Бабин Яр: версії гіркої правди [Данило Дятель] (fb2) читать онлайн

- Бабин Яр: версії гіркої правди (а.с. Ревізіонізм Голокосту) (и.с. Бабин Яр) 146 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Данило Дятель

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Данило ДЯТЕЛЬ ВЕРСІЇ ГІРКОЇ ПРАВДИ

У неділю 2 червня 1996 року відділ УК Ради в Кергонксоні (Нью-Йорк) та відділ УККА зорганізували доповідь про найновіші історичні дослідження відносно братських могил у Бабиному Яру в Києві. Про це докладно інформував «Вечірній Київ» (20 жовтня 1995 року та 16–19 березня 1996 року). Доповідь відбулася в залі церкви святої Трійці, виповненій членами кергонксонської громади, а також гістьми з осередку «Союзівка» Українського Народного Союзу. Доповідав голова Спілки прихильників України в США д-р Мирослав Драган.

Доповідач розповів про історичні розшуки, що тривали протягом шести років в Україні і в США. У Національному архіві у Вашингтоні віднайдено численні аерофотознімки окупованого німцями Києва. Вони дозволяють твердити, що за час війни в Бабиному Яру не було жодної свіжої братської могили, себто у ярах та ярчаках Реп'яхівського та Бабиного ярів, поруч з жидівським кладовищем, не поховано жодного іудея. Натомість ці знімки, зроблені ще в травні 1939 року, дають змогу виявити могили жертв ЧК-НКВД з 1922-34 років у Бабиному Яру, далеко від жидівського кладовища. Поки Київ став столицею України, тут до 1934 року хоронено розстріляних у підвалах ЧК-НКВД в будинку царського Інституту благородних дівиць в середмісті Києва. Після 1934 року НКВД почав ховати жертви за Дніпром, у Биківні.

Далі доповідач звернув увагу на те, що справу розстрілу гітлерівцями 100.000 жертв у Бабиному Яру знехтували судді на Нюрнберзькому суді, тому що прокурори зосередилися на жертвах Славути (150.000), Одеси (200.000), Криму (200.000), Харкова (250.000) і аж 600.000 (!) у Львові. Справу Бабиного Яру КГБ порушив допіру 1964 року в зв'язку з антинімецькою нагінкою на Аденауера та терором проти українських націоналістів-дисидентів. На Заході ідею жидівських страждань у Бабиному Яру підхоплено тільки на початку 1970-х років. У 23-томовій Еnсуclореdіа judаіса з 1972 року у статті про Бабин Яр 80 % тексту — це вірш Євтушенка, а число жертв подано ледве коло 34 тисяч. Аж у 1991 році, з нагоди 50-ліття події у Бабиному Яру, число жертв збільшено до фантастичних масштабів. У цю пору дорадник Горбачова, «українець» з Києва, Віталій Коротич проголосив у Канаді, що Бабин Яр був найбільшою масакрою за історію людства і що там замордовано 300.000 осіб, переважно жидів. Згідно з Коротичем, розстріли провадила українська поліція та Буковинський курінь під командою Василя Кейбіди та Петра Войновського і під наглядом німецьких спецвідділів та гестапо (П.Войновський помер у Кергонксоні навесні 1996 року).

Теперішню важливість Бабиного Яру для жидівського страждальництва підкреслює факт, що газета «Нью-Йорк Таймc» у спеціальному, ювілейному виданні на своє століття 9 березня 1996 року, на тему другої світової війни вмістила лише дві статті: одну про Бабин Яр і участь в розстрілах жидів українською поліцією та другу про визволення в'язнів концтабору Дахау в Німеччині. Спираючись на історичні джерела, доповідач д-р М.Драган ствердив, що хоч українців у західному світі вважають за найбільш варварський народ, однак проявів антисемітизму в Україні та Польщі було дуже мало. Зате антисемітизм був сильним в інших державах та імперіях ще перед Христом. Сьогодні він посилився там, де практично немає християнства, наприклад, у Японії або Індонезії.

Далі д-р Драган звернув увагу на те, що Старий заповіт і Талмуд плекають у жидів почуття страждальництва і того, що їх усі безнастанно переслідують. Цим пояснюється творення страждальницьких міфів про «терор — різню» жидів за Хмельниччини чи катастрофи жидів під час першої та другої світових війн, та знеславлення інших народів. Вони мають з цього великий зиск, що й породжує неприязнь до них — антисемітизм.

Крім того, жидівська релігія вимагає від своїх вірних уміти читати й писати та займатися торгівлею. Ще за єгипетських часів іудеї торгували золотом і невільниками, зокрема і на території нинішньої України в хозарські часи, згодом в Америці — аж до кінця XVIII століття. Але, щоб світова жидівська діаспора трималася в єдності, для цього торгівлі було замало — потрібна була ідея жидівського страждальництва. Через надумане страждальництво і економічну експлуатацію інших народів у середньовіччі жидів вигнано з усіх держав Європи. Свій захист вони знайшли лише у Польщі та в Україні. Проте жиди найгірше атакують ці два народи, серед яких розвинулося їх життя, релігія та культура. Усе це — передісторія подій навколо Бабиного Яру.

Усім відомо, що німці ще до другої світової війни мали техніку, здатну фотографувати з літаків територію СРСР з такою чіткістю, що на фотографіях видно тіні ліхтарів на бульварі Т.Шевченка в Києві та більші надгробні камені на жидівському кладовищі. Американська технологія наздогнала німецьку і совєтську, вкрадену від німців, лише у 1944 році. На воєнних аерофотознімках Бабиного Яру немає найменших свіжих слідів братських могил. Зате протягом двох років окупації Києва німці виповнили 25 могил, де поховано приблизно по сто осіб, їх видно на малому не уживаному цвинтарі поміж жидівським та Лук'янівським кладовищами. Тут поховано українських та комуністичних підпільників, між ними Олену Телігу і Івана Рогача. На їхній забутій могилі у 1980-х роках побудовано київську телевежу.

Українська делегація з Галичини під проводом проф. Володимира Кубійовича і поета К.Панківського побувала в околицях Бабиного Яру 29 вересня 1941 року. У «Краківських вістях» (11 жовтня 1941 р.) писалося, що багато жидів з Києва вивезено. Олександр Довженко у книжці «Не хазяйнувати німцям в Україні», виданій у Москві наприкінці 1942 року, свідчить, що в жовтні 1941 року німці вивезли 50.000 киян.

У звітах і літературі українського націоналістичного та советського підпілля нема ні слова про розстріли жидів у Бабиному Яру.

Зате після війни «уцілілі» і «свідки-очевидці» говорили та свідчили:

— що про розстріли жидів знав цілий Київ,

— що земля через тиждень ворушилася над могилою як вода на морі,

— що кров текла через десять днів з Яру рікою до Дніпра,

— що на весні кров гейзерами вибивалася з-під землі.

Перший раз коротко про Бабин Яр Радянський Союз згадав у газеті «Красная Звезда» у 1943 року з нагоди німецьких розкопок 10000 українських жертв ЧК-НКВД у Вінниці. З серпня 1943 року в «Красной Звезде» Совінформ (голова Соломон Лозовський) повідомив, що у Вінниці німці розкопують трупи своїх жертв-жидів, а не українців, замордованих ЧК. Совінформ далі подав, що «як німці хочуть, то можуть знайти більше таких самих своїх жертв з 1941 року у Бабиному Яру».

