Залиш свій дім з одним вікном і йди,
нехай загрозливо подивляться услід
тополі, котрі зостаються;
один тепер, цілком один,
немає тих, кого любив,
що втримати могли, сказавши:
«Ми твої!»
Іди тепер, як знаєш, пілігриме,
шляхи, прокладені в світах, усі твої.
Немає тих, кого любив,
і щезли вороги, які
могли затримати, сказавши:
«Ми твої!»
Гойдається міх, падає сніг,
сопілка нова і пісня нова.
Епістоли, яка надійде потім,
не прочитає вже ніхто, — і ти,
і можна буде не відписувати, —
вперше, —
чому вагаєшся, іди!
Гойдається міх, сиплеться сніг,
сопілка стара і пісня стара.
Креше мороз, бреше чийсь пес,
кличе ятряний маєток з небес.
Пречиста Діво, помагай мені
шукати шлях у золотім вогні.
Порадь, коли я ради вже не жду,
і захисти, і заступи, і порятуй.
Дай лише ті слова, які Тебе достойні
у вищих небесах, на дорогому троні.
Осяй сирітську мову українську,
вгорни її у ласку материнську.
Прости, що я, гріховний і нездалий,
прошу цього між тлуму та неслави,
серед видющих, мабуть, найсліпіших,
поміж премудрих, може, найдурніших;
коли вони кричать, я все-таки шепочу,
з надією: почуєш серед ночі
і зміниш гордий глум на тихий захват,
слабих — на дужих, дужих сповниш страхом,
перед покорою веселих зел та звірів,
перед покарою, що міститься в зневірі.
Що є вогонь, високий, золотий,
на тверді серця гостро піднятий?
Це добрий меч в руках Твого Дитя.
Це віддих віри нашої. В Буття!
Єдиному, Хто вміщує в Собі
зорю і павутину на траві;
Хто промовляє хмарами, дощем,
соборами, зруйнованими вщент;
Хто зі Свого квітучого огроду
зірвав полин для нашого народу,—
у бурштиновий кинутий огром,
возношу славу Таїні Його,
в якій знайшлося місце для заглад,
обіцянок дотриманих і зрад,
і воєн, розповсюджених, як тля,
що завдяки їм обертається земля,
і миру, коли вішають дурних,
повій катують, і регочуть із святих,
а спочиваючи — хоронять молодих,
а засинаючи — поважно піють гімн,—
у ньому кожне слово — мов батіг,
для тих, що не співають, і для сих.
«О, Таїно, — кажу собі тихцем, —
не відринай мене за все оце,
коли знайшлося місце для т а к о г о,
невже мене не знайдеться для Бога?»
Вже котрий вік ми доживаєм тут,
щодня чекаючи роз'яснювальний Суд,
а суду все нема, і страшно, як завжди,
коли ніхто не зважиться судить;
коли Ісайя кається в газетах —
про істину шепочуться в кльозетах;
коли про істину шепочуться в газетах,
тоді Ісайя кається в кльозетах.
«О, Таїно, — кажу собі тихцем, —
ти не знущаєшся над бідним Москальцем?
Якщо це є Закон, у всьому незбагненний,
то, може, не такий і я мерзенний?
Якщо це є порушення Закону,
чому Ніхто не відновить основу?»
«Бог знищить все, що сотворив квітучим,
він так могутньо владарює сущим»,—
це правда, Нізамі, та чи остання?
Це Бог тобі таке дає питання.
Однаковий до всіх, але дозволь спитати,
чому по-різному ми можем трактувати
вогонь, в який ступає жінка Рами,
і полум' я, що пожирає храми,
в якому плаче спалене живцем
святої Жанни д'Арк худе лице?
Палають кобзарі і косарі,
роса палає рано на зорі;
і космос, не змайстрований богами,
палає у богів попід ногами.
Вогнем лікуй вогонь, водою — воду,
зневіру — вірою, народ рятуй народом.
Поможем Господу собою і судьбою,
яку вже ототожнюють з ганьбою.
Лукавий сміх лунає з верховин, —
так не сміється серед нас ані один.
Холодний сміх із прірви долинає, —
то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає.
