Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.) [Тарас Вінцковський] (fb2) читать онлайн

- Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.) (а.с. Чорноморська минувшина -5) 4.69 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Тарас Вінцковський - Євген Джумига - Анатолій Мисечко

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)

Передмова

Яка краса — відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь під попелом руїни
І дзвін по мертвому гудів.
Коли відкільсь взялася міць шалена,
Як буря, все живе схопила, пройняла
І ось — дивись: в руках замаяли знамена
І гимн побід співа невільна сторона!
О.Олесь про революцію 1917–1920 рр.
Тема українського козацтва, яке тривалий час уособлювало собою національне військо, в світовій історіографії переживала складні часи. Ще в дореволюційній історичній науці роль козацтва в житті Російської імперії розцінювалась по-різному.

В основному козацтво XVII–XVIII ст. оцінювалось негативно, коли брало активну участь у боротьбі проти самодержавства і кріпацтва. Роль козацтва XIX — початку XX ст. здебільшого розцінювалась позитивно, коли різні козацькі війська стали на службу царизму і за певні привілеї стояло на сторожі самодержавства.

Що ж стосується оцінки козацтва і національних військових утворень в 1917 році й у подальші роки, то радянська історіографія посилаючись на марксистсько-ленінську методологію огульно засуджувала його роль і значення в історії.

Маститі радянські історики з Києва, Москви чи з Одеси вкрай негативно оцінювали відроджене у 1917 році вільне козацтво. Це стосується й Одеси, у якій, поряд з іншими регіонами України було відроджене козацтво в квітні 1917 року. З поміж інших воєнізованих частин, що почали з’являтися в межах Одеської військової округи, особливе місце посідали гайдамаки, роль яких в подіях 1917–1918 рр. мала неабияке значення для подальшої трансформації владних структур. Одеських гайдамаків і козаків зусібіч звинувачували у погромах, бешкетах та грабунках у місті та поза її межами, прирівнюючи до звичайних кримінально-злочинних формувань.

Лише після розпаду СРСР, як в Україні, так і в Одесі, з’явилася ціла низка молодих дослідників, що грунтовно вивчали проблему. Вони всебічно з’ясовували роль українських військово-організаційних інституцій, гайдамацьких куренів, козацтва не лише в далекому минулому, але й у нові часи їх відродження у 1917 р. Хоча паралельно із вивченням козацтва здійснювалося наукове дослідження українських військ періоду визвольних змагань 1917–1923 рр., та в роки II-ї Світової війни, ця сторінка вітчизняної минувшини ще залишається мало досліджуваною. В тому числі на Одещині. Свідченням цьому є чудове і ґрунтовне видання «Історія українського козацтва» у 2-х томах, що побачило світ у 2006–2007 рр., де відсутня навіть згадка про одеське козацтво.

Про відродження козацтва на півдні України, створення нових військових підрозділів вже є низка наукових досліджень вітчизняних вчених й краєзнавців. Це праці Людмили Гарчевої, Тараса Вінцковського, Олександра Шишка, Анатолія Мисечка, Олеся Янчука та інших. Вони розкидані як у наукових збірниках, так і в газетних публікаціях. Слід окремо згадати й львівського історика Віктора Голубка, київського Ярослава Тинченка, які ґрунтовно досліджують формування збройних сил УНР, особовий склад українського офіцерства тощо. Дотично торкаючись й одеської тематики.

Тому назріла негайна потреба видати одним виданням історію відродження українських мілітарних структур в Одесі у добу Центральної Ради. Книга написана на широкому джерельному матеріалі та з використанням наукових розвідок і публікацій, як радянського періоду, так і за останній час. Сподіваємось, що вона стане у пригоді вчителям й науковцям, студентам і школярам, та всім, хто цікавиться історією України та Одеси.

Розділ 1. Популяризація козацтва в Одесі у ХІХ — на початку ХХ століття

1.1. Козацькі хрести як відображення українських традицій в Одесі

Українці на території сучасної Одеси проживали сотні років, з часу її заснування. Ще в козацькі часи з XVII–XVIII ст. тут існувала територія під назвою «Ханська Україна». Козаками та переселенцями із Поділля на території сучасної Одеси та області було засновано десятки сіл та сотні хуторів, паланок, зимівників та слобод. Козаки жили тоді вже із сім`ями та родинами. Мали свої поля, сади, городи, виноградники. Свідченням їх перебування в Одесі та навколишніх селах є численні кладовища, так звані «козацькі могили» або «козацькі хрести»[1]. Після зруйнування Запорозької січі на території Одеси та її околиць оселилося багато запорозьких козаків, свідченням їх перебуванням в Одесі є козацькі хрести. В 1991 р. нащадки перших одеських козаків відновили козацький хрест на Першому християнському цвинтарі, саме там де були козацькі хрести ще до зруйнування кладовища, в післявоєнний період, встановили дубовий хрест і насипали козацьку могилу, яка існує і до сьогодні.

Це є прямим свідченням того, що нащадки одеських козаків гідно вшанували пам’ять своїх предків відновивши могили з мальтійськими (козацькими) хрестами. Козаки також захищали, на початку 90-х років ХХ ст. великий козацький цвинтар на Шкодовій горі, тому що там хотіли побудувати гаражі для автомобілів використовуючи хрести як будівельний матеріал, відбувалися навіть сутички та численні судові процеси.

Отже козаки в Одесі (Хаджибеї) були завжди, вони не одноразово брали фортецю і її передмістя. Селилися тут засновуючи хутори, які тепер увійшли в межі міста (Нерубайське, Усатове, Молдаванка, Слобідка). Тому Одеса — є козацьким містом, ще з турецько-татарських часів. Німими свідками чого є козацькі хрести в Одесі і навколо неї, про що писав Роман Шувалов, та численні дослідники з Одеси[2].

Багато мешканців Одеси були козацького походження, це рибалки, каменотеси, які видобували каміння в катакомбах для будівництва міста, вони були і чиновниками в різних установах, які зберігали своє козацьке коріння та, навіть придумали назву нашому місту[3].

Після зруйнування Задунайської січі в 1828 р. було утворено Російським урядом Дунайське козацьке військо, яке складалося з двох полків: кінного та пішого, воно входило і до системи іррегулярних частин російської армії і виконувало поліцейські та прикордонні функції, Дунайське козацьке військо розташовувалося, як в Одесі так і поза її межами. Коли в Одесі спалахували епідемії чуми, або холери дунайські козаки виконували особливо важливі функції, утримуючи протичумні карантини (застави) в Одесі та її передмістях.

Під час оборони Одеси 10–11 квітня 1854 р. козаки разом із залогою міста вели обстріл англо-французької ескадри і брали участь у здобутті англійського фрегату «Тигр».

Ранком 30 квітня біля дачі Кортаці наскочив на мілину англійський фрегат. «Пароплав сів до високого берега, що його гармати не могли стріляти. Кілька пострілів нашої кінної батареї і сотні дунайських козаків примусили англійців зняти свій прапор», — пише сучасник цих подій Костянтин Скальковський, син відомого одеського історика А.О.Скальковського. Поки він з командиром 2-го Дунайського полку В.С.Тихановим їхав до Фонтану, козаки вже вели полонений екіпаж фрегату «Тигр».

Інший сучасник О.О.Чижевич у своїх спогадах так розповів про ці події: «Для прийняття полонених відправленні були на човнах козаки. Небувала справа! Козаки взяли в полон пароплав!». Дунайські козаки брали участь і в обстрілі англо-французької ескадри в травні 1854 року[4].

Не дивлячись на те, що козацьке військо було ліквідовано в 1868 р., козаків через Одесу переселяли на Далекий Схід аж до початку 20-го століття. Про це добре згадує львівський дослідник козацтва Тарас Коляндрук[5]. Одеські газети природно пам`ятали про козаків всупереч указам Катерини ІІ та її чиновникам, які навіть заборонили згадувати термін «козак». Так наприклад газета «Одесский Вестник» за 1871 р. сповіщала що, на пароплаві «Одеса» загинув колишній козак Новоросійського війська Костянтин Образенко у 26 років[6]. Це очевидно був один із козаків — переселенців на Далекий Схід.

Ще із перших десятиліть існування Одеси формується ціла когорта дослідників краю, зокрема історії козацтва. Вже в 1839 р. в Одесі створюється перше в Україні наукове товариство історії і старожитностей, яке видавало протягом 85-ти років своє наукове видання під назвою «Записки Одесского общества истории и древностей». На сторінках яких публікувалися численні розвідки та документи про історію українського козацтва, без якого новітня історія краю була б немислима. На шпальтах майже всіх 33-х томів, які видавалися з 1844 — по 1919 роки було опубліковано сотні праць про козацтво. Що сприяло популяризації «козачини» не лише в Одесі, але й в цілій Російській імперії. Ще більше для наукового дослідження історії козацтва зробив відомий одеський історик Аполлон Скальковський, який віднайшов під час археографічної експедиції архів останньої запорозької Нової січі, завдяки якому він видав цілу низку праць та документів про українське козацтво. Таким чином популяризації українського козацтва на півдні України і в Одесі, зокрема, бурхливо розвивалися дослідження українського козацтва що сприяло поширенню відомостей про нього серед населення міста. Ціла низка відомих одеських дослідників і науковців займалися в основному саме козацькою тематикою, що і зробило Одесу одним із центрів дослідження козацтва[7].

З відкриттям Новоросійського університету в Одесі у 1865 р. на історико-філологічному факультеті відразу ж козацька тематика зайняла значне місце. Провідні професори університету П.К.Брун (1804–1880 рр.), Є.О.Загоровський (1885–1938 рр.), О.І.Маркевич (1847–1903 рр.) та інші, доклали чимало зусиль для дослідження історії козацтва на півдні України та в Одесі.

Особливо важливу роль популяризації козацтва для мешканців Одеси та цілого південноукраїнського регіону відігравала досить популярна газета на той час «Одесский Вестник», яка виходила в Одесі у 1829–1894 роках. На шпальтах цього часопису постійно друкувалися матеріали про історію, фольклор та господарську діяльність українського козацтва. І це не випадково, адже редакторами цієї газети були в основному нащадки козацьких родів серед яких провідне місце посідає О.Г.Тройницький (1807–1871 рр.), який закінчив Рішельєвській ліцей у місті. Також чимало зусиль до популяризації козацтва на шпальтах цієї газети доклали редактори П.Сокальський та П.Зелений.

Особливим етапом в розвитку дослідження козацтва в Одесі став VI археологічний з`їзд, який відбувся в 1884 р… На цьому з`їзді домінувала українська тематика зокрема про козацтво. Так наприклад, тоді ще молодий дослідник запорозького козацтва Д.Яворницький виступив із доповіддю на тему: «Дослідження про Січ». У виступі він часто вживав слово «Україна», хоча це було в умовах заборони на українську мову і вживання самих термінів «Україна», «Запорозька Січ» та інші. Він так говорив із захоплення про Запорозьку Січ: «Ось вона — Січ, звідкіля пішла слава по всій Україні, ім`я якої гриміло на сході і заході…»[8]. У наступному виступі на з`їзді Д.Яворницький виголосив доповідь: «Поїздка по Запоріжжю», у якій подав настільки цікаві і ретельні подробиці про всі січі за результатами 3-х річних розкопок і досліджень, що його доповідь зустріли належним чином — «оглушительными аплодисментами»[9].

Досить цікавою була доповідь професора Новоросійського університету О.І.Маркевича: «Одеса в народній поезії». У ній наведено багато народних пісень, записаних на Молдаванці та передмістях Одеси. У своїй емоційній та переконливій доповіді О.Маркевич дійшов логічних і важливих висновків: «Якщо місто Одеса по більшості свого населення має південно-руський характер, то і решта поселень Новоросії, окрім спеціальних іноземних, також руські. (тобто українські — А.М.). Цим і пояснюється малоросійський характер народної літератури Новоросії…» і далі, «… Було б небезпідставним вважати місцевим епосом запорозькі пісні, які склалися при умовах тісного поєднання Запоріжжя з рештою Малоросії, відбивають спільну їх історію та співають скрізь, де живуть малороси — від Кракова і до Кавказу»[10]. Слід зазначити, що доповідь Маркевича опублікували одеські газети, що сприяло поширенню інформації не лише про козацтво та український фольклор зібраний в Одесі та її околицях, але й сприяло впливу на національну свідомість одеситів.

Важливий вплив на розвиток козацької тематики в Одесі мала українська «Громада» з її багатолітнім керівником Леонідом Смоленським. Слід зауважити, що Л. Смоленський був професійним істориком, випускником університету Св. Володимира у Києві, прекрасним лектором та популяризатором козацької минувшини саме в Одесі. Він «часто у своїх лекціях перед гімназистами підкреслював, що його рідну Одесу заснували запорозькі козаки під назвою Хаджибей»[11]. Про популяризаторську діяльність козацької тематики одеською українською «Громадою» досить детально описав одеський історик О.Болдирєв[12].

1.2. М.Ф.Комаров як дослідник та популяризатор козаччини

Значних зусиль до вивчення і популяризації козацтва в Одесі доклав багатолітній керівник української «Громади» та «Просвіти» М.Ф.Комаров.

Одним із перших історичних досліджень М.Ф.Комарова була опублікована дума про «Саву Чалого» в «Екатеринославських губернских ведомостях» в 1865 році[13].

Працюючи деякий час вчителем у селі Гаврилівка Ізюмського повіту Харківської губернії та селі Неміщині Ново-Московського повіту Катеринославської губернії він збирав народний фольклор на історичну тематику. Ця перша спроба, тоді ще молодого науковця зацікавила Південно-Західний відділ Російського Імператорського географічного товариства у Києві.

Далі було кілька історичних досліджень про М.Костомарова і Т.Шевченка, але основна кількість досліджень була на фольклорну та літературну тематику, у якій домінувала козацька доба.

Одним із важливих доробків в історичних дослідженнях була розвідка про Антона Головатого видана у Львові у 1891 р. у кількох виданнях під назвою «Антін Головатий, запорозький депутат і кобзарь», підписана одним із його псевдонімів — М.Уманець. М.Комаров підкреслював, що А.Головатий був не лише добрим військовим, політиком та захисником прав козаків, але й те, що він сам грав добре на бандурі, мав добрий голос й складав пісні. Очевидно, зацікавленість М.Комарова козацьким фольклором і була в значній мірі визначальною в історичних дослідженнях автора.

Ще одним зацікавленням М.Комарова на фольклорно-історичну тематику була публікація в «Киевской Старине» у 1895 р. матеріалу під назвою «Запорожець Костянтин Віра». Ця легендарна історія зацікавила його тому, що до нього потрапив лист-скарга Констянтина Віри від покійного одеського книгопродавця В.І.Білого датований 5.04.1874 р. Костянтин Віра жив тоді під Одесою і помер на 105-му році життя. У віршованій формі писаний старовинним почерком ховалося прохання старого запорожця про надання йому матеріальної допомоги. Лист закінчувався підписом «Запорожець Костянтин Віра. Губернський секретар». Цікаво, що К.Віра ще на початку 1870 — х рр. заходив до М.Савича — колишнього діяча Кирило — Мефодіївського товариства, який тоді проживав в Одесі і, мав з ним довгі розмови. Очевидно, М.Савич збирався опублікувати деякі історичні матеріали про козацьку минувшину у Малоросійському збірнику, який так і не вийшов через його смерть в Одесі у 1892 р. тому, швидше за все М.Комаров і опублікував дещицю з того, що мало вийти[14].

На початку ХХ ст. Ст. — Петербурзьким видавництвом «Благочинного товариства для видання дешевих книг», яке було утворено в столиці Російської імперії українською громадою в 1898 р., головою якого був Данило Мордовець — відомий історик та письменник вийшло дві історичні праці М.Комарова.

Це перш за все розширене та доповнене перевидання про Антона Головатого[15]. Та надзвичайно важливою була книга про Богдана Хмельницького, видана там же у 1901 р..

У популярній та доступній формі М.Комаров подав майже всю історію України в книзі «Оповідання про Богдана Хмельницького». Саме постать Богдана Хмельницького, чи не єдину з українських гетьманів шанувала тоді царська влада і, звичайно, цензура могла пропустити це правдиво завуальоване українське видання. На основі фольклорного матеріалу, пісень і дум він давав досить відверту характеристику Б.Хмельницькому, пояснюючи сильні і слабкі сторони його діяльності. Особливо ті дії, де народ не знаючи реальної ситуації, всі провини покладав на гетьмана[16].

Для того, щоб цензура пропустила книжку до друку, він висловив приховану думку, що «декого лякало тільки, що в Московському Царстві було тоді кріпацтво, але народ мав надію, що Україна зостанеться з давніми своїми вільностями…»[17]. Він дотримувався тієї думки, що Б.Хмельницький звертаючись до Московського царя Олексія Михайловича благаючи його прийняти Україну під свою високу руку наполягав: «що коли Цар не оборонить Україну, то українцям доведеться шукати захисту у Турецького султана»[18].

Таким чином, М.Комаров підкреслював думку про те, що у Б.Хмельницького був історичний вибір. Він як справжній дослідник народного фольклору у своїй книзі постійно ілюструє історичні факти своїми висновками підтверджуючи їх уривками із народних пісень, прислів’їв та дум. Варто відзначити, що його книга ілюстрована малюнками українських художників.

В «Оповіданні про Антона Головатого» М.Комаров посилається на спомини Г.Квітки — Основ’яненка про нього. І це є надзвичайно цінне історичне джерело, оскільки А.Головатий товаришував з його батьком Федором Івановичем Квіткою, бував не один раз у них вдома на хуторі Основа (тепер м. Харків), і часто листувався з ним[19]. М.Комаров працював з історико-правовими документами, оскільки він подає конкретні пункти проекту А.Головатого до Російського уряду про реформування Запорозької Січі та цитує вислови російських високопосадовців, зокрема, Г.Потьомкіна[20].

Популяризуючи історію запорозьких козаків для простого народу він писав простою народною мовою ілюструючи народними піснями та думами, як і в інших своїх дослідженнях. Він навіть використав одну з пісень А.Головатого про гірку долю Чорноморського козацтва[21].

Книгу М.Комарова ілюстрував відомий не лише в Одесі, але й в Україні художник Амвросій Ждаха, котрий вдало і вміло змалював сцени життя А.Головатого та козацтва. Швидше за все, під враженням книги та усних оповідань М.Комарова.

Завдяки зусиллям одеситів у 1900 р. в Одесі побачив світ перевиданий перший історичний український роман П.Куліша «Чорна рада». Він був такий популярний, що миттєво розійшовся по всій Україні. Настала нагальна потреба перевидати його наступного року. Ілюстрації до видання створив видатний український графiк Амвросiй Ждаха — уроженець Очакова, член «Громади», а згодом i «Просвiти», викладач Одеського художнього iнституту (помер i похований в Одесi). Наприкiнц 2005 р. громадськість Одеси вiдзначила 150-лiтнiй ювiлей художника виставкою у краєзнавчому музеї[22].

Амвросій Ждаха також заслуговує на увагу як фахівець і популяризатор козацької минувшини. Його ілюстрації до українських книг, численні поштові листівки на сюжети козацької героїки розходилися з величезним успіхом по всій Україні.

Ці листівки доповнювалися текстами козацьких пісень з нотами. Вони виходили як у Києві, так і в Одесі, які сприяли збереженню і популяризації козацької пісні. Це були сюжети до таких пісень: «Ой, негаразд запорожці», «Засвистали козаченьки», «Стогне вітер вільний в полі», «Ой, не знав козак, ой, да не знав Супрун», «Ой, біді-біда чайці-небозі», «Ой, у полі могила», «Козак», «Ой, ішли наші славні запорожці»[23].

Варто зазначити, що, найбільш вагомим історичним доробком М.Комарова була книга, видана на гроші фонду ім. Л.А.Смоленського, який було створено в роки революції 1905–1907 рр. Одеською «Просвітою», почесним головою якої був М. Комаров.

А в своїй громадській роботі М.Комаров практично наслідував вже літнього і хворого Л.Смоленського, заступивши його на посаді голови одеської української громади.

У своїй книзі «Про Запорожські вольності» яка вийшла в Одесі українською мовою у 1907 р., завдяки послабленням царату по відношенню до української історії та культури й особливо мови, з перших сторінок дослідження М.Комаров зазначає потребу її виходу.

Він зауважує, що більшість наших істориків «розповідають про військовий устрій та про військові справи запорожців, а менше всього про їх побут та домашні розпорядки»[24], та підкреслює, що мало дійшло правових документів із Запоріжжя, тому, «в житті своєму вони правувалися тільки своїми з покон віку виробленими звичаями… Найменш від од усього ми маємо звісток про земельні розпорядки у запорожців»[25].

Тому він ставить собі за мету розкрити перш за все правовий та земельний і господарчий аспекти у житті Запоріжжя. Для цього М.Комаров широко використовує, в основному, відомості із праць А.Скальковського, Д.Яворницького та Д.Багалія.

М.Комаров, опираючись на вищеназваних фахівців та деякі документи, доводить, вступаючи у певну полеміку з ними, що запорожці дивилися на землю, як «на добро всенародне, котре належить цілому війську запорозькому і через се ніхто у їх не мав землі на праві особистої або приватної власності»[26].

Після наведення основних причин невдоволення царатом існування Січі автор описує її ліквідацію. Наслідки полягають в тому, що «Всі землі запорозькі, уряд одібрав від запорожців і став роздавати щедро московським панам…»[27]. Далі, посилаючись на Д.Багалія, автор документально доводить скільки і кому були даровані запорозькі вольності, які вони здобували, «своєю кровію поливали, своїми кістками городили»[28]. Всі документальні докази М.Комаров густо підтверджує народним фольклором.

А далі приходить до висновку, що: «Таким побутом пани не тільки опанували усю запорозьку землю, а ще й людей вільних стали повертати у кріпацьку неволю»[29].

І, найголовніше, що підкреслює М.Комаров це те, що царський уряд робив усе можливе, щоб винищити вільний дух Запоріжжя, як ще не так давно у степах, що не дурно звались вольностями, не зосталося і сліду славного Запорожжя[30].

У цій книзі М.Комаров показав себе не тільки добрим дослідником історії Запорізької Січі, але й правових, господарчих, земельних стосунків на вільних козацьких землях. Він виявився ще більшим популяризатором козацької соціальної справедливості на історичному прикладі українського народу, порівнюючи його з іншими вільними народами.

Наскільки популярними були історичні видання М.Комарова свідчать листи, надіслані до нього із різних куточків України та за її меж.

Ще від 10 жовтня 1903 р. у своєму листі з Києва В.Степаненко сповіщав, що книжка М.Комарова про А.Головатого «так йде в продажі — як і кожна найкраща книжка»[31].

Надходили книги історичного змісту М.Комарова також висланим до Сибіру та до різних міст України, зокрема, у Чернігів до Андрія Шелухина[32].

Популяризувала історичні розвідки М.Комарова й одеська преса та «Киевская старина»[33].

Його популяризаторська діяльність саме на історичну тему про козацтво була відбита в пресі по всій Україні. Про історичні праці М.Комарова писали ще й газети «Рада» (Київ), часопис «Рідний край» (Полтава — Київ), газети «Волынь» (Житомир), «Югъ» (Херсон), «Областные Въедомости» (Катеринодар — тепер Краснодар), «Полтавские Губернские Ведомости». Крім цього були публікації в Російській столичній пресі та Галицьких часописах в Австро — Угорщині[34].

Досить важливим внеском М.Комарова у популяризацію історії козацтва були і його переклади українською мовою, як наукових праць так і художніх творів на історичну, козацьку тематику. Так, наприклад, він переклав безсмертну повість М.Гоголя «Тарас Бульба», ще у 1910 р., яка була надрукована в одеській типографії Є.Фесенка, у якій часто друкувалися його книги.

Він був ще й фахівцем-консультантом, та організатором встановлення пам’ятника родоначальнику нової української літератури у Полтаві І.П.Котляревському та був одним із чільних порадників у встановленні пам’ятника до 100-річчя переселення Чорноморського козачого війська на Кубань на березі Керченської протоки на півострові Тамань у 1892 р.

Популяризації козацтва в Одесі сприяли й театральні трупи П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого та М.Кропивницького, які щороку з успіхом гастролювали в причорноморському місті. Вони гастролювали в Одесі впродовж кількох десятиліть. У них прекрасно грала відома актриса Марія Заньковецька. Серед репертуару українських класиків ставилися п’єси на козацьку тематику в яких вона грала лише в 1904 р.: «Мазепа», «Чорноморці» та інші[35].

Вiдновленню козацької iдеологї в Одесi та цiлому peгioнi сприяла довголiтня дiяльнiсть «Одеської української громади», Українського товариства «Просвiта» в Одесi, «Одеського українського клубу», товариства «Укpaїнcькa хата в Одесi» та цiлої низки iнших нацiональних партiй, органiзацiй, рiзноманiтних просвiтницьких установ міста.

Напружена багатолiтня робота Укpaїнcькoї iнтелiгенцiї дала свoї позитивнi результати. Все бiльше i бiльше людей які вiдвiдували найрiзноманiтнiшi заходи українських органiзацiй, де часто пiдiймалася тема героїчного минулого козацтва, усвідомлювала своє козацьке походження, приходила до висновків про ліквідацію самодержавства i будiвництва власного життя на козацьких, республiканських i демократичних засадах.

3 початком дiяльностi «Просвiти» в Одесi, яка органiзувала два українських вiча, по cутi це були першi українські мiтинги, на яких були присутнi тисячi одеситiв, i де просвiтяни Д.Сиревич i С.Шелухин говорили, насамперед, про козацьку волю українського народу. Головою мiтингу було обрано Івана Луценка — одного iз засновникiв Української «Просвiти» в Одесi та низки iнших нацiональних органiзацiй. Саме на цих, перших в цiлому кpaї, українських мiтингах вiдверто говорилося про вiдновлення aвтономії, про перерозподiл помiщицьких земель, про те, щоб українцi не давали своїх peкрутів для служби у вiйськах у Pociї i на її околицях, про загальну piвність.

Слiд зазначити, що у «Просвiтi» було прочитано значну кiлькiсть доповiдей та рефератiв, присвячених героїчним cтopiнкaм істоpiї українського козацтва: реферат «Про запорiзьких козакiв» та лекцiя «Звiдки взялися пiд Одесою села Яськи та Бiляївка. i чого люди звуться в них Турбаями», «Про повернення козакiв у крiпакiв». А також про ватажкiв козацтва С.Палiя, І.Мазепу та про кошового І.Cipкa в 1906 р.

У наступному poцi в товариствi була прочитана низка рефератiв про козацькi часи: «Козацтво перед Хмельниччиною» М.Комарова, «Байда, князь Вишневецький в Український словетностi», «Богдан Хмельницький — гетьман України» — Л.Ковальчука, «Б. Хмельницький» — К.Бондаренко та iн.

Козацька тематика, особливо героїзм козацьких вiйськових походiв, знаходили палкий вiдгук у значної частини населення Одеси, особливо її передмiсть, де ще живi були перекази старих запорожцiв про те, що цi землi колись належали їм — козакам, а цариця була люта, народ ставила нi в що i завела неволю в панiв. а землю, политу християнською кров'ю козацькою, роздала задурно cвоїм полюбовникам та панам великими маєтками».

В «Одеському Українському клубi» i в товариствi «Українська хата» в Одесi постiйно звучали виступи, концерти, спектаклi про славу українського козацтва, популяризуючи рiдну iсторiю. В товариствi «Українськa хата», за спогадами Ю.Липи, молодь Одеси вперше дiзналася про «Український легiон» Сiчових Стрiльцiв i за що він воює. Під час І Світової війни в Одесі опинилася велика кількість біженців з Галичини, які також посилювали інформацію про Січових Стрільців.

Таким чином, козацька тематика була близькою для мешканців Одеси, оскільки значна частина населення міста була козацького походження і багато хто себе вважав ще козаком завдяки діяльності українських культурно-освітніх товариств та широкої популяризації історії козацтва українськими діячами. Тому, невипадковим є той факт, що в Одесі після падіння царату навесні 1917 р. завдяки заходам Одеської Української Військової Ради (яка була створена завдяки діячам українських організацій у місті і, насамперед, завдяки товариству «Українська Хата») та одного із його керівників Івана Луценка, у приміщенні першої вищої початкової школи (вул. Старопортофранківська, 16) відбулися збори щодо створення військового товариства під назвою «Одеський Український Військовий Кіш», до якого увійшли і перші козацькі сотні сформовані в Одесі та її околицях.

Розділ 2. Утворення та діяльність українських військових структур в Одесі у період утвердження державної автономії (березень — листопад 1917 р.)

2.1. Передумови формування одеської української Військової Ради

Утворення Центральної Ради та поступове будівництво української держави стало поштовхом не тільки для активізації політичного, культурного життя, але з часом виявило необхідність функціонування українських військових установ. Особлива актуальність цього питання пояснюється і тим, що з початком Першої світової війни, російська держава мобілізувала на Україні велику частину здатного до військової служби чоловічого населення. Українські дослідники стверджують, що їх було не менше 4.000.000 чоловік[36]. На початку 1917 р. на Південно-Західному та частині Румунського фронтів і в тилових гарнізонах зосередилася значна кількість солдатів-українців. Зокрема, на Південно-Західному фронті українці становили третю, а на Румунському — четверту частину особового складу. На Чорноморському флоті українців було близько 65 %, у той час, як росіян — 28 % і менше 7 % належало представникам інших національностей[37]. Це сприяло швидшій консолідації української нації. Багатомільйонна маса, переважно колишніх селян, одягнених у солдатські однострої, краще відчували спільність інтересів. Відтак зростала національна самосвідомість народу.

Військовий український рух з самого початку виявляв себе як стихійна форма самоорганізації, нерідко саме за етнічною ознакою, народного загалу, одягнених у армійські однострої. Ця маса людей в численних постановах і резолюціях домагалася, щоб усі військові частини, які стояли на Україні, набиралися з українців, та щоб відділи, сформовані передусім з українців, з-за меж українських теренів негайно переводилися на рідну землю. Немало доклали зусиль для національного пробудження старшинські кадри, що складалися переважно з національно свідомих вчителів, студентів і кооператорів[38]. Приспана довголітньою неволею національна свідомість українців пробудилась після подій лютого — березня 1917 року і почала проявлятися в бажанні організувати свої структури самоуправління, в тому числі військові, які в подальшому виступили за створення українського війська.

Першою такою організацією став Український Військовий Клуб ім. гетьмана П.Полуботка, створений 29 березня[39] 1917 р. в Києві на військовій нараді солдатів і офіцерів Київського гарнізону з ініціативи відомого військово-політичного діяча поручника М.Міхновського. Цей клуб мав займатися пропагандистською роботою серед війська, а організувати національні військові частини повинен був Український Військовий Організаційний Комітет, створений в той самий час. До складу Комітету ввійшли полковники О.Глинський, Волошин, поручник М.Міхновський і хорунжий Павелко[40].

Українські військові організації утворюються з початком революції у різних частинах колишньої імперії, в тому числі і на півдні України. Передумовою чого була, окрім іншого, достатня кількість тилових резервних частин фронту та флоту. Навесні 1917 р. з 400 тис. солдат і офіцерів, що розташовувалися у тилу на українських землях, 50 тис. дислокувалися в Одесі. Це був найбільший показник з усіх міст України[41]. До слова, військові з перших днів революції демонстрували активну позицію, підтримуючи зміни у суспільстві. Цікаві, хоч і досить суперечливі в окремих місцях, спогади про стан справ з поміж українців-військових в Одесі у 1917 р. залишив Г.Гришко. Він відзначав, що на відміну від партійних осередків (УСДРП, УПСР), військові за чисельністю, характером праці й активністю проявляли себе більш рішуче[42]. На події в місті й український чинник у них одразу по створенню Тимчасового уряду Росії частково проливають світло ще одні мемуари, на цей раз відомого українського генерала, нащадка дунайських козаків, учасника Першої світової війни, у березні 1917 р. начальника ІІ одеської школи прапорщиків, тоді ще полковника Михайла Омеляновича-Павленка. Посилаючись на спогади свого підлеглого, юнака школи прапорщиків Василя Бибіка, він стверджує наступне: «3 березня… вперше відбулась в Одесі величава українська маніфестація організованого громадянства міста, разом з військом. Наші дві школи прапорщиків студентського складу також брали участь у цій маніфестації. В І школі мій старший річник мав чимало свідомих українців, які одвідували «Українську Хату» в Одесі (головою був знаний військовий лікар, полковник Луценко…). Отже в «Укр. Хаті» було декількома юнаками-студентами 2. березня… засновано спілку укр. юнаків у І школі. (ІІ школа мала тоді молодший річник, який в більшості складався з москалів). Головою спілки був син відомого українського письменника Коцюбинського, — тоді юнак, а нині дипломат-урядовець СССР. В ніч з 2. на 3. березня дами-члени «Укр. Хати» — наспіх, але старанно вишили чудовий український прапор для нашої юнацької укр. спілки, під яким ми й вийшли 3 березня на улиці Одеси. Першим прапороносцем був юнкер, нині інж. Сергій Колінський… Школи йшли під червоним прапором…, а українці під своїм жовто-блакитним прапором стали окремо…»[43]. Така розлога цитата якнайкраще демонструє настрої, що панували у тогочасної одеської української молоді, яка з радістю сприйняла можливість виявити свої національні почуття, ще у той час, коли Українська Центральна Рада створена не була.

Поміж шкільною адміністрацією не існувало єдиної думки щодо участі в маніфестації. Якщо М.Омелянович-Павленко вважав, що її забороняти не варто, бо можна втратити контроль за юнаками, які все одно вийдуть на вулиці міста, то начальник Одеського військового училища, армійський полковник Петро Васильєв не наважувався брати на себе таку ініціативу, тому закликав не поспішати й очікувати на вказівки згори від штабу Одеської військової округи. До речі, ад’ютантом П.Васильєва був штабс-капітан Іван Орлов, майбутній командувач 2-им Гайдамацьким куренем. Зрештою маніфестація, як ми знаємо, відбулася. На вулиці Канатній учасники заходу розташувалися таким чином: І школа під червоним прапором, далі українці — під жовто-блакитним і ІІ школа під червоним, за ними кулеметний батальйон, а позаду — артилерійська школа. Ліворуч, на коні з перев’язаною рукою, їхав найбільш популярний офіцер шкіл, георгієвський кавалер, полковник лейб-гвардії М.Омелянович-Павленко[44]. Отже, українська молодь виступила своєрідним каталізатором змін у національному русі регіону, який ще не встиг набути масового характеру.

До слова, згадування «Української Хати» не було випадковим. Одразу з початком революції ця відома в Одесі організація згуртувала навколо себе найпалкіших українських патріотів, здебільшого військових, в основному старшин, і, як писав М.Омелянович-Павленко, юнкерів з військових шкіл[45]. Отже стала плацдармом для подальшої організаційної роботи.

За таких обставин, створення 4 квітня одеської української Військової Ради (далі — ОУВР) мало виняткове значення. Адже вона незабаром направила постійно наростаючу стихійну енергію мас в русло організованої боротьби. Окрім цього, вона мала стати українським варіантом рад солдатських депутатів, що масово створювалися на хвилі демократизації. ОУВР була сформована на зібранні делегатів від усіх військових частин та окремих військових, які були зацікавлені в організації українців-військових[46]. Збори проходили в приміщенні Вищого початкового училища на вул. Старопортофранківській, 16. Пізніше адресою Військової Ради стала вулиця Херсонська, тепер Пастера, 52. Проте, як зазначає одеський дослідник О.Шишко, «створення ОУВР було започатковано ще 31 березня і продовжено 4 квітня, коли на зібраннях військових українців було об’єднано всі українські гуртки, які існували в окремих військових підрозділах»[47]. У ці дні присутні й вирішили утворити ОУВР, до складу якої мали увійти делегати від українців усіх частин Одеської військової округи та Чорноморського флоту. За словами історика, за виборну одиницю вирішили вважати роту, батарею, ескадрон, судно, команду. При цьому, згідно давнього запорізького звичаю офіцери і солдати мали обирати від себе депутатів спільно. На перші два зібрання було делеговано представників 45 військових частин. А також закликали інші частини якнайскоріше провести вибори своїх представників до ОУВР за принципом — по 2 делегати від кожної частини[48].

Самі учасники подій подають іншу дату початку розгортання українського військового руху. Так, зазначається, що ще 21 березня Український Керівничий Комітет скликав у місті перше військове віче. А через декілька днів відбулося перше зібрання військових-одеситів (за місцем розташування їхніх гарнізонів чи частин — Т.В.), на якому була обрана перша Військова Рада, що мала об’єднувати військових-українців Одеської округи, Румунського фронту і Чорноморського флоту[49]. Це був, так би мовити, прообраз створеної 4 квітня ОУВР.

Незабаром, 26 квітня[50], відбулись установчі збори військової організації регіону, де було проведено вибори керівного складу й прийнято назву, яка потім рідко зустрічалася — Одеський Український Військовий Кіш, районом діяльності якого визначено Одеську військову округу, Чорноморський флот і Румунський фронт. Кіш, як визначав прийнятий 31 травня статут, мав об’єднати усіх солдатів-українців й військових урядовців визначеної території, а згодом, не виключено, замінити зазначені російські військові одиниці на півдні України. Центральним керівним (виконавчим) органом залишалась одеська українська Військова Рада, яка складалася з делегатів й заступників делегатів окремих військових і флотських частин Одеського гарнізону й порту, а також від інших військових рад і комітетів Військового Коша та мала стати «головним осередком влади Коша», або ще по-іншому Центральною Кошовою радою[51]. Втім ці назви не прижилися. Надалі вживалося простіше визначення: одеська українська Військова Рада, або простіше — одеська рада чи українська рада.

Дозволялося входити до складу ОУВР та інших українських рад представникам політичних партій чи якихось невійськових організацій для координації зусиль в досягненні спільної державотворчої мети. Як завжди, головні рішення мали прийматися військовими регіональними з’їздами, які для одеської Військової Ради були обо’язковими для виконання. Рішення зібрань в іншому форматі, окрім загальноукраїнського, носили дорадчий характер. Основною формою фінансування Військового Коша були грошові внески членів організацій, які втім не мали зобов’язального характеру. А також різних організацій, доходи від розповсюдження друкованої продукції та інше[52].

Головою Ради й виконавчого комітету одноголосно було обрано знаного в Одесі громадського діяча, військового лікаря, полковника Івана Луценка[53]. Членами Військової Ради стали полковник М.Омелянович-Павленко, штабс-капітан Юхим Мацак, прапорщики Петро Вербицький[54], Мефодій Шевченко, Олександр Кущ, Ілько Гаврилюк, солдати Неговський, Соєдиненко, Микола Іванівський та інші.

Для досконалішого розуміння організаційних процесів звернемося до публікації в офіційному часописі Центральної Ради «Нова Рада». Дописувач стверджує, що на зборах 26 квітня 1917 р. ухвалюються лише основні положення статуту, при цьому доручено його доопрацювати і винести на затвердження наступних зборів Ради. Але сам текст статуту поки науковцям не відомий. Більш точні дані знаходимо щодо персонального складу керівництва ОУВР. Заступниками І.Луценка стали прапорщик Міляєв та мічман Г.Данчич, першим і другим писарями обирають прапорщика Карпенка й молодшого унтер-офіцера П.Більчича, скарбником прапорщика Чижевського, членами виконавчого комітету Крижанівського, Литвиненка, Мельниченка, М.Шевченка[55]. Крім цього пройшли вибори від ОУВР до одеського Українського Керівничого Комітету, куди були обрані Міляєв і П.Вербицький; до Української Центральної Ради — В.Пелішенко[56] від флоту та П.Вербицький від війська; до Одеського повітового комітету — І.Луценко; до об’єднаного комітету з розповсюдження літератури серед військових — Міляєв і Дробницький. Й насамкінець сформували секції: агітаційно-просвітню, якій було доручено скласти підсекцію для виборів майбутніх гласних Одеської міської думи, фінансову та інформаційну[57].

На цьому заході також було заслухано доповідь студента Ф.Палянички, якийприїхав з Києва, про справу організації українського полку ім. Б.Хмельницького, а також пропозиції інших членів Ради про заснування схожих підрозділів в Одесі й інших місцях регіону Коша. У гарячих дебатах щодо цих доповідей було підкреслено вороже ставлення деяких російських демократичних організацій (Київської ради робітничих депутатів і частково їхніх одеських колег) до українських справ. Зрештою, присутні ухвалили, «аби не вносити ворожнечі і розбрату у військо і не пошкодити як-небудь відпорній силі війська на фронті, не домагатися зараз закладання окремих українських полків, а подбати лише про українізацію існуючих полків ширенням культурно-просвітньої і політичної свідомості, національного єднання і поповнення військових частин на території України переважно українськими ж резервами»[58].

Г.Гришко залишив нам для роздумів інформацію, що заступником І.Луценка став прапорщик М.Шевченко, секретарем Військової Ради прапорщик П.Вербицький, членами ОУВР — прапорщик П.Голобородько, Монкевич, Б.Сахно, ще один військовий урядник і сам автор мемуарів[59]. Але чому в матеріалах періодичної преси чи інших джерелах, які сформувалися одразу за подіями цей перелік не підтверджується? Такі неточності ми можемо побачити і в інших місцях розповіді, що не дає можливості повністю довіряти оприлюдненим фактам. Більшої уваги заслуговують оцінки емоційного тла подій, власні переживання пережитого, ставлення окремих категорій одеситів до українського війська, характеристика тих чи інших персонажів.

З поміж них, виділимо портрети керівництва Ради. Про І.Луценка 24-річний військовий урядник, самостійник за переконаннями, пише з відчутним захопленням: «…Не знаю, скільки було йому тоді років, але був він уже сивий, на вигляд років із 50–55… Всі його не тільки поважали і слухали, але й безмірно любили. А правду сказати, було за що. Цей сивий дідусь, дуже тихої поваги був всюди. Ні одні сходини, ні одне засідання чи порада не відбулися без нього; …ми військові завжди симпатизували з доктором Луценком…».

Скромніше характеризуються інші колеги: «…Прапорщик Шевченко, студент, родом з Балти, страшенно нервова людина, завжди так хвилювався, що залишав засідання і його мусіли другого дня повідомляти, що він має робити, куди йти або їхати. Начебто він захворівши, виїхав до Балти, де незабаром помер». Але ми знаємо, що ще наприкінці 1917 р. М.Шевченко працював в ОУВР. «Петро Вербицький, теж студент, родом з Бердянського повіту Таврійської губернії, великий революціонер, завжди йшов у всьому пробоєм і «всіх нас особливо неполюбляв за те, що ми були, на його думку, замало революційні. Мав, правда, він ту хибу, що завжди хотів стати на місце Д-ра Луценка. Прапорщик П.Голобородько, колишній вчитель, родом, скоріше за все з Катеринославщини, завзятий, холодний, напрочуд енергійний, спочатку есер, а потім «самостійник-шовініст», докладно знав українську граматику, тому до нього зверталися, щоб виправив написане»[60].

Про помітну роль військових може свідчити і такий факт. Коли 18 квітня в Одесі організувалося свято трудящих (за новим стилем 1 травня — Т.В.) з 127 синьо-жовтих прапорів близько 100 принесли з собою військові[61].

Разом з утворенням ОУВР, наприкінці березня в Одесі з семінаристів та гімназистів виник «Союз української молоді», який налічував близько 500 осіб. Юнаки виконували різні дрібні завдання, з поміж яких чи не головним стало розповсюдження «Українського Слова». У квітні з його складу виділилася невелика група, що заклала «Одеську Січ», на травень 1917 р. чисельністю вже 1032 особи[62], що вела військову підготовку серед української молоді. «Січовики» працювали у тісному контакті з Військовою Радою, яка надіслала свого інструктора для роботи в «Одеській Січі»[63].

Як згадував учасник подій Микола Костирко, який до речі не у всьому згоджувався з Ю.Липою про події 1917 р. в Одесі, тому назвав свій текст мемуарів «Коментарі й доповнення», на вулиці Торговій, в приміщенні критого ринку, ще до революції розташовувався «Військово-Спортивний Комітет», займаючись допризовною підготовкою молоді. На початку 1917 р. цей комітет потрапив під пильну увагу українських активістів, які перетворили його в «Український Військово-Спортивний Комітет». Голова УВСК І.Луценко, скориставшись нагодою, передав його в розпорядження «Одеської Січі»[64]. Тут по обіді відбувався військовий вишкіл січовиків, двома сотнями, чисельністю по 30–40 осіб. Щодня після спортивно-військової підготовки, січовики читали уривки з книги О.Назарука «Слідами УСС-ів» або схожу літературу. Уніформою «Січі» був кашкет із жовто-блакитними стрічками й знаком архистратига Михаїла. Деякий час молодих січовиків тренував колишній старшина українських Січових Стрільців Трифон Янів, який втік з російського полону.

Джерела зберегли імена вкрай обмеженої кількості січовиків. Можна назвати, окрім самих Юрія Липи та Миколи Костирка, ще Д.Зоренка, Василя Черненка, Михайла Литвиненка, сотника Омельченка, Н.Н. Не поіменований юнак разом з М.Костирком, під час румунської окупації Одеси в 1941–1944 рр. стали учасниками бандерівського підпілля міста. А після закінчення війни лише автор спогадів опинився в еміграції, тому, зі зрозумілих причин, не хотів називати точного імені свого побратима, який залишився жити в СРСР[65]. Одеських січовиків незабаром почали використовувати для вартової служби і навіть інших завдань[66]. Згодом сліди і «Союзу української молоді», і «Одеської Січі» фактично губляться. Принаймі за доступними нам джерелами дослідити подальший шлях учасників організацій можна частково. Достеменно відомо, що протягом року відбувався набір до «Січі» нових юнаків[67].

