якого роду військ належали ці офіцери, але можна припустити, що це були тільки піхотинці та кавалеристи. З інших наукових робіт автора (зокрема, нещодавно виданої монографії) стає зрозумілим, що він працював лише з матеріалами Російського державного військово-історичного архіву, де зберігаються майже винятково справи піхотних і кавалерійських офіцерів армії Олександра І. Тож цифра у 29 % відсотків українців може стосуватися тільки цих двох родів військ.

Щодо артилеристів та інженерів, то відсоток уродженців України там менший. Майже всі артилеристи закінчили кадетські корпуси, а формулярні списки цієї категорії офіцерства часів Олександра І зберігаються в Артилерійському музеї в Санкт-Петербурзі. Цей масив документів обробив інший відомий російський історик — В. М. Крилов. У його книзі вміщено виписки з формулярів 295 артилерійських офіцерів — учасників Бородінської битви 1812 р., майже всі вони — випускники кадетських корпусів. Ніякої спеціальної вибірки серед формулярних списків автор не робив — опублікував усі, що збереглися в наявності в Артилерійському музеї. Серед інших даних у виписках зазначено й походження офіцерів. 35 із них (а це майже 12 %) — українці. Цікаво, що наші земляки у формулярах свою батьківщину називали по-різному. Більшість просто написала назву губернії, шестеро вказало місцем походження «малоросійські губернії», або — «Малоросію», а ще четверо — «українські губернії». Однак, хоча Україною, на противагу Малоросії, Слобожанщині та Новоросії, на початку XIX ст. в офіційних документах називали Правобережжя, у цьому разі троє вихідців з «українських губерній» виявилися представниками малоросійської шляхти, а четвертий (полковник Яків Захаржевський) — нащадком відомої слобожанської дворянської родини.

Генерал-лейтенант Олександр Дмитрович Засядько (портрет з зібрання Артилерійського музею у Санкт-Петербурзі)


Вкажемо імена всіх виявлених істориком Криловим українських офіцерів-артилеристів — учасників Бородінської битви:

— з Малоросійських губерній — 6 (полковник М. С. Магденко, підполковники А. І. Бутович, Л. К. Пащенко, І. Г. Зенич, П. А. Дублянський, поручик П. І. Бутович);

— з Українських губерній — 4 (полковник Я. В. Захаржевський, підполковники П. П. Веселитський, Д. Ф. Кандиба, капітан М. Ф. Лішин 4-й);



Генерал-лейтенант Микола Семенович Сулима (портрет з видання: Бородіно 1812, Москва, 1987)


— з Полтавської губернії — 6 (полковники О. А. Богословський, О. Д. Засядько 1-й, Д. Д. Засядько 2-й, підполковники А. В. Нестеровський, П. Ю. Биковський, підпоручик О. Г. Криштофович 2-й);

— з Чернігівської губернії — 8 (підполковник А. А. Гулевич, штабс-капітани Є. С. Луценко, Ф. Я. Світ, поручики Д. А. Огієвський 2-й, С. 3. Іценко, підпоручики Г. П. Мешетич, М. П. Черницький, Ф. Р. Коницький);

Генерал-лейтенант Дмитро Петрович Неверовський (портрет з видання: Глинка В.М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)


— з Катеринославської губернії — 2 (підполковник П. В. Вербовський, поручик М. М. Кованько);

— зі Слобідської губернії — 1 (підпоручик І. І. Кішинський);

— без зазначення місцевості — 8 (полковник М. М. Колотинський, підполковник І. Ф. Богданович, капітан С. С. Мазаракій, поручики А. Я. Стороженко, В. І. Лісенко, Ф. Ф. Леонтович, підпоручики П. І. Верховський, О. Д. Дяченко){41}.

Деякі зі згаданих офіцерів згодом стали генералами, а один з них — генерал-лейтенант Олександр Дмитрович Засядько (1779–1837) взагалі вважається засновником ракетних військ Росії{42}.

Серед генералітету російської армії за станом на 1812 р. українці становили також порівняно значний відсоток. За останніми даними російських дослідників, у війні з Наполеоном 1812–1814 рр.

брало участь 550 генералів та адміралів російської армії. У 1996 р. було опубліковано докладний біографічний довідник цих воєначальників{43}. Із зазначених 550 генералів та адміралів 33 (б %) — українського походження. (Тут варто зазначити, що автори згаданого джерела допустилися деяких суттєвих помилок, зокрема й щодо походження. Так, генерали-українці С. С. Андрієвський та П. М. Капцевич, названі у них, відповідно, тверським і білоруським дворянами). Серед генералітету 1812 р. непропорційно великою була кількість генералів-неслов’ян, тому частка воєначальників-православних у відсотковому відношенні є значно меншою, ніж православних.

Усі генерали-українці 1812–1814 рр. були героями й уславленими полководцями. Більшість із них під час війни 1812 р. командували піхотними та кавалерійськими полками, і за бойові заслуги у битвах під Бородіном, Тарутином чи Малоярославцем дістали свої генеральські еполети.

Внаслідок подій війни 1812 р. в Україні на деякий час відродилося козацтво. Ініціаторами формування козацького війська для боротьби з Великою армією Наполеона стали українські дворяни Чернігівської та Полтавської губерній, російські аристократи — поміщики Київщини та Поділля, а також звичайні козаки та селяни. Було сформовано 15 Малоросійських та 4 Українські козацькі полки, Чернігівське, Полтавське та Харківське ополчення, а також окремий ескадрон поміщика Скаржинського в Херсонській губернії. Майже всі ці формування створювалися за власний кошт дворянства: кінський склад, уніформа, продукти харчування.

Генерал-лейтенант Олександр Іванович Михайловський-Данилевський (портрет з видання: Российский Архив, Москва, 1996, т. VII)


Генерал від інфантерії граф Михайло Андрійович Мілорадович (портрет з видання: Талберг Ф. И. Подгорная Н. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)


У 20-ті роки XX ст. у Варшаві сотник Армії УНР Олександр Шпилинський (Переяславський) написав узагальнюючу працю про українське козацьке військо й ополчення у 1812–1814 рр. Її було опубліковано у часопису Військового міністерства УНР в еміграції «Табор» у числах 19–26.

За даними О. Шпилинського (Переяславського), Українські кінно-козацькі полкибули сформовані згідно з указом від 7 червня 1812 р. та за ініціативою київського поміщика полковника графа де Вітте. Загалом було створено 4 полки (три — на Київщині, один — на Поділлі), у кожному з яких нараховувалося по 1 200 вояків. Полки комплектувалися з міщан та кріпосних селян. Уже наприкінці липня 1812 р. усі чотири частини закінчили формування й були зведені в Українську кінно-козацьку дивізію та влилися до складу 3-ї російської армії генерала Тормасова, що діяла на Волині. У жовтні-листопаді Українські полки брали участь у бойових діях проти 9-го австрійського корпусу Великої армії Наполеона на Волині та у Білорусі. У грудні 1812 р. Українська дивізія прибула під м. Вільно, де увійшла до складу авангарду головних російських сил. Під час Закордонного походу 1813–1814 рр. Українські кінно-козацькі полки воювали під Калішем, Лютценом (20.04.1813), Бауценом (8–9.05.1813), легендарній Битві народів під Лейпцигом (4–6.10.1813). Восени 1814 р. Українська кінно-козацька дивізія повернулася в Україну та розташувалася в районі м. Тульчин на Поділлі. 26 жовтня 1816 р. дивізія була перейменована на Українську уланську, причому всі козаки тепер ставали звичайними солдатами — уланами (з умовою 15-річної служби). 8 жовтня 1817 р. 3-й та 4-й Українські уланські полки були об’єднані з трьома полками Бузького козацького війська у Бузьку уланську дивізію в складі 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Бузьких уланських полків. 1-й та 2-й Українські уланські полки було значно поповнено рекрутами та розгорнуто в нову Українську уланську дивізію у складі 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських уланських полків. З липня 1856 р. Українську уланську дивізію було розформовано, а її вояків розподілено до інших уланських полків російської армії{44}.


Генерал-фельдмаршал світлійший князь Федір Іванович Паскевич (портрет роботи Т. Г. Шевченка з видання: Полевой Н. Русские полководцы, /репринт — Москва, 1997)


Малоросійські кінно-козацькі полки почали формуватися після рескрипту Олександра І від 25 червня 1812 р. 6 полків мала укомплектувати Чернігівщина, 9 — Полтавщина. У той час, за даними професора І. Павловського, на території цих двох губерній мешкало 454 983 малоросійські козаки — осіб чоловічої статі. Формування полків провадили місцеві дворяни — відставні офіцери російської армії, що служили урядовцями або займалися приватним господарством. Зокрема, відомо, що 5-й Малоросійський козацький полк на Полтавщині набрав видатний український письменник капітан Іван Котляревський. Загалом у 15-ти Малоросійських полках нараховувалося близько 18 000 козаків. Однак набрати офіцерський склад полків виявилося украй складним. Переважна більшість офіцерів-українців перебувала у діючій армії, тож сотнями та дивізіонами у Малоросійських козацьких полках командували відставні вахмістри та унтер-офіцери, які колись служили у легкокінних полках. Наприкінці серпня 1812 р. усі 15 козацьких полків були укомплектовані й готові до походу. У вересні-жовтні три Малоросійські козацькі полки перебували у діючій армії, один — у 3-й російській армії, решта (11 полків) склала кінну групу на чолі з генерал-лейтенантом Василем Васильовичем Гудовичем (рідним братом фельдмаршала І. В. Гудовича), яка з півночі закривала Малоросію від французьких військ, а потім вирушила убік Могилева. Під час Закордонного походу 1813–1814 рр. Малоросійські кінно-козацькі полки не відігравали особливої ролі. Так, окремі з них брали участь в облозі фортеці Нове Замостя, але більшість охороняла тили та комунікації союзних армій у Франкфурті на Майні, Гамбурзі, Богемії, Варшавському герцогстві тощо. У вересні 1814 р. усі Малоросійські козацькі полки отримали дозвіл повернутися додому, але зберігати військово-полковий устрій до особливого розпорядження. Тільки указом Олександра І від 11 червня 1816 р. козаків цих полків було розпущено по домівках, а самі полки — розформовано.

Чернігівське ополчення почало формуватися після видання маніфесту Олександра І від 6 липня 1812 р. під керівництвом місцевого маршалка дворянства Миколи Стороженка. Ополченці набиралися з українських кріпаків — по одному з кожних 15 душ; усього до ополчення було покликано 26 тис. чоловік. Окрім того, з артилерії, що зберігалася по маєтках українських дворян, набрали 40 гармат. У листопаді 1812 р. Чернігівське ополчення вирушило у похід на Волинь, а в лютому 1813 р. перейшло до Польщі, окремі полки ополчення брали участь в облозі фортеці Замостя. За наказом Олександра І від 30 вересня 1814 Чернігівське ополчення повернулося на батьківщину і розійшлося по домівках.


Генерал від інфантерії Опанас Іванович Красовський (портрет з видання: Глинка В. М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)


Після маніфесту Олександра І від 6 липня 1812 почало формуватись і Полтавське ополчення на чолі з маршалом дворянства Дмитром Трощинським. Ця справа цілком покладалася на місцеве дворянство. Із власної ініціативи Полтавські дідичі почали формувати ополчення з розрахунку по 1 воякові з кожних 25 кріпаків. Згідно з цією постановою, Полтавщина виставила 17 087 вояків, у тому числі 6 500 кінних, та, крім того, назбирала у панських маєтках 24 гармати (майже всі — давніх козацьких часів, що згодом виявилися непридатними до війни). 1 листопада 1812 р. ополчення вирушило на Чернігівщину для з’єднання з чернігівцями, а звідти у грудні — на Волинь. У лютому 1813 р. воно перейшло до Польщі. Деякі полки ополчення були задіяні в облозі Замостя. Указом Олександра І від 30 вересня 1814 р. Полтавське ополчення мало повернутися на батьківщину.

Харківське ополчення також комплектувалося з кріпаків, мало у своєму складі 13211 піхотинців та 1350 кавалеристів. Козацькі полки на давній Слобожанщині не відроджувались. У 1813 р. ополчення було розпущено{45}.


Генерал від інфантерії Петро Степанович Котляревський (портрет з видання: Талберг Ф. И. Подгорная Н. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)


З воєначальників-українців під час війни 1812 р. найбільше уславилися генерали від інфантерії граф Михайло Андрійович Мілорадович (1771–1825), Опанас Іванович Красовський (1781–1843), генерал-лейтенанти Дмитро Петрович Неверовський (1771–1813), Микола Семенович Сулима (1777–1840) та ін.{46}.

Саме під час війни 1812 р. заявив про себе ще один українець, майбутній генерал-фельдмаршал, генерал-ад’ютант, світлій тттий князь Варшавський і граф Ериванський Іван Федорович Паскевич (1782–1856) — переможець персів, турків, поляків та угорців{47}.

Офіцери-українці в армії Миколи І

Правління російського імператора Миколи І, що заступив на престол Олександра І, почалося з придушення повстання декабристів у Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р. Серед декабристів — учасників повстання на Сенатській площі українців за походженням не було. Кілька молодих вихідців з України належали лише до Т. зв. Південного товариства декабристів, яке 29–31 грудня 1825 р. організувало у м. Василькові під Києвом повстання Чернігівського піхотного полку. Фактичним головою повстання цього полку був підполковник Сергій Іванович Муравйов-Апостол (1796–1826) — наполовину росіянин, наполовину серб, який, однак, мав українські корені. Його бабуся Олена Петрівна, була з роду українського гетьмана (1727–1734) Данила Апостола. Коли у 1816 р. помер останній прямий нащадок гетьмана по чоловічій лінії, це прізвище було додано до прізвища російського міністра Івана Матвійовича Муравйова (сина Олени Петрівни) та його синів: підполковника у відставці Матвія Івановича (1793–1886), вищезгаданого Сергія Івановича і прапорщика Іполита Івановича Муравйових (1806–1826). Усі вони — уродженці Санкт-Петербурга, — хоч і не мали нічого спільного з Україною, з 1816 р. носили подвійне прізвище. Брати належали до масонських лож, які згодом були перетворені на Північне та Південне товариства декабристів. Підполковник Сергій Іванович Муравйов-Апостол прийняв команду над повсталим Чернігівським полком; щоправда, за спогадами сучасників, він пішов на це з великою неохотою. Уранці 31 грудня 1825 р. на чолі 970 солдат при 5 офіцерах підполковник Муравйов-Апостол вирушив у бік Києва, але дорогою його загін було розстріляно з гармат, а рештки — атаковано гусарами. Сергій Іванович дістав важке поранення картеччю в груди. Молодший з Муравйових-Апостолів, Іполит, теж був поранений, а 3 січня 1826 р. застрелився. Того ж дня було заарештовано старшого брата. 15 січня 1826 р. важко пораненого Сергія Муравйова-Апостола привезли до Санкт-Петербурга. 11 липня 1826 р. його засудили до смертної кари через повішання, а за два дні вирок було виконано на кронверку Петропавловської фортеці разом з іншими чотирма визначними декабристами — Рилєєвим, Пестелем, Бестужевим-Рюміним та Каховським{48}.

Приборкати повстання на Сенатській площі Миколі І допоміг відомий малоросійський дворянин — на той час петербурзький військовий губернатор генерал від інфантерії Михайло Андрійович Мілорадович, який загинув під час повстання, смертельно поранений декабристом Каховським.

Слід зауважити, що Микола І багато в чому зобов’язаний своїм генералам-українцям. Один із них — Іван Федорович Паскевич, будучи під час повстання на Сенатській площі начальником 1-ї гвардійської дивізії, рішуче підтримав царя, а згодом став його найближчою довіреною особою, фельдмаршалом (одним із чотирьох фельдмаршалів-українців Російської імперії) та головнокомандувачем російської армії у більшості війн того часу. Ще один генерал-українець — Опанас Іванович Красовський, уславився у багатьох колоніальних війнах у 20—30-ті роки XIX ст.

За часів Миколи І частка українців серед офіцерського корпусу Російської імперії становила не менше 20 %.

Із Польським повстанням 1831 р., приборкання якого очолив той таки генерал-фельдмаршал І. Ф. Паскевич, пов’язана ще одна спроба відродження Малоросійського козацтва. Ініціатором формування кінно-козацьких полків, укомплектованих з уродженців Чернігівської та Полтавської губерній, став генерал-губернатор Малоросії генерал від кавалерії князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778—6.01.1845). Князь був яскравою фігурою свого часу, видатним дипломатом і вдалим політиком (саме він став одним із прототипів князя Андрія Волконського — літературного героя роману «Війна і мир» Льва Толстого). Під час Наполеонівських війн князь особливо уславився в битві під Аустерліцом 2 грудня 1805, у війні 1812 р. командував резервною кавалерійською дивізією, у 1813 р. з маневровим козацьким загоном воював у Берліні. Згодом отримав придворний чин генерал-ад’ютанта і був призначений генерал-губернатором Саксонії. 1814 р. став генерал-лейтенантом, брав участь у Віденському конгресі, на якому вирішувалася подальша доля європейського устрою. 29 вересня 1816 р. князя призначено Малоросійським генерал-губернатором (у його підпорядкуванні були Полтавська та Чернігівська губернії). Незважаючи на своє російське походження, він настільки глибоко й співчутливо ставився до проблем Малоросії та її народу, що невдовзі його почали називати серед людей не інакше як «наш батько». Додамо, що донька генерал-губернатора — княжна Рєпніна, була закохана у Т. Г. Шевченка й багато чим допомагала видатному українському поетові.

Підполковник Сергій Іванович Муравйов-Апостол (портрет з видання: Бородіно 1812, Москва, 1987)


Після Польського повстання 1831 р. князь Рєпнін-Волконський виступив перед Миколою І з ініціативою створення окремих козацьких полків на зразок тих, що існували у 1812 р. 6 травня 1831 р. цар видав указ сформувати з козаків-добровольців Полтавської та Чернігівської губерній 8 Малоросійських кінно-козацьких полків. Однак створення їх припинилося у зв’язку із закінченням бойових дій у Польщі, коли Варшаву було взято штурмом. Незважаючи на те, що козаки вступали до полків за власного ініціативою, Микола І вирішив ці формування ліквідувати, а його особовим складом поповнити армійські частини. 7 серпня 1832 р. 1-й (Полтавський) та 2-й (Миргородський) Малоросійські кінно-козацькі полки було відправлено на військову службу на Північний Кавказ і назавжди поселено на Військово-грузинській дорозі, інші шість 30 вересня 1832 розпущено, а їх козаків забрано на військову службу до російської регулярної кавалерії на 15 років. 30 вересня 1832 малоросійські козаки 1-го та 2-го полків у кількості 1 300 осіб зарахували до козацького стану Кавказької лінії. Щоб убезпечити ці два полки від зникнення, на території Полтавської та Чернігівської губерній царський уряд провів «мобілізацію» дівчат, яких потім відправили на Північний Кавказ і оселили разом із козаками 1-го та 2-го полків. 10 липня 1839 2-й Малоросійський полк перейменовано на Владикавказький козацький, а 7 жовтня 1842 до його складу було приєднано 1-й Малоросійський полк. 4 березня 1861 Владикавказький козацький полк увійшов до новоствореного Терського козацького війська Російської імперії. 24 червня 1882 його об’єднано із Сунженським і з них сформовано 1-й Сунженсько-Владикавказький козацький полк Терського козацького війська. Потім він брав участь у Першій світовій та російській громадянській (на стороні білих) війнах, а в 1921 р. був розформований радянською владою на підставі Декрету про скасування козацького стану{49}.

Доля Малоросійських кінно-козацьких полків гнітюче вплинула на генерала Рєпніна-Волконського. Він намагався захистити своїх людей перед Миколою І, але тільки зіпсував стосунки з імператором. У 1834 р. князя було звинувачено у значних фінансових розтратах державних грошей (пізніше виявилося, що це звинувачення було несправедливим) і 28 червня 1838 р. усунуто з посади Малоросійського генерал-губернатора. Він оселився у своєму маєтку в Яготині (на той час — Полтавської губернії), де й мешкав до кінця життя. Тут знайшли притулок чимало українських національних діячів, зокрема Т. Г. Шевченко. Помер Микола Григорович Рєпнін-Волконський 6 січня 1845 р. і був похований при величезному зібранні народу в Троїцькому монастирі під Прилуками; його труну козаки несли від самого Яготина{50}.

Генерал від кавалери князь Микола Григорович Репнін-Волконський (портрет з видання: Глинка В. М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)


У 1853 р. Микола І розпочав війну проти Туреччини, метою якої було захоплення нових територій на Балканах. Російські війська у той час діяли одразу на двох театрах війни: у Румунії та на Кавказі. Восени наступного року центр воєнних дій перемістився на Кримський півострів: 13 вересня у 1854 р. під Євпаторією висадилися англійські та французькі армії — союзники турків. Східна війна (згодом названа в Росії Кримською) тривала до початку вересня 1855 р. — остаточної капітуляції російських військ під Севастополем.

У Кримській війні, зокрема при обороні Севастополя, помітну роль відіграли вояки-українці. Щоправда, в сучасній українській історіографії утвердилося значною мірою помилкове уявлення про їх участь. З огляду на те, що в російській армії багато полків мало українські назви: Київський, Полтавський, Чернігівський, Кременчуцький, Волинський тощо, деякі вітчизняні дослідники, не вдаючись у нюанси російської військової історії, обстоюють думку, що ці формування були укомплектовані українцями. Насправді перераховані вище полки хоч і мали українські назви, але в середині XIX ст. переважно формувалися російським контингентом. Українські поповнення, зокрема полтавські, надходили до Єлецького, Севського, Брянського й Орловського полків, а волинськими рекрутами комплектувалися Селенгінський, Якутський, Охотський і Камчатський полки. Усі ці частини брали активну участь у Кримській війні.

Отже, в 1853–1856 рр. рядові-українці становили значний відсоток російських військ у Криму. Серед захисників Севастополя було багато офіцерів-українців і навіть один генерал — родич відомого українського композитора Миколи Лисенка, генерал-лейтенант Михайло Захарович Лисенко, який командував укомплектованою переважно полтавцями 9-ю піхотною дивізією та був смертельно поранений 27 серпня 1855 р. у бою за Малахів курган{51}.

Серед офіцерів, що брали участь у Східній (Кримській) війні 1853–1856 рр, були й інші представники відомих українських родин. Приміром, Федір Іванович Дараган (30.04.1815— 24.03.1874), учасник Кавказьких війн, з 1854 р. у чині полковника очолював Суздальський піхотний полк, із яким здійснив похід на Дунай, а згодом обороняв Севастополь. По війні він обіймав посаду орловського губернського військового начальника, був генерал-майором{52}. Ще один герой Східної війни, Микола Семенович Мазаракій (15.11.1825-16.03.1875), у 1853–1854 рр. воював із турками на Кавказі, у березні 1855 р. за власним бажанням перевівся до Севастополя, а з 8 травня того ж року виконував обов’язки командира Люблінського єгерського полку, укомплектованого рекрутами з Херсонської та Катеринославської губерній. На цій посаді він відзначився під час серпневих боїв, дістав кілька важких контузій. Як визнання заслуг полковника Мазаракія в обороні Севастополя після війни Олександр II дозволив йому носити кашкетку замість ківера і ходити з милицею. У 1869 р. нащадок запорозьких козаків М. С. Мазаракій отримав генерал-майорський чин, а це — рідкісний випадок у російській військовій історії (скалічених офіцерів здебільшого відправляли у відставку){53}.

Під час Східної війни українці воювали не тільки в Криму, айв інших куточках Російської імперії. Так, маленька російська залога Камчатського півострова під проводом військового губернатора Камчатки українця генерал-майора Василя Степановича Завойка (Завойки) (1809–1898) у серпні 1854 р. відбила атаку англо-французької ескадри (фактично, саме йому Росія зобов’язана збереженням цієї території у своєму складі){54}.

Атака Київського гусарського полку під Горним дубняком, 1877 рік


Під час Східної (Кримської) війни 1853–1856 рр. відбулася чергова спроба відродження Малоросійських козацьких полків. Царським маніфестом від 7 травня 1855 р. з козацького стану Полтавської та Чернігівської губерній було сформовано 6 Малоросійських кінно-козацьких полків (кожний — 7-сотенного складу). Однак уже 5 квітня 1856 р. у зв’язку із закінченням війни цих вояків було розпущено по домівках{55}.

Військові реформи та війни Олександра II

Після смерті Миколи І у 1855 р. російський трон зайняв Олександр II — один із найвизначніших імператорів Російської імперії, який 1861 р. скасував кріпосне право та звільнив селян від кріпацької залежності, 1864 р. провів Земську та Судову реформи, 1870 р. — Міську реформу. До того ж маніфестом від 1 січня 1874 р. він запровадив Військову реформу, якій передували інші важливі зміни у цій сфері.

Генерал від інфантерії Федір Федорович Радецький (портрет з видання: Талберг Ф. 14. Подгорная И. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)


Ще у 1845 р. Микола І припинив надання спадкового дворянства особам, що отримували чин прапорщика; тепер для зарахування до дворянського стану вимагався чин майора. (Новоспечені прапорщики, якщо вони не були спадковими дворянами, отримували лише особисте дворянство, яке не поширювалося на дружину та дітей.) 1856 р. Олександр II підняв цю планку аж до чину полковника{56}. Крім того, ще 1841 р. було скорочено термін військової служби: солдатів, які відбули 20-річну службу, відпускали у безстрокову відпустку, а кількома роками пізніше військових почали звільняти після 15 років.

Радикальна зміна статусу молодших офіцерів, запроваджена Миколою І, дала поштовх до появи серед офіцерського корпусу російської армії значного відсотка недворянського елементу. Спочатку його становили тільки ті офіцери, що вислужилися із солдатів, але починаючи з 1865 р., коли Олександр II заснував кілька юнкерських училищ для вихідців з усіх станів, чисельність недворян в офіцерському середовищі постійно збільшувалася. Ще за кілька років імператор провів реформу військово-навчальних закладів: тепер усі майбутні офіцери мусили закінчувати військові або юнкерські училища (без освіти отримати офіцерські погони було неможливо). До військових училищ приймали випускників кадетських корпусів — середніх військово-навчальних закладів, де з 11 до 18 років виховувалися діти офіцерів і дворян. Юнкерські училища приймали молодь із числа солдатів, що мали середню освіту, студентів та випускників гімназій: для їх військової виучки тут було створено додатковий підготовчий курс. Як наслідок, у ці навчальні заклади стікалися представники купецького, міщанського та селянського прошарку.

Маніфестом від 1 січня 1874 р. Олександр II запровадив загальний військовий обов’язок у Російській імперії. Усі чоловіки у 20-річному віці зобов'язувалися у певний час з’являтися до військового начальника. Там відбувалося жеребкування: той, хто витягав жереб, — ішов до армії, решта зараховувалася до запасу й поверталася додому. Як правило, до армії потрапляв кожен третій з числа військовозобов’язаних, — у призові інших не було потреби. Від військової служби звільнялися особи духовного сану. Лікарі мусили служити в армії лише у військовий час. Початковий термін служби — 6 років (на окраїнах держави — 7) невдовзі був скорочений до 4-х (у Туркестані — до 6-ти). По відбутті обов’язкової військової служби звільнені солдати та унтер-офіцери ще 9 років значилися в запасі, тобто за потреби підлягали мобілізації у будь-який час. Осіб віком від 20 до 40 років, які не служили в армії, забирали в її лави у разі виникнення бойових дій{57}.

За царювання Олександра II було проведено дві великі військові кампанії: придушення Польського повстання 1863–1864 рр. та Російсько-турецьку війну 1877–1878 рр., у результаті якої Туречина втратила Балкани. Крім того, експедиційні загони Російської імперії приєднали до неї більшу частину Середньої Азії.

Під час Польського повстання, 25 травня 1863 р., у Полтавській та Чернігівській губерніях було оголошено указ Олександра II про створення трьох козацьких полків — 1-го та 2-го Полтавських і 3-го Чернігівського. Загальна кількість кожного полку сягала 1 073 вояків. Однак уже 26 червня 1864 р., після придушення повстання, їх розформували. Більшість козаків цих полків було переселено на Північний Кавказ та зараховано до Лінійного козацького війська, яке згодом організаційно влилося до складу Кубанського козацького війська{58}.

Російсько-турецька війна 1877–1878 рр. також позначилася на українському суспільстві. Ще 1876 р. Олександр II віддав наказ про мобілізацію військ Київської, Харківської та Одеської військової округ, що комплектувалися майже винятково вихідцями з України. Саме ці формування відіграли вирішальну роль у боротьбі з турками та визволенні Болгарії. Так, легендарну оборону Шипкинського перевалу, через який намагалися прорватися турецькі війська, здійснювали полки, укомплектовані українцями: 35-й Брянський і 36-й Орловський, де служили полтавчани; 4-та стрілецька бригада, яка за бої на Шипці дістала неофіційне найменування «Залізної», укомплектована селянами Херсонщини; 54-й Волинський, 54-й Мінський, 55-й Подільський та 56-й Житомирський полки 14-ї дивізії, сформовані з селян і міщан Харківщини, Полтавщини, Київщини та Херсонщини. До речі, у цій дивізії служив вольноопределяющимся (українською — однорічником) славетний український театральний діяч Микола Карпович Садовський (1856–1933), який за бої на Шипці отримав солдатський Георгіївський хрест 4-го ступеня. У своїх спогадах про сутички на перевалі серед своїх начальників — генералів та офіцерів — він називає майже винятково українські прізвища{59}.

Генерал від інфантерії Михайло Іванович Драгомиров (портрет з видання: Епанчин И. А. На службе трех императоров, Москва, 1995)


У другому епіцентрі бойових дій часів Російсько-турецької війни 1877–1878 рр. — битві під Плевною — також воювали українські дивізії. Зокрема, 31-ша піхотна, набрана з харків’ян, 33-тя — з киян, 11-та — з волинян, 5-та — з поліщуків, 15-та і 34-та — з катеринославців, херсонців, таврійців, а також 1-ша бригада 9-ї піхотної дивізії, укомплектована полтавцями.

Загалом у російських військах, що воювали з турками у 1877–1878 рр., щонайменше 50 % особового складу становили українські військові. Причому йдеться не тільки про рядових, але й про офіцерів і генералів. Це підтверджує і біографічний довідник генералів, офіцерів і героїв з числа рядових, які відзначилися у боях із турками, загинули або дістали поранення. Значний відсоток у його списках становлять біографії українців{60}.

Серед вищих командирів, які набули слави у Російсько-турецькій війні, слід згадати таких: генерала М. П. Богацевича — командира 123-го Козловського полку (набраного з харків’ян), полковника Власенка — командира 131-го Тираспольського полку (кияни), генерала П. Є. Гарковенка — начальника 40-ї артилерійської бригади, генерала Ф. О. Губського — начальника артилерії на Кавказькому фронті, полковника В. В. Гудиму — командира батареї 16-ї артилерійської бригади, генерала Іващенка — начальника інтендантського управління, генерала Квітницького — начальника бригади 3-ї гренадерської дивізії, флігель-ад’ютанта Олександра II полковника Косача (згодом — генерал від інфантерії), генерала Кравченка — командувача російських військ в Абхазії, генерала О. О. Липинського — командира 35-го Брянського полку (полтавці), генерала В. К. Мольського — командира 54-го Мінського полку, полковника Немиру — командира 47-го Українського полку (подільці), полковника Онопрієнка — командира батареї Лейб-гвардії 1-ї артилерійської бригади, генерала М. Ф. Петрушевського — начальника бригади 14-ї піхотної дивізії, полковника Писанку — командира 7-го Ревельського полку, генерала Погацевича — командира бригади 5-ї дивізії (поліщуки), полковника Ф. Л. Романовича — командира 14-го гренадерського Грузинського полку, полковника Сікевича, полковника І. І. Филипенка — начальника артилерії чорногорської повстанської армії тощо{61}.

Слід згадати й імена українців генералів Федора Федоровича Радецького (1820–1890) та Михайла Івановича Драгомирова (1830–1905), які на рівні з генералами М. Д. Скобелевим та И. В. Гурком вважаються головними героями цієї війни. М. І. Драгомиров, який багато років по війні очолював війська Київської військової округи, був переконаним українцем, мав тісні стосунки з українськими діячами зі Старої Громади та взагалі багато прислужився національній справі.

1881 р., після вбивства Олександра II, на російський трон зійшов новий імператор — Олександр III. Період його правління став для Російської імперії великим застоєм. Армія та військова справа перебували в занепаді. Жодних бойових дій російська армія в той період не провадила, а термін обов’язкової військової служби зріс до 5 років — таким він і залишався аж до падіння російської монархії.

Участь офіцерів в українському національно-культурному житті

Чимало українських діячів, що творили національну культуру в XIX ст., було офіцерами Російської імперії. Напевно, найвідомішим серед них слід вважати Івана Петровича Котляревського (1769–1838) — автора безсмертної «Енеїди», з якої почалася нова українська література. Уродженець Полтави, 1796 р. він вступив кадетом до Сіверського карабінерного полку російської армії, згодом перевівся до Стародубського кірасирського, у складі якого протягом 1806–1808 рр. брав участь у Російсько-турецькій війні. У 1808 р. залишив військову службу в чині капітана з мундиром та пенсією. Під час війни 1812 р. створив у Полтаві 5-й Малоросійський кінно-козацький полк, який потім здав у команду штабс-капітанові Рудницькому. 1817 р. за зразкове формування цього полку Котляревський отримав чин майора{62}.

Відомий український письменник першої половини XIX ст. Євген Павлович Гребінка (1812–1848) хоч і був на військовій службі порівняно недовго, проте був пов’язаний з підготовкою офіцерського корпусу. У 1831 р. Євген Павлович закінчив Гімназію вищих наук князя Безбородька у Ніжині та вписався однорічником до 8-го Малоросійського кінно-козацького полку. З 1834 р. Гребінка перебував на цивільній службі, а з 1838 р. викладав російську мову у Дворянському полку — військово-навчальному закладі в Санкт-Петербурзі. Від 1841 р. і до останніх днів Євген Павлович був викладачем російської мови у 2-му кадетському корпусі та Морському кадетському корпусі{63}.

Ще двоє українських письменників того часу — Павло Павлович Білецький-Носенко та Олексій Петрович Стороженко — теж у минулому були офіцерами Російської армії.

Перший, нащадок прилуцького козацького полковника Носа, великий подвижник української культури, завзятий збирач фольклору та усних пам’яток народної творчості, народився у Прилуках (точні дати його життя не встановлені). Відомо, що 1788 р. П. П. Білецький-Носенко був офіцером і брав участь у Російсько-турецькій війні 1787–1791 рр., зокрема у штурмі фортеці Очаків. У 1794 р. Павло Павлович воював у Польщі, а 1798 р. він з чином капітана залишив військову службу та повернувся до Прилук. Відтоді починається його педагогічна та культурна діяльність. Тривалий час П. П. Білецький-Носенко був наглядачем за Прилуцьким 2-класним (а потім — 3-класним) училищем і за власний кошт заснував при ньому приватний пансіон для дітей-неприлучан. Видатний дослідник української літератури М. І. Петров нарахував 22 літературні та наукові праці, що належать перу П. П. Білецького-Носенка. Серед них — переклади, словники (Словник німецьких письменників), наукові розвідки з різних галузей життя та літературні твори, написані українською мовою: повісті «Зиновій Богдан Хмельницький» та «Іван Золотаренко», українські казки, балади, байки{64}.

Другий — Олексій Петрович Стороженко (1805–1874), за книжками якого сучасні автори, незважаючи на літературну недосконалість, визнають беззаперечну історичну, філологічну та етнографічну цінність. Олексій Петрович закінчив кадетський корпус у Санкт-Петербурзі й у 1823 р. вийшов офіцером до одного з армійських полків. 1825 р., перебуваючи зі своїм полком у Немирові, О. П. Стороженко записав оповідання 98-літнього священика, який свого часу був поводирем 100-літнього діда — свідка й активного учасника Козацьких війн XVII ст. З цього почалося захоплення Олексія Петровича українською старовиною. Протягом 1828–1829 рр.

О. П. Стороженко брав участь у Російсько-турецькій війні та був поранений у битві під Журжею, за подвиги в якій дістав орден Святого Георгія 4-го ступеня. Під час цієї війни етнограф зустрів кількох старих задунайських козаків, зі слів яких теж записав чимало цікавих історичних оповідань. 1831 р. він брав участь у Польській кампанії, а згодом перейшов на цивільну службу: був урядовцем для особливих доручень при київському генерал-губернаторі, міністерстві внутрішніх справ Російської імперії та при генерал-губернаторі Західного краю. Нині відомо 40 творів, написаних О. П. Стороженком, з них 14 — російською мовою і 26 — українською. Більшість із них створені на матеріалі оповідань старих людей, зібраних по всій Україні{65}.

Свій вклад у розвиток української культури XIX ст. вніс і штаб-ротмістр Петро Іванович Мартос (1811 — бл. 1880), український шляхтич і поміщик, за наполяганням і на кошти якого було здійснене перше видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. Вони познайомилися 1839 р. у Санкт-Петербурзі, коли за рекомендацією Є. П. Гребінки меценат замовив у Тараса Григоровича свій портрет. Коли Мартос відвідував Шевченка в його помешканні, він помітив якісь клаптики паперу з віршами, що лежали розкидані по кімнаті. Прочитавши їх разом із Є. П. Гребінкою, він із захопленням відкрив для себе Шевченка-поета. Невдовзі Петро Іванович особисто взявся за упорядкування та видання «Кобзаря» і здійснив його 1840 р.{66}

Значний внесок у громадське життя Україні зробили офіцери — вихідці з відомих дворянських родин. Заслуговує на увагу громадська та політична діяльність Андрія Опанасовича Потебні (1838–1863), брата видатного українського філолога Олександра Потебні. У 1856 р. Андрій Опанасович закінчив Костянтинівський кадетський корпус у Санкт-Петербурзі, під час навчання в якому зблизився із майбутніми польськими революціонерами Я. Добровським та 3. Бодлевським. Після закінчення корпусу Потебня вийшов підпоручиком до Шліссельбурзького піхотного полку, розташованого на території Польщі. Під час служби Андрій Потебня залучив до революційної діяльності ще кількох молодих офіцерів, із якими 1861 р. створив таємну організацію «Комітет російських офіцерів у Польщі», яка в листопаді 1862 р. увійшла до складу революційної терористичної організації «Земля і Воля». 27 червня 1862 р. поручик Потебня здійснив невдалий замах на російського намісника у Польщі, після чого мусив емігрувати. Зустрічався в Лондоні з російськими діячами О. І. Герценом та М. П. Огарьовим, писав статті для герценівського журналу «Колокол», склав кілька прокламацій до російських офіцерів у Польщі. 1863 р. брав активну участь у Польському повстанні, загинув, ведучи загін повстанців у бій із російськими військами біля Піщаної Скелі 4 березня 1863 р.

Цікавою постаттю українського громадського життя XIX ст. був підполковник Андрій Опанасович Красовський (1822–1868) — син видатного російського воєначальника, вищезгаданого генерала від інфантерії Опанаса Красовського. Він народився у Києві, 1840 р. закінчив Пажеський корпус, тривалий час служив в Олександрійському гусарському полку, брав участь у Східній війні 1853–1856 р. У 1859 р. Андрій Красовський покинув військову службу і виїхав до Італії, де прилучився до боротьби італійського народу за незалежність. Неодноразово зустрічався з Д. Гарібальді та вступив до революційної організації «Земля і Воля» Герцена і Добролюбова. У 1861 р. повернувся до Києва і був призначений до Володимирського Київського кадетського корпусу. Розповсюджував серед солдатів часописи «Колокол» та «Полярная Звезда», займався популяризацією творчості Т. Г. Шевченка. 30 червня 1862 р. Андрія Красовського було заарештовано за поширення серед солдатів Житомирського піхотного полку відозв із закликом не брати участі у придушенні селянських виступів. Засуджений до розстрілу, але згодом Олександр II замінив присуд на 12 років каторги. Перебував на роботах у Нерчинську, застрелився під час невдалої спроби втечі{67}.

Помітний слід в українській культурі залишив Микола Миколайович Аркас (26.12.1852—13.03.1909) — автор монографії «Історія України-Руси», син віце-адмірала російської армії Миколи Андрійовича Аркаса. Від своїх предків — діда, батька та рідного дядька дістав у спадок не тільки маєтки, значні кошти та науковий хист, а й велику кількість зібраних ними матеріалів і рукописів з історії України. У 1875 р. М. М. Аркас закінчив Новоросійський університет в Одесі, потім працював військовим чиновником у морському відомстві в порту Миколаєва. Він уславився не тільки як автор «Історії України-Русі», яка вийшла друком у 1908 р., але і як успішний композитор-самоучка. Зокрема, М. М. Аркас написав оперу «Катерина» (за однойменною поемою Т. Г. Шевченка), кілька романсів, робив музичну обробку народних пісень{68}.

Неоціненні заслуги перед українською історією має Вадим Львович Модзалевський (1882–1920) — талановитий історик, генеалог, архівіст і збирач старовини. Він походив із дворян Чернігівської губернії, але народився у Тифлісі, де батько служив офіцером у місцевій залозі. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1902), потім працював у Києві. Захоплювався збиранням відомостей про свій родовід і минуле малоросійського дворянства. У 1906 р. перевівся на посаду позаштатного офіцера-вихователя до 1-го кадетського корпусу в Санкт-Петербурзі, щоб вільний час використовувати для роботи в архівах. 1911 р. вийшов у запас, став директором Музею української старовини в Чернігові та керівником справ Чернігівської архівної комісії. Перу В. А. Модзалевського належать численні статті з історії різних українських діячів і два капітальні видання: «Малороссийский Родословник» (Київ, 1908–1914, тт. 1–4), та «Малороссийский Гербовник», уперше виданий 1914 р.

На початку XX століття національно-культурні традиції українців — офіцерів російської армії гідно підтримував Лев Макарович Мацієвич (1877—24.09.1910) — визначний інженер-суднобудівельник, конструктор і політичний діяч. 1901 р. Л. М. Мацієвич закінчив Харківський технологічний інститут, під час навчання в якому був активним членом Української студентської громади, членом-засновником Революційної української партії — першої національно-політичної партії в Україні, а згодом став одним із керівників Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1906 р. він закінчив Миколаївську морську академію, після чого працював у військовій промисловості, спеціалізуючись на конструюванні підводних човнів і літаків. Був ініціатором створення відділу організації повітряного флоту при Комітеті з організації військово-морського флоту. У лютому 1910 р. Їздив до Франції, де пройшов льотні курси й отримав звання пілота. Загинув 24 вересня 1910 р. під час 1-го Всеросійського свята повітроплавання — випав з літака на висоті 480 метрів (і став першим російським пілотом, який загинув під час виконання службового обов’язку). До 1917 р. він залишався кумиром багатьох мешканців Російської імперії: листівки з його портретами, на рівні з фотографіями льотчика Нестерова, мали велику популярність{69}.

По смерті Л. М. Мацієвича його справу продовжили офіцери-українці російської армії Олексій Астаф’єв, Євген Богацький, Микола Чехівський, Павло Кудрявців, Олександр Пількевич та інші, які стали активними учасниками національного руху 1905–1917 рр. Ці офіцери відзначилися на відповідальних посадах уже в Збройних силах України за часів Визвольної війни 1917–1921 рр.

Російська армія за часів Миколи II, роль у ній українців

Останньому російському імператорові Миколі II, який посів трон у 1896 р, дісталася величезна країна, що починалася за Віслою та закінчувалася на узбережжі Тихого океану. Предки його завоювали Сибір, Прибалтику, Польщу, Кавказ, Середню Азію, і тепер залишилося просуватися лише на Далекий Схід — до Монголії та Китаю. У Санкт-Петербурзі навіть виникла окрема військово-політична група генералів і політиків, яка вимагала від царського двору сміливо рухатися аж до Індії — незважаючи на перешкоди. Цікаво, що найбільш яскравими виразниками цієї групи були українці, зокрема один з головних ідеологів колонізації Далекого Сходу генерал від інфантерії Яків Федорович Барабаш (1838–1910) — сумлінний дослідник і вправний політик.

Усі дані, здобуті Барабашем на території Монголії та Китаю, російському урядові вдалося сповна застосувати у 1900–1901 рр. під час Китайського походу, викликаного так званим Боксерським повстанням у Китаї — масовим народним протестом проти іноземних колонізаторів. Скориставшись вибухом повстання, найбільші європейські країни, США та Японія ввели до Китаю свої війська. Звичайно, найактивнішою була Росія як найближча до бунтівної країни. Для придушення повстання вона надіслала значні війська, які досить швидко приборкали китайців і штурмом взяли Пекін. Якщо б не англійці, німці та японці, Микола II, напевно, приєднав би весь Північний Китай разом із Пекіном до Російської імперії. Але іноземці невдовзі примусили російські війська покинути більшу частину Китаю. Російські війська залишилися тільки на Ляодунському півострові, де будувався російський торговельний порт Дальній і фортеця Порт-Артур. Окрім того, з російської території до Порт-Артура за російський кошт будувалася Китайська східна залізниця.

У 1903 р. у Санкт-Петербурзі було створено Комітет зі справ Далекого Сходу, на який покладалося завдання колонізації Китаю. Фактичним керівником цього комітету став контр-адмірал Олексій Михайлович Абаза — дворянин Подільської губернії, колишній командир крейсера «Світлана» та викладач Морського кадетського корпусу. Абаза провадив загарбницьку політику, спрямовану не тільки проти Китаю, але й проти Японії. Японці, ображені зухвалими діями Російської імперії, починаючи з 1901 р. готувалися до війни, яка вибухнула наприкінці січня 1904 р. і невдовзі була програна Росією.

Полковник Петро Іванович Скоропадський, батько гетьмана П. П. Скоропадського (фото з видання: Панчулидзев С. А. Биографии кавалергардов, СПб, 1912, т. 4)


У Російсько-японській війні 1904–1905 рр. брали участь переважно війська, що комплектувалися росіянами та прибули на театр військових дій з Сибіру, а також Казанської, Московської та Санкт-Петербурзької військових округ. Українські вояки на Російсько-японській війні були представлені лише одним X армійським корпусом, переправленим на Далекий Схід із Київської військової округи навесні 1904 р., який складався з 9-ї (переважно полтавці) та 31-ї (харків’яни) піхотних дивізій. У боях із ворогом корпус зазнав великих втрат. Особливо постраждала 9-та артилерійська бригада: японці вночі несподівано напали на один з її дивізіонів і повністю вирізали його особовий склад. Навесні 1905 р. з Одеської військової округи на Далекий Схід було також перекинуто 15-ту піхотну дивізію та 4-ту стрілецьку бригаду.

Генерал від інфантерії Микола Петрович Ліневич (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1912, т. 3)


Слід зазначити, що із початком Російсько-японської війни чимало офіцерів і генералів українського походження добровільно перевелися на Далекий Схід. До того ж на початку та наприкінці війни командувачем російської Манджурської армії, що вела бойові дії проти японців, був українець — чернігівський дворянин генерал від інфантерії Микола Петрович Ліневич (24.12.1837-10.04.1908). Його дії, на відміну від розпоряджень командувача російської Манджурської армії генерала О. М. Куропаткіна, що обіймав цю посаду під час основних подій Російсько-японської війни, сучасники одноголосно оцінюють як позитивні. Вважається навіть, що якби на початку війни Микола II залишив М. П. Ліневича на посаді командувача, російська армія могла б перемогти японців.

У цій війні відзначилися й інші воєначальники-українці, зокрема командувач кінної групи генерал-лейтенант П. І. Міщенко, начальники 2-го Сибірського армійського корпусу генерал-лейтенант М. І. Засулич (батько революціонерки Віри Засулич), X армійського корпусу — генерал-лейтенант К. К. Случевський, командир інженерів Манджурської армії генерал-майор К. І. Величко (нащадок козацького літописця Самійла Величка), начальник загону кораблів порт-артурської ескадри контр-адмірал Й. О. Матусевич, начальник Сибірської козацької дивізії генерал-майор В. О. Косаговський, генерал-квартирмейстер штабу Манджурської армії генерал-майор В. М. Харкевич та ін. Генерал-українець Роман Ісидорович Кондратенко (30.09.1857—2.12.1904), що загинув у Порт-Артурі, мав виняткову бойову біографію та досі вважається головним героєм Російсько-японської війни{70}.

Окремо слід згадати про подвижницьку діяльність під час Російсько-японської війни Олександра Матвійовича Кованька (4.03.1853—20.04.1919), фактичного родоначальника російського військового повітроплавання та першого генерала — повітрофлотця{71}.

У Російсько-японській війні 1904–1905 рр. Російська імперія зазнала поразки. Війна призвела не тільки до революції у самій країні та фактичного позбавлення Росії права зазіхати на будь-які території на Далекому Сході, але й до серйозних військових реформ. Починаючи з 1907 р., було проведено ґрунтовну реорганізацію російської армії, військової освіти, оборонної промисловості тощо.

Поповнення російської армії напередодні Першої світової війни відбувалося на засадах, запроваджених ще за часів імператора Олександра II. Новобранці зараховувалися на 5 років, випускники середніх навчальних закладів — на 1–2 роки для отримання чину прапорщика запасу, випускники вищих навчальних закладів (окрім медиків) взагалі не бралися на військову службу До того ж у російській армії не служили фіни, народи Середньої Азії та херсонські й поволзькі німці.

Генерал-лейтенант Роман Ісидорович Кондратенко (фото з видання: Летопись войны, с Японией, СПб, 1904, № 4. С. 67)


Принцип комплектування російської армії був змішано-територіальним: командування дотримувалося лише однієї головної умови — щоб кількість солдатів-росіян (у цьому разі, великороси, малороси та білоруси) сягала двох третин особового складу кожної військової частини. Насамперед це стосувалося військ Варшавської (Польща), Віденської (Прибалтика), Туркестанської (Середня Азія) та Кавказької військових округ.

У Польщі забрані до армії місцеві поляки та євреї лише у рідкісних випадках залишалися у своїй окрузі. Більшість із них направляли на службу до Сибіру, на Урал, до Фінляндії, Туркестану та на Кавказ. У Віленській окрузі значна частина латишів та литовців відбували службу у Фінляндії, Сибіру, а також у Московській та Казанській військових округах. Проте у Кавказькій окрузі мобілізовані грузини та вірмени, як правило, залишалися служити у місцевих полках, адже вони були православними (тобто «своїми»). Проте татар (азербайджанців, мусульман Північного Кавказу тощо) розсилали на службу по всіх округах Російської імперії.

У військах, що розташовувалися у Фінляндії та Туркестані, служили переважно росіяни та деякі поляки. До Віденської військової округи направляли росіян і білорусів. Полки Варшавської військової округи комплектувалися українцями, білорусами та росіянами.

Українці здебільшого служили на батьківщині — у військах Київської та Одеської військових округ. Зазвичай частини, що тут розміщувалися, мали від 50 до 80 відсотків українського рядового складу. Ось ці частини:

Одеська військова округа:

VII армійський корпус (штаб — м. Сімферополь):

13-та піхотна дивізія (49-й Брестський, 50-й Білостоцький у Севастополі, 51-й Литовський у Сімферополі та 52-й Віденський у Феодосії полки);

34-та піхотна дивізія (133-й Сімферопольський та 134-й Феодосійський полки в Катеринославі, 135-й Керч-Снікольський полк у Павлограді, 136-й Таганрозький полк у Ростові-на-Дону);

13-та артилерійська бригада (Севастополь);

34-та артилерійська бригада (Олександрія);

7-й мортирний артилерійський дивізіон (Катеринослав).

VIII армійський корпус (Одеса):

14-та піхотна дивізія (на той час розташовувалася у Бессарабії та складалася переважно з молдаван);

15-та піхотна дивізія (57-й Модлинський у Херсоні, 58-й Празький у Миколаєві, 59-й Люблінський та 60-й Замосцький в Одесі полки);

4-та стрілецька бригада (13-й, 14-й, 15-й, 16-й стрілецькі полки в Одесі; різниця між піхотними та стрілецькими полками полягала в тому, що перші були 4-батальйонного складу, а другі — 2-батальйонного, тобто вдвічі меншими);

8-ма кавалерійська дивізія (8-й драгунський Астраханський у Тирасполі, 8-й уланський Вознесенський у Бєльцях, 8-й гусарський Лубенський у Кишиневі; більшу частину складу дивізії становили молдавани, меншу — українці);

14-та артилерійська бригада (Кишинів);

15-та артилерійська бригада (Одеса);

4-й стрілецький артилерійський дивізіон (Одеса);

8-й кінно-артилерійський дивізіон (Кишинів);

8-й мортирний артилерійський дивізіон (Тирасполь).

Київська військова округа:

IX армійський корпус (Київ):

5-та піхотна дивізія (17-й Архангелогородський, 19-й Костромський та 20-й Галицький полки у Житомирі, 18-й Вологодський у Новограді-Волинському);

42-га піхотна дивізія (165-й Луцький, 166-й Рівненський, 168-й Миргородський полки у Києві та 167-й Острозький у Черкасах);

9-та кавалерійська дивізія (9-й драгунський Казанський полк у Житомирі, 9-й уланський Бузький полк у Білій Церкві, 9-й гусарський Київський полк у Василькові);

5-та артилерійська бригада (Житомир);

42-га артилерійська бригада (Бердичів);

9-й кінно-артилерійський дивізіон (Житомир);

9-й мортирний артилерійський дивізіон (Біла Церква).

X армійський корпус (Харків):

9-та піхотна дивізія (33-й Єлецький та 34-й Севський полки у Полтаві, 35-й Брянський та 36-й Орловський у Кременчуці);

31-ша піхотна дивізія (121-й Пензенський, 122-й Тамбовський, 123-й Козловський, 124-й Воронізький полки у Харкові);

10-та кавалерійська дивізія (10-й драгунський Новгородський полк у Сумах, 10-й уланський Одеський полк в Охтирці, 10-й гусарський Інгерманландський полк у Чугуєві);

9-та артилерійська бригада (Полтава);

31-ша артилерійська бригада (Білгород);

10-й мортирний артилерійський дивізіон (Білгород).

XI армійський корпус (Рівне):

11-та піхотна дивізія (41-й Селенгінський у Дубно, 42-й Якутський у Крем’янці, 43-й Охотський та 44-й Камчатський у Луцьку полки);

32-га піхотна дивізія (125-й Курський та 127-й Путивльський у Рівному, 126-й Рильський в Острозі, 128-й Старооскольський в Ізяславі полки);

11-та кавалерійська дивізія (11-й драгунський Ризький полк у Кремінці, 11-й уланський Чугуївський полк у Дубні, 11-й гусарський Ізюмський полк у Луцьку);

11-та артилерійська бригада (Дубно);

32-га артилерійська бригада (Рівне);

11-й кінно-артилерійський дивізіон (Дубно);

11-й мортирний артилерійський дивізіон (Біла Церква).

XII армійський корпус (Вінниця):

12-та піхотна дивізія (45-й Азовський у Старокостянтинові, 46-й Дніпровський у Проскурові, 47-й Український у Кам’янці-Подільському та 48-й Одеський у Могилеві-Подільському полки);

19-та піхотна дивізія (73-й Кримський у Вінниці, 74-й Ставропольський в Умані, 75-й Севастопольський у Гайсині та 76-й Кубанський у Тульчині полки);

3-тя стрілецька бригада (9-й, 10-й, 11-й, 12-й стрілецькі полки у Жмеринці; піхотні — 4-батальйонного складу, стрілецькі — 2-батальйонного, тобто менші вдвічі);

12-та кавалерійська дивізія (12-й драгунський Стродубівський полк у Волочиську, 12-й уланський Білгородський полк у Проскурові, 12-й гусарський Охтирський полк у Межибужжі);

12-та артилерійська бригада (Проскурів);

19-та артилерійська бригада (Вінниця);

3-й стрілецький артилерійський дивізіон (Літин);

12-й мортирний артилерійський дивізіон (Вінниця).

XXI армійський корпус (Київ):

33-тя піхотна дивізія (129-й Бессарабський, 130-й Херсонський, 131-й Тираспольський, 132-й Бендерський полки у Києві);

44-та піхотна дивізія (173-й Кам’янецький та 174-й Роменський полки у Курську, 174-й Батуринський полк у Глухові, 176-й Переволочненський полк у Чернігові; дивізія була наполовину українською, наполовину російською);

33-тя артилерійська бригада (Київ);

44-та артилерійська бригада (Ніжин);

21-й мортирний артилерійський дивізіон (Курськ).

