Твори. Том 1 [Гі де Мопассан] (fb2) читать онлайн

Гі де Мопассан ТВОРИ В ДВОХ ТОМАХ

Гі де Мопассан (1850–1893)

Анрі-Рене-Альбер-Гі де Мопассан народився в одному з невеличких містечок Нормандії в родині, пращури якої, за визначенням французького вченого Жоржа Дюбоза, були «звичайними буржуа». Від батька Гюстава-Альбера де Мопассана він успадкував здоровий глузд, певну долю практицизму, вміння досягати поставленої мети і могутню статуру, а від матері, Лори Ле Пуатвен, — витонченість почуттів, вразливу душу, любов до літератури і рідної мови, а також певну психічну неврівноваженість.

Дитинство маленького Гі проминуло серед природи в нормандському містечку Етрета, що мальовничо розкинулося на узбережжі протоки Ла-Манш. Разом із своїм молодшим братом Ерве і сільськими хлопчаками він бігав околицями, вирушав з рибалками на шхунах у відкрите море. Кмітливий і веселий, юний Гі уважно слухав численні, часом драматичні історії та місцеві легенди, що їх розповідали своєю неповторною мовою його дорослі друзі — нормандські моряки і рибалки. Проте ці щасливі дитячі роки були затьмарені незгодами між батьками. Ці незгоди у 1860 році закінчилися повним розривом. До кінця життя Мопассан підтримував добрі стосунки з батьком, але справжнім другом і першим його літературним наставником була мати. Вже навіть ставши відомим письменником, Мопассан радився з нею і обговорював сюжети своїх майбутніх творів.

Вчитися молодий Мопассан почав у паризькому ліцеї «Наполеон», та незабаром мати забрала його звідти й віддала до монастирської школи містечка Івто, що залишила в ньому огиду до релігії на все життя. Виключений за негідну поведінку, Мопассан довершив середню освіту в руанському ліцеї, де по-справжньому захопився літературою. Під впливом викладача, поета парнаської школи Луї Буйле він зробив свої перші кроки в поезії. Незабаром Луї Буйле познайомив юнака зі своїм другом Гюставом Флобером.

Після закінчення ліцею у 1869 році Мопассан вступив на факультет права Паризького університету, але з початком французько-прусської війни був мобілізований до армії. Йому так і не пощастило здобути вищу освіту. У повоєнні роки через нестатки Мопассан був змушений служити дрібним чиновником у Морському міністерстві, куди його влаштував батько. Задушлива атмосфера підлабузництва, неприхованих заздрощів і кар’єризму, що панувала серед його колег, викликала в письменника відразу до казенщини та канцелярії.

Матеріальне становище Мопассана було в цей час дуже важким. За допомогою Г. Флобера йому пощастило перейти до Міністерства освіти. Під керівництвом суворого й вимогливого старшого друга він і дат напружено працював — писав вірші, пробував свої сили в драматургії. Глядачі схвально прийняли його одноактні вистави «Репетиція» (1876), «Стародавня історія» (1879), жартівливу п’єсу «Пелюстка Троянди або Турецька фортеця» (1877), лише романтична драма у віршах «Зрада герцогині де Рюн» не була поцінована глядачами. У 1875 році таємно від Флобера він надрукував свою першу новелу «Рука трупа», а наступного року, вже за його згодою, — поему «На березі річки». Крім того, молодий літератор почав писати соціально-політичні статті і нариси для ряду паризький газет. За десять років, з 1876 по 1886, він надрукував понад 400 публіцистичних творів, з них майже половина до цього часу не перевидана.

Велике значення для Мопассана мало знайомство з Емілем Золя, який об’єднав навколо себе невеличку групу молодих письменників. За його пропозицією кожен із них написав по одній антивоєнній новелі. 1880 року з'явилася збірка «Вечори в Медалі», до неї увійшли оповідання. Е. Золя, П. Алексіса, А. Сеара, Л. Енніка, Ш. Гюїсманса і Мопассана. Новела «Пампушка» з цього збірника опинилася в центрі уваги читачів, її автор відразу привернув до себе увагу. Е. Золя назвав її «шедевром, твором, досконалим за ніжністю, іронією і сміливістю». Таку ж високу оцінку ще раніше дав їй Г. Флобер, і він не помилився, коли писав: «ця новела житиме довго, будьте певні». Позитивні відгуки з'явилися і в прогресивній французькій пресі.

Реакція буржуазної преси на вихід «Пампушки» була цілком протилежною — вона здійняла галас і почала паплюжити письменника. Спалах ненависті пояснювався антимілітаристською спрямованістю твору.

Потрапивши у вир війни з пруссаками, Мопассан з гнівом спостерігав безладні дії лякливого, бездарного командування, панічний відступ французького війська, зовсім не підготовленого до бойових дій, невиправдану жорстокість офіцерів і солдатів, квапливі допити й розстріли, кинутих напризволяще поранених і вбитих товаришів. Свою оцінку всьому цьому він відверто висловив у статті «Війна» (1883), суворо засуджуючи реакційні уряди, що розпалюють війни: «У день, коли народи зрозуміють це і самі вчинять суд над убивчою силою, в день, коли вони відмовляться йти на безглузду смерть, обернувши зброю проти тих, хто їм дав її для різанини, — в той день буде кінець війні». Війну він визнавав лише ту, що її вів народ, захищаючи свої оселі і свою батьківщину. До речі, Мопассану належить вираз «окупація і опір», що набув особливого поширення в часи окупації Франції гітлерівцями.

Тема війни червоною ниткою пройде через усю творчість письменника. Новели «Мадемуазель Фіфі» (1882), «Два приятелі», «Поєдинок», «Святий Антоній», «Дядько Мілон», «Пригоди Вальтера Шнафса» (все написано у 1883), «Тітка Соваж» (1884), «Полонені» (1885), незакінчений роман «Анжелюс» (1892), ряд публіцистичних творів, дорожніх нотаток і щоденників чітко виявляють соціальні та політичні симпатії письменника. З уїдливою іронією зображає він лицемірство й підлоту різних типів буржуа, які ніколи по-справжньому не захищали батьківщину, а якщо ніби й проголошували себе її рятівниками, то лише в суто егоїстично-корисливих цілях. Висновок Мопассана нищівний — нажива для них далеко важливіша, ніж захист вітчизни, зрада вигідніша за будь-які патріотичні вчинки.

Раптовий успіх молодого таланту не був випадковим, йому передувала довга, напружена і вперта праця. Літературна школа, яку він пройшов у Флобера, одного з найкращих майстрів художнього слова, відіграла значну роль у становленні Мопассана-художника. Від свого вчителя він сприйняв не тільки відразу до прагматичного духу буржуазної дійсності та різко критичну настанову, спрямовану на викриття духовної вбогості і сірості існування усіх прошарків буржуазного суспільства, а й ряд його естетичних принципів. Зокрема, він завжди звертав увагу на форму твору, ретельно працював над кожним словом і виношував те єдине, що найкраще характеризує зображуваний предмет.

Після смерті Флобера (1890 р.) Мопассан зблизився з другом покійного І. С. Тургенєвим, якого молодий автор називав «одним з найкращих письменників нашого часу». В одній із статей про Тургенєва («Винахідник слова «нігілізм», 1880) Мопассан докладно розповів, чим саме полонив його цей незвичайний «московіт», особливо підкреслюючи у його творах постійний пошук «правди життя», незрівнянне і могутнє реалістичне мистецтво, незмінне зацікавлення людською особистістю, прагнення завжди відшукати її світлі сторони. Мопассана приваблювала здатність Тургенєва завжди перебувати в центрі літературного життя, обстоювати найпередовіші літературні погляди і принципи. Та незважаючи на значний вплив двох видатних письменників, Мопассану пощастило лишитися своєрідним і оригінальним художником-реалістом, який, продовжуючи і розвиваючи традиції своїх попередників, ішов своїм неповторним шляхом.

Успіх «Пампушки» відкрив Мопассану двері до найпопулярніших видавництв, газети боролися за право друкувати його новели. Наступні роки письменник працював з граничним напруженням, його працездатність здавалася невичерпною. За десять років він написав шість романів, двадцять збірок, до яких увійшло понад триста новел, три книжки дорожніх нарисів і велику кількість публіцистичних статей. Однак уже з початку 80-х років у Мопассана почалися тривожні головні болі, він дедалі гірше бачив на одне око. Наближалася невблаганна важка недуга і він, ніби передчуваючи її швидкий розвиток, поспішав — так багато хотілося йому сказати людям! Одна за одною з’являються збірки новел — «Дім Тельє» (1881), «Мадемуазель Фіфі» (1882), «Оповідання вальдшнепа» (1883), а в 1884 році у світ вийшло три збірники. Різні за тематикою, жваві, веселі й життєрадісні, новели цих років нагадували оптимістичні історії епохи Відродження. Не випадково серед його улюблених попередників був майстер іронічно-сатиричного сміху Франсуа Рабле.

Довгі роки Мопассан виношував план першого великого твору, а потім, уже написавши, знову й знов вимогливо переробляв його відповідно до настанов Флобера. Нарешті роман «Життя» у 1883 році побачив світ. Його події, як і в романах Бальзака, розгортаються на широкому соціально-політичному тлі 20—30-х років XIX ст. ГІевною мірою симпатизуючи давньому дворянству, яке було для Мопассана носієм старовинних традицій, культури й високих філософських ідеалів, він водночас бачив поступову його деградацію та зростаюче духовне зубожіння під натиском егоїстичної і невблаганної буржуазії. Соціапьну приреченість дворянства поділяє й головна героїня Жанна де Во, яка, живучи у примарному світі минулого, виявляється абсолютно не пристосованою до нових умов існування. Драматичний розрив між романтичними мріями та брутальною дійсністю призводить не тільки до зруйнування високих ідеалів, але й до повного краху всього її життя, сповненого гірких розчарувань.

Цей значною мірою песимістичний роман про змарноване безцільне життя все ж завершується надією на те, що воно може бути кращим. Останні слова твору набувають філософського змісту: «Життя, бачите, ніколи не буває ні таким добрим, ні таким поганим, як думають». І. С. Тургенєв, прочитавши «Життя», писав у одному з листів, що «з часів появи «Мадам Боварі» нічого подібного не з’являлося… оскільки роман Мопассана є одним із найвидатніших явищ». У іншому листі письменник додав: «Роман — розкіш, і чистоти замало не шіллерівської». Через кілька місяців, 3 вересня 1883 року, в невеличкому містечку Бужіваль поблизу Парижа І. С. Тургенєва не стало. Для Мопассана це був важкий удар: пішов з життя останній наставник і вірний друг.

Слуга письменника, який працював у нього з 1883 року до останніх днів, свідчив у своєму щоденнику «Спогади про Гі де Мопассана» (1911), що влітку 1884 року той почував себе значно краще, ніж за рік до того, і знаходив розраду в морських прогулянках. «Він дивовижно спритний, — записує Тассар, — очі його бачать усе, він знає море не гірше за старого матроса». Мопассан відвідав Корсіку та Італію й повернувся до Етрета, де за рік до того збудував віллу «Ля Гійотт». У 1885 році вийшли три збірки новел — «Туан», «Казки дня і ночі», «Іветта»— і найкращий роман Мопассана «Любий друг».

На цей час Мопассан уже встиг побувати в завойованому п'ятдесят років тому Алжірі, де став свідком політики французьких колонізаторів. У самій Франції він бачив швидке сходження до високих посад і неймовірне збагачення аморальних і нахабних пройдисвітів — явище, поширене у Третій республіці. Так виник задум твору, героєм якого мав стати нахабний, цинічний і безпринципний шукач легкої наживи Жорж Дюруа, колишній вояка експедиційного корпусу в Алжірі, постать надзвичайно типова. Породження своєї епохи, він проходить шлях бальзаківського Растіньяка, досягаючи мети найогиднішими засобами. Щоправда, між цими двома персонажами існує й значна відмінність — адже Растіньяк розумніший, освіченіший і на початку свого падіння в ньому переважають благородство та гуманність, тобто якості, цілком відсутні в Дюруа. У буржуазному суспільстві мопассанівський герой займає найнижчий щабель, але, хворобливо самолюбний, хоче будь-що досягти верхів. Дюруа розуміє, що це під силу лише безпринципному шахраєві й лицемірові. І він робить блискавичну кар’єру. Дарма, що йому спочатку доводиться елементарно поступатися гідністю, принижуватися, брехати і зраджувати, користуватися послугами своїх коханок, перебувати в ролі альфонса, вдаватися до погроз, шахрайства і відвертого шантажу. Йому в усьому щастить. Мерзотник, аморальний егоїст і цинічний хижак врешті опиняється у вищих колах суспільства, за кермом влади. У кінці роману його тесть, мільйонер-фінансист Вальтер, котрий досяг багатства і влади схожими методами, дивлячись на тріумф Дюруа, з острахом думає: «Атож, далеко сягне цей негідник!» Він розуміє, що на зміну йому приходить покоління ще страшніших і безсоромніших ділків.

На широкому тлі буржуазної дійсності з'являються десятки найрізноманітніших Гі представників, утворюючи цілу галерею типових образів. Це і згадуваний вже Вальтер, що вершить державну політику, і покірливий йому міністр Ларош-Матьє, і безпринципні журналісти Форестьє, Ріваль, Гома, Буаренар, і світські жінки Мадлен Форестьє і Клотільда де Марель. Мопассан майстерно довів, що в їхньому оточенні немає нічого святого, — все переводиться на гроші, все продається, аж до людських почуттів включно. За два роки до появи «Любого друга» Мопассан написав памфлет «Чоловік проститутка», у якому твердив, що подібне явище стало типовим для Франції 80-х років, що газети і «палата депутатів» переповнені чоловіками-проститутками. В особі Жоржа Дюруа письменник з нищівною правдою змалював класичний зразок такого «діяча». Проституюють не тільки світські жінки, а й усі згадані вище персонажі роману. Про вірність цього спостереження Мопассана свідчить написана тридцятьма роками пізніше стаття В. І. Леніна «Капіталізм і преса»: «Загальна продажність. Проституція всіх сортів, незаконна й законна, шлюбом освячена… Злодії, публічні чоловіки, продажні письменники, продажні газети… Це цвіт «вищого світу» ^[1].

У 80-х роках Франція почала активну колоніальну політику, захопила ряд колоній в Африці й Азії. Цей процес знайшов своє відображення і в художній літературі. З’явилися твори, що вихваляли колоніальні загарбання, теоретично обгрунтовували право європейців на них. Проте окремі письменники різко засуджували колоніальну систему. Першим серед них був Жюль Верн, другим — Мопассан. У своїй книзі алжірських вражень «Під сонцем» (1884) він гнівно засудив лицемірство і злочини французької колоніальної адміністрації, виступив з рядом антиколоніальних статей Типовим носієм найгірших рис жадібного й жорстокого колонізатора у нього став Жорж Дюруа, а також колишній спагі, капітан Маре («Мохамед Пройдисвіт», 1884). Завойовникам Мопассан протиставляє працездатність, мудрість і стриманість арабів, їхню любов до незалежності й свободи («Алюма», 1889, книга подорожей «Мандрівне життя», 1890 тощо).

1886 рік був позначений у житті Мопассана виходом збірок «Добродій Паран» і «Маленька Рок», закінченням роману «Монт-Оріоль». Слава письменника вже досягла вершини, його почали часто запрошувати до світських салонів. Це дало привід деяким його недоброзичливим біографам твердити, ніби Мопассан вирішив пробитися до аристократичних кіл. Проте об’єктивні сучасники, близькі його друзі категорично заперечували подібну версію, що мала на меті лише принизити уславленого художника. Насправді ж відвідування «вищого світу» давало можливість краще пізнати його, зрозуміти мораль та особливості поведінки представників цього світу в різних умовах. Сам Мопассан ставився до нього з глибокою зневагою, про що свідчить його книга «На воді» (1888). У ній він, зокрема, писав: «Я ніколи не зможу бути придворним! Знаєте, яке дивне почуття викликають у мене ці «гранди»? Почуття гордості, якого я ще ніколи не знав. Мені здається, що я сам між ними Принц і розмовляю з недорозвиненими дітьми, які вивчали лише святу історію. На щастя, у нас є й інші люди…»

Численні поїздки письменника на термальні води, спостереження за махінаціями ділків, що швидко прибрали до рук модні курорти й почали їх використовувати як засіб наживи, дали великий матеріал для нового роману «Монт-Оріоль». Цей соціально-викривальний твір змальовує утвердження влади фінансового капіталу в країні й ті станові зміни, що відбувалися під впливом його наступу, процес дегуманізації, що все глибше роз’їдав суспільство.

Реалістична майстерність романіста виявилась у створенні правдивих узагальнюючих образів, виразників буржуазної ідеології. Головне місце серед них займає капіталіст-промисловець і банкір Вільям Андермат, що є своєрідним продовженням лінії Вальтера з «Любого друга». Андермат — ділок нової формації. Усе, що впадає йому в око, він перекладає на грошову вартість, вищий зміст свого існування бачить у здобутті все нових і нових мільйонів та в боротьбі зі своїми конкурентами. У нього в голові, говорить його шурин Гонтран, «той самий дзвін золота, що й у залах Монте-Карло». Від себе Мопассан додає, що його Андермат нагадує машину, сконструйовану лише для того, щоб лічити, підбивати й розраховувати в голові гроші. Він свідомий своєї могутності і не випадково виголошує, що саме подібні йому багатії стали володарями часу, «справжніми і єдиними володарями». Зруйновані аристократи Равенелі, забувши про свою колишню честь, пиху й титули, підлабузнюються до Андермата і низько схиляються перед його гаманцем. З нищівною іронією Мопассан-реаліст показав, з одного боку, повну моральну деградацію французького дворянства, що остаточно втратило свої колишні ідеали, а з другого — прагнення збагатитися будь-якими засобами. Як і в попередньому романі, письменник знову стверджує: в буржуазному суспільстві все продається, все перетворюється на товар. Андермат купує не тільки землі, а й усіх, із ким спілкується.

Особливе місце в романі займає заздрісна й жадібна родина селян Оріолів. На її прикладі Мопассан показав, як гонитва за прибутками, можливість швидко збагатитися руйнують традиційний уклад селянської сім'ї, викликаючи в ній розлад і ворожнечу. До тривог і переживань Оріолів письменник ставиться з неприхованою іронією, що випливає з його розуміння дріб’язкової обмеженості їхніх егоїстичних прагнень. Водночас автор підкреслює, що процес дегуманізації під впливом капіталістичних відносин швидко проникає і в село.

Інтерес Мопассана до психології батька Оріоля і його дочок не був випадковим, оскільки вони перетворювалися на той новий і типовий соціальний прошарок, що народжувався й набував реальної сили на очах автора. Життя селян було йому добре відоме ще з дитячих років і завжди викликало гостре зацікавлення. Цій темі він присвятив понад п’ятдесят новел. Мопассан бачив повсякденні турботи неосвічених селян, їхню виснажливу працю, що отупляє людину, зводить її запити до тваринних інстинктів, розумів увесь «ідіотизм» селянського існування, що породжував брутальність, черствість і жорстокість, а в заможних колах — ще й скнарість та грошолюбство.

Письменник тоді ще не розумів, що всі ці негативні явища були наслідком одвічної темноти й відсталості французького селянства і впливу нових капіталістичних відносин, що захоплювали в свою орбіту й сільську дійсність. Проте це йому це завадило розвінчати розтлінний вплив золота, що мов іржа, роз'їдає душі селян, витравлює з них звичайні людські почуття, призводить до патологічних збочень. Так, старий Оріоль досягає бажаного багатства, продаючи не тільки землю, а й своїх дочок. Розбагатіла селянка Чортиха під час вагітності калічила своїх майбутніх дітей і потім вигідно їх продавала («Мати потвор», 1883). Шинкар Шіко, щоб заволодіти фермою, споює її хазяйку і та гине («Барильце», 1884). У новелі «Диявол» (1886) жадібна Рапе прискорює смерть старої жінки, яку взялася доглядати, зображуючи страшного чорта. Скнарість заможних селян часом штовхає їх на справжні злочини («Серед ланів», 1882; «Жебрак», 1884; «Кролик», 1887), виховує в них крайній егоїзм і жорстокість («Розалі Прюдан», 1885).

Простих селян Мопассан часто змальовує з одвертою прямотою. Вони пригнічені злиднями, брутальні й байдужі до страждань інших людей, безкультурні і тому здатні на незбагненні вчинки («Кутя», 1882; «П’яниця», «Коко», 1884). Але як справжній гуманіст, людина великої душевної доброти, правдиво показуючи безпросвітність існування сільської бідноти, письменник ніколи не кепкував з неї. Навпаки, він страждав разом із своїми героями. Чим далі зростала його реалістична майстерність, тим глибше він проникав у таємниці сільського життя, тим краще починав розуміти, що жартівливі хитруни й штукарі, герої його ранніх новел («Нормандський жарт», «Нормандець», 1882; «Шворочка», «Сабо», 1883), — перш за все люди праці, невтомні й віддані землі трударі. У пізніших сільських новелах зникають улюблені Мопассаном образи веселих і хитромудрих нормандців, замість них з’являються зовсім інші типи бідняків. Найхарактерніші для них риси — це любов до землі, цінування своєї праці, а звідси хитрість, недовіра до інших, хто, на їхню думку, може посягнути на цю землю. Саме серед них письменник знаходить взірці вірного кохання, чистих почуттів («Бекаси», 1885; «Фермер», 1886; «Гото-батько і Гото-син», 1889). Взагалі, саме представники народу — ремісники, солдати, рибалки, візники, а не заможні верстви, — стають у Мопассана носіями найблагородніших почуттів і вчинків, виявляють чесність, одвертість і простоту («Сімонів татко», 1879; «Солдатик», 1885; «Буатель», «Олександр», 1889).

Пристрасний мандрівник, Мопассан здійснив у 1887 році другу подорож до Алжіра, відвідав Туніс і величні руїни колись уславленого Карфагена. Разом із своїми друзями він двічі піднімався у Парижі на виготовленій за його кошти повітряній кулі «Горля» і став першим письменником-аеронавтом. Перший політ тривав понад вісім годин, і куля подолала понад 300 кілометрів.

Проте, як і завжди, головне місце у його житті й тепер займала праця, хоч і давалася взнаки хвороба. До того ж, його дуже вразило божевілля молодшого брата Ерве, якого він сам відвозив до психіатричної клініки. Перед ним постала похмура примара його майбутнього, він розумів, що діти успадкували від батьків душевне захворювання.

І все ж письменник не припиняв писати. Переборюючи страшний фізичний біль, до якого врешті став байдужим, він і далі боровся зі своєю недугою, і в цьому допомагала йому творча праця. Але понад недугу його гнітило зло навколишнього світу, бездуховність, жорстокість і бездушність буржуазного суспільства, яке не полишало спроб перетягти його на свій бік і яке викликало в нього — він писав про це українській художниці Марії Башкирцевій — «смертельну нудьгу». Порятунок від цього Мопассан знаходив за своїм письмовим столом, поринаючи у світ своїх героїв. Наслідком напруженої праці була поява уже тринадцятої збірки «Горля» і закінченого за два місяці роману «П’єр і Жан», що його відразу, у грудні 1887 року, почав друкувати журнал «Нувель ревю». Дія твору обмежується сферою родинних стосунків. У центрі зору письменника — страшна самотність людини, що настає після розкриття сімейної таємниці. Молодший з братів Жан несподівано отримав спадщину від материного коханця і це призвело до повного зруйнування родини Ролланів, водночас виявивши повну байдужість і навіть ворожнечу усіх її членів одне до одного.

В одному з своїх теоретичних нарисів Мопассан доводив, що в художньому творі «психологія має бути прихованою під пеленою фактів», тобто про психологічний світ героя читач дізнається через дії і вчинки цього героя. У романі «П’єр і Жан» відбувається протилежне — письменник глибоко аналізує передусім почуття, поривання та найпотаємніші порухи людської душі.

У серпні 1888 року Мопассан почав працювати над романом «Сильна, мов смерть», зміст якого досить довго і жваво обговорював з матір’ю. Події цього року були не дуже значними. Письменник виїздив для лікування на води, у кінці року втретє побував у Алжірі, де почував себе значно легше, і повернувся звідти вже на початку наступного року. А до того часто виходив у море на власній яхті «Любий друг». Писати йому ставало дедалі важче, читачів він зміг порадувати лише однією збіркою новел «Обранець пані Гюссон».

Багато вчених традиційно вважають роман «Сильна, мов смерть» за найслабіпий з усіх, які написав Мопассан, і значною мірою вони мають рацію, оскільки присвячений салонному життю аристократичних кіл, цей твір позначений хворобливим психологізмом. І все ж, однією з головних тем цього роману лишалося викриття «вищого світу». Автор не показав у ньому афер і махінацій новітніх дюруа, вальтерів і андерматів на шляху до збагачення і завоювання влади, персонажі роману вже досягли бажаного і майбутнє їх вже не тривожить. Тепер вони лише користуються результатами своєї діяльності. Одворянені буржуа і обуржуазнені аристократи віднині мирно співіснують у фешенебельному салоні графа де Гільруа. Мопассан створив велику галерею образів цієї вишуканої співдружності. Розповідаючи про кожного з її представників, автор завжди лишався ніби спокійним і врівноваженим, ніколи не обурювався і не гнівався. Проте скільки сарказму й уїдливості криється в описах зовні респектабельних носіїв високих титулів і звань, суть існування яких дуже вдало розкриває художник Бертен: «Вони живуть поряд з усім, але нічого не бачать…; поряд з наукою, якої не знають; поряд з природою, якої не вміють споглядати; поряд зі щастям, бо нічим не здатні захопитись; поряд з мистецтвом, про яке просторікують, не розуміючи і навіть не вірячи н нього».

На початку свого творчого шляху Мопассан вважав, що аристократія лишається єдиним знавцем естетичних цінностей минулого, про що свідчив роман «Життя». Але тепер він позбувався цієї ілюзії, тому критика дворянства в передостанньому його творі досягає особливої сили.

Своєрідно вирішив Мопассан типову історію падіння Олів’є Бертена, образу досить суперечливого. Стендаль і Бальзак у своїх творах неодноразово ставили драматичну проблему загибелі талановитого юнака з народу в умовах корупції й продажності навколишнього суспільства. Мопассан підходить до неї зовсім інакше. Бертен досягає мети, стає модним художником в аристократичних салонах. Але, зваблений блискучим вищим світом, ставши коханцем витонченої титулованої дами, він гине — спочатку не фізично, а духовно. Трагізм долі його підкреслюється й тим, що він приходить до повного краху не тільки як художник, а й як людина. Адже увійшовши у «вищий світ», він поступово пориває узи, які його зв’язували з народом, до нього приходить розуміння, що вищий світ його насправді не прийняв. Для пихатої знаті він і далі залишався плебеєм, тимчасовою іграшкою для розваг, і добре відчував Гі презирливе ставлення до себе.

Роман «Сильна, мов смерть» був надрукований на початку 1889 року незабаром з’явилася і збірка новел «З лівої руки». Кілька місяців, живучи в Етрета, Мопассан писав свій останній роман «Наше серце». Разом з друзями він здійснив на своїй яхті давно задуману подорож до Італії, відвідав кілька міст. Після повернення письменник багато працював над рукописом про італійські враження, але раптом, коли вже було написано двісті сторінок, з невідомої причини їх знищив. Потрясінням для нього стала восени смерть брата Ерве у божевільні. Роман «Наше серце» Мопассан закінчив на початку 1890 року і невдовзі опублікував. Трохи раніше з’явилася остання прижиттєва збірка новел «Марна краса». Але дедалі більше часу письменникові доводилось віддавати лікуванню, він не раз їздив на води, хоч вони вже йому й не допомагали. Тоді ж він зробив останню короткочасну подорож до Алжіру.

Як і попередній, роман «Наше серце» оповідав про салонне життя дворянства та буржуазії. Але тепер до них уже приєднуються нові відвідувачі званих вечорів, — представники богеми, — художники, поети, композитори, кожний з яких вважає себе невизнаним талантом і справж нім теоретиком мистецтва. Спостережливе око Мопассана і тут відмітило явище, характерне для французької дійсності 80-х років, коли серед частини буржуазної молоді почалося справжнє паломництво до аристократичних салонів. Господарі після подібних зустрічей серйозно вважали себе знавцями й навіть майстрами мистецтва, а молодики-дилетанти були щасливі від спілкування зі знатними особами. Надзвичайно показовим є епізод із скульптором Предоле, справжнім знавцем, закоханим у мистецтво. Але його глибоких думок ніхто не слухає, «знавці» відверто нудьгують і полегшено зітхають, коли він залишає вітальню. Однак головне місце в романі займає психологія й почуття аристократки Мішель де Бюрн та мрійника Андре Маріоля. Розчарований і ображений, він тікає від Мішель і знаходить інше кохання. Автор доводить, що лише жінка з народу, якою є Елізабет, здатна на щире, безкорисливе почуття.

У всіх своїх романах Мопассан обов’язково торкався теми кохання. Саме воно надає людині нових сил, штовхає її на героїчні вчинки, виявляє в ній найблагородніші риси («Заповіт», «Плетільниця стільців», 1882; «Натурниця», 1883; «Кривоніжка», 1886). Проте лише в поодиноких випадках закохані досягають справжнього блаженства («Дитина», 1883; «Щастя», 1884), а найчастіше кохання завдає страждань, приносить горе.

Письменник справедливо вважав, що шлюб у буржуазній родині стає вигідною торговельною угодою. Заснований на розрахунку, він виявляється аморальним і нетривким («Бувальщина», «Добродій Паран», 1882; «Край ліжка», «Перший сніг», 1883; «Марна краса», 1890). Наслідком таких шлюбів стають подружні зради («Торт», «Прощання з тілом», 1882; «Вартовий», 1887; «Вечір», «Пробачення», 1889). Щоправда, інколи адюльтер набуває у Мопассана розважально-веселого характеру, особливо в новелах з «веселими маркізами» («Позбулися», 1885; «Знак», 1886).

Новелістика Мопассана вражає розмаїттям типових ситуацій, тем, характерів героїв, настроїв. Величезну роль у них відіграє реалістична змістовна деталь, що відразу надає неповторної виразності художньому образу. Серед величезної кількості Мопассанових новел не можна знайти двох схожих, і кожна з них має своє забарвлення й свою тональність. Поважні й веселі, похмурі й жартівливі, філософсько-зосереджені і побутові чи ліричні, вони розповідають про сучасників письменника, не приховуючи багатьох їхніх негативних рис. У новелах Мопассана можна знайти всі відтінки людських емоцій, від доброзичливої посмішки до саркастичного сміху чи гострої сатири, від легкого смутку до відвертого відчаю чи неприхованого гніву.

Мопассан виявляє гостру спостережливість не лише тоді, коли розкриває стосунки між людьми, але й коли змальовує картини природи, у яку був закоханий усе життя. У нього немає жодного твору, де б він не змальовував якийсь пейзаж — ліс, поле, пагорби, море, болото. До того ж підібні картини — не самоціль художника, вони мають чітко визначене завдання — підкреслити почуття або настрій персонажа. Один з французьких дослідників звернув увагу, що новели Мопассана рясніють точними даними про стан повітря і його температуру, але особливо багато письменник говорить про запахи, що оточують героя, зазначаючи навіть їхнє джерело. Не менше у Мопассана описів неба, хмар, сонця, місяця і, безперечно, улюбленого моря — то спокійного, то розбурханого.

Новели Мопассана охоплюють майже всі сторони існування буржуазного суспільства, викриваючи його устої, що спираються на егоїзм і жорстокість, лицемірство і брехливість («П’єро», 1882; «Гарсоне, кухоль пива!», 1884; «Баронеса», 1886). У багатьох з них відбито обмежений і жалюгідний світ чиновництва, з яким письменник був добре обізнаний за часів праці у Морському міністерстві. То були роки, отруєні наклепами, заздрощами та інтригами його колег, які не могли простити Мопассану незалежної поведінки і занять літературою. Він добре розумів причини такої поведінки цих чиновників, що мусять пнутися зі шкури, аби «вибитися в люди». Звідси їхня скнарість, жадібність, хворобливе честолюбство, плазування й підлабузництво. Повсякденна, сповнена постійної ворожості й підозри атмосфера, сірість і злиденність животіння перетворює їх на тупих, жадібних і лихих людців, здатних на всяку підлість («Старий», 1882; «Спадщина», «Королева Гортензія», «Орден», 1883; «Посаг», «Парасоля», 1884). Та коли Мопассан розповідає про долю якогось дрібного чиновника, уїдлива іронія і гротеск змінюються у автора на неприховане співчуття і серйозні роздуми («Прогулянка», «Намисто», 1884).

У зв’язку з тогочасною модою на фантастичне і надреальне, що виникла у 70—80-і роки, у Мопассана з’являються новели про психопатологічні випадки та «страшні» історії. Однак сам письменник пояснював усі факти в них реальними причинами («Рука», 1883; «Вовк», 1882; «Волосся», «Різдвяна казка», «Жах», 1884).

Наприкінці 80-х років новели Мопассана часто стають дуже похмурі, песимістичі, у них з’являються думки про обмеженість людського розуму, самотність, безумство й смерть («Горля», «Покійниця», 1887; «Хто знає?», 1890; новели збірки «Марна краса»). Усе це свідчило, що в творчості письменника намітився злам, його матеріалістичний світогляд, який визначав усю попередню творчість, поступово зникав і сам Мопассан почав схилятися до визнання надприродних і містичних явищ.

Можливо, ця криза пояснювалася і швидко прогресуючою недугою. Адже вже восени 1890 року лікарі категорично заборонили йому писати. Мопассан відмовлявся від численних запрошень, відпочивав, бажаючи відновити сили. Багато подорожував, шукаючи у швидких переїздах забуття від хвороби, відвідав Тараскон, вольтерівський маєток у Ферне, Тулузу… І, намагаючися працювати, складав творчі плани, яким не судилося збутися. У 1891 році Мопассан почав писати великий роман: «Маю вже п’ятдесят сторінок «Анжелюса», — повідомляв він приятелям. — Рік праці, більше не зміг ні рядка». А 2 січня 1892 року в Мопассана почалися галюцинації… Він помер у психіатричній клініці 6 липня 1893 року і був похований на цвинтарі Монпарнасу.

На творах Мопассана і його особистому житті позначилися ті важливі соціально-політичні зміни, що відбувалися у Франції другої половини XIX сгг. Він був свідком безславного падіння ненависного народові правління Луї Бонапарта і його Другої імперії, особисто пережив трагічні події франко-прусської війни, але творчість його грунтується на міцній основі — непорушній і щирій любові до людини.

Еміль Золя мав рацію, сказавши над могилою письменника: «Він лишиться у пам’яті одним із найнещасніших і найщасливіших людей на землі»

В. ПАЩЕНКО

Життя

І

Спакувавши валізи, Жанна підійшла до вікна. Дощ не вщухав.

Цілу ніч злива стукотіла в шибки й покрівлі. Здавалося, нависле небо, обважнівши від води, прорвалось і виливалось на землю, обертаючи її в кашу і розчиняючи, як цукор. Важкою спекою дихали пориви вітру. Дзюркотіння струмків заповнювало безлюдні вулиці; будинки, як губки, вбирали в себе вогкість, що просочувалася всередину й виступала потім краплями на стінах, од підвалів до горищ.

Жанна напередодні тільки вийшла з монастиря, була тепер уже назавжди вільною і, жадаючи зазнати всіх радощів життя, про які так довго мріяла, боялася, що батько передумає їхати, якщо не випогодиться, і в сотий раз зранку допитливо вдивлялася в обрій.

Потім вона згадала, що забула покласти свій календар у саквояж. Вона зняла зі стіни поділений на місяці шматочок картону з віньєткою, на якій золотом були виведені цифри поточного року: «1819». Викреслила олівцем чотири перші колонки, заштриховуючи імена всіх святих аж до 2 травня — дня свого виходу з монастиря.

З-за дверей почувся голос:

— Жаннетто!

— Заходь, тату, — відповіла Жанна.

Увійшов її батько.

Барон Сімон-Жан Ле Пертюї де Во був дворянин минулого століття, дивак і добряга. Палкий послідовник Жан-Жака Руссо, він почував ніжну любов до природи, полів, лісів і тварин.

Природжений аристократ, він інстинктивно ненавидів дев’яносто третій рік; але, маючи вдачу філософа і вихований як ліберал, він проклинав тиранію з невинною і пишномовною ненавистю.

Його великою силою й великою слабістю була доброта; доброта, якій бракувало рук, щоб обіймати, голубити, роздавати; доброта творча, марнотратна, нестримана, схожа на атрофію волі. Великий теоретик, він виробив цілий план виховання своєї дочки, бажаючи зробити її щасливою, доброю, щирою і ніжною.

До дванадцяти років вона жила вдома, потім, незважаючи на материні сльози, її було віддано до Сакре — Кер.

Там, за монастирською брамою, він заховав її від життя в безвісті й невіданні. Він хотів, щоб її повернули йому сімнадцяти років непорочною, щоб він міг сам купати її в купелі розумної поезії, розбудити її душу серед полів, на лоні заплідненої землі, щоб наївне кохання й немудрі ласки тварин та ясні закони життя розвіяли її незнання.

І ось вона вийшла з монастиря, радісна, сповнена життя і жадоби щастя, готова до всіх радощів, до всіх чарівних пригод, про які вона вже перемріяла в години денного дозвілля, довгими ночами, на самоті з надіями.

Вона нагадувала портрет Веронезе своїм блискучим білявим волоссям, що ніби відсвічувало на її шкірі, шкірі аристократки, ледь-ледь рожевій і укритій ніжним пушком, наче ясним оксамитом, трохи помітним тоді, коли її пестило сонце. У неї були матово-блакитні очі, як у статуеток з голландського фаянсу.

На лівій ніздрі в неї була маленька родимка; друга була з правого боку на підборідді, де пробивалось кілька волосинок, таких подібних до її шкіри, що їх ледве можна було розрізнити. Вона була висока на зріст, з повними грудьми й гнучким станом. Її чистий голос здавався іноді надто різким, але щирий сміх розсипав радощі навколо. Часто звичним жестом вона підносила руки до скронь, ніби хотіла пригладити коси.

Вона підбігла до батька, обняла його й поцілувала.

— То що, їдемо? — спитала.

Він посміхнувся, струснув уже посивілим довгим волоссям і промовив, показуючи на вікно:

— Як же ти поїдеш у таку негоду?

Але вона ніжно й ласкаво просила його:

— О тату, їдьмо, благаю тебе. Після обіду розпогодиться.

— Та мати нізащо на це не згодиться.

— Згодиться, обіцяю тобі, я сама про це подбаю.

— Коли ти переконаєш матір, то я не заперечую.

Вона кинулась до кімнати баронеси. Адже цього дня від’їзду вона ждала з таким нетерпінням.

Після свого вступу до Сакре-Кер вона не покидала Руана, бо батько не дозволяв їй ніяких розваг до призначених ним років. Двічі тільки її возили на два тижні де Парижа, але це було місто, а вона мріяла тільки про село.

Тепер вона мала прожити літо в батьківському маєтку Пепль^[2], у старому фамільному замку, що стояв на скелі коло Іпора, і це вільне життя на березі моря віщувало їй безліч радощів. До того ж їй мали подарувати цю садибу, в якій вона завжди житиме, коли одружиться.

Цей дощ, що невпинно хльоскотів з учорашнього вечора, був першим великим смутком у її житті.

Але через три хвилини вона вибігла з материної кімнати, гукаючи на весь дім:

— Тату, тату! Мама погодилась, звели запрягати.

Злива не вщухала; здавалось, періщило ще густіше, коли коляска під’їхала до дверей.

Жанна збиралась уже сідати в екіпаж, коли баронеса вийшла на сходи; її підтримував з одного боку чоловік, а з другого — висока, міцно збита й дужа, як парубок, покоївка. Це була нормандка з Ко, що мала на вигляд щонайменше двадцять років, хоч їй було не більше вісімнадцяти. До неї ставилися в родині, мов до другої дочки, бо вона була молочною сестрою Жанни. Звали її Розалія.

Її головним обов'язком було водити господиню, що вже кілька років тому стала надмірно гладкою через гіпертрофію серця, на яке вона раз у раз скаржилася.

Важко дихаючи, баронеса вийшла на ганок старого готелю, глянула на залитий водою двір і пробуркотіла:

— Це справді нерозумно.

Її чоловік, не перестаючи усміхатись, відповів:

— Ви самі цього хотіли, пані Аделаїдо.

Вона мала урочисте ім’я Аделаїда, і він завжди додавав до нього «пані», з відтінком трохи глузливої пошани.

Потім вона рушила далі й через силу сіла в екіпаж, ресори якого осіли. Барон сів поруч неї, а Жанна й Розалія — на сидіння навпроти них.

Куховарка Людівіна принесла цілу купу плащів і поклала їм на коліна, крім того, — два кошики, які поставили під ноги; потім вона вилізла на козли поруч дядька Сімона і вкуталася великим пледом, що зовсім сховав її. Конс’єрж із жінкою підійшли попрощатися з ними, зачинили дверцята і дістали останні розпорядження щодо багажу, який мали везти позаду, на возі. Після цього вирушили.

Кучер, дядько Сімон, похиливши голову і зігнувшись під дощем, зовсім зник у своїй фурманській лівреї з потрійною відлогою. Пориви вітру зі стогоном билися об шибки й заливали дорогу потоками води.

Величезний берлин, запряжений парою коней, швидко в’їхав на набережну, минув ряд великих кораблів, щогли, реї та снасті яких сумно здіймалися в небо, як оголені дерева, і пустився довгою алеєю, що вела на гору Рібуде.

Незабаром дорога пішла лугами; час від часу з дощового туману виринала мокра верба, розкинувши безсило, як труп, своє гілля. Коні чвакали підковами, а колеса розбризкували навколо грязюку.

Всі мовчали; думки людей, як і земля, здавалося, промокли від дощу. Матуся відкинулась назад, прихилилась головою до стінки карети й заплющила очі. Барон похмуро дивився на одноманітні мокрі поля. Розалія, з пакунком на колінах, застигла в тупій напівдрімоті, властивій простому люду. А Жанна почувала, що оживає під цією теплою зливою, ніби хатня рослина, виставлена з задухи на повітря; глибока радість, як листя дерева, захищала її серце від журби. Хоч вона й мовчала, але їй хотілося співати, хотілось висунути під дощ руку, набрати в жменю води й випити; вона раділа, що коні мчать її так швидко, що краєвид навкруги такий сумний, а сама вона в захистку від цієї поводі.

Під шаленою зливою від лискучих крупів обох коней підіймалась гаряча пара.

Баронеса мало-помалу засинала. її обличчя, обрамлене шістьма однаковими локонами, потроху схилялось, м’яко лягаючи на три широкі складки шиї, що далі, мов хвилі, губилися в безкрайньому морі грудей. Голова її, підводячись за кожним подихом, одразу ж падала назад, щоки надимались, а з напіврозтулених губів виривалось гучне хропіння. Чоловік нахилився до неї і обережно поклав їй у руки, схрещені на повному животі, маленький шкіряний бумажник.

Цей дотик розбудив її; вона глянула на бумажник мутним поглядом, тупо, як дивляться люди, розбуркані від сну. Бумажник упав і розкрився. Золото й банкові білети розсипались по дну карети. Тоді вона зовсім прокинулась, а радіснийнастрій дочки вилився в голосний сміх.

Барон зібрав гроші й сказав, кладучи їх жінці на коліна:

— Оце й усе, моя люба, що лишилось від моєї ферми в Ельто. Я продав її, щоб упорядкувати Ііепль, де ми тепер подовгу житимемо.

Вона налічила шість тисяч чотириста франків і спокійно поклала їх собі в кишеню.

Це була дев’ята продана ферма з тих тридцяти одної, що лишили їхні батьки. Проте вони мали ще десь двадцять тисяч ренти з земель, які при вмілому управлінні легко давали б і тридцять тисяч франків щорічно.

Вони жили скромно, і цього прибутку вистачало б їм, якби в домі не було бездонної прірви — їхньої доброти. Вона вбирала гроші, як сонце сушить воду на болотах. Вони текли, котилися, зникали. Як саме? Ніхто цього не знав. Раз у раз хтось із них казав: «Не знаю, як це сталося, я витратив сьогодні сто франків, не купивши нічого особливого».

Легкість, з якою вони роздавали, була, зрештою, чи не найбільшим щастям їхнього життя, і в цьому між ними панувала чудова й зворушлива згода.

Жанна спитала:

— А мій замок тепер гарний?

Барон весело відповів:

— Сама побачиш, доню.

Шалена злива потроху вщухала; незабаром від неї залишився тільки туман, тоненький пил летючих краплин. Склепіння хмар, здавалось, піднімалось і блідло, і раптом крізь якусь невидиму щілину пробився довгий скісний сонячний промінь і впав на луги.

Хмари розійшлись, визирнуло синє небо; потім діра збільшилася, як у розірваній тканині, і прекрасна, глибока й чиста блакить розгорнулась над світом.

Пролинув свіжий ніжний вітерець, немов щасливе зітхання землі; і коли проїздили повз сади та ліси, звідти долітала часом весела пісня пташки, що сушила своє пір’я.

Надходив вечір. Тепер в екіпажі спали всі, крім Жанни. Двічі спинялися в заїздах, щоб дати відпочинок коням, погодувати й напоїти їх.

Сонце зайшло; вдалині лунали дзвони. В маленькому селі запалили ліхтарі; небо теж засвітилося безліччю зірок. Тут і там виринали осяяні будинки, пронизуючи темряву вогняними цятками; і раптом з-за горба, між гіллям ялини, виплив червоний, величезний, ніби заспаний, місяць.

Було так тепло, що вікна карети не піднімали. Жанна, стомлена мріями, сповнена щасливими видіннями, тепер спочивала. Часом вона розплющувала очі, почуваючи, що тіло терпне від довгої непорушності; тоді вона визирала з вікна, бачила, як пропливали серед ясної ночі дерева, ферми, як корови лежали тут і там у полі й підводили голови. Потім вона вмощувалася зручніше, пробувала спіймати якусь невиразну мрію, але невпинний гуркіт екіпажа бринів їй у вухах, стомлював думку, і вона знову заплющувала очі, почуваючи, що розум її теж знеможений як і тіло.

Нарешті коні спинились. Коло дверцят карети стояли чоловіки й жінки з ліхтарями в руках. Вони приїхали. Жанна, раптом прокинувшись, швидко вискочила з екіпажа. Батько й Розалія, яким присвічував фермер, майже винесли втомлену баронесу, що жалібно стогнала й без кінця повторювала тонким, змученим голосом:

— О Боже мійі Бідні мої дітки!

Вона не схотіла нічого ні пити, ні їсти, лягла й відразу ж заснула.

Жанна й барон вечеряли вдвох.

Вони посміхались, дивлячись одне на одного, бралися через стіл за руки, а потім, сповнені дитячої радості, пішли оглядати відремонтований будинок.

Це був високий, просторий нормандський будинок, щось середнє між фермою й замком, збудований з білого, вже посірілого каменю, і такий великий, що в ньому міг поміститися цілий рід.

Величезний вестибюль проходив через увесь будинок; великі двері виходили на передній і задній фасад; вестибюль цей поділяв будинок надвоє. Сходи, підіймаючись з обох кінців його, здавалось, переступили через цей широченний прохід, лишаючи середину порожньою, і з’єднувались на другому поверсі, ніби міст.

Праворуч у нижньому поверсі містилася величезна вітальня, обклеєна шпалерами з пташками, які пурхали серед листя. Вишивки на оббивці меблів ілюстрували байки Лафонтена, і Жанна затремтіла від радості, побачивши крісло з історією Лисиці та Журавля, яке вона любила ще змалечку.

Поруч з вітальнею була бібліотека, повна старовинних книжок, і ще дві кімнати, що не мали певного призначення; ліворуч — їдальня, з новою дерев’яною обшивкою, кімната для білизни, буфетна, кухня й невеличка ванна.

Через увесь другий поверх проходив коридор. Десятеро дверей з десяти кімнат вишикувались уздовж нього. В самому кінці праворуч була кімната Жанни. Вони увійшли туди. Барон недавно опорядив її заново, використавши шпалери та меблі, що лежали без ужитку на горищі

Старовинні фламандські шпалери населяли цю кімнату химерними постатями.

Побачивши своє ліжко, дівчина радісно скрикнула. Чотири великі птиці, вирізані з дуба, чорні й блискучі од воску підтримували і ніби охороняли його. Краї обведені були двома широкими різьбленими гірляндами квітів і фруктів, а на чотирьох майстерно зроблених колонках з корінфськими капітелями лежав карниз, сплетений з троянд та амурів.

Ліжко було монументальне і водночас граціозне, незважаючи на похмурий вигляд почорнілого від часу дерева.

Покривало й балдахін над ліжком мінились, як небеса. Вони були з темно-синього старовинного шовку, на якому розкидані були де-не-де великі, гаптовані золотом лілеї.

Намилувавшись досхочу ліжком, Жанна піднесла свічку й почала розглядати шпалери, щоб зрозуміти зміст малюнків на них. 7

Молодий вельможа і молода дама в чудернацькому зеле-но-червоно-жовтому вбранні розмовляли під блакитним деревом, на якому достигали білі плоди. Великий, теж білий, кролик скуб сіру траву.

Над цими постатями, в умовній перспективі, видно було п’ять круглих хаток з високими покрівлями, а ще вище, майже в небі, стояв червоний вітряк.

Все це оповивали великі розводи з квіток.

Два інші панно дуже нагадували перше, тільки з тих будинків на них вийшли чотири чоловічки у фламандському одязі й знімали руки до неба на знак подиву й великого гніву.

На останньому панно було змальовано драму. Коло кролика, який все іце скуб траву, лежав долі мертвий юнак. Молода пані, дивлячись на нього, проколювала собі груди шпагою, і плоди на дереві почорніли.

Жанна нічогісінько не розуміла, аж поки не помітила в куточку мікроскопічне звірятко, що його кролик, якби він був живий, міг з’їсти, як билинку. А проте це був лев.

Тоді вона пізнала нещасливі пригоди Пірама й Тізби, і хоч її розсмішила наївність цих малюнків, проте, вона почувала себе щасливою, що житиме в оточенні цієї любовної історії, яка нагадуватиме їй про солодкі надії й огортатиме її сон цим античним, легендарним коханням.

Решта речей була найрізноманітнішого стилю. Це були меблі, що їх кожне покоління залишає в родині і які обертають старовинні будинки у своєрідні музеї, де все

змішано. Обабіч чудового, закутого в блискучу мідь, комода в стилі Людовіка XIV стояло два крісла в стилі Людові-ка XV, що зберегли ще свій оздоблений букетами шовк. Письмовий столик з рожевого дерева стояв проти каміна, на якому під круглим ковпаком височів годинник у стилі ампір.

Це був бронзовий вулик, укріплений на чотирьох скляних колонках над садом з позолочених квіток. На тонкому маятник}, що виходив з вулика крізь довгасту щілину, невпинно літала над цим квітником бджілка з емалевими крильцями.

Циферблат з мальованого фаянсу було вправлено в стінку вулика.

Пробило одинадцяту годину. Барон поцілував дочку й пішов до себе.

Тоді й Жанна знехотя лягла в постіль.

Востаннє оглянула вона свою кімнату і погасила свічку. Але ліворуч від ліжка, що тільки узголів’ям притулялося до стіни, було вікно, і крізь нього струменіло місячне проміння, розливаючись ясним озерцем по підлозі.

Білі відблиски відсвічували на стінах і ніжно пестили скам’яніле кохання Пірама і Тізби.

Крізь друге вікно, в ногах, Жанна бачила велике дерево, оповите ніжним сяйвом. Вона повернулась на бік, заплющила очі, та через якийсь час розплющила їх знову.

їй здавалось, що й досі ще її хитає в екіпажі, а в ушах шумить від його гуркоту. Вона спробувала лежати нерухомо, гадаючи, що це допоможе їй заснути, але нетерпіння душі незабаром опанувало все її тіло.

По ногах пробігали мурашки, її кидало то в жар, то в холод. Тоді вона встала й босоніж, з голими руками, у довгій сорочці, мов той привид, переступила озерце світла, розлите на підлозі, розчинила вікно і стала дивитись у сад.

Ніч була ясна, як день, і дівчина пізнавала всі місця, які вона любила колись, ще в дитинстві.

Просто перед нею був широкий газон, жовтий, як масло, у місячному сяйві. Два велетенські дерева височіли з обох боків перед замком — платан на півночі й липа на півдні.

В кінці лужка невеличкий гай захищав маєток від морських шквалів п’ятьма рядами старезних в'язів, покручених, обдертих, поточених, похилених навскоси, ніби дах, завжди бушуючим морським вітром.

Цей подібний до парку гай кінчався праворуч і ліворуч двома довгими алеями величезних тополь, що звуться в Нормандії «пепль», вони відмежовували замок від двох сусідніх ферм, що з них одна належала Кульярам, а друга — Мартенам.

Ці тополі й дали назву замкові. За їх огорожею простягалась широка, необроблена, поросла диким терном рівнина, де дні й ночі гасав і свистів вітер. Далі берег раптом обривався вниз на сто метрів стрімкою й білою кручею, що купалась своїм підніжжям у хвилях.

Жанна дивилася в далечінь на безкраю поверхню хвиль, що, здавалось, дрімали під зорями.

Спочиваючи по заході сонця, земля розливала всі свої пахощі. Жасмин, що розрісся перед вікнами внизу, невтомно напоював повітря своїм гострим подихом, що змішувався з легеньким ароматом молодих листочків. Повільні пориви вітру приносили міцний запах солоного повітря та липкий дух водоростей.

Дівчина з насолодою дихала на повні груди, сільська тиша заспокоювала її, як свіжа ванна.

Усі тварини, що прокидаються у присмерку і таємно живуть у нічній тиші, наповнювали сутінь мовчазним рухом. Великі птахи беззвучно літали в повітрі, як плями, як тіні; вухо ледве вловлювало гудіння невидимих комах; німа біганина чулася в росистій траві, на піску безлюдних доріг.

Тільки меланхолійні жаби посилали до місяця свої уривчасті, монотонні скарги.

Жанні здавалось, що її серце шириться, сповнюючись шепотом, як ця світлосяйна ніч, наливаючись враз тисяччю неспокійних бажань, як у тих нічних істот, що оточували її своїм шелестом. Таємнича спорідненість єднала її з цією живою поезією; серед білої нічної тиші вона відчувала віяння чогось надлюдського, мерехтіння невловимих надій, ніби подихи щастя.

І вона почала мріяти про кохання.

Кохання! Уже два роки воно дедалі більше огортало її тоскним передчуттям свого наближення. Тепер вона може кохати вільно; тепер лишалось тільки зустріти його.

Який він буде? Вона не уявляла й ніколи не питала себе. Це буде він, от і все. *

Вона тільки знала, що любитиме його всією душею і що він кохатиме її також над усе. Вони гулятимуть такими, як сьогодні, вечорами, під іскристим попелом, що обсипається з зірок. Вони йтимуть, узявшись за руки, пригорнувшись одне до одного, чуючи, як б’ються їхні серця, почуваючи тепло плечей, зливаючи своє кохання з ніжною прозорістю літніх ночей; вони будуть такі близькі, що читатимуть найпотаємніші думки одне одного самою лише силою своєї ніжності.

І це триватиме без кінця у сяйві щастя невимовного кохання.

Враз їй здалося, що вона почуває його тут, коло себе; неспокійна хвиля пристрасті пройняла її з ніг до голови. Жанна несвідомим рухом притисла руки до грудей, неначе обіймаючи мрію свою; і на устах, простягнених до невідомого, відчула дотик, від якого майже знепритомніла, неначе подих весни приніс їй поцілунок кохання.

Несподівано внизу за замком почулися на шляху чиїсь кроки серед ночі. І в безумному пориві душі, захоплена вірою в неможливе, у чудесні випадки, в божественні передчуття, в романтичні примхи долі, вона подумала: «А що, коли це він?» Завмираючи, прислухалась вона до ритмічних кроків подорожнього, впевнена, що він спиниться коло штахетів і попросить притулку.

Коли він пройшов, її обняв смуток розчарування. Та вона зрозуміла, що ця сподіванка — пуста екзальтація, і посміхнулась своєму безумству.

Тоді, трохи заспокоївшись, вона поринула в поміркованіші мрії, намагаючись зазирнути в майбутнє, в думках будуючи своє життя.

Вона житиме з ним тут, у цьому тихому замку над морем. У неї буде двоє дітей, син для нього і дочка для себе. І вона вже бачила, як діти бігають по траві від платана до липи, а батько й мати радісно стежать за ними, обмінюючись поверх їхніх голівок поглядами, сповненими пристрасті.

Довго-довго плекала вона отак мрії, аж поки місяць, кінчаючи свою подорож небом, не зібрався зникнути в морі. Повітря посвіжішало. Небо на сході зблідло. Півень проспівав на фермі праворуч; йому відповіли півні на фермі з другого боку. їхні хрипкі голоси, приглушені стінами курників, здавалось, долітали здалеку. На безмежному склепінні світліючого неба почали зникати зорі.

Десь пролунав тонкий крик пташки. З листя дерев полинуло щебетання, спочатку боязке, далі сміливіше, потім воно забриніло, задзвеніло й покотилося з гілки на гілку, з дерева на дерево.

Жанна враз відчула круг себе світло; і, підвівши похиле

ну на руки голову, заплющила очі, засліплена блиском світання.

Гора пурпурових хмар з-за старої великої тополевої алеї кидала криваві відблиски на розбуджену землю.

І поволі, розриваючи блискучі хмари, проймаючи вогнем дерева, рослини, океан, увесь обрій, зійшов неосяжний, пломенистий диск.

Жанна відчула, що божеволіє від щастя. Нестримна радість, безмежне зворушення перед величністю природи затопили її розчулене серце. Це її сонце! її світанок! Початок її життя! Світанок її надій! Вона простягла руки до променистого простору, немов бажаючи обняти сонце; їй хотілося сказати, крикнути щось таке надзвичайне, як світання цього дня, але вона стояла нерухома в своєму безсилому екстазі. Тоді, схилившись на руки чолом, відчула повінь сліз в очах і заплакала від щастя.

Коли ж підвела голову, пишні барви новонародженого дня вже зникли. Вона відчула себе умиротвореною, трохи стомленою і ніби змерзлою. Не зачиняючи вікна, простяг-лась на ліжку, помріяла ще кілька хвилин і заснула так міцно, що о восьмій годині не почула, як кликав її батько, а прокинулась тільки тоді, коли він увійшов до кімнати.

Він хотів показати їй заново відремонтований замок, її замок.

Фасад з боку маєтку був відділений від шляху широким двором, обсадженим яблунями. Цей шлях, що зветься путівцем, пролягаючи між селянськими огорожами, виходив за півмилі на великий шлях із Гавра на Фекан.

Від дерев’яної огорожі до ганку вела рівна алея. Надвірні будівлі, маленькі служби з морського каменю, криті соломою, низкою стояли обабіч двору вздовж канав двох ферм.

Стріхи були перекриті наново, дерев’яні частини полагоджені, стіни обмазані, кімнати обклеєні новими шпалерами, і все всередині пофарбовано. І на старому збляклому будинку, мов плями, вирізнялись свіжі срібно-білі віконниці та нове тинькування.

Другий фасад дивився поверх гаю та покручених в’язів на море, куди виходило й одне з вікон Жанни.

Жанна під руку з бароном обійшла все, не минаЮчи жодного куточка; потім вони поволі пройшли довгими алеями тополь, що оточували так званий парк. Попід деревами росла трава, розстилаючись зеленим килимом. У кінці парку був чудовий гайок — вузькі покручені стежки, розділені зеленим листям, схрещувались, переплітались. Несподівано вискочив заєць, налякавши дівчину, потім переплигнув схил і шугнув у приморський очерет, до кручі.

Після сніданку, коли пані Аделаїда, ще й досі зморена, оповістила, що вона спочиватиме, барон запропонував Жанні спуститись до Іпора.

Вони пройшли спочатку через сільце Етуван, що було недалеко від замку. Троє селян привіталися, ніби знали їх давним-давно.

Вони увійшли в ліс, що спускався до моря по схилу нокрученої долини.

Незабаром показалось селище Іпор. Жінки, що латали своє лахміття, сидячи на порогах хат, дивились їм услід. (Інадиста вулиця із струмком посередині й купами сміття вздовж дворів видихала гострий запах ропи. Побурілі сіті, в яких, мов срібні монети, блищала ще луска, сушились Проти дверей халуп, звідки тхнуло важким духом численної, збитої в одній хаті родини.

Кілька голубів походжало край струмка, шукаючи поживи.

Жанні все це здавалось новим і цікавим, як театральна

декорація.

Та зненацька, звернувши за якусь стіну, вона побачила море; око губилося в безмежності його густої й рівної блакиті.

Вони спинились коло пляжу й дивились. Білі вітрила, наче крила альбатроса, линули по відкритому морю. Праворуч і ліворуч здіймались величезні скелі. По один бік погляд спиняло щось ніби мис, а по другий — лінія берега простягалась без краю й танула вдалині невловимою рискою.

В одному з найближчих розривів її видно було порт і будинки; дрібненькі хвилі, обрамляючи море мереживом піни, з легким шумом прокочувалися по прибережній ріні.

Барки місцевих жителів, витягнуті на пологий берег, вкритий рінню, лежали, перевернуті на бік, підставляючи сонцю свої просмолені круглі щоки. Кілька рибалок готувало їх до вечірнього припливу.

Підійшов матрос, він продавав тут рибу, і Жанна купила камбалу, яку сама хотіла понести до Пепль.

Тоді матрос запропонував свої послуги для прогулянок морем, повторивши кілька разів своє ім’я, щоб воно зосталося в їхній пам’яті.

— Ластік, Жозефен Ластік.

Барон пообіцяв не забути його.

Вони пішли назад до замку.

Велика риба була важка для Жанни; вона простромила їй у зябра батькову палицю; обоє взялися за її кінці й весело пішли нагору, проти вітру, виблискуючи очима й жваво розмовляючи, мов діти, а камбала, що все дужче відтягувала їм руки, мела траву своїм жирним хвостом.

II

Чарівне вільне життя почалося для Жанни. Вона читала, мріяла й блукала самотньо по околицях. Вона поволі бродила по дорогах, поринувши в мрії, або вистрибом спускалася крученими ярами, схили яких були вкриті, ніби мантією, терновим цвітом. Його гострий і солодкий запах, особливо сильний у спеку, п’янив її, мов ароматне вино, а шум далеких хвиль, що накочувались на пляж, заколисував її думки.

Часом у млосній втомі вона лягала на схилі в густу траву, і, коли помічала несподівано на повороті долини трикутник синього, блискучого під сонцем моря з вітрилом на обрії, її охоплювала нестримна радість від таємничого передчуття щастя, що витало над нею.

На лоні цієї ласкавої і свіжої природи, серед спокійних, округлих ліній обрію в ній зростала любов до самотності; і вона так довго просиджувала на вершинах горбів, що дикі кролики часом стрибали біля самих її ніг.

Часом вона починала бігати по скелі, окрилена легким прибережним вітром, сповнена найтоншої насолоди від того, що могла рухатись невтомно, як риба у воді чи ластівка в повітрі.

Вона скрізь сіяла свої спогади, як сіють у землю зерно, ті спогади, що коріння їх зберігається до смерті. їй здавалось, що вона лишила часточку свого серця по всіх цих видолинках.

Вона з насолодою почала купатися. Сильна й відважна, не думаючи про небезпеку, вона запливала дуже далеко. їй приємно було в холодній, прозорій, блакитній воді, ’що носила її, погойдуючи, на хвилях. Відпливши далеко від берега, вона лягала на спину, схрестивши на грудях руки, втупивши очі в глибоку блакить небес, яку перетинала швидким льотом ластівка чи білий силует морської птиці.

Вже не чути було нічого, крім далекого плюскоту хвиль об рінь та невиразного гуркоту, що долинав з землі, неясного, майже нечутного. Потім Жанна випростувалась і в нестримному пориві радості дзвінко кричала, ляскаючи по воді обома руками.

Часом, коли вона запливала надто далеко, за нею посилали човен.

Вона поверталась до замку, бліда з голоду, але легка, жвава, з усмішкою на вустах і з очима, сповненими щастя.

А барон обмірковував великі хліборобські заходи; він хотів робити досліди, підвищити продуктивність господарства, випробувати нові знаряддя, акліматизувати чужоземні породи худоби; іноді ділі дні він проводив, розмовляючи з селянами, що недовірливо хитали головами.

Він часто їздив у море з іпорськими матросами. Коли ж відвідав всі навколишні гроти, джерела й шпилі, то в нього виникло бажання зайнятися рибальством, як у простого моряка.

Вітряними днями, коли бриз, надимаючи вітрила, жене по хребтах хвиль череваті корпуси барок, коли від бортів розбігаються глибокі довгі смуги, а за ними женуться зграї макрелі, він тримав у тремтливій з нетерплячки руці мотузку, що здригалась, скоро на ній починала битись спіймана риба.

Місячними ночами виїздив він знімати сіті, закинуті напередодні. Він любив слухати, як скрипить щогла, дихати свистячими, свіжими поривами нічного вітру; наблукавшись по морю, шукаючи буїв, знаходячи дорогу по шпилях скель, по дахові дзвіниці на феканському маяку, він віддавався солодкому спочинку під першим промінням сонця, що вигравало в човні на липких спинах широких, як віяло, скатів та жирних черевах палтусів.

За столом він захоплено розповідав про свої прогулянки; а матуся теж розказувала, скільки разів вона пройшла великою алеєю, тією, що праворуч, проти ферми Кульярів, бо на другій було замало сонця.

їй було приписано «рухатись», і тому вона завзято гуляла. Як тільки розвіювалася нічна прохолода, вона виходила, спираючись на руку Розалії, загорнувшись у плащ і дві шалі, з капором на голові, запнувшись зверху ще червоною в’язаною хусткою.

Тягнучи ліву, трохи важчу ногу, що вже накреслила вздовж усієї дороги, потолочивши траву, дві курні борозни — одну туди, другу назад, — вона без кінця відбувала свою безкраю подорож від рогу замку до перших кущів гаю. По кінцях дороги вона наказала поставити по лавці; і що п’ять хвилин зверталась, спиняючись, до бідолашної служниці, яка її підтримувала:

— Сядьмо, дитино моя, я трохи стомилась.

Відпочиваючи на кожній лавці, вона лишала там то в’язану хустку, то одну шаль, потім другу, далі капор, потім плащ; і все це утворювало по кінцях алеї дві великі купи одежі, які Розалія брала на руку, коли вони вертались на сніданок.

Після полудня баронеса відновлювала прогулянку, тільки ходила повільніше, з довшими перепочинками, навіть засипала коли-не-коли на годину в шезлонгу, який їй викочували в алею.

Вона звала це «мій моціон», точнісінько так, як і на хворобу свою теж казала «моя гіпертрофія».

Про цю гіпертрофію сказав їй лікар, до якого вона звернулась десять років тому, відчуваючи задишку. Відтоді це слово, змісту якого вона зовсім не розуміла, засіло їй у голову. Вона вперто просила барона, Жанну, Розялію послухати її серце, що його ніхто вже не міг почути, так глибоко воно потонуло в товщі її грудей; але вона енергійно відмовлялась від огляду будь-якого лікаря, боячись, що він викриє в неї ще якісь хвороби; і згадувала «свою» гіпертрофію при всякій нагоді й так часто, що здавалось, ніби вона належала тільки їй і ніхто інший не мав на неї жодного права.

Барон казав «гіпертрофія моєї дружини», а Жанна «мамина гіпертрофія» так само, як вони говорили б «мамина сукня, капелюшок, парасолька».

Вона замолоду була дуже гарненька й тонка, як очеретинка. Перевальсувавши з усіма військовими Імперії, вона прочитала «Корінну» і заплакала над нею; роман цей лишив незгладимий слід у її душі.

Що повнішим ставав її стан, то більше проймалась вона поетичними поривами, і коли надмірна огрядність прикувала її до крісла, думки її почали блукати серед ніжних пригод, в яких вона уявляла себе героїнею. Серед цих пригод були в неї улюблені, до яких вона раз у раз поверталась у своїх мріях, ніби крутячи ручку катеринки, що без кінця виводить одну арію. Всі томні романси, де співається про полонянок та ластівок, неодмінно викликали в неї сльози; подобались їй навіть деякі грайливі пісеньки Беранже за їх жалісливий тон.

Часто вона цілими годинами сиділа нерухомо, поринувши в свої мрії; і жити в Пенль їй дуже подобалось, бо місцевість тут ставала за декорацію для її уявлюваних романів, нагадуючи їй і навколишніми лісами, і пустинними степами, і сусідством моря романи Вальтера Скотта, що їх вона почала читати останнім часом.

Дощовими днями вона замикалась у своїй кімнаті й переглядала те, що звала своїми «реліквіями». Це були всі її давні листи, листування її батька й матері, листи від барона, коли вона була його нареченою, та інші.

Вона замикала їх у секретері з червоного дерева з мідними сфінксами на ріжках і говорила з особливою інтонацією:

— Розаліє, дитино моя, принеси мені шухлядку зі «спогадами».

Служниця відмикала столик, брала шухляду й ставила на стілець поруч господині, що починала поволі читати листи, один по одному, ронячи на них сльози.

Часом Жанна заступала Розалію й сама водила на прогулянку матусю, що розповідала їй спогади свого дитинства. Дівчина в цих історіях з далекого минулого впізнавала себе, дивувалась подібності їхніх думок, спільності їхніх бажань; бо кожному серцю здається, що воно вперше б’ється від того почуття, що тремтіло вже в серцях перших людей на землі і буде жити в серцях останніх чоловіків і останніх жінок.

їхня повільна хода відповідала повільному ритмові розповіді, що іноді на мить переривалась задишкою; тоді думка Жанни перескакувала через розпочаті в оповіданні пригоди, линула до повного радості майбутнього, поринала в надії.

Якось після полудня, спочиваючи на лавці в кінці алеї, вони раптом побачили на другому кінці її товстого священика, що йшов до них.

Він уклонився їм здалеку. Потім з привітною усмішкою вклонився ще раз за три кроки й гукнув:

— Ну, пані баронесо, як поживаєм?

Це був місцевий кюре.

Матуся, що народилась за доби філософів ^[3] і виховувалась у Дні Революції під впливом батька-атеїста, майже не ходила до церкви, хоча й любила священиків з якогось релігійного інстинкту, властивого жінкам.

Вона зовсім забула про свого кюре, абата Піко, і почервоніла, побачивши його. Вона перепросила, що йому першому довелось робити візит. Та добряга, здавалось, зовсім не ображався; він глянув на Жанну, висловив захоплення її квітучим виглядом, сів, поклав свого трикутного капелюха на коліна й витер чоло. Він був дуже гладкий, дуже червоний, і обливався потом. Він щохвилини виймав із кишені величезну картату хустку, мокру від поту, і витирав нею обличчя й шию; але тільки-но зникала вогка хустка в надрах його одежі, нові краплі виступали йому на шкірі й, падаючи на сутану, що здулася на животі, прибивали на ній плямочками летючу дорожню пилюку.

Це був справжній сільський священик, веселий, терпимий, балакучий і доброзичливий. Він розповів кілька історій, говорив про місцевих жителів і, здавалось, не зважав на те, що обидві його парафіянки ще не були в церкві: баронеса через свої лінощі та недостатню віру, а Жанна — від радості, що визволилася з монастиря, де їй остогидли всякі релігійні церемонії.

Появився барон. Він дотримувався пантеїстичних поглядів і був байдужий до догм. Він привітно зустрів абата, з яким був трохи знайомий, і запросив його на обід.

Священик умів подобатись завдяки тому несвідомому лукавству, яке виробляється при постійному керуванні людськими душами навіть у найпосередніших натур, випадковим збігом подій, покликаних панувати над людьми.

Баронеса була ласкава з ним, приваблена, можливо, тією спорідненістю, що зближує подібні натури: повнокровність та задишка товстуна відповідали власній її комплекції та важкому диханню.

Під час десерту підпилого кюре охопив веселий настрій і фамільярність, властива кінцю веселих трапез.

І раптом він вигукнув, ніби якась щаслива думка сяйнула йому:

— Та в мене ж є новий парафіянин, якого я мушу з вами познайомити, віконт де Ламар!

Баронеса, що знала всі родоводи в провінції, як свої п’ять пальців, спитала:

— Чи він не з родини де Ламар де л’Ер?

Священик вклонився:

— Так, пані, це син віконту Жана де Ламара, що помер минулого року.

33

Тоді пані Аделаїда, що над усе любила аристократію, поставила йому сотню запитань і дізналась, що молодий віконт, сплативши батькові борги, продавши свій родинний замок, тимчасово оселився в одній з трьох ферм, що йому належали в громаді Етуван. Його маєтності приносили йому від п’яти до шести тисяч ліврів ренти, але віконт, бувши дуже ощадливою і розважливою- людиною, гадав пожити два-три роки в цьому скромному притулку, щоб мати з чим вийти в світ і вигідно одружитися, не роблячи боргів і не заставляючи своїх ферм.

Кюре додав:

— Це чарівний молодий чоловік, такий вихований, такий скромний. Але живеться йому тут, в селі, не дуже весело.

Барон сказав:

— Приведіть його до нас, пане абат, може, це його трохи розважить.

І розмова звернула на інше.

Коли перейшли після кави до вітальні, священик попросив дозволу погуляти в саду, бо він мав звичку трохи походити після обіду. З ним пішов і барон. Вони поволі походжали вздовж білого фасаду замку. їхні тіні, одна довга, друга кругла й ніби накрита якимсь грибом, сунулись то попереду них, то позаду, залежно від того, чи йшли вони проти місяця, чи повертались до нього спиною. Кюре посмоктував щось ніби сигаретку, яку він вийняв з кишені. Він пояснив її призначення з відвертістю сільського жителя:

— Це щоб викликати відрижку, бо в мене травлення трохи важкеньке.

Потім, раптом глянувши на небо, де пливло ясне світило, промовив:

— Така картина ніколи не набридає.

І пішов прощатися з дамами.

III

Наступної неділі баронеса з Жанною пішли до церкви з делікатного почуття шанобливості до свого кюре.

Вони почекали його після відправи, щоб запросити на сніданок у четвер. Він вийшов з ризниці з високим елегантним молодиком, що фамільярно тримав його під руку. Побачивши дам, кюре з жестом приємного здивування вигукнув:

— Як це до речі! Дозвольте мені, пані баронесо й мадмуазель Жанно, відрекомендувати вам вашого сусіду, віконта де Ламара.

Віконт уклонився, сказав, що він уже давно бажає познайомитися з дамами, і розпочав розмову з легкістю бувалої й добре вихованої людини. У нього була така зовнішність, про яку марять жінки, але яка неприємна всім чоловікам. Чорне кучеряве волосся відтінювало його гладеньке й смугляве чоло, а густі, рівні, як намальовані, брови надавали глибини та ніжності його темним з синюватими білками очам.

Завдяки довгим густим віям погляд його набував тієї жагучої виразності, що хвилює салонних красунь і примушує оглядатись на вулиці простих дівчат із кошиками.

Томна принадність його очей вселяла віру в глибину його думок і надавала значення найнезначнішим його словам.

Густа блискуча й м’яка борода закривала його трохи завелику нижню щелепу.

Попрощалися після чемної розмови.

Через два дні пан де Ламар зробив перший візит.

Він приїхав саме в ту хвилину, коли оглядали садову лавку, поставлену того ранку під великим платаном проти вікон залу. Барон хотів до пари поставити й другу під липою, але матуся, ворог симетрії, цього не хотіла. Коли запитали віконта, він приєднався до баронеси.

Потім він заговорив про тутешні краї, називаючи їх дуже «мальовничими», бо знайшов під час своїх самотніх прогулянок багато чудових «куточків». Час від часу його очі ніби ненароком зустрічалися з очима Жанни, і її охоплювало дивне почуття від цього швидкого раптового погляду, в якому світилось ніжне захоплення і симпатія.

Батько де Ламара, що вмер минулого року, знав близького друга пана де Кюльто, батька баронеси, і відкриття цього знайомства дало привід для нескінченної розмови про шлюби, дати й родинні зв’язки. Баронеса напружувала пам’ять, згадуючи предків та нащадків знайомих родин, спритно кружляючи в складному лабіринті генеалогій.

— Скажіть, віконте, чи чули ви про Сонуа де Варфлер? їхній старший син Гонтран одружився з панною де Кург сіль, з родини Курсіль-Курвіль, а молодший — з однією з моїх кузин, панною де ля Рош-Обер, родичкою Крізанжів. Так оцей пан де Крізанж був близьким другом мого батька і, мабуть, знав і вашого.

— Так, пані. Це ж той де Крізанж, який емігрував і син якого розорився?

— Він самий. Він просив руки моєї тітки після смерті її чоловіка, графа д’Еретрі; але вона не захотіла одружитися з ним, бо він нюхав табаку. А чи не знаєте ви, до речі, що сталося з Вілуазами? Незабаром після свого розорення, коло 1813 року, вони покинули Турен і Оселилися в Оверні, і відтоді я про них більше нічого не чула.

— Здається, старий маркіз помер, упавши з коня, пані, одна його дочка одружена з якимсь англійцем, а друга з комерсантом Бассолем, дуже багатим; кажуть, що він спокусив її.

Зринали імена, чуті ще в дитинстві в розмовах старих родичів. І шлюби цих чужих родин набували для них важливості великих громадських подій. Вони так говорили про людей, яких ніколи не бачили, ніби добре знали їх; а ті люди, десь в іншому краї, так само говорили про них; і вони здалека почували, що близькі між собою майже як друзі, як родичі, через саму тільки належність до того самого класу, до тієї самої касти та через благородство своєї крові.

Барон, бувши відлюдної вдачі та виховання, що не мало нічого спільного з віруваннями та забобонами світських людей його кола, зовсім не знав навколишнього панства; він запитав віконта про сусідів.

Пан де Ламар відповів: «О, в нашій окрузі мало аристократів», — таким тоном, ніби він казав, що на узбережжі мало кроликів, і з’ясував це докладніше. Тільки три родини жило в сусідстві: маркіз де Кутельє, щось ніби голова нормандської аристократії; віконт і віконтеса де Брізвіль, сімейство високого роду, але досить відлюдькувате, та ще граф де Фурвіль, якесь страховище, що ніби примушував страшенно страждати свою дружину і жив мисливцем у своєму замку Ла Врійєт, збудованому на березі ставка.

Кілька вискочок, що труться серед них, купили собі маєтки тут і там, але віконт їх не знає.

Нарешті віконт попрощався, і його останній погляд був звернутий до Жанни, так ніби він окремо прощався з нею, щиріше і ніжніше.

Баронеса визнала його чарівним і, головне, цілком світською людиною. Татусь відповів:

— Авжеж, певна річ, це дуже добре вихований хлопець.

Наступного тижня його запросили обідати. З того часу

він почаа бувати регулярно.

Найчастіше він приходив коло четвертої години дня, йшов до матусі в «її алею» і пропонував їй руку, щоб допомогти у «її моціоні». Якщо Жанна була вдома, вона підтримувала баронесу з другого боку, і вони втрьох поволі безперестанку ходили туди й сюди, з краю в край великої, рівної алеї. Він майже не розмовляв з дівчиною. Але його чорно-оксамитові очі часто зустрічались із схожими на синій агат очима Жанни.

Кілька разів вони вдвох разом з бароном спускались до Іпора.

Якось увечері, коли вони гуляли по пляжу, до них підійшов дядько Ластік і, не виймаючи з рота своєї люльки, відсутність якої, мабуть, більше вразила б усіх, ніж зникнення його носа, промовив:

— З таким вітром, пане барон, можна було б завтра проїхатись аж до Етрета й любісінько повернутись назад.

Жанна благально склала руки:

— О тату, коли б ти згодився!

Барон обернувся до пана де Ламара:

— А ви як, віконте? Поснідали б там.

І справу з прогулянкою було відразу ж вирішено.

Жанна встала на світанку. Вона почекала батька, що вдягався повільніше, і вони пішли по росі, спочатку долиною, потім лісом, що весь дзвенів від пташиного співу. Віконт з дядьком Ластіком сиділи на коловороті.

Два моряки допомогли їм зсунути човна. Чоловіки, впираючись плечима в обшивку, щосили штовхали його. Він ледь-ледь посувався по ріні. Ластік підкладав під кіль намащені салом дерев’яні катки, потім, стаючи на своє місце, виводив протяжно «ге-гоп», що мусило керувати спільними зусиллями.

Але коли добрались до схилу, човен раптом зрушив і посунув униз по камінцях з тріском дертого полотна. Він спинився серед піни прибою, і всі посідали на лавах; тоді двоє матросів, що лишились на березі, зіпхнули його на воду.

Легенький і рівний бриз з відкритого моря вкривав брижами воду. Підняте вітрило злегка надималося, і човен спокійно поплив, тихо гойдаючись на хвилях.

Спочатку пішли у відкрите море. На обрії иебо опускалось і зливалося з океаном. Від берега висока скеля кидала довгу тінь біля свого підніжжя; її схили були поцятковані зеленими лужками, осяяними сонцем. Позаду, з-за білого феканського молу, виринали темні вітрила, а попереду височіла дивна на вигляд скеля, округла і з просвітом, яка нагадувала величезного слона, що занурив у хвилі свій хобот. Це й були малі ворота Етрета.

Жанна, в якої від хитавиці трохи запаморочилася голова, тримаючись рукою за борт човна, дивилась удалечінь, і їй здавалось, що тільки три речі справді прекрасні на світі — світло, простір і вода.

Всі мовчали. Дядько Ластік, що управляв румпелем і шкотом, ковтав час від часу із схованої під лавою пляшки і смоктав без упину свою куцу, здавалось, невгасиму люльку. З неї весь час виривалася тоненька цівка синього диму, а друга така ж самісінька виходила із кутка його рота. Ніхто ніколи не бачив, щоб матрос запалював коли свою глиняну, чорнішу від смоли, люльку чи набивав її тютюном. Часом він виймав її з рота і пускав у море з того боку, звідки пахкав дим, довгий, темний струмінь слини.

Барон сидів спереду і пильнував вітрила замість матроса. Жанна й віконт сиділи поруч, обоє трохи схвильовані. Вони одночасно підводили очі, і їхні погляди зустрічались, ніби зведені докупи якоюсь незнаною силою; між ними вже виникла та невиразна, невловима симпатія, що швидко народжується між двома молодими людьми, коли юнак непоганий з себе, а дівчина вродлива. Вони почували себе щасливими одне коло одного, мабуть, тому, що одне про одного думали.

Сонце підбивалось, мов хотіло з більшої височини помилуватись безмежним морем, що лежало під ним; а море, ніби кокетуючи, загорнулось у легенький туман. Це був прозорий, низько навислий золотистий туман, що нічого не ховає, тільки пом’якшує далечінь. Сонце розкидало своє проміння, розтоплюючи цю блискучу хмарину, і коли воно дійшло своєї сили, імла розвіялась, зникла, і рівне, як дзеркало, море заблищало в сяйві дня.

Глибоко зворушена, Жанна прошепотіла:

— Як гарно!

Віконт відповів:

— О так, дуже гарно.

Ясна прозорість цього ранку будила ніби відгомін в їхніх серцях.

І раптом виникла величезна аркада Етрета, як дві кам’яні ноги, що йшли морем, такі високі, що під ними пропливали кораблі; перед першою з них височіла біла шпиляста скеля.

Човен лричалив; барон, сплигнувши перший, тримав його коло берега за линву, а віконт на руках переніс Жанну на землю, щоб вона не замочила ніг; потім вони пішли вгору по крутому берегу, вкритому рінню, поруч, схвильовані цими хвилинними обіймами, і раптом почули, як дядько Ластік сказав баронові:

— А з них була б гарна пара, Їй-Богу.

Сніданок у маленькому трактирі біля самого берега був чудовий. На воді вони мовчали, бо океан заглушує голоси й думки, а коло столу вони стали балакучі, як школярі на канікулах.

Найзвичайніші речі викликали невгамовні веселощі.

Дядько Ластік, сідаючи до столу, дбайливо сховав у свій берет люльку, що ще диміла, і всі засміялись. Муха приваблена, мабуть, його червоним носом, кілька разів на нього сідала, і коли він проганяв її надто повільними, щоб спіймати, рухами, вона тікала на серпанкову завісу, вже засиджену її численними сестрами, і, здавалось, жадібно стежила за червоним матросовим носом, бо відразу ж верталась і мостилась на ньому.

Кожного разу, коли муха прилітала знову, зривався шалений регіт, і коли старий, обурений цим нападом, бурчав: «та й уперта ж із біса», у Жанни й віконта аж сльози виступали, і вони затискували собі рота серветкою, щоб не кричати.

Після кави Жанна сказала:

— Може, піти погуляти?

Віконт підвівся, але барон волів краще полежати та погрітись проти сонця на ріні.

— Ідіть, діти мої,— сказав він, — і вертайтесь через годину.

Вони проминули кілька місцевих хаток, пройшли повз маленький замок, що нагадував велику ферму, і вийшли на рівну широку долину.

Морська хитавиця втомила їх, порушивши звичну рівновагу, свіже солоне повітря викликало в них апетит, потім сніданок їх трохи обважнив, а веселощі збудили нерви. Тепер вони почували себе трохи сп’янілими від бажання побігти полем світ за очі. У Жанни шуміло в вухах, її всю затопили нові раптові почуття.

На них падало пекуче проміння сонця. Обабіч шляху хилилося до землі стигле, обважніле від спеки колосся. Не стихаючи, сюрчали незчисленні, як стебла трави, коники, тонкий оглушливий крик їхній лящав у хлібах і в морському очереті.

Жодного іншого голосу не чути було під розпеченим блакитним небом, що де-не-де починало жовтіти, ніби збираючись почервоніти, як метал на вогні.

Побачивши вдалині, праворуч, лісок, вони пішли туди.

Під високими деревами, куди не могло пробитися сонце, простяглася вузенька, стиснута між двома косогорами, алея. З неї війнуло на них якоюсь цвіллю і прохолодою, тією вогкістю, що морозить тіло й проймає легені. Трава тут давно зникла, бо сюди не сягало сонце та свіже повітря, і землю вкривав тільки мох.

Вони йшли вперед.

— Дивіться, он там можна трохи посидіти, — промовила вона.

Там лежало два стовбури старезних сухих дерев, і крізь просвіт між листям лився потік світла, огрівав землю, розбуджував паростки трав, кульбаб та ліан, живив біленькі, ніжні, як туман, квіточки та схожу на прядиво наперстянку. Метелики, бджоли, кремезні шершні, величезні комарі, як кістяки мух, безліч летючих комах, рожеві крапчасті сонечка, зеленасті блискучі жучки, чорні рогачі населяли цей світлий і теплий колодязь, викопаний в холодній тіні густого листя.

Вони посідали, головою в холодок, ногами на сонце. Дивились на це метушливе маленьке життя, що зародив тут промінь, і зворушена Жанна повторювала:

— Як гарно! Як хороше на селі. Бувають хвилини, коли мені хочеться бути мушкою чи метеликом, щоб ховатися серед квітів.

Вони розповідали одне одному про себе, про свої звички й уподобання тихим, задушевним голосом, яким говорять друзі, звіряючи одне одному свої таємниці. Він казав, що йому набридло серед великосвітського товариства, що він втомився від того пустого одноманітного життя, де не зустрінеш ні правди, ні щирості.

Великосвітське товариство! їй дуже хотілося б знати що це, але в^на була наперед переконана, щовоно не варте сільського життя.

І чим більше зближувались їхні серця, тим церемонніше бриніли в них «пане» і «панно», тим частіше посміхались і зустрічались їхні погляди; і їм здавалось, що в них вливається якесь нове почуття доброти, симпатії, інтерес до безлічі речей, що на них вони досі не зважали.

Вони повернулись; але барон пішов пішки до «Дівочого

покою» — грота у гребені скелі; і вони почекали його в трактирі.

Він з’явився тільки о п’ятій годині, після довгої прогулянки берегом моря.

Знову сіли в човен; він тихо посунув за вітром, непомітно, без найменшого струсу. Вітер набігав теплими подихами, надимаючи на мить вітрило, що за хвилю знову безсило спадало вздовж щогли. Тьмяна вода здавалась мертвою, і сонце ніжно схилялось до неї, вичерпавши весь свій жар.

Дрімота моря знову скувала всім уста.

Нарешті Жанна сказала:

— Як би мені хотілося мандрувати.

Віконт відповів:

— Звичайно, але ж сумно мандрувати самій, треба бути принаймні вдвох, щоб ділитися враженнями.

Вона замислилася.

— Це правда… хоч я люблю гуляти сама… так гарно мріяти на самоті…

Він пильно глянув на неї:

— Удвох теж можна мріяти.

Вона опустила очі. Чи не натяк це? Можливо. Вона подивилась на обрій так, ніби хотіла побачити ще далі; потім поволі промовила:

— Мені хотілося б поїхати в Італію… і в Грецію… так, так, у Грецію… і на Корсіку. Там, мабуть, так дико й прекрасно.

Він волів краще побачити Швейцарію, її гірські будиночки й озера.

Вона сказала:

— Ні, мені подобаються нові країни, як-от Корсіка, або дуже старі, повні спогадів, як Греція. Це ж так приємно — побачити сліди тих народів, історію яких ми знаємо з дитинства, побачити місця, де відбувались великі події.

Менш екзальтований віконт заявив:

— А мене дуже вабить Англія; там дуже корисно побувати.

Так вони облетіли всесвіт, від полюсів до екватора, відзначаючи варте уваги в кожній країні, захоплюючись уявлюваними краєвидами та фантастичними звичаями деяких народів, як-от китайців та лапландців; але з усього зробили наприкінці висновок, що найкраща країна в світі — це Франція, зі своїм помірним кліматом, прохолодним улітку й м’яким узимку, з розкішними полями, зеленими лісами, великими спокійними ріками та любов’ю до мис

тецтва, що так ніде не розвинулося після століть процвітання Афін.

Потім вони замовкли.

Сонце, схиляючись дедалі нижче, здавалось, сходило кров’ю; широкий пломенистий слід, блискучий шлях стелився від далекої межі океану аж до смуги за кормою човна.

Вщухли останні подихи вітру; зникли найменші брижі, і нерухоме вітрило побагровіло. Безмежний простір, здавалося, заснув, огортаючи мовчанням зустріч двох стихій; і морська гладінь, як велетенська наречена, вигинаючи своє блискуче і прозоре лоно, чекала вогненного коханця, що спускався до неї. Він поспішав, палаючи пурпуром від жадання обіймів. Він торкнувся її, і вона його помалу поглинула.

Тоді з обрію повіяло прохолодою; легке тремтіння пройшло по рухливих грудях води, ніби поглинене світило послало світові зітхання заспокоєння.

Швидко смерклося; розгорнулася заквітчана зорями ніч. Дядько Ластік узявся за весла, і всі побачили, що море мінилось фосфоричним блиском. Жанна й віконт, одне біля одного, дивились на це рухливе світло, яке човен лишав позад себе. Майже бездумно, захоплені неясним спогляданням, вдихаючи вечірнє повітря, вони потопали в розкошах. Жанна обіперлась рукою об лаву, і от палець її сусіда, ніби ненароком, доторкнувся до неї; вона не ворухнулась, щаслива й зніяковіла від цього легкого дотику.

Повернувшись увечері до себе в кімнату, вона відчувала себе дивно схвильованою і такою зворушеною, що їй від усього хотілось плакати. Глянувши на годинник, подумала, що бджілка на маятнику б’ється, як серце, як серце друга, що вона буде свідком усього її життя, супроводитиме її радості й печалі своїм бадьорим і розміреним цоканням; вона спинила золоту мушку й поцілувала її в крильця. Вона ладна була розцілувати весь світ. Вона згадала, що сховала десь у шухляді стару ляльку; знайшла її, подивилась на неї радісно, мов зустрівши улюбленого друга, і, пригортаючи іграшку до грудей, вкрила палкими поцілунками її розмальовані щічки й кучеряве прядив’яне волосся.

І, тримаючи її в руках, замислилась.

Чи не він це, обіцяний їй тисячами потайних голосів наречений, що його послало у своїй доброті провидіння? Чи не та це створена для неї істота, що їй вона присвятить своє життя? Чи не ті вони обранці, ніжність яких з’єднає їх нерозривно й породить кохання?

Вона не відчувала ще тих бурхливих поривів, того шаленого захоплення, того глибокого піднесення, які вважала властивими пристрасті; але їй здавалось, що вона починає його кохати, бо не раз від згадки про нього вся завмирала, а думала ж про нього невпинно. В його присутності серце її тривожно стискалося; вона то червоніла, то блідла, зустрічаючи його погляд, і тремтіла, почувши його голос.

Вона дуже мало спала цю ніч.

Так з кожним днем все більше захоплювало її хвилююче жадання кохати. Вона раз у раз допитувала себе, ворожила на маргаритках, на хмарах, на монетах, підкинутих угору.

Якось увечері батько сказав їй:

— Причепурись гарненько завтра вранці.

Вона спитала:

— Нащо, тату?

Він відповів:

— Це секрет.

І коли вона вранці зійшла вниз, сяючи свіжістю у світлому вбранні, то побачила на столі у вітальні купу коробок з цукерками, а на стільці величезний букет.

На подвір’я в’їхав екіпаж. На ньому був напис: «Лера, кондитер у Фекані. Весільні обіди», — і Людівіна, з допомогою кухарчука, витягла через дверцята, що розчинялися ззаду візка, великі плоскі кошики, що дуже смачно пахли.

Появився віконт де Ламар. На ньому були штани в обтяжку і елегантні лаковані чобітки, що дозволяли бачити, яка в нього маленька нога. У вирізі довгого, стягнутого в талії сюртука видно було мереживне жабо; тонкий, обмотаний кілька разів круг шиї галстук змушував його високо й поважно тримати вродливу чорняву голову. Він мав незвичайний вигляд, той особливий вигляд, що його несподівано надає одежа найзнайомішим обличчям. Жанна здивовано дивилась на нього, так ніби досі ніколи не бачила; він здавався їй справжнім джентльменом, вельможею з голови до п’ят.

Він уклонився посміхаючись.

— Ну, кумасю, ви готові?

Вона пробурмотіла:

— Та що це? В чому ж річ?

— Зараз дізнаєшся, — сказав барон.

Під'їхала коляска; пишно вбрана пані Аделаїда спустилася зі своєї кімнати, спираючись на руку Розалії, яку елегантність де. Ламара так вразила, що татусь прошепотів:

— Гляньте, віконте, ви, здається, припали до вподоби нашій покоївці.

Він почервонів по самі вуха, вдав, що не почув, і, взявши великий букет, подав його Жанні. Вона взяла його, ще більш здивована. Всі четверо сіли в екіпаж, і куховарка Людівіна, що принесла баронесі для підкріплення сил холодного бульйону, сказала:

— Справді, пані, чим не весілля?

В’їхавши в Іпор, вони встали і пішли селом; їм назустріч виходили з хат матроси в новій випрасуваній одежі, вітали їх, потискували руку баронові і йшли за ними, мов у процесії.

Віконт вів Жанну під руку і йшов з нею попереду.

Прийшовши до церкви, всі спинилися, хлопець-гірислуж-ник виніс великий срібний хрест, а за ним друге хлоп’я в червоному з білим стихарі винесло чашу зі свяченою водою й кропило.

За ними йшло троє старих півчих, з яких один кульгав, потім трубач, потім кюре, позолочена, перехрещена єпітра-хиль якого надималась на випнутому череві. На знак вітання він усміхнувся й кивнув головою; потім, напівзаплющивши очі, шепочучи молитву, насунувши мало не на ніс шапочку, пішов за своїм почтом у стихарях, простуючи до моря.

На пляжі їх чекала юрба круг нового човна, обвитого гірляндами квітів. Його щогла, парус та снасті були оповиті довгими стрічками, що тріпотіли на вітрі, а на кормі золотими літерами було написано: «Жанна».

Дядько Ластік, шкіпер цього судна, збудованого коштом барона, виступив назустріч походові. Всі чоловіки разом зняли шапки, а ряд богомолок, у широких чорних накидках, що спадали великими складками на плечі, опустилися півколом навколішки перед хрестом.

Кюре став між двома хлопчиками з хору по один бік човна, а по другий — троє старих півчих, у білому вбранні: брудні, неголені й поважні, не зводячи з нот очей, зафаль-шивили вони на все горло серед ясного ранку.

Щоразу, як вони зводили дух, трубач ревів сам, і його сіренькі очі зникали в надутих повітрям щоках. Він гак надимався, що навіть на чолі й на шиї шкіра його, здавалось, відставала від тіла.

Нерухоме, прозоре море ніби зосереджено дивилось на хрещення човна, набігаючи на берег дрібними, з палець заввишки, хвилями і шурхаючи рінню з таким звуком, як шкребуть граблі. А в блакитному небі, описуючи криву, літали великі білі чайки, розгорнувши крила, віддалялись, вертались і кружляли над юрбою, що стояла навколішках, ніби цікавились, що саме тут відбувається.

Погорлавши хвилин з п’ять «амінь», скінчили співати, і священик прокудкудакав глухим голосом кілька латинських слів, з яких можна було розібрати тільки звучні закінчення.

Після цього він обійшов круг човна й покропив його свяченою водою, потім спинився й почав бурмотіти молитву, стоячи край човна проти хрещеного батька та матері, що нерухомо тримались за руки.

Вродливе обличчя молодого чоловіка зберігало свій урочистий вираз, але дівчина мліла, охоплена раптовим хвилюванням, і почала так тремтіти, що їй зацокотіли зуби. Мрія, що переслідувала її з якогось часу, враз набула, мов галюцинація, реальної видимості. Говорили про весілля, їх благословляв священик, люди в стихарях співали молитов; чи не її це вінчають?

Чи її пальці нервово затремтіли, чи хвилювання її серця передалось по жилах до серця сусіда? Чи зрозумів він, чи вгадав, чи був охоплений, як і вона, якимсь любовним сп’янінням, чи просто знав з досвіду, що ніяка жінка проти нього не встоїть? Вона раптом відчула, що він стискує їй руку спочатку легенько, потім дедалі міцніше, міцніше, мов хотів її зламати. І не міняючись на обличчі, щоб цього ніхто не помітив, він сказав, так, справді, він сказав їй дуже виразно:

— О Жанно, коли б ви захотіли, це були б наші заручини!

Вона дуже поволі схилила голову; може, цим вона хотіла сказати «так». І священик, що кропив ще свяченою водою, бризнув їм кілька крапель на пальці.

Церемонію скінчено. Жінки підвелися. Повертались безладною юрбою. Хрест у руках прислужника втратив усю свою величність; він швидко линув, хитаючись справа наліво або схиляючись уперед, трохи не падаючи комусв на голову. Позаду мовчки, без молитов, поквапливо тупав священик; півчі й трубач зникли в завулку, щоб швидше переодягтися, а матроси поспішали, розбившись на групки. Одностайна думка, що впливала на них пахощами кухні, підгонила їх ноги, викликала слину в роті, спускалася в шлунок, де заводили свою пісню кишки.

В Пеплі їх чекав гарний сніданок.

На подвір’ї під яблунями стояв великий стіл. За нього сіло шістдесят душ моряків і селян. Поруч баронеси, в центрі, сиділо двоє кюре — одиз з Іпора, другий з Пепля. Навпроти, поруч із бароном сидів мер з дружиною, худою, вже пристаркуватою селянкою, що без кінця кивала на всі боки. Обличчя в неї було вузьке, стиснуте високим нормандським чепчиком — справжня куряча голова з білим гребінцем, з круглими, завжди здивованими очима; вона ковтала маленькими бистрими ковтками, немов дзьобала носом тарілку.

Жанна почувала себе щасливою поруч свого кума. Вона вже нічого не бачила, нічого не розуміла й мовчала; голова її була затуманена радістю.

Вона спитала його.

— Як вас звуть?

Він сказав:

— Жюльєн. Хіба ви не знали?

Вона нічого не відповіла й подумала: «Як часто повторюватиму я це ім’я!»

Коли сніданок закінчився, подвір’я полишили матросам, а панове перейшли на другий бік замку. Баронеса розпочала свій моціон, спираючись на руку барона, у супроводі двох священиків. Жанна і Жюльєн подались до гаю, на зарослі стежки. Раптом він схопив її за руки:

— Скажіть, хочете бути моєю дружиною?

Вона знов похилила голову, а що він шепотів: «Відповідайте, благаю вас!» — вона тихо підвела на нього очі, і він прочитав відповідь у її погляді.

IV

Якось уранці барон зайшов до Жанни в кімнату, коли вона ще не встала, і сказав, сівши в ногах:

— Віконт де Ламар просить у нас твоєї руки їй хотілося сховати обличчя під ковдру.

Батько провадив далі:

— Ми відклали свою відповідь на деякий час.

Вона задихалась від хвилювання. Через хвилину барон, посміхаючись, додав:

— Ми нічого не хотіли робити, не поговоривши з тобою.

Мати і я нічого не маємо проти цього шлюбу, але й не хочемо тебе силувати. Ти далеко багатша за нього, але коли справа йде про щастя для цілого життя, на гроші не слід зважати. В нього нема батьків, отже, коли б ти вийшла за нього, до нас у родину увійшов би син, а за кимсь іншим ти, наша дочка, пішла б між чужі. Хлопець нам подобається. А тобі самій він подобається?

Вона прошепотіла, почервонівши по саме волосся:

— Я згодна, тату.

І татусь, дивлячись їй у вічі та сміючись, пробурмотів:

— Я так і думав, паннусю.

До вечора вона була як п’яна, не знала, що робить, машинально беручи одні речі замість других, почуваючи в ногах незвичайну втому, хоч нікуди не ходила.

Біля шостої години, коли вона з матусею сиділа під платаном, з’явився віконт.

Серце Жанни забилось. Молодий чоловік, здавалося, зовсім не був схвильований. Підійшовши, він узяв і поцілував пальці баронеси, потім, підносячи тремтячу руку дівчини, припав до неї довгим, ніжним і вдячним поцілунком.

Настав щасливий час заручин. Вони розмовляли на самоті по кутках вітальні або, сидячи на пагорку, в гаю перед безлюдним степом. Часом гуляли по матусиній алеї, він говорив про майбутнє, а вона йшла, втупивши очі в курний слід від баронесиної ноги.

Оскільки справу було вирішено, то її хотіли швидше закінчити. Погодились, що вінчання відбудеться через шість тижнів, 15 серпня, і що молоді відразу ж рушать у весільну подорож. Коли Жанну спитали, яку країну вона хоче відвідати, вона вибрала Корсіку, де можна бути більше на самоті, ніж в італійських містах.

Вони чекали дня, призначеного для весілля, без особливого нетерпіння, поринаючи в чарівну ніжність, зазнаючи тонких чарів невинних пестощів, потисків рук, пристрасних, таких довгих поглядів, що, здавалось, їхні душі з’єднувались; бажання жагучих обіймів ще невиразно бентежило їх.

Вирішили нікого не запрошувати на весілля, крім тітки Лізон, баронесиної сестри, що жила пансіонеркою в одному, з версальських монастирів.

Баронеса хотіла, щоб після батькової смерті сестра жила при ній, але стару діву переслідувала думка, що вона всім заважає, що вона нікому не потрібна й може тільки набриднути; тому вона оселилася в одному з тих релігійних притулків, що наймають помешкання людям, життя яких сумне і самотнє.

Час від часу вона приїздила на місяць-два до родичів.

Це була маленька жінка, що мало говорила, трималася в тіні, з’являлась тільки до столу й відразу ж ішла до себе в кімнату, де весь час сиділа, замкнувшись.

Вона здавалась добродушною бабусею, хоч їй було всього сорок два роки; очі в неї були добрі й печальні; в родині на неї ніколи не зважали. Малою вона не була ні гарненькою, ні жвавою, її ніколи не цілували, і вона спокійно й слухняно сиділа десь у кутку. З того часу вона завжди була занедбана. Коли стала дівчиною, до неї ніхто не залицявся.

Це була ніби тінь, ніби добре знайома річ, живі меблі, що їх бачать щодня, але ніхто про них не дбає.

Сестра, за звичаєм батьківського дому, теж мала її за невдаху, за зовсім нікчемну істоту. До неї ставилися з безцеремонною фамільярністю, що мала в собі щось зневажливе, принизливе. її звали Лізою, і це кокетливе, молоде ім’я, здавалось, бентежило її. Побачивши, що вона не виходить і не вийде ніколи заміж, з Лізи зробили Лізон. Коли народилась Жанна, вона стала «тіткою Лізон», скромна чепурненька родичка, страшенно несмілива навіть з сестрою та зятем, які її все-таки любили, але це було невиразне, змішане почуття байдужої ніжності, несвідомого жалю та інстинктивної доброзичливості.

Часом баронеса, згадуючи свою далеку молодість, казала, щоб визначити час:

«Це було тоді, як з Лізон трапився випадок».

Докладніше про це ніколи не говорили, і цей «випадок» лишався в якомусь тумані.

Якось увечері Ліза, якій було тоді двадцять років, невідомо чому кинулась у воду. Ніщо в її житті чи в поводженні не давало приводу передбачити таке божевілля. її витяглії напівмертву, і батьки, обурено здіймаючи руки, не дошукуючись таємної причини цього вчинку, задовольнилися самими розмовами про «випадок», так ніби мова йшла про нещасний випадок з конем Коко, який перед тим зламав собі ногу в вибоїні і якого довелося пристрелити.

З того часу Лізу, а потім Лізон, мали ніби за недоумкувату. Добродушна зневага, яку вона викликала в своїх родичах, помалу проходила в серця всіх, хто її оточував. Навіть маленька Жанна, з властивою дітям проникливістю, теж зовсім не цікавилась нею, ніколи не цілувала її в ліжку, ніколи не заходила до неї в кімнату. Здавалось, тільки покоївка Розалія, що прибирала в її кімнаті, знала, де вона живе.

Коли тітка Лізон входила до їдальні снідати, дитина за звичкою підходила, підставляла для поцілунку лобик — та й годі.

Коли комусь треба було з нею поговорити, по неї посилали слугу, а якщо її не знаходили, про неї ніколи не турбувались, ніколи не думали, нікому і в голову не приходило поцікавитись і спитати:

— Що це за знак, що Лізон не видно зранку?

Вона ніби зовсім не займала місця; це була істота, що живе непомітно навіть для найближчих до неї людей, ніби щось нез’ясоване, і смерть її не є втратою, не створює порожнечі в домі; істота, що не вміє знайти місце ні в житті, ні в звичках, ні в любові тих, хто живе поруч. неї.

Коли хто казав «тітка Лізон», ці слова ні на кого не справляли ніякого враження, так ніби мова йшла про кофейницю чи цукорницю.

Вона завжди ходила швидко, дрібно й тихо, зовсім безшумно, ніколи нічого не зачіпала, і всім речам, здавалось, надавала якоїсь беззвучності. Її руки були ніби з вати, так легко й обережно тримала вона взяту річ.

Вона приїхала в половині липня, дуже зворушена думкою про це весілля. Привезла купу подарунків, але тому, що вони були від неї, на них майже не звернули уваги.

Другого дня по приїзді всі вже забули, що вона тут.

А Лізон безмірно хвилювалася і не зводила очей з молодих. З незвичайною енергією, гарячково й запопадливо клопоталась посагом, працюючи, як проста швачка, в своїй кімнаті, де її ніхто не відвідував.

Раз у раз вона показувала баронесі хусточки, які сама підрубила, серветки, на яких повишивала вензелі, і питала:

— Так буде добре, Аделаїдо?

І матуся, неуважно оглядаючи річ, відповідала:

— Не клопочися занадто, моя бідна Лізон.

Якось наприкінці місяця, після пекучого дня, зійшла повня і спустилась одна з тих ясних і теплих ночей, іцо хвилюють, зворушують, підносять людину і пробуджують, здається, всю приховану поезію душі. Ніжні подихи ланів линули в тиху вітальню. Баронеса з бароном ліниво грали в карти в світлому колі, що утворювалось на столі від абажура лампи; тітка Лізон сиділа коло них і плела,

а молоді, перехилившись у розчинене вікно, дивились на залитий місячним сяйвом сад.

Від липи й платана падала тінь на широкий луг, що далі тягся, освітлений і блискучий, аж до гаю, зовсім чорного.

Жанну непереможно вабили ніжні чари цієї ночі і туманне освітлення дерев і кущів, і вона звернулась до батьків:

— Татусю, ми підемо трохи погуляти по траві коло замку.

Барон відповів, не кидаючи гри:

— Ідіть, дітки.

І знову взявся до партії.

Вони вийшли Й почали поволі ходити по великому моріжку, аж до ліска в долині.

Час минав, а вони й не думали вертатись. Стомлена баронеса хотіла спати.

— Треба покликати закоханих, — сказала вона.

Барон окинув поглядом величезний, облитий сяйвом сад,

де тихо блукали дві тіні.

— Нехай погуляють, — сказав він, — надворі так гарно! Лізон їх почекає; правда ж, Лізон?

Стара панна підвела неспокійні очі і, як звичайно, боязко відповіла:

— Авжеж, я їх почекаю.

Татусь допоміг баронесі підвестися і сказав, сам стомлений денною спекою:

— Я теж ляжу спати.

І пішов разом з дружиною.

Тоді тітка Лізон також підвелася і, покинувши на поруччі крісла почату роботу, вовну і велику спицю, схилилась на підвіконня і почала милуватись чарівною ніччю.

Заручені безперестанку ходили по моріжку, від ганку до гаю. Вони стискували одне одному руки й мовчали, мов забувши самих себе, охоплені поезією, що нею дихала земля.

Раптом Жанна помітила в чотирикутнику вікна силует старої панни, що вимальовувався при світлі лампи.

— Гляньте, — сказала вона, — он тітка Лізон дивиться на нас.

Віконт підвів голову і повторив байдуже, як говорять не думаючи.

— Так, тітка Лізон дивиться на нас.

І вони продовжували мріяти, поволі прогулюючись, віддаючись своєму коханню.

Роса упала на траву, і холодок нагнав на них легеньке тремтіння.

— Тепер вернімося, — сказала вона.

І вони вернулись.

Коли ввійшли до вітальні, тітка Лізон уже знову плела, низько схилилась над роботою, і її худі пальці трохи тремтіли, немов вона дуже стомилася.

Жанна підійшла до неї:

— Тітонько, вже час спати.

Стара панна підвела очі — вони були червоні, ніби вона перед тим плакала. Закохані не звернули на це ніякої уваги, зате молодий чоловік раптом помітив, що легкі черевички дівчини зовсім мокрі. Він стурбувався і ніжно спитав:

— Чи не змерзли ваші любі ніжки?

Зненацька тітчині пальці так затремтіли, що плетиво випало з них, клубок вовни покотився далеко по паркету, і Лізон, раптом затуливши обличчя руками, почала глибоко, судорожно ридати.

Молоді застигли, здивовано дивлячись на неї. Потім Жанна рвучко схилилась до її колін, розняла їй руки, схвильовано питаючи:

— Та що з тобою, що з тобою, тьотю Лізон?

Тоді нещасна жінка відповіла, захлинаючись від сліз і туги:

— Це коли він тебе спитав… Чи не змерзли ваші… ваші… любі ніжки? Мені ніхто так не казав… ніколи… ніколи…

Враженій і розчуленій Жанні хотілось, проте, сміятися, уявивши коханця, що шепоче ніжні слова тітці Лізон, а віконт відвернувся, щоб сховати свою посмішку.

Та тітка раптом підвелась, покинувши свій клубок долі, а плетиво на кріслі, і похапцем подалась без свічки темними сходами, навпомацки шукаючи свою кімнату.

Лишившись на самоті, молоді люди перезирнулись; їм було смішно й сумно. Жанна прошепотіла:

— Бідна тітонька…

Жюльєн зауважив:

— Вона, мабуть, трохи не в собі цього вечора.

Вони тримались за руки, не зважуючись розлучитись,

і тихо-тихенько обмінялись першим поцілунком коло порожнього крісла, щойно покинутого тіткою Лізон.

На другий день вони зовсім не згадували про сльози старої панни.

Два останні перед вінчанням тижні Жанна була рівна й спокійна, немов стомлена солодким хвилюванням.

А ранком вирішального дня їй і зовсім ніколи було розмірковувати. Вона відчувала якусь велику порожнечу в усьому тілі, ніби вся її плоть, кров і кості розтанули; беручи що-небудь в руки, вона бачила, як тремтять її пальці.

Вона опам’яталась тільки в церкві, при співах під час обряду.

Замужем! Так, вона була замужем. Все, що було до цього моменту, всі події, що відбувалися зранку, здавались їй сном, справжнім сном. Бувають хвилини, коли здається, що все довкруг нас змінилось; навіть жести набувають нового значення, і самий час, здається, минає якось незвичайно.

Вона почувала себе збентеженою, а ще більше здивованою. Ще напередодні в її існуванні не було ніяких змін, тільки давня мрія її життя стала ближчою, відчутнішою. Вона заснула дівчиною, а тепер вона жінка.

Отже, вона перейшла межу, що ховає майбутнє з усіма його радощами, усім вимріяним щастям. Перед нею ніби розчинилися двері, вона мала увійти в очікуване.

Обряд скінчився; пройшовши до майже порожньої ризниці,— бо нікого не запрошувано, — вони вийшли.

Коли з’явились на дверях церкви, розітнувся такий гуркіт, що молода аж підскочила, а баронеса голосно скрикнула: це селяни вітали молодих залпом з рушниць; постріли не вщухали до самого Пепля.

Для баронської родини, обох священиків, місцевого і з Іпора, для молодого і обраних серед місцевих заможних хліборобів свідків подали сніданок.

Потім гуляли в саду, чекаючи обіду. Барон, баронеса, тітка Лізон, мер та абат Піко ходили туди й сюди по матусиній алеї, а по суміжній великими кроками походжав другий священик, читаючи требник.

Чути було, як по другий бік замку весело гуляли селяни, розпиваючи сидр під яблунями. Святкова юрба з усієї околиці заповнила подвір’я. Хлопці й дівчата ганялись одне за одним.

Жанна й Жюльєн через гай зійшли на косогір і мовчки почали дивитись на море. Спека не відчувалась, дарма що була половина серпня; віяв північний вітер, і яскраве сонце холодно блищало з синього-синього неба.

Шукаючи затишку, молоді пішли праворуч через рівнину до хвилястої, порослої лісом долини, що спускається до Іпора. Коли вони дійшли до переліска, ніякі вітри вже не турбували їх, вони звернули з дороги на вузеньку стежку, що зникала під листям. Тут важко було йти поряд, і вона раптом відчула, як його рука тихенько оповила її стан.

Вона мовчала, задихаючись; її серце налаталося і перехоплювало дух. Низьке гілля торкалось їхнього волосся, вони часто нахилялись, щоб пройти. Вона зірвала листок: під ним причаїлось два сонечка, мов пара тендітних червоних черепашок.

Тоді вона, трохи заспокоївшись, невинно сказала:

— Дивіться: ось подружжя.

Жюльєн торкнувся губами її вуха:

— Сьогодні ввечері ви будете моєю дружиною.

Хоч вона й багато про що довідалась, живучи на селі, але мріяла досі тільки про поезію кохання, тому здивувалась. Його дружиною? Хіба вона не його дружина?.

Тоді він почав цілувати її дрібними, швидкими поцілунками в скроню та в шию, де вилися перші волосинки. Ці поцілунки мужчини були для неї незвичні, вона раз у раз мимоволі відхиляла голову, щоб уникнути цих пестощів, хоч вони й захоплювали її.

Раптом вони вийшли на узлісся. Вона спинилась, зніяковівши від того, що вони зайшли так далеко. Що подумають?

— Вернімось, — сказала вона.

Він відвів руку, якою стискав її стан, і, повернувшись, вони опинились навпроти так близько, що кожний відчував подих другого на своєму обличчі; вони глянули одне на одного. Глянули тим пильним, гострим, проникливим поглядом, в якому ніби зливаються душі. Вони шукали одне одного в очах і далі, в таємничих глибинах істоти; вони проймали одне одного мовчазним, упертим питанням. Чим вони будуть одне одному? Яке буде життя, що вони разом починають? Скільки радощів, щастя чи розчарування несуть вони одне одному в тому довгому, нерозривному єднанні двох, що зветься шлюбом? І їм обом здалося, що вони бачать одне одного вперше.

Раптом Жюльєн, поклавши руки дружині на плечі, поцілував її просто в уста таким глибоким поцілунком, якого вона досі ще не знала. Цей поцілунок пройняв її, пройшов у її жили аж до кісток, і від нього її охопило таке незрозуміле хвилювання, що вона різко відштовхнула Жю-льєна обома руками, сама мало не впавши навзнак.

— Ходімо, ходімо звідси, — белькотала вона.

Він нічого не відповів, тільки взяв її за руки й не випускав їх.

Вони не обмінялись і словом до самого дому. Решта дня здалась їм нескінченною.

До столу сіли зовсім увечері.

Обід, усупереч нормандським звичаям, був простий і короткий. Якась ніяковість паралізувала гостей. Тільки священики, мер та четверо запрошених фермерів виявили трохи тих буйних веселощів, що личать на весіллях.

Коли сміх замовкав, мер оживляв його яким-небудь слівцем. Було коло дев’ятої години; подали каву. Надворі, під яблунями, починався селянський бенкет. Крізь відчинене вікно видно було все свято.

Від почеплених на гілках свічок на листя падав яскраво-зелений відблиск. Селяни й селянки танцювали в колі, горлали мотив якогось дикого танцю під негучний акомпанемент двох скрипок та кларнета, що примостилися, замість естради, на великому кухонному столі. Безладні співи селян часом зовсім заглушали голоси інструментів, і музика, що переривалась несамовитим криком, здавалось, падала з неба уривками, клаптиками розсипаних нот.

Юрба пила з двох великих бочок, оточених палаючими смолоскипами. Дві служниці, не перестаючи, полоскали в цебрі склянки й чашки, потім підставляли їх, не витираючи, під крани, звідки цівкою лилось червоне вино або прозорий золотий сидр. Навколо тиснулись розпалені танцюристи; спокійні діди, спітнілі дівчата простягали руки, хапали й собі який-небудь посуд і, закидаючи голову, пили великими ковтками той напій, що їм більше був до вподоби.

На столі лежав хліб, масло, сир і ковбаса. Кожен вряди-годи підходив сюди перекусити, і це здорове та буйне свято під склепінням освітленого листя викликало в похмурих гостей у замку бажання теж танцювати, пити досхочу з тих грубезних бочок, закусуючи скибкою хліба з маслом та сирою цибулею.

Мер, відбиваючи такт своїм ножем, гукнув:

— Бий його сила Божа, от так гуляють, мов на весіллі в Ганаша ^[4].

Покотився стриманий сміх. Але абат Піко, природжений ворог світської влади, промовив:

— Ви, мабуть, хотіли сказати — в Капі?

Та мер не погодився:

— Ні, панотче, я знаю, що кажу. Коли я кажу у Ганаша, то значить у Ганаша.

Всі підвелися й перейшли до вітальні. Потім на якийсь час пристали до веселих селян. Нарешті гості попрощались.

Між бароном та баронесою виникла якась тиха суперечка. Мадам Аделаїда, більш задихана, ніж звичайно, здавалось, відмовлялась від того, про що просив її чоловік; кінець кінцем, вона промовила мало не вголос:

— Ні, друже мій, я не можу, я не зумію до цього взятися.

Тоді татусь раптом покинув дружину і наблизився до Жанни:

— Давай трошки пройдемося, донечко.

— Як хочеш, тату, — зворушено відповіла вона. І вони пішли.

Як тільки вийшли з дверей, з боку моря на них дихнув легкий, сухий вітерець, той прохолодний літній вітерець, в якому вже відчувається подих осені.

То вкриваючи, то знов одкриваючи зорі, мчали по небу хмари.

Притискаючи до себе доччину руку, барон ніжно стискав їй пальці. Кілька хвилин вони йшли мовчки. Він здавався нерішучим і схвильованим. Нарешті зважився.

— Дитино моя, я повинен взяти на себе важку роль, яка більш підходить твоїй матері, але вона відмовляється, і тому мені доводиться заступити її в цьому. Я не знаю, наскільки ти обізнана з житейськими ділами. Є таємниці, які старанно приховують від дітей, а особливо від молодих дівчат, що повинні залишатися чистими душею, бездоганно чистими до моменту, доки ми їх віддаємо до рук чоловіка, що візьме на себе піклування про їхнє щастя. Саме він і повинен підняти запону, що закриває солодку таємницю життя. Але ж дівчата, якщо ніяке підозріння не виникло в них до того часу, часто бувають обурені трохи грубою реальністю, що ховається за мріями. Ображені душею й тілом, вони відмовляють чоловікові в тому, що закой, закон людський та закон природи, дає йому як абсолютне право. Я не можу більше сказати тобі, моя дорога; але не забувай того, що ти вся цілком належиш своєму чоловікові.

Що, справді, вона знала? Про що могла здогадуватись?

Вона затремтіла, пригнічена якоюсь тяжкою журбою, неспокійною, як лихе передчуття.

Вони повернулися і з несподіванки зупинились на дверях вітальні. Мадам Аделаїда, впавши на груди Жюльєнові, гірко плакала. Рясно текли її сльози, і ридання, неначе їх видував ковальський міх, здавалося, разом виходили з носа, рота й очей. А віконт, збентежений та незграбний, підтримував гладку жінку, що впала на його руки, доручаючи йому свою дорогу, улюблену, свою кохану донечку.

Барон кинувся до дружини.

— О, без сцен, без ніжностей, будь ласка, — сказав він і, підтримуючи баронесу, посадовив її в крісло, тим часом як вона витирала обличчя.

— Ну, дитино, поцілуй зараз матір та й лягай спати, — обернувся він до Жанни.

Готова теж розплакатися, Жанна поцілувала батьків і швиденько вийшла.

Тітка Лізон пішла вже до своєї кімнати. Барон і баронеса залишилися з Жюльєном. Всі троє— чоловіки у фраках, стоячи із збентеженим виглядом, а пані Аделаїда в кріслі з останніми хлипаннями в горлі — почували себе так ніяково, що ніхто з них не міг промовити ні слова. їхнє замішання ставало нестерпним, і барон завів розмову про подорож, в яку молоді мали вирушити через кілька днів.

Тим часом Розалія, заливаючися слізьми, роздягала Жанну в її кімнаті. Руки служниці рухались навмання, вона не знаходила вже ні шнурків, ні шпильок, здавалася ще більш схвильованою, ніж господиня. Але Жанна не звертала уваги на сльози своєї служниці; їй здавалося, що вона ввійшла в якийсь інший світ, опинилась на якійсь іншій землі, розлучена з усім, що вона знала раніше,

з усім, що так любила. їй здавалося, що все в її житті, все в її думках пішло шкереберть; і враз навіть спало на думку: «Чи кохає вона свого чоловіка?» Тепер раптом він здався їй зовсім чужою, майже не знайомою людиною. Ще три місяці тому вона зовсім не знала про його існування, а тепер вона вже його дружина. Нащо це? Нащо так швидко виходити заміж, ніби кидаючись у провалля, що відкрилось під ногами?

Залишившись у нічному вбранні, вона сковзнула в ліжко; холодні простирала, викликаючи тремтіння, ще збільшували те відчуття холоду, самотності та суму, що вже дві години гнітило її душу.

Вся в сльозах вийшла Розалія, Жанна почала чекати.

Чекала вона неспокійно, з пригніченим серцем, чекала того, про що в неясних виразах попередив її батько і чого вона добре собі не уявляла, чекала невідомої розгадки великої таємниці кохання.

Хтось тричі тихенько стукнув у її двері, хоч вона й не чула перед тим кроків на сходах. Вона сильно затремтіла і нічого не відповіла. Постукали ще раз, потім скрипнув замок дверей. Вона заховалася з головою під ковдру, неначе до неї прокрався злодій. Чиїсь черевики тихо рипнули на паркеті, і раптом хтось доторкнувся до її постелі.

Жанна судорожно сіпнулась і тихо скрикнула. Визволивши з-під ковдри голову, вона побачила Жюльєна, що стояв біля ліжка і, всміхаючись, дивився на неї.

— О, як ви злякали мене! — сказала вона.

— Хіба ж ви мене зовсім не чекали? — спитав він.

Вона не відповіла. Він був одягнений у фрак, і його

вродливе обличчя, як завжди, було серйозне; Жанна страшенно засоромилась, що лежить ось так перед таким коректним чоловіком.

Вони не знали, що казати, що робити, не наважувались навіть глянути одне на одного в цю значну і вирішальну хвилину, від якої залежить інтимне щастя всього життя.

Він, мабуть, несвідомо почував, яку небезпеку таїть в собі те змагання, що має зараз бути, якого самовладання, якої вмілої ніжності' треба, щоб нічим не образити тонкої соромливості, чистоти та делікатності вихованої у мріях дівочої душі.

Тоді, тихенько взявши й поцілувавши її руку, він, немов перед вівтарем, опустився перед ліжком навколішки і прошепотів тихо, як ніби почулось зітхання:

— Будете мене любити?

Одразу заспокоївшись, вона підвела свою оточену хмарою мережив голову й усміхнулася:

— Я вже люблю вас, мій друже.

Він узяв в рот маленькі пальчики дружини і зміненим через те голосом запитав:

— Хочете довести, що любите мене?

Знов збентежена, не усмідомлюючи своїх слів і тільки згадуючи батькову науку, вона відповіла:

— Я ваша, мій друже.

Жюльєн вкрив її руку вогкими поцілунками і, поволі підводячись, нахилився до її обличчя, яке вона знову хотіла сховати.

Несподівано простягнувши поверх ліжка руку, він обхопив через ковдру дружину, тим часом як другою рукою сковзнув під подушку і підняв її разом з головою. І тихо-тихо запитав:

— Тоді, може, ви дасте мені малюсіньке місце біля себе?

їй стало страшно, інстинктивно страшно, і вона пролепетала:

— О, ще не треба, прошу вас.

Він, здавалось, збентежився, трохи образився і відповів благальним, але вже більш гострим тоном:

— Чому ж не зараз, коли ми все одно прийдемо до цього?

Вона розсердилась на нього за ці слова, але, знесилена й покірна, повторила:

— Я ваша, мій друже.

Тоді він швидко зник в туалетній кімнаті, і Жанна виразно чула його рухи, шелест одежі, брязкіт грошей в кишені, стукіт — упав один черевик, потім другий.

І раптом він швидко перейшов кімнату в кальсонах і шкарпетках і поклав на камін годинника. Потім він знову побіг у сусідню маленьку кімнату, шарудів там ще деякий час, і, відвернувшись, із заплющеними очима, на другий бік, Жанна почула враз, що він підійшов.

Вона схопилась, ніби бажаючи сплигнути на підлогу, коли по її нозі швидко ковзнула інша — холодна та волохата. Затуливши обличчя руками, не тямлячи себе, готова закричати з переляку, вона забилася в самий куток ліжка.

Тоді він схопив її в обійми, хоч вона й повернулась до нього спиною, і почав жадібно цілувати її шию, мережива нічного чепчика, вишитий комірець сорочки.

Вона не ворушилась, задерев’янівши з невимовного жаху, відчуваючи дужу руку, що шукала її схованих між ліктями грудей. Вона задихалася, збентежена цими грубими дотиками; їй хотілось тільки одного: схопитись, утекти через весь дім, замкнутися десь якнайдалі від цього чоловіка.

Але він уже не ворушився. Жанна тільки відчувала своєю спиною теплоту його тіла. Тоді вона трошки заспокоїлася, і раптом їй спало на думку, що вона могла б обернутись до нього й поцілувати його.

Нарешті терпець йому урвався, і він промовив сумно:

— То ви зовсім не хочете бути моєю жіночкою?

— Хіба ж я не ваша жінка? — пробелькотала вона крізь пальці.

— Але ж ні, моя люба, не глузуйте з мене, — відповів він з відтінком роздратування.

Жанна збентежилась від незадоволення, що було в його голосі, і раптом обернулась до нього, щоб перепросити його.

Шалено, жадібно, ніби зголоднівши за нею, схопив він руками її стан і почав вкривати поцілунками, швидкими, пекучими, нестямними поцілунками, ніби кусаючи все її обличчя, шию, приголомшуючи її своїми пестощами. Вона розкинула руки і більше не опиралась йому, в замішанні думок, не розуміючи, що коїлося з нею, що чинив він. Враз її пройняв гострий біль, і вона почала стогнати, звиваючись в його руках, тим часом як він брутально оволодівав нею.

Що сталося потім? Вона не пам’ятала, бо була зовсім без тями; вона ніби відчувала тільки, що він покрив її губи градом дрібних вдячних поцілунків.

Потім, здається, він розмовляв з нею, а вона йому відповідала. Потім він робив нові спроби, від яких вона відбилася з жахом. І коли відштовхувала його, то відчула на його грудях те густе волосся, що торкалося вже її ноги, і з несподіванки відсунулась від нього.

Нарешті, втомившись від марних домагань, він непорушно затих на спині.

Тоді Жанна замислилась; у глибокому розпачі, розчарована в коханні, про яке вона мріяла зовсім інакше, бачачи знищеними свої любі надії, з щастям розбитим, вона казала собі: «Так ось що він називає «бути його дружиною», ось що, ось що!»

І вона довго ще лежала отак, безутішна, блукаючи поглядом по оббивці стін, по тих образах стародавньої легенди кохання, що оточували її з чотирьох сторін.

Але Жюльєн нічого більш не говорив і навіть не ворушився, і тому Жанна помалу звернула на нього свій погляд і побачила, що він спить! Він спав, з напівроззявленим ротом, із спокійним обличчям! Він спав!

Вона не могла повірити цьому, почуваючи себе обуреною і більш ображеною цим сном, ніж його грубістю, почуваючи, що до неї поставились як до першої стрічної жінки.

Як він міг спати в таку ніч? Отже, те, що сталбсь між ними, не було для нього чимсь надзвичайним? О, краще б він її побив, ще раз згвалтував, до непритомності замучив цими ненависними пестощами!

Спершись на лікоть, нахилившись до нього в закам’янілій позі, вона прислухалась до легкого свисту, що виривався з його вуст і часом переходив у хропіння.

Настав день, спочатку тьмяний, потім ясний, рожевий, блискучий. Жюльєн розплющив очі, позіхнув, потягнувся, подивився на дружину, посміхнувся й запитав:

— Ти добре спала, моя люба?

Вона помітила, що він звертався тепер до неї на «ти», і здивовано відповіла:

— Добре. А ви?

— О, щодо мене, то дуже добре, — сказав він і, обернувшись, поцілував її й почав спокійно розмовляти. Він знайомив її з своїми планами життя, побудованого на основі економії, і слово це, яке він повторив кілька разів, дивувало Жанну. Вона слухала, не розуміючи добре його слів, дивилась на нього, і безліч думок проносилося в її голові, ледве досягаючи свідомості.

Пробило вісім годин.

— Ну, треба вставати, — сказав Жюльєн, — а то ми здамося смішними, довго залишаючись у ліжку, — і встав перший.

Скінчивши вбиратися, він люб’язно, в усіх дрібницях допоміг дружині одягтися, не дозволяючи покликати Ро-залію.

Коли вони виходили, він спинив її.

— Знаєш, між собою ми можемо тепер звертатись одне до одного на «ти», але при твоїх батьках краще почекати. Воно буде цілком природно, коли ми повернемося з нашої весільної подорожі.

Жанна вийшла тільки до сніданку. І день минув, як звичайно, наче нічого нового не сталося. Тільки одною людиною стало більше в домі.

V

Через чотири дні під’їхав диліжанс, що мав відвезти їх до Марселя.

Після жаху першого вечора Жанна звикла до близькості Жюльєна, до його поцілунків, до його ніжних пестощів, хоч огида її до інтимнішого від цього не зменшувалась.

Вона вважала Жульєна вродливим, кохала його, знов ночувала себе щасливою та веселою.

Прощались недовго й без суму.

Тільки баронеса здавалася схвильованою. Коли вже збирались від’їздити, вона вклала в руку дочці великий гаманець, важкий, як свинець.

— Це на твої дрібні витрати, — сказала вона.

Жанна поклала гаманець до кишені й коні рушили.

Надвечір Жюльєн запитав її:

— Скільки поклала тобі мати в гаманець?

Вона й забула про це, і тепер висипала гроші з гаманця на коліна. Цілий струмінь золота посипався звідти — дві тисячі франків. Жанна заплескала в долоні.

— Є що розтринькувати, — і знов сховала гроші.

Після восьмиденної подорожі в страшенну спеку вони приїхали до Марселя.

А наступного дня «Король Людовік», маленький пакетбот, що йшов у Неаполь через Аяччо, повіз їх до Корсіки.

Корсіка! Макі! Бандити! Гори! Батьківщина Наполеона! Жанні здавалося, що вона покинула реальний світ, аби наяву увійти в країну мрій.

Стоячи поруч на палубі корабля, вони дивились, як бігли повз них круті береги Прованса. Нерухоме яскраво-блакитне море немов загусло, немов скам’яніло в цьому гарячому сонячному світлі, розстилаючись під безкраїм небом майже неприродної блакиті.

Вона спитала:

— Пам’ятаєш нашу прогулянку в човні дядька Ластіка?

Замість відповіді він швидко поцілував її в вухо.

Колеса пароплава били по воді, порушуючи її глибокий спокій, а позаду, скільки сягало око, простягався від корабля довгий шумливий слід, широка бліда смуга, в якій скаламучена вода пінилась, як шампанське.

Рантом спереду, не більш як за кілька сажнів, вискочила з води і, поринувши головою, знов зникла в морі величезна тварина — дельфін. Злякавшися з несподіванки, Жанна скрикнула і кинулась Жюльєнові на груди; потім почала сміятися зі свого переляку й неспокійно дивилась, чи не з’явиться тварина знову. І справді, за якусь хвилю вона вистрибнула знову, наче велика механічна цяцька, зникнувши, як і перше. Потім вони з’явилися вдвох, потім втрьох, далі їх було шестеро, ніби пустуючи круг важкого судна, ніби ескортуючи свого потворного побратима, цю дерев’яну рибу з залізними плавцями. Вони пропливали з лівого боку пароплава, знову з’являлися з правого і, то вкупі, то одна по одній, наче в якійсь грі, у веселих перегонах, високо підстрибували в повітрі, описуючи криву лінію, і знов поринали одна за одною.

І щоразу, як випливали ці величезні та гнучкі плавці, Жанна плескала в долоні, вся тремтячи від захвату. І, як вони, її серце стрибало в якійсь шаленій дитячій радості.

Раптом дельфіни зникли. їх побачили ще раз далеко серед моря, а потім уже не було більше видно, і Жанна кілька хвилин відчувала смуток від того, що їх не стало.

Настав вечір, тихий, променистий вечір, сповнений ясності і щасливого спокою. Ані найменшого руху в повітрі й на воді. І цей безмежний спокій моря та неба передавався і заспокоєній душі, де теж завмерли всі хвилювання.

Величезний сонячний диск помалу спускався до невидимої Африки, пекучої Африки, що її спека ніби відчувалася й тут; коли сонце сіло, обличчя обвіяла якась ласкава свіжість, в якій не було, здавалося, й сліду вітерця.

Вони не захотіли йти до своєї каюти, з її неприємним запахом, і обоє простяглись поруч на палубі, загорнувшись у плащі. Жюльєн відразу ж заснув, а Жанна довго ще лежала з розплющеними очима, збуджена всіма новими враженнями подорожі. Заколисувана одноманітним туркотом коліс, вона розглядала безліч зір, таких ясних, променистих, блискучих і начебто обмитих в цьому чистому південному небі.

Перед світанком заснула й вона.

її розбудили шум і голоси. Матроси, співаючи, прибирали корабель. Вона розбудила чоловіка, що міцно спав, і вони встали.

Жанна захоплено впивалася смаком солоного морського туману, що проймав її наскрізь. Навкруги — море. Але спереду ніби спочивало на хвилях щось сіре, невиразне ще в цьому ранньому світанні, наче купа якихось химерних, гострих, подертих хмар.

Трохи згодом обриси вималювались виразніше; виступаючи все ясніше на тлі посвітлілого неба, перед очима виникла довга лінія якихось дивних рогатих гір. То була Корсіка, ніби загорнена в легкий серпанок.

Десь за нею зійшло сонце, чорними тінями вимальовуючи всі виступи хребтів. Потім запалали всі верховини, тим часом як решта острова ще потопала в тумані.

На містку з’явився капітан — маленький, старенький, згорблений і скорчений, засмалений і висушений суворими солоними вітрами, і хрипким від тридцятирічного командування, надірваним криками під час шквалів голосом сказав Жанні:

— Чуєте, як пахне ця каналія?

Вони справді чули міцні, незвичайні пахощі рослин, якісь дикі аромати.

— То, пані, так пахне Корсіка, — казав далі капітан, — то її пахощі, пахощі красуні. Не бачивши її двадцять років, я впізнав би її за п’ять миль. Я сам звідси родом. Десь там, на святій Єлені, він завжди, кажуть, згадує пахощі своєї країни. Ми з ним одного роду.

І капітан, знявши шапку, привітав Корсіку, привітав через океан великого імператора-невільника, що був одного з ним роду.

Жанна так розчулилася, що мало не заплакала.

А капітан простяг руку до обрію й промовив:

— Криваві гори!

Жанна і Жюльєн, що стояв поруч неї, тримаючи її за стан, почали вдивлятися вдалечінь, намагаючись побачити те місце, на яке показував капітан.

Нарешті вони помітили декілька пірамідальних скель. Обминувши їх, корабель незабаром увійшов у широку й тиху затоку, оточену безліччю високих верховин, порослих унизу ніби мохом.

Капітан показав на цю зелень:

— Макі.

В міру того як вони наближалися, коло гір, здавалося, замикалось за кораблем, що тихо плив цим блакитним озером, таким прозорим, що часом видно було дно.

Враз показалося місто — все біле, в глибині затоки, біля підніжжя прибережних гір.

Кілька маленьких італійських суденець стояли в порту на якорях. Чотири чи п’ять човнів, підпливши до «Короля Людовіка», почали кружляти навколо, шукаючи пасажирів.

Зібравши багаж, Жюльєн тихенько спитав дружину:

— Чи досить буде дати носієві двадцять су?

Вже цілий тиждень він надокучав їй такими запитаннями, щоразу завдаючи їй тим болю. Вона трохи нетерпляче відповіла:

— Коли не певен, що даєш досить, треба давати більше.

Безперестанку він сперечався з господарями та лакеями

в готелях, з візниками, з торговцями, і коли вдавалося добитися якоїсь знижки, він, потираючи руки, казав Жан-ні:

— Не люблю, щоб мене обкрадали.

Вона тремтіла, бачачи, що несуть рахунок, наперед певна, що чоловік почне розглядати кожний рядок, принижена цим торгом, червоніючи від зневажливих поглядів, якими супроводили його лакеї, стиснувши в руці мізерні чайові.

Тепер у нього вийшла суперечка з перевізником, що привіз їх до берега.

Перше дерево, яке побачила Жанна, була пальма.

Вони спинились у великому порожньому готелі на розі величезної площі, й замовили сніданок.

Коли скінчили десерт і Жанна підвелася, щоб піти поблукати по місту, Жюльєн, обнявши її, ніжно прошепотів їй на вухо:

— А що, якби ми трошки прилягли, кицюню?

Жаяна здивувалася:

— Прилягти? Але я не почуваю втоми.

Він міцніше пригорнув її.

— Я тебе жадаю. Розумієш? Вже два дні!..

Вона вся почервоніла з сорому і пролепетала:

— Зараз? Але що скажуть люди? Що вони подумають? І як це ти наважишся замовити кімнату серед білого дня?

0 Жюльєне, благаю тебе…

Але він перепинив її:

— Мені байдуже, що там можуть сказати або подумати слуги. Побачиш сама зараз, як це мене турбує.

І він иодзвонив.

Вона мовчала, опустивши очі, обурюючись душею й тілом проти цього невтоленного жадання свого чоловіка,

1 скорилася йому з огидою, почуваючи себе приниженою, бачачи в цьому щось тваринне, ганебне й брудне.

Чуттєвість її ще не прокинулась, а чоловік поводився з нею так, наче й вона була охоплена пристрастю.

Коли з’явився служник, Жюльєн наказав йому провести їх до кімнати. Слуга, справжній корсіканець, до очей зарослий волоссям, не зрозумів його і запевняв, що кімната буде готова на ніч.

Жюльєн нетерпляче пояснив:

— Ні, зараз. Ми втомилися з дороги і хочемо відпочити.

Тоді служник усміхнувся собі в бороду, а Жанні захотілося втекти.

Коли вони виходили через годину, Жанні соромно було проходити повз людей, вона була певна, що вони почнуть сміятися та шепотітись за її спиною. Вона гнівалась на Жюльена за те, що він не розумів цього, що він зовсім не мав ані соромливості, ані природної делікатності; вона відчувала, що між ними є якась завіса, якась перепона, і вперше спостерегла, що двоє людей інколи не можуть збагнути душу, глибину думок одне одного, що вони йдуть поруч, іноді тісно сплітаючись в обіймах, але не зливаючись, і що духовно кожне з них лишається самотнім все життя.

Три дні прожили вони в цьому маленькому місті, схованому в глибині блакитної затоки і розпеченому, мов горно, за пасмом гір, що ніколи не пропускали до нього подиху вітру.

Потім вони розробили маршрут подорожі, а щоб легше було мандрувати в горах, вирішили найняти верхових коней. І от якось вранці, на сході сонця, взявши двох маленьких корсіканських жеребців з лютим поглядом, сухорлявих і невтомних, вони вирушили в дорогу. З ними був провідник, що їхав верхи на мулі та віз провізію, бо трактирів у цій дикій країні не знайдеш.

Дорога спочатку вела вздовж затоки, потім звернула в неглибоку долину, що йшла до високих гір. Часто траплялось переїздити через майже висохлі потоки, ледь помітний струмок ще шелестів де-не-де під камінням, наче сховане звірятко, і боязко дзюркотів.

Необроблений грунт здавався зовсім голим. Схили пагорбів були вкриті високою травою, уже пожовклою в цю пекучу пору року. Іноді вони зустрічали горян, що просувалися то пішки, то верхи на маленькій конячці, на віслюку завбільшки з собаку.

І в кожного з них висіла за спиною набита рушниця — старовинна, іржава, але грізна в їхніх руках зброя.

Від гострих пахощів рослин, що вкривали острів;, здавалося, згущувалось повітря. Дорога помалу підіймалась посеред довгих гірських закрутів.

Рожевий та блакитний граніт верховин надавав широкому краєвидові казкового вигляду, а ліси височенних каштанів унизу по схилах здавалися зеленими кущами: такі величезні були в цім краї підйоми місцевості.

Провідник час від часу показував на круті верховини і казав, як вони звуться. Жанна і Жюльєн вдивлялися, нічого не бачачи, але нарешті помічали щось сіре, подібне до купи каміння, що скотилося з гори. Як виявилося, тс було село, маленьке сільце, збудоване з граніту, немов пташине гніздо, що приліпилося й повисло, ледь помітне на височенній горі.

Ця довга мандрівка ступою надокучила Жанні.

— Поскачемо трохи, — сказала вона і швидко помчала вперед. Не чуючи коло себе тупоту чоловікового коня, вона обернулася й почала страшенно реготати, побачивши, як він, блідий, скакав позад неї, вчепившись у гриву і смішно підстрибуючи на коні. І ця його незграбність та переляк були ще смішніші від його вроди та гарної постави.

Далі вони їхали поволі, підтюпцем. Тепер дорога простяглася безкраїм лісом, що, як плащем, обгорнув увесь схил.

То були макі, непрохідна гущавина з зелених дубів, ялівцю, мучниці, мастикових дерев, крушини, вересу, лаврів, миртів, буксу, які спліталися й переплутувалися, наче волосся; виткі ломиноси, потворні папороті, жимолость, розмарин, лаванда, ожина, терни вкривали хребти гір рясною плутаною вовною.

Вони зголодніли. Провідник наздогнав їх і провів до одного з тих чудових джерел, що їх так багато в гірських краях, до тонкого круглого струмка крижаної води, що вибігав з маленької щілини в скелі і збігав з каштанового листа, підкладеного якимось подорожнім так, щоб ця тоненька цівка потрапляла до самих уст.

Жанна почувала себе такою щасливою, аж ледве стримувалась, щоб не скрикнути з радості.

Вони поїхали далі й почали спускатися, огинаючи Са-гонську затоку.

Надвечір переїхали Каржез, грецьке село, засноване колись колонією втікачів, вигнаних з батьківщини. Високі вродливі дівчата з довгими руками, гнучкими стегнами і тонкими таліями, дуже граційні, зібрались біля водоймища. Жюльєн крикнув їм: «Добривечір» — і вони відповіли співучими голосами, мелодійною мовою своєї покинутої батьківщини.

Коли приїхали в Піану, треба було прохати притулку, наче за стародавніх часів в якихось забутих країнах. Жанна тремтіла з радощів, чекаючи, поки відчиняться двері, в які постукав Жюльєн. ОІ Це була справжня мандрівка, з усіма несподіванками невідомих доріг.

Вони потрапили до молодого подружжя. їх прийняли так, як патріархи колись шанували гостя, якого посилав їм Бог, і вони заснули на солом’янику, в старому, поточеному шашлями домі, кожна дошка якого мала сліди своїх згуб-ників-шашлів і наче шелестіла, жила та зітхала.

Вони виїхали на світанку і незабаром спинилися проти лісу, справжнього лісу з пурпурового граніту. Тут були шпилі, колони, дзвінички, дивовижні фігури, вирізьблені часом, руйнівним вітром та морським туманом.

До трьохсот метрів заввишки, тонкі, округлені, покривлені, карлючкуваті, безформні, несподівано-фантастичні ці дивовижні скелі здавались деревами, рослинами, твари нами, людьми, ченцями в мантіях, рогатими чортами, величезними птахами, збіговиськом потвор, страхітливим звіринцем, що скам’янів з волі якогось химерного Бога.

Жанна замовкла, серце її забилося, і вона стиснула Жюльєнові руку, відчуваючи палку жадобу кохання перед цією красою природи.

Раптом, виїхавши з цього хаосу, вони побачили нову затоку, з усіх боків обведену кривавою стіною червоного граніту. Ці пурпурові скелі відбивалися в блакитному морі.

— О Жюльєне! — не знаходячи інших слів, зворушена красою, насилу промовила Жанна, і дві сльозини скотили ся з її очей.

Він здивовано дивився на неї, питаючи:

— Що з тобою, серденько?

Вона витерла щоки, усміхнулась і відповіла трохи тремтячим голосом:

— Це нічого… це нерви… Я не знаю… Я була вражена. Я така щаслива, що кожна дрібниця хвилює моє серце.

Він не розумів цієї жіночої нервовості, схвильованості чутливих душ, що від дрібнички втрачають розум, захоплення переживають як катастрофу, зазнають невловимих почуттів, які кидають їх то в радість, то в розпач.

Ці сльози здавались йому смішними, і він, стурбований поганою дорогою, сказав:

— Ти б краще пильнувала свого коня.

Майже непрохідною дорогою вони спустилися на дно цього провалля, потім звернули праворуч до похмурої долини Ота.

Але стежка здавалася вже небезпечною.

— Чи не пройти нам пішки? — запропонував Жюльєн.

Жанна цього тільки й бажала. Після того зворушення,

яке вона пережила, їй хотілось пройтись, хотілось бути з ним на самоті.

Провідник пішов уперед з мулом і кіньми, а вони рушили тихою ходою.

Перед ними наче розчинилася розкраєна зверху донизу гора, стежка заглиблювалася в цю розколину і йшла далі по дну між двома величезними стінами. Широкий потік біг по цій розколині. Повітря було крижане, граніт здавався

чорним, а там, угорі, сліпив очі і вражав шматок бііаки, го неба.

Раптом Жанна здригнулась, почувши якесь лоїютініВ Вона звела очі; величезний птах вилетів з-поміж каміння.і то був орел. Його розгорнуті крила майже торкались обох боків розколини; він полетів угору і зник у блакиті.

Далі розколина гори роздвоювалася; стежка різкими зигзагами круто підіймалася між двома проваллями. Жанна легко і відважно йшла попереду, без страху нагинаючись над проваллями, і каміння обсипалося з-під її ніг. Жюльєн ішов слідом за нею, трохи задиханий, дивлячись у землю: він боявся, щоб йому не запаморочилось у голові.

Раптом їх залило сонячним промінням; здавалося, що вони виходять з пекла. Вони відчували спрагу, і вогкий слід привів їх через хаотичні купи каміння до малесенького джерельця, що витікало з дерев’яного жолобочка, який служив водопоєм для кіз. Килим з моху вкривав землю навколо.

Жанна стала навколішки, щоб напитися, Жюльєн за нею.

Коли вона пила свіжу воду, він узяв її за стан, пробуючи зайняти її місце коло цієї дерев’яної ринвочки. Вона опиралася; їхні уста боролися, зустрічалися, відштовхувалися. Борючись, вони по черзі перехоплювали тонкий кінець ринвочки і стискували його зубами, щоб не випустити з рота. А цівка холодної води невпинно то з’являлася, то зникала, то розбивалася, то текла знову, оббризкуючи їм обличчя, шиї, одежу, руки. В їхньому волоссі, ніби перлинки, блищали крапельки води. І поцілунки зливалися з потоком.

Раптом Жанну пойняло любовне натхнення. Вона набрала в рот прозорої води, від чого її щоки надулись, як міхи, і дала зрозуміти Жюльєнові, що хоче заспокоїти його спрагу, переливши воду з уст в уста.

Він з усміхом витяг до неї шию, закинув назад голову, розвів руки і одним духом випив з цього живого джерела, що влило в нього пристрасну жагу.

Жаниа пригорталась до нього з незвичайною ніжністю; серце її билося, груди підіймались, очі затьмарилися і здавалися вогкими.

— Жюльєне… я кохаю тебе, — тихенько шепнула вона і, притягнурши його до себе, повалилась на землю, закривши руками обличчя, що зашарілося від сорому.

Він упав на неї, шалено її обнімаючи. Вона задихалася в якомусь нервовому сподіванні і раптом скрикнула, мов блискавкою вражена новим відчуттям, якого жадала.

Довго підіймались вони на верховину гори — така зворушена і знесилена була Жанна, і тільки вя& ввечері прибули вони до Евіза, де спинилися в родича їхнього провідника, Паолі Палабретті.

Це був високий на зріст, трошки згорблений чоловік з сумним сухотним виглядом. Він провів їх до кімнати, похмурої кімнати з голими кам’яними стінками, але гарної для країни, де зовсім не дбають про красу та комфорт, і сказав їм своєю мовою, корсіканською говіркою, що являла собою мішанину французької з італійською, що радий вітати їх у себе. Його перебив чийсь дзвінкий голос, — і маленька чорнява жінка, з великими чорними очима, засмаглою на сонці шкірою і тонким станом, весь час сміючись і показуючи білі зуби, кинулась до них, поцілувала Жанну і потиснула руку Жюльєнові, повторюючи при цьому:

— Добридень, пані, добридень, пане, як поживаєте?

Вона взяла їхні капелюхи, шалі і склала все це одною

рукою, бо друга була на перев’язі, потім примусила всіх вийти, звернувшись до свого чоловіка:

— Піди з ними погуляти до обіду.

Палабретті послухався, і всі разом пішли оглядати село. Він насилу волочив ноги, насилу говорив, часто кашляв і все повторював:

— Це холодне повітря далини вплинуло на мої груди.

Він повів їх глухою стежкою, що йшла під величезними каштанами. Раптом спинився і промовив своїм монотонним голосом:

— Якраз тут Матьє Лорі забив мого двоюрідного брата Жана Рінальді. Я стояв, бачите, тут, коло самого Жана, коли за десять кроків від нас з’явився Матьє. «Жане, — скрикнув він, — не ходи до Альбертачче; не ходи туди, Жане, бо я вб’ю тебе, так і знай». Я взяв Жана за руку: «Не ходи туди, Жане, бо він так і зробить». Це було через одну дівчину, до якої вони обидва залицялися — через Поліну Сінакупі. Але Жан скрикнув: «Ходитиму, Матьє; ти мені не перешкодиш». Тоді Матьє наставив на нього рушницю, і не встиг я схопити свою, як він вистрілив. Жан високо підстрибнув на обох ногах, немов дитина через шворку, — саме так, пане, і всім тілом звалився на мене, аж рушниця в мене висковзнула й закотилася он до того великого каштана. Жан широко роззявив рота, але не сказав ні слова, — він був мертвий.

Молоді люди здивовано дивились на спокійного свідка цього злочину.

— А вбивця? — запитала Жанна.

Паолі Палабретті довго кашляв, потім відповів:

— Він утік у гори. На другий рік його вбив мій брат. Ви, звичайно, знаєте мого брата, Філіппа Палабретті, розбійника?

Жанна здригнулася.

— Ваш брат розбійник?

Вогник радості заблищав в очах спокійного корсіканця.

— Так, пані, він був славетний розбійник, мій брат.

У колошкав шістьох жандармів. Загинув разом з Ніколо Моралі, коли їх було оточено в Ніоло, після шестиденної боротьби, як вони вже зовсім охляли з голоду.

Потім додав з покорою в голосі:

— Такі звичаї нашої країни, — таким самим тоном, яким говорив: «повітря в долині холодне».

Вони повернулись обідати, і маленька корсіканка поводилася з ними так, наче знала їх двадцять років.

Але Жанна була неспокійна. Чи зазнає вона ще в обіймах Жюльєна того дивного й могутнього зворушення, яке переживала коло джерела на килимі з моху?

І коли вони залишилися в кімнаті удвох, вона боялася, що знов буде нечутливою до його поцілунків. Та незабаром заспокоїлася — і то була її перша ніч кохання.

А другого дня, коли настав час від’їзду, Жанна довго не зважувалась покинути цю вбогу хатину, де для неї, здавалось їй, почалося нове щасливе життя.

Вона покликала до своєї кімнати маленьку жінку хазяїна і, запевняючи, що вона не хоче робити їй подарунка, все ж настоювала, навіть трохи гніваючись, що, вертаючись, надішле їй з Парижа що-небудь на згадку; цьому подарункові вона марновірно надавала якогось особливого значення.

Молода корсіканка довго відмовлялась, не бажаючи нічого приймати. Нарешті згодилася.

— Ну, добре, — сказала вона, — надішліть мені малень-кий-маленький пістолет.

Жанна широко розкрила очі. Жінка ж, начебто довіряючи їй якусь дорогу заповітну таємницю, тихесенько шепну ла їй в саме вухо:

— Це щоб убити мого дівера!

Посміхаючись, вона швидко зняла перев’язку і показала на своїй повній білій руці, якою не володіла, наскрізну рану від стилета, майже загоєну.

— Коли б я не була така ж сильна, як він, — «г- сказала вона, — він би убив мене. Мій чоловік не ревнивий, він мене знає, і до того ж він, як ви самі бачили, хворий, а це заспокоює кров. Я чесна жінка, пані, але мій дівер вірить усьому, що йому кажуть. Він ревнує замість мого чоловіка і, певно, не заспокоїться. Коли ж я матиму маленький пістолет, я буду спокійна і певна, що зможу помститися.

Жанна пообіцяла прислати зброю, ніжно поцілувала свою нову подругу й поїхала далі.

Решта подорожі була суцільним сном, безперервними обіймами, п’янкими пестощами. Жанна не бачила нічого — ні краєвидів, ні людей, ні місць, де вони спинялись. Вона дивилась тільки на Жюльєна.

Тоді почалася для них дитяча й чарівна інтимність, сповнена пустощів кохання, безглуздих і чарівних словечок, найменувань ніжними прізвиськами всіх куточків, вигинів і складок тіла, що уподобали їхні уста.

Жанна завжди спала на правому боці, її ліва грудь часто виглядала вранці з-під сорочки. Помітивши це, Жюльєн назвав її «втікачкою», а другу «влюбливою», бо її рожевий вершечок здавався більш чутливим до поцілунків.

Глибоку доріжку між ними прозвали «матусиною алеєю», бо він невпинно прогулювався по ній, а друга інтимніша доріжка була названа «шляхом до Дамаска», на спомин про долину Ота.

Коли вони приїхали в Бастіа, треба було розплатитися з провідником. Жюльєн порився в кишенях і, не знайшовши підходящої монети, звернувся до Жанни.

— Дай мені на схованку ті дві тисячі франків, що дала тобі мати, бо ти все одно ними не користуєшся, в моїй же кишені вони будуть у більшій безпечності; до того ж мені не доведеться розмінювати грошей.

Жанна віддала йому свій гаманець.

Вони прибули в Ліворно, побували у Флоренції, Генуї, об’їхали всю італійську Рів’єру.

Одного ранку, при північно-західному вітрі, вони знов опинилися в Марселі.

Два місяці минуло вже від часу їхнього від’їзду з Пепля. Було 15 жовтня.

Охоплена буйним холодним вітром, що, здавалось, прилітав з далекої Нормандії, Жанна засумувала. Жюльєн з деякого часу немовби змінився, здавався втомленим, байдужим, і вона боялася, сама не знаючи чого.

Вона відклала повернення додому ще на чотири дні, не наважуючись покинути цю прекрасну сонячну країну. їй здавалося, що вона завершує коло свого щастя.

Нарешті вони поїхали.

В Парижі мали зробити всі покупки, щоб остаточно оселитися в Пеплі. Жанна мріяла накупити всякої всячини завдяки матусиному подарункові, але перша річ, про яку вона згадала, був пістолет, який обіцяла молодій корсікан-ці з Евіза.

На другий день після приїзду вона сказала Жюльєнові:

— Дай мені, мій коханий, матусині гроші, бо я хочу дещо купити.

Він обернувся до неї з виразом незадоволення на обличчі:

— Скільки ж тобі треба?

Вона здивовано пробурмотіла:

— Та… скільки захочеш.

Він відповів:

— Я дам тобі сто франків, тільки не розтринькуй їх.

Ще більш здивована і збентежена Жанна не знала, що їй

сказати.

Нарешті вона, запинаючись, промовила:

— Але… я дала тобі ці гроші, щоб…

Він не дав їй договорити:

— Так, звичайно. Чи вони будуть у твоїй кишені, чи в моїй, — це вже байдуже, коли ми маємо спільні кошти. Я ж не відмовляю тобі; сама бачиш, я даю сто франків.

Не сказавши жодного слова, вона взяла п’ять золотих монет, але вже не наважувалася попросити в нього ще грошей і нічого не купила, крім пістолета.

Через тиждень вони вирушили в Пепль.

VI

Батьки і слуги чекали їх коло білої огорожі з цегляними стовпами. Поштова карета спинилася, і почалися нескінченні обійми. Матуся плакала; зворушена Жанна теж витерла дві сльозинки; батько нервово ходив туди й сюди.

Поки вносили багаж, Жанна перед каміном у вітальні розповідала про свою подорож. Цілий потік слів виливався з її вуст, і за яких-небудь півгодини вона встигла вже

переказати все, крім, можливо, деяких маленьких подробиць, про які забула в такій швидкій розповіді.

Потім вона пішла розпаковувати свої речі. Схвильована Розалія допомагала їй. Коли ж усе було скінчено, коли білизну, вбрання, всі туалетні предмети було розкладено по місцях і покоївка покинула свою господиню, Жанна сіла, відчувши легку втому.

Запитавши саму себе, що має зараз робити, вона почала шукати якихось занять для розуму чи для рук. Не маючи жодної охоти знов іти до матері, що дрімала у вітальні, вона надумала було вийти прогулятися, але надворі здавалося так сумно, що вже саме споглядання з вікна завдавало тяжкого смутку її серцю.

Тоді вона зрозуміла, що їй вже нема і ніколи не буде чого робити. Всі її молоді літа під час перебування в монастирі були віддані думкам про майбутнє, мріям. Невпинне зворушення цих надій так сповнювало тоді її час, що він спливав зовсім непомітно для неї. Потім, як тільки вона покинула суворі мури, де розквітли її мрії, раптом прийшло її сподіване кохання. Той, про якого вона мріяла, якого зустріла, покохала, з яким уже через кілька тижнів одружилась під впливом якоїсь раптової рішучості,— цей чоловік прибрав її до своїх рук, не давши часу опам’ятатись.

Та ось принадну дійсність перших днів заступила та буденна дійсність, що замикає двері для безмежних надій, для тривожних сподівань невідомого. Так, сподівання закінчилися.

Отже, і робити їй нічого, — ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Жанна відчувала все це неясно, неначе якесь розчарування, наче згасання своїх мрій.

Вона підвелась і, наблизившись до вікна, притулилась чолом до його холодних шибок. Потім, деякий час подивившись на небо, по якому пливли темні хмари, наважилась вийти.

Невже це та сама місцевість, та сама трава, ті самі дерева, що були в травні? Куди ж поділося веселе, осяяне сонцем листя і той зелений поетичний газон, де золотились кульбаби, де червоніли маки, де сяяли маргаритки, де, наче прив’язані невидимими нитками, тремтіли химерні Жовті метелики? А це повітря, що так п’янило, сповнене життя, пахощів, життєдайних атомів, — де воно зараз?

Зовсім розм’яклі від невпинних осінніх дощів, укриті товстим килимом мертвого листя, сумно лежали алеї під тонкими, оголеними, ніби тремтячими від холоду тополями. Тонкі віти їх трусилися од вітру, на них тремтіло останнє листя, щохвилини готове розлетітися в повітрі. І цілий день це останнє листя, жовте, як золоті монети, як той невпинний дощ, сумний до сліз, відривалось, кружляло, летіло за вітром і падало на землю.

Вона дійшла до гаю. Він був сумний, як кімната людини, що вмирає. Зелена стіна, що відділяла і робила таємничими прекрасні покручені алеї, вже розвіялась. Переплутані кущі, як дерев’яне мереживо, торкались один одного своїми тоненькими вітами. А шелестіння опалого сухого листя, яке ворушив, гнав і де-не-де змітав у купу вітер, здавалося болісним зітханням агонії.

Якісь маленькі змерзлі пташки, шукаючи собі притулку, зі слабким цвіріньканням стрибали з місця на місце.

І тільки липа та платан, захищені від морського вітру рясною завісою в’язів, що авангардом стали перед ними, здавалися ще одягненими в своє літнє вбрання: липа — в червоний оксамит, платан — у жовтогарячий шовк, забарвлені так першими холодами, відповідно до особливостей своїх соків.

Тихою ходою Жанна походжала по матусиній алеї повз ферму Кульярів. Щось пригнічувало її серце, наче якесь передчуття довгого, одноманітного, нудного життя, що почалося зараз для неї.

Потім, сівши на схилі, де Жюльєн уперше сказав їй про своє кохання, вона залишилась там, наче в дрімоті, майже в забутті, з тугою в серці, з єдиним бажанням лягти й заснути, щоб якось позбутися журби цього дня.

Раптом, помітивши в небі підхоплену вітром чайку, вона згадала орла, якого бачила там, на Корсіці, в похмурій долині Ота. Серце її здригнулось від спогаду про те прекрасне, що вже не вернеться, і вона раптом побачила облитий сяйвом острів, напоєний дикими пахощами, його сонце, під яким достигають апельсини й лимони, рожеві вершини гір, блакитні затоки і розколини, по яких біжать ручаї.

І тоді вогкий, похмурий краєвид, з цим журливим листопадом і сірими хмарами, що їх гнав вітер, огорнув її таким безмежним смутком, що вона поспішила вернутись додому, щоб не розридатись.

Матуся дрімала, сидячи нерухомо коло каміна; вона так звикла до сумної одноманітності днів, що навіть не відчувала її. Батько з Жюльєном пішли пройтися та побалакати про справи. Настала ніч, і похмура мла, освітлювана вогняними відблисками каміна, заполонила простору вітальню. А за вікнами останні промені згасаючого дня ще дозволяли розрізнити брудний осінній краєвид і сіреньке небо, теж ніби замащене болотом.

Незабаром з’явився барон з Жюльєном. Увійшовши в гемну кімнату, він одразу подзвонив і закричав:

— Швидше, швидше вогню. Тут так сумно!

Потім він сів коло каміна. І поки його мокре взуття парувало біля вогню і висохлі шматочки грязюки відвалювалися від підошов, він весело потирав руки:

— Я гадаю, що буде мороз, небо на півночі прояснилося, до того ж сьогодні повний місяць; вночі добре приморозить.

Потім він обернувся до дочки:

— Ну що, дитино, чи ти задоволена, що повернулась на батьківщину, до свого дому, до своїх старих?

Це просте питання зворушило Жанну. З повними сліз очима вона швидко пригорнулась до батька і, ніби перепрошуючи, поривчасто його поцілувала, та, хоч як хотілось їй бути веселою, вона почувала себе знесиленою від журби. Згадувала, з якою радістю ждала зустрічі з батьками, і дивувалася тій байдужості, що паралізувала її ніжність; так буває, коли багато думаєш про людей, яких любиш і з якими розлучився; втративши звичку щоденно бачитися з ними, почуваєш себе чужим при зустрічі, поки спільне життя не відновить старих зв’язків.

Обідали довго; розмов майже не було. Жюльєн, здавалося, забув про свою дружину.

Після обіду Жанна задрімала у вітальні коло каміна навпроти матусі, яка зовсім заснула. Розбуркана на хвилину голосами чоловіків, що сперечались про щось, вона питала себе крізь сон, невже й її захопить ця похмура й безперервна летаргія буденності?

Полум’я каміна, вдень слабке й червонясте, ожило, затріскотіло, стало яскравим, почало розкидати несподівано великі плями світла на вилинялу обшивку крісел, на Лисицю та Журавля, на меланхолійну Чаплю, на Бабку та Мурашку.

Барон з усмішкою наблизився до каміна і, простягти розтулені пальці до палаючих головешок, промовив:

— А гарно сьогодні горить. Морозить, дітки, морозить!

Потім він поклав руку на плече Жанні і додав, показуючи на вогонь:

— Бачиш, дитинко, ось що найкраще над усе на світі — вогнище, вогнище з рідною сім’єю навколо. Ніщо інше не може зрівнятися з цим… Але час лягати. Ви, мабуть, втомилися, дітки?

Піднявшись у свою кімнату, молода жінка запитала себе, чому ці двоє повернень до того самого любого їй місця могли бути такі неоднакові; чому це вона почувала себе такою знеможеною; чому цей будинок, цей любий рідний край, все, від чого тремтіло досі її серце, зараз справляє на неї таке тяжке враження?

Але раптом погляд її спинився на годиннику. Маленька бджілка, як завжди, хутко і невпинно пурхала то праворуч, то ліворуч над позолоченими квітками. Захоплена поривом несподіваної ніжності, Жанна розчулилася до сліз, дивлячись на цю маленьку механічну істоту, що відлічувала їй час і билася, як живе серце.

Вона не була, звичайно, так зворушена, коли обнімала батька й матір. Серце має свої незбагненні для розуму таємниці.

Вперше після заміжжя вона залишилася в ліжку сама. Жюльєн, посилаючись на втому, зайняв другу кімнату. А втім, вони ще раніше домовилися, що кожне з них матиме свою окрему кімнату.

Довго не могла Жанна заснути. їй було дивно не почувати поруч другого тіла, було незвично спати на самоті, і турбував рвучкий північний вітер, що шалено бився на даху.

Вона прокинулася вранці від яскравого світла, що ніби кров’ю заливало її ліжко; а шибки її вікон, розмальовані інеем, були червоні, наче палав увесь обрій.

Загорнувшись у широкий пеньюар, вона підбігла до вікна і швидко розчинила його.

Крижаний вітер, свіжий і колючий, увірвався в кімнату і обпік її таким лютим холодом, що з очей аж сльози потекли. А з-за дерев, серед почервонілого неба, з’явився великий сонячний диск, блискучий та роздутий, як обличчя п'яниці.

Укрита білим інеєм, тверда та суха тепер земля дзвеніла під ногами робітників ферми. Всі віти тополь, на яких ще залишалося листя, оголилися за одну ніч; а за степом простяглася довга зеленувата смуга хвиль, помережана білими борознами.

Платан і липа швидко роздягалися під поривами вітру. З кожним подихом крижаного вихру ціла хмара листя розліталась, як зграя пташок. Жанна вдяглася, вийшла і, щоб чимось зайнятися, пішла відвідати фермерів.

Мартени сплеснули руками, а хазяйка розцілувала її в обидві щоки; потім її примусили випити чарку абрикосової наливки, і вона пішла до другої ферми. Кульяри теж сплеснули руками, хазяйка ткнулася губами в її вухо, довелось випити чарку смородинівки.

Потім Жанна вернулась додому снідати.

І день минув так само, як і вчора, тільки він був холодний, а не вогкий. І наступні дні тижня були подібні до цих двох; і всі тижні місяця були подібні до першого.

Але потроху туга її за далекими краями зменшилася. Звичка огорнула її життя покорою, як деякі води відкладають на всьому шар вапна. В серці її знову заворушилася цікавість до безлічі різних дрібниць буденного життя, прагнення простих і звичайних щоденних занять. Якась задумлива меланхолія, якесь невиразне розчарування в житті опанували її душу. Чого їй бракувало? Чого вона бажала? Вона й сама не знала цього. В ній зовсім не було потягу ні до світського життя, ні до веселих розваг, ні до можливих утіх; та й яких утіх? Наче старі вилинялі від часу крісла у вітальні, все помалу знебарвлювалося в її очах, все стиралось, набирало блідих, тьмяних відтінків.

Взаємини її з Жюльєном цілком змінилися. Після повернення з весільної подорожі він здавався зовсім іншим, ніби актор, що, скінчивши свою роль, знов прибрав свого звичайного вигляду. Він майже не звертав на неї уваги, навіть майже не розмовляв з нею. Раптом зникли всі сліди його кохання; і рідко коли заходив він уночі до її спальні.

Він узяв на себе керування всім маєтком і будинком, переглядав рахунки, зменшував витрати, дошкуляв селянам і, набувши вигляду справжнього дворянина-фермера, втратив той блиск і елегантність, що були в ньому до одруження.

Він не вилазив зі старої, вкритої плямами оксамитної мисливської куртки з мідними гудзиками, яку знайшов у своїй ще парубоцькій шафі. З недбалістю, характерною для людей, яким вже не треба подобатись, він перестав навіть голитися, і його довга, погано підстрижена борода страшенно його спотворювала.

Він не дбав уже і про свої руки і щоденно випивав після кожної їди чотири-п’ять чарок коньяку.

Жанна спробувала було звернутись до нього з ніжним докором, але він грубо відповів:

— Дай мені спокій, чуєші — і вона не наважувалась більше давати йому поради.

Вона примирилася з цими змінами так легко, що сама з цього дивувалася. Він став чужим для неї, душа і серце його були для неї закриті. Вона часто думала про це, питаючи себе, як це так трапилося, що, зустрівшись, покохавши одне одного, нарешті, одружившись у пориві пристрасті, вони раптом стали такими чужими одне одному, ніби ніколи й не спали поруч.

І чому вона майже не страждала, почуваючи себе пшину тою? Чи таке взагалі життя? Чи вони помилилися? Невже нічого не залишилося вже для неї в майбутньому?

Коли б Жюльєн зостався таким же вродливим, чепурним, елегантним, чарівним, може, вона б страждала дужче?

Було вирішено, що після Нового року молоді зостануться жити самі, а батько та мати поїдуть до Руана, де й проживуть кілька місяців у своєму домі; молоде подружжя залишатиметься в Пеплі протягом усієї зими, щоб остаточно там улаштуватися і призвичаїтись до місця, де має проминути все їхнє життя. А втім, у них було кілька сусідів, з якими Жюльєн збирався познайомити дружину. То були Брізвілі, Кутельє та Фурвілі.

Але молоді не могли ще почати своїх візитів, бо досі не можна було закликати маляра, щоб змінив їм на кареті герби.

Барон подарував своєму зятеві стару фамільну карету, і Жюльєн ні за що в світі не погодився б поїхати до сусідніх замків, поки гербовий щит де Ламар не буде намальований поруч з гербом Ле Пертюї де Во.

Та тільки одна людина з окрузі розумілась на таємницях геральдичного орнаментування — це був маляр з Больбе-ка, на ймення Батай, якого по черзі запрошували до всіх нормандських замків розмальовувати герби на дверцятах карет.

Нарешті, якось у грудні, ранком, коли вони кінчали снідати, відчинилася хвіртка, і чоловік з коробом за спиною наблизився до будинку. То був Батай.

Його закликали до залу, запропонували сніданок, як якомусь панові, бо його фах, його постійні стосунки з усією аристократією департаменту, його обізнаність з усіма гербами та емблемами — все це надавало йому значен-пя неначе ходячої геральдики, і дворяни віталися з ним за

руку.

Зараз же наказали принести олівець та напір, і поки маляр їв, барон з Жюльєном накидали ескізи своїх гербових щитів, поділених на чотири частини. Баронеса, яка щиро кохалася в таких речах, висловлювала свою думку; навіть Жанна взяла участь у цьому обговоренні, ніби в ній раптом прокинувся якийсь інтерес.

Батай, снідаючи, висловлював свої міркування, часом брав олівець, малював проекти, наводив приклади, описував усі дворянські карети в окрузі, і здавалося, що від усієї його особи, від його слів, навіть від голосу, віяло якимось духом аристократизму.

То був маленький чоловічок із сивим, рідким волоссям і обляпаними фарбою руками; від нього пахло політурою. Ходили чутки, що колись він вчинив щось аморальне, але загальна повага з боку всіх титулованих родин давно вже стерла з нього цю пляму.

Як тільки він допив каву, його повели в каретний сарай і зняли клейонку, якою було накрито карету. Батай оглянув її, потім серйозним тоном зробив деякі зауваження з приводу розмірів, що їх, на його думку, треба було надати малюнкові, і після нового обміну думками взявся за роботу.

Незважаючи на холод, баронеса звеліла принести їй крісло, щоб вона могла стежити за малюванням гербів, і трохи згодом, наказавши принести грілку для змерзлих ніг, почала спокійно розмовляти з маляром, розпитуючи його про весілля, похорони та хрестини за останній час і тим доповнювала собі генеалогічні відомості, що їх зберігала в своїй пам’яті.

Жюльєн сидів верхи на стільці коло своєї тещі. Він курив люльку, спльовував на землю, слухав розмову баронеси й уважно стежив за тим, як Батай відтворював у фарбах його дворянську гідність.

Незабаром спинився подивитись на роботу і дядько Сі-мон, що йшов на город з лопатою на плечі. Коли ж про прихід Батая довідались на фермах, з’явилися й обидві фермерші. Ставши з обох боків баронеси, вони зачаровано повторювали:

— Дивись, то ж треба бути справжнім штукаром, щоб понамальовувати такі штучки.

Герби на обох дверцятах були закінчені тільки на другий

день, коло одинадцятої години. Зараз же зібралися всі: щоб легше було розглядати, карету викотили надвір.

Робота була бездоганна. Батая похвалили, і він пішов зі своїм коробом за спиною. А барон, його дружина, Жанна і Жюльсн одностайно вирішили, що маляр людина великих здібностей і що при іншому збігу обставин, напевно, став би справжнім художником.

З метою економії Жюльєн провів деякі реформи, які в свою чергу вимагали нових змін.

Старий фурман став садівником, кіньми віконт вирішив правити власноручно і продав виїзних коней, щоб не витрачати грошей на їх годівлю.

Потім, через те, що все ж треба мати когось, хто б доглядав коней, поки пани вийдуть з коляски, він поклав ці обов’язки на одного з хлопчиків-наймитів, пастушка на ім’я Маріус.

Нарешті, щоб забезпечити себе кіньми, він склав з Кульярами та Мартенами спеціальну умову, згідно з якою кожен з цих фермерів повинен був щомісяця, в день, який буде їм для цього призначений, приводити йому одного коня, за це вони звільнялися від обов’язку постачати живність.

І одного разу Кульяри привели велику булану шкапу, а Мартени — маленьку, біленьку та кудлату. І коли ця пара була запряжена разом в карету, Маріус, потопаючи в старій лівреї дядька Сімона, підвів її до ганку замку.

Причепурений, стрункий Жюльєн трохи нагадував колишнього елегантного Жюльєна, але довга його борода все ж надавала йому якогось вульгарного вигляду.

Він оглянув упряж, карету й маленького лакея і вирішив, що все як слід; власне, для нього мали значення лише новонамальовані герби.

Баронеса, спустившись зі своєї кімнати під руку з чоловіком, насилу влізла в карету і всілася, відкинувшись на подушки. За нею з’явилася Жанна. Вона посміялася спочатку з цієї пари коней. Білий, казала вона, доводиться внуком буланому; потім помітила Маріуса. Капелюх з кокардою насунувся хлопцеві на очі і, коли б не затримався на иосі, то зсунувся б іще нижче. Руки його зникли в широчезних рукавах, ноги, наче під спідницею, сховалися під полами лівреї, з-під яких кумедно виглядали величезні черевики. Коли Жанна побачила, як він, щоб подивитись на що-небудь, закидав назад голову, як за кожним кроком піднімав коліна, наче мав переступати струмок, і як, виконуючи накази, метушився, мов сліпий, кидаючись на всі боки, увесь поринувши та зникнувши в неосяжності своєї одежі,— її охопив непереможний, нестримний регіт.

Барон обернувся, побачив збентеженого хлопчика і, перейнявшись сміхом дочки, теж розреготався, звертаючись до дружини, він неспроможний був що-небудь вимовити:

— Ди… диви-но, Ма-Ма-Маріус! Боже, який він ку-ку-медний! Який кумедний1

Баронеса нахилилась до дверцят і, глянувши на хлопчика, так затрусилася від сміху, що вся карета почалатанцювати на ресорах, неначе на вибоїстій дорозі.

Але Жюльєн, весь збліднувши, запитав:

— З чого ви так смієтесь? Та ви з глузду з’їхали, чи що?

Жанна, не маючи сили заспокоїтись від судорог сміху,

безсило опустилась на сходи ганку. Те ж саме зробив і барон. А якесь конвульсивне чхання, щось подібне до невпинного кудкудакання, яке долітало з карети, свідчило, що баронеса задихається від сміху. І враз ліврея Маріуса теж почала труситися. Хлопчик, мабуть, зрозумів, у чому річ, і сам нестримно зареготав у глибині свого капелюха.

Тоді Жюльєн роздратовано кинувся до хлопця і дав йому такого ляпаса, що величезний капелюх злетів на траву. Потім, обернувшись до тестя, він промовив тремтячи^ від гніву голосом:

— Мені здається, що вам найменше пристало сміятися. Цього б не було, якби ви не розтринькали і не проїли всього свого майна. Хто ж винен, що ви розорені?

Сміх раптом урвався, і вся веселість зникла. Ніхто не промовив ні слова. Жанна, ладна вже заплакати, мовчки сіла поруч матері. Вражений і приголомшений барон вмостився навпроти жінок; а Жюльєн заліз на козли, витягши туди і хлопчика, одна щока якого опухла, а очі були повні сліз.

Дорога була сумна і здалася дуже довгою. В кареті панувало мовчання. Всі троє, похмурі, збентежені, не хотіли признатися собі в тому, що снувалося в їхніх думках. Вони добре знали, що не зможуть розмовляти про щось інше. їх опанувала болісна думка, і всі вважали за краще сумно мовчати, ніж торкатися тяжкої теми.

Нерівною риссю бігли коні повз двори ферм. Де-не-де, зникаючи за огорожами, швидко втікали від них перелякані чорні курки; іноді з гавканням гналися за каретою схожі на вовків собаки і потім вертались додому, наїжені, обертаючись, щоб ще погавкати на неї; часом якийсь парубок

у заболочених дерев’яних черевиках і надутій вітром синій блузі, що ліниво ступав своїми довгими ногами, засунувши руки в кишені, побачивши їх, збочував, щоб пропустити карету, і незграбно знімав кашкет, оголюючи рівне волосся, що злиллось на лобі.

Після кожної ферми простягалася рівнина, а вдалечині, то тут, то там, маячіли інші ферми.

Нарешті в’їхали в довгу ялинову алею, що виходила на дорогу. Карета нахилялася, потрапляючи в глибокі мокрі вибоїни, і матуся щоразу злякано скрикувала. Брама в кінці алеї була зачинена. Маріус сплигнув відчинити її, і, обігнувши великий газон, вони під’їхали до високого, просторого й похмурого будинку з зачиненими віконницями.

Розчинилися середні двері, і з ганку дрібними й нерівними кроками зійшов старий паралітичний слуга в червоному з чорними смугами жилеті, частину якого зверху закривав фартух. Довідавшись про прізвище гостей, він привів їх до великої вітальні, де насилу підняв завжди спущені жалюзі. Меблі в ній були покриті чохлами, годинник і канделябри обгорнуті білим полотном, а холодне вогке повітря, яке тхнуло цвіллю і чимось давно минулим, здавалося, проймало сумом легені, серце і шкіру.

Всі посідали й почали чекати. Кроки, що їх чути було в горішньому коридорі, свідчили про те, що там зчинилась незвичайна метушня. Захоплені зненацька господарі поспішали одягнутись якомога швидше. Це тривало довго. Кілька разів було чути дзвоник. Хтось то збігав, то знову підіймався сходами.

Баронеса від пронизливого холоду весь час чхала. Жюльєн ходив туди й сюди по вітальні. Жанна похмуро сиділа коло матері, барон стояв, низько нахиливши голову і притулившись спиною до мармурового каміна.

Нарешті розчинилися високі двері й показалися віконт і віконтеса де Брізвіль. Обоє були маленькі, худенькі, невизначеного віку. Вони йшли, наче підстрибуючи, манірні і збентежені. Жінка, в шовковому барвистому вбранні і маленькому вдовиному чепчику зі стрічками, говорила дуже швидко, якимсь кисленьким голосом.

Чоловік, затягнутий у парадний сюртук, кланявся гостям, м инаючи коліна. Ніс його, очі, вишкірені зуби, наче натерте воском волосся і розкішне вбрання — все блищало, як блищать речі, про які дуже дбають.

Після перших привітань і ввічливих доброзичливих слів ніхто не знав, про що говорити. Тоді без будь-якої причини

Почали — взаємно висловлювати задоволення з приводу знайомства. Кожен сподівався, що їхні добрі взаємини триватимуть і далі. Це так приємно — зустрічатися один з одним, коли доводиться жити на селі протягом цілого року.

Проте холодне повітря вітальні проймало наскрізь аж до кісток, робило голоси хрипкими. Баронеса кахикала і чхала вже безперестанку. Тоді барон подав сигнал до від’їзду.

— Як? Так скоро? Залишайтеся ще трошки! — переконували Брізвілі.

Але Жанна вже підвелася з місця, незважаючи на знаки Жюльєна, який вважав візит занадто коротким.

Брізвілі хотіли було подзвонити лакею, щоб дати розпорядження про карету, але дзвоник не дзвонив. Тоді господар швидко вийшов з вітальні і, повернувшись, повідомив, що коней поставили в стайню.

Довелося чекати. Кожен придумував, що б іще сказати. Заговорили про дощову зиму. З мимовільним дрожем Жанна запитала, що роблять протягом цілого року самотні хазяї. Але Брізвілів здивувало це питання, бо вони завжди були зайняті, складаючи багато листів до своєї розкиданої по всій Франції аристократичної рідні; тисяча мікроскопічних справ заповнювала існування цих двох людей, що (^ли манірні у своїх взаєминах, ніби чужі, вели урочисті розмови про найнезначніші речі.

Під високою почорнілою стелею величезної нежилої вітальні, де все стояло в чохлах, це подружися, таке маленьке, чистеньке й коректне, здалося Жанні муміями аристократизму.

Нарешті повз вікна проїхала карета зі своїми різномастими шкапами. Але Маріус зник. Вважаючи, що він вільний до вечора, він, певно, пішов погуляти по селу.

Розлючений Жюльєн попросив, щоб його послали додому пішки, і після багатьох взаємних привітань гості рушили до Пепля.

Як тільки зачинилися двері карети, Жанна з татусем, незважаючи на тяжке враження, що залишилося ще в них від грубості Жюльєна, почали сміятися, передражнюючи рухи й мову Брізвілів. Барон удавав чоловіка, Жанна — дружину. Але баронеса була трохи ображена в своїх аристократичних симпатіях.

— Не слід глузувати так, — сказала вона, — це дуже порядні люди, що належать до найкращих родів.

Вони замовкли, щоб не суперечити матусі, але наперекір усьому, час від часу, глянувши одне на одного, знову починали сміятись. Барон церемонно вклонявся і промовляв урочистим тоном.

— У вашому замку, в Пеплі, мусить бути дуже холодно, пані, через оцей сильний морський вітер, який цілий день дме з моря.

Вона ж надавала своєму обличчю бундючного виразу й відповідала, манірно киваючи головою, як качка у воді:

— О! Я маю, пане, що робити протягом цілого року. До того ж у нас така сила родичів, до яких треба писати. Пан де Брізвіль усі справи полишив на мене. Він пише з абатом Пеллем наукову розвідку. Вони разом складають історію церкви в Нормандії.

Баронеса, проти волі, добродушно всміхнулася і знову повторила:

— Не слід глузувати так з людей нашого кола.

Але раптом карета спинилась, і Жюльєн став гукати когось позаду. Жанна і барон, висунувшись із дверцят, помітили якусь дивну постать, що ніби котилася в їхній бік. Плутаючись ногами в розмаяних по вітру полах лівреї, нічого не бачачи з-під капелюха, що раз у раз насовувався йому на очі, махаючи рукавами, наче крилами вітряка, і чалапаючи по широких калюжах, спотикаючись об кожний камінь, поквапливо підстрибуючи, увесь забризканий грязюкою, Маріус щосили біг за каретою.

Тільки-но він наздогнав її, як Жюльєн нахилився, схопив його за комір, посадовив коло себе і, кинувши віжки, почав бити кулаком по його капелюху, який, насунувшись аж до плечей хлопчика, звучав, наче барабан. Хлопець голосив під ним, намагався втекти, сплигнути з козел, а хазяїн, тримаючи його одною рукою, не переставав бити другою.

Жанна розгублено белькотіла:

— Тату… О! Тату! — А обурена баронеса стискувала руку свого чоловіка:

— Та зупиніть же його, Жак!

Тоді барон рвучко опустив переднє віконце і, схопивши зятя за рукав, промовив тремтячим голосом:

— Скоро ви облишите дитину?

Жюльєн здивовано обернувся.

— Та хіба ж ви не бачите, що цей пройдисвіт зробив з лівреєю?

Але барон, просунувши між них голову, сказав удруге:

— Це мені байдуже, не можна бути таким жорстоким.

Жюльєн знову розсердився.

— Дайте мені спокій, будь ласка; це вас не стосується, — відповів він і знов підняв було руку. Але тесть, раптом схопивши його за руку, пригнув її з такою силою, що вона вдарилася об козли; потім він люто скрикнув:

— Якщо ви зараз же не перестанете, я вийду й зумію вас спинити!

Віконт відразу притих, знизав плечима і, нічого не відповівши, стьобнув коней, і ті побігли риссю.

Жінки сиділи нерухомо, зовсім пополотнівши; виразно чути було, як билося серце баронеси.

Під час обіду Жюльєн був надзвичайно ввічливий, ніби нічого й не сталося. Жанна, її батько й баронеса, бачачи люб’язність Жюльєна, незабаром забули вже випадок з ним і зовсім розвеселилися, перебуваючи в приємному настрої людей, що видужують. І коли Жанна знов завела розмову про Брізвілів, її чоловік пожартував теж, але зараз же додав:

— Все-таки у них манери справжніх аристократів.

Вони не робили більше візитів, бо кожен боявся зачепи*

ти питання про Маріуса. Було тільки вирішено надіслати сусідам на Новий рік свої візитні картки і почекати з візитами до перших теплих весняних днів.

Настало різдво. У них обідали кюре та мер із жінкою. їх запросили також і на Новий рік. Це було єдиною розвагою, що порушувала одноманітність їхнього життя.

Батько та матуся мали покинути Пепль 9 січня. Жанна хотіла затримати їх, але Жюльєн не дуже наполягав на цьому, і барон, бачачи, як зростає холодність зятя, виписав з Руана поштову карету.

Напередодні їхнього від’їзду, коли все вже було упаковано, Жанна і її батько в ясний морозний день вирішили спуститись до Іпора, де вони не були від часу повернення* Жанни з Корсіки.

Вони перейшли гай, де вона гуляла в день свого весілля, пригорнувшись до того, чиєю подругою вона мала стати на все життя; в цьому гаю він уперше обняв її, тут її зворушило перше тремтіння, перше передчуття чуттєвого кохання, яке вона до кінця пізнала тільки в дикій долині Ота, коло джерела, з якого вони пили, мішаючи з водою свої поцілунки.

Не було вже ні листя, ні витких рослин, не було нічого, крім шелесту безлистого гілля та того сухого шепотіння, що звичайно пробігає зимою по оголених деревах.

Вони увійшли в сільце. Безлюдні мовчазні вулиці пахли морем, водоростями й рибою. Як завжди, то розвішані на деревах біля хат, то простягнені на ріні, сушилися величезні поруділі сіті.

На сірому, холодному, пінистому та гомінкому морі починався відплив. Під прибережними кручами коло Фека-на оголялися зеленкуваті скелі, а вздовж усього берега лежали, скидаючись на мертвих риб, похилені набік величезні баркаси. Вже вечоріло, і рибалки, обмотавши шиї вовняними шарфами, тримаючи в одній руці пляшку горілки, а в другій — ліхтар для човна, купами сходились на берег, важко ступаючи великими моряцькими чобітьми. Довго порались вони навколо баркасів, із звичайною нормандською неквапливістю складаючи в них сіті і харч, — великий буханець хліба, горщик масла, склянку й пляшку тридцятишестиградусної. Потім вони спускали на воду баркаси; із шумом скочувався баркас по ріні, розсікаючи піну, підносився на хвилях, деякий час хитався і, розгорнувши темні крила, зникав у темряві з вогником на верхівці щогли.

Високі худі жінки, кості яких випинались під тонкою одежею, залишались на березі, поки відпливав останній човен, і потім поверталися в принишкле сільце, порушуючи крикливими голосами міцний сон його чорних вулиць.

Барон і Жанна нерухомо стояли і стежили, як зникали в пітьмі ці люди, які щоночі ризикували своїм життям, щоб не загинути з голоду, і все ж були такі бідні, що ніколи не їли м’яса.

Замилувавшись океаном, барон промовив:

— Яка страшна і прекрасна картина. Яке величне це повите темрявою море, що панує зараз над життям стількох людей! Правда, Жаннетто?

— Але йому далеко до Середземного моря, — сказала вона з холодним усміхом.

Батько обурився:

— Середземне море! Олія, сироп, підсинена водичка з пральної діжки… Ні, ти подивись на це, яке воно грізне із своїми шумливими хвилями! І подумай про всіх тих, що поїхали туди і зникли з очей.

— Мабуть, що й так, — зітхнувши, погодилася Жанна. Але слова ці, що зірвалися з її вуст — «Середземне море», — знов примусили її серце стиснутись, понесли її думки до тих далеких країн, де були поховані її мрії.

Потім батько я дочкою, замість того, щоб іти лісом, вийшли на дорогу і тихою ходою пішли понад берегом. Вони мовчали, засмучені близькою розлукою.