Славімо сміх, у Таїні розлитий,
бо він не припиняється у світі,
який охоплений вогнями зусебіч,
на протязі сторіч, і день і ніч.
Летіли горностаї через сад,
зимою помальований на біле.
Стаєнка дрижала, пір'ячко лежало.
Та ще й усі троє.
Чи сам дома, чи не сам дома,
а хліб свіжий, вино червоне.
Рубаночок срібний, золота сокира,
древо кам'яне.
Летіли горностаї через сад,
на чорне помальований весною.
Напоїли коня, напоїли мого
вороною водою.
А стайня дрижала,
пір'ячко лежало.
Збруя нова, незбутвіла,
на сонці блищала.
Через жовтий сад горностай летів,
та ще й сам один.
Чи пан буде, чи пропав буде,
а спереду і позаду — дим.
І позаду зрада — і попереду.
Червоне вино. Цвіте дерево.
Марноти сірих днів — мій оберіг
від череп'яного достатку і доріг,
якими не ідуть прочани зі свічками,
якими не кричать «прощаймо»
журавлі,
якими не пливуть даремні кораблі.
Ці марні дні — єдиний мій рятунок,
щонайсолодший, витриманий трунок.
Шукаючи у лісі юну дичку,
гортаючи на стриху древню книжку,
вшановую не тіло на землі.
…А скільки вже розтануло країв,
що ідолів собі робили із руїн?
Зі спопелілих шат? Із вигаданих ґрат?
Прочани й журавлі вертаються назад,
обсівши густо щогли кораблів.
— А що то за корони?
— А ми вже королі.
Прости, мій Боже, суєту
годин, призначених для духа,
цю варварську неситу скруху,
і пісню, щиру, та не ту.
Прости, мій Боже, суєту.
Мені так прикро, що ти Бог
сумного праху, жмені пилу, —
і чим тобі людина мила,
з якою завжди важко вдвох?
Мені так прикро, що ти Бог.
Прости нам сіть, і слиз, і хіть,
узнай — вони — уста для слова,
звільни, благаю, серце нове,
звели йому хоча б тремтіть,
коли не хоче жити в Крові.
завше боявся зустрічі немилосердної
з принцом серед пустелі вночі
чи ти мені полову зітнеш принце
світле дитя палахкучої крові
чи ти мені чуло в очі поглянеш
ген з того краю столу
чи ти мені очі вип'єш принце
грубі і невситимі
а чи із клаптиків порваних віршів
складеш картину
мого похапливого страху до тебе
я не троянда не лис не планета
я лиш пустеля у власній постелі
каптур ченця стіна ледь помітна
за мохом
завше боявся
боявся до дзвону коли плескав у долоні
боявся до дзвону і диму
як сигнальні багаття палив
боявся до гір що постали на видноколі
до люду що вимахуючи руками
все більшими
біг рятувати мене
від принца мене порятуйте —
для того цей вірш
від маленького принца —
ату його!
Нічого не знаю нікого не знаю
ніколи не живу
а як живу — то крадькома від самого себе
котрий все одно не живе тільки обсервує
і свідчить потім і свідчення ці — зрада
я сам зраджую себе — більше нічого і нікого
ніколи немає осені і літа немає ніколи
одна тільки ніч ніч буднів і свят
одна тільки ніч а потім кажуть буде смерть
смерть буде кажуть потім а ніч тільки одна
і всі сплять навіть колишні друзі сплять
навіть нинішні вороги яких собі погано уявляєш
попри їхню невідчепну реальність
задихаюся від дощу слухаю музику
дуже багато дощу дуже багато музики
споконвічний чай споконвічна цигарка
ніби ніколи уже закінчилося ніби мертві палять
Господи хоч би я вже прозрів
Господи хоч би я вже отямився
Господи
скільки ще можна подорожувати
прати єдину сорочку сушити її своїм тілом
скільки ще можна читати писати співати
к о л и ніч все одно одна ніч і не більше
коли пси і ті знаходять таких-сяких господарів
коли блудний син — і той повернувся зрештою
я — блудний син? а докази?