Серед військ Варшавської військової округи українці становили значний відсоток у таких дивізіях і полках:

3-тя Гвардійська дивізія (Лейб-гвардії Литовський, Лейб-гвардії Кексгольмський, Лейб-гвардії Санкт-Петербурзький та Лейб-гвардії Волинський полки у Варшаві);

4-та піхотна дивізія (13-й Білозерський та 14-й Олонецький полки у Ломжі; 15-й Шліссельбурзький та 16-й Ладозький полки у с. Замброво під Ломжею);

8-ма піхотна дивізія (29-й Чернігівський, 30-й Полтавський, 31-й Олексіївський, 32-й Кременчуцький полки у Варшаві та її передмістях);

17-та піхотна дивізія (65-й Московський у Холмі, 66-й Бутирський у Замості, 67-й Тарутинський у Ковелі та 68-й лейб-піхотний Бородінський у Володимирі-Волинському полки);

7-ма кавалерійська дивізія (7-й драгунський Кінбурнський у Ковелі, 7-й уланський Ольвіопольский у Грубешеві, 7-й гусарський Білоруський у Володимирі-Волинському полки; за національним складом дивізія була російсько-українсько-білоруською){72}.

Слід сказати, що у військах Київської та Одеської військових округ панував український дух, який виявлявся навіть у дрібницях. Приміром, серед найбільш вживаних маршових пісень солдати співали «Гетьмана Сагайдачного», «Засвистали козацькеньки» та «Ой, у лузі червона калина похилилася» (старий козацький варіант цієї пісні). Ці три пісні неодмінно подавалися в усіх пісенниках російської армії. У казармах українських полків застосовувалися атрибути української хати: солдати мали право користуватися рушниками та постільною білизною з дому, зазвичай розшитою мальвами та національним візерунком. Натільні сорочки (під уніформою) також дозволялося вживати свої — домашні (часто вишиванки). Церковні образи, плакати з царями та героями воєн, що висіли по казармах, також часто прибиралися українськими рушниками. Загалом, слід сказати, що в російській армії, на відміну від радянської та сучасної, побут солдата був його особистою справою. Ніхто не втручався у те, наскільки одноманітно у солдат прибрані ліжка, аби тільки постіль була охайно застелена, а підлога — підметена. Більше того, інтендантські управління кожної з військових округ самостійно замовляли у виробників необхідні солдатам побутові речі: ковдри, постільну білизну, натільні сорочки, підштаники. Інтендантське управління Київської округи для своїх солдатів, як правило, замовляло ковдри з українським візерунком — мальвами та квітами.

Серед офіцерів піхоти російської армії часів Миколи II царював толстовський дух — бути ближче до народу, до своїх солдатів. Вони не тільки не перешкоджали поширенню національних традицій у казармі, а й всіляко підтримували їх.

Полковник Олександр Матвійович Кованько (фото з видання: Летопись войны с Японией, СПб, 1904, № 24, С.446)


Слід сказати, що вже на початку XX ст. російське офіцерство значно змінило своє соціально-класове обличчя. Починаючи з часів Олександра II, до військових училищ масово приймали молодь «зі сторони» (тобто недворян), тому напередодні Першої світової війни (1912 р.) становий склад офіцерства був таким: з дворян — 53,6 %; з почесних громадян — 13,6 %; з духівництва — 3,6 %; з купецтва — 3,5 %; з козаків, міщан і селян — 25,7 %{73}.

Отож, уже за станом на 1912 р. чверть кадрового офіцерства походила з робітників і селян. На той час у російській армії нараховувалося 1 263 генерали, 7 370 штаб-офіцерів (полковників і підполковників), 37 323 обер-офіцери, а разом — 45 956 осіб офіцерського складу{74}. Чверть від цієї кількості — близько 12 500 генералів і офіцерів, що мали робітничо-селянське походження; і з кожним роком їх відсоток зростав.

На думку провідного фахівця з історії російського офіцерського корпусу С. В. Волкова, з 1914 до грудня 1917 р. чисельність генералів та офіцерів збільшилася до майже 350 тис. З цієї кількості під час Першої світової війни загинуло 13 914 чоловік, зникло безвісти — З 818, було поранено — 40 9025, потрапило в полон — 14 328 осіб{75}.

Таким чином, під час Першої світової війни російська армія поповнилася 300 тис. офіцерів-прапорщиків. На підставі вибірки соціального походження випускників деяких військових вузів, наведеної С. В. Волковим у своїй роботі, можна стверджувати, що ці молоді офіцери походили: з селян — 37,9 %; з міщан — 24,8 %; з військових і урядовців — 11,5 %; з духівництва — 7,9 %; з дворян — 7,6 %; з почесних громадян — 6,2 %; з купців — 2,5 %; з інших (переважно іноземці) — 1,6 %{76}.

На жаль, точну кількість українців серед офіцерського корпусу російської армії періоду Першої світової війни встановити неможливо. Але, напевно, вона була не меншою, ніж пропорційна кількість українців відносно інших народів Російської імперії (30 млн. від загального числа у 150 млн.), тобто не менше 20 %, або 70 тис. Так само, у 1914–1918 рр. до російської армії було мобілізовано 9 млн. вояків, відповідно, українців — 1,8 млн.

У мирний час офіцерів випускали лише військові училища та Пажеський корпус. Усього до 1914 р. існувало 11 військових (до 1911 р. вони називалися піхотними юнкерськими): Павлівське та Володимирське у Санкт-Петербурзі, Олександрівське та Олексіївське у Москві, Віленське, Казанське, Чугуївське, Київське, Тифліське, Одеське та Іркутське; 3 артилерійські: Михайлівське та Костянтинівське у Санкт-Петербурзі, Сергіївське в Одесі; 3 кавалерійські: Миколаївське у Санкт-Петербурзі, Єлисаветградське та Тверське; 2 козацькі: Новочеркаське та Оренбурзьке; 1 інженерне — Миколаївське у Санкт-Петербурзі, 1 топографічне (у Санкт-Петербурзі) училища.

Під час Першої світової війни було сформовано ще 2 військові (2-ге Київське та Ташкентське), 1 артилерійське (Миколаївське у Києві), 1 інженерне (Олексіївське у Києві), 1 козацьке (Кубанське в Єкатеринодарі) училища, а також 46 шкіл прапорщиків (у тому числі дев’ять в Україні — 1–5 Київські, 1–2 Одеські, 1–2 підготовки прапорщиків Південно-Західного фронту в Житомирі).

До Першої світової війни навчання у військових (піхотних), кавалерійських, козацьких та топографічному училищах тривало 2 роки, в артилерійських та інженерному — 3 роки. Під час Першої світової війни термін навчання у військових (піхотних) училищах та школах прапорщиків було встановлено спочатку — 6 місяців, потім — 4 місяці, в артилерійських та кавалерійських училищах — 6 місяців, в інженерних — 6–9 місяців.

До 1914 р. військові училища щорічно отримували три категорії вихованців (приймали молодих людей від 18 до 25 років):

а) з числа випускників кадетських корпусів, де з 11 до 18 років навчалися діти переважно з офіцерських родин. Загалом існувало 28 кадетських корпусів плюс Пажеський — де навчалися винятково діти, онуки та правнуки генералів (але у Пажеському корпусі навчалися не 7, а 9 років, і звідти одразу випускалися офіцерами). В Україні розташовувалося чотири кадетські корпуси: Володимирський Київський, Петровський Полтавський, Сумський та Одеський. По закінченні кадетського корпусу кожний з його випускників автоматично зараховувався до того військового училища, яке він обирав;

б) з числа випускників середніх навчальних закладів — гімназій, реальних училищ, семінарій тощо. Щоб потрапити до військового училища, ці юнаки мусили одразу по закінченні свого навчального закладу вступити до армії — на правах однорічника 2-го розряду (російською — вольноопределяющегося). Наприклад, якщо вони у липні вступали до армії, то вже через кілька тижнів — у серпні, складали вступні іспити до військового училища. Як правило, іспити були нескладними, і переважна більшість охочих вступала до училища. У разі, якщо випускники середніх училищ не хотіли бути професійними офіцерами, вони мусили або вступати до вищих навчальних закладів (і тоді, за винятком медиків, звільнялися від військового обов’язку), або рік відслужити в армії — на правах однорічників 2-го розряду. За цей час вони складали іспити на отримання чину прапорщика запасу і потому йшли на цивільну службу;

Капітан Лев Макарович Маціевич (фото з приватної колекції)


Усі училища, крім Віленського та Тифліського, переважно комплектувалися молоддю з тих військових округ, у яких вони розташовувались. Віденське училище у Віденській військовій окрузі, на території якого мешкали литовці, латиші, естонці, німці, інгерманландці та інші фінські народи, переважно комплектувалося юнаками, що приїжджали з Росії. Місцевих уродженців приймали до Віленського училища в дуже обмеженій кількості. Їх відправляли на навчання до столичних училищ — Володимирського у Санкт-Петербурзі або Олексіївського у Москві. Тифліське училище теж намагалися «розбавляти» слов’янами, адже між представниками кавказьких народів систематично вибухали конфлікти. На навчання до Тифліського училища часто надсилали юнаків з України (зокрема, 1912 р. випускником цього закладу став Василь Тютюнник — командувач Дієвої армії УНР у 1919 р.).

По закінченні училища молоді люди випускалися за трьома розрядами:

а) 1-м — підпоручиками, з даруванням старшинства в 1 рік (тобто наступне звання вони мали отримати вже не через 4, а через З роки);

б) 2-м — підпоручиками, але — без дарування старшинства (як правило, до 2-го розряду належали розбишаки);

в) 3-м — прапорщиками, з правом вислуги у чин підпоручика через півроку (здебільшого за цим розрядом закінчували училища колишні солдати — малограмотні, проте — блискучі стройовики та стрільці).

г) з солдатів, які мали початкову освіту, відслужили в армії не менше року, були рекомендовані своїм командуванням для вступу до училищ та успішно склали вступні іспити. (Таких теж був досить великий відсоток).

Назви військових звань у козацьких військах і кавалерії відрізнялися від найменувань чинів в інших родах військ. Так, якщо до піхоти, артилерії та інженерних військ виходили підпоручиками, то до кавалерії — корнетами, а до козацьких військ — хорунжими. Наведемо порівняльну таблицю військових звань російської армії:


піхота, артилерія, інженерні війська Кавалерія Козацькі війська
нижні чини рядовий
єфрейтор[1] єфрейтор приказний
молодший унтер-офіцер[2] молодший унтер-офіцер молодший урядник
старший унтер-офіцер[3] старший унтер-офіцер старший урядник
фельдфебель вахмістр вахмістр
обер-офіцери прапорщик
підпоручик корнет хорунжий
поручик поручик сотник
штабс-капітан штаб-ротмістр підєсаул
капітан ротмістр єсаул
штаб-офіцери підполковник підполковник військовий старшина
полковник
генерали генерал-майор
генерал-лейтенант
генерал роду військ (інфантерії, артилерії, кавалерії, інженер-генерал)
генерал-фельдмаршал

Закінчення військових училищ було лише початковим етапом кар’єри офіцера. Якщо він обирав стройову службу, то через деякий час (як правило — 6—10 років) мусив закінчити одну з офіцерських шкіл:

Офіцерську стрілецьку — для отримання права командувати батальйоном;

Офіцерську кавалерійську — для командування ескадроном;

Офіцерську артилерійську — для командування батареєю;

Офіцерську електротехнічну — для служби у військах зв’язку;

Офіцерську повітроплавну — для служби у військово-повітряних силах;

Головну гімнастично-фехтувальну — для отримання права на заміщення стройових посад у військово-навчальних закладах (усі Офіцерські школи розташовувалися в околицях Санкт-Петербурга).

Більш престижною вважалася освіта, здобута в одній з військових академій, право на вступ до яких офіцери отримували після чотирьох років стройової служби. Випускники академії могли дослужитися до генеральського чину, тоді як після офіцерської школи такої можливості майже не було. Саме тому щороку на 1 місце в академіях претендувало 8—12 офіцерів.

Найпрестижнішою вважалася Миколаївська академія Генерального штабу (з 1910 р. називалась Імператорською Миколаївською військовою академією, з 1917-го — Військовою академією Генерального штабу). Навчання у ній тривало три роки, й після перших двох проводилися іспити. Хто не складав їх — ні з чим поверталися до армії. Після третього курсу так само відбувалося екзаменування. Офіцери, що не складали цих екзаменів, закінчували академію за 2-м розрядом — без зарахування до Генерального штабу. З цієї категорії випускників переважна більшість ішла на викладацькі посади до кадетських корпусів та військових училищ. За 1-м розрядом щороку академія випускала від 60 до 100 офіцерів. По двох роках служби на стройових посадах (т. зв. відбуття стройового цензу) вони прираховувалися до Генерального штабу, але призначалися винятково на штабові чи командні посади. Під час Першої світової війни в офіцерському корпусі Генерального штабу нараховувалося близько 3 тис. офіцерів, чимало з яких до 1917 р. стали генералами російської армії. Решта (обер-офіцери та штаб-офіцери) переважно відзначилися під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії 1917–1921 рр. і теж отримали генеральські чини у білогвардійських та національних арміях чи звання комдивів і командармів Робітничо-Селянської Червоної армії. В офіцерському корпусі Генерального штабу українці становили 20 % від його чисельності. З цього числа 304 офіцери вступили на службу в Армію Української Держави гетьмана П. П. Скоропадського. Щоправда, вже наприкінці 1918 р. значна їх частина перейшла або до різноманітних білогвардійських, або до Червоної армій. За станом на 3 лютого 1921 р. в Армії УНР перебувало 30 колишніх генералів та офіцерів російського Генерального штабу, 6 офіцерів, які не встигли закінчити Військової академії, та один, що навчався на короткострокових курсах австрійської Вищої офіцерської школи. Крім того, 1 генерал та 2 офіцери російського Генерального штабу з різних причин не були занесені до Списку старшин Генерального штабу Армії УНР, хоч і служили в українських військах.

Фахівців для управління великими артилерійськими з’єднаннями готувала Михайлівська артилерійська академія, професійних військових інженерів — Миколаївська інженерна академія, військових юристів — Олександрійська військово-юридична академія, інтендантів — Інтендантська академія. Усі академії розміщувалися у Санкт-Петербурзі.

Комплектування армійських частин офіцерами, на відміну від поповнення солдатами, відбувалося за принципом розташування. З 11 військових училищ, які існували напередодні Першої світової війни, офіцерів для всіх військових округ традиційно випускали тільки Павлівське та Олександрівське. Інші готували військових переважно для тих округ, у яких вони розмістилися (Київське — для Київської, Одеське — для Одеської тощо), і лише частину випускників давали до віддалених округ. Кожного року до училищ надсилали список вакансій, а випускники обирали їх за чергою, залежно від успішності в навчанні. Відповідно, відмінникам діставалися найкращі посади — служба в артилерії, інженерних військах, столицях, великих губернських містах або, за бажанням, місця на батьківщині. Інші діставали вакансії у полках, розміщених у глухих провінційних містечках. Кавалерійські, артилерійські та інженерне училища готували офіцерів тільки для своїх родів військ — незалежно від їх місця розташування. У козацьких училищах навчалася майже винятково молодь із козаків. Випускники козацьких училищ майже завжди випускалася до полків своїх козацьких військ: Донського, Кубанського, Терського, Сибірського, Оренбурзького, Уральського, Астраханського, Семирічинсько-го, Уссурійського, Амурського, Забайкальського. Юнаки з інших соціальних станів були у козацьких училищах рідкісним явищем.

Серед російських військових педагогів значний відсоток становили українці. Приміром, найкращим начальником Віленського військового училища вважався генерал-майор Борис Вікторович Адамович — представник козацько-дворянської родини з Полтавської губернії. Михайлівською артилерійською академією тривалий час керував українець генерал-лейтенант Василь Тимофійович Чернявський, організатором та незмінним начальником Офіцерської повітроплавної школи був великий подвижник повітроплавання, генерал-майор Олександр Матвійович Кованько, начальником Офіцерської кавалерійської школи — представник старовинної української козацької родини генерал-майор Василь Олександрович Химець. Варто згадати також генерала Миколу Опанасовича Медзвецького, який протягом 1911–1917 рр. керував Військово-топографічним училищем, а потім служив в Армії Української Народної Республіки. Цей список можна продовжувати.

Полковник 44-го піхотного Камчатського полку Олександр Поліновський: у час дозвілля — в українському народному одязі, на службі — у мундирі (фото з приватної колекції)


До 1914 р. в Україні розташовувалося 4 кадетські корпуси (у Києві, Одесі, Полтаві та Сумах), 3 військові (Київ, Чугуїв, Одеса), 1 кавалерійське (в Єлисаветграді) та 1 артилерійське (в Одесі) училища. Володимирський Київський та Одеський кадетські корпуси були значною мірою денаціоналізовані: у першому навчалися діти офіцерів і дворянства Волинської, Подільської та Київської губерній, у другому — переважно діти офіцерів Одеської військової округи. Незважаючи на те, що у викладацькому складі Київського корпусу працювало чимало українських національних діячів (зокрема, викладач російської мови, український філолог та національний діяч Павло Житецький, стройовий офіцер, член українського клубу «Родина» полковник Петро Сварика, один із засновників Старої Громади лікар Мартирій Галин), це не поліпшувало ситуації. Корпус, так само, як і Одеський, у більшості випускав цілком проросійськи налаштованих юнаків (хоч значний їх відсоток був українського походження). Те саме можна сказати і про Сумський кадетській корпус, створений не тільки для дворян, але й для дітей купецького стану, де, щоправда, вчилося багато юнаків — вихідців з російських губерній.

На цьому тлі Петровський Полтавський кадетський корпус був яскравим винятком — там навчалися діти дворян Чернігівської та Полтавської губерній — нащадків малоросійської старшини та козацтва, а також діти офіцерів 9-ї (полтавської) та 31-ї (харківської) дивізій. Починаючи з молодшого класу полтавські кадети виховувалися на творчості Миколи Гоголя та Івана Котляревського, Дмитра Бортнянського та Миколи Лисенка й багатьох інших українських митців. У приміщенні корпусу висіли портрети російських царів поряд із портретами видатних українських діячів — військових, політиків, письменників, митців XVII–XIX ст. Практично всі полтавські кадети знали українську мову, навіть якщо у їхніх родинах її не вживали: у корпусі досить часто ставили українські вистави та співали українські пісні{77}.

Уже в 1918 р., коли останньому поколінню російських кадетів довелося визначатися з тим, до якої армії пристати, багато хто з випускників Полтавського корпусу вступив до Армії Української Народної Республіки. На жаль, їхні товариші — київські та одеські кадети, ледь не в повному складі перейшли до білогвардійських Збройних сил Півдня Росії. Сумчани розділилися: половина опинилася серед білих, половина — серед червоних.

Київське, Одеське військові, Єлисаветградське кавалерійське та Сергіївське Одеське артилерійське училища так само були денаціоналізовані. Значний відсоток випускників цих закладів становили українці, однак вони мали цілком проросійську орієнтацію.

Чугуївське військове училище в національному відношенні було копією Петровського Полтавського кадетського корпусу. Збудоване на горі, де колись козацький гетьман Яків Остряниця звів свою фортецю, це училище значною мірою комплектувалося солдатами-українцями, які за відмінну службу висувалися своїм начальством на навчання. Окрім того, до училища потрапляла певна кількість випускників Петровського Полтавського кадетського корпусу, а також гімназій, духовних і реальних училищ Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній. Досить сказати, що головною маршовою піснею Чугуївського училища вважався «Гетьман Сагайдачний» («Ой, на горі та женці жнуть»). З 1906 р. викладачем інженерної справи Чугуївського училища був полковник О. С. Астаф’єв, який став організатором і хранителем українських національних традицій у цьому військово-навчальному закладі{78}. Протягом 1918–1920 рр. значну частину командних посад в Армії УНР обіймали випускники саме цього навчального закладу. Причому деякі з них закінчували училище першими серед свого випуску — з отриманням премії та занесенням на мармурову дошку. Це, зокрема: генерал-хорунжий Євген Іванович Мошинський (перший у випуску 1906 р.), підполковник Онисим Григорович Рак (випуск 1907 р.), генерал-хорунжий Михайло Степанович Пересада (випуск 1909 р.).

Отже, тільки офіцери, що навчалися в Петровському Полтавському кадетському корпусі та Чугуївському військовому училищі почувалися нащадками старшин Гетьманщини та Запорозької Січі. Випускники інших училищ, і, насамперед — артилерійських, інженерних та кавалерійських, хоч і були за походженням українцями, але часто не знали рідної мови та національної культури (найбільше це стосується дворян та дітей офіцерів, яких змалку віддавали до російських кадетських корпусів). Ті з них, що у 1918–1920 рр. потрапили до Армії Української Народної Республіки, склали кістяк численної російськомовної групи старшинського корпусу УНР.

У мирний час наступний чин офіцерам надавали кожні 4 роки (цей процес можна було пришвидшити за рахунок «дарування» старшинства, зокрема — закінчивши училище за 1-м розрядом). У період воєн обер-офіцерські чини надавали через кожні 9 місяців перебування на фронті (в тилу, проте, діяла інша система). Саме тому офіцери, які на початку війни були підпоручиками, у 1917 р. мали вже звання штабс-капітанів, капітанів, а окремі, за видатні заслуги, — навіть підполковників. Штаб-офіцерські (підполковник та полковник) і генеральські чини надавалися за висуванням начальства. На черговість присвоєння звань також впливали нагороди, які надавалися за певні подвиги, мужність та відвагу офіцера.

Російська орденська система принципово відрізнялася від радянської та сучасної. Найпочеснішими нагородами вважалися Орден Святого Георія та Георгіївська зброя (у XVIII–XIX ст. вона також називалася Золотою). Орден Святого Георгія був офіцерським, тобто присвоювався тільки генералам і офіцерам. Він мав чотири ступені. 4-й ступінь надавався за видатні подвиги на полі бою. Загалом за час Першої світової війни орденом Святого Георгія 4-го ступеня було нагороджено близько 4,5 тис. офіцерів. Георгіївську зброю давали за менш значні подвиги, ніж ті, що удостоювалися нагородження орденом Святого Георгія 4-го ступеня, або ж у випадку, коли офіцер, що вже мав орден, знову відзначався у битві. Георгіївська зброя являла собою шаблю, на рукоятці якої кріпився мініатюрний орден Святого Георгія та вішався темляк з георгіївської (помаранчево-чорної) стрічки.

Орден Святого Георгія 3-го ступеня надавався, як правило, генералам за полководницькі подвиги. (Щоправда, аби отримати його, необхідно було мати вже орден 4-го ступеня.) За період Першої світової війни такі нагороди отримало більш як 60 воєначальників. Окрім того, орденом Святого Георгія 3-го ступеня було нагороджено двох осіб, що не мали генеральського чину: командира 1-ї Латиської стрілецької бригади полковника-латиша Гоппера та командира 16-го стрілецького полку підполковника-українця Михайла Удовиченка (однофамілець рідних братів — генералів Армії УНР Олександра та Миколи Удовиченків). У 1918 р. він також деякий час служив в Армії Української Держави, потому перейшов до білих і отримав генеральський чин у Збройних силах Півдня Росії генерала А. А. Денікіна.

Наявність ордена Святого Георгія 4-го ступеня або Георгіївської зброї надавала офіцерові право у будь-який час своєї подальшої військової служби один раз подати прохання про позачергове підвищення. Приміром, командувач Армії УНР у 1920 р. Михайло Омелянович-Павленко був полковником російської армії, але — кавалером ордена Святого Георгія 4-го ступеня. У 1918 р. він подав на ім’я П. П. Скоропадського прохання про позачергове підвищення до чину генерального хорунжого і згодом отримав його. Так само український воєначальник Михайло Крат, який у 1914 р. був підпоручиком, 1917 р. дослужився до чину капітана та отримав орден Святого Георгія 4-го ступеня. Він також скористався своїм правом на чергове звання і восени 1917 року став підполковником російської армії — у 25 років! (Якби він мав ще й Георгіївську зброю, то міг би стати полковником).

Кавалерами ордена Святого Георгія 2-го ступеня за час його існування (з 1769 р.) стало лише 125 осіб. Шестеро з цієї кількості належали до імператорського дому Романових, 23 були іноземними полководцями, решта — вітчизняні воєначальники, серед них — 6 українців (фельдмаршали І. Ф. Паскевич та І. В. Гудович, генерали від інфантерії П. С. Котляревський, М. А. Мілорадович, Ф. Ф. Радецький, генерал від артилерії П. М. Капцевич). Орден Святого Георгія 1-го ступеня вважався імператорським, тобто надавався найвизначнішим полководцям. Ним нагороджено 25 осіб, у тому числі 4 російських царів, 7 іноземних імператорів і фельдмаршалів, а також видатні російські воєначальники (серед них 1 українець — фельдмаршал І. Ф. Паскевич){79}.

Інші ордени Російської імперії надавалися за принципом чіткої послідовності — від найнижчого до найвищого.

Наймолодшим орденом, яким нагороджували тільки у воєнний час, була Т. зв. «Клюква» (мініатюрний знак цього ордена дійсно нагадував клюкву) — орден Святої Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість». Презирлива назва цієї нагороди досить красномовна: її отримував кожний прапорщик, що брав участь у бою (навіть просидівши в окопі) або просто перебував на передовій протягом місяця (у разі, якщо боїв не велося), її отримували усі офіцери, які хоч раз побували на передових позиціях. Ця відзнака кріпилася на офіцерську шаблю та мала вигляд мініатюрного знака ордена, припасованого до мідної бляхи, на якій містився напис «За храбрость».

Наступний орден — Святого Станіслава 3-го ступеня — у мирний час надавався як перша з нагород: за 4 роки бездоганної служби. У разі, якщо офіцер якось чином відзначився за цей період (наприклад, його рота стала найкращою на дивізійних навчаннях), на колодку ордена кріпилася бинда. У воєнний час орден Святого Станіслава 3-го ступеня — вже з биндою та мечами (вони накладалися на сам орден) — отримували за кілька місяців перебування на фронті.

Офіцери та солдати 167-го піхотного Острогозького полку, який дислокувався у Черкасах та комплектувався переважно вихідцями з України, фото 1910-х років (фото з приватної колекції)


Усі згадані ордени були «стандартним набором» будь-якого справного офіцера, який сумлінно виконував свій обов’язок на фронті, починаючи з 1914 р.

Орден Святого Володимира 3-го ступеня мали тільки деякі полковники та значна частина генерал-майорів. Вищі нагороди були генеральськими та фельдмаршальськими:

Орден Святого Станіслава 1-го ступеня;

Орден Святої Анни 1-го ступеня;

Орден Святого Володимира 2-го ступеня;

Орден Святого Володимира 1-го ступеня;

Орден Білого Орла;

Орден Олександра Невського;

Орден Андрія Первозваного.

У коротких записках про службу та біографіях офіцерів, щоб не перераховувати всі ордени, якими кожен нагороджений, вказувалося: «має всі ордени до Святого Володимира 4-го ступеня з мечами та биндою, а також орден Святого Георгія 4-го ступеня». Ця фраза свідчила, що офіцер був нагороджений орденами: Святої Анни 4-го ступеня, Святого Станіслава 3-го ступеня, Святої Анни 3-го ступеня, Святого Станіслава 2-го ступеня, Святої Анни 2-го ступеня, Святого Володимира 4-го ступеня та Святого Георгія 4-го ступеня (останнім — за бойові подвиги).

Нижні чини (рядові) мали свої відзнаки Святого Георгія, Т. зв. Георгіївські хрести та медалі. Хрести та медалі мали по 4 ступені. За формою та зображенням Георгіївські хрести нагадували ордени Святого Георгія. Однак офіцерські нагороди були вкриті білою емаллю з кольоровим медальйоном, а солдатські виготовлялися з білого (4-й та 3-й ступінь) чи жовтого (2-й та 1-й ступінь) металу. Так само Георгіївські медалі були білого (4-й та 3-й ступінь) чи жовтого (2-а та 1-а ступінь) металу. Отримання Георгіївського хреста будь-якого ступеня давало рядовому або унтер-офіцеру можливість отримання наступного чину.

Офіцери не мали права на нагороди рядових, так само, як рядові — на нагороди офіцерів. Лише після Лютневої революції 1917 р. солдатські комітети отримали право нагороджувати своїх офіцерів, які, на думку рядових, цього заслуговували, Георгіївськими хрестами. При цьому на колодку таких хрестів кріпилася мініатюрна лаврова гілка.


Кавалеристи російської армії на площі Ринок у Львові, 1914 рік (фото з приватної колекції)


Як уже зазначалося, у Першій світовій війні взяло участь понад 70 тис. генералів та офіцерів-українців і близько 1,8 млн. рядових-українців російської армії. Серед них було багато кавалерів ордена Святого Георгія 4-го ступеня, Георгіївської зброї та солдатських відзнак святого Георгія. Певна частина генералів-українців у той період обіймала досить високі посади.

Зокрема, начальником штабу Верховного головнокомандувача російських армій якийсь час був полтавський дворянин генерал-лейтенант Олександр Сергійович Лукомський, 1-м генерал-квартирмейстером — генерал-лейтенант Михайло Савич Пустовойтенко (тоді як батько його був простим селянином Херсонської губернії), інспектором кавалерії російської армії — генерал від кавалерії Всеволод Матвійович Остро-градський, інспектором інженерних військ — інженер-генерал Костянтин Іванович Величко. Серед командувачів фронтів, начальників штабі фронтів, командувачів армій та корпусів можемо назвати таких генералів-українців: Олександра Олексійовича Безкровного, Олександра Івановича Березовського, Михайла Михайловича Бутчика, Петра Мироновича Волкобоя, Миколу Герасимовича Володченка, Володимира Миколайовича Горбатовського, Арсенія Анатолійовича Гулевича, Сергія Костянтиновича Добророль- ського, Олександра Олександровича Душкевича, Миколу Олександровича Ількевича, Євгена Андрійовича Іскрицького, Михайла Федоровича Квецинського, Василя Федоровича Кирея, Сергія Антоновича Кірпотенка, Анатолія Кипріановича Кельчевського, Миколу Михайловича Киселевського, Миколу Миколайовича Короткевича, Олексія Єфимовича Кушакевича, Миколу Яковича Лісовського, Петра Миколайовича Ломновського, Євгена Васильовича Лебединського, Сергія Георгійовича Лукірського, Павла Івановича Мііценка, братів Євгена та Василя Федоровичів Новицьких, Олександра Францевича Рагозу, Євгена Олександровича Радкевича, Олексія Єфимовича Редька, Івана Андрійовича Романенка, Сергія Сергійовича Саввича, Іполита Васильовича Савицького, Аркадія Валентиновича Сичевського, Павла Павловича Скоропадського, Володимира Олексійовича Слюсаренка, Миколу Семеновича Тріковського, Григорія Єфимовича Янушевського{79}.

Цей список охоплює лише найвизначніших генералів-українців російської армії. До нього можна додати ім’я Миколи Леонтійовича Юнакова, який у 1919 р. був начальником штабу Головного Отамана Симона Петлюри (батько його походив з дворян Рязанської губернії, а матір — з України).

По закінченні Першої світової війни доля цих воєначальників складалася по-різному. За напрямом подальшого життєвого шляху їх можна класифікувати на 4 основні групи:

а) одразу після 1917 р. зникли безвісти або були розстріляні більшовиками — 9 генералів (Володченко, Короткевич, Лебединський, Азовський, Міщенко, Пустовойтенко, Романенко, Сичевський, Тріковський);

б) залишилися у Радянській Росії або пішли на службу до Робітничо-Селянської Червоної армії (РСЧА) — 9 генералів (Величко, Євген Новицький, Гулевич, Душкевич, Іскрицький, Лукір- сысий, Остроградський, Радкевич, Саввич);

в) опинилися на службі у різних білогвардійських арміях — 9 генералів (Ількевич, Горбатовський, Киселевський, Кельчевський, Ломновський, Лукомський, Василь Новицький, Редько, Савицький);

г) залишилися в Україні та у 1918 р. вступили на службу до української армії — 13 генералів. Згодом 1 з них (Волкобой) помер, 1 (Рагоза) був розстріляний більшовиками, 1 (Скоропадський) емігрував, 9 (Безкровний, Березовський, Бутчик, Добророльський, Квецинський, Кирей, Кірпотенко, Кушакевич, Слюсаренко) уже наприкінці — на початку 1919 р. опинилися у різних білогвардійських арміях. Лише один російський генерал-українець, який під час Першої світової війни командував корпусом (Г. Є. Янушевський), до 1923 р. залишався на службі в Армії Української Народної Республіки.

Незважаючи на те, що проаналізовано було біографії лише 40 найбільш видатних генералів- українців часів Першої світової війни, отримані результати загалом відображають долю всіх офіцерів-українців російської армії. Великий відсоток з цих 70 тис., переважно — прапорщиків та колишніх учителів, ухилився від участі у Визвольній та громадянській війнах 1917—1921 рр. і повернувся до мирної діяльності. Певна частина кадрових офіцерів-українців навесні 1918 р. відступила з рештками російської армії до Радянської Росії і потім вступила до Червоної армії. Ще якась їх кількість була мобілізована більшовиками у 1919—1920 рр. Чимало офіцерів-українців з різних причин опинилося у білогвардійських арміях (згадаймо, наприклад, що тільки на поповнення Північної, Північно-Західної, Західної та Сибірської білогвардійських армій надійшло понад 3 тис. генералів та офіцерів, полонених у грудні 1918 р. військами Директорії, а потім вивезених з території України разом з німецькими військами; крім того, у 1919 р. в Україні генерал А. І. Денікін провів тотальну мобілізацію офіцерства). Нарешті, значна частина офіцерів присвятила себе службі в українській армії. Доля старшинського корпусу Армії Української Народної Республіки — предмет дослідження наступних розділів нашої книжки.



Командувач Київської військової округи генерал Микола Іванов та інші генерали оглядають навчання військ у Києві на Саперному полі, 1913 рік (фото з фондів ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)


Офіцери київської залоги на військових навчаннях на Саперному полі у Києві, 1913 рік (фото з фондів ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)

Старшинський корпус Української Армії у 1917–1924 рр

Соціально-психологічний портрет українського старшини

Під час Визвольної війни 1917–1921 рр. саме старшини становили кістяк борців за волю та незалежність Української Народної Республіки, яка без них не проіснувати б і дня, залишившись в історії тільки на папері, — так само, як декларативно проголошена у 1918 р. Білоруська Народна Республіка. Масовість українського військового руху, висока активність офіцерів-українців дали змогу УНР протриматися на рідних землях аж до листопада 1920 р.

90 % старшинського складу Армії УНР становили колишні офіцери російської армії. Уродженці Галичини, що раніше воювали в австро-угорському війську, налічували у ньому тільки невеликий відсоток. Усього протягом 1917–1921 рр. в Армії УНР служило близько 100 галичан, які в минулому були австро-угорськими офіцерами, а також близько 50 молодих галицьких стрільців, що в 1920–1921 рр. дістали перші старшинські ранги за бойові відзнаки. Отож, старшинський корпус УНР бере свої початки не з Галичини — Легіону Українських Січових Стрільців, а з російської імператорської армії.

Щоправда, під прапори Української Народної Республіки стали далеко не всі офіцери-українці російської армії (яких 1917 р. нараховувалося близько 60 тис.). Більшість їх, особливо з уродженців Лівобережної та Південної України, взагалі не брали участі у Визвольній війні. Вчорашні прапорщики та підпоручики військового часу, вони вже на початку 1918 р. повернулися до мирної діяльності, і потому були мобілізовані або до Червоної, або до білогвардійської армій.

За станом на вересень 1918 р. в Армії Української Держави гетьмана П. П. Скоропадського налічувалося 4 500—5 000 старшин. Після оголошеної гетьманом у жовтні того ж року мобілізації чисельність українського старшинського корпусу зросла до 7 тис. За часів Директорії значна частина генералів і штаб-старшин (полковників та підполковників) дезертирувала з української армії та невдовзі опинилася у Червоній і різноманітних білогвардійських арміях. Однак чимало молодших старшин, здебільшого тих, які у 1918 р. встигли закінчити Інструкторську школу (їх нараховувалося 1667; більш докладно про це — у наступному розділі дослідження) перебувало в Дієвій армії УНР принаймні до кінця 1919 р.

Напередодні Першого Зимового походу значна частина старшин — переважно вихідців із Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської та Херсонської губерній, залишила армію та розійшлася по домівках. Багато з них пізніше намагалося знову приєднатися до Армії УНР, але не змогли перетнути лінію польсько-радянського фронту. Тільки окремі, у першій половині 1920 р. побувавши вдома — на Полтавщині чи Харківщині, а потім, наражаючись на чисельні небезпеки, здолали пішки кілька сотень кілометрів і повернулися до своїх частин. Під час польсько-українського наступу на Київ до Армії Української Народної Республіки були мобілізовані старшини з Волині, Поділля та Холмщини.

Звичайно, поповнювалася армія й старшинами, підготовленими у власних військово-навчальних закладах. Так, 5 листопада 1919 р. до війська було випущено 163 молодих хорунжих, у 1921 р. — 227, 1922-му — 114, 1923-му — 48, 1924-му — 31 хорунжий.

Динаміку зміни чисельності старшинського корпусу Дієвої армії УНР протягом другої половини 1919–1922 рр. можна простежити за армійськими реєстрами:

дата складання реєстрів чисельність
16.08.1919 3023
15.09.1919 3746
12.06.1920 2814
8.09.1920 3287
18.10.1920 3456
10.11.1920 3888
квітень 1921 3691
вересень 1921 2944
15.02.1922 3029
1.04.1922 3079
20.07.1922 2414

(таблиця складена на підставі відповідних реєстрів Армії УНР, які проаналізовано нижче).

Протягом Визвольної війни 1917–1921 рр. крізь українську армію загалом пройшло 11–12 тис. колишніх генералів та офіцерів російської армії. Деякі прослужили у ній лише місяць-два, інші — пройшли весь шлях від зародження українізованих частин у травні 1917 р. і до ліквідації армії у 1924 р.

Походження старшинського складу окремих частин Армії УНР у 1919–1922 рр. можна встановити за наявними архівними даними. За 1919 р. поки що віднайдено тільки один докладний список старшин із зазначенням місця їх народження. Це — список старшин 27-го (3-го) Залізнично-технічного полку 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР, складений 24 вересня 1919 р. На той час у полку налічувалося 49 старшин і урядовців із таких регіонів:

Київської губернії — 11,

м. Житомира — 10,

Полтавської губернії — 4,

Чернігівської губернії — З,

Росії (м. Курськ, м. Севськ, а також Оренбурзький повіт) — 3 (всі — росіяни),

Волинської губернії — 2,

Подільської губернії — 2,

м. Харкова — 2,

Херсонської губернії — 1,

м. Катеринослава — 1,

м. Львова — 1,

без зазначення походження — 9{80}.

Українська військова маніфестація на Софійському майдані, Київ, квітень 1917 р. (фото з приватної колекції)


Отже, цей полк можна вважати цілком «правобережним». Наявність у ньому великої кількості старшин із Житомира пояснюється тим, що у січні 1919 р. полк формувався саме у цьому місті. Інші наявні списки частин, у яких би вказувалося походження офіцерів, стосуються вже періоду перебування Армії УНР у Польщі{81}:

Походження старшин 4-ї Київської дивізії (за станом на 15.09.1922)

Київської губернії — 22,

Подільської губернії — 22,

Полтавської губернії — 18,

Чернігівської губернії — 10,

Харківської губернії — 9,

Катеринославської губернії — 4,

Петроградської губернії — З (всі — росіяни),

Волинської губернії — 2,

Таврійської губернії — 1,

Херсонської губернії — 1,

Томської губернії — 1 (росіянин),

Туркестанського краю — 1 (росіянин).

Всього — 94{82}.

Походження старшин Окремої кордонної кадрової бригади (за станом на 1.02.1922)

Подільської губернії — 21,

Київської губернії — 19,

Полтавської губернії — 7,

Херсонської губернії — 6,

Харківської губернії — 4,

Галичини — 4,

Чернігівської губернії — З,

Волинської губернії — З,

Катеринославської губернії — 2,

Гродненської губернії — 1,

Холмської губернії — 1.

Всього — 71{83}.

Походження старшин штабу 5-ї Херсонської дивізії (за станом на 1.10.1922)

Київської губернії — 5,

Полтавської губернії — 5,

Волинської губернії — 5,

Харківської губернії — 4,

Подільської губернії — 4,

Херсонської губернії — 1,

Чернігівської губернії — 1,

Холмської губернії — 1,

Мінської губернії — 1 (білорус).

Всього — 27{84}.


Як бачимо, в усіх зазначених частинах найбільше старшин походили з Київської та Подільської губерній, отже, з 1920 р. ядро Армії УНР становили уродженці Правобережної України. Окрім того, в українських підрозділах служило досить багато старшин-росіян, які походили не тільки з України, але й з етнічних російських регіонів. Це майже винятково кадрові офіцери російської армії — сотники, підполковники та полковники. Вони служили ледь не в усіх українських з’єднаннях і мали великий авторитет.

Уявлення про освітній і фаховий рівень українського старшинства можемо скласти на підставі досліджень полковника Гната Порохів-ського — начальника 2-ї Кулеметної бригади Армії УНР, яка у листопаді 1920 р. була інтернована на території Румунії. Г. Порохівський здійснив докладний статистичний аналіз підлеглих старшин, інтернованих у Румунії. У своїй роботі «Десять років на еміграції» він навів такі дані:

Усього на території Румунії було інтерновано 235 старшин, із них:

генералів — 1,

полковників та підполковників — 5,

сотників — 34,

поручиків — 59,

хорунжих — 136.

Військова освіта інтернованих:

вища (академія) — 1,

військові училища за програмою мирного часу — 13,

військові училища та школи прапорщиків за програмою військового часу — 214,

старшини резерву — 4,

підвищені за бойові заслуги — 3.

Загальна освіта:

університетська — 7,

незакінчена університетська — 16,

гімназії та реальні школи — 22,

технічні, агрономічні, комерційні училища — 22,

незакінчена середня освіта — 61,

кадетські корпуси — 6,

нижча освіта — 45,

учительські семінарії — 56.

У яких арміях служили до прибуття до складу Армії УНР:

Українській — 154,

Білій — 33,

повстанці — 37,

царській — 6,

Донській — 1,

Німецькій — 1,

Англійській — 1,

Кубанській — 1,

Червоній — 1.

Походження старшин:

Велика Україна — 202,

Галичина — 14,

Буковина — 2,

Кубань — З,

Угорська Україна — 1,

Бессарабія — З,

Дон — 1 (донський козак),

Росія — 7 (росіяни),

Німеччина — 1 (німець),

Німець, уродженець України — 1.

Знання мов (за станом на 1921 р.):

англійська (трохи) — 2,

французька (добре) — 2,

французька (трохи) — 14,

німецька (добре) — 23,

німецька (трохи) — 10,

німецька (початково) — 14,

румунська (добре) — 5,

румунська (трохи) — 11,

польська — 4,

болгарська — 2,

сербська — 1,

грецька — 1,

перська — 1,

мадярська — 1,

не володіють ніякими мовами — 144.

Вік (за станом на 1921 р.):

понад 50 років — 2,

від 40 до 50 років — 7,

від 30 до 40 років — 31,

від 20 до 30 років — 195.

Родинний стан (на 1921 р.):

неодружених — 213,

одружених — 22,

мають дітей — 5.

Зміни, що відбулися серед старшин у 1921–1931 рр.:

померло — 9,

самогубців — 2,

вбито радянськими агентами — 1,

повернулося в Україну для продовження боротьби — 14,

повернулося в Україну за амністією — 12,

виїхало до Чехословаччини — 22,

Польщі — 13,

Болгарії — 4,

Австрії — 1,

прийняло румунське підданство — 16,

залишилися в Румунії на правах емігрантів — 141.

Фах 114 старшин-емігрантів (за станом на 1931 р.):

1. Адміністративно-канцелярська робота (25):

а) урядовці приватних підприємств — 19,

б) урядовці хліборобських підприємств — 5,

в) кооператори;

2. Працюють за вищим фахом (6):

а) інженери — 1,

б) керівники маєтків — 2,

в) хіміки — 1,

г) художники — 1,

ґ) моряки — 1;

3. Власники підприємств (5):

а) фермери — 1,

б) комерсанти — 4;

4. Представники вільних професій (8):

а) співаки — 2,

б) професори музики — 1,

в) музиканти — З,

г) художники — 1,

ґ) фотографи — 1;

5. Фахові працівники (37):

а) будівельники — 1,

б) теслі — 8,

в) механіки — 4,

г) ткачі — 10,

ґ) слюсарі — 1,

д) шофери — 7,

є) муляри — 1,

ж) пічники — 2,

з) пасічники — 1,

і) наїзники на іподромі — 1,

к) рибалки — 1;

6. Робітники (22):

а) на вугільних копальнях — 2,

б) у тунелях — 2,

в) на лісорозробках — 8,

г) на нафтових промислах — З,

ґ) на паперовій фабриці — 2,

д) на будівництві — 2,

є) на чавунних заводах — 3;

7. Залізничники — 1;

8. Робітники без фаху — 10.

Знання мов 114 старшинами (за станом на 1931 р.):

а) всі офіцери навчились румунської мови,

б) 20 % можуть бути перекладачами з румунської мови,

в) німецьку мову знають 27 старшин,

г) французькою володіють 8 старшин.

Вік 141 старшини (за станом на 1931 р.):

понад 60 років — 2,

понад 50 років — 2,

понад 40 років — 21,

понад 30 років — 116.

Родинний стан 114 старшин (на 1931 р.):

одружених — 63,

неодружених — 51,

мають дітей — 28.


Спільні моральні якості та політичні погляди старшинського корпусу Армії УНР остаточно оформилися лише наприкінці 1919 р., після відходу всіх слабодухих та симпатиків білогвардійської ідеї, а також у зв’язку з початком Першого Зимового походу. До того часу старшинство української армії ще не становило собою єдиної спільноти і досить чітко ділилося на кілька категорій, межі яких остаточно стерлися лише у 1920 р:

а) ідейні старшини, переважно молодь — нечисленна категорія,

б) молоді старшини, покликані до українських частин за мобілізацією, які часто тікали з армії при перших невдачах, — найбільша частка старшинського корпусу;

в) кадрові старшини-українці, що закінчили кадетські корпуси чи військові училища російської армії ще у мирний час, тому здебільшого не володіли українською мовою та тривалий час тяжіли до білогвардійців;

г) старшини інших національностей, які на нетривалий період прилучалися до української армії і лише окремі з них залишилася у ній до кінця.

Мало хто з українських авторів спромігся намалювати чіткий портрет українського старшинського корпусу 1917–1923 рр. Військові мемуаристи, незалежно від національності чи рангу, сідаючи за написання спогадів ставили собі за мету самовихваляння та самовиправдання. Причому досить часто це робилося за рахунок зневаження пам’яті товаришів по зброї та створення міфу про власні героїзм і жертовність. Завдяки цим факторам тональність, приміром, радянських і американських або російських і німецьких мемуарів дуже подібна. Вийти за рамки цієї тенденції наважувалися тільки поодинокі воєначальники, які, працюючи над спогадами, тверезо оцінювали реалії та власні дії. В українській військовій мемуаристиці теж є такий автор — командувач Армії УНР у 1920–1921 рр. Михайло Володимирович Омелянович-Павленко, який у своїх записах намагався подати якомога більше інформації про своїх колег, підлеглих і події, у яких брав участь, а також об’єктивно оцінити власні прорахунки та помилки.

Отже, військова мемуаристика, за окремими винятками, не може бути шкалою, за якою можна визначити моральні та політичні якості українського старшинства у 1917–1923 рр. Це завдання спромоглися виконати українські письменники та поети — колишні вояки Армії УНР. Саме в Армії УНР має початки не тільки так звана Празька школа новітньої української літератури, а й українська радянська література. Щоправда, серед представників Празької школи лише сотник Євген Маланюк, колишній ад’ютант командувача Дієвої армії УНР Василя Тютюнника, своїми поемами «П’ята симфонія», «Балада про Василя Тютюнника» та кількома нарисами спогадів трохи торкнувся пережитого за часів Визвольної війни в Україні 1917–1921 рр.

Тему долі українського старшини у 1917–1921 рр. всебічно розкрили радянські письменники і поети: колишній сотник Дієвої армії УНР Петро Панч (Панченко) — у збірці повістей «Голубі ешелони», колишній бунчужний 3-го Гайдамацького полку та Житомирської юнацької школи Володимир Сосюра — у документальній повісті «Третя рота» та колишній однорічник 2-го Запорізького полку, а потім — Київської групи Дієвої армії УНР Борис Антоненко-Давидович — у своїх спогадах «На шляхах і роздоріжжях». Більшість повістей та оповідань Андрія Головка, колишнього старшини Дієвої армії УНР (щоправда, він ретельно приховував цей факт своєї біографії) також присвячена подіям в Україні 1917–1921 рр., проте всі вони дуже тенденційні й однобічні. Продовжити цей список можна іменами Олександра Довженка — колись гайдамаки Куреня Чорних гайдамаків Гайдамацького Коша Слобідської України, Олександра Копиленка — однорічника Кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка, Павла Грунського (Остапа Вишні) — колишнього співробітника державної інспектури УНР, а також Павла Тичини, Юрія Смолича та Юрія Яновського, які певний час служили у різних державних установах УНР.

До аналізу моральних якостей та політичних настроїв українського старшинства на початку 1919 р. найбільше наблизився Петро Панч (Петро Йосипович Панченко, 1891–1978) у повісті «Голубі ешелони». Він походив з родини заможного селянина м. Валки Харківської губернії, у 1916 р. закінчив Сергіївське Одеське артилерійське училище. З листопада 1918 р. служив під українськими прапорами — у важкому гарматному дивізіоні Запорізького корпусу — спочатку військ Директорії, згодом — Дієвої армії УНР. «У запорожцях» сотник Петро Панченко перебував аж до грудня 1919 р. Потім пішов за Волинською революційною радою та отаманом Омеляном Волохом. Разом із Червоною Гайдамацькою бригадою отамана Волоха влився до складу Червоної армії та закінчив війну вже командиром 180-го легкого гарматного дивізіону 60-ї стрілецької дивізії РСЧА{85}.

Військова місія Антанти серед командного складу Дієвої армії УНР, серпень 1919 року. Сидять зліва направо: 1-й генерал-квартирмейстер штабу армії полковник М.Капустянський, 3-й начальник штабу генерал В.Сінклер, 4-й французький капітан Бомон, 5-й військовий міністр УНР полковник В.Петрів, 6-й англійський полковник Фрітч, 7-й командувач підполковник ДА УНР В.Тютюнник, 8-й американський підполковник Аінстрон, 9-й началньик Генерального штабу УНР генерал О.Шайбле («За Державність», Варшава, 1939, ч. 9)


У «Голубих ешелонах», написаних 1927 р., сам Панч ототожнює себе з головним героєм — Лец-Отаманівим — ідейним молодим українським старшиною:

«Лец-Отаманів дибився у вікно, за яким у диких степах гуляла розгнуздана ніч, в голові, теж ніби розгнуздані, проносилися цілі зграі збуджених балачками думок. Перед ним яскраво постають минулі дні. Батько тільки почав вибиватися з мужиків, уже зовсім було звівся на ноги. Революція! За одну ніч пішло за димом усе. Він був найменшим. Учився в сільській приходській школі. До того знав, що — малорос, а в школі учитель сказав, що Лец-Отаманови — українці, та ще, мабуть, і не з простого роду, коли мають таке прізвище. Дав почитати Кащенка — усе про козаків, про козацьку славу. “Тож, певне, і твої, Лец-Отаманів, предки були колись славними отаманами на Січі”. Петько ріс і все виразніше уявляв, що то була за Україна, і все дужче кляв царицю Катерину, яка “степ широкий, край веселий та й занапастила”. Цей же учитель допоміг Петькові Лец-Отаманові поступити потім у сільськогосподарську школу, де більшість була таких, як Петько, і також полюбляли співати “Катерино, вража бабо, що ти наробила?…” Прославляли гетьмана Мазепу, читали й перечитували Панька Куліша й Михайла Грушевського. Сільськогосподарську школу Лец-Отаманів закінчив під час війни з німцями, треба було призиватись, але він вибрав за краще повчитися ще в артилерійському училищі, в наділ, що за цей час скінчиться війна. Проте війна тяглася ще рік навіть після того, як він надів на плечі погони прапорщика»{86}.

Цими кількома фразами Петро Панч влучно та вичерпно охарактеризував першу категорію українського старшинства — ідейної військової молоді. Головний герой повісті, Лец-Отаманів, був ад’ютантом і духовним наставником свого важкого гарматного довізіону. Проте командор дивізіону — кадровий полковник російської армії Забачта «розмовляв російською і тільки іноді з усмішкою домішував як примусовий асортимент одно-двоєукраїнських слів…»{87}.

Пояснюючи таке презирливе ставлення полковника з яскравим українським прізвищем до рідної мови, автор наводить розмову старшин про свого командира:

«— Хіба він не українець?

— Такий, як я китаєць. Його гасло: “Нет, не было и не будет украинского языка”. Хіба не чуете вимови? У нас і такі є. А Кований, ад’ютант, бачили — на тоненьких ніжках, — навіть циган. Ви дивуєтесь, певне, — які з них самостійники? Вони вміють добре воювати з більшовиками. А, як кажуть, привикне собака за возом, то й за саньми побіжить. Ану їх до біса!»{88}.

Отже, Забачта — кадровий російський старшина, хоч і українець, але повна протилежність Лец-Отаманову. Це типовий персонаж, адже переважна більшість кадрових старшин, які протягом 1917–1919 рр. обіймали відповідальні посади в українських частинах, були саме такими.

Лец-Отаманів і Забачта — два політичні полюси українського старшинства початку 1919 р., між якими опинилася мобілізована до Дієвої армії УНР молодь — у більшості аполітична та денаціоналізована. Щоб охарактеризувати її, Петро Панч увів до тексту повісті діалог Лец-Отаманова та його товариша сотника Рекала:

«Ти знаєш, хто такі наші старшини. Як не приблуда, так Світлиця. Пардон, як не приблуда, так падлюка.

Світлиця перестав розгладжувати вуса й засопів, але Рекало не звертав уваги:

— Візьмемо українців, Пищимуха — ні тіла, ні духа, не ти та я, а старому Карюкові сняться відгодовані кабанці. Такий же і його синок — незакінчений піп Андрюшка. Отак і в інших частинах. От і скажи, тільки по щирості, може така армія вивісити жовто-блакитний прапор на дзвіниці Івана Великого? В Кремлі?»{89}.

Цілком природно, що старшинський склад, зображений у повісті, не зміг опанувати ситуацією у першому ж бою, коли на ешелон гарматного дивізіону напали більшовики. Пищимуха одразу перебіг до більшовицьких повстанців, Світлиця та Рекало втекли, а з більшовиками воювали лише Лец-Отаманів та доброволець-гімназист Калембет.

Події, які описав Петро Панч у «Голубих ешелонах», відбуваються у лютому 1919 р., коли Дієвій армії УНР довелося залишити всю Лівобережну та Південну Україну, а також Київську губернію. Одна з причин цієї жорстокої поразки криється у якостях українського старшинства.

Тільки після травня 1919 р., коли Дієву армію УНР покинула переважна більшість «Світлиць», її старшинський корпус зміцнів і нарешті почав отримувати перемоги у боях із ворогом.

Щодо героя Петра Панча слід зазначити, що в Дієвій армії УНР справді служив старшина на прізвище Лец-Отаманів, причому так само в Запорізькому корпусі. Але на відміну від літературного персонажа, який помирає в бою з більшовиками за ешелон гарматного дивізіону, справжнього Лец-Отаманова у лютневих боях 1919 р. лише поранили. Іван Дубовий, командир 2-го Запорізького полку ім. І. Мазепи Республіканської дивізії, помічником якого був Лец-Отаманів, у своїх спогадах писав, що останній дістав багнетне поранення під час нічного бою за станцію Шполу 21–22 лютого 1919 р., а по одужанні повернувся на фронт і пізніше загинув у боях з більшовиками{90}.

Змістовне оповідання про старшинський і козацький склад одного з піших полків Дієвої армії УНР літа-осені 1919 р. — 15-го імені Тараса Шевченка з 5-ї Селянської дивізії — можна знайти у спогадах Бориса Антоненка-Давидовича «На шляхах і роздоріжжях».

За словами цього автора, командир полку, «полковник» Панченко та командир 1-го куреня Луцький були простими сільськими парубками з містечка Сквира — офіцерами військового часу російської армії. Перші враження Антоненка-Давидовича про Панченка були такими:

«Мені подобалась його швидка реакція на подію в єврейській крамниці, але, крім владного голосу, що звик командувати, важко було помітити щось “полковницьке” у верткій постаті середнього зросту, невиразного віку, котра на мить промайнула у французькій металевій касці перед моїми очима. У старій російській армії він навряд чи доскочив би до звання штабс-капітана, а що в українській армії і досі були скасовані військові звання й лишались тільки посади, то й полковником, цебто командиром полку, міг стати будь-який здібний молодик. Навряд чи й мій курінний Луцький командував би в старій армії батальйоном»{91}.