У листопаді 1943 року у визволеному Києві кореспондент «Нью-Йорк Таймc» писав у довгій статті, що він не бачив достовірних доказів розстрілу і поховання 70.000 жидів, гітлерівських жертв у Бабиному Яру. Тому й ця газета зігнорувала число 100.000 жертв, подане совєтами (прокурором Смірновим) на Нюрнберзькім суді. До теми Бабиного Яру від 1943 року вернулися аж через чверть століття.

Якою сумнівною є історія знищення жидів в Бабиному Яру, показують різні цифри жертв у різних енциклопедіях. Ніяких жертв не вказано в енциклопедіях В. Кубійовича: паризькій 10-томовій, і Народного Союзу — однотомовій, а у торонтонській подано число 3.000. Газета «Свобода» з 1.ХІІ.95 подала 10.000. У різних жидівських енциклопедіях подаються числа від 34.000 до 100.000. У описах Товариства «Бабин Яр» у Києві та Іваном Дзюбою подано 260.000, а В.Коротич подає рівно 300.000. Через брак згоди на сьогоднішній день побудовано кілька пам'ятників жертвам Бабиного Яру у Києві, причому в різних місцях, тому що проектанти не були певні щодо місця розстрілу. Газета «Новоє русскоє слово» (5.V.96) домагалася побудови ще одного!

Археологічних розшуків у Бабиному Яру ніколи не роблено, а навпаки перегороджено яр греблею і залито земляним мулом. У 60-х роках гребля тріснула, внаслідок чого загинуло багато киян. Згодом знову пробували заповнити Бабин Яр землею, але він виявився надто великим.

Історичні паралелі зі Львовом вказують, що німці згуртували усіх 50.000 жидів в Києві поблизу жидівського кладовища, поміж Бабиним та Реп'яхівськими ярами, тут їх пограбовано — забрано багато золота і дорогоцінностей. Жінок і стариків вивезено до гетто в спорожнілому Мінську, а здорових заганяли до таборів праці й будівництва військових доріг.

Доповідач звернув увагу слухачів, що страждальницькі вигадки в історії жидів — це явище не нове. Жидівські хронікарі описали Б.Хмельницького як «кривавого Хмеля», котрий нібито забив сотні тисяч невинних жидів. Насправді козаки і повстанці Хмельницького жидів не вбивали, хіба що в тому випадку, коли ті ховалися у фортецях з поляками, як ворожі колаборанти. Міністром скарбу Хмельницького був жид, як і деякі полковники; тож він не був і не міг бути антисемітом.

Під час першої світової війни такі американські політики як Мартін Гленн усно і письмово розпиналися про 6.000.000 жидів та 800.000 їхніх дітей, жертв «голокосту» в Польщі і Україні. 30 листопада 1918 року (це не помилка!) «Нью-Йорк Таймc» писав, що 1100 жидів спалено живцем у синагозі у самому Львові! Одначе жидівське старждальництво на це не має документальних доказів. Кількість жертв Аушвіцу офіційно зменшено з 4.000.000 на 650.000 у 1994 році. Число жертв Треблінки з 3.500,000, на вересень 1944 р., єрусалимський суд зменшив до 890.000 у 1987 році. Байку про роблення з жидів мила Ізраїль відкликав 5 травня 1990 року.

Міф про найбільшу катастрофу жидів за історію людства у Бабиному Яру тріснув як мильна булька у березні 1996 року після виявлення іншої сторони медалі в статтях у «Вечірньому Києві». Після першої публіцистично-інформативної статті Володимира Кательницького, голови Братства Святого Андрія у Києві, у «ВК» та коментарів до неї Григорія Мусіенка, жидівські товариства звернулися до прокуратури з вимогою покарати газету й авторів. 6 лютого 1996 року прокуратура Києва визнала скаргу жидівської громади за безпідставну, необґрунтовану історичними доказами. Після того «ВК» надрукував докладну чотиристорінкову статтю історика Тетяни Тур, що справила велике враження в усій Америці. У відповідь «українець» — поет Віталій Коротич негайно напався на ту статтю. В «Новому руському слові» (Нью-Йорка), найбільшій у світі жидівській щоденній газеті США, Коротич, режисер телефільму «Бабин Яр», колишній редактор московського тижневика «Огоньок», таврував пані Т.Тур у великій статті, але забув чи не зміг навести в приклад хоч одної помилки авторки. Він також вирішив, що зважаючи на ерудицію автора статті «Правда про Бабин Яр» та розголос про неї в Україні і світі, вона написана досвідченим пропагандистом, колишнім президентом України Леонідом Кравчуком, а не Т.Тур(!).

Згодом у Парижі з трьома статтями підряд виступив у квітні з гострою критикою статті «Правда про Бабин Яр» «українець-марксист» Леонід Плющ. В «Українському слові» Плющ до найдрібніших подробиць «перевірив» статтю Тетяни Тур, та довів, що в одному місці бракувало дужок, а в другому — вжито слова «скоїв» замість «скроїв», і що Єфім Флорізман є членом СПУФ-у (справді він дописує в Нью-Йорку до тижневика «Еврейский мир» і мешкає в США).

Ще Л.Плющ старався довести, що Т.Тур пише неправду, що нібито Докія Гуменна у грубій книжці «Хрещатий Яр» про окупацію Києва описала Бабин Яр у півреченні. У статті «Обережно — фальсифікат» в «Українському слові» Плющ наполягає, що Бабин Яр описаний Гуменною в п'яти реченнях на різних сторінках. Одначе з наведених сторінок Плющем з «Хрещатого Яру» ясно, що він або не розуміє, що там написано, або обманює читача «Українського слова». На тих сторінках є натяки на гітлерівські варварства, але опису Бабиного Яру немає.

Доктор Драган у доповіді звернув увагу, що про жидівські антиукраїнські брехні важко переконати генерацію українців, яка вихована у американських школах. У їхні голови втовкмачено, (запрограмовано), що їхні діди і батьки були причетними до винищування жидів. І майже неможливо переконати, що «голокости» жидів першої світової війни та «Голокост» другої світової війни перебільшені майже в 10 разів.

Доповідач звернув увагу та обговорив справу підручників історії України. Д-р Драган вважав за конечне звернути увагу і зусилля на правдиве навчання української історії у рідних школах внуків присутніх в залі. Це можна осягнути через видання додатку до теперішніх (застарілих) книжок з історії України для дітей та дорослих.

Адже підручник «Історія України» найбільш вживаний у рідних школах у США, є перевиданням аж з 1938 року. Новітню історію України у цій книжці доповнив у кінці 1970-х років д-р Петро Ісаїв. Одначе, він словом не згадав жидівської проблематики, немов жиди й не були нашими 1000-літніми сусідами. У цьому застарілому підручнику, виданому 1979 року (3000 примірників), покійний д-р Петро Ісаїв присвятив німецькій окупації України ледве три з половиною сторінки (1,5 %) тексту з тисячолітньої історії українського народу.