Іноді, проходячи повз канави ферм, вони відчували то міцні пахощі яблук, ті пахощі свіжого сидру, що, здається, носяться в цю пору року понад кожним нормандським селом, то густий запах хліва, то теплий дух, що випаровується з коров’ячого гною. Маленьке освітлене віконце в глибині двору показувало, що там стоїть хата.

І Жанні здавалося, ніби душа її ширшає, починає розуміти незримі речі, і маленькі вогники, розкидані по полях, раптом викликали в неї гостре почуття самотності всіх живих істот, яких все роз’єднує, все розлучає, все закидає далеко від того, що вони люблять.

Тоді з покорою в голосі вона сказала:

— Життя — яке воно невеселе…

— Нічого не вдієш, дитино, це не від нас залежить, — зітхнув барон.

Другого дня батько та матуся поїхали, і Жанна з Жюльєном лишилися самі.

VII

Відтоді в життя молодих увійшла гра в карти. Щодня після сніданку Жюльєн, не випускаючи з рота люльки та прополіскуючи горло коньяком, якого він випивав чарок шість-вісім, грав з дружиною кілька партій в безик. Потім Жанна йшла до своєї кімнати, сідала коло вікна^ по шибках якого стукотів дощ чи бився вітер, старанно вишивала якусь прикрасу до спідниці. Інколи, втомившись, вона підводила очі, вдивлялась у далечінь темного, вкритого брижами моря, і після кількох хвилин цього споглядання знову бралась до роботи.

Проте вона не мала більше чого робити, бо Жюльєн узяв на себе все керування хатнім господарством, щоб повніше задовольнити свою жадобу влади і скоротити витрати. Він виявляв при цьому страшенну скнарість, — ніколи не давав чайових, обмежував їжу найпотрібнішим. З того часу, як Жанна повернулася з Пепля, вона на ранок замовляла пекареві маленьку нормандську галету, але Жюльєн скасував і це марнотратство, примушуючи її обмежуватись простими грінками.

Вона не говорила нічого, уникаючи розмов, суперечок та сварок, але кожний новий вияв чоловікової скупості завдавав їй болю, як уколи голкою.

їй, вихованій в родині, де гроші вважались за ніщо, це здавалося низьким і огидним. Як часто вона чула від матері: «Адже гроші для того й існують, щоб їх витрачати». А тепер Жюльєн тільки й говорив:

— Невже ти ніколи не позбудешся звички кидати гроші на вітер? — І щоразу, як йому щастило урвати що-небудь з платні чи з рахунку, він говорив, з посмішкою опускаючи в кишеню монету:

— З маленьких струмочків утворюються великі ріки.

Випадали, проте, дні, коли Жанна знову починала мріяти. Непомітно припинивши роботу, з ослаблими руками, з погаслим поглядом, вона починала уявляти собі який-не-будь роман, які-небудь чарівні пригоди, як у дні свого дівування. Але раптом голос Жюльєна, що давав наказ дядькові Сімону, розганяв мрії, і вона знову бралася за копітке рукоділля, промовляючи до самої себе: «Це вже минуло назавжди», — і сльоза падала на її пальці, що тримали голку.

Розалія, колись така весела й співуча, теж змінилася, її круглі щоки втратили яскравий рум’янець, майже запали тепер і ставали часом зовсім землистого кольору.

Жанна часто питала її:

— Чи ти не хвора, моя мила?

— Ні, пані,— завжди відповідала служниця і, трохи почервонівши, швидко зникала.

Вона не бігала вже, як перше, а насилу волочила ноги; втратила свій кокетливий вигляд, нічого не купувала у бродячих гендлярів, що даремно розкладали перед нею свої шовкові стрічки, корсети та парфюмерні товари.

І великий похмурий будинок з брудними сірими смугами од дощу на фасаді, здавалося, дзвенів пусткою.

Наприкінці січня випав сніг. Здалеку видно було, як величезні хмари насувалися з півночі понад темним морем, — і врешті почав падати лапатий сніг. За одну ніч снігом занесло всю рівнину, а дерева вкрилися до ранку крижаною ніною.

Жюльєн, у високих чоботях, скуйовджений, не вилазив з гаю, підстерігаючи за рівчаком, що виходив на рівнину, перелітних птахів. Час від часу постріл з рушниці порушував морозну тишу полів, і з високих дерев злітали, кружляючи в повітрі, зграї переляканих чорних круків.

Іноді, знемагаючи від нудьги, Жанна виходила на ганок.

Відгомін життя долітав здалеку, лунаючи в сонному спокої білої похмурої пелени.

Трохи згодом вона вже не чула нічого, крім хлюпання далеких хвиль та якогось невиразного і невпинного шелестіння крижаного пилу, що все сипався й сипався з неба.

А сніговий покров підіймався все вище і вище під цим невпинним падінням пухких і легких пластівців.

В один з таких сірих ранків Жанна, гріючи ноги, непорушно сиділа біля каміна в своїй кімнаті, а Розалія, що з кожним днем змінювалася все більше, помалу стелила постіль. Раптом Жанна почула за собою якесь болісне зітхання.

— Що з тобою? — запитала вона, не обертаючи голови.

— Нічого, пані,— як звичайно, відповіла служниця, але голос її здавався таким уривчастим, неначе вона вмирала.

Жанна думала вже про щось інше, коли звернула увагу на те, що в кімнаті не чутно було молодої дівчини.

— Розаліє! — гукнула вона, але ніхто не поворухнувся.

— Розаліє! — гукнула вона голосніше, гадаючи, що та тихенько вийшла, і простягла вже було руку, щоб подзвонити, коли враз глибокий стогін, що пролунав поруч із нею, злякав її, і вона схопилася з місця.

Служниця з посинілим обличчям і страдницьким поглядом сиділа иа підлозі, простягши ноги і притулившись спиною до ліжка.

— Що з тобою, що з тобою? — кинулась до неї Жанна.

Але та не промовила ні слова і не ворухнулась; втупивши в свою господиню якийсь безтямний погляд, вона важко дихала, неначе її роздирав страшний біль. І раптом, упавши на спину, простяглася всім тілом, зціпивши зуби, щоб заглушити крик.

Під сукнею, що облягала її розсунуті ноги, щось заворушилось і ту ж мить почувся звідти особливий тремтячий звук, якесь булькання, як буває, коли хто-небудь захлинається й задихається. Але враз пролунало протяжне нявчання кішки, жалісливе, кволе і вже скорботне — перший страдницький крик дитини, що вступала в життя.

Раптом Жанна все зрозуміла і несамовито побігла по сходах, гукаючи:

— Жюльєне, Жюльене!

— Чого тобі треба? — відповів той знизу.

— Це… це Розалія, вона… — насилу промовила Жанна.

Жюльєн кинувся нагору, перестрибуючи через дві сходинки, і, вбігши в кімнату, враз підняв сукню дівчини,

відкривши огидний маленький шматочок м’яса, зморшкува^ тий, скорчений та весь слизький, що ворушився між її голими ногами.

Він випростався і з лютим виразом обличчя, випихаючи за двері свою розгублену дружину, сказав їй:

— Це не твоє діло. Вийди звідси. Пришли до мене Людівіну та дядька Сімона.

Тремтячи, Жанна спустилась до кухні, не наважуючись вернутися знов, увійшла до вітальні, яку не опалювали з часу від’їзду батьків, і неспокійно чекала звісток.

Незабаром вона побачила слугу, що швидко вибіг з двору. За п’ять хвилин він повернувся із вдовою Дантю, місцевою повитухою.

Потім на сходах зчинилася метушня, начебто виносили пораненого. Нарешті Жюльєн прийшов сказати, що вона може вже йти до своєї кімнати.

Жанна тремтіла, неначе була свідком якогось тяжкого нещастя. Знову сівши коло каміна, вона запитала:

— Як вона себе почуває?

Жюльєн стривожено, нервово ходив по кімнаті. В ньому клекотів гнів. Спочатку він нічого не відповів, але через кілька секунд спинився й запитав:

— Що ти гадаєш робити з цією дівчиною?

Не зрозумівши питання, вона дивилась на чоловіка:

— Як? Що ти хочеш сказати? Я не розумію.

— Але ж ми не можемо тримати в своєму домі байстрюка, — раптом роздратовано скрикнув Жюльєн.

Жанна зовсім збентежилась. Після довгої мовчанки вона відповіла:

— Але, мій друже, мабуть, його можна віддати на виховання.

Він не дав їй скінчити:

— А хто за це платитиме? Може, ти?

І вона знову довго міркувала, розв’язуючи це питання, нарешті сказала:

— Та ж батько подбає про цю дитину, і якщо він одружиться з Розаліею, то все влаштується.

Жюльєн нетерпляче й розлючено відповів:

— Батько!.. Батько!.. Чи ти його знаєш… батька?.. Ні? Правда? То що ж?..

Схвильована Жанна пожвавішала:

— Але він, звичайно, не покине дівчини. Він був би негідником. Ми дізнаємось, хто він, знайдемо його, і він повинен буде порозумітися з нами.

Жюльєн заспокоївся і знову заходив по кімнаті:

— Бачиш, моя люба, вона не хоче назвати імені цього чоловіка. Вона не признається ні тобі, ні мені… і нарешті, якщо він відмовиться від неї?.. Тим часом ми не можемо залишати у себе в домі якусь покритку з її байстрюком. Ти розумієш?

Але Жанна вперто повторювала:

— В такому разі цей чоловік негідник. Але нам все-таки треба дізнатися, хто він такий, і тоді він матиме діло з нами.

Жюльєн зовсім почервонів і роздратувався ще більше:

— Ну… а поки що?

Вона сама не знала, як розв’язати питання, і запитала його:

— Що ж ти пропонуєш?

Він зараз же висловив свою думку:

— О! По-моєму, це дуже просто. Я б дав їй трошки грошей і вирядив би її до дідька вкупі з її пискуном.

Але молода жінка обурилася:

— Ну, такого ніколи не буде! Дівчина — моя молочна сестра, ми росли разом з нею. Вона согрішила — тим гірше; але я не викину її геть, а коли треба буде, виховуватиму дитину сама.

— І матимемо добру славу, — скипів Жюльєн, — ми, з нашим іменем і нашими зв’язками! І скрізь почнуться розмови, що ми потураємо розпусті, що ми даємо притулок шльондрам, і порядні люди не захочуть більш переступити порога нашого дому. Чи розумієш ти, що кажеш? Ти зовсім збожеволіла.

— Я ніколи не дозволю викинути геть Розалію, — спокійно відповіла Жанна, — а коли ти не хочеш її залишити, то її візьме мама; треба за всяку ціну довідатися, хто батько дитини.

Тоді Жюльєн зовсім розлютився:

— Які вони тупоголові, ці жінки, з усіма своїми вигадками! — скрикнув він і вийшов, грюкнувши дверима.

Після полудня Жанна пішла до породіллі. Служниця, яку доглядала вдова Дантю, нерухомо лежала з розплющеними очима в своєму ліжку, а доглядальниця колихала на руках немовлятко.

Розалія, побачивши господиню, вся здригаючись від розпачу, заридала, закриваючи лице простиралом. Жанна хотіла було її поцілувати, але вона не давалася, ще більше загортаючись у простирало. Тоді доглядальниця, ступивши

до неї, розкрила її обличчя, і вона вже не опиралася, тільки тихо плакала.

В каміні тлів блідий вогник; було холодно; дитина плакала. Жанна не наважувалась говорити про немовля, боячись викликати новий приступ сліз; вона взяла служницю за руку, машинально повторюючи:

— Це нічого, це нічого.

Бідна дівчина крадькома позирала на доглядальницю, вся здригаючись, коли кричала дитина. Час від часу її стримуваний сум проривався в конвульсивних схлипуваннях, а сльози клекотіли в горлі.

Жанна ще раз поцілувала її й прошепотіла на вухо:

— Ми подбаємо про нього, моя люба.

Розалія знову заридала, і Жанна швидко вийшла.

Вона щодня приходила до неї, і щодня, побачивши свою господиню, служниця починала ридати.

Дитину віддали годувати сусідці.

А Жюльєн тим часом ледве розмовляв із дружиною, неначе затаїв проти неї злість за те, що вона не згодилась відіслати служницю. Якось він знов було завів про це розмову, але Жанна витягла з кишені листа баронеси, в якому та просила негайно прислати їй дівчину, якщо її не залишать у Пеплі. Жюльєн розлючено скрикнув:

— Твоя мати така сама божевільна, як і ти.

Але більше вже не наполягав.

Через два тижні породілля змогла вже стати й повернулась до своїх обов’язків.

Одного ранку Жанна посадовила її і, тримаючи за руки, пильно дивлячись на неї, сказала:

— Слухай, люба, розкажи мені все.

Розалія затремтіла, потім пробелькотіла:

— Що, пані?

— Від кого ця дитина?

Страшенний розпач знову охопив служницю, вона спробувала було звільнити руки, щоб сховати в них обличчя. Але Жанна, силоміць поцілувавши її, стала втішати її:

— Це нещастя, моя дорога, та що вдієш. Ти не встояла, але таке трапляється з багатьма. Коли батько дитини одружиться з тобою, про все зовсім забудуть, і ми зможемо його взяти в найми, щоб він був разом з тобою.

Розалія стогнала, неначе її мордували, і час від часу поривалась визволитися та втекти.

Жанна говорила далі:

— Я добре розумію, що тобі соромно, але ти сама

бачиш, що я не серджусь на тебе й розмовляю ласкаво. Коли ж я питаю в тебе ім’я цього чоловіка, то для твого ж добра: з того, як ти журишся, я бачу, що він покинув тебе, і хочу стати на перешкоді цьому. Жюльєн знайде його, і ми примусимо одружитися з тобою: і коли ви житимете вдвох коло нас, ми подбаємо, щоб ти з ним була щаслива.

Але Розалія різким рухом вирвала від Жанни свої руки і стрімголов утекла, як божевільна.

Увечері, під час обіду, Жанна сказала Жюльєнові:

— Я хотіла примусити Розалію назвати ім’я її спокусника, але нічого не добилася. Спробуй тепер ти розпитати, щоб ми могли одружити з нею того негідника.

Жюльєн раптом розсердився:

— А! Знаєш, я не хочу навіть чути про таке. Тобі забаглося залишити дівчину, ну, то й залишай, але не докучай мені із цим.

Здавалося, що після пологів Розалії він став ще більш дратівливим. Засвоїв звичку розмовляти з дружиною не інакше, як гримаючи на неї, начебто завпеди був чимось розлючений, тим часом як вона, навпаки, знижувала голос, говорила ласкаво, корилася, щоб уникнути суперечок: ночами тепер часто плакала в своєму лінску.

Незважаючи на свою постійну дратівливість, чоловік її згадав про любовні втіхи, забуті ним ще із часу повернення з подорожі, і рідко коли минало три ночі, щоб він не навідав спальні дружини.

Незабаром Розалія зовсім уже видужала і зробилася менш журливою, хоч, як і раніше, здавалася чимось переляканою, наче її переслідував якийсь невідомий страх.

І ще двічі втікала вона від Жанни, коли та знову спробувала її розпитувати.

Раптом і Жюльєн став привітнішим: і молода жінка знов віддалася своїм неясним сподіванням і навіть знов повеселішала, хоч і почувала часом незвичне нездужання, про яке вона нікому не говорила.

Відлиги все ще не було, майже п’ять тижнів над суцільним, твердим і блискучим сніговим покривалом простяглеся ясне небо, вдень — наче блакитний кришталь, вночі — все усіяне зорями, які здавалися теж крижаними, до того холодно було в цьому широкому просторі.

Самотні ферми у квадратних дворах, за завісою з обсипаного інеем гілля, здавалося, спали в білих сорочках. Ні люди, ні тварини не виходили звідти: тільки комини хаток,

з яких здіймалися в морозяне повітря тонкі цівки диму, свідчили про сховане там життя.

Рівнина, огорожі, берести коло парканів — все здавалося мертвим, прибитим холодом. Інколи чути було, як тріщали дерева, неначе під корою ламалися їхні тіла; часом відривалася й падала на землю величезна гілляка, в якій лютий холод заморозив соки і порвав волокна.

Жанна неспокійно чекала приходу тепла: їй здавалося, що у всіх її невиразних стражданнях винна ця сувора пора року.

То вона нічого не могла їсти, охоплена огидою до всякої їжі, то починалося шалене серцебиття, то найлегші навіть страви викликали в ній розлад травлення, її завжди напружені нерви тремтіли в якомусь повсякчасному нестерпному збудженні.

Якось увечері, коли термометр опустився ще нижче, Жюльєн, виходячи з-за столу і тремтячи від холоду (бо в їдальні ніколи не топили як слід, такий він був ощадливий), потер руки і пробурмотів:

— Гарно буде спати вдвох цієї ночі, чи не так, моє серденько?

Він засміявся своїм колишнім добрим, дитячим сміхом, і Жанна кинулася йому на шию; але саме цього вечора вона почувала себе так погано, так нездужала, була в такому дивному нервовому настрої, що, поцілувавши його в губи, тихенько попрохала залишити її саму. Кількома словами вона з’ясувала йому свій стан:

— Я тебе прошу, мій любий, запевняю тебе, що мені щось недобре. Напевно завтра почуватиму себе вже краще.

Він не наполягав:

— Як хочеш, моя мила; якщо ти хвора, треба поберегтися.

І вони завели мову про інше.

Вона лягла спати рано. Жюльєн, усупереч звичаю, наказав затопити камін у своїй кімнаті.

І коли йому сказали, що вже «горить добре», він поцілував дружину в лоб і вийшов.

Холоднеча, здавалося, запанувала у всьому будинку. Стіни тріщали від морозу. Жанна тремтіла від холоду в своєму ліжку.

Двічі вставала, щоб підкинути в камін дров і накласти на ліжко сукні, спідниці і різну стару одежу. Але ніщо не могло її зігріти; ноги їй заніміли; від литок аж до стегон пробігав дрож; вона весь час переверталася з боку на бік, ворушилась, почувала якийсь незвичайний нервовий неспокій.

Незабаром вона зацокотіла зубами: руки її тремтіли, груди стискувало, і серце билося глухими, важкими ударами; часом здавалось, що воно зовсім спинилося; вона задихалась, наче в її горло вже не проходило повітря.

Страшенна туга опанувала її, і водночас нестерпний холод пронизував її наскрізь. Вона ніколи ще не відчувала нічого подібного, їй здавалося, життя покидає її, що вона ось-ось сконає.

Вона подумала: «Зараз я умру… Я вмираю…»

Охоплена жахом, сплигнула з ліжка, подзвонила Розалії, почекала, подзвонила знов і знов почекала, вся здригаючись від холоду.

Служниця не приходила. Вона, очевидно, спала вже першим міцним сном, перервати який неможливо, і Жанна, не тямлячи себе, босоніж вибігла на сходи.

Безшумно, навпомацки знайшовши двері, відчинила їх і покликала: «Розаліє!» — пішла далі, наштовхнулась на ліжко, помацала рукою й переконалася, що воно порожнє. Воно було порожнє і зовсім холодне, наче ніхто в нього й не лягав.

«Як! Вона ще й досі ходить десь у таку люту годину!» — здивовано подумала Жанна.

Але враз серце її заколотилося, затремтіло, вона почала задихатися і нетвердими кроками спустилася знов, щоб збудити Жюльєна.

Стрімголов вбігла в його кімнату, певна, що вмирає, і бажаючи побачити його, перш ніж знепритомніє.

При миготінні згасаючого вогнища вона побачила голову Розалії на подушці поруч із головою свого чоловіка.

Вона скрикнула, і від цього крику обоє схопилися на ліжку. На мить остовпіла, вражена тим, що побачила. Потім кинулася геть і повернулася в свою кімнату: коли ж розгублений Жюльєн покликав: «Жанно!» — її охопив невимовний жах від самої думки, що вона побачить його, почує його голос, слухатиме його пояснення, його брехню, віч-на-віч зустрінеться з ним, і вона знов кинудася по сходах, по яких щойно зійшла.

Вона бігла тепер у темряві, ризикуючи скотитися по кам’яних сходах і розбитися. Бігла вперед, її підганяла владна потреба кудись бігти, щоб нічого більше не знати, нічого більше не бачити.

Опинившись унизу, вона, як була, в сорочці, боса — опустилася на сходинку і завмерла там з затуманеним розумом.

Сплигнувши з ліжка, Жюльєн нашвидку одягся. Вона чула його рухи, кроки. Підвелася, щоб врятуватися від нього, бо він уже спускався сходами, гукаючи:

— Слухай, Жанно!

Ні, вона не хотіла ні слухати його, ні дати йому навіть доторкнутись до неї пальцем; і кинулась до їдальні, втікаючи, наче від убивці. Шукала якогось виходу, схованки, темного куточка, якогось способу уникнути цієї зустрічі і забилася під стіл. Але він уже відчинив двері і, тримаючи свічку, весь час гукав: «Жанно!» Знов схопившись, вона помчала, наче заєць, кинулася в кухню, двічі оббігла її, ніби зацькована тварина: чуючи, що він усе ще переслідує її, вона раптом розчинила двері в сад і побігла в поле.

Крижаний дотик снігу, в який її босі ноги провалювались майже до колін, надавав їй раптом відчайдушної енергії. Вона не відчувала холоду, хоч була роздягнена: вона не почувала вже нічого, таким невразливим стало її тіло від душевного болю — і все бігла, біла, як земля…

Вона промчала по великій алеї, проминула гайок, перестрибнула через рів і побігла рівниною.

Місяця не було: наче вогняні зерна, розкидані по чорному полю неба, блищали зорі, але рівнина, що ніби застигла в нерухомості й безмірній тиші, світилася тьмяною білизною.

Жанна швидко йшла, майже не дихаючи, нічого не тямлячи, ні про що не думаючи. І раптом спинилась на краю скелі. Інстинктивно спинилася, присіла і так зосталась, без думок, без волі.

З темного провалля перед нею невидимо й нечутно море дихало солоним духом водоростей, що їх викинув на берег приплив.

Довго сиділа вона так, захолонувши душею й тілом, потім раптом почала тремтіти, тремтіти страшенно, наче парус під вітром. Її руки, плечі, ноги здригалися, тіпалися, дрібно-дрібно трусилися і раптом до неї повернулась ясна і болісно гостра свідомість.

Потім перед її очима постали образи минулого: прогулянка з Жюльєном у човні дядька Ластіка, їхні розмови, зародження її кохання, хрестини човна, потім вона перенеслася ще далі, аж до тієї заколисаної мріями ночі, коли приїхала в Пепль. А тепер! Тепер! О! Все її життя розбите, всі радощі скінчились, немає жодної надії: і страшне майбутнє, повне мук, зрад і розпачу, встало перед нею. Краще вмерти, тоді всьому буде кінець.

Але десь далеко почувся голос:

— Ось тут, ось її сліди, сюди, швидше, швидше!

То був Жюльєн: він шукав її.

О! Вона не хотіла бачити його. Там, у проваллі перед нею, чула тепер невиразний гуркіт, ледве чутне хлюпання моря об скелі.

Вона схопилася, випросталася, щоб кинутись туди, і, посилаючи життю прощальне слово тих, що втратили надію, простогнала останнє передсмертне слово, останнє слово молодих солдатів, що гинуть у бою:

— Мамо!

Раптом вона подумала про свою матусю. Побачила, як та гірко ридає, побачила свого батька навколішках перед спотвореним трупом і за одну мить пережила всі муки їхнього відчаю.

Тоді вона безсило впала на сніг і вже не тікала більш, коли Жюльєн і дядько Сімон разом з Маріусом, що тримав ліхтар, схопили її за руки, щоб відтягти назад — так близько була вона від краю провалля.

Вони робили з нею все, що хотіли, бо вона не могла ворухнутися. Відчувала, що її понесли, а потім поклали в ліжко, що її розтирають гарячими рушниками; потім зникли всі спогади, і вона знепритомніла.

Потім почався кошмар, — та чи був це кошмар? Вона лежала в своїй кімнаті. Був день, але не могла підвестися. Чому? Вона не знала. І от почула якийсь тихенький шум на підлозі, начебто щось шкрябало, шелестіло, — і враз мишка, маленька, сіренька мишка швидко пробігла по її ковдрі. Слідом за нею з’явилась друга, потім третя, і всі почали просуватись до її грудей жвавими дрібненькими кроками. Жанна не перелякалася; бажаючи схопити мишеня, вона простягла було до нього руку, але даремно.

Тоді з усіх боків з’явились інші миші,— десять, двадцять, сотні, тисячі їх. Вони видирались по колонках ліжка, одна за одною тяглися по обоях, вкрили всю постіль. Незабаром вони залізли і під ковдру. Жанна відчувала, як вони ковзали по її шкірі, лоскотали її ноги, підіймались та спускались вздовж усього її тіла; бачила, як із ніг вони пробирались аж до самого її горла; і вона відбивалась від них, простягала вперед руки, щоб спіймати їх, але щоразу стискувала порожні кулаки.

Розпач охоплював її. Вона хотіла бігти, кричала, і їй здавалося, що її примушують лежати нерухомо, що чиїсь дужі руки схопили і тримають її. Але вона не бачила нікого.

Вона не мала ніякого уявлення про час. Мабуть, це тривало довго, дуже довго.

Нарешті Жанна прийшла до пам’яті — зморена, знесилена, але все-таки з приємним відчуттям. Вона почувала себе кволою-кволою. Розплющила очі і зовсім не здивувалась, побачивши матусю, що сиділа в її кімнаті з якимсь гладким, незнайомим їй чоловіком.

Скільки їй було років? Жанна зовсім не усвідомлювала цього, їй здавалося, що вона ще зовсім маленька дівчинка. Так само не було в неї й ніяких спогадів.

— Бачите, вона приходить до пам’яті,— сказав гладкий чоловік.

Матуся почала плакати:

— Ну, ну, заспокойтесь, пані баронесо, — знову казав товстун, — я ж вам кажу, що зараз я вже ручуся за неї. Але не говоріть з нею ні про що, ні про що. Хай вона спить.

Жанні здавалося, що вона ще дуже довго пробула в такій дрімоті, її відразу охоплював важкий сон, як тільки вона починала думати; і вона вже більше не пробувала ні про що згадувати, ніби несвідомо боялася, що дійсність може виникнути знову в її уяві.

Але одного разу, прокинувшись, Жанна помітила коло себе Жюльєна самого і раптом згадала все, начебто перед нею підняли завісу, що ховала досі її минуле життя.

Вона відчула страшенний біль у серці, і їй знов захотілось бігти. Скинувши з себе простирала, вона сплигнула на підлогу і впала, не маючи сили вдержатись на ногах.

Жюльєн кинувся до неї, але вона дико зарепетувала, боячись, що він торкнеться її. Звивалась і качалась по підлозі. Двері розчинилися. В кімнату разом з удовою Дантю вбігла тітка Лізон, слідом за ними барон і, нарешті, важко дихаючи, увійшла перелякана матуся.

Жанну знов поклали в ліжко, і вона відразу навмисне заплющила очі, щоб нічого не казати і цілком віддатися своїм думкам.

Мати й тітка метушились коло неї, питаючи її:

— Чи ти чуєш нас зараз, Жанно, чуєш, Жаннетто?

Прикинувшись, ніби нічого не чує, Жанна не відповідала; але вона добре помітила, що вже вечоріє. Настала ніч. Коло неї була сиділка, яка час від часу давала їй пити.

Жанна пила мовчки, але вже не спала; в голові їй снувалися болісні думки; вона марно намагалася пригадати те, що не давалось їй, немов у пам’яті її були якісь прогалини, якісь великі білі порожні місця, на яких не відбилися жодні події.

Але поступово, після великих зусиль, їй вдалось відновити всі факти.

З упертим напруженням почала вона розбиратися в них.

Приїхали матуся, тітка Лізон і барон, — виходить, вона дуже хвора. Але Жюльєн? ІДо він сказав? Чи знають що-небудь батьки? А Розалія? Де вона? І що ж робити далі? Що робити? І тут їй сяйнула одна думка — повернутися з татом та матусею до Руана, як раніш. Вона буде вдовою, — от і все.

Тоді вона стала терпляче й хитро вичікувати, прислухаючись до розмов, добре все розуміючи, але не виявляючи цього, задоволена поверненням до неї пам’яті.

Нарешті якось увечері, залишившись удвох з баронесою, вона тихесенько покликала її;

— Матусю!

Вона сама здивувалася, що її голос так змінився. Баронеса схопила її за руки:

— Донечко моя, дорога моя Жанно! Дитино моя, ти впізнаєш мене?

— Так, матусю, але не треба плакати; в нас буде довга розмова. Чи казав тобі Жюльєн, чому я втекла тоді в поле?

— Так, моя маленька, в тебе була сильна й дуже небезпечна гарячка.

— Це не так, мамо. Гарячка в мене була пізніше. Але чи сказав він тобі, від чого це трапилось і через що я втекла?

— Ні, моя люба.

— Це через те, що я застала Розалію в його ліжку.

Баронеса подумала, що дочка ще марить, і почала її

пестити.

— Спи, моя дитино, заспокойся, спробуй заснути.

Але Жанна вперто провадила своє:

— Я зараз при розумі, матусю, і не кажу вже дурниць, як це могло бути останніми днями. Якось уночі мені стало недобре, і я пішла покликати Жюльєна. Розалія спала разом з ним. Я зовсім втратила розум з відчаю й побігла по снігу, щоб кинутися з кручі.

Але баронеса повторювала:

— Так, моя дитино, ти була дуже хвора.

— Ні, це не те, мамо. Я застала Розалію в ліжку Жюльєна і не хочу більше з ним жити. Ти відвезеш мене, як колись, до Руана.

— Добре, моя дитино, — відповіла баронеса, пам’ятаючи пораду лікаря ні в чому не суперечити хворій.

— Я бачу, що ти мені не віриш, — нетерпляче сказала тоді Жанна, — піди поклич тата, він швидше зрозуміє мене.

Насилу підвівшись, матуся взяла обидві свої палиці і вийшла, волочачи ноги; за кілька хвилин вона повернулася з бароном, що підтримував її.

Вони сіли коло ліжка, і Жанна зараз же почала розповідати. Неквапливо, тихим голосом, але ясно, вона розповіла про все: про дивну вдачу Жюльєна, про його брутальність, скнарість, нарешті про його зраду.

Коли вона скінчила, барон побачив, що вона не марить, але не знав, що подумати, на що зважитись, що відповісти.

Він ніжно взяв дочку за руку, як брав колись, коли присипляв її казками:

— Слухай, моя доню, тобі треба добре все обміркувати. Не будемо поспішати; постарайся терпіти свого чоловіка, поки ми не зважимось на якесь певне рішення. Чи ти обіцяєш мені це?

— Я згодна, але я не залишусь тут, коли видужаю, — прошепотіла Жанна і потім тихенько спитала: — Де зараз Розалія?

— Ти її не побачиш більше, — відповів барон.

Але вона наполягала на своєму:

— Де вона? Я хочу знати.

Тоді він признався, що дівчина ще тут, але запевняв, що тепер вона поїде звідси.

Покинувши хвору, барон, весь палаючи гнівом, ображений в своїх батьківських почуттях, пішов до Жюльєна й суворо сказав йому:

— Пане, я вимагаю у вас пояснення вашої поведінки щодо моєї дочки. Ви зрадили її зі служницею. Це вдвоє безчесніше.

Але Жюльєн удав з себе невинного, палко заперечував, присягався іменем Бога. Та й які є докази на те? Хіба ж не втратила Жанна розум? Хіба ж не було в неї гарячки? Хіба не втекла вона по снігу тієї ночі, коли почалась її хвороба, у припадку божевілля? І саме в розпалі цього припадку, коли вона майже гола бігала по будинку, їй здалося, ніби вона побачила служницю в ліжку свого чоловіка!

Він розпалився, погрожував процесом, обурювався. І збентежений барон почав просити пробачення і, перепросивши, простяг йому свою чесну руку, яку Жюльєн відмовився потиснути.

Довідавшись про чоловікову відповідь, Жанна зовсім не розгнівалася.

— Він бреше, тату, — сказала вона, — але ми примусимо його, нарешті, признатися.

Протягом двох днів була вона мовчазна, зосереджена й задумана.

На третій день вранці вона захотіла бачити Розалію. Барон відмовився прислати служницю, сказавши, іцо вона вже поїхала. Але Жанна затялась, повторюючи:

— В такому разі хай по неї пошлють.

Вона почала вже сердитись, коли ввійшов лікар. Йому розповіли про все, щоб він міг дати пораду. Але знервована Жанна раптом заплакала і майже кричала:

— Я хочу бачити Розалію, я хочу її бачити!

Тоді лікар взяв її за руку і прошепотів:

— Заспокойтесь, пані, для вас небезпечне всяке хвилювання, бо ви вагітні.

Вона була тяжко вражена, немов ударом, і зараз же їй здалось, ніби щось у ній заворушилось. Вона замовкла, навіть не слухала, що коло неї говорили, вся поринувши в свої думки. Вночі не могла спати; нова, незвичайна думка, що в ній живе дитина, відгонила від неї сон. Вона сумувала, пригнічена тим, що це був син Жюльєна; боялася, щоб він не вдався в батька. Коли ж настав день, вона наказала покликати барона.

— Татусю, я вирішила остаточно; я хочу знати все, особливо тепер, чуєш, — я хочу, а ти знаєш, що не слід суперечити мені в моєму стані. Слухай же уважно. Ти запросиш до нас кюре. Він мені потрібен, щоб не дати Розалії говорити неправду. Коли він прийде, ти приведеш її сюди і залишишся тут з матусею. Постарайся тільки, щоб Жюльєн ні про що не здогадався.

Через годину увійшов кюре, який ще більш погладшав і задихався так само, як і матуся. Він сів коло неї в крісло, звісивши живіт між розсунутими ногами, і почав жартувати, за звичкою витираючи лоб картатою хусткою:

— Ну, ну, пані баронесо, ми з вами, здається, не худнемо; по-моєму, ми до пари одне одному.

Потім він обернувся до хворої:

— Хе-хе! А мені казали, моя молода пані, що незабаром у нас будуть нові хрестини? Ха-ха-ха! І вже не човна хреститимемо на цей раз.

І додав серйозним тоном:

— Це буде захисник батьківщини, — після короткого роздуму вів далі,— або це буде гарна мати родини… як ви, пані,— вклонився він у бік баронеси.

Але тут відчинилися двері в глибині кімнати. Барон підштовхував розгублену Розалію, яка, плачучи і чіпляючись за одвірок, ніяк не хотіла входити. Нарешті одним штурханом барон нетерпляче ввіпхнув служницю в кімнату. Вона затулила руками обличчя і стояла схлипуючи.

Як тільки Жанна її побачила, вона швидко схопилася і сіла, блідіша, ніж простирало; серце в неї билося так шалено, що за кожним ударом піднімалась тонка сорочка, прилипла до тіла. Вона не могла вимовити ні слова, задихаючись, і насилу переводила дух. Нарешті уриваним від хвилювання голосом вона промовила:

— Мені… мені… не треба… було б… розпитувати тебе… Мені… мені досить бачити тебе такою… бачити твій… твій сором… передо мною.

їй важко було дихати; після паузи вона повела:

— Але я хочу знати все… все. Я запросила пана кюре, щоб це було наче сповідь, чуєш?

Розалія не рухалась; якісь приглушені зойки виривалися з-під її стиснутих рук.

Розпалений гнівом барон схопив її за руки, з усієї сили відірвав їх від обличчя і кинув її навколішки перед ліжком.

— Говори… Відповідай!

Вона так і залишилась на підлозі, в позі Магдалини, що кається в гріхах, чепчик з’їхав їй з голови, фартух простяг-ся но підлозі, обличчя знову було затулене руками.

Тоді до неї звернувся кюре:

— Ну, доню моя, слухай, що тобі кажуть, і відповідай. Ми не хочемо тобі зла, але хочемо знати все, що сталося.

Жанна дивилась на неї, нахилившись над краєм ліжка.

— Це правда, — запитала вона, — що ти була в ліжку Жюльєна, коли я застала вас тоді?

— Так, пані,— простогнала крізь стиснуті руки Розалія.

Тоді, важко й шумно дихаючи, заплакала й баронеса,

змішуючи з плачем Розалії свої судорожні ридання.

Втупивши в служницю очі, Жанна спитала:

— З якого часу це почалося?

— З того часу, як він прийшов, — пробелькотіла Розалія.

Жанна не зрозуміла:

— З того часу, як він прийшов?.. Виходить… з весни?

— Так, пані.

— З того часу, як він почав у нас бувати?

— Так, пані.

І Жанна засипала її запитаннями, поспішно, ніби захлинаючись.

— Але як це сталося? Як він заговорив з тобою про це? Як він оволодів тобою? Що він тобі казав? Коли саме і як ти йому поступилася? Як ти могла йому віддатися?

Розалія, теж захоплена якимсь гарячковим бажанням говорити, якоюсь потребою розповісти все, відняла руки від обличчя:

— Хіба я знаю? Це було в той день, як він уперше тут обідав, коли він прийшов до мене в мою кімнату. Він сховався на горищі. Я не сміла кричати, щоб не наробити скандалу. Він ліг зі мною; я сама не знаю, що тоді робила; він же робив усе, що хотів. Я мовчала, бо дуже він мені сподобався.

— Ну, а твоя… твоя дитина… від нього? — скрикнула Жанна.

Розалія заридала.

— Так, пані.

І обидві замовкли.

Чути було тільки схлипування Розалії та баронеси.

Пригнічена всім цим, Жанна теж відчула на очах сльози, що беззвучно потекли по її щоках.

Дитина її служниці мала того ж самого батька, що й її власна! Її гнів стих. Вона почувала, Що її охопив безпросвітний, глибокий, безмірний відчай.

І зміненим, зм’якшеним голосом, яким говорять жінки, коли плачуть, вона запитала знову:

— А як ми повернулися… звідти… з подорожі… коли це відновилося?

— У… у перший же вечір він прийшов до мене… — пробурмотіла служниця, зовсім звалившись на підлогу.

Кожне її слово розривало Жаннине серце. Виходить, першого ж вечора, після повернення до Пепля, він покинув її заради цієї дівчини. Ось чому він залишив її спати саму.

Тепер Жанна знала вже досить і не хотіла більше знати нічого.

— Геть, геть звідси, — закричала вона. Та пригнічена Розалія не поворухнулась, і Жанна звернулась до батька:

— Виведи, забери її геть!

Але кюре, що досі мовчав, визнав нагоду зручною, щоб виголосити маленьку проповідь.

— Дуже погано те, що ти вчинила, доню моя, дуже погано, і Бог не простить тобі цього гак легко. Згадай про пекло, що чекає тебе, коли ти не виправиш надалі своєї поведінки. Тепер, коли ти маєш дитину, тобі треба шануватися. Пані баронеса безумовно зробить що-небудь для тебе, а ми підшукаємо тобі чоловіка…

Він говорив би ще довго, але барон, знову схопивши Розалію за плечі, підняв її, дотяг до дверей і, наче торбу, викинув у коридор.

Тільки-но він повернувся, блідіший від дочки, як кюре почав знову:

— Що ви хочете? Вони всі тут такі, чиста біда, але нічого не вдієш, і треба вже бути поблажливим до людських слабостей. Вони ніколи не виходять заміж, не ставши перед тим вагітними, ніколи, пані. Це вже, як то кажуть, місцевий звичай, — додав він з усміхом і потім продовжував обуреним тоном:

— Навіть діти, і ті часом грішать цим. Я сам торік спіймав на кладовищі двох маленьких учнів — хлопчика і дівчинку. Я повідомив батьків, і знаєте, що вони мені відповіли? «Що ж ви хочете, пане кюре, це ж не ми навчили їх цієї розпусти, і ми тут нічого не можемо вдіяти». Ось, пане, і ваша служниця вчинила, як і інші…

Але барон, тремтячи від обурення, перепинив його:

— Вона? Яке мені діло до неї? Але Жюльєн, ось хто обурює мене. Його вчинок безчесний, і я заберу від нього дочку.

І він почав ходити по кімнаті, все більш розпалюючись і гніваючись:

— Це підло зрадити так мою дочку, підло. Він розпусник, негідник, цей чоловік, він мерзотник, і я скажу йому це, я надаю йому ляпасів, я заб’ю його своєю палицею!

Але священик повільно почав нюхати з табакерки, сидячи коло баронеси, яка все ще плакала, і мав намір до останку дограти свою роль миротворця:

— Слухайте, пане барон, між нами кажучи, він зробив, як роблять усі. Чи багато знаєте ви незрадливих чоловіків?

І він додав з лукавою добродушністю:

— Знаєте, б'юсь об заклад, що ви самі теж мали які-не-будь пригоди, признайтеся по щирості, хіба ж не так?

Барон збентежено спинився перед священиком, який продовжував:

— Авжеж, ви робили, як і всі. Хто знає, може, й ви колись спокусилися такою покоївочкою, як ця. Кажу вам, що так роблять усі. І ваша дружина через це не була ні менше щасливою, ні менш любимою, чи не так?

Розгублений барон не міг зрушити з місця.

Хай йому чорт, це правда, що й він робив так само і навіть часто, щоразу, як траплялась нагода; і він так само не шанував родинного вогнища, не пропускаючи й покоївок своєї дружини, якщо вони були гарненькі. Чи був і він через це негідником? Чому суворо засуджує поведінку Жюльєна, тим часом як сам ніколи навіть і не помислив, що його власна поведінка могла вважатися злочинною?

А на вустах баронеси, яка все ще схлипувала, промайнув ледве помітний усміх від згадки про пустощі свого чоловіка, бо вона належала до породи тих сентиментальних людей, лагідних та добродушних, для яких любовні пригоди становлять частину існування.

Жанна, зовсім знесилена, лежала горілиць з розплющеними очима, безсило розкинувши руки, і сумно віддавалася своїм думкам. їй пригадалась одна фраза Розалії, що ранила душу, ножем краяла серце: «Я мовчала, бо дуже він мені сподобався».

їй він теж сподобався, і тільки через це врна віддалась йому, зв’язала з ним усе своє життя, зреклася всіх надій, усіх сподіваних бажань, невідомого майбутнього. Вона кинулася в цей шлюб, у цю безодню, щоб зазнати нещастя, журби, розпачу, через те тільки, що, як і Розалії, він їй сподобався.

Двері відчинились від несамовитого удару. Появився розлючений Жюльєн. Помітивши Розалію, що ридала на сходах, він прийшов довідатись про все, розуміючи, що тут щось затівають і що служниця, напевно, проговорилася. Побачивши кюре, він наче прикипів до місця._

— Що це? В чім річ? — запитав він тремтячим голосом, але зовні спокійно.

Барон, ще недавно такий рішучий, не зважувався нічого Сказати, боячись, щоб зять не відповів доказами кюре і не послався на його власний приклад. Матуся плакала ще голосніше, а Жанна, спершись на руки і важко дихаючи, дивилась на того, хто завдав їй такої нестерпної муки. Нарешті вона промовила:

— Річ у тому, що ми тепер знаємо все, ми знаємо про всі ваші ганебні вчинки з того часу… з того часу, як ви вперше ввійшли в цей дім… Річ у тому, що дитина цієї служниці ваша, як… як… і моя дитина… Вони будуть братами… — І такого болю завдала їй ця згадка, що вона впала на постіль і нестримно заридала.

Жюльєн стояв вражений, не знаючи, що казати, що робити. Тоді кюре втрутився знову:

— Ну, ну, не слід так побиватись, моя молода пані, будьте розважливі.

Він підвівся, підійшов до ліжка й поклав на чоло охопленої розпачем Жанни свою теплу руку. І цей простий дотик якось дивно її заспокоїв. Вона зараз же відчула себе знесиленою, наче ця дужа селянська рука, що звикла відпускати гріхи і ласкаво підбадьорювати душі, принесла їй своїм дотиком таємниче умиротворення.

А товстун стояв і добродушно продовжував:

— Пані, треба завжди прощати. Ось з вами сталося велике нещастя, але Бог у своєму милосерді нагородив вас великою радістю, бо незабаром ви станете матір’ю. Ця дитина буде вашою втіхою. І заради неї я благаю вас, я вас заклинаю простити панові Жюльєну його помилку. Це буде новим зв’язком поміж вами, запорукою його вірності в майбутньому. Невже ви зможете відокремитися і в серці своєму від того, чий плід ви носите в своїй утробі?

Жанна нічого не відповіла; вона була така пригнічена, засмучена, знеможена, що не мала навіть сили для гніву чи ненависті. їй здавалось, що нерви її ослабли, ніби їх підрізали, вона ледве-ледве жила.

Баронеса, серце якої зовсім не знало злопам’ятності, не здатна до довгого напруження, пробурмотіла:

— Ну, Жанно?

Тоді кюре, взявши за руку чоловіка, підвів його до ліжка і вклав Жюльєнову руку в руку його дружини. Потім він злегка ляснув поверх їх рук, наче щоб остаточно з’єднати їх, і, облишивши свій офіціальний тон проповідника, промовив з задоволеним виразом:

— От і все. Вірте мені, так буде краще.

Дві з’єднані на мить руки зараз же розімкнулися. Жюльєн, не наважуючись поцілувати Жанну, поцілував у чоло баронесу, повернувся на каблуках, узяв під руку барона, який не опирався, задоволений з того, що все владналося, і вони вийшли разом викурити сигару.

Знесилена хвора задрімала, а священик з баронесою почали пошепки розмовляти.

Абат говорив, пояснював свої міркування, а баронеса з усім згоджувалася, киваючи головою. Нарешті він резюмував:

— Отже, вирішено: ви дасте цій дівчині ферму Барвіль, а я беру на себе підшукати їй чоловіка, якого-небудь хорошого, порядного парубка. О, з посагом у двадцять тисяч франків нам не бракуватиме охочих. Нам залишиться тільки вибирати.

І баронеса уже всміхалася, почуваючи себе цілком щасливою, з двома сльозинками, що спинились на її щоках і вогкі сліди яких встигли вже висохнути.

— Це вирішено, — говорила вона. — Барвіль вартий що-найменш двадцяти тисяч франків, але треба записати ферму на дитину; вона ж із чоловіком користуватимуться за свого життя прибутками з неї.

Абат підвівся і потиснув руку баронесі:

— Не турбуйтесь, пані баронесо, не турбуйтесь; я ж знаю, як вам важко підійматися.

Виходячи, він зустрів тітку Лізон, що йшла навідати хвору. Вона нічого не помітила. їй нічого не сказали, і, як завжди, вона так ні про що й не довідалась.

VIII

Розалія залишила панський дім. У Жанни кінчався період її скорботної вагітності. Думка про те, що вона має стати матір’ю, не приносила її серцю ніякої радості, така пригнічена була вона горем. Байдуже ждала дитини, вся охоплена передчуттям безмежних страждань.

Весна наблизилась непомітно. Оголені дерева тремтіли під поривами холодного ще вітру, але серед вогкої трави в канавах, де гнило осіннє листя, почав з’являтися жовтоцвіт. Від усієї рівнини, від дворів ферми, від розмитих полів пахло вогкістю, ніби тхнуло іпумувинням. А з рудуватої землі виглядало, виблискуючи в сонячному промінні, безліч маленьких зелененьких кільчиків.

Товста кремезна жінка заступила Розалію і підтримувала баронесу під час її одноманітних прогулянок по алеї, на якій ніколи не просихав мокрий і брудний слід від її важкої ноги.

Татусь водив під руку Жанну, яка обважніла тепер і весь час почувала себе недужою; тим часом тітка Лізон, стривожена подією, що наближалася, вся зворушена цією таємницею, якої їй ніколи не судилося зазнати, підтримувала її з другого боку.

І так вони ходили, майже не розмовляючи, цілими годинами, тим часом як Жюльєн їздив верхи но околицях, несподівано віддавшись цьому новому захопленню.

Ніщо не порушувало їх похмурого життя. Барон, його дружина і віконт зробили візит Фурвілям, з якими Жюльєн, як виявилося, встиг близько познайомитися, невідомо коли і як, і обмінялися офіційним візитом з Брізвілями, які так само жили, заховавшись у своєму сонному домі.

Якось, коло четвертої години дня, у двір замку в’їхали два вершники, чоловік і жінка. Дуже збуджений Жюльєн убіг у кімнату Жанни.

— Швидше, швидше зійди вниз. Це Фурвілі. Вони приїхали запросто, як сусіди, знаючи про твій стан. Скажи, що я вийшов, але скоро повернуся. Мені треба переодягтись.

Здивована Жанна зійшла вниз. Молода жінка, бліда, гарненька, тендітна, з хворобливим обличчям, блискучими очима і таким матово-білявим волоссям, ніби його ніколи не пестило сонячне проміння, спокійно відрекомендувала свого чоловіка, справжнього велетня, якесь опудало з довгими рудими вусами. Потім вона додала:

— Ми вже кілька разів зустрічалися з паном де Лама-ром. Він казав нам, що ви себе погано почуваєте, і ми не хотіли більше відкладати знайомства з вами, і вирішили навідати вас запросто, без будь-яких церемоній. Як ви самі бачите — ми приїхали верхи. До того ж якось недавно ми мали приємність бачити в себе вашу матусю й барона.

Вона говорила невимушено, просто і ввічливо. Жанна була зачарована і відразу відчула до неї щиру прихильність.

«Ось — друг», — подумала вона.

Граф де Фурвіль, навпаки, здавався ведмедем у вітальні. Сівши, він поклав свій капелюх на сусідній стілець і деякий час не знав, що робити зі своїми руками; згодом сперся ними на коліна, потім на ручки крісла і, нарешті, склав пальці, наче для молитви.

Раптом увійшов Жюльєн. Вражена Жанна не впізнала його. Він поголився. Він був вродливий, елегантний, чарівний, як під час їхніх заручин. Потиснув волохату лапу графові, який, здавалось, прокинувся від його приходу, і поцілував руку графині, в якої злегка порожевіли її щоки кольору слонової кості, здригнулись вії.

Потім він почав розмову. Він був чемний, як колись. Його великі очі — дзеркало кохання — знову стали ніжними, а шорстке волосся від щітки та запашної помади стало, як колись, м’яке, блискуче і хвилясте.

Коли Фурвілі вже від’їздили, графиня звернулась до Жюльєна:

— Чи не хочете ви, дорогий віконте, прогулятися в четвер верхи?

Поки Жюльєн вклонявся, бурмочучи:

— Так, з радістю, графине, — вона взяла руки Жанни і, ласкаво всміхаючись, промовила ніжним, задушевним Тоном:

— О, коли ви видужаєте, ми будемо їздити по околицях утрьох. Це буде чудово, правда?

Вправно піднявши шлейф своєї амазонки, вона легко, як пташка, скочила в сідло, тим часом як її чоловік, незграбно вклонившись, виліз на свого величезного нормандського коня, нагадуючи на ньому постать кентавра.

Коли вони зникли за ворітьми, Жюльєн з захопленням вигукнув:

— Які чудові люди! От знайомство, яке буде нам на користь.

Жанна, теж задоволена, сама не знаючи чому, відповіла:

— Графиня — чарівна; я почуваю, що полюблю її, але її чоловік виглядає звіром. А де ти познайомився з ними?

— Я зустрів їх випадково у Брізвілів, — відповів Жюльєн, весело потираючи руки. — Чоловік, справді, здається трохи грубим. Він завзятий мисливець, але справжній аристократ.

Обід пройшов майже весело, ніби в дім зазирнуло досі сховане десь щастя.

Нічого нового не трапилося більше аж до останніх днів липня.

Якось увечері, у вівторок, коли вони сиділи під ллатаном за дерев’яним столом, на якому стояли дві чарки та графин з горілкою, Жанна раптом скрикнула і, дуже збліднувши, обома руками схопилася за живіт. Гострий біль враз пройняв її і потім одразу зник.

Але хвилин через десять вона відчула новий, довший уже, хоч і не такий гострий біль. Насилу повернулася

в будинок, батько й чоловік майже несли її. Короткий перехід од платана до її кімнати здався їй безмірно довгим; вона мимоволі стогнала, просила посадовити її, спинитися, вся пригнічена нестерпним почуттям якоїсь ваги в животі.

Час пологів ще не настав, їх чекали у вересні, але, боячись можливих ускладнень, запрягли екіпаж, і дядько Сімон галопом помчав по лікаря.

Лікар приїхав коло півночі і з першого ж погляду визначив симптоми передчасних пологів.

У ліжку болі трохи стихли, але якась страшенна туга стискувала серце Жанни, якась незвичайна слабість усього тіла, наче неясне передчуття, таємничий дотик смерті. То був один з тих моментів, коли смерть підходить до нас так близько, що від її дихання холоне серце.

В кімнаті було повно людей. Матуся, важко дихаючи, сиділа в кріслі. У барона, зовсім розгубленого, тремтіли руки, він кидався на всі боки, приносив якісь речі, радився а лікарем. Жюльєн ходив туди й сюди по кімнаті із схвильованим виглядом, але внутрішньо зовсім спокійний; вдова Дантю стояла коло ліжка в ногах породіллі з тим виразом на обличчі, який годиться мати в таких випадках, з виразом бувалої жінки, яку ніщо вже не здивує. Акушерка й сиділка коло хворих та мерців, вона зустрічала тих, хто з’являвся на цей світ, приймала їх перший покрик, обмивала першою водою їх новонароджене тіло, сповивала його в перші пелюшки, а потім з таким же спокоєм слухала останні слова, останнє хрипіння, останню агонію тих, хто відходив з цього світу, так само обмивала їх востаннє, витирала оцтом зів’яле тіло, загортала в останнє простирало; і завжди залишалася непохитно байдужою в усіх випадках народження і смерті.

Куховарка Людівіна й тітка Лізон скромно стояли за дверима передпокою.

Хвора час від часу жалібно стогнала.

Протягом двох годин можна було гадати, що до пологів ще далеко, але надвечір відновилися страшенні болі, які незабаром стали нестерпними. Жанна, мимоволі скрикуючи крізь зціплені зуби, безупинно думала про Розалію, яка зовсім не страждала, майже не стогнала, і так легко, без мук, породила свою незаконну дитину.

Вона весь час порівнювала себе з нею в своїй безталанній, змученій душі, і проклинала Бога, в справедливість якого раніше вірила, обурювалася проти злочинного вироку долі, проти ганебної брехні тих, що проповідують справедливість і добро.

Часом біль ставав таким нестерпним, що в ній згасали всі думки. Здавалося, всі її сили, свідомість, все життя витрачалось на ці страждання.

В хвилини полегкості вона не могла відірвати очей від Жюльєна; і інший біль, біль душі, пригнічував її, коли вона згадувала той день, як її служниця впала коло цього самого ліжка з дитиною поміж ніг — братом маленького створіння, що так жорстоко розривало їй нутро. Вона зовсім виразно згадувала жести, погляди і слова свого чоловіка над розпростертою дівчиною; і тепер вона читала в ньому, ніби його думки були написані в його рухах, ту саму нудьгу, ту саму байдужість, що була в ньому і до тієї, іншої, ту ж неуважність егоїста, якого дратувало те, що він став батьком.

Але раптом її охопила така жорстока судорога, така спазма, що вона подумала: «Я зараз помру. Я вмираю…»

І тоді її душу переповнило шалене обурення, безмежна ненависть, потреба проклинати й цього чоловіка, що занапастив її, і невідому дитину, що її вбивала.

З надлюдським зусиллям напружилась вона, щоб викинути з себе цей тягар, і раптом їй здалося, що все її нутро враз спорожнилося, а болі вщухли.

Сиділка і лікар, нахилившись, поралися коло неї. Вони щось забрали, і трохи згодом вона здригнулась від приглушеного, знайомого вже їй звуку. І тоді цей кволий жалібний крик, це слабеньке нявчання новонародженої дитини увійшло в її серце, в її душу, в усе її нещасне знесилене тіло, — і вона несвідомим рухом спробувала простягти руки.

В ній піднялася хвиля радості, порив до нового щастя. Вона враз відчула себе звільненою, заспокоєною, щасливою, такою щасливою, як ніколи! Її серце й тіло оживали, вона почувала себе матір’ю!

Вона захотіла подивитися на свою дитину. Народившись передчасно, хлопчик не мав ні волосся, ні нігтів; але коли Жанна побачила, як ворушиться цей хробачок, як він роззявляє рота, коли почула його крики й доторкнулась до цього скорченого недоноска, що жваво ворушився і гримасував, її охопила непереможна радість; вона зрозуміла, що врятована від безнадійності, що вона має кого любити, і більше їй нічого не потрібно.

З того часу в Жанни була одна думка — думка про свою дитину. Несподівано вона стала фанатичною матір’ю, тим більш екзальтованою, чим сильніше почувала себе розчарованою в своєму коханні, обдуреною в своїх надіях. Вона зажадала, щоб колиска дитини завжди стояла коло її ліжка; потім, коли могла вже вставати, то цілісінькі дні просиджувала коло вікна, гойдаючи легеньку колиску.

Вона ревнувала дитя до мамки, і, коли це маленьке створіння, зголоднівши, простягало рученята до повної з блакитними жилками груді і жадібними губами хапало темний, зморщений сосок, Жанна, вся збліднувши і тремтячи, дивилась на цю дужу, спокійну селянку, бажаючи відірвати від неї свого сина і роздерти нігтями цю грудь, яку він так жадібно смоктав.

Потім вона захотіла сама вишивати для нього гарні й елегантні вбрання. Дитина потопала в цілій хмарі мережив, на неї одягали розкішні чепчики. Тільки про це й могла вона говорити, вона перепиняла розмови, щоб показати які-небудь пелюшки, дитячий нагрудник чи якусь дуже гарну зроблену стрічку, і не чуючи нічого з того, що говорили навколо неї, захоплювалась чимось із дитячої білизни, довго розглядала, повертаючи на всі боки в піднятій руці, і потім раптом запитувала:

— Як ви думаєте, чи гарно буде йому в цьому?

Барон і матуся всміхалися, дивлячись на цю невгамовну

ніжність, але Жюльєн, почуваючи, як порушуються його звички і зменшується вплив його в домі через цього всемогутнього, галасливого тирана, і мимоволі ревнуючи до цього шматочка людської плоті, що відбирав його місце в родині, безперестанку, дратуючись і сердячись, повторював:

— Вона нестерпна з своїм пискуном.

Незабаром Жанна так захопилася цією любов’ю, що цілі ночі просиджувала біля колиски, дивлячись, як спить її дитина. Від цього вона виснажувалась, бо не мала спочинку, марніла і кашляла. Тому лікар наказав розлучити її з сином.

Вона гнівалася, плакала, благала, але це не допомогло. Щовечора його відносили до мамки, і щоночі мати вставала і боса підходила до дверей, прикладаючи вухо до щілини в замку, щоб послухати, чи спокійно він спить, чи не прокидається часом, чи не треба йому чого.

Якось Жюльєн, що пізно повернувся з обіду у Фурвілів, застав її коло дверей, і з того часу її почали замикати на ключ, щоб примусити зоставатись у ліжку.

Хрестини відбулись наприкінці серпня. Барон був хрещеним батьком, а тітка Лізон — хрещеною матір’ю. Хлопчика назвали П'єр-Сімон-Поль, ім’я ІІоль стало його звичайним іменем.

На початку вересня тихенько поїхала тітка Лізон, і відсутності її так само не помітили, як не помічали і перебування в домі.

Якось увечері, після обіду, прийшов кюре. Він здавався збентеженим, неначе приніс із собою якусь таємницю. Після довгих балачок він попросив у баронеси і її чоловіка приділити йому кілька хвилин для окремої розмови.

Всі троє тихою ходою пішли до кінця алеї, жваво розмовляючи, тим часом як Жюльєн, залишившись удвох з Жан-ною, дивувався, тривожився і гнівався з приводу цієї таємничості.

Він захотів провести кюре, коли той вже прощався, і зник разом з ним в напрямку церкви, де дзвонили до молитви Богородиці.

Погода була свіжа, майже холодна, і незабаром всі зійшлися у вітальні й почали було вже дрімати там, коли раптом вбіг Жюльєн, червоний і обурений.

Ще на дверях, не звертаючи уваги на те, що у вітальні була й Жанна, він крикнув тестю й тещі:

— Та ви збожеволіли, чи що! Кинути цій дівці двадцять тисяч франків!

Ніхто не відповів йому, так усі були вражені. Задихаючись від гніву, він продовжував:

— Треба ж дійти до такої дурості! Ви хочете, мабуть, залишити нас без жодного су!

Барон схаменувся і спробував був його спинити:

— Замовкніть! Подумайте про те, що тут ваша дружина.

Але Жюльєн весь тремтів від роздратування:

— Плювати мені на це! До того ж вона сама добре це знає. Це грабунок її статків.

Жанна, нічого не розуміючи, здивовано дивилась на всіх.

— Але в чому ж, нарешті, річ? — пробелькотіла вона.

Тоді Жюльєн звернувся до неї як до спільника, ошуканого разом з ним. Він швидко розповів їй про змову видати Розалію заміж, давши за нею в посаг ферму Барвіль, щб коштувала щонайменше двадцять тисяч франків. Він повторював:

— Твої батьки збожеволіли, моя люба, зовсім збожеволіли. Двадцять тисяч франків! Двадцять тисяч франків!

Та вони з глузду з’їхали! Двадцять тисяч франків якомусь байстрюкові!

Жанна слухала його без обурення і гніву, сама дивуючись із свого спокою, байдужа тепер до всього, крім своєї дитини.

Барон задихався, не знаходячи слів для відповіді. Нарешті він спалахнув, затупотів ногами й закричав:

— Подумайте про те, що ви кажете, — це, врешті, обурливо! Хто винен в тому, що треба давати посаг за цією дівчиною, яка стала матір’ю? Чия це дитина? А ви хочете тепер її покинути?

Жюльєн, здивований гнівом барона, пильно дивився на нього. Потім відповів спокійнішим тоном:

— Але й півтори тисячі франків було б цілком досить. Вони всі мають дітей до заміжжя. Хіба не однаково, від кого дитина, це зовсім байдуже. Якщо ж ви подаруєте одну з ваших ферм вартістю в двадцять тисяч франків, то крім шкоди, яку нам зробите, би цим по всіх кутках розголосите про те, що трапилося з цією дівчиною, а вам слід було б хоч трохи подумати про наше добре ім’я й становище.

Він говорив це суворим голосом як людина, впевнена в своїм праві та логічності своїх міркувань. Барон, збитий з пантелику цією несподіваною аргументацією, стояв перед ним мовчки. Тоді Жюльєн, відчуваючи свою перемогу, сказав:

— На щастя, ще нічого не зроблено, я знаю парубка, що хоче одружитися з нею: це розумний хлопець, і з ним можна буде владнати все. Я беру це на себе.

І він пішов геть, побоюючись продовження суперечки, задоволений загальним мовчанням, вважаючи його згодою.

Як тільки він зник за дверима, барон, тремтячи від обурення, роздратовано скрикнув:

— О! Це вже занадто, це занадто!

Але Жанна, звівши очі на розгублене обличчя свого батька, раптом розсміялася так дзвінко, як сміялася перше, коли бачила щось кумедне.

— Тату, тату, — повторювала вона, — чи ти чув, як він промовляв «двадцять тисяч франків»!

І матуся, яка швидко піддавалась веселощам, як і сльозам, згадавши розлючений вигляд свого зятя, його обурені вигуки, його рішучу відмову згодитися віддати ним же спокушеній дівчині гроші, що йому не належали, до того ж задоволена добрим настроєм Жанни, почала труситися від свого задушливого сміху, що наповнював її очі слізьми. Тоді й барон, перейнявшись їх веселістю, почав реготати разом з ними, і всі троє, наче за колишніх добрих часів, віддались непереможному сміхові.

Коли вони трохи заспокоїлися, Жанна із здивуванням відмітила:

— Дивна річ, все це мене зовсім не хвилює. Він тепер для мене як чужий. Мені навіть не віриться, що я його дружина. Ви самі бачите, я сміюся з його… з його… з його безтактовності.

І, все ще всміхаючись, вони зворушено поцілувалися, самі не знаючи чому.

А через два дні після скандалу, коли Жюльєн кудись поїхав верхи, якийсь високий парубок, двадцяти двох — двадцяти п’яти років, одягнений в зовсім нову грубу синю блузу, складки якої не згинались, а застебнуті на манжетах рукава надималися, обережно ввійшов у ворота, наче він чатував за ними з самого ранку, пробрався вздовж канави, що оточувала ферму Кульярів, обійшов замок і таємниче наблизився до барона і двох жінок, що сиділи під платаном.

Помітивши їх, він зняв картуз і, поки йшов, все вклонявся їм із збентеженим виразом.

Як тільки він наблизився до них так, що його могли чути, він пробурмотів:

— Ваш покірний слуга, пане барон, пані та все товариство.

Потім, оскільки йому нічого не відповіли, заявив:

— Це я й є — Дезіре Лекок.

Але це ім’я нічого не роз’яснило, і барон спитав:

— Що вам треба?

Тоді парубок, бачачи конечну потребу з’ясувати свою справу, зовсім збентежився. Дивлячись то на картуз, який він тримав у руках, то на покрівлю замку, він пробурмотів:

— Це пан кюре сказав мені кілька слів у цій справі…—і замовк, боячись проговоритись і пошкодити своїм інтересам.

— У якій справі? Я нічого не знаю, — відповів барон, не розуміючи.

Тоді парубок наважився і, знизивши голос, сказав:

— У справі вашої служниці… Розалії.

Жанна здогадавшись, у чому річ, підвелась і пішла з дитиною на руках. Барон промовив:

— Підійдіть ближче, — і показав йому на стілець, де щойно сиділа Жанна.

Селянин зараз же сів, пробурмотівши:

— Спасибі за ласку.

Потім він почав чекати, ніби не маючи чого сказати. Після досить довгої мовчанки наважився, нарешті, приступити до діла і звів погляд до блакитного неба.

— А погода яка тепла для цієї пори! Хіба що для озимих тільки не дуже добра, — і він замовк.

Баронові урвався терпець, і він раптом запитав його сухим тоном:

— То це ви одружуєтеся з Розалією?

Підозріливий, як і всі нормандці, парубок відразу ж

збентежився.

Він відповів обачно, хоч і більш твердим тоном:

— Це, бачите, як вийде, можливо, що й так, а можливо, що й ні.

Але барона роздратували ці виверти.

— Та кажіть же прямо, чорт забирай, за цим ви прийшли сюди — чи ні? Берете ви її чи ні?

Збентежений парубок втупив очі в свої ноги:

— Якщо все буде так, як казав мені пан кюре, то я беру її; але як воно буде так, як каже пан Жюльєн, то я не хочу її брати.

— А що вам казав пан Жюльєн?

— Пан Жюльєн сказав мені, що матиму за нею півтори тисячі франків, а пан кюре сказав мені, що матиму двадцять тисяч. Я згоден, як буде двадцять тисяч, але зовсім не хочу, як буде тисяча п’ятсот франків.

Тоді баронеса, що сиділа в своєму кріслі й дивилася весь час на стурбоване обличчя парубка, почала дрібно сміятися. Селянин скоса незадоволено глянув на неї, не розуміючи причини цього сміху, і чекав відповіді.

Збентежений цим торгом барон відразу перебив його:

— Я казав панові кюре, що ви матимете в дожиттєве володіння ферму Барвіль, яка має перейти потім до дитини. Ферма варта двадцяти тисяч франків. Я ніколи не міняю свого слова. Згодні ви чи ні?

Парубок покірно й задоволено посміхнувся і раптом став балакучим:

— Ну, коли так, я не відмовлюсь. У цьому тільки й була затримка. Коли пан кюре казав мені про це, я тоді ж вирішив оженитись. Бігме, що так, до того ж я бажав стати в пригоді панові барону, який, гадаю, віддячив би мені за це. Бо так уже повелося між людьми, що коли хто робить кому-небудь послугу, то завжди йому віддячать за це пізніше. Але пан Жюльєн прийшов до мене і враз чую, що тільки півтори тисячі. Тоді я подумав: «Треба довідатись», — і прийшов до вас. Це не через те, що я не йняв віри, а через те, що просто хотів з’ясувати цю справу. Бо, як кажуть, дружба дружбою, а гроші лік люблять, чи не так, пане барон?

Щоб перепинити його, барон запитав:

— Коли ви хочете справити весілля?

Селянин знову став нерішучим, збентеженим. Нарешті він промовив запинаючись:

— А хіба ж ми не напишемо спершу папірця?

Тоді барон розгнівався:

— Та якого ж біса? Ви ж будете мати шлюбний документ, це найкращий папірець.

Селянин уперто правив своє:

— Але поки там що, ми можемо теж скласти і нашу умову, це не зашкодить ніколи.

Барон рішуче підвівся:

— Відповідайте — так чи ні, зараз же. Якщо ви не хочете, так і кажіть, бо в мене є інший претендент.

Острах мати суперника зовсім збив з пантелику хитрого нормандця. Він зважився і простяг руку, наче після купівлі корови.

— Переб’ємо руки, пане барон, справа скінчена. Тільки дурень від цього відмовиться.

Барон перебив руки, потім гукнув:

— Людівіно!

Куховарка висунула з вікна голову.

— Принесіть пляшку вина.

Вони випили, щоб сприснути угоду, і парубок пішов уже бадьорішою ходою.

Жюльєнові нічого не сказали про ці відвідини. Шлюбний контракт було складено у великій таємниці, потім, після разового оповіщення в церкві, справили весілля в понеділок уранці.

Одна з сусідок несла в церкві за молодими дитину, як певну запоруку майбутнього багатства. І ніхто в окрузі гіе дивувався — всі заздрили Дезіре Лекоку. В сорочці родився, — казали з лукавим усміхом, в якому не було, проте,

і тіні осуду.

Жюльєн учинив страшенний скандал, який скоротив

перебування тестя і тещі в Пеплі. Жанна розлучалася з ними без особливого смутку, бо Поль став тепер для неї невичерпним джерелом щастя.

IX

Коли Жанна зовсім видужала від пологів, було вирішено нанести візит Фурвілям і побувати з візитом у маркіза де Кутельє.

Жюльєн щойно купив на аукціоні новий однокінний фаетон, щоб можна було виїжджати разів зо два на місяць.

Одного ясного грудневого дня фаетон запрягли і, проїхавши години дві нормандською рівниною, почали спускатися в невеличку долину, схили якої поросли лісом, а середина була зорана.

Потім поля змінились лугами, а луги болотами, повними сухого вже в цю пору року очерету, що шелестів своїм довгим сухим листям, схожим на жовті стрічки.

Несподівано за крутим поворотом долини показався замок Врійєт: одним боком він упирався в лісистий схил, а другим поринав підніжжям у величезний став, на протилежному березі якого простягався вгору по другому схилу долини високий ялиновий ліс.

Проїхавши старовинний підйомний міст і величезний портал у стилі Людовіка XII, вони в’їхали в парадний двір, де стояв красивий замок у стилі тієї ж доби, обкладений цеглою, обабіч якого здіймалися вкриті черепицею вежі.

Жюльєн пояснив Жанні все до дрібниць у цій споруді. Видно було, що він тут бував часто і знав усе досконало. Він вихваляв замок, захоплюючись його красою:

— Подивися на цей портал! Правда, велична будівля? Весь другий фасад замку виходить на став, там розкішний ганок, що спускається аж до самої води; коло нижніх східців прив’язано чотири човни — два для графа і два для графині. Там, праворуч, де ти бачиш ряд тополь, кінчається став; це звідти витікає річка, що тече до Фекана. В цій місцевості сила-силенна дичини. Граф над усе любить полювання. Це справді садиба вельможі.

Вхідні двері розчинилися, і назустріч гостям з усміхом вийшла бліда графиня, одягнена в сукню з шлейфом, мов у добрі далекі часи. Вона здавалася справжньою озерною принцесою з середньовічного роману, ніби створеною для цього казкового замка.

З восьми вікон вітальні чотири виходило на став і похмурий сосновий ліс, що вкривав горб навпроти вікон.

Від темного листя дерев став здавався глибоким, суворим і похмурим; а коли дув вітер, стогін дерев здавався голосом, що долітав з болота.

Графиня взяла Жанну за обидві руки, наче свою подругу дитинства, і, посадовивши її, сіла коло неї на низенькому стільці; Жюльєн, до якого вже місяців з п’ять вернулась його колишня елегантність, мило і просто розмовляв і посміхався.

Графиня говорила з ним про їхні прогулянки верхи. Вона глузувала трохи з його манери їздити, називаючи його «рицарем-спотикачем», він сміявся теж, називаючи її «королевою амазонок». Враз під вікном пролунав постріл, і Жанна скрикнула з несподіванки. То граф забив чирка.

Графиня зараз же покликала його. Чути було, як хлюпали весла, як ударився човен об камінь, потім появився граф, величезний, у високих чоботях, разом з двома мокрими, рудими, як і він, собаками, що полягали на килимі під дверима.

У себе вдома він був не такий незграбний і дуже зрадів гостям. Наказав підкинути в камін дров і принести мадери та бісквітів і потім раптом скрикнув:

— Ви залишаєтесь обідати у нас, це вирішено.

Жанна, що завжди думала про свою дитину, почала відмовлятись; граф наполягав, але Жанна все не згоджувалась, і в Жюльєна вирвався різкий, нетерплячий рух. Тоді, боячись викликати в ньому злий і сварливий настрій, згодилася, хоч думка про те, що вона не зможе вже побачити сьогодні Поля, мучила її.

День пройшов чудово. Спочатку оглянули джерела. Вони били коло підніжжя порослої мохом скелі, стікаючи в прозорий, завжди вируючий, як кипляча вода, басейн. Потім їздили на човні справжніми водяними доріжками, прорізаними серед сухих очеретів. Граф сидів на веслах поміж двох своїх собак, що нюхали повітря, піднявши носи; кожен змах весел підіймав і штовхав уперед важкий човен. Жанна час від часу занурювала руку в холодну воду і тішилася крижаною свіжістю, що пробігала від пальців аж до серця. Жюльєн і закутана в шаль графиня, сидячи на кормі, всміхались усміхом щасливих людей, яким від повноти щастя нічого сказати.

Настав вечір; холодом охоплювало тіло; північний вітерець пробігав сухими очеретами. Сонце зайшло за соснами, і червоне небо, вкрите багряними, химерної форми хмарками, викликало відчуття холоду самим своїм виглядом.

Увійшли в простору вітальню, де палав яскравий вогонь. Ще в дверях усіх охопило почуття тепла й затишку. Граф розвеселився, схопив свою дружину дужими руками і, як дитину, піднявши до своїх уст, двічі міцно поцілував у щоки поцілунком добродушної задоволеної людини.

Жанна, посміхаючись, дивилась на цього доброго велетня, що так скидався на людоїда вже самими своїми вусами, і думала: «Як часто ми помиляємося в людях». І майже мимоволі перевівши погляд на Жюльєна, вона побачила, що він стоїть коло дверей, страшенно блідий, з очима, втупленими в графа. Стурбована цим, вона наблизилась до чоловіка й тихо запитала:

— Ти хворий? Що з тобою?

— Нічого, дай мені спокій. Я змерз, — відповів він роздратованим тоном.

Коли перейшли в їдальню, граф попрохав дозволу впустити собак, які зараз же вбігли і посідали — одна праворуч, друга ліворуч від свого хазяїна. Щохвилини він кидав їм шматочки їжі і гладив їхні довгі шовковисті вуха. Собаки витягали голови, крутили хвостами, здригалися з радості.

Після обіду, коли Жанна і Жюльєн зібрались було від’їздити, пан де Фурвіль затримав їх іще, бажаючи показати, як ловлять рибу при світлі смолоскипа.

Він залишив їх разом з графинею на ганку, східці якого спускалися в став, а сам сів у човен зі слугою, що тримав невід і запалений смолоскип. Ніч була ясна, холодна, небо всіяне золотими зорями.

Від смолоскипа падали на воду якісь дивні рухливі вогняні смуги, тремтячі відблиски блукали по очеретах, освітлювали ряди ялин.

І раптом, коли човен завернув, на Цьому освітленому узліссі встала величезна фантастична тінь людини. Голова и була вище дерев і зникала в небі, а ноги поринали в став. Потім велетенська тінь підвела руки, неначе бажаючи схопити зорі. І ці величезні руки то витягалися, то падали знов, і тоді чутно було легке хлюпання води.

Човен тихо повертався, і дивовижний привид, здавалося, біг уздовж освітленого лісу, потім він злився з невидимим обрієм, далі враз з’явився знов на фасаді замку, не такий уже великий, але виразніший, з тими ж дивними рухами.

І гучний голос графа скрикнув:

— Жільберто! Я спіймав вісім штук!

Весла розсікали воду. Величезна тінь нерухомо спинилась тепер на мурі, поступово зменшуючись, голова її, здавалось, опускалася, тіло худнуло; і коли де Фурвіль піднявся східцями ганку зі слугою, що ніс за ним палаючий смолоскип, тінь скоротилась до його власних розмірів, відтворюючи всі його рухи.

В сітях билося вісім великих рибин.

Коли Жанна і Жюльєн, закутані в плащі та пледи гостинних господарів, були вже в дорозі, Жанна промовила майже проти волі:

— Яка славна людина цей велетень!

— Так, але він не завжди вміє стримуватись на людях, — відповів Жюльєн, що правив конем.

Через тиждень вони поїхали до Кутельє, що славилися як найаристократичніша родина в окрузі. їхній маєток Ремініль прилягав до великого містечка Кані. «Новий» замок, збудований за Людовіка XIV, ніби ховався в чудовому, оточеному стіною, парку. На горі видно було руїни стародавнього замку. Слуги в лівреях провели гостей у парадну кімнату. Посередині її, на колоні, стояла величезна ваза з севрського фарфору, а на цоколі, під кришталевою платівкою, красувався власноручний лист короля, в якому пропонувалось маркізові Леопольдові-Ерне-Жозе-фові-Жерме де Верневіль де Рольбоск де Кутельє прийняти цей подарунок монарха.

Жанна і Жюльєн розглядали його, коли увійшли маркіз і маркіза. Маркіза була напудрена, ввічлива з обов’язку господині і манірна з бажання показати свою поблажливість. Чоловік, товстий, з сивим волоссям, що стирчало на його голові, голосом, кожним рухом, всією постаттю виявляв гоноровиту величність.

То були люди етикету, розум,почуття і слова яких ніби завжди стояли на ходулях.

Вони говорили самі, не чекаючи відповіді, байдуже всміхалися і, здавалось, ніби виконували їх високим походженням покладений на них обов’язок люб’язно приймати навколишнє дрібне дворянство.

Збентежені Жанна і Жюльєн намагалися справити гарне враження, почували себе якось ніяково, не наважувались залишатися довше і не знаходили приводу, щоб підвестися й попрощатися, але маркіза сама скінчила їхній візит, просто припинивши вчасно розмову, наче милостива королева, що кінчає аудієнцію.

Коли вони повертались додому, Жюльєн сказав:

— Якщо ти нічого не маєш проти, ми закінчимо на цьому наші візити; щодо мене, то мені вистачить Фурвілів.

Жанна поділяла його думку.

Поволі минав грудень, цей темний місяць, похмуре провалля кінця року. Як і торік, знову почалось відлюдне життя. Але Жанна зовсім не нудьгувала, завжди зайнята Полем, тимчасом як Жюльєн скоса дивився на нього неспокійним і незадоволеним поглядом.

Нерідко, тримаючи на руках і з нестямною материнською ніжністю пестячи свою дитину, Жанна простягала її до батька й казала:

— Та поцілуй же його; можна подумати, що ти його зовсім не любиш.

З огидою на обличчі, він злегка торкався губами безволосої голови хлопчика, вигинаючись усім тілом, неначе боячись доторкнутись до рухливих, стиснених рученят. Потім він швидко відходив геть, немовби його гнала відраза.

Час від часу приходили обідати мер, лікар і кюре; часом приїздили Фурвілі, дружба з якими все зростала.

Граф, здавалось, палко полюбив Поля. Під час своїх візитів, а іноді навіть протягом майже цілого дня, він тримав його на колінах. Граф обережно обхоплював його своїми величезними руками, лоскотав кінчик носа довжелезними вусами, потім цілував у палкому, ніби материнському, пориві. Він завжди страждав, що шлюб його бездітний.

Березень видався ясний, сухий і майже теплий. Графиня Жільберта почала знову розмови про прогулянки верхи, в яких взяли б участь усі четверо. Жанна, трохи втомлена від довгих вечорів, довгих ночей, довгих днів, таких однакових та одноманітних, з радістю згодилася і цілий тиждень тішилась життям амазонки.

Потім почались прогулянки. Вони їздили завжди парами, графиня з Жюльєном — попереду, граф із Жанною — кроків за сто за ними, спокійно розмовляючи, наче двоє друзів, бо вони справді стали друзями через схожість своїх щирих душ і простих сердець; ті, попереду, часто говорили тихо, іноді голосно сміялись, поглядали одне на одного, ніби очі їхні мали сказати щось таке, чого не промовляли уста, і раптом мчали галоном, гнані бажанням бігти, поїхати далеко-далеко, втекти геть звідси.

Потім Жільберта почала раз у раз сердитися. Іноді разом з вітром до вершників, що їхали позаду, долітав її невдоволений голос. Тоді граф посміхався й говорив Жанні:

— Моя дружина не завжди буває в доброму настрої.

Якось увечері, вже повертаючись, графиня почала дратувати свою кобилу, то пришпорюючи її, то раптом смикаючи назад поводи; чути було, як Жюльєн повторював кілька разів:

— Обережно, обережно, вона понесе вас.

— Нехай, це не ваше діло, — відповіла графиня так виразно й дзвінко, що кожне її слово неначе повисло в повітрі.

Кінь ставав дибки, брикався, з рота в нього падала піна. Стривожений граф раптом крикнув щосили:

— Обережно, Жільберто!

Тоді, наче приймаючи виклик, в якомусь нервовому запалі жінки, яку ніщо не може вже спинити, вона міцно стьобнула коня хлистом поміж вуха, кінь шалено став на диби, передніми ногами розсікаючи повітря, і, опустившись, величезним стрибком кинувся вперед і щосили помчав долиною.

Спочатку він перетнув луг, потім кинувся через ріллю, розкидаючи грудки вогкої чорної землі, і мчав так швидко, що згодом ледве видно сТало і коня, і вершницю.

Приголомшений Жюльєн залишився на місці, розпачливо гукаючи:

— Пані, пані!

У графа вирвалось якесь ричання, він припав до самої шиї свого важкого коня і, схилившись наперед усім тілом, щосили погнав його вперед. Він мчав так швидко, підганяючи і розпалюючи коня голосом, рухами та острогами, що здавалось, ніби цей величезний вершник, тримаючи поміж ніг важкого звіра, підіймав його, щоб знятися вгору. Вони мчали навпростець з надзвичайною швидкістю, і Жанна бачила два далекі обриси жінки й чоловіка, що віддалялися все далі й далі, зменшувалися, ставали неясними і, нарешті, пропали з очей, наче дві пташки, що гнались одна за одною, поки не зникли десь на обрії.

Тоді Жюльєн, ступою під'їхавши до Жанни, роздратовано пробурчав:,

— Вона, здається, зовсім збожеволіла сьогодні.

І обоє поїхали слідом за своїми друзями, що зникли в закруті долини.

Через чверть години вони помітили, що ті вертаються вже до них; незабаром всі з’їхалися.

Спітнілий, почервонілий граф задоволено сміявся, наче тріумфатор, тримаючи міцною рукою тремтячого коня своєї дружини. Графиня була бліда, одною рукою вона спиралась на плече чоловіка, наче боячись знепритомніти, і вираз її обличчя був якийсь болісний і страдницький.

І Жанна зрозуміла тоді, що граф нестямно кохає свою дружину.

Потім, протягом усього місяця, графиня була весела, як ніколи. Вона частіше приїздила в Пепль, безперестанку сміялася, в пориві ніжності цілувала Жанну. Здавалось, якісь таємні чари спустились на її життя. Чоловік її, теж щасливий, не зводив з неї очей, щохвилини намагався торкнутись то її руки, то вбрання, охоплений ще більшою пристрастю.

Якось увечері він сказав Жанні:

— Ми зараз щасливі. Ніколи ще Жільберта не була така ласкава. В неї більше не буває ні поганого настрою, ні вибухів гніву. Я відчуваю, що вона мене любить. Досі я не був у цьому впевнений.

Жюльєн теж змінився, став веселішим, тергілячішим, начебто дружба двох родин принесла кожній з них спокій і радість.

Весна видалась дуже рання й тепла.

Щодня, з тихого ранку до спокійного, теплого вечора, сонце вигрівало сходи на всій поверхні землі. То був прудкий, потужний, одностайний розквіт усіх зародків життя, один з гих непереможних натисків життєвих соків, одне з тих поривань до відродження, що їх виявляє іноді природа в свої найкращі роки, коли хочеться вірити, що молодіє весь світ.

Жанна почувала себе якось невиразно схвильованою цим шумуванням життя. Побачивши в траві яку-небудь маленьку квіточку, вона раптом переймалася млостю, її охоплювала чарівна меланхолія, якась розніжена мрійливість.

Її охоплювали зворушливі спогади про перші дні її кохання. Не через те, що у неї в серці ожило якесь почуття до Жюльєна, ні, з цим було покінчено, нокінчено назавжди, але все тіло її, яке пестив вітерець і пахощі весни, тремтіло, наче пробуджене якимсь незримим і ніжним покликом.

їй подобалося залишатись на самоті, віддаватися сонячному теплу, почувати себе у владі якихось невідомих і ясних радощів, що не збуджують жодної думки.

Якось вранці, коли вона була в такому стані наиівдрімо-ти, перед нею промайнуло видіння, — вона раптом побачила залитий сонцем просвіт у темному листі маленького гаю коло Етрета. Там вона вперше відчула тремтіння свого тіла поруч з цим молодим чоловіком, що кохав її тоді; там він уперше висловив несміливе бажання свого серця; там здалося їй, що вона зазирнула в своє ясне, сподіване майбутнє.

І їй захотілося знову побачити цей гай, ніби відвідання того місця, сентиментальне й забобонне паломництво мало змінити щось в її житті.

Жюльєн поїхав на світанні, куди — вона не знала. Звеліла осідлати маленьку білу конячку Мартенів, на якій тепер іноді їздила, і вирушила в дорогу.

Був тихий день, такий тихий, коли навколо не ворухнеться ні билинка, ні лист, коли все ніби завмирає навіки, немовби сам вітер зовсім згинув. Здавалося, зникли навіть комахи.

Велична тиша золотим маревом непомітно спускалась від пекучого сонця, і Жанна, пустивши свого коня ступою, почувала себе заколисаною щастям. Час від часу вона зводила очі, щоб подивитись на малесеньку білу хмарку, подібну до шматочка вати, на цей клапоть нари, що повис угорі, забутий, покинутий там, такий самотній серед блакитного неба.

Вона спустилася в долину, що виходила до моря через ворота великих прибережних скель, які звалися «Брамою Етрета», і потихеньку поїхала до гаю. Крізь рідке ще листя лились потоки сонячного світла. Блукаючи вузенькими стежками, вона шукала знайомого місця і ніяк не могла його знайти.

Несподівано, перетнувши довгу алею, помітила в кінці її двох осідланих, прив’язаних до дерева коней і відразу їх упізнала: то були коні Жільберти і Жюльєна. Самота починала вже гнітити її, і, зрадівши цій несподіваній зустрічі, вона погнала риссю свого коня.

Доїхавши до двох терплячих, наче звиклих до таких довгих стоянок коней, вона гукнула. Ніхто їй не відповів.

Жіноча рукавичка і два хлисти лежали на потолоченій траві. Вони, очевидно, сиділи тут, потім пішли, залишивши коней.

Жанна почекала чверть години, двадцять хвилин, дивувалася, не розуміючи, що б таке вони могли робити. Вона зіскочила на землю і, спершись на стовбур дерева, стояла нерухомо. Дві маленькі пташки, не помічаючи її, впали

коло її ніг на траву. Одна з них збуджено стрибала навколо другої, тріпочучи крильми, хитаючи голівкою і цвірінькаючи, і раптом вони злилися.

Жанна здивувалася, начебто не розуміючи цього, потім подумала: «Що ж, правда, адже тепер весна».

І тоді інша думка виникла в неї, скоріше підозріння. Вона знову глянула на рукавичку, хлисти, на двох покинутих коней і враз скочила на свого коня, охоплена непереможним бажанням тікати.

Галопом верталась вона назад у Пепль. Думала, міркувала, зв’язувала докупи факти, порівнювала різні обставини. Як це вона не здогадувалась раніше? Як це вона нічого не бачила? Як вона не розуміла частих від’їздів Жюльєна, відновлення його колишньої елегантності, нарешті, зміни в його настрої? Згадала також нервові вихватки Жільберти, її надмірну ласкавість і ту атмосферу щастя, в якій жила графиня з деякого часу і яка так радувала графа.

Вона пустила коня ступою, бо їй треба було як слід усе обміркувати, а бистра їзда перебивала думки.

Після першого пережитого хвилювання її серце майже заспокоїлось: у ньому не було ні ревнощів, ні ненависті, саме тільки презирство. Вона майже не думала про Жюльєна, він нічим уже не міг її здивувати, але її обурювала подвійна зрада графині, її подруги. Виходить, усі люди підступні, брехливі, фальшиві. На її очах виступили сльози. Втрачені ілюзії оплакують, як найдорожчих покійників.

Проте вона вирішила вдавати, ніби нічого не знає, замкнути свою душу для скороминущих почуттів і любити тільки Поля та батьків, а інших лише терпіти зі спокійним виглядом, не виказуючи себе.

Приїхавши додому, вона кинулась до сина, забрала його в свою кімнату і, не тямлячи себе, цілу годину палко цілувала його.

Жюльєн повернувся до обіду, чарівний, веселий, запобігливий. Він запитав:

— Хіба твої тато й матуся не приїдуть цього року?

Жанна була така вдячна йому за цю люб’язність, що майже простила те, про що дізналася в лісі. І враз їй захотілося зараз же побачити знову тих людей, яких вона любила над усе після Поля. Увесь вечір писала вона до них, прохаючи прискорити приїзд.

Вони повідомили, що приїдуть двадцятого травня. Сьогодні було тільки сьоме.

Жанна чекала їх з усе більшим нетерпінням не тільки як любляча дочка своїх батьків, а як людей з благородними серцями, відчуваючи потребу щиро розмовляти з цими чистими, далекими від усього низького людьми, все життя, всі вчинки, всі думки і бажання яких були завжди такі чесні.

Те, що вона відчувала тепер, було прагнення замкнутись у собі, щоб якось ізолюватись від усього цього аморального оточення. І хоч вона сама навчилася таїтись і зустрічала графиню з простягненою рукою і усміхом на устах, але відчувала, як охоплює її презирство до цих людей. І щодня дрібні місцеві новини вселяли в її серце ще більшу огиду, ще більшу зневагу до людей.

Дочка Кульярів недавно породила дитину, після чого відбулося весілля. Наймичка Мартінів, сирота, завагітніла; маленька, п’ятнадцятирічна сусідка ходила вагітна; одна вдова, убога, крива, бридка жінка, яку за її неохайність навіть дражнили «замазурою», теж була вагітна.

Щодня доходили чутки про чиюсь нову вагітність, про якусь амурну пригоду дівчини, чи заміжньої селянки, матері родини або ж про витівку якого-небудь багатого шанованого фермера.

Ця бурхлива весна, здавалося, розбурхала життєві соки в людях так само, як і в рослинах.

Почуття Жанни згасли: серце було розбите, і тільки сентиментальна душа ще відгукувалась на теплі плодоносні подихи весняного вітерця; Жанна була жива тільки для мрій, але мертва для потреб плоті, і з огидою, що переходила в ненависть, дивувалася цьому тваринному бруду.

Парування живих істот обурювало її, як щось неприродне; і якщо вона відчувала неприязнь до Жільберти, то зовсім не тому, що та забрала в неї чоловіка, а тільки тому, що й вона, як усі, погрузнула в розпусті.

Адже Жільберта була не з тієї грубої породи, над якою панують низькі інстинкти. Як же вона могла поводитись так само, як і ці тварюки?

В той самий день, коли мали приїхати барон з баронесою, Жюльєн знову збудив у Жанні почуття огиди, весело розповідаючи їй, як щось природне й кумедне, — таку річ: місцевий пекар, почувши в день, коли не пекли хліба, якесь шарудіння в печі, гадаючи спіймати якого-небудь приблудного кота, знайшов там власну жінку, яка «зовсім не саджала хліба в піч».

І ще додав:

— Пекар забив у печі отвір, і вони ледве не задихнулися там, коли б не її маленький син, котрий покликав сусідів, бо він бачив, як мати залазила туди з ковалем.

Жюльєн реготав, повторюючи:

— Вони примушують нас їсти хліб кохання, ці жартуни. Це ж справжня байка Лафонтена.

Жанна після цього не могла доторкнутись до хліба.

Коли перед ганком спинилась поштова карета і з віконця виглянуло щасливе обличчя барона, молода жінка відчула в своєму серці таке глибоке зворушення, такий бурхливий порив любові, якого вона ще ніколи не переживала.

Але вона так і остовпіла, мало не зомліла, коли побачила матусю. За ці зимові місяці баронеса постарішала на десять років. Її величезні Одутлі й відвислі щоки стали багровими, ніби налились кров’ю; очі її згасли; вона могла ходити, тільки коли її тримали під обидві руки; її важке дихання виходило зі свистом і було таким трудним, що в її присутності всі почували якусь болісну ніяковість.

Барон, який бачив її щодня, не помічав цих змін, і коли вона скаржилась на свої невпинні задишки і обважнілість, він відповідав:

— Та ні, моя люба, я вас іншою й не знав.

Жанна, схвильована й розгублена, відвівши батьків до

їхньої кімнати, пішла до себе, щоб поплакати. Потім попростувала до батька і кинулась йому на груди з очима ще повними сліз.

— О, як змінилася матуся! Що з нею, скажи мені, що з нею?

Він дуже здивувася й відповів:

— Ти так гадаєш? Що за фантазія! Та ні, я завжди коло неї і запевняю тебе, що, на мою думку, вона не така слаба, вона почуває себе, як і завжди.

Увечері Жюльєн завважив дружині:

— Твоя мати на ладан дише. Я гадаю, кінець уже близько.

А коли Жанна почала гірко плакати, він нетерпляче

кинув:

— Та годі вже, я ж не кажу, що її становище зовсім безнадійне. Ти завжди все страшенно перебільшуєш. Вона змінилася, от і все, в її роки це не дивно.

Через тиждень Жанна вже не думала про це, звикнувши до нового вигляду матері, а може, відганяючи свій страх, як завжди відганяють і відкидають грізні страхи та турботи, підкоряючись якомусь егоїстичному інстинкту й природній потребі душевного спокою.

Не маючи змоги ходити довго, баронеса вже не виходила більше як на півгодини вдень. Зробивши прогулянку в один кінець по «своїй» алеї, вона не могла вже йти далі і просила посадовити її на «свою» лавку. А коли вже неспроможна була далі прогулюватись, то казала:

— Відпочинемо трохи, через мою гіпертрофію в мене щось підломлюються сьогодні ноги.

Вона майже перестала сміятись і тільки посміхалася тому, з чого торік вся заходилася б від сміху. Бачила вона ще гарно, і тому цілими днями перечитувала «Корінну» або «Роздуми»^[5] Ламартіна, потім веліла принести їй скриньку зі «спогадами». Виклавши з неї на коліна старі, любі її серцю листи, вона ставила скриньку на сусідній стілець і, одну по одній, знову клала в неї свої «реліквії», неквапливо перечитуючи кожну. І коли була на самоті, зовсім на самоті, то цілувала деякі з них, як потай цілують волосся колись дорогих небіжчиків.

Кілька разів, коли Жанна несподівано входила до неї, вона заставала її в сльозах.

— Що з тобою, матусю? — скрикувала Жанна.

І баронеса, важко зітхаючи, відповідала:

— Це через мої реліквії. Вони нагадують те, що було таким чудовим і що вже зникло без вороття. До того ж були люди, про яких уже майже не згадуєш, але які раптом ніби оживають: здається, що бачиш їх, чуєш їхні голоси, і це страшенно вражає. Колись і ти зрозумієш це.

Коли барон заставав їх у такі хвилини меланхолії, він бурмотів:

— Жанно, люба моя, повір мені, спалюй усі листи — і мамині, і мої, всі, всі. Нема нічого страшнішого, як, постарівши, перетрушувати свою молодість.

Але Жанна, хоч і несхожа була на матір, теж зберігала своє листування і готувала свою «скриньку з реліквіями», підкоряючись якомусь спадковому інстинкту сентиментальної мрійливості.

Через кілька днів баронові довелось поїхати в якійсь справі.

Була чудова погода. Тихі ночі, всіяні зорями, настачали після спокійних вечорів, ясні вечори — після осяйних днів, осяйні дні — після ясних ранків. Матуся незабаром стала

почувати себе краще, і Жанна, забувши любовні пригоди Жюльєна і зрадництво Жільберти, була майже щаслива.

Природа цвіла і сяяла, а неосяжне, завжди спокійне море з ранку до вечора мінилось під сонцем.

Якось удень Жанна взяла на руки сина й пішла з ним у поле. Вона дивилась то на свою дитину, то на розквітлу зелень уздовж дороги і відчувала себе безмежно щасливою. Щохвилини вона цілувала дитину, жагуче пригортаючи її до себе, а почувши приємні польові пахощі, наче аж мліла, не тямлячи себе від радості. Потім вона почала мріяти про майбутнє свого сина. Ким він буде? То вона хотіла, щоб з нього вийшла велика, славетна, могутня людина, то вважала за краще, щоб він скромно залишився коло неї, ніжний, ласкавий, завжди готовий обняти свою маму. Коли вона прислухалась тільки до свого егоїстичного материнського серця, вона бажала, щоб він залишився її сином — і більше нічим, коли ж разом з цим чула й голос розуму, то мріяла, щоб він став чимось для всього світу.

Сівши на краю канави, Жанна почала роздивлятися свого сина. їй здавалось, ніби вона його ніколи ще не бачила. І раптом їй стало дивно від думки, що це маленьке створіння буде великим, ходитиме твердою ходою, матиме бороду й говоритиме гучним голосом.

Хтось покликав її здалеку. Вона підвела голову. До неї біг Маріус. Вона подумала, що її чекають які-небудь гості, і підвелась, незадоволена тим, що її потурбували. Але хлопчик біг щодуху і, коли був уже досить близько, вигукнув:

— Пані, баронесі дуже погано!

Наче крапля холодної води пробігла по спині в Жанни. Не тямлячи себе, вона поспішила додому.

Ще здалека помітила під платаном натовп. Вона кинулася туди, всі розступились, і вона побачила свою матір, що лежала на землі, з двома подушками під головою. Обличчя її було зовсім чорне, очі заплющені, а груди, що протягом двадцяти років дихали так важко, вже більше не рухалися. Годувальниця вихопила дитину з рук молодої жінки й пішла геть звідси.

Жанна розгублено запитала:

— Що сталося? Як вона впала? Треба послати по лікаря.

Обернувшись, побачила кюре, що якось довідався про все. Він запропонував свої послуги, швидко закочуючи

рукава сутани. Але ніщо не допомагало: ні оцет, ні одеколон, ні розтирання.

— Треба роздягти її й покласти в ліжко, — сказав кюре.

Дядько Сімон, Людівіна, фермер Жозеф Кульяр, які

були тут, разом з абатом Піко спробували було віднести баронесу, але коли підняли її, голова в неї відкинулася назад, а вбрання, за яке вони вхопилися, враз роздерлося: вона була надто важка, і тому так незручно було її нести. Жанна закричала від жаху. Величезне м’яке тіло знову поклали на землю.

Довелося принести з вітальні крісло; посадивши в нього баронесу, його підняли й понесли до неї в кімнату. Поволі зійшли на ганок, потім по східцях дійшли до спальні й поклали баронесу на ліжко.

Поки куховарка роздягала її, з’явилась і вдова Дантю, що, як і кюре, прийшла сюди, наче «почувши смерть», як казали слуги.

Жозеф Кульяр побіг по лікаря; коли священик захотів піти по миро, сиділка прошепотіла йому на вухо:

— Не турбуйтеся, панотче, я добре бачу, що вона вже упокоїлась.

Жанна, зовсім втративши розум, благала, щоб допомогли матері, не знала, що робити, до чого вдатися, яких ще вжити заходів. Кюре на всяк випадок прочитав відхідну.

Дві години стояли всі коло цього посинілого мертвого тіла. Впавши навколішки, Жанна ридала; сум і туга краяли її серце.

Коли ж розчинилися двері і в них з’явився лікар, їй здалося, що разом з ним увійшли порятунок, утіха, надія. Вона кинулася до нього й почала безладно переказувати все, що знала:

— Вона гуляла, як завжди… почувала себе добре… навіть дуже добре… за сніданком з’їла бульйону і двоє яєць… і раптом упала… і почорніла ось гак, як ви її бачите… і вона більш не рухалася… ми пробували все, щоб оживити її… все…

Вона замовкла, помітивши таємаий знак, який подала лікареві сиділка, щоб показати, що все вже скінчено. Тоді, наче не бажаючи її зрозуміти, Жанна почала неспокійно розпитувати лікаря, весь час повторюючи:

— Це небезпечно? Як на вашу думку — це небезпечно?

Нарешті він промовив:

— Я дуже побоююсь, що це… що це… кінець. Будьте мужні, більше мужності.

Розпростерши руки, Жанна упала на тіло матері.

Увійшов Жюльєн. Він остовпів, розгублений, без проявів журби чи відчаю, захоплений так зненацька, що не встиг надати відповідного виразу своєму обличчю й позі. Прошепотівши:

— Я цього чекав, я відчував, що кінець близько, — він витяг свою носову хусточку, втер очі, став навколішки, перехрестився, пробурмотів щось і, підвівшись, хотів підвести й свою дружину.

Але вона міцно вчепилась руками за небіжчицю й цілувала її, майже лежачи на ній. Жанну довелося віднести з кімнати. Здавалося, вона збожеволіла.

Через годину її впустили знову. Тепер у неї вже не залишалося жодної надії. Кімната мала жалобний вигляд, коло вікна тихо розмовляли Жюльєн і кюре. Вдова Дантю, зручно вмостившись у кріслі,— як звикла до безсонних ночей жінка, що почуває себе, мов удома, в усіх будинках, куди ввійшла смерть, — здавалося, вже засинала.

Настала ніч. Кюре підійшов до Жанни, взяв її за руки, підбадьорював, виливаючи на безутішне серце єлейну хвилю духовних утіх. Він говорив про небіжчицю, вихваляв її якимись церковними висловами і з удавано сумним виглядом, властивим священикові, що має вигоду від покійників, запропонував провести всю ніч у молитвах біля небіжчиці.

Але Жанна, охоплена розпачем, відмовилася крізь сльози. Вона хотіла зостатись сама, зовсім сама у цю прощальну ніч.

— Але ж це неможливо, ми залишимося вдвох, — сказав, наблизившись до неї, Жюльєн. Вона заперечливо хитнула головою, не маючи сили щось відповісти. Нарешті промовила:

— Це моя, моя мати! Я хочу бути сама коло неї!

— Зробіть, як вона хоче, — пробурмотів лікар, — сиділка може залишитися в сусідній кімнаті.

Кюре і Жюльєн згодилися, а самі надумали лягти спати. Потім абат Піко теж опустився навколішки, помолився, підвівся й вийшов, промовивши тим же тоном, яким він промовляв у церкві «Ботіпш уоЬізсшп»:

— То була свята.

Тоді віконт спитав дружину своїм звичайним голосом:

— Може б, ти попоїла?

Жанна нічого не відповіла, не здогадуючись, що він звертається до неї. Віконт промовив удруге:

— Тобі слід з’їсти що-небудь, щоб підтримати свої сили.

— Пошли зараз же по тата, — відповіла вона з неуважним виразом обличчя. І він вийшов, щоб послати гінця до Руана.

А Жанна поринула в якусь заціпенілу тугу, начебто чекаючи тієї хвилини, коли востаннє залишиться на самоті з матір’ю, щоб цілком віддатись безнадійній скорботі.

Обгортаючи небіжчицю темрявою, по всій кімнаті розповзлися тіні. Вдова Дантю нечутно ходила по кімнаті, розшукуючи і розкладаючи якісь речі беззвучними рухами сиділки. Потім вона засвітила дві свічки і тихо поставила їх коло узголів’я ліжка на застеленому білою скатертиною нічному столику.

Жанна, здавалось, нічого не бачила, не чула, не розуміла. Вона чекала хвилини, коли залишиться сама. Увійшов Жюльєн. Він пообідав і знову запитав:

— Ти не хочеш попоїсти?

Жанна заперечно хитнула головою.

Він сів мовчки, з виразом швидше покірним, ніж сумним.

І всі троє наче закам’яніли на стільцях, далеко одне від одного.

Іноді сиділка, засинаючи, починала трохи хропти, потім ураз прокидалась.

Нарешті Жюльєн підвівся і наблизився до Жанни:

— Мабуть, ти хочеш тепер залишитися сама?

В мовчазному пориві вона схопила його за руку:

— Так, так, залиш мене.

Він поцілував її в лоб, пробурмотівши:

— Я буду заходити до тебе час від часу, — і вийшов разом з удовою Дантю, що викотила своє крісло в сусідню кімнату.

Жанна зачинила двері, потім навстіж розчинила обидва вікна. Теплий ласкавий вечір війнув на неї запахом сіна. Скошена напередодні трава лежала на моріжку, осяяна місяцем.

І це приємне відчуття завдало їй болю і вразило серце, немов злий глум.

Вона повернулась до ліжка, взяла нерухому, холодну руку і стала дивитись на свою матір.,

її обличчя не було вже таким роздутим, як під час удару; здавалось, вона снала зараз так спокійно, як ніколи, а бліді, тремтячі від вітру вогники свічок щохвилини переміщали тіні на її обличчі, і вона немов оживала, ворушилась.

Жанна не могла надивитись на неї; з далекої давнини її раннього дитинства на неї напливали спогади.

Вона пригадувала, як приходила до неї мати в монастирську приймальню, як передавала їй паперовий мішечок з тістечками; пригадувала безліч подробиць, незначних фактів, її ніжні слова, інтонації, властиві їй жести, пригадувала зморшки коло очей, коли вона сміялась, її важке дихання, коли вона сідала в крісло.

І Жанна не відходила від ліжка, дивлячись на свою матір і повторюючи в якомусь отупінні:

— Вона вмерла.

І весь жах цього слова поставав перед нею.

Ось ця, що лежить тут, її мати, її матуся, «пані Аделаїда», — вмерла? Вона вже не поворухнеться, не промовить ні слова, не буде більш сміятись, ніколи не сяде обідати навпроти тата, не скаже більше: «Добридень, Жаннетто». Вона вмерла!

Її покладуть тепер у труну, закопають, і все буде скінчено. Вона її ніколи більше не побачить. Невже це можливо? Що ж це таке? В неї не буде більше її мами? Це дороге, близьке їй обличчя, яке вона звикла бачити з тієї миті, коли вперше розплющила очі, яке вона так любила відтоді, коли вперше простягла руки, це невичерпне джерело любові, це єдине створіння — мати, найдорожче з усього на світі, зникло. їй залишалось тільки дивитись кілька годин иа це нерухоме обличчя, на якому нема вже жодної думки, а потім — нічого, нічого більше, сама лише згадка.

В страшному пориві відчаю Жанна впала навколішки; стиснувши, бгаючи в руках покривало небіжчиці, припавши головою до постелі, вона скрикнула несамовитим, заглушеним ковдрою голосом:

— О мамо, моя бідна мамо, мамо!

Потім, почуваючи, що втрачає розум, як тієї ночі, коли вона вибігла на сніг, Жанна підвелася з місця й підбігла до вікна, щоб освіжитися, вдихнути чистого повітря, не такого, як дух цього смертельного ложа.

Скошена трава, дерева, рівнина, далеке море — спочивали мирним сном під ніжним місячним сяйвом. Ця спокійна тиша пройняла душу Жанни, і вона тихенько заплакала.

Потім знову підійшла до ліжка і сіла, взявши руку матері, начебто доглядала хвору.

Якась велика комаха, приваблена свічками, влетіла в кімнату. Вона билась об стіни, як м’яч, літала по кімнаті з кінця в кінець; Жанна, увагу якої відвернув її гучний політ, звела очі, щоб подивитись, але нічого не побачила, крім тіні, що блукала по білій стелі.

Потім не стало чути комахи. І тоді Жанна почула легке цокання стінного годинника і якийсь інший слабенький звук, якесь майже нечутне шелестіння. То був годинник матері, який забули в її вбранні, кинутому на стільці в ногах ліжка, і який не спинився. І раптом неясне порівняння між небіжчицею і цим механізмом знову розбудило гострий біль у серці Жанни.

Вона глянула на годинника. Було тільки пів на одинадцяту, і від думки що вона має залишатися тут усю ніч, її охопив жах.

Потім на неї наринули інші спогади, спогади з її власного життя — Розалія, Жільберта — гіркі розчарування її серця. Скрізь на світі — тільки страждання, горе, нещастя і смерть. Все зраджує, все бреше, все завдає болю і сліз. Де ж знайти хоч трохи спокою і радості? Мабуть, в іншому існуванні, коли душа визволиться від земної скорботи. Душа! І вона почала думати про цю непроникну таємницю, віддаючись різноманітним поетичним вигадкам, які зараз же спростовувались іншими, такими ж неясними гіпотезами. Де ж тепер душа її матері, душа цього нерухомого холодного тіла? Мабуть, десь далеко, десь у просторі? Але де саме? Розвіялась, як пахощі сухої квітки? Чи літає, мов невидима пташка, що випурхнула зі своєї клітки?

Покликана вона до Бога чи десь розсіяна поміж інших створінь, змішана з зародками нового життя?

Може, десь зовсім близько? В цій кімнаті, коло цього бездушного тіла, покинутого нею? І враз Жанна відчула на собі якесь віяння, наче дотик якогось духа. Несамовитий жах охопив її, жах такий непереможний, що вона не наважувалася вже ні поворухнутися, ні дихнути, ні озирнутися назад. Серце її заколотилося з переляку.

І раптом комаха, що її не було видно, знов почала літати по кімнаті, б’ючись об стіни; Жанна здригнулася всім тілом, потім, заспокоєна, впізнавши, що то дзижчить крилате створіння, встала й оглянулась. Погляд її спинився на секретері з головами сфінксів, в якому зберігалися материні «реліквії».

І її захопила ніжна, дивна думка: наче святе письмо, прочитати в цю останню ніч старі, дорогі для покійниці, листи. їй здавалось, що вона виконає цим святий, делікатний обов’язок, справжній обов’язок дочки, і що це буде приємно на тому світі для її матусі.

То було листування її діда і бабки, якого вона ніколи не читала. Вона хотіла простягти їм руки над тілом їхньої дочки, з’єднатися з ними в цю скорботну ніч, начебто вони страждали теж, утворити ніби таємний тонкий ланцюг між тими, що давно вже вмерли, тією, яка щойно вмерла, і нею самою, що залишається ще на землі.

Вона встала, відчинила секретер і витягла з нижньої шухляди десяток маленьких пакетиків пожовклих, перев’язаних листів.

Вона поклала їх всі на ліжко між рук баронеси, перейнявшись почуттям якоїсь тонкої сентиментальності, і почала читати.

То були давні листи, які можна знайти в старовинних фамільних секретерах, і від яких віє минулим століттям.

Перший починався словами: «Моя дорога», другий — «Моя гарненька донечко», потім ішли: «Моє дороге дитя», «Моя люба», «Моя кохана донечко», «Моя дорога Аделаїдо», «Моя дорога дочко», — зважаючи на те, до кого вони адресувалися — до дівчинки, молоденької панночки чи, пізніше, до молодої жінки.

І всі вони були повні щирих і ніжних пестливих слів, безлічі інтимних дрібниць, тих великих і простих домашніх подій, які здаються такими незначними для сторонніх людей: «У тата грип; нянька Гортензія обпекла собі палець; кіт Мишолов здох; зрубали сосну, що праворуч від паркана; мати, вертаючись із церкви, загубила свій молитовник, вона гадає, що його вкрали в неї».

В листах згадувались і незнайомі Жанні люди, але імена їх вона невиразно пригадувала ще з часів свого дитинства.

Вона розчулювалася від цих подробиць, які уявлялись їй якимись відкриттями, наче вона враз увійшла в минуле життя матері і в інтимне життя її серця. Вона подивилася на її розпростерте тіло і раптом почала читати вголос, читати для неї, немовби бажаючи розважити, втішити її.

І нерухомий труп, здавалось, був щасливий.

Один за одним Жанна відкидала листи на ліжко до ніг покійниці, вона подумала, що треба було б, наче квітки, покласти їх у труну.

Вона розв'язала другий пакет листів. Вони були написані іншою рукою. Вона почала читати: «Я не можу більше жити без твоїх пестощів. Я кохаю тебе до нестями».

Більш нічого; жодного підпису.

Нічого не розуміючи, Жанна перевернула папірець. Адреса ясно зазначала: «Пані баронесі Ле ГІертюї де Во».

Тоді вона витягла другий лист: «Приходь сьогодні ввечері. як тільки він піде. Матимемо цілу годину. Кохаю тебе палко».

Далі: «Цілу ніч я ждав тебе, але марно. Здавалося, руки мої обіймали твоє тіло, вуста мої торкалися твоїх, очі мої поринали в твої… Коли ж я згадував, що в цей самий час ти спиш поруч із ним, що він володіє тобою, — я був готовий, мов божевільний, кинутися з вікна…»

Збентежена Жанна нічого не розуміла.

Що це таке? Кому, для кого, від кого ці слова кохання?

Вона читала далі і всюди знаходила ті ж палкі свідчення. призначення побачень з нагадуванням про обережність і наприкінці завжди чотири слова: «Обов’язково спали цього листа».

Нарешті вона розгорнула якусь звичайну записку, просте запрошення на обід, але написане тією ж рукою із підписом «Поль д’Енемар», — той, що його барон і досі називав, згадуючи про нього, «мій бідний старий Поль» і дружина якого була найкращою подругою баронеси.

Тоді Жанна раптом відчула підозріння, що відразу ж перейшло у певність. її мати була його коханкою.

Не тямлячи себе, вона враз відкинула геть ці ганебні листи, ніби якусь отруйну гадину, що заповзла на неї, і, кинувшись до вікна, почала ридати з мимовільними зойками, що роздирали їй груди. Потім, зовсім знесилившись, упала коло стіни і, затуливши обличчя, щоб не чутно було її стогону, знов і знов заливалася слізьми, вся охоплена безмірним розпачем.

Вона, можливо, залишалася б у такому стані аж до ранку, але чиїсь кроки в сусідній кімнаті примусили її враз схопитись на ноги. Може, це батько? А всі листи лежали на ліжку і на підлозі! Прочитавши хоч один з них, він дізнався б про все, він!..

Вона кинулась до ліжка і згребла обома руками всі ці пожовклі листи — і діда, і бабки, і коханця її матері, і ті, які вона ще не розгортала, і ті, що лежали перев’язані в шухлядах секретера, — вкинула їх у камін. Потім, узявши з нічного столика свічку, підпалила цю купу листігі. Спалахнуло велике полум’я і осяяло кімнату, ліжко і небіжчицю яскравим, рухливим світлом і чорною тінню вималювало на білій завісі ліжка тремтячий профіль суворого обличчя і обрис вкритого простиралом величезного тіла.

Коли ж у каміні залишилась тільки купка попелу, Жанна повернулася і сіла коло відчиненого вікна, наче не наважуючися більше наблизитись до небіжчиці, і, затуливши обличчя руками, знов заридала, голосячи жалібно:

— О моя бідна мамо! О моя бідна мамо!

І враз її охопила болісна думка: «А що, коли моя матуся випадково не вмерла, коли це вона тільки заснула летаргічним сном, що, коли вона раптом встане і заговорить? Чи зменшило б мою любов до матері викриття цієї жахливої таємниці? Чи з тим же благоговінням поцілувала б я її? Чи могла б я з тією ж ніжністю, з тією ж побожністю любити її? Ні! Це було б неможливо!» — І ця думка краяла її серце.

Ніч кінчалась; згасли зорі; віяло прохолодою передсвітанкової години. Місяць опускався і, здавалося, був уже готовий поринути в перламутрове під його сяйвом море.

І раптом Жанна згадала ту ніч свого приїзду в Пепль, яку вона провела коло вікна. Як це було давно, як все змінилося, як помилялась вона тоді, мріючи про своє майбутнє.

І ось по небу розлилась рожева барва, радісна, ніжна, чарівна. Наче якесь диво, споглядала Жанна це променисте світання, питаючи саму себе, — чи можливо, щоб на цій землі, де сходять такі зірниці, не було ні радості, ні щастя.

Але враз вона здригнулась, почувши, як відчинились двері. То був Жюльєн.

— Ну, як? Ти не дуже стомилась? — спитав він.

— Ні,— пробурмотіла вона, задоволена тим, що була вже не сама.

— Тепер піди спочинь, — сказав він.

Жанна поцілувала матір довгим, болісним і гірким поцілунком і пішла до своєї кімнати.

День минув у тих сумних клопотах, яких вимагає присутність небіжчика. Барон приїхав увечері. Він довго плакав.

Похорон відбувся на другий день.

Востаннє торкнувшись губами холодного чола, востаннє поправивши вбрання небіжчиці і почекавши, поки забили труну, Жанна відійшла. Зараз мали приїхати запрошені гості.

Жільберта приїхала перша і з риданням кинулась на груди подрузі.

Крізь вікно видно було, як, звертаючи в браму, риссю під’їздили карети. У великому вестибюлі лунали голоси.

В кімнату раз у раз входили якісь жінки в жалобі, яких Жанна не знала. Маркіза де Кутельє і віконтеса де Бріз-віль поцілували її.

Раптом Жанна помітила тітку Лізон, що нечутно підійшла до неї ззаду. Вона з такою ніжністю обняла її, що стара діва мало не знепритомніла.

Увійшов Жюльєн, в повній жалобі, елегантний, стурбований, задоволений цим напливом гостей. Тихо порадившись про щось із дружиною, він довірливо додав:

— Вся аристократія зібралася, це дуже добре, — і відійшов, поважно вклоняючись дамам.

Тітка Лізон і графиня Жільберта залишалися вдвох коло Жанни протягом всієї похоронної церемонії. Графиня весь час обнімала її, повторюючи:

— Бідолашна моя, бідолашна моя!

Коли граф де Фурвіль прийшов за своєю дружиною, він плакав, начебто сам утратив рідну матір.

X

Сумно минали дні, ті похмурі дні, коли будинок, з якого зникла близька людина, здається порожнім, коли кожна річ, що часто бувала в руках небіжчика, навертаючись на очі, завдає болю. Щохвилини серце охоплює, пригнічує якась згадка. Ось її крісло, ось залишена у вестибюлі парасолька, ось її склянка, яку служниця не встигла ще прибрати. В усіх кімнатах розкидані скрізь її речі: ножиці, рукавички, книга з потріпаними від її обважнілих пальців сторінками, і сила-силенна різних дрібниць, що, нагадуючи безліч незначних фактів, набувають якогось болісного значення.

Голос її переслідує вас; здається, його чуєш; хочеться кудись втекти й не повертатись більше до цього будинку. Але треба залишатися, бо тут зостаються інші і теж страждають.

Та й Жанна все ще була пригнічена спогадами про своє відкриття. Думка ця гнітила її; розбите серце не зцілювалося. Страшна таємниця ще більше зміцнила в ній відчуття самотності; останнє довір’я до людей було підірване разом з останньою вірою.

Згодом поїхав батько, почуваючи потребу рухатися, змінити обстановку, розігнати ту чорну тугу, що дедалі більше охоплювала його.

І в великому будинку, який час від часу залишали то один, то другий з його хазяїв, знов почалося спокійне, одноманітне життя.

Потім захворів Поль. Жанна зовсім втратила розум, не спала, майже не їла протягом дванадцяти днів.

Він видужав, але її все ж лякала думка, що він міг умерти. Що робила б вона тоді? Що сталося б з нею? І непомітно в серце їй закралося неясне бажання мати другу дитину. Незабаром вона почала вже мріяти про це, цілком захоплена своїм колишнім бажанням бачити коло себе двох маленьких створінь — хлопчика й дівчинку. І ця мрія почала переслідувати її невідступно.

Але після випадку з Розалією Жанна жила відокремлено від Жюльєна, і в цьому становищі зближення їх здавалося їй чимось неможливим. До того ж він кохав другу — вона це знала, — і від самої думки знов зазнати його пестощів вона вся здригалася з огиди.

Проте вона готова була підкоритися всьому — так хотілося їй знову стати матір’ю; але вона питала саму себе: яким саме способом могли б відновитися їх пестощі? Вона скоріше вмерла б від приниження, ніж виявила б перед ним свої наміри; до того ж він, здавалося, зовсім про неї і не думав.

Мабуть, вона відмовилась би від цього, але щоночі їй почала снитися дочка, вона бачила, як Поль грається з сестричкою під платаном. Іноді вона почувала непереборне жадання встати і піти до свого чоловіка, в його кімнату, не кажучи ні слова. Двічі вона вже підходила була до його дверей, але поверталася, чуючи, як б’ється з сорому її серце.

Барон поїхав, мати вмерла, — Жанна не мала тепер нікого, з ким би могла порадитись, кому б могла довірити свої задушевні таємниці.

Тоді вона вирішила піти до абата Піко і на сповіді розповісти йому про своє трудне становище.

Коли вона прийшла до нього, він читав требник у своєму фруктовому садочку. Поговоривши кілька хвилин про різні дрібниці, Жанна, почервонівши, пробелькотіла:

— Я хсміла б висповідатись, пане абат.

Він здивувався і підняв окуляри, щоб краще її розглянути, потім розсміявся:

— Але ж ви не повинні мат* тяжких гріхів на своєму сумліннії

Вона зовсім збентежилась і відповіла:

— Ні, але я хочу просити вашої поради, поради в такій… такій… такій трудній справі, що я не наважуюсь говорити з вами інакше…

Тоді він раптом облишив добродушний тон і набрав урочистого вигляду:

— Добре, дитино моя, я вислухаю вас у сповідальні,— ходімо.

Але вона спинила його, почавши вагатись, відчувши, що не наважиться говорити про такі не зовсім пристойні речі серед тиші порожньої церкви…

— Чи ні… пане кюре… я можу… можу… як ваша ласка… тут сказати вам про те, для чого я прийшла. Ходімо, сядемо ось там, у вашій маленькій альтанці.

І вони пішли туди повільною ходою. Жанна шукала слів, не знала, як почати. Вони сіли.

Тоді, нарешті, вона почала, як на сповіді:

— Отче мій… — потім, повагавшись, сказала вдруге: — Отче мій… — і замовкла, зовсім збентежена.

Він чекав, схрестивши на животі руки. Бачачи її замішання, він підбадьорив її:

— Ну, доню моя, ви наче не зважуєтесь; ну, нічого, сміливіше.

Тоді вона зважилася і, як боягуз, що кидається назустріч небезпеці, промовила:

— Отче мій, я хотіла б мати другу дитину.

Нічого не розуміючи, він не відповів їй. Тоді збентежено, збиваючись у словах, вона почала пояснювати.

— Я живу зараз самотньо; між моїм батьком і чоловіком незлагода, мати вмерла, і… і…— тихо промовила вона, вся здригнувшись, — недавно я мало не втратила свого сина. Що було б тоді зі мною?

Вона замовкла. Священик здивовано дивився на неї.

— Ну, то в чому ж річ?

Вона повторила:

— Я хотіла б матидругу дитину.

Тоді, звикши до сальних жартів селян, що зовсім не соромились у розмовах з ним, він усміхнувся і відповів, лукаво похитавши головою:

— Мені здається, це залежить тільки від вас самих.

Жанна звела на нього свій щирий погляд і, запинаючись

від збентеження, промовила:

— Але… але… ви розумієте, що після того… того… того, що ви знаєте про цю служницю… ми з чоловіком живемо… живемо зовсім відокремлено.

Абат, звикнувши до розбещених сільських звичаїв, був здивований словами Жанни; потім йому здалося враз, що він здогадується про справжні бажання молодої жінки. Він скоса, але добродушно, подивився на неї повним співчуггя до її журби поглядом і промовив:

— Так, я цілком розумію. Я розумію, що вас гнітить ваше… ваше вдовування. Ви молоді, здорові. Нарешті, це природна річ, цілком природна.

Він знову почав усміхатися, давши волю своїй трохи безсоромній вдачі сільського попа, і злегка поплескав Жан-ну по руці.

— Це вам дозволено, — сказав він, — цілком дозволено навіть заповідями. «Не побажай собі створіння плоті твоєї інакше як у шлюбі». А ви ж заміжня, чи не так? І, звичайно, ви не для того йшли заміж, щоб пекти редьку.

З свого боку Жанна не розуміла спочатку цих натяків, але, зрозумівши, почервоніла і схвилювалась, аж до сліз.

— О пане кюре, що ви кажете? Що ви думаєте? Клянусь вам… клянусь…

Ридання заглушили її слова.

Він здивувався й почав утішати її:

— Та ну ж, я не хотів засмутити вас. Я трохи пожартував, це ж не заборонено між порядними людьми. Але покладіться на мене; ви можете цілком покластись на мене. Я поговорю з паном Жюльєном.

Вона не знала, що сказати. їй хотілось тепер відмовитись від цього посередництва, бо вона боялась, що воно буде нетактовним і тільки пошкодить їй, але вона не могла на це зважитись і втекла, пробелькотавши:

— Дякую, пане кюре.

Минув тиждень. Жанна жила в тривожному неспокої.

Якось увечері, під час обіду, Жюльєн дивно поглянув на неї, і губи його склалися в посмішку, ніби він збирався поглузувати. І поводився він з нею якось невловимо насмішкувато; потім, коли вони пішли прогулятись по великій матусиній алеї, він тихенько сказав їй на вухо:

— Ми, здається, помирились?

Жанна нічого не відповіла. Вона розглядала на землі щось подібне до прямої, майже непомітної, вже борозни, що починала заростати травою. То був слід від баронесиної ноги, що помалу зникав, як зникає згадка. І Жанна відчула, як стискується, сповнюється сумом її серце; вона відчувала себе покинутою в житті, такою далекою від усіх людей.

Жюльєн вів далі:

— Щодо мене, то я кращого й не бажав. Я боявся тільки, що це буде для тебе неприємно.

Сонце сідало, в повітрі стояла тиша. Жанні хотілося плакати, вона відчувала потребу висловитись перед яким-небудь близьким серцем, потребу пригорнутись до нього, розповісти про свої страждання. Ридання підступали до її горла. Вона розкрила обійми, впала на груди Жюльєнові й заплакала.

Він здивовано втупив очі в її коси, не бачачи схованого на грудях обличчя. Він подумав, що вона ще кохає його, і поблажливо поцілував її в волосся.

Потім вони повернулися в будинок, не промовивши більше ні слова. Він прийшов разом з нею в її кімнату і провів там цілу ніч.

Колишні їхні стосунки відновилися. Він підтримував їх, наче виконуючи обов’язок, що, проте, не був для нього неприємний; вона ж корилась їм, як чомусь неминучому, бридкому й огидному, вирішивши припинити їх назавжди, як тільки знову відчує себе вагітною.

Але незабаром Жанна помітила, що пестощі її чоловіка не такі, як колись. Вони стали, можливо, тонші, але були неповні. Він поводився з нею не як спокійний чоловік, а як обережний коханець.

Здивувавшись, вона почала спостерігати і скоро помітила, що всі його пестощі припиняються перш, ніж вона могла б бути запліднена.

Тоді якось вночі, припавши устами до його уст, вона прошепотіла:

— Чому ти не віддаєшся мені цілком, як колись?

— Чорт забери, та тому, щоб ти не завагітніла, — сказав він зі сміхом.

Жанна здригнулась:

— Чому ж ти не хочеш більше дітей?

Він був страшенно вражений:

— Що? Що ти кажеш? Чи ти збожеволіла? Другу дитину? Ну, ні. Досить вже й однієї, яка пищить, завдає всім клопоту і вимагає витрат. Ще одну дитину? О ні, дякую!

Вона рвучко обняла його, поцілувала, почала пестити і прошепотіла ледве чутно:

— О, благаю тебе, зроби так, щоб я ще раз стала матір’ю.

Але він розгнівався, начебто вона його чимось образила:

— Ти з глузду з’їхала, напевно. Дай мені спокій зі своїми дурницями.

Жанна замовкла, вирішивши хитрощами змусити його дати їй те щастя, про яке вона мріяла.

Вона спробувала продовжити його пестощі, граючи комедію палкої жаги і пригортаючи його до себе обома руками в удаваних поривах пристрасті. Вона вдавалась до всіляких хитрощів, але він не втрачав свого самовладання і не забувався ні разу.

Тоді, почуваючи, як її все більш охоплює це нестямне жадання, готова йти на все, не спинятись ні перед чим, Жанна знов пішла до абата Піко.

Він кінчив снідати і був дуже червоний, бо після їжі йому завжди вдаряла в голову кров. Тільки-но він її побачив, як, зацікавлений наслідками свого посередництва, скрикнув:

— Ну, як?

На цей раз уже рішуче, без соромливої боязкості, вона відповіла йому:

— Мій чоловік не хоче більше дітей.

Абат обернувся до неї, зовсім уже зацікавлений, захоплений інтересом попа до інтимних таємниць, що їх так приємно вислухувати в сповідальні.

— Як це так? — запитав він.

Тоді, втрачаючи свою рішучість, вона почала збентеже-йо пояснювати:

— Він… він… він відмовляється зробити мене матір’ю.

Абат зрозумів; він розбирався в цих справах і почав

розпитувати з усіма подробицям*, дуже докладно, з жадібністю людини, що змушена постити.

Потім, кілька хвилин подумавши, спокійним голосом, начебто розмовляючи про добрий врожай, він в усіх подробицях виклав перед нею план поведінки:

— Ви маєте тільки один спосіб, моя люба дитино, це — зробити так, щоб він повірив у те, що ви вже вагітні. Тоді він перестане остерігатися, і ви справді завагітнієте.

Жанна вся почервоніла, але, відважившись на все, продовжувала:

— А… якщо він не повірить мені?

Кюре добре знав, як керувати людьми і як їх тримати в своїх руках:

— Тоді почніть розповідати всім про вашу вагітність, і він зрештою повірить.

Потім він додав, наче бажаючи виправдати ці хитрощі:

— Це ж ваше право! Церква дозволяє зносини між чоловіком і жінкою тільки з метою продовження роду.

Вона послухалася хитрої поради кюре і через два тижні заявила Жюльєнові, що, на її думку, вона вагітна. Він аж підскочив:

— Не може цього бути! Це неправда.

Вона пояснила причину своїх підозрінь, Жюльєн заспокоївся.

— Ну, почекай трохи. Сама побачиш.

І щоранку він почав питати її:

— Ну як?

І вона завжди відповідала:

— Ні, ще нема. Помилка майже неможлива, я вагітна.

Він хвилювався, гнівався і разом з тим дивувався. Він

повторював:

— Я нічого не розумію, нічогісінько! Хай мене чорти візьмуть, коли я знаю, як це сталося.

Через місяць Жанна почала всім розповідати про цю новину; лише графині Жільберті, зі складного почуття делікатної соромливості, не сказала нічого.

Жюльєн спершу не наближався дружини, потім, шаленіючи, скорившись своїй долі, він заявив:

— Ось ще один неироханий, — і знов почав навідувати кімнату своєї дружини.

І те, що передбачав абат, здійснилося. Жанна завагітніла.

Тоді, охоплена невимовною радістю, вона щовечора почала замикати свої двері в пориві вдячності невідомому божеству, що його вона так любила, даючи обітницю вічної цнотливості.

Вона знов почувала себе майже щасливою, дивуючись, як швидко стихла її туга після смерті матері. Вона вважала себе безутішною, і ось минуло всього два місяці, як уже почала загоюватись її жива рана. Залишилася тільки ніжна печаль, наче покривало журби, накинуте на її житгя. І ніякі значні події, здавалось їй, не могли вже порушити її мирного існування. Діти виростуть, любитимуть її, і вона постаріється, спокійна, задоволена, не звертаючи уваги на свого чоловіка.

Якось наприкінці вересня з’явився з офіційним візитом абат Піко, одягнений в нову сутану, плями на якій були всього лише тижневої давності, і відрекомендував свого заступника, абата Толбіака. То був зовсім ще молодий, сухорлявий, дуже маленький священик, завжди пишномовний, з запалими очима, оточеними синцями, які свідчили нро надто нристрастну душу.

Старого кюре було призначено деканом у Годервіль.

Жанна була щиро засмучена його від’їздом. Образ цієї доброї людини був пов’язаний спогадами молодої жінки. Він вінчав її, він хрестив Поля, він ховав баронесу. Вона не уявляла собі Етувана без гладкого абата Піко, що йде повз селянські двори; до того ж вона любила його за щирість і життєрадісність.

Незважаючи на своє підвищення, він не здавався задоволеним. Він казав:

— Важко це мені, важко, пані. Ось уже вісімнадцять років, як я тут. Звичайно, парафія незавидна й дає мені мало. Чоловіки тут не достатньо релігійні, а жінки… жінки, знаєте, дуже поганої поведінки. Дівчата ж приходять до церкви вінчатися тільки після того, як побувають на прощі в Божої Матері вагітних, і квітки дівоцтва не багато варті в цьому краю. І все-таки я любив його.

Новий кюре нетерпляче смикався і червонів.

— У мене все зміниться, — раптом сказав він. Кволий, худенький в своїй приношеній, але чистій сутані, він скидався на розгніваного хлопчика.

Абат Піко скоса подивився на нього, як він звичайно робив у хвилини веселості, і відповів:

— Бачите, абате, щоб стати цьому на перешкоді, треба було б посадовити на ланцюг ваших парафіян; та й це ні до чого не приведе.

— Побачимо, — відрізав маленький абат.

Старий кюре всміхнувся, вдихаючи понюх табака.

— Роки заспокоять вас, абате, а також досвід: ви лише віднадите від церкви останніх парафіян, та й годі. У нашій окрузі народ релігійний, але будьте обережні. Слово честі, коли я бачу під час проповіді яку-небудь дівчину, що нібито трохи погладшала, я кажу собі: «Це не інакше, як вона приведе мені нового парафіянина», — і намагаюсь віддати її заміж. Ви не перешкодите їм грішити, будьте в тому певні, але ви маєте змогу найти парубка й завадити йому покинути матір. Віддавайте їх заміж, абате, одружуйте їх і не турбуйтесь про інше.

— У нас з вами різні погляди, даремно переконувати мене, — суворо відповів новий кюре.

І абат Піко почав знову жалкувати за своїм селом, за морем, що було видно з вікон його плебанії, за маленькими лійкоподібними долинами, куди він ходив читати свій требник, дивлячись, як десь далеко пропливають кораблі.

Потім обидва абати попрощались. Старий кюре поцілував /Канну, яка мало не розплакалась.

Через тиждень абат Толбіак з’явився знову. Він говорив про зміни, які мав на увазі ввести, ніби якийсь король, що вступив у володіння королівством. Потім попросив віконтесу ніколи не пропускати недільних відправ і причащатися щосвята.

— Ви та я, — казав він, — стоїмо тут на чолі громади: ми повинні керувати всіма і завжди давати приклад для наслідування. Щоб мати владу та пошану, нам треба об’єднати наші зусилля. Коли церква та замок простягнуть одне одному руки, халупи боятимуться нас і залишаться покірними.

Релігія Жанни була вся в почутті: в ній жила та мрійна віра, яка особливо властива жінкам; і якщо вона й виконувала майже всі церковні обряди, то швидше за звйчкою, що залишилась від монастиря, бо критична філософія барона давно вже зруйнувала її релігійні вірування.

Абат Піко задовольнявся тим малим, що вона могла йому дати, і ніколи не дорікав їй за те. Але його наступник, не побачивши її в церкві минулої неділі, прибіг до неї, стривожений і суворий.

Вона не хотіла поривати з представником церкви і, щоб догодити йому, дала обіцянку, вирішивши для себе, що досить буде показати свою старанність перші тижні.

Але потроху звикла ходити до церкви і підпала під вплив цього худорлявого абата, такого чесного і владного. Як містик, він подобався їй своєю езкальгацією та запалом. Він доторкнувся до тієї поетичної релігійної струни, що є в душі кожної жінки. Його невблаганна суворість, зневага до всіх світських та тілесних насолод, огида до людських турбот, любов до ЇЗога, юнацька недосвідченність і відлюдність, сувора мова, непохитна воля — все це давало Жанні уявлення про те, якими повинні бути мученики; і вона, розчарована страдниця, відчула себе захопленою фанатизмом цієї дитини — слуги неба.

Він вів її до Христа-втішителя, показуючи їй, як заспокоюють всі людські страждання благочестиві радощі релігії. І вона покірно надала на коліна в сповідальні, почуваючи себе такою маленькою і слабкою перед цим абатом, що мав на вигляд не більше п’ятнадцяти років.

Але незабаром його зненавиділо все село.

Невблаганно суворий до самого себе, він і до інших виявляв непримиренну нетерпимість. Особливо ж дратувало і обурювало його кохання. В своїх проповідях він говорив про нього з запалом, в різких виразах, кидаючи, за церковним звичаєм, в цю юрбу простих селян громові тиради проти хтивості. І при цьому аж тремтів від люті і тупотів ногами, вражений тими картинами, які він уявляв собі в своєму обуренні.

Парубки та дівчата нишком переглядались між собою а діди, що завжди любили пожартувати на ці теми, вертаючись додому після служби божої разом із сином у синій блузі і жінкою в чорній накидці, засуджували нетерпимість маленького кюре. І вся парафія була в замішанні

Пошепки переказували одне одному про його суворість на сповідях і суворі покути, які він накладав на парафіян А з приводу того, що він на сповіді не хотів прощати гріхів дівчатам, які загубили свого вінка, з нього почали глузувати. Всі сміялися, коли після святкової обідні молодь залишалася на лавках замість того, щоб іти причащатися разом з усіма.

Незабаром абат почав стежити за закоханими, щоб стати на перешкоді їхнім побаченням, наче сторож, що чату* на браконьєрів. Він виганяв їх місячними вечорами з ярків, з-за клунь, з густих морських очеретів, що росли пс схилах.

Якось помітив таку пару, що не розійшлася, коли він наблизився. Обнявшись і цілуючись, вони йшли ярком, де було повно каміння.

— Гей, ви там, мужва, перестанете чи ні? — крикнув абат.

— Займайтесь своїми справами, пане кюре, а до наших вам зась, — обернувшись, відповів парубок.

Тоді абат набрав каміння й почав кидати на них, яв кидають на собак.

Парубок і дівчина зі сміхом утекли, а наступної неділі кюре оголосив перед повною церквою їхні імена.

Усі сільські парубки перестали ходити до церкви.

Щочетверга кюре обідав у замку і часто заходив ще й на тижні поговорити зі своєю духовною дочкою. Вона запалювалась разом з ним, коли вони розмовляли на абстрактні теми, перебираючи увесь стародавній складний арсенал богословських дискусій.

Вони прогулювались удвох уздовж великої матусиної алеї, розмовляючи про Христа, апостолів, Богородицю та святих отців церкви, начебто це були їхні знайомі. Іноді вони спинялись, щоб поставити якесь глибокодумне питання, що заглиблювало їх у містицизм, вона — плутаючись у поетичних просторікуваннях, які, наче ракети, здіймались до неба, він — більш розважливий, аргументуючи, мов справжній маньяк, що математично виводить квадратуру круга.

Щодо Жюльєна, то він ставився до нового кюре з великою повагою, весь час повторюючи:

— Він мені до вподоби, цей абат, він не йде на угоди.

І він з власної волі сповідався і причащався, щоб подати добрий приклад.

Він тепер майже щодня бував у Фурвілів, полював з чоловіком, який не міг уже обходитись без нього, їздив верхи з графинею, незважаючи на дощі та негоду.

— Вони зовсім схибнулись на верховій їзді,— казав граф, — але це корисно для здоров’я моєї дружини.

Барон повернувся в середині листопада. Він змінився, постарів, змарнів, охоплений нерозважною тугою, що ввійшла в його душу. Любов, що він почував до дочки, здавалося, зміцніла ще більше, начебто кілька місяців сумної самотності розпалили в ньому потребу прив’язаності, довір’я, ніжності.

Жанна приховала від нього і свої нові думки, і своє зближення з абатом Толбіаком, і свій релігійний запал; але тільки-но він уперше побачив абата, як відчув до нього непереможну неприязнь.

І коли ввечері молода жінка запитала батька:

— Ну, як тобі сподобався абат?

Він відповів:

— Цей тип? То інквізитор. Він має бути дуже небезпечний.

Коли ж він дізнався від селян, з якими був у дружніх стосунках, про всю суворість молодого священика, про його утиски і невідступні переслідування того, що було натуральним законом і природною потребою, — його серце переповнилось ненавистю.

Щодо нього, то він належав до того типу старих, прихильних до природи філософів, що розчулювались, коли бачили парування тварин, що поклонялись якомусь пантеїстичному Богові і обурювалися проти католицького уявлення про Бога, що мав нібито міщанські прагнення, єзуїтський гнів і деспотичну мстивість; цей Бог принижував в його очах фатальне, безкрає, всесильне творіння, яке втілювало в собі життя, світ, землю, думку, рослину, скелю, людину, повітря, тварину, зорю, Бога, комаху; все це творило, бо само було творінням, могутніше, ніж воля, ширше, ніж розум; воно творило без мети, без причини, без краю, всі різноманітні форми у безмежному просторі, згідно з волею випадку та близькістю сонць, що огрівали світи.

Ця творча сила мала в собі всі зародки; думка, життя розвивалися в ній, наче квітки й плоди на деревах. І тому відтворення подібних до себе було для барона великим загальним законом, якимось священним, божественним, гідним пошани актом, що виконував таємну і постійну волю Всюдисущої Істоти. І він почав по фермах війну проти цього нетерпимого абата, що утискував життя навколо себе.

Охоплена розпачем, Жанна молилась Богові, благала батька, але він завжди відповідав;

— З такими треба боротися, це наше право і обов’язок. Вони нелюдяні… Вони нелюдяні,— повторював він, струшуючи своїм довгим сивим волоссям, — вони нічого не тямлять, нічого, нічогісінько. Вони роблять все в якомусь фатальному засліпленні; вони ворожі природі. Ворожі природі,— скрикнув він удруге, начебто кидаючи прокльон.

Абат почував у ньому ворога, але, бажаючи зберегти за собою владу над замком і молодою жінкою, вичікував, упевнений в остаточній перемозі.

До того ж його не облишала одна думка: він випадково виявив взаємини Жюльєна з Жільбертою і захотів припинити їх за всяку ціну.

Одного разу він прийшов до Жанни і після довгої містичної розмови запропонував їй об’єднатися з ним, щоб боротися й перемогти зло в її власній сім’ї, заради спасіння двох душ, яким загрожує небезпека.

Вона не зрозуміла і захотіла дізнатись, про що саме він говорить.

— Не настав ще для цього час, незабаром я знову побачуся з вами, — відповів абат і раптом вийшов.

Тоді вже наближався кінець зими, гнилої, як кажуть у селах, — вогкої і теплої.

Через кілька днів абат прийшов знову і в неясних виразах почав розмову про один з недостойних любовних зв’язків між людьми, які повинні були б бути бездоганними. Обов’язок тих, казав абат, хто знає про подібні речі, припинити їх всіма можливими способами. Потім він перейшов до високих тем, далі, узявши руку Жанни, почав благати її розкрити очі, зрозуміти й допомогти йому.

Тоді Жанна зрозуміла, але промовчала, охоплена жахом від думки про те, скільки сумного й болісного могло б статися в її спокійному тепер домі; і вона прикинулась, ніби не знає, про що хотів казати абат. Тоді він перестав вагатись і прямо сказав:

— Тяжкий обов’язок випав мені на долю, пані,— але інакше я не можу зробити. Обов’язок, покладений на мене, наказує мені не залишати вас у невіданні того, чому ви можете стати на перешкоді. Знайте ж, що чоловік ваш підтримує злочинний зв’язок з пані де Фурвіль.

Жанна схилила голову, покірна й безсила.

Кюре ж вів далі:

— Яких заходів маєте ви на увазі вжити?

— Що ви хочете, щоб я зробила? — пробелькотіла тоді вона.

— Щоб ви стали на перешкоді цій беззаконній пристрасті,— енергійно відповів він.

Жанна почала плакати.

— Але ж він уже зрадив мене з покоївкою, — сказала вона скорботно, — він не слухає мене, він мене більше не кохає; він ображає мене, як тільки я висловлю яке-небудь бажання, що йому не подобається. Що я можу зробити?

— В такому разі ви погоджуєтеся, — скрикнув кюре, не відповідаючи прямо, — ви миритеся з цим! Ви потураєте. Під вашим дахом гніздиться адюльтер і ви його терпите! Перед вашими очима відбувається злочин, і ви відвертаєте очі. Чи ви не дружина? Не християнка? Не мати?

Жанна ридала:

— Що ж ви хочете, щоб я зробила?

— Все, що завгодно, — відповів він, — щоб тільки не дозволити цієї мерзоти. Все, кажу я вам. Покиньте його. Тікайте геть з цього заплямованого дому.

— Але в мене немає грошей, пане абат, — сказала вона, — до того ж у мене не вистачить мужності; і потім — як це піти, не маючи доказів? Я навіть не маю на це права.

Абат підвівся, весь тремтячи:

— Це в вас говорить боязкість, пані; я вас вважав іншою. Ви недостойні милосердя Божого.

Жанна впала навколішки:

— О, благаю вас — не кидайте мене, дайте мені пораду.

Тоді він уривчасто сказав:

— Розкрийте очі панові де Фурвілю. Це він повинен розірвати цей злочинний зв’язок.

Від думки про це її охопив жах:

— Але він уб’є їх, пане абат! І я буду донощицею!

О, тільки не це! Нізащо!

У нестямі від гніву абат підняв руку, неначе для того, щоб проклясти її.

— Залишайтесь же в ганьбі й злодіянні, бо ви більше винні, ніж вони. Ви потураєте чоловікові. Мені нема чого тут більше робити.

І він вийшов, тремтячи від люті.

Розгублена Жанна кинулась за ним, готова поступитись, дати обіцянку. Але він усе ще трусився від обурення і йшов швидкою ходою, люто розмахуючи своїм великим синім парасолем, мало не вищим від нього самого.

Помітивши коло паркана Жюльєна, що стежив за зрізуванням гілля, він повернув ліворуч, щоб пройти через ферму Кульярів. Він повторював:

— Облиште мене, пані, я не маю більш чого вам сказати.

Посеред двору, яким він мав проходити, юрба дітей, своїх і сусідських, скупчившись навколо конури собаки Мірзи, з цікавістю, мовчки й зосереджено на щось дивилась. Серед цих дітей, ніби шкільний учитель, склавши за спиною руки, теж зацікавлений, стояв і барон. Але, побачивши здалеку абата, він відійшов, щоб уникнути зустрічі з ним, не вітатись і не розмовляти.

— Дайте мені кілька днів, пане абат, — благаючи, казала Жанна, — і приходьте знов у замок. Я скажу вам, що я зможу зробити, що я вирішу, і ми обміркуємо все вдвох.

Вони підійшли до юрби дітей, і кюре наблизився, щоб поглянути, чим вони так зацікавились. То щенилася сука.

Перед її конурою п’ятеро маленьких цуценят копошилося вже коло матері, що ніжно облизувала їх, по-страдницькому простягтись на боці. В ту саму хвилину, коли кюре нахилився, скорчена собака витяглась — і на світ з'явилося шосте маленьке цуценя. Тоді всі хлопчики захоплено почали кричати, плескаючи в долоні:

— Ось іще одно, ось іще одно!

То була для них забава, звичайна забава, в якій не було нічого нечистого. Вони дивились на це народження так само, як дивилися б на те, як падають яблука з дерева.

Абат Толбіак спочатку спинився приголомшений, потім у невимовній люті підняв свого великого парасоля і з усієї сили почав, не розбираючи, бити по головах дітей. Перелякані хлопчики чимдуж повтікали, і він опинився віч-на-віч з сукою-породіллек», яка пробувала встати. Але він не дав їй навіть підвестись на ноги і, не тямлячи себе, почав бити її з усієї сили. Собака, що була на цепу, не могла втекти і страшенно скавучала, скорчуючись під ударами. Він зламав свого парасоля. Тоді, відкинувши йото, скочив на собаку і почав несамовито топтати її ногами, давити її. Від цих ударів вона викинула на світ останнє цуценя; люто вдаривши закаблуком, він розчавив це закривавлене тіло, яке ще ворушилось серед новонароджених цуценят, верескливих, сліпих і незграбних, що вже шукали материнське вим'я.

Жанна кинулась геть; раптом священик відчув, що хтось схопив його за комір і дав такого ляпаса, що скинув з нього капелюх; розлючений барон дотяг його до паркана і викинув на дорогу.

Повернувшись, Ле Пертюї побачив, що його дочка стояла навколішках серед маленьких цуценяток і з плачем збирала їх у спідницю. Швидкою ходою, збуджено жестикулюючи, він підійшов до неї і крикнув:

— Ось він, ось він, добродій у сутані! Бачила ти його тепер?

Збіглись фермери, всі розглядали розтерзану суку, а тітка Кульяр вигукнула:

— Чи можна бути таким дикуном?

Жанна зібрала семеро цуценят, бажаючи їх доглянути.

Спробували дати їм молока; троє померло на другий день. Тоді дядько Сімон оббігав усю околицю, шукаючи суку-годівницю. Не знайшовши такої, він приніс кішку, запевняючи, що вона може цілком заступити суку. Довелося втопити ще трьох цуценят, а останнє довірили цій годівниці чужої породи. Вона відразу визнала його за сина і, вмостившись на боці, почала годувати.

Щоб він не зміг зовсім виснажити свою названу матір, через два тижні його відлучили, і Жанна взялась годувати йото з соски. Вона прозвала його Тото. Але барон самовладно змінив це ім’я, охрестивши його Масакром^[6].

Абат не приходив більше, але наступної ж неділі почав з кафедри посилати прокльони і погрози замкові, кажучи, що слід випікати болячки розпеченим залізом, оголошував анафему баронові, який лише посміявся з цього, і неясно, ще боязко натякав на нові любовні пригоди Жюльєна. Віконт розлютився, але, побоювання скандалу стримало його гнів.

З того часу в кожній проповіді абат говорив про помсту, пророкуючи, що наближається Суд Божий, що всі його вороги будуть побиті.

Жюльєн написав до архієпископа шанобливого, але енергійного листа. Абатові Толбіаку пригрозили опалою. Він замовк.

Відтоді його часто зустрічали під час довгих прогулянок на самоті, коли він простував великими кроками, із збудженим виглядом. Жільберта і Жюльєн під час своїх прогулянок верхи завжди помічали його то вдалині, ніби якусь чорну цятку на краю рівнини, то над прибережною скелею, то із втупленими в требник очима в якій-небудь вузькій долині, куди вони випадково в’їздили. Тоді вони повертали, щоб не їхати повз нього.

Прийшла весна і знову оживила їхнє кохання, щодня кидаючи їх в обійми одне одному, то тут, то там, у кожному куточку, куди тільки вони забивались під час своїх прогулянок.

Листя дерев ще не розпустилося, трава була вогка, і вони не могли, як літом, заглиблюватися в гущавину лісу, а тому, щоб утаїти свої пестощі, найчастіше ховалися в пересувній халабуді чабана, покинутій з осені на верховині скелястого пагорба Вокот.

Вона стояла там зовсім самотньо, високо здіймаючись на своїх колесах, за п’ятсот метрів від скелястого берега, якраз у тому місці, де починався крутий спад в долину. їх не могли там захопити зненацька, бо вони бачили звідти всю рівнину, а прив’язані коні чекали, коли вони втомляться від поцілунків.

Одного разу, саме коли вони покидали цей притулок, то помітили абата Толбіака, що сидів, сховавшись у прибережних морських очеретах.

— Треба буде залишати наших коней в яру, — сказав Жюльєн, — бо вони можуть викрити нас.

І вони почали прив’язувати коней в зарослій чагарником долині.

Потім, якось увечері, повертаючись до Врійєта, де мали обідати з графом, вони зустріли абата з Етувана, який виходив з замку. Він відійшов убік, щоб дати їм проїхати, і вклонився так, що вони не бачили його очей.

їх охопив неспокій, що незабаром, проте, розвіявся.

Якось після полудня, під час великого вітру (це було на початку травня), Жанна читала біля каміна; несподівано вона побачила графа де Фурвіля, який ішов пішки і такою швидкою ходою, що вона подумала, чи не скоїлося часом якогось нещастя.

Вона швидко вийшла йому назустріч, і, коли вони опинились віч-на-віч, Жанна подумала, що він збожеволів. На ньому був великий хутряний кашкет, в якому він ходив тільки дома, і мисливська блуза, сам він був такий блідий, що його руді вуса, які звичайно не впадали в очі завдяки його червоному обличчю, здавалися зараз вогняними. А його похмурі очі розгублено й безтямно блукали.

Він пробурмотів:

— Моя дружина тут, правда ж?

Не тямлячи себе, Жанна відповіла:

— Ні, я її сьогодні зовсім не бачила.

Тоді він сів, ніби в нього підломились ноги, зняв кашкета, кілька разів машинально витер лоба хусткою. Потім, раптом підвівшись, із простягненими руками і роззявленим ротом, підійшов до молодої жінки, неначе хотів їй щось сказати, повідати їй про якесь страшне нещастя, та враз спинився, пильно подивився на неї і, наче марячи, промовив:

— Але ж це ваш чоловік… ви також… — і побіг у напрямку моря.

Жанна кпулась за ним, щоб спинити його, кликала його, благала і з повним жаху серцем думала:

«Він знає все. Що він хоче зробити? О, хоч би він не знайшов їх!»

Але вона не могла його наздогнати, а він її не слухав. Він рішуче йшов уперед, упевнений в досягненні своєї мети. Перескочивши рівчак, він перейшов велетенськими кроками морський очерет і досяг прибережної скелі.

Жанна стояла на порослому деревами схилі і довго стежила за ним очима; потім, коли його не стало вже видно, повернулась додому, пригнічена неспокоєм.

А він повернув праворуч і почав бігти. Бурхливе море котило свої хвилі; великі, зовсім чорні хмари одна по одн|й проносилися з шаленою швидкістю, і кожна з них обливала берег лютою зливою. Вітер свистів, стогнав, рвав траву, нахиляв молоді посіви, підхоплював і заносив далеко в поле, неначе шматки ніни, великих білих птахів.

Град, що досипався після дощу, стьобав обличчя графа, мочив його щоки та вуса, з яких стікала вода, наповнював йому вуха шумом, а серце тривогою.

Вдалині перед ним роззявляла свою глибоку пащу долина Воког. Навколо не було видно нічого, крім чабанської халабуди коло порожньої загороди для овець. Двоє коней було прив’язано до голобель цієї пересувної хатини. Чого їм було боятися в таку негоду?

Як тільки граф помітив їх, він ліг на землю і почав повзти на руках і колінах, нагадуючи якусь потвору — великий, обляпаний грязюкою, у хутряній шапці. Досягши самотньої халабуди, він сховався під нею, щоб його не могли помітити крізь щілини дощок.

Побачивши його, коні схарапудилися. Він тихо перерізав ножем, що тримав у руці, поводи, — і коли налетів шквал, коні кинулись геть, стривожені градом, який бив по похилому даху дерев’яної халабуди, що вся здригалась на колесах.

Тоді, піднявшись навколішки, граф у щілину під дверима зазирнув усередину.

Він завмер; здавалося, він чогось чекав. Минуло досить багато часу. Раптом він підвівся, забрьоханий з голови до ніг. Лютим рухом штовхнув засув, яким запирались двері зовні, і, схопивши голоблі, почав трясти цю халабуду, наче хотів розбити її вщент. Потім він враз упрягся в голоблі, наче віл, і, зігнувши свою високу постать, задихаючись, підвіз до крутого схилу цю пересувну халупу і тих, що були в ній замкнені.

Вони кричали всередині і стукотіли кулаками по стінці, не розуміючи, що таке з ними сталося.

Піднявшись на верховину, граф випустив з рук цю легку домівку, і вона нокогилась по крутому схилу.

Вона прискорювала свій біг шалено, все швидше та швидше, котилася вниз, підскакуючи, спотикаючись, як звір, б'ючись об землю голоблями.

Один старий жебрак, що сховався в ярку, бачив, як вона вихором пролетіла над його головою, і чув у ній чиїсь страшні крики.

Раптом вона загубила одне колесо, що відірвалось від удару, і, звалившись набік, не переставала котитись, наче куля, наче будинок, вирваний з 8емлі, скинутий з верховини гори. Нарешті, докотившись до краю останнього ярка, вона підплигнула, описала криву лінію і, впавши на дно, луснула, як яйце.

Як тільки вона розбилася об каміння, старий жебрак, що бачив, як вона летіла, тихою ходою продерся крізь терник униз і, стримуваний своєю селянською розважливою обережністю, не наважившись наблизитись до розбитої халабуди, пішов до сусідньої ферми сповістити про те, що сталося.

Збіглися селяни і, піднявши уламки, побачили два трупи. Вони були покалічені, побиті, скривавлені. Лоб чоловіка був роздроблений, а все обличчя — розчавлено. Відірвана ударом щелепа жінки звисала вниз; їхні розбиті тіла були м’які, наче під їх шкірою не було вже кісток.

Проте їх упізнали й почали міркувати про причини цього нещастя.

— Що вони могли робити в цій хатині? — спитала одна жінка.

Тоді старий жебрак сказав, що, очевидно, вони сховалися в ній від бурі, і що лютий шквал, мабуть, зірвав і поніс халабуду. І він казав, що сам хотів було сховатися там, але побачив двох прив’язаних до голобель коней і зрозумів, що місце вже зайнято.

І він задоволено додав:

— Інакше це скоїлося б зо мною.

— Чи не було б це краще? — промовив чийсь голос.

Дід страшенно розгнівався:

— Чому це було б краще? Тому, що я бідний, а вони багаті? Подивись-но тепер на них…

І, тремтячи в своїм лахмітті, по якому струмками стікала вода, увесь брудний, з переплутаною бородою і довгим волоссям, що спадало з-під дірявої шапки, він показав кінцем свого закарлюченого кия на два трупи й додав:

— Ми всі рівні там, перед Господом.

Підійшли ще селяни і поглядали скоса на трупи неспокійними, похмурими, переляканими, корисливими, боязкими поглядами. Потім почали міркувати, що слід зробити. Вирішили, сподіваючись на винагороду, перевезти тіла до замків. Запрягли два возики. Але тут виникли нові труднощі. Одні хотіли просто застелити соломою дно воза, другі вважали за краще покласти для пристойності матраци.

— Але ж матраци просякнуть кров’ю і доведеться потім відмивати їх жавелем, — скрикнула та жінка, що вже говорила раніше.

— Та за це ж заплатять, — сказав тоді з веселим виразом на обличчі один гладкий фермер, — заплатять більш, ніж це коштуватиме, як би дорого воно не обійшлося.

Цей довід вирішив справу. Обидва возики, на високих

колесах без ресор, рушили риссю, один — праворуч, другий — ліворуч, підкидаючи й хитаючи на кожній вибоїні у глибоких коліях останки людей, що недавно обіймали одне одного і яким не судилося більше зустрітись.

Граф, побачивши, що хатина покотилася схилом, чимдуж кинувся бігти під зливою і вітром. Він біг так кілька годин, перетинаючи дороги, вискакуючи на косогори, перелізаючи через тини, — і повернувся додому надвечір, сам не розуміючи як.

Перелякані слуги, що чекали його, повідомили, що двоє коней недавно повернулись без вершників, кінь Жільберти попереду, кінь Жюльєна — слідом за ним.

Де Фурвіль похитнувся і скрикнув уриваним голосом:

— З ними, мабуть, щось скоїлося в цю страшенну негоду. Хай всі біжать їх шукати.

Він і сам пішов. Але ледве відійшов так, що його не стало видно, як сховався в чагарнику, стежачи за дорогою, по якій мали привезти мертву, конаючу чи покалічену, спотворену назавжди ту, яку він все ще кохав з несамовитою пристрастю.

Незабаром повз нього проїхав візок, в якому лежало щось дивне. Він спинився перед замком, потім в’їхав у двір. То й було те, що він чекав: так, це була вона. Але страшенний неспокій, жах довідатись про всю правду наче прив’язав його до землі, і він не зрушив з місця, притаївшись, як заєць, тремтячи від найменшого звуку.

Він чекав годину, може, дві. Візок не виїздив назад. Він подумав, що жінка його вмирає, і сама думка, що він побачить її, зустріне Гі погляд, так жахала його, що він враз злякався, щоб його не знайшли в цій схованці і не примусили повернутись додому і бути свідком її агонії. І він утік ще далі, в глиб лісу. Потім йому раптом спало на думку, що вона, може, потребує допомоги, що нікому доглядати за нею; і він стрімголов побіг назад.

Повернувшись, зустрів свого садівника і крикнув йому:

— Ну, як?

Той не наважувався відповісти. Тоді де Фурвіль майже заголосив:

— Вона вмерла?

І слуга промимрив:

— Так, пане.

Він відчув величезне полегшення. Раптовий спокій увійшов у його кров, у його тремтячі мускули, і твердими кроками він спустився по сходах свого високого гайку.

Другий візок приїхав у Пепль. Жанна помітила його здалеку, побачила матрац, здогадалась, що на ньому лежить тіло, — і зрозуміла все. Хвилювання її було таке велике, що вона впала непритомна.

Коли прийшла до пам’яті, батько тримав її голову і мочив оцтом скроні. Він нерішуче спитав:

— Ти знаєш?

Вона прошепотіла:

— Так, тату.

Але коли вона захотіла встати, то не змогла — такий охоплював її біль.

Увечері того ж дня вона народила мертву дитину — дівчинку.

Жанна не бачила похорону Жюльєна і навіть не знала про нього. Вона помітила тільки через два чи три дні, що знов з’явилась тітка Лізон, і серед болісних кошмарів гарячки, що невпинно переслідувала її, вперто пробувала пригадати, коли поїхала з Пепля стара діва, в який саме час, за яких обставин. І не могла згадати цього навіть у хвилини просвітлення розуму, з певністю знаючи тільки одне — що вона бачила її після смерті матусі.

XI

Три місяці Жанна не виходила зі своєї кімнати; вона була така квола й бліда, що всі гадали — вона вже не видужає. Потім потроху ожила. Тато і тітка Лізон, оселившись у Пеплі, не відходили від неї. Від останнього потрясіння вона занедужала якоюсь нервовою хворобою; найменший шум доводив її до непритомності, і вона зомлівала від найнезначнігаої причини.

Вона ніколи не розпитувала про подробиці смерті Жюльєна. Яке їй було до цього діло? Хіба вона не знала про це досить? В тому, що сталося, всі бачили нещасний випадок, але вона не могла помилитись і ховала в своїм серці цю болісну для неї таємницю: певність у зраді і спогад про несподіваний і страшний візит графа у день катастрофи.

Тепер душа її була охоплена ніжними, приємними й сумними спогадами про ті недовгі радощі кохання, що колись дарував їй чоловік. Вона вся здригалася щоразу, коли пробуджувалась її пам’ять, і знов бачила його таким, яким він був під час їхніх заручин, і таким, якого вона кохала в неповторні хвилини пристрасті, що розквітла під пекучим сонцем Корсіки. Всі його вади зменшувались, брутальність його забувалась, навіть зради його зблідли тепер, чим далі й далі відходила в минуле його могила. І охоплена якоюсь невиразною посмертною вдячністю до чоловіка, що тримав колись її в своїх обіймах, Жанна прощала йому колишні страждання, згадуючи лише щасливі хвилини. Час минав, місяці змінялись місяцями, вкриваючи забуттям, як порохом, всі її спогади й жалі; і вона цілком присвятила себе синові.

Він став кумиром, єдиною думкою трьох людей, що оточували його, і царював, як деспот. Навіть щось подібне до ревнощів виникало між цими трьома його рабами; Жанна нервово дивилася на палкі поцілунки, якими осипав він барона після їзди верхи на коліні, а тітка Лізон, на яку він, хоч не вмів ще добре й говорити, майже не звертав уваги, як і всі домашні, і часом поводився, наче зі служницею, йшла поплакати в свою кімнату, порівнюючи жалюгідну ласку, що вона насилу вимолювала в нього з тими обіймами, які він беріг для матері й діда.

Два роки минуло тихо, без усяких подій, в невпинному піклуванні про дитину. На початку третьої зими вирішено було переїхати до весни в Руан; і вся сім’я перебралась туди. Але після переїзду в старий занедбаний і вогкий будинок Поль заслаб на такий сильний бронхіт, що почали боятися плевриту, і всі троє, розгубившись, вирішили, що він не може жити без повітря Пепля. Як тільки він видужав, його знову перевезли туди.

І потяглася низка одноманітних і спокійних років.

Завжди разом навколо хлопчика, то в дитячій кімнаті, то в великій вітальні, то в саду вони захоплювались його лепетом, його смішними виразами, його жестами.

Мати звала його пестливим іменем Поле, він же не міг вимовити цього слова, і в нього виходило Пуле ^[7], що було причиною невпинного реготу. Прізвисько Пуле так і залишилося за ним; інакше вже його й не звали.

Хлопчик швидко підростав, і одною з найцікавіших розваг трьох родичів, яких барон звав «трьома матерями», було вимірювання його росту.

На одвірку вітальні була проведена ножиком низка маленьких рисочок, які визначали щомісячно його ріст. Ці східці, охрещені «східцями Пуле», займали в їхньому житті дуже велике місце.

Незабаром велику роль в сім’ї почала грати ще одна нова істота, собака Масакр, забутий було Жанною, що вся захопилася своїм сином. Вихованець Людівіни, він жив у старій бочці коло стайні, самотній, завжди на цепу.

Одного ранку Поль помітив його й почав лементувати, щоб його пустили поцілувати собаку. З безмежним страхом його підвели до собаки. Масакр став для хлопчика справжнім святом, і той ридма розридався, коли їх захотіли розлучити. Тоді пса спустили з цепу й оселили в будинку.

Він став нерозлучним, повсякчасним другом Поля. Вони разом гуляли й засинали рядком на килимі. Трохи згодом Масакр почав спати в ліжку свого друга, який не згоджувався розлучатися з ним. Жанна впадала в розпач через бліх, а тітка Лізон ремствувала на собаку, який захопив собі стільки прихильності хлопчика, що, здавалось їй, була вкрадена цією твариною з тієї прихильності, якої вона сама так жадала.

Зрідка обмінювались візитами з Брізвілями та Кутельє. Лише мер та лікар часто порушували самотність старого замку. Жанна після вбивства сучки, а також через підозру, що з’явилася в ній щодо абата з часу смерті графині та Жюльєна, не ходила більш до церкви, обурена тим, що Бог міг мати таких служителів.

Абат Толбіак час від часу проклинав у ясних натяках замок, в якому панував Дух Злоби, Дух Вічної Смути, Дух Облуди та Брехні, Дух Беззаконня, Дух Нечестя та Розпусти. Так характеризував він барона.

Проте церква його обезлюдніла; і коли він ішов по полях, селяни, що орали на них, не спинялись поговорити з ним, навіть не оберталися, щоб вклонитись йому. До того ж він набув слави чаклуна, бо якось вигнав диявола з одної біснуватої жінки. Ходили чутки, що він знав якісь таємничі слова проти пристріту, що, на його думку, був жартом сатани. Він накладав руки на корів, що давали рідке молоко або тримали хвіст колечком, і якимись невідомими словами допомагав розшукувати загублені речі.

Його обмежений фанатичний розум пожадливо захоплювався вивченням релігійних книг, в яких оповіщалось про появу диявола на землі, про різні вияви його влади, його таємні впливи, про різноманітні прояви його хитрощів.Вважаючи, що його спеціально призначено перемогти цю таємничу й фатальну силу, він вивчив усі формули заклинань, що були вказані в церковних книгах.

Йому завжди ввижалася в сутінках бродяча тінь Злого Духа, і з уст його не сходила латинська фраза: « u , quaerens »^[8].

Отже, острах, навіть жах перед його таємничою силою поширився навколо нього. Навіть його товариші, темні сільські попи, для яких Вельзевул був одним з догматів віри, які, заплутавшись у складному регламенті церковних церемоній щодо виявлення цієї злої сили, змішували релігію з магією, — ставились до абата Толбіака немов до чарівника. Вони шанували його і за таємничу владу, яку самі йому приписували, і за бездоганну суворість його життя.

Коли абат зустрічав Жанну, він не вітався з нею.

Таке становище непокоїло і дуже засмучувало тітку Лізон, яка в своїй боязкій душі старої діви не розуміла, як це можна не ходити до церкви. Вона була, безумовно, побожна, вона сповідалася і причащалася, але ніхто цього не знав і не намагався дізнатись.

Залишаючись на самоті з Полем, вона тихесенько розповідала йому про доброго Бога. Він ледве слухав її, коли вона переказувала йому повні чудес історії про перші дні світу, але коли вона починала учити його, що треба щиро-щиро любити Бозю, він іноді питав її:

— А де ж він, тітусю?

Вона показувала пальцем на небо:

— Там, високо, Пуле, але про це не треба нікому говорити.

Вона боялась барона.

Але якось Пуле заявив їй:

— Бозя є скрізь, але його немає в церкві.

Це він поговорив з дідусем з приводу таємничих одкровень тітки.

Хлопчикові минуло десять років, а його матері можна було дати всі сорок. Він був сильний, жвавий, відважно лазив по деревах, але не любив учитись. Уроки йому набридали, і він зараз же кидав їх. Коли барон затримував його трохи довше за книжкою, одразу з’являлася Жанна й казала:

— Дай йому тепер погуляти. Не треба стомлювати його, він ще малий.

Для неї він завжди мав півроку чи рік. їй ваягко було уявити собі, що він ходить, бігає, як підліток, і вона жила в постійному страху, боячись, щоб він не впав, щоб він не застудився або не спітнів, — турбувалася, щоб він не з’їв над міру і не завадив шлункові або не з’їв надто мало для свого росту.

Коли йому минуло дванадцять років, виникло серйозне питання — питання про його перше причастя.

Якось вранці Лізон прийшла до Жанни й заявила їй, що не можна більше залишати дитину без релігійного виховання і без виконання ним своїх найперших обов'язків. Вона всіма засобами аргументувала свою думку, зазначала тисячі причин і насамперед те, що казатимуть про це люди. Збентежена, нерішуча мати вагалася, запевняючи, що можна ще почекати.

Але через місяць, коли вона була з візитом у графині де Брізвіль, ця пані випадково запитала її:

— Це, певно, в цьому році ваш Поль має вперше причащатися?

І Жанна, захоплена зненацька, відповіла:

— Так, пані.

Ці слова надали їй рішучості і, нічого не кажучи своєму батькові, вона попросила Лізон водити дитину на уроки катехізису.

Протягом місяця все йшло добре; але якось увечері Пуле повернувся з охриплим горлом. На другий день він почав кашляти. Стривожена мати розпитала його й довідалась, що абат вигнав його з церкви за погану поведінку, наказавши вийти за двері і чекати кінця уроку на притворі, де був протяг.

Вона залишила його вдома і почала сама викладати йому катехізис. Але абат Толбіак, незважаючи на благання Лізон, відмовився допустити його до причастя як недостатньо підготовленого.

Те ж саме повторилося і в наступному році. Тоді роздратований барон почав запевняти, що дитина не має потреби вірити в усі ці дурниці, в цей наївний символ перевтілення, щоб стати чесною людиною; і було вирішено виховувати хлопчика, як християнина, але без католицької обрядності, і коли він дійде повноліття, то буде вільний вибрати те, що йому буде більш до вподоби. _%

Через деякий час Жанна зробила візит Брізвілям, але вони візита не віддали. Вона здивувалася, знаючи педантичну ввічливість сусідів, але маркіза де Кутельє гордовито пояснила їй причину цього.

Вважаючи себе, завдяки становищу свого чоловіка, його аристократичному походженню і великому багатству, начебто королевою нормандської аристократії, маркіза поводилась як справжня королева, говорила, що хотіла, була ласкавою чи суворою, залежно від обставин, висловлювала догану, напучувала або хвалила з усякої нагоди. Коли Жанна з’явилась до неї, вона після кількох холодних фраз промовила сухим тоном:

— Суспільство поділяється на два класи: людей, що вірять в Бога, і людей, що не вірять. Перші, навіть найпростіші, наші друзі, наша рівня; другі для нас — ніщо.

Жанна, відчувши напад, відповіла:

— Але ж хіба не можна вірити в Бога, не ходячи до церкви?

— Ні, пані,— відповіла маркіза, — ті, що вірять, ідуть молитись Богові до його церкви, як ходять до людей в їхній дім.

— Бог є всюди, пані,— заперечила вражена Жанна, — щодо мене, то я від щирого серця вірю в його доброту, але не чую його, коли деякі священики стають між ним і мною.

Маркіза підвелася:

— Священик несе прапор церкви, пані; кожен, хто не йде слідом за ним, іде проти нього і проти нас.

Жанна, вся тремтячи від хвилювання, теж підвелася:

— Ви, пані, вірите в Бога однієї партії, а я вірю в Бога всіх чесних людей.

Вона вклонилася й вийшла.

Селяни теж осуджували її за те, що вона не повела Пуле до першого причастя. Самі вони зовсім не ходили до церкви, зовсім не причащались або причащались тільки перед Великоднем, як велить церковний звичай; діти ж — інша річ; ніхто з них не наважився б виховувати дитину поза цим загальним законом, бо релігія лишається релігією.

Жанна добре бачила цей осуд і в душі обурювалася проти лицемірства, компромісів із совістю, рабського страху та підлості людей, що прикриваються машкарою благочестя.

Барон взявся керувати навчанням Поля і почав учити його латині. Мати просила: «Головне — не стомлюй його». Вона неспокійно блукала коло класної кімнати, бо батько заборонив їй входити туди, щоб вона не перебивала щохвилини заняття запитаннями: «Чи не змерзли твої нінжи, Пуле?», або: «Чи не болить у тебе голівка, Пуле?», або перепиняла вчителя: «Не примушуй його так багато говорити, в нього заболить горло».

Як тільки хлопчик звільнявся, він біг в садочок до матері й тітки. Вони щиро кохалися тепер у садівництві, і всі втрьох садили напровесні молоді деревця, сіяли насіння, проростання якого цілком їх захоплювало, обрізали сухе гілля, зрізали квітки для букетів.

Улюбленим заняттям підлітка було розведення салату. У нього було чотири великі грядки, де він дуже старанно вирощував латук, ромен, цикорій, дикі Петрові батоги, королівський салат — всі відомі сорти. Він копав грядки, поливав, полов, пересаджував з допомогою своїх «двох матерів», яких він примушував працювати, як наймичок. Вони цілими годинами простоювали навколішках поміж грядок, втикаючи коріння молодих рослин в ямки, які виконували з землі пальцем, забруднюючи руки і вбрання.

Пуле підростав, йому вже минуло п’ятнадцять років, і «східці» на одвірку у вітальні показували метр і п’ятдесят вісім сантиметрів. Але розумом він був дитина, неук, нерозвинене хлоп'я, випещене двома жінками і старим милим чоловіком, що віджив уже свій вік.

Якось увечері барон, нарешті, заговорив про колеж. Жанна зараз же почала ридати; збентежена тітка Лізон забилася в темний куток.

Мати говорила:

— Нащо йому стільки знати? Ми зробимо з нього поміщика, сільського дворянина. Він оброблятиме свої землі так само, як це робить багато дворян, житиме й постаріється щасливим у цьому будинку, де ми жили до нього, де ми помрем. Чого ж більш треба йому?

Але барон хитав головою:

— А що відповідатимеш ти, якщо він докорятиме тобі, коли йому буде двадцять п’ять років: «Я — ніщо, я не знаю нічого через тебе, через твій материнський егоїзм. Я почуваю себе нездатним до праці, нездатним стати чимось, а я ж не народився для непомітного, нікчемного і нудного життя, на яке засудила мене твоя сліпа любов».

А Жанна, все ще плачучи, благала свого сина:

— Скажи, Пуле, ти ніколи не докорятимеш мені за те, що я тебе надто любила?

І велика дитина здивовано обіцяла:

— Ні, мамо.

— Клянешся в цьому?

— Так, мамо.

— Ти хочеш залишитися тут, чи не так?

— Так, мамо.

Тоді барон рішуче й урочисто промовив:

— Жанно, ти не масш права вирішувати його долю. Робити так — нечесно і майже злочинно; ти жертвуєш своєю дитиною заради свого особистого щастя.

Вона затулила обличчя руками, почала ридати і крізь сльози говорила:

— Я була така нещасна… така нещасна! А тепер, коли я знайшла спокій коло нього, його забирають у мене… Що буде зо мною… зовсім самотньою… тепер?..

Батько підвівся, підійшов і сів коло неї, обнявши її:

— А я, Жанно?

Вона рвучко обняла руками його шию, міцно поцілувала і, все ще схлипуючи, насилу промовила:

— Так… Ти, мабуть, кажеш правду… татусю. Я була нерозумна, але я так странсдала. Нехай їде в колеж.

Не розуміючи добре, що з ним хочуть зробити, Пуле теж почав плакати.

Тоді всі «три матері» почали його цілувати, пестити, заспокоювати, і всі пішли спати з засмученим серцем і плакали в ліжку, навіть барон, що перед тим стримувався.

Було вирішено, що після канікул хлопця віддадуть до колежу в Гаврі, і протягом усього літа його балували ще більше, ніж завжди.

Матір часто брав відчай від думки про розлуку. Вона готувала йому ціле придане, начебто він їхав у подорож на десять років. Нарешті одного жовтневого ранку, після безсонної ночі, обидві жінки і барон сіли з ним у коляску, запряжену парою коней, і вирушили в дорогу.

Йому вибрали вже заздалегідь місце в дортуарі і в класі. Жанна з допомогою тітки Лізон цілий день розкладала його речі в маленькому комоді. Але в комод не влазило й чверть того, що було привезено, і Жанна пішла просити ще один комод. Покликали економа, він заявив, що така сила білизни та речей буде тільки заважати учневі і ніколи не знадобиться йому, і, посилаючись на правила внутрішнього розпорядку, відмовився дати другий комод. Тоді засмучена мати вирішила найняти кімнату в маленькому сусідньому готелі, домовившись із господарем, що він сам буде відносити до Пуле все, в чому той матиме потребу, за першою ж вимогою хлопчика.

Потім вони пройшлися по пристані, щоб подивитись, як припливають і відпливають кораблі.

Сумний вечір спускався на місто, почали потроху засвічувати вогні. Вони зайшли повечеряти в ресторан. Нікому з них не хотілося їсти; вогкими очима дивились вони одне на одного, тим часом, як перед ними то з’являлись, то зникали майже непочаті страви.

Потім тихою ходою всі рушили до колежу. Діти різного віку разом з рідними чи зі слугами сходилися з усіх боків. Багато хто плакав. На великому, ледве освітленому дворі чути було схлипування.

Жанна і Пуле довго обнімались. Тітка Лізон, зовсім забута, стояла десь позаду, затуляючи хусткою обличчя. Але барон, який теж розчулився, припинив сцену прощання, відвівши дочку. Коляска чекала коло брами; вони сіли в неї утрьох і вночі повернулися в Пенль.

Часом у темряві чулось голосне схлипування.

На другий день Жанна проплакала до самого вечора. На ранок вона наказала запрягти фаетон і поїхала в Гавр. Пуле, здавалося, вже примирився з розлукою. Вперше у своєму житті він мав товаришів і тепер аж крутився на стільці в приймальні, так хотілось йому бігти до них гратися.

Через кожних два дні відвідувала його Жанна, а неділями забирала додому. Не знаючи, що робити під час уроків, вона просиджувала в приймальні, не маючи ні сили, ні рішучості покинути колеж. Директор запросив її до себе, і попросив приїздити не так часто. Вона не звернула на це уваги.

Тоді він попередив її, що коли вона й далі буде весь час турбувати свого сина й заважати йому гратися під час перерв і вчитися, то доведеться повернути його додому; про те ж повідомили й барона. Тоді її почали стерегти в Пеплі, як ув’язнену.

Вона чекала канікул з більшим нетерпінням, ніж її син.

Постійна тривога хвилювала її душу. Вона почала блукати по околицях, цілими днями гуляючи з Мас акром і мріючи серед безлюддя. Іноді вона сиділа так аж до вечора, дивлячись на море з височини прибережної кручі, іноді спускалася через ліс до Іпора, відновлюючи під впливом спогадів свої колишні прогулянки. Який же він був далекий, той час, коли вона бігала по цих самих місцях молодою, сп’янілою від мрій дівчиною!

Щоразу, як вона бачила сина, їй здавалося, що розлука тривала років десять. З місяця в місяць він виростав, мужнів, з місяця в місяць вона старіла. Батько здавався їй братом, а тігка Лізон, яка, зів’явши в двадцять п’ять років, відтоді зовсім не постаріла, мала вигляд старшої сестри.

Пуле майже не вчився; він пробув два роки в четвертому класі, абияк пройшов третій і знов залишився на два роки в другому, а коли опинився в класі риторики, йому виповнилося вже двадцять років.

Він став високим білявим юнаком з густими бакенбардами і помітними вже вусами. Щонеділі сам приїздив тепер у Пепль. Він уже давно брав уроки верхової їзди і тому просто наймав коня і проїздив увесь шлях за дві години.

Зранку Жанна йшла йому назустріч із тіткою і бароном, який горбився все більше й ходив, як дідусь, заклавши руки за спину, ніби боявся впасти наперед і розбити собі носа.

Тихенько йшли вони по дорозі, іноді сідаючи над рівчаком і дивлячись удалечінь, чи не видно там вершника. Як тільки його помічали — чорну цяточку на білій лінії дороги, всі троє починали махати хустками; а він пускав свого коня галопом, щоб, як вихор, з’явитись перед ними, що страшенно лякало Жанну і Лізон і захоплювало діда, який кричав «браво» з ентузіазмом безсилої людини.

Хоч Поль на цілу голову переріс свою матір, вона все ще поводилася з ним, як з хлопчиком, і досі питаючи його:

— Чи не змерзли твої ніжки, Пуле?

Коли ж після сніданку він прогулювався перед ганком з цигаркою в зубах, вона відчиняла вікно й гукала йому:

— Не виходь без капелюха, благаю тебе, ти схопиш нежить.

Страшенний неспокій охоплював її, коли він від’їздив верхи вночі.

— Тільки не треба їхати надто швидко, мій маленький Пуле, будь розважливий, пам’ятай про свою бідну матір, яка буде в розпачі, коли з тобою що-небудь скоїться.

І от одного разу в суботу вранці вона одержала листа від Поля, в якому він писав, що не приїде в неділю, бо друзі влаштовують прогулянку і запросили його.

Всю неділю промучилась вона від неспокою, ніби їй загрожувало якесь нещастя; а в четвер, не маючи більше сили стримувати себе, поїхала в Гавр.

їй здалося, що з ним сталась якась зміна, але яка саме, вона не могла зрозуміти. Він здавався збудженим, голос його звучав якось більш мужньо. І раптом він сказав їй цілком звичайну річ:

— Знаєш, мамо, коли вже ти сьогодні приїхала, я не приїду і в цю неділю в Пепль, бо ми знову влаштовуємо гуляння.

Вона зовсім остовпіла, вражена цим, ніби він сказав, що збирається їхати в Америку; потім, схаменувшись, запитала:

— О Пуле, що з тобою? Скажи мені, що сталось?

Він почав сміятись і поцілував її.

— Та нічогісінько, мамо. Я хочу повеселитися з друзями, це ж у мої літа так натурально.

Вона не знайшла, що відповісти. А коли залишилася сама в кареті, дивні думки обсіли її. Вона не впізнавала більш свого Пуле, свого колишнього маленького Пуле. Вона вперше зрозуміла, що він уже дорослий, що він не належить їй, що він іде своєю власною дорогою, не турбуючись про старих. їй здавалося, що він змінився за один день. Як, невже цей дужий бородатий парубійко, який стверджує свою волю, невже ж то був її син, її маленький хлопчик, який примушував її колись пересаджувати салат?

Протягом трьох місяців Поль тільки зрідка відвідував своїх рідних, завжди з очевидним бажанням поїхати якнайшвидше, щоразу шукаючи, як би урвати хоч годину. Жанна тривожилась, але барон втішав її, повторюючи:

— Дай йому спокій; адже хлопцеві вже двадцять років!

Але одного ранку якийсь стариган, досить погано вдягнений, запитав французькою мовою з німецьким акцентом «пані фіконтесу», після довгих церемонних поклонів вийняв з кишені брудний бумажник і, заявивши: «Я маю для фас маленький папірець», — простяг розгортаючи шматок засмальцьованого паперу. Вона прочитала, перечитала знов, подивилась на єврея, перечитала ще раз і спитала:

— Що це таке?

Відвідувач улесливо пояснив:

— Я фам зараз скажу: Фаш син, маф потребу в деяких грошах, і тому, що я снав, що фи тобра мати, я позичив йому на його потреби невеличку суму.

Жанна вся тремтіла.,

— Але чому ж він не попросив у мене?

Єврей довго пояснював, що Поль мусив виплатити картярський борг, заплатити треба було вранці другого дня, а тому, що Поль ще неповнолітній, ніхто йому не хотів позичити, що ім’я Поля було б скомпрометовано, коли о він не зробив послуги Полеві.

Жанна хотіла було покликати барона, але не могла підвестись: хвилювання паралізувало її. Нарешті вона звернулась до лихваря:

— Подзвоніть, будь ласка.

Той вагався, боячись яких-небудь, хитрощів.

— Коли я фам перешкоджаю, я прийду іншим разом, — пробурмотів він. Вона заперечливо хитнула головою. Він подзвонив, і вони почали мовчки ждати, одне навпроти одного.

Коли з’явився барон, він одразу зрозумів, у чому річ. Вексель був на півтори тисячі франків. Він заплатив тисячу і, пильно дивлячись на лихваря, сказав:

— Більше не приходьте сюди.

Той подякував, вклонився і зник.

Дід і мати зараз же поїхали до Гавра; але, приїхавши в колеж, вони довідались, що Поль не з’являвся туди вже цілий місяць. Директор одержав чотири листи за підписом Жанни з повідомленням про хворобу учня і потім про її перебіг.

До кожного листа було додано посвідчення лікаря; звичайно, все це було підроблено. Вони стояли пригнічені, остовпівши, і дивились одне на одного.

Прикро вражений директор провів їх до поліцейського комісара. Ночували вони в готелі.

На другий день юнака знайшли в однієї міської новії. Дід і мати відвезли його в Пепль, за всю дорогу вони не обмінялись жодним словом. Жанна плакала, затуливши обличчя хусткою, Поль з байдужим виразом розглядав поля.

Через тиждень дізналися, що протягом останніх трьох місяців він наробив боргів на п’ятнадцять тисяч франків. Але кредитори, знаючи, що незабаром він стане повнолітнім, поки що не з’являлися.

Жодної розмови не було з цього приводу. Вони хотіли перемогти його лагідністю. Годували делікатесами, балували, пестили. То було навесні; незважаючи на побоювання Жанни, йому найняли в Іпорі човен, щоб він міг, коли схоче, кататись на морі.

Але, зі страху, що він поїде у Гавр, йому коня не давали.

Він байдикував, дратувався, іноді грубив. Барона турбувала його незакінчена освіта. Жанна впадала в розпач від думки про розлуку з ним і питала себе, що ж робити з ним далі.

Якось увечері він не повернувся додому. Довідались, що від’їхав у човні з двома матросами. Нещасна мати вночі побігла до Іпора, нічого навіть не накинувши на голову.

Кілька людей чекали на березі повернення барок.

Вдалині показався маленький вогник, він наближався, гойдаючись на хвилях. Поля не було. Виявилося, що він наказав відвезти себе до Гавра.

Незважаючи на те, що всю поліцію підняли на ноги, Поля так і не знайшли. Повія, що ховала його в перший раз, теж зникла без сліду, розпродавши свої меблі й заплативши за квартиру. В кімнаті Поля, у Пеплі, знайшли два листи цієї жінки, яка, здавалося, нестямно закохалася в нього. Вона писала в них про подорож до Англії, і, за її словами, знайшла необхідні для цього кошти.

Троє мешканців замку жили, як ті мовчазні суворі Тіні, в пеклі моральних мук. Сиве вже волосся Жанни зовсім побіліло. Вона наївно питала себе: чому це доля завдавала їй таких ударів?

Якось надійшов лист від абата Толбіака:

«Пані, десниця Божа тяжить над вами. Ви відвернули від нього вашого сина; він за те забрав його у вас і кинув в обійми повії. Невже ж і після цієї вказівки неба не розкрились ваші очі? Милосердя Боже безмірне. Можливо, він простить вас, коли ви знов приклоните перед ним коліна. Я його смиренний служитель, я відчиню вам його двері, коли ви постукаєте в них».

Опустивши на коліна цей лист, вона довго сиділа нерухомо. Може, так воно й є, як пише цей священик. І знову всі релігійні сумніви почали мучити її совість. Чи може Бог бути таким мстивим і заздрісним, як люди? Але коли б він не був таким, ніхто б його не боявся і не шанував би більше. Щоб його краще розуміли, він, безумовно, виявляє щодо людей власні почуття. І її охопив той боязкий сумнів, що веде до церкви всіх тих, хто непевен, хто вагається в своїй вірі. Якось пізно ввечері вона таємно побігла до дому священика і, впавши навколішки перед сухорляїтм абатом, почала благати в нього відпущення гріхів.

Він обіцяв їй напівпрощення, тому що Бог не міг відразу виявити всю свою доброту до того дому, в якому знайшла притулок така людина як барон.

— Незабаром ви побачите, — запевняв він, — силу Божої ласки.

І справді, через два дні після цього вона одержала листа від свого сина, в якому побачила початок того полегшення в своїм нещасті, яке обіцяв їй абат.

«Дорога мамо, не турбуйся. Я в Лондоні, добре себе почуваю, але маю велику потребу в грошах. У нас ні гроша не залишилося, і іноді нам нічого їсти. Та, яка тут зі мною і яку я кохаю від усього серця, витратила все, що мала, для того, щоб нам не розлучатися, — п’ять тисяч франків, — і ти розумієш, що я перш за все вважаю обов’язком честі повернути їй цю суму. Ти б мені зробила велику послугу, коли б видала авансом п’ятнадцять тисяч франків з батькової спадщини, бо незабаром я буду вже повнолітнім; тим визволиш мене з великої біди.

Прощай, моя дорога мамо, цілую тебе від щирого серця, так само, як дідуся і тітку Лізон. Сподіваюсь незабаром побачити тебе.

Твій син віконт Поль де Ламар».

Він написав їй! Виходить, він її не забув. Вона зовсім не думала про те, що він просив грошей. Йому їх пошлють, якщо в нього немає. Що таке гроші! Він написав їй!

І, вся в сльозах, вона побігла з цим листом до барона. Покликали тітку Лізон і знов від слова до слова перечитали цей лист, що говорив про нього. Обмірковували кожне слово.

Жанна, захоплена надіями після повного розпачу, захищала Поля.

— Він повернеться, повернеться незабаром, він сам написав про це.

Барон, більше врівноважений, промовив:

— Все одно, він покинув нас заради цієї тварюки. Він любить її більше, ніж нас, бо не вагався в виборі.