Командирами сотень у 15-му полку були майже винятково колишні прапорщики. Серед них: російські фельдфебелі, що дістали перший офіцерський чин за бойові заслуги (Сидорчук), сільські інтелігенти (Комарницький), вчорашні семінаристи (Мегедь). Антоненко-Давидович майстерно змалював портрети деяких своїх однополчан, що дають цілком вичерпне уявлення про молодших старшин Дієвої армії УНР у другій половині 1919 р:

«Я з цікавістю розглядав сухорлявого, жилавого сотника з вояцьким, але без усяких ознак інтелігентності обличчям. Я вже раніш запримітив його в полку й від курінного Луцького дізнався, що Сидорчук — колишній фельдфебель царської армії. До української армії він пристав лише влітку цього року, коли й йому надопекла “комунія”, але сюди він приніс із собою засвоєні здавна дисциплінованість і викональність зразкового військового служаки. Його сотня в другому курені була чи не найкраща, бо він умів тримати в своїх дебелих кулаках підлеглих йому козаків і вимагати від них абсолютного послуху, як без будь-якого роздуму підкорявся сам наказам згори: правильно чи неправильно наказали — не твого ума діло, раз наказали, значить, виконуй! Без цього військо — не військо, а якийсь бардачок»{92}.

«Макар Комарницький, колишній прапорщик, був улюбленцем мало не всього Шевченківського полку за свою веселу вдачу, дарма що ніколи сам не сміявся, зберігаючи ніби серйозний вираз обличчя. Він міг на запитання чужого козака, замість відповіді, заспівати веселої “польки”, підхопленої, мабуть, ще в школі прапорщиків <…>

І, здається, не було такого випадку, щоб Макар не задовольняв прохання. Це не було небажане у війську панібратство чи запобігання перед підлеглими, це була така своєрідна вдача, що диктувала Макарові однаково поводитись і з козаками, й з старшинами. Козаки це цінили і, коли треба було, виконували будь-який наказ Макара — чи то йти в атаку, чи, не поспішаючи, відступати, планомірно відстрілюючись. Ніхто не міг так піднести настрій стомлених походом козаків, як Макар. І піднімав він дух не патріотичними піснями, а якоюсь веселою імпровізацією, яку теж десь підхопив жартома. Пішов він у повстання, мабуть, не з якихось патріотичних міркувань, а щоб не відставати від земляків. Якщо пішов Панченко, Луцький та інші сквирчани, так чого ж буде сидіти вдома Макар? І пішов і собі з своєю прапорщицькою шинелею без погон та веселими піснями й жартами. Вигляд у нього був далеко не військовий: ходив він завжди трохи погордившись, комір гімнастерки розхристаний, шинеля розстебнута. Треба було виняткового випадку — огляду полку високим командуванням або похорону забитих у бою, — щоб Макар застебнувся на всі ґудзики й виструнчився. Навіть перед полковником Панченком Макар не міняв свого звичайного вигляду, і Панченко, дарма що не терпів “непорядку” та всякої “інтелігентщини”, прощав сотникові Комарницькому його немуштровий вигляд: земляк бо ж — із Сквири…»{93}.

«Рябокляч доповідає Панченкові про перебіг операцй, а Мегедь, злізши з воза, знімає маленького кашкетика без будь-якого значка на ньому й витирає рукавом шинелі спітніле волосся й чоло. Це оригінальна постать, в якій полонений полковник, котрий здивовано дивиться тепер на довготелесого Мегедя в куценькій, не на його високий зріст, шинелі й чорних цивільних штанях навипуск, не впізнав би колишнього прапорщика, що закінчив в Оранієнбаумі спеціальні офіцерські кулеметні курси. Це скоріше недавній семінарист, якого вигнали за щось із духовної семінари, де з нього ніколи не вийшов би православний піп. Але не вийшов з Мегедя й стройовик. Ну хіба ж можна уявити в будь-якому строю цю цибату постать з довгою шиєю, на якій тримається маленька голова з невиразного кольору очима й великими вивернутими назовні губами, та ще й підперезану будь-як тоненьким паском? І все ж Мегедь — кулеметник. Не просто командир над трьома кулеметами, що є в нашому полку, а — кулеметник з покликання. Я сказав би, — натхненний кулеметник! Він не носить ніякої зброї, бо вважає за єдину свою зброю кулемет системи Максима. Він не стільки командує кулеметами, як стріляє сам»{94}.

Отже, зі слів Антоненка-Давидовича виходить, що старшинський склад 15-го пішого полку ім. Т. Г. Шевченка був добірним. Загалом це відповідає дійсності — іншим восени 1919 р., після низки поразок, хвилі дезертирства та переможного походу на Київ, він і не міг бути. Щоправда, про козаків свого полку автор відгукувався менш приязно — як про національно й політично малосвідомих селян, які з тим самим успіхом могли служити в Червоній армії{95}.

Літак Цепелін Штаакен XIV Р. 69/18 з українськими опізнавальними знаками, в оточенні старшин та козаків 1-го Запорізького авіаційного загону, на летовищі під Кам янцем-Подільським, серпень 1919 р. Цей літак здійснював повітряний міст поміж Українською Народної Республікою та Західною Європою (фото з приватної колекції)


Петро Панч і Борис Антоненко-Давидович свідчать, що майже всі молоді старшини Дієвої армії УНР були сільськими хлопцями з родин селян, учителів та священиків. Це теж значною мірою відповідає дійсності. Вихідці з міст і українські дворяни переважно служили у штабах і в артилерійських та інженерних військах. Відповідно, у цьому середовищі панувала російська мова, бо міські мешканці, а тим паче дворяни, українською не володіли.

Кадрові російські старшини, що служили в українських військах, досить чітко ділилися на дві групи. Першу (меншу) становили вихідці з селян і духовенства, а другу (більшу) — дворяни та міські мешканці.

До першої групи належали командувач Дієвої армії УНР у 1919 р. Василь Тютюнник, генерали Микола Капустянський, Гаврило Базильський, та ін. Незважаючи на свою «кадровість» — закінчення військових училищ мирного часу та тривалу службу в російській армії, ці старшини залишалися дітьми селян та сільських попів, тому селянська армія, якою у більшості була Дієва армія УНР, стала їм рідною.

Старшини дворянського походження, відірвані від народу, хоч етнічно належали до українців та мали предків зі шляхти Богдана Хмельницького, за своєю сутністю лишалися росіянами. Тільки окремі з них володіли українською мовою, та й те — завдяки дитячій цікавості до всього, що їх оточувало. Зокрема, добре говорили українською генерали Євген Мешковський та Володимир Сальський, перший — з полтавських, а другий — з волинських дворян. Однак інші старшини-дворяни, зокрема генерали Михайло Омелянович-Павленко та Олександр Удовиченко, навчилися цього лише у 1920 р.

Представники цієї групи у своїй масі були симпатиками білої ідеї, і значна їх частина восени 1919 р. перейшла на бік білогвардійців (Збройних Сил Півдня Росії А. І. Денікіна). Ті, що залишилися, врешті-решт органічно вписалися у старшинську спільноту Дієвої армії УНР. Більше того, зайняли у ній керівне становище, адже переважно були нащадками старовинної Гетьманської старшини часів Богдана Хмельницького, запорізьких, задунайських, чорноморських та інших козацьких отаманів.

Соціально-психологічний портрет старшин-дворян досить точно змалював у своїх спогадах генерал-хорунжий Михайло Крат (він, як і деякі українські військовики дворянського походження, опанував українську мову лише 1920 р.):

«Прадід мій Григорій Матвійович не хотів ділити Красної Луки (нашого родинного гнізда) поміж дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові; а Огієві, моєму дідові, дав освіту й наказав «служити цареві», бо земля всю родину не вигодувала б. Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів. Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі, а часто і з переконань українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями, забули рідну мову, розповзлися по всій Росії й тільки приналежність до «дворян полтавської губернії» в’язала їх з рідною землею та українським народом.

Дід мій Огій служив недовго в Павлоградському гусарському полку. Потім вийшов “в отставку” і був начальником таможні (митного уряду) на австрійському кордоні в Таурогені та Новоселицях з титулом “ дєйствітєльний статскій совєтнік”… Як казав мені батько, дід не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка, однак всіх своїх синів (мав їх багато) віддав у науку до Полоцького кадетського корпусу, тільки наймолодшого хворобливого Юрія — в гімназію в Ковні.

Батько мій Микола Огійович скінчив цей корпус в 1872 році, а два роки пізніше почав службу в царській гвардії — в Лейб-гвардії Єгерському полку. Не мав він нагоди пізнати свій нарід й бути його вірним сином так, як і його сестра та всі його брати, за виімком згаданого Юрія, що до корпусу не був прийнятий, після закінчення гімназії вступив до Петербурзького університету. Там познайомився зі студентами, свідомими українцями й сам став щирим і свідомим українцем. Служив у Петербурзі, але кожного року їздив або в Полтавщину, або в Галичину, навчився української мови й був активним членом петербурзької “Громади” <…>

Коли батько мій в рр. 1900–1904 був командиром 133-го Феодосійського полку в Катеринославі (полк цей складався майже виключно з українців), я цілими днями, з дозволу батька, але на журбу мамі, перебував з солдатами, заприязнився з багатьма, навчився українських пісень і почав говорити по-українському. Навіть у одній з моїх дитячих “драм”, що проходили, розуміється, на тлі військового життя, офіцери говорили по-російському, а солдати по-українському.

В 1902 р. віддали мене в кадетський корпус в Сумах. Це був молодий корпус; коли я вступив, було в ньому тільки три кляси. Будинок корпусу був збудований на кошт відомого мецената, купця Харитоненка, а тому 25 % кадетів в ньому могли бути сини купців. Отже, корпус різнився від інших тим, що був “всесословний”, різноклясовий (тоді ще суспільство ділилося на касти). Під час побуту в Сумському корпусі написав я інсценізацію “Пропавшої грамоти” Гоголя і її виставляли на кадетській сцені. Всі “актори” говорили по-російському, але багато висловів було тих, що я їх пізнав під час свого попереднього знайомства з "феодосійцями". Кадети залюбки співали українських пісень, навіть “в строю” (в рядах). Прикмета певного українства була досить помітна в Сумському корпусі, але я тоді не міг ще її оцінити, бо батьківський дім провадився по-російському, а з українством наша родина мала стільки спільного, що родинні козацькі спомини та захоплення Гоголем. Пам'ятаю, я також страшенно був захоплений повістю Авенаріуса “На Москву”, в котрій описувалася Січ часів Сагайдачного. В корпусі почав я тяжко хворіти; треба було їхати до Петербурга на другу вже, тяжчу операцію. Без операції щасливо (завдяки молитвам мами — так вірила ціла наша родина) обійшлося, але до Сум я вже не вернувся, а став десь взимі 1905 року кадетом четвертої кляси Першого кадетського корпусу в Петербурзі <…>

Перший кадетський корпус містився в колишній палаті Меншікова, любимця Петра І. В кімнатах зберегли всі меблі царського фаворита. Поруч з ними був музей з експонатами, що свідчили про 175-літню історію корпусу. Кожний куток був там просяклий старовиною. В церкві знаходилася Євангелія гетьмана Мазепи, що Меншіков пограбував був на Переволочні. Притвор церкви був оббитий чорним мармуром, на котрому вирізані були імена та прізвища кадетів, що впали в боях, починаючи від Кунерсдорфу й Цорндорфу, а кінчаючи, як я був кадетом, Японською війною. Виховували там лицарів, відданих тронові й своїм полковим штандартам та знаменам перш усього й понад усе. Розуміння батьківщини було на другому пляні поза тими двома святошами. За ними йшли дворянські, родові традиції.

Ось, чому по революції 1917 року, коли зникли спаплюжені ідеї російського монархізму, а знамена полкові десь забрали для переробки на революційні республіканські, мене нічого не лучило з Росією, а родові шляхетські традиції привели мене на службу Україні»{96}.

Щоправда, хоч Михайла Крата «голос крові» врешті привів до української армії, його двоюрідний брат — Микола Сергійович Крат, був переконаним білогвардійцем та воював у складі Збройних Сил Півдня Росії генерала А. І. Денікіна і вважав свого брата-«петлюрівця» зрадником…

Треба визнати, що основна маса офіцерів російської армії — українських дворян, пов’язала себе не з українською армією, а з білогвардійською чи більшовицькою. Справжню причину такого кроку слід шукати у їхньому вихованні: вони звикли мислити як офіцери, підготовлені для служби панславістським та імперським інтересам Росії незалежно від її політичного забарвлення. Таким чином багато генералів і офіцерів російської армії, що мали гучні українські прізвища та належали до найшляхетніших українських родин, опинилися на високих командних посадах у Білій та Червоній арміях. Один з таких офіцерів підполковник Білокриницький, описується у спогадах Антоненка-Давидовича: під час одного з боїв його було захоплено в полон і привезено на допит до командувача Київської групи Дієвої армії УНР отамана Юрка Тютюнника:

«Далі між Тютюнником і полоненим відбулась така розмова:

— Вы говорите, что вы украинец, — сказав Тютюнник по-російському.

— Да, украинец, из Полтавской губернии, где у меня осталось небольшое имение, — поспішив ствердити полонений і додав: — К тому же мы думали, что в районе Оратово действуют остатки большевистских банд, отступивших из Одессы. Я и представить себе не мог, что здесь оперируют уже украинцы…

— Скажите, полковник…

— Я подполковник, — виправив полонений.

— Это безразлично. Скажите, полковник, как во время русско-германской войны, отнеслось бы русское командованье, взяв в плен офицера русской службы, ставшего офицером вражеской германской армии?

Полковник зрозумів, куди гне білявий отаман, безперечно, теж колишній офіцер російської армії, і розвів руками:

— Но теперь же гражданская война, а не та…

— Не употребляйте, полковник, большевистские выражения. У нас, украинцев, идет не какая-то “гражданская война”, а война национальная, за свободу Украины против всех ее врагов — поляков, красных и белых! Так как же считать нам, украинцам, взявшим вас, украинца, в плен, как офицера русской белой армии?

— Я понимаю вас: логически — изменником, но ведь ни я, ни другие не знали, что здесь передовые части украинской армии. Я вначале не имел представления, кто взял меня в плен…

— Значит, вы довольны, что вас захватила украинская часть, а не кто иной?

— Конечно!

— В таком случае, полковник Белокриницкий, я назначаю вас командиром батальона украинской армии и сегодня же ночью вы поведете свой батальон против войск русской белой армии генерала Деникина. Согласны?

Полковник засмикався на стільці й тихо відповів:

— Этого я сделать не могу…

— Почему?

— Я честный солдат.

— В таком случае вас расстреляют как изменника своей родины Украины!»{97}.

Підполковник Білокриницький — типовий представник українського дворянства. «Своїми» вів вважав лише Збройні Сили Півдня Росії або ж, як можливий варіант, — Червону армію; до Дієвої армії УНР, у кращому разі він мав толерантно-нейтральне ставлення.

Окремо слід сказати про старшин інших національностей, які під час Визвольної війни чесно й самовіддано служили у складі українських збройних сил, хоч більшість із них до кінця життя так і не опанувала української мови. Як вже згадувалось, основну масу офіцерів інших націй становили кадрові старшини — генштабісти, артилеристи, інженери тощо. Найбільший відсоток серед цього контингенту становили росіяни. Так, начальник штабу об’єднаних армій Дієвої УНР та УГА у 1919 р. генерал-полковник Микола Юнаків був, як свідчить його послужний список з російської армії, лише на чверть “бузьким козаком” і на три чверті — росіянином — “з дворян Рязанської губернії”. Втім, уже 1920 р. він добре вивчив українську мову та гідно тримав честь найстаршого за військовим рангом українського вояка. Так само, кровними росіянами були генерали Сергій Дельвіг, Всеволод Петрів, Всеволод Агапієв, Олекса Галкін та ін. Однак вони самовіддано служили в українській армії та пройшли з нею весь шлях боротьби за свободу УНР та емігрантських поневірянь. Окремо слід згадати білорусів, зокрема генералів Олександра Пороховщікова і Йосипа Білевича; російських німців — генералів Олександра Бурківського, Олександра Лігнау, Олександра Шайбле; євреїв — відомого на всю армію сотника-артилериста Семена Якерсона; латишів — полковника Петра Радзіна (згодом — начальника Латиського генерального штабу), підполковника Яна Цепліта, сотника Чорних Запорожців Карла Броже; литовців — підполковника Мазепинського кінного полку Броніслава Чепайтіса, ад’ютанта Спільної юнацької школи хорунжого Івана Чесно та багатьох інших.

Отже, для більшості старшин, які незалежно від соціального походження або національності пережили з Дієвою армією УНР буремний 1919 р. та залишалися у її складі в 1920 р., ідея боротьби за незалежність України стала домінантною до останніх днів життя.

Ранги, посади та інші терміни Української армії

Старшина, або офіцер, — представник командного складу — особливої касти, покликаної очолювати військові підрозділи. У російській та радянській арміях представники командного складу звалися офіцерами. 1917 р., коли постали перші українські підрозділи, їх особовий склад намагався максимально дистанціюватися від усієї російської військової термінології, у тому числі й пов’язаної з командним складом.

Уже з травня 1917 р. — часу народження 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького військ Центральної Ради (або Богданівського), його вояки відмовилися від багатьох російських військових термінів і перейшли на суто українські — періоду Гетьманщини XVII–XVIII ст. Зокрема, назву «офіцер» було замінено на «старшина» — за аналогією з козацькою реєстровою старшиною часів Богдана Хмельницького. Цей термін зберігся в українській армії до кінця її існування. (Саме тому термін «старшина» у нашій роботі використано, коли йдеться про представників командного складу української армії, а термін «офіцер» стосується лише представників російської чи білогвардійської армій.)

Водночас українські вояки намагалися підібрати національні відповідники до інших російських військових термінів. Властиво, робили це старшини 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. Один із них, Степан Лазуренко, згадував:

«Брак українських військових статутів, а особливо військової української термінології, примусив нас подбати й про це. І тому для вироблення військової української термінології та українських військових статутів була утворена комісія в складі курінних: штабс-капітанів (ми мали ще російської армії ранги) Івана Забудського, Степана Лазуренка, Киріченка, Хілобоченка, поручників: Бориса Барвінського, Журавського, Калиніченка, Іванюти, підпоручників: Яворського, Шаповала Олександра, Шаповала Методія, прапорщиків: Петра Певного, Василя Павелка, Миколи Падалки, М. Гальчина, Мих. Мищенка та ін.

Ця комісія гаряче дискутувала над кожним словом і реченням, військовим терміном, дотримуючись мовного закону, як також зберігаючи особливості військової команди: чітко, коротко й ясно. Ми встигли виробити лише один муштровий статут, який потім був виданий воєнним секретаріятом Центральної Ради за підписом, чомусь лише одного, пполк. Капкана, а не комісії. Але ми не заперечували цьому. Важне було те, що ми дали українській армії перший український військовий статут та початок українській військовій термінології»{98}.

Серед інших, старшини-богданівці запропонували вживати замість російських такі українські терміни:

ранги — замість чинів (звань),

отаманська старшина — замість генералітету,

булавна старшина — замість штаб-офіцерів,

молодша старшина — замість обер-офіцерів,

значкові (або осавули) — замість ад’ютантів,

юнаки — замість юнкерів,

підстаршини — замість унтер-офіцерів,

козаки (стрільці) — замість рядових (солдатів),

піший — замість піхотний (у значенні, припустимо — №-ський піший полк),

кінний — замість кавалерійський,

гарматний — замість артилерійський,

рій — замість відділення,

чота — замість взводу,

сотня — замість роти,

курінь — замість батальйону.

Наведені терміни, при буквальному їх перекладі відображають дещо інший зміст, ніж їхні відповідники. Скажімо, «гармата» російською мовою — «пушка». Отже, перекладаючи слово «гарматний», ми отримуємо слово «пушечний», у цьому разі недоречне. (У зв’язку з цим, російські військові частини у нашій роботі називаються, відповідно, кавалерійськими, артилерійськими, піхотними тощо. А коли оповідь торкається підрозділів Української армії, назви їх вживаються згідно з національною військовою термінологію, тобто кінні, гарматні, піші й под.)

Не всі з вищенаведених термінів прижилися в українській армії. Назви «отаманська старшина», «булавна старшина», «значковий» тривалий час використовувалися поряд із їх російськими відповідниками. У 1920 р. вийшов з ужитку термін «отаманська старшина» (замість нього вживався «генералітет»); назва «булавна старшина» часто замінялася на «штаб-старшина»; ад’ютанти вибороли собі право зберегти це найменування (оскільки терміни «значковий» та «осавул» протягом 1918–1920 рр. використовувалися також для називання рангів і посад). Однак назви «сотня», «курінь», «юнак», «ранги» вже навесні 1918 р. цілком органічно використовувалися всією Українською армією.

Військові ранги у перших українських частинах, створених навесні-влітку 1917 р., відповідали російським. Але приблизно у червні 1917 р. старшини 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького у внутрішньому обігу замість загальновживаних російських почали використовувати ранги російських козацьких військ:

Старшинські ранги:

полковник,

військовий старшина,

осавул,

підосавул,

сотник,

хорунжий,

прапорщик;

Підстаршинські ранги:

підпрапорщик,

фельдфебель,

старший урядник,

молодший урядник,

приказний,

козак{99}.

Трохи згодом, за прикладом Богданівського полку, більшість українських частин також почала вживати ранги російських козацьких військ. Це явище було цілком природним, адже система чинів російського козацтва формувалася насамперед під впливом рангів, які існували в українських козацьких військах XVIII ст. — Запорізькому, Слобідському та Малоросійському реєстровому. Поступово ці ранги перейняли донські козаки, крім того — вони збереглися у Чорноморському, а потім Кубанському козацькому війську, яке залишилося на службі Російської імперії. Отже, старшини-богданівці справедливо вважали ранги, вживані у російському козацтві — традиційно українськими.

Так тривало до 17 грудня 1917 р., коли наказом Ч. 74 генеральний секретар військових справ Центральної Ради С. В. Петлюра відмінив в українських частинах усі ранги (звання) — як російські, так і козацькі. Залишалися тільки посади, за назвами яких іменувалися й особи, що їх обіймали. Приміром, якщо рядового козака обирали командиром сотні, він іменувався сотенним (сотником), а колишній прапорщик, ставши командиром полку, називався полковником. У разі, якщо ці козак і прапорщик зміщувалися з посад, вони повертались у свій первинний стан (отже, козак знову ставав козаком, а колишній прапорщик… теж козаком).

28 грудня 1917 року, у наказі Ч. 105, підписаному військовим міністром Центральної Ради Миколою Поршем, були названі вживані в Українській армії посади: отаман армії, отаман корпусу, отаман дивізії, отаман бригади, полковник — командир полку, осаул — помічник командира полку, курінний — командир куреня, сотенний — командир сотні, півсотенний — командир півсотні, хорунжий — молодший старшина, бунчужний — помічник командира сотні, чотовий — командир чоти, ройовий — командир рою.

Окрім того, в українських частинах, на зразок розкладеної революцією російської армії, було введено виборне начало: вояки певної частини збиралися на нараду, де вирішували, хто буде їх командиром. Часто командирами полків і куренів обирали звичайних рядових козаків, а їх попередників — полковників та осавулів, «призначали» кашоварами, їздовими тощо, відповідно — з позбавленням наявних звань.

Наказ Ч. 105 призвів до багатьох зловживань. Учорашні студенти-недоуки — прапорщики військового часу, а то й солдати, що зробили собі кар’єру на ораторському таланті, обиралися полковниками і навіть отаманами, й надалі — ледь не протягом усього життя, продовжували іменувати себе «українськими отаманами», «українськими полковниками» тощо, навіть у разі, коли вони перебували на виборних полковницьких або отаманських посадах лише кілька днів.

цивільні чини Російської імперії урядові звання Гетьманату військові звання Гетьманату
Дійсний таємний совєтнік державний адміністратор генеральний бунчужний
таємний советнік державний дорадчий генеральний значковий
дійсний статський совєтнік державний ранговий генеральний хорунжий
колезький совєтнік старший адміністратор полковник
надворний совєтнік старший дорадчий військовий старшина
колезький асесор адміністратор сотник
титулярний асесор дорадчий значковий
колезький секретар
губернський секретар ранговий хорунжий
колезький регістратор

Тільки після призначення на посаду військового міністра УНР Олександра Жуківського було вирішено справу з рангами та посадами. Своїми першими розпорядженнями, зробленими ще в середині лютого 1918 р, він скасував виборне начало та категорично наказав керуватися в українських частинах дисциплінарним статутом, дійсним у російській армії до Лютневої революції. 29 березня 1918 р. Жуковський видав наказ Ч. 137, у якому висловив обурення з приводу того, що українські старшини не знають власних рангів (а не посад!). Далі у наказі перераховано наявні ранги та відповідні їм армійські посади: отаман армії, отаман корпусу, отаман дивізії, отаман бригади, полковник — командир полку, осаул — помічник командира полку, курінний — командир куреня, сотенний — командир сотні, півсотенний — командир півсотні, хорунжий — молодший старшина{100}.

Цим наказом Олександр Жуковський відновлював старшинські ранги, скасовані Симоном Петлюрою та Миколою Поршем. Але тепер вони називалися так само, як посади, передбачені наказом Ч. 105 від 28 грудня 1917 р.

Після приходу до влади П. П. Скоропадського Українська армія деякий час користувалася рангами, введеними Олександром Жуківським, доки Військова Офіція (Військове міністерство) гетьмана не розробила нові ранги.

Військові та цивільні (для державних службовців) ранги були введені наказом Військової Офіції від 2 червня 1918 р.{101}:

Ранги підстаршин були такі:

бунчужний,

чотовий,

ройовий.

Ранги, введені 2 червня 1918 р., зберігалися до повалення Гетьманату.

У повстанських військах Директорії, а потім — Дієвій армії УНР, яка боролася зі Скоропадським, рангів тривалий час взагалі не існувало. Деякі частини (зокрема Запорізький корпус) застосовували старі гетьманські ранги, інші користувалися рангами часів Центральної Ради, а повстанці взагалі не використовували ніяких рангів.

У грудні 1918 р., на початку існування Дієвої армії УНР, питання рангів стояло дуже гостро, адже посади, що відповідали генеральським рангам, обіймали колишні прапорщики, лейтенанти та фенрихи австро-угорської армії і навіть — прості козаки. Разом з тим у військах Директорії залишався великий відсоток військових фахівців — колишніх генералів та полковників. Обидві категорії — старшин, що мали персональні військові ранги, та осіб, які обіймали посади, невідповідні їхнім рангам, треба було якось примирити.

Цьому прислужився наказ Військового міністерства УНР Ч. 28 від 8 січня 1919 р., яким у Дієвій армії вводилися «ранги по посадах». Таким чином, військові, що на момент виходу наказу не обіймали ніяких посад, але мали персональні ранги з російської або гетьманської армій, зберігали їх за собою (щоправда, з новими назвами). Особи, які обіймали відповідальні посади, але під час минулої служби отримали значно нижчі старшинські ранги, іменувалися за посадою, поки виконували відповідні обов’язки. По звільненні з високої посади вони знову користувалися тільки своїми попередніми військовими рангами.

Отже, 8 січня 1919 р. було введено такі «ранги по посадах»{102}:

Невдовзі, 9 квітня 1919 р., наказом Ч. 80 Головної команди військ УНР назви військових рангів було замінено{103}:

Присяга особового складу Дієвої армй УНР у Камянці-Подільському у вересні 1919 року (фото з приватної колекції)


  військові ранги цивільні ранги
отамани Наказний Отаман
отаман корпусу адміністративний отаман головного управління
отаман дивізії адміністративний отаман управління
отаман бригади адміністративний отаман
старшини полковник адміністративний полковник
військовий старшина адміністративний військовий старшина
курінний адміністративний курінний
сотник адміністративний сотник
хорунжий адміністративний хорунжий
козаки бунчужний -
чотовий -
ройовий -
  назви рангів їх російський відповідник
отамани кошовий отаман повний генерал
отаман генерал-майор та генерал-лейтенант
старшини полковник полковник
осаул підполковник
сотник штабс-капітан від 2-х років, капітан
чотар поручик, штабс-капітан до 2-х років
хорунжий прапорщик, підпоручик
підстаршини бунчужний -
чотовий -
ройовий -
  козак -

Нова проблема виникла, коли після зміни службового становища чимала кількість «отаманів» та «полковників» — колишніх прапорщиків російської та фенрихів австро-угорської армії, створюючи дисциплінарну плутанину, вперто продовжували іменувати себе «отаманами» та «полковниками», хоч уже тривалий час не обіймали ніяких відповідальних посад. Щоб розв’язати її, у липні 1919 року було створено комісію з розробки правил і термінів проходження військової служби старшинами та козаками, а також із введення персональних військових рангів. Головою комісії призначено Михайла Омеляновича-Павленка{104}. Але, на жаль, через військово-політичні зміни ця комісія так і не закінчила своєї роботи — питання з персональними рангами та «рангами по посадах» залишилося відкритим.

Тільки 12 березня 1920 р., наказом Головного Отамана УНР Симона Петлюри, було введено остаточні персональні військові ранги:

військові урядовці
генерал-полковник генеральний радник
генерал-поручик генеральний лавник
генерал-хорунжий генеральний ранговий
полковник радник
підполковник дорадчий
сотник адміністратор
поручик лавник
хорунжий ранговий
підхорунжий підранговий
бунчужний писар
чотовий канцелярист
ройовий підканцелярист
гуртковий муштровий служачий
козак немуштровий служачий

Ці ранги надавалися українським воякам у жорсткій відповідності до їх попередніх рангів у російській чи австро-угорській арміях. У разі ж, коли старшини обіймали посади значно вищі за свої попередні ранги, вони отримували звання сотників, підполковників або полковників особливим розпорядженням Головного отамана.

Незважаючи на це, залишалася певна кількість вояків, які не хотіли відмовлятися від своїх колишніх «отаманських» найменувань. Щоб зупинити цю тенденцію, 29 серпня 1920 р. було видано категоричний наказ Головної Команди військ УНР Ч. 014, яким скасовувались усі без винятку підвищення, надані протягом 1918–1920 рр., насамперед отаманські{105}.

З учорашніх отаманів «по посадам» тільки один — Олександр Шаповал дістав ранг генерал-хорунжого. Інші, як Андрій Мельник та Євген Коновалець, дістали ранги полковників, Михайло Палій, Василь Бень і Федір Тимченко — підполковників, Агатон Добрянський — сотника. Про надання персональних військових рангів іншим колишнім отаманам — начальникам дивізій, корпусів тощо — відомостей не знайдено.

Масові підвищення до наступних рангів за бойові заслуги почалися в кінці липня 1920 р. Одними із перших наказом Ч. 1-а від 25 липня 1920 р. персональні ранги за відзначення у боях отримали: полковника — командир 7-ї бригади сотник Шандрук, підполковників — командир 20-го стрілецького куреня сотник Чміль, начальник штабу 3-ї Залізної дивізії сотник Яроцький і начальник штабу 7-ї бригади сотник Нізієнко. Цим же наказом 53 підстаршини за бойові заслуги були підвищені до першої старшинського рангу хорунжих. Із них 13 підстаршин належали до 1-го кінного полку Чорних Запорожців, 1 — до штабу Окремої кінної дивізії, 9 — до куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії, 7 — до Окремого кінно-гірського дивізіону, 2 — до штабу 2-ї Волинської дивізії, 3 — до 4-го Сірожупанного полку, 4 — до 5-го Чорноморського полку, 9 — до 2-го кінного полку ім. І. Мазепи, З — до 1-го кінного полку ім. М. Залізняка, 1 — до Окремої кінної сотні{106}.

5 жовтня 1920 р. більшість вищих військових начальників Армії УНР отримала ранги генерал-хорунжих. Це були: Гаврило Базильський, Тиміш Гулий-Гуленко, Олександр Загродський, Микола Галкін, Олександр Удовиченко, Юрій Тютюнник, Василь Нельговський, Марко Безручко, Олександр Бурківський, Іван Омелянович-Павленко, Микола Єщенко, Микола Капустянський, Віктор Кущ, Євген Мошинський, Наум Никонів, Всеволод Петрів, Володимир Сальський, Петро Ліпко, Михайло Ткачук, Микола Шаповал, Павло Кудрявців. Того ж дня велика кількість старшин дістала персональні військові ранги полковників та підполковників.

По відступі Армії УНР на польську територію процес запровадження персональних рангів серед українського старшинського складу був продовжений. Цією справою заопікувався начальник персональної управи Військового міністерства УНР полковник Микола Янчевський. Він їздив по таборах інтернованих — збирав серед старшин реєстраційні картки, в яких викладався короткий перебіг їх військової служби. На підставі цих реєстраційних карток і відповідного подання начальника на підвищення старшини до наступного рангу, керівництво Армією УНР надавало наступні персональні військові ранги. Щоправда, далеко не всі старшини здавали реєстраційні картки. Значна кількість, особливо з числа вчорашніх червоних «военспецов» (військових спеціалістів) та білогвардійців, ухилялася від цього. Однак Янчевський, домагаючись військової дисципліни, продовжував свою роботу.

У рапорті від 28 липня 1921 р. він доповів Головному отаманові про вислід поїздки по таборах інтернованих із метою збирання реєстраційних карток. Так, до цього заходу реєстраційні картки не подали 1200 старшин та урядовців, а після нього незареєстрованими лишилися тільки 533 старшин та 56 урядовців{107}.

При перегляді реєстраційних карток деякі з них виявилися фальсифікованими — старшини повідомляли неправдиву інформацію про свою попередню військову службу. Для з’ясування точності даних наказом Ч. 47 від 10.08.1921 при Військовому міністерстві УНР створено реєстраційну комісію з перевірки зарахування на військову службу. Головою її став полковник Микола Янчевський{108}. Наслідком діяльності комісії зі своїх посад було усунено 13 осіб, які намагалися фальсифікувати перебіг військової служби, або присвоїли собі старшинські звання. Серед них: командири бригад Окремої кінної дивізії сотники Кость Смовський та Микола Любимець, дивізійний інженер 3-ї дивізії Мусій Харченко, командир куреня Спільної юнацької школи Володимир Немоловський тощо{109}.

Робота з підвищення до наступних рангів тривала уже на території Польщі. Це питання мало особливе значення, адже переважна більшість старшин, які протягом трьох років воювали за незалежність України, фактично залишалася з рангами, отриманими ще в російської армії. Окрім того, в Армії УНР 1920–1924 рр. жодних службових заохочень — нагород, грошових премій тощо — не застосовувалося, і підвищення рангів було єдиним можливим стимулом до відданої служби.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України зберігається надзвичайно цінне джерело даних — журнал підвищень старшинського корпусу Армії УНР до наступних рангів протягом 1920–1923 рр.{110} Згідно з цим документом за згаданий час в Армії УНР було надано генеральські ранги 44 особам, а полковницькі та підполковницькі — ще 350-ти.

Представлення на підвищення до наступних рангів розглядала Вища Гонорова рада, створена 5 лютого 1921 р. наказом Головної команди Армії УНР Ч. 5. Членами її стали особливо заслужені воєначальники, обрані на зборах вищої старшини Армії УНР: генерали Олександр Загородський, Олександр Бурківський (обидва — представники від військ УНР), Антін Масляний (персональний представник військового міністра Володимира Сальського), Всеволод Петрів (представник центральних військових установ), Олександр Удовиченко (представник командарма Михайла Омеляновича-Павленка). Заступниками Загродського та Бурківського призначено генералів Юрія Тютюнника та Гаврила Базильського{111}.

10 лютого 1921 р. було сформовано Вищу Військову раду УНР, керівником якої став генерал Микола Юнаків, членами — генерали Михайло Омелянович-Павленко, Сергій Дельвіг, Володимир Сальський та Володимир Сінклер{112}. Цей орган мав право попереднього обговорення всіх законодавчих актів, що стосувалися збройних сил республіки, та, крім того, вважався найвищою в Армії УНР апеляційною комісією щодо розгляду скарг, рапортів, заяв тощо.

Кілька засідань Вищої Гонорової ради було присвячено винятково аналізу подань на підвищення до генеральських рангів. Протягом 1921 р. ранги генерал-хорунжих дістали такі военачальники:

17.05.1921 — Євген Мешківський (посмертно);

1.08.1921 — Еспер Башинський та Володимир Шепель;

2.08.1921 — Володимир Янченко, Антін Пузицький, Микола Яновський, Олександр Козьма;

3.08.1921 — Володимир Ольшевський, Олекса Алмазов, Василь Сварика, Микола Янчевський, Віталій Гудима; цього дня ранги генерал-поручиків було надано Сергієві Дядюші, Олександрові Михайлову, Антонові Масляному та Павлові Кудрявцеву (посмертно), а також ранг генерал-полковника — Сергієві Дельвігу.

Серед кандидатур полковників, представлених до генеральських рангів, на засіданні Вищої Гонорової ради було відхилено Вяземцева, Васильєва, Клейдера, Ковальського, Копилова, Мазуренка, Масалітинова, Пересаду, Рибицького, Рукіна, Сігарева, Чижевського, Шандрука, Юркевича; із генерал-хорунжих, що претендували на ранг генерал-поручиків, відкинуто Кульжинського, Никонова, Новицького; генерал-поручикові Зелінському відмовлено у підвищення до рангу генерал-полковника{113}.

Трохи пізніше ранги генерал-хорунжих отримали: Євген Білецький, Андрій Вовк, Всеволод Змієнко, Марко Мазуренко, Михайло Пересада, Олександр Пилькевич, Василь Сігарів, Володимир Сікевич, Микола Удовиченко, Олександр Чехович, Павло Шандрук, Олександр Шаповал, Микола Яшниченко; ранги генерал-поручиків: Микола Коваль-Медзвецький, Микола Юнаків.

Однак на тлі цих підвищень забули про деяких видатних українських воєначальників, які, на рівні з Мешківським та Кудрявцевим, заслуговували на посмертне визнання. Насамперед — про командарма Дієвої армії УНР Василя Никифоровича Тютюнника, що так і залишився в історії України воєначальником без персонального українського військового звання.


Військовий міністр В. Петрів, члени Директори, керівники уряду та старшини ДАУНР під час присяги у Кам'янці-Подільському у вересні 1919 року (фото з приватної колекції)


Слід зазначити, що у справі підвищення до наступних військових рангів не обійшлося без суб’єктивізму. Серед 350 полковників та підполковників багатьом було надано нові ранги лише з огляду на їхні капітанські та штабс-капітанські чини російської армії, хоч вони й не відзначилися в армії українській. Разом із тим, деякі старшини, що мали перед українською справою неоціненні заслуги, не отримали нічого. Зокрема, «вічними сотниками» залишилися колишній начальник розвідки штабу Армії УНР Олександр Шпилинський та колишній начальник оперативного відділу військ Директорії та Дієвої армії УНР — Юрій Скорняків. Перший свого часу був штабс-капітаном, другий — капітаном російської армії.

В архіві збереглися клопотання про підвищення до наступних рангів обох старшин. Шпилинський у своєму зверненні писав:

«Будучи в сей час членом перевірочної комісії, мене страшенно здивувала та колосальна кількість проізводств, об’явлених в наказах по “Армії та Флоті”.

Я не маю права не вірити тім старшинам, але, з другого боку, піднімається чисто егоїстичне почуття: “А чому ж я не проізведен в капітани в той час?” Можливо, всі ті старшини були щасливіші, а можливо, вони мали просто негарну смілость написати це. Факт той, що і я представлен в капітани і я не знаю, можливо, моя фортуна слабо тягла мій нагородний лист, і він щойно їздив від штабу до штабу, можливо, що і я проізведен, але будучи захоплений українським рухом не цікавився цим».

Формально Олександрові Шпилинському було відмовлено у підвищенні на підставі того, що 7 вересня 1920 він був присуджений на тиждень гауптвахти «за образу словами та діями» урядовця 1-ї Запорізької дивізії Дем’яна Доценка, а також — «за образу словами та діями» 7 листопада 1920 начальника квартирного відділу комендатури штабу Армії УНР хорунжого Радомського. Надавати Шпилинському черговий ранг заборонив сам Петлюра{114}.

Сповнений обурення лист на ім’я начальника 1-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу УНР генерала Віктора Куща 19 грудня 1922 р. надіслав сотник Юрій Скорняків:

«Смішна річ — старшини військового часу далеко молодші від мене як по випуску, так і по службі в Армії УНР поробились полковниками, не кажучи вже про своїх товаришів, які зараз полковники, а дехто навіть і генерали, а я — котрий працював непохибно без перерви в самий тяжкий період з 1918 по 1922 р., перетерпів всі труди і лішення війни з большевиками, займаючи посади булавного старшини, а в 1920 р. і генеральську (нач. Управи в Генеральному штабі), до цього часу тільки сотник; себто залишився в тим ранзі, в яким я і вступив на службу».

Юрій Скорняків 7.06.1921 представлявся до рангу підполковника, але 2.09.1921 начальник Генерального штабу УНР Всеволод Петрів відмовив у цьому клопотанні. Кущ відповів Скорнякову, що, мовляв, півтора року він працював у Партизансько-Повстанському штабі Юрка Тютюнника, до Генерального штабу не з’являвся, а тепер — «щось вимагає»{115}.

Звичайно, крім глибокої особистої образи такі дії начальства у «вічних сотників» нічого не викликали. І вони змушені були миритися з цим. Олександр Шпилинський, хоч і залишився сотником, проте згодом став найкращим українським військовим істориком серед еміграції, а крім того, був талановитим розвідником, що у 1920 роки неодноразово нелегально діставався на радянську територію для збирання агентурної інформації. На превеликий жаль, доля цієї непересічної людини губиться у вирі Другої світової війни.

Персональні військові ранги надавалися аж до часу остаточної демобілізації Армії УНР, яка відбулася у ніч з 30 червня на 1 липня 1924 р. Потому, за наказом Симона Петлюри, будь-які підвищення у старшинських рангах заборонялися — «аж до часу розпочаття Українською Армією і Фльотою воєнних дій на Украінській Землі»{116}.

Значно пізніше — у повоєнні 1940–1960 роки, Державний центр УНР в екзилі знову почав підвищувати ветеранів Армії УНР до наступних рангів. Причому колишні військові УНР, що мешкали у Німеччині, Франції та Австралії, часто відмовлялися від цього, а ветеранські об’єднання США та Канади, навпаки, вітали підвищення у рангах.

У результаті чимало осіб, які у 1920–1923 рр. були тільки хорунжими чи сотниками, стали підполковниками, полковниками і навіть — генерал-хорунжими. До того ж Державний центр УНР в екзилі ввів новий український військовий ранг — «майора» — між званнями сотника та полковника. Цей ранг отримали багато ветеранів — колишніх поручиків і сотників.

Звичайно, не обійшлося і без самозванців, які ніколи не служили в Армії УНР, але «приписалися» до неї вже в еміграції та навіть відіграли визначну роль в українському еміграційному житті. Приміром, «полковник» Сергій Вальдштейн, у 1920 роки, опинившись у Канаді, переконав місцеву еміграцію, що під час Першої світової війни був ротмістром Лейб-гвардії Уланського її Величності полку російської армії, а 1920 р. очолював загін ім. отамана Сірка у складі Армії УНР. Цікаво, що не тільки серед старшинського корпусу Української армії, а навіть — у всій російський армії офіцера на прізвище Вальдштайн не було. Тим паче — в імператорській гвардії. Але в Канаді, де мешкали переважно галицькі емігранти — вояки УГА, цьому самозванцеві повірили, і протягом 1936–1952 рр. він керував усім Союзом бувших українських вояків у Канаді{117}.

Окрім того, деякі «ображені» у 1920 роки та у повоєнний час самі почали іменувати себе бажаними рангами, навіть без участі Державного центру УНР в екзилі. Як приклад, можна згадати ім’я полковника Валентина Трутенка — винуватця загибелі решток 3-ї Залізної дивізії під час Першого Зимового походу, який, перебуваючи на еміграції в США, почав підписуватись «генерал-хорунжим». Це звання він присвоїв собі на підставі «наказу» іншого самозванця — Андрія Макаренка, що по смерті С. Петлюри оголосив себе керівником давно ліквідованої Директорії. Проти самозванства В. Трутенка з гострими статтями в українській пресі виступив ветеран 3-ї Залізної дивізії Олександр Вишнівський{118}.

Про легітимність підвищень Державного центру УНР в екзилі у військових періодичних виданнях час від часу виникали гарячі дискусії. Зокрема, у часописі «Вісті Комбатанта» за 1975 р., Ч. 6, колишній старшина 1-ї Української дивізії Української Національної Армії, підпоручик Роман Б. подав статтю «Титуломанія», у якій засуджував і висміював це явище. Публікація отримала продовження у листі за підписами керівництва комбатантської організації «Українське Козацтво», до складу якого входила велика кількість ветеранів Армії УНР. Автори листа погодилися з багатьма твердженнями Романа Б., зокрема з масовою роздачею Державним центром УНР в екзилі різноманітних військових рангів:

«Шановний автор “Титуломанії” пише, що в ділянці “військових титулів чи ступенів…” “у нас на еміграції справжня суматоха”. В точному перекладі на українську мову слова “суматоха” — означає “метушня” або “колотнеча”. І це правда. Але далі він зазначає, що “на щастя, це вже минулося”І На жаль, він помилився або не знає, що підвищення у військових рангах продовжувалось і досі продовжується з рамени Ресостру Військових Справ УНР в екзилі. Маємо факти, з яких подамо лише деякі для прикладу, не називаючи імен нагороджених рангами старшин вже на еміграції, коли українська військова служба припинилася і воєнних дій на еміграції не відбувається.

Маємо кілька хорунжих Армії УНР, які ту рангу набули, скінчивши Військову Школу в таборі інтернованих у Вадовицях в році 1921-му наказом Головної Команди Війська УНР Ч. 69 з дня 28 липня 1921 року. Від того часу, вже після демобілізації Армії, вже за часів перебування на еміграції, без служби у війську, багатьох з тих хорунжих поступово підвищувано аж до ранги майора, а то й до підполко вника…

А з найновіших прикладів наведемо слідуючі факти. Наказом по Ресостру Військових Справ УНР чис. 21 з дня 25 травня 1975 року між іншими нагородженими підвищено одного майора в підполковники зі старшинством з 1-го квітня 1954 року. А слідуючим наказом Ч. 22 з 25-го червня 1975 року одного поручика підвищено в сотники зі старшинством з 9-го травня 1950-го року…

За браком місця вже й цих прикладів вистачить, щоб показати помилковість автора статті “Титуломанія”, що “суматоха” в справі підвищень старшинських рангів на еміграції ніби вже припинилася. Тому він помилково також пише, що частина українських комбатантів не встигла використати нагоди, коли Військове Міністерство при УНРаді підвищувало в рангах. Як бачимо, така “нагода” продовжується і по цей час»{119}.

На завершення розділу наведемо порівняльну таблицю рангів та посад Української армії, які використовувалися протягом 1917–1924 рр.:

  Російська армія ранги назви посад ранги назви посад ранги
05.12.1917 17.12.1917 29.03.1918 2.06.1918 8.01.1919 9.04.1919 12.03.1920
  - - отаман фронту - - - - -
отамани (генерали) генерал-фельдмаршал генерал-фельдмаршал отаман армії отаман армії - Наказний Отаман - -
повний генерал генерал від кавалерії отаман корпусу отаман корпусу генеральний бунчужний отаманкорпусу кошовий отаман генерал-полковник
генерал-лейтенант генерал-лейтенант отаман дивізії отаман дивізії генеральний значковий отаман дивізії отаман генерал-поручик
генерал-майор генерал-майор отаман бригади отаман бригади генеральний хорунжий отаман бригади генерал-хорунжий
булавна старшина (штаб-офіцери) полковник полковник полковник полковник полковник полковник полковник полковник
підполковник військовий старшина осаул осаул військовий старшина військовий старшина осаул підполковник
молодша старшина (обер-офіцери) Капітан осавул курінний курінний сотник курінний сотник сотник
штабс-капітан підосавул сотник сотенний значковий сотник чотар поручик
Поручик сотник півсотенний  
підпоручик хорунжий хорунжий хорунжий хорунжий хорунжий хорунжий хорунжий
прапорщик прапорщик
підстаршина (унтер-офіцери) підпрапорщик підпрапорщик бунчужний бунчужний бунчужний бунчужний бунчужний підхорунжий
фельдфебель фельдфебель бунчужний
старший унтер-офіцер старший урядник чотовий чотовий чотовий чотовий чотовий чотовий
молодший унтер-офіцер молодший урядник ройовий ройовий ройовий ройовий ройовий ройовий
єфрейтор приказний гуртковий
рядові (козаки) рядовий козак козак козак козак козак козак козак

Старшини в українському військовому русі 1917 р

Офіцерський корпус російської армії був значною мірою аполітичною та денаціоналізованою верствою. Саме тому після Лютневої революції 1917 р. основна маса офіцерів-українців зайняла вичікувальну позицію, і лише поодинокі військовики, переважно колишні члени українських культурних організацій «Просвіти», клубу «Родина», а також українських політичних партій, стали організаторами національного військового руху.

Піонерами Української армії стали військовий урядовець Микола Міхновський (у більшості спогадів і досліджень він помилково іменується прапорщиком або підпоручиком, але насправді ніколи не був російським офіцером), поручик Варфоломій Євтимович і підпоручик Андрій Новоселицький, усі — активні українські діячі ще з довоєнних часів. Один із них — Варфоломій Євтимович, залишив цікаві спогади про початок українського військового руху, які згодом інший відомий військовий діяч Микола Удовиченко без змін відтворив у своєму рукописі спогадів. Перебіг перших подій в організації українського військового руху подаємо за цими джерелами.

З березня 1917 р. Євтимович, Міхновський і Новоселицький прийшли до організатора та виконувача обов’язків голови Української Центральної Ради (до приїзду М. С. Грушевського) Веселовського та порушили питання про негайне формування національних збройних загонів. Організатори Центральної Ради висловилися проти, причому Веселовський заявив: «Ми вам віримо, але цим ви скомпрометуєте український рух». Після цього Євтимович і його товариші вирішили діяти на власний розсуд. Залучивши на допомогу двох юнкерів — Павелка та Лук’янова, вони з’явилися до редакцій міський газет «Последние новости» та «Киевская мысль», де розмістили оголошення про скликання 6 березня 1917 р. у 10-й аудиторії Київського комерційного інституту українського військового віча.

У призначений день о 18-й годині відбулося перше українське військове віче, на яке зібралось 211 осіб, — переважно солдатів та молодших офіцерів київської залоги. Євтимовича, як найстаршого за рангом, було обрано його головою. На зібранні ухвалено видрукувати 5 тис. екземплярів оголошень, у яких закликалося б до зібрання всіх вояків-українців київської залоги на «Велике» віче.

«Велике» віче відбулося 8 березня в актовій залі Київського комерційного інституту. Тепер на нього з’явилося понад 4 тис. вояків, більшість яких становили солдати Київської місцевої бригади. Разом зі своїми солдатами з’явилися й командири — полковник Олександр Глинський і підполковник Павло Волошинів. Серед присутніх виявилося 6 генералів та 22 штаб-офіцери. Щоправда, генерали-українці, прийшовши на віче більше з цікавості, відмовилися ввійти до його керівництва. Погодився на це генерал-майор Михайло Онуфрійович Іванов — етнічний росіянин, який народився у Київській губернії, де його батько працював залізничником{120}.

На вічі було створено Український військовий клуб ім. Гетьмана П. Полуботка. За словами Євтимовича, його головою обрано полковника Глинського, помічником — генерала Іванова, секретарем — Міхновського. До складу керівництва клубу ввійшло 2 поручики (Євтимович і Микита Шаповал) та 5 прапорщиків (Ган, Павелко, Лук’янов, Дегтяр, Амалевич). За даними іншого мемуариста, Дмитра Дорошенка, до керівництва клубу увійшли також підполковник Волошинів і ротмістр Олександр Сахно-Устимович, не згадані у Євтимовича.

Начальники Київської місцевої бригади полковник Глинський та підполковник Волошинів з перших кроків діяльності комітету виявилися щирими симпатиками українського військового руху та разом з Міхновським й іншими старшинами наполягали перед Центральною Радою на негайному формуванні українських частин. Інформація про Український військовий клуб потрапила до більшості загальноросійських газет, і до нього з усіх фронтів та тилових залог почали з’їжджатися делегати — просити інструкцій щодо подальшої діяльності. Отже, від перших днів завдяки офіцерам-українцям російської армії український військовий рух набув величезного розмаху{121}. Історик та свідок тих подій Дмитро Дорошенко у своєму досліджені «Історія України 1917–1923 рр.» у першому томі (Київ, Темпора, 2002), на с. 246 подає інші дати проведення віча та створення клубу — 24 та 29 березня.

Російський генералітет — зокрема й переважна більшість генералів-українців, спершу вороже поставилися до створення Українського військового клубу, але в країні були революційні часи, і такі міркування не надто впливали на перебіг подій. Окрім того, симпатиком українського військового руху виявився командувач Київської військової округи — генерал Микола Ходорович. Доки при владі був Ходорович, він навіть допомагав діяльності Українського військового клубу, яка з перших хвилин спрямовувалася на формування українських військових частин.

Полковник Глинський та підполковник Волошинів відповідали за призов і подальший розподіл новобранців по військових частинках. У їх віданні перебували деякі міські казарми та київський розподільчий пункт, навколо якого й зосередив свою діяльність Український військовий клуб. Тут під патронатом клубу вже у квітні 1917 р. почав неофіційно формуватись 1-й Український козацький полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. Першим козаком до полку записався учасник Російсько-турецької війни 1877–1878 рр., видатний український режисер та актор Микола Садовський{122}.

1 травня 1917 р. новобранці-українці Київської місцевої бригади полковника Глинського зібралися на Сирецькому полі, де члени клубу оголосили про створення 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. До полку записалося З 574 новобранці, за походженням поділені на 16 сотень. Першим командиром полку став штабс-капітан російської армії Дем’ян Путник-Гребенюк, який перебував у Києві на лікуванні від поранення. Сотенними командирами стали офіцери — члени Українського військового клубу{123}.

Реакція російської військової влади була миттєвою. 12 травня 1917 р. за симпатії до української справи Ходоровича зміщено з посади командувача округи, а його місце посів «революціонер-україножер» полковник Оберучев — учасник революції 1905 р. і довголітній політичний емігрант, який відтоді систематично заважав і шкодив українській справі. Полковника Олександра Глинського було призначено на Південно-Західний фронт — командиром 717-го піхотного Сандомирського полку, а штабс-капітанові Путнику-Гребенюку надіслано наказ про негайний від’їзд до місця служби — на Кавказький фронт.

Російська влада спочатку вимагала розпустити полк, потім погоджувалася залишити його в кадрованому стані — в силі 500 вояків. Але крапку в цьому питанні поставив 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд, скликаний спільними зусиллями Українського військового клубу та Центральної Ради, який відбувся у Києві 5—12 травня 1917 р. За офіційними даними Центральної Ради, на нього зібралося близько 700 делегатів, що представляли 1 580 702 вояки-українці російської армії та флоту{124}.

Фактично ж на з’їзді були представлені переважно члени партій українських соціал-демократів та українських соціал-революціонерів з одного боку, що з’їхалися на виклик своїх однопартійців з Центральної Ради, а з другого — симпатики Українського військового клубу. Крім того, поз’їжджалося сюди й чимало авантюристів, що прагнули знайти собі «теплі місця».

Головою з’їзду обрано урядовця військового часу Симона Петлюру, який представляв делегатів-українців мінської залоги. Петлюра підтримував позицію Центральної Ради й одразу порушив програму з’їзду, розроблену Українським військовим клубом. Обурені цим Міхновський та інші члени клубу ім. П. Полуботка, під тиском решти делегатів з’їзду мусили змиритися. З’їзд прийняв два важливі рішення: про затвердження полку ім. Б. Хмельницького у повному складі та про створення при Центральній Раді Українського генерального військового комітету для керівництва українським військовим рухом. Головою комітету обрано Симона Петлюру, членами: Володимира Винниченка, генерала Михайла Іванова, полковника Олександра Пилькевича, підполковників Віктора Павленка, Юрка Капкана, Віктора Поплавка, поручика Арсена Чернявського, прапорщиків Михайла Полозова, Аполона Певного, Федора Селецького, Василя Потішка, військового лікаря Івана Луценка, військових урядовців Миколу Міхновського, Івана Горемику-Крупчинського, солдатів Степана Граждана та Дмитра Ровинського, матроса Степана Письменного.