2.2. Початок українізації російського війська й перші гайдамацькі курені в Одесі

Стихійне поширення українського військового руху не могло влаштовувати багатьох очільників України. Цю справу треба було організувати й спрямувати в певне русло. Тому 18 травня 1917 р. відбувся перший Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому було створено Український Генеральний Військовий Комітет, що очолив усіх українців-військових, хто прилучився до підтримки Центральної Ради або, принаймі, співчував їй. До його першого складу увійшли: В.Винниченко, С.Петлюра, І.Луценко, В.Павленко, О.Пилькевич, С.Письменний, М.Іванів, І.Горемика-Крупчинський, А.Чернявський, Д.Ровинський, А.Певний, Ю.Капкан, М.Міхновский, Ф.Селецький, С.Граждан, В.Поплавко, В.Потішко, М.Полоз[68].

В Одесі значну організаційну роботу проводив полковник І.Луценко, керуючи діяльністю Військової Ради. Громадський діяч, член Центральної Ради та першого складу Українського Генерального Військового Комітету, він загинув в боротьбі з більшовиками літом 1919 р., як військовий лікар армії УHP, під час боїв за залізничну станцію Антоніни на Волині[69]. Він ретельно готувався до виконання величезного обсягу підготовчої роботи, визначивши з самого початку основні підвалини державотворчої та військової діяльності. І.Луценко був переконаний, що Росія Першу світову війну програє, тому слід обачно приступати до формування власного війська з орієнтацією на можливу підтримку з боку Німеччини. Відштовхуватися, на його думку, варто від з’ясування щирості людини в його «українськості». Далі, навколо цього ядра організовувати осередки, які й стануть основою майбутнього війська[70]. Таким чином, українізація російської армії трактувалася головою ОУВР не як кінцева мета, а як стартовий етап у окресленому процесі.

Багато в чому допомагав йому Іван Липа, комісар Одеси у 1918р., міністр релігій, віросповідань, юстиції та охорони здоров’я УНР часів Директорії[71]. Як члени майбутнього ЦК Української Партії Соціалістів-Самостійників, вони вже в цей час, на відміну від представників інших українських соціалістичних партій, бачили Українську державу незалежною, а не автономною в складі Російської федерації, і робили все, що було в їхніх силах, задля наближення омріяного, зокрема зорганізовували українські військові з’єднання.

Вже за декілька тижнів підготовчої роботи, до кінця весни 1917р., під орудою одеської української Військової Ради знаходилося трохи більше 2 тисяч українських військових[72]. Що дало підстави поставити під багнети 1-й Гайдамацький курінь[73], справами формування якого займався ротмістр Олександр Сахно-Устимович, якого деякі джерела подають як В.Сахно-Устимович. Джерела не повідомляють, чому саме таку назву обрали для себе українські вояки, нерідко називаючи себе часто й козаками. Очевидною є історична аналогія з ХVІІІ століттям. Але загалом це питання потребує додаткового вивчення і осмислення.

Нам не вдалося встановити хто виступив ініціатором формування гайдамацьких частин. Але в джерелах знаходимо пояснення, яка перед ними ставилася мета. За згодою генералів О.Рогози і Д.Щербачова, які командували відповідно 4-ю армією і Румунським фронтом, з добровольців мав бути створений курінь задля здійснення спеціальних розвідувальних операцій і термінових завдань. Мав складатися з 4000 гайдамаків, набраних з різних видів армійських служб. Але Український Генеральний Військовий Комітет дозволив утворити курінь чисельністю до 1000 осіб. Формування Гайдамацького куреня йшло важко, ретельно добиралися кадри, не вистачало коштів, амуніції. Тільки завдяки енергійним заходам О.Сахно-Устимовича, який прибув до Одеси у червні, та допомозі начальника штабу округи генерала Н.Маркса справа потрохи рухалася[74].

Перші гайдамацькі сотні розташовувалися, за різними даними, на 2-й[75] або 5-ій станції Великого Фонтану. Серед них панував стійкий козацький дух. Новобранці співали старовинних козацьких пісень, виголювали оселедці, обмундировувалися у давні козацькі однострої, сині широкі шаровари і жупани із прошитими сріблом погонами з літерами «ГК» й стрічкою на картузах синьо-жовтого кольору, вишивані сорочки, черкески. Ті, кому не вдавалося знайти такий одяг, залишалися в російських гімнастьорках. Мальовничо описує настрої перших гайдамаків, в період від травня по серпень 1917 р., один з командирів кінної сотні ротмістр Микола Янчевський: «Обличчя освітлені внутрішнім сяйвом твердості, рішучості та гордості від свідомости, що вони — піонери великого діла — відбудови України. Всі вони — і старшина, й козаки — добровольці; прийшли сюди, маючи на думці тільки боронити свій край, якого вже починає охоплювати пожежа анархії»[76].

Бажаючих стати гайдамаками виявилося немало. Спочатку їх було до 1500 осіб, але з’ясувалося, що для поставлених завдань на фронті такої кількості не вистачить. За ініціативи Н.Маркса число збільшилося до 3000, які мали розгорнутися у 2 батальона, а також ще мав бути створений запасний курінь[77]. Процес формування куріня тривав декілька місяців й закінчився на рубежі серпня — вересня 1917 року[78].

Якраз у той час Гайдамацький курінь мав бути направлений на фронт, але в умовах загострення ситуації у результаті Корніловського заколоту, керівництво вирішило, що гайдамаки потрібні більше в Одесі для виконання охоронних функцій[79]. Але про це мова бути йти далі.

Паралельно проходила українізація російського війська по іншим напрямам. ОУВР, в якій великий вплив мали представники самостійницької течії в українському русі, з самого початку свого існування поширювала серед війська заклики до солдатів-українців залишатися в Одесі, а не йти на фронт, до того часу, поки не будуть задоволені їхні інтереси. Незважаючи на всі зусилля командування російської армії, в Одесі почали скупчуватися українізовані військові підрозділи[80]. Представники Військової Ради ставили також питання про покращення становища військовополонених-українців, вояків австрійської армії, у Росії та про способи формування українських військових частин. З клопотанням по цих питаннях було вирішено звернутися до Тимчасового уряду[81].

Мали свою, окремішну від більшості українських соціалістів позицію, самостійники й у політичному питанні, про що не соромилися гучно заявляти на форумах різних рівнів. Один із соратників І.Луценка поручник І.Романченко, що представляв Одесу на другому Всеукраїнському військовому з’їзді (5-10 червня), у виголошеній промові закликав до цілковитого розриву будь-яких державних зв’язків України з Росією[82].

Тим часом, у червні на підставі вимог ОУВР розгоряється конфлікт між командуванням російської армії на даній ділянці фронту та Військовою Радою. Бажання українських солдатів і офіцерів організуватися в окремий український полк не знайшло підтримки й в Румчероді. Новий громадський орган (Виконком депутатів рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської військової округи), був створений 10–27 травня 1917 р. на 1-му фронтовому й обласному з’їзді рад в Одесі за участю представників рад робітничих та селянських депутатів Бессарабської, Херсонської, Таврійської та частини Подільської губерній у складі 2 тисяч депутатів від армії та флоту, делегатів від 35 міст і 70 делегатів від селян[83], й складався з 127 чоловік. Очолювало Румчерод виконавче бюро, складене з 25 представників соціалістичних партій. Було створено при ньому також головуючу колегію, до якої увійшли: поручники Кавадеров, Бреймин (есери), робітник Мандельштам і ветлікар Ландс (соціал-демократ)[84]. Новостворений орган не міг погодитись з тим, що Військова Рада претендує на обмеження його впливу у військах регіону, а це неодмінно мало відбутися в результаті організації солдатів-українців під проводом ОУВР. Тому Румчерод став одним з найзапекліших противників української Військової Ради.

Переконавшись, що не робиться ніяких спроб у справі задоволення вимог солдатів і офіцерів-українців, одеська українська Військова Рада 27 травня постановила розповсюдити в одному з полків, який повинен був йти на фронт, прокламацію такого змісту: «Громадські організації в Одесі зайняли по відношенню до українства ворожу позицію. В ці організації входять представники російських соціалістичних і навіть буржуазних партій, а українські партії свідомо виключаються. Одеська українська Військова Рада, яка складається з представників усіх військових частин Одеського гарнізону та флоту, бачить в цьому велику небезпеку для нормального розвитку українського народу. Приймаючи до уваги, що згідно з заявою представників маршових рот, маршові роти складаються переважно з українців, і що цим виходом з Одеси на фронт місто втрачає організовану українську силу, яка могла б стати на захист прав українського народу, якому загрожують агресивні випади не тільки громадських організацій, але навіть представників військової влади, Військова Рада постановила:

— затримати відправлення маршових рот з Одеси до того часу, поки в місті не будуть організовані українські військові частини з запасних частин, які тут знаходяться і які могли б забезпечити українському населенню спокійний розвиток здобутих разом зі всією Росією прав;

— після цього маршові роти підуть туди, де вони повинні бути, щоб захищати здобуте та забезпечити волю;

— повідомити про цю постанову українську Центральну Раду, Український Військовий Генеральний Комітет, командуючого військами Одеського округу, військового міністра і голову уряду»[85]. Але поки що ОУВР 27 травня, до повного вирішення цього питання, оголосила про затримку відправлення маршових рот на фронт[86].

За декілька днів, 31 травня ОУВР оприлюднила постанову, в якій містилися вимоги до Тимчасового уряду негайно визнати права України на автономію та своє військо, на проведення Всеукраїнського військового з’їзду, на який обов’язково прибудуть делегати від Одещини, висловлювалася довіра генералу Никанору Марксу, який відносно прихильно ставився до домагань українців, й як доказ цього, гарантія повного порядку в Одеському гарнізоні, а відтак можливість, за умови виконання вимог, 3 червня відправити маршові роти на фронт. Детальніші вимоги по організації українського війська містилися в окремому пункті 4: а) щоб українці всякого роду зброї скрізь, як в тилу, так і на фронті, були негайно згуртовані в окремі частини, а де їх не вистачатиме, то в окремі батальйони, роти чи інші військові одиниці; б) щоб українці, в першу чергу з середини Росії, а потім і з фронтів, були переведені, по можливості негайно, на Південно-Західний і Румунський фронти, Київську та Одеську військові округи й на Чорноморський флот; в) щоб у військових частинах, розташованих на території України, залишалися лише мешканці України; г) щоб від командування над українцями були негайно усунені усі ті, хто вороже ставиться до українського руху. Важливим був й пункт 5, за яким при виконавчому комітеті ОУВР створювалася мобілізаційна комісія, що мала працювати по організації української армії разом зі штабом Одеської округи, без дозволу якої ніхто з українців не мав права бути відправлений на фронт. В останньому 6 пункті фіксувалося недвозначне положення, що Військова Рада визнає за правомочну центральну українську владу Центральну Раду і УГВК, яким збирається коритися та допомагати[87].

В тих одеських полках, де значну частину становили українці, заклики Військової Ради від 27 і 31 травня знайшли схвальні відгуки, й солдати виступали за створення національного полку. Але все ж таки, цей конфлікт мав вирішитися на засіданні виконавчого комітету ради солдатських і робітничих депутатів за участю начальника штабу військової округи генерала Н.Маркса та представників Військової Ради. Зрештою, після влагодження питання особисто між головою Військової Ради І.Луценком і генералом Н.Марксом, останній принципово погодився на створення українського полку[88]. Але без рішення центральних органів влади і військового командування безпосереднє втілення в життя задуманого затягувалося.

На об’єднаних зборах виконавчого комітету солдатських депутатів і всіх ротних та полкових комітетів округи до вимог українців приєдналися і молдавани, домагаючись створення своїх національних частин[89]. Спільні гасла вимагали і спільних дій, тому 2 червня відбулось екстренне спільне засідання виконавчих комітетів одеської Військової Ради і молдавської ради солдатських депутатів, на якому вирішували, чи залишити в силі резолюцію Військової Ради від 27 травня про затримку відправлення маршових рот на фронт до вияснення питання про українізацію хоча будь-яких окремих частин. Після обговорення ситуації було винесено наступну резолюцію: «Ми не перешкоджали і не будемо перешкоджати відправленню чергових маршових рот, але українці і молдавани не підуть з маршовими ротами з Одеси до вияснення питання відносно виділення українців і молдаван в окремі військові частини»[90]. З подібним клопотанням з Одеси до командувача Румунським фронтом з квітня 1917 р. генерала Дмитра Щербачова відправилась делегація Військової Ради, яка отримала від російського генерала і майбутнього командувача Українським фронтом позитивну відповідь[91].

Здобувши принципову згоду на право створення національного підрозділу, Військова Рада вирішила не зупинятися на досягнутому, а боротися і за деякі політичні права, вирішивши їх до Установочних зборів, мотивуючи це непевністю, що останні задовольнять всі національні вимоги українського народу, а це, в свою чергу, може привести до боротьби України з центром.

Делегати Військової Ради І.Луценко і прапорщик М.Шевченко, які були присутні на засіданні виконавчого комітету ради солдатських депутатів, на початку червня 1917 р. виступили з пропозицією підтримати вимоги українців до Тимчасового уряду щодо принципового визнання права України на територіальну автономію, залишаючи Установчим зборам остаточне вирішення питання; підтримати вимогу українців про націоналізацію військ за територіальним принципом, а також надати Військовій Раді місця в виконавчому комітеті ради солдатських депутатів на правах окремої фракції, рівної з усіма існуючими комісіями у виконавчому комітеті[92].

Виконавчий комітет на чолі з полковником Придинським одноголосно вирішив визнати українську фракцію в складі комітету на запропонованих принципах, але й Військова Рада повинна була надати місця членам виконкому ради, на що також отримали згоду. Таким чином до складу виконкому комітету ввійшли І.Луценко і М.Шевченко, а Військової Ради Холопов і Шварцман, кандидат — прапорщик Рязанов[93].

Щодо інших питань, то виконком не взяв на себе відповідальність у підтримці Військової Ради з політичних питань, вважаючи, що це не в її компетенції. Вирішено було також скликати засідання членів виконавчих комітетів рад робітничих, солдатських, селянських депутатів, Румчероду та інших соціалістичних і військових організацій, щоб не допустити виступу Військової Ради, подібно до того, який був на рубежі травня-червня 1917 року[94].

І.Луценко особисто заявив, що не вірить московській демократії та запропонував виконавчому комітетові прийняти резолюцію щодо негайного видання акту про автономію України. Ця ідея була відкинута виконкомом рад, хоча останній і визнав право України на автономію[95]. У подальшому одеська українська Військова Рада неодноразово поверталася до політичної складової своєї діяльності, висловлюючи незадоволення з приводу політики Тимчасового уряду щодо України. Так, 22 червня, разом з одеським Українським Керівничим Комітетом вона відіслала телеграму голові російського уряду Ґ.Львову з констатацією факту невиконання ним домагань українського народу[96].

Зрештою, саме цей виступ привів до позитивного результату, до певних зрушень в українізації війська. Адже, на об’єднаному засіданні полкового комітету піхотного запасного полку, що розташовувався в Одесі, всіх ротних комітетів і ротних судів, спільного зібрання офіцерів полку, в присутності командира полку й почесних гостей — членів Румчероду, виконавчого комітету рад солдатських і офіцерських депутатів, георгієвських кавалерів, представників Військової Ради, молдавського комітету, російської, польської, мусульманської та єврейської організацій одноголосно було прийнято рішення негайно приступити до формування українських і молдавських рот та батальйонів у цьому полку. А також признати необхідність існування полкової української ради, полкового молдавського комітету та інших національних керівних органів, які виражали б інтереси окремих національних груп. Полкова українська рада, полковий молдавський комітет, як і інші організації, мали існувати за рахунок коштів полку[97].

Як показали подальші події, наміри створити українські та молдавські військові підрозділи, поки що, залишились лише на папері. Військова Рада змушена була знову виступити з заявою, що боятися формування українських частин немає підстав, тому що ці підрозділи будуть надійною силою як на фронті, так і в тилу. Крім того, такі частини будуть формуватися на українській землі[98]. У результаті, наприкінці червня відбулося чергове зібрання солдатів-українців і молдаван для обговорення питання українізації полків, дивізій, корпусів та виділення окремих молдавських частин, на яке були запрошені представники вищого військового командування Одеської округи. За задумом організаторів усі українізовані частини повинні були підпорядковуватися винятково Українському Генеральному Військовому Комітету. Це саме питання обговорювали представники одеської української Військової Ради, молдавського комітету з начальником штабу округу генерал-лейтенантом Н.Марксом.

Окрім питань, які піднімались раніше, 12000 українських солдатів, які знаходилися біля будинку штабу округу, тепер висунули вимоги радикальнішого характеру — українізації військ Одеської військової округи і Чорноморського флоту[99]. У цьому їм було відмовлено одразу, з аргументацією, що вирішення даного питання не належить до компетенції штабу округи. Виступив на заході з промовою лейтенант Чорноморського флоту, який прибув з Севастополя, запевняючи присутніх, що на Чорноморському флоті, незважаючи на те, що 80 % (у зазначеній монографії В.Голубка інші дані — 65 %, взяті з фондів Російського державного військового історичного архіву — Т.В.) його складу українці, українського руху немає. Але таке твердження викликало багато заперечень з боку представників Військової Ради, що підтверджується джерелами особового походження. Моряк крейсера «Пам’ять Меркурія», учасник антиукраїнської боротьби стверджував, що на Чорноморському флоті у 1917 р. було чимало «українських буржуазних націоналістів»[100].

Оскільки російське військове командування зволікало з позитивною відповіддю, то 23 червня українські й молдавські солдати організували в Одесі великий мітинг. Як стверджував у звіті командувач округою, українці зайняли приміщення штабу і зажадали негайного виконання поставлених вимог[101].

Дещо гальмував процес українізації війська, щоб зайвий раз не викликати роздратування з боку Тимчасового уряду, Український Генеральний Військовий Комітет, який 28 червня видав наказ, у якому закликав солдатів-українців утриматися від самочинного формування українізованих частин. Втім, він мав рекомендований характер[102], тому суттєво вплинути на хід подій не міг.

Тільки після переговорів керівників Центральної Ради у Києві наприкінці червня з військово-морським міністром Росії О.Керенським та іншими міністрами Тимчасового уряду було досягнуто згоди про організацію в тилових гарнізонах та на фронті українських з’єднань[103].

2.3. Військово-організаційне будівництво в умовах посилення політичної конфронтації (кінець серпня — кінець жовтня 1917 року)

Незважаючи на невирішеність більшості вимог солдатів і офіцерів-українців та ОУВР, такі виступи сприяли поширенню впливу військової національної організації в регіоні й українських організацій у цілому. Маючи сильну і дисципліновану військову одиницю — сформований в Одесі протягом травня — літа 1917 р. гайдамацький курінь, про що говорилося вище, який згодом трансформувався у трикурінний полк, що мав гармати та кінноту[104], Військова Рада пробувала диктувати свою волю місцевій військовій владі. 18 жовтня нарада представників штабу Одеської військової округи і Військової Ради вирішила прискорити формування в Одесі 2-го Гайдамацького куреня й українських частин в інших містах[105]. Наприкінці жовтня — початку листопада у підпорядкуванні ОУВР існували 1-й Гайдамацький пластунський курінь ротмістра О.Сахно-Устимовича, 2-й Гайдамацький пластунський курінь капітана І.Орлова, 3-й Гайдамацький кінний курінь ротмістра Миколи Продьма та Гайдамацька гарматна батарея. Крім того, до гайдамацьких формувань належала українізована навчальна кулеметна команда штабу Одеської округи на чолі зі штабс-капітаном Ю.Мацаком. У пластунських куренях було по 4 піших та по 1 кулеметній сотні, у кінному курені 3 кінних та 1 кінно-кулеметна сотні, а в батареї 2 гармати. Чисельність гайдамацького полку сягала 2000 чоловік[106]. Проте, відчувався брак досвідчених старшин[107].

Як зазначають історики Л.Гарчева і В.Голубко, остаточне формування 1-го Гайдамацького куреня завершилося лише у вересні 1917 р. До його складу увійшли тепер вже 6 піших, 1 кулеметна, 1 кінна сотні й гарматна батарея, а чисельність зросла до 10000 осіб. Але, на нашу думку тут є певна невідповідність. Мова очевидно йде не про курінь, а гайдамацький полк. Тим більше, самі гайдамаки через рік, 30 серпня 1918 р., збиралися на урочисті заходи, щоб відсвяткувати утворення 1-го Гайдамацького полку[108]. Я.Тинченко взагалі говорить про бригаду[109]. Командування Одеської округи намагалося приховати від української громадськості міста наявність цієї частини. Генерал Н.Маркс заборонив гайдамакам показуватися на вулицях Одеси[110]. Але, зважаючи на його участь в формуванні гайдамацьких частин, не з причин політичної антипатії, а з міркувань іншого характеру. Мабуть тут мала місце психологічна складова й небажання загострювати політичну ситуацію, адже значна частина одеських політиків з недовірою ставилася до таких утворень.

Одеські гайдамаки контролювали у той час більшу частину Херсонської губернії, забезпечуючи там лад і спокій. Так, 2-й Гайдамацький курінь контролював Вознесенськ і Тирасполь; 1-й та 3-й курені регулярно направляли підрозділи до Миколаєва і Херсона. Щоб створити українські військові формування в цих містах, з 3-го Гайдамацького куреня було навіть виділено відповідні кадри, які розташовувалися між Миколаєвом та Херсоном — у місті Олешки[111]. У планах командування Одеської військової округи і ОУВР було створити 10 гайдамацьких куренів у різних містах округи, найбільш небезпечних з точки зору поширення анархії. Втім заплановане не знаходило підтримки з боку Києва, який не погоджувався з методикою формування куренів і особливо призначення, а не виборності командного складу, наявність жорсткої дисципліни, відсутність домінуючого впливу солдатських комітетів[112].

Паралельно з накопиченням авторитету з боку ОУВР не припинялась агітаційна робота, що часом приводила до стихійного утворення українізованих частин в Одесі[113]. Крім цього, Військова Рада намагалась знайти прихильників серед профспілкових організацій, наприклад спілки фармацевтів[114]. Уповноважені від Військової Ради, разом з комісарами від інших організацій, діяли теж при штабі округу. Цікаво, що за дорученям генерального секретаріату військових справ ОУВР навіть займалася таким незвичним, як для військової структури, завданням — українізацією Земського союзу, Спілки міст і Червоного Хреста Румунського фронту. Згідно доповідної записки, підготовленої І.Луценком, справа йшла повільно через негативне налаштування керівництва даних організацій. Щоб зрушити її з місця, керівництво Ради виділило заходи двох категорій — принципові й постійні та тимчасові. До перших належали, переважно ті, що торкалися реорганізації комітетів, наприклад, за національно-територіальним принципом, перепідпорядкування, переобрання, залучення, в основному, українців до роботи. До других — ті, що належали до компетенції вищих органів влади[115].

Після деякого затишшя, пов’язаного зі згодою Верховного командування російської армії українізувати частину підрозділів, новий пік активності української військової організації краю припав на осінь 1917 р… На своєму засіданні 31 серпня Військова Рада збільшує склад виконавчого комітету Ради до 31 особи. Це означало збільшення чисельності українських осередків у російській армії, адже ОУВР існувала за пропорційною ознакою — чисельність військового комітету відповідала кількості українських рад. Вона виступає із зверненням до російського Революційного Комітету м. Одеси при штабі Одеської округи, створеному в зв’язку з Корніловським заколотом, у якому вказує, що вони можуть співпрацювати, але лише на паритетних умовах, оскільки Військова Рада складається з представників організованого українського війська. Було ухвалено також рішення, у якому йшлося про те, що оскільки Румчерод неприхильно ставиться до вимог українців, не визнавати його як організацію обласну і керуючу та домагатися скасування його загалом[116].

Новий склад виконавчого комітету активно включився до повсякденної роботи, вирішуючи різноманітні питання, серед яких — становище полонених українців у Німеччині, про селянський з’їзд у Херсоні 18 вересня, про майбутні фронтовий і обласний з’їзди Румчероду та про українські школи при військових частинах. Найбільша увага приділялася двом останнім питанням, зазначаючи, що на з’їзди потрібно послати якомога більше свідомих українців, а шкільну справу слід передати до Військової Ради[117].

Брав участь виконавчий комітет Військової Ради і в обговоренні проблеми реконструкції Революційного Комітету, яке відбувалось на об’єднаному засіданні з представниками національних соціалістичних організацій. Форум відбувався на фоні загострення політичної ситуації навколо неспроможності Тимчасового уряду вирішити нагальні проблеми. Відтак його авторитет стрімко падав, що проявилося, окрім іншого, у посиленні позицій крайніх політичних сил. З одного боку — прихильників сильної військової диктатури, як наприклад, генерал Л.Корнілов, а з другого — більшовиків, які апелювали до широких мас населення, обіцяючи те, чого хотіли знедолені й втомлені багатолітніми очікуваннями кращого життя та миру мільйонні маси по всій колишній імперії.

Тому ухвалена резолюція містила незвичні для попередніх місяців положення: Революційний Український Комітет півдня України бере верховну владу від революційних демократичних організацій народу — партійних і військових, селянських і робітничих рад, перед якими і відповідає; Революційний Український Комітет складається з делегатів українських революційно-демократичних організацій всієї округи; Революційний Український Комітет входить в об’єднання з представництвом революційно-демократичних організацій інших народів у межах своєї діяльності і утворює з ними спільний південний революційний комітет. Цей комітет, об’єднуючи Херсонщину, Катеринославщину, Таврію, входить у контакт з центральним українським революційним органом, Бессарабським комітетом, і органом Румунського фронту та Чорноморського флоту; Революційному Комітету належить верховний контроль і влада в справах політичних, військових, адміністративно-громадських і економічних. Ухвалено також скликати в Одесі український військовий з’їзд і доручити обраній комісії докладно розглянути питання про демократизацію українського війська[118]. Проте, до реального втілення у життя даних пунктів справа поки не дійшла. Отже, резолюція залишилася скоріше декларацією намірів.

Попри те, авторитет українських військових структур на фоні посилення анархії, послаблення влади Тимчасового уряду, перебування в місті та околицях великої кількості демобілізованих, подекуди дезертирів, продовжував зростати. Під час спроби Корніловського заколоту комендант Одеси доручив охорону міста українським військовим. Вони охороняли, в тому числі ради солдатських і офіцерських депутатів та Румчерод. Й навіть, як охорона, поїхали з делегацією Румчероду до прифронтового міста Ясси[119]. Розбещені більшовицькою агітацією про загальну майнову рівність, солдати часто вдавалися до грабунків торговців, або власників якогось «буржуазного» майна. Гайдамаки, одним з командирів яких був відомий у майбутньому отаман Андрій Гулий-Гуленко, виконуючи функції по охороні міста нагаями розганяли знавіснілий натовп солдат і хуліганів. Чим одразу спровокували певні аналогії: солдати — революціонери, а гайдамаки — захисники «буржуїв»[120].

У вересні при виконавчому комітеті ОУВР нові риси в роботі продемонструвала агітаційно-просвітницька секція, яка з того часу позиціонується як комісія. Створена ще у квітні, вона за джерелами майже не простежується, мабуть існуючи формально, або стихійно. У перші місяці своєї діяльності комісія в основному займалася агітацією за «українську справу», залучаючи до своїх лав нових членів, готуючи з загалом національно малосвідомих українців патріотів власної державності. Їм читалися лекції з історії України, запорозького козацтва, запальні вірші, виголошувалися промови. Відшукували новобранців переважно за прізвищами й володінням мовою. Згодом, окрім пропаганди національно-державницької ідеї, члени комісії організовували агітацію під час виборів до міської думи, збирали кошти на користь сиріт, батьки яких загинули на службі в російській армії тощо[121].

Але вже восени комісія заявляє про себе, як про діючу ще більш різноманітно підструктуру. Складалася ця комісія з чотирьох відділів: власне агітаційно-просвітницького, редакційного, бібліотечного і зв’язку й засідала щовівторка о 20.00 годині за адресою — вулиця Тираспольська, 20[122]. Очолював її прапорщик П.Голобородько, секретарем був Кравець, який після від’їзду свого безпосереднього начальника сам став керівником комісії, хоча й характеризувався як вмілий виконавець, але слабкий і малоініціативний керманич[123].

Не дивлячись на короткий час свого існування в новій іпостасі та на вельми складні умови праці, агітаційно-просвітницька комісія вже до кінця місяця дещо встигла зробити. Зокрема, був розроблений загальний план освіти серед українців-військових Одеського гарнізону. Цей план передбачав існування в кожній військовій частині (роті, батареї та ін.) української школи грамоти, по закінченні якої випускники мали одержати відповідне свідоцтво; при Військовій Раді планувалося заснувати загальнопросвітні курси з програмою, відповідною до програм, які дають можливість одержати посаду народного вчителя або прапорщика. Курсисти повинні були стати вчителями шкіл грамоти. Для кращого виконання ними вчительських обов’язків при ОУВР засновувалася зразкова школа грамоти. Також при Військовій Раді організовувалися лекції на політичні теми, які не обмежувалися вузькими питаннями, а торкалися всього політичного життя України та інших регіонів світу[124]. Агітаційно-просвітницька комісія одразу звернулася до військових комітетів з проханням негайно повідомити, скільки є бажаючих вступити до школи грамоти, до просвітніх курсів, записатися до слухачів лекцій. Вона запросила зголоситися бажаючих стати лекторами, вчителями, звернулася за кадровою допомогою до керівників курсів українознавства в Одесі. Планувалося заснувати бібліотеку, читальню, народний клуб, але бракувало приміщення. Агітаційно-просвітницька комісія шукала контактів з побратимами інших міст України, першими з яких стали просвітницькі організації Києва, Миколаєва і Килії[125].

Усвідомлюючи важливість агітаційно-просвітницької роботи, 12 жовтня на черговому засіданні виконавчого комітету одеської української Військової Ради створюється інформаційне бюро при Раді, ймовірно як продовження інформаційної секції за аналогією з агітаційно-просвітницькою секцією, до складу якого ввійшли представники від одеських українських організацій. Наближення виборів до Установчих зборів, на яких Військова Рада та Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія планували виставити спільний список і необхідність поширення передвиборної агітації привели до утворення ініціативного Комітету по організації народного віча і зборів[126]. На жаль джерела не подають поіменного переліку людей, що займалися цим напрямом роботи. Організаційній стрункості посприяла чіткість графіку роботи, затвердженого наступним чином. Зібрання ОУВР відбуватимуться двічі на місяць, по суботам, о 17 годині. Виконавчого комітету — щочетверга о 17 годині. Президії виконавчого комітету — по понеділкам, четвергам і суботам о 10 годині 30 хвилин[127].

Слід пригадати, що у другій половині 1917 р. в Одесі виходила газета «Рідний курінь» (головний редактор — прапорщик Михайло Григорович), яка була заснована ОУВР для просвітницької роботи поміж солдат і офіцерів-українців. Для прикладу, у статті І.Щоголіва міститься заклик до українських вояків такого змісту: «…розказуйте всім, що зараз треба робити, а саме треба організувати по селах селянські спілки — товариства для боротьби за землю і волю, треба закладати товариства для освіти народу, треба як найбільше шкіл, щоб весь український народ був грамотним, на своїй, рідній, українській мові…»[128]. Протягом осені — початку зими 1917 р. в часописі містилася сама різноманітна інформація про культурницькі заходи українських рад при військових частинах, екскурси з історії українського війська, про надання раді солдатських депутатів кращих приміщень в Одесі, проти погромів, алкоголізму, чорносотенців, про 3-й Всеукраїнський військовий з’їзд тощо.

Поряд зі згаданою, існували й плідно себе проявили наступні комісії (підвідділи) Військової Ради: організаційно-військова (начальник — прапорщик Г.Гришко), комендатура Одеси (начальник — прапорщик П.Вербицький), забезпечення (інтендатура) (начальник — Б.Сахно), контррозвідка (начальник — поручник[129] Л.Шабельник) і технічного зв’язку[130]. Перший з них вважався найважливішим, адже в його руках зосереджувалися усі нитки управління українським військовим рухом в регіоні. Комендатура існували скоріше формально, адже основні кроки по наведенні порядку в місті робила російська військова комендатура. Українська створювалася скоріше на майбутнє. Немало справ доводилося реалізовувати решта трьом комісіям, з поміж яких, що зрозуміло, найзагадковішою була контррозвідка. За словами Г.Гришка, підлеглі Л.Шабельника з самого початку були організовані належним чином, не допускали до таємницьсвоїх задумів випадкових людей і встигли зробити багато корисного для справи[131].

Крім пропагандистської та організаційно-технічної роботи, українською військовою організацією в Одесі восени 1917 р. й надалі проводилась робота по збільшенню військової присутності прихильних частин у регіоні. За вказівкою Генерального Секретаріату отаман 1-го Гайдамацького куреня ротмістр О.Сахно-Устимович повинен був зайнятись утворенням запасного куреня. Для цього передбачалося 1-шу сотню його куреня перетворити в сердюцьку сотню. Щоб заспокоїти громадськість міста, налякану збільшенням українського війська, О.Сахно-Устимович запевнив їх, що поки гайдамаки перебуватимуть в Одесі, у місті буде повний порядок та дисципліна. У ці дні при курені засновується також школа для дітей гайдамаків, яку назвали іменем генерал-лейтенанта Н.Маркса[132].

В умовах поширення антисемітської агітації та можливої хвилі погромів, яка нависла над містом, голова Військової Ради І.Луценко на засіданні вищих органів військової та цивільній влади, революційних комітетів, на якому були присутніми начальник штабу полку П.Васильєв, уповноважений комісара Членов, комендант Рязанов, товариш прокурора Желудкін, комісар градоначальства Романовський, члени виконавчого комітету рад солдатських і офіцерських депутатів Власьєв, Попов, Л.Рузер, представник комітету при штабі Левензон, начальник міліції Кітников та інші, заявив, що Військова Рада вживає серйозних заходів, щоб запобігти спалаху насильства[133]. І.Луценко запевняв, що гайдамаки — це ударна група, яка формується з кращих військ, тому вони, незважаючи на постійні провокації, гідно виконають свій обов’язок. А провокацій дійсно вистачало. Так, нерідко пограбовані, звертаючись в пошуках правди до тих чи інших органів влади, вживали слово «гайдамак» в розумінні грабіжник, за аналогією з окремими гайдамацькими ватагами ХVІІІ ст., чим залюбки користувалися вороги українського війська, щоб на кожному кроці проявляти своє негативне ставлення до української державності. Або, якщо більшовики викрадали з арсеналу зброю, то частіше за все звинувачували в цьому гайдамаків, і одночасно стверджували, що ті хочуть роззброїти ту чи іншу військову частину. Тим самим готувалося очікування можливого збройного конфлікту, винуватцем у якому начебто ставали українські курені[134].

Разом з тим, українська військова структура краю не припиняла роботи по організації військ Центральної Ради в Одеському гарнізоні. Особлива важливість цієї роботи була пов’язана не лише з поширенням випадків провокацій щодо гайдамаків з метою дискримінації їх в очах населення та політичних сил. Уже 9-10 жовтня, під час засідання ради робітничих депутатів, було спровоковано зіткнення між загонами Червоної гвардії і частиною гайдамаків[135]. Після цього Військова Рада постановила, що ні одна українська військова частина не може виступити з казарми без її дозволу[136].

Це зіткнення стало, в свою чергу, приводом для антиукраїнської пропаганди з боку як лівих, так і правих політиків. Причому, якщо праві звинувачували у співробітництві з більшовиками, то ліві — в тому, що «українці» зрадили принципам революції та демократії, й прагнуть до захоплення влади[137]. Мав місце тиск на ОУВР і з боку військового урядового комісара Одеси М.Харита, який вважав, що є підстави думати про бажання створити українськими організаціями державне об’єднання — Одеську область, яка не входитиме до Російської федерації. На цей закид голова Військової Ради І.Луценко, всупереч своїм переконанням, вочевидь з тактичних міркувань, відповів, що такі плани є абсурдними, а є лише бажання утворити за участю всіх демократичних сил і з дозволу Тимчасового уряду коаліційний верховний крайовий орган, що зрештою, не викликало особливої зацікавленості з боку багатьох організацій як, наприклад, Румчероду, ради солдатських і офіцерських депутатів[138].

На середину жовтня чисельність українських військ, мабуть в межах гайдамацького полку, сягала 5000 осіб[139], що було менше тих 12000, які наприкінці червня хотіли офіційно українізуватися, але достатньо, щоб контролювати порядок у місті.

Окрім цього, з допомогою Військової Ради не тільки в Одесі, але і в ряді інших міст Одеської округи, формувались українські військові частини: у Сімферополі 1 курінь з 2 батальйонів, у Феодосії — 1 батальйон з 8 рот, в Ново-Георгієвському — 1 український кінний полк, в Єлисаветграді — запорозький курінь. Планувалося сформувати ще декілька полків у різних містах округи, а також курені у Херсоні, Бирзулі, Катеринославі — в кожному по одному. Всього передбачалося створити в окрузі 9 регулярних гайдамацьких куренів і один запасний[140].

Ще 3-го жовтня на засіданні виконавчого комітету Військової Ради президія повідомила, що в Одеській окрузі утворюється українська бригада, яка об’єднає всі українські військові частини[141]. Ці військові сили, добре зорганізовані та дисципліновані, повинні були стати опорою Центральної Ради та місцевих українських організацій у регіоні. З іншої сторони, йшла підготовка до поступового переходу влади на Херсонщині та в інших південних губерніях до українських сил, які на той час ще не обіймали провідних позицій, хоча досить відчутно посилили вплив. Неукраїнські організації та органи місцевого самоуправління розуміли, що ситуація змінюється не на їх користь і тому вже не так активно заперечували проти підпорядкування Херсонської губернії юрисдикції Центральної Ради, шукаючи можливості організувати спільний орган влади разом з українськими організаціями, в тому числі з Військовою Радою.

Варто відмітити й те, що українська військова організація краю встановила тісні взаємовигідні відносини з керівництвом штабу Одеської округи[142]. Про це свідчить активна участь останніх у розробці плану створення в містах округи українських куренів. Згідно з цим планом, курені мали нести караульну службу та підтримувати загальний порядок у містах. У результаті, 18 жовтня на нараді генералітету і представників української влади було прийнято рішення прискорити формування гайдамацьких куренів у окрузі та особливо в Одесі[143]. В умовах прогресуючого розпаду російського війська на фронтах і в тилу, українізовані підрозділи, з їхнім натхненням й вірою у краще майбутнє української держави, відтак більшою дисциплінованістю і організованістю, мали привабливіший вигляд. А часто ставали чи не єдиними боєздатними одиницями на окресленій території.

2.4. Започаткування українізації Чорноморського флоту

Поряд з формуванням надійної військової сили у вигляді гайдамацьких куренів та інших частин, перед Центральною Радою стояло не менш важливе завдання — створення власного флоту. Лише восени 1917 р. український уряд розпочав роботу в цьому напрямку, коли вирішилась проблема з приналежністю південноукраїнських губерній, без чого неможливо було думати про Україну, як про морську державу.

У жовтні 1917 р. Дмитро Антонович, відомий український політик початку XX ст., активний діяч Центральної Ради, майбутній морський міністр УНР, отримав від Генерального Секретаріату доручення поїхати до Одеси, Херсона й Миколаєва, щоб на місці з’ясувати питання щодо українізації Чорноморського флоту. Найчисельніша і достатньо впливова українська група була на броненосці «Воля»[144]. Чимало прихильників української державності, на чолі з головою суднового комітету Курило, зосереджувалося на крейсері «Пам’ять Меркурія». Також були у Миколаєві, але тут вони проявлялися менш активно. Тільки після переговорів з Д.Антоновичем вони вислали свого уповноваженого до Української Морської Ради в Києві. Головним результатом подорожі стало те, що представник Центральної Ради дійшов висновку — без Севастополя ні про який український флот на Чорному морі не доводиться й думати[145]. Характерною ознакою морської проблематики стало й те, що всеукраїнську Морську Раду було створено лише під час роботи третього Всеукраїнського військового з’їзду (20 жовтня — 1 листопада 1917 р.). До її складу увійшли делегати, прислані від військових кораблів, моряків торгівельного флоту та різних військово-морських частин — усього 20 чоловік, які всі входили до складу Центральної Ради і мали одного представника в Малій Раді[146]. Очолив Морську Раду В.Лотоцький. Рада займалася питаннями, пов’язаними з українізацією Чорноморського флоту, організацією моряків-українців Чорноморського і Балтійського флотів, розробила зокрема проект українського морського прапора, який було затверджено 18 січня 1918 р., провела в січні 1918 р. Перший український морський з’їзд. У подальшому, поряд з Морською Радою існували Генеральний морський секретаріат на чолі з Д.Антоновичем, створений у грудні 1917 р., та Міністерство морських справ[147].

Незважаючи на досить пізнє створення керівних морських органів у Києві, певна робота на Чорноморському флоті, за сприянням ОУВР, все ж таки проводилась. Існував також Чорноморський український комітет у Криму, який організовував моряків-українців. Однією з найперших спільних акцій Чорноморського комітету та Військової Ради було підняття українського національного прапора на один день на суднах Севастопольського рейду та інших портів, у тому числі Одесі, в знак привітання Центральної Ради.

З цієї причини одеська українська Військова Рада видала наказ, згідно з яким, 18 жовтня о 8-й годині ранку кораблі Чорноморської флотилії Одеського рейду мають підняти національний український прапор, а всі українські військові частини Одеського гарнізону повинні прибути на цей парад у зв’язку з українізацією крейсера «Світлана». Кожна військова частина гарнізону повинна вийти озброєною, з оркестром і зі своїм стягом. Парадом мав командувати член військового Генерального Комітету підполковник Віктор Поплавко, тоді ще очевидно киянин. Приймати — президія одеської української Військової Ради і представники флоту[148]. Вітали військо голова Військової Ради Іван Луценко, Сергій Шелухин та інші відомі особи. По закінченні параду війська пройшли центром міста (вулицями Пушкінською, Дерибасівською) і направились у казарми. За різними даними парад українських частин відбувся 20 або 21 жовтня, й не випадково саме в Одесі було піднято національний прапор. Адже тут Центральна Рада мала солідну військову підтримку[149].

Не заперечуючи важливість цієї події, як факту демонстрації зростаючої військової сили Центральної Ради на півдні України, про що сигналізував своєму начальству і військовий комісар Одеської округи М.Харито, зазначаючи, що п’ятитисячний гайдамацький полк підтримував порядок під час Корніловського заколоту[150], можна допустити, що це була спроба намітити можливості для масової українізації Чорноморського флоту. Особливо, якщо звернути увагу на те, що 15 жовтня відбулося засідання моряків-українців Чорноморського флоту, на якому було оголошено, що Чорноморський флот має бути українським і приєднатися до одеської української Військової Ради[151]. Така політика, звичайно, не могла подобатись всеросійському Центрофлоту, який категорично заборонив підняття будь-яких прапорів на суднах, окрім андріївського.

2.5. Перехід влади в Одесі до українських цивільних і військових структур

Значно вплинув на подальший розвиток подій на Одещині більшовицький переворот 25 жовтня 1917 р. у Петрограді. Після повідомлення про події в російській столиці ОУВР інформувала всі урядові заклади Одеси, що Центральною Радою створено Тимчасовий комітет охорони революції, який поширює свою діяльність на усі українські губернії, в тому числі і на Херсонську. Тому всі органи цивільної та військової влади повинні підкорятися розпорядженням тільки цього комітету. Для контролю над ситуацією Військова Рада у всіх урядових закладах Одеси поставила українські військові патрулі[152].

У такій ситуації зросли також повноваження голови ОУВР І.Луценка, який залишався ще комісаром Українського Генерального Військового Комітету і, особливо, підполковника В.Поплавка, якого було призначено військовим комісаром Центральної Ради при штабі Одеської військової округи (деякий час на своїй посаді залишався військовий комісар Тимчасового уряду М.Харито, який, фактично, не був допущений до вирішення важливих питань). Генералітет і офіцерство штабу ОВО після деяких вагань погодилися підтримати Центральну Раду[153]. Член Центральної Ради і УГВК, де очолював мобілізаційний відділ, уповноважений Генерального Секретаріату, В.Поплавко прибув до Одеси 28 жовтня. Український військовий комісар призначив своїми помічниками прапорщиків П.Вербицького (з військових питань) і М.Шевченка (з цивільних питань)[154].

Варто сказати, що М.Омелянович-Павленко подає інші факти. За його словами В.Поплавко був цивільним комісаром Центральної Ради. Й саме йому запропонував посаду військового комісара, на що автор спогадів погодився. Ця частина мемуарів не прив’язана до конкретної дати, тому припускаємо, що мова йде винятково про січень 1918 р., коли дійсно М.Омелянович-Павленко 11 числа обійняв вказану посаду[155]. Ще в листопаді 1917 р. він працював у Українському генеральному військовому штабі начальником відділу військового навчання[156]. Тим більше, попередня інформація не знаходить підтвердження в інших, відомих нам джерелах. У публіцистичних нарисах «Одесса в эпоху войн и революций 1914–1920», теж підтверджується факт призначення М.Омеляновича-Павленка військовим комісаром, але замість В.Поплавка[157].

Г.Гришко теж не зазначав, що М.Омелянович-Павленко займав дану посаду, хоча достатньо часто писав про обов’язки тих чи інших осіб. До того ж, у мемуарах майбутнього головнокомандувача УГА є інші неточності, особливо у визначенні військових звань. Наприклад, прапорщик П.Вербицький подається як сотник, підполковник В.Поплавко — капітан, ротмістр О.Сахно-Устимович, який вийшов у відставку підполковником[158] — полковник[159]. Це дає підстави поставити під сумнів викладені М.Омеляновичем-Павленком окремі дані, які не корелюються з зафіксованими в інших видах джерел. Тим більше, наказ від 12 листопада по Одеській військовій окрузі чітко ідентифікує посаду підполковника В.Поплавка — військовий комісар Генерального Секретаріату Центральної Ради при штабі округи. Помічником комісара призначили солдата Сергія Колоса[160].