Слова ці раптом завдали пекучого болю серцю Жанни: і зараз же в ній спалахнула ненависть до цієї коханки, що вкрала в неї сина, ненависть невгамовна, дика, ненависть ревнивої матері. До цього часу всі її думки були захоплені Полем. Вона майже не усвідомлювала, що якась негідниця була причиною його помилок. Але зненацька слова барона викликали в ній образ цієї суперниці, вона збагнула її фатальну владу і відчула, що між цією жінкою і нею починається шалена боротьба, і відчула також, що воліла б втратити сина, ніж ділити його з другою.

І вся її радість зникла.

Вони послали п’ятнадцять тисяч франків і протягом п'яти місяців не одержували від нього ніяких відомостей.

Потім з’явився повірений, щоб упорядкувати Жюльєнову спадщину. Жанна і барон без жодних суперечок здали йому всі рахунки, відмовившись навіть від права довічного користування майном, яке згідно з законом належало матері.

Повернувшись у Париж, Поль одержав сто двадцять тисяч франків. З того часу протягом шести місяців він написав чотири листи, в яких лаконічно повідомляв про себе і які закінчував сухими запевненнями в своїй любові. «Я працюю, — писав він, — завоював визначне становище на біржі. Сподіваюсь приїхати незабаром у Пепль, щоб обняти вас, мої любі».

Жодним словом не згадував він про свою коханку, і це мовчання було більш красномовним, ніж коли б він писав про неї на чотирьох сторінках. І Жанна почувала в його холодних листах присутність цієї невблаганної продажної жінки, вічного ворога матерів.

Троє самітників обмірковували заходи, яких треба було б вжити, щоб врятувати Поля, і нічого не могли придумати. Поїхати в Париж? Але для чого?

— Треба дати вичерпатись його пристрасті,— казав барон. — Він повернеться до нас сам.

Сумно потяглося їхнє життя.

Ховаючись від барона, Жанна й Лізон разом ходили до церкви.

Досить довго вони не мали ніяких звісток, потім, якось вранці, були тяжко вражені розпачливим листом.

«Моя бідна мамо, я загинув, мені нічого більше не залишається, як пустити собі кулю в лоб, якщо ти мені не допоможеш. Спекуляція, яка мала всі шанси на успіх, тільки що зазнала краху, винен я вісімдесят п’ять тисяч франків. Безчестя, розорення, повна неможливість робити що-небудь в майбутньому чекають мене, якщо я не сплачу боргів. Я загинув. Повторюю, що мені легше пустити сЬбі кулю в лоб, ніж пережити цю ганьбу. Мабуть, я й зробив би вже це, коли б мене не підбадьорювала одна жінка, про яку я ніколи не пишу, але яку я вважаю своїм Провидінням.

Від щирого серця обіймаю тебе, моя дорога мамо, може, в останній раз. Прощай.

Поль».

Пачка ділових паперів, які були додані до цього листа, давала докладні пояснення про те, що сталося.

Барон наступною поштою відповів, Що вони обміркують цю справу. Потім він поїхав у Гавр, щоб зібрати певні відомості, і, заставивши землі, дістав грошей і надіслав їх Полеві.

Молодий чоловік надіслав у відповідь три листи, сповнених палкої вдячності і ніжності, повідомляючи в них, що він, не гаючи часу, приїде обняти своїх дорогих діда та матір.

Він не приїхав.

Минув рік.

Жанна і барон збиралися їхати в Париж, щоб знайти Поля і востаннє спробувати повернути його додому, коли дізналися з коротенького листа, що він знов у Лондоні, на чолі пароплавного товариства: «Поль Деламар і К°». Він писав:

«Це для мене — забезпечені достатки, а може, й багатство. І я нічим тут не ризикую. Ви розумієте всю вигоду цього? Коли ми зустрінемося з вами, я матиму прекрасне становище у суспільстві. Зараз тільки така діяльність і може визволити зі скрутної ситуації».

Через три місяці пароплавне товариство збанкрутувало, а директора було притягнуто до відповідальності за порушення в діловодстві. З Жанною стався нервовий припадок, що тривав кілька годин, потім вона злягла в ліжко.

Барон знову поїхав у Гавр, зібрав відомості, побачився з адвокатами, повіреними, судовими приставами, з’ясував, що дефіцит «товариства Деламар» становить двісті тридцять п’ять тисяч франків, і знову заставив все своє добро — на замок Пепль і обидві ферми лягли величезні борги.

Якось увечері, кінчаючи останні формальності в кабінеті повіреного, він раптом упав на підлогу, з ним стався апоплексичний удар.

Жанну повідомили про це спеціальним гінцем. Коли вона приїхала, барон був уже мертвий.

Вона привезла його в Пепль і почувала себе такою пригніченою, що її біль здавався скоріше отупінням, ніж відчаєм.

Абат Толбіак не дозволив внести в церкву тіло барона, незважаючи на благання обох жінок. Барона поховали пізно ввечері без будь-якого релігійного обряду.

Поль дізнався про те, що сталося, через одного з агентів, що ліквідували його справи. Він все ще ховався в Англії і просив пробачення, що не приїхав, пізно довідавшись про нещастя.

«Проте тепер, моя дорога мамо, коли ти визволила мене з скрутного становища, я повертаюсь до Франції і незабаром уже обніму тебе».

Жанна жила тепер в такій пригніченості, що, здавалося, нічого вже не розуміла.

Наприкінці зими тітка Лізон, якій минуло шістдесят вісім років, захворіла на бронхіт, що перейшов у запалення легенів; вона тихо померла, шепочучи:

— Моя бідна Жанночко, я буду благати Бога, щоб він змилосердився над тобою.

Жанна проводила її до кладовища і бачила, як засипали землею її труну, вона похитнулася і мало не впала на могилу з бажанням теж умерти, щоб не страждати, не думати більше; якась дужа селянка схопила її на руки й понесла, як маленьку дитину.

Повернувшись у замок, Жанна, яка провела п’ять ночей коло ліжка старої діви, покірно дозволила покласти себе в постіль; незнайома селянка поводилася з нею лагідно, але владно. Знесилена втомою і стражданням, вона міцно заснула.

Прокинулась серед ночі. На каміні світилась нічна лампочка. В кріслі спала якась жінка. Хто вона була? Жанна не пізнавала її і, нахилившись над краєм ліжка, силкувалась розгледіти її обличчя при тремтячому світлі нічника.

їй здавалося, що вона колись бачила це обличчя. Але коли? Де? Жінка спокійно спала, схиливши на плече голову; чепчик її впав на підлогу. їй можна було дати сорок чи сорок п’ять років. Вона була повна, червонощока, дужа, плечиста. Її широкі руки звисали з обох боків крісла. Волосся починало сивіти. Жанна вперто вдивлялася в неї з тим душевним зворушенням, коли людина ніби прокидається від гарячкового сну, що супроводить сильне горе.,

Звичайно, вона бачила це обличчя. Давно це було чи недавно? Вона не могла пригадати, і це мучило, дратувало її. Тихо встала, щоб ближче розглянути жінку, і навшпиньках підійшла до неї. То була жінка, яка підняла її на кладовищі й потім поклала в ліжко. Вона невиразно пригадувала це.

Але чи зустрічала вона її раніше в своєму житті? Чи, може, вона впізнає її тільки завдяки неясним спогадам останнього дня? І як опинилась вона тут, в її кімнаті? Чому?

Жінка розплющила очі, помітила Жанну і раптом підвелася. Вони стояли так близько одна від одної, що груди їх майже торкалися.

— Як! Ви вже встали? — пробурчала незнайома жінка. — Та ви ж захворієте, лягайте зараз же знову.

— Хто ви така? — спитала Жанна.

Але та обхопила її руками, підняла знову з нежіночою силою й віднесла до ліжка. А коли вона обереишо клала Жанну в постіль, нахиляючись і майже лягаючи на неї, то розплакалась і почала поривчасто цілувати Жанну в щоки, в волосся, в очі, обливаючи сльозами її обличчя й шепочучи:

— Моя бідна пані, панно Жанна, моя бідна пані, хіба ж ви мене зовсім не впізнаєте?

— Розаліє, голубко моя! — скрикнула тоді Жанна і, обвивши її шию руками, притягла до себе, покриваючи поцілунками; міцно обнявшись, мішаючи свої сльози, не маючи сил розімкнути обійми, вони ридали удвох.

Розалія заспокоїлась перша.

— Ну, годі,— сказала вона, — треба бути розважливою і не застудитися.

І, піднявши ковдру, вона перестелила постіль, підклала подушку під голову своєї колишньої пані, яка все ще схлипувала, зворушена давніми спогадами, що раптом виникли в її душі.

Нарешті вона спитала:

— Як ти прийшла до мене, моя бідна?

Розалія відповіла:

— Та хіба ж я могла покинути вас тепер, таку самотню?

— Засвіти свічку, щоб я могла бачити тебе, — сказала Жанна.

І коли на нічному столику було поставлено свічку, вони довго мовчки дивились одна на одну. Потім, простягши руки до своєї колишньої служниці, Жанна пробурмотіла:

— Я б ніколи тебе не впізнала, моя люба, ти дуже змінилась, але все ж не так, як я.

І Розалія, вдивляючись у цю схудлу, зів’ялу жінку з сивим волоссям, яку вона покинула молодою, вродливою і свіжою, відповіла:

— Це правда, ви змінились, пані Жанно, і більш ніж слід. Але згадайте й про те, що ось уже двадцять чотири роки, як ми з вами не бачились.

І вони замовкли, знов замислившись. Нарешті Жанна пробурмотіла:

— Чи була ти принаймні щаслива?

І Розалія, боячись розбудити надто гіркі спогади, відповіла, запинаючись:

— Але… так… так… пані. Я не можу поскаржитись, я була щасливіша від вас… напевно. Одне, що мені тільки й завдавало завжди жалю, це те, що я не могла бути тут.

І вона раптом замовкла, згадавши, що мимоволі торкнулася того, про що не слід було згадувати. Але Жанна лагідно сказала їй:

— Нічого не вдієш, голубко, не завжди буває так, як нам хочеться. Ти теж вдова, чи не так?

Потім, пригнічена тяжкою тугою, вона спитала тремтячим голосом:

— Чи в тебе є ще інші… інші діти?

— Ні, пані.

— А він, твій… твій син… Що з нього вийшло? Задоволена ти ним?

— Так, пані, він хороший, роботящий хлопець. Оженився, ось уже півроку, і взяв мою ферму, тож я, як бачите, повернулась до вас.

Жанна, вся тремтячи від хвилювання, прошепотіла:

— Так що ти мене більш не покинеш, моя люба?

— Звичайно ні, пані, для цього я й влаштувала свої справи, — рішучим тоном відповіла Розалія.

Потім деякий час вони мовчали.

Жанна, всупереч своєму бажанню, почала порівнювати своє життя з життям Розалії, але вже без жалю в серці, а скоряючись жорстокій несправедливості долі.

— А твій чоловік тебе не кривдив? — спитала вона.

— О, він був хороший чоловік, пані, і но ледащо, зумів дещо надбати. Він помер від сухот.

Тоді Жанна сіла на ліяосу і запитала, охоплена бажанням знати все:

— Ну, так розкажи мені все, моя люба, все про твоє життя. Це мені дуже приємно тепер.

І Розалія, присунувши стілець, сіла й почала розповідати про себе, про свій дім, своїх знайомих, торкаючись дрібних подробиць, які так люблять селяни, описуючи свій двір, сміючись іноді з приводу давніх подій, які нагадували їй кращі хвилини з минулого, підвищуючи голос до тону фермерші, що звикла командувати.

— О, мого добра на мій вік вистачить. Мені нема чого боятися, — закінчила вона свою розповідь.

Потім трохи повагавшись, вона додала вже тихіше:

— Всім цим я завдячую вам; знайте, що я не візьму платні від вас. Ні, ні, нізащо, а якщо ви не згодні, то я піду геть.

— Проте не даром же хочеш ти мені служити? — спитала Жанна.

— Звичайно, пані. Гроші! Ви хочете платити мені грішми? Але я їх маю не менш, ніж ви. Чи знаєте ви, скільки залишиться у вас після всіх ваших застав, боргів та сплати процентів, які ви не виплатили і які зростають з кожним днем? Чи ви знаєте це? Звичайно, ні. Так ось, щоб ви знали: у вас залишиться не більш, як десять тисяч ліврів на рік. Навіть менше, чуєте? Але я вам все це упорядкую і дуже швидко.

Вона знову підвищила голос, обурюючись, що пропущено строк сплати процентів і що в майбутньому її пані загрожує неминуче розорення. А побачивши на обличчі Жанни мляву усмішку, вона гнівно скрикнула:

— Нема чого сміятися з цього, пані, бо без грошей порядні люди жити не можуть.

Жанна взяла її руки в свої і спроквола промовила, переслідувана своєю невідступною думкою:

— О, щодо мене, то я не мала щастя. Все мені не вдавалось. Моя доля повстала проти мене.

Але Розалія заперечливо хитнула головою:

— Не треба так говорити, пані, не треба так говорити. Ви невдало вийшли заміж, от і все. Не можна виходити заміж, коли не знаєш свого жениха.

І вони продовжували розмовляти, як дві давні подруги.

Зійшло сонце, а вони все ще говорили.

XII

За тиждень Розалія цілком взяла в свої руки управління слугами і всім господарством замку. Жанна покірно й пасивно корилася їй. Квола, волочучи ноги, як колись матуся, вона виходила гуляти, спираючись на руку служниці, яка вела її тихою ходою і то бурчала на неї, то підбадьорювала грубувато ласкавими словами, поводячися з нею, як з хворою дитиною.

Вони завнеди говорили про своє минуле. Жанна зі слізьми в голосі, Розалія — спокійним тоном байдужої селянки. Стара служниця кілька разів заводила мову про припинення виплати процентів і нарешті зажадала, щоб їй було передано всі папери, які Жанна, нічого не тямлячи в справах, ховала від неї, соромлячись за сина.

Після того протягом тижня Розалія щодня їздила у Фекан до одного знайомого нотаріуса, щоб розібратися в паперах.

Потім, якось увечері, поклавши свою пані в ліжко, вона присіла коло неї і раптом промовила:

— Тепер, пані, коли ви лягли, нам треба поговорити.

Вона розповіла Жанні про її матеріальне становище.

Коли все буде упорядковано, залишиться сім-вісім тисяч франків ренти. І більш нічого.

— Чого ж тобі треба, моя люба? — відповіла Жанна. — Я відчуваю, що до старості не доживу; для мене цього вистачить.

Але Розалія розсердилася:

— Для вас, пані, може, й вистачить, а для пана Поля? Чи ви йому нічого не залишите?

Жанна здригнулась:

— Я прошу тебе ніколи не говорити мені про нього. Я надто страждаю, коли його згадую.

— Навпаки, саме про нього я й хочу поговорити з вами, бо ви самі, пані, я бачу, не наважуєтесь. Він робить дурниці; але не завпеди так буде; він одружиться, нарешті, матиме дітей. Щоб виховати їх, треба щоб були гроші. Слухайте ж мене добре: ви повинні продати Пепль…

Жанна аж підскочила й сіла в ліжку:

— Продати Пепль? Що ти надумала? О, ніколи, ніколи!

Але Розалія не збентежилась:

— А я кажу вам, що ви його продасте, пані, бо так треба.

І вона пояснила свої розрахунки, плани й міркування.

Якби продати Пепль з двома суміжними фермами одному любителю, якого вона вже знайшла, залишилося б ще чотири ферми в Сен-Леонарі, які після виплати всіх боргів даватимуть щороку вісім тисяч триста франків прибутку. Відкинувши тисячу триста франків на ремонт та утримання маєтку, вони матимуть сім тисяч франків, з яких п’ять тисяч витрачатимуться на прожиття, а дві можна буде відкладати на чорний день.

— Решту змарнували, — додала вона, — з цим уже скінчено. Крім того, ключ я забираю до себе, чуєте? Що ж до пана Поля, він не матиме більш нічого, анічогісінько; бо інакше він оббере вас до останнього су.

— Але коли він не матиме чого їсти? — прошепотіла, нарешті, Жанна, яка досі мовчки плакала.

— Коли він буде голодний, він приїде до нас, і ми його нагодуємо. Він завжди знайде тут притулок і обід. Хіба робив би він там дурниці, коли б ви з самого початку зовсім не давали йому грошей?

— Але в нього були борги, йому загрожувало безчестя.

— А коли у вас нічого більше не залишиться, хіба це перешкодить йому робити борги? Ви заплатили, це добре; але більш не будете платити за нього, це вже повірте моєму слову. А тепер на добраніч, пані.

І вона вийшла з кімнати.

Жанна зовсім не спала; думка про те, що вона має продати Пенль і виїхати звідси, покинувши цей будинок, з яким було зв’язане все її життя, не давала їй спокою.

На другий день, коли Розалія ввійшла до неї, вона сказала:

— Ні, моя люба, я ніколи не наважусь виїхати звідси.

Але служниця розгнівалась:

— 1 все-таки доведеться це зробити, пані. Незабаром має приїхати нотаріус з тим паном, що хоче купити замок. Інакше через чотири роки ви не матимете ні су.

Пригнічена Жанна тільки повторювала:

— Я не можу, я ніколи не зможу.

Через годину листоноша приніс їй листа від Поля, який знов вимагав десять тисяч франків. Що було робити? Розгублена Жанна покликала Розалію, яка сплеснула руками:

— А що я вам казала, пані? І що б це з вами обома було, коли б я до вас не повернулась?

Жанна, підкоряючись волі своєї служниці, відповіла синові:

«Мій дорогий сину, я не можу більше нічого зробити для тебе. Ти розорив мене; я навіть примушена продати Пепль. Але не забувай ніколи, що ти завжди знайдеш у мене притулок, коли побажаєш повернутись до своєї старої матері, якій ти завдав стільки горя.

Жанна».

І коли приїхав нотаріус із паном Жофреном, колишнім цукрозаводчиком, вона прийняла їх сама і запросила оглянути все до дрібниць.

Через місяць підписала купчу і водночас придбала маленький, на міський манер, будиночок коло Гадервіля, на великому шляху з Монтівільє у сільці Батвіль.

Потім до самого вечора Жанна самотньо гуляла по матусиній алеї, з пригніченим серцем, зі слізьми відчаю, прощаючись із обрієм, з деревами, з напівзогнилою лавкою під платаном, з усіма цими знайомими їй речами, до яких так звикли її очі і які, здавалось, увійшли в її душу, — з гаєм, з косогором перед рівниною, де вона так часто сиділа, звідки вона бачила, як біг до моря граф де Фурвіль в жахливий день смерті Жюльєна, зі старим безверхим берестом, до якого вона так часто притулялась, з усім цим рідним їй садом.

Розалії довелося за руку відвести її додому.

Коло дверей чекав високий селянин, років двадцяти п’яти. Він привітався з нею по-друи «ньому, начебто давно її знав.

— Добридень, пані Жанно, як поживаєте? Мати веліла мені прийти допомогти вам перебратись. Я б хотів знати, що ви берете з собою, тоді б я вам поперевозив усе поступово, щоб робота на полі не стояла.

То був син її служниці, син Жюльєна, брат Поля.

Жанні здалося, що в неї спинилось серце; і разом з тим їй хотілось поцілувати цього парубка. Вона розглядала його, шукаючи в ньому схожості зі своїм чоловіком, зі своїм сином. Він був рум’яний, дужий, з білявим волоссям і блакитними очима, як у матері. І проте скидався на Жюльєна. Чим саме? Вона сама добре не розуміла цього, але чимось він нагадував Жюльєна.

— Коли б ви змогли показати мені все зараз, — вів далі парубок, — я був би вам дуже вдячний. -

Але Жанна сама ще не знала, що перевозити, бо новий дім її був дуже маленький, і попросила його прийти вдруге наприкінці тижня.

Переїзд зайняв її і вніс сумну розраду в її похмуре й позбавлене будь-яких надій життя.

Вона ходила з кімнати до кімнати, шукаючи речі, які нагадували їй різні події її життя, ті речі, ЩО^стаютіЯ нашими друзями, що являють собою неначе частину шппо-го існування, частину нашого життя; е речі, знайомі нам з дитинства, з якими пов’язані радісні й сумні згадки різні дати нашого життя, які бували німими свідками наших світлих чи тяжких хвилин, які постарілися, зносились разом з нами, підкладка яких де-не-де подерлася, оббивка потерлася, дерев’яні частини розхитались, а фарби зблякли.

Вона вибирала одну річ за одною, часто вагаючись, хвилюючись, начебто мала розв’язати якесь важливе питання, щохвилини міняючи своє рішення, порівнюючи вартість двох крісел або якого-небудь старого секретера та старовинного робочого столика.

Вона витягала шухляди, шукаючи речей, що нагадували якісь факти з її життя; потім, наважившись нарешті, казала:

— Так, я беру це, — і вибрану річ переносили до їдальні.

Вона захотіла зберегти всі меблі зі спальні, своє ліжко, оббивку, годинник, геть усе.

Взяла декілька стільців з вітальні з малюнками, які вона так любила з дитинства: Лисицю й Журавля, Лисицю й Ворону, Бабку та Мурашку і меланхолійну Чаплю.

Одного разу, блукаючи по всіх кутках домівки, яку вона мала незабаром покинути, вона зайшла на горище.

Остовпіла від здивування; перед нею була безладна купа різноманітних речей, то розбитих, то тільки забруднених, серед яких траплялися й такі, що опинилися тут невідомо чому — чи через те, що пересталиподобатись, чи через те, що їх замінили іншими. Вона помітила безліч колись знайомих їй речей, що раптом зникли невідомо куди, різних дрібничок, які вона тримала колись в руках, які були коло неї протягом п’ятнадцяти років, які вона бачила щодня, зовсім їх не помічаючи, і які раптом знайшлися тут, на цьому горищі, поряд з іншими, ще більш старими, про які вона ясно пам’ятала, де яка з них стояла в перший час після її приїзду, і вони раптом набрали значення забутих свідків, знову знайдених друзів. Здавалися їй тепер подібними до тих людей, з якими давно знайомі, а проте вони ніколи не відкривали душі, і які одного вечора раптом ні з того ні з сього починають зненацька говорити, розкриваючи всі свої думки, про існування яких ми й не підозрювали.

З болісно стиснутим серцем проходила Жанна від одної речі до другої, звертаючись до самої себе:

— А, цю китайську чашку л розбила якось увечері, за кілька днів до мого весілля… А ось маленький мамин ліхтар і палиця, яку тато зламав, відкриваючи хвіртку, що розбухла від дощу.

Тут було також багато і незнайомих їй речей, які нічого їй не нагадували, які залишалися ще від часів її дідів чи прадідів, тих укритих порохом речей, що здаються вигнанцями серед чужої їм епохи і наче сумують у своїй самотності; історія, пригоди їх нікому тепер не відомі, ніхто не знас, хто їх вибирав, купував, володів ними, любив їх, ніхто не знає тих рук, що ласкаво держали їх, тих очей, що з задоволенням колись їх розглядали.

Жанна брала їх, вертіла в руках, залишаючи сліди пальців на густому шарі пороху, і довго ще стояла там, серед цього старого мотлоху, під тьмяним світлом, що падало крізь маленькі чотирикутники віконець, зроблених У даху.

Вона уважно розглядала стільці на трьох ніжках, шукаючи в них якоїсь згадки, мідну грілку, поламану жаровню для зігрівання ніг, яка здавалась їй ніби знайомою, і цілу купу різноманітного господарського знаряддя, що давно вже вийшло з ужитку.

Вона набрала цілу купу того, що хотіла взяти з собою, і наказала Розалії забрати все це. Обурена служниця відмовилась переносити «брудний мотлох». Але Жанна на цей раз настояла на своєму, і Розалія скорилась.

Якось вранці молодий фермер Дені Лекок, син Жюльєна, вперше приїхав возом за речами. Розалія супроводила його, щоб простежити за розвантаженням і розставити меблі так, як вони мали стояти.

Залишившись на самоті, Жанна почала блукати по кімнатах замку, охоплена невимовним розпачем, у пориві екзальтованої любові цілуючи все, чого не могла взяти з собою: великих білих птахів на оббивці вітальні, старовинні свічники, все, що потрапляло їй на очі. Немов безумна, з повними сліз очима, ходила вона з одної кімнати до другої, а потім вийшла попрощатися з морем.

Це було наприкінці весни; низьке сіре небо нависало над землею; сумні, жовтуваті хвилі простягалися, скільки око сягає. Жанна довго стояла на крутому березі, поринувши в болісні думки. Потім, з наближенням ночі, вона верну- | лась додому, вистраждавши за цей день не менше, як в найгірші дні свого життя.

Розалія була вже дома й чекала її, захоплена новим приміщенням, кажучи, що воно значно веселіше від цього, подібного до скрині, будинку, який ще й до того ж стояв віддалік від шляху.

Жанна проплакала весь вечір.

Відколи фермери дізналися про продаж замку, вони, не перестаючи, про людське око, ставитись до Жанни з колишньою повагою, почали позаочі звати її «божевільною», самі не розуміючи добре чому, — очевидно тому, що вгадували своїм грубим інстинктом її хворобливу сентиментальність, що невпинно зростала, її екзальтовану мрійливість, все сум’яття її бідної, враженої горем душі.

Напередодні свого від’їзду Жанна випадково зайшла в стайню. Якесь гарчання примусило її здригнутися. То був Масакр, про якого вона не згадувала кілька місяців. Сліпий, розбитий паралічем, досягши вже того віку, до якого рідко доживають собаки, він животів ще на своїй солом’яній підстилці завдяки піклуванню Людівіни, яка одна його не забувала. Жанна схопила його на руки, поцілувала й віднесла до замку. Товстий, як бочка, він насилу волочив свої криві, негнучкі ноги і гавкав, як ті дерев’яні собаки, яких дарують дітям.

Нарешті настав останній день. Жанна спала в колишній кімнаті Жюльєна, бо в її спальні вже не було меблів.

Вона встала змучена, задихаючись, начебто після довгого бігу. На дворі вже стояв віз, навантажений скринями й рештою речей, а позад нього двоколка, призначена для пані та служниці.

Дядько Сімон і Людівіна залишались до приїзду нового власника, а потім мали оселитись у родичів. Жанна призначила їм маленьку ренту; крім того, вони мали й заощадження. То були тепер Дуже старі слуги, ні на що не здатні та балакучі. Маріус, оженившись, уже давно покинув будинок.

Близько восьмої години почав накрапати дощик, дрібний і холодний, принесений легким морським вітром. Довелося прикрити двоколку ковдрами. З дерев уже злітало листя.

На кухонному столі парували чашки з кавою. Жанна сіла й випила свою чашку маленькими ковтками; потім підвелася і сказала:

— Ну, їдемо!

Вона наділа свій капелюшок, загорнулася в шаль і, поки Розалія надівала їй калоші, промовила здавленим голосом:

— А пригадуєш, моя мила, як ішов дощ, коли ми збирались їхати сюди з Руана?..

Вона відчула якісь спазми, притиснула до грудей обидві руки і впала непритомна на спину.

Більше години пролежала, як мертва, потім розплющила очі й забилася в конвульсіях, вся обливаючись слізьми.

Трохи заспокоївшися згодом, вона відчула себе такою кволою, що не змогла встати. Але Розалія, яка боялась нового припадку, якщо вони не виїдуть негайно, пішла по сина. Удвох вони взяли її, підняли, понесли й посадовили в двоколку на оббиту шкірою лавку; потім, сівши поруч із Жанною, стара служниця загорнула її ноги, накинула їй на плечі великий плащ і, тримаючи над її головою парасольку, гукнула:

— Ну, швидше, Дені, їдьмо!

Дені вискочив на двоколку, сів боком поруч із матір’ю, бо місця було мало, і погнав свого коня так швидко, що обох жінок аж підкидало на лавці.

Виїхавши з села, вони помітили якогось чоловіка, що ходив туди й сюди по дорозі; то був абат Толбіак, який, здавалося, підстерігав їх від’їзд.

Він спинився, щоб пропустити двоколку. Одною рукою притримував сутану, щоб не забризкати її, і з-під неї видно було його худорляві, в чорних панчохах ноги, взуті у величезні брудні черевики.

Жанна опустила очі, щоб не зустрітися з ним поглядом, а Розалія, яка знала про все, розлютилась:

— Негідник, негідник, — бурмотіла вона і раптом схопила сина за руку:

— Стьобни-но його батогом!

Але Дені, порівнявшись із священиком, в’їхав колесами в калюжу і з ніг до голови обляпав абата грязюкою.

І поки той витирався своєю великою хусткою, Розалія, повеселівши, обернулась і показала йому кулак.

Вони їхали вже хвилин п’ять, коли Жанна раптом скрикнула:

— А про Масакра ми й забули!

Довелося спинитись; Дені зліз і побіг по собаку, тим часом як Розалія тримала віжки.

Нарешті він повернувся з товстою, облізлою, потворною твариною на руках, яку поклав у ногах жінок.

XIII

 Через дві години двоколка спинилась перед маленьким цегляним будиночком серед обсадженого низькорослими грушами фруктового саду, що виходив на шлях.

Чотири гратчасті альтанки, що заросли жимолостю та ломиносом, стояли в чотирьох кутках цього саду, розділеного вузенькими доріжками, обсадженими фруктовими деревами, на невеличкі квадратні грядки з овочами.

Дуже високий живопліт з усіх боків оточував цю садибу, відділену полем від сусідньої ферми. За сто кроків на шляху стояла кузня. До інших найближчих будинків було не менше кілометра.

Навколо садиби простягалась рівнина Ко, з розкиданими по ній фермами, яблуневі сади яких ховалися за чотирма подвійними рядами високих дерев.

Як тільки приїхали, Жанна захотіла відпочити, але Розалія не дозволила їй цього, боячись, щоб вона знов не поринула в свої сумні думки.

Столяр з Годервіля був уже тут, щоб, не гаючи часу, стати до роботи; зараз же, не чекаючи останньої підводи, яка мала скоро прибути, почали розставляти перевезені меблі.

Довелось багато працювати, довго міркувати й радитись.

Через годину коло загорожі з’явився віз, і довелось розвантажувати його під дощем.

Надвечір в домі царювало повне безладдя, скрізь лежали купи речей. Змучена Жанна заснула відразу, як тільки лягла в ліжко.

В наступні дні їй не було коли впадати в тугу, так багато було в неї роботи. Вона навіть знаходила деяке задоволення, прикрашаючи своє нове помешкання, весь час сподіваючись, що сюди може приїхати син. Оббивка з її старої спальні пішла на їдальню, яка водночас була й вітальнею. З особливою старанністю умеблювала вона одну з двох кімнат на другому поверсі, названу нею в думці «кімнатою Пуле».

Другу кімнату вона залишила для себе, а Розалія влаштувалась нагорі, поряд з горищем.

Старанно причепурений будиночок був затишний, і ЖанНІ спочатку подобалося в нім, хоч їй чогось і бракувало, вона сама не знала — чого.

Якось вранці клерк феканського нотаріуса привіз їй три тисячі шістсот франків за залишені в Пеплі меблі. З радісним тремтінням вона взяла ці гроші і, як тільки клерк вийшов, наділа капелюшок, щоб якомога швидше піти до Годервіля і надіслати їх Полю.

Але на шляху зустріла Розалію, яка поверталася з базару. Не вгадавши спочатку всієї правди, служниця все ж про щось здогадалась; дізнавшись про все, бо Жанна не вміла нічого від неї затаїти, вона поставила кошик на землю й дала волю своєму гніву.

Вона кричала, впершись кулаками в боки, а потім, правою рукою схопивши Жанну, а лівою кошика, не перестаючи обурюватись, пішла додому.

Як тільки вони повернулися, Розалія відібрала в Жанни гроші. Жанна дала їх, залишивши в себе шістсот франків, але служниця незабаром викрила її хитрощі і примусила віддати все.

Проте Розалія згодилась, щоб решта ця була надіслана молодому чоловікові.

Через кілька днів від нього прибула подяка:

«Ти мене просто врятувала, дорога мамо, бо тепер ми опинились у великій скруті».

А Жанна ніяк не могла звикнути до Батвіля; їй весь час здавалося, що тут не так легко дихається, як колись, що вона стала ще більш самотньою, ще більш покинутою і пригніченою.

Виходячи з дому, щоб пройтися, вона доходила до маленького села Верней, поверталась через Труа-Мар, потім, уже повернувшись, вставала, охоплена бажанням іти знов, наче вона забула піти саме туди, куди повинна була піти, де їй хотілось побувати.

І так повторювалось щодня, і вона не розуміла причини цієї дивної потреби. Але якось увечері в неї несвідомо вихопилась фраза, яка виявила причину її неспокою.

— О, як би мені хотілось побачити море! — сказала вона, сідаючи обідати.

Те, чого їй так бракувало, було море, її нерозлучний сусід протягом двадцяти п’яти років, з його солоним запахом, штормами, з гучним гуркотом, буйними вітрами, те море, яке вона бачила щоранку з свого вікна в Пеплі, яким вона дихала і вдень, і вночі, яке вона почувала коло себе, яке вона, сама того не відаючи, звикла любити, як людину.

Масакр теж жив в якомусь надзвичайному збудженні. З вечора переїзду він оселився на кухні, на нижній полиці буфета, і його ніяк не можна було звідти вигнати. Майже не рухаючись, він лежав там цілий день і тільки іноді з глухим гарчанням перевертався.

А коли надходила ніч, він вставав і волочився до садової хвіртки, наштовхуючись на стіни. Повернувшись за кілька хвилин, він сідав навпроти ще теплої печі і, як тільки обидві його господині лягали снати, починав вити.

Він вив так цілу ніч, жалібно, сумовито, іноді спиняючись на деякий час, щоб потім знову почати ще більш нестерпно. Його прив’язали в бочці перед будинком. Тоді він став вити під вікнами. А що він був уже кволий і міг щохвилини здохнути, його знову оселили в кухні.

Жанна зовсім не могла снати; вона чула, як стогнав і невпинно шкрябався Старий пес, що ніяк не міг звикнути до нового житла, добре розуміючи, що він не вдома.

Ніщо не могло його заспокоїти. Виспавшись удень, немовби його сліпі очі й неміч перешкоджали йому рухатися в той час, коли всі тварини живуть і рухаються, він, коли наставав вечір, починав невтомно блукати, немов наважуючись жити і рухатися тільки в темряві, що всіх робить сліпими.

Якось вранці Масакра знайшли мертвим. Це було великим полегшенням для всіх.

Наближалася зима, і Жанна почувала, як її охоплює непереборна безнадія. То не був той гострий біль, що мордує душу, то був якийсь темний, похмурий смуток.

Ніщо не могло розважити її. Ніхто не згадував про неї. Майже завжди безлюдний великий шлях простягався перед її дверима праворуч і ліворуч. Коли-не-коли повз будинок риссю проїздив кабріолет з червонолицим кучером, на якому роздута вітром блуза здавалася блакитною кулею; часом помалу проїздив возик, або ще здалеку, десь на обрії, видно було, як ішли двоє маленьких селян, чоловік та жінка, які все збільшувалися і, минувши будинок, знову зменшувались і, наче якісь комашки, маячіли в кінці білої смужки дороги, що простягалася, скільки сягало око, то підіймаючись, то опускаючись по хвилястій рівнині.

Коли ж почала пробиватися трава, повз огорожу садиби щоранку проходила якась дівчинка в коротенькій спідничці, поганяючи двох худих корів, що паслися в рівчаках понад шляхом. Увечері вона поверталася тією ж сонною ходою, раз на десять хвилин роблячи один крок слідом за своєю худобою.

Кожної ночі Жанні снилося, що вона ще живе в Пеплі.

Бачила себе там, як колись, із татом і матусею, а іноді навіть і з тіткою Лізон. Перед нею поставали колишні, забуті вже події, їй уявлялося, як вона веде під руку пані Аделаїду, що прогулюється по своїй алеї. І щоранку прокидалася вся в сльозах.

Вона завжди думала про Поля, питаючи себе: «Що він робить, як живе тепер? Чи згадує про мене коли-небудь?» Гуляючи тихою ходою покрученими стежками між фермами, мучила себе цими питаннями і особливо страждала від нестримних ревнощів до тієї невідомої жінки, що вкрала в неї сина. Тільки ця ненависть і спиняла її, не даючи іцо-небудь робити, поїхати за ним, добитись до нього. Вона уявляла, як перед нею стоїть на дверях його коханка, питаючи її: «Що вам тут треба, пані?» Від однієї думки про можливість такої зустрічі в ній обурювалася гордість матері; пиха жінки, чистої, бездоганної і незаплямованої, дедалі більш повставала в ній проти підлоти мужчин, невільників плотського кохання, яке бруднить навіть серця. Все людство здавалось їй заплямованим, коли вона думала про нечисті таємниці хтивості, про ганебні пестощі, про всі вгадувані таємниці нерозривних зв’язків.

Так минули весна і літо.

Коли ж надійшла осінь з нескінченними дощами, сірим небом і темними хмарами, Жанну охопила така втома від життя, що вона вирішила зробити останнє зусилля, аби повернути до себе свого Пуле.

Пристрасть молодого чоловіка, можливо, вже охолонула.

Вона написала до нього тужливого листа:

«Моя дорога дитино, я благаю тебе повернутись до мене. Подумай тільки, що я стара, слаба, завжди сама-самісінька зі своєю служницею. Я живу тепер у маленькому будинку коло шляху. Це дуже сумно. Але коли б тут був ти, все змінилося б для мене. Крім тебе, у мене немає нікого в світі, а я не бачила тебе вже сім років! Ти ніколи не дізнаєшся, яка я була безталанна і що тільки тобою жило моє серце. Ти був моїм життям, моєю мрією, моєю єдиною надією, моєю єдиною любов’ю, і мені тебе бракує, ти мене покинув.

О, повернися ж, дорогий мій Пуле, повернися і пригорнись до своєї старої матері, що в розпачі простягає до тебе руки

Жанна.»

Через кілька днів він відповів:

«Моя дорога мамо, я був би щасливий побачитися з тобою, але не маю ані су. Пришли мені трохи грошей, і я приїду. Та я й сам мав намір приїхати до тебе, щоб обміркувати один проект, який дав би мені змогу виконати те, що ти просиш.

Безкорисливість і щира любов до мене тієї, що була і лишається моєю супутницею в чорні дні мого життя, безмірні. Неможливо жити далі, не визнавши публічно її вірного кохання та самовідданості. А втім, у неї дуже добрі манери, що ти зможеш оцінити. Вона дуже освічена, багато читає. Нарешті, ти не уявляєш собі, чим була вона завжди для мене. Я був би негідником, коли б не засвідчив їй своєї вдячності. Прошу твого благословення на наш шлюб. Ти простиш мені мою втечу, і ми заживемо всі разом у твоєму новому будинку.

Коли б ти її знала, ти зараз же дала б свою згоду. Запевняю тебе, що вона дуже добра і вихована. Я певен, що ти її полюбиш. Щодо мене, то я не можу без неї жити.

З нетерпінням жду твоєї відповіді, моя дорога мамо, і обоє ми цілуємо тебе від щирого серця.

Твій син віконт Поль де Ламар».

Жанна була приголомшена. Не рухаючись, опустивши листа на коліна, сиділа вона, вгадуючи хитрощі цієї жінки, яка завжди тримала коло себе її сина, яка ні разу не відпустила його, чекаючи свого часу, того часу, коли охоплена розпачем стара мати, не маючи більше сил опиратися бажанню обняти свою дитину, ослабне й погодиться на все.

І та перевага, яку Поль уперто віддавав цій жінці, завдавала її серцю нестерпного болю.

— Він мене не любить, він мене не любить, — повторювала вона.

Увійшла Розалія.

— Він хоче тепер одружитися з нею, — промовила Жанна.

Служниця здригнулась.

— О пані, цього ви не дозволите. Пан Поль не повинен брати цю хвойду.

Пригнічена, але все ж обурена, Жанна відповіла:

— Ні, моя люба, цього ніколи не буде. Коли ж він не хоче приїхати, я повинна поїхати до нього, — і ми ще побачимо, хто з нас переможе.

І вона зараз же написала до Поля, щоб повідомити його про свій приїзд і призначити йому побачення, але тільки не там, де живе ця розпусниця.

Потім, чекаючи відповіді, вона стала готуватись до від’їзду. Розалія почала складати в стару валізу білизну й речі своєї пані. Але, взявши в руки одну стару сільську сукню, вона скрикнула:

— Та у вас же нема чого вдягти! Я не дозволю, щоб ви так їхали. Вам соромно буде показатися й на очі людям, а паризькі дами вважатимуть вас за покоївку.

Жанна не перечила, і вони вдвох вирушили в Годервіль, вибрали зелену картату матерію й віддали її шити міській кравчині.

Потім вони пішли до нотаріуса Русселя, який щороку їздив на два тижні до столиці, щоб одержати від нього потрібні відомості. Адже Жанна вже двадцять вісім років не бачила Парижа.

Він дав багато порад, як треба поводитись, щоб не попасти під екіпаж, щоб не бути обікраденою, порадив зашити гроші в підкладку вбрання і не тримати в кишені нічого, крім найпотрібнішого. Він довго розповідав про недорогі ресторани, в двох чи в трьох з яких, як казав він, бувають жінки, і рекомендував готель «Нормандія» коло залізничного вокзалу, де зупинявся завжди він сам і де можна навіть на нього послатися.

Вже шість років, як поміж Парижем і Гавром було прокладено залізницю, про яку говорили тоді по всіх усюдах. Але Жанна, цілком поринувши в своє горе, не бачила ще тих парових машин, що зробили переворот у житті всієї країни.

Тим часом Поль не відповідав.

Вона чекала тиждень, потім другий, щоранку виходячи на шлях назустріч листоноші і тремтячим голосом питаючи його:

— Чи в вас нічого нема для мене, дядьку Маланден?

А той відповідав їй своїм хрипким голосом:

— На цей раз нічого, моя шановна пані.

Звичайно, це вона, та жінка, перешкоджала Полеві відповісти!

Тоді Жанна вирішила їхати, не гаючи часу. Вона хотіла взяти з собою і Розалію, але та відмовилась, щоб не збільшувати витрат на подорож.

Проте служниця не дозволила своїй пані взяти більш як триста франків:

— Л коли вам знадобляться ще, напишіть мені, я піду до нотаріуса і попрошу його послати вам, скільки буде треба. Бо коли вам дам більше, то все перейде до кишені пана Поля.

Одного грудневого ранку вони посідали, нарешті, в візок Дені Лекока, що приїхав, щоб відвезтц їх до поїзда. Розалія вирішила провести свою пані до вокзалу.

Спочатку вони довідались про ціну квитків, потім, коли все вже було зроблено і валізу здано в багаж, почали чекати коло залізних рейок, намагаючись зрозуміти, як може рухатись по них це невідоме їм диво, і до того перейнялися цими думками, що навіть і не згадували про сумну подорож.

Нарешті далекий свисток примусив їх обернутись, і вони помітили якусь чорну машину, що все збільшувалась. Із страшенним гуркотом під’їхала вона до них і прокотила довгий ланцюг маленьких будиночків на колесах. Кондуктор відчинив двері, Жанна поцілувала Розалію і, вся в сльозах, увійшла в один з цих будиночків.

Схвильована Розалія кричала:

— До побачення, пані! Щасливої дороги, вертайтеся швидше!

— До побачення, моя люба!

Ще раз пролунав свисток, і вся низка вагонів покотилася, спочатку помалу, потім швидше, і, нарешті, з страшенною швидкістю.

В купе, де сиділа Жанна, спали, притулившись но кутках, двоє якихось панів.

Вона розглядала поля, дерева, ферми, села, приголомшена швидкістю руху, почуваючи себе в якомусь іншому житті, в якомусь новому, чужому їй світі, незнайомому ні її спокійній молодості, ні всьому її одноманітному існуванню.

Вже вечоріло, коли поїзд приїхав у Париж.

Носильник узяв валізу Жанни, і вона пішла слідом за ним, розгублена, не звикла до юрби, що рухалась навколо неї, штовхала її з усіх боків; вона майже бігла за носильником, боячись загубити його з очей.

Опинившись у конторі готелю, Жанна поспішила заявити:

— Я приїхала за рекомендацією пана Русселя.

Господиня готелю, серйозна товста жінка, що сиділа за

своїм бюрком, запитала:

— Хто це такий — пан Руссель?

— Та нотаріус із Годервіля, — збентежено відповіла Жанна. — Він зупиняється у вас щороку.

— Можливо, — заявила товста жінка, — але я його не знаю. Вам потрібна кімната?

— Так, пані.

Лакей, взявши валізу, повів її по сходах.

Серце її стиснулось. Вона сіла за маленький столик і замовила собі бульйону та крильце курчати. Вона нічого не їла з самого ранку.

Сумно пообідала вона при свічці, думаючи про безліч речей, пригадуючи свій переїзд через це саме місто, коли верталася з весільної подорожі, і перші прояви вдачі Жю-льєна під час їх перебування в Парижі. Але тоді вона була молода, довірлива й бадьора. А тепер почувала себе старою, розгубленою, навіть полохливою, безсилою, все її бентежило. Скінчивши обідати, вона підійшла до вікна й почала дивитись на повну людей вулицю. їй хотілось вийти, але вона не наважилась. їй здавалося, що вона неодмінно там загубиться. Лягла й загасила свічку.

Але шум, відчуття близькості незнайомого міста і зворушення від подорожі не давали їй заснути. Минали години. Гомін за вікнами потроху стихав, але вона все ще не могла спати, знервована цією напівтишею великого міста. Звикла до тиші і глибокого сну йолів, який присипляє все — і людей, і тварин, і рослин, а тепер відчувала навколо себе якийсь таємничий рух. До неї долітали якісь майже невловимі голоси, що начебто проходили крізь стіни готелю. Іноді скрипіла де-небудь дошка в підлозі, грюкали двері, дзеленчав дзвоник.

Раптом, близько другої години ночі, коли вона вже починала засинати, в сусідній кімнаті закричала якась жінка; Жанна швидко сіла на своєму ліжку; потім їй почувся чоловічий сміх.

Поволі починало світати, і разом з світанком її опанувала думка про Поля; вона одяглася, як тільки почало розвиднятися.

Він жив на вулиці Соваж, у Сіте. Вона вирішила йти туди пішки, пам’ятаючи поради Розалії про, економію грошей. День був чудовий; холодне повітря щипало обличчя; тротуарами кудись поспішали люди. Вона йшла, як могла швидко, по вказаній їй вулиці, в кінці якої треба було повернути праворуч, потім ліворуч, потім, досягши площі, знову спитати дорогу. Вона не знайшла площі і запитала в булочника, який дав їй інші вказівки. Вона пішла знову,

блукала, заблудилася, слухала нових порад і зовсім розгубилась.

Не тямлячи себе, йшла майже навмання. Вона наважилась уже покликати візника, коли побачила Сену. Тоді пішла уздовж набережної.

Приблизно через годину вона опинилась на вулиці Со-важ, — схожій на зовсім темний провулок.

Зупинилась перед дверима, не маючи сили зробити кроку від хвилювання.

Тут, у цьому будинку, жив Пуле.

Руки й ноги в неї тремтіли; нарешті вона увійшла, пройшла коридор, побачила кімнату швейцара і звернулась до нього, простягаючи срібну монету:

— Чи можете переказати панові Полю де Ламару, що одна стара дама, подруга його матері, чекае його внизу?

— Він уже не живе тут, — відповів швейцар.

Вона вся здригнулась і пробелькотіла:

— А де ж… де живе він тепер?

— Не знаю.

Вона відчула, як у неї запаморочилося в голові, немов перед непритомністю, і деякий час нічого не могла промовити. Нарешті, зробивши надлюдське зусилля, отямилась і прошепотіла:

— Коли він виїхав?

Швейцар став балакучий:

— Ось уже два тижні. Вони вийшли якось увечері й не повернулись. Вони напозичалися скрізь по всьому кварталу і через це, самі розумієте, не залишили своєї адреси.

Наче якісь вогняні іскри посипались перед очима в Жанни, немов перед нею стріляли з рушниць. Але одна невідступна думка підтримувала її, не давала їй упасти, допомогла зберегти зовнішній спокій і розважливість: вона хотіла дізнатись про все і розшукати Поля.

— Виходить, він нічого не сказав, коли йшов з дому?

— О, нічогісінько; вони втекли, щоб не платити боргів.

— Але ж він повинен надсилати кого-небудь за листами.

— Найчастіше їм давав листи я. Та вони не одержали за рік і десяти листів. Проте за два дні перед їхнім від’їздом я передав їм якогось листа.

Напевно, то був її лист.

— Слухайте, — швидко промовила Жанна, — я його маги, я приїхала, щоб знайти його. Ось вам десять франків. Якщо матимете які-небудь звістки, якісь відомості про нього, сповістіть мене в готель «Нормандія», на вулиці Гавр, і я вам щедро заплачу за це.

— Звіртесь на мене, пані,— сказав він.

І вона пішла.

Знову блукала вулицями, не знаючи, куди йде. Вона йшла швидко, немов у якійсь важливій справі. Вона йшла попід будинками, і її штовхали перехожі з пакунками, не бачачи екіпажів, вона переходила вулиці, і її лаяли візники; вона спотикалась на східцях тротуарів, не помічаючи їх, стрімголов бігла вперед, зовсім не тямлячи себе.

Раптом опинилася в якомусь саду і враз відчула себе такою втомленою, що сіла на лавку. Очевидно, сама того не помічаючи, вона довго сиділа тут і плакала, бо перехожі спинялись і дивились на неї. Потім їй стало дуже холодно; вона підвелася, щоб іти, і ледве поволокла ноги — такою кволою і змученою почувала вона себе.

Хотіла було зайти в якийсь ресторан з’їсти бульйону, але не наважилась увійти туди через якийсь сором, страх, замішання, боячись виявити перед усіма своє горе. На мить спинилась коло дверей, зазирнула всередину, побачила всіх цих людей, що їли там за столами, і втекла з переляку, кажучи собі: «Зайду в інший». Але вона не наважувалась зайти і в інші.

Нарешті купила в булочній маленький хліб у формі півмісяця й почала гризти його, все йдучи вперед. Її мучила спрага, але вона не знала, куди зайти напитись, і намагалась терпіти.

Минувши якесь склепіння, вона знов опинилася в оточеному аркадами саду і впізнала Пале-Ройяль.

Сонце й ходьба трохи розігріли її, і вона ще посиділа там одну-дві години.

У сад вливалася юрба, та елегантна, щаслива юрба, в якій розмовляли, сміялись, віталися, в якій жінки гарні, а чоловіки багаті, яка живе тільки для розкошів та розваг.

Збентежена цим блискучим натовпом, Жанна встала, щоб утекти; але зненацька їй спало на думку, що тут можна зустрінути Поля, і вона почала сновигати своєю скромною і швидкою ходою туди й сюди по саду, вдивляючись в обличчя зустрічних.,

На неї оглядались, а дехто із сміхом показував пальцями. Помітивши це, Жанна швидко вийшла з саду, гадаючи, що, напевно, то глузували з її убрання, з зеленої картатої сукні, яку вибрала Розалія і пошила годервільська кравчиня.

Вона вже не сміла навіть питати перехожих, куди їй іти. Проте наважилась, нарешті, і кінець кінцем знайшла свій готель.

Решту дня нерухомо просиділа на стільці коло ліжка. Потім, пообідавши, як і вчора, супом і шматочком м’яса, вона лягла в ліжко, роблячи кожен рух якось машинально, за звичкою.

На другий день пішла в префектуру поліції з проханням знайти її сина. Нічого певного їй не змогли там пообіцяти, крім того, що буде вжито заходів.

Потім знову блукала вулицями, все ще сподіваючись зустріти Поля і почуваючи себе серед цієї рухливої юрби ще більш самотньою, ще більш розгубленою, ще більш нещасною, ніж серед безлюдних полів.

Коли ввечері повернулась до готелю, їй переказали, що якийсь чоловік питав її від імені пана Поля і що він знову зайде завтра. Кров прихлинула їй до серця, і цілу ніч вона не склепила очей. Невже то був він? Так, напевно, то був він, хоч вона й не впізнавала його по описові його зовнішності.

Коло дев’ятої години ранку хтось постукав в її двері, і вона крикнула: «Увійдіть», готова кинутися вперед з розкритими обіймами. З’явився якийсь незнайомець. І поки він просив пробачення за турботи й пояснював свою справу, говорив про борг Поля, за виплатою якого він і прийшов, вона почувала, що плаче, і, не бажаючи виявити цього, витирала сльози пальцем, коли вони набігали в куточки очей.

Він довідався про її приїзд від швейцара з вулиці Соважі і через те, що не міг знайти Поля, звернувся до його матері. І простяг папірець, який вона взяла, нічого не тямлячи. Побачивши цифру —90 франків, вона вийняла гроші й заплатила.

В цей день вона вже не виходила.

На другий день з’явились нові кредитори. Вона віддала все, що в неї було, залишивши тільки двадцять франків, і написала Розалії, сповіщаючи її про своє становище.

Чекаючи відповіді своєї служниці, вона цілими днями блукала по місту, не знаючи, що робити, як згаяти нудні, нескінченні години, не маючи нікого, нікого, хто знав би про її горе. Ходила навмання, почуваючи тепер потребу швидше поїхати, повернутись туди, в свій маленький будиночок на краю безлюдного шляху.

Ще так недавно вона не могла більш там жити, так пригнічувала її журба, а тепер ясно відчувала, що, навпаки, тільки там і може жити, там, де так укоренились її сумні звички.

Нарешті, якось увечері одержала листа і двісті франків. Розалія писала:

«Пані Жанно, повертайтесь якомога швидше, бо я вам більш нічого не пришлю. Щодо пана Поля, то я сама поїду розшукувати його, коли ми одержимо від нього якусь звістку.

Бувайте здорові. Ваша служниця

Розалія».

І вранці, коли йшов сніг і було дуже холодно, Жанна поїхала назад у Батвіль.

XIV

З того часу вона перестала виходити, перестала рухатися. Щоранку прокидалася в певну годину, дивилась у вікно на погоду, потім спускалася вниз і сідала в залі коло каміна.

Цілими днями нерухомо сиділа вона там із втупленими в огонь очима, поринувши в сумні думки, перебираючи в пам’яті невеселу низку своїх страждань. Сутінки поступово огортали маленьку кімнату, а вона все сиділа, ворушачись лише тоді, коли треба було підкинути дров у камін. Розалія приносила лампу і скрикувала:

— Ну, пані Жанно, вам треба пройтись, а то знову у вас не буде апетиту ввечері.

Часто її переслідували й мучили нав’язливі думки, безглузді турботи: яка-небудь дрібниця виростала в її хворій голові — у щось надзвичайно важливе.

Але здебільшого вона знову жила своїм минулим, давно минулим життям, часто згадуючи своє дитинство і свою весільну подорож до Корсіки. Давно забуті краєвиди цього острова знову виринали перед нею з вогню каміна; вона пригадувала всі подробиці, всі незначні факти, всі обличчя, які там зустрічала; обличчя провідника Жана Ріволі переслідувало її; їй здавалося часом, що вона чує його голос.

Потім перед нею поставали щасливі роки дитинства Поля, коли він примушував її саджати салат і коли вона ставала навколішки на масну землю поруч із тіткою Лізон, навперебій догоджаючи дитині, змагаючись у тому, хто з них краще посадить розсаду і в кого буде більше пагінців.

І уста її шепотіли тихо: «Пуле, мій маленький Пуле», немовби вона казала це йому самому. Тоді мрії її зосереджувались на цьому слові, і іноді протягом цілих годин вона писала в повітрі витягненим пальцем літери, з яких складалось його ім’я. Вона повільно виводила ці літери перед вогнем каміна, уявляючи, що бачить їх, потім, думаючи, що помилилась, вона починала знову вирисовувати тремтячою від утоми рукою літеру П, напружуючи сили, щоб до кінця написати ім’я; скінчивши його, знову бралася за те саме.

Нарешті вибивалася з сил, плуталась, перескакувала на інші слова, нервувалась майже до божевілля.

В неї появилися всі дивацтва, властиві самотнім людям. Вона роздратовувалась, коли якась річ стояла не на своєму місці.

Розалія часто примушувала її ходити, виводила на шлях; але через двадцять хвилин Жанна вже заявляла:

— Я більш не можу, люба, — і сідала на краю канави.

Незабаром вона зненавиділа всякий рух і намагалась залишатися в ліжку якомога довше.

З дитинства в неї була тільки одна незмінна звичка — вставати відразу після того, як вип’є каву з молоком. Цій каві вона надавала якогось перебільшеного значення, і відмовитись від неї їй було б важче, ніж від будь-чого іншого. Щоранку вона чекала появи Розалії з якимось трохи плотським нетерпінням, і як тільки на її нічному столику з’являлася повна чашка, вона сідала в ліжку і з якоюсь пожадливістю швидко її випивала. Потім, відкинувши ковдру, починала одягатися.

Згодом вона потроху звикла помріяти кілька хвилин після того, як ставила чашку на блюдце; потім знову лягала в ліжко, і так з кожним днем все довше й довше гаяла час, поки не з’являлась Розалія і, розгнівавшись, не починала одягати її майже силоміць.

В ній зникла остання видимість волі, і щоразу, коли служниця зверталась до неї за якою-небудь порадою або питала про щось, бажаючи знати її думку, вона відповідала:

— Роби, як знаєш, люба.

Вона була так переконана у своїй лихій долі, що, нарешті, перейнялася суто східним фаталізмом. Звикнувши бачити нездійсненність своїх мрій, крах своїх надій, вона вже зовсім не наважувалась що-небудь розпочинати і бувало вагалася протягом цілого дня перш ніж зробити якусь дрібницю, наперед упевнена в тому, що зазнає невдачі і тільки собі нашкодить.

Щохвилини повторювала:

— Мені ні в чому не щастило в житті.

Тоді Розалія скрикувала:

— А що б ви сказали, коли б вам треба було працювати, щоб заробити шматок хліба, коли б вам щодня треба було вставати о шостій годині ранку, щоб іти на поденщину? Багато є таких, що мусили це робити, і, проте, на старості літ вони вмирають від злиднів.

— Але подумай, що я сама-самісінька, — відповідала Жанна, — що мій син покинув мене.

Тоді Розалія обурювалась:

— Подумаєш, яке нещастя! Ну так що? Ну, а сини, що йдуть на військову службу? А ті, що переселяються до Америки?

Вона уявляла собі Америку якоюсь непевною країною, куди їдуть наживати багатство і звідки ніколи не повертаються.

— Завжди настає час, — казала вона далі,— коли треба розлучатись, бо старі й молоді не можуть завжди жити разом.

І вона кінчала жорстоким запитанням:

— Ну, добре, а що б ви сказали, коли б він помер?

На це Жанна нічого вже не відповідала.

З першими теплими весняними днями вона відчула в собі трохи більше сил, але й це повернення бадьорості використовувала лише на те, щоб ще більше віддатися своїм похмурим думкам.

Якось уранці, піднявшись, щоб пошукати щось на горищі, вона випадково знайшла там скриньку, повну старих календарів; деякі сільські жителі мають звичку зберігати їх.

їй здалося, ніби вона знайшла свої давні роки; і, охоплена якимось дивним і неясним хвилюванням, вона спинилась перед цією купою картонних чотирикутників.

Взяла календарі й віднесла їх униз, у зал. Вони були різноманітних розмірів — великі й маленькі. Вона почала розкладати їх на столі по роках. Раптом їй попав до рук перший календар, який вона привезла до Пепля.

Вона довго розглядала його, дивлячись на дні, викреслені нею вранці перед від’їздом у Пепль, на другий день після виходу з монастиря, й заплакала. Вона плакала безнадійними тихими сльозами нещасної старої жінки, перед очима якої наче розгорнулося тепер на столі все її безталанне життя.

І тут її охопило бажання, що перейшло незабаром в якусь божевільну шалену манію: вона захотіла відновити день за днем у своїй пам’яті все, що робила за цей час.

Вона почепила на стіні в хронологічному порядку ці пожовклі квадрати картону і протягом багатьох годин розглядала то один, то другий з них, питаючи себе:

— Що було зі мною в цьому місяці?

Вона відмічала рисочками всі пам’ятні дати свого життя, й іноді їй щастило воскресити цілий місяць, групуючи, зв’язуючи один з одним всі дрібні факти, що траплялись перед чи після тієї чи іншої важливої події.

Завдяки упертій увазі й зосередженим зусиллям пам’яті їй пощастило цілком відновити перед собою два перші роки свого перебування в Пеплі; і ці згадки давноминулого життя поставали перед нею з якоюсь особливою легкістю й виразністю.

Але наступні роки ніби зникли в тумані, змішувались, переплутувались один з одним; і іноді, схиливши над календарем голову й зазираючи в своє минуле, вона довго просиджувала так, не маючи навіть сил пригадати, чи до цього саме календаря належить її згадка.

І вона починала переходити від одного до другого календаря навколо всієї кімнати, що, немов зображеннями Хрис-та, котрого ведуть на Голгофу, була оточена цими картинами її минулого життя. Рантом перед якимось із них вона ставила стілець і, розглядаючи календар, вся віддавалася своїм спогадам і непорушно залишалась так аж до ночі.

Потім зненацька, коли тепле проміння сонця збудило природу, коли на полях почали проростати посіви, а дерева зазеленіли, коли яблуні в садах покрилися рожевим цвітом, сповнюючи рівнину своїми пахощами, незвичайне збудження охопило Жанну.

Вона не могла вже всидіти на місці; невпинно ходила, то виходячи, то знову вертаючись двадцять разів на день, і іноді заходила кудись далеко, блукаючи вздовж ферм в гарячковому і сумному збудженні.

Помітивши маргаритку, що ховалася в густій траві, або сонячний промінь, що ковзав по листю, чи калюжу в колії, в якій відбивалась блакить неба, вона розчулювалася, зворушувалась, хвилювалася; в ній прокидались давні почуття, як відгук її дівочих хвилювань, коли вона мріяла, гуляючи в полях.

Вона відчувала в собі те саме тремтіння, так само тішилась цими пестощами й неясним сп’янінням теплих днів, як і тоді, коли перед нею було все її майбутнє. І тепер, коли майбутнього вже не було, вона знову переживала колишні почуття.

її серце від цього ще зазнавало радості, але разом з цим — і жалю, нібито вічна радість збудженої природи, проходячи в її зів’яле тіло, в її захололу кров, в її пригнічену душу, могла дати їй тільки якусь хворобливу і слабку втіху.

Також здавалось їй, що все навколо неї якось змінилося. Сонце було вже не таке тепле, як у дні її молодості, небо не таке блакитне, трава не така зелена; а квітки — блідіші і не такі запашні і вже не так, як колись, п’янили.

Однак подеколи її охоплювало таке почуття радості, що вона знову починала мріяти, сподіватись, чогось чекати; бо хіба ж можна не сподіватись, наперекір всій лютій суворості долі, коли навкруги так прекрасно?

Цілими годинами вона все ходила, наче її підганяло душевне збудження. Іноді вона раптом спинялась і сідала на краю шляху, поринаючи в свої журливі думки. Чому ніхто не кохав її, як кохають інших? Чому вона не зазнала навіть звичайної радості спокійного існування?

Іноді, забувши на хвилину, що вона вже стара, що в майбутньому в неї нема вже нічого, крім кількох сумних і самотніх років, що вона вже пройшла свій життєвий шлях, — вона, немов колись, у шістнадцять років, починала будувати різні принадні плани і малювати перед собою картини чарівного майбутнього. Але потім її раптом охоплювала жорстока свідомість дійсності. Тоді вона підводилась, почуваючи себе такою безсилою, неначе на її плечі впав важкий тягар, і вже тихою ходою верталась додому, шепочучи:

— О, я стара й дурна. Стара й дурна.

Розалія щохвилини повторювала їй тепер:

— Та заспокойтесь, пані, чого ви так хвилюєтесь?

А Жанна сумно відповідала:

— Що ж ти хочеш, я, як Масакр, доживаю останні дні.

Якось вранці служниця увійшла в її кімнату раніш, ніж звичайно, і, поставивши на нічному столику чашку кави з молоком, сказала:

— Ну, пийте швидше, Дені чекає нас коло воріт. Ми поїдемо в Пепль, бо я маю там справу.

Жанні здалося, що вона зараз знепритомніє, так схвилювали її ці слова. Вона одяглася, вся тремтячи від збудження, бентежачись і слабіючи від самої думки, що знову побачить свою любу домівку.

Променисте небо розстилалось над землею; весело бігла конячка, іноді переходячи в галоп. Коли вони в’їхали в сільце Етуван, Жанна відчула, що їй важко дихати, так забилось її серце; коли ж вона побачила цегляні стовпчики огорожі, вона тихо, проти волі, простогнала: «О-о-о!».

Коня розпрягли в Кульярів, і, поки Розалія з сином ходили в своїх справах, фермери запропонували Жанні пройтися по замку, бо господарів не було дома, і дали їй ключі.

Вона пішла сама і, підійшовши до старого замку з боку моря, зупинилась, щоб розглянути його.

Зовні нічого в ньому не змінилося. Потьмянілі стіни великого сірого будинку були осяяні ласкавим промінням сонця. Всі віконниці були зачинені.

Маленька суха гіллячка впала на її сукню; вона звела очі, гіллячка впала з платана. Жанна наблизилась до могутнього дерева з гладенькою й ясною корою і, наче живу істоту, погладила його рукою. Нога її наткнулася в траві на шматок гнилого дерева; то був останній уламок лавки, на якій вона так часто сиділа зі своїми рідними, тієї лавки, яку було поставлено в день першого візиту Жюльєна.

Потім вона підійшла до подвійних дверей вестибюля і насилу їх відімкнула. Важкий іржавий ключ ніяк не повертався; нарешті замок піддався, якось глухо скрипнувши пружиною, і стулка дверей, спочатку теж трохи туго, відчинилася, коли вона її штовхнула.

Швидко, майже бігом, Жанна кинулась до своєї кімнати. Спочатку вона не впізнала її, бо стіни було обклеєно ясними шпалерами, але, розчинивши вікно, завмерла, схвильована до глибини душі цим обрієм, який так любила, гайком, берестами, рівниною і морем з темними вітрилами, які здавалися здалеку нерухомими.

Вона блукала по великому порожньому будинку, розглядала на стінах кожну знайому їйплямочку, спинилась перед маленькою діркою в стіні, яку зробив барон, коли, згадуючи свою юність, фехтував жартома паличкою.

В матусиній кімнаті вона знайшла встромлену за дверима в темному кутку коло ліжка тонку шпильку з золотою головкою; ясно пригадала тепер, що колись встромила її туди, а потім шукала кілька років. Ніхто не знайшов її. Вона взяла її, наче якусь дорогоцінну реліквію, і поцілувала.

Вона ходила по всіх закутках, шукаючи і впізнаючи різні, майже непомітні сліди на шпалерах, яких не замінили, і знову розрізняла ті химерні фігури, які наша уява часто створює з малюнків тканини, прожилок мармуру, з плям почорнілої від часу стелі.

Нечутною ходою блукала вона сама-одна по цьому великому мовчазному замку, наче по кладовищу, де було поховано все її життя.

Вона спустилась у вітальню. Від зачинених віконниць тут було темно і спершу не можна було нічого розрізнити; потім, коли очі її звикли до темряви, вона впізнала шпалери, на яких були намальовані птахи. Перед каміном стояли два крісла, немовби їх хтось тільки що залишив; а запах цієї кімнати, завжди властивий їй, наче якомусь живому створінню, запах цей — невиразний, неясний і разом з тим добре знайомий аромат старих покоїв — враз захопив Жанну, зворушив, наповнив спогадами всю її душу. Вона стояла, задихаючись, вбираючи в себе цей подих минулого, втупивши очі в крісла, — і раптом у миттєвій галюцинації, породженій її невідступною ідеєю, їй здалося, що вона бачить, — так, вона бачила ясно, як часто колись бачила, — свого батька й матір, що гріли ноги коло каміна.

З жахом відхитнулась вона, вдарившись спиною об одвірок, і схопилась за нього, щоб не впасти, все ще не зводячи очей із крісел.

Видіння зникло.

Розгублено стояла вона кілька хвилин, потім, потроху отямившись, захотіла втекти звідси, щоб не збожеволіти. Погляд її випадково впав на одвірок, до якого притулилась, і вона побачила на ньому «східці Пуле».

Ледве помітні рисочки підіймалися з нерівними інтервалами, а вирізьблені ножиком цифри зазначали роки, місяці і зріст її сина. Іноді то був крупний почерк барона, іноді її власний, менший, — іноді — трохи тремтячий почерк тітки Лізон. І їй здалося навіть, що перед нею, як колись, стоїть білява дитина, притулившись лобиком до стінки, щоб виміряли її зріст.

Барон кричав;

— Жанно, він виріс за ці шість тижнів на цілий сантиметр!

І вона з шаленою любов’ю почала цілувати одвірок. Але знадвору хтось покликав її. То був голос Розалії.

— Пані Жанно, пані Жанно, ідіть снідати.

Не тямлячи себе, вона вийшла з будинку. Не розуміла нічого з того, що їй казали, щось їла, коли її частували, чула розмови, не усвідомлюючи, про що йде мова, і сама про щось говорила з фермерами, які питали її про здоров’я, давала цілувати себе і сама цілувала щоки, які їй підставляли, — і, нарешті, сіла в візок.

Як тільки високий дах замку зник за деревами, страшний розпач охопив її душу. Вона відчула серцем, що назавжди попрощалася з рідним домом.

Повернулися в Батвіль.

В ту хвилину, коли входила в своє нове житло, Жанна помітила під дверима щось біле; то був лист, який просунув туди листоноша, поки її не було вдома. Вона відразу вгадала, що лист від Поля, і тремтячою від хвилювання рукою розірвала конверт. Він звертався:

«Моя дорога мамо, я не писав тобі раніше, не хотів, щоб через мене ти обтяжувала себе марною подорожжю до Парижа, бо я сам незабаром приїду до тебе. Мене спіткало тепер велике горе, і я опинився в дуже скрутному становищі. Моя жінка помирає, три дні тому породивши дівчинку, і в мене ані су. Я не знаю, що робити з дитиною, яку консьєржка хоч і годує, як уміє, соскою, але яку я все-таки боюся втратити. Чи не могла б ти взяти її до себе? Я зовсім не знаю, що робити, і не маю грошей, щоб найняти їй мамку. Відповідай негайно.

Твій люблячий син Поль».

Жанна впала на стілець, ледве знайшовши в собі силу гукнути Розалію. Коли служниця прийшла, вони перечитали листа удвох і потім довго мовчали.

Нарешті Розалія промовила:

— Я поїду по дитину, пані. Не можна її так кидати.

— Гаразд, моя люба, — відповіла Жанна.

Вони помовчали ще трохи.

— Надівайте капелюшка, пані,— промовила згодом служниця, — поїдемо в Годервіль до нотаріуса. Якщо вона вмирає, треба, щоб пан Поль повінчався з нею; це треба для дитини.

І Жанна, нічого не відповівши, наділа капелюшок. Глибока, таємна радість, в якій соромно було признатися, сповнювала її серце, радість віроломна, яку вона за всяку ціну хотіла втаїти, та радість, від якої червоніють, але яка дає серцю якусь надзвичайну насолоду: коханка її сина вмирала.

Нотаріус дав служниці докладні вказівки, які вона попросила повторити кілька разів; потім, упевнившись в тому, що не зробить помилки, заявила:

— Не бійтеся нічого, тепер я все беру на себе.

Тієї ж ночі вона поїхала до Парижа.

Два дні Жанна прожила в такому хвилюванні, що ні про що не могла думати. Вранці третього дня вона одержала від Розалії записку, що та приїжджає вечірнім поїздом.

І більш нічого.

Коло третьої години Жанна попросила сусіда запрягти візок і поїхала на станцію Безвіль зустрічати служницю.

Жанна стояла на платформі, втупивши очі в рівну лінію рейок, що бігли до самого обрію, зливаючись удалині. Час від часу вона дивилась на станційний годинник… Ще десять хвилин… Ще п’ять хвилин… ще дві хвилини… і ось зараз… Та все ще нічого не було видно вдалині. Потім вона раптом помітила якусь білу пляму, димок, потім чорну цятку під ним, що все збільшувалася, збільшувалась і з неймовірною швидкістю наближалась до неї. Нарешті величезна машина пішла тихіше і з шипінням прокотилась повз Жанну, що жадібно зазирала в вікна. Деякі з дверей відчинились; почали виходити пасажири — селяни в блузах, фермерші з кошиками, дрібні буржуа в м’яких капелюхах. Нарешті вона помітила Розалію, яка несла на руках щось, ніби пакунок білизни.

Вона хотіла піти їй назустріч, але боялась упасти — так ослабли враз її ноги. Служниця, побачивши її, підійшла до неї сама зі своїм звичайним спокійним виразом обличчя і сказала:

— Добридень, пані; ось я й приїхала, хоч це було не дуже легко.

— Ну, як? — прошепотіла Жанна.

— Та що ж, — відповіла Розалія, — вона вмерла сьогодні вночі. Вони повінчались, ось дитина.

І простягла дитину, сповиту в пелюшки, з яких її не було видно.

Жанна машинально взяла її, вони вийшли з вокзалу й сіли у візок.

— Пан Поль, — сказала далі Розалія, — приїде відразу ж після похорону. Мабуть, завтра в цей самий час.

— Поль… — тільки й прошепотіла Жанна.

Сонце схилялось на захід, обливаючи своїм промінням зелені рівнини, де-не-де вкриті то золотими плямами квітучого польового рапсу, то кривавими плямами маку. Безмежна тиша панувала над спокійною, повного життєвих соків землею.

Візок котився швидко. Фермер цмокав язиком, підганяючи коняку.

А Жанна дивилась перед собою кудись у простір, у небо, де кружляли ластівки, розсікаючи його, немов ракети. І раптом якась приємна теплота, теплота чогось живого, розлилася крізь її сукню по ногах, по всьому тілу; то була теплота маленької істоти, що спала на її колінах.

Тоді безмірне хвилювання охопило її душу. Вона швидко розкрила личко дитини, якої ще не бачила; перед нею була дочка її сина. І коли це тендітне створіннячко, розбуджене яскравим світлом, розплющило свої блакитні очі й заворушило губками, Жанна почала нестямно пестити його, підіймаючи вгору на руках і обсипаючи поцілунками.

Але Розалія, сувора на вигляд і разом з тим задоволена, спинила її.

— Ну, годі, годі, пані Жанно, перестаньте, а то вона почне плакати.

І потім додала, відповідаючи, напевно, на свою власну думку;

— От бачите, яке воно — життя: не таке хороше і не таке вже й погане, як нам здається.

Любий друг

Частина перша

I

Узявши в касирки здачу з п’яти франків, Жорж Дюруа вийшов з ресторану.

Ставний і від природи, і завдяки колишній унтер-офіцерській виправці, він випростався, звичним молодецьким жестом військового закрутив вуса й окинув запізнілих відвідувачів тим швидким і пильним поглядом, яким вродливий молодик, наче шуліка, виглядає здобич.

Жінки звели на нього очі — три молоденькі робітниці, середнього віку, недбало зачесана, неохайна вчителька музики в брудному капелюшку й криво надітій сукні, та дві міщанки з чоловіками — постійні гості цієї дешевої харчевні.

На тротуарі Дюруа хвильку постояв, думаючи, що робити далі. Було 28 червня, і до кінця місяця в нього залишалось у кишені три франки сорок сантимів. Отже, можна було двічі пообідати, не снідаючи, двічі поснідати, не обідаючи — на вибір. Він подумав, що сніданки коштують двадцять два су, а обіди — аж тридцять, і якби задовольнитися сніданками, то в нього залишився б один франк двадцять сантимів; виходить, можна буде ще двічі повечеряти хлібом з ковбасою і випити два кухлі пива на бульварі. Саме це й було б головною витратою і найбільшою утіхою, яку Дюруа дозволяв собі вечорами. Він подався вниз вулицею Нотр-Дам-де-Лорет.

Ішов він так само, як і за тих часів, коли на ньому була гусарська форма, — випнувши груди і широко ставлячи ноги, немовби щойно зліз із коня; він безцеремонно проштовхувався у вуличному натовпі, зачіпаючи плечима і штовхаючи перехожих, ні перед ким не звертаючи з дороги. Трохи збивши набакир свій досить потертий циліндр і стукаючи підборами, він ішов гордовито, як бравий солдат, що опинився серед цивільних і зневажає все: перехожих, будинки — ціле місто.

Навіть у костюмі за шістдесят франків, він усе ж таки зберігав деяку елегантність, дещо крикливу й вульгарну, але все-таки елегантність. Високий, стрункий, білявий, з рудуватим відтінком волосся, з закрученими вусами, що немов пінилися над губою, з блакитними очима і маленькими зіницями, кучерявий від природи, з прямим проділом, він скидався на спокусника з бульварного роману.

Був один із тих літніх вечорів, коли в Парижі нічим дихати. Місто, гаряче, мов лазня, — здавалось, обливалося потом у нічній задусі. Гранітні пащі стічних труб дихали смородом, з підвальних кухонь крізь низькі віконця струмував огидний дух помиїв та прокислих страв.

Швейцари, поскидавши піджаки, сиділи під ворітьми верхи на солом'яних стільцях і курили люльки; повз них, насилу переставляючи ноги, з капелюхами в руках брели перехожі.

Дійшовши до бульвару, Жорж Дюруа знову спинився, роздумуючи, що робити далі. Йому хотілося тепер добратись до Єнісейських Полів, до Булонського Лісу, щоб подихати повітрям під деревами, але його мучило також інше бажання — бажання любовної зустрічі.

Як це станеться? Він не знав, проте чекав її вже три місяці, щодня й щовечора. Інколи, правда, він уривав то тут, то там трохи любовних утіх завдяки своїй вроді й галантній зовнішності, але все сподівався на щось більше, краще..

В його кишенях було порожньо та кров кипіла, і він спалахував від дотику повій, що шепотіли йому на розі вулиць: «До мене не підете, мій красунчику?» — але не наважувався йти з ними, бо не мав чим заплатити; крім того, він чекав інших, не таких доступних поцілунків.

Проте він полюбляв відвідувати місця, де кишать вуличні жінки, полюбляв їхні бали, кав’ярні й вулиці; любив штовхатись серед них, перемовлятися з ними, звертатися до них на «ти», вдихати гострі пахощі їхніх парфумів, почувати їхню близькість. Що не кажи, то були жінки, Жінки, створені для кохання. Він аж ніяк не відчував до них вродженої зневаги, властивої сімейним людям, і він повернув до церкви святої Магдаліни слідом за натовпом, що плив, знеможений спекою. Великі людні кав’ярні вихлюпувались на тротуар, виставляючи відвідувачів на показ під сліпучим, різким світлом вітрин. Перед відвідувачами стояли на чотирикутних або круглих столиках склянки з напоями — червоними, жовтими, зеленими, бурими, всіх відтінків; а в карафках виблискували великі, прозорі, циліндричні грудки льоду, що охолоджували чудову чисту воду.

Дюруа притишив ходу — у нього пересохло в горлі.

Його мучила спрага, яку відчуваєш тільки спекотного літнього вечора, і в його уяві виринало чарівне відчуття холодного напою, що ллється в горло. Але якби сьогодні випити хоч два кухлі — прощай мізерна завтрашня вечеря! А він надто добре знав, що таке піст наприкінці місяця.

Він подумав: «Потерплю до десятої години і тоді вип'ю свій кухоль в Американському кафе. Хай йому чорт! Як усе — ж таки хочеться пити!» І він дивився на всіх отих людей, що пили за столиками, — на всіх тих, хто міг спокійно тамувати спрагу й пити скільки душа забажає. Він проминав кав'ярні з насмішкуватим і зухвалим виглядом, визначаючи на око, з виразу обличчя, з одягу, скільки грошей, напевне, має при собі кожен відвідувач. І його охоплював гнів проти людей, що спокійнісінько сиділи на своїх стільцях. Потрусити б їхні кишені, то знайшлося б і золото, і срібло, і дрібняки. В середньому, кожен повинен мати щонайменше два луїдори; в кав’ярні добра сотня людей: сто разів по два луїдори — це чотири тисячі франків! Граціозно похитуючись, він бурмотів: «Свині!» Якби він міг зловити кого-небудь з них на розі вулиці, в темному закутку, то, слово честі, не вагаючись, скрутив би йому шию, як робив це з селянськими курми під час маневрів.

І йому пригадались ті два роки, коли він був у Африці, де грабував арабів у маленьких фортах Півдня. Жорстока й весела посмішка промайнула на його губах, коли він згадав про одну вилазку, що коштувала життя трьом арабам з племені Улед-Алан, а їм самим — товаришам та йому — дала двадцятеро курей, двох баранів, золота та ще й тему для жартів на півроку.

Винних так і не знайшли, та їх і не шукали — адже араба там вважають до певної міри законною здобиччю солдата.

В Парижі — інша річ. Тут не можна одверто грабувати, з шаблею при боці і з револьвером у руці, як там, на волі і вдалині від правосуддя. У глибині душі Дюруа відчував усі інстинкти унтера, розбещеного у підкореному краї. Звичайно ж, він жалкував за тими двома роками в пустелі. Шкода, що він не залишився там! Але він сподівався, що тут йому буде краще. А вийшло… Вийшло казна-що!

Він ворушив у роті язиком, трохи приклацуючи ним так, ніби бажав переконатися, що піднебіння справді сухе.

Юрба пливла навколо, знеможена й млява, а він усі думав: «От тварюки! В усіх цих йолопів у жилетах лежать гроші». Він штовхав плечима перехожих і насвистував веселі пісеньки. Зачеплені чоловіки сердито оберталися й бурчали, а жінки казали: «Ото нахаба!»

Він минув театр «Водевіль» і спинився перед Американським кафе, розмірковуючи, чи не випити кухоль пива, — надто вже пекла його спрага. Але перш ніж зважитись, він подивився на годинника, що світився серед вулиці. Було чверть на десяту. Він знав себе: тільки-но кухоль пива буде поставлено перед ним, він ураз його вихилить. А що ж робити потім аж до одинадцятої?

Дюруа пішов далі. «Дійду до церкви Магдаліни, — подумав він, — і повільно вернусь назад».

Підходячи до рогу Оперної площі, він зустрів повного молодого чоловіка, обличчя якого він нібито десь бачив.

Дюруа пішов за ним, перебираючи у пам’яті своїх знайомих і повторюючи півголосом: «Де ж, у чорта, бачив я цього суб’єкта?»

Він щосили намагався пригадати, й раптом його пам’ять здійснила диво: той самий чоловік вималювався у його уяві не таким повним, молодшим, у гусарському мундирі. Він аж скрикнув: «Це ж Форестьє!» І, наздогнавши перехожого, ляснув його по плечу. Той обернувся, глянув на нього і спитав:

— Чого вам треба, пане?

Дюруа засміявся:

— Не впізнаєш мене?

— Ні.

— Жорж Дюруа з 6-го гусарського.

Форестьє простяг обидві руки:

— А, друзяко! Як ведеться?

— Чудово! А як ти?

— Я так собі: уявляєш, у мене тепер груди наче з пап’є-маше: кашляю шість місяців на рік після бронхіту, який схопив у Бужівалі, коли вернувся до Парижа чотири роки тому.

— Ти ба! А проте вигляд у тебе цілком здоровий.

Форестьє, взявши свого колишнього товариша під руку, говорив про свою хворобу, розповів про діагнози, поради лікарів, про те, як важко додержувати їхніх приписів у його становищі. Йому радили прожити зиму на півдні. Та хіба він може? Він журналіст, одружений, має ну посаду.

Я завідую відділом політики у «Французькому житті». Веду сенатські звіти в «Порятункові» і час від часу даю літературну хроніку до «Планети». Як бачиш, я вийшов у люди.

Дюруа здивовано разглядав його. Форестьє дуже змінився, змужнів. Тепер у нього була хода, манери, одяг статечної, самовпевненої особи, а черевце — людини, що добре обідає. Колись це був худий, тонкий і гнучкий юнак, вітрогон, скандаліст, жартун, заводій. За три роки Париж зовсім змінив його, він став огрядним і поважним, з проблиском сивини на скронях, хоч йому ледве перейшло за двадцять сім років.

Форестьє спитав:

— Куди ти йдеш?

Дюруа відповів:

— Нікуди, просто гуляю перед тим, як іти додому.

— Гаразд. А ти не хочеш піти зі мною до редакції «Французького життя»? Мені треба прочитати коректуру. А потім вип’ємо де-небудь по кухлю пива.

— Добре, я піду з тобою.

І вони пішли, узявшись попід руку, з невимушеною фамільярністю колишніх однокласників або товаришів по полку.

— Що ж ти робиш у Парижі? — спитав Форестьє.

Дюруа знизав плечима:

— Як по правді, просто здихаю з голоду. Відбувши службу, я вирішив приїхати сюди, щоб… розбагатіти, точніше, щоб пожити у Парижі, і ось уже півроку, як я сиджу службовцем в управлінні Північної залізниці за півтори тисячі франків на рік, і ні на сантим більше.

Форестьє пробурмотів:

— Не густо, хай йому чорт!

— Ще б пак! Але як же мені, по-твоєму, вибитись? Я самотній, нікого не знаю, ні до кого не можу звернутись. Бажання в мене є, але бракує засобів.

Приятель зміряв Дюруа з голови до ніг оцінюючим; поглядом практичної людини і переконано сказав:

— Бачиш, любий мій, тут усе залежить від сміливості. Спритній людині легше стати міністром, ніж начальником канцелярії. Треба справляти враження, а не просити. Та невже, дідько б його взяв, ти не міг знайти нічого кращого за службу на Північній залізниці?

— Скрізь шукав, та нічого не знайшов, — відповів Дюруа. — Але зараз у мене є дещо на прикметі — мені пропонують посаду берейтора у манежі Пеллерена. Там я матиму принаймні три тисячі франків.

— Не роби цієї дурниці,— урвав його Форестьє,— навіть коли б ти мав одержувати десять тисяч франків. Ти одразу закреслиш своє майбутнє. В канцелярії тебе принаймні ніхто не бачить, ніхто не знає, і якщо ти не ликом шитий, то зможеш кинути її і зробити кар’єру. А стати берейтором — це вже кінець. Це те саме, якби ти був метрдотелем у ресторані, де обідає весь Париж. Коли ти навчатимеш верхової їзди світських людей або їхніх синків, вони ніколи не вважатимуть тебе за рівню.

Він замовк на якусь мить, а тоді спитав:

— Ти бакалавр?

— Ні. Я двічі провалився.

— Це нічого, якщо ти скінчив курс. Коли при тобі розмовляють про Ціцерона або Тіберія, ти хоч приблизно знаєш, про кого мова?

— Так, приблизно.

— Гаразд, більше ніхто й не знає, за винятком якихось двох десятків бовдурів, що їм забракло глузду для ділової кар’єри. Мати репутацію розумного — зовсім не важко, тільки не давайся спіймати себе на очевидному неуцтві. Треба маневрувати, уникати труднощів, обходити перешкоди і збивати інших з пантелику за допомогою енциклопедичного словника. Всі люди невігласи і дурні, як вівці.

Форестьє говорив із спокійною зухвалістю людини, що знає життя, і всміхався, поглядаючи на перехожих. Раптом він закашлявся і спинився, чекаючи, поки мине напад, а потім засмучено промовив:

— От халепа — ніяк не можу позбутися цього бронхіту! А тепер же середина літа. Неодмінно взимку поїду лікуватися у Ментону. Тим гірше для діла: слово честі, здоров’я — найдорожче.

Вони пройшли на бульвар Пуассоньєр, до великих засклених дверей, на яких ізсередини було наклеєно розгорнутий номер газети.

Її читали троє перехожих.

Над дверима, немов заклик, впадав у вічі напис, зроблений великими вогненними літерами з газових ріжків: «Французьке життя». І постаті людей, раптом потрапивши у смугу світла, що падало від цих двох пломінких слів, ставали виразні, ясні й чіткі, як удень, а потім знову вмикали в темряві.

Форестьє штовхнув двері, мовивши:

— Заходь!

Дюруа ввійшов, піднявся розкішними, але брудними сходами, що їх було видно з вулиці, проминув передпокій, де два кур’єри вклонились його товаришеві, і спинився в приймальні, припалій пилом і обшарпаній, оббитій жовтувато-зеленим фальшивим оксамитом, що був поцяцькований плямами, а де-не-де наче погризений мишами.

— Посидь, — сказав Форестьє,— я вернусь через п’ять хвилин.

І він зник за одними з трьох дверей, що виходили в приймальню.

Дивний, своєрідний, особливий запах, запах редакційних приміщень стояв тут. Дюруа не рухався — він був трохи приголомшений, а найбільше — здивований. Час від часу мимо нього пробігали якісь люди, вони входили в одні двері й виходили в інші, перш ніж Дюруа встигав розглядіти їх.

Це були або заклопотані молодики із аркушем паперу в руці, що тріпотів на вітрі, який здіймався від їхнього бігу, або робітники-складачі, у яких з-під замащеної друкарською фарбою полотняної блузи видніли бездоганно білий комірець сорочки і сукняні штани, як у світських людей; вони обережно несли друковані відбитки, свіжі, ще зовсім вогкі гранки. Часом заходив якийсь невеличкий чоловічок, вбраний з надто помітною вишуканістю, в сюртуку, що тісно облягав його стан, у вузьких штанях, у черевиках з надто гострими носами, — мабуть, який-небудь репортер, що приносив вечірню великосвітську хроніку.

Приходили ще й інші люди — статечні, в циліндрах з плоскими крисами, немовби такий капелюх мав одрізнятя їх від простих смертних.

Форестьє знову з’явився об руку з високим худим добродієм років тридцяти — сорока, в чорному фраку й білій краватці, дуже смуглявим, з гостро закрученими вусами| зухвалим і самовдоволеним як на перший погляд.

Форестьє сказав йому:

— Прощавайте, любий метре!

Той потиснув йому руку:

— До побачення, любий мій, — і пішов сходами вниз посвистуючи, з паличкою під пахвою.

Дюруа спитав:

— Хто це?

— Жак Ріваль — знаєш, славетний фейлетоніст і дуелянт. Він переглядав свою коректуру. Горен, Монтель і він — це в нас у Парижі три найкращі фейлетоністи, неперевершені щодо дотепності й актуальності. Йому платять тут тридцять тисяч франків на рік за два фейлетони на тиждень.

На порозі вони зустріли невисокого довговолосого чоловіка, товстого й неохайного на вигляд, що, відсапуючи, піднімався сходами.

Форестьє шанобливо вклонився йому.

— Це Норбер де Варен, — сказав він, — поет, автор «Згаслих сонць»; він теж у великій ціні. За кожне оповідання, що він нам дає, платять триста франків, а в найдовшому з них нема і двохсот рядків. Ну, ходім у Неаполітанське кафе, я вмираю від спраги.

Коли вони посідали до столика в кафе, Форестьє крикнув: «Пару кухлів!» — і вихилив свій кухоль одним духом, тим часом як Дюруа пив пиво повільно, смакуючи, як щось цінне і рідкісне.

Товариш його мовчав, немов думаючи про щось, а потім зненацька мовив:

— А чому б тобі не спробувати себе в журналістиці?

Дюруа здивовано глипнув на нього.

— Але… річ у тому… що я ніколи нічого не писав.

— Дарма! Адже пробують, починають. Я міг би взяти тебе, щоб ти збирав для мене інформації, робив ділові та інші візити. Ти мав би для початку двісті п’ятдесят франків і оплату візника. Хочеш, я поговорю про це з видавцем?

— Та звичайно, дуже хочу!

— Тоді зробимо так: приходь до мене завтра обідати; у мене буде тільки п’ятеро чи шестеро гостей: мій патрон — пан Вальтер, його дружина, Жак Ріваль і Норбер де Карен, яких ти оце бачив, та приятелька моєї дружини.

— Згоден?

І Дюруа вагався, почервонівши й розгубившись. Нарешті кін пробурмотів:

— Так… та… в мене нема підходящого костюма.

— У тебе немає фрака? — вражено перепитав Форестьє.— Отакої! Та це ж, далебі, найпотрібніша річ! У Парижі краще не мати ліжка, ніж фрака.

Порившись в кишені жилета, він вийняв кілька золотих, взяв два луїдори, поклав їх перед Дюруа і сказав щиро просто:

Віддаси, коли зможеш. Візьми під заставу або купи на виплат, під завдаток потрібний тобі костюм, зрештою, влаштуй це, як хочеш, але приходь до мене обідати завтра о пів на восьму, вулиця Фонтен, номер сімнадцятий.

Дюруа збентежено взяв гроші, бурмочучи:

— Ти такий добрий, дуже тобі вдячний, повір, що я не забуду…

— Ну, годі про це, — перепинив його Форестьє.— Ще по кухлю, так? — І він крикнув: —Гарсоне, пару кухлів!

Коли вони випили, Форестьє спитав:

— Погуляємо ще з годинку?

— З охотою.

І вони знову рушили в напрямку до церкви Магдаліни.

— Щоб нам таке придумати? — мовив Форестьє.— Кажуть, що в Парижі фланер завжди знайде, де розважитись; це не так. Якщо мені заманеться погуляти ввечері, то я не знаю, куди піти. Гуляти в Булонському Лісі цікаво тільки з жінкою, а не завжди маєш її під рукою; кафешантани хай відвідують мій аптекар та його дружина, а я туди не піду. Що ж залишається? Нічого. Тут слід би розбити літній сад, — такий, як парк Монсо, — відкритий уночі, де можна було б випити чогось холодненького під деревами, Це мало бути б не місце для розваги, а місце для гуляння, за вхід хай би брали дорого, щоб привабити гарненьких дам. Можна було б і походити по алеях, посипаних піском та освітлених електрикою, і посидіти, послухати музику, зблизька чи здалеку. Щось подібне було колись в Мюзара, але там тхнуло шинком — надто багато танцювальних мелодій, але мало простору, тіні й затишку. Потрібен дуже гарний сад, дуже просторий. Це було б чудово. Куди тобі хочеться піти?

Дюруа не знав, що сказати; нарешті він зважився:

— Я ще не був у «Фолі-Бержер». Залюбки зайшов ба туди.

Його супутник вигукнув:

— «Фолі-Бержер»? Справді? Але ж там душно, як у печі. А проте, ходімо, там завжди весело.

Вони повернули назад і попрямували до вулиці Фобур-Монмартр.

Ілюмінований фасад «Фолі-Бержер» яскраво освітлював чотири вулиці, що сходились перед ним. Вервечка візників чекала, коли роз’їжджатимуться.

Форестьє пішов просто до входу. Дюруа спинив його:

— Ми ж не взяли квитків.

Той відказав поважним тоном:

— Зі мною не платять.

Коли він наблизився до контролю, три контролери вклонились йому. Той, що був посередині, потиснув йому руку. Форестьє спитав:

— Чи є у вас гарна ложа?

— Звичайно, пане Форестьє.

Він узяв поданий йому купон, штовхнув оббиті шкірою двері, і вони ввійшли до зали.

Тютюновий дим, мов прозорий туман, оповивав сцену і другий бік театру. Цей легкий серпанок, безупинно здіймаючись білястими хмарками від сигар і цигарок, збирався під стелею й клубочився під широким куполом навколо люстри та над повною глядачів галереєю другого ярусу.

В широкому коридорі, що вів від дверей до кругового проходу, в якому виряджені дівчата блукали в темному натовпі чоловіків, гурт жінок чекав клієнтів перед одним із трьох прилавків, за якими сиділи, наче на троні, три розмальовані й збляклі продавщиці напоїв і кохання.

Високі дзеркала позад них відбивали їхні спини й обличчя перехожих.

Форестьє йшов крізь юрбу швидко, як людина, що має право на увагу.

Підійшовши до капельдинерші, він спитав:

— Де сімнадцята ложа?

— Сюди, пане.

І їх замкнули у дерев’яній скриньці, відкритій спереду і з боків, оббитій червоним, де чотири стільці стояли так тісно, що насилу можна було просунутись між ними. Приятелі посідали праворуч і ліворуч, по довгій закругленій лінії, що сягала кінцями сцени, в таких самих клітках сиділи глядачі. Видно було тільки їх голови і груди.

На сцені троє юнаків у тісних трико — високий, середнього зросту і низенький — робили по черзі вправи на трапеції.

Спочатку вийшов дрібним і швидким кроком високий, він усміхався й вітав публіку, посилаючи їй повітряні поцілунки.

Мускули його рук і ніг вимальовувалися під трико. Він випинав груди, щоб приховати надто опуклий живіт; обличчям він скидався на перукаря, старанний проділ розділяв його чуприну на дві рівні частини якраз посередині голови. Він граціозно підстрибував і, повиснувши на руках, крутився на трапеції, як колесо, або, випроставшися всім тілом, заклякав на місці, лежачи горизонтально в повітрі й тримаючись за міцну перекладину самими лише руками.

Потім він сплигнув додолу, знову, всміхаючись, уклонився під оплески партера і відступив до декорації, граючи за кожним кроком мускулатурою ніг.

Другий юнак, не такий високий, кремезніший, виступив у свою чергу і повторив ті самі вправи; за ним виступив третій — публіка прийняла його найприхильніше.

Однак Дюруа анітрохи не цікавило видовище; повернувши голову, він раз у раз оглядав чоловіків і повій у великому проході.

Форестьє сказав йому;

— Зверни увагу на перші ряди партеру, самі тільки міщани з дружинами та дітьми, йолопи, що приходять сюди дивитися виставу. У ложах — гульвіси, кілька артистів, кілька другорядних кокоток; а позаду нас — найцікавіша мішанина, яку тільки можна зустріти в Парижі. Що це за люди? Придивись до них. Тут є всякі, представники всіх професій і всіх каст, але переважає дрібнота. Ось службовці — з банків і крамниць, з міністерств, репортери, сутенери, офіцери в цивільному, дженджики у фраках, які щойно пообідали в кабаре, встигли побувати в Опері і прямо звідси підуть до Італійського театру. А далі — сила-силенна підозрілих осіб, що їх годі визначити. Що ж до жінок, тут тільки один гатунок; ті, що вечеряють в Американському кафе, — дівчата за один чи за два луїдори; вони чатують на іноземців, які можуть заплатити й по п’ять луїдорів, і попереджають своїх постійних клієнтів, коли вони вільні. їх знають тут усіх уже років шість; вони ходять сюди щовечора, за винятком того часу, коли вони з гігієнічних причин перебувають у Сен-Лазарі або в Лурсіні.

Дюруа вже не слухав. Одна з цих жінок сперлась ліктем на їхню ложу і дивилась на нього. Це була повна брюнетка, густо набілена, з чорними підведеними очима під величезними намальованими бровами. Її надто пишні груди напинали темний шовк сукні, а намазані губи, червоні, немов рана, надавали її обличчю чогось тваринного, жагучого, неприродного, що, проте, збуджувало бажання.

Вона покликала, кивнувши головою, одну із своїх подругу що саме проходила мимо, — рудувату блондинку, теж повну, — і сказала їй досить голосно:

— Дивись, от гарний хлопець. Коли він схоче мене за десять луїдорів, я не відмовлюсь.

Форестьє обернувся і, всміхаючись, ударив Дюруа по коліну:

— Це вона про тебе, ти маєш успіх, мій любий! Вітаю!

Колишній унтер-офіцер почервонів і машинально намацав у кишені жилета дві золоті монети.

Завісу було спущено, оркестр заграв вальс.

Дюруа сказав:

— Може, пройдемось по коридору?

— А чого ж.

Вони вийшли, і відразу їх підхопила хвиля погуляльників. їх тиснули, штовхали, душили, пхали туди й сюди, а перед очима в них гойдалось ціле море капелюхів. Дівчата проходили парами в цій юрбі чоловіків, перетинали її, легко просуваючись поміж ліктями, грудьми, спинами, — видно було, що вони в своїй стихії й серед цього потоку самців почуваються, як риби в воді.

Дюруа радісно йшов за юрбою, жадібно вдихав повітря, отруєне тютюновим димом, насичене запахом людських тіл та парфумів повій. Але Форестьє вмивався потом, задихався, кашляв.

— Ходімо в сад, — сказав він.

Повернувши ліворуч, вони зайшли в щось подібне до зимового саду, який охолоджували два великі, грубо зроблені водограї. Під тисовими деревами й туями в кадобах чоловіки й жінки пили за цинковими столиками.

— Ще по кухлю? — спитав Форестьє.

— З охотою.

Вони посідали, розглядаючи публіку, що проходила мимо.

Час від часу яка-небудь жінка спинялась біля них і питала із звичною усмішкою:

— Чи не почастуєте чим-небудь, панове?

А що Форестьє відповідав: «Склянкою води з водограю!» — то вона відходила, бурмочучи: «Ото ще хам!»

Та от з’явилась повна брюнетка, яка недавно спиралася на ложу двох приятелів; зухвало роздивляючись навкруги, вона йшла під руку із повною блондинкою. Це була справді гарна пара добре дібраних жінок.

Вона всміхнулася, побачивши Дюруа, немов їхні очі вже раніше сказали одне одному щось інтимне і таємне; взявши стілець, вона спокійно сіла навпроти нього, посадовила подругу, потім крикнула дзвінким голосом:

— Гарсоне, два гренадини!

Форестьє здивовано мовив:

— А ти, видно, не з сором’язливих.

Жінка відповіла:

— Це твій друг причарував мене. Він справді гарний хлопець. Боюсь, що я накою дурниць через нього!

Дюруа зніяковів. Він мовчки крутив свої кучеряві вуса й дурнувато посміхався. Гарсон приніс воду з сиропом, і жінки випили її одним духом; після цього вони підвелись, і брюнетка сказала Дюруа, приязно кивнувши головою й злегка ударивши його віялом по руці:

— Дякую, котику. Шкода тільки, що з тебе слова не витягнеш.

І вони пішли, похитуючи стегнами.

Форестьє засміявся:

— Ну, друже, ти справді маєш успіх у жінок! Не треба цим нехтувати. З їх допомогою можна далеко піти.

Він помовчав якусь хвильку, потім додав замисленим тоном людини, що думає вголос:

— Саме жінки найчастіше і виводять нас у люди.

А що Дюруа так само всміхався й мовчав, то Форестье спитав:

— Ти ще залишаєшся тут? А я йду додому, з мене досить.

Дюруа пробурмотів:

— Так, я ще трохи побуду тут. Ще не пізно.

Форестьє підвівся:.

— Що ж, у такому разі прощавай. До завтра. Не забув? Вулиця Фонтен, сімнадцять, о пів па восьму.

— Неодмінно. До завтра. Дякую.

Вони потиснули один одному руки, і журналіст пішов.

Як тільки він зник, Дюруа відчув себе вільним і знову радісно намацав два золотих у кишені; потім він підвівся і почав походжати в юрбі, шукаючи когось очима.

Незабаром він побачив тих двох жінок, блондинку і брюнетку, які все ще ходили у юрбі чоловіків з гордим виглядом жебрачок.

Він попрямував до них, але коли наблизився, то знову зніяковів.

Брюнетка мовила.

— Ну, як, розв’язався в тебе язик?

Він пробелькотів: «Чорт», не спромігшись на що-небудь інше.

Вони стояли всі троє, спинившись, заважаючи рухові юрби, що вирувала навколо них.

Тоді жінка раптом спитала:

— Підеш зі мною?

Дюруа, тремтячи від жаги, грубо відповів:

— Так, але в мене тільки один луїдор у кишені.

Вона байдуже всміхнулася:

— Це не біда.

І взяла його під руку, наче здобич.

Коли вони виходили, Дюруа подумав, що за решту — двадцять франків — він легко дістане під заставу костюм на завтрашній вечір.

II

— Скажіть, будь ласка, де квартира пана Форестье?

— На четвертому поверсі, ліворуч.

Консьєрж відповів люб’язно, виявляючи цим пошану до пожильця.

Жорж Дюруа пішов сходами вгору.

Він почував себе трохи ніяково, боязко, незручно. Уперше в житті він одягнув фрак, і загальний вигляд туалету турбував його. Він у всьому знаходив недоладності: в нелакованих черевиках, хоч вони були досить — елегантні, бо Дюруа любив гарне взуття, і в сорочці за чотири франки п’ятдесят сантимів, купленій уранці в Луврі,— надто тонка маніжка вже зім’ялась. Інші його сорочки були дуже старі, і він не міг одягнути навіть найцілішу.

Штани, надто широкі, погано облягали ноги, закручуючись навколо литок, і здавалися поношеними, як і всякий випадковий одяг. Тільки фрак лежав непогано, бо був йому майже в міру.

Дюруа повільно підіймався сходами, серце в нього завмирало; він був стурбований і більш за все на світі боявся, що буде смішним. І раптом він побачив навпроти себе якогось пана в елегантному вбранні, що дивився на нього. Вони стояли так близько один до одного, що Дюруа відсахнувсь і відразу ж спинився, приголомшений: це був він сам, відбитий у високому дзеркалі, що створювало на площадці другого поверху ілюзію довгого коридора. Він затремтів від радості — таке несподівано добре враження сам на себе справив.

Маючи вдома тільки маленьке дзеркальце для гоління, Дюруа не міг оглянути всього себе в ньому; а що він погано бачив різні частини свого туалету, то перебільшував його вади і впадав у розпач від думки, що в нього смішний вигляд.

Та ось, ненароком глянувши у дзеркало, він навіть не впізнав себе, він прийняв себе за когось іншого, за світську людину, що здалася йому бездоганною, дуже шикарною.

І тепер, пильно розглядаючи себе, він упевнився, що вдягнений цілком пристойно.

Тоді він почав вивчати себе, як це роблять актори, готуючи роль. Він усміхався, простягав руку, жестикулював, виявляючи почуття подиву, втіхи, задоволення; він добирав відтінки усмішки й гри очей, щоб бути галантним перед дамами, щоб дати їм зрозуміти, як він ними захоплюється, як бажає їх.

Внизу грюкнули двері. Дюруа злякався, щоб його не заскочили зненацька, і швидко побрався нагору, побоюючись, що який-небудь гість його приятеля помітив, як він кривлявся перед дзеркалом.

Дійшовши до площадки третього поверху, він побачив іще одне дзеркало і уповільнив крок, аби придивитись до своєї ходи. Його постать здалась йому справді елегантною. Хода теж була гарна. І душу його сповнила безмежна віра в себе. Він, безперечно, матиме успіх з такою зовнішністю, з бажанням висунутись, з тією рішучістю та незалежною вдачею, які почував у собі. Коли він сходив на останній поверх, йому хотілось бігти, стрибати через східці. Він спинився перед третім дзеркалом, підкрутив звичним рухом вуса, зняв капелюх, щоб поправити волосся, і прошепотів півголосом, як часто робив:

— Чудово придумано!

І, простягнувши руку, натиснув на кнопку дзвінка.

Двері розчинилися майже відразу, і він опинився перед лакеєм в чорному фраку, поважним, голеним і так бездоганно одягненим, що Дюруа знову збентежився, не розуміючи, звідки в нього це невиразне хвилювання: мабуть, від несвідомого порівнянню крою його і лакейського одягу, Лакей, взутий у лаковані черевики, спитав, беручи пальто, яке Дюруа держав у руці, щоб не видно було плям:

— Як накажете доповісти?

Виразно вимовивши його ім’я, він підняв завісу, що відділяла передпокій од вітальні.

Однак Дюруа раптом утратив весь свій апломб, завмер від страху — аж йому віддих забило. Адже він мав зробите перший крок у сподіване, омріяне життя. Проте стуші уперед. Молода білява жінка стояла й чекала його, сама у великій кімнаті, добре освітленій і сповненій рослиц немов оранжерея.

Дюруа спинився, зовсім розгубившися. Хто ця усміхнене дама? Потім згадав, що Форестьє одружений, і від думки, що ця гарна елегантна блондинка — дружина його приятеля, остаточно знітився.

— Пані, я… — пробурмотів він.

Вона простягла йому руку:

— Я знаю, пане, Шарль розповів мені про вашу вчорашню зустріч, і я дуже рада, що він здогадався запросити вас сьогодні пообідати з нами.

Дюруа почервонів по самісінькі вуха, не знаючи, що сказати: він почував, що його оглядають з голови до ніг, вивчають, оцінюють.

Йому хотілося вибачитися, вигадати якийсь привід, щоб пояснити недбалість свого туалету, але нічого не спадало на думку і він не зважився зачепити цю дражливу тему.

Він сів у крісло, на яке показала пані Форестьє, і коли відчув, як угинається під ним пружне і м’яке сидіння, як ніжно прийняв його в свої оксамитові обійми цей пестливий фотель, йому здалося, що він вступає в нове, чудесне життя, що він уже володіє чимось чарівним, уже щось являє собою, що він урятований. І тоді він подивився на пані Форестьє, котра не спускала з нього очей.

На ній була блякло-голуба кашемірова сукня, що гарно облягала її тонкий стан і повні груди. Оголені руки й шия виступали з піни білого мережива, що прикрашало корсаж і короткі рукава, волосся, зібране у високу зачіску, трохи кучерявилось на потилиці й утворювало легку білу хмарку над шиєю.

Дюруа поволі заспокоювався під її поглядом, що нагадував йому, не знати чому, погляд жінки, яку зустрів учора в «Жолі-Бержер». У неї були сірі очі з блакитнуватим відтінком, що надавав їм особливого виразу, тонкий ніс, повні губи, пухленьке підборіддя, — неправильне, але чарівне личко, сповнене принади й лукавства. Це було одне з тих жіночих облич, кожна риса яких дихає невимовною грацією, у яких кожен рух ніби говорить або замовчує щось.

Трохи помовчавши, вона спитала:

— Ви давно в Парижі?

Дюруа відповів, поволі опановуючи себе:

— Лише кілька місяців, пані. Я служу на залізниці, але Форестьє подав мені надію, що я міг би з його допомогою взятися до журналістики.

її усмішка стала яснішою, зичливішою, і вона промовила, стишивши голос:

— Я знаю.

Знову задзеленчав дзвінок. Лакей доповів:

— Пані де Марель.

Це була маленька смуглява жінка, з тих, кого називають жагучими брюнетками.

Вона ввійшла легкою ходою. Темна простенька сукня сиділа на ній як улита, обрисовуючи постать з голови до ніг.

Червона троянда, встромлена в чорне волосся, мимоволі приваблювала очі, ніби підкреслюючи оригінальність її обличчя, надавала йому жвавого і пікантного вигляду.

За нею йшла дівчинка в короткій сукенці. Пані Форестье кинулась їм назустріч:

— Здрастуй, Клотільдо!

— Здрастуй, Мадлен!

Вони поцілувались. Потім дівчинка з упевненістю доросілої підставила лобик, сказавши:

— Здрастуйте, кузино!

Пані Форестьє поцілувала і дівчинку.

— Пан Жорж Дюруа, давній товариш Шарля. Пані де Марель — моя подруга і далека родичка, — мовила вона, а тоді додала: — Знаєте, у нас тут просто, без церемоній. Ви нічого не маєте проти?

Дюруа вклонився.

Двері знову розчинились, і ввійшов натоптаний куцань, об руку зі ставною вродливою жінкою, набагато молодшой за нього, з вишуканими манерами й поважною ходою. Це були пан Вальтер, депутат, фінансист, грошовитий ділом південний єврей, видавець «Французького життя», і його дружина, уроджена Базіль-Равало, дочка банкіра.

Далі надійшли один по одному Жак Ріваль, дуже елегантний, і Норбер де Варен; комір його фрака вилискував, натертий довгим, аж до плечей, волоссям, з якого сипалась біла лупа. Його погано зав’язана краватка була не першої свіжості. Він підійшов із грацією старого красеня і, взявши руку пані Форестьє, поцілував її. Коли він нахилився, його волосся розсипалось по її голій руці.

З’явився, нарешті, і самФорестьє, перепрошуючи зі спізнення. Він затримався в редакції в зв’язку з виступом Мореля. Пан Морель, депутат-радикал, звернувся до міністерства із запитом про вимогу кредитів для колонізації Алжіру.

Слуга оповістив:

— Обід подано.

Всі перейшли до їдальні.

Дюруа посадили між пані де Марель і її дочкою. Він знову спантеличився, боячись щось наплутати, непевний, як користуватись виделкою, ложкою та келихами, яких було чотири, один — ясно-блакитний. Що п’ють із нього?

Суп усі їли мовчки, потім Норбер де Варен спитав:

— Ви читали про процес Готьє? Яка кумедна історія!

І всі почали обговорювати цей адюльтер, ускладнений шантажем. Вони говорили про це не так, як говорять у сімейному колі про події, відомі з газет, а так, як лікарі розмовляють про хворобу або городники про овочі. Не обурювались, не дивувалися з фактів, а шукали їх глибоких потайних причин з якоюсь професійною цікавістю і з цілковитою байдужістю до самого злочину. Намагались точно з’ясувати мотиви вчинків, визначити всі психологічні моменти, що призвели до драми — результату особливого душевного стану, що його вивчає наука. Жінки й собі захоплювалися цим дослідженням, цими пошуками. Інші свіжі події теж розглядали, коментували, повертали на всі боки, зважали на їхню вартість з практичним підходом і під спеціальним кутом зору торговців новинами, що розмінюють людську комедію на рядки — так, як комерсанти розглядають, випробовують і зважують товар, перш ніж запропонувати його покупцям.

Далі мова зайшла про одну дуель, і слово забрав Жак Ріваль. Це був його фах: ніхто інший не міг торкатися цієї справи.

Дюруа не наважувався втрутитись у розмову. Вряди-годи він поглядав на свою сусідку, її круглі груди вабили його. Діамант звисав у неї на золотій нитці з вушка, наче крапля води, що скотилась по шиї. Часом вона робила якесь зауваження, і це викликало посмішку в усіх. В неї був веселий, гострий розум досвідченого дівчиська, що нічого не бере близько до серця і дивиться на все з добродушним скептицизмом.

Дюруа намагався вигадати якийсь комплімент для неї і, нічого не знайшовши, зайнявся дочкою — наливав їй напої, подавав страви, прислужував. Дівчинка, суворіша за матір, поважно кивала головою, гречно дякувала: «Ви дуже люб’язний, пане», — і по-дитячому замислено слухала дорослих.

Обід був чудовий, і всі висловлювали своє захоплення. Пан Вальтер їв за трьох, майже не розмовляв і косував під окулярів на страви, що їх йому подавали. Норбер де Варен не відставав від нього і часом забризкував підливою свою маніжку.

Форестьє з серйозною посмішкою спостерігав усе це, обмінюючись із своєю дружиною багатозначними поглядами, немов вони були спільники, що роблять укупі якесь важке, але успішне діло.

Обличчя червоніли, голоси гучнішали. Слуга раз у раз шепотів гостям на вухо:

— Кортон? Шато-Лароз?

Кортон особливо припав Дюруа до смаку, і він щоразу підставляв свій келих. П’янке збудження охопило його, гаряча веселість, що підіймалась від живота до голови, нуртувала по жилах, пронизувала всього. Він почував повне блаженство, блаженство життя й думки, тіла й душі.

І йому кортіло говорити, привернути до себе увагу, хотілось, щоб його слухали, оцінили і визнали, як усіх цих чоловіків, кожне слово яких підхоплювали на льоту.

Але розмова точилась безупинно, думка чіплялась за думку, перестрибуючи з теми на тему, говорили з приводу всякого слова, всякої дрібниці, перебравши всі злободенні події й побіжно торкнувшись безлічі питань, знову повернулися до важливого виступу пана Мореля про колонізацію Алжіру.

Пан Вальтер з цього приводу сказав між двома стравами кілька дотепів, бо розум у нього був скептичний і фривольний. Форестьє розповів зміст своєї завтрашньої статті. Жак Ріваль указував на необхідність встановлення в колоніях військової влади та надання земельних концесій усім офіцерам після тридцяти років служби в колоніях.

— Таким чином, — мовив він, — ви створите енергійне населення, що буде складатися з людей, які знають і люблять ту країну, де служили, знають її мову і обізнані з усіма важливими питаннями, які важко осягнути новакам.

Норбер де В арен перепинив його:

— Так… вони знатимуть усе, крім землеробства. Вони говоритимуть по-арабському, але не відатимуть, як садити буряки і як сіяти пшеницю. Вони навіть будуть дуже вправними у фехтуванні, але нічого не тямитимуть в угноєнні полів. Треба, навпаки, відкрити широкий доступ у цю нову країну для всіх. Розумні люди знайдуть собі там місце, решта — загине. Це соціальний закон.

Настала коротка тиша. Всі посміхались.

Жорж Дюруа розкрив рота і заговорив, здивовано прислухаючись до звуку свого голосу — так, наче ніколи ще не чув його:

— Чого там найбільше бракує, то це — хорошого грунту. Родючі ділянки коштують там так само дорого, як і у Франції, і їх купують, вкладаючи свої капітали, дуже багаті парижани. Справжні колоністи, бідняки, ті, що йдуть у вигнання через брак хліба, відкинуті в пустелю, де нічого не росте, бо нема води.

Всі дивились на нього. Він відчув, що червоніє. Пан Вальтер спитав:

— Ви знаєте Алжір, пане?

— Так, пане, — відповів Дюруа, — я прожив там понад два роки і побував у всіх трьох провінціях.

І одразу забувши про виступ Мореля, Норбер де Варен почав розпитувати Дюруа про деталі у звичаях, що про них він довідався від одного офіцера. Йшлося про Мзаб, про цю своєрідну маленьку арабську республіку, що виникла посеред Сахари, в найсухішій частині цього палаючого краю.

Дюруа двічі побував у Мзабі. Тож тепер він розповів про звичаї цієї дивної країни, де крапля води має цінність золота, де кожен житель повинен брати участь у громадських роботах, де чесність у комерційних справах стоїть вище, ніж у цивілізованих народів.

Він говорив з якимсь хвальковитим запалом, збуджений вином і бажанням подобатись. Він розказував полкові анекдоти, згадував окремі риси арабського побуту, воєнні пригоди. Він добрав навіть кілька барвистих слів, щоб змалювати ці жовті й голі краї, нещадно спустошувані пекельним полум’ям сонця.

Жінки не зводили з нього очей. Пані Вальтер сказала, розтягуючи, своїм звичаєм, слова:

— Ви могли б зробити з своїх спогадів чарівну серію нарисів.

Вальтер глипнув на Дюруа поверх окулярів, як робив завжди, коли хотів добре роздивитися чиєсь обличчя. Страви він розглядав з-під окулярів.

Форестьє скористався з нагоди:

— Любий патроне, я вам уже говорив сьогодні про пана Жоржа Дюруа і просив призначити його моїм помічником по збиранню політичної інформації. Відтоді, як Марамбо покинув нас, у мене нема нікого, хто збирав би термінові й секретні відомості, і це не на користь газеті.

Старий Вальтер споважнів і підняв окуляри на лоба, щоб подивитись Дюруа просто в обличчя.

Потім він сказав:

— Безперечно, в пана Дюруа оригінальний розум. Якщо він зайде до мене поговорити завтра о третій пополудні, то ми це влаштуємо.

Трохи помовчавши й зовсім обернувшись до Дюруа, Вальтер озвався знову:

— А поки що дайте нам маленьку серію захоплюючих нарисів про Алжір. Це будуть ваші спогади, і ви зачепите в них питання про колонізацію, як от зараз. Це актуально, дуже актуально, і я певен, що сподобається нашим читачам. Але поспішайте! Перший нарис потрібен мені на завтра чи на післязавтра, поки це питання обговорюється в Палаті депутатів, — щоб зацікавити публіку.

Пані Вальтер додала з тією серйозною грацією, яку вона виявляла в усьому і яка надавала її словам прихильності:

— І ось вам чарівний заголовок: «Спогади африканського стрільця». Чи не так, пане Норбер?

Старий поет, що пізно завоював славу, ненавидів і боявся початківців. Він сухо відказав:

— Так, чудово, тільки з умовою, щоб і зміст відповідав йому, а це найважче: треба знайти вірний тон, як у музиці.

Пані Форестьє, усміхаючись, дивилась на Дюруа приязним поглядом — поглядом знавця, що наче каже: «Ти свого доможешся». Пані де Марель кілька разів оберталась до нього, — діамант у її вушку безперестанку тремтів, наче прозора краплинка води, що от-от відірветься і впаде.

Дівчинка сиділа нерухомо й поважно, схилившись наї тарілкою.

Слуга знову обходив стіл, наливаючи у блакитні келиха йоганнесберг, і Форестьє виголосив тост, повернувшись до пана Вальтера:

— За тривале процвітання «Французького життя!»

Усі вклонилися патронові, він усміхався, а Дюруа, сп’янівши від тріумфу, випив одним духом. Йому здавалося, що він так само спорожнив би ціле барильце, з’їв би бика, задушив би лева. Він почував у своєму тілі над людську силу, в душі — непереможну рішучість і безмеж ну надію. Він був тепер серед цих людей, як у себе вдома. Він посів тут становище, завоював собі місце! Очі його дивились на обличчя з небувалою впевненістю, і він уперше наважився звернутись до своєї сусідки:

— У вас, пані, чудові сережки, я таких ніколи не бачив.

Пані де Марель, усміхаючись, обернулась до нього:

— Це моя ідея — почепити діаманти отак просто на нитці. Схоже на краплинки роси, чи не так?

Він прошепотів, ніяковіючи від власної сміливості й боячись бовкнути дурницю:

— Це чудово… але у вашому вушку вони видаються ще гарнішими.

Вона подякувала поглядом, одним із тих ясних жіночих поглядів, що проникають у саме серце.

А повернувши голову, він іще раз зустрівся поглядом з пані Форестьє, приязним, як і раніше; проте йому здалося, що він бачить у ньому тепер якусь жвавішу веселість, лукавство, заохочення.

Всі чоловіки говорили разом, жестикулюючи і підвищуючи голос, — про великий проект метрополітену. Ця тема вичерпалась лише наприкінці десерту, бо кожен мав багато чого сказати про повільність паризького транспорту, про незручність трамваїв та омнібусів, про грубість візників.

Потім усі підвелися й перейшли до вітальні пити каву. Дюруа, жартома, запропонував руку дівчинці. Вона серйозно подякувала його і стала навшпиньки, щоб покласти руку на лікоть свого сусіда.

Коли він увійшов у вітальню, йому знову здалося, що він потрапив до оранжереї. Пальми, що стояли в кутках кімнати, сягали аж до стелі і розкидали угорі цілі каскади листя.

Обабіч каміна височіли каучукові дерева, круглі, немов колони, з нанизаним одне на одне довгим темно-зеленим листям, а на піаніно квітли рожевим і білим цвітом два нишні кущі — такі гарні, що навіть здавались несправжніми.

У повітрі витали невиразні ніжні пахощі, яких не можна було визначити, яким годі було добрати назви.

І Дюруа, вже краще володіючи собою, роздивлявся вітальню. Крім рослин, ніщо не вражало в ній погляду, жодна яскрава барва не впадала в око, але тут було вручно, спокійно, затишно. Все мовби ніжно огортало, мовби оповивало тіло пестощами.

Стіни були оббиті старовинною тканиною збляклого фіолетового кольору, всіяною дрібними, як мухи, квіточками із жовтого шовку.

Двері ховалися за завісами з сіро-блакитного солдатського сукна, на яких були вишиті червоним шовком гвоздики, а фотелі й стільці різної форми, різних розмірів недбало розставлені по кімнаті — шезлонги, великі й маленькі кріселка, пуфи й ослінчики, — були обтягнені шовком у стилі Людовіка Шістнадцятого або прегарним утрехтським оксамитом, з гранатовими візерунками на кремовому тлі.

— Хочете кави, пане Дюруа?

І пані Форестьє з дружньою усмішкою, що не сходила з її уст, подала йому чашку.

— Дякую, пані.

Дюруа взяв чашку. А коли він збентежено схилився, щоб узяти срібними щипцями грудочку цукру з цукерниці, яку тримала дівчинка, молода жінка шепнула йому:

— Розважайте ж пані Вальтер.

І вона відійшла, перш ніж він устиг що-небудь відповісти.

Дюруа випив спершу каву, боячись хлюпнути на килим, потім уже, зітхнувши з полегкістю, став шукати приводу, щоб підійти до дружини свого нового патрона, і завести з нею розмову.

Раптом він помітив, що пані Вальтер тримає свою порожню чашку в руці, не знаючи, куди поставити, вона сиділа далеко від столу.

Дюруа кинувся до неї.

— Дозвольте, пані!

— Дякую, пане.

Він підніс чашку й вернувся.

— Якби ви знали, пані, з якою насолодою читав я «Французьке життя» там, у пустелі! Це справді єдина газета, яку можна читати поза межами Франції, бо вона найбільш літературна, найдотепніша і не така одноманітна, як усі інші. В ній можна знайти все.

Вона усміхнулася з люб’язною байдужістю і відповіла поважно:

— Пан Вальтер доклав чимало праці, щоб створити газету, яка відповідає новим потребам.

І вони почали розмовляти. Дюруа вмів підтримувати легку й банальну бесіду, голос у нього був приємний, погляд — чарівний, а вуса — непереможно принадні. Ц вуса вились над верхньою губою, кучеряві, пухнасті, гарні рудувато-золотаві, трохи світліші на закручених кінцях

Погомоніли про Париж, його околиці, про береги Сени курорти, літні розваги — про всі ті речі, про які можні говорити без кінця, не стомлюючи розуму.

Потім, коли підійшов Норбер де Варен із чаркою лікеру в руці, Дюруа скромно відступив.

Пані де Марель, що саме розмовляла з пані Форестьс, покликала його.

— Отже, — мовила вона, — ви хочете спробувати щастя в журналістиці?

Дюруа заговорив про свої плани, але досить невиразно, а тоді завів із нею ту розмову, яку щойно провадив із пані Вальтер. Проте, вже краще опанувавши тему, він виявив себе знавцем, повторюючи від власного імені те, що тільки-но чув. І весь час він дивився в вічі сусідці, немовби надаючи якогось глибокого змісту своїм словам.

Пані де Марель, у свою чергу, розповіла йому кілька анекдотів із щирою жвавістю жінки, яка знає свій розум і хоче скрізь бути дотепною; стаючи дедалі розв’язнішою, вона клала руку йому на рукав фрака, стишувала голос, говорячи про якісь дрібниці, що набували від цього інтимного відтінку. Його хвилювали дотики цієї молодої жінки, яка звернула на нього увагу. Йому хотілось відразу довести їй свою відданість, захищати її, показати себе з найкращого боку, і паузи, які він робив, перш ніж відповісти, свідчили про те, що думав він про інше.

Та зненацька, без видимої причини, пані де Марель покликала:

— Лоріно!

І коли дівчинка підійшла, сказала:

— Сідай отут, моя дитино, ти можеш застудитись коло вікна.

Дюруа раптом охопило шалене бажання поцілувати дівчинку, немовби від цього поцілунку щось мало передатись і матері.

Він спитав статечним батьківським тоном:

— Чи дозволите ви, панно, поцілувати вас?

Дівчинка здивовано підвела на нього очі. Пані де Марель мовила, сміючись:

— Відповідай так: «На цей раз я згодна, пане, але це не завжди буде повторюватись».

Дюруа сів, узяв Лоріну на руки і торкнувся губами її хвилястого тонкого волосся.

Мати була вражена.

— Ти ба — вона не втекла! Небачена річ! Звичайно вона тільки жінкам дозволяє себе цілувати. Ви невідпорні, пане Дюруа.

Він почервонів і, не здобувшись на слово, почав легенько колихати дівчинку на коліні.

Підійшла пані Форестьє і зчудована скрикнула:

— Гляньте, Лоріну приручено! Це просто неймовірно!

Аж тут наблизився Жак Ріваль з сигарою в роті, і Дюруа підвівся, щоб попрощатись, — він боявся зіпсувати якимсь невдалим словом усе діло, початок своєї перемоги.

Він уклонився, ніжно потиснув ручки всім жінкам, потім із силою потряс руку чоловікам. Помітив, що в Жака Ріваля рука суха, гаряча й міцно відповіла на його потиск; рука Норбера де Варена, вогка й холодна, вислизала з-поміж пальців; рука старого Вальтера була холодна й м’яка, млява і байдужа; рука Форестьє— пухка й тепла. Його друг шепнув йому:

— Завтра о третій пополудні, не забудь!

— О ні! Будь певен.

Коли Дюруа вийшов на сходи, йому закортіло збігти вниз — така буйна була його радість. І він пустився, перестрибуючи через два східці, та раптом побачив у великому дзеркалі на третьому поверсі якогось захопленого чоловіка, що вистрибом біг йому назустріч, і враз зупинився, засоромлений, немов його спіймали на гарячому.

Потім він довго дивився на себе, радіючи з того, що він справді такий гарний хлопець. Посміхнувся самовдоволено і, прощаючись зі своїм образом, уклонився йому дуже низько й церемонно, немов якійсь значній особі.

III

Опинившись на вулиці, Жорж Дюруа завагався, не знаючи, що робити далі. Йому хотілося бігати, мріяти, йти прямо вперед, міркуючи про майбутнє й дихаючи теплим повітрям ночі, але думка про серію нарисів для старого Вальтера переслідувала його, і він вирішив повернутися додому і взятися до роботи.

Він рушив назад швидкою ходою, дійшов до зовнішнього бульвару і подався ним до вулиці Бурсо, де жив. Шестиповерховий будинок, в якому він наймав кімнату, був заселений двадцятьма робітничими й міщанськими родинами, і, піднімаючись нагору та освітлюючи восковими сірниками брудні східці, де валялись клапті паперу, недокурки та кухонні покидьки, він відчув страшенну огиду, бажання мерщій вибратися звідси й жити, як багачі, в чистому помешканні з килимами. Важкий сморід їжі, вбиральні та людського тіла, застояний сморід бруду й плісняви, якого жоден протяг не вигнав би з цього приміщення, сповнював будинок з верху до низу.

Кімната Дюруа на шостому поверсі виходила немов у глибоку безодню, на безмежну колію Західної залізниці, якраз над кінцем тунелю, біля Батіньйольського вокзалу. Дюруа розчинив вікно і сперся ліктями на іржаве залізне підвіконня.

Під ним, у глибині темної ями, три червоні нерухомі сигнальні вогні скидались на величезні очі якогось звіра; далі було видно інші вогні, а ген там далі ще інші. Щохвилини серед тиші ночі лунали довгі й короткі свистки, то близькі, то ледве чутні, бо доходили здалека, з боку Аньєра. їхні переливи нагадували перегук живих голосів. Один із них чимраз ближчав, без упину повторюючи свій жалібний крик і дужчаючи кожної миті. Незабаром з’явилось яскраве жовте світло, що мчало з гучним гуркотом. Дюруа дивився, як довга низка вагонів зникає в тунелі.

Потім він сказав собі: «Ну, до роботи!» Він поставив свічку на стіл, але, вже зібравшись писати, помітив, що в нього є тільки пачка поштового паперу.

Що ж, він зможе використати його, розгортаючи аркуш на всю ширину. Він умочив перо в чорнило і старанно, гарним почерком вивів заголовок:

«Спогади африканського стрільця»

Далі заходився обдумувати перше речення.

Він сидів, схиливши голову на руку, втупивши очі в розгорнений перед ним білий аркуш паперу.

Про що писати? Він не міг згадати нічого з того, що розповідав недавно — жодного анекдота, жодного факту, нічогісінько. Раптом у нього майнула думка: «Треба почати з від’їзду». І він написав: «Це було 1874 року, десь у середині травня, коли виснажена Франція спочивала після катастроф страшного року…»

Тут Дюруа спинився, не знаючи, як пов’язати з цим те, що мало йти далі — своє відплиття, подорож, перші враження.

Поміркувавши хвилин із десять, він вирішив відкласти на завтра вступну сторінку, а тепер змалювати Алжір.

І він написав: «Алжір — це зовсім біле місто…» — однак більше нічого вигадати не міг. Він бачив у думках гарне чистеньке місто, що спадає каскадом пласких будинків з верховини гори до моря, проте не знаходив жодного слова, аби змалювати те, що бачив, те, що почував.

Зосередився як тільки міг і додав: «Воно заселене почасти арабами…» Після цього він кинув перо на стіл і підвівся. На вузенькому залізному ліжку, де його тіло вилежало ямку, він побачив свою буденну одіж, зім’яту, гидку, немов лахміття трупарні. А на солом’яному стільці лежав шовковий циліндр, його єдиний циліндр, — денцем догори, немов чекав милостині.

На стінах кімнати, обклеєних сірими шпалерами з блакитними букетами, було стільки ж плям, скільки й квіток — давніх, підозрілих плям, походження яких годі було визначити: чи то розчавлені блощиці, чи олійні краплі, чи сліди пальців, намащених помадою, чи бризки змилків. Усе тут тхнуло ганебними злиднями, злиднями паризьких мебльованих кімнат. І в душі Дюруа спалахнула лють проти убозтва цього життя. Він сказав собі, що треба негайно вибиратися звідси, що треба завтра ж покірчити з цим нужденним животінням.

Його знову пойняла хіть до праці, він сів до столу й почав добирати речення, щоб відтворити чарівну своєрідність Алжіра, цього переддвер’я таємничої і глибокої Африки, Африки мандрівних арабів і незнаних негрів, недо-слідженої і принадної Африки, звідки нам інколи привозять і показують у міських садах дивовижних тварин, мовби створених для казки; чудернацьких курей — страусів; газелей — цих божественних кіз, химерних і гротескних жираф, поважних верблюдів, потворних гіпопотамів, незграбних носорогів і горил — цих страхітливих братів людини.

Дюруа невиразно відчував, як зринають у голові думки; він, можливо, міг би висловити їх, але не міг записати на папері. Власне безсилля дратувало його, він знову підвівся: руки були вогкі від поту, кров стугоніла в скронях.

А коли його погляд упав на рахунок пралі, переданий цього вечора консьєржом, його раптом охопив безмежний розпач. Його радість умить зникла разом із самовпевненістю і вірою в майбутнє. Кінець, усьому кінець; він нічого не зробить, з нього нічого не вийде; він почував себе нікчемним, бездарним, непотрібним, приреченим.

І він знову підійшов до вікна — саме в ту мить, коли поїзд із страшенним гуркотом вихопився з тунелю. Поїзд мчав крізь поля та рівнини туди, до моря. І спогад про батьків зажеврів у серці Дюруа.

Цей поїзд мав пройти майже повз них, усього в кількох льє від їхнього будинку. Дюруа знову його побачив — той маленький будиночок на прибережному горбі, при в’їзді в село Кантеле, з якого видно Руан і величезну долину Сени.

Його батьки держали невеличкий шинок-харчевню, куди міщани з передмість сходились поснідати в неділю. Вона звалась «Гарний краєвид». Вони хотіли з свого сина зробити пана і віддали його до колежу. Скінчивши навчання і не подужавши іспиту на бакалавра, Дюруа пішов відбувати військову службу, сподіваючись стати офіцером, полковником, генералом. Проте служба набридла хлопцеві ще за-цовго до того, як минуло п’ять років, і він почав мріяти про кар’єру в Парижі.

Відслуживши строк, Дюруа приїхав сюди, хоча батьки, пересвідчившись у марності своїх сподівань, тепер просити, щоб він жив разом із ними. Та він вірив — доля ще всміхнеться до нього завдяки щасливому збігові обставин, яких — він і сам не знав, але які, проте, напевно зуміє підготувати й використати.

Він мав успіх у полку, легкі перемоги над жінками і навіть пригоди в трохи вищому товаристві: спокусив дочку якогось податкового інспектора, що ладна була кинути все, і піти за ним, та дружину повіреного, яка намагалась утопитися з горя, коли він її покинув.

Товариші казали про нього: «Це хитрун, це пройда, пролаза, — він завжди вийде сухим із води». І Дюруа справді вирішив стати хитруном, пройдою і пролазою.

Совість цього природженого нормандця, розбещена звичайним в Африці мародерством, здирствами та шахрайством, а також підігріта уявленнями про честь, що прищеплюються в армії, військовим молодецтвом, патріотичним почуттям, геройськими історіями, що їх розповідають серед унтерів, — стала наче скринькою з потрійним дном, де можна було знайти все, що завгодно.

Проте бажання висунутись панувало над усім.

Непомітно для себе Дюруа почав мріяти, як робив це щовечора. Він уявляв собі якусь чудову любовну пригоду, що приведе до здійснення його надій. Він мав одружитися а дочкою банкіра чи вельможі, яку зустріне на вулиці й зачарує з першого погляду.

Пронизливий свисток паротяга, що вихопився з тунелю, немов здоровий кролик із нори, і помчав по рельсах у депо на спочинок, збудив його від мрій.

І його знову охопила невиразна й радісна надія, що завжди жевріла в його свідомості, і він послав навмання поцілунок у темряву ночі, любовний поцілунок жаданій незнайомці, палкий поцілунок сподіваному багатству. Потім зачинив вікно й почав роздягатись, шепочучи:

— Нічого, вранці я на свіжу голову візьмусь до писання. А зараз вона в мене як довбешка. Крім того, я, мабуть, забагато випив. Не можна добре працювати, коли ти підхмелений.

Він ліг у ліжко, загасив свічку і майже відразу заснув.

Прокинувся Дюруа рано, як прокидаються в дні палкої надії або турботи, і, схопившись з ліжка, розчинив вікно, щоб хильнути, як він казав, добру склянку свіжого повітря.

Будинки на Римській вулиці, по той бік широкої залізничної колії, блищали в сяйві вранішнього сонця, немов намальовані ясним білилом. Ген-ген праворуч видніли горби Аржантейля, верховини Саннуа і млини Оржемона, повиті синюватим туманом, мовби легким і прозорим серпанком, накинутим на обрій.

Дюруа якусь хвильку милувався далекими полями, тоді прошепотів: «Там, мабуть, до біса гарно в такий день, як сьогодні». Потім згадав, що йому треба працювати, та ще й негайно, і послав, давши десять су, сина консьєржа, аби той сказав у конторі, що він хворий.

Він сів до столу, вмочив перо в чорнило, сперся чолом на руку і замислився.

Все даремно. Нічого не спадало на думку.

Проте це не вкинуло його в розпач. Він подумав:

«Нічого, я не звик до цього. Це фах, і його треба опанувати, як і всякий інший. Треба, щоб мені допомогли першого разу. Я розшукаю Форестьє, і він за десять хвилин облагодить справу з моїм нарисом».

І він пішов одягатись.

Опинившись на вулиці, Дюруа вирішив, що ще надто рано йти до приятеля, який, мабуть, спить. Отже, він став неквапом прогулюватись під деревами зовнішнього бульвару.

Ще не було і дев’ятої години, коли він дійшов до парку Монсо, зовсім свіжого, вогкого від поливання.

Сівши на лавку, він знову почав мріяти. Дуже елегантний юнак ходив перед ним туди й сюди, очевидно, чекаючи жінку.

Вона нарешті з’явилась швидкою ходою, під вуаллю. Після короткого потиску рук вони подалися геть.

Бурхлива жадоба кохання пройняла серце Дюруа, жадоба вишуканого, делікатного, ніжного кохання. Він підвівся і рушив далі, думаючи про Форестьє. Ось кому справді пощастило.

Він підійшов до під’їзду саме в ту мить, коли його приятель виходив із дому.

— Це ти? Так рано! Що приключилося?

Дюруа, зніяковівши від того, що зустрів Форестьє вже на вулиці, пробурмотів:

— Річ у тому… Річ у тому… Я не можу написати свого нарису, знаєш, нарису про Алжір, що пан Вальтер просив у мене. Це анітрохи не дивно — адже я ніколи не писав. Для цього потрібна практика, як і для всього іншого. Я швидко навчусь цього, я певен, але на початку я не знаю, як приступитись до нього. Думок — рясно, а слів — жодного.

Він спинився збентежений. Форестьє лукаво посміхнувся:

— Це мені знайоме.

Дюруа підхопив:

— Так, на початку це, либонь, трапляється з кожним. Отже, я прийшов… я прийшов попросити в тебе допомоги. За десять хвилин ти дав би справі раду, показав би мені, з чого почати. Це був би для мене добрий урок стилістики, а без тебе я не впораюсь.

Форестьє, все ще весело посміхаючись, ударив свого колишнього товариша по плечу і сказав:

— Іди до моєї дружини, вона допоможе тобі не гірше за мене. Я вимуштрував її до цієї роботи. Мені зараз нема коли, а то я залюбки зробив би це сам.

Дюруа, стороплений, стояв ні в сих, ні в тих.

— Але так рано я не можу з’явитись до неї…

— Любесенько можеш. Вона вже встала. Ти знайдеш її в моєму кабінеті, вона якраз упорядковує мої нотатки.

— Ні… це неможливо… — відмовився Дюруа.

Форестьє взяв його за плечі, повернув і штовхнув до сходів:

— Та йди, хлопче, коли я кажу тобі, йди! Не лізти ж мені на четвертий поверх, щоб привести тебе і розповісти про твою халепу.

Тоді Дюруа наважився:

— Ну, дякую. Я піду. Скажу твоїй дружині, що ти мене примусив, просто примусив піти до неї.

— Гаразд. Вона тебе не з’їсть, не турбуйся. Головне — не забудь: рівно о третій пополудні.

— О, не турбуйся.

І Форестьє подався квапливим кроком, а Дюруа почав повільно підійматися зі східця на східець, добираючи, що сказати, і хвилюючись, як його приймуть.

Двері відчинив слуга. Він був у синьому фартуху, з мітлою в руках.

— Пан уже пішов, — обізвався він, не чекаючи запитання.

Але Дюруа не відступавсь:

— Спитайте у пані Ферестьє, чи може вона прийняти мене. Скажіть, що я прийшов від її чоловіка. Я зустрів його на вулиці.

Після цього Дюруа почав чекати. Слуга вернувся, відчинив двері праворуч і промовив:

— Пані чекає на вас.

Вона сиділа в кріслі за письмовим столом у невеличкій кімнаті, де всі стіни були заставлені полицями з книжками. Різнобарвні спинки — червоні, жовті, зелені, лілові й сині — надавали одноманітній лінії томів барвистого і веселого вигляду.

Пані Форестьє обернулась, усміхаючись, оповита білим пеньюаром з мереживом, і простягла йому руку, що оголилася з-під широкого рукава.

— Так рано? — обізвалась вона й потім додала: — Це не докір, це просто запитання.

Дюруа пробелькотів:

— О пані, я не хотів заходити, але ваш чоловік, якого я зустрів унизу, примусив мене. Мені вкрай ніяково, я навіть не наважуся сказати, що саме привело мене сюди.

Вона кивнула на крісло:

— Сідайте й розказуйте.

Вона тримала двома пальцями гусяче перо і весь час крутила його, а перед нею лежав великий аркуш паперу, списаний до половини, — робота, яку перервав прихід Дюруа.

Видно було, що їй дуже добре за цим робочим столом, що вона почуває себе тут так само зручно, як і у вітальні, що вона зайнята своєю звичайною справою. Від пеньюара віяло легкими, свіжими пахощами недавно скінченого туалету. Дюруа намагався уявити собі її молоде, біле, повне й тепле тіло, ніжно оповите м’якою тканиною.

Він мовчав, і пані Форестьє знову спитала:

— Ну, то кажіть, в чому справа?

Він пробурмотів, затинаючись:

— Ось… але справді… я не наважусь… Річ у тому, ще я працював учора ввечері допізна… і сьогодні вранці… дуже рано… щоб написати той нарис про Алжір, що пан Вальтер замовив мені… Але в мене нічого не виходить… Я порвав усі чернетки… Адже я не звик до цієї роботи; і я прийшов просити Форестьє допомогти мені… за першим разом…

Пані Форестьє перепинила його, сміючись від щирого серця, щаслива, весела й потішена:

— А він послав вас до мене?.. Дуже мило…

— Так, пані. Він сказав, що ви влаштуєте мені цю справу краще за нього… Але я… я не наважувався, я не хотів. Ви розумієте?

Вона підвелась:

— Таке співробітництво обіцяє бути дуже приємним. Я в захваті від вашої ідеї. Ось що — сідайте на моє місце, бо моє письмо знають у газеті. І ми зараз напишемо нарис, але такий нарис, який справді матиме успіх.

Дюруа узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу і чекав.

Пані Форестьє, стоячи, дивилась, як він готувався; потім вона взяла цигарку з каміна й закурила.

— Я не можу працювати без цигарки, — пояснила вона. — Ну, що ж ви хочете розповісти?

Він здивовано глянув на неї:

— Але ж я не знаю, саме тому я й прийшов до вас.

— Ну, гаразд, я допоможу вам, — відказала вона, — Я дам підливу, але страву повинні дати ви.

Дюруа збентежено мовчав; нарешті промовив непевно:

— Я хотів би розповісти про свою подорож з самого початку…

Пані Форестьє сіла проти нього, з другого боку великого стола, і, дивлячись йому в очі, сказала:

— Ну, що ж, змалюйте її спершу мені, тільки мені — розумієте? — поволі, нічого не обминаючи, а я вже виберу, що треба.

Та Дюруа не знав, з чого почати, і вона стала розпитувати його, немов священик на сповіді, ставлячи точно сформульовані запитання, — і в пам’яті його спливали забуті деталі, люди, яких він зустрічав, і випадкові постаті.

Так він розповідав хвилин п’ятнадцять, а тоді вона зненацька перепинила його:

— Тепер починаймо. По-перше, ми припустимо, що ви ділитесь своїми враженнями з якимось приятелем; це дозволить вам наговорити безліч дурниць, робити найрізноманітніші зауваження, бути природним і дотепним, коли пощастить. Отже, починайте:

«Любий Анрі, ти хочеш знати, що таке Алжір, і ти це знатимеш. Я посилатиму тобі — бо мені однаково нема чого робити в цій маленькій мазанці, де я живу, — щось подібне до щоденника мого життя, день по дню, година по годині. Деякі місця будуть трохи грубуваті, та дарма: ти не зобов’язаний показувати це своїм знайомим дамам».

Вона спинилась, аби запалити погаслу цигарку, і рипіння гусячого пера по паперу відразу ж припинилось.

— Далі,— сказала вона по хвилі.

«Алжір — це велике французьке володіння на кордоні великих недосліджених країн, що звуться пустинею Сахарою, Центральною Африкою і т. ін., і т. ін.

Алжір — це ворота, білі, чарівні ворота до цього дивного континенту.

Та спочатку треба добратись туди, а це не всім буває до вподоби. Ти знаєш, що я непоганий верхівець, об’їжджаю коней полковника. Але можна бути добрим кавалеристом і поганим моряком. Це я перевірив на власному досвіді.

Пригадуєш майора Сембретаса, якого ми звали «доктором Блюво»? Коли ми вважали, що нам уже час перепочити добу в шпиталі, в цій землі обітованій, ми з’являлись до нього на прийом.

Він сидів на стільці, розставивши свої товсті ноги І червоних штанях, упершись кулаками в коліна й зігнувши в ліктях руки, і поводив своїми величезними банькатими очима, покусуючи білий вус.

Пам’ятаєш його лікарський припис: «У цього солдаті розлад шлунку. Дайте йому блювотне № 3 за моїм рецептом. Потім дванадцять годин відпочинку, і він видужае.

Воно було всемогутнє, те блювотне, всемогутнє й непереможне. Все-таки ми його ковтали, бо так було треба. Потім, випробувавши рецепт «доктора Блюво», втішалися дванадцятьма годинами цілком заслуженого — відпочинку.

Так от, любий мій, щоб добратись до Африки, треба витерпіти протягом сорока годин сильне блювотне іншого гатунку, за рецептом Трансатлантичної компанії.

Пані Форестьє потирала руки, задоволена з своєї гадки.

Потім підвелась, закурила другу цигарку і почала ходити туди й сюди по кімнаті, диктуючи, пускаючи завити диму, що виходили прямо з маленького круглого отвору між її стиснутими губами, поступово ширились і здіймались угору, залишаючи де-не-де в повітрі сірі биндочки, немов прозорий туман, немов хмаринки, схожі на павутиння. Часом вона відганяла долонею ці легкі, але стійкі штрихи, часом розсікала їх гострим рухом вказівного пальця і потім зосереджено й задумливо дивилась як повільно зникають дві смужки ледь помітного диму.

А Дюруа, підвівши очі, стежив за всіма її жестами, за всіма позами, за всіма рухами тіла та обличчя в цій невиразній грі, що не зачіпала її думки.

Тепер вона вигадувала подорожні пригоди, змальовувала створених її уявою супутників і намічала любовну інтригу з дружиною піхотного капітана, що їхала до свого чоловіка.

Потім, сівши, пані Форестьє почала розпитувати Дюруа про топографію Алжіра, про яку не мала жодного уявлення. Через десять хвилин вона вже знала розташування міста не гірш за нього самого і склала невеличкий розділ з політичної та колоніальної географії, щоб увести в курс подій і добре підготувати читача до розуміння серйозних проблем, які мали бути порушені в наступних нарисах.

Потім вона продовжила це мандрівкою в Оранську округу — фантастичною мандрівкою, де йшлось насамперед про жінок — мавританок, єврейок, іспанок.

— Тільки це й цікавить читача, — зауважила вона.

Закінчила пані Форестьє зупинкою в Саїді, біля підніжжя високих плато, і поетичним, але недовгим романом між унтер-офіцером Жоржем Дюруа та іспанкою-робітницею з фабрики в Айн-ель-Гадражі, де обробляли альфу ^[10]. Вона розповідала про їхні нічні побачення на кам’янистих голих скелях, де гавкають і виють шакали, гієни й арабські собаки.

А тоді мовила веселим голосом:

— Продовження завтра!

І додала, піднявшись:

— Ось як пишуть нариси, люб’язний пане. А тепер підпишіть будь ласка.

Дюруа вагався.

— Та підпишіть же!

Він засміявся і підписав унизу сторінки: «Жорж Дюруа»

Вона все ходила й курила; а він дивився на неї, не знаходячи слів подяки, радіючи з своєї близькості до молодої жінки, пройнятий вдячністю, почуттєвою насолодою від тієї інтимності, що зароджувалася між ними. Йому здавалось, що все навколо було частиною її самої — все, аж до стін, заставлених книжками. Крісла, меблі, повітря, де плавав тютюновий дух, мали в собі щось неповторне, миле, ніжне, захопливе, що йшло від неї.

Раптом пані Форестьє спитала:

— Якої ви думки про мою подругу, пані де Марель?

Він здивувався.

— Як вам сказати… по-моєму… по-моєму… вона чарівна.

— Справді?

— Звичайно.

Йому хотілось додати: «Але не така, як ви». Проте він не наважився.

Пані Форестьє тим часом провадила:

— А коли б ви знали, яка вона весела, оригінальна, розумна! Це богема, справжня богема. Ось чому чоловік не дуже її любить. Він бачить в ній тільки вади і не цінує чеснот.

Дюруа був уражений, дізнавшись, що пані де Марель заміжня. А проте, це було цілком природно.

Він спитав:

— То в неї є чоловік?.. А чим він займається?

Пані Форестьє тихенько знизала плечима й ворухнула бровами, вкладаючи в цей рух якийсь невловимий натяк:

— О, він інспектор на Північній залізниці. Щомісяця приїздить у Париж на тиждень. Це, як каже його дружина, «трудова повинність», або «тижнева панщина», або ще «страсний тиждень». Коли ви познайомитесь із нею ближче, то побачите, яка це мила й розумна жінка. Навідайте її цими днями.

Дюруа забув, що йому час іти; йому здавалося, що він залишиться тут назавжди, що він у себе дома.

Аж тут двері безгучно розчинились, і ввійшов якийсь високий пан; про нього не доповіли.

Він спинився, побачивши незнайомого чоловіка. Пані Форестьє ніби зніяковіла на мить, потім мовила своїм звичайним голосом, хоч обличчя її трохи зашарілося:

— Та заходьте ж, дорогий друже. Я вас познайомлю-з близьким приятелем Шарля — з паном Жоржем Дюруа, майбутнім журналістом.

Потім, додала вже іншим тоном:

— Найкращий і найближчий наш друг — граф де Водрек

Чоловіки розкланялись, дивлячись один одному просто в вічі, і Дюруа відразу ж почав прощатись.

Його не затримували. Він пробелькотів слова подяки, потиснув простягнену руку молодої жінки, ще раз уклонився гостеві, в якого не сходив з обличчя холодний і поважний вираз світської людини, і вийшов зовсім збентежений, наче щойно скоїв якусь дурницю.

Опинившись на вулиці, він відчув, що йому сумно, незручно, що його гнітить невиразна туга. Він простував навмання, питаючи себе, чому його охопила ця раптова журба, і не знаходив відповіді, але сувора постать графа де Водрека — немолодого вже, сивого, із спокійним і гордовитим виглядом багатого й можновладного пана — раз у раз зринала в його пам’яті.

Нарешті він збагнув: саме прихід цього незнайомця, котрий урвав чарівну розмову, таку любу його серцю, і породив у ньому те відчуття холоду й безнадії, що його часом викликає в нас чуже горе, випадкове слово, якась дрібниця.

І Дюруа здавалося, що цей чоловік був теж, не знати чому, невдоволений, заставши його там.

Йому більше не було чого робити аж до третьої години, а не минув іще й полудень. У кишені бряжчало шість франків п’ятдесят сантимів. Він пішов поснідати до дешевого ресторану Дюваля. Потім побродив по бульвару; а коли пробило третю годину, піднявся сходами до редакції «Французького життя».

Кур’єри сиділи на лавці й чекали, схрестивши руки, а за конторкою, схожою на професорську кафедру, швейцар розбирав свіжу кореспонденцію. Це було поважне видовище, що мало навіяти пошану відвідувачам. Службовцям не бракувало статечності, гідності, шику, як і належить у приймальні великої газети.

Дюруа спитав:

— Скажіть, будь ласка, можна бачити пана Вальтера?

Швейцар відповів:

— Пан видавець на засіданні. Почекайте трохи, будь ласка…

І він показав на приймальну, повнісіньку різного люду.

Тут були добропристойні пани з орденами і неохайні чоловіки в застебнутих аж до шиї сурдутах, за якими не видно було сорочок, зате на грудях красувалися цілі малюнки з плям, що нагадували обриси континентів та морів на картах. Поміж цих людей було троє жінок. Одна з них — гарненька, весела, чепурно вдягнена, схожа на кокотку; її сусідка — із зморшкуватим обличчям — теж добре, але строго вдягнена, в ній було щось пошарпане, штучне, властиве колишнім актрисам, якась удавана, злиняла молодість, немов згірклі пахощі кохання.

Третя жінка, в жалобі, сиділа у кутку в позі безутішної вдови. Дюруа подумав, що вона прийшла просити милостиню.

Тим часом нікого не впускали, хоч минуло вже понад двадцять хвилин.

Дюруа спало на думку звернутися знову до швейцара.

— Пан Вальтер призначив мені побачення о третій годині,— сказав він. — Прошу, гляньте, чи нема тут мого друга пана Форестье.

Тоді його провели довгим коридором до просторої кімнати, де четверо панів сиділи й щось писали за широким зеленим столом.

Форестьє стояв перед коміном, курив цигарку і грав у більбоке. Він був дуже вправний у цій грі і з кожним ударом насаджував величезну самшитову кулю на тонке дерев’яне вістря.

Він рахував:

— Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять…

Дюруа перебив його:

— Двадцять шість.

Приятель підвів очі, не перестаючи рівномірно рухати рукою.

— А, це ти! Вчора я влучив п’ятдесят сім разів підряд. Тут тільки Сен-Потен сильніший за мене. Бачив патрона? Нема нічого кумеднішого, коли те старе опудало Норбер грає в більбоке. Він роззявляє рота, немов хоче проковтнути кулю.

Один із співробітників повернув голову до нього:

— Слухай, Форестьє, я знаю, де продається чудове більбоке з антільського дерева. Воно належало, кажуть, іспанській королеві. Правлять за нього шістдесят франків. Це недорого.

— А де це? — спитав Форестьє.

І, промахнувшись на тридцять сьомому ударі, він одчинив шафу, де Дюруа побачив два десятки чудових більбоке, вишикуваних і перенумерованих, наче в колекції.

Поклавши своє більбоке на звичайне місце, Форест повторив:

— Де ж вона, ця дорогоцінність?

Журналіст відповів:

— В одного касира з «Водевіля». Я принесу тобі його завтра, якщо хочеш.

— Принеси. Коли воно справді гарне, я візьму; запас біди не чинить.

Потім, обернувшись до Дюруа, сказав:

— Ходімо зі мною, я проведу тебе до патрона, а то ти міг би протупцятись тут до сьомої години.

Вони проминули приймальну, де ті ж самі особи сиділи на тих самих місцях. Тільки-но з’явився Форестьє, молода жінка і стара актрисахутко підвелись і підійшли до нього.

Він відвів їх, одну після одної, до вікна, і, хоч вони намагались розмовляти півголосом, Дюруа почув, що його приятель обом казав «ти».

Потім, одчинивши ще двоє оббитих дверей, вони пройшли до видавця.

Засідання, що тривало вже з годину, було партією в екарте з деякими із тих панів у циліндрах з пласкими крисами, яких Дюруа бачив учора.

Пан Вальтер тримав карти і грав із зосередженою увагою й обережними рухами, а супротивник його кидав, піднімав і перевертав легкі кольорові листки спритно, вправно й зграбно, як досвідчений картяр. Норбер де Варен писав статтю, сидячи в директорському кріслі, а Жак Ріваль лежав на дивані й курив сигару, заплющивши очі.

В душному кабінеті тхнуло запахом шкіряних меблів, тютюновим димом і друкарнею — специфічним запахом редакційних приміщень, знайомим усім журналістам.

На столі чорного дерева з мідними інкрустаціями височіла величезна купа паперів: листи, візитні картки, газети, журнали, рахунки постачальників, друковані видання.

Форестьє потиснув руки глядачам, що стояли за стільцями партнерів і бились об заклад, й мовчки почав спостерігати гру. Потім, коли старий Вальтер виграв, він сказав:

— Ось мій друг Дюруа.

Видавець кинув на прибулого швидкий погляд поверх окулярів і спитав:

— Принесли статтю? Вона дуже прийшлася б до часу, В зв’язку з дискусією Мореля.

Дюруа вийняв з кишені складені вчетверо аркуші паперу.

— Ось, пане.

На обличчі патрона відбилося задоволення, і, всміхаючись, він сказав:

— Дуже добре, дуже добре. Ви додержуєте слова. Чи треба мені переглянути це, Форестьє?

Той поквапився відповісти:

— Не варто, пане Вальтер: я допоміг панові Дюруа скласти статтю, щоб показати, як це робиться. Вона дуже гарна.

Вальтер, беручи карти, що здавав якийсь високий, худий пан, депутат лівого центру, байдуже кинув:

— От і добре.

Форестьє не дав йому почати нову партію й нахилився до його вуха:

— Ви пам’ятаєте, що обіцяли мені взяти Дюруа на місце Марамбо? Дозволите прийняти його на тих самих умовах?

— Так, звичайно.

Взявши приятеля під руку, Форестьє потяг його геть, а пан Вальтер знову захопився грати.

Норбер де Варен не підвів голови, він ніби не бачив чи не впізнав Дюруа. Жак Ріваль, навпаки, потиснув йому руку підкреслено і навмисно міцно, як добрий товариш, що на нього можна покластися в разі потреби.

Вони знову проминули приймальню; всі підвели на них очі, і Форестьє сказав наймолодшій жінці — досить голосно, щоб почули й інші відвідувачі:

— Видавець незабаром прийме вас. У нього зараз нарада з двома членами бюджетної комісії.

І він швидко пішов далі, поважний і заклопотаний, немов мав терміново скласти депешу надзвичайної ваги.

Коли вони вернулись до редакційної кімнати, Форестьє; відразу ж узявся до свого більбоке і, граючи та уриваючиї фрази, щоб рахувати удари, сказав Дюруа:

— Так от. Ти приходитимеш сюди щодня о третій годині, і я виряджатиму тебе по інформації, і ти будеш добувати їх, — іноді вдень, іноді ввечері, іноді вранці… Раз!.и Насамперед я дам тобі рекомендаційного листа до начальника першого відділу префектури поліції… Два!., а він познайомить тебе з якимсь зі своїх службовців. І ти зв’яжешся з ним, щоб одержувати всі важливі новини. Три!., про справи префектури, новини офіційні й напівофіційні, певна річ. Щодо деталей, ти звернешся до Сен-Потена, він усе добре знає… Чотири!.. Ти побачишся з ним; зараз або завтра. Головне — навчитись витягати відомості з тих людей, до яких я тебе посилатиму… П’ять!., і пролазити скрізь, незважаючи на замкнені двері… Шість!.. За це тобі плататимуть двісті франків на місяць, плюс два су від рядка за цікаву хроніку з твого власного матеріалу… Сім!., плюс так само два су від рядка за статті, що тобі їх замовлятимуть на різні теми… Вісім!..

Далі Форестьє поринув у гру і поволі рахував: «Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять». Він промахнувся на чотирнадцятому ударі й вилаявся:

— Сто чортів, от кляте тринадцять, завжди воно мене підводить! Я, напевно, помру тринадцятого.

Один із журналістів, скінчивши роботу, теж узяв більбоке з шафи; це був маленький чоловічок, що виглядав як дитина, хоч йому було вже років тридцять п’ять; увійшло ще кілька журналістів і теж повиймали свої іграшки. Незабаром їх було вже шестеро; вони стояли коло стіни й однаковим і рівним рухом підкидали в повітря кульки — червоні, жовті, або чорні, залежно від породи дерева. Тільки-но почалося це змагання, двоє співробітників, які ще працювали, теж повставали, щоб рахувати удари.

Форестьє виграв одинадцять очок. Чоловічок, схожий на хлопчака, програв; він дзвінком викликав кур’єра і наказав:

— Дев’ять кухлів пива.

І вони знову заходилися грати, чекаючи прохолодного напою.

Дюруа випив кухоль нива з своїми новими колегами, а потім спитав у приятеля:

— Що я повинен робити?

Форестьє відповів:

— На сьогодні в мене нема для тебе нічого. Можеш іти, коли хочеш.

— А… наш… наш нарис… чи він піде сьогодні ввечері до друкарні?

— Так, але не турбуйся: я сам виправлю коректуру. Напиши продовження на завтра і приходь о третій пополудні, як сьогодні.

І Дюруа, потиснувши всім руки, не знаючи навіть імен цих осіб, зійшов униз розкішними сходами, радісний і щасливий.

IV

 Жорж Дюруа погано спав уночі,— так муляло його бажання побачити свій нарис у газеті. Ледве розвиднілось, він був уже на ногах і блукав по вулиці,— куди раніше, ніж рознощики починають бігати з газетами від кіоска до кіоска.

Тоді він побравсь аж до Сен-Лазарського вокзалу, бо добре знав, що «Французьке життя» потрапить туди перше, ніж до його кварталу. Однак і туди прийшов завчасу. Чекаючи, міряв тротуар сягнистими кроками.

Він побачив продавщицю, яка відчинила свою засклену крамничку; потім помітив чоловіка, що ніс на голові купу великих згорнутих аркушів. Кинувся до нього, але це були «Фігаро», «Жіль Блаз», «Галл», «Новини дня» та ще дві-три ранкові газети; «Французького життя» не було.

Страх пойняв його. А що, коли відклали «Спогади африканського стрільця» на завтра, або ж коли випадком, в останню хвилину, нарис не сподобався старому Вальтерові?

Повертаючись до кіоска, Дюруа побачив, що газету вже продають, а він і не помітив, як її принесли. Підбіг, кинув три су, розгорнув газету і переглянув заголовки на першій сторінці. Нічого! Серце в Дюруа закалатало; він перегорнув сторінку і з невимовним хвилюванням прочитав унизу шпальти великими літерами: «Жорж Дюруа».

Є! Яка радість!

Він ішов, ні про що не думаючи, з газетою в руці, в капелюху набакир, йому хотілось спиняти перехожих і казати їм: «Купуйте цю газету, купуйте! Тут є мій нарис». Він ладен був крикнути на все горло, як кричать вечорами на бульварах: «Читайте «Французьке життя», читайте нарис Жоржа Дюруа «Спогади африканського стрільця»!

І раптом йому забаглося самому перечитати цей нарис, перечитати десь у людному місці, щоб усі бачили. Він почав шукати кафе, де були б уже відвідувачі. Ходиі довго. Нарешті вмостився у якогось виноторговця, де вже було досить людно, і замовив рому, так само, як замовив би абсенту, не думаючи про ранній час. Тоді крикнув:

— Гарсоне, дайте мені «Французьке життя»!

Чоловік у білому фартуху підбіг до нього:

— У нас нема цієї газети, пане, ми одержуємо тільки! «Поклик», «Вік», «Ліхтар» і «Паризький листок»…

Дюруа сказав обурено й зневажливо:

— Оце так крамниця! Тоді підіть купіть мені.

Гарсон побіг і приніс газету. Дюруа став читати свій нарис. Він кілька разів промовив уголос: «Дуже добре, дуже добре!» — щоб сусіди звернули увагу і поцікавились, що там є, в отій газеті. Потім, виходячи, залишив її на столику. Господар помітив це і покликав його:

— Пане, пане, ви забули газету!

Дюруа відповів:

— Залишаю її вам, я вже прочитав. До речі, там сьогодні є дуже цікавий нарис.

Він не сказав, який саме нарис, але побачив — один із відвідувачів узяв «Французьке життя» зі столика.

«Що ж мені тепер робити?» — подумав Дюруа і вирішив піти в свою контору, одержати місячну платню й заявити про те, що не працюватиме там більше. Він наперед уже тремтів від утіхи, уявляючи собі обличчя начальника й товаришів по службі. Особливо тішила його думка про те, як сторопіє начальник.

Він прямував поволі, щоб не прийти раніше, ніж о пів на десяту, бо каса відчинялась тільки о десятій.

Контора, де працював Дюруа, містилась у великій темній кімнаті — взимку газ горів тут мало не цілий день. Вона виходила у вузький двір, напроти інших контор. У цій кімнаті сиділо восьмеро службовців та ще заступник начальника в кутку, за параваном.

Дюруа спершу пішов по свої сто вісімнадцять франків двадцять п’ять сантимів, що лежали в жовтому конверті у шухляді касира, а потім з виглядом переможця вступив у простору робочу кімнату, де провів стільки днів.

Щойно він увійшов, його покликав заступник начальника пан Потель:

— А, це ви, пане Дюруа? Начальник уже кілька разів питав про вас. Ви ж знаєте, що він не дозволяє хворіти два дні поспіль без довідки від лікаря.

Дюруа, що стояв посеред контори, готуючи свій ефектний виступ, голосно відповів:

— А мені начхати на це, от що!

Між службовцями пройшов рух подиву: розгублене обличчя пана Потеля виринуло поверх паравану, за яким він сидів, немов у ящику. Він ховавсь там від протягів, яких страшенно боявся, бо хворів на ревматизм. Він тільки зробив у папері дві дірочки, щоб пильнувати своїх підлеглих.

Чути було, як муха пролетить. Нарешті заступник нерішуче спитав:

— Що ви сказали?

— Я сказав, що мені начхати на це. Я прийшов сьогодні тільки для того, щоб подати у відставку. Я став співробітником «Французького життя», одержуватиму п’ятсот франків на місяць, плюс гонорар від рядка. Я навіть дебютував уже цього ранку.

Він хотів розтягти насолоду, але не міг утриматись — виклав усе відразу.

А втім, ефект був надзвичайний. Всі закам’яніли.

Тоді Дюруа заявив:

— Я попереджу пана Пертюї, а потім прийду попрощатися з вами.

Не встиг він увійти до начальника, як той закричав:

— А, це ви! Вам відомо, що я не допущу…

Дюруа урвав його на слові:

— Не варто так репетувати…

Пан Пертюї був товстун, червоний, мов півнячий гребінь; він аж захлинувся від подиву.

А Дюруа повів далі:

— Досить із мене вашої лавочки! Цього ранку я дебютував у газеті, де мене чекає чудове становище. Моє шанування.

І він вийшов. Він помстився.

Він справді зайшов потиснути руки своїм колегам, які ледве зважувалися розмовляти з ним, боячись скомпрометувати себе, бо чули крізь непричинені двері його розмову з начальником.

Дюруа знову опинився на вулиці з платнею в кишені. Він дозволив собі добрячий сніданок у пристойному недорогому ресторані; потім знову купив і залишив на столику «Французьке життя». Зайшов у кілька крамниць, де накупив різних дрібниць, аби тільки відіслати їх до себе та сказати своє ім'я — Жорж Дюруа. Він додавав:

— Я — співробітник «Французького життя».

Він називав вулицю й номер будинку, не забуваючи попередити:

— Залиште це у консьєржа.

А що в нього був іще час, то він зайшов у моментальну літографію, де візитні картки виготовлялися на очах у клієнтів, і замовив аж сотню карток, на яких під прізвищем було зазначено його нове звання.

Потім він подався до редакції.

Форестьє зустрів його холодно, як зустрічають підлеглих.

— А, це ти! Дуже добре. В мене якраз є діло для тебе. Почекай хвилин десять — я закінчу свою роботу.

І він знову взявся до початого ним листа.

По другий бік великого стола якийсь чоловік, дуже блідий, обрезклий, товстелезний, лисий, з зовсім білим блискучим черепом, писав, ухнюпивши носа в папір, бо був надзвичайно короткозорий.

Форестьє спитав його:

— Слухай, Сен-Потене, о котрій годині ти підеш брати інтерв’ю у тих панів?

— О четвертій.

— Візьмеш з собою нашого молодого колегу — Дюруа, розкриєш перед ним фахові секрети.

— Гаразд.

Далі, обернувшись до свого приятеля, Форестьє докинув:

— Ти приніс продовження нарису про Алжір? Початок мав великий успіх.

Дюруа зніяковів і пробурмотів:

— Ні, я гадав, що встигну після полудня… У мене була сила-силенна справ… я не міг…

Форестьє невдоволено знизав плечима:

— Коли ти й далі працюватимеш неакуратно, то зіпсуєш собі кар’єру, от що. Старий Вальтер розраховував на твій нарис. Я йому скажу, що він буде готовий завтра. Коли ти думаєш, що можна нічого не робити і одержувати гроші, то помиляєшся.

Помовчавши, він додав:

— Треба ж кувати залізо, доки гаряче, сто чортів!

Сен-Потен підвівся:

— Я готовий, — мовив він.

Тоді Форестьє відхилився на спинку стільця, прибрав майже урочисту позу, щоб дати інструкції, і сказав, обернувшись до Дюруа:

— Так от. У нас в Парижі вже два дні перебуває китайський генерал Лі Ченгфу, що спинився в «Континен-талі», і раджа Тапосаїб Рамадерао-Палі, що спинився в «Брістолі». Ви візьмете у них інтерв’ю.

Він звернувся до Сен-Потена:

— Не забудь же головних пунктів, що я тобі зазначив. Запитай генерала й раджу, якої вони думки про англійські інтриги та про їхні надії на втручання Європи, зокрема Франції.

Він замовк, потім докинув, не дивлячись ні на кого:

— Нашим читачам буде дуже цікаво дізнатись, що саме думають у Китаї та в Індії про ці питання, які так хвилюють зараз громадську думку.

Далі мовив уже до Дюруа:

— Придивляйся, як Сен-Потен візьметься за це, — він чудовий репортер, — і постарайся навчитись вивідувати в людини все за п’ять хвилин.

І він знову почав поважно писати, з видимим бажанням визначити дистанцію, показати місце своєму колишньому товаришеві й новому співробітникові.

Вийшовши з кімнати, Сен-Потен засміявся і сказав Дюруа:

— От блазень! Він кривляється навіть перед нами. Можна справді подумати, що він має нас за своїх читачів.

Вони подалися на бульвар, і репортер спитав:

— Вип’ємо чого-небудь?

— Охоче. Сьогодні така спека!

Вони зайшли до кафе і замовили собі холодного пива. Сен-Потен розговорився. Він розповідав про всіх співробітників і про газету, наводячи безліч приголомшливих подробиць.

— Патрон? Справжній єврей! А єврея, знаєте, не переробиш. Ну й народ!

І він став розказувати про дивовижну скупість патрона скупість, властиву синам Ізраїля, про копійчану ощадливість, про те, як той торгується з усіма, немов із куховаркою, про ганебні знижки, яких Вальтер вимагає і добивається, про всі його лихварські, глитайські риси.

— А втім, він славний чолов’яга, ні в що не вірить і всіма крутить. Його газета — офіціозна, католицька, ліберальна, республіканська, орлеаністська — листковий торт для всіх, роздрібна крамничка, заснована тільки для того, щоб підтримувати його біржові операції та всякі оборудки. В цьому він справді маху не дасть, він заробляв мільйони через акціонерні товариства, в яких нема й чотирьох су капіталу.

Сен-Потен говорив далі, звертаючись до Дюбуа «любий друже».

— І в цього скупія трапляються часом вислови зовсім як у Бальзака. Уявіть собі, я був недавно в його кабінеті разом із отим старим опудалом — Норбером — та отим Дон Кіхотом — Рівалем, і ось приходить Монтелен, наш адміністратор, зі своєю сап’яновою текою під пахвою. І тією текою, що її знає весь Париж. Вальтер підняв ніс і спитав:

«Що нового?»

Монтелен відповів простодушно:

«Я оце заплатив шістнадцять тисяч франків, які ми були винні за папір».

Патрон аж підскочив від подиву:

«Що ви кажете?»

«Я заплатив панові Пріва».

«Та ви з глузду з’їхали!»

«Чому?»

«Чому… чому… чому…»

Він зняв окуляри, протер їх. Потім усміхнувся тією кумедною усмішкою, яка розсуває його товсті шоки кожного разу, коли він має сказати щось лукаве чи ущипливе, і мовив глузливо й переконано:

«Чому? Тому, що ми могли б дістати на цьому ділі від чотирьох до п’яти тисяч франків знижки».

Монтелен, уражений, сказав:

«Але ж, пане директор, всі рахунки були правильні, я перевірив їх, і ви їх затвердили…»

Тоді патрон, знову споважнівши, заявив:

«Не можна бути таким наївним. Знайте, пане Монтелен, що завжди треба нагромаджувати борги, аби потім добиватися знижки».

І Сен-Потен додав, кивнувши головою з виглядом знавця:

— Що? Хіба це не Бальзак?

Дюруа не читав Бальзака, але відповів переконано:

— Так, слово честі.

Потім репортер говорив про пані Вальтер — ту вгодовану індичку; про Норбера де Варен — того старого невдаху; про Ріваля — ту бліду копію Фервака^[11]. Нарешті, він дійшов і до Форестьє:

— Щодо цього, то йому поталанило в шлюбі, та й годі.

Дюруа спитав:

— А хто така його дружина?

— О, це пройда, це хитра штучка. Це коханка одного старого жуїра, на ім’я Водрек, графа де Водрека, що подарував їй посаг і видав її заміж.

Дюруа раптом відчув холод, якийсь нервовий дрож і бажання вилаяти, ударити цього балакуна. Проте він тільки спинив його, щоб спитати:

— Сен-Потен ^[12] — це ваше справжнє прізвище?

Той простодушно відповів:

— Ні, мене звуть Тома. Це мене в газеті прозвали Сен-Потеном.

Дюруа розплатився за напої й мовив:

— Здається, вже досить пізно, а нам треба ще відвідати двох благородних вельмож.

Сен-Потен зареготав:

— Який ви ще наївний! Невже ви гадаєте, — я отак і побіжу розпитувати того китайця й того індійця, що воня думають про Англію? Нібито я не знаю краще за них, ще саме вони повинні думати для читачів «Французького життя». Я брав інтерв’ю у п’ятисот — ніяк не менше — з них, таких-от китайців, персів, індійців, чілійців, японців та інших. Всі вони відповідають одне й те саме. Мені треба тільки взяти свою замітку про останнього з них і переписати її слово в слово. Змінюється заголовок, ім’я, титули, вік, почет — ото й усього. О, в цьому не слід помилятися, а такі «Фігаро» або «Галл» далися б мені взнаки. Але про це я за п’ять хвилин дізнаюсь від швейцарів у готелях «Континенталь» та «Брістоль». Ми підемо туди пішки, покурюючи сигари. Одержимо п’ять франків за візника. Ось, любий мій, як чинять практичні люди.

Дюруа спитав:

— За таких умов, мабуть, вигідно бути репортером?

Журналіст таємниче відповів:

— Так, але ні на чому стільки не заробиш, як на хроніці, що є замаскованою рекламою.

Вони підвелися й попрямували по бульвару в напрямиі до церкви Магдаліни. Зненацька Сен-Потен сказав:

— Знаєте, якщо у вас є справи, то мені ви не потрібні.

Дюруа потиснув йому руку і пішов геть.

Думка про те, що ввечері треба писати нарис, не давалй йому спокою, і він почав обмірковувати її. Він добирав ідеї думки, висновки, анекдоти і дістався так аж до кінці Єнісейських Полів, де перехожих було небагато, бо Париж обезлюднів у ці задушливі дні.

Пообідавши в ресторанчику на майдані Етуаль, біля Тріумфальної арки, він поволі вернувся пішки додому через зовнішні бульвари і сів до стола працювати.

Та тільки-но його погляд упав на великий аркуш білого паперу, як усі думки зникли з голови, немов і самий його мозок вивітрився. Він намагався докупи зібрати уривки спогадів та зафіксувати їх, але вони щезали, щойно він їх відновлював, або ж роїлися роєм, і він не знав, як їх відтворити, в якій формі, з чого почати.

Промучившись годину і списавши п’ять аркушів паперу варіантами першої фрази, він сказав собі: «Я ще не досить набив руку в цьому ділі. Мені потрібна ще одна лекція». І він затремтів від нетерпіння на саму згадку про спільну працю з пані Форестьє, передчуваючи довге, інтимне, сердечне й ніжне побачення з нею наодинці. Він швиденько ліг спати, майже боячись тепер братися до роботи, щоб йому часом не пощастило.

Другого дня Дюруа устав пізно, бо навмисне відсував цей візит, наперед смакуючи його.

Минула вже десята година, коли він подзвонив до приятеля.

Слуга відповів:

— Пан зайнятий.

Дюруа й не подумав, що Форестьє може бути дома. Проте він не відступався:

— Скажіть йому, що це я, в терміновій справі.

Хвилин через п’ять він входив до кабінету, де провів недавно такий чудовий ранок.

У тому кріслі, де вчора сидів він, умостився Форестьє, в халаті, пантофлях, англійській шапочці; він писав, а його дружина, в тому ж самому білому пеньюарі, стояла, спершись ліктем на камін, з цигаркою в роті, і диктувала.

Дюруа промимрив, спинившись на порозі:

— Перепрошую, що потурбував вас.

Його приятель, обернувши до нього сердите обличчя, пробурчав:

— Ну, чого тобі треба? Кажи швидше — ми не можемо гаяти часу.

Дюруа, геть знітившись, пробелькотів:

— Та ні, нічого, іще раз вибачайте…

Але Форестьє розлютився:

— Сто чортів! Ну, то кажи вже! Адже ти вдерся сюди не для того, щоб тільки привітатися з нами?

Годі Дюруа, дуже схвильований, наважився:

— Ні… ось… річ у тому… у мене все ще не виходить той нарис… а ти був… ви були такі… такі… ласкаві того разу… що я сподівавсь… що я насмілився прийти…

Форестьє перебив його:

— Та ти, далебі, глузуєш із людей! Гадаєш, що я працюватиму за тебе, а тобі лишиться тільки ходити до каси наприкінці місяця? Бач, який спритник!

Молода жінка курила далі, не кажучи й слова, та все посміхалася загадковою усмішкою, схожою на машкару чемності, за якою чаїться іронія.

А Дюруа, спалахнувши, белькотав:

— Вибачте… я гадав… я думав…

Нараз голос його зміцнів, і він сказав:

— Прошу ласкаво пробачити мені, пані; я щиро дякую за той чудовий нарис, який ви за мене написали вчора.

Він уклонився, сказав Шарлеві: «Я буду в редакції о третій», — і вийшов.

По дорозі додому він бурчав:

— Гаразд, я напишу його сам, і вони побачать…

Вернувшись, Дюруа одразу ж сів писати; гнів підбурював його.

Він повів далі інтригу, яку розпочала нані Форестьв, нагромаджував деталі в дусі бульварного роману — неймовірні пригоди і пишномовні описи в незграбному стилі гімназиста та в унтер-офіцерських висловах. Через годину він дописав нарис, що скидався на якусь безглузду мішанину, і впевнено поніс його до «Французького життя».

Першим, кого він зустрів, був Сен-Потен, що міцно, наче спільникові, потиснув йому руку й спитав:

— Читали мою розмову з китайцем та індійцем? Кумедно, авжеж? Увесь Париж зацікавився цим. А я й кінчика їхнього носа не бачив.

Дюруа нічого ще не читав, він узяв газету й переглянув довгий допис під назвою: «Індія і Китай», тим часом як репортер показував йому й підкреслював найцікавішу місця.

Прийшов Форестьє, заспаний, заклопотаний, з діловим виглядом.

— А, гаразд, ви мені обидва потрібні.

І він дав їм вказівки про ряд політичних інформацій, треба було здобути на вечір.

Дюруа поклав перед ним нарис:

— Ось продовження статті про Алжір.

— Чудово, давай сюди: я зараз віднесу патронові.

Розмова на цьому скінчилась.

Сен-Потен потяг свого нового колегу за собою, і, коли вони опинились у коридорі, сказав:

— Ви вже ходили до каси?

— Ні. Навіщо?

— Навіщо? Щоб одержати гроші. Бачите, платню завжди слід брати за місяць наперед. Ніхто не знає, що може статись.

— Та… я нічого не маю проти.

— Я зараз познайомлю вас із касиром. Він не протестуватиме. Тут добре платять.

Дюруа пішов і одержав свої двісті франків, плюс двадцять вісім франків за вчорашній нарис; разом із рештою платні, яку йому видали в конторі, це становило триста сорок франків.

Таких грошей у нього ще ніколи не було, і йому здавалось, що він розбагатів надовго.

Потім Сен-Потен повів його в редакції чотирьох-п’яти газет-конкурентів, сподіваючись, що інформації, які йому доручили зібрати, там уже відомі і що він зуміє вивідати їх завдяки своїй спритності.

Увечері Дюруа, не маючи більше що робити, надумав зайти до «Фолі-Бержер» і, набравшися зваги, підійшов до контролера:

— Я Жорж Дюруа, співробітник «Французького життя». Я приходив сюди недавно з паном Форестьє, і він обіцяв дістати мені перепустку. Не знаю, чи не забув він.

Подивились у якийсь список. Його імені там не було. Проте контролер, дуже люб’язний чоловік, сказав:

— Проходьте, пане, і зверніться самі до директора; він, напевно, задовольнить ваше прохання.

Дюруа увійшов і майже відразу зустрів Рашель, ту жінку, з якою він спізнався тут першого вечора.

Вона під ступилася до нього.

— Добрій день, котику. Як ся маєш?

— Якнайкраще, а ти?

— Непогано. Знаєш, з того дня ти мені вже двічі снився.

Потішений Дюруа усміхнувся:

— Он як! Що ж це значить?

— Це значить, що ти мені сподобався, дурнику, і що ми можемо повторити, коли ти захочеш.

— А сьогодні що ти скажеш?

— Залюбки.

— Так… але послухай… — Він завагався, трохи зніяковівши від свого наміру. — Цього разу в мене ні сантима: я був у клубі і програвся дощенту.

Вона глянула йому пильно в вічі, почуваючи брехню інстинктом бувалої повії, що звикла до облудництва та гендлярських викрутів чоловіків, і мовила:

— Жартун! Знаєш, це негаразд — так зі мною поводитись.

Дюруа збентежено всміхнувся:

— Коли хочеш — десять франків, це все, що в мене є.

Вона прошепотіла з безкорисливістю куртизанки, що задовольняє свою примху:

— Байдуже, любчику, я хочу тільки тебе.

І, підвівши зачаровані очі на вуса молодого чоловіка, вона взяла його під руку й закохано схилилась на неї:

— Вип’ємо спочатку гренадину. А потім погуляємо трохи. Мені хотілося б піти з тобою до Опери, щоб показати тебе. А додому доберемось раненько, правда ж?

Дюруа проспав допізна в цієї жінки. Був уже ясний день, коли він вийшов, і ту ж мить йому спало на думку купити «Французьке життя». Він розгорнув газету тремтячою рукою; його нарису не було, і він довго стояв на тротуарі, з тривогою переглядаючи друковані шпальти, сподіваючись знайти нарешті те, чого шукав.

На серце йому враз ліг важкий тягар, бо після втоми любовної ночі ця неприємність видалась йому справжньою катастрофою.

Він вернувся додому, ліг і заснув, не роздягаючись.

Прийшовши через кілька годин до редакції, Дюруа з’явився до пана Вальтера:

— Сьогодні вранці я був дуже здивований, пане, не побачивши в газеті свого другого нарису про Алжір.

Директор підвів голову і сухо відповів:'

— Я передав ваш нарис вашому другові Форестьє і просив переглянути; він визнав його незадовільним, треба буде переробити.

Дюруа вийшов обурений, не сказавши ні слова, і кинувші в кабінет свого товариша.

— Чому ти не вмістив сьогодні мого нарису?

Журналіст курив цигарку, прихилившись до спинки крісла і поклавши ноги на стіл, забруднюючи каблуками якусь розпочату статтю. Він відповів спокійно, нудним і далеким голосом, що лунав немов із ями:

— Він не сподобався патронові, і той доручив мені повернути його тобі, щоб ти зробив наново. Ось він, візьми.

І він показав пальцем на розгорнуті аркуші, що лежали під прес-пап’є.

Дюруа, зовсім спантеличений, не здобувся на відповідь і мовчки поклав свій нарис до кишені.

Форестьє тим часом повів далі:

— Сьогодні ти підеш спершу до префектури…

Він намітив ряд ділових візитів і зазначив, які саме інформації треба зібрати.

Дюруа пішов, так і не знайшовши ущипливого слівця, якого шукав.

Другого дня він знову приніс свій нарис. Його знову повернули. Коли нарис був перероблений втретє і його теж не прийняли, Дюруа зрозумів, що надто поквапився, що його кар’єра цілком залежить від Форестьє.

Тому він перестав нагадувати про «Спогади африканського стрільця», вирішив бути гнучким і хитрим, коли так треба, і, сподіваючись кращих часів, ретельно виконував свої репортерські обов’язки.

Він познайомився з закулісним життям театру та політики, з приймальнями державних діячів і кулуарами Палати депутатів, він вивчив поважні фізіономії міністерських секретарів і похмурі обличчя заспаних швейцарів.

Він зайшов у сталі зносини з міністрами, швейцарами, генералами, агентами поліції, князями, сутенерами, куртизанками, послами, єпископами, звідниками, вельможними пройдисвітами, світськими людьми, шулерами, візниками, офіціантами кафе та з багатьма іншими; ставши корисливим і байдужим приятелем усіх цих людей, він на всіх дивився однаково, міряючи їх одною міркою, всім давав ту ж саму ціну, бо він зустрічався з ними щодня й щогодини в однаковою метою й настановою і розмовляв з усіма тільки про те, що цікавило його як репортера. Він порівнював себе з людиною, що перекуштувала одне по одному силу-силенну всяких вин і не відрізняла вже шато-марго від аржантейля.

Він незабаром став чудовим репортером, певним у своїх інформаціях, хитрим, метким, спритним — справжнім скарбом для газети, як казав старий Вальтер, що знався на газетних співробітниках.

Проте йому платили тільки по десять сантимів за рядок, плюс двісті франків основної плати; а що життя по бульварах, кафе та ресторанах коштує дорого, то він завжди сидів без сантима і впадав у розпач від своїх злиднів.

«В чому тут секрет?» — думав він, бачачи, що в декого з його колег повні кишені золота, і марно намагаючись збагнути, яких таємних заходів вони вживають, аби забезпечити собі безбідне існування. Заздрощі гризли його, і йому ввижалися якісь невідомі й підозрілі засоби, важливі послуги, ціла система загальноприйнятої й визнаної контрабанди. Ні, він повинен за всяку ціну розгадати цю таємницю, пристати до мовчазної спілки, приєднатись до товаришів, які ділять здобич без нього.

І часто вечорами, дивлячись, як проходять поїзди, він думав про те, як до цього взятись.

V

 Минуло два місяці; наближався вересень, а швидка кар’єра, про яку мріяв Дюруа, на його думку, щось надто барилася. Найбільше мучила Дюруа жалюгідність його становища, але він не бачив шляхів, якими можна було б вибитись на вершини житейського добробуту.

Він почував себе замкнутим, замурованим у своєму скромному фахові репортера. Його цінували, але поводились із ним згорда. Навіть Форестьє, якому він робив силу-силенну послуг, не запрошував його більше на обід, ставився до нього як до підлеглого, хоч і називав його по-приятельському на «ти».

Щоправда, вряди-годи Дюруа мав нагоду вмістити яку-небудь статейку; набувши на роботі над хронікою тієї легкості пера і такту, яких йому бракувало, коли він писав свій другий нарис про Алжір, він уже не боявся, що його злободенних заміток можуть не прийняти. Але від цього до фейлетонів на вільну тему або самостійних політичних дописів була така ж відстань, як від візника до пана, що сам правує кіньми на алеях Булонського Лісу. А найбільше принижувало Дюруа те, що двері світського товариства були для нього зачинені, що його ніде не вважали за рівного, що в нього не було близьких знайомств із жінками, хоч деякі відомі актриси приймали його часом, з корисливою метою, запросто.

Зрештою, Дюруа знав із досвіду, що всі вони — від світських дам до останньої актриси — почувають до нього особливий потяг, раптову приязнь; і він з нетерпінням стриноженого скакуна рвався назустріч тій, від якої могло залежати його майбутнє.

Не раз уже збирався він відвідати пані Форестьє, але згадка про останню принизливу зустріч спиняла його; опріч того, він чекав, щоб його запросив сам Форестьє. Тоді він згадав про пані де Марель, згадав, що вона просила його заходити, і з’явився до неї якось у вільний час, після полудня.

— Я завжди дома до третьої,— сказала вона того дня, коли вони познайомились.

Він подзвонив біля дверей о пів на третю.

Вона жила на вулиці Верней, на п’ятому поверсі.

На дзвоник вийшла молоденька розпатлана покоївка і сказала:

— Так, пані вдома, але не знаю, чи вона встала.

І розчинила навстіж замкнені двері до вітальні.

Дюруа ввійшов. Кімната була величенька, бідно умебльована і якась занехаяна. Вицвілі старі крісла стояли попід стінами, як розставила їх служниця, ні в чому не почувалось дбайливої й ніжної руки господині, що любить затишок. Чотири жалюгідні картини, що зображали човен на річці, корабель на морі, вітряк у долині і дроворуба в лісі, криво висіли посеред чотирьох стін на нерівних мотузках. Видно було, що вони давно вже так висять перед недбайливим оком байдужої господині.

Дюруа сів і став ждати. Ждав він довго. Потім двері розчинились, і вбігла пані де Марель, в японському кімоно з рожевого шовку, вишитому золотими краєвидами, блакитними квітками й білими пташками. Вона скрикнула:

— Уявіть собі, я була ще в ліжку! Як це мило з вашого боку, що ви зайшли! Я була певна, що ви мене забули.

Вона радісним жестом простягла йому обидві руки, і Дюруа, заспокоєний скромним виглядом помешкання, взяв їх і поцілував одну; він бачив, як це зробив колись Норбер де Варен.

