Чотири танкісти і пес – 1 [Януш Пшимановський] (fb2) читать онлайн

Януш Пшимановський
ЧОТИРИ ТАНКІСТИ І ПЕС
(ЧАСТИНА ПЕРША)

Scan, OCR (c) gun-fan

Розділ І ТИГРОВІ ВУХА

Того дня вони вже вдруге вийшли на просіку. На росяній траві видніли сліди тракторних коліс. Гострі зуб'я лишили позначки, схожі на відбитки довгих пазурів хижого звіра. Мусон, що віяв десь із Тихого океану, стих. Дощу не було, але сонце, закрите хмарами, світило скупо й мутно.

Старий, тримаючи штуцер у руці, зупинився на мить, озирнувся довкола, а потім знову рушив до лісу. За ним, опустивши носа до землі, невесело пленталась сучка Мура. Останнім, за кілька кроків, ішов Янек.

Сьогодні їм не щастило. Правда, вранці, щойно вийшли з хати, хлопець убив двох фазанів і тепер ніс їх, прив'язавши до пояса, – двох великих півнів з барвистими хвостами, які сягали мало не до землі. Обидва постріли були влучні, маленькі свинцеві кулі з дрібнокаліберної рушниці – взимку Янек полював нею на білок – трапили в ціль. Але все це було не те. Вони хотіли запастися м'ясом на кілька днів, щоб потім мати змогу вибратися далеко за вершину Кедрової.

Просіка лишилася позаду. Коли поміж деревами згасли останні просвіти, Старий почав брати трохи праворуч, угору по схилу. Ліс був густий. Унизу росли темні граби з покрученими стовбурами й густо сплетеним гіллям; вище зеленіли ясени, а вгорі, де було більше повітря й світла, низьке небо підпирали крони корейських кедрів.

Мисливці продиралися вперед повільно, безшелесно відхиляючи галуззя дикого жасмину. Ішли довгенько, аж ось порідшали хащі, й вони вибралися в дубняк. Тут було сухо й світліше. Поміж дубами подекуди росла даурська береза, а внизу острівцями – ліщина. Тепер видно було попереду кроків на п'ятнадцять чи й більше, і Старий повісив штуцер собі на шию. Янек зрозумів, що це, як завжди, означає перепочинок.

Вони вийшли на галявину, край якої лежав замшілий, повалений вітром граб. Хлопець вийняв з перевішеної через плече торби два окрайці прісного хліба й шматок копченого сала. Сівши рядом на стовбурі, заходилися їсти. Гострими ножиками краяли тоненькі, жовтуваті від диму скибочки, клали їх у рот і, повільно жуючи, заїдали хлібом. Цими однаковими, спокійними рухами вони були схожі один на одного, як батько й син чи, може, внук і дід, але, глянувши на їхні обличчя, можна було відразу сказати, що вони не з-під однієї стріхи. Старий мав темну, обпалену вітрами шкіру, бляклі, мов у яструба, очі, широкі вилиці й кучеряве волосся, вже проткане сріблястими нитками, особливо на бороді. А хлопець був білявий, синьоокий, дрібнокостий, але зграбний і пружистий, як пагін ліщини.

Обидва мовчали – ліс не любить розмови. Скажеш зайве слово і, дивись, не почуєш, як трісне, ламаючись, гілка, щось зашелестить не так, як шелестить листя од вітру – проґавиш звук, який так багато може сказати досвідченому вуху.

Старий на долоні подав суці кусень хліба з салом; вона взяла знехотя, одним зубом. Розуміла, що не заробила, бо ще не виконала того, що мала виконати.

А Янек з широченної кишені своєї куртки витягнув пухнасте цуценя з важкою головою і великими лапами. Це був Шарик, син Мури. Янек назвав його Шариком – Кулькою, бо песик і справді з першого ж дня був схожий на кошлатий клубок попелястої вовни. Хлопець дав і малюкові трохи під'їсти, а потім почухав його за вухами, злегенька посмикав за кудли. Мура підійшла, полизала Янекові руку, немов дякувала за опікування її дитиною, і в собачій усмішці підняла верхню губу, позначену шрамом, що лишився від пазурів рисі.

– Хтось тут полює, крім нас, – озвався нарешті Старий. – Людина чи звір. Ліс пустий, наче його вимели.

І саме в цю мить Мура підвела свою розумну, вже сивіючу голову, почала принюхуватись.

– Сміливіше, Муро, сміливіше, – заохочував її мисливець,

Сука рушила з місця спочатку невпевнено, звертаючи то в один, то в другий бік, а тоді рішуче побігла прямо через ліщину. Не минуло й хвилини, як по другий бік галявини щось затріщало, замиготіло між заростями. Із-за товстого дуба вистрибнули дві тіні. Мура мчала попереду, перебігаючи дорогу, а трохи ближче до мисливців, задерши хвоста, сунув здоровенний дикий кабан з високим карком, зрізаним ззаду, мов горб. Мура випередила звіра, подала голос і скочила до нього, щомиті готова відштовхнутись од землі, випроставши пружні ноги, стрибнути, щоб уникнути удару. Але передніми лапами вона попала в грузьке болото, прикрите шаром дубового листя. Це її погубило: рвучко повернувшись, кабан миттю вдарив ворога головою. В цей мент гримнув постріл. Звір здригнувся, підігнув передні ноги і впав, як уражений блискавкою.

Мисливці відчували обидва, що сталося щось лихе. Рушили швидко, але обережно – Старий тримав палець на курку, Янек – з довгим мисливським ножем у руці.

Кабан був мертвий. Мура лежала на боці, і з-під неї сочилася кров. Губи в собаки ще тремтіли, оскалюючи зуби. Старий став на коліна, поклав руку Мурі на голову. Відчував, як вона застигає під пальцями, як згасав в ній життя. І він сказав, звертаючись до собаки, сам до себе й до лісу:

– Шкода. Ти була добрим собакою, Муро. Цуценя, зачувши кров, попискувало в кишені.

– Сама в болото попала, – пояснив хлопець, хоч і не було в цьому потреби.

– Кожен може попасти.

Розгрібаючи мох і землю широким лезом ножа, Янек викопав продовгувату яму. Потім засипав Муру, а наверх прикотив замшілий камінь. На дубі зробив дві зарубки, щоб не забути місця. Засунув руку в кишеню, погладив Шарика, а потім вийняв його, поставив долі на листя. Дивився, як цуценя рухається – незграбно, широко розставляючи лапи, неспроможне ще збагнути, що сталося. І раптом, мов відлуння далекого пострілу, мов крик птаха з-над хмар, Янекові зринув спогад: руїни будинку, сморід згарища і побитої штукатурки.

– Зостався ти сам, Шарику.

– Ніхто не зостається сам. Таке з кожним може трапитись, – буркнув Старий. – Собака зостався в людей.

«Таке може статися і з собакою, і з людиною», – подумав Янек». Він теж лишився сам; майже сам». Щоб не бути самотнім, пройшов півсвіту. А того, кого шукав, не знайшов. І тільки тоді, коли йому було вже дуже погано, він знайшов дім. Зовсім не схожий на той, у якому виріс. Той, кам'яний, височів на березі каналу в портовому місті. А цей, складений з кедрових колод, де по вечорах співали цвіркуни й завивав у димарі вітер, стояв над дикою річкою, такою стрімкою і дужою, що несла навіть каміння.

Янек жив у новому домі вже трете літо. Багато чого навчився: довго й терпляче, як вовк, іти по сліду, розуміти вітер, розрізняти запахи лісу й звірів, читати сліди й шелести, ходити тихо, спритно й швидко. Він навчився так стріляти,, що з малокаліберної рушниці влучав білці в око, не псуючи зимою хутра. Трете літо мандрував лісовими стежками. І досі не замислювався, куди ведуть ці стежки.

Сонце ще більше пригасло. Хмари сповзали вниз по схилу, почав накрапати дощ. Старий повісив низенько на сучок штуцер і вицвілу куртку. Потім став на коліна біля кабана, колодкою ножа розкрив йому пащу і вирвав ікла. Пожовклі од старості, злегка вигнуті, мов шаблі, вони були довші, ніж долоня.

Янек заходився допомагати Старому. Вони розпороли шкуру вздовж живота, надрізали її навколо ніг і, вправно підтинаючи ножами, почали здирати.

Дощ припустив дужче; важкі краплі шелестіли вгорі й, пробиваючись крізь листя, падали па землю. Мисливці поспішали. Збоку розіслали брезент і поклали на нього стегна. Потім, засукавши рукави, зрізали з спини довгі смужки соковитої полядвиці.

Раптом маленький Шарик, який нишпорив кругом по моху та листі, застережливо гавкнув, а потім загарчав, даючи знати про появу великого звіра. Прозвучало це кумедно, пискляво, мов крик дитини, що, наслідуючи дорослих, вигукує: «Пожежа!»

– Ти диви, – сказав Старий, піднімаючи двома руками кусок свіжого м'яса. – Дорослого пса вдає…

І обірвав на півслові. Янек тільки почув, як м'ясо впало на землю і покотилося, шелестячи листям. Стримуючи себе, обережно повепнув голову вбік. Краєм ока побачив спочатку Старого – він трошки наче пригнувся і завмер, стискаючи в руці довгий, закривавлений ніж. Мисливець стояв недвижно, ніби камінь, – зібраний, як пружина. Голова у нього була опущена, шия налилася кров'ю.

Янек простежив за його поглядом і зиркнув під дуб. Між двома кущами ліщини, низенько, над самісінькою травою він побачив плоску котячу голову з рудими бакенбардами. Біля голови – дві могутні лапи, аж вгрузли у мох і листя. І все – без жодного руху, тільки хвіст – довгий, пружний сердито постукував то в один, то в другий бік.

Хлопець зрозумів, чому вони не бачили дичини, чого Мура не відходила й на крок, чому пильний старий дикий кабан мов ошалів од страху та вийшов прямо на них: у лісі полював хтось дужчий, рідкий гість, володар тайги й гір – уссурійський тигр. Зачувши запах свіжої крові, він прийшов по здобич, котра йому й належала; по звірину, яку він вистежив. Його, мабуть, здивувало, що люди, незграбні й смішні, позбавлені нюху, наважилися тут зостатися, а не тікають наосліп по схилу гори. З часів війни, що тліла понад кордоном, як жар над мохом, і подеколи бризкала іскрами пострілів із засади, їв іноді таке м'ясо і вже не боявся стрілянини. Навпаки, зачувши постріл з карабіна, ішов туди, бо сподівався на легку здобич. Ось чому тепер був лютий, роздратований і вже зважував відстань, напружував м'язи, лаштуючись до стрибка.

Старий, не обертаючись, навіть не здригнувшись, прошепотів:

– Рушниця на сучку… Обережно… Бери!

Янек скочив, вхопився руками за приклад і дуло. Сучок із сухим тріском зламався; водночас, мов приглушений грім, галявину пронизало ричання тигра. Обернувшись, хлопець помітив, як у повітрі стрілою промайнула червоно-чорна блискавиця і Старий рвучко метнувся вбік. Лишився один-єдиний шанс, одна мить, коротка, мов удар серця. Коли звір передніми лапами торкнувся землі і присів, щоб стрибнути знову, Янек упіймав на кінець дула білий зигзаг на темній шерсті і вистрелив між вузькі, блискучі очі.

Велетенський кіт перевернувся через голову, ричання урвалося.

Ще мить обидва мисливці стояли нерухомо, чекаючи, поки думка зафіксує те, що вони побачили очима. Потім Старий сказав:

– Готовий. А все-таки зачепив мене пазуром. Янек тільки тепер помітив роздертий чобіт і пошматовані штани, темні від крові.

Старий сів на землю. Хлопець підійшов до нього, надрізав згори халяву, стягнув її до кісточки, а потім, розриваючи брунатно-зелений пакет, – такий, як у солдатів на фронті, – туго забинтував рану.

Мисливець поклав йому руку на голову. Обличчя у нього зблідло, губи посіріли:

– Дякую, Янеку.

– Що ви, Юхиме Семеновичу… За що? Хлопець рідко говорив так, бо тут, у горах, за добрих сто кілометрів од вершини Кедрової гори мисливця називали просто Старий.

– За життя спасибі.

– То я вам… – Янек урвав, не докінчивши. Надто багато довелося б говорити, щоб висловити все, а вони обидва звикли економити слова так само, як і патрони.

Цуценя, спотикаючись об гілляччя, обережно ступаючи по мокрому і слизькому листі, повільно йшло до тигра. Глибоко втягувало повітря, тремтіло, задні лапи підгинались од страху, але важка голова уперто тягнула його вперед. Інстинкт, що переходив з покоління в покоління разом з молоком матері, підказав йому, що ворог мертвий. Шарик зібрав усі сили, грізно загарчав і, припавши до задньої лапи поваленого велетня, почав шарпати зубками за шерсть.

– Дай-но малого.

Янек піймав цуценя за карк, підняв угору і подав Старому. У двох широких, позначених шрамами долонях Шарик помістився, як джміль у чашечці мальви. Семенович розкрив йому губи, заглянув у рот, а тоді почав чухати пальцем між вухами по мокрій од дощу шерсті.

– Добрий, добрий пес буде з тебе. Ти попередив нас обох.

– Що далі? – спитав хлопець. – Ви зможете йти? Старий підвівся, ступив крок уперед, крок назад і сів знову.

– Важко. І м'ясо треба було б зоставити. Я з Шариком тут постережу, а ти вийди на просіку.

Янек глянув угору, на легкий відблиск сонця у хмарах – чи пізно вже.

– Незабаром має над'їхати.

Потім подав Старому рушницю, яку досі не випускав з рук, узяв свою малокаліберну і широкими кроками рушив назад через галявину.

– Зажди.

Хлопець оглянувся й побачив, як мисливець, лежачи на боці, сягнув до голови тигра й відрізав ножем вуха.

– Ходи-но сюди, – сказав сідаючи. – Візьми і сховай, це твоє.

Янек повернув, нахилився до простягнутої руки і взяв трофей. Потім обома долонями, так, як це роблять китайці, вітаючи дорогого гостя, потис тверду руку мисливця.

Крізь шум дощу вітер здалеку доніс ритмічний стукіт мотора, що важко працював на малих обертах. Янек знав: то трактор з двома причепами, навантаженими кедровими стовбурами, підіймається нагору. Скоро він виповзе на перевал біля П'ятьох Грабів, а тоді почне спускатися вниз. Хлопець перестрибнув через повалений стовбур, що замикав галявину, і побіг легко, рівно, пружно. Глибоко вдихав свіже гірське повітря, втягував запах листя, грибів і моху. На грудях у кишені сорочки він ніс відрізані тигрові вуха, а ще глибше, десь у серці, – радість од влучного пострілу.

Старий тим часом дістав з кишені кисет – потемнілу торбинку з оленячої шкури, одірвав прямокутний клаптик від рівненько складеної газети, старанно скрутив цигарку. Потім злегенька торкнув пов'язку і зручніше примостив ногу, поклавши ступню на приклад. Цуценя, настовбурчивши вуха, бігало коло нього великими колами – несло службу, мов справжній дорослий собака. Старий заховав кисет у кишеню, дістав кресало, трут у гвинтівочній гільзі, викресав іскру, роздмухав її й закурив.

Розділ II КРИК ДИКИХ ГУСЕЙ

Вони згаяли чимало чаеу, бо в Старого розпухла нога, й він не міг на неї ступати, отож довелося удвох з трактористом вести його під руки.

Потім Янек зробив ще один рейс від просіки на галявину, щоб зняти шкуру з тигра й забрати м'ясо дикого кабана. На це пішло, мабуть, зо дві години, їхати мусили повільно, обережно, бо важкі причепи ковзали по мокрій траві й грузькій дорозі. Над заднім колесом приладнали жердину, підвісили її на ланцюгах, і, коли дорога ставала крутіша, Янек, ідучи, всім тілом натискував на тонший кінець жердини, – гальмував.

Поки із схилу Кедрової гори дісталися на ґрунтову роз'їжджену дорогу, вже й смеркло. Вони залишили причепи з деревом на узбіччі тракту і вже тільки самим трактором – невеликим, смішним СТЗ, широкі задні колеса якого були всіяні зуб'ями, – повернули вбік на вузьку доріжку, що вела на берег річки, до хати Старого.

Коли наближались до місця, на заході згас останній багрянець на хмарах, і стало зовсім темно. Тракторист засвітив фари. Прямі пасма світла вирвали з темряви стовбури дерев і низькі, навислі, мов стріха, гілляки. Збоку рудуватим світлом поблискувала розпечена вихлопна труба, з димаря вилітали червоні світлячки іскор, стрибали вгору і на всі боки.

Потім минули два низенькі стовпчики, жердини огорожі й під'їхали під ґанок. Тракторист зупинив тягач, збавив газ, перевів мотор на малі оберти. Тільки тоді вони обидва – механік і Янек почули, що мотор стукаб. Тракторист вилаявся.

– Постав його в повітку, – порадив хлопець.

А сам кинув шкури й м'ясо під дах, поміг Старому зійти і, обнімаючи за поперек, завів по сходах до дверей. Згасло світло фар, мотор заспішив і став. Гуркіт змінила тиша, сповнена близького шуму невидної річки. Тракторист скоро повернувся, і всі троє разом увійшли до просторої хати.

Тут пахло теплом, травами і шкурами звірів. Янек відкрив заслінку в печі, розгріб жар, підкинув хмизу. Застрибали веселі язики полум'я, кидаючи на хату світлий відблиск і вириваючи з мороку широкі лави під стінами, довгий стіл, мальовану скриньку на порох і кулі.

Усі поскидали мокрі, хоч викручуй, куртки. Янек хлюпнув з відра води в казанок і поставив його на жар. Тільки тепер він згадав, що цуценя спить в кишені куртки; витяг його звідти, відніс у куток на порожню Мурину підстилку.

Тракторист сів, простягнув поперед себе довгі ноги в заболочених чоботях, схилив чорну, кучеряву голову й почав ремствувати:

– В моторі стукає, погане діло. Завтра вранці треба швидко їхати, а мотор може підвести. Стукає. Ти чув, товаришу, як стукає? Поки відремонтую, буде полудень, до ночі не доїду.

Старий не слухав його. Сидячи на лаві біля печі, обережно зсовував штанину з пораненої тигром ноги. Янек вийшов у сіни, приніс м'яса, відрізав, кусень ножем і заспокоїв тракториста.

– Не журись. Ніч довга, встигнеш полагодити.

– Сили нема. Нічна робота – погана робота. А ліс треба доставити завтра.

– У тебе є запасні вкладиші підшипників?

– Є.

– Я полагоджу.

– Зумієш?

– Зумію.

Старий простягнув руки до вогню, якусь хвилину погрів їх, потім сказав:

– Облиш, Янеку, горщики. Я тут у хаті сам справлюся, а коли звариться – покличу.

Тракторист підвівся з лави, і обидва хлопці вийшли. Лампа була добра, під склом; рівне коло світла падало від неї на грязюку, по якій без угаву періщив дощ. Вони ввійшли в повітку, причинили двері. Янек стягнув із сіна шматок брезенту, розіслав під тягачем.

Вони нічого не казали, розуміли один одного без сліп. Гаряче мастило тоненькою цівкою стікало в відро, парувало в жовтавому світлі лампи. Стоячи навколішках з обох боків, хлопці, підставили колоду, ослабили гвинти, відкрутили їх, зняли картер. Янек клоччям витирав ще теплі шийки колінчастого вала.

– Як тебе звати? – поцікавився тракторист.

– Ян Кос.

– Ян Кос? – повторив той, обережно й повільно вимовляючи слова. – Важко.

– А тебе?

– Григорій Саакашвілі.

– Теж нелегко.

– Я, брате, з Грузії. Розумієш? Ох, там гори, а на горах сніг білий, блищить на сонці, мов цукор, аж лизати хочеться. А височенні! Бачиш цей гвинт? Бачиш цей трактор? – показував замасленим пальцем. – Так ось тут гори такі малі, як цей гвинт. А там гори такі великі, як цей трактор.

Янек лежав під тягачем і, піднявши руки, один по одному перевіряв підшипники. Штовхав угору, тягнув униз – люз був на другому підшипнику.

– Візьми ручку й крути, щоб другий опустився вниз.

Григорій виконав прохання, потім присів на землі, заглядав під спід, спостерігаючи, як спритно Янек відгинає обценьками блокуючі шпильки, витягує їх, ключем відпускає гвинти.

– Старий казав, що ти вбив тигра. Виходить, ти добрий мисливець. А я дивлюсь і бачу: трактор знаєш. Бери цей трактор, ставай на моє місце. Бо я йду в армію.

Янек присунув лампу, щоб краще було видно обличчя Григорія.

– Беруть? – запитав недовірливо. – А скільки тобі?

– Дев'ятнадцять. А тобі?

– Мені сімнадцять, – збрехав Янек, додаючи собі майже два роки.

Тепер уже грузин взяв лампу й присвітив.

– Тільки сімнадцять? Тигра вбив, трактор знаєш… І таких не беруть?

– Не в тому річ. Я не місцевий, з Польщі. І Старого не покину самого.

Григорій, як то часто буває з людьми, що тільки стежать за роботою інших, а самі нічого не роблять, раптом розсердився.

– Війна наша. Тобі до неї нема діла. Ви тут шкурочки здираєте з білок, з єнотів, одгодованих на жабах.

– Шкурки йдуть на комбінезони для льотчиків.

– Наш брат в окопах, а ти собі в тилу. Хитро.

Янек викрутив останній гвинт, зняв вкладиші підшипників і поклав їх на брезент. Потім вислизнув з-під тягача й став над трактористом.

– Хитро, кажеш? А хто перший бився з Гітлером? Почалося з Вестерплятте.

– Вестер… Важко повторити… Що воно таке, що так по-німецькому називається? Ваша війна вже давно скінчилась. Я знаю, за два тижні вас розбили.

– А ти вмієш битися?

– А що?

– Ставай.

Янек переставив лампу на купу трісок. Трохи нахилившись уперед, вони нерухомо стояли один проти одного, надуті, як два півні. Скочили, Григорій був значно вищий, він схопив Коса за голову, зігнув під себе. Янек, падаючи, скарлючив ноги і, коли вже спиною торкнувся землі, з усієї сили випростав їх, відкинувши противника під стіну повітки. Обоє, важко дихаючи, схопилися знову.

– Хочеш іще?

– Хочу!

Тракторист перший рушив уперед, але Янек спритно, як справжній тайговик, стрибнув йому під ноги і повалив Григорія на землю.

Знову схопилися, відскочили в різні боки, мовчки почали сходитись і раптом спинилися: десь із висоти вітер доніс гудіння моторів.

– Летять, – мовив Саакашвілі.

– Пильнують. Японці близько. На другому березі Уссурі…

Враз пропав запал, розслабли м'язи, і вони обидва вийшли надвір, попіднімали голови вгору. Небо на заході трохи посвітлішало, блимали зорі. Хлопці хоч і не бачили літаків, але зрозуміли, куди вони летять, по тому, як рантово гасли зірки. Гуркіт віддалявся, розпливався в шумі вітру.

Хлопці повернули в повітку.

– Ще битимемося, чи досить з тебе? – запитав Янек.

– Ні, битися – це дурне. Моя війна, твоя війна – одна війна. Візьми мій трактор, коли я піду в армію.

Мовчали. Янекові хотілося пояснити цьому трактористові, яка близька ця війна для нього, хоча вона й далеко звідси – за десять тисяч кілометрів. Але він не знав, як розпочати, і боявся, що словами не передасть того, про що думав.

– Хлопці! – гукнув Старий.

Вони помили руки гасом, витерли їх мокрою землею, сполоснули під ринвою. Забравши лампу, вернулись де хати, де вже лежали прямо на столі теплі коржики з житнього борошна, а на бляшаній тарілці парувала варена дичина.

Поїли мовчки. Потім Янек приніс закіптюжений чайник, налив у два кухлі, а перед третім завагався.

– Чай, але гіркий. Цукор у нас кінчився. Питимеш?

– У мене є свій цукор, – відповів Григорій і, діставши з кишені ганчірочку, розгорнув її. – Ще кусок лишився. Дай ніж.

Розбив кусок черенком, дав кожному потрошку. Пили чай, тримаючи цукор за щокою.

Шарик прокинувся, запищав у кутку. Тракторист згріб солодкі кришки на долоню, пішов у куток і радісно мовив:

– Мале, та завзяте. Лиже, як старий, і ще й зубами мої пальці пробує.

Ощасливлене цуценя весело гавкнуло, замахало хвостиком. Янек, усміхаючись, дивився з хвилину, а потім приніс кожуха, розіслав на лаві й сказав:

– Лягай спи. Я закінчу сам.

Саакашвілі попустив пояс, витягнувся і, підклавши руки під кучеряву голову, сонно сказав:

– Сон після роботи – добрий сон. Тут тепло, м'яко, вода на голову не капає, але по-справжньому спиш тільки у нас, в Грузії. Там лягаєш і ставиш коло себе глек вина; двері розчинені навстіж, ніч заходить до хати, зорі входять…

– У двері чи, може, через сон?

– Як зорі входять? І в двері, і через сон. Однаково. Стало тихо. Старий хотів закурити, простягнув руку, але газети, що лежала біля лампи, не дістав. Янек підвівся, щоб йому подати. Проте, кинувши оком на складений папір, затримав його в руці.

– Можна мені взяти? – запитав.

– Ти що? Хочеш закурити?

– Ні, я вам принесу іншу газету, принесу і складу. Таку саму. Гаразд?

– Гаразд, – відповів мисливець.

Янек сховав папір на грудях, до тієї самої кишені, де в нього були тигрові вуха. Оглянувся, чи не треба ще чого, але Старий махнув йому рукою, мовляв, можеш іти.

І ось він наодинці з трактором у порожній повітці. Вклав нові вкладиші до підшипників, змазав їх мастилом, закріпив на місці, кілька разів крутнув ручку і знову зняв. При світлі лампи видно було, які частини сріблястого сплаву точно пасують до форми вала – у заглибинах лишилися сліди мастила. Гострим плоским ножиком Янек почав знімати тонесенькі стружки м'якого металу, – припасовував.

Те ж саме вдруге проробив, потім втретє, вп'яте, терпляче добиваючись, щоб уся поверхня була гладенька й чиста, рівномірно вкрита тонкою плівкою мастила. Кортіло йому заглянути до тієї газети, що лежала схована у нього в кишені, бо в хаті він помітив лише двоє слів, але вирішив, що подивиться тільки після роботи, коли все закінчить…

Дощ ущух, і крізь шпарину в покрівлі тепер видно було над горами гострий ріг молодика.

Янек замислився. Невже це той самий місяць, який колись, кілька років тому, чіплявся за високі щогли суден у порту? Чи це він тоді відбивався у водах затоки й у Віслі, що спливала каналам в море?

Подув вітер, ворота в повітці злегенька заскрипіли. Хлопець здригнувся й, залізши під трактор, уже востаннє поставив на місце підшипники. Підвісив картер, залив мастило. Запустивши мотор, дав йому трохи попрацювати на малих обертах. Потім вимкнув запалювання, зачекав, поки стече мастило, і через люк засунув руку. Пальцями намацав підшипники, перевірив, чи не перегріваються.

Все було в порядку.

Раніше, в ті часи, які він визначав словом «колись», Янек підійшов би до батька й сказав: «Готово». Батько в таких випадках вставав і йшов перевіряти. Контролював строго, незалежно від того, що то було – ведмедик, якому щойно пришито лапу, модель літака чи велосипед. Потім випростовувався і, всміхаючись своїми сірими очима, подавав синові руку й казав: «Добра робота».

Так було «колись»; але ось уже четвертий рік минає відтоді, як хлопець зостався сам.

Янек відчув раптом, що йому важко від безсонної ночі, що йому болить потилиця – Григорій, борючись, сильно стис його. Сумно всміхнувшись до самого себе, подумав, чи розбудило Григорія гуркотіння мотора, чи, може, тракторист спить міцно і смачно, так, як сплять у Грузії, й чи через сон до нього з далекого неба прийшли грузинські зорі.

Надворі похолоднішало, і низом, попід деревами, попід жердинами огорожі тихо повз од річки легкий досвітній туман.

У сінях Янек погасив лампу, понюхав руки – хоч і добре мив їх, а все-таки ще пахло металом, мастилом і гасом. Притримуючи знизу клямку, щоб не заскрипіли двері, він навшпиньках зайшов до хати. Ступив до печі, обвугленою скіпкою згріб попіл з червоних головешок. Діставши з кишені газету, обережно розгорнув її. Повідомлення, яке зацікавило хлопця, було неповне – з правого боку внизу вже було вирвано клаптик паперу. Підніс газету до очей, нахилився до жару і, відчуваючи тепло на щоці, читав при рудавому світлі вогню.

– Янеку!

Хлопець здригнувся. Виходить, Старий не спить.

– Слухаю, Юхиме Семеновичу.

– Прочитай уголос. Той спить, ти його не розбудиш.

Янек завагався. Відчував, як кров хвилею приливав до голови, немовби його застукали на гарячому. Минула довга хвилина, поки він опанував себе й почав читати:

– «Комюніке про згоду Радянського уряду на формування польської дивізії на…» – кінець заголовка було обірвано, далі йшли дрібні літери. – «Радянський уряд вирішив задовольнити прохання Союзу Польських Патріотів… на території СРСР польської дивізії імені Тадеуша Костюшка для спільної боротьби… Формування польської дивізії вже…»

Янек одхилився від жару, склав поволі газету й додав:

– Це все. Трохи не вистачає – обірвано.

І знову в хаті запанувала тиша, тільки Григорій Саакашвілі, тракторист із Грузії, рівно й спокійно дихав уві сні та Шарик сумно попискував, охоплений тугою за теплом мами, яка несподівано зникла з його життя. Так було довго, а потім Старий запитав:

– Побудеш, поки я зможу ходити?

Янек підійшов до нього, сів на край застеленої шкурами лави.

– Побуду.

– Ще до снігу загоїться; а стану на ноги – не затримуватиму… – мисливець говорив поволі. – Це вже, здається, два роки, як мій Вапя пішов на війну. Він був старший за тебе- ти ж його пам'ятаєш, – але кулі байдуже, чи старший… чи молодший… Однак не затримуватиму… – Він поклав широку шорстку долоню Янекові на коліно.

– Пора будить тракториста. Надворі вже сірїе, – сказав хлопець.

– Пора.

Проте Янек не рушив з місця – і далі нерухомо дивлячись, як у печі згасає жар.

– Юхиме Семеновичу, після війни я, може, повернуся до вас, бо в мене ж нікого…

– Не кидай слів на вітер, – спокійно мовив Старий. – Матері немає в живих, а батько, може, ще й знайдеться… Будеш іти – я тобі рукавиці дам теплі, м'які, з єнотової шкури пошиті… А якщо навіть і не знайдеш батька, то все одно не повернешся, із своїми залишишся. Газета, яку ти читав, – це хоч і папір, але вона – мов крик диких гусей восени… Тут уже нічого не вдієш – у свої краї повинен одлетіти.

Розділ III ПОЇЗДИ ЙДУТЬ НА ЗАХІД

Ешелон стояв на високому насипі. Позаду нього, на станції, світило кілька ламп, виднілося двоє жовтих вікон, але навколо вагонів була тільки темна синява ночі й невиразний, тремтливий відблиск зірок. Попереду посапував паровоз, викидаючи навскоси вгору султан диму – ажурний, легкий, наче вирізаний з тонесенького цигаркового паперу. На рейки падало світло з відкритих колосників топки, й у відблиску того світла вишневими кругами вимальовувались колеса. Чути було, як спокійно посапує пара та хрускотить гравій під чобітьми вартових, що походжали туди й сюди вздовж вагонів.

Ребристі прямокутні товарні вагони вирисовувались на тлі неба застиглими силуетами. Тільки на дахах першого й останнього стирчали націлені вгору, мов випростані пальці піднесених рук, з'єднані по чотири зенітні кулемети. Біля кожного чергувало по два солдати. Один із них, на самому кінці поїзда, тихо грав на губній гармошці.

Далеко попереду, майже біля горизонту, моргнуло червоне світло семафора, опустилось і раптом позеленіло. Паровоз загув басом, як пароплав у порту, засопів, а тоді по всьому ланцюгу вагонів пройшов дзвінкий металічний брязкіт, і ешелон смикнуло вперед. Вартові підбігли до прочинених дверей, стрибали на приступки, залазили всередину вагонів. Знизу видно було, як колеса здригнулись, округлі вирізи в них стали повільно крутитись – поїзд рушав у дальню путь.

Саме тоді в кущах на насипі хтось тихо свиснув. Два силуети рвучко стрибнули вгору – людина й собака. Хвилину вони обоє бігли вздовж поїзда, який ще не набрав ходу, потім людина взяла собаку, підкинула його у вагон, сама стрибнула, вхопившись за металеву скобу, підтягнулась на руках і одразу ж сховалася ліворуч за стіною, в мороці.