Сімферопольські дослідники П.Гарчев і Л.Гарчева називають ще одного комісара Центральної Ради в Одесі, який прибув до міста разом з В.Поплавком — Юрія Тютюнника[161]. Але інші джерела чи наукові публікації не підтверджують цього факту. Можливо Тютюнник залишався в Одесі надто мало й одразу повернувся до столиці України.

Паралельно з петроградськими однопартійцями, місцеві діячі РСДРП(б), теж прагнули до захоплення влади. Але ні в Одесі, ні в інших місцях регіону вони не мали достатньо сил й підтримки з боку населення чи війська, щоб реалізувати намічене. Навіть у радах робітничих, солдатських, й тим більше селянських депутатів більшовики залишалися у меншості[162]. Тому були змушені вдаватися винятково до тих кроків, які спрямовувалися на поступове опанування ситуацією у важливих напрямах діяльності. До таких належав, безумовно, вплив на мілітарні утворення. Задля цього більшовики намагалися поставити під свій контроль діяльність одеських патрулів шляхом створення спеціального революційного штабу, який очолив командувач Червоної гвардії М.Чижиков. До цього штабу увійшли робітник Ґ.Ачканов, солдат Гурьєв, матрос Скобелєв, представник Петрограду матрос Шерстобитов, капітан 2-го рангу Власьєв. Окрім цього, як влучно зазначив В.Голубко, більшовицькі агітатори вдавалися до відверто демагогічних кроків, направлених на здобуття дешевої популярності. Їхні ультрарадикальні, прості для розуміння гасла знаходили сприятливий ґрунт у середовищі збідованих війною мільйонів солдатів і матросів. Враховуючи низький загальноосвітній і політичний рівень тогочасної армії, стає зрозумілим, чому найелементарніші, а іноді просто популістські заклики більшовиків знаходили в неї підтримку. У той час, як військова політика Центральної Ради залишалася невизначеною й направленою на перехід від регулярної до міліційної армії[163]. Детальніше про це мова піде в наступному розділі.

Спостерігаючи за явною ескалацією стосунків і з метою недопущення збройних сутичок, використовуючи повноту своєї влади, В.Поплавко негайно українізував штаб військової округи, провів нараду його офіцерів, розробив план охорони міста від більшовиків[164], видав розпорядження про контроль над складом зброї, згідно з яким для видачі будь-якій організації зброї необхідні підписи його та начальника штабу округи генерал-лейтенанта Н.Маркса. Одночасно українські військові підрозділи отримали для патрулювання міста близько 5000 гвинтівок, 20 револьверів, 80000 набоїв. Була спроба, правда невдала, контролю над телеграфом. Про такий розвиток подій навіть писала сімферопольська щоденна газета «Южные ведомости», дописувачі якої так характеризували ситуацію в Одесі: «Местная рада расставила собственную охрану у арсеналов, банков и казенных учреждений. Попытки поставить стражу на телеграфе и железной дороге встретили отпор. Украинцам пришлось уступить в виду категорического заявления телеграфного комитета, что в случае применения силы телеграф немедленно забастует…»[165].

Вживалися заходи для того, щоби запобігти збройним сутичкам, і встановити контакт з радою робітничих депутатів[166]. На зібраннях у гайдамацьких куренях 30 жовтня було підтримано ці кроки та всі постанови Центральної Ради і представників її в Одесі — підполковника В.Поплавка та Військової Ради. Також гайдамаки дійшли думки, що не можна допускати самочинних виступів і строго стежити за дисципліною в частинах[167]. Адже під час роззброєння як мирних жителів, так і червоногвардійців фіксувалися вкрай непривабливі факти незаконного вилучення коштів у затриманих. На цьому грунті наростала напруга і мали місце майже щоденні збройні сутички, які могли перерости в криваві ексцеси[168].

Для недопущення подальшої ескалації стосунків 8 листопада В.Поплавко видав наказ про припинення роззброєння жителів Одеси, розуміючи, що і серед гайдамаків може знайтися група військових, яка використовуватиме акцію задля власного збагачення. Тому представники ОУВР 9-10 листопада відвідали штаб Червоної гвардії щоб врегулювати відносини[169].

Такий хід подій часто не влаштовував ті політичні сили, які не сприймали можливість існування української держави, і тим більше, входження до неї Одеси. Отже налаштовували населення в антиукраїнському дусі. Тому, як І.Луценко, так і В.Поплавко, щоб не загострювати ситуацію, змушені були наголошувати на тому, що їхнім політико-державним ідеалом є федерація, не піддаючи при цьому сумнівам приналежність південних губерній до України[170], що суперечило переконанням, наприклад, І.Луценка, який вже у той час був прихильником повної самостійності України. Очевидно, що ситуація, яка склалася, вимагала політичного маневрування на яке був змушений піти лідер одеських самостійників. А для ознайомлення широкого загалу з позицією українських організацій регіону щодо політичного становища як в Росії, так і на Україні, на спільному засіданні одеської української Військової Ради, представників Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, Української Партії Соціалістів-Революціонерів, депутатів Української Ради Чорноморської Транспортної флотилії і Української Громади залізничників, яке відбулось 31 жовтня, прийняли резолюцію, текст якої наводимо повністю:

— не вважаючи боротьбу петербурзького пролетаріату за волю і владу демократії з Тимчасовим урядом, котрий не відповідав своєму призначенню і тому важливому і серйозному становищу, яке переживає Росія, за вчинок антидемократичний, в порозумінні з всією демократією краю, а також підтримуючи добрі стосунки зі всіма революційними частинами російського війська, вжити всіх заходів для підтримання спокою і ладу на Вкраїні взагалі й в м. Одесі зокрема;

— маючи за мету підтримання ладу і спокою, вжити рішучих заходів до організації селянства, робітництва і українського війська для виконання наказів української Центральної Ради та її Генерального Секретаріату, як найвищої влади на Україні;

— надалі Тимчасовий російський уряд повинен бути однорідний соціалістичний, підзвітний перед Всеросійськими радами селянських, робітничих і солдатських депутатів. Передпарламент, як штучно утворена організація без дійсного представництва народів Росії, повинен бути розпущений;

— приймаючи до уваги шкідливу і антидержавну політику О.Керенського, признати неможливим залишати його надалі на якій би то не було посаді. На посаду головнокомандуючого російським військом повинна бути призначена щиро демократична людина з військовою освітою і досвідом, незалежно від чину;

— на відповідальних посадах м. Одеси і Одеського військового округу повинні залишатись лише ті, котрі невороже ставляться до українського руху і проводять свою роботу в щиро демократичному напрямку[171].

Разом з тим, український військовий комісар вжив рішучих заходів, щоб не допустити бойкоту місцевими російськими організаціями розпоряджень Києва. Під загрозою усунення від виконання обов’язків усіх чиновників, що не бажали визнати влади Центральної Ради, він відносно легко зумів впливати на них. Під керівництвом В.Поплавка в ніч на 2 листопада відбулася нарада офіцерів — командирів військових частин Одеського гарнізону, на якій розробили детальний план охорони міста. О 1-й годині весь район Головпошти був оточений гайдамаками і солдатами Охтирського гусарського полку, нещодавно відкликаного з фронту. У вестибюлі й біля входу в апаратну були виставлені посилені караули. Гайдамаки, донські козаки і юнкери взяли під контроль також телеграф, арсенал, приміщення державного банку та інші установи[172].

2-3 листопада за участю українських військ в Одесі відбулися офіційні урочистості на честь переходу міста і всієї Одеської військової округи під юрисдикцію українського уряду[173]. Вдень 2 листопада, на майдані перед міською думою, під керівництвом генерала Георгія Єлчанинова відбувся парад українських частин. У параді взяли участь два гайдамацькі курені, донські козаки, кулеметна команда, кілька гармат, група юнкерів одеських шкіл, частина матросів з крейсера «Пам’ять Меркурія», члени «Одеської Січі». Всього до 2 тисяч осіб[174].

Допомогло оперативному владнанню непорозумінь позитивне ставлення до української влади командувача Румунським фронтом генерала Д.Щербачова. Він 3 листопада офіційно визнав зверхність Центральної Ради, встановив контакти з українським військовим комісаром В.Поплавком й надіслав Верховному головнокомандувачу російських військ генералу М.Духоніну телеграму, в якій мотивував свої дії існуючим де-факто станом справ[175].

4 листопада до Одеси для зміцнення позицій української влади прибув ешелон гайдамаків, а в найближчі дні очікували прибуття ще кількох ешелонів[176].

Намагалися контролювати ситуацію на півдні України, особливо у війську, і з Києва. Через те, голова Українського Генерального Військового Комітету С.Петлюра призначає тимчасово виконуючим обов’язки командувача округи (замість вибувшого через хворобу Н.Маркса) командира бригади 12-ї кінної дивізії генерала Г.Єлчанинова, який лояльно ставився до українського руху. Це викликало велике незадоволення представників лівих партій, які небезпідставно боялися підсилення влади Військової Ради в окрузі. Представник соціал-демократів (інтернаціоналістів) Л.Рузер вказував, що нового начальника Одеської військової округи треба було не призначати, а обирати. Він також запропонував створити об’єднаний революційний комітет, до якого увійшли б представники ОУВР та «іншої демократії»[177].

Створення такого комітету нейтралізувало б впливовість Військової Ради, тому остання проігнорувала пропозицію. Крім цього, Л.Рузер заявив, що російський Революційний Комітет не підкорятиметься Центральній Раді, а признає владу лише однорідного соціалістичного уряду[178]. Це також не сприяло зближенню позицій конкуруючих за владу сторін. Військова Рада та комісар Генерального Секретаріату В.Поплавко вважали, в свою чергу, за необхідне, постійно наголошувати про приналежність південних губерній до України. І загалом, українська військова організація виступила з рішучою критикою діяльності неукраїнських революційних організацій регіону[179]. Не погоджувалися на призначення Г.Єлчанинова і у штабі верховного головнокомандувача російської армії. Російське командування воліло бачити на посаді керівника Одеської військової округи генерала Некрасова, а Г.Єлчанинова визнавало його помічником[180].

Не слід забувати, що це протистояння відбувалося на фоні збільшення української військової присутності як в Одесі, так і регіоні в цілому. Так, в Олександрівському повіті Херсонщини стояв український кінний полк, в Одесу на початку листопада прибув з Києва ешелон гайдамаків, крім них у місті була так звана «кулеметна команда». У Сімферополі виділився в незалежний курінь український батальйон, в Тирасполі була організована гарнізонна рада, яка підкорялася тільки Центральній Раді, там само утворено курінь з солдатів місцевого гарнізону[181]. Так чи інакше, дані підрозділи або контактували з ОУВР, або безпосередньо їй підпорядковувалися. До того ж полковник В.Поплавко виступив перед Генеральним Секретаріатом з проханням про призначення інженера О.Стрижевського українським комісаром у справах місцевого відділу Південно-західної залізниці й Одеського вузла, для створення в Одесі українського залізничного штабу, який повинен займатися перевезенням війська, продуктів і т. д[182].

2.6. Створення одеської Морської Ради

Після перших організаційних заходів зміцнів і поширився український національний рух на флоті, причому як на Чорноморському, так і на Балтійському. Сприяв цьому третій Всеукраїнський військовий з’їзд, що розпочав свою роботу в Києві 20 жовтня 1917 р. Серед інших питань розглядалася ситуація з українізації флоту, що знайшло відображення у прийнятій резолюції, яка закликала Морську Генеральну Раду негайно приступити до українізації Чорноморського флоту[183]. А 1 листопада на загальному зібранні одеської української Військової Ради під головуванням підпоручика М.Шевченка, представник Балтійського флоту констатував, що на кожному з їхніх суден є від 10 до 130 українців, об’єднаних радою в Гельсінгфорсі. Всі вони вирішили клопотати перед найвищою військово-морською владою про переведення їх на Чорноморський флот[184].

Вже 4 листопада моряки судових команд Одеського рейду на своєму зібранні ухвалили створити при одеській українській Військовій Раді Морську Раду, яка після додаткових виборів була сформована на цьому ж зібранні. Головою Морської Ради обрали В.Пелішенка, товаришем голови Харченка, писарем Федора Дзигору, його помічниками — М.Іщенка та Короленка і скарбничим Скибочку[185]. Всього до Морської Ради увійшло 15 чоловік[186]. Першим документом, прийнятим морською секцією Військової Ради, був протест проти присвоєння виконавчим комітетом фронтової організації назви «Румчерод», адже в його складі немає представників Чорноморського флоту[187].

Особливо активну участь в організації Морської Ради та, як говорилося вище, в українському русі на флоті, брали матроси крейсера «Пам’ять Меркурія», підтримуючи як Центральну Раду в Києві, так і місцеві українські організації. Крім «Пам’яті Меркурія», вітали політику Центральної Ради команди таких суден, як «Златоуст», «Палкий», «Петро Великий», «Остап», «Ріон», «Вільна Росія» та деяких інших[188]. Втім, залишалось достатньо противників українізації флоту, в першу чергу, Всеросійський центральний комітет Чорноморського флоту, а також частина військових моряків Одеського порту, транспортної флотилії тощо[189].

Отже, ми бачимо, що за вісім місяців революції одеська українська Військова Рада пройшла складний, але успішний шлях свого становлення. Якщо протягом березня — квітня очільники українського військового руху в Одесі докладали зусилля для утворення організації, яка б об’єднала людей, що бажали долучитися до державотворчих процесів, то починаючи з травня, Іван Луценко з однодумцями перейшли до активнішої практичної реалізації своїх ідей. Насамперед мова йшла про українізацію частин російського війська, що розташовувалися в межах Одеської військової округи. А згодом й окремих суден Чорноморського флоту. І, як результат, створення національних підрозділів. У підсумку такої діяльності вже восени 1917р. на Одещині зосередилося від 5 до 10 тисяч гайдамаків, що готові були стати ядром українського регулярного війська.

Розділ 3. Українські війська та організаційні інституції в Одесі у боротьбі за УНР (листопад 1917 — квітень 1918 рр.)

3.1. Збройне протистояння одеської української Військової Ради з більшовицькими силами наприкінці листопада — на початку грудня 1917 року

Новий етап у розвитку української національної революції був започаткований проголошенням 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу Центральної Ради, за яким в межах 9 губерній утворювалася Українська Народна Республіка у складі федеративної демократичної Російської республіки. Такий крок став можливим внаслідок намічених задумів і послідовних дій по відновленню державності з боку очільників Центральної Ради. Вплинули й події у Петрограді. Адже Тимчасовий уряд не збирався вітати автономістичні настрої Києва. Тому його падіння посприяло проголошенню іншого різновиду автономної України. На цей раз в тих межах, і з тими повноваженнями, які вбачалися доречними саме українським урядом. Зокрема, до УНР увійшли губернії, що Тимчасовим урядом не визнавалися українськими. Серед них Херсонська, що певною мірою, перед тим, гальмувало хід державотворчих процесів на півдні.

Прикметно, що де-факто влада в Одесі стала українською ще наприкінці жовтня — початку листопада, себто до проголошення ІІІ Універсалу. Відтак, територіальних змін. Про це частково мова йшла у попередньому розділі в контексті військової політики. Де-юре, одеські владні та представницькі органи це визнали у середині листопада[190].

Разом з розгортанням національно-визвольного руху на території всієї України стає дедалі вагомішою й позиція української Військової Ради як в Одесі, так і регіоні в цілому. Прийняття ІІІ Універсалу відзначалося в Одесі спільним засіданням усіх соціалістичних груп міста, за участю представників Військової Ради, рад та інших військових організацій. Засідання визнало єдиною владою на Україні Центральну Раду з її виконавчим органом Генеральним Секретаріатом. А 22 листопада з приводу утворення УНР у місті відбувся черговий парад за участю українських військових частин. Приймали парад виконуючий обов’язки начальника Одеської військової округи генерал Г.Єлчанинов і представник Генерального Військового Комітету полковник[191] В.Поплавко[192]. Яскраво описувала дійство редакція часопису «Рідний курінь»: «В горі гордо майорять блакитно-жовті прапори. Недалеко грає музика. То вояки поспішають на свято, щоб тут, прилюдно поклястися життям за кращу долю України… Сотня за сотнею проходить і займає своє місце. Біля пам’ятника Катерині ІІ розміщується славний 1-й Гайдамацький Курінь. Починається парад. Приїздить генерал А.Єльчанінов (так у тексті — Т.В.). Він приймає парад… Починається огляд військ. «Здорові пани козаки», — вітає генерал. «Здоров був пане генерал», — з любов’ю, довір’ям та щирістю несеться в повітрі. А над усім ллються дивні мелодії. «Вже воскресла Україна» і «Марсельєза». Універсал читається окремо, в кожній частині. Уважно, з напруженням, ловлячи кожне слово, слухають козаки, моряки та громадяни»[193]. Відбувся також молебень, а на крейсері «Пам’ять Меркурія» підняли український прапор. На загальному зібранні матросів-українців з суден, які стояли на Одеському рейді і морського батальйону винесли резолюцію: «Оскільки українська Центральна Рада видала Універсал цілком соціалістичний, відповідно до інтересів трудового класу, зібрання постановило:

— вітати Раду, робітників і селян, нагадуючи, що українці-чорноморці будуть підтримувати Центральну Раду всіма силами і, якщо прийшлося б за проведення в життя Універсалу покласти голову свою, то вони всі готові;

— загальне зібрання моряків-українців закликає всіх товаришів українців та неукраїнців підтримати Центральну Раду і разом йти до загальної мети соціалізму»[194].

У цей час виконавчий комітет ради робітничих депутатів з обережністю ставиться до можливості активних протестів проти діяльності Військової Ради, знаючи, що остання користується великою популярністю в українського населення Одеси[195], й зважаючи на зміну конфігурації військово-політичних сил на півдні України. Член виконавчого комітету ради робітничих депутатів Власов був уповноважений заявити, що виконком прагне об’єднатися з Військовою Радою на ґрунті підтримки заходів військового керівництва в Києві, залишаючи відкритим питання про політичне злиття[196].

Ще раніше, в жовтні, Румчерод оголосив, що вважає за необхідне в межах Одеської військової округи працювати в контакті на паритетних умовах з одеською Військовою Радою. Правда, ці переговори про організацію коаліційної влади так і не дали жодних результатів. Бо сам Румчерод розробляв план безболісної локалізації спроб українського політичного табору встановити свою владу[197], й разом з делегатами від соціалістичних партій виступив з проектом заснування обласного революційного комітету, з можливістю все-таки надати місця представникам Військової Ради[198].

На початку листопада 1917 р. в Одесі, поряд з іншими створюється ще один орган влади — Революційний комітет Херсонщини, як підструктура Українського комітету по охороні революції при Центральній Раді, керівником якого згодом став Володимир Чехівський, з яким тісно співпрацювала, хоча й з перемінним успіхом, Військова Рада. Головними положеннями Революційного комітету були:

— Революційний комітет Херсонщини вважає стару владу скинутою і вимагає створення однорідної революційно-демократичної влади як в центрі, так і на місцях;

— громадянська війна повинна бути негайно зупинена;

— у межах Херсонської губернії Революційний комітет буде працювати в тісному контакті та згоді з Українською Центральною Радою;

— всі розпорядження Генерального Секретаріату по Херсонській губернії проводяться через Революційний комітет Херсонщини[199].

До складу Революційного комітету входило 25 осіб, з них: від ОУВР і української губернської ради по 2 представники, від українських соціал-демократів і українських есерів, губернського земства — 1, Румчерод, виконавчі комітети рад робітничих, солдатських, матроських й селянських депутатів делегували по 2 представників, губернська Херсонська рада робітничих і селянських депутатів, Одеське міське самоуправління, більшовики, об’єднані соціал-демократи, Бунд, російські есери та Єврейська об’єднана соціалістична партія — по 1 делегату, поштово-телеграфна й залізнична спілки — по 2 (з них 1 українець, 1 неукраїнець). До складу Революційного комітету Херсонщини увійшли також в.о. командувача Одеської військової округи генерал-майор Г.Єлчанинов, військовий комісар В.Поплавко і губернський комісар Центральної Ради з адміністративних справ, прізвище якого за джерелами встановити не вдалося[200].

Створення Революційного комітету Херсонщини було спробою консолідувати всі революційні організації як української, так і неукраїнської політичної спрямованості. Але це утворення не могло стати монолітним через різноманітність політичних програм співзасновників цього органу влади. У цей час, коли представник української Військової Ради полковник В.Поплавко вказував, згідно концепції лідерів УНР, що після утворення Української, Кавказької, Донської республік, усі вони повинні увійти до федеративної Російської республіки, центральний уряд якої повинен займатись лише зовнішніми справами федерації, а внутрішні справи повинні вирішуватися тільки урядами самих членів федерації[201], наприклад більшовики, взагалі не визнавали приналежність Херсонської губернії юрисдикції Центральної Ради[202].

Таких випадків було багато. Варто зазначити, що Революційний комітет Херсонщини існував за рахунок коштів Військової Ради, що давало останній великі можливості для контролю за цією структурою[203]. Поміж тим, гострота протистояння між цими структурами була настільки помітною, що швидко вийшла за місцеві рамки. 8 листопада на засіданні Генерального Секретаріату було заслухано виступ делегації з Одеси щодо можливих шляхів порозуміння між Революційним комітетом і Військовою Радою. Судячи з рішень виконавчої влади, делегація складалася з прихильників Революційного комітету. Адже уряд ухвалив рішення про призначення до південного міста свого політичного комісара. Ним незабаром став політично близький до лідерів Центральної Ради В.Чехівський. А також з’ясовували, чи потрібен адміністративний комісар, про що ми вже знаємо. Загалом центр взяв сторону Революційного комітету, ближчого за ідеологією до поглядів самих очільників Центральної Ради. На їхню думку врегулювати одеські проблеми найкращим чином можна було усунувши з керівних посад І.Луценка і В.Поплавка, запропонувати замість них Ю.Мацака, «демократизувати і реорганізувати гайдамацький курінь»[204]. Центральна Рада не бажала радикалізації своїх органів влади, тому шукала компромісних варіантів, відтак приймала позицію поміркованих груп. Такою безсумнівно була група, що гуртувалася навколо голови української губернської ради Херсонщини В.Чехівського.

Позиція Києва пояснювалася й тими пересторогами щодо небажання підтримати ОУВР, які автоматично означали визнання важливості самостійницької течії в українському політикумі. У зв’язку зі зростанням впливовості української військової організації краю наприкінці осені 1917 р. і недвозначної позиції Генерального Секретаріату щодо неї, центр визнав необхідність в її черговій реорганізації, що стало прямим наслідком обговорення ситуації в українському уряді 8 листопада 1917 р. З середини листопада до Військової Ради обирають з 100 військових 1 представника, якщо більше 100 — по 2 представники і по 1 заступнику. В тих частинах, де українці виділені в окремі роти, кожна з них делегувала 3-ох представників і одного заступника[205]. Припускаємо, що ними мали стати делегати, що перебували під впливом УСДРП і УПСР. Також намітилась тенденція до створення соціалістичного комітету ради, що свідчило про посилення впливу в ОУВР українського соціал-демократичного осередку на чолі з В.Чехівським, який виступав за тісніше співробітництво з неукраїнськими організаціями. Це, в свою чергу, привело до послаблення позицій голови Військової Рад І.Луценка.

В самій ОУВР теж сформувалася позиція, що свого беззмінного голову необхідно замінити. Причинами такого ставлення до кадрової політики наративні джерела називають, з одного боку, особисті амбіції частини місцевих урядовців, насамперед П.Вербицького, про що вже йшлося у розділі 2. З другого боку, надзвичайна завантаженість самого І.Луценка, який всю осінь роз’їжджав по Україні у справах організації вільного козацтва, й як наслідок приділяв менше уваги одеським питанням. Й начебто усі члени виконавчого комітету ОУВР дійшли висновку, що на керівну посаду слід обрати іншого[206].

Організаційних рішень щодо В.Поплавка уряд не ухвалював й доручив працювати надалі. Загалом постать військового комісара виступає з різних джерел достатньо суперечливою. Документи та періодика, архівні матеріали засвідчують чималий внесок цього діяча в утвердження української влади на півдні, у розбудові війська. Натомість Г.Гришко, який знав його особисто за спільними справами, висловлюється про В.Поплавка різко негативно, називаючи навіть таємним прихильником більшовиків і людиною, яка скоріше шкодила утвердженню української державності[207]. На нашу думку, такі оцінки є перебільшенням, що пояснюєтьсясамостійницькими поглядами автора спогадів, на відміну від полковника, який втілював у життя помірковану автономістську політику Центральної Ради. Можливо психологічною несумісністю, що накладалася на особисті переживаня Г.Гришка, які припали на січень 1918 р. й могли закінчитися його загибеллю, у чому той, не виключено, підсвідомо звинувачував військового комісара.

Тоді ж при одеській українській Військовій Раді засновується секція вільного козацтва, першим завданням якої було зібрати відомості про всі вільні січові організації Одеської військової округи. Головою секції став І.Луценко, писарем Матійчук. Про це йтиметься у розділі 4.

15 листопада 1917 р. відбулося перше засідання Військової Ради після виборів за новою схемою, на якому було переобрано виконавчий комітет чисельністю 56 осіб, як стверджує періодична преса. Або 75 осіб, про що йдеться у наказі по ОУВР. За версією «Одесского листка» почесним головою все ж таки обрали І.Луценка, але керувала тепер діяльністю української військової організації головуюча колегія у складі трьох чоловік — Микола Іванівський (голова), Мефодій Шевченко і Петро Вербицький; писарем обрано Олександра Куща, скарбником — О.Сахно-Устимовича[208]. Часто цитований Г.Гришко пише про інший склад керівництва: голова — капітан авіації Іванівський, «людина надзвичайної інтелігенції, самостійної вдачі, дуже твердої волі і завзятий українець… любив добре випити й був великий бабій», якого в січні 1918 року більшовики живцем спалили у пароплавній пічці, заступник — Г.Гришко, секретар — Сахно, запасний член — прапорщик Вербицький. І.Луценко — почесний голова[209].

Все ж таки, документальні джерела підтверджують синтетичний підхід до обох варіантів щодо нових лідерів ОУВР. Головою Військової Ради дійсно став Микола Іванівський, секретарем Борис Сахно. Щодо інших осіб інформація підтверджується частково. Членами виконавчого комітету були П.Вербицький, М.Шевченко, якого Г.Гришко відніс до померлих, сам автор спогадів[210]. Але чи точно займали зазначені посади нам встановити не вдалося.

Вже 17 листопада на засіданні Військової Ради було ухвалено низку важливих резолюцій політичного характеру, серед яких:

1. Негайно створити соціалістично-федеративний уряд Всеросійської Федеративної Республіки і від його імені запропонувати негайно перемир’я на всіх фронтах для початку переговорів про мир.

2. В основу миру повинні винести, ухвалену всією демократією Росії, формулу: мир без анексій і контрибуцій з правом самовизначення народів.

3. Під час перемир’я військо на фронті повинно стояти не братаючись.

4. У мирних переговорах українські посли повинні обов’язково брати участь.

5. У випадку відмови союзників від мирних переговорів чи перемир’я, Російській Федерації приступити до переговорів самостійно, маючи на меті власні, державні інтереси.

6. За землями, зайнятими ворожими військами, і закордонними землями повинно бути забезпечено право самовизначення і прилучення до тієї держави, до якої вони самі захочуть[211].

Отже, незважаючи на деякі зміни в керівництві одеської української військової організації, остання дотримувалась попередніх поглядів. Проте з середини листопада центр прийняття принципових рішень по військовій політиці в регіоні поступово переміщується до військового комісара В.Поплавка й командування Одеської військової округи.

Поряд з зазначеними змінами, Центральна Рада продовжувала нарощувати свою військову присутність у місті. До кінця листопада вона зусиллями ОУВР зосередила тут декілька гайдамацьких полків, кадетський корпус, підпорядкувала собі артилерійську (начальник — генерал Нілус), піхотну (начальник — генерал Алєксєєв[212]) і кавалерійську школи, технічні частини — усього близько 10 тисяч солдат і офіцерів[213]. У краєзнавчих нарисах «Одесса в эпоху войн и революций 1914–1920» подається цифра близько 8000 чоловік[214]. Отже, синусоїда коливання чисельності українських військ в Одесі, після дворазового зменшення на середину жовтня, знову повернулася до позначки вересня 1917 р. Зважаючи на зростаючу чисельність, гайдамаки почали реорганізовуватись в Одеську гайдамацьку дивізію на чолі з командиром 49-го запасного полку полковником Марком Мазуренком. Він очолював гайдамаків ще з 12 жовтня аж по середину січня 1918 р., до моменту її розформування[215]. Посаду начальника штабу дивізії з 20 грудня обійняв корінний одесит, відомий своїми патріотичними поглядами, підполковник Всеволод Змієнко[216]. За планом гайдамацькі піші курені мали розгорнутися у два полки. Кінний курінь мав стати кінно-гайдамацьким полком. Кулеметний відділ розпочав перетворення в пластунський кулеметний курінь. До дивізії були остаточно прилучені українці з 7-ї автороти з двома панцерниками. Серед проблем знаходимо у спогадах дошкульну більшовицьку агітацію, відсутність власної розвідки, відправлення з Одеси, з ініціативи соціалістів, улюбленця гайдамаків О.Сахно-Устимовича через його погляди та добровільний відхід капітана І.Орлова зі схожих причин. Після цих змін 1-й Гайдамацький курінь очолив капітан Осмоловський[217], 2-й Гайдамацький курінь — ротмістр М.Янчевський[218].

Велику роль у послабленні анархо-більшовицького впливу в Одеському гарнізоні мав наказ генерального секретаря військових справ С.Петлюри про негайну тритижневу відпустку додому всіх солдат і матросів великоросійських губерній[219]. Виконуючи дане розпорядження, 23 листопада В.Поплавко ухвалив указ про демобілізацію солдат і офіцерів, призваних до війська не з території України[220], що додатково сприяло виведенню непідконтрольних Центральній Раді військ за межі республіки.

Накопичення сил пояснюється, в першу чергу, можливим військовим виступом РСДРП(б). Вони не приховували своїх намірів й теж займались згуртуванням відданих собі військових сил[221], а наприкінці листопада на партійній міській конференції прийняли рішення розпочати безпосередню підготовку до збройного виступу, щоб встановити однопартійно-більшовицьку владу в Одесі. Ще однією й не менш важливою причиною зіткнення більшовиків і української влади стала відмова ОУВР посилати військові частини на Дон для допомоги більшовикам у боротьбі з військами генерала О.Каледіна, який не визнав влади Ради Народних Комісарів Росії на чолі з В.Леніним. Більшовики відкрили запис бажаючих їхати на Дон, але зголосилося тільки 23 людини. Натомість резолюцію протесту проти спроб втягування УНР у війну з Доном ухвалили збори представників курінних, сотенних і ротних рад військових частин Одеського гарнізону[222].

На засіданні Військової Ради від 29 листопада 1917 р., на якому обговорювалось питання відправки на Дон військових частин, оратори заявляли, що українські військові підкоряються тільки Центральній Раді і Генеральному Секретаріату, тому розпорядження Раднаркому Росії виконувати не повинні. У виступах звучало також звинувачення в бік РСДРП(б) з приводу подій як на Дону, так у країні загалом. Зрештою, засідання винесло резолюцію, яка засуджувала донську експедицію більшовиків[223]. Виступаючі, нерідко критикуючи політику РСДРП(б), не підтримували і протилежну сторону, себто генерала О.Каледіна, закликаючи дотримуватись нейтралітету. Наприклад І.Гаврилюк вважав, що Військова Рада не повинна підтримувати ні одну, ні другу сторони, а зосередитись на вирішенні власних питань, але в будь-якому випадку підтримувати більшовиків не слід. З такою ж думкою виступив і почесний голова ОУВР І.Луценко[224].

Обговорювалось дане питання того ж дня на спільному засіданні рад робітничих, матроських та селянських депутатів. Від української військової організації виступив П.Вербицький, який стверджував, що не використані ще всі мирні шляхи для владнання конфлікту на Дону. В цьому його підтримували В.Чехівський і Пальниченко (від УСДРП)[225]. Проти застосування сили виступив і військовий комісар В.Поплавко. Мотивуючи це тим, що непотрібно здобувати нових ворогів в Одесі. Лише окремі урядовці, як Гордій Нянчур, висловлювали своє занепокоєння, знаючи наявність відповідних ресурсів і бажання у місцевого осередка РСДРП(б)[226].

Після оголошеного нейтралітету Військовою Радою, згідно з вказівкою Києва та вимогою, що всі бажаючі воювати з О.Каледіним можуть залишити Україну, але не організованими частинами, вона була піддана нещадній критиці з боку ряду партій та організацій, в тому числі частини УСДРП та УПСР[227].

Таке ж рішення прийняла і Морська генеральна рада, яка рішуче заборонила всім морякам-українцям брати участь в каральній експедиції на Дон, мотивуючи це тим, що Дон має право або входити до майбутньої федерації, або ні, згідно з ідеєю федералізму. Тому український уряд не повинен втручатися в ці події[228]. Раднарком Росії трактувався ідеологами української революції винятково, як уряд центральної частини Росії, а не загальнодержавний, адже не був ніким обраний, прийшовши до влади насильницьким шляхом.

Зазначене різнобачення між українською владою та більшовиками, врешті-решт, привело до кривавих сутичок в Одесі 30 листопада — 2 грудня, яке вірно, на нашу думку, П.Гарчев трактує як першу збройну спробу встановлення власної диктатури з боку РСДРП(б). Рішення базувалося на достатній кількості збільшовичених фронтових частин, постійно зростаючій чисельності Червоної гвардії й отриманням додаткових місць в радах. Проти виступив Румчерод[229]. Що стало наслідком, в тому числі, незавершених до кінця дій з боку військового комісара В.Поплавка щодо роззброєння червоногвардійців на початку листопада 1917 р. Представники української влади, на фоні Тимчасового уряду і вмілої агітації, яка приховувала справжні цілі, щиро вважали більшовиків кращими представниками російської демократії[230], тому не вірили в можливість їхнього виступу проти Української Народної Республіки.

Досить детально описує розвиток подій П.Гарчев. Він запевняє, що організатори повстання планували роззброїти гайдамацькі курені, захопити арсенал і вантажні автомобілі задля швидкого перекидання людей на місця боїв. Червоногвардійцям-залізничникам було доручено захопити збройний склад біля джутової фабрики і повести наступ проти гайдамаків, розташованих на станції Одеса-Мала.

30 листопада загін чисельністю 50 осіб, керований більшовиками, напав на гараж української військової частини на Пересипу, обеззброїв варту та захопив понад 50 автомобілів й різне спорядження. Після чого було зроблено спробу оволодіти арсеналом, коли до червоногвардійців приєдналися солдати розагітованих більшовиками двох піхотних полків. На боці заколотників виступили команди лінійних кораблів «Синоп» та «Ростислав». Одночасно, інший загін маючи потребу в зброї, відібрав її в казармах на вулиці Великій Арнаутській у двох рот сербів, побоюючись, що вони можуть виступити на боці Військової Ради. Незабаром сотні кулеметників зосередилися у Воронцовському палаці й клубі Червоної гвардії. У ніч на 1 грудня червоногвардійці зайняли деякі вулиці в центрі міста й всі спуски, що вели у порт.

Назагал, за даними, які отримав Генеральний Секретаріат, ядром Червоної гвардії стали кримінальні елементи, портові хулігани, частково малокваліфіковані робітники. Намагаючись добитися військової переваги, більшовики роздавали зброю усім охочим. Не дивно, що найпривабливішим цей крок був для злочинців. Червоногвардійці нерідко використовували наявність під рукою зброї для грабунків цивільного населення. У місті розпочалися навіть погроми, у яких більшовики, щоб відвести від себе вістря критики, звинувачували гайдамаків[231]. Але й цей вид діяльності червоногвардійці намагалися використовувати задля політичних цілей, часто одягаючи військову форму гайдамаків. І таким чином дискредитуючи їх в очах громадськості. Для прикладу, з 35 осіб, яких затримали на грабунку в той час, 32 були переодягнені в однострій гайдамаків, хоча такими не були. Трьох справжніх солдатів розстріляли свої ж товариші. Керівництво гайдамацьких куренів після негативних проявів у своїх лавах намагалося жорсткими методами заявити про себе, як про дисципліновану одиницю[232].

У відповідь гайдамаки ще 30 листопада розставили свої пости на вокзалі, телеграфі, пошті, у банку і в деяких інших місцях, а наступного дня, щоб не допустити можливого збройного виступу чи сутичок у місті, намагались роззброїти Червону гвардію, яка захотіла отримати приміщення Військової Ради[233]. Українські військові формування в Одесі, як говорилося вище, становили значну силу, приблизно дивізію, тому активно виступили на захист чинної влади і проти порушення спокою в краю. 1 грудня у місті відбувалися справжні бої, перші у період революції й громадянської війни в Одесі. О 12 годині на вулицях міста почали зосереджуватися гайдамацькі загони. Зав’язалися сутички. Стрілянина йшла в районі Пересипу, на вулиці Пушкінській, в районі Приморського бульвару, на Куликовому полі. Українські підрозділи взяли під контроль штаб Одеської військової округи, міський театр (тепер — театр опери й балету — Т.В.), відбили напади на арсенал. Учасник подій, один із засновників «Одеської Січі» Юрій Липа згадував, що «…з району залізничного вокзалу гайдамаки просувалися в бік вулиці Дерибасівської та Соборної площі. Січовики боронили базу з боку Молдаванки і перебували між Сінною площею та горою Чумкою…»[234]. Окремі об’єкти переходили з рук в руки[235]. Виступ більшовиків засудили не лише члени ОУВР, але й Румчерод, міська дума, частина депутатів рад робітничих, матроських і солдатських депутатів. Вони оприлюднили відозву «До населення міста Одеси» у якій дії повсталих оцінювали як провокацію та закликали їх повернутися до місць свого розташування[236].

Червона гвардія, не здобувши очікуваної переваги, 2 грудня була змушена розпочати переговори. Хоча протягом дня ще тривали вуличні бої. Але згодом Червона гвардія була переведена в порт, а її штаб — на завод РТПіТ[237]. Накопичену зброю, яка в січні 1918 року буде знову використана проти УНР, повсталі встигли перевезти на крейсер[238] «Алмаз»[239].

У кривавих сутичках загинуло, як стверджують документи, а йдучи за ними й деякі дослідники[240], 4 гайдамаки та 300 червоногвардійців і більшовиків. З боку більшовиків убито низку керівників, серед яких Мойсей Кангун, командир Червоної гвардії, та його брат — начальник штабу Червоної гвардії[241]. Але, на нашу думку, статистичні дані щодо загиблих є далекі від реальних. Адже не підтверджуються іншими джерелами. Сумнівно, що за два дні не самого запеклого збройного конфлікту могла бути така велика пропорція загиблих між гайдамаками і більшовиками, навіть зважаючи на явну кількісну перевагу перших. Скоріше за все, чисельність жерт з боку червоногвардійців обмежується десятками осіб. Так, П.Гарчев згадує про 18 загиблих повсталих 1 грудня[242]. Видається правдивим, що наступного дня загинуло ще 12 осіб. А 300 вбитих більшовиків, це не що інше, як друкарська помилка. Мало би бути 30.

А кількість загиблих гайдамаків на сьогодні не підлягає перехресній перевірці іншими джерелами. Члени «Одеської Січі» Ю.Липа і М.Костирко, щоправда згадують про поховання декількох десятків гайдамаків, але спогади двох січовиків мають суттєві розбіжності по датам. На нашу думку, Ю.Липа говорить про поховання після січневих подій 1918 року: «Бачив я, як через Портофранківську вулицю пливли одна за одною шістдесят трун, покритих червоною китайкою на знак жалоби. По обидва боки вулиці люди плакали вголос. Січовиків убитих було здається, тільки двох: один молодий жид[243], син бляхаря з Юрівської вулиці, що ненавидів большевиків, а другий — молодий хлопець С. Його поховали січовики з панахидою, співом «Вже воскресла» і салютом на другому християнському кладовищі, під самим парканом від вулиці Токаревої. Ранені поховалися до своїх батьків. Частина січовиків зосталася в Одесі, частина пішла на мандри із власною армією»[244]. І чисельність похованих, й особливо фраза про мандри із власною армію, більш характерні для пізнішого протистояння, коли залишки гайдамаків відійшли з Одеси. Окрім цього, далі мова йде вже про осінь 1918 р., без посилань на початок року.

Згадуваний М.Костирко взагалі з застереженнями стверджує, що Ю.Липа можливо має на увазі поховання осені 1918 р., після бою між петлюрівцями і денікінцями[245]. Натомість він так описує події: «…несли 10 домовин. Процесія ішла по Пушкінській вулиці до Куликового поля. Оскільки бої закінчилися «замиренням» і влада спочатку належала українцям і москалям-большевикам, то й ховали разом і тих, і тих… Серед похованих було більше моряків-большевиків…»[246].

Третього грудня до Одеси прибули ще 4 ешелони українських солдатів, які поверталися з фронту, що додатково вплинуло на паритет військових і політичних таборів. Результатом дводенних боїв стала перемога українських сил, які виявилися більш організовані та сильніші. Тому сторони були змушені дійти згоди щодо створення єдиного органу влади з представників рад робітничих та солдатських депутатів, що поступово ставали пробільшовицькими і українських організацій[247]. За постановою спільного засідання усіх демократичних організацій Одеси 3 грудня утворилася тимчасова комісія по охороні міста. Всі розпорядження по охороні міста віддавалися головним начальником округи спільно з комісією. До складу комісії увійшли капітан 2-го рангу Власьєв (від рад), Володимир Чехівський (від українських організацій) і голова міської думи Іван Лордкіпанідзе (від міського самоуправління). Особливо уповноваженими особами стали комісар Центральної Ради Віктор Поплавко, комендант міста прапорщик Рязанов, поручник Смольницький (від рад) та начальник народної міліції Кітников[248]. Кровопролитні сутички в різних місцях Одеси між гайдамаками і червоногвардійцями привели теж до повернення останніми захоплених приміщень[249].

3.2. «Між миром і війною»: переформатування українських сил на рубежі 1917–1918 рр

Всупереч вищевказаним протиріччям, в Одесі відбувався процес зближення Військової Ради з радами робітничих та солдатських депутатів, який був лише дещо загальмований через сутичку гайдамаків і червоногвардійців. Уже 2 грудня відбулося об’єднане зібрання Військової Ради, курінних, сотенних комітетів і українських соціалістичних партій під головуванням прапорщика Куща. Головним питанням, яке обговорювалося на цих зборах, було питання про злиття рад солдатських, робітничих і селянських депутатів та ОУВР. Зібрання вирішило, щоб зупинити теперішню анархію в Одесі, необхідно терміново прийняти найрішучіші заходи для створення єдиного органу, який з’єднає, на платформі безумовного визнання Центральної Ради та її Генерального Секретаріату, всі військові організації міста. Збори підтримали постанову спільного засідання усіх революційних організацій Одеси про створення тимчасового органу влади в місті, до складу якого увійшло 5 представників від українських організацій і 5 — від неукраїнських. Цей орган у своїй діяльності опирався на підтримку українського війська, яке виконувало всі його розпорядження. До числа українських делегатів даної структури увійшли В.Чехівський (від УСДРП), П.Базилевич (від УПСР), підхорунжий Гудзій (від гайдамацького куреня), В.Пелішенко (від Морської Ради) та М.Іванівський (від Військової Ради)[250].

Першим питанням, яке мав вирішити цей тимчасовий орган, було недопущення в майбутньому зіткнень між Червоною гвардією та Військовою Радою, але, незважаючи на посилену підготовку та озброєння бійців Червоної гвардії, було прийнято рішення лише визнати спеціальне місце для зберігання зброї Червоною гвардією[251]. Фактично, це дало можливість більшовикам вести подальшу планомірну підготовку до збройного повстання. Загальна чисельність Червоної гвардії сягала на початок грудня 2 тисячі багнетів. Її активно підтримували розташовані в Одесі чи окрузі збільшовизовані 48-й та 49-й запасні полки, 5-й запасний гарматний дивізіон, залізничний батальйон, 2-а та 4-а прожекторні роти. Загальна чисельність цих сил становила близько 4 тисячі багнетів і 18 гармат. Що разом з червоногвардійцями давало місцевим більшовикам близько 6 тисяч багнетів, проти 10 тисяч українського війська. Майже зрівнювали силовий паритет моряки. На боці РСДРП(б) була частина пришвартованих в Одесі кораблів Чорноморського флоту: міноносці «Дзвінкий» та «Завидний», броненосці «Синоп» і «Ростислав», крейсер «Алмаз»[252]. Військова Рада отримала пропозицію від українських військових частин, розміщених в Яссах, вислати до Одеси загін для допомоги, але ця пропозиція була відхилена[253]. Ймовірно не вірячи, що справа дійде до ще однієї черги сутичок.

У ніч на 3 грудня відбулося екстренне спільне засідання виконавчих комітетів рад солдатських, робітничих, селянських і матроських депутатів та української Військової Ради, на якому було досягнуто згоди з приводу припинення будь-якого кровопролиття, відновлення та підтримання повного порядку в місті з категоричним рішенням вивести усі військові частини з Одеси і доручити охорону центра міста — Охтирському гусарському полку, робітничих районів — Червоній гвардії, районів розташування військових частин — самим військовим частинам, район порту — матросам[254]. На цьому засіданні було визначено представників від неукраїнських організацій до тимчасового комітету по охороні міста. Ними стали: від рад солдатських депутатів — Власьєв, рад робітничих депутатів — Л.Рузер, рад матроських і офіцерських депутатів — лейтенант Золотухін, від Румчероду — Розенблат, від Червоної гвардії — Вайсман[255].

Збройний конфлікт між червоногвардійцями і гайдамаками, не дивлячись на провокацію перших, викликав у місті широку антиукраїнську агітацію. Головним звинуваченням стало те, що ОУВР збирається силою зброї розігнати усі, існуючі в Одесі, соціалістичні осередки та революційні ради. На що військова організація змушена була відповідати протестом і запевняти, що вона вважає за необхідне працювати в контакті зі всіма радами, які існують в місті й на сьогоднішній день знаходить з ними порозуміння, а також виступає проти анархії та контрреволюції[256].

