На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори [Борис Дмитрович Антоненко-Давидович] (fb2) читать постранично

З роздоріжжя на битий шлях

Ця загадкова історія почалася значно раніше, але набула нового розвитку з літа 1988 року. Стимульовано її було дуже промовистою, як на ті часи, подією. 5 серпня, в день народження Бориса Антоненка-Давидовича, збиралися біля його могили, що на Лісовому цвинтарі, всі, кому був дорогий цей письменник, хто шанував його творчість і схилявся перед його мужністю й громадянською незламністю. Людей зібралося чимало, та не встигли й квіти покласти, як з подивом та обуренням застерегли — наш гурт оточено десь п’ятьма десятками натренованих молодиків з однаково сірими обличчями… В нас цілився об’єктив відеокамери, старший віком, середнього зросту чоловік у темній куртці з рацією через плече приймав команди…

Я вибухнув щирим гнівом: «Чого вам треба?!» Та моє обурення було як «глас вопіющого в пустелі», бо охоронці єдиної й неділимої радянської імперії добре тямили, що їм тут потрібно. Бо відколи запанувала диктатура пролетаріату, а точніш, більшовицької партії, сіре видиме й невидиме військо розпочало непримиренну війну з усіма, хто хотів самобутності України, її національного розквіту. До таких належав і покійний письменник, який разом зі своїми яскраво обдарованими колегами невтомно дбав за становлення нової української літератури, з-під пера якого одна за одною виходили книжки прози, що стали масово впливати на пробудження національної свідомості, надто повість «Смерть», яка виносила смертний вирок всій комуністичній системі. Тому «смертоносний» Антоненко-Давидович потрапив туди, куди й мільйони таких «розумних», як він. Неволя забрала в нього понад два десятиліття. Він «опинився в таких обставинах, — як сам про це свідчить, — коли про літературу годі було й думати». До Києва повернувся 1957 року. І що б же шануватися, бути вдячним радянській владі, що простила йому, так він за старе — знову давай баламутити людей новими своїми книжками, статтями, виступами на всіляких зборищах. Мало цього, — дома лекторій улаштував, молодь радянську калічити почав своїми згадками про пережите, надто про свою власну участь у збройній боротьбі за Українську Народну Республіку. Гадалося, що з українським націоналізмом уже назавжди покінчено. Так через оцього петлюрівця і таких, як він, знову ціле покоління так званих шістдесятників народилося. Ось він, цей «виводок» Антоненка-Давидовича, сьогодні й сходиться до могили свого духовного батька. Он у суворій задумі стоять Вячеслав Чорновіл з дружиною Атеною Пашко, Євген Сверстюк, Олесь Шевченко, Михайлина Коцюбинська, Лариса Скорик, Люба Хейна… О, як їх багато згромадилося перед дубовим різьбленим хрестом! Ні десятиліття сибірських концтаборів, ні переслідування кагебістів, ніщо їм не заткнуло рота…

Ще, чого доброго, й зараз почнуть мітингувати й виголошувати таке, що й мертві з могил позводяться та слухатимуть… А це вже ой як небезпечно!..

Певне, душа духовного батька вберегла дорогих йому дітей та друзів, — кривавої сутички не сталося. Вдалося лиш помолитися, а поминки продовжили на приватній квартирі. Після щойно пережитого на цвинтарі замість пригніченості, страху — піднесення і радість непокори. Чулися теплі спогади про Бориса Дмитровича, читалися уривки з його творів… Ми з Яриною повідомили, як ведеться підготовка до 90-річчя батька, що випадає на наступний рік, які невідомі його твори, котрі, на щастя, збереглися в добрих людей^[1] і частково в нас, збиралися видати. Логічно згадалися і обшуки, що чинили працівники КДБ на квартирі письменника, — конфісковано тоді багато творів нових, серед яких особливо цінними були спогади… Як їх тепер вирятувати?..

Одразу після наруги над пам’яттю одного з фундаторів сучасної української прози я пишу заяву до Президії СПУ з вимогою вжити рішучих заходів, щоб покарати винних правоохоронців за блюзнірські дії. Досі поступлива та обережна Спілка велася тепер відважніше. Було ухвалено надіслати відповідні запити у високі інстанції. На цьому ж засіданні секретаріату СПУ, що відбулося 30 серпня 1988 року, мовилося про підготовку до ювілею письменника, про видання його невідомих, а точніш — заборонених, арештованих при обшуках творів. Вирішено було «звернутися до Генерального прокурора СРСР з клопотанням про надання можливості Комісії по літературній спадщині Б. Антоненка-Давидовича ознайомитися з вилученими під час обшуків матеріалами й творами письменника».

Таке клопотання на ім’я Генпрокурора товариша А. Я. Сухарєва одразу й пішло, але реакції ніякої — «глас вопіющого»… На щастя, за рік демократичні процеси поглибилися, «Радянський письменник» видав книжку Бориса Антоненка-Давидовича, куди увійшли опальні «Смерть», «Сибірські новели», «Завищені оцінки». І на цвинтарі тепер вшанування відбулося величаво, сонячно, було багато людей, квітів — і жодного «сірого» обличчя… Та неспокій за арештовані твори не полишав. Боротьба тривала.

Я був відповідальним секретарем