Слід сказати, що далеко не всі члени Українського генерального військового комітету першого складу виявилися гідними цієї честі. Коротко та влучно кожного з них охарактеризував історик і політичний діяч того часу Дмитро Дорошенко:

«Полковник В. Павленко був авіятор і перед революцією завідував повітряною обороною царської ставки в Могилеві; людина дуже енергійна, з певним організаторським хистом, як це виявили події осені 1917 р. Попавши за кордон, довго поневірявся в умовах еміграційного життя і в р. 1928 повернувся до Радянського Союзу. Полк. Ол. Пилькевич — давній свідомий украінець і патріот, поет-мрійник, не визначався як військовий нічим. Про ген. Іванова дуже влучно висловився Ол. Шаповал, що він “як фаховець під доброю кермою безперечно міг бути корисним для справи, але опинився він в соціялістично-демократичнім товаристві як тріска од розбитого корабля серед бурхливих хвиль моря! Він весь час «безропотно» плавав по тим напрямкам, куди його несли хвилі”. Підполковник Поплавко і підп. Капкан були типові авантюристи, яких багато виявилось в часі революції. Поплавко дуже рано опинився в ролі большовицького агента. Молоді офіцери Чернявський, Селецький, Певний, Потішко і військовий урядовець Горемика були симпатичні люди і добрі українці, але, очевидна річ, не мали ні відповідної підготовки, ні досвіду для рішення складних задач організації армії. До того ж декого з них захопив вир революційно-соціялістичного життя і специфічна політика революційного часу. Про матроса Письменного і солдатів Ровинського та Граждана Ол. Шаповал висловлюється, що вони могли бути корисні не як члени Комітету, а як звичайні агітатори, що вміли промовляти до солдатської маси, і при розумнім керуванні могли дуже придатись в умовах революційного життя. Прапорщик Полозов дуже рано опинився спочатку на тайній (ще як член Військ. Ген. Комітету), а потім і на явній большевицькій службі і тепер є комісаром фінансових справ у Харківськім уряді»{125}.

Залишається додати, що генерал Іванов грав класичну роль «весільного генерала». Ще у грудні 1916 р. він був відрахований з фронту «за пораненням» до резерву при штабі Київської військової округи — без жодної перспективи повернутися до армії. Коли його «генеральські погони» знадобилися Українському генеральному військовому комітету, він пішов на службу до українців, хоч насправді не був придатний ні до якої конструктивної діяльності. Навесні 1919 р., перебуваючи у Кам’янці-Подільському на посаді начальника Головного штабу, генерал замість виконання своїх прямих обов’язків відкрив казино… і не захотів його покинути, коли до міста вступили червоні. Однак Іванова не розстріляли, а навпаки — прийняли на службу до РСЧА. Стратять його значно пізніше — у 1938 р.{126}

Полковник Олександр Пилькевич був старим діячем «Просвіти», добре знав українську мову, мав гарну зовнішність, але на цьому його позитивні якості вичерпувалися. Протягом 1917–1921 рр. Пилькевич займав найменш відповідальні посади. Лише одного разу, в 1919 р. йому доручили командування 12-м Немирівським полком, але він утік від своїх вояків під час нічного нападу червоних.

Схожий до Пилькевичевого характер мав і підполковник Віктор Павленко, якому у 1918–1921 рр. довіряли роботу, що не потребувала особливої конструктивності та відповідальності.

На відміну від останнього, підполковник Віктор Поплавко тоді був широковідомий у російській армії своїми винаходами та технічними удосконаленнями у галузі авто та броньової техніки. Його енергійність згодом стала в пригоді українському військовому рухові, коли підполковника призначили комісаром Українського генерального військового комітету при штабі Одеської військової округи. Разом із доктором Іваном Луценком та місцевими офіцерами-українцями вони зорганізували Одеську гайдамацьку бригаду військ Центральної Ради. Щоправда, Поплавко мав авантюристичні нахили, які згодом привели його на службу до більшовиків.

Молодші члени Українського генерального військового комітету, особливо — Письменний, Чернявський, Певний, Селецький — були самовідданими працівниками та героями українського військового руху. Федір Селецький загинув у бою з червоними у 1919 р. і був занесений до списків Дієвої армії УНР як вояк № 1. Степана Письменного — незмінного скарбника Української армії — розстріляли радянські каральні органи у 1940 р. Певний і Чернявський з часом стали відомими військовими та громадсько-політичними діячами.

Найбільш деструктивною постаттю Українського генерального військового комітету виявився підполковник Юрко Капкан, який став одним із винуватців поразки військ Центральної Ради у Першій українсько-більшовицькій війні наприкінці 1917 — на початку 1918 р.

Маючи бойову зовнішність і поставу та загалом рішучий вигляд, він виявився боягузом. Про це, зокрема, згадують старшини 1-го Українського козацького полку ім. гетьмана Б. Хмельницького, командиром якого Капкана призначили під час 1-го Всеукраїнського військового з’їзду. Ад’ютант полку поручик Микола Галаган написав у своїх спогадах:

«Дивна це була фігура — полк. Капкан. Із його “послужного списка” я бачив, в яких тяжких положеннях він бував на фронті. Був сім (він казав, що один раз не записано, — значить вісім) разів ранений, мав високі бойові нагороди (золоту зброю також), але дуже часто в значно менше трудній ситуації він “дрейфил” і відступав. Це бачив я і пізніше поза полком. Дивна людська натура»{127}.


Парад частин ДАУНР у Кам'янці-Подільському у жовтні 1919 року (фото з приватної колекції)


Насправді Георгіївської зброї Капкан не мав, як і жодного бойового поранення. У Російському державному військово-історичному архіві у Москві зберігаються два послужні списки підполковника Капкана. На їх підставі можна зробити вичерпний висновок про порядність і людські якості цього «героя» українського військового руху.

Напередодні Першої світової війни Капкан служив у 193-му піхотному Свіязькому полку, в складі якого 7 серпня 1914 р. прибув на фронт.

Перше «поранення» він дістав уже 11 серпня — кулею з гомілки правої ноги йому зрізало шматочок шкіри розміром 2 см. Капкан вимагав відправити його до тилу, але отримав відмову, бо подряпина не могла бути причиною для від’їзду з фронту.

Друге «поранення», досить дивне — у ліву руку, не зачепивши кістки, без вихідного отвору та наявності у тілі самої кулі, — з’явилося 30 серпня. У полку поставилися до цього скептично, але на лікування відпустили.

До полку Капкан повернувся рівно через місяць — уранці 30 вересня, і того ж дня отримав аж два «поранення»: контузію лівого вуха та пошкодження лівої гомілки (але знову дотичне попередньому). Увечері того ж дня горе-вояк знову поїхав лікуватись.

Цього разу Капкан блукав по тилових госпіталях кілька місяців (лікував контузію вуха) і з’явився на фронті лише в січні 1915 р. У першому ж бою — знов «поранення» — «м’якої частини лівого стегна». З «пораненнями» у стегно з фронту офіцерів принципово не відпускали, і Капкану довелося чекати чергової нагоди. Вона випала тільки 15 березня 1915 р. — «поранення» м’якої частини лівої гомілки. Таку рану довелося лікувати в тилу аж 5 місяців. Повернувшись до полку 24 серпня 1915 р., Капкан отримав наказ про призначення командиром 2-го батальйону — через загибель або поранення інших кадрових офіцерів своєї частини. Для Капкана це призначення стало таким шоком, що 29 серпня 1915 р. він роздобув у полкового лікаря довідку, що був цього дня контужений «у ліве плече, спину, ліве стегно, дістав крововилив на лівому стегні та на спині нижче поясної частини», із якою виїхав на «лікування» аж до Вятки. Щоправда, місцевий лікар видав йому довідку зовсім іншого характеру, в який було написано, що ніяких суттєвих пошкоджень на його тілі не виявлено. Після цього Капкан на фронт не повертався. Підполковник «легалізувався» лише після Лютневої революції та 14 квітня 1917 р. був зарахований до 471-го піхотного Козелецького полку, який воював на фронті. Однак до місця призначення не з’явився.

Звісно, записів, які б свідчили про дезертирство Капкана, ад’ютант 1-го Українського полку Микола Галаган не бачив, а читав зовсім інший послужний список (він також зберігається в РДВІА) — фальсифікований, у якому зазначено, що протягом 1916 р. Капкан служив у 1-му запасному кулеметному полку, з 23 січня 1917 р. — у 4-му кулеметному полкові, а з 23 квітня 1917 р. був прилучений до штабу 14-ї запасної бригади. Звичайно, подробиці «поранень» і «геройства» у складі 193-го Свіязького полку та призначення на фронт до складу 471-го Козелецького полку, підполковник приховав, проте з гордістю носив на рукаві аж сім нашивок за поранення{128}.

Пізніше Юрко Капкан обіймав посади начальника Сердюцької дивізії військ Центральної Ради, командувача українських військ Лівобережної України, а потім і командувача всіх військ Центральної Ради, що діяли проти більшовицьких військ. На всіх цих посадах своїм боягузництвом та безвідповідальністю шкодив справі становлення Української Народної Республіки. Позбувся цього «героя» лише військовий міністр Центральної Ради Олександр Жуковський — у лютому 1918 р. Сам він згадував про це:

«Зараз вспоминати всієі розмови не маю на увазі, але щодо характеристики Полковника Капкана, то мушу зазначити, що зводилось до слідуючого, що Капкан великий мерзавец, авантюрист і людина, яка нечесна взагалі на руку. Як військовий спеціаліст нікуди не годиться, замість того щоб вести боротьбу з большевиками, готовив який переворот. В цьому йому допомагав Макаренко, нинішній член Директори та Залізнодорожний комітет. І що дивним було, що всі його знали як облупленого, всі об ньому відзивались досить неприємно, знали, що він здатен на всякий авантюристичний крок, а вмісті з тим цяцькались з ним, доручали важні справи і не було рішучості посадити його на належне місце. Поводились так, начебто боялись його. У Полковника Капкана помішник був хитрий, розумний і пристосовующийся до всяких обставин старшина Хілобоченко, з ним-то і робились всякі темні дільця. Перед призначенням на посаду Начальника Київської округи Шинкаря, командуючим був Підполковник Павленко, людина безвольна, не адміністратор і підпадаюча під вплив більш рішучої і нахабної людини. <…>

З Капканом не міг я розстатись і тут, як і дальше. З своєю сотнею він розташувався на якомусь фільваркові, біля с. Ситнік і став вже орудувати. Його роз’їзди стали провадити розвідку в тилу армії. Необхідно було мені збавитись від нього і його козаків, бо вони тільки залишали недобру славу, та наводили паніку на мирних жителів. Розформувати його отряд я не мав ще стільки сили. Трагічне було моє становище. Там, де не можна примінити сили, треба пустити в хід хитрощі. А тому я дав йому завдання з своєю сотнею іти походним порядком за Дніпро і там орудувати самостійно, як партизанський отряд. Давалась задача — руйнувати тил у большевиків. Такий росход був надісланий йому, але того росходу він не виконав, бо в Житомирі з’явився до мене з проханням увільнити його в отпуск. Він свою сотню передав Капітану Поліщуку, а сам думає відправляться до Львова. Тоді якраз почалась страшенна тяга до Берест., в Німеччину та Ав. Галичину. Приніс для здачі грошей щось 7000 та якісь росписки і все так постійно, що я не міг назначити ревізію здачі посади. Та й не було людей у мене під рукою, щоб призначити ревізію. Я радий був, що нарешті ізбавився від такого «доблесного і чесного героя». Потім виявилось, що там у них миж старшинами вийшов якийсь то скандал, в чомусь то там не порозумілись і посварились і вигнали свого начальника Полковника Капкана. При зустрічі з Капітаном Поліщуком він доклав мені, що Капкана вигнали за те, що він дуже широко і без контролю поводився з державними грошима, та що він дуже глибоко запускав руку в скарбників ящик»{129}.

Повертаючись до подій травня-червня 1917 р., зазначимо, що Український генеральний військовий комітет першого складу переважно заопікувався справою організації II Всеукраїнського військового з’їзду, який відбувся у Києві 5-11 червня 1917 р. На з’їзд прибуло 1976 делегатів від 1732444 вояків-українців російської армії. Під час засідань з’їзду до складу Українського генерального військового комітету було обрано ще кількох осіб — переважно членів Української соціал-революційної партії. Це були: генерал-майор Лука Кондратович, підполковники Василь Матяшевич, Олександр Жуковський (майбутній військовий міністр УНР), капітани Олександр Сливинський (майбутній начальник Генерального штабу УНР та Української Держави) та Георгій Глібовський, штабс-капітан Спиридон Білецький, поручики Микола Левитський та Петро Скрипчинський, прапорщик Володимир Кедровський, а також солдат Сергій Колос{130}.

Нові члени Українського генерального військового комітету, крім чергового «весільного генерала» Кондратовича, були, як виявилося згодом, надзвичайно енергійними та ініціативними людьми. Але після з’їзду більшості з них довелося від’їхати на фронт — до своїх частин. Ті ж, хто залишились, цікавилися більше політичними справами, ніж організацією українських збройних сил. У результаті витворилася парадоксальна та хибна ситуація: українські військові частини почали створюватися без будь-якої участі Українського генерального військового комітету.

Так, коли у червні 1917 р. постало питання про відправку 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького на фронт, його старшини, за власним рішенням, залишили у Києві кадр з 500 вояків, який прийняв назву 1-го Українського запасного полку. Згодом цей підрозділ, знов таки з ініціативи окремих старшин, поповнився до нормального складу і став повноцінною опорою та підтримкою Центральної Ради у Києві. Щоправда, Центральна Рада згадала про нього лише під час Жовтневого перевороту — коли їй треба було повернути владу в Києві. Потому 1-й Український запасний полк було перейменовано на 3-й Сердюцький ім. П. Дорошенка, і під цією назвою він воював із більшовиками до кінця Визвольної війни.

Так само на початку липня 1917 р., без будь-якої участі комітету, але за активного сприяння Українського військового клубу ім. П. Полуботка, було створено 2-й Український козацький полк ім. П. Полуботка, який 4 липня 1917 р. оголосив про своє самочинне створення та почав вимагати у Центральної Ради і російського командування визнання факту його існування. Протистояння тривало до 9 липня, коли Центральній Раді та військовому командуванню довелося піти на поступки полуботківцям і визнати їх полк як самостійну військову частину. Того ж дня у Києві, вже без зайвого шуму, було сформовано і 3-й Український полк ім. М. Грушевського. Формування обох частин було ініційоване молодими українськими старшинами — поручиками, підпоручиками та прапорщиками, які, не знайшовши підтримки Українського генерального військового комітету, мусили діяти на власний розсуд{131}.

Історія організації 1-го Українського корпусу на чолі з генералом П. П. Скоропадським також жодним чином не пов’язана ні з Центральною Радою, ні з Українським генеральним військовим комітетом. Фактично українізація 34-го армійського корпусу почалася після зустрічі його начальника, генерала Павла Скоропадського, з головнокомандувачем Південно-Західного фронту генералом Лавром Корніловим 7 липня 1917 р. Пізніше Скоропадський згадував:

«Корнілов зустрів мене люб’язно та прийняв зі словами: “Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу. Я бачив Вашу 56-у дивізію, яку у 8-й армії частково українізував, вона чудово билася в останньому наступі. Ви українізуєте решту Ваших дивізій, я Вам поверну 56-у, й у Вас буде чудовий корпус”. Ця 56-а дивізія була тимчасово від мене відірвана та додана 8-й армії Корнілова, я ж був з двома дивізіями у 7-й армії. Корнілову я відповів, що тільки-но був у Києві, де спостерігав українських діячів, і в мене вони викликали швидше відразу, що корпус згодом може стати серйозною підставою до розвитку украінства у небажаному для Росії сенсі і т. д. На це мені Корнілов сказав, чудово пам’ятаю його слова, вони мене вразили: “Все це пусте, головне війна. Все, що у таку критичну хвилину може посилити нашу міць, ми мусимо брати. Що ж стосується Української Ради, згодом ми її з’ясуємо. Українізуйте корпус”»{132}.

Отже, завдяки російському генералові Лавру Георгійовичу Корнілову, у липні 1917 р. на Південно-Західному фронті на базі 34-го армійського почав організовуватись 1-й Український корпус.

Під моральним впливом II Всеукраїнського військового з’їзду у різних, навіть віддалених куточках Росії, пожвавився процес організації українських гуртків у запасних частинах російської армії. Трохи повільніше він відбувався на фронті — масова українізація почалася там після Жовтневого перевороту.

Головний Отаман УНР Симон Петлюра та військовий міністр Володимир Сальський оглядають частини 2-ї (6-ї) Січової дивізії під час вручення цьому з'єднанню бойового прапора, 21.04.1920, Бердичів (фото з приватної колекції)


Уже в серпні-вересні 1917 р. українські гуртки найбільших залог Росії, зокрема петроградський та московський, домоглися виділення в окремі українські частини. У Петрограді було зорганізовано три українські полки (ім. Шевченка, ім. Полуботка та Пластунський) та Український самокатний батальйон, у Москві — два піші полки (Чигиринський і Запорізький) та два гарматні дивізіони. Саме в цих частинах уперше виявилася хиба, яка згодом розвалила майже всі українські формування, створені за часів Центральної Ради. Українські за своїм складом полки цілковито поділяли більшовицькі настрої. Згодом окремі їх підрозділи на боці більшовиків брали участь у Жовтневому перевороті в Петрограді та Москві, а один з українських куренів під час вуличних боїв у Москві навіть штурмував Кремль, у якому засіли офіцери та юнкери. Українська важка батарея з московської залоги за допомогою своїх гармат «встановлювала» радянську владу в Тулі{133}.

Політичний популізм Центральної Ради та Українського генерального військового комітету зумовив ситуацію, коли майже всі старшини, які служили в українських військових частинах 1917 р., обов’язково мали належати до якоїсь соціалістичної партії. Окремих із них таке «партійне членство» згодом довело до відкритої зради. Так сталося, зокрема, з уже згадуваним членом Українського генерального військового комітету прапорщиком Полозовим, який згодом став радянським наркомом.

У листопаді 1917 р. до Києва прибув 4-й Український запасний полк ім. гетьмана І. Сагайдачного. Значна частина його вояків за політичними переконаннями була українськими більшовиками. Тих же поглядів дотримувався командир полку, штабс-капітан російської армії Сила Мойсейович Міщенко. Під час Січневого повстання 1918 р. більшовиків проти Центральної Ради він на чолі більшої частини свого полку, а також частини полку ім. Т. Г. Шевченка (який прибув із Петрограда) відправився на допомогу повсталому заводу «Арсенал» і керував його обороною. Невдовзі Міщенко став комбригом, а потім і генерал-майором Червоної армії. Щоправда, 1941 р. розстріляний сталінським НКВС{134}.

Ще один радянський герой — Олександр Маркович Осадчий, з грудня 1918 р. обіймав значні командні посади у червоних військах, які воювали з Дієвою армією УНР. Керував уміло, професійно, за що був нагороджений орденом Червоного Прапора. Свого часу він був штабс-капітаном російської армії та командиром Куреня ім. Т. Г. Шевченка, розташованого у Ніжині, який у січні 1918 р., усупереч наказам українського командування, так і не вирушив під станцію Крути на допомогу Студентській сотні та 1-й Українській військовій школі ім. Б. Хмельницького.

У листопаді 1917 р. Київський полк Георгіївських кавалерів у повному складі з’явився під стіни Центральної Ради та попросив прийняти його до Української армії. Полк було перейменовано на 4-й Сердюцький ім. полковника І. Богуна. Однак уже під час Першої українсько-більшовицької війни полк зайняв нейтралітет, і тільки старшини та поодинокі вояки виступили на захист Центральної Ради. Коли до Києва прийшли більшовики, полк перейшов на їх бік і був перейменовий на 1-й Український Червоний Георгіївський. Наприкінці лютого 1918 р., коли більшовики масово тікали з Києва, рештки полку попрямували з ними та, діставшись нейтральної зони, згодом стали кадром для створення 1-го Українського радянського полку ім. І. Богуна{135}.

Жовтневий переворот у Петрограді став етапним в історії українського військового руху. Після того, як Центральна Рада перебрала всю владу в Україні до своїх рук, у підпорядкування Українського генерального військового секретаріату перейшли війська Київської та Одеської військових округ, а також частково — Південно-Західного та Румунського фронтів. Начальником Київської округи Петлюра призначив підполковника Віктора Павленка (13 грудня він був замінений штабс-капітаном Миколою Шинкарем), Одеської — генерала-росіянина Юрія Єлчанінова, який погодився служити українській владі. Під керівництвом цих осіб трохи згодом було проведено остаточну українізацію військ Київської та Одеської військових округ. Усі вояки-росіяни з цих військ були роззброєні та відправлені до Росії. Окрім того, Петлюра почав переговори з командувачем Румунського фронту генералом Щербачовим про об’єднання Румунського та Південно-Західного фронту в один — Український та призначення Щербачова його командувачем. На обох фронтах почався пришвидшений процес націоналізації — створювалися українські, польські, білоруські, молдавські, латиські, литовські, естонські, татарські, вірменські, грузинські, грецькі, і навіть єврейські з’єднання та частини.

Задля здійснення керівництва усіма військами, що діяли на території України, наказом Українського генерального військового секретаріату від 23 листопада 1917 р. у Києві створювався Генеральний військовий штаб. Його начальником став генерал-майор Борис Бобровський — колишній почесний голова української громади Двінської військової округи. Відповідальні посади у штабі обійняли молоді офіцери-українці — випускники Військової академії Генерального штабу російської армії{136}. Окрім того, у складі генерального секретаріату, на зразок Військового міністерства Росії, було засновано артилерійське, інженерне, інтендантське та інші управління.

Однак невдовзі через політичні інтриги у Центральній Раді Петлюру було усунуто з посади генерального секретаря військових справ.

18 грудня 1917 р. його місце посів відомий український соціаліст Микола Порш, який у призначеннях своїх підлеглих здебільшого керувався партійними інтересами, а нерідко й власними симпатіями. Так, він домігся зміщення генерала П. П. Скоропадського з посади командувача 1-го Українського корпусу… як носія «аристократичного прізвища». На тій же підставі було відмовлено про призначення на одну з посад до Генерального військового штабу ротмістрові Василю Кочубею{137}. У той же час «командувачем всіма Українськими військами для оборони України від наступу Армії Ради Народних Комісарів» Порш призначив «свою людину» — підполковника Юрка Капкана: по-перше — як однопартійця, по-друге — як вихідця із села.

Найближчий співробітник Петлюри та Порша, майбутній військовий міністр УНР Олександр Жуковський згадував:

«Історичний хід подій в змінах Міністрів Військових був такий, уважаємий Семен Васильович з першого Всеукраїнського військового з’їзду, як був вибраний в Генеральний Комітет, де став Головою Комітету, то по всьому ходу розвитку українського національного руху, він стояв на чолі Військової організації і був Першим Генеральним Секретарем по Військових справах. Скільки не було міністерських криз Семен Васильович весь час залишався на чолі Військового Секретаріату і тільки після упертої агітації проти його, в чому немало праці приклав М. Порш, Петлюра пішов в одставку, а його місце зайняв М. Порш. Не можу проминути того, щоб не сказати, що перед виходом Петлюри портфель ЦКС — Р. предложив взяти мені. Тоді я був товаришем Генерального Секретаря по військовим справам, але я відмовився. Я був страшенним ворогом зміни Військового Секретаріату і старався вплинути на товаришів по партії, щоб сього не робили, бо така зміна безслідно не зможе пройти. Мої побоювання не зробили ніякої уваги. Причини, через що я відмовився, полягали в тому, що біля портфелів йшла величезна гра, інтриги розвивались, сварки і т. п., що тільки мішало взяти твердий курс правління в напрямку роботи Військового Секретарства. Кожен майже із діячів почував себе Наполеоном, почував себе героем призвати, спасти отчизну і дати їй лад та порядок. Багато із них міркували в душі, що тільки він один покликаний і призван історією до святого діла — відродити батьківщину. В цьому виявилось інтелігентське кружкове виховання і вплив російської культури. Чисті душею, з великими святими ідеалами, переповненим серцем робити і принести людству тільки добро, любов та правду, але прості… техніки в праці — адміністративного хисту і марудної мілкої щоденної роботи, для них вона була незрозумілою. Зокрема діла військового вони не знали; не знали з чого і як приступити до організації Військового Міністерства; як себе поставити і як вимагати від других в праці організаторські здібності і спеціально-технічні знання. Правда, не всі то з чистими намірами оточили Військові Міністерства, щоб щиро працювати. Не треба забувати, що це був період перегонів в розрішенню соціально-політично-економічних питань порівнюючи з Совдепією. А такі обставини в свою чергу, висували на підмостки політичного життя політиків-демагогів, ріжних авантюристів, які устроювали свої особисті інтереси і хтіли взяти від життя, від других людей, що тільки можна взяти, але накласти високих обов’язків на себе, ні — це заборонялось, це не полягало в їх натурі. Такі обставини не могли сприяючи впливати на будівництво армії, на будівництво тих підвалин, на яких повинна була сформуватися наша армія, як сила оборони захисту, так Держави як і революційних здобутків. Устав дисциплінарний поніс в собі такий безглуздий демократичний дух, що не знаю, чи буде коли існувати взагалі в світі армія на тих підвалинах. Жваву діяльність в цьому приймала Всеукраїнська солдатська Рада, яка багато прикладала рук та помагала Військовому Міністерству, але й багато псувала в організаційній роботі. З тою аксіомою багато політичних керівників не хтіло погодитися, що кожне діло, кожна спеціальність, фах може удосконалюватися, розвиватись тільки при тих обставинах, які спеціально для сього потрібні і без яких воно загине. Адже не можна хворого лікувати ліками не тої хворості, на яку він заслаб. Не можна по рецепту лікаря будувати міст, а по росчотам інженера готувати ліки для хворого. Але в часи надзвичайних державних зворушень, коли життя виходить із берегів і починають бушувати народні стихії, то чого тільки тоді не буває. Я не міг при таких обставинах стати Військовим міністром бо викликав би проти себе своїх товаришів по парти, та інших партій, діячів велике незадоволення, обвинувачували б в реакційності, буржуазности і т. п., що внесло б тільки більший заколот в справи. Правда, може в цьому полягає моя помилка, позаяк я зараз бачу свою помилку в тому, що коли я став би В. М., нерішучу вів боротьбу з анархічним елементом, що й дало карні підвалини для утворення гетьманського перевороту. <…>

Як я вже зазначав, на місце Семена Васильовича вступив до виконання обов’язків Микола Порш — по політичним поглядам належав до Укр. с.-д. Парти. Що ж торкається до його моральних здібностей, то завше він на мене робив вражіння людини, якій довірятись не слід. М. Порш чудовий промовець, вмілий аналізатор, людина хитра і розумна. Коли він говорив, то промова його складалась з правильно построєних, наче книжних, речень. Володіє волею та рішучістю, але дуже скритна і недовірлива натура, самоулюблен і багато покладає надії на власні сили, досвід та уміннє розпізнавати людей. Сам визнає, що він не із останніх промовців, а тому на других промовців дивиться з пташиного польоту. Повна відсутність організаційного хисту, сказав би, що в нього дезорганізаційний хист. Переконаний в тому, що він все знає і що від його спостережень нічого не окриється, до фахівців не любить часто-густо звертатись, скрізь хтів все сам зробити і все сам вирішити, завдяки чому в Міністерстві ввів безглуздий централізм. Розподілення в роботі миж Головними Начальниками Управлінь не було. Військове діло для нього було “темна вода во аблєцах”, а щоб не втеряти авторитета в очах підлеглих йому Головних Начальників Управлінь (“цих старих туподумців”), він приймав доклади, але без обґрунтованих мотивувань. Він схвачував основну думку, висловлену фахівцем, а далі сам вже її розвивав і врешті получалась каша.

Затверджений Центральною Радою на посаді В. М., Микола Порш фактично Міністерства не приймав, докладів від Головних Начальників Управлінь про роботу, діяльність та організованість підлеглих їм Управлінь, він не прийняв, а тому про внутрішню організацію, правдивіше буде повну дезорганізацію, про дійсний стан речей йому нічого не було відомо. Таке відношення до діла заплутувало та ускладнювало ще більш роботу Міністерського апарату. Міністерство якраз в той час було в періоді формування. Штатів не було, інструкції положень теж, начальники відділів не знали своїх завдань, не знали кола своєі роботи, не знали своїх прямих обов’язків, а саме головне, не було загального плану роботи — як буде організовуватись нова армія, на яких принципах і цього не знали не тільки служачі Міністерства, а навіть сам Міністр. Вся робота проводилась в тому, що з самого ранку до вечіра приймались ріжні делегації, які звертались з такими проханнями, що тільки відбирали час, до того безхитрі, та безглузді, що приходилось тільки розводити руками та дивуватись, хто б це власне так над ним поглузував, що порадив сюди звернутись за совітом. Але, з другого боку, не прийми такого добродія, буде лихо, — піде звонити, що за порядки, мені по негайним справам треба було до самого Міністра, а тут не пускають. Але це ще нічого, а не дай Боже, коли такого добродія не пустили значкові, і він від випадкових відвідувачів почує російську мову, тут для нього не цікаво, чи то служачі Міністерства, чи ни, — зараз кричить і в Центральні Раді миж фракціями, або робить заяву партійним членам про те, що кацапи вже оточили Міністерство, гонять українців, не пускають до Міністра, рятуйте, хто в Бога вірує, Україна гине! О, хто не був в шкурі Міністра і не куштував цих принад, тому все це незрозуміло! А в цей час у вітальні по цілим годинам вичікували з біжучими докладами ріжні начальники відділів. Робота по відділах стояла, всі нервувались, хвилювались в очікуванні, що збільшувало руйництво не налагодженого формующогося організма, убивало настрій, енергію у працьовників і вони губили віру в саме діло. Безнадійність опанувала майже всіма»{138}.

У час, коли почалася військова агресія Радянської Росії проти України, дії Порша виявилися фатальними для Української республіки.

Нечисленні більшовицькі загони, надіслані з Росії, а також місцеві червоногвардійці без великих втрат просувалися по теренах України у напрямі Києва, знищуючи українські залоги.

28 грудня 1917 р. більшовицькі загони роззброїли та розформували Чугуївське військове училище; вночі з 9 на 10 січня 1918 р. роззброїли харківську залогу — 2-й Український запасний та Чигиринський полки; 9—11 січня в результаті триденних вуличних боїв розбили українську залогу в Катеринославі; 15 січня розпустили Запорізький полк у Куп’янську. У ніч на 27 січня 1918 р. спалахнуло більшовицьке повстання в Одесі, й після двох днів боїв, за допомогою матросів Чорноморського флоту та вояків Румунського фронту, червоногвардійці заволоділи містом. Одеська гайдамацька бригада, створена завдяки великим зусиллям доктора Луценка та підполковника Поплавка, була майже знищена (тут і далі дати подано за новим стилем. — Я. Т.).

Українські залоги Лівобережної та Південної України безупинно зверталися до Києва по допомогу, але безрезультатно. За таких умов чимало військових формувань Центральної Ради відмовлялося воювати з більшовиками або, як уже згадані полки ім. Сагайдачного та ім. Шевченка, переходили на їх бік.

Урешті відповідальність за ведення бойових дій з більшовицькими підрозділами взяв на себе командувач Київської військової округи штабс-капітан Микола Шинкар. У напрямі Бахмача, Ромодана та Гребінки — залізничних станцій, що вели з Лівобережжя до Києва, він надіслав резервні частини: 1-шу та 2-гу Українські військові школи, курені Богданівського та Дорошенківського полків, 1-шу сотню Куреня Січових Стрільців, сформованого з українців — військовополонених австро-угорської армії, а також Гайдамацький Кіш Слобідської України — нечисленну, але міцну добровольчу формацію, якою керував Симон Петлюра. Невдовзі під Бахмач довелося відправити останній резерв — Студентську сотню.

29 січня 1918 р. у Києві спалахнуло більшовицьке збройне повстання, участь у якому взяли місцеві червоногвардійці та вояки деяких українських полків. Центральна Рада змогла протиставити заколотникам лише 1-й Український козацький полк ім. Б. Хмельницького, добровольців з Вільного Козацтва, 2-гу сотню Куреня Січових Стрільців та загони старшин і добровольців з різних українських полків, що оголосили нейтралітет. У той же день стався легендарний бій під Крутами з наступаючими з боку Харкова більшовицькими загонами. Українським частинам довелося віддати Крути, Ромодан і Гребінку та відступити у напрямі Києва, де вони згодом взяли участь у переможному штурмі «Арсеналу» та подальшій ліквідації повстання. Однак уже за два дні до Києва прийшли більшовицькі війська В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова. Під їх тиском у ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. Центральна Рада і рештки українських військ мусили залишити Київ.

Формування основного старшинського складу Армії УНР навесні 1918 р

Уранці 9 лютого 1918 р. рештки відданих українській справі військових частин і установ, що відступили з Києва, зібралися у селі Ігнатівка, розташованому на шляху до Житомира. До них приєдналися офіцери, унтер-офіцери, юнаки українських військових шкіл, студенти, гімназисти, вільні козаки та добровольці з-поміж цивільного населення. Саме тут остаточно оформився кістяк старшинського корпусу Армії УНР, на якому вона трималася аж до часу своєї ліквідації в 1924 р. Серед присутніх були й старшини, які в майбутньому зробили значний внесок в українську військову справу: Наказний отаман Дієвої армії УНР у 1919 р. Олександр Осецький, начальник штабу Дієвої армії УНР Андрій Мельник, військовий міністр УНР Всеволод Петрів, начальники груп та дивізій Армії УНР Олександр Загродський, Олександр Удовиченко, Петро Болбочан, Євген Коновалець та багато інших.

Польський генерал Лістовський, Головний Отаман УНР Симон Петлюра, військовий міністр УНР Володимир Сальський та командувач 2-ї (6-ї) Січової дивізії Марко Безручко, Бердичів, квітень 1920 року (фото з приватної колекції)


В Ігнатівці українські військовики нарешті остаточно позбавилися деструктивного впливу політиків із Центральної Ради. Уся військова влада перейшла до рук нового військового міністра Центральної Ради — бойового підполковника та георгіївського кавалера Олександра Жуковського, одного з керівників Української соціал-революційної партії, який усе життя віддав військовій справі та виявився надзвичайно енергійною і працьовитою людиною, з великим організаторським хистом.

За наказом Жуковського усі зібрані в Ігнатівці військові загони було переформовано в Окремий Запорізький загін військ Центральної Ради. Начальником загону призначено генерал-майора Костянтина Присовського — найстаршого з бойових командирів, які відступили з Києва. Загін складався з 3-х Запорізьких, Гайдамацького, Січового куренів, Запорізького та Гайдамацького гарматних дивізіонів і допоміжних частин. Окрім того, у розпорядженні військового міністра залишався Студентський курінь, а також два офіцерські загони — російський на чолі з капітаном Ганом та інтернаціональний, які збройно підтримали УНР у боях із більшовиками. Чисельність запорожців трохи перевищувала 1 тис. вояків — переважно старшин з українських полків: Богданівського, Дорошенківського, Полуботківського, Боннського, Наливайківського, Гордієнківського та ін. До складу Гайдамацького куреня та Гайдамацького артилерійського дивізіону перевалено входили колишні старшини та підстаршини Гайдамацького куреня Слобідської України, вільні козаки Київщини та Катеринославщини, а також юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл — загалом близько 300 вояків. Січовий курінь складався майже винятково з галичан — колишніх військовослужбовців австро-угорської армії (майже 300 осіб). В усіх інших загонах нараховувалося трохи більше 300 бійців.

Одразу після переформування військ Олександр Жуковський почав наступ проти збільшовичених частин російської армії та Червоної гвардії у напрямах Овруча, Сарн, Житомира та Бердичева. Його загартовані підрозділи досить швидко знищили червоногвардійські залоги найближчих до Житомира міст. Немало посприяло цьому й те, що радянські армії Антонова-Овсієнка, які захопили Київ, не переслідували військ Центральної Ради, бо, з одного боку, вони були знекровлені багатоденними вуличними боями, а з другого — вояки цих армій почали вимагати про відправку їх по домівках. Отже, після Києва загроза з боку військ Антонова-Овсієнка перестала існувати.

Майже без перешкод українці почали роззброєння збільшовичених військ російської армії, які рухалися з Південно-Західного та Румунського фронтів. У прифронтовій смузі владу тримали збірні загони, складені з найбільш свідомого та бойового елементу українізованих корпусів. Завдяки цьому вже за два тижні по залишенні Центральною Радою Києва українські війська зайняли більшу частину Волинської та Подільської областей.

Щоправда, у старшинському середовищі Жуковському довелося вгамовувати амбіції деяких військових, що більше прагнули революційних гасел, ніж військових дій. Так, командиром 1-го Запорізького куреня, який складався з богданівців, дорошенківців і полуботківців, під тиском Центральної Ради було призначено підполковника Юрка Капкана, який, зрозумівши, що може потрапити на фронт, удався до свого традиційного трюку — «офіційного дезертирства». Він попросив Жуковського звільнити його на чотири місяці у відпустку. Звичайно, військовий міністр радо погодився відпустити цього «воєначальника». На місце Капкана прийшов колишній командир Дорошенківського полку капітан Василь Пелещук, у спогадах Дмитра Дорошенка названий «типовим бандитом». Він дуже скоро почав виявляти свої бандитські нахили: серед них була й спроба вчинити погром у Житомирі, після чого військовий міністр вигнав Пелещука з армії{139}. На його місце призначено бойового штабс-капітана Олександра Загродського.

Схожа ситуація склалася й у 2-му Запорізькому курені, куди ввійшли рештки Богунського та Наливайківського полків, а також кілька українських офіцерських і добровольчих загонів. Спочатку командиром цього куреня було призначено безпартійного капітана Петра Болбочана, потім — на вимогу Центральної Ради — партійного офіцера штабс-капітана Олександра Мацюка. Але вже за кілька днів у бою під Бердичево Мацюк самовільно залишив фронт і втік до Житомира. Командиром куреня знову став Петро Болбочан{140}.

В інших частинах таких проблем не виникало. Командиром Гайдамацького куреня формально залишався Симон Петлюра, але оскільки він був людиною непрофесійною, то передав усі військові справи до рук штабс-капітана Олександра Удовиченка — талановитого офіцера. Командування 3-м Запорізьким куренем здійснював полковник генерального штабу Всеволод Петрів — теж професійний військовик. Нарешті, Січовий курінь очолювали досвідчені офіцери-українці з австро-угорської армії — Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Дашкевич і Роман Сушко.

У зв’язку зі справами Капкана, Пелещука та Мацюка Олександрові Жуковському довелося вирішувати ще одну надзвичайно важливу проблему — введення у частинах військової дисципліни, фактично відміненої Миколою Поршем. Сам військовий міністр згадував про це досить емоційно:

«Як я вже вище казав, деорганізація і розпад продовжувалися, необхідно було крикнути голосом твердим і рішучим, щоб заставить, силою зупинити цьому моральному розпаду. І я став кричати. В першу чергу віддан був наказ, яким розформовувались всі комітети у військових частях, гарнізонах і штабах. Розформовувалась та болячка, яка з першим днем революції виросла на тілі армії і зруйнувала її вщент. Цим наказом ставилось питання вже руба, годі поглиблювати революцію, проводити ріжні експерименти над “демократизацією” армії, а пора стати до творчої продуктивної роботи, організації порядка і права в неї. Знищувалось то, що получило право громадянства, що існувало на тілі армії цілий рік революційного періоду. Знищувались комітети, існування котрих виправдовувалося як кожний здобудок демократичного забезпечення революції і революційних здобутків. Яка контрреволюціонність, недемократичність була мною проявлена! Я став вже контрреволюціонером і диктатором! Поводження своє до підлеглих я кардинально ізмінив. Коли прийшов до мене який полковник дійсної служби, старшина і допустив собі вольність в розмові, я його вигнав, як рядовий виганявся при царському режимові. Я на нього кричав, як ізвощик. І о — диво.

Тільки кінчив з ним розмову — виходжу на перон, перед моїми очима уявилась зовсім друга картина. Я почував себе наче перенесеним в іншу державу, або повернутим до часів царського режиму. Козаки честь не віддавали старшинам, і про це не можна було і натякати — контрреволюційність, ганьба, недемократично. Коли бачу — всі стали мені козиряти. У, ви, гади! Виповзающе звірря, гидота, паскуди, раби. Для вас потрібен ще нагай, його признаєте як авторитет влади, він для вас являється святим повелителем вразумляющим, зупиняючим і керуючим елементом. Як болісно і одночасно оскорбляючи мерзотно стало на душі. Невже ж звіряче ще сидить в тобі, чоловіче? Невже ж ти залишився ще рабом, який не може добровільно будувати своє життя, накладати на себе великі, святі обов’язки любові, миру та ладу, а потребуєш простого, але міцного, гнучкого дошкульного нагая! Тут у мене закралось глибоко в душі, там в тайниках маленьке-маленьке зневір’я. Але геть аналізувати, геть зупинятись на півдороги, та впадати в транс, впадати в настрій зневір'я та переоцінки — не такий час. Мій настрій і тон, який я взяв, видно було що даром не пройшов і скоро відчувся на фронті. Дисципліна стала провадитись. Військові частини стали кріпнуть. Видно що криза вже минула, можна сподіватися скорого выздоровления хорого і дійсно хорий став скоро одужувати. Паніка зразу упала-розвіялась»{141}.

Наказ про введення дисципліни в армії УНР було видано 12 лютого 1918 р. за Ч. 30. Тепер кожний козак, отримавши наказ від командира, мав стояти струнко, повторити наказ і взагалі триматися, як того вимагає військова гідність. Це розпорядження дало миттєві результати: такі явища, як зловживання, боягузтво та погромна агітація, практично зникли.

Одночасно з реорганізацією військ Олександрові Жуковському довелося дбати про створення військового апарату. Адже з 400 працівників Військового міністерства Центральної Ради, які числилися у цій установі до початку боїв із більшовиками, з Києва вийшло лише 20. Серед них були: начальник оперативного відділу Генерального штабу підполковник Олександр Сливинський, начальник канцелярії матрос Письменний, працівник оперативного відділу генерал-майор В’ячеслав Бронський та начальник мобілізаційного відділу капітан Максимович. Окрім того, серед вояків, що відступили до Ігнатівки, Жуковський виявив кількох професійних військових, здатних займати штабові посади.

Начальником свого польового штабу Жуковський призначив генерал-майора генерального штабу Олександра Осецького, що відступив з Києва разом із Гайдамацьким кошем. Сливинський став начальником оперативного відділу, Максимович та Письменний залишилися на своїх посадах, Бронський був призначений представником Військового міністерства при німецькому командуванні. У Житомирі в розпорядження Жуковського прибув полковник Астаф’єв, якого призначили начальником відділу формувань (по поверненні до Києва він зайняв свою стару посаду начальника військово-навчальних закладів). Нарешті, головним інтендантом став колишній командир Кінного полку Вільної України підполковник Григорій Адамович. Ключові посади Жуковському вдалося заповнити досить відомими в українському середовищі людьми, але остаточно це кадрової проблеми не розв’язало. Трохи згодом військовий міністр зізнавався:

«Багато прийшлось мені брати людей, як то кажуть, буквально з вулиці. Не приходилось мені тоді розбиратись з політичними поглядами працьовника, чи він “щирий” українець, як він ставить до Українського руху і т. ін. НЕ такий час був! Я дивився на обставини даного менту так, коли хата горить, коли палає вогнем все добро, то, рятуючи його від вогню, не розбираються, які речі брати і рятувати вперед, а рятуєш все, що можна врятувати, що можна вихопити із вогню. Потім, коли пожежу потушимо, коли стихії знищення не буде, тоді розберемо ті речі, і кожній річі буде відведено своє місце. Да і на самом ділі, де ж мені взяти “щирих патріотів", українців, коли їх нема!»{142}.

Українські льотчики у Польщі, Бидгощ, 20.07.1921. Посередині священик Петро Білон. Ліворуч від нього урядовець Іван Молоко, праворуч — сотник Сергій Островідов. На задньому плані поміж П. Білоном та С. Островідовим визирає сотник В. Олексієв. Сидять внизу військові льотчики Федір Алєлюхін, Лев Скурський та Павло Золотов. З-за Ф. Алєлюхіна визирає рідний брат А. Скурського, старший механік Петро Скурський (фото з приватної колекції)


У своїх спогадах Олександр Тимофійович стверджував, що з тими військовими силами, які опинилися в його руках уже в середині лютого 1918 р., можна було цілком самостійно подолати більшовиків в Україні. Без будь-якої німецької чи австро-угорської підтримки. Схиляються до цієї думки й деякі інші військові мемуаристи. Звичайно, без німців боротьба за визволення тривала б значно довше, але… Уже за кілька днів після підписання у Брест-Литовську миру між представниками Центральної Ради і Четверного Союзу німецькі та австро-угорські частини перейшли у наступ. 1 березня 1918 р. українські й німецькі війська вибили більшовиків із Києва.

Після повернення до столиці справа оновлення українського війська пришвидшилася. Жуковський писав:

«На другий день після повороту я приступив до організації Військового Міністерства. Відживляти зруйновану інституцію бувшої Київської округи безцільно, а тому я наказав, щоб у відповідні помешкання бувшої Округи розміщались Управління В.<ійськового>М.<іністертсва>. Київське Окружне Управління було фактично зруйновано: вікна побиті, столи і стільці поламані, папери, документи, книги були знищені, зіпсовані і валялись в безформенній масі. Величезна Військова бібліотека була зруйнована. Починати приходилось заново, з самого початку. Необхідно було перш всього знайти собі помічників чесних, щирих і талановитих. А де їх знайти? Отут полягає весь трагізм нашого визвольницького руху. Декілька працівників вже намічалось у мене. Полковник Сливінський — Начальником генерального Штабу. А начальник моєї похідної канцелярії Отаман Осецький — Начальником Головного Управління. Отаман Астафієв, який завідував формовочним відділом в похідному Штабові — Головним Начальником Військових Шкіл. Отаман Буйніцький — Головним начальником Військового Судного Управління. Аікар Карабай — Головним Начальником Санітарної Управи. Таким чином, більшість половини людей на місця Головних начальників намітилось. Остановка залишилась тільки на слідуючи посади: найти помічників — Головного Начальника Постачання, дуже серйозна і відповідальна посада, именно в той час, і відповідних йому помічників. Гарматного, Інженера, Авіаційного, Інтенданта, Генерал-квартирмейстера, Начальника Генерального Штаба і т. ін. Перелічувати не буду, бо тільки заплутаєшся. Голова йшла кругом»{143}.

5 березня 1918 р. наказом Ч. 50 Жуківський призначив Олександра Сливинського начальником Генерального штабу, а Олександра Осецького — Головного штабу. Інших працівників він набирав буквально на вулиці. Спочатку випадково зустрів генерала Олександра Грекова, якому одразу запропонував посаду 1-го помічника, потім — генерала Володимира Стойкіна, колишнього начальника господарської частини Особливої армії, який став головним інтендантом. Уже на 4-й день перебування у Києві майже всі управління Військового міністерства запрацювали на повну потужність. Робота починалась о 8-й ранку й тривала безперервно до 12 години ночі.

За тиждень у Києві відбулася реорганізація Окремого Запорізького загону, до складу якого протягом лютого — початку березня влилося близько 1 тис. добровольців. Наказом Жуковського від 12 березня 1918 р. загін було переформовано в Окрему Запорізьку дивізію у складі 1-го та 2-го Запорізьких, 3-го Гайдамацького, 4-го Січового піших, 1-го та 2-го Запорізьких гарматних, Запорізького кінно-козацького, Запорізького інженерного полків, а також 1-го й 2-го Запорізьких панцирних дивізіонів. Полки розгорталися з однойменних куренів та дивізіонів, командири лишалися старі — Загродський, Болбочан, Удовиченко, Коновалець, Петрів тощо. Замість Присовського, який 3 березня був призначений губернським комендантом Київщини, начальником дивізії став полковник Олександр Натієв — аджарець за походженням, який до того обіймав посаду начальника артилерії 2-го Січового Запорізького корпусу. Окрім того, 1 квітня 1918 р. Олександра Удовиченка було відкликано до Генерального штабу, а командиром полку став полковник Володимир Сікевич — бойовий російський офіцер.

Запорожці не довго перебували у Києві й уже за кілька днів вирушили на фронт проти більшовиків. За ними пішли й гайдамаки. Тільки Січовий полк, який згодом дістав № 1, залишився у Києві як охорона Центральної Ради. Запорізька дивізія брала активну участь у боях із більшовицькими військами на Полтавщині, Чернігівщині, Катеринославщині, Харківщині у Таврїї та Криму. До кінця квітня 1918 р. вони, спільно з німецькими та австро-угорськими військами, повністю очистили Україну від радянських загонів. У цих весняних боях близько 100 запорожців і гайдамаків загинуло, ще майже 400 дістали поранення{144}.

У Києві на той час тривала напружена праця. До Жуковського почали з’являтися із рапортами командири різних дивізій та полків старої російської армії, які заявляли про бажання зберегти свої частини у складі нової української армії. Ці дивізії та полки, українізовані ще восени-взимку 1917 р., становили собою випробувані військові кадри, з яких незабаром мала створитися професійна українська армія. Щоправда, чисельність їх була невеликою: полки нараховували від 10 до 40 старшин і підстаршин, дивізії — по 100 вояків.

Рушіями організації армії стали Жуковський, Греків, Сливинський та деякі інші військовики. У кожній з українських губерній за допомогою наявних кадрів планувалося створити по 1 корпусу в складі 2-х піших дивізій. Окрім того, Жуковський мав намір сформувати 2 (згодом їх число збільшено до 5) кінні дивізії. Щоб поповнювати ці з’єднання молодими козаками, треба було створити апарат комплектування армії — призначити повітових та губернських військових комендантів. Однак командних кадрів знову не вистачало. Жуковський згадував:

«Повітових комендантів треба було призначати 113, Губерніальних — 8, 6 місцевих. Крім того, до губерніальних їх помічників. Вже одна ця цифра може показати, наскільки я був в утрудненому стані, як важко таку кількість знайти відповідних людей. Але це ще ніщо, як взяти в розклад і другі вимоги, як то — Корпусних Командирів — 8, Начальників дивізій — 18, Командирів бригад — 36, Командирів полків — 72, курінних — 216. Це персони не нижче полковника-капітана, не рахуючи сотенних і других. У цей розклад не входить 5 кавалерійських дивізій, важкі і легкі гарматні бригади і т. ин. От де в чому полягає трагізм. Щирих, свідомих українців серед військових була така обмаль, що можна й по пальцях перерахувати, особливо старшин високих рангів. Вихованнє Великодержавне Російське старалось все задушити, пригнітити, витравити серед старшин, що могло б тільки натякати на жевріння національного відродження. Умови життя у військовому суспільстві складались тільки на підставах общеруських ідей великої неділимої Росії, а тому сподіватись на зріст ідеї національного відродження ніяк не можна було так за останні часи не тілько революції як особливо перед <нерозбірливе слово>. Ідеї самосвідомості, прагнення до культурного національного розвитку своєї батьківщини, до повернення тих привілеїв нашого народу, якими ми колись користувались, навіть простого правдивого знання свої історії, абсолютно не мало ґрунта серед старшин бувшої російської армії для того, щоб тільки хоть науково зацікавитись, як, наприклад, до іностранної літератури. Малоросія у всіх майже уявлялась, як “край, где всьо обільєм дишет”, де живуть лєнівиє хохли”, “у ніх єсть воли, хорошая водка, ковбаса і галушки”. Власне, так офіцерство уявляло собі Украіну-Малоросію, що ж торкається до її культурних змагань, до її національних гордощів, до її штуки, до самобутності і т. п., то це не було для них зрозумілим. Невже ж могло подібне щось бути у тих хохлів. Так дивилось на нас не тілько офіцерство, а майже вся великоросійська інтелігенція. Тому сподіватись великого переродження серед старшин високого рангу за часи революції та ще й у відповідній кількості трудно було. Перероджувалися та перекрашувалися зовсім із-за інших мотивів, а не тому, що у них очі прозріли; дуже малий процент рахувати можна як дійсно пробудившихся щирих патріотів. Шкурні інтереси, інтереси за насущний хліб, за честолюбиві змагання та досягання поліпшення свого власного життя»{145}.

Повноваження з призначення на командні посади Олександр Жуковський передав своєму помічникові — генералу Грекову, який тривалий час був викладачем у військово-навчальних закладах Санкт-Петербурга, включаючи Імператорську Миколаївську військову академію, дуже добре знав офіцерський корпус Генерального штабу та загалом російський генералітет. Саме він, фактично, й обирав з генералів і полковників, які виявили бажання служити в українській армії, найбільш професійно підготовлених і певних з погляду національних переконань. Щоправда, мало хто з них розмовляв українською мовою (як і сам Греків), але всі новопризначені генерали та полковники сумлінно взялися за створення армії.

Справа українізації російських військовиків потребувала чимало зусиль навіть незважаючи на те, що частина з тих, кого протягом березня-квітня 1918 р. було призначено Жуковським на генеральські та полковницькі посади, походила з українського селянства та козацтва. Приміром, поставлений на посаду начальника медичної служби Київського корпусу Мартирій Галин так згадував про своїх колег та начальників:

«В штабі застаю командира корпусу, начальника штабу і старшого ад’ютанта, чи як називали його тоді, осаула, та ще одного старшину й двох писарів. Ось і увесь штаб, а разом і увесь корпус, а всього — 4, а я — пятий. Командир корпусу генштабу генерал-майор “Щироукраїнський” (правдиве прізвище його забув, але воно українське), розмовляє по українські, хоч і зле. Начальник штабу генштабу генерал-майор N., — товста пихата московська пика, — відвертається не відповідаючи, коли осаул звертається до нього по українські. Осаул Дехтярів балакає з усіма тільки по українськії, доброю, щирою мовою»{146}.

Генералом «Щироукраїнським» тут названо Ілька Сильвестровича Мартинюка — бойового та надзвичайно популярного серед солдатів російського генерала, який походив із селянської родини з Волинської губернії та все життя прослужив у полках, дислокованих на Волині. Але, за словами Галина, він «розмовляє по українські, хоч і зле». «Товста пихата московська пика» — це полковник Олександр Шестаков, який випадково потрапив на свою посаду. Він був останнім командиром українізованої 9-ї кавалерійської дивізії російської армії, рештки якої у лютому 1918 р. демобілізовано в районі Василькова — Білої Церкви. По дивізії залишився архів і деякі матеріальні речі, з якими у березні 1918 р. Шестаков приїхав у Києв до Військового міністерства. Тут, зважаючи на відсутність фахівців, йому було запропоновано тимчасово прийняти посаду начальника штабу Київського корпусу.

Звісно, змінити ставлення до українства в таких, як генерал Мартинюк або полковник Шестаков, було майже неможливо. Проте молодших старшин — підпоручиків, поручиків та штабс-капітанів, які прийшли до російської армії під час Першої світової війни, пропускали через спеціальні курси, де їм було прочитано лекції з українознавства, української мови та фахових дисциплін. Організація цих курсів, які отримали назву Інструкторської школи старшин, було покладено на начальника Головної шкільної управи генерала Астаф’єва. Згодом цей заклад відіграв важливу роль у формуванні старшинського корпусу Української армії.

Навчання в Інструкторській школі старшин тривало 2 місяці. Перший випуск мав відбутися 1 травня 1918 р. і дати українській армії 763 молодих старшин. Цією молоддю Жуковський планував укомплектувати кадри трьох корпусів — Волинського, Подільського та Київського. Там же за кілька місяців мали відбувати строкову військову службу 20-літні сільські юнаки з Волинської, Подільської та Київської губерній — як, на думку Жуковського, найменш уражені більшовизмом. Сам він згадував:

«Все необхідне майже було готове. Адміністративний поділ на Корпусні райони був закінчений; Статути про внутрішню організацію армії теж закінчились, деякі тільки не були затверджені Радою Міністрів та Центральною Радою. Устав о Військовій повинності, який теж був вже розглянутий у Військовій Раді. Корпусні командири призначені — начальники дивізій теж, малось на увазі з початку травня оголосити набір новобранців 20-літніх тільки в 3-х губерніях — Подольській, Волинській і почасти в Київській. Кадр старшин на цих 3 корпуси хватило б із Інструкторської школи, де налічувалось до 1200 старшин і до 600 підстаршин. Необхідно було тільки упевнитись в упому, як все-таки на місцях, там на провінціях до цього віднесеться населення»{147}.

Працівники Військового міністерства сподівалися, що ось-ось отримають у своє розпорядження цілі три армійські корпуси. Але у цю справу несподівано втрутилися німці. Найближчий помічник Жуковського, генерал Олександр Греків пізніше писав:

«Само собою зрозуміло, що в першу чергу прийшли на порядок денний військові справи, як найбільш небезпечні для свавільства чужого володаря. Майже на другий день по приїзді генерала Гренера до Києва був закликаний до німецького штабу начальник українського Генерального штабу, полковник Сливинський, з усіма документами щодо формування української армії. У короткому часі після того, не зважаючи на наші доводи й протести, формування корпусів, яке вже почалося, було нам категорично заборонене»{148}.