У найближчі дні конкуруючі представницькі структури продовжували шукати шляхи до порозуміння. Навіть не зважаючи на той факт, що більшовики не відмовилися від силового сценарію приходу до влади і використовували переговорний процес для виграшу часу. Українська сторона й надалі висловлювала переконання, що формувати владні органи слід консолідованими зусиллями. 5 грудня 1917 р. відбулося чергове об’єднане засідання рад робітничих, солдатських, матроських та селянських депутатів і Військової Ради, від якої в президії був представлений П.Вербицький.

Головним пунктом на зібранні було питання про злиття Військової та Морської Рад з радою солдатських та радою матроських депутатів[257]. Нам не вдалося встановити, хто виступив ініціатором такої пропозиції у грудні, але враховуючи попередні заклики української військової організації краю та антиукраїнську пропаганду, можна припустити, що таким кроком ОУВР вирішили довести прозорість задекларованих намірів. Полковник В.Поплавко, вітаючи злиття, висловив побажання, щоб воно відбулося не на словах, а щоб ради злилися «душею й серцем». У самій Військовій Раді не було єдності щодо злиття з радами. Частина молодших старшин та гайдамаків обстоювали тезу про негайний початок збройної боротьби проти більшовиків. І таким чином покласти край посяганням їх на першість в регіоні. Але на нараді більшість виступила проти, вважаючи, що необхідно проблему вирішувати іншими шляхами[258].

Заради справедливості слід нагадати, що більшовики наприкінці листопада теж висловлювалися за можливе об’єднання.

За основу об’єднання вирішили взяти наступний проект:

1. Військова і Морська Ради зливаються з гарнізонною радою солдатських, офіцерських та матроських депутатів і становлять одну раду військових депутатів м. Одеси.

2. Виконавчий комітет української Військової та Морської Рад зливається з виконавчим комітетом ради солдатських депутатів і становлять один спільний виконавчий комітет військових депутатів м. Одеси.

3. Виконавчий комітет військових депутатів по своїх спеціальних питаннях, як наприклад, національне та те, яке має відношення до флоту і т. д., створює особливі секції.

4. Рада військових депутатів та виконавчий комітет є вищим органом усіх військ гарнізону і флоту м. Одеси.

5. Рада військових депутатів та її виконавчий комітет є частиною спільної ради робітничих, військових, селянських депутатів і є тільки військовою секцією спільної ради.

6. Склад виконавчого комітету і ради військових депутатів у теперішньому вигляді є тимчасовим й у найближчий час повинна бути скликана рада військових депутатів для перевиборів виконавчого комітету[259].

Не обійшли критикою конкуренти й Центральну Раду, на захист якої виступили майже всі українські організації Одеси. Їм довелося запевняти, в основному лівоцентристські кола, що УЦР є органом рад селянських, робітничих і військових депутатів, доповненим представниками від усіх інших революційних та неукраїнських організацій зі всієї території України й складається винятково з соціалістів[260].

П.Вербицький у ході дискусії зазначав, що в проекті не сказано про відношення ради військових депутатів до Центральної Ради, без чого злиття неможливе. Він наполягав, що гарнізон повинен підкорятися Центральній Раді й цей пункт є принциповим. Зрештою висунутий проект залишився тільки на папері. Усе ж таки протиріччя виявилися занадто помітними щодо магістральних шляхів розвитку суспільства. Але принциповішою була інша причина. Для РСДРП(б) переговори про замирення становили не що інше, як політичні маневри. Вище йшлося про рішення партійноого осередку приступити до підготовки по захопленню влади. А якщо пригадати, що у ці дні уряд радянської Росії на чолі з В.Леніним розпочав реалізацію плану по встановленні влади більшовиків по всій Україні або через прийняття Центральною Радою їхнього ультиматуму, або в результаті мирного усунення її на І Всеукраїнському з’їзді рад, то стає ще більш очевидною марність домовитися з одеськими однопартійцями В.Леніна щодо паритетних кроків по врегулюванню ситуації. Й подальшого колективного вирішення інших нагальних проблем. РСДРП(б) не збиралася ділитися владою з іншими.

Не вирішеною на початку зими 1917 р. залишалася ще одна проблема. Незважаючи на усунення в жовтні Тимчасового уряду, в Одесі продовжував виконувати обов’язки військового комісара Одеської округи від російського уряду поручник М.Харито. В свою чергу, як ми з’ясували раніше, на цю посаду Центральною Радою було призначено В.Поплавка, який запропонував М.Харито передати всі справи представнику Центральної Ради[261]. Але лише тепер він склав свої повноваження.

У цей час тривав процес українізації військових підрозділів. На загальних зборах юнкерів і офіцерів першої одеської школи прапорщиків одноголосно вирішено вважати школу українізованою та звернутися з клопотанням до військового комісара Одеської військової округи полковника В.Поплавка про затвердження цієї постанови генеральним секретарем військових справ. Була українізована також школа авіаторів, заснована А.Анатра. Школа прийняла рішення підкорятися тільки Центральній Раді і обрала тимчасового начальника школи, до призначення постійного УЦР. При школі сформувалося 2 українських авіаційних загони. Всім, хто не бажав служити Українській Народній Республіці, було запропоновано перевестися до інших частин[262]. Українізацію війська продовжило Одеське військове училище, загальне зібрання солдатів, юнкерів і офіцерів якого, 27 листопада постановило визнати такий крок необхідним, а владу Центральної Ради як вищого урядового органу на Україні, для себе обов’язковою. Виходячи із цього, збори просили начальника Одеського військового училища повідомити всіх офіцерів, юнкерів і солдатів, які не були присутні, про прийняте рішення. За українізацію штабу Одеської округи виступило 80 членів штабу[263], що становило більшість від загальної чисельності.

Після влагодження окреслених конфліктів і непорозумінь, у грудні 1917 року Військова Рада більше уваги приділяла справам на флоті. Що співпало з активізацією роботи по українізації флоту з боку Генеральної Морської Ради. З цією метою до Одеси прибуло 2 делегати з Києва — мічман Нетудиходько і Набок, яких Генеральна Морська Рада направила на флот з низкою серйозних й відповідальних доручень. Одним із завдань було інформування столиці про настрій серед моряків, вияснити їхню позицію щодо Центральної Ради, а також провести пропагандистську роботу, роз’яснивши позицію уряду УНР[264]. У цей час Центральна Рада розробила концепцію українського флоту, отже необхідно було володіти найширшою інформацією. На засіданні уряду в Києві виступив з доповіддю про план діяльності генеральний секретар морських справ Д.Антонович. Цей підрозділ за задумом мав керувати Чорноморським флотом, який охоронятиме узбережжя Української Народної Республіки. Для цього, як вважав доповідач, досить двох панцерних кораблів і флотилії міноносців з командою в 10–12 тисяч матросів. Команди решти кораблів Д.Антонович пропонував демобілізувати, а самі судна перетворити в державний торгівельний флот, розвиток якого займав значне місце у найближчих планах керівництва УНР. На організацію Морського секретаріату та інші видатки, пов’язані з реорганізацією флоту, уряд виділив суму в розмірі 150 тис. крб[265].

Одним з завдань, яке слід було вирішити одеській Морській Раді, стало переведення усіх матросів-неукраїнців Одеси з Чорноморського на Балтійський флот. Даний крок міг пришвидчити українізацію суден Чорноморського флоту, але велика частина матросів-неукраїнців не захотіли погодитися на запропоновані умови. Разом з тим, на середину грудня з Балтійського на Чорноморський флот вдалося перевести приблизно 11 тисяч українських матросів і навіть машинну школу чисельністю 400 осіб[266].

Процес українізації флоту постійно наштовхувався ще й на перепони, пов’язані з більшовицькою пропагандою, яка особливо посилилась у Севастополі на початку зими. Часто моряки, вирішивши підняти на кораблі український прапор, відкладали цю акцію через агітацію членів РСДРП(б). Не винятком були випадки, коли на українізованих суднах команди приймали пробільшовицькі резолюції[267]. Зрозуміло, що така ситуація суттєво заважала швидкій організації флоту Української республіки.

Однак, певних успіхів Морська Рада все ж таки досягла. Українізацію флоту підтримали більшість команд крейсерів «Пам’ять Меркурія» і «Ростислав», дредноута «Воля», лінійних кораблів «Євстафій», «Борець за волю», міноносця «Дзвінкий»[268]. У грудні на міноносці «Дзвінкий» і дредноуті «Воля» було піднято український прапор. У Морській Раді були представлені матроси зі «Здобичі», «Синопа», «Алмаза», «Дуная», «Завидного», «Салгіра». Найбільше з «Пам’яті Меркурія» (7 осіб) і «Ростислава» (3 особи)[269].

Паралельно з вкрай важливою, але повсякденною роботою, відбувається зміна керівництва Морської Ради. Замість В.Пелішенка, морську секцію при ОУВР очолив Федір Босий. Припускаємо, що це сталося майже одразу після реорганізації 15 листопада української Військової Ради. Адже на 1 грудня у списку членів виконавчого комітету української Морської Ради (20 осіб) у першому рядочку містилося прізвище Ф.Босого, фельдшера з корабля «Здобич», а інші подавалися не за абеткою[270]. На даній посаді він знаходився недовго, оскільки, не дивлячись на активну діяльність по українізації флоту, проти нього виступало багато членів української морської організації Одеси. На адресу Ф.Босого навіть надходили листи з погрозами вбивства. Відтак, на початку 1918 р. він змушений подати у відставку[271]. На жаль, і про В.Пелішенка, і про Ф.Босого у джерелах знаходимо поодинокі згадки, за якими неможливо простежити життєвий шлях.

Окрім військово-морського флоту, велася агітація на користь українізації й серед моряків торгівельного флоту, куди теж переводили українців з Балтійського флоту чисельністю більше 4000 чоловік[272].

Тим часом, на 27 грудня 1917 р. місцеві українські організації скликали загальне зібрання моряків, присвячене питанню переведення моряків Чорноморського флоту з військового на вільнонаймане становище в межах військової доктрини Центральної Ради, яка передбачала застосувати нові міліційні принципи формування армії. Ці збори розробляли розміри окладів та умови переходу з одного стану в інший[273]. Але до кінця проблему вирішено не було.

А вже 29 грудня Центральна Рада прийняла тимчасовий законопроект про флот УНР, згідно з яким російський військовий і транспортний Чорноморський флот проголошувався флотом УНР і повинен виконувати всі обов’язки по охороні узбережжя й торгівлі на Чорному та Азовському морях[274]. Одночасно, за наказом генерального морського секретаріату по Чорноморському флоту одеська Морська Рада приступила до організації профспілок військово-морських фахівців. Професійні союзи повинні, за планом, захищати політичні, громадянські й матеріальні права військовослужбовців. До виходу наказу про перехід українського військового флоту на вільний найм матросам і офіцерам, які виходили у запас, дозволялося залишатися на попередніх місцях служби[275].

Окрім цього, у керівництва Морською Радою виникла ідея організувати українське морське училище, в якому викладалися б усі необхідні для флоту науки. Проте, через брак часу та постійні зміни влади в Одесі, вона не була втілена в життя.

З настанням нового 1918 р., у зв’язку з різким погіршенням військово-політичної ситуації в УНР на фоні російсько-української війни, що розпочалася в грудні 1917 р., Морська Генеральна Рада наказує усім українським суднам виконувати розпорядження лише генерального секретаря морських справ Д.Антоновича і стояти на місці для охорони Одеси та Української республіки без права виходу з району Одеси без дозволу генерального морського секретаря. Особлива увага приділялася антипровокаційній роботі й боротьбі з більшовицькими закликами до повстання[276].

Тим часом, у грудні 1917 р. знову фіксувалися випадки, попри чимраз більший вплив у армії ліворадикальних настроїв, коли військові формування визнавали владу Центральної Ради та оголошували про готовність служити УНР. Одним з таких підрозділів був 6-й армійський корпус під командуванням генерала Арсеньєва, який звернувся до Військової Ради з заявою про готовність прийняти українську сторону[277]. Вмотивовували вони своє рішення якраз несприйняттям ультиматуму Раднаркому Росії до Центральної Ради в грудні 1917 р., що стало приводом до війни, а значить і небажання встановлення більшовицької влади.

Слід визнати, що загальноукраїнське й регіональне військове керівництво у перші тижні війни так і не зуміли осягнути всю складність становища, не вважаючи більшовиків здатних серйозно вплинути на хід подій. Відтак, продовжували займатися «демократизацією» армії шляхом передачі суттєвої частини прав командирів солдатським комітетам. Так, 18 грудня, начальник Одеської військової округи генерал-майор Г.Єлчанинов підписав наказ № 1853, згідно з яким до опублікування законопроекту про організацію армії УНР, комітетам усіх ступенів в українських частинах дати найменування «рада»: ротна рада, полкова рада, дивізійна рада, гарнізонна рада. Ради обиралися в ротах, ескадронах, сотнях, батареях, транспортних підрозділах, відповідних стройових та нестройових частинах і командах. До їх складу входило 4 особи. У виборах до вказаних рад могли взяти участь лише військові чини — жителі України[278].

А український військовий комісар В.Поплавко, звітуючи 23 грудня 1917 року перед урядом про становище в Одесі й ОВО, наполягав, що більшовизму на цій території вже немає, бо розпустили всіх вояків, хто походив не з України. Також немає впливу РСДРП(б), як і будь-якої іншої партії. Не помітив полковник В.Поплавко небезпеки й з боку Червоної гвардії, яка на його переконання танула — з 1500 до 800 осіб[279].

Незважаючи на відносну стабілізацію ситуації в регіоні відразу після 2 грудня, у другій половині місяця становище ставало вельми напруженим. Для Військової Ради, яка розформувала більшість частин, основу яких складали вихідці не з України, залишалася актуальною стара проблема — зростання більшовицької агітації серед українських частин, особливо тих, які прибули з Петрограда. Цією роботою керував Микола Матяш[280], людина, яка володіла українською мовою й могла користуватися цією перевагою для вербовки відданих людей. Адже для підвищення ефективності своєї пропаганди більшовики створювали при комітетах РСДРП(б) спеціальні секції, які мали працювати серед солдатів тієї чи іншої національності. Як бачимо в Одесі теж діяла така група «українських більшовиків»[281]. Більшовики створювали свої осередки в частинах армії УНР, що ставало серйозною проблемою для влади.

Існувала навіть окрема група військової секції Румчероду по розкладу гайдамацьких куренів. Самі учасники подій згодом заявляли, що грудень й початок січня вони використовували для посиленої агітації. Такі пропагандисти, як М.Матяш, Скобло, П.Кондренко, А.Кривошеєв та інші робили наголос на тому, що начебто гайдамаків заставляють воювати проти робітників і селян, таких як і вони самі. Або інший приклад. Після відвідин полковника В.Поплавка, одягненого у цивільному, телеграфу, агітатори «пояснили» українським солдатам, що «офіцери переодягаються в цивільний одяг для того, щоб залишити їх напризволяще. Це, звичайно, не могло не позначитись на настрої гайдамаків»[282]. Зважаючи на невисокий освітній рівень нещодавніх селян, одягнених у військові однострої, політичної необізнаності, така масована агітаційна атака на їхню свідомість незабаром привела до катастрофічних наслідків для Української держави.

Знову почали спалахувати сутички між гайдамаками і збільшовизованими робітниками чи червоногвардійцями, як, наприклад, на тютюновій фабриці Попова, ковбасній фабриці Дубініна, цукровому заводі «Степанівське товариство»[283].

Вказана тенденція стосувалося й флоту, з якого ще не демобілізували неукраїнців.

З іншого боку, зростання чисельності українського війська на Херсонщині загострювало продовольчу та створювало проблему зайнятості, адже не всі залишалися на військовій службі, багато солдатів і навіть офіцерів демобілізувалися. Число безробітних збільшилося до кількох десятків тисяч чоловік. ОУВР пропонувалося залучити колишніх вояків до роботи в майстернях по ремонту військового майна для продажу його населенню[284]. В січні 1918 року полковник В.Поплавко видає наказ про підпорядкування більшості військових частин, які знаходились у місті українській владі. Повинна була відбутися передача військового і господарського майна частин, які розформовуються, українським. Але рада робітничих депутатів, яка перебувала тоді під впливом РСДРП(б), взяла під свою охорону майно, в першу чергу зброю[285], готуючись до повстання. Так, вони таємно захопили у гайдамаків два вагони з гвинтівками, кулеметами й патронами, якими озброїли Червону гвардію. На середину січня 1918 року, в результаті цілеспрямованої підготовки, Військово-Революційний Комітет, який готував повстання закумулював більше 5 тисяч гвинтівок, значну кількість стрілецьких і артилерійських набоїв. Мали в розпорядженні бронепоїзд «Заамурець»[286]. До того ж, у першій декаді січня 1918 р. став стрімко розвалюватися Румунський фронт і потік збільшовизованих військ через Одесу направлявся до Росії. ВРК мала намір скористатися з цієї сприятливої ситуації щоб скинути владу Центральної Ради в місті[287].

В Одеській військовій окрузі у цей час формується добровольча українська армія, на створення якої генеральним секретаріатом продовольчих справ переведено, на прохання В.Поплавка, 100 тис. крб. Справа йшла досить добре і на середину січня мала бути закінчена, а чисельність її планувалося довести до 30–40 тис. чол[288].

3.3. Боротьба за владу УНР в січні 1918 року

На середину січня 1918 року одеський осередок РСДРП(б) вже був готовий до повстання не лише технічно. Ще надругому з’їзді Румчероду, який проходив у Одесі з 10 по 23 грудня 1917 р., переважна більшість делегатів перебувала на стороні більшовиків, чим забезпечила останнім військову підтримку. Головою зібрання був обраний П.Старостін. Від імені українців-делегатів з’їзду Румчероду було оголошено резолюцію, в якій вони висловили свою незгоду з політикою українських органів влади. Делегати виступили за передачу всієї влади радам. Організаторами збройного виступу за встановлення більшовицької влади в місті у січні 1918 р. були, насамперед, більшовики Пересипу, які активно працювали в середовищі робітників. Третього січня 1918 р. частина працівників заводу РТПіТ вийшли на демонстрацію. До них приєдналися робітники інших заводів району.

Війська Центральної Ради намагалися розформувати і вивести з Одеси пробільшовицьки налаштовані частини гарнізону, але зазнали невдачі[289]. 11 січня український штаб дивізії та Військова Рада залишили місце свого постійного перебування в останні дні (Сергіївське артилерійське училище) і перебралися в розташування вірних собі частин[290]. Напередодні в стінах училища проходила нарада щодо доцільності й своєчасності запровадження військового стану в Одесі, а отже передачі всієї влади командиру української запасної бригади. Але, за словами М.Омеляновича-Павленка, який прибув до міста на рубежі 1917–1918 рр., моральний стан присутніх був пригнічений, не відчувалося впевненості у позитивному результаті справи, оскільки більшовицькі агенти проникли аж до верхніх ешелонів керівництва військом. Показовим став випадок, коли через підпільну групу більшовиків на телеграфі організатори повстання оперативно дізнавалися про перебіг переговорів вищого українського військового командування в Одесі з урядом. Відтак про задуми офіцерів та дислокацію гайдамацьких підрозділів. Та й більшовицька влада ще не сприймалася як можлива загроза звичному способу життя. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність[291].

Окрім цього недостатньо якісно працювала розвідка, традиційною проблемою стала власна недбалість у вирішенні нагальних питань збереження контролю над ситуацією. Не надавав потрібної допомоги Київ, який сам опинився у скрутному становищі у зв’язку з наступом російських більшовицьких військ. Залишив місто військовий комісар Центральної Ради В.Поплавко, якого наполегливо підозрювали у симпатіях до повстанців[292].

На боці української влади залишалися 1-й та 2-й Гайдамацькі курені (1200 багнетів), загін юнкерів (150–200 чоловік). 3-й Гайдамацький кінний курінь був значно послаблений відправкою кількох підрозділів до Миколаєва. За іншими даними, 5 січня таємно з Одеси в сторону Олександрівська на підмогу українським військам у війні з російськими більшовиками відправилися гайдамаки в 6 ешелонах, разом з панцерником. Можливо мова йде про 1-й курінь, оскільки за словами київського історика Я.Тинченка, в Одесі залишився тільки 2-й курінь ротмістра М.Янчевського. Але вже 10 січня, щоправда без панцерника, гайдамаки повернулися до Одеси. Після цієї експедиції моральний стан гайдамаків був зломлений. 12 січня з’явилися заяви деяких сотень 1-го та 2-го Гайдамацьких куренів, а також кулеметного куреня, про переоцінку поглядів й симпатії до більшовицьких ідей[293].

На нараді генералів та старших офіцерів, яка відбулася 11 січня під головуванням нового військового комісара Центральної Ради М.Омеляновича-Павленка, і за присутності генерала А.Нілуса, полковника М.Мазуренка, полковника В.Змієнка, генерала Г.Єлчанінова, командирів гайдамацьких полків та інших осіб з’ясувалося, що не підтримають українську владу більшість юнкерів військових училищ, яких розпустили по домівках[294]. Сергіївське військове училище обрало нейтралітет, крім згаданої частини юнкерів, зв’язку з судном «Пам’ять Меркурія», на якому майорів жовто-блакитний прапор й залишалося близько 400 моряків-українців[295], не було. В числі захисників УНР бачимо загін «Одеської Січі», а також частково сербські дружини і поляки, з тих легіонів, які почали формуватися в Одесі. Усього близько 2000 бійців[296], що вп’ятеро менше, ніж за півтора місяця перед тим.

Щоправда інші історики називають традиційну кількість українського війська — 10000 гайдамаків[297]. Отже, мова йшла вже не про наступ, а про оборону своїх позицій. Усе керівництво над українським військом перейшло до полковника М.Мазуренка[298].

Інформація про сили червоногвардійців теж розходиться. Я.Тинченко стверджує, що вони становили 2600 вояків, 2 гармати, 2 броньовики, панцерний потяг[299]. Одеські автори, історик та краєзнавець, В.Савченко і В.Файтельберг-Бланк подають цифру 2300 червоногвардійців, а також близько 2000 матросів з «Синопа», «Ростислава», «Алмаза», бойовиків лівих есерів і анархістів, 1000 збільшовизованих солдат 49-го та Охтирського кулеметного полків, напівкримінальні загони Мішки Япончика й Яшки Блюмкіна, загін інтернаціоналістів Олеко Дундича, сформований з полонених австро-угорської армії, дружина Спілки молоді Семена Урицького. 15 січня до більшовиків приєднався зведений батальйон чисельністю 500 бійців з Румунського фронту. У сумі — близько 6000 осіб[300]. Сімферопольська дослідниця Л.Гарчева наполягає на цифрі, мінімум у півтора раза більшій[301]. Як демонструють статистичні показники, на середину січня співвідношення українських і пробільшовицьких сил помітно змінилося не на користь перших.

Додатково ускладнювалася ситуація ще двома чинниками. Штаб Одеської військової округи перейшов в опозицію до української влади після прийняття нею 9 січня 1918 р. ІV Універсалу, а відтак повної незалежності УНР. Окрім цього, Одеса в ті дні була переповнена солдатськими і старшинськими масами, які через революційні події залишилися за межами війська. Вони щоденно проводили час в шинках, грали в карти й чекали, що їхні послуги можуть комусь знадобитися. А поки дотримувалися нейтралітету[302]. Залишалася велика вірогідність неконтрольованості даного контингенту протягом усього оглядового періоду.

13 січня о 18 годині розпочалося останнє засідання старшин гайдамацьких куренів на якому були присутні представники від українських партій, громадські діячі, голова губернської ради Херсонщини В.Чехівський. Вони продовжували заперечували можливість збройного виступу більшовиків, вважаючи, якщо український штаб захоче роззброїти Червону гвардію й візьметься за зброю, то буде нести усю відповідальність за кровопролиття[303]. Це неабияк стримувало вживання превентивних заходів.

У цей час, в ніч на 14 січня більшовики приступили до чергової спроби встановлення своєї влади в Одесі збройним шляхом. З 24 години до 4 години ранку 14 січня повсталі заволоділи найважливішими стратегічними пунктами міста: штабом округи, вокзалом, телефонною станцією, поштою, телеграфом. Військово-Революційний Комітет, створений повсталими, повідомив вранці населення про перехід влади в місті до рук ради робітничих депутатів. Проте в той самий день, на думку В.Голубка, гайдамацькі загони під командуванням полковника В.Поплавка[304] відбили у більшовиків штаб. На допомогу повсталим прийшли матроси кораблів «Синоп», «Алмаз» і «Ростислав» та деякі збільшовизовані українські частини місцевого гарнізону[305]. Загалом дані про характер військового протистояння в січневі дні суперечливі. Більшовицька пропаганда стверджувала, що боротьба була запеклою, особливо у районі залізничного вокзалу. Й навіть згодом на цьому місці встановили пам’ятний камінь з таким написом: «Тут в районі вокзалу, в січні 1918 р. в жорстоких боях за владу Рад повсталими робітниками та солдатами були розгромлені війська Центральної ради». Подібне писатимуть згодом й окремі учасники подій з боку повстанців, про що йтиметься далі.

М.Омелянович-Павленко навпаки заявляє, що українські частини або зовсім не виявляли опору або він був дуже слабкий. Протилежна сторона запропонувала гайдамакам видати старшин, обіцяючи за це повну свободу. Але солдати не пішли на змову, переодягнули старшин і вивели їх за місто[306]. Доповнює, а в окремих моментах заперечує, міркування українського командира представник протилежного табору Іван Сазонов. Про що скажемо згодом. Охтирський гусарський полк та курінь кулеметників Ю.Мацака оголосили про свій нейтралітет та відмовилися брати участь у боях. 3-й Гайдамацький курінь, використовувався тільки для охорони тилів[307].

Слід визнати, що 14 січня вуличні бої все ж таки мали місце, але не носили характеру запеклого протистояння. У наступні дні ситуація змінилася, про що детальніше пишуть одеські автори та М.Янчевський. Останній, між іншим, заперечує відсутність активного опору з боку гайдамаків 14 січня. Але, як з’ясував Я.Тинченко, у цій частині спогадів міститься велика кількість сутєвих неточностей в датах, тому детальний опис подій скоріше за все торкається наступних днів. Згадувані автори заявляють, що гайдамацькі частини не були роззброєні. У центрі міста боролися юнкери та 2-й Гайдамацький курінь, на вокзалі — 1-й Гайдамацький курінь[308]. Увечері 14 січня командування українських частин висунуло ревкому ультиматум: негайно звільнити стратегічні об’єкти, передати владу у місті коаліційному соціалістичному уряду за участі представників УНР. Після першого дня боїв у руках більшовиків залишилися порт, Пересип, Слобідка, Молдаванка, Близькі й Далекі Млини та частина центра міста до вулиці Поліцейської. Тривала боротьба за залізничний вокзал, але червоногвардійці не зуміли досягти тут успіху[309].

Після неприйняття ультиматуму, вранці 15 січня розпочався наступ гайдамаків з району Великого Фонтану, де розташовувалися їхні казарми[310]. О 6-ій ранку гайдамаки і юнкери захопили вокзал, перетворивши його в опорний пункт. У відповідь більшовики повели наступ по вулицях Малій і Великій Арнаутських з завданням відбити Куликове поле та затиснути гайдамаків у Олександрівському парку (тепер парк ім. Т.Шевченка — Т.В.) Запеклі бої розгорілися на усіх головних центральних вулицях міста — Канатній, Пушкінській, Рішел’євській, Катерининській, Преображенській, Олександрівському проспекті. О 14 годині гайдамаки наблизилися до центра міста. Протягом дня більшовики отримали підмогу у вигляді бронепоїзду, 657 Прутського піхотного полку, 400 чоловік кавалерії[311]. Хоча українські сили остаточно втратили як бойову одиницю «Пам’ять Меркурія», захопленого супротивником, складати зброю не збиралися. Наприкінці дня обидві сторони не здобули принципової переваги. Гайдамаки контролювали не лише Фонтан, Французький та Італійський бульвари, вокзал, але й майже увесь центр Одеси до вулиць Торгова і Старопортофранківська, разом з Соборною площею[312]. Більшовики утримували Ближні та Дальні Млини, порт, Пересип, Слобідку, Молдаванку, частину центра Одеси[313].

Втім, 16 січня крейсер «Ростислав» й більшовицький панцерник розпочали артобстріл позицій українського війська, а з тилу гайдамаків вдарили свіжі фронтові частини. Щоправда, за словами М.Костирка більшовицьке судно стріляло невлучно, бо наводили гармати українські моряки, які навмисно «помилялися»[314]. Ймовірно мова йде про збільшовизованих моряків, що не хотіли кровопролиття й бажали якнайшвидшого закінчення кампанії. Не виключаємо, що це міг взагалі бути міф, розповсюджений поміж гайдамаками, які хотіли вірити в солідарність частини колишніх однодумців.

У цей момент гайдамаків підтримали юнкера пішого училища. Гарматний вогонь допоміг більшовицьким частинам захопити зручний плацдарм для продовженя атакувальних дій. До 18–19 години центральну частину міста захопили повстанці. Бої перемістилися до привокзального району. 17 січня о 6 годині більшовики, активізовуючи наступ, відбивають вокзал, оточують частину гайдамаків на чолі з командиром дивізії полковником М.Мазуренком. Згодом впав штаб Одеської військової округи та юнкерське училище. Останні бої відбуваються поблизу тютюнової фабрики Попова і навколо вокзалу.

Частина українських військ ще 16 січня розпочала переговори про припинення вогню на умовах більшовиків. Реконструюючи картину за словами І.Сазонова і Г.Гришка, який очолив делегацію від гайдамаків на переговорах, або о 1 годині ночі 17 січня, або вже вдень 17 січня, гайдамакам було висунуто такі умови капітуляції:

1. Обеззброїти й заарештувати своїх офіцерів, передати їх штабові Червоної гвардії.

2. Повернути усіх полонених.

3. Припинити негайно воєнні дії проти Червоної гвардії й скласти зброю.

4. Зброю і головне військове майно передати радам робітничих, солдатських і матроських депутатів.

5. На обдумування ультиматуму дається 24 години.

І.Сазонов, на відміну від М.Омеляновича-Павленка, наполягає, що гайдамаки умови прийняли, а офіцери, побоюючись арешту, порозбігалися[315]. Враховуючи відомий нам з інших джерел перебіг подій у ці дні, а також детальніший опис подій та документів у спогадах І.Сазонова, видається достовірним, що українські частини дійсно 16 січня поступово припиняли чинити опір, не бажаючи продовження кровопролиття. Й загалом, не надто активно, як можна було б очікувати, зважаючи на чисельність військ, виступали проти Військово-Революційного Комітету. Про причини говорилося вище.

17 січня, до 9-ї годині ранку сутички припинилися. А 18 січня уповноважені від окремих українських підрозділів, хто прийняв ультиматум ВРК, підписали договір про визнання його єдиною владою в Одесі. Договір від частин УНР підписали: Компанієць (1-й кінний гайдамацький полк), Гладкий (1-й пластунський полк), Безпальчук (2-й пластунський полк), Музичук (3-й пластунський полк), Власенко (12-й Охтирський полк). Єдина вимога, яку поставили гайдамаки, щоб їх не роззброювали, була виконана[316]. Напевно, через те, що збільшовизовані вояки тепер ставали частиною армії Одеської радянської республіки. Втім, як показав подальший перебіг подій, не усім вдалося вберегтися від червоного терору.

Решта гайдамаків, які не погодилися на капітуляцію, очолювана капітаном Осмоловським та підполковником М.Продьмом, не бачучи перспектив продовження опору, 18 січня залишають Одесу, відійшовши до станції Роздільна, з планом дійти до Балти, щоб об’єднатися з 31-ю дивізією. Але 19 січня більша частина з них у Роздільній була роззброєна більшовиками, які наздогнали відступаючі й здеморалізовані частини[317]. За іншою версією, під Одесою були зупинені ті частини, що за вказівкою Центральної Ради рухалися на допомогу гайдамакам до причорноморського міста, але запізнилися[318].

По закінченні військових дій більшість загиблих з обох боків, а це не менше сотні чоловік[319], з урочистостями, було поховано у братській могилі на Куликовому полі. Рада робітничих депутатів 19 січня з цієї причини ухвалила спеціальне рішення, у якому йшлося: «…місцем для братської могили всіх жертв революції обирається Куликове поле. В братській могилі будуть захоронені як наші товариші, так і гайдамаки. За винятком трупів явних контрреволюціонерів, які повинні бути перезахоронені окремо…»[320].

Щоправда, така повага до вояків з іншого табору стала винятком. Наступні два місяці влада у місті перебувала в руках більшовиків у вигляді Ради Народних Комісарів, й з перших днів нові керманичі організували червоний терор проти своїх супротивників. Надзвичайний комітет (російською мовою — ЧК) разом з матросами відшукував ворогів, серед яких чимало траплялося українських військових, та одразу знищував, переважно двома способами. Або кидали живцем у пічку корабля «Алмаз», який був центром ЧК, або прив’язували до ніг каміння й викидали у море[321]. Детальніше про це, як і про враження від перебігу вуличних боїв у січні 1918 р. з боку гайдамаків можна прочитати у Г.Гришка, який сам ледь не став жертвою терору на «Алмазі»[322]. Про ці дні він згадує значно достовірніше, аніж, коли мова йшла про попередній період. Принаймі ця частина спогадів верифікується іншими джерелами.

Офіційною підставою для переслідування могла бути відсутність мандату від ВРК, що фіксувалося пунктом 13 договору від 18 січня, який наведемо повністю: «Тому що воєнні дії припинені, всім гайдамакам гарантується безборонне ходіння по місту для своїх особистих потреб, але для цього вони повинні мати мандати від своїх частин, сотенних або полкових, за підписом і печаттю частини, виданих сьогоднішнім числом, тобто 18 січня 1918 року. Всі ж видані до цього числа посвідчення вважаються недійсними, і якщо гайдамаки з’являтимуться з старими посвідченнями, вони будуть затримуватись до розгляду і вияснення, чому не замінені своєчасно мандати»[323]. Зрештою для системи терору не обов’язково було шукати привід для арешту.

3.4. Українські військові інституції в Одесі в останній період діяльності Центральної Ради

На період від середини січня до середини березня 1918 р. призупинили свою діяльність усі українські військові організації, в тому числі ОУВР. Відновила вона свою роботу лише після відновлення української влади у результаті укладення Центральною Радою Брест-Литовського договору з країнами Четверного союзу й наступу спільних німецько-австро-українських військ. Разом з прибуттям в Одесу з району Бірзули гайдамацьких частин постало питання про відновлення Військової Ради. Нам не вдалося встановити, коли точно це відбулося. Можна напевно говорити, що між 14 і 20 березням. А до її відновлення тимчасовим військово-окружним комісаром став Йосип Пшонник, член колишньої ради Румунського фронту. У всіх справах він співпрацював з представником українського уряду в Одесі В.Чехівським[324]. Протягом березня — квітня військові структури в Одесі перебували в стані постійної трансформації. Але на перших порах члени виконавчого комітету гайдамацьких куренів поряд з виконкомами рад військових депутатів, в тому числі ті, хто утримувався більшовиками з січня 1918 р. на кораблях «Алмаз» і «Синоп», взяли участь у створенні одеської української ради, яка виконувала функції тимчасового органу центральної влади в місті[325]. В структурі ради передбачалася посада військового комісара, поряд з іншими 6-ма комісарами. Ним став Й.Пшонник[326].

Організація військової влади була пріоритетною й надалі. Ще з часів перебування влади в Одесі у руках РСДРП(б) залишалися, а пізніше почали додатково приїжджати в одностроях румунських солдатів і офіцерів українські військові для організації опору більшовикам як у місті, так і на околицях. Після зайняття Одеси, з колишніх гайдамацьких підрозділів були сформовані особливі дружини, які разом з сердюцьким полком і румунськими військами вели наступ на більшовицькі частини в Бессарабії[327]. Повернулася до Одеси 4 стрілецька залізна дивізія, зукраїнізована ще у вересні 1917 р. на Румунському фронті. Вона складалася з чотирьох полків, по три курені кожен. Зберігала зразковий лад, пробула в місті до приходу німецько-австрійських військ, після чого була демобілізована[328].

Сам штаб українських військ, після розгляду ряду варіантів, а саме, палац Руссова, Воронцовський палац, приміщення Румчероду, розмістився в Англійському клубі (вул. Пушкінська), традиційному місці для українських організацій періоду Центральної Ради. Комендантом міста, замість призначеного міським самоврядуванням генерала Брилкіна, українське командування планувало затвердити генерала Гната Зінькевича (за іншими даними полковник Зінкевич, див. далі — Т.В.). Твердження Я.Тинченка, що військовим комендантом Одеси 1 березня 1918 р. був призначений В.Змієнко[329], на нашу думку є хибним. Адже у місті ще два тижні перебували більшовики. Та й джерела місцевого походження про це не повідомляють. Й навіть планувалося призначити на посаду або генерала-губернатора області, або обласного комісара майбутнього гетьмана П.Скоропадського[330], що свідчило про важливе стратегічне значення Одеси й регіону в планах очільників УНР у контексті утвердження влади Центральної Ради на теренах півдня України.

Після створення за декілька днів замість української ради постійно діючого Головного Крайового Комісаріату Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній[331] на чолі з Семеном Комірним, трансформація військової влади продовжилася. Подав у відставку військовий комісар Й.Пшонник. А сама посада була ліквідована. Замість неї запроваджувалася посада начальника військового відділу Комісаріату, яку доручили члену Генерального штабу, полковнику В.Змієнку, колишньому начальнику штабу української дивізії в Одесі[332]. Новий підрозділ повинен був остаточно вирішити проблему повноважень військових органів управління. Тепер усі розпорядження з питань військового характеру мали надходити від військового відділу Крайового Комісаріату. Штаб Одеської округи ставав виконавчим органом військового відділу.

Оприлюднені рішення широко обговорювалися у раді військових депутатів. 20 березня у Воронцовському палаці відбулося засідання Військової Ради під головуванням І.Гончаренка, яка виділилася з виконавчого комітету ради військових депутатів, й фактично виконувала його функції, що може опосередковано свідчити про реалізацію грудневого наміру злитися усім військовим радам в одну. Член виконкому ради Дидюник заявив, що в газетах надруковано наказ українського військового міністра про розформування усіх військових комітетів і рад. Заперечуючи проти цього, він сказав, що згідно з Універсалами Центральної Ради, військові комітети й ради повинні залишатися надалі. Інший член виконкому Євдокименко запропонував обрати комісію, яка звернеться до голови Ради Міністрів, недавнього одесита В.Голубовича й з’ясує ставлення уряду до Військової Ради. Євдокименко також поставив перед зібранням питання вияснити, що являє собою на той день Військова Рада та її виконавчий комітет. Чи це організація політична, чи технічна. Якщо політична, то чому оголошується, по суті, поза законом. А якщо технічна, то її існування є дійсно зайвим, тому що існують військові комісари — фахівці, які займаються цими ж справами. Як показали подальші події, питання залишилося риторичним. Наприкінці засідання збори обрали делегацію для переговорів з головним комісаром С.Комірним у складі Зимченка, Литвинцева і Столяренка[333].

С.Комірний заявив делегації ради військових депутатів, яка просила пояснень щодо нової військової політики, що стара армія розформовується й буде організовано нове військо на цілком інших засадах. У зв’язку з цим, усі військові ради та комітети повинні бути ліквідовані. Майно ради військових депутатів головний комісар запропонував передати штабу округи[334]. Українська армія поверталася до професійних принципів мобілізації та функціонування.

Того ж дня, 21 березня, на підставі наказу про розформування військових комітетів, було оголошено про розпуск Військової Ради, хоча одразу після повернення української влади до Одеси, приймалося рішення про збереження усіх військових комітетів на місцях, за умови переформатування їхнього персонального складу, щоб не залишилося пробільшовицьки налаштованого контингенту. Головний Крайовий Комісаріат, наче виправдовуючись, пояснював це тим, що мусів виконати наказ з центру[335].

Останнє засідання виконавчого комітету Військової Ради одеського гарнізону відбулося 23 березня. На ньому було створено ревізійну комісію, яка приступила до ревізії коштів та звітності. Окрім них, сформували ліквідаційну комісію, у складі — Бондаренко, Тимошенко, Кравець, Литвинцев, Пороженко, Євдокименко і Дижур. Усі члени виконкому, на чолі з президією, склали свої повноваження. Таким чином, 23 березня Військова Рада офіційно припинила своє існування[336].

Перебували в полі зору Головного Крайового Комісаріату в межах перетворень, що відбувалися, питання управління морськими справами. Мова йде як про торгівельний флот, так і про військово-морські сили Української Народної Республіки. 23 березня під час зустрічі головного комісара С.Комірного з начальником морських сил Одеси Шрамченком[337], який безпосередньо підпорядковувався Києву, було прийнято рішення, що штаб головного начальника морських сил слід розформувати. Замість нього створювалися три особливі морські заклади, поміж них управління транспортною флотилією і штаб морської оборони. Шрамченко через неспроможність знайти спільну мову з представниками нової влади залишив свою посаду й повернувся до виконання попередніх обов’язків — начальника вантажних перевезень Одеси[338].

Перманентні трансформації невдовзі привели до скорочення військового відділу Комісаріату на чолі з полковником В.Змієнком. Таке скорочення відбувалося паралельно з організацією інших військових органів управління — губернського й повітового комендантів. До того ж, за наказом військового міністерства УНР, з Ревеля до Одеси переводили декілька десятків тисяч українців-військових, проблемами яких комусь слід було займатися[339]. Врешті решт, наприкінці березня справа дійшла до рішення уряду ліквідувати Головний Крайовий Комісаріат, що потягнуло за собою наступну чергу переросподілу владних функцій.

Одеські справи й надалі приковували пильну увагу з боку Києва. Про це свідчить, наприклад, факт доповіді військової комісії на засіданні Ради Народних Міністрів (так з січня 1918 року називався Генеральний Секретаріат — Т.В.) 31 березня, за поданням військового міністра, про загальне становище в Одесі. Скоріше за все, це було викликано як відсутністю чітких розпоряджень по управлінню краєм з боку уряду, так і з бажанням місцевих представників влади отримати окремий статус для міста. Постанова РНМ стала наступною: доручити усім міністерствам негайно надіслати підвідомчим їм установам в Одесі всі закони і розпорядження уряду й доручити міністерствам довести до відома підлеглим установам в Одесі, що управління міста нічим не відрізняється від інших губернських міст[340].

У зв’язку з введенням Києвом принципу призначення державних управлінців замість виборності, щоб зміцнити вертикаль влади, на початку квітня 1918 р. запроваджувалися посади губернських і повітових комісарів, які розмежували з комендантами відповідно сфери цивільної та військової влади. Губернські й повітові коменданти призначалися військовим міністром і йому безпосередньо підпорядковувалися. При цьому, коменданти наділялися більшими повноваженнями ніж комісари, у випадку необхідності приймати важливі та термінові рішення. У справах військових комендант був цілковито незалежним від цивільної влади. Його наказам підлягали всі постійні чи тимчасові мілітарні формування, окрім народної й залізничної міліції[341]. Повітовому коменданту також підпорядковувалося управління військового начальства району. Військовим комендантом Одеського повіту був старшина Єгоров[342]. Знаходимо інформацію й про губернського коменданта Херсонщини, місцем перебування якого була Одеса. Ці функції до 17 квітня 1918 р. виконував генерал Гаврилів, що був одночасно виконуючим обов’язки головного начальника Одеської військової округи. Замість нього тимчасовим губернським комендантом Херсонщини призначили полковника Г.Зінкевича[343]. Ліквідований штаб військової округи ставав технічним апаратом губернського коменданта[344].

Тоді ж, 17 квітня, військовий міністр полковник Жуковський призначив комендантом одеського корпусу генерала Колодія[345].

Після остаточного запровадження інституту військових комендантів військовому відділу Головного Крайового Комісаріату залишалося лише завершити свої справи та оголосити про ліквідацію. Полковника В.Змієнка було призначено помічником губернського коменданта генерала Гавриліва і головою демобілізаційного комітету Херсонщини[346]. Для повної ліквідації майна фронту і місцевих військових організацій, з подальшою передачею їх на інші потреби, Центральна Рада направила до Одеси авторитетну людину, колишнього голову ОУВР, полковника І.Луценка[347]. Варто пам’ятати, що усі окреслені нововведення відбувалися за присутності на Одещині австро-німецьких військ, які швидко з союзницьких перетворилися на окупаційні, порушуючи нерідко українське законодавство, втручаючись у порядок внутрішнього управління і життя краю. Одеса якраз була місцем перебування головнокомандувача австрійських військ на Україні, спочатку графа Кірхбаха, а потім генерала Бем-Ермолі. Але виняткового впливу на українське військо на Одещині з боку австрійського командування помічено не було.

3.5 Українські Січові Стрільці в Одесі

В результаті мирних переговорів у Бресті між державами Четверного союзу, більшовицькою Росією та Українською Народною Республікою, було визнано цими державами незалежність УНР в ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. Окрім цього делегацією УНР було підписано таємну угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною про постачання до цих країн з України великої кількості продовольства. Натомість 450 тисячна армія Німеччини та Австро-Угорщини мала звільнити Україну від більшовиків.

Тому, відповідно міжнародного договору в Наддніпрянську Україну ввійшли німецькі та австро-угорські війська. Австро-угорське керівництво вирішило мати свій вплив на Україну, пославши сюди Українських Січових Стрільців та призначивши їх командиром Вільгельма Габсбурга — нащадка імперського престолу.