Ще гірша справа з підручником «Історія України» для дітей Антона Лотоцького, виданим 1991 року завдяки старанням і жертовності Миколи Мельника з Канади. 100000 примірників видало Івано-Франківське товариство «Просвіта». Підручник має 250 сторінок, історії XX-го століття автор присвятив 10 (десять) сторінок, а другій світовій війні — півтори сторінки (0,7 % тексту). Іменника або слова «жид» у тому підручнику ми досі не відшукали. Натомість аналогічний підручник для жидів в американських школах, котрий охоплює 4.000 літ жидівської історії, 28 сторінок присвятив «варварствам» над жидами, спричиненим головно українцями.

Для дорослих є два підручники, видані у діаспорі, і передруковані в Україні. 1988 року молодий тоді професор Орест Субтельний видав 650-сторінкову «Ukгаіпе, а Ніstогу». Друга світова війна тут описана на 20-ти сторінках. О.Субтельний не відкидає жидівських закидів і у наш бік і не пише, що українці не брали участі у винищуванні жидів. Усе в цій книжці написане на догоду жидівській громаді так, щоб вона не могла автора притягти до суду за порушення 117-ої статті канадського Кримінального кодексу про «ширення неправдивих вісток». У 1992 році Найвищий суд Канади, переважаючим голосом судді-українця Джана Сопінки, скасував цей закон. Одначе під тиском жидівської громади канадські прокурори використовують відтоді статтю ч.319, котра карає за «ширення ненависті». За таких умов хіба можна сподіватися, що правдива історія України прийде до нас з Канади.

Професор Володимир Косик з Франції та з Українського вільного університету у Мюнхені, видав відому книжку про німецькі документи з часу другої світової війни, що стосуються України. Останніми роками її видано у Франції, Німеччині, Америці й Україні. Та ще тяжче було писати правду про украінсько-жидівські взаємини проф. В.Косикові, ніж проф. О.Субтельному.

У Франції діє закон (запропонований комуністами) «Fabius Сtayssot», котрий передбачає втрату прав навчання, пенсії та високі грошові кари і ув'язнення за таке викладання історії, що ставить під сумнів висновки Нюрнберзького процесу.

Спробував би проф. Косик у Німеччині заперечити, що львів'яни замордували у три перші дні липня 1941 року 619 тисяч жидів на вулицях Львова, його б негайно було покарано ув'язненням від трьох місяців до п'яти літ за статтею 130 «с» Німецького кримінального закону відносно «знеславлювання небіжчиків». У серпні 1995 року на льотовищі у Франкфурті заарештовано та тримано в слідстві (криміналі) аж п'ять місяців одного американця з Флориди за те, що він вжив два заборонені прикметники у листі, висланому рік раніше до Німеччини. Другий американець вже перебуває в ув'язненні більше як два роки за заперечування жидівської катастрофи Другої світової війни.

Варто всім знати, що в Америці є свобода слова і за «невідповідне» написані статті або книжки чи висловлені думки не можна нікого покарати грішми або криміналом. Зате, так якось трапляється, що такий «злочинець»… втрачає працю.

Тяжко дивуватися українцям, народженим у діаспорі, що вони приймають безкритично все, що пишуть жиди. Причина в тому, що діаспоральні українські історики уникають як вогню (зі страху перед «всесильними» жидами), жидівської теми, навіть у підручниках для школярів, не кажучи про щось глибше.

На закінчення доповідач закликав створити комітет у справі видання доповнення до існуючих підручників історії для рідних шкіл. Він сподівається, що це буде мати вплив і на підручники в Україні. До такої праці в комітет потрібно запросити істориків, таких як Тетяна Тур, що незалежні від державних грошей (американських, українських чи жидівських платень) або таких істориків, що не є обмежені такими законами, як у Канаді, Франції чи Німеччині.

Після доповіді відбулася жвава дискусія. На зібранні вибрано ініціативну групу для створення Комітету підготовки підручників історії України під проводом д-р М. Драгана і п. Ольги Мороз. Тут же було продано понад 75 комплектів примірника «Вечірнього Києва», зі статтею Тетяни Тур, воєнних аерофотознімків Києва, котрі показують могили жертв ЧК-НКВД у Бабиному Яру, та копії з «The American Hebrew» з 1919 року і "New-York Times" 1918 року, котрі описують «голокост» (!) 6.000.000 жидів у Польщі та Україні.


Газета «Вечірній Київ» від 05 червня 1996 року


Додатки

Уривок з книги Герберта Тідемана "Бабин Яр: Критичні питання та коментарі"


6. Основні питання

6.1. Число жертв

"Точне" число 33771 убитих жидів з'являється в Звіті про події № 106 від 7 жовтня 1941 року. Надалі ми лише коротко покажемо, чому навіть дуже стислі дані, наведені в Звіті про події № 106, доводять, що ми маємо тут незграбну вигадку. Інші докази для спростування були надані Удо Валенді та іншими.

Ймовірно, знищення жидів очолювали німецькі фахівці. Він [дослідник Голокосту] підкреслює, що айнзацкоманди очолювали інтелектуали. Втім, для експертів є непростимою помилкою стверджувати, що у Києві перебувало близько 300 тисяч жидів, особливо за два з половиною тижні після окупації міста — коли вже повинен був зроблений відносно достовірний огляд ситуації.

В 1928–1931 в Києві поживало 140256 жидів. Відомо, що перед Другою світовою війною жидівське населення України скоротилося приблизно на одну третину через еміграцію до менш антисемітських північного і східного регіонів Радянського Союзу. Цей показник для Києва був дещо нижчим через урбанізацію жидів. Також було відомо, що населення Києва зменшилося приблизно з 850000 — 930000 осіб до 305 тисяч через евакуацію.

Тобто, якби 7 жовтня в Києві перебували 300 тисяч жидів, ті «експерти» практично не знайшли би в місті нікого крім жидів — і лише глупі експерти не могли цього не помітили.

Таким чином, згадане в Звіті про події № 106 «нежидівське населення Києва», що очікувало від німецької влади помсти через скоєні жидами підпали, практично повністю складалося з привидів. Тоді й Енциклопедія Голокосту [5] також вигадувала примар, говорячи про нежидівські верстви населення Києва, що допомагали жидам ховатися або кошиками писали викривальні листи.

Література свідчить, що менше 40 тисяч жидів, серед яких більшість літніх людей, залишалися в Києві до прибуття німецьких військ.

Райтлінгер стверджує, що на початку 1946 року — коли велика рееміграція депортованих та евакуйованих з Сибіру тільки починалася, 100 000 жидів вже повернулися до Києва. У 1959 році їх було 154 000. За Віном, в 1959 році 15 % жителів Києва, тобто близько 166 500, назвали ідиш своєю рідною мовою.

На додаток до цього, існувала значна кількість неврахованих жидів, адже радянський перепис не перевіряв інформацію про релігію або етнічне походження, до того ж значна кількість російських жидів в той час вважали за краще приховувати свою національність. Тому, багато хто з них не потрапив до звітів через змішані шлюби. Таким чином, можна сміливо припустити, що принаймні, чимало жидів жили в Києві в 1959 р. з тих що жили там в 1939 р… Нарешті не можна заперечувати, що багацько жидів загинуло в сибірських таборах і що народжуваність була помітно нижче норми.