Пані де Марель запросила його сісти; потім, оглядаючи його з голови до ніг, сказала:

— Як ви змінились! У вас куди кращий вигляд. Паризьке життя пішло вам на користь. Ну, розповідайте новини.

І вони почали розмовляти, немов давні знайомі, почуваючи, як між ними раптово зароджується симпатія, почуваючи той струмінь довіри, інтимності й приязні, що за п’ять хвилин робить друзями людей однакової вдачі та походження.

Зненацька молода жінка, перериваючи розмову, здивовано мовила:

— Дивно, що мені так легко з вами. Мені здається, ніби я знаю вас уже років із десять. Ми, напевно, будемо друзями. Хочете?

Він відповів:

— Звичайно, — а посмішка його сказала ще більше.

Вона здавалась йому дуже звабливою в цьому блискучому й м’якому кімоно, не такою витонченою, як її подруга в білому пеньюарі, не такою ніжною, менш делікатною, зате принаднішою й пікантною.

Коли він бачив біля себе пані Форестьє з застиглою ласкавою усмішкою, що вабила й спиняла водночас, що немов казала: «Ви мені подобаєтесь» і разом: «Стережіться», — причому справжнього значення цієї усмішки годі було зрозуміти, — йому хотілось упасти до її ніг, цілувати тонке мереживо її корсажа і повільно вдихати тепле, ароматне повітря, що здіймалося з-під нього від грудей. А біля пані де Марель він почував грубіше, певніше бажання, від якого тремтіли його руки, коли під легким шовком вимальовувалось її тіло.

Вона розмовляла не замовкаючи, пересипаючи фрази легкими невимушеними дотепами, до яких вона звикла; так робітник, що оволодів потрібним рухом у, здавалося б, важкій роботі, дивує інших своєю спритністю. Дюруа слухав її, думаючи: «Добре було б запам’ятати все це. Можна було б написати чудову хроніку паризького життя, навівши її на розмову про злободенні події».

Та ось тихенько, зовсім тихенько постукали в двері, якими ввійшла пані де Марель, і вона крикнула:

— Заходь, люба!

З’явилась дівчинка, підійшла прямо до Дюруа й подала йому руку. Мати здивовано прошепотіла:

— Та це ж справжня перемога! Я не впізнаю її.

Дюруа, поцілувавши дитину, посадив її поруч себе почав серйозно, але ласкаво розпитувати, що вона робила, відколи вони не бачились. Вона відповідала тоненьким, немов флейта, голосом, з поважністю дорослої особи.

Годинник вибив третю. Дюруа підвівся.

— Приходьте частіше, — запрошувала пані де Марель, — ми будемо балакати, як сьогодні, я завжди вам рада. А чому вас не видно у Форестьє?

— О, просто так! — відповів він. — У мене було багато роботи. Сподіваюсь, що зустрінемося в них цими днями.

І він вийшов із сповненим невиразної надії серцем.

Він не сказав Форестьє про ці відвідини.

Але наступними днями його не полишав спогад, більше, ніж спогад — якесь відчуття нереальної й невідступної присутності цієї жінки. Йому здавалося, що він забрав з собою часточку її самої — обрис її тіла стояв у нього перед очима, і чари її душі полонили його серце. Її образ не давав йому спокою, як це буває часом після проведених з ким-небудь чудових годин, коли наче підпадаєш під дивну владу — інтимну, невиразну, неспокійну й чарівну своєю таємничістю.

Через кілька днів він удруге відвідав пані де Марель.

Покоївка провела його до вітальні, і відразу ж з’явилась Лоріна.

Вона простягла йому вже не руку, а підставила лобик і сказала:

— Мама просила вас почекати. Вона вийде через чверть години, вона ще не одягнена. Я побуду з вами.

Дюруа, якого тішила церемонність дівчинки, відповів:

— Чудово, панно, мені буде дуже приємно провести з вами чверть години; але попереджаю вас — я зовсім не серйозний і граюсь цілий день: отже, пограймо в кота й мишку.

Дівчинка була вражена; потім вона всміхнулася, немов справжня жінка, від цієї вигадки, що трохи шокувала й дивувала її,— і прошепотіла:

— Не можна гратися в кімнатах.

Дюруа сказав:

— Мені це байдуже; я граюся скрізь. Ну, ловіть мене!

І він почав бігати навколо стола, заохочуючи дівчинку доганяти його; а вона ходила за ним, усе ще посміхаючись, з ввічливою поблажливістю, простягала часом руку, щоб доторкнутися до нього, проте бігати не наважувалась.

Він спинявся, пригинався, а коли вона наближалась дрібним і непевним кроком, підплигував, як бісеня з шабатурки, і вистрибом кидався в другий куток вітальні. Це тішило Лоріну, вона нарешті засміялася, розпалившись, побігла слідком, радісно й боязко скрикуючи, коли їй здавалось, що наздожене його. Дюруа пересував стільці, ставив їх так, щоб не дати їй підступитися, примушував її хвильку крутитись біля одного, потім хапав інший.

Тепер Лоріна вже гасала по кімнаті, захоплена грою, і, розпашівшись, по-дитячому щиро й палко тішилась чи обурювалась з кожної витівки, кожного викруту гостя.

А коли вона вже думала, що зараз спіймає його, Дюруа схопив її на руки, підкинув до стелі й крикнув:

— Мишка!

Дівчинка в радісній нестямі дригала ногами, щоб вирватись, і весело сміялася.

Пані де Марель увійшла й остовпіла:

— Ти ба! Лоріна… Лоріна грається!.. Ви справжній чарівник…

Дюруа поставив дівчатко на підлогу, поцілував руку матері, і вони сіли, посадовивши Лоріну посередині. Вони завели розмову; однак дівчинка звичайно така мовчазна, була дуже збуджена і говорила безупинно: довелось вирядити її до дитячої кімнати.

Вона послухалась мовчки, пані де Марель стишила голос:

— Ви знаєте, у мене є чудовий план, і я подумала про вас. От що: я обідаю щотижня у Форестье і час від часу в свою чергу запрошую їх до ресторану. Я не люблю приймати в себе, я не створена для цього і, зрештою, зовсім не розуміюсь ні на господарстві, ні на кухні, ні на чому іншому. Я люблю богемне життя. Отже, я запрошую їх інколи до ресторану, але це не дуже весело, коли ми тільки втрьох, а мої знайомі їм не компанія. Кажу це, щоб пояснити вам причину цих трохи незвичайних запросин. Адже ви догадуєтесь, що я прошу вас пообідати з нами цієї суботи, в кафе Ріш, о пів на восьму. Ви знаєте, де це?

Дюруа з радістю погодився. Пані де Марель казала далі:

— Нас буде тільки четверо, якраз дві пари. Для нас, жінок, що не звикли до цього, такі маленькі розваги дуже приємні.

На ній була темно-коричнева сукня, що визивно й кокетливо облягала її стан, стегна, груди, плечі і Дюруа відчув якесь невиразне й незбагненне зачудування, майже ніяковість; він дивувався з дисгармонії між цією старанною й вишуканою елегантністю та видимою занедбаністю помешкання, де вона жила.

Все, що оповивало її тіло, все, що інтимно й безпосередньо торкалось її плоті, було ніжне й тонке, але те, що було навколо неї, анітрішечки її не турбувало.

Він покинув пані де Марель, зберігаючи, як і тим разом, враження її незримої присутності, продовженої в галюцинації його почуттів. І він чекав суботи з дедалі більшим нетерпінням.

Узявши знову під заклад чорний фрак, — кошти ще не дозволяли йому купити вечірній костюм, — Дюруа з’явився в ресторан першим, за кілька хвилин до призначеного часу.

Його провели на третій поверх, до невеличкого, оббитого червоним, кабінету, єдине вікно якого було обернене на бульвар.

На квадратному столі з чотирма приборами лежала біла скатертина, така блискуча, що здавалась лакованою; склянки, срібло, грілки — все це виблискувало, мерехтіло під вогнем дванадцяти свічок у двох високих канделябрах.

За вікном видніла велика ясно-зелена пляма — це було листя якогось дерева, осяяного яскравим світлом з окремих кабінетів.

Дюруа сів на низенький диван, червоний, як і шпалери на стінах; старі пружини ввігнулись під ним так глибоко, що він ніби провалився в яму.

Невиразний гомін сповнював весь цей просторий будинок, — той гомін великих ресторанів, у якому зливаються брязкіт посуду та дзвін срібла, швидкі кроки кельнерів, притлумлені килимами в коридорах, гуркіт одчинюваних на мить дверей, з-за яких вихоплюються звуки всіх цих тісних кімнат, де люди сидять і обідають.

Форестьє ввійшов і потиснув йому руку з тією щирою приязню, якої він ніколи не виявляв у редакції «Французького життя».

— Наші дами прийдуть разом, — сказав він. — Дуже приємна річ — такі обіди!

Потім він оглянув стіл, погасив один із газових ріжків, що ледве блимав, зачинив одну половинку вікна, щоб не було протягу і, вибравши собі затишне місце, мовив:

— Мені треба дуже берегтись; цілий місяць було краще, а тепер знову погіршало. Я, мабуть, застудився у вівторок, коли виходив з театру.

Двері одчинились, і в супроводі метрдотеля ввійшли обидві дами — під вуалями, тихі, скромні, з тим чарівно-таємничим виглядом, що властивий їм у таких місцях, де кожне сусідство й кожна зустріч трохи страхають.

Коли Дюруа привітався з пані Форестьє, вона почала докоряти йому, що він у них не буває, і, всміхнувшися до своєї приятельки, додала:

— Так, так, ви віддаєте перевагу пані де Марель, для неї у вас вистачає часу!

Потім усі посідали; а коли метрдотель простяг Форестьє карту вин, пані де Марель вигукнула:

— Несіть цим панам, що вони схочуть, а нам — тільки замороженого шампанського, звичайно, найкращого, солодкого шампанського, і більше нічого.

А коли метрдотель вийшов, вона заявила, збуджено сміючись:

— Хочу сьогодні напитись; ми влаштуємо тут бенкет, справжнісінький бенкет.

Форестьє, який, здавалось, не чув Гі, спитав:

— Ви нічого не матимете, якщо я зачиню вікно? У мене вже кілька днів болить у грудях.

— О, будь ласка!

Він зачинив другу половинку вікна і сів, заспокоївшись, з повеселілим обличчям.

Його дружина мовчала, мовби замислившись; вона втупила очі в стіл і дивилась на келихи з тією загадковою посмішкою, яка, начебтозавжди щось обіцяла і ніколи не додержувала обіцянки.

Подали остендські устриці — крихітні й жирні, що нагадували маленькі вушка, сховані в черепашках; вони танули в роті, ніби солоні цукерки.

Потім, після супу, подали рожеву, як дівоче тіло, форель, і почалася розмова.

Говорили спочатку про скандальну пригоду, що наробила галасу — про історію зі світською жінкою, яку приятель її чоловіка застав в окремому кабінеті, де вона вечеряла з іноземним принцем.

Форестьє дуже сміявся з цієї пригоди; обидві жінки заявили, що той нескромний базікало — хам і негідник, Дюруа теж був такої думки і голосно мовив, що в цих справах кожен чоловік — чи то дійова особа, чи то повірник, чи то простий свідок — повинен мовчати, як могила.

— Життя, далебі, було б чудовим, якби ми могли покладатись на абсолютну обопільну скромність! — додав він. — Часто, дуже часто, майже завжди, жінок і спиняє саме страх, що їхню таємницю буде викрито.

І додав, усміхаючись:

— Хіба ж неправда? Скільки жінок віддалися б рапто вому бажанню, несподіваній і гострій миттєвій пристрасті любовній фантазії, якби вони не боялись заплатити жахливим скандалом і гіркими слізьми за цю коротку й легеньку мить щастя!

Він говорив палко і переконливо, немов обороняв чиюсь справу, свою власну справу, немов казав: «А зо мною нема чого боятись такої небезпеки. Спробуйте — побачите самі».

Вони обидві дивились на нього, заохочували його поглядом, вважаючи, що він говорить добре й справедливо, стверджуючи своєю схвальною мовчанкою, що їхня незламна мораль парижанок недовго встояла б, якби вони були певні, що буде збережено таємницю.

А Форестьє, що розлігся на дивані, підібгавши під себе одну ногу і заткнувши серветку за жилет, аби не заляпати фрака, раптом промовив з цинічним сміхом скептика:

— Слово честі, це так, чого б тільки вони не накоїли, якби були певні, що ніхто не дізнається. Сто чортів! Бідолашні чоловіки!

І почалася розмова про кохання. Не визнаючи його за вічне, Дюруа гадав, проте, що воно має бути довгим, має створювати певний зв’язок, ніжну приязнь, довіру. Єднання тіл тільки зміцнює єднання сердець. Але він обурювався болісними ревнощами, драмами, сценами, благаннями та докорами, що майже завжди супроводять розрив.

Коли він замовк, пані де Марель зітхнула:

— Так, це єдина гарна річ у житті, і ми часто псуємо її своїми нездійсненними вимогами.

Пані Форестьє докинула, граючись ножем:

— Так… так… добре бути коханою.

І здавалося, що її мрія сягає далі, що вона думає про речі, яких не зважується висловити.

Нової страви довго не приносили, тож вони присьорбували шампанське та гризли скоринки з круглих хлібчиків. І думка про кохання повільно й владно проймала їхні душі, п’янила їх, як іскристе вино, запалювала кров і туманила розум.

Принесли баранячі котлети, соковиті, пухкі, розкладені на густому шарі дрібних головок спаржі.

— Оце, либонь, смакота! — вигукнув Форестьє.

І вони заходилися їсти — поволі, розкошуючи ніжним м’ясом і жирною, як вершки, городиною.

Дюруа вів далі:

— Щодо мене, то коли я кохаю жінку, ніщо на світі більше не існує для мене.

Він сказав це переконано, захоплюючись думкою про любовну насолоду, раюючи від насолоди гастрономічної.

Пані Форестьє прошепотіла з властивим їй байдужим виглядом:

— Ні з чим не можна порівняти щастя від першого стискання рук, коли одна рука питає: «Ви кохаєте мене?» — а друга відповідає: «Кохаю тебе».

Пані де Марель, яка тільки-но знову випила воднодух келих шампанського, весело сказала, ставлячи його на стіл:

— Ну, я не така платонічна.

І всі усміхнулись, схвалюючи її слова; очі в усіх заблищали.

Форестьє розлігся на дивані, розкинув руки і, спершись на подушки, заговорив серйозним тоном:

— Така щирість робить вам честь і доводить, що ви — практична жінка. Але дозвольте спитати, якої думки про це пан де Марель?

Вона поволі знизала плечима з безмежною, підкресленою зневагою і мовила, карбуючи кожне слово:

— У пана де Мареля нема своєї думки про це. Він… він утримується.

І розмова, зійшовши з високих теорій про кохання, вступила в квітучий сад вишуканих нескромностей.

Настав час тонких натяків, слів, що ледь піднімають завіси, як жінки ледь піднімають сукні, момент мовних хитрощів, вправного й прихованого зухвальства, безсоромного лицемірства, що показує оголені образи манівцями, коли перед духовним зором умить постає все те, чого не можна сказати, й що робить можливим для світських людей своєрідне витончене й таємниче кохання, нечистий контакт думок, бентежливо й чуттєво викликаючи раптом в уяві всі таємні безсоромні й жадані деталі плотського єднання.

Принесли печеню — смажених куріпок та перепілок — і до них — зелений горошок, потім — гусячий паштет, а до нього — салат, що його мереживне листя, немов зелений мох, заповнювало широкий салатник. Вони їли все це машинально, не розбираючи смаку, захопившись розмовою, поринувши в любовну купіль.

Жінки говорили вже надто ризиковані речі: пані де Марель — з властивою їй відвертістю, що скидалась на виклик; пані Форестье— з чарівною стриманістю, з відтінком соромливості в тоні, в голосі, в усмішці і в усій манері, що мало пом’якшувати, а насправді ще більше підкреслювало сміливі слова, які лилися з її уст.

Форестьє, зовсім розкинувшись на подушках, сміявся, пив, їв безперестанку і кидав часом таке зухвале або таке цинічне слівце, що жінки, збентежені формою вислову та задля пристойності, ніби трохи ніяковіли на якусь мить. Пустивши надто непристойний дотеп, він додавав:

— Чудово, голуб’ята! Якщо і далі ви так поводитиметесь, то накоїте дурниць.

Подали десерт, потім каву. Лікери ще більше розгарячили й затуманили і без того збуджені думки.

Пані де Марель справдила обіцянку: вона сп’яніла й визнавала це з веселою й говіркою грацією жінки, що підкреслює, на втіху гостям, своє сп’яніння.

Пані Форестьє тепер мовчала — може, з обережності; Дюруа, почуваючи себе надто збудженим, щоб не сказати чого-небудь непристойного, стримував себе.

Закурили цигарки, і Форестьє раптом закашлявся.

Страшний напад кашлю надривав йому груди; червоний, як жар, із спітнілим чолом, він задихався, притиснувши до рота серветку. А коли кашель минув, він сердито пробурчав:

— Не для мене такі бенкети, це безглуздя.

Гарний його настрій де й дівся — він згадав про свою жахливу хворобу.

— Ходімо додому, — сказав він.

Пані де Марель подзвонила кельнерові й звеліла подати рахунок. Його подали негайно. Вона спробувала прочитати, але цифри стрибали перед її очима, і вона простягла папірець Дюруа:

— Слухайте, заплатіть за мене, я нічого не бачу, я надто п’яна.

І вона кинула йому свій гаманець.

Загальна сума становила сто тридцять франків, Дюруа переглянув і перевірив рахунок, потім дав дві кредитки, взяв здачу і спитав упівголоса:

— Скільки залишити на чай?

— Скільки хочете, не знаю.

Він поклав на тарілку п’ять франків і, віддавши гаманець пані де Марель, мовив:

— Дозвольте провести вас додому?

— Звичайно. Сама я не доберусь.

Вони потиснули руки подружжю Форестьє, і Дюруа опинився на самоті з пані де Марель у кареті.

Він відчував її так близько, замкнуту разом з ним у цій чорній скриньці, яку час од часу освітлювали газові ріжки на тротуарах. Її тепле плече гріло його крізь рукав, і він не знав, що сказати, не міг вимовити й слова, бо владне бажання схопити її в обійми враз полонило його.

«Якщо я зважусь, що вона зробить?» — думав він.

Спогад про всі нескромності, сказані за обідом, хмілював Дюруа, та водночас його стримував страх перед скандалом.

Пані де Марель так само мовчала і не ворушилася, забившись у куток. Дюруа подумав би, що вона спить, якби не бачив раз у раз, як блищать її очі, коли промінь світла падав у карету.

«Про що вона думає?»

Він добре розумів, що говорити не слід, що слово, єдине слово, порушивши тишу, звело б нанівець усі його шанси, але йому бракувало сміливості для раптової й грубої атаки.

Аж тут він відчув, що вона поворухнула ногою. Вона зробила короткий рух, нервовий рух нетерплячки, можливо, й заклику. Від цього ледве помітного жесту Дюруа пройняв дрож, він умить обернувся і кинувся на неї, шукаючи губами рота, руками — голого тіла.

Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитися, пручатись, відштовхнути його, — а потім здалася, немов у неї нестало сил і снаги опиратись далі.

Карета незабаром спинилась біля будинку, де жила пані де Марель, і від несподіванки з голови в Дюруа вилетіли всі ніжні слова, а йому ж хотілось подякувати їй, висловити свою відданість і любов.

Вона сиділа заклякнувши, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, побоюючись, щоб візник не подумав чого, вискочив перший і подав руку молодій жінці.

Злегка похитуючись, вона мовчки вийшла з екіпажа. Він подзвонив і, поки одчиняли двері, спитав, тремтячи:

— Коли я вас побачу?

Вона шепнула так тихо, що він ледве почув:

— Приходьте до мене завтра снідати.

І зникла в темному вестибюлі, тільки важкі двері грюкнули за нею, мов гармата.

Він дав візникові п’ять франків і попрямував швидким і переможним кроком; серце його повнилося радістю.

Нарешті він оволодів однією з них — заміжньою жінкою! Світською жінкою! Справжньою світською жінкою! З паризького світу! І як легко й несподівано…

Досі він уявляв, що зацікавити й перемогти котресь із цих чарівних створінь можна тільки після тривалих залицянь, довгого чекання, після вправної облоги, нескінченних чемностей, любовних слів, зітхань та подарунків. Та ось ураз, після найменшого натиску, перша, яку він зустрів, віддалась йому так швидко, що він і досі не міг спам’ятатися.

«Вона була п’яна, — думав Дюруа, — завтра вона іншої заспіває. Не обійдеться без сліз».

Ця думка стурбувала його, але він сказав собі: «Тим гірше, слово честі. Тепер, коли я взяв її, то вже зумію вдержати».

І в невиразному міражі, в якому переплітались його надії, надії на славу, успіх, гроші й кохання, він раптом побачив схожу на вервечку статисток, що проходять в театральному апофеозі, процесію жінок — вишуканих, багатих, всемогутніх, що йшли, посміхаючись, і зникали одна по одній у глибині золотих хмар його мрій.

І сон його ряснів чарівними видіннями.

Другого дня він трохи схвильований підіймався по сходах до пані де Марель. Як вона прийме його? А коли зовсім не прийме? А може, вона заборонила впускати його? Розповіла?.. Та ні, вона не розповіла б нічого, не виказавши всієї правди. Отже, він — господар становища.

Молоденька покоївка відчинила двері. Обличчя в неї було таке, як звичайно. Дюруа заспокоївся, немов чекав, що служниця буде схвильована.

Він спитав:

— Як себе почуває пані?

— Добре, пане, як завжди, — відповіла вона.

І провела його до вітальні.

Він підійшов прямо до каміна з дзеркалом, щоб кинути оком на свою зачіску та вбрання; він саме поправляв краватку, коли побачив молоду жінку; вона дивилась на нього з порога кімнати.

Він удав, що не помітив її, і вони якусь хвильку дивились одне на одного в дзеркалі, пильно стежили одне за одним, перш ніж зійтись віч-на-віч.

Нарешті Дюруа обернувся. Вона не ворухнулась і немов чекала. Він кинувся до неї, шепочучи:

— Як я кохаю вас! Як я кохаю вас!

Вона розкрила обійми і впала йому на груди, потім підвела голову, і їх уста злилися в довгому поцілунку.

Він подумав: «Це значно легше, ніж я гадав. Все йде дуже добре». І коли вони відірвались одне від одного, він мовчки усміхнувся, намагаючись вкласти в свій погляд безмежне кохання.

Пані де Марель теж усміхалась — тією усмішкою, якою жінки виявляють своє бажання, свою згоду, свою готовність віддатись.

Вона прошепотіла:

— Ми самі. Лоріну я вирядила снідати до подруги.

Він зітхнув, цілуючи її руки.

— Дякую. Як я кохаю вас!

Тоді вона взяла його під руку, начебто він був її чоловіком, і повела до дивана, де вони сіли поруч.

Йому треба було почати витончену й хвилюючу розмову, але нічого не спадало на думку, і він пробелькогів:

— То ви не дуже гніваєтесь на мене?

Вона затулила йому рукою рота:

— Мовчи!

Вони сиділи, занімілі, не зводячи очей одне з одного, не рознімаючи гарячих пальців.

— Як я жадав вас! — сказав Дюруа.

Вона повторила:

— Мовчи!

Чути було, як покоївка за стіною брязкотить тарілками.

Дюруа підвівся:

— Я не можу сидіти так близько коло вас. Я втрачаю тяму.

Двері одчинились.

— Сніданок на столі, пані.

Він поважно подав господині руку.

Вони сиділи за столом навпроти, весь час перезиралися й посміхались, зайняті тільки собою, оповиті ніжними чарами нового кохання. Вони не помічали, що саме їдять. Раптом Дюруа відчув дотик маленької ніжки, що блукала під столом. Він піймав її своїми ногами і вже не відпускав, стискаючи щосили.

Покоївка входила і виходила, приносила й прибирала страви байдуже, ніби нічого не помічаючи.

Після сніданку вони повернулись до вітальні й знову сіли поруч на дивані.

Дюруа потроху присувався до пані де Марель, намагаючись обійняти її. Але вона спокійно відштовхнула його.

— Обережно, можуть увійти.

Він прошепотів:

— Коли ж я зможу побачити вас на самоті, щоб сказати, як кохаю вас?

Вона схилилась до його вуха й тихенько мовила:

— Я сама прийду до вас цими днями.

Він відчув, що червоніє:

— Але я… я живу… дуже скромно.

Вона всміхнулася:

— Байдуже. Я ж прийду бачити вас, а не помешкання.

Тоді Дюруа почав допитуватись, коли саме вона прийде.

Пані де Марель призначила день наприкінці наступного тижня, і він став благати її наблизити дату, белькотів безладні слова; очі його блищали, обличчя пашіло, він боляче стискав їй руки, він палав бажанням, тим нестримним бажанням, що виникає після сніданку віч-на-віч.

Її тішило, що він з такою жагою її просить, і вона поволі □оступалась днем по дню.

А він повторював:

— Завтра… скажіть: завтра…

Нарешті вона згодилась:

— Гаразд. Завтра. О п’ятій пополудні.

Він глибоко й радісно зітхнув, і вони почали розмовляти майже спокійно і так інтимно, немов були знайомі вже років двадцять.

Пролунав дзвінок; вони здригнулися і враз відсунулись одне від одного.

Вона прошепотіла:

— Це, напевно, Лоріна.

Дівчинка ввійшла й, здивована, спинилась, потім підбігла до Дюруа, радісно плескаючи в долоні, захоплена тим, що бачить його, і крикнула:

— Ах! Любий друже!

Пані де Марель засміялась:

— Ось як! Любий друг! Лоріна охрестила вас! Це гарне приятельське прізвисько для вас; я теж називатиму вас Любим другом!

Дюруа посадовив дівчинку на коліна і мусив гратися з нею в усі гри, яких навчив її.

О третій годині без двадцяти хвилин він попрощався — час було йти до редакції; і вже на сходах, крізь напіврозчинені двері, ще раз шепнув ледве чутно:

— Завтра. О п’ятій.

Пані де Марель відповіла усмішкою. «Так», — і зникла.

Покінчивши з редакційними справами, Дюруа почав обмірковувати, як йому прибрати кімнату для побачення з коханкою та приховати, по можливості, убозтво свого помешкання. І він надумав прикрасити стіни японськими дрібничками. Він купив на п’ять франків цілу колекцію барвистих клаптів, маленьких віял та екранчиків і затулив ними надто помітні плями на шпалерах. Шибки оздобив прозорими малюнками, що зображували човни на річці, зграї птахів на тлі червоного неба, різнобарвних дам на балконах та цілі процесії дрібненьких чорних чоловічків серед засніжених долин.

Його кімнатка, де місця вистачало тільки на те, щоб лягти та сісти, тепер скидалась на розмальований паперовий ліхтар. Це йому сподобалось, і він іще весь вечір наліплював на стелю птахів, вирізаних із кольорового паперу, що лишився в нього.

Потім ліг і заснув, заколисаний свистками поїздів.

Другого дня Дюруа повернувся додому рано, з пакунком тістечок та пляшкою мадери, купленою в бакалійника. Йому довелось вийти ще раз, щоб дістати пару тарілок і склянок; він розставив частування на туалетному столику, застеливши брудну дошку серветкою, а миску й глечик для води сховав під столиком.

Потім став чекати.

Вона прийшла о чверть на шосту і скрикнула, захоплена барвистою строкатістю малюнків:

— Як у вас мило! Але надто багато людей на сходах.

Дюруа обняв її, палко цілував крізь вуаль її волосся між лобом і капелюшком.

Через півтори години він провів її до стоянки фіакрів на Римській вулиці. Коли вона була вже в екіпажі, шепнув:

— У вівторок, о тій же годині.

— О тій же годині, у вівторок, — сказала вона.

Було вже темно, і вона притягла до себе його голову крізь дверцята й поцілувала його в губи. А коли візник стьобнув коня, крикнула: «Прощавайте, Любий друже!» — і стара карета повільно покотилась.

Три тижні Дюруа отак приймав у себе пані де Марель через два-три дні то вранці, то ввечері.

Якось, чекаючи її після полудня, він почув на сходах страшенний галас і підійшов до дверей. Плакала дитина. Почувся обурений чоловічий голос:

— Чого це він горлає, той шибеник?

А жіночий голос відповів верескливо й розлючено:

— Це та клята шльондра, що тягається до журналіста, звалила Ніколя на сходах. Дивись-но, яка наролоч, повилазило їй, чи що — дитини на сходах не бачить!

Спантеличений Дюруа відступив назад, бо почув шелест спідниць і поквапливі кроки на сходах, поверхом нижче.

Незабаром постукали в його двері, які він щойно зачинив. Він одімкнув, і пані де Марель кинулась у кімнату, задихана й розгублена, бурмочучи:

— Ти чув?

Дюруа прикинувся, ніби нічого не знає.

— Ні, а що?

— Як вони мене образили?

— Хто?

— Мерзотники, що меншають унизу.

— Та ні, що трапилось, скажи?

Вона заридала і не могла вимовити жодного слова.

Йому довелося зняти з неї капелюшок, розшнурувати її, покласти на ліжко, змочити їй скроні мокрим рушником; вона задихалась, потім, трохи заспокоївшись, спалахнула гнівом і образою.

Вона хотіла, щоб він побіг униз, викликав сусідів на бій і повбивав.

Дюруа сказав:

— Та це ж звичайні робітники, грубий народ. Подумай, що дійшло б до суду, тебе можуть впізнати, заарештувати, знеславити. З такими людьми краще не зв’язуватись.

Вона заговорила про інше:

— Що ж нам тепер робити? Я більше сюди не прийду.

Він відповів:

— Дуже просто, я виберусь з цієї квартири.

Пані де Марель шепнула:

— Так, але це буде довго.

Раптом їй спало на думку, і вона відразу ж заспокоїлась:

— Послухай, я вже знайшла раду; здайся на мене і ні про що не думай. Я пришлю тобі синього папірця завтра вранці.

«Синім папірцем» вони називали закриті телеграми, що ходять у Парижі.

Вона вже всміхалася, радіючи з своєї вигадки, в яку не хотіла втаємничити Дюруа, і пестила його безтямно.

А проте коли пані де Марель вийшла на сходи, то дуже хвилювалась і важко спиралась на руку свого коханця, бо почувала, що ноги їй підломлюються.

Вони не зустріли нікого.

Він уставав пізно і другого дня об одинадцятій годині був іще в ліжку, коли листоноша приніс обіцяний «синій папірець». Дюруа розпечатав його і прочитав:

«Побачення сьогодні, о п’ятій. Константинопольска вулиця, 127. Спитаєш квартиру, що найняла пані Дюруа.

Кло цілує тебе».

Рівно о п’ятій він увійшов у великий мебльований будинок і спитав консьєржа:

— Тут найняла квартиру пані Дюруа?

— Так, пане.

— Проведіть мене, будь ласка.

Консьєрж, звикнувши, мабуть, до делікатних ситуацій, коли треба бути дуже обережним, глянув йому в вічі і спитав, вибираючи з великої в’язки ключа:

— Це ж ви — пан Дюруа?

— Та звичайно ж.

Той відімкнув маленьку квартирку з двох кімнат, на першому поверсі, навпроти швейцарської.

У вітальні, обклеєній досить свіжими барвистими шпалерами, стояли меблі червоного дерева, оббиті зеленуватим репсом із жовтими візерунками та благенький квітчастий килим, такий тонкий, що нога відчувала під ним дерев’яну підлогу.

Спальня була така тісна, що ліжко займало в ній три чверті місця. Воно стояло в глибині кімнати, від стіни до стіни, широке ліжко, які бувають у мебльованих кімнатах, із синіми, важкими, теж репсовими, завісами і пуховою ковдрою з червоного шовку, що рябіла підозрілими плямами.

Дюруа стурбувався і подумав невдоволено: «Ця квартирка коштуватиме мені силу грошей. Знову треба буде позичати. От іще халепа!»

Двері розчинились, і Клотільда влетіла, як вихор, зашелестівши сукнею, простягаючи руки. Вона була захоплена:

— Мило тут, скажи, мило? І підійматися не треба, двері просто з вулиці, на першому поверсі. Можна входити й виходити у вікно, і консьєрж навіть не побачить. Як ми любитимемось тут!

Він холодно поцілував її, не зважуючись на запитання, що було в нього на язику.

Клотільда поклала якийсь великий пакунок на столик посередині кімнати. Розв’язавши його, вона витягла звідти мило, флакон одеколону, губку, скриньку із шпильками, гачок для черевиків і маленькі щипці, щоб завивати кучері на лобі, які в неї раз у раз розкручувались.

Вона гралась у влаштування квартири, вибираючи місце для кожної речі, і тішилася надзвичайно.

Висуваючи шухляди, вона казала:

— Треба принести трохи білизни, щоб можна було переодягнутися при нагоді. Буде дуже зручно. Якщо мене випадково застане на вулиці дощ, то я прийду сюди посушитись. Кожен із нас матиме свій ключ, крім того ключа, що буде в консьєржа на випадок, коли ми забудемо свої. Я найняла на три місяці, на твоє ім’я, звичайно, бо не могла ж я назвати свого.

Тоді він спитав:

— Ти скажеш мені, коли треба буде платити?

Вона просто відповіла:

— Та вже заплачено, любий.

Дюруа спитав далі:

— Отже, я тобі винен?

— Та ні, котику, це тебе не обходить, це моя маленька примха.

Він удав, ніби розсердився:

— О ні, ні в якому разі! Я цього не дозволю.

Вона підбігла до нього і благально поклала йому руки на плечі:

— Прошу тебе, Жорже, мені буде так приємно, щоб наше гніздечко належало саме мені, тільки мені! Це ж не може ображати тебе. Правда? Я хочу принести це в дарунок нашому коханню. Скажи, що ти згоден, любий Жорже, скажи, що згоден!..

Вона благала його поглядом, устами, всім своїм єством.

Він примусив просити себе, роздратовано відмовлявся, потім згодився, вважаючи в глибині душі, що це, по суті, справедливо.

А коли вона пішла, він прошепотів, потираючи собі руки й не дошукуючись, звідки виринула в нього сьогодні ця думка: «Вона все ж таки дуже мила».

Через кілька днів він одержав іще один «синій папірець», де було написано:

«Сьогодні ввечері приїздить мій чоловік із півторамісячного відрядження. Отже, доведеться нам розлучитись на тиждень. Яка прикрість, любий! Твоя Кло».

Дюруа був уражений. Він зовсім забув, що пані де Марель заміжня. От чоловік, якого йому хотілося б побачити хоч би раз, просто щоб мати про нього уявлення. —

Він терпеливо чекав, поки поїде той чоловік, але все-таки провів у «Фолі-Бержер» два вечори, які кінчались у Рашелі.

Потім уранці знову прийшла телеграма — чотири слова: «Сьогодні о п’ятій. Кло».

Обоє вони прийшли на побачення раніше, ніж було призначено. Вона кинулась в його обійми з жадібним поривом кохання, вкриваючи його обличчя жагучими поцілунками; потім сказала:

— Як хочеш, то, коли ми намилуємось досхочу, поведи мене куди-небудь обідати. Я сьогодні зовсім вільна.

Місяць якраз починався, і хоч Дюруа забирав плату далеко наперед і жив з дня на день позичками, саме сьогодні в нього випадково були гроші — і він був задоволений, що може витратити щось на неї. Він відповів:

— Гаразд, люба моя, куди хочеш.

Отже, близько сьомої години вони вийшли на зовнішній бульвар. Клотільда міцно спиралась на нього й шепотіла:

— Коли б ти знав, як мені приємно ходити з тобою об руку, як люблю я відчувати тебе біля себе!

Він спитав:

— Хочеш, підемо до старого Латюїля?

Вона відповіла:

— О ні, там надто шикарно! Мені хочеться чогось веселого, простого, якого-небудь ресторанчика, куди ходять службовці та робітниці. Я страшенно люблю обідати в шинках! Ах, коли б ми могли поїхати за місто!

Дюруа не знав такого шинку в цьому кварталі, і вони блукали вздовж бульвару, аж поки зайшли нарешті до якогось виноторговця, де в окремій кімнаті давали й обідати. У вікно вона побачила двійко дівчат без капелюшків, що сиділи за столом з двома військовими.

Троє візників обідали в кутку довгої вузької кімнати, а якийсь тип непевної професії курив люльку, випроставши ноги, застромивши руки за пояс, розсівшись на стільці й відкинувши голову за спинку. Його куртка рясніла плямами, а з надутих, як черева, кишень видніли шийка пляшки, окраєць хліба, якийсь загорнутий у газету пакунок і звисав кінець мотузки. В нього була густа кучерява, розкуйовджена чуприна, сіра від бруду; кашкет валявся долі, під стільцем.

Поява елегантно вбраної дами зачудувала всіх. Обидві парочки перестали шепотітись, візники замовкли на півслові, підозрілий тип, що курив, вийняв люльку з рота, плюнув перед себе і подивився, трохи обернувши голову.

Пані де Марель прошепотіла:

— Тут дуже мило! Нам буде тут дуже гарно. Іншим разом я вберуся робітницею.

І вона сіла без вагання й огиди за дерев’яний стіл, що блищав від лою, був вимитий розлитими на ньому напоями і нашвидку витертий серветкою прислужника. Дюруа трохи ніяково, трохи соромливо шукав вішалки для свого циліндра. Не знайшовши нічого, він поклав його на стілець.

Вони їли бараняче рагу, жіго й салат. Клотільда повторювала:

— Страшенно люблю такі страви! У мене вульгарні смаки. Мені тут веселіше, ніж в Англійському кафе.

Потім вона сказала:

— Коли ти вже хочеш зробити мені велику приємність, то поведи мене в шинок на танці. Я знаю один дуже гарний, недалеко звідси, що зветься «Біла королева».

Дюруа здивовано спитав:

— Хто ж водив тебе туди?

Він глянув на Клотільду і побачив, що вона почервоніла й трохи зніяковіла, немов це раптове запитання збудило в неї якийсь інтимний спогад. Після вагання, такого короткого в жінок, що про нього можна тільки здогадуватись, вона відповіла:

— Один приятель… — Потім, помовчавши, додала: — Він помер уже…

І вона опустила очі, щиро засмучена.

А Дюруа вперше подумав, що він нічого не знає про минуле життя цієї жінки, і замислився. Певна річ, вона вже мала коханців, але яких, з якого кола? Невиразні ревнощі, своєрідна ворожість прокидалась у ньому, ворожість до всього, що не належало йому в її серці, в її житті. Він роздратовано дивився на молоду жінку, намагаючись розгадати таємницю, замкнуту в її вродливій і мовчазній голівці, в якій, може, саме зараз снувалися журні думки про іншого, про інших. Йому кортіло зазирнути в її спогади, поритися у них, про все довідатись, все пізнати!

Вона знову спитала:

— Поведеш мене до «Білої королеви»? Це для мене було б справжнє свято.

Він подумав: «Хай! Що мені до її минулого! Яка дурість— перейматися цим!» І він відповів, посміхаючись:

— Звичайно, люба.

На вулиці Клотільда промовила тихенько, тим таємничим тоном, яким роблять признання:

— Я досі не зважувалась просити тебе про це; але ти не уявляєш собі, як я люблю такі хлоп’ячі прогулянки в ті місця, куди жінки не ходять. Коли буде карнавал, я одягнуся школярем. Я напрочуд кумедна у цьому вбранні.

Коли вони зайшли до танцювального залу, Клотільда притулилась до Дюруа, злякана, але вдоволена, захоплено поглядаючи на повій і сутенерів; час од часу, коли вона бачила якого-небудь поважного й нерухомого поліцейського, то казала, немов заспокоюючи себе про всяк випадок: «Цей агент виглядає солідно». За чверть години їй усе це набридло, і Дюруа провів її додому.

Відтоді почалися відвідини усіх непевних місць, де розважається народ, і Дюруа помітив у своєї коханки справжню пристрасть до такої безжурної студентської гульні та блукання.

Вона приходила на побачення в полотняній сукні та в чепчику покоївки, немов театральна субретка; незважаючи на вишукану й навмисну простоту свого вбрання, вона не знімала перснів, браслетів і сережок з діамантами й відповідала, коли Дюруа благав скинути їх: «Хай! Усі подумають, що це рейнські камінці».

Вона вважала, що чудово переодягалася, хоч насправді скидалась на страуса, який ховав голову, і ходила по шинках, що мали найгіршу репутацію.

Вона хотіла, щоб і Дюруа вбирався робітником, але він не погоджувавсь і лишався в пристойному костюмі завсідника дорогих ресторанів, не перемінивши навіть циліндра на м’який фетровий капелюх.

Вона примирилася з його впертістю, міркуючи: «Подумають, що я покоївка зі своїм коханцем із вищого світу». І ця комедія здавалась їй чарівною.

Вони заходили в дешеві шинки і сідали в глибині закуреної халупи, на кривих стільцях, коло старого дерев’яного стола. Кімнату повивала хмара гіркого диму, чути було дух смаженої риби; чоловіки в блузах горлали, присьорбуючи з чарок; і лакей здивовано розглядав цю чудну пару, подаючи їм дві порції настояних на горілці вишень.

Вона тремтіла від страху й захоплення і поволі пила червоний ягідний сік, поглядаючи навколо себе неспокійними й палаючими очима. Кожна проковтнута вишня викликала в неї почуття провини, кожна крапля палючого, пряного напою давала їй гостру втіху, радість фраденод забороненої насолоди.

Потім вона тихенько казала: «Ходім звідси». І вони виходили. Схиливши голову, вона швидко, дрібним кроком, кроком актриси, яка сходить із сцени, пробиралась між п’яними, що, спершись ліктями на столи, поглядали на неї підозріливо й неприязно, а переступивши через поріг, вона глибоко зітхала, немов уникнувши якоїсь страшної небезпеки.

Іноді вона, здригаючись, питала Дюруа:

— Якби мене образили в такому місці, що ти зробив би?

Він відповідав хвалькувато:

— Оборонив би тебе, хай йому чорт!

І вона в захваті стискувала йому руку, може, навіть невиразно бажаючи, щоб її образили й оборонили, щоб чоловіки, хоч би й такі чоловіки, як у цих шинках, билися за неї з її коханцем.

Але ці екскурсії, що відбувались двічі або тричі на тиждень, починали набридати Дюруа; до того ж йому з якогось часу важко було дістати потрібний півлуїдор, щоб платити за фіакр і страви.

Він жив тепер дуже бідно — бідніше, ніж тоді, коли служив на Північній залізниці, бо в перші місяці своєї журналістської праці смітив грошима, сподіваючись от-от заробити велику суму, тож вичерпав усі свої ресурси і всі способи роздобути грошей.

Позички в касі — найпростіший спосіб — скінчилися дуже швидко, і Дюруа уже взяв у редакції плату за чотири місяці вперед та ще шістсот франків у рахунок гонорару. Крім того, він був винен сто франків Форестьє, триста франків Жаку Рівалю, який позичав охоче, та ще мав безліч дрібних ганебних боргів од п’яти до двадцяти франків.

Сен-Потен, у якого він попросив поради, де б узяти ще сотню франків, не зміг йому допомогти, незважаючи на всю свою винахідливість, і Дюруа впадав у розпач від злиднів, ще дошкульніших тепер, бо в нього було більше потреб.

Його дратувало й виводило з терпцю геть усе, і цс виявлялось скрізь і повсякчас, з найдрібнішого приводу.

Часом він питав сам себе, як же він умудряється витрачати близько тисячі ліврів на місяць, не дозволяючи собі розкошів, ні навіть примх; і він підрахував, що сніданок за вісім франків та обід за дванадцять десь у фешенебельному кафе на бульварі коштують уже цілий луїдор, а коли додати сюди франків із десять кишенькових грошей — тих грошей, що пливуть, не знати як, — то разом буде тридцять франків. А тридцять франків щодня — це за місяць дев’ятсот. А ще ж витрати на одяг, взуття, білизну, прання тощо.

Отже, чотирнадцятого грудня Дюруа опинився без жодного су в кишені і без будь-якої надії роздобути хоч трохи грошей.

Він зробив так, як часто робив колись — не поснідав і цілий день працював у редакції, сердитий і заклопотаний.

Близько четвертої пополудні він одібрав «синій папірець» від своєї коханки:

«Хочеш пообідати разом? Потім поблукаємо де-небудь».

Дюруа написав у відповідь: «Обідати неможливо». Потім подумав, що було б безглуздо відмовлятись від приємних хвилин, які вона може йому подарувати, і додав: «Але чекатиму тебе о дев’ятій в нашій квартирі».

І, пославши записку з редакційним кур’єром, щоб не витрачатися на телеграму, Дюруа почав міркувати, як роздобути грошей на вечерю.

О сьомій годині він іще нічого не вигадав і мордувався голодом. Тоді його пойняла рішучість розпачу. Він почекав, поки розійшлись один по одному всі його колеги, і, лишившись сам, подзвонив. Увійшов швейцар патрона, що стеріг помешкання.

Дюруа стояв і нервово порпався в кишенях. Тоді сказав уривчасто:

— Бачите, Фукаре, я забув гаманець дома, я маю пообідати в «Люксембурзі». Позичте мені п’ятдесят су на візника.

Швейцар із жилетної кишені витяг три франки і спитав:

— Пан Дюруа не потребує більше?

— Ні, ні, цього мені досить. Дуже вдячний.

Сховавши срібняки, Дюруа збіг но сходах і подався обідати в шинок, до якого заглядав у чорні дні.

О дев’ятій годині він чекав свою коханку, гріючи ноги коло каміна в маленькій вітальні. Клотільда прийшла дуже жвава, дуже весела, збуджена морозним повітрям.

— Коли хочеш, — сказала вона, — ми спершу підемо погуляти, а потім повернемось сюди об одинадцятій. Чудова погода для прогулянки.

Дюруа відповів буркотливо:

— Навіщо ходити? Тут дуже добре.

Клотільда вела далі, не знімаючи капелюшка:

— Якби ти знав, як чудово місяць світить! Просто щастя — погуляти такого вечора.

— Можливо, але мені не хочеться гуляти.

Він промовив це з люттю в голосі. Це її приголомшило й образило. Вона спитала:

— Що з тобою? Що це за тон? Мені хочеться погуляти — не розумію, чому ти сердишся.

Він схопився, вкрай роздратований:

— Я не серджуся. Мені це набридло, та й годі!

Клотільда була з тих, кого опір дратує, а негречність обурює. Вона сказала зневажливо, з холодним гнівом:

— Я не звикла, щоб зі мною так розмовляли. Тоді я сама піду. Бувай!

Він зрозумів, що це не жарт, кинувся до неї, взяв її за руки й прошепотів, цілуючи їх:

— Прости мене, моя люба, прости мене! Я сьогодні дуже знервований, дуже дратівливий. У мене стільки прикростей, турбот, знаєш, службові діла…

Вона відповіла лагідніше, проте ще не заспокоївшись:

— Мене це не обходить, і я не хочу, щоб ви на мені зривали ваш кепський настрій.

Дюруа обняв її і підвів до дивана.

— Серденько, я не хотів образити тебе, це просто з язика злетіло…

Він примусив її сісти, а сам став перед нею навколішки:

— Ти мене простила? Скажи, що простила.

Вона холодно прошепотіла:

— Хай так, тільки щоб цього більше не було.

І, підвівшись, додала:

— Тепер ходімо гуляти.

Дюруа усе ще стояв навколішках, обнімаючи її ноги, і шепотів:

— Прошу тебе, лишімось тут. Благаю тебе! Зроби це ради мене. Мені так хочеться побути цей вечір з тобою наодинці, отут біля каміна. Скажи «так», благаю тебе, скажи «так»!

Вона виразно й суворо відповіла:

— Ні. Я хочу гуляти, а до твоїх примх мені байдуже.

Дюруа не відступався:

— Благаю тебе, в мене є причина, дуже поважна причина…

Вона повторила: —Ні! А коли ти не хочеш піти зі мною, то я піду сама. Прощай!

Вона вмить вивільнилась і попрямувала до дверей. Дюруа підбіг до неї й схопив за плечі:

— Слухай, Кло, моя маленька Кло, слухай, зроби це ради мене…

Вона заперечливо хитала головою й ухилялась від поцілунків, пручаючись з його обіймів, щоб піти. Він затинався:

— Кло, моя маленька Кло, у мене є причина.

Вони спинилась і глянула йому в очі:

— Ти брешеш… Яка причина?

Він почервонів, не знаючи, що сказати. А вона обурено вигукнула:

— Ти ж сам знаєш, що брешеш… негідник!

І вона гнівним рухом вирвалась від нього, з слізьми на очах.

Дюруа знову схопив її за плечі і, змучений, готовий нризнатися в усьому, аби уникнути розриву, промовив розпачливо:

— Річ у тому, що в мене нема жодного су… От що!

Клотільда спинилась і зазирнула йому в вічі, щоб прочитати в них істину:

— Що ти кажеш?

Він почервонів по самісінькі вуха:

— Кажу, що в мене нема жодного су. Розумієш? Нема й двадцяти су, навіть десяти су, нема чим заплатити за чарку смородинівки в кафе, куди ми зайдемо. Ти примушуєш мене робити такі ганебні признання. Не міг же я піти з тобою, а потім, за столом, коли подадуть страви, спокійнісінько повідомити, що в кишенях у мене порожньо…

Вона все ще дивилась йому в вічі.

— Значить… це… правда?

Він ураз вивернув усі свої кишені — в штанях, жилеті та піджаку — і прошепотів:

— Ну… досить з тебе… тепер?

Вона зненацька простягла руки в пристрасному пориві й кинулась йому на шию.

— Мій біднесенький!.. О, мій біднесенький!.. Аби я знала! Як же це з тобою сталося?

Вона посадовила Дюруа, сіла йому на коліна, оповила руками його шию, цілуючи у вуса, губи, очі і примусила розповісти, як із ним приключилось таке нещастя.

Він вигадав зворушливу історію. Мотляв, він мусив допомогти своєму батькові, що потрапив у скруту. Він не тільки віддав йому свої заощадження, але й чимало напозичався.

І додав наостанок:

— Мені доведеться голодувати не менш, як півроку, бо я вичерпав усі свої ресурси. Нічого не вдієш, у житті таке буває. Гроші, зрештою, не варті того, щоб думати про них.

Клотільда шепнула йому на вухо:

— Я тобі позичу грошей?

Дюруа з гідністю відповів:

— Ти дуже добра, серденько, але облишмо говорити про це, прошу тебе. Це мене ображає.

Вона замовкла, потім, стиснувши його в обіймах, прошепотіла:

— Ти не уявляєш, як я кохаю тебе!

Це був один із їхніх найкращих любовних вечорів.

Збираючись іти, Клотільда сказала, всміхаючись:

— Ах, як приємно було б у твоєму становищі знайти десь у кишені забуті гроші, яку-небудь монету за підкладкою!

Він щиро відповів:

— Ще б пак!

Додому вона захотіла йти пішки і всю дорогу милувалася чудовим місяцем.

Стояла холодна й ясна ніч, які бувають на початку зими. Легенький мороз підганяв перехожих і коней. Каблуки лунко стукотіли по тротуару.

Прощаючись з Дюруа, Клотільда спитала:

— Хочеш зустрінемося післязавтра?

— Звичайно, хочу.

— О тій самій годині?

— О тій самій.

— Прощай, любий.

І вони ніжно поцілувались.

Додому Дюруа пішов швидким кроком, обмірковуючи, що вигадати завтра, аби виплутатись зі скрути.

Відімкнувши двері до своєї кімнати, він пошукав у кишені жилета сірників і сторопів, намацавши пальцями монету.

Засвітивши світло, він схопив її, щоб роздивитись. Це був луїдор — двадцять франків!

Він подумав, що збожеволів.

Довго крутив він монету в руці, міркуючи, яким дивом вона опинилась у кишені. Не з неба ж вона впала!

Потім раптом здогадався, і його охопила лють. Адже його коханка казала йому про гроші, які потрапляють за підкладку і знаходяться в скрутну хвилину. Це ж вона подала йому милостиню. Який сором!

Дюруа вигукнув у нестямі:

— Ну, зустріну ж я її післязавтра! Я покажу їй!

Він ліг спати, розгніваний, ображений.

Прокинувся пізно. Хотілося їсти. Він спробував знову заснути, щоб устати тільки о другій годині; тоді сказав собі: «Це мені аж ніяк не допоможе; треба нарешті роздобути грошей».

І Дюруа вийшов, сподіваючись, що на вулиці йому сяйне якась ідея.

Однак на думку нічого не спадало; біля кожного ресторану від нестерпного бажання їсти рот йому наповнювався слиною.

Опівдні Дюруа раптом зважився: «Поснідаю на ті Клотільдині двадцять франків. Це ж не завадить мені повернути їх їй завтра».

Він поснідав у пивній за два з половиною франки. Зайшовши в редакцію, він віддав три франки швейцарові:

— Фукаре, ось гроші, що ви мені вчора позичили на візника.

Працював до сьомої. Потім пішов обідати і знову взяв три франки з тих грошей. Після двох кухлів пива ввечері його денні витрати сягали дев’яти франків тридцяти сантимів.

А що він не міг за добу поновити свій кредит або знайти нові ресурси, то другого дня взяв іще шість з половиною франків з тих двадцяти, які мусив віддати ввечері: отже, він прийшов на побачення з чотирма франками двадцятьма сантимами в кишені.

Настрій у нього був мов у скаженого собаки, і він намірявся відразу ж з’ясувати становище. Він скаже своїй коханці: «Знаєш, я знайшов ті двадцять франків, що ти поклала мені в кишеню. Не віддаю їх тобі сьогодні, бо не маю чим, у мене, зрештою, й часу не було клопотатися грошовим питанням. Але я віддам їх першого ж разу, коли побачимось».

Клотільда прийшла ніжна, запобіглива, сповнена побоювань. Адже вона не знала, як він зустріне її. Вона стала міцно цілувати його, щоб нічого не пояснювати в перші хвилини.

А Дюруа казав собі: «Ще буде час поговорити з нею про це. Почекаю нагоди».

Нагоди він не дочекався і не мовив жодного слова, не зважуючись зачепити таку делікатну тему.

Клотільда вже й не нагадувала про прогулянку і була чарівна.

Вони попрощалися близько півночі, Призначивши побачення аж на середу наступного тижня, бо пані де Марель мала кілька запрошень на обід.

Другого дня, коли Дюруа платив за сніданок і шукав чотирьох монет, що мали ще лишитись у нього, він знайшов п’ять, із них одну золоту.

Спочатку він подумав, що вчора йому випадково дали золотий здачі; потім зрозумів, і серце йому стислося — такою принизливою була ця настирлива милостиня.

Як він шкодував, що промовчав! Якби він поговорив із нею в різкому тоні, цього не трапилося б.

Чотири дні Дюруа вперто й марно намагався роздобути де-небудь п’ять луїдорів і проїв другий золотий Клотільди.

Вона примудрилась, — хоч він і сказав їй розлючено: «Знаєш, облиш свої дурниці, бо я розсерджусь!» — на першому ж побаченні знову засунути йому двадцять франків у кишеню штанів.

Знайшовши ці гроші, Дюруа скрикнув: «Сто чортів!» — і переклав їх у жилет, аби мати під рукою, бо в нього не було жодного сантима.

Він заспокоював своє сумління такою думкою: «Я поверну їй усе разом. По суті, це ж тільки грошова позичка».

Нарешті касир редакції зглянувся на розпачливі благання Дюруа й став видавати йому по сто су щодня. їх вистачало на їжу, але було мало, щоб повернути борг.

А що Клотільді знову закортіло вештатись по всіх непевних місцях Парижа, то він більш уже не дратувався, коли знаходив післяцих вечірніх походеньок золотий — у кишені, чи навіть у черевику, або в футлярі годинника.

Коли вже в неї є бажаніш, яких він зараз не може задовольняти, то чи не природно, що вона сама за них і платить, аби не відмовлятись від них?

А втім, Дюруа рахував усі одержані від своєї коханки гроші, щоб повернути їх колись.

Якось увечері Клотільда сказала йому:

— Ти не повіриш — я ніколи не була в «Фолі-Бержер»! Поведеш мене туди?

Він завагався, боячись зустрічі з Рашеллю, але подумав: «Дарма! Адже не жонатий я, зрештою. Якщо Рашель і побачить мене, то зрозуміє, в чому річ, і промовчить. Крім того, ми візьмемо ложу».

Ще одна причина спонукала Дюруа згодитись. Він зможе взяти для пані де Марель ложу, не платячи за неї. Це буде свого роду компенсація.

Він залишив Клотільду в кареті й пішов до каси сам, щоб вона не бачила, як він одержить контрамарку, а потім вернувся по свою коханку.

Вони ввійшли. Контролери вклонилися їм.

У фойє було повнісінько люду. Вони насилу проштовхались крізь натовп чоловіків і жінок. Нарешті добрались до своєї ложі і влаштувалися в ній, замкнуті між мовчазним партером і галасливою галереєю.

Та пані де Марель не дивилась на сцену, її цікавили тільки повії, що походжали за її спиною, і вона раз у раз озиралась на них з бажанням доторкнутися, помацати їхні корсажі, щоки та волосся, щоб дізнатись, як же ці істоти створені.

Рантом вона промовила:

— Он та повна брюнетка весь чась дивиться на нас. Зараз я подумала навіть, що вона з нами заговорить. Ти звернув увагу?

Дюруа відказав:

— Ти, либонь, помилилась.

Проте він давно вже її помітив. Це була Рашель — вона ходила туди й сюди повз їхню ложу, і очі її палали гнівом, а з язика ладні були от-от зірватися гострі слова.

Дюруа тільки-но зіткнувся з нею в натовпі; вона тихенько озвалася: «Добридень», — і підморгнула: мовляв, розумію. Але він не відповів на цю люб’язність, боячись, щоб не побачила його коханка, і пройшов холодно, піднявши чоло і зневажливо стиснувши губи. Повія, підбурена несвідомими ревнощами, повернула назад, знову зачепила його і мовила голосніше: «Добридень, Жорже».

Він знову нічого не відповів. Тоді Рашель вирішила за всяку ціну домогтися, щоб він упізнав її й привітався, і стала походжати за ложею, чекаючи слушної хвилини.

Побачивши, що пані де Марель дивиться на неї, вона торкнулась пальцем плеча Дюруа:

— Добридень! Як ся маєш?

Але він не обернувся.

Вона вела далі:

— Ти що, встиг оглухнути після четверга?

Дюруа нічого не відповів, прибравши зневажливого вигляду, щоб не скомпрометувати себе жодним словом з цією розпусницею.

Рашель гнівно зареготала й сказала:

— То ти ще й онімів? Може, твоя дама відкусила тобі язика?

Він люто обернувся і мовив з обуренням:

— Хто вам дозволив звертатися до мене? Забирайтесь геть, а то я скажу, щоб вас затримали.

Очі в Рашелі спалахнули, груди заколихались, і вона загорлала:

— Он воно як! Ох ти ж негідник! Коли спиш із жінкою, то хоч вітайся до неї. Якщо ти з іншою, то, гадаєш, можна не впізнавати мене сьогодні? Якби ти хоч кивнув мені, коли я проминала тебе, я дала б тобі спокій. Але ти, бач, кирну гнеш. Ну, стривай же! Начувайся! Ах, ти мені й добридень не кажеш, коли бачиш…

Вона ще довго репетувала, але пані де Марель уже одчинила двері ложі, й метнулась крізь натовп, безтямно шукаючи виходу.

Дюруа кинувся слідом, намагаючись догнати її.

Рашель, побачивши, що вони тікають, переможно гукнула:

— Держіть її! Держіть її! Вона вкрала у мене коханця!

Публіка зареготала. Двоє чоловіків, задля жарту, схопили втікачку за плечі й потягли її, намагаючись поцілувати. Та Дюруа наздогнав, силоміць вирвав її й витяг на вулицю. Вона кинулась у фіакр, що стояв перед дверима. Він скочив за нею і, коли візник спитав: «Куди їхати, пане?»— відповів: «Куди хочете».

Фіакр поволі рушив, хилитаючись на брукові. Клотільда затулила обличчя руками, вона задихалась і захлиналась в нервовому нападі, а Дюруа не знав, що робити і що казати.

Нарешті, почувши, що вона плаче, він мовив, затинаючись:

— Слухай, Кло, моя маленька Кло, дозволь пояснити тобі! Я не винен… Я знав цю жінку раніше… коли тільки приїхав…

Вона відкрила обличчя і з гнівом закоханої й зрадженої жінки, з шаленим гнівом, що повернув їй мову, забелькотіла швидко й уривчасто задихаючись:

— Ах, мерзотник!., мерзотник!.. Який же ти негідник!.. Чи ж можливо… який сором!.. О боже мій!.. Який сором!..

Що більше приходила вона до тями, то дужче розпалювалась і кричала:

— Це ж ти моїми грішми платив їм! А я йому давала гроші… на цю дівку… Ах, мерзотник!

Якусь хвильку вона немов шукала іншого, міцнішого слова, але не знайшла і раптом скрикнула, наче плюнула:

— О!.. Свиня!.. Свиня!.. Свиня!.. Ти їй моїми грішми платив!.. Свиня!.. Свиня!..

Вона не знаходила іншого слова і повторювала:

— Свиня!.. Свиня!..

Зненацька вона вихилилася з фіакра, схопила візника за рукав: «Стійте!» — відчинила дверцята й вискочила на вулицю.

Дюруа й собі хотів вийти, але вона крикнула: «Не сходь! Забороняю тобі!» — так голосно, що перехожі почали зупинятися, і Дюруа не поворухнувся, боячись скандалу.

Тоді пані де Марель витягла з кишені гаманець, пошукала грошей при світлі ліхтаря, взяла два з половиною франки, тицьнула їх візникові в руку й сказала тремтячим голосом:

— Держіть… ось вам… Я сама плачу!.. І відвезіть цього покидька в Батіньйоль, на вулицю Бурсо.

Люди, що стояли навколо неї, засміялися. Якийсь пан вигукнув: «Браво, дівчинко!» — а вуличний хлопчак, скочивши на підніжку, просунув голову у відчинені дверцята

і верескливо крикнув:

— Добраніч, Бібі!

І карета рушила під регіт юрби.

VI

Сумний прокинувся Жорж Дюруа другого дня.

Він поволі одягся, сів біля вікна й замислився. Почував у всьому тілі болісну втому, немов учора його побили палицями.

Нарешті потреба розжитися за всяку ціну грішми примусила його вийти з дому, і він попрямував до Форестьє.

Приятель прийняв його в своєму кабінеті; він грів цоги біля каміна.

— Що це підняло тебе так рано?

— Дуже важлива справа. У мене борг честі.

— Ти програв?

Дюруа завагався, потім кивнув головою:

— Програв.

— Багато?

— П’ятсот франків.

Він був винен тільки двісті вісімдесят.

Форестьє недовірливо спитав:

— Кому це ти винен?

Дюруа не зразу знайшов, що відповісти:

— Та… та… одному панові де Кралевілю.

— А-а! А де він живе?

— На вулиці… вулиці…

Форестьє засміявся:

— На вулиці «Шукай вітру в полі», авжеж? Знаю цього пана, любий. Коли хочеш двадцять франків, то я можу тобі дати, але не більше.

Дюруа взяв луїдор.

Потім він обійшов, оббиваючи пороги, всіх своїх знайомих і на п’яту годину нарешті набрав вісімдесят франків.

А що йому треба було ще двісті, то він рішуче визнав свою поразку і, лишивши собі зібрані гроші, пробурмотів:

— К бісу! Не буду я псувати собі настрій через ту погань. Виплачу їй, коли зможу.

Два тижні він прожив ощадливо, розмірено й доброчесно, сповнений найкращих намірів. Потім його знову охопила жадоба кохання. Йому здавалось, що вже багато років минуло відтоді, як він тримав у обіймах жінку. І від кожної спідниці кидало його в трепет, немов матроса, який хвилюється до нестями, побачивши суходіл.

Отож він подався одного вечора до «Фолі-Бержер», сподіваючись зустріти там Рашель. Він справді побачив її, тільки-но ввійшов, бо вона була завсідницею цього закладу.

Дюруа підійшов до неї, всміхаючись, з простягненою рукою. Але вона зміряла його поглядом з голови до ніг.

— Чого вам треба від мене?

Він спробував засміятись:

— Ну, не придурюйся.

Вона повернулась до нього спиною.

— Я не знаюся з сутенерами.

Рашель добрала найгрубішої лайки. Кров шугнула в обличчя Дюруа, і він побрів додому сам-один.

Форестьє, хворий, виснажений, раз у раз кашляв і отруював йому життя в газеті, немов навмисне вигадуючи найнеприємніші доручення. Якось, роздратований після тривалого бухикання, коли Дюруа не приніс йому потрібних відомостей, він навіть пробурчав:

— А, чорт, ти ще дурніший, ніж я гадав.

Дюруа мало не дав йому ляпаса, проте стримався і відійшов, прошепотівши: «Я тобі це пригадаю».

Раптом йому сяйнула чудова думка і він додав: «Я тобі роги наставлю, голубе». Вийшов задоволений, потираючи руки.

Він вирішив наступного ж дня приступити до виконання цього плану.

Він зробив розвідувальний візит до нані Форестьє.

Коли він прийшов, вона читала книжку, лежачи на дивані.

Вона подала йому руку, не ворухнувшись, і, обернувши тільки голову, мовила:

— Добрий день, Любий друже.

Дюруа здалося, що він дістав ляпаса.

— Чому ви мене так називаєте?

Пані Форестьє відказала, всміхаючись:

— Я бачила на тому тижні пані де Марель, і вона розповіла, як вас охрестили у неї.

Привітність молодої жінки заспокоїла його. Та й чого йому було, власне, боятись?

А пані Форестьє казала далі:

— Ви її балуєте. А до мене заходите знічев’я, тридцять шостого числа або щось коло того.

Дюруа сів біля неї і розглядав її з якоюсь новою цікавістю, з цікавістю аматора-колекціонера. Вона була чарівна — білява, з ніжним, теплим відтінком волосся, ніби створена для пестощів. І він подумав: «Вона, безперечно, краща за ту».

Він не сумнівався в успіху — досить, здавалось йому, простягти руку і взяти її, як дозрілий плід.

Він сказав рішуче:

— Я не приходив до вас, бо так було краще.

Вона спитала, не зрозумівши:

— Як? Чому це?

— Чому? Ви не здогадуєтесь?

— Ні, слово честі.

— Тому, що я закоханий у вас… О! трошки, зовсім трошки… і не хочу закохатись по-справжньому…

Вона начебто не здивувалась, не образилась, не відчула нериємності; вона всміхалася тією ж самою байдужою усмішкою і спокійно відповіла:

— О, ви все-таки можете приходити. В мене ніколи не закохуються надовго.

її тон уразив Дюруа ще більше, ніж слова, і він спитав:

— Чому?

— Тому, що це марна справа, і я відразу ж даю це зрозуміти. Якби ви мені раніше розповіли про свій острах, я заспокоїла б вас і порадила б, навпаки, приходити якнайчастіше.

Він патетично вигукнув:

— Хіба ж можна наказувати почуттям!

Пані Форестьє повернулась до нього:

— Друже мій, я викреслюю закоханого з числа живих. Він стає бевзем, та й не тільки бевзем, а ще й небезпечною людиною. Я пориваю з тими, що кохають мене або удають кохання, будь-які близькі стосунки: по-перше, вони набридають мені, а по-друге, вони для мене підозрілі, немов скажений собака, що може вкусити. І я ставлю їх у моральний карантин, аж поки мине їх хвороба. Не забувайте цього. Я добре знаю, що для вас кохання не що інше, як свого роду апетит, а для мене це, навпаки, своєрідне… своєрідне єднання душ, у яке не вірять чоловіки. Ви розумієте букву, а я — дух. Але… гляньте мені в вічі…

Вона вже не всміхалася. Обличчя в неї було спокійне й холодне, і вона сказала, карбуючи кожне слово:

— Я ніколи, ніколи не буду вашою коханкою, чуєте? Отже, цілком марна, навіть шкідлива для вас річ — обстоювати це бажання. А тепер, коли… операцію зроблено… чи хочете ви, щоб ми стали друзями, добрими, справжніми друзями, без усяких потайних думок?

Дюруа вже зрозумів, що всяка спроба буде даремною перед цим остаточним вироком. Тому він покірно визнав свою поразку і, радіючи з можливості мати таку союзницю в житті, простяг їй обидві руки:

— Я до ваших послуг, пані.

Вона відчула щирість в його голосі і дала йому руки.

Він поцілував їх одну по одній і сказав просто, підвівши голову:

— Боже, якби я знайшов таку жінку, як ви, — з якою радістю я одружився б із нею!

Пані Форестьє була зворушена — адже такі фрази доходять жінкам до самісінького серця; і вона кинула йому один із тих вдячних поглядів, які роблять нас рабами жінок.

Бачачи, що гість не знає, як відновити розмову, вона ніжно сказала, торкнувшись пальцем його плеча:

— І я відразу ж почну виконувати свої дружні обов’язки. Ви недогадливі, друже мій…

Вона завагалась і спитала:

— Можна говорити з вами щиро?

— Так.

— Цілком щиро?

— Цілком.

— Ну, то навідайтесь до пані Вальтер, вона про вас дуже високої думки, і постарайтесь їй сподобатись. Там ваші компліменти будуть до речі, хоч вона чесна жінка, затямте це собі, абсолютно чесна жінка. О, там теж ніякої надії на… на мародерство. Ви зможете там здобути більше, якщо зумієте домогтися прихильності. Я знаю, що ваше становище в газеті досі ще незначне, проте не бійтесь, вони приймають усіх своїх співробітників однаково гостинно. Підіть туди, послухайте мене.

Дюруа сказав, усміхаючись:

— Дякую, ви — ангел… мій ангел-хранитель.

Після цього вони говорили про всяку всячину.

Він сидів довго, аби довести, що йому приємно бути коло неї, а прощаючись іще раз спитав:

— То ми з вами друзі?

— Авжеж, друзі.

Він помітив ефект свого недавнього компліменту і підкреслив його, додавши:

— Якщо ви станете колись удовою, то я виставлю свою кандидатуру.

І швидко вийшов, щоб не дати їй часу розгніватись.

Візит до пані Вальтер трохи бентежив Дюруа: вона ніколи його до себе не запрошувала, і він боявся проявити неделікатність. А втім, патрон був прихильний до нього, відзначав його послуги, віддавав йому перевагу у складних справах, чого ж би не скористатися з цієї ласки, щоб увійти в його дім?

Отже, одного дня Дюруа встав рано, пішов — на базар і купив за десять франків десятків зо два чудових груш. Старанно запакувавши їх в кошичок, аби повірили, що фрукти привезені здалеку, він підніс їх до швейцара патронеси з своєю візитною карткою, на якій написав:

«Жорж Дюруа уклінно просить пані Вальтер прийняти ці фрукти, що їх прислано сьогодні вранці з Нормандії».

Взавтра він знайшов у своїй поштовій скриньці в редакції конверт з відповіддю — візитну картку пані Вальтер, яка «щиро дякувала панові Жоржу Дюруа і повідомляла, що буває дома по суботах».

Наступної суботи Дюруа з’явився.

Пан Вальтер жив на бульварі Мальзерб у власному будинку, частина якого, за звичаєм практичних людей, здавалася в найми. Єдиний швейцар обслуговував два під’їзди, одчиняв господареві й пожильцям та надавав усьому будинку багатого й пристойного вигляду своєю величною постаттю церковного воротаря, товстими литками в білих панчохах та парадною лівреєю із золотими гудзиками й червоними вилогами.

Прийомні зали були на другому поверсі, за передпокоєм, оббитим килимами, з завісами на дверях. Двоє лакеїв дрімали на стільцях. Один взяв у Дюруа пальто, другий забрав його паличку, відчинив двері, випередив гостя на кілька кроків, а потім, відійшовши вбік, пропустив його і вигукнув його ім’я в порожньому залі.

Дюруа ніяково озирався навколо і раптом побачив у дзеркалі людей, що сиділи, здавалось, дуже далеко. Він спершу помилився в напрямку, бо дзеркало обмануло його, пройшов ще дві порожні зали і нарешті опинився в маленькому будуарі, оббитому шовком із золотими цяточками по блакитному полю, де чотири дами неголосно розмовляли біля круглого столу, на якому було сервіровано чай.

Незважаючи на впевненість, набуту ним у паризькому житті, де, завдяки репортерській роботі йому раз у раз випадало стикатись із значними особами, Дюруа був трохи збентежений розкішною обстановок) та блуканням по порожніх залах.

Він пробурмотів, шукаючи очима господиню дому:

— Пані, я насмілився…

Пані Вальтер подала йому руку, яку він потиснув з уклоном, і сказала:

— Ви дуже ласкаві, пане, що прийшли навідати мене, — і показала на крісло, сідаючи в яке, Дюруа мало не впав, бо воно здалося йому далеко вищим, ніж було насправді.

Всі замовкли. Потім одна із дам відновила розмову. Говорили про холод, який чимдалі дужчав, проте не настільки, щоб припинити епідемію тифу, або щоб можна було бігати на ковзанах. І кожна з них висловила свою думку про мороз у Парижі; потім вони обмінялися думками про свої улюблені пори року, наводячи всі банальні доводи, що осідають в головах, немов порох у кімнатах.

Дюруа повернув голову на тихе рипіння дверей і побачив крізь прозорі шибки повну даму. Тільки-но вона з’явилась у будуарі, одна з тих, що сиділи за столом, встала, потиснула всім руки й вийшла; Дюруа провів поглядом по анфіладі кімнат її чорну спину, на якій блищав стеклярус.

Коли вщухло хвилювання, викликане цією зміною осіб, дами заговорили, без будь-якого зв’язку з попереднім, про марокканське питання і про війну на Сході, а також про важке становище Англії в Південній Африці.

Дами обговорювали це, немов декламували якусь, дуже часто повторювану, світську й пристойну комедію.

Знову відбулася зміна осіб — увійшла маленька кучерява блондинка, а це призвело до виходу високої сухорлявої особи середнього віку.

Заговорили про шанси пана Ліне на обрання в Академію. Дама, яка щойно ввійшла, була переконана, що його переможе пан Кубанон-Леба, автор чудової французької віршованої переробки «Дон Кіхота» для сцени.

— Знаєте, цю річ ставитимуть зимою в Одеоні.

— Ах, невже? Неодмінно піду подивитись — це справжній художній твір.

Пані Вальтер відповідала лагідно, спокійно й байдуже, не замислюючись над змістом своїх слів, бо її думка була завжди готова наперед.

Помітивши, що темніє, вона подзвонила, аби засвітили лампи, і слухала далі розмову, яка плинула, немов струмок; це не заважало їй думати про те, що вона забула зайти до гравера й замовити запрошення на наступний званий обід.

Вона була трохи товстувата, ще вродлива, в тому небезпечному віці, коли жінка вже починає старіти. Вона підтримувала себе доглядом, обережністю, гігієною й різними мастями для шкіри. Вона здавалась розумною у всьому, поміркованою і розважливою, одною з тих жінок, що їх думки нагадують французький сад. Там ніщо не вражає, і все ж таки почуваєш певні чари. їй не бракувало розуму, — гострого, скромного й тверезого розуму, що заступав фантазію, — не бракувало доброти, відданості та спокійної зичливості до всіх і до всього.

Вона помітила, що Дюруа мовчить, що до нього не звертаються, що йому трохи ніяково; а що дами й досі не покінчили з Академією — з цією улюбленою темою, яка завжди затримувала їх надовго, — то пані Вальтер спитала:

— А ви, пане Дюруа, — ви, певно, обізнані в цьому краще за всіх, і кому віддаєте перевагу?

Він відповів, не вагаючись:,

— Як на мене, пані, головне — не заслуги кандидатів, завжди спірні, а їх вік та стан здоров’я. Я цікавився б не їхнім званням, а їх недугами. Я не дізнавався б, чи зробили вони римований переклад із Лопе де Вега, але докладно розпитав би про стан їхньої печінки, серця, нирок та спинного мозку. Для мене добра гіпертрофія, добра альбумінурія, а надто початок м’язової атрофії важили б у сто разів більше, ніж сорок томів міркувань про патріотичні мотиви в поезії варварських народів.

Здивоване мовчання було відповіддю на ці слова.

Потім пані Вальтер спитала, усміхаючись:

— Чому ж так?

— Тому, — відказав Дюруа, — що я в усьому шукаю тільки втіхи для жінок. Академія ж, пані, цікавить вас насправді лише тоді, коли помирає хто-небудь з академіків. Чим більше їх помирає, тим приємніше для вас. Але, щоб вони помирали швидко, треба обирати старих і хворих.

А що присутні й досі дивувались, то він додав:

— Зрештою, і я такий самий, як ви, і я з великою приємністю читаю в паризькій хроніці про смерть того чи того академіка. Я відразу ж питаю себе: «Хто має заступити його?» — і складаю свій список. Це гра, дуже мила, світська гра, в яку грають в усіх паризьких салонах щоразу, коли вмирає хто-небудь із безсмертних: «Гра в смерть і сорок старих».

Дами, все ще трохи збентежені, почали, проте, посміхатись, — таке влучне було це зауваження.

Дюруа закінчив, підводячись:

— Це ви обираєте їх, пані, а обираєте ви їх тільки для того, щоб вони вмирали. Отже, обирайте старих, дуже старих, якнайстаріших, і ніколи ні на що інше не зважайте.

Він дуже граціозно вклонився і вийшов.

Тільки-но він зник, одна з дам мовила:

— Цікавий юнак. Хто це?

Пані Вальтер відповіла:

— Це один із наших співробітників, він поки що виконує у газеті тільки дрібну роботу, але я певна, що він швидко піде вгору.

Дюруа весело, сягнистим кроком прямував униз по бульвару Мальзерб; він був задоволений собою і шепотів: «Непоганий початок».

Того вечора він помирився з Рашеллю.

Наступний тиждень ущедрив Дюруа двома подіями: його призначили завідувачем хроніки й запросили на обід до нані Вальтер. Він одразу побачив зв’язок між цими двома новинами.

«Французьке життя» було насамперед комерційним підприємством, бо патрон був комерсантом: пресу й звання депутата він мав усього лиш за трамплін. Вживаючи добродушність, як зброю, він скрізь орудував під приязною личиною щирої людини, але в своїх справах, хоч би які вони були, користався тільки людьми, яких сам випробував, перевірив, яких уважав спритними, сміливими й гнучкими. Дюруа на посаді завідувача хроніки здавався йому цінним хлопцем.

Цей обов’язок виконував досі секретар редакції пан Буаренар, старий журналіст, коректний, пунктуальний і несміливий, немов чиновник. За тридцять років він секретарював по редакції одинадцяти газет, ні в чому не змінивши напряму своїх думок чи способу дій. Він переходив із редакції до редакції, як із ресторану в ресторан, ледве помічаючи, що страви мають трохи інший смак. Політичні й релігійні погляди його не обходили. Він любив газету, незалежно від її напрямку, віддавав їй свої знання і свій дорогоцінний досвід. Він працював, як сліпий, що нічого не бачить, як глухий, що нічого не чує, як німий, що ніколи ні про що не розмовляє. Проте в нього була велика професійна чесність, і він аж ніяк не припустився б чого-небудь такого, що не вважав би порядним, чесним і коректним зі свого професійного погляду.

Пан Вальтер цінував його, проте часто доручав хроніку — цей, як він казав, мозок газети — комусь іншому. Саме через хроніку поширюють новини, пускають чутки, впливають на публіку й на ренту. Між двама звітами про світські вечори треба вміти просунути, ніби ненароком, щось важливе — не прямим текстом, а натяком. Треба говорити наздогад, але так, щоб читач зрозумів, у чому річ; треба спростувати те чи те в такий спосіб, щоб чутка посилилась, або ж підтвердити те чи те таким манером, щоб ніхто не повірив написаному. Треба не забувати про все і про всіх, про всі прошарки, про всі професії, про Париж і провінцію, про військо і митців, про духовенство і університет, про урядовців і куртизанок.

Людина, що керує хронікою і командує батальйоном репортерів, мусить бути завжди в курсі справ, завжди напоготові, бути недовірливою, передбачливою, хитрою, спритною і гнучкою, підступною і прозірливою, — тільки тоді вона зможе враз розпізнати брехливу новину, зрозуміти, що саме слід сказати, а що замовчати, здогадатися, що саме зацікавить публіку; до того ж вона повинна вміти подати це в такій формі, яка підсилила б ефект.

Пан Буаренар мав багатолітню практику, але йому бракувало майстерності й шику; особливо ж бракувало йому певної вродженої кмітливості, потрібної для того, щоб кожного дня вгадувати таємні думки патрона.

Дюруа міг чудово поставити справу; він якнайкраще доповнював собою редакційний склад цієї газети, що, за словами Норбера де Варена, «плавала в глибоких водах комерцій і в мілких водах політики».

Натхненниками і справжніми редакторами «Французького життя» були з півдюжини депутатів, зацікавлених у всіх спекуляціях, які починав або підтримував видавець. У Палаті депутатів їх звали «вальтерівською зграєю» і заздрили їм, бо ж вони, напевно, заробляли гроші разом з Вальтером і через Вальтера.

Форестьє, редактор політичного відділу, був тільки підставною особою цих ділків, виконавцем їхніх планів. Вони підказували йому передові статті, які він завжди писав у себе вдома, щоб робити це, як казав, у спокійній обстановці.

А щоб надати газеті літературного й паризького тону, до неї залучили двох відомих письменників різних жанрів — Жака Ріваля, автора злободенних фейлетонів, і Норбера де Варена, поета і автора художніх нарисів на вільну тему, точніше, новел, написаних у новій манері.

Крім того, дешево роздобули серед численної зграї продажних писак і майстрів на всі руки: критиків мистецтва — художнього, музичного, театрального, редакторів судового і спортивного відділів. Дві світські дами — «Рожеве доміно» і «Біла лапка» — надсилали світські новини, обмірковували проблеми моди, елегантності, етикету, гарного тону та розповідали нескромні речі про великосвітських дам.

І «Французьке життя» «плавало в глибоких і мілких водах», кероване всіма цими різноманітними керманичами.

Дюруа все ще не тямився від радощів, ставши завідувачем хроніки, коли одержав невеличку гравіровану картку і прочитав на ній: «Пан і пані Вальтер ласкаво просять пана Жоржа Дюруа завітати до них на обід у четвер, 20 січня».

Ця нова ласка, що впала на нього слідом за першою, сповнила його такою втіхою, що він поцілував запрошення, як зробив би це з любовним листом. Потім він розшукав касира, щоб обговорити важливу фінансову проблему.

Завідувач відділу хроніки має звичайно власний бюджет, з якого платить репортерам за добрі чи посередні відомості, що їх ті приносять йому, як власники садів приносять свою садовину до крамаря.

Дюруа було визначено для початку тисячу двісті франків на місяць, і він мав намір залишити значну частину цих грошей собі.

На його невідступні вимоги касир дав йому нарешті авансом чотириста франків. У першу мить Дюруа мав твердий намір надіслати пані де Марель ті двісті вісімдесят франків, що був винен; проте він одразу зрозумів, що тоді в нього залишиться тільки сто двадцять франків, яких не вистачить на те, щоб організувати своє нове діло, — і відклав цю справу на дальший час.

Протягом двох днів він влаштовувався на новому місці, діставши в спадщину окремий стіл і картотеку для листування в просторій спільній кімнаті, де містилася вся редакція. Він зайняв один куток цієї кімнати; в другому кутку сидів Буаренар, волосся якого — чорне, незважаючи на вік — завжди звисало над паперами.

Довгий стіл посередині кімнати належав мандрівним співробітникам. Звичайно він правив за лаву, і вони сиділи на ньому, звісивши ноги або схрестивши їх по-турецькому. Набиралось таких газетярів часом п’ятеро чи шестеро, вони сиділи на столі в позі китайських болванчиків і зосереджено грали в більбоке.

Цю розвагу кінець кінцем уподобав і Дюруа, він починав уже вдосконалюватись у ній під керівництвом і завдяки порадам Сен-Потена.

Форестьє, що хворів дедалі частіше, віддав йому своє гарне більбоке з тропічного дерева, те, що купів останнім — воно було трохи важкуватим для нього, — і Дюруа міцною рукою підкидав товсту чорну кулю на кінці мотузка, рахуючи тихенько:

— Один, два, три, чотири, п’ять, шість…

Йому вперше вдалося вибити двадцять очок саме того дня, коли він мав обідати у пані Вальтер. «Гарний день, — подумав він, — мені щастить у всьому,», — бо вправність у більбоке надавала людині своєрідної переваги в редакції «Французького життя».

Дюруа вийшов з редакції рано, щоб мати час одягтись.

Він простував Лондонською вулицею, коли побачив поперед себе невисоку жінку. Фігурою вона нагадувала пані де Марель. Він відчув, як гаряча кров шугнула йому в обличчя і серце закалатало. Він перейшов вулицю, щоб подивитись на жінку збоку. Вона спинилась, щоб теж перейти вулицю. Це була не пані де Марель; він зітхнув з полегкістю.

Він часто питав себе, як йому слід було б поводитись, зустрівши свою коханку. Привітатися чи вдати, що не бачить її?

«Я вдав би, що не помітив її», — подумав Дюруа.

Було холодно, калюжі взялися кригою. Тротуари здавались сухими й сірими під газовим світлом.

Прийшовши додому, Дюруа сказав собі:

«Треба змінити квартиру. Ця мені тепер уже не годиться».

Він почував себе бадьорим і веселим, здатним гасати по дахах, і голосно повторював, походжаючи від ліжка до вікна:

— Що ж, нарешті поталанило? Поталанило! Треба написати батькові.

Він час од часу писав своєму батькові; і його лист завжди приносив щиру радість у маленький нормандський шинок коло шляху на високому горбі над Руаном і просторою долиною Сени.

Він також уряди-годи одержував синього конверта, де адреса була написана великими літерами, непевною, тремтячою рукою, і читав одні й ті самі рядки на початку батьківського листа:

«Мій любий сину, цим сповіщаємо тебе, що в нас, у твоєї матері та в мене, все гаразд. Новин тут небагато. Однак повідомляю тебе…»

І Дюруа зберігав у серці інтерес до сільських подій, до новин у сусідів, до відомостей про посіви та врожаї.

Він повторив, зав’язуючи білу краватку перед маленьким люстерком:

— Треба буде написати батькові завтра ж. Якби він мене побачив сьогодні ввечері в тому домі, куди я йду — остовпів би старий! Слово честі, я зараз пообідаю так, як йому ніколи й не снилося.

І Дюруа згадав чорну кухню за порожнім залом шинку, каструлі, що кидають жовті відблиски на стінки, кота коло печі, мордою до вогню, в позі скорченої химери, дерев’яний стіл, масний від часу і розлитих рідин, миску з супом, що парує посеред столу, запалену свічку між двома тарілками. Він уявив також батька й матір — цих двох селян з неквапливими рухами, уявив, як вони поволі сьорбають суп. Він знав кожну зморшку на їхніх старих обличчях. Знав навіть, про що вони розмовляють, вечеряючи вдвох.

Він знову подумав:

«Треба буде все-таки навідатись до них».

Одягтися й оглянувши себе перед люстерком, Дюруа загасив світло й зійшов униз.

На зовнішньому бульварі його обпали повії. Він відповідав їм, відсмикуючи руку: «Дайте мені спокій!» — так зневажливо й гнівно, немов вони його образили. За кого вони його мають? Шльондри зовсім не знаються на людях. Адже він у чорному фраку, він іде обідати до дуже багатих, дуже відомих, дуже поважних людей, — все це викликало в Дюруа таке почуття, ніби він сам став іншою людиною, світською людиною, справжньою великосвітською людиною.

Він упевнено вступив у освітлений високими бронзовими канделябрами передпокій і невимушеним жестом віддав свою паличку й пальто двом лакеям, що наблизились до нього.

Всі зали були яскраво освітлені. Пані Вальтер сиділа в другій, найбільшій. Вона зустріла його чарівною усмішкою. Він потиснув руку двом чоловікам, що прийшли раніше — панові Фірмену і панові Лароіп-Матьє, депутатам, анонімним редакторам «Французького життя». Пан Ларош-Матьє користувався в газеті особливим авторитетом через свій великий вплив у Палаті депутатів. Ніхто не сумнівався, що він стане колись міністром.

Потім прийшло подружжя Форестьє— пані Форестьє була чарівна в рожевому вбранні. Дюруа був уражений, коли побачив, як близько вона знайома з обома депутатами.

Вона тихенько розмовляла хвилин із п’ять біля каміна з паном Ларош-Матьє. Шарль здавався виснаженим. Він дуже схуд за останній місяць, кашляв безупину і все повторював:

— Доведеться поїхати на південь — пожити там хоч кінець зими.

Норбер де Варен і Жак Ріваль з’явились разом. Потім у глибині зали відчинились двері, і ввійшов пан Вальтер з двома дівчатами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років; одна з них була негарна, а друга — гарненька.

Дюруа вже знав, що патрон — батько родини, проте здивувався. Якщо він коли-небудь і думав про дочок свого директора, то тільки так, як думаєш про далекі краї, яких ніколи не побачиш.

До того ж він уявляв їх собі зовсім маленькими, а побачив перед собою жінок. І він трохи схвилювався від цієї несподіванки.

Коли його відрекомендували Вальтеровим дочкам, вони подали йому по черзі руку, відійшли і сіли коло столика, що, напевне, був призначений саме для них, і почали перебирати шовкові моточки в кошичку.

Чекали ще на когось; усі мовчали; почувалася та своєрідна ніяковість, що виникає перед званим обідом, на який зійшлися різні люди, що цілий день клопоталися своїми справами і не мають між собою нічого спільного.

Дюруа знічев’я підвів очі до стінки, і пан Вальтер спитав його здалеку, з видимим бажанням похвалитися своїм добром:

— Ви дивитесь на мої картини?

Це «мої» прозвучало особливо виразно.

— Я зараз покажу їх вам.

Пан Вальтер взяв лампу, щоб можна було розглянути всі деталі.

— Тут пейзажі,— сказав він.

Посередині стіни висіло велике полотно. Гільме — нормандське узбережжя під грозовим небом. Нижче — ліс, пензля Арпіньї, далі — алжірська рівнина, пензля Гійоме, з верблюдом на обрії, величезним верблюдом на високих ногах, схожих на якийсь химерний монумент.

Пан Вальтер перейшов до іншої стіни і мовив урочисто, ніби церемоніймейстер:

— Високе мистецтво.

Це були чотири картини: «Відвідини госпіталю» Жерве; «Жниця» Бастьєн-Лепажа; «Вдова» Бугро і «Страта» Жан-Поля Лоранса. Остання картина змальовувала, як загін «синіх» розстрілює вандейського священика під церковним муром.

На поважному обличчі патрона промайнула усмішка, коли він показав на дальшу стінку:

— А ось легкий жанр.

Тут насамперед впадало в око невеличке полотно Жана Беро, під назвою «Вгорі й унизу». На ньому гарненька парижанка піднімалася по східцях омнібуса. її голова вже на рівні імперіала, і чоловіки, що сидять на лавах, жадібно і з задоволенням втупили очі в це юне личко, що наближається до них, тим часом як чоловіки, що стоять на нижній площадці, розглядають — одні з виразом прикрості, інші — бажання — ноги молодої жінки.

Пан Вальтер держав лампу якнайвище і повторював, грайливо всміхаючись:

— Що? Хіба ж не втішно? Хіба ж не втішно?

Потім він освітив «Рятування потопаючої» Ламбера.

На столі, прибраному після обіду, сидить котеня і здивовано й занепокоєно розглядає муху, що потопає в склянці води. Воно підняло лапку, готове швидким рухом виловити муху. Проте воно ще не зважилось. Що ж то воно зробить?

Потім патрон показав полотно Детайля «Урок», на якому солдат у казармі навчає пуделя бити в барабан. При цьому він сказав:

— Як це дотепно!

Дюруа сміявся, виявляючи цим сміхом свою похвалу, захоплювався:

— Чудово, просто чудово, чуд…

І враз затнувся, почувши позад себе голос пані де Марель, яка тільки-но ввійшла.

Патрон далі освітлював картини і давав пояснення до них.

Він показував тепер акварель Моріса Лелуара «Перешкода». На ній був намальований портшез, що зупинився, бо посеред вулиці почали бійку два здоровенні хлопці, молодці, що боролись, як геркулеси. У віконце портшеза визирає чарівне жіноче личко, що дивиться… дивитьсд… без нетерплячки, без страху і навіть з повним захопленням на двобій цих звірів.

Пан Вальтер провадив:

— У мене є ще картини в інших кімнатах, але вони належать менш відомим, менш визнаним художникам.

А тут — моя добірна колекція. Я купую картини молодих, зовсім молодих, тримаю їх про запас у внутрішніх кімнатах і чекаю моменту, коли автори уславляться, — І додав зовсім тихо: —Тепер саме час купувати картини. Художники конають з голоду. У них нема ні копійки, ні копійки…

Дюруа вже нічого не бачив і слухав, не розуміючи. Пані де Марель тут, позад нього! Що ж йому робити? Привітати її? А раптом вона одвернеться або скаже йому щось образливе? А коли не підійти до неї, то що подумають інші?

«У всякому разі,— промайнуло у нього в голові,— треба виграти час». Він так хвилювався, що на мить йому схотілося вдати, що ніби він занедужав, і піти геть.

Всі картини було вже оглянуто. Патрон відійшов, щоб поставити лампу на місце й привітати останню гостю; а Дюруа — знову сам — почав розглядати полотна, немов іще не надивився на них.

Голова йому йшла обертом. Він чув голоси, уривки розмов. Пані Форестьє покликала його:

— Послухайте, пане Дюруа!..

Він поспішив до неї. Це вона хотіла рекомендувати йому якусь приятельку, що мала влаштувати в себе свято і бажала, аби про це було надруковано в хроніці «Французького життя».

Дюруа бурмотів:

— Неодмінно, пані, неодмінно…

Пані де Марель була тепер зовсім близько від нього. Він не наважувався обернутись, щоб відійти.

Раптом він подумав, що збожеволів; вона голосно мовила:

— Добрий день, Любий друже! Ви вже не впізнаєте мене?

Дюруа швидко обернувся. Пані де Марель стояла перед ним, усміхаючись, очі її сяяли веселістю й ніжністю. Вона простягла йому руку.

Він узяв її, тремтячи, ще побоюючись яких-небудь хитрощів і підступу. Вона лагідно додала:

— Що з вами сталося? Вас зовсім не видно.

Він відповів, затинаючись, неспроможний опанувати себе:

— Та в мене була сила-силенна роботи, сила-силенна. Пан Вальтер доручив мені нову посаду, яка вимагає від мене дуже багато часу.

Вона відказала, все ще дивлячись йому в вічі, і він не бачив у її погляді нічого, крім прихильності:

— Я знаю. Проте це не причина, щоб забувати друзів.

їх розлучила повна дама, яка щойно ввійшла, — декольтована, з червоними руками, з червоними щоками, претензійно вдягнена й зачесана; вона ступала так, що навіть у ході відчувалося, які важкі й товсті в неї стегна.

Помітивши, що всі ставилися до неї з великою пошаною, Дюруа спитав у пані Форестьє:

— Хто ця особа?

— Віконтеса де Персмюр, та, що підписується «Біла лапка».

Він сторопів і насилу стримав сміх.

— «Біла лапка»! «Біла лапка»! А я гадав, що це молода жінка, така, як ви. Оце «Біла ланка»? Гарна, гарна, ніде правди діти!

Слуга з’явився на дверях і об’явив: «Обід подано, пані».

Обід був банальний і веселий, один із тих обідів, де розмовляють про все і ні про що. Дюруа сидів між старшою дочкою патрона, негарною панною Розою, і пані де Марель. Це сусідство трохи бентежило його, хоч у неї був дуже задоволений вигляд і розмовляла вона із звичайною дотепністю. Спочатку він хвилювався, почував себе ніяково, немов музикант, що збився з тону. Проте незабаром обвикся й посміливішав, і їхні погляди, раз у раз зустрічаючись, розпитували один одного, інтимно, майже чуттєво, зливалися, як колись.

Раптом щось торкнулось його ноги під столом. Він тихо посунув коліно і натрапив на ногу сусідки, що не відсторонилась від цього дотику. В цю мить вони не розмовляли між собою, бо обоє обернулись до своїх сусідів.

Серце в Дюруа завмерло, і він ще трохи присунув своє коліно. Йому відповів легкий потиск. І він зрозумів, що їхнє кохання починається знов.

Що говорили вони після цього? Майже нічого, але їхні губи тремтіли кожного разу, коли зустрічались їхні погляди.

Проте Дюруа, бажаючи бути люб'язним з дочкою патрона, час од часу звертався до неї з якою-небудь фразою. Вона відповідала так само, як і мати — не задумуючись над змістом своїх слів.

По праву руч од пана Вальтера сиділа віконтеса де Персмюр з виглядом принцеси, і Дюруа не міг без усмішки дивитись на неї.

— А чи знаєте ви другу, ту, що підписується «Рожеве доміно»? — тихо спитав він у пані де Марель.

— Баронесу де Лівар? Звичайно, знаю.

— Вона така ж, як ця?

— Ні. Але не менш цікава. Висока, сухорлява, шістдесяти років, з фальшивими кучерями, із штучними зубами, з переконаннями часів реставрації і з туалетами тієї ж самої доби.

— І де тільки вони надибали цих допотопних матрон?

— Уламки знаті завжди в пошані у вискочок з буржуазії.

— І ніякої іншої причини нема?

— Іншої немає.

Далі розпочалась політична дискусія між патроном, двома депутатами, Норбером де Вареном і Жаком Рівалем. Вона тривала аж до десерту.

Коли повернулись у вітальню, Дюруа знов підійшов до пані де Марель і, дивлячись їй у вічі, спитав:

— Ви дозволите мені провести вас додому сьогодні?

— Ні.

— Чому?

— Тому що нан Ларош-Матьє, мій сусід, проводить мене до самих дверей кожного разу, коли я тут обідаю.

— Коли ж я вас побачу?

— Приходьте завтра до мене снідати.

І вони розійшлись, нічого більше не сказавши одне одному.

Дюруа залишився недовго, бо йому стало нудно. На сходах він наздогнав Норбера де Варена, який теж щойно вийшов. Старий поет узяв його під руку. Він уже не боявся його суперництва в газеті, бо вони працювали в різних галузях, і виявляв до свого колеги старечу приязнь.

— Чи не проведете мене трохи? — мовив він.

— Охоче, любий метре, — відповів Дюруа.

І вони поволі рушили по бульвару Мальзерб.

Париж був майже безлюдний у цю холодну ніч; такі ночі здаються просторішими від інших, зорі світять мовби з більшої високості, а повітря приносить у своєму крижаному подиху щось із надзоряної далечини.

Деякий час обидва мовчали. Потім Дюруа мовив знічев'я:

— Цей пан Ларош-Матьє справляє враження дуже розумної й освіченої людини.

Старий поет пробурмотів:

— Ви гадаєте?

Це запитання здивувало Дюруа.

— Авжеж, — невпевнено відповів він, — зрештою, він має репутацію одного з найобдарованіших у Палаті депутатів.

— Можливо. В царстві сліпих і одноокого вважають за короля. Бачите, всі ці люди — обмежені, бо їх розум замкнений між двома стінами — між грішми і політикою. Це невігласи, любий мій; з ними не можна розмовляти ні про що, ні про що з того, що ми любимо. їх розум затягнутий тванню, точніше, вкритий багном, мов Сена в Аньєрі. Важко знайти людину, що мала б розмах у думках, що давала б вам відчуття того безмежного простору, повітрям якого дихають на березі моря. Я знав кілька таких людей, але вони вже померли.

Норбер де Варен говорив ясним, але тихим голосом, що лунко зазвучав би в нічній тиші, якби він дав йому волю. Він здавався дуже схвильованим та сумним — охопленим тим сумом, що спадає часом на душу, — і душа здригається, як здригається земля, скута корою.

Він казав далі:

— Зрештою, це байдуже — трохи більше таланту чи трохи менше — коли всьому є кінець.

І він замовк. Дюруа, що почував себе цього вечора весело, мовив усміхаючись:

— Ви сьогодні не в гуморі, любий метре!

— Я такий завжди, юначе, — відповів старий поет, — і з вами через кілька років буде те саме, що й зі мною. Життя — це гора; доки підіймаєшся, дивишся на вершину і почуваєш себе щасливим; та коли врешті її досягнеш, раптом помічаєш схил і кінець, а це — смерть. Вгору йдеш довго, а вниз сходиш швидко. У ваші літа серце сповнене радості й надій, які, зрештою, ніколи не справджуються. А в моєму віці нічого вже не чекаєш… крім смерті.

Дюруа засміявся:

— Слово честі, від вашихслів у мене мороз пішов поза шкірою.

Норбер де Варен відповів:

— Ні, сьогодні ви мене не зрозумієте, але коли-небудь пригадаєте те, що я вам кажу. Бачите, настає такий день, — а для багатьох він настає рано, — коли годі,вже сміятись, бо поза всім, що бачиш, помічаєш смерть.

О, ви навіть не розумієте цього слова — «смерть»! Для молодих воно нічого не означає. А для старих — воно жахливе.

Так, це починаєш розуміти відразу, невідомо чому, невідомо з якого приводу, і тоді на життя дивишся вже по-іншому. Щодо мене, то вже п’ятнадцять років, як я її відчуваю, вона точить мене всередині, немов якийсь хробак. Вона потроху, з кожним місяцем, з кожною годиною розхитує мене, немов будинок, що має завалитись. Вона спотворює мене так, що я себе не впізнаю. В мені нема більше нічого мого, нічого від мене, того веселого, бадьорого й дужого чоловіка, яким я був у тридцять років. Я бачив, як вона вибілювала моє чорне волосся — з такою досвідченою і жорстокою повільністю! Вона забрала в мене мою пружну шкіру, мої м’язи, зуби, все моє колишнє тіло, і залишила тільки сповнену розпачу душу, та й ту вже скоро забере.

Так, вона знівечила мене, проклята, вона нишком, по-зрадницьки, кожну мить руйнувала мою істоту. І тепер я чую свою смерть в усьому, що роблю. Кожен крок наближає мене до неї, кожен рух, кожен подих прискорює її мерзенну роботу. Дихати, спати, пити, їсти, працювати, мріяти, робити все, що ми робимо, — це вмирати. Та й жити, зрештою — це теж умирати!

О, ви про це дізнаєтесь! Якби ви подумали про це хоч із чверть години, ви зрозуміли б.

Чого ви сподіваєтесь? Кохання? Ще кілька поцілунків — і ви станете безсилим.

А далі що? Гроші? Для чого? Щоб платити жінкам? Ото щастя! Щоб об’їдатися, обрости салом та кричати цілісінькі ночі від подагри?

А ще що? Слава! Навіщо, коли для вас уже не існує кохання?

А далі? Скрізь, кінець-кінцем, смерть.

Я бачу її тепер так близько, що часто мені хочеться простягти руку й відштовхнути її. Вона вкриває землю і витає в просторі. Я знаходжу її скрізь. Комашки, розчавлені на шляху, зів’яле листя, сива волосина в бороді друга, — все це крає мені серце і волає: «Ось вона!»

Вона отруює мені все, що я роблю, все, що я бачу, все, що я їм і п’ю, все, що я люблю: місячне сяйво, схід сонця, морські обшири, повноводні річки, повітря літніх вечорів, яким так приємно дихати.

Норбер де Варен ішов неквапом, трохи засапавшись, і міркував уголос, майже забувши, що його слухають.

Він казав:

— І ніколи жодна істота не повертається, ніколи… Зберігаються форми — статуї, зліпки, що відтворюють схожі предмети; однак моє тіло, моє обличчя, мої думки, мої бажання не з’являться вже ніколи. А тим часом будуть народжуватись мільйони, мільярди істот, що матимуть на кількох квадратних сантиметрах ніс, очі, лоб, щоки і рот, як у мене, та й душі в них будуть такі, як у мене, хоч сам я ніколи не повернусь; ніколи ніщо моє— тільки моє! — не відродиться в цих незліченних і відмінних створіннях — безмежно відмінних, хоч приблизно схожих.

За що ж ухопитись? До кого звернути зойки розпачу? У що можна вірити?

Усі релігії — безглузді з їх дитячою мораллю і з егоїстичними обіцянками; вони напрочуд дурні.

Сама тільки смерть безсумнівна…

Норбер де Варен спинився, взяв Дюруа за вилоги пальта і знов повільно заговорив:

— Думайте про все це, юначе, думайте про це дні, місяці й роки — і ви побачите життя з іншого боку. Спробуйте визволитись від усього, що обплутує вас, зробіть надлюдське зусилля, щоб відступитись за життя від своєї плоті, своїх інтересів, своїх думок і цілої людськості, щоб зазирнути в глибину речей, — і ви збагнете тоді, які нікчемні всі суперечки романтиків і натуралістів та всі дискусії про бюджет.

Він пішов далі швидким' кроком.

— Але ви відчуєте також чорну тугу тих, що зневірились у всьому. Ви безтямно пручатиметесь, охоплені безнадією й сумнівами. Ви кричатимете: «Рятуйте!» —і ніхто не відповість вам. Ви простягатимете руки, ви благатимете допомоги, кохання, розради, порятунку — і ніхто не прийде до вас.

Чому ми так страждаємо? Мабуть, тому, що ми народжуємось більше для матеріального, ніж для духовного життя; але мислення утворило диспропорцію між станом нашого надмірно розвиненого розуму і непорушними умовами нашого існування.

Гляньте на простих обивателів: поки їх не спіткає лихо, вони задоволені своєю долею, бо світова скорбота їм невластива. Тварини теж не відчувають її.

Спинившись, Норбер де Варен замовк на якусь мить, а потім сказав стомлено й покірно:

— Що ж до мене — я пропаща істота. В мене нема ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри, ні дружини, ні дітей, ні Бога.

Він знов помовчав, а тоді додав:

— В мене є тільки рима.

Потім, підвівши голову до неба, де блищав місяць, він продекламував:

І прагну розгадать я зміст життя туманний У небі чорному, де плине місяць тьмяний.

Вони дісталися вже до мосту Згоди, мовчки перейшли його, потім пішли вздовж Бурбонського палацу. Нарешті Норбер де Варен озвався:

— Оженіться, мій друже, ви не уявляєте собі, що значить жити самотнім у мої літа. Самотність сповнює мене нестерпною тугою — самотність у кімнаті, біля каміна, ввечері. Мені тоді здається, що я один-однісінький на землі, жахливо самотній, оточений невідомими небезпеками, незнаними й грізними речами; і стіна, що відмежовує мене від мого сусіда, віддаляє мене від нього так, як від зір, що їх я бачу у вікно. Якась гарячка охоплює мене, гарячка страждання і страху, а мовчання стін жахає. Воно таке глибоке й сумне, це мовчання кімнати, де живеш сам-один. Це мовчання гнітить не тільки тіло, але й душу; і коли рипнуть меблі, то весь здригаєшся, бо кожен звук у цьому похмурому житті здається несподіваним.

Він замовк, а за хвильку докинув:

— Добре все-таки на старість мати дітей!

Вони дійшли до середини Бургундської вулиці. Норбер де Варен спинився перед високим будинком, подзвонив, потиснув руку Дюруа і сказав:

— Забудьте все це старече базікання, юначе, і живіть відповідно до вашого віку; прощавайте!

І він зник у чорному під’їзді.

На Дюруа наліг сум. Йому здавалось, ніби йому щойно показали якусь яму, повну кісток, — яму, куди він неминуче має колись упасти. Він прошепотів:

— Йому, далебі, невесело живеться. Не хотів би я сидіти в першому ряду й дивитися на плин його думок, хай йому всячина!

Проте, спинившись, аби дати пройти напахченій дамі, що вийшла з коляски, він жадібно вдихнув аромат вербени та ірису, яким повіяло в повітрі. Його серце враз сповнилось надією й радістю, і спогад про пані де Марель, яку він побачить наступного дня, пройняв його всього.

Все йому усміхалось, життя ніжно вітало його. Гарна це річ — здійснення надій!

Він заснув, наче в якомусь сп’янінні, і встав рано, щоб прогулятись пішки до авеню Булонського Лісу, перш ніж піти на побачення.

Вітер змінився, за ніч розпогодилось; було тепло, і сонце гріло, як у квітні. Всі постійні відвідувачі Булонського Лісу вийшли цього ранку на заклик ясного й тихого неба.

Дюруа ступав поволі, п’ючи легке, солодке, немов весняні ласощі, повітря.

Він пройшов Тріумфальну арку і пішов по великій алеї назустріч вершникам. Він дивився, як їхали риссю або мчали чвалом чоловіки й жінки, світські багатії; але тепер він мало заздрив їм. Він знав їх майже всіх на ім’я, знав суму їхніх прибутків і закулісну сторону їхнього життя, бо його службові обов’язки зробили з нього щось подібне до довідника паризьких знаменитостей та скандалів.

Проїжджали амазонки, стрункі, затягнуті в темні вбрання, з гордовитим і неприємним виглядом, що властивий багатьом жінкам, коли вони сидять верхи на коні; і Дюруа розважався тим, що промовляв півголосно, як промовляють молитву в церкві, імена, титули та звання їхніх справжніх або гаданих коханців; часом навіть, замість сказати; «Барон де Танкеле», «Князь де ля Тур-Ангеран», — він шепотів: «Лесбос: Луїза Мішо з «Водевіля», Роза Маркетен із Опери».

Ця гра дуже тішила його, неначе він викривав під суворою зовнішністю довічне й глибоке безчестя людське, а це звеселяло його, збуджувало і втішало.

Потім він промовив уголос: «Зграя лицемірів!» —і почав шукати очима тих вершників, про яких розповідали найбрудніші історії.

Він побачив чимало таких, яких підозрівали в шулерстві, в усякому разі, картярні були для них головним джерелом існування — єдиним джерелом і, безумовно, непевним.

Інші, особи дуже відомі, жили виключно на ренту своїх дружин — це всі знали точно; ще інші — на ренту своїх коханок, — так запевняли люди поінформовані. Багато хто з них платив свої борги (благородний вчинок), причому аж ніяк не можна було догадатись, звідки вони діставали потрібні гроші (дуже підозріла таємниця). Він бачив фінансистів, чиє багатство почалося з крадіжки — їх приймали всюди, в найблагородніших домах; бачив людей, таких шанованих, що дрібні буржуа знімали капелюхи перед ними, хоч їхні нахабні спекуляції у великих державних підприємствах не становили таємниці для того, хто знав зворотну сторону життя.

У всіх них були чванливі постаті, гордовиті посмішки, зухвалі погляди — і в тих, що з бакенбардами, і в тих, що з вусами.

Дюруа сміявся, повторюючи:

— Оце справді зграя пройдисвітів, зграя шахраїв!

Та ось промчала риссю чудова низька-відкрита коляска, запряжена двома стрункими білими кіньми, гриви та хвости яких маяли на вітрі; ними правувала невеличка молода блондинка — відома куртизанка; два груми сиділи позад неї.

Дюруа спинився — йому хотілось уклонитися їй, привітати оплесками цю жінку, що зробила собі кар’єру коханням і зухвало пишалась тут, у годину гуляння лицемірних аристократів, своєю безсоромною розкішшю, заробленою в ліжку. Він, мабуть, невиразно відчував, що між нею і ним є щось спільне, є якийсь природний зв’язок, що вони — люди однієї породи, з однаковою душею, і що він досягне успіху завдяки зухвалим діям такого ж самого сорту.

Назад він ішов тихше, з глибоким задоволенням у серці, і досяг дверей дому своєї колишньої коханки трохи раніше призначеного часу.

Вона зустріла його поцілунком, немов не було між ними ніякого розриву; вона-навіть забула на кілька хвилин ту розважливу обережність, завдяки якій не дозволяла пестощів у себе вдома.

Потім вона сказала йому, цілуючи закручені кінчики його вусів:

— Ти не знаєш, яке лихо спіткало мене, любий? Я сподівалась провести з тобою гарний медовий місяць, але чоловік приїздить на мою голову, аж на півтора місяці: він узяв відпустку. Та я не хочу лишатись аж півтора місяці без тебе, особливо після нашої сварки; і ось як я влаштувала справу: ти прийдеш до нас обідати в понеділок, я вже казала йому про тебе. Я познайомлю тебе з ним.

Дюруа вагався, трохи збентежений, бо він ніколи ще не опинявся віч-на-віч з чоловіком, жінкою якого володів. Він побоювався, що його зрадить що-небудь — ніяковість, погляд абощо. Він пробурмотів:

— Ні, краще вже я не буду знайомитися з твоїм чоловіком.

Клотільда наполягала, стоячи перед ним, дуже здивована, з наївно розплющеними очима.

— Та чому ж? Це ж смішно! Адже таке трапляється щодня. Я гадала, ти розумніший.

Дюруа образився:

— Ну, гаразд, я прийду обідати в понеділок.

Вона додала:

— Щоб це здавалося зовсім природним, я покличу й подружжя Форестьє, хоч це мене, зрештою, не дуже радує — приймати в себе дома.

До понеділка Дюруа не думав більше про це побачення; та, вже піднімаючись сходами до пані де Марель, він відчув себе дивно збентеженим — не тому, що йому було гидко потиснути руку цьому чоловікові, пити його вино та їсти його хліб, — ні, він просто чогось боявся, сам не знаючи чого.

Його провели до вітальні, де йому довелося чекати, як завжди. Потім двері відчинились, і він побачив високого сивобородого чоловіка, з орденом у петлиці, поважного й коректного. Чоловік наблизився до нього і мовив дуже гречно:

— Моя дружина часто говорила про вас, пане, і мені дуже приємно познайомитися з вами.

Дюруа ступив до нього, намагаючись надати своєму обличчю виразу глибокої щирості, і з перебільшеною енергією потиснув простягнену руку господаря. Коли вони посідали, він не знав, що йому сказати.

Пан де Марель підкинув поліно в камін і спитав:

— Ви вже давно займаєтесь журналістикою?

Дюруа відповів:

— Всього кілька місяців.

— А, то ви швидко зробили кар’єру!

— Так, досить швидко. — І він почав говорити про те про се, не дуже думаючи про свої слова, повторюючи всі загальники, що вживаються між малознайомими людьми. Він заспокоївся і ситуація вже здавалась йому дуже кумедною. Він дивився на старече й поважне обличчя пана де Марель, і йому кортіло засміятись. «Я наставив тобі роги, старий, — думав він, — я наставив тобі роги». І його проймало якесь таємне, порочне задоволення, радість злодія, що спритно вкрав, уникнувши підозри, підступна захоплююча радість. Йому захотілося раптом заприятелювати з цим чоловіком, здобути його довіру, примусити його розповісти всі свої таємниці.

Аж тут до вітальні увійшла пані де Марель і, окинувши їх лукавим і непроникним поглядом, підійшла до Дюруа, що не наважився при чоловікові поцілувати їй руку, як він це завжди робив.

Вона була спокійна й весела, як людина, що бувала в бувальцях і через своє природжене й одверте лукавство вважає цю зустріч природною і простою. З’явилась і Лоріна й стриманіше, ніж звичайно, підставила лобика Жоржеві, бо в присутності батька вона ніяковіла. Мати мовила до неї.

— Чого ж ти сьогодні не назвала його Любим другом?

Дівчинка зашарілася — так ніби їй сказали якусь велику безтактність, висловили те, про що слід було мовчати, викрили інтимну і трохи грішну таємницю її серця.

Коли прийшли Форестьє, всі жахнулись від вигляду Шарля. Він страшенно змарнів і зблід за останній тиждень, безперестанку кашляв. Він сказав, що вони виїжджають до Кану в наступний четвер на наполегливу вимогу лікаря.

Вони пішли додому рано, і Дюруа сказав, хитаючи головою:

— По-моєму, йому вже небагато лишилось. Він недовго протягне.

Пані де Марель байдуже відгукнулась:

— О, він уже на шляху до смерті. Ось кому пощастило знайти собі хорошу жінку.

— Вона багато допомагає йому? — спитав Дюруа.

— Та вона робить за нього все. Вона в курсі всіх справ. Вона знає всіх, хоч здається, ніби вона ні з ким не бачиться; дістає все, що хоче, як хоче і коли хоче. О, таких тонких, спритних інтриганок, як вона, пошукати треба. Це справжній скарб для чоловіка, який хоче домогтися успіху.

Дюруа питав далі:

— Вона й одружиться вдруге скоро, мабуть?

— Так, — відповіла пані де Марель. — Я навіть не здивувалася б, якби вона вже мала когось на прикметі… Якого-небудь депутата… якщо тільки… якщо тільки він не відмовиться… бо… бо… виявилися б, мабуть, серйозні перешкоди… моральні… А втім, годі! Я нічого не знаю.

Пан де Марель пробурмотів повільно й невдоволено:

— Ти завжди занадто підозрюєш інших, а я цього не люблю. Не втручайся ніколи в чужі справи. Нехай кожен чинить так, як йому підказує його власне сумління. Це мало б бути правилом для всіх.

Дюруа пішов додому схвильований; в голові його снувалися невиразні плани.

Другого дня він відвідав подружжя Форестьє й побачив, що вони вже майже зібралися в дорогу. Шарль, простягтись на дивані, дихав перебільшено важко і повторював:

— Я повинен був виїхати іще місяць тому.

Потім він дав Дюруа цілу низку розпоряджень по газеті, хоч усе було вже погоджено й умовлено з паном Вальтером.

Прощаючись, Дюруа енергійно потиснув руку своєму товаришеві:

— Ну, друже, до скорого побачення.

Проте коли пані Форестьє провела його до дверей, він промовив:

— Ви не забули нашої угоди? Ми друзі й спільники, чи не так? Отже, якщо я буду вам потрібний у будь-якій справі, не вагайтесь. Телеграма чи лист — і я до раших послуг.

Вона прошепотіла:

— Дякую, я не забуду.

І її очі теж сказали: «Дякую», але ще глибше й ніжніше.

Сходячи вниз, Дюруа зустрів пана де Водрека, якого він одного разу вже бачив у неї і який ішов тепер нагору повільним кроком. Граф здавався сумним — можливо, через цей від’їзд?

Дюруа, бажаючи показати себе світською людиною, шанобливо вклонився йому.

Той відповів чемно, але трохи згорда.

Подружжя Форестьє виїхало в четвер увечері.

VII

Відсутність Шарля надала Дюруа більшої ваги в редакції «Французького життя». Він умістив кілька передових за своїм підписом, підписував так само і хроніку, бо патрон вимагав, аби кожен відповідав за те, що пише. Кілька разів він вступав у полеміку, з якої виходив переможцем, а його постійні зносини з державними діячами поступово готували з нього спритного й завбачливого редактора політичного відділу.

Одну тільки чорну хмарку бачив він на своєму обрії. Невеличка конкуруюча газета постійно нападала на нього, або, точніше, нападала в його особі на завідувача відділу хроніки «Французького життя», на завідувача «відділу сенсаційної хроніки пана Вальтера», як писав анонімний співробітник цієї газетки, що звалася «Перо». Дюруа щодня знаходив у ній уїдливі замітки і всякі інсинуації.

Жак Ріваль сказав Дюруа:

— А ви однак терплячий.

Той пробурмотів:

— Що ж ви хочете, тут нема прямого нападу.

І от якось після полудня, коли Дюруа увійшов до редакційного приміщення, Буаренар подав йому черговий номер «Пера».

— Гляньте, тут іще одна неприємна для вас замітка.

— А-а! І з якого приводу?

— З приводу дурниці — арешту якоїсь громадянки Обер поліцейський агентом добропристойності.

Жорж узяв подану йому газету і прочитав під заголовком «Дюруа бавиться» таке:

«Славетний репортер «Французького життя» повідомляє нас сьогодні, що пані Обер, про арешт якої агентом поліцейської бригади добропристойності ми писали, існує тільки в нашій уяві. Проте згадана особа проживає на Монмартрі, вулиця де л’Екюрей, 18. Зрештою, нам цілком зрозуміло, який інтерес або які «інтереси» можуть мати агенти вальтерівського банку в тому, щоб підтримувати агентів префекта поліції, який терпить їхню комерцію. Що ж до згаданого вище репортера, то хай він краще подав би нам щось із тих прекрасних сенсаційних новин, які становлять його секрет: повідомлення про смерті, спростовувані наступного дня, про бої, яких не було, про важливі висловлювання коронованих осіб, що нічого не казали, — взагалі всю інформацію, що складає «Вальтерівські прибутки», або нескромні подробиці про вечори у жінок сумнівної слави, чи про добротність деяких продуктів, що становить багатюще джерело для декого з наших колег».

Дюруа скорше розгубився, ніж розсердився; він зрозумів, що тут є щось дуже неприємне для нього.

Буаренар спитав:

— Хто дав вам таку інформацію?

Дюруа силкувався пригадати, але не міг. Потім раптом йому сяйнуло:

— Таж це Сен-Потен!

Він іще раз перечитав замітку в «Пері» і раптом почервонів, обурений обвинуваченням у продажності.

— Як, вони підозрюють, що мені платять за…

Буаренар урвав його:

— Авжеж. Це буде для вас дуже прикро. Патрон суворо стежить за такими речами. Це ж може часто траплятись у хроніці…

В цю мить увійшов Сен-Потен. Дюруа підбіг до нього:

— Ви бачили замітку в «Пері»?

— Так, і я зараз саме від громадянки Обер. Вона справді існує, але не була заарештована. Це зовсім безпідставна чутка.

Тоді Дюруа кинувся до патрона; той прийняв його холодно й недовірливо. Вислухавши його пояснення, пан Вальтер сказав:

— Підіть самі до цієї дами й подайте таке спростування, щоб про вас не писали більше нічого подібного. Я маю на увазі те, чим закінчується замітка. Це дуже прикро для газети, для мене й для вас. Журналіст — так само, як дружина Цезаря, — повинен бути поза всякою підозрою.

Дюруа сів у фіакр, взявши Сен-Потена за провідника, і гукнув візникові:

— Монмартр, вулиця л’Екюрей, 18!

Це був величезний будинок, і їм довелося піднятися аж на шостий поверх. Двері відчинила стара жінка у вовняній кофті.

— Чого вам іще треба від мене? — сказала вона, побачивши Сен-Потена.

— Я привіз до вас цього пана — інспектора поліції, що хотів би довідатись про вашу справу, — відповів той.

Тоді жінка впустила їх.

— Тут після вас іще двоє приходили з газети, не знаю, з якої саме, — додала вона.

Потім спитала в Дюруа:

— То ви, пане, хочете довідатись, як було діло?

— Атож. Чи були ви арештовані поліцейським агентом добропристойності?

Жінка аж руками сплеснула.

— Та ніколи в світі, паночку мій, ніколи в світі! Ось як було діло. М’ясник, у якого я завжди купую, постачає гарне м’ясо, однак він обважує. Я часто помічала це, проте мовчала. Та ось недавно прошу я в нього два фунти на котлети, бо чекала дочку й зятя обідати, і бачу, що він відважує мені кістки з обрізками, щоправда, кістки з м’яса для котлет, але не з того, яке мені треба. Я щоправда, могла б зробити із нього рагу, але коли я прошу на котлети, то навіщо ж мені чужі обрізки? Отож я відмовляюсь. Тоді він мені каже: «Стара відьма», — а я йому: «Старий шахрай». Слово по слову — і ми так полаялись, що люду зібралось перед крамницею більше сотні, і всі регочуть та й регочуть. Нарешті прийшов поліцейський і повів нас до комісара. Побули ми там, та й випустили нас. Відтоді я купую м’ясо в іншому місці й навіть не проходжу повз його двері, щоб уникнути сварки.

Жінка замовкла. Спитав Дюруа:

— І це все?

— Отак усе й було, любий пане.

І, запропонувавши йому скляночку наливки, від якої Дюруа відмовився, стара попросила, аби в рапорті було сказано, що м’ясник обважує людей.

Повернувшись до редакції, Дюруа написав відповідь:

«Якийсь анонімний писака з «Пера», висмикнувши в себе з хвоста власне перо, чіпляється до мене з приводу старої, яку нібито арештував агент добропристойності. Я заперечую це. Я сам бачив громадянку Обер, якій щонайменше шістдесят років, і вона якнайдокладніше розповіла мені про свою сварку з м’ясником за недоважене м’ясо на котлети, що й спричинилося до пояснень у поліцейського комісара.

Ото і вся справа.

Що ж до решти інсинуацій з боку редактора «Пера», то я їх нехтую. До того ж на такі речі не відповідають, коли автор ховається під машкарою.

Жорж Дюруа».

Пан Вальтер і Жак Ріваль, який щойно прийшов, визнали цю відповідь достатньою, і було вирішено негайно пустити її в кінці хроніки.

Дюруа повернувся додому рано, трохи схвильований і стривожений. Що відповість той? Хто він? Чому так гостро на нього нападає? Завдяки різкій вдачі журналістів ця дурниця може зайти далеко, дуже далеко.

Спав він погано.

Коли він перечитав другого дня свою замітку в газеті, вона здалась йому ще гострішою, ніж у рукопису. «Можна було пом’якшити деякі вислови», — подумав він. Він хвилювався цілий день, а вночі знову погано спав. Встав удосвіта, щоб піти по черговий номер «Пера», де мала бути відповідь на його спростування.

Надворі знову похолодало, був добрячий мороз. Струмки тяглися вздовж тротуарів, як крижані стрічки.

Газет іще не продавали, і Дюруа згадав той день, коли з’явився його перший нарис — «Спогади африканського стрільця». Руки й ноги в нього мерзли, щеміли, особливо кінці пальців, і, щоб зігрітися, він почав бігати навколо заскленого кіоска, де продавщиця сиділа коло жаровні; крізь віконечко було видно тільки її ніс та червоні щоки під вовняним каптуром.

Нарешті рознощик газет передав очікуваний пакунок у віконечко, і жінка простягла Дюруа «ІІеро» вже розгорнутим.

Він пошукав очима своє ім’я і спочатку нічого не побачив. Зітхнув з полегкістю, та раптом помітив відповідь, виділену двома рисками:

«Громадянин Дюруа з «Французького життя» друкує спростування, але, спростовуючи, знову бреше. Проте він визнає, що пані Обер існує і що агент водив її до поліції. Отже, залишається тільки додати слово «добропристойності» після слова «агент», і цим усе буде сказано.

Однак совість деяких журналістів на рівні їхнього таланту.

І я підписуюсь:

Луї Лангремон».

Серце в Дюруа закалатало, і він подавсь додому, не дуже добре розуміючи, що робить. Отже, його образили і образили так, що вагатись далі не можна. За віщо? За дурницю. За якусь стару бабу, яка посварилася з м'ясником.

Він швидко одягся і пішов до пана Вальтера, хоч, мабуть, не було ще й восьмої години ранку.

Пан Вальтер уже встав і читав «Перо».

— Що ж, — сказав він з поважним виразом обличчя, побачивши Дюруа, — вам уже не можна ніяк відступати.

Дюруа нічого не відповів.

Видавець повів далі:

— Зараз же йдіть і розшукайте Ріваля, і він подбає про ваші інтереси.

Дюруа пробурмотів кілька невиразних слів і побрався до фейлетоніста, який іще спав. На дзвінок він схопився із ліжка і, прочитавши замітку, мовив:

— Хай йому чорт, треба піти туди. Кого ви намічаєте другим свідком?

— Я не знаю.

— Хіба Буаренара? Як на вашу думку?

— Про мене — хай буде Буаренар.

— Ви добре фехтуєте?

— Зовсім не вмію.

— Огуди к лихій годині! А як із пістолетом?

— Трохи стріляю.

— Добре. Ви повправляйтесь, поки я клопотатимусь про справу. Почекайте мене хвилинку.

Ріваль вийшов до туалетної і незабаром повернувся — вмитий, поголений, коректний.

— Ходімо зі мною, — сказав він.

Ріваль жив на першому поверсі невеличкого будинку і тепер повів Дюруа в підвал — величезний підвал, перетворений на фехтувальний зал і тир; всі отвори на вулицю були забиті.

Він засвітив газові ріжки, що вели в глибину другого невеличкого підвалу, де стояв залізний манекен, розмальований червоним та синім, поклав на стіл дві пари пістолетів нової системи, що набиваються з затвора, і почав віддавати уривчасті команди, немов це було вже на місці дуелі:

— Готово! Плі! Раз, два, три!

Спантеличений Дюруа слухався, підносив руку, націлявся, стріляв; а що він раз у раз влучав манекенові просто в живіт, бо замолоду часто користувався старим кавалерійським пістолетом батька і перебив чимало птиці у дворі, то Жак Ріваль задоволено приказував:

— Добре, дуже добре, саме так, саме так!

Потім він його залишив, мовивши:

— Стріляйте отак до півдня. Ось вам патрони, не шкодуйте їх. Я вернусь, заберу вас із собою снідати і розкажу новини.

Дюруа вистрілив іще кілька разів, потім сів і замислився.

«Яке ж це безглуздя — такі-от справи! Що це має довести? Хіба шахрай стане меншим шахраєм після дуелі? Яка користь для ображеної порядної людини важити життям, підставляючи груди під кулю негідника?»

І чорний сум наліг на нього; він пригадав усе те, що казав Норбер де Варен про убозтво людського розуму, про нікчемність ідей і прагнень, про безглуздя моралі.

І він голосно мовив:

— Це, далебі, правда, хай йому всячина!

Дюруа захотілося пити і, почувши позад себе дзюрчання води, він побачив прилад для душу й налився з-під крана. Потім він знову замислився. Сумно було в цьому льоху, сумно, немов у домовині. Глухий стукіт екіпажів на вулиці здавався далеким гуркотом громовиці. Котра вже година? Час, напевно, тягнеться тут, як у в’язниці, де ніщо і ніхто його не відзначає, за винятком тюремника, що приносить їжу.

Дюруа чекав довго-довго. Потім він почув кроки, голоси, і з’явився Жак Ріваль разом із Буаренаром. Ріваль вигукнув:

— Усе гаразд!

Дюруа подумав, що справа скінчилась яким-небудь вибачним листом, серце його закалатало, і він пробурмотів:

— А!.. Дякую.

— Цей Лангремон — не з полохливих, — вів далі фейлетоніст. — Він погодився на всі наші умови. Двадцять п’ять кроків, стріляти один раз, після команди, піднімаючи пістолета. Так рука куди певніша, ніж при наводці зверху вниз. Дивіться, Буаренаре, я вам зараз покажу.

І, взявши пістолета, Ріваль почав стріляти, аби довести, що цілитися значно краще, коли підносиш руку.

Потім він сказав:

— Тепер ходімо снідати, уже за дванадцяту.

Вони подалися до сусіднього ресторану. Дюруа за весь час не мовив ані слова; він їв, щоб не подумали, ніби йому страшно; потім він пішов з Буаренаром до редакції і неуважно, машинально взявся до своєї роботи. Всі вирішили, що він молодчага.

Жак Ріваль попрощався з ним надвечір; умовились, що секунданти приїдуть екіпажем завтра вранці, о сьомій годині, а потім всі разом вирушать у ліс Везіне, де й відбудеться зустріч.

Все це сталося несподівано, всупереч волі Дюруа, без жодного його слова згоди чи відмови, і так швидко, що він був приголомшений, наляканий і не дуже добре розумів, що саме діється.

Він повернувся додому о дев’ятій, пообідавши з Буаренаром, який з приязні не покидав його цілий день.

Лишившись на самоті, Дюруа кілька хвилин міряв кімнату сягнистим кроком. Він був надто схвильований, аби про щось міркувати. Єдина думка володіла його розумом: «Завтра дуель», — але вона не збуджувала нічого, крім невиразного й непереможного хвилювання. Колись він був солдатом, стріляв в арабів, але майже без небезпеки для себе, немов у вепрів на полюванні.

Зрештою, він зробив те, що мусив зробити. Він показав себе таким, яким і треба було показати. Про це будуть говорити, його хвалитимуть, вітатимуть.

Він сказав уголос, як це буває під час великого напруження думки:

— Яка ж він усе ж таки тварюка — той Лангремон!

Потім сів і замислився. Кинув на стіл картку свого супротивника, яку Жак Ріваль дав йому, щоб він знав адресу.

Дюруа знову перечитав картку, як перечитував сьогодні уже разів із двадцять: «Луї Лангремон, вулиця Монмартр, 176». От і все.

Він дивився на ці рядки літер, що здавалися таємничими, сповненими якогось тривожного змісту. «Луї Лангремон»… — Що це за суб’єкт? Якого віку? Який він на зріст? Яке в нього обличчя? Хіба ж не обурливо, що хтось чужий, незнайомий знанацька вдирається у ваше життя — без причини, задля примхи, через стару бабу, що погиркалася з м’ясником.

Дюруа ще раз голосно мовив:

— Яка тварюка!

І застиг, замислившись, втупивши очі в картку. У ньому прокидався гнів на цей папірець, лютий гнів разом із чудним почуттям непевності. Яка ж це безглузда історія! Він узяв маленькі ножиці для нігтів, що лежали на столі, і проштрикнув надруковане ім’я посередині — наче вгородив кинджал у серце супротивника.

Отже, він буде битись, битись на пістолетах! Чому ж він не вибрав шпаги? Тоді б відбувся подряпиною на руці або на плечі, а з пістолетами ніколи не знаєш, чим закінчиться.

Він сказав:

— Ну, годі, треба бути сміливішим!

Від звуку власного голосу Дюруа затремтів і озирнувся навколо. Він починав занадто нервуватись. Випивши склянку води, він ліг, одразу ж погасив світло й заплющив очі.

Йому було жарко під ковдрою, хоч у кімнаті було досить холодно; заснути не вдавалось. Він раз у раз перевертався: п’ять хвилин лежав горічерева, потім лягав на лівий бік, тоді на правий.

Йому все ще хотілося пити. Підвівся, щоб напитись, і його пойнята тривога: «Невже я боюсь?»

Чому його серце калатає від кожного звичного звуку в кімнаті? Коли настінний годинник мав продзвонити, він підскакував від тихенького шарудіння пружини, йому перехоплювало подих, і він мусив розкривати рота, щоб дихати — такий був пригнічений.

Він почав по-філософському обмірковувати, страшно йому чи ні?

Безперечно, йому аж ніяк не може бути страшно — адже він вирішив іти до кінця, твердо вирішив битись і не тремтіти. Однак він почував таке глибоке хвилювання, що спитав себе: «А чи буває страх мимоволі?» І його охопили сумніви, тривога, жах. Коли якась сила, могутніша за його волю, вища, непереможна, опанує його, що ж може тоді трапитись? Що може трапитись?

Певна річ, він стане до бар'єра, бо вирішив стати. А якщо він затремтить? Якщо знепритомніє? Він подумав про своє становище, про репутацію, про майбутнє.

І раптом Дюруа відчув непереборне бажання — подивитись на себе в люстерко. Він знову засвітив свічку. Побачивши своє обличчя в полірованому склі, ледве впізнав себе — так, ніби побачив уперше. Очі здавались величезними, обличчя — бліде як крейда.

Раптом його мозок, мов куля, пронизала думка: «Можливо, завтра о цій годині я буду вже мертвий». І серце його знову шалено калатало.

Він обернувся до ліжка й виразно побачив, як лежить горілиць на тих самих простирадлах, що з них недавно встав; обличчя по-мертвечому спалося, а навік закам’янілі руки вкриті смертельною блідістю.

Ліжко здалося Дюруа страшним; щоб не бачити його, він розчинив вікно і виглянув надвір.

Крижаний холод пройняв його з голови до ніг, і він відсахнувся, задихаючись.

Йому спало на думку розпалити камін. Він поволі роздмухав вогонь, не обертаючись назад. Руки трохи тремтіли, коли він брав що-небудь. У голові паморочилось; думки роїлися роєм, уривчасті образи ставали невловимими, болісними; він перебував у стані якогось химерного сп’яніння.

Раз у раз він питав себе: «Що мені робити? Що зі мною буде?»

Він знову почав ходити, машинально повторюючи:

— Треба бути енергійним, дуже енергійним.

Потім подумав: «Треба написати батькам, про всяк випадок».

Сів, узяв аркуш паперу і вивів: «Любий тату, люба матінко…»

Але ці слова здались йому не досить урочистими для таких трагічних обставин. Він порвав аркуш і написав: «Любі батьки, завтра вдосвіта я битимусь на дуелі, і може статися, що…»

Дюруа не наважився докінчити листа і рвучко схопився з місця.

Думка про дуель гнітила його. Він має битись на дуелі! Уникнути цього вже не можна. Що ж діється в ньому? Адже він хотів битись; цей намір, це рішення були непохитні — а йому здається, що, всупереч усім зусиллям волі, в нього не стане сили навіть доїхати до місця дуелі.

Час од часу його зуби тихенько і якось сухо цокотіли, і він питав себе: «Чи мій супротивник уже бився коли-небудь на дуелі? Чи часто він стріляє по тирах? Чи він відомий стрілець? Чи вправний?» Він ніколи не чув його імені. А проте, коли б цей чоловік не був визначним стрільцем з пістолетів, то він не згодився б отак — без вагання, без суперечки — на цей небезпечний двобій.

Перед очима Дюруа постала сцена дуелі, власна постать і манера супротивника. Він сушив собі голову, намагаючись уявити подробиці бою; і раптом побачив проти себе маленьку, чорну й глибоку дірку дула, звідки має вилетіти куля.

Невимовний розпач нараз охопив його. Все тіло затремтіло, судомно здригаючись. Він стискував зуби, щоб не крикнути, відчуваючи шалене бажання качатися по землі, рвати й кусати все, що трапить під руку. Побачивши склянку на каміні, він згадав, що в шафі у нього стоїть майже літр горілки, бо він зберіг свою військову звичку «морити черв’ячка» щоранку.

Він схопив пляшку й почав жадібно пити просто з шийки довгими ковтками; поставив пляшку тільки тоді, коли йому забило дух. Вона спороишіла на третину.

Щось гаряче, як полум’я, обпекло йому шлунок, розлилось по жилах, заспокоїло нерви, одурманило мозок.

Він сказав собі: «Я знайшов спосіб».

Тіло його тепер палало, і він знову розчинив вікно.

Був тихий морозний світанок. Угорі зорі немов умирали в глибині посвітлілого неба, а вздовж залізничної колії блякли зелені, червоні й білі сигнальні вогні.

Перші паровози викочувалися з депо і, пахкаючи, під’їздили до перших поїздів. Інші кликали здалеку — гостро й пронизливо, немов півні на селі.

«Може, я всього цього вже не побачу більше», — промайнуло у Дюруа в голові. Та почуваючи, що знову розчулиться, він наказав собі: «Годі, не треба думати ні про що аж до самісінької дуелі; це єдиний спосіб бути відважним».

І він узявся до свого туалету. Коли голився, то знов на мить похолов: а що, як він оце востаннє бачить своє обличчя?..

Він іще раз ковтнув горілки і кінчив одягатись.

Останню годину йому було особливо важко перебути. Він ходив туди й сюди по кімнаті, силкуючись повернути собі душевну рівновагу. Почувши стукіт у двері, мало не впав від хвилювання. Його секунданти! Вже!

Вони були в шубах. Ріваль сказав, потиснувши Дюруа руку:

— Мороз сьогодні просто сибірський.

Тоді спитав:

— Усе гаразд?

— Так, усе в порядку.

— Ви спокійні?

— Цілком спокійний.

— Дуже добре. Ви вже поснідали?

— Так, я готовий.

Буаренар задля такої нагоди начепив жовто-зелену стрічку якогось іноземного ордена. Дюруа ніколи цього ордена в нього не бачив.

Вони вийшли. У ландо їх чекав незнайомий чоловік. Ріваль відрекомендував його:

— Ле Брюман, лікар.

Дюруа потиснув йому руку й пробурмотів:

— Дякую.

Він хотів примоститись на передньому сидінні, але сів на щось тверде й підскочив, як на пружині. То була скринька з пістолетами.

Ріваль мовив:

— Ні! Пересядьте — дуелянт і лікар повинні сидіти позаду.

Дюруа зрозумів нарешті й важко сів поруч із лікарем. Обидва секунданти теж посідали, і коні рушили. Візник уже знав, куди їхати.

Розмова точилася мляво, хоч лікар і розповідав анекдоти. Та сміявся з них один лише Ріваль. Дюруа хотілось показати, як добре володіє він собою, але думки розбігали ся, і він боявся виявити своє душевне сум’яття; його мучив страх, що він ось-ось затремтить.

«Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку, коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку, коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку».

Він заучував це, як діти заучують урок, бурмочучи слова, щоб втовкмачити їх собі в голову: «Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку».

Ландо в’їхало в ліс, звернуло праворуч, потім іще раз праворуч.

Ріваль раптом відчинив дверцята й гукнув візникові:

— Туди, оцією доріжкою!

І ландо покотилося вибоїстим шляхом по просіці, між двома рядами дерев, на яких тремтіло мертве листя з крижаними окрайками.

Дюруа все ще шепотів: «Коли скомандують: «Плі!», — Я піднесу руку». І подумав, що яке-небудь нещастя з екіпажем могло б усе владнати. О, коли б ландо перекинулось, яке було б це щастя! Коли б він сам зламав ногу…

Та ось він побачив край галявини ще одне ландо, а біля нього чотирьох чоловіків, які тупцяли на місці, щоб зігріти ноги, — і мусив розкрити рота — так важко стало йому дихати.

Спочатку злізли секунданти, потім лікар і дуелянт. Ріваль узяв скриньку з пістолетами й пішов з Буаренаром до двох незнайомих, що рушили їм назустріч. Дюруа побачив, як вони церемонно привітались, а потім попрямували разом уздовж узлісся, поглядаючи то на землю, то на дерева, — немов шукали чогось такого, що могло впасти або полетіти. Потім вони відміряли кроки і через силу встромили дві палички в замерзлий грунт. Далі знову зійшлися докупи й почали робити такі рухи, як діти, що грають у чіт чи лишку.

Ле Брюман спитав Дюруа:

— Ви добре почуваєтесь? Вам нічого не треба?

— Ні, нічого, дякую.

Дюруа здавалося, що він з’їхав з глузду, що він спить і бачить сон, що сталося щось надприродне і що це надприродне обступило його з усіх боків.

Чи було йому страшно? Можливо. Він сам цього не знав. Усе навколо нього змінилось.

Жак Ріваль підійшов і тихенько сповістив:

— Все готово. З пістолетами нам пощастило.

Дюруа було до цього байдужісінько.

З нього зняли пальто. Він не опирався. Помацали кишені в його сюртуку, аби упевнитись, що там не підкладено паперу чи гамана для захисту.

Він повторював про себе, наче молитву: «Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку».

Потім його підвели до однієї з паличок, застромлених у землю, і дали пістолета. Тоді він побачив зовсім близько проти себе невисокого череватого і лисого чоловіка в окулярах. Це й був його супротивник.

Він побачив його дуже виразно, але думав тільки про одне: «Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку і стрілятиму».

Серед цілковитої тиші пролунав, наче звідкись здалеку, голос:

— Готові, панове?

Дюруа крикнув:

— Так!

Той самий голос наказав:

— Плі!..

Дюруа більше нічого не чув і не бачив, нічого не усвідомлював, однак підносив руку, щосили натискуючи спуск.

Він не почув пострілу.

Та відразу ж він побачив димок біля дула свого пістолета; а що чоловік навпроти стояв у тій самій позі, то він побачив і другу білу хмарку, що розпливалась над головою його супротивника.

Вони вистрілили обидва. Дуель було закінчено.

Секунданти й лікар оглядали його, мацали, розстібаючи одежу, і тривожно запитували:

— Ви не поранені?

Дюруа відповів навмання:

— Здається, ні.

А втім, Лангремон теж був цілий, як і його ворог. Жак Ріваль невдоволено пробурчав:

— З цими клятими пістолетами завжди так — або промах, або насмерть. От іще паскудна зброя!

Дюруа укляк на місці, нестямний від подиву й радості. Дуель закінчено!

Зброю в нього довелось відібрати, бо він усе ще стискав її в руці. Тепер йому здавалося, що він став би на герць з цілим світом. Дуель закінчено! Яке щастя! Він раптом відчув себе таким хоробрим, що міг би викликати на бій кого завгодно.

Секунданти розмовляли кілька хвилин між собою, призначаючи на той же день побачення, щоб скласти протокол; потім усі знову посідали в ландо, і візник, що усміхався на своєму сидінні, рушив, ляскаючи батогом.

Вони снідали вчотирьох на бульварі, обговорюючи подію. Дюруа розповідав про свої враження:

— Я зовсім не хвилювався, анітрохи. Та ж ви, зрештою, самі бачили!

— Так, ви добре трималися, — відказав Ріваль.

Коли склали протокол, то передали його Дюруа, щоб надрукувати у хроніці. Той здивувався, прочитавши, що він обмінявся з паном Луї Лангремоном двома кулями, і трохи збентежено спитав Ріваля:

— Але ж ми випустили тільки по одній кулі?

Фейлетоніст усміхнувся:

— Так, по одній кулі… по одній кулі кожен… це й буде дві кулі.

Дюруа, задовольнившись цим поясненням, не став сперечатись.

Старий Вальтер обійняв його:

— Браво, браво, ви оборонили прапор «Французького життя», браво!

Увечері Дюруа пішов показатися в редакціях найвпливовіших великих газет та в найлюдніших великих кафе на бульварі. Він двічі зустрів свого супротивника, що так само хотів показатись.

Вони не привітались. Якби той чи той був поранений, то вони потиснули б один одному руку. Зрештою, кожен із них присягався, що чув, як повз нього просвистіла ворожа куля.

Другого дня вранці, близько одинадцятої, Дюруа одержав «синій папірець»:

«Боже мій, як я боялась за тебе! Приходь зараз же на Константинопольську вулицю, я поцілую тебе, мій любий! Який ти хоробрий — як я кохаю тебе!

Кло».

Коли Дюруа прийшов на побачення, Клотільда кинулась йому в обійми, вкриваючи поцілунками його обличчя.

— Ах, любий, аби ти знав, як я хвилювалась, коли читала вранці газети! О,розкажи мені! Розкажи мені все! Я хочу знати!

Він мусив розповісти усе якнайдокладніше.

Вона вигукнула:

— Як же тобі, мабуть, погано спалось перед дуеллю!

— Та ні. Я спав чудово.

— Я б і очей не склепила. А на місці дуелі — розкажи ж мені, як там було?

Він склав ціле драматичне оповідання:

— Ми поставали один проти одного, на двадцять кроків, — віддаль всього вчетверо більша, ніж оця кімната, і Жак спитав, чи ми готові і скомандував: «Плі!» В ту ж мить я підніс руку, розпростав її, але я зробив помилку, бо хотів поцілити в голову. Пістолет у мене був тугий, а я звик до зовсім слабких; отож, коли я натиснув спуск, то через його опір дуло піднялося трохи вгору. Дарма, — я не дуже й схибив. Він теж добре стріляє, бестія! Його куля просвистіла повз мою скроню. Я відчув рух повітря.

Сидячи в нього на колінах, Клотільда міцно обіймала його, немовби хотіла розділити небезпеку, яка йому загрожувала.

Вона шепотіла:

— О бідолашний любчику, мій бідолашний…

Потім вона сказала:

— Знаєш, я не можу жити без тебе! Мені треба бачитися з тобою, а коли мій чоловік у Парижі, це зовсім не легко. Часто в мене буває вільна година вранці, як ти іще не встав, і я могла б прийти поцілувати тебе; але я не хочу більше ходити в твій жахливий будинок. Що б таке нам придумати?

Дюруа раптом немов осяяло, і він спитав:

— Скільки ти тут платиш?

— Сто франків на місяць.

— Ну, то я беру цю квартиру собі й відразу ж перебираюсь сюди. Моя однаково вже не годиться в моєму новому становищі.

Вона трохи подумала, потім відповіла:

— Ні. Я не згодна.

— Чому? — здивувався Дюруа.

— А тому…

— Це не аргумент. Ця квартира мені дуже подобається. Я лишаюсь тут. — Він засміявся й додав: — До того ж, найнято її на моє ім’я.

Але Клотільда повторила:

— Ні, ні, я не згодна…

— Та чому ж, нарешті?

Тоді вона тихенько й ніжно прошепотіла:

— Бо ти водитимеш сюди жінок, а я цього не хочу.

— Та ніколи в світі! — обурено вигукнув він. — Обіцяю тобі.

— Ні, все-таки водитимеш.

— Присягаюсь тобі!

— Справді?

— Справді. Слово честі, це наш дім, тільки наш.

Вона пригорнулась до нього в палкому пориві:

— Тоді я згодна, любий! Але затям собі: якщо ти мене зрадиш, — хоч раз, один-єдиний раз, — між нами все буде кінчено назавжди!

Дюруа знову палко заприсягнувся, і вони вирішили, що він перебереться сьогодні ж, аби Клотільда могла навідувати його, коли проходитиме мимо.

Трохи згодом вона заявила:

— Неодмінно приходь до нас обідати в неділю. Мій чоловік у захваті від тебе.

Дюруа був улещений.

— Справді?..

— Так, ти його зовсім зачарував. Слухай, ти ж казав мені, що ріс десь у маєтку на селі, правда?

— Так. А що?

— Отже, ти, певно, трохи знаєшся на сільському господарстві.

— Авжеж.

— То побалакай з ним про садівництво та жнива. Йому це буде дуже до вподоби.

— Гаразд, з охотою.

Вона пішла, обцілувавши все його обличчя; ця дуель украй розпалила її пристрасть.

А Дюруа думав, ідучи до редакції: «Яке чудне створіння! Пурхає по життю, мов та пташка! Хто знає, чого вона хоче, що вона любить? А яке кумедне подружжя! Хіба ж не примха долі поєднала того старигана з цією вітрогонкою? Що спонукало інспектора залізниці одружитися з такою школяркою? Загадка! Хто знає? Можливо, кохання?»

Та кінець кінцем він вирішив: «В усякому разі з неї чарівна коханка. Я був би справжнім йолопом, якби випустив її з рук».

VIII

 Наслідком дуелі було те, що Дюруа зробився одним із головних фейлетоністів «Французького життя», а що знаходити нові теми було йому дуже важко, то він обрав собі за фах пишномовні декламації про занепад моралі, про дріб’язковість характерів, про послаблення почуття патріотизму та про анемію національної гордості у французів. Він сам придумав цей вислів: «анемія національної гордості» — і пишався ним.

А коли пані де Марель, сповнена того насмішкуватого, скептичного і веселого гумору, що зветься паризьким, глузувала з його тирад, знищуючи їх одним влучним дотепом, він відповідав, усміхаючись:

— Дарма! Це створить мені добру репутацію надалі.

Тепер він жив на Константинопольській вулиці; він переніс сюди свою валізу, щітку, бритву та мило — оце й було переселення. Його коханка приходила двічі або тричі на тиждень, до того, як Дюруа вставав, умить роздягалась і прослизала в ліжко, тремтячи від холоду.

Дюруа обідав у них по четвергах і, щоб сподобатись чоловікові, розмовляв з ним про сільське господарство; власне, він і сам любив усе, що стосується хліборобства, то ж вони іноді так захоплювались бесідою, що зовсім забували про свою даму, яка дрімала на дивані.

Лоріна теж засинала, часом на колінах у батька, часом у Любого друга.

А коли Дюруа виходив, пан де Марель щоразу заявляв тим повчальним тоном, яким завжди говорив про звичайнісінькі речі:

— Дуже приємний молодик. І розумово дуже розвинений.

Був кінець лютого. Вранці на вулицях від возиків із квітами вже пахло фіалками.

В житті Дюруа не було жодної хмаринки.

Та якось пізнього вечора, прийшовши додому, він побачив листа, підсунутого під двері. Він подивився на штамп: «Кан».

Розкривши конверта, Дюруа прочитав:»

«Кан, вілла Жолі.

Дорогий друже, пам’ятаєте, ви казали мені, що я в усьому можу покластись на вас? Так от, прошу у вас дуже тяжкої послуги, а саме — приїхати сюди й не залишати мене саму із вмирущим Шарлем. Він іще ходить по кімнаті, але лікар попередив мене, що він, імовірно, й тижня не проживе.

У мене вже нема ні сил, ні мужності дивитись день і ніч на його конання. І я з жахом думаю про останні хвилини, що наближаються невблаганно. Можу попросити про таку послугу тільки вас, бо в мого чоловіка вже нема родичів. Ви були його товаришем, він одчинив перед вами двері редакції. Приїздіть, благаю вас. Мені більше нема кого покликати.

Ваш відданий друг Мадлен Форестьє».

Якесь дивне почуття пройняло серце Дюруа, немов свіжий подув вітру, — почуття визволення, простору, що розкривався перед ним, — і він прошепотів: «Звичайно, я поїду. Бідолашний Шарль! Зрештою, така доля чекає нас усіх!»

Патрон, якому він показав листа пані Форестьє, побурчав, проте кінець кінцем погодився.

— Але повертайтесь швидше, ви нам необхідні,— кілька разів повторив він.

Жорж Дюруа виїхав до Кана другого дня експресом, о сьомій годині, попередивши подружжя Форестьє телеграмою.

Приїхав він наступного дня, близько четвертої пополудні.

Комісіонер провів його до вілли Жолі, яка стояла поміж інших білих будинків на схилі гори в ялиновому лісі, що тягнеться від Кана до Жуанської затоки.

Це був невеличкий низький будинок в італійському стилі; він стояв край дороги, що вилася вгору між деревами, відкриваючи на кожному закруті чудові краєвиди.

Слуга відчинив двері й скрикнув:

— О пане, пані чекає вас так нетерпляче!

— А як ваш пан? — спитав Дюруа.

— О, кепсько, пане. Він уже на божій дорозі…

Вітальня, куди пройшов Дюруа, була оббита рожевим ситцем із синіми візерунками. Широке й високе вікно виходило на місто й на море.

Дюруа прошепотів:

— Слово честі, шикарна дача. Де вони, в біса, беруть стільки грошей?

На шелест сукні він обернувся.

Пані Форестьє простягла йому обидві руки:

— Як же це мило з вашого боку, як це мило, що ви приїхали!

І вона раптом обняла його. Потім вони подивились одне на одного.

Вона трохи змарніла, трохи схудла, але була все ще свіжа — можливо, навіть іще краща, ще витонченіша. Вона прошепотіла:

— Знаєте, він у жахливому стані. Він розуміє, що дні його злічені, і безжально мучить мене. Я сказала йому, що ви приїдете. А де ж ваша валіза?

— Я лишив її на вокзалі,— відповів Дюруа, — бо не знав, у якому готелі ви порадите спинитись, щоб бути ближче до вас.

Вона трохи повагалась, потім мовила:

— Ви спинитесь тут, у віллі. Та й кімнату для вас уже приготовлено. Він може померти з хвилини на хвилину, а коли б це сталося вночі, то я була б сама. По ваш багаж я зараз пошлю.

Він уклонився.

— Якщо на те ваша ласка…

— Ну, то ходімо, — сказала пані Форестьє.

Він пішов слідом за нею. Вона відчинила двері на другому поверсі, і Дюруа побачив, що з крісла біля вікна на нього дивиться живий труп, вкутаний у ковдри, майже синій від червоного проміння надвечірнього сонця. Дюруа насилу впізнав Форестьє— скорше догадався, що це його приятель.

У кімнаті пахло потом, мікстурами, ефіром, смолою; такий задушливий, важкий запах буває звичайно в помешканнях, де дише хворий на сухоти.

Форестьє підніс руку важким і повільним рухом.

— А, це ти, — озвався він. — Приїхав подивитись, як я вмираю? Дякую.

Дюруа силувано засміявся;

— Подивитись, як ти вмираєш? Це було б невеселе видовище, і задля цього я не приїхав би до Кана. Я хотів тільки побачити тебе й трохи спочити.

Форестьє прошепотів: «Сідай», — і похилив голову, немов поринувши в розпачливі думи.

Він дихав часто, уривчасто і часом стогнав, немов хотів нагадати іншим, як тяжко він хворий.

Побачивши, що він не хоче розмовляти, його дружина підійшла до вікна й мовила, кивнувши головою на обрій:

— Гляньте! Хіба ж не краса?

Схил гори, на якому тут і там біліли вілли, спадав аж до міста, що лежало півколом понад берегом, — праворуч, над молом, височіла стара частина міста, над якою здіймався старовинний замок із стародавньою вежею, ліворуч він прилягав до шпилю Круазет, якраз проти Леренських островів. Ці острови були ніби дві зелені плями серед ясно-синьої води. Вони — начебто два величезні листи, — такими плоскими здавалися зверху.

А вдалині, затуляючи обрій по той бік затоки, над молом і вежею, на полум’яному небі вимальовувалась химерна й чарівна лінія гір, — то круглих, то ламаних, то шпилястих верховин, — що закінчувались великою пірамідальною скелею, підніжжя якої поринало просто в море.

Пані Форестьє показала на скелю:

— Це Естерель.

Обшир за темними верховинами був багряний, мерехтів криваво-червоними й золотавими відблисками, аж сліпив очі.

Дюруа мимоволі замилувався величчю цього заходу.

Він прошепотів, не знайшовши образнішого слова, щоб висловити свій захват:

— О, це справді шикарно!

Форестьє підвів голову до дружини і сказав:

— Дай мені подихати свіжим повітрям.

Вона відповіла:

— Бережись, уже пізно, сонце сідає, ти можеш застудитися; а ти ж знаєш, як це небезпечно в твоєму стані.

Він нетерпляче й кволо ворухнув правою рукою, — жест, який мав бути ударом кулака, — і прошепотів, скрививши обличчя в гнівну гримасу, від якої ще виразніше позначилося, як пересохли його губи, запали щоки і стирчали кістки:

— Кажу тобі, що я задихаюсь. Хіба тобі не байдуже, помру я на день раніш чи пізніш, коли вже я приречений на смерть?..

На них війнув вітрець, що його кожен сприйняв як несподівану ласку. Це був ніжний, теплий і тихий весняний бриз, уже напоєний пахощами зелені й п’янких квітів, що ростуть тут на березі.

Мути було міцний дух деревної смоли та гострий аромат евкаліптів.

Форестьє вдихав повітря короткими, гарячковими подихами.

Та раптом він уп’явся нігтями в бильця крісла і мовив глухо, свистячим, гнівним голосом:

— Зачини вікно. Це мені шкодить. Я волів би здохнути в підвалі.

Його дружина поволі зачинила вікно, потім притиснулась лобом до шибки й задивилась удалечінь.

Дюруа, що почував себе ніяково, хотів поговорити з хворим, заспокоїти його.

Але він не міг вигадати нічого втішливого.

— Отже, тобі не покращало, відколи ти тут? — пробурмотів він урешті.

Форс-стьє пригнічено й нетерпляче знизав плечима:

— Ти сам бачиш.

І знову понурив голову.

— Слово честі, як тут гарно проти Парижа, — вів далі Дюруа. — Там іще зима. Падає сніг, град, дощ і так темно, що доводиться вже о третій пополудні світити ламни.

— Що нового в редакції? — спитав Форестьє.

— Нічого нового. Взяли тимчасово на твоє місто малого Лакрена з «Вольтера», та він іще зелений. Час уже тобі вертатись.

— Мені? — пробурмотів хворий. — Я незабаром писатиму фейлетони на шість футів під землею.

Його просто-таки полонила думка про смерть; немов удари дзвона, вона лунала при кожній нагоді, в кожній фразі.

Настало тривале мовчання, болісне й глибоке. Полум’яний захід поволі згасав, і гори чорнішали на червоному потемнілому небі. Барвиста тінь — провісниця ночі, що зберігала ще відблиск вечірнього полум’я, — проникала в кімнату й наче розливалась по меблях, стінах, килимах та кутках сумішшю чорнила і шарлату. Дзеркало над каміном, відбиваючи обрій, здавалося кривавою плямою.

Пані Форестьє не ворушилась; вона стояла спиною до них, припавши лобом до шибки.

Раптом Форестьє заговорив уривчастим, глухим голосом, що надривав душу:

— Скільки ще разів побачу я захід сонця? Вісім, десять, п’ятнадцять чи двадцять… може, тридцять — не більше…  Для вас іще буде час… а мені кінець… і без мене буде так само як і при мені…

Він замовк на хвильку, тоді повів далі:

— Все, що я бачу, нагадує мені — вже через кілька днів я не бачитиму цього… Це жахливо… Не бачитиму вже нічого… нічого на світі… найдрібніших речей, що беруть у руки… склянок… тарілок… ліжок, де так приємно спочивати… екіпажів. Як це гарно — проїхатись в екіпажі ввечері… Як я все це любив!

Він нервово й швидко ворушив пальцями, наче грав на бильцях крісла, як на клавішах фортеп’яно. Кожна пауза його була тяжчою, ніж самі слова, — так виразно почувалось: він думає про щось страшне.

І Дюруа нараз пригадав те, що казав йому Норбер де Варен кілька тижнів тому: «Тепер я бачу смерть так близько, що часто мені хочеться простягти руку й відштовхнути її… Я знаходжу її скрізь. Комашки, розчавлені на шляху, зів’яле листя, сива волосина в бороді друга — все це крає мені серце і кричить: «Ось вона!»

Тоді Дюруа не розумів цього, а тепер починав розуміти, дивлячись на Форестьє. Незнана, страшна туга налягла на нього, немов він відчув огидну смерть десь зовсім близько, в кріслі, де задихався хворий, на відстані руки. Йому схотілося підвестись, вибігти, втекти, негайно повернутись до Парижа. О, якби він знав, то не приїхав би сюди ніколи!

Ніч уже оповила кімнату, передчасною жалобою впавши на приреченого. Тільки вікно було світлішим, і на його чотирикутнику вимальовувався нерухомий силует молодої жінки.

Форестьє роздратовано спитав:

— Що ж, лампу сьогодні так і не принесуть? Оце називається доглядати хворого.

Темний силует на шибках зник, і в тиші будинку пролунав електричний дзвоник.

Незабаром увійшов слуга і поставив лампу на камін. Пані Форестьє спитала чоловіка:

— Хочеш лягти, чи підеш униз обідати?

— Піду вниз, — прошепотів той.

Чекаючи обіду, вони майже годину сиділи нерухомо, часом озиваючись яким-небудь словом, першим-ліпшим словом, нікчемним, банальним, — так, наче боялись небезпеки, якоїсь таємничої небезпеки, що ховалася в надто довгому мовчанні, в застиглому повітрі кімнати — кімнати, де блукала смерть…

Нарешті обід подали. Він видався Дюруа нескінченним. Вони не розмовляли, їли тихо, потім мовчки ліпили хлібні галочки. Слуга подавав, виходив і входив нечутно, бо стукіт черевиків дратував Шарля, отож слуга носив пантофлі. Тільки механічне розмірене цокання настінного годинника порушувало тишу.

Відразу після обіду Дюруа, пославшись на втому, пішов до своєї кімнати і, схилившися на підвіконня, задивився на повний місяць серед неба, який, немов кругле скло величезної лампи, обливав стіни вілл своїм сухим тьмяним світлом і сипав на море рухливу й ніжну блискучу луску.

Дюруа шукав приводу, щоб мерщій виїхати, вигадував різні хитрощі: мовляв, він одержав від пана Вальтера телеграму, той викликає його…

Та коли він уранці прокинувся, то зміркував, що втекти звідси дуже нелегко. Обманути пані Форестьє йому не вдасться, а через лякливість він утратить усі вигоди від своєї відданості. Він подумав: «Звичайно, усе це неприємно, однак у житті трапляються прикрі моменти; та, може, це й не триватиме надто довго».

День сяяв блакиттю, тією південною блакиттю, що сповнює кожне серце радістю, і Дюруа подався до моря, вирішивши, що з Форестьє він іще встигне побачитись удень.

Коли він вернувся снідати, слуга мовив:

— Пан уже кілька разів питав про вас. Чи не підете до пана?

Він пішов. Форестьє, здавалось, дрімав у кріслі. Його дружина лежала на дивані й читала.

Хворий підвів голову. Дюруа спитав:

— Ну, як ти почуваєш? Сьогодні, як на мене, ти виглядаєш чудово.

Форестьє прошепотів:

— Так, мені краще, я почуваюся дужчим. Снідай швидше з Мадлен, ми зараз покатаємось в екіпажі.

Коли Дюруа й молода жінка лишились самі, вона сказала:

— От бачите. Сьогодні йому здається, що він видужає. Ще зранку він складає всякі плани. Зараз ми поїдемо до Жуанської затоки купувати фаянс для нашої паризької квартири. Він будь-що хоче їхати, але я страшенно боюсь нещастя. Він не витримає дорожньої тряски.

Коли подали ландо, Форестьє поволі зійшов сходами, спираючись на слугу і спиняючись на кожному кроці. Проте, побачивши екіпаж, він зажадав, щоб спустили відкидний дашок.

Його дружина заперечила:

— Ти застудишся. Це божевілля.

— Ні, мені значно краще! Я це відчуваю.

Спочатку вони їхали тими тінистими алеями серед садів, що надають Кану вигляду англійського парку, потім пустились Лнтібським шляхом понад узбережжям.

Форестьє називав варті уваги місцеві пам’ятки. Він показав віллу графа Паризького. Показав також інші вілли. Він був веселий тією силуваною, штучною, немічною неселістю, яка буває у приречених. Не маючи сили простягти руку, він підносив палець і бурмотів:

— Дивіться, ось острів Сент-Маргеріт і замок, звідти втік Бажен ^[13]. Далася ж нам ця справа взнаки!

Потім він розповів кілька полкових історій, називав офіцерів, імена яких нагадували і йому, і Дюруа про колишні пригоди.

Раптом шлях круто звернув, і вся Жуанська затока відслонилася перед ними, з білим селом углибині і Антібським мисом но той бік.

Форестьє, по-дитячому зрадівши, прошепотів:

— Ах, ескадра! Зараз ти побачиш ескадру!

Серед широкої бухти справді стояло з півдюжини великих кораблів, схожих на порослі чагарником скелі. Вони були химерні, незграбні, величезні, з якимись наростами, баштами, водорізами, що поринали в море, немов хотіли пустити коріння на дні.

Було незрозуміло, як вони можуть пересуватись, рухатися, — такими важкими здавались ці кораблі, немов прикуті до морського дна. Плавуча батарея, кругла й висока, як обсерваторія, скидалась на маяк, побудований на підводних скелях.

Повз них, весело розгорнувши всі свої білі вітрила, пропливло велике трищоглове судно, що прямувало у відкрите море. Воно було граціозне і гарне, особливо поряд із цими військовими потворами, залізними, огидними потворами, що важко сиділи в воді.

Форестьє намагався розпізнати їх. Він називав:

- <Кольбер», «Сюфрен», «Адмірал Дюперре», «Грізний ", і «Беспощадний», — і додавав: — Ні, я помилився, ось де «Безпощадний».

Вони під’їхали до великого павільйону з вивіскою: «Художній фаянс Жуанської затоки», і ландо, об’їхавши навколо газону, спинилося перед ганком.

Форестьє хотів купити дві вази для свого кабінету. Вийти з ландо він не міг — йому виносили зразки один по одному. Він довго вибирав, радився з дружиною і Дюруа:

— Знаєш, це для полиць у глибині кабінету; я хочу, щоб ці вази весь час були в мене перед очима, коли я сидітиму за столом. Мені хочеться чогось старовинного, в грецькому стилі.

Він дивився зразки, вимагав, щоб принесли інші, вертався до перших. Нарешті вибрав і, заплативши, зажадав, щоб їх надіслали негайно.

— Я вертаюсь у Париж через кілька днів, — сказав він.

Вони поїхали назад, але біля затоки раптом повіяло холодним вітром десь із глибини долини, і Форестьє закашлявся.

Спочатку це був зовсім невеличкий напад, але він чимраз посилювався, кашель став безугавним, далі перейшов у якесь гикання, хрип.

Форестьє задихався, а коли хотів дихнути, кашель раз у раз роздирав йому горло, вихоплюючись з глибини грудей. Ніщо не заспокоювало його, ніщо не допомагало, Довелось перенести хворого на руках із ландо до спальні, і Дюруа, що тримав його за ноги, відчував їх конвульсійні рухи при кожній спазмі легенів.

Але й у теплому ліжку напад не припинився; він тривав до півночі; тільки наркотики притишили нарешті ці передсмертні спазми. І хворий до світанку просидів у ліжку, не склеплюючи очей.

Уранці Форестьє насамперед звелів, щоб покликали перукаря, бо він звик голитися щоранку. Він підвівся зараді цього, але мусив відразу ж знову лягти і почав дихати так уривчасто, важко й болісно, що пані Форестьє, злякавшись наказала збудити Дюруа, який тільки-но ліг спати, і попросила його піти по лікаря.

Дюруа незабаром привів доктора Гаво, який прописав ліки й дав кілька порад; проте, коли журналіст, проводячі Гаво, спитав його думку, той відповів:

— Це агонія. Завтра вранці він помре. Попередьте цю нещасну жінку і пошліть по священика. Мені тут більше нема чого робити. Проте я завжди до ваших послуг.

Дюруа попросив покликати пані Форестьє й сказав:

— Він помирає. Лікар радить послати по священика. Ви не проти?

Вона довго мовчала. Потім мовила поволі, зваживши все:

— Так, це буде краще… безперечно… Я його приготуйю скажу, що кюре хоче його бачити… Скажу що-небудь, зрештою. А ви, будь ласка, підіть і приведіть священика, першого-ліпшого парафіяльного священика. Візьміть такого, що не завдав би нам надто багато клопоту. Постарайтесь, щоб він задовольнився самою лише сповіддю і не турбував нас усім іншим.

Дюруа привів старого лагідного священика, який одразу зрозумів ситуацію. Коли він увійшов до вмирущого, пані Форестьє вийшла й сіла поруч з Дюруа в сусідній кімнаті.

— Це його страшенно вразило, — сказала вона. — Коли я заговорила про священика, його обличчя набрало жахливого виразу, немов… він відчув… відчув… якийсь подих… Він догадався, що це кінець і що лишились лічені години…

Вона була дуже бліда.

— Ніколи не забуду виразу його обличчя, — вела вона далі.— Він, безперечно, побачив у ту мить смерть. Він побачив її…

Вони чули, як священик, що розмовляв досить голосно, бо був глухуватий, сказав:

— Та ні, ні, вам зовсім не так уже погано. Ви хворі, проте нема ніякої небезпеки. А доказ цього — в тому, що я прийшов як друг, як сусід.

Вони не чули того, що відповів Форестьє.

— Ні, причащати я вас не буду, — провадив священик. — Ми поговоримо про це, коли вам буде краще. А якщо ви хочете скористатися з мого візиту, щоб приміром, висповідатись, то я буду дуже радий. Адже я пастир і при всякій нагоді намагаюсь наставляти моїх овець на путь істини.

Потім запала довга тиша. Це, напевно, Форестьє казав щось своїм глухим і безбарвним голосом.

Рантом священик промовив уже іншим тоном, тим тоном, яким правлять службу коло вівтаря:

— Милосердя Боже безмежне, прочитайте  Confiteor ^[14], сину мій. Ви його, можливо, забули, я допоможу вам. Повторюйте за мною:

—

Час од часу священик спинявся, щоб вмирущий міг повторювати за ним. Потім сказав:

— Тепер сповідайтесь.

Молода жінка й Дюруа не ворушились, охоплені якимсь дивним хвилюванням, змучені тоскним чеканням.

Форестьє щось прошепотів. Священик перепитав:

— У вас були угоди з совістю… які саме, сину мій?

Пані Форестьє підвелась і сказала:

— Ходімо в сад. Не слід слухати його таємниць.

І вони пішли й сіли на лавці перед ганком, під квітучим кущем троянд, позад клумби гвоздик, що розливали в чистому повітрі свої міцні й ніжні пахощі.

Помовчавши трохи, Дюруа спитав:

— Чи довго доведеться чекати вас у Парижі?

— О ні,— відповіла вона. — Я повернусь, як тільки все буде скінчено.

— Днів через десять?

— Так, найбільше.

— То в нього нема жодного родича? — питав далі Дюруа

— Жодного, крім двоюрідних, його батьки померли, коли він був іще зовсім молодий.

Вони задивились на метелика, що брав собі пожиток на гвоздиках, перелітаючи з квітки на квітку; його крильця швидко тріпотіли під час льоту і повільно гойдались навіть тоді, коли він сидів на квітці.

Вони довго мовчали.

Слуга прийшов сповістити їх, що «пан кюре кінчив». І вони пішли разом нагору.

Форестьє, здавалось, ще більше схуд від учорашнього дня.

Священик тримав його за руку.

— До побачення, сину мій, я зайду ще завтра вранці,— мовив він.

І він пішов.

Форестьє, який так само задихався, спробував підвести руки до своєї дружини і пробелькотів:

— Рятуй мене, рятуй мене… люба… Я не хочу вмирати... я не хочу вмирати… О, рятуй мене… Скажіть, що треба робити, підіть до лікаря… Я вип’ю все, що треба… Я не хочу… я не хочу…

Він плакав. Великі сльози котилися з його очей по запалих щоках. А кутики висохлих губ кривились, як у малої скривдженої дитини.

Потім його руки впали і почали невпинно, поволі й одноманітно ворушитись, немов шукаючи чогось на ковдрі.

Дружина його, теж заплакавши, прошепотіла:

— Та ні, це нічого. Це звичайний напад, завтра тобі буде краще, ти втомився вчора на прогулянці.

Форестьє дихав хапливіше, ніж захеканий від бігу собака, і так тихо, що його ледве було чути. Він без упину повторював:

— Я не хочу вмирати! О Боже мій… Боже мій… Боже мій!., що зі мною буде? Я більше нічого не побачу… нічого… ніколи… О Боже мій!

Він дивився перед себе на щось невидиме для інших, на щось гидке, що відбивалось у його зляканих, застиглих очах. І ні на мить не вщухав цей страшний, невпинний рух пальців по ковдрі.

Зненацька все тіло його судомно здригнулося, і він прошепотів:

— На кладовище… мене… Боже мій!..

І замовк. Лежав нерухомо, задихаючись, очі його нестямно блукали.

Час минав; на годиннику сусіднього монастиря продзвонило дванадцяту. Дюруа вийшов із кімнати, щоб попоїсти. Він повернувся через годину. Пані Форестьє відмовилася їсти. Хворий не рухався. Він так само ворушив своїми висохлими пальцями, немов хотів підтягти ковдру до обличчя.

Молода жінка сиділа в кріслі у ногах ліжка. Дюруа теж сів у крісло, поруч неї, і вони мовчки чекали.

Доглядальниця, що її прислав лікар, куняла біля вікна.

Дюруа теж задрімав, коли раптом відчув — щось сталося. Він розплющив очі й побачив, як Форестьє заплющив свої, немов два згаслі вогники. В горлі його тихо заклекотіло, і дві криваві цівки з’явилися в кутках рота, потім потекли на сорочку. Руки припинили своє огидне ворушіння. Він перестав дихати.

Його дружина зрозуміла, що це смерть; злегка скрикнувши, вона впала навколішки, притулилась обличчям до ковдри й заридала. Дюруа, розгублений і зляканий, машинально перехрестився. Доглядальниця прокинулась і підійшла до ліжка.

— Кінець, — сказала вона.

Дюруа пробурмотів, полегшено зітхнувши:

— Це скінчилося швидше, ніж я гадав.

Коли минуло перше хвилювання, коли пролились перші сльози, почалися звичайні турботи, яких вимагає присутність небіжчика. Дюруа бігав до пізнього вечора.

Повернувся він дуже голодний. Пані Форестьє теж попоїла; потім вони обоє влаштувались у кімнаті померлого, щоб перебути біля нього ніч.

Дві свічки горіли на нічному столику, біля тарілки з водою, де плавала гілка мімози, бо традиційного буксу не знайшли.

Вони сиділи вдвох — молодий чоловік і молода жінка — біля того, хто вже не існував. Вони довго мовчали, замислені, втупивши в нього очі.

Дюруа лякала темрява, що огорнула мерця, і він пильно вдивлявся в його обличчя. Погляд і думка спинились на цьому схудлому виду, що здавався ще більш висохлим у хисткому полум’ї свічки і притягав, заворожував його. Це ж його друг, Шарль Форестьє, який іще вчора розмовляв з ним! Яка ж це дивна й страшна річ — зникнення живої істоти! О, тепер Дюруа згадував слова Норбера де Варена, який так боявся смерті: «Ніколи жодна істота не повертається». Народяться мільйони і мільярди більш-менш схожих одна на одну істот, з очима, носом, ротом, черепом і думками в черепі, але той, що лежить на цьому ліжку, ніколи вже не з’явиться знов.

Протягом кількох десятків років він жив, їв, сміявся, любив, на щось надіявся, як усі на цьому світі. А тепер усе для нього скінчено, скінчено назавжди. Оце життя! Якихось кілька днів, а тоді — порожнеча! Народжуєшся, зростаєш, радієш, чогось сподіваєшся, а потім умираєш. Прощай! Чи ти чоловік, чи жінка — ти ніколи вже не повернешся на землю! А проте, в кожному з нас живе гарячкове й нездійсненне прагнення вічності, кожен є своєрідним всесвітом у всесвіті, і кожен невдовзі зникає, стаючи угноєнням для нової прорості. Рослини, тварини, люди, зірки, світи — все зароджується і потім умирає, щоб перетворитись на щось нове. І ніколи жодна істота, жодне існування не повертається — ні комаха, ні людина, ні планета!

Незбагненний, безмежний, гнітючий жах охопив Дюруа, жах перед тим безкраїм, неминучим небуттям, що без кінця знищує всі ці існування, такі скороминущі і такі жалюгідні. Його чоло вже хилилось під навислою над ним загрозою. Він думав про комах, що живуть кілька годин, про тварин, що живуть кілька днів, про людей, що живуть кілька років, про материки, що живуть кілька віків. Яка ж різниця між ними всіма? Кілька зайвих світанків — тільки й того.

Він одвів очі, щоб не бачити більше мерця.

Пані Форестьє схилила голову і, здавалось, теж думала сумну думу. Біляве волосся так гарно відтіняло її сумне обличчя, що в серці Дюруа промайнуло якесь солодке утішне відчуття, ніби надія. Чого впадати в розпач, коли попереду ще стільки років?

І він почав дивитись на пані Форестьє. Вона не помічала його — сиділа глибоко замислившись.

Дюруа казав сам до себе:

«А все ж таки єдина гарна річ у житті — любов! Тримати в обіймах кохану жінку! Оце і є межа люського щастя».

Як поталанило Форестьє зустріти цю розумну й чарівну подругу? Як вони познайомились? Як могла вона, саме вона, вийти заміж за цього звичайного і бідного молодика? І як їй, нарешті, вдалося зробити з нього людину?

Він почав думати про всі ті таємниці, що заховані в житті людей. Пригадав усі плітки про графа де Водрека, який буцімто видав її заміж, обдарувавши посагом.

Що вона тепер робитиме? За кого вийде заміж? За когось із депутатів, як гадала пані де Марель, чи за молодого кар’єриста, за такого самого Форестьє, але вищого гатунку? Чи є вже в неї які-небудь проекти, плани, наміри? Йому до жаги кортіло знати це! Але чому його турбує її доля? Так він спитав себе і помітив, що його турбота навіяна однією з тих невиразних і таємних думок, які ми ховаємо навіть від себе і які знаходимо, лише переривши свою душу аж до дна.

Чому б йому самому не спробувати покорити її? Яким сильним був би він із нею, яким грізним! Як далеко, швидко і впевнено пішов би він одразу!

А чого б йому мало не пощастити? Адже він їй до вподоби, вона ставиться до нього не просто з симпатією, а з тією приязню, яка зароджується між двома схожими натурами і походить і з взаємного замилування, і з потаємної мовчазної змови. Вона знає, що він розумний, рішучий, упертий; вона може звіритись на нього.

Хіба ж вона не покликала його в таку важку хвилину? А чому вона саме його покликала? Хіба це не своєрідний вибір, признання, не своєрідна вказівка? Вона думала про нього саме тоді, коли мала стати вдовою — чи не тому, що подумала як про майбутнього нового друга життя, майбутнього спільника?

І Дюруа охопило нетерпляче бажання дізнатись, розпитати її, довідатись про її наміри. Він мусив їхати назад післязавтра, бо йому незручно було залишатись у цьому будинку сам на сам із молодою жінкою. Отже, треба поспішати, треба, перш ніж повернутись до Парижа, обережно й делікатно вивідати її плани, не дати їй після повернення схилитися на домагання когось іншого і, може, безповоротно зв’язати себе обіцянкою.

В кімнаті стояла глибока тиша; чути було тільки дзвінке й одноманітне цокання годинника на каміні.

Дюруа прошепотів:

— Ви, напевно, дуже стомились?

— Так, а ще більше змучилась, — відповіла пані Форестьє.

Звук їхніх голосів здивував їх — так дивно пролунали вони у цій похмурій кімнаті. І вони раптом подивились на обличчя мерця, немов чекаючи, що він заворушиться і почне прислухатися до їхньої розмови, як це було кілька годин тому.

Дюруа казав далі:

— О, це для вас жахливий удар, це така величезна зміна у вашому житті, справжній переворот у серці й у всьому існуванні.

Вона глибоко зітхнула, нічого не відповівши.

— Це ж так сумно для молодої жінки — залишитись самотньою, — додав він.

І він замовк. Вона теж мовчала.

Він прошепотів:

— В усякому разі, ви знаєте нашу угоду. Ви можете розпоряджатися мною, як схочете. Я належу вам.

Вона простягла йому руку, кинувши на нього сумний і ніжний погляд — один із тих поглядів, що проймають нас до глибини душі.

— Дякую, ви такий добрий, такий чуйний… Якби я наважилась і могла зробити що-небудь для вас, я б теж сказала — розраховуйте на мене.

Дюруа узяв простягнуту до нього руку і затримав її, потискуючи, з палким бажанням поцілувати. Нарешті він зважився і, наблизивши її поволі до губ, припав до тонкої, гарячої, теплої й ароматної шкіри довгим поцілунком.

Потім, відчувши, що ця дружня ласка надто затягується, він розтулив пальці. І маленька ручка повільно лягла на коліна молодої жінки. Вона мовила поважно:

— Так, я тепер дуже самотня, проте намагатимусь бути мужньою.

Він не знав, як дати їй зрозуміти, що для нього було б щастя, великим щастям мати її за дружину. Певна річ, він не міг сказати їй цього зараз, на цьому місці, перед цим мертвим тілом, — проте міг би знайти одну з тих двозначних, пристойних, хитромудрих фраз, що ховають у собі таємний зміст і висловлюють усе, що треба, своєю навмисною ухильністю.

Проте мрець заважав йому, цей закоцюблий мрець — так, начебто лежав не перед ними, а між ними. Крім того, Дюруа з якогось часу здавалось, що він відчуває в застояному повітрі кімнати підозрілий запах, ніби сморід гниття, що походив від цих зогнилих грудей — перший залах падла, яким віє з ліжка бідолашних мерців на їхніх родичів, що пильнують їх, — жахливий запах, яким мерці незабаром сповнюють свою тісну труну.

— Чи не відчинити вікно? — спитав Дюруа. — По-моєму, тут важке повітря.

— Так, я теж помітила це, — відповіла вона.

Він підійшов до вікна і відчинив його. Запашна нічна прохолода полинула в кімнату, сколихнула полум’я двох свічок, що горіли біля ліжка. Місяць, як і позавчора, щедро лив своє тихе світло на білі стіни вілл і на величезну блискучу скатертину моря. Дюруа дихнув на повні груди й раптом відчув, що йому усміхається надія, немов трепетне наближення щастя.

Він обернувся.

— Підійдіть же подихати свіжим повітрям, — мовив він, — надворі справді чудово.

Вона спокійно підійшла і сперлась біля нього на підвіконня.

Тоді він прошепотів:

— Вислухайте мене і зрозумійте те, що я скажу. Головне, не гнівайтесь, що я говорю з вами про такі речі в такі хвилини, але післязавтра я їду, а як ви повернетесь до Парижа, то буде, може, вже пізно. Так от… Я бідняк, у мене немає ані сантима за душею і поки що ніякого певного становища. Однак у мене є воля, є, здається мені, трохи розуму і я на правильному шляху. Коли людина досягла мети, то знаєш, що береш: коли ж людина тільки починає, то не знаєш чого вона досягне. Тим гірше — або тим краще. Зрештою, я вже казав вам, що моя заповітна мрія — одружитися з такою жінкою, як ви. Тож я повторюю це. Не відповідайте мені. Дозвольте висловитись до кінця. Це не освідчення. Зараз, перед цим ліжком це було б огидно. Але ви повинні знати: єдиним своїм словом ви можете ощасливити мене, зробити найближчим своїм другом чи своїм чоловіком, — як забажаєте; серце моє і сам я належу вам. Я не хочу, щоб ви мені відповідали зараз; не хочу більше розмовляти про це за таких обставин. Ми знову побачимось в Парижі — і ви дасте мені зрозуміти своє рішення. А до того часу — ні слова більше, згода?

Дюруа промовив усе це, не дивлячись на неї, немов ронив слова в темряву перед собою.

А вона, здавалось, нічого не чула — стояла нерухомо, дивлячись застиглим і пильним поглядом на широкий блідий краєвид під місячним сяйвом.

Вони довго стояли поруч, лікоть у лікоть, мовчазні й замислені.

Потім вона шепнула: «Трохи холодно», — і, обернувшись, підійшла знову до ліжка.

Дюруа пішов слідом за нею. Наблизившись, він відчув, що од Форестьє вже справді тхне, і відсунув далі своє крісло, бо не міг би довго витримати цього смороду.

— Треба буде покласти його в труну вже завтра вранці,— сказав він.

Вона відповіла:

— Так, так, обов’язково; тесля прийде близько восьмої години.

І коли Дюруа зітхнув: «Бідолаха», — вона теж глибоко зітхнула, сумно скоряючись долі.

Вони тепер не так часто дивились на Форестьє, бо звикли до думки про його смерть і вже погоджувались із цим руйнуванням, яке ще недавно обурювало й ображало їх, таких самих смертних, як і він.

Вони більше не розмовляли; пильнували мерця, як належить, не засинаючи. Проте близько півночі Дюруа задрімав. Прокинувшись, він побачив, що пані Форестьє теж дрімає, і, прибравши зручнішої пози, знову заплющив очі, пробурчавши:

— Слово честі, у власному ліжку все ж таки краще.

Він збудився від раптового стуку. Увійшла доглядальниця. Вже зовсім розвиднілось. Молода жінка в кріслі проти нього була здивована, здавалось, не менше від нього. Вона трохи зблідла, але все одно була гарна, свіжа й мила, хоч і перебула ніч у кріслі.

Глянувши на мерця, Дюруа здригнувся і скрикнув:

— Дивіться! Борода!

Борода виросла за кілька годин на цьому гниючому тілі — як за кілька днів перед тим виростала на обличчі живої людини. І вони стояли, злякані, перед цим життям, що збереглося ще в мерцеві, немов перед якимось страхітливим чудом, перед надприродною загрозою воскресіння, перед одним із тих незвичайних, незбагненних явищ, які приголомшують і гнітять розум.

Потім вони обоє пішли відпочити до одинадцятої години. Далі Шарля поклали в труну, і їм стало легше, спокійніше. Вони сиділи одне проти одного за сніданком, їм хотілося розмовляти про утішні, веселіші речі, повернутись у життя, коли вже вони покінчили зі смертю.

Крізь відчинене настіж вікно линула ніжна весняна теплінь, приносячи з собою запашний подих гвоздик, що квітли перед ганком.

Пані Форестьє запропонувала Дюруа прогулятись по саду, і вони поволі рушили навколо невеличкого газону, з насолодою вдихаючи тепле повітря, сповнене міцним духом ялин і евкаліптів.

Нараз пані Форестьє заговорила, не обертаючи голови до Дюруа, — так, як він говорив уночі, в тій кімнаті. Вона вимовляла слова поволі, тихим і поважним голосом:

— Слухайте, дорогий друже, я вже… добре обдумала… все, що ви мені пропонували, і я не хочу, щоб ви поїхали, не дізнавшися про мої наміри. Зрештою, я не скажу вам зараз ні «так», ні «ні». Ми почекаємо, побачимо, краще пізнаємо одне одного. Ви, з свого боку, теж добре обміркуйте справу. Не піддавайтесь раптовому захопленню. Проте якщо я вам кажу це тепер, коли бідолашного Шарля ще не поховали, то це тому, що після всього, сказаного вами, треба, щоб ви добре знали, хто я така, аби не тішили себе надалі мрією, якою ви зі мною поділились, у тому разі, якщо у вас нема… нема… відповідної вдачі, щоб зрозуміти мене і прийняти такою, як я є.

Зрозумійте ж мене правильно. Шлюб для мене — не кайдани, а дружнє єднання. Я хочу бути вільною, зовсім вільною у своїх вчинках, у своїх діях, у своїх засобах, у всьому. Я не терплю ні догляду, ні ревнощів, ні нотацій. Зрозуміло, я зобов’язалась би ніколи не компрометувати імені чоловіка, з яким одружилася б, ніколи не наводити на нього ганьби чи глуму. Проте я хочу, щоб і чоловік бачив у мені рівню, спільницю, а не служницю, не слухняну й покірну дружину. Я знаю, що мої думки багато кому здадуться занадто сміливими, але я не відступлюсь. От це і все.

Додам іще: не відповідайте мені зараз, це було б марно й незручно. Ми ще побачимось пізніше і, може, тоді ноговоримо про все це. А тепер ідіть погуляйте. Я піду до нього. Увечері побачимось…

Дюруа поволі поцілував їй руку й пішов, не мовивши ані слова.

Увечері вони зустрілись тільки за обідом. Потім розійшлись по своїх кімнатах, ледь живі від утоми.

Шарля Форестьє поховали наступного дня, без будь-якої урочистості, на канському кладовищі. А Жорж Дюруа вирішив їхати в Париж експресом, що приходив о пів на Другу.

Пані Форестьє проводжала його на вокзал. Вони спокійно походжали по перону, чекаючи години від’їзду, і розмовляли про всякі незначні речі.

Прибув поїзд — справжній експрес, коротенький, всього з п’яти вагонів.

Дюруа зайняв місце у вагоні, потім знову вийшов на перон, щоб побути з пані Форестьє ще кілька хвилин. Його зненацька пройняв якийсь сум, туга, гострий жаль від розлуки з нею, немов він втрачав її назавжди. Кондуктор крикнув:

— На Марсель — Ліон — Париж, займайте місця!

Дюруа ввійшов у вагон, і виглянув у вікно, щоб сказати їй ще кілька слів. Паровоз засвистів, і поїзд тихо рушив.

Дюруа, вихилившись з вікна, дивився на молоду жінку, що нерухомо стояла на пероні й проводжала його поглядом. І раптом, коли вона вже зникала з очей, він послав їй обома руками поцілунок.

Вона відповіла тим самим, проте її поцілунок був обережніший, непевніший, ледве помітний.

Частина друга

I

 Жорж Дюруа вернувся до своїх давніх звичок.

Оселившись у маленькій квартирі на Константинопольській вулиці, він жив скромно, як людина, що готується до нового життя. Навіть його стосунки з пані де Марель набули рівного подружнього характеру, немов він заздалегідь привчав себе до нової ролі; його коханка часто дивувалася з поміркованого спокою їхніх взаємин і казала, сміючись:

— Ти ще нудніший, ніж мій чоловік; не варт було й міняти.

Пані Форестьє ще не повернулася. Вона затрималась у Кані. У листі вона писала, що приїде тільки в середині квітня, і жодним словом не натякала на їхню прощальну розмову.