Перед відправкою на Велику Україну стався демарш, своєрідна демонстрація по кількох селах Волині на Радзивилівщині Січових Стрільців із гаслами на транспарантах «Хай живе Українська Народна Республіка!». В результаті цієї акції командира М.Тарнавського було замінено на відзначеного у боях О.Микитку. Під чиїм командуванням полк Січових Стрільців відправили до станції Жмеринка на Велику Україну[348].

У наказі командира полку О.Микитки, який було зачитано стрільцям в кожній сотні окремо, говорилося: «Ніяких насильств і борб не зводити, а суперечки полагоджувати поки що своїм громадським судом. Кара смерті заборонена…:, поведення з людьми має бути чемне, миле. Говорити тільки по українські до населення»[349].

Де б не були січовики: у Жмеринці, Одесі, Херсоні, Єлисаветграді (тепер Кіровоград), Олександрівську (тепер Запоріжжя) — всюди виявляли чуйне ставлення до українців.

Австро-угорські війська увійшли до Одеси 14 березня 1918 р. Боїв за місто практично не було, хоча відбулися деякі сутички — більшовики терміново покинули Одесу, хоча їх командувач М.Муравйов, який знищив кілька тисяч мешканців Києва, при відступі з Одеси хотів її підірвати. Він прибув до Одеси в якості головнокомандувача військ Червоної армії 6 лютого 1918 р. Його телеграмою привітав сам Ленін, як «доблестних героев освободителей Киева». Наступного дня в міському театрі він виступив з промовою, в якій, зокрема, зазначав, що він колись прослужив в Одесі командиром роти школи прапорщиків 14 місяців, і заявляв, що не віддасть Одесу ворогам. «Я не оставлю камня на камне в этом прекрасном городе. В попелище я превражу это прекрасное здание театра… Я потребовал уже 10 млн. рублей одесской буржуазии для нужд армии»[350]. Проте, цього не вдалося зробити, оскільки наступ австро-угорських військ був таким стрімким, що більшовики в паніці залишили Одесу.

Загиблих австро-угорських вояків, які загинули при взяті Одеси було поховано з почестями у супроводі українських козаків на Другому християнському цвинтарі[351].

Після взяття Одеси австро-угорські війська були тепло зустрінуті українською владою на чолі з представником Центральної Ради С.С.Комірним. Ось як про це писала одеська преса: «7.03 прибув до Одеси головнокомандуючий всіма Австро-угорськими військами південного регіону австрійський генерал-полковник Кірбах зі своїм штабом. Весь вокзал було оточено австрійськими військами і жандармами. На пероні почесна варта з оркестром. Для зустрічі прибули вищі чини австро-угорського війська з генералами Ессером та Контем, головний комісар Херсонської, Таврійської і Катеринославської губерній С.Комірний та коменданти станцій «Одеса — Головна» полковники Жуковський та австрійський Краус. Було програно австрійський гімн. При Кірхбаху був австрійський офіцер — українець Орест Маковський. С.Комірний виступив із доповіддю — вітанням, і дякував за підтримку в боротьбі проти більшовиків. Генерал Кірбах подякував за вітання і відповів, що австро-німецькі війська прийшли сюди, щоб навести порядок і допомогти окріпнути молодій українській республіці. Зокрема він сказав: «Я не буду вмішуватись у внутрішні справи України, але ви самі проявіть хорошу і розумну діяльність, щоб ми відразу досягли бажаної мети»[352].

Німецький генерал Кош після Одеси виїхав до Миколаєва і передав владу в Одесі австрійському генералу Кірхбаху. Але вже 4 квітня генерал Кірхбах залишив посаду командуючого Одеського військового району і на його місце прибув генерал Бем-Ермолі, а новим комендантом Одеси став поляк Урбанський. Цим можливо і пояснюється той факт, що в Одесу не прибули дві дивізії синьожупанників, які були сформовані із полонених українців російської армії в Німеччині, хоча до Одеси вже приїхали квартир’єри, які займалися розміщенням вояків по казармам. Також планувався приїзд з Австрії 3 і 4 дивізії Січових Стрільців[353]. Тому що пропольські позиції в австро-угорській армії посилювалися, Січові стрільці в Одесі надовго не затрималися. Натомість, у місті почали домінувати польські загони, які, поряд з іншими, контролювали ситуацію, про що свідчить інтерв’ю С.С.Комірного газеті «Одесские новости». У ньому він скаржився на те, що українських дивізій в Одесі немає, а «навіть біля головного штабу охорону несуть польські легіонери… В Одесі страшна «химерна» конституція влади. Одеса має дві «напасті», внизу влада пітьми, а наверху — пітьма влади»[354].

Український комісаріат в Одесі переїхав до приміщення Селянського земельного банку на вулицю Маразліївську. До Одеси прибуло п’ять австрійських тральщиків по Дунаю для очищення порту від мін та кілька кораблів для охорони порту.

Українські Січові Стрільці прибули до Одеси наприкінці березня. Їх сотні були розквартировані у помешканнях Костянтинівського військового училища. Прибувши до Одеси вони знайомились із місцевими українськими діячами, відвідували «Просвіту», редакцію українського часопису та державні установи[355].

Ось як про прихід до Одеси емоційно згадував січовий стрілець Мирон Заклинський: «… Наше море!… Ми побігли стрімкою стежкою в долину, хвилюючись як паломники вблизу святих місць. Його краса й могутність перевищила всі наші сподівання. Давні часи — наводило воно на думку і шуміло про нашу ясну будучину. Ця неприборкана стихія, сувора і невблаганна як життя, виховувала найкращі прикмети вдачі в наших предків і виховуватиме в наших вольних нащадків»[356].

На початку квітня 1918 р. Січових Стрільців біля станції Копань під Миколаєвом наздогнав новопризначений командир Вільгельм Габсбург. Окрім легіону, йому був підпорядкований ще й загальновійськовий батальйон австро-угорської армії ІІІ/115, який складався із галицьких українців і з якими Вільгельм Габсбург спілкувався з великою втіхою українською[357]. Слід зазначити, що Вільгельм Габсбург вивчив українську мову спеціально для підлеглих і, навіть, писав вірші українською, взявши собі псевдонім «Василь Вишиваний». Він, до речі, був великим українським патріотом, хоча й був наслідником австро-угорського престолу, і все своє життя присвятив боротьбі за незалежність України. Тим більше, що навесні 1918 р. його кандидатуру розглядали досить серйозно, і це широко обговорювалося громадськістю, в тому числі й на шпальтах одеської преси, на посаду короля України.

Командир полку познайомив стрільців і старшин з Інструкцією, яка визначала завдання походу, поведінку війська, способи і методи діяльності, ще перед виступом на Велику Україну. В Інструкції зазначалося, що на українських землях під проводом Центральної Ради твориться українська держава. Вимагалася така поведінка, яка б викликала довіру населення: розмовляти українською мовою, давати виклади з української історії, розповсюджувати українські книги і рукописи[358].

Хоча і недовгим був період перебування Українських Січових Стрільців в Одесі, і якоїсь важливої ролі у військових діях у місті вони не брали, проте, залишили свій яскравий слід як військовий підрозділ, що є національно свідомий, і ніс національну ідею побудови української самостійної соборної держави у маси української людності.

Підводячи підсумки розділу, можна стверджувати, що за оглядовий період українські військові підрозділи проявили себе якнайактивніше в буремних подіях, коли вирішувалася доля Української Народної Республіки. Свій бойовий шлях гайдамаки пройшли по-різному. Одні до кінця залишилися вірними Українській державі. Інші, розагітовані більшовиками, не чинили опору, й навіть переходили на їхній бік, що стало однією з причин втрати влади в Одесі у січні 1918 р. Протягом березня — квітня 1918 р. вплив українського війська на ситуацію на Одещині був не надто помітним, що пояснюється присутністю австро-угорського контингенту. За досліджуваний період змінилися функції й Військової Ради. Якщо у листопаді — грудні 1917 р. її вага залишалася помітною, в тому числі, як організації політичної. То в останній період існування Центральної Ради військово-політичні важелі переходять до новостворених структур — військового відділу Головного Крайового Комісаріату чи комендантів.


Козаки на вулицях Одеси

Розділ 4. Історія вільнокозацького руху в Херсонській губернії (1917–1918 рр.)

4.1 Відродження козацтва в Одесі та організаційно-правові основи його розвитку

Революція 1917 року була однією з найвагоміших та значних подій в історії XX століття. Саме завдяки поваленню царського режиму нації, які проживали в Російській імперії, отримали шанс здобути незалежність. У ці буремні часи, ускладнені Першою світовою війною, на захист українського народу виступила сила, яка традиційно робила це протягом століть — козацтво.

Важливим чинником в утворенні формувань вільного козацтва була історична пам'ять українського селянства, яка зберегла козацькі традиції та звичаї суспільного устрою громади[359]. Тому не дивно, що дана організація активно розвивалася саме на Херсонщині, адже більша її частина в 18 столітті була територією Запорізької Січі (Бугогардівська й Інгульська паланки) та Чорноморського козацького війська. Оскільки за доступними джерелами достатньо складно висвітлити розвиток вільного козацтва в Одесі та повіті, а з іншого боку саме вона стала організаційним центром, який активно впливав на розвиток руху в Херсонській губернії, то цілком закономірно розглянути історію вільнокозацького руху не тільки на Одещині, але й по всій губернії.

Щодо причин заснування вільнокозацьких загонів, то їх було декілька. В умовах політичної кризи та багатовладдя, коли старі органи правопорядку руйнувалися, а нові тільки-но формувалися, почався сплеск злочинності та анархії. До того ж три роки війни та агітація більшовиків на фронті призвели до шаленого натовпу дезертирів в українські губернії. В.Винниченко таким чином описував дану ситуацію: «З фронту цілими масами сунули дезертири. Вимучені і розлючені своїми стражданнями в пеклі побоїща, вони страшною темною силою йшли на країну, забивали всі залізниці, додавали ще безладдя й часто виливали на неповинних свою лють і свій одчай»[360]. В Одесі газети рясніють від повідомлень про пограбування, насильства та вбивства скоєні дезертирами або людьми в солдатській формі протягом 1917–1918 рр. Необхідно зазначити, що охорона мешканців України від злочинства та дезертирів була не єдиною функцією вільного козацтва, також воно мало на меті оборону молодої української державності, захист національних прав та свобод її громадян.

Відновленню козацької ідеології в Одесі та губернії в цілому сприяла діяльність «Одеської української громади», українського товариства «Просвіта» в Одесі», «Одеського українського клубу», товариства «Українська хата в Одесі» та цілої низки інших національних партій, організацій, різноманітних просвітницьких установ міста. Велику роль в цьому процесі відігравали публічні лекції з історії та культури України, різноманітні реферати, прочитані на засіданнях «Просвіти» тощо[361]. Важливими були публікації з історії українського козацтва, зокрема і роботи відомого історика М.Комарова. Він, популяризуючи історію запорозьких козаків серед народу, писав простоюмовою й ілюстрував свої праці народними піснями та думами[362]. Отже ідея вільного козацтва потрапила на підготовлений ґрунт та була схвально сприйнята місцевим населенням.

В історіографії можна зустріти інформацію, що вільнокозацький рух в Одесі було започатковано ще навесні 1917 року. Дана теза викликає сумнів, оскільки в цей час вільне козацтво тільки зароджувалось на Звенигородщині. 23 квітня відбувся вільнокозацький з’їзд Гусаківської волості, а з другої половини травня рух охопив інші регіони Київщини, тільки влітку вільне козацтво вийшло за межи губернії на Лівобережжя та Степову Україну[363]. Скоріш за все, в даному випадку мається на увазі інша організація, яка нагадувала вільнокозацьку — «Одеська Січ» (вона якраз і була заснована в квітні місяці)[364]. Але в той же час, не зважаючи на те, що перші згадки про організацію козацтва в Одесі з’явилися лише в жовтні 1917 р.[365], це не свідчить про заснування вільнокозацького об’єднання так пізно. Адже відомо про активну діяльність одеських інструкторів у справі організації вільного козацтва за межами Херсонщини раніше зазначеного терміну[366]. Навряд чи вони, не маючи власного товариства, допомагали би засновувати осередки руху по країні.

Вільне козацтво в Одесі очолили полковий ветеринарний лікар І.Луценко та суддя С.Шелухин[367]. Перші програмні документи вільнокозацької організації були надруковані в одеській газеті «Рідний курінь», що видавалася ОУВР. Дана газета фактично продовжила справу «Солдатської думки», редактор якої і очолив «Рідний курінь». Метою виходу видання було «об’єднання українського трудового люду, української народньої інтелігенції, робітників, селян, освітлення подій біжучого життя, які торкаються до України; пояснення ролі України в будучій великій федеративно-демократичній Російській республиці»[368]. В жовтні в газеті з’явилась стаття І.Луценка «Про вільне козацтво», яка дає змогу проаналізувати його устрій в регіоні. Перед тим, як торкатися безпосередньо організації вільного козацтва, автор коротко описав історію українського народу, починаючи від Київської Русі і до падіння царату в Російській імперії. Велику увагу він приділив появі та розвитку козацтва, Б.Хмельницькому та його угоді з Москвою, ліквідації запорозьких вольностей. І.Луценко писав: «Нам, українцям, повернулись зараз наші давні права вольних козаків і ми повинні всі як один встати для тої нової будови Росії, щоб провести в життя ті гасла, той громадський стан, що був вироблений нашим народом 300 літ тому». Для цього, на його думку, і необхідно було засновувати вільне козацтво[369].

Щодо національного складу, Іван Митрофанович наполягав на тому, що до організації мають вступати лише українці[370]. Насправді це не відповідало тенденціям розвитку козацтва на півдні України. Адже брати Гаврило та Микола Горобці (Воробйови), які заснували та очолили рух на Катеринославщині, були росіянами[371]. Підтримали неукраїнці також заснування вільнокозацького товариства в П’ятихатках[372]. В більш пізньому документі «Про організацію Вільного Козацтва Війська Запорожського Низового», який певною мірою доповнював попередню статтю, але по окремих пунктах суттєво відрізнявся від неї, І.Луценко пішов на компроміс в даному питанні, але все одно вступ до лав вільного козацтва національних меншин був складним: «Не українці можуть прийматись до громади лише ті, хто приймає народні українські гасла і оборону народних прав і інтересів, а також, як найдорожчий скарб народний, до постійного вжитку українську мову»[373]. Проте в статуті вільного козацтва, який був затверджений Генеральним секретаріатом 13 листопада 1917 р., ніяких перепон при вступі представників національних меншин до лав вільнокозацьких формувань не передбачалось[374]. Цілком можливо, що І.Луценко вніс зміни в статут саме під впливом даного документа.

Кожна громада мала права юридичної особи, власну печатку та прапор, а її члени записувались у реєстр і платили членські внески. Назву організація отримувала за своєю місцевістю. Для більш продуктивної роботи товариства вільних козаків могли об’єднуватись у волосні, повітові, губернські, крайові[375].

При вільнокозацьких об’єднаннях мали засновуватися військові осередки — «Січі», де б їх члени займалися муштрою як із зброєю, так і без неї. Вільних козаків, які пройшли муштру, І.Луценко називав «січовиками», а та їх частина, яка була озброєна, ставала «січовими стрільцями». Січовики включали також і вершників[376]. Цілком можливо, що в «Одеській Січі» І.Луценко якраз і бачив військове формування вільного козацтва Одеси. Примітно, що зазначена організація мала багато спільного з вільним козацтвом: вона також підтримувала Центральну Раду, підлягала ОУВР та УГВК і мала на меті не тільки захист жителів Херсонщини, але й поширення освіти серед своїх членів[377]. Тому не дивно, що дослідник вільного козацтва на півдні України В.Бондаренко вважає «Одеську Січ» вільнокозацькою організацією[378]. Ймовірно, що й І.Цапко мав на увазі саме дану організацію, коли писав, що «Там же, в Одесі, осавул Кубанського війська В.Сахно-Устимович сформував у червні 1917 р. з Вільного Козацтва Гайдамацький полк (…)»[379]. Але з іншого боку, члени «Одеської Січі» Ю.Липа та М.Костирко не вважали себе вільними козаками[380]. До того ж дана організація більшою мірою складалася з молоді, тоді як до вільного козацтва входили представники найрізноманітніших вікових категорій. В листівці, надрукованій після виступу П.Корнілова, яка закликала вступати до організації одеських юнаків зазначалося: «Нас, українську молодь Одеси, об’єднає і озброїть Одеська Січ. Як ви не хочете, щоб нагайка царських слуг свистіла над головами ваших батьків, ідіть в Січ»[381]. До речі, дана листівка була надрукована в друкарні, яку, за свідченнями Ю.Липи, січовики відбили у дружинників робітничої молоді[382]. Він також писав, що «Січі» були засновані і в інших містах України, в тому числі існувала організація в Херсоні[383].

Також вільні козаки Херсонщини за своїми функціями та навіть зовнішнім виглядом були дуже схожі на гайдамаків. Це знайшло своє відображення як в літературі, так і в джерелах. В.Верига писав, що Гайдамацький кіш, який нараховував 8 тисяч вояків, представляв Херсонщину на Всеукраїнському з’їзді вільного козацтва 3–6 жовтня в Чигирині[384]. А харківська газета «Нова громада» повідомляла: «З Миколаєва доносять, що гайдамаки вільного козацтва під командою полковника Занози взяли під охорону всі банки, почту й телеграф»[385]. Можливо, така плутанина могла бути пов’язана з тим, що І.Луценко в Херсонській губернії очолював не тільки вільнокозацьку організацію, але й ОУВР, а військовий рух, безумовно, ототожнювався більше з гайдамацькими частинами, які були чисельніші та краще організовані, ніж з вільними козаками.

Структура вільного козацтва, яку запропонував І.Луценко, майже без змін була представлена в статуті вільнокозацької організації, що розроблявся Генеральним Секретаріатом. Найменшою частиною січовиків були десятки, які складали чоту. Чоти волості об’єднувались в сотню. 3–4 сотні складали курінь. В повітах виділялися полки, які в межах губернії створювали загін. В залежності від чисельності населення, містечка та міста могли виставляти сотню, курінь або полк. Відповідно до подібної ієрархії виділялася і старшина: сотенна, курінна, полкова та загінна. Варто зазначити, що всі посади були виборними. Так, чотар та його товариш, а також сотник із своєю старшиною (значковий писар, скарбник) обиралися всіма членами товариства, курінний отаман із старшиною (осавул, значковий писар, скарбник) — сотниками та сотенною старшиною, полковник із своєю старшиною — радами всіх куренів, загінний отаман із старшиною — полковниками та полковою старшиною. При необхідності вільні козаки могли обирати додаткову старшину, або запрошувати інструкторів. Обраних сотників мали затверджувати полковники, курінних отаманів — загінні, а полковників та загінних — ОУВР. Якщо когось з голів не затверджували, то вони мали право апелювати до Військової Ради або до Генерального Секретаріату, рішення якого було остаточним. На думку І.Луценка, таке затвердження було необхідно, оскільки військовими загонами мали керувати фахівці, а ради могли бути не досить досвідченими в задачах цих посад[386]. Це був своєрідний компроміс між відповідними положеннями всеукраїнського статуту, за якими старшина та керівники обиралися на рік[387], і позицією наказного отамана П.Скоропадського, який вважав, що тільки призначення голів організацій буде корисним для товариства[388].

До обрання старшини, голови осередків могли призначати нижчих начальників. Так само вільні козаки, що займали вищі посади, мали можливість усувати своїх підлеглих з їх посад. Але про всі зміни в керівництві (обрання, затвердження або усунення старшини), громади повинні були інформувати ОУВР. Окрім цієї установи січові організації вільного козацтва Одеської військової округи, які складали «Запорозький кіш», підлягали штабу Одеської військової округи, Генеральному Комітетові та Генеральній Раді вільного козацтва. Необхідність у формуванні військових загонів автор статті бачив в тому, що в селах порушуються права людей, організовуються банди розбійників, роблять бешкети військові частини. Прямими обов’язками вільних козаків відповідно були охорона громад і організація міліції. Іван Митрофанович зазначав, що в разі необхідності вони мали стати на допомогу регулярним військовим частинам. Також І.Луценко наполягав на заснуванні протипожежних дружин, що він аргументував багатою кількістю пожеж на селі та відсутністю спеціальних структур, які б з ними боролися[389].

Окрім охорони населення та підтримки порядку існувала ще одна важлива сфера діяльності вільного козацтва — просвітництво. І.Луценко писав: «Але організуючи силу для охорони порядку і оборони добутих прав, вільне козацтво повинно пам’ятати, що для того потрібна не одна тільки збройна сила, що для цього ще більш потрібні сила свідомости і освіти, потрібно також задоволення повсякденних турбот по потребі діла, і не тільки для себе, а й для тих, що оточують нас»[390]. В статуті відповідно до цих завдань до членів вільнокозацьких формувань висувалися вимоги закласти або вступити до «Просвіти», брати активну участь в кооперативному русі і взагалі бути активними в громадському житті рідного краю[391]. Варто зазначити, що місцеві осередки «Просвіти», як інституції засновані та керовані інтелігенцією, стали підґрунтям вільнокозацьких організацій на півдні України[392]. В с. Ревуцькому Єлисаветградського повіту (сучасна Добровеличківка) «Просвіта» дала кадри для вільного козацтва, адже більшість його членів, включаючи отамана та його заступника, входили до цієї організації. За образним виразом Д.Лимаренка, саме вона створила стовбур, навколо якого сформувався вільнокозацький курінь[393]. В Олександрії інструктор Центральної Ради Данило Юда з місцевої «Просвіти» 17 січня 1918 р. відправив прохання до Центральної Ради вислати для вільного козацтва 10 примірників «Муштрової науки»[394]. До речі, не тільки на Херсонщині, але й в інших регіонах України можна спостерігати взаємозв’язок вільнокозацьких товариств і «Просвіт». Наприклад, на Київщині відомі випадки, коли осередки вільного козацтва засновувалися безпосередньо членами «Просвіти»[395].

Необхідно зазначити, що серед одеської інтелігенції існували і інші погляди на те, яким повинно бути українське козацтво. Так, відомий громадський і політичний діяч, письменник Іван Липа бажав перетворення України на козацьку державу. Для цього він пропонував наділяти козаків землею за майбутні заслуги перед рідним краєм. Піші козаки мали отримати трошки менше, ніж кінні. При чому вони не змогли б продавати або дарувати цю землю. На думку І.Липи, козаки мали стати постійним хліборобським та військовим елементом. Навіть губернії, за традиційним адміністративним поділом, він пропонував замінити на полки[396].

«Рідний курінь» став газетою, що інформувала одеського читача про розвиток руху не тільки в Одесі, але й по всій країні. Протягом вересня — грудня 1917 року на її шпальтах виходили матеріали про заснування та діяльність вільнокозацьких загонів на Київщині, Чернігівщині, Поділлі, Полтавщині тощо[397]. 13 жовтня була надрукована телеграма Всеукраїнського вільнокозацького з’їзду до П.Скоропадського, в якій він оголошувався наказним отаманом організації, невдовзі вийшла відозва самого з’їзду[398]. Примітно, що не тільки на сторінках «Рідного куріня», але й на шпальтах інших одеських газет друкувалися найрізноманітніші матеріали з розвитку вільного козацтва. У 8 числі часопису «Українське слово» вийшла стаття під назвою «Вражіння делегата з Київського Українського Губерніяльного з’їзду 17–18 червня». В ній подавалася докладна інформація про участь вільних козаків у з’їзді та зміст доповіді представника Гусаківської волості Семена Коваля про вільне козацтво[399]. 29 серпня в українській газеті «Салдатська думка» була надрукована стаття, присвячена українському з’їзду Київської губернії, в якій окремо описувався виступ А.Певного по вільнокозацькому питанню[400]. Виходили статті та матеріали про вільне козацтво в неукраїнській пресі. В газеті ліберально-демократичного напрямку «Одесские новости» публікувалися різноманітні накази уряду, інформація про з’їзд комісарів України та його рішення з вільнокозацького питання, матеріали щодо участі козаків у російсько-українській війні, а саме про їх боротьбу з червоногвардійцями на Катеринославщині[401]. Ще ретельніше висвітлювала розвиток вільнокозацького руху в Одесі газета «Одесский листок». В ній також друкувалися циркуляри й накази урядовців, інформація про військові сутички більшовиків і вільних козаків на Катеринославщині, в тому числі і маловідомі події на станції Каменське, коли вільні козаки не дозволили більшовикам заволодіти зброєю, участь козацтва в арештах лівих есерів в українському парламенті та приборканні повстання робітників в Смілі тощо[402].

Отже, одесити мали можливість ознайомитися з організацією вільного козацтва та були добре проінформовані про його розвиток не тільки в своєму регіоні, але й на всеукраїнському рівні.

Про найбільш важливі події пов’язані з вільним козацтвом керманичі військового руху ознайомлювалися через телеграми. Таким чином, наприклад, комісар Української Центральної Ради при Одеській військовій окрузі Віктор Поплавко дізнався про доручення полковнику Ю.Капкану сформувати в Києві полк вільного козацтва[403].

Українська влада намагалась скоординувати та централізувати вільнокозацький рух. Для цього членом УГВК завідуючим по формуванню вільного козацтва А.Певним була розроблена інструкція, яка надсилалася як громадським об’єднанням і організаціям, так і різноманітним державним установам і комісарам. В ній були позначені наступні питання: наявність організацій, їх чисельний, віковий та соціальний склад, кількість зброї, ставлення до вільних козаків з боку населення тощо. Метою даного опитування було дізнатися про існуючі загони вільного козацтва, їх склад і рівень організації для подальшого розвитку й заснування товариств[404].

Окремі кроки в цьому напрямку робилися і в Одесі. На початку грудня в «Рідному курені» зазначалося, що при ОУВР утворилася секція вільного козацтва, вона просила всі вільнокозацькі та січові організації Одеської військової округи подавати про себе відомості до канцелярії секції за адресою: м. Одеса, вул. Херсонська, 52. При секції в найближчий час мали були утворені інструкторські курси[405]. Пізніше в тій самій газеті вийшла відозва до вільнокозацьких громад і організацій Одеської військової округи. В ній оголошувалось згідно наказу Генеральної козацької ради № 3 від 26 листопада 1917 року про перейменування секції вільного козацтва, яку очолив І.Луценко, на «Організаційний відділ Генеральної козацької ради по формуванню українського вільнокозацького запорізького війська». Секція зверталася до всіх вільнокозацьких формувань з проханням вислати їй відомості про час заснування, почтову адресу, організаторів, старшину й її склад, діяльність, наявність статуту, зброї та інструкторів тощо. Окрім необхідної інформації від осередків руху вимагалося сплатити кошти (по 2 карб. з кожного січовика). Керівники руху до того ж мали на меті реорганізувати секцію вільного козацтва в Кошову козацьку Раду війська запорозького низового. Для цього вони хотіли скликати з’їзд вільного козацтва всієї округи, тобто Херсонської, Катеринославської та Таврійської (без Криму) губерній, дату якого секція мала помістити в газетах. Вибори ж полкової старшини були призначені на 7 (Херсонська) та 16 січня (Катеринославська та Таврійська)[406]. На Херсонщині, не зважаючи на військові дії, 18 січня запланований з’їзд відбувся. На ньому під керівництвом місцевих комісарів Центральної Ради була обрана повітова рада вільнокозацької організації[407].

Але в Одесі вільнокозацькими формуваннями зацікавилися інші військові структури. Так, Секцією зв’язку Центрального Виконавчого Комітету Румчероду була розроблена анкета, окремим питанням якої стояло наявність червоногвардійських і вільнокозацьких загонів в даній місцевості. Вона не містила такої кількості запитань як циркуляр УГВК, оскільки дане опитування мало дещо інші цілі, а саме: «определение, приведение в ясность и подсчет своих сил для неизбежной и уже ясно определяющейся борьбы с контр-революционными силами, поднявшими голову и громко заговорившими в последние дни»[408]. Тому в анкеті запитували лише призначення червоногвардійських і вільнокозацьких загонів та ставлення до них місцевого населення[409].

4.2. Роль Одеси у формуванні вільнокозацьких загонів на Херсонщині та їх розвиток протягом 1917 року

Отже бачимо, що військовим структурам, зосередженим в Одесі, мали підпорядковуватися вільнокозацькі формування не лише повіту, але й цілої губернії. До того ж сам Іван Луценко не обмежувався працею по розвитку козацтва лише в Одесі. Г.Гришко так характеризував його діяльність у цьому напрямку: «(…) він завжди бував у роз’їздах по всій Україні. Їздив по Кубані, Бесарабії, Катеринославщині, Київщині, Волині, Харківщині й де, тільки можна було на його думку закласти якусь організацію «Вільного Козацтва», він там був. Коли ж приїздив до Одеси, то був страшенно перевтомлений і говорив вже не про наші справи, пекучі в Одесі, а про те, де йому вдавалось щось зробити щодо організації «Вільного Козацтва»[410]. На думку автора спогадів, саме це було причиною того, що завзятого організатора вільнокозацького руху змістили з посади голови президії ОУВР, хоча і залишили почесним головою[411].

Цілком можливо, що був І.Луценко і серед тих інструкторів з Одеси, які приїхали на допомогу місцевим силам у справі організації вільного козацтва до Катеринославщини й об’їхали ряд сіл Новомосковського повіту в кінці вересня 1917 року[412].

За свідченням Г.Гришка, І.Луценко після чергової поїздки, коли він лише за місяць встиг об’їхати Катеринославшину, Херсонщину, Київщину, Полтавщину, частину Волині й Харківщини, по приїзді в Одесі скликав з’їзд голів цих організацій, які були ним закладені. Метою скликання з’їзду було не лише прочитати лекцію, присвячену ідеї, підвалинам та змісту вільнокозацького руху, але й підготувати справжніх губернських інструкторів[413]. Про те, що І.Луценко був дуже сильно захоплений ідеями козацтва свідчив П.Скоропадський: «Луценко показался мне идеалистом, желавшим в наше время возродить полностью старое казачество и всю Украину перестроить на казачий лад. Он был каким-то фанатиком, ненавидевшим все русское, хотя это не помешало ему дослужиться в России, будучи военным {врачем}, до чина надворного советника»[414]. Не зважаючи на не дуже позитивну характеристику, П.Скоропадський визнавав його діяльність у справі організації вільнокозацького руху на півдні України і навіть запросив військового лікаря виступити на з’їзді вільного козацтва, що проходив в Білій Церкві в кінці грудня 1917 року, де І.Луценко підняв питання про незалежність України. Майбутній гетьман також довіряв Івану Митрофановичу у грошових справах і вважав його людиною, хоча й честолюбною, але чесною[415].

Достатньо скептично до самого вільного козацтва й до його організаторів, в тому числі до І.Луценка, ставився інший відомий український діяч періоду національно-визвольних змагань Є.Чикаленко. В своїх спогадах він писав, що вільне козацтво «(…) організує якийсь авантюрист Полтавець з легковажним д-ром Луценком і яке вибрало за свого отамана невідомого в українських колах російського генерала Скоропадського, який, як кажуть, і говорити по-українському не вміє»[416]. Отже, як бачимо, до самого І.Луценка і до його діяльності у справі організації вільнокозацького руху ставлення було найрізноманітніше. Залежало воно і від політичних переконань згаданих діячів, і від особистих стосунків між ними і І.Луценком.

Статут І.Луценка був покладений в основу вільнокозацького руху не лише Одеси. На його основі, як писав Ф.Мелешко, відбувалася організація вільного козацтва в Глодосах: «…Рішаємо зорганізувати Вільне Козацтво. За це діло з особливим завзяттям взявся учитель Ілько Бондаренко. Тоді до наших рук потрапив статут д-ра Луценка. На підставі того статуту ми і взялися організувати Вільне Козацтво. Організаційна схема УВК в тому статуті була дуже продумана. Центральною Радою той статут було затверджено»[417]. Скоріш за все, Ф.Мелешко помилився, коли вказав, що програмний документ вільного козацтва, вироблений І.Луценком був затверджений Центральною Радою, адже статут вільного козацтва, прийнятий Генеральним Секретаріатом і програмний документ, вироблений І.Луценком мають суттєві відмінності. Хоча І.Луценко як член Української Центральної Ради та активний організатор вільнокозацького руху брав активну участь у розробці статуту вільного козацтва, обговоренні та редагуванні багатьох його статей[418].

Відділ вільного козацтва при УГВК окрім анкетування, листування з осередками на місцях, підготовки проекту статуту та інструкції з організації вільного козацтва також відряджав до губерній та повітів своїх інструкторів для доповідей. Часто-густо вони не тільки читали лекції, але й допомагали засновувати вільнокозацькі осередки[419]. Наприклад, інструктор К.М. Речмидило, який працював в основному в Криворізькому районі, прочитав 28 вересня 1917 року на зборах Карнаватської копальні Брянського товариства Херсонської губернії доповідь про організацію в Україні загонів вільного козацтва. Після цього члени зібрання в кількості 250 осіб на чолі з І.Притулою постановили негайно зорганізувати одну сотню вільного козацтва, про що донести до відома УГВК, і прохати надіслати інструкції щодо організації козацтва[420].

Взагалі необхідно відмітити потужний розвиток вільнокозацького руху саме на Єлисаветградщині. П.Скоропадський відмічав, що Єлисаветградська робоча організація вільного козацтва була дуже численною, а її голова на початку січня приїжджав до нього для обговорення справи. В ході даних зустрічей Павло Петрович побачив, що їх точки зору на дану проблему кардинально відрізняються, тому він відмовився від подальшого співробітництва[421].

Необхідно зазначити, що ідеї вільнокозацького руху були схвально сприйняті залізничниками. Комісар Генерального Секретаріату України Південно-Західної залізниці Стрижевський в грудні 1917 р. писав до Центральної Ради, що він отримує дуже багато запитів щодо створення на станціях загонів вільного козацтва. Комісар зазначав, що відразу після отримання протоколів з зазначенням необхідного озброєння та припасів, він буде висилати інструкторів для організації необхідного постачання[422].

Вступали в ряди організації і залізничники з самої Одеси[423]. Це цілком закономірно, адже саме вони та робітники станцій більше всього страждали від натовпу дезертирів та демобілізованих солдат з фронту. Так, на станції Помічна демобілізовані солдати захоплювали пасажирські та товарові вагони, примушували залізничників порушувати графік руху поїздів[424]. Тому не дивно, що вже в жовтні за ініціативою помічника начальника станції Скляренка там було заснувано вільне козацтво. За один вечір до товариства записалось приблизно 80 % усіх службовців і робітників станції. З того часу на станції почали нести варту залізничники з жовто-блакитними пов’язками на руці вище ліктя з червоними літерами ВК. За свідченнями І.К-о, порядок панував не тільки на самій станції, але й на навколишніх. Члени вільного козацтва Помічної відбирали зброю у дезертирів колишньої царської армії та зберігали її на складі станції. Побачивши такий порядок, селяни навколишніх сіл також почали засновувати свої вільнокозацькі організації[425].

Курінь вільного козацтва був сформований на станції Довгинцево. Станом на жовтень 1917 року повідомлялося, що до нього вступило 200 осіб[426].

Питання організації вільного козацтва поступово виходило на більш високий рівень. На Другому губернському з’їзді Херсонщини, постанови якого були опубліковані 26 жовтня в «Одесских новостях», було прийнято рішення, що для встановлення порядку та боротьби з анархією необхідно засновувати товариства вільних козаків під контролем демократії[427].

Рух активно поширювався в селах Єлисаветградського повіту. 12 листопада відбулося зібрання вільнокозацького товариства с. Нерубайка на Херсонщині, члени якого постановили просити Центральну Раду вислати їм зброю на 150 осіб, хоча на зборах були присутні лише 73. Козаки заприсягли на перший поклик Центральної Ради стати на захист прав українського народу та самостійності Неньки-України. Товариству 9 грудня було надіслано статут вільного козацтва[428].

В кінці 1917 року було засновано вільне козацтво в Глодосах, точну дату, на жаль, очевидець цих подій, Ф.Мелешко в своїх спогадах не подає, але відомо, що вже в грудні 1917 року організатор товариства в селі Ілько Бондаренко з Василем Бодором поїхали в Київ за зброєю. Там вони добилися аудієнції з головою Генерального Секретаріату В.Винниченком, який наказав видати вільним козакам 20 рушниць і по 50 набоїв на кожну. Коли козаки озброїли першу сотню, то першим чином реквізували все збіжжя, корів, коней тощо, що були відібрані селянами у поміщика, аргументувавши це тим, що дане майно за розпорядженням Центральної Ради було народним і тому мало бути збереженим від грабіжників до подальших наказів уряду. До того ж вільні козаки почали забирати зброю у бешкетників, які стріляли вночі та наводили жах на людей. Одним з них, за свідченням Ф.Мелешка, був грабіжник Ґедзеґой, один з керівників місцевих більшовиків. Вільні козаки також роззброювали колишні військові частини, які проходили через Глодоси. Цікавим був устрій місцевого вільного козацтва. Його члени створили специфічний орган управління, якого не зустрічаємо в інших формуваннях — Козацьку стратегічну раду. Закладався цей орган з метою уникнути отаманщини і складався з восьми осіб. Головою було обрано Ф.Мелешка[429]. Це свідчить, по-перше, про певний демократизм організації, адже окрім отамана І.Бондаренка вільним козацтвом керувала рада на чолі з іншою людиною, а, по-друге, говорить про слабкий зв’язок між центральною владою та вільнокозацькими громадами, що й обумовило специфічний розвиток організації в різних регіонах.

Приблизно в цей же час було засновано вільнокозацьке товариство в селі, яке розташовувалося в 10 верстах на захід від Глодос, Ревуцькому. 26 грудня там відбулося зібрання, на якому отаман вільного козацтва Д.Хорунжий прийняв присягу. Його промова настільки вразила очевидця цих подій Д.Лимаренка, що він навів її текст у своїх спогадах: «Від імені Добровеличківського куреня Вільного козацтва оголошую вірність і послух Українській Народній Республіці. Присягаємо, що будемо боронити нашу державу від усіх її ворогів: чи то зовнішніх, чи внутрішніх. Для підтримки її ми завжди готові віддати все наше майно, а коли буде потрібно, то й життя»[430]. Курінь поділявся на дві сотні: пішу на чолі з учнем військово-фельдшерської школи І.Шевченком (120 козаків) та кінну, якою керував Г.Нестеренко (30 вершників). У вільнокозацькому осередку були чотири старшини: І.Журжа, Є.Повитчаний, Г.Нестеренко та Ф.Мелешко. Вони вважалися інструкторами та мали навчати козаків військовій справі. Вільні козаки Добровеличківського куреня роззброювали військові частини, які йшли з фронту і проходили через дану місцевість, але забирали лише зброю, а коней та харчі залишали воякам[431].

Примітно, що вільних козаків іноді обвинувачували в єврейських погромах[432], але в Ревуцькому навпаки за пограбування єврейської родини суд при вільнокозацькому курені засудив злочинців до страти. Хоча з іншого боку, це говорить про те, що вільні козаки достатньо своєрідно розуміли свої повноваження та функції. Автор спогадів зазначав, що мешканці як Добровеличківської, так і інших волостей, які знаходились під опікою вільного козацтва, спокійно гнали самогон і гуляли, як ніколи раніше. Окрім куреня у Ревуцькому існували осередки руху в двох найближчих селах, які нараховували по 20–30 козаків. Під час військових операцій вони приєднувалися до основних сил[433].

Необхідно відмітити, що такий бурхливий розвиток вільнокозацького руху на Єлисаветградщині призвів до спроби впорядкувати його та створити структуру, яка б координувала розвиток вільного козацтва в повіті. Приблизно на початку грудня 1917 року повітовий інструктор доповідав організаційній комісії Центральної Ради, що серед різноманітних впливових інституцій та громадян регіону виникла думка про формування вільнокозацьких загонів. Для цього була створена спеціальна комісія, куди входив сам інструктор, повітовий комісар та представники місцевих гайдамацьких куренів. У звіті зазначалося, що реальних результатів роботи комісія не має, оскільки ця справа ще не досить обміркована і тому від організаційної комісії вони вимагали інструкції по організації вільного козацтва[434].

Хоча в той самий час достатньо часто процес формування козацьких загонів в Україні, в тому числі і на Херсонщині, гальмувався через бюрократичні процедури та повільний шлях документів від однієї інстанції до іншої. Наприклад, лист Очаківського українського товариства ім. Т.Г. Шевченка з проханням дозволити сформувати в Очакові гайдамацьку сотню для охорони порядку та підтримки українського руху в місті, надісланий до генерального комісара Центральної Ради 9 листопада 1917 року, потрапив спочатку до секретарства внутрішніх справ, потім був переадресований до генерального секретарства з військових справ, і, нарешті, 2 грудня його отримав завідуючий відділом вільного козацтва[435]. Пов’язано, мабуть, це було не тільки з тим, що люди іноді не знали до кого слід відправляти листа або запит, але й з тим, що змінювалися структури, які повинні були займатися справами козацтва. Не були остаточно розв’язані організаційні питання щодо створення козацтва. Формуванням і підготовкою підрозділів займався військовий відділ Генерального Секретаря військових справ, а затвердженням старшин — Генеральний Секретар внутрішніх справ[436]. Тому не дивно, що тільки 12 грудня до очаківського товариства була надіслана відповідь з пропозицією заснувати осередок вільного козацтва та статут організації. Зброя, як зазначалось у відповіді, мала надаватися повітовими народними управами лише тим товариствам, які дотримувалися статуту[437].

Якщо говорити про чисельність вільного козацтва на Херсонщині, то її достатньо складно встановити, оскільки джерел з історії руху на півдні України збереглося досить мало. Здаються занадто завищеними дані, подані в «Історії українського війська», оскільки автор зазначав, що вже на з’їзді вільного козацтва в Чигирині 3–6 квітня 1917 року Херсонщина мала 8 тисяч вільних козаків[438]. Адже на 1 жовтня відділ УГВК офіційно зареєстрував лише одну громаду організації в губернії, яка нараховувала 130 осіб[439]. Навіть враховуючи, що певна кількість громад могла не вислати відповідні документи до відділу вільного козацтва, ця цифра явно завищена. Вже в грудні, на думку В.Бондаренка, на Херсонщині нараховувалось приблизно 6000 козаків[440].

В.Бондаренко зазначає, що соціальна база вільного козацтва на півдні України була широкою і складалася з селян-фермерів, середніх прошарків міського населення та інтелігенції. Він наголошує, що ані робітники, ані торгівці не могли очолити рух, і керівну роль у формуванні вільного козацтва в зазначеному регіоні відігравала інтелігенція[441]. Дійсно, серед керівників вільнокозацьких формувань можна побачити вчителя І.Бондаренка[442], письменника, автора п’єс Ф.Мелешка[443], земського діяча Д.Хорунжого[444] тощо. Щодо селянства, то радянські історики підкреслювали «поміщицько-куркульський» склад організації[445], що викликає певний сумнів. В.Голубко зазначає, що рух став настільки масовим, що в Україні просто не було такої кількості національно-свідомих поміщиків, які б стали його основою чи ідейними натхненниками[446]. Підтверджує участь незаможного та середнього селянства той факт, що часто вільні козаки конфісковували землю у поміщиків. Так, наприклад, було зроблено на півночі Херсонської губернії в Глодосах[447]. До того ж необхідно також відмітити значну роль працівників залізничного транспорту у розвитку руху як по селах губернії, так і в самій Одесі[448]. Велику роль відігравали і військовослужбовці, адже саме вони навчали вільних козаків військовій справі[449].

Є дискусійною і маловивченою також проблема політичної орієнтації вільного козацтва. Хоча Микола Кравчук писав, що вільне козацтво задовольняло як ліві, так і праві сили, тому що воно було міліцейським формуванням, яке не втягувалось у міжпартійну боротьбу[450], але можна констатувати, що певні політичні уподобання серед вільних козаків різних регіонів, в тому числі на Херсонщині, і намагання політичних сил вплинути на цю організацію мали місце.

В.Лободаєв стверджує, що вільне козацтво не мало чітко окресленого політичного забарвлення, але найбільш впливовим у його середовищі були представники Української партії соціалістів-революціонерів[451]. Більшою мірою це характерно для сільської місцевості, особливо на Київщині. Керівництво УПСР вимагало очолити вільнокозацький рух в регіонах під партійними прапорами[452]. В містах на товариства поширювали також свій вплив інші партії. Безумовно, що орієнтація вільних козаків певною мірою залежала від політичних уподобань їх лідерів. Завзятий організатор вільнокозацького руху в Одесі й інших містах та селах України І.Луценко належав до партії соціалістів-самостійників. М.Омелянович-Павленко зазначав, що коли йому довелося бути присутнім на одному з засідань ЦК УПСС, члени партії та організатори вільного козацтва, які перебували під їх сильним впливом, в тому числі І.Луценко, висловилися за проголошення незалежної самостійної України[453]. Навіть на I Всеукраїнському з’їзді самостійників-соціалістів було прийнято рішення перенести вибори до Українських установчих зборів, оскільки більшість українського війська і вільного козацтва в той час не могли в них взяти участь[454]. Дуже показовою є ситуація в Глодосах, коли Ф.Мелешко до Російських Установчих зборів агітував голосувати за УПСР, і навіть був головою місцевого комітету партії, а вже під час виборів до Українських Установчих зборів — за УСДРП. Належав до соціал-демократів голова Добровеличківського куреня Д.Хорунжий[455]. Але, не зважаючи на те, що вільні козаки орієнтувалися на різні політичні сили, необхідно відмітити, що вони послідовно підтримували Центральну Раду і навіть у найскладніші часи для молодої української держави залишались вірними їй та своєму народові. Ф.Мелешко писав: «Наше Вільне Козацтво свідомо, без будь яких намов чи примусу, підлягало зверхній владі УНР. Всі закони Ц. Р. та розпорядження її уряду були для нас святими»[456].

4.3. Участь вільнокозацьких загонів Херсонської губернії в українсько-російській війні (1917–1918 рр.)