адже я не хочу повертатися і жерти м'ясо
адже я не хочу заздрості свого брата
адже я не хочу позувати художникові
котрий нічим не кращий за мене
і нічим не гірший він теж уже не живе
а ту дівчинку треба проклясти і забути
ні лише забути — її ім'я і очі найперше
а решта забудеться саме по собі
пам'ять осліпне безтямна
Господи
Господи хоч би я вже прозрів
і до війська тебе не заберуть більше ніколи
і нікуди тебе не заберуть комусь на поталу
це було дуже хитре і вірне рішення:
віддати мене мені назавжди на ніколи
Господи
хоч би я вже отямився — — — —
Ти втретє цього літа зацвітеш
такою квіткою — тендітною, п'янкою.
Кімната втратить риси супокою,
бо речі перейдуть у твій кортеж.
Обернеш пил на срібло і кришталь,
наділиш тіні здатністю до тліну.
Одна із пелюсток розсуне стіни,
ти — даль, і подолаєш іншу даль.
В людей уже нема своїх святинь.
Ти можеш стати першою, одначе,
знай: біля тебе жоден не заплаче,
і пам'ятай: два дні всього цвісти.
Вона, коли остатній промінь граком,
викреслює свій вензель сміливіше.
Вина будинку під червоним дахом,
із білими фігурами у нішах.
Тремтить вода — то пощези мовчать.
Вона малює вензель на доріжці в сад
і опечатує сліди сухим цілунком, —
так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,
усе ж її зника.
Фігури кличуть лють свою фігурну,
безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,
бо все ж вина, бо все ж червоний дах,
бо все ж доріжка в сад,
а не із саду.
Немає нікого у весняному надвечір'ї
полум'яніє трава суха на узбіччі
і кожен наступний день —
це попередній день
колеса крутяться життя минається
стара поорана платівка крутиться
голка ніяк не перескочить
до наступної борозни
видобуваючи все ті ж сонця
і хмари
ми їдемо на тій самій швидкості 33
потім усе скоріше
і через це прискорена мелодія
видається смішною
смішний вітер
смішне сонце
веселі сльози
кумедний розпач тих
кого немає у весняному надвечір'ї
тих кому можна було б показати
порожній костьол і призахідні гори
над якими нерухомо зависли зорі
добрі чисті вічні зорі
а ми злі брудні й минущі
повтори це як приспів:
зорі добрі — а ми злі
зорі чисті — ми брудні
вічні зорі — минущі ми
і палаюча трава пролітає за вікнами
і той хто увімкнув цю гру
забув де вимикач
до чого тут ми
хіба ми причетні
до відшукування причетного
нас просто так виховали
а потім сказали
що це не основне
у весняному надвечір'ї
де ніколи немає нікого нікого ні-ко-го
Отож, іще один звичайний
червоно-чорно-білий королівський похорон,
вогкі зимові сигарети; он ворон,
ось електрокамін і чай, і книга,
яку треба дописувати вечорами,
коли, обнявши зайчика, засне мала.
Я думав, ця зима не так почнеться;
зумисно не звертав уваги
на віщування в навмання розкритій книзі,
на те, що не було листів,
а потім були, правда, небагато,
і я читав листи у ліжку,
добре розуміючи, що це вже не сон.
І це не сон. І це. І це також.
Аж ось помер король, помер насправді.
Я саме скидав светра, як зненацька
заговорило радіо, його забули скрутити звечора,
і ледве стримуючи ридання, повідомило
сумну звістку
жіночим голосом.
Тепер не часто помирають королі.
Мала прокинулась. Устав і зайчик.
Гріх спати в такий день;
діставши решту іграшок
з поламаного холодильника,
ми почали бавитися в т р а у р.
Сварились двірники на тротуарі,
і всюди — в сніг, будинки, — застромляли
червоні, чорні, білі прапори.
І неминуча сіра крапля — цвях,
довічно в незалежне тіло вбита;
ішов отак, сердитий, необжитий,
і розпочався без'язикий шлях
не вранці, і з приходом темноти,
разом з дощем — не припинявся.
І скільки тих разів з'являвся Дем
[1],
щоб ти навчивсь являти щедрість,
не обумовлену ні попереднім небуттям,
ані тутешнім проминанням…
Заквітчано всі брами. Осінь?
Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі.
Тепер і досвіду, і втоми досить.