Дюруа чекав. Він твердо вирішив докласти всіх зусиль, щоб одружитися з нею, навіть коли вона вагатиметься. Він вірив у своющасливу зірку, вірив у ту силу чарів, що їх почував у собі, в незбагненну й непереможну силу, яка скоряла всіх жінок.

Коротенька записка повідомила його, що рішуча хвилина настає.

«Я в Парижі. Приходьте.

Мадлен Форестьє».

І це було все. Листоноша приніс її о дев’ятій годині ранку. Того ж самого дня о третій Дюруа з’явився до неї. Вона простягла йому руки з своєю милою, привітною усмішкою, і кілька хвилин вони дивились одне одному в вічі. Потім молода жінка прошепотіла:

— Який ви добрий, що приїхали туди в ті жахливі дні!

— Я зробив би все, що ви мені наказали б, — відповів він.

Вони сіли. Вона почала розпитувати про новини, про Вальтєрів, про всіх співробітників, про газету. Особливо часто згадувала про газету.

— Мені бракує її,— мовила вона, — справді, дуже бракує. Я стала журналісткою в душі. Що ж робити, я люблю це діло.

Вона замовкла. Дюруа немов зрозумів, немов відчув у її посмішці, в її голосі, в самих її словах якийсь заклик і пробурмотів, хоч і вирішив не прискорювати подій:

— Ну… а чому… чому б вам не взятися знову… до цього діла… під… іменем Дюруа?

Вона враз споважніла і прошепотіла, поклавши йому руку на плече:

— Не будемо поки що про це говорити.

Проте він догадався, що вона згоджується, впав перед нею навколішки і повторював, затинаючись, палко цілуючи її руки:

— Дякую, дякую, як я вас кохаю!

Вона підвелась. Він теж підвівся й побачив, що вона дуже зблідла. І він зрозумів, що подобається їй — може, вже давно; а що стояли вони лице в лице, то він обняв її і поцілував у лоб довгим, ніжним поцілунком.

Вислизнувши з його обіймів, вона промовила серйозним тоном:

— Слухайте, друже мій, я ще нічого не вирішила. А втім, можливо, що я відповім «так». Але обіцяйте мені, що ви не прохопитесь про це ані словом, ні натяком, поки я сама не дозволю вам говорити.

Дюруа заприсягнувся й пішов; серце його повнилося радістю.

З того часу, буваючи в пані Форестьє, він тримавсь дуже скромно і не домагався певнішої відповіді, бо в її манері говорити про майбутнє, в тоні, яким вона вимовляла «згодом», в її планах, що торкались їх обох, він раз у раз відчував кращу й інтимнішу відповідь, ніж формальна згода.

Дюруа невтомно працював, мало витрачав, аби настарати хоч трохи грошей до дня весілля, і став таким самим скнарою, яким раніше був марнотратцем.

Минуло літо, потім осінь, а нікому й на думку нічого не спадало, бо вони бачилися рідко, наче прості знайомі.

Якось увечері Мадлен спитала, глянувши йому в вічі:

— Ви ще нічого не казали пані де Марель про наші плани?

— Ні, друже мій. Я обіцяв вам мовчати і не казати нікому жодного слова.

— Що ж, час уже втаємничити її. А я візьму на себе Вальтерів. Це буде на цьому тижні, гаразд?

Він почервонів:

— Так, хоч завтра!

Мадлен тихо відвела очі, немов для того, щоб не бачити його хвилювання, і докинула:

— Коли хочете, ми можемо одружитися на початку травня. Це буде цілком пристойно.

— Радо пристаю на все.

— Мені хотілося б десятого травня, в суботу, бо це день мого народження.,

— Чудово, десятого.

— Ваші батьки живуть під Руаном? Так ви мені принаймні казали.

— Так, під Руаном, у Кантеле.

— Чим вони займаються?

— Вони… вони дрібні рантьє.

— А! Мені дуже хочеться познайомитися з ними.

Дюруа завагався, зовсім зніяковівши:

— Та… річ у тому, що вони…

Потім він опанував себе і рішуче сказав, як і належить людині з характером:

— Люба моя, вони держать шинок, це селяни, що працювали до кривавого поту, аби дати мені освіту. Я не соромлюсь їх, але вас їхня… простота… їхня… грубість… може неприємно вразити.

Вона чарівно усміхалась, обличчя її світилося ніжною добротою.

— Ні. Я їх дуже любитиму. Ми поїдемо до них. Неодмінно. Ми ще поговоримо про це… Я теж із простої родини… але батьки мої вже померли. У мене нема нікого на світі…— Вона простягла йому руку й додала — Крім вас…

Дюруа був зворушений, схвильований, відчув себе переможеним; таких почуттів він не зазнавав досі ні з одною жінкою.

— Я думала про одну річ, — сказала Мадлен, — але це трохи важко пояснити.

— Що ж це таке? — спитав він.

— Ось що, любий, я така сама, як і всі жінки, я маю свої… свої вади, свої примхи, люблю все блискуче й дзвінке. Мені дуже хотілося б носити аристократичне прізвище. Чи не могли б ви з нагоди нашого шлюбу, трохи… облагородитись?

Тепер уже вона почервоніла, немов допустила якоїсь нетактовності.

Він відповів щиро:

— Я й сам часто думав про це, але мені здається, що це не так просто.

— Чому ж?

Він засміявся:

— Тому, що я боюсь стати смішним.

Вона знизала плечима.

— Ні в якому разі, ні в якому разі! Всі це роблять, і ніхто не сміється з цього. Розділіть своє прізвище надвоє: «Дю Руа». Вийде дуже добре.

Дюруа відповів одразу, як людина, що знається на справі:

— Ні, недобре. Це надто простий, надто звичайний, надто відомий спосіб. Щодо мене, то я думав узяти за прізвище назву своєї батьківщини, спочатку, як літературний псевдонім, потім сполучати його потроху з власним прізвищем, а вже згодом розбити своє ім’я надвоє, як ви пропонуєте.

— Ваша батьківщина — Кантеле? — спитала вона.

— Так.

Вона задумалась:

— Ні. Мені не подобається закінчення. Слухайте, а чи не можна було б трохи змінити це слово? Кантеле?

Вона взяла зі столу ручку й почала писати прізвища, дивлячись, як вони виглядають. Раптом вона вигукнула:

— Гляньте, гляньте, ось воно!

І вона подала Дюруа папірець, де він прочитав: «Пані Дюруа де Кантель».

Він поміркував хвилину, потім поважно заявив:

— Так, це дуже добре.

Вона захоплено приказувала:

— Дюруа де Кантель, Дюруа де Кантель, пані Дюруа де Кантель. Це чудово, чудово!

І додала переконаним тоном:

— Побачите, як легко всі погодяться з цим. Але слід скористатися з нагоди, бо потім буде вже пізно. Від завтра ви підписуватиме фейлетони: Д. де Кантель, а хроніку просто Дюруа. В пресі таке буває щодня, і ніхто не здивується, що ви взяли собі псевдонім. Під час весілля ми ще трохи змінимо це, а друзям скажемо, що ви досі відмовлялись від свого «дю» через скромність, зважаючи на своє становище, або й нічого не скажемо. Як звуть вашого батька?

— Олександр.

Вона прошепотіла кілька разів: «Олександр, Олександр», — вслухаючись у звучання цього слова, потім написала на чистому аркуші:

«Пан і пані Олександр Дю Руа де Кантель мають честь повідомити вас про одруження свого сина пана Жоржа Дю Руа де Кантель з пані Мадлен Форестьє».

Вона подивилась на написане трохи звіддалік, радіючи з враження, і заявила:

— Трохи вправності, і можна добитися всього, чого хочеш.

На вулиці, остаточно вирішивши називатись віднині Дю Руа, або й Дю Руа де Кантель, він відчув себе якось солідніше. Він ступав сміливіше, вище підносив голову і гордовитіше закручував вуса, як це личить благородній особі. Він почував радісне бажання заявити прохожим:

— Мене звуть Дю Руа де Кантель.

Але вдома він стурбовано згадав про пані де Марель і тут же написав їй — просив прийти завтра на побачення.

«Буде мені халепа, — думав він, — матиму з нею клопіт».

Потім він заспокоївся і з властивою йому безтурботністю, що охороняла його від впливу житейських прикростей, сів писати фантастичну статтю про нові податки, які треба запровадити, щоб урівноважити бюджет. Він пропонував річний податок розміром у сто франків на дворянську частку «де», а на титули від барона до князя — починаючи з п’ятсот і до тисячі франків. І підписався: «Д. де Кантель».

Другого дня коханка сповістила його «синім папірцем», що прийде о першій.

Він чекав її трохи неспокійно, проте вирішив не відкладати справи і сказати все відразу ж, а вже потім, коли минеться перше хвилювання, розумно довести, що він не може лишатись ціле своє життя неодруженим: оскільки ж пан де Марель не збирається помирати, то йому довелось обрати собі іншу, законну подругу.

Проте він хвилювався. Коли пролунав дзвінок, серце його закалатало.

Клотільда кинулась йому в обійми:

— Добрий день, Любий Друже!

Потім, відчувши холодність його привітання, вона глянула на нього і спитала:

— Що з тобою?

— Сідай, — сказав він. — Нам треба серйозно поговорити.

Вона сіла, не знімаючи капелюшка, піднявши тільки вуальку на лоб, і приготувалась слухати.

Він опустив очі, не знаючи, з чого почати. Нарешті поволі почав:

— Моя люба, ти бачиш — я дуже схвильований, дуже засмучений і збентежений тим, що маю тобі сказати. Я тебе глибоко кохаю, кохаю справді всім серцем, і тому побоювання, що тобі буде прикро, засмучує мене ще більше, ніж та новина, яку я тобі зараз розповім.

Вона зблідла й затремтіла:

— Що трапилось? Кажи швидше! — прошепотіла вона.

Він промовив журливо, але рішуче, з тим удаваним сумом у голосі, до якого звичайно вдаються сповіщаючи про приємну неприємність:

— Річ у тому, що я одружуюсь.

Вона болісно зітхнула з самої глибини грудей, немов втрачаючи притомність, і почала задихатись, неспроможна говорити, — так перехопило їй дух.

Не дочекавшись відповіді, Дюруа казав далі:

— Ти й не уявляєш собі, як я мучився, поки зважився на це. Але в мене немає ні становища, ні грошей. Я самотній, чужий у Парижі. Мені треба мати когось коло себе, хто міг би порадити, заспокоїти, підтримати мене. Саме таку товаришку, таку спільницю я шукав і знайшов.

Він замовк, сподіваючись, що вона відповість що-небудь, і готувався до нестямного гніву, гострих слів та лайки.

Клотільда притиснула руку до серця, немов хотіла притишити його биття, і дихала уривчасто й важко; груди її здіймались, голова тремтіла.

Він узяв її руку, що лежала на бильці крісла, але вона вирвала її. Потім вона прошепотіла в якомусь заціпенінні:

— О… Боже мій!..

Він став перед нею навколішки, проте не наважився доторкнутись до неї і пробурмотів, більше збентежений її мовчанням, ніж збентежився б від шаленого вибуху:

— Кло, моя маленька Кло, зрозумій же моє становище, зрозумій, що я таке! О, яке було б щастя, якби я міг одружитися з тобою! Але ти заміжня. Що ж мені робити? Подумай, ну, подумай сама! Мені треба вийти в світ, а зробити цього я не можу, поки не матиму власного дому… Якби ти знала!.. Бувають дні, коли мені хочеться вбити твого чоловіка…

Він говорив своїм ніжним, притишеним, спокусливим голосом, що музикою линув у вуха.

На застиглих очах його коханки поволі виступили дві сльозинки і скотились по щоках, а на віях повисли іще дві.

Дюруа прошепотів:

— О, не плач, Кло, не плач, благаю тебе! Ти краєш мені серце.

Тоді вона зробила над собою величезне зусилля, аби зберегти гідність та гордість, і спитала тремтячим голосом жінки, що ось-ось заридає:

— Хто вона?

Він завагався на мить, але зрозумів, що без цього не обійдеться, — і відповів:

— Мадлен Форестьє.

Пані де Марель здригнулась усім тілом, потім так глибоко замислилась, що, здавалось, зовсім забула, що він і досі стоїть перед нею навколішках.

А прозорі краплі без упину набігали їй на очі, падали і знову набігали.

Вона підвелась. Дюруа догадався, що вона зараз піде, не сказавши йому й слова, не дорікаючи й не прощаючи, і він відчув у глибині душі образу й приниження. Щоб затримати Клотільду, він оповив руками її сукню і стиснув під тканиною округлі ноги, що напружились для опору.

— Заклинаю тебе, не йди так! — благав він.

Тоді вона глянула на нього зверху, глянула тим затуманеним слізьми, розпачливим, чарівним і сумним поглядом, що виявляє всю тугу жіночого серця, і пробурмотіла:

— Мені… мені нема чого казати… мені… нема чого тут робити… твоя… твоя правда… ти… ти… вибрав те, що тобі треба.

Вона випручалась, відхилившись назад, і пішла, а він не пробував більше затримувати її.

Лишившись сам, Дюруа підвівся, немов приголомшений ударом по голові; потім заспокоївся й прошепотів:

— Слово честі, тим гірше, чи певніше, тим краще. Справу скінчено… без сцен. Хай так!

І, позбувшись величезного тягаря, відчувши себе раптом вільним, незалежним, готовим до нового життя, він почав бити кулаками в стіну, п’яніючи від успіху та сили, немов змагаючись із самою долею.

Коли пані Форестьє спитала його: «Ви сказали пані де Марель?» — він спокійно відповів:

— Звичайно…

Вона допитливо глянула на нього своїми ясними очима:

— І це її не вразило?

— Ні, анітрохи. Навпаки, вона сказала, що це дуже добре.

Новина незабаром поширилась. Дехто дивувався, дехто запевняв, що передбачав це, а інші тільки всміхались, даючи зрозуміти, що це їх зовсім не дивує.

Жорж, що підписував тепер фейлетони: «Д. де Кантель», хроніку — «Дюруа», а політичні статті, які він теж інколи вміщав, — «Дю Руа», проводив час здебільшого у своєї нареченої, що ставилась до нього з братньою приязню, в якій, проте, почувалась справжня, але прихована ніжність і стримувана, немов вада, пристрасть. Вона вирішила, що весілля відбудеться нишком, при самих тільки свідках, і того ж вечора вони поїдуть у Руан. А наступного дня відвідають батьків Дюруа та пробудуть у них кілька днів.

Дюруа пробував умовити Мадлен зректися цього плану, однак безуспішно і кінець кінцем згодився.

Отже, десятого травня молоді, що визнали зайвою церковну церемонію і нікого не запрошували, повернулись після короткого перебування в мерії додому, склали валізи, а ввечері шестигодинний поїзд, що відходив з вокзалу Сен-Лазар, уже мчав їх у Нормандію.

До того часу, поки не лишились самі у вагоні, вони не перемовились і двадцятьма словами. А відчувши себе вже в дорозі, глянули одне на одного й почали сміятися, щоб приховати певну ніяковість, якої не хотіли показувати.

Поїзд повільно проминув довгий вокзал Батіньйоль і проїхав рівнину, де-не-де порослу миршавими чагарями, яка тягнеться від міських укріплень до Сени.

Дюруа і його дружина час від часу говорили про щось незначне, а потім знову обертались до вікна.

Проїжджаючи Аньерський міст, вони зраділи, побачивши річку, а на ній човни, рибалок і веслярів. Сонце, могутнє травневе сонце, осявало скісним промінням човни і спокійну річку, що немов застигла, не текла й не вирувала, завмерши у вечірньому блиску й теплі. Вітрильник, що розгорнув посередині річки два великі трикутники, аби спіймати найлегші подихи вітру, скидався на величезного птаха, який ось-ось полетить.

Дюруа прошепотів:

— Люблю паризькі околиці, а спогади про смажену рибу, що доводилось їсти тут, — найкращі в моєму житті.

— А човни! — підхопила вона. — Як гарно пливти по воді, коли сідає сонце.

І вони замовкли, немов не зважуючись говорити далі про своє минуле, і сиділи тихо, може, втішаючись уже поезією жалкувань.

Дюруа взяв руку дружини і ніжно поцілував.

— Коли ми повернемось, — озвався він, — то їздитимемо часом обідати в Шату.

— О, в нас буде стільки справ! — мовила Мадлен таким тоном, немов казала: «Треба жертвувати приємним задля корисного».

Він тримав її руку і стурбовано думав, як йому перейти до пестощів. Перед недосвідченою дівчиною він не схвилювався б так; але той меткий і насмішкуватий розум, який він почував у Мадлен, ускладнював його становище. Він боявся здатися їй незгарбним — занадто несміливим або занадто брутальним, занадто повільним або занадто поквапливим.

Він раз у раз ніжно стискував її руку, однак вона не відповідала на його заклик. Тоді він сказав:

— Мені дуже дивно, що ви — моя дружина.

Вона ніби зчудувалась:

— Чому ж то?

— Не знаю. Дивно, та й годі. Хочеться поцілувати вас, і не віриться, що я маю право на це.

Мадлен спокійно підставила йому щоку, і він поцілував її так, як поцілував би сестру.

— Побачивши вас уперше, пам’ятаєте, на обіді,— вів Дюруа далі,— коли мене запросив Форестьє, я подумав: «Чорт забирай, якби мені знайти таку жінку!» І от це сталося: я знайшов її.

Вона прошепотіла: «Це дуже мило», — і дивилась на нього пильно й лукаво своїм усміхненим поглядом.

Він подумав: «Я занадто холодний. Я йолоп. Треба бути рішучим». І він спитав:

— Як ви познайомились з Форестьє?

Вона відповіла з лукавим викликом:

— Хіба ми на те їдемо в Руан, щоб розмовляти про нього?

Він почервонів:

— Я дурень. Я ніяковію у вашій присутності.

Це їй сподобалось:

— Невже? Чому ж це?

Він сів поруч із нею і присунувся зовсім близько. Вона скрикнула:

— Олень!

Поїзд їхав Сен-Жерменським лісом, і вона побачила сполохану косулю, що майнула через дорогу.

Поки вона дивилась у розчинене вікно, Дюруа нахилився й припав до волосся над її шиєю довгим і жагучим поцілунком.

Хвилину вона не ворушилась, потім підвела голову:

— Ви лоскочете, годі.

Але він не відступався й ніжно торкався пухнастими вусами її білої шкіри, пестив її збудно й повільно.

Вона здригнулась.

— Годі вже!

Він обійняв її, охопивши правою рукою голову і повернувши до себе. Потім уп’явся в її губи, немов яструб у здобич.

Вона пручалась, відштовхувала його, силкувалася визволитись.

Нарешті звільнилась і сказала:

— Та годі ж.

Він уже не слухав, цілував її жадібними й тремтячими губами, намагаючись повалити на диван.

Вона з величезним зусиллям визволилася і схопилась на ноги.

— Ну, годі вже, Жорже, годі! Ми ж не діти і любесенько можемо почекати до Руана.

Він сидів увесь червоний, охолоджений цими розважливими словами, потім опанував себе і весело сказав:

— Гаразд, я почекаю, але ви не почуєте від мене й десятка слів, поки ми приїдемо. Подумайте, зараз ми тільки ще в Пуассі.

— Я говоритиму сама, — сказала Мадлен й спокійно сіла біля нього.

Вона почала докладно розповідати, що вони робитимуть, коли повернуться. Треба буде лишити за собою квартиру, де вона жила з першим чоловіком, Дюруа одержить також, немов у спадщину, посаду й утримання Форестьє у «Французькому житті».

Зрештою, вона ще перед їхнім шлюбом упорядкувала з певністю ділової людини всю фінансову сторону їхнього подружнього життя.

Вони одружилися з умовою роздільності майна, і всі можливі випадки були передбачені: смерть, розлука, народження одного чи кількох дітей. Дюруа мав — як сам він казав — чотири тисячі франків, але з них півтори тисячі були позичені. Решту він заощадив за останній рік, передбачаючи одруження. Мадлен мала сорок тисяч франків, що їх — як сама вона казала — залишив Форестьє.

Згадавши про померлого чоловіка, вона почала ставити його за зразок:

— Він був дуже ощадливий, дуже акуратний, дуже працьовитий. Він швидко зробив би кар’єру.

Дюруа вже не слухав, його турбували зовсім інші думки.

Часом вона спинялась, поринаючі в свої інтимні міркування, потім сказала:

— Через три-чотири роки ви, безперечно, зможете заробляти від тридцяти до сорока тисяч франків на рік. Так і Шарль заробляв би, якби прожив довше.

Дюруа, якому ця лекція вже здавалась надто довгою, відповів:

— А я гадаю, що ми не на те їдемо в Руан, щоб розмовляти про нього.

Вона злегка вдарила його по щоці.

— Це правда, моя вина.

І засміялась.

Він підкреслено тримав руки на колінах, як добре вихований слухняний хлопчик.

— У вас дурний вигляд, коли ви так сидите, — сказала Мадлен.

— Це ж моя роль, про яку ви самі недавно нагадали мені,— відповів він, — і я з неї вже не вийду.

Вона здивувалась:

— Що ви, власне, маєте на гадці?

— Те, що у вас є досвід, який має розвіяти мою необізнаність, та шлюбна практика, що має просвітити мою парубоцьку невинність, от як!

— Це вже занадто! — вигукнула вона.

— Це так, — відповів Дюруа. — Я не знаю жінок, а ви знаєте чоловіків, бо ж ви вдова, отже, ви маєте навчати мене… Сьогодні ввечері — так? — але можете розпочати навіть зараз, коли хочете. Отак…

Вона скрикнула, зовсім звеселівши:

— О, якщо ви в цьому покладаєтесь на мене!..

Він промовив голосом школяра, що бурмоче свій урок:

— Так, звичайно, покладаюся. Я навіть сподіваюсь, що ви дасте мені солідну освіту… на двадцять лекцій… десять початкових… читання та граматика… десять підвищеного курсу й риторики. Я ж нічогісінько не знаю — отак!..

Вона заявила, дуже потішена:

— Ти дурний!

— Раз ти називала мене на «ти», — провадив він, — то й я піду за твоїм прикладом і скажу тобі, серденько, що з кожною миттю кохаю тебе більше й більше і що Руан, як на мене, дуже далеко…

Він говорив тепер з акторськими інтонаціями, з кумедними гримасами, що розважали молоду жінку, звиклу до манер і жартів літературної богеми.

Вона дивилась на нього збоку, і він здавався їй справді чарівним; вона вагалась між тим бажанням, що пориває руку до плоду на дереві, і розважливою думкою, що радить почекати обіду, аби з’їсти його саме тоді, коли слід.

І вона сказала, трохи почервонівши від думок, що снувались у неї в голові:

— Мій маленький учню, повірте моєму досвіду, моєму великому досвіду. Поцілунки у вагоні нічого не варті. Вони тільки псують апетит.

Потім вона шепнула, ще більше почервонівши:

— Ніколи не слід жати недостиглий колос.

Дюруа засміявся, збуджений натяками, що спливали з її гарних уст; далі перехрестився й поворушив губами, немов прошепотів молитву, і заявив:

— Я віддаюсь під опіку святого Антонія, патрона спокуси. Відтепер я немов із бронзи.

Ніч тихо насувалась, огортаючи прозорою тінню, неначе легким серпанком, неозорі поля, що стелились праворуч. Поїзд мчав уздовж Сени, і Жорж, і Мадлен задивилися на річку, що бігла поруч із залізничною колією широкою стрічкою полірованого металу, на червоні відблиски, на плями, що немов упали з неба, яке горіло пурпуром і вогнем у промінні надвечірнього сонця. Цей блиск поволі гаснув, темнішав, сумно тьмарився. І поля поринали в темряву з похмурим трепетом, тим передсмертним трепетом, який щоразу проходить по землі, коли її оповиває ніч.

Ця вечірня туга линула крізь відчинені вікна в недавно такі веселі душі молодого подружжя, що раптом замовкло.

Вони присунулись одне до одного й спостерігали згасання дня, чудового, ясного травневого дня.

В Манті засвітили олійний ліхтарик, що кидав на сіре сукно диванів жовте світло.

Дюруа обняв дружину за талію і пригорнув її до себе. Його недавня жага оберталась на ніжність, на млосну потребу заспокійливих тихих пестощів, тих пестощів, якими присипляють дитину.

Він тихенько шепнув:

— Я дуже любитиму тебе, моя маленька Мад!

Ніжність його голосу зворушила молоду жінку, озвалась у її тілі коротким тремтінням, і вона простягла йому уста, нахилившись над ним, бо він притулився щокою до її теплих грудей.

Це був дуже довгий поцілунок, мовчазний і глибокий; тоді раптовий рух, грубі й нестямні обійми, коротка задихана боротьба, шалене й незручне злиття. Потім вони так і лежали обнявшись, трохи розчаровані, стомлені і все ще сповнені ніжності, аж поки засвистів паровоз, оповіщаючи про наступну станцію.

Мадлен сказала, пригладжуючи кінчиками пальців своє розпатлане на скронях волосся:

— Це зовсім по-дурному. Ми поводимось, як діти.

Але Дюруа цілував її руки з гарячковою хапливістю і відповів:

— Я тебе кохаю нестямно., моя маленька Мад!

До Руана вони майже не ворушились, притиснувшись щокою до щоки, втупивши очі в ніч за вікном, де часом миготіли освітлені будиночки; вони мріяли, тішачись своєю близькістю, охоплені дедалі більшим бажанням інтимніших і вільніших обіймів.

Спинились вони в готелі. Вікна його були обернені на набережну. Нашвидкуруч повечерявши, лягли спати. Другого дня покоївка розбудила їх, тільки-но продзвонило восьму годину.

Коли вони випили по чашці чаю, що їм поставили на нічний столик, Дюруа глянув на дружину і раптом, у радісному пориві людини, яка тільки що знайшла справжній скарб, стиснув її в обіймах і прошепотів:

— Моя маленька Мад, я почуваю, що кохаю тебе дуже… дуже… дуже…

Вона всміхнулася своєю довірливою й задоволеною усмішкою і шепнула, теж цілуючи його:

— І я теж… мені здається…

Проте візит до батьків непокоїв Дюруа. Не раз уже він попереджав свою дружину, готував її. Він вирішив іще раз завести про це розмову.

— Зрозумій, що це селяни, справжні селяни, а не опереткові.

Вона засміялась:

— Та знаю, ти вже стільки казав мені про це! Ну, вставай і мені дай встати.

Він скочив з ліжка й став натягати шкарпетки:

— Там нам буде незручно, дуже незручно. В моїй кімнаті є одне тільки старе ліжко з сінником. Про волосяні матраци в Кантеле не мають уявлення.

Вона ніби зраділа:

— Тим краще! Це буде чудово… провести з тобою… безсонну ніч… і раптом почути півнів…

Вона надягла свій пеньюар, широкий пеньюар із білої фланелі, і Дюруа відразу ж пізнав його. Йому стало прикро. Чому? Він знав, що дружина його має цілу дюжину таких ранкових убрань. Хіба ж могла вона знищити свій гардероб і купити собі все нове? І все ж йому хотілося б, щоб її домашня одежа, її нічна білизна — одяг кохання — не була та сама, що й з іншим. Йому здавалось, що м’яка й тепла тканина зберегла щось від дотиків Форестьє.

Він відійшов до вікна й закурив цигарку.

Вигляд порту, широкої річки, вкритої вітрильниками з легкими щоглами і присадкуватими пароплавами, що їх із грюкотом розвантажували на набережній лебідки, схвилював його, хоч він і не вперше бачив це. І він вигукнув:

— Хай йому чорт, як гарно!

Мадлен підбігла, поклала руки чоловікові на плечі і, довірливо пригорнувшись до нього, стояла, вражена й захоплена. Вона повторювала:

— Ах, яка краса, яка краса! Я й не знала, що на річці може бути так багато кораблів.

За годину вони виїхали, бо мали снідати в батьків, яких попередили кілька днів тому.

Відкритий фіакр, що віз їх, наскрізь проржавілий, брязкотів, мов старий казан.

Вони проїхали довгий, досить-таки поганенький бульвар, далі луг, де протікала річка, потім почали підніматись на гору.

Втомлена Мадлен задрімала під гарячими пестощами сонця, що ніжно гріло її в кутку старого екіпажа — так, наче вона лежала в теплій купелі світла та польового повітря.

Жорж розбудив її.

— Подивись, — сказав він.

Виїхавши на дві третини схилу, вони опинились в тому місці, куди возять усіх подорожніх, бо воно славиться своїм краєвидом.

Внизу лежала безмежна, довга й широка долина, де зміїлася, круто звиваючись, ясна вода річки. Було видно, як вона біжить здалеку, вкрита численними острівцями і вигинається коліном, перш ніж перетяти Руан. На правому березі розкинулось місто, оповите прозорим ранковим туманом, з дахами, що блищали під сонцем, з безліччю легеньких дзвіниць — шпилястих і присадкуватих, різьблених, немов велетенські іграшки — з чотирикутними та круглими вежами, увінчаними геральдичними коронами, з каланчами, дзвіничками, — а над усім цим готичним лісом церковних верхівок зводилася дивовижна бронзова стріла собору — бридка, чудернацька й незгарбна — найвища у цілому світі.

Навпроти, на тому березі річки, височіли круглі й потовщені на кінцях тонкі димарі заводів у великому передмісті Сен-Север.

їх було більше, ніж їхніх сестер-дзвіниць, вони здіймали свої високі цегляні колони далеко в полях і дихали в синє небо чорним вугільним димом.

А над усіма димарями зводився, — мов Хеопсова піраміда, другий за височиною витвір поміж усіх витворів людської праці,— величезний паровий насос «Блискавки»; він був майже такий заввишки, як горда його сусідка — стріла собору. Король працьовитого й димущого заводського племені — і королева шпилястого гурту священних пам’яток…

Далеко за робітничою околицею простягався сосновий ліс, і Сена, пройшовши між старим та новим містом, бігла далі вздовж високого хвилястого берега, що густо поріс деревами і оголював де-не-де біле каміння свого кістяка; далі річка зникала на обрії, ще раз викресливши довгу, округлу дугу. По ній пливли судна на буксирі в пароплавів, здалеку вони здавалися малими, як мухи.

Пароплави пахкали густим димом. Острівці тяглися понад водою, — де поспіль, а де з чималими проміжками, — немов зеленкуваті намистинки.

Візник чекав, поки подорожні намилуються досхочу. Він знав із досвіду, скільки часу триває захоплення в екскурсантів різного гатунку.

Коли рушили далі, Дюруа раптом побачив за кілька сот метрів двох старих, що йшли назустріч, і скочив з екіпажа, гукаючи;

— Ось вони! Я впізнав їх!

Це були двоє селян, чоловік і жінка, що йшли похитуючись і часом штовхаючи одне одного плечима. Чоловік був невисокий, присадкуватий, з червоним обличчям, трохи череватий, ще бадьорий, незважаючи на вік, а жінка — висока, суха, зігнута, сумовита, справжня жінка-хліборобка, що працювала з дитинства й ніколи не сміялась, тим часом як її чоловік розважався, випиваючи зі своїми клієнтами.

Мадлен теж зійшла з екіпажа і з тугою в серці, з несподіваним смутком дивилася на цих двох бідолах. Вони не впізнали свого сина в цьому гарному панові й ніколи не здогадалися б, що ця пишна пані в світлій сукні — їхня невістка.

Вони мовчки й швидко йшли назустріч довгожданому синові, не дивлячись на городян, слідом за якими їхав екіпаж.

Вони проминули їх. Жорж крикнув, сміючись;

— Добридень, татусю!

Вони враз спинилися, спантеличені, зачудовані до краю.

Стара отямилась перша й пробурмотіла, не сходячи з місця:

— Це ти, синочку?

Дюруа відповів:

— Авжеж, це я, матусю! — і, підійшовши, міцно поцілував її в обидві щоки. Потім він потерся щокою об щоку батька, що зняв свого кашкета, пошитого за руанською модою — з чорного шовку і дуже високого, як у торговців худобою.

Після цього Дюруа заявив:

— Це моя дружина.

Селяни глянули на Мадлен. Глянули як на чудо, із страхом і неспокоєм, поєднаним у батька з утіхою і схваленням, а в матері — з ревнивою ворожістю.

Батько, жвавий з природи і просякнутий духом солодкого сидру та горілки, — отже, завжди веселий, — посмілішав і спитав, лукаво підморгнувши:

— А поцілувати її все ж таки можна?

Син відповів:

— Аякже!

І Мадлен ніяково підставила старому селянинові щоки; він кілька разів поцілував її,— гучно, аж відляски пішли, — і витер губи долонею.

Стара теж поцілувала невістку, але стримано і з нехіттю. Ні, це була не така невістка, про яку вона мріяла, не повна та свіжа дівчина з ферми, червона, немов яблучко, округла, немов племінна кобила. Ця пані була схожа на якусь хвойду зі своїми шлярками та запахом мускусу. Для старої всі парфуми були «мускусом».

Вони гуртом рушили за екіпажем, що віз валізи молодого подружжя.

Старий узяв сина під руку і, затримавши його, спитав:

— Ну, а справи як?

— Та дуже добре.

— Молодець! А скажи, жінка твоя заможна?

— Має сорок тисяч франків, — відповів Жорж.

Батько стиха й захоплено свиснув. Він тільки й зміг пробурмотіти: «Хай йому чорт!» — так уразила його ця сума. Потім він додав поважно й переконано:

— Це, далебі, гарна жінка!

Бо ж йому вона справді припала до вподоби. А він колись, свого часу, мав славу знавця жінок.

Мадлен зі свекрухою йшли мовчки поруч. Чоловіки наздогнали їх. Вони підходили до села, маленького села вздовж шляху, де з боків було по десятку хат — містечкових будинків і сільських халуп — одні цегляні, інші глиняні, ті під соломою, ті під черепицею.

Шинок старого Дюруа «Гарний краєвид» — одноповерховий будиночок з горищем — стояв край села ліворуч. Над дверима висіла, за старосвітським звичаєм, соснова гілка на ознаку того, що спраглі можуть заходити.

Сніданок було накрито в залі на двох зсунутих докупи столах, застелених двома скатертинами. Сусідка, що прийшла допомогти господині, низько вклонилась, побачивши таку пишну пані, потім, впізнавши Дюруа, скрикнула:

— Господи Ісусе, чи це ти, хлопче?

— Авжеж, це я, тітко Брюлен! — відповів він весело.

І відразу ж поцілував її, як раніше цілував батьків.

Потім він мовив до дружини:

— Ходімо до нашої кімнати, там ти знімеш капелюшок.

Він повів її крізь двері направо до прохолодної, білої кімнати з кам’яною підлогою та побіленими стінами, де стояло ліжко з ситцевими завісами. Розп’яття над кропильницею і дві олеографії — Поль та Віргінія під синьою пальмою і Наполеон І на рудому коні — були єдиними прикрасами цього чистенького й нудного помешкання.

Коли вони лишились на самоті, Дюруа поцілував Мадлен:

— Добрий день, Мад! Я дуже радий, що побачив старих. У Парижі про них не думаєш, а потім, коли побачишся, все ж таки приємно.

Та батько вже гукав, стукаючи кулаком у стіну:

— Швидше, швидше, суп готовий!

Довелося сідати до столу.

Почався довгий селянський сніданок з багатьох погано дібраних страв — ковбаса після баранини, яєчня після ковбаси. Батько Дюруа, звеселівши від сидру та кількох склянок вина, відкрив фонтан свої добірних жартів — тих, які він приберігав до великих свят, і розповідав пікантні й непристойні бувальщини, що трапились, мовляв, із його приятелями. Жорж знав їх усі, але сміявся, сп’янілий від рідного повітря, захоплений природною любов’ю до батьківщини, до знаних з дитинства місць, пойнятий давно забутими почуттями та спогадами, що їх збуджували давно знайомі речі, різні дрібниці — як-от покарбовані ножем двері, кривий стілець, що нагадував якусь подію. Він упивався запахом землі, смоли та дерев, що віяв з сусіднього лісу, духом житла, струмка, гною.

Матуся Дюруа весь час сумно й суворо мовчала і пасла очима невістку, почуваючи ненависть у серці, ненависть старої робітниці з мозолястими руками та понівеченим від тяжкої праці тілом до цієї міської жінки, що викликала в неї неприязнь, — мов би щось прокляте, ганебне, мов би якась нечиста істота, створена для неробства і гріха. Вона раз у раз схоплювалася з місця то страву принести, то налити в склянки жовтої й кислої рідини з карафки, або з пляшок — рудого пінявого й підсолодженого сидру, що висаджував корки, немов газовий лимонад.

Мадлен майже нічого не їла, майже нічого не говорила, сиділа зажурена, зі своєю звичайною, застиглою на губах усмішкою, проте цього разу усмішка була похмура й покірна.

Вона була розчарована, пригнічена. Чому? Сама ж хотіла сюди поїхати! Вона знала, що їде до селян, до простих селян. Як же уявляла собі їх — вона, не схильна ідеалізувати будь-кого?

Чи знала вона це? Хіба жінки не сподіваються завжди чогось кращого, ніж є насправді? Чи вони здавалися їй здалеку поетичнішими? Ні, звичайно, але, може, більш літературними, більш благородними, привітними, мальовничими. А втім, вона не бажала бачити їх вишуканими, як у романах. Чому ж вони шокували її безліччю непомітних дрібниць, безліччю незначних грубощів, навіть самою своєю мужицькою вдачею, своїми словами, рухами, сміхом?

Вона пригадала свою власну матір, про яку ніколи нікому не говорила, — спокушену кимсь гувернантку, виховану в Сен-Дені, яка померла від злиднів і горя, коли Мадлен було дванадцять років. Хтось невідомий подбав про виховання дівчинки. Напевно, її батько? Хто він? Вона не дізналася про це, хоч і мала підозру.

Сніданок усе ще тривав. Почали заходити відвідувачі. Вони потискували руку батькові Дюруа, скрикували, побачивши сина, та лукаво підморгували, поглядаючи збоку на молоду жінку; це означало: «Сто чортів! Молодець Дюруа, яку кралю підчепив собі!»

Інші, не такі близькі знайомі, сідали за дерев’яні столи і гукали: «Літр!», «Кухоль!», «Дві чарки!», «Склянку!». Вони грали в доміно, голосно брязкаючи маленькими чорно-білими кісточками.

Матуся Дюруа весь час метушилась, похмуро прислужувала клієнтам, одержувала гроші й витирала столи краєм свого синього фартуха.

Дим від глиняних люльок та дешевих сигар наповнював кімнату. Мадлен закашлялась і мовила:

— Може, вийдемо? Я більше не витримаю.

Але сніданок ще не скінчився. Старий Дюруа був невдоволений. Тоді вона встала й сіла перед дверима, на вулиці, чекаючи, поки свекор та чоловік доп'ють свою каву і коньяк.

Незабаром Жорж підійшов до неї:

— Хочеш прогулятись до Сени? — спитав він.

Вона радісно погодилась:

— О, звичайно! Ходімо.

Вони зійшли з гори, найняли в Крауссе човен і решту дня катались коло острівка, під вербами, дрімаючи в ніжному весняному теплі, заколисані легкими хвилями річки.

Вони повернулись, коли вже посутеніло.

Вечеря при свічці була для Мадлен ще прикрішою, ніж сніданок уранці. Батько Дюруа був уже добре підхмелений і весь час мовчав. Мати сиділа з таким самим похмурим виглядом, як і раніш.

На тьмяно освітлених стінках химерно гойдалися тіні голів з величезними носами і чудернацькими рухами. Часом з’являлась велетенська рука й підносила схожу на вила виделку до рота, що роззявлявся, як паща страховища, коли хто-небудь, трохи повернувшись, підставляв профіль під жовте тремтяче полум’я свічки.

Одразу після вечері Мадлен витягла чоловіка на вулицю, щоб не лишатись у цій темній кімнаті, де гостро тхнуло тютюновим димом та розлитим питвом.

Надворі Жорж сказав:

— Ти вже нудьгуєш.

Вона хотіла була заперечити. Він спитав її.

— Я це добре бачу. Коли хочеш, то ми поїдемо завтра.

— Так. Дуже хочу, — прошепотіла вона.

Вони повільно йшли вперед. Ніжна й глибока темрява теплої ночі була сповнена тихих шелестів, шарудінь і зітхань. Вони простували вузькою стежкою серед височенних дерев, між двома непроглядно-чорними стінами лісу.

Мадлен спитала:

— Де ми?

— У лісі,— відповів Дюруа.

— Він великий?

— Дуже великий, один із найбільших у Франції.

Дух землі, дерев, моху, той свіжий і одвічний запах густого лісу, де соки бруньок змішуються з запліснявілою мертвою травою хащів, дрімав у цій алеї. Підвівши голову, Мадлен побачила між верховіттям зорі; і хоч вітрець не ворушив гілок, вона відчувала навколо себе невиразне тремтіння цього океану листя.

Дивний трепет пройняв її душу і прокотився по тілу, невиразна туга охопила серце. Чому? Вона не розуміла. Але їй здавалося, що вона загубилась, що вона оточена небезпеками, покинута всіма, сама-одна на світі під цим живим тремтливим склепінням.

Вона прошепотіла:

— Мені страшно. Ходімо додому.

— Що ж, ходім.

— І… ми виїдемо до Парижа завтра?

— Так, завтра.

— Завтра вранці?

— Завтра вранці, коли хочеш.

Вони вернулися. Старі вже полягали.

Мадлен спала погано, раз у раз прокидаючись від нових, незвичних для неї сільськіх звуків — криків сови, рохкання свині, замкнутої в хлівці по той бік стіни, від співу півня, що тричі лунав після півночі.

З першим промінням сонця вона встала і швидко зібралася в дорогу.

Коли Дюруа сказав батькам, що він уже має їхати додому, ті були вражені; потім вони зрозуміли, чиє це бажання.

Батько просто спитав:

— Скоро побачимо тебе знову?

— Звичайно. Влітку.

— Ну, добре, коли так.

Стара пробурчала:

— Дивись, щоб тобі потім каятися не довелось.

Дюруа подарував їм двісті франків, щоб притишити їхнє незадоволення; о десятій годині під’їхав візник, по якого посилали хлопця, молоді розцілувались зі старими селянами й рушили в дорогу.

Коли вони спускалися з гори, Дюруа засміявся:

— От бачиш, я ж попереджав тебе. Мені не слід було знайомити тебе з паном і пані Дю Руа де Кантель, моїми батьками.

Мадлен теж засміялась і відповіла:

— Ні, тепер я захоплена! Це славні люди, і я починаю дуже любити їх. Я пришлю їм подарунок з Парижа.

Потім вона прошепотіла:

— Дю Руа де Кантель… Ти побачиш — ніхто не дивуватиметься з наших запрошувальних карток. Ми будемо розповідати, що провели тиждень у маєтку твоїх батьків.

І, пригорнувшись до нього, вона торкнулась губами його вусів.

— Добрий день, Жо!

— Добрий день, Мад! — відповів він і обняв її за стан.

У глибині долини було видно велику річку, яка слалася срібною стрічкою під ранковим сонцем, фабричні димарі, що видихали в небо свої вугляні хмари, і шпилясті дзвіниці, що здіймались над старим містом.

II

 Минуло вже два дні, як подружжя Дю Руа повернулось до Парижа, і журналіст знову став до роботи, чекаючи того часу, коли покине хроніку, щоб остаточно перебрати на себе обов’язки Форестьє і цілком присвятити себе політиці.

Цього вечора він повертався на обід додому, в квартиру свого попередника, з радісним серцем, з палким бажанням пригорнути до серця свою дружину, фізичним чарам і непомітній владі якої він цілком піддався. Коли він минав квіткарку, що стояла на розі вулиці Нотр-Дам-де-Лорет, йому спало на думку купити квітів для Мадлен, і він вибрав величезний букет ще не зовсім розквітлих троянд — цілий сніп ароматних бутонів.

На кожній площадці своїх нових сходів він самовдоволено оглядав себе в дзеркалах, що раз у раз нагадували йому перший прихід у цей будинок.

Він подзвонив, бо забув узяти з собою ключ, і йому відчинив той самий слуга, якого він залишив у себе за порадою дружини.

— Пані повернулась? — спитав Жорж.

— Так, пане.

Проходячи через їдальню, він дуже здивувався, бо помітив на столі три прибори, а піднявши портьєру, яка відділяла їдальню від вітальні, побачив, що Мадлен ставить у вазу на каміні букет троянд, точнісінько такий самий, як у нього. Йому стало прикро, неприємно, немов у нього вкрали його думку і всю втіху, якої він сподівався.

Він спитав, підійшовши:

— Ти, значить, запросила когось?

Вона відповіла, не обертаючись, пораючись коло своїх квітів:

— І так, і ні. Мій давній друг граф де Водрек завжди обідав у нас щопонеділка і прийде сьогодні, як колись.

— Он як! Дуже добре, — прошепотів Дюруа.

Він стояв позад неї з букетом у руці і відчував бажання сховати квіти, кинути їх геть. Проте він усе-таки сказав:

— Дивись, я приніс тобі троянди.

Мадлен обернулась до нього, сяючи усмішкою, і скрикнула:

— Ах, як мило з твого боку, що ти подумав про це!

І вона простягла йому руки та губи з таким щирим, радісним захопленням, що він відразу ж утішився.

Вона взяла квіти, понюхала їх і жваво, немов зраділа дитина, поставила в порожню вазу проти першої. Потім шепнула, милуючись ефектом:

— Яка краса! Тепер у мене весь камін заквітчаний.

І додала переконаним тоном:

— Знаєш, Водрек чарівний, ти одразу заприятелюєш із ним.

Дзвінок повідомив про прихід графа. Він увійшов спокійно, невимушено, немов до себе додому.

Галантно поцілувавши пальці молодої жінки, він обернувся до чоловіка і з щирою приязню подав йому руку, питаючи:

— Як поживаєте, любий Дю Руа?

У нього не було вже йогоколишнього гордовитого й неприступного вигляду, він поводився люб’язно, виявляючи цим, що становище змінилось. Здивований журналіст теж намагався бути привітним і чемним. Хвилин через п’ять можна було подумати, що вони знайомі і приятелюють уже років із десять.

Тоді Мадлен сказала усміхаючись:

— Залишаю вас удвох. Мені треба навідатись до кухні.

І вона вийшла з кімнати під пильними поглядами обох чоловіків.

Коли вона повернулась, вони вже розмовляли про нову п’єсу, і думки їхні так збігалися, що в очах збуджувалась якась раптова приязнь, породжувана цією абсолютною єдністю поглядів.

Обід вийшов чудовий, дуже товариський і сердечний; граф просидів у них до пізнього вечора — так добре почувався він у цьому домі, у цього любого молодого подружжя.

Коли де Водрек пішов, Мадлен сказала:

— Правда ж, він чарівний? Він дуже виграє, коли ближче з ним познайомишся. Це справжній друг — надійний, відданий, вірний. Ах, коли б не він…

Вона не кінчила своєї думки, а Жорж відповів:

— Так, він, як на мене, дуже приємний. Гадаю, що ми з ним будемо друзями.

Але вона відразу змінила тему розмови:

— Знаєш, нам треба попрацювати сьогодні ввечері перед сном. У мене не було часу поговорити з тобою про це до обіду, бо прийшов Водрек. Мені щойно принесли важливі новини — відомості про Марокко. Це Ларош-Матьє, депутат, майбутній міністр, дав мені їх. Нам треба написати велику статтю, сенсаційну статтю. У мене є факти і цифри. Отож сідаймо до роботи. Візьми, будь ласка, лампу.

Він узяв лампу, і вони перейшли в кабінет.

Ті ж самі книжки вишикувались у шафі, на якій стояли тепер три вази, що їх Форестьє купив у Жуанській затоці напередодні смерті. Під столом хутряний мішок небіжчика чекав ніг Дю Руа, який сівши, взяв ручку з слонової кості, трохи погризену на кінці зубами попередника.

Мадлен сперлась об камін і, закуривши цигарку, розповіла новини, потім виклала свої думки і план наміченої статті…

Він слухав її уважно, водночас роблячи собі нотатки, і, скінчивши, висловив свої зауваження, переглянув справу, поширив її, розгорнув, у свою чергу, вже не план статті, а цілої кампанії проти теперішнього міністерства. Ця атака мала бути тільки початком. Його дружина перестала навіть курити — так зацікавилась широкими перспективами, які побачила, стежачи за думкою Жоржа.

Часом вона шепотіла:

— Так… так… Дуже добре… Чудово… Дуже слушна думка…

І коли він кінчив, вона сказала:

— Тепер почнемо писати.

Однак йому завжди було важко починати, і він насилу добрав слова. Тоді вона тихо схилилась над його плечем і стала пошепки підказувати на вухо потрібні фрази.

Час від часу вона замислювалась на якусь мить, а потім питала:

— Це ж саме те, що ти хочеш сказати?

— Якраз це, — відповідав він.

Вона знаходила гострі вислови, отруйні жіночі вислови, щоб діткнути прем’єра, і змішувала глузування з приводу його зовнішності з глузуванням з приводу його політики в такий кумедний спосіб, що це викликало сміх і водночас вражало влучністю зауважень.

Дю Руа часом додавав кілька рядків, що поглиблювали і підсилювали атаку. Він знався, зрештою, на мистецтві підступних натяків, бо навчився цього, шліфуючи свої замітки для Хроніки; і коли той чи той факт, поданий Мадлен як вірогідний, здавався йому сумнівним або компрометуючим, він якнайкраще вмів натякнути на нього чи дати уяву про нього з більшою виразністю, ніж коли б він його просто змалював.

Коли статтю було написано, Жорж перечитав її вголос, майже продекламував. Вони одностайно визнали її чудовою і зачаровано, й здивовано всміхнулися, немов тільки тепер виявили себе одне перед одним. Вони дивились одне одному в вічі, захоплені та зворушені, і палко поцілувались у любовному пориві, що перекинувся від їхньої душі до тіла.

Дю Руа взяв лампу:

— А тепер спатки, — сказав він з палаючими очима.

Вона відповіла:

— Ідіть уперед, мій володарю, бо ви освітлюєте шлях.

Він пішов до спальні, а вона йшла слідом, лоскочучи йому шию кінчиком пальця, між коміром і волоссям, щоб змусити його йти швидше, бо він боявся цих пестощів.

Стаття вийшла за підписом «Жорж Дю Руа де Кантель» і наробила галасу. Вона схвилювала всю палату депутатів. Пан Вальтер поздоровив автора і призначив його завідувачем політичного відділу «Французького життя». Хроніка знову перейшла до Буаренара.

З того дня в газеті почалася запекла й гостра кампанія проти міністерства. Атака, завжди влучна й підкріплена фактами, то іронічна, то серйозна, часом весела, часом отруйна, була спрямована з такою певністю й завзяттям що всі дивувались.

Інші газети раз у раз цитували «Французьке життя» наводили з нього цілі абзаци, а люди, що стояли при владі питали, чи не можна через поліцію заткнути пельку цьому невідомому й запеклому ворогові.

Дю Руа став популярним у політичних колах. Він почував із потиску руки чи з манери знімати капелюх, як більшав його вплив. Що ж до його дружини, то вона вражала й захоплювала його винахідливістю й розумом, умінням здобувати інформацію і кількістю знайомств.

Повертаючись додому, він раз у раз заставав у вітальні якого-небудь сенатора, депутата, суддю, генерала, що поводилися з Мадлен як із давньою приятелькою — шанобливо й по-товариському. Де вона познайомилася з усіма цими людьми? У світському товаристві, казала вона. Та як вона зуміла здобути їхню довіру і приязнь? Цього Жорж не розумів.

«З неї міг би вийти чудовий дипломат», — думав він. Вона часто загаювалась, на обід приходила задихана, розпашіла, збуджена, і казала, ще не піднявши навіть вуалі:

— Я сьогодні із здобиччю! Уяви собі — міністр юстиції тільки що призначив двох суддів, які брали колись участь у змішаних комісіях. Ну, хай начувається — буде йому непереливки.

І міністрові таки було непереливки — вже наступного дня і післязавтра. Депутат Ларош-Матьє, що обідав на вулиці Фонтен щовівторка, після графа де Водрека, який починав собою тиждень, міцно потискував подружжю руки, виявляючи надзвичайну радість. Він раз у раз повторював:

— Боже, яка кампанія! І щоб ми не виграли після цього?

Він справді мав велику надію захопити портфель міністра закордонних справ, на який націлявся вже давно.

Це був один із тих пересічних політиків, що не мають ні своїх переконань, ні великих здібностей, ні сміливості, ні грунтовних знань, — містечковий адвокат і провінційний красень, що спритно лавірував між усіма крайніми партіями, єзуїт у машкарі республіканця, ліберальний гриб сумнівної породи, які сотнями виростають на гної загального виборчого права.

Його доморощений макіавеллізм створив йому репутацію серед колег, серед усіх тих декласованих невдах, яких роблять депутатами. Він був досить стомлений, досить коректний, досить добре вихований, досить чемний, щоб мати успіх. Він мав успіх у світі, у різношерстому, мутному і не дуже вибагливому товаристві сьогоднішніх представників влади. Про нього скрізь казали: «Ларош стане міністром», — і він сам не мав щодо цього ніяких сумнівів.

Він був одним із головних акціонерів газети старого Вальтера, свого колеги й спільника в багатьох фінансових операціях.

Дю Руа підтримував його; він вірив у нього і покладав на нього певні надії. Зрештою, він тільки провадив далі справу, що її розпочав іще Форестьє, якому Ларош-Матьє обіцяв дати орден, коли настане день його тріумфу. Орден буде на грудях нового чоловіка Мадлен — та й по всьому. Зрештою, нічого не змінилося.

Це було так очевидно, що товариші по службі вигадали на Жоржа дотеп, який починав дратувати його.

Його називали тепер не інакше, як «Форестьє».

Коли він заходив до редакції, хто-небудь гукав;

— Агов, Форестьє!

Він прикидавсь, що не чує, і схилявся над своєю скринькою з листами.

Той самий голос повторював:

— Чуєш, Форестьє?

Тут і там лунав стриманий сміх.

Дю Руа йшов до кабінету директора, але той, хто кликав його, спиняв:

— О, пробач, це я до тебе звертався. Як прикро, що я раз у раз плутаю тебе з бідолашним Шарлем. Це, мабуть, тому, що твої статті страшенно схожі на його статті. Кожен би помилився.

Дю Руа нічого не відповідав, хоч лютився, і в ньому пробуджувався глухий гнів проти померлого.

Сам старий Вальтер заявив, коли хтось здивовано зауважив, що статті нового завідувача політичного відділу ні формою, ні змістом не відрізняються від статей його попередника:

— Так, це Форестьє, але це Форестьє міцніший, запальніший, мужніший.

Якось Дю Руа випадково відчинив шафу з більбоке і знайшов там іграшку свого попередника з жалобною стрічкою на ручці, а свою власну — ту, якою він користувався, коли вправлявся під керуванням Сен-Потена, — з рожевою стрічкою. Всі більбоке стояли за розміром на одній і тій самій полиці, і на картці коло них, як у музеї, було написано:

«Колишня колекція Форестьє і К°, спадкоємець — Форестьє Дю Руа. Патентовано Загальним Газетним Товариством. Вироби міцні, придатні до вжитку за всіх обставин: навіть у подорожі».

Він спокійно зачинив шафу і промовив досить голосно, щоб почули:

— Дурні та заздрісники є скрізь.

Проте це вражало його гордість, його чутливе самолюбство — гордість та самолюбство літератора, — причину отієї нервової, завжди готової вибухнути, дражливості, властивої і репортерові, і геніальному поетові.

Ім’я «Форестьє» різало йому слух, він боявся почути його, і червонів, коли чув.

Для нього це ім’я було дошкульним глумом, більше ніж глумом — майже образою. Воно волало: «Це твоя дружина працює за тебе, як вона працювала за нього. Без неї ти — ніщо».

Він цілком припускав, що Форестьє був би без Мадлен ніщо; але щодо нього самого, то це вже інша справа!

Ці муки тривали й тоді, коли він приходив додому. Тепер уже весь будинок нагадував йому про небіжчика — всі меблі, всі оздоби, все, чого він торкався. Він зовсім не думав про це на початку свого шлюбу; але дотеп, вигаданий його колегами, заподіяв йому болючої рани, яку тепер ятрили всякі, досі непомітні дрібниці.

Коли він брав у руки який-небудь предмет, йому відразу ж уявлялось, що на тому предметі лежить рука Шарля. Адже він скрізь бачив і користувався речами, які належали колись Шарлеві, речами, що їх той придбав, що їх любив. І Жоржа навіть уже дратувала думка про колишні взаємини його приятеля з дружиною.

Він часом дивувався з цього душевного обурення, якого не розумів, і питав себе: «Як же це, в біса, виходить? Не ревную ж я Мадлен до її друзів? Ніколи не цікавлюсь тим, що вона робить. Вона ходить і приходить, коли їй заманеться; а проте, спогад про цю тварюку Шарля дратує мене!»

Він додавав у думках: «По суті, це був справжній йолоп, оце, напевно, і ображає мене. Мені прикро, що Мадлен могла вийти заміж за такого дурня».

І він раз у раз повторював: «Як могло статися, щоб ця жінка хоч на мить зацікавилась такою тварюкою?»

І його досада зростала щодня від безлічі незначних дрібниць, що шпигали його, немов голкою, від безперестанних спогадів про небіжчика, пробуджуваних якимсь словом Мадлен, слуги, покоївки.

Якось увечері Дю Руа, що любив солодке, спитав:

— Чому у нас не буває солодкого на обід? Ти ніколи не замовляєш.

Молода жінка весело відповіла:

— Правда, я не подумала про це. Це тому, що Шарль не терпів…

Він урвав їй мову нетерплячим і роздратованим рухом:

— Ах, знаєш, Шарль починає набридати мені. Завжди Шарль! Шарль тут, Шарль там, Шарль любив це, Шарль любив те. Шарль здох, і дайте йому спокій.

Мадлен дивилась на чоловіка спантеличено, не розуміючи цього раптового вибуху гніву. Потім, з властивою їй чутливістю, вона почасти здогадалась, що в ньому відбувається, здогадалась про те повільне діяння ревнощів, яке зростало кожної хвилини від усього, що нагадувало небіжчика.

Це, мабуть, здалося їй хлоп’яцтвом, проте полестило, і вона нічого не відповіла.

Він сам на себе розсердився за цей вибух гніву, якого не зміг стримати. Але коли вони того ж вечора, по обіді, писали статтю на завтра, він заплутався ногами в хутровому мішку. Відкинувши його геть ударом ноги, він спитав з усмішкою:

— У Шарля, мабуть, завжди мерзли лапи?

Мадлен відповіла, й собі усміхнувшись:

— О, він завжди боявся застудитись; у нього були слабі легені.

Дю Руа злісно підхопив:

— Що він і довів, зрештою.

Потім додав галантно:

— На щастя для мене.

І поцілував дружині руку.

Проте, лягаючи спати, він знову спитав, охоплений тією ж самою думкою:

— Шарль носив нічний ковпак, щоб захистити вуха від протягу?

Вона не образилась на цей жарт і відповіла:

— Ні, він пов’язував голову хусткою.

Жорж знизав плечима і мовив зневажливо й згорда:

— От йолоп!

З цього часу Шарль став для нього постійною темою для розмов. Він говорив про нього при кожній нагоді і називав його не інакше, як «бідолаха Шарль», з виразом безмежного співчуття.

І коли він вертався з редакції, де до нього по кілька разів на день звертались «Форестьє», то мстився, переслідуючи небіжчика своїм лютим глузуванням. Він пригадував його вади, його смішні риси, його примхи, перелічував їх з утіхою, смакуючи і перебільшуючи їх, немов бажаючи подолати в серці своєї дружини вплив небезпечного суперника.

Він питав:

— Скажи, Мад, чи пригадуєш ти той день, коли цей телепень Форестьє хотів довести нам, що товсті чоловіки міцніші за худих?

Потім йому закортіло дізнатись про силу-силенну інтимних і таємних подробиць, що стосувались небіжчика, проте Мадлен, ніяковіючи, відмовилась говорити про це. А він наполягав, не відступався:

— Ну, то розкажи мені про це. Він, певно, був дуже смішний у такі моменти?

— Слухай, дай йому, нарешті, спокій, — шепотіла вона.

— Ні, скажи! Він далебі був дуже кумедним у ліжку, паскуда! Хіба ж ні?

І завжди кінчав фразою:

— Ну й тварюка ж це була!

Якось увечері, наприкінці червня, Жорж курив цигарку біля вікна. Було дуже душно, і його потягло на свіже повітря.

Він спитав:

— Моя маленька Мад, хочеш, поїдемо в Булонський Ліс?

— Залюбки.

Вони взяли відкритий екіпаж, доїхали до Єлісейських Полів, потім до авеню Булонського Лісу. Був безвітряний вечір, один із тих вечорів, коли розпечене паризьке повітря входить у груди, як гаряча пара. Ціла армія фіакрів везла під тінь дерев силу-силенну закоханих. Нескінченною низкою тяглися слідом один за одним.

Жорж і Мадлен тішились, розглядаючи тих, хто їхав у екіпажах — чоловіків у чорному вбранні і жінок у світлих сукнях. Це був безмежний потік коханців, що котився до Булонського Лісу під зоряним і пекучим небом. Не чути було нічого, крім глухого стукоту коліс. Вони їхали та їхали, по двоє в кожному екіпажі, відкинувшись на подушки, мовчазні, пригорнувшись одне до одного, поринувши в марево млосних мрій, тремтячи від думки про майбутню насолоду. Гарячі сутінки були ніби сповнені поцілунками. Повітря здавалось насиченим ніжністю, тваринною хтивістю, і це робило його ще важчим, ще задушливішим. Всі ті парочки, сп’янілі від однакової думки, від однакової жаги, ширили навколо себе якусь лихоманку. Всі ці екіпажі, в яких владарювало кохання, над якими витали пестощі, лишали за собою ніби чуттєву хвилю, тонку і бентежливу.

Жорж і Мадлен теж піддалися цій любовній млості. Вони тихенько взялися за руки, не кажучи ні слова, трохи пригнічені важкою атмосферою і тим хвилюванням, що проймало їх.

Доїхавши до повороту за укріпленням, вони поцілувались, і вона прошепотіла трохи ніяково:

— Ми знову пустуємо, як по дорозі до Руана.

Суцільний потік екіпажів поділився при в’їзді в гущавину. На дорозі до озер, якою поїхали Жорж і Мадлен, екіпажів трохи порідшало, але густа темрява дерев, повітря, оживлене шелестом листя і вогкістю струмків, що дзюрчали під гіллям, свіжість широкого нічного простору, оздобленого зірками, надавали поцілункам тих закоханих, що проїздили мимо, ще більших чарів.

Він прошепотів:

— О, моя маленька Мад! — і пригорнув її до себе.

Вона сказала:

— Чи пригадуєш ти той ліс у своїх батьків, як там було похмуро? Мені здавалося, що він сповнений страхітливих звірів і безмежний. А тут справді чудово. Вітер ніби пестить тебе, і ти добре знаєш, що по той бік лісу — Севр.

— О, там у нашому лісі нема нічого, крім оленів, лисиць, козуль і кабанів та ще де-не-де — хаток форестьє ^[16] — відповів він.

Це слово, ім’я померлого, що вихопилось з його уст, вразило Жоржа, немов хтось викрикнув його з глибини густого лісу, і він раптом замовк, знову охоплений тією дивною й невідступною досадою, тим ревнивим, непереможним роздратуванням, що псувало йому життя останнім часом.

— Чи їздила ти сюди з Шарлем, отак увечері? — спитав він за хвилину.

— Звичайно, часто, — відповіла вона.

І він раптом відчув бажання вернутись додому, нервове бажання, що стиснуло йому серце. Та образ Форестьє вже вступив в його думки, оволодів ним, душив його. Він більше не міг ні думати про щось інше, ні розмовляти.

Він спитав лихим тоном:

— Скажи ж, Мад…

— Що, мій друже?

— Чи наставляла ти роги тому бідному Шарлеві?

Вона прошепотіла з погордою:

— Ти стаєш просто дурним. Раз у раз те саме!

Але він наполягав:

— Послухай, моя маленька Мад, будь же щирою, признайся! Ти наставляла йому роги, скажи? Признайся, що наставляла!

Вона мовчала, шокована, як усі жінки, цим словом.

А він затято провадив:

— Слово честі, його голова так і просила рогів. Авжеж, авжеж! Мені приємно було б знати, що Форестьє мав роги. А? Як вони, напевно, личили його дурній пиці!

Він почував, що вона всміхається, мабуть, пригадуючи щось, і напосідав:

— Ну, то скажи ж! Що тут такого? Буде, навпаки, дуже смішно, коли ти признаєшся мені, саме мені, що зраджувала його!

Він справді тремтів від надії та бажання дізнатись, що Шарль, той гидкий Шарль, ненависний, клятий мрець, носив цю ганебну прикрасу. А втім… а втім, іще якесь інше, менш виразне почуття збуджувало його цікавість.

Він повторював:

— Мад, моя маленька Мад, прошу тебе, скажи! Адже він, либонь, заслуговував цього! Ти зробила б велику помилку, якби не оздобила його рогами. Признайся, Мад!

Її тепер, певно, тішило його домагання, бо вона сміялась коротким, уривчастим сміхом.

Він майже торкнувся губами її вуха:

— Прошу, прошу тебе!

Вона різко відхилилась і гостро сказала:

— Та ти з глузду з’їхав! Хіба на такі запитання відповідають?

Тон її був такий дивний, що холодний дрож пройняв Жоржа з голови до ніг, і він розгублено, спантеличено замовк; йому забракло повітря, немов він зазнав якогось душевного зворушення.

Екіпаж їхав тепер понад озером, де небо немов порозсипало всі свої зірки. Два великі лебеді тихо пливли по воді, майже невидимі в мороці.

Жорж гукнув візникові:

— Назад! — І екіпаж рушив назад, перестріваючи інші екіпажі, що повільно котилися назустріч; їхні величезні ліхтарі блищали, мов очі, в лісовій темряві.

Яким дивним тоном вона це сказала! Дю Руа питав себе: «Чи не признання це?» І ця майже впевненість, що вона зраджувала першого чоловіка, враз сповнила його гнівом. Йому хотілось бити її, душити, рвати на ній волосся.

О, коли б вона відповіла: «Ні, любий мій, якби я вже зраджувала його, то тільки з тобою». Як би він її цілував, пригорнув, кохав!

Він сидів нерухомо, склавши руки на грудях, втупивши очі у небо, надто схвильований, щоб міркувати. Він почував тільки, як нутрує в ньому та злість і зростає той гнів, що зріють у серці кожного самця проти примх жіночого бажання. Він уперше відчував цю неясну тривогу чоловіка, що починає підозрювати. Зрештою, він просто ревнував за мерця, ревнував за Форестьє, ревнував якось дивно і болісно, відчувши раптову ненависть до Мадлен, раз вона зраджувала того, то як же міг він вірити їй?

Проте незабаром він почав заспокоюватися і, переборюючи своє страждання, подумав: «Всі жінки — повії, треба користуватися ними, але не витрачати на них душевної сили».

Сердечна гіркота виливалася в зневажливі й прикрі слова, що ладні були зірватися з уст. Проте він стримав їх. Твердив собі: «Світ належить дужим. Треба бути дужим. Треба бути вищим за все це».

Екіпаж поїхав швидше. Проминули укріплення.

Дю Руа бачив перед собою в небі червонувату заграву, схожу на відблиск величезного горна, і чув невиразний, безмежний, невпинний гомін, що складався з незліченних і різноманітних шумів, глухий гомін, близький і далекий, якесь неясне й незмірне тремтіння життя, подих Парижа, що дихав у цю літню ніч, немов знеможений велетень.

«Було б справді безглуздо з мого боку — псувати собі через це нерви, — думав Жорж. — Кожен живе для себе. Перемагають сміливі. Всім керує егоїзм. Егоїзм для багатства та слави — це краще, ніж егоїзм для жінки й кохання».

Тріумфальна арка на площі Етуаль маячила при виїзді в місто на своїх двох потворних ногах — мов якесь чудовисько, котре ось-ось зійде й рушить униз по широкому проспекту, що простелився перед ним.

Жорж і Мадлен знову потрапили у потік екіпажів, що везли назад до жител, до жаданих ліжок всі ці пари, мовчазні й сплетені в обіймах. Здавалося, все людство пливло мимо них, сп’яніле з радощів, насолоди й щастя.

Молода жінка, здогадуючись про те, що діється з чоловіком, спитала своїм ніжним голосом:

— Про що ти думаєш, мій друже? Вже з півгодини, як ти не озиваєшся до мене ані словом.

Він відповів, усміхаючись:

— Я думаю про всіх цих йолопів, що цілуються, і кажу собі, що в житті є важливіші речі.

— Так… але часом це приємно, — прошепотіла вона.

— Це приємно… гарно… коли нема нічого кращого!

Думка Жоржа линула все далі, в якійсь злісній люті зриваючи з життя його поетичне вбрання: «Я був би справжнім дурнем, якби почав соромитись, відмовлятись від будь-чого, бентежитись, мучитись, страждати, як роблю це останнім часом». Образ Форестьє промайнув у його уяві, проте не викликав ніякого роздратування. Йому здалось, ніби вони помирились і знову стали приятелями. «Добрий вечір, старий друже!» — хотілось йому гукнути до Форестьє.

Мадлен, яку бентежило це мовчання, спитала:

— Чи не заїхати нам до Тортоні з’їсти морозива?

Жорж глянув на неї скоса. Її тонко окреслений профіль і біляве волосся були яскраво освітлені ясним блиском цілої гірлянди газових ріжків над входом до якогось кафешантану.

«Вона гарна, — промайнуло у нього в голові.— Що ж, тим краще! Яку шукав, таку зустрів. Та коли хто спробує мене знову морочити через те, то хай начувається».

Потім він відповів:

— Звичайно, люба моя.

І щоб вона чогось-небудь не подумала, поцілував її.

Молодій жінці здалося, що губи в чоловіка холодні як лід.

Проте він усміхався своєю звичайною посмішкою, коли подав їй руку, щоб допомогти зійти з екіпажа біля кафе.

III

Увійшовши другого дня до редакції, Дю Руа відразу ж розшукав Буаренара.

— Дорогий друже, — сказав він, — хочу попросити в тебе послуги. Останнім часом декому здається дотепним називати мене «Форестьє». А мені це вже набридло. Будь ласка, попередь товаришів, що я дам ляпаса першому, хто знову дозволить собі цей жарт. То вже їхня справа — поміркувати, чи вартий цей жарт удару шпаги. Я звертаюсь до тебе, бо ти спокійний на вдачу і можеш запобігти прикрим наслідкам, а ще тому, що ти вже був у мене секундантом.

Буаренар узяв на себе це доручення.

Дю Руа вийшов, щоб зробити деякі ділові візити, і повернувся через годину. Ніхто вже не називав його «Форестьє».

Повернувшись додому, він почув у вітальні жіночі голоси.

— Хто там? — спитав він.

Слуга відповів:

— Пані Вальтер і пані де Марель.

Його серце злегка тьохнуло, але він сказав собі: «Що ж, побачимо!» — і відчинив двері.

Клотільда сиділа в кутку, біля каміна, вся освітлена промінням сонця, що падало з вікна. Жоржеві здалось, що, побачивши його, вона трохи зблідла. Привітавшись спершу з пані Вальтер та її двома дочками, які сиділи коло матері, немов двоє вартових, він обернувся до своєї колишньої коханки. Вона подала йому руку; він узяв її і підкреслено стиснув, немов кажучи: «Я кохаю вас, як і раніш». Вона відповіла на потиск.

Він спитав:

— Як ви поживаєте? Адже ми не бачились з вами цілу вічність?

Вона невимушено відказала:

— Дуже добре, а ви, Любий друже?

І додала, звернувшись до Мадлен:

— Ти дозволиш називати його й надалі Любим другом?

— Звичайно ж, серденько, дозволяю тобі все, що хочеш.

У цих словах бриніла прихована іронія.

Пані Вальтер говорила про свято, яке Жак Ріваль мав улаштувати в своєму парубоцькому помешканні, про велике фехтувальне змагання в присутності дам.

— Це буде дуже цікаво, — заявила вона. — Але я в розпачі: нема кому супроводити нас туди, бо мій чоловік на той час буде у від’їзді.

Дю Руа відразу ж запропонував свої послуги.

— Ми будемо вам дуже вдячні — мої дочки і я.

Він дивився на молодшу панну Вальтер і думав: «А вона зовсім не погана, ця маленька Сюзанна, зовсім не погана».

Дівчина скидалась на тендітну біляву ляльку, маленьку, проте зграбну, струнку станом, з мов би виточеними стегнами і грудьми, з емалевими синьо-сірими очима, немов намальованими пензлем ретельного і вигадливого художника, з надто білою шкірою, гладенькою, блискучою, без жодної цяточки, без відтінків, з легким кучерявим волоссям, дуже схожим на шевелюру гарних дорогих ляльок, що їх можна бачити на руках у дівчаток, значно менших на зріст, ніж ці ляльки.

Старша сестра Роза була негарна, худа, непоказна — з тих дівчат, яких не помічають, з якими не розмовляють і про яких нічого сказати.

Мати підвелась і звернулася до Дю Руа:

— То я чекаю вас наступного четверга о другій годині.

— До ваших послуг, пані,— відповів він.

Коли вона вийшла, пані де Марель теж підвелась:

— До побачення, Любий друже.

Тепер вона вже сама потиснула йому руку — дуже міцно й довго; і він почував себе зворушеним її мовчазним признанням, знову охоплений раптовою жагою до цієї легковажної, маленької, добродушної міщаночки, яка, може, й справді кохає його.

«Завтра ж піду до неї», — подумав він.

Коли він лишився віч-на-віч із своєю дружиною, Мадлен засміялась щирим веселим сміхом і сказала, дивлячись йому в вічі:

— Чи знаєш ти, що пані Вальтер закохана в тебе?

— Та що ти! — недовірливо вигукнув він.

— Авжеж, запевняю тебе, вона говорила зі мною про тебе з якимсь нестямним захопленням. Це так дивно, як на неї! Вона хотіла б знайти для кожної зі своїх дочок такого чоловіка, як ти… На щастя, для неї це зовсім безпечно.

Жорж не зрозумів, що Мадлен хоче цим сказати.

— Як це — безпечно?

Мадлен відповіла переконливим тоном жінки, що впевнена в своїх висновках:

— О, пані Вальтер — одна з тих жінок, які ніколи не давали приводу для пліток — справді ніколи! Вона бездоганна в усіх відношеннях. Щодо її чоловіка — ти його знаєш не гірше за мене. Але вона — це інша річ. Вона, зрештою, досить намучилась, вийшовши заміж за єврея, проте, залишилась йому вірною. Це чесна жінка.

Дю Руа здивувався.

— Я гадав, що вона теж єврейка.

— Вона? Нічого подібного. Вона — дама-патронеса всіх добродійних закладів при церкві святої Магдаліни. Вона навіть вінчалась у церкві. Я вже не знаю, чи хрестився патрон про людське око, чи церкві було до цього байдуже.

Дю Руа прошепотів:

— Он як!.. Значить… вона… цікавиться мною?..

— Напевно — і дуже. Якби ти був вільний, то я порадила б тобі просити руки… руки Сюзанни — адже вона краща, ніж Роза, чи не так?

Він відповів, покручуючи вуса:

— Еге, та й сама мати ще в соку!

Але Мадлен обурилась:

— Знаєш, хлопче, щодо матері, то раджу тобі спробувати! Я не боюся. Не в її літа вчиняють перший гріх. Про це треба було клопотатися раніше.

«Невже я й справді міг би одружитися з Сюзанною?.. — подумки спитав себе Жорж. Потім знизав плечима. — Це ж нісенітниця!.. Хіба батько погодився б?»

Він усе ж таки дав собі слово, що відтепер буде уважніше стежити за тим, як ставиться до нього пані Вальтер, не думаючи про те, чи буде йому з цього яка-небудь користь.

Весь вечір його не полишали спогади про кохання а Клотільдою, ніжні й разом з тим чуттєві спогади. Він пригадував її жарти, витівки, їхні прогулянки. Він казав собі: «Вона справді дуже мила. Завітаю до неї завтра ж!»

Другого дня, тільки-но поснідавши, Дю Руа подався на вулицю Вернейль. Та ж сама покоївка відчинила йому двері і спитала фамільярно, свійським тоном прислужниці дрібних буржуа:

— Як ся маєте, пане?

— Дуже добре, дитино моя, — відповів він.

І він увійшов у вітальню, звідкіля лунали непевні звуки — Лоріна невправно розігрувала гами. Він гадав, ще вона кинеться йому на шию. Але дівчинка поважно підвелася, церемонно привіталась, як це зробила б доросла особа, і гордовито вийшла.

Вона поводилась, мов ображена жінка, і це вразило Ди Руа.

Ввійшла мати. Він схопив і поцілував її руки.

— Як часто я думав про вас! — сказав він.

— І я теж, — відповіла пані де Марель.

Вони сіли. Усміхаючись, дивились одне одному в вічі, відчували бажання поцілуватись.

— Моя люба, маленька Кло, я кохаю вас!

— І я теж.

— Значить… значить… ти не дуже гнівалась на мене?

— І так, і ні… Це мене болісно вразило, але потім я зрозуміла, що ти маєш рацію, і сказала собі: «Нічого! Він повернеться до мене рано чи пізно».

— Я не наважувався прийти. Я питав себе: як мене зустрінуть? Не наважувався, хоча мені до жаги кортіло… А скажи-но мені, що це з Лоріною? Вона ледве привіталася зі мною і вийшла просто-таки розлючена.

— Не знаю. Але з нею не можна більше говорити про тебе, відколи ти одружився. Мені здається, що вона ревнує.

— Та що ти!

— Так, коханий. Вона вже не зве тебе Любим другом, а каже: «Пан Форестьє».

Дю Руа почервонів, потім, присунувшись до молодої жінки, мовив:

— Дай твої губи.

Вона виконала його бажання.

— Де ми зможемо побачитися знову? — спитав він.

— Та… на Константинопольській вулиці.

— Як?.. Хіба квартира ще вільна?

— Так… Я залишила її за собою.

— Залишила за собою?

— Атож, я сподівалась, що ти повернешся до мене.

Гордовита радість сповнила груди Дю Руа. Так, вона дійсно кохає його — справжнім, постійним, глибоким коханням!

— Як я кохаю тебе! — шепнув він. Потім спитав. — Як ведеться твоєму чоловікові?

— Дуже добре. Він пробув тут цілий місяць і тільки позавчора виїхав.

Дю Руа не міг стриматись від сміху:

— Як це вчасно!

Клотільда наївно відповіла:

— О так, дуже вчасно. А втім, він не заважає і тоді, коли тут. Ти ж знаєш.

— Так, це правда. Він, зрештою, чудова людина.

— А ти? — спитала вона. — Як ти почуваєш себе в новому житті?

— Ні добре, ні погано. Моя дружина — це моя товаришка, моя спільниця.

— І це все?

— Це все… Що ж до серця…

— Розумію. Проте вона мила.

— Так, але вона мене не хвилює.

Він наблизився до Клотільди й прошепотів:

— Коли ми побачимось?

— Та завтра… якщо хочеш.

— Гаразд. Завтра, о другій пополудні?

— О другій пополудні.

Дю Руа підвівся, щоб попрощатись, і трохи ніяково пробурмотів:

— Знаєш, я хочу взяти на себе квартиру на Константинопольській, неодмінно. Щоб ти ще платила за неї!

Клотільда в захваті поцілувала його руки й прошепотіла:

— Роби, як сам схочеш. З мене досить того, що я зберегла її для наших побачень.

І Дю Руа пішов, щиро втішений.

Проминаючи вітрину фотографа, він побачив портрет повної жінки з великими очима, що нагадала йому пані Вальтер. «Нічого, — подумав він, — вона, мабуть, ще не погана. Як же це вийшло, що я досі не звертав на неї уваги? Побачимо, як вона зустріне мене в четвер».

Він ішов, потираючи руки, сповнений глибокою радістю, радістю успіху, егоїстичною радістю спритного чоловіка, якому щастить в усьому, витонченою радістю, що складається з того підлещеного самолюбства та задоволеної чуттєвості, які дає успіх у жінок.

У четвер він спитав Мадлен:

— Ти не підеш на змагання у Ріваля?

— О ні! Мене це не цікавить; я піду краще в Палату депутатів.

І Дю Руа заїхав до пані Вальтер у відкритому ландо, бс стояла чудова погода.

Він здивувався, побачивши її — такою вродливою і молодою здалась йому ця жінка. Вона була в світлому вбранні, і в невеличкому вирізі корсажа крізь біле мереживо прозирали пишні груди. Ніколи ще вона не виглядала такою свіжою. Він визнав, що вона таки досить спокуслива.

У неї був, як звичайно, спокійний і коректний вигляд, пристойні манери доброчесної матері, тим-то вона й не приваблювала нескромних поглядів чоловіків. До того ж, зрештою, вона і розмовляла тільки про загальновідоме, визнане, помірковане, її думки були розважливі, методичні, впорядковані, далекі від будь-яких крайностей.

Дочка її, Сюзанна, вбрана в рожеве, нагадувала свіжо полакований малюнок Ватто, а старша сестра схожа була на гувернантку, якій доручили супроводити цю гарненьку дівчину-ляльку.

Перед входом до Ріваля стояв уже цілий ряд екіпажів. Дю Руа запропонував руку пані Вальтер, і вони ввійшли.

Змагання було влаштовано на користь сиріт шостої округи Парижа, під опікою всіх дружин сенаторів та депутатів, що були зв’язані з «Французьким життям».

Пані Вальтер обіцяла прийти з дочками, проте відмовилась від звання дами-патронеси, бо своїм ім’ям вона допомагала тільки в справах, що їх організовувало духовенство, — не тому, що була надто побожна, а тому, що її шлюб з іудеєм накладав на неї, як вона гадала, певні релігійні зобов’язання; тим часом це свято, влаштоване журналістом, набувало якогось республіканського забарвлення і могло здатись антиклерикальним.

Вже три тижні, як у газетах усіх напрямів можна було прочитати:

«Наш шановний колега, Жак Ріваль, має благородний і великодушний намір організувати на користь сиріт шостої округи Парижа велике фехтувальне змагання у своєму чудовому залі, що прилягає до його холостяцького помешкання.

Запрошення на свято розсилають пані Лалуань, пані Рементель, пані Ріссолен — дружини сенаторів — і пані Ларош-Матьє, пані Персероль, пані Фірмен — дружини відомих депутатів. В антракті буде проведено звичайний збір, і кошти будуть негайно передані до рук мера шостої округи або його заступника».

Це була грандіозна реклама, яку спритний журналіст вигадав собі на користь.

Жак Ріваль зустрічав гостей у передпокої свого помешкання, де було влаштовано буфет — витрати на нього мали покрити зі збору.

Потім він привітним жестом показував на вузенькі сходи, що вели до підвалу, де був фехтувальний зал і тир:

— Униз, пані, вниз! Змагання відбудеться в підземному приміщенні.

Він поспішив назустріч дружині свого видавця; далі, потиснувши руку Дю Руа, мовив:

— Добрий день, Любий друже!

Жорж здивувався:

— Хто вам сказав, що…

Ріваль перепинив його:

— Пані Вальтер. На її думку — це дуже миле прізвисько.

Пані Вальтер почервоніла:

— Так, признаюсь, що коли б я знала вас більше, то зробила б, як маленька Лоріна, — теж називала б вас Любим другом. Це вам дуже личить.

— О, прошу, пані, називайте! — засміявся Дю Руа.

Вона опустила очі:

— Ні. Ми ще не досить близько знайомі.

— Чи можу я сподіватись, що колись ми познайомимось ближче? — прошепотів він.

— Що ж, побачимо, — відповіла вона.

Дю Руа уступився з дороги, даючи їй пройти по вузьких сходах, освітлених газовим ріжком; у раптовому переході від денного світла до цього жовтого блиску було щось зловісне. З кручених сходів линув дух підземелля, запах теплої вогкості витертих для такого випадку пліснявих стін, змішаний із запахом ладану, що нагадував церковну відправу, та ароматом жіночих парфумів — вербени, ірису, фіалки.

В цій ямі чути було голосний гомін, рух юрби.

Весь підвал був ілюмінований гірляндами газових ріжків та венеціанськими ліхтарями, захованими в зеленому листі, що вкривало потиньковані кам’яні стіни. Скрізь були гілки. Стеля була прикрашена папороттю, підлога — всипана листям та квітами.

Це всім здалося чарівним, і публіка була в захваті. В глибині підвалу, між двома рядами стільців для жюрі, стояла естрада для бійців. І весь підвал заповнювали лави, по десять праворуч й ліворуч у кожному ряду; на них могло вміститись душ із двісті. Запрошено було чотириста.

Біля естради вже красувалися перед глядачами юнаки в фехтувальних костюмах — стрункі, довготелесі, тонкі, із закрученими вусами. їх називали на ім’я, відзначали аматорів та професіоналів — уславлених майстрів фехтувального мистецтва. Навколо них стояли і розмовляли старі й молоді пани в сюртуках, що виглядали родичами фехтувальників, одягнених у бойове вбрання. Вони теж докладали зусиль, щоб їх бачили, впізнавали та називали; це були рицарі шпаги в цивільних костюмах, знавці ударів рапірою.

Майже на всіх лавах сиділи жінки, що шумно шелестіли своїми строями й голосно розмовляли. Вони обмахувались віялами, наче в театрі, бо в цій заквітчаній печері було вже душно, мов у лазні. Якийсь жартун вигукував раз у раз:

— Кому оршаду, лимонаду, пива!

Пані Вальтер і її дочки підійшли до місць, призначених для них у першому ряду. Дю Руа, влаштувавши їх, хотів піти; він прошепотів:

— Я змушений покинути вас, чоловіки не мають права займати лави.

Проте пані Вальтер нерішуче відповіла:

— Мені все ж таки дуже хочеться, щоб ви залишились. Ви називатимете мені бійців. Стривайте, якщо ви стоятимете тут, біля лави, то нікому не будете заважати.

Вона дивилась на нього своїми великими лагідними очима і вмовляла:

— Справді, лишайтеся з нами, пане… пане Любий друже. Ви нам потрібні.

— Скоряюсь вам… з радістю, пані,— відповів він.

Зусібіч тільки й було чути:

— Дуже гарно в цьому підвалі, дуже мило!

Жорж добре знав цей зал із склепінням! Він пригадував той ранок, коли він сидів тут сам, напередодні дуелі, проти шматка білого картону, що дивився на нього з глибини другого склепу, немов велетенське око.

Зі сходів пролунав голос Жака Ріваля:

— Зараз починаємо, шановні пані!

І шестеро панів, у дуже затягнених сюртуках, аби краще випинались груди, зійшли на естраду й сіли на ігризначені для жюрі стільці.

їх імена облетіли зал. Це були: генерал де Рейнальді, голова жюрі, куцань із великими вусами; художник Жозе-фен Руде, високий, лисий чоловік із довгою бородою; Маттео де Южар, Сімон Рамонсель, П’єр де Карвен, — троє вишукано вбраних молодиків, і Гаспар Марлерон, фахівець.

Обабіч естради повісили два плакати. Праворуч стояло: «Пан Кревкер», а ліворуч — «Пан Плюмо».

Це були два майстри, два справжні майстри другої категорії. Вони вийшли, обидва худорляві, з військовою виправкою, з трохи різкими жестами. Відсалютувавши, як автомати, зброєю, вони почали битись, нагадуючи в своїх білих полотняних та шкіряних костюмах двох лялькових солдатів, що б’ються для сміху.

Час од часу чути було вигук: «Зачепив!» І шестеро панів з жюрі кивали головами з виглядом знавців. Публіка нічого не бачила, крім двох живих маріонеток, що метушились та простягали руки; вона нічого не розуміла, однак була задоволена. Проте ці дві фігурки здавались їй усе ж таки не досить зграбними і якимись кумедними. Мимоволі пригадувались дерев’яні борці, яких' продають під Новий рік на бульварах.

Першу пару фехтувальників заступили пани Плантон і Карапен — цивільний і військовий майстри. Пан Плантон був зовсім маленький, а пан Карапен — дуже товстий. Перший удар шпаги мав би випустити дух із цієї кулі, немов із гумового слона. Публіка сміялась. Пан Плантон плигав, як мавпа. Пан Карапен орудував тільки рукою, тіло залишалось нерухомим через те, що він був гладкий. Що п'ять хвилин він робив випад уперед так важко і з таким зусиллям, немов приймав найенергійніше рішення у своєму житті. Після цього він ледве випростувався.

Знавці казали, що в нього дуже впевнений і дуже концентрований стиль. Довірлива публіка погоджувалась.

Потім вийшли пани Поріон і Лапальм — майстер і аматор, що розпочали якусь дику гімнастику, ганяючись, мов навіжені, один за одним, примушуючи суддів тікати, захопивши стільці; вони перебігали через усю естраду з кінця в кінець: один нападав, другий відступав дужими і комічними стрибками. Вони робили дрібні стрибки назад, що смішило дам, і великі стрибки вперед, що трохи захоплювало глядачів. Це гімнастичне змагання схарактеризував якийсь невідомий суб’єкт, крикнувши:

— Не надсаджуйтесь, однаково ж платять по годинах!

Публіка, шокована цією нетактовністю, зашикала. Переказували думку експертів: бійці виявили неабияку сміливість, але їхнім рухам часто бракувало доцільності.

Перша частина програми закінчилась чудовим двобоєм між Жаком Рівалем і славетним бельгійським професором Лебегом. Ріваль дуже сподобався жінкам. Він був справді вродливий, добре збудований, гнучкий, вправний, зграбніший за всіх, хто виступав до нього. Він вкладав у свій спосіб захисту та нападу певну світську елегантність, що подобалась усім і контрастувала з енергійною, але шаблонною манерою супротивника.

— Видно добре виховану людину, — казали скрізь.

Він мав успіх. Йому аплодували.

Та вже кілька хвилин якийсь дивній гомін, що долинав згори, турбував глядачів. Чути було тупіт і гучний сміх. Ті двісті запрошених, що не змогли зійти вниз у підвал, розважались, очевидно, по-своєму. На вузеньких кручених сходах скупчилось щось із п’ятдесят гостей. Внизу ставало нестерпно душно. Розлягалися крики:

— Відчиніть двері!

— Пити!

Той самий жартун зіпнув, заглушаючи гомін розмов:

— Кому оршаду, лимонаду, пива!

Ріваль з’явився з почервонілим обличчям, у своєму фехтувальному костюмі.

— Зараз накажу принести чого-небудь прохолодного, — сказав він.

І він побіг до сходів. Проте добутись до горішнього поверху було ніяк. Легше було проломити стелю, ніж пробитись крізь людську стіну, що утворилась на сходах.

— Передайте морозива для дам! — кричав Ріваль.

Голосів з п’ятдесят підхопило:

— Морозива!

Нарешті з’явилася таця. Але на ній стояли тільки порожні склянки, бо морозиво було перехоплено по дорозі.

Чийсь дужий голос ревнув:

— Ми задихаємось тут! Кінчаймо швидше та ходімо!

Ще чийсь голос крикнув:

— Збір!

І вся публіка, задихаючись, але все ж таки весело, підхопила:

— Збір!.. Збір!.. Збір!..

Тоді шість дам почали обходити ряди; чути було, яктихо дзвенить срібло, падаючи в торбинки.

Дю Руа називав пані Вальтер знаменитостей. Це були світські люди, журналісти, співробітники солідних старих газет, які дивились на «Французьке життя» зневажливо, зі стриманою обережністю, що походила з їхнього великого досвіду. Адже вони бачили загибель уже стількох подібних політико-фінансових листків, породжених якою-небудь підозрілою комбінацією і зруйнованих падінням чергового міністерства. Були тут також художники та скульптори, що здебільшого захоплюються спортом, один поет-академік, — на нього звертали увагу всі,— два музиканти та багато благородних іноземців; їх імена Дю Руа супроводив скороченням «прото…» (це мало означати «протобестія»), за прикладом, як він казав, англійців, що пишуть на своїх картках «еск» ^[17].

Хтось крикнув:

— Добрий день, дорогий друже!

Це був граф де Водрек. Попросивши вибачення у дам, Дю Руа пішов потиснути йому руку.

Вернувшись, він заявив:

— Він чудовий, Водрек. Як почувається в ньому порода!

Пані Вальтер промовчала. Вона почувала себе трохи втомленою, і її груди важко здіймались при кожному віддиху; це привертало увагу Дю Руа. Час од часу він ловив погляд «патронші» — турботний, несміливий погляд, що спинявся на ньому і відразу ж тікав. І він сказав собі:

«Так, так, так… Невже ж я розворушив і цю?»

Збирачки скінчили свій обхід. їхні торбинки були повні срібла та золота. А на естраді вивісили новий плакат із написом: «Колосальний сюрприз». Члени жюрі знову посідали на свої місця. Всі чекали.

Вийшли дві жінки зі шпагами в руках, у фехтувальних костюмах — темному трико, дуже коротких, вище колін, спідницях, і в пластронах, які так напинались на грудях, що змушували тримати високо голову. Обидві були гарні й молоді. Вони усміхалися й кланялись публіці. їм довго аплодували. Вони стали в позицію під веселий гомін та грайливий сміх глядачів.

На устах суддів застигла привітна усмішка, вони відмічали удари тихеньким «браво».

Публіка була в захваті від цього двобою, і вона дала це відчути змагальницям, що запалювали бажання в чоловіків і збуджували в жінок природну пристрасть парижанок до трохи ризикованих жартів, до сумнівної елегантності, до фальшивої краси та грації, до кафешантанних співачок і опереткових куплетів.

Щоразу, коли котрась із них робила випад, у залі здіймався веселий гомін. Роти розкривались, очі розплющувались ширше, дивлячись на ту, що стояла спиною до залу…  досить огрядною спиною; — і дивились ті очі здебільшого не на рух її шпаги…

Змагальницям шалено плескали.

Далі відбулось змагання на шаблях, але ніхто вже не дивився на нього, бо всю увагу захопило те, що діялось нагорі. Протягом кількох хвилин там було чути гуркіт від пересування меблів, що їх тягли по паркету, немов вибираючись з помешкання. Потім раптом крізь стелю полинули звуки піаніно і виразно почувся ритмічний стукіт ніг у такт музиці. Гості, що були нагорі, влаштували собі бал, аби компенсувати те, що вони нічого не бачили.

Серед публіки в фехтувальному залі спочатку знявся гучний регіт, потім жінкам закортіло танцювати, вони перестали цікавитись тим, що відбувалось на естраді, і почали розмовляти вголос.

Ідея балу, організованого тими, хто спізнився, здалась утішною. їм, напевно, весело! Багато кому захотілось бути нагорі.

Та ось вийшли два нових бійці. Вони вклонились один одному і стали в позицію з таким рішучим виглядом, що всі глядачі прикипіли до них очима.

Вони робили випади й випростовувались з гнучкою зграбністю, з розрахованою силою, з такою впевненістю, з такими стриманими жестами, з такою коректністю й почуттям міри в змаганні, що нетямуща юрба здивувалась і захопилася.

їх спокійна швидкість, їх обережна спритність, їх швидкі рухи, такі точні, що здавались повільними, чарували всіх вишуканою досконалістю. Публіка відчула: перед нею — щось гарне й рідкісне, і двоє митців своєї справи показують найкраще — всю ту майстерність, хитрість, теоретичні знання та фізичну вправність, яка тільки можлива для двох фахівців найвищого класу.

Ніхто вже не розмовляв — усі задивились на фехтувальників. Потім, коли вони, після останнього удару шпагою, потиснули один одному руки, — в залі залунали крики «ура». Тупотіли ногами, ревіли. Усі вже знали їхні імена: це були Сержан і Равіньяк.

Всіх пойняв войовничий настрій. Чоловіки дивились на своїх сусідів з бажанням сперечатись. Яка-небудь усмішка могла б спричинитися до виклику на дуель. Ті, що ніколи не держали у руці шпаги, робили паличками рухи нападу та парирування.

Але юрба стала потроху пробиватись нагору вузенькими сходами. Нерешті можна буде напитись! Яке ж виникло обурення, коли виявилось, що організатори балу випили і з’їли все, що було в буфеті та й пішли собі, заявивши, що це нечесно — запросити двісті осіб і нічого їм не показати.

Не залишилось жодного тістечка, жодної краплі шампанського, сиропу або пива, жодного фрукта — нічогісінько. Вони пограбували, спустошили, знищили все.

Почали розпитувати подробиці у слуг, що вдавали із себе сумних, а самі насилу стримували сміх.

— Дами накинулися на їжу ще пожадливіше за чоловіків, — казали вони. — Вони так їли й пили, що, мабуть, похворіють.

Можна було подумати, що це розповіді очевидців про сплюндрування міста, захопленого ворогами.

Отже, довелося розходитись. Чоловіки жалкували за двадцятьма франками пожертви: їх обурювало те, що гості нагорі побенкетували, нічого не заплативши.

Дами-патронеси зібрали понад три тисячі франків. Після оплати витрат для сиріт шостої округи залишилось двісті двадцять франків.

Дю Руа, що супроводив родину Вальтерів, дочекався свого ландо. Дорогою, сидячи проти патронші, він іще раз зустрівся з її ласкавим непевним поглядом, що здавався стурбованим. Він подумав: «Чорт, здається, клює!»—і всміхнувся на думку, що він справді має успіх у жінок, бо пані де Марель, після того, як вони знову покохалися, любила його, здавалось, безтямно.

Він повернувся додому в чудовому настрої.

Мадлен чекала його у вітальні.

— У мене є новини, — сказала вона. — Справа з Марокко ускладнюється. Можливо, що Франція вирядить туди через кілька місяців війська. В усякому разі, з цього скористаються, аби скинути міністерство, а Ларош захопить при цій нагоді портфель міністра закордонних справ.

Дю Руа, щоб подратувати дружину, удав, ніби він аж ніяк не вірить. Тільки божевільні могли б повторити те туніське безглуздя.

Але вона нетерпляче знизала плечима:

— А я тобі кажу, що так! Кажу, що так! Хіба ти не розумієш, що це для них величезна грошова справа? В наш час, любий мій, про всі політичні комбінації слід говорити — не «шукайте жінку», а «шукайте вигоду».

Він пробурмотів: «Справді?» — зневажливо, щоб підбурити Мадлен.

Вона мовила майже сердито:

— Ну, ти наївний, як Форестьє!

Вона хотіла образити його і сподівалась вибуху гніву. Але він усміхнувся і відказав:

— Як той рогоносець Форестье?

Це вразило її, вона прошепотіла:

— О Жорж!

А він провадив, зухвало й глузливо:

— Ну, що? Хіба ти не призналась тоді, ввечері, що Форестьє був рогоносцем?

І він додав тоном глибокого співчуття: «Бідолаха!»

Мадлен повернулась до нього спиною, не вважаючи за потрібне відповідати; помовчавши хвилинку, вона заявила:

— У вівторок у нас будуть гості: пані Ларош-Магьє прийде на обід з віконтесою де Персмюр. Може, ти запросиш Ріваля і Норбера де Варена? А я завтра зайду до пані Вальтер і пані Марель. Можливо, що прийде також пані Ріссолен.

З якого часу вона зав’язувала нові знайомства, використовуючи політичний вплив свого чоловіка, щоб затягти до себе, волею чи неволею, жінок тих сенаторів і депутатів, які потребували підтримки «Французького життя»?

Дю Руа відповів:

— Чудово. Ріваля й Норбера я беру на себе.

Він був задоволений і потирав руки: тепер у нього є чим дошкуляти дружині і заспокоювати невиразну досаду, непевні гризучі ревнощі, що зародилися в ньому після їхньої прогулянки до Булонського Лісу. Кожного разу, коли він говоритиме про Форестьє, то називатиме його рогоносцем. Він добре розумів, що це примусить, кінець кінцем, Мадлен розлютитися. І разів з десять протягом цього вечора Жорж ухитрився згадати з добродушною іронією «того рогоносця Форестьє».

Він уже не гнівався на померлого; він мстився за нього. Мадлен вдавала, що не чує, і сиділа проти нього з байдужою усмішкою на устах.

Другого дня, згадавши, що вона збирається запросити пані Вальтер, Дю Руа, вирішив випередити її, щоб застати патроншу на самоті і перевірити, чи вона справді цікавиться ним. Це його тішило й лестило. До того ж… чому й ні… Коли це можливо?..

Він з’явився на бульвар Мальзерб о другій пополудні. Його провели до вітальні. Там довелось почекати.

Пані Вальтер вийшла і простягла руку гостеві в щасливому пориві:

— Який добрий вітер вас заніс сюди?

— Не вітер, а бажання побачити вас. Мене привела до вас якась сила, не знаю навіщо, бо мені нема чого сказати вам. Я прийшов — от і все. Чи пробачите ви мені цей ранній візит і мою щирість?

Він говорив це галантно й жартівливо, з усмішкою на губах і поважністю в голосі.

Пані Вальтер була здивована і пробурмотіла, трохи зашарівшись:

— Та я… справді… я нічого не розумію… Ви мене дивуєте.

— Це освідчення у веселому тоні, щоб ви не злякались, — вів далі Дю Руа.

Вони сіли поруч. Вона спробувала обернути все на жарт:

— Отже, це… серйозне освідчення?

— Звичайно. Вже давно хотів я зробити це, дуже давно. Але я не зважувався. Кажуть, ви така сувора, така неприступна…

Пані Вальтер уже опанувала себе й спитала:

— Чому ж ви обрали саме цей день?

— Не знаю, — відповів він і, стишивши голос, додав: — А краще сказати, тому, що я від учора тільки про вас і думаю.

Вона прошепотіла, раптом збліднувши:

— Ну, годі жартувати, поговоримо про що-небудь інше.

Але Дю Руа упав перед нею навколішки так несподівано, що вона злякалась. Вона спробувала підвестись; однак він силоміць тримав її на стільці, охопивши за стан.

— Так, це правда — я вас кохаю шалено, вже давно! — пристрасно вигукнув він. — Не відповідайте мені. Нічого не вдієш, я збожеволів! Я кохаю вас… О якби ви знали, як я вас кохаю!..

Вона задихалась, здригалась, хотіла щось сказати, але не могла вимовити ні слова. Вона відштовхувала його обома руками, схопила його за чуприну, щоб не дати наблизитись його устам до її уст. Швидко повертаючи голову то вправо, то вліво, вона заплющила очі, щоб не бачити його.

Він торкався її тіла крізь сукню, стискував, обмацував її; а вона знемагала під цими грубими й міцними пестощами.

Він нараз підвівся і хотів обняти її, але вона випручалась на мить, відхилившись назад, і кинулась бігти від крісла до крісла.

Переслідувати її, на думку Дю Руа було смішно, і він упав на стілець, затуливши обличчя руками, удаючи конвульсивне ридання.

Потім він схопився, крикнув: «Прощайте, прощайте!» — і вибіг з вітальні.

В передпокої він спокійно взяв у слуги свою паличку і вийшов на вулицю, кажучи собі:

— Слово честі, здається, клюнуло.

І він зайшов на телеграф, щоб надіслати телеграму Клотільді, призначаючи їй побачення на завтра.

Повернувшись додому в звичайний час, він сказав дружині:

— Ну, то прийдуть твої гості на обід?

— Так, тільки пані Вальтер не знає ще, чи вона буде вільна, — відповіла Мадлен. — Вона вагається; говорила не знати що про якийсь моральний обов’язок, про сумління. Взагалі вона здалась мені дуже кумедною. Проте я сподіваюсь, що вона все ж таки прийде.

Жорж знизав плечима:

— Звичайно, прийде.

Проте він не був упевнений у цьому і турбувався аж до призначеного для обіду дня.

Вранці Мадлен одібрала від пані Вальтер коротеньку записку: «Мені пощастило звільнитись, і я буду у вас. Але мій чоловік не зможе прийти зі мною».

Дю Руа подумав:

«Я вчинив слушно, не пішовши туди більше. От вона й заспокоїлась. Увага!»

Усе ж таки він чекав її не без хвилювання.

Вона ввійшла дуже спокійна, трохи холодна, гордовита. Він прикинувся дуже смирним, дуже скромним і покірним.

Пані Ларош-Матьє і пані Ріссолен поприходили з чоловіками. Віконтеса де Персмюр почала розмову про світські новини.

Пані де Марель була чарівна в своєму оригінальному вбранні — жовтий з чорним іспанський костюм чудово облягав її тонкий стан, високі груди та повні руки і надавав завзятого виразу її пташиній голівці.

Дю Руа зайняв місце ліворуч од пані Вальтер і розмовляв з нею протягом обіду з підкресленою шанобливістю тільки про серйозні речі. Час од часу він дивився на Клотільду. «Звичайно, вона вродливіша й свіжіша», — думав він. Потім його погляд зупинився на дружині, що теж здавалась йому непоганою, хоч він усе ще почував до неї глибоко прихований, затятий і лютий гнів.

Проте патронша збуджувала його трудністю перемоги та новизною, яка завжди так вабить чоловіків.

Вона зібралась додому рано.

— Я вас проведу, — сказав Дю Руа.

Вона відмовлялась. Він наполягав:

— Чому ви не хочете? Ви мене дим дуже образите. Не примушуйте мене думати, що ви мені не простили. Ви ж бачите, який я спокійний.

— Ви не можете покинути своїх гостей, — відказала вона.

— Нічого, я вийду хвилин на двадцять, — усміхнувшись, мовив Дю Руа. — Ніхто навіть не помітить. Якщо ви відмовитесь, то вразите мене цим в саме серце.

— Гаразд, я згодна, — прошепотіла вона.

Тільки-но вони сіли в екіпаж, він схопив її руку й палко поцілував.

— Я кохаю вас, я кохаю вас! Дозвольте мені казати це. Я не торкнусь вас. Я хочу тільки повторювати вам, що я кохаю вас.

— О… після того, що ви мені обіцяли… Це недобре… недобре… — белькотіла вона.

Він удав, що робить над собою зусилля, і мовив стриманим голосом:

— Бачите, як я володію собою. А проте… Дозвольте мені тільки казати це… я вас кохаю… Дозвольте повторювати це вам щодня… Так, дозвольте мені приходити до вас і ставати перед вами навколішки на п’ять хвилин, щоб сказати ці три слова, дивлячись на ваше кохане обличчя.

Вона не забрала в нього руки і відповіла, задихаючись:

— Ні, я не можу, не хочу! Подумайте про те, що почнуть говорити, щб подумають слуги, мої дочки!.. Ні, ні, це неможливо…

— Я не можу більше жити, якщо не бачитиму вас! — провадив він. — Чи це буде у вас, чи десь-інде — але я повинен вас бачити, хоча б на хвилину щодня, аби торкнутися вашої руки, дихати повітрям, тим самим повітрям, яким дихаєте ви, милуватися лініями вашого тіла, вашими чудовими великими очима, що зводять мене з розуму.

Вона слухала, тремтячи, цю банальну музику кохання і белькотала, затинаючись:

— Ні… ні… це неможливо. Мовчіть!

Він казав їй тихенько на вухо, розуміючи, що цю простушку треба прибрати до рук поступово, що слід добиватись у неї побачення — спочатку, де вона схоче, а потім — де схоче він.

— Слухайте… так треба… я вас побачу… я чекатиму перед вашими дверима… як жебрак… Якщо ви не вийдете, я зайду до вас… Але я побачу вас… побачу вас… завтра…

Вона повторювала:

— Ні, ні, не приходьте! Я вас не прийму. Подумайте про моїх дочок.

— Тоді скажіть мені, де я вас зустріну… на вулиці… байдуже, де… тоді, коли ви самі схочете… аби тільки побачити вас… Я вклонюсь вам… скажу: «Я кохаю вас!»—і піду геть.

Зовсім розгубившись, пані Вальтер вагалась. І коли карета під’їздила до воріт її будинку, вона швиденько шепнула:

— Гаразд, я прийду до церкви святої Трійці завтра о пів на четверту.

Зійшовши, вона крикнула кучерові:

— Відвезіть пана Дю Руа додому!

Коли він повернувся, Мадлен спитала його:

— Де це ти був?

Він відповів напівголосно:

— Я ходив на телеграф, щоб послати термінову телеграму.

Підійшла пані де Марель.

— Ви проведете мене додому, Любий друже? — мовила вона. — Ви ж знаєте, що я ходжу так далеко обідати тільки з цією умовою!

Потім звернулась до Мадлен:

— Ти не ревнуєш?

Пані Дю Руа відповіла поволі:

— Ні, не дуже.

Гості розходились. Пані Ларош-Матьє мала вигляд провінційної покоївки. Це була дочка якогось нотаря, і Ларош одружився з нею, коли ще був тільки незначним адвокатом. Пані Ріссолен, стара й претензійна, скидалась на колишню акушерку, що здобула освіту в читальнях. Віконтеса де Персмюр дивилась на них згорда. Її «біла лапка» з відразою торкалась цих вульгарних рук.

Клотільда, загорнувшись у мереживну мантілью, сказала Мадлен, прощаючись при виході:

— Твій обід був чудовий. Ти матимеш незабаром найперший у Парижі політичний салон.

Залишившись удвох із Жоржем, вона міцно обняла його:

— О мій дорогий Любий друже, я кохаю тебе з кожним днем більше й більше!

Екіпаж, що віз їх, гойдався, немов корабель.

— У нашій кімнаті краще, — сказала Клотільда.

— О, звичайно! — відповів Жорж.

Але думав він про пані Вальтер.

IV

Площа Трійці була того дня майже безлюдна під сліпучим липневим сонцем. Важка спека душила Париж, немов обважніле, розпечене повітря тиснуло зверху на місто, густе, палюче повітря, що забивало дух…

Водограї перед церквою били мляво. Вони теж немов стомились, знесилились, і вода в басейні, де плавало листя та шматки паперу, здавалась зеленуватою, густою й каламутною.

Собака, що перестрибнув через кам’яне поруччя, купався у цій сумнівної чистоти воді. Кілька людей сиділо на лавах у невеличкому круглому садку біля порталу; вони заздрісними очима дивились на пса.

Дю Руа вийняв годинник. Була ще тільки третя. Він прийшов на півгодини раніше призначеного часу.

Думаючи про це побачення, він сміявся:

«Церква корисна їй з усякого погляду, — сказав він собі.— Церква знімає з її душі гріх, який вона вчинила, вийшовши заміж за єврея, в політичних колах створює про неї уявлення як про жінку, що йде проти течії, звеличує її у вищому світі, а крім того, дає їй притулок для побачень. Така вже звичка використовувати релігію, немов парасолю. Коли погода гарна — це паличка; коли сонячно — це парасолька; коли дощ — це зонт; а коли не виходиш із дому, то можна залишити її в передпокої. І їх сотні — отаких жінок, що плюють самі на Господа Бога, але вони не хочуть, аби інші казали про нього лихе і при нагоді беруть Бога в посередники. Якби їм запропонували зайти до мебльованих кімнат, то вони вважали б це за безчестя; зате їм здається зовсім природним зав’язувати любовні стосунки біля підніжжя вівтарів».

Він повільно походжав уздовж басейну; потім кинув оком на годинник на дзвіниці, що поспішав проти його годинника на дві хвилини. Той показував п’ять хвилин на четверту.

Дю Руа вирішив, що йому буде зручніше ждати в середині церкви, і ввійшов туди.

Його оповила свіжість льоху, він радісно вдихнув її, потім обійшов усю церкву, щоб добре обізнатися з місцем.

Чиїсь розмірені кроки, то гучні, то знову тихі, відповідали в глибині просторої будівлі на стукіт його підборів, що відлунював від високого склепіння. Йому захотілося побачити цього відвідувача. Він розшукав його. То був огрядний, лисий добродій, що ходив, відкинувши голову й тримаючи капелюх за спиною.

Де-не-де молились навколішках старі жінки, затуливши обличчя руками.

Почуття самотності, пустельності, спокою огортало душу. Світло з кольорових шибок тішило око.

Дю Руа вирішив, що тут усередині «до біса гарно».

Він вернувся до дверей і знову глянув на годинник. Було ще тільки чверть на четверту. Він сів обіч головного входу, шкодуючи, що не можна закурити цигарку. В глибині церкви, коло хорів, все ще чути було повільну ходу того повного добродія.

Хтось увійшов. Жорж швидко обернувся. Це була жінка з народу, вбога жінка в полотняній спідниці. Вона впала навколішки біля першого ж стільця й завмерла, схрестивши пальці, підвівши очі вгору, поринувши душею в молитву.

Дю Руа з цікавістю розглядав її, питаючи себе, яке лихо, який біль, який розпач міг краяти це бідне серце. Вона живе в страшенних злиднях — це було очевидно. А може, в неї чоловік, що б’є її до смерті, або дитина, що вмирає.

«Нещасні істоти! — подумав він. — Скільки їх так мучиться».

Його пойяв гнів на безжалісну природу. Потім він подумав, що ці жебраки принаймні гадають, що ними хтось цікавиться там нагорі і що їхні земні страждання занесені до небесних реєстрів з балансом кредиту та дебету. Там нагорі… Де ж саме?

І Дю Руа, якого церковна тиша схиляла до високих думок, засудив усю світобудову й мовив ледве чутно:

 — Як безглуздо створено світ!

Він почув шелест сукні і здригнувся. Вона!

Підвівшись, він хутко підійшов до неї. Вона не подала йому руки й прошепотіла тихенько:

— Я тільки на одну хвилину. Мені треба йти додому. Станьте навколішки поруч мене, щоб на нас не звертали уваги.

І вона пройшла на середину церкви, шукаючи пристойного й безпечного місця, як жінка, що добре знає приміщення. Її обличчя затуляла густа вуаль, і ступала вона тихо, майже нечутно. Дійшовши до хорів, вона обернулась і пробурмотіла тим таємничим голосом, яким завжди говорять у церквах:

— Краще буде в бічних притворах. Тут ми надто на видноті.

Зупинившись перед вівтарем, вона низько схилила голову, вклонилась, потім повернула праворуч, зробила кілька кроків до виходу, нарешті наважилась і стала навколішки біля стільця для моління.

Жорж став біля сусіднього стільця і мовив, як тільки вона завмерла в молитовній позі:

— Спасибі, спасибі! Я вас обожнюю. Я хотів би казати вам це завжди, розповісти вам, як я почав вас кохати, як ви мене зачарували з першого ж разу, коли я вас побачив… Дозвольте мені коли-небудь вилити своє серце, висловити вам усе це.

Вона слухала його, затуливши руками обличчя, в позі глибокої зосередженості, немов нічого не чуючи. Відповіла за якусь мить:

— Це — безумство, що я дозволяю вам говорити так, безумство, що я прийшла сюди, безумство, що я роблю те, що роблю, що дозволяю вам думати, ніби ця… ця… пригода може мати якісь наслідки. Забудьте це, так треба, і ніколи не говоріть мені більше про це.

Вона замовкла, чекаючи. Жорж шукав відповіді, шукав рішучих, палких слів, однак не міг додати до слів жесту, то ж почував себе паралізованим.

— Я нічого не жду… нічого не сподіваюсь, — сказав він. — Я кохаю вас. Хоч би що ви робили, я буду повторювати вам це так часто, з такою силою й пристрастю, що ви рано чи пізно зрозумієте мене. Я хочу пройняти вас своєю ніжністю, перелити її вам в душу, слово по слову, година по годині, день по дню — так, аби вона нарешті наповнила вас, немов рідина, що падає по краплі, пом’якшила вас, зворушила і примусила відповісти мені: «І я, я теж кохаю вас».

Він відчув, як затремтіло її плече проти його плеча, як здійнялись її груди. І раптом вона прошепотіла:

— І я, я теж кохаю вас…

Він здригнувся, немов приголомшений ударом по голові, і зітхнув:

— О Боже!..

А вона провадила задихаючись:

— Навіщо я сказала вам це? Я почуваю себе грішницею, нікчемою… я… я ж маю двох дочок… але я не можу… не можу… я ніколи б не повірила… ніколи б не подумала… це сильніше… сильніше за мене. Слухайте… слухайте… я ніколи, нікого не кохала… крім вас… присягаюсь вам. Я кохаю вас уже рік, таємно, в глибині серця. О, коли б ви знали, як я страждала, як я боролась, але я більше не можу, я кохаю вас!..

Вона плакала, сльози текли крізь пальці, все її тіло здригалось від глибокого хвилювання.

— Дайте мені вашу руку, я хочу доторкнутись до неї, потиснути її…— прошепотів Жорж.

Вона поволі відняла руку від обличчя. Він побачив, що її щока зовсім мокра, і сльозинка тремтить на краю вій, готова впасти.

Він схопив цю руку і стиснув її:

— О, як хотів би я випити ваші сльози!

Вона промовила тихо, глухим голосом, немов простогнала:

— Не занапастіть мене… я гину…

Йому хотілось усміхнутись. Як міг би він занапастити її тут, у цій церкві?

Поклав її руку собі на серце і спитав:

— Чуєте, як воно б’ється?

Запас його жагучих слів був вичерпаний.

Але вже з хвилину було чути, як наближається розміреними кроками товстий добродій. Він обійшов вівтар і знову повертався до невеличкого правого притвору. Коли ці кроки залунали зовсім близько біля пілястра, що ховав пані Вальтер, вона висмикнула свої пальці із Жоржевої руки й знову затулила обличчя.

І так вони стояли заклякнувши навколішках, немов разом надсилали до неба свої палкі благання. Товстий пан проминув їх, кинув на них байдужий погляд і пішов далі, в глиб церкви, тримаючи капелюх за спиною.

Дю Руа, що міркував, як би йому домогтися побачення десь в іншому місці, а не в цій церкві, шепнув:

— Де я вас побачу завтра?

Пані де Вальтер не відповіла. Вона, здавалось, скам’яніла, немов обернулася на статую, що втілювала моління.

— Хочете, зустрінемось завтра в парку Монсо? — не відступався Жорж.

Вона обернула до нього обличчя, знов розтуливши його, мертвотно-бліде обличчя, перекошене нестерпною мукою і сказала уривчасто:

— Залиште мене… залиште мене тепер… ідіть собі., ідіть хоч на п’ять хвилин. Я надто мучусь біля вас… Я хочу помолитись… я не можу… ідіть… дайте мені помолитись… на самоті… п’ять хвилин… я не можу… дайте мені вблагати Бога, щоб він мене простив… щоб він порятуваї мене… залиште мене… на п’ять хвилин…

Вона була така схвильована, на її обличчі відбиваласі така мука, що Дю Руа підвівся, не мовивши й слова; потім трохи повагавшись, спитав:

— Можна мені вернутись через кілька хвилин?

Вона кивнула головою, ніби кажучи: «Так».

І він подався до хорів.

Тоді вона спробувала молитись. Зробила надлюдське зусилля, щоб звернутись до Бога, і, тремтячи всім тілом знемагаючи від туги, крикнула до неба: «Зглянься!»

Вона в нестямі заплющувала очі, щоб не бачити більше того, хто тільки що пішов. Вона гнала його з своїх думок змагалася з ним; але замість небесного видіння, якого так жадало її змучене серце, вона й далі бачила перед собою закручені вуса Жоржа Дю Руа.

Вже рік, як вона боролась отак щодня, щовечора, проти цієї спокуси, що чимдалі зростала, проти цього образу, ще хвилював її мрії, хвилював її плоть і тривожив її ночі. Вона почувала себе спіймашою, немов звір у тенета, зв’язаною кинутою в обійми цього самця, що переміг, скорив її самими тільки вусами та кольором очей.

І тепер, у цій церкві, так близько до Бога, вона почувала себе ще більш кволою, покинутою й беззахисною, ніж у себе дома. Вона не могла більше молитись, не могла думати ні про що, крім нього. Її вже мучила його відсутність. Проте вона розпачливо боролась, захищалась, благала порятунку всією душею. Вона воліла б померти, ніж морально упасти отак — вона ще ніколи не грішила. Вона шепотіла безтямні слова благання, а сама прислухашась як кроки Жоржа завмирають углибині під склепінням.

Вона зрозуміла, що всьому край, що боротьба марна. Проте все ж таки не хотіла здаватись, і її охопив один ії тих нервових нападів, які кидають жінок об землю, так що вони виють і корчаться в судомах. Вона тремтіла всім тілом, почуваючи, що ось-ось упаде, покотиться між стіль цями, пронизливо закричить.

Хтось наближався швидкою ходою. Вона обернула голову. Це був священик. Тоді вона підвелась, підбігла до нього і пробурмотіла, простягаючи до нього стиснуті руки:

— О, врятуйте мене! Врятуйте мене!

Священик спинився, здивований:

— Чого ви хочете, пані?

— Хочу, щоб ви врятували мене. Змилуйтесь наді мною! Якщо ви не допоможете мені, я пропала.

Він дивився на неї, питаючи себе, чи не божевільна вона. Потім сказав:

— Що я можу зробити для вас?

Він був молодий, високий, огрядненький, з повними, звислими щоками, синюватими від старанного гоління, — вродливий міський вікарій із заможного кварталу, звиклий до багатих покутниць.

— Прийміть мою сповідь, — мовила пані Вальтер, — і дайте мені пораду, підтримайте мене, скажіть, що мені робити!

— Я сповідаю щосуботи, — відповів священик, — від третьої до шостої години.

Вона схопила його за руку і стискувала її, повторюючи:

— Ні! ні! ні! Зараз же! Зараз! Так треба! Він тут! Тут, у церкві! Він чекає мене.

— Хто вас чекає? — спитав священик.

— Той, що занапастить мене… що заволодіє мною… якщо ви мене не врятуєте… Я вже не можу боротись… я надто безсила… надто безсила… така безсила… така безсила!..

Вона впала навколішки і заридала:

— О, згляньтесь на мене, отче! Врятуйте мене! Іменем Бога врятуйте мене!

Вона держала його за чорну сутану, щоб він не міг вирватись, а він збентежено озирався, чи не бачить яке-не-будь лихе або побожне око цієї жінки біля його ніг.

Зрозумівши нарешті, що йому не відкараскатись від неї, священик сказав:

— Встаньте, ключ від сповідальні якраз при мені.

І, сягнувши в кишеню, він вийняв низку ключів, вибрав один із них і швидким кроком попростував до маленьких дерев’яних комірок — своєрідних смітників для душевного бруду, куди покутники кидають свої гріхи.

Він увійшов у середні двері, зачинив їх за собою, і пані Вальтер, кинувшись у вузьку клітку поруч, белькотіла в жагучому пориві надії:

— Благословіть мене, отче, я согрішила.

Дю Руа, обійшовши хори, повернув униз, до лівого притвору.

Добравшись до середини, він зустрів того самого товстого лисого пана, що все ще походжав спокійною ходою, і подумав:

«Що робить тут цей дивак?»

Той теж уповільнив ходу і розглядав Жоржа з видимим бажанням заговорити до нього. Коли Дю Руа підійшов зовсім близько, він уклонився і спитав дуже чемно:

— Вибачте, пане, що турбую вас, але чи не можете ви сказати мені, в яку епоху було споруджено цю будівлю?

— Слово честі, не знаю напевне, — відказав Дю Руа. — Гадаю, двадцять чи двадцять п’ять років тому. Я тут уперше.

Потім журналіст мовив, зацікавившись:

— Ви оглядаєте її дуже пильно. Вивчаєте її в усіх деталях.

— Я не оглядаю її, пане, я чекаю свою дружину, що призначила тут мені побачення і дуже спізнюється, — відповів лисий пан.

Він замовк, а через якусь мить озвався знов:

— Страшенна спека надворі.

Дю Руа розглядав його і вирішив, що в нього добродушне обличчя. Раптом йому спало на думку, що цей незнайомий схожий на Форестьє.

— Ви з провінції? — спитав він.

— Так. Я з Ренна. А ви, пане, з цікавості зайшли до цієї церкви?

— Ні. Я теж чекаю одну даму.

І, вклонившися, журналіст відійшов з усмішкою на устах.

Наблизившись до головного входу, він знов побачив убогу жінку, яка й досі стояла навколішках і молилась.

«Слово честі, вона щиро молиться», — подумав Дю Руа.

Він уже не розчулювався, не жалів її. Пройшов мимо і тихенько рушив до правого притвору, щоб розшукати пані Вальтер.

Він позирав здалеку на те місце, де покинув її, і дивувався, що її не видно. Може, він помилився пілястром? Дійшов аж до останнього і вернувся назад. Значить, пішла! Він був вражений і обурений. Потім подумав, що вона, може, шукає його, і знову обійшов усю церкву. Не знайшовши її, повернувся, сів на той стілець, на якому сиділа вона, і, сподіваючись, що вона прийде сюди, став чекати.

Незабаром якийсь шепіт привернув увагу Дю Руа. А він же нікого не бачив у тому кутку церкви! Звідки ж це шепотіння? Підвівся, щоб подивитись, і помітив у сусідній каплиці двері сповідальні. З дверей висувався край сукні, що тягся по плитах. Він наблизився, щоб глянути на жінку. То була пані Вальтер. Вона сповідалась!..

Він відчув гостре бажання схопити її за плечі й витягти з цієї клітки. Потім подумав: «Хай! Сьогодні черга священика, а завтра буде моя».

Спокійно сів навпроти дверей сповідальні, чекаючи своєї години і сміючись подумки з цієї пригоди.

Він чекав довго. Нарешті пані Вальтер підвелася, обернулась, побачила його і підійшла до нього. Обличчя в неї було холодне й суворе.

— Пане, — сказала вона, — прошу вас, не проводжайте мене, не йдіть за мною і не приходьте більше до мене. Вас не приймуть. Прощайте.

І вона пішла з гідністю.

Він не затримав її, додержуючись принципу — ніколи не прискорювати подій. Потім, коли зі свого притулку вийшов трохи стурбований священик, Дю Руа підступився до нього і, дивлячись йому в вічі, прошепотів:

— Якби ви не носили цієї спідниці, я вліпив би в вашу паскудну пику пару добрячих ляпасів!

Повернувся на каблуках і вийшов із церкви, посвистуючи.

Під порталом стояв той самий товстий пан, вже в капелюсі, заклавши руки за спину; втомлений чеканням, він оглядав широку площу і всі вулиці, що прилягали до нього.

Коли Дю Руа проминав його, вони вклонились одне одному.

Журналістові більше нічого було тут робити, і він подався до редакції «Французького життя». Вже при вході, глянувши на заклопотані обличчя кур’єрів, він зрозумів: відбувається щось незвичайне, — і відразу пішов до кабінету видавця.

Старий Вальтер стояв і нервово диктував статтю уривчастими фразами, давав між двома абзацами доручення репортерам, що оточували його, робив вказівки Буаренарові й розкривав листи.

Коли Дю Руа ввійшов, патрон радісно вигукнув:

— Ах, як добре, ось і Любий друг!

Спинився, трохи зніяковів і перепросив:

— Вибачте, що я вас так назвав, я дуже схвильований подіями. До того ж, я чую від ранку до вечора, як моя дружина і дочка звуть вас Любим другом, і я кінець кінцем звик до цього. Ви не сердитесь на мене?

— Аж ніяк! — засміявся Дю Руа. — В цьому призвіську немає нічого неприємного для мене.

Старий Вальтер вів далі:

— Чудово, тоді я теж зватиму вас Любим другом, як усі. Так от, ми стоїмо перед лицем важливих подій. Міністерство скинуто більшістю трьохсот десяти голосів проти ста двох. Наші канікули знову відкладені, відкладені на невизначений час, а сьогодні вже двадцять восьме липня. Іспанія гнівається за Марокко, оце й повалило Дюрана де л’Ена та його прибічників. Заварилася каша! Марро доручено скласти новий кабінет. Він запропонував генералові Буте-ну д’Акрові портфель міністра військових справ, а нащому другу Ларош-Матьє— портфель міністра закордонних справ. Собі він лишає міністерство внутрішніх справ, разом із постом прем’єра. Ми тепер стаємо офіціозною газетою. Я пишу передову, просту декларацію принципів, і накреслюю міністрам шляхи їхньої діяльності.

Він усміхнувся і додав:

— Ті шляхи, якими вони самі гадають іти, певна річ. Але мені треба чого-небудь цікавого з приводу Марокко, чого-небудь актуального, ефективного, сенсаційного. Добудьте мені це.

Дю Руа поміркував хвилинку й відповів:

— Є такий матеріал. Я дам вам нарис про політичну ситуацію в усіх наших африканських колоніях, — Туніс наліво, Алжір посередині і Марокко направо, — з історією племен, що заселяють цю велику територію, і з оповіданням про експедицію до марокканського кордону, аж до великого оазису Фігіг, куди не добирався жоден європеєць, що й спричинилося до теперішнього конфлікту. Це вам підійде?

— Цілком! — вигукнув Вальтер. — А який заголовок?

— Від Туніса до Танжера.

 — Прекрасно!

І Дю Руа заходився порпатись в архіві «Французького життя», щоб розшукати свій перший нарис «Спогади африканського стрільця», який під іншою назвою, перероблений і змінений, чудово придався б тепер від початку до кінця, бо в ньому писалося про колоніальну політику, про алжірське населення і про експедицію в Оранську провінцію.

Через три чверті години статтю було перероблено, перекраяно, підправлено, присмачено злободенністю та похвалами на адресу нового кабінету.

Видавець, прочитавши її, заявив:

— Чудово, чудово, чудово… Ви безцінна людина! Щиро вам вдячний.

І Дю Руа вернувся додому обідати, задоволений своїм днем, незважаючи на невдачу в церкві Трініте: адже він почував, що партію виграно.

Мадлен чекала чоловіка з нетерпінням. Побачивши його, вона вигукнула:

— Ти знаєш, що Ларош — міністр закордонних справ?

— Еге ж, я навіть щойно написав статтю про Алжір з цього приводу.

— Яку статтю?

— Ти її знаєш, це та перша стаття, що ми написали вкупі —«Спогади африканського стрільця», переглянута і виправлена відповідно до обставин.

— Он як! — усміхнулася вона. — Що ж, це дуже добре.

Потім, поміркувавши хвильку, сказала:

— Я думаю про продовження, яке ти мав зробити тоді і яке ти… залишив на півдорозі. Ми можемо тепер взятися до нього. Це дасть нам гарну й дуже актуальну серію нарисів.

Дю Руа відповів, сідаючи за стіл перед тарілкою супу:

— Прекрасно. Тепер уже ніщо не заважатиме, бо ж рогоносець Форестьє упокоївся.

Вона мовила сухим і ображеним тоном:

— Цей жарт зовсім недоречний, і я прошу тебе облишити його. Він триває вже надто довго.

Дю Руа хотів був іронічно заперечити, аж тут йому подали телеграму без підпису, що складалась з однієї тільки фрази:

«Я втратила розум, простіть мене і приходьте завтра о четвертій пополудні в парк Монсо».

Він зрозумів і з серцем, сповненим радості, сказав Мадлен, ховаючи синій папірець до кишені:

— Я більше не буду, люба. Це безглуздо. Визнаю це.

І він почав обідати.

Протягом усього обіду Дю Руа подумки повторював собі ці слова:

«Я втратила розум, простіть мене і приходьте завтра о четвертій пополудні в парк Монсо». Отже, вона здалась. Це означало: «Яв вашій владі, я ваша, де схочете і коли схочете».

Він засміявся.

— Що з тобою? — спитала Мадлен.

— Так, нічого. Я згадав одного священика, якого сьогодні бачив, у нього була кумедна пика.

Другого дня Дю Руа з’явився на побачення точно о четвертій. На всіх лавах у парку сиділи, знемагаючи від спеки, буржуа та недбайливі няньки, які, здавалось, мріяли, тим часом як діти качались у піску на доріжках.

Він знайшов пані Вальтер у невеличкій античній руїні, коло джерела. Вона походжала під колонадою із стурбованим і нещасним виглядом.

Тільки-но Дю Руа привітався з нею, вона сказала:

— Як багато людей у цьому саду!

Він зрадів нагоді:

— Так, це правда; хочете, підемо кудись-інде?

— Куди ж?

— Байдуже куди, візьмемо, наприклад, екіпаж. Ви спустите штору з вашого боку і будете в цілковитій безпеці.

— Так, це буде краще; тут я помираю від страху.

— В такому разі, через п’ять хвилин ви знайдете мене коло воріт, що виходять на зовнішній бульвар. Я під’їду туди екіпажем.

І він побіг.

Опинившись з ним в екіпажі, пані Вальтер старанно затулила віконце з свого боку і спитала:

— Куди ви сказали їхати візникові?

Дю Руа відповів:

— Не турбуйтесь ні про що, він знає.

Він дав візникові адресу своєї квартири на Константинопольській вулиці.

— Ви не уявляєте собі,— провадила вона, — як я мучуся через вас, як страждаю. Учора я була жорстокою з вами в церкві, але я хотіла втекти від вас за всяку ціну. Я так боюсь лишитися з вами на самоті! Ви простили мене?

Він стиснув їй руки:

— Простив, простив. Чого тільки я не простив би вам— адже я так кохаю вас!

Вона дивилась на нього благальним поглядом:

— Слухайте, ви повинні обіцяти мені, що шануватимете мене… що ви не… що ви не… інакше я б не змогла більше бачити вас.

Він спочатку не відповів нічого; під вусами в нього майнула тонка посмішка, що так бентежить жінок.

Нарешті він прошепотів;

— Я ваш раб.

Тоді пані Вальтер почала розповідати, як вона помітила, що кохає його, дізнавшись, що він має одружитися з Мадленою Форестьє. Вона пригадувала деталі, дрібні деталі з датами та інтимними подробицями.

Раптом вона замовкла. Екіпаж спинився. Дю Руа відчинив дверцята.

— Де ми? — спитала пані Вальтер.

— Виходьте і зайдіть у цей будинок, — відповів він. — Нам буде там спокійніше.

— Та де ж ми?

— У мене. Це моя холостяцька квартира, яку я знову найняв… на кілька днів… щоб мати притулок, де б ми могли бачитись.

Вона вчепилася в оббивку екіпажа, жахаючись думки про таке побачення на самоті, і белькотіла:

— Ні, ні, я не хочу! Не хочу!

Він промовив із притиском:

— Присягаюсь вам, що шануватиму вас. Ходімо! Ви ж бачите, що на нас дивляться, що навколо вас зараз почнуть збиратися люди. Швидше… швидше… виходьте! — І він повторив. — Присягаюсь, я шануватиму вас!

Виноторговець зацікавлено дивився на них з порога своєї винарні. Вона злякалась і кинулася в будинок. Пішла була сходами, але Дю Руа затримав її за руку.

— Це тут, на першому поверсі.

І штовхнув її в квартиру.

Зачинивши двері, він схопив її, немов здобич. Вона пручалась, боролася, белькотіла:

— О Боже мій!.. О Боже мій!..

А він палко цілував її шию, очі, губи, і вона не могла ухилитись від цих нестямних пестощів; відштовхуючи його, відвертаючи свої уста, вона все ж таки мимоволі відповідала на його поцілунки.

Раптом вона перестала пручатись і, знесилена, покірна, дозволила йому роздягти себе. Він швидко і спритно знімав одну по одній усі частини її вбрання вправними, немов у покоївки, пальцями.

Вона вирвала в нього з рук корсаж, затулила ним обличчя і стояла перед ним, уся біла, серед своєї скинутої до ніг одежі.

Він залишив на ній тільки черевики і поніс її до ліжка.

Тоді вона шепнула йому на вухо кволим голосом:

— Присягаюсь вам... присягаюсь вам… у мене ніколи не було коханця, — немов молоденька дівчина, яка каже: «Присягаюсь вам, що я незаймана».

А Дю Руа подумав:

«Оце мені, далебі, байдужісінько».

V

Надійшла осінь. Подружжя Дю Руа перебуло в Парижі все літо, проводячи протягом коротких депутатських канікул енергійну кампанію у «Французькому житті» на користь нового кабінету.

Хоч були тільки перші дні жовтня, обидві палати мали відновити свої засідання, бо справи в Марокко ставали загрозливими.

Ніхто, по суті, не вірив в експедицію до Танжера, хоч у день закінчення сесії депутат правого крила граф де Ламбер-Сарразен у своїй дуже дотепній промові, якій аплодував навіть центр, запропонував побитися об заклад і поставив свої вуса — як це зробив колись один славетний віце-король Індії — проти бакенбардів прем’єра, що новий кабінет не зможе утриматись від того, аби не наслідувати попередній кабінет і не вирядити військо до Танжера, подібно до туніської експедиції,— з любові до симетрії, з тієї ж причини, з якої ставлять дві вази на каміні.

— Африканська земля — це для Франції справжній камін, панове, — додав він, — де горять наші найкращі дрова, камін із великою біржовою тягою, який розпалюють банківськими паперами. Вам заманулося прикрасити лівий куточок каміна туніською дрібничкою, що дорого вам коштує; ви побачите,що панові Марро забагнеться наслідувати свого попередника й прикрасити правий куточок дрібничкою марокканською.

Ця славетна промова стала для Дю Руа темою десятка нарисів про алжірську колонію, з тієї самої серії, що урвалась на самісінькому початку його роботи в газеті; він енергійно підтримав ідею воєнної експедиції, хоч і був переконаний, що вона не відбудеться. Він пограв на патріотичній струні, бомбардуючи Іспанію цілим арсеналом зневажливих аргументів, яких вживають проти держави, що її інтереси суперечать вашим.

«Французьке життя» набуло великої ваги завдяки своїм зв’язкам із урядом. Воно подавало політичні новини раніше від найсолідніших газет, тонко натякало на наміри дружніх йому міністрів; і всі паризькі та провінційні газети брали з нього інформацію для себе. Його цитували, його боялись, його починали поважати. Це був уже не підозрілий орган групи політичних спекулянтів, а визнаний орган кабінету міністрів. Ларош-Матьє був душею газети, а Дю Руа — її рупором. Старий Вальтер, мовчазний депутат і спритний видавець, що вмів відступати на задній план, затівав нишком, як говорили, велике діло з мідними копальнями в Марокко. Мадленин салон став впливовим центром, де щотижня сходились численні члени кабінету. Навіть прем’єр два рази обідав у неї; і дружини державних людей, що не наважувались колись переступити її поріг, пишались тепер дружбою з нею й робили їй більше візитів, ніж вона їм.

Міністр закордонних справ тримався в її домі майже господарем. Він приходив туди, коли хотів, приносив телеграми, повідомлення, інформації, які диктував то чоловікові, то жінці, немовби вони були його секретарями.

Коли Дю Руа після від’їзду міністра залишався сам на сам з Мадлен, він обурювався поведінкою цього бездарного вискочки; в його голосі з’являлись погрозливі нотки, а в словах — підступні натяки.

Але Мадлен зневажливо знизувала плечима й казала:

— Досягни того самого, що й він. Стань міністром, і ти будеш тоді поводитись, як захочеш. А до того мовчи!

Він крутив вуса, дивлячись на неї скоса, і відповідав:

— Ще невідомо, на що я здатний; можливо, про це дізнаються коли-небудь.

Вона зауважувала по-філософському:

— Поживемо — побачим.

Того ранку, коли відкрилась сесія парламенту, Мадлен ще в ліжку робила безліч вказівок чоловікові, який одягався, щоб піти снідати до пана Ларош-Матьє і дістати від нього ще перед засіданням інструкції для завтрашньої передовиці у «Французькому житті», бо ця стаття мала бути своєрідною офіціозною декларацією справжніх намірів кабінету.

Мадлен говорила:

— Насамперед не забудь спитати в нього, чи пошлють генерала Беллонкля в Оран, як гадалося. Це може мати велике значення.

Жорж нервово заперечив:

— Та я знаю не гірше за тебе, що мені слід робити. Облиш мене з твоєю балаканиною!

Мадлен спокійно вела далі:

— Любий мій, ти завжди забуваєш половину доручень, що я тобі даю до міністра.

— Та мені, нарешті, вже обрид той твій міністр, — пробурчав він. — Справжнісінький йолоп!

Вона мовила стримано:

— Такий самий мій, як і твій. Він тобі корисніший, ніж мені.

Дю Руа обернувся до неї, глузливо посміхаючись:

— Прошу вибачити, він не залицяється до мене.

Мадлен сказала повільно:

— До мене теж, але він допомагає нам зробити кар’єру.

Він промовчав, а за якусь хвилину обізвався знов:

— Якби мені довелось вибирати між твоїми залицяльниками, я все ж таки віддав би перевагу тому старому шкарбану — Водрекові. Що з ним сталося, до речі? Вже тиждень, як я його не бачив.

Вона незворушно відповіла:

— Він хворий; написав мені, що не встає з ліжка через подагру. Провідай його. Ти ж знаєш — він тебе дуже любить, і це було б для нього приємно.

— Гаразд, я незабаром завітаю до нього, — мовив Дю Руа.

Він закінчив свій туалет і, вже надівши капелюха, міркував, чи не забув чого. Потім підійшов до ліжка і поцілував дружину в лоб:

— До побачення, люба, я повернусь найраніше о сьомій годині.

І подався до міністра.

Пан Ларош-Матьє чекав на нього — сьогодні він снідав о десятій годині, бо кабінет мав зібратись опівдні, до відкриття сесії парламенту.

Коли вони сіли за стіл утрьох — з особистим секретарем міністра, бо пані Ларош-Матьє не схотіла змінити часу сніданку, — Дю Руа заговорив про свою статтю, визначив її основні положення, заглядаючи в свої нотатки на візитних картках; наприкінці він спитав:

— Чи хочете ви змінити що-небудь, любий міністре?

— Майже нічого, дорогий друже. Хіба що ваша думка про справу з Марокко надто категорична. Кажіть про експедицію так, ніби вона має відбутись, але дайте зрозуміти, що вона не відбудеться і що ви аж ніяк у неї не вірите. Зробіть так, аби публіка ясно читала між рядками, що ми не встрянемо в цю авантюру.

— Чудово! Я вас зрозумів і дам це зрозуміти іншим. До речі, моя дружина доручила мені спитати вас з цього приводу, чи генерала Беллонкля виряджено в Оран. З того, що ви мені тільки що сказали, я роблю висновок, що ні.

— Ні,— відповів державний муж.

Розмова звернула на відкриття сесії. Ларош-Матьє почав промовляти, випробовуючи ефект тих фраз, які він мав через кілька годин виголосити перед колегами. Він жестикулював правою рукою, підіймаючи вгору то виделку, то ніж, то скибку хліба; не дивлячись ні на кого, — адже звертався до невидимих зборів, — він бризкав солоденькою водичкою свого красномовства, що так відповідало його перукарській зовнішності. Маленькі закручені вусики стирчали над його губою двома кінчиками, схожими на хвости скорпіона, і волосся, намащене помадою, поділене проділом, кучерявилось на скронях, як у провінційного дженджика. Він був трохи повненький, трохи розжирілий, хоч іще в молодих літах; жилет щільно облягав його опукле черевце. Особистий секретар спокійно їв і пив; він, очевидно, звик до злив його велемовності; а Дю Руа, якому лаври Лароша не давали спокою, думав: «Який бовдур! Які кретини всі ці політичні діячі!»

І, порівнюючи себе з цим бундючним балакуном, він казав собі: «Слово честі, якби в мене було тільки сто тисяч франків готівкою, щоб виставити свою кандидатуру в депутати у моїй чудовій Руанській окрузі та затягти в це діло моїх славетних нормандців — хитрунів і ледацюг, — яким би я став державним діячем поруч із цими безголовими пройдисвітами!»

Пан Ларош-Матьє промовляв, аж поки подали каву; побачивши, що вже пізно, він подзвонив, щоб йому подали карету, і сказав, простягнувши руку журналістові:

— Ви мене зрозуміли, дорогий друже?

— Якнайкраще, дорогий міністре, будьте спокійні.

І Дю Руа неквапливо пішов до редакції, щоб почати свою статтю, бо йому не було чого робити аж до четвертої години… О четвертій він мав зустрітись на Константинопольській вулиці з пані де Марель, з якою він бачився там двічі на тиждень — щопонеділка і щоп’ятниці.

Але в редакції йому передали телеграму; вона була від пані Вальтер; зміст її був такий:

«Мені конче треба поговорити з тобою сьогодні. Справа дуже, дуже важлива. Чекай мене о другій пополудні на Константинопольській вулиці. Я зможу зробити тобі велику послугу.

Твоя до скону Віргінія».

— Сто чортів! — вилаявся Дю Руа. — От причепа!

У нього враз зіпсувався настрій, працювати в такому роздратованому стані він уже не міг і поспішив піти з редакції.

Вже півтора місяці він намагався порвати з пані Вальтер, але не міг угамувати її любовний шал.

Після падіння її пойняло розпачливе каяття, і протягом трьох побачень вона осипала свого коханця докорами та прокльонами. Ці сцени набридли йому: він уже наситився цією перезрілою, схильною до драматизму жінкою; отже, він почав уникати її, сподіваючись закінчити пригоду саме таким способом. Тоді вона безтямно вчепилася в нього, кинувшись у це кохання, як кидаються в річку з каменем на шиї. Він дав їй оволодіти собою знову — з жалю, із ласки, з вибачливості, зважаючи на її становище в світі; і вона взяла його в лещата божевільної й виснажливої пристрасті, переслідуючи своєю ніжністю.

Вона хотіла бачити свого коханця щодня, дуже часто викликала його телеграмами, щоб на хвилинку побачитись з ним десь на розі вулиці, в крамниці, в міському саду.

І там вона повторювала, завжди одними й тими самими висловами, що вона його палко кохає і молиться на нього, а потім присягалася, що «вона була дуже щаслива побачити його», прощалась і верталася додому.

Вона виявилася зовсім іншою, ніж гадав Дю Руа, намагалась спокусити його дитячими ніжностями, любовними пустощами, кумедними в її літа. Бувши до того суворо цнотливою, з незайманим серцем, замкнутим для всякого почуття, не зазнавши хтивості, ця розважлива жінка, що її спокійні сорок років здавались бляклою осінню лісля холодного літа, переживала раптову своєрідну зів’ялу весну, сповнену недорослих квіточок та недозрілих бруньок — якийсь чудний спалах дівочого кохання, кохання запізнілого, палкого та наївного, з несподіваними поривами, вигуками шістнадцятирічної дівчинки, пестощами й ніжностями, які застаріли, ніколи не бувши молодими. Вона писала йому по десять листів на день, дурненьких, божевільних листів у химерному стилі, пишномовному і сміховинному, прикрашеному на зразок індійського, пересипаному назвами тварин і птахів.

Коли вони залишались на самоті, вона обнімала його з незграбними пестощами товстої дівчинки, з недоладними гримасами, із стрибками, від яких гойдались під корсажем а надто повні груди. Найогидніше для Дю Руа було чути, як вона називала його — «моя мишка», «мій песику», «мій котику», «моє золотце», «моє пташенятко», «моє серденько» — та бачити, як вона щоразу, перш ніж віддатись, розігрує все ту ж комедію дівочої соромливості, з боязкими рухами, що здавались їй чарівними, із заграванням розбещеної школярки.

Вона питала:

— Чиї це вустоньки?

І коли він не відповідав відразу: «Мої», — то вона напосідала на нього, аж поки він бліднув з досади.

Як на нього, вона мусила б відчути, що кохання потребує виняткового такту, делікатності, обережності та міри, що вона, зріла жінка, мати родини, світська дама, повинна б віддаватись йому поважно, із стриманим і суворим захватом, може, із слізьми, але з слізьми Дідони ^[18], а ніяк не Джульєтти.

Вона безперестанку казала:

— Як я тебе кохаю, мій маленький! Чи й ти мене так кохаєш, скажи, мій хлопчику?

Він не міг уже чути, як вона каже «мій малесенький», або «мій хлопчику», — йому щоразу кортіло назвати її «моя старенька».

— Яке це божевілля, що я піддалася тобі! — повторювала вона. — Але я не жалкую. Це так гарно — кохати!

Ці слова в її устах дратували Жоржа. Вона шепотіла: «Це так гарно — кохати», немов театральна інженю.

До того ж вона обурювала його незграбністю своїх пестощів. Розбуджена поцілунками цього красеня, вона обіймала його з таким невмілим запалом і серйозною старанністю, що це нагадувало Дю Руа старих, які пробують учитись читати, і веселило його.

Вона мала б душити коханця в своїх обіймах, поглинаючи його тим глибоким і страшним поглядом, що буває в деяких літніх жінок, величних у своєму останньому коханні; вона мала б впиватися в нього німими тремтячими устами, пригортаючись до нього своїм повним і гарячим тілом, знемогла та невситима, — а вона підстрибувала, немов дівчинка, і ніжно сюсюкала:

— Я так кохаю тебе, малесенький мій! Так кохаю тебе! Тож приголуб гарненько свою жіночку.

Тоді Дю Руа охоплювало шалене бажання вилаятись, схопити капелюх і вийти, грюкнувши дверима.

Спочатку вони часто бачились на Константинопольській вулиці, однак Дю Руа, що боявся зустрічі з пані де Марель, вигадував безліч приключок, аби відмовитись від цих побачень.

Тоді він мусив приходити мало не щодня до неї, то на сніданок, то на обід. Вона стискувала йому руку під столом, підставляла губи за дверима. Проте йому було приємніше пустувати з Сюзанною, що тішила його своїми жартами. У цій ляльковій голівці жив жвавий і лукавий розум, що вискакував несподівано, немов ярмаркова маріонетка. Вона глузувала з усього і з усіх з дошкульною влучністю. Жорж підбурював її запал, заохочував її до іронії, і вони чудово розуміли одне одного.

Вона кликала його щохвилини:

— Слухайте, Любий друже! Ідіть сюди, Любий друже!

Він відразу ж покидав матір і біг до дочки, що шепотіла йому на вухо який-небудь злий дотеп, і обоє сміялись від щирого серця.

Переситившись коханням матері, він часом уже відчував до неї непереборну огиду; він не міг уже без гніву ні бачити її, ні слухати, ні думати про неї. Він перестав ходити до неї, перестав відповідати на її листи й поступатись перед її закликами.

Вона нарешті зрозуміла, що він уже не любить її, і мучилась страшенно. Але вона почала переслідувати його, стежити за ним, ходити слідком, чекати в кареті зі спущеними фіранками біля дверей редакції, біля дверей його дому, на тих вулицях, де сподівалась зустріти його.

Йому хотілось прогнати її, вилаяти, побити, сказати відверто: «Годі, досить з мене, ви мені обридли!» Але він усе ще додержувався певної коректності, бо дорожив службою в редакції; і він намагався дати їй зрозуміти своєїб холодністю, замаскованою в пошану грубістю, а часом навіть гострими словами, що треба нарешті кінчати з цим.

Вона з хитромудрою впертістю намагалась заманити його на Константинопольську, і він раз у раз тремтів, побоюючись, щоб обидві жінки не здибались якогось разу на порозі.

А його закоханість в пані де Марель ще більше зросла протягом літа. Він називав її своїм «хлопчиськом», і взагалі вона йому дуже подобалась. У них було щось спільне в натурах; вони обоє були з тієї породи бродяг-авантурників, із тих світських бродяг, що дуже скидаються, самі того не знаючи, на волоцюг із битого шляху.

Вони провели чарівне любовне літо, немов студенти, що бенкетують, — їздили снідати чи обідати в Аржантейль, в Бужіваль, в Мезон, в Пуассі, і цілими годинами катались на човні, збирали квіти на березі. їй страшенно смакували сільські страви, рагу з кролика та смажена риба, вона любила склепіння шинків та вигуки перевізників. Дю Руа вельми охоче виїжджав з нею погожого дня омнібусом; гомонячи про всякі веселі дурниці, вони оглядали похмурі паризькі околиці з огидними буржуазними дачами.

А коли він вертався до Парижа і обідав у пані Вальтер, то почував ненависть до своєї старої нав’язливої коханки, згадуючи про молоду, від якої він тільки що пішов, яка відповідала його бажанням і вгамувала його любовний шал на траві, десь край струмка.

Він уже гадав, що більш-менш позбувся патронші, якій ясно, майже грубо висловив свій намір порвати з нею, і ось тепер одержав у редакції телеграму, що викликала його о другій годині на Константинопольську.

По дорозі Дю Руа ще раз перечитав її: «Мені конче треба поговорити з тобою сьогодні. Справа дуже, дуже важлива. Чекай мене о другій пополудні на Константинопольській вулиці. Я зможу зробити тобі велику послугу. Твоя до скону Віргінія».

«Чого їй від мене ще треба, тій старій сові? — подумав він. — Б’юсь об заклад, що нема ніякої справи. Вона знов повторюватиме, що палко кохає мене. А втім, треба дізнатись. Вона каже про якусь дуже важливу справу, про якусь велику послугу; може, це й правда. А Клотільда має прийти о четвертій годині! Треба буде випровадити першу найпізніше о третій. Хай йому чорт! Аби тільки вони не зустрілись! Що за тварюки ці жінки!»

І він подумав, що тільки його дружина ніколи його не мучила. Вона жила поруч із ним, здається, дуже любила його в години, призначені для кохання, не припускаючи порушення незмінного порядку звичайних життєвих справ.

Він ішов повільним кроком до місця побачення, подумки обурюючись проти патронші:

«О, я її добре прийму, якщо в неї нема чого мені сказати! Проза Камброна здаватиметься академічною супроти моєї. Я насамперед скажу їй, що ноги моєї не буде більше в її домі».

І він увійшов і став чекати пані Вальтер. Вона з'явилась майже відразу й вигукнула, побачивши його:

— Ах, ти одержав мою телеграму? Яке щастя!

Обличчя Дю Руа набрало злого виразу, і він сказав:

— Слово честі, я знайшов її в редакції саме тоді, коли мав їхати в парламент. Чого тобі ще треба від мене?

Вона підняла вуаль, щоб поцілувати його, і підійшла до нього з боязким, покірним виглядом собаки, яку часто б’ють.

— Який ти жорстокий зі мною!.. Як грубо ти зі мною говориш!.. Що я тобі зробила? Ти не уявляєш собі, як я страждаю через тебе!

— Ти знову починаєш? — пробурчав він.

Коханка стояла біля нього, чекаючи усмішки, найменшого жесту, щоб кинутись йому в обійми.

— Не треба було зводити мене, щоб потім так зі мною поводитись, — прошепотіла вона. — Треба було залишити мене спокійною і щасливою, якою я була. Чи ти пригадуєш те, що казав мені в церкві, і як ти силою примусив мене ввійти в цей будинок? А тепер — як ти розмовляєш зі мною! Як зустрічаєш мене! Боже мій, Боже мій, як ти мене мучиш!

Дю Руа тупнув ногою і відповів розлючено:

— Годі вже! Досить із мене! Я не можу бачити тебе навіть хвилину, щоб не почути однієї і тієї ж пісні. Можна, либонь, подумати, що я взяв тебе в дванадцять років і що ти була незаймана, мов ангел. Ні, люба моя, встановимо факти — зіпсуття неповнолітньої тут не було. Ти віддалась мені, бувши цілком дорослою. Я тобі вдячний, справді дуже вдячний, але бути прив’язаним до твоєї спідниці аж до смерті — на це я не згоден. В тебе є чоловік, у мене є дружина. Ми не вільні — ні ти, ні я. Ми піддалися капризу, ніхто не бачив і не знає цього, ось і все.

— О, який ти брутальний, який цинічний, який безчесний! — сказала вона. — Так, я не була молодою дівчиною, але я до тебе нікого не кохала, ніколи не зраджувала…

Він перепинив її на слові:

— Це я вже чув від тебе разів двадцять, я це знаю. Але в тебе двоє дітей… отже, я взяв тебе не незайманою.

Вона відсахнулася:

— О Жорже, це підло!

І, притиснувши руки до грудей, задихнулась від ридання, що підступило їй до горла.

Побачивши, що зараз вона заридає, Дю Руа взяв свій капелюх з каміна:

— Ах, ти плакатимеш? У такому разі, до побачення! Це для цієї сцени ти мене викликала?

Вона зробила крок, щоб заступити йому дорогу, і, вийнявши носовичок з кишені, швидко витерла очі. Зусиллям волі вона опанувала себе і промовила голосом, що уривався від зворушення та болю:

— Ні… я прийшла, щоб… повідомити тебе… про політичну подію… щоб дати тобі можливість виграти п’ятдесят тисяч франків… або й більше… коли схочеш.

Він спитав, одразу полагіднішавши:

— Як саме? Що ти хочеш сказати?

— Вчора ввечері я ненароком підслухала кілька слів з розмови мого чоловіка й Лароша. Вони, зрештою, не дуже крились від мене. Проте Вальтер радив міністрові не розповідати тобі секрету, бо ти, мовляв, можеш усе розголосити.

Дю Руа поклав свій капелюх на стілець. Він слухав дуже уважно:

— Та в чім же річ?

— Вони збираються захопити Марокко!

— Що ти кажеш? Я ж снідав у Лароша, і він мені майже продиктував наміри кабінету.

— Ні, любий, вони обдурили тебе, бо бояться, щоб не дізнались про їхні комбінації.

— Сідай, — мовив Дю Руа.

І сам він сів у крісло. Тоді вона присунула до себе ослінчик і влаштувалась на ньому між колін Дю Руа. Вона казала далі улесливим голосом:

— Я завжди думаю про тебе, тим-то я звертаю тепер увагу на все, про що шепочуться навколо мене.

І вона тихенько почала розповідати йому, як догадалась із певного часу, що готують щось без його відома, що його використовують, але бояться його участі.

— Знаєш, коли кохаєш, то робишся хитрою, — докинула вона.

Вчора вона нарешті зрозуміла. Це велика, дуже велика справа, приготовлена потай. Тепер вона усміхалась, радіючи зі своєї спритності; захоплюючись, вона говорила, як дружина фінансиста, котра звикла спостерігати біржові махінації, хитання акцій, підвищення та зниження курсу, які руйнують буквально за дві години тисячі дрібних буржуа, дрібних рантьє, що вклали свої заощадження в фонди, гарантовані ім’ям поважних, шановних людей, політичних і фінансових діячів.

— О, це вони дуже хитро придумали! — повторювала вона. — Дуже спритно і широко розмахуються. Це, зрештою, Вальтер організував усе, а він розуміється на цьому. Це справжнісіньке мистецтво.

Його починав дратувати цей вступ.

— Та кажи вже швидше!

— Гаразд. Експедицію в Танжер вони вирішили між собою ще того дня, коли Ларош став міністром закордонних справ; і вони потроху скупили всю марокканську позику, що впала була аж до шістдесяти чотирьох — шістдесяти п’яти франків. Вони її скупили дуже вміло, через непевних, темних людців, які не викликали жодної підозри. Вони обкрутили навіть Ротшільдів, які дивувалися, чого це такий попит на марокканські акції. їм відповіли, назвавши імена посередників — людей заплямованих, ненадійних. Це заспокоїло великі банки. А тепер от вирядять експедицію, і як тільки ми будемо в Танжері, позика буде гарантована французьким урядом. Наші друзі зароблять на цьому п’ятдесят чи шістдесят мільйонів. Розумієш, в чому справа? Розумієш тепер, чому вони всіх бояться, бояться найменшого розголосу?

Вона схилила голову на груди Дю Руа і, спершись руками об його коліна, притискувалась, пригорталась до нього, почуваючи, що тепер вона потрібна йому; вона ладна була зробити для нього все, піти на все за єдину ласку, за єдину його усмішку.

— Ти напевно це знаєш? — спитав він.

— О, я цілком певна, — відповіла вона переконано.

Дю Руа заявив;

— Це справді дуже хитро придумано. Що ж до тієї свині Лароша, то я ж йому колись відплачу! Мерзотник! Хай він бережеться… хай бережеться… Його міністерська шкура ще зазнає мого кулака.

Потім він замислився і прошепотів;

— Треба було б усе ж таки використати це.

— Ти ще можеш купити позику, — сказала вона, — її ціна ще тільки сімдесят два франки.

— Так, але в мене нема вільних грошей, — відказав він.

Пані Вальтер з благанням звела до нього очі:

— Я про це подумала, котику, і якби ти був любенький, справді любенький, якщо ти мене хоч трохи кохаєш, то дозволиш позичити тобі.

Він відповів гостро, майже грубо:

— Ні, ні, ні в якому разі!

Вона шепотіла, благаючи:

— Слухай, є ще такий шанс, який ти можеш використати, не позичаючи грошей. Я хотіла сама купити цієї позики на десять тисяч франків, щоб мати власний капіталець. Ну, то я візьму її на двадцять тисяч. А ти пристанеш до мене з половини. Ти добре розумієш, що я не поверну цього Вальтерові. Отже, зараз нема за що платити. Якщо пощастить, ти одержиш сімдесят тисяч франків. Якщо не пощастить, ти будеш мені винен десять тисяч франків, які повернеш, коли схочеш.

— Ні, такі комбінації мені не до вподоби, — повторив він.

Тоді вона почала умовляти його, щоб схилити до цього, довела, що він, власне, позичає десять тисяч франків на слово честі, що він ризикує, що вона сама не позичає йому нічого — адже цю операцію провадитиме банк Вальтера.

До того ж вона нагадала, що саме він здійснював у «Французькому житті» всю політичну кампанію, яка зробила можливою цю аферу, так що з його боку буде зовсім наївно не використати цього.

Він усе ще вагався. Вона додала:

— Та ти подумай, що фактично Вальтер авансує тобі цю суму, ці десять тисяч франків, і що ти зробив йому багато послуг, які варті більше.

— Гаразд, хай буде так! — сказав він. — Я пристаю до тебе з половини. Якщо нам не пощастить, я поверну тобі десять тисяч франків.

Вона так зраділа, що підвелась, обхопила руками його голову і почала жадібно цілувати.

Спочатку він не опирався, але згодом, коли вона, насмілившись, почала обіймати його та палко пригортатися, Дю Руа пригадав, що зараз має прийти інша, і коли він поступиться, то змарнує час і розтратить в обіймах старої той запал, який краще зберегти б для молодої.

Він злегка відштовхнув пані Вальтер.

— Слухай, будь розумною, — сказав він.

Вона розпачливо подивилась на нього:

— О Жорже, хіба я вже не можу навіть поцілувати тебе?

— Не сьогодні. В мене трохи болить голова, і від цього мені стає гірше.

Тоді вона знову покірно сіла біля його ніг і мовила:

— Приходь до нас завтра обідати! Це для мене буде велика радість!

Він повагався, але не насмілився відмовитись:

— Гаразд, прийду.

— Дякую, мій любий.

Вона повільно терлась щокою об груди Дю Руа повільним пестливим рухом, і її довга чорна волосина зачепилась за його жилет. Вона помітила це, і їй сяйнула божевільна думка — забобонна думка, — із тих, що часто замінюють жінкам розум. Вона почала тихенько замотувати цю волосинку круг гудзика на жилеті. Потім замотала ще одну волосинку за другий гудзик і ще одну — за верхній. Вона намотала по волосині на кожен гудзик.

Він їх вирве, коли підведеться. Він зробить їй боляче — яке щастя! І він понесе з собою щось від неї, не знаючи цього, понесе маленьке пасмо її волосся, якого він ніколи не просив. Це нитка, якою вона прив’язала його до себе, — таємничий, невидимий зв’язок, талісман, який вона залишила на ньому. Він мимоволі згадуватиме її, мріятиме про неї і завтра любитиме її трохи більше.

Він раптом сказав:

— Я мушу зараз іти, бо мене чекають у палаті депутатів під кінець засідання. Я ніяк не можу не бути там сьогодні.

Вона зітхнула.

— О, вже!

Потім покірно промовила:

— Іди, мій любий, але приходь завтра обідати.

І різким рухом відхилилась від нього. На мить відчула в голові короткий, гострий біль, немов її штрикнули голками. Серце її калатало: вона раділа з того, що трохи постраждала через нього.

— Прощай! — сказала вона.

Він обійняв її, поблажливо усміхаючись, і холодно поцілував в очі. Але вона, втративши голову від цього дотику, шепнула ще раз: — Уже? — і її благальний погляд показував на відчинені двері до спальні.

Він відхилив Гі від себе і сказав поквапливо:

— Мені треба бігти, я спізнююсь.

Тоді вона підставила йому губи, яких він ледве торкнувся, і мовив, подавши забуту нею парасольку:

— Ну-ну, поспішаймо, вже початок четвертої.

Вона вийшла перша, повторюючи:

— Завтра о сьомій.

— Завтра о сьомій, — відповів він.

Вони розійшлись. Пані Вальтер повернула праворуч, а Дю Руа — ліворуч.

Він дійшов до зовнішнього бульвару. Потім звернув на бульвар Мальзерб і попростував по ньому повільним кроком. Проходячи мимо кондитерської, він побачив у кришталевій вазі зацукровані каштани і подумав: «Візьму фунт для Клотільди». Він купив мішечок цих ласощів, які вона любила до нестями. О четвертій годині він повернувся і став чекати свою молоду коханку.

Клотільда трохи спізнилась, бо приїхав на тиждень її чоловік.

— Чи не зможеш ти прийти завтра обідати? — спитала вона. — Він був би дуже радий побачити тебе.

— Ні, я обідаю у патрона. У нас сила-силенна політичних і фінансових комбінацій, що завдають багато клопоту.

Вона вже зняла капелюшок і почала розстібати корсаж, що був тісний їй.

Він показав їй мішечок на каміні:

— Я приніс тобі зацукрованих каштанів.

Вона сплеснула руками:

— Як добре! Який ти милий!

Взяла каштани, покуштувала один і заявила:

— Вони чудові! Почуваю, що не залишу жодного.

Потім додала, глянувши на Жоржа весело й хтиво:

— Ти потураєш усім моїм примхам.

Вона поволі їла каштани і раз у раз зазирала в паперовий мішечок, немов бажаючи впевнитись, чи є ще.

Потім сказала:

— Слухай, сядь у крісло, а я вмощусь у тебе між ніг і гризтиму цукерки. Мені буде дуже затишно.

Він усміхнувся і сів, а вона прибрала тієї самої пози, в якій сиділа перед цим пані Вальтер.

Вона підводила голову до нього й говорила, гризучи каштани:

— Знаєш, любий, ти мені снився. Мені снилося, що ми вдвох мандруємо десь далеко на верблюді. У нього було два горби, ми сиділи кожен верхи на горбі і їхали крізь пустелю. Ми взяли з собою бутерброди, загорнуті в папір, та пляшку вина, і отак закушували на горбах. Але мені було нудно, бо ми не могли робити щось інше; ми були надто далеко одне від одного, і мені хотілось злізти.

— Мені теж хочеться злізти.

Жорж сміявся, втішаючись цією історією, заохочував Клотільду говорити дурниці, розповідати всі ті пу стощі, всі ті ніжні нісенітниці, які плетуть закохані. Цей дитячий лепет, що здавався йому милим в устах пані де Марель, обурював його в устах пані Вальтер.

Клотільда теж називала його: «мій дорогий, мій малесенький, мій котику». І слова ці лунали ніжно й пестливо. А коли інша казала їх недавно, вони дратували й були гидкими йому, бо слова кохання, що скрізь однакові, набирають смаку тих уст, із яких виходять.

Проте, все ще тішачись цими пустощами, Жорж подумав про сімдесят тисяч франків, які мав одержати, і раптом перепинив балаканину своєї подруги, злегка постукавши двома пальцями по її голові:

— Слухай, моя кицю! Я дам тобі зараз доручення до твого чоловіка. Скажи йому від мене, аби він купив завтра на десять тисяч франків марокканської позики, що коштує сімдесят два франки, і я обіцяю йому, що менше, ніж через три місяці, він одержить від шістдесяти до вісімдесяти тисяч франків. Тільки скажи йому, щоб він про це не говорив нікому. Скажи йому від мене, що експедиція до Танжера вже вирішена і що марокканська позика буде гарантована французьким урядом. Але більш нікому ні слова. Я звіряю тобі державну таємницю.

Вона серйозно вислухала його і прошепотіла:

— Дякую. Я скажу чоловікові сьогодні ж увечері. Ти можеш покластись на нього: він дотримає таємниці. Це дуже певна людина. Це цілком безпечно.

Вона вже з’їла всі каштани, зібгала мішечок і кинула його в камін. Потім мовила:

— Ну, а тепер до ліжка.

І, не підводячись, почала розстібати жилет Жоржа.

Раптом вона спинилась і, тягнучи двома пальцями довгу волосину, що обмоталась навколо гудзика, зареготала:

— Дивись… Ти приніс з собою Мадленину волосину. Який вірний чоловік!

Потім вона враз нахмурилась, довго розглядала на руці знайдену нею майже непомітну волосину і прошепотіла:

— Це не Мадленина, вона темна.

Він посміхнувся:

— Це, певно, покоївки.

Але Клотільда оглядала тепер жилет із пильністю поліцая і зяяла другу волосину, накручену навколо гудзика; потім помітила ще й третю і, збліднувши, злегка затремтівши, скрикнула:

— О, ти спав із жінкою, що накрутила тобі волосся на всі гудзики!

Жорж пробурмотів вражено:

— Та ні! Ти збожеволіла…

Раптом він пригадав, зрозумів усе, спочатку збентежився, тоді став, усміхаючись, заперечувати, не гніваючись, по суті, за те, що вона підозрює його в любовних пригодах.

Клотільда шукала далі і раз у раз знаходила волосини, які швиденько розкручувала і кидала на килим.

Інстинкт досвідченої жінки підказав їй, в чому тут річ, і вона бурмотіла — обурена, люта, готова заплакати.

— Вона тебе кохає, ота… і вона захотіла, щоб ти поніс з собою щось від неї… о, який ти зрадник!..

Але раптом вона вигукнула, вигукнула пронизливо, з нервовою радістю:

— О., о!., це якась стара!.. Ось сива волосина… Ах, ти береш тепер і старих жінок!.. Вони платять тобі?.. Скажи… вони платять тобі?.. Ах, ти вже дійшов до старих! То я тобі вже не потрібна… Лишайся з тією!..

Вона підвелась, схопила корсаж, кинутий на стілець, і швидко одягла його.

Він хотів затримати її і знічено бурмотів:

— Та ні… Кло… це ж безглуздя… я не знаю, що це таке… Слухай… не йди… ну… не йди…

— Лишайся з своєю старою!.. — повторювала вона. — Кохайся з нею… зроби собі перстень із волосся… із її сивого волосся… його ж тобі вистачить…

Вона швидко, хапаючись, одяглася, зачесалась, наділа капелюшок і спустила вуаль; а коли він хотів схопити її, вона з усього розмаху дала йому ляпаса. Поки він стояв, приголомшений, вона одчинила двері й вибігла.

Залишившись на самоті, Жорж відчув шалену лють проти тієї старої шкапи — матусі Вальтер. Ну, він же їй тепер покаже! Він їй покаже!

Він змочив водою почервонілу щоку. Потім теж вийшов, обдумуючи план помсти. Цього разу він їй уже не пробачить. О ні!

Він зійшов униз до бульвару і спинився коло вітрини ювелірного магазину, щоб подивитись на хронометр, який давно вже хотів купити і який коштував тисячу вісімсот франків.

Він раптом подумав: «Якщо я одержу ті сімдесят тисяч франків, то зможу дозволити собі це».

І серце його закалатало від радості.

Він почав мріяти про те, що зробить з цими сімдесятьма тисячами франків.

Спочатку його оберуть у депутати. Потім він купить собі той хронометр, потім буде грати на біржі, а потім… потім…

Йому не хотілось заходити до редакції; він вирішив, що треба поговорити з Мадлен перш ніж побачитися знову з Вальтером і братись за статтю; і він подався додому.

Дійшовши до вулиці Друо, він раптом спинився: адже він забув провідати графа де Водрека, що жив на шосе д’Антен! Вернувся, все ще прогулюючись, думаючи-про безліч усяких дрібниць, блаженно мріючи про щось ніжне, приємне, про своє майбутнє багатство, і згадував також оту наволоч, Лароша, і оту стару шкапу — патроншу. Щодо Клотільди він, як по правді, не турбувався, бо добре знав — вона швидко прощає.

Він спитав швейцара того будинку, де жив граф де Водрек:

— Як здоров’я пана де Водрека? Мені сказали, що він останнім часом хворий.

— Панові графу дуже погано, пане, — відповів той. — Гадають, що він не переживе ночі, подагра вплинула йому на серце.

Ця звістка приголомшила Дю Руа; він не знав, що йому робити. Водрек помирає! В голові промайнули невиразні думки — хвилюючі, тривожні, в яких він сам собі не наважувався признатись.

Він пробурмотів, погано розуміючи, що каже:

— Дякую… Я ще зайду…

Потім він скочив в екіпаж і поїхав додому. Мадлен вже повернулась. Дю Руа вбіг задиханий у кімнату і відразу ж об’явив:

— Ти знаєш? Водрек помирає!

Мадлен сиділа і читала якогось листа. Вона підвела очі й перепитала три рази підряд:

— Що ти сказав?.. Що ти сказав?.. Що ти сказав?..

— Що Водрек помирає від нападу подагри, що вплинула на серце.

А тоді додав:

— Що ти думаєш робити?

Мадлен випросталась, страшенно бліда, її щоки нервово сіпались; потім вона гірко заридала, затуливши обличчя руками. Так вона стояла, хитаючись від ридань, приголомшена горем.

Раптом вона опанувала себе і витерла очі.

— Я… я піду… не турбуйся про мене… я не знаю, о котрій годині повернусь… Не чекай на мене…

— Гаразд. Іди, — відказав він.

Вони потиснули одне одному руки і Мадлен пішла так швидко, що навіть забула рукавички.

Жорж пообідав і взявся писати статтю. Він склав її точно за інструкцією міністра, давши зрозуміти читачам, що експедиція в Марокко не відбудеться.

Потім він відніс її в редакцію, кілька хвилин розмовляв із патроном і побрався додому, покурюючи цигарку, з легким серцем, хоч і не розумів, чому саме.

Дружини ще не було. Дю Руа ліг і заснув.

Мадлен повернулась близько півночі. Він одразу прокинувся, сів на ліжку й спитав:

— Ну що?

Він ніколи ще не бачив її такою блідою й схвильованою.

Вона прошепотіла:

— Помер.

— А! І… тобі нічого не казав?

— Нічого. Він був уже непритомний, коли я прийшла.

Жорж замислився. На язику в нього крутились запитанім, яких він не наважувався поставити:

— Лягай, — сказав він.

Мадлен швидко роздяглась і лягла коло нього. Трохи згодом він знову озвався:

— Чи були біля нього родичі?

— Тільки якийсь племінник.

— А! І часто він з ним бачився, з отим племінником?

— Ніколи. Вони не зустрічались уже десять років.

— Чи були в нього інші родичі?

— Ні… не думаю.

— Тоді… цей племінник має одержати спадщину?

— Не знаю.

— Водрек був дуже багатий?

— Так, дуже багатий.

— Ти не знаєш, скільки він мав, хоч приблизно?

— Ні, напевно не знаю. Може, один або два мільйони.

Жорж більше нічого не казав. Вона погасила свічку. І вони лежали отак, випроставшись, у темряві одне біля одного, мовчазні і замислені.

Йому не хотілося спати. Сімдесят тисяч франків, обіцяні пані Вальтер, здавалися тепер незначною сумою. Раптом йому почулось, що Мадлен плаче. Він спитав, аби перевірити:

— Ти спиш?

— Ні.

Голос її тремтів.

Жорж провадив:

— Я забув сказати тобі, що твій міністр обдурив нас.

— Як це?

Він розповів від початку до кінця, з усіма деталями, комбінацію, яку влаштували Ларош і Вальтер.

Коли він замовк, Мадлен спитала:

— Звідки ти це знаєш?

— Дозволь мені не говорити цього, — відповів він. — У тебе є свої джерела інформації, про які я не допитуюсь. У мене — свої, яких я не хочу розкривати. В усякому разі, я ручуся за точність моїх відомостей.

Тоді вона прошепотіла:

— Так, це можливо… мені таки здавалось, що вони роблять щось без нашої участі.

Жоржа сон ніяк не брав, і він присунувся до дружини й тихенько поцілував її у вухо. Вона різко відштовхнула його:

— Будь ласка, дай мені спокій! У мене немає ніякого бажання пустувати.

Він покірно відвернувся до стіни, заплющив очі й нарешті заснув.

VI

Церква була обтягнена чорним, а великий гербовий щит із короною, вивішений над входом, оповіщав перехожих, що ховають дворянина.

Церемонія тільки що скінчилась, присутні поволі залишали церкву, проходячи мимо труни. Племінник графа де Водрека потискував усім руку і відповідав на поклони.

Жорж Дю Руа з дружиною пішли додому пішки. Вони мовчали, поринувши в свої думки.

Нарешті Жорж промовив, ніби сам до себе:

— Це справді дивна річ!

— Що саме, мій друже? — спитала Мадлен.

— Що Водрек нічого нам не лишив.

Вона раптом зашарілася, наче рожева вуаль ураз вкрила її білу шкіру від грудей до обличчя, і сказала:

— Чому він мав нам лишити що-небудь? Для цього не було жодної підстави.

Потім, помовчавши якусь хвилину, додала:

— Можливо, духівниця зберігається у якого-небудь нотаря, але ми про це нічого не знаємо.

Жорж замислився, а тоді прошепотів:

— Так, це можливо — адже це був наш найкращий друг, і твій, і мій. Він обідав у нас двічі на тиждень, приходив у всяку годину. Він почувавсь у нас, як у себе вдома, зовсім як у себе вдома. Він любив тебе, немов батько, і в нього не було родини, не було дітей, ні батьків, ні сестер, — нікого не було, крім якогось племінника, далекого племінника. Так, мусить існувати духівниця. Мені не багато чого хотілося б — просто подарунка на згадку, аби мати доказ, що він подумав про нас, що він нас любив, що він бачив ту приязнь, з якою ми ставились до нього. Він справді повинен був лишити нам таку ознаку дружби.

Мадлен мовила з замисленим і байдужим виглядом:

— Справді, дуже можливо, що є духівниця.

Коли вони повернулись додому, слуга подав Мадлен листа. Вона прочитала його й передала чоловікові:

«Нотаріальна контора Ламанера Вулиця Вож, 17.

Шановна пані!

Маю честь просити вас зайти до моєї контори від другої до четвертої години у вівторок, середу або четвер у справі, що стосується вас.

Прийміть і т. д.

Ламанер».

Тепер почервонів Жорж.

— Оце воно, мабуть, і є,— сказав Дю Руа. — Дивно, проте, що він викликає саме тебе, а не мене — законного голову родини.

Вона помовчала, наче щось обмірковуючи, а потім озвалася:

— Хочеш, підемо туди зараз?

— Гаразд, охоче.

Вони поснідали і відразу ж рушили.

Коли вони ввійшли в контору пана Ламанера, старший клерк підвівся з підкресленою гречністю і провів їх до свого патрона.

Нотар був невеличкий, коротенький і зовсім круглий чоловічок. Голова його нагадувала кульку, посаджену на іншу кулю, під якою були дві маленькі і такі куценькі ніжки, що вони теж скидались на кульки.

Він уклонився, показав на крісла і звернувся до Мадлен:

— Пані, я викликав вас, щоб ознайомити з духівницею графа де Водрека, яка стосується вас.

Дю Руа не стримався і пробурмотів:

— Я так і гадав…

Нотар докинув:

— Я прочитаю вам цей документ — він дуже короткий.

Він вийняв духівницю з теки, що лежала перед, ним, і прочитав:

«Я, нижчепідписаний, Поль-Еміль-Кіпрієн-Гонтран граф де Водрек, в добрій пам’яті і при розумі бувши, визначаю цим свою останню волю.

Оскільки смерть може спіткати нас щохвилини, я хочу заздалегідь, передбачаючи її наближення, скласти свою духівницю, що зберігатиметься у пана Ламанера.

Не маючи прямих спадкоємців, я заповідаю все своє майно, що складається з біржових цінностей на шістсот тисяч франків та нерухомого майна приблизно на п’ятсот тисяч франків, пані Клер-Мадлен Дю Руа, без будь-яких умов чи зобов’язань. Я прошу її прийняти цей дар померлого друга на знак моєї відданої, глибокої й шанобливої приязні».

— Це все, — сказав нотар. — Датовано цю духівницю серпнем місяцем минулого року, і вона заступила собою духівницю того ж самого змісту, складену два роки тому на ім’я пані Клер-Мадлен Форестьє. Ця перша духівниця також зберігається у мене, і вона може довести, у випадку опротестування з боку родичів, що воля графа де Водрека залишилась непорушною.

Мадлен, дуже бліда, дивилась собі під ноги. Жорж нервово крутив між пальцями кінчик вуса.

Нотар промовив, помовчавши хвилинку:

— Само собою зрозуміло, що пані не може прийняти цієї спадщини без вашої згоди.

Дю Руа підвівся і сухо відповів:

— Прошу дати мені час поміркувати.

Нотар уклонився, всміхаючись, і сказав ласкавим голосом:

— Я розумію, чому ви вагаєтесь, пане. Мушу додати, що племінник пана де Водрека, якого сьогодні вранці втаємничено з останньою волею свого дядька, висловив готовність шанувати її, якщо йому заплатять суму в сто тисяч франків. Як на мене, духівниця незаперечна. Проте процес міг би наробити багато галасу, якого вам, певно, краще було б уникнути. У товаристві завжди можуть виникнути недоброзичливі балачки. В усякому разі, чи зможете ви дати мені відповідь за всіма пунктами до суботи?

Дю Руа вклонився:

— Гаразд, пане.

Він церемонно попрощався, пропустив уперед свою дружину, яка весь час мовчала, і вийшов з таким похмурим обличчям, що нотар перестав усміхатись.

Коли вони повернулися додому, Дю Руа різким рухом зачинив двері, кинув капелюх на ліжко і спитав:

— Ти була коханкою Водрека?

Мадлен, що знімала вуаль, швидко обернулась.

— Я? О!..

— Так, ти. Ніхто не залишає всього свого майна жінці без того, щоб…

Вона вся тремтіла і ніяк не могла вийняти шпильки, що затримували прозору тканину.

Поміркувавши хвилинку, вона пробурмотіла схвильованим голосом:

— Слухай… слухай…ти з глузду з’їхав… ти… ти… Хіба ти сам… недавно… хіба ти не сподівався, що він лишить тобі що-небудь?

Жорж стояв поруч з дружиною і спостерігав за нею, немов слідчий, що намагається спіймати на чому-небудь обвинуваченого. Він мовив, підкреслюючи кожне слово:

— Так… він міг залишити мені що-небудь, саме мені… мені, твоєму чоловікові… мені, своєму другові… розумієш… але не тобі… не тобі, його приятельці… не тобі, моїй дружині. Це величезна різниця з погляду правил пристойності… і громадської думки.

Мадлен і собі пильно дивилась на нього, в самісіньку глибину очей, дивилась проникливо, немов бажаючи прочитати в них щось, немов бажаючи викрити те невідоме в людській істоті, чого ніколи не збагнеш і що ледве можна помітити в коротку мить необережності, безпорадності або неуважності,— ніби двері, прочинені до таємничих сховищ душі. І вона поволі промовила:

— А втім, мені здається… що так само дивно було б, якби таку величезну спадщину він лишив… тобі.

— Чому? — гостро спитав Дю Руа.

— Тому, що…

Вона завагалась на мить, потім сказала:

— Тому, що ти мій чоловік… ти, по суті, знаєш його тільки недавно… тому що я його приятелька з давніх-давен, тому що вже перша його духівниця, складена за життя Форестьє, була на мою користь.

Дю Руа почав міряти сягнистими кроками кімнату.

— Ти не можеш прийняти цього, — заявив він.

— Гаразд, — байдуже відповіла Мадлен, — тоді не варто чекати суботи; ми можемо зараз же повідомити пана Ламанера.

Він спинився перед нею, і вони знову якусь мить дивились одне одному в вічі, намагаючись сягнути до найглибших таїн серця, добратися аж до джерел думки. Вони силкувались оголити одне одному совість цим палким і мовчазним допитом. Це була внутрішня боротьба двох істот, що, живучи поруч, залишаються чужими, завжди підозрюють одне одного, стежать, вишукують, але не можуть дістатись глибин душі.

І раптом Дю Руа прошепотів їй просто в обличчя, стишивши голос:

— Признайся, що ти була коханкою Водрека.

Мадлен знизала плечима:

— Це безглуздо… Водрек був дуже прихильний до мене, дуже… але не більше… ніколи.

Він тупнув ногою:

— Ти брешеш! Це неможливо!..

Вона спокійно відказала:

— А все ж таки це так.

Він знову почав ходити по кімнаті і ще раз спинився:

— Тоді поясни мені, чому він залишив усе своє майно саме тобі?

— Це дуже просто, — недбало й байдуже відповіла вона. — Як ти сам недавно казав, у Водрека не було інших друзів, крім нас, краще сказати, крім мене, бо він знав мене з дитинства. Моя мати була компаньйонкою у його родичів. Він так часто бував у нас! А що в нього не було прямих спадкоємців, то він і подумав про мене. Що він мене трохи любив, це можливо. Але ж якої жінки не люблять отак? Можливо, це прихована, таємна ніжність керувала його пером, коли він написав моє ім’я, надумавши висловити останню волю. Чом би й ні? Він приносив мені квіти щопонеділка. Тебе це нітрохи не дивувало, а тобі ж він їх не приносив, авжеж? А тепер він дарує мені своє майно з тієї ж самої причини, ще й тому, що йому нема кому лишити його. Було б, навпаки, дуже дивно, якби він лишив його тобі. Чому саме? Хто ти йому?

Вона говорила так природно й спокійно, що Дю Руа завагався.

— Однаково ми не можемо прийняти спадщину за таких обставин, — сказав він. — Це справило б дуже прикре враження. Пішов би поговір, кожен почав би пащекувати й сміятися з мене. Товариші по службі вже й так заздрять мені й нападають на мене. Я мушу більше, ніж будь-хто інший, дбати про свою честь і про свою репутацію. Мені не подобає згодитись, дозволити, щоб моя дружина прийняла таку спадщину від чоловіка, якого злі язики і так уже називали її коханцем. Форестьє, можливо, примирився б із цим, але я — ні в якому разі.

— Ну, що ж, друже мій, не приймаймо, — лагідно прошепотіла вона. — Буде на один мільйон менше в нашій кишені. Тільки й того…

Дю Руа все ще ходив по кімнаті. Він почав міркувати вголос, висловлюючись на адресу дружини, але не звертаючись безпосередньо до неї.

— Ну, що ж, це так… на один мільйон менше… тим гірше… Водрек не розумів, коли складав цю духівницю, яку помилку робить він проти тактовності, як зневажає звичайність. Він не бачив, в яке фальшиве, сміховинне становище він мене поставить… Усе в житті залежить від відтінків… йому слід було лишити мені половину, тоді все було б гаразд.

Він сів, поклав ногу на ногу і закрутив кінчик вуса, як робив у хвилини досади, турботи чи важкої задуми.

Мадлен узялась до вишивання, над яким вона час від часу працювала, і сказала, вибираючи колір шерсті:

— Щодо мене, то моє діло мовчати. Вирішуй сам.

Він довго не відповідав; нарешті невпевнено мовив:

— Світ, ніколи не зрозуміє ні того, що Водрек міг зробити тебе єдиною своєю спадкоємицею, ні того, що я міг би дозволити це. Прийняти так цю спадщину — це означало б визнати… визнати з твого боку злочинний зв’язок, а з мого — ганебне потурання… Розумієш, як тлумачили б нашу згоду? Тут треба придумати якийсь спосіб, якийсь дотепний спосіб, щоб вийти з цієї халепи. Приміром, поширити чутку, що Водрек поділив своє майно між нами, подарувавши половину чоловікові, половину — дружині…

— Не бачу, як це можна було б зробити, коли є формальна духівниця, — заперечила Мадлен.

— О, це дуже просто! Чому б тобі не відступити мені половину спадщини дарчим листом? У нас нема дітей, отже, це можливо. В такий спосіб ми заткнули б рота наклепникам.

Мадлен трохи нетерпляче зауважила:

— Я все ж не бачу, як можна було б заткнути рота наклепникам, коли є документ, підписаний Водреком.

— А хіба нам треба показувати його або наліплювати на стіни? — сердито мовив Дю Руа. — Ти верзеш дурниці. Ми скажемо, що граф де Водрек поділив між нами нарівно своє майно, та й край… Адже тобі ніяк прийняти цей дар без моєї згоди. А я дозволяю це тобі лише з умовою поділити спадщину, бо це врятує мене від глузів і кпинів у світі.

Мадлен ще раз пильно глянула на нього:

— Як хочеш. Я згодна.

Дю Руа підвівся і знову почав міряти кроками кімнату. Здавалось, він знову вагається; тепер він уникав проникливого погляду дружини.

— Ні… ні, ні… мабуть, краще зовсім відмовитись… — сказав він нарешті.— Це було б достойніше… коректніше… чесніше… А втім, при такому повороті справи нам нічого було б закинути — нічогісінько. Найдоброчесніші люди не могли б докорити нам ні в чому.

Він спинився перед Мадлен.

— Так от, коли хочеш, люба, я зараз повернусь сам до пана Ламанера, щоб порадитися з ним і пояснити справу. Я скажу йому причину свого вагання і додам, що ми спинились на думці поділити спадщину — задля пристойності, щоб уникнути пліток. Коли я прийму половину спадщини, то, певна річ, ніхто вже не матиме права здіймати нас на глузи. Це значить голосно сказати: «Моя дружина приймає спадщину тому, що приймаю я сам, її чоловік, якому належить судити про те, що вона може робити, не компрометуючи себе». Інакше це був би скандал.

— Як хочеш, — спокійно відповіла Мадлен.

Він почав докладно розвивати свою думку:

— Так усе стає ясним, як день, — у випадку поділу спадщини на рівні частини. Ми одержуємо спадщину від друга, який не хотів робити між нами різниці, не хотів віддавати перевагу комусь із нас, не хотів, щоб здавалось, ніби він каже: «Я віддаю перевагу тому чи тому після своєї смерті, як робив я це за життя». Він, звичайно, більше любив дружину, проте, залишаючи спадщину як тому, так і тій, хотів підкреслити, що його прихильність була цілком платонічна. І будь певна: якби він поміркував гарненько, то саме так і зробив би. Він цього не обмислив, він не передбачив наслідків. Як сама ти щойно дуже слушно сказала: тобі він дарував квіти щотижня і тобі він вирішив лишити свій останній дар, не здаючи собі справи…

Мадлен перепинила його, роздратовано мовивши:

— Справа ясна. Я все зрозуміла. Тобі нема чого більше розводитись. Іди швидше до нотаря.

— Ти маєш рацію, я зараз іду, — пробурмотів, червоніючи, Дю Руа.

Він узяв капелюх і сказав, виходячи:

— Я спробую порозумітись із племінником на п’ятдесяти тисячах франків, гаразд?

Вона відповіла згорда:

— Ні. Дай йому сто тисяч франків, як він просить. Візьми їх з моєї частини, коли хочеш.

Він раптом засоромився і прошепотів:

— О ні! Ми поділимо цю суму. Залишивши йому по п’ятдесят тисяч франків кожен, ми одержимо ще цілий мільйон. — І додав. — До скорого побачення, моя маленька Мад.

Він пішов до нотаря, щоб пояснити йому комбінацію, яку придумала, за його словами, дружина.

Другого дня подружжя підписало дарчий лист на п’ятсот тисяч франків, що їх Мадлен Дю Руа віддавала своєму чоловікові.

Погода була чудова, і Жорж, вийшовши з контори, запропонував пройтись пішки до бульварів. Він поводився мило, запобігливо, з повагою, дуже ніжно. Він сміявся, радіючи з усього, тим часом як вона була задумана і навіть трохи сувора.