Під час жорстокого протистояння військових сил УНР більшовицькій армії вільне козацтво Херсонщини активно захищало рідні терени. Особливостями цієї боротьби було те, що місцеві вільні козаки, як правило, діяли локально та невеликими загонами. Виключеннями були об’єднанні операції вільнокозацьких формувань Черкащини (Водяний), Єлисаветградщини (Кульчицький) та Уманщини (Безуглий). Центром руху опору стала Звенигородка. Дані загони розгромили в районі станції Бобринської частини збільшовиченої 8-ої російської армії. Бій був дуже жорстокий і тривав цілий день, лише завдяки нічній атаці вільні козаки здобули перемогу[457]. Варто відмітити, що військові українці нестройової роти штабу тієї 8-ої російської армії на загальних зборах 18 вересня 1917 р. підтримали заснування вільнокозацьких осередків для «захисту народнього добра і волі»[458].

Про успіхи вільного козацтва у протистоянні з більшовиками свідчить той факт, що сам М.Муравйов зазначав: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одно наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні прийшлося натрапити на ориґінальну орґанізацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію…»[459].

Такі слова більшовицького командира не видаються дивними, бо станом на 1 березня 1918 року вільне козацтво, підпорядковане Звенигородському штабові, контролювало територію, обмежену Дніпром і лініями: Знаменка — Помічна, Помічна — Христинівка, Христинівка — Канів[460].

В Одесі більшовики проявили себе як тактично грамотні політики. Намагаючись використати національні прагнення української людності, на противагу вільному козацтву та іншим формуванням вони почали засновувати осередки червоного козацтва. 16 лютого 1918 р. головою червоного козацтва Центральним виконавчим комітетом Рад солдатських, робітничих та селянських депутатів Румунського фронту було призначено Курганова. Вже 23 лютого він відкрив штаб козацтва в приміщенні «Румчероду» на Миколаївському бульварі (Приморський бульвар). Метою товариства була боротьба з контрреволюцією та румунами. Необхідно звернути увагу, що не тільки голова козацтва, але й керівник штабу зазначеної організації не були українцями[461]. Але в Єлисаветграді, після поразки українських сил в місті, коли глодоське вільнокозацьке товариство вирішили з тактичних міркувань перейменуватись у червоне козацтво, то більшовики навіть чути про це не хотіли й організацію назвали «Глодоською червоною бойовою дружиною»[462]. Такий тактичний маневр дозволив вільним козакам не тільки зберегти зброю, але й несподівано захопити 25 більшовиків на чолі з комісаром Синявським. Зразу ж після цього вони роззброїли ескадрон вершників. Трофеї у вигляді зброї, амуніції та коней дали можливість товариству сформувати дві кінні та чотири піші сотні. Невдовзі вільні козаки захопили майно 15-ої Полтавської дивізії з телефонними, телеграфними апаратами та навіть хрестами, якими мали нагороджувати солдат колишньої армії. 17 лютого,коли члени товариства вступили в бій з більшовиками під Новоукраїнкою, ворог почав наступати на Глодоси. Вільні козаки вимушені були повернути додому, де їм вдалося розбити більшовиків та захопити приблизно з півсотні полонених[463]. На початку березня більшовики почали готувати другий наступ на Глодоси, який, як вважав Ф.Мелешко, мав очолити сам М.Муравйов. Вільні козаки, втративши багато набоїв в попередніх боях, послали за ними до Звенигородського штабу. Тому Стратегічна Рада глодоського козацтва прийняла рішення евакуюватися. Ф.Мелешко вирішив не дати загарбникам зруйнувати рідне село і застосував військову хитрість: він послав телеграму до Новоукраїнської управи з вимогами підготувати приміщення для 8 000 пішого та 1 000 кінного українсько-німецького війська, яке немовби було вже на підході. Це йому вдалося і більшовики наступ не здійснили[464].

Дивлячись на те, що німецьке військо через декілька днів насправді підійшло до Глодос, можна стверджувати, що причиною відмови від наступу більшовиків скоріш за все був сам факт підходу великих сил супротивника, про що безумовно М.Муравйов знав, ніж телеграма Ф.Мелешка. До речі він сам визнавав це: «Ми, наприклад, ще не могли б у той чи інший спосіб рятувати свої Глодоси від більшовицької навали, але коли б ще два тижні були не показалися німці, Муравйовці були б їх знищили»[465].

Невдовзі об’єднані сили німецько-австрійської армії за допомогою формувань вільного козацтва почали визволяти терени УНР від більшовиків. Одними з перших на початку березня з німцями почали контактувати глодоські вільні козаки, хоча необхідно відзначити, що ст. Адабаш вони відбили самотужки. А ось в операції під Новоукраїнкою брали участь також загони з Маркова та Добровеличківки. Козаки з Ревуцького в цьому бою розташовувалися по флангах: кіннота в кількості 50 шабель охороняла ліве крило наступу з боку станції Плетений Ташлик, а кошова піхота — праве з боку станції Помічної[466]. Після захоплення Новоукраїнки був похований отаман глодоського товариства І.Бондаренко. Оскільки він займав достатньо високі посади, то після його загибелі відбулися значні зміни в управлінні вільного козацтва Херсонщини: глодоське вільнокозацьке товариство очолив В.Недайкаш, а начальником штабу «Козацько-селянської армії Низового (Елисаветградського) та Уманського повітів» став Ф.Мелешко. Вже тоді присутність німецького війська насторожила вільних козаків. Автор спогадів про глодоське вільне козацтво писав: «Вперше тоді мимоволі промайнула в мене думка: «та невже оце німці виконують потребу і волю нашого народу? Невже оце німецька армія звільняє Україну від большевиків, щоб потім нам її повернути?». І логічна відповідь сама собою напрошувалась: … «ні, це німці роблять для себе, а не для нас, не для добра України»[467]. Невдовзі саме німецькі частини роззброїли вільнокозацькі загони на Єлисаветградщині[468].

Допомагав визволяти Херсонщину, а саме Олександрію, загін катеринославського вільного козацтва на чолі з отаманом Г.Горобцем[469].

Необхідно зазначити, що вільні козаки з Помічної успішно діяли і за межами Херсонської губернії. На початку 1918 року вони виїхали до Києва і охороняли там залізницю, вагони, склади й інші приміщення. Невдовзі сотню, яку очолював Скляренко відправили до Гомеля, де вона нічого окрім будинку, де сама розташовувалась, і саду навколо не охороняла. Через 2–3 тиждні вони повернулись до столиці, де були роззброєні німецькими військовими[470].

Не зважаючи на активну участь вільного козацтва у боротьбі проти більшовиків, навесні 1918 року воно припинило своє існування. 23 березня Рада Народних Міністрів ухвалила припинити організацію Реєстрового вільного козацтва і передати кредит по організації вільнокозацького руху Міністерству внутрішніх справ. 5 квітня міністр військових справ підписав наказ «Про висловлення подяки Вільному козацтву», яким фактично товариство було ліквідовано[471]. Можна назвати такі причини даного рішення: по-перше, з приходом багатотисячної австро-німецької армії відпала необхідність у добровольчих вільнокозацьких формуваннях, по-друге, чисельні озброєні вільнокозацькі формування в різних регіонах країни, які часто діяли самостійно, без контролю з боку української влади, викликали побоювання як у неї, так і у німецької адміністрації.

Вже після ліквідації товариства в газеті «Вільне життя» І.Луценка назвали головою вільного козацтва[472]. Він дійсно намагався зберегти організацію і в травні 1918 р. ініціював скликання Всеукраїнського з’їзду вільного козацтва, яке заборонила влада[473]. Але, не зважаючи на це, організатори та рядові члени вільнокозацьких формувань і на далі брали участь у національно-визвольних змаганнях, продовжуючи вважати себе саме вільними козаками.

Отже бачимо, що на основі козацьких традицій, які протягом століть зберігалися в пам'яті українського населення, під час національно-визвольних змагань 1917–1918 рр. в Одесі зокрема і на Херсонщині в цілому почали створюватися добровольчі формування вільного козацтва. Хоча в самому місті вільнокозацьке товариство не було чисельним, що обумовлено потужним розвитком інших національних організацій, передусім гайдамацьких куренів та «Одеської Січі», Одеса стала ідейно-організаційним центром вільнокозацького руху. В місті діяла секція вільного козацтва при одеській українській Військовій Раді, яка мала координувати рух не тільки на Одещині, але й по всій Одеській військовій окрузі. Значний внесок у розвиток організації вніс одеський діяч І.М. Луценко. Він розробив основні програмні документи організації, які були надруковані на сторінках місцевої газети «Рідний курінь». Під час українсько-російської війни вільні козаки Херсонщини захищали рідні терени і провели декілька успішних військових операцій.


Післямова

Досліджуючи питання організації та діяльності українських військових структур на Одещині, насамперед, одеської Військової Ради, не можна не звернути увагу на величезну роль цього формування в державотворчих процесах на півдні України. З початком революції в Росії виявилося, що майже у всіх великих містах України, в тому числі і в Одесі, провідні позиції в нових революційних органах влади зайняла російська та зрусифікована демократія, яка неоднозначно ставилася до українських домагань. Як стверджував у свій час відомий український історик Дмитро Дорошенко, тільки після перших значних успіхів Центральної Ради, після деякого порозуміння її з Тимчасовим урядом, зріс її авторитет в очах громадян цих міст, а разом з тим зросло значення і місцевого свідомого українського елемента. Таким тенденціям неабияк посприяла Військова Рада, здійснюючи українізацію війська в межах Одеської військової округи. І чим вдалішими були кроки у цьому напрямку, тим сильнішими ставали позиції української військової організації регіону, до співробітництва з якою прагнуло щораз більше політичних угруповань.

Вже наприкінці весни 1917 р. в Одесі під егідою ОУВР було закладено підвалини національних військових частин, які мали сформуватися з українізованих підрозділів російської армії. Особливе місце мали посідати гайдамаки, яким відводилася функція загонів мобільного реагування з випішенням розвідувальних завдань. Вони починають формуватися під егідою командування Румунським фронтом. Виникає 1-й Гайдамацький курінь, до якого зголосилися віддані українській справі солдати і офіцери, яких надихала сама можливість відчути себе частиною славного українського війська, яке генетично пов’язане з козацькими, сердюцькими й гайдамацькими утвореннями ХVІ — ХVІІІ століть. Тому в зовнішньому вигляді хотіли відобразити традиційні елементи українського вояцтва. Чисельність гайдамаків постійно зростала до кінця 1917 р., досягши позначки 10000 осіб, що привело до розгортання їх в дивізію й перенесення діяльності далеко за межі Одеси, і, навіть, Херсонської губернії. Але динаміка чисельності залишалася нестійкою. Продемонструємо це цифрами. Березень — 500 осіб з «Союзу української молоді», квітень — 1032 («Одеська Січ»), червень — 2000 гайдамаків і 12000 українізованих солдат та старшин, вересень — 10000 гайдамаків, жовтень — 5000 гайдамаків, листопад-грудень — 8000-10000 гайдамаків і юнаків з «Одеської Січі», січень 1918 р. — 2000 осіб. Попри дискусійність окремих цифр, вони наочно демонструють, що у найбільш відповідальний момент, момент більшовицького повстання, в Одесі залишалося значно менше українського війська, ніж восени 1917 р.

Поряд з І.Луценком, якому належала безумовна «пальма першості» в стимулюванні зазначених процесів протягом усього оглядового періоду, варто назвати О.Сахно-Устимовича, П.Вербицького, М.Шевченка та інших старшин, які користувалися безсумнівним авторитетом серед українських військових.

І українізація російського регулярного війська, і створення українських гайдамацьких з’єднань проходили у тісному взаємозв’язку Військової Ради з командуванням Одеської військової округи (ОВО). Дана взаємодія мала елементи як протистояння, так і співробітництва, у залежності від складного переплетіння військово-політичної ситуації у різних куточках Східної Європи — від Петрограду до фронтів Першої світової війни, від Києва до Одеси. Попри деяку умовність, слід визнати найбільш толерантним щодо українських домагань з поміж російських генералів начальника штабу ОВО Н.Маркса.

Поступово український військовий чинник стає помітним явищем не лише в Одесі, але й у цілому південноукраїнському регіоні, з яким мусили рахуватися усі політичні сили. Наочно це було продемонстровано після падіння Тимчасового уряду, коли саме одеські гайдамаки взяли на себе функцію контролю за порядком у місті та одеській окрузі. Українська влада наприкінці жовтня доклала чималих зусиль щоб призупинити анархію, стати на заваді грабункам, погромам тощо. Але в той самий час, не вбачала у більшовиках серйозної загрози. Останні, натомість використовували маргінальний елемент для дискредитації української влади, аргументуючи, що та, начебто, захищає «буржуїв».

У цей час Військова Рада приступає до реалізації ще одного важливого проекту — створення вільнокозацьких організацій. У різних українських губерніях вони виконували функції охорони населення від анархії, гальмування поширенню кримінальних тенденцій тощо. Соціальною базою вільного козацтва у різних місцях були різні верстви населення, переважно селяни, але також і робітники чи представники розумової праці. В Одесі паростки вільних козаків закладалися товариством «Одеська Січ». Проте вона так і залишилася молодіжною структурою. Задля активізації процесу восени при ОУВР закладається секція вільного козацтва на чолі з І.Луценком. Але малий відтинок часу не дав змоги реалізувати задумане. Вже у січні 1918 р. влада в місті помінялася.

Натомість вільнокозацький рух знайшов часткове відображення в самоорганізації у межах Херсонській губернії, до якої, як відомо, входила Одеса. А окремі козаки брали участь навіть в українсько-російській війні зими 1917–1918 рр.

Пік могутності української військової влади у регіоні прийшовся на листопад — грудень 1917 р., коли Військова Рада значною мірою контролювала ситуацію в регіоні, чому посприяло й проголошення Української Народної Республіки, а відтак перехід влади в Одесі до українських інституцій.

Негативним явищем, який послаблював авторитет Військової Ради, були деякі протиріччя серед верхівки військової організації. Особливо суперечливим залишалось питання співробітництва, з більшовиками, та іншими партіями і організаціями. Ще одним недоліком у діяльності Військової Ради була неготовність у вирішальний момент, незважаючи на значні військові сили, відбити наступ більшовиків, які в січні 1918 р. встановили радянсько-більшовицьку владу на півдні України. Що, на нашу думку, пояснюється наївною вірою в можливість співпрацювати з усіма політичними таборами, у всеохоплюючу силу демократії, як запоруки побудови нового світлого життя. До того ж, за умов конкуренції, а часто й протистояння з загальноросійськими партіями «ліберальної та революційної демократії», лідери українських політичних і військових структур проігнорували політичну вагу більшовиків, що з кожним місяцем накопичували ресурси. Їх, до пори до часу, взагалі вважали кращими представниками російської демократії, через популістські гасла соціальної справедливості й національного самовизначення. Або, в гіршому випадку, меншим злом поміж інших.

Серед інших причин військової поразки варто назвати вдалу агітацію більшовиків, а отже послаблення бойового духу гайдамаків. Повільність, а подекуди нерішучість українського військового командування. Своєрідне споглядання за розвитком подій, непевність у власні сили.

Сказане, меншою мірою стосується тих українців-військових з Одеси, які перебуваючи під домінуючим впливом самостійників, на відміну від соціал-демократів і есерів, з самого початку революції не бачили іншого шляху для України, як повноцінна, без автономних обмежень, незалежність. Й докладали для цього чималих зусиль, передусім у будівництві армії. Але їхній вплив на початку зими 1917 року послабився. Адже лідери Центральної Ради, протягуючи руку для співпраці усім представникам неукраїнського лівого табору, усунули від прийняття важливих рішень в Одесі Івана Луценка та його соратників як з одеської української Військової Ради, так і з поміж командирів гайдамацьких кренів.

Стверджуємо, що помітна активність ОУВР дає підстави виділити її з інших військових організацій України. Така діяльність Військової Ради пояснюється наявністю значної кількості військ та флоту в цьому регіоні, зацікавленістю Центральної Ради в потужній українській військовій організації на південних теренах. Надзвичайно велику активність у справі побудови українського війська проявляли й лідери Військової Ради, які значно раніше, ніж більшість керівників України, усвідомили необхідність захисту здобутків національного руху з боку сильної та організованої армії й флоту.

Список вивчених джерел та літератури

І. Джерела

Опубліковані документи і матеріали
1. Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине (февраль 1917 г. — февраль 1918 г.). В 2-х частях. — Ч.1. — К.: Издательство политической литературы Украины, 1977. — 712 с.

2. В огне гражданской войны. Сборник документов и материалов. — Одесса: Одесское книжное издательство, 1962. — 504 с.

3. До історії першого періоду Радянської влади на Україні: Архівні матеріали. — Б.м., 1927. — 6 с.

4. За власть Советов. Сборник документов и воспоминаний. — Запорожье: Облиздат, 1957. — 280 с.

5. Из истории борьбы за установление Советской власти. Ноябрь 1917 г. — февраль 1918 г. Сборник исторических документов и материалов. — М.: Государственное издательство политической литературы, 1943. — 136 с.

6. Моряки в борьбе за власть Советов на Украине (ноябрь 1917–1920 гг.). Сборник документов. — К.: Издательство Академии Наук Украинской ССР, 1963. — 688 с.

7. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. У 2-ох частинах. — Ч. 1. — К.: Вища школа, 1997. — 583с.

8. Перемога Радянської влади на Україні (жовтень 1917 р. — січень 1918 р.). Збірник документів. — К.: Українське видавництво політичної літератури, 1947. — 160 с.

9. Переписка секретариата ЦК РСДРП (б) с местными партийными организациями. Сборник документов. В 3-х томах. — М., 1957. — Т.1. — 534 с.; Т.2. — 504 с.

10. Подготовка Великой Октябрьской социалистической революции на Украине (Сборник документов и материалов). — К.: Государственное издательство политической литературы УССР, 1955. — 942 с.

11. Революционное движение в военных округах (март 1917 г. — март 1918 г.). — М.: Наука, 1988. — 488 с.

12. Революционное движение в русской армии (27 февраля — 24 октября 1917 года). Сборник материалов. — М.: Наука, 1968. — 622 с.

13. Революция и национальный вопрос. Документы и материалы по истории национального вопроса в России и СССР в ХХ веке. Т.3. — М.: Издательство коммунистической академии, 1930. — 467 с.

14. Триумфальное шествие Советской власти. — Ч.2. — М.: Издательство Академии Наук СССР, 1963. — 495 с.

15. Україна в ХХ столітті. Збірник документів і матеріалів. — К.: Вища школа, 2000. — 352 с.

16. Україна в ХХ столітті: Збірник документів і матеріалів (1900–1923). — К.: Інститут змісту і методів навчання, 1997. — 446 с.

17. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К.: Наукова думка, 1996. — Том І. 4 березня — 9 грудня 1917 р. — 591 с.; Там само. — К., 1997. — Том ІІ. 10 грудня 1917р. — 29 квітня 1918р. — 422 с.

18. Український національно-визвольний рух (березень — листопад 1917 року). Документи і матеріали. — К.: Видавництво Олени Теліги, 2003. — 1024 с.

19. Хроніка революційних подій в Одесі. Період боротьби за встановлення Радянської влади (лютий 1917 — січень 1918 рр.). — Одеса: Обласне видавництво, 1958. — 182 с.

Спогади
1. Автобіографічні спогади Вільгельма Габсбурга — Лотрінгена // Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів. — К.: TEMPORA, 2008. — С. 126–134.

2. Ачканов Г. З спогадів про Лютневу і Жовтневу революції в Одесі // Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. — К., 1957. — С. 349–367.

3. Ачканов Г. Очерки Февральской и Октябрьской революции в Одессе. — Одесса: Испартотдел Одесского окружного комитета КП(б)У, 1927. — 71с.

4. Бачинський А.Д. Источники изучения интернационалистского движения на Юге Украины (1917–1920 гг.): (Обзор материалов одесских архивов) Участие трудящихся зарубежных стран в Великой Октябрьской социалистической революции и защите ее завоеваний: материалы сессии. —М., 1965. — С. 85–90.

5. Броневой А. Октябрьские дни в Одессе // Летопись революции. — 1927. — № 5–6. — С. 253–260.

6. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х т.: Репринтне відтворення видань 1920 року. — Ч.1. — К., Відень: Політвидав, 1990. — 350 с.; Там само. — Ч.ІІ. — 330 с.

7. Гришко Г. 1917 рік в Одесі (Спомини з часів визвольних змагань) // Розбудова нації. — 1930. — Ч. 5-12. — С. 128–292;

8. Кедровський В. Обриси минулого. — Нью-Йорк: Свобода, 1966. — 131 с.

9. К истории борьбы крестьянства Правобережной Украины против Центральной Рады и Временного правительства в 1917 г. // Красный архив. — 1941. — № 2(105). — С. 71–98.

10. Костирко М. // Великий голод в Україні 1932–1933 років. У ІV томах. — К.:Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — Т.ІІ. — С. 655–691.

11. Костирко М. Коментарі й доповнення // Визвольний шлях. — 1966. — Книга 11. — С. 1265–1266.

12. Костюк Н.К. В полум’ї революції. — К.: Видавництво політичної літератури, 1970. — 144 с.

13. К-о І. Відродження козацтва на Херсонщині // Українське козацтво. — 1979. — Ч. 6. — С. 12–14.

14. Лимаренко Д. Південно-Західний кіш вільного козацтва // Українське козацтво. — 1979. — Ч. 3–4. — С. 43–46.

15. Липа Ю. Галичани над морем (Одеса 1917–1918) // Просвіта: альманах-календар. — Львів: Просвіта, 1995. — C. 121–126.

16. Липа Ю. Одеська «Січ» // Визвольний шлях. — 1966. — Кн. 11. — С. 1263–1264.

17. Луценко І. Де що про армію // Вільне життя. — 1918. — 24–26 серпня.

18. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. — К.: Темпора, 2003. — 608 с.

19. Мелешко Ф. Вільне козацтво 1917–1918 років (Спогади з Глодосів) // Українське козацтво. — 1980. — Ч. 3–4. — С. 20–28.

20. Мелешко Ф. Українське вільне козацтво в Глодосах // Українське козацтво. — 1974. — Ч. 2. — С. 36–38.

21. Незабутні дні. Збірка спогадів учасників боротьби за встановлення Радянської влади на Одещині (березень 1917 — січень 1918). — Одеса: Одеське обласне видавництво, 1957. — 124 с.

22. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — К.: Планета людей, 2002. — 459 с.

23. Сазонов І. Залізничники Одеси в боротьбі за владу Рад // Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. — К.: Держполітвидав УРСР, 1957. — С. 368–376.

24. Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 — грудень 1918 рр.). — Київ — Філадельфія, 1995. — 493с.

25. Стрельський Г. Мемуари як джерело біографічних досліджень про учасників визвольних змагань в Україні (1917–1920) // Бібліотека. Наука. Культура. Інформація. — Випуск 1. — К., 1998. — С. 451–459.

26. Чериковер И. Антисемитизм и погромы на Украине в период центральной Рады и Гетьманата // Революция на Украине по мемуарам белых: Репринтное издание. — К.:, 1990. — С. 239–276.

27. Чикаленко Є. Спогади (1861–1907). — Нью — Йорк, 1955.

28. Чикаленко Є. Щоденник: У 2-х томах. — Т. 1.: 1907–1917. — К.: Темпора, 2004. — 427 с.

29. Юртик Г. Звенигородський кіш вільного козацтва // Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. — Торонто, 1970. — С. 420–432.

Преса
1. Боротьба. — 1917. — 17 вересня.

2. Вільне життя. — 1918. — 31 березня — 10 вересня.

3. Дніпрові хвилі. — 1912. — № 4.

4. Известия Совета рабочих депутатов и представителей Армии и Флота г. Одессы. — 10 марта 1917. — 24 февраля 1918.

5. Киевская старина. — 1902. — № 1.

6. Нова громада. — 1917. — 23 грудня.

7. Нова Рада. — 1917. — 25 жовтня.

8. Одесские новости. — 1 июня 1917 г. — 14 мая 1918 г.

9. Одесский вестник. — 1871. — № 40.

10. Одесский листок. — 6 марта 1917 г. — 8 мая 1918 г.

11. Рідний курінь. — 1917. — 18 вересня — 25 грудня.

12. Солдат и рабочий. — 1918. — 28 березня.

13. Салдатська Думка. — 1917. — 4 серпня; 13 серпня; 29 серпня.

14. Украинская жизнь. — 1916. — № 4–5.

15. Українське Слово. — 1917. — № 1 (березня); № 3 (квітень); № 4 (травень); № 5 (травень); № 6 (червень); № 7 (червень); № 8 (червень); № 9 (серпень); № 11 (вересень); № 12 (вересень).

16. Южные ведомости. — 1917. — 15 марта — 23 декабря.

Архівні матеріали
1. Державний архів Миколаївської області (далі — ДАМО). — Ф.206 (Українське товариство «Просвіта» м. Миколаїв). — Оп.1. — Спр.30 (Протоколи зібрання товариства).

2. ДАМО. — Ф.222 (Миколаївська міська дума). — Оп.1. — Спр.1802 (резолюція Миколаївської міської думи про її відношення до Української ради).

3. ДАМО. — Ф.222. — Оп.1. — Спр.1805 (Протоколи і журнали засідань Миколаївської міської думи).

4. ДАМО. — Ф.р.2247 (Миколаївська рада робітничих і військових депутатів). — Оп.1. — Спр.3 (Протоколи засідань секції Червоної гвардії при раді, Миколаївського земляцтва в Петрограді і резолюції загальних зібрань членів Червоної гвардії, робітників заводів «Наваль» і «Руссуд», об`єднаної військово-морської спілки Миколаївського порту з вимогою підтримки військового повстання в Петрограді, конфіскації зброї для червоноармійських загонів, передачі всієї влади радам).

5. ДАМО. — Ф.р.2247. — Оп.1. — Спр.6 (Протоколи засідань фракції есерів при Миколаївській міській думі та Миколаївській раді робітничих і військових депутатів).

6. ДАМО. — Ф.р.5547 (Колекція документів українських буржуазно-націоналістичних закладів). — Оп.1. — Спр.1 (Розпорядження Центральної Ради, звернення Комітету до українського націоналістичного фонду, українського організаційного комітету в м. Миколаєві про порядок проведення виборів в Українські Законодавчі збори у військових частинах).

7. ДАМО. — Ф.р.5547. — Оп.1. — Спр.2 (Накази військового міністерства УНР та уряду Скоропадського про формування і дислокацію військових частин, їх штати і реєстр).

8. Державний архів Одеської області (далі — ДАОО). — Ф.16 (Одеська міська управа). — Оп.94. — Спр.89 (Переписка з головним Комісаром Української Народної Республіки).

9. ДАОО. — Ф.16. — Оп.94. — Спр.91 (Переписка по справах комісара міста Одеси).

10. ДАОО. — Ф.16. — Оп.94. — Спр.98 (Переписка з міністерством Української Народної Республіки).

11. ДАОО. — Ф.16. — Оп.123. — Спр.1132 (Вибори голови міської Думи та його товаришів).

12. ДАОО. — Ф.16. — Оп.123. — Спр.1158 (Про українізацію міста Одеси — соціал-революціонерів резолюція по угоді всіх фракцій).

13. ДАОО. — Ф.63. (Клейн-Лібентальське (Ксенієвське) сільське правління). — Оп.1. — Спр.327 (Приговори сільських сходів).

14. ДАОО. — Ф.615 (Одеський міський громадський комітет). — Оп.1 — Спр.1. (Протоколи засідань Комітету і нарад представників від організацій).

15. ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.9 (Переписка Одеської ради робітничих депутатів з окремими секціями Ради, з ЦВК Румчерода та його секціями).

16. ДАОО. — Ф.3829 (Одеська рада робітничих депутатів і представників армії флоту). — Оп.1. — Спр.10 (Переписка Одеської ради з закладами і організаціями про представництво в Раді, перепустки на засідання, посвідчення і мандати).

17. ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.91 (Протоколи засідань президії Виконкому Одеської ради солдатських і робітничих депутатів).

18. ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.100а (Переписка Одеської ради робітничих депутатів з Генеральним Секретаріатом України).

19. ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.110 (Вирізки з газет, підібрані з питань).

20. ДАОО. — Ф.р. 3829. — Оп.1. — Спр.111 (Різноманітна переписка селянської секції).

21. ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.126б (Протоколи Об’єднаних засідань рад селянських, солдатських, матроських і робітничих депутатів з Румчердом і з представниками соціалістичних партій).

22. ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.138 (Протоколи засідань виконкому і президії Одеської ради робітничих депутатів).

23. ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.177 (Протоколи президії).

24. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі — ЦДАВО України). — Ф.811 (Український генеральний військовий комітет). — Оп.1. — Спр. 1 (Документи про організацію вільного козацтва на Україні (протоколи зборів, постанови, списки вільних козаків)).

25. ЦДАВО. — Ф.811. — Оп.1. — Спр.2 (Документи про організацію вільного козацтва на Україні (протоколи зборів, постанови, списки вільних козаків)).

26. ЦДАВО. — Ф.1063 (Генеральний Секретаріат УЦР). — Оп.1. — Спр.1 (Протоколи та виписки з них, журнали (копії) засідання Генерального секретаріату УНР).

27. ЦДАВО України. — Ф.1115 (Українська Центральна Рада). — Оп.1. — Спр.44 (Звіти інструкторів Центральної Ради про становище на місцях).

28. ЦДАВО. — Ф.1115. — Оп.1. — Спр. 52. (Статут Українського вільного козацтва; протокол засідання комісії по перегляду статуту української народної армії; доповідна Головної комісії по створенню комісії по виборах до Установчих зборів УНР та стан їх проведення).

29. ЦДАВО. — Ф.1705 (Штаб Одеського військового округу). — Оп.1. — Спр.6. (Телеграфні розпорядження Центральної ради і головного командуючого румунським фронтом про об’єднання Південно-західного і Румунського фронту в Український та невиконання наказів головнокомандуючого Криленка і представників радянської влади. Про формування українських національних військових частин і визнання Центральної Ради. Універсал Центральної Ради і списки членів Одеського виконавчого комітету ради Солдатських депутатів 9 листопада і Військового комітету 31 березня).

30. ЦДАВО України. — Ф.3156 (Центральний виконавчий комітет рад солдатських, матроських, робітничих і селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського округу (ЦВК Румчероду)). — Оп.1. — Спр.11 (Протоколи пленарних і екстренних засідань ЦВК Румчероду та його виконавчого бюро за травень — грудень 1917р. і внутрішній розпорядок роботи ЦВК Румчероду. Проект статуту соціалістичної спілки молоді Півдня Росії «Красное знамя»).

31. ЦДАВО України. — Ф.3256. — Оп.1. — Спр.18 (Протоколи Об’єднаних засідань ЦВК Румчероду і Одеської ради робітничих, солдатських і селянських депутатів).

32. ЦДАВО України. — Ф.3156. — Оп.1. — Спр.31 (Накази народного комісара постачання армії Румунського фронту і Одеської області, листування з військовими установами, фронтовими організаціями Румунського фронту і Центральною Радою про взяття влади в м. Одесі Румчеродом, взаємозабезпечення безперешкодного пропуску вантажів на Румунський фронт).

ІІ. Література

1. Алексеенко А.Г. Городские Советы Украинской ССР (1917–1920 гг.). — К.: Издательство Киевского университета, 1960. — 132 с.

2. Аргатюк С.С. Татарка — Прилиманське. Нариси з історії села та навколишніх земель. — Одеса: Астропринт, 2006. — 247 с.

3. Афанасьев И.Л. Проблема двоевластия и национальные движения на Украине и в Закавказье // Анатомия революции. 1917 год в России: массы, партии, власть. — С.-Пб., 1994. — С. 324–333.

4. Бабій Б.М. Місцеві органи державної влади Української РСР в 1917–1920 рр. — К.: Видавництво Академії Наук УРСР, 1956. — 268 с.

5. Барановська Н.М. Національно-визвольний рух в Україні за відновлення державної незалежності (березень 1917 р. — квітень 1918 р.): Автореф. дис… к-та істор. наук: 07.00.01. — Львів, 1995. — 27 с.

6. Бачинська О.А. Дунайське козацьке військо 1828–1868 рр. (До 170-річчя заснування). — Одеса: Астропринт, 1998. — 232 с.

7. Бевз Т.А., Вєдєнєєв Д.В., Гошуляк І.Л., Коріненко П.С., Солдатенко В.Ф. Українська революція і державність (1917–1920 рр.). — К.: Парламентське видавництво, 1998. — 247 с.

8. Бевз Т. Протистояння парламентської й радянської моделей державності у листопаді — грудні 1917р. // Історія України. — 2005. — № 9.

9. Бевз Т.А. Формування Української держави за доби Центральної Ради (березень 1917 р. — квітень 1918 р.): Автореф. дис… к-та істор. наук: 07.00.01. — К., 1995. — 24 с.

10. Білан Ю.Я. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і встановлення Радянської влади на Україні. — К.: Видавництво КДУ ім. Т.Г.Шевченка, 1957. — 94 с.

11. Білокінь С. Доля членів Центральної Ради в СРСР // Визвольний шлях. — 2000. — № 1. — С. 14–26.

12. Бойко О.Д. Політичне протистояння Української Центральної Ради і більшовиків // Український історичний журнал. — 2003. — № 4. — С. 11–21.

13. Болдирєв О. Одеська громада. Історичний нарис про українське національне відродження в Одесі у 70-ті рр. ХІХ — початку ХХ ст. — Одеса: Маяк, 1994. — 144 с.

14. Бондаренко В.Г. Відродження козацтва на південному заході України // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Вип. XVIII. — Запоріжжя, 2004. — С. 117–122.

15. Бондаренко В.Г. Вільнокозацький рух на Півдні України (1917 — 1918рр.). — Автореф. дис…канд. іст. наук. — К., 2006. — 20 с.

16. Бондаренко В.Г. Вивчення проблеми вільного козацтва у 1917–1918 роках за допомогою статистичних джерел // Історичні і політологічні дослідження. — 2004. — № 2. — С. 102–106.

17. Бондаренко В.Г. Участь інтелігенції в відродженні козацтва на півдні України (1917–1918 рр.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету. — Серія: Історія. — Вип. 8. — Вінниця, 2004. — С. 122–127.

18. Боротьба за владу Рад на Україні. — К.: Наукова думка, 1977. — 200 с.

19. Бош Є. Жовтневі дні на Правобережжі. — 2-е вид. — [Х]: Державне видавництво України, 1925. — 31 с.

20. В борьбе за власть Советов на Украине. — К.: Вища школа, 1977. — 348 с.

21. Велика українська революція. Календар історичних подій за лютий 1917 року — березень 1918 року. — 2-е вид. — Нью-Йорк, 1967. — 112 с.

22. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. — К.: Наукова думка, 1973. — 256с.

23. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914–1923 рр. У 2-х томах. Т.1. — Львів, 1998. — 524 с.

24. Верстюк В. Ф. «Вільне козацтво» в Українській революції 1917–1921 рр. // Історія українського козацтва. — Т.2. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — С. 415–460.

25. Верстюк В.Ф. М.С.Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1996. — № 5. — С. 37–50.

26. Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада: проблеми вивчення // Центральна Рада на тлі української революції. Науково-теоритичні читання в Інституті історії України НАН України 16 березня 1995р. — К., 1996. — С. 1–17.

27. Верстюк В.Ф. Український національно-визвольний рух (березень — листопад 1917 р.) // Український історичний журнал. — 2003. — № 3. — С. 63–81.

28. Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 66–78.

29. Верстюк В. Центральна Рада в модерній історії України // Сучасність. — 1998. — № 1. — С. 91–98.

30. Визвольна боротьба українського народу 1917–1921 рр. — 2-е вид., випр. — Лондон: Об’єднання бувших вояків українців, 1950. — 52 с.

31. Воронянский А.В. Германская оккупационная политика и Центральная Рада // Вопросы германской истории. Немцы в Украине: Материалы украинско-германской научной конференции, 1995. — Днепропетровск, 1996. — С. 142–150.

32. Гамрецький Ю.М. До питання про встановлення влади Рад на місцях // У боротьбі за Жовтень. — К.: Наукова думка, 1981. — С. 39–51.

33. Гамрецький Ю.М. Ради робітничих депутатів України в 1917 році. — К.: Наукова думка, 1966. — 218 с.

34. Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Ради України в 1917 р. (липень — грудень 1917 рр.). — К.: Наукова думка, 1974. — 344 с.

35. Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. Триумфальное шествие Советской власти на Украине. — К.: Наукова думка, 1987. — 440 с.

36. Гарчев П.І. Українізація Чорноморського флоту // Відродження української державності: проблеми історії та культури. — Одеса, 1996. — Ч.І. — С. 48–49.

37. Гарчев П.І. Червона гвардія України у боротьбі за владу рад. — К.: Вища школа, 1983. — 152 с.

38. Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. — Харків: Видавництво Харківського університету, 1969. — 268 с.

39. Гарчева Л.П. Місцеві органи влади УНР (листопад 1917 — квітень 1918 рр.) // 80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне. Доповіді і повідомлення на Всеукраїнській науковій конференції 14–16 листопада 1997 року. — Сімферополь, 1997. — С. 22–25.

40. Гарчева Л. Гайдамаки Одеси в боях за владу Центральної Ради // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Історія. Частина 2: ХХ століття. — Одеса — Київ — Львів, 1999. — С. 238–242.

41. Гарчева Л. Політична конфронтація і війна Росії з Україною (1917 —початок 1918 р.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Випуск 3–4. — Львів, 1997. — С. 163–194.

42. Гвоздик В.С. Національно-визвольний рух на Півдні України в 1917 році та його роль в українському державотворенні // Відродження української державності: проблеми історії та культури. — Ч.І. — Одеса, 1996. — С. 104–105.

43. Гвоздик В.С. Південь України в революції 1917 — поч.1918 рр.: Автореф. дис… к-та істор. наук: 07.00.01. — Запоріжжя, 2002. — 19 с.

44. Гвоздик В. Политическая борьба на юге Украины в 1917 г. и еврейские общины // Еврейское население Юга Украины. — Харьков — Запорожье: Еврейский мир, 1998. — С. 244–249.

45. Гвоздик В.С. Пробудження національної свідомості українців на півдні України в 1917 році // Придніпровський науковий вісник. — Дніпропетровськ, 1997. — № 9: Історія і право. — С. 10–15.

46. Гогулова О.М. До питання про форму влади на Україні в 1917 році // Україна: становлення незалежності. Всеукраїнська науково-методична конференція. — Ч.1. — Одеса, 1993. — С. 92–94.

47. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. — Львів: Кальварія, 1997. — 288 с.

48. Гомотюк О.С. Центральна Рада в українському державотворчому процесі (березень 1917 — квітень 1918 рр.): Автореф. дис… к-та істор. наук: 07.00.01. — К., 1997. — 24 с.

49. Гонтар О. Імідж Центральної Ради на Одещині та початки формування її місцевого апарату // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції 12 червня 1997 р. — Полтава, 1998. — С. 8–10.

50. Гонтар О.В. Українська проблема за часів Центральної Ради: співвідношення центру та регіонів // Записки історичного факультету. Випуск 11. — Одеса, 2001. — С. 40–51.

51. Гонтар О.В. Українська Центральна Рада: проблема центру і регіонів // Центральна Рада і український державотворчий процес. Матеріали наукової конференції 20 березня 1997. — Ч.1. — К., 1997. — С. 78–84.

52. Гончарук Т.Г. Нащадки українських козаків та народження Одеси. — Одеса: Астропринт, 2006. — 143 с.

53. Горб А. Червона гвардія м. Катеринославу (Дніпропетровське) в боротьбі за владу Рад. — Б. м., 1933. — 75 с.

54. Господаренко О.В. Висвітлення діяльності місцевих органів самоуправління в період української національної революції 1917–1920 рр. на Півдні України в новітніх історичних дослідженнях // Історичні і політологічні дослідження. — Донецьк. — 2005. — № 3/4(25/26). — С. 236–241.

55. Господаренко О.В. Проблема діяльності місцевої влади у 1917–1920 рр. на Півдні України у вітчизняній та зарубіжній історіографії // Українська державність: проблеми історії, права, економіки, мовознавства, філософії, політології та культури. — Миколаїв — Одеса: Тетра, 2001. — С. 106–111.

56. Гошуляк І. Рух проти «анексії» Тимчасовим урядом українських земель // Історія України. — 2001. — № 14.

57. Грабовський С. Українська Народна Республіка: виклики доби і відповіді нації // Пам’ять століть. — 1998. — № 1. — С. 25–39.

58. Грабовський С. Українське державотворення революційної доби: виклики часу і відповіді нації // Розбудова держави. — 1997. — № 12. — С. 3–16.

59. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ — ХХст. — К.: Генеза, 1996. — 360 с.

60. Грицак Я. Українська революція 1914–1923: нові інтерпретації // Україна модерна. Ч.2–3. — Львів, 1999. — С. 254–269.

61. Гриценко А.П. Загострення політичної ситуації в Україні на час проголошення ІV універсалу УЦР // Історія України: маловідомі імена, події, факти. Випуск 5. — К.: Рідний край, 1999. — С. 40–54.

62. Гриценко А.П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні (кінець 1917 р. — початок 1919 р.). — К., 1993. — 101 с.

63. Грищенко І. Українська революція 1917–1921 рр. і процес новітнього державотворення в Україні // Українська державність. — К., 1993. — С. 337–339.

64. Грушевський М.С. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919. — К.: Либідь, 1992. — 46 с.

65. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К.: Товариство «Знання» України, 1991. — 240с.

66. Губа П.І. Місцева преса України як джерело вивчення історії державності в період 1917–1920 рр. // VІІІ Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність». — Ч.1. — К.: Рідний край, 1995. — С. 105–107.

67. Губа П.І. Преса як джерело вивчення історії національно-демократичної революції в Україні (1917–1920 рр.) // Український історичний журнал. — 1999. — № 4. — С. 29–40.

68. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. — К.: Либідь, 1993. — 287 с.

69. Дем’янко О.М. Лютнева революція та становлення української національної державності (лютий 1917 — січень 1918 рр.): Автореф. дис… к-та істор. наук.: 07.00.01. — К., 1995. — 28 с.

70. Дещинський Л., Голубко В. З історії створення збройних сил Української Народної Республіки (березень 1917 — квітень 1918 рр.) // Розбудова держави. — 1996. — № 6. — С. 50–55.

71. До історії першого періоду Радянської влади на Україні: Архівні матеріали. — Б.м.: Пролетарій, 1927. — 68 с.

72. Дорошенко Д.І. Історія України, 1917–1923 рр. В 2-х томах: [Репринтне відтворення видань 1932р., Ужгород]. — Т.1. — Б. м: Б. р. — 437 с.

73. Дубинский И., Шевчук Г. Червонное казачество. — К.: Издательство политической литературы, 1977. — 221 с.

74. Желкова Л.П., Кязимова Г.Ф. М.С. Грушевський і В.К. Винниченко: до питання про розвиток поглядів на становлення державності України (порівняльний аналіз) // Політологічний вісник. — Ч.2. — К., 1993. — С. 78–87.

75. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — Львів: Видавництво Наукового товариства імені Шевченка у Львові, 1992. — 230 с.

76. За власть советов на Украине: Из истории борьбы большевистских организаций (1917–1920 годы) / П.Л. Варгатюк, И.Л. Гошуляк и др. — К.: Политиздат Украины, 1981. — 316 с.

77. За національний флот! / Публ. В.Сергійчука // Історичний календар’98. — К., 1997. — Вип.4. — С. 21–22.

78. Зінкевич Л.В. Розпад російської армії та український військовий рух в умовах соціальної революції на Україні (березень 1917 — лютий 1918 рр.): Автореф. дис… к-та істор. наук: 20.02.22. — Львів, 1995. — 24 с.

79. Зленко Г. Лицарі досвітніх вогнів. Тридцять три портрети діячів одеської «Просвіти» 1905–1909 рр. — Одеса: Астропринт, 2004.

80. Зленко Г. Штрихи до портрета Сергія Шелухіна // Чорноморські новини. — 1998. — 3 листопада.

81. Золотарьов А. З історії Української Центральної Ради. — 2-е вид. — Б.м.: Червоний шлях, Б.р. — 43 с.

82. Из истории Одесской партийной организации. Очерки / Отв. ред. К.С. Коваленко. — Одесса: Маяк, 1964. — 588 с.

83. Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. — К.: Головна редакція Української енциклопедії АН УРСР, 1969. — 912 с.

84. Касименко О.К. Історія Української РСР. — К.: АН УРСР, 1960. — 400 с.

85. Кіров А. Румчерод і Раднарком Одеської області в боротьбі за Жовтень // Летопись революции. — 1927. — № 5–6. — С. 235–252.

86. Ковалевский А. Триумфальное шествие Совесткой власти. — М., 1941. — 100 с.

87. Ковальчук М.А. Лютнева революція 1917 р. в українській провінції // Український історичний журнал. — 2007. — № 4. — С. 91–102.

88. Комар М. Оповідання про Богдана Хмельницького. — Ст. — Петербург, 1901.

89. Комарь М. Про запорозькі вольності. — Одеса. — 1907.

90. Комаров М. Запорожец Константин Вира // Киевская Старина. — 1895. — № 5.

91. Коляндрук Т. Загадки козацьких характерників. — Львів: Піраміда, 2006. — 272 с.

92. Кондуфор Ю. Великий Жовтень на Україні. — К.: Радянська школа, 1977. — 135 с.

93. Копиленко М.Л., Копиленко О.Л. М.С. Грушевський і деякі проблеми розбудови Української держави // Український історичний журнал. — 1996. — № 5. — С. 28–37.

94. Копиленко О.Л. «Сто днів» Центральної Ради. — К.: Україна, 1992. — 204 с.

95. Королівський С.М. Більшовизація Рад на Україні в період підготовки Великої Жовтневої соціалістичної революції // Учені записки Харківського державного університету. — Т.69. — 1956. — Т.4. Труди історичного факультету. — С. 41–68.