Що вчинив би неупереджений суд, якби за результатами розслідування злочину кількість стверджуваних жертв настільки різко відрізнялася?

6.2. Час вбивства

Згідно Енциклопедії Брокгауза "наказ на остаточне вирішення жидівського питання" був виданий 31 липня 1941 і оголошений на "Ванзейській конференції" (20 січня, 1942).

Навіть відсторонившись від давніх марних пошуків істориками та іншими зацікавленими особами наказу про масове знищення, видається більш ніж дивним, що декілька десятків тисяч осіб стратили в Бабиному Яру ще навіть до того як стало відомо про існування наказу. Тому давайте уважніше розглянемо відповідні документи.

У 26 січня 1942 року, в листі начальника поліції безпеки та служби безпеки (Гейдріх) до заступника державного секретаря в Міністерстві закордонних справ (Лютер), ми читаємо:

"Тепер, коли визначена основна лінія щодо практичного остаточного вирішення жидівського питання і причетні органи дійшли повної згоди, я просив би вас […]"

і далі:

"[…] Призначити посадову особу відповідальну за формування плану, якого вимагає рейхсмаршал, в котрому повинні бути визначені організаційні, фактичні і матеріальні передумови для практичної реалізації завдань щодо вирішення, і для обговорення конкретних деталей. Маю намір провести перше обговорення цього питання 6 березня 1942 […]."

Іншими словами, обговорення всіх організаційних, фактичних і матеріальних передумов практичної реалізації пов'язаних з вирішенням завдань, навіть не розпочалося приблизно до середини березня 1942 року. Гейдріх лише повідомив про особисту присутність на обговоренні підготовки до остаточного вирішення. Це знову підтверджує наші попередні аргументи.

Засадничі питання ще належало врегулювати. Потрібно зробити значний крок від урегулювання засадничих питань до планування деталей і наступний крок до реалізації детальних планів. Гейдріх нагадує:

"витіснення [жидів], прискорення [їх] еміграції"

а також:

"Метою було очищення німецького простору від жидів легальним чином. Після попереднього схвалення фюрером, евакуація жидів на схід як подальше можливе вирішення замінить еміграцію". (Виділено нами).

Наскільки масові вбивства є ймовірними за декілька місяців навіть до попереднього схвалення евакуації жертв? Частковою метою евакуації було також здобуття досвіду "щодо майбутнього остаточного вирішення жидівського питання". Таким чином, на той час не існувало навіть загальної концепції.

Для підготовки остаточного вирішення (документ визначає це поняття як евакуацію і використання жидів в якості робочої сили) пропонуються консультації між експертами з Міністерства закордонних справ, Поліції безпеки і Служби безпеки. Знову немає нічого певного.

Звідси виникає гостре запитання: за чиїм наказом здійснили "33771 вбивства", що вчинені 29 і 30 вересня 1941 — за чотири місяці до конференції в Ванзеє і майже за п'ять місяців до того як спірні копії протоколів Ванзейської конференції, нарешті, надійшли учасникам? Певна річ, масові вбивства без дозволу вищих інстанцій є неймовірними. Тим більше, враховуючи, що навіть пізніше, тобто після Ванзейської конференції, гітлерівська судова система засудила чималу кількість комендантів концтаборів — і деяких з них навіть стратили — за жорстокості та інші порушення.

Отже, коли у дійсності відбувалися вбивства?

6.3. Місце злочину

Де був скоєний злочин?

· На цвинтарі, поруч із цвинтарем, у лісі, і якщо так, то в якому?

· На краю яруги, в ярузі, і в якій зрештою ярузі?

· У цегляному заводі, в Києві, в душогубках, або, можливо, навіть в річці Дніпро?

6.4. Знаряддя вбивства

Які знаряддя вбивства вказуються в обговорених джерелах?


· кулемети

· автомати

· автоматичні гвинтівки

· приклади

· кийки

· каміння

· танки

· міни

· ручні гранати

· душогубки

· багнети і ножі

· поховання живцем

· утоплення

· ін'єкції

· ураження електричним струмом


Можливо, німці скористалися радянським методом страти — пострілом в потилицю?

Що зробив би неупереджений суд при розгляді справи передбачуваного масового вбивці, якщо показання свідків настільки розбігаються?


6.5. Логістичні та організаційні питання

Щоб розстріляти протягом двох днів 33771 або навіть набагато більше людей і знищити всі сліди (що неможливе за сучасних можливостей криміналістики!) потрібна неабияка організація та чудова логістика. Деякі аспекти цього вже обговорювалися в контексті конкретних питань, і через брак місця ці питання надалі не розвиватимемо.

Втім, потрібно підкреслити, що упоратися з тими проблемами було неможливо за тих екстремальних умов, що виникли зараз же після взяття Києва — через пожежі, вибухи і партизанську діяльність з одного боку і триваючі бої на фронті, що потребували людських і матеріальних ресурсів, а восени 1943 року ще й перед обличчям смертельної загрози створеної наступом радянської армії.


6.6. Забезпечення доказів

Чому ніхто ніколи не намагався забезпечити докази для доведення факту масового вбивства?

На противагу цьому, нещодавно після подвійного вбивства двох поліцейських, німецька поліція присягнулася, що перекопає весь військовий гірський полігон заради знаходження вбитих.

Коли в 1993 р. в Федерального управління кримінальної поліції Німеччини виникли неприємності у зв'язку з невдалим арештом терористів в Бад Кляйнені (один терорист був за сумнівних обставин застрелений поліцейським, інший арештований, через що міністр подав у відставку, а високопоставленого чиновника звільнили з посади), докази на місці події вичісували майже гребінцем, а експертизи для цього розслідування доручили провести вітчизняним і зарубіжним інститутам. Допитали всю антитерористичну спецгрупу, речові докази порівняли з показаннями свідків — зробили практично все можливе, щоб виключити будь-які сумніви.

Але у разі Бабиного Яру досі сліпо вірять свідкам (ще від славних сталінських часів!), не звертаючи уваги на те що їх заяви сповнені протиріч і найдурніших неможливостей.

Чому ніхто навіть не поворухнув пальцем для збереження трупів і останків, речей, знарядь вбивства і т. д., навіть за великих сумнівів щодо наявності незліченних жертв? Чи відповідають такі дії влади обов'язковим міжнародно-правовим принципам?

Ніхто навіть не визначив перелік питань для проведення криміналістичної експертизи високопоставленою, безкорисливою, непідкупною міжнародною експертною комісією!

Проте й звинувачувальні документи також повинні бути переглянуті дуже уважно, хоча б тому що їх спростовують результати аерофотозйомки. Так звана доповідь Герштейна, і суд в Єрусалимі у справі Джона Дем'янюка знову доводять, що прихильники певної конкретної «наукової школи» не соромляться вдаватися до гротескних фальсифікацій, навіть через багато десятиліть після закінчення війни. Деякі приклади:

Незважаючи на чіткі і недвозначні висновки міжнародної комісії, що оприлюднені після виявлення масових поховань в Катині, злочинна пропаганда Іллі Еренбурга та Васілія Гроссмана продовжує — не тільки під час Нюрнберзького процесу, але й навіть декілька років тому — приписувати німцям сталінські масові вбивства.