У вагоні на дерев'яних триповерхових нарах, збитих із неструганих дощок, спали люди. Чути було, як вони рівномірно сопуть – дихають. Пахло сукном, тютюном і металом – характерним запахом війська.

Тільки один солдат, видно, черговий, сидів на ящику біля грубки посеред вагона. Він був у шинелі, за плечима стирчало дуло карабіна з гострим чотирикутним багнетом. Солдат саме підкладав дрова у жерстяну грубку. Почувши біля дверей шелест, він навіть голови не повернув, тільки запитав:

– Ти, Ваню?

– Я, – невиразно буркнув той, що заліз у вагон.

– Що ти за людина? Завжди запізнюєшся. От побачиш, що, колись відстанеш… Якщо вже маєш відставати, то не в моє чергування.

Він іще бурчав собі під ніс, але той, кого вважали за Івана, не відповідав. На нижніх нарах, з самого краю, якраз було вільне місце, чоловік ліг і вкрився полою шинелі сусіда. Той щось промимрив крізь сон, трохя посунувся і, покректуючи, повернувся на другий бік. Зашелестіло сіно. Скориставшися з цього, запізнілий пасажир висмикнув з-під себе трохи сіна й сунув його під нари.

– Сюди, Шарику, – прошепотів, – сюди… Лежи.

Поїзд спочатку уповільнив хід, немовби втомився од невпинного бігу, а потім загальмував і зупинився. Десь, у голові ешелону ясним веселим звуком обізвалася сурма. Ще й не замовкла, коли у відповідь їй почулося стукотіння і скрегіт відчинюваних дверей. У вагони разом з холодним вітром вливався сірий світанок, в якому виразніше було чути металеві голоси побудки.

Червоноармійці схоплювалися, натягували чоботи і, позіханням відганяючи сон, вискакували на насип. Трава була сіра від інею й шелестіла під чобітьми, мов щетина на неголених щоках. Солдати збігали по насипу вниз, розбивали каблуками тонку кригу в канаві біля залізничного полотна, вмивалися. І пустували при цьому, наче школярі, бризкаючи один на одного водою, покрикуючи від холоду і від тієї гострої свіжості, яку дав шкірі холодна вода. Довго терли обличчя, плечі й груди полотняними рушниками, аж поки шкіра не стала червоною, як кров. Потім, жартуючи, підштовхуючи один одного, знову бігли вгору, стрибали у вагони.

– Тут на нижніх нарах ще хтось спить. Гей, вставай, ледащо!

– Облиш, він, мабуть, чергував. Я, встаючи, не взяв навіть своєї шинелі, щоб його не розбудити – хай спить…

Вздовж поїзда чергові розносили термоси – зелені, овальні коробки – по двоє відер у кожному. Подавали їх у вагони, а самі бігли далі.

– Відкрути, Федю, кришку, побачимо, що там принесли.

– Побачиш, побачиш. Думаєш, вареники з сиром і сметаною.

– Хай йому біс, знову каша! – вигукнув міцний, рожевощокий Федір.

– Борщ і каша – їжа наша.

Паровоз коротко, застережно свиснув, потім дав довгий сигнал, і поїзд рушив.

Хтось із тих, що сиділи на найвищих нарах, під самим дахом, високим тенором заспівав, вдаючи оперного артиста.

Пшоно, пшоно, пшоно, пшоно! Воно на радість нам дано.

Солдати засміялися, бо насправді в цій пісні співається про вино, яке дає радість, а не про пшоняну кашу. Ритмічно побризкуючи казанками, солдати стали в чергу біля термоса.

– Гей, ти! їсти теж не будеш? – товстощокий Федір потягнув за полу шинелі. – Якщо хочеш, можеш спати, а я твою порцію…

Не закінчив думки, якусь мить стояв, роззявивши рота від подиву, а потім зарепетував:

– Хлопці, чужий! І пес якийсь тут гарчить. Чужий уже давно не спав, його розбудила сурма.

Але він хотів відтягнути хвилину, коли його виявлять, і волів, щоб це сталося під час руху поїзда, а не на зупинці. Тепер, коли його вже викрили, він скочив з нар і став під стіною. Біля ніг присів собака – молодий, видно, але вже здоровий, з вовчою мордою і кошлатою попелястою шерстю, трохи темнішою на спині.

– Ти хто такий?

Обоє мовчали – хлопець і собака.

– Я тебе питаю – хто ти такий?

Відповіді не було. А з усього вагона вже сходилися солдати, ставали довкола, цікаві, що буде далі, визирали з-за плечей товаришів, спинаючись навшпиньки.

– У нас військовий ешелон, а тут пробрався якийсь тип. Якщо не говоритимеш, ми тебе викинемо за двері.

Собака вишкірив зуби, наїжив шерсть.

Високий, дужий Федір, незважаючи на це, вхопив хлопця за плече. І раптом – дивна річ: усі дивилися, але не встигли розібрати, що сталося, – солдат уже лежав на нарах у сіні, а собака тримав у зубах одірвану полу шинелі. Хлопець, ударом поваливши Федора з ніг, відступив у куток вагона й притулився спиною до стіни.

– То ти такий? Так прямо й б'єш, хай йому біс? – товстощокий підвівся і стиснув кулаки.

– Облиш його!

У проході між нарами й стіною з'явився сержант із гвардійським значком на полинялій гімнастьорці. Він став перед хлопцем, довгенько приглядався до нього, потім погладив долонею вуса кольору стиглої пшениці і спокійно сказав:

– Приходиш непрошепий у гості. Тебе питають, а ти не відповідаєш. Негарно. Якщо так і далі піде, то твій пес усьому взводові шинелі пошматує. З усіма хочеш битися? Ми їдемо на фронт, а ти?

– Я теж.

Сержант ледь помітно всміхнувся.

– Розумію, але ж дітей, та ще й з собаками, в армію не беруть.

– Нічого собі дитина! Як врізав мене в живіт, то й досі болить, – скаржився обурений Федір.

– Зажди, – перебив його сержант і знову звернувся до хлопця: – Зрештою, якщо збираєшся на фронт, то повинен іти до військкомату. Там тебе зміряють, зважать, спитають, що і як, видадуть документи. А отак самому не можна.

Собака, заспокоєний тихим, рівним голосом, ступив півкроку вперед, понюхав халяву сержантового чобота і, двічі махнувши хвостом, повернувся на своє місце. Янек подумав, що в цих порадах нема нічого нового. Він теж знав, що треба через військкомат, що так було б легше. Тільки ж у документах було записано, коли він народився. Проте цього хлопець не міг сказати сержантові.

– Ти мовчиш, але сподіваюся, розумієш, що я тобі кажу, – вів далі вусач, якого не відштовхнуло Янекове мовчання. – Ти втік із дому, мати плаче, не знає, де ти. Доведеться повертатись.

– У мене нема матері.

– А що з нею сталося?

– Гітлерівці вбили.

У сержанта смикнулися вуса; він задумався, а потім додав, ніби стверджуючи:

– Батько на фронті.

– Не знаю. Загинув на війні чотири роки тому.

– Тоді ще війни не було.

– Була, в Польщі. Я хочу в польську армію. Вже третій день їду.

– Зайцем?

Янек знав, що таких пасажирів називають зайцями, отож підтвердив.

– Еге ж. З учорашнього вечора їду з вами.

– Якийсь документ у тебе є?

– Документ, документ. Викинути його треба, – сердито бурчав Федір.

– Ви, товаришу рядовий, не втручайтесь, коли розмовляє командир взводу. Хто чергував учора, коли поїзд стояв? Ну, я ж вас питаю, хто?

– Я, товаришу сержант.

– А як ви гадаєте – цей хлопець із своїм собакою прилетів на крилах із-за хмари і вскочив через димар чи, може, заліз, коли ви стояли на посту?

Товстощокий не відповів, позадкував, сховався за спинами інших. Тим часом Янек дістав з кишені акуратно складену газету й подав сержантові. Той повертів її в руках, проглянув і, так само ретельно склавши, повернув.

– Ми газетки читаємо, знаємо, але, сам розумієш, потрібний папір, якийсь офіційний документ.

Янек дістав посвідчення із мисливської артілі, в якій він працював разом із Юхимом Семеновичем.

– То ти, значить, мисливець?

– От комедія – мисливець! – обізвався якийсь солдат. – Цікаво, що він убив – жабу чи тигра?

Усі засміялись.

Янек не відповів. Знову поліз у кишеню і на розкритій долоні показав велике кошлате вухо. Сміх обірвався, запала тиша.

– Справді, тигр. Ну, добре, – сказав сержант. – Ми тут балакаємо, а каша стигне. Що б там не було, дайте поснідати і хлопцеві, і собаці. Потім побачимо.

Всі посідали внизу на нарах, дерев'яними ложками їли жирну пшоняну кашу. Взводний одрізав від своєї порції хліба чвертку, дав Янекові. Поїзд стукотів на стиках рейок, посвистуючи, минав невеликі станції. У прочинені двері було видно зелену безмежну тайгу аж до горизонту, густо збиту, мов повсть.

Янек підвівся, ступив до Федора і, показуючи на шинелю, що лежала поруч, запропонував:

– Дайте пришию.

Той подумав хвилинку, потім кивнув головою:

– Бери.

Найближчі сусіди стежили, як хлопець зняв шапку, відмотав нитку, витягнув з підкладки голку і акуратним швом знизу пришивав одірваний шмат поли.

– Гарно це в тебе виходить. Як тільки приїдеш на фронт, одразу тебе головним кравцем призначать, – пожартував той самий солдат, що питав про жабу й тигра.

– Не меліть язиками, – сказав сержант. – Не гайте часу. За годину перевірю зброю.

Із стояка в кутку вагона солдати стали брати гвинтівки й автомати, сідали хто де, аби тільки було якнай-зручніше.

– Я б почистив оцю штуку, – Янек торкнувся рукою командира й показав на зброю із стальною лійкою на дулі, з магазином, схожим на тарілку, зверху і з тонкими лапками.

– Це ручний кулемет. Щось тямиш у ньому? – поцікавився сержант.

– Ні, – признався Янек. – Але взагалі я люблю зброю.

– Принеси сюди, я тобі покажу.

Короткими, вправними рухами він розібрав і склаї затвор, потім ще раз розібрав і ще раз склав.

– Зумієш?

– Спробую,

Спершу пішло слабо, потім трохи швидше. Янек узяв з коробки, що стояла посеред вагона, бавовняну ганчірку й металеву маслянку. Не поспішаючи, так, як це сотні раз робив удома, над річкою біля підніжжя Кедрової гори, почав чистити точно вилитий і мудрий метал.

Шарик, який був рішуче невдоволений, що від нього забрали одірваний клапоть солдатської шинелі, тепер повеселішав – крутився, махав хвостом, а тоді, взявши Янекову шапку в зуби, сів навпроти і тихесенько заскиглив.

– Чого він хоче? – запитав сержант.

– Думає, що підемо на полювання.

– Має рацію, але це зброя на великого звіра й полювання не для дітей.

Командир гладив пса по голові, й Шарик не заперечував, зорієнтувавшись, що цей чоловік, у якого такий суворий і владний голос, – друг його хазяїна. Сержант на якусь мить задумався, потім додав:

– І не для дорослих це полювання, та нічого не вдієш – треба.

Янек прочистив дуло, склав затвор, витер приклад.

– Будуть з тебе люди, – сержант поплескав хлопця по спині.

Колеса під вагоном застукотіли якось інакше. Поїзд уповільнив хід, машиніст кілька разів свиснув, вагон хитнуло на стрілках, і ешелон вкотився на станцію. Ліворуч і праворуч стояли інші поїзди, поміж коліями метушилися люди в мундирах. Трохи далі видно було широке дзеркало води – озеро, що простяглеся аж до обрію.

Знов уздовж поїзда бігли чергові, зупинялися на мить біля кожного вагона, передавали складеш вчетверо пачки газет. Солдати брали їх, розподіляли між собою, розгортали широкі сторінки й домовлялися:

– Як прочитаєш – не ховай. Поділимо на всіх – буде на куриво.

Федір підійшов до Янека і, поплескуючи долонею по друкованому тексту, показав:

– Глянь, мисливцю, тут щось є для тебе. «Перша польська стрілецька дивізія імені Тадеуша Костюшка провела свій перший бій з фашистами біля села Леніно». Раніше треба було вибиратись, ти вже запізнився на початок. Без тебе почали, а тим часом ти лупцюєш солдатів союзної армії, цькуєш їх собаками…

– Не гнівайтесь, – попросив Янек, – Так якось вийшло. Візьміть мене з собою. Я зброю помагатиму чистити, на посту можу стояти з собакою. Ми нікого не впустимо…

– Зачекай тут на мене, – звелів сержант.-Я піду і до командира, спитаю, що з тобою робити..

Сказати «піду спитаю» – легко, а зробити це було важче: виникли несподівані перешкоди – десь ділася ушанка, хутряна сержантова шапка.

– Що за неподобство, – не на жарт розсердився той і настовбурчив вуса. – Днювальний, куди ви дивитесь? Негайно знайдіть!

Шукав спочатку днювальний, потім увесь взвод – не помогло; мов камінь у воду. Тільки Янек не рушив з місця – ждав, коли поїзд відійде, щоб йому ще трохи поїхати з ешелоном.

Нарешті сержант вирішив:

– Піду без шапки. Якщо повернусь, а шапки не буде, то я з вами розрахуюсь! – Він погрозливо підняв палець і ще раз у відчаї повторив: – Не годиться солдатові без шапки, але піду.

Не встиг він докінчити, як з-під нар вискочив Шарик. Радий, що нарешті пахне прогулянкою, замахав хвостом і став перед сержантом на задні лапи. В зубах тримав ушанку, подаючи її господареві.

– Ах ти паскудний дворняго!

– Це не дворняга, – заперечив Янек. – Чистокровна сибірська вівчарка.

– Товаришу сержант, – озвався Федір. – Пес іще недавно в армії, не встиг визубрити статут.

Усі засміялися. Сержант погладив хутро на своїй ушанці, насунув її на голову і, махнувши рукою, збіг по залізних сходинках.

Янекові хотілося вистрибнути з ним з вагона, бо, маючи деякий досвід, він знав, чим закінчиться розмова командирів. Але це важко було зробити та, крім того, й солдати, мабуть, не пустили б. Тепер вони сиділи один біля одного у широко розчинених дверях і, дивлячись на озеро, співали:

Славнее море, священний Байкал…

Сержант повернувся несподівано скоро, став на сусідній колії і замахав Янекові рукою.

– Ходімо, Шарику, знову нас викидають… Протиснувшись до виходу, вони скочили на землю.

– Чого ніс повісив? – сержант обійняв хлюнцн за плечі й повів із собою. – Нічого не бійся. Я б тебе й сам забрав, якщо тобі нема до кого повернутись, але тут трапилась непогана нагода. Ось побачиш.

Вони підійшли до одного з вагонів сусіднього ешелону; в дверях там стояли якісь цивільні у ватянках і пальтах, у спортивних та хутряних шапках, а в глибиніхтось навіть у капелюсі. Один чоловік стояв на келії, до кошлатої ушанки в нього була прикріплена чорними нитками бляшка – орел, вирізаний з консервної банки.

– Це твої, – сказав сержант. – Вони теж їдуть до польської армії. Щасливої тобі дороги, хлопче! – І він легенько штовхнув Янека до вагона. – А як уже будеш на фронті, то дивись. Може, ще й зустрінемось.

Той, що з орлом на шапці, широко усміхнувся й подав руку.

– Моє прізвище Єлеяь. Густав Єлень.

– Ян Кос, – відрекомендувався хлопець.

– А собака?

– Шарик.

– Шарик? А що це по-польськи означає?

– Кулька.

– Я думав, що Сірий. Але хай буде Кулька, кет одно. Посуньтесь, хлопці, подам вам нового товариша.

Не встиг Янек і оглянутись, як був уже в повітрі. Єлень легко підніс його над головою й поставив у вагоні. Потім хотів схопити собаку, але Шарик сам відштовхнувся, як пружина, і стрибнув слідом за своїм хазяїном. Янек обернувся, хотів ще гукнути, попрощатись із сержантом, але командир взводу був уже далеко. Проте ще оглянувся й помахав рукою.

У вагоні співали:

Вінки плела й на бистру воду їх пускала…

Янек розглядівся довкола. Здивований, помітив, що на другому поверсі нар, з самого краю, сидить не хлопець, а дівчина. В гумових чоботях, ватних штанях і куртці, на голові – чоловіча шапка з зеленого сукна, а з-під шапки вибивалося ясне, довге волосся. Руки в неї були маленькі, вузькі, дівочі.

– Ти звідкіля? – усміхнулась вона до Янека.

– З Приморського краю.

– А з Польщі звідки?

– З Гданська.

– А я з Варшави. Мене звуть Лідка.

Янекові здалося, ніби він почув щось надзвичайно суттбве й важливе. Дівчина показала йому місце біля себе, а сама співала далі:

Вінки плела й на бистру воду їх пускала…

Янек несміливо підійшов, став поруч, але сісти не наважувався. Глянув на сусідню колію. Над головами бачив вагони, наповнені солдатами в ушанках з червоною зіркою. Вагони почали рухатись, і в першу мить невідомо було, який поїзд їде – їхній чи той. Хлопець зіп'явся навшпиньки, щоб побачити землю й колеса.

Славнее море, священний Байкал…

Вінки плела й на бистру воду їх пускала…

Слова й мелодії пісень перепліталися.

Янек упізнав свій вагон – у широко відчинених дверях помітив товстощокого Федора і сержанта, який долонею пригладжував пухнасті вуса. «Як його шукати на фронті, – подумав хлопець. – Навіть імені не знаю». Потім ще побачив кулемет на даху та буфери останнього вагона.

У вагон заліз Єлень, підійшов до Янека.

– Будемо друзями, називай мене Густяік. Що дивишся, чого тобі жаль? Ми їдемо туди ж, куди й вони. Усі поїзди ідуть тепер на захід.

Розділ IV ФОРТЕЛЬ

Вони рівними рядами сиділи на дошках, прикріплених до бортів грузовика, і разом з ним підстрибували на вибоїнах. З-під брезентового покриття дивилися, як тікає назад широка ґрунтова дорога, розбита сотнями коліс.

Листопадовий день був холодний і прозорий. Навколо все було вкрито інеєм. Здавалося, вів сягає аж до горизонту, а далі низом виповзає на безхмарне поблякле небо. В'їхали в село – понад дорогою стояли невеличкі хати і між ними довгаста присадкувата одноповерхова будівля школи. Поминувши її, відчули що автомобіль повертає, з'їжджає по крутому схилу, місячи колесами розмоклу глину. Високий берег побачили тільки тоді, коли внизу заскрипів, погойдуючись, понтонний міст.

Дув вологий вітер, од річки напливав густий туман, на обличчя сідали дрібненькі краплини. Міст під вагою грузовика злегенька похитувався. Коли дивились на понтон, здавалося, що він пливе і разом з ним пливуть закляклі сапери в зелених шинелях з піднятими комірами. На жердинах тріпотіли невеличкі прапори – давно не бачені біло-червоні прапори.

Янеку згадувалося, мов у тумані: востаннє бачив, коли їх зривали з древок,, шпурляли на бруківку цивільні люди в чоботях з високими халявами і в тірольських капелюхах з перами. Це було за кілька днів до війни, тоді, коли батько, повернувшись із школи, попросив матір дістати з шафи його офіцерський мундир.

Мати, сидячи на стільці, пришивала зірочки – по дві до кожного погона. Запитала: «А як твої учні? Хто їх навчатиме?» Батько відповів: «Молодших уже піхто. Самі вчитимуться, повторюватимуть те, що запам'ятали на уроках. А старші також одягнуть мундири».

Янек долонею витер вологу від імли щоку, змахнув з повіки сльозу.

– Різкий вітер, – сказав він, витираючи долоню об ватянку.

Глянув на Ліду, що сиділа поруч, але обличчя її не бачив: вона саме відвернулася до брезенту й поправляла волосся, Єлень, сидячи по другий бік, потирав свої широченні лапи, аж кості хрустіли.

– Теперечки ми вже й на місці. Теперечки ми там, де треба.

Ні, вони ще не були на місці. Минули ще одне село, в'їхали в ліс і лише тут, серед наметів, зупинилися.

– Вилазьте, далі поїзд не йде! – гукнув з кабіни шофер.

Зіскакуючи на землю, вони читали транспарант, що висів між двома соснами біля входу до табору. Це було нелегко, бо вони бачили його з другого боку й читали слова справа наліво, по окладах: «Привіт вчорашньому вигнанцеві, а нині воїну!»

Біля двох сосен, які правили за браму, стояв вартовий з гвинтівкою на ремені. Прибулі обступили його тісним колом, уважно оглядали від черевиків і обмоток, від шинелі й ґудзиків – неабияких, а металевих, з гербом, – до чотирикутного польового кашкета з прошитим козирком і потемнілим орлом. Орел був не такий, як колись – незграбний, широкоплечий, але видно, що польський.

– Та що ви тут дивитесь, люди! – оборонявся вартовий. – Солдата не бачили? Ідіть обідати, а то «купці» приїдуть і заберуть вас, не встигнете й попоїсти…

Вони послухалися, пішли на кухню і скоро впевнилися, що вартовий мав рацію – тільки-но встигли з'їсти супу (звичайно, пшоняного, але з м'ясом), як приїхав грузовик і з нього вийшов молодий хлопець з дуже суворим виразом обличчя. Якби не зірки на погонах, то й не знали б, що то офіцер.

– Громадяни солдати, хто хоче в танкісти?

Потім він сів за столом у наметі, а вони, новоприбулі, по одному заходили всередину, стягували куртки й, сорочки, щоб їх оглянув лікар, чи можна їх записати в танкісти.

Янек трохи загаявся на кухні – не одразу пощастило переконати кухаря, що Шарик теж служитиме в армії. Коли хлопець підійшов до намету, Єлень уже виходив звідти з розпатланою чуприною, веселий, у розстебнутій ватянці.

– Янеку, ходи мерщій. Мене вже записали, а й ти ж у танкісти!

– Я хотів би разом з тобою, але не знаю. Піду туди, куди пошлють.

– Не жди, поки тебе пошлють. Сам вирішуй, так €уде найкраще. Я вже записався. Питають мене, чого сюди йду, то я кажу, що був танкістом. Питають де, то я кажу: в німців. Силою взяли. Питають, що далі було, ну то я кажу: «Зв'язав я свою німчуру й танком на другий бік, до руських». Вони кажуть: «Їх же було четверо, а ти один. Як ти справився?» То я взяв за руку того, що писав, того, що питав, та ще лікаря й двох сестер у білих фартухах, стиснув їх усіх, аж поки не попросили відпустити. Сказали, що буде танкова бригада. Бригада імені Героїв Вестерплятте.

Янек зблід, схопив Єленя за руку й спитав:

– Що ти кажеш?

– Те, що чуєш, – імені Героїв Вестерплятте. Це ті, що в Гданську перші захищалися, хіба не знаєш, Янеку… Ти куди?

Але Янек уже влетів до присінка намету. Вартовий притримав його за плече:

– Зажди, там дівка.

Вийшла Ліда, весело всміхнулась і, минаючи Яшш, кинула:

– Прийняли. їм радистки потрібні.

Янек зайшов усередину. Лікар кивнув на нього й відразу забурчав:

– Швидше роздягайся, хлопче. Нам ніколи. Оглянув, приставив трубку до грудей, запитав, чи здоровий.

– Здоровий.

– Підійдіть сюди, – стомленим голосом сказав хорунжий. – Ім'я?

– Ян.

– Прізвище?

– Кос.

– Відкіля родом?

– З Гданська.

– А тепер звідки?

– Приморський край.

– Далеко тебе занесло. Рік народження?

– 1926.

– Документи,

Янек подав своє посвідчення, в якому було сказано, що такий-то полював на схилах Кедрової гори й за три сезони здав стільки-то хутра, виконуючи норму на стільки-то процентів.

– Тут не написано, коли ти народився. То якого року?

– Я ж сказав.

– Дуриш. У мене теж є очі. У нас, хлопче, важка служба, підеш в іншу частину.

В цю мить брезентовий край намету піднявся, показалася спочатку кошлата морда, очі, а потім Шарик і зовсім заліз усередину й сів біля ноги свого хазяїна.

– А це що таке? Що цей пес тут робить? Твій?

– Мій.

– Ну от. Танкова бригада – це тобі не звіринець. Можеш іти.

Янек вийшов. І одразу ж повернув за намет, щоб не відповідати на запитання товаришів. Похнюпивши голову, ходив сюди-туди. Шарик зрозумів, що тут щось не так, вибіг уперед, повернув, почав підстрибувати, запрошуючи погратися, Помітивши, що хазяїнові не до того, він лизнув йому руку й, підібгавши хвоста, тихо почвалав за ним.

Так вони ходили довгенько. Нарешті Янек рвучко повернув і підійшов прямо до невисокого кремезного шофера, що сидів на приступці грузовика.

– Добрий день.

– Привіт, – водій козирнув не підводячись; хай цей хлопчисько знає, що він уже бувалий солдат. – Віхура.

– Що ви, ледь-ледь повіває, – здивувався Янек.

– Я – Віхура. Таке прізвище. А ти?

– Дрозд. Кос.

– Які коси, де? – віддячив йому шофер, поглядаючи на дерева.

– Я – Кос. Таке прізвище. А того хорунжого, що "приймає"?

– Навіть не знаю. Звуть його Зенек, – недбало кинув, аби не пояснювати, що сам він тільки позавчора прибув у бригаду й ще не встиг довідатись.

– Гарна в тебе машина.

– Гарна. А це твій пес?

– Мій. Якщо любиш собак, то можеш його погладити, не вкусить. Сядь, Шарику.

Собака послухався і – правда, знехотя – дозволив тягати себе за вуха. Повертаючи морду, стежив, куди пішов його хазяїн.

А Янек тим часом постукав рукою по крилах, заглянув під капот мотора, погладив випукле скло фар. Затримався на хвильку з другого боку, біля задніх коліс і, обійшовши навколо грузовика, вернувся до водія.

– Гарна машина і в доброму стані. Де ти навчився водити?

– Дядько їздив на таксі у Варшаві й мені часом дозволяв проїхати по подвір'ю. В Казахстані про мене казали: Віхура – король автомобільних доріг.

– У Казахстані?

– Так. Гарний у тебе собака. їдеш з нами?

– Їду, тільки трохи пізніше.

Хорунжий Зенек вийшов з намету, прочитав прізвища і наказав вишикуватися. Першого разу не дуже добре вийшло, отож він звелів розійтися, а тоді ще раз скомандував: «У дві шеренги шикуйся!» і «Струнко!» Потім наказав сідати в машину.

Янек із-за дерева бачив, що Єлень поглядом шукає його, і Ліда подивилася навколо, але він залишився на місці. Незручно було пояснювати, що йому не повірили, як ішлося про рік народження. Але ніяких претензій у нього не було – адже сам Янек найкраще знав, що додав собі два роки.

Тим часом хорунжий і шофер сіли в кабіну. Хуркнув стартер, але мотор не завівся. Сидячи за деревом, Янек грався з Шариком, а той радів, що його хазяїн повеселішав, білими, гострими зубами хапав хлопця за пальці. Стартер захурчав удруге, втретє, хорунжий щось сказав шоферові, той буркнув «зараз» і, вистрибнувши з кабіни, почав поратися під капотом, побризкуючи ключами.

– Нова машина, що з нею таке? – запитав офіцер.

– Хтозна. Все гаразд, зараз поїдемо.

– Не так-то й зараз, – тихо мовив Янек і ляпнув собаку по морді: Шарик, поклавши йому лапи на плечі, намагався лизнути язиком в обличчя.

Хорунжий вийшов з кабіни, а молоді солдати танкової бригади, одягнені ще в своє цивільне лахміття, повилазили з кузова.

– Може, хто ручкою покрутить?

– Дай сюди, – сказав Єлень.

Янек виглянув із-за дерева й дивився, як його новий товариш, ставши перед капотом, рвонув ручку й потім довго крутив, мов катеринку, так що вся машина здригалася.

– Досить, – зупинив його шофер. – От, дідько візьми, паскудний ящик!

Янек звівся, підійшов ближче й мовив до Віхури:

– Гарна машина, тільки треба знати, як заводити.

– Одчепись, – буркнув король казахстанських доріг.

– Я б полагодив, – звернувся Кое до офіцера, але, не дочекавшись відповіді, знову разом із собакою відійшов під дерево.

Минуло ще хвилин з десять, а машина й далі стовбичила посеред галявини.

Лікар вийшов з намету.

– Коли б це була людина, то я, може, допоміг би: аспірин або рицина…

Хорунжий, заклавши руки за спину, нервово походжав і поглядав на годинник.

– Уже півгодини, як ми тут стоїмо, пішки дійшли б.

Віхура, втративши надію, сів на траву, сперся ліктями в коліна й замасленими руками вхопився за голову.

– Нічого не розумію. Все як слід, а не заводиться. Янек знову підійшов до офіцера.

– Пане поручику, може б, я полагодив.

– Спробуй.

– А якщо полагоджу – візьмете з собою?

– Ні, не візьмемо… А втім, згода, хай йому грець!

– Нас двоє.

– А хто другий?

– Ну, я й собака.

– Дідько його візьми! Гаразд.

Янек підійшов до машини; за ним – хорунжий, шофер і всі ті, що всупереч наказу повилазили з кузова.

– Отже, якщо машина заведеться, візьмете нас обох? – ще раз уточнив для певності.

– Побачимо, – буркнув офіцер, але Єлень, що стояв поруч, озвався басом:

– Так було сказано, всі чули.

– Ну то залазьте в машину. А ви, громадянине хорунжий, сідайте в кабінку.

Всі послухали його. Коли залазили в кузов, а офіцер обходив навколо мотора, Янек нахилився до Шарика й промовив:

– Шукай, Шарику, шукай! – і штовхнув пса рукою. – Хазяїн загубив.

Собака миттю кинувся під машину.

Янек сів на місце шофера, повернув ключик і натиснув стартер. Мотор загурчав і стих. Хлопець вдруге натиснув. Мотор загудів і почав спокійно працювати на малих обертах.

– Слухай, Кос, як це ти зробив? Ну, скажи, як? – Віхура смикав Янека за рукав.

Хлопець не відповідав. Побіг назад до машини, а назустріч йому з-під коліс вистрибнув Шарик і, радісно махаючи хвостом, приніс грубий вовняний шарф.

Янек схопив собаку, подав у кузов, а його самого, взявши під руки, втягнув досередини Єлень.

– Готово, їдьмо! – ті, що сиділи спереду, застукали кулаками по кабіні.

Грузовик рвонув з місця, набирав розгін. Чути було, як шофер переводить ручку щораз на більшу швидкість і додає газу, силкуючись надолужити втрачену годину. Машина підстрибувала на корінні, на вибоїнах, а Єлень, обнявши Янека рукою, так що той не міг ї повернутись, кричав йому на вухо:

– Як це тобі вдалоея?

– Фортель! І тут, – постукав себе пальцем по лобі, – треба дещо мати.

– Скажи, як це ти зробив, скажи бо задушу.

– Пусти! Пусти, ведмедю, то покажу.

Густлік ослабив обійми, і Янек дістав з-за пазухи шарф, замазаний сажею.

– Розумієш?

– Труба? Вихлопна труба! Ти заткнув? А хто витяг? Кос не відповів, тільки показав під лаву, звідки стирчала весела й задерикувата собача морда.

Їхали недовго. Через півгодини машина загальмувала, зробила кілька поворотів і зупинилась у лісі. Коли позскакували на землю, всі побачили під деревами низькі, криті мохом землянки. З бляшаних коминів здіймався дим.

– А де наші танки? – запитав Єлень.

– Ще немає, але не журись, будуть, – відповів Віхура.

Хорунжий дав команду шикуватись, а Янекові й Густліку, двом останнім у шерензі, наказав:

– Ви підете на кухню. Треба наносити повний казан води й начистити картоплі.

Розділ V ГУЛЯШ

Перш ніж виконати наказ, Густав і Янек разом з усіма пішли в землянку – дім, у якому відтепер вони мали жити. Щоб увійти до неї, треба було спуститися по кількох сходинках, викопаних у землі й укріплених жердинами. Двері в землянці були подвійні, збиті з дощок. Одразу ж біля входу, під віконцем, був столик і порожній стояк для зброї. Далі – зліва й справа – двоповерхові нари, на них – сінники, ковдри й навіть простирадла. У глибині стояла велика бляшана грубка, ароблена з бочки на бензин; у ній жеврів вогонь.

Єлень схопив Янека за руку й потягнув саме туди. Вони хутенько зайняли собі поруч два місця.

– Біля груби тепло буде. А зверху краще, бо тим, що внизу, доводиться вставать і підкидати дрова, – як досвідчений солдат пояснив Густлік. – І Шарикові в кутку постелимо, ніхто йому не заважатиме.

Залишивши те, що в цю мить було непотрібне (Єлень – натоптаний рюкзак, а Янек – мисливську сумку й рукавиці), вони одразу ж вийшли, щоб поручикові не довелося повторювати наказ.