Тепер пиши: «Прийшли».
Імла палає, вересень, свобода.
У листопаді ти не спиш; скрипить паркет,
і пара з чайника та дим від сигарет
подібні; а за складом — галузки мокрі і
двірник, з учора п'яний; він
не знає про Війона,
а тільки кашляє, бо до похмілля ще далеко, легко
із тілом серце розмовляє; чуєш, ні?
«Ти знаєш смерть, всепоглинаючу, як сніг;
це добре, що вона все поглинає, треба
багато смерті, щоб поглинути усе,
зокрема, це безсоння — спад чи спадок
десятка років, відданих іспанським королям,
і названих «Америка»; ти першим володів,
тепер ти вільний; може, це безсоння
і є знанням? і смертю? снігом?»
а іноді так:
замети печалі журавлів та розгубленого листя
забарвлені в милий вечір
знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку
поміж батьковим кожухом
з а очима найлютішого індіанця з племені всіх
і ще снігоочищувачі на вулицях
розгортають замети печалі
водії вниз не дивляться —
унизу твоя щирість
нікому із нас не потрібна
маю тебе сльозою барвистою —
а вона скочує в ріки стрункі наче струни
і чисті мов кров козача
пливе до славутича-тата
щоб тріпотіти в руках
найгіркішого рибалки в світі
скочує в темінь
така ж самотня як і ця ніч
то тепер уже маю їх дві
сльозиноньки
і — врочистий дощ:
не заважайте мені рахувати
краплини осені на шибках
поцілунки на вустах чужих коханих
круків що летітимуть на тлі призахідного сонця
опісля дощу
і карети доверху закидані червоними квітами
і тебе з широко розкритими сірими очима —
(осінь прийшла
а за нею нікого нема
і це — найдивніше…)
«… треба лиш повернути те, що втрачено
І знайдено, і втрачено знову і знову…»
І чим далі міцніє затятість,
тим ти нижче вклоняєшся лікарю,
єдиному, хто не може тебе втішити,
єдиному, хто не потребує втішати.
Все частіше виходиш на вулиці,
безладно наклеєні на планету.
Все частіше знаходиш монети,
карбовані в п'ятому році, вночі.
Люди вже не бояться тебе.
І неврожаю вже не бояться.
Все частіше разом із ними радієш
грації танцюристів, усмішкам повій.
Я їхній, лікарю. Хто мій позивач?
Хто, як не цей перехожий,
мій довільний заручник?
І в чому не винен я?
І чим далі міцніє затятість,
тим ти нижче вклоняєшся мамі.
Купуєш іграшки та гвоздики,
приносиш і віддаєш наодинці.
Не любові вже просиш —
копійок на сигарети,
бо за ті, що знайшов на вулиці,
вже не купиш
ні сигарет, ні іграшок, ні гвоздик.
Викликають лиш посмішку
в антиквара.
Все частіше виходиш на вулиці,
спокійно досліджуєш релігію спектру,
вибухаючу в світлій липневій воді,
в контрапункті хмар,
щойно вирізьбленому вітром, дощем, далиною.
Вже нікуди ти не поїдеш,
Бог із ним, з тим святим Граалем,
з нами Бог.
Проходить час — і кров твоя — дим,
і хата — срібне колібрі — вмира на долоні.
Вже не мудрий — бо є зраджене Слово,
і не той, хто питає — бо є сказане Слово,
і не той, хто вчить — бо Словом не вчать.
Rose, oh reiner Widerspruch, Lust,
Niemandes Schlaf zu sein Unter soviel
Lieder.
Руйнуючи свою безмовну самотність,
я нищу свою свободу.
Люди не ті, за кого їх вважають;
не ті, за кого видають себе;
і не такі, якими видаються
самим собі.
Постійно стережися
великої зараженості і заразності
кожної людини
без винятку.
В боротьбі за викривлене
і демонічне життя та відповідний світогляд
ця п'яна і задурманена істота
здатна винищувати як подібних собі,
так і неподібних.
Через це будь невидимим,
неосягальним і недосяжним.
Погляд на себе очима людей
робить тебе відкритим для них
і незакінченим,
бо закінчення твоє відтак
в тих, хто довкола.