Втім, пригадуються не лише Катинь і Бабин Яр, але й масові страти, що відбувалися також у Львові, Харкові, Биківні, Білгородці, Дарниці і Вінниці — там загинули сотні тисяч людей, здебільшого за часів епохи репресій Лазаря Мойсейовича Кагановича. Катинь є лише поодиноким випадком, коли совєти (наприкінці 1991 року) визнали свій злочин!


6.7. Бабин Яр: від місця масових убивств до смітника

Після закінчення війни совєти перетворили відроги Бабиного Яру на міське сміттєзвалище, а потім на місце спалювання сміття.

Чому совєти збиралися побудувати спортивний комплекс на місці невимовного злочину — є не менш незрозумілим…

Наскільки відомо автору, догана Хрущова Євтушенку ніколи не була оприлюднена на Заході. Можливо ця небагатослівна догана відображує прості і зрозумілі істини?


Тільки те, що є само собою зрозумілим про Бабин Яр?


Уривок з книги Гермара РУДОЛЬФА «ЛЕКЦІЇ З ГОЛОКОСТУ»


… Вважається, що в 1943 році, при відступі німецької армії, айнзатцгрупи відкопали раніше викопані ними спільні могили і на гігантських вогнищах спалили трупи, що вже частково розклалися, не залишивши за собою жодних слідів. Бабин Яр — це всього лише найбільш відомий приклад. Цей гігантський захід зі знищення доказів, нібито почався влітку 1943-го і нібито проходив під кодовою назвою "Акція 1005".

З приводу слідів цих злочинів, доцільно навести короткий і типовий коментар одного офіційного історика:

"Незважаючи на те, що спалювання трупів, витягнутих з масових поховань, не стерло нацистські злочини, воно створило труднощі при встановленні фактів цих злочинів і складанні статистики по кількості жертв. У багатьох випадках комісії, які досліджували злочини нацистів в СРСР і Польщі, не знайшли слідів загальних поховань, а при складанні оцінок у них виникли труднощі" (Israel Gutman (ed.), Encyclopedia of the Holocaust, Macmillan, New York 1990, vol. I, p/ 14, entry "Aktion 1005").

Після розвалу Радянського Союзу ніхто не шукав будь-яких слідів, хоча вбивство більше ніж 30,000 київських жидів нібито добре документовано. Ця цифра, зокрема, згадується в низці німецьких документів, щоправда, Бабин Яр при цьому відкрито не називається. Так що, цілком можливо, що вбивства були скоєні десь в іншому місці…

На сьогоднішній день мені не відомий жоден представлений світової громадськості випадок, коли були знайдені масові поховання або хоча б сліди таких поховань.

… Фактом, однак, є те, що всі статистичні дані щодо населення на територіях Радянського Союзу, які в свій час перебували під німецькою окупацією, говорять про те, що ніяких масових вбивств там не відбувалося.

Якби я був на місці Сталіна, я б також не став шукати ці масові могили, оскільки, навіть якщо б німці дійсно зробили ці злодіяння (в які він, напевно, і сам не вірив), то один-два мільйони вбитих жидів все одно склали б незначну частку від десятків мільйонів більшовицьких жертв, які не були спалені "без сліду", і чиї останки лежать мало не під кожним квадратним місцем російської землі.

Сюди потрібно додати братські могили мільйонів загиблих німецьких і радянських солдатів, які також повинні десь лежати. Як у такому морі трупів можна відрізнити жидів від ненежидів, жертв айнзатцгруп від жертв комунізму або від жертв війни? З плином часу це стає все важче і важче, але головне — було б бажання. Таке бажання, очевидно, виникло у місцевої влади литовського міста Маріамполь, коли в 1996 році вони вирішили звести пам'ятник десяткам тисяч жидів, нібито вбитих там. Щоб побудувати пам'ятник у правильному місці, були проведені земляні роботи там, де, за твердженнями "очевидців", розташовувалися загальні могили. Була перекопана величезна ділянка території, але, на жаль, (чи на щастя!) нічого там так і не знайшли.

У 1949 році німецький генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн постав перед британським військовим трибуналом, оскільки, будучи свого часу командувачем 11-ї німецької армії, він був звинувачений у співучасті у вбивствах, скоєних у Криму айнзатцгрупою "Д". Адвокат Манштейна, британський юрист Реджинальд Пейджет, пише в своїх мемуарах наступне:

"Мені здавалося, що твердження СД [у звітах айнзатцгруп] були абсолютно неправдоподібними. Підрозділи зі ста чоловік з вісьмома автомобілями доповідали про вбивство 10–12 тисяч жидів за два-три дні. Вони не могли посадити в одну вантажівку більше, ніж 20–30 жидів, які — не варто забувати — думали, що їх переселяють, і брали з собою свої речі. Навантаження, шлях довжиною як мінімум 10 кілометрів, розвантаження і зворотна дорога відняли б години півтори-два. Взимку в Росії дні короткі, а вночі вони не їздили. вбивство 10 тисяч жидів зайняло б щонайменше три тижні.

В одному з випадків нам вдалося перевірити ці цифри. СД стверджувала, що в листопаді вони вбили 10.000 сімферопольських жидів, а в грудні вони доповідали, що Сімферополь очищений від жидів. Шляхом ряду перехресних перевірок нам вдалося встановити, що вбивство сімферопольських жидів мало місце в один-єдиний день, 16 листопада. У Сімферополі був лише один підрозділ СД. Місце страти знаходилося в 15 кілометрах від міста. Розстріляних не могло бути більше 300 чоловік, причому, швидше за все, не всі 300 людей були жидами; це була різношерста група людей, яких підозрювали у підривній діяльності. Подія в Сімферополі набула широкого розголосу, оскільки про неї повідав […] свідок звинувачення, австрійський капрал на ім'я Гаффі, який стверджував, що, коли він був ординарцем, він чув, як на одному зібранні інженерів говорили про антижидівські заходи, і що він проходив повз місця розстрілу під Сімферополем.

В результаті ми [адвокати Манштейна] отримали велике число листів і змогли викликати кількох свідків, які жили в одному кварталі з жидівськими родинами і які говорили також про богослужіння у місцевій синагозі і роботі жидівсського ринку, де вони купували ікони і всякі дрібнички — як до відходу Манштейна з Криму, так і після.

Не було жодних сумнівів, що жидівська громада в Сімферополі продовжувала діяти цілком відкрито, і хоча деякі з наших свідків чули чутки про ексцеси, скоєних СД в Сімферополі по відношенню до жидів, було очевидно, що тамтешня жидівська громада не знала про якусь особливу ​​небезпеку".