Кухню знайшли дуже легко. Ще здалеку побачили брезентовий навіс на стовпах і великий казан на автомобільних колесах, з коротким димарем, що його прикривав бляшаний грибок. Обіч лежав стос нарубаних дров, а далі під брезентовою завісою стояли укопаний в землю стіл і шафа, зроблені з сирих неструганих дощок.

Назустріч їм вийшов дебелий, лисуватий чоловік середнього віку, з двома нашивками на погонах. Янекові здалося, що кухар натягнув на себе чужу шкіру, надто широку як на нього. Густлік штовхнув Янека в бік, а сам виструнчився й доповів:

– Пане капрал, рядовий Єлень і рядовий Кос прибули в ваше розпорядження.

– Добре, добре, навіщо цей крик. То птах, а то звір – просто зоопарк у мене тут створюють, – похмуро пожартував кухар. – Ти носитимеш воду, а ти сідай і чисть картоплю, – він подав Янекові складний ножик з обламаним кінцем.

Єлень почепив двоє відер на коромисло і, підтримуючи його руками, подався лісом, навіть не питаючи, де колодязь: поміж деревами стирчав угору журавель.

Янек оглянув обламаний ножик, відклав його, з-під ватянки дістав свій власний мисливський ніж з вузьким і довгим лезом. Сів біля мішка й, беручи звідти по дві-три картоплини, почав їх чистити так, як колись його вчив Юхим Семенович. Ніж тримав нерухомо і тільки пальці знизу швидко повертали картоплину. Білі, слизькі від крохмалю бульби одна за одною хлюпали у великий горщик, до половини наповнений водою.

Кухар стояв збоку й пильно стежив.

– Спритно. Якщо старатимешся – візьму тебе за помічника. З капралом Лободзьким не пропадеш, хлопче! – Простягнувши руку, він поплескав Коса по плечу.

З-під столу почулося гарчання.

– А це що таке? Собака на кухні? Не встиг озирнутись, а він уже заліз. Геть, приблудо! – Кухар схопив з цвяха ганчірку й замахнувся нею.

– Облиш, – зупинив його Янек, – це мій. Сюди, Шарику.

Хлопець одвів пса на кільканадцять кроків під дерево, знайшов місце, де було більше хвойної підстилки, наказав йому лежати, а сам повернув до роботи. Очищені картоплини знов одна за одною летіли в горщик.

Здивований кухар якусь мить мовчав, потім перейшов на другий бік столу, обернувся і сказав:

– Ти мені не тикай, ми свиней разом не пасли. Почекав хвилину й, не почувши відповіді, додав:

– Чого мовчиш? Треба сказати: «Так точно, громадянине капрал».

Янек поклав на лаву ніж і картоплю, підвівся.

– Так точно, громадянине капрал.

Лободзький знизав плечима і, побачивши, що Єлень приніс води й виливає її в казан, підійшов до нього.

– Обережно, не хлюпай, бо грязюки наробиш. Янек трудився далі. Руки йому мерзли від мокрого лушпиння й холодного металу, а в глибині душі піднімався протест. Не так він уявляв собі армію – добре припасований мундир, зброя, стрілянина, танки… А замість цього все почалося з картоплі, з дурних зауважень і бездумного: «Так точно, громадянине капрал». Від холоду та злості хлопець заспішив, завзято зрізав лушпиння, кидав чищену картоплю в воду. Через кожні кілька хвилин він чув, як Єлень, брязкаючи порожніми відрами, швидко прямує до колодязя, а потім вертається, посвистуючи, і одним махом виливає воду в казан.

Кухар вийняв з шафи консервні банки, поставив на столі рівними рядами по чотири, порахував. Єлень повісив на цвях відра й коромисло.

– Готово, пане капрал. Я тепер допоможу чистити картоплю.

– Ти своє зробив. Хочеш – помагай, не хочеш – ні. Кухар одвернувся, знову понишпорив у шафі внизу й дістав звідти велику кістку з рештками м'яса. Єлень присів біля Коса, взявся до картоплі. Не відриваючись од роботи, обидва дивилися, як кухар вийшов із-за столу і свиснув, показуючи собаці кістку. Шарик не поворухнувся і навіть голови не підвів.

– Ого! – сказав Лободзький. І, підійшовши до дерева, підсунув кістку собаці під нір; але той не брав. – Гей, ти, Шпак, чи Кос, як там тебе! Що це твій пес такий гордий? Під самісінький ніс підсовую, а він не бере. Може, вже щось украв і нажерся, – буркотів, повертаючи на кухню. – На дай йому сам.

Янек узяв кістку, відніс Шарикові, й той почав обгризати рештки м'яса, трощити кістки міцними кутніми зубами.

– Ну й бестія, ногу відкусив би! – Кухар сів на край лави й придивлявся. – Живи, Косе, у злагоді зі мною, то ви обидва не пропадете. І ти, й пес… Тільки повинні знати, хто вас годує.

Кос промовчав. Лободзький знизав плечима, взяв банку з сіллю і пішов до казана.

– Янеку, чого ти носа повісив, кухар тобі не подобається?

– І кухар, і взагалі…

– В армії так: все своїми руками, бо немає тут мами.

– Ну як там, скоро закінчите? – гукнув Лободзький.

– Ще трохи, – відповів Єлень.

– Нарубай дров. Зараз вогонь розпалимо!

– Слухаю, пане капрал.

Єлень пішов і десь за брезентом почав цюкати сокирою об пеньок. А кухар повернувся, відрізав чималий окраєць хліба і, відкривши банку, густо – в палець завгрубшки – намазав його консервами. Потім обперся на стіл і, озираючись навколо, почав їсти. Янек кинув кілька останніх картоплин, розгорнув їх рукою – величезний горщик був повний. Витер руки об ватянку, сховав ніж у чохол і мовчки дивився.

– Чого витріщився? Хочеш їсти? Ти не собака, маєш свій розум. Візьми собі шматок… Що, не хочеш? Як ні, то ні.

Кос підвівся й сказав:

– Консерви до картоплі, для всіх.

– Не збідніють. Де сто їсть, там і ще кілька наїсться. – Кухар вишкріб ножем рештки жиру й м'яса, обтер пальцем край банки і акуратно поставив її всередину догори дном, так що здавалося, ніби вона повна.

– Ти людина, у тебе є свій розум. І запам'ятай, як прийдуть дивитися, коли я кидатиму в казан, то ані слова, бо це тобі боком вилізе. – Він намазав консерви на вже нарізаний буханець і примірявся ножем, якої товщини шматок одкраяти.

Янек ступив крок уперед.

– Облиш.

– Ах ти шмаркач! – Кухар аж почервонів од люті: – Перестань мудрувати. Сам же носив собаці кістки й м'ясо.

– Ви дали.

– Дивіться «а нього! Я собаці давав чи ти? – Він уже підносив до рота хліб з консервами.

– Облиш, – повторив Кос.

– Ось я тобі як дам! – Кухар відклав хліб, простяг назад руку, щоб узяти ополоник, великий, як миска, прикріплений до метрового держака.

Єлень, почувши крик, визирнув із-за брезенту.

– Ви мене кликали, пане капрал?

Янек узяв із столу порожню консервну бляшанку й, повернувши її до Густліка, показав вирізане дно. Лободзький підняв руку, хотів схопити Коса, але Єлень двома стрибками опинився поміж ними.

– Забери руку, паскудо! – сказав грізно.

Кухар, побачивши у Густліка сокиру, відскочив, спіткнувся, зачепив ногою за край лави і з розмаху сів у казан з картоплею.

– Сто чортів! Ось я вас… – і обірвав, ошелешено втупившись десь понад головами солдатів, у бік брезенту.

Стежачи за його поглядом, Ян і Густлік побачили присадкуватого чоловіка в зеленому польовому кашкеті, з-під якого вибивалося чорне, кучеряве волосся. З ляком помітили в нього на погонах срібну генеральську змійку й гаптовану зірку.

– Вилазьте з цього казана. Що тут діється! Хто посадив кухаря в воду? А вам, солдате, навіщо сокира?

Єлень тільки тепер помітив, що в правій руці він стискає топорище, і зрозумів, чого кухар так налякався. Але це не збентежило його; він поклав сокиру на стіл, ступив півкроку вперед і одним духом відрапортував:

– Рядовий Єлень. Доповідаю, пане генерал, що сам упав у картоплю. Сам кухар, пане генерал.

Нарешті кухар виліз і, обтрусивши рукою воду з штанів, поскаржився:

– Вони на мене напали, громадянине генерал.

– Перший день в армії і одразу на гауптвахту. Як ви сміли підняти руку на капрала?

– Капрал, а сало жер, – заявив Єлень.

– Яке сало?

– Сало чи солонину. Ну, ось консерви, пане генерал. Замість того, щоб у казан, він сам їх жер, – показав рукою на перевернуту порожню бляшанку.

– Як це було? – звернувся генерал до кухаря.

– Цей хлопчак виносив собаці кістки…

– Я питаю, хто з'їв консерви? – Почекавши з хвилину і не діждавшись відповіді, генерал крикнув: – Черговий!

Од сусідньої землянки прибіг солдат з автоматом.

– Заберіть його. Скажіть командирові, щоб посадив його на десять днів суворого арешту.

Кухар хотів ще щось сказати, але передумав і рушив попереду вартового, на ходу знімаючи пояс.

– А з вами я ще теж поговорю, – грізно мовив командир бригади. – Кухаря нема, а люди повинні їсти, Ви зможете доварити?

– Дамо собі раду, – відповів Єлень.

Генерал пішов, а Янек і Єлень залишилися самі й узялися до роботи. Зрештою, нічого складного тут не було. Помили картоплю, потім пополоскали її, вкинули в казан і почали підкладати топливо у вогонь.

Бачили, як біля землянок сновигали солдати, як змінювались вартові, чули приглушену пісню, що, здавалося, линула з-під землі, але кухня стояла збоку і до них ніхто не заглядав. Допіру надвечір, коли поміж деревами почало сутеніти, а в казані вже закипіла вода, до кухні так само несподівано, як і раніше, прийшов генерал.

– Буде що їсти?

– Буде, – мовив Єлень, а Янек мовчки кивнув головою.

– То що там було з собакою? І хто виносив йому кістки?

Янек розповів.

– Я б посадив цього дворнягу разом з капралом, але боюся, що з цього нічого доброго для кухаря не вийшло б… – генерал говорив м'яким, низьким голосом чи то до них, чи, може, сам до себе. – А де ж той злочинець? Певно, втік?

– Шарику, сюди! – гукнув Янек.

Із-за дерев великими стрибками вискочила попеляста вівчарка, щаслива, що, нарешті, їй можна одійти від сосни, бути ближче до свого хазяїна, до ситого запаху м'яса.

– Його звуть Шарик? Ну, не така вже це кулька. Ходи-но сюди, ну, йди. Пробач, що назвав тебе дворнягою.

Собака, побачивши, що чужа людина простягла руку, загарчав, але відчув заспокійливий дотик Янекової руки і враз обірвав.

– Бачу, собачко, що ти не дурний. Умієш розібратися, де чужий, а де свій. А що ти ще вмієш?

Янек і показав, усе те, чого терпляче навчав Муриного сина ще там, де загинула його мати, – на схилах Кедрової гори. Собака ходив слідом біля ноги, залишався по команді ззаду, лягав і повз, приносив кинуту палицю, подавав голос.

– Непогано, непогано, – похвалив генерал, – Це все чи, може, вміє і ще щось?

Не зовсім певний, що в новому середовищі, поміж сотень незнайомих людей собака почуває себе нормально, Янек вирішив, проте, спробувати показати найважче. Він присів біля Шарика й, поклавши йому руку на голову, почав пояснювати.

– Я загубив, нема. Ти ж бачиш – нема. Шукай, собачко, шукай…

Вівчарка уважно дивилась, потім обнюхала свого хазяїна, оббігла його кілька разів, описуючи щоразу ширше коло, і, знайшовши, нарешті, тонку ниточку ослаблого запаху, стала на випрямлених ногах, повернула морду.

– Добре, песику, добре. Шукай!

Шарик коротко гавкнув і побіг у ліс. Генерал вийняв а кишені люльку, старанно набив її. Єлень, перекидаючи з долоні на долоню, приніс йому з топки жаринку, що світила в темряві, немов червоний ліхтарик. Генерал мовчки взяв і розпалив тютюн.

Цього часу Шарикові було досить, щоб виконати завдання. Великими стрибками, весело задерши хвоста, він вискочив із-за кущів, з розгону перестрибнув через лавку, так, що передні лапи аж у землю ввійшли, і витягнув голову до Янека. В зубах він тримав теплі рукавиці з єнотової шкури.

– Розумний собака, – ствердив генерал. – Накажу, щоб його зарахували до складу бригади. Матиме право на порцію з котла.

Найбільше зрадів цьому Єлень;-забувши про все, він почав:

– Оце так собака! Це такий пес, що вміє авто… – У цю мить Янек щосили стусонув його під ребра, і Густ-лік обірвав на півслові.

Генерал, однак, не питав, що саме вміє робити з автомобілями Шарик, зате велів розповісти, звідки вони обидва родом і як опинилися в армії.

Спочатку говорив Єлень. Він розказав про батькову хату, що стоїть під самим лісом на схилах Рувниці, про те, як його батько ходив на роботу до Кузні. «Але та Кузня – не кузня, а фабрика, її тільки називали Кузнею, бо давно колись, ще тоді, як жив батько діда, там справді була кузня». Єлень розповідав, як у сімнадцять років він сам став до парового молота¦- батько привчав його до роботи; а потім вибухла війна, прийшли німці. Вони сказали, що сілезці – не поляки, й забрали його до вермахту в танкову частину. «…То я й подумав, хай йому чорт, покажу ж я вам, хто такі сілезці, та як тільки ми прибули на фронт…»

Може, тому, що вже зовсім стемніло і Не видно було срібної нашивки на погоні, а чи тому, що час від часу, коли їхній співрозмовник затягувався, вони бачили його спокійне обличчя, Янек теж посміливішав. Розповів про ту вуличку в Гданську, недалеко від Довгого Ринку, на якій вони жили, пояснив, куди ходив: до школи, куди удвох з матір'ю проводжали батька, коли він наприкінці серпня ішов до війська. А тоді коротко, щоб на очі не встигли навернутися сльози, розказав, як під руїнами спаленого будинку загинула мати, як на грузовику виїхав із Гданська, а потім мандрував усе далі й далі на схід. Спочатку поїхав до тітки у Львів, а тоді зустрічні солдати сказали, що десь поблизу був один поручик Кос, і хлопець вирішив власноруч розшукувати батька, ось так і дістався мало не до самого Тихого океану. Може, то й був батько, а може, хто інший з таким самим прізвищем, але Янек його не знайшов. Голодний і босий, він натрапив на Старого, тобто на мисливця, якого звали Юхим Семенович. І там залишився, бо далі вже ніде було шукати.

– А ти знаєш, де батько воював?

– Аякже, знаю, недалеко від нашого дому – на Вестерплятте. Там німці взяли наших солдатів у полон, але казали, що вони втекли.

– На Вестернлятте… – повторив генерал. – Ти був там коли-небудь?

– Був. Разом з мамою. Через три дні після того, як прийшла повістка. Тато був учителем, але до школи більше не пішов, взяв тільки мундир у портфель і попрощався. А шарф забув. Стояла вже осінь, от ми з мамою й занесли йому.

– А ти пам'ятаєш, як було на Вестернлятте?

– Пам'ятаю, хоч це було й давно. Там стояв будинок з червоної цегли. Звичайний будинок з вікнами, одноповерховий, тільки посередині було два поверхи, а внизу був бетонний мур і металева заслона. Батько вийшов до нас, привітався, а тоді ми через лісок пішли за огорожу з колючого дроту, перейшли залізничні колії і опинилися біля моря, де були вже тільки піщані горби, порослі кущами, та мол – довгий поміст з маяком на мисі.

Янек замовк; здалося хлопцеві, що він і досі бачить блакить і сонце тамтого дня. Заплющив очі, щоб якнайдовше бачити спогад, але в цю мить Єлень поцікавився:

– А в Пешинській Сілезії, в Бескидах, ви були, пане генерал?

– Не був. Я взагалі в Польщі не був, але буду. Разом з вами. – Замислився на мить, а потім запитав: – А як там вечеря?

– О боже! – вигукнув Єлень.

Вони обидва зірвались на ноги, вхопили відра, наповнені консервами, кинулися до кухні.

Картопля вже довардавалась, вони ополоником розтовкли її, перемішуючи з м'ясом.

– Ще хвилина, і було б пізно.

– Дайте покуштувати… Нічого, смачно. Тепер вигребіть жар. Ну от. Говорячи про Польщу, не можна забувати й про картоплю. Тим більше тоді, коли кухар сидить на гауптвахті.

Янек хотів запитати, що, власне, сталося з кухарем і що з ним буде, але не встиг. Генерал пішов собі, а хорунжий Зенек, який послав їх сьогодні на кухню, вів од землянок групу новачків по двоє в ряд.

Єлень побіг до шафи й повернувся з засвіченою лампою. При її світлі було видно, як незграбно, тримаючи в руках новенькі темно-зелені казанки, вони шикуються в одну шеренгу.

– Вечеря готова? Ну то видавайте.

Янек стояв з ополоником на приступці кухні; першою підійшла Ліда. Хлопець не дуже знав, як треба роздавати їжу, але -зачерпнув зверху, де було більше жиру й м'яса. Поволі перелив у казанок і раптом стурбовано подумав, що в цю мить він схожий на кухаря. Не взагалі на кухаря, а саме на капрала Лободзького, якого посадили на гауптвахту. Бо хоч капрал брав що краще для себе, а Янек для когось, але тут невелика різниця. Вирішив собі взяти менше й саму картоплю. Та не встиг виконати цього благородного наміру, бо Єлень вхопив його за поперек і зсадив на землю.

– Тікай! Що ти задивився, як теля на нові ворота? Ніколи не роздавав їжі?

Він сам став на приступку й, рівномірно набираючи черпаком, почав наповнювати казанки; перший дав Яне-кові, а далі вже як пішло.

Кос одійшов, оглянувся, де б сісти, ї побачив Ліду, що сиділа під деревом. Підступив до неї, і вони їли разом, не розмовляючи. Через якийсь час дівчина відклала ложку й почала гріти свої маленькі пальці об теплий казанок.

– Змерзли руки?

– Трохи змерзли.

– Дай розігрію… – Янек узяв її руки в свої і тер, легко масируючи, як робив минулої зими, коли на полюванні Мура впала в рівчак і треба було розтоплювати намерзлі на лапах льодяні бурульки.

Дівчина вивільнила руки.

– Дякую, вже тепло, але зараз знову змерзнуть.

– То я знов розігрію! – весело сказав Янек.

І нараз пригадав, що Шарик приніс йому з землянки теплі, найтепліші в світі рукавиці з єнотового хутра. Янек витягнув їх із-за пазухи й подарував дівчині.

Розділ VI ТРИ ДЕСЯТКИ

Рано-вранці видали новенькі карабіни з вороновани-ми дулами й гладенькими прикладами, покритими коричневим лаком, крізь який видно було шари-прожилки дерева, з якого виготовили зброю.

– Янеку, ти повинен запам'ятати цей номер. Серед ночі тебе розбудять – ти маєш пам'ятати. Можеш забути, як звати твою дівчину, а цей номер мусиш пам'ятати.

Глянув Єлень на свого молодшого товариша й обірвав, бо згадав, що минуло зо три тижні, як Ліда виїхала з бригади на курси радіотелеграфісток. Від'їжджаючи, обіцяла Янекові писати. Єлень знав, що дівчина не пише – адже він помітив би, коли б принесли листа. Скрізь – під час військових занять, у черзі на кухню, на нарах у землянці – вони були разом од раннього світанку до ночі і з ночі до наступного світанку. Спали, вкриваючись разом двома ковдрами. Тож Єлень знав, шо Ліда не пише, а Янек про неї не забуває і вечорами задумується щораз частіше.

Може, з тиждень чи днів з десять тому їх обмундирували. Солдати пішли до лазні, там здали своє старе цивільне вбрання. А виходили в інші двері, кожен такий, як на світ народився; а там сидів завскладом і видавав усе нове. Янекові пощастило: в кишені мундира він знайшов невеличкий аркушик – півсторіночки з зошита. Незнайома жінка, що шила мундир, написала на ній чотири слова: «Польському солдатові на щастя». І нічого більше, тільки ці чотири слова.

Ніхто не знав, хоч і намагались додуматись, яке в неї волосся – ясне чи темне, хто вона – молода дівчина а чи така, що могла б бути їм матір'ю. Ні підпису, ні адреси не було. Янек посмутнів: одержав листа без адреси. Ліді ж він спеціально написав у блокнотику свою адресу, а листів нема.

Краще б він одержав од неї листа, але сказати про це вголос Янек соромився – адже цим він скривдив би ту, незнайому, у якої на фронті, певно, був брат чи син, яка сама працювала на фабриці по десять-дванадцять годин щодня і знайшла час переслати цю записочку, побажати щастя невідомому їй польському солдатові.

Мундири завскладом підібрав їм такі як слід: широкий у плечах – для Єленя і невеличкий для Коса. Тільки халяви в Янекових чоботях були трохи заширокі. Швець звузив їх за три пачки махорки.

Того самого дня, коли видали зброю, після сніданку не було занять. Десь близько десятої всі вишикувались і помарширували на галявину. Сніг там лежав пухкий, білий, такий, як ото падає тільки вночі, але день був на диво теплий. Підрозділи підходили й підходили, і офіцери шикували їх у формі підкови. Солдати вперше звернули увагу на те, як багато їх прибуло за цей час. У двох шеренгах тут було понад п'ятсот чоловік – цілий танковий полк. Стиха перемовлялися, чекали.

Випало так, що капрал Лободзький, кухар, з яким вони зіткнулись першого дня, стояв прямо перед ними.

– Випустили вас, пане капрал?

Той озирнувся, але не відповів. Єлень поклав йому важку руку на плече, і кухар повернувся, заморгав повіками.

– Що таке?

– Як це могло статися, що вас випустили? – Густ-лік не знімав руки.

Кухар почервонів, але оволодів собою й спокійно відповів:

– Я пообіцяв генералові…

– А не брешеш?

– Я не тобі дав слово.

– Ну, ну, приятелю, – мовив Густлік, знімаючи руку з його плеча, і по тону важко було збагнути, чи це осторога, чи, може, він таки повірив.

– Я б йому не подарував, – шепнув Янек.

Єлень повернув голову, нахилився і так само тихо сказав:

– Людині треба вірити. В житті всяке з чоловіком трапляється. Може, його хто обкрадав, і він тепер… Якби так мені не вірили? А вірять же.

Офіцери вийшли вперед і, напівобернувшись до шеренги, подали команду:

– Струнко! На плече!… На караул!

З того боку, куди була розкрита підкова, надійшов генерал. Він спокійно попрямував уздовж зелених, застиглих рот, уважно вдивлявся в обличчя воїнів. Потім зупинявся, підносив руку до кашкета й вітався:

– Здрастуйте, хлопці!

– …те… ине… ал! – хором кричали вони, ковтаючи перші склади.

Коли він проходив повз Єленя і Коса, обом здавалося, що впізнав їх, і наче тінь усмішки промайнула йому на обличчі. Вигуки все віддалялися, йшли разом з командиром бригади до другого кінця підкови. Солдати стежили, як генерал повертає, виходить на середину, стає перед ними струнко і низьким сильним голосом командує:

– Зброю… до ноги! До присяги!

Брязнули карабіни – солдати перекинули її з плеча, схилили дулом до лівої руки, зняли шапки. Праві руки без рукавиць піднесли двома пальцями вгору.

– Присягаю польській землі і польському народові… – чітко розділяючи слова, виразно сказав генерал і обірвав, а воїни хором повторили:

– Присягаю польській землі і польському народові… Чекали хвилю, дивлячись на командира, мов на батька, і повторювали далі:

– …сумлінно виконувати обов'язки солдата в таборі, в поході, в бою, завжди і скрізь… берегти військову таємницю, самовіддано виконувати накази командирів і начальників…

Легенька пара од видихів підіймалася над солдатськими шеренгами і танула в листопадовому повітрі.

– Присягаю зберегти союзницьку вірність Радянському Союзові, який дав мені в руки зброю для боротьби з нашим спільним ворогом…

Високо в небі, з північного боку, мчав літак, а звідси здавалося, що то маленька срібляста цятка. Звук мотора долинав на землю рівний, високий, мов дзижчання оси. З такої відстані не можна було помітити, але всі знали, що на крилах того літака – зірки, що він патрулює в морозному повітрі над землею, на якій вони стояли.

– Присягаю бути вірним прапорові моєї бригади і написаному на ньому гаслу наших батьків: «За нашу й вашу свободу».

Присяга закінчилась, проте генерал не подавав команди, і всі стояли якусь хвилину, прислухаючись у тиші, немовби сподівалися, що здалеку, може, од самої Вісли, їм відгукнеться луна. З Оки подув холодний вітер, здуваючи снігову куряву з соснових гілок.

Ніхто не питав солдатів, чи дотримають вони своєї присяги. Може, тому, що відповісти на це вони повинні були не словом, а ділом.

Весь той день був урочистий, святковий. Занять ва було. До обіду їм видали в бляшаних кухлях по сто грамів горілки. Янек хотів було покуштувати, яка вона на смак, але Єлень притримав його за руку.

– Облиш, хлопче. Коли видаватимуть молоко, то я віддам тобі свою порцію, а цього не руш – я вип'ю за твоє здоров'я.

По обіді більшість солдатів пішла на футбольний матч, що, як сповіщала афіша, мав відбутися на корпусному футбольному полі між командами піхотної дивізії імені Генріха Домбровського! й артилерійської бригади імені Юзефа Бема. Інші, скориставшися тишею, писали в землянках листи.

Янек і Густлік, котрим нікому було писати, й Шарик, що не осягнув цієї премудрості, подалися прогулятися до Оки. Зрештою собака заслужив на таку прогулянку, бо весь ранок провів у землянці, прив'язаний на мотузку. Ошийник був новий, із світлої шкіри, оздоблений металевими цвяшками; його зробив той самий швець, що звужував Янекові халяви. Хлопці віддали за нього три пачки махорки й зовсім не шкодували, бо обидва не курили, а одержували свою пайку нарівні з іншими.

Вийшли на низький засніжений берег. Шарик бігав, мов несамовитий, туди й сюди, качався по снігу, а Густлік і Янек стояли й дивилися на темну воду, яка ще не замерзла, але вже взялася вздовж берега льодом. Про цю річку співали пісеньку, що Ока «як Вісла широка, як Вісла глибока». Певно, їм обом пригадалася вона водночас, бо Янек сказав:

– Вісла ширша, значно ширша. Може, тільки один рукав її такий завширшки.

– Ну що ти! – обурився Єлень. – Від мого дому до Вісли не далі, як он до того шосе. Я ціле літо ходив до Кузні на другий берег по камінцях, бо через міст довше. Може, тільки весною, після дощів, але й то Вісла не така широка.

Кожен пам'ятав Віслу по-своєму, для кожного вона була інша, а водночас і така, як у пісні. Що її нагадувало? Може, сосни, може, пісок, вкритий зараз снігом, чи високий, підрізаний течією протилежний берег, А може, просто за той час, відколи сюди прийшли солдати в польових кашкетах з орликом, сама земля иостач ралася стати подібною до Польщі.

– То, виходить, ми вже танкісти – присягу прийняли.

– Солдати – це правда, а танкісти… Коли, нарешті, нам дадуть ті танки?

Шарик то бігав, качався в снігу, а це, випрямившись, наїжив шерсть і нашорошив вуха.

– Що ти там зачув?

Собака коротко загарчав, але все ще стояв нерухомо.

– Стривай, – Єлень нахилився, приставив долоню до вуха.

Здалеку до них долинуло спочатку немовби легке тремтіння землі, яке не вщухало і весь час ближчало. А потім уже цілком виразно почули стугоніння, крізь яке ясно пробивався металічний звук. Солдати повернули від річки на пагорбок. Собака, наїжившись, обережно йшов за ними.

Гуркіт дедалі дужчав, долинав уже од лісу, через який бігла дорога в табір, і раптом обидва помітили, як за стовбурами дерев майнуло щось низьке, довгасте, нахилене вперед. І одразу ж на поле, розбризкуючи сніг, вискочив танк, за ним – другий, третій, п'ятий… Ішли вони на короткій відстані один від одного, схожі на слонів, які, витягнувши хоботи вперед, прямують в атаку.

– Танки…

– Танки!

Обмінявшись цією оригінальною думкою, Янек і Густлік рвонули з місця й навпростець кинулися до табору. А пес подався попереду. Бігти по мокрому снігу було важко, вони добряче захекалися, поки перетнули поле, і вже не бігли, а швидко йшли. Ще здалеку побачили генерала: якийсь чоловік щось доповідав йому. А потім той чоловік одійшов і прапорцями почав сигналізувати машинам, які стояли на дорозі.

Знову застугоніли мотори, й танки повільно рушили, мов слухняні тварини повзли між дерев, розверталися на місці й рівним рядом ставали один біля одного.

Коли Янек і Густлік підійшли ближче, останній танк став у ряд і вимкнув мотор. Пахло мастилом, спрацьованим газом і землею, перемішаною з снігом. Подекуди біля машин стояли люди в темно-синіх, підперезаних шкіряними поясами комбінезонах поверх ватянок.

– Танки…-мовив Янек.

– Танки! – як луна, відповів йому Густлік.

Шарик, який ніколи в житті нічого подібного не бачив, стояв закілька кроків збоку, про всяк випадок сховавшись за сосну. Настовбурчивши шерсть на спиві, він насторожено принюхувався. Кос і Єлень підійшли до найближчої машини, уважно оглядали її, мацали броню.

– Обережно, бо поламаєш.

Із-за машини вийшов стрункий смаглявий чоловік з світлими кучерями; в руці він тримав чорний ребристий танкістський шолом з довгим кабелем, що закінчувався штепселем. Під комбінезоном, розстебнутим біля шиї, хлопці побачили мундир радянського офіцера.

– Ви будете з нами, товаришу?- запитав Густлік. – Чи тільки танки привели?

– Привели і, якщо вдасться, то проведемо їх аж до самого Берліна. Такий наказ. Я вийшов із госпіталю, хотів повернутися до своєї частини, а тут мені кажуть: «Ви, лейтенанте, Василю Семен, будете союзників учити». – Він несподівано засміявся весело, голосно і, знайомлячись, подав їм руку.

Називаючи свої прізвища, Янек і Густлік здивовано помітили, що в лейтенанта одне око синє, а друге – чорне, як смола.

– Вчитиму вас, – вів далі лейтенант. – А може, ви самі краще за мене зможете.

Всередині машини щось грюкнуло, скрипнуло, і через люк спереду танка став висовуватися механік. Спочатку показалася голова, потім замурзане обличчя й, нарешті, плечі. Тої ж миті Шарик весело гавкнув, підбіг до танка і, спираючись передніми лапами на броню, лизнув танкіста в обличчя.

– Що за порядки, хай йому чорт! З самого початку мене в польській армії цілують собаки. У нас в Грузії…

– Григорій! – вигукнув Янек.

Танкіст обернувся і невпевнено глянув на нього.

– Так. Я Григорій Саакашвілі. А ти хто?

– Собака тебе впізнав, пам'ятає, як ти йому цукор давав, а ти не впізнаєш мене?

– Янек! Товаришу лейтенант, я ж його знаю. Це мій товариш. Ми билися з ним, добре билися, аж поки з'ясували, що це війна і його, і моя.

– Гора з горою не сходиться, як то кажуть. А люди… – мовив офіцер і, знову весело засміявшись, додав: – Але я нічого не розумію.

– І я теж, – погодився з ним Єлень.

Янек коротко поясняв, а дотім Саакашвілі повторив те саме докладніше й яскравіше і ще розповів, як його взяли в армію, послали на завод, щоб навчився водити и ремонтувати танки, як, нарешті, зробили таку чудову машину, що, на загальну думку, її можна було довірити тільки водієві-механіку Саакашвілі. А коли побачили, як він їздить на цьому танку, то сказали: «Від Камчатки до Тбілісі ніхто не може так гарно водити танк. Хай наш Григорій їде з цим танком до поляків і покаже їм, що вміє».

– Я з тобою, Григорію, буду в твоєму екіпажі. Не заперечуєш?

– І я теж з вами, – додав Єлень.

– А що про це думає командир машини, вас не цікавить? – втрутився лейтенант. – Я ще не знаю, чи підійдете ви для екіпажу, чи сподобаєтесь мені. Ви повинні показати, що вмієте. Саакашвілі, як він уже сам сказав, – водій першого класу. Покажи їм, Григорію, своє вміння.

– Із шпилькою? Лейтенант кивнув головою.