96. Королівський С.М., Рубач М.А., Супруненко М.І. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. — К.: Наукова думка, 1967. — 392 с.

97. Кравчук М. Організаційно-правові аспекти розвитку Вільного козацтва та його роль у державотворчому процесі України // Нова політика. — 1999. — № 1. — С. 10–15.

98. Крип’якевич І., Гнатович Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Упорядник Б.З. Якимович. — 4-е вид., змін. і доп. — Львів: Світ, 1992. — 712 с.

99. Кулик І. Боротьба робітників і селян за встановлення і зміцнення Радянської влади на Україні (1917–1920). — К.: Укрполітвидав, 1947. — 31 с.

100. Кульчицький С. Велика російська революція // Сучасність. — 1998. — № 1. — С. 84–90.

101. Кульчицький С.В. Нотатки про українські революції // Історія України. — 2002. — № 7, 10.

102. Кульчицький С.В. Проголошення незалежності УНР // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — Випуск 5. — К.: Рідний край, 1999. — С. 12–19.

103. Кульчицький С. Російська революція 1917 року // Історія України. — 2003. — № 46; 2004. — № 3.

104. Курас І.Ф. Більшовики Херсонщини в боротьбі проти буржуазно-націоналістичноїконтрреволюції за встановлення Радянської влади (жовтень 1917 — січень 1918 рр.) // Наукові праці з історії КПРС. — Вип. 15. — 1967. — С. 108–125.

105. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2-х томах. — Т. 2. — К.: Основи, 1994. — 573 с.

106. Литвин М.Р., Науменко К.В. Никифор Гірняк // Військова еліта Галичини. — Львів, 2004.

107. Лихолат А.В. Жовтень на Україні. — К.: Видавництво політичної літератури України, 1967. — 164 с.

108. Лихолат А.В. Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917–1922 рр.). — К.: Держполітвидав УРСР, 1955. — 662 с.

109. Лободаєв В. Українське Вільне козацтво (1917–1918 рр.) Автореф. дис…канд. іст. наук. — К., 2001. — 20 с.

110. Мельник С.К. Перемога Радянської влади на Півдні України (березнь 1917 — березень 1918 рр.). — К.: Видавництво Київського університету, 1966. — 192 с.

111. Мельничук К. Вільне козацтво України періоду Центральної Ради // Наукові записки. Серія: Історичні науки. — Кіровоград, 2007. — № 10. — С. 123–130.

112. Мироненко О.М. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. — К., 1995. — 328 с.

113. Мироненко О. Національні органи місцевої влади управління в УНР // Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К.: Довіра, Генеза, 1996. — С. 333–335.

114. Мисечко А. І. До історії українського козацтва в Одесі в період діяльності Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр.) // ЗІФ. — Одеса: Астропринт, 2006.

115. Мисечко А. Михайло Комаров як дослідник і популяризатор історії українського козацтва // Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідницького інституту козацтва Інституту історії України НАН України: Зб. наук. пр. — Вип. 2. — Одеса: Фенікс, 2007. — С. 129–137.

116. Мисечко А. І. Українські питання на Археологічних з’їздах у Російській імперії // Записки історичного факультету. — Одеса, 2002. — Випуск 12.

117. Мірчук П. Трагічна перемога. — К.: Спілка української молоді, 1991. — 40 с.

118. Мірчук П. Українська державність 1917–1920. — Філадельфія, 1967. — 400 с.

119. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918: Репринте видання. — Львів: Каменяр, 1994. — 571 с.

120. Мороз В. Україна в двадцятому столітті. — Тернопіль: Видавничий відділ управління по пресі, 1992. — 128 с.

121. Мороз В. Україна в ХХ ст. Революція 1917 р. Формування українських структур // Україна. — 1992. — № 14. — С. 9–11.

122. Мукомела О. Тернистий шлях до мети // Пам’ять століть. — 1998. — № 1. — С. 87–93.

123. Мусієнко В.В. Більшовики України в Жовтневій революції. — К.: Видавництво при Київському державному університеті, 1976. — 196 с.

124. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К.: Український письменник, 1993. — 413 с.

125. Нагорна Л.П. Проти сучасної буржуазної і буржуазно-націоналістичної фальсифікації історії Жовтня на Україні. — К.: Політвидав України, 1971. — 251 с.

126. Нариси історії Комуністичної партії України. — К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1961. — 616 с.

127. Нариси історії Комуністичної партії України. — 4-е вид, доп. — К.: Видавництво політичної літератури УРСР, 1977. — 762 с.

128. Одеса козацька. Наукові нариси. — Вид. 2-е, змінене та доповнене. — Одеса: Фенікс, 2008. — 240 с.

129. Одесса. Очерк истории города-героя. — Одесса: Одесское областное издательство, 1957. — 320 с.

130. Октябрь в Одессе. Материалы для докладчиков. — [Одесса], 1927. — 20 с.

131. Октябрь и гражданская война на Украине: страницы истории. — К.: Наукова думка, 1987. — 256 с.

132. Очерки истории Одесской областной партийной организации. — Одесса: Маяк, 1981. — 539 с.

133. Павленко Ю.В., Храмов Ю.О. Українська державність у 1917–1919 рр.: (історико-генетичний аналіз). — К.: Манускрипт, 1995. — 262 с.

134. Пентер Т. Особливості революції 1917 року в Одесі // Відродження української державності: проблеми історії та культури. — Ч.І. — Одеса, 1996. — С. 60–61.

135. Першина З., Похила Л. До історії видання роману П. Куліша «Чорна Рада» в Одесі // Записки історичного факультету. — Одеса, 1996. — Випуск 4.

136. Подкупко Т.Л. Геополітичний чиник в політиці гетьмана «Ханської України» Петра Іваненка (Петрика)» // Другий Міжнародний конгрес істориків. — Кам’янець-Подільский — Київ — Нью-Йорк — Острог, 2003. — Т.1. — С. 87–92.

137. Полонська-Василенко Н. Історія України 1900–1923 рр. — К.: МП «Пам’ятки України», 1992. — 136 с.

138. Поступь Великого Октября: Из истории революционных и трудовых традиций советского рабочего класса Юга Украины / Под ред. З В.Першиной. — К., Одесса: Вища школа, 1989. — 208 с.

139. Пустовойтенко М.М. Карби на граніті. Сторінки історії революційної Одеси. — Одеса: Маяк, 1977. — 103 с.

140. Пчельников М.І., Логвиненко І.А. Перші заходи Центральної Ради в розв’язанні українських політичних проблем (березень — жовтень 1917р.) // Політологічний вісник: Матеріали всеукраїнської конференції. — К., 1993. — Ч.2. — С. 155–163.

141. Радченко Л.О. Державотворчі пошуки Центральної Ради: полеміка істориків // Вісник Харківського університету. — Харків: Основа, 1998. — Випуск 2 (401). — С. 16–25.

142. Радченко Л.О. Національно-демократична революція в Україні 1917–1920 років у новітній вітчизняній та зарубіжній літературі: Автореф. дис… к-та істор. наук: 07.00.01. — Х., 1996. — 26 с.

143. Раковский М.Е. Консолидация сил революции в борьбе за власть Советов на Юге Украины (1917–1919 гг.): Автореф. дис…д-ра істор. наук. — М., 1966. — 28 с.

144. Раковский М.Е. Памятные страницы истории (к 80-летию Октябрьской революции: региональный аспект) // Записки історичного факультету. — Одеса, 1997. — Випуск 5. — С. 271–277.

145. Реєнт О.П. Більшовизм і українська революція 1917–1920 рр. — К., 1994. — 36 с.

146. Реєнт О.П. Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1994. — № 4. — С. 3–18.

147. Реєнт О.П. У робітнях історичної науки. — К.: Просвіта, 1999. — 352 с.

148. Реєнт О., Сердюк О. Перша світова війна і Україна. — К.: Генеза, 2004. — 478 с.

149. Рибалка І.К. Встановлення Радянської влади на Україні. — К., 1957. — 56 с.

150. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. — Нью-Йорк: Червона Калина, 1956.

151. Рубінштейн С.Л. Одеська періодична преса років революції та громадянської війни (1917–1921 рр.). — Одеса, 1929. — 51 с.

152. Сапожников И.В. Каменные кресты в окресностях Одессы (конец XVII–XIX вв.). — Ильичевск: ЭЛТОН-2. Гратек, 1999. — 100 с.

153. Сапожников І. В. Кам’яні хрести Степової України (ХVIII — перша половина ХІХ ст.). — Одеса: Юг, 1997. — 192 с.

154. Семин Г.И. Коммунистическая партия в борьбе за большевизацию Черноморского флота в 1917 году // Борьба большевиков за власть Советов в Крыму. — Симферополь: Крымиздат, 1957. — С. 56–92.

155. Сергійчук В.І. Українська соборність: Відродження українства в 1917–1920 рр. — К., 1999. — 412 с.

156. Симоненко Р.Г. Нариси історії виконавчої влади в Україні 1917 — квітень 1918 р. — К., 2000. — 150 с.

157. Симоненко Р.Г. Національно-культурная автономія на Украине в 1917–1918 г. // Вопросы истории. — 1997. — № 1. — С. 50–63.

158. Солдатенко В. Вивчення процесу українського державотворення доби революції (1917–1920 рр.) // Історія України. — 1999. — № 19. — С. 1–2.

159. Солдатенко В. Орієнтири українського державотворення в контексті розвитку суспільно-політичних процесів революційної доби (березень 1917 р. — січень 1918 р.) // Другий міжнародний конгрес україністів. — Львів, 1994. — Ч.2. — С. 3–7.

160. Солдатенко В.Ф. Стан історіографічної розробки та актуальні проблеми дослідження історії Української революції // Український історичний журнал. — 1999. — № 1. — С. 68–85.

161. Солдатенко В.Ф. Українська революція: Історичний нарис. — К.: Либідь, 1999. — 976 с.

162. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. — К.: Книга Пам’яті України — Просвіта, 1997. — 416 с.

163. Солдатенко В.Ф., Хало Л.Г. Військовий чинник у боротьбі за політичну владу в Україні в 1917–1918 рр. — К.: ПП Позднишев, 2002. — 398 с.

164. Стрілець В. Державотворча діяльність українських есерів (квітень 1917 — січень 1918 рр.) // Віче. — 1998. — № 8. — С. 138–146.

165. Сумцов Н.Ф. Современная малорусская этнография // Киевская старина. — 1895. — № 5.

166. Супруненко М. Велика Жовтнева соціалістична революція на Україні. — К.: Українське видавництво політичної літератури, 1948. — 10 с.

167. Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине. — М.: Наука, 1966. — 456 с.

168. Суховецький М. Одесити — члени Центральної Ради // Думська площа. — 1998. — 4 листопада.

169. Телегін Д. Козацькі кам’яні Хрести: некрополі чорноморських козаків в Одесі // Старожитності. — 1993. — Число 19–24.

170. Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів. — К.: TEMPORA, 2008. — 382 с.

171. Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917–1921). — К.: Темпора, 2007. — Книга 1. — 536 с.

172. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — Київ — Львів, 1996. — 372 с.

173. Тригуб П.М. Боротьба більшовиків України за ізоляцію дрібнобуржуазних партій у Радах в період тріумфального ходу Радянської влади (листопад 1917 — березень 1918 рр.) // Наукові праці з історії КПРС. — 1975. — Випуск 78. — С. 72–77.

174. Тригуб П.М. Органи місцевого самоврядування в період української народно-демократичної революції 1917–1918 рр. // 80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне. Доповіді і повідомлення на Всеукраїнській науковій конференції 14–16 листопада 1997 року. — Сімферополь, 1997. — С. 31–32.

175. Турченко Ф., Турченко Г. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. — 1921 р.): Історичні нариси. — К.: Генеза, 2003. — 304 с.

176. Украина в 1917–1921 гг.: Некоторые проблемы истории: Сборник научных трудов. — К.: Наукова думка, 1991. — 280 с.

177. Українська революція: 1917 — початок 1918 рр.: Проблеми, пошуки, узагальнення. Зб. наукових статей. — Запоріжжя: Просвіта, 1998. — 262 с.

178. Українська революція і державність (1917–1920 рр.). — К.: Парламентське видавництво, 1998. — 247 с.

179. Файтельберг-Бланк В., Савченко В. Одесса в эпоху войн и революций 1914–1920. — Одеса: Оптімум, 2008. — 336 с.

180. Федунов В.В., Таран П.Е. Правовой статус высших и местных органов государственной власти Украинской Народной Республики в 1917–1918 гг. // 80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне. Доповіді і повідомлення на Всеукраїнській науковій конференції 14–16 листопада 1917 року. — Сімферополь, 1997. — С. 47–50.

181. Харитонов В.Л. Лютнева революція 1917 року на Україні. — Харків: Видавництво Харківського державного університету, 1966. — 260 с.

182. Хмарський В.М. Археографічна діяльність Одеського товариства історії і старожитностей. — Одеса: Астропринт, 2002. — 398 с.

183. Хміль І.В. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. — К.: Наукова думка, 1977. — 200 с.

184. Цапко І. Роля вільного козацтва у визвольній боротьбі // Вісті комбатанта. — 1957. — № 5–6. — С. 19–25.

185. Цвілюк С.А. Одеса революційна. Хроніка подій в період громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції (1917 — лютий 1920). — Одеса: Маяк, 1972. — 252 с.

186. Цигульська О.М. Більшовицькі фракції Рад Півдня України в 1917 р. // Український історичний журнал. — 1972. — № 10. — С. 63–69.

187. Чумак В.М., Платонов С.Г. Формування органів влади і український національний рух на Півдні Україні після Лютневої революції (березень — червень 1917 р.) // Південь України і складання української державності: історія і сучасність. Тези доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції 26–27 травня 1994 року. — Ч. 1. — Одеса: Одеський державний економічний університет, 1994. — С. 56–58.

188. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. — К.: Либідь, 1999. — 480 с.

189. Шелест Д.С. Одесса: время испытаний и надежд (ХХ столетие). — Одесса: Юридическая литература, 2000. — 204 с.

190. Шишко О.Г. До історії українського руху в Одесі: квітень 1917 року // Записки історичного факультету. Випуск 18. — Одеса, 2007. — С. 90–100.

191. Шишко О.Г. Організація нових органів влади в Одесі: березень 1917 року // Записки історичного факультету. Випуск 11. — Одеса, 2001. — С. 272–278.

192. Шувалов Р.А. Казацький Кош в окресностях Одессы // Археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. — Випуск 2. — К., 1993.

193. Шувалов Р.А. Украинское поселение в окресностях Одессы // Історичне краєзнавство Одеси. — Випуск 4. — Одеса, 1993. — С. 41–45.

194. Шувалов Р.О. Куяльницьке козацьке кладовище в Одесі // Нові архівні дослідження пам’яток українського козацтва. — Випуск 1. — 1992. — С. 226–231.

195. Шувалов Р.О. Про це не сповів некрополь (Української козацьке — кладовищі м. Одеси). — К.,1999. — 90 с.

196. Щедрін В.С., Романенко М.І. Українська державність: Центральна Рада: від автономії до незалежності // Політологічний вісник. — К., 1993. — Ч.2. — С. 220–225.

197. Юрковский Н.К. Большевики в борьбе с украинским буржуазным национализмом на Черноморском флоте (1917–1918 гг.) // Революционное движение в русской армии в 1917 году. Сборник статей. — М.: Наука, 1981. — С. 227–239.

198. Яворський М. Історія України в стислому нарисі. — К.: Держвидав України, 1928. — 356 с.

199. Яневський Д.Б. Українська Центральна Рада: перші кроки до національної державності (березень — листопад 1917 р.). — К., 1990. — 28 с.

200. Янчук О. Просвіта і просвітяни у політичному житті Одеси 1905–1918 рр. // Чорноморські новини. — 1996. — 21 січня.

201. Янчук О. Свободі віддане життя // Визвольний шлях. — 2000. — № 2. — С. 78–82.

202. Penter T. Odessa 1917: Revolution an der Peripherie. — Keln; Weimar; Wien: Bohlau, 2000.

Довідкова література
1. Верстюк В.Ф. и др. История Украинской ССР: Хронологический справочник. — К.: Наукова думка, 1990. — 600 с.

2. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. — К., 1998. — 256 с.

3. Гудзенко Л.М., Дмитренко М.В., Шелюк Г.М. Радянські видання документальних матеріалів з історії України (1917–1976): Бібліографічний покажчик. Том 2. — К.: Генеза, 1995. — 440 с.

4. Довідник з історії України. — Вид. 2-ге, доопрацьоване і доповнене. — К.: Генеза, 2002. — 1136 с.

5. Енциклопедія українознавства / Репринтне відтворення видання 1955–1984 років. Т. 6. — Львів: Наукове Товариство імені Шевченка у Львові, 1996. — 2400 с.

6. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. — К.: Україна, 1993. — 380 с.

7. Одеська періодична преса років революції та громадянської війни 1917–1921. — Одеса, 1929. — 173 с.

8. Преса України: газети 1917–1920 рр. Бібліографічний покажчик. — К., 1997. — 97 с.

9. Стрельський Г. Українські діячі періоду національної революції // Історія в школі. — 1999. — № 7. — С. 37–38.

10. Українська революція і державність (1917–1920 рр.): Науково-бібліографічне видання. — К., 2001. — 816 с.

11. Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / О.М.Мироненко, Ю.І. Римаренко, І.Б.Усенко, В.А. Чехович / Під ред. О.М. Мироненка. — К.: Либідь, 1997. — 560 с.

12. Українська Центральна Рада: сторінки історії. — Харків, 1999. — 102 с.


Полковник В.Змієнко

Додатки

Путівник по «українській» Одесі періоду Центральної Ради

Адреси активних діячів:
1. Боровик В. — Соборна площа, 2, кв. 9.

2. Голубович В. — вул. Жуковського, 38.

3. Гордієвський М. — вул. Успенська, 34.

4. Григорович М. — вул. Преображенська, 24.

5. Липа І. — вул. Юр’ївська.

6. Луценко І. — вул. Херсонська, 52.

7. Чехівський В. — вул. Чорноморська, 26, кв. 10.

8. Шелухин С. — вул. Херсонська, 36, кв. 7.


Адреси редакцій часописів:
1. «Українське Слово» — вул. Дворянська, 30, кв. 14 (березень 1917 р.); вул. Ольгієвська, 27 (квітень 1917 р.); Соборна площа, 2, кв. 9 (квітень 1917 р.)

2. «Рідний курінь» — вул. Тираспольська, 20.

3. «Вільне життя» — вул. Ніжинська, 65.

4. «Вісник Одеси» — вул. Ніжинська, 65 (після 22 березня 1918 р.)


Адреси органів влади, партійних осередків, культурно-просвітніх товариств:
1. Український комітет допомоги вигнанцям — Соборна площа, 2, кв. 9.

2. Одеська українська Військова Рада — вул. Старопортофранківська, 16 (березень 1917 р.); вул. Херсонська, 52 (серпень — вересень 1917 р.); вул. Пушкінська, 2 (осінь 1917 р.); агітаційно-просвітницька секція Військової Ради — вул. Тираспольська, 20.

3. Українська партія соціалістів-революціонерів — вул. Херсонська, 52 (не пізніше вересня 1917 р.)

4. Губернська рада Херсонщини — вул. Пушкінська, 2 (не пізніше жовтня 1917 р.)

5. Головний Крайовий Комісаріат Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній — вул. Ніжинська, 65 (приблизно 18–22 березня 1918 р.); вул. Маразлієвська, 36 (після 22 березня 1918 р.)

6. «Українська Хата» — вул. Херсонська, вул. Грецька, вул. Княжеська, 30 (березень 1917 р.)

7. Канцелярія комісара Центральної Ради в Одесі навесні 1918 року — вул. Грецька, 9 (квітень 1918 р.)

8. Український Керівничий Комітет — вул. Херсонська, 36, кв. 7.


Адреси книгарень і друкарень:
1. Книгарня «Діло» — вул. Преображенська, 11

2. Друкарня товариства «Соціалістична Просвіта» —

вул. Катерининська, 27.

3. Книгарня товариства «Наша Кооперація» — вул. Княжеська, 30.

4. Книгарня Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії — вул. Пушкінська, 2.


Адреси українських початкових шкіл:
1. При католицькому костелі — вул. Катерининська, 33.

2. При Казанській церкві — вул. Московська, 14.

3. На вул. Болгарській, 63.

4. На вул. Градоначальницькій, 20.



Майбутній прем’єр-міністр-УНР В.Чехівський

Іван Липа. Вільне Козацтво

У де яких громадських і політичних діячів є зараз нахил порвати з традиціями українського народа і будувати Україну на зовсім нових основах. Така думка хибна, бо нема нічого на світі нового. Те нове, що гадають заводити на Україні, утворив уже де-небудь инший нарід. Так само наше старе честь новим для других.

В старій Україні з ХІІІ і по ХVІ вік ходою історичних умов утворювалось козацтво, що волею народа пишно розцвіло при Богдані Хмельницькому і визволило Україну з польського ярма. Наше козацтво — це теж саме, що далеко пізніше зорганізувалось у вільних народів і зветься міліцією.

Це народне військо, в якому мусить брати участь кожен громадянин певного віку. Козак одбуває свою службу в своєму ж селі або місті.

Два-три роки на службі, два-три роки вільний від неї. І так довідомих літ коли його заступають молодші. Ця ідея козацтва постільки міцна в народі нашому, що як тільки повіяло на Україні волею, так зараз же в ріжних місцях заснувалися кадри вільних козаків, що ставлять собі метою боронити край від усяких напасників. І коли не забути, що сливе вся молодь зараз в рядах військових, в окопах, то стане ясно, що на вільне козацтво треба звернути пильну увагу.

Це зародок будучої сили, волі і добробуту Українського народа.

Український нарід може знає, може тільки почуває, але лагодиться до того, що би стати в свою оборону за свої права.

Зараз по земельних комитетах розглядається земельна справа, яка остаточно буде вирішена на Українських установчих зборах у Києві.

Нетрудових земель на Україні дуже багато і по праву історичному, Божеському і людському всі вони мусять бути передані трудовому українському народові. От тут, при передачі нетрудових земель народові треба провести принціп козаччини: давати землі не даром, а за майбутні заслуги перед рідним краєм — давати землі тим, хто стане в ряди козацтва. Козакам кінним дати більше, пішим — менше. Скасувати поділ України на губернії, а поділити її, як в старовину, на полки. Усі землі в межах полка обьявити полковою власністю і віддати до повного розпорядку полкові, з умовою, що би він виставив на завжди відповідну скількість узброєних кінних і піших козаків для потреб української держави.

Для організації козацької України можна взяти за взірець наших же кубанців, що переселившись із Запорожжя, заховали свою стару організацію до наших днів.

Між ними нема і не може бути бідних, бо кожен козак забеспечений землею, якої він не може ні продати ні подарувати, бо земля — власність козацької громади, станиці.

Поза козацтвом зостаються вільні професії. Коли таким чином зорганізувати український нарід, то з одного боку буде постійний хліборобський і військовий елемент (міліція), поповнений спеціяльними частями (артілерія, сапери і т. п.)! З другого розмаїті вільні трудові професії.

Паразитів на народньому тілі не буде. Україна стане не переможною силою.


Іван Липа

_____________________


Від редакції

Редакція де вчім не згоджується з автором статті «Вільне Козацтво»


Рідний курінь. — 1917. — 3 грудня.




Відозва До Вільно-Козачих громад і організацій ОдеськоЇ Військової Округи

При Одеській Військовій Раді утворена Секція Вільного Козацтва, яка взяла на себе обьєднання і організацію громад Вільного Козацтва Одеській Військовій Окрузі, яка, згідно наказу Генеральноі Козацькоі Ради по Лівобережній, Правобережній, Степовій Украіні от 26 листопаду 1917 року за № 3 має наперед іменуватись «Організаційним Відділом Генеральноі Козацькоі Ради по формуванню Українського Вільно Козацького Запоріжського Війська».

Секція звертається до всіх вільно-козачих громад й инших украінських організацій Одеськоі Військовоі Округи з проханням прислати ій відомості: 1) про осідок вільнокозачоі організаціі, іі назву й почтову адресу, а коли єсть, то й статут організаціі; 2) число членів; 3) склад старшини; 4) чи єсть досвідчені інструктори 5) чи єсть зброя, яка і відкілля добута; 6) коли зоклалась організація і з ким має звязок; 7) робота організаціі, і 8) іі потреби. Відомости про діяльність вільнокозачих організацій і всякі зміни в них бажано мати постійні, разів двічі на місяць, на 1 и 15 число.

Потрібно також мати відомости про ті місця Округи, де ще нема вільно козачих організацій, але бажано мати.

Секція має завданням допомагати посилкою літератури, наказів, інструкторів і орагнізаторів, а також в дотуванні зброі.

Аби поставити справу організаціі вільного козацтва Округи як найкраще і реорганізувати секцію з «Організаційного Відділу Г. К. Р.» в «Кошову Козачу Раду Війська Запорожського Низового», мається на меті в найблизчому часі скликати зьїзд Вільного Козацтва всієі Округи (губ. Херсонськоі, Катеринославськоі і Тавріі без Крима).

Організацію вільно козачих громад потрібно проводити як найшвидче, бо час не жде, а на ці організаціі покладаються великі надіі по охороні ладу й спокою в краі, а для всього цього потрібні засоби.

Через це ми закликаємо громадянство організуватись як найшвидче в вільно козачі громади, закладати січі, звязуватись з нами як потісніше й надсилати нам, негаючись, відомості й потрібні кошти.

Для поширення діяльности секціі потрібні великі кошти, а через те ми просимо всі вільно козачі організаціі нашоі Округи надсилати в секцію жертви, а в першу чергу вислати згідно постанови секціі, внести за кожного січового козака по 2 корб.

Про день зьізду буде оповіщено завчасно і оголошено в газетах.

Вибори сотеннноі і курінноі старшини, по наказу Генеральноі Ради треба робити негайно, по утворенні вільно козачих організацій. Для виборів же полковоі старшини Запорожського Кошу призначені з’ізди: по Херсонщині на 7 січня 1918 р., а на Катеринославщині і Тавріі на 16 січня, по своіх повітових городах.

Посилаємим од секціі інструкторам громади повинні давати од себе помешкння і харч. За зброею повинні посилатись довіренні од громади люде відповідними мандатами і всіми відомостями про склад і діяльність громади і число січовиків.

Всі відомости просимо надсилати по адресі:

Одеса, Херсонська, 52.

Секц. Вільного Козацтва при Одеській Військовій Раді.

Голова Секціі Луценко

За писаря Матійчук.


Рідний курінь. — 1917. — 17 грудня.



Пам’ятник померлим у 1918 р. в Одесі німецьким і австрійським воякам

Про організацію Вільного Козацтва Війська Запорожського Низового

1 Званіє «вільний козак» належить кожному украінцеві, як його історична національна спадщина, і через те украінці, як чоловіки, так і жінки, повинні гуртоватись в «вільно козачі» громади. Але кожен украінець, який приймає це високе званіє, повинен носити його з честю, тримаючись довгіх лицарських звичаів своіх предків: братерства, рівности, правди і волі.

2 Кожна «вільно козача» громада повинна дивитись, аби серед іі членів не було людей порочних, недбалих до інтересів народу й рідного краю або несправедливих. Всі, хто порочить добре імя громади, повинні негайно усуватись з числа іі членів.

3 До громади вільних козаків приймаються як чоловіки, так і жінки, і цілі сімейства. Всім громадянам повинні вестись списки (реєстри). Неукраінці можуть прийматись до громади, по постанові загальних зборів громади лише ті, хто прійма народні украінські гасла і оборону народніх прав і інтересів, а також, як найдороший скарб народній, до постійного вжитку украінську мову.

4 Громада носить назвисько по своій осілости (хутору, селу чи місту).

5 Головними завданнями вільнокозачих громад єсть: ширення освіти і знання межи своіх членів, добробут громади і оборона прав і вольностей як громади, так і всіх мешканців Украіни; а також охорона ладу і спокою в краі взагалі.

Для того кожна громада повинна: 1) закласти власну «Просвіту» або прилучитись до якоі сусідньоі; 2) допомагати коопераціі і всяким иншим установам, що мають на меті добробут громад; 3) закласти військову організацію, і 4) приймати взагалі як найширшу участь в громадянському і державному житті рідн. краю.

6 Справами громади керують: а) загальні збори громади, б) Рада громади, голова якоі являються отаманом громади, в) окремі секціі, комісіі й инші організаціі, які громада визнає потрібним закласти.

7 Кожна громада складає свій статут, в якому означається склад громади і іі організацій, число членів Ради, Ревизійноі Комісіі й инших виконавчих органів, права й обовьязки членів, порядка скликання загальних зборів вибори і виключення членів, кошти громади й т. п.

8 Рада громади повинна мати Голову (Отамана), 1 чи 2 його заступників, писаря, Скарбника і кількох…рожих.

9 Кожна громада повинна мати права юридичноі особи, або мати право набувати всякі договори і взагалі бути організацією у всім правомочною.

10 Кожна громада повинна мати своі печатку і прапор.

11 Кошти громади складаються з членських внесків (по ухвалі 1-го Всеукраінського Зьізду Вільного Козацтва в м. Чигирині, кожний член громади вносить 1 карб. вступних і по 50 к. що місяця), жертв і доходів од всяких підприємість громади.

12 Для спільноі, більш широкоі праці окремі громади обьєднуються в більші — волостні, повітові, губерніяльні, краєві, — діяльність яких і засоби для неі установляються на спільних зборах і зьіздах.


Рідний курінь. — 1917. — 17 грудня.



Українські Січові Стрільці в Одесі.

Кінець березня 1918 р.

Приказ по Одесскому военному округу

12 ноября 1917 г.

Военным комиссаром Генеральнаго Секретаріата Центральной Рады при Штабе ввереннаго мне Округа назначен подполковник Поплавко.

Помощникомъ Военнаго Комиссара Генеральнаго Секретаріата Центральной Рады при Штабе ввереннаго мне Округа назначен солдат Сергей Колосъ.

Вр. и. д. Главнаго Начальника Округа Генеаралъ-майоръ Елчанинов

ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.2.

Приказъ по Одесскому военному округу на театре военныхъ действій
г. Одесса Ноября 29 дня 1917 года

№ 1759

Объявляю при семъ списокъ членовъ Войскового Комитета, избранныхъ на заседаніи Одесской Украинской Войсковой Рады, приказываю поименованных въ означенномъ списке чиновъ освободить отъ служебныхъ обязанностей

Вр. и. д. Главнаго Начальника Округа

Генерал-Майоръ Елчаниновъ


Списокъ

Членовъ Исполнительнаго Комитета, выбранныхъ на заседаніи Одесской Украинской Войсковой Рады 15 ноября 1917 года.

№ по пор. Чинъ или званіе Имя и фамилія Какой части Отметка
1 Над. Сов. Иванъ Луценко Санитарн. Упр. Румфрон.
1 прапорщик Петр Вербецкій I Гайдамац. зап. куреня
2 ст. у. оф. Николай Ивановскій I Авіаціоннаго парка
3 подпор. Мефодій Шевченко 40 пех. зап. полка
4 -//-//- Александръ Кущъ I Гайдамацк. зап. куреня
5 ч. в. в. Борисъ Сахно Управл. гурт. порц. скота
6 ст. писар Антонъ Столярчукъ I Гайдамацк. куреня
7 ст. урядн. Иванъ Фесенко -//-//-
8 поручикъ Иванъ Мысикъ I Гайдамацк. зап. куреня
9 прапорщикъ Григорій Гришко -//-//-
10 -//-//- Дмитрій Лазаренко -//-//-
11 ст. урядн. Степанъ Довгій -//-//-
12 приказный Даніилъ Панасюкъ -//-//-
13 вольноопр. Константин Иваницкій 40 пех. зап. полка
14 поручикъ Петр Нечаевскій I Гайдамацк. куреня
15 ст. лекарь Иванъ Дудицкій Управ. гурт. порц. скота
16 мл. маст. Михаилъ Калининъ 7 тылов. артил. мастерской
17 ч. в. в. Прокопій Макарскій Штаба Одеск. воен. округа
18 прапорщ. Онуфрій Захватыхата I Гайдамацк. зап. куреня
19 -//-//- Леонтій Шаповаленко -//-//-
20 ст. урядн. Иванъ Ткаченко -//-//-
21 солдатъ Степанъ Еленевъ 40 пех. зап. полка
22 подпор. Илья Загорецкій-Новицкій I Гайдам. зап. куреня
23 солдатъ Ефимъ Бида -//-//-
24 шт. кап. Михаилъ Претулякъ 40 пех. зап. полка
25 солдатъ Іосифъ Заіонц-Зайченко 116 Ополченской бригады
26 ст. у. о. Савва Сущенко Пулеметнаго зап. батал.
27 подпор. Никифоръ Фоменко 130 Аэропл. батареи
28 мл. урядн. Василій Клева 49 пех. зап. полка
29 -//-//- Иванъ Медведевъ 40 пех. зап. полка
30 ч. в. в. Андрей Коваленко Одеск. О. И. Управ.
31 мл. уряд. Петръ Дузенко I Гайдам. зап. куреня
32 ст. урядн. Василій Шелюгъ 7 Сапернаго баталіона
33 ст. фейерв. Федотъ Шульга 8 отдельной батареи
34 прапорщ. Владимиръ Покальчукъ 40 пех. зап. полка
35 подпор. Николай Барановскій I Гайдамацк. зап. куреня
36 Солдатъ Михаилъ Хира -//-//-
37 ст. фейерв. Игнатій Похиленко 5 зап. артил. дивизіона
38 мл. урядн. Арсеній Каретный I Гайдамацк. куреня
39 ч. в. в. Петръ Калашниковъ Управ. гурт. порц. скота
40 фельдф. Феодотъ Луговой I Гайдамацк. куреня
41 прапорщ. Анатолій Недоруба Штаба Воздухопо. обороны
42 солдатъ Иванъ Дяченко Запасной автомоб. роты
43 -//-//- Владимиръ Курипка 7 Сапернаго баталіона
44 прапорщ. Михаилъ Григоровичъ 479 пеш. дружины
45 -//-//- Александръ Олеша I Гайдамацк. куреня
46 солдатъ Афанасій Корчаченко I Гайдамацк. зап. куреня
47 -//-//- Степанъ Джусь 40 пех. зап. полка
48 прапорщ. Сергей Янковскій I Гайдамацк. зап. куреня
49 солдатъ Фома Дымура -//-//-
50 прапорщ. Андрей Гуленко Управ. Гидротехн. раб. Румфронт.
51 капитан Иннокентій Завита 49 пех. зап. полка
52 ст. урядн. Яковъ Курбецкій I Гайдамацк. зап. куреня
53 -//-//- Іосифъ Клокъ -//-//-
54 солдатъ Степанъ Антонякъ -//-//-
55 бомбард. Андрей Дидуховъ 37 батареи
56 ч. в. в. Игнатій Гончаренко Управ. гурт. порц. скота
57 -//-//- Іосифъ Бойко Одеск. В. Окр. Инт. Управ.
58 -//-//- Алексей Пика -//-//-
59 писарь Николай Ческій Канц. Воен. Училище
60 подпор. Ядчук 40 пех. зап. полка
61 ч. в. в. Андрей Журба Зав. 259 резерв. гурт. скот. о. ок
62 козакъ Лукьянъ Шабельникъ I Гайдамацк. зап. куреня
63 -//-//- Архипъ Мирошниченко -//-//-
64 -//-//- Феодотъ Дуденко -//-//-
65 -//-//- Петръ Преступа -//-//-
66 -//-//- Петръ Сичкарь -//-//-
67 -//-//- Фавстъ Ержаковскій Запасн. автомоб. роты
68 ст. фейерв. Алексей Ткаченко 5 зап. артил. дивизіона
69 прапорщ. Василій Буричъ 44 телеграфн. роты
70 ч. в. в. Владимиръ Бураченко Управ. гидротехн. раб. Румфронт.
71 писарь Тимофей Яценко Управ. гурт. порц. скот. Од. В. О.
72 -//-//- Василій Ганзенко -//-//-
73 valign = "top" >-//-//- Петръ Дорошенко Одеск. Окр. Инт. Управ.
74 ч. в. в. Несторъ Гончаръ -//-//-
75 -//-//- Андрей Плужнык 49 пех. зап. полка
Голова Одесской Украинской Войсковой Рады Іванівський /Підпис/

Писар Ковал /нерозбірливий підпис/


ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.28–30.


Копія

Списокъ членовъ Исполнительнаго Комитета Украинской Морской Рады

Фельдшеръ Феодоръ Ивановичъ Босый «Добыча»
Прапорщикъ Федоръ Семеновичъ Дзигора «Синопъ»
Телеграфистъ Василій Николаевичъ Нестеренко «Алмазъ»
-//-//- Флавіанъ Григорьевичъ Козловскій «Дунай»
Машинистъ Иванъ Николаевичъ Журенко «Ростиславъ»
Ст. ун. оф. Игнатъ Зиновьевичъ Васько «Ростиславъ»
-//-//- Иванъ Феодоровичъ Діенко «Ростиславъ»
Комендоръ Димитрій Леонтьевичъ Нестеренко «П. Меркурія»
-//-//- Николай Васильевичъ Кочубинскій «П. Меркурія»
Минеръ Антон Никитовичъ Марченко «П. Меркурія»
Машинистъ Кузьма Корнеев Дяченко «П. Меркурія»
Кочегаръ Степан Поликарповичъ Поповъ «П. Меркурія»
Матросъ Маркъ Петровичъ Скыба «П. Меркурія»
Комендоръ Павелъ Яковлевичъ Шрамко «П. Меркурія»
Машинистъ Иванъ Авксентьевичъ Коваль «Завидный»
Матросъ Семенъ Семеновичъ Прасько «Завидный»
-//-//- Иванъ Григорьевичъ Лахновъ «Звонкій»
Пр. по мех. части Герасимъ Гавриловичъ Балицкій «Упр. Порта»
Боцманъ Михаилъ Васильевичъ Пилишенко «Синопъ»
Электротехн. Михаилъ Васильевичъ Пилишенко «Салгиръ»
Матросъ Степанъ Сазоновъ Плаксивый «Дунай»
Радный писарь /Підпис/

1-го Декабря 1917 года


С подлинным верно

Секретарь /Підпис/


ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.125

Статут Військового Товариства „Одеський Український Військовий Кіш»

1. Одеський Украінський Військовий Кіш закладається для обьєднання всіх украінців-вояків і військових урядовців Одеськоі Військовоі Округи, Чорноморського флоту і Румунського фронту.

2. Т-во має на меті культурно-просвітний і політичний розвиток його членів, украінізацію війська на Вкраіні і домагання здійснення національно-територіальноі автономіі Украіни в межах Россійськоі Федеративноі Демократичноі Республіки.

3. Членом Т-ва може бути кожен вояк чи військовий урядовец украінець, який визнає політичну платформу і регулу Коша.

*Примітка. Членів, що ламають статут, не коряться постановам громади, ідуть всупереч ім, або роблять негарні чи невідповідні вчинки, громади мають право виключати з свого складу.

4. В своій діяльності Т-во керується наказами організацій Коша. Справами Коша керують: а) військові віча і зьізди, б) військові Раді і Комітети, в) військові комісіі й инші органі, які Т-во визнає потрібним утворити.

5. Головним осередком влади Коша являються: а) Одеська Украінська Військова Рада і б) Виконавчий Комітет, які мають осідком м. Одесу.

6. Опріч центральних Одеських У. В. Ради і Викон. Комітета, кожний військовий гарнізон Кошового району, кожна армія Руминьского фронту мают свій місцевий (гарнізонний чи армейський) керовничий орган Військову Раду і іі Виконавчий Комітет.

7. Украінці кожноі окремоі і військовоі части — роти, ескодрону, сотні, батареї, команди, судна і т. и. — складають окрему, військову громаду і мають своі окремі (ротні, командні і т. и.) комітети з потрібного числа осіб. Більші військові частини — полки, батальони, дружини, бригади — мають своі полкові і т. и. комітети.

8. Військові Ради складаються: з 1 делегата і 1 заступника од кожноі окремоі військовоі громади арміі чи флоту свого району. Одеська Украінська Військова Рада, як Центральна Кошова рада, складається з делегатів і заступників військових частин арміі і флоту Одеського гарнізону й порту, а також од инших військових рад і комітетів Кошового району.

9. Украінці у всіх загально-російських військових організаціях повинні відокремлюватись в окремі фракціі і звязуватись з відповідними украінськими військовими організаціями свого району чи части.

10. Для звязку в склад Ради можуть входити також представники од украінських не військових організацій і політичних партій, а також инших, не украінських військових організацій, по ухвалі Ради.

11. Рада вибірає Виконавчий Комітет з Голови і 9 членів. Голова Комітета єсть і Голова Ради. Число членів комітета може бути змінено по постанові Ради. Члени К-та можуть вибіратись Радою і з не членів Ради.

12. Члени Виконавчого Комітета вибірають зпомежи себе 2 товаришів Голови, 2 писарів і 1 скарбника.

13. Для розробки окремих питань або для завідування окремими справами організуються Радою окремі Комісіі чи секціі.

14. Голови Комісій входять в склад Виконавчого Комітета по справам своєі Комісіі з рішаючим голосом, а по иншим справам — з дорадчим голосом.

15. Військові зьізди і віча скликаються по постановам Рад або окремих військових організацій. Для Одеськоі Укр. Військовоі Ради зьізди загально-кошові і загально-украінські мають обовьязковий характер, инші зьізди і віча — лише дорадчий.

16. Як делегати до Ради, так і всі іі Виконавчі органи вибіраються на 3 місяці, але строк цей може бути змінений що до виконавчих органів — по постановам Ради, а що до делегатів — по постановам тих організацій, які іх делегіровали до Ради.

17. До справ Комітета належить виконання постанов Ради, зносини Т-ва з іншими організаціями і інституціями і підготовка питань до розв’язання зборів Ради.

18. Виконавчий Комітет збірається в міру потреби і збори його правомочні в присутности не менш половини його членів, в тім числі Голови або його товариша. В відсутности Голови місце його заступає зо всіма правами один з його товаришів.

19. Член Комітета, який пропустить 3 засідання К-та без важливих причин, вважається виступившим з членів К-та.

20. Всі справи в Комітеті рішаються звичайною більшістю голосів; при рівному числі голосів перевагу дає голос Голови.

21. Збори Ради скликаються Виконавчим Комітетом в міру потреби або згідно з постановами Ради, або на домагання не менш 1/5 всіх членів Ради.

23. Збори Ради правомочні, коли на них прибуде не менш половини членів іі.

23. Колиб перші збори не відбулись, то скликані для розвязання питань тих зборів другі збори правомочні при всякому числі прибувших на них.

24. На зборах Ради заступники делегатів, в присутності своіх делегатів, мають лише дорадчий голос.

25. Збори Ради розвязують всі справи, які відносяться до діяльності Коша, звичайною більшістю голосів, опріч справи про виключення членів, для чого потрібна більшість 2/3 голосів.

26. На звичайних зборах Ради засідання веде Голова Викон. К-та, при виборах же членів Вик. Комітету і у всіх випадках, коли збори знайдуть те потребним, вибираються окремі голови і писар Зборів.

27. Для провірки грошових справ збори Ради вибірають окрему Ревізійну Комісію з 3-х членів.

28. Внутрішня організація в комісіях і секціях належить самим тим Комісіям чи секціям, але робота іх проводиться згідно з наказами для них Ради.

29. Члени Коша не роблять постійних обовьязкових внесків, але повинні дбати про потрібні кошти, які складаються з добровільних постійних внесків або жертв, допомог ріжних організацій і інституцій, спеціальних збірок, видань Т-ва і всяких підприємств, які уряжаються на користь Т-ва.

30. Т-во має свою печатку і прапор.

31. Т-во має право юридичноі особи і в потрібних случаях виступає через своіх від поручників, згідно наказам в тій справі загальних сборів Ради.

32. Т-во закривається по постанові зборів Ради або коли число членів іі буде менш 10, і призначення майна Т-ва, по ліквідаціі, належиться останнім зборам Ради.


Статут сей затверджено на зборах ради 31 травня 1917 року

Голова зборів Луценко

Писар Карпенко


ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.7. — Арк.102–103.

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК



Видано за авторською редакцією



Підписано до друку 19.01.2010 р.

Формат 64х90/16. Папір офсетний. Гарнітура Times.

Ум. друк. арк. 9,625. Зам. 3036. Наклад 100 прим.


Видавник ПП „Фенікс”

Свідоцтво видавця ДК № 1044 від 17.09.2002.

м. Одеса, вул. Зоопаркова, 25.

Тел. (048) 7777-591.

Надруковано з готового макету

у принт-студії „Абрикос” СПД Бровкін О.В.

Свідоцтво видавця ДК № 1389 від 11.06.2003.

м. Одеса, вул. Зоопаркова, 25.

Тел. (0482) 357–343.


Примітки

1

Подкупко Т.Л. Геополітичний чиник в політиці гетьмана «Ханської України» Петра Іваненка (Петрика)» // Другий Міжнародний конгрес істориків. — Кам’янець-Подільский — Київ — Нью-Йорк — Острог, 2003. — Т.1. — С. 87–92.

(обратно)

2

Шувалов Р.О. Про це не сповів некрополь. (Української козацьке — кладовищі м. Одеси). — К.,1999. — С.90; Шувалов Р.О. Куяльницьке козацьке кладовище в Одесі // Нові архівні дослідження пам’яток українського козацтва. — Вип. 1. — 1992. — С.226–231; Шувалов Р.А. Казацький Кош в окресностях Одессы // Археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. — Вип. 2. — К., 1993; Шувалов Р. А. Украинское поселение в окресностях Одессы // Історичне краєзнавство Одеси. — Випуск 4. — Одеса, 1993. — С. 41–45; Аргатюк С.С. Татарка — Прилиманське. Нариси з історії села та навколишніх земель. — Одеса, 2006. — С.28; Сапожников И.В. Каменные кресты в окресностях Одессы (конец XVII–XIX вв.). — Ильичевск, 1999. — 100 с.; Сапожников І.В. Кам’яні хрести Степової України (ХVIII — перша половина ХІХ ст.). — Одеса,1997. — 192 с.; Телегін Д. Козацькі кам’яні Хрести: некрополі чорноморських козаків в Одесі // Старожитності. — 1993. — Число 19–24.