Уривок з книги Йоахіма Гофмана "Сталінська винищувальна війна (1941–1945 роки)"


… Через кілька тижнів після виявлення масових поховань Катині, в травні 1943 р., німці натрапили під Вінницею на інші масові поховання, в яких були поховані близько 10000 українських жертв НКВС. Залучена німецькою стороною Міжнародна комісія судових медиків з 11 європейських держав (Бельгія, Болгарія, Угорщина, Італія, Нідерланди, Румунія, Словаччина, Фінляндія, Франція, Хорватія та Швеція) так само, як і окрема комісія німецьких експертів з судової медицини і криміналістики, після ретельного розслідування дійшли одностайного висновку, що вбивства були скоєні між 1936 і 1938 рр… пострілами в потилицю, в типовій манері НКВС.1 Після війни цей висновок повністю підтвердила підкомісія американського Конгресу під головуванням члена Палати представників Чарльза Керстена, який представив свої результати Конгресу 31 грудня 1954. Після того, як 9 серпня 1943 німці опублікували протокол медичного розслідування, радянське керівництво активізувалося. Був задіяний пропагандистський апарат, щоб у будь-який спосіб похитнути довіру до медичних авторитетів з Німеччини та інших країн. Так, їх стали обзивати "бандою гестапівських агентів" і "підкуплених провокаторів". 19 серпня 1943 Совінформбюро розповсюдило під примітною назвою "Катинь № 2" заяву, в якій "німецькі кати", "головорізи", "кровожерливі нелюди", "гітлерівські негідники", "гітлерівські людожери", "фашистські вовки", "вбивці", "бандити", "шахраї" і "мародери", як і в Катинській справі, були звинувачені в тому, що вони самі вчинили злочин у Вінниці, а тепер намагаються приписати "радянському народові свої власні німецькі злочини".2

За словесними образами і всім пропагандистським галасом занадто ясно проглядалася розгубленість Совєтів, знову викритих у масовому вбивстві перед світовою громадськістю. Щоправда, Вінницю надалі за можливістю обходили мовчанням, проте режим був стривожений і намагався тепер перехопити ініціативу і випередити противника. 19 квітня 1943, через кілька днів після повідомлення німців про виявлення масових поховань Катині, Президія Верховної Ради СРСР видала Указ " Про міру покарання для німецько-фашистських злочинців…" — спочатку швидше як жест безсилля. Однак цей указ був тепер використаний, щоб інсценувати показовий процес у Харкові, перший "процес над військовими злочинцями" взагалі. У Харкові НКВС вчинив нечувані звірства. Тільки в 1937-41 рр… обласним управлінням НКВС на чолі з Райхманом і Зеленим тут були ліквідовані і поховані, зокрема, в лісі, в "плановому квадраті 6" "тисячі і тисячі" людей, а навесні 1940 р. — також 3891 польський офіцер. А коли радянські війська навесні 1943 р. ненадовго захопили Харків назад, то прикордонні частини НКВС, згідно ретельним німецьким розслідуванням, розстріляли тут за кілька тижнів не менше 4000 чоловік, майже 4 % решти населення, "включаючи і дівчат, що вступили в зв'язок з німецькими солдатами", за звинуваченням у співпраці з німецькими окупаційними властями. Але Харків виявився настільки зручним місцем для організованого там з 15 по 18 грудня 1943 процесу над військовими злочинцями не тільки з тієї причини, що він був центром радянських масових розстрілів на Україні, але тому що взимку 1941/42 рр… тут нібито здійснювала масові вбивства тисяч жидівських жителів німецька оперативна група С охоронної поліції і СД, а саме оперативна команда 4а на чолі зі штандартенфюрером СС Блобелем.3

Теперішня проблема — дискредитація німецького противника у війні — була, без сумніву, лише почасти юридичною, а в першу чергу пропагандистським завданням, яке було доручене перевіреному спеціалісту, письменникові Толстому, як члену "Надзвичайної державної комісії". У декількох статтях, що поширювалися передусім в західному зарубіжжі під заголовками "Ми вимагаємо відплати", "Чому ми називаємо їх чудовиськами", "Нацистські гангстери перед радянськими суддями", Толстой використав засуджені в Харкові злочини оперативної групи С як привід, щоб повними ненависті виразами затаврувати як німецький Вермахт, так і весь німецький народ.4 Толстой, правда, не зумів навести доказів відповідальності німецького Вермахту, але він вважав за можливе виступити з сентенціями наступного роду:

"Німецькі армії вторглися в нашу країну подібно чудовиську з іншої планети. Ми змушені говорити про цих німецьких людей як про чудовиськ, навіть якщо назвемо лише факти, розслідувані Надзвичайною державною комісією. В даному випадку факти стосуються міста Харкова".

Він додав:

"Нам довелося вбити мільйони німців". "Нацисти не обманювали Німеччину, — спробував він, нарешті, звинуватити весь німецький народ. — Вони говорили зовсім відкрито: зрости твоїх синів безсовісними вбивцями і злодіями, а твоїх дочок нещадними наглядачками над тими, хто стане твоїми рабами. Готуйся завоювати світ! Німеччина погодилася на угоду."

Отже, настільки ж брехливе, як і безглузде твердження, з якого у Толстого потім випливав наступний висновок:

"За скоєні нею злочини несе відповідальність вся німецька нація… Я звинувачую німецьку націю, німецьку цивілізацію в безпрецедентних злочинах, скоєних німцями холоднокровно, в стані повної осудності. Я вимагаю відплати!"

Тим самим у грубій формі був передбачена пропагандистська теза, далекойдучий вплив якої прикрим чином відчувається аж до наших днів.

Радянська тактика повторилася потім у Київській справі, вона повторилася і в Мінській справі. Адже і тут використовувався метод перекриття радянських звірств німецькими звірствами. Поблизу Києва, у Дарницькому лісі і під Биківнею, в 30-х роках були поховані 200000-300000 людських тіл,5 лише мала частина жертв радянського режиму на Україні, точне число яких, можливо, не вдасться встановити вже ніколи. Адже тільки на Західній Україні, тобто в Східній Польщі, згідно з оцінками деяких істориків, в 1939-41 рр… ліквідували мільйон людей — дані, які в цьому випадку, можливо, все ж завищені. У всякому разі, жертвами голоду, навмисне організованого в 30-х роках Сталіним та його поплічниками, стали 7–8 мільйонів сільських жителів України.

На цьому тлі слід розглянути той факт, що Київ у той же час став і символом злодіянь оперативних груп охоронної поліції і СД з німецького боку. Адже Червона Армія — подібно, скажімо, німецьким військам в 1918 р., при відході до "Лінії Зігфріда", тільки в більш жорстокій формі і в більшому масштабі — підготувала в Києві вибухи і підпали, які після заняття міста викликали неабиякі матеріальні руйнування і значні втрати, в т. ч. серед українського населення. Як відплату за ці тривожні події зондеркоманда 4а оперативної групи С розстріляла 29 і 30 вересня 1941 33.771 непричетних жидівських жителів.6 Незвично точна цифра 33.771 розстріляних цивільних осіб заснована на даних оперативної групи С і, мабуть, повідомлялася нею наверх неодноразово, наприклад, в донесенні № 101 від 2 жовтня 1941 р., хоча й лаконічно і, що кидається в очі, "замовчуючи метод екзекуції і місце різанини київських жидів".