Механік скочив у машину. За мить він через відкритий люк подав Семену великий іржавий цвях завгрубшки з півпальця і завдовжки як долоня. Лейтенант узяв цвях. Єлень і Кос зацікавлено дивилися яа нього. А лейтенант підійшов до сусідньої сосни й встромив цвях У кору.

– Відійдімо трохи вбік, – звернувся він до своїх нових знайомих. І, обернувшись до танка, гукнув: – Готово! Не забудь повернути башту.

Люк, грюкнувши, закрився. Якусь мить було тихо, потім зашумів стартер і загурчав мотор. Башта, покірна невидимій руці, легко повернулась і спинилася так, що дуло гармати дивилося назад. Мотор загуркотів трохи голосніше, гусениці здригнулися, і танк, набираючи швидкість, рушив прямо на дерево.

– Зламає! – скрикнув Єлень.

Ні, не зламав. Біля самісінької сосни машина загальмувала, стукнула з розгону бронею об цвях і силою тридцяти тонн втиснула його в дерево, мов у масло. Потім заколихалася, рушила назад, чемно відійшла на своє місце й порівнялася з іншими.

Сосна ще тремтіла, з неї сипався сніг і иадали руді голки, але коли Кос і Єлень підійшли близько, то побачили, що кора не пошкоджена, що з неї на п'ять міліметрів виступала іржава головка цвяха.

– Ну як? – спитав лейтенант.

Григорій швидко вискочив з люка й підбіг до них.

– Тигра вбити й шкуру не зіпсувати. Ось як треба їздити! – сяючи од щастя, хвастався Григорій.

– Гарно! Ви ж старі вояки, – шанобливо мовив Єлень.

– Григорій – старий вояк? Він і на фронті не був. Нема ще и року,, як надів форму, – сміявся Семен.

– Але ви, товаришу лейтенант, мабуть, і народилися танкістом? – поцікавився Янек.

– Народилися ми всі синами своїх батьків. Я не кадровий військовий. Пішов у армію, як почалася війна. Я… – лейтенант урвав і знову засміявся своїм заразливим сміхом, мружачи різнобарвні очі. – Гляньте на небо, на хмару… Он та висока, така біда, наче в молоці викупана, і просвітлена сонцем. Знаєте, як вона зветься?

– Cirrostratus. І ще можу вам сказати, що через день, од сили через два, вона принесе нам зміну погоди – буде сніг. Тепер бачите, який з мене танкіст, по хмарах… – Лейтенант на мить замовк, поглядаючи на спантеличених хлопців, а потім додав: – Ну, гаразд, ми показали, що вміємо. Григорій водить танк, я ворожу на хмарах, а ви?

Єлень ще раз уважно оглянув цвях, потім мовчки взяв його пальцями. Рука йому почала ритмічно здригатися – ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч. Під шкірою виступили голубуваті жили. Здавалося, що здригається тільки рука, але за хвилину цвях почав вилазити з дерева і нарешті вискочив зовсім. Тепер Єлень узяв його обома руками і без особливих зусиль зігнув так, що вийшло кільце.

– У нас в Грузії був один такий, що коня брав за гриву й підіймав. У тебе немає родичів у Грузії?

Лейтенант узяв цвях і легенько підкидав його на долоні.

– Хто знає, може, ти й підійшов би нам в екіпаж, а от твій товариш… Ти ще молодий, – звернувся він до Янека. – Тобі краще було б десь при штабі… А в танку важке життя. Це не те, що в полі на тракторі їздити…

Він знову засміявся і додав: – Тобі легше було б тричі в десятку влучити, аніж пристати до нашого екіпажу.

– Згода. А якщо влучу? Завтра ми якраз їдемо на стрільбище. Підете з нами?

– Піду.

– А візьмете?

– Побачимо.

– Товаришу лейтенант! – втрутився Саакашвілі, моргаючи до Коса, – Якщо сказав, слово з уст вилетіло – не ганяйся тепер за ним, як той кіт за горобцем…

Бригада стріляла з самого ранку, і ліс довкола сповнювала луна від сухих гвинтівочних пострілів. Але тільки перед обідом настала черга стріляти роті, в якій служив Янек. Почалося з голови колони, з найвищих, Єлень вибив двадцять чотири з тридцяти можливих, і його записали на другому місці у списку найкращих стрільців – одразу ж за "хорунжим Зеноном, який вибив десятку, дев'ятку і вісімку.

Лейтенант Семен і взводний Григорій Саакашвілі – обидва в нових польських мундирах – терпляче ждали з самого ранку, хоч у лісі було волого й холодно. Небо, як і передвіщав учора прогноз, затягнули снігові свинцеві хмари. Коли настала черга Янека, Семен і Григорій підійшли ближче, дивлячись, як хлопець займає позицію. Григорій уже встиг розповісти своєму командирові все, що знав про Янека, і Семен жалкував з приводу своїх учорашніх жартів. Жалкував, що якось простіше не зміг усього пояснити. Але тепер було вже пізно.

Янек зарядив карабін. Шарик, який теж був тут од самого ранку, збуджений безупинним гуком пострілів, нетерпляче ждав тої хвилини, коли вистрелить його хазяїн і можна буде принести дичину, якої пес не чув нюхом, хоч і був певен, що вона є: де стріляють, там мав бути й дичина.

Янек притулив щоку до холодного приклада, через проріз і мушку побачив чорний круг посередині мішені. «Спокійно, спокійно, – подумав.-Нехай тобі здається, що це тигрові очі». Вдих, видих… Плавний натиск на спусковий гачок, і широко розплющені очі. Постріл гримнув, як завжди, несподівано, і Янек зрадів, що приклад стукнув у плече не сильно, – віддача у гвинтівки менша, ніж у штуцера Старого.

Викинув порожню гільзу, знову зарядив. І раз за разом вистрелив ще – удруге й утрете. Чекав, не підводячись, поки вистрелять сусіди, потім, коли вже перевірили зброю, всі попрямували до мішеней.

Шарик побіг першим. За ним ішов Семен, а потім Єлень і Саакашвілі. Всі старалися здалеку побачити чорні крапки на білому фоні – сліди куль. Янек відстав на кілька кроків, а коли підійшов, його товариші були вже коло мішені й, схилившись, розглядали її.

– Молодець, – підводячись, мовив поручик. – У тебе дві десятки. Якби третьої кулі не послав у небо…

– Повинно бути три, – відповів Янек. «Зарозумілий», – подумав офіцер, неприємно вражений, що хлопець, який з першої хвилини видався йому симпатичним, надто впевнений у собі.

– Дві десятки – це теж непогано… – Григорій намагався заспокоїти хлопця.

Янек оглянув мішень. Посередині чорного круга було два отвори: один у центрі, другий – унизу праворуч. Потім мовчки пішов за мішень, де стрімко піднімався насип, в який попадали кулі. Став навколішки, просівав між пальцями землю, струшуючи рукою, як це роблять золотошукачі, просіваючи землю решетом. Пісок висипався, між пальцями лишалися сплющені свинцеві кулі. Хлопець відкидав їх, вибираючи тільки деякі.

Шарик намагався допомогти господареві: приносив патики, обнюхував навколо землю, йому пощастило навіть украсти рулон паперових мішеней, з чого він був дуже гордий і довго не хотів віддати свою здобич солдатам, які чергували на стрільбищі.

Та ось Кос підвівся і простягнув на руці три металеві, неоднаково розплющені кульки. Поручик узяв їх на долоню, по черзі торкав кінчиками пальців і нарешті сказав:

– Прошу пробачення. Ти маєш рацію – всі кулі ще теплі. Це значить, що дві з них пройшли точно одна за одною. Я не знав, що ти такий снайпер.

– Візьмете?

– Візьму.

– З собакою?

– З собакою. Тільки ти повинен іще навчитися співати.

– Як це – співати?

– Твоє місце буде в танку внизу, праворуч, біля механіка. Нам потрібен стрілець-радіотелеграфіст. І тобі треба навчитися «співати» на приймачі: та-ті-та, та-та-та, ті-ті-ті… – Семен проспівав прізвище Янека сигналами азбуки Морзе.

Роздїл VII ОБМАНУТІ НАДІЇ

Лист ішов довго. Це був трикутник з аркушика паперу, вирваного із зошита і складеного так, як ото хлопці роблять голубів. Голуб, коли його кинути рукою, не пролетить далі, ніж на другий бік вулиці, а з листом було інакше: на нього приклеїли марку, поставили печатку на пошті, й помандрував той лист залізницею за кілька тисяч кілометрів, аж під Москву.

А тут у мандрівці настала перерва. Лист відклали, бо, крім імені та прізвища, на ньому було тільки двоє слів, написаних великими друкованим літерами: «Польська Армія». Потім хтось на московському поштамті пошпортався у грубих, дуже таємних зошитах і дописав унизу п'ятизначне число – номер польової пошти.

Лист помандрував далі й опинився в Сельцях, над Окою, але саме тоді, коли військові частини залишили землянки і озброєні карабінами, гарматами, танками, з колоною автомашин прямували на станцію. Листа заорали до вагона, в якому було багато іншої пошти, й перевезли до засніженого села під Смоленськом. Тут молодий солдат прочитав прізвище і сказав товаришеві:

– Хто його знає, де такий служить. Громадянине сержант, може, відіслати назад?

У сержанта було сиве волосся, він уперше одяг мундир поштового службовця багато років тому. Бачив і знав цей чоловік багато, і його нелегко було збентежити.

– Відіслати? – перепитав. – Листів так одразу не відсилають, тим більше далеко, аж на берег Тихого океану. Написати «адресата не знайдено» – легко, а от взяти на своє сумління людську турботу й думки, довірені попиті, – важко. Треба шукати.

Увечері при світлі бензинового каганця старий поштар приготував листівки з запитом у нершу та другу стрілецькі дивізії, в першу артилерійську бригаду, у перший окремий мінометний, у четвертий артилерійський протитанковий полки, у п'ятий полк важкої артилерії і ще в багато інших частин. Звичайно, він не писав цих назв, бо під час війни цього робити не можна, – зазначав тільки щоразу інші номери польової пошти, і в кожній листівці запитував одне й те саме: «Чи не служить у вас…»

А лист-трикутничок помандрував на полицю й чекав. Коли, нарешті, прийшла найважливіша – ствердна відповідь, усю пошту було вже спаковано, мішки з листами кинули в машини, бо Перша армія, що виросла з дивізії й корпусу, вирушала на Україну, де фронт підходив найближче до польського кордону.

Тому лист прибув на місце аж весною, коли вже зазеленіли дерева й поля. Трикутничок з багатьма печатками, схожий на мундир ветерана, прикрашений ордена ми за участь у десятках битв. Поштар танкової бригади, дивуючись, вертів його в руках – збирався вже нести його, коли трапилася виняткова нагода.

– Громадянине взводний, почекайте хвилинку, вам лист.

– Мені? Малий лист – велика радість! – зрадів Саакашвілі й взяв у ліву руку насос для пального – щойно одержав його на складі технічного постачання.

– Майже вам. Капралові Косу, але ж у вашому екіпажі все одно кому. Вас рахують усіх разом – чотири танкісти і пес.

– Від імені героїчного екіпажу – спасибі! – Григорій вклонився, узяв листа і, поклавши до нагрудної кишені, щоб не забруднити, попрямував до свого танка.

Поручик Семен і капрал Єлень лежали на траві під деревом: там саме відбувався урок польської мови.

– Дзєнкує пані, бардзо дзєнкує.

– Дзенкую пані, бардзо дзенкую, – ретельно повторював Василь.

– Не «дзенькую», а «дзєнкує».

Біля них лежав Шарик, гриз соснову шишку, тримаючи її у витягнутих лапах. Той, хто його вперше побачив би, міг подумати, що це дорослий собака, такий дужий і великий він був, але екіпаж знав: Шарик – учорашнє цуценя, яке дуже любить гратися.

Здалеку побачивши механіка, що прямував до них, Єлень підвівся й вигукнув:

– Я вже думав, що ти пропав. Приніс?

– Приніс, тільки не' новий. Нових нососів у них немає. Але цей непоганий. Поставлю, і машина буде готова. – Єлень визирнув за танк, що стояв біля глибокої траншеї, і, не помітивши Коса, гукнув на весь ліс: – Янеку!

– Тихо, не репетуй. Собака тут, а господаря нема. Зайнятий, – поручик показав рукою назад.

Край лісу видно було обліг, а далі на горбочку чагарник, з якого стирчала висока металева антена радіостанції штабу бригади. Біля чагарника на тлі блакитного неба вимальовувались дві постаті: хлопця і дівчини.

– Ну, годі, все ясно, – кивнув головою Саакашвілі. – Краще вже танк пильнувати: якщо піклуватимешся про нього, то не підведе, не зрадить. Як кажуть поляки: машина – то не дівчина.

– Правда, так кажуть, – з професорською серйозністю повторив Єлень і запропонував: – Якщо, Гжесю, тобі треба помогти, то я поможу. Нехай хлопець спокійно поговорить, а ми дамо собі раду й без нього.

Янек не чув, як його гукали. Може, тому, що було далеко, може, йому заважала пульсуюча на скронях кров, а може, дуже замислився, бо шукав слів і не міг знайти. Ліда стояла за два кроки і запитально дивилася на нього. Була зовсім не схожа на ту, у ватянці: підігнана спідничка, зграбні офіцерські хромові чобітки, над халявами яких виступали коліна, обтягнуті шовковими панчохами.

– Ти хотів мені щось сказати? Я слухаю.

– Тебе довго не було. Ми вже теж закінчили курси. В нашому екіпажі є Василь і Гжесь, але ти їх не знаєш, вони прийшли, як тебе вже не було. Василь – наш поручик. Дуже гарний, одне око у нього сине, а друге чорне. По хмарах віщує погоду, бо раніше він був метеорологом… А Гжесь – не Гжесь. Його справжнє ім'я Григорій Саакашвілі, але ми його так називаємо, так легше. Третій – Густлік Єлень, той, що з нами їхав. А и четвертий. Хочемо, щоб наш екіпаж… Бо машина належить командирові бригади, генералові…

Янек говорив далі швидше, як людина, що біжить із стрімкої гори, біжить уже не з власної волі, а тому, що розігналася. Хлопець не знав, як спинитися, хоча говорив не те, що хотів сказати, і відчував, що дівчина слухає його байдуже.

– Дуже довго тебе не було… – додав він раптом і замовк.

– Курс важкий, а крім того, треба було тренуватися, – недбало мовила Ліда. – Це не те, що в танку. Штабна радіостанція обслуговує цілу бригаду, та ще й командуванню армії треба доповідати. Ти не вмієш і половини того, чого нас учили… – Ліда краєм ока зиркнула на свій погон з трьома нашивками взводного.

– Ти зовсім не писала.

– Мамі, в Сибір, насилу два листи написала. Ніколи було. Цілий тиждень заняття, а в суботу й неділю – танці. Ти собі не уявляєш, який я мала успіх! – дівчина рукою поправила волосся. – Чого так важко зітхаєш?

В цих останніх словах можна було помітити і нехіть, і тепло. Як ото в зеленому кольорі змішуються дві барви – жовта й блакитна, так і тут можна було зауважити два відтінки. Янек сприйняв за справжній тон, якого прагнув. «Мені вже шістнадцять, повних шістнадцять, – подумав. – А вона ж не знає, думає, що вісімнадцять». Янек узяв дівчину за руку, але Ліда висмикнула її.

– Без фамільярності.

– Я так… Пам'ятаєш, як грів тобі руки… Біля кухні. Ти тоді була інша.

– Зажди, – сказала Ліда, побігла до машини, де містилася радіостанція, і повернулася з рукавицями. – Ось тобі твій подарунок, повертаю назад. Рукавиці гріли, але ж тепер весна і взагалі… інші часи. Візьми їх собі.

– Ні, навіщо? Я ж… Лідо, почекай.

Вона одвернулася, пішла до чагарника. Янек ступив кілька кроків за нею, але в цю мить у таборі зненацька заревіла сирена: коротко – довго, коротко – довго.

Тривога!

Янек рвучко крутнувся і щодуху кинувся з пагорка вниз, до танка. Вбігши між дерев, побачив, що Єлень вже залазить у башту. Загуркотів мотор, з вихлопних труб вилітали перші клубки диму. У відкритий люк механіка Янек сковзнув толового вперед і по колінах Гжеся переліз на своє місце.

Шарик, який вже освоївся з машиною і сигналами, лежав у кутку иа старій ватянці, біля нравої ноги свого хазяїна. Янек усівея, надів на голову шоломофон і тут же відчув, що машина рушила з місця. Швидко припасував навушники, увімкнув їх. У навушниках зашуміло, засвистіло. Янек ночав настроюватися на хвилю бригади.

– Ті-ті-ті-ті-та, ті-ті-ті-ті-та, ті-ті-ті-тї-та, – пищали сигналами азбуки Морзе.

Хлопець не розрізняв окремих звуків, він сприймав усю мелодію і відразу ж перекладав почуте на звичну мову. Застебнув на шиї ларингофон. Два маленькі чорні мікрофончики щільно притулилися до горлянки – вони «не чують» гуркоту мотора, бряжчання гусениць, але старанно передадуть кожен звук, хапаючи його прямо зсередини горла. Янек увімкнув внутрішній телефон і доповів командирові:

– Чотириста сорок чотири.

– Розумію, три четвірки, – відповіли навушники голосом Семена. – Механіку, веди машину на дорогу під лісом і зупинися на висоті, там, де місток.

Люки були закриті, танк ішов роз'їждженою дорогою, здригався ї погойдувався на вибоїнах. Втиснуті в сталь, танкісти погойдувались і здригались разом з ним, утворюючи єдине ціле. Вони не одразу звикли до цього єдиного методу захисту від ударів об тверді предмети, що були всередині танка. Вчив їх цього Семен. Найважче було Шарикові, якому не могли пояснити що й до чого. Довелося йому здобувати досвід разом з ґудзями. Пес навіть гарчав на танк, ображався, пробував кусати, але тепер і він, як досвідчений танкіст, сидів у передньому кутку машини, притиснувшись до броні.

Спостереження вели ті, що в башті: зверху краще видно. Звичайно Кос поглядав у свій приціл, щоб знати, де вовн перебувають, але сьогодні він не дивився. Йому щось боліло всередині, хоч і не зміг би напевно сказати, де саме, тільки в горлі відчував корчі. Й думав, чи можна ударити словом.

Танк котився дорогою, яка без кінця-краю слалася під гусениці, зунинявся, рушав знову, повертав. Але Янек не звертав на це уваги. Роботи у нього не було, бо навушники мовчали.

Після сигналу тривога радіо, як у справжніх бонових умовах, мовчало: противник не повинен почути їх, не повинен дізнатися, що панцерні машини – кожна з гарматою колібру сімдесят шість міліметрів і сотнею снарядів – наближаються до лінії його оборони. Команди на марші передавалися сигналами за допомогою прапорців, з однієї машини до іншої, і коли б хтось побачив це збоку, йому здалося б, що то металеві чудовиська розмовляють між собою на мигах.

Янек опам'ятався від задуми тільки тоді, коли танк зупинився у лісі під низьким гіллям вільшини, серед стовбурів беріз, і мотор змовк. Командир з механіком пішли оглянути місцевість, де мав початися наступ. Густлік сів у башті на ящиках із снарядами, які заміняли підлогу, глянув униз, що там чувати у Янека, але нічого не сказав і, взявши автомат, став на посту біля танка, хоч сьогодні була й не його черга.

Виходячи, він прикрив верхній люк, і тільки через передній, відкритий, видно було гілки дерев. Молоде листя не втратило ще жовтого відтінку, сонце розсипалося між ним на сотні маленьких леліток, і, коли повівав вітер, ті лелітки повзали по сидінні.

Повернувся Саакашвілі. Незабаром прийшов поручик, велів звірити танковий годинник з його годинником, коротко пояснив завдання.

– Наступаємо разом з піхотою. Обережно, бо стрільці не з нашого батальйону, не звикли ще. Місце, де переходити окопи, позначено білими стрічками. Сигнал буде даний по радіо. Вся річ у тому, щоб рушити разом, ударити спільно, одним кулаком.

До початку наступу лишалося ще десять хвилин. Василь вийняв складаного ножика, обрізав зламану танком березову гілку і, повернувшись до Єленя, почав обривати листя, ретельно вимовляючи по-польськи:

– Кохає… любить… шанує… – спинився, подумав, потім, засміявся і спитав: – Як там далі?

– Не хоче мене… Але якби й не хотіла, байдуже, бо береза для цього не годиться, має бути акація.

Зайняли місця в танку: Саакашвілі запустив мотор, поставив на малі оберти. Янек натягнув навушники й майже не чув, як стугонять циліндри; в навушниках посвистувало, шаруділо, немовби десь далеко віяв вітер. Янек знав, що повинен пильнувати, аби зразу прийняти наказ… Хотілося почути тільки один голос, за яким він так тужив. І раптом жадання збулося: тут же, біля самого вуха, співуче, як це роблять усі радіотелефоніс-ти світу, озвалася Ліда:

– «Клен», «Дуб», «Граб», – уперед!

«Граб» – це вони.

– «Клен», «Дуб», «Граб», – уперед!

Янек слухав мов зачарований, і здавалося йому, що цю останню назву дерева, криптонім їхнього танкового взводу, дівчина вимовляє ніби якось лагідніше, тепліше й сердечніше.

– «Клей», «Дуб», «Граб»…

Янек здригнувся і тільки тепер перевів апарат на павушники всього екіпажу, і всі четверо почули останнє слово:

– …уперед!

Гжесь випростався, поставив важіль на першу швидкість, плавно став відпускати педаль зчеплення. Янек відчував, як напружились гусениці, як разом з ними здригнулася вся маса сталі. Крізь приціл побачив спочатку зелень листя, пронизану сонячними променями, потім мигтіння світла і нарешті кружальце стало ясне – танк виїхав у поле.

Їх уже випередили інші машини, попереду хмарою здіймалася курява. Танк мчав, наздоганяючи передніх. Механік переводив швидкість, додавав газу. Занурюючись у хмару пилюки, ішли вже з швидкістю сорока кілометрів на годину. Ліворуч майнули три постаті солдатів, які тягнули кулемет. Саакашвілі рвучко загальмував, щоб не наїхати на них, повернув навскоси, але курява ставала дедалі густіша, й довелося уповільнити хід.

– Велика пилюка – мала швидкість, – почулося його лаконічне повідомлення.

– Увага, стрічки праворуч!-застеріг Семенів голос.

– Бачу, – відповів Гжесь.

Танк здригнувся, переповзаючи окопи, вийшов на траву, і тільки тепер вони побачили, що інші машини вже на добрих двісті метрів попереду. У проміжках між ними короткими перебіжками рухалася піхота. Наступали трохи ліворуч.

Гжесь хотів виправити напрям, але лука була перетята ровом, отже, вони поїхали вперед, шукаючи відповідного місця. Тим часом рів, як на зло, повернув трохи праворуч, спихаючи танк далі й далі від лінії наступу до низької темно-зеленої луки, порослої татарником. Ця зелень була підозріла, вона свідчила, що попереду болото.

– Вважай, перед нами вода, – спокійно озвався командир. – Може, переїдемо рів з лівого боку?

– Я зупинюсь і перевірю.

– Нема часу.

– Тоді дозволь форсувати, – попросив Гжесь.

– Дозволяю.

Машина почала повертати ліворуч. Права гусениця підрізувала мураву, згрібала пророслу травою землю. Мотор, переборюючи опір, ревів дедалі дужче, і, коли танк рушив прямо на рів, швидкість була невелика. Не встигли досягти гусеницями протилежного краю, як машина осіла, вперлася лобом,- посунула перед собою гору землі. З розгону ще проїхали трохи, але гусениці пошарпали траву, танк осів на живіт і зупинився. Якусь мить ще безсило крутилися колеса, одначе танк не зрушив з місця – буксував.

Семен скомандував:

– Вимкнути мотор. Механік залишається, решті вийти з машини.

Нижній люк був заблокований – отож один за одним вони стрибали через верхній, скочувалися по броні в траву й болото. Це було навчання, тут ніхто не стріляв, але Василь з самого початку вимагав, щоб вилазили з машини саме так, як у бою, не дозволяв інакше.

Ховаючись за машиною, зняли сталеву буксирну линву. Єлень насилу підняв грубу дубову балку, яку возили з собою, прикріплену до крила, і потягнув її вперед.

Ніхто не промовив ні слова, але й так вони розуміли один одного чудово. Адже не вперше витягали вони машину з болота. Тепер треба було линвою прикріпити балку упоперек до обох гусениць так, щоб вона не зсунулася під вагою тридцяти тонн. Зробили це, лежачи в траві. Тільки тоді, як закінчили, поручик підвівся й, ставши навпроти прорізу, через який дивився механік, обома руками дав знак рушати.

Задуднів мотор. Усі відскочили вбік і дивилися, як починають повільно повзти гусениці, вдавлюють балку в болото, тягнуть її під.себе. Якусь мить здавалося, що й це не поможе, але ось здригнулася ангела на башті, вся башта, мотор заревів басом, і стальний звір щоразу швидше й швидше повз угору і вперед.

Єлень вибіг наперед, почекав, коли Семен подав сигнал, що балка вже показується на кінні гусениць, а тоді схрестив руки, й танж зупинився.

Тепер, засукавши рукави, по лікті в липкій, торф'яній грязюці вони ослабили лишу, зняли балку й знову прикріпили і те, й друге до броні.

– В машину!

Витерши клоччям руки, всі залізли назад, посідали на свої місця. Щойно Янек встиг підімзшути свій шоломофон до радіостанції, як у навушниках залунало:

– «Граб-один», «Граб-один», чуєте? – Яжек одразу впізнав генералів баритон.

Танк можна було побачити здалеку на цій відкритій луці, і невидимий командир бригади сягав до них «довгою рукою» радіохвиль.

– Я, «Граб-один», чую вас.

– Цю битву ви програли, – відповіли навушники. – Чекайте на місці. Наші вже скінчили заняття, зараз повернуться. Можете вийти з машини.

Кос перемкнувся на внутрішній телефон і саме тоді, як механік уже мав рушати, передав поручикові наказ генерала.

– Вимкни мотор, – сказав Семен і відкрив верхні люки.

Тепер можна було вийти з машини, лягти під сонечком на траву, але чомусь ніхто не поспішав це зробити. Василь і Густлік сіли на ящиках із снарядами по обидва боки гармати, Гжесь на своєму сидінні обернувся назад. Янек аж тепер витяг із-за пояса зовсім непотрібні рукавиці, які йому заважали, й кинув їх у куток, у Шарикове лігво. Проте не обернувся, а тільки відхилив один навушник шолома, щоб чути, про що розмовляють.

– Хай йому грець! Ми програли. Сам генерал сказав: «Граб-один», ви програли. І все через цю чортову канаву, – сердився Густлік.

– Так мені, наче прокислого вина хильнув. А якби в бою стало менше на одну гармату, на два кулемети, на один танк… Погано, коли кінь під джигітом падає перед битвою, погано, кели танк у болоті сидить. – Гжесь скуб своє чорне волосся. – Поганий рів, береги м’які, як з тіста. Позаду їдеш – курява засліплює. Якби не та курява, то ми б ліворуч од рову вийшли, було б добре. Все одно: багато говорити чи мало говорити, винен взводний Саакашвілі.

– Не поспішай. Зізнання – ще не доказ провини, – мовив Семен і запитав чи то самого себе, чи когось із екіпажу: – А звідки взялася та курява?

– Бо ті негідники завчасно вискочили, як на пожежу.

– Вони завчасно чи ми запізно? – питав далі поручик.

– Вони рушили добре, ми запізно, тому й пилюка, – озвався механік. На мить задумався і спитав: – Радіо підвело, прийом поганий?

Кос тільки тепер обернувся на сидінні.

– Ні, я чув, добре чув з самого початку… Поручик мовби й не звертав уваги на те, що каже радіо-телеграфіст, дістав із внутрішньої кишені великий плаский годинник на ланцюжку, нтевернув його циферблатом униз і, підваживши нігтем, відкрив футляр. На ньому малесенькими літерами було вигравірувано: «Тацинська. 24. XII. 1942».

– Бачите?

– Щось написано, – сказав Янек схилився, щоб прочитати.

– Напис не грає ролі. Не в цьому річ, – Семен закрив його пальцем.

– А що ж там бачити? Годинник як годинник, – Єлень знизав плечима.

– Кіровський годинник, – ствердив Саакашвілі. – Добрий годинник.

Поручик з-під вилоги мундира вийняв голку й, обережно торкнувши нею механізм, зупинив секундомір. Маленьке коліщатко з сріблястого металу завмерло, водночас зупинилися й усі інші, більші й менші, що крутилися, чіпляючись одне за одне зубцями. Тільки тепер, коли вщухло ритмічне шелестіння, всі почули тишу. Дивилися ще якусь мить, нічого не розуміючи. Єлень відкрив рота, закрив його і нарешті сказав:

– Стоїть.

– Саме так, – підтвердив Семен. – Досить було зупинити на мить одне маленьке коліщатко, і весь годинник став.

Саакашвілі глянув на свої руки й обернувся до механізмів, наче його там щось раптом дуже зацікавило.

Єлень дещо пізніше збагнув, у чому річ, і, пригадавши собі, що Кос почав було говорити, але не докінчив фразу, зажадав:

– Ти казав, що спочатку було добре чути. Ну й що, кажи далі, бо відлупцюємо тебе. – Раптом розсердився він. – Вгамуй собаку, чого він там вовтузиться й клацає зубами.

Лівою рукою відхилив Янека, взяв собаку за голову і вирвав йому з зубів рукавицю. Повернувся на своє місце, до світла, що падало зверху через відкриті люки.

– Ти ж такі самі дав Ліді на зиму, у тебе є другі?

– Ні, це ті самі.

– Як це – ті самі?

– Ну, досить тут сидіти, – озвався Семен. – Екіпаж – з машини!

Механік грюкнув засувом люка й головою вперед висунувся назовні, покотився по траві; за ним поліз Кос, а тоді Шарик, задоволений, що вже закінчились заняття.

Командир і Єлень вистрибнули через верхній люк, але Густлік не міг заспокоїтись, тому обійшов танк і знову почав:

– Як же це…

Саакашвілі стусонув його вбік і показав, щоб нарешті закриз рота. Потім, щось пригадавши, поліз до кишені й вигукнув:

– Ай-ай-ай! Слухай, Янеку, тепер ти танцюватимеш. Я щось для тебе маю. Знаєш, що? Листа!

– Від Ліди? – зрадів Кос і подумав, як несправедливо він повівся, докоряючи дівчині за те, що не писала. Може, це образило її?

– Можеш не танцювати,- насупився раптом грузин. – Візьми.

Янек побачив бувалий в бувальцях трикутничок, позначений штампами й номерами польових пошт. Папір, який стільки разів передавали з рук до рук, витерся, посірів. Пізнавши руку, що писала адресу, Янек подумав, що печатки, мов ті грудки грязюки на чоботях мисливця, який повертає з тайги, і цо тих грудках можна дізнатись, де мисливець полював. Кос одійшов за машину, сів біля гусениці, розгорнув аркушик. Всередині папір був білий і чистий.

«Яне Станіславовичу! – прочитав він. – Вітаю тебе з Новим, 1944 роком, бажаю тобі здоров'я і щастя. У пас випав глибокий сніг, звіра багато. Від мого сина Івана прийшов лист із госпіталю, його поранило в ногу. Одужає, то на фронт поверне. Хоч ти й не рідний мені, а так думаю, наче я вас двох випровадив на війну, де літають лихі кулі нашого ворога, німецького фашиста, Гітлера, щоб його дідько вхопив! Напиши мені про себе й про собаку Шарика, Муриного сипа. Напиши, чи він з тобою, чи, може, довелося його десь залишити. Бережи себе, щоб цілий і здоровий вернувся додому.

Юхим Семенович».

Кос склав листа, сховав до кишені, встав і пішов до екіпажу – хотілося поділитись думками, сказати, як його обманули і як він сам обманув іншу людину, забув про неї, хоч повинен був пам'ятати.

Та поки дійшов, це бажання пропало. Буває так, що заплутається щось у душі, мов якийсь клубок, муляс, і треба його розплутати, але тільки самому, бо тут і найкращі друзі не допоможуть. Подумав отак, але вже за мить не був певен, чи має рацію.

Густлік і Гжесь лежали поруч иа траві. Саакашвілі випитував у Єленя:

– Ну, не будь ледарем, придумай якесь місце, щоб я міг сказати, звідки родом. А то прийдемо до Польщі, люди запитають: «Звідки ти, солдате?» Що я їм скажу? Пояснювати, звідки і як – задовго, часу не вистачить. Ти мені придумай якесь гарне місце у вашій країні і скажи, як там – чи є річка, гори, який ліс, які будинки. І коли мене запитають, я зможу все сказати.

Шарик, що гасав по луці, підбіг до Коса, почав ластитися.

Василь стояв біля танка, спершись на броню, понишпоривши в кишенях штанів, дістав трохи забруднену грудку цукру й подав хлопцеві:

– Ось тобі, посмокчи, щоб не так гірко в роті було. Насупився, мов темна хмара.