Стояв досить холодний осінній день. Перехожі йшли швидко, немов поспішаючи кудись. Дю Руа підвів Мадлен до тієї крамниці, де він так часто милувався хронометром, мріючи про покупку.

— Дозволь мені подарувати тобі яку-пебудь оздобу, — сказав він.

— Як хочеш, — відповіла вона байдуже.

Коли зайшли в крамницю, Дю Руа спитав:

— Що ти хочеш: кольє, браслет чи сережки?

Вигляд золотих речей, діамантів та самоцвітів розвіяв її вдавану холодність, і вона дивилась жвавим, зацікавленим поглядом на повні коштовностей вітрини.

І раптом спалахнула бажанням:

— Ось гарненький браслет!

Це був ланцюжок химерної форми, кожне кільце якого прикрашував який-небудь дорогоцінний камінь.

— Скільки коштує цей браслет? — спитав Жорж.

— Три тисячи франків, пане, — відповів ювелір.

— Якщо ви віддасте його за дві з половиною тисячі, то я візьму його.

Ювелір повагався, а тоді відказав:

— Ні, пане, це неможливо.

Проте Дю Руа вів далі:

— Ось що: ви додасте цей хронометр за півтори тисячі франків; це становитиме чотири тисячі, які я заплачу готівкою. Згода? Якщо ви не хочете, то я піду до іншої крамниці.

Ювелір іще якусь хвилину вагався і нарешті згодився:

— Що ж, хай буде так, пане.

Журналіст, сказавши свою адресу, докинув:

— Ви викарбуєте на хронометрі вензель: мої ініціали — Ж. Р. К., — а вгорі — баронську корону.

Мадлен здивовано всміхнулася. А коли вони виходили, вона взяла чоловіка під руку вже з певною ніжністю. Він таки справді спритний і сильний!.. Тепер, коли він має ренту, йому, звичайно, потрібен і титул. Це так.

Продавець уклонився їм:

— Ви можете покластись на мене, все буде готове на четвер, пане бароне.

Вони проминали театр «Водевіль». Там ішла нова п’єса.

— Коли хочеш, — сказав Дю Руа, — підемо сьогодні ввечері в театр; спробуємо дістати ложу.

Вільна ложа була, і вони взяли її.

— Чи не пообідати нам у ресторані? — раптом запропонував Дю Руа.

— О, з великою охотою.

Він був щасливий, почував себе володарем і вигадував, що б іще зробити.

— Чи не зайти нам до пані де Марель, щоб запросити їх перебути вечір укупі? Кажуть, що її чоловік тут. Я буду дуже радий потиснути йому руку.

Вони пішли до Марелів. Жорж, що трохи боявся першої зустрічі зі своєю коханкою, був не від того, щоб побачитись у присутності дружини — отже, уникнути будь-яких пояснень.

Але Клотільда, здавалось, не пам’ятала нічого і навіть умовила чоловіка прийняти запрошення.

Обід пройшов весело, і вечір вони провели чудово.

Жорж і Мадлен повернулись додому пізно. Газ уже не горів. Щоб освітити сходи, журналіст раз у раз запалював сірники.

Коли вони дісталися другого поверху, полум’я, раптом спалахнувши, освітило в дзеркалі їхні постаті, що вирину ли з темряви.

Вони здавалися привидами, що зненацька з’явились і за мить зникнуть у пітьмі.

Дю Руа підніс руку з сірником, щоб яскравіше освітити їхні відображення, і сказав з гордим сміхом:

— Ось ідуть мільйонери!

VII

Минуло два місяці, як було завойовано Марокко. Франція, захопивши Танжер, заволоділа всім африканським узбережжям Середземного моря — аж до Тріполітанського регентства — і гарантувала позику своєї нової колонії.

Казали, що два міністри виграли на цьому щось із двадцять мільйонів, і майже вголос називали Ларош-Матьє.

Щодо Вальтера, то ніхто в Парижі не сумнівався — він убив двох зайців: від тридцяти до сорока мільйонів нажив на позиці і від восьми до десяти мільйонів на мідних і залізних копальнях, а так само і на величезних ділянках, скуплених за безцінь перед французькою окупацією і перепроданих другого дня після неї колонізаційним компаніям.

Він став за кілька днів одним із володарів світу, одним із тих дужчих за королів всемогутніх фінансистів, перед якими схиляються голови, німіють уста і виявляється все, що тільки є низького, підлого й заздрісного в глибині людського серця.

Це був уже не жид Вальтер, директор сумнівного банку, видавець підозрілої газети, депутат, підозрюваних у непевних спекуляціях. Тепер це був пан Вальтер, багатий єврей.

Він захотів довести це.

Знаючи про скрутне становище князя Карлсбурзького, що володів одним із найрозкішніших палаців на вулиці Фобур-Сент-Оноре, з садом, що виходив на Єлісейські Поля, Вальтер запропонував йому продати за двадцять чотири години це нерухоме майно з усіма меблями так, щоб не було переставлено жодного крісла. Він давав три мільйони. Князь спокусився такою сумою і згодився.

Другого дня Вальтер улаштувався в своєму новому житлі.

Тоді йому сяйнула ще одна ідея — справжня ідея завойовника, що хоче здобути Париж, ідея в бонапартівському стилі.

Усе місто ходило тоді дивитись на велику картину угорського художника Карла Марковича, виставлену в експерта Жака Ленобля; на ній був зображений Христос, що йде по хвилях.

Художні критики захоплювались нею і твердили, що це полотно — найвеличніший шедевр століття.

Вальтер купив його за п’ятсот тисяч франків і перевіз до себе, перепинивши таким чином за одну добу потік громадської цікавості та примусивши весь Париж говорити про нього з заздрістю, докором або похвалою.

Потім він оповістив у газетах, що запросить як-небудь до себе всіх відомих у паризькому світі людей подивитись на чудовий твір майстра-чужоземця, щоб ніхто не міг закинути йому, ніби він ховає мистецький твір.

Його дім відкрито. Хай приходить, хто хоче. Досить показати при вході запрошення. Зміст його такий:

«Пан і пані Вальтер ласкаво просять вас зробити їм честь і відвідати їх тридцятого грудня від дев’ятої до дванадцятої години, щоб оглянути полотно Карла Марковича «Христос, що йде по хвилях» при електричному освітленні».

Внизу, в постскриптумі, малесенькими літерами стояло: «Після дванадцятої — танці».

Отже, хто схоче залишитись, залишиться, і саме серед них Вальтери вербуватимуть собі нових знайомих.

Що ж до решти, то вони з світською цікавістю, зухвалою чи байдужою, оглянуть полотно, палац і власників його, а потім підуть собі, як прийшли. І старий Вальтер добре знав, що вони згодом знову прийдуть до нього, як приходили до його братів-євреїв, що забагатіли таким самим способом, як і він.

Треба було, насамперед, щоб вони вступили в його будинок, усі ці нікчемні титуловані особи, яких згадують у газетах; і вони прийдуть туди, щоб подивитись на людину, яка зуміла нажити п’ятдесят мільйонів за півтора місяця; вони прийдуть також для того, щоб побачити і порахувати тих, що там зберуться; вони прийдуть ще й тому, що він виявив добрий смак і тактовність, покликавши їх помилуватись у нього, сина Ізраїлю, картиною на християнську тему.

Він немов казав їм; «Бачите, я купив за п’ятсот тисяч франків релігійний шедевр Маркевича «Христос, що йде по хвилях». І цей шедевр залишиться в мене, перед моїми очима, назавжди — в домі єврея Вальтера».

У світі, в товаристві герцогинь і членів жокей-клубу, довго обговорювали це запрошення, яке, зрештою, ні до чого не зобов’язувало. Туди можна піти, як ходять до пана Пті дивитись на акварелі. Вальтери мають шедевр; одного вечора вони відчинять двері, щоб усі могли помилуватися ним. Тим краще.

«Французьке життя» протягом двох тижнів вміщувало щоранку в хроніці яку-небудь замітку про цей вечір тридцятого грудня, намагаючись розпалити громадську цікавість.

Успіх патрона доводив Дю Руа до нестями.

Він вважав був себе багатієм із тими п’ятьмастами тисячами франків, що їх вирвав у дружини, а тепер він здавався собі бідняком, злидарем, коли порівнював своє нікчемне багатство з дощем мільйонів, який упав коло нього і з якого він нічого не зумів перехопити.

Його заздрість і злість зростали день у день. Він лютував на всіх: на Вальтерів, у яких перестав бувати, на свою дружину, яка, повіривши Ларошеві, відрадила йому колись купувати марокканську позику; а найбільше лютував він на міністра, який ошукав його, використав і після того ще й обідав за його столом двічі на тиждень. Жорж служив йому за секретаря, за агента, за рупор. І коли він писав під його диктовку, йому до жаги кортіло задушити цього тріумфуючого дженджика. Як міністр, Ларош мав не дуже великий успіх, і, щоб зберегти портфель, він старанно намагався приховати своє багатство. Але Дю Руа почував золото у всьому: у ще більш гордовитій мові вискочки-адвоката, в його зухваліших жестах, в його сміливіших твердженнях, в його безмежній самовпевненості.

Ларош панував тепер у домі Дю Руа, заступивши місце графа де Водрека; зі слугами він розмовляв так, немов він був тут другим господарем.

Жорж насилу терпів його і весь тремтів, як собака, що хоче вкусити, однак не зважується. Зате з Мадлен він часто був різким і грубим, але вона тільки знизувала плечима і ставилась до нього, як до невихованої дитини. Проте вона дивувалась з його завжди поганого настрою і раз у раз казала:

— Я тебе не розумію. Ти без угаву скаржишся. А тим часом становище твоє чудове.

Він мовчки обертався до неї спиною.

Він заявив спершу, що не піде на свято до патрона і що ноги його більше не буде у цього підлого єврея.

Вже два місяці пані Вальтер писала йому щодня, благаючи його прийти, призначити побачений, де він захоче, щоб передати йому як вона казала, виграні нею для нього сімдесят тисяч франків.

Дю Руа не відповідав і кидав ці розпачливі листи у вогонь. Звичайно, він не зрікся своєї пайки з їхнього виграшу, але він хотів дошкулити їй, принизити її зневагою, розтоптати. Вона була надто багата! Він хотів показати, що він гордий.

У день огляду картини, коли Мадлен доводила, що він зробить велику помилку, коли не піде, він відповів:

— Дай мені спокій. Я лишаюсь дома.

Відтак, по обіді, він раптом заявив:

— Все ж таки краще відбути цю повинність. Збирайся швидше.

Мадлен чекала цього.

— Я буду готова через чверть години, — сказала вона.

Він бурчав, коли одягався, і навіть в екіпажі все ще виливав свою жовч.

Парадний ганок Карлсбурзького палацу був оствітлений чотирма електричними кулями, що нагадували чотири невеличкі синюваті місяці по чотирьох кутках. Розкішний килим спускався по приступках з високого ганку, і на кожній стояв лакей у лівреї, нерухомий, мов статуя.

— Туману напускають! — пробурмотів Дю Руа.

Він зневажливо знизав плечима, хоч серце його стискалось від заздрості.

Дружина сказала йому:

— Мовчи, будь ласка! Доможися сам такого.

Вони ввійшли і віддали верхній одяг лакеям, що підбігли до них. Тут уже було кілька дам зі своїми чоловіками, що теж скидали з себе хутра. Чути було, як вони шепотіли:

— Чудово! Чудово!

Величезний передпокій був оббитий гобеленами, на яких зображувались пригоди Марса і Венери. Праворуч і ліворуч розходились крила монументальних сходів, що з’єднувались на другому поверсі. Поруччя — справжнісінький шедевр із кованого заліза; його стара, трохи потемніла позолота кидала тьмяні відблиски на східці з червоного мармуру.

При вході в зали двоє дівчаток — одна в рожевому, а друга в блакитному пишному вбранні — подавали дамам букети. Це здалося всім чудовим.

В залах уже було повно гостей.

Жінки були здебільшого в закритих сукнях, аби показати, що вони прийшли сюди, як ходять на приватні виставки. Ті, що мали намір залишитись на бал, були декольтовані.

Пані Вальтер сиділа серед своїх приятельок у другій кімнаті і відповідала на привітання. Багато хто не знав її в обличчя і походжав, немов у музеї, не звертаючи уваги на господарів.

Помітивши Дю Руа, вона зблідла й зробила рух, щоб підійти до нього, але спинилась нерухомо і чекала.

Він уклонився церемонно, тим часом як Мадлен засипала пані Вальтер ніжностями і компліментами.

Жорж залишив дружину біля патронші і зник поміж публіки, щоб послухати лихослів’я, на яке, певно, вона буде вельми щедра.

Одна за одною йшли п’ять зал, оббитих коштовними тканинами, італійськими вишивками або східними килимами розмаїтих відтінків та стилю, обвішані картинами старовинних майстрів. Гості найбільше захоплювались невеличкою кімнатою в стилі Людовіка XVI — своєрідним будуаром, оббитим ясно-блакитним шовком в рожевих трояндах. Низенькі меблі позолоченого дерева напрочуд тонкої роботи були обтягнені таким самим шовком, як і стіни.

Дю Руа впізнав знаменитостей — герцогиню де Феррачіні, графа і графиню де Равенель, генерала князя д’Андремона, красуню-маркізу де Дюн і всіх тих чоловіків і жінок які завжди бувають на прем’єрах.

Хтось схопив його за руку, і молодий, радісний голос шепнув йому на вухо:

— Ось і ви, нарешті, недобрий Любий друже! Чому це вас зовсім не видно?

Це була Сюзанна Вальтер, що дивилась на нього своїми емальовими очима з-під кучерявої хмарки білявого волосся.

Дю Руа щиро зрадів, побачивши її, і міцно потиснув їй руку. Потім почав просити вибачення:

— Я не міг. У мене було стільки роботи за останні два місяці, що я майже не виходив із дому.

Вона відказала з серйозним виглядом:

— Це недобре, дуже, дуже недобре. Ви нас дуже засмучуєте, ми ж вас обожнюємо, мама і я. Щодо мене, то я не можу обійтись без вас. Коли вас нема, я вмираю з нудьги, я кажу вам це одверто, щоб ви більше не зникали! Дайте мені руку, я сама покажу вам «Христа, що йде по хвилях» — це в глибині, за оранжереєю. Тато повісив картину там, щоб гості пройшли через усі зали. Аж дивно, як він пишається цим палацом.

Вони повільно пробирались крізь натовп. Багато хто озирався, щоб помилуватися цим красенем і цією чарівною лялькою. Відомий художник промовив:

— Диви! От гарна пара! Просто дивитись любо.

«Якби я справді був спритним хлопцем, то одружився б із цією, — думав Жорж. — А це, либонь, цілком можливо! Як я не подумав про це? Як сталося, що я одружився з іншою? Безглуздя, та й годі! Завжди дієш надто швидко, ніколи не міркуєш як слід».

І заздрість, гірка заздрість просочувалась йому в душу, крапля до краплі, немов жовч, що псує всі радощі, отруює життя.

— О, приходьте частіше, Любий друже! — казала Сюзанна. — Тепер, коли тато так розбагатів, ми добре погуляємо… Ми розважатимемось, як шалені!..

Він відповів, все ще захоплений своєю ідеєю:

— О! Тепер ви одружитесь. Вийдете заміж за якого не-будь прекрасного принца, трохи зубожілого, і ми ніколи більше не побачимось.

— О ні! — вигукнула Сюзанна. — Я хочу кого-небудь, хто мені сподобався б, дуже сподобався. Мого багатства вистачить на двох.

Дю Руа, посміхаючись іронічною і зневажливою посмішкою, почав називати тих, що проходили мимо, — вельможних панів, які продали свої заіржавілі титули таким дочкам фінансистів, як-от вона, і жили тепер біля своїх дружин або далеко від них, — нічим не зв’язані, безпутні, в славі та пошані.

Під кінець він сказав:

— Не мине й півроку, як ви спіймаєтесь на цей гачок. Ви станете пані маркізою, пані герцогинею або пані княгинею і дивитиметесь на мене згорда, люба паннусю.

Вона обурювалась, ляскала його по руці віялом, присягалась, що вийде заміж тільки з кохання.

Дю Руа саркастично посміхався:

— Це ми побачимо, ви надто багата.

— Але ж ви теж одержали спадщину! — зауважила Сюзанна.

Він мовив з виразом жалю: — О! Не варто й говорити про це. Яких-небудь двадцять тисяч ліврів ренти. Це дуже мало на сьогодні.

— Проте ваша дружина теж дістала спадщину, чи не так?

— Так. Мільйон на двох. Сорок тисяч прибутку. На цю суму ми навіть не зможемо дозволити собі тримати карету.

Вони добрались до останнього залу, і перед ними відкрилась оранжерея — просторий зимовий сад, повний високих тропічних дерев, під якими росли купи рідкісних квітів. Увійшовши під це темне склепіння, крізь яке світло лилося немов срібними хвилями, можна було вдихнути теплу свіжість вогкої землі і густі пахощі рослин. Це було дивне відчуття, ніжне, нездорове і чарівне, в ньому було щось штучне, млосне і збудливе. Під ногами слалися килими, подібні до моху між двома густими масивами чагарника. Нараз Дю Руа помітив ліворуч, під розлогими кронами пальм, широкий басейн з білого мармуру, де можна було купатись. По краях басейну чотири великі лебеді з дельфійського фаянсу пускали воду з напіврозтулених дзьобів.

Дно басейну було всипане золотистим піском, і було видно, як там плавало кілька величезних червоних рибин — чудернацьких китайських потвор з банькуватими очима, з синьою облямівкою на боках; ці водяні мандарини, блукаючи та звисаючи над золотим дном, скидались на химерні китайські вишивки.

Дю Руа спинився, серце його закалатало. Він казав собі: «Оце так справді розкіш! Ось як треба жити. Адже інші домоглися цього. Чому ж би й мені не домогтися?»

Він намагався знайти способи, не знаходив їх і дратувавсь із свого безсилля.

Його супутниця не розмовляла більше, замислившись. Він глянув на неї скоса і ще раз подумав: «Адже ж досить було одружитися з цією живою маріонеткою…»

Сюзанна раптом немов прокинулась.

— Увага! — сказала вона.

Вона провела Дю Руа крізь натовп людей, що заступав дорогу, і звернула праворуч.

Серед дивовижних рослин, що простягали в повітря своє трепетне листя, розкрите, немов руки з тонкими пальцями, видніла нерухома людська постать, що стояла над морем.

Ефект був надзвичайний. Картина, краї якої ховалися за виткою зеленню, здавалась чорною відтулиною в якусь фантастичну і знадливу далечінь.

Треба було добре придивитись, щоб збагнути, в чому річ. Рама перетинала середину барки, де сиділи апостоли, ледве освітлені скісним промінням ліхтаря, що його один із них, той, що сидів на борту, скеровував на постать Ісуса.

Христос ступав однією ногою на хвилю, і видно було, як вона покірно і м’яко вгиналась під божественними стопами. Все навколо богочоловіка було оповите мороком. Тільки зорі сяяли в небі.

Обличчя апостолів у тьмяному світлі ліхтаря, звернутого на спасителя, здавались судомно викривленими з великого дива.

Це був справді могутній і натхненний твір митця, один із тих творів, що вражають думку і надовго вкарбовуються в пам’ять.

Люди мовчки впивалися в картину очима; потім відходили замислено і лише згодом починали говорити про її цінність.

Дю Руа, подивившись на полотно протягом якогось часу, заявив:

— Це дуже добре, коли можеш дозволити собі купити таку дрібничку.

Його штовхали з усіх боків ті, що бажали подивитись картину, і він одійшов, усе ще під руку з Сюзанною, злегка потискуючи цю маленьку ручку.

— Хочете випити келих шампанського? — спитала дівчина. — Ходімо до буфету. Ми зустрінемо там батька.

І вони поволі пройшли назад по всіх залах, де натовп усе густішав, — цей елегантний, гомінливий натовп публічного свята почував себе тут, немов у себе дома.

Жоржеві раптом почулось, ніби чийсь голос промовив:

— Он Ларош і пані Дю Руа.

Ці слова торкнулись його вуха, немов далекий шелест, принесений вітром. Хто їх вимовив?

Він роззирнувся навкруги і справді помітив свою дружину, що йшла під руку з міністром. Вони тихенько розмовляли про щось інтимне, усміхалися й дивились одне одному в вічі. Дю Руа здалося, що всі шепочуться, поглядаючи на них, і він відчув дике й безглузде бажання кинутись на цю пару з кулаками.

Вона робила з нього посміховисько! Він згадав Форестьє—«цього рогоносця Форестьє». Можливо, і про нього, Дю Руа, вже кажуть: «Рогоносець!» Хто вона? Незначна вискочка, досить спритна, проте, по суті, без великого хисту. До нього ходять, бо його бояться, бо почувають його силу, але поза очі розмовляють про їхню журналістську родину, мабуть, досить безцеремонно. Ніколи він далеко не піде з цією дружиною, яка завжди наводить тінь на його дім, завжди компрометує себе; навіть манери її виказують інтриганку. Вона тепер каменем повисне на його шиї. Ах, якби він передбачив це, якби він знав! Він тоді повів би ширшу, сильнішу гру! Яку чудову партію зміг би він виграти, коли б ставкою була маленька Сюзанна! Треба ж бути таким сліпим і не зрозуміти цього!..

Вони ввійшли в їдальню, величезну кімнату з мармуровими колонами, з старовинними гобеленами на стінах.

Вальтер побачив Дю Руа, підбіг до нього і схопив його за руку. Він був п’яний з радості:

— Ви все бачили? Сюзанно, ти йому все показала? Скільки люду, правда, Любий друже? Чи бачили ви князя де Герша? Він оце заходив сюди випити склянку пуншу.

Потім він кинувся до сенатора Ріссолена, який тяг за собою свою дружину, розгублену і вичепурену, немов ярмаркова крамарка.

Якийсь пан — високий, стрункий молодик з білявими бакенбардами, трохи лисий, з тим світським виглядом, що його враз можна впізнати, — вклонився Сюзанні. Дю Руа почув, що його називали: «Маркіз де Казоль», — і раптом у ньому збудилися ревнощі до цього чоловіка. З якого часу Сюзанна його знає? Напевно, з того часу, як розбагатіла? Дю Руа догадувався, що це претендент на шлюб із нею.

Хтось узяв його під руку. Це був Норбер де Варен. Старий поет тинявся тут байдужий і стомлений у потертому фраку; масне його волосся, як завжди, спадало на плечі.

— Це у них зветься — розважатись, — обізвався він. — Зараз танцюватимуть, потім полягають спати, і дівчатка будуть задоволені. Випийте шампанського, воно чудове.

Він налив собі келих шампанського і, цокнувшись з Дю Руа, який теж узяв келих, виголосив:

— П’ю за перемогу розуму над мільйонами!

І додав тихенько:

— Справа не в тому, що вони муляють мені в чужих кишенях і я зовсім не заздрю мільйонерам. Але я протестую з принципу.

Дю Руа його не слухав. Він шукав очима Сюзанну, яка тільки що зникла з маркізом де Казолем. Покинувши Норбера де Варена, він пустився навздогін за дівчиною.

Густий гурт людей, що хотіли пити, спинив його. Пробившись нарешті, він здибався з подружжям де Марель.

З дружиною він зустрічався часто, але чоловіка давно вже не бачив, і той простяг йому обидві руки.

— Який я вам вдячний, мій любий, за пораду, що її ви передали мені через Клотільду. Я виграв близько сотні тисяч франків на марокканській позиці. Це я цілком завдячую вам. Вас справді можна назвати цінним другом.

Чоловіки озиралися, щоб подивитись на цю елегантну, гарненьку брюнетку.

— Замість цієї послуги, дорогий друже, — відказав Дю Руа, — я забираю у вас дружину або, точніше, пропоную їй свою руку. Подружжя треба завжди розлучати.

Пан де Марель уклонився:

— Ваша правда. Якщо я вас загублю з очей, то ми зійдемось на цьому ж самому місці за годину.

— Чудово!

І Дю Руа з Клотільдою поринули в юрбу, а чоловік пішов слідком.

— Як щастить цим Вальтерам! — мовила вона. — Ось що все ж таки значить розумітись на справах.

— Сильні люди завжди домагаються свого, тим чи тим способом, — відповів Жорж.

— Ось двоє дівчат, що матимуть кожна від двадцяти до тридцяти мільйонів посагу, — вела вона далі.— Не кажучи про те, що Сюзанна ще й гарненька.

Він нічого не відповів. Власна думка в чужих устах дратувала його.

Клотільда ще не бачила «Христа, що йде по хвилях». Він запропонував провести її туди. Вони тішились тим, що лихословили про присутніх, глузували з незнайомих. Сен-Потен пройшов мимо них з численними орденами на вилозі фрака, і це їх дуже насмішило. Навіть один колишній посол, що йшов за ним, мав на грудях далеко менше відзнак.

— Це не товариство, а якийсь вінегрет! — зауважив Дю Руа.

Буаренар, що підійшов потиснути йому руку, теж оздобив свою петлицю жовто-зеленою стрічкою, яка була на ньому в день дуелі.

Віконтеса де Персмюр, гладка і вичепурена, розмовляла з якимсь герцогом у маленькому будуарі в стилі Людовика XVI.

Дю Руа прошепотів:

— Любовне побачення.

Проходячи знову по оранжереї, він побачив свою дружину, яка сиділа коло Ларош-Матьє; купа рослин майже ховала їх. Ці двоє немов казали: «Ми призначили тут побачення, публічне побачення. Нам начхати на громадську думку».

Пані де Марель визнала, що цей «Христос» Карла Маркевича — чудова річ, і вони пішли назад. Чоловік її загубився з очей.

Дю Руа спитав:

— А як Лоріна? Вона все ще гнівається на мене?

— Атож, усе так само. Вона не хоче тебе бачити і виходить, коли мова зайде про тебе.

Він нічого не відповів. Несподівана ворожість цієї дівчинки засмучувала і гнітила його.

Сюзанна спинила їх на порозі:

— Ах, ось де ви! — вигукнула вона. — Ну, Любий друже, ви зараз залишитесь самі. Я забираю прекрасну Клотільду, щоб показати їй мою кімнату.

І обидві жін&и поквапливо подалися геть, проштовхуючись крізь юрбу тим хвилястим зміїним рухом, яким тільки жінки вміють пробиратись у натовпі.

Майже тієї ж миті Дю Руа почув шепіт:

— Жорже!

Це була пані Вальтер.

— О, який ви жорстокий! — тихо сказала вона. — Як ви примушуєте мене страждати! Я доручила Сюзанні забрати з собою вашу супутницю, аби мати змогу сказати вам хоч слово. Слухайте, треба… треба, щоб я з вами поговорила цього вечора… а то… а то… ви не знаєте, що я зроблю! Ідіть в оранжерею. Ви знайдете там ліворуч двері і вийдете в сад. Ідіть прямо по алеї. В кінці ви побачите альтанку. Чекайте мене там через десять хвилин. Якщо ви не згодні, присягаюсь вам, що я зчиню скандал отут, зараз!

— Гаразд, — згорда відповів Дю Руа. — Я буду через десять хвилин у призначеному місці.

І вони розійшлися. Проте він мало не запізнився через Жака Ріваля. Той узяв його об руку й почав дуже збуджено розповідати силу-силенну всякої всячини. Він, певно, тільки що вийшов з буфету. Нарешті Дю Руа здав його на руки панові де Марелю, якого вони зустріли у вітальні, і втік. Йому довелося пильнувати, щоб його не бачили дружина та Ларош. Це йому вдалось, бо вони були дуже захоплені розмовою.

Він вийшов у сад.

Холодне повітря пройняло його, немов крижана ванна. Він подумав: «Чорт, хоча б не застудитись».

І він пов’язав собі шию хусткою, як краваткою. Тоді побрався по алеї, погано бачачи все навколо після блискучого світла в залах.

Праворуч і ліворуч виднілися безлисті кущі з рухливими тонкими гілками. Тьмяне світло лягало на це галуззя, світло, що лилося з вікон будинку.

Посеред дороги Дю Руа побачив перед собою щось біле, і в ту ж мить пані Вальтер, з голими руками і шиєю, шепнула тремтячим голосом:

— Ах, нарешті! Ти хочеш убити мене!

— Прошу без драм, а то я відразу ж піду, — відказав він спокійно.

Вона вхопила його за шию й мовила, майже торкаючись губами його губ:

— Що я тобі зробила? Ти поводишся зі мною як негідник! Що я тобі зробила?

Дю Руа спробував відштовхнути її:

— Ти накрутила своє волосся на всі мої гудзики останнього разу, коли ми бачились, і це мало не призвело до розриву між моєю дружиною і мною!

Вона здивувалась, потім заперечливо похитала головою:

— О, твоїй дружині це байдужісінько! Це яка-небудь із твоїх коханок зробила тобі сцену.

— У мене нема коханок.

— Мовчи вже! Але чому ти не приходиш хоч би побачити мене? Чому ти відмовляєшся обідати зі мною хоча б раз на тиждень? Я ж мучусь страшенно; я так тебе кохаю, що можу думати тільки про тебе, скрізь бачу тільки тебе, не наважуюсь сказати що-небудь, аби не назвати твого імені! Ні, ти цього не розумієш! Мені здається, що мене спіймали, зав’язали в якийсь мішок. Невідступний спогад про тебе стискає мені горло, розриває мені груди, ось тут, під серцем, ноги піді мною підгинаються — навіть ходити не можу. Цілісінький день безтямно сиджу, заклякнувши, і думаю про тебе.

Дю Руа вражено дивився на неї. Це була вже не та товста пустотлива дівчинка, якою він її знав, а знавісніла, доведена до розпачу, на все здатна жінка…

Тим часом у його голові зароджувався якийсь невиразний план.

— Моя люба, кохання не вічне, — відповів він. — Люди сходяться й розходяться. Проте коли це затягується, як у нас, то стає важким тягарем. Я більше не хочу. Ось уся правда. Однак якщо ти можеш стати розважливою і, приймаючи мене, поводитись зі мною як із другом, то я ходитиму до вас. Чи здатна ти на це?

Пані Вальтер поклала свої голі руки на його чорний фрак і шепнула:

— Я здатна на все, щоб бачити тебе…

— Тоді згода. Ми — друзі, і нічого більше.

— Гаразд, — пробурмотіла вона.

І простягла до нього губи:

— Ще один поцілунок… останній.

— Ні, треба додержуватись нашої умови, — лагідно відказав він.

Вона відвернулась, щоб витерти сльози, потім, вийнявши з-за корсажа пакет паперів, перев’язаний рожевою шовковою стрічкою, подала його Дю Руа:

— Візьми! Це твоя частина виграшу в справі з Марокко. Я так раділа, що виграла це для тебе. Ось, візьми ж…

Він хотів відмовитись:

— Ні, я не візьму цих грошей.

— О, ти цього тепер не зробиш! — обурено вигукнула вона. — Вони твої, тільки твої! Коли ти не візьмеш, то я кину їх у рівчак. Ти ж не відмовиш мені в цьому, Жорже?

Він узяв невеличкий пакунок і поклав у кишеню.

— Треба повертатись, — сказав він, — ти застудиш легені.

— Тим краще! — прошепотіла вона. — О, якби я могла вмерти!

Вона взяла його руку, поцілувала її — палко, нестямно, з розпачем — і побігла до будинку.

Вертався Дю Руа поволі, щось обмірковуючи. В оранжерею він увійшов з гордо піднесеним чолом, з усмішкою на устах.

Його дружини й Лароша вже не було тут. Натовп порідшав. Ставало очевидно, що на бал мало хто залишиться. Він побачив Сюзанну об руку з сестрою. Вони підійшли до нього, щоб попросити його протанцювати першу кадриль із ними і з графом де Латур-Івеленом. Дю Руа здивувався.

— А хто це?

— Це новий друг моєї сестри, — лукаво відповіла Сюзанна.

Роза зашарілась і прошепотіла:

— Ти зла, Сюзетто, цей пан такий самий мій друг, як і твій.

Та усміхнулась:

— Я знаю, що кажу.

Роза обурилась, одвернулась від них і відійшла.

Дю Руа фамільярно взяв Сюзанну за лікоть і спитав ласкавим тоном:

— Слухайте, люба дитино, ви справді вважаєте мене своїм другом?

— Звичайно, Любий друже.

— Ви довіряєте мені?

— Цілком.

— Ви пам’ятаєте, що я вам недавно казав?

— Про що саме?

— Про ваш шлюб, точніше — про чоловіка, з яким ви одружитесь.

— Авжеж.

— Так от! Можете ви пообіцяти мені щось?

— Гаразд, але що?

— Радитись зі мною щоразу, коли проситимуть вашої руки, і не давати згоди, не спитавши моєї думки.

— Гаразд, обіцяю.

— І це наш секрет. Ні слова про це ні батькові, ні матері.

— Ні слова.

— Присягаєтесь?

— Присягаюсь.

До них уже підходив Ріваль із заклопотаним виглядом.

— Панно, ваш батько просить вас на бал.

— Ходімо, Любий друже, — сказала Сюзанна.

Проте Дю Руа відмовився, вирішивши йти додому, бо йому хотілось поміркувати на самоті. Надто багато нового з’явилось у його думках, і він почав шукати свою дружину. Через якийсь час знайшов її; вона пила шоколад у буфеті з двома невідомими йому панами. Вона відрекомендувала цим панам свого чоловіка, проте їхніх імен не назвала.

Через кілька хвилин Дю Руа сказав:

— Ходімо додому.

— Як хочеш.

Мадлен взяла його об руку, і вони пройшли назад по залах, де гостей уже було зовсім мало.

— Де ж господиня? — спитала вона. — Я б хотіла попрощатись із нею.

— Не варто. Вона буде запрошувати нас на бал, а з мене вже досить.

— Так, твоя правда.

Всю дорогу вони мовчали. Але тільки-но вони ввійшли в спальню, Мадлен сказала, всміхаючись, ще не скинувши навіть вуалі:

— Ти знаєш, у мене є сюрприз для тебе.

Дю Руа пробурчав невдоволено:

— Що таке?

— Вгадай.

— Ото ще не мав клопоту.

— Та слухай, післязавтра — перше січня.

— Так.

— Це час новорічних подарунків.

— Так.

— Ось подарунок для тебе, що його Ларош щойно передав мені.

Вона простягла чоловікові маленьку чорну коробочку, схожу на футляр для коштовностей.

Дю Руа байдуже розкрив її і побачив орден Почесного легіону.

Він трохи зблід, а потім усміхнувся й заявив:

— Я волів би десять мільйонів. А це йому недорого коштує.

Мадлен сподівалась радісного захоплення й обурилася з такої холодності.

— Ти справді неможливий! Нічим тобі тепер не догодиш.

Він спокійно відповів:

— Цей пан тільки сплачує свій борг. І він мені ще багато винен.

Вона здивувалась з його тону і зауважила:

— А втім, і це дуже добре в твої літа.

Він заявив:

— Усе відносно. На сьогодні я міг би мати більше.

Він узяв футляр, поклав на камін, кілька хвилин розглядав блискучу зірку, що лежала всередині. Потім закрив його і, знизавши плечима, почав роздягатись.

В «Урядовому віснику» від першого січня справді з’явилась замітка про те, що панові Просперу-Жоржу Дю Руа, публіцистові, за виняткові заслуги надано звання кавалера ордена Почесного легіону. Його прізвище було написано двома словами, і де було Жоржеві приємніше, ніж сам орден.

Через годину після того, як Дю Руа прочитав цю новину, що стала тепер загальновідомою, він одержав записку від патронші, яка благала його прийти до неї на обід сьогодні ж увечері разом із дружиною, щоб відсвяткувати цю нагороду. Повагавшись якусь хвилину, він кинув записку, написану досить двозначно, у вогонь і сказав Мадлен:

— Сьогодні ми обідаємо у Вальтерів.

— Он як! — вражено мовила вона. — Але ж ти сам казав, що й ногою більше туди не ступиш.

— Я передумав, — буркнув він у відповідь.

Коли вони прийшли, пані Вальтер сиділа саме в маленькому будуарі у стилі Людовіка XVI, який обрала для своїх інтимних прийомів. Вона була в чорній сукні, з напудреним волоссям, і це дуже личило їй. Здалеку вона здавалась старою, зблизька — молодою; а коли придивитись пильніше, то виявлялось, що це — красива омана зору.

— Ви в жалобі? — спиталаМадлен.

— І так, і ні,— сумно відповіла пані Вальтер. — Я не втратила нікого з близьких. Але я дійшла того віку, коли носять жалобу по своєму власному життю. Сьогодні я надягла її вперше, щоб освятити. Віднині я носитиму її в своєму серці.

«Чи надовго це рішення?» — подумав Дю Руа.

Обід був невеселий. Тільки Сюзанна балакала без упину. Роза здавалась заклопотаною. Дю Руа щиро вітали з орденом.

Увечері всі розійшлись; блукали, розмовляючи, по залах та оранжереї.

Дю Руа йшов позаду з патроншею; вона взяла його за руку.

— Слухайте, — сказала вона тихо. — Я більше ні про що не нагадуватиму вам, ніколи… Але приходьте до мене, Жорже! Ви бачите, що я вже не кажу вам «ти». Та я не можу жити без вас, не можу! Це нестерпна мука. Вдень і вночі я відчуваю вас, бачу вашу постать, ви ввійшли в моє серце, в моє тіло. Ви наче напоїли мене якоюсь отрутою, що гризе мене зсередини. Я не можу більше. Не можу! Я згодна, щоб ви дивились на мене тільки як на стару жінку. Я навмисне напудрила собі волосся, щоб довести вам це, але приходьте сюди, приходьте час від часу, як друг.

Вона стискала його руку, давила її, впиваючись нігтями в шкіру.

— Гаразд, — спокійно відповів він. — Не варто починати про це мову. Ви ж бачите, що я прийшов сьогодні на ваше запрошення.

Вальтер з дочками і Мадлен чекав Дю Руа біля «Христа, що йде по хвилях».

— Уявіть собі,— мовив він, усміхаючись, — вчора я застав дружину перед цією картиною: вона стояла навколішках, немов у каплиці. Вона молилась перед нею. Як я сміявся!

Пані Вальтер відказала твердим голосом, в якому бриніла прихована екзальтація:

— Цей Христос урятує мою душу. Він надає мені мужності і сили щоразу, коли я дивлюсь на нього.

І, спинившись проти Бога, що стояв над морем, вона прошепотіла:

— Який він прекрасний! Як бояться і як люблять його ці люди! Гляньте на його голову, на його очі, який він простий і разом з тим неземний!

— Та він же схожий на вас, Любий друже! — вигукнула Сюзанна. — Він справді схожий на вас. Якби ви носили бороду або якби він був поголений, то у вас були б зовсім однакові обличчя. О, це надзвичайно!

Вона попросила, щоб Дю Руа став поряд з картиною, і всі визнали, що обличчя їхні справді схожі.

Всі дивом дивувалися. Вальтер сказав, що це надзвичайний випадок. Мадлен, усміхаючись, заявила, що Ісус виглядає більш мужнім.

Пані Вальтер уклякла на місці, вдивляючись застиглими очима то в обличчя коханця, то в обличчя Христа, і зблідла так; що стала біліша за своє волосся.

VIII

Протягом кінця зими подружжя Дю Руа часто бувало у Вальтерів, Жорж навіть раз у раз обідав там сам, бо Мадлен казала, що вона втомлена і воліє лишатися вдома.

Він обрав п’ятницю для своїх відвідин, і патронша ніколи не запрошувала інших гостей на той вечір, що належав Любому другові й більш нікому. Після обіду грали в карти, годували китайських риб, проводили час і розважались по-родинному. Не раз пані Вальтер де-небудь за дверима чи за кущем в оранжереї у темному кутку, раптом обіймала Дю Руа, міцно пригортала його до грудей і шепотіла на вухо:

— Я кохаю тебе… кохаю тебе… кохаю нестямно!

Але він завжди холодно відштовхував її і відповідав сухим тоном:

— Якщо ви знову почнете, то я не прийду більше.

Наприкінці березня раптом поширилась чутка про одруження обох сестер. Роза, як казали, мала вийти заміж за графа де Латур-Івелена, а Сюзанна — за маркіза де Казоля. Обидва вони вже стали близькими друзями дому, такими друзями, які користуються винятковими привілеями і особливою прихильністю.

Між Жоржем і Сюзанною встановилися прості, дружні взаємини брата й сестри; вони розмовляли вдвох цілими годинами, глузували з усіх і, здавалось, дуже подобались одне одному.

Про можливість її шлюбу або про імовірних претендентів на її руку не говорили більше ніколи.

Якось уранці, коли патрон привів Дю Руа снідати, пані Вальтер після сніданку викликали для переговорів з якимсь поставщиком. Тоді Жорж сказав Сюзанні:

— Ходімо годувати червоних рибок.

Вони взяли зі столу по чималому шматку м’якуша з хліба і пішли в оранжерею.

Круг мармурового басейну лежали долі подушки, щоб можна було стати навколішки і спостерігати зблизька водяних тварин. Жорж і Сюзанна взяли по подушці, поклали їх поряд і, схилившись над водою, почали кидати в неї хлібні кульки, зліплюючи їх пальцями. Риби відразу ж підпливли, рухаючи хвостами, б’ючи плавцями, поводячи великими банькуватими очима; вони крутились на місці, поринали за своєю круглястою здобиччю, що йшла на дно, і відразу ж виринали, чекаючи нової.

Вони смішно ворушили ротами, раптово й швидко кидалися вперед, схожі на чудернацьких маленьких страховищ. Кривавими цятками різнилися вони на золотому піску дна, пропливали, немов червоне полум’я, в прозорій воді або показували, спинившись, сині обідки, що облямовували їхню луску.

Жорж і Сюзанна дивились на свої відображення у воді і усміхались їм.

Раптом він тихо сказав:

— Негарно критися від мене, Сюзанно.

— Що таке, Любий друже? — спитала вона.

— А пам’ятаєте, що ви мені обіцяли на цьому самому місці того вечора, під час свята?

— А що?

— Радитися зі мною кожного разу, коли проситимуть вашої руки.

— І що ж?

— А те, що її просили.

— Хто?

— Ви це самі добре знаєте.

— Ні. Присягаюсь вам.

— Ні, знаєте. Той довготелесий дженджик, маркіз де Казоль.

— По-перше, він не дженджик.

— Можливо! Але він йолоп — зруйнований грою і виснажений гульнею. Що й казати, гарна партія для такої молодої, вродливої і розумної дівчини, як ви!

Вона спитала, усміхаючись:

— Що ви маєте проти нього?

— Я? Нічого.

— Неправда. Він зовсім не такий, як ви кажете.

— Облиште! Це інтриган і дурень.

Сюзанна перестала дивитись у воду і повернула до нього голову.

— Слухайте, що з вами?

Він промовив таким тоном, наче в нього виривали таємницю з глибини серця:

— Зі мною… зі мною… зі мною те, що я ревную вас до нього.

Вона здивувалась, але не дуже:

— Ви?

— Так, я.

— Он як! А це чому?

— Тому, що я закоханий у вас, і ви це добре знаєт жорстока!

Тоді вона сказала суворим тоном:

— Ви збожеволіли, Любий друже.

— Я сам знаю, що збожеволів. Хіба я маю право прі знаватись вам у цьому, я, жонатий чоловік, вам, молод дівчині? Я гірший від божевільного — я злочинець, негідник, по суті. У мене нема ніякої надії, і я втрачаю розу від цієї думки. А коли я чую, як кажуть, що ви маєте одружитись, то мене охоплює така лють, що я ладен убити кого-небудь. Ви повинні простити мені це, Сюзанно.

Він замовк. Риби, яким не кидали більше хліба, не рухались, вишикувавшись майже в рівну шеренгу, — вони скидались на англійських солдатів; вони дивились на схілені над ними обличчя людей, які вже не цікавились ними.

Дівчина прошепотіла напівжартома, напівсерйозно:

— Шкода, що ви одружений. Та що поробиш? Нема ради, та й край.

Жорж раптом обернувся і, присунувшись до неї зовсі близько, спитав просто в обличчя:

— Якби я був вільний, ви вийшли б за мене?

Вона відповіла щирим тоном:

— Так, Любий друже, я вийшла б за вас, бо ви мені куди більше до вподоби, ніж усі інші.

Він підвівся і пробурмотів:

— Дякую… дякую… благаю вас, не давайте згоди нікому. Почекайте ще трохи. Благаю вас! Ви обіцяєте мені?

Вона прошепотіла, трохи збентежена і не розуміюч чого він хоче:

— Обіцяю.

Дю Руа кинув у воду великий шматок хліба, що був ще в його руках, і вибіг не попрощавшись, мовби зовсім втративши голову. Риби жадібно накинулись на цей шматок м’якуша, що плавав на воді, не зім’ятий пальцям і почали рвати його своїми зажерливими ротами. Вони затягли хліб у другий кінець басейну, метушились під ним і нарешті утворили якесь рухливе гроно, своєрідну живу квітку що кружляла у воді, маківкою вниз.

Сюзанна, схвильована, стурбована, підвелась і поволі пішла в свою кімнату. Жоржа вже не було.

Він повернувся додому дуже спокійний і, побачивши, що Мадлен пише листа, спитав:

— Ти обідатимеш в п’ятницю у Вальтерів? Щодо мене, то я піду.

— Ні. Я трохи нездужаю, — невпевнено відповіла вона. — Краще я залишусь удома.

— Як хочеш, — мовив він. — Ніхто тебе не силує.

І, знову взявши свій капелюх, вийшов.

Уже давно він стежив, пильнував за нею, знав кожен її крок. Сподівана година нарешті настала. Він знав, що означав тон, яким вона відказала: «Я краще залишусь вдома».

Він був ласкавий до неї у наступні дні. Він здавався навіть веселим, а це з ним тепер бувало рідко. Мадлен раділа:

— От ти знову став милим.

У п’ятницю Дю Руа заздалегідь одягся, бо мав іще справи, перш ніж іти до патрона, як він казав.

Він вийшов близько шостої години, поцілувавши дружину, і на площі Нотр-Дам-де-Лоретт найняв екіпаж.

— Ви зупинитесь на вулиці Фонтен, проти сімнадцятого номера, — звелів він візникові.— Чекатимете там, поки я не накажу вам їхати далі. Тоді ви повезете мене до ресторану «Фазан», на вулиці Лафайєта.

Коні рушили лінивим клусом, Дю Руа спустив фіранки. Опинившись проти своїх дверей, він почав пильно стежити за ними. Через десять хвилин він побачив, як Мадлен вийшла і подалася до зовнішніх бульварів.

Тільки-но вона віддалилась, як Дю Руа вихилився з віконця карети і гукнув:

— Рушайте!

Екіпаж знову рушив і доправив його до «Фазана» — буржуазного ресторану, відомого в цьому кварталі. Жорж увійшов у загальний зал і не кваплячись пообідав, час од часу поглядаючи на годинник. О пів на восьму, випивши кави та два келихи шампанського і викуривши сигару, він вийшов, покликав іншого візника, що проїздив повз нього порожняком, і звелів везти себе на вулицю Ларош-Фуко.

Нічого не питаючи в швейцара, він піднявся на четвертий поверх будинку, що його назвав візникові, і коли покоївка відчинила двері, спитав:

— Пан Жібер де Лорм дома?

— Так, пане.

Його провели до вітальні, довелось почекати кілька хвилин. Потім до нього вийшов високий чоловік, з орденом у петлиці, з військовою виправкою, сивий, хоч іще не старий.

Дю Руа вклонився йому і сказав:

— Як я й підозрював, пане поліцейський комісаре, моя дружина обідає зараз з своїм коханцем у мебльованих кімнатах, що їх найнято на вулиці Мартір.

Комісар уклонився:

— Я до ваших послуг, пане.

— У вас є час аж до дев’ятої години, чи не так? — спитав Дю Руа. — Пізніше ви вже не можете заходити в приватні квартири, щоб констатувати факти адюльтеру?

— Не можу, пане, після сьомої взимку, а починаючи з тридцять першого березня, — після дев’ятої. Сьогодні п’яте квітня, отже, ми маємо час до дев’ятої години.

— Гаразд, пане комісаре, мене внизу чекає екіпаж; ми можемо взяти з собою агентів, що поїдуть з вами, а потім почекаємо трохи перед дверима. Що пізніше ми прибудемо, то більше в нас буде шансів спіймати їх на гарячому.

— Ваша воля, пане.

Комісар вийшов і вернувся в пальті, що ховало його трикольоровий пояс. Біля дверей він одступив набік, даючи пройти Дю Руа, але той, захоплений своїми думками, відмовлявся вийти першим і повторював:

— Після вас… після вас…

— Проходьте ж, пане, я тут у себе, — мовив комісар.

Тоді Дю Руа вклонився й переступив поріг.

Вони пішли спершу до комісаріату, щоб узяти з собою трьох агентів у цивільному, які вже чекали на них, бо Жорж попередив ще вдень, що вони будуть потрібні цього вечора. Один з агентів сів поруч з візником на козли, двоє в екіпажах, який рушив на вулицю Мартір.

— У мене є план квартири, — сказав Дю Руа. — Це на третьому поверсі. Ми спершу входимо в маленький передпокій, а далі — в спальню. Три кімнати сполучаються між собою. Там тільки один вихід, отже, втекти неможливо. Поблизу живе слюсар. Він чекатиме ваших розпоряджень.

Коли вони під’їхали до будинку, було ще тільки чверть на дев’яту, і вони мовчки чекали понад двадцять хвилин. Побачивши, що зараз продзвенить три чверті на дев’яту, Дю Руа обізвався:

— Тепер ходімо.

І вони піднялись сходами, не звертаючи уваги на швейцара, який, до речі, і не помітив їх. Один з агентів лишився на вулиці, щоб стежити за виходом.

На третьому поверсі всі четверо спинились, і Дю Руа спочатку припав вухом до дверей, а потім зазирнув у замкову шпарину. Він нічого не почув і не побачив. Тоді він подзвонив.

Комісар сказав агентам:

— Лишайтесь тут і будьте напоготові.

І вони стали чекати. Через дві-три хвилини Жорж знову кілька разів натиснув на кнопку дзвоника. Вони почули якийсь шелест у глибині квартири, потім — чиїсь легкі кроки. Хтось підійшов і прислухався. Тоді Дю Руа постукав зігнутим пальцем у дерев’яні двері.

Чийсь голос, жіночий голос, що його намагались змінити, спитав:

— Хто там?

— Іменем закону, відчиніть, — відповів охоронець закону.

— Хто ви такий? — спитав той самий голос.

— Я поліцейський комісар. Відчиніть, або я звелю виламати двері.

— Чого вам треба? — допитувались з-за дверей.

Тоді Дю Руа промовив:

— Це я. Вам не пощастить втекти від нас.

Легкі кроки, кроки босих ніг, віддалились і знову наблизились через якусь хвилину.

— Якщо ви не відчините, ми виламаємо двері,— знову озвався Дю Руа.

Стискаючи мідну ручку, він повільно налягав плечем. І, не чуючи відповіді, раптом з такою люттю й силою штовхнув двері, що старий замок мебльованої квартири не витримав. Гвинти повискакували з дерева, і Дю Руа мало не впав на Мадлен, що стояла в передпокої, у самій сорочці й спідниці, з розпущеним волоссям, боса, зі свічкою в руці.

— Це вона, ми їх спіймали! — вигукнув він і кинувся в кімнати.

Комісар пішов слідом, знявши капелюх. Розгублена Мадлен йшла позаду, присвічуючи їм.

Вони поминули їдальню, де на неприбраному столі стояли рештки вечері — порожні пляшки від шампанського, розкрита коробка паштету з печінки, кістяк курчати і недоїдені шматки хліба. На буфеті стояли дві тарілки, повні черепашок з устриць.

У спальні було безладдя, наче після бійки. Жіноча сукня висіла на спинці стільця, чиїсь штани осідлали бильце крісла. Дві пари черевиків — великі й маленькі — валялись біля ліжка.

Це була типова кімната мебльованого дому із звичайною обставою; у ній віяло гидким і нудотним запахом готелю, запахом, що йшов від завіс, від матраців, від стін, від стільців, — запахом усіх осіб, що спали чи жили день або півроку в цьому загальноприступному помешканні й залишили тут трохи свого духу, того запаху людського тіла, що додавався потроху до запаху їхніх попередників і утворив нарешті невиразний, солодкуватий і нестерпний сморід — однаковий у всіх таких місцях.

Тарілки з тістечками, пляшка з шартрезом та дві недопиті чарочки стояли на каміні. На бронзовому годиннику, ховаючи фігурку, що оздоблювала його, лежав високий циліндр.

Комісар швидко обернувся, подививсь Мадлен у вічі і спитав:

— Ви пані Клер-Мадлен Дю Руа, законна дружина пана Проснера-Жоржа Дю Руа, публіциста, що присутній тут?

— Так, пане, — відповіла вона глухим голосом.

— Що ви тут робите?

Вона мовчала.

— Що ви тут робите? — вів далі комісар. — Я застаю вас не в себе дома, майже роздягненою, в мебльованих кімнатах. Чого ви прийшли сюди?

Він почекав хвилинку. А що вона так само мовчала, то комісар сказав:

— Якщо ви не хочете признатись, пані, я буду змушений сам розслідувати все.

На ліжку хтось лежав, укритий з головою ковдрою.

Комісар підійшов і гукнув:

— Пане!

Той не поворухнувся. Він, здавалось, лежав долічерева, сховавши голову під подушку.

Комісар доторкнувся до того, що мало бути плечем, і повторив:

— Пане, не змушуйте мене, будь ласка, вдаватися до крайніх заходів.

Але вкрите ковдрою тіло було нерухоме, мов мертве.

Дю Руа кинувся до ліжка, схопив ковдру, смикнув її і, скинувши подушку, відкрив мертвотно-бліде обличчя пана Ларош-Матьє. Нахилившись і тремтячи від бажання схопити його за шию та задавити, журналіст сказав крізь зціплені зуби:

— Будьте ж принаймні мужні в своєму безчесті.

Комісар іще раз спитав:

— Хто ви такий?

Але приголомшений коханець мовчав, і урядовець заявив:

— Я — поліцейський комісар і вимагаю, щоб ви назвали себе!

Дю Руа, якого тіпало від люті, вигукнув:

— Та відповідайте ж, боягуз, або я сам назву ваше ім’я!

Тоді чоловік, що лежав у ліжку, пробурмотів:

— Пане комісаре, не дозволяйте цьому суб’єктові ображати мене. З ким я маю справу — з вами чи з ним? Кому я маю відповідати — вам чи йому?

Здавалось, у нього зовсім пересохло в горлі.

— Мені, пане, тільки мені,— відповів комісар. — Я питаю вас — хто ви?

Той мовчав. Він натягнув ковдру аж до шиї і злякано поводив очима. Його закручені вусики здавались зовсім чорними на блідому обличчі.

— Ви не хочете відповідати? — сказав комісар. — Тоді я буду змушений заарештувати вас. В усякому разі, вставайте. Я допитаю вас, коли ви одягнетесь.

Тіло заворушилось на ліжку, губи прошепотіли:

— Але я не можу встати при вас.

— Чому? — спитав комісар.

— Тому, що я… я… я зовсім голий, — пробурмотів той.

Дю Руа глузливо посміхнувся, підняв з підлоги сорочку і крикнув, кинувши її на ліжко:

— Нічого!.. Вставайте!.. Коли ви могли роздягатись перед моєю дружиною, то спокійнісінько можете одягтись передо мною!

Він повернувся до Лароша-Матьє спиною і відійшов до каміна.

Мадлен вже опанувала себе і, зрозумівши безвихідь становища, була готова на все. її очі зухвало блищали; скрутивши якийсь папірець, вона засвітила, немов для прийому, всі десять свічок у поганеньких канделябрах, що стояли по кутках мармурового каміна. Відтак притулилась спиною до каміна і, простягти до згасаючого полум’я босу ногу, закотивши цим рухом ззаду спідницю, яка ледве трималась на її стегнах, взяла цигарку з рожевої картонної коробки, запалила її і почала курити.

Комісар підійшов до неї, чекаючи, поки її коханець одягнеться.

— Ви часто займаєтесь такими справами, пане? — зухвало спитала Мадлен.

— Стараюсь якомога рідше, пані,— поважно відповів комісар.

Вона презирливо посміхнулась йому в обличчя:

— Вітаю вас — адже справа не вельми чиста.

Вона вдавала, ніби не помічає свого чоловіка.

Пан, що лежав у ліжку, тим часом надів штани, взув черевики і підійшов, застібаючи жилет.

Комісар звернувся до нього:

— Тепер, пане, ви скажете мені, хто ви такий?

Той нічого не відповів.

— В такому разі, я змушений заарештувати вас, — провадив комісар.

Тоді він раптом репетнув:

— Не займайте мене! Моя особа недоторкана!

Дю Руа кинувся до нього, немов хотів повалити його, і просичав просто в вічі:

— Вас спіймано на місці злочину… на місці злочину!.. Я можу заарештувати вас, коли схочу… так, я можу це.

Потім сказав тремким голосом:

— Прізвище цього добродія — Ларош-Матьє, це міністр закордонних справ.

Поліцейський комісар, здивований, ступив назад і пробурмотів:

— Та справді ж, пане, скажіть нарешті хто ви такий?

Той зважився і голосно відповів:

— Хоч раз цей негідник не збрехав. Я справді Ларош-Матьє, міністр.

Відтак, показавши рукою на груди Дю Руа, де, наче вогник, блищала маленька червона цяточка, докинув:

— А цей мерзотник носить на грудях почесний орден, що одержав від мене.

Дю Руа зблід. Швидким рухом він вирвав із петлиці коротку червону стрічку і кинув у камін.

— Ось чого вартий орден, одержаний від такого пройдисвіта, як ви!

Вони стояли один проти одного, зціпивши зуби, стиснувши кулаки, задихаючись від люті, цей — худий, з пухнастими вусами, той — товстий, із закрученими вусами.

Комісар, підійшовши, відсторонив їх руками і мовив:

— Панове, ви забуваєтесь, поводьтеся пристойніше!

Вони замовкли і одвернулись один від одного. Мадлен стояла нерухомо і все ще курила, посміхаючись.

Поліцейський комісар почав знову:

— Пане міністре, я застав вас на самоті з пані Дю Руа, тут присутньою: вас — на ліжку, а її — майже роздягненою. Ваш і її одяг був розкиданий по кімнаті. Це становить явний доказ адюльтеру. Ви не можете заперечувати проти очевидності. Що ви на це скажете?

— Мені нічого казати; виконуйте ваш обов’язок, — пробурмотів Ларош-Матьє.

Комісар звернувся до Мадлен:

— Чи визнаєте ви, пані, що цей пан — ваш коханець?

— Не заперечую, він мій коханець, — відповіла та з викликом.

— Цього досить.

Потім комісар записав деякі дані про стан і розташування кімнат. Коли він кінчав писати, міністр, що вже одягнувся і чекав з пальтом та капелюхом у руці, спитав:

— Я вам ще потрібний, пане? Що я маю робити? Можна мені йти?

Дю Руа обернувся до нього і, зухвало посміхаючись, сказав:

— Навіщо? Ми скінчили. Ви можете знову лягати в ліжко, пане. Ми зараз залишимо вас на самоті.

І він злегка торкнувся пальцем руки поліцейського комісара:

— Ходімо, пане комісаре, нам нема більше чого тут робити.

Комісар, трохи здивований, пішов слідом; на порозі Дю Руа спинився, щоб пропустити його. Той із чемності відмовлявся.

— Проходьте ж, пане, — наполягав журналіст.

— Після вас, — заперечив комісар.

Тоді Дю Руа вклонився і промовив ввічливо-іронічним тоном:

— Тепер ваша черга, пане поліцейський комісаре. Тут я — майже у себе вдома.

Потім він з підкреслено скромним виглядом тихенько причинив за собою двері.

Через годину Жорж Дю Руа ввійшов у редакцію «Французького життя».

Пан Вальтер був уже там; він і далі керував та цікавився газетою, що набула величезної популярності й дуже сприяла чим далі більшим операціям його банку.

Видавець підвів голову і спитав:

— А, це ви? Чого це у вас такий дивний вигляд? Чому ви не прийшли до нас обідати? Звідки ви зараз?

Жорж, певний, що його слова справлять належне враження, заявив, вимовляючи з притиском кожне слово:

— Я оце скинув міністра закордонних справ.

Вальтер подумав, що Дю Руа жартує.

— Скинули міністра… Як це?

— Я зміню склад кабінету. От і все! Давно вже слід було вигнати цього негідника.

Старий розгубився й подумав, що його співробітник п’яний.

— Послухайте, ви з глузду з’їхали, — пробурмотів він.

— Аж ніяк. Я тільки що спіймав пана Лароша-Матьє на гарячому, в явному адюльтері з моєю дружиною. Поліцейський комісар констатував це. Міністрові кінець.

Спантеличений Вальтер зсунув окуляри високо на лоб

і спитав:

— А ви не глузуєте з мене?

— Нітрохи. Я навіть напишу зараз замітку в хроніці з цього приводу.

— Та чого ж ви хочете?

— Я хочу скинути цього шахрая, цього мерзотника, цього злочинця, небезпечного для суспільства.

Жорж поклав капелюх на крісло й додав:

— Хай стережеться той, хто стане мені на дорозі! Я ніколи не прощаю.

Вальтер усе ще не розумів до пуття, в чому річ.

— А… ваша дружина?

— Завтра вранці подаю заяву про розлучення. Я поверну її небіжчикові Форестьє.

— Ви хочете розлучитись?

— Аякже! Я був смішним. Але мені доводилось прикидатися дурнем, щоб застукати їх. Це зроблено. Тепер я господар становища.

Пан Вальтер все ще не міг отямитись. Розгублено поглядаючи на Дю Руа, він подумав:

«Чорт! Це хлопець, з яким треба бути обережним».

— Тепер я вільний… — провадив Дю Руа. — Маю деякий, статок. Я виставляю свою кандидатуру в жовтні на перевиборах у своєму департаменті, де мене добре знають. Я не міг ні діяти, ні викликати пошану до себе з цією жінкою, що видавалась підозрілою всім. Вона обкрутила мене, як йолопа, і впіймала. Та з того часу, як я зрозумів її, я пильно стежив за нею, негідницею. — Він засміявся й додав:

— То бідний Форестье був рогоносцем… безтурботним рогоносцем, довірливим і спокійним. Тепер я звільнився від цієї корости, яку він мені залишив. Руки в мене розв’язані. Тепер я далеко піду.

Він сів верхи на стілець і повторював, немов уві сні:—

— Я далеко піду!..

А старий Вальтер усе ще дивився на нього широкими очима, забувши про окуляри на лобі, й думав:

«Так, він піде далеко, негідник».

Дю Руа підвівся.

— Піду писати статтю. Це треба зробити обережно. Але, знаєте, це буде страшний удар для міністра. Це пропаща людина. Його вже не врятуєш. Для «Французького життя» нема більше рації щадити його.

Вальтер повагався якусь мить, а потім промовив:

— Пишіть, як хочете; так і треба тим, хто залазить у такі справи.

IX

Минуло три місяці. Дю Руа добився розлучення. Його дружина знову прийняла прізвище Форестьє. Вальтери мали виїхати п’ятнадцятого липня в Трувіль і вирішили перед від’їздом провести день за містом.

Для цього обрали четвер і вирушили о дев’ятій ранку у великому дорожньому ландо на шість місць, запряженому четвернею коней.

Снідати мали в Сен-Жермені, в павільйоні Генріха IV. Любий друг попросив, щоб він був єдиним чоловіком у товаристві, бо не терпів присутності й фізіономії маркіза де Казоля. Проте в останню мить вирішили заїхати по графа де Латур-Івелена. Його попередили про це напередодні.

Ландо проїхало швидко по авеню Єлісейських Полів і перетяло Булонський Ліс.

Стояла чудова літня погода, не дуже спекотна. Ластівки виписували на блакиті неба великі дуги, які, здавалося, залишались у височині після їхнього лету.

Три жінки — мати між двома дочками — сиділи в глибині ландо, а троє чоловіків — Вальтер посередині між двома запрошеними — на передніх місцях.

Переїхали Сену, об’їхали Мон-Валер’єн, потім добрались до Бужіваля і рушили далі вздовж річки до Пека.

Граф де Латур-Івелен, уже немолодий, з довгими пухнастими бакенбардами, які ворушились від найменшого подуву вітерця (що дало Дю Руа привід сказати: «Вітер дуже ефектно грає його бородою»), ніжно дивився на Розу. Вже місяць, як вони були заручені.

Жорж, дуже блідий, часто поглядав на Сюзанну: вона теж була бліда. їхні погляди зустрічалися, немов радились, умовлялись, обмінювалися таємними думками, а потім уникали одне одного. Пані Вальтер була щаслива й спокійна.

Сніданок тривав довго. Перш ніж їхати назад до Парижа, Жорж запропонував погуляти на терасі.

Спочатку зупинились, щоб помилуватися краєвидом. Усі поставали рядком вздовж стіни і почали захоплюватись безмежною далиною. Сена текла попід довгим пагорбом аж до Мезон-Лафіта, немов величезна змія серед зелені. Праворуч, на вершині пагорба, здіймався в небо, нагадуючи велетенську гусеницю на довгих лапах, Марлійський акведук, а сам Марлі ховався десь унизу в густій хащі дерев.

В неозорій далині, що розляглась перед ними, де-не-де виднілись села. Озера біля Везіне ясними чіткими цятами блищали в ріденькій зелені ліска. Ген-ген ліворуч височіла гостра дзвіниця Сартрувіля.

— Ніде в світі не можна знайти такої панорами. Навіть у Швейцарії,— заявив Вальтер.

Потім усі тихенько рушили вперед, щоб прогулятись і помилуватись цим краєвидом.

Жорж і Сюзанна лишились позаду. Коли вони відстали на кілька кроків, він сказав тихим, приглушеним голосом:

— Сюзанно, я вас обожнюю. Я кохаю вас до нестями.

— І я вас, Любий друже! — шепнула вона.

Він казав далі:

— Якщо ви не станете моєю дружиною, я назавжди покину Париж, Францію.

— Спробуйте попросити моєї руки у батька, — відповіла вона. — Може, він згодиться.

У нього вихопився легкий рух нетерпіння:

— Ні, кажу вам удесяте, це марна річ. Переді мною зачинять двері вашого дому; мене проженуть із газети; і ми навіть не зможемо більше бачитись. Такі будуть наслідки мого офіційного сватання. Вас обіцяли віддати за маркіза де Казоля. Сподіваються, що ви кінець кінцем згодитесь. От вони й чекають.

— Що ж тоді робити? — спитала вона.

Дю Руа вагався, скоса поглядаючи на неї.

— Чи ви мене досить кохаєте, щоб учинити безумство?

— Так, — відповіла вона рішуче.

— Велике безумство?

— Ну, що ж! У нас є спосіб, єдиний спосіб! Треба, щоб ініціатива виходила від вас, а не від мене. Ви розпещена дитина, вам усе дозволено, ніхто надто не здивується ще одному вибрику з вашого боку. То слухайте ж. Сьогодні ввечері, повернувшись додому, ви підете до матері, спочатку тільки до матері, і признаєтесь їй, що хочете одружитись зі мною. Вона дуже схвилюється і дуже розгнівається…

— О, мама напевно згодиться! — урвала його Сюзанна.

— Ні, ви її не знаєте! — відказав Дю Руа. — Вона обуриться й розгнівається ще більше, ніж ваш батько. Побачите — вона вам відмовить! Але ви стійте на своєму, не відступайте і кажіть, що хочете одружитись зі мною, тільки зі мною, і більше ні з ким. Зробите так?

— Зроблю.

— Від матері ви підете до батька і скажете йому те саме — дуже серйозно і дуже рішуче.

— Так, так. А далі?

— А далі починається найсерйозніше. Якщо ви вирішили, справді вирішили, твердо вирішили бути моєю дружиною, моя люба, моя маленька Сюзанно… я вас… я вас викраду.

Вона вся затремтіла від радості і мало не заплескала в долоні.

— О, як чудово! Ви мене викрадете? А коли ж ви мене викрадете?

Він зовсім тихо відповів:

— Та… хоч би сьогодні ввечері… цієї ночі…

Вона спитала, тремтячи:

— А куди ми поїдемо?

— Це вже моя таємниця. Обміркуйте гарненько те, що ви маєте зробити. Адже після втечі ви вже конче повинні стати моєю дружиною. Це єдиний спосіб, але він… він дуже небезпечний… для вас.

— Я зважилась… — заявила вона. — Де я вас зустріну?

— Ви можете вийти з дому непомітно?

— Так. Я вмію відмикати хвіртку.

— Ну, що ж! Коли консьєрж ляже спати, близько півночі вийдіть до мене на площу Згоди. Я вас чекатиму в екіпажі перед морським міністерством.

— Я прийду.

— Неодмінно?

— Неодмінно.

Він узяв її руку й потиснув.

— О, як я вас кохаю! Яка ви хороша й смілива! Отже, ви не хочете виходити заміж за пана де Казоля?

— Ні, ні!

— Ваш батько дуже розгнівався, коли ви відмовились?

— Ще й як! Він хотів одвезти мене в монастир.

— Ви самі бачите, що треба діяти рішуче.

— Я так і діятиму.

Вона дивилась на широкий обрій, захоплена цим проектом викрадення. Вона поїде далеко, далеко… Разом із ним!.. Її викрадуть!.. Вона пишалася з цього. Вона зовсім не думала про неславу, про те безчестя, що могло їй загрожувати. Та й чи знала вона про це? Чи мала яку-небудь підозру?

Пані Вальтер обернулась і гукнула:

— Іди сюди, дитино! Що ти там робиш із Любим другом?

Вони приєднались до товариства. Говорили про морський курорт, куди Вальтери мали незабаром поїхати.

Поверталися з прогулянки іншим шляхом — через Шату.

Дю Руа не говорив більш нічого. Він думав. Отже, якщо в цієї дівчинки стане сміливості, то він нарешті досягне мети! Вже три місяці він обплутував її непереможними тенетами своєї ніжності. Він спокушав її, полонив, завойовував. Він примусив її покохати себе — так, як тільки, він умів це робити. Він легко оволодів душею цієї легковажної лялечки.

Насамперед він добився, щоб вона відмовила панові де Казолю. Тепер він добився, щоб вона втекла з ним. Бо іншої ради не було.

Пані Вальтер — він це добре розумів — ніколи не згодиться віддати за нього свою дочку. Вона все ще кохає його, і вона кохатиме його вічно, із тим же нездоланним шалом. Він стримував її своєю розрахованою холодністю, але почував, як її пече безнадійна й непереможна жага. Ніколи він не зміг би умовити її. Ніколи вона не дозволила б йому одружитися з Сюзанною!

Але тільки-но дівчинка потрапить до його рук, він почне переговори з батьком, як рівний із рівним.

Обмірковуючи все це, Дю Руа відповідав уривчастими фразами на те, що йому говорили і чого він зовсім не слухав. Він отямився аж тоді, як в’їжджали в Париж.

Сюзанна теж була задумлива, і дзвіночки на четверні коней бриніли у неї у вухах. Перед нею стелилися великі, безмежні шляхи, осяяні нічним місячним світлом, темні ліси, крізь які вони проїжджатимуть, харчевні при дорозі і конюхи, що хапливо перепрягають коней, бо всі вже здогадуються, що за ними погоня.

Коли ландо під’їхало до палацу, Жоржа просили залишитись на обід. Але він відмовився і подавсь додому.

Перекусивши, він упорядкував свої папери, немов збирався в далеку подорож. Він спалив компрометуючі листи, заховав інші, написав декому з своїх приятелів.

Час від часу він поглядав на годинник і думав: «А там, мабуть, уже кипить». І неспокій точив йому серце. А що, як не пощастить? Однак чого ж йому боятись? Він завжди зуміє виплутатись! А втім, цього вечора він грає на велику ставку!

Він вийшов з дому близько одинадцятої, трохи походив, узяв візника й спинився на площі Згоди, під аркадами морського міністерства.

Час од часу він запалював сірника й дивився на годинник. Коли побачив, що наближається північ, його охопила гарячкова нетерплячка. Раз у раз вихилявся він з дверцят, щоб глянути, чи не йде Сюзанна.

Десь продзвонило дванадцяту, потім знову — трохи ближче, тоді разом, нарешті — дуже далеко.

Коли дзигарі замовкли, Дю Руа подумав: «Кінець. Усе пропало. Вона не прийде».

Проте він вирішив чекати тут аж до світанку. В таких випадках потрібне терпіння.

Він почув, як дзвонило чверть на першу, потім половину, потім три чверті; нарешті всі дзигарі пробили першу годину, в тому самому порядку, як раніше били дванадцяту.

Дю Руа вже не чекав, він просто сидів у екіпажі, намагаючись зрозуміти, що могло трапитись.

Раптом жіноча голівка просунулась у дверцята й спитала:

— Ви тут, Любий друже?

Він схопився; йому аж дух забило:

— Це ви, Сюзанно?

— Так, це я.

Він ніяк не міг повернути ручку дверцят і повторював:

— О, це ви!.. Це ви… Увіходьте!

Вона ввійшла й безсило впала на сидіння поруч нього.

Він крикнув візникові:

— Рушай!

Екіпаж рушив.

Сюзанна задихалась і не могла говорити. Він спитав:

— Ну, як усе це сталося?

Вона прошепотіла, майже непритомна:

— О, це було жахливо, особливо розмова з мамою.

Дю Руа тремтів від хвилювання.

— З вашою мамою? Що ж вона казала? Розповідайте

— О, який це був жах! Я зайшла до неї і виклала їй свою справу, добре підготувавшись. Вона зблідла, потім закричала: «Ніколи! Ніколи!» Я плакала, сердилась, присягалася, що не одружусь ні з ким, крім вас. Мені здавалось, що вона ось-ось ударить мене. Вона немов збожеволіла: заявила, що мене завтра ж вирядять у монастир. Я ніколи її не бачила такою, ніколи! Тоді зайшов тато, почувши, як вона викрикувала всі ці дурниці. Він не так розгнівався, як вона, проте заявив, що ви не досить гарна партія. Вони мене теж розлютили, і я стала кричати голосніше за них. І тато драматичним тоном, який йому зовсім не личить, звелів мені вийти. Тоді я остаточно вирішила втекти з вами. І ось я тут! А куди ми їдемо?

Він ніжно обійняв її за стан і жадібно слухав те, що вона розповідала. Серце його калатало, в ньому прокидалася люта ненависть до цих людей. Проте вона була в його руках—їхня дочка! Тепер він їм покаже!

— На поїзд ми спізнились, — відповів він перегодом, — Отже, цей екіпаж довезе нас до Севра, де ми перебудемо ніч. А завтра поїдемо в Ла-Рош-Гійон. Це гарне село на березі Сени, між Монтом і Боньєром.

— Але ж у мене нема речей, — прошепотіла Сюзанна. — Нема нічого з собою.

Він безтурботно всміхнувся:

— Пусте, там ми все влаштуємо.

Екіпаж котився вулицями. Жорж узяв руку дівчини і почав поволі, шанобливо цілувати її. Він не знав, про що говорити з нею, бо зовсім не звик до платонічних пестощів. Раптом йому здалося, що вона плаче.

Він злякано спитав:

— Що з вами, моя люба дитино?

— Моя бідна мама, мабуть, не спить зараз, якщо вона помітила, що мене нема, — крізь сльози відповіла Сюзанна.

Мати її справді не спала.

Коли Сюзанна вийшла з кімнати, пані Вальтер залишилась віч-на-віч із чоловіком.

— Боже мій! Що все це означає?

Вальтер, знетямлений з гніву, вигукнув:

— Це означає, що цей інтриган приворожив її. Це він підмовив її знехтувати Казоля. Посаг вабить його, чорт забирай!

Він розлючено забігав по кімнаті, говорячи:

— Ти теж весь час принаджувала його, лестила йому, пестила його, не знала вже, як йому догодити. Завжди Любий друг тут, Любий друг там — і так від ранку до вечора. От тепер і маєш!

— Я… я його принаджувала? — збліднувши, прошепотіла вона.

Він крикнув їй прямо в обличчя:

— Еге ж, ти! Ви всі показились через нього! Оця Марель, Сюзанна і всі інші. Гадаєш, я не бачив, що ти не могла прожити й двох днів, не запросивши його сюди?

Вона випросталась і мовила з трагічними нотками в голосі:

— Я не дозволю вам так зі мною розмовляти! Ви забуваєте, що я виховувалась не в крамничці, як ви.

Він на мить укляк на місці, остовпілий, а тоді люто вилаявся і вийшов, грюкнувши дверима.

Залишившись на самоті, пані Вальтер кинулась до дзеркала і глянула на себе, ніби хотіла подивитись, чи нічого в ній не змінилося, — такою неможливою, страхітливою здавалась їй ця подія. Сюзанна закохалась у Любого друга, і Любий друг хоче одружитися з Сюзанною! Ні, вона помилилась, це неправда. Дівчинка, цілком природно, втратила голову через цього вродливого молодика і сподівається, що її віддадуть за нього заміж; от вона і хотіла спробувати! Але він, він не міг бути її спільником! Папі Вальтер міркувала, схвильована, як перед великою катастрофою. Ні, Любий друг, напевно, нічого не знає про витівку Сюзанни…

І вона довго думала, чи причетний він до цього. Та й негідник же він, якщо підбив її на це! І що ж тепер буде? Скільки вона передбачала небезпек і мук!..

Якщо він нічого не знає, то все ще можна влаштувати. Доведеться поїхати подорожувати з Сюзанною на півроку, і все минеться. Але як же вона зможе після всього бачитися з ним? Адже вона все ще любить його! Ця пристрасть увійшла в неї, немов стріла, і вирвати її неможливо.

Жити без нього їй несила. Краще вмерти.

Туга й сумніви катували її. В неї заболіла голова; думки ставали важкими, гнітючими, болісними. Вона плуталась у здогадках, невідомість доводила її до розпачу. Глянула на годинник — вже перейшло за першу. Вона сказала собі: «Не може це лишатись так, я божеволію. Я повинна дізнатись про все. Піду розбуджу Сюзанну і розпитаю її».

І, роззувшися, щоб не наробити шуму, вона подалась із свічкою в руці до кімнати дочки. Тихенько відчинила двері, ввійшла, глянула на ліжко. Воно було незім’яте. Пані Вальтер спершу нічого не зрозуміла й подумала, що дівчинка ще сперечається з батьком. Але відразу ж страшна підозра охопила її, і вона побігла до чоловіка. Вдерлась до нього, бліда й задихана. Він іще читав, лежачи в ліжку.

— В чому річ? Що з тобою? — злякано спитав він.

— Ти бачив Сюзанну? — пробурмотіла вона.

— Я? Ні. А що?

— Вона… вона… пішла. Її нема в кімнаті.

Вальтер скочив на килим, узув пантофлі і, без кальсонів, в самій нічній сорочці кинувся в кімнату дочки.

Він глянув — і в нього не залишилось жодного сумніву.

Вона втекла!

Він упав у крісло і поставив свою лампу долі перед собою.

Дружина ввійшла слідом. Вона, затинаючись, прошепотіла:

— Що ж це?

У нього не було сили відповідати, не було сили гніватися, він простогнав:

— Кінець! Вона в його руках. Ми пропали…

Пані Вальтер не зрозуміла:

— Як пропали?

— Так і пропали, сто чортів! Тепер справді треба, щоб він одружився з Сюзанною.

У неї вихопився якийсь звіриний зойк:

— Він? Ніколи! Ти збожеволів!

— Голосінням справі не зарадиш, — сумно відказав Вальтер. — Він викрав її, збезчестив. Віддати її за нього — це ще найкращий вихід. Коли добре взятись до цього, то ніхто й не довідається про цю пригоду.

Вона повторила, затремтівши від хвилювання:

— Ніколи! Ніколи він не матиме Сюзанни! Я ніколи не згоджусь.

Вальтер пригнічено прошепотів:

— Та він уже має її. Це так. І він триматиме її й ховатиме, поки ми не поступимось. Отже, щоб уникнути скандалу, треба поступитись одразу.

Дружина його, серце якої краяв невимовний біль, вигукнула:

— Ні! Ні! Я ніколи не згоджусь!

— Нема вже про що сперечатись, — мовив він нетерпляче. — Так треба. Ах, мерзотник, як він нас обкрутив кругом пальця!.. Це все-таки неабиякий кмітливець і спритник. Ми могли б знайти когось далеко кращого щодо становища, але не щодо розуму та кар’єри. За ним — велике майбутнє. Він буде депутатом і міністром.

Пані Вальтер заперечила з лютою рішучістю:

— Ніколи я не дозволю йому одружитися з Сюзанною!.. Ти чуєш?.. Ніколи!

Він нарешті розсердився і, як чоловік практичний, узяв Любого друга під свій захист.

— Та замовкни ти… Кажу тобі, що так треба… це неминуче. І хто знає? Може, нам не доведеться й жалкувати. З людьми такого гатунку ніколи не знаєш, що може трапитись. Ти бачила, як він скинув трьома статтями того йолопа Ларош-Матьє і як гідно він це зробив? А це ж була дуже важка справа у його становищі зрадженого чоловіка! Зрештою, побачимо. В усякому разі, ми в його руках. Ми вже не можемо змінити цього.

їй хотілось кричати, битися об землю, рвати на собі волосся. Вона ще раз безтямно вигукнула:

— Він її не матиме!.. Я… цього… не хочу!

Вальтер підвівся, підняв лампу і мовив:

— Слухай, ти дурна, як усі жінки. Ви все робите, керуючись почуттям. Ви не знаєте, що це таке — поступатись перед обставинами… ви дурні! А я тобі кажу, що він одружиться з нею… Так треба.

І він вийшов, човгаючи пантофлями. Він пройшов, схожий на комічний привід у нічній сорочці, широким коридором просторого сонного будинку і тихо вернувся в свою кімнату.

Пані Вальтер все ще стояла; її мучив нестерпний біль. Вона ще не гаразд усе розуміла. Вона тільки страждала. Потім вона відчула, що в неї забракне сили лишатись отак, закляклою, аж до світанку. Вона відчувала гостру потребу втекти, бігти не знати куди, шукати допомоги, рятунку.

Вона думала: кого покликати до себе? Кого? Не знаходила нікого. Нарешті їй сяйнуло. Священика! Так, священика! Вона впаде йому до ніг, признається в усьому, розповість про свій гріх і розпач. Він зрозуміє, що той негідник не може одружитися з Сюзанною, і не дозволить цього!

їй треба негайно священика! Та де його знайти? Куди піти? Вона ж не могла лишатись так!

Тоді перед її очима промайнув, немов видіння, ясний образ Ісуса, що йде по хвилях. Вона побачила його так виразно, неначе дивилась на картину. Це він кликав її: «Прийдіть до мене. Прийдіть і схиліть коліна біля моїх ніг. Я розраджу вас і навчу, що треба робити».

Вона взяла свічку, вийшла і спустилась, щоб пройти до оранжереї. Ісус був у самому кінці її, в маленькому залі, що зачинявся заскленими дверима, щоб вогкість непсувала полотна.

Це була своєрідна каплиця серед цілого лісу незвичайних дерев.

Пані Вальтер увійшла в зимовий сад. Не бачивши його досі інакше, ніж при яскравому світлі, вона була вражена його темною глибиною. Важкі рослини тропічних країв сповнювали повітря своїм задушливим подихом. А що двері були зачинені, то повітря цього дивного лісу, замкнутого під скляною банею, дурманило, п’янило, викликало насолоду й біль, оповивало тіло невиразним відчуттям солодкої млості й передсмертної знемоги.»

Нещасна жінка ступала тихо, схвильована темрявою; в миготливому світлі свічки перед нею зринали, немов потвори, чудернацькі рослини.

Раптом вона побачила Христа. Вона розчинила двері, що відокремлювали її від нього, і впала навколішки.

Спочатку вона безтямно молилась, бурмотіла слова любові, пристрасні й розпачливі слова благання. Потім молитовний запал ущух, вона підвела до Христа очі і завмерла в тузі. У миготливому промінні свічки, що ледве освітлювала його знизу, він так нагадував Любого друга, що, здавалось, це був уже не Бог, а її коханець, який дивився на неї. Це були його очі, його лоб, вираз його обличчя, його холодний і гордовитий погляд!

— Ісусе!.. Ісусе!.. Ісусе!.. — бурмотіла вона.

А слово «Жорж» тремтіло на її губах. Раптом вона подумала, що, може, саме в цей час Жорж оволодів її дочкою. Він був на самоті з нею десь у кімнаті. Він! Він! Із Сюзанною!

Вона казала: «Ісусе!.. Ісусе!» — але думала про них… про свою дочку і свого коханця. Ось вони вдвох, десь у кімнаті… серед ночі. Вона бачила їх. Бачила так виразно, немов вони були перед нею, на місці картини. Вони всміхаються одне до одного. Вони цілуються. У кімнаті темно, ліжко наніврозкрите…

Вона підвелась, щоб підійти до них, щоб ухопити дочку за волосся і вирвати її з цих обіймів. Вона схопила б її за горло, задушила б її, свою ненависну дочку, дочку, що віддалась тому чоловікові. Вона зараз доторкнеться до неї… її руки діткнулись полотна. Вона торкнулася ніг Христа.

Зойкнувши, пані Вальтер упала горілиць… Свічка покотилася з її рук і погасла.

Що було далі? їй довго ввижалось щось дивне, страшне. Весь час Жорж і Сюзанна проходили перед її очима, обійнявшись з Ісусом Христом, що благословляв їхнє злочинне кохання.

Вона невиразно відчувала, що вона не в своїй кімнаті. Хотіла підвестись, бігти, але не могла. Якесь заціпеніння скувало її тіло й залишило їй саму тільки думку — туманну, пригнічену страшними, нереальними, фантастичними образами думку, її охопив той нездоровий сон, той дивний і часом смертельний сон, до якого приводять людський мозок снодійні тропічні рослини з химерними обрисами і густим дурманним духом.

Коли розвиднілось, пані Вальтер, непритомну і майже бездиханну, знайшли біля «Христа, що йде по хвилях». Вона так захворіла, що боялись за її життя. Тільки другого дня вона прийшла до пам’яті. Тоді вона почала плакати.

Зникнення Сюзанни пояснили слугам раптовим від’їздом її до монастиря. Пан Вальтер відповів на довгий лист Дю Руа, даючи згоду на його шлюб зі своєю дочкою.

Любий друг кинув цього листа у поштову скриньку в той момент, коли виїздив із Парижа, підготувавши його заздалегідь у вечір від’їзду. Він у шанобливих висловах писав про те, що давно вже кохає дівчину, що між ними не було ніякої таємної згоди, але коли вона прийшла до нього з своєї волі і сказала: «Я буду вашою дружиною», — він визнав за собою право залишити її в себе, навіть переховати, аж поки дістане відповідь од батьків, бо їхня законна воля важить для нього менше, ніж воля його нареченої.

Він просив, аби Вальтер писав йому до запитання; один із його приятелів перешле йому листа.

Коли Дю Руа дістав потрібну відповідь, то відвіз Сюзанну в Париж і відіслав її назад до батьків, а сам деякий час не потикався до них.

Вони перебули шість днів на березі Сени в Ларош-Гійоні.

Ніколи ще дівчина так не веселилась. Вона уявляла себе пастушкою. Жорж видавав її за свою сестру, і вони жили у вільній і невинній близькості, в якомусь закоханому товаришуванні. Він вважав за краще шанувати її незайманість. На другий день після приїзду вона купила селянську білизну та вбрання і, надівши величезного бриля, прикрашеного польовими квітами, взялася вудити рибу. Місцевість здавалась їй чарівною. Там були старовинна вежа й старовинний замок, що славився чудовими килимами.

Жорж, у матроській куртці, яку купив у місцевого крамаря, то гуляв із Сюзанною пішки вздовж узбережжя, то вони плавали на човні. Вони раз у раз захоплено цілувались, вона — невинно, а він — насилу стримуючи жагу. Проте він умів володіти собою. І коли він сказав їй: «Ми повертаємось до Парижа завтра, ваш батько погоджується на наш шлюб», — вона наївно прошепотіла:

— Уже? А мені так сподобалось бути вашою дружиною!

X

У маленькій квартирі на Константинопольській вулиці було темно, бо Жорж Дю Руа і Клотільда де Марель зустрілись коло самих дверей, швидко ввійшли, і вона сказала, не давши йому часу відчинити віконниці:

— Отже, ти береш шлюб із Сюзанною Вальтер?

Він смиренно признався в цьому й додав:

— А ти хіба не знала?

Вона повторила, стоячи перед ним, розгнівана, обурена:

— Ти береш шлюб із Сюзанною Вальтер? Це вже занадто! Це занадто! Ось уже три місяці, як ти упадаєш біля мене, щоб приховати це. Всі про це знають, крім мене! Я дізнаюсь про це від чоловіка!

Дю Руа вимушено засміявся і, поклавши капелюх на камін, сів у крісло.

Дивлячись йому просто в вічі, Клотільда промовила роздратовано й тихо:

— Відколи ти розлучився з своєю дружиною, ти облагоджував цю справу, а мене любенько залишав при собі, як коханку, щоб заповнити проміжний час? Який же ти мерзотник!

— Чому ж? — спитав він. — Моя дружина зраджувала мене. Я її спіймав. Я дістав розлучення й тепер одружуюсь з іншою. Що може бути звичайніше?

Вона прошепотіла, вся тремтячи:

— О, який же ти хитрий і небезпечний!

Жорж знову всміхнувся:

— Сто чортів! Йолопи й роззяви завжди пошиваються в дурні!

Але Клотільда вела далі:

— Як же це я не розкусила тебе з самого початку? Та ні, я не могла повірити, що ти — така наволоч!

Він прибрав гідного вигляду й сказав:

— Прошу вибирати слова, що їх ти вживаєш.

Вона спалахнула від обурення:

— Що? Ти хочеш, щоб я розмовляла з тобою в рукавичках! Ти поводишся зі мною як негідник, відколи я тебе знаю, а вимагаєш, щоб я тобі цього не казала? Ти всіх дуриш, всіх експлуатуєш і скрізь забираєш собі втіху та гроші! І ще хочеш, щоб я поводилася з тобою як з порядною людиною?

Він підвівся, губи його тремтіли:

— Замовчи, а то я вижену тебе звідси!

— Виженеш звідси… виженеш звідси… — прошепотіла вона. — Ти мене виженеш звідси… ти… ти?

Від гніву їй аж мову одібрало. Аж раптом вся її лють прорвалась, і вона вибухнула:

— Виженеш звідси? Ти, значить, забув, що я від першого ж дня платила за це поменшання? Ах, правда, ти дійсно брав його на себе час од часу. Але хто його найняв? Я… Хто його зберіг?.. Я… І ти хочеш вигнати мене звідси?.. Мовчи, негіднику! Думаєш, я не знаю, як ти вкрав у Мадлен половину Водрекової спадщини? Думаєш, я не знаю, як ти спав із Сюзанною, аби примусити її вийти за тебе заміж?..

Він схопив її за плечі й почав трясти:

— Не смій говорити про неї! Я забороняю тобі!

— Ти спав із нею, я знаю! — крикнула Клотільда.

Він вислухав би від неї не знати що, але ця брехня доводила його до нестями. Істини, які вона кинула йому в обличчя, викликали тільки тремтіння люті в його серці; але цей наклеп на дівчину, що мала стати його дружиною, збуджував у ньому шалене бажання побити її.

— Мовчи… Стережись… Мовчи… — повторював він.

І він тряс її, як трясуть гілку, щоб із неї попадали плоди.

Вона вила, розпатлана, широко роззявивши рота, з божевільними очима:

— Ти спав із нею!

Він випустив її і дав їй такого ляпаса, що вона покотилась до стінки. Та вона обернулась до нього і, підвівшись на руках, ще раз вереснула:

— Ти спав із нею!

Він кинувся на неї, і, підім’вши її під себе, почав лупцювати так, немов бився з чоловіком.

Вона раптом замовкла і застогнала під його ударами. Вона більше не ворушилась. Сховала обличчя в куток між підлогою й стінкою і жалісно скиглила.

Жорж перестав бити її і підвівся. Потім зробив кілька кроків по кімнаті, щоб опанувати себе; йому щось спало на думку, він вийшов до другої кімнати, налив у миску холодної води і намочив собі голову. Далі вимив руки, старанно витираючи пальці, і вернувся глянути, що робить Клотільда.

Вона не ворушилась. Вона й досі лежала долі і тихо плакала.

— Ти скоро перестанеш ревти? — спитав він.

Вона нічого не відповіла. Він стояв посеред кімнати, трохи зніяковілий, трохи засоромлений перед тілом, розпростертим біля його ніг. Раптом він зважився і взяв свій капелюх з каміна:

— До побачення. Ключа віддаси консьєржу, коли будеш готова. Я не збираюсь чекати, поки ти надумаєш підвестися.

Він вийшов, зачинив двері, постукав до консьєржа і сказав:

— Пані ще залишилась. Вона незабаром піде. Перекажіть господареві, що я звільняю квартиру з першого жовтня. Сьогодні у нас шістнадцяте серпня, отже, я не порушую терміну.

І він пішов швидким кроком, бо йому ще треба було купити решту весільних подарунків.

Весілля було призначено на 20 жовтня, після відновлення парламентської сесії. Вінчання мало відбутись у церкві Магдаліни. Розмов про це весілля було багато, хоч до пуття ніхто нічого не знав. Ширились різноманітні чутки. Переказували пошепки, що було й викрадення, але напевне ніхто нічого не знав.

Слуги твердили, що пані Вальтер, яка не розмовляла зі своїм майбутнім зятем, того самого вечора, коли шлюб було вирішено, вирядивши опівночі дочку в монастир, отруїлася з люті.

її принесли в кімнату майже мертвою. Вона, напевно, ніколи вже не одужає. Вона виглядає тепер старою жінкою; її волосся зовсім посивіло; вона вся поринула в релігію і щонеділі причащається.

На початку вересня «Французьке життя» оповістило, що барон Дю Руа де Кантель стає його головним редактором, а пан Вальтер залишає за собою тільки посаду видавця.

Водночас до редакції набрали цілу армію відомих фейлетоністів, хронікерів, політичних редакторів, художників і театральних критиків, переманивши їх за допомогою грошей з великих газет, — старих, могутніх і солідних газет.

Бувалі журналісти, журналісти поважні й шановні, вже не знизували плечима, говорячи про «Французьке життя». Швидкий і цілковитий успіх розвіяв зневагу серйозних літераторів до цієї газети.

Весілля головного редактора було, як то кажуть, «паризькою подією», бо Жорж Дю Руа і Вальтери з деякого часу викликали до себе неабиякий інтерес. Усі ті, про кого пишуть у хроніці, вирішили неодмінно бути присутніми при шлюбній церемонії.

Відбулася ця подія ясного осіннього дня.

З восьмої години ранку всі служителі церкви Магдаліни, що здіймається над Королівською вулицею, стелили на її сходах широкий червоний килим, який привертав до себе увагу перехожих і оповіщав паризький люд, що має відбутись урочиста церемонія.

Службовці, що правились до своїх контор, скромні робітниці, прикажчики крамниць зупинялись, дивилися й думали про те, які величезні гроші витрачають багатії, щоб одружитися.

Близько десятої години перед церквою почали збиратися цікаві. Постоявши кілька хвилин, мабуть, сподіваючись, що вінчання має зараз розпочатись, вони розходилися.

Об одинадцятій годині прибули поліцейські і майже відразу заходилися розганяти натовп, бо люди скупчувалися щохвилини.

Незабаром почали з’являтись перші запрошені, ті, що хотіли захопити кращі місця, аби побачити все. Вони посідали на бічних стільцях уздовж головного притвору.

Потроху сходилися й інші: жінки, що шелестіли своїм шовковим убранням, суворі чоловіки, майже всі лисі; вони ступали з світською коректністю, прибираючи ще поважнішого вигляду в цьому місці.

Церква поволі наповнювалась. Сонячне проміння вливалось крізь величезні відчинені двері й освітлювало перші ряди загфошених та хори, що здавались трохи темними. Вівтар, заставлений свічками, кидав жовте світло, тьмяне й бліде проти яскравого проміння, що вривалося крізь головні двері.

Прибулі вітались, кивали одне одному, збиралися гуртками. Літератори, не такі шанобливі, як світські люди, розмовляли півголосом. Чоловіки розглядали жінок.

Норбер де Варен, шукаючи когось із приятелів, помітив Жака Ріваля, що сидів у середньому ряді, і підійшов до нього.

— Отже, — мовив той, — майбутнє належить пройдисвітам!

Старий, не бувши таким заздрісним, відповів:

— Тим краще для нього. Його кар’єра зроблена.

І вони почали називати один одному присутніх.

— Чи не знаєте ви, що сталося з його дружиною? — спитав Ріваль.

Поет посміхнувся:

— І так, і ні. Вона живе, як казали мені, дуже самотньо, в Монмартрському кварталі. Але… тут є одне «але»… З якогось часу я читаю в «Пері» політичні статті, страшенно схожі на статті Форестьє і Дю Руа. Вони належать якомусь Жанові Ле Долю, це вродливий, розумний молодик, з тієї ж самої породи, що й наш друг Жорж; він познайомився недавно з його колишньою дружиною. Тож я роблю висновок, що вона любила дебютантів і любитиме їх довіку. Зрештою, вона багата. Водрек і Ларош-Матьє недаремно були близькими друзями її дому.

— Вона непогана, ця маленька Мадлен, — зауважив Ріваль. — Дуже тонка, хитра бестія! Вона, либонь, чарівна без одягу. Але скажіть, як же це виходить, що Дю Руа вінчається в церкві після офіційного розлучення?

Норбер де Варен відповів;

— Він вінчається в церкві тому, що для церкви він зовсім не був одружений першого разу.

— Як це?

— Наш Любий друг, з байдужості чи з ощадливості вирішив, одружуючись з Мадлен Форестьє, що досить із нього самої лише мерії. Він обійшовся без церковного благословення, а це, за законами нашої святої матері-церкви, є не більше, ніж звичайне співжиття. Через те він з’являється тепер до неї як нежонатий, і вона готує йому всі ті пишні церемонії, які дорого коштуватимуть старому Вальтерові.

Гомін натовпу, чимдалі тіснішого, відлунював під церковним склепінням. Люди розмовляли майже вголос. Роздивлялися знаменитостей, які пишалися, втішаючись цими оглядинами, і демонстрували свої завчені манери, звикнувши виставляти їх на всіх святах, і, на їхню думку, це була своєрідна прикраса, навіть своєрідний витвір мистецтва.

Ріваль вів далі:

— Скажіть, любий мій, — ви ж так часто буваєте у патрона, — чи правда, що пані Вальтер тепер не розмовляє з Дю Руа?

— Правда. Вона нізащо не хотіла віддавати за нього дочку. Але він держав батька у своїх руках за допомогою якихось трупів, похованих, як кажуть, у Марокко. Отож він залякав старого жахливими викриттями. Вальтер згадав про долю Ларош-Матьє і відразу ж поступився. Проте мати, вперта, як усі жінки, заприсяглася, що ніколи більше не озветься ні словом до свого зятя. Вони, справді, кумедно виглядають, коли бувають укупі. Вона скидається на статую, на статую Помсти, а він дуже ніяковіє, хоч і добре тримається, бо вміє володіти собою.

Колеги підходили до них потиснути руки. Чути було уривки політичних розмов. І невиразний, немов шум далекого моря, гомін натовпу, що зібрався перед церквою, вривавсь у двері разом із сонцем, здіймався під склепіння, заглушаючи стриманіший гомін вибраної публіки, що заповнила храм.

Раптом швейцар стукнув три рази об підлогу древком своєї алебарди. Всі присутні обернулись; чути було тільки шелестіння спідниць і грюкіт стільців. У ясному світлі порталу з’явилась наречена об руку з батьком.

Вона все ще скидалась на лялечку, на чарівну біляву лялечку, уквітчану флер-д’оранжем.

Вона на хвилину затрималась на порозі, а коли ступила перший крок у церкву, залунали могутні звуки органа, що оповіщав про вхід молодої своїм гучним металічним голосом.

Сюзанна йшла, похиливши голову, але зовсім не збентежена, а тільки трохи схвильована, мила, чарівна, — мініатюрна лялькова наречена. Жінки всміхалися й перешіптувались, дивлячись, як вона проходить. Чоловіки шепотіли; «Незрівнянна, чудова!» Пан Вальтер ішов з підкресленою гідністю, трохи блідий, окуляри на носі надавали йому поважності.

Позад них ішли дружки, всі чотири в рожевому і всі чотири гарненькі. Вони становили почет цієї лялькової королеви. Шафери, чудово підібрані й схожі один на одного, виступали такою ходою, немов ними керував балетмейстер.

Пані Вальтер ішла за ними об руку з батьком другого свого зятя — з маркізом де Латур-Івеленом, старим паном сімдесяти двох років. Вона насилу тяглася, готова зомліти при кожному кроці вперед. Почувалось, що її ноги мовби прилипають до плит, що вони відмовляються ступати, що серце б’ється в грудях, немов звірятко, яке стрибає, силкуючись вирватись з клітки.

Вона схудла. Сиве волосся ще більш відтіняло блідість її змарнілого обличчя. Вона дивилась просто перед собою, щоб нікого не бачити, щоб не думати ні про що, крім своєї муки.

Потім з’явився Жорж Дю Руа об руку з невідомою старою дамою. Він високо тримав голову, дивився теж перед собою зосередженим і суворим поглядом з-під трохи нахмурених брів. Кінчики його вусів грізно здіймались над верхньою губою. Всі визнали, що він красень. У нього були горді манери, тонкий стан, стрункі ноги. На ньому гарно сидів фрак, прикрашений, немов краплиною крові, маленькою червоною стрічкою ордена Почесного легіону.

Далі простували родичі: Роза об руку з сенатором Ріссо-леном. Вона одружилась півтора місяця тому. Граф де Латур-Івелен вів віконтесу де Персмюр.

Слідом за ними сунув чималий гурт товаришів та приятелів Дю Руа, яких він відрекомендував своїй новій родині — людей, відомих у мішаному паризькому світі, що відразу ж стають близькими приятелями, а при нагоді й далекими родичами багатих вискочок — декласованих дворян, зруйнованих, заплямованих, а часом і жонатих, що гірше за все. Тут були пан де Бельвінь, маркіз де Банжолен, граф і графиня де Равенель, герцог де Раморано, князь Кравалов, кавалер Вальреалі, далі — запрошені Вальтером князь де Герш, герцог і герцогиня де Феррачіні, прекрасна маркіза де Дюн. Кілька родичів пані Вальтер, що теж ішли у цьому гурті, зберігали манірно-провінційний вигляд.

А орган усе ще співав, сповнював величезну будівлю гучними й ритмічними звуками блискучих труб, що немов оповіщають про людську радість і людське горе. Великі вхідні двері зачинили, і в церкві відразу стало темно — так, наче сонце вигнали за двері.

Дю Руа стояв навколішках поряд своєї дружини проти яскраво освітленого вівтаря. Новий єпископ Танжерський, із патерицею в руці, з митрою на голові, вийшов з ризниці, щоб з’єднати їх іменем всевишнього.

Він поставив їм звичайні запитання, обміняв персні, промовив слова, що в’яжуть, як ланцюги, і звернувся до молодого подружжя з проповіддю. Він говорив про вірність — говорив довго й пишномовно. Це був повний високий чоловік, один із тих вродливих прелатів, яким черевце надає величного вигляду.

На звук ридання дехто обернувся. Плакала пані Вальтер, затуливши обличчя руками.

їй довелось скоритися. Що їй було робити? Але з того дня, як вона вигнала з своєї кімнати дочку, що вернулася, вигнала і відмовилась поцілувати; з того дня, як вона тихо сказала Дю Руа, коли він церемонно вклонився, знову з'явившись перед нею: «Ви найпідліший з усіх, кого я знаю; ніколи не озивайтесь до мене, бо я не відповідатиму вам», — з того дня все життя стало для неї суцільною, нестерпною мукою. Вона зненавиділа Сюзанну гострою ненавистю, що складалася з безнадійної пристрасті й болісних ревнощів, дивних ревнощів матері й коханки, — потайних, лютих, пекучих, немов роз’ятрена рана.

І от тепер єпископ вінчає їх — її дочку та її коханця — вінчає в церкві, перед двома тисячами людей і перед нею!

І вона нічого не може сказати. Вона не може перешкодити цьому. Вона не може крикнути: «Але ж він мій, цей чоловік, це мій коханець! Цей шлюб, який ви благословляєте — безчестя!»

Деякі жінки розчулено прошепотіли:

— Як вона зворушена, бідна мати.

Єпископ говорив з пафосом:

«Ви належите до найщасливіших людей на землі, до найбагатших і найшанованіших. Ви, пане, піднеслись своїм хистом над іншими, ви пишете, навчаєте, радите, ведете за собою народ, на вас покладено почесний обов’язок, ви повинні подавати іншим гарний приклад…»

Дю Руа слухав його, сп’янілий від гордощів. Це казав йому — саме йому! — прелат римсько-католицької церкви. І він відчував за спиною цілий натовп, натовп знатних осіб, що прийшли сюди заради нього. Йому здавалось: якась сила підштовхує і підносить його. Він ставав одним із володарів землі — він, син бідних селян із Кантеле.

Він раптом уявив їх в убогому шинку, на горбі над широкою руанською долиною, уявив, як вони, його батько й мати, частують своїх односельців. Він послав їм п’ять тисяч франків, коли одержав спадщину графа де Водрека. Тепер він пошле їм п’ятдесят тисяч, і вони куплять собі невеличкий маєток. Вони будуть задоволені й щасливі.

Єпископ кінчив свою промову. Священик у золотій єпіт-рахилі ввійшов в вівтар. І орган знову почав славити молодих.

Часом це були протяжні звуки, гучні, величні, як хвилі, такі сильні й могутні, що, здавалось, вони ось-ось прорвуть покрівлю й розіллються по синьому небу. Ці тремтливі звуки сповнювали всю церкву, проймали трепетом тіла і душі. Потім раптом вони вщухали, і в повітрі бриніли тонкі, бистрі мелодії, торкаючись вуха, немов легкі подуви вітерця; це були коротенькі граціозні пісеньки, що лунали; як спів пташок, ця чарівна музика враз ширилася, знов набирала грізної сили й повноти, немов піщинка, яка перетворювалась у цілий світ.

Потім над схиленими головами залунали людські голоси.

Співали Ворі і Ландек, солісти Опери. Ладан розливав тонкі пахощі, й у вівтарі відбувалась божественна жертва: Ісус Христос сходив за покликом свого священика на землю, щоб освятити тріумф барона Жоржа Дю Руа.

Любий друг, стоячи навколішках біля Сюзанни, схилив голову. В цю мить він почував себе майже віруючим, майже релігійним, сповненим вдячності до божества, що так ущедрило його, що ставилось до нього так прихильно.

І, не знаючи напевне, до кого саме звертається, він дякував йому за свій успіх.

Коли церемонія скінчилась, Дю Руа підвівся і, подавши руку дружині, пройшов до ризниці. І потяглась нескінченна процесія вітальників. Жорж, не тямлячись від радості, уявляв себе королем, якого віншує народ. Він потискував комусь руки, бурмотів слова, що нічого не значили, відповідав на поздоровлення:

— Щиро дякую…

Раптом він помітив пані де Марель — і спогад про всі поцілунки, про всі їхні пестощі, спогад про її милі витівки, про звук її голосу, про смак її губів пойняв його, і в крові закипіло гостре бажання знову володіти нею. Вона була гарна, елегантна з отим своїм хлоп’ячим виглядом та жвавими очима. Жорж подумав: «Яка це все-таки чудова коханка!»

Вона підійшла, трохи боязко, трохи насторожено, і простягла йому руку. Він узяв її й затримав у своїй руці. Тієї ж миті він відчув обережний поклик цих жіночих пальців, той ніжний потиск, що прощає і знову кличе. І сам він тиснув цю маленьку ручку, мовби говорячи: «Я й досі кохаю тебе, я твій!»

їх очі зустрілись — усміхнені, блискучі, повні кохання. Вона шепнула своїм мелодійним голосом:

— До скорого побачення, пане.

— До скорого побачення, пані,— весело відповів він.

І пані де Марель відійшла.

Інші підходили, підштовхували одне одного. Юрба пливла перед Дю Руа потоком. Нарешті вона порідшала. Останні вітальники зникли.

Жорж знову взяв Сюзанну під руку, щоб вийти із церкви. В ній було повнісінько люду, бо всі посідали на свої місця, щоб побачити, як пройде молоде подружжя.

Він ступав поволі, з гідністю, високо піднісши голову, втупивши очі в осяяний сонцем просвіт дерев. Почув, як перебігає по його тілу трепет, той холодний трепет, що його дає безмежне щастя. Він не помічав нікого. Він думав тільки про себе.

Підійшовши до порога, він побачив густий натовп, темний, галасливий натовп, що зібрався тут для нього — для Жоржа Дю Руа. Весь Париж із заздрістю дивився на нього.

Потім, підвівши очі, він угледів там, за площею Згоди, Палату депутатів. І йому здалося, що зараз він одним стрибком переплигне від церкви Магдаліни до дверей Бурбонського палацу.

Він поволі спускався високими сходами між двома рядами глядачів. Але він не бачив їх; його думка линула тепер назад, і перед його засліпленими ясним сонцем очима плив образ пані де Марель, яка поправляла перед дзеркалом свої кучері,— бо в ліжку вони завжди розвивалися у неї на скронях.

Монт-Оріоль

Частина перша

I

Перші відвідувачі лікарні вже прийняли ванну й повагом гуляли парами та поодинці під розлогими деревами понад струмком, що збігав з анвальських пагорбів.

Інші ще тільки приходили з села, поспішаючи до купалень. Містилися ті купальні в двоповерховому будинку, на першому поверсі якого були теплі ванни, а на другому — казино, кафе та більярдна.

Коли доктор Бонфій відкрив у анвальських нетрях велике джерело, назване від його імені «Джерелом Бонфія», кілька місцевих та околишніх землевласників, несміливих гендлярів, надумали поставити тут, серед мальовничої Овернської долини, дикої, а проте веселої, порослої крислатими горіхами та каштанами, просторий будинок, призначений і для лікування, й для розваг; унизу в ньому продавали мінеральну воду, душ та ванни, а вгорі — пиво, лікери та музику.

Обабіч струмка відгородили частину яру і, зробивши парк, без якого не обходиться жоден курорт, проклали три алеї — одну майже пряму і дві покручені, від головного джерела відвели воду і тепер вона вирувала в бетонованій водоймі під солом’яним дахом у кінці першої алеї; доглядала ту водойму незворушно спокійна жінка, яку всі звали просто Марією. Ця тиха овернка, завжди в сліпучо-білому чепчику і широкому, чистому фартусі, що майже зовсім закривав її робочу сукню, неквапно підводилася. Упізнавши, хто йде, знаходила в заскленій шафці-вертушці його склянку і цинковим кухликом на довгій дерев’яній ручці акуратно наливала в неї воду.

Той сумовито посміхався, пив, віддавав склянку, казав: «Дякую, Маріє», — і, повернувшись, йшов собі. А Марія знову сідала на свій стілець і ждала наступного відвідувача. *

А втім, їх було небагато. Анвальський курорт був відкритий для хворих тільки шостий рік, але й тепер їх приїжджало, мабуть, не більше, ніж на початку першого року. Збиралося чоловік п’ятдесят, яких особливо приваблювала краса того краю, чарівність сільця, що потопало серед величезних дерев з товстими покрученими стовбурами, й уславлені міжгір’я в глибині цієї незвичайної долини, що виходила одним кінцем на широку Овернську рівнину, а другим упиралась у високий хребет, на якому стирчали вершини згаслих вулканів; там долина обривалася в дикій величній ущелині, де видніють обвалені або загрозливо навислі шпилясті скелі, де біжить потік, вируючи між велетенськими брилами і розливаючись перед кожною з них маленьким озерцем.

Цей курорт, як і всі курорти з мінеральними водами, почав діяти після того, як появилася рекламна брошурка, в якій лікар Бонфій описав своє джерело. Починав він з того, що в урочистому і сентиментальному стилі вихваляв альпійську красоту краю. Епітети вживав тільки вишукані, пишні, ефектні, але пустопорожні. Всі околиці у нього були мальовничі, з безліччю грандіозних краєвидів та чарівно-інтимних куточків. Усі найближчі місця для прогулянок вирізнялися надзвичайною своєрідністю, що неодмінно захоплюватиме художників і туристів. Потім він зненацька без будь-якого переходу перескакував на цілющі властивості джерела Бонфія, в якому є різні солі, сода, вуглекислий газ, сполуки заліза і літію тощо, і тому воно придатне для лікування геть усіх недуг. А втім, він тут же перелічив їх у розділі: «Хронічні та гострі захворювання, які спеціально ліковано в Анвалі»; список цих хвороб був довгий, різноманітний, втішний для всіх хворих. Брошура закінчувалась корисними практичними відомостями — про ціни на помешкання, харчі, готелі. Бо одночасно з казино-водолікарнею у долині появилися три готелі: новенький «Сплендід-готель», збудований на схилі долини над купальнями, готель «Теплі води» — колишній постоялий двір, наново потинькований, та готель «Відайе», для якого просто купили три сусідні будинки і з’єднали їх в один, попробивавши стіни.

Потім якось уранці тут не знати звідки несподівано з’явились два нові лікарі; на мінеральних водах вони мов з джерела виходять, як ті газові бульки. Це були доктор Онора, овернець, і доктор Латон з Парижа. Між Латоном та Бонфієм одразу ж спалахнула люта ворожнеча, а Онора, охайний, чисто поголений товстун, поступливий, завжди з усмішкою, подавав праву руку першому, ліву — другому і жив у злагоді з обома. Але господарем становища був доктор Бонфій — він мав титул інспектора вод і головного лікаря водолікарні анвальського курорту.

Це звання було його силою, а водолікарня — другим домом. Там він проводив цілі дні і, як казали, навіть ночі. Зовсім близенько в селі у нього був власний будинок, і Бонфій щоранку по сто раз ходив звідти до свого кабінету у водолікарні, праворуч при вході до коридора. Засівши в ньому, мов павук у павутинні, він стежив за хворими, поглядаючи на своїх суворим оком, а на чужих — лихим. Владно, мов капітан у морі, розпитував кожного, наганяв жах на новачків, або ж викликав у них усмішку.

Одного дня, коли він прямував до лікарні, йдучи так швидко, що широкі поли старого сюртука розвівалися, мов крила, його раптом спинив оклик:

— Докторе!

Бонфій обернувся. На його худому обличчі, поораному некрасивими глибокими зморшками, які видавалися чорними, зарослому сивуватою, вряди-годи стриженою бородою і від того наче брудному, розлилася силувана усмішка, й він зняв шовковий, геть потертий, засмальцьований, весь у плямах циліндр, який прикривав довге, чорне, з сивиною волосся, неначе присипане перцем і сіллю — «перцем і сміттям», як казав його суперник лікар Латон. Потім ступив крок уперед, вклонився й пробурмотів:

— Добридень, пане маркіз, як ви себе почуваєте сьогодні?

Маркіз де Равенель, маленький, вишукано одягнений чоловік, подав лікареві руку й відповів:

— Прекрасно, докторе, прекрасно, чи принаймні непогано. Поперек мене ще мучить, але загалом мені краще, набагато краще, а я ж іще тільки десять ванн прийняв. Торік мені полегшало тільки на шістнадцятій, пам’ятаєте?

— Аякже, чудово пам’ятаю.

— Та я не це хотів вам сказати. Сьогодні вранці приїхала моя дочка, і я хочу поговорити з вами передусім про неї, бо мій зять, пан Андермат, Вільям Андермат, банкір…

— Так, я знаю.

— У мого зятя є рекомендаційний лист до доктора Латона. А я вірю тільки вам і дуже прошу вас зайдіть, будьте ласкаві, до готелю, перш ніж… ну, ви розумієте… * Я вважав за краще сказати вам про це одверто… Ви зараз незайняті?

Лікар Бонфій, дуже схвильований, дуже занепокоєний, надів капелюха. І одразу ж відповів:

— Так, я вільний. Хочете, щоб я пішов з вами?

— Ну, звісно.

І, повернувши від лікарні, вони швидко пішли вгору крученою алеєю, яка вела до брами «Сплендід-готелю», збудованого на схилі гори, щоб приїжджі могли милуватися краєвидом.

На другому поверсі готелю зайшли до вітальні, суміжної з кімнатами сімей Равенеля та Андермата. Маркіз лишив лікаря самого, а сам пішов по дочку.

Дуже скоро повернувся разом з нею. То була молода білява жінка, маленька, бліда, дуже гарна; риси її обличчя здавались дитячими, але сині очі дивилися сміливо й пильно, і цей рішучий погляд надавав крихітній, тендітній істоті чарівної твердості і своєрідності. Нічого серйозного у неї не було — кволість, сум, безпричинні сльози, приступи незбагненного гніву, одним словом, недокрів’я. Головне, їй хотілося мати дитину, якої вона марно сподівалася два роки свого подружнього життя.

Доктор Бонфій запевняв, що анвальські води вельми ефективні, і тут же заходився писати, що і як треба приймати.

Його приписи мали страшний вигляд обвинувального акта.

На великому білому аркуші шкільного паперу вони шикувалися численними параграфами по два-три рядки кожен, написані стрімким почерком з настовбурченими, подібними до гострого паліччя, літерами.

Мікстури, пілюлі, порошки, які треба було приймати натщесерце, вранці, опівдні, або ввечері, грізно йшли одне за одним.

Здавалося, там було сказано: «Зважаючи на те, що п. X хворіє на хронічну, невигойну й смертельну недугу, йому приймати:

1. Хінін-сульфат, від якого він оглухне і втратить пам’ять;

2. Бромистий калій, що зіпсує йому шлунок, ослабить усі здібності, вкриє шкіру прищами і наповнить видох смородом;

3. Йодистий калій, який, висушивши всі секреційні залози, не виключаючи й мізкових, скоро зробить з нього немічного, недоумка;

4. Саліциловий натр, лікувальні якості якого ще не вивчено, але який, очевидно, викличе наглу смерть хворого.

І водночас:

Хлораль, що призводить до божевілля, беладонну, яка вражає зір, всілякі рослинні витяжки і мінеральні сполуки, що псують кров, руйнують органи, роз’їдають кістки і вбивають тих, кого помилувала хвороба».

Він писав довго, з одного і другого боку аркуша, потім підписався, немов суддя під смертним вироком.

Молода жінка сиділа навпроти, дивилась на нього, і куточки її уст здригалися від стримуваного сміху.

Коли Боафій, глибоко вклонившись, вийшов, вона взяла густо поцяткований чорнилом аркуш, зім’яла його, кинула в камін і сказала, давши, нарешті, волю своєму сміхові:

— Ох тату, де ти викопав цього допотопного типа? Та це ж якийсь лахмітник! О!.. Це тільки ти можеш — знайти лікаря з дореволюційних часів!.. О! Який він смішний… і брудний… атож… брудний… мабуть, замазурив мою ручку, якою писав…

Відчинилися двері, почувся голос пана Андермата: Заходьте, докторе». І ввійшов лікар Латон. Стрункий, худорлявий, пристойний, невизначеного віку, елегантно одягнений, з шовковим циліндром у руці — такі циліндри носили майже всі лікарі овернських курортів — цей паризький лікар, безбородий і безвусий, скидався на актора, що відпочиває на дачі.

Маркіз, зніяковівши, не знав, що казати й робити, а дочка його вдавала, ніби кашляє в хусточку, аби не засміятися в обличчя новому гостеві. Потім жестом запросила його сідати, і Латон, невимушено вклонившись, сів. Пан Андермат, що прийшов із ним, докладно розповів йому про стан своєї дружини, про її недуги й усі симптоми їх, виклав думку паризьких лікарів, з якими вони радились, і свою власну думку, що спиралась на особливі міркування, висловлені спеціальними термінами.

Це був ще зовсім молодий чоловік, єврей, неабиякий ділок. Він займався всякими справами і в усьому виявляв дивовижну гнучкість розуму, кмітливість і влучність думки. Низенький, лисий, опецькуватий, схожий на пухляве немовля, з товстими руками і короткими ногами, він мав аж надто свіжий, але не зовсім здоровий вигляд і говорив навдивовижу легко.

З дочкою маркіза де Равенеля він одружився, щоб поширити свої спекуляції на ті кола, до яких він не належав. До того ж маркіз мав близько тридцяти тисяч франків прибутку і тільки двох дітей; але Андермат, якому на час одруження було щонайбільше тридцять років, мав уже п’ять чи шість мільйонів, а вклав у різні починання, стільки, що мав одержати ще мільйонів десять — дванадцять. Маркіз де Равенель, людина безхарактерна, нерішуча і нестійка, спочатку з гнівом відкинув освідчення Андерма-та, обурюючись від самої думки про те, щоб його дочка вийшла за іудея; але згодом, після шестимісячного опору, поступився під тиском купи золота, тільки поставив умову, щоб діти виховувались у католицькій вірі.

Але дітей не було. І тоді маркіз, який уже два роки приїздив на анвальські води й був дуже задоволений, згадав, що брошура лікаря Бонфія обіцяла лікування й від безплідності.

Отож він викликав свою дочку, з якою приїхав і зять, аби влаштувати її і передати, за порадою паризького лікаря, під догляд доктора Латона. Андермат одразу ж розшукав його, і ось тепер старанно перелічував ознаки недуг своєї дружини. А на закінчення сказав, як мучиться він од того, що не збувається його надія стати батьком.

Доктор Латон дав йому можливість договорити до кінця, а потім звернувся до молодої жінки:

— Ви нічого не додасте, пані?

Вона серйозно відповіла:

— Ні, добродію, нічого.

Він сказав:

— Тоді, будьте ласкаві, зніміть свою дорожню сукню та корсет і надіньте звичайний білий пеньюар, зовсім білий.

Жінка здивувалась, і Латон жваво пояснив свою систему:

— Боже мій, пані, це дуже просто. Колись думали, що всі хвороби — від зіпсованої крові чи якоїсь органічної вади; а тепер ми вважаємо, що в багатьох випадках, особливо таких, як у вас, оті невиразні недуги, що мучать людину, і серйозніші, навіть дуже серйозні, смертельні, можуть виникати тільки тому, що якийсь орган з якихось причин, — а їх легко встановити — розвивається ненормально, на шкоду сусіднім, порушує гармонію та рівновагу в людському тілі, змінює або затримує його функції, перериває діяльність усіх інших органів.

Здуття шлунка буває достатньо, щоб припустити недугу серця, яке не може вільно стискатись і через те починає битися бурхливо, неправильно, часом навіть з перебоями. Розширення печінки або деяких залоз може спричинитися до таких пошкоджень, що їх не вельми спостережливі лікарі приписують безлічі сторонніх причин.

Отож найперше ми повинні встановити, чи всі органи у хворого мають нормальний розмір, і чи всі вони на своєму місці, бо якась дрібниця може підірвати здоров’я людини. Тому, з вашого дозволу, пані, я ретельно огляну вас і позначу на вашому пеньюарі межі, розміри та розміщення ваших органів.

Поклавши циліндра на стілець, Латон говорив з видимим задоволенням. Широкий рот його при тому утворював на поголених щоках дві глибокі зморшки, що надавали лікареві вигляду якогось духівника.

Андермат був захоплений.

— От, от! — вигукнув він. — Це чудово, дуже дотепно, дуже по-новому, дуже сучасно.

«Дуже сучасно» в його устах було найвищою похвалою.

Молода жінка, яку все це дуже розсмішило, підвелась і пішла до своєї кімнати; за кілька хвилин вона повернулася в білому пеньюарі.

Лікар велів їй лягти на канапу, і, діставши з кишені олівця, що писав чорним, червоним та синім, заходився вислухувати й вистукувати свою нову пацієнтку, позначаючи кожне своє спостереження кольоровими рисками на пеньюарі.

За чверть години такої роботи її пеньюар став схожий на географічну карту, де були позначені суходоли, моря, миси, річки, держави та міста і всі їхні назви, бо над кожною демаркаційною лінією лікар писав двоє-троє латинських слів, зрозумілих тільки йому самому.

Вислухавши у пані Андермат всі внутрішні шуми, всі глухі й гучні авуки, які виникали, коли він то в одному, то в іншому місці простукував її, Латон витягнув поділений за алфавітом нотатник у червоній шкіряній оправі з золотим обідком і зазирнув у табличку, розгорнув книжечку і записав: «Огляд 6347. Пані А… 21 рік».

Потім він знову почав розглядати свої різноколірні позначки на пеньюарі і, розшифровуючи, як єгиптолог ієрогліфи, переніс їх до записника.

Скінчивши, заявив:

— Нічого небезпечного, все в нормі, якщо не брати до уваги маленького, зовсім маленького відхилення, що зникне після тридцяти вуглекислих ванн. Крім того, щоранку, до обіду, ви питимете по півсклянки води. Більше нічого. За чотири-п’ять днів я навідаюсь до вас.

Потім він підвівся, попрощався і вийшов так швидко, що всі здивувалися. То була його манера — так раптово виходити, його шик, оригінальність. Латон вважав, що це вельми гарний тон, і був певен, що справляє цим сильне враження на хворих.

Пані Андермат підбігла до дзеркала, глянула і зайшлася дзвінким дитячим сміхом:

— Ох, які ж вони кумедні, які смішні! Скажіть, може, тут є ще один? Я хочу негайно його бачити! Віль, піди до нього! Певно ж, тут є ще й третій, я хочу його бачити.

Чоловік здивовано спитав її:

— Як це третій, чому третій?

Маркіз мусив пояснити, перепрошуючи, бо він побоювався зятя. Він розповів, що доктор Бонфій прийшов до нього, а він привів його до Христіани, щоб знати його думку, бо дуже довіряє цьому досвідченому старому лікареві, який тут народився і сам відкрив це джерело.

Андермат, знизавши плечима, сказав, що його дружину лікуватиме тільки доктор Латон; це збентежило маркіза, і він почав міркувати, як залагодити справу, не прогнівавши свого дражливого лікаря.

Христіана спитала:

— Гонтран тут?

То був її брат.

Батько відповів:

— Так, уже чотири дні як приїхав із своїм приятелем, Полем Бретіньї, про якого часто згадував. Вони разом подорожують по Оверні. Побували вже на Мон-Дорі і в Ла Бурбулі, а наприкінці того тижня вирушать далі до Кан-талю.

Потім він спитав дочку, чи не хоче вона до сніданку відпочити після ночі, проведеної в поїзді, але Христіана сказала, що чудово виспалась у спальному вагоні і тепер тільки переодягнеться — на це їй досить однієї години, а потім вона хоче оглянути село і водолікарню.

Батько та чоловік пішли в свої кімнати, чекаючи, поки молода жінка збереться.

Незабаром вона їх покликала, і всі троє разом вийшли з готелю. Христіану відразу ж зачарувало село, що розкинулось серед лісу, в цій глибокій улоговині, неначе замкнуте з усіх сторін високими, як ті гори, каштанами. Ці чотирьохсотлітні велетні височіли скрізь — перед ворітьми, на подвір’ях, по вулицях; і всюди були фонтани — стоїть собі чорний камінь, у ньому дірочка, а з тої дірочки прозорою цівкою б’є вода і дугою падає в жолоб. Гострий запах зелені і стаєнь стояв під крислатими деревами;

овернки повагом ходили по вулицях або стояла біля своїх хат, і, заткнувши за пояс кужіль з чорною вовною, проворно пряли. На них були короткі спідниці, з-під яких виглядали худі ноги в синіх панчохах, корсажі з шлейками, полотняні сорочки з широкими рукавами, з яких виступали жилаві, сухі, кощаві руки.

Зненацька десь поблизу почулась якась чудна, деренчлива музика. Здавалось, що то хрипко звучить стара, розбита катеринка.

Христіана скрикнула:

— Що це таке?

Батько засміявся.

— Оркестр у казино. їх там четверо, а стільки гамору.

І підвів її до червоної, наліпленої настіні якоїсь ферми

афіші, де чорними літерами оповіщалося:

АНВАЛЬСЬКЕ КАЗИНО

Субота, 6 липня Директор пан Петрюс Мартель з Одеона

Великий концерт під диригуванням маестро Сен-Ландрі (друга премія Консерваторії). Партію рояля виконує пан Жавель (перша премія Консерваторії).

Флейта — пан Нуаро (лауреат Консерваторії).

Контрабас — пан Нікорді, лауреат Брюссельської королівської Академії.

Після концерту велика вистава ЗАБЛУДИЛИСЯ В ЛІСІ Комедія на одну дію пана Пуантійє Дійові особи:

П’єр де Лапуант — пан Петрюс Мартель з Одеона.

Оскар Левейє— пан Птінівель з Водевіля.

Жан — пан Лапальм. з Великого театру в Бордо.

Філіппіна — панна Одлен з Одеона.

Оркестром під час вистави керуватиме теж маестро Сен-Ландрі.

Христіана читала вголос, сміялася, дивувалась.

Батько сказав:

— О, вони тебе потішать. Ходімо подивимось на них.

Вони звернули праворуч і зайшли в парк. Курортники поважно, не поспішаючи, гуляли по трьох алеях, підходили до джерела, пили воду і йшли собі. Деякі сиділи на лавочках, щось малюючи на піску ціпком або парасолькою. Вони зовсім не розмовляли, здавалося, не думали ні про що, були якісь ледь живі, сонні, паралізовані курортною нудьгою. Тільки чудернацькі звуки оркестру лунали в ніжному і тихому повітрі; з’явившись невідомо як і звідки, вони линули попід густим листям і ніби приводили в рух ці похмурі постаті.

— Христіано! — гукнув хтось.

Пані Андермат обернулась і побачила брата. Він підбіг, поцілував її, потиснув руку Андерматові і, взявши сестру під руку, повів уперед, лишивши батька з зятем позаду.

Розговорилися. Брат Христіани — високий, елегантний хлопець, сміхотливий, як і сестра, жвавий, як батько, був байдужий до всього на світі, але завжди заклопотаний однією думкою: де б дістати тисячу франків.

— Я думав, ти спиш, — казав він, — а то прийшов би тебе поцілувати. А тут ще Поль повів мене вранці до Турноельського замку.

— Що це за Поль? Ага, твій приятель!

— Поль Бретіньї. Ах, ти ж не знаєш його. Зараз він приймає ванну.

— Він хворий?

— Ні. А проте лікується. Недавно він був закоханий.

— І тому приймає вуглекислі — так, здається, їх називають? — ванни, щоб видужати?

— Авжеж. Робить усе, що я скажу. О, він дістав таку глибоку рану. Це хлопець надзвичайний, просто несамовитий! Мало не вмер. І її хотів убити. Вона актриса, відома актриса. До нестями любив її. А вона, ясна річ, зраджувала його. Була жахлива драма. От я й забрав його сюди. Тепер він почуває себе вже краще, але все ще думає про неї.

Сестра, слухаючи його, посміхалась, а потім, споважнівши, сказала:

— Цікаво було б його побачити.

Одначе для неї слово «любов» мало що важило. Іноді Христіана думала про любов, як бідна жінка, живучи в злиднях, думає про перлове намисто чи діамантову діадему, на мить запалюючись бажанням мати таку доступну для інших, але недосяжну для неї річ. Уявляла собі любов, як у тих кількох романах, що прочитала на дозвіллі, але не надавала їй великого значення. Вона мало про що мріяла, бо вродилася з щасливою, спокійною, невибагливою душею; і хоч уже два з половиною роки як одружилась, а все ще не збудилася від того сну, в якому перебувають молоді наївні дівчата, від сну серця, думки і почуття, що триває у деяких жінок до самої смерті. Життя видавалось їй простим і приємним, вона не бачила в ньому нічого складного, не шукала якогось сенсу чи мети. Жила собі, спала, зі смаком одягалася, сміялась, була вдоволена. Чого ж іще жадати?

Коли її познайомили з Андерматом, як можливим нареченим, вона спочатку відмовила, по-дитячому обурившись від самої думки про те, щоб стати дружиною єврея. Батько та брат, поділяючи її відразу, відповіли так само, як і вона, — категоричною відмовою. Андермат зник, неначе згинув, але десь через три місяці він позичив Гонтранові понад дванадцять тисяч франків. Що ж до маркіза, то він починав змінювати свою думку з інших причин. Маркіз поступався завжди, коли наполягали, — з егоїстичної любові до спокою. Дочка говорила про нього: «О, у тата все в голові переплуталось!» — і то була правда. Він не мав ні сталих поглядів, ні вірувань, були тільки захопленім, які щомиті мінялися. Часом він у скороминучому поетичному екстазі переймався давніми традиціями свого роду і жадав короля, але короля мудрого, ліберального, освіченого, який би йшов пліч-о-пліч із своїм віком; а то, начитавшись творів Мішле ^[19] чи якогось іншого мислителя-демократа, палко відстоював рівність людей, нові ідеї, твердив, що слід винагородити бідних, гноблених, і стражденних. Під впливом хвилинного настрою, міг вірити в усе що завгодно, й коли його давня приятелька, пані Ікардон, що мала зв’язки з багатьма євреями, захотіла одружити Христіану з Андерматом, вона чудово знала, як і чим його переконати, умовити.

Пані Ікардон довела, що для євреїв, пригноблених так само, як був пригноблений французький народ перед революцією, настав час розплати, і тепер вони гнобитимуть інших силою золота. Маркіз не був релігійний, але вважав, що ідея Бога — то наче закон, вона може стримувати боягузів краще, ніж проста ідея справедливості, і ставився до різних догм з шанобливою байдужістю, однаково щиро поважаючи Конфуція, Магомета й Ісуса Христа. І те, що Ісуса Христа розп’яли на хресті, він розцінював не як прадавній гріх, а як грубу політичну помилку. І досить було кількох тижнів, щоб збудити в ньому захоплення прихованою, невпинною, всесильною діяльністю повсюди гнаних євреїв. Він раптом іншими очима глянув на їхню блискучу перемогу, і визнав її справедливою винагородою за довголітнє приниження. Побачив, що вони панують над королями — володарями народів, підтримують або валять трони, можуть призвести до загибелі цілу націю, мов якогось виноторговця, гордо поглядають на принижених царів, кидаючи своє нечисте золото в напіврозкриті скарбниці найправовірніших католицьких монархів, які віддя-чуть їм аристократичними титулами та залізничними концесіями.

І він погодився на шлюб Вільяма Андермата з Христіа-ною де Равенель.

Піддавшись непомітному впливу пані Ікардон — вона була приятелькою маркізи, а після її смерті стала задушевною порадницею дочки, відчуваючи до того ж натиск батька і байдужість брата, Христіана теж погодилась вийти за цього багатого товстуна, який не був потворний, але зовсім їй не подобався, — так само, як погодилася б провести літо десь у неприємній для неї місцевості.

Тепер вона вважала, що він добрий, уважний, досить розумний, милий у подружньому житті, але часто глузувала з нього разом з невдячним Гонтраном.

Брат сказав їй:

— Твій чоловік став такий рожевий і лисий, як ніколи. Схожий на хвору квітку чи на поголене молочне порося. Звідки у нього такі кольори?

— Я тут ні при чому, запевняю тебе, — відповіла Христіана. — Інколи мені самій кортить наліпити його на коробку з цукерками.

Вони вже підходили до купальні.

З обох боків дверей, прихилившись спиною до стінки і курячи люльки, сиділи двоє чоловіків.

Гонтран сказав:

— Глянь, які цікаві типи! Подивись он на того, що праворуч, горбаня у грецькій шапочці! Це Прентан, колись він був тюремником у Ріомі, а тепер наглядач, мало не директор анвальської водолікарні. Для нього ніщо не змінилося, командує хворими, як колись арештантами. Люди, що приймають ванни, — такі самі в’язні, ванни — камери, зал для душів — карцер, а те місце, де доктор Бонфій з допомогою зонда Барадюка робить промиваніш шлунка, — таємна катівня. З чоловіками він не вітається, бо вважає, що всі засуджені істоти, варті лише зневаги. До жінок ставиться з більшою повагою і з деяким подивом, бо в ріомській в'язниці жінок не було. То суто чоловічий притулок, і Прентан ще й досі не звик розмовляти з особами прекрасної статі. А той другий — касир. Я попрошу його записати твоє прізвище, зараз побачиш що буде.

І Гонтран, звернувшись до чоловіка, що сидів ліворуч, повільно, виразно промовив:

— Пане Семінуа, це моя сестра, пані Андермат. Вона хоче записатися на дванадцять ванн.

Касир — височенний, худющий, дуже бідно одягнений — підвівся, зайшов до свого службового приміщення, закапелка навпроти кабінету головного лікаря, розгорнув книгу і спитав:

— Як прізвище?

— Андермат.

— Як?

— Андермат.

— А по літерах як?

— А-н-д-е-р-м-а-т.

— Прекрасно.

І повільно записав. Коли кінчив, Гонтран попросив:

— Будьте ласкаві, прочитайте, як ви записали сестрине прізвище!

— Прошу, добродію. Пані Антерпат.

Христіана, сміючись до сліз, розплатилася, потім спитала:

— А що це за гамір там, угорі?

Гонтран узяв її під руку:

— Ходім побачимо.

На сходах чути було розлючені голоси. Гонтран і Христіана зійшли нагору, відчинили двері й побачили велику кімнату з більярдом посередині. Два чоловіки без піджаків, з киями в руках, стояли з різних боків більярда і сердито сварилися.

— Вісімнадцять.

— Сімнадцять.

— А я вам кажу, що в мене вісімнадцять.

— Неправда, тільки сімнадцять.

Це директор казино, пан Петрюс Мартель з Одеона, грав як звичайно, з коміком, паном Лапальмом з Великого театру в Бордо.

Петрюс Мартель, у якого під сорочкою над штаньми, що не знати на чому трималися, коливалось величезне, м’яке черево, довгий час був мандрівним комедіантом, а тепер оселився в Анвалі і, ставши директором казино, проводив свої дні, попиваючи трунки, призначені для курортників. У нього були офіцерські пишні вуса, які він з ранку до вечора мочив у пивній піні й липких лікерах; а ще він до нестями захоплювався більярдом, передавши це захоплення старому комікові, що став його неодмінним компаньйоном.

Тільки прокинувшись, вони одразу ж починали грати, сварилися, погрожували один одному, стирали записи і починали нову партію; квапливо снідали й негайно поверталися, не допускаючи, щоб якісь інші два гравці зайняли їхні місця біля зеленого сукна.

Зрештою вони розігнали всіх і не нарікали на життя, хоча наприкінці сезону Петрюса Марте ля ждало банкрутство.

Стомлена касирка з ранку до вечора спостерігала цю вічну партію, з ранку до вечора слухала нескінченні суперечки і з ранку до вечора подавала двом невтомним гравцям кухлі та чарки.

Гонтран повів сестру назад:

— Ходімо в парк. Там не так душно.

За будинком водолікарні вони побачили китайську альтанку, в якій грав оркестр.

Білявий молодик, завзято грав на скрипці, і водночас диригував: махаючи головою, над якою метлялося в такт довге волосся, то згинаючись усім своїм тулубом, то випростуючись, хитаючись праворуч і ліворуч, мов диригентська паличка, він керував трьома незвичайними музикантами, що сиділи напроти нього. То був маестро Сен-Ландрі.

Він та його помічники — піаніст, для якого щоранку викочували на коліщатках інструмент з вестибюля лікарні до альтанки, здоровенний флейтист, що смоктав, наче сірника, флейту, і ніби лоскотав її, товстими, пухлими пальцями, перебираючи клапани, та ще схожий на сухотника контрабасист, — не шкодуючи сили, майстерно відтворювали звуки зіпсованої шарманки, які вразили Христі-ану в селі.

Коли вона спинилась, щоб подивитися на них, якийсь добродій привітався з її братом.

— Добридень, любий графе.

— Добридень, докторе.

І Гонтран відрекомендував:

— Моя сестра. Пан доктор Онора.

Христіана ледве стримала сміх, побачивши вже третього лікаря.

Онора вклонився їй:

— Сподіваюсь, ви здорові, пані?

— Не зовсім.

Він не розпитував і перевів розмову на інше.

— А знаєте, любий графе, невдовзі ви побачите вельми цікаве видовище.

— Що саме, докторе?

— Старий Оріоль збирається висадити в повітря свою скелю. Ах, вам це нічого не говорить, а для нас це велика подія.

І він пояснив, у чому річ.

Дядечко Оріоль, найбагатший в усьому краї селянин — відомо було, що він має п’ятдесят тисяч франків прибутку — володів усіма виноградниками біля анвальського міжгір’я, де починається рівнина. А найкращі його виноградники були на горі, точніше, великому пагорбі, що височить одразу ж за селом. Посеред одного з тих виноградників, навпроти дороги, за кілька кроків од струмка, стирчав здоровенний камінь, ціла скеля, що заважала обробляти землю і кидала тінь на частину того поля, де вона була.

Вже років десять дядечко Оріоль щотижня заявляв, що висадить у повітря ту скелю, але ніяк не зважувався це зробити.

Щоразу, коли хтось із місцевих хлопців ішов до війська, старий казав йому: «Як приїдеш у відпустку, привези пороху для мого камінця».

І всі солдатики приносили в своїх ранцях трохи краденого пороху для камінця дядька Оріоля. Того пороху у нього зібралося цілий сундук, а скеля все стояла собі на місці.

Та ось уже з тиждень усі бачили, як він довбе камінь разом із своїм сином, здоровилом Жаком, на прізвисько Колос, яке по-овернськи вимовляється «Колош». Сьогодні вранці вони насипали пороху в порожнє черево величезної скелі і замурували отвір, заклавши туди гнота — трута, що продається для курців у тютюновій лавці. Підпалять його о другій годині. А вибухне хвилин через п’ять — десять, бо гніт дуже довгий.

Христіану зацікавила оповідь про вибух — це нагадувало їй, любі її простому серцю, дитячі ігри.

Всі троє дійшли до кінця парку.

— А що там далі? — спитала вона.

— «Край світу», пані,— відповів доктор Онора, — знамените в Оверні міжгір’я, що не має виходу. Це одна з найкрасивіших і найвизначніших місцевих пам’яток.

В цей час позаду них пролунав дзвін.

— О, вже сніданок! — вигукнув Гонтран.

І вони повернули назад. Назустріч їм ішов високий молодий чоловік.

Гонтран сказав:

— Дорога Христіано, дозволь познайомити тебе з паном Полем Бретіньї.— Потім до свого приятеля. — Це моя сестра, любий.

Бретіньї видався їй бридким. У нього було чорне, коротке й пряме волосся, надто круглі очі з якимось мало не жорстоким виразом, велика і зовсім кругла галова, схожа на гарматне ядро, і широкі плечі; весь його вигляд був якийсь дикуватий, незграбний і грубий. Але від його піджака, від білизни і, може, від самої шкіри йшов дуже ніжний, тонкий запах парфумів, не знаний молодій жінці; і вона подумала: «Що це за аромат?»

— Ви приїхали сьогодні вранці, пані? — мовив Бретіньї.

Голос його був глухуватий.

— Так, добродію, — відповіла Христіана.

В цю мить Гонтран помітив маркіза з Андерматом, які махали молодим людям, щоб вони мерщій ішли снідати.

І доктор Онора попрощався з ними, запитавши при тому, чи не підуть вони подивитись на вибух скелі.

Христіана сказала, що піде, і, взявши брата під руку, прошепотіла, тягнучи його до готелю:

— Я голодна, як вовк. Мені буде дуже соромно їсти в присутності твого друга.

II

Сніданок тягнувся довго, як звичайно буває за спільним столом. Христіана нікого тут не знала і розмовляла тільки з батьком та братом. А після сніданку пішла відпочити перед тим, як мали висаджувати в повітря скелю.

Задовго до призначеної години вона вже зібралась і квапила всіх, щоб не спізнитися, не пропустити вибух.

За селом край долини справді здіймався високий пагорб, майже гора, на яку вони вийшли під пекучим сонцем по вузенькій стежці між виноградниками. Опинившись на вершині, молода жінка вражено скрикнула — такий неосяжний простір раптом відкрився у неї перед очима. Внизу лежала безкрая, мов океан, долина. Оповита легким серпанком, голубим і ніжним, ця долина тяглась аж до далеких гір, що ледь проступали на тлі неба за п’ятдесят чи шістдесят кілометрів. А під прозорим, тонким туманом, що стелився над цим простором, видніли міста, села, ліси, великі жовті чотирикутники стиглих хлібів, широченні зелені квадрати луків, фабрики з високими червоними димарями і чорні шпилясті дзвіниці, побудовані з лави давніх вулканів.

— Обернись, — сказав Христіані брат.

Вона обернулась і побачила гору, величезну гору, вкриту буграми і кратерами. Перед нею розкинулась Анвальська улоговина, широка пелена зелені, в якій насилу можна було розгледіти невиразні обриси міжгір’їв. Зарості дерев здіймалися по крутому схилу до першого кряжа, що затуляв собою інші, далекі відроги. Але пагорб стояв якраз там, де кінчалась рівнина й починалися гори, з нього було добре видно пасмо гір, що тягнулося ліворуч, до Клермон-Фера-на, а вдалині, на синьому небі, вирізнялися химерні, наче зрізані верховини, схожі на потворні пухирі: це були погаслі вулкани, мертві вулкани. І вже зовсім унизу, дале-ко-далеко між двома верховинами видніла ще одна, вища і величніша, кругла гора, а на ній — неначе якісь чудернацькі руїни.

То був Пюї-де-Дом, король овернських гір, могутній і незграбний велетень, на голові якого лишилися руїни римського храму, немов корона, покладена на неї великим народом.

Христіана захоплено вигукнула:

— О, як добре мені тут буде!

Вона вже відчувала себе щасливою, тіло й душу її сповнювала та радість життя, коли так легко дихається, коли ти стаєш жвавим і вільним, опинившись раптом у чарівному, немовби створеному для тебе, краї, що манить і веселить зір, у краї, який, здається, чекав на тебе.

Хтось гукнув її:

— Пані Андермат! Пані Андермат!

І Христіана побачила віддалік лікаря Онора, якого легко було пізнати по великому капелюху. Він підбіг і провів усЮ родину на другий, порослий травою, схил горба, до молодого гайка, де вже чекало чоловік тридцять приїжджих та селян.

Крутий косогір спускався звідти до ріомської дороги, обсадженої густими вербами, що похилилися над маленькою річкою; на березі тої річечки, посеред виноградинка, височіла шпиляста кам’яна брила, а біля неї стояли навколішках, немовби молилися, двоє чоловіків. То й була скеля, яку мали висадити в повітря.

Оріолі, батько й син, прив’язували шнур. На дорозі зібралась юрба цікавих, попереду її ворушилася вервечка дітлахів.

Лікар Онора вибрав для Христіани зручне місце, і вона сіла, хвилюючись так, немовби разом із скелею мали висадити в повітря всіх цих людей. Маркіз, Андермат і Поль Бретіньї полягали на траву біля молодої жінки, а Гонтран лишився стояти. Він сказав жартівливим тоном:

— У вас, любий докторе, певно, далеко менше роботи, ніж у ваших колег, які, видно, ніяк не можуть вирвати хоча б годину для цього маленького свята?

Онора добродушно відповів:

— Роботи у мене не менш, як у них, але мої хворі займають у мене менше часу… До того ж, я думаю, що краще розважати своїх пацієнтів, аніж напихати їх ліками.

Лукавий вираз його обличчя дуже сподобався Гонтра-нові.

Надходили і ще цікаві — сусіди по столу: мати й дочка Пай, обидві вдови, батько й дочка Моиекю і маленький товстун, що пихтів, як тріснутий паровий казан — Обрі-Пастер, колишній гірничий інженер, що розбагатів у Росії.

Маркіз приятелював з інженером. Обрі-Пастер ледве сів, обережно й повільно, дуже потішивши своїми рухами Христіану. Гонтран відійшов, — хотів подивитись на інших цікавих, що прийшли, як і він, на пагорок.

Поль Бретіньї показував Христіані Андермат міста й села, що видніли вдалині. То був насамперед Ріом, що вирізнявся на рівнині червоною плямою черепичних дахів; потім Еннеза, Маренг, Лезу та численні села, ледве помітні, неначе маленькі темні цятки на суцільній зеленій скатерті; а де/:ь там далеко, внизу, біля підніжжя Форезьких гір, був Тьер, і Бретіньї старався, щоб Христіана побачила його.

Він з запалом говорив:

— Он дивіться, дивіться прямо туди, куди я показую рукою, прямісінько. Я бачу, я дуже добре бачу.

Вона нічого не бачила, але не дивувалася, що він бачить, його круглі і пильні очі, схожі на очі хижого птаха, здавалося, розрізняли все так, наче він дивився в морський бінокль.

— А перед нами, — вів далі Бретіньї,— посеред рівнини, тече річка Альє, тільки її не побачиш — надто далеко, кілометрів тридцять звідси.

Христіана й не намагалася побачити те, що він показував, бо її увагу й думки приковувала скеля. Ось зараз цей величезний камінь щезне, розлетиться на порох; Христіана відчувала, що її охоплює невиразний жаль, їй було жаль цього каменя, як маленькій дівчинці зламаної іграшки. Він так довго стояв тут, цей камінь, був такий гарний, так добре пасував до краєвиду. В цю мить два чоловіки підвелися і почали лопатами нагортати купу каміння до підніжжя скелі швидкими звичними рухами селян.

Юрба на дорозі все розросталась і присунула вже ближче, щоб краще було видно. Дітлахи обліпили обох Оріолів, бігали й скакали круг них, наче грайливі молоді звірята. З вершини пагорба, де сиділа Христіана, всі ці люди видавалися зовсім маленькими, якимись комахами, розворушеним мурашником. Віддалений гомін долинав сюди, то слабкий, ледь чутний, то гучніший, весь той невиразний гамір — голоси, вигуки, шарудіння натовпу розпорошувався в повітрі, танув, розпливався, мов курява звуків. З села весь час підходили люди і юрба на пагорку теж зростала, вкриваючи схил, навпроти приреченої скелі.

Люди перегукувалися, збирались групками: окремо — сусіди по готелю, окремо — різні прошарки, касти. Найга-мірнішою була група акторів і музикантів, на чолі з директором, Петрюсом Мартелем, який задля такої нагоди одірвався від азартної гри в більярд.

Вусатий актор, насунувши на лоб панаму і накинувши на плечі чорний альпаговий піджак, з-під якого випинало здоровенне черево, обтягнуте білою сорочкою — носити жилет у селі він не вважав за потрібне, — важно пояснював і коментував кожен рух обох Оріолів. Навколо стояли і слухали його підлеглі: комік Лапальм, перший коханець Птінівель та музиканти — маестро Сен-Ландрі, піаніст Жавель, величезний флейтист Нуаро, контрабасист Нікор-ді. А попереду сиділи три жінки, прикрившись трьома — білого, червоного та синього кольору, — парасольками, що яскріли під палючим сонцем, мов чудернацький французький прапор. Той гурток складали молода актриса, панна Одлен, її мати — мати напрокат, як казав Гонтран, — та касирка кафе, яка завжди супроводила їх обох. Добрати парасольки за кольорами національного прапора додумався Петрюс Мартель: побачивши на початку сезону у матері та дочки Одлен синю й білу парасольки, він подарував своїй касирці червону.

Ще одна група поблизу них привертала загальну увагу — восьмеро кухарів та кухарчуків із готелів; господарі ресторанів, змагаючись між собою, старалися справити якнайбільше враження на відвідувачів і вбрали всіх їх — аж до посудників — у білий полотняний одяг. Вони стояли в плоских ковпаках, схожі під промінням сонця на якийсь дивовижний штаб білих уланів і водночас — на кухарську делегацію.

Маркіз запитав у доктора Онора:

— Звідки це стільки народу? Ніколи не подумав би, що в Анвалі так багато люду!

— О, сюди зійшлися звідусіль: з Шатель-Гійона, Тур-ноеля, Рош-Прадьєра, Сент-Іполіта. Адже про цю подію вже давно говорили, та й дядечко Оріоль — місцева знаменитість, людина впливова, багатій і до того ж справжній овернець; він так і лишився селянином, і сам працює в полі, ощадливий, складає гріш до гроша, розумний, думає про своїх дітей, про їхнє майбутнє.

Підійшов Гонтран, збуджений, очі його блищали. Мовив стиха:

— Поль, Поль, ходи сюди, я покажу тобі двох гарненьких дівчаток. Просто чудові, ти побачиш!

Брсгіньї підвів голову й відповів:

— Мені, голубе, й тут дуже добре, так що я — ні з місця.

— Дарма. Вони справді чарівні.

Потім додав голосніше:

— Ось доктор мені скаже, хто вони такі. Дві дівчини років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, наче місцеві, кумедно одягнуті — в чорних шовкових сукнях з вузенькими рукавами, як у черниць, обидві чорняві…

Онора спинив його:

— Ясно. Це дочки дядька Оріоля, справді славні дівчатка; виховувались у клермонських черниць… Прекрасні будуть відданиці. Вони типові, дуже типові для нашої доброї овернської породи; я ж теж овернець, пане маркіз, і я покажу вам цих двох дівчаток.

Гонтран лукаво кинув йому:

— Ви домашній лікар Оріолів, докторе?

Той зрозумів лукавий натяк і відповів просто й весело:

— А то як же, хай йому чорт!

Молодик вів далі:

— Як же вам пощастило здобути довіру цього багатого пацієнта?

— Я приписав йому пити побільше доброго вина.

І лікар розповів деякі подробиці життя Оріолів. Він був їхнім далеким родичем і знає їх давно. Старий, батько, великий дивак, дуже пишався своїм вином; у нього є один виноградник, вино з якого призначається для сім’ї — тільки для сім’ї та гостей. Часом вони доволі легко спорожняють бочки вина з цього заповітного виноградника, а бувають роки, коли для того доводиться докласти великих зусиль.

Тоді десь у травні або червні, побачивши, що випити все вино їм буде трудно, батько починає підохочувати свого здорованя сина Колоса: «Ану ж бо, синку, треба кінчати». І вони з ранку до вечора поглинають літрами червоне вино. Сидячи за столом, старий разів двадцять підливає синові в склянку і поважно промовляє: «Треба ж кінчати». Вино розпалює йому кров і не дає спати. Тож він встає уночі, надіває штани, світить ліхтаря, будить «Колоша», і вони йдуть у погріб, захопивши з буфета окраєць хліба; там прямо з бочки раз у раз наповнюють свої склянки, п’ють і заїдають хлібом, умочивши його в вино. А коли нап’ються так, що вино вже хлюпоче в їхніх животах, батько стукає по гучному дереву бочки — визначає по звуку, чи набагато менше стало в ній вина.

Маркіз запитав:

— Це вони длубаються там, біля скелі?

— Так, так, вони.

Саме в цю мить обидва Оріолі швидко відійшли від начиненого порохом каменя, і вся юрба, що оточувала їх, кинулася врозтіч, як розгромлене військо. Всі бігли в напрямі до Ріома та Анваля і велика скеля, що розділяла виноградник навпіл, тепер самотньо височіла на кам’янистому пагорку, порослому травою, бо земля навколо неї була ще не оброблена.

Юрба на горі, тепер така ж густа, як і внизу, затремтіла від радісного нетерпіння, і гучний голос Петрюса Мартеля оповістив:

— Увага! Гніт уже горить.

Христіана затремтіла в напруженому чеканні. Але доктор прошепотів позаду неї:

— Ну, якщо вони заклали весь той шнур, що купували при мені, то його стане хвилин на десять.

Усі дивилися на камінь; раптом до нього підбіг чорний песик, якась шавка. Він оббіг кругом, понюхав і, певно, вловив якийсь підозрілий запах, бо почав щосили дзявкати, випроставши лапи, витягши хвоста, настовбурчивши шерсть на спині і нашорошивши вуха.

Сміх пробіг по натовпу, жорстокий сміх; сподівались, що собака не втече — не встигне. Потім почали гукати пса, чоловіки свистіли, жбурляли камінці, але вони не долітали, падали напівдорозі. Та песик стояв на тому ж місці і, дивлячись на скелю, шалено гавкав.

Христіану кинуло в дрож. її охопив гнітючий страх від думки, що собачку розірве вибухом; радість молодої жінки зів’яла, їй хотілося піти геть; пошепки, здригаючись від жаху, вона нервово лепетала:

— О Боже мій! О Боже мій! Його вб’є! Я не хочу бачити! Не хочу! Не хочу! Ходімо звідси…

її сусід, Поль Бретіньї, раптом підвівся і, не кажучи ні слова, щосили помчав на своїх довгих ногах униз, до скелі.

Почулися крики, сповнені жаху. В юрбі зчинився переполох, а песик, побачивши, що до нього біжить якийсь високий чоловік, сховався за скелю. Поль погнався за ним; собака перебіг на другий бік, і хвилину чи дві вони бігали навколо каменя, появляючись то з правого боку, то з лівого, ніби граючись у схованки.

Побачивши, нарешті, що собаки йому не впіймати, Бретіньї кинувся вгору по схилу, а песик знову люто загавкав.

Гнівні вигуки зустріли засапаного сміливця, бо люди не прощають тим, хто примусив їх тремтіти від страху. Хрис-тіані захопило дух від хвилювання, серце її несамовито калатало і вона притиснула руки до грудей. Геть розгубившись, молода жінка запитала:

— Вас хоч не поранено?

А Гонтран сердито кричав:

— Він збожеволів, цей осел! Завжди тільки дурниці робить! Я ще не бачив такого йолопа!

Раптом земля здригнулася, здибилася. Оглушливий вибух, підхоплений луною, струснув цілий край, з добру хвилину розлягався у горах, мов гарматні постріли.

Христіана побачила тільки, як посипався камінний град, і високий стовп куряви, здійнявшись угору, осідав на землю.

Одразу ж почулися пронизливі крики, і юрба, що стояла на горі, хвилею ринула вниз. Гурт кухарчуків вистрибом летів з пагорба, випередивши загін комедіантів, на чолі з Петрюсом Мартелем.

Три парасольки — синя, червона й біла — ледве втрималися: лавина мало не знесла їх.

І всі бігли — чоловіки, жінки, селяни, городяни. Падали, підводились і знову бігли, а два людські потоки, щойно відкинуті страхом, тепер знову котились по дорозі назустріч один одному, до місця вибуху, щоб зіткнутися і злитися там.

— Почекаймо трохи, поки вгамується ця цікавість, — мовив маркіз, — а тоді й собі підемо поглянути.

Інженер Обрі-Пастер, який ледве-ледве підвівся, сказав:

— А я піду по стежках назад у село. Мені тут більше нічого робити.

Він потиснув усім руки, вклонився і пішов.

Доктор Онора зник. Зайшла мова про нього. Маркіз дорікнув синові:

— Ти знаєш його тільки три дні, а весь час кепкуєш з нього; зрештою, ти образиш його.

Але Гонтран знизав плечима:

— О, це ж мудрець, славний скептик! Повір мені, він не розсердиться. Коли ми буваємо самі, то й він глузує, висміює всіх і все, починаючи з своїх хворих і тутешніх вод. Я подарую тобі почесний абонемент на купелі, якщо ти колись помітиш, що він розсердився на мої жарти.

Тим часом у долині, на місці розваленої скелі, зчинилося якесь незвичайне сум’яття. Величезна юрба клекотіла, люди штовхалися, галасували, — певно, чимось вражені, схвильовані.

Андермат, як завжди енергійний і цікавий, усе допитувався:

— Що це з ними? Що там сталося?

Гонтран сказав, що піде подивитись, і рушив униз. А Христіану це вже не цікавило, вона думала про свого несамовитого сусіда — коли б шнур був коротший, його ж убило б, розтрощило б камінням, і все тому, що вона злякалася за життя песика. Певно, цей чоловік і справді шалений і гарячий, якщо так безглуздо ризикує собою на догоду незнайомій жінці.

А по дорозі люди видно було вже бігли до села. Маркіз і собі поцікавився:

— Що там з ними?

А Андермат не витримав, теж подався вниз.

Гонтран махав їм з долини, щоб ішли до нього.

Поль Бретіньї сказав:

— Дозвольте, пані, запропонувати вам руку?

Христіана взялася за його руку і відчула, що вона міцна,

ніби залізна, ноги ковзались по нагрітій сонцем траві, і жінка йшла довірливо, мов на поручні, спираючись на руку супутника.

А Гонтран прямував назустріч, кричав:

— Там джерело. Після вибуху забило джерело!

І всі троє влилися в юрбу. Поль і Гонтран, ідучи попереду, розштовхували ліктями цікавих і, не зважаючи на ремство, прокладали дорогу для Христіани та її батька.

Пройшовши серед безладно розкиданого каміння — гострого, побитого, чорного від пороху — вони підступили до ями; там клекотіла брудна вода, стікаючи під ногами цікавих до річки. Андермат був уже тут: спритно пробившись крізь натовп — а спритності, як казав Гонтран, йому не бракувало — стояв і пильно дивився на воду, що била з-під землі і розливалася довкола.

Доктор Онора стояв навпроти, по другий бік ями і теж дивився на воду, неначе знудьговано дивуючись. Андермат сказав йому:

— Треба було б покуштувати, може, це мінеральна вода.

Лікар відповів:

— Певно, що мінеральна. Тут усі води мінеральні. Скоро цих джерел тут буде більше, ніж хворих.

Андермат наполягав:

— Але її неодмінно треба покуштувати.

Лікаря це зовсім не турбувало:

— Треба хоч почекати, поки вона стане чистіша.

Кожному кортіло подивитися. Ті, що стояли позаду,

напирали на передніх, штовхали їх просто в болото. Якась дитина впала в калюжу, почувся сміх.

Оріолі, батько й син, теж стояли тут, зосереджено спостерігаючи цю несподівану оказію, ще не знаючи що й думати. Батько був високий, худорлявий, з кощавим поголеним лицем, суворим лицем селянина; а син ще вищий — справжній велетень, теж худий, був з вусами і скидався трохи на солдата, трохи на виноградаря.

Вода все прибувала, все більше бралася пухирцями і ставала ясніша.

Натовп зненацька заворушився, і з нього вийшов доктор Латон, несучи в руці склянку. Він поспішав — геть спітнів, захекався — і раптом зупинився, неначе остовпів, побачивши свого колегу, доктора Онора, який стояв біля нового джерела, поставивши ногу на край ями, як той генерал, що перший увірвався в захоплену фортецю.

Важко дихаючи, Латон запитав

— Ви куштували її?

— Ні. Жду, коли стане чистіша.

Тоді доктор Латон набрав склянкою води і ковтнув зосереджено й глибокодумно, як дегустатори куштують вино.

— Чудова вода! — сказав, нічим не ризикуючи, і подав склянку суперникові: — Покуштуєте?

Але доктор Онора, який зовсім не любив мінеральних вод, відповів, усміхаючись:

— Дякую! Досить того, що ви оцінили. Я знаю її на смак.

Він знав на смак усі ці води й теж цінив їх, тільки по-своєму. Потім обернувшись до дядечка Оріоля, мовив:

— Вашого винця вона не варта!

Старий був потішений.

Христіані вже набридло дивитись, і їй захотілося піти звідси. Брат і Поль знову проклали їй дорогу крізь натовп. Вона йшла за ними, спираючись батькові на руку. І раптом посковзнулася, мало не впала; глянувши під ноги, побачила, що наступила на закривавлений шматок м’яса, вкритий брудною від липкої грязі чорною шерстю — все, що лишилося од песика, розшматованого вибухом і розтоптаного юрбою.

їй забило дух; вона так розхвилювалася, що не могла утримати сліз, і, витираючи хусточкою очі, шепотіла:

— Бідний песик, бідний песик!

Хотілося нічого більше не чути, мерщій піти звідси, замкнутись у кімнаті. День, що так добре почався, скінчився для неї сумно. Чи не було це поганою прикметою? Її знічене серце шалено калатало.

Вони йшли тепер самі, і позаду раптом побачили циліндр і поли сюртука, що маяли мов чорні крила. То був доктор Бонфій, останнім узнавши про новину, поспішав із склянкою в руці, як і доктор Латон.

Уздрівши маркіза, він спинився.

— Що там таке, пане маркізе? Мені сказали… джерело?.. Мінеральне джерело?..

— Так, любий докторе.

— Багато води?

— Багато.

— А… а… вони вже там?

Гонтран поважно відповів:

— Ну звичайно. Доктор Латон навіть зробив аналіз. Тоді доктор Боифій побіг далі, а Христіана, яку трохи

розважила й потішила його поява, сказала:

— Ні, не піду я в готель, ходімо посидимо в парку. Андермат лишився біля джерела — дивився, як тече вода.

III

Увечері за столом у Сплендід-готелі було гамірно. Всі жваво говорили про скелю, про вибух і джерело. А обідало ж там небагато людей — чоловік двадцять — усі звичайно мовчазні, тихі — хворі, що марно лікувалися вже на всіх відомих водах і тепер шукали щастя на нових курортах. В тому кінці столу, де були Равенелі і Андермати, сиділи ще Монекю — батько, маленький, геть сивий чоловік, і дочка, висока бліда дівчина, яка іноді вставала й виходила, лишивши недоїдену страву; а далі — товстун Обрі-Пастер, колишній інженер, подружжя Шофури — одягнуті в чорне чоловік і жінка, яких можна було щодня побачити в парку, де вони катали в колясці свою дитину-каліку, мати й дочка Пай, обидві вдови, обидві високі, повногруді, крижасті. «От бачите, — казав Гонтран, — вони з’їли своїх чоловіків, і це їм завадило на шлунок». Вони й справді лікувалися від хвороби шлунка.

Далі сидів чоловік з червоним, як цегла, обличчям — пан Рік’є, у якого теж був розлад травлення; за ним — інші безбарвні особи з тих мовчазних курортників, які нечутно заходять до їдальні готелю — жінка попереду, чоловік позаду, — з порога вклоняються всім і несміливо й скромно сідають на свої місця.

Другий край столу був порожній, хоч там стояли тарілки й прибори для майбутніх гостей.

Андермат говорив дуже піднесено. Вдень він розмовляв з доктором Латоном і той між іншим розвивав задуми щодо майбутнього Анваля.

Латон завзято й переконливо вихваляв цілющі властивості анвальської води, багато кращої, ніж шатель-гійонсь-ка, яка за останні два роки стала дуже популярна.

Отже, праворуч від них — Руайя, — ще недавно глухий закуток, а нині відомий курорт, ліворуч — джерело Ша-тель-Гійон, яке теж прославилось останнім часом! А що ж тоді можна зробити з Анваля, якщо вміло взятися!

Звертаючись до інженера, Андермат говорив:

— Так, так, добродію, треба тільки уміло взятися. Тут усе залежить від кмітливості, тактовності, уміння пристосовуватись і сміливості. Щоб створити курорт, треба зробити йому рекламу, а для реклами треба, щоб цим ділом зацікавились паризькі медичні світила. Мені, добродію, завжди щастить, бо в своїх починаннях я завжди шукаю практичний засіб, саме той, що приводить до успіху в кожному окремому вииадку; і поки я його не знайду, то нічого не починаю, жду. Мати воду — цього ще мало, треба, щоб її пили; а щоб її пили, не досить самому кричати в газетах і скрізь, що вона незрівнянна! Треба, щоб про це довірливо сказали люди авторитетні, які мають вплив на тих, хто повинен пити цю воду, на хворих, котрі нам потрібні,— на страшенно довірливу публіку, яка платить за ліки, — треба, щоб про це говорили лікарі. Звертайтесь до суду тільки через адвокатів, — він слухає тільки їх; звертайтесь до хворого тільки через лікарів — він слухає тільки їх.

Маркіз, що дуже захоплювався практичним і здоровим розумом свого зятя, скрикнув:

— Ах, це правда, правда! Ви, голубе, тут єдиний, хто так правильно міркує.

Андермат збуджено вів далі:

— Тут можна розбагатіти. Місцевість чудова, клімат прекрасний; одне тільки турбує мене: чи вистачить нам води? Бо діло зроблене наполовину, нічого не дає! Нам потрібна велика водолікарня, отже, і дуже багато води, щоб ванну могли приймати одночасно чоловік двісті, вода має текти швидко й безупинно; а цих джерел — і нового, й старого вистачить хіба що на п’ятдесят ванн, що б там не казав доктор Латон…

Обрі-Пастер перервав його:

— О, води я вам дам скільки завгодно.

Андермат здивувався:

— Ви?

— Атож, я. Вас це дивує? Зараз поясню. Торік у цей час я теж був тут: анвальські ванни мені дуже помагають. Так от якось уранці, коли я відпочивав у себе в кімнаті, до мене завітав один добродій, такий собі товстун. Голова правління нашого курорту. Він був страшенно стурбований, і ось чому. Джерело Бонфія стало таке маловодне, що боялися, як би воно зовсім не зникло. Знаючи, що я гірничий інженер, він і прийшов спитати, чи не доберу я способу, аби врятувати їхнє діло.

От я й узявся вивчати геологічну структуру місцевості. Ви знаєте, що давно колись тут відбувалися струси, які призвели до всіляких перетурбацій і різного розташування порід.

Мені треба було встановити, звідки йде мінеральна вода, крізь які тріщини, визначити напрям, походження і природу цих тріщин.

Спершу я вельми ретельно оглянув водолікарню й побачив у кутку стару водогінну трубу, нею вже не користувались, і вона була майже зовсім забита вапняковими відкладеннями. Виходить, розчинені у воді солі осідали на стінах труби і скоро забили її. Так само мало статись і з природними каналами, бо під грунтом тут усюди граніт. Отже, джерело Бонфія забилося, та й годі.

Треба було знайти, де це сталося. Всі, звичайно, шукали б вище від того місця, де джерело виходить на поверхню. А я місяць усе ретельно оглядав, досліджував, обмірковував, а тоді почав шукати і знайшов джерело на п’ятдесят метрів нижче. І от чому.

Я вже сказав, що насамперед треба було визначити походження, природу і напрям гранітних тріщин, по яких тече вода. Нетрудно було встановити, що ці тріщини йдуть з долини догори, а не згори в долину, йдуть похило, ніби дах, — певно, долина осіла, потягнувши за собою і нижні передгір’я. Отже, вода тут тече не вниз, а підіймається по щілинах між гранітними шарами вгору. Я знайшов і причину цього несподіваного явища.

Давно колись Лімань — широка, скільки сягає око, рівнина, утворена піщаними та глинистими відкладеннями — лежала на рівні першого гірського плато, але внаслідок геологічної будови свого підгрунтя, осіла, потягнувши за собою, як я вже казав, найближчі передгір’я. І від того гігантського осідання якраз на межі між м’якими породами та гранітом утворилась величезна глиняна загата, глибоченна і непроникна для води.

І ось що ми маємо.

Мінеральна вода появляється в жерлах колишніх вулканів. Та, що тече здалека, по дорозі остигає і виходить на поверхню холодна, як звичайні джерела; а та, що тече з ближчих жерл, б’є з-під землі ще тепла, і її температура різна, — залежно од відстані до підземного вогнища. А ось як вона йде. Спускається глибше й глибше, аж поки не натрапить на німанську глинисту загату. Пробитись крізь неї вода не може і, перебуваючи під великим тиском, шукає собі виходу. Натрапивши на похилі щілини в граніті, вона вривається туди і підіймається на поверхню. Тут знову набирає початкового напрямку й тече далі в долину, як звичайний струмок. Додам іще, що ми не знаємо й сотої частки мінеральних вод цієї долини. Відкриваємо тільки ті, що вибиваються на поверхню. А інші течуть собі по гранітних щілинах і, дійшовши до кінця гранітних каналів, зникають: їх вбирає грубий шар обробленої, вкритої рослинністю землі.

Звідки я роблю такі висновки.

По-перше, щоб мати воду, її треба шукати за нахилом та напрямом гранітних нашарувань.

По-друге, щоб вода не зникла, треба не давати тріщинам закупорюватись вапняковими відкладеннями, а для цього продовбати штучні колодязі й ретельно доглядати їх.

По-третє, щоб перейняти сусідське джерело, треба відвести його воду, зробивши свердловину до тієї ж гранітної тріщини, тільки не вище від виходу джерела, а нижче, і, зрозуміло, до глинястої загати, яка примушує воду підійматись.

З цього погляду відкрите сьогодні джерело б’є в чудовому місці — за якихось кілька метрів од загати. Якщо б хто захотів побудувати нову водолікарню, то це треба робити саме тут.

Коли він кінчив, за столом запала тиша.

Захоплений Андермат сказав тільки:

— Ось що значить заглянути за куліси, — вся таємничість зникає. Ви золота людина, пане Обрі-Пастер.

Крім нього, ще тільки маркіз та Поль Бретіньї зрозуміли, про що йдеться. Гонтран нічого не чув. А інші, розпустивши вуха і дивлячись у рот інженерові, слухали, ошелешені від подиву. Особливо дивувалися мати й дочка Пай — люди вельми побожні, вони побоювались, чи немає чогось противного релігії в такому поясненні явища, посланого від Бога йздійсненого його таємничою волею. Мати сказала:

— Дивні діла твої, Господи.

Жінки, що сиділи посередині, схвально кивнули головами, бо їх теж збентежила почута незрозуміла мова 06-рі-Пастера.

Пан Рік’є, чоловік з цеглистим обличчям, заявив:

— Хай вона тече звідки завгодно, ця анвальська вода, з вулканів чи з місяця, — я ось уже десять днів її п’ю, а ніякої полегкості не відчуваю.

Подружжя Шофур запротестувало — їхня дитина почала ворушити правою ніжкою, чого ні разу не траплялось за всі шість років, відколи її лікують.

Рік’є відказав:

— Це, хай йому чорт, свідчить тільки про те, що в нас різні хвороби, а зовсім не про те, що анвальська вода гоїть шлункові захворювання.

Він, здавалося, лютував у розпачі від цієї нової марної спроби.

Але пан Монекю теж озвався від імені своєї дочки і сказав, що ось уже тиждень, як вона перетравлює їжу і їй уже не доводиться щоразу виходити посеред обіду з-за столу.

А його висока дочка почервоніла, вткнулася носом у тарілку.

Обидві вдови теж почували себе краще.

Почувши це, Рік’є розсердився і різко повернувся до них:

— Це у вас, чи що, хворий шлунок?

Ті відповіли разом:

— Авжеж, пане. Ми не перетравлюємо ніякої їжі.

Рік’є аж підстрибнув на стільці і, затинаючись, сказав:

— Ви… ви… Та на вас тільки глянути… Видно, забагато їсте.

Пай-мати люто відмовила:

— Зате щодо вас, добродію, ніяких сумнівів немає: ваша вдача свідчить про зіпсований шлунок. Недарма кажуть, що люди з добрим травленням завжди привітні.

Стара худюща жінка, імені якої ніхто не знав, зауважила:

— Я думаю, що анвальська вода була б усім на користь, якби наш господар, хоч трохи пам’ятав, що годує хворих. А то, далебі, він дає нам їжу, якої не можна перетравити.

І всі за столом одразу дійшли згоди. Всіх об’єднало обурення проти хазяїна готелю, що подавав лангустів, ковбаси, вугрів з гірчичною підливою, капусту — атож, капусту й сосиски, — найнестравнішу їжу, тим людям, яким лікарі — Бонфій, Латон та Онора — приписували тільки біле, легке і ніжне м’ясо, свіжу городину й молочні страви.

і Рік’є тремтів од гніву:

— Хіба лікарі на курортах не повинні стежити за харчуванням? А вони покладаються в такому важливому ділі на якесь бидло! От нас і частують крутими яйцями, анчоусами та шинкою…

, Монекю перебив його:

— Даруйте, але моя дочка добре перетравлює тільки шинку, яку, до речі, їй і приписали Ма-Русель та Ремюзо.

Рік’є закричав:

— Шинка! Шинка! Та це ж трутизна, добродію!

Стіл одразу ж поділився на два табори: один — за, другий — проти шинки.

 І почалася безконечна, щодня поновлювана дискусія про якості різних страв.

Навіть молоко викликало палкі суперечки: Рік’є сказав, що тільки-но вип’є хоч маленьку склянку, — у нього ж зразу ж починається розлад шлунку.

Тоді Обрі-Пастер, захищаючи свої улюблені страви, сердито відповів:

— Хай йому чорт, добродію, якщо у вас диспепсія, а в мене гастральгія, то ми потребуємо харчування такого ж різного, як окуляри для короткозорих та далекозорих, хоч і в тих, і в тих хворі очі.

І додав:

— А я задихаюсь, коли вип’ю склянку червоного вина, і думаю, що для людини немає нічого шкідливішого за вино. Хто п’є тільки воду, той живе сто років, а ми…

Гонтран обізвався, сміючись:

— Їй-Богу, без вина й без… шлюбу життя видавалося б мені доволі пісним.

Вдови Пай опустили очі. Вони залюбки пили бордоське вино вищого гатунку, без води; а те, що обидві рано овдовіли — дочці було двадцять два роки, а матері щонайбільше сорок — немовби свідчило, що й до чоловіків своїх вони застосовували ту саму методу.

Андермат, звичайно такий балакучий, сидів і замислено мовчав. А тоді зненацька спитав у Гонтрана:

— Ви знаєте, де живуть Оріолі?

— Знаю, мені недавно показали їхній будинок.

— Може, проведете мене до них по обіді?

— Ну звісно. Мені навіть приємно буде піти з вами. Ще раз побачу тих дівчаток.

І відразу ж після обіду вони пішли, а стомлена Христіа-на, маркіз та Поль Бретіньї надумали провести вечір у вітальні.

Було ще зовсім видно; на курортах обідають рано.

Андермат взяв шурина під руку.

— Так от, любий Гонтране, — сказав, — якщо старий не опинатиметься і якщо аналіз дасть те, чого сподівається доктор Латон, то я, мабуть, заведу тут велике діло: курорт. Хочу закласти шикарний курорт!

Він спинився посеред вулиці і взяв свого спутника за вилоги піджака:

— О, ви не знаєте, яка це втіха — діло! Не купецьке чи комерційне, а справді велике наше діло! Так, так, мій любий, для того, хто добре розуміється в ділах, тут поєднується все, що приваблює людей: і політика, і війна, і дипломатія — все, все! Тут завжди треба шукати, знаходити, вигадувати, все розуміти, все передбачати, все комбінувати, на все зважуватись. У наш час великий бій можна дати, тільки воюючи з грішми. Для мене монети по сто су — то наче солдатики в червоних штанях; по двадцять франків — блискучі поручики; стофранкові білети — капітани; тисячофранкові — генерали. І я воюю, хай йому чорт! Воюю з ранку до вечора проти всіх і з усіма. Це й означає жити, жити широко, як ясили колись володарі. Ми — теперішні володарі,— авжеж, справжні і єдині володарі! Погляньте на село, на це вбоге село! Я зроблю з нього місто, білокам’яне місто, з великими готелями, де буде повно людей, з ліфтами, слугами, каретами і юрбою багатіїв, якій слугуватиме юрба бідних; і все це тільки тому, що одного вечора мені захотілось позмагатися з Руайя, що міститься праворуч, з Шатель-Гійоном, розташованим ліворуч, з Мон-Дором, Ля Бурбулем, Шатонефом, з Сен-Нектером, які лежать позад нас, і з Віші, що прямо перед нами! І я доб’юся свого, бо в моїх руках засіб, єдиний засіб, що забезпечує перемогу! Я з першого погляду побачив його так ясно, як великий полководець бачить слабку сторону ворога. В нашому ділі треба вміти керувати людьми, запалювати їх і стримувати. Сто чортів, як же весело жити, коли можеш творити такі діла! Тепер мені років на три буде забава з оцим містом. І подумайте, яке щастя, що мені трапився цей інженер, який розповів за обідом чудові речі, просто чудові, мій любий. Його міркування ясні, як день! Завдяки йому я зруйную старе акціонерне товариство, не треба й купувати його.

Вони рушили далі й поволі пішли вгору по дорозі, що повертала ліворуч, до Шатель-Гійона.

Гонтран, бувало, казав: «Йдучи поряд із своїм шурином, я виразно чую в голові його той самий дзвін, що й у залах Монте-Карло — дзвін золота, яке пересовують, кидають, розсипають, згрібають, програють і виграють».

Андермат і справді нагадував якусь дивну людино-маши-ну, створену тільки для того, щоб подумки лічити гроші, пускати їх в обіг і всіляко маніпулювати ними. Причому він пишався своєю особливою спритністю і хизувався вмінням з першого погляду точно визначити ціну будь-якої речі. Скрізь, де б то не було, він одразу ж брав у руки ту чи іншу річ, оглядав її з усіх боків і казав: «Вона коштує ось стільки». Дружину й брата Гі тішила ця пристрасть, заради розваги вони підсовували йому якусь чудернацьку річ, просили оцінити її, і обоє реготали, мов божевільні, коли їхні знахідки заганяли Андермата в глухий кут. Часом десь на паризькій вулиці Гонтран спиняв його і примушував визначити вартість цілої вітрини якоїсь крамниці, або оцінити кульгаву шкапу, запряжену у старий фіакр, чи фургон з усією поклажею.

Якось на званому обіді у сестри він попросив Вільяма сказати, скільки приблизно може коштувати обеліск, а коли той назвав якусь цифру, запитав його ще й про міст Сольферіно і Тріумфальну арку на площі Етуаль. А наприкінці поважно сказав:

«Ви могли б провести вельми цікаву роботу, визначаючи вартість найголовніших монументів земної кулі».

Андермат ніколи не гнітився і ставився до всіх цих жартів, як людина, що відчуває свою зверхність і певна себе.

Якось Гонтран запитав:

— Ну, а я скільки коштую?

Вільям ухилився од відповіді, але шурин не відставав.

— Уявімо, — казав він, — що розбійники мене забрали в полон, який би ви дали викуп?

І той нарешті відповів:

— Ну, гаразд, гаразд!.. Я, дорогенький, видав би вексель! *

І його посмішка була така красномовна, що Гонтран, якого це трохи зачепило, більше не наполягав.

А втім, Андермат любив і всякі мистецькі дрібнички, бо мав тонкий смак, добре знався на них і ретельно збирав, виявляючи при тому чуття пса-шукача, як і в кожній комерційній справі.

Вони підійшли до будинку, схожого на міський. Гонтран спинився:

— Це тут.

На важких дубових дверях висів залізний молоток; вони постукали, і худа служниця відчинила їм.

Гонтран спитав:

— Пан Оріоль дома?

Жінка сказала:

— Заходьте.

Вони ввійшли в кухню, простору, як на фермах, у плиті ще жеврів під казанком вогник; потім їх провели до другої кімнати, де зібралась уся родина Оріолів. Батько спав, відкинувшись на спинку одного стільця і поклавши ноги на другий. Син обперся ліктями на стіл і читав «Пті жур-наль», напружуючи свій кволий розум, а дві дочки схилилися біля вікна над якоюсь вишивкою, початою з обох кінців.

Вони встали перші, обидві разом і здивовано дивилися на несподіваних гостей; потім здоровань Жак підвів голову, важку від розумового напруження; і нарешті прокинувся старий Оріоль, прибравши з стільця довгі ноги.

Стіни в кімнаті були голі, побілені вапном, на кам'яній підлозі стояли плетені стільці, комод червоного дерева, на стінах висіли чотири гравюри під склом, на вікнах були широкі білі завіски.

Господарі дивилися на прибульців, ті — на господарів, а служниця, підібравши до колін спідницю застигла од цікавості на порозі.

Андермат назвав себе, відрекомендував свого шурина — графа де Равенеля, низько, з підкреслено витонченою чемністю вклонився дівчатам, а тоді спокійно сів і сказав:

— Пане Оріоль, я прийшов до вас по ділу. Говоритиму без манівців, поясню прямо. Так ось. Ви відкрили на своєму винограднику джерело. За кілька днів буде аналіз води. Якщо вона нічого не варта, то на цьому, зрозуміло, кінець; а якщо аналіз покаже те, чого я сподіваюсь, то ось моя пропозиція: продайте мені цей клапоть землі і всю довколишню ділянку.

Подумайте. Ніхто, крім мене, не запропонує вам такого — ніхто! Старе акціонерне товариство от-от збанкрутує, йому не до нового будівництва, а його невдача відіб’є охоту й у інших.

Не давайте мені сьогодні ніякої відповіді, порадьтеся з сім’єю. Будуть наслідки аналізу, ви скажете свою ціну. Якщо вона мені підійде, я погоджуся, не підійде — скажу «ні» і відійду. Я ніколи не торгуюся.

Селянин, теж по-своєму людина ділова і з біса хитрий, чемно відповів, що він дуже радий, але ще подивиться, подумає, і запропонував випити по чарочці вина.

Андермат погодився; надворі вже сутеніло, і Оріоль сказав дочкам, які знову схилилися над вишиванням:

— Засвітіть-но, дівчатка.

Вони разом підвелись, вийшли до сусідньої кімнати і незабаром повернулись — одна несла дві запалені свічки, друга — чотири чарки без ніжок, чарки бідняків. Свічки з паперовими розетками були запалені вперше — певно, вони прикрашали камін у кімнаті дівчат.

Тоді встав Колос, бо до погреба ходили тільки чоловіки.

Андерматові раптом спало на думку:

— Мені б дуже хотілося побачити ваш погріб. Ви ж тут найперший виноградар, то й погріб у вас, мабуть, чудовий І

Оріоль був зворушений до глибини серця; взявши свічку, він сам повів їх. Через кухню вони вийшли на подвір’я; в сутінках тут ще видно було поставлені порожні бочки, звалені в кутку величезні гранітні жорна з дірками посередині, схожі на колеса з якоїсь здоровенної старовинної колісниці, розібраний прес для винограду — брунатного кольору, з дерев’яними гвинтами та відполірованими від тривалого користування частинами, що раптом заблищали в темряві під променем світла; а далі селянське робоче знаряддя, яке сяяло відчищеною в землі сталлю, наче зброя. Всі ці речі поступово виступали з темряви, коли старий проходив повз них, в одній руці тримаючи свічку, а другою прикриваючи її.

Тут уже пахло вином і сухими виноградними вичавками. Підійшли до дверей, замкнених на два замки. Оріоль відімкнув їх, одчинив і, ввійшовши, підняв над головою свічку, вогник її тьмяно освітив довгий ряд пузатих бочок, на яких стояв ще один ряд, уже менших. Старий спочатку показав, що цей погріб викопано в горі, потім заговорив про те, які вина зберігаються в цих бочках, з якого винограду, скільки їм років, про їхню якість, а коли підійшли до сімейного вина, він погладив бочку, немов улюбленого коня, й гордовито промовив:

— Жараж покуштуєте оцього. Ніяке вино в пляшках не варте його, ніяке — ні бордо, ні будь-яке інше.

Він по-селянському любив вино, що зберігається в бочках.

Колос, що йшов за ним із дзбаном, нахилився й повернув кран, а батько світив йому так ретельно, ніби то була якась важка і копітка робота.

Світло падало на їхні лиця, і в трму світлі старий скидався на прокурора, а син — на солдата-хлібороба.

Андермат шепнув Гонтранові:

— О, який чудовий Тенірс!

А молодик тихо відповів:

— Мені більше подобаються дочки.

Потім вони повернулись в дім.

Довелось пити вино, пити багато, щоб догодити Оріолям.

Дівчата пересіли ближче до столу й продовжували свою роботу, наче в хаті нікого й не було. Гонтран весь час поглядав на них, чи не близнята вони, що такі схожі. А втім, одна була повніша й нижча, а друга — елегантніша. Волосся в обох — не чорне, а темно-каштанове — було гладенько зачісане на прямий проділ і поблискувало при кожному русі голови. Підборіддя і лоб у них були трохи випнуті, як у більшості овернців, вилиці дещо виступали, зате обидві мали чарівні уста, чудові очі, на диво чіткі й рівні брови і звабливо-ніжний колір обличчя. Відчувалося, що виховувались вони не в цьому дому, а у вишуканому пансіоні в монастирі, куди багаті і знатні овернці віддають своїх дочок, щоб вони там засвоїли скромні манери світських панночок.

Незабаром Гонтран, відчувши огиду до червоного вина, яке стояло перед ним, почав штовхати ногою Андермата, щоб уже йти. Той нарешті встав, обоє вони міцно потиснули руки господарям, знову церемонно вклонилися дівчатам, які відповіли кивнувши їм головою і на цей раз уже не підводячись.

Як тільки вийшли на вулицю, Андермат озвався знову:

— Цікава сім’я, голубе! Як добре видно в ній перехід від простолюду до вищих кіл! Син був потрібен, щоб обробляти виноградник, і не платити наймитові,— дурна ощадливість! — він так і лишився селянином. А дівчата — ті вже майже світські панянки. Якщо пощастить, і вони вдало вийдуть заміж, то будуть не гірші за першу-ліпшу з наших жінок, ба, навіть кращі, ніж більшість із них. На цих людей мені так само приємно дивитися, як геологові на гварину третинного періоду.

Гонтран запитав:

— А яка вам більше подобається?

— Яка? Що — яка?

— Яка з цих дівчаток?

— А! Далебі не знаю. Я не приглядався до них і не порівнював. А вам що до того, ви ж не збираєтесь викрасти котрусь із них?

Гонтран засміявся:

— Та ні! Але я радий, що мені хоч раз пощастить побачити таку свіжість, якої в нашому колі ніколи не буває. Мені приємно дивитися на них, як вам на картини Тенірса. Для мене немає нічого приємнішого, ніж дивитися на гарну дівчину, однаково де, однаково, якого вона стану. Для мене це витвір мистецтва, такі собі дрібнички. Я їх не колекціоную, але милуюсь ними, милуюсь пристрасно, як митець, мій любий, як переконаний і безкорисливий митець! Що ж поробиш, кохаюсь у цьому! До речі, чи не можете ви позичити мені п’ять тисяч франків?

Андермат спинився й гостро буркнув:

— Знову?

Гонтран відповів простодушно:

— Як завжди!

І вони рушили далі.

Андермат озвався:

— Куди ви, — хай йому чорт, — діваєте гроші?

— Витрачаю.

— Авжеж, тільки надміру витрачаєте.

— Дорогий друже, я так само люблю витрачати гроші, як ви — здобувати. Розумієте?

— Чудово, але ж ви їх не здобуваєте.

— Це правда. Не вмію. Не можна ж всього вміти. Ви, наприклад, умієте їх здобувати і зовсім не вмієте витрачати. Вам гроші потрібні тільки на те, щоб давати прибуток. А я здобувати їх не вмію, зате витрачати вмію чудово. Вони дають мені безліч такого, що ви знаєте тільки з назви. Ми й створені для того, щоб стати родичами. Ми чудово доповнюємо один одного.

Андермат пробурчав:

— От божевільний! Ні, п’ять тисяч франків я вам не дам, а півтори позичу, бо… бо за кілька днів, ви, може, будете мені потрібні.

Гонтран спокійно відказав:

— Тоді я беру їх, як завдаток.

Андермат поплескав його по плечу.

Вони увійшли в парк, освітлений ліхтариками, що висіли

на гілках. Оркестр казино грав якусь протяжну класичну арію, що ніби кульгала на кожному кроці, так багато було в ній пауз; виконували її ті самі чотири музиканти, яким, певно, набридло грати з ранку до вечора, все на тому ж місці, в безлюдному парку перед тими ж деревами і струмком, та ще й створювати враження, ніби грають двадцять інструментів; їх гнітило й те, що наприкінці місяця вони не одержували платні, бо Петрюс Мартель розплачувався з ними кошиками вина та пляшками лікеру, яких ніколи б не випили курортники.