29 квітня 1918 р. свавілля німців дійшло до краю — вони розігнали Центральну Раду, а військовий міністр Олександр Жуковський невдовзі був заарештований за звинуваченням у викраденні київського банкіра Доброго. Того ж дня на Хліборобському з’їзді у Києві Павла Петровича Скоропадського, генерал-лейтенанта російської армії та колишнього начальника 1-го Українського (34-го армійського) корпусу обрано гетьманом України.

Останньому від Жуковського дісталася солідна спадщина: кадри 8 армійських корпусів, 5 кінних дивізій, цілком сформований апарат Військового міністерства та Генерального штабу, Інструкторська школа старшин з усіма вихованцями, і навіть — великий запас генералів і полковників, що протягом березня-квітня встигли подати заяви про бажання служити в Українській армії. Однак пізніше у своїх спогадах уже колишній гетьман усе, створене в галузі військового будівництва Військовим міністерством Центральної Ради, приписав до часів свого правління.

Будівля Інструкторської школи старшин, фото 1920 років. Нині — Військовий ліцей ім. І. Богуна (з фондів ЦДАГОУ ім. Г. С. Пшеничного)

Інструкторська школа старшин

У становленні Збройних сил України доби Визвольної війни Інструкторська школа старшин відіграла першорядну роль. Протягом 1918 р. у її стінах було перепідготовлено 1667 молодих старшин колишньої російської армії. Вони прослухали курси українознавства, української мови, вивчили український статут та основи військової дисципліни, майже втраченої в буремному 1917 р. Окрім того, старшини-курсанти відвідали низку військово-теоретичних курсів для удосконалення фахових знань.

Наказ про формування школи вийшов 14 березня 1918 р. — за підписом військового міністра Олександра Жуковського. Її створення, що мало відбутися протягом восьми днів, доручалося начальникові Головної шкільної управи отаманові Астаф’єву, який мав підібрати стройовий і викладацький склад школи, а також набрати перших слухачів. Серед них опинилися, зокрема, молоді офіцери зі старшинського складу розформованого у Києві 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради. До міста з усіх кінців України стікалися молоді прапорщики, підпоручики, поручики, іноді й штабс-капітани, які під час Першої світової війни служили в українізованих частинах. Сюди ж із Румунського фронту приїхали старшини з українізованих X та XXVI армійських корпусів, а з Південно-Західного — 1-го Українського корпусу та інших з’єднань. Таким чином уже протягом лічених днів було укомплектовано 1-й курс Інструкторської школи старшин. Окрім того, для закінчення військової освіти до школи було зараховано юнаків старших класів розформованих 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл Центральної Ради.

Для залучення до Української армії більш широкого кола колишніх молодих офіцерів російської армії Головна шкільна управа вдавалася і до інших заходів. Працівник управи, Варфоломій Євтимович, згадував: «Щоб притягнути до школи потрібні контінгенти старшин слухачів, Г. Ш. Управа подала широкі оголошення до всіх газет, які виходили в Україні, через повітових комісарів розіслала свої оголошення до кожної волосної управи, видавала спеціальні афіши й засобами військової авіації розкидала летючки-оголошення під час ярмарків по містечках»{149}.

Начальником Школи було призначено росіянина — донського козака полковника Олексія Максимова, який у російській армії вважався одним із найкращих військових педагогів (але українською мовою він не володів). Стройовий і більшість викладацького складу школи отаман Астаф’єв підібрав переважно з числа своїх колишніх вихованців із Чугуївського військового училища, де він викладав майже 10 років. Про формування та перші кроки діяльності школи у своїх спогадах докладно оповів Варфоломій Євтимович:

«Тогочасний Військовий Міністр, полк. Жуківський, наказав організувати школу, яка мала перепустити старшин українського походження, що зголосилися до українського війська — щоб одсвіжити їхні воєнні знання, “підтягнути” в розумінні дисципліни та трохи навчити української мови. Цій школі Військовий Міністр дав назву: “Інструкторська школа старшин” і на її урухомлення в недокінчених будинках Київської Воєнно-інжинірної школи (кол. Алєксєєвскаго В. Інж. Учіліща) дав 8 день часу. Школа мала складатися з п’яти сотень піхоти й сотень — кінної інжинірної, кулеметної та польової батарії, лічучи пересічно по 150 душ на сотню (батарею) перемінний склад школи доходив до 1 400 душ, при звиш сотні старшинського складу.

Головна Шкільна Управа “на коліні” облічила програму навчання, яке мала перевести за два місяці.

Школи доводилося творити з нічого — не було ні людей, ні коней, ні зброї, ні ліжок, ні столів, а головне — не було військових підручників на українській мові. Майно школи почасти знищив “Сердюцький ім. Т. Шевченка полк’, що колись у цій школі квартирував і донищили большевики, а в часі, коли треба було організувати школу, то в її будинках стояв полк німецької піхоти.

І все ж, на призначений день — школа в повному числі багнетів, шабель і гармат при повному складі сил педагогічно-виховавчих була зорганізована і в дні 14 березня представлялася Військовому Міністрові.

З промови Олексія Сергійовича до школи, пам’ятаю, як говорив: “Обов’язок почесний і святий покликав вас під рідний прапор “ність сея вищея любови, аще хто душу свою за друзі полагает”. Щоб живу душу, це найбільше своє добро, за друзів оддати, треба друзів тих більш од себе самого любити! Друзі ці — вся наша Україна. Озбройте ж ваші серця любовю до України, засталіть їх ненавистю до ворога! А найбільше — любіть її “во время люте”, що ще не скінчилося, коли воюємо за її волю, коли на Лівобережжю наші брати крівавляться у боях”.

Щоб забезпечити Інструкторську і майбутні нормальні школи найнеобхіднішими підручниками, Олексій Сергійович складає при Головній Шк. Управі “Редакційно-термінольогічну Комісію”, яка працює в години поза урядові й закладає взірцеву друкарню.

По урухомленню “Інструкторської Школи” Олексій Сергійович підготовлює відкриття такої ж школи в Одесі. (До відкриття цієї школи не дійшло, бо не дозволили німці), гуртує при Головній Шкільній Управі кадри стройових старшин, лекторів та професорів для майбутніх військових шкіл ріжних типів з найкращих старшин колишніх російських військових шкіл»{150}.

Отже, вже наприкінці березня 1918 р. в Інструкторській школі старшин розпочалася робота. Навчальний курс становив 2 місяці, коли курсанти опановували всі необхідні гуманітарні та військові дисципліни. Приміром, старшина з 2-го випуску Семен Левченко так згадував про навчання у школі:

«До години 12 відбувались лекції в клясах з дисциплін військових або українознавства і треба сказати, що шкільна справа була поставлена досконало, навіть так, як би це припадало не звичайній, а вищій інструкторській старшинській школі. Сили лекторські зібрались на диво першорядні. Чи це була чия заслуга, чи може припадковий збіг обставин, які змушували фахівців шукати старого зарібку там, де тільки була можливість. Тим більше, що ще лише Україна тоді не була залита большевицькою повінню, яка шаліла на просторах цілої Росії. Україна була тоді островом, на який рятувалось все те, що в большевицькій пожежі згубило рацію буття.

Отже, пригадую собі, що фортифікацію викладав нам підполковник, воєнний інженер, фахівець свого діла, Олег Шумський. Другий — петроградський академік Іванов викладав топографію — правда на російській мові (праць з обсягу цих дисциплін на українській мові ще не було), але здавали іспити ми в мові українській — це вимагалося з засади.

Тактику викладав симпатичний молодий підполковник генерального штабу Мазур-Ляхівський. Не раз згадуючи минуле, приходить мені на пам’ять ця імпонуюча фігура і я завжди завдаю собі питання, де ділась ця високо талановита людина? Ні потім, ні пізніше ніде й ні від кого не чув і не дізнався, що з ним сталось.

Лекції тактики для нас, старшин-фронтовиків, — це була правдива насолода, правдива військова повість, писана мовою цифр, фактів, епізодів. Ні один виклад, ні одна година школи не обходились без того, щоб перед слухачами не проходив образ з недавнього фронту великої війни, спадала таємна завіса, яку з таким умінням?гідіймав, розгортав, з таким розмахом представляв аудиторії — тактичний обхід, чи охват, чи прорив позиції, маневрування й демонстрації. В клясі тоді стояла мертва тиша, а красномовець-лектор був пан і маг.

Досить того, що не учні-юнаки, а кількадесят старшин-фронтовиків були тоді закохані в свого учителя.

І тим було дивніше, що підполковник Мазур-Ляхівський володів чудово українською мовою (де він її взяв?) і при тому мовою літературною, якої з нас ніхто ще не знав.

Великий жаль, коли ця людина загинула десь підчас якогось наїзду північних дикунів, загинула непомітно й марно, а все говорить за останнє. В усякому разі, старшини українці багацько були забовязані цій надзвичайній людині і на цьому місці особисто віддаю їй велику й глибоку пошану (у цьому місці редакція збірника “За Державність” зробила примітку, що Мазур-Ляхівський помер від тифу у Кам’янці-Подільському. Насправді восени 1919 р. він перейшов на бік білогвардійців, докладніше див. біографічний довідник. — Я. Т.).

Історію України викладав нам цивіль п. Садовський, соціальне його положення не пам’ятаю.

Викладав досить не зле, однак не вмів захоплювати своїми викладами авдіторію, тоді коли в цій царині якраз міг би й проявити себе. Однак з його лекцій при бажанні старшина міг почерпнути досить відомостей для ролі виховника в майбутньому. Граматику й мову (підручник 0. Курило) викладав, здається, він же.

Літературу викладав рухливий і енергійний пан-отець Юрій Жевченко, українець-ентузіяст, пізніший єпископ української автокефальної православної Церкви. Викладав уміло, захоплююче, зі знанням, але тої красномовності й удару, що були у підполковника Мазур-Ляхівського, він не посідав.

Як на лекціях мови, так і на лекціях літератури, старшини вправлялись в читанні.

Смішно виходило часами таке читання старшини-учня, який ніколи до того часу не мав спільного з українською мовою, але таких старшин у другім випуску Інструкторської Школи одначе був досить незначний відсоток; підкреслюю це для того, що українців у третьому випуску було вже в половину менше: за часів гетьманської влади зазначився вже приплив “малоросів”, “фахівців”, які мали бажання закінченням школи набути право на посади в армії. Тоді як перший, а рівно ж і другий випуски старшин-інструкторів складалися на 1/2 зі свідомого національно українського елементу, який ішов до армії виконувати тяжку відповідальну працю будівничих українського війська не хліба ради, а ради ідеї й переконань.

І не була це заслуга військового міністерства Центральної Ради, за якого почала Інструкторська Школа функціонувати. В такий спосіб українське безпартійне старшинство (далеко, нажаль, не все) здобувало собі право після ріжних митарств по штабам служити в рідному війську й працювати для відродження рідного краю.

Після лекційних годин Школа, як колишні “юнкера”, після хвилини перерви, ставала до муштрових навчань. Муштра відбувалась тут же недалеко на Звіринці, на ярах, які для цього якнайкраще надавалися. Сотні виходили в команді своїх кадрових старшин і провадили навчання. Починали з “азів”, бо з одиночного навчання й таким чином засвоювався український статут. Отже, приходилось вдруге, після кількох років фронту, кінчати старшинську школу; і наскільки лекції були часом приємні, так часом нудила й надокучала муштра <…>

Література за пан-отцем Жевченком цікавила елемент свідоміший національно; елементові “малоросійському”, який пізніше підніс голову (цей елемент чомусь був найгарячішим визнавцем гетьманату), цю дисципліну опанувати було дуже тяжко.

Якось лектор одного разу попередив, щоб старшини-учні перечитали уважніше “Гайдамаків” Т. Шевченка тому, що на днях маємо опрацювати на цю тему писемне завдання, яке він уважатиме, як підхід до іспитів з літератури. І справді незабаром пан-отець Жевченко запропонував клясі завдання на тему: “Велика руїна” на підставі “Гайдамаків” Т. Шевченка. Час на опрацювання теми дано дві години.

На “малоросів” прийшла тяжка година, однак їм, як міг, помагав пан-отець.

Для мене особисто це завдання було першою більшою практикою в українській мові, а тому я ним захопився; наслідком цього так поглибив тему, що закінчити завдання в час не міг і за згодою лектора закінчив по лекціях за умовою, що буду мати зменшену ноту.

За тиждень пан-отець приніс опрацювання теми і зачитав ліпший і гірший матеріал. На моє превелике задоволення ліпшим оказалось моє опрацювання, гіршим був “твір” одного з “малоросів”. Бідакові довго прийшлось бути предметом невинних, правда, товариських жартів, а прізвище “самоперпопера” за фабрикування ним особливої української мови так за ним до кінця курсу й залишилось»{151}.

Усього протягом 1918 р. школа встигла здійснити три випуски старшин. Перший із них, найбільший, почав свою роботу за часів Центральної Ради (наприкінці березня), а закінчив — при гетьмані П. П. Скоропадському (наприкінці травня). Під час Гетьманського перевороту начальник школи генерал Максимів особисто їздив до Скоропадського та переконав його, що школа — аполітичний військовий заклад, створений винятково для потреб Української армії. Однак на перший випуск старшин школи гетьман не прибув, і він відбувся без особливих урочистостей. Загалом зі складу школи було випущено 763 старшини 1-го випуску — до Волинського, Подільського та Київського корпусів — відповідно до плану, передбаченого ще військовим міністром Центральної Ради Олександром Жуковським.

Відповідно до знайденого в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України документа, за станом на 1 травня 1918 р. випускникам 1-го випуску надавалися такі вакансії{152}:

    Київський корпус Подільський корпус Волинський корпус
  Піхота:
1 Курінних 5 5 5
2 Сотенних 85 85 85
3 Півсотенних 113 113 113
4 Хорунжих 17 17 17
  Гарматні частини:
1 Командирів батарей 2 1  
2 Старших старшин 4 4 4
3 Молодших старшин 11 11 11
  Кіннота:
1 Помічників к-ра полку   1  
2 Півсотенних 4 3 3
3 Сотенних 4 4 4
4 Хорунжих   1  
  Саперні частини:
1 Сотенних 6 6 6
2 Півсотенних 4 3 3
3 Хорунжих 2 2 1

2-й випуск школи, в якому нараховувалося 283 старшини, відбувся б серпня 1918 р. Семен Левченко згодом писав:

«Другий випуск, відбувся урочисто — після муштрових, гімназичних вправ а також параду, які відбулися біля приміщення школи. Парад прийняв військовий міністр Олександр Рагоза. Кожний випускник отримав по 300 карбованців, потому всі були запрошені на гетьманський обід. Одночасно з полків почалися з’їзжатися старшини для навчання на черговому курсі, але це був виразно малоросійський елемент»{153}.

До спогадів Левченка додамо, що обід випускників школи у гетьманському палаці було знято на кіноплівку, нині відому й часто використовувану в різних документальних фільмах.

2-й випуск старшин було розподілено по частинах української армії таким чином:

— до III Херсонського корпусу — 55 старшин,

— до V Чернігівського корпусу — 58 старшин,

— до VI Полтавського корпусу — 57 старшин,

— до VII Харківського корпусу — 56 старшин,

— до VIII Катеринославського корпусу — 57 старшин{154}.

Третій випуск старшин значно відрізнявся від перших двох. Він, як зазначав Семен Левченко, складався переважно з російськомовних слухачів — молодих старшин-українців, які у своєму загалі не мали нічого спільного з українським військовим рухом 1917 р. Слід зазначити, що загальнополітична ситуація за часів Скоропадського зумовила повернення викладачів, які раніше намагалися розмовляти українською, до вживання російської мови. Генерал Всеволод Петрів, який восени 1918 р. працював у Головній Шкільній Управі, так згадував про школу того часу:

«Інструкторська Школа Старшин, основана ще за Центральної Ради, містилась в будинках бувшого “Інженерного Училища” на Звіринці і її кадри мали перетворитись у кадри 1-ї Спільної Юнацької Школи в якій я мав бути помічником начальника штабу, тому склад її та настрої в ній знав я прегарно. Склад тих фахових старшин, яких вчили в цій школі, був на 60 % російський — психологічно, хоча понад 50 % було українців в значінню територіальнім. На чолі школи стояв російський генерал, з походження донський козак, який пізніше зі своїм курінним командиром та двома сотенними опинився в армії Денікіна. Цей кермуючий склад старшин був уже майже рік на службі, а тому, хоча зовнішно зукраїнізувався — навчившись дещо мови та української історії — але, що носив у душі, свідчить найкраще те, що підчас повстання проти гетьмана половина його перейшла на “общепонятну” й було безліч непорозумінь на національному ґрунті з т. зв. змінним складом.

Змінний склад Інструкторської Школи — це були ті старшини воєнного часу, які пішли продовжувати службу в українській армії, тому був це майже виключно український елемент. Багато з них було вже в українських революційних організаціях, але метода виховання, що прищеплювала тямку “аполітичності” армії, дисципліни й послуху, довела до того, що під час повстання проти гетьмана школа ця боролась завзято проти українських військ Директорії поруч з російськими контрреволюційними відділами. Аише повільно розвивався в ній процес усвідомлення, який привів до того, що 14 грудня Школа виконала мій наказ: покинула фронт та визнала нову владу, якої ще не було в Києві. До цього поступку Школи причинилось і те, що з початком повстання все в ній було виарештоване, і що до Школи порадив я вступати тим старшинам Гордієнківцям, які залишились без праці в Києві. Мені пощастило влаштувати там 17-ох хлопців.

Інструкторська Школа працювала багато й технічно надзвичайно гарно підготовляла старшин»{155}.

3-й випуск школи відбувся 5 жовтня 1918 р. і складався з 621 старшини. Його приймав лише військовий міністр генеральний бунчужний Олександр Рагоза, без гетьмана П. П. Скоропадського{156}. Із числа цих випускників направлено:

— до піших частин — 440 старшин,

— до кінних — 55 старшин,

— до кулеметних — 54 старшини,

— до інженерних — 20 старшин,

— до гарматних частин — 52 старшини.

До кожного з 8-ми наявних корпусів було призначено від 77 до 79 старшин 3-го випуску{157}.

Національна маніфестація у Камянці-Подільському на честь Української Народної Республіки, серпень 1920 року (фото з приватної колекції)


На початку жовтня 1918 р. відбувся набір на 4-й, останній, курс Інструкторської школи старшин. Однак через потужні народні заворушення, які вже у жовтні почалися в Українській Державі, навчання у школі було обмежено — більший час старшини перебували в караулах по місту. Із початком Протигетьманського повстання Інструкторська школа рушила на фронт у Голосіївський ліс під Києвом проти армії Директорії. Спочатку вона протистояла у нетривалому бою 2-му полку Січових Стрільців, а потім встановила неофіційний нейтралітет — вартові загони січовиків і старшин оминали один одного, не вступаючи у бій.

29 листопада 1918 р. вийшов наказ про реорганізацію Інструкторської школи старшин. Отже, по випуску останнього, 4-го курсу старшин-інструкторів, цей військово-навчальний заклад мав перетворитися на 2-гу Київську спільну юнацьку школу з підготовки старшин. Щоправда, цей наказ було реалізовано значно пізніше. 14 грудня 1918 р. о 15-й годині дня школа знялася з позицій і повернулася до свого приміщення, а генерал Максимів добровільно усунувся від виконання обов’язків її начальника. На його місце тимчасово було обрано полковника Всеволода Петрова. О 18-й годині всі слухачі школи на пропозицію нового керівника заявили про перехід до складу армії Української Народної Республіки{158}.

По зайнятті Києва військами Директорії полковника В. Петрова було затверджено начальником фактично неіснуючої 2-ї Київської спільної юнацької школи, а згодом переведено на посаду начальника також тоді неіснуючої Житомирської юнацької школи. Одночасно начальником Інструкторської школи старшин було призначено значкового Варфоломія Євтимовича. З січня 1919 р. Головним управлінням військово-навчальних закладів Дієвої армії УНР було підтверджено наказ від 29.11.1918 про перетворення Інструкторської школи на 2-гу Київську, а ще за кілька днів його відмінено. В. Євтимовича було відкликано у розпорядження Головного управління військово-навчальних закладів, а начальником Інструкторської школи старшин призначено військового старшину Кліопу{159}.

У складі Дієвої армії УНР школа тривалий час не вважалася повноправною її частиною. Керівництво Директорії було вороже налаштоване до колишніх російських офіцерів, зокрема тих, що брали участь у боротьбі проти неї (докладніше про це — у подальших розділах). Через ці обставини 4-й курс школи надовго затримався в її стінах: старшин не розподіляли по частинах, а як окремій військовій структурі школі не довіряли, тому на більшовицький фронт не відправляли. Виконувачем обов’язків начальника школи тривалий час був підполковник Самисін, командиром пішого куреня — підполковник Василь Романовський.

31 січня 1919 р. Інструкторська школа, маючи у своєму складі 250 старшин — викладачів та слухачів, а також 4 козаків, відбула до Кам’янця-Подільського{160}, де продовжила свою роботу. 20 березня, у зв’язку з наближенням більшовиків, школа у складі понад 200 вояків була відправлена на фронт у район Проскурова{161}. На позиціях під Проскуровом та Меджибожем вона перебувала до початку квітня 1919 р. Потому, через небезпеку зайняття Кам’янця, Інструкторську школу було перекинуто до Луцька. Тут 16 травня 1919 р. Її у повному складі взято в полон поляками — разом із рештками інших військово-навчальних закладів і апаратом Головної Шкільної управи Військового міністерства УНР.

Часи правління гетьмана П. П. Скоропадського

У своїх спогадах гетьман Павло Петрович Скоропадський багато місця приділяє критиці Центральної Ради в цілому та діям її військового міністра Олександра Жуковського зокрема. Однак, об’єктивно порівнюючи діяльність Жуковського та Скоропадського у військовій галузі, отримуємо результат не на користь останнього. Отже, Жуковський створив весь військовий апарат — Військове міністерство, Генеральний штаб, Головний штаб, усі галузеві управління, а також кадри 8 корпусів та 5 кінних дивізій. Керівниками штабів, управлінь і з’єднань було призначено генералів та полковників, які у більшості хоч і не володіли українською мовою, проте співчували українському рухові. Звісно, Жуковський заповнив далеко не всі вищі вакансії — кадрами деяких дивізій продовжували керувати полковники чи підполковники, полками — капітани і навіть один підпоручик. Однак це був елемент надійний і відданий справі.

Значну увагу Жуковський приділив національному самовизначенню та професіоналізму призначуваних осіб, а тому для підготовки та перепідготовки молодих старшин і кадрових підстаршин створив у Києві Інструкторську школу старшин та Інструкторську школу підстаршин (щоправда, про цю останню майже не збереглося достовірних даних).

Скоропадський у кадровому питанні пішов зворотним шляхом. Цілком нехтуючи справою підготовки молодих старшин, він почав зараховувати до армії всіх охочих генералів, полковників та підполковників. Причому останні набиралися згідно зі штатами старої російської армії: по З генерали на дивізію, по 2 полковники та 3–4 підполковники (відповідно до введених Скоропадським рангів — військових старшин) на поліс.

Гетьман не тільки не сприяв молодим старшинам, а ще і масово звільняв їх з армії. Так, за його розпорядженням у середині липня 1918 р. Військова Офіція (Військове міністерство) видало наказ Ч. 327 про звільнення з Української армії всіх старшин військового часу, тобто тих, які протягом Першої світової війни закінчили прискорені курси шкіл прапорщиків та військових училищ. Виняток робився лише для випускників Інструкторської школи старшин і тих військовиків, за яких буде подано особливі клопотання від Головної Шкільної Управи чи командирів корпусів{162}.

Командири, призначені на посади ще за часів Жуковського, захищали і обстоювали своїх молодих підлеглих, а нові генерали та полковники звільняли всіх в одну мить. Приміром, новопризначений начальник відділу зв’язку Генерального штабу військовий старшина Полуектов перше, що зробив на новій посаді, — домігся звільнення з відділу всіх підлеглих — старшин військового часу, замість яких набрав російську офіцерську молодь — переважно колишніх офіцерів імператорської гвардії. Проте в оперативному відділі його начальник полковник Мешковський обстояв своїх молодших старшин, у тому числі й обер-старшину для доручень Євгена Маланюка.

Втім, згаданий полковник Євген Мешковський був єдиним, хто намагався хоч якось боротися з масовим напливом різних «фахівців» — генералів та полковників російської армії. У доповіді від 19.07.1918 він яскраво описав складну кадрову ситуацію, яка виникла після приходу до влади П. П. Скоропадського:

«Будування української армії проходило в надзвичайних умовах. В часи загальної розрухи, у діла будування армії стали старшини Ген. Штабу може і не зовсім опитні, але ж таки, які не побоялись загубити своє політичне “я”, які не вижидали менту благопріятного, а чувствовали і розуміли, що діло спасения Родіни требує напряженної праці не зависно від політичних лозунгів. По мірі улаштовання порядку на Україні, естественно, стали з'їзжатись з Росії старшини Ген. Штабу й в скорому времені треба думати звернеться за посадами і та група старшин Ген. Штабу, яка зараз живе в Києві і байкотіруе Укр. Ген. Штаб находячи несвоєвременним іті зараз на службу.

Таким чином являється опасения, що ті штатні посади, які призначені для старшин Ген. Штабу, будуть все время заміщатись прибувающими з боку старшинами Ген. Штабу, а займающі з самого основания української армії посади, не будуть мати ніякого движения на службі»{163}.

17 жовтня 1918 р., у черговій доповіді на ім’я начальника Генерального штабу, полковник Мешковський змалював тяжкий стан справ в оперативному відділі — мозку Генерального штабу, пов’язаний із недалекоглядною кадровою політикою. Полковник зазначав, що при Скоропадському до оперативної частини його відділу було призначено трьох штаб-старшин Генерального штабу (полковника Федорова, військових старшин Вітренка та Скляревича). Реально з’явився на роботу до оперативної частини лише один з них — військовий старшина Вітренко, але він нічого не робить. Інші двоє — лише отримують зарплатню, проте на службу не з’являються. В результаті роботу всієї оперативної частини веде помічник Мешковського — військовий старшина Василь Тютюнник, який не має освіти Генерального штабу. Не краще, за словами Мешковського, виглядала ситуація і в мобілізаційній та дислокаційній частинах оперативного відділу{164}.


Особовий склад 1-ї Запорізької залізничної сотні Армії УНР, 21.05.1921 (фото із зібрання Національного історичного музею України)


Маса генералів та полковників, призначених до армії з благословення гетьмана П. П. Скоропадського, лише шкодила українській справі та щиро вважала, що Україна — тимчасове явище, перехідний етап до відродження Єдиної і Неподільної.

Значна частина нових «фахівців» уже 1919 р. опинилася в Білій армії. Їхні настрої досить яскраво описав один із білогвардійських офіцерів, який у серпні 1918 р. зустрічався в Києві зі своїм однополчанином, ротмістром Рубцовим, що служив в Українській армії:

«Рубцов зустрів свого однополчанина на порозі будинку, але далі не запросив — не знаю, з яких міркувань. А на пропозицію приєднатися до нас (на чолі з полк. Папчинським) на предмет формування нашого полку <у складі Добровольчої армії> він відповів, що залишиться в Українській Армії, щоби потім “воліть” під Царя Московського»{165}.

П. П. Скоропадський, звільнивши з армії багатьох молодших старшин, на їх місце набирав проросійськи налаштованих «фахівців» — генералів і полковників та почав «чистку» суто українських військових установ і полків. З армії були звільнені: 1-й помічник військового міністра генерал Олександр Греків, начальники Київського, Полтавського та Херсонського корпусів генерали Ілько Мартинюк, Олександр Осецький, Федір Колодій: всі — висококваліфіковані фахівці, георгіївські кавалери, бездоганно віддані українській справі воєначальники. Проте на своїй посаді залишився начальник Генерального штабу підполковник Олександр Сливинський. Як пізніше виявилося — він знайшов спільну мову зі Скоропадським на ґрунті побудови Української армії як етапу до відновлення збройних сил Росії.

Замість Жуковського, Грекова, Мартинюка, Осецького, Колодія та інших П. П. Скоропадський призначав військових, далеких від українського руху, хоч більшість із них і були українцями за національністю. Військовим міністром став генеральний бунчужний Олександр Францевич Рагоза — генерал від інфантерії російської армії, колишній командувач 4-ю армією на Румунському фронті. Щоправда, за майже шість місяців перебування на посаді він фактично ні на крок не зрушив справи подальшого творення армії.

Так само важкою була ситуація по штабах з’єднань і частин. Відомий український діяч, корпусний лікар 4-го Київського корпусу Мартирій Галин згадував:

«Командир той же (в даному разі мемуарист помиляється: на той час начальником корпусу був генерал Волховський. — Я. Т.), але пихатий начальник штабу зник, на його місці генштабу генерал-майор Н-енко-Н-енко (подвійне українське прізвище), по українському навмисне не хоче розмовляти (це був генерал Панченко-Криворотенко. — Я. Т.), не визнаючи українську мову за мову, хоч в той же час підкреслює, що він походить з кубанських козаків. Але штаб вже збільшився. Ось начальник артилерії корпусу, що силкується зрозуміти, що йому говорять по українському, ось ще кілька старшин, що теж зле розуміють по українському»{166}.

В іншому місці своїх спогадів Мартирій Галин докладно описав «трансформацію» свідомості та ставлення до української справи генералів і полковників, із якими він служив напередодні та під час Першої світової війни, а потім зіткнувся у 1918 р. — уже в Українській армії:

«Тут уже почала виявлятися люта нестриманість штабових генералів і полковників (йдеться про весну 1917 р. — Я. Т.). Частенько доходило до образ і докорів під адресою всіх українців (а значить і мене) у зраді і т. п. І ця лють пінилася на устах не тільки в москалів (бо це зрозуміло), але й у наших же “общеросов”. Тільки командири корпусів, з яких на той час один був німець, а по ньому українець (генерал Слюсаревський) спокійно, ба навіть не втручаючись у наші сперечання, сприятливо вислухували мої докази, що в формуванні українських полків нічого страшного й небезпечного, а тим більше загрозливого не може бути, чого найліпшим доказом є австро-угорська армія, до складу якої входять національні угорські й чеські полки, польські й українські легіони, і, як бачимо, вони до цього часу бються проти нас, так як і німецькі, захищаючи свою спільну батьківщину.

— Що ви посилаєтесь, — гукали вони до мене, — на угрів, поляків і русских галичан, коли вони є дійсно нації в лоскутній Австрії, але ж в Росії немає ніяких українців, а є тільки южноруси, тобто ті самі “русскіє”, як і в Москві і скрізь. Це зрада за німецькі гроші і т. п.

Але щодалі, то голоси тих панів все слабшали, а коли прибув до штабу корпусу наказ: не боронити солдатам і офіцерам українських губерній гуртуватися в окремі роти, баталіони, полки і т. д., то тим захисникам “єдінства нації в русской армії” не лишилося нічого іншого, як здвигаючи плечима пасивно коритися тому наказові.

Отут почала показувати себе вся духовна гидота отих ура-патріотів, які аж пінилися й сатаніли навіть від одного слова Україна, а тепер, коли почали прибувати до штабу корпусу запасові загони, сформовані в запіллі з українців (здаля вже було чути голосні співи “Гей, не дивуйтеся, добриі люди”), а з окопів доносилося про шикування українських рот (сотень) — то почали запобігати ласки не тільки у мене, але й у тих маленьких, що стояли на чолі загонів.

Один із старих полковників, корпусний інженір, що з гордістю вигукував про себе, що він з Кубані і є нащадок запорізьких козаків, але проте він “русскій” і не хоче навіть говорити зі зрадником (тобто зі мною), — коли зустрінув згодом мене в Киіві, то просив вибачити йому, бо в нього, мовляв, жінка московка (вона частенько приїздила до нього на фронт) і все підюджувала його, а що тепер і в нього душа українська заговорила і він цілком визнає мені рацію, яко українець. Не дивно мені було згодом почути, що його вже призначено інженером одного з українських корпусів, які почали формуватися в Україні за гетьманату військовим міністром Рогозою. Але що вразило й обурило мене, коли на провесні 1918 року, вже по розкладі всієї російської армії, я почав зустрічати на київських вулицях і в штабах генералів, полковників, штабі обер-офіцерів IX і XXI корпусів, яких я добре знав ще до війни, а пізніше на фронті за довгий час нашого бойового співжиття, як ворогів ідеї українства, а тепер, тут у Киіві, не тільки прихильників, а навіть гарячих захисників, як тієї ідеї, так і “неньки України”. Той хвалиться, що він командує таким-то українським полком, той командує українською артилерійською бригадою, той українською дивізією а навіть знайшлися командири українських корпусів і начальники штабів»{167}.

Майже всі «фахівці», яких зустрічав Галин в Українській армії протягом 1918 р, згодом опинилися або у різних білогвардійських, або у Червоній арміях.

На противагу військовим частинам, які існували з часів Центральної Ради, насамперед Запорізькій дивізії, Скоропадський почав формувати у Києві власну гвардію — Сердюцьку дивізію. Наказ про її створення Ч. 193 вийшов З червня 1918 р. Дивізія мала складатися з чотирьох полків піхоти (по 2 куреня), легкого гарматного полку (3 батареї), Лубенського кінного полку (3 сотні) та інженерної сотні{168}.

В історичній літературі часто знаходимо помилкове твердження про те, що на посади до Сердюцької дивізії потрапляли тільки особи, які мали певний земельний ценз і були щонайменше поміщиками{169}. Але насправді значна їх частина не тільки не володіла великими земельними наділами, але й не належала до дворянського стану (приміром, командир 2-ї батареї Сердюцького гарматного полку Микола Сіпко походив з козаків Чернігівщини, тобто, за класовою ознакою, був міщанином, а командир 1-го куреня 3-го Сердюцького полку Микола Янчевський належав до духовенства тощо).

Слід зазначити, що старшинський склад Сердюцької дивізії у своїй більшості з національного погляду був бездоганним: усі — українці, переважна більшість яких добре володіла українською мовою. У другій половині грудня 1918 р. Сердюцька дивізія у повному складі влилася до складу Осадного корпусу армії УНР, створивши 3-й і 4-й полки Січових Стрільців, 5-й гарматний полк Січових Стрільців та Окремий Лубенський кінний дивізіон Січової дивізії.

У той же час гетьман П. П. Скоропадський розпочав утиски старшин Запорізької дивізії. Ситуації не змінив навіть особистий приїзд начальника дивізії отамана Олександра Натієва, який умовляв гетьмана включити запорожців до складу його особистої гвардії.

Загальна чисельність старшинського корпусу Української армії часів гетьмана П. П. Скоропадського достеменно невідома. За даними Бориса Монкевича, який досліджував це питання за наказами Військової Офіції (Військового міністерства) 1918 р., у кадрах армії мало бути 175 генералів, 14930 штаб- та обер-старшин (у тому числі — 500 генералів і старшин генерального штабу), 2 975 військових урядовців, 291 221 підстаршин та козаків, 63081 коней{170}.

Реальний стан речей значно відрізнявся від проектів Військової Офіції Скоропадського. Приміром, до кадрів Української армії (включаючи й генеральний штаб) було зараховано близько 300 генералів, що значно перевищило план. Однак ці люди здебільшого не виконували своїх обов’язків, а тільки отримувала державні гроші.

Проте корпус старшин Генерального штабу Української Держави був значно меншим, ніж планувалося. Так, за станом на 21 листопада 1918 р. він налічував 101 генерала і 303 штаб- та обер-старшини{171}.

Зауважмо, що таким чином в армії опинилося багато полковників та військових старшин (підполковників) і дуже мало молодших старшин.

Основна маса молоді відбула навчання в Інструкторській школі старшин. Виняток стосувався лише молодших старшин Запорізької та 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізій (ця остання була сформована в Австро-Угорщині з українців-військовополонених російської армії), оскільки вони перебували на кордоні, у фронтовій смузі, обов’язкове навчання в Інструкторській школі на них не розповсюджувалося.

У кадрах полків — піших, кінних і гарматних, спостерігався дисбаланс між кількістю штаб-старшин і обер-старшин. Окрім того, ці полки були надзвичайно нечисленними — фактично існували лише на папері. Так, наприкінці червня 1918 р. у 58-му Січовому полісу 16-ї пішої дивізії нараховувалося тільки 15 старшин і 1 лікар; у 61-му Павлоградському полкові — 20 старшин, 7 підстаршин, 12 козаків; у 62-му Бахмутському — 14 старшин і 30–35 козаків{172}. З 14 старшин 62-го Бахмутського полку 5 були полковниками та військовими старшинами (тобто штаб-старшинами); 6 — сотниками та значковими (кадровими капітанами, штабс-капітанами і поручиками російської армії); 1 значковий та 2 хорунжих належали до 1-го та 2-го випусків Інструкторської школи старшин. У жовтні до полку прибуло ще 3 хорунжих — випускників 3-го випуску Інструкторської школи. Саме ці 6 молодих старшин — були українським ядром полісу, решта, за висловом одного з них, — елемент «україножерчий» або індиферентний до української справи{173}.

Є відомості також про чисельність старшин по 11-й пішій дивізії з доданою до нею 11-ю гарматною бригадою (обидві розташовувалися у Полтаві). Ад’ютант одного з гарматних полісів, сотник В. Милоданович, згадував про їх чисельність:

«Отже, в теорії організація була гарна, але в полках майже не було солдатів! Німці дозволили зробити призов тільки в окрему гвардійську дивізію (“сердюки”) у Киіві, а в інших частинах мали змогу служити лише добровольці. Таким чином, в підготовлених мною донесеннях по табелі “термінових донесень” у 32-му гарматному полкові незмінно фігурували: 17 старшин, 1 підстаршина, 10 канонірів, 2 коня та один віз. Разом — 28 людей. Оскільки полки були приблизно однаковими, то з управлінням бригади та інспектора артилерй корпусу у Полтаві було 150 артилеристів. Тармат на початку зовсім не було, але пізніше полки бригади отримали по одній гарматі зразка 1902 року, а корпусна артилерія — дві 48-лінійні гаубиці. У піхотних полках чисельність була вищою; наскільки — сказати не наважусь, але загалом чисельність залоги була, швидше за все, 400–500 осіб»{174}.

Отже, чисельність молодших старшин в Українській армії 1918 р. була надзвичайно низькою. На засіданні з’їзду начальників корпусів у Головному управлінні Генерального штабу, яке відбулося 6 жовтня 1918 р., було оприлюднено такі дані:

«Офицерский состав. В пехоте 50–80 и до 100 % (в полках 16 дивизии не наблюдается прилива), в легкой артиллерии вопрос стоит несколько хуже — нет младших офицеров. В коннице офицеров от 45 до 65 %, в конной артиллерии 25–28 %. В общем особого недостатка офицеров, кроме артиллерии, не наблюдается. <…>

Унтер-офицерский вопрос стоит значительно хуже, главным образом ввиду плохой материальной обеспеченности и более заманчивых условий службы в других ведомствах, куда многие охотно переходят. В общем в полках инструкторов имеется от 18–25 %, за исключением У корпуса, где их всего лишь 8—10 % и полков 12 дивизии, где их около 4 %. В V корпусе решено тяжесть обучения первого призыва возложить главным образом на офицеров. <…>

Казаков 5—10 %. <…> Недостаток казаков объясняется главным образом малым образом содержания (90 рублей)»{175}.

Підсумовуючи всі наведені факта, можна зробити висновок, що у складі Української армії влітку — на початку осені 1918 р, включаючи Військове міністерство, Генеральний штаб, Головний штаб, галузеві військові управління, кадри 8 корпусів і 4 1/2 кінних дивізій, Сердюцьку, Запорізьку та 1-шу Козацько-Стрілецьку (Сірожупанну) дивізії, нараховувалося 4 500 — 5 000 генералів, штабі обер-старшин.

Після того, як у жовтні 1918 року на території Української Держави почалася мобілізація старшин військового часу, чисельність кадрової армії дещо збільшилася. Не рахуючи управлінь Військового міністерства та інших центральних військових установ, Окремої Запорізької та 1-ї козацько-стрілецької дивізій, у кадрах армії П. П. Скоропадського за станом на 1.11.1918 нараховувалось 5194 старшини, 904 урядовці, 3414 підстаршин та 13979 козаків{176}.

Київська авантюра «Білої гвардії», листопад-грудень 1918 р

Перша світова війна добігала кінця. Вже у вересні 1918 р. ситуація складалася не на користь Німеччини та Австро-Угорщини. Поразка цих двох країн означала кінець окупації України, а разом з нею — автоматичне припинення влади П. П. Скоропадського. Гетьман почав шукати шляхи до порятунку і бачив їх два — або обпертись на національно-свідомі сили країни, або шукати підтримку в пробілогвардійськи налаштованого генералітету та офіцерства, якого в Україні зібралося дуже багато, за оцінками деяких дослідників, — близько 100 тис. Серед останніх більшість вважала службу в українській армії нижчою своєї гідності, проте їхати до Добровольчої армії генерала А. І. Денікіна з різних, переважно особисто-шкурницьких мотивів, теж відмовлялася.

Спочатку Скоропадський вдався до спроби формування українських національно-патріотичних частин на зразок Запорізької дивізії. 23 серпня 1918 р. від видав наказ про відтворення 1-го полку Січових Стрільців, розформованого німцями під час Гетьманського перевороту 30 квітня 1918 р. Тепер ця частина мала називатись Окремим загоном Січових Стрільців та дислокуватись у Білій Церкві. У ній налічувалося 30 старшин і трохи більше 1000 стрільців — винятково з колишніх вояків-українців австро-угорської армії{177}. Другою частиною, створеною на зразок запорожців, був Окремий Чорноморський кіш. Його формування розпочалося у вересні 1918 р. у Бердичеві. До коша увійшли З піші курені, гарматний дивізіон, кінний дивізіон, інженерна та комендантська сотні. У середині листопада 1918 р. до нього належали 85 старшин, 137 підстаршин, 1 380 козаків та 115 коней{178}.

Звичайно, 2,5 тис. вояків Окремого загону Січових Стрільців та Окремого Чорноморського коша не могли врятувати Скоропадського від близької втрати влади, тож йому довелося шукати підтримки у тих десятків тисяч пробілогвардійськи налаштованих офіцерів.

Ніхто не примушував їх іти до Української армії. Вони мали можливість зареєструватись у будь-якому білогвардійському бюро або на спеціально створеній у Києві Офіцерській біржі праці, щоб задарма отримувати гроші. Періодично білогвардійські бюро починали шукати зареєстрованого офіцера, щоб відправити його на більшовицький фронт, але той змінював домашню адресу і ставав на облік в іншому бюро. Зв’язку між такими установами майже не існувало, адже в Україні було відкрито вербункові пункти чотирьох конкуруючих білогвардійських армій: Добровольчої генерала А. І. Денікіна; Північної генерала графа Ф. А. Келлера, яка формувалася в районі Пскова; Південної монархічної, що створювалася у Воронізькій губернії на гроші німців; Астраханської, яка діяла під егідою отамана астраханського козацького війська полковника князя Тундутова. Усі бюро видавали гроші наперед за два місяці, отож, якщо по черзі навідуватися до них, можна було безтурботно жити в Україні щонайменше протягом 8 місяців, що й робили чимало офіцерів. Гетьман шукав допомоги саме серед цього контингенту.

Окрім молодших офіцерів у Києві зібралася значна кількість російського генералітету, монархічного за духом, що займав яскраво антиукраїнську позицію. До цієї групи належав неофіційний представник А. І. Денікіна в Україні, син колишнього командувача Київської військової округи генерал Абрам Михайлович Драгомиров, відомі монархісти — генерал Федір Артурович Келлер, колишній командувач Південно-Західного фронту генерал Микола Іудович Іванов, а також досить велика група вищих чинів імператорської гвардії на чолі з близькими товаришами Скоропадського — генералами князем Олександром Миколайовичем Долгоруковим та Львом Ниловичем Кірпічовим. Усі ці особи, безтурботно мешкаючи в Українській Державі, систематично бували у гетьманському палаці, де провадили зі Скоропадським довгі розмови на тему відродження Росії.

3 листопада 1918 р. у Німеччині вибухла революція. 11 листопада Німеччина та Австро-Угорщина були змушені підписати у Комп’єні умови перемир’я з державами Антанти — фактично, повну капітуляцію. Німецькі та австро-угорські війська почали масово залишати Україну.

Скоропадський до останньої миті вирішував, із ким бути — з українськими національними частинами чи з російським офіцерством? Так, ще 11 листопада 1918 р. гетьман збирався їхати до січових стрільців у Білу Церкву та просити їх підтримки. Наступного дня він надіслав до січовиків свого представника, якого старшини Окремого загону запевнили, що будуть всебічно підтримувати Павла Петровича у його прагненні до самостійної України{179}. Однак уже через два дні Скоропадський остаточно зробив свій вибір на користь російського офіцерства і видав декларацію про федерацію з оновленою білогвардійською Росією.

Члени об'єднання вояків Армії УНР у м. Омекур (Франція), 1929 рік.

Сидять (зліва направо): сотник Ігор Зембицький (3-тя Залізна дивізія), хорунжий Едуард Вічке (1-й кінний полк Чорних Запорожців), хорунжий Павло Поронників (1-й Аубенський кінний полк), сотник Микола Письменний (1-ша Запорізька дивізія), сотник Опанас Половик (2-га Волинська дивізія). Стоять: сотник Іван Набока (Окрема кінна дивізія), сотник Іван Вереха (3-тя Залізна дивізія), сотник Сергій Росинський (3-тя Залізна дивізія), сотник Павло Підгородецький (2-га Волинська дивізія), сотник Анатолій Тарнавський (1-ша Запорізька дивізія), сотник Панас Заварицький (технічні війська), сотник Кирило Мищенко (Окрема кінна дивізія), хорунжий Олександр Яременко (1-ша Запорізька дивізія), хорунжий Михайло Ключко (1-й кінний полк Чорних Запорожців), сотник Омелян Баланівський (1-ша Запорізька дивізія) (фото з приватної колекції)


15 листопада 1918 р., коли до Білої Церкви, під захист Окремого загону Січових Стрільців прибули члени новоствореної Директорії Української Народної Республіки, у Києві в Генеральному штабі відбулася нарада його генералів та офіцерів. Підсумки її виявилися приголомшливими. для прихильників самостійної України. На ранок київські газети повідомляли:

«Вчера в Генеральном штабе в кабинете начальника штаба А. В. Сливинского состоялось совещание офицеров Генерального штаба по вопросу объединения командования Дона, Украины, Добровольческой армии. Начальник штаба обратился с краткой речью к офицерам приблизительно такого содержания: “Теперь настал момент, когда необходимо говорить откровенно и прямо. Уже шесть месяцев на Украине идет работа по созданию армии под руководством 300 офицеров Генерального штаба. За их и вашу работу моральная ответственность падает на меня, почему я и считаю необходимым высказаться. Настал час возрождения России, в каких формах это совершится, решать не нам, но что она будет, не подлежит никакому сомнению. И в этом смысле работа Генерального штаба не может не быть не односторонней, не неопределенной. Каждому из здесь присутствующих совершенно ясно, что только единство воли и действий обеспечит успех в борьбе, потому я считаю нужным ясно определить наше отношение к разнородным формированиям на территории бывшей России. Я знаю, что оно может быть никаким, кроме братского. Против большевиков должен быть создан единый фронт. На этом фронте Украина должна занять подобающее место. Прошу вас считать, что все вы работаете в этом смысле и в этом направлении, и что ваша работа имеет целью участие наше в процессе возрождения России в тесном контакте со всеми силами, идущими к той же цели”. Совещание разделило взгляд, высказанный начальником штаба, решив, что объединение всех армий, действующих на территории бывшей России, необходимо под Верховным командованием опытного командира Добровольческой армии генерала Деникина. В этом смысле начальник штаба сделал вчера же соответствующий доклад в подлежащих сферах»{180}.

Того ж дня було опубліковане повідомлення, що всі військові частини які формуються або діють проти більшовиків, у тому числі й армія П. П. Скоропадського, автоматично входять до складу Добровольчої армії генерала А. І. Денікіна. 17 листопада 1918 р. гетьман Скоропадський оприлюднив звернення із закликом вступати до армії або до добровольчих дружин для захисту батьківщини. Щоправда, тепер ішлося не тільки про Україну, але й про Росію:

«Офицеры, казаки и солдаты! Настал грозный час, когда все честные и любящие свою Родину люди должны грудью стать на ее защиту. Теперь нет места национальным спорам и политической розни. Украина и Россия зовут всех на защиту их политического бытия. Мы должны спасти их, или умереть с честью. Я, глава госсударства Украинского, принял на себя тяжкие обязанности правления лишь для того, чтобы все мои силы отдать на служение горяче любимой Родине. Теперь, когда Россия погибает, раздираемая ужасами большевизма, когда большевизм этот грозит уже Украине, вы должны отдать все наши силы на служение Родине. Призываю вас всех спасать Украину и тем самым спасать Россию. На Украине нашли себе место лучшие силы России. На Украине сохранился государственный порядок и я призываю к сохранению и укреплению государственного порядка, ибо в нем залог победы, а победа Украины будет и победой России. Казаки, открыто боритесь с большевизмом. Помните, что под гнетом большевизма погибают в России все истинно трудящиеся и что всякая, даже малая собственность разрушается, что власть захватывается теми, кому терять нечего и что поэтому восстание селян против большевистской власти следует одно за другим. Требую от вас дружно стать на защиту Украины, тем дать мне возможность скорей провести закон о земле и закон о привлечении широких народных кругов к устройству государства. В твердой надежде на помощь Божую и на вашу преданность Родине, я не сомневаюсь в успехе вашего святого и правого дела»{181}.

Частковий набір офіцерів почався в Українській Державі ще 22 жовтня 1918 р. Торкався він переважно прапорщиків, підпоручиків, поручиків та штабс-капітанів. Усі охочі служити в Українській армії діставали призначення до кадрів корпусів, дивізій та полків за місцем проживання. Ті ж офіцери, що не бажали служити в Українській армії, направлялися до так званого Особливого корпусу — суто російської формації, в якій носили російську форму та розпізнавальні знаки{182}.

Окрім Особливого корпусу в Києві та інших губернських містах України 24 жовтня 1918 р. почали формуватися Офіцерські дружини для охорони громадського порядку. Вони належали до Збірного (рос. Сводного) корпусу та складалися винятково з офіцерів і юнкерів. Загалом протягом кінця жовтня — початку листопада 1918 р. у Києві було створено такі російські офіцерські частини: 1-й полк Особливого корпусу генерала Буйвіда, Київську офіцерську добровольчу дружину генерала Кірпічова, 1-шу Офіцерську дружину полковника Святополка-Мирського, 2-гу Офіцерську дружину полковника Рубанова. До того ж значна частина офіцерсько-добровольчих формувань перебувала у зародковому стані, зокрема — Георгіївська дружина, дружина союзу «Наша Родина», Студентська дружина тощо. Всі ці об’єднання одразу повивішували над своїми помешканнями російські прапори та заявили про формальне підпорядкування Добровольчій армії генерала А. І. Денікіна{183}.

19 листопада головнокомандувачем усіх збройних сил, що діяли в Україні — частин Української армії та різних офіцерських дружин — було призначено учасника Російсько-турецької 1877–1878 рр. і Першої світової воєн генерала від кавалерії графа Федора Артуровича Келлера (12.10.1857—21.12.1918){184}. Під час Лютневої революції 1917 р. у Петрограді генерал очолював 3-й кінний корпус на Румунському фронті. Коли він отримав дані про революцію, то надіслав телеграму Миколі II із пропозицією захистити монархію. Але цар уже вирішив зректися трону, й тому відмовився. Пізніше граф мешкав приватно у Харкові, з середини літа 1918 р. був формальним командувачем Північної білогвардійської армії, яка формувалася за допомогою німців під Псковом. На своїй посаді Келлер встиг видати лише кілька грізних наказів про тотальну мобілізацію — під загрозою розстрілу — офіцерів, юнкерів та однорічників. Невдовзі через украй вороже ставлення до української справи його було замінено іншим воєначальником{185}.

Замість графа Келлера 26 листопада 1918 р. головнокомандувачем було призначено генерал-лейтенанта князя Долгорукова (27.12.1872— 17.01.1948) — товариша Скоропадського по службі у Кавалергардському полку імператорської гвардії (Киевская Мысль. — 27 (14) ноября 1918 года. — № 225). Але він виявився ще більш проросійськи налаштований, ніж його попередник. За кілька днів князь цілком узурпував владу в Києві, фактично відсунувши Скоропадського від управління державою. Саме Долгоруков керував бойовими діями офіцерських і добровольчих дружин проти Дієвої армії Української Народної Республіки у першій половині листопада 1918 р.{186}

У Києві та інших регіонах України новосформовані офіцерські дружини, вдягнувши російські кокарди та погони, вважали ледь не зрадниками старшин, що служили у частинах Української армії та носити круглі кокарди з тризубами. На цьому тлі виникало багато непорозумінь, які іноді доходили до відкритої конфронтації. Це спричинило ситуацію, коли у боротьбі між Скоропадським і Директорією значна частина молодших старшин кадрових українських частин зайняла нейтралітет або відкрито перейшла на бік УНР.

Про настрої старшин, які стояли біля початків формування Української армії, у своїх спогадах докладно оповів український поет Євген Маланюк — колишній ад’ютант начальника оперативного відділу Генерального штабу полковника Євгена Мешковського:

«Далі події пішли з хуткістю руху по похилій площі. Промайнула остання надія — кабінет есефів — і згасла в два тижні! Нарешті — роковий акт про “федерацію”, попереджений нахабно-федеративним освідченням начальника Генерального Штабу, полковника Слівінського (колишнього есера, правда, військового часу) на зібранні старшин Генерального Штабу. Це освідчення зробило гнітюче вражіння.

Полковник Мєшковський прийшов із зібрання в такім настрою, в якім ще його не приходилося бачити. Обурення, гнів, біль душили його, і він не находив слів для виразів.

Якою Голготою був цей час для кожного українця! Знати, що всякий вибух в Україні, всяка спроба повстання негайно приведе на Україну большевиків (а це було ясно для кожного військового), і в той же час вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й гвалтування всього святого для украінця — на Україні, на своїй рідній землі!

Все, що почувало себе на Україні “общерусским” або просто “руським”, — все це нахабно підняло голову й вивергало бруд і отрую.

Руки самі собою стискалися в кулаки, бажання крикнути цій гидоті “геть!” було велике, інстинктове, палке, але… але ж кожному було ясно, що перший чин в цьому напрямку розруйнує хиткі підвалини з такими офірами започаткованої Державності, і в першу чергу зруйнує кадри Армії. Було ясно, що повстання стане останнім зусиллям Самсона.

В Оперативному Відділі сірими сутінками висів смуток. На довершення всього — щез підполковник Тютюнник — квартира його стояла пусткою.

Тільки військова людина може зрозуміти трагедію, яку тоді пережив полковник Мєшковський, цей зразок військовости і… майже повної “аполітичності” — тільки патріот, тільки воїн"{187}.

З'їзд членів Украінського військово-історичного товариства, Варшава, осінь 1934 року. Перший ряд (зліва направо): інженер Євген Плющ, полковник Микола Садовський, інженер Віктор Яворський, інженер Євген Аукасевич, генерал-Хорунжий Всеволод Змієнко, генерал-хорунжий Марко Безручко, генерал-хорунжий Віктор Кущ, полковник Микола Стечишин, полковник Олександр Вишнівський, пані Клавдія Безручко.

Другий ряд: сотник Данило Аимаренко, сотник Іван Липовецький, полковник Іван Литвиненко, козак (?), козак (?), полковник Варфоломій Євтимович, сотник Борис Монкевич, підполковник Федір Рибалко-Рибальченко, контрактовий майор польської армії Борис Барвінський, підполковник Сергій Сидоренко, сотник Юрій Науменко. Третій ряд: Борис Лазаревський, Олександр Золотницький, козак (?), полковник Микола Янчевський, підполковник Білодуб, підполковник Михайло Поготовко, сотник Михайло Шило, сотник Іван Іножарський, директор видавництва „За Державність” Северин Іванович (фото з приватної колекції)

Створення військ Директорії та розгром офіцерських дружин, листопад-грудень 1918 р

Уночі з 16 на 17 листопада 1918 р. у Білій Церкві на чолі з Директорією було піднято збройне повстання проти влади П. П. Скоропадського. На бік Директорії одразу перейшли: Окремий загін Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця — у Білій Церкві, Окремий Чорноморський кіш військового старшини Пелещука — у Бердичеві, Запорізька дивізія на чолі з полковником Болбочаном — на Харківщині, 1-ша Козацько-Стрілецька (Сірожупанна) дивізія на чолі з сотником Палієм — на Чернігівщині, тобто всі національні частини Української армії.