Янек узяв цукор, ніяково всміхнувся й запитав:

– Годинник уже йде? Штовхнув коліщатко? Поручик приплющив праве око й дивився тільки синім лівим оком.

– Так. Здається, що так. Тепер ітиме як слід.

Від полігона з-за горизонту показалися танки. Біля них у колоні йшла піхота. Після закінчення занять бригада повертала до табору.

Розділ VIII НА МАРШІ

Склалося так, що першу не учбову, а справжню бойову тривогу, по якій танкова бригада вирушила на фронт, об'явили 15 липня, саме в річницю Грюнвальд-ської битви. Звичайно, то був просто випадок, але часом і випадок має значення.

Цілий день бригада була на марші. Танки йшли, вкриті гіллям, замасковані, наче великі кущі, йшли довгою колоною, і тому, хто дивився б збоку, могло видатися, що то ліс, вирвавши з землі коріння, рушив на захід. Та польські танкісти не бачили цього – вони сиділи під бронею, вкриті курявою, мов лицарським плащем. Угорі, понад хмарами, схожими на білу цвітну капусту, літали винищувачі, які охороняли колону в поході.

Не тільки вони йшли на фронт.

Колись, точно 534 роки тому, в сторону Грюнвальда йшли польські та литовські лицарі, а з ними – смоленські полки. Тепер у цьому широкому радянському людському морі теж були – хоч їх і не розрізнити – діти різних народів, що населяють велетенську країну від Балтійського моря до Тихого океану. Проти гітлерівських дивізій ішли темноволосі, кругловиді українці, які покинули свої випалені поля пшениці й залиті водою шахти Донбасу. Йшли високі, біляві білоруси з полів вигорілого жита, з темно-зелених лісів, із міст, перетворених на руїни. Ішли войовничі сини Кавказу – Грузії, Вірменії, Азербайджану. Ішли смуглошкірі татари, узбеки, казахи. Йшли росіяни, яких було найбільше.

І в цьому морі, мов річка чи течія, що, може, тільки кольором води, а не напрямком, відрізняється, ішли польські батареї, дивізіони й артилерійські бригади, які перші мали подати голос.

Корпуси й армії підходили все ближче й ближче до фронту. Дужче натягувалась пружина, нагромаджуючи силу, щоб прорвати дротяне загородження і багато ліній окопів та бетонних бункерів.

Не знайдеш, не запримітиш у цій масі того окремого танка, в якому їдуть чотири танкісти і пес. А кликати «Граб-один» не можна: в ефірі – найсуворіша ра-діотшпа. Тільки гармати на передовій ревуть, вергаючи снаряди, – намагаються заглушити віддалений гуркіт моторів, шум грізного припливу…

Ще три дні мине в наростаючій, грізній тиші й, нарешті, мов хвиля з далекого моря, що котиться до берега, ламається тут і вкривається гребенем піни, нестримна лавина зареве, кидаючись в атаку. На світанку по сигналу-залпу гвардійських реактивних мінометів озвуться тисячі гармат Першого Білоруського фронту, який незабаром мав уже стати польським фронтом, і все рушить на захід. Ні, не все. Тільки ті дивізії, що, наче вістря списа, вдарять перші.

Коли всі дороги, всі стежки й розділені ними поля заповнились людьми, гарматами й танками, радіо принесло до танкової бригади назву Польського Комітету Народного Визволення і перші його слова сприйняті, мов подих близької вітчизни. Війська вже зламали ворожу оборону і йшли по безлюдній, спаленій землі, де не побачиш ні села, ні хати, тільки часом на згарищі стирчав угору комин. А навколо – воронки від снарядів, мов ряботиння після віспи війни; погнутий, зчорнілий метал; мертві гармати, що уткнулися дулами в землю.

Звідси, за передовими частинами, які перші форсували Буг, вони мали вирушити, готові до удару, якщо у тих, перших, затупиться зброя, в боях ослабнуть сили.

І ось бригада вже рушає з місця. Роз'їждженою дорогою повзе та сама танкова колона, тільки віття на машинах змінили, щоб було свіже й зелене. Люди стоять у відкритих люках, обличчя у них темні від куряви, а проте можна впізнати Семена, Єленя і Коса, які до половини вихилились із башти. Саакашвілі сидить унизу, він веде машину, через відкритий люк стежить за дорогою. Вони саме минають групу спалених «тигрів», які, видно, намагалися контратакувати і попали під артилерійський вогонь.

– Ну й натовкли цієї погані, – перекрикує Кос гудіння моторів.

Семен киває головою, а за мить показує очима в інший бік. Поблизу дороги, біля розваленого комина стоїть Т-34 – його на ходу зупинив снаряд. Башта з опущеним дулом гармати, немов похилена на плече голова мертвої людини; броня вкрита сірою кіптявою, тільки зірка трохи темніша.

«Такий же, як і наш, – думає Янек і відчуває раптом, як у грудях появляється холодний жах. – Ким були ті люди, що загинули в ньому?»

За прикладом Семена він підносить руку до чола, віддає честь.

Ліворуч, паралельно з танками йде колона піхоти. Серед людей подекуди видніє зелений брезент машин, які тягнуть гармати. Пече липневе сонце. Білі купчасті хмари висять у небі рядами, збираються широкими пасами, поперечними напрямку, в якому йдуть війська.

Раптом десь попереду затріскотіли постріли з гвинтівок. Цокотіння кулеметів швидко повзе назустріч, мов вогник по бікфордовому шнуру. Чітко й лунко гавкають бронебійні рушниці. Сигналять танки.

– У машину! Люки!

Танкісти блискавично зсовуються вниз, захлопують люки. Янек, стрибнувши в башту, хапає ручку перископа, повертає його, щоб у дзеркалі бачити небо.

Спочатку у прямокутнику ясніє тільки одна блакить, потім з'являється білий клуб хмари, знизу – темніший. І ось, нарешті, вони! Один, за ним, трохи збоку, – другий. Летять низько, над самою дорогою, блискавично ростуть в очах – овали фюзеляжів, круги пропелерів, крила – зламані, як розплющена буква «XV», а внизу колеса, подібні до кігтів у якихось личаках. Навіть тут, усередині машини, чути було ревіння тих літаків, а потім – поруч і ззаду – вибухи бомб. Відлетіли. Тиша і радість, що небезпека минула.

Гудіння мотора і брязкіт гусениць їхнього танка здаються тепер тихими й милими звуками, що нагадують дзюрчання холодного струмка. І раптом машина піднімається вгору й здригається, світло в перископі червоніє, через шкіру, прямо до мозку проривається грім вибуху. Янека кидає вниз на механіка, а Шарик, невідомо як, опиняється у них на колінах. Мотор замовк, танк нерухоміє.

– Всі здорові?… Питаю, чи здорові? – голосом поручика непокояться навушники.

Так, усі'здорові, тільки приголомшені, а собака явно перелякався. Дивлячись на нього, Янек перестає дивуватись і відчуває, що йому й самому страшно.

– З машини, на лівий борт! – наказ не залишає часу на роздуми.

Тільки тепер, стоячи на землі, вони бачать при дорозі овій нерухомий танк і зірвану гусеницю, яка розтягнулась позаду, мов довгий вуж, наїжеиий зверху на спині зубами.

– Збочив, Гжесю. Рука здригнулася, – спокійно каже Семен.

Справді, машина стоїть майже в трьох метрах за лінією червоних прапорців, які позначали правий край дороги. Один з них, перевернутий, стирчить з-під зірваної гусениці.

– Бачу, що летить, глянув угору…

– Не можна. На щастя, це була не протитанкова міна, а якась менша. Янеку, швидко в машину, до кулемета. Чого купуєш витрішки, це тобі не навчання. Григорію, на місце, а ми з тобою, Густліку, до роботи.

Двох чоловік замало, щоб натягнути важку сталеву гусеницю. їх минають десятки машин, тисячі солдатів, з яких кожен міг би допомогти, але колоні не можна зупинятися. Один танк не повинен затримувати інших. Коли щось потрібно, то можна покликати допомогу: про поранених людей подбають санітари, про підбиту машину – рота технічного забезпечення, що йде в кінці колони. А якщо самі можуть справитися, то не слід затримувати нікого.

Стальний канат уже намотано на ведуче колесо, його кінець прикріплено до гусениці; і ось Семен уже вибігає наперед, аби показати механікові, що той може помаленьку рушати з місця правим бортом. Єлень, скинувши комбінезон, мундир та сорочку, напівголий вчепився за кінець металевого вужа і тепер, коли ланки починають дрижати, старається підтягнути його по напрямку руху. Кос, що в цей час нічого не робить із своїм кулеметом, перекладає його в ліву руку, щоб допомогти товаришеві.

В цей час вщ голови колони, з заходу, відтіля, куди вони йдуть, вдруге долинає щораз густіша стрілянина. Янек біжить за танк, ставить на броню ніжки ручного кулемета і, мружачись, дивиться в небо. З-за білих купчастих хмар, мов із засідки, знову виринають два літаки, різко пікірують униз. Може, це ті самі, може, інші.

Янек впирається ногами в пісок, притиснув приклад до щоки й бере на приціл літаки. Коли вони виростають до розмірів яструбів, вибирає найближчого з них, підводить мушку трошки вище від середини срібного кружка пропелера, туди, де за обшивкою сидить людина.

Хлопець відчуває, як з лоба на щоки йому краплями збігає піт. Мотор виє щораз ближче, крила із свистом рвуть повітря, і від цих звуків судорожно стискає горло. На носі літака починають миготіти вогники: то пси стріли. Саме в цю мить Янек натискує спуск. Вія бачить руду трасу польоту куль, переносить її трохи нижче.

Ліворуч і праворуч схрещуються вогняні шви пострілів радянської піхоти. Стогне під кулями метал танка, бризкає пісок. Якусь мить Янек бачить товсте черево пікірувальника й два чорні хрести. Літак заламує лінію польоту, робить пішбочки, і раптом у двохстах метрах позаду них, збоку від дороги, лунає вибух, виростає хмара чорного диму.

Янек з кулеметом у руках біжить до Семена, смикав його за рукав і запитує:

– Це я?

Той повертає його вбік і спокійно каже:

– До роботи, час летить.

Над колоною, мов дві блискавки, майнули винищувачі з гострими носами й зірками на крилах.

Знову стугонить мотор танка, гусениця повзе по піску, сунеться під ведуче колесо, і, нарешті, перший зуб зачепився. Семен підносить другу руку вгору й кричить:

– Обома, обома бортами!

Машина рушає з місця, виповзає на гусеницю. Тепер уже лишилося тільки змінити розірвану ланку, з'єднати обидва кінці. Це робота Єленя. Василь щипцями тримає болт, а Густлік гатить поньому важким молотом.

Кос стоїть біля танка й, не вірячи власним очам, торкає пальцями вм'ятини й товсті подряпини на броні.

– Шкрябнуло з самого верху. Для початку досить і цього, а далі таких знаків буде більше, – пояснює йому поручик.

Вони прив'язують на місце канат, збирають інструменти, і ось уже знову лунає команда:

– В машину!

Все це тривало недовго, але колона вже пішла вперед, і тепер їм треба якось проштовхнутись поміж тягачами, що везуть важкі гармати з довгими дулами. Вони їдуть серед артилеристів – один-єдиний танк – і, може, тому здається їм, що стало вільніше.

Кос поставив кулемет на місце і, смикаючи правою рукою за кудли Шарика, який нудьгував у темному кутку, весь час думає лише про одне: «Я чи не я? От коли б це бачив тато…»

Тільки десь за годину Єлень злегенька штовхає його в спину і, нахилившись, показує рукою, щоб перейшов на другий бік башти, де сидить командир.

Василеве обличчя вкрите курявою, і струмочки лоту прокладають по ній круті стежки. Поручик бере хлопця за плечі, притягує до себе й прямо в вухо каже:

– Я не знаю, чи це ти, чи ні. Розумієш? Не знаю. Бо стріляли по ньому всі. Але важливо, що ти не заплющив очі. Ти мені подобаєшся. Молодець.

Тепер уже Василь не тримає Янека за плечі, він обіймає його, притискує до грудей і цілує в щоку, а потім кричить:

– Обітрись, бо я тебе вимазав.

Тим часом Єлень, що виліз на башту і сидів, метляючи ногами в повітрі, затарабанив по броні й загукав:

– Хлопці, видно річку й міст. Це, мабуть, Буг, правда?

І всі троє лізуть нагору. Річка невелика, звивиста, береги зарослі верболозом і вільшиною.

– Справді, певно, Буг.

Вони вже під'їжджають, – до мосту не більше як п'ятдесят метрів, коли дівчина в темно-синьому береті застережно підіймає червоний прапорець, а жовтим рішуче показує вбік. Саакашвілі не хочеться повертати, і танк суне прямо на дівчину-регулювальницю, але та не боїться його: добре знає, що вона тут найвищий начальник. Ступає кілька кроків назустріч і стукає прапорцем по броні, мов канак по шкурі слона. А втім, пропорція тут інша – танк важить стільки, як добрий десяток слонів.

Доводиться з'їхати вбік, зупинитися. Всі четверо з жалем дивляться, як гармати одна за одною переправляються на другий берег.

– Чому вона прогнала нас?

– Не наша черга, – пояснює Василь. – Стоятимем тут, аж доки ті не проїдуть. Хіба що ти, Густліку, якось домовишся з нею. Скажи, мовляв, брати-поляки… і як там ще, зумієш.

Єлень зліз на землю, підійшов до дівчини-регулю-вальниці й, виструнчившись, козирнув:

– Люба дівчино, пропусти нас.

– Не можу, не дозволено. Коли воли пройдуть, то, може, буде місце.

– Наші вже по той бік. Ми ж поляки, додому повертаємо. Хто тут перший має право?

– Ти. Як хочеш, то я поцілую тебе, а танка пропустити не можу.

Єлень почервонів і повернув назад. Видряпався на броню, розвів руками:

– Сувора баба, такий вівчар, що тільки свої вівці пропускає.

Знизу в башту виліз Саакашвілі й втрутився в розмову:

– Гей ти, джигіт, дівки злякався, втік. Що ж тепер буде? До вечора тут стояти, чи як?

– Знаєте що? У мене є ідея, – мовив Янек і, нахилившись до товаришів з екіпажу, почав пошепки щось пояснювати, хоч і так їх ніхто не підслухував.

– Ну так що, Василю, згода?

– Згода, хай буде.

– Громадянине поручик, – звернувся за всіма правилами Кос, – доповідаю, що я готовий до виконання бойового завдання.

Він поліз усередину танка; незабаром через передній люк вистрибнули вдвох – Янек і Шарик. Опинившись перед машиною, Янек розгледівся, навчений досвідом, перевірив, чи не видно десь поблизу червоних прапорців, які позначають край мінного поля, а потім вибрав маленький горбочок біля куща лози, що стирчав за кілька метрів од дороги.

Танкісти дивилися з башти, як починалась вистава. Шарик спочатку кілька разів приносив патичок, потім знайшов закопану в піску Янекоьу хустинку, про яку важко було сказати, що то носовичок, – - такий темний колір вона мала.

Кілька червоиоармійців – сапери, які будували міст, – озирнулися. Поговорили між собою, показуючи пальцями, і потім підійшли, щоб краще бачити. Глядачів ставало дедалі більше. Хтось почав голосно командувати, щоб стали ширше, бо, мовляв, людина не прозора. Розважалися весело, робили зауваження, давали Янекові поради, що робити, коли собака не відразу розумів, чого від нього хочуть. Потім хтось приніс «щуп», – довгу палицю з дротом на кінці – ним штрикали землю, розшукуючи міни, – і Шарик демонстрував своє вміння стрибати.

З радіостанції, щогла якої стирчала поблизу в кущах, вийшов полковник авіації і теж почав придивлятися. Дівчина-регулюаальниця щораз частіше усміхалась і поглядала в той бік.

Ніхто й не помітив, що вже деякий час із вихлопних труб танка вилітають білі клубочки диму. Гуркоту мотора не чути було, його заглушували артилерійські тягачі, які все ще йшли через міст. Солдати, сидячи на гарматах, мов горобці на гілці, теж дивилися на Янека і махали товаришам, які їхали ззаду, і показували, що відбувається на пагорку під вільхами. Водій одного тягача задивився, уповільнив хід, а танкістам цього тільки й треба було.

Чотириста п'ятдесят кінських сил заревіли на всю потужність, танк видерся на насип і вмить опинився вже біля мосту. Дівчина помітила, підбігла кілька кроків, але потім махнула рукою й повернула назад. Янек чкурнув поза нею, риссю наздоганяючи танк, а за ним, весело гавкаючи, біг радий нежданій забаві пес Шарик – п'ятий, але не останній за своєю важливістю член екіпажу.

Розділ IX РАДОЩІ И ЖАЛІ

За Бугом проїхали ще кілька кілометрів путівцем і вибралися на шосе. Це була широка, брукована дорога, з обох боків обсаджена вербами. За деревами барвистими клаптями лежали поля, вузенькі, мов смужки кольорового паперу. Війна пройшла тут так швидко, що не встигла витоптати й спалити їх.

– Ой, смішно, ой, смішно! – вигукував Саакапгвілі, який звик у Радянському Союзі до широких, на цілі кілометри, полів, – Один крок – картопля, другий крок – жито, третій – входиш у капусту.

Здивовано оглядаючи новий для нього краєвид, він натиснув сигнал і, завзято сигналячи, додав газу. Тягач, що йшов попереду, квапливо повернув праворуч, гармата з'їхала до самої канави, звільняючи дорогу.

Танк, як відомо, не подушка, шкура в нього достатньо тверда, щоб будь-яка інша машина ставилася до нього з повагою. Він уже обминав гармату, коли в навушниках клацнув перемикач і механік почув Семенів голос:

– Джигіте, зніми ногу з газу і – на своє місце в колоні. Не порушуй порядку на марші.

Гжесь неохоче, але відразу ж виконав розпорядження, уповільнив хід і чемно перейшов на швидкість тягачів. Однак не міг витримати, отож, розстебнувши ларингофон на шиї, щоб його ніхто не чув, забубонів сам до себе:

– Порядок на марші… Місце в колоні… Тепер їду, мов старий осел на торговище. Велике діло – тягнуть ці труби, не поспішають, а нам, може, треба буде в атаку. Артилерія завжди затримується в тилу. Я тут працюю, а вони повилазили на башту, вітерець їм повіває, оглядають краєвиди.

Ці останні слова адресувалися, звичайно, не артилеристам, а іншим членам екіпажу, які разом із Янеком Косом сиділи у відкритих люках.

– Краєвиди собі оглядають, а я, ніби дурень, сам тут унизу і тільки й бачу цю трубу – гарматне дуло попереду…

І механік, хоч дуло не могло того ні побачити, ані оцінити, показав йому язика.

Трапляється часом у житті: не маючи відваги сказати комусь щось прямо в очі, воліємо самі собі вголос висловлювати свої думки, аби інші нас не чули. Найчастіше так буває тоді, коли людина не має рації. А Гжесь, власне, не мав рації, лаючи артилерію і темп її маршу, зате друга частина його нарікання була слушна-справді, той, хто сидить на башті танка на висоті двох з половиною метрів над землею, бачить більше, ніж механік через свій люк.

– Гляньте отуди праворуч, – поручик показав рукою.

Далеко попереду, в голові артилерійської колони, діялося щось нове. Тягачі з'їжджали з дороги, гармати долали канаву й віялом розходилися полями, толочили жито й картоплю. За кількасот метрів од шосе трактори, мов по команді, завернули, розвертаючи гармати. Обслуга зіскакувала з гармат, піднімала вгору лафети, відтягувала передки, – готувала батареї до бою.

– Що вони роблять, навіщо? – запитав Янек.

– Ліс. Поглянь на ліс, отуди далі, – крикнув йому Єлень.

Від обрію в поля врізувався темно-синій язик бору. Внизу поміж стовбурами бризкали вогники, і перед гарматами зненацька почали скакати клубки куряви, немовби прямо на очах виростали якісь кущі. Біля гармат метушились артилеристи, командири батарей стояли трохи ззаду, кожен піднявши руку вгору. Видно було потім, як один з них рвучко опустив руку, і з найближчої гармати раптом блиснуло, – гримнув постріл.

– Що за гармидер? – запитав Саакашвілі, знов увімкнувши внутрішній телефон.

– Якась оточена група, – відповів Семен. – Артилерія по них лупить.

Танк ішов, не змінюючи швидкості, танкісти сиділи, Мов у рухомій театральній ложі. Дивилися, як їхали інші гармати, бачили вдалині батарею, що вже вступила в битву. Офіцер скоригував дані, й тепер з усіх чотирьох дул бризкав вогонь, над полем котився грім залпів.

А звідти, з бору, били міномети, й міни вибухали все ближче й ближче до гармат; раптом між гарматами вибухнули міни, двоє гармашів упало, і яскравим вогнем загорілась покришка на колесі, обслуга почала гасити її, кидаючи землю лопатами. За гуркотом мотора танкісти не чули криків, усе відбувалося немовби у німому фільмі.

Повернув останній тягач, що йшов перед ними, і ось шосе спорожніло.

– Поїдемо з ними допоможемо? – запитав Кос.

І, наче у відповідь на його слова, танк теж почав завертати, маючи намір пройти між двома вербами, де було трохи просторіше.

– Вперед по маршруту, збільшити швидкість, – спокійно мовив Семен, а потім додав, звертаючись до Коса: – Без наказу не можна. Оточені тому й захищаються, щоб затримати наступ. Для ліквідації призначено спеціальні сили. Це не наше діло, нам треба йти вперед.

Тепер вони мчали з швидкістю понад сорок кілометрів на годину, теплий вітер обвівав їм обличчя, висмикував з-під шоломів пасма волосся і грався ними. Пекло сонце, засліплювало очі.

Минули артилерійські позиції, дорога почала спускатися вниз, увійшла в рів, і звідси вже нічого не було видно, тільки гуркіт та гук долинав, наче грім даленіючої бурі. Небо було погідне, з рідкими невеликими купчастими хмарами.

Швидко наздогнали колону бригади, обминули машини з мотопіхотою, мінометну роту, протитанкову батарею, штурмові гармати; нарешті, знайшли своє місце в строю. Виїхавши на невеличкий пагорок, побачили тих, що були попереду й позаду, – всю колону, що розтягнулась по шосе аж на п'ять кілометрів.

Спереду засигналили прапорцями – команді зупинитись на привал. Бойові машини підтягувались, гальмували, з'їжджали на праву обочину. Так щасливо випало, іцо Семенів танк зупинився якраз у селі. З-за побілених хат під солом'яними стріхами, з городів, із-за плотів бігли люди. Тільки-но танкісти стали, як їх оточили звідусіль, підступили до самих машин.

Янек і Густлік, скочивши на землю, попали прямо в обійми селян, які радісно їх вітали, якась струнка, смаглява дівчина в білій квітчастій сукенці обняла Коса, поцілувала в обидві щоки й дала букет жоржин. Обоє почервоніли й відступили на півкроку.

Якась жінка вхопила Янека за рукав.

– Людоньки! Такий молодий, п вже воює!

– Хлопці, а звідкіля ви?

– Я з Устроня – це там, звідки Вісла початок бере…

Єлень чесно працював, ішов уздовж щільної людської стіни і всіх по черзі, не вибираючи, не перебираючи, як стояли – дівчина, жінка чи чоловік – обнімав і цілував.

– Хто ще? З ким я ще не привітався? Вже всі? – Густлік перевів дух і витер піт з лоба.

– А цей чорний, замурзаний, чого мовчить? – Старий селянин показав рукою в бік танка, з якого, висунувшись до пояса через люк, виглядав польський солдат Григорій Саакашвілі. – Цей, мабуть, не наш.

– Наш, він з-під Сандомира, – впевнено пояснив Єлень. – Тільки його батько сажотрус, тому він такий чорний. А мовчить через те, що від хвилювання не може перевести дух.

– Машина – це не дівчина… – мовив Гжесь одну з тих фраз, які добре вивчив по-польськи, і на всякий випадок шмигонув у танк, зник під бронею.

– То тепер уже Польща буде? – запитав старий.

– Народна Польща, – відповів Янек.

– Це як же – народна?

– Фабрики й заводи перейдуть до робітників, а поміщицьку землю віддадуть селянам.

– За гроші?

– Безкоштовно.

– Невже це правда? У вісімнадцятому році теж так казали, а потім наші пани порозганяли військом ради.

– Тепер військо наше, не розженуть.

– Може й не розженуть, а може й розженуть, – чухав потилицю селянин.

– Випийте молочка. Холодненьке, щойно витягла з криниці, – жінка занурила у відро щербатий кухоль, розмальований волошками, подала танкістам.

Єлень випив один, другий, попросив третій.

– А ви часом не чули…-наважився запитати Янек. – Чи не було тут у вашій місцевості поручика Станіслава Коса?

Люди попросили, щоб він повторив прізвище, погомоніли між собою, згадували все, але, виявилося, не чули про такого.

– А де, пане, той поручик воював?

– На Вестерплятте.

– Дорогенький, там же нікого в живих не лишилося. Сім тисяч наших полягло, усі до єдиного…

– Це неможливо, – заперечив Янек. – На Вестерплятте, певно, й п'ятисот не було.

– Це так кажуть, пане, а як полічити, то виходить інакше…

Підліток у коротких штанях переліз через діру в плоті на шосе, притягнув за собою зламану гілляку, геть червону від спілих черешень, що висіли на ній гронами, і кинув на башту. Василь на льоту спіймав її, помахав хлопцеві рукою й сказав по-польськи:

– Велике спасибі, пані.

– Наш командир одразу подумав про господиню, в саду якої хлопець гілляку виламав, – пояснив Єлень.

Через люк механіка висунулась цікава кошлата морда.

– Ти диви, собаку з собою возять. Він теж у війську служить?

– Аякже! Шари, сюди! – Янек махнув Шарикові рукою, і вівчарка, зрадівши, вистрибнула на дорогу.

– Навіть собаку привезли… Польського пса привезли… – пішло по колу з уст в уста. – Чуєте, як гавкає? Точно, як мій Азор.

– Дорогу, дайте дорогу Марциновій.

Натовп повільно розступився. Вели під руку стару жінку із зморщеним лицем і покритими більмами очима. Ступала помаленьку, витягнувши вперед руки. Люди замовкли, і чути було, як бабуся шепоче, весь час повторюючи:

– Хлопці наші, солдати, синочки…

– Вона не бачить, – пояснив старий селянин, той самий, що не вірив, буцім Саакашвілі родом з-під Сандомира.-Он там, гляньте, друга скраю села халупа її стояла, але тепер уже нема, Гітлер спалив. Дайте щось, хай упевниться, що це поляки прийшли, хай доторкнеться.

Василь кинув з башти кашкета. Кос піймав його й подав бабусі. Та водила пальцями по сукні, по козирку, натрапила на метал.

– Орел… Будь милостивий, господи… Наші солдати… Діждалися, дав бог…

– Юлько! – гукнула жінка, виливаючи рештки молока з відра до кухля.-Принеси собаці миску помащеної картоплі, там біля печі стоїть. Бігом!

Юлька справилася швидко, а Шарик ще швидше і саме вчасно, бо привал закінчився, з голови колони замахали прапорцями, і вздовж колони хвилею покотилося гуркотіння – танкісти запускали мотори.

– В машину!

Рушали обережно, поволі, щоб нікого не зачепити. Селяни знімали дітвору з танків за вуха, за чуби витягували з-під гусениць.

Колона знову йшла на захід. Здалеку, з-за горизонту, вже поблискували на сонці вежі люблінського замка й костьолів.

Янек Кос сидів на місці механіка, вів машину. Не вірив чутці про ті сім тисяч, які полягли на Вестерплятте, а проте посмутнів. Невдоволений Саакашвілі на його сидінні в кутку грався з собакою. Василь прослизнув з башти до них, присів поміж сидіннями.

– Механіку, чого похнюпився?

– Собаці велика радість, мала журба. Був Шарик, а тепер став Шари, і все гаразд. А що зі мною? Не вмію розмовляти по-польськи, як тут бути?

– А ті квіти й черешні не тільки для нас. Такі самі кидають і на радянські танки.

– Знаю, але мені якось ніяково. Батько сажотрус із-під Сандомира… Який Саакашвілі кращий – справжній чи вдаваний?

– Облиш, тепер нема часу, щоб кожному по дорозі пояснювати, але люди й самі зрозуміють, – спокійно вів далі Семен. – Навчимо польських танкістів, закінчимо війну, поїдемо собі… Безумовно, зрозуміють.

– Зрозуміють тоді, як поїдемо? Це пізно.

– Може, пізніше, може, раніше. Тепер все одно, не в тому річ, ми йдемо на фронт.

Однак бригада не зразу пішла на фронт. Стояли за Любліном, під містом, охороняли фабрики і склади, вдеиг, і вночі патрулюючи на вулицях. Були в Любліні люди, що одразу, не питаючи про платню, ставали до роботи, приносили а дому інструменти, запускали мотори і верстати. Цим людям треба було допомогти. Були й такі, що ламали двері складів, брали те, що вчора належало німцям, а сьогодні, здавалося, було нічиє. Цим треба було перешкодити. Вночі над містом схрещувались прожектори, пильнуючи, а чи не скрадаються в небі чужі літаки. Уночі в місті перехрещувались маршрути патрулів – воїни пильнували, чи не крадеться вулицею свій, і всо-таки чужий.

Після перших привітань, коли видно було тільки квіти, черешні та молоко, усмішки й простягнуті руки, як виявлялося, в натовпі були всякі люди. Одні казали: «Нова армія, нова влада землю дає селянам». А другі: «Нова армія, нова влада землю у хазяїв грабує».

За кілька годин до визволення міста, коли радянські війська вже підходили до перших будинків, гітлерівці повбивали в люблінському замку в'язнів і заложників. Танкова бригада послала на їх похорон почесну делегацію – взвод воїнів. Янек теж хотів піти, просив дозволити йому, але поручик не пустив. Сказав, що є робота біля машини, що треба в усьому ідеальний лад. Потім виявилося, що нічого особливо важливого не було, можливо, просто не хотів його пустити.

Отак за всякими заняттями пройшло, мабуть, дні зо три, коли, нарешті, якось но обіді Кос, котрий завждивсе взнавав першим, прибіг до свого екіпажу й доповів:

– Іде машина в Майдаиек. Той грузовик, що кухню тлгие. Хто хоче, може поїхати побачити.

– Не хочу, – відповів Семен. – Я вже бачив такі речі, потім два дні не міг їсти.

– То ви залишайтесь, а я б хотів. Там було багато людей, може… А їдучи назад, заглянули б на кладовище.

– Ні, сам ти не поїдеш. Якщо так – їдьмо всі разом. Поїхали. Оглядали дротяні огорожі, на них – білі дошки з німецькими написами, черепами й схрещеними кістками. За дротами стояли довгі низькі бараки, повні бруду і якогось смороду. Оглянули велетенські, мов кілька стодол, склади людського волосся, здоровенні, наче скирти, купи окулярів і ляльок. Ляльки були найстрашніші – одні елегантні, в старанно пошитих платтячках, з приклеєними до повік віями; інші – звичайні, з ганчірок, очі й рот у них були намальовані вуглиною. На самому верху сидів плюшевий ведмедик без правої лапи й одного ока. Ці ляльки були навіть страшніші, ніж печі, в яких спалювали трупи.

Пройшли кілька кілометрів по табору, – дивилися, не озиваючись і словом.

Якби хтось незнайомий глянув тоді Янекові в обличчя, то не догадався б, що то солдат, якому, судячи з документів, тільки вісімнадцять років, і тим більше не подумав би, що це хлопець, якому насправді було шістнадцять.

Єлень стискав здоровенні кулаки, аж пальці біліли, Гжесь шепотів щось по-грузияськи, а Василь мружив ліве око, й погляд його став темний, як похмура ніч.

Біля канцелярії табору зустріли чоловіка в смугастому одязі в'язня, з латкою, на якій чорніло число.

– Ви тут були? – запитав Янек.

– Був.

– Багатьох знали?

– Багатьох, але мало кого на прізвище; здебільшого тільки номери.

Хлопець ні про що вже не питав. Повернули до брами, звідки долинало тужливе вовче виття: то Шарик, прив'язаний за ошийник до машини, виявляв своє невдоволення і неспокій – чув у повітрі смерть.

Коли позалазили в кузов грузовика, в кутку побачили кухаря, капрала Лободзького. Сюди він їхав у кабіні, а тут пішов з табору раніше за інших, тепер сидів під брезентом і, одвернувшись, плакав.

– Що з тобою? – запитав Єлень.