Свідомо зроблена помилка
означає втрату чистоти
нікомуненалежності,
уподібнення людині
і перехід в її стан,
місцезнаходження
в котрійсь із людських систем,
зумовленість, залежність і бруд,
які тільки людина і може витримати.
Уникнути законів отари
і загрози натовпу —
можливо.
Для цього треба остаточно
усвідомити власну відмінність
від людини, недолюдка і надлюдини.
Я відрізняюся від них так само,
як троянда від ворон.
Будь непроникним і знай,
що зовні ти порожній.
Ти безіменний, ти неназваний,
адже кожне ім'я
і сама необхідність називати
виникли з потреб людини.
Те ім'я, яке тобі дали
при народженні,
не означає нічого,
воно цілком випадкове,
замість нього могло бути зовсім
інше.
Троянда не знає того,
що вона «троянда».
Вона не має власного імені.
Ім'я троянди не існує;
ім'я троянди — ілюзія,
тоді як сама троянда —
дійсність,
чистота у своїй безіменності;
безіменність, неназваність, неозначуваність
— це теж нікомуненалежність.
Не шукай собі імена.
Навіщо тобі це робити,
якщо тим самим займаються люди?
Люди все на світі поназивали іменами
і вважають, що їм належить усе;
але людям і іменам не належить
нічого.
Як і троянда,
ти не можеш мати дійсного імені,
тому що кожне ім'я недійсне,
і не має нічого спільного
ні з трояндою,
ні з тобою.
«Є» — це «є» троянди;
сказати більше про неї неможливо,
та й саме «є»
не треба проказувати вголос,
воно невіддільне від троянди,
воно не запізнюється,
бо кожне слово —
це запізнення, луна і криве дзеркало;
це розбивання цілісної
єдиної троянди
на тисячі
нічим не об'єднаних між собою
скалок.
Троянду можна тільки побачити сповна,
висловитися про неї неможливо.
Назвати — отже, зробити власністю;
але людям і назвам не належить
нічого.
Мова — найбільша омана людини.
Дійсність не сон, вона дійсна;
сон — це мова і мова — це сон.
Через першопричину —
нікомуненалежність усього —
висловитися неможливо ні про що;
але єдине бажання,
яке виникає в людей
при зустрічі з дійсністю —
це бажання негайно назвати її,
перенести цілком дійсне явище
в площину понять і свідомості
з тим, щоб, знов-таки, мати його.
Отак з нікомуненалежної дійсності
виникає м а й я, якій належать усі люди.
Майя слова, майя назви,
ілюзія власності, залежність від ілюзії
і зумовленість нею.
Була одна дійсність,
потім друга, за нею третя,—
неможливо перелічити і описати
кожну з хвиль єдиного океану,
і ні в кого, крім людей,
такої потреби не виникає.
Мова безпосередньо стосується подиху,
вона — коливання того ж повітря,
завдяки якому я живу.
Але мова — це тріщина,
це розбивання одного плавного подиху
на ряд фрагментів,
розбивання цілісної єдності скла
на скельця до калейдоскопу.
І чисте відчуття, і чистий настрій,
і чиста думка осквернюються словом,
спотворюються і руйнуються ним.
У слова є лише йому належна
дійсність ілюзії,
і тільки в цьому ілюзійному середовищі
воно живе.
Слово — рефлексія,
якій ніколи не буде кінця;
як неможливо знайти останнє число,
так неможливо знайти останнє слово
і кінець рефлексії, яку воно створює,
і кінець ілюзії, яка виникає через слово
і щезає разом з ним.
Мова існує завдяки подиху,
розбиваючи його, четвертуючи, обмежуючи;
мова існує також завдяки мисленню;
мова паразитує на одному й на іншому,
ніколи не в стані бути дійсним мисленням;
мова може бути
тільки ілюзією мислення.
Мислення також існує завдяки подиху.
Якщо ти прибереш цю ілюзорну стіну
поміж мисленням і подихом,
якщо ти знешкодиш мову,
тоді, коли чистий подих і чисте мислення
зіллються,—
тоді щезнуть припущення,
невпевненість і недовіра до себе,
а буде дійсність, одночасна з тобою,
і ти — одночасний з дійсністю,
і ти будеш дійсністю.