Головнокомандувачем повстанських військ — Головним Отаманом — став один із лідерів Директорії, колишній генеральний секретар з військових справ Центральної Ради Симон Васильович Петлюра. Він здійснював політичне керівництво армією. Наказним Отаманом, який мав безпосередньо керувати бойовими діями, було обрано генерал-майора російської армії Олександра Осецького, якого свого часу гетьман Скоропадський усунув від військових справ. Начальником штабу повстанської армії Директорії, яка дістала назву Дієвої армії Української Народної Республіки, став сотник січових стрільців Андрій Мельник. Щоправда, Осецький та Мельник займалися винятково політичними справами, перший — з власного бажання, а другий — оскільки зовсім не розумівся на оперативному мистецтві.

Фактично справа організації військ Директорії та ведення нею бойових дій проти формувань Скоропадського була передана до рук помічника Мельника — начальника оперативного відділу, 28-літнього військового старшини Василя Тютюнника — колишнього помічника начальника оперативного відділу Генерального штабу полковника Євгена Мешковського. Саме Тютюнник і його невеличкий штаб, який спочатку складався лише з 17 осіб, керував бойовими діями повстанців проти військ Скоропадського. До штабу переважно належали діячі українського військового руху 1917 р. Так, начальником мобілізаційного відділу був колишній член Українського генерального військового комітету Володимир Кедровський, начальником відділу Вільного козацтва — Михайло Ковенко, отаманом до доручень — колишній комісар Центральної Ради при 1-му Українському корпусі Осип Віденко тощо.

Проти Директорії та січових стрільців із Києва гетьман вислав 1-шу Офіцерську дружину полковника Святополка-Мирського, 4-й Сердюцький полк та дивізіон Лубенського Сердюцького кінно-козацького полісу. Але у бою під станцією Мотовилівка 18 листопада 1918 р. січові стрільці розбили 1-шу Офіцерську дружину, а 4-й Сердюцький полк і дивізіон Лубенського кінно-козацького полку без бою перейшли на бік Директорії.

Розгром під Мотовилівкою став сигналом до повстання проти влади П. П. Скоропадського та німців по всій Україні. На Харківщині Запорізька дивізія на чолі з Болбочаном роззброїла місцеві офіцерські дружини та кадри 7-го Харківського корпусу (згодом їх було включено до складу військ Директорії). Сірожупанна дивізія на чолі із сотником Палієм очистила від офіцерських загонів більшу частину Чернігівщини. На Поліссі за допомогою старшин та козаків Окремого Чорноморського коша було зорганізовано 1-шу та 2-гу дієві повстанські дивізії. На Київщині до складу військ Директорії перейшли кадри 8-ї дивізії 4-го Київського корпусу, а також із повстанців було сформовано дві нові дивізії — 1-шу та 2-гу Дніпровські. Нарешті, 21 листопада на бік Директорії перейшов начальник 2-го Подільського корпусу генерал Петро Єрошевич з усіма своїми військами.

По всій Україні у кадрових частинах Української армії відбувався розкол. Прихильниками Добровольчої армії генерала А. І. Денікіна ставали переважно генерали, полковники та підполковники, а Українську Народну Республіку підтримала основна маса молодих старшин, більшість із яких закінчила Інструкторську школу. Так, 3-й Херсонський та 8-й Катеринославський кадрові корпуси заявили про свій перехід на бік білогвардійців і вивісили над казармами російські прапори. Молоді старшини-українці залишили ці підрозділи та створили нові національні формування: на півдні — 5-ту Одеську та 6-ту Миколаївську дивізії, на Катеринославщині — полки Т. зв. Катеринославського коша на чолі з отаманом Гулієм-Гуленком — представником Директорії у цьому регіоні.

Частини 1-го Волинського корпусу у своїй переважній більшості оголосили нейтралітет. Незабаром всі вони були роззброєні повстанцями, а згодом влилися до складу військ Директорії.

7-ма дивізія 4-го Київського корпусу, як і інші частини, що дислокувалися в Києві — Сердюцька дивізія, Інструкторська школа старшин тощо — змушені були виступити на фронт проти військ Директорії. Проте вже на позиціях вони в одноосібному порядку підписали мир із січовиками, чорноморцями та дніпровцями, й участі у боях із військами Директорії фактично не брали.

У 5-му Чернігівському корпусі переважна більшість молодих старшин категорично відмовилася боротися проти повстанців. Генералам за допомогою місцевих офіцерських загонів довелося заарештувати ледь не всю 9-ту дивізію. Однак невдовзі Чернігів та Чернігівщина були цілком зайняті сірожупанниками, а молодші старшини, звільнені з-під арешту, в складі свого корпусу ввійшли до Дієвої армії УНР. Так само, кадрові частини 6-го Полтавського корпусу намагалися організовано чинити опір повстанцям Директорії, але після стрімкого наступу 2-го Запорізького полку на чолі з сотником Іваном Дубовим із Харкова до Лубен та Полтави також мусили скласти зброю. Згодом 6-й корпус, як і інші кадрові частини, був зарахований до військ Директорії.

Фактично провадити боротьбу проти останніх намагалися тільки офіцерські дружини, розташовані у Києві. Але вже з кінця листопада 1918 р. місто опинилося в цілковитій облозі. Узяти його штурмом заважали німці, які поставили Директорії вимогу ввійти до Києва тільки після остаточного від’їзду місцевих німецьких залог. На фронті під Києвом бої майже не велися: частини Директорії та офіцерські загони, зайнявши свої позиції, не переходили до активних дій.

У ніч з 13 на 14 грудня 1918 р. у Києві вибухнуло збройне повстання. Зорганізували його 120 молодих старшин і повстанців, свого часу заарештовані гетьманською владою за симпатії до Директорії, що сиділи на міській гауптвахті — на Печерську. Керівниками повстання стали відомі повстанські діячі Юрко Тютюнник, Андрій Вовк та Семен Голуб, напередодні полонені офіцерськими дружинами. Протягом ночі повстанцям вдалося захопити весь Печерськ, роззброїти кілька офіцерських відділів, панцерний дивізіон, а також — Власний гетьмана конвой{188}.

Зранку 14 грудня гетьманські частини, які перебували на позиціях під Києвом, дізналися про повстання у місті. Кадри українських військ — підрозділи 4-го Київського корпусу та Сердюцької дивізії — покинули фронт і відійшли до своїх міських казарм, де негайно оголосили про перехід до складу військ Директорії. Офіцерські загони також відступили до Києва та зібралися у приміщенні Педагогічного музею. Згодом вони склали зброю перед вояками Чорноморського коша і заявили, що не збираються продовжувати боротьбу проти Директорії, а прагнуть лише одного — дістатися до Добровольчої армії для боротьби з більшовиками.

Керівники київської офіцерської авантюри — генерали Долгоруков та Кірпічов, утекли з міста разом зі своїми штабами під прикриттям німецького панцирного потяга. Їхній приклад наслідував і Павло Скоропадський, попередньо підписавши зречення від гетьманства. Лише граф Келлер був заарештований повстанськими загонами і незабаром розстріляний агентами Особливої слідчої комісії отамана М. Ковенка під пам’ятником Богданові Хмельницькому — ніби під час спроби до втечі.

Протягом наступних днів до Педагогічного музею було звезено ще кілька роззброєних військами Директорії офіцерських загонів, захоплених на Чернігівщині, Полтавщині та Волині. Таким чином тут загалом зібралося близько 4 тис. офіцерів-білогвардійців. Для вирішення справи з полоненими офіцерами Директорія створила слідчу комісію на чолі з генералом Федором Колодієм. Останній 21 грудня подав у київських газетах план врегулювання цього питання:

«Тимчасовий штаб охорони Києва при міській раді по уповноваженню голови слідчої комісії отамана Колодія цим оголошує:

1. Надруковані в газетах звістки від імені отамана Колодія про розділення всіх затриманих військо во служачих на чотири категорії з відданням двох категорій під військово-польовий суд, що загрожує їм по ст. 108 карою смерті, не правдиві. Кара смерті в Українській Народній Республіці скасована і досі не відновлена. Через те нікому з служачих у ріжних військових організаціях кара смерті не загрожує.

2. Військовослужбовці, що поступили в частини та дружини по мобілізації, зокрема по такій, ухилення від котрої загрожувало розстрілом, будуть незабаром увільнені з-під арешту і зовсім випущені на волю.

3. Осіб, що поступили в частини та дружини добровільно, буде вислано за межі України (.безумовно, не совітську Московщину).

4. Під суд після слідства буде віддано осіб:

а) котрим доказано зловживання,

б) керовників протинародних формувань та їх відповідальних військових начальників,

в) осіб, що дали про себе неправдиві зізнання.

З приводу того, що реєстрацію всіх затриманих військовослужачих передано регістраційному бюро при міській думі, мають усі служачі в частинах та дружинах, що живуть нині по приватних помешканнях, явитись до думи (кімн. 18) для добровільної регістрації»{189}.

Майже нікого з затриманих під суд не передали. Юнаки та всі, хто потрапив до офіцерських дружин за мобілізацією, негайно були звільнені з-під арешту. Далі з Педагогічного музею по українських частинах розподілено всіх старшин, які виявили бажання служити у військах Директорії. Всі офіцери-іноземці (литовці, поляки, чехи, грузини, вірмени, татари, естонці, білоруси та уродженці Сибіру) звільнялися з-під варти — на вимогу та на поруки власних консулів. Згодом більшість із них опинилася на службі у своїх національних арміях. Приміром, генерал Сильвестр Жукаускас навіть став військовим міністром і головнокомандувачем збройних сил Литовської республіки.

Невдовзі у приміщені Педагогічного музею залишилося близько 2,5 тис. офіцерів і добровольців, які продовжували домагатися висилки їх до складу Добровольчої армії. У той же час у Донецькому басейні деякі частини Директорії (зокрема 3-й Гайдамацький полк) уже вступили в боротьбу з військами Добровольчої армії, тож цим офіцерам не дозволили виїхати на поповнення тепер ворожих військ. Їх було завантажено у 4 ешелони та відправлено разом із відступаючими німецькими військами до Німеччини, де офіцери та добровольці розійшлися по різних білогвардійських арміях: Західній — князя Бермонта-Авалова (у Прибалтиці), Південно-Західній — генерала Родзянка, а згодом генерала Юденича (під Петроградом), Північній — генерала Міллера (на Кольському півострові) та Сибірських — адмірала Колчака.

Гоніння на старшин та отаманія, січень-травень 1919 р

Перші півроку правління Директорії були часом згубних для УНР політичних заходів, зокрема й стосовно старшинського корпусу. Так, якщо в останні місяці свого перебування при владі П. П. Скоропадський робив основну ставку на білогвардійське офіцерство, а не на українських старшин, то Директорія, нехтуючи українським старшинським корпусом, спробувала спертися на ватажків селянських повстань і заворушень, а також на галицьку молодь.

Гоніння на старшинство зумовив напрям політики Директорії, яка йшла до влади із суто революційними гаслами, під червоними й жовто-блакитними прапорами та з червоними розетками на шапках замість українських кокард із тризубом. Отже, повстанські загони, що виступили за Директорію, у переважній більшості були налаштовані ледь не відверто пробільшовицьки.

Протягом кількох тижнів по захопленні влади боротьба з гетьманом всіляко ідеалізувалася та героїзувалася. Усім учасникам повстання проти Скоропадського було видані грошові премії по 200 гривень кожному{190}. Наказом Головного Отамана військ УНР С. Петлюри від 30 грудня 1918 запроваджувався цілий культ з увічнення пам’яти загиблих у боротьбі зі Скоропадським. Це розпорядження передбачало:

1) встановлення у кожному селі на кожній церкві мармурових дошок з іменами загиблих;

2) виплату родинам загиблих пенсій;

3) надання всім учасникам повстання права носити відповідну відзнаку;

4) встановлення старшинам і козакам, які відзначились працею з відродження України, відзнаки «Відродження і Слави» 2-х ступенів;

5) встановлення старшинам і козакам, які відзначилися у боях з військами Скоропадського, відзнаки «Святого Архангела Михайла» 2-х ступенів;

6) для розгляду нагороджень створювались при кожному корпусі, інституціях та військових установах комісії зі старшин та козаків{191}.

Однак загальне ставлення до них характеризується іншими документами, підписаними тим же Головним Отаманом. Так, 5 січня 1919 р. Петлюра та Осецький видали наказ про відкриття старшинської школи, але потребу її обумовили таким чином:

«Позаяк старшина в сучасній революційній боротьбі за визволення свого краю з-під гніту чужинців, а в останній мент з гетьманщиною Скоропадського показала себе в повній мірі нездатною і не зрозуміла і до того великого історичної ваги часу ставилась, тілько за малим винятком, не так, як то належить наслідкам славної дідівщини і на заклик славетних наших борців за землю і волю народові не пішла, а осталась байдужою — тому по наказу Головного Отамана Республіканських військ УНР утворюється військова школа зі скороченим курсом для виховання дійсних борців за кращу долю України.

Всім командірам окремих частин наказую негайно надіслати підстаршин, молодших і старших урядників, бунчужних і підхорунжих в Ставку Бердичів. При призначенні до школи мати на увазі бойовий досвід, освіту не менше скінчення однокласової народньої школи, скінчення учебної команди, безумовно українець і бойові відзнаки»{192}.

Наказний отаман Осецький застерігав усіх отаманів про «непевний старшинський елемент» ще у своєму наказі від 31 грудня 1918 р{193}. Тож орієнтуючись на нього, повстанські ватажки протягом січня 1919 р. на власний розсуд визначали, хто з українських старшин може служити у Дієвій армії УНР, а хто — ні. Приміром, командувач Холмсько-Галицького фронту УНР отаман Олександр Шаповал 5 січня 1919 р. передав розпорядження начальникові 1-го Волинського корпусу полковникові Чернушенку:

«Наказую командіру Волинського корпусу полковнику Чернушенко негайно переформувати штаб дорученого йому корпусу, призначивши на посади в штабах і частинах старшин дійсно республіканців і щирих синів Самостійної України. При призначенні на посади наказую звертати особливу увагу на відношення старшини до Уряду Самостійної УНР»{194}.

Додамо, що згодом «полковник» Чернушенко виявився зовсім не полковником і втік до Польщі зі значними скарбовими коштами. Проте попередній начальник корпусу, генерал Сергій Дядюша, хоча й заявив під час повстання про свою готовність служити у Дієвій армії УНР, але перебував у запасі аж до кінця січня 1919 р.

У 6-му Полтавському корпусі новий начальник штабу — фенрих австро-угорської армії Сидір Рогатинович оголосив «непевними» 22 генералів і вищих старшин Української армії, зокрема колишнього начальника корпусу генерала Слюсаренка, начальника штабу генерала Генбачева, полковника Воскобойнікова. Цей список було надіслано до штабу Дієвої армії УНР{195}. Через такі «революційні» дії Рогатиновича Українська армія назавжди втратила визначного російського артилериста, щирого українця ще з довоєнних часів генерала від інфантерії Володимира Олексійовича Слюсаренка, який виїхав до Добровольчої армії. Генерал Генбачів згодом відзначився у складі Галицької армії, а полковник Воскобойніков — як начальник штабу Запорізької групи.

Нагородження Хрестами Симона Петлюри ветеранів Визвольної війни 1917–1921 років, що мешкали у Франції, 1936 рік, м. Везін-Шалет. Сидять (зліва направо): підполковник Олександр Свенціцький, сотник Петро Пашин, голова української громади Юрій Бацуца, генерал-хорунжий Олександр Удовиченко, лікар Микола Левицький, санітарний поручик Павло Бушило, хорунжий Д. Долотій, М. Ковальський.

Другий ряд (стоять): поручик Ілько Шаповал, сотник Володимир Говорів, підполковник Володимир Григораш, сотник В. Кислиця, хорунжий Іван Охмак, хорунжий Більський. Третій ряд (стоять): сотник Михайло Левицький, сотник Михайло Пастушенко, сотник Дмитро Бакум, сотник Яків Тимошенко, підполковник Тадей Нетреба, Д. Климів, підстаршина Галаган, М. Сачок, Балинський (фото з приватної колекції)


У Чернігові та Лубнах за наказами повстанських ватажків загинули віддані українці — генерали Дорошкевич, колишній начальник 5-го Чернігівського корпусу, та Олександрович, начальник 12-ї пішої дивізії. Перший був заарештований військами Директорії за звинуваченням у боротьбі проти УНР, адже до кінця залишався на боці Скоропадського. Перебуваючи у чернігівській в’язниці, він 25 грудня 1918 р. у розпачі надіслав телеграму на ім’я начальника штабу армії УНР Андрія Мельника:

«Підтримував під впливом почуття виконання своїх обов’язків владу, з якою вела боротьбу Директорія, але ворогом самостійности України ніколи не був. Навіть персонально нічого кращого не бажав, як бачити вільну незалежну владу Директорії. Добре розумію, що це може бути признано як бажання одержати при новій владі добру посаду, отже прохаю лічити, що це тільки бажання принести на користь України свої сили та знання й призначити яку б невідповідальну посаду, але тільки не на Чернігівщині»{196}.

Помічник начальника штабу Дієвої армії УНР Василь Тютюнник робив відчайдушні спроби вирвати Дорошкевича з пазурів місцевих чернігівських отаманів, зокрема в Михайла Палія — командувача військ УНР на Чернігівщині. 11 січня 1919 р. він надіслав категоричний наказ Палію відправити Дорошкевича до Києва, але його не було виконано{197}. Уже 12 січня до Чернігова вступили більшовицькі війська. Частини УНР швидко залишали місто, причому генерала Дорошкевича «забули» випустити з в’язниці, на подвір’ї якої його без суду і слідства розстріляли більшовики.

Генерал Олександрович перебував під арештом у Лубнах за боротьбу проти учасників Таращансько-Звенигородського повстання влітку 1918 р. та проти військ Директорії — у листопаді-грудні. Одного дня до міста прибув каральний загін на чолі з божевільним, як стверджував мемуарист Павло Шандрук, повстанським ватажком М’ясником, який вдерся до помешкання генерала та розстріляв його{198}.

На кінець грудня 1918 р. повстанські отамани Директорії — у більшості колишні кадрові та бойові офіцери російської імператорської армії — масово зацікавилися політикою й на цьому ґрунті щокроку виявляли неприязнь до старшинського корпусу.

Скажімо, Наказний отаман Олександр Осецький до революції був великим землевласником і служив полковником у найвідбірнішій частині імператорської гвардії — Лейб-гвардії Преображенського полку. Під час Першої світової війни він відзначився у боях як командир полку та бригади і за заслуги дістав Георгіївську зброю. Однак історіограф дивізії сірожупанників Василь Прохода, який зіткнувся з Осецьким наприкінці квітня 1919 р., подає зовсім інший його портрет:

«Взагалі ж, отаман Осецький був настроєний оптимістично. Укладав проекти визволення України і перемоги над ворогами, що були один від одного фантастичніші, один від одного привабливіші. Треба було тільки зрозуміти дух народу та козака і робити все по їхньому бажанню. Сірих старшин він обвинувачував у буржуазній закостенілости і ганив за те, що вони окремо, а не разом в касарнях, на одних нарах з козаками, мешкають, що старшини на командних посадах мають гайдуків; кожний старшина до командира полку включно, на його погляд, мусив все для себе робити сам, а особливо персонально ходити з казанком, нарівні з козаками, на козацьку кухню по обід і разом з ними їсти. Ніяких виделочок, столових ножів, тарілок, крім звичайної деревляної ложки, старшина не повинен був мати, хоч це все мав в Сірій дивізії кожен козак, а деревляних ложок зовсім не було. Страшенно обурився отаман Осецький, коли довідався, що старшини, користаючись з перебування в Луцьку, хтять відновити чинність старшинських зібрань — на його думку, це була мало не зрада УНР. Не побувавши за весь час на позиції, отаман Осецький обвинувачував командирів частин, що вони не знають — який настрій у козацтва на передовій позиції; він був переконаний, що з такими молодцями можна не тільки тримати фронт на 100 верстов проти регулярного Польського війська, а навіть гнати його до самої Варшави, треба тільки ближче стати до козака й до населення. Отаман Осецький видав багато відозв до населення, обіцяючи йому ще більше, ніж московські комуністи. Взяв на себе роль адміністративного управителя краю й народнього добродія: мало що не персонально роздавав селянам вагони зерна, солі, наділяв землю, закликаючи при цьому селян вступати до війська по мобілізації. Сірожупанники ніяк не могли зрозуміти, що діється з отаманом Осецьким, що мав раніш репутацію розумного й талановитого генерала, до того ж на посаді наказного отамана військ УНР — чи ним опанував соціяльно-божевільний псіхоз, чи він свідомо грав на струнах цього псіхозу»{199}.

Слід згадати й інших «героїв» Директорії. Начальника Чорноморського коша (згодом — дивізії) отамана Василя Пелещука (капітана російської армії) ще у листопаді 1917 р. Дмитро Дорошенко назвав «типовим бандитом», а в лютому 1918 р. Жуковський звільнив з армії за погроми. Начальник повстанських військ на Чернігівщині отаман Михайло Палій (так само капітан російської армії) в серпні 1918 р., співчуваючи більшовикам, утік із Сірожупанної дивізії, а в березні 1919 р. «прислужився» до здачі Бердичева та Житомира більшовицьким військам. Начальник Холмсько-Галицького фронту отаман Олександр Шаповал (підпоручик російської армії), колишній командир Богданівського полку, «захворів» на манію величі, хоч у військовій справі не мав особливих успіхів. Начальник 1-ї Дніпровської дивізії отаман Данило Зелений (рядовий російської армії) та командир 3-го Гайдамацького полку отаман Омелян Волох (штабс-капітан російської армії), за висловом генерала Всеволода Петрова, боролися тільки за їм одним зрозумілі цілі українського селянства. Начальник 2-ї Дніпровської дивізії отаман Федір Тимченко (штабс-капітан російської армії) — один із винуватців загибелі студентів і гімназистів під Крутами, 16 травня 1919 р. «здав» полякам Луцьк. Нарешті, слід згадати про осіб, які, за твердженням багатьох мемуаристів, були, так би мовити „не зовсім сповна розуму” — або страждали на різні манії, або були реально психічно хворими людьми. Це: начальник 9-го дієвого корпусу отаман Олексій Кірієнко, начальник резервових військ отаман Роман Крещенко (обидва — полковники російської армії) та повстанські ватажки на Півдні України Нечипір Григор’єв та Юхим Божко (штабс-капітани російської армії).

Були отамани й дрібнішого ґатунку, які згодом виявилися для України шкідливішими, ніж навіть більшовики. Приміром, 18 січня 1918 р. комісар Директорії у Черкасах надіслав до штабу армії УНР телеграму, що стосувалася розташованого у місті Корсунського запасного полку. Про його командира писалося: «полковник Хіменко — енергійна і політично чесна людина, котра має страшенно великий вплив на козаків». Вояки цього полку, на погляд комісара, стояли на ґрунті українського більшовизму{200}.

За тиждень ці «українські більшовики» на чолі з отаманом Хіменком об’єдналася з іншими «червоними» отаманами — начальником 1-ї Дніпровської дивізії Данилом Зеленим (Терпилом) та командиром Куреня Смерті отаманом Ангелом. 25 січня 1919 р. ці отамани одночасно підняли повстання проти влади УНР у Золотоніському, Переяславському, Черкаському, Чигиринському, Канівському, Київському, Васильківському, Таращанському, Звенигородському й Уманському повітах. Придушити цей масштабний виступ українська влада не могла. Уже в перших числах лютого Дієва армія УНР була змушена відступити більшовицьким військам усю Лівобережну Україну, Київ та Київщину. Щоправда, Хіменку, Ангелу та Зеленому більшовики віддячились тим, що почали переслідувати їх особисто та всіх повстанців, які брали участь у боротьбі зі Скоропадським, а згодом і з Директорією. Рятуючи себе, повстанські отамани у березні 1919 р. знову взялися за зброю, тепер — проти нових ворогів.

Не меншої шкоди українській справі завдали й ватажки-галичани — колишні фельдфебелі та молоді старшини австро-угорської армії, що на початку 1919 р. перебували у фаворі Директорії.

У сучасній історичній літературі, з подання галицьких мемуаристів 20—30-х років (насамперед Осипа Думіна та Василя Кучабського), витворилося хибне твердження, що протягом 1919 р. Корпус Січових Стрільців Дієвої армії УНР майже винятково складався з галичан і був найбільш боєздатним українським з’єднанням. Насправді властиво галицьким був лише один полк корпусу — 1-й піший. Решта — 2-й, 3-й, 4-й піші, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й, 5-й, 6-й гарматні, а також Кінний — майже винятково складалися з колишніх сердюків гетьмана Скоропадського та кадрових гарматних частин Української армії 1918 р. До того ж після бою під Мотовилівкою та взяття Києва січові стрільці тривалий час перебували у столиці України — «на відпочинку». На фронт проти більшовиків вони вирушили лише 21 січня 1919 р., коли війська РСЧА розгромили частини Лівобережного фронту полковника П. Болбочана. Однак після відступу з Києва, у ніч із 5 на 6 лютого, січовики самочинно відступили у тил армії УНР — як «дуже перевтомлені» боями.

На Корпус Січових Стрільців, досить боєздатне з’єднання, у жодній відповідальній операції Дієвої армії УНР першої половини 1919 р. не спиралися, бо він у будь-яку мить міг знятися з фронту через «перевтому», коли це заманеться особисто начальникові корпусу Євгену Коновальцю. Таким чином, основний тягар боїв весни 1919 р. припав на долю військ Північної групи, Залізнично-технічного корпусу та Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР, літа — Запорізької групи, а осені 1919 р. — 3-ї Залізної дивізії, Київської та Волинської груп. Січовики ж традиційно залишалися «тиловою гвардією».

Сотник Володимир Зарицький — контрактовий старшина польської армії, 1930 роки (фото з приватної колекції)


Серед старшинського корпусу Січових Стрільців було чимало хоробрих командирів — як галичан, так і наддніпрянців, приміром Роман Сушко, Іван Рогульський, Іван Андрух, Архип Кмета, Сава Піщаленко. Проте начальник корпусу Євген Коновалець та його найближче оточення — начальник контррозвідки Юліан Чайківський, начальник інтендантури Іван Даньків і деякі інші брали на себе обов’язки ледь не першорядних політиків Директорії. Таке самочинство врешті призвело до того, що 5–6 грудня 1919 р., коли більшість Дієвої армії УНР вирушила у Зимовий похід, Корпус Січових Стрільців за наполяганням його начальника було розпущено. Детальніше про хиби Коновальця-політика писали інші українські військові діячі, зокрема — військовий міністр Директорії Олександр Греків і генерал Антін Пузицький{201}.

Однак слід зауважити, що полковник Євген Коновалець ніколи не виступав проти УНР, на відміну від деяких інших галицьких військовиків, що опікувалися тільки власним добробутом.

Одним із таких був уже згаданий начальник штабу 6-го Полтавського корпусу Сидір Рогатинович, який утік із Полтави аж до Галичини, як тільки червоні війська підійшли до міста. До цієї ж категорії належать командувач Південного фронту (Південної та Південно-Східної груп) Дієвої армії УНР Трифон Янів, начальник Залізнично-технічного корпусу Василь Бень, командир Катеринославського полку Січових Стрільців Вільного Козацтва Роман Самокішин (Самокіш). Діяльність Яніва, та, деякою мірою, Самокіша охарактеризував у своїх спогадах колишній комісар Директорії на Херсонщині Фотій Мелешко. Зокрема він зазначав, що Яніва цікавило лише гарне життя на широку ногу, а у військових справах він був абсолютним «немовлям». Саме це, на тверде переконання Мелешка, у березні 1919 р. призвело Південний фронт армії УНР до переговорів із більшовиками, а згодом і до безславного інтернування в Румунії{202}.

Фотій Мелешко описав і загальне захоплення галичанами в УНР, особливо поширене у першій половині 1919 р.:

«Наддніпрянці колись вважали галичан за українців першого ґатунку. Галичани наддніпрянців за таких ніколи не мали, бо вони люди холодного, практичного розуму, а не чуттєвих сантиментів, які в наддніпрянців часто панують над розумом. Галичанам, скажімо, могли імпонувати наддніпрянські генерали, могли вони навіть стати в Галицькій армії начальними вождями, але ніколи їм не заімпонував би наддніпрянський старший десятник. І коли б він був наймудріший і найхоробріший, то галицькі українці дуже ним не захопились би. Усе б залишалися такими мудрими, що не дали б тому старшому десятникові під командування цілу окрему армію. Не тільки полковники, а й молодші старшини не стукали б перед тим старшим десятником закаблуками й не ставали б перед ним струнко, аж поки він до всіх своїх старшинських здібностей не добув би належно потрібного старшинського вишколу та відповідного чину. А ось старший десятник-галичанин Янів ріс в Одесі між наддніпрянцями, немов із води, як отой гоголівський ревізор… І то тільки тому, що галичанам беззастережно вірили»{203}.

Ілюстрацією цієї тенденції є доля колишнього фельдфебеля австро-угорської армії Василя Беня, який у 1918 р. був ад’ютантом Симона Петлюри, а в січні 1919 р. очолив одне з найбоєздатніших з’єднань армії — Залізнично-технічний корпус. Як людина, яка ніколи не керувала військовим з’єднанням, більшим за рій (десять вояків), він не зміг упоратися з керівництвом цілого корпусу і своїми недолугими розпорядженнями під час бойових дій в районі Житомира та Бердичева немало нашкодив власній армії. Наприкінці травня 1919 р. Беня довелося зняти з посади за непридатністю{204}.

На відміну від останнього, 24-літній лейтенант Легіону Українських Січових Стрільців Агатон Добрянський, на початку січня 1919 р. призначений начальником новоствореної 19-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР, через залізну дисципліну перетворив її на значну бойову одиницю. Йому вдалося подолати пробільшовицькі настрої серед козаків та поповнити штаб талановитими старшинами, і вже навесні 1919 р. він успішно провадив бої з більшовицькими військами на Сарненському напрямі.

Щоправда, здорові, патріотично налаштовані сили на початку 1919 р. Дієва армія УНР містила в меншості: це були кадрові старшини, які брали участь в українському військовому русі ще навесні 1917 р. Насамперед слід згадати помічника начальника штабу Дієвої армії УНР військового старшину Василя Тютюнника, командувача Лівобережного фронту полковника Петра Болбочана, командувача військ УНР на Полтавщині полковника Павла Кудрявцева, а також кадрових старшин-запорожців — Олександра Загродського та Івана Дубового.

Наказний отаман Осецький та начальник штабу Мельник, як і під час Протигетьманського повстання, займалися винятково політикою. Отож подальша організація Дієвої армії УНР та ведення бойових дій (тепер — із більшовиками) цілком лежали на плечах Василя Тютюнника. Він був єдиним, хто вже у грудні 1918 р. зреагував на тривожні телеграми полковника Болбочана про початок завзятих боїв з червоними військами за міста Вовчанськ та Куп’янськ. Тютюнник зрозумів, що Українська Народна Республіка стоїть на порозі нової війни з Радянською Росією, а тому гарячково почав формувати військовий апарат для управління 75-тисячними, досить великими як на той час, збройними силами Української Народної Республіки.

Як згадував Євген Маланюк, наприкінці 1918 р. — на початку січня 1919 р. серед загальної ейфорії перемоги над Скоропадським тільки Василь Тютюнник не втрачав голови, а «двоївся і троївся» по всіх відділах Генерального штабу, де зорсім не було працівників{205}.

У справі формування нового штабу, що тепер звався Генеральним, Тютюнникові допоміг генерал В’ячеслав Бронський, у минулому — один із найближчих співробітників Жуковського, який прибув до штабу у перші дні по зайнятті Києва військами Директорії. Найсуттєвішою проблемою виявилася нестача генералів і старшин генерального штабу, адже окремих (як Дорошкевич, Олександрович, Дядюша) не хотіла бачити у своїх військах Директорія, а інші навмисно уникали служби в Дієвій армії УНР.

На посаду начальника персонального відділу Генерального штабу Тютюнник та Бронський запросили військового старшину Марка Безручка, в якого виявилися домашні адреси всіх генералів та старшин Генерального штабу, що рахувалися на обліку за часів П. П. Скоропадського. Військовикам розсилали запрошення до Генерального штабу, але більшість їх відмовлялася від пропонованих посад або й зникала з міста. Приміром, категорично зреклися служби в Дієвій армії УНР генерали Архипович та Заболотний — активні учасники українського військового руху 1917 р. Інша категорія запрошених з’являлася до Генерального штабу, отримувала призначення та гроші на дорогу, а потім… тікала.

Лише кілька десятків генералів та старшин Генерального штабу погодилися служити в Дієвій армії УНР, але майже ніхто з них не володів українською мовою і «принципові» «отаманчики» не приймали їх у свої штаби. Так, проти російськомовних старшин виступив командувач Холмсько-Галицького фронту отаман Олександр Шаповал. Тож довелося україномовних генштабістів зі штабу Лівобережного фронту відправити Шаповалу, а російськомовних (Григорова, Величковського та ін.) — Болбочану. (Щоправда, пізніше «отаманчики» звинувачували його в тому, що мовляв, набрав до свого штабу російських старшин…)

Окремі військовики, на призначенні яких наполягав Тютюнник, виявилися «нелояльними» до Директорії й активно боролися проти неї, проте вважалися гарними військовими фахівцями. Приміром, Симон Петлюра мусив погодитися на перебування у Генеральному штабі генерала Володимира Сінклера та полковника Петра Ліпка, що відзначилися у боротьбі з повстанцями. Так само, начальником штабу Південно-Західного району (згодом — Північна група) Дієвої армії УНР, якою керував отаман Володимир Оскілко, було призначено генерала-росіянина Всеволода Агапієва{206}.

Наприкінці січня 1919 р. Генеральний штаб УНР нарешті вдалося укомплектувати добірними фахівцями. Начальником штабу залишався Андрій Мельник — фігура цілком номінальна. Помічниками — генерал В’ячеслав Бронський (який невдовзі помер) і військовий старшина Василь Тютюнник, 1-м генерал-квартирмейстером (безпосереднім розробником усіх бойових операцій) — генерал Володимир Сінклер, начальником оперативною відділу — полковник Микола Капустянський та ін.

Становище на фронтах УНР на початку 1919 р. було вкрай загрозливим. Директорія та командувач Осадного корпусу отаман Євген Коновалець почивали на лаврах перемоги над Скоропадським і на тривожні оповістки полковника Болбочана про наступ червоних заспокійливо відповідали, що офіційно ніякої війни з Радянською Росією немає.

Із Нейтральної зони наступали Т. зв. Українські радянські війська, створені за допомогою Радянської Росії, але формально — незалежні.

У складі їх було трохи більше 20 тис. вояків. Дієва армія УНР нараховувала тоді 75 тис., тож теоретично тільки завдяки цій перевазі можна було розбити більшовиків щонайбільше протягом кількох тижнів.

Однак вирішення справи з наступом червоних Директорією було повністю передано командувачеві Лівобережного фронту полковникові Болбочану, який у своєму розпорядженні мав усього 10 тис. вояків. Осадний корпус, маючи у своєму складі чотири дивізії (Січову, Чорноморську та 2-і Дніпровські), не зрушив з місця, а Директорія, за наполяганням Винниченка, для початку вирішила провести переговори з Росією.

Поки ініційована Винниченком українська мирна делегація збиралася до Москви, червоні у прикордонних боях розбили війська Болбочана й 3 січня зайняли Харків, 12-го — Чернігів, 18-го — Полтаву. На тлі цих подій у Києві почали говорити про зраду в штабі Болбочана. Тим паче, що з Кременчука (місця розташування штабу) «доброзичливці» почали надсилати повідомлення, ніби весь Запорізький корпус ходить у гетьманських погонах, а сам штаб Болбочана повністю складається з російських старшин.

У ніч з 21 на 22 січня 1919 р. за ініціативою командира 3-го Гайдамацького полку отамана Омеляна Волоха командувача Лівобережного фронту полковника Болбочана було заарештовано й одразу під посиленою вартою відправлено у Київ — на слідчу комісію. Під час роззброєння штабу Болбочана не обійшлося без ексцесів: отаман Божко розстріляв кількох його співробітників — старшин та козаків. Директорія, обурена убивством козаків (розстріл старшин чомусь залишився поза її увагою), надіслала до Кременчука запит з цього приводу, на який 26 січня 1919 р. місцевий повітовий комендант Карась відповів, що ним дійсно заарештовано Юхима Божка за звинуваченням у розстрілі 10 «старшин-чорносотенців» та 60 козаків:

«Особисто розмовляв з Божко, який повідомив, що ним дійсно ростріляно десять старшин гетьманців из штабу Балбачана і що він ні жодного козака не ростріляв, підтвердивши це словом чести Божко. Прохаю Вас виявить це непорозуміння, щоби полковник Божко як відомий украінець був випущен з-під арешту до вияснення його справи»{207}.

Після «слова честі Божка» його одразу звільнили.

Звичайно, арешт Болбочана не виправив, а лише погіршив стан справ на фронті. 25 січня 1919 р. стався заколот отаманів Хіменка та Зеленого, наслідком якого війська УНР 26 січня втратили Катеринослав, а 5 лютого — Київ і Київщину разом з усією Лівобережною Україною.

У той же час командувач повстанських військ на Херсонщині отаман Григор’єв, посилаючись на те, що отаман Петлюра — його «особистий друг», відмовлявся надавати Генеральному штабу будь-які дані про чисельність та стан своїх «20 партизанських загонів» і становище на місцевості. Коли ж загони Григор’єва було вирішено підпорядкувати начальникові 3-го Херсонського корпусу Бонч-Осмоловському, Григор’єв 29 січня 1919 р. надіслав самовпевнену та малозрозумілу телеграму на адресу Генерального штабу:

«Я бачу, що становище сучасного мента вам зовсім не відомо, отряду від корпуса надсилається, котрий даються мною, широки уповноваження. Командир корпуса на Херсонщині і Таврії Атаман Осмоловський бувшій молодий старшина. Хто із вас начальство єй богу не знаю. У вас багацького штабів, а партизанськіх отрядів <у мене> 20, котрі кожного дня могу вистат (виставити. — Я. Т.) до 30 тисяч со зброєю війська. Матеріяльна част<ина> у мене поставлена гарно, вся моя слава в кулиметах, котрих у мене 219 штук, артіл. снарядів 62 ваг<они,> ружейних патронів до 800 тисяч. Держу фронт от Никополя, а Генеральн. штабу мною не відомо приіде хто-небудь подивитись познайомитись з цім. Будете другого меня, о нас Ви сформировалис<ь> недавно, а я открито существую, з 12 ноября, а инкогнито робили ті, котрі тилки вчора приняли Дірект<орію>, сьогодні стали ревофіційними, наганяют мені назуют (наказують. — Я. Т.) та далеко не зайдете, що нарід іде за мною, а ви народу невідома революція. Приїхавши і познайомившис<ь> на місці з положенням вещей, я уверен ви перестанете делат<ь> такие несерезные распоряжения. Имейте ввиду что вольно ли не вольно ви сами проводите дезорганизацию и заставляете не уважат<ь> центральную власт<ь>, другой на моем месте давно перестал би считатся с вами, но я уважаю, особого моего друга Атамана Петлюру не предаю особого значения вашим заблуждениям, но все таки вам не мешает запомнит<ь>, что всему бывает конец и что не мы для вас, а вы для нас: как будете нечестными революц<ионерами> и защитниками того трудового дела, котрого земля і воля. Атаман Григорьева{208}.

Наступна телеграма Григор’єва містила запитання: чи правда, що Директорія підписала мир з Антантою, і для чого це треба?{209}. Відповіді на цю телеграму Григор’єв не дочекався — 1 лютого 1919 р. він видав свій сумнозвісний універсал, у якому оголошував Директорію зрадницею народних інтересів та заявляв про перехід на бік радянської влади. Після заколоту Григор’єва УНР втратила більшу частину Херсонщини. (Одеса була віддана значно раніше — ще 18 грудня її зайняли війська Антанти та білогвардійці.)

Іван Ремболович з дружиною та синами, фото 1920 років (фото з видання „Українське Козацтво”)


Фактично на початок лютого 1919 р. у складі УНР залишилися тільки Волинська та Подільська губернії. Протибільшовицький фронт було реорганізовано. Тепер він складався з Північної групи на чолі з отаманом Володимиром Оскілком і Східного (командувач — отаман Євген Коновалець) та Південного (командувач — отаман Тиміш Гулій-Гуленко) фронтів. Оскілко та Гулій-Гуленко були старшинами військового часу російської армії, Коновалець — фенрихом австро-угорської армії. Жоден з них не мав досвіду оперативної роботи, але всі славилися великим нахилом до політиканства й таким чином продовжили руйнування армії, яка на той час уже ледь нараховувала 35–37 тис. вояків (решта пішла за «червоними» отаманами або розбіглася по домівках).

У середині лютого 1919 р. Євген Коновалець з усіма підрозділами січових стрільців покинув напризволяще Східний фронт і відійшов на переформування у район Проскурова. Головною причиною цього вчинку була «велика перевтома» січовиків, хоч насправді вони брали участь у боях із червоними лише з 20-х чисел січня 1919 р., а до того «відпочивали» у Києві. Фронт було покинуто на рештки Чорноморської дивізії та інших дрібних частин Дієвої армії УНР, які, звичайно, не могли стримати напору досить чисельної та дисциплінованої 2-ї Української радянської дивізії РСЧА. Посаду командувача фронту після залишення її Коновальцем довелося прийняти новому начальникові Чорноморської дивізії — полковникові Данильчуку{210}.

Подібна ситуація склалася й на Південному фронті. Тут 10 лютого 1919 р. утік на Катеринославщину «вести партизанську війну проти більшовиків» Тиміш Гулій-Гуленко. Певний час виконувачем обов’язків командувача фронту був військовий старшина Генерального штабу Всеволод Змієнко, але згодом його було замінено на вже згадуваного австрійського старшого десятника Трифона Яніва, який і прислужився до його занепаду.

13 березня 1919 р. більшовики захопили Житомир, 19-го — Літин, 20-го — Жмеринку. Рештки Східного фронту було остаточно розбито. По зайнятті Жмеринки червоні перервали зв’язок між Північною групою та Південним фронтом Дієвої армії УНР. Генеральний штаб докладав усіх зусиль, щоб виправити це становище: на Житомир почали наступ війська Північної групи, на Бердичів — частини січових стрільців Євгена Коновальця, переформовані тепер у корпус, на Жмеринку — збірні частини, з’єднані в районі Кам’янця-Подільського. У разі, якщо б війська Південного фронту вдарили й зі свого боку, більшовики б не витримали й, можливо, відступили аж до Києва.

Однак 21 березня 1919 р. на Південному фронті у Вапнярці з наявних отаманів було створено Т. зв. Вапнярську революційну раду, яка почала переговори з більшовиками. Головну роль у цій раді відігравали отамани Волох і Данченко. Один зі співробітників Генерального штабу так описав ситуацію на Південному фронті:

«<…>Штаб Дієвої Армії на чолі з от. В. Тютюнником, що був розташований у Жмеринці, командірував мене 19-го квітня 1919 р. в спішному порядкові, окремим паротягом, до ст. Вапнярки з завданням повідомити Штаб Південного фронту, аби він разом зі всіма військовими частинами відступив до ст. Жмеринки. Я прибув до Вапнярки ранком 20-го березня і доручив пакет полков. Мішковському, на ім’я якого він був адресований. Полковник Мішковський на позор був задоволений наказом про відступ до ст. Жмеринки, а чи в душі він поділяв його, невідомо. На превеликий жаль замість того, щоб відступати, деякі з генералів та полковників тут же на ст. Вапнярці 21 березня 1919 р. склали Революційну Раду, з радянським забарвленням. До складу її увійшло: 5 отаманів (генералів) і 10 полковників. З генералів відомі: Дехнич-Данченко, Загродський, Колодій, Осмоловський. Ця Рада розпочала самочинно переговори з Радянським Урядом та оголосила свій універсал, не звертаючи жодної уваги на Наказ Штабу Дієвої армії про відступ. З цієї авантури скористували большевики, і замість переговорів з цим самозваним Революційним Комітетом, повели впертий наступ на Вапнярку і Жмеринку, і з 27 на 28 березня несподівано захопили Вапнярку, взявши в полон майже в повному складі 1-й Республіканський полк за винятком деяких старшин. Цей полк був розташований в той час в с. Колодіївці, і разом з полком до полону попав і мій молодий 17-літній син Іван, який був полковим писарем <…>

28 березня 1919 р. на ст. Крижопіль я довідався про полонення мого сина, а тому повернувся на ст. Вапнярку, де вже панувала большевики, зігнавши до купи більше 500 наших вояків, знущалися над ними, роздягали їх з гарного вбрання та взуття, а замість нього давали лохмани. Тут же я побачив свого сина, що стояв разом з іншими, оточений зі всіх боків большовицькою сторожею <…> При перевозці полонених до Киіва, на Жмеринка — Козятин — Фастів, я весь час їхав разом з ними тим же ешелоном, незапідозрений большевиками»…{211}

Звичайно, більшовики не збиралися йти ні на які поступки Вапнярській раді. Цей факт докладно висвітлений у деяких спогадах її учасників{212}. Погодившись на переговори, радянське командування нейтралізувало війська Південного фронту й усі резерви кинуло на ліквідацію наступу Північної групи та січових стрільців під Житомиром і Бердичевом. Коли небезпека для червоних у цих районах минула, вони перейшли у наступ проти Південного фронту, змусивши його війська відійти аж до Дністра — тогочасного кордону з Румунією.

Вапнярська авантюра закінчилася безславно для Південного фронту. На початку квітня 1919 р. його війська, насамперед Запорізький корпус, були інтерновані в Румунії. Туди ж перевозилися й величезні запаси військового майна Південного фронту, яке румуни обіцяли згодом повернути, але не виконали цього зобов’язання. Вони отримали: 65 тридюймових гармат із передками, 18 додаткових передків, 49 зарядних ящиків до них, 12 тридюймових гірських гармат із передками, 9 сорокавосьмилінійних гаубиць із передками, 7 зарядних ящиків до них, 7 шестидюймових гаубиць із передками, 12 зарядних ящиків до них, 13 тисяч російських рушниць та карабінів, 1 900 рушниць іноземних зразків, 200 кулеметів Максима, 279 додаткових стволів до них, 230 кулеметів Кольта, 154 додаткові стволи до «их, 143 кулемети Льюїса, 64 додаткові стволи до них, 106 кулеметів інших зразків, 6 240 000 російських набоїв, 235 000 іноземних набоїв, 29 500 набоїв до кулеметів Льюїса, 22 300 тридюймових шрапнелей, 5 100 тридюймових гранат, 4 000 гарматних набоїв закордонних зразків, 1 200 гарматних набоїв до сорокавосьмилінійних гаубиць, 5 000 зарядів до них із гільзами, 350 гарматних набоїв до шестидюймових гаубиць, 21 200 гранат різних зразків, 4 800 хомутів, 3 200 посторонків{213}.

Інтернування Південного фронту стало лише одним з етапів трагедії УНР. Потому через політичні інтриги отаманів розсипалися боєздатна Північна та щойно створена Холмська групи Армії УНР. Наріжним каменем чергового непорозуміння між отаманами стало питання підписання миру з однією з ворожих сторін — із більшовиками чи з поляками. Для вирішення цього питання 11 квітня 1919 р. у м. Здолбунів Головний отаман С. Петлюра скликав військову нараду. Начальник Північної групи Дієвої армії УНР отаман Володимир Оскілко пізніше згадував:

«…Петлюра на 11 квітня скликав державну нараду, на котру прибули окрім мене і начальника штабу Північної Армії генерала В. Агапіева: командуючий Галицькою армією полк. Омельянович-Павленко з помішником начальника штабу, командір корпусу Січових Стрільців Коновалець, Військовий Міністр Сиротенко — як представник Ради Міністрів; командуючий Холмською групою генерал Осецький, член Директори А. Макаренко, начальник генерального штабу генерал Сінклєр і начальник Штабу Дієвої Армії полковн. Мельник. Головував Петлюра.

По довших докладах про стан армій (фактично двох — Північної й Галицької) виявилось, що командующий Галицькою армією полк. Омельянович-Павленко стояв за продовження війни з Польщею, а війну з большевиками відкидав під формулою такою: “Північна армія відходить на Галичину, большевики з поляками нехай ломають голови один одному на Волині; в разі коли поляки поведуть наступ на Галичину — дві армії відходять на Карпати і обпершись об гори, як запевнені тили, очікують відповідної ситуації для операцій”. <…>

Я стояв за мир із Польщею й доводив, маючимися в Штабі нашої армії, документами, що генерал Галер перекидає з Франції 80-тисячну армію на наш західний фронт і ця армія, при тому, що ми майже всі сили тримаємо на большевицькому фронті, — зліквідує нас, бо ми будемо роздушені двома напіраючими ворожими арміями. <…>

Військовий міністр Сиротенко склав коротку заяву в імени Ради Міністрів: “Кабинет стоїть за замирення з большевиками і війну з поляками, мотивуючи тим, що майже вся територія України зайнята большевиками, котрих, як факт, ми мусимо признати і краще найти спільну мову з Раковським, ніж з буржуазною Польщею”. <…>

Начальник Генерального Штабу генерал Сінклер (насправді він обіймав посаду 1-го генерал-квартирмейстера штабу. — Я. Т.), по довгих та аргументованих виводах, цілковито ствердив слушність висунутої мною тези для найблизчого програшу війни і розширив додатком. <…>

Командуючий Холмською групою, генерал Осецький змалював тезу: “війна на заході, з поляками, до осягнення кордонів — Бугу та Сяну — й замирення на Сході”. А з докладу генерала виникало, що по його першому наказу, за пару тижнів Холмська група може стати на берегах Буга; настрій серед волинського селянства антипольський і взагалі війна з Польщею є іграшкою.

Член Директорії, А. Макаренко, зробивши огляд міжнароднього стану і підкресливши працю нашої Паризької делегації на мировій конференції, зазначив, що от-от, не сьогодня-завтра, вона визнає Україну і тоді потягнуть всі благодаті в формі реальної допомоги, яка виникатиме з факту визнання нас державою, і закінчив внеском: “обрахувати лише на свої сили і боротися на два фронти”.

Начальник Штабу Дієвої Армії полковник Мельник (галичанин) просто висловився за замирення з більшевиками і війну з Польщею до повідного кінця та в рожевих фарбах представляв перспективи війни.

Командір Січового корпусу полковник Коновалець (галичанин), як і полк. Мельник, підтвердив тезу замирення з большевиками та війну з Польщею.

Головний Отаман С. Петлюра, підсумуючи тези й погляди присутніх на державній нараді, вказує, що більшість голосів за миром з большевиками та за війну з Польщею і вносить пропозіцію приступити до голосування.

Голосування дає такі результати: Міністр Сиротенко, ген. Осецький, полк. Мельник, полк. Коновалець — за замирення з большевиками й за війну з Польщею. Я, генерал Сінклер, генерал Агапієв — за мир з Польщею і за війну з большевиками. Полк. Омельянович-Павленко за війну з Польщею і тільки. Петлюра і А. Макаренко — утрималися від голосування»{214}.

Вояки Армії УНР — контрактові старшини польської армії. Лежать зліва направо: майор М. Стечишин, о. Юліян Цурковський, його син, майор Йосип Мандзенко, майор Костянтин Смовський. Сидить за ними поручик Петро Йосипишин. Стоїть перший зліва майор Леонід Макаревич, 1940 рік (Вісті братства бувших вояків 1 УД УНА, ч. 129)


Здолбунівська нарада внесла розкол у командний склад Дієвої армії УНР. Північна група прагнула війни з більшовиками та миру з поляками, Корпус Січових Стрільців — навпаки. Січовики в особі Коновальця та його оточення за допомогою деяких українських есерів почали налагоджувати самостійні переговори з радянською владою. Штаб Північної групи дізнався про це тільки після того, як 20 та 27 квітня на фронті було затримано кількох жінок із листами від українських есерів до більшовиків та з Києва — від центрального комітету есерів до Коновальця{215}.

Петлюра, як і інші члени уряду, був переконаний, що Оскілко є маріонеткою в руках свого начальника штабу — російського генерала, і щоб позбавити його впливу Агапієва, наказав усунути генерала з посади начальника штабу Північної групи{216}.

Зрозуміло, сепаратні переговори з більшовиками та зняття Агапієва обурили Оскілка, і в ніч з 28 на 29 квітня 1919 р. він спробував здійснити державний переворот — захопити владу в Рівному, де розташовувалися штаб Північної групи та уряд Директорії. Оскілку вдалося заарештувати окремих членів уряду, але Північна група, незважаючи на велику популярність Головного отамана, за ним не пішла. Уже надвечір 29 квітня владу Петлюри у Рівному було відновлено за допомогою січових стрільців. Оскілко та Агапієв мусили тікати до Польщі. Ця ситуація спричинила розпад Північної та Холмської груп.

У Північній групі було знято з посад майже всіх командирів дивізій. Начальником групи Петлюра призначив полковника Желіховського, який ще у російській армії мав гучну славу властолюбного та жорстокого чоловіка. Ставши начальником групи, він тільки підтвердив свою репутацію і на відповідальні посади призначив старшин зі свого найближчого оточення, у більшості — пророросійськи налаштованих осіб.

Анархією на фронті скористалися поляки: 16 травня 1919 р. вони несподіваною атакою захопили Луцьк і до вечора роззброїли майже всю Холмську групу. У польському полоні опинилися 120 старшин та 600 козаків Сірожупанного корпусу (колишньої Сірожупанної дивізії), рештки Інструкторської школи старшин, Чугуївської, Полтавської, 2-ї Київської, Інженерної, Київської гарматної юнацьких шкіл, працівники Головного Шкільного управління, а також вояки багатьох дрібних частин Холмської групи{217}.

За кілька днів вирішилася й доля Північної групи армії УНР. Желіховський і новопризначені начальники не користувалися довірою у військ, а тому не змогли опанувати ситуацію на фронті. Пізніше Желіховський згадував:

«Части украинские к тому времени были деморализованы, воевать никто уже не хотел и недели через две фронт был прорван, некоторые части украинцев перешли на сторону красных, и намечалось поспешное отступление от Ровно. Брат мой был убит под Ровно.

Требования о присылке новых частей для ликвидации прорыва оставались без ответа. Во время этого отступления я был смещен и вместо меня был назначен подполковник или полковник Петров»{218}.

19 травня 1919 р. червоним військам справді відкрили фронт 56-й та 57-й полки 19-ї дивізії, яка ще донедавна вважалася однією з найкращих у Дієвій армії УНР. Однак після зміщення Добрянського та заміни його братом Желіховського (він згодом загинув під Рівним, виданий більшовикам власними козаками) 19-та дивізія швидко втратила свої позиції. Чотири дивізії Північної групи — 1-ша Волинська, 17-та, 18-та та 19-та протягом кількох днів перестали існувати, розсипавшись під ударами більшовиків.

Рештки Дієвої армії УНР відступали до м. Кремінець. У цей же район з Румунії перекидалися Запорізька група колишнього Південного фронту. Тут було повністю змінено структуру Дієвої армії УНР.

Реорганізація Дієвої армії УНР, літо-осінь 1919 р

Українські війська, які зібралися в районі Кремінця — Радивилова у другій половині травня 1919 р., один з авторитетних мемуаристів оцінює в 14–15 тис. багнетів і шабель, 350–380 кулеметів, 120 гармат. Загальна кількість людей у Дієвій армії УНР, враховуючи допоміжні та тилові установи, сягала 30 тис. осіб?{219}. Порівнюючи з груднем 1918 р. чисельність Дієвої армії УНР скоротилася у п’ять разів, однак це були випробувані та надійні вояки, серед яких великий відсоток становили старшини.

В історичній літературі поширена думка, що повстання Директорії проти Скоропадського остаточно знищило кадри Української армії, ретельно створювані протягом 1918 р. Насправді ж у травні 1919 р. відбулося остаточне з’єднання кадрової Української армії з повстанськими загонами, покликаними до життя Директорією.