– Облиш… – Старий солдат з мотопіхоти смикнув Густліка за рукав. – Він з Любліна, порожній дім застав. Правильніше, не порожній, гірше – чужі люди в ньому живуть. А його сім'ї нема. Кажуть, давно вже їх забрали, і саме тут…

Машина рушила з місця, покотила рівним шосе до міста, і чим далі вони від'їжджали од колючого дроту, тим більше сонця падало під брезентову будку, тим енергійніше й сміливіше шарпав її вітер. Мешканці Любліна вже звикли до війська, але деякі ще й тепер зупинялися, махали руками вслід грузовикові. Інші йшли байдуже, зайняті власними справами.

Місто було невелике, і незабаром воно лишилося позаду. Машина звернула на польову дорогу, що вела до фольварку, навколо якого в ліску й чагарниках стояли танки.

Минули ясно-зелений березняк, що ріс при дорозі, і тоді Єлень запитав:

– Ну то що, зійдемо? Це тут.

– Не варто, – похитав головою Кос.

– Ти ж сам хотів, – здивувався Густлік.

Як завжди, за них вирішив Василь. Енергійно затарабанив по бляшаній коробці кабіни. Водій загальмував, зупинив грузовика, і Семен скомандував:

– Екіпаж, з машини!

Зіскочили всі – четверо танкістів і пес. Грузовик рушив далі, а вони пішли стежечкою понад березняком, туди, де видно було невисокий кам'яний мур і розчинену залізну браму. Назустріч їм вийшов згорблений чоловік у тиковому костюмі, замазаному глиною.

– До кого?

– А ти хто такий? – так само грубо спитав його Єлень.

– Я могильник, – незнайомець змінив тон.

– Ми до тих, що лежать тут з вересня тридцять дев'ятого року.

– Це прямо, прямісінько цією алеєю. Ніде не звертайте, ідіть через центр аж до кінця кладовища, вони там під стіною двома рядами лежать у пісочку.

Він помітив Шарика, який вистрибнув з-поміж беріз і почав лащитись до танкістів.

– Собака з вами, панове? – занепокоївся. – З собакою не можна, це ж кладовище! – Очі могильникові забігали, обличчя почервоніло – чи то з гніву, а чи з обурення. – Там люди лежать в освяченій землі, дай боже їм вічний покій…

– Гаразд, він тут залишиться, – сказав Кос і, відвівши пса до муру, в затінок біля самих воріт, наказав: – Стережи.

Знявши кашкети, танкісти увійшли на кладовище ї попрямували широкою центральною алеєю. Тут було тихо, спокійно, тільки пташки несміливо озивалися у вітті дерев та од вітру шелестіло листя й поскрипували бляшані вінки. Сонце стояло вже низько, сліпило очі, забарвлювало в рожевий колір кам'яні хрести.

Десь посередині дороги танкісти побачили стару березу – артилерійський снаряд зрізав її за кілька метрів над землею. Крона дерева лежала навскіс, упершись верхніми гілками в могили, листя засохло, але ще не пожовкло. Далі, там, де снаряд упав на землю, в піску жовтіла воронка, а в мурі видніла крива зазубрила.

Могили солдатів, полеглих у вересні тридцять дев'ятого, були низенькі, непримітні, розташовані рівними рядами, наче вишикуваний взвод. І хрести однакові, збиті цвяхами з необтесаних жердин.

Танкісти йшли уздовж цього ряду, нахилялися, щоб розібрати змиті дощем написи на дерев'яних дощечках, долонями затуляли очі від червоного сонця. Написи були короткі: «Невідомий», «невідомий», потім якесь прізвище, знову «невідомий» і знову прізвище. Біля останнього Янек випростався й тихо сказав:

– Нема.

– Якби було, то погано, а як нема – то добро, – мовив Саакашвілі. – Не журись. Тут батька не знайшов – живого знайдеш. Слухай, Янеку, що я тобі скажу: уважно слухай обома вухами…

Він потягнув Коса за руку до муру, сів там у тіні, підігнувши під себе ноги, як це роблять грузини в гірських аулах, і почав:

– У нас в Грузії розповідають: була дівчина, був хлопець, кохали одне одного. Хлопець дав дівчині перстень. Ішли вони високими горами. Ліворуч – скеля, праворуч – прірва, а стежка вузька. Дівчина сперлася рукою об скелю, перстень упав, покотився по стежці й полетів у прірву. Жаль було дівчині персня, жаль було хлопцеві дівчини. Козлиними стежками збіг він аж на дно ущелини, де тече струмок і лежить дрібне, як зерно, каміння, перемелене водою. Шукав терпляче, вперто. Шукав рік, шукав другий, шукав третій…

Не знаючи, скільки ще грузинський хлопець з розповіді Саакашвілі шукатиме перстень, танкісти присіли біля Гжеся на піску, а той провадив далі:

– …Шукав багато років. Ущелина велика, перстень малий. Нарешті знайшов, бо хто наполегливо шукає, той знайде. Приніс перстень дівчині додому. Вона ждала його, проте була вже сива й згорблена. З жалем мовила хлопцеві: «Навіщо нам тепер цей перстень, коли життя, мов струмок, попливло до далекого моря, коли в джерелі часу небагато вже води лишилося». Так вона казала, а сама поволі надівала перстень на палець. І тільки наділа – раптом помолоділи обоє – і він, і вона. Дивиться хлопець на дівчину, на її рожеві, мов розколотий плід граната, вуста, на її чорні коси, мов воронове крило па снігу. – Саакашвілі підвівся, обійняв Янека за плечі й додав: – Хто терпляче шукає, той не тільки знаходить – доля йому в нагороду повертає назад втрачені години.

– Нам пора, скоро вечір, – сказав Василь і, як звичайно, весело засміявся.

Всі четверо швидко пішли назад.

Брама була причинена, могильник кудись дівся і – дивно – не було й пса.

– Де наш Шарик? – занепокоївся Гжесь. – Може, той чоловік украв його?

– Що ти, скоріше б Шарик украв гробаря, аніж гробар його, – буркнув Єлень.

Янек присів навпочіпки, затулив очі від сонця, розглядався по кладовищу.

– Є, не пропав, – зрадів він. – Але стовбичить там нерухомо, ніби щось пронюхав, мов хоче підняти якогось звіра.

– Свисни, – порадив Густлік.

– Почекай, – стримав його Василь. – Підготуйте зброю.

Командир і механік мали пістолети, а Янек і Густлік – автомати. Пересунули автомати на груди, зняли запобіжники, Єлень незадоволено буркнув:

– Мерців стрілятимемо?

– Побачимо. Обережність не зашкодить, – спокійно відповів йому Семен і наказав:- Ви обидва йдіть вліво по алеї, а ми з Янеком – вправо. Ховайтеся за могилами, йдіть на деякій відстані один від одного. Коли я подам сигнал – пускайте собаку.

Всі були здивовані таким наказом, але рушили обережно і, пригнувшись до землі, швидко перебігали від дерева до дерева, від могили до могили.

Шарик стояв нерухомо, пильно дивлячись на велику кам'яну гробницю з тесаних кам'яних плит, схожу на каплицю. На вершині її стояв ангел з відбитою рукою. З обох боків у мурах були віконця, а спереду товсті грати, зроблені, мабуть, у сільського коваля. За ґратами видно було плиту з рештками позолоченого напису.

Василь дав знак рукою, але Кос не послухав. Замість того, щоб пустити собаку, він прошепотів йому: «Стережи», і Шарик неохоче сів на землю за широкою могилою. Янек підповз до свого командира й прошепотів:

– Грати відхилені, на камені залишилася земля з чобота. Там хтось є.

Немовби на підтвердження цих слів, усередині гробниці майнула тінь, скрипнули іржаві завіси, і вийшов могильник. Мружачись од світла, побачив собаку й солдатів, похитав головою:

– Ви тут, а мали оглядати могили під муром. Видно, собачка привів. Добрий песик. Вам ще щось потрібно, панове?

Шарик вишкірив ікла й гаркнув.

– Якщо нічого не потрібно, то ходімо, панове, бо скоро вже ніч, пора закривати.

Собака загарчав ще раз, оглянувся на Янека й двічі гавкнув на гробницю.

– Хто там ще є всередині? – запитав Кос.

– Всередині? Нема нікого. – Гробар не оглядаючись попрямував до центральної алеї.

Назустріч йому нерішуче пішов Єлень.

– Там ще хтось є, – повторив Янек.

Ступив крок уперед до гробниці, і в ту ж мить з віконця гримнув постріл. Куля свиснула біля нього, збила бляшаний вінок з хреста на сусідній могилі.

Всі четверо мимоволі припали до землі. Василь перший вистрілив і крикнув:

– Вогонь!

Затиркотіли обидва автомати, але їм несподівано відповів кулемет, густими чергами притиснувши танкістів до землі.

– Обережно! – гукнув Єлень.

Він кинув гранату, і сильний вибух потряс повітря, збив з дашка безрукого ангела. Ще не розвіявся дим, а друзі підняли голови, щоб знову відкрити вогонь, та зсередини гробниці крізь грати висунулась на багнеті біла ганчірка:

– Вилазьте! – крикнув Єлень. – Раус!

Ті зрозуміли команду. З гробниці один за одним, кидаючи на землю зброю, вийшли семеро німців.

– Усі? – запитав Густлік. – Алле?

Піднявши руки вгору, німці дружно закивали головами.

– Добре, – мовив Василь. – От тільки гробар чкурнув.

– Ще не чкурнув, – відповів Кос- Доганяй, Шарику, доганяй!

Пес кинувся навздогін, а тим часом німці вийшли на алею, терпляче ждали. Єлень зібрав зброю, схопивши ремені в жменю, закинув її собі на спину, як оберемок дров. Вийшли до брами і тут побачили могильника. Він лежав на землі, а Шарик, вишкіривши ікла, сидів над ним і тихо гарчав.

– Сюди, Шарику! – наказав Кос- А ти вставай!

– Не вкусить? – лякливо допитувався гробар.

– Ні.

– То ти, чортів могильнику, з німцями заодне? – Єлень підійшов і, розмахнувшись вільною рукою, вдарив його.

Гробар м'яко звалився на землю.

– Що ти робиш? – гостро крикнув Семен, і очі його потемніли. – Беззбройного полоненого…

Янек зблід. Несподіваний удар, несподіваний окрик командира вивели його з рівноваги.

– Навіщо всіх їх вести? – закричав він високим, надломленим голосом. – Це ті, що волосся збирали й ляльки. А цей, цей негідник, чого він з ними? Чого? Він же поляк!

– Поляки є різні! Я б його першого вбив, – буркнув Густлік.

– Капрал Єлень, капрал Кос! – гостро відрізав, але не дав жодного наказу, тільки м'яко, вже по-своєму запитав: – Хочете бути схожими на них?

Уздовж березового гаю вийшли на дорогу, повернули до фольварку. Попереду, рівним рядом, один за одним ступали німці та гробар, тримаючи складені в замок руки на потилицях, хоч ніхто й не наказував цього робити. Шарик кружляв навколо них, забігав то з лівого, то з правого боку, ніби вівчарка, що пильнує отару. Тільки йому все видавалось очевидним і простим.

Василь, з пістолетом у руці, дивився на пісок під ногами й думав про те, що ненависть – заразна, мов чума або віспа. Цьому хлопцеві грати б у волейбол, гуляти, підказувати на уроках, учитись, а ввечері проводжати дівчат додому, тримати їхні руки в своїх, крадучи поцілунки в тіні дерев. Але сталося інакше. Він не грає у волейбол, не вчиться, – він хоче стріляти і вбивати.

Янек також ішов похнюплений. Дивився на чоботи фашистських вояків, що йшли попереду і, помічаючи, як м'яко, обережно вони ступають, думав, що тепер і німці інші, не такі, як були тоді у Гданську, коли вицокували кованими каблуками по бруківці й ревіли своїх солдафонських пісень. Сьогодні вони вже схожі на людей, але ж…

– Може, саме вони вбили моїх матір і батька? – прошепотів тихо, не дивлячись на Семена.

– Може й мого вони вбили, – відповів Василь.

Кос замовк. Уперше почув, що Василів батько загинув, хоча вони вже стільки часу були разом, стільки днів провели в одному танку, стільки ночей проспали поруч. Але то він, Василь, радив і втішав у всьому, що було так близько до серця, і якось так склалося, що вони розпитували його тільки про воєнні пригоди або про форму і назви хмар, про те, яку погоду ті хмари провіщають. І ніхто й не подумав, звідки він одержує листи, а від кого не одержує.

Танкісти підходили до фольварку. їх ще здалеку помітили, між будинками зчинився крик:

– Фріців, фріців ведуть!

– Кос – з лівого боку, Григорій – з правого! – наказав поручик. – Пильнуйте, щоб їх не побили.

Ішли хвилину мовчки, потім Семен знову скомандував:

– Прискорити крок! Здається, сьогодні вирушаємо. Крізь пилюку видно, як машини витягуються на дорозі в колону.

– Усі повернули голови і між клубами куряви помітили плоскі силуети танків, які в рудому світлі призахідного сонця, здавалося, були вкриті іржею.

Розділ X ЗАХІДНИЙ КОРДОН

Колона йшла вночі, без світла, збільшивши відстань між машинами. Посувалися крізь морок, з басовитим гуркотом, скрипінням гусениць, мов довгий – на п'ять кілометрів – дракон із чарівної казки чи, може, точніше, лицарі в крицевих обладунках, що поспішають визволити землю від дракона.

Проїжджали через села. Вони були темні, без єдиного вогника у вікнах, а проте не спали – дивилися на них із-за плотів людськими тінями, помахували знятими з голів шапками та хустками. Кидали їм – невидимим, хоч відомим і близьким – квіти; вночі важко було розрізнити їх барви, але тим красивіші вони здавалися: про колір їх догадувалися по запаху.

До півночі машину мав вести Саакашвілі, й Василь звелів Янекові спати. Кос вислухав цей наказ серйозно. Раніше, на початку своєї служби, він не розумів, що можна спати у танку, який гуркоче мотором, що можна засинати за наказом і прокидатися по команді. Тепер уже навчився, а найголовніше – зрозумів, що не треба прокид датися до побудки, не можна вставати раніше, щоб потім не поспішати, а ввечері не можна мріяти, дивлячись у темряву, – не можна, бо і час на обліку, й сили на обліку. Час і сили належать не тобі, а екіпажу, танку, танковій бригаді.

Отож він спав, але час від часу прокидався, потім знову западав у дрімоту. І в тому напівсні він бачив Польщу, як мрію, і Польщу, як правду, як дійсність. Польща-мрія видавалася йому красивішою, в ній не було таких людей, як гробар, і як оті в Любліні, що відвертались, аби не дивитися на солдатів. Друга була суворіша, не така приязна. Янек не міг розібратися й вирішити, яка з них краща. Коли засинав, здавалося, що йому ближча Польща з мрії; коли прокидався, відчував під спиною металеву дугу, шкіру сидіння, торкався прямо перед собою гладенького ручного кулемета, а коли через відкритий люк час від часу віяло запахами з полів, тоді кращою здавалася йому ця, друга Польща – важча, але справжня.

Уві сні відчував радість, що вони йдуть на фронт, туди, де окопи чітко відділяють друзів від ворогів, добро від зла. З тією радістю переплітався страх, поки що не за себе, не за власне тендітне тіло, – страх зовсім інший: чи зможе він бути таким же, як інші члени екіпажу, чи не підведе, як ото під час навчань, коли генерал сказав: «Ви програли битву», а Василь показував годинника.

На кілька хвилин зупинилися серед луки. З землі, наче стовбури, з яких обчухрали гілки й обдерли кору, стирчали вгору дула зенітних гармат. Саакашвілі оббіг танк навколо, перевірив, чи все гаразд, а тоді повернувся, і відразу ж рушили далі.

Янек сів за стерно, а Гжесь перебрався на його місце, поклав під голову ватянку й, згорнувшись у клубок, заснув. Він смачно спав, а в відкритий люк, мов у двері дому десь у Кавказьких горах, в танк і в сон Григорія входили зорі.

Мотор працював рівномірно, гладеньке шосе було безлюдне. Треба тільки пильнувати за червоним вогником на танку, що йде перед ними. Кос сидів майже без діла. Час від часу тільки трошки підтягував важіль, вирівнюючи напрям; поворти траплялися рідко.

Пригадався Янекові один дуже давній вечір. Він з батьком і матір'ю повертався з прогулянки моторною по Пуцькій затоці. Тоді так само, як оце й тепер, спокійно працював мотор, і так же, як сьогодні, легкий вітерець овівав його розігріте чоло. Вони сиділи на носі човна, дивлячись на щораз ближчі вогні Гданська. Раптом з якогось військового корабля стрельнула ракета, і Янек злякано здригнувся. Мати пригорнула його міцніше: «Не бійся. Поки ти з нами, нічого тобі не станеться». А батько сказав: «Не розпещуй його. Завжди з нами не буде. Треба, щоб він не боявся світу й тоді, коли зостанеться сам».

Несподіваною хвилею напливла туга. Янек знав, що матері нема в живих, а батько загинув на війні. Досі він не знайшов ані найменшого сліду, не встановив навіть приблизно, що сталося з батьком. Янек сам загублений на дні ночі. Веде танк в напрямі фронту, назустріч битвам. І якщо загине, то ніхто, абсолютно ніхто…

– Як справи, Янеку? – почувся в навушниках Се-менів голос.

– Все гаразд. Температура води й масла нормальна…

– Я не про те. Що, крім цього?

– Дякую. Все гаразд.

Перед світанком, коли зовсім стемніло, вони знову помінялися місцями. Тепер Янек також заснув глибоким, важким сном і, засинаючи, відчував лише затверділі від праці м'язи рук і ніг.

Коли почало сіріти, колона завернула до лісу, і, перш ніж небо з темно-синього стало блакитним, а на деревах можна було розрізнити листочки, танки причаїлись під соснами і завмерли. Все далі й далі стихали мотори, їх обступала тиша, а недалеко, з заходу, долинало нервове гуркотіння гармат і мінометів. У паузах між ними чути було сухе тріскотіння автоматних черг. А вгорі хвилями насувалося рокотання літаків і раптом зривалося вниз, падало на землю вибухами бомб. Однак навіть тих вибухів Кос не чув – він спав, уткнувшись лицем в шерсть Шарикові, який, щоб не розбудити господаря, тримав одну лапу вгору.

– Янеку… Янеку, прокинься! Спиш, як старий солдат. Прокинься й вилазь. Генерал прийшов.

Цього разу збір відбувся не так, як завжди, – ніхто не шикував шеренг, солдати групками сідали в затінку, опираючись спинами на стовбури дерев. Генерал стояв біля стрункої товстої сосни, курив люльку і спокійно ждав, поки всі зберуться.

Дивлячись на танки, сховані в лісі, на своїх танкістів, генерал у думках зважував ту грізну силу, яку становлять понад вісімдесят бойових машин і понад дві тисячі озброєних воїнів, якими він командував.

Майже сорок років тому його батька заарештували царські жандарми на барикадах Лодзі й разом із сім'єю заслали далеко в Сибір. Батьки не діждали^ але син ось тепер повертає на батьківщину, до того ж з неабияким приданим. Від плацдарму на західному березі Вісли до Варшави – шістдесят кілометрів, а ще за сто кілометрів – Лодзь. Звичайно, ударять не зразу, треба зібратися з силами. Тепер головне – утримати той клапоть землі, важливий як майбутній трамплін. Але потім, коли фронт рушить далі, генералові хотілося б бути зі своєю бригадою на вістрі броньованої стріли, прогриміти гусеницями по тій бруківці, по якій його батько ходив колись на текстильну фабрику і з якої видирав каміння в дні революції.

Побачивши, що прийшов останній екіпаж, генерал випустив клуб диму, вибив об каблук попіл з люльки і ступив півкроку вперед. Скісний сонячний промінь, такий же яскравий, як буває опівдні, але ще не жаркий, вихоплений прямо з роси, упав йому на плечі й волосся.

Янек тільки тепер помітив, що командир у новенькому, свіжовипрасуваному, можливо, навіть уперше одягненому мундирі. Срібні змійки на рукавах і погонах сяяли, ще не припалі пилом. «Як на свято», – подумав…

– Свято сьогодні, хлопці, – сказав генерал. – Ідемо за Віслу…

Рантом почувся наростаючий свист, над головами наче залопотіло повітря. За лісом, десь біля дороги, якою вони приїхали, блиснув вогонь, загриміли вибухи. Повітряна хвиля підхопила ворону, що саме летіла понад деревами, рвонула вгору, закрутила, мов чорним хрестом, і мертвий птах упав на землю.

Генерал не оглядаючись вів далі:

– За Віслою гвардійські війська захопили плацдарм. Гітлер кинув туди одну дивізію, другу. їх відбили, взяли в оточення. Німці кинули третю, танкову, імені Германа Герінга. Тепер, хлопці, там важко, дуже важко.

Він урвав на мить – не хотів казати, що в тій дивізії втричі більше танків і в сім разів більше солдатів, аніж у нашій бригаді.

– Німці без упину бомбардують переправи, б'ють з гармат, кидають в атаку все нові й нові сили, намагаючись відтіснити гвардійські частини до річки. Командування, напевно, послало б на допомогу якусь радянську танкову частину, але жодної немає під рукою. Командуючий фронтом посилає нас на той плацдарм. І правильно, так воно й має бути, адже там – дорога на Варшаву… Знаю, для багатьох із вас це буде перший бій. Але я вам вірю. Знаю, що ви битиметесь так само, як гвардійці, що за вас не доведеться червоніти. Готуйте машини, незабаром вирушимо на переправу.

А вгорі вже якийсь час неспокійно ревіли мотори, їхній гуркіт було чути все ближче й ближче, потім ударила зенітна артилерія, і над головами танкістів з'явилися, раптом зламавши стрій, бомбардувальники. З протилежного боку, від сонця, до них, мов яструби, ковзнули гостродзьобі винищувачі. Почувся тріск, немовби хтось рвав полотно, один з літаків показався з-за диму, й ураз усі вони, не виходячи на ціль, сипонули вниз бомби.

Металеві краплі замиготіли в сонячному промінні, росли все швидше й швидше. Танкісти попадали на землю, уткнулися обличчями в мох і одразу ж почули, як. усе навколо здригнулося, загойдалося. Бомби впали трохи далі, за лісом. Гаряча хвиля донесла їх гуркіт і сморід тротилу, а потім у скісних променях сонця клубами завирувала курява, змішана з грудками землі.

– Незабаром на переправу, – повторив генерал, стоячи на тому самому місці. – Йдемо на той бік. Запам'ятайте, що дороги назад немає. Де ми – там і кордон вітчизни. Оце і все.

Він струсив з рукава пил, пішов уперед, але знову зупинився і підкликав поручика Семена.

– Машини командування переправляються за першою ротою. Ви підете в резерв до села Острова, де буде штаб бригади. Але я не держатиму вас на всякі роз'їзди, – цього ми не можемо собі дозволити. Якщо буде потреба, – підете на допомогу.

– Слухаю, товаришу генерал.

– Гаразд… А як там Янек? – запитав вія.- Про збитий літак і про полонених я знаю. А про пустощі на мосту не хочу знати. Зважай на хлопця, він молодий і гарячий, шкода буде, коли щось трапиться. І ще одне: ходім зі мною до машини, візьмеш для нього шоломофон. Я сам його носив, але в мене є другий. А в цьому добрі навушники, я хотів би, щоб зв'язок з вами був кращий, ніж під час навчання.

За кілька хвилин Янек уже примірював генеральський подарунок. Прийшовся добре по ньому, але Янекові ніколи було радіти – весь екіпаж готував танк. За час багатьох маршів і привалів у машині назбиралося чимало різних речей – якихось кухлів, ганчірок, коробок. Тепер усе це викидали, щоб не валялося, не заважало в бою, щоб стало просторіше й менше було речей, які могли б загорітися. Тільки Шарикові, порадившись, лишили в кутку ватник.

Ще раз перевірили зброю, боєприпаси, мотор. Навіть старий бензонасос, який ніби тимчасово поставили перед навчанням, працював добре. Василь пильнував порядку і черговості в роботі, тому екіпаж закінчив усе швидше, ніж інші.

По обіді вони були вже вільні. Залізли під танк, лягли на траві. Був жаркий серпневий день, опівдні навіть У лісі настала спека, але тут, під танком, було трохи прохолодніше; поміж гусеницями подував, легкий вітерець.

Лежачи горілиць, Янек дивився на плоске черево танка, до якого поприлипали грудки землі. Навколо круглого аварійного люка повзав здивований жук.

– Наприкінці 1942 року, точніше кажучи – 17 грудня, Двадцять четвертий танковий корпус, в якому я служив, переправився через Дон під Верхнім Мамоном і ввійшов у пролом, вибитий в обороні противника, – почав Василь, покусуючи солодкий жовтуватий кінчик зірваної стеблини.

– Зачекай, –перебили його всі троє і, перевернувшись на животи, підповзли ближче, щоб бачити йото обличчя і чути кожне слово. – Тепер розповідай.

– Ми рвонули вперед, знищуючи все, що загороджувало нам дорогу. За п'ять днів танки пройшли двісті сорок кілометрів. 23 грудня сильні групи гітлерівців намагалися зупинити нас, але ми відкинули їх і ввечері зайняли населений пункт Скосирське. Багато машин було розбито, ми втратили багато людей; бригада мотопіхоти лишилася позаду, у нас не вистачало пального й боєприпасів…

– Ви мали право відпочити, зібратися з силами. Машина, не людина, без пального не зрушить з місця, – встряв у розмову Саакашвілі.

– Ми теж так думали, – усміхнувся Семен, – але командир, генерал-майор Баданов, вирішив інакше. О другій годині ночі ми знову рушили вперед, пройшли цілих тридцять кілометрів і вранці о пів на восьму, по сигналу – залпу дивізіону гвардійських мінометів, несподівано атакували Тацівську. На станції захопили ешелон цистерн з пальним і п'ятдесят літаків, величезні склади продовольства, а на аеродромі – триста п'ятдесят літаків – бомбардувальників, винищувачів і транспортних, які не встигли піднятись у повітря. В той день німці зайшли нам у тил.

– Отак! – зітхнув Єлень. – Треба було все побити, спалити і втекти.

– Треба було втримати те, що здобули, – похитав головою Семен. – Тацінська розташована на залізничній лінії, що веде із заходу на Сталінград. Ми окопались і зайняли оборону. Гітлерівці кинули проти нас ті частини, які мали йти з заходу на допомогу Паулюсу, вони раз у раз атакували, На третій день до нас під прикриттям п'яти танків Т-34 прорвалися три автоцистерни 8 пальним і шість грузовиків з боєприпасами, надійшла бригада мотопіхоти. Бої були дедалі запекліші, та коли з землі виглядає тільки башта танка, то вкусити його нелегко. Ми трималися там чотири доби і тільки на п'яту, вночі, на виклик штабу армії, раптовим ударом розірвали кільце і вийшли з оточення вже як танковий гвардійський корпус. Ми дістали цю назву саме за взяття Тацінської…

– Назву і годинник, – згадав Саакашвілі. – На твоєму годиннику є напис…

– Такий корпус – це сила, – задумливо мовив Янек.

– Сила, – погодився Василь, – але ця сила не в чисельності. В Тацінській у нас були тільки сорок чотири середніх танки і дев'ятнадцять легких – Т-70, тобто половина нинішнього складу нашої бригади… Я розповідаю вам про це тому, що, може, навіть сьогодні ми зробимо перші постріли по ворогові.

Поручик підвів з трави голову і своїми різноколірними очима глянув у обличчя кожному з екіпажу.

– Хлопці, пам'ятайте про дві речі, найважливіші для танкіста… – Він говорив поволі, старанно вимовляючи кожне слово. – Успіх наступу вирішує швидкість. Як рушив з місця – давай уперед, не оглядайся по боках, не марудься. Шукай ворога там, де він тебе не сподівається… А в обороні – вкопуйся в землю по вуха, підпускай ворога якнайближче і бий напевно…

Всі уважно дивилися на свого командира, а Єлень злегка ворушив губами, немов повторював собі ці поради.

– А втім, усе це ми випробуємо на ділі, – дзвінко засміявся Василь. – А тепер скористаймося нагодою і спробуймо задрімати. Хто знає, скільки днів мине, поки ми зможемо заснути вдруге.

Він заплющив очі й рівномірно засопів. Од переправи долинали вибухи снарядів, за Віслою нервово погримувала артилерія. Янек Кос намагався думати то про одне, то про друге, але ритмічне сопіння і віддих товаришів усе переплутало, і він заснув.

Прокинулися, коли вже смеркало, сполоснули обличчя водою^ з відра, одягли комбінезони, затягнули їх поясами. Зв'язкові, перебігаючи від машини до машини, передавали накази, а водночас приносили новини:

– Міст розбито… Перша рота переправляється поромом. Двох зв'язкових поранено… Ніби десь тут заховався німецький спостерігач, який керує вогнем по радіо… Танки командування – на переправу!

Рештки денного світла ще яв згасли на рудій сосновій корі, а внизу з кожною хвилиною ставало темніше, миготіли зелені й червоні сигнальні ліхтарики. Спочатку їхали узліссям, потім – через місток, дорога повела між лози, через сипучий пісок. По схилу сповзли вниз, минаючи скелет спаленої автомашини й розбиту, повалену на бік гармату з відірваними колесами. Повіяло річковою вологою, і Василь скомандував:

– З машини!

Танкісти рушили вперед до помосту, зробленого з необтесаних стовбурів; за ними задкував сапер з ліхтариком у руці – показував механікові дорогу. Саакашвілї вів машину упевнено. Танк обережно видерся на балки, потім зійшов на пором. Танк хорунжого Зенека вже стояв попереду зліва, а їхню машину поставили ззаду праворуч, і вони стонли, як ото два чорні знаки на карті – двійці пік. Тільки-но танк затих, як заторохтіла моторка. Сталева линва натягнулась, гойдаючись, вдарила кілька разів об річку, і ось пояс води між помостом та бортом став ширшати.

Пором було зроблено з двох барж, зчеплених разом. Окрім двох танків, розмістились на ньому ще взвод автоматників і відділення протитанкових рушниць, стрибнуло кілька радянських солдатів, тягнучи ящики з боєприпасами. Усі мовчали, наче розмова могла їх зрадити перед ворогом, а тиша могла врятувати.

Східний берег уже розплився в темряві, західний можна було тільки вгадувати по чорних верхівках тополь, які вимальовувались на тлі рудого від пожеж неба. Вгорі просвистіли два снаряди, врізались у воду, але значно вище від порома, на південь. Там, де вони впали, піднялися вертикальні фонтани, на мить освітлені вибухом.

Над Віслою з заходу насувався гуркіт бомбардувала ників. Мотори гуділи то дужче, то ніби вщухали, і по тому гудінню всі впізнали, що літаки не наші.

– А бодай би вам так у грудях грало, чортові анциболоти, – вилаявся Єлень.

З обох берегів ударила артилерія. Закудкудакали скорострільні 37-міліметрові зенітки. З них зеленими й червоними намистинками полетіли вгору черги, ішли спочатку стрімко, прямими лініями, а потім, стомлені льотом, загинали ці лінії і, коротко блиснувши, гасли. Басом, наче важкі ціпи об тік, били 85-міліметрові зенітні гармати. Простежити за польотом їхніх снарядів було неможливо, тільки навколо вже видимих тепер літаків раптом спалахували колючі клубки вогню, вискакували хмарки чорного диму.

Ті смути світла, клубки вогню та гуркіт закривали пором, що плив по Віслі, мов по дну якоїсь клітки. Нагорі цієї клітки раптом засвистіло, той свист полетів униз і, перш ніж почувся вибух, за поромом стовпом піднялася вода, впала всім тягарем на палубу, розлетілася бризками. Янек загріб руками повітря, наче плавець, якого зненацька б'є по голові хвиля, почув, як під ногами захиталася палуба, і з усієї сили схопився за гусеницю, щоб не впасти за борт. З другого боку танка до нього підбігли Василь, Густлік і хорунжий Зеиек.

– Живий?

– Живий.

– Як мокра курка, – сміявся хорунжий. – 3 такими молокососами тільки клопіт. Розповім Ліді, матиме втіху. Він разом з нею в армію прийшов, в одній групі…

– Ну й хлюпнуло на тебе, Янеку, – Семен перебив Зенека. – До нас не дістало. Скидай усе з себе… Все, все. Єленю, викручуй, тільки обережно, не порви на дрібні клаптики. А тепер клади на мотор, скоріше висохне. Гжесю!

– Що таке?

– Давай сюди запасний комбінезон, бо люфтваффо Янека викупала. Давно вже такий чистий не був.

Скинувши бомби, літаки відійшли. Од мосту, який безперервно ремонтували сапери, долинали вигуки, цюкання сокир. На східному березі яскравим полум'ям горів підбитий грузовик. Видно було людей, які лопатами сипали на нього пісок. На поромі хтось закурив, хтось інший бурчав на нього, а той пояснював, що вдруге літаки прилетять не так скоро.

Моторка працьовито торохтіла, тягнучи напнуту линву. Долаючи течію, пором навскоси просувався далі й далі. Попереду вже замаячили густі кущі на піщаному березі й темний прямокутний силует причалу, до якого плив пором.