Тіло твоє бути повинно
сяйним безмірно, як тіло троянди,
чисте в доцільності.
Воно цілком позбавлене зайвини.
Воно сильне, пружне і струнке.
Тіло троянди прекрасне
і чарує своєю єдністю, — неможливо сказати,
де тіло троянди,
а де вона сама.
На кожне порушення нікомуненалежності
тіло відповідає болем.
Люди дуже люблять завдавати біль;
муки подібних їм і неподібних
приносять людям насолоду;
що більші муки, то більша насолода;
що більша подібність жертви до людей,
то більше вони радіють, —
це ще один спосіб їхнього задурманення.
Тому ніколи не уподібнюйся людям.
Їм дуже цікаво мучити смерть,
присутню в тілі;
ця цікавість і насолода
виникають з великої ненависті людей
до нікомуненалежності іншої істоти
і до її смерті.
Тому мертва істота для них нецікава.
Зів'ялу троянду вони викидають
на смітник.
Дехто з людей знаходить втіху
в муках свідомості іншої істоти,
і таких більше, ніж тих,
хто кохається в муках її тіла.
Йдеться не про перемогу
над муками власного тіла,
а про перемогу над свідомістю людей.
Бо все це для них є грою, —
і боротьба, якої вони прагнуть,
і муки, і проникнення за межі
чиєїсь нікомуненалежності, —
все це для них тільки забава.
А коли з-за тих меж
раптом дихне на них вогонь всеспалюючий;
а коли збагнуть вони,
що це вже не гра,—
тоді вони втікають, не озираючись,
тоді вони плачуть і скаржаться іншим людям
на той вогонь,
і бояться повертатися туди,
і мріють про одне,—
як вогонь знищити.
Ось чому треба уникати людей,
як роблять це звірі, боги і птахи.
Довкола блукає безліч ловців твого розуму;
течуть брудні потоки брехні;
довкола сіті ілюзії, яка хоче належати всім
і всіх хоче мати своїми.
Варто один раз напитися з цих калюж,—
і ти вже отруєний,
і ти мислиш, як людина,
так само безмежно гордий
зі своєї задурманеної свідомості,
і відчуваєш рабську єдність
з натовпом нечесних, недобросовісних
гравців,
спільний напрям думок,
одностайність висновків,
любов до всього людства без винятку,
не усвідомлюючи, що ти просто п'яний
і впав дуже низько.
Недобросовісність,
відсутність культури духу та мислення
витворили огидний світ,
у якому існує людина.
Все дійсне для неї є страшним і небажаним,
а в першу чергу — смерть.
Почуття страху перед людьми
або перед нічим,
почуття турботи ні про що,
або про все зразу,
або про те, що не є конче потрібним
для дійсного існування,
недостовірність ілюзії,
яка є життєвим середовищем людей,
і подібне,—
все це перетворило
просту і прекрасну дійсність
на кошмар божевільні,
де є найрізноманітніші вияви
одної-єдиної хвороби
і немає жодних ліків,
крім тих, які заспокоюють
чи присипляють,
тим самим відбираючи
останню можливість порятунку, —
шлях до дійсності.
В'язниця, божевільня, смертна кара, —
ось кілька винаходів людини,
які мають свідчити про чистоту її розуму
та любов до ближнього.
Ти не граєш в людські ігри.
Ти не знаєш їхніх правил.
Вони тобі просто нецікаві.
Ти зберігаєш нейтралітет
і незайманість.
Ти не можеш бути суддею в цих іграх,
не знаючи і не бажаючи знати їхні умови
Єдине, що виграють люди в своїх іграх,—
це твою огиду до них.
У людей немає такої гри,
в якій ти захотів би взяти участь.
Троянда не грає.
Троянда не має маски.
Троянда не має ролі.
Троянда не має,—
вона є.
Ти не троянда, і троянда не ти,
але ви єдині, ви — дійсність,
яка не належить нікому.
Встань і вийди з минущої ілюзії
у вічну дійсність;
адже ти прагнеш тільки цього.