Крізь звуки оркестру було чути і більярдний стукіт куль і голоси, що об’являли: «Двадцять, двадцять один, двадцять два».

Андермат і Гонтран піднялись нагору. Недалеко від музикантів там сиділи тільки Обрі-Пастер та лікар Онора і ішли каву. Петрюс Мартель з Лапальмом завзято грали свою партію; касирка, що доти дрімала, прокинувшись, запитала:

— Що бажаєте, панове?

IV

Дівчата полягали спати, а батько й син Оріолі ще довго розмовляли. Схвильовані, збуджені пропозицією Андерма-та, вони міркували, як би це дужче розпалити його бажання, не завдавши шкоди і своїм інтересам. По-селянському обачливі і практичні, вони мудро зважували всі шанси, добре розуміючи, що в краю, де біля кожного струмка мінеральні джерела, не можна правити надто високу ціну, щоб не відштовхнути несподіваного покупця, бо другого такого не знайдеш. А проте, не можна й цілком віддавати в його руки джерело, яке, чого доброто, стане колись золотим потоком, як, наприклад, Руайя та Шатель-Гійон.

Тож й гадали вони, як би роз’ятрити банкіра, — то створювали в своїй уяві фіктивні товариства, які нібито пропонували вигідніші умови, то придумували інші незграбні хитрощі, неспроможність яких самі відчували, але придумати щось краще не могли. Спалося їм кепсько, а вранці батько, прокинувшись першим, злякано подумав, чи не висохло, бува, за ніч джерело. Могло ж статися, що воно як з’явилося, так і зникло, безповоротно пішло в землю. Він занепокоєно схопився, охоплений страхом скнари, розбудив сина, поділився з ним своїми побоюваннями, і Колос, йИтягши ^-під старої ковдри ноги, одягся, щоб піти з батьком подивитися.

У всякому разі, вони приберуть поле й саме джерело, повідкидають каміння, почистять і причепурять, наче худобину на продаж.

Взяли кирки та лопати і пліч-о-пліч, ступаючи широко й розмірено, вирушили в дорогу.

Ішли, не розглядаючись, думаючи про своє, коротко відповідаючи на привітання стрічних сусідів та друзів. Вийшовши на ріомську дорогу, вони захвилювалися, вдивляючись у далечінь, чи не видно, як, нуртуючи, блищить там під ранковим сонцем їхнє джерело. Дорога була порожня, біла від куряви і вела понад самою річкою, що текла в тіні верб. Під одною з тих верб Оріоль-батько раптом помітив пару ніг і, пройшовши ще три кроки, впізнав старого Кловіса, що сидів край дороги, поклавши свої милиці поруч на траві.

Цього каліку, схожого на жебрака з гравюри Калло, знали в усій околиці — він уже років десять бродив тут, повільно, через силу ступаючи своїми дубовими, як сам казав, ногами. Раніше він промишляв браконьєрством по лісах та річках, не раз його ловили й карали. На полюванні, коли під час довгих засідок довго лежав на сирій траві, коли рибалив уночі, брьохаючись по пояс у воді, він нажив собі ревматизму, і тепер, стогнучи від болю, ходив наче краб, якому одірвали клешні — тягнучи праву ногу по землі, як ганчірку, і підібгавши зігнуту в коліні ліву. Ллє місцеві хлопці, ганяючись вечорами за дівчатами або зайцями, запевняли, що стрічали дядька Кловіса в кущах та на галявинах, і він був спритний, мов олень, і верткий, як вуж, а що його ревматизм — то тільки комедія «про жандармське око і. Колос присягався, що бачив разів п’ятдесят, як дядечко Кловіс ставив сильця, узявши милиці під пахву.

Старий Оріоль, пойнятий якоюсь ще невиразною думкою, — його квадратна овернська голова міркувала повільно, — спинився біля старого бродяги.

Поздоровкався з ним; той відповів. Потім вони поговорили про погоду, про те, як цвітуть виноградники, ще пр<\ щось, але, побачивши, що Колос рушив далі, батько сягнистою ходою рушив доганяти його.

Джерело їхнє било, як і раніше, вода стала зовсім чиста, а дно ями набуло гарного темно-червоного кольору від густого залізистого осаду.

Батько й син перезирнулись, усміхаючись, і заходились прибирати навколо, — відкидали каміння, складали його на купу. Знайшли останки розірваного песика і, жартуючи, поховали їх. І раптом старий Оріоль кинув лопату. Посмішка лукавої радості і торжества зморщила його тонкі губи і куточки хитрих очей, і він сказав синові:

— А ходи-но, побачимо.

Той послухався; вони вийшли на дорогу і подалися назад. Кловіс сидів на тому самому місці, гріючи на сонці свої ноги та милиці.

Зупинившись напроти нього, Оріоль запитав:

— Хочеш жаробити што франків?

Той насторожено мовчав.

Селянин повторив:

— Чуєш, што франків?

Тоді бродяга наваишвся й пробурчав:

— Хай йому чорт, що тут питати!

— Так от, чоловіче, що треба жробити.

І, вдаючись до всяких хитрощів, натяків, безліч разів повторюючись, почав тлумачити, що коли він згодиться щодня з десятої до одинадцятої години купатися в ямі, яку вони з Колосом викопають біля джерела, і через місяць видужає, то одержить сто франків сріблом.

Паралітик тупо слухав, потім сказав:

— Ніякі ліки мені не пошобили, то й ваша вода не поможе.

Колос рантом розгнівався:

— Шлухай, штарий дуришвіте, я жнаю твою хворобу, ти мені не рожкажуй. Що ти робив у той понеділок в Комберомшькому ліші, об одинадцятій годині вечора?

Старий жваво відповів:

— Неправда.

Але Колоса взяло за живе:

— Неправда, що ти, пройда, перештрибнув через рівчак ж городу Жана-Манежа й подавшя Пуленшьким міжгір’ям?

Кловіс енергійно повторив:

— Неправда!

— Неправда, що я тобі крикнув: «Гей, Кловіше, жандарми», — і ти шаснув на стежку, що веде в Муліне?

— Неправда!

Довготелесий Жак геть розлютився і почав кричати, вже майже погрожуючи:

— Ага, неправда! Ну, гаралсд, стара триного, шлухай: якщо я побачу тебе вночі у ліші чи коло води, шпіймаю, бо ноги в мене довші жа твої, і прив’яжу до дерева, так і жнай. А вранчі ми прийдемо вшім шелом…

Дядечко Оріоль спинив сина й мовив лагідненько:

— Шлухай, Кловіше, хіба тобі важко шпробувати? Ми ж Колошем жробимо купелю і ти щодня ходитимеш — один мішячь. Жа че я тобі дам не сто, а двісті франків. А якщо через мішячь видужаєш, так ще п’ять шотен одержиш. Чуєш? П’ятшот франків шріблом, та ще ті двішті. То че буде шімшот, чуєш?

Двішті франків жа те, що мішячь купатимешся, та ше п’ятшот на одужання. Та ще шлухай: хвороба, чашом, повертається. Якщо вона тебе вошени жнову шхопить, то ми до чього вже непричетні: вода ж швоє вже жробить.

Старий спокійно відповів:

— Ну, гаражд, коли так, я жгоден. Якщо не вийде, тоді побачимо.

І всі троє потисли один одному руки, щоб скріпити угоду. Потім Оріолі повернулись до джерела робити купелю для Кловіса.

Попрацювали з чверть години, коли на дорозі почулися голоси.

То були Андермат і доктор Латон. Батько з сином переморгнулись і перестали копати.

Банкір підійшов, потиснув їм руки, і всі четверо мовчки втупились у воду.

Вона мовби кипіла на великому вогні, вся в пухирцях газу, і стікала вузеньким рівчаком, який пробила собі. Згорда всміхнувшись, Оріоль раптом сказав:

— То що, є в ній жаліжо?

Справді, все дно вже почервоніло, і навіть камінці, що їх обмивала вода, були вкриті ніби пурпуровою цвіллю.

Доктор Латон сказав:

— Ну, це ще нічого не означає, треба узнати, які ще властивості має вода.

Селянин промовив:

— Та от ми ж Колошем учора ввечері випили для початку по шклянці, так одражу по тілу шнага пішла. Правда, шинку?

Здоровань переконано відповів:

— Авжеж, одражу по тілу шнага пішла.

Андермат нерухомо стояв край ями. А тоді обернувся до лікаря:

— Для того, що я задумав, треба буде разів у шість більше води, ніж дає це джерело. Так же?

— Так, приблизно.

— Знайдемо ми ще джерела, як ви гадаєте?

— О, цього я не знаю.

— Отож бо! Так що квапитися не слід, побачимо, що дасть свердлування. А поки що треба скласти у нотаря запродажну, вказавши, що остаточно купівлю буде оформлено тільки тоді, коли розвідувальні роботи дадуть бажані наслідки.

Старий Оріоль занепокоївся. Він не розумів, про що йдеться. Тоді Андермат пояснив йому, що одного джерела мало і що він не може купувати землю раніше, ніж знайде нові джерела. А шукати ще джерела він може тільки тоді, коли буде запродажна угода.

Обидва Оріолі одразу ж почали запевняти, що на їхній землі джерел не менше, ніж виноградної лози. Досить копнути, й усе буде видно, все буде видно.

Андермат коротко мовив:

— Ну, побачимо.

Але дядечко Оріоль вмочив руку в воду й заявив:

— Што чортів, вона така гаряча, що яйця можна варити. Куди гарячіша за бонфійшьку.

Латон і собі вмочив пальця й визнав, що, можливо, так і є.

А селянин повів далі:

— До того ж вона шмачніша, набагато приємніша. Не шмердить, як ті. О, жа чю воду я ручушя! Добра вода! Жнаю я тутешні води, п’ятдешят років дивлюшя на них. А такої доброї ще ніколи не бачив, ніколи! Ніколи!

Хвилинку помовчавши, він озвався знову:

— Я кажу не жадля того, щоб продати. Шам хотів би випробувати її, на ділі випробувати, не по-вашому, не по-аптечному, а на хворому. Б’юіпь об жаклад, що од моєї води і паралічний каліка видужає— така вона гаряча та добра. Б’юшь об жаклад!

Вдаючи, ніби він щось пригадує, старий подивився на верховини сусідніх гір — здавалося, шукав там потрібного паралітика. Не знайшовши, спустив очі на дорогу.

За двісті метрів"ід них край дороги видніли нерухомі ноги бродяги, тіло якого ховалось за вербою. Оріоль прикрив рукою очі від сонця і запитав сина:

— Хто че там? Чи не пггарий Кловіш?

Колос, сміючись, відповів:

— Атож, че він. Шидить штарий, вже не побіжить!

Тоді Оріоль підійшов до Андермата і поважно, з глибокою певністю сказав:

— Ошь пошлухайте мене, пане. Бачите, он там, шидить паралітик, що й кроку не штупив жа дешять років. Правду я кажу, пане докторе?

Латон підтвердив:

— О, це правда. І якщо ви його вилікуєте, то я плачу за вашу воду по франку за склянку!

Потім, обернувшись до Андермата, пояснив:

— Це старий ревматик і подагрик. У нього спазматична контрактура лівої ноги й цілковитий параліч правої; випадок, по-моєму, невиліковний.

Оріоль почекав, поки той закінчить, і спокійно сказав:

— Так от, пане докторе, давайте випробуємо на ньому — хоча б мішячь. Я не кажу, що ж чього буде діло, нічого не кажу; тільки хочу шпробувати. Ми оче з Колошем почали яму для каміння копати, то викопаєм і для Кловіша: хай шидить у ній годину щоранку. А там побачимо, там побачимо…

Лікар пробурмотів:

— Можна спробувати. Певен, що з того нічого не вийде.

Але Андермат, спокусившись надією на майже чудесне

одужання, радо пристав на думку Оріоля; і всі четверо підійшли до бродяги, що все так же нерухомо сидів, гріючись на сонці.

Старий браконьєр, зрозумівши хитрощі, вдавано відмовлявся, довго впирався, потім нарешті погодився з умовою, що Андермат платитиме йому щодня по два франки за годину, яку він сидітиме у воді.

На тому й порішили. Домовились навіть, що Кловіс прийме ванну сьогодні ж, як тільки викопають яму. Андермат погодився дати йому одежу для переміни, а Оріолі пообіцяли перенести сюди стару чабанську хижку, що стояла у них на подвір’ї, аби хворому було де переодягнутися.

Потім банкір з лікарем повернулися назад. Край села один пішов приймати хворих, а другий стрічати дружину, яка о пів на десяту мала підійти до водолікарні.

Христіана майже одразу й появилась. Рожева з голови до ніг — у рожевій сукні, рожевому капелюсі, з рожевою парасолькою і рожевим личком, вона була мов ранкова зоря. Спустилася від готелю по крутому косогору, щоб не йти кружною стежкою, вона була легка, спритна, мов пташка, що згорнувши крильця, стрибає з каменя на камінь. Побачивши чоловіка, здалеку крикнула: пСі

— О, як тут гарно! Мені тут дуже подобається!

Кілька курортників, що сумовито блукали по маленькому тихому парку, обернулися, коли вона проходила, а Петрюс Мартель, що стояв без піджака біля відчиненого вікна і курив люльку, покликав свого товариша Лапальма, який зі склянкою білого вина сидів у кутку, і сказав, прицмокнувши:

— Ловка лялечка, хай йому чорт!

Христіана зайшла в лікарню, привітно всміхнулася касирові, що сидів ліворуч від входу, весело сказала «добридень» колишньому тюремникові, що сидів праворуч; потім віддала квиток слуншиці у такому ж одязі, як і в тої, що в парку біля джерела, і пішла за нею коридором, куди виходили двері купалень.

Служниця провела до однієї з них — чималої кімнати з голими стінами і жовтою бетонованою підлогою; в кімнаті були стілець, дзеркало, ослінчик для ніг, та ще велика овальна, теж бетонована, яма, що правила за ванну.

Жінка відкрутила кран, як у звичайному водогоні, з круглого загратованого отвору в дні ванни забила вода і швидко наповнила її по вінця, не переливаючись через край, а витікаючи через стік у стінці.

Свою покоївку Христіана лишила в готелі, а від послуг овернки відмовилась і відіслала її, сказавши, що роздягнеться сама і подзвонить, коли їй буде потрібна білизна чи щось інше.

Поволі роздяглася, дивлячись, як майже непомітно вирує вода у світлому басейні. А тоді пальцями ноги попробувала воду, і приємне відчуття тепла побігло по всьому тілу; вона опустила у воду всю ногу, далі другу і сіла, поринувши у м’яке, лагідне тепло, принесене в цю ванну прозорим струменем, що тік по ній і навколо неї, вкриваючи дрібненькими бульбашками газу все її тіло — ноги, руки, груди. Здивовано дивилась на безліч легких пухирців, які збиралися докупи немовби одягаючи її з ніг до голови суцільним панциром з дрібненьких перлів. Ті малесенькі перли весь час відривалися від білого її тіла, піднімалися на поверхню води і зникали в повітрі — їх витискували інші, що появлялися на ній. Росли на її шкірі безупинно, наче легенькі, невловні й чудові ягідки, — плоди її ніжного, рожевого й свіжого тіла, з якого росли у воді перли.

Христіані було так гарно в цій купелі, її так ніжно, гак м’яко і пестливо обіймали струминки води, тремтливі, живі струминки джерела, яке било в глибині басейну, під її ногами, і стікало крізь маленький отвір скраю, що їй хотілося лишитись тут назавжди, не ворушачись, майже ні про що не думаючи. Чарівне тепло купелі сповивало її відчуттям тихого щастя, блаженне відчуття душевного спокою, здоров’я, глибокої радості і мовчазної втіхи. Заколисана дзюрчанням води, що витікала з ванни, вона ліниво думала про те, що робитиме ось зараз, а що завтра, про свої прогулянки, про батька, чоловіка, брата і того високого молодика, який після пригоди з собакою викликав у неї певну ніяковість. Вона не любила шалених людей.

їй було так гарно, так спокійно в цій теплій воді, і жодне бажання не хвилювало її, окрім хіба ще туманної надії мати дитину; в душі не було ніякого прагнення іншого життя, захоплення чи пристрасті. Почувала себе чудово, була щаслива і задоволена.

Раптом злякалась — хтось відчинив двері; то овернка принесла білизну. Двадцять хвилин минуло, треба було одягатись. Жаль було прокидатися, стало прикро; хотілось попросити жінку, щоб дала їй ще кілька хвилин, але потім вона подумала, що таку радість матиме щодня; шкодуючи в душі, вийшла з води й загорнулась у халат, такий гарячий, що аж обпікав її.

Коли Христіана виходила, доктор Бонфій відчинив двері свого кабінету і, церемонно вклонившись, попросив її заглянути до нього. Поцікавився, як вона себе почуває, помацав пульс, подивився на язик, спитав про сон та апетит, а потім провів до виходу, весь час повторюючи:

— Ну от, чудово, усе гаразд, усе гаразд. Моє шанування вашому батькові, це один з найвизначніших людей, з якими я стрічався у своїй практиці.

Нарешті вона позбулася цієї бридливої нудоти і, вийшовши, коло дверей побачила маркіза, що розмовляв з Андер-матом, Гонтраном та Полем Бретіньї.

Чоловік її, у якого кожна нова думка безупинно дзижчала в голові, мов муха в пляшці, розповідав про паралітика і хотів повернутися, глянути, чи сидить бродяга у воді.

Щоб зробити йому приємність, рушили всі.

Але Христіана тихенько затримала брата і, коли войи трохи відстали, запитала:

— Слухай, я хотіла б поговорити про твого приятеля. Мені він не дуже подобається. Скажи, що це за людина?

І Гонтран, який знав Поля вже кілька років, розповів їй про цю натуру — пристрасну, невгамовну, щиру і здатну на добрі пориви.

За його словами, це розумний хлопець з поривистою душею, який сприймає все надзвичайно бурхливо. Під впливом будь-якого поштовху, не вміючи ні володіти, ні керувати собою, ні перемагати почуття силою розуму, ні будувати своє життя за ретельно обдуманим планом, він піддається своїм поривам, прекрасним чи бридким, тільки-но якесь бажання, почуття, чи якась думка захоплювали його запальну душу.

Він уже сім разів бився на дуелі, йому дуже легко скривдити людину, так само, як і стати потім її другом; він нестямно закохувався в жінок усіх класів і пристрасно любив їх усіх, від продавщиці, яку він побачив на порозі магазину, до актриси, яку викрав — так, так, викрав, — увечері після прем’єри, копи вона сідала в екіпаж, щоб їхати додому: схопив її на руки перед очима ошелешених перехожих, кинув у карету і помчав учвал, так, що ніхто не міг догнати.

А наприкінці сказав:

— Ось такий він. Славний хлопець, тільки шалений; до того ж, дуже багатий і здатний на все, коли втратить розум, геть на все.

Христіана спитала:

— У нього якісь незвичайні парфуми, дуже гарно пахнуть. Що це таке?

— Не знаю, — відповів Гонтран, — він не каже. Здається, що вони з Росії. Актриса подарувала, та сама актриса від якої я його тепер лікую. Запах і справді чудовий.

На дорозі багато людей — курортників і селян, бо тут звичайно щоранку перед сніданком гуляли.

Христіана з Гонтраном догнали Андермата, маркіза та Поля і незабаром побачили на тому місці, де ще вчора височіла скеля, чудернацьку людську голову в подертому сірому капелюсі, з довгою сивою бородою; голова стирчала над землею, наче відрубана — здавалося, вона виросла тут. Навколо стояли виноградарі й здивовано, але спокійно дивились, — овернці не глумливі,— а три товстуни — пожильці другорядних готелів, сміялись і жартували.

Оріоль, батько й син, стояли коло ями й поглядали на бродягу, що до самого підборіддя заліз у воду, сівши там на камінь. Він скидався на злочинця давніх часів, засудженого за якесь чаклунство; милиць своїх він не покинув, вони теж купалися разом з ним.

Андермат захоплено повторював:

— Браво, браво! Оце приклад, який повинні наслідувати всі місцеві жителі, хворі на ревматизм. — І, нахилившись до старого, гукнув йому, наче той був глухий:

— Ну, як вам тут, нічого?

Кловіс, видно, зовсім очманівши від гарячої води, відповів:

— Ждаєтшя, я жварюшя! Што чортів, як пече!

Але Оріоль заявив:

— Чим гарячіша, тим краще тобі буде.

Позад маркіза хтось запитав:

— Що тут діється?

І добродій Обрі-Пастер, що повертався, як завжди задиханий, після щоденної прогулянки зупинився біля ями.

Андермат пояснив йому свій проект лікування хворого.

А старий повторював:

— Што чортів, яка гаряча!

І вже хотів вилізти, прохаючи, аби хтось допоміг йому.

Банкір зрештою заспокоїв його, пообіцявши накинути двадцять су за кожну купелю.

Довкола ями, в якій плавали сірі лахми, що покривали старе тіло каліки, збиралися люди.

— Оце так казан з юшкою! — почувся чийсь голос. — Не хотів би я такого варива.

Другий додав:

— Та й м’ясо, як на мене, не дуже-то…

А маркіз помітив, що пухирців вуглекислого газу в новому джерелі більше, ніж у ваннах водолікарні, вони крупніші й рухливіші.

Вони геть вкривали все лахміття бродяги й підіймалися на поверхню так рясно, що вода була неначе пронизана безліччю ланцюжків, нескінченними низками дрібненьких круглих діамантів, що мінилися на сонці сліпучим блиском.

Обрі-Пастер засміявся.

— Хай йому чорт, — мовив він, — послухайте-но, що роблять тут у водолікарні. Ви ж знаєте, що джерело треба спіймати, як птаха в клітку, а точніше — під дзвін. Це називається перехопити його. Так от що сталося торік із джерелом, що наповнює ванни. Вуглекислий газ, оскільки він легший за воду, збирався вгорі у дзвоні, й коли його ставало надто багато, проникав у труби, підіймався до ванн, заповнював кабіни, і хворі задихалися. За два місяці трапилося три таких випадки. Тоді звернулись до мене, і

Я придумав дуже простий пристрій З ДВОХ труб, 'ЩО відводять із дзвона окремо воду і окремо газ, які потім знову змішуються під ванною, так що відновлюється нормальний склад води, без небезпечного надміру вуглекислого газу. Але мій пристрій коштував би тисячу франків! І знаєте, що тоді зробив тюремник? Нізащо, не догадаєтесь! Він пробив дірку в дзвоні, щоб позбутись газу, і він, зрозуміло, почав вивітрюватись. Так що вам продають вуглекислі ванни без вуглекислого газу, або ж його так мало, що ванна, вважай, нічого не варта. А тут — гляньте-но!

Всі були обурені. Ніхто вже не сміявся, всі з заздрістю дивилися на паралітика. Кожен був ладен схопити кирку, аби продовбати й собі яму поруч з тією, де сидів бродяга.

Андермат взяв інженера за руку і вони, розмовляючи, пішли собі. Час від часу Обрі-Пастер спинявся і креслив своїм ціпком якісь лінії, наче показуючи напрям, позначав точки, а банкір занотовував щось у своєму записничку.

Христіана і Поль Бретіньї розговорилися. Він розповідав їй про свою подорож по Оверні, описував свої враження і почуття. Він любив природу палкою підсвідомою і чуттєвою любов’ю. Любив пристрасно, бо природа хвилювала його, збуджуючи нерви й тіло.

Він казав Христіані:

— Мені здається, що весь я ніби розкриваюсь і все входить у мене, все мене проймає так, що я аж плачу і скрегочу зубами. Ось коли я дивлюсь на оце узгір’я перед собою, на оцей великий зелений вал, на це стовпище дерев, що деруться на гору, то весь ліс стоїть у моїх очах, проникає в мене, тече в моїй крові; і мені здається, що я його їм, ковтаю, він наповнює мій шлунок, я сам стаю лісом!

Розповідаючи це, він сміявся, і дивився великими, круглими очима то на ліс, то на Христіану; а вона, вражена і здивована, підпадаючи під його вплив, відчувала, що цей жадібний і широкий погляд пожирає і її разом з лісом.

Поль мовив далі:

— Коли б ви знали, скільки насолоди дає мені нюх! Я п’ю це повітря, воно п’янить мене, я живу ним і відчуваю все, що в ньому є, все, геть усе. Ось я вам поясню. Передусім, чи помітили ви, як приїхали сюди, чарівний, незрівняний запах, такий тонкий, такий легкий, що здається майже… як би це сказати… нематеріальним! Його відчуваєш скрізь, але ніде не вловиш, не добереш, звідки він іде! Ніколи, ніколи в житті я не знав нічого… нічого прекраснішого, що так схвилювало б моє серце!.. Так от, це запах розквітлого винограду! О, чотири дні я дошукувався, поки відкрив це! І хіба не радісно думати, що виноград дає нам не тільки вино, — вино, чарівність якого можуть зрозуміти і оцінити лише високі духом, — а ще й найніжніший хвилюючий запах, який можуть відчути лише люди з витонченішим нюхом? А чи розпізнаєте ви крутий запах каштанів, солодкий аромат акацій, дух гір і трав — трави ж так чарівно пахнуть, так чарівно, а ніхто про це й не догадується?

Христіана була вражена його мовою — не тому, що в тих словах було щось дивне, просто вони видавалися їй такими не схожими на все те, що кожного дня говорили довкола, і вона була захоплена ними, зворушена, збуджена. А Поль вів далі глухуватим, але запальним голосом:

— А відчуваєте ви в жаркий день у повітрі над дорогами легесенький присмак ванілі? О, чуєте? Так от, це… це….ні, не наважуся вам сказати.

Тепер він уже голосно сміявся; і раптом показав рукою вперед:

— Гляньте!

По дорозі сунула валка возів із сіном, запряжених кожен парою корів. Неквапливі тварини, прив’язані рогами до ярма, зігнувши голови, важко ступали, і видно було, як під напнутою шкірою у них ворушаться маслаки. Біля кожного воза йшов чоловік — у сорочці, жилеті і чорному капелюсі — й палицею поганяв тварин. Він не бив їх, а тільки час від часу торкався шиї або лоба корови, і та, скоса поглядаючи великими затуманеними очима, корилася його жесту.

Христіана з Полем відступили вбік, даючи їм дорогу.

Він спитав:

— Відчуваєте?

Вона здивувалася;

— Що? Тхие хлівом.

— Так, тхне хлівом. Усі ці корови — коней же тут немає— розносять по дорогах дух корівника і він, змішуючись з дрібною курявою, надає повітрю запах ванілі.

Христіана пробурмотіла з деякою відразою:

— Пхе!

Він сказав знову:

— Дозвольте, я ж тільки аналізую, як хімік. Як би там не було, а ми перебуваємо в найчарівнішому, найзатишні-шому, повному ніжної краси, краї, який мені будь-коли доводилось бачити. Наче потрапили в золотий вік. О Лі-мань! О Лімань! Але я не розповідатиму про неї, хочу показати її вам. Самі побачите!

До них підійшли маркіз і Гонтран. Маркіз узяв дочку під руку і, повернувши назад, бо вже пора було снідати, сказав:

— Слухайте, діти, це стосується вас усіх трьох. Вільям, ви знаєте, стає просто несамовитий, коли візьме собі щось у голову; тепер він тільки й мріє про свій курорт, збирається привернути до себе родину Оріолів. Тому хоче, аби Христіана познайомилася з дівчатами й побачила чи можна їх показати в товаристві. Тільки щоб батько не догадався про наші хитрощі. От у мене й виникла думка влаштувати благодійне свято. Ти, дочко, сходиш до кюре, і ви разом обміркуєте, яких двох його парафіянок узяти, щоб разом з тобою збирали пожертви. Ти розумієш, кого требапорадити, а він нібито сам їх запросить. Ви, чоловіки, влаштуєте в казино лотерею — вам допоможуть Петрюс Мартель, уся його трупа і оркестр. І якщо дівчатка Оріоль справді милі — кажуть же, що вони дістали гарне виховання в монастирі,— то Христіана зможе покорити їх.

V

Цілий день Христіана була зайнята підготовкою до свята. Кюре й справді вважав, що серед усіх його парафіянок тільки сестри Оріоль гідні честі разом з дочкою маркіза де Равенеля збирати пожертви, і, радіючи нагоді показати себе, сам про все подбав, усе організував і сам запросив дівчат, ніби то йому першому спало на думку.

Вся сільська громада була схвильована, а похмурі курортники дістали нову тему для розмов, і тепер за столом тільки й говорили про можливий збір від обох свят — церковного і мирського.

День почався добре. Стояла чудова літня погода, тепла і ясна; сонце пекло на рівнині, а в затінку під деревами була приємна прохолода.

На дев’яту годину було призначено коротку обідню з органом. Христіана прийшла до початку відправи, щоб подивитися, як прикрашено церкву гірляндами та квітами, присланими з Руайя і Клермон-Ферана; раптом позад себе вона почула кроки — це кюре, абат Літр, підійшов до неї з сестрами Оріоль і познайомив їх. Христіана одразу ж запросила дівчат на сніданок. Ті, червоніючи, з реверансами, прийняли запрошення.

Почали сходитись богомольці.

Христіана і дівчата сіли на почесних місцях, приготовлених для них біля криласа, а навпроти сіли три причепурені молодики — сини мера, його помічника та муніципального радника, обрані, щоб догодити місцевим властям, супроводити жінок.

Все пройшло дуже добре.

Відправа була коротка. Збір дав сто десять франків, до них додали п’ятсот франків від Андермата, п’ятдесят — від маркіза і сто від Поля Бретіньї, і вийшло сімсот шістдесят франків, — такої суми в анвальській парафії ще ніколи не збирали.

Коли відправа скінчилася, сестер Оріоль повели до готелю. Вони, здавалося, трохи зніяковіли, а проте не розгубились, і мовчали більше від скромності, ніж від стріху. Снідали за спільним столом, і дівчата сподобались усім чоловікам.

Старша була серйозніша, з більш світськими манерами в обивательському розумінні цього слова, молодша — жвавіша й витонченіша, але обидві були такі схожі одна на одну, мов близнята.

Після сніданку всі перейшли до казино — о другій годині там мала відбутися лотерея.

Парк, де вже було повно курортників і селян, скидався на ярмарок.

Музиканти в китайській альтанці виконували сільську симфонію, твір самого Сен-Ландрі. Поль, що супроводив Христіану, спинився.

— Дивіться, непогано, — промовив він. — Хлопець має хист. У виконанні оркестру ця музика справила б велике враження.

Потім запитав Христіану:

— Ви любите музику?

— Дуже.

— Мене вона приголомшує. Коли я слухаю улюблений твір, то здається, що вже перші звуки здирають з мене шкіру, вся вона тане, розчиняється, наче й нема її на моєму тілі, м’язи і нерви мої стають зовсім оголені, беззахисні перед натиском музики. І справді, оркестр грає на моїх оголених нервах, і вони тремтять, здригаються від кожної ноти. Я сприймаю музику не тільки слухом, я відчуваю її всім тілом, воно все, від голови до ніг, вібрує. Ніщо не дає мені такої насолоди, точніше — такого щастя.

Христіана всміхнулася:

— У вас такі глибокі почуття.

— А як же! Хіба варто жити без глибоких почуттів? Я не заздрю тим, у кого на серці панцир черепахи чи шкура гіпопотама. Щасливі тільки ті, хто страждає від своїх почуттів, хто сприймає їх, як удари, і кому вони дають насолоду, мов ласощі. Бо треба усвідомлювати всі наші переживання, і радісні й сумні, насичуватись ними, впиватися, зазнаючи найгострішого щастя чи найболіснішої туги.

Вона звела на нього очі, трохи вражена цими словами, як і всім тим, що за тиждень почула від нього.

Справді, цей новий друг — а він одразу став її другом, незважаючи на перше прикре враження, — вже тиждень порушував спокій її душі, здіймаючи в ній хвилі почуттів, як хвилі на воді,— коли туди кидають камені. Він кидав камені, великі й важкі камені, в її ще повитий сном розум.

Батько Христіани, як і всі батьки, все ще ставився до неї як до маленької дівчинки, з якою не слід говорити про серйозні речі; брат смішив її, але збудити у сестри думку не міг; чоловікові й до голови не приходило, що з дружиною можна розмовляти про щось, крім того, що стосувалося б їхнього родинного життя; і вона жила досі в душевному заціпенінні, задоволена і спокійна.

Новий знайомець ударами своєї думки, немов ударами сокири, розбивав те, що зв’язувало її розум. До того ж він був з тих чоловіків, що подобаються жінкам — усім жінкам — самою своєю натурою, хвилюючою гостротою своїх почуттів. Він умів розмовляти з ними, міг усе сказати їм, примусити їх усе зрозуміти. Нездатний на тривалі зусилля, але талановитий, завжди сповнений пристрасної любові або ненависті, схильний говорити про все з наївним запалом непохитної впевненої людини, мінливий і захоплений, він вирізнявся суто жіночими рисами вдачі — був по-жіночому довірливий, принадний, жвавий, збуджений — і разом з тим мав твердий чоловічий розум — активний, ясний і проникливий.

Зненацька їх догнав Гонтран.

— Оберніться, — сказав він, — і погляньте на подружжя Онора.

Вони обернулись і побачили лікаря Онора поруч з товстою, старою, одягненою в синє жінкою, голова якої нагадувала садову клумбу, стільки всяких рослин та квітів було у неї на капелюсі.

Вражена Христіана спитала:

— Це його дружина? Та вона ж років на п’ятнадцять старша за нього!

— Авжеж, їй шістдесят п’ять. Колишня повитуха, яку він полюбив між двома пологами. До того ж, вони, здається, з ранку до ночі гризуться.

Почувши якісь вигуки, вони пішли назад до казино. На великому столі перед водолікарнею були розкладені виграшні лотереї; ІІетрюс Мартель, якому допомагала маленька брюнетка, панна Одлен з Одеона, витягав і оголошував номери, розважаючи юрбу різними шарлатанськими теревенями. Підійшов маркіз із сестрами Оріоль та Андер-матом, запитав:

— Ми що, залишимось тут? Надто гамірно.

Вирішили прогулятись у гори, по дорозі з Анваля на

Ларош-Прадьєр.

Щоб вийти на неї, вони одне за одним рушили вузькою стежкою через виноградники. Христіана легко і швидко йшла попереду. Тут, в Анвалі, вона жила ніби якось по-новому, відчуваючи нову силу й таку радість життя, якої раніше ніколи не знала. Можтиво, на неї так благодійно впливали купелі, гоячи легкі недуги, які викликають безпричинний смуток, і вона стала яскравіше сприймати все і щиро всьому радіти. А може, почувала себе такою бадьорою і збудженою просто від того, що тут був цей загадковий запальний чоловік, що навчав її розуміти світ.

Дихаючи на повні груди, Христіана згадувала, що казав Поль про запахи, які розносить вітер. «Справді,— думала вона, — він навчив мене відчувати пахощі повітря». Тепер вона розрізняла всі запахи, особливо виноградний, такий легкий, тонкий, невловимий.

Вибралися на дорогу й далі пішли групками. Андермат із старшою дочкою Оріоль — Луїзою ішли попереду, розмовляючи про благодатні землі Овернського краю. Ця овернка, справжня дочка свого батька, обдарована природженим інстинктом, до тонкощів у всіх подробицях знала, як ведеться сільське господарство і говорила про все розважливо, чемно і стримано, як її навчили в монастирі.

Слухаючи Луїзу, Андермат поглядав на неї збоку, і ця розсудлива дівчина, така обізнана в практичних справах видавалась йому просто чарівною. Іноді він трохи здивова но перепитував:

— Як! У Лімані земля коштує до тридцяти тисяч франків за гектар?

— А так, пане, якщо ця земля під добрими яблуневими садами, що дають десертні яблука. Майже всі фрукти для Парижа постачає наш край.

Андермат обернувся і з пошаною глянув на Лімань, бо з дороги, по якій вони йшли, було видно, скільки око сягало, широку долину, повиту легеньким голубуватим серпанком.

Христіана з Полем теж спинилися, милуючись безмежним затуманеним краєм, таким чарівним для зору, що хотілося дивитись і дивитись на нього без кінця-краю.

Понад дорогою в цьому місці росли величезні горіхи і в тіні від їхнього густого листя стояла приємна прохолода. Дорога вже не вела вгору, а вилася по узгір’ю, вкритому виноградниками, а вище — низькою зеленою травою, що сягала аж до гребеня не дуже високого тут гірського пасма.

Поль тихо мовив:

— Гарно тут, правда ж гарно? Чого мене так хвилює цей краєвид? Справді, чого? Він наче випромінює чари, такі глибокі, такі неосяжні,— саме неосяжні,— що вони проймають мене до самого серця. Дивишся на цей простір, і здається, що думка розгортає крила, правда? І летить, кружляє, ширяючи десь далеко-далеко, до тих омріяних країв, яких ми ніколи не побачимо. Так, це прекрасно, це наче мрія, а не дійсність.

Христіана слухала мовчки, сповнена чекання, надії, ловила кожне його слово і чомусь хвилювалася. їй і справді бачились інші країни — блакитні, рожеві, неправдоподібні й чарівні, недосяжні і завжди жадані,— прекрасні країни, з якими не зрівняються ніякі інші.

Бретіньї сказав:

— Так, тут гарно, просто чудово. Є краєвиди величніші, але не такі гармонійні. О краса, гармонійна краса! Це все, що є на світі. Окрім краси, нічого більше немає! Проте мало хто її розуміє! Обриси людського тіла, статуї чи гори, барви картини чи ось цієї долини, невловна усмішка Джо-конди, слово, що хвилює душу, якась дрібничка, що робить митця богорівним творцем, — хто з людей помічає це? Послухайте, я прочитаю вам дві строфи з Бодлера. — І продекламував:

Чи неба ти дитя, чи темної геєни,—

Байдуже, о красо, потворо чарівна,

Коли безмежне ти відслонюєш для мене,

Яке мій дух злюбив, хоча його не зна.

Будь божим ангелом, сиреною страшною,

Царице днів моїх, чий погляд — оксамит,—

Дарма! Ти ритм, огонь, ти запах — і з тобою Час не такий тяжкий і легший серцю світ

Здивована його піднесеною схвильованістю, Христіана запитливо дивилася на Поля — не зовсім розуміла, що ж незвичайного в цих віршах.

Він угадав, що вона думала і, гніваючись на себе за те, що не зміг захопити її своїм запалом, — хоча й дуже добре прочитав вірші,— мовив трохи зневажливо:

— Ну й телепень же я — захотів, щоб вам сподобався такий витончений поет. Але, сподіваюсь, настане день, коли ви все це відчуєте так само, як і я. Жінки сприймають усе більше почуттям, аніж розумом і вловлюють таємний, прихований задум митця тільки тоді, коли в їхній Душі виникає співчутливий відгук.

І, вклонившись, додав:

— Я спробую викликати у вас цей співчутливий відгук.

Христіана не завважила зухвальства в тих словах, вони

видалися їй тільки нудними, та вона й не намагалась зрозуміти цього дивного мОлодика, бо раптом вражена, помітила те, чого досі не помічала: він був дуже елегантний, але в очі найперше впадала не тонка вишуканість його вбрання, а надто висока, міцна і надто мужня постать.

До того ж у формі його голови, в рисах обличчя було щось грубе, невикінчене і через те на перший погляд здавалося, що він якийсь незграбний. Але, звикнувши до його рис, нетрудно було помітити в них чарівність, сповнену могутньої сили чарівність, часом таку ніжну від м’яких інтонацій його глухуватого голосу.

Вперше помітивши, який він гожий і як гарно одягнутий, Христіана подумала:

«Далебі, його якості відкриваються тільки поступово, одне по одному».

їх бігом доганяв Гонтран.

— Агов, сестро! — кричав він. — Христіано, зажди!

А коли догнав — сказав, сміючись:

— Ой! Ідіть послухайте малу Оріоль, така втішна і напрочуд дотепна дівчина. Тато, нарешті, приручив її, і вона розповідає страшенно кумедні речі. Почекаймо їх.

І вони почекали маркіза, що йшов з молодшою сестрою Оріоль — Шарлоттою.

Дівчина по-дитячому лукаво і захоплено розказувала всякі оповідки про наївність і хитрість селян. Показувала їхні жести, повільну ходу, поважну мову, лайки, оті незліченні «чорт забери», які звучали в них «чорррт жаберрри», копіювала їхню міміку, і від того її вродливе збуджене личко ставало просто чарівним. Жваві оченята блищали, досить великий рот гарно розкривався, показуючи чудові білі зубки; ледь кирпатий носик надавав їй задерикуватого вигляду; і вся вона була свіжа, мов та квітка, до якої хочеться доторкнутися губами.

Маркіз майже весь час жив у своїх маєтках. Христіана і Гонтран виросли в родовому замку серед гордовитих і гладких нормандських фермерів, яких за звичаєм інколи запрошували до столу, а з їхніми дітьми, товаришами по першому причастю, вони приятелювали; і тепер легко знайшли спільну мову з цією селяночкою, вже мало не панянкою, говорили по-дружньому просто, невимушено й лагідно, одразу викликавши у неї веселу й довірливу певність.

Повернулись Андермат з Луїзою — вони дійшли до села, а далі йти не схотіли.

Усі посідали на траві під деревом біля рівчака.

Сиділи довго, в млосному, блаженному заціпенінні, стиха розмовляючи про все і ні про що. Іноді по дорозі проїздив віз, запряжений парою корів, які брели, похнюпивши голови під ярмом; поряд, як завжди, ішов селянин, із запалим животом, у великому чорному брилі, і, вимахуючи прутом, як диригент паличкою, поганяв свій запряг.

Він скидав бриля, вітаючись з дівчатами Оріоль, а ті дзвінкими юними голосами дружньо відповідали: «Добридень».

Коли почало вечоріти, рушили додому.

Коло парку Шарлотта Оріоль крикнула:

— О! Буре! Буре! ^[20]

Справді, в парку під старовинну овернську мелодію танцювали буре.

Селяни й селянки манірно виступали, підскакували, крутились і вклонялися, жінки — підбираючи двома пальчиками спідниці, чоловіки — то взявшись в боки, а то опустивши руки.

Монотонна приємна мелодія теж неначе кружляла у свіжому вечірньому повітрі; скрипка співала одну й ту саму музичну фразу, виводячи її тоненьким голосом, а інші інструменти скандували ритм, пожвавлюючи танцювальний темп. То була весела і проста, справжня селянська музика, що саме й пасувала до цього дещо незграбного сільського менуету.

Курортники теж пробували танцювати. Петрюс Мартель скакав перед маленькою Одлен, манірною, мов балетна статистка; комік Лапальм плів якісь чудернацькі кренделі перед касиркою казино, видно, схвильованою спогадами про бали в Бюльє.

Раптом Гонтран побачив доктора Онора, що танцював од щирого серця, виконуючи класичне буре, як істинний при роджений овернець.

Оркестр замовк. Усі спинилися. Доктор підійшов до маркіза привітатися.

Важко дихаючи, він витирав лоба.

— Добре, знаєте, часом згадати молодість, — мовив Онора.

Гонтран поклав йому на плече руку і насмішкувато озвався:

— А ви й не казали мені, що одружені.

Лікар перестав утиратись і відповів серйозно:

— Так, одружений, і невдало.

— Як кажете?

— Кажу: невдало одружений. Ніколи не робіть такої дурниці, юначе.

— Чому?

— Чому? Я вже двадцять років як одружений, а все не можу звикнути. Щовечора, коли приходжу додому, думаю: «Диви, ця стара ще й досі у мене? То ж вона ніколи й не піде звідси?»

Всі засміялися — так серйозно і переконано він це сказав.

У готелі задзвонив дзвін — скликали на обід. Свято кінчилося. Луїзу і Шарлотту Оріоль провели до батьківської хати і, коли дівчата пішли, заговорили про них.

Усі вважали, що вони обидві дуже милі. Тільки Андерма-^ тові більше подобалася старша. Маркіз сказав:

— Яка гнучка жіноча натура! Від самої наявності батькового золота, ці селючки, навіть не знаючи, як його можна використати, стали панянками.

Христіана запитала Поля Бретіньї^-

— А вам яка з них більше подобається?

Він пробурмотів:

— О, я так і не придивився до них. Мені подобається інша.

Сказав зовсім тихо, і вона нічого не відповіла.

VI

Для Христіани Андермат настали чарівні дні. їй було так легко на серці, а душу сповнювала радість. Найпершою солодкою втіхою було ранкове купання — півгодини в чудовій теплій струменистій воді,— яке на цілий день, аж до вечора, давало їй відчуття щастя. Вона й справді була щаслива в усіх своїх думках, усіх бажаннях. Ніжність, яку вона відчувала довкола і яка проникала в неї, п’янка радість життя, сила, молодість, що буяла в її жилах, а до того, ще нове оточення, цей величний край, створений для мрій і спокою, широкі простори, запахуще повітря, ласкава природа, — все це будило в ній нові почуття. Все, що її оточувало, з чим вона стикалася, підтримувало те відчуття щастя, яке давала їй ранкова купеля; широка і тепла хвиля щастя омивала її, і вся вона тілом і душею поринала в неї.

Андермат, який мав проводити в Анвалі тільки два тшкні на місяць, поїхав до Парижа, а дружину попросив стежити, щоб паралітик не припиняв лікування.

Щодня перед сніданком Христіана з батьком, братом і Полем ходили дивитися, як, за висловом Гонтрана, «вариться юшка з старця». Приходили й інші курортники, стояли навколо ями, розмовляли з бродягою.

Той казав, що ходити йому ще трудно, але на ногах у нього повно мурашок; і розповідав, як ті мурашки лазять туди й сюди, повзуть угору аж до крижів, а тоді вниз, до самісіньких пальців. Навіть уночі бігають, лоскочуть, кусають його й не дають спати.

Всі приїжджі і селяни, поділившись на два табори — тих, що вірили і недовірків, — стеясили за лікуванням.

Після сніданку Христіана часто заходила до сестер Оріоль, і вони разом вирушали гуляти. З усього жіночого товариства на курорті їй тільки з ними було приємно поговорити і провести час, тільки до них вона мала дружню довіру і тільки від них могла сподіватися якоїсь теплої жіночої приязні. Старша одразу сподобалась їй своєю спокійною розважливістю і практичним розумом; ще більше лежала її душа до молодшої — потайливої пустунки. Хрис-ті ані хотілося подружитися з дівчатами не так на догоду чоловікові, як для власної втіхи.

На прогулянки то ходили пішки, а то їздили старою каретою на шість осіб, яку взяли напрокат в Ріомі.

Улюбленим місцем їхніх прогулянок була дика галявина біля Шатель-Гійона, яка вела до одинокого сільського будиночка Сан-Сусі.

Розмовляючи, вони поволі йшли парами по вузькій стежці, що вилася понад річечкою, під високими ялинами. Стежку раз у раз перетинав струмок; доводилось перебиратися через нього, і Поль та Гонтран, постававши на каміння у стрімкій воді, подавали руку жінкам, підтримували їх, і ті перестрибували на другий берег. І щоразу після такої переправи порядок їхнього руху змінювався.

Христіана йшла то з тим, то з тим, але щоразу знаходила спосіб побути якийсь час наодинці з Полем Бретіньї, чи то випередивши всіх, чи відставши.

Він поводився з нею вже не так, як у перші дні; був не такий насмішкуватий, не такий різкий, зникла його товариська невимушеність, він став шанобливий і послужливіший.

Але розмови їхні ставали інтимніші, і в них чимале місце займали сердечні справи. Він говорив про любов як людина досвідчена, яка звідала жіноче кохання, зазнавши від нього і щастя, і страждання.

Захоплена і трохи схвильована, Христіана сама з палкою цікавістю хитро викликала його на відвертість. Все, що вона знала про цього молодика, збуджувало в ній гостре бажання знати ще більше, проникнути думкою в чоловіче життя, ледь відоме їй тільки з книжок, сповнене любовних ураганів і таємниць.

Він охоче йшов назустріч цій цікавості і щодня розповідав їй про щось із свого життя, про свої пригоди, успіхи й невдачі; спогади часом надавали його словам палкої пристрасті, а бажання сподобатись — прихованого лукавства.

Поль відкривав перед очима Христіани незнаний світ і так красномовно змальовував витонченість бажань, жагу чекання, спустошливу нестримність надій, святість почуттів, що їх викликають дрібні речі — засохлі квіти, клапті стрічок — які зберігає закохана душа, і біль раптових сумнівів, гіркоту тривожних здогадів, муки ревнощів і невимовно безумну розкіш першого поцілунку.

І розповідав він про все це дуже тактовно, пристойно, стримано, поетично і принадно. Як і кожен чоловік, що втратив спокій, думаючи про жінку, він з не погаслою ще жагою, але скромно говорив про тих, кого любив. Пригадував силу-силенну чарівних подробиць, що хвилюють серце, безліч зворушливих подробиць, од яких сльози набігають на очі, і всі оті прекрасні відтінки, що прикрашають залицяння і надають надзвичайної чарівності любовним стосункам між людьми з витонченою душею та розумом.

Усі ці хвилюючі й відверті розмови точилися щодня, ставали чимраз довші і западали в серце Христіани, як кинуте в землю зерно. І краса неосяжного краю, запашне повітря, синя Лімань, простори якої немовби розширюють людську душу, погаслі вулкани на гірському кряжі — давні вогнища землі, що тепер гріли тільки воду для хворих, і прохолодні затінки, й тихе дзюрчання струмків, що біжать по камінню, — все це теж проникало в душу і тіло молодої жінки, розм’якшувало їх, як ніжний і теплий дощ розм’якшує цілинну землю, і з насіння кинутого в неї потім виростають квіти.

Христіана відчувала, що цей молодик трохи залицяється до неї, вважає її гарненькою, навіть більше, ніж гарненькою; їй хотілося подобатись, вона вдавалася до безлічі хитрих і водночас простих способів, щоб полонити і підкорити його.

Коли видно було, що він схвильований, вона зненацька десь відходила; відчуваючи, що з його уст от-от зірветься ніжний натяк, спиняла його коротким глибоким поглядом, з тих, що вогнем пронизують серце чоловіка.

Якимось влучним словом чи й зовсім без слів, тільки легенько кивнувши головою, неуважно повівши рукою, з виразом смутку, який тут же розвіювала усмішкою, вона вміла показати, що його старання не пропадають марно.

Чого ж вона хотіла? Нічого. Чого сподівалася від цієї гри? Нічого. Тішилася нею тільки тому, що була жінкою, зовсім не відчувала небезпеки і хотіла побачити, що він робитиме.

До того ж у ній раптом спалахнув вогник природженого кокетства, що є в крові кожної жінки. Вчора ще наївна дитина, що спала тихим сном, вона раптом прокинулась, стала меткою і кмітливою перед цим чоловіком, який безнастанно говорив їй про любов. Вона вгадувала його щораз більший неспокій, бачила в його очах, як у ньому зароджувалась пристрасть, розуміла всі відтінки його голосу — підсвідомо, як жінка, котра відчуває, що чоловік прагне її кохання.

У світських салонах бувало чоловіки залицялись до неї, але нічого, крім веселого дівочого глузування, добитися не могли. її смішили їхні банальні компліменти, забавляли сумні, пригнічені обличчя, і на всі прояви ніжних почуттів вона відповідала жартами.

Але тепер вона раптом відчула, що спинилася перед знадливим і небезпечним супротивником, і сама стала спритною кокеткою, від природи завбачливою, сміливою та спокійною, спокусницею, яка, доки її серце вільне, вистежує, зненацька захоплює і затягує чоловіків у невидимі тенета кохання.

Спочатку Христіана видалася йому простушкою. Звиклий до жінок-хижачок, вправних у любовному ділі, обізнаних у всіх тонкощах залицяння і ласки, як старий вояка в прийомах бою, Поль вважав банальною цю сердечну простоту і ставився до Христіани навіть трохи зневажливо.

Та помалу саме ця простота зацікавила його, а потім принадила, і він, від природи схильний захоплюватись, почав оточувати молоду жінку ніжним піклуванням.

Поль добре знав, що найкращий спосіб зворушити чисту душу, — це безнастанно говорити про любов, вдаючи, ніби думаєш про інших; і, хитро скориставшись жадібною цікавістю, яку пробудив у ній, він заходився нібито в дружніх звіреннях, викладати їй у тіні дерев справжній курс кохання.

Його, як і її, забавляла ця гра: дрібними знаками уваги — чоловіки вміють їх знаходити — він показував, що вона йому дедалі більше подобається, і грав роль закоханого, ще не підозрюючи, що незабаром справді закохається.

Довго й неквапно гуляючи, вони вели свою гру, й це було так природно для обох, як природно для людини, що опинилася в спеку біля річки, викупатись у прохолодній воді.

Та з того часу, коли у Христіани пробудилось справжнє кокетство, коли вона відкрила в собі природну здатність жінки знаджувати чоловіків і їй захотілося кинути до своїх ніг цього пристрастного чоловіка, як захотілося б виграти партію в крокет, — він, простодушний баламут, попав у тенета невинних хитрощів і покохав її.

І став тоді незграбний, неспокійний, нервовий, а вона гралася з ним, як кішка з мишею.

З іншою він би не соромився, сказав би про все, підкорив би її своїм запалом; а з нею не наважувався на це — в його очах вона була така не схожа на всіх інших жінок, яких він знав.

Усіх тих жінок уже обпалило життя, їм можна було все сказати, кинути найсміливіші поклики пристрасті, шепочучи їм трепетні слова, що запалюють кров. Поль знав себе, знав невідпорну свою силу, коли міг вільно відкритись у своїх пристрасних жаданнях і запалити душу, серце, чуттєвість тієї, яку кохає.

А з Христіаною він почував себе так, як з дівчинкою, — вгадував її недосвідченість, і це геть сковувало спритного спокусника. Та й любив він її якось по-новому, як дитину і як наречену. Жадав її і боявся доторкнутись до неї, щоб не забруднити, не осквернити її чистоти. У нього не було бажання нестямно стиснути її в обіймах, як інших жінок, — кортіло стати перед нею навколішки, припасти до її сукні, тихо, цнотливо і ніжно цілувати волосся на її скронях, куточки уст і очі, заплющені блакитні очі, відчуваючи в них під прикритими повіками чарівний і насторожений погляд. Йому хотілося взяти її під свій захист, охороняти від усіх і всього, не допускати, щоб вона стикалася з вульгарним світом, не бачила потворних лиць, не стрічалася з усякою нечистю. Хотілось прибрати бруд з вулиць, по яких вона ходила, каміння з доріг, терни та суччя з лісів, зробити, щоб усе навколо неї стало красиве і приємне, носити й носити її на руках, щоб її ніжки ніколи не ступали по землі. Він сердився, що їй доводиться розмовляти з сусідами по готелю, їсти за спільним столом буденний харч, терпіти всякі прикрі, хоч і неминучі, життєві дрібниці.

Він так багато думав про неї, що стрічаючись, не знав, що їй сказати, і, не в силі відкрити їй своє серце, здійснити хоч одне з своїх бажань, виявити перед нею владну потребу повністю віддати себе їй, потребу, що палала в його крові,— скидався на зв’язаного ланцюгами дикого звіра, і в той же час відчував якесь дивне бажання заридати.

Христіана все це бачила, хоча й не все розуміла, і з злорадством кокетки тішилася.

Коли вони, відставали від усіх, лишалися самі і Христіана відчувала, що він от-от скаже щось бентежне, вона раптом пускалася бігти, доганяла батька й кричала:

— Давайте у квача!

Грою в квача звичайно закінчувалися їхні подорожі. Знаходили галявину або якусь широку місцину край дороги і бігали там, як дітлахи на прогулянці.

Сестрам Оріоль і навіть Гонтранові дуже подобалась ця гра — вона вдовольняла їхнє прагнення побігати, притаманне всім молодим істотам. Тільки Поль Бретіньї бурчав, пойнятий зовсім іншими думками, але потім, помалу розохотившись, і сам приставав до гри, бігав ще з більшим запалом, ніж інші, стараючись догнати Христіану, доторкнутись до неї, зненацька покласти руку їй на плече чи на талію.

Маркіз, від природи байдужий та безтурботний, згоджувався на все, аби тільки не порушувати свого душевного спокою, сидів собі під деревом і дивився, як бавиться його «пансіон». Він вважав, що це спокійне життя дуже гарне, а весь світ — просто чудовий.

Але незабаром поводження Поля стало викликати у Христіани страх. Одного разу вона по-справжньому злякалася.

Якось уранці вони разом з Гонтраном пішли на «Край світу» — так називали мальовниче міжгір’я, звідки витікає анвальський струмок.

Це міжгір’я, дедалі тісніше і покрученіше, входить глибоко в гору. Вони перелізли через величезні гранітні брили, перейшли по великих каменях через струмок, обігнули високу — метрів п’ятдесят — скелю, яка загороджує прохід, і попали в якийсь вузький рів між двох голих велетенських стін, порослих угорі деревами і травою.

Струмок розливається тут озерцем завбільшки з балію; то була дивна, дика і зовсім не сподівана западина, які частіше можна знайти десь у книжці, аніж у природі.

І ось тоді Поль, дивлячись на високий виступ скелі, яка перегороджувала дорогу, — тут зупинялись усі курортники, які гуляли в міжгір’ї,— помітив на ній сліди, наче там хтось уже піднімався. Він сказав:

— Тут можна пройти й далі.

І, з трудом видершись на стрімку стіну, крикнув:

— О! Тут чудово! Гайок у воді! Ходіть-но сюди!

Лігши долілиць, він подав Христіані руки й потягнув її

вгору, а Гонтран обережно стаючи на маленькі виступи скелі, ліз за сестрою і підтримував її.

На клаптику землі, що колись упала з верховини на виступ скелі, виріс густий дикий гайок, у якому поміж корінням тік струмок.

Трохи далі ще один виступ перегороджував цей гранітний коридор; вони перелізли й через нього, потім і через третій, і опинилися біля підніжжя неприступної стіни; по ній з двадцятиметрової висоти тік водоспад — прозора вода лилась у глибоку, видовбану нею водойму затінену ліанами і гіллям.

Ущелина тут була така вузька, що двоє, взявшись за руки, могли доторкнутися до її стін. Угорі видніла тільки смужка неба, в ущелині було чути — тільки шум води; мандрівці опинилися немовби в якомусь незнаному сховку, де римські поети поселяли античних німф. Христіані здавалося, що вона потрапила до житла якоїсь феї.

ГІоль Бретіньї мовчав. Гонтран скрикнув:

— От коли б у цій воді купалася гарненька блондинка з ніжно-рожевою шкірою, яке б то прекрасне було видовисько!

Повернули назад. З перших двох виступів злізли доволі легко, а на третьому Христіана злякалася — такий він був високий та стрімкий, здавалося, ні на що й ногу поставити.

Бретіньї просто з’їхав по скелі і сказав, простягнувши до неї руки:

— Стрибайте!

Христіана не наважувалась. Не тому, що боялася впасти, вона боялась його, і особливо його очей.

Жадно, мов голодний звір, Поль дивився на неї, і погляд його палав якоюсь лютою пристрастю, а простягнуті руки так владно її притягали, що Христіану пойняв жах, вона відчула безтямне бажання закричати, кинутися тікати, видертися на гору, аби не піддатися цьому нездоланному покликові.

Брат, що стояв позад неї, крикнув:

— Та стрибай же! — і штовхнув її.

Падаючи, жінка заплющила очі, але ніжні і міцні руки підхопили її, і вона ковзнула вздовж дужого тіла молодого чоловіка, відчувши на своєму обличчі його уривчасте, гаряче дихання.

Потім страх минув, вона стала на ноги і, всміхаючись, дивилася, як спускається Гонтран.

Після пережитого хвилювання вона була обережніша і кілька днів намагалася не лишатись наодинці з Бретіньї, який, здавалося, круисляв довкола неї, як вовк із байки — навколо вівці.

Та ось надумали вони вибратися на далеку прогулянку: взявши їжі, разом із сестрами Оріоль поїхати каретою на берег маленького Тазенатського озера, яке по-місцевому називалося Тазенатським водориєм, пообідати там і повернутися додому вночі, при місяці.

Вирушили по полудні, в снеку — сонце палило так, що гранітні брили були гарячі, як піч.

Троє мокрих від поту коней, важко дихаючи, поволі тягли карету вгору; кучер, схиливши голову, куняв на передку; край дороги поміж камінням шастали зелені ящірки. В гарячому повітрі, здавалось, висіла невидима густа вогненна курява. Часом повітря ніби застигало, ставало мов ціпка пелена, яку треба було пробивати; часом трохи наче колихалось, обпалюючи лице подихом пожежі і запахом зігрітої живиці довколишніх борів.

їхали мовчки. Три жінки сиділи в глибині карети з опущеним верхом, ховаючись під рожевими парасольками і мружачи очі від сліпучого сонця; маркіз і Гонтран дрімали, прикривши хусточками обличчя; Поль дивився на Христіану, і вона, приплющивши повіки, теж стежила за ним.

Залишаючи за собою стовп білої куряви, віз їхав і їхав по дорозі вгору.

Потім виїхали на плоскогір’я, кучер випростався, коні побігли клусом, і перед мандрівцями розгорнулася широка хвиляста рівнина з лісами і обробленими полями, селами і хуторами. Далеко ліворуч видніли зрізані вершини вулканів. Тазенатське озеро, до якого вони їхали, виникло в останньому з кратерів, край Овернського кряжа.

Вони їхали вже три години. Раптом Поль сказав:

— Дивіться, лава!

Край дороги з землі випиналися руді, химерно покручені скелі. З правого боку височіла дивно приплюснута гора, широка вершина якої видавалася порожнистою і пласкою, звернули на дорогу, яка трикутною розколиною мовби врізалася в ту гору, і Христіана, підвівшись, зненацька помітила на дні широкого і глибокого кратера чудове озеро, чисте, кругле, схоже на срібну монету. Круті схили гори, по праву руку лісисті, по ліву — голі, спадали до води і оточували її високим рівним пасом. У спокійній воді, гладенькій та блискучій, як метал, так чітко відбивалися з одного боку дерева, а з другого — голий і сухий схил, що не можна було й розрізнити, де береги, а де води; і тільки посередині тієї величезної вирви, де відсвічувало синє небо, видно було бездонне провалля, що немов перетинало землю наскрізь, сягаючи неба з другого боку земної кулі.

Далі їхати не було змоги. Подорожні злізли і, тримаючись лісистої сторони, пішли стежкою, що вела навколо озера, в’ючись попід деревами посередині схилу. Ця стежка, якою ходили тільки лісоруби, геть заросла травою і зеленіла, наче луг, крізь гілля дерев видно було протилежний схил, а внизу, на дні гірської чащі, блищала вода.

Потім через галявину вийшли на самий берег і розташувалися там в затінку під дубами. Полягали на зеленій траві, і якась нестримна підсвідома радість охопила всіх.

Чоловіки качались по траві, занурюючи в неї руки, а жінки, лежачи боком, обережно тулилися щоками, немов шукаючи ласки в її свіжих стеблинках.

В дорозі було так жарко, що тепер відчуття приємної прохолоди видавалося майже щастям.

Незабаром маркіз знову заснув, за ним і Гонтран; Поль стиха розмовляв з Христіаною та дівчатами. Про що? Про всякі дрібниці. Час від часу хтось озивався, казав кілька слів, хтось інший, помовчавши, відповідав, і неквапні слова завмирали в сонноті на устах, як і думки в голові.

Та ось кучер приніс кошика з харчами, дівчата Оріоль, привчені дома хазяйнувати й виконувати всяку хатню роботу, відразу ж його розпакували і, відійшовши трохи вбік, почали готувати все до обіду просто на траві.

Поль лишився біля Христіани, що сиділа мовчки, поринувши в мрії. І раптом вона ледь почула його тихі слова, що торкнулись її вуха, мов легесенький шелест вітерця:

— Це найкращі хвилини мого життя.

Чому ті невиразні слова так схвилювали її до глибини душі? Чому раптом зворушили її гак, як ніколи ніщо не зворушувало?

Дивлячись поміж дерев, вона побачила вдалині мисливську чи рибальську хатину, зовсім маленьку — в ній, певно, була тільки одна кімната.

Поль побачив, куди вона дивиться, і сказав:

— Чи думали ви коли-небудь про те, як добре було б двом шалено закоханим пожити в такій хатині? Час проведений там став би для них несказанним щастям. Вони були б одні в цілому світі, зовсім одні — він і вона! І коли б таке могло бути, то хіба не варто все покинути заради того?

Щастя приходить так рідко, воно таке невловне, таке коротке! Хіба наші будні це життя? Що є сумніше, як прокидатися без палких надій, покірно робити одне й те саме, вміру пити, їсти, спокійно спати?

Христіана не зводила очей з хатини, і до серця її підступало ридання: вона раптом збагнула, що є п’янка втіха, про яку вона досі й не підозрювала.

Тепер і вона думала про те, як добре було б пожити вдвох у цьому маленькому затишному куточку, схованому серед дерев, на березі оцього іграшкового озера, схожого на коштовний камінь, — істинного свічада кохання. Як гарно було б тут. Довкола — нікого, не чути ні людських голосів, ні галасу життя; на самоті з коханим. Вона дивилася б на синю воду, а він — дивився б на неї, і говорив би ніжні слова, цілуючи їй кінчики пальців.

Жили б тут серед тиші, під деревами, і цей кратер зберігав би їхню пристрасть, як зберігає прозору глибоку воду, замкнувши її рівною огорожею своїх берегів і межею для їх очей була б кругла лінія берега, межею їх думок — щастя кохання, межею бажань — неквапні поцілунки, поцілунки без кінця-краю.

Чи є на землі люди, яким випадало б таке щастя? Авжеж, є! Чому б не бути? Як це вона раніше не збагнула, що такі радощі є?

Дівчата сповістили, що обід готовий. Була вже шоста година. Збудила маркіза з Гонтраном, і всі посідали по-ту-рецькому коло тарілок, що ковзали по траві. Сестри Оріоль і далі слугували їм, а чоловіки байдуже мирилися з тим. їли повільно, кидаючи шкуринки і кістки курчат у воду. Принесли шампанське, відкоркували першу пляшку з таким різким і незвичним тут звуком, що всі аж здригнулися.

День згасав; повіяло прохолодою; надходив вечір; воду, що сонно застигла на дні кратера, повивав невиразний смуток.

Сонце скотилося до заходу, небо взялося полум’ям, і все озеро враз перетворилося на вогняне плесо; потім, коли сонце зайшло, і обрій почервонів, як пригасле вогнище, озеро стало мов криваве плесо. Зненацька над вершиною гори показався майже повний місяць, ще зовсім блідий на ясному небі. По землі вже стелилися сутінки, а місяць щораз блискучіший і круглий, підіймався вище і вище, над таким же круглим кратером. Здавалося, він от-от упаде в кратер. А коли місяць зійшов високо на небо, озеро перетворилось на срібне плесо. І по його поверхні, цілий день нерухомій, пішли то повільні, то швидкі брижі. Ніби духи, літаючи над водою, торкались її невидимим покровом.

То велика риба, вікові коропи й зажерливі щуки, спливали з дна і гралися при місячному світлі.

Дівчата поскладали посуд та пляшки, і кучер забрав кошика. Рушили назад.

Ішли стежкою попід деревами, крізь листя яких на траву дощем падали плями світла; Христіана, йдучи передостанньою, раптом почула майже біля самісінького вуха уривчастий голос Поля:

— Я люблю вас! Я люблю вас!.. Я люблю вас!..

Серце їй так шалено забилося, що вона мало не впала — не могла ступати ногами. І все-таки йшла! Ішла, не тямлячи себе, готова обернутись, кинутися йому в обійми, розкрити уста для поцілунку. А він схопив край шалі, що прикривала її плечі, і почав несамовито цілувати його. Вона ледве йшла далі, не почуваючи під ногами землі.

Та ось раптом склепіння дерев кінчалося, стало ясно, і Христіана зразу переборола своє хвилювання; але перш ніж сісти в карету і розпрощатися з озером, вона обернулась і обома руками послала десь до води поцілунок, і той, хто йшов за нею, усе зрозумів.

Всю дорогу Христіана сиділа, заціпенівши, приголомшена і розбита, немов після падіння; а коли приїхали до готелю, хутенько пішла нагору й замкнулась у своїй кімнаті. Засунувши засув, повернула ще й ключ у замку — все здавалося, що її переслідують невідступними домаганнями. Потім, тремтячи, стала серед напівтемної порожньої кімнати. На столі горіла свічка, і мерехтливі тіні від меблів та завіс падали на стіни. Христіана сіла в крісло. Думки вирували у неї в голові, плуталися, розбігались, і вона не могла схопити їх, затримати, зв’язати в одне. Пригнічена, нещасна, сама в цій порожній кімнаті, вона почувала себе так, ніби заблудилася в житті, мов у лісі, і їй чомусь хотілося плакати.

Куди вона йде, що їй робити?

їй було трудно дихати, вона підвелася, розчинила вікно і схилилась на підвіконня. Повіяло прохолодою. Самотній і сумний місяць, піднявшись на синюваті нічні висоти, далекий і суворий, сяяв серед безкрайого порожнього неба, лиючи холодне світло на дерева й гори.

Навколо все спало. В глибокій тиші часом долинали здалеку тихі звуки скрипки — Сен-Ландрі щовечора грав до пізньої ночі і скрипка його співала й плакала. Христіана неуважно слухала. Тонкі скорботні зойки тремтливих струн то зовсім затихали, то бриніли знову.

І цей місяць, загублений у пустинному небі, і ніжні звуки, що завмирали серед нічної тиші, вразили її серце почуттям такої самотності, що Христіана заридала. Вона вся тремтіла і здригалась, її пойняла глибока туга, кидало то в жар, то в холод, мов у тяжкій недузі і раптом їй стало ясно, що й вона зовсім самотня в житті.

Досі Христіана не усвідомлювала цього, а тепер у душевній скорботі відчула це так гостро, що здалося, ніби вона божеволіє.

Але ж у неї є батько, брат, чоловік! Вона ж все-таки любила їх, і вони любили Гі! А тепер якось віддалялась од них, вони ставали чужими, наче вона ледь знала їх! Спокійна батькова любов, щира братова приязнь, холодна чоловікова ніжність більш нічого не важили для неї, нічогісінько. її чоловік! Невже отой рожевий балакун, що кожного ранку байдуже запитує її: «Як ви себе почуваєте люба?» — її чоловік? І вона тілом і душею належить тому чоловікові в силу шлюбного контракту? Хіба це можливо?

О, якою самотньою і загубленою вона себе почувала! Христіана заплющила очі, щоб заглянути в свою душу, в глибочінь своїх думок.

І перед її очима один за одним поставали близькі їй люди: батько — безтурботний і спокійний, щасливий, коли не порушували його спокою; брат — глузливий скептик; рухливий, набитий цифрами чоловік, який хвалився їй: «Добре діло я оце зробив», замість того, щоб сказати: «Я люблю тебе!».

Не він — інший щойно прошепотів їй ці слова, які ще й досі бриніли в її вухах, серці! Того, іншого, з палким пильним поглядом, вона теж бачила зараз перед собою; і коли б він у цю мить опинився біля неї, вона кинулася б йому в обійми!

VII

Христіана лягла дуже пізно, але тільки-но крізь відчине­не  навстіж  вікно  в  кімнату  линув  ясно-червоний  потік  сонячного  світла,  вона  прокинулась. Глянула  на  годинника — була  п’ята  година,— і  лежала  собі горілиць, ніжачись у теплій постелі. На душі було так  легко  і  радісно,  що  здавалося,  ніби  вночі  до  неї  прийшло  щастя, велике, безмежне щастя.  Яке саме? Вона старалась  ,  усвідомити  його,  збагнути,  яке  ж  то  нове  і  радісне,  що  сповнило  її  такого  щастя.  Туга,  що  гнітила  її  ввечері,  зникла,  розтопившись  у  сні.

Отже, Поль Бретіньї любить її!  Вона бачила його зовсім не  таким,  як  першого  дня!  Хоч  як  напружувала  нам’ять, а не могла згадати, яким він був тоді, навіть не пізнавала в ньому того, з ким брат познайомив її. Нинішній Поль не мав нічого спільного з тим колишнім, нічого — ні в обличчі, ні в манерах, бо той, перший образпоступово, день у день повільно змінювався — так змінюється в нашій уяві людина, в міру того, як пізнаєш її: спочатку ледь помічаєш її, потім вона стає нашою знайомою, близькою, коханою. Непомітно, година за годиною, ми вбираємо в себе її образ — риси обличчя, рухи, манери, всю її фізичну й духовну особистість. Вона входить в нас — в очі й у серце — своїм голосом, усіма своїми рухами, словами і думками. Ми розуміємо її, вгадуємо всі відтінки її усмішки, слова; і, зрештою, здається, що вона цілком належить нам, так ми любимо ще несвідомо все те, що в ній є, що йде від неї.

І тоді вже не згадати, якою була ця людина при першій зустрічі, коли ми дивились на неї байдужими очима.

Отже, Поль Бретіньї любить її! Від цієї думки Христіана відчувала не страх, не тривогу, а тільки глибоку ніжність, безмежну радість, нову, чарівну радість бути коханою і знати це.

Одне тільки трохи непокоїло її: як він тепер обходитиметься з нею, а як вона з ним? Ця думка бентежила її сумління, і Христіана відігнала її, вважаючи, що, поклавшись на своє почуття, зуміє керувати подіями. Вийшовши в той час, що й завжди, вона побачила Поля — курив сигарету біля дверей готелю. Він шанобливо вклонився:

— Доброго ранку, пані. Як ви себе почуваєте?

Вона відповіла, всміхаючись:

— Чудово, добродію. Прекрасно спала.

І подала йому руку, побоюючись, щоб він не затримав її надто довго. Та Поль тільки легенько потиснув її, і вони почали спокійно розмовляти, так, наче й забули про все.

І за цілий день він нічим не нагадав про його палке вчорашнє освідчення. Кілька наступних днів теж був стриманий і спокійний; Христіана знову відчула довіру до нього. Думала, він догадався, що повівшись сміливіше, образив би її, і сподівалася, твердо повірила, що вони спинилися на тому чарівному щаблі кохання, коли можна любити, дивлячись одне одному в очі, без докорів сумління, нічим не заплямувавши його.

А проте вона старалась не лишатися з ним наодинці.

Якось увечері, в суботу, на тому самому тижні, коли вони їздили на Тазенатське озеро, десь близько десятої години маркіз, Христіана і Поль, лишивши Гоитрана у великому залі казино — він грав там в екарте ^[21] разом з Обрі-Пастером, Рік’є та лікарем Онора, поверталися до готелю.

Побачивши місяць, що виднів крізь гілля дерев, Бретіньї сказав:

— От якби такоі ночі піти подивитися на Турноельські руїни, гарно було б!

Сама думка про це схвилювала Христіану — місяць і руїни впливали на неї так само, як майже на всі жіночі душі.

Вона стиснула маркізові руку:

— Ой татусю, ти згоден?

Маркіз вагався, йому дуже хотілося спати.

Вона наполягала:

— Подумай, Турноель і вдень чудовий! Ти ж сам казав, що ніколи не бачив таких мальовничих руїн, з отою високою вежею над замком! А які ж вони вночі?

Нарешті він згодився:

— Гаразд, ходімо; але не надовго — подивимось хвилин п'ять і назад. Я хочу лягти об одинадцятій.

— Авжеж, зразу й повернемось. Туди йти щонайбільше двадцять хвилин.

І всі троє рушили в дорогу — Христіана під руку з батьком, а Поль поруч неї.

Він розповідав про свої подоронсі по Швейцарії, Італії. Сіцілії. Описував найяскравіші враження, розказував, яке захоплення відчув на вершині Монте-Роза, коли сонце, зійшовши над громаддям крижаних гір, над закляклим світлом вічних снігів, залило велетенські верховини сліпучо-білим світлом, запалило їх, наче бліді маяки холодних морів у царстві мертвих. Потім згадав про хвилювання, яке пережив біля страхітливого кратера Етни, коли він, маленька комаха, опинився на висоті трьох тисяч метрів, серед хмар, між морем і небом, синім морем унизу, синім небом вгорі,— на краю жахливої пащі землі, безодні, подмух якої забиває дихання.

Поль мальовниче прикрашав свою оповідь, щоб схвилювати молоду жінку; і Христіана тремтіла, слухаючи його* і в її уяві поставали ті величні картини, які бачив він.

Раптом на повороті дороги показався Турноель. Старовинний замок з високою тонкою вежею, потрісканий, поруйнований часом і давніми війнами, стояв на стрімкій скелі — чарівне видиво на тлі нічного неба.

Всі троє спішились, вражені. Нарешті маркіз промовив:

— Справді, дуже гарно; наче збувся сон Ґюстава Доре. Посидьмо п'ять хвилин.

Але нестямно захоплена Христіана вигукнула:

— Ой тату, ходімо ближче! Це ж так красиво, так красиво! Ходімо, благаю тебе!

На цей раз маркіз відмовився:

— Ні, голубонько, я так находився, що з мене вже досить. Якщо хочеш подивитися зблизька, то йди з паном Бретіньї. А я вас тут почекаю.

Поль запитав:

— Ви хочете?

Вона вагалася, — боялась і лишитися з ним наодинці, і образити чесну людину своєю недовірою.

Маркіз повторив:

— Ідіть, ідіть! Я почекаю!

Христіана подумала, що батько чутиме їхні голоси, і рішуче сказала:

— Ходімо.

І вони пішли поруч.

Та вже за кілька хвилин, вона відчула якесь болісне хвилювання, страх, невиразний і незбагненний страх перед руїнами, перед ніччю, перед своїм супутником. У неї раптом ослабли ноги, як того вечора на Тазенатському озері, не корилися їй, підгиналися; здавалося, вони грузнуть у землі, прикипають до неї.

При дорозі, край лугу, ріс високий каштан. Христіана, задихаючись, наче вона бігла, сіла на землю, прихилившись до дерева, прошепотіла:

— Я далі не йду. Звідси чудово видно.

Поль сів біля неї. Вона чула, як сильно і часто б’ється його серце. Трошки помовчавши, він сказав:

— Вам не здається, що ми вже жили раніше?

Хвилюючись, вона не зрозуміла до пуття, що він питає

і тихо мовила:

— Не знаю. Я ніколи не думала про це.

Він сказав:

— А я думаю… іноді… Чи скоріше — відчуваю… людська істота складається з душі і тіла, вони начебто різні, але природа у них, безперечно, одна й та сама і вони можуть відродитися, якщо складові елементи з’єднаються вдруге. І це буде та сама — хоч, може, й не в усьому — людина, вона знову живе, бо в тіло, схоже на те, що жило колись, вселяється душа, подібна до тієї, що колись його оживляла. І ось зараз, у цей вечір, я певен, що це був мій замок, я жив у ньому, воював, обороняв його. Я впізнаю його, він належав мені, в цьому немає сумніву! І ще певен, що любив там жінку, схожу на вас, і звали її, як і вас, Христіаною! Я так певен цього, що немов бачу, як ви стоїте на вершині вежі і кличете мене. Подумайте, згадайте! За цим замком — ліс, що спускається в глибоку долину. Ми часто гуляли в ньому. Літніми вечорами ви були в легкій сукні, а я носив важкі обладунки, і коли ми ходили під склепінням зеленого гілля, вони весь час бряжчали.

Невже не пам’ятаєте? Подумайте ж, Христіано! Ваше ім’я мені таке близьке, ніби я знаю його з дитинства. Коли б ми ретельно оглянули каміння цієї фортеці, то знайшли б це ім’я видовбане моєю рукою! Запевняю вас, я впізнаю свою оселю, свій край, так само, як впізнав і вас, упізнав ще в ту мить, коли вперше побачив!

Він говорив палко і переконано, відчуваючи п’янке натхнення від близькості коханої жінки, від ночі, місяця і руїн.

Рантом став навколішки перед Христіаною і сказав тремтячим голосом:

— Я так довго шукав вас і нарешті знайшов! Дозвольте ж мені й тепер боготворити вас!

їй хотілося встати, піти, вернутися до батька, але не було сили, не було рішучості; її стримувало, сковуючи волю, бажання слухати й слухати його, відчувати, як проникають у її серце ці чародійні слова. Здавалось, вона поринула в сон, жаданий сон, такий ніжний та осяйний, повен місячного світла і поезії.

Він схопив її руки і, цілуючи кінчики пальців, шепотів:

— Христіано… Христіано… Візьміть мене… Вбийте мене… Я люблю вас… Христіано…

Вона відчувала, як він тремтить, здригається біля її ніг. Він цілував їй коліна, і з його грудей виривалося приглушене ридання. їй стало страшно, чи не збожеволів він, і вона швидко підвелася, хотіла втекти. Але він скочив перший, схопив її в обійми і припав до її уст.

Тоді без крику, без обурення, без онору вона впала на траву, ніби той поцілунок відібрав у неї сили і зламав волю. І він оволодів нею так легко, як зірвав би достиглий плід.

Та як тільки розняв обійми, вона схопилась і кинулась бігти, приголомшена, тремтячи всім тілом, похолола, мов після крижаної купелі. Поль хутенько догнав її і, схопивши за руку, пробурмотів:

— Христіагіо, Христіано!.. Обережно, там же ваш батько!

Не відповідаючи й не обертаючись, вона пішла повільніше, ноги їй запліталися, мов не свої. А він йшов слідом, не наважуючись заговорити з нею.

Маркіз, побачивши їх, одразу підвівся:

— Ходімо мерщій, — мовив, — я вже змерз. Усе це прекрасно, але шкідливо для здоров’я.

Христіана тулилась до батька, ніби просила у нього підтримки, ніби шукала захисту в його любові.

Зайшовши до своєї кімнати, вона хутенько роздяглася, кинулась у ліжко, вкрилась з головою ковдрою і заплакала. Припавши до подушки обличчям, плакала довго-довго, заклякла, знесилена. Вже не думала, не мучилась, не каялась. Плакала без думок, не тямлячи й сама, чого плаче. Плакала несвідомо, як співають, коли весело на душі. Потім вичерпавши сльози, знеможена від довгих ридань, стомлена, вона заснула.

Прокинулась від легенького стуку в двері, що виходили до вітальні. Був уже день, годинник показував дев’яту. Вона крикнула:

— Заходьте.

І на порозі з’явився її чоловік, веселий, жвавий, у дорожньому кашкеті, з сумкою, з якою він у дорозі ніколи не розлучався.

— Як, ти ще спиш, люба? Я розбудив тебе? Приїхав без Попередження. Сподіваюсь, ти здорова? В Парижі чудова погода.

І, скинувши кашкета, він підступив, щоб поцілувати її.

Вона відсунулась до стіни, пойнята шаленим нервовим страхом перед цим рожевим і вдоволеним чоловіком, що тягнувся губами до неї.

Потім, заплющивши очі, підставила йому лоб. Він спокійно поцілував і спитав:

— Можна, я помиюся в твоїй умивальні? Мене сьогодні не ждали і не приготували кімнати.

Вона пробурмотіла:

— Ну звичайно.

І він зник за дверима поблизу ліжка.

Христіана чула, як він там возиться, хлюпочеться, насвистує. Потім гукнув:

Що тут у вас нового? У мене прекрасні новини. Аналіз води перевершив усякі сподівання. Можна буде лікувати принаймні на три хвороби більше, ніж у Руайя. Чудово!

Вона сіла на ліжку, ледве дихаючи, приголомшена несподіваним поверненням чоловіка, яке вразило її, мов страшне горе, і збудило докори совісті. Андермат вийшов з умивальні задоволений, сяючий; від нього дуже пахло вербеною. Потім запросто сів у ногах на ліжко й запитав:

— А паралітик? Як він? Ще не ходить? Не може бути, щоб він не одужав, — вода дуже цілюща.

Христіана зовсім забула про каліку, вже кілька днів не ходила до джерела і тепер тільки пробелькотала:

— Так… я… здається, йому краще… Правда, на цьому тижні я його не бачила… Я… я трохи нездужаю…

Андермат глянув на неї уважніше і сказав:

— Справді, ти трохи бліда… А втім, це тобі дуже до лиця… Дуже. Ти така гарна… Просто чарівна!..

Він підійшов і, нахилившись, хотів просунути руку їй під спину.

Але Христіана з таким жахом відсахнулася, що він остовпів, і стояв з простягнутими руками, випнувши губи для поцілунку. Потім спитав:

— Що з тобою? До тебе вже й доторкнутись не можна! Повір, я не хочу зробити тобі боляче…

І він знову настирно потягнувся до неї, очі його раптом загорілися.

Тоді вона пробубоніла:

— Ні… Облиш мене… облиш… Бачиш… Бачиш… Мені здається… здається, я вагітна!..

Сказала це, не тямлячи себе від страху, не думаючи, аби тільки уникнути його дотику, як могла б сказати: «У мене проказа чи, може, чума!»

Тепер уже Андермат зблід, глибоко й радісно схвильований; і тільки прошепотів:

— Уже?

Йому хотілося цілувати її довгими, тихими, ніжними поцілунками, як щасливому і вдячному батькові сім’ї. Потім він занепокоївся:

— Та чи можливо це?.. Як же так?.. Ти думаєш?.. Так скоро?..

Вона відповіла:

— Так… це можливо!..

Тоді він схопився, закружляв по кімнаті і, потираючи руки, вигукнув:

— От який щасливий день!

У двері знову постукали. Андермат відчинив, і покоївка доповіла:

— Прийшов доктор Латон, хоче негайно поговорити з вами, пане.

— Гаразд. Попросіть його до вітальні, я зараз прийду.

І він вийшов до сусідньої кімнати. Одразу ж з'явився й доктор. Вигляд у нього був неприродно урочистий і холодний. Трохи здивований Андермат подав йому руку. Доктор вклонився, мовчки потиснув банкірові руку, сів і заговорив тоном секунданта, що викладає умови поєдинку честі:

— Трапилося, шановний добродію, вельми прикра пригода, про яку я повинен повідомити вас, щоб ви зрозуміли мою поведінку. Коли ви зробили мені честь, запросивши до вашої дружини, я одразу ж прийшов; та, виявляється, за кілька хвилин до мене тут був мій колега, запрошений маркізом де Равенелем, — головний лікар, якому пані Андермат, певно, більше довіряє. Тож виходить, що я, прибувши другим, немовби хитрощами відібрав у доктора Бонфія пацієнтку, хоч він уже міг вважати себе її лікарем; я неначе зробив грубий, негарний, неприпустимий між колегами вчинок. А ми, добродію, маємо бути в своїй практиці вельми обачні і тактовні, аби уникати прикрих непорозумінь, що можуть мати серйозні наслідки. Доктор Бонфій, довідавшись про мій візит до вас і вважаючи мене винним у цьому нетактовному вчинку, — обставини й справді тут проти мене, — заявив мені про це такими словами, що, якби не його поваяшнй вік, я мусив би зажадати від нього сатисфакції. Щоб виправдатись перед ним і перед усім місцевим медичним персоналом, мені лишається тільки одне — припинити, на превеликий жаль, лікування вашої дружини, розповісти правду про все це і просити вас прийняти моє вибачення.

Андермат зніяковіло відповів:

— Я чудово розумію, докторе, ваше скрутне становище. Але тут ні я, ні моя друясина не винні, мій тесть покликав пана Бонфія, не попередивши нас. Може, мені піти до вашого колеги і пояснити йому…

Доктор Латон перебив його:

— Марна річ, добродію. Це питання професійної етики й честі, яку я передусім повинен шанувати, і, незважаючи на мій щирий жаль…

Андермат і собі перебив його. Багач, який добре платить, якому нічого не варто придбати рецепт за п’ять, десять, двадцять чи сорок франків, мов коробочку сірників за три су, певний, що все має належати йому завдяки силі гаманця, здатний тільки на гроші цінити все живе і мертве, швидко й точно визнаючи співвідношення між карбованим металом і всім іншим на світі,— він обурився зухвалістю цього торговця рецептами і різко сказав:

— Гаразд, докторе. Досить про це. І зичу вам, щоб цей ваш крок не відбився на вашій кар’єрі. Ще побачимо, кому з нас двох буде гірше від вашого рішення.

Ображений лікар підвівся і, підкреслено чемно вклонившись, мовив:

— Мені, добродію, в цьому немає сумніву. Мій вчинок обійдеться мені дорого з будь-якого погляду. Але Я НІКОЛИ не вагаюсь, вибираючи між вигодою та сумлінням.

І вийшов. На порозі він зіткнувся з маркізом, що заходив до вітальні, тримаючи в руках листа. Лишившись наодинці з зятем, пан де Равенель вигукнув:

— Послухайте, любий, яку прикрість я маю з вашої вини! Доктор Бонфій образився, що ви покликали до Христіани його колегу, і надіслав мені рахунок з дуже сухою запискою, в якій попереджає, щоб я більше не розраховував на його послуги.

Тоді Андермат геть розсердився. Забігав по кімнаті, кричав, вимахував руками, сипав словами, все дужче розпалюючи себе, сповнений того невинного вдаваного гніву, якого ніхто не сприймає серйозно. Він викрикував свої докази. Хто ж зрештою винен? Тільки маркіз, що покликав цього телепня Бонфія, навіть не попередивши Андермата, який знав уже від свого паризького лікаря, чого вартий кожен з трьох анвальських шарлатанів!

А потім, чого було маркізові втручатися, консультуватись за спиною чоловіка, єдиного судді, єдиного, хто відповідає за здоров’я своєї дружини? І так завжди, щодня одне й те саме. Круг нього тільки всякі дурниці роблять, тільки дурниці! Він безупину говорить про це, але ж то голос вопіючого в пустині. Його, Андермата, ніхто не розуЛіє, його досвідченості починають вірити хіба тоді, коли вже пізно.

Він казав: «мій лікар», «моя досвідченість» з самовпевненістю власника, що володіє рідкісними речами. Присвійні займенники дзвеніли в його устах, як метал. І коли вимовляв «моя дружина», ясно відчувалося, що маркіз уже не має на дочку ніяких прав, оскільки Андермат одружився з нею, а одружитися і купити було для нього одне й те саме.

Якраз у розпалі суперечки ввійшов Гонтран і, весело всміхаючись, сів у крісло. Мовчки слухав і страшенно потішався.

Коли банкір замовк, щоб перевести подих, його шурин підніс руку і крикнув:

— Прошу слова! То ви обидва лишилися без лікаря, так? Тоді я пропоную вам свого кандидата, доктора Онора, єдиного, хто має певну і непохитну думку про анвальську воду. Він прихшсує її іншим, але сам ні за що в світі не питиме. Хочете я піду покличу його? Переговори беру на себе.

Це був єдиний вихід, і Гонтрана попросили негайно привести лікаря. Маркіз, стурбований думкою про зміну режиму та лікування, хотів зараз же дізнатися, що скаже про це новий лікар, а Андерматові так само нетерпілося порадитись із ним про Христіану.

Вона чула крізь двері їхні голоси, але не дослухалась і не розуміла, про що йде мова. Тільки-но чоловік вийшов, вона скочила з ліжка, відбігла, немов од якогось небезпечного місця, і почала квапливо, без покоївки, одягатися, геть спантеличена від усіх цих подій.

їй здавалося, що весь довколишній світ змінився, житгя було вже не те, що вчора, і люди стали зовсім інші.

Знову почувся голос Андермата:

— А, любий Бретіньї, як поживаєте?

Він уже не казав йому «пане».

Другий голос відповів:

— Чудово, любий Андермате. Ви що, сьогодні вранці приїхали?

Христіана, що саме зачісувалась, так і завмерла з піднесеними вгору руками, їй перехопило дух. Вона мов бачила крізь стіну, як вони потиснули один одному руку. Сіла, не маючи сили стояти на ногах, і розпущене волосся знову впало їй на плечі.

Тепер говорив Поль, і вона всім тілом здригалася при кожному слові, що злітало з його уст. Кожне з тих слів, хоч вона й не вловлювала його значення, гучно відлунювало в її серці, наче хтось бив молотом по дзвону.

Раптом вона мало не промовила вголос: «Я ж люблю його… люблю», — ніби утверджуючи цим щось нове і пречудове, що рятувало її, втішало, виправдовувало перед власним сумлінням. Відчула зненацька себе певніше, випрямилась, миттю все вирішила. І знову почала зачісуватись, повторюючи пошепки:

— Мій коханець, от і все. Мій коханець.

І, щоб надати собі більшої певності, позбутись усякої тривоги, вона тут же, з палким переконанням, дала собі слово любити його безтямно, віддати йому своє життя, щастя, пожертвувати всім, як велить збуджений дух переможеного, але вибачливого серця, що шукає очищення у відданості й щирості.

Крізь стіну, яка розділяла їх, вона посилала йому поцілунки. Все скінчено: вона віддавалась йому безоглядно, як віддаються Богові. Кокетливе й уже хитре, але ще несміливе, полохливе дитя раптом умерло в ній, і народилася жінка, дозріла для пристрасного кохання, рішуча й наполеглива жінка, про яку досі говорила тільки прихована сила синіх очей, що надавала її ніжному, білому личку сміливого, майже зухвалого виразу.

Відчинилися двері, і вона, не обертаючись, не дивлячись якимось особливим, підсвідомим чуттям, угадала, що прийшов чоловік.

Він спитав:

— Ти скоро будеш готова? Ми зараз йдемо до купелі паралітика, подивимось, чи справді йому краще.

Христіана спокійно відповіла:

— Зараз, любий Вілю, за п’ять хвилин.

Але тут до кімнати зайшов Гонтран і покликав Андермата.

— Уявіть собі,— сказав він, — я зустрів у парку доктора Онора, цей бовдур теж відмовляється бути вашим лікарем — боїться інших. Торочить про порядність, етику, звичаї… «Можуть подумати…» «Це мало б такий вигляд…» Словом, такий же йолоп, як і його колеги. Далебі не думав я, що він такий ідіот.

Маркіз був приголомшений. Думка про те, що йому доведеться користуватись водами без лікаря, приймати ванну на п’ять хвилин довше, пити на склянку менше, ніж треба, наганяла на нього страх, бо він вірив, що всі дози, строки і стадії лікування визначено відповідно до закону природи, яка подбала за хворих, пустивши мінеральні води, і відкрила свої загадкові таємниці тільки лікарям, ніби натхненним і мудрим жерцям.

Він скрикнув:

— Та тут же умерти можна!.. Околієш, як собака, а жоден з цих добродіїв і вухом не поведе!

І його пойняв гнів, егоїстичний, шалений гнів людини, здоров’ю якої загрожує небезпека.

— Хіба ці мерзотники мають право так чинити? Вони ж беруть патент на свою практику, як крамарі на торгівлю! І повинні лікувати всіх, хто їм платить, як поїзд бере всіх пасажирів з квитками. Я напишу в газети про це неподобство.

Схвильовано ходячи по кімнаті, маркіз звернувся до сина:

— Слухай, треба запросити когось із Руайя або з Клер-мона! Не моиша ж нам так залишатись!..

Гонтран, сміючись, відповів:

— Але ж лікарі з Руайя та Клермона не знають анвальських вод, які впливають на травний апарат та кровообіг інакше, ніж їхні води. І потім, будь певен, — ніхто з них теж не приїде, щоб не вийшло так, ніби вони хочуть вирвати здобич у своїх колег.

Маркіз розгублено пробурмотів:

— То що ж із нами буде?

Андермат узяв капелюха:

— Залиште це мені, і сьогодні ж увечері вони всі троє— чуєте: всі троє! — стоятимуть перед нами навколішках, ручаюсь! А тепер ходімо подивимось на паралітика.

І гукнув:

— Ти готова, Христіано?

Вона з’явилась у дверях, дуже бліда, але рішуча. Поцілувавши батька і брата, обернулась до Поля й подала йому руку. Він потис її, опустивши очі, тремтячи від страху. Маркіз, Андермат і Гонтран пішли, розмовляючи між собою і не звертаючи на неї уваги, і вона, втупивши в юнака ніжний і рішучий погляд, твердо промовила:

— Я ваша тілом і душею. Тепер робіть зі мною все, що схочете.

Потім вийшла, не давши йому відповісти.

Підійшовши до джерела Оріолів, вони побачили Кловіса, який, прикрившись брилем, схожим на величезний гриб, дрімав на сонечку в теплій воді на дні ями. Він уже звик до гарячої купелі й тепер сидів там цілі ранки — казав, що від того кров у нього грає як у молодого.

Андермат розбудив його:

— Ну як, друже, тобі краще?

Пізнавши свого благодійника, старий задоволено вишкірився:

— Авжеж, краще, краще.

— Може, вже починаєте ходити?

— Бігаю, як жаєч, пане, як жаєч. В чю неділю вже танчюватиму буре ж швоєю любкою.

У Андермата закалатало серце.

— Справді, ви вже ходите? — перепитав він.

Кловіс перестав жартувати:

— Ох, не дуже, не дуже. Але кращає.

Тоді банкірові відразу ж захотілося побачити, як ходить старий каліка. Він бігав круг ями, хвилювався, віддавав накази, наче збирався підняти потонулий корабель.

— Ну-бо, Гонтране, беріть його за праву руку. Ви, Бретіньї, за ліву. Я візьму за поперек. Ну, разом — раз, два, три! Любий тестю, ви тягніть за ногу, ні, за другу, ту, що в воді. Швидше, прошу вас, а то не вдержу! Готово — раз, два, отак! Ух!..

Вони посадовили старого на землю, — той насмішкувато поглядав на них, але нічим не допомагав.

Потім його знову підвели, поставили на ноги й дали милиці, якими він користувався тільки як палицями; і каліка пішов, зігнувшись, мов дута, тягнучи ноги, охаючи, важко дихаючи. Просувався вперед, наче слимак, лишаючи позад себе довгий мокрий слід на білому дорожньому поросі.

Андермат захоплено заплескав у долоні і закричав, як кричать у театрі акторам:

— Браво, браво, чудово! Браво!!!

Старий, схоже було, вже зморився, і він кинувся підтримувати його, обхопив руками, хоча з лахміття каліки текла вода.

— Годі, не перевтомлюйтесь, — казав. — Ми зараз знову посадимо вас у ванну.

І четверо чоловіків, обережно, мов щось тендітне та коштовне, взявши Кловіса за руки й ноги, посадили його назад у воду.

Тоді паралітик переконано заявив:

— Уше-таки че добряча вода, другої такої не жнайдеш. Че шкарб, а не вода.

Андермат раптом обернувся до тестя:

— На сніданок не ждіть мене. Я йду до Оріолів і не знаю, коли звільнюсь. З таким ділом зволікати не можна.

І хутенько пішов, майже побіг, весело вимахуючи паличкою.

Всі інші посідали під вербами край дороги навпроти ями старого Кловіса.

Христіана, сидячи поруч з Полем, дивилася на високий пагорб, звідки вона стежила, як висаджували скелю. Тоді вона була он там нагорі, сиділа на пожовклій траві. Тільки місяць минув відтоді. Місяць! Тільки місяць! їй згадалися різні подробиці — триколірні парасольки, кухарчата, і хто що казав — кожне слово! І песик, бідний песик, розшматований вибухом! І не. знайомий високий молодик, що за єдиним її словом кинувся рятувати тварину! І тепер він її коханець! Її коханець! Так, у неї є коханець! Вона його коханка, коханка! Христіана повторювала в душі це слово — коханка! Яке дивне слово! Цей чоловік, що сидить поруч з нею і обриває одну по одній травинки біля її сукні, намагаючись доторкнутися до неї, тепер зв’язаний з нею близькістю тілесною і душевною, таємничими узами, про які не можна, соромно говорити, тими узами, якими природа єднає жінку і чоловіка.

Подумки, тим німим внутрішнім голосом, що, здається, так гучно лунає серед тиші схвильованих душ, вона безупинно повторювала: «Я його коханка! Його коханка, коханка!» Це було так дивно, несподівано!

«А чи люблю я його?» Бистрим оком вона глянула на нього. їхні очі зустрілись, і Христіана відчула в його палкому погляді таку ласку, що вся затремтіла. їй захотілось, безтямно, нездоланно захотілося доторкнутись до його руки, що перебирала стеблинки трави, і міцним потиском сказати йому все, що тільки можна так виразити. Рука її ковзнула вздовж сукні на траву і, розвівши пальці, завмерла. Тоді Христіана побачила, як його рука присувається до її руки, помаленьку, мов закохане звірятко, що шукає своєї пари. Присувалася ближче й ближче, і ось їхні мізинці зіткнулися! Кінчики пальців ніжно, ледве помітно доторкнулись один до одного, відхилились і знову з’єднались, як уста в поцілунку. Але ця непримітна ласка, ці легенькі дотики збурювали в ній такі шалені відчуття, що їй стало млосно, ніби він знову стиснув її в обіймах.

І вона раптом зрозуміла, що то означає належати коханому, коли любов віддає йому все — твої тіло й душу, думки, волю, кров, нерви, — геть усе, і він хапає тебе як ширококрилий хижий птах хапає мале пташеня.

Маркіз і Гонтран розмовляли про майбутній курорт вони перейнялися захопленням Віля. Обидва відзначили переваги банкіра — ясність його розуму, ділову кмітливість, непомильну передбачливість, сміливість дій, урівноваженість вдачі! Певні успіху Андермата, тесть і шурин в один голос вихваляли його, радіючи, що вони з ним родичі.

Христіана і Поль, захоплені одне одним, здавалося, не чули їх.

Маркіз сказав дочці:

— Знаєш, серденько, ти можеш стати одною з найбагат-ших жінок у Франції, і твоє ім'я буде відоме, як ім'я Ротшільдів. Віль далебі визначна людина, дуже визначна, людина великого розуму.

В серці Поля раптом ворухнулися дивні ревнощі.

— Та, годі вам, — сказав він. — Знаю я розум усіх цих ділків. У них тільки одне в голові — гроші! Всі думки, які ми віддаємо прекрасному, все завзяття, яке витрачаємо на примхи, весь час, який ми кидаємо на розваги, всю силу, яку переводимо на втіху, весь пристрасний і могутній пал душі, що його забирає у нас кохання, божественне кохання, вони використовують, шукаючи золото, мріючи тільки про золото, загрібаючи золото! Людина великого розуму живе безкорисливими, високими інтересами, її радощі — це мистецтво кохання, наука, подорожі, книжки; і якщо вона шукає грошей, то тільки тому, що гроші полегшують їй дорогу до духовних втіх і навіть сердечного щастя. А в них нічого немає ні в розумі, ні в серці, окрім мерзенної пристрасті до гендлярства! Ці здирники так схожі на «порядних людей>, як продавець картин на художника, як видавець на письменника, як директор театру — на драматурга.

Зненацька він замовк, зрозумівши, що надто захопився, і додав уже спокійніше:

— Я не кажу про Андермата, якого вважаю за чудову людину. Він у сто разів вищий за інших і дуже подобається мені…

Христіана прийняла руку. Поль знову замовк.

Гонтран зареготав і промовив єхидним, глузливим тоном, яким у хвилини відвертості міг сказати що завгодно:

— В усякому разі, друже, ці люди мають рідкісну якість: вони одружуються з нашими сестрами й народжують багатих дочок, з якими одружуємось ми.

Маркіз обурено підвівся:

— Ну, Гонтране, ти іноді просто нестерпний!

А Поль, обернувшись до Христіани, прошепотів:

— Чи здатні ці люди вмерти за жінку або хоч віддати їй все своє багатство, геть усе, нічого не залишивши собі?

Ці слова так явно промовляли: «Все, що я маю, належить вам, навіть моє життя», — що Христіана розчулилась і вдалася до хитрощів, аби взяти його за руки:

— Допоможіть мені підвестись. У мене затерпли ноги, не можу поворухнутись.

Він підхопився і, взявши її за руки, поставив край дороги напроти себе. Вона бачила, як уста його шепочуть: «Я люблю вас», — і мерщій одвернулася, щоб мимоволі, пориваючись до нього, не відповісти тими самими трьома словами, які от-от могли злетіти із її уст.

Повернулися до готелю.

Приймати ванни вже було пізно. Діждали сніданку. Пролунав дзвін, що кликав до столу, а Андермата все ще не було. Вони пройшли ще раз по парку і вирішили снідати без нього. Довго сиділи за столом, та ось уже й сніданок закінчився, а банкір не повертався. Знов усі вийшли в парк, посідали під деревами. Одна по одній минали години, сонце торкаючись променями листя дерев, хилилося до гір, а Віль не появлявся.

Раптом він показався на стежці. Йшов швидко, скинувши капелюха і витираючи піт з лоба, краватка збилася набік, жилет розстебнутий, наче після трудної подорожі чи якоїсь бійки, після величезних і тривалих зусиль.

Побачивши тестя, він гукнув:

— Перемога! Кінець! Але який день, друзі мої! Ну й старий лис, поморочився я з ним!

І одразу ж розповів про свої змагання й труднощі.

Старий Оріоль спершу висунув такі безглузді вимоги, що Андермат, перервавши переговори, пішов. Його завернули. Селянин вирішив не продавати землю, а віддати її в користування акціонерному товариству з правом, на випадок невдачі, забрати її назад. А в разі успіху — зажадав половину прибутків!

Банкірові довелося підраховувати на папері, малювати план ділянок, доводити, що вся земля коштує не більше, як вісімдесят тисяч франків, а витрати акціонерного товариства одразу ж сягнуть мільйона.

Але овернець відповів, що він обчислює вартість своєї землі інакше, що коли на ній побудують лікарню та готелі, то ціна їй буде величезна, тому й рахувати треба не по теперішній вартості земельних ділянок, а по тій, якої вони набудуть згодом.

Тоді Андермат сказав, що можливий великий прибуток буває пропорційним великому ризикові, і настрахав його збитками.

Зрештою дійшли до такої згоди: дядько Оріоль перекидає акціонерному товариству всю землю по берегах струмка, тобто всі ті ділянки, де можна було сподіватися знайти мінеральну воду, а крім того, вершину пагорба для будівництва казино та готелю і ще кілька виноградників на схилі — їх треба буде розбити на ділянки і запропонувати найвідомішим паризьким лікарям.

За цей внесок, оцінений у двісті п’ятдесят тисяч франків, тобто приблизно вчетверо дорожче проти справжньої вартості землі, селянин мав одержувати чверть прибутків товариства. Навколо майбутньої лікарні у нього ще лишалося вдесятеро більше землі, й Оріоль був певен, що в разі успіху розумно продасть цю землю і збере гроші, як він казав, на посаг дочкам.

Як тільки домовились, Андерматові довелося тягти батька й сина до нотаріуса, щоб скласти запродажну, обумовивши в ній, що угода анулюється, якщо потрібної води не знайдуть.

Ускладнення і обговорення кожного пункту, суперечки, нескінченне повторювання одних і тих же доказів та аргументів тривало мало не до вечора.

Тепер, нарешті, все було скінчено. Банкір мав свій курорт. А проте він з жалем повторював:

— Доведеться обмежитись водою, на землі тут не заробиш! Спритний він, старий хитрун!

Потім додав:

— Ба! Та я ж можу купити старе товариство, і на цьому відіграюсь! У всякому разі, сьогодні ввечері мені треба вертатись у Париж.

Маркіз здивовано скрикнув:

— Як — сьогодні ввечері?

— Атож, любий тестю, я маю підготувати остаточний договір, поки Обрі-Пастер зробить тут свердловини. Треба так уладнати все, щоб за два тижні почати роботу. Не можна втрачати жодної години. До речі, попереджаю^ ви — член правління мого товариства, в якому я повинен мати переважну більшість. Даю вам десять акцій. Вам, Гонтране, теж десять.

Гонтран засміявся:

— Дуже дякую, любий. Перепродую їх вам назад. Отже, ви мені винні п’ять тисяч франків.

Але Андермат не любив жартів у таких важливих справах. Він сухо сказав:

— Якщо ви не можете поставитись до цього серйозно, я звернуся до когось іншого.

Гонтран перестав сміятися.

— Ні, ні, дорогенький, ви ж знаєте, що я весь до ваших послуг.

Банкір звернувся до Поля:

— Може, ви, пане Бретіньї, зробите мені дружню послугу — візьмете й собі десяток акцій, увійшовши й до складу правління?

Поль відповів, уклонившись:

— Дозвольте мені, не приймаючи такої люб’язної пропозиції, самому вкласти сто тисяч франків у вашу справу, яку я вважаю прекрасною. Так що це я прошу вас зробити мені честь.

Вільям у захваті стиснув йому руки — ця довіра скорила його. Він, зрештою, завжди відчував непоборне бажання обняти людей, які вкладали гроші в його починання.

Але Христіана вся почервоніла від хвилювання і образи, їй здавалося, що її зараз продали й купили. Якби Поль її не любив, то хіба запропонував би він сто тисяч франків її чоловікові? Ні, звичайно! Тільки ж не треба було цього робити хоча б при ній.

Подзвонили на обід. Усі пішли до готелю. Коли сіли до столу, пані Пай-мати поцікавилася у Андермата:

— Так ви засновуєте новий курорт?

Новина вже облетіла цілу округу, і всі схвильовано обговорювали її.

Вільям відповів:

— Боже мій, ну звісно ж! Адже цей курорт нікуди не годиться.

І звернувся до Обрі-Пастера:

— Даруйте мені, добродію, що я за обідом починаю ділову розмову, але ввечері я їду до Парижа, і час аж ніяк не терпить. Чи не погодилися б ви керувати розкопками, щоб знайти багатше джерело мінеральної води?

Задоволений інженер відповів згодою, і серед загальної мовчанки вони намітили, де саме провадити розшуки, що мали початися негайно. За кілька хвилин усе було обговорено й визначено з ясністю й точністю, які Андермат завжди вносив у свої справи.

Потім зайшла мова про паралітика. Вдень бачили, як він ішов через парк, спираючись на одну милицю, а вранці користувався двома.

Банкір казав:

— Це ж диво, суще диво! Він просто на очах одужує, діло йде велетенськими кроками.

Поль, щоб зробити приємність чоловікові Христіани, промовив:

— Це старий Кловіс іде велетенськими кроками.

За столом схвально засміялися. Всі очі дивилися на Віля, всі уста вітали його. Офіціанти вже подавали йому першому, з поштивою догідливістю, яка одразу ж зникала з їхніх облич та рухів, коли вони переходили до сусідів. Один з них подав Андерматові візитну картку на тарілці.

Той узяв і прочитав півголосом:

— «Доктор Латон з Парижа буде вельми щасливий, якщо пан Андермат зробить ласку і приділить йому кілька секунд на розмову перед від’їздом».

— Скажіть, що зараз я не маю часу, але повернуся через вісім чи десять днів.

В цю мить Христіані передали букет від доктора Онора.

Гонтран засміявся:

— Старий Бонфій буде третім, — сказав.

Обід кінчався. Андерматові доповіли, що на нього жде карета. Він сходив по свою сумку і, вийшовши, побачив, що біля дверей зібралося півсела. До нього підступив Петрюс Мартель, з акторською фамільярністю потис йому руку і шепнув на вухо:

— У мене є надзвичайна пропозиція, що стосується вашої справи.

Раптом появився доктор Бонфій, поспішаючи, як звичайно. Підійшов близенько до Віля, низько вклонився йому, як завжди кланявся маркізові, і сказав:

— Щасливої дороги, пане бароне.

— Зачепило, — прошепотів Гонтран.

Сяючи від радості та гордості, Андермат переможно потискував руки, дякував і все повторював:

— До побачення!»

Він мало не забув поцілувати дружину, так був заклопотаний іншими думками. Ця чоловікова байдужість була полегкістю для неї, і коли пара коней швидкою риссю понесла карету по темній дорозі, Христіані здалося, що тепер уже все життя вона не знатиме страху.

Весь вечір вона сиділа біля готелю, між батьком і Полем Бретіньї; Гонтран, як завжди, пішов до казино.

їй не хотілось ні рухатися, ні розмовляти; тихо сиділа, склавши на колінах руки, втупивши очі в темряву, млосна і квола, трохи стривожена, проте щаслива, ні про що не думаючи, навіть не мріючи, часом борючись з невиразними докорами сумління, відганяючи їх тим, що раз у раз повторювала: «Я люблю його, люблю».

Вона рано пішла в свою кімнату, щоб побути самій і помріяти. Накинувши широкий пеньюар, сиділа в глибокому кріслі й дивилась у відчинене вікно на зорі; а в рамці вікна щомиті виникав образ того, хто прийшов, щоб перемогти її. Бачила його добрим, ніжним і пристрасним, таким дужим і таким покірним їй. Він оволодів нею, вона відчувала це, оволодів назавжди. Христіана вже не була самотня, їх було двоє, і двоє їхніх сердець будуть одним серцем, дві душі — однією душею. Вона не знала де він зараз, але знала, що він мріє про неї, як і вона про нього. При кожному ударі серця, здавалося, чула другий удар, що відповідає йому. Відчувала, що навколо неї витає бажання, яке торкається її, мов пташине крило; відчувала, як те палке бажання, йдучи від нього, лине у відчинене вікно, шукає її, благає її серед нічної тиші. Яке це гарне, солодке, нове для неї відчуття, коли знаєш, що тебе кохають! Яка то радість — думати про коханого з такою ніжністю, що хочеться плакати, плакати від зворушення, і розкрити обійми, щоб, навіть не бачачи, покликати його, простягти руки до його примарного образу, назустріч поцілункам, які він у пристрасному чеканні невпинно посилає їй здалека чи зблизька.

І вона простягла білі руки до зір. Раптом скрикнула. Велика чорна тінь перебралась через балкон і з’явилась у вікні.

Вона підхопилася, не тямлячи сама себе. Це він! І, навіть не думаючи про те, що їх можуть побачити, кинулась йому на груди.

VIII

 Андермата все  ще не  було.  Обрі-Пастер  провадив  розві­дувальні  роботи.  Він  знайшов  четверо  нових  джерел,  які могли  дати  майбутньому  товариству  вдвоє  більше  води, ніж  було  потрібно.  Увесь  край  вирував  од  хвилювання, збуджений цими пошуками, відкриттями, разючими новинами, що передавалися з уст в уста, перспективами блискучого майбутнього, усі тільки й говорили, всі тільки й думали про це. Навіть маркіз і Гонтран цілі дні проводили біля робітників, що бурили гранітні жили, і з дедалі більшим інтересом слухали пояснення інженера, його повчальні розповіді про геологічні особливості Оверні. І Поль та Христіана кохалися вільно, спокійно, безпечно— ніхто ними не цікавився, ніхто нічого не підозрював, нікому й на думку не спадало стежити за ними, бо всю увагу, цікавість, всі пристрасті поглинув майбутній курорт.

Христіана поводилась, мов юнак, що вперше упився. Перший келих, перший поцілунок обпалив її, приголомшив. Другий вона вихилила дуже швидко, і він здався їй ще смачнішим; а тепер пила вже на повен рот.

Після того вечора, коли Поль прийшов до її кімнати, вона більше не знала, що діється на світі. Час, речі, люди — все це було не для неї; для неї був тільки він. На землі й на небі — тільки він один, єдиний, той, кого вона кохала. Її очі бачили тільки його, думки були зайняті ним, надії були зв’язані тільки з ним. Вона жила, ходила, їла, одягалась, начебто слухала, що їй кажуть і відповідала, але нічого не розуміла, і не знала, що робить. Ніщо її не тривожило, бо ніяке лихо не могло її зачепити! Вона стала нечутливою до всього. Ніякий фізичний біль не міг вразити її тіло, яке могло тремтіти тільки від кохання. Ніякі душевні муки не мали торкнутися її душі, повної щастя.

А він любив її з пристрастю, яку вносив у всі свої захоплення, і до нестями збуджував ніжність молодої жінки. Часто надвечір, коли Гонтран із маркізом були біля джерел, він казав їй:

— Ходімо до нашого неба!

Так він казав про порослий смереками схил пагорба над самим міжгір’ям. Ішли туди через маленький лісок по крутій стежці, і Христіана задихалась. Часу в них було мало, йшли швидко, і, щоб вона не так стомлювалась, він підтримував ЇЇ за стан, аж піднімав. А вона клала руку йому на плече, і часом, обнявши за шию, цілувала в уста. Чим вище вони сходили, тим холоднішим ставало повітря: а коли досягали смерек, запах смоли освіжав їх, мов подих моря.

Вони сідали під темними деревами, вона на порослому травою пагорку, він — трохи нижче, біля її ніг. Вітер співав у гіллі ніжну пісню смерек, чимось схожу на скаргу; й безмежний простір, невидимі далі якого крилися в тумані, давав їм відчуття океану. Авжеж, унизу перед ними розкинулось море! У цьому не було ніякого сумніву — вони відчували на щоках подих моря.

Він по-дитячому ніжно бавився з нею:

— Дайте мені ваші пальчики, я з’їм їх, це мої цукерки.

Він брав її пальці один по одному в рот і вдавав, ніби з насолодою їсть їх.

— О! Які добрі! Особливо мізинчик. Ніколи не їв нічого кращого, ніж цей мізинчик.

Потім ставав навколішки, клав лікті Христіані на коліна і шепотів:

— Ліано, погляньте на мене!

Він називав її Ліаною, бо вона обвивала його в обіймах, як ліана дерево.

— Гляньте на мене. Я хочу ввійти в вашу душу.

І вони дивились одне на одного нерухомим, пильним поглядом, у якому дві істоти наче й справді зливалися в одну.

— Справжня любов, — казав він, — це коли двоє отак належать одне одному. Всяка інша любов — то пуста гра.

Притулившись лицем до лиця, так що дихання їхнє змішувалось, вони безтямно шукали одне одного в прозорій глибині очей.

Він шепотів:

— Я бачу вас, Ліано. Бачу ваше любе серце.

Вона відповідала:

— Я теж бачу ваше серце, Поль!

І вони справді бачили одне одного до глибини серця й душі, бо в серці й душі у них був тільки шалений любовний порив одне до одного.

Він казав:

— Ваші очі, Ліано, як небо! Вони сині й такі променисті, такі ясні! Здається, я бачу, як в них літають ластівки! Це, певно, ваші думки?

І вони довго-довго дивились одне одному в очі, ще тісніше пригортались і ніжно, коротко цілувались, а між поцілунками знову дивились одне на одного. Часом він брав її на руки і ніс, біжучи берегом струмка, що тихо плинув до анвальських міжгір’їв. У тій вузькій долині луки чергувалися з гаями. Поль біг по траві і, високо піднімаючи молоду жінку на своїх могутніх руках, кричав:

— Ліано, летімо!

Палка любов збуджувала в них те невідступне, невгамовне, болісне прагнення кудись полетіти. І все, що було довкола, загострювало те прагнення їхніх душ, — чисте повітря, — легкокриле повітря, як казав Поль, — і широкий синявий обрій, куди їм хотілось, узявшись за руки, полинути вдвох і зникнути над безмежною рівниною, коли її вкриє ніч. Вони полетіли б у туманне вечірнє небо, щоб ніколи не повертатись. Куди полетіли б? А ні він, ні вона цього не знали, але яка чудова то була мрія!

Так він біг з Христіаною на руках, доки вистачало духу, потім опускав її на скелю, а сам ставав перед нею навколішки. І цілував її ноги, шепочучи дитячі, ніжні слова.

Якби вони любилися в місті, їхня пристрасть була б, певно, іншою — обережнішою, чуттєвішою, не такою надхмарною і романтичною. Але тут, у цьому з'еленому краю, де обрій надавав широти поривам душі, на самоті, де їм ніщо не заважало, ніщо не приглушувало розбудженого інстинкту любові, вони враз поринули у нестримне поетичне кохання, сповнене ніжності й шаленства. Навколишній краєвид, теплий вітер, ліси, солодкі пахощі полів, — усе це вдень і вночі співало для них пісню кохання, і та пісня збуджу вала їх до нестями, так, як звуки барабанів та писк флейт доводять до дикої нестями дервіша, що кружляє, пойнятий якоюсь невичерпною думкою.

Одного дня, коли вони прийшли обідати, маркіз раптом сказав:

— Через чотири дні повертається Андермат, він уже владнав усі справи. На другий день після його повернення ми виїдемо. Ми вже давно тут, не слід надто затягувати курортний сезон.

Вони були так вражені, наче їм сказали про кінець світу; за обідом обоє мовчали, схвильовано думаючи про те, що мало статись. Отже, за кілька днів вони змушені будуть розлучитись і вже не зможуть вільно бачитись. Це видавалося їм таким неймовірним і дивовижним, що просто не вкладалося в голові.

Наприкінці тижня справді повернувся Андермат. Зателеграфував, щоб йому вислали до першого поїзду два екіпажі. Христіана цілу ніч не спала, її мучило якесь дивне, нове для неї почуття, якийсь страх перед чоловіком, змішаний з гнівом, з незрозумілим презирством до нього * й бажанням кинути йому виклик. Удосвіта вона встала й почала чекати. Андермат приїхав у першому екіпажі з трьома якимись чоловіками, добре одягненими, але начебто скромними. В другій кареті було ще четверо добродіїв, видно, не таких поважних, як перші. Маркіз і Гонтран здивувались.

— Що це за люди? — спитав маркіз.

Андермат відповів:

— Мої акціонери. Сьогодні ж ми заснуємо товариство і негайно оберемо правління.

Він поцілував дружину, нічого не сказавши й майже не дивлячись на неї — так був заклопотаний, і обернувся до сімох приїжджих, що тихо й шанобливо стояли позад нього.

— Поснідайте, — сказав він, — а потім погуляйте. Зустрінемось опівдні.

Вони мовчки, як солдати, що підкоряються наказові, попарно піднялися сходами і зникли в готелі.

Гонтран подивився їм услід і спитав серйозним тоном:

— Де ви знайшли цих статистів?

Банкір ледь усміхнувся:

— Це дуже пристойні люди, біржовики, капіталісти.

І, помовчавши, вже з ширшою усмішкою додав:

— Займаються моїми справами.

Потім подався до нотаря, щоб іще раз перечитати документи, хоч кілька днів тому прислав їх цілком закінченими, в остаточній редакції.

У нотаря він застав лікаря Латона, з яким останнім часом обмінявся кількома листами, і вони довго й тихо розмовляли в кутку контори, де тільки й чути було, як скриплять, бігаючи по паперу, пера канцеляристів, наче то шаруділи якісь комахи.

Зустріч, на якій мали заснувати товариство, призначили на другу годину.

Кабінет нотаря прибрали, наче для концерту. Для акціонерів поставили два ряди стільців, якраз навпроти столу, де мав сидіти пан Ален із старшим діловодом. Справа була вельми важлива, і пан Ален надів фрак. Цей низенький, кругленький чоловік, що шамкотів, розмовляючи, був схожий на кульбабку.

Рівно о другій увійшов Андермат у супроводі маркіза, шурина і Поля Бретіньї, а за ними — семеро добродіїв, яких Гонтран назвав статистами. Андермат скидався на генерала. Одразу ж появились і старий Оріоль з Колосом. Здавалось, обидва вони були стурбовані і недовірливі, як завжди бувають селяни, коли їм доводиться щось підписувати. Доктор Латон прийшов останнім. Він помирився з Андерматом, покорившись у всьому, спритно перепросивши його і запропонувавши свої послуги.

У відповідь банкір, відчувши, що Латон в його руках, пообіцяв йому знадливу посаду головного лікаря нового курорту.

Коли всі ввійшли, в кімнаті запала глибока тиша.

Нотар озвався перший:

— Сідайте, панове.

Він сказав іще щось, але всі вже почали вмощуватись, і в тому гаморі його ніхто не почув.

Андермат узяв стільця й поставив його перед своїм військом, щоб бачити його; потім, коли всі посідали, сказав:

— Панове, мені не треба пояснювати мету, з якою ми тут зібралися. Маємо передусім створити нове товариство, акціонерами якого ви всі бажаєте бути. Проте я повинен повідомити вас про деякі деталі, що завдали нам певних труднощів. Перш ніж щось починати, я мусив упевнитись, що ми дістанемо потрібний дозвіл на заснування нової громадсько-корисної установи. Тепер така певність у мене є. Все, що лишається зробити в цьому відношенні, я зроблю. Я заручився підтримкою міністра. Але мене спиняє інше. Нам, панове, доведеться вступити в боротьбу з старим Анвальським товариством. Ми переможемо в цій боротьбі, переможемо й збагатіємо, не сумнівайтеся; а проте як колись у битвах воїнам був потрібен бойовий клич, так нам у сучаснім бою потрібна для нового курорту назва, гучна, приваблива, підходяща для реклами назва, яку слух сприймав би, як звук сурми, а око — як блискавку. Одначе ми, панове, перебуваємо в Анвалі і змінити назву місцевості не можемо. Лишається єдиний вихід: назвати по-новому наш курорт, тільки курорт. І ось що я пропоную. Наша лікарня міститиметься біля пагорба, що належить присутньому тут панові Оріолю, а наше майбутнє казино стоятиме на вершині цього самого пагорба. Тож можна сказати, що цей пагорб, або ця гора — бо то все-таки гора, хай невелика —є основою нашої установи, бо ми займаємо і підніжжя її, і вершину. То хіба не природно в такому разі назвати нашу установу: «Води Монт-Оріоля»^[22] надавши курортові, що буде одним з найкращих у світі, ім’я першого власника? Віддаймо кесареві кесареве.

І зверніть увагу, панове, як прекрасно звучить ця назва.

«Монт-Оріоль» казатимуть так, як кажуть «Мон-Дор» ^[23] Вона притягає зір і слух, її добре видно, добре чути, вона запам’ятовується: «Монт-Оріоль! Монт-Оріоль! Води Монт-Оріоля!..»

І Андермат вигукував ці слова, кидав їх, як м’ячика, прислухався, як вони звучать.

Він говорив, удаючи розмову:

— «Ви їдете в Монт-Оріоль на води?»

— «Так, пані. Кажуть, монт-оріольські води просто чудові».

— «Справді, чудові. До того ж Монт-Оріоль — прегарне місце».

Він усміхався, вдаючи співрозмовників, міняв тон, коли говорив за даму, робив вітальний жест, передаючи мову чоловіка.

Потім заговорив звичайним голосом:

— Є якісь заперечення?

Акціонери відповіли хором:

— Ні, нема ніяких.

Три статисти заплескали в долоні.

Дядько Оріоль — схвильований, задоволений, підкорений, охоплений потаємними гордощами селянин а-вискочня, — усміхаючись, крутив у руках капелюха і мимоволі ствердно кивав головою, і це виказувало його радість, яку добре бачив Андермат, хоч він начебто й не дивився на нього.

Колос лишався спокійним, але був задоволений не менше за батька.

Тоді Андермат звернувся до нотаря:

— Зачитайте, будьте ласкаві, статут товариства, пане Ален.

І сів.

— Читайте, Маріне, — велів нотар своєму діловодові.

Маріне, жалюгідне, миршаве створіння, кахикнув і тоном проповідника з пафосом декламатора заходився перелічувати пункти статуту акціонерного товариства під назвою «Водолікарня Монт-Оріоль» в Анвалі, з капіталом два мільйони.

Оріоль перебив його.

— Хвилинку, одну хвилинку! — сказав він.

І витяг з кишені засмальцьований зшиток, з яким нобу-піні;іп тиждень у всіх нотарів та адвокатів у департаменту. То була копія статуту, що його батько й син Оріолі знали майже напам’ять.

Потім він поволі почепив на носа окуляри, відкинув голову, вмостився так, щоб краще розбирати букви, і наказав:

— Давай далі, Маріне.

Колос присунув стільця й собі втупився в батькові папери.

І Маріне почав читати знову. Старого Оріоля, якому трудно було впоратися з подвійною роботою — слухати і заразом читати, — мучив страх, що в документі замінять якесь слово; до того ж йому хотілося бачити, чи Андермат з нотаріусом, бува, не неремигуються, — і він на кожному рядку разів по десять спиняв канцеляриста, зводячи пані вець усі його ораторські ефекти.

Він весь час перепитував:

— Як ти шкажав? Що ти там шкажав? Я не рожчув, не так швидко!

Потім звертався до сина:

— Чи так воно, Колоше?

Колос, краще володіючи собою, відповідав:

— Так, батьку, так, уше правильно!

Селянин явно не довіряв. Водив скарлюченим пальцем по своєму зшитку і щось бурмотів собі під ніс; але зосередити увагу одразу на тому й на тому він не міг: слухаючи, переставав читати, а коли читав — не міг слухати. Важко дихав, немов сходив на гору, обливався потом, ніби перекопував виноградник на сонці, і час від часу вимагав перерви на кілька хвилин, щоб витерти лоба й перевести подих, наче він бився на дуелі.

Андермат нетерпляче тупав ногою. Гонтран, побачивши на столі «Вісник ІІюї-де-Дом», почав гортати його, а Поль, сидячи верхи на стільці, похнюпив голову і пригнічено думав про те, що цей рожевий, череватий чоловічок, який сидить перед ним, завтра забере жінку, яку він, Поль, кохає всією душею — Христіану, його Христіану, його біляву Христіану, хоч вона вся належить йому, тільки йому й більше нікому. І він питав себе, чи не викрасти її сьогодні ж увечері.

Семеро приїжджих добродіїв сиділи поважно і спокійно.

За годину скінчили. Статут підписали.

Нотар склав акт про капіталовкладення. Скарбник, пан Авраам Леві, потвердив, що одержав усі гроші. Потім щойно засноване товариство, яке мало вже всі законні права, почало загальні збори акціонерів, щоб обрати правління і голову.

На голову всіма голосами, окрім двох, обрали Андермата. Селянин та його син голосували за Оріоля-батька. Бретіньї обрали ревізором.

Потім правління, до складу якого ввійшли Андермат, маркіз і граф де Равенелі, Бретіньї, обидва Оріолі, доктор Латон, Авраам Леві та Сімон Зідлер, попросило решту акціонерів, а також нотаря і канцеляриста вийти, і почало нараду: треба було обговорити невідкладні проблеми і розв’язати найголовніші справи.

Андермат знову підвівся:

— Панове, ми підходимо до пекучого питання, питання про успіх, якого за всяку ціну повинні добитися. Мінеральна вода, як і все інше, потребує реклами. Хворі питимуть її тільки тоді, коли про неї скрізь і завжди говоритимуть. Реклама, панове, це велика проблема наших днів, це бог сучасної торгівлі і промисловості. Без реклами тепер не обійтись! А тим часом мистецтво реклами важке, складне, тут треба бути вельми тактовними. Ті, що перші вдалися до цього нового засобу, діяли грубо, привертаючи увагу галасом, барабанним боєм і гарматною стріляниною. Ман-жен, панове, був тільки передвісником. Тепер до галасу ставляться з підозрою, яскраві афіші викликають посмішку, імена, що їх вигукують на вулиці, збуджують скоріше недовіру, аніж цікавість. І все-таки треба привернути увагу публіки, вразити її, завоювати. Отож мистецтво полягає в тому, щоб знайти спосіб, той єдиний спосіб, який може забезпечити успіх саме у нашій торгівлі. Ми, панове, хочемо продавати воду. І завоювати хворих ми повинні через лікарів.

Найвидатніші лікарі, панове, — такі самі люди, як і всі ми, у них ті самі слабості. Я не хочу сказати, що їх можна купити. Репутація знаменитих фахівців, які так потрібні нам, ставить їх поза будь-якою підозрою! Та чи є людина, якої не можна підкорити, коли до того вміло взятися? Адже є й жінки, яких можна купити. Таких треба спокушати.

Ось, панове, яку пропозицію я вношу, докладно обговоривши її з доктором Латоном.

Передусім, ми розподілили всі хвороби, які можна буде тут лікувати на три головні групи. Це по-перше, всякі ревматизми, лишаї, артрити, подагра і т. д. і т. д.; по-друге, захворювання шлунка, кишок та печінки; по-третє, всі недуги, спричинені розладом кровообігу, бо немає сумніву, що наші вуглекислі ванни чудово діють на кровообіг.

До того ж, панове, чудесне одужання старого Кловіса обіцяє нам справжні дива.

Отож, визначивши хвороби, на які впливає наша вода, ми звернемося до відомих лікарів, найкращих знавців тих хвороб. «Панове, — скажемо ми, — приїздіть, побачите самі на власні очі, все побачите, їдьте з своїми хворими, погостюйте у нас. Місцевість чудова, вам треба відпочити після важкої праці взимку, — приїздіть. І приїздіть не до нас, панове професори, а до себе, на свої дачі, які ми пропонуємо вам; якщо сподобається, ви зможете придбати їх на пільгових умовах».

Андермат передихнув і вже спокійно мовив далі:

— Ось як я думаю здійснити цей план. Ми вибрали шість земельних ділянок по тисячі квадратних метрів кожна. На цих ділянках Бернське акціонерне товариство переносних дач береться поставити по однотипній віллі. Ми безплатно віддаємо ці елегантні житла з усіма вигодами в розпорядження наших лікарів. Якщо сподобається, вони куплять тільки будинок у Бернського товариства, а землю ми їм подаруємо… і вони заплатять нам… хворими. Таким чином, панове, ми матимемо чимало вигод: забудуємо територію чудовими віллами, які нам нічого не коштуватимуть, залучимо найкращих у світі лікарів з легіоном їхніх пацієнтів, а головне — переконаємо в ефективності нашої води видатних лікарів, які дуже скоро стануть тут власниками дач. Всі переговори, які мають привести до таких наслідків, я, панове, беру на себе й провадитиму їх не як торговець, а як світська людина.

Старий Оріоль перервав його. Скупого овернця обурив намір отак роздавати землю.

Андермат усією силою свого красномовства порівняв розумного хлібороба, який щедро кидає насіння в родючу землю, з скупим селянином, що лічить зерна і завжди збирає тільки половину того, що могло б вирости.

А коли Оріоль, розсердившись, уперся, банкір поставив питання на голосування і заткнув старому рота шістьма голосами проти двох.

Потім він витяг з великого сап’янового портфеля плани нової водолікарні, готелю й казино, а також готові кошториси й договори з підрядчиками, які правління мало тільки затвердити й підписати. Роботи повинні були розпочатись уже наступного тижня.

Тільки Оріолі виявили бажання розглянути і обговорити ці документи. Але Андермат роздратовано сказав їм:

— Хіба я вимагаю у вас грошей? Ні! Так дайте мені спокій! А якщо ви незадоволені, то проголосуємо ще раз.

Отож вони підписалися разом з іншими членами правління, і засідання закінчилось.

А біля виходу юрмилися, чекаючи на них, місцеві жителі, всі дуже схвильовані. Новим підприємцям шанобливо вклонялися. Коли Оріолі зібралися йти додому, Андермат сказав їм:

— Не забудьте, що сьогодні ми всі разом обідаємо в готелі. І візьміть своїх дівчаток, я привіз їм з Парижа невеличкі подарунки.

Домовились зустрітися о сьомій годині у вітальні «Сплен-дід-готелю».

То був пишний обід, на який банкір запросив найвідомі-ших курортників і сільські власті. Христіана сиділа в центрі, а поряд з нею праворуч сидів кюре, ліворуч — мер.

За обідом тільки й говорили що про новий курорт та про майбутнє краю. Дівчата Оріоль знайшли під серветками по футляру з браслетом, оздобленим перлами та смарагдами і, не тямлячись від радощів, як ніколи весело розмовляли з Гонтраном, що сидів між ними. Навіть старша від щирого серця сміялась у відповідь на жарти молодика, який жваво щось казав і в той же час подумки сміливо давав їм таємну оцінку, яку породжують у чоловіка його тіло й душа при зустрічі з привабливою жінкою.

Поль нічого не їв і нічого не казав… Йому здавалося, що цього вечора закінчиться його життя. Раптом згадалося, що минув місяць, рівно місяць відтоді, як вони обідали на березі Тазенатського озера. Він відчув у душі ту невиразну муку, в якій більше передчуттів, ніж болю, муку, яку знають тільки закохані і від якої на серці так тяжко й нерви так напружуються, що найменший шурхіт примушує здригатись, а в голові снують хворобливі думки, і кожне почуте слово набуває гіркого смислу, пов'язаного з тими невідчепними думками.

Коли встали з-за столу, він підійшов у вітальні до Христіани.

— Нам треба зустрітися сьогодні ввечері,— сказав він, — зараз же, негайно, бо я не знаю, коли ми ще зможемо побути на самоті. Пам'ятаєте, сьогодні рівно місяць…

Вона відповіла:

— Знаю.

Він провадив далі:

— Слухайте, я ждатиму вас на дорозі до Ля-Рош-Прадьсра, не доходячи до села, біля каштанів. Зараз ніхто не помітить, що вас немає. Прийдіть, попрощаємось, бо ж завтра ми розлучаємось.

Вона прошепотіла:

— За чверть години я буду там.

І він вийшов, щоб не лишатися в цій юрбі, яка страшенно дратувала його.

Пішов через виноградники стежкою, по якій вони йшли того дня, коли вперше разом милувались Ліманню. Незабаром опинився на великій дорозі. Він був сам-один і почував себе самотнім, самотнім у всьому світі. Безмежна невидима рівнина ще більше посилювала це відчуття. Спинився саме на тому місці, де вони сиділи, де він читав їй вірші Бодлера про красу. Як це давно було! І Поль пригадав, годину за годиною, все те, що сталося відтоді. Ніколи він не був такий щасливий, ніколи! Ніколи не любив так безтямно і разом з тим так цнотливо, так благоговійно. І згадав вечір на Тазенатському водориї,— рівно місяць минув відтоді,— прохолоду лісу, осяяного блідим світлом, срібне озерце і великих риб, що випливали на його поверхню; й дорогу назад, коли він дивився, як Христіана йшла поперед нього, то потрапляючи в тінь, то виходячи на освітлене місце, і краплі місячного світла, пробиваючись крізь листя дерев, падали їй на волосся, на плечі й на руки. То були найсолодші години його життя.

Поль обернувся, щоб глянути, чи не йде вона. її не було, але він побачив місяць, що виплив над обрієм. Той самий місяць, що світив у хвилини його першого освідчення, світив і тепер, у час його першої розлуки.

По шкірі пробіг крижаний дрож. Надходила вже осінь — провісниця зими. Досі він не помічав цього першого подиху холоду, що зненацька пройняв його, як передчуття горя.

Біла курна дорога вилася перед ним, схожа на річку поміж крутими берегами. Раптом на повороті виринула постать. Він одразу впізнав її; ждав, не рухаючись, тремтячи від таємного щастя, що вона наближається, від усвідомлення того, що вона йде до нього, заради нього.

Вона йшла дрібного ходою, не наважуючись гукнути, занепокоєна тим, що все ще не бачить його, бо він стояв у тіні під деревом, ішла, схвильована глибокою тишею, ясною пустельністю неба й землі. А попереду сунулась її чорна, непомірно велика тінь, витягнулась далеко вперед, мовби квапилася принести йому якусь частинку її єства.

Христіана зупинилась, і тінь теж завмерла, лягла, припала до дороги.

Поль швидко ступив кілька кроків до того місця, де на дорозі вимальовувалась тінь її голови. І, немов боячись втратити хоч щось від неї, став навколішки й, нахилившись, доторкнувся губами до краю темного силуету. Як той собака, що, відчуваючи спрагу, плазує на череві до джерела і жадібно п’є з нього, він пристрасно цілував у куряві обриси коханої тіні. Він повз до неї на руках і колінах, вкриваючи поцілунками контури її тіла, немовби устами вбираючи в себе темний і дорогий йому образ, розпластаний на землі.

Вона здивовано і навіть трохи злякано чекала, не наважуючись заговорити з ним, і тільки потім, коли він опинився біля її ніг, підвів голову і, все ще стоячи навколішках, обняв її обома руками, спитала:

— Що це з тобою сьогодні?

Він відповів:

— Я ж тебе втрачаю, Ліано!

Вона втопила пальці в густе волосся друга, підняла його голову і, нахилившись, поцілувала в очі.

— Чому втрачаєш? — спитала, довірливо всміхаючись.

— Бо завтра ми розлучаємось.

— Розлучаємось? Ненадовго, коханий.

— Хто знає! Тих днів, що були тут, уже не повернути.

— Будуть інші, такі ж чудові.

Вона підвела його, повела під дерево, де він стояв, чекаючи її, посадовила біля себе, трошки нижче, щоб можна було покласти руку йому на волосся, і заговорила серйозно, як розважлива, палко закохана й рішуча жінка, яка все передбачила, чуттям угадала, що треба робити, і на все зважилась.

— Слухай, любий, у Парижі я зовсім вільна. Вільям ніколи не цікавиться мною. Йому вистачає своїх справ. Ти не одружений, і я приходитиму до тебе. Приходитиму щодня, коли вранці, до сніданку, а коли ввечері, а то слуги теревенитимуть, що я виходжу в один і той самий час. Ми зможемо зустрічатися так само, як тут, навіть частіше, бо гам нічого буде боятися цікавих.

А він, поклавши голову їй на коліна і обіймаючи за стан, знай повторював:

— Ліано, Ліано, я втрачаю тебе! Відчуваю, що втрачаю!

<адїї трошки дратувала ця нерозумна туга, дитяча туга такого сильного чоловіка, тоді як вона, така слабка порівняно з ним, була така певна себе, певна того, що їх ніщо не розлучить.

Він прошепотів:

— Якби ти згодилась, Ліано, ми втекли б разом, поїхали б далеко-далеко, в чудовий квітучий край і там кохалися б. Скажи тільки слово, і ми сьогодні ж увечері поїдемо, хочеш?

Але вона тільки знизувала плечима, з легкою досадою, трохи невдоволена тим, що він її не слухає, бо зараз було не до мрій і ніжних пестощів. Зараз треба було виявити рішучість і обережність, знайти спосіб і далі кохатися, не збуджуючи ніякої підозри.

І Христіана почала знову:

— Слухай, любий, нам треба все добре обміркувати, щоб не було якоїсь необачності чи помилки. Насамперед, чи ти впевнений у своїх слугах? Найбільше треба боятися доносу, анонімного листа до мого чоловіка. Сам він нізащо не догадається. Я добре знаю Вільяма…

Вона вже двічі згадала його, і це раптом роздратувало Поля.

Він сердито сказав:

— О, не говори мені сьогодні про нього!

Вона здивувалась.

— Чому? Треба ж… О, запевняю тебе, йому зовсім байдуже до мене.

Вона відгадала думку Поля.

В ньому прокидалися невиразні, ще не усвідомлені ревнощі. І раптом, ставши навколішки, він схопив її за руки:

— Слухай, Ліано… — Й замовк. Не наважувався висловити свою тривогу, ганебну підозру, що зародилась у ньому, не знав, як про це сказати. — Слухай… Ліано… А як ти з ним?…

Христіана не зрозуміла.

— Ну… ну… Дуже добре.

— Так… я знаю… Але… слухай… зрозумій мене як слід… Це ж, твій чоловік… зрештою… і… і ти не знаєш, скільки я думаю про це останнім часом… Як це мене мучить… як терзає… Розумієш… га?

Вона якусь мить мовчала, потім раптом збагнула, про що йдеться, і в пориві щирого обурення палко заговорила:

— О любий… як ти міг… як ти міг подумати?.. Я ж уся твоя… чуєш?.. Тільки твоя… бо люблю тебе… О Поль!..

Він знову схилив голову молодій жінці на коліна і ледь чутно промовив:

— Але ж… зрештою… Ліаночко… Він же… Він же твій чоловік… Що ж ти зробиш?.. Ти подумала про це?.. Скажи!.. Що ти зробиш сьогодні ввечері… або завтра… Ти ж не можеш… завжди, завжди казати йому «ні»…

Вона так само тихо відповіла:

— Я запевнила його, що вагітна, і… і цього йому досить… О, це для нього не так важливо… справді… Годі про це, любий, ти не знаєш, як це мене ображає, як мені боляче. Вір мені, бо я люблю тебе…

Він уже не ворушився, — вдихаючи запах парфумів, цілував її плаття, а вона легкими пальцями ніжно гладила його лице.

І раптом сказала:

— Треба повертатись, а то помітять, що нас обох немає.

Кріпко, до болю стискуючи одне одного в обіймах, вони попрощались; і вона пішла перша, бігла, щоб скоріше повернутись, а він сумно дивився їй вслід, так, неначе разом з нею зникали і його щастя, й усі надії.

Частина друга

I

На перше липня наступного року Анвальський курорт став майже невпізнанним.

На вершині пагорба, що стояв посеред долини, між двома її виходами, тепер височіла будівля в маврітансько-му стилі з золотим написом на фронтоні —«Казино».

Гайок на схилі до Лімані перетворили на невеличкий парк. Вздовж усієї будівлі, здіймаючись над широкою Овернською рівниною, тяглася тераса, яку підтримував мур, оздоблений великими вазами під мармур.

Нижче, поміж виноградниками, видніло тут і там шість дач з лакованими фасадами. Величезна біла будівля на південному схилі здалека вабила подорожніх, що помічали її аж од Ріома. То був «Гранд-отель Монт-Оріоля». А якраз під ним, біля самого підніжжя пагорба, серед саду, в якому тік струмок з міжгір'я, стояв чотирикутний, простіший, але просторий будинок, де хворим пропонува-лрсь чудодійне одужання, обіцяне в брошурі доктора Латона. На фасаді було написано: «Води Монт-Оріоля». На правому крилі дрібнішими літерами: «Гідротерапія. Промивання шлунка. Ванни з проточною водою». А на лівому — «Інститут механічної лікувальної гімнастики».

Все це було нове, сліпучо-біле, блискуче. Там же працювали робітники — малярі, водопровідники, землекопи, — хоч водолікарня вже місяць як була відкрита.

І успіх уже з перших днів перевершив усі сподівання засновників. Три видатні лікарі, три славнозвісні професори — Ма-Русель, Клош та Ремюзо — взяли новий курорт під своє заступництво й погодились пожити якийсь час у віллах, збудованих Бернським товариством переносних дач, які адміністрація надала їм.

Це так впливало на людей, що хворі просто посунули на курорт. «Гранд-отель Монт-Оріоля» був повен.

Хоч водолікарня почала працювати ще на початку червня, офіційне відкриття курорту відклали на перше липня, щоб зібралося більше народу. Торжество мало початись

0 третій годині дня з освячення джерел. А на вечір призначили велику виставу, фейєрверк і бал, на яких мали бути всі місцеві та околишні курортники, а також найіменитіші жителі Клермон-Ферана та Ріома.

Казино на вершині пагорба геть закривали прапори. Довкола тільки й видно було синє, червоне, біле, жовте — наче якась суцільна тремтлива хмара; а на високих щоглах уздовж алей парку майоріли, звиваючись мов змії на тлі синього неба, довжелезні барвисті полотнища.

Петрюс Мартель, що став директором нового казино, почував себе під цією хмарою прапорів всемогутнім капітаном на якомусь фантастичному кораблі; гучним, розгонистим голосом, яким командують адмірали під гарматним вогнем, він давав накази служникам у білих фартухах,

1 вітер доносив ті грізні накази аж до села.

На терасі з'явився задиханий уже Андермат. Петрюс Мартель побіг назустріч, вітаючи його широким вишуканим жестом.

— Усе гаразд? — спитав банкір.

— Усе гаразд, пане голово.

— Якщо треба буде, то я в кабінеті головного лікаря. У нас там зараз засідання.

І він знову пішов униз. Перед дверима водолікарні назустріч хазяїну кинулися доглядач і касир, яких теж переманили зі старого товариства, що стало конкурентом, приреченим на поразку без боротьби. Колишній тюремнйк привітав хазяїна по-військовому. А касир низько вклонився, мов старець, якому дали милостиню.

Андермат спитав:

— Головний лікар тут?

Доглядач відповів:

— Так, пане голово, всі вже зібралися.

Пройшовши поміж шанобливою прислугою через вестибюль, банкір звернув праворуч, відчинив двері й опинився у просторій, строго умебльованій кімнаті, заставленій книжковими шафами та бюстами діячів науки; тут Андермата ждали всі члени правління, що були в Анвалі: його тесть маркіз і шурин Гонтран, Поль Бретіньї, доктор Латон та батько й син Оріолі, які вже мали майже панський вигляд — високі, кремезні, у довжелезних сюртуках вони були немовби рекламою похоронної контори.

Нашвидку привітавшись, усі посідали, і Андермат сказав:

— Нам лишилося розв’язати одне важливе питання: як назвати джерела. Тут я зовсім не згоден з нашим головним лікарем. Доктор Латон пропонує назвати три основні джерела іменами трьох медичних світил, які зараз тут перебувають. Немає сумніву, що такими лестощами ми б зворушили їх і ще більше підкорили собі. Але будьте певні, панове, що цим ми назавжди відштовхнули б від себе тих їхніх славетних колег, які ще не відповіли на наше запрошення і яких ми повинні ціною будь-яких Зусиль і жертв переконати в тому, що наша вода надзвичайно цілюща. Так, панове, людська природа скрізь однакова, її треба знати й використовувати. Ніколи професори Плантюро, де Ларенар та Паскалю, — назву для прикладу тільки цих трьох фахівців по захворюваннях шлунка й кишечника, — не пошлють своїх хворих, своїх найкращих, найвідоміших пацієнтів, князів та ерцгерцогів, усіх отих світських знаменитостей, яким вони зобов’язані своїм багатством і славою — ніколи не пошлють їх лікуватися водою з джерела Ма-Руселя, Клоша або Ремюзо. Бо ті пацієнти та й уся публіка до певної міри матимуть підставу припускати, що саме професори Ремюзо, Клош та Ма-Русель знайшли нашу воду й відкрили усі її лікувальні якості. А немає сумніву, панове, що ім’я Гюбле, яким назвали перше джерело в Шатель-Гійоні, довго викликало упереджене ставлення до цього тепер квітучого курорту принаймні у частини видатних лікарів, які з самого початку могли протегувати б йому

Тому я пропоную джерело, відкрите першим, назвати просто іменем моєї дружини, а ще двоє— іменами дочок добродія пана Оріоля. Тоді у нас будуть джерела: Христіана, Луїза та Шарлотта. Звучить вельми гарно, вельми приємно. Що ви на це скажете?

Його підтримали всі, навіть доктор Латон, який додав:

— Тоді можна буде просити професорів Ма-Руселя, Клоша і Ремюзо бути хрещеними батьками і на відкритті йти під руку з хрещеними матерями.

— Чудово, чудово, — вигукнув Андермат. — Зараз біжу до них. Вони погодяться… Ручуся!'Погодяться. Отже, приходьте о третій годині до церкви, звідки рушить процесія.

І побіг.

За ним майже зразу пішли маркіз і Гонтран. Обидва Оріолі, статечні, з голови до ніг у чорному, надівши циліндри, і собі рушили поруч по білій дорозі, а доктор Латон звернувся до Поля, який тільки напередодні приїхав на це свято.

— Заждіть, добродію, я хочу показати вам одну штуку, від якої сподіваюся чуда. Це мій Інститут механічної лікувальної гімнастики.

Він узяв його під руку й повів. Та тільки-но вони вийшли у вестибюль, як слуга спинив лікаря:

— Пан Рік’є чекає на промивання.

Торік доктор Латон висміював промивання шлунка, яке вихваляв і практикував доктор Бонфій у лікарні, де він був головним лікарем. Але час змінив думку Латона, і зонд Барадюка став улюбленим знаряддям тортур у головного лікаря нової лікарні, який з дитячою радістю встромляв його у стравохід кожного хворого.

Він спитав у Поля Бретіньї:

— Ви бачили коли-небудь цю маленьку операцію?

Той відповів:

— Ні, ніколи.

— То ходімо, любий, побачите — це дуже цікаво.

Вони зайшли до душової, де чекав, сидячи в дерев’яному

кріслі, пан Рік’є, чоловік з обличчям цеглистого кольору, що надумав випробувати нововідкриті джерела, бо він щоліта випробовував води нових курортів.

Мов приречений до страти злочинець стародавніх часів, він був стиснутий, здушений якоюсь гамівною сорочкою з церати, щоб не забризкати і не забруднити одягу, і вигляд у нього був жалюгідний, стурбований і нещасний, як буває: у пацієнтів перед операцією.

Тільки-но ввійшов лікар, служник схопив довгу гумову трубку, яка розходилась посередині на два рукави і скидалася на тонку змію з розщепленим хвостом. Потім приєднав один кінець до крана, яким текла вода з джерела. Другий кінець опустив у скляну посудину, куди мала виливатися рідина з шлунка хворого. Головний лікар спокійно взяв третій рукав тієї трубки, приємно всміхаючись, підніс його до рота пана Рік’є, вправно засунув у горло і, запихаю чи великим та вказівним пальцями щораз глибше, ласкаво й зичливо повторював:

— Прекрасно, прекрасно, прекрасно! Іде, йде, чудово йде!

Пан Рік’є вибалушив очі, щоки йому посиніли, на губах виступила піна, він задихався, пихтів, болісно гикав і, вчепившись за підлокітники крісла, робив одчайдушні зусилля, щоб вивергнути цю гумову потвору, яка залазила в його тіло.

Заштовхавши з півметра трубки, лікар сказав:

— Ну от, заглибились. Пускайте.

Служник відкрутив кран, і незабаром живіт у хворого почав помітно надиматися, потроху наповнюючись теплою водою джерела.

— Покашляйте, — сказав лікар, — покашляйте, щоб почала виходити вода.

Проте бідолаха не міг кашлянути, він тільки хрипів, корчився, очі йому, здавалося, на лоба вилазили. Проте раптом на підлозі, біля крісла щось стиха забулькало. Сифон роздвоєної трубки почав нарешті викачувати з шлунка рідину в скляну банку, а лікар уважно розглядав її, вишукуючи ознаки катару та помітні сліди кепського травлення.

— Ніколи не їжте зеленого горошку і салати, — казав він. — Салати ні в якому разі! Ви його зовсім не перетравлюєте. І суниць не їжте! Скільки разів я казав вам, щоб не їли суниць!

Добродій Рік’є, здавалось, оскаженів. Він шарпався, але говорити не міг, бо рота йому заткнула трубка. Та тільки-но промивання закінчилось і лікар обережно витяг зонда, він скрикнув:

— А я винен, що мене щодня годують всякою гидотою, гублять моє здоров’я? Хіба не ви повинні стежити за тим, що тут дають їсти? Я перебрався до нового готелю, бо в старому мене труїли жахливою їжею, але в «Гранд-Отелі Монт-Оріоля», в цьому вашому гранд-балагані мені стало ще гірше, слово честі!

Довелося заспокоювати його і лікар кілька разів пообіцяв, що він наглядатиме за харчуванням хворих.

Потім Латон знову взяв Поля Бретіньї під руку і повів далі.

— Моє спеціальне лікування механічною гімнастикою, яку я вам зараз продемонструю, — сказав він, — грунтується на високо раціональних засадах. Ви, звичайно, знаєте мою систему органометричної терапії? Я вважаю, що наші хвороби здебільшого походять тільки від надмірного розвитку одного якогось органу, що шкодить сусіднім, заважає їхнім функціям і поступово руйнує загальну гармонію тіла, спричиняючи найбільші недуги.

А фізичні вправи і водолікування — це найдійовіший спосіб, що допомагає відновленню рівноваги і скороченню до нормальних розмірів тих органів, які захопили чуже місце.

Але як примусити людину робити фізичні вправи? Ходьба, верхова їзда, плавання, веслування вимагають не тільки чималого фізичного зусилля, а ще й зусилля вольового. Саме душа керує тілом, підтримує його і примушує діяти. Енергійні люди завжди рухливі. Проте джерело енергії — душа, а не м’язи. Тіло підкоряється сильній волі.

Шкода й думати, мій любий, що боягуза можна зробити хоробрим, а слабкодухого рішучим. Але можна зробити інше, можна зробити більше, — ми можемо виключити хоробрість, душевну енергію, моральні зусилля і залишити тільки фізичний рух. Вольові зусилля я успішно заміняю зовнішньою, суто механічною силою. Розумієте? Не дуже? Нічого, зараз зрозумієте. Прошу!

Він відчинив двері до просторої зали, де стояли рядами якісь чудернацькі пристрої: великі крісла на дерев’яних ніжках, грубо зроблені соснові коні, прилади з планок, з’єднаних шарнірами, рухомі бруси, прикріплені перед стільцями, що були пригвинчені до підлоги. До всіх цих речей була припасована складна система зубчастих передач, які приводилися в рух за допомогою корб.

Доктор провадив далі:

— Ось гляньте. Є чотири головні види вправ, які я називаю природними: ходьба, верхова їзда, плавання та веслування. Кожна з цих вправ розвиває різні органи, по-своєму впливає на тіло людини. І ми штучно відтворюємо тут усі ці чотири види. Самому хворому нічого це треба робити, ні про що не треба думати — він може годину бігати, їздити верхи, плавати чи веслувати, і його розум не братиме ніякісінької участі в цій суто м’язовій роботі.

В цей час увійшов Обрі-Пастер у супроводі служника з закачаними рукавами, з-під яких видніли міцні біцепси. Інженер ще більше розтовстів. Він ходив, задихаючись, широко розставляючи ноги, розчепіривши руки.

Лікар сказав:

— От ви зараз побачите de visu ^[24]

І звернувся до хворого:

— То що, добродію, робитимем сьогодні? Будемо ходити чи скакати верхи?

Обрі-Пастер, потиснувши руку Полю, відповів:

— Волів би трохи сидячої ходьби. Це не так мене стомлює.

Латон підхопив:

— Справді, у нас є ходьба сидяча і стояча. Стояча ходьба ефективніша, але доволі стомлює. Вона провадиться за допомогою педалей: хворий стає на педалі, які приводять його ноги в рух, а він тримається за кільця, пригвинчені до стінки. А ось ходьба сидяча.

Інженер сів у крісло-гойдалку й засунув ноги у прикріплені до того крісла рухомі дерев’яні підставки. Стегна, литки й стопи йому прив’язали так, що не можна було й поворухнутися; потім служник із закаченими рукавами взявся за корбу й почав щосили її крутити. Крісло спочатку загойдалося, мов гамак, а далі ноги раптом заворушилися, випростуючись і згинаючись, підіймаючись і опускаючись, і все це надзвичайно швидко.

— Він біжить, — пояснив лікар і наказав: — Повільніше, ступою!

Служник почав крутити ручку тихше, перевівши ноги гладкого інженера на помірнішу ходу, від чого всі рухи його стали комічно розслабленими.

Прийшло ще двоє хворих — два товстуни, — і за ними два служники з голими руками.

Товстунів посадили на дерев’яних коней, служники почали крутити корби й коні відразу ж заскакали на місці, жахливо підкидаючи вершників.

— Учвал! — крикнув доктор.

І дерев’яні коні застрибали, загойдались, наче кораблі на хвилях розбурханого моря, і так втомили обох хворих, що вони, задихаючись, в один голос почали жалісно кричати:

— Годі! Годі! Несила більше! Годі!

Лікар скомандував:

— Стоп! — І додав — Перепочиньте трохи. За п’ять хвилин почнемо знову.

Поль Бретіньї, ледве стримуючи сміх, зауважив, що вершникам, здається, зовсім не жарко, а ті, що крутили корби, — обливаються потом.

— Може, їм краще було б помінятися ролями? — спитав він.

Лікар поважно відповів:

— О ні, мій друже! Не треба плутати вправи і втомливу роботу. Зусилля того, хто крутить корбу, шкідливі для здоров’я, а тренування м’язів ходінням чи верховою їздою — дуже корисні.

Поль помітив жіноче сідло.

— Авжеж, — сказав лікар, — вечірні години відведено для дам. Чоловіків після обіду сюди не пускають. Ходімо, побачите сухе плавання.

Система рухомих, з’єднаних між собою гвинтами посередині і по краях планок, що витягалися в ромби, а потім сходились у квадрати, мов дитяча іграшка з солдатиками на цвяхах, давала змогу катувати й четвертувати трьох «плавців» одночасно.

Доктор пояснював:

— Нема потреби говорити про переваги сухого плавання, коли тіло мокріє тільки від поту, отже, наш уявний купальник може не боятися ніякого ревматичного захворювання.

Тут до нього підбіг служник з візитною картою в руках.

— Прибув герцог де Рамас. Я друже, залишу вас. Вибачайте, — заквапився лікар.

Зоставшись сам, Поль повернув назад. Два вершники знову скакали. Обрі-Пастер і досі ходив, а три задихані овернці, у яких нестерпно боліли руки і спини, крутили корби, трясучи своїх клієнтів, Здавалося, що вони мололи каву.

Вийшовши надвір, Бретіньї побачив доктора Онора з дружиною, які дивилися на приготування до свята. Вони трохи поговорили, поглядаючи на прапори, що майоріли на вершині пагорба.

— То процесія збирається біля церкви? — спитала лікарева дружина.

— Біля церкви.

— О третій годині?

— О третій.

— Панове професори теж будуть?

— Так. Вони супроводитимуть хрещених матерів.

Потім його спинили вдови Пай. Далі батько й дочка

Монекю. А тоді він неквапом рушив на пагорб, до казино— там з Гонтраном мали вони зустрінутись і поснідати вдвох. Поль приїхав тільки напередодні, вже місяць як вони не розмовляли на самоті, і тепер йому кортіло розповісти другові багато бульварних новин, забавних історій про дівчат і всякі злачні місця.

Вони проговорили там до половини на третю, коли Пет-рюс Мартель нагадав їм, що вже пора йти до церкви.

— Ходімо, пошукаємо Христіану, — запропонував Гонтран.

— Ходімо, — відповів Поль.

Вони знайшли її на ганку нового готелю. Щоки їй позападали, обличчя потемніло, як буває у вагітних жінок, а великий круглий живіт видавав, що вона щонайменше на шостому місяці.

— Я жду вас, — мовила жінка. — Вільям пішов уперед. У нього сьогодні стільки клопоту.

Вона ніжно глянула на Поля Бретіньї і взяла його під РУку.

І всі троє потихеньку рушили, обходячи каміння. А Христіана все повторювала:

— Яка важка я стала! Така важка! Вже й ходити не здолаю. Так боюся впасти!

Поль обережно підтримував її, нічого не відповідаючи, не дивлячись на неї, хоч вона раз у раз поглядала на нього.

Перед церквою їх ждала густа юрба.

Андермат вигукнув:

— Нарешті! Нарешті! Мерщій же ставайте! Порядок такий: два хлопчики з хору, два співаки в стихарях, хрест, свячена вода, священик, потім Христіана з професором Клошем, панна Луїза з професором Ремюзо й панна Шар-лотта з професором Ма-Руселем. Далі правління, медичний персонал, а тоді публіка. Зрозуміло? Ходімо ж!

Увесь клір вийшов з церкви і став на чолі процесії. Потім високий чоловік із сивим, відкинутим назад волоссям, класичний образ ученого академічного типу підступив до пані Андермат, і низько вклонився їй.

Випроставшись, він пішов поруч неї з непокритою головою, виставляючи напоказ свою прекрасну шевелюру вченого і тримаючи капелюха при боці, і ступав так поважно, мовби перейняв у акторів Французької комедії і цю урочисту ходу, й уміння показувати народові свою розетку ордена Почесного легіону,надто велику для скромної людини.

Йдучи, він розмовляв з Христіаною.

— Ваш чоловік, пані, тільки-но говорив мені про вас, про ваш стан, що викликає у нього деяку тривогу. Сказав про ваші сумніви й непевність щодо можливого строку ваших пологів.

Христіана зашарілась і пробурмотіла:

— Так, мені здалося, що я скоро буду матір’ю, задовго до того, як це сталося насправді… Тепер я вже й не знаю… не знаю…

Геть зніяковівши, вона ледь белькотіла.

А позаду почувся інший голос:

— Цей курорт має величезне майбутнє. Я вже бачу, що він дає прекрасні наслідки.

То професор Ремюзо розмовляв із своєю супутницею Луїзою Оріоль. Низенький, з жовтим, незачесаним волоссям, у кепсько пошитому сюртуку, він мав вигляд вче-ного-нечупари.

Професор Ма-Русель, що йшов під руку з Шарлоттою Оріоль, був вродливий чоловік, без бороди й вусів, привітний, пещений, з ледь сивуватим чубом, товстуватий; його добре виголене обличчя не нагадувало ні священика, ні актора, як у доктора Латона.

Далі йшла група членів правління на чолі з Андерматом; над нею видніли височенні циліндри двох Оріолів.

За ними прямувала ще одна група людей у циліндрах — медичний персонал Анваля, де не було тільки доктора Бонфія, а втім, його замінили два нові лікарі: доктор Блек, літній, дуже низенький чоловік, мало не карлик, що в перший же день, як приїхав, вразив усіх своєю надзвичайною побожністю, і вродливий, дженджуристий молодик у м’якому капелюсі — доктор Мазеллі, італієць, що був при особі чи то герцога де Рамаса, чи, як казали інші — герцогині.

А позад них — публіка, море публіки: курортники, селяни з усієї округи і городяни з сусідніх міст.

Церемонія освячення джерел була дуже коротка. Абат Літр покропив їх одне за одним свяченою водою, з приводу чого доктор Онора сказав, що тепер, завдяки хлористому натру вони матимуть нові властивості. Потім усі запрошені пішли до великої читальної зали, де був накритий стіл.

Поль казав Гонтранові:

— Які гарненькі стали дівчата Оріоль!

— Вони просто чарівні.

— Ви не бачили пана голову? — раптом спитав у них наглядач — колишній тюремник.

— Він отам, у кутку.

— Там старий Кловіс збирає юрбу під дверима.

Ще по дорозі до джерел уся процесія пройшла повз старого каліку, що торік одужав, а тепер його знову паралізувало ще дужче, ніж раніш. Він зупиняв приїжджих, переважно новачків, і розповідав їм свою історію:

— Чя вода, бачте, нічого не варта. Вона, правда, виліковує, але потім тебе як шкрутить, то лежиш, наче мертвий. От у мене раніше ноги кепшко ходили, а тепер мені й руки одібрало через те лікування. А ноги штали як чавунні, їх шкоріше жламаєш, ніж жігнеш.

Андермат у розпачі вже не раз хотів було запроторити старого в тюрму, подати на нього в суд за поширення брехливих чуток про монт-оріольську воду та за спробу шантажу. Але не зміг ні добитись його засудження, ні заткнути йому рота.

Як тільки сказали, що старий базікає біля дверей лікарні, він побіг його вгамовувати.

Край битої дороги зібрався натовп і звідти долинали обурені голоси. Люди юрмилися, щоб почути й побачити. Жінки питали: «Що там таке?» Чоловіки відповідали: «Хворого тутешня вода доконала». Дехто думав, що там роздушили дитину. І ще говорили, що в якоїсь бідолашної жінки стався напад чорної хвороби.

Андермат спритно, як це він умів, пробрався крізь натовп, просовуючись круглим, наче куля, черевцем поміж іншими животами. «Він доводить, — казав Гонтран, — перевагу круглих тіл над гострими».

Старий Кловіс, сидячи біля канави, ремствував на своє лихо, сльозливо розповідав про свої муки, а батько й син Оріолі, стоячи перед ним і відтісняючи від нього юрбу, люто лаяли каліку й погрожували йому.

— Бреше він вше! — кричав Колос. — Че дуришвіт, ледащо, браконьєр! Він щоночі бігає по ліші!

Але старого, незважаючи на крики Оріолів, це ніскілечки не бентежило, і він тонким верескливим голосом повторював так, що було добре чути: ' — Вони вбили мене, люди добрі… Вбили швоєю водою. Торік мене шиломічь купали. І ошь до чого довели, до чого!

Андермат припинив гармидер, нахилився до каліки і сказав, пильно зазираючи йому в очі:

— Якщо вам стало гірше, то це ваша вина, чуєте? Але якщо ви мене послухаєте, то я вас вилікую — якихось п’ятнадцять — двадцять ванн і все буде гаразд. Приходьте за годину до мене в лікарню, коли всі розійдуться, і ми, батечку, все владнаємо. А поки що мовчіть.

Старий зрозумів. Він замовк і через якийсь час відповів:

— Ну, що ж, можна ще шпробувати. Побачимо.

Андермат узяв під руки обох Оріолів і швидко вивів їх

з натовпу, а Кловіс лишився край дороги, мружачи очі на сонце, ліг на траві поміж своїми милицями.

Довкола нього товпилася зацікавлена юрба. Дехто почав його розпитувати, проте Кловіс нічого не відповідав, мовби не чув або не розумів; зрештою, йому вже набридла ця тепер уже не потрібна цікавість, і він на все горло заспівав фальшивим пронизливим голосом якусь нескінченну пісню незрозумілою говіркою.

І юрба помалу розійшлася. Лише кілька дітлахів ще довго стояли і, колупаючи в носі, розглядали його.

Христіана дуже стомилась і пішла відпочити; Поль із Гонтраном гуляли в новому парку серед гостей. Раптом вони побачили групу акторів, що теж покинули старе казино, і, сподіваючись на більшу удачу, перейшли до нового, перспективнішого.

Панна Одлен, тепер вельми елегантна, гуляла з матір’ю, яка стала такою поважною. Добродій Птінівель з Водевіля, здавалося, впадав за цими дамами; їх супроводив пан Лапальм з Великого театру в Бордо, а йшли, розмовляючи з ним, музиканти — незмінні маестро Сен-Ландрі, піаніст Жавель, флейтист Нуаро і контрабасист Нікорді.

Побачивши Поля з Гонтраном, Сен-Ландрі кинувся до них. Взимку він написав музичну п’єску, яку поставили в одному маленькому другорядному театрі; але газети відгукнулися про неї досить прихильно, і тепер він згорда говорив про Массне, Рейєра та Гуно.

Він привітно подав молодим людям обидві руки і одразу ж заходився розповідати про свої суперечки з оркестрантами, якими диригував.

— Так, мій любий, прибічникам старої школи кінець, кінець, кінець! Час мелодистів минуц, А цього₍₍даіяк не хочуть зрозуміти.

Музика — мистецтво нове. Мелодія тут — не дитяче белькотіння. Вухо невігласа полюбило ритурнелі. Воно по-дитячому, по-дикунському тішилось ними. Додам, що юрбі, наївній публіці завжди подобатимуться простенькі пісенькі, арії. Це розвага завсідників кафешантанів.

Я зроблю ось таке порівняння, щоб ви краще мене зрозуміли. Око простолюдина приваблюють грубі кольори і яскраві картинки; око освіченого городянина, але не митця, тішать вигадливі тони й солодкі сюжети; а от митець з витонченим зором любить, розуміє, розрізняє невловні відтінки тону, таємничі акорди нюансів, яких інші не бачать.

Те саме в літературі: швейцари люблять пригодницькі романи, буржуа — зворушливі романи, а справжні знавці літератури люблять тільки високохудожні твори, недоступні розумінню звичайних людей.

Коли якийсь буржуа говорить зі мною про музику, мені хочеться його вбити. Якщо це буває в оперному театрі, я питаю його: «Ви можете сказати мені, сфальшувала чи ні третя скрипка в увертюрі третього акту?» — «Ні». — «Тоді мовчіть. У вас немає слуху. Людина, яка не чує одночасно всього оркестру і кожного інструмента окремо, — не музикант, вона не має слуху. От і все! До побачення!»

Він крутнувся на каблуку і вів далі:

— Для митця вся музика — в акорді. Ах, любий, є акорди, від яких я божеволію, вони проймають моє тіло хвилею невимовного щастя. Тепер слух у мене такий тонкий, такий досконалий, що мені вже починають подобатись навіть деякі фальшиві акорди, бо витонченість смаку у знавців інколи доходить до викривлення. Я стаю ніби розпусником, шукаючи незвичайних слухових відчуттів! Так, друзі мої, деякі фальшиві ноти — це втіха! Це насолода! Глибока й порочна насолода! Вони хвилюють, збуджують нерви, лоскочуть вуха… О, це так лоскоче вуха… так лоскоче!..

Захоплено потираючи руки, він заспівав:

— Ви почуєте мою оперу, мою оперу, мою оперу. Ви почуєте мою оперу.

Гонтран спитав:

— Ви пишете оперу?

— Так, уже кінчаю.

Тут пролунав владний голос Петрюса Мартеля:

— Зрозуміли? Отже, домовились: жовта ракета, і ви починаєте!

Він давав накази з приводу фейєрверка. Вони підступили до нього, і Мартель заходився пояснювати диспозицію, вказуючи простягнутою рукою, немовби погрожуючи ворожому флоту, на білі дерев’яні віхи, розставлені на горі, понад ярами, по той бік долини.

— Он звідти пускатимуть. Я велів фейєрверкерові, щоб був на місці о пів на дев’яту. Тільки-но закінчиться вистава, я дам звідси сигнал жовтою ракетою, і він запалить першу фігуру.

Підступив маркіз.

— Піду вип’ю склянку води, — мовив він.

Поль та Гонтран рушили разом з ним униз. Підходячи до лікарні, вони побачили, що туди заходить старий Кловіс; його підтримували двоє Оріолів, позаду йшли Андермат і лікар; страдницьки кривлячись, каліка ледве тягнув ноги.

— Зайдімо, — сказав Гонтран. — Це буде цікаво.

Каліку вмостили в крісло, і Андермат сказав:

— Ось що я пропоную вам, старий шахраю. Ви прийматимете по дві ванни щодня і негайно почнете одужувати. А як тільки підете — одержите двісті франків зразу.

Паралітик застогнав:-

— Мої ноги — як жаліжо, добродію.

Андермат спинив його і озвався знову:

— Слухайте ж… Ви одержуватимете ще по двісті франків щороку, аж до смерті… розумієте — до самої смерті, якщо весь час відчуватимете цілющий вплив нашої води.

Старий вагався. Одужання надовго суперечило всім його життєвим планам.

Він непевно спитав:

— А коли… коли вона буде жачинена… ваша лавочка… а мене жнову шхопить… я ж не жможу… вона ж буде жакрита… ваша вода…

Доктор Латон перервав його, звернувшись до Андермата:

— Чудово!.. Чудово!.. Ми лікуватимем його щороку… Це навіть краще: доказ того, що лікуваться треба щороку, аби хвороба не повернулася. Чудово. Отже, вирішено! *

Але старий знову почав:

— На чей раж трудно буде, дорогі панове. Ноги у мене — як жаліжо, як шправжнє жаліжо…

Докторові майнула нова думка.

— Якщо я проведу з ним кілька сеансів сидячої ходь-

би, — сказав він, — то це дуже підсилить вплив води. Треба спробувати.

— Чудова думка, — відповів Андермат і додав: — А тепер, дядьку Кловісе, ідіть собі й не забувайте наших умов.

Старий подибав, не перестаючи стогнати.

Настав вечір, а всі члени правління Монт-Оріоля пішли обідати, бо о пів на восьму починалась театральна вистава.

Вона мала відбутись у великій залі нового казино, де могло вміститись тисячу чоловік.

Глядачі, які не мали нумерованих місць, почали сходитись уже о сьомій годині.

О пів на восьму в залі було повно людей, і завіса піднялася. Спочатку показали водевіль на дві дії, а потім оперету Сен-Ландрі, яку виконували співаки, запрошені задля цього з Віші.

Христіана, сидячи в першому ряді між батьком та чоловіком, мучилась від духоти і весь час повторювала:

—' Я більше не можу! Не можу!

Коли закінчився водевіль і почалась оперета, вона мало не зомліла й сказала чоловікові:

— Любий Вілю, я піду. Я задихаюсь!

Банкір був просто в відчаї. Йому дуже хотілося, щоб свято з початку й до кінця пройшло без заминки.

Він відповів:

— Доклади всіх сил і потерпи. Благаю тебе!.. Якщо ти підеш, усе буде зіпсовано. Тобі ж доведеться пройти через усю залу.

Але Гонтран, що сидів з Полем за ними, почув її слова. Він нахилився до сестри:

— Тобі душно? — спитав.

— Так, я задихаюсь!

— Гаразд. Почекай. Зараз ти посмієшся.

Неподалік було вікно. Він пробрався туди, став на стілець і вистрибнув надвір, — його майже ніхто й не помітив.

Потім Гонтран зайшов у кафе, де не було ні душі, засунув руку під прилавок, куди, він бачив, Петрюс Мартель сховав сигнальну ракету, витяг її, побіг у гайок і запалив.

Сніп жовтих променів злетів під хмари, описуючи дугу й розбризкуючи по небу краплі вогняного дощу.

Майже одразу ж на сусідній горі пролунав страшенний вибух, і жмут зірок розсипався в темряві ночі.

У залі, де звучали акорди Сен-Ландрі, хтось крикнув:

— Фейєрверк почався!

Всі, хто сидів ближче до дверей, схопились і тихенько вийшли, щоб побачити, чи правда це. Всі інші обернулись до вікон, але нічого не побачили, бо вікна виходили на рівнину Лімані.

Чути було голоси:

— Справді, фейєрверк? Справді?

Нетерпляча юрба, охоча до примітивних розваг, захвилювалася.

Знадвору хтось гукнув:

— Правда, фейєрверк почався!

І тоді миттю схопились усі, хто був у залі. Люди кинулися до виходу, штовхались, кричали до тих, що збилися коло виходу:

— Та швидше там, швидше!

Незабаром усі були вже в парку. Сен-Ландрі в розпачі продовжував відбивати такт перед неуважним оркестром. А надворі лунали вибухи, крутились вогняні кола, злітали римські свічки.

І раптом хтось страшним голосом тричі несамовито крикнув:

— Перестаньте, хай вам чорт! Перестаньте ж, хай вам чорт! Перестаньте!

В цю мить на горі яскраво запалав бенгальський вогонь, освітивши велетенські скелі та дерева фантастичним сяйвом, з правого боку — червоним, з лівого — синім, і всі побачили Петрюса Мартеля, який, стоячи без капелюха в одній із мармурових ваз, що прикрашали терасу казино, розпачливо махав у повітрі руками й кричав.

Потім світло погасло, і вгорі видніли тільки справжні зорі. Але відразу ж запалало нове вогняне коло, і Петрюс Мартель сплигнув на землю, вигукуючи:

— Яке нещастя! Яке нещастя! Боже мій, яке нещастя!

Трагічно розставивши руки, сварячись кулаками і гнівно

тупаючи ногами, він рушив крізь натовп і все приказував:

— Яке нещастя! Боже мій, яке нещастя!

Христіана, взявши Поля під руку, вийшла посидіти на

свіжому повітрі й тепер захоплено дивилась на ракети, що злітали в небо.

Коли це до неї підбіг брат.

— Ну що, гарно вийшло? — сказав. — Правда ж?

Вона прошепотіла:

— Як, це ти?..

— Авжеж, я! А гарно вийшло, правда?

Вона засміялася, вважаючи, що вийшло, справді, гарно.

Але підійшов пригнічений Андермат. Він не міг збагнути, хто завдав йому такого удару. Хтось украв з-під прилавка ракету й дав умовлений сигнал! Таке паскудство міг вчинити тільки якийсь шпигун, підісланий старим товариством, агент доктора Бонфія!

І він усе повторював:

— Як жаль! Страшенно жаль! Дві тисячі триста франків на фейєрверк пропало, задарма пропало!

Гонтран заперечив:

— Та ні, голубе, збитки, якщо добре полічити, не перевищують чверті, ну, хай третини, найбільше, всієї вартості фейєрверка. Пропало, може, шістсот шістдесят шість франків. Отже, ваші гості помилувались фейєрверком на тисячу шістсот тридцять чотири франки. Далебі, це не так і погано.

Гнів банкіра перекинувся на шурина. Андермат схопив його за руку.

— Аз вами я хочу поговорити серйозно. Якщо вже здибав вас, то пройдімось по алеях. А втім, це не надовго — хвилин на п’ять.

І обернувся до Христіани:

— А ви, люба, побудьте з нашим другом Бретіньї. Тільки не лишайтесь довго надворі, бережіть себе. Щоб, бува, не застудились. Бережіться, бережіться!

Вона тихо відповіла:

— Не турбуйтесь, любий.

І Андермат потягнув Гонтрана за собою.

Як тільки вони трохи відійшли від натовпу, банкір спинився.

— Мій любий, я хочу поговорити з вами про ваше фінансове становище.

— Про моє фінансове становище?

— Авжеж! Чи ви хоч знаєте, яке воно?

— Ні. Але ви, мабуть, знаєте, бо ви ж позичаєте мені гроші.

— Це правда, знаю! Тому й говорю з вами про це.

— Хоч мені й здається, що час для такої розмови не вельми підходящий… саме фейєрверк!

— Навпаки, час вельми підходящий. Я говорю з вами не під час фейєрверка, а перед балом…

— Перед балом?.. Не розумію.

— Нічого, зараз зрозумієте. Ваше становище таке: у вас немає нічого, окрім боргів, і ніколи не буде нічого, крім боргів…

Гонтран сказав серйозно:

— Ви говорите зі мною доволі гостро.

— Гостро, бо так треба. Тож слухайте. Свою частину материної спадщини ви розтринькали. Не будемо більше говорити про це.

— Не будемо.

— Що ж до вашого батька, то він має тридцять тисяч франків ренти, тобто приблизно вісімсот тисяч франків капіталу. Отже, ваша частина згодом становитиме чотириста тисяч франків. Тільки мені ви винні сто дев’яносто тисяч. А ще лихварям…

Гонтран згорда пробурмотів:

— Скажіть: євреям.

— Хай буде євреям, хоч серед них є й титар із собору Сен-Сюльпіс, посередником у якого був один священик… але я не чіплятимусь за такі дрібниці… Отож, різним лихварям, євреям чи католикам, ви винні приблизно стільки ж, скільки й мені. Припустімо, півтораста тисяч, не менше. Разом це становить триста сорок тисяч франків боргу; з цієї суми ви платите відсотки, весь час позичаючи; винятком є тільки ваш борг мені — тут ви ніяких відсотків не платите.

— Це правда, — сказав Гонтран.

— Виходить, у вас немає нічого.

— Це правда — нічого… крім зятя.

— Крім зятя, якому вже набридло позичати вам.

— І що ж?

— А те, любий, що найзлиденніший селянин, який живе в одній із цих халуп, багатший за вас.

— Чудово… що ж далі?

— Далі… далі… Якщо ваш батько завтра помре, вам, щоб мати шматок хліба, — розумієте: шматок хліба, — не залишиться нічого іншого, як піти на службу в мою контору. Та й це буде замаскованою пенсією, яку я вам пла-титиму.

Гонтран роздратовано зауважив:

— Дорогий Вільяме, це мені вже набридає. Все це я знаю не гірше за вас, і кажу ще раз: ви вибрали непідходящий час, щоб нагадати мені про моє становище так… так неделікатно.

— Дозвольте, я вже закінчу. Єдиний порятунок для вас — вигідне одруження. От тільки ви незавидна партія, — ім’я у вас хоч і добре звучить, але не таке вже й славнозвісне. Словом, не з тих, щоб якась багата спадкоємиця, навіть єврейка, заплатила за нього своїм статком. Отож вам треба знайти жінку, яку прийняли б у товаристві, й багату, а це нелегко…

Гонтран перебив його:

— Кажіть уже зразу, хто Ьона. Так буде краще.

— Гаразд. Одна з дочок Оріоля, на ваш вибір. Я через те й розмовляю з вами перед балом.

— А тепер поясніть докладніше, — холодно мовив Гонтран.

— Все дуже просто. Ви бачите, якого успіху я зразу ж досяг з цим курортом. Але коли б у мене — чи, точніше, у нас — в руках була вся та земля, яку зоставив собі хитрий дядько, то я тут золото загрібав би. Тільки за виноградники, що між лікарнею і готелем та між готелем і казино, я, не задумуючись, завтра ж заплатив би мільйон, — так вони мені потрібні. А всі ці виноградники й інші ділянки довкола пагорба підуть на посаг дівчаткам… Старий ще тоді казав мені про це, може, й не без наміру. Так от… якби ви захотіли, то ми вдвох зробили б тут велике діло.

Гонтран пробурмотів, немовби розмірковуючи:

— Що ж, можливо. Я подумаю.

— Подумайте, дорогенький, і не забувайте, що я завжди говорю тільки про те, що не викликає ніякого сумніву, добре обміркувавши все, знаючи всі можливі наслідки й безперечну вигоду.

Але Гонтран, піднявши руку, несподівано вигукнув, наче зразу забув усе, що сказав йому зять:.

— Гляньте! Яка краса!

На тлі неба спалахнули вогні, вимальовуючи осяйний палац, над яким яскраво палав прапор з вогненно-червоним написом: «Монт-Оріоль», а навпроти над долиною виплив такий же червоний місяць, ніби і йому захотілося помилуватися на те видовище. Палац сяяв кілька хвилин, потім зненацька спалахнув, мов висаджений у повітря корабель, розкидаючи по всьому небу казкові зорі, які теж розсипалися вогнями, і все погасло, тільки спокійний круглий місяць самотньо сяяв над обрієм.

Люди завзято плескали в долоні, кричали:

— Ура! Браво! Браво!

Андермат раптом сказав:

— Ходімо, друже, відкриємо бал. Хочете танцювати напроти мене першу кадриль?

— Ну звісно, дорогий зятю.

— Кого ви збираєтесь запросити? Мені пообіцяла герцогиня де Рамас.

Гонтран байдуже відповів:

— Я запрошу Шарлотту Оріоль.

Вони піднялися нагору. Проходячи повз те місце, де лишалися Христіана та Поль Бретіньї, побачили, що їх там уже немає.

Вільям пробурмотів:

— Послухалась моєї поради, пішла спати. Вона сьогодні дуже стомилась.

І пішов до зали, яку під час фейєрверка слуги прибрали для балу.

Але Христіана не пішла в свою кімнату, як гадав її чоловік.

Лишившись на самоті з Полем, вона стиснула йому руку і прошепотіла:

— Нарешті ти приїхав! Я вже цілий місяць тебе чекаю. Щоранку питала себе: чи побачу сьогодні?.. А щовечора казала собі: мабуть, приїде завтра. Чому тебе так довго не було, коханий?

Він ніяково відповів:

— Ніколи було… Справи.

Вона прошепотіла, пригорнувшись до нього:

— Лишив мене тут саму, з ними, та ще в такому стані. Негарно.

Він трохи відсунув свого стільця:

— Обережно. Нас можуть побачити. Ракети освітлюють усе навколо.

Христіана про це не думала; вона сказала:

— Я так люблю тебе!

Потім додала з радісним тремтінням:

— О, яка я щаслива, яка щаслива, що ми знову тут разом! Правда ж, Полю? Яка це радість! Ми ще так любитимем тут одне одного!

Вона говорила тихо-тихо, наче легіт повівав.

— Мені страшенно хочеться тебе поцілувати! Просто нестямно! Я так давно не бачила тебе!

І раптом з шаленою наполегливістю закоханої жінки^ якій все мусить скорятися, промовила:

— Слухай, я хочу… розумієш… хочу зараз же піти з тобою на те місце, де ми торік прощалися! Пам’ятаєш? На дорозі до Ла-Рош-Прадьєра?

Він ошелешено відповів:

— Та це ж безумство, тобі не дійти. Цілий день ти була на ногах! Це безумство, я не дозволю.

Вона підвелась і сказала знову:

— Я так хочу. Якщо ти не підеш зо мною, я піду сама.

І показала йому на місяць, що сходив:

— Глянь, сьогодні зовсім такий вечір, як тоді! Пам’ятаєш, як ти цілував мою тінь?

Він не пускав її.

— Христіано… послухай… це смішно… Христіано.

Вона, не відповідаючи, рушила до стежки, що вела на

виноградники. Поль знав цю спокійну волю, якої ніщо не могло похитнути, лагідну впертість, що світилася в синіх очах, крилася в гарненькій білявій голівці, що не визнавала ніяких перешкод; і він взяв її під руку, щоб підтримати.

— А якщо нас побачать, Христіано?

— Торік ти так не казав. Не бійся, всі ж на святі. Ми скоро повернемось, ніхто й не помітить.

Незабаром стежка повела вгору по камінню. Христіана важко дихала, щосили спиралась на руку Поля і на коишо-му кроці казала:

— Як це гарно, як гарно, як гарно отак мучитися!

Він спинився, хотів повернути назад. Та вона й слухати

не хотіла.

— Ні, ні… Я щаслива. Ти цього не розумієш. Слухай… Я відчуваю, як воно ворушиться… наше дитя… твоє дитя… Яке це щастя!.. Дай руку… О… чуєш?

Вона не розуміла, що цей чоловік — з породи коханців, а не батьків. Дізнавшись про її вагітність, він почав віддалятися од неї і мимоволі почував до неї відразу. Колись він часто казав, що жінка, яка хоч раз виконає функцію продовжувачки роду, вже стає не гідною кохання. В коханні його захоплювало поривання двох сердець до недосяжного ідеалу, неземне злиття двох душ, вигадане й нездійсненне, — почуття, створене мріями поетів. У жінці він обожнював Венеру, священне лоно якої завжди має зберігати чисті форми неплідної краси. Думка про маленьку істоту, зачату від нього, про людську личинку, що ворушиться в її тілі, споганивши і спотворивши його, викликала у Поля нездоланну огиду. Материнство в його очах робило з цієї жінки тварину. Вона була вже не обожнюваною, коханою, омріяною істотою, а тільки самицею, що продовжувала свій рід. І до цієї огиди естета додавалася ще й фізична відраза.

Та хіба могла вона це зрозуміти, якщо кожен рух жаданої дитини дедалі більше прихиляв її до коханця? Той, кого вона обожнювала, кого після першого поцілунку любила з кожним днем дужче, проник у глибину її серця, він увійшов у глибину її тіла, посіяв там своє власне життя, яке мало вийти з неї крихітним створінням. Так, вона носила його в собі, то ж був він, її добрий, любий, ніжний, єдиний друг, що таїною природи відроджувався в її плоті. І тепер вона любила подвійно — великого Поля і ще не знаного крихітного, того, якого бачила, торкалася, цілувала, і того, якого ще тільки відчувала, коли він ворушився під серцем; обидва вони належали їй.

Вони вийшли на дорогу.

— Он там ти мене ждав того вечора, — сказала вона.

1 потяглась до нього устами. Він поцілував її мовчки, холодним поцілунком.

Вона вдруге прошепотіла:

—^ Пам’ятаєш, як ти цілував мою тінь на землі? Ми були он там.

І, сподіваючись, що ця хвилина повториться, вона побігла по дорозі. Потім спинилась і важко дихаючи, ждала. Але в місячному сяйві на дорозі вимальовувався незграбний силует вагітної жінки. І Поль, дивлячись на цю потворну тінь, стояв нерухомо навпроти неї, вражений у своїй поетичній цнотливості, роздратований, що вона цього не відчуває, не вгадує його думок, що їй не вистачає кокетства, тактовності, жіночого чуття, аби зрозуміти всі відтінки, зв’язані із зміною обставин, і сказав їй нетерпляче:

— Годі, Христіано, твоя легковажність просто смішна.

Вона підійшла до нього, схвильована, смутна, і, розкривши руки, кинулась йому на груди.

— О, ти вже не так мене любиш. Я відчуваю! Я певна цього.

Йому стало шкода її; він узяв її за голову і двома довгими поцілунками поцілував її в очі.

Потім вони мовчки повернулися. Він не знав, про що з нею говорити; а що вона знеможена втомою, спиралася на нього, то він прискорював ходу, намагаючись не доторкуватись до обважнілого стану.

Біля готелю вони розійшлися, і вона піднялась до себе, в кімнату.

З казино долинала танцювальна музика, і Поль пішов подивитись на бал. Грали саме вальс і всі — доктор Латон із пані Пай-молодшою, Андермат з Луїзою Оріоль, кра-сунь-доктор Мазеллі з герцогинею де Рамас, а Гонтран із

Шарлоттою Оріоль. З ніжним виразом, що свідчите про початок залицяння, він шепотів щось дівчині на вухо, а вона сміялася, прикриваючись віялом, червоніла і, здавалось, була у захваті.

Поль почув позад себе:

— Дивіться, дивіться, пан де Равенель впадає за моєю пацієнткою.

Це сказав лікар Онора, що стояв коло дверей і з задоволенням розглядав публіку.