Біля самого берега трохи уповільнили хід. Сапери з носу і з корми кинули канати, їхні ж колеги на березі ловили їх на льоту і закручували на кілках.

– Готово, виходьте!

Першими побігли піхотинці, потім на сушу повільно, один за одним зійшли танки, а повз них у другий бік подались, шкутильгаючи, поранені – квапилися встигнути на пором, поки він розвантажується. Санітари несли носилки, ставили їх у тісний ряд. Обличчя поранених не видно було, біліли тільки руки, ноги або голова, інколи-широко забинтовані груди. Брязкіт гусениць заглушував слова, долинали окремі прокльони, стогін, уривки фраз:

– Цього залиште. Уже сконав. Тут поховаємо.

– Фріц лізе як скажений, ні на що не зважає…

– Ми держалися до полудня, а далі не могли дати ради.

– Обережно, союзники, глядіть, щоб вас не зачепили.

– З нашої роти тільки чотирнадцять…

Екіпажі сіли в машини, а на броні густо, один біля одного, розмістились автоматники.

– Дивіться, там мундир сохне.

– Сам дивись, щоб нас не змочив.

Пором причалив до острова. Переїхавши його навскіс, Семенів танк вийшов на мілкий рукав річки, в'їхав у воду, що сягала майже до механікового люка. Потім видерся на крутий насип, який захищав од повені. З нього з'їхали на другий бік і зупинилися між старими тополями.

– Тут почекаємо?

– Почекаємо.

Комбінезон уже підсох, Єлень стягнув його, і Янек, не виходячи з машини, знову переодягнувся. Може, від того переодягання йому стало холодно, по тілу побігли мурашки. А може, то був страх.

Спереду по всьому обрію палали пожежі. Одні тільки починалися – там горіло жовтим, як вівсяна солома, полум'ям; інші, багрові, вже згасали. Танкістам здавалося, що гуркіт пострілів лине з усіх боків, що стріляють довкола них, що вони приїхали на маленький клаптик землі, на якому тільки й стануть два танки, а позад них – річка.

Раптом з темряви вискочили перелякані коні, тягнучи відірваний од воза передок, промчали поряд, зачепилися дишлом за стовбур і, заплутавшись у власній упряжі, повалились з іржанням на землю.

Попереду, не далі як за сто метрів, блиснули вогнем дула, вириваючи з темряви якісь чудні, зігнуті постаті артилеристів. Батарея чотири рази вдарила залпом, і, коли замовкла, темрява видалася ще густішою, ніж була. Несподівано поблизу почувся знайомий голос:

– Чиї машини?

– Взводу управління. Доповідає поручик Семен, – відповів генералові Василь.

– Добре. Ви поїдете не до Острова, а прямо на фронт. Візьмете провідників, вони покажуть дорогу. На марші весь час тримайте зв'язок по радіо. Автоматники та бронебійники – до мене.

На броню танка виліз високий, стрункий солдат у касці й плащ-палатці, з автоматом на грудях. Він козирнув і, не відриваючи руки од каски, доповів, перекрикуючи гуркіт мотора:

– Гвардії сержант Чорноусов. Поїхали?

Сусідня батарея знов ударила раз за разом двома залпами.

– Поручик Семен, – відповів Василь. – Ідіть сюди, в башту. Раз треба – значить їдемо. – І, ввімкнувши внутрішній телефон, наказав: – Механік, уперед!

Перш ніж Гжесь натиснув на педаль і ввімкнув швидкість, танкісти почули ще відповідь сержанта:

– Треба, до зарізу треба. Якщо не встигнемо, то моїх там роздавлять гусеницями.

Слова лунали грізно, але обидва голоси, – і генерала, і сержанта, – були такі серйозні й рішучі, що Янек, тісно застібаючи навушники, уже не відчував холоду. Хлопцеві здалося, що він знає не тільки командира бригади, але й того другого радянського воїна. Здавалося, ніби десь він уже чув його голос. Але згадувати було ніколи – Янек пильнував радіозв'язку, прислухався до ефіру. А водночас він чув голос Чорноусова, якому Семен дав запасний шоломофон. Виявилося, що провідник знає дорогу напам'ять, ніби народився тут, над Віслою.

– Тихше, тут місток. Тепер повний газ… Обережно, праворуч – глибока канава. Дві воронки від бомб, одг на – по правий бік, друга – по лівий… Тепер знову можеш дати газ.

Машини взводу управління без світла мчали цілу ніч. їх видно було тільки по червонуватих відблисках на броні, або, коли машина Семена з'їжджала в долинку, передні танки видніли на тлі неба над лінією горизонту. Проте їм не судилось воювати разом. Коли в'їхали в ліс, дві машини взяли інші провідники, а Василів танк сержант повів бугристою дорогою на пряму лісову просіку й, двічі остерігаючи: «Тихше, тихше, помаленьку», завів машину в готовий окоп. На бруствері танкісти побачили постаті солдатів з лопатами, – то готували вог» неву позицію для танка.

– Вимкни мотор.

Стало тихо. Сержант зняв шоломофон, вийшов з башти на броню і стиха мовив:

– Устигли. А тут – як у мами дома. Гвардійці-автоматники прикриють вас з обох боків. Можете бути певні, що жоден гренадер з фаустпатроном не підлізе. По той бік просіки, де ото світить порохно, стоїть наша гармата. Позаду, за вершиною пагорка – два міномети. А перед нами нема нікого, окрім фріців…

Слухаючи провідника, Янек згадав, що казав командир бригади: «Де ми – там і кордон вітчизни». Тільки тепер він зрозумів сенс цих слів: вільна Польща сягає до того трухлявого пенька на просіці, де стоїть радянська гармата, до окопу, в якому зупинився їхній танк. Попереду – вузенька смуга нічиєї землі, а далі на захід-гітлерівці. Якщо їх відженуть хоч на сто метрів буде більше визволеної батьківщини, коли ж відступлять – її стане менше. Ось та відповідальність, яку несуть четверо друзів-танкістів. А може, спало йому на думку, не тільки четверо, адже й Шарик – член екіпажу. Янек усміхнувся й погладив собаку по спині.

Розділ XI У ЗАСАДІ

Глибокий прямокутний рів затуляв машину спереду і з боків аж до основи башти. Дуло гармати стирчало трошки вище над бруствером. Василь повернув його ліворуч, перевіряючи Йоле обстрілу. Янек зняв кулемет; з держаків, ковзнув із свого місця, перекинув через плече сумку з запасними дисками.

– То й вийду. Там, унизу, мені нема чого робити. Я вийду і охоронятиму вас.

Василь подумав, що на своєму місці, в танку, хлопцеві було б безпечніше, ніж десь в іншому місці. Проте не мав права затримувати його – адже для бойової позиції піхотинців то був додатковий кулемет і ще один влучний стрілець.

– Зажди, – сказав він. – ти ж не знаєш, куди йти. Я гукну Чорноусова.

Сержант поклав хлопцеві руку на плече й повів Яшь ка в темряву за танк, потім ходом сполучення до окопу біля лівого борта машини. Позиція була приготовлена ретельно – викопана глибоко, у формі півмісяця, вигнутого вперед. На бруствері було місце для ручного кулемета, на дні – дерев'яний ящик, щоб можна було сісти, або покласти диски.

– Перший не стріляй. Чекай, поки я тобі не скажу або поки не почнуть інші. Ми в засаді. Підпустимо їх близенько, а тоді стукнемо.

Він підняв руку до обличчя, затіненого зверху каскою, пригладив вуса. І цей рух видався Янекові давпо знайомим. Хлопець ступив півкроку, щоб краще придивитись, але ие встиг, бо телефоніст, який сидів десь поруч, мабуть, на дні окопу, раптом сказав:

– «Волга» слухає… Розумію, передаю нуль четвертому.

Сержант повернувся, нахилився і взяв трубку.

– Я – нуль четвертий… Так, «дикі кабани» в лісі… на місці… Так, готові.

Кос установив свого «дегтярьова» й розгледівся. Та мало що він побачив, бо навколо стояв густий морок. Знизу тільки запримітив на тлі неба високі сосни, які стіною стояли по обидва боки просіки, й саму просіку, завширшки щонайбільше тридцять метрів; а попереду – вільний простір, немовби розкорчований поруб, бо подекуди видніли трохи світліші плями піску. Далі, за тим порубом, – контури ще одної стіни дерев, гострі, мов оббиті верхівки скелі.

Позиції містилися насередині положистого схилу невеличкої висоти, яка спускалася в сторону противника. За лісом, прямо перед ними, щось горіло; іскри здіймалися над деревами, наче хто сипав їх жменями вгору, а внизу від того ставало ще темніше. В окопі гірко пахло перерізаним корінням і зів'ялою травою, а з правого боку, від танка – металом і мастилом.

Янек довгенько сидів сам. На небі вже з'явився вузенький серпик молодого місяця, який важко переповзав між сосновими гілками ліворуч од просіки. З обох боків і позаду якось ліниво, неквапно гуркотіли гармати й міномети.

Зненацька почувся свист, а за ним – вибухи на порубі. Бризнуло одразу шість чи й більше спалахів, а потім блиснуло ще раз, уже ближче. Янек остовпів. Злякано дивився, не знаючи, що робити; телефоніст смикнув його ззаду за руку, потягнув на дно окопу. Янек ледве встиг схопити кулемет, затулити дуло, щоб не насипалось піску. Снаряди вибухали вже поруч, у повітрі свистіли й скиглили осколки. Але невдовзі вибухи перейшли далі за окоп, на вершину височини.

– Вставай. Перенесли вогонь, – знову штовхнув Янека телефоніст.

Смерділо тротилом і горілим, десь у лісі в моху жеврів вогонь.

– Поглянь, – радянський солдат показав рукою над бруствером.

Янек примружив очі, вдивлявся в темряву і раптом побачив маленькі яеясні постаті, які мелькали – то з'являлися, то зникали на порубі, вже трошки освітленому сяйвом місяця. їх було щоразу більше, і підступали вони щоразу ближче.

Янек поставив кулемет на попереднє місце, рвонувши затвор, увігнав патрон в дуло.

– Не стріляй, – шепнув телефоніст.

Янек помітив, що той, прив'язавши трубку стрічкою до голови і закріпивши її пояском від каски, вивільнив руки і тепер заряджає карабін.

Артилерія перенесла вогонь позад них і била тепер цо протилежному схилу височини: снаряди з різким свистом пролітали над окопом. Янекові здавалося, що він відчуває на обличчі вітер од них. Хлопець не міг подолати страху, за кожним разом присідав, втягаючи голову в плечі.

З лівого боку в глибині лісу раптом спалахнула стрілянина. Кос розрізняв сухе бахкання гвинтівок, тріскотню автоматів, працьовите цокотіння «максимів» і швидкі черги німецьких кулеметів. Голосно гуркнула гармата на танку.

І майже тої ж миті з лісу за порубом навскоси злетіла ракета, заливши все навколо яскравим, сліпучим світлом. Янек і зв'язковий присіли на дні окопу, але й тут їх досягало те мертве світло.

– Біс забирай! – вигукнув раптом телефоніст. – Це ти? їхав, їхав і доїхав. А де твій собака? Пам'ятаєш, як він обірвав мені полу шинелі? Доведеться пильнувати, бо тепер у мене шинелі немає, то ще пообскубує ноги.

– Це ти, Федоре? – зрадів Янек. – От здорово! – Він дивився на кругле усміхнене обличчя солдата, того самого, з яким ще в Сибіру воював за місце в вагоні.

У повітрі повисла друга ракета. Вона повільно опускалась на землю, а солдат говорив швидко, поспішаючи закінчити, поки ракета не згасне.

– Біс забирай! Ну й зустріч, га? Пам'ятаєш, як ти мене стусонув. Мені аж у грудях стисло, коли оце тепер я тебе впізнав… Наших уже нема тут нікого. Командир загинув, коли форсували Віслу, в роті зосталися тільки я й сержант, пам'ятаєш, той з вусами?

Ракета погасла, і тоді раптом почулося грізне, низьке гудіння моторів.

– Потім побалакаємо. Зараз фріц полізе в атаку.

Якусь хвилину нічого не видно було, тільки ще дужче ревіли мотори. Стрельнула червона ракета, на лінії обрію захиталися верхівки дерев, і на осяяну місяцем галявину виповзли незграбні чорні коробки. Вони швидко просувалися вперед, ставали більші – вищі й ширші. Поміж ними з'явилися постаті солдатів, які, глибоко насунувши каски, бігли вперед.

– Вогонь! – скоріше сказав, аніж вигукнув Чорноусов.

Ліс прокинувся. Відблиски пострілів замиготіли поміж дерев і над бруствером окопу. Янек чув цю пальбу, а сам вибирав ціль для кулемета; потім усі ті звуки зникли, і хлопець усім тілом відчував, як тріскотіли короткі черги і тремтів його «дегтярьов», наче тріпалася витягнута а води риба. Кос бачив спалахи на кінці дула свого кулемета й червоні рисочки трасуючих куль, – сьогодні вранці він старанно зарядив диск, кожен п'ятий патрон вкладав з трасуючою кулею. Коли помічав, що червона нитка прошивала постать і ціль зникала, він трошки переводив дуло і знову натискав спуск.

Позаду один за одним бабахнули два міномети, викинули в небо свист, що затихав на вершині траєкторії. Там угорі міни ніби завмерли на мить, потім перехилились униз і, сердито виючи, полетіли на землю, хлюпнули на порубі вогняними бризками.

Блиснули гармати німецьких танків. Уривчасті посвисти й вибухи наповнили просіку, стяте дерево знехотя похилилось і, падаючи дедалі швидше, гепнуло на землю.

Сунули німецькі танки і зростали на очах. То вже не були безформні коробки. Янек бачив виступ у перископ, спереду, на броні, дуло гармати. Затиснутий у руках кулемет злякано стрепенувся, нервово випустив чергу і, вистріливши останній патрон, замовк. Квапливо міняючи диск, Янек подумав: «Чого ж наші мовчать?»

З лівого боку гаркнула радянська гармата, а через секунду озвався схований в окопі Т-34. На броні німецького танка, що вже вповзав у просіку, бризнули два вогники і згасли. Танк сунув далі, але тепер по ньому без упину, мов два здорові молотники ціпами, били по черзі то гвардійці, то Василь із своєї башти. Невідомо, після якого пострілу над танком шугонуло високе полум'я, звилося вгорі у клубок, накрилося капюшоном з чорної сажі. З розбитого бака бризнуло навсібіч пальне, і машина, немов стодола після жнив, запалала яскравим смолоскипом.

Світло залило весь поруб. Видно було, як два інші німецькі танки повернули назад, як стрибками тікали гітлерівські гренадери. Янек наздоганяв їх вогнем, короткими чергами зупиняв їхній біг. У палаючому танку почали вибухати боєприпаси, нарешті зірвалась і полетіла на землю башта.

Протискуючись повз Янека, сержант поклав йому руку на плече і вигукнув:

– Досить! Бережи патрони.

І, не зупиняючись, підбіг до танка, постукав прикладом по броні.

– Назад!

Машина заднім ходом виповзла з окопу й відійшла більш як на сто метрів назад, куди показував Чорноусов. Разом з нею відходили стрільці, допомагаючи артилеристам відтягти гармату. Дійшли до самої вершини пагорба, зупинилися біля окопів і.знову зайняли позиції.

– Чого ми відступаємо? Не розумію, – запитав Янек у кругловидого Федора.

– Почекай трошки, зараз зрозумієш.

– Янеку! Янеку! – почувся рядом голос Гжеся.

– Я тут. Що сталося?

– Нічого, Василь наказав подивитися, де ти. Шарик сумує за тобою, скавулить, хапає мене зубами за ноги. Іди в машину.

– Я залишусь.

– Так я й думав. Приніс тобі нові диски. Давай порожні, я заряджу, бо внизу там нудно. Ви воюєте, а мені нема чого робити.

Тільки-но Саакашвілі зник у темряві, як озвалася німецька артилерія. Вона вже не мацала, як раніше, по лісі, не шукала – густий вогонь одразу ринув на ті позиції, з яких вони щойно відійшли. Снаряди рили глибокі воронки, з корінням виривали дерева, стинали верхівки сосен.

Це тривало хвилин п'ять, можливо, десять (час у бою іде нерівною ходою), і ось біля протилежної стіни лісу знову з'явилися танки, за ними знову цепом ішли солдати, поливаючи перед собою кулями. Німці були вже за кілька десятків метрів од щойно покинутих окопів, уже метнули туди перші гранати, і тоді засідка відповіла вогнем з нового місця. Танкісти й артилеристи знову били по черзі, наче молотом по ковадлу, запалили ще один танк.

А наступної миті яскраве полум'я засліпило Янека, близький вибух швиргонув його на дно окопу. Коли він, протираючи од піску очі, звівся на ноги, гвардійська гармата мовчала, стріляв тільки Семенів танк. На межі просіки й порубу сунув танк з довгим дулом гармати. Янек помітив його і впізнав: «пантера». Короткою чергою змів дві тіні, що бігли поруч. У ту ж мить спереду на броні «пантери» блиснув вогонь і погас. Танк рвучко закрутився на місці, дістав од Василя другий бронебійний снаряд і завмер.

Кос дивився на нього, чекаючи, коли спалахне вогонь, але танк не загорівся. Зате Янек спостеріг, як піднявся люк, з машини раптом вистрибнув чоловік і сховався за бронею. Янек усе зрозумів і піритис приклад до щоки. Водночас вилізли ще два гітлерівці, й Кос скосив їх чергою. Четвертий вибрався через нижній люк, зник за пеньком, але потім не витримав – схопився бігти і впав після пострілу. П'ятого Янек не побачив. Можливо, той утік раніше, а може, залишився всередині машини.

Атака вщухла, стало тихо. Вони знову просунулись уперед, на попередню позицію – спочатку хцхота, потім танк. Розкопували засипані проходи, обережно відтягували товсті гілляки, які затуляли передпілля. Троє солдатів лишилися біля розбитої гармати, щоб поховати артилеристів.

Місяць поспішав, відходив на захід, опускаючись все нижче й нижче. Над землею потягнуло прохолодою, чути було вологий запах трав, і Янек зрозумів, що вже недалеко світанок.

З протилежного боку порубу протріщала черга, потім десь ліворуч блиснув постріл із танкової гармати, і знову стихло. Навіть літаки задрімали на аеродромах, бо небо було порожнє, без єдиного звуку. За лісом поволі догоряла пожежа.

Сержант підійшов до Янека, притулився спиною до стіни окопу і закурив, товсту закрутку, ховаючи в руці вогник. Затягуючись, він нахиляв голову, і тоді Кос бачив його обличчя, освітлене знизу червонуватим відблиском од цигарки.

– А я тебе не впізнав у темряві. Мундир змінює людину. Це Федя, телефоніст, сказав, що ми знайомого зустріли. Ну то як, добився свого? Усе-таки потрапив на фронт! – Сержант, як завжди, погладив долонею вуса. – А я тобі говорив, щоб на фронті пильнував. Гора з горою не сходиться, а людина з людиною… Ну, а батька не знайшов?

– Ні, не знайшов… І про вас не міг розпитати, бо навіть прізвища не знав.

– Чорноусов. Легко запам'ятати, бо вуса на обличчі у мене світлі, а в прізвищі – чорні. Розкажи, як твої справи. Як живеш, як воюєш?

Янек почав розповідати про екіпаж, про бригаду.

Небо перед ними стало темно-синє, а позаду ще не почало рожевіти, хоч уже проясніло, набрало трохи теплішого кольору. Але було ще темно, і обидва скоріше почули, ніж побачили, що люк танка відкрився і хтось стрибнув на землю. Подивився, нахиливши голову, – знизу краще видно.

– Громадянине поручик, – по рухах угадав Янек, – сюди!

– Янек? А де сержант?

– Я тут.

– Будьте уважні. Ми побачимо, що в тій «пантері».

Може, пригодиться.

– Ясно, товаришу поручик. Зараз я скажу своїм, щоб часом не підстрелили.

– Гаразд… Підеш зі мною, Янеку. Підповземо. Я перший, а ти за мною.

– Я перший. Я в лісі краще вмію.

– Хай так. Тільки обережно.

Вони поминули свій танк і, зайшовши в ліс, скрадалися від дерева до дерева, а потім, уже на краю порубу, лягли на землю і кілька хвилин прислухалися.

Підбитий танк нерухомо чорнів за якихось сто метрів від них. Видно було високу задню частину, зрізану внизу і висунуту вгору, частину башти, а поруч – скручену, ніби вуж, гусеницю. Трошки ближче чорніли два вирвані з землі пеньки й воронка од вибуху артилерійського снаряда.

Підвівши голову, Янек оглядав місцевість. Прикидав у думці, куди повзтиме, – через густі зарості папороті, обминаючи воронку з лівого боку від дерев. Обернувшись, Янек дав знак Василеві. Поручик кивнув головою – можна рушати.

Почалася нелегка дорога. Тримаючи лівою рукою за дуло ручного кулемета, Янек підтягнув уперед коліно правої ноги, висунув праву руку, потім поволі переніс на неї вагу всього тіла; і знову повторив те саме, тільки тепер підігнув ліву ногу, а ліву руку разом із зброєю висунув уперед і помаленьку переніс вагу тіла на лівий бік. Так він проповз півметра, а перед ним було сто метрів.

Янек повз поволі, не поспішаючи, але ритмічно й наполегливо, як навчав хлопця Юхим Семенович, коли вони підкрадалися до звіра на схилах Кедрової гори. Тілом відчував землю під собою, вибирав рівні місця, обминаючи сухі галузки, яких так багато в лісі і які, ламаючись, тріщать уночі, як постріл. Намагався якнайтісніше притиснутись до землі й голову держав зовсім низько. Росяні стебла трави лизали його в щоки своїми мокрими язичками.

Раптом над самісінькою головою просвистіли кулі, застукотіли ззаду по деревах. Янек завмер: прислухався, як сиплеться із стовбурів суха кора. Помітили його чи це тільки випадковість? Почекав з хвилину, потім трошки підвів голову й рукою ворухнув сухий кущик попереду.

Зашелестіли гілочки. І знову стало тихо. Отже, не помітили. Стріляють, аби не заснути, аби не дати захопити себе зненацька.

Янек почув, як Василь торкнувся рукою його чобота: то був знак повзти далі.

«Авжеж, – подумав Янек, – звір помітив би, а людина не така пильна».

І він знову повз уперед; поминув густий кущ папороті, потім пні й, нарешті, уже відчуваючи на лобі краплі поту, дістався до танка. Приліг у тіні за розірваною гусеницею, що стирчала з землі, хвилинку полежав, а тоді відповз далі, звільняючи місце поручикові.

Трошки підвівши голову, щоб подивитися, чи близько вже Семен, Янек раптом уздрів чоловіка. Той був зовсім рядом, по другий бік гусениці. Лежав на спині, навалившись тілом на неприродно вивернуту праву руку; голова його торкалася гусениці, світле волосся розсипалось по металу. Було вже досить видно, щоб за кілька десятків сантиметрів побачити його молоде обличчя, цівку крові в куточку рота й темну лінію, прострочену кулями навскіс через груди.

Янек раптом відчув, як гаряча хвиля крові вдарила йому в голову, і йому стало млосно. Це вже не мішень, не силует, не безликий солдат, який попав на мушку. То була людина. Людина, одягнена в чужий мундир.

За три кроки видно було тінь Василя – поручик підповз до самого танка і, притуливши вухо до броні, прислухався. Потім обернувся й шепнув:

– Прикривай мене.

Янек зібрав усі сили, висунув поперед себе кулемет і стежив за протилежною стіною лісу. Але краєчком ока він бачив, як Василь, діставши ніж, узяв його в зуби, вхопився рукою за високий борт танка, підтягнувся, одним стрибком опинився на башті й через відкритий люк униз головою ковзнув усередину. Він учив їх усіх так залазити в танк, щоб тіло не відривалось од броні, а наче прилипало до неї, мов слимак до листка.

Кров шуміла Янекові у скронях, а в грудях калатало серце, окрім того, хлопець нічого не чув. Навколо панувала тиша. Здавалося, вона триватиме дуже довго, але минуло, може, тридцять-сорок секунд, коли всередині танка стиха застукало по броні: раз-два-три, пауза, раз-два-три, пауза, раз-два-три.

– Залазь, – почувся шепіт. – Подай кулемет.

Янек перевів запобіжник, підкрався до машини і, прикриваючись од ворога бронею, спочатку подав зброю, а потім сам видерся наверх.

– Стрибай.

За прикладом свого командира, Янек головою вниз кинувся в люк, прямо в обійми Василя, який підхопив його на льоту і поставив поряд.

– Нікого. Танк порожній, ще теплий…

Янек похитнувся, притулився спиною до гармати. Холодний піт заливав йому лоба, краплинами спливав по спині.

– Що з тобою?

– Німець.

– Де?

– Убитий. Лежить біля гусениці.

– Ну й гаразд. Мертвий уже нікого не скривдить, – буркнув поручик.

– Але ж це я його з кулемета, прямо в груди… І тепер він лежить там, молодий такий, білявий.

– Розумію, – зітхнув Василь і хвилину помовчав. – Не ми почали цю війну й не ви. Вони почали. Не забувай про свою матір, про Майданек, про плюшевого ведмедика з відірваною лапою і виколотим оком… Ми згадаємо, що це люди, тоді, як закінчимо війну і відберемо у них зброю. Тепер не можна, – пояснював м'яким голосом, а потім без ніякого переходу додав різко і твердо: – Внизу біля сидіння механіка знайди десантний люк і відкрий його. Коли відкриєш – скажеш.

Янек довго шукав, мацаючи в темряві руками. Чув, як Василь брязкає замком гармати, перевіряє, чи справний він.

– Порядок, – буркнув. – Ну, як там у тебе?

– Зараз.

Врешті натрапив долонею на ручку, штовхнув стальний круг і, просунувши голову в отвір, подивився, чи є просвіт, чи можна тут вийти.

– Готово.

– Тепер приготуй снаряди, щоб вони були в тебе під рукою.

Танк, видно, довго вів бій, бо, обмацавши все руками, перевіривши патронні ящики, вони знайшли тільки двадцять один снаряд. Перелічили ще раз, зриваючи капсулі запобіжників.

– Двадцять один.

– Ну то спробуємо. Глянь іще, куди йому дісталося, бо потім ніколи буде. – Василь показав Янекові дві пробоїни.

Бронебійний снаряд пробив обидва борти. В один отвір проникало блакитне світло, а в другий, вхідний, видно було, як на сході вже рожевіє небо. Знову з німецьких позицій затріщав кулемет і затих. Василь і Янек припали до перископів. Хвилину було тихо, а потім між деревами майже одночасно блиснули два спалахи, і луна рознесла по лісі гуркіт гарматних пострілів.

– Добре, вийшли як на замовлення, – несподівано голосно озвався Василь і наказав: – Заряджай!

Тепер уже не треба було критися. Крутячи одразу дві рукоятки, поручик підняв довге дуло гармати, повернув його туди, звідки стріляли, і, не відриваючи обличчя від прицілу, чекав, поки клацне замок.

– Готово, – сказав Кос, прикриваючи замок, і відскочив під броню.

Гармата шарпнулась назад, потім стала на місце, відкрився замок, з нього, брязнувши, випала гільза, од якої ще йшов димок.

– Заряджай!

– Готово!

– Заряджай!

– Готово!

Били раз у раз, не шкодуючи снарядів. Після одного пострілу Янек припав на мить до перископа й побачив, що перед ними серед дерев здіймаються довгі язики вогню.

– Влучили?

Коли знову брязнула порожня гільза, Василь відповів:

– Влучили.

Янек у думці рахував постріли: шістнадцятий… сімнадцятий… Після дев'ятнадцятого підбитий танк здригнувся і аж застогнав. Трусонуло так сильно, що Кос мало не випустив снаряд.

– Тепер влучили в нас. Але броня міцна, пішло рикошетом, – крикнув Семен. – Заряджай швидше.

– Передостанній.

Василь пальнув, а потім натиснув спуск кулемета, строчив довго, аж поки не кінчилися патрони.

– Заряджай останній і тікай низом, тільки швидше.

Янек закрив затвор і, не чекаючи пострілу, стрибнув униз. Згадав ще про кулемет переднього стрільця. Намацавши ручки, пересунув його якнайдалі праворуч, натиснув спуск і сіяв кулями навмання перед собою аж до останнього патрона.

Потім зігнувся, як ото хлопці, що хочуть перекинутися, натиснув плечима на відкриту кришку люка й ковзнув по ній на землю. Тоді перевернувся на живіт, швидко виповз з-під машини і зупинився аж у глибокій колії, виритій гусеницями. Обернувся, глянув назад. Дихав широко відкритим ротом, жадібно хапаючи вологе й чисте повітря; видихав сморід пороху, що душив його всередині «пантери».

Раптом заціпенів од жаху: через верхній люк і щілини під баштою пробивався чорний дим. Виходить, усе-таки підпалили. Янек рвонувся, щоб кинутись на допомогу, але тої ж миті з-під машини визирнула Василева голова, потім плечі, і поручик уже поруч з ним лежав на землі.

– Ех ти, вояк! Це що, я повинен носити за тобою ручний кулемет? – І Василь подав йому зброю. – Тікаймо.

Ліс на німецькій стороні затягнуло димом. Радянські воїни били з автоматів і кулеметів, Єлень і Гжесь прикривали відхід товаришів вогнем з танка. І ті вже не повзли, а довгими стрибками, від прикриття до прикриття, перескочили відкрите місце, добігли до дерев і за ними швиденько повернули в окоп.

– Чиста робота, – привітав їх сержант Чорноусов. – Але вам пощастило, що фашисти якраз вилізли на передній край. На вашому рахунку вже три танки, і один підбили наші артилеристи.

«Пантера», яку підпалив Семен, диміла щораз більше, чорні клуби диму огортали поруб, і, нарешті, танк спалахнув яскравим полум'ям. Тоді, немовби по цьому сигналу, стрілянина з обох боків стихла.

Небо вгорі прояснилося, багрянець на сході уже зблід, але сонячні промені насилу пробивалися крізь дим.

– Василю, ти нікому не скажеш про кулемет? – прошепотів Кос.

– Не скажу, – так само тихо відповів поручик.

– Не кажи.

В очах сержанта, який стояв біля них в окопі, Янек бачив повагу до себе, але цього йому було мало. Хлопцеві кортіло похвалитися ще й перед другим солдатом, котрий пам'ятав його з торішньої осені, відтоді, коли Яаек у ватянці й єнотових рукавицях їхав до війська, маючи єдиний дорожній документ – клаптик газети і єдину рекомендацію – тигрові вуха, сховані в кишені па грудях. Хотілося похвалитись перед кругловидим Федором, знайомство з яким почалося бійкою; хотілося запитати, чи й тепер вважає, що йому, Янекові, нема чого бути на фронті, що його треба відіслати додому. Із-за плеча сержанта Кос виглянув туди, де окоп повертав убік.

– Куди пішов телефоніст?

Сержант не відповів. Ступив кілька кроків назад, там на дні окопу лежало щось зелене. Присів навколішки, підпив брезентову плащ-палатку. І тоді Янек побачив бліде обличчя Федора з синіми тінями під очима. Чорноусов пояснив:

– Як почали ви бити з гармати, то він висунувся на бруствер. Злазь, кажу, а він мені: «Побачу, як воює той хлопчак, що так мене стусонув». Німці відповіли вам, і його осколком уцілило прямо під серце.

Янек дивився, широко розплющивши очі, і здавалося, що він не розуміє сержантових слів.

– Як же це? – запитав.

– А так, просто.

Відчуваючи, як на очі йому набігають сльози, хлопець одвернувся.

– Капрал Кос, до машини! – наказав Василь і, проходячи повз нього в окопі, шепнув: – Витри щоки, гвардія дивиться.

Розділ XII НОВЕ ЗАВДАННЯ

В історичних книжках про битви часто пишуть, як про шахову партію, а може й ще простіше. Учень восьмого класу легко підкаже Ганнібалові:

– Пора ввести в бій слонів і послати в обхід кавалерію.

Прислухаючись до порад учнів десятого класу, Наполеон легко б виграв битву під Ватерлоо. Через кілька років після війни ми вже точно знаємо, які сили були з обох сторін і куди вони рухалися, де стояли батареї, в яких місцях поля були покраяні зрадливими ярами.

Але тоді, коли саме розгоряється битва, вона більше скидається на матч боксерів, у яких зав'язано очі. Штаби фронтів і армій приблизно знають, як рухаються дивізії противника. Безупинно працює наземна й повітряна розвідка, парашутисти приземляються з раціями в тилу ворога і стежать за його маневрами, партизани передають відомості, радіоперехоплювачі розшифровують таємниці противника. Але найпевніші висновки про підготовку наступу можна зробити з того, як діють великі військові з'єднання. Зате викрити своєчасно пересування рот і батальйонів завжди важко.