Ти все життя поруч зі мною,
юна і безмовна,
невидима і реальна трояндо;
єдина, хто залишається вірною,
єдина, хто ні на мить не лишає мене,
єдина, завдяки кому це життя
набуло сенсу.
Як можна жити без тебе,
боятися тебе і нехтувати тобою,
єдина моя трояндо,
спокою мій і радосте…
Адже ти була моєю першою коханою,
довічною моєю любов'ю.
Сліпі і задурманені люди,
цей натовп безумних і безмежних потвор,
ці мерзенні раби позаздрили нашій любові,
трояндо;
вони принесли всі свої книги і картини,
всі свої релігії і вчення,
створені страхом перед тобою,
кохана;
вони почали переконувати мене
і лякати своєю маячнею про тебе,
і це дало потрібні їм отруйні плоди,—
я теж почав боятися
похоронів і трун,
цвинтарів і жалобної музики;
нещасний, я думав,
що все це належить тобі, кохана,—
а все це, справді моторошне,
належало їм, людям,
зайвий раз доводячи їхню небезпечність,
їхню огидність і тупість.
Адже не про тебе говорили вони,
кохана трояндо,
світло моє найясніше,
найчистіша свободо;
вони белькотіли про себе,
про те, що вони відчувають,
коли бачать своїх покійників,—
те, що не належить життю,
те, що нестерпно брудне,
по-людському слизьке,
могло б образити тебе,
якби воно могло до тебе торкнутися, —
невидимої, неосягальної, недосяжної;
те, перед чим вони тремтіли,
чого жахалися,
що приваблювало їх
нездоровою цікавістю,
не належало ні тобі, ні життю,
воно належало світові,
як обламані вітром гілки,
опале осіннє листя;
вони боялися опалого листя
і загублених у польоті пір'їн;
вони казали, скрушно похитуючи
головами;
«Це тіло покинуло життя», —
в той час, коли це тіло покинула ти,
кохана.
Це була остання нікомуненалежність,
і тому вони так скаженіли над тліном,
над тим, що їм уже не належало,
над тим, чого вони
вже не могли назвати.
Чиста, як вранішній сніг,
ти йдеш поруч зі мною все життя.
Моє випадкове народження,
моє випадкове ім'я,
мої страждання і радощі
були б нестерпними,
якби не ти, темно-вишнева трояндо,
Золотий Храме під спокійним повільним
снігом,—
і ти цей сніг,
і ти цей Храм,
і троянда оця —
Ти.
А вони приходили
і лякали мене передсмертними муками,
конвульсіями і агонією,
ще якоюсь бридотою,
вони плели і плели облудні словеса,
і морочили голову,—
так, ніби ті муки справді належали тобі;
а ті муки все ще належали життю,
і це воно мучилося і страждало,
прагнучи того, чого воно хотіло завжди, —
набути сенсу і стати прекрасним,
і стати єдиним з тобою
у вічній дійсності.
Дві найсокровенніші миті,
непередавана словами єдність,
така ж прекрасна, як єдність троянди,
початок і кінець, рух і нерухомість,
голос і безмовність, —
усе, що поза ними, ілюзійне, неіснуюче;
можливість померти щохвилини —
запорука найвільнішої волі,
постійно присутня любов,
яка розковує,
яка кожну отаку хвилину
життя-і-смерті
робить сяйною, безмовною і безлюдною.
І сьогоднішній день
наближає мене до тебе, смертонько,
трояндо,
вічно вільна дійсносте.
Я не помер, не треба цих плачів,
не треба розтинів покинутого тіла.
Я у свічаді за спиною, у свічі,
я не помер і нетля не згоріла.
Стою, сміюсь до тебе, — не журись!
Ми ще побачимось і я вам заспіваю,
бо скільки між світами не блукаєш,
а все ж сюди повернешся колись.
…А ти читай тим часом і молись,
безкровні жертви квітнуть на світанні.
Усі мої обіцянки збулись,
тож збудеться і перша — чи остання.
Дем — В. Дем'янишин, один о яскравих представників львівської богеми кінця XX ст., талановитий графік.
Последние комментарии
13 минут 40 секунд назад
2 часов 11 минут назад
11 часов 3 минут назад
1 день 4 часов назад
1 день 4 часов назад
1 день 5 часов назад