Штаб Дієвої армії УНР (тепер із його назви зникло слово «Генеральний») ще на початку травня 1919 р. розробив проект переформування армії, за яким вона мала складатися з 12 дивізій — 4-х у Північній групі (колишніх 1-ї, 17-ї, 18-ї, 19-ї), 2-х — у Холмській (з 1-ї та 2-ї Сірожупанних), 2-х — у Корпусі Січових Стрільців, 3-х — у Запорізькому корпусі (куди мали зводитися всі війська Південного фронту) та 1-ї Залізничної. Щоправда, розгром Холмської та Північної груп вніс у план вагомі корективи. Із решток цих груп було створено 1-шу Північну та 4-ту Холмські дивізії, січовиків, відповідно, — переформовано у 10-ту та 11-ту Січові дивізії, Залізнично-технічний корпус — у 9-ту Залізничну дивізію, війська Південного фронту — у 6-ту, 7-му та 8-му Запорізькі дивізії. Катеринославській загін отамана Божка «Запорізька Січ» було перейменовано на 2-гу дивізію «Запорізька Січ», а війська УНР, що несли охорону кордону на Дністрі, — у 3-тю стрілецьку дивізію (згодом — 3-тя Залізна дивізія). Нарешті, 5-й та 12-й номери отримали повстансько-селянські дивізії отамана Юрка Тютюнника, в минулому — активного діяча Центральної Ради та героя повстання проти П. П. Скоропадського у Києві в ніч з 13 та 14 грудня 1918 р. У лютому — травні 1919 р. він був начальником штабу військ отамана Григор’єва, потім — командиром 1-ї його бригади. На початку травня 1919 р. отаман Григор’єв підняв повстання проти радянської влади, яке невдовзі було придушено. Із рештками свого загону отаман Тютюнник пішов на північ — на з’єднання з Дієвою армією УНР. На шляху прямування до нього пристало багато повстанських загонів, а тому коли 13–14 липня 1919 р. він з’єднався з армією, у групі Тютюнника (вона дістала назву Київської) нараховувалося близько 2 тисяч вояків. Незважаючи на те, що Юрій Тютюнник був лише прапорщиком російської армії, він виявився талановитим воєначальником, а крім того — надзвичайно дисциплінованим і відповідальним військовиком, тож від початку своєї діяльності посів гідне місце серед оновленого командного складу Дієвої армії УНР.

У дивізіях армії був значний відсоток кадрового старшинства 1918 р. — випускників Інструкторської школи старшин. Ще у лютому-березні 1919 р. кадри 1-го Волинського, 2-го Подільського та 7-го Харківського корпусів з’єдналися з повстанськими загонами Волині та сформували чотири дивізії Північної групи. У другій половині травня 1919 р. найбільше старшин із цих корпусів служили, відповідно, у 1-й Північній та 4-й Холмській дивізіях. Кадри 3-го Херсонського корпусу було влито до Запорізької групи (6-ї, 7-ї та 8-ї дивізій); кадри 5-го Чернігівського корпусу розподілено між 3-ю дивізією, Запорізькою групою та групою Січових Стрільців; кадри 6-го Полтавського корпусу — між Запорізькою групою та 9-ю Залізничною дивізією. Рештки 4-го Київського корпусу влилися до 3-ї стрілецької дивізії. Основу групи Січових Стрільців творили кадри Сердюцької дивізії гетьмана П. П. Скоропадського.

Помітно змінився й оновився командний склад армії. Отамани та непрофесійна молодь були у більшості витіснені добірними фахівцями — перевалено штаб-старшинами з освітою Генерального штабу. Так, Запорізьку групу очолив полковник Генерального штабу Володимир Сальський (свого часу, у 1912 р., він першим закінчив Миколаївську військову академію), його начальником штабу став полковник Генерального штабу Микола Воскобойніков. Начальником Волинської групи (до якої входили 1-ша та 4-та дивізії) було призначено полковника Генерального штабу Всеволода Петрова. До штабу групи Січових Стрільців, керівником якої залишався Євген Коновалець, було надіслано добірних військових фахівців, а сам штаб із березня 1919 р. очолював військовий старшина Марко Безручко. Начальником 3-ї дивізії було поставлено військового старшину Генерального штабу Олександра Удовиченка. Таким чином усі штаби з’єднань укомплектувалися добірними фахівцями, перевалено — з освітою Миколаївської військової академії.

Виняток становила тільки 2-га дивізія «Запорізька Січ», на посаду начальника якої, за наполяганням Осецького, було призначено отамана Юхима Божка, який ніякої влади над собою не визнавав, наказів не виконував і діяв на власний розсуд. Зняти його з цієї посади було досить важко — отаман погрожував з усією дивізією залишити фронт. Урешті 25 серпня 1919 р. Божка було викликано до штабу Дієвої армії, де під час сварки з Василем Тютюнником останній вихопив пістолет та вистрілив отаманові в голову. Божко втратив око, а дивізія його незабаром зазнала переформування{220}.

У вищому командному складі армії також відбулися суттєві зміни. 23 липня 1919 р. Андрій Мельник залишив місце начальника штабу армії та перейшов на службу до штабу групи Січових Стрільців, а 26 липня від обов’язків Наказного Отамана було усунуто Олександра Осецького, а саму посаду ліквідовано. Командувачем Дієвої армії УНР став Василь Тютюнник, начальником штабу — генерал Володимир Сінклер.

Окрім того, 23 липня на територію Української Народної Республіки під тиском поляків відступила Українська Галицька армія. Уряд ЗУНР та командування УГА виїхали до Кам’янця-Подільського. Задля спільного керівництва операціями Дієвої армії УНР та Української Галицької армії при Головному Отамані Симоні Петлюрі було створено штаб, який очолив генерал-лейтенант російської армії, колишній професор Миколаївської військової академії Микола Юнаків.

Велику увагу приділено й запровадженню дисципліни в Дієвій армії УНР — як серед вищого командного складу, так і серед козаків. Важливим кроком до цього було видання наказу Ч. 75 від 24 травня 1919 за підписами Петлюри, Осецького та Мельника:

«Для введення міцної дисципліни і карності в військах УНР, наказую керуватися на бойовий час слідуючим дисциплінарним статутом:

1. За невиконання наказу начальника в військовий час, згідно 105 ст. В. у. про кари, накладається каторга на 12 років;

2. За опір проти виконання наказу начальника, як озброєний так і не озброєний (ст. ст. 106, 107 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

3. Напад на стійку або військову варту (117 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

4. За ушкодження на тілі і обману з метою ухилитись від військової служби (ст. ст. 126, 127 та 127-3 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

5. За дизерцію (ст. ст. Ч. 1, 131, 134 і 136 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

6. За порушення службових обов’язків під час варти (ст. ст. 154, 155, 157, 158 і 159 Ч. 2 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

7. За невиконання бойового наказу (cm. 254-1 В. У. про кари) накладається кара на смерть;

8. За підбурювання за час бою других словами, прикладом або іншими діями до дизерції, віддачі або іншому ухиленню від бою (ст. 246 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

9. За навмисне росповсюдження серед війська чуток, які можуть викликати боязність або непорядок у війську (246-1 ст. В. у. про кари) накладається кара на смерть;

10. За здачу до полону (248 ст. В. У. про кари) накладається кара на смерть;

11. За здачу начальника дорученої йому армії або відділа (251 ст. В. у. про кари) накладається кара на смерть;

12. На підставі п. 5 ст. 277 В. У. про кари, начальник не підлягає відповідальності, коли він, під час бою уб’є або поранить підлеглого, який опирався йому або від бояскісті кинувся назад та підбив на це других, або росповсюджував між військовими страх та непорядок, коли начальник не має інших засобів припинити опір чи попередити побіг і непорядок.

За вищезгадані події обвинувачені підлягають надзвичайному військовому суду на підставі закону 26 січня ц. р.»{221}.

Одним із головних інструментів до впровадження дисципліни в Армії УНР була Т. зв. державна інспектура — аналог інституту комісарів у Червоній армії, початки якої слід шукати в інспекції національно-культурних справ, створеній за наказом Генерального штабу Ч. 110 від 2 лютого 1919 р. на чолі з полковником Олександром Пилькевичем. Назва інспекції цілком відповідала її завданню — ширення освіти серед вояків та популяризація української національної культури{222}.

16 травня 1919 р. відбулася реорганізація інспекції національно-культурних справ, яка тепер дістала назву державної інспекції. Її начальником було призначено Володимира Кедровського — одного з найближчих співробітників Симона Петлюри по Українському генеральному військовому комітеті в 1917 р. Тепер до повноважень інспекції входили: сприяння дотриманню законності та правопорядку у військових частинах (запобігання погромам, мародерству, незаконним розстрілам тощо), плекання бойового та національного духу серед старшин і козаків, агітація та контрагітація, забезпечення мобілізації молодих козаків і налагодження справи постачання.

Діяльність державної інспекції (або — державної інспектури, як її називали у війську), мала як позитивні, так і негативні сторони. Про позитивність дій державних інспекторів 9-ї Залізничної дивізії можна зробити висновок, ознайомившись із відповідним архівним фондом{223}. Державні інспектори залізничників справді вболівали за українську справу, боролися з погромами та мародерством, сприяли налагодженню постачання та мобілізації. Так само добру пам’ять по собі залишили державні інспектори Запорізької групи — про них із великою симпатією згадував один з авторитетних мемуаристів — Володимир Євтимович{224}.

Негативні моменти з діяльності деяких державних інспекторів з іронією згадували командир 7-го Синього полку 3-ї дивізії Олександр Вишнівський і вояк Київської групи Юрка Тютюнника, у майбутньому — відомий український філолог Борис Антоненко-Давидович{225}.

Після подій останнього півріччя Дієва армія УНР добре сприймала всі здорові зміни, що відбувалися наприкінці травня 1919 р. Старшинський склад прагнув за будь-яку ціну повернути в армію дисципліну, і цією ціною став розстріл колишнього командувача Лівобережного фронту полковника Петра Болбочана.

Прибувши до Запорізької групи на початку червня 1919 р., Болбочан був радо прийнятий частиною командного складу, насамперед своїми колишніми підлеглими по 2-му Запорізькому полку. Після арешту полковника у січні 1919 р. запорожці зазнали чимало бід: сваволя отаманів Данченка і Волоха навесні 1919 р., полон Республіканського полку та інтернування в Румунії. Під час переходу через Румунію командувачем Запорізької групи був Іван Дубовий — молодий хоробрий старшина, штабс-капітан російської армії. Але досвіду керування таким великим з’єднанням, як група, він не мав, і йому на заміну поставили досвідченого полковника Сальського. Останнього запорожці сприйняли з осторогою, не знаючи, чого чекати від нового начальника. Саме у той час до групи з’явився Болбочан, і більша частина командного складу запорожців запропонувала полковникові прийняти свою попередню посаду. Його згода повністю суперечила існуючій військовій дисципліні, особливо в розрізі останніх заколотів, зрад і розгромів.

Болбочан був негайно заарештований та відправлений до штабу Дієвої армії УНР.

12 червня 1919 р. Осецький і Тютюнник підписали наказ про його розстріл{226}. Вирок виконано 28 червня 1919 р. під ст. Балин. Арешт та розстріл Болбочана гнітюче вплинув на запорожців, але це не завадило їм виконати поставлене бойове завдання — скувати головні сили більшовиків у районі Проскурова.

Після переходу 23 липня 1919 р. на територію УНР Галицької армії чисельність військ значно збільшилася. Так, за станом на 16 серпня 1919 р. у Дієвій армії УНР нараховувалося 3 023 старшин, 2 031 підстаршин, 28 926 козаків; її бойовий стан був такий: 11 381 багнет, 1 751 шабля, 533 кулемети, 177 гармат, 6 панцерників, 9 панцерних потягів. В Українській Галицькій армії було: 1 888 старшин, 49 795 стрільців; бойовий стан — 17 363 багнети, 220 шабель, 546 кулеметів, 158 гармат. Разом це майже 29 тис. багнетів, близько 2 тис. шабель, 1079 кулеметів та 335 гармат{227}.

У той же час Червона армія зазнала поразки від білогвардійських військ генерала А. І. Денікіна й змушена була зняти з Українського фронту одну з двох найбільш боєздатних дивізій — 46-ту стрілецьку. Отже, українське командування отримало сприятливі умови для контрнаступу.

Наприкінці липня 1919 р. Київська група Тютюнника захопила Жмеринку, 3-тя дивізія взяла Вапнярку, запорожці штурмом оволоділи Проскуровом. Потому, вже з галицькими бригадами, українські війська вирушили на Вінницю, а по її взятті — на Київ.

Наступ на столицю України вели Запорізька група та 1-й і 2-й корпуси Української Галицької армії. 2-й корпус прикривав північний напрям, група Січових Стрільців залишилася в тилу для спостереження за поляками, з якими Петлюра підписав тимчасове перемир’я. Основна маса військ Дієвої армії УНР — Волинська та Київська групи, 2-га, 3-тя і 9-та дивізії на чолі з Василем Тютюнником були спрямовані на південь — у район Вапнярки. Група Тютюнника мусила прийняти на себе удар червоних військ И. Якіра, що відступали з Одеси під тиском білогвардійців, які висадили у місті десант і швидко надсилали йому допомогу з району Катеринослава. Київська група Юрія Тютюнника мала спеціальне завдання — наступати у напрямі Умань — Черкаси.

У серпні 1919 р. червоні вже не становили основної проблеми Української армії. Куди важливішим стало вирішення питання з білогвардійцями — Збройними силами Півдня Росії генерала А. І. Денікіна, які, вийшовши з Донецького басейну, стрімко захопили Лівобережну Україну включно з Катеринославом, Харковом і Полтавою. Зіткнення з ними було неминучим, адже українці та білогвардійці рухались назустріч одні одним, женучи перед собою червоних.

Ветерани Армії УНР та УГА у таборі Белярія, де було інтерновано 1-шу Українську дивізію Української національної армії, 1945 рік. Сидять зліва направо підполковник П. Силенко, полковник В. Малець, полковник М. Крат, підполковник Б. Барвінський, отець Ф. Кордуба; стоять підполковник Є. Нікітін, підполковник Р. Волинський, сотник Сакович, хорунжий Яримович, хорунжий Є. Навроцький; третій ряд: 4-й сотник Темний, 5-й сотник Винницький, 6-й сотник С. Яськевич, поручик Ляхович (Вісті братства бувших вояків 1 УД УНА)


Уранці 31 серпня 1919 р. українські та білогвардійські війська одночасно вступили до Києва. Запорожці та галичани ввійшли до міста з боку Ірпеня та Деміївки, білогвардійці — по залізничному мосту від Броварів. У центрі Києва, під будинком Міської думи, білогвардійці роззброїли кілька галицьких частин. Того ж дня під тиском білих українські війська залишили Київ, а ще за кілька днів — під тиском червоної групи И. Якіра, що проривалася з-під Одеси, — відійшли в район Житомира. У напрямі Христинівка — Звенигородка — Київ червоні рушили, коли їм не вдалося прорватися крізь Вапнярку, яку захищала 3-тя дивізія (саме за ці бої вона дістала назву «Залізної»).

Вересень 1919 р. став переломним для Дієвої армії УНР. Саме у той час її поповнили тисячі добровольців. Так, за станом на 15 вересня 1919 р. вона вже мала у своєму складі З 846 старшин, 3 603 підстаршини та 40 189 козаків{228}'. Однак в армії почала розповсюджуватись епідемія тифу, яка вже наприкінці вересня набрала загрозливих розмірів. Український Червоний Хрест закупив у Данії необхідну кількість ліків для врятування армії від тифу, але Антанта не пропустила в Україну, мовляв, УНР та ЗУНР — то є «більшовики № 2» (цю думку представникам Антанти активно нав’язували польські дипломати та білогвардійські керівники). Звичайно, без ліків армія швидко танула — почалася масова епідемія тифу. 16 жовтня 1919 р. Петлюра, голова ради міністрів Ісаак Мазепа та міністр охорони здоров’я Дмитро Одрина (згодом загинув від тифу на своїй посаді) зробили останню відчайдушну спробу отримати з Данії ліки й надіслали до Женеви розпачливого листа{229}. Але Європа категорично відмовилася допомогти Українській Народній Республіці.

Стан армії був жахливим. Приміром, 21 вересня 1919 р. начальник 7-ї Запорізької дивізії Осмоловський про стан свого з’єднання доповідав:

«1) в дівізії зараз поширюється сипний тиф, в середньому в кождому полку кождого дня відправляється до шугиталю 16–18 чоловік, а з часу відступу від Киіва відправлено до шпиталю 150 чоловік з кождого полку. Хорість надалі поширюється і по докладу дівізійного лікаря при таких умовах, в яких опинилась дівізія, неможливо припинити. Таким чином дівізія з кождим часом зменьшується і досить двох тижнів, щоб від колишньої славної дівізії, котра на протязі двох років бьється за самостійність Української Народної Республіки, залишилась одна назва, бо людей не буде.

21-й піший Запорожський імені Гетьмана Наливайка полк по старшинському складу пішов до небоєздатности, бо як Ви знаєте полки Запорожськоі групи тримаються командіром полку та старими старшинами, а в Наливайківському полку захворів полковник Зільніцький і всі курінні, я рахую Наливайківський полк небоєздатним.

Командир 19-го Республіканського полку Полковник Мальцев, зумівший дати самий найкращий полк по дісціпліні, в котрому на протязі 6 місяців не було ніодного грабунка — захворів на тиф, а з ним декілько старих старшин.

20-й Мазепинський полк після Київської катастрофи ще не оправився, бо немає зброї.

2) 7-а гарматна бригада, після захоплення 20-го гарматного полку Денікінцями в полон і після маршу на Київ і назад (загубивши 55 коней) зовсім вибула з строю і зараз, згідно Вашого наказу, відведена в тил на формування і дівізія немає зовсім артілерії;

3) Постачання групи зброєю, набоями, одягом поставлено в дівізії дуже кепсько, бо зверху, крім грошей, ми майже нічого не одержували, а все мусили добувати самі. Зараз гроші не видають, а в цім районі ми не можемо достати шинелів, білізни та чобіт, котрих зараз великий брак і без котрих зараз неможливо воювати, бо наступають холоди і як не буде теплої одяги — козаки будуть розбігаться. Харчі і фураж ми добували самі, але в цім районі в маєтках можливо дістати тілько пшеницю та жито, фураж приходиться добувати у селян примусово, що їх обурює, а частин не задовольняє <…>

4) Поповнять дівізію можливо тілько через запасовий курінь, але праця запасового куріня гальмується не тілько селянами, алеж і представниками влади (наприклад Летичівський повітовий комісар), таким чином не може мати своєчасно відповідно підготовленого поповнення. <…>

7-а дивізія <…> останніми подіями доведена до повної небоєздатности, зараз знаходиться в катастрофічному становищі»{230}.

До того ж знекровлену тифом Армію УНР тіснили білогвардійці. Домовитися з ними мирним шляхом не вдалося. Перші бойові сутички з денікінцями почалися вже у середині вересня, а на початку жовтня вони переросли у справжню війну. При цьому червоні, відступивши на північ, зберігали збройний нейтралітет.

Дієва армія Української Народної Республіки втрачала позиції. Одним із факторів, які спричинили цю ситуацію, стала зрада певної кількості кадрових старшин, що протягом вересня-жовтня 1919 р. перейшли на бік білогвардійців. Більшість іх належала до центральних управлінь Військового міністерства УНР. Так, у вересні 1919 р. у Військовому міністерстві, Головному управлінні Генерального штабу, Інженерному, Інтендантському та Гарматному управліннях нараховувалося понад 400 старшин. До кінця жовтня їх залишилося трохи більше 100. Зраджували українську справу й окремі командири — начальник 4-ї дивізії Григорій Грудина, начальник 31-го полку Січових Стрільців Сава Піщаленко та ін. До Денікіна навіть перейшла одна українська частина — 1-й Лубенський кінний полк на чолі з сотником Сергієм Поплавським. Деякі старшини в Українсько-білогвардійській війні зайняли нейтралітет.

Звичайно, основна маса старшин Дієвої армії УНР, у тому числі генералів та полковників, самовіддано воювала з білогвардійцями. Варто згадати Михайла Омеляновича-Павленка, Володимира Сальського, Гаврила Базильського, Всеволода Петрова та ін. З Українською армією залишилися навіть ті генерали, яких багато хто вважав просто «тимчасовими попутниками» — Володимир Сінклер, Микола Юнаків, представник УНР у Румунії Сергій Дельвіг, Сергій Дядюша й ін. Таким чином, боротьба зі Збройними силами генерала А. І. Денікіна стала випробуванням на міцність старшинського корпусу Української армії.

2 листопада 1919 р. начальна команда (штаб) Галицької армії підписала мирну угоду з білогвардійцями, за якою перейшла у повне підпорядкування генерала А. І. Денікіна. Дієва армія УНР, що нараховувала тоді менше 10 тис. вояків (з них тільки близько третини боєздатних, а решта хворіла на тиф), була змушена покинути фронт і під тиском білих відступати у трикутник Любар — Шепетівка — Миропіль.

У той час в армії стався новий заколот. На політичній арені знову з’явилися отамани — Волох, Божко та Данченко, які поставили перед Петлюрою вимогу почати переговори з радянською владою. У своєму розпорядженні Волох мав Гайдамацьку бригаду — колишній 3-й Гайдамацький полк Запорізької групи, для якого став ідеологом і натхненником. За допомогою цієї бригади Волох почав шантажувати Петлюру.

На початку грудня 1919 р. рештки армії — п’ять збірних дивізій: Запорізька, Волинська, Київська, Січова та Залізна, а також Гайдамацька бригада і Житомирська юнацька школа — скупчуються в районі Любар — Чартория. 4 грудня у Чорториї відбулася нарада членів уряду та вищих військових керівників, зокрема були присутні: командувач армії Василь Тютюнник, його начальник штабу Євген Мешковський, начальники дивізій Запорізької — генерал Михайло Омелянович-Павленко, Волинської — Олександр Загродський, Київської — Юрко Тютюнник, Залізної — Валентин Трутенко, а також Січової — Євген Коновалець. Василь Тютюнник запропонував сміливий план рятування армії: всіх хворих та поранених перевезти на польську територію, а решті — тільки добровольцям, зібратися в одну колону, прорвати білогвардійський фронт і, прямуючи Правобережною Україною, піднімати партизанську війну. Омелянович-Павленко, Загродський, Трутенко та Юрко Тютюнник підтримали цю пропозицію, а Коновалець відмовився{231}.

5 грудня 1919 р. Симон Петлюра разом із більшістю уряду, старшинами та урядовцями військового міністерства, військовим міністром Володимиром Сальським, генералом Миколою Юнаковим та іншими військовими посадовцями відбув до Польщі. Того ж дня зліг важко хворий на тиф Василь Тютюнник. За таких обставин Петлюра та Василь Тютюнник передали керівництво частинами Дієвої армії УНР, що вирішили йти у партизанський похід, старшому з начальників дивізій — Михайлу Омеляновичу-Павленку.

Його помічником призначено фахівця з ведення партизанської боротьби Юрка Тютюнника.

Невдовзі отаман Омелян Волох остаточно порвав з УНР, організував Т. зв. Волинську революційну раду, підняв червоні знамена та почав нав’язувати переговори з більшовиками. Коновалець, повернувшись із наради в Чорториї, зібрав командний склад своєї дивізії, на якому було вирішено припинити боротьбу та розформувати з’єднання Січових Стрільців. Переважна більшість кадрового складу січовиків на чолі з сотником Романом Сушком відправилася до Польщі. Менша частина, очолювана Іваном Рогульським, влилася до складу Галицької армії.

У розпорядженні Омеляновича-Павленка залишилися тільки чотири збірні дивізії та Житомирська юнацька школа. У кожній частині відбувалися наради щодо участі в партизанському поході. Усі, хто не мав такого бажання чи втратив віру в перемогу, могли розійтися по домівках. Чимало козаків та старшин — уродженців Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній скористалося цією нагодою. Окремі — для остаточного припинення боротьби, інші — для створення антирадянських підпільних організацій (як колишній організатор Сірожупанної дивізії Петро Ганжа з Чернігівщини або рідні брати Сичі з Полтавщини).

Напевно, ні сам Петлюра й ніхто з його міністрів та генералів не вірили в успіх плану Василя Тютюнника: надто сміливий та ризикований він був. Тим більше, що управління доручалося маловідомому в Дієвій армії УНР колишньому полковникові імператорської гвардії та генералові гетьмана Скоропадського Михайлу Омеляновичу-Павленку. У першій половині 1919 р. він керував Українською Галицькою армією, але не надто успішно. Не вірив Петлюра і старшинам, що залишалися з ним, і досить скептично ставився до можливості набрати цілу партизанську армію із самих лише добровольців.

Дні 5–6 грудня 1919 р. стали вирішальними для подальшого існування Дієвої армії УНР. Один з очевидців пізніше писав:

«Того грудневого ранку 1919 року, як і в попередні дні, перед дерев’яним будинком, що належав раніш якомусь дрібному поміщикові, почали сходитись козаки й старшини решток української армії, котрі заціліли від тифу й ворожих куль. Я й Роман пішли теж — ану ж щось нового дізнаємось, бо тривала невідомість стала вкрай усім дошкуляти. М.и помітили, що цього разу стало тут збиратись незрівнянно більше військового люду, ніж то було вчора й позавчора <…>

Та ось зненацька двері на ганок відчинились, і з покоїв вийшов літній старшина. З вигляду він був схожий на фронтовика, котрий випив не один ківш лиха на трьох фронтах цього року, але з усього видно, він теж засідав ці дні на нараді уряду й головного командування УНР. Оглянувши сумними очима військовий натовп, що застиг у німому чеканні, старшина зняв шапку, й, глибоко зітхнувши, мало не розпучливо промовив:

— Бідні ми діти бідної неньки-України! Сьогодні ранком Головний отаман Петлюра відбув до Польщі… Він говорив тихо, але навіть у задніх рядах чулися його слова, сповнені жалю й туги: — А ми лишились сиротами, напризволяще…

Старшина надів шапку й одійшов убік, щоб не показувати сліз, котрі виступили йому на очах. Натомість вийшов із покоїв молодий старшина, сперся руками на поренчата ганку й голосно промовив:

— Отаман Тютюнник формує загін для глибокого рейду по денікінських тилах. Хто хоче далі боротись за визволення України, прошу підходити й записуватись — зараз винесуть сюди стіл, і почнеться запис. <…> Запис до рейду добровольців одразу ж почався, і, на наш з Романом подив, проходив досить успішно, незважаючи на природну, здавалось би, деморалізацію й розгубленість недобитків війська, котре покинув вождь. І не лишив навіть якогось звернення чи відозви, від’їжджаючи спішно до Польщі»{232}.

Зимовий похід та остання кампанія 1920 р

Перший Зимовий похід став найбільш легендарною сторінкою в історії Дієвої армії УНР. Він був переможним, незважаючи на складні умови. Командувач армії Михайло Омелянович-Павленко згадував про цей похід:

«152 доби, і з них майже третина припадає на бої, кілька тисяч кілометрів маршу, що в більшості переведений був у зимову пору або в весняну відлигу, і все це на тлі надто скомплікованої політичної та воєнної обстанови — вже самі за себе промовляють»{233}.

З Любарського району Михайло Омелянович-Павленко та Юрко Тютюнник вивели від 8 до 10 тис. чоловік, але з них бойового стану було лише 2 тис. шабель і багнетів та 12 гармат. Решта — штаби, обози, допоміжні частини й транспорти хворих, які переважали над окремими боєздатними військовими частинами й становили до 75 % усього складу армії{234}.

Кістяк армії під час партизанського походу формували старшини та підстаршини. Командувач армії згодом зазначав:

«Військо складалося в переважній своїй більшості з природжених українців, але у війську можна було також знайти вояків інших національностей, що мешкають на Україні. У війську були люди різних професій, при чому з освітою гімназіяльною та вищою був чималий відсоток («Алмазівський» дивізіон, наприклад, один час був осередком, куди збиралася інтелігентна молодь).

Треба числити, що з 4–5 000-го складу армії принаймні 1/5 були старшини, а 2/5 підстаршини, з них не один мав моральне право заняти місце в рядах старшинства.

Армія називала себе народньою, бо вона складалася дійсно із синів народу, не була клясовою, панською силою, як московська Добрармія.

Цілком зрозуміло, що армія боролася за те, щоб в Українській Державі “український люд” заняв належне йому місце рівноправного громадянина, а не був обєктом клясових експериментів чи справа, чи зліва.

І, дійсно, народ називав Украінську Армію “наша армія”, “наші козаки” і відносився до них, як до своїх рідних і близьких.

Народоправні кличі, що під ними йшла армія, були зрозумілі й дорогі для селянської маси, як жовтоблакитний прапор — емблема незалежности України.

Такий був політичний ідеал армії під час походу чи в зиму 1919–1920 р., чи по ворожих запіллях.

Під час походу зміцнилося також довіря козацтва до старшини не тільки як до фахівців-керівників, але і як до провідників, що із козаками поруч умирають за народню ідею.

Дедалі, то більш призвичаювалися наші частини до умов партизанської війни. Кількість ворога на полю бою не відограє для них рішаючого значіння; частини зручно маневрують, не бояться відкритих флянків, часто вперто провадять бій, маючи ворогів у своєму найближчому тилу. Ініціятива, здібність начальників брати сміливі рішення на власну відповідальність знайшли собі повне застосування.

Часто трудно було рішити, хто був вартий більшої похвали — чи бойова частина, що веде бій із переважним ворогом, чи обози, що під час бою стоять беззахисні недалеко в балці, чи той погонич, що йому доручено пару волів. Усі вже далеко пішли вперед, а він посеред ворожого оточення мандрує собі в надії, що й на волах добється до своїх.

Різноманітні, залежно від ситуації, угрупування трикутником в часі сутички, що були в тісному звязку з охоронними відділами і заставами, розміщеними повним колом, постійне прагнення в активності шукати виходу з прикрої обстанови; внесення в оперативні пляни принципу “приголомшення ворога”, демонстративних чинів були улюбленими методами нашої армії.

Поготівля на випадок сполоху мало 6 обставинах партизанщини першорядне значіння; перший, що став до бою — мав уже цим самим щревагу, і через те на це було звернуто у війську особливу увагу. Для дальших посилок в армії послуговувалися “курєром”. Для успішного виконання його доручення досить йому було одного слова “У-к-р-а-ї-н-е-ц-ь”, щоб дістати чуле відношення, хату, добру вечерю й віз із самим господарем за візника»{235}

Основу командного складу Дієвої армії УНР під час Першого Зимового походу становили ветерани українського військового руху — запорожці Загродський, Алмазів, Дубовий, Дяченко, Зеленевський, Лощенко, Гнат Стефанів; синьожупанники — Чижевський та Вишнівський, кадрові старшини 1918 р. — Никонів, Крат, Башинський, Волосевич; колишні члени Центральної Ради — Юрій Тютюнник, Андрій Долуд, Тиміш Гулій-Гуленко (приєднався до армії зі своїм партизанським загоном під час походу, очолив Запорізьку дивізію). Командувач армії Омеляновнч-Павленко згадував про них з великою теплотою та подякою:

Старійшина старшинської школи УПА „Дружинники” полковник Іван Аитвиненко (стоїть під тризубом у чорному мундирі з Залізним хрестом „За Зимовий похід і бої” на грудях) приймає парад випускників першого випуску школи, 1944 рік (фото зі бірки Національного історичного музею у Львові)


«Мушу ще кілька слів сказати про людей, що командували окремими дивізіями армії.

Отаман Гулий — Командир Запорожців; в армії російській був старшиною інженерних військ і в 1917 р. дійшов до ранги капітана, мав “Теорпєвського” старшинського хреста.

До українського військового руху отаман Гулий прилучається з перших же часів національної революції. Активність та умілий провід повстанцями в полі склали йому популярність на всьому півдні України.

Отаман Гулий вміло використовує довіря до нього українських мас, проводить широку організацію своїх загонів і охоплює нею всю південно-східню частину Правобережжя.

Всіма його вчинками керувала віра в національне діло, безкорисне служення нації та змагання вивести революцію на шлях державного будівництва.

Авторитет отамана Гулого поміж отаманами повстанчих груп і загонів на Херсонщині, Катеринославщині й далі вгору по Дніпру був виключний. Махно, що не визнавав нікого, вважав для себе часами корисним скоординобувати свою працю з діяльністю отамана Гулого.

Коли на півдні популярність отамана Гулого була найбільшою, то на півночі це місце належало отаманові Юркові Тютюнникові. Вихований на Звенігородщині (Київщина), в обстанові селянського побуту, Юрко Тютюнник у своїй діяльності партизана використовував своє знання психології селянської маси: звичайні селянські курені під його орудою часто виказують гнучкість, дисциплінованість і добру бойову впертість.

Коло 32 років, середнього зросту, добре збудований, білявий — він імпонував на масу манерою своїх промов і логікою примітивною й безапеляційною.

До природженого хисту треба віднести здібність його в керуванню загонами й уміння виходити щасливо з тих обставин, коли смерть зазирала вже в очі кожному з партизанів.

Не посідаючи попередньої військової освіти, отаман Юрко Тютюнник скоро заняв видатне місце між партизанами України, бо якраз належав до тієї категорії войовників, що на війні пізнали військовий фах, на полі ж здобули довіря підлеглих і право на заступлення значних військових становиськ.

Отамани Гулий і Тютюнник були найбільш відомі й уславлені, і тому большевики вживали багато енергії щодо видання провокаційних плякатів і відозв, щоби заплямувати їхню діяльність і тим відвернути від них селянські маси.

Присутність у війську цих двох партизанів із їхніми найближчими співробітниками не могла не сприяти в значній мірі успішному перебігові нашого Зимового Походу, бо властивості партизанщини для деяких старших начальників напочатку були мало знайомі.

До тої ж категорії партизанів-начальників я залічую й в. о. начальника Штабу Армії, підполковника Докуда. Без сумніву, попередня військова освіта не відповідала становиськові, до чого він, зрештою, і сам ставився цілком свідомо; та треба зазначити, що за час перебування його в Галицькій армй в ролі команданта групи, на північ від Львова, він придбав необхідний досвід — характер чинів у районі його групи наближався до характеру партизанських.

Опріч того, в особі вартового Отамана полковника Ткачука (дежурний генерал) підполковник Долуд мав доброго співробітника по штабу. Ці два булавні старшини, властиво, й були моїми найближчими помішниками в штабній праці, при чому це були справжні слуги справи, а не якісь прислужники: їхнім правильним, сміливим, чесним і реальним поглядам я надавав особливої ваги.

Волинську дивізію вів отаман Загродський. Карєру свою військову в колишній армй російській почав перед Світовою війною з рядовика; під час цієї війни був іменований прапорщиком і дослужився до ранги поручника. Революція застала його на посаді курінного.

В Українській армії був на “Запоріжжі"', там же командував Дорошенківським полком, потім був помішником командира дивізії, а згодом під час боротьби з добровольцями перейняв командування Волинською групою, з нею він і вирушив у Зимовий Похід. Таким чином, не в приклад отаманам Тютюнникові й Гулому, отаман Загродський всю службу пройшов у стройових частинах. Між козацтвом він користувався з популярности за турботи й персональну відвагу. Під час хвороби отамана Загродського на поворотний тиф місце його заступав полковник Никонів, старий досвідчений жовнір, видатний старшина з майже 30-ти річним попереднім службовим стажем.

Молодих, порівнюючи, командирів дивізій оточувала стара, досвідчена й хоч молода, але видатна старшина. Окрім згаданого вже полковника Никонова, в поході взяли участь полковники Башинський, Алмазов, Крат, Дубовий, Яшниченко, Троцький, Зеленевський, два Стефанови, Чижевський, Вишневський, Влощенко (має бути Лощенко. — Я. Т.), Волосевич, Вовк, Добротворський, Палій-Сидорянський, Петрів (помер у січні в с. Худоліївці).

Такі були риси, що визначали напрямок оперативної й організаційної праці в армії»{236}.

У той час, коли Дієва армія УНР рейдувала у Першому Зимовому поході, Симон Петлюра та його найближче військове оточення — генерали Володимир Сінклер, Віктор Зелінський, полковники Володимир Сальський, Всеволод Петрів та інші вели переговори з поляками про спільну боротьбу з більшовиками. Ще до офіційного підписання мирної угоди між УНР та Польщею, яке відбулося у Варшаві 24 квітня 1920 р., Пілсудський дав згоду на формування на території, зайнятій поляками, кількох українських дивізій.

Найбільше старшин і козаків Дієвої армії УНР розташовувалося в окупованих поляками Рівному та Луцьку. Саме сюди перейшли рештки групи Січових Стрільців, а також було перевезено всіх хворих на тиф та поранених. У шпиталях Рівного та Луцька перебували сотні вояків Української армії, зокрема й командарм Василь Тютюнник. Його життя не вдалося врятувати — цей легендарний український воєначальник помер у рівненському шпиталі 19 грудня 1919 р.

Вояки потроху одужували та готувалися до повернення у свої військові частини. Так, уже в січні 1920 р. у Рівному до чинної служби зголосилося 75 старшин, у Луцьку — 58 старшин{237}. Окрім того, чимало інтернованих і полонених протягом 1919 р. вояків Армії УНР перебували у таборах Вадовиці, Домб’є та Ланцут, де діяла збірна станиця українських старшин та козаків.

З наявних на Волині кадрів за допомогою поляків було вирішено організувати дивізію. Наказ про її формування вийшов 8 лютого 1920 р. Дивізія мала називатися 1-ю Стрілецькою. Запис до неї провадився у таборі Ланцут, куди для цього прибули старшини та козаки з Луцька й Рівного. Усього до складу дивізії записалося 280 старшин і юнаків (згідно зі спогадами Петра Самутина, 340 старшин та 2 980 козаків). Потому протягом 9—20 лютого всі старшини й козаки відбули до фортеці Берестя (Брест-Литовський) для остаточного оформлення дивізії. Тут із вояків було зорганізовано 1-шу та 2-гу стрілецькі бригади, гарматний полк та інженерний курінь. Начальником дивізії було призначено полковника Марка Безручка, начальником штабу — полковника Всеволода Змієнка. 21 березня 1920 р. дивізія була перейменована на 6-ту Січову з огляду на те, що в її складі переважну більшість становили колишні січові стрільці{238}.

22 квітня 1920 р., по остаточному сформуванні, 6-та Січова дивізія у кількості 239 старшин і 1 886 козаків, маючи 36 кулеметів та 4 гармати, виступила на польсько-радянський фронт у район Бердичева для наступу в складі польської армії на Київ. У Бересті залишилися 101 старшина та 1 094 козаків — кадри 6-ї запасної бригади, а також вояки, які ще остаточно не одужали від тифу{239}.

Водночас у районі Могилева-Подільського, Нової Ушиці та Кам’янця-Подільського почалося формування 2-ї стрілецької дивізії з решток Дієвої армії УНР, що зібралися тут. Основою до формування 2-ї стрілецької дивізії стали 1-й Рекрутський полк Армії УНР на чолі з Павлом Шандруком, а також окремі загони Олександра Удовиченка, Юхима Мацака тощо. До цих загонів також приєдналося кілька білогвардійських козацьких формацій зі складу Збройних сил Півдня Росії генерала А. І. Денікіна — рештки 42-го Донського козацького полку на чолі з сотником Михайлом Фроловим та сотня кубанських козаків.

18 лютого 1920 р. із наявних у Новоушицькому та Могилівському повітах військ УНР було сформовано Окрему пішу бригаду на чолі з Олександром Удовиченком. 24 березня, після влиття до бригади частин, що діяли в Кам’янець-Подільському повіті (насамперед полку Павла Шандрука), вона була перейменована на 2-гу стрілецьку дивізію, начальником якої залишився Удовиченко. Дивізія займала ділянку спільного польсько-українського фронту проти червоних на Поділлі та за станом на 27 квітня 1920 р. мала у своєму складі 408 старшин і урядовців, 1083 підстаршин та козаків, 508 коней{240}.

Старшини та козаки 1-ї та 2-ї стрілецьких дивізій, як і вояки, що брали участь у Першому Зимовому поході, фактично були складовими частинами Дієвої армії УНР, яка розділилася у Любарі 6 грудня 1919 р., а потім з’єдналася знов — 4–6 травня 1920 р. Саме цього дня, здолавши тисячі кілометрів, на ділянку польсько-радянського фронту, який тримала 2-га січова дивізія Олександра Удовиченка, вийшла армія Михайла Омеляновича-Павленка. Склад Армії УНР, що повернулася з Зимового походу, був таким{241}:

  старшин козаків кулеметів гармат
Запорізька дивізія 140 1100 25 6
Волинська дивізія 100 950 22 2
Київська дивізія 110 840 20 4
Галицька кінна бригада 90 620 6 -
3-й кінний полк 27 170 4 -
Кінна сотня штабу армії 12 160 4 -
Разом 479 3840 81 12

29 травня 1920 р. всі українські дивізії дістали нові найменування та номери. Запорізька, Волинська і Київська, які брали участь у Зимовому поході, стали, відповідно, 1-ю, 2-ю та 4-ю. 2-га стрілецька Олександра Удовиченка дістала назву 3-ї Залізної, 6-та Січова залишилася з попередньою назвою. З галицьких частин, що колись входили до складу Галицької армії та приєдналися до армії під час Зимового походу, створювалася 5-та Херсонська дивізія. Крім того, з кількох окремих кінних полісів незабаром було створено Окрему кінну дивізію. Командувачем всієї армії було призначено генерала Михайла Омеляновича-Павленка, його начальником штабу — полковника Петра Ліпка, начальниками дивізій: 1-ї — Тиміша Гулія-Гуленка (згодом його замінив полковник Гаврило Базильський), 2-ї — Олександра Загродського, 3-ї — Олександра Удовиченка, 4-ї — Юрка Тютюнника, 5-ї — Андрія Долуда, 6-ї — Марка Безручка, Окремої кінної — Івана Омеляновича-Павленка (рідний брат командарма). Також було створено Генеральний штаб УНР, при Головному отамані Симоні Петлюрі, його начальником став генерал Володимир Сінклер.

Чисельність Армії УНР постійно зростала. Найбільше поповнень Українська армія отримала з таборів інтернованих білогвардійців. На той час майже всі білі армії були вже розгромлені червоними, і значна частина старшин-українців, що служили в них, цілком розчарувавшись у своїх вчорашніх провідниках, вирішили перейти на службу до Української Народної Республіки.

Безпосередньо у Польщі було інтерновано Т. зв. білогвардійську групу генерала Бредова — складову частину Збройних сил Півдня Росії, яка з району Одеси уздовж румунського кордону пробилася до території, захопленої поляками. Ця група перебувала у польському таборі Стрілково. 21 квітня 1920 р. у цьому таборі було засновано ініціативний гурток офіцері в-українців, які прагнули облишити білогвардійську службу та перейти до Армії УНР. Головою гуртка було обрано полковника Приходька, заступником — поручика Кібальчика, секретарем — поручика Івка. Усі троє 1918 р. служили в Українській армії, але після повалення влади П. П. Скоропадського опинилися у генерала А. І. Денікіна.

6 травня 1920 р. ця група подала на ім’я генерала Бредова заяву про розрив із Добровольчою армією. 7 травня 1920 р. у таборі Стрілково відбулися установчі збори вояків-українців. На збори з’явилося 318 уродженців Правобережної України (228 офіцерів, 2 лікарі, 88 солдатів) та 196 — Лівобережної (152 офіцери, 44 солдати). Із цих вояків 28 офіцерів та 7 солдатів виявилися «ворожими до української нації», ще 1 офіцерові та 1 солдатові було відмовлено у прийомі через ганебні вчинки. Інші офіцери та солдати були прийняті до українського гуртка та надіслали українському представникові у Варшаві генералу В. Зелінському звернення з проханням перевести їх до Української армії. У відповідь їм було відправлено листа, де висловлювалася згода на прийняття до Армії УНР, порада тимчасово виокремитися в окремі українські казарми, а також — зразки українських відзнак на комірі — для носіння у таборі. За першої ж можливості всі колишні білогвардійці мусили залишити Стрілково й табори Домб’є та Пікулічі, де вони розташовувалися, і переїхати до Ланцута — збірної станиці вояків Армії УНР{242}.

До складу Армії УНР вступила також значна частина українських офіцерів розгромленої під Петроградом Південно-Західної білогвардійської армії генерала Юденіча. Рештки її відступили до Естонії, де офіцери-українці одразу стали на облік у місцевого українського консула. У Північно-Західній армії існувала ціла дивізія — 5-та Лівенська, в якій понад 70 % офіцерського складу становили українці. Це насамперед були офіцери, які 14 грудня 1918 р. у Києві здалися в полон Директорії, але відмовилися служити в Армії УНР і згодом разом із німцями виселилися до Німеччини, де і вступили до Північно-Західної армії.

Друга категорія — старшини Армії УНР, полонені поляками в Луцьку 16 травня 1919 р. і вислані до табору Ланцут, де на той час працювала білогвардійська вербувальна комісія, яка й притягла частину старшин до служби у Північно-Західній армії. Пізніше в Естонії до української армії вписалися й такі відомі старшини, як полковники Володимир Рукін (підвищений гетьманом П. П. Скоропадським до ранги генерального хорунжого) і Анатолій Чайковський, підполковник Євген Решетніков та ін. Загальна чисельність офіцерів-українців Південно-Західної армії генерала Юденіча, що вступили до Армії УНР, не відома, але, за наявними даними, їх було не менше 400 осіб. З Естонії ці офіцери переїжджали у Польщу, до табору Ланцут, і вже там отримували призначення до тих чи інших частин Дієвої армії УНР.

Певна кількість вояків, що колись служили у Збройних силах Півдня Росії генерала А. І. Денікіна, прибула з Болгарії, куди була евакуйована з Одеси у січні 1920 р. Це сталося завдяки зусиллям делегованого до країни полковника Миколи Шаповала. 28 травня 1920 р. у своєму рапорті на ім’я Головного Отамана він, зокрема, зазначав, що відвідав у Болгарії кілька таборів утікачів, у яких зібралося близько 4 тисяч осіб, значна частина яких — військові. Серед них, за підрахунками Шаповала, 1400–1600 — українці й майже 450 служили в Українській армії за часів Центральної Ради та Гетьманату. Деякі з них, як генерали Новицький, Антонович, Тимковський, де Вейле (колишній херсонський генерал-губернатор), виявили бажання перейти на службу до Армії УНР{243}. Щоправда, дістатись з Болгарії до Польщі тоді було надзвичайно складно, тож до Дієвої армії УНР приїхало порівняно небагато старшин.

До Криму разом із рештками Збройних сил Півдня Росії генерала А. І. Денікіна потрапило й кілька старшин Армії УНР, полонених білогвардійцями у жовтні-листопаді 1919 р. зокрема генерали Григорій Янушевський, Петро Єрошевич, полковник Михайло Душенко й ін. (більшість їх хворіла на тиф). У травні 1920 р. частина цих військовиків (67 осіб), очолювана генералом Єрошевичем, вирушила пароплавом із Криму до Болгарії, а звідти — кружним шляхом — до Польщі. У складі Дієвої армії УНР вони опинилася лише на початку вересня 1920 р.{244} Інша група колишніх вояків Армії УНР на чолі з генералом Янушевським прибула до Польщі лише у 1921 р.

Колишні білогвардійці прибували до Ланцута, а звідти розподілялися по дивізіях і бригадах. Звичайно, далеко не всі вони свідомо вступили до Української армії, багатьма керували меркантильні інтереси. Сотник Юрій Науменко (сам у минулому білогвардієць) так згадував про комплектування колишніми білими 5-ї Херсонської дивізії:

«Поповнюватися бригада мала старшинами галичанами з запасової бригади і тими, що стало напливали, як уже згадувалося, з ріжних напрямків та прибуваючими з Ланцута бувшими денікинцями. Ще за мого перебування в Ланцуті почали прибувати туди з ріжних таборів (переважно з Аомбії під Краковом) старшини і стрільці інтернованих там московських «білих» відділів. Можливо, що частина з них ішла до української станиці свідомо і в денікинській армй служила в силу незалежних від них обставин, але більшість ішла туди, щоби попасти в ліпші умовини життя. Справді, вигляд прибуваючих до станиці бувших денікинців був жахливий: я бачив не одного старшину буквально без штанів, в одній білизні, а про стрільців немає що й казати. До штабу дивізії почали були прибувати потроху ці поповнення після короткого вишколення їх в Ланцуті»{245}.

Поповнення Дієвої армії УНР старшинами та козаками відбувалося ще з двох джерел. Перше — мобілізація на територіях, звільнених від більшовиків, переважно на Поділлі. Причому більшість вояків, покликаних до Української армії, залишалися з нею до остаточного розформування влітку 1924 р., адже виявилися переконаними противниками радянської влади. На територіях, зайнятих поляками (на Волині та Київщині), діяли вербункові бюро, куди теж вступали добровольці — старшини та козаки. Крім того, значний відсоток російських офіцерів українського походження було мобілізовано польським командуванням на території Польщі й спрямовано на службу до Армії Української Народної Республіки.

Друге джерело поповнення армії — українці — військовополонені Червоної армії — із часом виявилося ненадійним. Наплив їх припав на вересень-жовтень 1920 р. — після розгрому поляками під Варшавою кількох радянських армій. Полонені масово записувалися до Дієвої армії УНР або Російської білогвардійської армії барона Врангеля, щоб потім, скориставшись першою ж можливістю, перейти на бік червоних і повернути зброю проти Армії УНР{246}. Окремі старшини, що колись служили в РСЧА, виявилися членами підпільної більшовицької організації, яка передавала розвідчі дані ворожій стороні.

Певний час в Армії УНР, у складі 5-ї Херсонської дивізії, служило чимало колишніх вояків Галицької армії. Однак у ніч з 25 на 26 серпня 1920 р. за наказом президента ЗУНР Євгена Петрушевича 183 старшини і 120 підстаршин та стрільців залишили Армію УНР та попрямували до Чехословаччини, де влилися до Української бригади у м. Німецькому Яблонному, яка складалася майже винятково з галичан. Дезертирство галицьких вояків з Дієвої армії було протестом проти підписання угоди між Петлюрою та Пілсудським, за якою Головний Отаман УНР відмовлявся від Східної Галичини на користь Польщі{247}.

  харчовий стан бойовий стан
старшин козаків коней старшин багнетів шабель кулеметів гармат
12.06.1920 2814 16925 3256 ? ? 1 225 199 37
8.09.1920 3287 12117 4491 2291 4345 2043 324 44
18.10.1920 3456 19764 6500 1785 4560 2500 306 51
11.11.1920 3888 35259 7966 2100 9313 2560 675 74

Зміна чисельності Армії УНР протягом другої половини 1920 р. відбувалася таким чином{248}:

Протягом літа-осені 1920 р. Українська армія прикривала крайній правий фланг спільного польсько-українського фронту: в червні — на ділянці р. Дністер — Вапнярка, у липні — Могилів-Подільський — Бар, у серпні-вересні — на рубежі Дністра, у жовтні — на початку листопада — Могилів-Подільський — Летичів.

Старшини Армії УНР в еміграції у Німеччині, посередині — генерал Михайло Омелянович-Павленко, Мюнхен, 15.01.1949 (фото з приватної колекції)


6-та Січова дивізія тривалий час діяла окремо. На початку травня у складі польських військ вона 8 травня 1920 р. вступила до Києва. Через місяць дивізія разом із поляками під тиском червоних залишила Київ і взяла участь у боях на Волині, зокрема — в героїчній обороні Замостя від 1-ї Кінної армії Будьонного 20–31 серпня 1920 р. Після розгрому кінноти Будьонного дивізія була передана у розпорядження Дієвої армії УНР і 7 вересня з’єдналася з нею.

На початку жовтня 1920 р. поляки почали переговори з більшовиками про укладення мирної угоди. У зв’язку з цим 18 жовтня по всьому фронту було оголошено перемир’я — до ночі з 10 на 11 листопада 1920 р. У Ризі розпочалися польсько-радянські мирні переговори, на які було відправлено й українських представників. Радянська сторона проігнорувала наявність делегації УНР і попередньо домовилася про мир тільки з Польщею. У зв’язку з цим, 11 листопада 1920 р. Дієва армія УНР залишалася наодинці з усією Червоною армією.

Михайло Омелянович-Павленко та генералітет Армії УНР збиралися випередити радянські війська й атакувати першими, щоб заволодіти стратегічною ініціативою і спробувати пробитися убік Києва. Але Симон Петлюра, зв’язаний таємними домовленостями з Йосипом Пілсудським, заборонив наступати. Отже, армія мусила чекати 11 листопада та атаки радянських військ.

Перший наступ червоних було здійснено кількома кінними групами: проти 2-ї Волинської, 4-ї Київської та 6-ї Січової дивізій. У запеклому нічному бою українські частини зазнали великих втрат, особливо — 6-та, багато вояків якої потрапили в полон до 60-ї радянської стрілецької дивізії{249}.

Під тиском червоних військ Армія УНР мусила відступати убік польського кордону, що на той час проходив по р. Збруч. 21 листопада, після запеклих боїв, Українська армія була інтернована на польській території. 2-га Кулеметна бригада 1-ї Кулеметної дивізії (створена незадовго перед тим із запасових військ) перейшла Дністер та інтернувалася в Румунії. Загалом до цієї країни потрапило 75 старшин, 800 козаків, 120 коней, 4 гармати{250}.

Доля старшин і козаків, що опинилися в більшовицькому полоні, склалася трагічно. Зі слів стрільця 2-ї сотні 50-го куріня 6-ї Січової дивізії Івана Клячковського, полоненого 11 листопада 1920 р., усіх таких, як він, спочатку етапували до Харкова, а потім мали вивезти на Кольський півострів та на Соловецькі острови у Білому морі, де на той час розташовувалися два табори для військовополонених різних білогвардійських армій. Усіх їх протягом лютого-березня 1921 р. було розстріляно місцевою ЧК{251}. Іван Клячковський 27 січня 1921 р., по виїзді з Харкова, утік і незабаром перетнув радянсько-польський кордон, а потому з’явився у розпорядження командування Армією УНР{252}.

Інтернування та ліквідація Армії УНР, доля українських вояків

На території Польщі українські війська були інтерновані у кількох таборах, а саме: Каліці, Олександрів-Куявський, Вадовиці та Ланцут. Разом із Армією УНР до Польщі пішла і певна кількість цивільних осіб: державних службовців, членів родин тощо. Так, за польськими даними від 26 грудня 1920 р., усього було інтерновано 3266 старшин, 11 229 підстаршин і козаків, 984 держслужбовці та цивільні особи{253}.

Ненайкращі умови життя і зимова погода з мокрим снігом призвели до хвороб в армії. Ось статистика Головної військово-санітарної управи, за перші чотири місяці інтернування:

Усього в армії УНР — 14 260 вояків та урядовців, у тому числі:

у таборі Каліш: 2-га дивізія — 1746 вояків, 3-тя дивізія — 2479 вояків;

у таборі Олександрів (4-та та 6-та дивізії) — 3450 вояків;

у таборі Вадовиці: 1-ша дивізія — 2337 вояків, Окрема кінна дивізія — 1261 вояк;

у таборі Ланцут (5-та Кулеметна дивізія, Юнацька школа, центральні установи тощо) — 2987 вояків.

З них перебуває у шпиталях — 1 198 осіб, у тому числі:

хворих на цингу — 561, хворих на туберкульоз — 400, хворих на венеричні хвороби — 564, інвалідів — 192, померло — 20{254}.

Опинившись у таборах інтернованих, частина вояків скоро розчарувалась у поляках і вирішила на власний розсуд шукати кращої долі або можливості продовження боротьби. Чимало старшин та козаків — із числа найбільших ворогів радянської влади, дезертували з таборів і попрямували на батьківщину для організації партизанської боротьби (приміром, так вчинила група старшин і козаків 1-ї Запорізької дивізії). У той же час вояки-галичани, вважаючи поляків окупантами своєї батьківщини, втекли до Чехословаччини — у табір інтернованих бійців Української Галицької армії у м. Німецькому Яблонному (зокрема, цим шляхом пішли 6 старшин і 6 козаків панцирного потяга «Запорожець»).

Легкодухі вояки — старшини та козаки переважно з числа колишніх червоноармійців та білогвардійців — з Армії УНР почали переходити, відповідно, до більшовицьких або до білогвардійських таборів інтернованих і військовополонених, що також розташовувалися на території Польщі. Таким чином чисельність Дієвої армії УНР дедалі зменшувалася і за станом на вересень 1921 р. становила{255}:

  старшини урядовці лікарі священики козаки жінки діти дезертири
старшини урядовці козаки муштрові козаки немуштрові
1 дивізія 406 9 2 1 1891 41 11 40 10 65 5
2 дивізія 300 10 2 1 1444 58 11 33 4 42 2
3 дивізія 517 30 6 1 1629 95 25 35 - 151 24
4 дивізія 314 7 - - 919 33 3 46 14 120 6
5 дивізія 179 4 8 1 254 39 7 41 - 88 4
6 дивізія 221 8 7 1 1050 31 8 5   13 2
Кулеметна дивізія 193 7 10 - 301 47 9 32 4 24 1
Кінна дивізія 194 18 - - 1027 16 - 11 - 25 15
Юнацька школа 45 - - - 381 30 4 2 - 1 1
  старшини урядовці лікарі священики козаки жінки діти дезертири
старшини урядовці козаки муштрові козаки немуштрові
Запасні війська 1192 4 2 - 286 36 10 33 2 54 -
Охорона Гол. Отамана 20 1 - - 189 1 - 4 2 1 -
Штаб Армії 125 10 2 2 178 23 5 3 - 15 3
Комендатура тилу 124 5 - - 375 47 16 40 - 21 1
Кордонна охорона 17 4 1 - 28 9 1 - - 5 3
Могилів-Под. корд, бригада 25 - - - 73 8 3 9 - 4 -
Жандармерія 46 3 1 - 201 18 10 3 - 2 1
Бронепотяг «Запорожець» 8 - - - 32 - - 6 - 6 -
Бронепотяг «Кармелюк» 16 - - - 42 - - - - 7 -
Армійський шпиталь 2 - 3 - - - - - - - -
Усього 2944 117 44 7 10295 536 123 343 36 644 68

У листопаді 1921 р. добровольці з 3-ї Залізної, 4-ї Київської та 6-ї Січової дивізій здійснили останню спробу підняти повстання в Україні проти радянської влади, Армії УНР на чолі з генералом Юрієм Тютюнником. Але Другий Зимовий похід, Т. зв. Листопадовий рейд, закінчився поразкою частин Тютюнника під с. Міньки: близько 250 вояків загинуло, ще 517 потрапило в полон і з числа останніх 359 було розстріляно під м. Базар 22 листопада 1921 р.