(обратно)

3

Гончарук Т.Г. Нащадки українських козаків та народження Одеси. — Одеса,2006. — 143 с.

(обратно)

4

Бачинська О.А. Дунайське козацьке військо 1828–1868 рр. (До 170-річчя заснування). Одеса,1998. — С. 86–87.

(обратно)

5

Коляндрук Т. Загадки козацьких характерників. — Львів,2006. — 272 с.

(обратно)

6

Одесский вестник. — 1871. — № 40. — С.3.

(обратно)

7

Новікова Л.В. З історії дослідження українського козацтва в Одесі у ХІХ — на початку ХХ ст. // Одеса козацька. — Одеса, 2008. — С.127; Хмарський В.М. Археографічна діяльність Одеського товариства історії і старожитностей. — Одеса, 2002. — 398 с.

(обратно)

8

Шестой Археологический Съезд в Одессе. — Одесса, 1884. — С.9.

(обратно)

9

Рефераты заседаний Шестого Археологического съезда. Оттиск. — Одесса, 1884. — С.9

(обратно)

10

Шестой Археологический Съезд в Одессе. — Одесса, 1884. — С.8; Мисечко А.І. Українські питання на Археологічних з’їздах у Російській імперії. // Записки історичного факультету. — Одеса, 2002. — Випуск 12. — С.212.

(обратно)

11

Чикаленко Є. Спогади (1861–1907). — Нью — Йорк, 1955. — С.7.

(обратно)

12

Болдирєв О. Одеська громада. Історичний нарис про українське національне відродження в Одесі у 70-ті рр. ХІХ — початку ХХ ст. — Одеса, 1994. — 144 с.

(обратно)

13

Сумцов Н.Ф. Современная малорусская этнография. // Киевская старина. — 1895. — № 5. — С. 197.

(обратно)

14

Комаров М. Запорожец Константин Вира // Киевская Старина. — 1895. — № 5. — С.62.

(обратно)

15

Оповідання про Антона Головатого та про початок Чорноморського козацького війська. З малюнками А.Ждахи. — СПб. — 1901. — 52 с.

(обратно)

16

Комар М. Оповідання про Богдана Хмельницького. — СПб., — 1901. — С.71.

(обратно)

17

Там само. — С.72.

(обратно)

18

Там само.

(обратно)

19

Оповідання про Антона Головатого та про початок Чорноморського козацького війська. «Благотворительное общество издания общеполезных и дешевих книг». — СПб., 1901. — С.29.

(обратно)

20

Там само. — С.4.

(обратно)

21

Оповідання про Антона Головатого та про початок Чорноморського козацького війська. «Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг». — СПб., 1901. — С.38.

(обратно)

22

Першина З., Похила Л. До історії видання роману П. Куліша «Чорна Рада» в Одесі // Записки історичного факультету. — Вип.4. — Одеса, 1996. — С. 69.

(обратно)

23

Зленко Г. Лицарі досвітніх вогнів. Тридцять три портрети діячів одеської «Просвіти» 1905–1909 рр. — Одеса: Астропринт, 2004. — С.181–182.

(обратно)

24

Комарь М. Про запорозькі вольності. — Одеса, 1907. — С.4.

(обратно)

25

Там само. — С.4.

(обратно)

26

Там само. — С.22.

(обратно)

27

Там само — С.30.

(обратно)

28

Там само. — С.30.

(обратно)

29

Там само. — С.36.

(обратно)

30

Там само. — С.37.

(обратно)

31

Одеська державна наукова бібліотека ім..М.Горького (далі — ОДНБ). — Ф.28.— Спр.486. — Арк.48.

(обратно)

32

ОДНБ. — Ф.28/10. — Спр.489. — Арк.859.

(обратно)

33

Киевская старина. — 1902. — № 1. — С.55.

(обратно)

34

Видатний українській бібліограф Михайло Федорович Комаров (1844–1913). Матеріали до круглого столу // Відбиток з журналу: Известия одесского библиографического общества. 1913. Т.2. Выпуск 7. Першин. — Одеса, 1999.

(обратно)

35

Одесский листок. — 1904. — № 37.

(обратно)

36

Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія Українського війська. — Львів, 1992. — С.368; Реєнт О., Сердюк О. Перша світова війна і Україна. — К., 2004. — С.9.

(обратно)

37

Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. — Львів, 1997. — С.29.

(обратно)

38

Крип’якевич І. Вказ. праця. — С.358.

(обратно)

39

Тут і далі до січня 1918 року всі дати подаються за старим стилем.

(обратно)

40

Крип’якевич І. Вказ. праця. — С. 359–360.

(обратно)

41

Голубко В. Вказ. праця. — С.24.

(обратно)

42

Гришко Г. 1917 рік в Одесі (Спомини з часів визвольних змагань) // Розбудова нації. — 1930. — Ч.5–6. — С.129.

(обратно)

43

Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — К, 2002. — С.30.

(обратно)

44

Там само. — С. 30–31.

(обратно)

45

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.5–6. — С.128.

(обратно)

46

Мірчук П. Українська державність 1917–1920. — Філадельфія, 1967. — С.81.

(обратно)

47

Шишко О.Г. До історії українського руху в Одесі: квітень 1917 року // Записки історичного факультету. — Випуск 18. — Одеса, 2007. — С. 96–97.

(обратно)

48

Там само. — С.97.

(обратно)

49

Луценко І. «Де що про армію» // Вільне життя. — 1918. — 24 серпня.

(обратно)

50

Дорошенко Д. Історія України, 1917–1923 рр. В 2-х томах: [Репринтне відтворення видань1932 р., Ужгород]. — Б.м.: Б.р. — Т.1. — С.63.

(обратно)

51

Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі — ЦДАВО). — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.7. — Арк.102.

(обратно)

52

Там само. — Арк.102–103.

(обратно)

53

Дорошенко Д. Вказ. праця. — С.63; Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С.259.

(обратно)

54

Зустрічається форма прізвища Вербецький.

(обратно)

55

Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С.259.

(обратно)

56

За іншими даними Михайло Васильович Пілішенко. Див.: ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.125.

(обратно)

57

Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С.260.

(обратно)

58

Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С.260.

(обратно)

59

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.5–6. — С.133.

(обратно)

60

Там само. — С.129, 133, 134; Ч.7–8. — С.181, 184.

(обратно)

61

Луценко І. Вказ. праця. — 24 серпня.

(обратно)

62

Липа Ю. «Одеська Січ» // Визвольний шлях. — 1966. — Книга 11. — С.1263; Голубко В. Вказ. праця. — С.249.

(обратно)

63

Голубко В. Вказ. праця. — С. 38–39.

(обратно)

64

Костирко М. Коментарі й доповнення // Визвольний шлях. — 1966. — Книга 11. — С. 1265–1266.

(обратно)

65

Костирко М. Коментарі й доповнення // Визвольний шлях. — 1966. — Книга 11. — С. 1266–1267.

(обратно)

66

Липа Ю. «Одеська Січ» // Визвольний шлях. — 1966. — Книга 11. — С. 1263–1264.

(обратно)

67

Українське Слово. — 1917. — № 6, № 9.

(обратно)

68

Крип’якевич І. Вказ. праця. — С.366.

(обратно)

69

Енциклопедія українознавства. — Львів, 1994. — Т. 4. — С.1386.

(обратно)

70

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.5–6. — С. 130–133.

(обратно)

71

Одесский вестник. — 1917. — ЗО апреля.

(обратно)

72

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.5–6. — С.133.

(обратно)

73

Млиновецький P. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918. — Львів, 1994. — С.124; Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917–1921). — К., 2007. — Книга 1. — С.389.

(обратно)

74

Луценко І. Вказ. праця. — 25 серпня.

(обратно)

75

Липа Ю. Вказ. праця. — С.1263.

(обратно)

76

Див.: Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К. — Львів, 1996. — С. 191–192; Одеса козацька. Наукові нариси. — Вид. 2-е, змінене та доповнене. — Одеса, 2008. — С.187.

(обратно)

77

Луценко І. Вказ. праця. — 25 серпня.

(обратно)

78

Гарчева Л. Гайдамаки Одеси в боях за владу Центральної Ради // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Доповіді та повідомлення. Історія. — Одеса — Київ — Львів, 1999. — Частина 2: ХХ століття. — С.238.

(обратно)

79

Луценко І. Вказ. праця. — 25 серпня.

(обратно)

80

Млиновецький Р. Вказ. праця. — С.124.

(обратно)

81

Одесский листок. — 1917. — 2 мая.

(обратно)

82

Голубко В. Вказ. праця. — С.59.

(обратно)

83

Верстюк В.Ф. и др. История Украинской ССР: Хронологический справочник — К., 1990. — С.187.

(обратно)

84

Одесские новости. — 1917. — 1 июня.

(обратно)

85

Одесский листок. — 1917. — 3 июня; Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С.344.

(обратно)

86

ЦДАВО. — Ф.3156. — Оп.1. — Спр.18. — Арк.7.

(обратно)

87

Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С. 355–356.

(обратно)

88

Одесские новости. — 1917. — 2 июня.

(обратно)

89

Млиновецький Р. Вказ. праця. — С.125.

(обратно)

90

Одесские новости. — 1917. — 3 июня.

(обратно)

91

Там само. — 6 июня.

(обратно)

92

Одесские новости. — 1917. — 6 июня.

(обратно)

93

Одесский листок. — 1917. — 6 июня.

(обратно)

94

Одесские новости. — 1917. — 6 июня.

(обратно)

95

Млиновецький Р. Вказ. праця. — С.124.

(обратно)

96

Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С.480.

(обратно)

97

Одесские новости. — 1917. — 9 июня.

(обратно)

98

Там само. — 11 июня.

(обратно)

99

Одесские новости. — 1917. — 24 июня.

(обратно)

100

Одесские новости. — 1917. — 24 июня; Павлов-Барятинський М.П. У вирішальні дні // Незабутні дні. Збірка спогадів учасників боротьби за встановлення Радянської влади на Одещині (березень 1917 — січень 1918). — Одеса, 1957. — С.83.

(обратно)

101

Див.: Голубко В. Вказ. праця. — С.70.

(обратно)

102

Там само. — С.69.

(обратно)

103

Гарчева Л. Вказ. праця. — С.238.

(обратно)

104

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1996. — Том 1. — С.567.

(обратно)

105

Гарчева Л. Вказ. праця. — С.239.

(обратно)

106

Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К. — Львів, 1996. — С.192.

(обратно)

107

Омелянович-Павленко М. Вказ. праця. — С.25.

(обратно)

108

Вільне життя. — 1918. — 27 серпня, 30 серпня.

(обратно)

109

Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917–1921). — К., 2007. — Книга 1. — С.390, 512.

(обратно)

110

Голубко В. Вказ. праця. — С.91, 250.

(обратно)

111

Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К. — Львів, 1996. — С.193.

(обратно)

112

Луценко І. Вказ. праця. — 25 серпня.

(обратно)

113

Одесский листок. — 1917. — 1 июля.

(обратно)

114

Державний архів Одеської області (далі — ДАОО). — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.91. — Арк.90.

(обратно)

115

Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С. 611–613.

(обратно)

116

Рідний курінь. — 1917. — 18 вересня.

(обратно)

117

Там само.

(обратно)

118

Рідний курінь. — 1917. — 18 вересня.

(обратно)

119

Там само. — 25 вересня.

(обратно)

120

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.9-10. — С.240.

(обратно)

121

Там само. — Ч.7–8. — С. 183–184.

(обратно)

122

Рідний курінь. — 1917. — 12 листопада.

(обратно)

123

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.7–8. — С.184.

(обратно)

124

Рідний курінь. — 1917. — 29 вересня.

(обратно)

125

Там само.

(обратно)

126

Одесские новости. — 1917. — 18 октября.

(обратно)

127

Рідний курінь. — 1917. — 13 жовтня.

(обратно)

128

Там само.

(обратно)

129

У документах подається як козак. Див.: ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.30.

(обратно)

130

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.7–8. — С. 178–182.

(обратно)

131

Там само.

(обратно)

132

Одесские новости. — 1917. — 8 октября.

(обратно)

133

Там само. — 11 октября.

(обратно)

134

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.7–8. — С.179, 181.

(обратно)

135

Одесса. Очерк истории города-героя. — Одесса, 1957. — С.134.

(обратно)

136

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.88 а. — Арк.59.

(обратно)

137

Там само. — Спр.177. — Арк.47.

(обратно)

138

Одесские новости. — 1917. — 24 октября.

(обратно)

139

Голубко В. Вказ. праця. — С.96.

(обратно)

140

Одесские новости. — 1917. — 18 октября.

(обратно)

141

Рідний курінь. — 1917. — 13 жовтня.

(обратно)

142

Одесские новости. — 1917. — 18 октября.

(обратно)

143

Там само. — 19 октября.

(обратно)

144

Дорошенко Д. Вказ. праця. — С.383.

(обратно)

145

Дорошенко Д. Вказ. праця. — С.384; Павлов-Барятинський М.П. У вирішальні дні // Незабутні дні. Збірка спогадів учасників боротьби за встановлення Радянської влади на Одещині (березень 1917 — січень 1918). — Одеса, 1957. — С.83.

(обратно)

146

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1996. — Т.1. — С.382.

(обратно)

147

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1996. — Т.1. — С.566.


(обратно)

148

Одесские новости. — 1917. — 17 октября.

(обратно)

149

Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С. 878–879; Голубко В. Вказ. праця. — С.96.

(обратно)

150

Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С.879.

(обратно)

151

Рідний курінь. — 1917. — 18 жовтня.

(обратно)

152

Одесский листок. — 1917. — 28 октября.

(обратно)

153

Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. — Харків, 1969. — С.85.

(обратно)

154

Одесский листок. — 1917. — 28 октября.

(обратно)

155

Одесские новости. — 1918. — 12 января.

(обратно)

156

Крип’якевич І. Вказ. праця. — С.390.

(обратно)

157

Файтельберг-Бланк В., Савченко В. Одесса в эпоху войн и революций 1914–1920. — Одесса, 2008. — С.61.

(обратно)

158

Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917–1921). — К., 2007. — Книга 1. — С.389.

(обратно)

159

Омелянович-Павленко М. Вказ. праця. — С.25, 48.

(обратно)

160

ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.2.

(обратно)

161

Гарчев П.І. Вказ. праця. — С.85; Гарчева Л. Вказ. праця. — С.239.

(обратно)

162

Див.: Вінцковський Т.С. Проголошення УНР та питання про владу в Одесі // Записки історичного факультету. — Випуск 15. — Одеса, 2004. — С. 217–221.

(обратно)

163

Голубко В. Вказ. праця. — С. 100–101.

(обратно)

164

Там само. — С.112.

(обратно)

165

Южные ведомости (Сімферополь). — 1917. — 9 ноября.

(обратно)

166

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.17. — Арк.50, 52, 56.

(обратно)

167

Одесский листок. — 1917. — 31 октября.

(обратно)

168

Южные ведомости (Сімферополь). — 1917. — 9 ноября; Гарчев П.І. Вказ. праця. — С.86.

(обратно)

169

Гарчев П.І. Вказ. праця. — С.86.

(обратно)

170

Одесский листок. — 1917. — 31 октября.

(обратно)

171

Рідний курінь. — 1917. — 4 листопада.

(обратно)

172

Гарчев П.І. Вказ. праця. — С.85.

(обратно)

173

Голубко В. Вказ. праця. — С. 112–113.

(обратно)

174

Гарчев П.І. Вказ. праця. — С.85.

(обратно)

175

Див.: Голубко В. Вказ. праця. — С.116.

(обратно)

176

Гарчев П.І. Вказ. праця. — С.86.

(обратно)

177

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.110. — Арк.7.

(обратно)

178

Там само. — Арк.25.

(обратно)

179

Млиновецький Р. Вказ. праця. — С. 328–329.

(обратно)

180

Южные ведомости (Сімферополь). — 1917. — 9 ноября.

(обратно)

181

Одесские новости. — 1917. — 8 ноября.

(обратно)

182

Одесский листок. — 1917. — 5 ноября.

(обратно)

183

Нова Рада. — 1917. — 25 жовтня.

(обратно)

184

Одесский листок. — 1917. — 2 ноября.

(обратно)

185

Можливо матрос Марк Скиба. Див.: ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.125.

(обратно)

186

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.110. — Арк.15.

(обратно)

187

Одесские новости. — 1917. — 5 ноября.

(обратно)

188

Там само. — 10 ноября.

(обратно)

189

Хроніка революційних подій в Одесі. — Одеса, 1958. — С.130.

(обратно)

190

Див.: Вінцковський Т. Вказ. праця. — С. 217–222.

(обратно)

191

На 12 листопада ще підполковник. Див.: ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.2.

(обратно)

192

Дорошенко Д. Вказ. праця. — С.193.

(обратно)

193

Див.: Одеса козацька. Наукові нариси. — Вид. 2-е, змінене та доповнене. — Одеса, 2008. — С.188.

(обратно)

194

Одесские новости. — 1917. — 14 ноября.

(обратно)

195

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.138. — Арк.65.

(обратно)

196

Там само.

(обратно)

197

Южные ведомости (Сімферополь). — 1917. — 9 ноября.

(обратно)

198

Одесские новости. — 1917. — 5 ноября.

(обратно)

199

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.110. — Арк.16.

(обратно)

200

Там само.

(обратно)

201

Див.: Грушевський М. Якої ми хочемо автономії й федерації // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С. 121–133.

(обратно)

202

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.110. — Арк.18,19.

(обратно)

203

Там само. — Арк.19.

(обратно)

204

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1996. — Т.1. — С.402, 410.

(обратно)

205

Одесский листок. — 1917. — 14 ноября.

(обратно)

206

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.5–6. — С.134.

(обратно)

207

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.7–8. — С.181; Ч.9-10. — С.239; Ч.11–12. — С.281, 282, 287.

(обратно)

208

Одесский листок. — 1917. — 19 листопада.

(обратно)

209

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.7–8. — С.178.

(обратно)

210

ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.28–30.

(обратно)

211

Рідний курінь. — 1917. — 19 листопада.

(обратно)

212

Омелянович-Павленко М. Вказ. праця. — С.51.

(обратно)

213

Одесса. Очерк истории города-героя. — Одесса, 1957. — С.138.

(обратно)

214

Файтельберг-Бланк В., Савченко В. Вказ. праця. — С.55.

(обратно)

215

Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917–1921). — К., 2007. — Книга 1. — С.262.

(обратно)

216

Там само. — С.178.

(обратно)

217

У довідковій літературі подаються різні варіанти імені — Віктор: Довідник з історії України. — Вид. 2-ге, доопрацьоване і доповнене. — К., 2002. — С.541, або Юрій: Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917–1921). — К., 2007. — Книга 1. — С.319.

(обратно)

218

Див.: Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К. — Львів, 1996. — С. 195–196.

(обратно)

219

Гарчева Л. Вказ. праця. — С.240.

(обратно)

220

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1997. — Т.2. — С.395.

(обратно)

221

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.177. — Арк.62.

(обратно)

222

Голубко В. Вказ. праця. — С.134.

(обратно)

223

Одесские новости. — 1917. — 30 ноября.

(обратно)

224

Одесский листок. — 1917. — 30 ноября.

(обратно)

225

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.126 б. — Арк.30, 31.

(обратно)

226

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.11–12. — С.281.

(обратно)

227

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.126 б. — Арк.28.

(обратно)

228

Там само. — Спр.100 а. — Арк.7.

(обратно)

229

Гарчев П.І. Вказ. праця. — С. 198–201.

(обратно)

230

Рідний курінь. — 1917. — 12 листопада.

(обратно)

231

Гарчев П.І. Вказ. праця. — С. 201–202; Голубко В. Вказ. праця. — С. 143–144.

(обратно)

232

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1996. — Т.1. — С.577.

(обратно)

233

Одесские новости. — 1917. — 2 декабря.

(обратно)

234

Липа Ю. Вказ. праця. — С.1264.

(обратно)

235

Гарчев П.І. Вказ. праця. — С.203.

(обратно)

236

Там само.

(обратно)

237

Хроніка революційних подій в Одесі. — Одеса, 1958. — С.143.

(обратно)

238

Очевидці подій зими 1917–1918 року М.Костирко і Г.Гришко називають «Алмаз» невеликим судном, яхтою.

(обратно)

239

Гарчев П.І. Вказ. праця. — С.204.

(обратно)

240

Наприклад: Голубко В. Вказ. праця. — С.144.

(обратно)

241

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1996. — Т.1. — С. 577–578.

(обратно)

242

Гарчев П.І. Вказ. праця. — С.203.

(обратно)

243

Слово жид не мало в українській мові негативного забарвлення.

(обратно)

244

Липа Ю. Вказ. праця. — С.1264.

(обратно)

245

Костирко М. Вказ. праця. — С.1267.

(обратно)

246

Там само.

(обратно)

247

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1996. — Т.1. — С.577.

(обратно)

248

Одесский листок. — 1917. — 3 декабря.

(обратно)

249

Одесса. Очерк истории города-героя. — Одесса, 1957. — С.139.

(обратно)

250

Одесские новости. — 1917. — 3 декабря.

(обратно)

251

Там само.

(обратно)

252

Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К. — Львів, 1996. — С. 194–195.

(обратно)

253

Одесские новости. — 1917. — 3 декабря.

(обратно)

254

Там само. — 5 декабря.

(обратно)

255

Одеские новости. — 1917. — 5 декабря.

(обратно)

256

Там само. — 3 декабря.

(обратно)

257

Хроніка революційних подій в Одесі. — Одеса, 1958. — С.145.

(обратно)

258

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.11–12. — С.284.

(обратно)

259

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.126 б. — Арк.32.

(обратно)

260

Одесские новости. — 1917. — 3 декабря.

(обратно)

261

Одесские новости. — 1917. — 24 ноября.

(обратно)

262

Одесские новости. — 1917. — 25 ноября.

(обратно)

263

Там само. — 28 ноября.

(обратно)

264

Одесский листок. — 1917. — 10 декабря.

(обратно)

265

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1997. — Т.2. — С.59.

(обратно)

266

Одесские новости. — 1917. — 17 декабря.

(обратно)

267

Там само.

(обратно)

268

Там само. — 12 декабря.

(обратно)

269

ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.125.

(обратно)

270

Там само.

(обратно)

271

Одесский листок. — 1918. — 4 января.

(обратно)

272

Одесские новости. — 1917. — 14 декабря.

(обратно)

273

Там само. — 24 декабря.

(обратно)

274

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1997. — Т.2. — С.78.

(обратно)

275

Одесские новости. — 1917. — 28 декабря.

(обратно)

276

Там само. — 1918. — 9 января.

(обратно)

277

Одесские новости. — 1917. — 14 декабря.

(обратно)

278

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.100 а. — Арк.131.

(обратно)

279

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1997. — Т.2. — С.65.

(обратно)

280

Одесса. Очерк истории города-героя. — Одесса, 1957. — С.140.

(обратно)

281

Голубко В. Вказ. праця. — С.129.

(обратно)

282

Хроніка революційних подій в Одесі. — Одеса, 1958. — С.150; Александрович М.Л. «Своею собственной рукой» // Незабутні дні. Збірка спогадів учасників боротьби за встановлення Радянської влади на Одещині (березень 1917 — січень 1918). — Одеса, 1957. — С. 48–49; Павлов-Барятинський М.П. Вказ. праця. — С.84, 86.

(обратно)

283

Горшков І.М. Він вийшов з народу // Незабутні дні. Збірка спогадів учасників боротьби за встановлення Радянської влади на Одещині (березень 1917 — січень 1918). — Одеса, 1957. — С.73.

(обратно)

284

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1997. — Т.2. — С.65.

(обратно)

285

Одесские новости. — 1918. — 12 января.

(обратно)

286

Сазонов І.Ф. «Імені січневого повстання» // Незабутні дні. Збірка спогадів учасників боротьби за встановлення Радянської влади на Одещині (березень 1917 — січень 1918). — Одеса, 1957. — С.30.

(обратно)

287

Гарчева Л. Вказ. праця. — С. 240–241.

(обратно)

288

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1997. — Т.2. — С.91.

(обратно)

289

Одесса. Очерк истории города-героя. — Одесса, 1957. — С.141.

(обратно)

290

Одесские новости. — 1918. — 12 января.

(обратно)

291

Омелянович-Павленко М. Вказ. праця. — С. 52–53; Павлов-Барятинський М.П. Вказ. праця. — С. 83–84.

(обратно)

292

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.11–12. — С. 286–287.

(обратно)

293

Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К. — Львів, 1996. — С. 197–199.

(обратно)

294

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.11–12. — С. 287–288.

(обратно)

295

Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К. — Львів, 1996. — С. 196–197.

(обратно)

296

Файтельберг-Бланк В., Савченко В. Вказ. праця. — С.65.

(обратно)

297

Гарчева Л. Вказ. праця. — С.241.

(обратно)

298

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.11–12. — С.288, 289.

(обратно)

299

Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К. Львів, 1996. — С.199.

(обратно)

300

Файтельберг-Бланк В., Савченко В. Вказ. праця. — С.65.

(обратно)

301

Гарчева Л. Вказ. праця. — С.241.

(обратно)

302

Омелянович-Павленко М. Вказ. праця. — С. 51–52.

(обратно)

303

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.11–12. — С.288.

(обратно)

304

Сумнівність його участі в подіях січня 1918 року ми вже розглядали. В.Поплавко 11 січня залишив Одесу, бо був призначений військовим консультантом УНР на переговорах у Брест-Литовську. Див.: Гарчева Л. Вказ. праця. — С.241.

(обратно)

305

Голубко В. Вказ. праця. — С.164.

(обратно)

306

Омелянович-Павленко М. Вказ. праця. — С.56.

(обратно)

307

Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К. — Львів, 1996. — С.199.

(обратно)

308

Див.: Там само. — С.200.

(обратно)

309

Ачканов Г. З спогадів про Лютневу і Жовтневу революції в Одесі // Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. — К., 1957. — С.408; Сазонов І. Залізничники Одеси в боротьбі за владу Рад // Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. — К., 1957. — С.416.

(обратно)

310

Файтельберг-Бланк В., Савченко В. Вказ. праця. — С.66.

(обратно)

311

Гарчева Л. Вказ. праця. — С. 241–242.

(обратно)

312

Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К. — Львів, 1996. — С.201.

(обратно)

313

Хроніка революційних подій в Одесі. — Одеса, 1958. — С.169.

(обратно)

314

Костирко М. Вказ. праця. — С.1267.

(обратно)

315

Сазонов І.Ф. «Імені січневого повстання» // Незабутні дні. Збірка спогадів учасників боротьби за встановлення Радянської влади на Одещині (березень 1917 — січень 1918). — Одеса, 1957. — С.31, 33; Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.11–12. — С.291.

(обратно)

316

Сазонов І.Ф. «Імені січневого повстання» // Незабутні дні. Збірка спогадів учасників боротьби за встановлення Радянської влади на Одещині (березень 1917 — січень 1918). — Одеса, 1957. — С. 34–35.

(обратно)

317

Ачканов Г. Вказ. праця. — С.409; Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — К. — Львів, 1996. — С.202; Файтельберг-Бланк В., Савченко В. Вказ. праця. — С.67; Хроніка революційних подій в Одесі. — Одеса, 1958. — С.169, 170.

(обратно)

318

Гарчев П.І. Вказ. праця. — С.240.

(обратно)

319

За мемуарними даними 117 повсталих. Див.: Александрович М.Л. Вказ. праця. — С.52; у науковій літературі, з посиланням на періодичну пресу, знаходимо близьку цифру — 104 особи. Див.: Гарчев П.І. Вказ. праця. — С.240. Статистика по українським військовим достеменно нам не відома. За Ю.Липою їх було близько 60 осіб.

(обратно)

320

ДАОО. — Ф. р3829. — Оп.1. — Спр.87. — Арк.126.

(обратно)

321

Омелянович-Павленко М. Вказ. праця. — С.56.

(обратно)

322

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч.11–12. — С. 288–292.

(обратно)

323

Сазонов І.Ф. «Імені січневого повстання» // Незабутні дні. Збірка спогадів учасників боротьби за встановлення Радянської влади на Одещині (березень 1917 — січень 1918). — Одеса, 1957. — С.34.

(обратно)

324

Одесский листок. — 1918. — 15 марта.

(обратно)

325

Одесский листок. — 1918. — 15 марта.

(обратно)

326

Одесские новости. — 1918. — 15 марта.

(обратно)

327

Там само.

(обратно)

328

Крип’якевич І. Вказ. праця. — С.374.

(обратно)

329

Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917–1921). — К., 2007. — Книга 1. — С.178.

(обратно)

330

Одесские новости. — 1918. — 15 марта, 16 марта.

(обратно)

331

6 березня 1918 року Центральна Рада Законом про адміністративно-територіальний поділ України скасувала поділ на губернії й повіти. Але, як ми бачимо, на практиці це не знайшло свого повноцінного втілення.

(обратно)

332

Одесские новости. — 1918. — 21 марта; Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917–1921). — К., 2007. — Книга 1. — С.178.

(обратно)

333

Одесские новости. — 1918. — 21 марта.

(обратно)

334

Там само. — 22 марта.

(обратно)

335

Там само. — 21 марта.

(обратно)

336

Одесские новости. — 1918. — 22 марта.

(обратно)

337

Можливо Володимир або Святослав Шраменко, які перебували на службі в Українському військово-морському флоті у березні 1918 року. Див.: Довідник з історії України. — Вид. 2-ге, доопрацьоване і доповнене. — К., 2002. — С.1096.

(обратно)

338

Одесские новости. — 1918. — 24 марта.

(обратно)

339

Там само. — 30 марта.

(обратно)

340

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — К., 1997. — Т.2. — С.238.

(обратно)

341

Мироненко О.М. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. — К., 1995. — С.115.

(обратно)

342

Державний архів Миколаївської області. — Ф.р.5547. — Оп.1. — Спр.2. — Арк.63.

(обратно)

343

Державний архів Миколаївської області. — Ф.р.5547. — Оп.1. — Спр.2. — Арк.53.

(обратно)

344

Одесский листок. — 1918. — 6 апреля.

(обратно)

345

Крип’якевич І. Вказ. праця. — С.391.

(обратно)

346

Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917–1921). — К., 2007. — Книга 1. — С.178.

(обратно)

347

Одесский листок. — 1918. — 29 марта.

(обратно)

348

Литвин М.Р., Науменко К.В. Никифор Гірняк // Військова еліта Галичини. — Львів, 2004. — С.49.

(обратно)

349

Литвин М.Р., Науменко К.В. Никифор Гірняк // Військова еліта Галичини. — Львів, 2004. — С.10–11.

(обратно)

350

Одесский листок. — 1918.

(обратно)

351

Крип’якевич І. Вказ. праця. — С.417.

(обратно)

352

Одесские новости. — 1918. — 21 марта.

(обратно)

353

Там само. — 6 апреля.

(обратно)

354

Одесские новости. — 1918. — 18 апреля.

(обратно)

355

Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. — Нью-Йорк,1956. — С.189.

(обратно)

356

Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. — Нью-Йорк,1956. — С.189.

(обратно)

357

Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів. — К., 2008. — С.31.

(обратно)

358

Литвин М.Р., Науменко К.В. Вказ. праця. — С.195.

(обратно)

359

Мельничук К. Вільне козацтво України періоду Центральної Ради // Наукові записки. Серія: Історичні науки. — Кіровоград, 2007. — № 10. — С.124.

(обратно)

360

Винниченко В. Відродження нації. — Т. 2. — К., 1990. — С.51.

(обратно)

361

Одеса козацька. Наукові нариси. — Вид. 2-е, змінене та доповнене. — Одеса, 2008. — С.175.

(обратно)

362

Мисечко А. Михайло Комаров як дослідник і популяризатор історії українського козацтва // Чорноморська минувшина. — Вип. 2. — Одеса, 2007. — С.132.

(обратно)

363

Верстюк В. «Вільне козацтво» в Українській революції 1917–1921 рр. // Історія українського козацтва. — Т.2. — К., 2007. — С.421, 427, 431.

(обратно)

364

Липа Ю. Вказ. праця. — 1263.

(обратно)

365

Рідний курінь. — 1917. — 26 жовтня.

(обратно)

366

Горб А. Червона гвардія м. Катеринославу в боротьбі за владу Рад. — Б. м., 1933. — С.38.

(обратно)

367

Цапко І. Роля вільного козацтва у визвольній боротьбі // Вісті комбатанта. — 1957. — № 5–6. — С.20.

(обратно)

368

Рідний курінь. — 1917. — 18 вересня.

(обратно)

369

Рідний курінь. — 1917. — 26 жовтня, 30 жовтня.

(обратно)

370

Там само. — 1917. — 30 жовтня.

(обратно)

371

Мазепа І. Україна в огні і бурі революції (1917–1921). — К., 2003. — С.43.

(обратно)

372

ЦДАВО. — Ф.1115. — Оп.1. — Спр.44. — Арк.14.

(обратно)

373

Рідний курінь. — 1917. — 17 грудня.

(обратно)

374

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — Т.1. — К., 1996. — С.435.

(обратно)

375

Рідний курінь. — 1917. — 17 грудня.

(обратно)

376

Рідний курінь. — 1917. — 30 жовтня.

(обратно)

377

Українське слово. — 1917. — Ч. 11. — С. 8–9; Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С.730.

(обратно)

378

Бондаренко В.Г. Відродження козацтва на південному заході України // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Вип. XVIII. — Запоріжжя, 2004. — С.119.

(обратно)

379

Цапко І. Вказ. праця. — С. 20.

(обратно)

380

Костирко М. Вказ. праця. — С. 1265–1267; Липа Ю. Вказ. праця. — С. 1263–1264.

(обратно)

381

Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С.730.

(обратно)

382

Липа Ю. Вказ. праця. — С.1263.

(обратно)

383

Українське слово. — 1917. — Ч. 11. — С. 8–9.

(обратно)

384

Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914–1923. — Т.1. — Львів, 1998. — С.126.

(обратно)

385

Нова громада (Харків). — 1917. — 23 грудня.

(обратно)

386

Рідний курінь. — 1917. — 30 жовтня.

(обратно)

387

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — Т.1. — К., 1996. — С.437.

(обратно)

388

Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 — грудень 1918 рр.). — Київ — Філадельфія, 1995. — С. 100–101.

(обратно)

389

Рідний курінь. — 1917. — 30 жовтня.

(обратно)

390

Рідний курінь. — 1917. — 30 жовтня.

(обратно)

391

Там само. — 17 грудня.

(обратно)

392

Бондаренко В.Г. Участь інтелігенції в відродженні козацтва на півдні України (1917–1918 рр.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету. — Серія: Історія. — Вип. 8. — Вінниця, 2004. — С.127.

(обратно)

393

Лимаренко Д. Південно-Західний кіш вільного козацтва // Українське козацтво. — 1979. — Ч. 3–4. — С.44.

(обратно)

394

ЦДАВО. — Ф.811. — Оп.1. — Спр.2. — Арк.206.

(обратно)

395

Там само. — Спр. 1. — Арк.21, 71.

(обратно)

396

Рідний курінь. — 1917. — 3 грудня.

(обратно)

397

Там само. — 1917. — вересень — грудень.

(обратно)

398

Там само. — 1917. — 22 жовтня, 26 жовтня.

(обратно)

399

Українське слово. — 1917. — Ч. 8. — С.7.

(обратно)

400

Салдатська думка. — 1917. — 29 серпня.

(обратно)

401

Одесские новости. — 1917. — октябрь; 1918. — январь.

(обратно)

402

Одесский листок. — 1918. — январь.

(обратно)

403

ЦДАВО. — Ф.1705. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.154.

(обратно)

404

Український національно-визвольний рух. Березень — листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С. 676–677.

(обратно)

405

Рідний курінь. — 1917. — 3 грудня.

(обратно)

406

Там само. — 1917. — 17 грудня.

(обратно)

407

Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. — Харків, 1969. — С.241.

(обратно)

408

ДАОО. — Ф.р.3829. — Оп.1. — Спр.9. — Арк.81.

(обратно)

409

Там само. — Арк.86.

(обратно)

410

Гришко Г. 1917 рік в Одесі // Розбудова нації. — 1930. — Ч. 5–6. — С.134.

(обратно)

411

Там само. — Ч. 7–8. — С.178.

(обратно)

412

Горб А. Вказ. праця. — С.38.

(обратно)

413

Гришко Г. Вказ. праця. — Ч. 7–8. — С.178.

(обратно)

414

Скоропадський П. Вказ. праця. — С.100.

(обратно)

415

Там само.

(обратно)

416

Чикаленко Є. Щоденник: У 2-х томах. — Т. 1.: 1907–1917. — К., 2004. — С.381.

(обратно)

417

Мелешко Ф. Українське вільне козацтво в Глодосах // Українське козацтво. — 1974. — Ч. 2. — С. 36.

(обратно)

418

ЦДАВО. — Ф.1115. — Оп.1. — Спр. 52. — Арк.6–7.

(обратно)

419

Верстюк В.Ф. Вказ. праця. — С.433.

(обратно)

420

ЦДАВО. — Ф.1115. — Оп.1. — Спр.44. — Арк.6.

(обратно)

421

Скоропадський П. Вказ. праця. — С.104.

(обратно)

422

ЦДАВО. — Ф.811. — Оп.1. — Спр.1. — Арк.318.

(обратно)

423

Рідний курінь. — 1917. — 12 листопада.

(обратно)

424

Одесские новости. — 1917. — 14 октября, 17 октября, 24 октября.

(обратно)

425

К-о І. Відродження козацтва на Херсонщині // Українське козацтво. — 1979. — Ч. 6. — С.13.

(обратно)

426

Рідний курінь. — 1917. — 22 жовтня.

(обратно)

427

Одесские новости. — 1917. — 26 октября.

(обратно)

428

ЦДАВО. — Ф.811. — Оп.1. — Спр.1. — Арк.255.

(обратно)

429

Мелешко Ф. Українське вільне козацтво в Глодосах // Українське козацтво. — 1974. — Ч. 2. — С. 36–37.

(обратно)

430

Лимаренко Д. Вказ. праця. — С.44.

(обратно)

431

Там само. — С. 44–45.

(обратно)

432

Чериковер И. Антисемитизм и погромы на Украине в период центральной Рады и Гетьманата // Революция на Украине по мемуарах белых. — К., 1990. — С.242.

(обратно)

433

Лимаренко Д. Вказ. праця. — С. 44–46.

(обратно)

434

ЦДАВО. — Ф.1115. — Оп.1. — Спр.44. — Арк.117.

(обратно)

435

ЦДАВО. — Ф.811. — Оп.1. — Спр.1. — Арк.302.

(обратно)

436

Кравчук М. Організаційно-правові аспекти розвитку Вільного козацтва та його роль у державотворчому процесі України // Нова політика. — 1999. — № 1. — С.13.

(обратно)

437

ЦДАВО. — Ф.811. — Оп.1. — Спр.1. — Арк.303.

(обратно)

438

Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Вказ. праця. — С.380.

(обратно)

439

Верстюк В.Ф. Вказ. праця. — С.434.

(обратно)

440

Бондаренко В.Г. Вивчення проблеми вільного козацтва у 1917–1918 роках за допомогою статистичних джерел // Історичні і політологічні дослідження. — 2004. — № 2. — С.104.

(обратно)

441

Бондаренко В.Г. Вільнокозацький рух на Півдні України (1917 — 1918рр.). — Автореф. дис…канд. іст. наук. — К., 2006. — С.12; Його ж Участь інтелігенції у відродженні козацтва на Півдні України (1917–1918 рр.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету. — Серія: Історія. — Вип. 8. — Вінниця, 2004. — С.124.

(обратно)

442

Мелешко Ф. Українське вільне козацтво в Глодосах // Українське козацтво. — 1974. — Ч. 2. — С.36.

(обратно)

443

Мелешко Ф. Вільне козацтво 1917–1918 років (Спогади з Глодосів) // Українське козацтво. — 1980. — Ч. 3–4. — С.20.

(обратно)

444

Лимаренко Д. Вказ. праця. — С.44.

(обратно)

445

Дубинский И., Шевчук Г. Червонное казачество. — К., 1977. — С.14; Лихолат А.В. Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917–1922 рр.). — К., 1955. — С.65.

(обратно)

446

Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. — Львів, 1997. — С. 102–103.

(обратно)

447

Мелешко Ф. Українське вільне козацтво в Глодосах // Українське козацтво. — 1974. — Ч. 2. — С. 36.

(обратно)

448

К-о І. Відродження козацтва на Херсонщині // Українське козацтво. — 1979. — Ч. 6. — С. 12–14; Рідний курінь. — 1917. — 12 листопада.

(обратно)

449

Лимаренко Д. Вказ. праця. — С.44.

(обратно)

450

Кравчук М. Вказ. праця. — С.10.

(обратно)

451

Лободаєв В.М. Українське Вільне козацтво (1917–1918 рр.): Автореф. дис…канд. іст. наук. — К., 2001. — С.11.

(обратно)

452

Боротьба. — 1917. — 17 вересня.

(обратно)

453

Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920): Документально-художнє видання. — К., 2007. — С.75.

(обратно)

454

Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. У 2-ох частинах. — Ч. 1. — К., 1997. — С.418.

(обратно)

455

Лимаренко Д. Вказ. праця. — С.44.

(обратно)

456

Мелешко Ф. Вільне козацтво 1917–1918 років (Спогади з Глодосів) // Українське козацтво. — 1980. — Ч. 3–4. — С.24.

(обратно)

457

Юртик Г. Звенигородський кіш вільного козацтва // Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. — Торонто, 1970. — С.430.

(обратно)

458

ЦДАВО. — Ф.1115. — Оп.1. — Спр.44. — Арк.19.

(обратно)

459

Млиновецький Р. Нарис з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. — Торонто, 1970. — С.431.

(обратно)

460

Юртик Г. Вказ. праця. — С.431.

(обратно)

461

Известия Одесского Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота. — 1918. — 24 февраля.

(обратно)

462

Мелешко Ф. Українське вільне козацтво в Глодосах // Українське козацтво. — 1974. — Ч. 2. — С.37.

(обратно)

463

Мелешко Ф. Українське вільне козацтво в Глодосах // Українське козацтво. — 1974. — Ч. 2. — С. 37–38.

(обратно)

464

Мелешко Ф. Вільне козацтво 1917–1918 років (Спогади з Глодосів) // Українське козацтво. — 1980. — Ч. 3–4. — С. 23–24.

(обратно)

465

Там само. — С.25.

(обратно)

466

Лимаренко Д. Вказ. праця. — С.45.

(обратно)

467

Мелешко Ф. Вільне козацтво 1917–1918 років (Спогади з Глодосів) // Українське козацтво. — 1980. — Ч. 3–4. — С. 27–28.

(обратно)

468

Лимаренко Д. Вказ. праця. — С.46.

(обратно)

469

Верстюк В.Ф. Вказ. праця. — С.459.

(обратно)

470

К-о І. Вказ. праця. — С. 13–14.

(обратно)

471

Верстюк В.Ф. Вказ. праця. — С.459.

(обратно)

472

Вільне життя. — 1918. — 20 квітня.

(обратно)

473

Верстюк В.Ф. Вказ. праця. — С.460.

(обратно)

Оглавление

  • Передмова
  • Розділ 1. Популяризація козацтва в Одесі у ХІХ — на початку ХХ століття
  •   1.1. Козацькі хрести як відображення українських традицій в Одесі
  •   1.2. М.Ф.Комаров як дослідник та популяризатор козаччини
  • Розділ 2. Утворення та діяльність українських військових структур в Одесі у період утвердження державної автономії (березень — листопад 1917 р.)
  •   2.1. Передумови формування одеської української Військової Ради
  •   2.2. Початок українізації російського війська й перші гайдамацькі курені в Одесі
  •   2.3. Військово-організаційне будівництво в умовах посилення політичної конфронтації (кінець серпня — кінець жовтня 1917 року)
  •   2.4. Започаткування українізації Чорноморського флоту
  •   2.5. Перехід влади в Одесі до українських цивільних і військових структур
  •   2.6. Створення одеської Морської Ради
  • Розділ 3. Українські війська та організаційні інституції в Одесі у боротьбі за УНР (листопад 1917 — квітень 1918 рр.)
  •   3.1. Збройне протистояння одеської української Військової Ради з більшовицькими силами наприкінці листопада — на початку грудня 1917 року
  •   3.2. «Між миром і війною»: переформатування українських сил на рубежі 1917–1918 рр
  •   3.3. Боротьба за владу УНР в січні 1918 року
  •   3.4. Українські військові інституції в Одесі в останній період діяльності Центральної Ради
  •   3.5 Українські Січові Стрільці в Одесі
  • Розділ 4. Історія вільнокозацького руху в Херсонській губернії (1917–1918 рр.)
  •   4.1 Відродження козацтва в Одесі та організаційно-правові основи його розвитку
  •   4.2. Роль Одеси у формуванні вільнокозацьких загонів на Херсонщині та їх розвиток протягом 1917 року
  •   4.3. Участь вільнокозацьких загонів Херсонської губернії в українсько-російській війні (1917–1918 рр.)
  • Післямова
  • Список вивчених джерел та літератури
  •   І. Джерела
  •   ІІ. Література
  • Додатки
  •   Путівник по «українській» Одесі періоду Центральної Ради
  •   Іван Липа. Вільне Козацтво
  •   Відозва До Вільно-Козачих громад і організацій ОдеськоЇ Військової Округи
  •   Про організацію Вільного Козацтва Війська Запорожського Низового
  •   Приказ по Одесскому военному округу
  •   Статут Військового Товариства „Одеський Український Військовий Кіш»
  • ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
  • *** Примечания ***