— Так, так, уже з півгодини підступає. Всі помітили. Та й дівчина, здається, не заперечує.

Потім, помовчавши, додав:

— А дівчина — суще золото! Добра, весела, проста, щира, — словом, чудова. Варта десятьох таких, як її старша. Я їх з дитинства знаю, цих дівчат… Але батько дужче любить старшу, бо вона більше… більше схожа на нього… в ній більше селянського… Не така іцира… ощадливіша… хитріша… і заздрісніша… О, вона, звісно, теж гарна дівчина… не хочу сказати про неї нічого лихого, але, розумієте, я мимоволі порівнюю, а як порівнюєш, то й оцінюєш по-різному.

Вальс уже кінчився. Гонтран підійшов до свого друга і, побачивши лікаря, сказав:

— Що, докторе, медичний корпус в Анвалі, здається, збагатився. Появився добродій Мазеллі, який чудово танцює вальс, і пан Блек, дідок, що, здається, щиро приятелює з небесами.

Але доктор Онора був стриманий. Він не любив говорити про своїх колег.

II

А питання, пов’язане з лікарями, було тепер в Анвалі найпекучішим. Лікарі зненацька заволоділи всім краєм, усією увагою та пристрастями жителів. Колись джерела текли собі під наглядом одного доктора Бонфія, серед некривдної ворожнечі між ним, метушливим доктором Ла-тоном та благодушним доктором Онора.

Тепер стало зовсім інакше.

Як тільки успіх, підготовлений узимку Андерматом, уже остаточно намітився завдяки могутній допомозі професорів Клоша, Ма-Руселя та Ремюзо, які привезли кожен принаймні по двісті — триста хворих, доктор Латон, головний лікар нового курорту, став важною особою; його дуже підтримував професор Ма-Русель, учнем якого був Латон і якого він наслідував у манерах і жестах.

Про доктора Бонфія вже не було й мови. Розгніваний, «бурений, старий лікар кляв на чім світ стоїть Монт-Оріоль і цілими днями сидів у старій лікарні з кількома старими хворими, що лишилися вірні йому.

На думку цих кількох пацієнтів, тільки він по-справжньому знав усі властивості вод, їхні, так би мовити, секрети, бо ж офіційно розпоряджався тими водами з самого заснування курорту.

Доктор Онора тепер лікував тільки овернців. Він задовольнявся цією скромною долею, жив у злагоді з усіма й тішився тим, що карти й біле вино ставив над медициною.

Але до того, щоб любити своїх колег, він усе-таки не доходив.

Отож доктор Латон так і лишився б великим жерцем Монт-Оріоля, коли б одного ранку тут не появився маленький чоловік, мало не карлик, з величезною головою, втягнутою в плечі, круглими банькатими очима і здоровенними руками — вельми чудернацька істота. Цей новий лікар, пан Блек, якого привіз сюди, професор Ремюзо, одразу ж привернув до себе увагу своєю надзвичайною побожністю.

Майже щоранку він між двома візитами заходив на кілька хвилин до церкви і майже щонеділі причащався. Незабаром кюре прислав до нього кількох хворих — старих дів, злидарів, яких він лікував безплатно, й побожних дам, що радилися з духівником, перш ніж звернутись до представника науки, бо насамперед хотіли знати про його переконання, тактовність і професійну скромність.

Потім одного дня оповістили, що приїхала її величність стара німецька принцеса Мальдебурзька, ревна католичка, яка за рекомендацією одного римського кардинала в перший же вечір після свого приїзду викликала до себе доктора Блека.

Відтоді він ввійшов у моду. Лікуватися у нього стало ознакою доброго смаку, доброго тону й великого шику. Про нього казали, що це єдиний бездоганно порядний лікар, єдиний, кому жінка може цілком довіритись.

І тепер цей чоловічок з головою бульдога з ранку до вечора бігав від готелю до готелю і скрізь, по всіх кутках, завжди з усіма шепотівся. Здавалося, він весь час мав розповідати чи вислуховувати важливі таємниці, бо його раз у раз зустрічали в коридорах, і він про щось говорив з власниками готелів, з покоївками своїх пацієнтів, близькими його хворих.

На вулиці, помітивши когось із знайомих, він дрібною, швидкою ходою простував прямо до нього і зразу ж починав давати нові приписи і, викладаючи їх, бурмотів, мов священик на сповіді.

Особливо захоплювались ним старі жінки. Він вислуховував до кінця, не перебиваючи, всі їхні історії, запам’ятовував усі їхні спостереження, запитання, побажання.

Він щодня то збільшував, то зменшував дозу води, яку пили його хворі, і це викликало у них віру в те, що лікар весь час дбає про їхнє здоров’я.

— Вчора ми випили дві і три чверті склянки, — казав він. — Добре! А сьогодні візьмемо тільки дві з половиною, а завтра три… Не забудьте… завтра — три склянки. Це дуже важливо, дуже!

І всі його хворі були певні, що це справді дуже важливо.

Щоб не забути усіх цих чисел та дробів, він нотував їх у записнику і тому ніколи не помилявся. Бо пацієнт не прощає похибки і на півсклянки.

З таким же педантизмом він, керуючись відомими тільки йому принципами, визначав і змінював тривалість щоденних ванн.

Доктор Латон, заздрячи і обурюючись, зневажливо зни зував плечима і казав:

— Це дурисвіт!

Ненавидячи доктора Блека, він часом починав гудити навіть мінеральну воду.

— Ми мало що знаємо про її вплив, і тому зовсім неможливо приписувати щодня іншу дозу; жоден терапевтичний закон не може Гі визначити. Такі методи завдають медицині величезної шкоди.

Доктор Онора тільки посміхався. Він завжди старався через п’ять хвилин після консультації забути, скільки склянок приписав хворому.

— На дві більше чи менше, — казав він Гонтранові під веселий настрій, — це хіба що джерело помітить; та й йому воно не болітиме!

Онора дозволяв собі єдиний глумливий жарт, щодо свого скрупульозного колеги, назвавши того «лікарем при купелі святої сідниці». Заздрощі його були обережні, спокійні і лукаві.

Іноді він додавав:

— О, цей знає хворого як свої п’ять пальців… а для нас це ще навіть краще, ніж знати хворобу!

Та ось одного ранку до готелю «Монт-Оріоль» прибула знатна іспанська сім’я, герцог і герцогиня де Рамас-Альда-варра, які привезли з собою свого лікаря, доктора Мазеллі, італійця з Мілана.

То був чоловік років тридцяти, високий, тонкий, дуже вродливий молодик з вусами.

З першого ж дня він покорив усіх за столом: герцог, людина похмура і потворно гладка, ненавидів самотність і волів їсти в спільній залі. Доктор Мазеллі вже знав на ім’я мало не всіх, хто там обідав; кожному чоловікові він сказав щось приємне, для кожної жінки знайшов комплімент, навіть кожному служникові усміхнувся.

Сидів він праворуч від герцогині, вродливої жінки років тридцяти п'яти — сорока, блідої, чорноокої, з синяво-чорним волоссям, і за кожною стравою казав їй: «Трошки», або: «Ні, цього не можна», або: «Так, це їжте». І сам наповнював їй келих, ретельно в точній пропорції змішуючи вино з водою.

Він стежив і за харчуванням герцога, але явно недбало. А втім, пацієнт зовсім не зважав на його поради, по-звірячому жадібно все їв і випивав щоразу по дві карафки нерозведеного вина, потім виходив на свіже повітря, вмощувався на стільці біля дверей готелю і починав гірко бідкатися, нарікаючи на кепське травлення.

Після першого ж обіду доктор Мазеллі, з одного погляду вже оцінивши всіх, підійшов на терасі казино до Гонтрана, що курив сигару, відрекомендувався і почав розмову.

За годину вони вже були приятелями. На другий день він попросив познайомити його з Христіаною, коли вона вийшла після ванни, і, поговоривши хвилин десять, здобув її симпатію; того ж дня Мазеллі познайомив її з герцогинею, що так само, як і герцог, не любила самотності. -

Він за всім наглядав у домі іспанського вельможі, давав чудові поради кухареві, покоївці — цінні вказівки про те, як доглядати волосся її господині, щоб воно зберегло свій прекрасний відтінок, було блискуче й пишне, кучерові — дуже корисні ветеринарні настанови, допомагав герцогському подружжю легко й приємно проводити час, вигадував усілякі розваги і вмів заводити в готелях короткочасні знайомства, завжди розумно їх вибираючи.

Герцогиня казала про нього Христіані:

— Це, пані, воістину чародій, він усе знає і все вміє. Йому я зобов’язана своєю постаттю.

— Як це — постаттю?

— Так, так, я, було, почала товстіти, а він урятував мене за допомогою режиму та напоїв.

Він і саму медицину вмів зробити цікавою, бо говорив про неї невимушено й весело, з легким скептизмом, що переконувало слухачів у його зверхності.

Все це дуже просто, — казав, — я не вірю в ліки. Чи, точніше, майже не вірю. Стара медицина виходила з того принципу, що на все є свої ліки. Вважалося, що Бог у своїй божественній доброті створив ліки від усіх недуг, а людям, може, з лукавства, лишив клопіт знаходити їх. І люди знайшли силу-силенну тих ліків, тільки ніколи певно не знали, від яких хвороб вони помагають. Бо ж насправді ліків немає, є тільки хвороби. Коли виникає якась хвороба, то одні кажуть, що її треба спинити, інші,— що треба прискорити її перебіг. Кожна школа вихвалює свої методи. І буває, що в одному і тому ж випадку вдаються до зовсім протилежних і суперечливих способів лікування: той приписує лід, а той — припарки, той — дієту, а той — посилене харчування. Не кажу вже про безліч отруйних речовин мінерального та рослинного походження, які постачає нам хімія. Вони впливають, це правда, але як саме — цього ніхто не знає. Іноді допомагають, іноді вбивають.

І Мазеллі палко твердив, що тут не може бути певності, не може бути наукової основи, аж поки органічна біологічна хімія не стануть вихідним пунктом нової медицини. Він розповідав анекдоти про дивовижні помилки найвидатні-ших лікарів, доводив безглуздість і облудність їхньої так званої науки.

— Примусьте працювати тіло, — казав він, — примусьте працювати шкіру, м’язи, всі органи, а особливо шлунок, який живить весь організм, регулює його діяльність і збирає в собі життєві сили.

Доктор запевняв, що може з власної волі, самим тільки режимом, робити людей веселими чи смутними, здатними до фізичної чи розумової праці — все залежить від характеру призначеного харчування. Може впливати навіть на розумові здібності, на пам’ять, уяву, на всю інтелектуальну діяльність. І на закінчення казав жартома:

— Ну, а я лікую масажем і кюрасо.

Про масаж він розповідав дивні речі, говорячи як про

Бога про голландця Амстранга, що творив чудеса. Потім, показуючи свої тонкі білі руки, додавав:

— Ось цим можна воскрешати мертвих.

І герцогиня потверджувала:

— Справді, він масажує чудово.

Він вихваляв також алкогольні напої, рекомендуючи їх у певний час і в невеличких дозах для збудження діяльності шлунка, і сам, уміло комбінуючи, виготовляв різні суміші, які герцогиня мусила пити в призначений час то перед їдою, то після неї.

Щодня о пів на десяту він приходив до кафе при казино і просив дати його пляшки. Йому приносили їх, замкнуті на маленькі срібні замочки, ключ від яких був у нього. Мазеллі повільно наливав потроху то з одної, то з другої в гарну синю склянку, яку шанобливо тримав перед ним вишколений лакей.

Потім лікар наказував:

— От! Несіть герцогині до її ванної, хай вип’є, коли вийде з води, ще не одягаючись.

Часом цікаві розпитували його:

— Що у вас там?

Він відповідав:

— Нічого, тільки кріпка ганусівка, чистісінький кюрасо і добряча ялівцівка.

За кілька днів цей красень-лікар став центром уваги всіх хворих. Щоб дістати від нього пораду, вдавалися до всіляких хитрощів.

Коли він, гуляючи, йшов по алеях парку, гарні молоді дами, сидячи на стільцях і відпочиваючи між двома склянками води з джерела Христіани, звідусіль гукали його:

— Докторе!

Мазеллі зупинявся, всміхаючись, і його вели на хвилинку до стежки, що йшла понад річкою.

Спочатку розмовляли з ним про се, про те, потім обережно, вміло, кокетуючи, заводили мову про здоров’я, але говорили зовсім байдуже, ніби йшлося про якісь дрібниці.

Адже цей лікар не був у розпорядженні публіки. Йому не можна було заплатити, його не можна було запросити до себе, він належав герцогині, тільки герцогині. Саме ця обставина і спонукала милих дам до таких зусиль, підохочувала їх. Пошепки говорили, що герцогиня ревнива, дуже ревнива, й тому між дамами точилася запекла боротьба за те, щоб дістати поради у вродливого доктора-італійця.

І він давав їх, не примушуючи особливо просити себе.

Тоді між жінками, яких він вшанував своїми вказівками, почалася інша гра: вони ділилися своїми потаємними враженнями, щоб показати, який він був уважний до них.

— Ах, люба, він розпитував мене про все, але то були питання…

— Дуже нескромні?

— О! Нескромні! Скажіть краще — жахливі. Я не знала, що й казати. Хотів узнати таке… таке…

— Це так само, як у мене! Він багато питав про мого чоловіка!..

— Мене теж… і з такими… з такими інтимними подробицями! На такі запитання просто ніяково відповідати. Хоч і розумієш, що треба.

— О, звісно! Від цих подробиць залежить здоров’я. Він пообіцяв масажувати мене взимку в Парижі. Мені це треба, щоб довести до кінця тутешнє лікування.

— Скажіть, люба, як ви думаєте розрахуватися з ним? Заплатити йому ж не можна?

— Боже мій! Я хочу подарувати йому шпильку до краватки. Мабуть, він любить їх, бо в нього є дві чи три дуже гарні…

— Ох, у яке трудне становище ви мене ставите! Та сама думка була й у мене. Ну, тоді я подарую йому перстень.

І вони придумували хитрощі, щоб сподобатись йому, оригінальні подарунки, щоб його зворушити, всякі люб’язності, щоб його спокусити.

Він був «злобою дня», головною темою розмов, єдиним предметом уваги публіки, коли розійшлась новина, що граф Гонтран де Равенель упадає за Шарлоттою Оріоль, маючи намір одружитися з нею. І весь Анваль одразу аж загудів од усяких балачок.

З того вечора, як Гонтран відкрив із Шарлоттою бал у казино, він уже не відходив од неї. На людях був з нею надзвичайно уважний, як чоловік, що хоче сподобатись і не приховує своїх намірів; і їхні відносини набирали характеру веселого й невимушеного залицяння, яке природно мало привести до кохання.

Вони бачилися майже щодня, бо дівчата прив’язалися до Христіани почуттям ніжної дружби, в якій, звичайно, чимале місце займала потішена гордість. Гонтран раптом став нерозлучним із сестрою, влаштовував уранці прогулянки, а ввечері забави, дуже дивуючи цим Христіану і Поля. А тоді помітили, що його цікавить Шарлотта; він весело дражнив її, мовби ненароком робив їй компліменти, виявляв до неї ту постійну увагу в дрібницях, що зв’язує дві істоти путами кохання. Дівчина вже звикла до вільного й дружнього поводження цього молодика з паризького світу і спочатку нічого не помічала; довірлива і щира, вона сміялась й жартувала з ним, як з братом.

Але одного разу, коли сестри поверталися додому після проведеного в готелі вечора, де Гонтран під час гри у фанти кілька разів пробував поцілувати Шарлогту, Луїза, яка останнім часом була, здавалося, заклопотана і роздратована, раптом гостро кинула:

— Тобі не шкодило б подумати про свою поведінку. Пан Гонтран поводиться з тобою непристойно.

— Непристойно? А що він сказав?

— Сама добре знаєш, не вдавай дурку. Так недовго й ославити себе! А якщо ти не вмієш поводитись, то я повинна звернути на це увагу.

Шарлотта ніяково й засоромлено пробурмотіла:

— Та я нічого не знаю… запевняю тебе… я нічого не помітила…

Сестра суворо мовила:

— Слухай, так далі тривати не може. Якщо він збирається оженитися з тобою, то хай скаже, тато подумає і відповість; а якщо хоче тільки потішитись, то хай одразу ж перестане.

Шарлотта зненацька розсердилась, сама не знаючи на що і чому. Її обурило, що сестра береться керувати нею, дорікає їй, і вона тремтячим голосом, із слізьми на очах сказала Луїзі, щоб ніколи не втручалась у те, що її не обходить. Шарлотта говорила, затинаючись од хвилювання; невиразний, але певний інстинкт казав їй, що в озлобленому серці Луїзи прокинулись ревнощі.

Вони розійшлись, не поцілувавшись на прощання, і Шарлотта плакала в ліжку, думаючи про те, про що досі не підозрювала, не догадувалась.

Потім вона перестала плакати і задумалася.

Справді, Гонтран поводиться з нею не так, як раніше. Вона й сама відчувала це, але не усвідомлювала. А тепер ужерозуміла. Він весь час каже їй щось приємне. А то якось поцілував її в руку. Чого він хоче? Вона подобається йому, та чи дуже? А може, він хоче одружитися з нею? І враз, серед нічної тиші, де над нею вже почали ширяти сни, їй почулося: «Графиня де Равенель!»

Дівчину пойняло таке хвилювання, що вона сіла на ліжку; потім босими ногами намацала пантофлі під стіль-

цем, на який кинула одежу, встала, підійшла до вікна, відчинила його, мовби хотіла дати простір своїм мріям.

В нижній кімнаті чути було розмову, і вона розібрала слова Колоса:

— Та хай шобі, хай. Буде видно. Батько вше влаштує. Поки нічого не шталося. Батько вше жробить.

На будинку навпроти виднів ясний чотирикутник — у вікні внизу ще світилося.

«Хто там, — думала вона. — Про що вони говорять?»

На освітленій стіні майнула тінь. То була сестра. Виходить, Луїза ще не лягла. Чому? Але світло зненацька погасло, і Шарлотту знову охопили думки про те нове, що заворушилося в її серці.

Тепер вона вже не могла заснути. Чи любить він її? О ні! Ще ні! Але може полюбити, бо вона йому подобається! І якщо полюбить — дуже, безтямно, як люблять у вищому світі — то, безперечно, одружиться з нею.

Дочка селянина-виноградаря, хоча й виховувана у Клер-монському монастирському пансіоні, вона зберегла селянську скромність і покірливість. Думала, що вийде, можливо, за нотаря, адвоката чи лікаря, але в неї ніколи не було бажання стати справжньою великосвітською дамою, з дворянським титулом. Хіба що, прочитавши якийсь любовний роман, вона тільки на мить поринала в прекрасні мрії, що одразу ж, ледь торкнувшись її душі, зникали, мов якісь химери. І ось це несподіване, неможливе, викликане зненацька кількома словами сестри, неначе наближалось до неї, як вітрило корабля, гнаного вітром.

Глибоко зітхаючи, дівчина беззвучно шепотіла:

«Графиня де Равенель».

І в темряві, перед її заплющеними очима, поставали прекрасні видіння. Вона бачила розкішні, залиті світлом салони, ошатних дам, що всміхалися до неї, чудову карету, яка ждала її біля під’їзду старовинного замку, високих ліврейних лакеїв, що кланялися, коли вона проходила мимо.

їй було жарко в ліжку, серце шалено билося. Шарлотта знову встала, напилась води і хвильку постояла боса на холодній підлозі.

Потім, трохи заспокоївшись, нарешті заснула. Але ще вдосвіта прокинулась — думки хвилювали її і не давали спати.

Окинула поглядом свою кімнату з побіленими стінами,

вбогі ситцеві завіски, та два плетені стільці, що завжди стояли обабіч комода, і їй стало соромно.

Серед цих грубих меблів, що виказували її походження, вона почувала себе простою селянкою, нікчемною, негідною того гарного жартівливого білявого юнака, усміхнене обличчя якого стояло у неї перед очима, то зникаючи, то появляючись знову, і поволі підкоряло її, оволодівало її серцем.

Тоді вона схопилася з ліжка і взяла своє дзеркало, туалетне дзеркальце завбільшки з тарілку; потім знову лягла, тримаючи дзеркальце в руках, і почала розглядати своє лице, обрамлене косами, що розсипались на білявій подушці.

Час від часу клала на ковдру те скельце, де відбивалось п лице, і думала, яка величезна відстань розділяє їх, якою трудною була б дорога до того шлюбу. І глибока туга стискала їй серце. Та ось вона знову дивилась на себе в дзеркало, всміхалася, щоб бути кращою, бачила, що вона й справді гарна, і всі труднощі зникали.

Коли вона вийшла до сніданку, сестра, що, здавалось, була чимось роздратована, спитала:

— Що ти збираєшся сьогодні робити?

Шарлотта, не вагаючись, відповіла:

— А хіба ми не поїдемо з пані Андермат до Руайя?

Луїза відповіла:

— їдь сама, але після того, що я вчора тобі казала, краще було б…

Молодша сестра спинила її:

— Я не питаю твоєї поради… Дивись за собою.

І вони більше не розмовляли.

Зайшов батько з Жаком, і всі посідали до столу. Старий майже зразу ж спитав:

— Що ви робите, шьогодні, дівчатка?

Шарлотта, не чекаючи, поки відповість сестра, сказала:

— Я їду з пані Андермат до Руайя.

Чоловіки задоволено глянули на неї, і батько пробурмотів з тою привітною усмішкою, яка з’являлась у нього завжди, коли передбачалась вигідна справа:

— Че добре, че добре.

Приховане задоволення, помітне в усій поведінці батька і брата, здивувало Шарлотту дужче, ніж відвертий гнів Луїзи, і вона подумала трохи збентежено: «Невже вони всі говорили про це?»

Після сніданку вона зразу ж піднялась у свою кімнату,

наділа капелюшок, узяла парасольку, перекинула через руку легенький плащ і пішла до готелю, бо о пів на другу мали виїздити.

Христіана здивувалася, що не прийшла Луїза.

Шарлотта, червоніючи, відповіла:

— Вона трохи стомилася, голова болить.

Усі посідали в карету — велику, на шість осіб, — як завжди їздили. Маркіз із дочкою зайняли задні місця. Шарлотта опинилась на передньому сидінні, поміж Гонтраном і Полем.

Поминувши Турноель, поїхали далі по чудовій дорозі, що вилася під горіхами і каштанами. Шарлотта вже кілька разів помічала, що Гонтран пригортається до неї, але дуже обережно, щоб вона не образилась. Він сидів праворуч од неї і говорив, майже торкаючись її щоки; і дівчина не наважувалась повернутися, щоб відповісти, боячись його подиху, який вже відчувала на своїх устах, і його очей, ПОГЛЯД яких бентежив її.

Він плів їй усякі дурниці, пустотливо жартував, сипав забавними компліментами.

Христіана майже весь час мовчала, обважніла і знемо-жена — вона трудно переносила вагітність. І Поль видавався сумним, заклопотаним. Тільки маркіз знай теревенив жваво й безтурботно, з грайливою витонченістю старого егоїста.

У Руайя вийшли з карети, щоб послухати в парку музику, і Гонтран, узявши під руку Шарлотту, пішов з нею вперед. У відкритій альтанці грав оркестр, і диригент помахував паличкою, підбадьорюючи то труби, то скрипки, а довкола на стільцях сиділи курортники і розглядали перехожих. Жінки показували свої сукні, свої ноги, простягнуті аж до сусіднього стільця, модні літні капелюшки, що надавали їм чарівності.

Шарлотта і Гонтран ходили серед сидячого люду, дивилися на кумедні обличчя і щиро потішалися.

А позад них, Гонтран чув, раз у раз говорили:

— Погляньте, гарненька особа.

Це йому лестило, і він хотів знати, за кого її мають — за його сестру, дружину чи коханку.

Христіана, сидячи між батьком і Полем, стежила за ними, і, вважаючи, що Гонтран і Шарлотта надто пустують, гукнула їх, аби вгамувати. Але ті, не слухаючи її, ходили собі в юрбі і щиро розважалися.

Христіана тихо сказала Полю Бретіньї:

— Він, зрештою, скомпрометує її. Треба поговорити з ним сьогодні ввечері, коли повернемося додому.

Поль сказав:

— Я теж подумав про це. Ви маєте слушність.

Обідати поїхали в Клермон-Феран, бо ресторани в Руайя, на думку ласого до їжі маркіза, просто нікчемні; додому повернулися вже коли стемніло.

Шарлотта зробилася серйозна. Коли вставали з-за столу, Гонтран, подаючи рукавички, міцно потиснув їй руку. Дівоче сумління відразу стривожилось. Це було вже освідчення! Випад! Непристойність! Що ж їй робити? Сказати йому? Але що сказати? Сердитися тут було б смішно! В такому становищі треба великої тактовності. А якщо нічого не зробити, нічого не сказати, то вийде, ніби вона ладна прийняти його залицяння, стати його спільницею, відповісти «так» на той потиск руки.

І, зважуючи все, що сталося, дівчина дорікала собі за те, що була в Руайя надто вже весела й поводилась надто вільно; тепер їй здавалося, що сестра мала рацію, що вона себе скомпрометувала, занапастила. Екіпаж котився дорогою, Поль і Гонтран мовчки курили, маркіз дрімав собі, Христіана дивилась на зорі, а Шарлотта після келиха шампанського насилу стримувала сльози.

Коли приїхали, Христіана сказала батькові:

— Вже ніч, ти, тату, проведи Шарлотту.

Маркіз подав дівчині руку й пішов з нею.

Поль поклав Гонтранові руку на плече і шепнув йому на вухо:

— Зайди на хвилинку до сестри, є розмова.

Вони пройшли до маленької вітальні, суміжної з кімнатами Андермата і його дружини.

І як тільки посідали, Христіана сказала:

— Слухай, ми з паном Полем хочемо висварити тебе.

— Висварити?.. За що? Я ж тихий і смиренний, тут немає спокус.

— Не жартуй. Ти поводишся бездумно, необережно, це дуже небезпечно. Ти компрометуєш дівчину.

Гонтран удав здивованого:

— Кого це?.. Шарлотту?

— Так, Шарлотту!

— Я компрометую Шарлотту?.. Я?..

— Атож, компрометуєш. Тут усі про це говорять, і сьогодні в парку в Руайя ви поводились дуже… дуже легковажно. Правда ж, Бретіньї?

Поль відповів:

— Так, я цілком згоден з вами.

Гонтран повернув стільця, сів на нього верхи, дістав нову сигару, закурив і засміявся.

— О! Я, виходить, компрометую Шарлотту Оріоль?

Він зробив паузу, щоб побачити враження від своїх слів,

потім заявив:

— А хто вам сказав, що я не збираюсь одружитися з нею?

Христіана аж підскочила з подиву.

— Одружитися? Тобі?.. Та ти збожеволів!..

— Чому?

— З цією… цією селючкою…

— Тра-ля-ля!.. Це забобони… Чи не від чоловіка ти їх набралася?

Сестра нічого не відповіла на це пряме заперечення, і Гонтран вів далі, сам собі ставлячи запитання і відповідаючи на них:

— Вона гарна? — Гарна! — Добре вихована? — Так. І щиріша, миліша, простіша, ніж світські дівчата. Освіче-ніша не менше за них, бо розмовляє по-англійському і по-овернському, а це вже дві іноземні мови. І не бідніша від будь якої спадкоємиці з колишнього Сен-Жерменського передмістя, яке слід було б назвати передмістям Святих Злиднів, і, нарешті, будучи сільського роду, вона здоровіша і народить мені чудових дітей… Ось так…

Він говорив ніби сміючись та жартуючи, і Христіана спитала нерішуче:

— Ти серйозно?

— Серйозніше нікуди, хай йому чорт! Вона ж чарівна, ця дівчинка. У неї добре серце й гарненьке личко, весела вдача і завжди чудовий настрій, рожеві щоки, ясні очі, білі зуби, червоні уста, розкішне, довге, блискуче і м’яке волосся; а батько її — виноградар, завдяки твоєму чоловікові, люба сестро, буде багатий, як Крез. Чого ж тобі ще треба? Селянська дочка! Так що, хіба селянська дочка гірша, ніж усі дочки підозрілих ділків, які так дорого платять за сумнівні герцогські титули, і всі дочки титулованих кокоток, яких дала нам Імперія, або всі дочки двох батьків, яких ми бачимо в світському товаристві? Та коли я одружуся з цією дівчиною, то це буде перший розважливий і розумний вчинок у моєму житті!

Христіана задумалась, потім зненацька переконано і захоплено вигукнула:

— Ай правда! Усе це так і є, усе справедливо!.. То ти одружишся з нею, Гонтране?

Тепер уже він заспокоїв її:

— Стривай-но… стривай… Дай і мені подумати. Я тільки кажу: якщо одружуся з нею, то це буде перший у моєму житті розважливий і розумний вчинок. Та це ще не означає, що я таки одружуся з нею, але думаю про це, приглядаюсь до неї, трохи залицяюсь, щоб побачити, чи сподобається вона мені по-справжньому. Словом, я не кажу ні «так», ні «ні», але схильний сказати скоріше «так», а не «ні».

Христіана запитала Поля:

— А ви що думаєте про це, пан Бретіньї?

Вона називала його то пан Бретіньї, то просто Бретіньї.

Поля завжди принаджувало те, в чому він вбачав якусь шляхетність, нерівні шлюби, що видавались йому проявом великодушності, сентиментальні пориви, в яких криється людське серце, і він відповів:

— Я теж вважаю, що Гонтран має слушність. Якщо вона подобається йому, то хай одружується, кращої він не знайде…

У цей час увійшли Андермат з маркізом, і розмова перейшла на інше.; а тоді Поль і Гонтран рушили до казино подивитись, чи не зачинено ще гральну залу.

З того дня Христіана і Поль, здавалось, почали сприяти відвертому залицянню Гонтран а до Шарлотти.

Дівчину частіше запрошували, лишали її обідати, ставилися до неї так, немовби вона вже була членом сім’ї.

Шарлотта все це добре бачила, розуміла і дуже хвилювалась. В її голівці паморочилось, дівчині ввижалися казкові замки. Одначе Гонтран ще нічого їй не казав; але його поведінка, всі його слова, тон, якими він говорив з нею, його залицяння, що ставало дедалі серйозніше, ніжність його поглядів, здавалося, весь час твердили: «Ви — моя обраниця; ви будете моєю дружиною».

А її ставлення до нього, перейняте щирою приязню, скромною невимушеністю, цнотливою стриманістю, неначе відповідало: «Я знаю і, коли ви попросите моєї руки, — віддам її». _%

У сім’ї дівчини шепотілися. Луїза розмовляла з сестрою тільки заради того, щоб дошкулити їй образливими натяками, різкими й уїдливими словами. А батько й Жак були, здається, задоволені.

Тим часом Шарлотта жодного разу не спитала себе, чи любить вона цього вродливого молодика, дружиною якого, напевно, стане. Він подобався їй, вона весь час думала про нього, мріяла, вважала, що він гарний, розумний, елегантний, а найбільше думала про те, що робитиме, коли вийде за нього.

В Анвалі забули люте суперництво лікарів і власників джерел, про гадану любов герцогині де Рамас до свого доктора, про всі плітки, що пливуть на курортах разом з водою, і цікавились тільки надзвичайною обставиною: граф Гонтран де Равенель збирається одружитися з молодшою Оріоль.

Тоді Гонтран вирішив, що слушний час настав, і якось уранці, після сніданку, взявши під руку Андермата, сказав йому:

— Мій любий, треба кувати залізо, поки гаряче! Становище дуже сприятливе. Дівчина жде мого освідчення, досі я нічим себе не зв’язав, але вона мені не відмовить, будьте певні. Треба взятися до батька, щоб одним ударом уладнати і ваші справи, і мої.

Андермат відповів:

— Не турбуйтесь. Це я беру на себе. Сьогодні ж піду поговорю з ним, не компрометуючи вас і ні до чого не зобов’язуючи; і коли становище з’ясується, я вам скажу.

— Чудово.

Потім, хвилинку помовчавши, Гонтран додав:

— Слухайте, це ж, може, останній день мого холостяцького життя. Поїду я в Руайя, там було кілька знайомих. Повернуся вночі й постукаю вам у двері — узнати, що і як.

Він велів осідлати коня й поїхав горою, з насолодою вдихаючи чисте легке повітря, часом пускаючись учвал і відчуваючи як бистрі лагідні подуви вітру приємно холодять йому щоки, роздувають вуса, лоскочуть.

Вечір у Руайя пройшов весело. Гонтран зустрів там приятелів у товаристві дівчат. Вечеряли довго, й повернувся він дуже пізно. В готелі Монт-Оріоля всі вже спали, коли Гонтран постукав у двері до Андермата.

Спочатку ніхто не відповів, а коли він постукав дужче, з-за дверей почувся хрипкий, заспаний голос:

— Хто там? — буркнув.

— Це я, Гонтран.

— Почекайте, відчиняю.

На порозі став Андермат у нічній сорочці, з опухлим обличчям і скуйовдженою бородою, з шовковою хусткою на голові. Потім він знову повернувся в ліжко, сів і, витягнув ши поверх ковдри руки, сказав:

— Ну що ж, дорогенький, справа кепська. Становище ось яке. Я промацав цього старого лиса — Оріоля, про вас не згадував, сказав, що один з моїх друзів, — повернув так, що він, можливо, подумав про Поля Бретіньї — міг би стати парою одній з його дочок, і запитав, який за ними посаг. Оріоль у відповідь і собі запитав, який достаток у хлопця; я назвав триста тисяч франків, та ще надії на майбутнє.

— Але ж у мене нічого немає,— пробурмотів Гонтран.

— Я вам позичу, голубе. Якщо ми з вами владнаємо цю справу, то ваші землі дадуть мені доволі, щоб повернути видатки.

Гонтран глузливо посміхнувся:

— Прекрасно. Я матиму дружину, а ви — гроші.

Але Андермат розгнівався:

— Якщо за весь мій клопіт ви з мене кепкуєте, то годі, облишмо це…

Гонтран перепросив:

— Не гнівайтесь, дорогий, і вибачте мені. Знаю, що ви людина дуже чесна й бездоганно сумлінна в справах. Я не попросив би у вас на чай, якби був вашим кучером, але звірив би вам свій статок, якби був мільйонером.

Вільям заспокоївся й озвався знову:

— До цього ми зараз повернемось. А тепер покінчимо з найголовнішим. На мої хитрощі старий не впіймався і відповів: «Це залежить від того, про яку йдеться. Якщо про старшу, Луїзу, так ось її посаг». І перелічив усі землі навколо лікарні, ті, що лежать між купелями та готелем і між готелем та казино, — одним словом, усе те, що нам конче потрібно і має для мене величезну цінність. Що ж до молодшої, то за нею він дає другий бік гори, який пізніше теж, безперечно, коштуватиме великих грошей, але зараз він для мене нічого не вартий. Я всіма способами домагався, щоб він інакше розподілив посаг. Але це просто впертий осел. Він не змінить свого рішення, це напевне. Що ви на це скажете? Поміркуйте.

Гонтран, дуже збентежений і розгублений, відповів:

— А ви що думаєте? Ви вважаєте, що він мав на увазі мене, отак розподіляючи посаг?

— Не сумніваюсь. Пройда подумав: «Якщо молодша йому подобається, то не поспішаймо розкривати гаман». Сподівається віддати за вас дочку і зберегти кращі землі…

До того ж, можливо, він захотів віддати перевагу старшій… Він її дужче любить… хто знає… вона більше схожа на нього… хитріша… спритніша… практичніша… Мені ця дівчина видається кращою… Я б на вашому місці повернув у другий бік…

Але Гонтран приголомшено бурмотів:

— Чорт… чорт… от чорт!.. А ті землі, що він дає за Шарлоттою… вам вони не підходять?

Андермат скрикнув:

— Мені?.. Ні!.. Тисячу разів ні!.. Мені потрібна земля, що лежить між водолікарнею, готелем і казино. Це ж дуже просто. Інші ділянки можна буде продати тільки згодом, уроздріб, приватним особам, а зараз я за них нічого не дам…

Гонтран усе повторював:

— Чорт… от чорт… прикра історія!.. То що ви мені порадите?

— Я нічого вам не раджу. Вважаю, що вам слід добре подумати, перш ніж вибрати котрусь із сестер…

— Так… так… це правда… я подумаю… А поки що піду спати… Ранок покаже…

І він підвівся, але Андермат затримав його:

— Вибачте, голубе, кілька слів про інше. Я вдаю, буцімто не розумію, проте, я чудово розумію натяки, якими ви мене раз у раз шпигаєте, і мені вже набридло це.

Ви дорікаєте мені, що я єврей, тобто, вмію заробляти гроші, що я скупий, що мої торговельні спекуляції мало не шахрайство. Але ж, дорогий мій, я все життя позичаю, тобто дарую вам гроші, які здобув не без зусиль. Хай так! Проте одне звинувачення я рішуче відкидаю! Я не скупий; доказом цього є те, що я роблю вашій сестрі подарунки по двадцять тисяч франків, що я подарував вашому батькові картину Теодора Руссо, яка йому сподобалася і яка коштувала десять тисяч франків, що приїхавши сюди, я подарував вам коня, яким ви щойно їздили в Руайя.

В чому ж моя скупість? Хіба тільки в тому, що я не даю себе обкрадати. Всі ми, євреї, такі, і маємо слушність, добродію. Хочу вам сказати це раз і назавжди. Про нас кажуть, що ми скупі, бо знаємо вартість речей. Для вас піаніно — це піаніно, стілець — це стілець, штани — це штани. І для нас теж, але для нас усе це ще й вартість, ринкова, точно встановлена вартість, яку практична людина повинна вміти визначати з одного погляду — не заради ощадливості, а щоб не потурати шахрайству.

Що б ви сказали, якби у крамниці з вас за поштову марку або за коробку сірників замість трьох су заправили чотири? Ви, добродію, покликали б поліцію, із-за одного су, так, так, — із-за одного су! Так це обурило б вас! І все тільки тому, що випадково ви знаєте ціну цих двох предметів. А от я знаю ціну всьому, що продається, і те обурення, яке відчуваєте ви, коли з вас хочуть узяти чотири су за марку на три су, я відчуваю, коли з мене намагаються здерти двадцять франків за парасольку, що коштує тільки п’ятнадцять франків. Розумієте? Я протестую проти узаконеного, постійного, огидного грабунку з боку купців, прислуги і візників. Протестую проти комерційної нечесності ваших співвітчизників, які нас зневажають. Я даю на чай відповідно до послуги, а не так, як ви, коли з доброго дива, розкидаєте гроші не знати чому, — то п’ять су, а то й сто, — залежно від настрою! Розумієте?.

Гонтран підвівся і сказав посміхаючись з тонкою іронією, що так личила йому:

— Авжеж, любий, розумію, ви маєте цілковиту слушність, тим більше, що мій дід, старий маркіз де Равенель, майже нічого не залишив моєму бідолашному батькові саме через свою погану звичку ніколи не брати здачі з торговців, у яких щось купував. Вважав, що це не гідно дворянина і завжди давав круглу суму чи цілу монету.

І Гонтран вийшов, здавалося, дуже задоволений.

III

На другий день, перед обідом, коли всі вже зібралися перейти до окремої їдальні для родини Андермата і Равене-лів, раптом зайшов Гонтран і оповістив:

— Панни Оріоль.

Дівчата, ніяковіючи, ввійшли, а Гонтран, підштовхуючи їх і сміючись, пояснив:

— Прошу! Я викрав їх обох прилюдно, на вулиці. Це був просто скандал! Силоміць привів їх сюди, бо маю порозумітися з панною Луїзою; а на дорозі я ж не {>гіг цього зробити.

Він узяв їхні капелюшки, парасольки, які вони ще тримали в руках, бо саме поверталися з прогулянки, посадив їх, поцілував сестру, потиснув руку батькові, зятю та Полю і знову підійшов до Луїзи Оріоль.

— А тепер, панночко, тепер скажіть-но мені, будьте ласкаві, що ви з деякого часу маете проти нас?

Вона, схоже, злякалася, наче спіймана в сильце пташка, яку забирає мисливець.

— Та нічого, пане, анічогісінько! З чого ви це взяли?

— Та з усього, панночко, з усьогісінького! До нас ви вже не ходите, не їздите з нами в Ноєвому ковчезі (так він прозвав простору карету). Дуєтесь, коли я з вами десь зустрінусь і заговорю до вас.

— Та ні ж, пане, запевняю вас.

— Та так, панночко, ручаюся, що так. Але я не хочу, щоб так було й далі, і сьогодні збираюсь укласти з вами мир. А я, знаєте, впертий. Можете скільки завгодно дутися на мене, я покладу цьому край і доб’юся, що ви будете з нами такі ж лагідні й привітні, як ваша сестра, цей ангел доброти.

Сповістили, що обід подано, й усі пішли до їдальні. Гонтран узяв Луїзу під руку.

Він був дуже уважний до неї та до Гі сестри і надзвичайно тактовно розподіляв між ними компліменти. Молодшій казав:

— Ви наш товариш, і я дозволю собі кілька день приділяти вам трохи менше уваги. Ви ж знаєте, що з друзями поводяться простіше, ніж з іншими.

А старшій говорив:-

— Я хочу полонити вас, панночко, і, як чесний супротивник, попереждаю вас про це. Я навіть залицятимусь до вас. А, ви червонієте, це добрий знак! Побачите, що я буваю дуже люб’язний, якщо постараюсь. Правда ж, мад-муазель Шарлотта?

Обидві сестри й справді червоніли, а Луїза все так само поважно бурмотіла:

— Ох, який же ви шаленець, добродію!

Він відповідав:

— О, згодом у товаристві ви ще й не таке почуєте, коли вийдете заміж, а це ж незабаром станеться. Отоді наслухаєтесь усяких компліментів!

Христіана і Поль Бретіньї хвалили Гонтрана за те, що привів Луїзу Оріоль; маркіз усміхався, тішачись дитячою пустотливістю сина; Андермат думав: «Далебі, у нього непогано виходить». А Гонтран був роздратований роллю, яку мусив грати; його вабило до Шарлотти, а розрахунок велів упадати за Луїзою; і, всміхаючись до неї, молодик подумки шепотів крізь зуби: «А, твій батько, старий шахрай, надумав ошукати мене, але ти, дорогенька, ще побачиш, як ловко я поверну це діло».

Він поглядав то на молодшу, то на старшу, порівнюючи їх. Звісно ж, молодша йому більше подобалась; вона була веселіша, жвавіша, з ледь кирпатим носиком, бистрими очима, вузьким лобом, дещо широким ротом і чудовими, трохи великими, зубами.

Але й старша була гарна, тільки що холодніша, не така весела. Ця ніколи не стане ні дотепною, ні чарівною в інтимному житті, зате коли б на балі оповістили: «Графиня де Равенель», то вона була б гідною його імені і, може, краще за молодшу трималася б, трохи звикнувши й огледівшись серед людей шляхетного походження. І все-таки він лютував, злостився на них обох, і на їхнього батька, і на брата й сам собі обіцяв, що згодом, будучи вже господарем становища, віддячить їм усім за свою невдачу.

Коли після обіду повернулися до вітальні, він попросив Луїзу погадати йому на картах, — вона мала славу доброї ворожки. Маркіз, Андермат і Шарлотта уважно слухали, мимоволі зваблені таємницею невідомого, можливістю неймовірного, тією непоборною вірою в чудеса, яка нерідко так міцно сидить у людині, що часом навіть найтверезіший розум бентежать нікчемні вигадки шарлатанів.

Поль і Христіана розмовляли біля відчиненого вікна.

З якогось часу, відчуваючи, що Поль уже не любить її так, як раніше, вона була дуже нещасна. їй здавалось, що то якесь непорозуміння, але воно день у день загострювалось, і винні в тому були вони обоє. Вона вперше догадалась про своє лихо під час свята, в той вечір, коли водила Поля на дорогу. Бачила, що в його погляді вже немає колишньої ніжності, а в голосі — колишньої ласки, що він уже не так пристрасно піклується про неї, як колись, — бачила, але цієї зміни відгадати не могла.

А зміна сталася вже давно, ще того дня, як вона, прийшовши, як і щодня на побачення, щаслива, радісна, сказала йому: «Знаєш, я, здається, таки й справді вагітна!» Від цих слів у нього по шкірі пройшов неприємний дрож.

І потім при кожній зустрічі вона говорила йому про свою вагітність, — яка переповнювала радістю її серце, а Поля дратувало це захоплення тим, що видавалось йому прикрим, бридким, чимось неохайним і ображало його високі почуття до свого кумира.

Згодом, побачивши, як вона змінилася, схудла, як позападали їй щоки і пожовкло обличчя, він подумав, що Христіана мала б звільнити його від цього видовища і на кілька місяців зникнути, а потім з’явитися ще свіжішою, красивішою, ніж раніше, і змусити його забути цю пригоду, чи, може, долучити до кокетливих чарів кохання ще й інші — тонкі, скромні чари юної матері, яка тільки здалеку показує своє дитя, все в рожевих стрічках.

До того ж вона мала рідкісну нагоду' зробити все пристойно, чого він і сподівався — могла поїхати на літо в Монт-Оріоль, а його лишити в Парижі, щоб він не бачив, як вона змарніла й погіршала. Поль надіявся, що вона це зрозуміє.

Але, тільки-но приїхавши в Оверн, Христіана зразу ж почала наполегливо, безупину кликати його в численних листах, таких розпачливих, що він піддався слабості та жалості й приїхав. І тепер його гнітила її незграбна і плаксива ніжність; йому страшно хотілось покинути її, більше не бачити, не чути її недоречного любовного воркування, що так дратувало його. Кортіло сказати їй геть усе, що було в нього на серці, пояснити, як нетактовно й безглуздо вона поводиться, але він не міг цього зробити; не наважувався залишити її і в той же час не міг стримати свого нетерпіння, що прохоплювалось у гірких і образливих словах.

Христіана переживала, мучилася від цього, тим дужче, що почуваючи себе з кожним днем гірше, слабуючи на всі недуги вагітних жінок, вона більше, ніж будь-коли, потребувала розради, ласки, ніжності. Вона любила його, безза-вітно віддавшись йому тілом, душею, всім своїм єством, любила тією любов’ю, яка стає часом безоглядною і нескінченною жертвою. Вона вважала себе вже не коханкою його, а дружиною, подругою, його вірною, відданою, покірною рабинею, його річчю. Для неї в стосунках між ними вже не йшлося про залицяння, кокетство, про бажання завжди подобатись, бо ж вона вся належала йому, бо вони були скуті одним таким ланцюгом, ніжним і могутнім — дитиною, що скоро мала народитися.

Тільки-но вони лишились удвох коло вікна, Христіана знову почала свої ніжні ремства:

— Полю, коханий Полю, скажи, ти, як і раніше, любиш мене?

— Ну звісно! Слухай, ти щодня питаєш мене про одне й теж, це дуже одноманітно.

— Вибач! Просто мені вже не віриться, треба, щоб ти запевнив мене, треба весь час чути від тебе таке дороге

слово; а ти кажеш його мені вже не так часто, як колись, от я й мушу просити його в тебе, вимолювати, жебрати.

— Ну, гаразд, я люблю тебе! Але поговорімо про щось інше, прошу тебе!

— О, який ти жорстокий!

— Та ні, я не жорстокий. Тільки… тільки ти не розумієш… не розумієш, що…

— О ні! Я прекрасно розумію, що ти вже не любиш мене. Якби ти знав, як мені боляче!

— Слухай, Христіано, заклинаю — не нервуй мене. Коли б ти знала, як нетактовно ти поводишся!

— О, коли б ти любив мене, ти не казав би так.

— Та коли б я не любив тебе, то, хай йому чорт, не приїхав би.

— Слухай, ти тепер належиш мені, ти мій, а я твоя. Нас нерозривно зв’язує народження нового життя; але пообіцяй, що як розлюбиш мене колись, згодом, то скажеш мені про це, обіцяєш?

— Обіцяю.

— Клянешся?

— Клянусь.

— Але й тоді ми залишимось друзями, правда?

— Авжеж, залишимось друзями.

— В той день, коли розлюбиш мене, ти прийдеш і скажеш: «Люба Христіано, я дуже люблю тебе, але це вже не те, що було. Будьмо тепер друзями, тільки друзями».

— Згода, обіцяю.

— Клянешся?

— Клянусь.

— А все-таки мені буде дуже боляче! Як ти любив мене торік!

Позад них слуга оповістив:

— Пані герцогиня де Рамас-Альдаварра!

Вона приходила по-сусідському, бо Христіана щовечора приймала знатних курортників, як королева в своєму королівстві.

Красуню іспанку супроводив усміхнений і покірний доктор Мазеллі. Жінки потиснули одна одній руки, посідали й почали розмову.

Андермат покликав Поля.

— А йдіть-но сюди, друже, панна Оріоль чудово гадає на картах, вона наворожила мені багато цікавого.

І, взявши Бретіньї під руку, додав:

— Чудна ви людина! В Парижі ми ніколи не бачимось,

навіть раз на місяць, дарма що дружина запрошує вас. Звідси писали стільки листів, щоб витягнути вас. А тепер такі сумні, наче по мільйону щодня втрачаєте. Що вас' турбує? Може, треба вам чимось допомогти? Скажіть нам.

— Ні, нічого, любий. Якщо я не часто буваю у вас в Парижі, то це ж Париж, розумієте?..

— Цілком… Розумію. Але хоч тут будьте бадьоріші. Я тут готую два-три свята, думаю, вони будуть цікаві.

Слуга доповів:

— Пані Бар і професор Клош.

Клош увійшов з дочкою, молоденькою вдовою, рудою і жвавою. Потім, майже зразу ж, той самий слуга оповістив:

— Пан професор Ма-Русель.

Разом із професором увійшла його дружина — бліда, літня жінка з гладенько зачесаним на скронях волоссям.

Професор Ремюзо напередодні виїхав, купивши дачу, в якій жив, причому казали, на винятково вигідних умовах.

Двом його колегам дуже хотілося знати, які ж то умови, але Андермат тільки сказав:

— О, ми виробили умови, вигідні для всіх. Якщо ви захочете наслідувати цей приклад, то ми, гадаю, домовимось… Коли надумаєте — скажіть мені, й тоді ми поговоримо.

Прийшов і доктор Латон, потім доктор Онора, без дружини, — він з нею нікуди не ходив.

У вітальні стало гамірно від голосів, від розмов. Гонтран не відходив від Луїзи Оріоль, розмовляв з нею, нахиляючись до її плеча, і час від часу, сміючись, казав комусь, хто проходив поблизу:

— Хочу покорити свого ворога.

Мазеллі сів біля дочки професора Клоша. Він уже кілька днів скрізь ходив за нею, і вона з задерикуватою сміливістю приймала його залицяння.

Герцогиня не спускала очей з Мазеллі і, здавалось, була обурена й роздратована. Раптом вона підвелася, перетнула вітальню і, обірвавши розмову свого лікаря з рудою красунею, сказала:

— Знаєте, Мазеллі, нам треба йти. Я щось кепсько почуваю себе.

Коли вони вийшли, Христіана підступила до Поля й мовила:

— Бідна жінка! Як вона, певно, мучиться!

Він неуважно запитав:

— Хто?

— Герцогиня! Хіба ви не бачите, як вона ревнує?

Поль різко відповів:

— Якщо ви почнете оплакувати всіх набридливих коханок, то й сліз не вистачить.

Вона відвернулась, ладна й справді заплакати, — таким жорстоким він їй видався, і, сівши біля Шарлотти Оріоль — самотньої, враженої незбагненною зміною в поведінці Гонтрана, — сказала їй, хоч дівчина й не могла її зрозуміти:

— Бувають дні, коли хочеться вмерти.

Андермат, оточений лікарями, розповідав про надзвичайний випадок із старим Кловісом, у якого ноги знову почали оживати. Говорив, здавалося, з такою певністю, що ніхто не міг сумніватися в його щирості.

Відтоді, як Андермат розгадав хитрощі Оріолів та паралітика і зрозумів, що минулого року піймався на — їхній гачок — бо ж йому так хотілося повірити в цілющі якості води, — а особливо відтоді, як довелося відкупитись од старого з його небезпечними наріканнями, він перетворив Кловіса на могутній засіб реклами й тепер сам чудово грав у ту гру, в яку його втягнули.

Провівши свою пацієнтку, повернувся Мазеллі, він уже був вільний.

Гонтран узяв його під руку.

— Хочу знати вашу думку, добрий докторе! Якій з дівчат Оріоль ви б віддали перевагу? Яку обрали б?

Красунь-лікар шепнув йому на вухо:

— На коханку — молодшу, на дружину — старшу.

Гонтран засміявся:

— Наші думки збігаються. Дуже радий!

Потім підійшов до сестри, яка все ще розмовляла з Шарлоттою.

— Знаєш, я вирішив, що в четвер ми поїдемо на гору Нюжер. Там найкрасивіший кратер на кряжі. Всі згодні. Отже, домовились.

Христіана байдуже буркнула:

— Я згодна на все, що ви захочете.

В цю мить професор Клош з дочкою почали прощались, і Мазеллі, запропонувавши провести їх, вийшов за молодою вдовою.

За кілька хвилин розійшлись і всі інші, бо Христіана об одинадцятій лягала спати.

Маркіз, Поль і Гонтран проводжали сестер Оріоль. Гонт-

ран з Луїзою йшли попереду, і Бретіньї з Шарлоттою відстали на кілька кроків, і Поль відчував, як тремтить у його руці рука дівчини.

Прощаючись, нагадали дівчатам:

— У четвер об одинадцятій снідаємо в готелі!

По дорозі назад вони зустріли Андермата, його затримав у саду професор Ма-Русель.

— Ну, коли це не завдасть вам клопоту, я прийду завтра вранці, поговоримо про дачу, — сказав він.

Вільям приєднався до Гонтрана та Поля Бретіньї і, ставши навшпиньки, шепнув на вухо шуринові:

— Вітаю вас, голубе, ви були чудові.

Гонтранові вже два роки отруювало життя те, що в нього не було грошей. Поки ще був материн спадок, він з безтурботністю і легковажністю, успадкованими від батька, жив у товаристві багатих, пересичених і розбещених молодиків, імена яких щоранку згадуються в газетах, бо ті гультяї належать до вищого світу, хоча й мало бувають у ньому, воліючи товариство продажних жінок, у яких вони переймають і мораль, і їхній душевний склад.

То була компанія чоловік двадцять, які збиралися в одному й тому ж кафе на бульварі й проводили там час від півночі до третьої години ранку. Елегантні, у фраках і білих жилетках, із запонками, що коштували по двадцять луїдорів, щомісяця новими, купленими у найкращих ювелірів, вони тільки й знали, що ганялися за втіхами, любовними розвагами, популярністю та грішми, які добували всіма можливими способами.

Вони нічого не знали, окрім щоденних скандалів, розмов про будуари і стайні, дуелей та всяких історій у картярських домах, тож і весь їхній кругозір не виходив за межі цих інтересів.

Вони оволодівали всіма жінками, що мали ціну на любовному ринку, мінялися ними, відступали та позичали їх один одному і обговорювали між собою їхні любовні якості, наче розмовляли про скакових коней. Бували вони й у гамірному титулованому світі, про який багато говорять і в якому майже всі жінки, не приховуючи того, перебувають у любовних зв’язках, зовсім не зважаючи на своїх чоловіків, байдужих, чи неуважних, що нічого не бачать або не хочуть батати; молодшої дивились на цих жінок, як і на тих інших, часом оцінюючи, плутали їх, хоч і відзначали їхнє походження та соціальне становище.

Вони вдавалися до всіляких хитрощів, аби роздобути потрібні для такого життя гроші, обдурювали кредиторів, позичали де тільки можна було, випроваджували постачальників, сміючись, морочили голову кравцям, які через кожні півроку приносили рахунок щоразу більший на три тисячі франків; вони слухали розповіді повій про їхні крутійства, бачили шахрайство шулерів у клубах і в той же час знали, відчували, що їх самих теж обкрадають, — слуги, торговці, власники великих ресторанів, усі, хто тільки може; вони розумілися на біржових махінаціях і таємних аферах, самі брали в них участь, щоб здобути кілька луїдорів; їхня моральна чутливість притупилась, заглухла і єдиний обов’язок честі для них полягав у тому, щоб битися на дуелі, коли їх запідозрювали в чомусь негідному, що вони зробили чи могли зробити.

Поживши так кілька років, усі — чи майже всі — вони кінчали вигідним шлюбом, гучним скандалом, самогубством, або таємничим зникненням, цілковитим зникненням, подібним до смерті.

Але всі вони сподівалися на вигідне одруження. Одні покладалися в цьому ділі на свою сім’ю, інші самі потай шукали багатих спадкоємиць і мали списки їх, наче списки будинків, призначених на продаж. Особливо ганялися за екзотичними чужеземками з Північної та Південної Америки, намагаючись засліпити їх своїм шиком, славою марнотратців життя, хвалькуватими розмовами про свої успіхи, елегантністю своєї особи.

І постачальники сподівалися на їхнє вигідне одруження.

Одначе полювання на дівчат з добрим посагом могло затягтися надовго. В усякому разі, тут треба було пошукати, докласти зусиль, звабити, поморочитись, походити, а все це потребувало такої витрати енергії, на яку Гонтран, безтурботний по натурі, був зовсім не здатний.

З кожним днем більше страждаючи через брак грошей, він вже давно казав собі: «Треба, нарешті, щось придумати». Але так нічого й не придумував, ніякого виходу не знаходив.

Дійщов до того, що мусив хитрувати заради мізерних сум, вдаватися до всяких сумнівних прийомів, властивих людям з порожньою кишенею, і зрештою — подовгу жити в своїй сім’ї; і раптом Андермат подав йому думку — одружитися з котроюсь із дівчат Оріоль.

Спочатку Гонтран з обережності нічого не сказав, хоч на перший погляд йому здалося, що вони обидві стоять порівняно з ним надто низько, аби можна було погодитись на такий нерівний шлюб. Але, трошки поміркувавши, він змінив свою думку і зразу ж вирішив почати залицятися, жартівливо, як водиться на курортах, щоб не скомпрометувати себе і мати змогу, в разі потреби, відступити.

Чудово знаючи свого зятя, він розумів, що той добре обміркував цю пропозицію, усе зважив і підготував, і коли вже зробив її, то вона чогось та варта, інша така нагода навряд чи трапиться.

До того ж, ніякого клопоту, — тільки нахились і візьми гарну дівчину, бо ж молодша з сестер йому дуже подобалась, і він частенько подумував, як то приємно було б зустрітися з нею трохи згодом.

І він вибрав Шарлотту Оріоль і дуже скоро довів діло до того, що вже треба було робити формальне освідчення.

Але ж посаг, посаг, якого жадав Андермат, батько віддавав другій дочці, тож Гонтран мусив або відмовитися від шлюбу, або ж вибрати собі старшу сестру.

Він був такий незадоволений, що в першу мить надумав послати під три чорти свого зятя і холостякувати до нової нагоди.

Проте саме в цей час Гонтран був у такій скруті, що, збираючись у казино, мусив попросити в Поля ще двадцять п’ять луїдорів, хоч уже й так багато брав у нього, ніколи не повертаючи. До того ж іншу жінку треба було б іще шукати, упадати за нею, щоб прихилити до себе. Можливо, довелося б переборювати опір неприязної родини; а тут усе на тому ж місці — досить кілька днів позалицятись, і він підкорить старшу, як підкорив молодшу. Одружившись з нею, він матиме свого банкіра в особі зятя — на нього завжди можна буде перекласти відповідальність, без кінця дорікаючи йому, тож і гаман його буде завжди відкритий.

А жінку він одвезе до Парижа і відрекомендує як дочку Андерматового компаньйона. До того ж її ім’я — в назві курорту, але туди він ніколи з нею не поїде, — ніколи, ніколи! — пам’ятаючи правило про те, що річки не повертаються до своїх витоків. Вона гарненька, має непогані манери, доволі вихована, щоб стати цілком елегантною, досить розумна, щоб зрозуміти світ, вміє триматися в ньому, посісти видне становище, навіть робити честь своєму чоловікові. Усі казатимуть: «А цей жартівник узяв чудову дівчину і, здається, не зважає на неї», — він і справді не збирався зважати на неї, бо мав намір і далі жити по-холостяцькому, тільки вже з грішми в кишені.

Отож Гонтран вибрав Луїзу Оріоль і, несвідомо скориставшись із ревнощів, що точили серце засмученої дівчини, збудив у ній кокетство й невиразне бажання відбити у сестри красуня коханого, якого звали «пан граф».

Вона ні про що не думала, ні на що не розраховувала, була просто здивована, що Гонтран, стрівшись на вулиці, «викрав» їх. Але, побачивши, який він запобігливий і люб’язний з нею, відчула в його вчинках, поглядах, з усієї поведінки вгадала, що він зовсім не закоханий у Шарлотту; вона не заглядала далеко вперед і, лягаючи спати, почувала себе щасливою, мало не переможницею.

У четвер усі довго вагалися — чи їхати на гору Нюжер. Небо було похмуре, повітря важке, боялися що от-от піде дощ. Але Гонтран так наполягав, що переміг вагання.

Сніданок був сумний. Христіана і Поль напередодні без видимої причини посварилися. Андермат боявся, що з одруженням Гонтрана нічого не вийде, бо старий Оріоль якраз сьогодні вранці висловився про нього вельми двозначно. Дізнавшись про це, Гонтран страшенно розсердився і надумав хоч би там що добитися свого. Шарлотта, передчуваючи сестрину перемогу і нічого не розуміючи в поведінці Гонтрана, хотіла лишитися вдома. Її ледве умовили по-їх ати.

Ноїв ковчег повіз своїх звичайних пасажирів у повному складі на високе плоскогір’я, що підноситься над Воль-віком.

Луїза Оріоль раптом стала балакучою і всю дорогу розважала супутників. Дівчина розповіла, що з чорного вольвіцького каменю — а це не що інше, як лава колишніх вулканів — побудовано всі тутешні церкви і будинки, тому овернські міста такі темні, похмурі. Вона показувала вибої, де обтісують камень, і каменярню — потік лави, з якої добували цю породу, викликала захоплення, розказавши про величезну чорну Богоматір, покровительку міста, що стояла на вершині гори, підносячись над Вольвіком.

Потім піднялися на вище плоскогір’я, горбасте від погаслих вулканів. Коні йшли ступою по довгій, стрімкій дорозі. Обабіч дороги тяглися чудові зелені ліси. Всі мовчали.

Христіана згадувала про поїздку на Тазенатське озеро. Ті самі люди їхали тією самою каретою, тільки серця тепер були вже не ті! Все ніби те саме… а проте… проте… Що ж сталося? Майже нічого!.. Вона любить трохи більше, він — трохи менше… Майже нічого!.. Різниця невелика: тоді бажання народжувалось, тепер воно вмирає… Майже нічого!.. Невидима тріщина в їхній любові, втома від ніжності… О, майже нічого, майже нічого!.. Та ще поглядзмінився, бо ті самі очі, дивлячись на те ж саме обличчя, бачать його іншим!.. А що таке погляд?.. Майже нічого!

Хурман спинився й сказав:

— Це тут, праворуч по стежці, через ліс. Ідіть, не звертаючи, до кінця.

Усі вийшли, тільки маркіз лишився — йому не хотілося ходити в таку спеку. Луїза з Гонтраном рушили вперед, а Шарлотта, Поль і Христіана, яка насилу переставляла ноги, йшли позаду. Лісова стежка, що видалась дуже довгою, нарешті вивела на гірський хребет, порослий високою травою, і вони почали підійматись до кратера погаслого вулкана.

На вершині Луїза і Гонтран спинилися; високі й стрункі, вони, здавалося, стояли в хмарах.

До них підійшли й усі інші; вразливу душу Поля Бретіньї охопив ліричний порив.

Довкола них — позаду, праворуч, ліворуч — височіли химерні зрізані конуси, одні були стрімкі, інші — приплющені, але всі вони мали своєрідний вигляд мертвих вулканів. Ці важкі обрубки гір з пласкими вершинами тяглися з півдня на захід по широкому похмурому плоскогір’ю, що здіймалося на тисячу метрів над Ліманню, сягаючи, скільки видно було, на північний схід аж до невидимого, вічно затягнутого синюватим серпанком, обрію.

Праворуч над усіма своїми братами, сімома чи вісьмома десятками погаслих вулканів, височіла гора Лом. Далі видніли Гравенуар, Круель, Подж, Со, Ношан, Ваш. На передньому плані — Пар’ю, Ксм, Жюм, Тресу, Лу-шадьєр — величезне кладовище вулканів.

Молоді люди дивилися, вражені. Вони стояли біля першого кратера Нюжера; на дні глибокої, порослої травою вирви стирчали три велетенські коричневі брили — лава, що була викинута останнім подихом чудовиська-вулкана, а потім упала назад у його завмерлу пащу й лишилась в ній навіки-віків.

Гонтран скрикнув:

— Я спущусь на дно! Хочу поглянути, як конають там ці дракони. Гайда, дівчата, бігом по схилу!

І, схопивши за руку Луїзу, потяг її за собою. Шарлотта й собі кинулася було за ними, але раптом зупинилась; подивилась, як вони біжать, побравшись за руки і підстрибуючи, а тоді круто повернулась і пішла назад до Христіа-ни та Поля, що сиділи край схилу на траві. Підійшовши, впала навколішки і, уткнувшись обличчям у сукню молодої жінки, заридала.

Христіана все зрозуміла; останнім часом чуже горе вражало її, як своє власне, і тепер, обнявши дівчину за шию, зворушена до сліз, вона прошепотіла; «Бідна дівчинка! Бідненька моя!»

Шарлотта, припавши до неї, плакала, а її руки машинально рвали траву.

Бретіньї підвівся й відійшов, вдаючи, мовби нічого не помічає, але це дитяче горе, ця простодушна розпука зненацька викликали в ньому гнів проти Гонтрана. Поль, якого дратував сум Христіани, був до глибини душі схвильований цим першим розчаруванням дівчини.

Він повернувся і, ставши навколішки біля Шарлотти, сказав:

— Ну, заспокойтесь, благаю вас! Вони зараз прийдуть, заспокойтесь. Не треба, щоб вас бачили заплаканою.

Дівчина схопилась, злякавшись самої думки про те, що сестра може застати її в сльозах. Але ридання все підступало їй до горла, вона ледве стримувала його, і від того на серці ще важче. Вона белькотіла:

— Так… так… Уже все… Нічого… уже все… Гляньте, нічого не видно… правда ж?.. Нічого вже не видно?

Христіана витерла їй щоки своєю хусточкою, потім і сама витерлась нею. І сказала до Поля:

— Підіть-но подивіться, що вони роблять. Звідси їх уже не видно. Зникли десь там, за брилами лави. Дівчина побуде зі мною, я постараюсь її заспокоїти.

Бретіньї підвівся і мовив тремтячим голосом;

— Я піду… Приведу їх, але він матиме діло зі мною… ваш брат… сьогодні ж… Він пояснить мені свою поведінку, це просто огидно після того, що він нам недавно казав.

І Поль бігом почав спускатися на дно кратера.

Гонтран, тягнучи Луїзу, щосили біг з нею по крутому схилу кратера; хотів, щоб їй забило дух, щоб у неї запаморочилась голова, щоб вона злякалась, і він міг потім спинити її, підтримати. Біжучи разом з ним, Луїза намагалася зупинити його. *

— Ох, не так швидко! — бурмотіла. — Я впаду… Ви просто божевільний!.. Я впаду!..

Добігши до брил лави, вони спинились, задихані. Потім обійшли круг тих брил, розглядаючи широку розколину, схожу на печеру з двома виходами.

Колись, уже конаючи, вулкан вивергнув цю останню лаву, але кинути її, як бувало раніше, в небо, він не міг — тільки виплюнув, густу, майже холодну, і вона закам’яніла на його мертвих устах.

— Ходімо туди, — запропонував Гонтран.

І підштовхнув дівчину вперед. Л тільки-но ввійшли в печеру, він сказав:

— Ну от, зараз саме підходящий час освідчитись вам.

Луїза була вражена:

— Освідчитись?.. Мені?

— Авжеж, двома словами: ви чарівні!

— Це ви скажіть моїй сестрі.

— О! Ви ж добре знаєте, що вашій сестрі я б цього не сказав.

— Годі вам!

— Слухайте, ви не були б жінкою, якби не зрозуміли, що я тільки вдавав, ніби залицяюсь до вашої сестри, хотів побачити, як ви до цього поставитесь… як ви дивитиметесь на мене!.. Ви дивилися просто люто. Ох, я був дуже задоволений! І спробував, як тільки міг, дати вам зрозуміти, що насправді думаю про вас!..

Луїзі ще ніхто такого не казав. Вона відчувала радісне абентеження; серце її сповнювали щастя і гордість.

Він казав далі:

— Я знаю, що повівся негідно з вашою сестричкою. Нічого не вдієш. Але вона й не обманювала себе. Бачите як — лишилася, не захотіла йти з нами… О, вона зрозуміла, все зрозуміла!

Він взяв Луїзу за руку й ніжно, чемно поцілував кінчики пальців, кажучи пошепки:

— Яка ви гарна! Яка ви гарна!

Прихилившись до кам’яної стіни, вона слухала, як б’ється її схвильоване серце, і мовчала. Одна-єдина думка снувалася в її затуманеному розумі — вона перемогла.

Зненацька якась тінь з’явилася біля входу. На них дивився Поль Бретіньї. Гонтран невимушеним жестом випустив маленьку руку, яку тримав коло своїх уст, і промовив:

— А, це ти… Ти сам?

— Так. Там усі дивуються, що ви десь зникли.

— Гаразд, ми вже повертаємось, друже. Оглядали кратер. Досить цікаво, правда ж?

Луїза, почервонівши, вийшла перша й рушила вгору по схилу, а Гонтран і Бретіньї, стиха розмовляючи між собою, йшли ззаду.

Христіана і Шарлотта, взявшись за руки, дивилися згори на них і чекали.

Потім усі вернулися до карети, де залишився маркіз, і Ноїв ковчег рушив до Анваля.

В’їхали в сосновий лісок, і раптом карета зупинилась, а кучер почав лаятися — поперек дороги лежав старий дохлий осел.

Усі вийшли з карети, щоб подивитись на нього. Осел лежав на темному поросі, сам теж темний і такий худий, що кістки, випинаючись крізь потерту шкуру, здавалось, от-от прорвали б її, коли б тварина не сконала. Під рідкою, збитою ковтунами шерстю вимальовувались усі ребра, голова, що видавалася величезною, жалюгідна голова з заплющеними очима спокійно лежала на ложі з битого щебеню, — так спокійно і нерухомо, ніби втішалася цим новим, незвичним для неї спочинком. Довгі вуха обм’якли й були наче ганчірки. Дві свіжі рани на колінах свідчили про те, що осел цього дня не раз падав, аж поки не звалився востаннє; а ще одна рана видніла на боці — то було місце, куди довгі роки день у день господар штрикав його палицею з гострим залізним вістрям, щоб прискорити обважнілу ходу нещасної тварини.

Хурман, узявши труп за задні ноги, поволік його до канави, і шия в осла витяглась, немовби він збирався заревіти, заголосити востаннє. Кинувши його в траву, хурман люто буркнув:

— Якась же скотина залишила посеред дороги.

Ніхто нічого не сказав, усі знову посідали в екіпаж.

Христіана, пригнічена, схвильована, бачила перед собою все жалюгідне життя тварини, що кінчилось отут, край дороги: ось маленький веселий віслюк з великою головою та блискучими банькатими очима, смішний і добродушний, з шорсткою шерстю й довгими вухами, ще вільний скаче біля матері; а тоді перший віз, перша дорога вгору, перші удари! А далі, далі безупинна, без кінця-краю страшна дорога. І побої, побої! Важка поклажа, пекуче сонце і корм — жмутик соломи чи сіна, кілька галузок, а понад кам’янистими дорогами так спокусливо зеленіли луки!

Він старів, і поганяли його вже не стьобаючи гнучким прутом, а штрикаючи залізним вістрям; то були жахливі муки виснаженої, задиханої, змордованої тварини, яка все тягнула свій непосильний тягар, в якої боліли і ноги, й спина — усе старе тіло, зношене, як рам’я жебрака. І ось смерть, визвольниця смерть за три кроки від зеленої трави, куди, лаючись, тягне його проїжджий, щоб звільнити дорогу.

Христіана вперше зрозуміла страждання приречених на рабство живих істот, і подумала, що смерть іноді буває порятунком.

І раптом вони обігнали візок, який, знемагаючи від втоми, тягли напівголий чоловік, обшарпана жінка та охлялий собака.

Чоловік та жінка обливалися потом і важко дихали. Худий, шолудивий собака шкандибав, висолопивши язика, прив’язаний між колесами. У візку лежали дрова, підібрані скрізь і, мабуть, крадеш — коріння, пеньки, обламане гілля, — під якими, здавалося, щось було сховане; в розстеленому на гіллі лахмітті сиділа дитина, з сірого ганчір’я виглядала тільки голова — кулька з очима, носом, ротом!

Це була сім’я, людська сім’я! Осел здох од виснаги, і чоловік без жалю до свого мертвого слуги, навіть не зіпнувши його в канаву, покинув труп серед битої дороги, вважай під колеса проїжджих возів. А сам і жінка запряглись у порожні голоблі і потягли воза, як щойно тяг його осел. Вони йшли! Куди? Чого? Чи було в них хоч кілька су? І цей візок… чи не тягтимуть вони його довіку, не маючи за що купити другого осла? З чого вони житимуть? Де зупиняться? Помруть, певне, такою ж смертю, як і їхній віслюк.

Хто вони, ці старці — подружжя чи тільки випадкова пара? І дитя їхнє, це закутане в брудне ганчір’я звірятко, яке ще не має своєї форми, житиме таким же життям, що й вони.

Христіана думала про все це, і нові думки поставали в глибині її стривоженої душі. Вона невиразно бачила страшну долю бідаків.

Гонтран раптом сказав:

— Мені чомусь захотілося, щоб ми пообідали сьогодні всі разом в Англійському кафе. Приємно було б побачити бульвар.

А маркіз пробурмотів:

— Та й тут непогано. Новий готель набагато кращий від старого.

Поминули Турноель. Серце Христіани закалатало від спогадів, коли вона впізнала той каштан. Глянула на Поля,

але він сидів, заплющивши очі, і не побачив н смиренного заклику.

Незабаром попереду показалися двоє селян — два виноградарі з сапами на плечах поверталися з роботи, йдучи повільною стомленою ходою.

Сестри Оріоль залилися краскою. То були їхні батько і брат. Вони знову, як і раніше, ходили на виноградники, цілі дні поливаючи своїм потом землю, що їх збагатила, з ранку до вечора перекопуючи її під пекучим промінням сонця, а добротні, ретельно складені їхні сюртуки тим часом спочивали в комоді, циліндри — в шафі.

Приязно всміхаючись, обидва вклонились, і всі в кареті у відповідь помахали їм руками.

Коли під’їхали до готелю, Гонтран вийшов з ковчега й рушив було до казино; але Бретіньї, пішовши разом з ним, спинив приятеля:

— Слухай-но, друже, ти поводишся негарно, і я пообіцяв твоїй сестрі поговорити з тобою.

— Про що поговорити?

— Про те, як ти обходишся останніми днями.

Гонтран спитав зухвало:

— Як я обходжуся? З ким?

— З дівчам, яке ти покидаєш. Це підло.

— Ти вважаєш?

— Так, вважаю… і не без підстав.

— Он що! І давно ти став такий жалісливий до покинутих?

— Е, друже! Тут же йдеться не про якусь нікчему, а про молоденьку дівчину.

— Це я прекрасно розумію, тому й не спав з нею. Різниця чимала.

Вони пішли поруч. Тон Гонтрана обурював Поля, і він знову почав:

— Коли б ти не був моїм другом, я б не так з тобою поговорив.

— А я б не дозволив.

— Слухай, друже, мені шкода цієї дівчинки. Вона плакала сьогодні.

— Он як! Плакала? Знаєш, це лестить мені!

— Не жартуй. Що ти збираєшся робити?

— Я? Нічого.

— Слухай-но, ти ж зайшов так далеко, що скомпрометував її. Адже ти сам недавно казав нам, сестрі й мені, що думаєш одружитися з нею…

Гонтран спинився і промовив глузливим тоном, у якому було чути погрозу:

— Моїй сестрі й тобі краще було б не втручатися в чужі любовні справи. Я вам сказав, що дівчина мені подобається і що коли б я одружився з нею, то вперше в житті зробив би розумний і розважливий вчинок. От і все. А сталося так, що тепер мені більше подобається старша. Почуття мої змінились. Це з кожним може бути.

Потім, пильно глянувши тому в очі, додав:

— А ти що робиш, коли жінка перестає тобі подобатись? Жалієш її?

Поль Бретіньї розгублено дивився на нього, силкуючись зрозуміти приховане значення цих слів. Він теж почав гарячкувати і гостро мовив:

— Ще раз кажу: тут ідеться не про новію і не про заміжню жінку, а про невинну дівчину, яку ти обдурив коли не обіцянками, то всією своєю поведінкою! Це підло! Чуєш? Порядні, чесні люди так не роблять!..

Гонтран зблід і тремтячим голосом урвав його:

— Замовкни!.. Ти й так уже надто багато сказав… а я надто багато почув… Годі! Я теж, коли б не був твоїм другом… показав би тобі, що й у мене терпець може лопнути. Ще слово, і між нами все буде скінчено, назавжди!

Потім, твердо вимовляючи кожне слово, кинув ГІолеві просто в обличчя:

— Не тобі вимагати від мене пояснень… Скоріше я міг зажадати їх від тебе… Є такі вчинки, що справді не до лиця ні порядним, ні чесним людям… Вони можуть мати різні… форми… але дружба повинна була б застерігати від них… і любов не виправдує їх.

І раптом, змінивши тон, сказав весело, майже жартуючи:

— Що ж до Шарлотти, то якщо вона так зворушила тебе й так подобається тобі, візьми її та й одружися з нею. Шлюб часто допомагає вийти з трудного становища. Це і вихід, і фортеця, в якій можна оборонитися від великої скрути. Дівчина гарна й багата!.. Чому б тобі не закінчити саме так! Цікаво було б, якби ми обидва поженилися тут в один день, — я ж одружусь із старшою. Кажу тобі це по секрету, так що ти нікому ні слова… І дивись не забувай, що ти менше, ніж будь-хто, маєш право говорити про чесність та сумління, коли це стосується кохання. Тепер іди у своїх справах. А я візьмуся до своїх. Бувай.

І, круто повернувшись, він пішов до села. А Поль Бретіньї, розгублений і збентежений, поволі рушив до готелю «Монт-Оріоль».

Він старався пригадати кожне слово Гонтрана, щоб зрозуміти його натяки, сенс їх, і дивувався тій спритності, з якою дехто приховує таємні ганебні сторони своєї душі.

Христіана запитала:

— Що вам сказав Гонтран?

Поль пробурмотів:

— Боже мій, йому… йому тепер більше подобається старша… Я навіть думаю, що він збирається з нею одружитись… А коли я почав йому трохи гостро дорікати, він заткнув мені рота натяками… неприємними… для нас із вами.

Христіана сіла на стілець і прошепотіла:

— О Боже мій!.. Боже мій!..

Але в цю мить нагодився Гонтран, бо щойно подзвонйли на обід; поцілувавши сестру в лоб, він весело спитав:

— Ну, сестричко, як ти себе почуваєш? Не дуже стомилась?

Потім потиснув руку Полю й звернувся до Андермата, що увійшов у кімнату слідом за ним:

— О, найкращий з усіх зятів, чоловіків і приятелів, чи можете ви мені точно сказати, скільки коштує старий дохлий осел, що валяється на дорозі?

IV

Андермат і доктор Латон прогулювались перед казино по терасі, оздобленій вазами з підробленого мармуру.

— Він зі мною навіть не вітається, — скаржився лікар на свого колегу Бонфія. — Сидить там у своєму лігві, як вепр. Якби міг, то, певно, отруїв би наші джерела.

Андермат ходив глибоко замислений, заклавши руки за спину і зсунувши на потилицю сірий фетровий капелюх, так що відкрився край лисини над лобом. Нарешті сказав:

— Ет, через три місяці старе товариство проситиме ласки. Вони торгуються через десять тисяч франків. Це той нещасний Бонфій підбурює їх проти мене і запевняє, що я поступлюся. Але він помиляється!

Новий головний лікар підхопив:

— Ви знаєте, вчора вони закрили своє казино! Ніхто туди не ходив.

— Знаю, але й у нас люду не густо. Всі сидять по готелях. А в готелях нудно, мій любий. Треба розважати курортників, щоб сезон видався їм надто коротким. До нас щовечора приходять тільки ті, хто живе в готелі «Монт-Оріоль», бо їм близько, а інші вагаються і сидять у своїх закапелках. А все діло тільки в дорозі! Успіх завжди залежить від якихось непомітних причин, треба тільки знайти їх. Дороги, які ведуть до місця приємних розваг, самі мають бути приємними, початком сподіваних утіх.

А дороги, що сюди ведуть, всі погані — кам’янисті, круті, на них людина стомлюється. Коли появляється бажання кудись піти, то мимоволі вибираєш те місце, до якого веде широка й рівна дорога, вдень тіниста, а ввечері легка, нестомлива, саме їй і віддаєш перевагу перед іншими. Знали б ви як довго живе в нашому тілі спогад про тисячу всяких дрібниць, хоч розум на них не звертає уваги. По-моєму, саме це лежить в основі пам’яті у тварин. Ви десь ідете собі, і вам страшно жарко, ви набили ноги об каміння, вам важко підійматися, й у вас виникає нездоланна фізична відраза до цієї дороги, хоча йдучи, ви думали про щось зовсім інше. Ви розмовляли з приятелем і зовсім не помічали цих дрібних невигод, нічого не бачили, нічого не запам’ятали, але ваші ноги, м’язи, легені,— все ваше тіло не забуло цих відчуттів і, коли розум захоче повести вас знову цією самою дорогою, воно скаже: «Ні, не піду, мені там було дуже неприємно». І розум беззаперечно послухається, скоряючись мовчазній мові товаришів, що його носять.

Отож нам потрібні хороші дороги, а це означає, що мені потрібні землі цього впертого осла Оріоля. Але терпіння… Ах, до речі, Ма-Русель купив дачу на тих самих умовах, що й Ремюзо. Довелось піти на цю маленьку жертву, адже він віддячить нам за неї вдесятеро. Спробуйте довідатися про наміри Клоша.

— Він зробить так, як і інші,— сказав лікар. — Але є ще одна річ, про яку я вже кілька днів думаю і яку ми зовсім забули: це метеорологічний бюлетень.

— Який метеорологічний бюлетень?

— У великих паризьких газетах! Це конче потрібно! Треба показати, що температура на нашому курорті чудова, стала, рівна, без різких змін, що в цьому відношенні з Монт-Оріолем не може змагатися жоден із сусідніх курортів. Ви купите місце метеорологічного бюлетеня у найголовніших впливових газетах, а я щовечора повідомлятиму телеграфом про погоду у нас. І зроблю так, що пересічна температура в Монт-Оріолі наприкінці року буде вища за температуру довколишніх місць. Найперше, що впадає нам в очі, коли ми розгортаємо великі газети, це температура, влітку — у Віші, Руайя, Мон-Дорі, Шатель-Гійоні тощо, а взимку — в Кані, Ментоні. Ніцці, Сен-Рафа-елі. В цих краях завжди повинна бути чудова погода, любий директоре, щоб парижанин думав: «Хай йому чорт, щастить же тим, хто туди їздить!»

Андермат скрикнув:

— До лиха! Ви маєте слушність! Як же я не подумав про це? Ще сьогодні займусь цим ділом. До речі, якщо вже в нас зайшла мова про корисні заходи: ви не написали професорам Ларенарові та Паскалісу? Мені дуже хотілося б, щоб вони обидва були тут.

— Не піддаються, дорогий президенте… Принаймні… Принаймні поки самі, на власному досвіді, не пересвідчаться, що наша вода чудова… Але заздалегідь переконувати їх… це марна річ…

Вони саме проходили повз Поля і Гонтрана, які пили каву після сніданку. Надходили й інші курортники, здебільшого чоловіки, бо жінки, вставши з-за столу, завжди проводять годинку-дві в своїх кімнатах. Петрюс Мартель наглядав за слугами.

— Чарочку горілки! Коньяку! Ганусівки! — покрикував він тим гучним басом, яким за годину по тому розпоряджався на репетиції і давав тон примадонні.

Андермат на хвилину спинився, поговорив з молодими людьми і знову пішов далі з головним лікарем.

Гонтран розвалився на стільці, закинувши ногу за ногу. Схрестивши руки, відхилившись на спинку, він дивився в небо, курив сигару і, здавалося, перебував у цілковитому блаженстві.

Раптом він запитав:

— Ти не хочеш піти зараз у долину Сан-Сусі? Дівчата будуть там.

Поль завагався, але подумав і відповів:

— Гаразд, ходімо.

Потім додав:

— А як твої справи?

— Сто чортів! О, вона у мене в руках і вже не вирветься!

Тепер Гонтран зробив друга своїм повірником і розпові-

дав йому день у день про свої успіхи та перемоги. Влаштував навіть так, щоб той став його співучасником і був присутній на побаченнях, бо Гонтран дуже дотепно добився побачень з Луїзою Оріоль.

Після прогулянки до гори Нюжер Христіана більше не брала участі в екскурсіях, майже не виходила з дому, і Гонтранові стало трудно зустрічатися з Луїзою.

Поведінка Христіани спочатку збентежила юнака, проте він скоро добрав способу зарадити собі.

Звиклий до паризьких звичаїв, де чоловіки його типу дивляться на жінок, як мисливці на дичину, і знають, що полювання часом буває важким і потребує наполегливості, він чудово розумівся на всіляких хитрощах, щоб зблизитися з жінками, які його цікавили. Він краще, ніж будь-хто, вмів користуватись послугами зацікавлених посередників і з першого ж погляду вгадував, хто з чоловіків й жінок може придатися для його замірів.

Лишившись без несвідомої допомоги Христіани, Гонтран почав шукати замість сестри потрібну йому спільницю — «співчутливу натуру», як казав він, і дуже швидко спинив свій вибір на дружині доктора Онора. Для цього було багато підстав. Передусім, її чоловік приятелював з Оріо-лями, бо лікував цю сім’ю вже двадцять років. Молодших дітей він знав від народження, щонеділі у них обідав, а щовівторка сам частував їх у себе. Дружину лікаря, гладку стару жінку, досить вульгарну, але з претензіями, легко можна було привернути, використовуючи її марнославство, — вона, звичайно, з усіх сил мала старатися догодити графові де Равенелю, шуринові самого власника Монт-Оріоля.

До того ж Гонтран, що вже вдавався до звідниць, одразу пізнав у ній жінку, вельми придатну до цієї ролі. Випадково здибавши її на вулиці, він подумав: «У неї зовнішність звідниці, а в кого така зовнішність, у того й душа звідниці».

Тож він якось провів її чоловіка аж додому й зайшов до них. Сів, поговорив, полестив дамі, а коли в готелі подзвонили на обід, підвівся і сказав:

— Тут так смачно пахне. У вас готують, мабуть, краще, ніж у готелі.

Пані Онора, запишавшись, пробелькотіла:

— Боже мій!.. Якби я зважилась… Якби я зважилась, пане граф…

— Що — якби зважились, люба пані?

— Запросити вас до нашого скромного обіду.

— Далебі… Далебі я не відмовився б.

Доктор стурбовано пробурмотів:

— Але ж у нас нічого немає, ну нічогісінько… Суп, яловичина, курка — та й усе.

Гонтран сміявся:

— З мене досить, я згоден.

І він пообідав у подружжя Онора. Товста господиня раз у раз схоплювалась, брала страви з рук покоївки, щоб та не пролила соусу на скатертину, і, незважаючи на невдоволення чоловіка, сама прислужувала за столом.

Граф похвалив її за обід, поменшання, гостинність і пішов, викликавши у неї палке захоплення.

Потім він знову навідався до них, немов гуляючи, знову напросився на обід і згодом став постійним гостем у пані Онора, куди за давньою сусідською звичкою частенько забігали дівчата Оріоль.

Гонтран годинами просиджував у товаристві трьох жінок, був дуже люб’язний з обома сестрами, але з кожним днем більше й більше виявляв свою схильність до Луїзи.

Ревнощі, які виникали між сестрами, коли він почав залицятись до Шарлотти, тепер набрали характеру войовничої ненависті у старшої і спокійної зневаги у молодшої. У недомовках і стриманому поводженні з Гонтраном потайної на вдачу Луїзи було більше кокетства і загравання, ніж у безтурботній щирій веселості її сестри. Шарлотта, вражена в самісіньке серце, гордо приховувала свій біль, вдавала, буцімто нічого не бачить, нічого не розуміє, ходила на всі зустрічі в пані Онора, ніби все їй було зовсім байдуже. Вдома зоставатися не хотіла, аби не подумали, що вона мучиться і плаче, поступаючись місцем сестрі.

Гонтран так пишався своєю вигадкою, що не втерпів і похвалився нею перед Полем. І Поль, вважаючи її вельми дотепною, весело засміявся. До того ж, він пообіцяв собі не втручатися більше в справи товариша — пам’ятав його двозначні слова і часто занепокоєно думав: «Чи відомо йому щось про мене та Христіану?»

Дуже добре знаючи Говтрана, Поль припускав, що той здатний заплющити очі на любовний зв’язок своєї сестри.* Але чому ж він раніше нічим не показав, що догадується чи знає про цей зв’язок? А Гонтран справді був з тих, хто вважає, що кожна світська жінка повинна мати одного чи кількох коханців, бо сім’я, на думку цих людей, то тільки товариство взаємодопомоги у життєвих справах, мораль — конче потрібний спосіб таїти різноманітні нахили, закладені в нас від природи, а світські правила пристойності — тільки фасад, щоб ховати за ним приємні пороки. Зрештою він і свою сестричку намовив вийти заміж за Андермата й зробив це, якщо не з певними намірами, то, в усякому разі, з прихованою думкою, що цього єврея зможе експлуатувати вся сім’я, і, мабуть, зневажав би Христіану, коли б вона була вірною чоловікові, за якого віддалася заради пристойності та корисливих міркувань, як зневажав би самого себе, коли б не брав грошей з зятевої кишені.

Поль думав про все це, й ті думки хвилювали його душу, душу сучасного Дон Кіхота, схильного, проте, до поступок. Тепер він став дуже обережним у стосунках зі своїм загадковим приятелем.

Отож, коли Гонтран розповів йому, як він використовує пані Онора, Бретіньї засміявся, а через якийсь час навіть погодився піти з ним до цієї особи і дуже охоче розмовляв там із Шарлоттою.

Дружина лікаря залюбки грала роль, яку її примушували грати, гостинно приймала гостей і о п’ятій годині, наслідуючи паризьких дам, частувала їх чаєм із солодкими пиріжечками, які сама готувала.

Коли Поль прийшов уперше, вона зустріла його, як давнього приятеля, посадовила, забрала у нього капелюха і поклала на камін поруч з годинником. Потім заметушилася, заклопоталась, підходила то до одного, то до другого, — огрядна, з величезним животом, — і все запитувала:

— Може б ви перекусили?

Гонтран говорив усякі забавні дрібниці, жартував, сміявся, цілком задоволений. А тоді одвів Луїзу до вікна, а Шарлотта схвильовано дивилася на них.

Розмовляючи з Полем, пані Онора сказала йому по-материнському:

— Милі дітки, вони приходять сюди на часинку погомоніти. Це ж безневинна річ, правда, пане Бретіньї?

— О, зовсім безневинна, пані!

Коли він прийшов удруге, вона фамільярно назвала його «паном Полем» і обходилася з ним трохи по-панібрат-ському.

З того часу Гонтран зі своїм звичайним єхидством розповідав про запопадливі послуги цієї дами. Напередодні він сказав їй:

— Чому б вам не піти погуляти з панночками Оріоль до Сан-Сусі? Дорога туди чудова.

— А ми підемо, пане граф, неодмінно підемо.

— Наприклад, завтра, годині о третій.

— Завтра о третій годині, пане граф. Неодмінно.

— Ви дуже ласкаві, пані Онора.

— До ваших послуг, пане граф.

І Гонтран пояснював Полеві:

— Ти розумієш, у кімнаті, при Шарлотті, я не можу нічого сказати старшій. А в лісі ми з Луїзою зможемо піти вперед або трохи відстати. Ти підеш?

— А чого ж, залюбки.

— Ходімо.

Вони підвелися й помалу пішли широкою дорогою; потім, перейшовши Ла-Рош-Прадьєр, звернули ліворуч і, продираючись крізь густі чагарі, зійшли в лісисту долину. Перебравшись через вузеньку річечку, сіли край стежки і почали чекати.

Незабаром надійшли всі три жінки — попереду Луїза, позаду пані Онора. Обидві сторони вдали, що здивовані зустріччю.

Гонтран скрикнув:

— Як добре, що ви обрали для прогулянки це місце!

Лікарева дружина відповіла:

— Це я придумала!

Далі пішли разом.

Луїза з Гонтраном, поступово прискорюючи ходу, пішли далеко вперед і часом зникали з очей за поворотами вузької стежки.

Товста пані, задихана, бурмотіла, поблажливо поглядаючи на них:

— Що то молодість, ноги самі несуть. Я вже не вженуся за ними.

Шарлотта скрикнула:

— Стривайте, я зараз покличу їх.

І кинулась бігти. Лікарша спинила її.

— Не заважай, дитинко, якщо їм хочеться поговорити. Нащо їх турбувати, вони й самі вернуться.

І, сівши на траву в затінку великої сосни, вона почала обмахуватись хусточкою. Шарлотта кинула на Поля болісний погляд, сповнений благання й розпачу.

Він зрозумів і сказав:

— Ну що ж, хай пані Онора спочиває, а ми з вами доженемо вашу сестру.

Вона поривисто відповіла:

— О, справді ходімо, добродію.

Пані Онора не заперечувала.

— Ідіть, дітки, йдіть. А я тут почекаю. Тільки не надовго.

І вони теж рушили. Спочатку швидко йшли проїжджою дорогою, сподіваючись догнати Гонтрана з Луїзою, але за кілька хвилин не побачивши їх, вирішили, що ті, мабуть, звернули ліворуч або праворуч у ліс, і Шарлотта стримано гукнула тремтливим голосом. їй ніхто не відповів.

— О Боже мій, де ж вони? — прошепотіла дівчина.

Поля знову охопило почуття глибокого жалю й болісної

ніжності, як і тоді, біля Нюжерського вулкана.

Він не знав, що сказати цій засмученій дитині. Йому дуже хотілося по-батьківському обняти її, поцілувати, сказати їй щось ніжне й заспокійливе. Але що? Вона оглядалась навколо, вдивляючись крізь гілля неспокійними очима, прислухаючись до найменшого шелесту, й шепотіла:

— Здається, вони тут… Ні, отам… Ви нічого не чуєте?

— Ні, я нічого не чую. Найкраще почекати їх тут.

— О Боже мій… Ні… їх треба знайти…

Поль якусь мить вагався, потім тихо спитав:

— Виходить, вам це дуже боляче?

Шарлотта підвела на нього розгублений погляд, в очах її стояли сльози, затуманюючи їх легкою плівкою прозорої вологи, яку ще стримували довгі темні вії. Вона хотіла щось сказати, але не могла, не наважувалась; а їй так хотілося полегшити своє переповнене, замкнуте, намучене серце.

Він озвався знову:

— Отже, ви дуже любите його… Але він не вартий вашої любові, повірте.

Вона не могла далі стримуватись і, затуливши руками очі, щоб приховати сльози, прошепотіла:

— Ні… ні… я не люблю його… він… це дуже бридко!.. Він посміявся з мене… це дуже бридко… дуже підло… і мені все-таки боляче… дуже… бо це жорстоко… дуже жорстоко… авжеж… Але найбільшого болю завдає мені сестра… моя сестра… вона мене зовсім не любить… ще жорстокіша зі мною, ніж він… Я почуваю, що вона мене не любить… зовсім… ненавидить мене… А в мене тільки вона й була… більше у мене нікого не має… А я ж нічого такого не зробила!

Йому видно було тільки її вухо та ніжну юну шию, що заглиблювалась у комір сукні й вела під легкою тканиною до округліших форм. І По іь відчув гостру жалість і ніжність, його охопило палке прагнення пожертвувати собою, прагнення, яке оволодівало ним завжди, коли жінка зворушувала йому душу. І його схильна до поривів душа спалахнула від цього невинного, зворушливого, наївного і болісно-чарівного горя.

Він несвідомо простяг до неї руку, як це роблять, коли хочуть приголубити і заспокоїти дитину, й поклав на плече Шарлотті. І раптом відчув, як швидко б’ється у неї серце, калатає, мов у спійманої пташки.

І ці невпинні, прискорені удари передалися через руку до його власного серця, яке теж забилося частіше. Він відчував ті швидкі поштовхи, що йшли від неї, відлунювали в його тілі, м’язах, нервах і зливали їхні серця в одне серце, котре живе одним життям, мов два з’єднані дротиком годинники, які йдуть разом секунда в секунду.

Раптом вона відкрила своє почервоніле і все-таки гарненьке личко, хутко витерла сльози і промовила:

— Ах, я не повинна була казати вам цього. Я збожеволіла. Вертаймось мерщій до пані Онора, і… забудьте все це… Обіцяєте?

— Обіцяю.

Вона подала йому руку.

— Я вірю вам. Мені здається, що ви дуже чесний.

Вони пішли назад. Він узяв її на руки й переніс через струмок, як переносив торік Христіану. Христіана! Скільки разів ходив він з нею цією дорогою, коли кохав її! Дивуючись з переміни, що сталась в його душі, він думав: «Як швидко минула ця пристрасна любов!»

Шарлотта, поклавши палець на уста, шепнула:

— Пані Онора заснула, посидьмо тихенько.

Пані Онора й справді спала, прихилившись до сосни, прикривши хусточкою обличчя і склавши руки на животі. Вони сіли за кілька кроків і мовчали, щоб її не розбудити.

І тоді тиша в лісі стала така глибока, що починала гнітити їх. Чути було тільки, як по камінню дзюрчить струмок, злегенька шарудять дрібні комашки, майже непомітно гуде в повітрі мошва та шелестять, ворушачись в опалому листі, великі чорні жуки.

А де ж були Луїза і Гонтран? Що вони робили? Раптом здалека почулись їхні голоси; вони верталися. Пані Онора прокинулась і дуже здивувалась:

— То ви вже тут? Я й не чула, як ви підійшли!.. А тих знайшли?

Поль відповів:

— Он там вони. Йдуть.

Чути було сміх Гонтрана. І від того сміху Шарлотті стало легше на душі. А чому саме — вона не знала.

Незабаром вони з’явились. Гонтран майже біг, тягнучи за собою почервонілу дівчину. Він озвався ще здалеку, бо кортіло скоріше розповісти якусь історію.

— Знаєте, на кого ми натрапили?.. Ручаюся, не відгадаєте… На прекрасного доктора Мазеллі з дочкою знаменитого, як сказав би Віль, професора Клоша, гарненькою, рудоволосою вдовою… І ми застали… розумієте… застали… Він, ледащо, цілував її… Та ще й як!..

Пані Онора з гідністю урвала його надмірно веселу оповідь:

— О пане граф!.. Подумайте про дівчат!..

Гонтран низько вклонився:

— Ви, люба пані, маєте слушність, коли нагадуєте мені правила пристойності. Всі ваші зауваження справедливі.

Потім, щоб не повертатися разом, молоді люди попрощалися з дамами і пішли через ліс.

— Ну то як? — спитав Поль.

— Ну, я сказав їй, що кохаю її і буду щасливий одружитися з нею.

— А вона що сказала?

— Сказала з дуже милою розважливістю: «Це залежить від мого батька. Я відповім через нього».

— Що ж ти робитимеш?

— Доручу Андерматові бути моїм послом і негайно зробити офіційну пропозицію. А коли старий хитрун почне щось крутити, я скомпрометую дівчину поголоскою.

Андермат усе ще розмовляв з доктором Латоном на терасі казино; Гонтран перервав їхню розмову і зразу ж доповів зятеві про все.

Поль пішов по Ріомській дорозі. Йому треба було побути на самоті, бо всього його охопило хвилювання, що завжди опановує нас, коли зустрічаєш жінку, яку можеш покохати.

З якогось часу він, сам того не усвідомлюючи, підпадав свіжій і хвилюючій чарівності цієї покинутої дівчинки. Вона видавалася йому дуже милою, доброю, простою, щирою та наївною, і він спочатку перейнявся співчуттям до неї, тим лагідним співчуттям, що його завжди викликає у нас жіноче горе. Потім він почав частіше зустрічатися з нею, і в серці його проросло зернятко ніжності, яке жінки так легко сіють в нас і яке так буйно розростається.

І тепер, особливо в цю останню годину, він помічав, що його захопило й невідступно переслідує відчуття її близькості, навіть коли її не було, а це перша ознака кохання.

Ідучи дорогою, він згадував її очі, звук її голосу, її усмішку, сльози, ходу, навіть колір і шелест її сукні.

І думав собі: «Здається, я вскочив. Я знаю себе. Як це безглуздо! Найкраще було б мені, певно, повернутися до Парижа. Хай йому чорт, це ж дівчинка! Не можу ж я зробити її своєю коханкою».

Потім він починав думати про неї так, як думав рік тому про Христіану. Ця дівчина теж була зовсім не схожа на всіх тих жінок, яких він знав раніше, які народилися і виросли в місті, не схожа навіть на молодих дівчат, що з дитинства засвоїли від матерів чи від інших жінок кокетство. В ній не було нічого штучного, властивого жінкам, вихованим для спокуси, в її словах не було нічого завченого, в поведінці — нічого умовного, в погляді — нічого фальшивого.

Це не тільки була незаймана і чиста істота, вона походила з первісного середовища, й була справжньою дочкою землі перед тим, як стати жінкою міста.

Вдн намагався боротися з собою, не підкорятися її чарам, але скоро знову підпадав під них. В пам’яті виникали поетичні образи героїнь Вальтера Скотта, Діккенса та Жорж Санд, вони ще більше розпалювали його уяву, яку завжди збурювали жінки.

Гонтран говорив про нього: «Поль! Це ж необ’їжджений кінь, який несе на собі кохання. Тільки-но він скине одне, на нього одразу ж стрибає друге».

Та ось Бретіньї помітив, що вже вечоріє. Він довго ходив. І тепер вернувся назад.

Проходячи біля нової водолікарні, Поль побачив Андермата і обох Оріолів, які вимірювали та ділили виноградники, і з жестів зрозумів, що вони завзято сперечаються.

За годину Віль зайшов до вітальні, де зібралася вся сім’я і сказав маркізові:

— Любий тестю, повідомляю вас, що ваш син Гонтран через півтора-два місяці одружиться з панною Луїзою Оріоль.

Пан де Равенель був ошелешений:

— Гонтран? Що ви кажете?

— Кажу, що через півтора-два місяці він, з вашого дозволу, одружиться з панною Луїзою Оріоль, яка буде дуже багата.

Тоді маркіз сказав просто:

— Боже мій, якщо це йому подобається, то я не заперечую.

І банкір розповів, як він ходив до старого селянина.

Коли Гонтран сказав Андерматові, що дівчина згодна, він одразу ж вирішив дістати згоду виноградаря, поки той не придумав якихось нових хитрощів.

Побіг до нього; старий з великими зусиллями, з допомогою Колоса, саме лічив на пальцях і записував підрахунки на шматку засмальцьованого паперу.

Він підсів до них.

— Я б залюбки випив склянку вашого добрячого винця, — сказав.

І коли Жак приніс повний дзбан і склянки, Андермат запитав, чи повернулась панна Луїза, а потім попросив, щоб її покликали. Дівчина ввійшла, він підвівся, вклонився їй низько і промовив:

— Сподіваюсь, панно, що ви вважаєте мене за друга, якому можна все сказати. Так, правда ж? Так от, я маю вельми делікатне доручення, що стосується вас. Мій шурин, граф Рауль-Олів’є Гонтран де Равенель полюбив вас, за що я хвалю його, і доручив мені запитати вас при вашій родині, чи згодні ви стати його дружиною.

Захоплена зненацька, Луїза підвела збентежений погляд на батька. Старий Оріоль розгублено глянув на сина, свого постійного радника, а Колос зиркнув на Андермата, який заговорив знову трохи згорда:

— Ви знаєте, панно, що, беручи на себе це доручення, я пообіцяв своєму шуринові принести негайну відповідь. Він прекрасно розуміє, що, можливо, не подобається вам, в такому разі він завтра ж звідси виїде й ніколи сюди не повернеться. Мені, крім того, відомо, що ви знаєте його доволі для того, щоб відповісти мені, простому посередникові: «Я згодна» чи «я не згодна».

Дівчина схилила голову, почервоніла, але сказала рішуче:

— Я згодна, пане.

І так швидко вибігла, що аж зачепилась за двері.

Тоді Андермат знову сів і, наливши собі по-селянському склянку вина, промовив:

— А тепер поговорімо про справи.

І, не припускаючи навіть можливості будь-яких вагань, він завів мову про посаг, виходячи з того, що сказав йому виноградар три тижні тому. Андермат оцінив статок Гонт-рана у триста тисяч франків плюс надії і дав зрозуміти, що, коли така людина, як граф де Равенель, просить руки дочки Оріоля — дівчини, безперечно, дуже милої,— то її сім’я, певна річ, зуміє оцінити цю честь, пішовши на деякі грошові жертви.

Селянин, геть спантеличений, але задоволений і майже обеззброєний, спробував боронити своє добро. Сперечалися довго. А втім, Андермат своєю заявою з самого початку полегшив цю суперечку.

— Ми не вимагаємо ні готівки, ні цінних паперів, тільки ту землю, яку ви, самі казали мені, визначили на посаг для панни Луїзи, та ще деякі ділянки, які я зараз назву.

Можливість не викладати гроші,— ті назбирані за довгі роки гроші, які поволі, франк по франку, су по су надходили в дім, чудові білі й жовті монети, потерті в руках, у гаманцях, кишенях, на столах у кафе, у глибоких шухлядах старих шаф, цю дзвінку історію стількох мук, клопоту, втоми і праці, монети, такі любі серцю, очам і пальцям селянина, дорожчі за корову, виноградник, поле, хату, гроші, які часом буває трудніше віддати, ніж саме життя, — можливість не віддавати їх разом з дівчиною, зразу ж внесла в душі батька й сина великий спокій, бажання погодитись, таємну, стриману радість.

Проте вони посперечалися, щоб зберегти ще й якісь клапоті грунту. На столі розгорнули докладний план пагорба Оріоля і хрестиками відмічали на ньому одну по одній ділянки, призначені для Луїзи. Андермат боровся цілу годину, щоб відвоювати два останні квадратики. Потім, щоб уникнути непорозумінь, пішли з планом на місце, ретельно перевірили позначені хрестиками ділянки й ще раз їх позначили.

Але Андермат не заспокоївся, підозрюючи, що Оріолі при першій же нагоді можуть відмовитися від своїх поступок і спробувати забрати назад частину виноградників, так потрібних для його власних планів. І він намагався придумати зручний і вірний спосіб, щоб їхня угода була остаточною.

В голові йому майнула думка, яка спочатку викликала у нього тільки посмішку, але потім видалася чудовою, хоч _% і дуже дивною.

— Якщо хочете, — сказав він, — ходімо й усе запишемо, щоб потім чогось не забути.

Вони саме поверталися в село, тож він зайшов до тютюнової крамнички й купив два аркуші гербового паперу.

Знав, що список земель, складений на офіційному папері, набере для селян характеру чогось непорушного; адже за тими аркушами — закон, невидимий і грізний закон, на сторожі якого стоять жандарми, штрафи і в’язниця.

Отож він написав на одному, а потім переписав на другому;

«Відповідно до шлюбної обіцянки, якою обмінялися граф Гонтран де Равенель і панна Луїза Оріоль, пан Оріоль-батько дає в посаг своїй дочці такі володіння…» І далі докладно перелічив усі ділянки за номерами земельного реєстру сільської общини.

Потім, поставивши дату і підписавшись, змусив підписатися і Оріоля-батька, який і собі зажадав, щоб у документі було згадано і статок нареченого; з цим папером у кишені Андермат і подався до готелю.

Слухаючи його оповідь, усі сміялись, а найбільше Гонтран.

А далі маркіз з великою гідністю сказав синові:

— Сьогодні ввечері ми вдвох підемо до цих людей, і я сам повторю пропозицію, зроблену моїм зятем, щоб усе було як годиться.

V

Гонтран був чудовий жених — і ласкавий, і уважний. Усім він зробив подарунки, — за Андерматові гроші,— і раз у раз ходив на побачення з дівчиною то до неї додому, то до пані Онора.Поль тепер майже завжди його супроводив, щоб зустрітися з Шарлоттою, хоч після кожної зустрічі обіцяв собі більше з нею не бачитися.

Шарлотта мужньо примирилася з одруженням сестри і говорила про нього вільно й легко, ніби в душі у неї не було ні сліду якоїсь кривди. Тільки вдачею немовби трохи змінилася, стала статечніша і не така відверта. Поки Гонтран у кутку нашіптував Луїзі всякі ніжності, Бретіньї серйозно розмовляв з Шарлоттою, потроху піддаючись новому коханню, що заливало його, як морський приплив. Він знав це і вже не опирався, думав тільки: «А, що там! Коли настане час, я втечу, та й годі». Від неї він ішов до Христіани, яка з ранку до вечора лежала тепер у шезлонгу. Вже біля дверей ставав знервований, роздратований, готовий до тих буденних сварок, що виникають від утоми й нудьги. Його заздалегідь сердило все, що вона казала, думала; її страдницький вигляд, смиренність, погляди, сповнені докорів і благання, викликали у нього злість, тільки як людина вихована він стримувався, щоб не наговорити їй прикрих слів; будучи коло неї, він весь час бачив образ дівчини, з якою щойно розлучився.

Христіана мучилася від того, що так рідко бачила Поля, і набридливо допитувалась, як він проводить дні; Поль вигадував різні історії, а вона уважно слухала, намагаючись вивідати, чи не думає він про якусь іншу жінку. Відчуваючи, що вона безсила затримати цього чоловіка, безсила викликати в ньому хоч трошки тієї любові, яка мучила її, фізично безсила подобатись йому, полонити його знову хоча б пристрасними ласками, якщо вже не могла повернути коханням, Христіана всього боялася, хоча й не знала, від чого той страх.

Вона невиразно відчувала, що над нею нависла небезпека, якась велика невідома небезпека. І ревнувала наосліп, ревнувала до всього й всіх, до жінок, яких бачила з вікна і які видавалися їй гарними, ревнувала, навіть не знаючи, сказав комусь із них Бретіньї хоч слово чи ні.

Вона питала його:

— Ви помітили тут одну дуже гарненьку особу, брюнетку, досить високу. Я побачила її недавно. Мабуть, недавно приїхала.

Поль відповідав:

— Ні, не знаю.

Вона одразу ж підозрювала, що він бреше, й заперечувала:

— Та не може бути, щоб ви її не помітили, мені здалося, що вона дуже гарна.

Він дивувався її впертості.

— Запевняю вас, що не бачив її,— казав. — Постараюсь зустрітися з нею.

Христіана думала: «Це, звісно, вона і є». Часом у неї виникала певність, що Поль має тут потай від неї зв’язок, що викликав сюди коханку, можливо, свою актрису. І вона розпитувала, кого могла — батька, брата, чоловіка — про всіх молодих і принадних жінок, яких вони бачили Ь Анвалі.

Якби вона хоч могла сама ходити, шукати, стежити за ним, це б її трохи заспокоїло, але тепер їй майже не дозволяли рухатись, і її муки ставали просто нестерпні. І коли вона розмовляла з Полем, самий тон її голосу

виказував її горе, це тільки ще дужче дратувало його, він нетерпеливився від цієї скінченої любові.

Тільки про одне він міг тепер говорити з нею спокійно — про майбутнє одруження Гонтрана, бо тоді можна було вимовляти ім’я Шарлотти і вголос міркувати про неї. Поль навіть відчував якусь таємну, невиразну, нез’ясовну втіху, слухаючи, як Христіана вимовляє ім’я дівчини, хвалить її вроду і вдачу, жаліє Шарлотту, шкодує, що брат знехтував її, і висловлює бажання, щоб якийсь чесний чоловік зрозумів ЇЇ,' полюбив і одружився з нею.

Він потверджував:

— Авжеж, Гонтран зробив дурницю. Дівчина справді чарівна.

Христіана, нічого не підозрюючи, повторювала:

— Справді, чарівна. Це просто перлина! Досконала!

їй ніколи й на думку не спадало, щоб такий чоловік, як

Поль, полюбив цю дівчину і міг би одружитися з нею. Вона боялась тільки його коханок.

І — така вже дивна властивість людського серця — похвала Шарлотті в устах Христіани набирала для нього надзвичайної цінності, розпалювала його любов і потяг до дівчини, надавала їй непоборної принадності.

І ось одного дня, коли Поль і Гонтран прийшли до пані Онора, щоб зустрітися з дівчатами Оріоль, вони застали доктора Мазеллі, що сидів там, як у себе дома.

Він простяг до молодих людей обидві руки, сяючи італійською усмішкою, від якої здавалося, що в кожне слово, в кожен жест Мазеллі вкладає все своє серце.

Мазеллі зв’язували з Гонтран ом фамільярні дружні стосунки, доволі пустопорожні, викликані не так щирою приязню та довірою, як прихованою спорідненістю, подібністю, якоюсь спільністю їхніх нахилів.

Граф спитав:

— А як ваша прекрасна блондинка з лісу Сан-Сусі?

Італієць усміхнувся:

— Ба! Ми вже охололи одне до одного. Вона з тих жінок, що обіцяють усе, а не дають нічого.

Почалася розмова. Вродливий лікар запобігав перед дівчатами, особливо перед Шарлоттою. Розмовляючи з жінками, він голосом, жестами і поглядом показував своє схиляння перед ними. Вся його постать від голови до п’ят, здавалось, промовляла: «Я вас люблю», — і так красномовно, що неминуче підкоряла їх.

У нього була грація актриси, легка хода танцівниці, спритні руки штукаря, він знав усю науку хитромудрого спокушання, якою постійно користувався.

Вертаючись з Гонтраном до готелю, Поль сказав похмуро:

— Що цьому шарлатанові там треба?

Граф спокійно відповів:

— Хто їх знає, цих авантурників? Такі люди пролазять скрізь. Він, мабуть, стомився від бродячого життя, від примх своєї іспанки, у якої служить не так за лікаря, як за лакея, а то й ще за когось. Шукає здобич. Хотів було спіймати дочку професора Клоша, та схибив, як сам казав. Молодша дочка Оріоля становить для нього не меншу цінність. І він пробує, намацує, винюхує, вивідує. Став би співвласником курорту, постарався б скинути того дурня Латона, і в усякому разі щоліта залучав би собі чудову клієнтуру на зиму… До цього, хай йому чорт, він і хилить.. Можна не сумніватися.

Глухий гнів і ревнива ворожість прокинулись у серці Поля.

Хтось крикпув:

— Агов!

їх доганяв Мазеллі.

Бретіньї спитав його з ущипливою іронією:

— Куди це ви так швидко біжите, докторе, наче женетесь за фортуною.

Італієць усміхнувся, але не зупинився, тільки обернувся і, задкуючи, засунув граціозним жестом комедіанта обидві руки в кишені, вивернув їх, показавши, що там порожнісінько. Потім сказав:

— Я ще не спіймав її.

І, елегантно повернувшись на носках, побіг далі, як людина, що дуже поспішає.

Після цього вони ще кілька разів зустрічали Мазеллі у доктора Онора, він умів догодити всім трьом жінкам завдяки безлічі дрібних приємних послуг, завдяки тій самій спритності, якою догодив, мабуть, і герцогині. Він усе вмів робити бездоганно — і говорити компліменти, і готувати макарони. Причому, з нього був чудовий кухар. Надівши, щоб не забруднитися, синій фартух служниці, а на голову кухарський паперовий ковпак, наспівуючи по-італійському неаполітанських пісень, він вправно порався на кухні і зовсім не здавався смішним, сам успіх розважав та чарував, навіть дурнувату служницю, яка казала про нього: «Достоту Ісус Христос!»

Незабаром його наміри стали явними, і Поль уже н_е сумнівався, що Мазеллі старається, щоб Шарлотта закохалася в нього.

І, здавалося, небезуспішно. Він вдався до таких лестощів, хитрощів, був такий догідливий, що. коли дівчиц_а бачила його, її обличчя прояснялось, вона була явно задоволена.

Поль і собі, навіть до пуття не усвідомлюючи того, став поводитись, як закоханий і як суперник. Побачивши доктора біля Шарлотти, він теж підходив до неї і, з властиво^ йому прямотою, старався завоювати прихильність дівчину. З грубуватою ніжністю, по-братському віддано, він говорив їй: «Я вас дуже люблю, повірте!» — але говорив ₃ такою фамільярною щирістю, що його слова не можн_а було вважати любовним освідченням.

Здивований несподіваним суперництвом, Мазеллі пускав у хід всі свої здібності, і коли Бретіньї, вражений ревноща-ми, тими наївними ревнощами, які чоловік відчуває д₀ кожної жінки, навіть не коханої, а такої, що тільки подобається йому, — коли Бретіньї з своєю природною пристрастю ставав різким та погордливим, італієць, який був більш гнучкий і завжди володів собою, відповідав дотепними жартами, влучними шпильками і глузливими компліментами.

Це була щоденна боротьба, якою обидва захопилися, хоч, може, ні той, ні той не мав якоїсь певної мети. Вони ц_е хотіли поступитись, як ті собаки, що вчепилися в одну кістку.

До Шарлотти знову повернувся добрий настрій, ад_е якесь тонке лукавство, щось нез'ясовне, не таке щире, як колись, з’явилось у її усмішці та погляді. Здавалося, Гонт. ранова зрада її навчила, підготувала до майбутніх розчарувань, зробила хитрішою і обережнішою. Вона тонко і вправно маневрувала між обома закоханими, кожному казала те, що слід було казати, аби не викликати сутички між ними, ніколи жодному з них не віддала переваги, трохи глузувала з кожного в присутності суперника, лишаючи їх в однаковому становищі, і навіть ніби не зважала серйозно на жодного. І в усьому цьому не було кокетства, а тільки весела хлоп’яча задиркуватість, яка часом робить дівчат непереможними.

Та ось Мазеллі начебто дістав перевагу. Стосунки мЬк ним і Шарлоттою, здавалося, стали ближчі, немовби появилася якась таємна згода. Розмовляючи з дівчиною, він спритні руки штукаря, він знав усю науку хитромудрого спокушання, якою постійно користувався.

Вертаючись з Гонтраном до готелю, Поль сказав похмуро:

— Що цьому шарлатанові там треба?

Граф спокійно відповів:

— Хто їх знає, цих авантурників? Такі люди пролазять скрізь. Він, мабуть, стомився від бродячого життя, від примх своєї іспанки, у якої служить не так за лікаря, як за лакея, а то й ще за когось. Шукає здобич. Хотів було спіймати дочку професора Клоша, та схибив, як сам казав. Молодша дочка Оріоля становить для нього не меншу цінність. І він пробує, намацує, винюхує, вивідує. Став би співвласником курорту, постарався б скинути того дурня Латона, і в усякому разі щоліта залучав би собі чудову клієнтуру на зиму… До цього, хай йому чорт, він і хилить… Можна не сумніватися.

Глухий гнів і ревнива ворожість прокинулись у серці Поля.

Хтось крикнув:

— Агов!

їх доганяв Мазеллі.

Бретіньї спитав його з ущипливою іронією:

— Куди це ви так швидко біжите, докторе, наче женетесь за фортуною.

Італієць усміхнувся, але не зупинився, тільки обернувся і, задкуючи, засунув граціозним жестом комедіанта обидві руки в кишені, вивернув їх, показавши, що там порожнісінько. Потім сказав:

— Я ще не спіймав її.

І, елегантно повернувшись на носках, побіг далі, як людина, що дуже поспішає.

Після цього вони ще кілька разів зустрічали Мазеллі у доктора Онора, він умів догодити всім трьом жінкам завдяки безлічі дрібних приємних послуг, завдяки тій самій спритності, якою догодив, мабуть, і герцогині. Він усе вмів робити бездоганно — і говорити компліменти, і готувати макарони. Причому, з нього був чудовий кухар. Надівши, щоб не забруднитися, синій фартух служниці, а на голову кухарський паперовий ковпак, наспівуючи по-італійському неаполітанських пісень, він вправно порався на кухні і зовсім не здавався смішним, сам успіх розважав та чарував, навіть дурнувату служницю, яка казала про нього: «Достоту Ісус Христос!»

Незабаром його наміри стали явними, і Поль уже не сумнівався, що Мазеллі старається, щоб Шарлотта закохалася в нього.

І, здавалося, небезуспішно. Він вдався до таких лестощів, хитрощів, був такий догідливий, що коли дівчина бачила його, її обличчя прояснялось, вона була явно задоволена.

Поль і собі, навіть до пуття не усвідомлюючи того, став поводитись, як закоханий і як суперник. Побачивши доктора біля Шарлотти, він теж підходив до неї і, з властивою йому прямотою, старався завоювати прихильність дівчини. З грубуватою ніжністю, по-братському віддано, він говорив їй: «Я вас дуже люблю, повірте!» — але говорив з такою фамільярною щирістю, що його слова не можна було вважати любовним освідченням.

Здивований несподіваним суперництвом, Мазеллі пускав у хід всі свої здібності, і коли Бретіньї, вражений ревнощами, тими наївними ревнощами, які чоловік відчуває до кожної жінки, навіть не коханої, а такої, що тільки подобається йому, — коли Бретіньї з своєю природною пристрастю ставав різким та погордливим, італієць, який був більш гнучкий і завжди володів собою, відповідав дотепними жартами, влучними шпильками і глузливими компліментами.

Це була щоденна боротьба, якою обидва захопилися, хоч, може, ні той, ні той не мав якоїсь певної мети. Вони не хотіли поступитись, як ті собаки, що вчепилися в одну кістку.

До Шарлотти знову повернувся добрий настрій, але якесь тонке лукавство, щось нез'ясовне, не таке щире, як колись, з’явилось у її усмішці та погляді. Здавалося, Гонт-ранова зрада її навчила, підготувала до майбутніх розчарувань, зробила хитрішою і обережнішою. Вона тонко і вправно маневрувала між обома закоханими, кожному казала те, що слід було казати, аби не викликати сутички між ними, ніколи жодному з них не віддала переваги, трохи глузувала з кожного в присутності суперника, лишаючи їх в однаковому становищі, і навіть ніби не зважала серйозно на жодного. І в усьому цьому не було кокетства, а тільки весела хлоп’яча задиркуватість, яка часом робить дівчат непереможними.

Та ось Мазеллі начебто дістав перевагу. Стосунки між ним і Шарлоттою, здавалося, стали ближчі, немовби появилася якась таємна згода. Розмовляючи з дівчиною, він легенько грався її парасолькою або стрічкою сукні, а Поль вбачав у тому своєрідне моральне володіння і впадав у розпач, ладен був дати італійцеві ляпаса.

А одного разу, в домі Оріолів, розмовляючи з Луїзою та Гонтраном і пильно стежачи за Мазеллі, який тихенько щось розповідав Шарлотті, а вона всміхалася, Бретіньї раптом побачив, що дівчина дуже схвилювалась і почервоніла; у нього не було сумніву, що той освічився їй у коханні. Вона опустила очі, перестала всміхатись, але слухала і Поль, відчуваючи, що ось-ось вибухне, сказав Гонтранові:

— Вийди, будь ласка, зі мною на хвилинку.

Граф перепросив наречену і рушив за приятелем.

Як тільки вони вийшли на вулицю, Поль палко заговорив:

— Слухай, треба за всяку ціну перешкодити негідиикові-італійцю спокушати цю беззахисну дитину.

— Що ж, по-твоєму, я маю зробити?

— Попередити її, що це авантурник.

— Е, голубе, мене це не обходить.

— Але ж вона буде твоєю зовицею.

— Так, але я не маю ніяких доказів, що Мазеллі готує якісь злочинні заміри. Він однаково залицяється до всіх жінок і ще ні разу не зробив і не сказав нічого непристойного.

— Гаразд, якщо ти не хочеш узяти це на себе, то я сам візьму, хоч мене, певна річ, воно обходить ще менше, ніж тебе.

— Ти що, закохався в Шарлотту?

— Я?.. Ні… Але я добре бачу гру цього негідника.

— Ти, друже, втручаєшся в делікатні справи… принаймні, якщо ти не закоханий у Шарлотту…

— Ні… не закоханий… але я повинен прогнати цього пройдисвіта, от що…

— І що ж ти збираєшся зробити, хотів би я знати?

— Дати ляпаса мерзотникові.

— Чудово, прекрасний спосіб, щоб вона його покохала. Ви битиметесь, і чи він тебе поранить, чи ти його, — все одно він стане для неї героєм.

— А що б ти зробив?

— На твоєму місці?

— На моєму місці.

— Я поговорив би з дівчинкою по-приятельському. Вона дуже довіряє тобі. Я просто розказав би їй, що таке оці світські жевжики. Ти говориш палко. І я дав би їй зрозуміти, по-перше, чому з’явився з іспанкою, по-друге, чому пробував захопити дочку професора Клоша, по-третє, чому він, піймавши там облизня, тепер намагається завоювати Шарлотту Оріоль.

— А чому ти сам цього не зробиш? Ти ж будеш її зятем.

— Бо… бо… через те, що було між нами… розумієш… Я не можу.

— Це правда. Я сам їй скажу.

— Може, зразу й влаштувати тобі розмову з нею наодинці?

— Авжеж, хай йому чорт.

— Гаразд, погуляй ще хвилин десять, я зараз заберу Луїзу та Мазеллі, і коли ти повернешся, Шарлотта буде сама.

Поль Бретіньї пішов у сторону анвальських міжгір’їв, обдумуючи, як почати важку розмову.

Він справді застав Шарлотту Оріоль саму в холодній побіленій вітальні батьківського дому і, сідаючи поруч з нею, сказав:

— Це я попросив Гонтрана влаштувати мені побачення з вами.

Вона глянула на нього ясними очима:

— А навіщо?

— О, не для того, щоб казати вам банальні компліменти в італійському стилі, а щоб поговорити з вами як друг, як відданий друг, щоб дати вам пораду.

— Говоріть.

Він почав здалека, згадав про свій життєвий досвід та її недосвідченість і непомітно, стриманими, але ясними виразами заговорив про авантурників, які скрізь шукають багатства, з професійною вправністю використовуючи всіх наївних і добрих істот, чоловіків і жінок, намагаючись залізти їм у серце і в кишеню.

Вона трохи зблідла і слухала його серйозно, з напруженою увагою.

Далі озвалася:

— Я розумію і не розумію. Ви когось маєте на увазі, кого ж саме?

— Я маю на увазі доктора Мазеллі.

Тоді вона опустила очі й хвилину сиділа мовчки, потім нерішуче сказала;

— Ви щирі зі мною, то й я буду щира. Відтоді… відтоді… після заручин сестри я стала вже не така… не така дурна.

Так от, я й сама вже здогадувалась про те, що ви мені кажете… мене тільки забавляло все це.

Вона підвела голову, і в її усмішці, в лукавому погляді, в маленькому кирпатому носику, у вогкому блискові її зубів було стільки природної грації, веселої насмішки і чарівної жартівливості, що Бретіньї відчув той нестримний пристрасний порив, який не так давно кинув його до ніг останньої коханки. І серце його оповила радість: Мазеллі не здобув переваги. Це він, Поль, він переміг!

Він спитав:

— То ви не любите його?

— Кого? Мазеллі?

— Так.

Вона тільюгглянула на нього таким тужливим поглядом, що зворушив його до глибини душі, і він прошепотів благально:

— І… ви не любите… нікого?

Вона відповіла, опустивши очі:

— Не знаю… Люблю тих, хто мене любить.

Він раптом схопив дівчину за руки і почав шалено їх цілувати, ним володіло те пристрасне захоплення, коли голова палає, коли з уст зриваються безтямні слова — голос скоріше розбурханої крові, ніж серця. Він пробелькотів:

— Я, я люблю вас, маленька моя Шарлотто, я люблю вас!

Вона швидко визволила руку і поклала йому на уста, прошепотівши:

— Мовчіть… Прошу вас, мовчіть!.. Мені буде надто боляче, якщо виявиться, що й це брехня.

Шарлотта підвелася, він встав, схопив її в обійми і палко поцілував.

Раптом почувся якийсь шум, і вони відсахнулись одне від одного: старий Оріоль увійшов до кімнати і вражено дивився на них. Потім закричав:

— Ох, мержотник! Ох, мержотник!.. Ох, рожбійник!..

Шарлотта втекла, і чоловіки лишились віч-на-віч.

Прийшовши до тями, Поль спробував порозумітися.

— Боже мій… Добродію… я поводився… справді як…

Але старий не слухав; гнів, нестямний гнів охопив його, стиснувши кулаки, він підступав до Бретіньї і все повторював:

Ох, мержотник…

Підійшовши впритул до Поля, Оріоль вузлуватими селянськими руками схопив його за барки. Але Поль, теж високий, а до того ж дужчий і спритніший, бо займався спортом, одним рухом відштовхнув овернця і притис його до стінки.

— Слухайте, дядьку Оріоль, нам не битися треба, а порозумітися. Я поцілував вашу дочку, це правда… Присягаюся вам, що це було вперше… і присягаюся, що хочу одружитися з нею.

Фізичний порив Оріоля від стусана супротивника вщух, але гнів ще не вгамувався, і старий пробурчав:

— А, он воно що! Украсти дочку і дістатися до її грошей. Шах-р-р-рай!..

І все, що було у нього на серці, вирвалося безліччю розпачливих слів. Він ніяк не міг заспокоїтись, що пообіцяв такий посаг за старшою дочкою — погодився віддати свої виноградники, які переходили до рук парижан. Тепер він уже підозрював, що Гонтран — злидар, догадувався про підступність Андермата і, забуваючи про несподіване багатство, яке він здобув завдяки банкірові, виливав свою жовч і потайну злобу на цих негідників, котрі не давали йому спокійно спати.

Можна було подумати, що Андермат з родичами та друзями щоночі приходять його грабувати, щось красти у нього — землі, джерела, дочок.

І він кидав докори в обличчя Бретіньї, звинувачував у тому, що теж зазіхає на його добро, що він шахрай і з Шарлоттою хоче одружитися, аби захопити його землю.

Полеві урвався терпець, і він кинув старому:

— Та я багатший за вас, старий осел! Я б сам міг дати вам грошей…

Старий замовк, слухаючи його недовірливо, але уважно, потім знову почав свої скарги, але вже спокійніше.

Тепер Поль відповідав йому, пояснював і, вважаючи себе зв’язаним несподіваною пригодою, в якій тільки він був винен, казав, що одружиться без ніякого посагу.

Оріоль хитав головою, перепитував, ніби не розумів. Він усе ще думав, що Поль справжній жебрак і нічого не має.

Нарешті Бретіньї у відчаї гукнув йому:

— Та в мене ж більше як сто двадцять тисяч ренти, старий дурню! Розумієте?.. У мене три мільйони капіталу!..

Той раптом спитав:

— А ви напишете це на папері?

— Авжеж напишу!

— І підпишетесь?

— І підпишусь.

— На гербовому папері?

— Та на гербовому ж!

Тоді старий відімкнув шафу, дістав з неї два аркуші гербового паперу і, дещо змінивши зобов’язання, яке з нього взяв кілька днів тому Андермат, написав чудернацьку шлюбну угоду, де йшлося про три мільйони, гарантовані нареченим і Бретіньї довелося скріпити її своїм підписом.

Коли Поль вийшов на вулицю, йому здалося, що земля перевернулась. Отже, він був заручений — мимо своєї волі, мимо волі Шарлотти, волею випадку, через вигадливий збіг обставин, що позбавили його будь-якого виходу. Він бурмотів:

— Що за безглуздя!

А потім подумав: «А втім, я, мабуть, нічого кращого не знайшов би в цілому світі». І в глибині душі радів, що доля поставила йому цю пастку.

VI

Наступний день почався для Андермата кепсько. Прийшовши до водолікарні, він довідався, що вночі в «Сплен-дід-готелі» помер від апоплексичного удару пан Обрі-Пас-тер. Інженер був дуже корисний йому своїми знаннями, своїм безкорисливим захопленням і любов’ю до монт-орі-ольського курорту, який він вважав немовби своїм дитям, а окрім того, було ще й надзвичайно прикро, що хворий, приїхавши лікуватися аби запобігти крововиливу, й помер саме в період лікування, в розпалі сезону, на початку успіхів новонародженого міста.

Банкір, дуже схвильований, походжав туди й сюди по кабінету головного лікаря, добирав способу, щоб пояснити це лихо якоюсь іншою причиною, вигадував нещасний випадок, падіння, необачність, аневризм, і нетерпляче ждав лікаря Латона, який мав констатувати смерть — в обережних висловах, так, щоб не було жодної підозри щодо справжньої причини її.

Головний лікар увійшов блідий та схвильований, і прямо з порога запитав:

— Ви знаєте сумну новину?

— Знаю, помер Обрі-Пастер.

— Ні, ні, я не про те — доктор Мазеллі втік з дочкою професора Клоша.

Андерматові поза шкірою пройшов дрож.

— Як?.. Ви кажете…

— Ох, дорогий докторе, це жахлива катастрофа, це крах…

Він сів, витер лоба і розповів усе, що чув від Петрюса Мартеля, якому щойно перед тим це розповів лакей пана професора.

Мазеллі дуже завзято впадав за гарною блондинкою, страшенною кокеткою, легковажною жінкою, вдовою, перший чоловік якої помер, казали, від сухот через надто палку любов. Але пан Клош, довідавшись про наміри італійського лікаря і не бажаючи мати цього авантурника другим зятем, рішуче вигнав його геть, заставши колись навколішках перед дочкою.

Мазеллі вийшов у двері, а незабаром за допомогою шовкової драбинки закоханих вліз у вікно. Було двоє різних пояснень. За першим, він довів дочку професора до нестями від кохання і ревнощів, за другим, він весь час потай бачився з нею, вдаючи, буцімто цікавиться іншою жінкою; нарешті, впевнившись, що професор не поступиться, сьогодні вночі викрав її, щоб цим скандалом добитися шлюбу.

Андермат усе ходив по кімнаті, а доктор Латон схопився і, притулившись до стіни, викрикнув:

— І це лікар, пане, лікар отаке вчинив… Доктор медицини!.. Яка розбещеність!..

Глибоко засмучений Андермат обмірковував наслідки, класифікував їх і зважував, ніби підбиваючи підсумки. Виходило ось що:

1. Прикрі чутки ширяться по сусідніх курортах і дійдуть аж до Парижа. Проте, якщо вміло взятися, то, либонь, можна буде використати це викрадення як рекламу. Півтора десятка добре складених заміток привернули б до Монт-Оріоля велику увагу.

2. Від’їзд професора Клоша — непоправна втрата.

3. Від’їзд герцогині і герцога де Рамас-Альдаварра — друга неминуча втрата, якої нічим не відшкодувати.

Загалом, доктор Латон мав слушність. Це була жахлива катастрофа.

І тоді банкір звернувся до лікаря:

— Вам треба негайно піти в «Сплендід-готель» і скласти акт про смерть Обрі-Пастера так, щоб ніхто не догадався про крововилив.

Доктор Латон узяв капелюха і, вже виходячи, сказав:

— Ах, ще одна новина! Це правда, що ваш приятель, Поль Бретіньї, одружується з Шарлоттою Оріоль?

Андермат здригнувся від подиву:

— Бретіньї? Та що ви!.. Хто вам сказав?

— Той же Петрюс Мартель, а він чув од самого Оріоля.

— Від Оріоля?

— Атож, від старого Оріоля, який хвалився, що його майбутній зять має три мільйони статку.

Вільям не знав уже, що й думати. Пробурмотів:

— Справді, це можливо, останнім часом він біля неї дуже впадав!.. Але ж тоді… увесь пагорб — наш… увесь пагорб!.. О, треба негайно впевнитися самому.

І він вийшов з лікарем, аби ще до сніданку побачитися з Полем.

Тільки-но Андермат зайшов до готелю, йому сказали, що дружина вже кілька разів питала про нього. Він застав її ще в ліжку — Христіана розмовляла з батьком та братом, який швидко й неуважно переглядав газети.

Вона почувала себе кепсько, дуже кепсько, і хвилювалась. їй не знати чого було страшно. До того ж уже кілька днів їй не давало спокою одне бажання — дедалі невідчеп-ніша забаганка вагітної жінки: вона хотіла порадитися з лікарем Блеком. Постійно чуючи довкола себе кпини з доктора Латона, вона втратила до нього всяку довіру і хотіла вислухати думку іншого лікаря, думку доктора Блека, слава якого невпинно зростала. Страхи, всякі страхи, всякі передчуття, що мучать жінок наприкінці вагітності, гнітили її тепер з ранку до вечора. Минулої ночі вона бачила сон, після чого надумала, що дитина не так лежить, що нормальні пологи неможливі і доведеться вдатися до кесаревого розтину. І Христіана вже переживала в уяві цю операцію. Бачила, як лежить на спині, з розрізаним животом, на скривавленому ліжку, а з неї виймають щось червоне, нерухоме, безголосе, мертве. Кожні десять хвилин вона заплющувала очі й знову уявляла собі ту жахливу, болісну муку. Зрештою вбила собі в голову, що тільк» доктор Блек може сказати їй правду, і зажадала, щоб він зараз же прийшов, оглянув її негайно, негайно, негайно!

Страшенно збентежений Андермат не знав, що й казати.

— Але ж, маленька моя, це дуже важко, зважаючи на мої стосунки з Латоном… це… навіть неможливо. Слухай,

ось що я придумав — покличу професора Ма-Руселя. Де там Блекові до нього! Він не відмовиться прийти.

Але Христіана наполягала на своєму. Хотіла, щоб прийшов Блек, тільки він! їй треба було його побачити, побачити його велику голову, голову бульдога, коло себе. Це була пристрасна потреба, безтямне й забобонне бажання; він був конче потрібен їй.

Тоді Вільям спробував відвернути її думки на інше.

— Ти ще не знаєш, той інтриган Мазеллі цієї ночі викрав дочку професора Клоша. Вони втекли невідомо куди. Оце так історія!

Вона підвелась на подушці; її очі розширились від туги, і вона прошепотіла:

— О бідна герцогиня… бідна жінка… Як мені шкода її!

Серцем вона вже давно розуміла страждання іншого

пристрасного, змученого серця! Бо ж мучилась тим самим болем, плакала тими самими слізьми.

Проте знову сказала:

— Слухай, Вілю, поклич Блека. Я відчуваю, що помру, якщо він не прийде.

Андермат узяв її руку й ніжно поцілував:

— Ну, маленька моя Христіано, будь же розважлива… зрозумій…

Побачивши на її очах сльози, він звернувся до маркіза:

— Краще це зробити вам, любий тестю. Я не можу. Блек щодня приходить сюди о першій годині до принцеси Мальдебурзької. Спиніть його і попросіть зайти до вашої дочки. Ти ж почекаєш годинку, правда, Христіано?

Вона погодилась годину чекати, але вставати з ліжка, щоб поснідати з ними, відмовилась, і чоловіки пішли до їдальні самі.

Поль уже був там. Побачивши його, Андермат скрикнув:

— Слухайте, що це мені сьогодні сказали? Ви одружуєтесь із Шарлоттою Оріоль? Це ж неправда, га?

Молодий чоловік, стурбовано поглядаючи на зачинені двері, стиха відповів:

— Боже мій, правда!

Ніхто ще не знав цього, і вони всі троє стояли перед ним, остовпілі від подиву.

Вільям спитав:

— Що це вам стукнуло? З вашим достатком женитися? Зв’язувати себе з жінкою, коли ви можете мати їх усіх? Крім того, і сім’ю її ніяк не назвеш шляхетною. Це добре для Гонтрана, у якого в кишені порожньо.

Бретіньї засміявся:

— Батько мій забагатів на борошні, він був мельником… Якби ви його знали, то теж сказали б, що йому бракує шляхетності… Що ж до дівчини…

Андермат урвав його:

— О, вона чудова… прекрасна… чарівна… і… знаєте… вона не буде бідніша за вас… якщо не багатша… це кажу вам я, повірте!..

А Гонтран пробурмотів:

— Авжеж, шлюб нічому не заважає і прикриває відступ. Шкода тільки, що ти не попередив нас. Як же, до біса, це сталося, друже?

Тоді Поль усе розповів, трохи дещо змінивши. Перебільшив свої вагання й про те, як у нього раптом виникло таке рішення, коли слова дівчини дали підставу думати, що вона любить його. Казав про несподіваний прихід старого Оріоля, про їхню сварку, теж перебільшивши її, про сумніви селянина щодо його багатства і про гербовий папір, видобутий з шафи.

Андермат, мало не плачучи від сміху, стукнув рукою по столу:

— О! То він повторив цю штуку з гербовим папером! Це ж мій, мій винахід!

Але Поль, трохи почервонівши, пробурмотів:

— Прошу вас, не кажіть поки що про цю новину вашій дружині. Ми з нею великі друзі, тож зручніше буде, якщо я сам про все їй розповім…

Гонтран дивився на приятеля з чудною веселою посмішкою, яка, здавалось, говорила: «Дуже добре придумав, дуже добре! От як треба кінчати такі справи — без галасу, без історій, без драм!»

І запропонував:

— Якщо хочеш, друзяко, ходімо до неї разом після сніданку, коли вона встане, і ти скажеш про своє рішення.

Вони зустрілись поглядами, якийсь час пильно дивились один на одного, читаючи приховані думки, потім відвернули очі.

І Поль байдуже відповів: _%

— Гаразд, я з радістю, ми про це ще поговоримо.

Увійшов лакей, попередив, що доктор Блек приїхав до

принцеси, і маркіз одразу ж вийшов, щоб перестріти його.

Він пояснив лікареві становище, розповів про труднощі зятя та бажання дочки, і той охоче пішов за ним.

Як тільки маленький головатий чоловік зайшов у кімнату Христіани, вона сказала:

— Тату, залиш нас.

І маркіз вийшов. Тоді вона ледве чутним, ніжним голосом, немов на сповіді, розповіла про свої тривоги, страхи й кошмари. Лікар слухав, як священик, дивлячись на неї великими круглими очима, і легенько кивав головою, показуючи свою уважність.

— Так, так, — бурмотів він, начебто хотів сказати: «Ваш стан я знаю, як свої п’ять пальців, і вилікую, як захочу».

Коли Христіана скінчила, він почав з дріб’язковою докладністю розпитувати про її життя, звички, режим, лікування. Він, здавалось, то схвалював її жестом, то стримано відкидав щось коротким вигуком. А як вона дійшла до найбільшого свого страху, що дитина не так лежить, він підвівся і з цнотливістю духівника обмацав її руками скрізь ковдру, після чого сказав:

— Ні, все дуже добре.

їй захотілось поцілувати його. Яка мила людина, цей лікар!

Блек узяв аркуш паперу на столі й написав рецепт. Рецепт був довгий, дуже довгий. Потім знову підійшов до ліжка і зовсім іншим тоном, немов показуючи, що професійний і священний обов’язок його вже скінчений, завів з нею розмову.

У нього був глибокий, густий голос, гучний голос кремезного карлика, і його звичайнісінькі фрази звучали як питання. Говорив він про все. Видно, його дуже цікавило Гонтранове одруження.

— Я вже не кажу про одруження пана Бретіньї, хоч це зовсім не секрет, бо Оріоль розповідає про це всім.

їй зробилося млосно, холод побіг від кінчиків пальців, охопивши все тіло — руки, груди, живіт, ноги. Христіана ще не зовсім розуміла, але страх, що лікар не докаже і вона не знатиме правди, зробив її обережною.

— Он як! — прошепотіла вона. — Оріоль усім це розповідає?

— Так, так! Хвилин десять тому він мені самому це сказав. Добродій Бретіньї, здається, дуже багатий і вже давно любить Шарлотту. А втім, ці два шлюби влаштувала пані Онора. В її домі зустрічалися молоді люди…

Христіана заплющила очі. Знепритомніла.

Лікар гукнув на допомогу, і в кімнату прибігла покоївка;

потім з’явилися маркіз, Андермат і Гонтран, і всі кинулися діставати оцет, ефір, лід та всякі інші непотрібні речі.

Раптом молода жінка поворухнулася, розплющила очі, підвела руки і, скорчившись на ліжку, дико скрикнула. Вона намагалась говорити, бурмотіла:

— О, як боляче… Боже мій… як боляче… у крижах… Мене ніби розриває… о Боже мій… — І знову кричала.

Незабаром стало ясно, що почалися пологи.

Тоді Андермат кинувся по доктора Латона; той саме кінчав снідати.

— Мерщій ходімо… З дружиною нещастя… мерщій…

Потім він вигадав хитрість і сказав, що доктор Блек

саме був у готелі, коли почалися болі.

Доктор Блек підтвердив перед колегою цю брехню.

— Я тільки-но зайшов до принцеси, коли мені сказали, що з пані Андермат погано. Я прибіг. І якраз вчасно!

Але Вільяма, схвильованого і стривоженого, раптом охопили сумніви щодо обох лікарів; серце йому шалено калатало, і він без капелюха побіг до професора Ма-Руселя благати, щоб той прийшов на допомогу. Професор одразу ж погодився, застебнув сюртук машинальним жестом лікаря, що вирушає до хворого, і пішов великою поспішною, статечною ходою видатної людини, присутність якої може врятувати життя.

Як тільки він увійшов, обидва лікарі шанобливо й смиренно почали з ним радитись, повторюючи в один голос:

— Ось що сталося, дорогий професоре… Як ви вважаєте, дорогий професоре?.. Чи не було тут, дорогий професоре…

Андермат, розгублений від зойків дружини, і собі закидав Ма-Руселя питаннями і теж безперестанно називав його «дорогим професором».

Христіана, лежачи майже гола перед цими чоловіками, нічого не бачила, не знала, не розуміла; вона так страшенно мучилась, що всі думки вилетіли у неї з голови. їй здавалось, що її пиляють по животу і крижах довгою пилкою з тупими зубцями, які роздирали їй кості і м’язи, — поволі, нерівно, з поштовхами, на якусь мить зупинялись і знову пиляли, чимраз дужче.

Коли ці тортури на хвильку стихали, коли роздерте тіло давало розумові прояснитись, тоді в неї зринала думка — іце жорстокіша, ще болісніша за фізичний біль: він любить іншу жінку і от-от одружиться з нею.

І щоб угамувати пекучий біль, що ятрився в її душі, вона силкувалась викликати жорстоку муку в тілі — напружувала м’язи, вигиналась, і коли перейми починалися знову, принаймні ні про що не думала.

Ці муки тривали вже п’ятнадцять годин, Христіана так знесиліла від болю та розпачу, що більше не хотіла й жити і, корчившись від нестерпного болю, кликала смерть. І раптом після одного особливо довгого і жорстокого приступу їй здалося, що з неї виверглись усі нутрощі. І все скінчилось; біль ущух, як ущухають хвилі, і вона відчула таку велику полегкість, що навіть горе її на якийсь час заніміло. До неї звертались, вона відповідала знесилено, ледь чутно.

Над нею схилилось обличчя Андермата, і він сказав:

— Дівчинка… майже доношена… вона житиме…

Христіана тільки прошепотіла:

— О Боже мій!

Отже, у неї дитина, жива дитина, яка ростиме… дитина Поля! їй знову захотілося кричати, — так стисло серце від цього нового горя. У неї дочка! Ні, не треба! Ніколи б не бачити її… Ніколи не доторкуватися б до неї!

Її дбайливо вклали, цілували. Хто? Певно, батько й чоловік? Вона не знала. А де ж він? Що робить? Яка б вона була щаслива зараз, якби він любив її!

Минав час, спливали години, а вона навіть не помічала — день зараз чи ніч, їй пекла тільки одна думка: він любить іншу.

Зненацька їй подумалось: «А може, це неправда? Як би це я не знала про його одруження раніше за цього лікаря?»

Потім зрозуміла, що від неї все приховали. Поль подбав, щоб вона не довідалась.

Подивилася, хто є в кімнаті. Якась незнайома, видно, сільська жінка, сиділа біля неї. Христіана не наважилась її розпитувати. У кого ж їй запитати?

Раптом двері відчинилися. В кімнату ввійшов навшпиньки чоловік. Побачивши, що вона розплющила очі, ступив до неї.

— Тобі краще?

 — Так, дякую.

— Ти вчора дуже налякала нас. Але тепер небезпека минула! Тільки не знаю, як нам з тобою бути. Я телеграфував нашій приятельці, пані Ікардон, яка збиралась приїхати на родини, повідомив про все і просив, щоб приїхала. Але в неї небіж саме захворів на скарлатину, і вона доглядає його… А ти ж не можеш бути сама, без якоїсь

жінки… більш-менш… більш-менш… підходящої… Одна тутешня дама пропонує свої послуги, вона могла б побути з тобою всі ці дні, і я, признатися, погодився. Це пані Онора.

Христіана раптом згадала, що казав їй доктор. Злякано здригнулась і простогнала:

— О ні… ні… не треба її… не треба…

Вільям не зрозумів і сказав:

— Слухай, я добре знаю, що вона вульгарна, але твій брат дуже цінить її, вона зробила йому велику послугу, до того ж, кажуть, вона була повитухою, і Онора познайомився з нею у якоїсь породіллі. Якщо тобі вона дуже не сподобається, то я завтра ж звільню її. Спробуймо все-та-ки. Хай прийде до тебе раз чи два.

Вона мовчала, замислившись. Відчувала пекучу потребу знати, знати все; і, сподіваючись слово по слову випитати у цієї жінки таку жорстоку, таку болючу для неї правду, ладна була сказати: «Іди… зараз же іди по неї… зараз же… йди!»

А до того нездоланного бажання знати домішувалася дивна потреба ще дужче ятрити собі душу, пережити до кінця своє горе, хай воно колючим терням ранить їй серце — таємнича, хвороблива,'несамовита потреба мучеництва.

І вона прошепотіла:

— Гаразд, поклич пані Онора, я згодна.

Потім, відчуваючи, що не може далі чекати, що їй треба зараз же впевнитися, остаточно впевнитися в цій зраді, вона тихим, як легенький подих, голосом спитала у Вільяма:

— Це правда, що пан Бретіньї одружується?

Андермат спокійно відповів:

— Правда. Тобі про це сказали б раніше, якби можна було з тобою говорити.

Вона озвалася ще:

— З Шарлоттою?

— З Шарлоттою.

Але у Вільяма теж була своя невідступна думка, що ні на мить не покидала його: він думав про дочку, яка тільки-но почала жити й на яку він щохвилини бігав дивитися. Йому було прикро, що Христіана не запитала відразу ж про дитину, і він з ніжним докором сказав:

— Чого ти не питаєш про маленьку? Знаєш, вона чудово почуває себе!

Христіана здригнулась, наче він доторкнувся до відкритої рани. Але ж треба було пройти через усі муки.

— Принеси її,— мовила вона.

Він зник за завісою, що була в ногах ліжка, і за мить повернувся, сяючи гордощами й щастям, незграбно тримаючи в руках білий згорток.

Поклав його на вишиту подушку біля Христіани, що задихалася від хвилювання, і сказав:

— Глянь, яка гарненька!

Христіана подивилась.

Андермат двома пальцями відхилив легеньке мереживо, й вона побачила личко дитини, таке крихітне, таке червоне личко з заплющеними очима і губками, що ледь ворушилися.

Схилившись над цією істотою, що тільки починала жити, вона подумала: «Це моя дочка… дочка Поля… Так ось що завдало мені таких мук… це… це… моя дочка!..»

Відраза до дитини, яка своїм народженням так жорстоко катувала її бідне серце і ніжне жіноче тіло, раптом зникла; Христіана розглядала тепер її з палкою, болісною цікавістю, з глибоким подивом, з подивом тварини, що дивиться на свого первістка.

Банкір сподівався, що вона пристрасно приголубить дитину. І, все ще здивований і збентежений, спитав:

— Ти не поцілуєш її?

Вона тихенько нахилилась над маленьким червоним лобиком, відчуваючи, як він притягує її уста. І коли доторкнулась, коли притулилась до нього, вогкуватого й теплого, теплого від її власного життя, їй здалося, що вона вже не зможе відірвати уст від дитини, що вона припала до неї назавжди.

Щось торкнулося її щоки — то чоловік нахилився, щоб поцілувати її. Він з ніжною вдячністю пригорнув жінку, а тоді захотів приголубити й дочку і, витягнувши губи, ніжно та обережно поцілував її кілька разів у носик.

У Христіани серце стислося від цієї ласки, і вона дивилася на них обох — на свою дочку і на нього… на нього!

Андермат хотів покласти дитину назад у колиску.

— Ні,— заперечила мати, — залиш її ще на кілька хвилин, щоб я відчувала її коло себе. Не говори, не ворушись, залиш нас, почекай.

Вона обняла рукою загорнуте в пелюшки тільце, притулилась лобом до личка, що весь час кривилось, заплющила очі й завмерла, ні про що не думаючи.

Але за кілька хвилин Вільям тихо доторкнувся до її плеча:

— Ну, любенька, будь розважлива! Не треба хвилюватися, ти ж знаєш, не треба хвилюватись.

І відніс дівчинку, а мати провела її очима, аж поки та не зникла за завісою ліжка.

Потім Андермат повернувся.

— То, завтра вранці я пришлю до тебе пані Онора, — сказав.

Вона відповіла вже твердішим голосом:

— Так, голубе, можеш прислати її… завтра вранці.

І випросталась на ліжку, стомлена, розбита і, мабуть, уже не така нещасна.

Ввечері її провідали батько та брат і розповіли місцеві історії: професор Клош спішно поїхав шукати дочку, герцогині де Рамас щось не видно, певно, подалася розшуку-* вати Мазеллі. Гонтран сміявся з цих пригод, виводячи з них комічну мораль.

— На цих курортах діються просто неймовірні речі! Це єдині казкові краї, що існують на землі! За два місяці тут трапляється більше подій, ніж у всьому світі за цілий рік. Можна подумати, води на курортах не мінеральні, а чарівні. І скрізь те саме — в Ексі, Руайя, Віші,Люшоні, як і на морських курортах — у Дьєпі, Етрета, Трувілі, Біарріді, Кані, Ніцці. Тут можна зустріти представників усіх народів, всяких станів, незрівнянних пройдисвітів, мішанину рас і людей, якої не знайдеш більше ніде в світі. А скільки надзвичайних пригод! Жінки тут викидають усякі штуки на диво легко і швидко. В Парижі вони опираються, а на курортах — падають! Чоловіки тут знаходять хто багатство, як Андермат, хто — смерть, як Обрі-Пастер, хто ще гірше… одружуються… як я… та Поль. Смішно й безглуздо!

Ти ж знаєш, що Поль одружується, правда?

Вона пробурмотіла:

— Так, Вільям казав мені.

Гонтран вів далі:

— Він має слушність, цілковиту слушність. Дівчина з селянської сім’ї… Так що ж, це краще, ніж дівчина з сім’ї авантурника чи просто якась дівка. Я знаю Поля. Він кінчив би тим, що одружився б з якоюсь хвойдою, якщо б тільки та опиралася йому хоч півтора місяці. А щоб йому опиратись, треба бути або розпусною, або невинною. Він натрапив на невинну. Тим краще для нього.

Христіана слухала, і кожне братове слово проникало їй в серце, завдаючи болю, жахливого болю.

Заплющивши очі, вона сказала:

— Я дуже стомилась. Хочеться трохи відпочити.

Маркіз і Гонтран поцілували її і вийшли.

Але заснути вона не могла, так її мучили болісні думки. Свідомість того, що він уже не любить її, зовсім не любить, завдавала їй такого болю, що коли б рядом не було сиділки, яка дрімала в кріслі, вона б устала, відчинила вікно й кинулась на кам’яні сходи. Поміж завісками вікна проходив тоненький промінчик місячного світла і на паркеті лежала ясна кругла пляма. Христіана глянула на ту пляму, і її охопили спогади: згадались озеро, ліс, перше ледве чутне і таке хвилююче освідчення: «Я люблю вас», і Турноель, і всі їхні ласки у вечері на темних стежках, і дорогу на Ла-Рош-Прадьєр. Раптом вона уявила собі ту білу дорогу, і зоряну ніч, і його, Поля, який, обнявши за стан якусь жінку, щокроку цілує її в уста. Вона впізнала жінку. То була Шарлотта! Він пригортає її до себе, усміхається так, як тільки він один уміє, шепоче їй на вухо ті ніжні слова, які тільки він уміє говорити, потім стає навколішки й цілує перед нею землю, як цілував колись перед Христіаною. їй стало так боляче, так боляче, що вона відвернулась і, припавши обличчям до подушки, заридала. Вона мало не кричала, такий розпач розривав їй душу.

Нестямно калатало серце, і кожен удар його, відлунюючи в скронях, весь час вистукував одне й теж: «Поль! Поль! Поль!» Вона затикала вуха руками, щоб не чути, закутувалася з головою в ковдру, але тоді це слово з кожним ударом невгамовного серця дзвеніло в глибині її грудей.

Сиділка, прокинувшись, запитала:

— Вам стало гірше, пані?

Христіана повернула до неї заплакане лице і прошепотіла:

— Ні, я спала й бачила сон… Мені стало страшно.

Потім попросила засвітити свічки, щоб не бачити місячного променя.

Одначе десь над ранок вона задрімала.

Поспала кілька годин, коли Андермат привів пані Онора. Товста жінка з першої ж миті почувала себе як дома — сіла коло ліжка, взяла породіллю за руку, почала розпитувати її, неначе лікар, і, задоволена відповідями, промовила:

— Ну що ж, усе гаразд.

Потім скинула капелюха, рукавички, шаль і сказала сиділці:

— Можете йти, серденько. Як треба буде, то я подзвоню.

Христіана, відчуваючи огиду до цієї жінки, сказала чоловікові:

— Дай мені на хвилину маленьку.

Як і вчора, Андермат приніс дитину, обережно тримаючи її, і поклав на подушку. І так само, як учора, притулившись щокою до закутаного в пелюшки теплого тільця, якого вона ще не бачила, Христіана відчула благодійний спокій.

Раптом дитина закричала, заплакала тонким пронизливим голоском.

— їсти хоче, — сказав Андермат.

Він подзвонив, увійшла годувальниця, здорова, рожевощока жінка з великим ротом і широкими блискучими зубами, які аж злякали Христіану. Розстебнувши пазуху, вона витягла важку грудь, м’яку й набряклу молоком, наче коров’яче вим’я. Побачивши, як її донька припала губами до цього бурдюка, Христіана відчула ревнощі й огиду, і їй захотілося схопити дитину, відняти її.

Пані Онора давала тепер поради годувальниці; незабаром та пішла, забравши дитину.

Андермат теж пішов. Жінки лишилися самі.

Христіана не знала, як узнати про те, що мучило її душу, боялася що занадто розхвилюється, розгубиться, заплаче, зрадить себе. Але пані Онора сама завела мову, хоч її ні про що й не питали. Розповівши всі місцеві плітки, вона заговорила про сім’ю Оріоль.

— Хороші люди, — казала, — дуже хороші. А мати яка чесна та роботяща була, коли б ви знали! Десятьох була варта. І дівчата в неї пішли.

Потім, коли вона хотіла перейти на інше, Христіана спитала:

— Яка з них вам більше до вподоби — Луїза чи Шарлотта?

— О пані, я більше люблю Луїзу, наречену вашого брата. Вона розважливіша, статечніша. Це хазяйновита жінка. А чоловікові моєму більше подобається молодша.

У чоловіків, знаєте, інший смак, не такий, як у нас.

Вона замовкла. Христіана, яка все більше втрачала мужність, прошепотіла:

— Мій брат часто зустрічався у вас із своєю нареченою?

— Часто, пані, дуже часто, чи не щодня. Все це у мене й сталося, все! Я не заважала їм розмовляти, розуміла, до чого йде! А ще мені дуже приємно, що пан Поль закохався в меншу.

Тоді Христіана спитала ледь чутно:

— Він дуже любить її?

— О пані, так любить! Просто розум втратив останнім часом. А коли італієць — той, що викрав дочку професора Клоша, — почав було крутитися коло меншої,— роздивлявся, знаєте, та вивідував, то я думала, що вони поб’ються…

О, якби ви бачили очі пана Поля! Він дивився на неї, як на пречисту діву!.. Приємно бачити таке кохання!

Тоді Христіана почала розпитувати її про все, що діялось у неї на очах — що вони говорили, що робили, про їхні прогулянки в долину Сан-Сусі, де колись він стільки разів говорив їй про свою любов. Дивуючи пані Онора, несподівано запитувала про таке, що іншому й на думку не спало б, бо вона раз у раз порівнювала, пригадувала безліч подробиць з того, що було торік, делікатне залицяння Поля, його уважність, дотепні вигадки, чарівно ніжне піклування — явна ознака того, що чоловік хоче сподобатись і намагається захопити жінку; і їй хотілося знати, чи такий же він був і з іншою, чи з тим же запалом, з тією ж непоборною пристрастю починав нову облогу жіночої душі.

І коли Христіана узнавала якусь відому рисочку, якусь чарівну хвилюючу дрібничку з тих, від яких серце несподівано починає битися дужче і на які Поль був такий щедрий, кохаючи її, у неї щоразу виривався слабкий болісний вигук: «Ах!»

Здивована цими дивними вигуками, пані Онора ще завзятіше запевняла її:

— А так, пані. Саме так воно й було, як я кажу, достеменно так. Я ніколи не бачила такого закоханого чоловіка.

— А вірші він їй читав?

— Авжеж, пані, ще й які гарні.

Обидві замовкли, чути було тільки, як у сусідній кімнаті, заколисуючи дитину, тихо й монотонно співає годувальниця.

В коридорі почулася чиясь хода. То Ма-Русель і Латон прийшли провідати хвору. Обидва відзначили, що вона схвильована, що стан у неї гірший, ніж був учора.

Як тільки вони пішли, Андермат відчинив двері і сказав з порога:

— Доктор Блек хоче тебе бачити. Можна?

Підвівшись на ліжку, Христіана скрикнула:

— Ні… ні… я не хочу… Ні!..

Здивований Вільям підійшов до неї:

— Але ж послухай… Треба було б… Ми так зобов’язані йому… Ти повинна…

Вона мов збожеволіла, очі в неї широко розплющились, губи тремтіли. Різким, пронизливим голосом, який, певно, було чути аж надворі, вона крикнула:

— Ні… ні… ніколи!.. Хай ніколи не приходить… Чуєш?., ніколи!

А потім, уже не розуміючи, що говорить, показала рукою на пані Онора, яка стояла посеред кімнати:

— І її теж… прожени її!., я не хочу бачити її… прожени!..

Тоді він кинувся до дружини, обняв її, поцілував у чоло.

— Заспокойся, Христіано, заспокойся, маленька… Що з тобою?.. Ну заспокойся ж!

Вона не могла більше говорити. Сльози бризнули їй з очей.

— Хай усі вийдуть, — сказала. — Ти сам побудь зо мною.

Він підбіг, схвильований, до дружини лікаря і обережно вивів її з кімнати.

— Залиште нас на хвилину, будь ласка, — мовив. — Це у неї пропасниця, молочна пропасниця. Я її заспокою. І зараз вийду до вас.

Коли він повернувся до ліжка, Христіана лежала і геть знеможена тихо плакала. І тоді й він уперше в житті заплакав.

Уночі в неї справді почалась молочна пропасниця і маячіння.

Кілька годин вона була страшенно збуджена, а тоді раптом почала говорити.

Маркіз і Андермат, які вирішили не відходити від неї і сиділи, граючи в карти, подумали, що вона кличе їх, і підійшли до ліжка.

Христіана не бачила, чи, може, не пізнавала їх. Лежала бліда на білій подушці, біляве волосся розсипалось по плечах, ясні сині очі втупилися в невідомий, таємничий і примарний світ, у якому живуть божевільні.

її руки, витягнуті на ковдрі, часом здригалися, судорожно стискувались у поривчастих мимовільних рухах.

Спочатку здавалося, що вона не розмовляє з кимось, а тільки дивиться й розповідає. Слова були безладні й незрозумілі. Вона говорила, що скеля надто висока, щоб з неї стрибнути. Боялася розбитись, а того, хто стояв унизу, простягнувши до неї руки, вона мало знала. Потім заговорила про запахи. Здавалось, намагалася згадати забуті фрази.

— Що може бути ніжніше?.. П’янить, як вино… Вино п’янить думку, а запах п’янить мрію… Разом із запахом вбираєш саму суть, істинну суть речей і світу… милуєшся квітами… деревами, польовими травами… проникаєш у душу старовинних жител, заснулу в старих меблях, килимах, в завісах на вікнах…

Потім обличчя їй скривилося, немов од великої втоми. Вона поволі, важко йшла вгору по схилу й казала комусь:

— Ох, понеси мене ще, прошу тебе, я тут помру! Я не можу далі йти. Понеси мене, як носив тоді над міжгір’ям! Пам’ятаєш?.. Як ти любив мене!

А тоді скрикнула, і в очах її майнув жах. Вона бачила перед собою мертву тварину й благала, щоб її прибрали з дороги, не завдаючи нещасній болю.

Маркіз шепнув зятеві:

— Це про осла, на якого ми натрапили, коли поверталися з Нюжера.

Тепер вона розмовляла з тією мертвою твариною, втішала її, казала, що й сама дуже нещасна, мабуть, ще нещасніша за неї, бо її покинули.

Потім раптом почала заперечувати проти чогось, що від неї вимагали. Кричала:

— О ні! Тільки не це! О, це ти… ти… примушуєш мене тягти цей віз!..

Вона задихалася, немов і справді тягла невидимого воза, плакала, стогнала, щось кричала. Більше, як півгодини, йшла вгору по схилу, з страшними зусиллями тягнучи воза.

А хтось немилосердно бив її, бо вона стогнала:

— Ох, мені боляче! Ти хоч не бшй мене, я сама йтиму… Тільки не бий, благаю тебе… Я робитиму все, що ти захочеш, тільки не бий!..

Згодом її тривожне збудження потроху вщухло, і вона аж до ранку тихо марила. А тоді задрімала і зрештою заснула. Коли прокинулась десь о другій годині дня, у неї ще була гарячка, але свідомість повернулась.

Одначе цілий день голова була важка, думки плутались. Не зразу знаходились потрібні слова, і вона страшенно стомлювалась, відшукуючи їх в пам’яті.

Але, відпочивши за ніч, Христіана остаточно прийшла до тями.

А проте відчувала, що стала іншою, немов ця криза змінила їй душу. Вона менше страждала й більше думала. Страшні недавні події наче відійшли в далеке минуле, і вона бачила їх так ясно, як ніколи раніше. Світло, що сповнює деякі душі в годину страждань, раптом засяяло перед нею, і вона зовсім по-новому побачила життя, людей, речі, весь світ.

І тоді ще гостріше, ніж того вечора, коли вона повернулась з Тазенатського озера, Христіана усвідомила, яка вона самотня. Зрозуміла, що люди тільки проходять поруч у житті, але ніщо не може з’єднати по-справжньому нероздільно дві істоти. Той, кому вона безмежно вірила, зрадив її, і ця зрада відкрила їй, що й інші, всі інші люди будуть для неї тільки байдужими супутниками в цій подорожі, короткій чи довгій, сумній чи веселій, залежно від того, що принесуть прийдешні, невідомі дні. Зрозуміла, що навіть у його обіймах, навіть тоді, коли їй здавалося, що вона злилася з ним, увійшла в нього, коли бачилося, що в них одне тіло і душа, — навіть у ті хвилини вони тільки трохи наблизились одне до одного, доторкнулись тими непроникними оболонками, в які таємнича природа замкнула людей. — Ясно побачила, що ніхто ніколи не міг і не може зламати невидиму перепону, що відокремлює в житті людей одне від одного, як ті зорі на небі.

Вона збагнула всю марність невпинних, споконвічних зусиль, невтомних людських намагань розірвати оболонку, в якій б’ється душа, завжди замкнена, завжди самотня, — зусиль рук, уст, очей, тремтливого голого тіла, зусиль кохання, сповненого поцілунками, кохання тільки для того, щоб дати життя новій, такій же самотній істоті.

Тоді її охопило нездоланне бажання побачити свою дочку. Попросила, щоб її принесли й роздягли, бо досі вона бачила тільки її личко.

Годувальниця розповила немовля і показала матері крихітне тільце новонародженої; дитина безпорадно ворушила ручками й ніжками. Христіана дивилась на ці мимовільні рухи, з яких починається життя людини, і боязко доторкнулась до маляти тремтячою рукою, а далі губи її самі потяглися до нього, і вона почала цілувати животик, груди, ніжки, пальці; потім її пильний погляд застиг на цій маленькій істоті, й вона поринула у дивні думки.

Двоє зустрілися, покохали одне одного, і від їхнього злиття в прекрасному пориві пристрасті народилась оця нова істота, в якій з’єднались і ожили ті, хто дав їй життя; в ній є щось і від нього, й від неї, і ще щось невідоме, відмінне від них. Обоє вони повторяться в цій істоті — в будові її тіла, складі розуму, рисах обличчя, нахилах, смаках, пристрастях, навіть у звуках голосу, в ході,— і все ж у ній буде й щось інше, нове.

Вони розлучилися тепер назавжди! Ніколи вже їхні погляди не зіллються в любовному пориві, що робить безсмертним людський рід.

І, пригортаючи дитину до серця, Христіана прошепотіла:

— Прощай! Прощай!

Це «прощай» вона шепотіла на вухо своїй доньці, але то було прощання з тим, кого вона любила, мужнє й розпачливе прощання гордої душі, прощання жінки, яка ще довго, може, все життя, страждатиме, проте знайде в собі силу приховати від усіх свої сльози.

— Ага! Ага! — крикнув Вільям, прочиняючи двері.— Попалась? Віддай мені дочку!

Підбігши до ліжка, він схопив дитину, яку вже навчився добре тримати, і підняв над головою, приказуючи:

— Добридень, панно Андермат… добридень, панно Андермат…

Христіана думала; «Це мій чоловік», — і здивовано дивилась на нього, ніби вперше побачила. Закон назавжди з’єднав Гі з цим чоловіком, зробив його власністю! І цей чоловік згідно з людською мораллю, вимогами релігії і суспільства повинен завжди бути її половиною. Навіть більше — її паном, паном над її днями й ночами, над її серцем і тілом! їй навіть стало смішно, — таким чудним це видалося зараз, бо між нею і ним ніколи не було й не буде ніякого зв’язку з тих, що так швидко рвуться, але бачаться вічними, невимовно солодкими, майже божественними.

Вона навіть не відчувала ніяких докорів совісті, що обдурила його, зрадила. Думала здивовано, чому це? Чому?.. Певно, тому, що вони надто різні, надто далекі одне одному, надто відмінної породи. Усе в ній було незрозуміле для нього, все в ньому — для неї. А проте чоловік він був добрий, відданий, уважний.

Та, мабуть, тільки люди одного морального складу можуть поєднатися нерозривним священним зв’язком добровільного обов’язку.

Дитину знову сповили. Андермат сів біля ліжка.

— Слухай, люба, — сказав він, — я вже просто боюся говорити з тобою про когось після того, як ти прогнала доктора Блека. Але все-таки зроби мені таку ласку — прийми доктора Бонфія.

Христіана засміялась — уперше, кволим, байдужим сміхом, що не звеселяв душу.

— Доктор Бонфій? — перепитала. — Диво дивне! То ви помирились?

— Авжеж. Слухай, я скажу тобі зараз під великим секретом важливу новину. Я купив старий курорт. Тепер тут усе моє! Ну, яка перемога? Бідолашний доктор Бонфій дізнався про це, звичайно, раніш за всіх. І вдався до хитрощів: щодня почав навідуватись сюди, питав про твоє здоров’я і залишав у швейцара свою картку з висловленням співчуття. Я відповів на його загравання візитом, і ми тепер у чудових стосунках.

— Хай прийде, — мовила Христіана, — якщо схоче. Я буду рада його бачити.

— Гаразд, дякую тобі! Завтра ж приведу його. Ясна річ, і Поль завжди передає тобі тисячу привітань і все розпитує про малу. Йому дуже хочеться побачити її.

Незважаючи на всі свої рішення, серце їй занило. А проте вона сказала:

— Подякуй йому від мене.

Андермат озвався знову:

— Він усе турбувався, чи сказали тобі про його одруження. Я відповів, що ти вже знаєш, і він кілька разів питав, якої ти про це думки?

Христіана напружила всю свою волю і тихо відповіла:

— Скажи, що я цілком його схвалюю.

Вільям з жорстокою впертістю провадив далі:

— І ще йому дуже кортить знати, як ти назвеш дочку. Я сказав, що ми ще не вирішили — Маргаритою чи Же-нев’євою.

— Я передумала, — сказала вона. — Хочу назвати її Ар-летою.

Колись, у перші дні вагітності, вони з Полем говорили про те, яке ім’я дати майбутній дитині; дочку збирались назвати Маргаритою або Женев’євою, але тепер Христіана і чути не хотіла цих імен.

Вільям повторив за нею:

— Арлета, Арлета… Це дуже мило… маєш слушність. А мені хотілося б назвати її, як і тебе, — Христіаною. Люблю це ім’я — Христіана!

Вона глибоко зітхнула:

— О ні. Воно чимось нагадує розп’яття і віщує великі страждання.

Андермат почервонів — таке порівняння не спадало йому на думку; він підвівся і сказав:

— Зрештою, Арлета — гарне ім’я. До побачення, люба!

Як тільки він піщов, Христіана гукнула годувальницю

і веліла, щоб колиску поставили тепер коло її ліжка.

Коли легку колиску, схожу на човника-гойдалку, з білою, як вітрило, завіскою на зігнутому мідному пруті, поставили біля її ліжка, Христіана простягла руку до дитини, що спала в ній, і прошепотіла:

— Люлі-люлі, моя маленька. Ніхто ніколи не любитиме тебе так, як я.

Наступні дні вона провела в спокійному смутку, багато думала, загартовуючи собі душу й серце, щоб за кілька тижнів мужньо повернутися до життя. Найголовнішим заняттям її тепер було дивитись на свою дочку: вона сподівалася побачити перший проблиск свідомості в її погляді, але бачила тільки дві круглі голубі ямки, що незмінно поверталися до великого ясного вікна.

І відчувала глибоку тугу, думаючи про те, що ці сонні ще очі дивитимуться на світ так же, як і вона, — крізь оманливий серпанок мрій, що п’янять щастям і довірливою радістю жіночу душу. Ці очі любитимуть усе, що любила й вона, — чудові ясні дні, квіти, ліси і, на своє лихо, людей. Певно ж, когось полюблять. Полюблять чоловіка. Носитимуть у собі його знайомий, любий образ, бачитимуть його, коли він буде далеко, палатимуть, коли його зустрінуть… А потім… а потім… вони навчаться плакати! По цих щічках тектимуть сльози, страшні пекучі сльози! І від жахливої муки зрадженої любові ці нині ще тьмаві, невиразні очі, які будуть тоді синіми, стануть невпізнанні, зблякнуть від розпачу й туги.

І вона безтямно цілувала дитину, приказуючи:

— Не люби, моя донечко, нікого, крім мене!

Нарешті одного дня професор Ма-Русель, що навідувався до неї щоранку, заявив:

— Ну що ж, добродійко, сьогодні ви вже можете ненадовго встати.

Коли лікар пішов, Андермат сказав дружині:

— Дуже шкода, що ти ще не зовсім одужала, бо сьогодні у нас відбудеться дуже цікавий для нашої установи дослід. Своєю автоматичною гімнастикою доктор Латон зробив із старим Кловісом справжнє чудо. Уяви собі, що цей бродяга тепер ходить майже так, як і всі люди! До того ж, з кожним сеансом почуває себе краще.

На догоду чоловікові вона спитала:

— І ви хочете влаштувати прилюдний сеанс?

— І так, і ні. Ми проведемо сеанс тільки для лікарів і кількох наших друзів.

— О котрій годині?

— О третій.

— Пан Бретіньї теж там буде?

— Авжеж. Обіцяв прийти. Все правління буде. З медичного погляду це дуже цікаво.

— Знаєш, — сказала вона, — я саме в цей час встану, попроси, щоб пан Бретіньї провідав мене. Поки ви провадитиме дослід, він за компанію побуде зі мною.

— Гаразд, люба.

— Ти не забудеш?

— Ні, ні, не турбуйся.

І Андермат пішов збирати публіку.

Після того, як Оріолі піддурили його з видужуванням паралітика, він тепер і собі дурив хворих, дуже легковірних, коли йдеться про лікування, і говорив про чудесне зцілення так часто, палко й переконано, що йому й самому вже важко було розібратися, вірить він у це чи ні.

Десь на третю годину всі, кого йому пощастило залучити, зібрались коло дверей лікарні, чекаючи Кловіса. Старий прийшов, спираючись на два ціпки, все ще тягнучи ноги й чемно кланяючись праворуч і ліворуч.

За ним йшов Оріоль із сином та дочками. Поль і Гонтран супроводили своїх наречених.

У великій залі, де містилося всяке гімнастичне знаряддя, стояв доктор Латон, розмовляючи з Андерматом і доктором Онора.

Радісна усмішка майнула на його поголеному обличчі, коли він побачив дядька Кловіса.

— Ну як? — спитав він. — Як ми себе сьогодні почуваємо?

— О, гаражд, гаражд!

Появилися Петрюс Мартель і Сен-Ландрі. їм теж хотілося подивитись. Перший вірив, другий сумнівався. За ними,

на превеликий подив усіх, увійшов доктор Бонфій, вклонився своєму суперникові й потиснув руку Андерматові. Останнім прийшов доктор Блек.

— Вельмишановні панове й панни, — мовив доктор Латон, уклоняючись Луїзі та Шарлотті Оріоль, — зараз ви побачите надзвичайно цікаву річ. Насамперед до початку сеансу прошу звернути увагу, що цей чолов’яга хоч і ходить, але дуже кепсько. Чи можете ви ходити без палиць, дядьку Кловіс?

— Ох, ні, пане!

— Гаразд, починаємо.

Старого посадовили в крісло, прив’язали йому ноги до рухомих підставок, і головний лікар скомандував: «Починай потихеньку!»

Дебелий служник з закачаними рукавами почав крутити ручку.

І тоді всі побачили, як права нога бродяги зігнулась у коліні, випросталася, знову зігнулась, знову витяглась, потім почала рухатись і ліва, й дядько Кловіс, раптом розвеселившись, засміявся і, трусячи довгою сивою бородою, заходився хитати головою в такт рухові своїх ніг.

Четверо лікарів і Андермат нахилилися над ним, з поважністю віщунів стежачи за його ногами, а Колос тим часом хитро переморгувався з батьком.

Двері лишили відчиненими, й до зали весь час надходили курортники — із тих, що вірили, й цікаві скептики — тиснулися, щоб краще було видно.

— Швидше, — скомандував доктор Латон.

Служник закрутив дужче. Ноги старого пустилися бігти, а сам він почав реготати на весь рот, як дитина від лоскоту, і, захлинаючись, весело крутячи головою, викрикував:

— От шиковно! От шиковно! — мабуть, перейнявши це слово у когось із приїжджих.

Колос і собі зареготав і, тупаючи ногою та ляпаючи руками в боки, викрикував:

— Ну й чортів Кловіш!.. Ох, чортів Кловіш!..

— Досить! — велів лікар.

Бродягу відв’язали, і лікарі відійшли набік, щоб обговорити наслідки досліду.

І тоді Кловіс на очах у всіх сам встав із крісла й пішов по кімнаті. Правда, йшов він дрібними кроками, зігнувшись, корчачись від натуги, але все-таки йшов без ціпків!

Доктор Бонфій озвався перший:

— Випадок справді винятковий.

Доктор Блек висловився ще більш захоплено. Тільки доктор Онора не сказав нічого.

Гонтран шепнув Полю:

— Нічого не розумію! Ти тільки поглянь на них! Що вони — дурні чи послушно догідливі?

Коли це почав говорити Андермат. Він розповів про весь хід лікування старого з самого початку, про повороти хвороби і, нарешті, про одужання, цілковите і остаточне. І весело додав:

— І якщо навіть наш хворий узимку почуватиме себе гірше, то ми щоліта будемо підліковувати його.

Потім він виголосив урочисту, пишну промову, в якій вихваляв води Монт-Оріоля і всі їхні властивості.

— Я сам, — казав він, — на власному досвіді і на досвіді найдорожчої для мене людини переконався у благотворно-, му впливі цих вод. Мій рід тепер не згасне, і цим я зобов’язаний Монт-Оріолю!

І тут раптом згадав, що обіцяв дружині послати до неї Поля Бретіньї. Йому стало ніяково, що забув, бо Андермат був дуже уважний чоловік. Він озирнувся навколо і, побачивши Поля, підійшов до нього:

— Любий друже, я зовсім забув вам сказати: на вас чекає зараз Христіана.

Бретіньї пробурмотів:

— На мене?.. Зараз?..

— Так, вона сьогодні встала і хоче побачити найперше вас, ідіть же мерщій до неї і передайте їй, що я прощу пробачення.

Поль пішов до готелю; його серце завмирало від хвилювання.

По дорозі він зустрів маркіза де Равенеля, і той сказав йому:

— Дочка моя вже встала й дивується, чому ви до неї не навідуєтесь.

На сходах Поль зупинився, міркуючи, що сказати Хрис-тіані. Як вона його зустріне? Чи буде сама? Що відповісти, коли вона заговорить про його одруження?

Відколи в неї народилась дитина, він не міг думати про неї без болісного хвилювання, червонів і блід, намагаючись уявити першу зустріч з нею. З глибокою тривогою думав і про невідому йому дитину, батьком якої він був, — його мучило бажання побачити свою дочку й було страшно. Він відчував, що загруз у тому моральному бруді, який на все

життя запллмовує сумління чоловіка. Але найдужче він боявся погляду жінки, яку кохав так сильно і так недовго.

Чи не зустріне вона його докорами, слізьми, зневагою? Чи не задля того кличе його, щоб тільки прогнати?

І як йому самому триматися? Смиренно, розпачливо, благально чи байдуже? Пояснювати їй щось чи слухати мовчки? Сісти чи стояти?

А коли вона покаже дитину, що робити? Що сказати? Яке почуття годиться йому виявити?

Біля дверей він знову спинився, а тоді потягнувся до дзвінка, і помітив, що його рука тремтить.

Проте він натиснув пальцем кнопку з слонової кості й почув, як усередині задзвонив електричний дзвінок.

Служниця відчинила двері і впустила його. З дверей вітальні він побачив у глибині другої кімнати Христіану, яка лежала на шезлонгу й дивилася на нього.

Ці дві кімнати, які він мав пройти, видалися йому нескінченними. В нього підломлювались ноги, він боявся зачепитися за крісла та стільці і не наважувався дивитись під ноги, щоб не опустити очей перед нею. Вона не ворухнулася, мовчки чекала, поки він підійде. Права рука її лежала на сукні, а лівою вона сперлась на колиску з опущеною завісою.

Він спинився за три кроки від неї, не знаючи, що робити далі. Покоївка зачинила за ним двері. Вони лишились самі.

І тоді йому захотілося впасти перед нею навколішки й просити прощення. Але вона поволі підняла і подала йому руку.

— Добрий день, — стримано сказала.

Він не насмілився потиснути їй руку і, низько схиливши голову, ледь торкнувся губами її пальців.

— Сідайте, — мовила вона.

Він сів на низенький стілець біля її ніг.

Він почував, що треба щось сказати, але не знаходив ні слів, ні думок, і навіть подивитись на неї не наважувався. Нарешті озвався, затинаючись:

— Ваш чоловік забув мені сказати, що ви чекаєте на мене, а то б я прийшов раніше.

Вона відповіла:

— О, це байдуже! Все одно ми мали зустрітися… Трохи раніше… трохи пізніше…

І замовкла. Тому він швидко запитав:

— Сподіваюсь, ви вже добре почуваєте себе?

— Дякую. Досить добре, як тільки можливо після таких переживань.

Вона була дуже бліда, худа, але краща, ніж до пологів. Особливо змінились її очі,— такої глибини в її погляді він досі не бачив. Вони ніби потемніли, не такі ясні, не такі прозорі, синіші. А руки були мертвотно-білі, мов у покійниці.

Вона заговорила знову:

— Тяжкі години довелося пережити. Та коли стількяі вистраждаєш, то відчуваєш у собі силу вже до кінця днів.

Глибоко схвильований, він прошепотів:

— Так, це жахливі випробування.

Вона повторила, як луна:

— Жахливі.

Вже кілька секунд у колисці чути було легеньке шарудіння, тихий шелест, який буває, коли прокидається дитина. Бретіньї не зводив очей з колиски, в ньому зростав болісний неспокій від пекучого бажання побачити маленьку істоту, Що жила там.

І раптом він помітив, що завіса колиски зашпилена згори донизу золотими шпильками, які Христіана звичайно носила на своєму корсажі. Колись він часто бавився, витягаючи і знову вколюючи біля плечей коханої ці тонкі дротики з голівками у формі півмісяця. Поль зрозумів її думку, і серце йому боляче стислося перед цією перепоною з золотих шпильок, що назавжди відділяла його від дитини.

Тоненький голосок, кволе ремство почулося з тієї білої в’язниці. Христіана погойдала колиску і трохи різко мовила:

— Даруйте, що приділяю вам так мало часу, але я маю зайнятися дочкою.

Він підвівся, знову поцілував її в руку, а коли виходив, вона сказала:

— Зичу вам щастя.

Антіб, вілла Мютерс, 1886.

Зміст

В. Пащенко Гі де Мопассан (1850–1893)

5

ЖИТТЯ Переклад Бориса Козловського

17

ЛЮБИЙ ДРУГ

Переклад Валер’яна Підмогильного за редакцією Ірини Сидоренко

209

МОНТ-ОРІОЛЬ

Переклад Валер’яна Підмогильного за редакцією Олексія Федосенка

Мопассан Ги де Сочинения в двух томах

Том І

Жизнь. Милый друг. Монт-Ориоль

Романи

Перевод с французского

Киев, издатсльство художсственной литературы Днипро»

(На укравнском язике)

Художник ТІ. В. Кузь Художній редактор О. Д. Назаренко Технічні редактори П. Д. Цуркан, І М Драгончук Коректор Н І Забаштанська

Здано до складання 30.08.89.

Підписано до друку 15.12.89.

Формат 84ХЮ8'/з2. Папір друкарський № 2. Гарнітура Бодоні.

Друк високий. Умови, друк. арк. 36,96. Умови, фарбовідб. 37,59. Обл. — вид. арк. 42,934. Тираж 100 000 пр. Зам. 9—268. Ціна 3 крб. 60 к.

Видавництв* художньої літератури «Дніпро*. 252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.

З фотоформ Головного підприємства на Київській книжковій фабриці.

252054, Київ, вул. Воровського, 24.

Мопассан, Гі де

М78 Твори: В 2 г. — К.: Дніпро, 1990,—Т. 1: Життя; Любий друг; Монт-Оріоль: Романи; Пер. з фр. / Пе редм. В. І. ГІащенка. — 699 с.

I8ВN 5-308-00739-Х(т. 1)

I5ВN 5-308-00741-1

До першого тому двотомника творів видатного французького письменника (1850–1893) ввійшли широковідомі романи «Життя», «Любий друг» і «Монт-Оріоль».

4703010100-198

М-198.90

ББК 84.4Фр

М 205(04)—90

Видавництво художньої літератури «Дніпро»

НОВІ ВИДАННЯ

Твори письменників світу

в перекладі українською мовою

Гу Хуа

лотосяни

Роман

(З китайської)

Гу Хуа — представник нового покоління китайських письменників, які розвивають реалістичні традиції в дусі кращих творів Лао Ше, Джао Шулі. Його роман «Лотосяни» увійшов у китайську літературу як соціально гострий, колоритний твір про китайське село. На тлі драматичних подій життя головної героїні автор відтворює атмосферу духовного гніту та демагогії періоду «культурної революції».

Шеваль Май. Вале Пер ГІРКИЙ СМІХ. НЕГІДНИК ІЗ СЕФЛЕ

Романи

(Зі шведської)

Обидва романи відомих шведських письменників Май Шеваль та Пера Вале належать до жанру соціального детективу, засновником якого був у Швеції Пер Вале. У романі «Гіркий сміх» автори показують, як легко в буржуазному суспільстві під маскою високої моральності може сховатися найнебезпеч-ніший злочинець. У «Негідникові із Сефле» за детективною фабулою проступає правдива картина звичаїв і методів роботи шведської поліції.

Примітки

1

Ленін В. Т. Повне зібр. творів. — Т. 25.— С. 7–8.

(обратно)

2

Так звуться в Нормандії тополі.

(обратно)

3

Доба філософів (Вольтера, Руссо, Дідро, Монтеск’є та ін.) — XVIII століття у Франції.

(обратно)

4

Епізодична дійова особа в «Дон Кіхоті» Сервантеса — багатий селянин Камачо (у французьких перекладах — Ганаш).

(обратно)

5

«Роздуми» Ламартіна (1790–1869), що вийшли в світ 1820 р. Це перший яскравий вияв французького романтизму.

(обратно)

6

Massacre — убивстао (фр.).

(обратно)

7

Пуле — курча.

(обратно)

8

Як лев рикаючий, блукає він, шукаючи, кого б пожерти (лат.).

(обратно)

10

Альфа — рослина, з якої в Африці вироблять паперову масу.

(обратно)

11

Ф е р в а к — французький журналіст 70–80 рр., співробітник газети «Фігаро», талановитий репортер, висвітлював життя паризького суспільства

(обратно)

12

Сен-Потен — (буквально, з фр.) святий пліткар.

(обратно)

13

Бажен — французький маршал. Капітулював у 1871 р. в Метуї. Французький уряд засудив його до страти. Йому вдалося втекти до Іспанії.

(обратно)

14

Вірую (лат)

(обратно)

15

Вірую в Бога всемогутнього, Матір Божу пречисту (лат.).

(обратно)

16

Ф о р е с т ь є— лісник.

(обратно)

17

Замість «écuyer» — «есквайр», тут: одне із нижчих дворянських звань.

(обратно)

18

Дідона — у грецькій міфології сестра Пігмаліона. За Вергіліем, її коханий — Еней — покинув її, і вона закололася кинджалом.

(обратно)

19

Мішле Жюль — французький історик XIX ст.

(обратно)

20

Вірш «Гімн красі». Переклад М. Рильського.

(обратно)

21

Карточна гра

(обратно)

22

Mont-Oriol — гора Оріоля (фр)

(обратно)

23

Мон-Дор — відомий французький курорт з джерелами мінеральних вод

(обратно)

24

На власні очі (лат.)

(обратно)

Оглавление

Гі де Мопассан ТВОРИ В ДВОХ ТОМАХ

Гі де Мопассан (1850–1893)

Життя

  І

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

Любий друг

  Частина перша

    I

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

  Частина друга

    I

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

Монт-Оріоль

  Частина перша

    I

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

  Частина друга

    I

    II

    III

    IV

    V

    VI

*** Примечания ***