Старший лейтенант флоту УНР Святослав Шрамченко, Філадельфія, 1950 роки (фото з приватної колекції)


Після провалу Другого Зимового походу тільки невеличкі групи та поодинокі вояки намагалися продовжувати збройну боротьбу й підпільну діяльність на радянській території. Зокрема, кілька разів на чолі невеличкого загону до Радянської України проривався сотник Гальчевський-Орел, останній раз — у 1925 р. Протягом 1922–1927 рр., а також у пізніші часи в Радянській Україні нелегально перебували колишні начальник розвідчого відділу штабу Армії УНР сотник Олександр Шпилинський, начальник оперативного відділу Генерального штабу УНР полковник Борис Сулковський, співробітник розвідчого відділу сотник Василь Недайкаша та ін.

  за станом на 15.02.1922 за станом на 1.04.1922 за станом на 20.07.1922 за станом на 25.01.1923
старшини 3029 3079 2414[4] 2610
урядовці 644 645 526
козаки 8257 7903 6362[5] 4114
жінки 622 658 595 379
діти 226 259 238 157
Разом: 12778 12544 10135 7291

Уже в 1922 р. збройна боротьба на рідних землях завершилася. Молоді старшини, юнаки та козаки почали тікати з таборів, перетинати польсько-чехословацький кордон і діставатися до Праги та Подєбрадів. Тут українська військова молодь вступала на навчання до Українського педагогічного інституту чи до Української господарської академії, по закінченні яких перекваліфікувалася у педагогів та інженерів і отримала посади у Чехословаччині та Польщі. Щонайменше 350 випускників Української господарської академії були вояками Армії УНР, причому майже 300 з них — старшинами, а один (Олекса Алмазов) — навіть генералом (підраховано за списками випускників, вміщеними у монографії С. Наріжного «Українська еміграція» (Прага, 1942).

Випускники чехословацьких навчальних закладів мали змогу залишитись у Чехословаччині або повернутися до Польщі чи виїхати на роботу до будь-якої іншої країни.

Окрім того, начальник кінноти Української армії Іван Омелянович-Павленко (молодший) домовився з інспекцією польської кавалерії про влаштування на роботу кіннотників УНР при різних польських полках. Отже, українські кіннотники, залишивши табори, у польських кавалерійських полках почали заробляти достатні для життя та харчування гроші. Певна кількість вояків УНР виїхала на сільськогосподарські та лісозаготівельні роботи.

Чисельність Армії УНР, що перебувала на інтернуванні у Польщі, щомісяця зменшувалась. Динаміку цього процесу можна простежити за документами Військового міністерства УНР, де зафіксовано дані за лютий 1922 — січень 1923 р.{256}:

Чимало українських вояків прагнули повернутися до родичів та близьких. Протягом 1922 р. поодинокі старшини та козаки тікали з таборів і нелегально перетинали радянсько-польський кордон. Інші виїжджали до Варшави, до радянського посольства, з клопотанням про повернення на батьківщину. Зокрема, на початку жовтня 1922 р. на батьківщину виїхав колишній начальних штабу Армії УНР генерал-хорунжий Петро Ліпко{257}.

При радянському посольстві почали збирати групи українських вояків — утікачів із таборів по 20–30 осіб, яких відправляли додому. Одна з перших таких груп прибула до Києва 23 квітня 1923 р.{258}

У червні 1923 р. за не до кінця з'ясованих обставин на бік радянської влади перейшов генерал Юрко Тютюнник з найближчим своїм оточенням — підполковниками Йосипом Добротворським, Юрієм Пироговим, Никифором Дишлевим та іншими старшинами{259}.

Наприкінці жовтня 1923 р. до таборів приїхала радянська репатріаційна комісія, яка почала закликати вояків повернутися на батьківщину. До від’їзду записалося близько 700 осіб, у тому числі: генерал Марко Мазуренко, полковники Порфирій Бучек, Аркадій Рибицький, Євген Решетніков, підполковники Микола Білан, Олександр Ващенко-Захарченко. Вони заповнили анкети і згодом були вивезені до табору поворотців, розташованого під Варшавою. 4 листопада 1923 р. транспорт з усіма поворотцями прибув до Києва. Близько тижня їх протримали на фільтраційному пункті, а потім розпустили по домівках. Після першої партії на батьківщину за амністією виїхала ще досить велика кількість вояків Армії УНР. За радянськими даними, за станом на 15 листопада 1923 р. додому повернулося близько 3 тис. вояків Армії УНР, 20–25 % від їх кількості становили старшини. Радянські дипломати зазначали, що старшини, які виїхали на батьківщину, — «діти селян, міщан, учителів»{260}.

Звичайно, радянська влада не забула про тих, хто протистояв їй зі зброєю в руках у 1917–1921 рр. Майже всі старшини та значна частина козаків-поворотців були репресовані у 1930–1931 рр. за справами ДПУ «Ліквідація білогвардійщини» і «Весна». Окремих було розстріляно, інші дістали різні терміни ув’язнення{261}. Пізніше, під час масових репресій 1937–1938 рр, було знищено решту колишніх вояків Армії Української Народної Республіки, включно з тими, хто повернувся на батьківщину ще наприкінці 1919 — у 1920 р.

Після відбуття більшості козаків і деякої частини старшин до Радянської України Армія УНР зменшилася приблизно до 4,5–5 тис. вояків і складалася тепер переважно зі старшин та військових урядовців. Надій на продовження організованої збройної боротьби з більшовиками майже не залишалося. Симон Петлюра видав свій останній військовий наказ, яким 30 червня 1924 р. Армія Української Народної Республіки була остаточно розпущена:

«Наказ армії і Фльоті Української Народної Республіки

М. П. <місце постою> 30-го червня 1924 р.

По Мобілізаційно-Персональній Управі.

Армія і Фльота Української Народньої Республіки переходить 30-го червня 1924 р. (0 годині 12-ій вночі на 1-го липня) в стан ДЕМОБІЛІЗАЦІЇ.

З цим днем припиняється:

а) приняття на дійсну військову службу,

б) надавання старшинської ради,

в) підвищення в старшинських рангах і

г) нагородження орденами та відзнаками,

аж до часу розпочаття Українською Армією і Фльотою воєнних дій на українській землі.

Підписав: Головний Отаман Симон Петлюра»{262}.

За домовленістю з польською владою у Калішу — на місці найбільшого табору інтернованих вояків Армії УНР, було створено Українську Станицю. За станом на 1 жовтня 1924 р. тут мешкало 740 осіб: 352 старшин, 163 козаки, 132 жінки та 93 дитини. Серед старшин було 11 генералів, 10 полковників, 24 підполковники, 44 сотники, 32 поручники, 28 хорунжих, 15 військових урядовців. У Станиці працювали дитячий садок, початкова школа, гімназія ім. Т. Г. Шевченка, Український народний хор, церква Святої Покрови, театр{263}.

Протягом 20—30-х років загальна чисельність мешканців Української Станиці залишалася незмінною, хоч багато хто помирав, але народжувалися діти, до Каліша поверталися ветерани Армії УНР, що виїздили на роботи у різні куточки Польщі. За словами полковника Івана Литвиненка, який був керівником Української Станиці в 1936–1941 рр, на той час у ній мешкало близько 600 ветеранів Армії УНР зі своїми родинами{264}.

Більшість вояків Армії УНР, що залишилися у Польщі, прагнули оселитися на Волині. Корінні волиняни у більшості ще 1921 р. самочинно повернулися по домівках, а вихідцям з інших регіонів України польська влада вкрай неохоче надавала дозвіл мешкати на Волині. 20 жовтня 1923 р. перша група — понад 100 осіб, переважно старшини Армії УНР — на чолі з генерал-хорунжим Євгеном Білецьким виїхала під Рівне до с. Бабин для роботи на місцевій цукроварні{265}. Згодом тут було засновано сільськогосподарську колонію вояків Армії УНР, у якій проживало не менше 200 осіб.

Напередодні Другої світової війни на Волині вже мешкало понад 500 старшин та козаків Армії УНР. Найбільший їх осередок був у Рівному, де щороку 14 жовтня, на день Святої Покрови, у приміщені Українського клубу відбувалися урочисті збори ветеранів. Головував на них генерал Євген Білецький, неодмінними співорганізаторами були давні члени Українського генерального військового комітету: скарбник Армії УНР Степан Письменний, полковник, командир 2-го кінного ім. І. Мазепи полку Олександр Недзвецький та інші визначні старшини{266}.

Ветерани Армії УНР мешкали також у Луцьку, Крем’янці, Сарнах, Цумані, Ковелі й інших населених пунктах Волині. Великі групи старшин та козаків осіли у Варшаві, Кракові, Лодзі, Познані, Любліні, Бресті та в менших містах Польщі.

Значна частина українських старшин та козаків вчилася у польських вищих закладах у Варшаві, Кракові, Лодзі та Познані. Найбільше осіб закінчило краківські заклади — близько 300. Даних по інших навчальних установах не віднайдено{267}.

13 травня 1924 р. у м. Лодзь було засновано Товариство бувших вояків Армії УНР. Згодом такі ж організації виникли по всій Польщі та країнах, де мешкали військові ветерани УНР. За даними дослідника Олександра Колянчука, за станом на 1 жовтня 1927 р. на обліку цього товариства перебували:

а) у Польщі — 1200 старшин, 5100 козаків;

б) у Франції — 480 старшин, 750 козаків;

в) у Чехословаччині — 340 старшин, 150 козаків;

г) у Румунії — 126 старшин, 650 козаків;

д) у Болгарії — 90 старшин, 400 козаків;

є) у Югославії — 20 старшин, 60 козаків{268}.

Однак ці дані завищені та не відповідають реальному стану речей. Інші джерела подають більш точну інформацію. Так:

а) За даними архіву Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції за станом, на 1.03.1928 у його складі була 201 особа, а всього до 1937 р. членами товариства встигли побувати 386 вояків (включаючи 138, які на той час з різних причин залишили організацію). За станом на 1931–1932 рр. найбільші відділення товариства були у Парижі (46 членів), Крезо (30), Ліоні (21), Алгранжі (21) та інших містах{269}. Окрім того, у країні мешкало близько 60 членів Товариства Запорожців на чолі з полковником Іваном Дубовим, які не входили до Товариства бувших вояків Армії УНР.

б) Дані голови Товариства бувших вояків Армії УНР у Чехословаччині підполковника Василя Проходи свідчать, що чисельність цієї організації за станом на 6.11.1926 дорівнювала 170 особам (включаючи 46 членів, які мешкали у Болгарії та Франції). За станом на 1.05.1928 у Товаристві нараховувалось 429 членів, включаючи:

— Товариство бувших вояків Армії УНР у Подєбрадах — 116,

— Товариство бувших вояків Армії УНР у Празі — 28,

— Громада старшин 6-ї Січової дивізії — 33,

— Товариство Запорожців у Подєбрадах — 33,

— Товариство ім. Гетьмана Пилипа Орлика у Празі — 23,

— Українська громада ім. М. Драгоманова в Болгарії — 102{270}.

в) Полковник Гнат Порохівський, голова Товариства бувших вояків Армії УНР у Румунії стверджує у своїй праці, що за станом на 1930 р. у цій країні мешкав 141 старшина-емігрант та 16 українських старшин, які прийняли румунське громадянство. Про козаків він не згадує нічого, напевно, вони здебільшого не належали до Товариства {271}.

г) Нарешті, сам Олександр Колянчук наводить у своїй роботі дані, за якими за станом на 1 серпня 1927 р. на території Польщі мешкало 1130 старшин, у тому числі:

— 569 старшин піхоти (з них 94 — полковники та підполковники);

— 269 старшин кінноти (з них 36 полковників та підполковників);

— 170 старшин артилерії (з них 32 — полковники та підполковники);

— 76 старшин технічних військ;

— 46 військових урядовців{272}.

Таким чином ми отримуємо:

а) у Франції — 386 членів Товариства + близько 60 членів Товариства Запорожців;

б) у Чехословаччині — 327 членів Товариства;

в) у Болгарії — 102 члени Товариства;

г) у Польщі — 1130 старшин — членів Товариства.

Разом — 2005 членів Товариства бувших вояків Армії УНР, майже всі — старшини.

У 1927 р. під патронатом польського уряду було наново сформовано Генеральний штаб УНР, який спочатку очолював генерал Віктор Кущ, а потім генерал Павло Шандрук. Протягом 1927–1928 рр. до польської армії на службу на контрактній основі було прийнято 34 старшини Армії УНР (згодом їх чисельність зросла до 38 осіб).

Державний центр Української Народної Республіки в екзилі (на еміграції), який після вбивства Симона Петлюри очолив Андрій Левицький, намагався триматись суто пропольської орієнтації. Однак серед української військової еміграції була чисельна група старшин, які вважали поляків такими самими окупантами, як і більшовики. Найрадикальніші її представники у 1921 р. увійшли до створеної Євгеном Коновальцем Української Військової Організації, на базі якої 1929 р. постала Організація Українських Націоналістів. Серед керівників ОУН були колишні начальник штабу Дієвої армії УНР полковник Андрій Мельник, начальник оперативного відділу генерал-хорунжий Микола Капустянський, командир 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії Роман Сушко та деякі інші.

Ще одне об’єднання старшин, які не погоджувалися з позицією Державного центру УНР на тлі польського та інших наріжних питань, утворилося навколо часописів «Немезіда» та «Український ветеран». До цієї групи належали генерал Андрій Вовк, брати Варфоломій та Сергій Євтимовичі, підполковник Сергій Сидоренко, сотник Борис Монкевич та інші{273}.

Чисельна колонія колишніх старшин УНР, переважно випускників Української господарської академії та Українського педагогічного інституту, мешкала на Закарпатті. У березні 1939 р. більшість із них взяла участь у створенні збройних сил Карпатської України та боях з мадярськими військами 14–17 березня 1939 р. Очолював Національну Оборону Карпатської України підполковник Армії УНР Сергій Єфремів. Серед командирів Національної Оборони були старшини Армії УНР — сотники Дорошенко, Яворський, Михайлів, поручники Петрик, Капля, Борис Єфремів та ін.{274}

У Другій світовій війні, яка почалася 1 вересня 1939 р. нападом Німеччини та Польщу, українські старшини були по обох боках фронту. Так, у складі вермахту з молодих членів ОУН було сформовано так званий Легіон полковника Романа Сушка, який брав участь у наступі німців на Львів. Окремі старшини УНР — члени ОУН навіть були провідниками німецьких частин на польській території.

У той же час переважна більшість контрактових старшин УНР, що служили у польській армії, а також дехто із закликаних до війська резервістів взяли активну участь у боях із німцями, і один — Іван Зваричук — загинув{275}.

По розгромі Польщі частина старшин-українців опинилася у радянських концтаборах. За даними генерала Костя Смовського, тільки під час вересневої кампанії 1939 р. у складі польської армії були полонені 10 старшин армії УНР, і подальша їхня доля невідома{276}.

До того ж на Волині протягом 1939–1941 рр. радянські карні органи влаштували тотальну чистку серед місцевого населення, у результаті якої чимало старшин Армії УНР — мешканців цього регіону потрапили до в’язниць і концтаборів. Деякі з них, як колишній начальник штабу 2-ї Волинської дивізії полковник Олександр Волосевич та видатний діяч Українського Генерального військового комітету, незмінний скарбник Дієвої армії УНР Степан Письменний, були розстріляні. Інші, як генерал Олексій Галкін, вивезені на заслання до Радянського Союзу.

З огляду на ці події українська військова еміграція почала шукати більш тісних контактів з Німеччиною — задля можливого відновлення Армії УНР. Якийсь час столицею уенерівської еміграції був Холм, де зібралася більшість активних українських вояків. Саме у цьому місті за підписами генералів Павла Шандрука, Віктора Куща, Олександра Загродського, полковників Михайла Крата, Костя Смовського, Валентина Трутенка, Івана Литвиненка та Олександра Вишнівського в 1941 р. було видано «Звернення представників військових та політичних кіл української еміграції за кордоном до української політичної еміграції про участь у війні з Радянським Союзом на стороні Німеччини{277}.

Слід зазначити, що німці загалом досить толерантно ставилися до української військової еміграції, але ті з українських вояків, хто намагався чинити їм хоч найменший спротив, — безжально знищувались. Так, наприкінці липня 1941 р. на цукроварні с. Бабин Рівненського повіту за нез'ясованих обставин фашисти розстріляли кількох працівників — колишніх українських вояків: сотника Петра Авраменка, хорунжих Тимотія Домбровського та Степана Паламарчука, козака Івана Мадія{278}.

У перші ж дні Радянсько-німецької війни 1941–1945 рр. українські військові разом із німцями вирушили на батьківщину, щоб спробувати відродити Українську Народну Республіку. Так, у невдалому проголошенні незалежності України у Львові 30 червня 1941 р. брав активну участь генерал-хорунжий Всеволод Петрів, який урядом Степана Бандери та Ярослава Стецька був призначений військовим міністром. Інший відомий український військовий діяч — генерал-хорунжий Микола Капустянський у складі Похідних груп ОУН дістався до Києва, де намагався створити Український військовий клуб ім. П. Полуботка та сформувати кілька українських частин у складі німецької армії.

Протягом 1941–1943 рр. певна частина старшин армії УНР служила у набраних з українців батальйонах шуцманшафту — німецької охоронної поліції. Окремі українські старшини були навіть командирами цих батальйонів. Приміром, 109-й батальйон шуцманшафту очолював генерал-хорунжий Іван Омелянович-Павленко (згодом — хорунжий Микола Фещенко-Чопівський), 118-й — полковник Кость Смовський, 208-й — сотник Василь Татарський{279}.

Генерал-хорунжий Олександр Вишнівський у приміщенні Українського музею, Нью-Йорк, 1960 роки (фото з приватної колекції)


Особлива сторінка української військової історії — служба в 1943–1945 рр. колишніх старшин Дієвої армії УНР у складі 14-ї дивізії військ СС «Галичина», а потім — Українській Національній армії. До 14-ї дивізії СС «Галичина», що формувалася з уродженців Галичини, військовики вступали переважно за протекцією майора абверу Альфреда Бізанца — колишнього полковника УГА та командира 7-ї Львівської бригади. Для перепідготовки українських старшин на території Чехословаччини у с. Піковиці та с. Лішани під м. Бенешов було відкрито військово-навчальну школу з піхотним, гарматним і саперним відділеннями. Її, зокрема, закінчили: підполковники Борис Барвінський, Іван Ремболович, Борис Базилевич, Олександр Шандрук-Шандрушкевич, сотники Микола Палієнко, Павло Денисенко, Аверкій Гончаренко, поручик Леонід Савицький та ін.{280} Щоправда, по закінченні школи майже всім старшинам УНР німці понизили ранги на один-два ступені: таким чином, 14-та дивізія не мала жодного старшини Дієвої армії УНР із рангом вище сотника{281}.

Загалом у 14-й дивізії військ СС «Галичина» першого її складу (тобто до розгрому її під Бродами) служило понад 70 колишніх старшин Армії УНР та 100 — Галицької армії{282}. У липні 1944 р. під час битви під Бродами ці старшини виявили себе як герої — не один з них залишився на полі бою. Загинули командир важкого гарматного дивізіону дивізії сотник УНР Михайло Палієнко, командир кулеметної сотні 30-го полку поручик Постоловський та деякі інші. Командир штурмового батальйону 14-ї дивізії Іван Ремболович у цьому бою втратив обох своїх синів, а сам був важко поранений. З поля бою підполковника Ремболовича винесли місцеві селяни. Тривалий час його намагалися лікувати у підпіллі, але рана виявилася надто складною. Під чужим прізвищем Ремболовича було привезено до Львова, де в одному з радянських військових госпіталів йому було здійснено ампутацію ноги. Потому Іван Ремболович переховувався по різних селищах Західної Україні та тримав постійні контакти з місцевими організаціями ОУН-УПА. Радянські каральні органи змогли викрити та заарештувати Ремболовича лише 7-го листопада 1949 року. 8-го вересня 1950 року його було страчено у Станіславові{283}.

Після розгрому та переформування 14-та дивізія військ СС «Галичина» була знов поповнена значною кількістю старшин Дієвої армії УНР. У березні 1945 р. під назвою 1-ї Української дивізії вона увійшла до складу Т. зв. Української Національної Армії Павла Шандрука, яка мусила об’єднати на території Європи всі українські антирадянські формування.

2-ю Українською дивізією стала протипанцерна бригада «Вільна Україна», яку очолив полковник Петро Дяченко. У ній теж було досить багато старшин УНР. На початку травня 1945 р. 1-шу Українську дивізію прийняв підвищений до ранги генерал-хорунжого Михайло Крат — товариш Шандрука по 3-й Залізній дивізії армії УНР. При штабі Української національної армії та 1-ї Української дивізії скупчилася велика кількість генералів і старшин Дієвої армії УНР, які разом з ними відступали до Західної Європи, аби не потрапити до рук радянських військ. Разом з УНА пішла з Польщі і більша частина мешканців української станиці у Калішу.

По закінченні Другої світової війни 1-ша Українська дивізія була інтернована союзницькими військами в Італії (більшість) і Австрії (менша частина). Окремі групи українських вояків, переважно представники військової еміграції УНР у Польщі, дісталися Західної Німеччини й осіли в районі Мюнхена.

Щоправда, з територій, зайнятих радянською армією, встигли евакуюватися далеко не всі колишні генерали та старшини Дієвої армії УНР. Протягом 1945–1946 рр. Їх було арештовано радянськими каральними органами СМЕРШ та МДБ і відправлено у концтабори. Зокрема, у Польщі, Чехословаччині та Австрії до рук радянських спецслужб потрапили генерали Володимир Сінклер, Олександр Греків, Петро Єрошевич, полковники Борис Сухоручко-Хословський, Микола Сіпко, підполковники Василь Прохода, Микола Росіневич, сотники Леонід Макаревич, Цілевич, поручики Сергій Савченко, Іван Турченко, Степан Білошицький, хорунжі Іван Рафаловський, Володимир Хилецький та інші{284}.

Особливо жорстокими були репресії проти української військової еміграції в Румунії. Так, уже після окупації радянськими військами Бессарабії у 1940 р. всі колишні вояки армії УНР були арештовані та ув’язнені у м. Бєльці. По відступі радянських військ у 1941 році їх усіх розстріляно. Зокрема загинули сотник Олександр Таран і поручик Терлецький. У той же час у Кишиневі страчено поручиків Мяловського і Чеховича та кількох підстаршин і козаків. 1944 р, коли радянські війська зайняли Румунію, вони захопили кілька десятків колишніх вояків армії УНР. Влітку 1946 р. у в’язниці «Жилава» троє з них було повішено: хорунжий Олександр Карпович і старшини Сердюк та Пілявський. Крім інших, у Румунії було захоплено та згодом страчено й місцевого керівника української військової еміграції полковника Гната Порохівського{285}.

У 1943–1945 рр. частина вояків Армії УНР залишилась на рідних територіях, щоб вести партизанську боротьбу спочатку з німецькими, а потім із радянськими військами у складі Української Повстанської Армії (УПА). Перші національні партизанські формування були створені ще навесні 1942 р. у Сарненському та Костопільському районах Рівненської області на чолі з отаманом Бульбою-Боровцем. Ці загоні отримали найменування Поліської Січі, у них служили полковник Іван Литвиненко, адміністративний полковник Петро Смородський, колишній повстанський отаман Іван Трейко (він, щоправда, приписав собі ранг полковника Армії УНР), підполковник Іван Лиходько та ін. У травні 1943 р. Поліська Січ була роззброєна Українською Повстанською Армією, а її вояки влилися до складу УПА. Литвиненко та Трейко також перейшли до УПА, а Смородський відмовився і згодом від’їхав до Західної Німеччини.

Протягом 1943–1945 рр. у складі Української Повстанської Армії старшини Армії УНР відігравали помітну роль. Так, підполковник Леонід Ступницький став начальником штабу УПА, але невдовзі загинув у бою з радянськими військами. Посмертно йому було присвоєно ранг генерал-хорунжого УПА. Полковник Іван Литвиненко був начальником розвідки штабу УПА, колишній полковник Михайло Павловський — польовим священиком, полковник Микола Омелюсик — помічником начальника штабу та інспектором артилерії, підполковник Дмитро Білогуб — інспектором кавалерії. Полковник Іван Литвиненко, крім того, викладав у старшинській школі УПА «Дружинники», вважався старійшиною цієї школи, та вручав її випускникам дипломи про отримання першого старшинського ступеня. Окремі загони Української Повстанської Армії очолювали колишні старшини Дієвої армії УНР: підполковник Іван Ремболович, сотники Олександр Даниленко та Корній Мороз, поручик Якимчук й ін. Майже всі ці старшини або загинули в боях із радянськими військами, або були захоплені каральними органами та згодом розстріляні.

Після Другої світової війни уенерівська військова еміграція, вже значно зменшена кількісно, розпорошилася по всіх континентах світу. Тільки у Франції українські емігранти зберегли свою організації, інші було знищено. Більшість колишніх вояків Армії УНР, що напередодні війни мешкали у Польщі та Чехословаччині, в 1945 р. опинилися у Західній Німеччині, де заснували кілька українських таборів для переміщених осіб. Звідти у 1948–1949 рр. значна частина українських вояків емігрувала до Сполучених Штатів Америки, меншість — до Канади. Велика українська військова колонія залишилась і в Німеччині — поблизу Мюнхена. Колишні вояки Дієвої армії УНР, що служили в 1-й Українській дивізії, протягом 1947–1949 рр. емігрували до Великобританії та Австралії.

Для багатьох старшин та козаків армії УНР нова сторінка еміграції почалася вже у досить похилому віці — наймолодші мали тоді по 55 років. Звичайно, поневіряння у нових країнах скоротили життя багатьом із них, однак переважно колишні вояки Армії УНР померли у 60—70-ті роки.

До часу, коли Україна отримала незалежність, дожили лічені військовики Української Народної Республіки. Найстарший з ветеранів Дієвої армії УНР, генерал-хорунжий Сава Яськевич, помер в Австралії у 100-літньому віці 20 червня 1996 р. Колишній старшина Кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка, родич Симона Петлюри, патріарх Української Православної Церкви Мстислав (Степан Скрипник) встиг двічі відвідати Київ. У 1992 р., він передав Збройним Силам України бойовий прапор 3-ї Залізної дивізії армії УНР, який нині зберігається у Музеї Збройних сил України.

Старшини Армії УНР у таборах інтернованих, українських вояків у Польщі, 1922 рік (фото з фондів Музею Української революції)

Старшини Старшинської сотні 2-ї Волинської дивізії у таборах інтернованих українських вояків у Польщі, 1921 рік (фото з фондів Музею Української революції)

Підготовка власного старшинського корпусу Армії УНР

Вступ

У попередньому розділі, присвяченому старшинському корпусу Армії УНР, розповідалося про роль і значення вихованців російських військово-навчальних закладів в організації та бойових діях українських збройних сил. Старшинський корпус Армії УНР на 90 % складався з колишніх російських генералів та офіцерів. Переважна більшість їх походили з українських губерній. Резерв цих старшин був настільки великий (адже напередодні та під час Першої світової війни з числа українців було підготовлено понад 60 тис. офіцерів), що, теоретично, тільки з них можна було сформувати потужну армію. Однак армія ця була б за складом українською, але за духом та командною мовою — російською. Проблема полягала не стільки в особистих якостях офіцерів-українців російської армії, скільки в їх вихованні та попередній службі. Кадетський корпус, військове училище, школа прапорщиків робили з представника будь-якої національності тільки російського офіцера, який присягав «За Віру, Царя та Вітчизну».

Для формування національного старшинського корпусу треба було створити іншу систему військової освіти: з українською мовою викладання, з українськими підручниками, які базувалась би винятково на українських військових традиціях. Причому будь-яке відхилення від цих суворих умов (російськомовність вихователів та старшин, співання російських бойових пісень тощо) призводило до непевності якоїсь частини випускників старшинських шкіл УНР.

Наприклад, у Житомирській спільній юнацькій школі 1919 р. більшість старшин і викладачів, включаючи обох її начальників — Всеволода Петрова та Павла Вержбицького, ад’ютанта, інспектора класів, командирів пішого куреня, кінного дивізіону, майже всіх сотень, була російськомовною. У результаті з 163 старшин першого випуску цієї школи, який відбувся 5 листопада 1919 р., у другій половині 1920 р. на службі в Армії УНР залишилося тільки 18. Звичайно, певна кількість випускників загинула та була поранена у боях Першого Зимового походу. Проте інші — у більшості — розійшлися по домівках. Те саме можна сказати і про випуск Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії, який відбувся вже у таборі інтернованих Вадовиці у грудні 1921 р. Начальник школи, полковник Олександр Годило-Годлевський і більшість старшинського та викладацького складу були люди російськомовні, хоч і служили в Армії УНР ледь не з перших днів її існування. Врешті значний відсоток випускників цієї школи згодом повернувся на батьківщину — до Радянської України.

З другого боку, є приклад Спільної юнацької школи 1920–1924 рр., яка дала чотири випуски старшин. У 1920 р. російські настрої у ній були ще досить потужними: російською мовою розмовляли майже всі старшини та викладачі. Тривало це лише доти, доки начальником школи не було призначено полковника (згодом — генерал-хорунжого) Миколу Шаповала. За перший рік керівництва школою він усунув з неї 28 старшин, здебільшого етнічних українців. Однією з головних підстав до звільнення їх були російська мова, вживання нецензурної лексики, непорядність тощо. Російські військові пісні викорінювалися з пісенного репертуару школи «майже репресіями» (цитата М. Шаповала з його доповіді на ім’я С. Петлюри). І школа повністю переродилася. Заговорили українською мовою навіть етнічні росіяни — викладачі та старшини школи, яких Шаповал залишив за їх порядність, високий професіоналізм та відданість Українській армії. Національна ознака у «репресіях» Шаповала не відігравала ніякої ролі: він радо приймав до школи і росіян, і євреїв. Реформа Спільної юнацької школи дала вражаючі результати. Чимало її випускників згодом закінчили Українську господарську академію у Подєбрадах, Український педагогічний інститут у Празі, інші чеські та польські вищі навчальні заклади, а в пізні часи еміграції стали відомими громадськими та політичними діячами, інженерами, педагогами, священиками.

Однак слід зазначити, що в 1917–1923 рр. у складі збройних сил України було підготовлено порівняно невелику кількість власних старшин:

— 1 листопада 1917 р. 36 хорунжих, випущених з українського відділення 2-ї Київської школи прапорщиків (список цього випуску на сьогодні не віднайдено);

— 24 листопада та грудень 1917 р. — випуски з 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл колишніх вихованців російських військово-навчальних закладів (переважно з м. Києва), які по їх розформуванні погодилися залишитись на службі у військах Центральної Ради;

— 5 листопада 1919 р. 163 хорунжих єдиного випуску Спільної (Житомирської) військової школи, з яких у другій половині 1920 р. в армії УНР служило лише 18;

— 14 липня 1921 р. 77 хорунжих першого випуску Спільної юнацької школи;

— 4 грудня 1921 р. 18 поручиків, 150 хорунжих, 4 підхорунжих Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу при 3-ї Залізній дивізії;

— 28 липня 1922 р. 114 хорунжих і 3 підхорунжих другого випуску Спільної юнацької школи;

— 15 серпня 1923 р. 48 хорунжих третього випуску Спільної юнацької школи;

— у червні 1924 р. 31 хорунжий і 1 поручик четвертого випуску Спільної юнацької школи.

Окрім того, протягом 1919–1921 рр. переважно на старшинських посадах в Армії УНР служили колишні вихованці 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, які існували протягом листопада 1917 — лютого 1918 р. Ці юнаки через бойові дії так і не змогли вчасно дістати перші старшинські звання. Точна їх кількість невідома, але за станом на 1921 р. в Армії УНР було щонайменше 22 старшини із числа колишніх юнаків 1-ї та 2-ї Українських шкіл.

Перші українські гуртки серед російських юнкерів

На початку 1917 р. на території України діяло 18 військово-навчальних закладів російської імператорської армії. Половина з них розташовувалася в Києві: 1-ше Київське Костянтинівське та 2-ге Київське Миколаївське військові, Миколаївське артилерійське, Олексіївське інженерне училища та 1—5-та Київські школи прапорщиків. Ще чотири розміщувалися в Одесі — Одеське військове та Сергіївське артилерійське училища, а також 1-ша та 2-га Одеські школи прапорщиків. Нарешті, в Чугуєві діяло Чугуївське військове училище, в Полтаві — евакуйоване сюди у 1915 р. з м. Вільно (нині — Вільнюс) Віленське військове училище, у Єлисаветграді (нині — Кіровоград) — Єлисаветградське кавалерійське училище й у м. Житомир — 1-ша та 2-га школи підготовки прапорщиків піхоти військового часу Південно-Західного фронту (ці заклади називалися також 1-ю та 2-ю Житомирськими школами).

Організаційно училища підпорядковувалися Головному управлінню військово-навчальних закладів російської армії. У військовому відношенні всі Київські та Віленське училища були у розпорядженні штабу Київської військової округи, Одеські та Єлисаветградське — у розпорядженні штабу Одеської військової округи та Румунського фронту, Чугуївське — штабу Московської військової округи. Підпорядкування шкіл прапорщиків відбувалося за іншим принципом: на чолі всіх Київських шкіл стояв генерал-майор Соколов, Одеських — старший серед їхніх начальників, а Житомирські безпосередньо підпорядковувалася штабу Південно-Західного фронту.

Питання підпорядкування — досить важливе, оскільки від безпосередніх начальників військово-навчальних закладів залежало: чи допустять вони якусь національну або революційну агітацію. Щоб запобігти появі політики у військово-навчальних закладах, їхні начальники мали досить засобів, насамперед — можливість виключення з училища чи школи юнкера, що дозволив собі провадити агітацію будь-якого політичного, національного чи релігійного характеру.

Більшість військових училищ в Україні, незважаючи на Лютневу революцію, зберегли непохитну військову дисципліну — об’єднання у них юнкерів в окремі національні класи або курси унеможливлювалося. У двох училищах — Одеському військовому та Сергіївському артилерійському, в 1917 р. українці взагалі становили меншість. До цих училищ після відміни обмежень за національними та віросповідними ознаками у великій кількості вступали молоді євреї, що виявили бажання стати російськими офіцерами.

Так само політична та національна агітація була виключена у школах прапорщиків, розташованих у Житомирі. Підпорядковані безпосередньо штабу Південно-Західного фронту, вони комплектувалися переважно рядовими військ фронту, що відзначилися у боях та були гідні стати російськими офіцерами. Українська агітація тут теж була нереальною, хоч значна частина викладацького складу обох навчальних закладів згодом сумлінно служила в Армії Української Народної Республіки. Досить згадати, що курсовим офіцером 2-ї Житомирської школи прапорщиків був штабс-капітан Юрій Ластівченко — згодом командир 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. Посаду начальника 1-ї Житомирської школи прапорщиків певний час обіймав полковник Павло Вержбицький — у 1919 р. начальник Житомирської юнацької школи Дієвої армії УНР. Разом із Вержбицьким на початку 1919 р. тут працювало ще кілька викладачів і курсових офіцерів колишніх 1-ї та 2-ї Житомирських шкіл прапорщиків.

Значно краще справа українізації просувалася в Одеських та Київських школах прапорщиків, де питання націоналізації російської армії зустріло теплу підтримку не тільки серед юнкерів, а й серед їх командирів. Зокрема, заснування української громади юнкерів 1-ї та 2-ї Одеських шкіл прапорщиків підтримав начальник однієї з них (2-ї) полковник Михайло Омелянович-Павленко, згодом — командувач Армії Української Народної Республіки. Випускник школи, згодом поручик Армії УНР Василь Бібик згадував:

«3. березня ст. ст. 1917 року вперше відбулась в Одесі величава українська маніфестація організованого громадянства міста, разом з військом. Наші дві школи прапорщиків студентського складу також брали участь у цій маніфестації. В І школі мій старший річник мав чимало свідомих українців, які одвідували “Українську Хату” в Одесі (головою був знаний військовий лікар, полковник Ауценко — перший самостійник в Укр. Центр. Раді, що в 1919. році загинув на Поділлю в бою проти червоних москалів.)

Отже в “Укр. Хаті” було декількома юнаками-студентами 2. березня ст. ст. засновано спілку укр. юнаків у І школі. (II школа мала тоді молодший річник, який в більшости складався з москалів). Головою спілки був син відомого українського письменника Коцюбинського, — тоді юнак, а нині дипломат-урядовець СССР. В ніч з 2 на 3 березня дами-члени “Укр. Хати” — наспіх, але старанно вишили чудовий український прапор для нашої юнацької укр. спілки, під яким ми й вийшли 3 березня на улиці Одеси. Першим прапороносцем був юнкер, нині інж. Сергій Колінський, б. старшина Української Армії. Школи йшли під червоним прапором. На подвіррі касарень 14. стріл, полку, де були розміщені обидві студ. школи старшин, вишикувались юнаки обох шкіл, а українці під своїм жовто-блакитним прапором стали окремо. В цей момент трапився якийсь голосний інцідент між Начальником II школи, полковн. Л.-Гвардії М. Омеляновичем-Павленком та завідуючим школами армейським полковником Васильєвим. Між иншим, адьютантом цього Васильєва був штабс-капітан Орлов, по походженню українець, згодом активний український старшина і громадський діяч.

Нас, українців, дуже цікавила причина інціденту, бо українці з II школи зголосились до нас, щоб йти під укр. прапором. Вийшовши на улицю (Канатна), розташувались в такому порядку: І школа під червоним прапором, далі українці — під жовто-блакитним прапором і II школа під червоним прапором; за ними кулеметний батальон, а далі, позаду, Артилерійська (гарматна) школа. Лівим боком їхав на коні од голови проводу шкіл Начальник II школи полковник гвардії Омелянович-Павленко і, зупинившись біля укр. прапору, звернувся до мене з запитом: хто йде під цим прапором. Я відповів, що українці — нащадки запорозьких козаків. Полковник Омелянович-Павленко з приємною усмішкою заявляє, що він є також нащадок славних дунайських козаків і був би радий їхати під цим чудовим прапором. Я відповів, що цим зробить нам велику честь. Полковник Омелянович-Павленко поїхав далі оглядати свою школу, а ми в цей час передали українцям з II школи, що їх Начальник їхатиме на чолі українців і у нас дуже збільшилася кількість, так що українці виглядали дуже імпозантно. “Одеський Листок” з 4 березня 1917 року про це писав так: “Під час вчорашньої маніфестації Одеса була заскочена несподіванкою, бо популярний в Одесі Нач. II студентської школи юнаків, полк, гвардії, георгієвський кавалер, з перевязаною раненою рукою, на чудовому рижому коні вів свою школу під сепаратистичним „українським прапором”»{286}.

Незважаючи на те, що перший голова «Української Хати» — юнкер 1-ї Одеської школи прапорщиків Юрій Коцюбинський був членом більшовицької партії, а згодом — військовим народним комісаром українського радянського уряду, значна частина її членів таки опинилася у лавах не Червоної армії, а збройних сил України.

У травні 1917 р., після випуску з 1-ї Одеської школи прапорщиків патріотично налаштованих старшин-українців, українській громаді в Одесі вдалося укомплектувати офіцерськими кадрами створюваний у місті 1-й Гайдамацький курінь. Розгорнута на його базі наприкінці 1917 р. Одеська Гайдамацька бригада військ Центральної Ради традиційно набиралася з прапорщиків-українців — випускників 1-ї та 2-ї Одеських шкіл. Названий у спогадах штабс-капітан Орлов спочатку був одним із рушіїв українського військового руху в Одеських школах прапорщиків, а в листопаді 1917 р. очолив 2-й Гайдамацький полк Одеської Гайдамацької бригади.

Українізація 2-ї Київської школи прапорщиків, розформування російських військово-навчальних закладів

Навесні-влітку 1917 р. український рух у Київських школах прапорщиків був значно меншим, ніж в Одесі, хоча як мінімум двоє начальників шкіл — 2-ї полковник Хлопицький (поляк) та 5-ї полковник князь Туманов (Туманішвіллі) щиро співчували будь-яким національним рухам.

У серпні 1917 р. стараннями викладача 2-ї Київської школи прапорщиків штабс-капітана Аверкія Гончаренка у цій школі було організовано перше українське відділення. Цікаво, що Гончаренко майже легально об’єднав юнкерів-українців свого курсу в окреме національне відділення (у кількості 36 осіб) і навіть намагався українізувати всю 2-гу Київську школу прапорщиків.


Сучасне фото будинку на вул. Багговутівській, 2 у Києві, де в 1917 році знаходилося українське відділення 2-ї Київської школи прапорщиків


Пізніше він згадував:

«У першій світовій війні я вийшов на фронт як командант сотні, а вже у вересні 1915 р. я обняв команду батальону. В грудні того самого року я був важко ранений і мене відправлено на лікування до військового шпиталя в Києві. По одинадцяти місяцях побуту у шпиталі, я був призначений на лектора упактики, топографії та фортифікації до школи хорунжих, яка містилася на Лук’янівці в будинку духовної семінарії. Начальником цієї школи був полковник Хлопіцький, поляк, але дуже порядний чоловік, а начальником усіх шкіл хорунжих (тобто прапорщиків. — Я. Т.) був москаль, генерал Соколов, мій колишній командир полка. Там мене застала революція в березні 1917 р.

Коли почалась українізація частин російської армії, які складались із вояків українців, я взявся за це діло на терені школи. Моя кляса мала 36 юнаків і всі вони були украінці і радо чекали на переорганізування їх на українську частину. В порозумінню із ними, я звернувся у справі українізації в школі підхорунжих (тут також насправді йдеться про прапорщиків. — Я. Т.) до начальника школи, покликаючись на те, що формування польських частин уже почалось. Полк. Хлопіцький вислухав мене і сказав:

— Я знаю, що у вас вже готова кляса, але я цієї справи сам вирішити не маю права й тому раджу вам удатись до вашого колишнього командира полку, ген. Соколова, від якого залежить остаточне вирішення цієї справи на терені шкіл підхорунжих. Я зі своєї сторони зберу всю школу і заповім, щоб юнаки украінці перейшли до Вас.

Так воно і сталося. Ані ген. Соколов, ані полк. Хлопіцький не робили нам жодних перешкод в переведенні украінізацй школи, навпаки, останній допомагав нам, де тільки було можливо. Вже в березні (помилка в тексті, має бути у вересні. — Я. Т.) нам удалось сформувати одну сотню і тоді ми зробили парадне відкриття української школи хорунжих, на яке прибув і секретар Військового Комітету Центральної Ради разом зі своїм штабом ген. Івановим та полк. Пількевичем. Хоч москалі в загальному ставились вороже до нас, але справа украінізацй школи посувалась уперед і в місяцях серпень-вересень (це сталося лише у листопаді. — Я. Т.) нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу і ми перейшли із усім устаткуванням до будинку старої військової Константинівської школи під назвою Перша Юнацька Військова Школа ім. гетьмана Богдана Хмельницького»{287}.

Насправді українізація 2-ї Київської школи прапорщиків відбувалася значно складніше та повільніше. Питання про це вирішувалося не в Києві і не генералом Соколовим, а у Петрограді — Військовим міністерством Росії. Переговори про українізацію школи вів Український генеральний військовий комітет (УТВК).

Головне управління військово-навчальних закладів Військового міністерства Росії пішло на поступки комітету і вже 8 вересня 1917 р. (ст. ст.) виконувач обов’язків начальника управління, генерал-майор Потапов надіслав до штабу Київської військової округи телеграму з наказом про українізацію 2-ї Київської школи прапорщиків. Але телеграма ця чомусь місяць приховувалась від УГВК штабом Київської військової округи й була опублікована лише в наказі по військам округи № 1489 від 13 жовтня 1917 р. (ст. ст.). Відповідно до телеграми генерал-майора Потапова, українізація 2-ї Київської школи відбувалася на таких умовах:

Засновник українських військово-навчальних закладів сотник Аверкій Гончаренко (За Державність, Варшава, Ч. 9)


1) збереження російської мови як мови навчального процесу;

2) відповідальним за процес навчання та підготовки українських офіцерів призначається генерал-майор Соколов;

3) склад викладачів і офіцерів 2-ї Київської школи лишається попереднім;

4) комплектування юнкерами проводитиметься з підготовчої команди при начальникові всіх Київських шкіл прапорщиків генералі Соколові, а також з 1-го Українського запасного і 1-го Українського козацького ім. Б. Хмельницького полків{288}.

Таким чином, ще до Жовтневого перевороту стараннями українця штабс-капітана Аверкія Гончаренка, поляка полковника Цеслава Хлопіцького та росіянина генерал-майора Єлисея Соколова було частково українізовано 2-гу Київську школу прапорщиків.

Жовтневий переворот у Росії значно пришвидшив процес українізації та подальшої ліквідації військово-навчальних закладів, що розташовувалися на території України. По отриманні у Києві даних про події у Петрограді місцева залога поділилася на три табори: прихильників Тимчасового уряду, які згуртувалися навколо штабу Київської військової округи, соратників більшовиків, та вояків Центральної Ради. У першому таборі опинилася переважна більшість юнкерів військових училищ і шкіл прапорщиків м. Києва. Проте український курс 2-ї Київської школи прапорщиків на чолі з Аверкієм Гончаренком одразу з’явився під стіни Центральної Ради та зайняв оборону. Потому у Києві розпочалися триденні вуличні бої між прихильниками Тимчасового уряду та більшовиками. Ударною силою перших були юнкери 1-го Київського та Олексіївського інженерного училищ, 1-ї, 3-ї та 5-ї шкіл прапорщиків. Вони брали участь у боях із захисниками заводу «Арсенал», біля стін якого полягло чимало юнкерів. В останній день вуличних боїв більшовики розстріляли з далекострільних гармат приміщення 1-го Київського військового училища. Всього ж за три дні боїв це училище втратило тільки загиблими 60 юнкерів та кількох офіцерів. Протистояння між обома ворогуючими сторонами завершилося з появою у Києві кількох українських полків, які всю владу передали до рук Центральної Ради.

Одразу по тому всі російські військові частини, які розташовувалися на території Київської та Одеської військових округ, наказом Українського генерального військового секретаріату були розформовані. Залишилися тільки ті частини, які оголосили себе українськими. Ініціатива роззброєння всіх неукраїнських частин належала голові Українського генерального військового секретаріату Симону Петлюрі та командувачеві Київської округи підполковникові Віктору Павленку.

Таким чином у Києві, Одесі та Житомирі було розформовано всі дев’ять шкіл прапорщиків. Більшість особового складу 1-ї, 3-ї та 5-ї Київських шкіл, а також 1-ше Київське військове училище виїхали на Дон — у розпорядження білогвардійської Добровольчої армії, що в той час почала формуватися у Новочеркаську та Ростові-на-Дону. У грудні 1917 р. припинено існування Київського (колишнє Олексіївське) інженерного, Київського (колишнє Миколаївське) артилерійського, 2-го Київського (колишнє Миколаївське) військового та Єлисаветградського кавалерійського училищ.

Зі старих військово-навчальних закладів оголосили себе українськими лише Чугуївське, Віленське (у Полтаві), Одеське військові, а також Одеське (колишнє Сергіївське) артилерійське училища. Вони увійшли до складу збройних сил Центральної Ради. Щоправда, згодом виявилося, що ця «українізація» для більшості начальників, офіцерів та юнкерів училищ була лише формальністю. Так, під час січневих вуличних боїв 1918 р. в Одесі між червоногвардійцями та гайдамаками на боці останніх виступив тільки невеличкий гурт юнкерів-українців. Більшість вихованців одеських училищ (серед яких, як уже згадувалося, на той час було багато євреїв) зайняла нейтралітет, а деякі зі зброєю в руках виступили проти гайдамаків — у складі або на чолі загонів червоної гвардії. Після перемоги більшовицького повстання в Одесі значна частина вихованців одеських училищ влилася до червоної гвардії, а в березні 1918 р. відступила з України разом з загонами Червоної армії.

Викладачі та вихованці Чугуївського училища восени 1917 р. мали білогвардійські симпатії.

23 (10) листопада 1917 р., коли у Москві вибухнуло Юнкерське повстання проти більшовиків, чугуївські юнкери намагалися підтримати своїх товаришів. Коли ж до Харкова прибули перші більшовицькі загони, чугуївці вирішили їх роззброїти. Про ці плани швидко дізналися більшовики. 27 (14) грудня юнкери дійсно вирушили до Харкова, але на підступах до міста їх зупинили червоногвардійські загони. Потому чугуївці повернулися до приміщень училища. Його начальник генерал Протазанів запропонував усім юнкерам роз’їхатись — хто куди хоче. Значна частина скористалася цією пропозицією, у тому числі й невеличка українська група, яка виїхала до Полтави та згодом влилася до складу Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради. У приміщенні училища залишилося близько 200 офіцерів і юнкерів, яких 28 (15) грудня 1917 р. було майже без бою роззброєно більшовицькими загонами{289}.

У Віденському військовому училищі, де навчалося чимало юнаків — уродженців Полтавської губернії, виявилося набагато більше національно свідомих юнкерів, ніж у Чугуєві. Деякі з них, не чекаючи на прихід до міста більшовиків, влилися до українського партизанського загону отамана Волоха, який згодом у Києві було переформовано у Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою. У ніч на 19 (6) січня 1918 р. більшовицькі загони вдерлися до Полтави. Юнкери Віденського училища спочатку намагалися чинити збройний опір, але потім здалися. Чи були серед них втрати — достеменно невідомо. За одними даними, роззброєння училища відбулося майже без кровопролиття{290}. З другого боку, командувач більшовицьких загонів М. Муравйов доповідав командувачеві радянських збройних сил в Україні В. Антонову-Овсієнку, що «перебив» близько 100 юнкерів.

Значна частина віденських юнкерів залишалася у Полтаві весь період більшовицького перебування у місті. Ці віденці дочекалися приходу українських та німецьких військ й у квітні 1918 р. сформували Юнкерську сотню з охорони міста, яка складалася з 4 старшин і 90 юнкерів. Сотня сумлінно несла вартову службу в місті, а після початку Протигетьманського повстання перейшла на бік військ Директорії та згодом влилася до складу 1-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР{291}.

У Києві замість скасованих російських 5 шкіл прапорщиків та 4 училищ було створено 1-шу та 2-гу Українські військові школи для підготовки хорунжих військ Центральної Ради. У цих навчальних закладах було введено українські звання та відзнаки, а їх вихованці іменувалися не юнкерами, а юнаками. Невдовзі ця назва — «юнак» замість «юнкер» — остаточно закріпилася в українській військовій термінології.

За твердженням мемуариста В. Євтимовича, у Києві деякий час існувала ще одина військово-навчальна установа — Українська збірна школа прапорщиків, створена начебто для закінчення освіти юнкерами-українцями з розформованих військово-навчальних закладів російської армії. Причому начальником цієї школи був полковник Хлопицький{292}. Однак ці дані, ймовірно, помилкові. У листопаді 1917 р. Українською збірною школою прапорщиків неофіційно називалася 1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького, яку на той час очолював полковник Хлопицький, а на її старшому курсі дійсно навчалися колишні юнкери.

1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького

1-ша Українська військова школа ім. Богдана Хмельницького була створена 1 листопада 1917 р. на базі українського відділення 2-ї Київської школи прапорщиків. Зауважимо, що саме цього дня її закінчило українське відділення Аверкія Гончаренка — 36 хорунжих: всі вони були розподілені між полками 1-го Українського корпусу та частинами київської залоги військ Центральної Ради.

Спочатку начальником 1-ї Української школи залишався полковник Хлопицький, потім його місце зайняв підполковник: Скорино — старий член соціал-демократичної партії. Командиром куреня школи став сотник Аверкій Гончаренко. Певний час навчальний заклад розташовувався у будівлі училища ім. Терещенка на Лук’янівці, потім — у приміщенні 1-го Київського Костянтинівського військового училища на Печерську. Старший курс 1-ї Української військової школи складали юнкери-українці з п’яти розформованих шкіл прапорщиків та чотирьох училищ. Молодший курс було набрано 1 листопада 1917 р. з української військової, студентської та гімназичної молоді. Зрозуміло, що обидва курси дрке різнилися між собою, особливо за політичною ознакою: до старшого належали юнкери — українці за походженням, а до молодшого — українці за переконанням.

Випуск молодих хорунжих, які починали навчання ще як російські юнкери, відбувся 24 листопада 1917 р. Кількість випускників цього дня невідома. Є дані лише про долю одного з випускників — майбутнього поручника Армії УНР Федора Погиби (17.02.1898 р. н., народився у м. Літки Остерського повіту Чернігівської губернії). Навчання він починав у 5-й Київській школі прапорщиків, а закінчив — у 1-й Українській. Вийшов до Українського полку ім. С. Наливайка, потім служив в Окремому Запорізькому загоні військ Центральної Ради. 6 серпня 1918 р, уже за П. П. Скоропадського, закінчив Інструкторську школу старшин, був розподілений до 25-го пішого Чернігівського полку, згодом у його складі увійшов до 1-го Чорноморського полку військ Директорії. У грудні 1919 р. захворів на тиф, по одужанні навесні 1920 р. вступив до 6-ї Стрілецької дивізії, у боях із червоними був поранений. У листопаді 1921 р. брав участь у Другому Зимовому поході та був розстріляний червоними серед 359 інших українських полонених під Базаром{293}.

Навчання на молодшому курсі 1-ї Української військової школи тривало трохи більше місяця. На початку грудня 1917 р., коли перші червоногвардійські загони Радянської Росії з’явилися на території України, особовий склад школи почав вимагати в Українського генерального військового секретаріату своєї відправки на фронт. Начальник школи підполковник Скорино був категорично проти цього, але його усунули з посади загальними зборами викладачів та юнаків. Місце підполковника Скорино зайняв сотник Дем’ян Носенко — інспектор класів школи.

За станом на кінець 1917 р. у 1-й школі нараховувалося 20 старшин та 600 вихованців, розбитих на чотири сотні, але половина з них у той час перебувала на різдвяних святах і канікулах. Отож, у чотирьох сотнях налічувалося близько 300 юнаків. Саме у такому складі 25 грудня 1917 р. (н. ст) школа вирушила на охорону північних кордонів України — до ст. Бахмач. Розташувавшись у Бахмачі, Конотопі та на ст. Доч, ці підрозділи роззброювали збільшовичені ешелони та перешкоджали в’їзду в Україну червоногвардійських загонів. Однак саме тоді з невідомих причин із посади начальника школи було усунуто сотника Дем’яна Носенка. Керівництво навчальним закладом обійняв командувач усіх українських збройних сил на цьому напрямі сотник Федір Тимченко та його начальник штабу сотник Павло Богаєвський (за сумісництвом — командир 3-ї сотні школи). Однак фактично бойовими діями юнаків керував сотник Аверкій Гончаренко, який офіційно обіймав посаду командира пішого куреня 1-ї Української військової школи.

Перший бій юнаків школи з радянськими матросами, які наступали з боку Гомеля, відбувся під ст. Доч б січня 1918 р. (н. ст.). Матроси були п’яні, і намагалися захопити станцію з наскоку. У запеклому бою школа втратила пораненими 2 юнаків та 1 старшину. Крім того, моряки встигли знищити саморобний панцирний потяг та перебити на ньому частину обслуги, яка складалася з козаків 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького. Однак цей наступ радянських військ школа із честю відбила.

У ніч на 23 (10) січня 1918 р. 1-ша Українська військова школа виїхала до Києва — задля зустрічі з командувачем Київської військової округи сотником Шинкарем. Той намалював юнакам розпачливу картину загального розкладу українських військ і вмовив школу повернутися на позиції під Бахмач. 27 (14) січня 1-ша Українська військова школа, маючи у своїх 4 сотнях лише 250 юнаків (решта розійшлася по домівках), знову прибула на Чернігівщину — до ст. Крути. До них приєдналася 1-ша сотня Студентського кур