У подальшому кількість жертв залишалася спірною, щодо неї дійсно курсували різні оцінки. Вже у рішенні американського Верховного комісара Джона Макклоя від 31 січня 1951 р. щодо прохання про помилування засудженого до смерті в ході процесу оперативних груп (справа 9) начальника зондеркоманди 4а оперативної групи С штандартенфюрера СС Блобеля було визнано доречним зазначити, "що на його (Блобеля) думку число розстріляних під Києвом людей становило лише половину названої цифри".7 Отже, навіть у цьому американському документі, виданому "Управлінням Верховного комісара США в Німеччині", в усякому разі, допускається можливість набагато меншого числа жертв. "Цифрові дані про різанину в Києві містять загадки", — вважає і Фрідріх (Friedrich) у своїй виданій в 1993 р. книзі "Закон війни" (Das Gesetz des Krieges). Польський вчений Вольський в дослідженні, виданому "Товариством польської історії" в Стамфорді (штат Коннектикут) в 1991 р., нарешті, порівняв одну з іншою різні цифри київських жертв і отримав при цьому примітні результатів.8 Адже він встановив коливання в оцінках, що становлять від 3000 до 300000. Нижча цифра 3000 зазначена в "Енциклопедії України" (Encyclopedia of Ukraine; Торонто, 1988), вищу цифру 300000 розповсюдив 23 квітня 1990 також у Торонто Коротич, показним чином — агент НКВС/КДБ і близький співробітник Горбачова. 10000 жертв вказані в "Великому енциклопедичному словнику Ларусс" (Grand Dictionnaire Encyclopedique Larousse, Париж, 1982), 50000-70000 — в "Великій радянській енциклопедії" (Москва, 1970), 100000 — в "Жидівської енциклопедії" (Encyclopaedia Judaica; Єрусалим, 1971).


Втім існують різні дані не тільки щодо кількості жертв, але й щодо обставин розстрілу жидів, які залишалися в Києві у вересні 1941 р. після евакуації, щодо місця розстрілу і поховання. Так, згідно Вольському, поки ще марно шукати настільки символічну сьогодні назву Бабиного Яру, розташованого на північному заході від Києва, у наступних великих довідкових виданнях:9

"Велика радянська енциклопедія" (Москва, 1950–1955), "Велика енциклопедіяЛарусс" (Grand Larousse Encyclopedique; Париж, 1960), "Британська енциклопедія" (Encyclopaedia Britannica; Чикаго, 1972), "Європейська енциклопедія" (Enciclopedia Europea; Рим, 1977), Enciclopedia Universal Nauta (Мадрид, 1977), "Академічна американська енциклопедія" (Academic American Encyclopedia; Данбері, 1991).

Ключове слово "Бабин Яр" вперше зустрічається в "Великій радянській енциклопедії" (Москва, 1970) і в "Жидівської енциклопедії" (Єрусалим, 1971), чиї набагато завищені дані в 100000, принаймні, були пущені в обіг НКВС і вперше названі 4 грудня 1943 в повідомленні "Нью-Йорк Таймс" з Москви, яке ще буде цитуватися нижче.

Адже невідому тоді назву Бабиного Яру в радянську військову пропаганду ввів в листопаді 1943 р. НКВС, у зв'язку з розгорнутими на всю потужність спробами приховування "Катинської справи". Незабаром після того, як Совєти знову оволоділи українською столицею, вони запросили групу кореспондентів західної преси, щоб оглянути Бабин Яр, що видавався тепер за місце бійні.10 Однак речові докази, мабуть, виявилися мізерними. А вивчення результатів численних аерофотозйомок в наші дні, схоже, привело до висновку, що, на відміну від ясно видимих великих масових поховань НКВС у Биківні, Дарниці і Білгородці і на відміну від ясно помітних масових поховань Катині (до речі, відповідно до статті "Нью — Йорк Таймс "від 6 травня 1989 р., це — остаточний доказ радянської вини у вчиненні злочину), територія Бабиного Яру в 1939-44 рр., під час німецької окупації, залишилася недоторканою. Для підкріплення твердження, що німці тут, у Бабиному Яру, "розстріляли з кулеметів від 50000 до 80000 жидівських чоловіків, жінок і дітей", НКВС в 1943 р. підготував і трьох так званих «свідків», розповіді яких, однак, викликали ще більший скепсис в кореспондентів, перш за все в досвідченого представника "Нью-Йорк Таймс" Лоуренса. Тому опублікована потім 29 листопада 1943 в "Нью-Йорк Таймс" стаття "Повідомлення про вбивство 50 000 київських жидів" (50 000 Kiev Jews Reported Killed), вже очищена від самої грубої брехні щодо "радянських партизан" і "машин-душогубок", і мала примітний підзаголовок "Решта доказів мізерні" (Remaining Evidence is Scanty),11 що було рівнозначне явній невдачі зусиль НКВС. Але демонстрація так званих «свідків» у справі досі невідомого Бабиного Яру вже замислювалася, згідно з Никифоруком, як свого роду «проби» "генеральної репетиції брехливих свідчень про бійню в Катинському лісі, які вимагав НКВС".12 І тому НКВС поспішав, підтягнувши резерви, відновити свою зіпсовану правдоподібність.

Уже 4 грудня 1943 р. "Нью-Йорк Таймс" знову повідомила в статті "Київ налічує більше жертв" (Kiev Lists More Victims), що, згідно з першими шпальтами московських газет, 40000 жителів направили "прем'єр-міністру Сталіну лист", в якому "підвищили оціночну цифру вбитих і спалених у Бабиному Яру до більше 100000".13 Мова тут йшла, звичайно, про грандіозну акцію НКВС, адже тільки НКВС міг організувати відправку таких листів Сталіну. Але з тих пір цифра 100000, пущена в обіг НКВС, як і Бабин Яр як місце розстрілу і поховання, стали невід'ємними реквізитами радянської пропаганди. Ми знову знаходимо їх вже навесні 1944 р. в повідомленні спеціальної комісії під керівництвом Хрущова14 (який в 30-х роках, як відомо, сам робив тяжкі злочини щодо українців), де тепер теж стверджувалося, що в Бабиному Яру було вбито "більше 100000 чоловіків, жінок, дітей і людей похилого віку", а ще 25000 — в німецькому каторжному таборі Сирець під Києвом, де насправді, за українськими оцінками, стали жертвами насильства, хвороб і голоду 1000 осіб.

Повідомлення комісії Хрущова, до якої входили провідні партійні, державні і господарські діячі, заслуговує уваги тому, що в ньому, крім Бабиного Яру, Сирця і деяких менш відомих місць, називається і Дарниця, де німці, як стверджувалося тепер, також вбили "більш 68000 радянських військовополонених і цивільних жителів". Тим самим загальне число жертв німецьких окупаційних властей в Києві, про які стверджує спеціальна комісія Хрущова — 195000, виявилося близьким до загального числа жертв НКВС — 200000-300000, які, як вважають, поховані в масових могилах у Дарницькому лісі, а також під Биківнею і Білгородкою. Ця цифра стала потім і центральним пунктом повідомлення "Надзвичайної державної комісії" по Києву від 9 березня 1944 р. і оскільки це повідомлення, як і повідомлення про розслідування Катинської справи, на підставі статті 21 Лондонського статуту було визнано Міжнародним військовим трибуналом в якості радянського доказового матеріалу (документ СРСР-9), то радянський обвинувач, старший радник юстиції Смирнов міг стверджувати 14 лютого 1946 в Нюрнберзі:15 "З доповіді Надзвичайної державної комісії по місту Києву, який буде представлений трибуналу пізніше, видно, що в Бабиному Яру в ході цієї жахливої ​​так званої акції були розстріляні не 52000, а 100000 осіб", а 18 лютого було сказано: " Більше 195 000 радянських громадян були закатовані, розстріляні і вбиті газом в "машинах-душогубках" у Києві, у тому числі 1) більш 100000 чоловіків, жінок, дітей і людей похилого віку в Бабиному Яру…" Докази не були надані, радянський обвинувач, як і в Катинській справі, просто послався на уявні показання свідків, представлених НКВС.

Правда, совєтам не вдалося протягти в Нюрнберзі свої звинувачення у Катинській справі, і не в останню чергу асоціацією Катині з Бабиним Яром пояснюється те, що і ця справа довгі роки перебувала в забутті. Наприклад, Еренбург марно намагався знову підігріти історію з Бабиним Яром в 1947 р. у своєму романі "Буря". Лише коли в 1968 р. НКВС/КДБ зміг представити ретельно проінструктованого так званого «свідка» на судовому процесі в Дармштадті — "Нью-Йорк Таймс" повідомила про це 14 лютого 1968 в статті під заголовком "Тільки чотири очевидці в Бабиному Яру" (At Babi Yar Only Four Spectators)16 — і тільки після того, як Євтушенко написав про Бабин Яр "хвилюючий" вірш, а Шостакович — твір для оркестру, символічна значущість цього поняття помітно підвищилася, що було негайно використано радянською пропагандою.

Радянські власті використовували сприятливу кон'юнктуру, щоб в кінцевому підсумку спорудити на полігоні НКВС під Биківнею (Київське обласне Управління НКВС), де — як і під Дарницею і Білгородкою поблизу Києва — знаходилися великі масові поховання сталінського періоду, монумент в пам'ять, нібито, похованих тут жертв "фашистських загарбників 1941–1943 рр..", які, як писала одна київська газета ще в 1971 р., були "по-звірячому закатовані". Проте вже в березні 1989 р. напис, що вводив в оману, був знову видалений під зростаючим тиском громадськості. Адже до цього часу, 17 березня 1989 р., радянське інформаційне агентство ТАРС повідомило, що, за даними "державної комісії" (вже четвертої у своєму роді), у Биківні та Дарницькому лісі виявлені масові поховання з останками 200000-300000 так званих "ворогів народу" сталінського періоду. Одночасно орган Спілки радянських письменників "Літературна газета" визнав доречним відзначити в квітні 1989 р., що не "німці", а сталіністи, "наші власні люди" здійснили ці масові вбивства. Страшні подробиці про масові вбивства НКВС, що тривали з 1937 р. до самої окупації міста німецькими військами у вересні 1941 р., повідомив Цариннік в статті "Київські поля смерті" (The Killing Fields of Kiev), яка була опублікована в 1990 р. у жовтневому номері журналу "Коментарі" (Commentary), видаваного Американським жидівським комітетом у Нью-Йорку.17

Правда, в Німеччині такі констатації фактів приймаються до відома неохоче або не приймаються взагалі. Тут радянська формула про 100000 жертв у Бабиному Яру, що не сприйнята навіть в Нюрнберзі, глибоко проникла в суспільну свідомість, як показують відповідні газетні статті ювілейного 1991 року. 14 вересня 1991 якийсь Вольфрам Фогель в меморіальній статті регіональної газети "Зюдкурір" перевершив навіть вигадки сталінської військової пропаганди, стверджуючи, що "масовому захороненню Бабин Яр на околиці Києва" "довелося прийняти близько 200000 осіб, убитих під час німецької окупації".18 А президент німецького Бундестагу Зюссмут використовувала меморіальну промову в Бабиному Яру 5 жовтня 1991 як привід для необґрунтованих випадів проти всього німецького народу,19 який не мав відношення до здійсненого без його відома і без його схвалення розстрілу 33771 або — що вже вельми погано — хоча б удвічі меншого числа жидів зондеркомандою 4а охоронної поліції і СД, а тому на нього не можна покладати і відповідальності за це. У населення Києва викликало обурення відсутність у промові Зюсмут будь-якої згадки про майже 300000 українських жертв сталінського терору в довколишніх масові похованнях Биківні — для українців до того моменту це вже було справою національної честі ("The mass graves have become a point of national honor for Ukrainians").20 У Радянському Союзі доводилося використовувати Бабин Яр, щоб надати достовірність Катині, а Катинь — щоб надати достовірність Бабиному Яру. Пізній успіх радянської пропаганди у разі Бабиного Яру навіть спонукав сталіністів в 1990-91 рр… ще раз спробувати все ж покласти провину за розстріл польських офіцерів у Катині (та інших місцях) на німців, надрукувавши в "Військово-історичному журналі" вже згадану серію статей під примітною назвою "Бабин Яр під Катинню?"


Примітки

1. Zayas, Die Wehrmacht-Untersuchungsstelle, S. 362 ff.

2. Soviet War News, 19.8.1943.

3. Krausnick, Die Einsatzgruppen, S. 193.

4. Soviet War News, 7.10., 18.11., 23.12.1943.

5. Krushelnycky, The largest massgraves of Bykovnia, near Kiev, 300.000 victims; Stalin-Opfer in Massengrab bei Kiew; «Wer zuckt, dem geben wir den Rest».

6. Krausnick, Die Einsatzgruppen, S. 190.

7. Landsberg, S. 19.

8. Wolski, Le Massacre de Baby Yar.

9. Friedrich, Das Gesetz des Krieges, S. 807 f., S. 810.

10. Див. прим. 20.

11. The New York Times, 29.11.1943.

12. Див.: Nikiforuk, прим. 20; Wolski, прим. 43.

13. The New York Times, 4.12.1943.

14. Soviet War News, 9.3.1944.

15. Der Prozeß gegen die Hauptkriegsverbrecher, Bd. VII, S. 504, S. 612.

16. The New York Times, 14.2.1968.

17. Carynnik, The Killing Fields of Kiev.

18. Vogel, Wo der Genozid begann.

19. Gedenkworte der Präsidentin, 5.10.1991, Archiv des Verf.

20. Carynnik, The Killing Fields of Kiev, S. 25.



Оглавление

  • Данило ДЯТЕЛЬ ВЕРСІЇ ГІРКОЇ ПРАВДИ
  • Додатки
  •   Уривок з книги Герберта Тідемана "Бабин Яр: Критичні питання та коментарі"
  •   Уривок з книги Гермара РУДОЛЬФА «ЛЕКЦІЇ З ГОЛОКОСТУ»
  •   Уривок з книги Йоахіма Гофмана "Сталінська винищувальна війна (1941–1945 роки)"