Як довідатись, чи отам, ховаючись за стіною лісу и маскуючись гуркотом батарей, не підходить до передової танкова рота, не просувається тихцем стрілецький батальйон? Хто знає, куди саме в цю мить націлюється одразу сотня дул і на яку ціль прямують ескадрильї бомбардувальників, де саме й коли буде завдано удар? Можливо, стрілки на годиннику ворожого командуючого ось-ось покажуть час, призначений для атаки, можливо, до початку її лишилися лічені хвилини чи навіть секунди. Десь у певному місці у визначений час ворог старається зосередити нищівні переважаючі сили, вдарити масою вогню й сталі, прорвати фронт оборони і вийти в тил. А тим часом десь в одному місці стискається броньований кулак, в інших місцях провадяться демонстративні атаки або ж панує тиша, якщо тишею можна назвати становище, коли над головами пролітають снаряди і по брустверу, мов кігті підступного тигра, дряпають раз у раз кулеметні черги. А одначе про таке становище у воєнних зведеннях пишуть, що на такій-то ділянці фронту нічого істотного не відбулось. І солдати кажуть, що в ці дні було тихо.

Саме така тиша після грізної ночі запанувала на лісовій висоті, де навколо танка поручика Семена зайняла оборону рота, якою командував гвардії сержант Чор-ноусов, бо командир її загинув. Попереду, за лісом,, догоряла пожежа. Вгорі гули мотори – ескадрильї бомбардувальників ішли до переправ і скидали на Віслу свій вантаж тротилу; із свистом пролітали снаряди і вибухали в тилу, блокуючи перехрестя доріг. Позаду, десь у глибині лісу, люто строчили кулемети й гуркотіли гармати. З протилежного боку порубу час від часу стріляли, автоматники й кулеметники відповідали, але в цілому було тихо.

Поснідали танкісти консервами з хлібом, запили водою. Води було мало – тільки дволітровий термос, який привезли з собою в танку. Ставало жарко й душно. Пражило серпневе сонце, проникаючи промінням крізь крони дерев аж до самої землі. Небо було бліде, задимлене, без єдиної хмарки, і хоч як палко просив увесь екіпаж, навіть Василь не міг обіцяти дощу.

У машині лишився тільки Єлень – він чергував біля гармати та перископів, а всі інші вийшли з танка і сиділи в глибокій ямі, викопаній під машиною, між гусеницями. Неквапно розмовляли між собою – то згадували вічний бій, то непокоїлись про невідому їм долю інших товаришів. Од Чорноусова тільки й знали, що інші два танки взводу управління стоять на сусідніх просіках, що вони продержались ніч, що один із них – під командуванням хорунжого Зенека, того самого, який колись у Сельцях набирав новачків до бригади, підбив бронетранспортер і підпалив німецький середній танк Т-ІV.

Було вже близько полудня, коли Янек, виглянувши з укриття, махнув товаришам рукою і, схопивши ручний кулемет, з яким він тепер ані на секунду не розлучався, прошепотів:

– Гляньте, там хтось крадеться.

Всі побачили, що по траншеї з вершини пагорба просувається щось зелене, гладке, схоже на коробку. Рів закінчився, і тепер було видно, що то солдат; у касці, з термосом за плечима, він наближався, перебігаючи від дерева до дерева.

– Гей, союзники, обережно, бо нам обід постріляєте! – крикнув сержант. – Здрастуй, Марусю.

Бійці виглядали з окопу і теж гукали:

– Здрастуй, Вогнику!

Дівчина спритно скочила в окоп, зняла із спини термос, а з шиї – автомат. Ті, що були найближче, вже рушили до неї з котелками, на ходу витягуючи ложки з-за халяв, але дівчина зупинила їх:

– Почекайте, з голоду не вмрете. Поранені тут є? Вона попрямувала до землянки, де сиділи поранені вночі автоматники. Єдиний артилерист, що вцілів з усієї гарматної обслуги, теж не захотів іти в госпіталь, хоч йому й розтрощило руку. Маруся замінила всім пораненим тимчасові пов'язки – продезинфікувала рани і швидко та зграбно забинтувала їх. Потім, коли вже закінчила, відкрутила кришку термоса й стала роздавати їжу.

– А ви, танкісти, що, не голодні? Вам теж вистачить.

Єлень, якого гукнули з танка, підвівся, уважно подивився на Марусю, на її чорні, вигнуті, як монгольський лук, брови й зітхнув:

– Коли б я знав, що така дівчина прийде робити перев'язку, то сам би себе чимось дзьобнув.

Саакашвілі простягнув руку до дерева, під яким росли лілові дзвіночки, зірвав їх кілька і, ставши навколішки, подав однією рукою котелок, а другою – букет.

– Гарній дівчині – гарні квіти.

Маруся нічого не відповіла, тільки всміхнулась, але видно було, що Гжесева галантність припала їй до серця. Роздавши танкістам кашу й м'ясо, вона присіла на дні окопу біля Янека Коса. Шарик звичайно з недовірою ставився до нових людей, але на цей раз, можливо, приваблений запахом обіду, поклав їй голову на коліна й дозволив погладити себе.

– Стривайте, ми ще й для нього щось там вишкрябаємо.

Дівчина дала собаці каші з м'ясом і здивовано дивилася, що він не їсть.

– Візьми, – сказав Янек.

– Цей пес не тільки гарний, але й розумний.

Сідаючи знову біля Янека, Маруся зсунула з підборіддя ремінець і зняла каску. Коротко підстрижене волосся кольору свіжовилущених каштанів розсипалось їй надлобом.

– Ну що, кулеметнику? Хвалять тут тебе, нахвалитись не можуть. Мене звати Маруся, або Вогник, бо я руда. А тебе?

– Янек.

– Янек? Гарно. А це що означає? – Вона торкнула пальцем нашивки на його погоні.

– Капрал.

– А по-нашому?

– Молодший сержант.

– Ясно. Та я й бачу – ти не те що молодший, а зовсім молодий сержант.

Гжесь зітхнув і, залишивши Янека з Марусею, поліз у танк. З окопу висунувся артилерист із забинтованим плечем.

– Для дівчат що нове, те и цікаве. Чого ти, Марусю, тільки з поляками розмовляєш?

– Я не з усіма. З одним.

– Сподобався?

– Дуже! – Дівчина погладила Янека по щоці й додала: – Мені вже пора. До побачення.

Вона закинула порожній термос за спину, почепила на шию автомат і, як ото хлопець, підтягнувши тикові штани, пішла. Бійці проводжали її поглядами, поки Маруся перебігала від дерева до дерева. Потім скочила в траншею і зникла їм з очей.

Не минуло й півгодини, як з німецької сторони почувся гуркіт танкового мотора і два гарматні постріли. Снаряди пролетіли вгорі й вибухнули на вершині пагорба.

– Відповімо?

– Ні. Вони хочуть, щоб ми відповіли, хочуть узнати, де наша позиція. Пам'ятаєш, що я вчора казав про оборону? – нагадав Семен. – Ну, ходімо до машини, а то Саакашвілі занудиться там.

Ще до обіду вони скинули мундири й одягли комбінезони просто на голе тіло, повідкривали люки, а все одно під бронею було пекельно жарко. Шарик покрутився, зітхнув кілька разів і, поклавши лапи на край механікового люка, поглядав на Янека – чи не дозволить йому господар майнути в ліс.

– Не будь надто розумний. Як усі в машині – то всі. – Кос побоювався, щоб собаку не підстрелила випадкова куля. – Лягай тут.

Прийнявши від Гжеся чергування, Янек сидів на своєму місці, надівши шоломофон – генералів подарунок – і через кожні п'ятнадцять хвилин вмикав рацію, прислухаючись до звуків у ефірі. На хвилі радіостанції бригади було тихо. Перевіряючи правильність настройки, Янек злегенька повернув ручку, потім крутнув ще і раптом аж здригнувся: біля самісінького вуха пролунав хриплий голос:

– Асhtung! Drei… zwei… ein… Воmben!

І другий – російською мовою:

– Праворуч противник, іду в атаку, іду…

Почувся свист, потім швидко застукотіли дрібні краплі звуків азбуки Морзе, і знову обізвався людський голос:

– Горить.

Янек не знав, звідки линуть до нього ці голоси – зблизька чи здалека; не зрозумів, хто говорить: чи той, хто говорив, чи, може, бомбардувальник.

– Настройся на бригаду, – зіведів йому Семен.

Хлопець знехотя перейшов на потрібну хвилю; бригада мовчала, тільки чути було якесь шарудіння і тихе попискування. Шарик загарчав, покрутився, а тоді поклав голову Янекові на коліна й, висунувши схожий на кусок свіжої шинки язик, швидко дихав. Важко було дивитися на нього – від того ще більше мучила спрага. Семен наказав берегти воду, але ж пес того не знав, і пояснити йому було нелегко.

– …П'ять, «Береза-п'ять», «Береза-п'ять». Я – «Ока», я – «Ока»… – Голос Ліди, яка чергувала на радіостанції бригади, був приглушений відстанню. Вона ще раз повторила: – Я – «Ока», прийом, прийом… – І знову настала тиша.

З того часу, як Ліда повернула йому рукавиці, Янек кілька разів бачив її здалеку, завжди в товаристві штабних офіцерів або хорунжого Зенека, отож і не розмовляв з нею. Тепер у нього не було вже в танку тих рукавиць, які носила Ліда, – він оддав їх разом з іншими непотрібними речами на склад. «Береза-п'ять» – то не їхні позивні, але Янек сприйняв їх як попередження. Рукою протер очі, змахнув з лоба краплини поту і зручніше вмостився на сидінні.

Кілька хвилин знову було тихо, потім у навушниках затріщало, почувся писк. Озвався чоловічий голос, але слів не можна було розібрати. Хтось когось кликав. Янек трошки повернув ручку і розібрав: /

– Я – «Береза-один», увага…

– Чую, «Береза-три»… «Береза-два» чує.

– Я – «Береза-один», зліва вперед… Лівий швидше… Перед тобою…

– Бачу… Готовий.

– Механіку, повільніше… Вогонь!… Готовий.

– «Береза-два», у мене влучили.

– Повільніше. Бронебійним…

– Два горять.

– Третій готовий.

– Влучило в гусеницю, баки горять!

– З машини!

– Заряджай, заряджай… О дідько!

– Я – «Ока», я – «Ока». «Береза-п'ять», ти чуєш… Голоси затихли, відійшли кудись далі, й раптом виразно пролунало:

– Огірки на грядці, край лісу, праворуч п'ять від комина…

Хтось постукав по броні й гукнув:

– Хлопці, води хочете?

Над люком з'явилося лице Чорноусова. Сержант обома руками подавав їм каску, повну води.

Василь подякував, узяв, і, передаючи з рук до рук, вони пили по черзі – кожному по п'ять ковтків, щоб було справедливо. Вода була теплувата, відгонила болотом, і той присмак зостався у горлі й на піднебінні. Залишки на дні віддали Шарикові, той вдячно загарчав і швидко вихлебтав воду. Каску повернули Чорноусову.

– Василю, ти чув?

– Чув. «Береза» – це третя рота.

– Вони були в бою. Що з ними стало?

– Невідомо, але, думаю, було жарко.

– У нас тиша. Може, там ми були б потрібніші?

– Може.

Немовби у відповідь на це зауваження про тишу, почувся звук, наче заскрипів велетенський старий годинник, у якому заржавів увесь механізм, бо його роками не' заводили. Єлень, що сидів на ящиках із снарядами, схопився і швиденько прикрив люки. Він зробив це саме вчасно, бо в повітрі зненацька зашуміло, а тоді немов грім під час грози, загуркотіли один за одним вибухи.

– Небельверфер, – сказав Густлік, – міномет такий. Знаю клятого, оглядав зблизька. У нього шість з'єднаних докупи дул, і як почне бити, то вже б'є.

Залп, що ліг попереду, був тільки сигналом. Тепер німецькі міномети почали гавкати, мов собаки в селі, коли вулицею проїжджає машина. Підгавкували то з лівого боку, то з правого, розпалюючи один одного, а їхній вогонь, коригований, видно, спостерігачем, намацував лісові окопи й підходив щораз ближче.

Осколки, спочатку поодинокі, тепер дедалі густіше дзьобали броню, стукали, голосно дзенькаючи, і відлітали, журкаючи, мов джмелі. Запахло землею й курявою, а потім раптом струсонуло всім танком, і хвиля гуркоту вдарила танкістам у вуха.

– Клюнули нас, – не витримав Саакашвілі і докинув одну з небагатьох польських фраз, які він знав: – А бодай їх холера…

– Буває, – спокійно озвався Василь. – Це не страшно. У нашого коня міцна шкура.

– Вийду побачу, – хвилювався механік. – Чи не в жалюзі мотора вдарило.

– А вони закриті були?

– Закриті.

– Тоді почекай, хай перестануть.

– Добрий кінь, – повторив Янек. – А знаєте, треба було б якось назвати наш танк.

– Може, Гнідий? – озвався Єлень. – У мого старого був гнідий кінь, не дуже великий, але добрий, витривалий…

– Е ні… Гнідий для танка не підходить, – заперечив Кос.

– Олександр Македонський мав славнозвісного Буцефала, – усміхаючись, мовив Василь, – а Роланд у Ронсевальській долині бився, сидячи на Вейлантіфові – баскому аргамаку…

– От і нашу машину треба назвати якось урочисто або як людину.

– Ти, певно, хотів би, щоб її назвали Ліда чи Маруся, я тепер уже й сам не знаю, – відрізав Єлень.

– Облиш, – перебив його Василь. – І взагалі замовкніть, краще послухайте.

Міни вибухали рідше й десь лівіше. В паузі між вибухами танкісти почули слабкий рокіт.

– Це не танк.

– Стривай, уже нічого не чути. Може, то тільки здалося.

З правого борту, від лісу, хтось постукав у броню.

– Що таке? – закричав Єлень. – Не лазьте там, поки міни рвуться.

– Відчиніть, – озвався знайомий мелодійний баритон.

– Боже мій! – застогнав Єлень, поспішаючи відкрити люк. – Ви, пане генерал, прийшли під таким вогнем…

Тримаючи в руці свою нерозлучну люльку, командир бригади стояв на броні і всміхався.

– Нічого, у мене не влучать. Хотілося б побалакати з вами, але я не сам. Може, заліземо всередину? Вміститься у вас двоє дітей? Один товстий і один тонкий.

Генерал, хоч і був повний, спритно вліз у башту, але другому, низенькому худорлявому селянинові в піджаку, довелося помагати, бо він застряв у отворі люка й не міг натрапити ногами на якусь опору. Нарешті його все-таки втягнули і люки закрили.

– Слава Ісусу, – привітався він із темряви.

– На віки слава, – чемно відповів Густлік, вмикаючи світло.

Тепер танкісти побачили, що селянин той шпакуватий і, видно, кілька днів не голився, бо сивіюча щетина стирчала йому на підборідді й на худій шиї, позначеній вузлами жил.

– Ой, тісно тут у вас, – сказав він.

– Хатина тісна, але тепла. Воюватимете з нами, ґаздо? – Єлень поблажливо поплескав його по плечу.

– Ой, обережно, пане, помаленьку. Знаєте, ми з жінкою саме пекли хліб, а тут приходять руські й кажуть, що відступатимуть. Шкода було хліб залишати, от ми й чекали, поки не допечеться, а потім як німець почав бити, то ми вкинули гарячі буханці в мішок, схопив я його на плечі, а стара взяла корову на налигач, і давай тікати. З переляку то я нічого не чув, а вже потім, як дісталися ми до своїх, зустріли пана генерала, і пан генерал наказав узяти мою стару й корову в автомашину, що йшла за Віслу по снаряди, я віддав жінці мішок і чую, що вся спина обпечена. Помазала мені її одна солдатка, і я б теж пішов за Віслу, але якщо треба допомогти…

Генерал, не перебиваючи селянина, відкрив польову сумку, сів так, щоб світло падало на карту, і сказав:

– Ідіть сюди. Розкажу вам, у чому справа.

Усі схилилися над картою, стежили за кінчиком гостро заструганого олівця.

– Німці за всяку ціну хочуть ліквідувати цей плацдарм. Вони стягнули тут нові сили з-під Варшави. Учора опівдні повітряно-десантна танкова дивізія «Герман Герінг» прорвала фронт. Отут, у цьому місці. Фашисти увірвалися в ліс, вбили клин між двома радянськими дивізіями, захопили село Студзянки, фольварок і цегельню…

– Я саме з фольварку, це ми там хліб пекли, – вставив селянин.

– Потім, уночі, німці перегрупувались і вдарили далі на схід, через ліс, – вів генерал, – але наскочили прямо на ваші засідки і на танки першої роти. Ви їх затримали, самі знаєте. Вранці вони рушили вздовж річки, осюди, вздовж Радомки, захопили Ходків, але наша друга рота знову відкинула їх назад. Після полудня ворог вийшов із Студзянок на північ. Його атакувала з флангу третя рота.

– Ми чули, – пожвавішав Кос- По радіо чули.

– Так. Рота вдарила без розвідки, без піхоти – не було часу на підготовку. На війні не завжди так, як у статуті. Тараймовича вбито, Гаєвського, Дацкевича, Гус-лавського… Про всіх ще й невідомо. Ми зазнали великих втрат, але затримали «Герінга». Завтра вранці на цьому березі буде другий полк. Ми зможемо атакувати.

Шарик, який уже кілька хвилин повзав навколо, знайшов, нарешті, щілину й, протиснувшись між Єленем та Косом, висунув морду до карти. Одне вухо він опустив, друге підняв угору і, дивлячись прямо в обличчя генералові, уважно слухав.

– Я хотів, щоб ви знали загальну ситуацію. Але для вас є інша робота. Погляньте сюди.

Генерал показав на карті окреслене червоним олівцем коло на південь за лінією німецького фронту. До цього кільця звідусіль були спрямовані гострі темно-сині стрілки.

– Тут б'ється оточений батальйон гвардії капітана Баранова. Два дні вже б'ється, бо має наказ не відступати. Тепер завдання вже виконано, і воїнам Баранова треба пробитися до своїх. Вони, чути, як б'ються, але боєприпасів у них лишилося мало, зв'язку з ними немає. Якщо зостануться там, загинуть. Треба допомогти їм. Як ви гадаєте?

Генерал уважно дивився в обличчя членам екіпажу, переводячи погляд з одного на другого. Невеличка лампочка кидала зверху гострі, продовгасті тіні. Янек кивнув. Єлень сказав:

– Так точно.

Саакашвілі почухав потилицю й заявив:

– Ясно.

– Треба пробитися до них, – озвався Семен.

– План такий, – вів далі генерал. – Дві машини взводу управління мають вдати, ніби переходять в атаку на цій просіці, зчинити добрячий гармидер, зикли-кати на себе вогонь. Тоді ви без десанту рушите через ліс. Німці воюють по карті, а ми в своїй країні знаємо більше доріг, аніж можна позначити на цапері… Тепер ваше слово, пане Черепшяк, тільки помаленьку.

– Я помаленьку, помаленьку… – Селянин потер щоку, і щетина зашелестіла йому під рукою. – Значить, так. Стежка проходить повз три бучки, що стоять коло просіки, а далі починається ліщина. Якщо йти прямо, то буде одна галявинка, потім друга і третя, але на третій- болото, його треба обійти ліворуч, і зразу ж буде невеликий горбик, на ньому багато ожини. За тим горбиком треба йти вже не лісом, бо він там кінчається, а через такі кущики – ялівець там росте на піску. Звідти як глянути – видно сосняк. Евіновим його називають, і три хатини рядом стоять над дорогою. Ото там.

– Повторіть ще раз, – попросив генерал. Селянин повторив.

– Добре ви знаєте цей ліс, – похвалив Єлень. – Лісником були?

– Ні, я з Студзянок. А ліс як же не знати, ми завжди – старі люди пам'ятають – ходили туди по дрова. Тільки покійний пан граф, тобто пан Станіслав Замойський, царство йому небесне, мабуть, років сімнадцять буде, як розбився на аероплані… Пан граф не дозволяв, а ми ж не красти, бо ліс – то добро всіх, ходили собі, тільки не просіками, а отією стежкою повз три бучки і через ліщину, щоб лісникові на очі не попасти…

– Поручику Семен, зараз сімнадцять годин двадцять сім хвилин.

– Так точно, сімнадцять двадцять сім, – Семен підніс руку до лампочки, трошки перевів хвилинну стрілку.

– Сюди підійде наш взвод протитанкових рушниць, щоб допомогти гвардійцям, а ви одскочите за висотку, перейдете на край сто двадцятої ділянки. Там на галявині зупинитесь, поповните боєприпаси і підете в напрямку трьох буків, про які вже знаєте. Ті дві машини почнуть стрільбу за десять до сьомої. Ви почекаєте, поки розгориться бій, а потім – уперед. Поспішайте, щоб до сутінків прибути на місце, бо інакше вас підіб'ють якщо не німці, то оточені гвардійці. Ми не маємо змоги повідомити капітана Баранова.

– Якщо запізнимось, то підстрелять? – злякано спитав селянин.

– Так, пане Черепшяк.

– Не впізнають своїх?

– Німці, якби захопили радянський танк, то теж на ньому б воювали, – пояснив Єлень.

В цю мить усі почули, як хтось виліз на броню.

– Танкісти! – впізнали голос Чорноусова і відкрили люк.-Ваші протитанкові рушниці вже підійшли. А німці саме перед нами запалили якусь підстилку, димить на всю просіку. Не гайтесь, поки вони нічого не бачать. Спасибі, що помогли. До побачення!

Один по одному всі потисли йому руку. Останнім попрощався генерал. Сержант скочив додолу, став на бруствері окопу й узяв під козирок. Тільки тоді, коли загуркотів мотор, він опустив руку і, як завжди, розгладив вуса.

Рушили заднім ходом, вдивляючись у дим через приціли й перископи. Відходили повільно, готові першої-ліпшої миті відкрити вогонь. Тільки виїхали за косогорок так, що їх не видно було з боку фронту, розвернулись і швидко рушили просікою. За ними їхав генеральський вілліс з шофером і двома автоматниками, чіпляючи сріблястою антеною радіостанції за низькі гілки дерев.

Повернули праворуч до галявинки і там побачили танк, який заправлявся пальним, а також замасковану між деревами вантажну автомашину з боєприпасами. Командир того танка, худорлявий хорунжий Зенек, махав їм рукою, показуючи, де стати.

Янек дивився на нього неприязно. Перший час хлопець не міг забути, що хорунжий не хотів узяти його в бригаду, а потім – що той упадав коло Ліди, носив їй масло й печиво із свого додаткового офіцерського пайка, який в екіпажі Семена ділили порівну між усіма. Та й черствий був той Зенек, дуже пильнував, щоб солдати віддавали честь, доповідали по формі, а танкісти додержували такого порядку скоріше в якісь урочисті хвилини, а не в буденних стосунках.

Машина зупинилась, Семен перший стрибнув на землю.

– Що йому треба? – буркнув Кос до Гжеся, наказуючи на хорунжого Зенека, який підійшов і, виструнчившись, привітався з Семеном.

Що хотів Зенек, вони так і не дізнались, бо треба було негайно братися до роботи, а поручик з хорунжим розмовляв за кілька десятків кроків од них.

– Я вже все знаю, – казав тим часом хорунжий до Василя. – Важке діло в тебе. Бажаю успіху всьому твоєму екіпажеві.

. – Взагалі війна – річ нелегка. У тебе теж паршиво завдання. Викликатимеш вогонь на себе.

– Хіба ж мояша порівняти! Ми постріляємо, зчинимо гармидер та й назад, а вам треба пробиватись у тил, прямо в пащу «тигрів» і «пантер»… Півгодини тому мій механік піймав у лісі якусь перелякану курку. Я дав її автоматникам, щоб обскубли й кинули в окріп. На бульйон встигну. Слухай, Василю, в мене до тебе велике прохання: давай поміняємось. Я скажу генералові, попрошу.

– Облиш, з якої рації.

– Це важко сказати. Розумієш, ти сюди прийшов, щоб нас учити, а битва ж на нашій землі.

– Не хотів би я бути таким учителем плавання, який ходить бережком, боїться замочити ноги, а учнів штовхає на глибоке. Такого не повинно бути. Не треба більше про це говорити, – Останні слова Семен промовив суворо, твердо, але зразу ж усміхнувся, вхопив співрозмовника за плече й додав: – Дякую тобі, Зенеку.

А в той час екіпаж не гаяв часу. Єлень, як найдужчий, носив одну за одною скриньки із снарядами для танкової гармати і з патронами для оточених піхотинців. Гжесь подавав їх селянинові, що стояв на броні, а той обережно опускав у люк, до рук Янекові, який ставив скриньки всередині машини. Механіки з роти технічного зебезпечення поповнювали запаси пального й мастила, технік ходив круг танка, перевіряв ланки гусениць, бандажі на котках.

Генерал, помітивши Василя, який повертався до машини, гукнув:

– Тепер уже боєприпасів повний комплект. А ви, пане Черешняк, певно, втомились? Рушаймо, нам пора.

Селянин незграбно зліз на землю, підійшов, застібаючи потертий піджак, і, зупинившись за два кроки перед командиром бригади, повторив:

– Нам пора, пане генерал. – Але не рушив з місця, стояв, шуруючи долонею вгору й вниз по зарослій щоці.

– Вже їдемо, про що ще думаєте?

– Думаю, чи знайдуть вони ті буки. Адже ж нетутешні.

– Мабуть, знайдуть.

– Може б, я показав.

– А спина не болить?

– Ой, болить! Але ж усе одно болить, чи я тут стоятиму, чи туди поїду.

– Хто його знає, може, ви й маєте рацію, це було б непогано.

– А ви, пане генерал, написали б мені потім якусь бумажку, щоб лісу дали. Хатину, значить, поставити, бо ми жили в бараках, а бараки згоріли.

– Бумагу на ліс я дам. І землю теж ви одержите.

– Руські, що в нас були, теж так казали. Тільки що ж то чужу землю обіцяти. Хіба граф їх послухає?

– Це не росіяни, це наш уряд так каже. Безземельні селяни одержать землю.

– Невже це правда? Коли була та війна, те ж обіцяли, але так і не дали.

– А тепер дадуть. Це правда.

– Може й правда… То коли б оту бумажку… Я б до буків провів, а от далі…

Селянин опустив праву руку й тепер лівою почав терти вже другу щоку.

– Що ще, пане Черешняк?

– Та мені здається, що далі вони заблудять. Не інакше, як до ялівцю треба показати.

– Там уже німці.

– Я знаю, що німці, але я всередині цієї машини поїхав би. Тільки якби ви мені іще щось додали.

Шарик, який зустрів знайомих і встиг уже поїсти й досхочу попити води з воронки, тепер, помітивши, що його екіпаж працює, підбіг до генерала, почав ластитись, радий, що не треба сидіти в танку. Генерал притримав його за голову і, простягнувши вбік ліву руку, гукнув автоматника.

– Візьми люльку. Собаки не люблять диму. Звільнивши обидві руки, він гладив пса, а сам думав.

– Щось, кажете, ще вам дати? А що саме? Порося, чи, може, грошей?

– Хіба я на торговиці, що ви мені – порося або гроші? – обурився Черешняк. – Гвинтівку дали б!

– А стріляти зумієте?

– Ну, аякже? У першу світову війну я теж був молодий, у царя Миколи воював. Але й без того зумів би. – Ми, – всі, хто тут живе, лісовий народ, як кажуть, – виросли в пущі, без армії знаємо, як стріляти.

– Ну, гаразд. Ви доїдете з ними до ялівцю, а назад як?

– Та звичайно, пішечки.

– А німці?

– Коли мене лісник не бачив, то й німець не помітить. А якщо помітить, то в мене ж буде гвинтівка. Німець страшний, як він з гвинтівкою, а у вас, наприклад, пане генерал, руки голі. А коли, наприклад, у вас, пане генерал, гвинтівка в руках, то він не такий уже й страшний. До того ж у мене з ними свої рахунки.

Селянин не докінчив, бо згадав саме, як торік весною німці забрали в нього порося, і така злість його взяла, що вже не міг далі вимовити й слова.

Розділ XIII У ВОРОЖИЙ ТИЛ

– Це ті бучки?

– Наче вони, але щось дуже скоро.

– Ходіть сюди, батьку, – Єлень прочинив люк, підсадив старого, щоб той міг виглянути, і ще раз запитав:- Ті самі чи якісь інші?

– Ті самі. Спочатку мені здалося, що ми надто швидко доїхали, а тепер я на власні очі бачу.

– Під час бою вас, батьку, ми не будемо примушувати висовуватись, бо вб'ють. Звикайте дивитися в перископ.

– У що?

– В оце скельце. Таке віконце називається перископ. Ну, тепер уже ми знаємо напевно. Це дуже важливо, бо як завариться каша, то роздивлятися буде пізно.

Замаскований прикріпленими до броні гілляками, танк стояв на краю поперечної просіки, що йшла із сходу на захід. Всередині в танку було тісно. Збоку повно снарядів, під ногами стояли ребром скриньки з патронами для піхоти, а перед самим від'їздом офіцер-сапер силоміць упхнув їм два чималі ящики мін, уперто доводячи, що вони пригодяться.

А крім того, ще ж і Черешняк. Він стояв у башті праворуч, перед Єленем. На сиву голову йому наділи шоломофон, щоб він усе чув і сам міг говорити, коли б збилися з дороги. Клопоту було чимало, бо спочатку селянин ніяк не міг збагнути, що треба не кричати, а спокійно говорити перед собою в повітря, і хоч як би гуркотів мотор, а проте усі чудово почують його, Черешняка, і він усіх почує – наче по радіо. Потім, коли він уже навчився користуватися внутрішнім телефоном, розгорілася суперечка про гвинтівку. Черешняк набив усі кишені патронами, перевісив зброю через плече і ніяк не хотів поставити її в кутку.

– Батьку, ви ж мені цією пукавкою очі повиколюєте. От упертий чоловік! – сердився Єлень.

Нарешті, дійшли згоди: карабін почепили на тримача для снарядів у башті, щоб був під рукою. Тепер Черешняк стояв спокійно, тільки раз у раз засовував руку то в одну, то в другу кишеню і побрязкував патронами. В танку було жарко й задушно, але провідник не хотів зняти піджака. Піт заливав йому обличчя, розмазувався на щоках.

Найтяжче – це бездіяльність і чекання. Танкісти сиділи під бронею, в тиші, в жарких сутінках, комбінезони липли до мокрих від поту тіл, легеням не вистачало повітря. А проте люків не відкривали. І вентилятори не працювали – берегли акумулятори. Здавалося, їхній танк – то підводний човен, що причаївся на дні зеленої води лісового моря.

Саакашвілі штовхнув ліктем Коса і виставив великий палець угору – мовляв, усе буде гаразд. Янек кивнув головою, поправив приклад ручного кулемета, що стирчав біля його плеча. Потім нахилився праворуч, скубнув собаку за кудли. Шарик повернув морду, почав легенько хапати зубами за пальці. Тільки Василь сидів спокійно па своєму сидінні й дивився у перископи.

Густлік, відчуваючи, що йому пересихає в горлі, торкнув рукою Черешняка.

– Страшно, батьку?

– Аякже, страшно. Тільки ти не штовхай мене, бо спина болить. Я ж казав, що хлібом обпік.

– Знаю, пам'ятаю, ви вже четвертий раз розповідаєте… Мабуть, зараз рушимо…- По голосу важко було зрозуміти, чи то Єлень повідомляв, чи, може, питає командира.

Саакашвілі зиркнув на освітлений у темряві циферблат танкового годинника. Було майже п'ятдесят хвилин на сьому.

– Екіпаж, увага, – спокійно озвався Василь. – За хвилину наші почнуть. Густліку, заряджай осколочним.

Входячи в ствол, заскреготав снаряд, клацнув замок.

Виконавши наказ, Єлень притиснувся лобом до бічного перископа. Побачив автоматників, що причаїлися поруч, оберігаючи танк від можливих несподіванок на вихідній позиції. Далі, між двома берізками, стирчала гармата з танка хорунжого Зенека. Людина необізнана, певно, подумала б, що то якась обламана похилена жердина, але Густлік знав: це дуло гармати. Ось воно трошки піднялось і пересунулося праворуч, шукаючи ціль. Третього танка не видно було, він стояв десь далі з правого боку, за деревами.

– Страшно, батьку? – знову почав Єлень, але в цю мить у навушниках почувся низький свист, а потім голос:

– «Граб-три», увага!

– «Граб-три» слухає. Я готовий.

– Ну, то починаємо. Тільки з перцем. Вогонь! Враз бабахнули гармати тих обох танків, зататакали кулемети, закашляли міномети, і десь позаду вдарила батарея гаубиць.

– Заводь мотор! – скомандував Василь.

Свиснуло стиснуте повітря, зашумів, починаючи крутитись, маховик, набрав розгону. Заскреготіли триби, коли Гжесь увімкнув зчеплення, і вмить озвалися, заграли чотириста п'ятдесят кінських сил, заглушуючи гуркіт бою.

– Рушають, – доповів Єлень.

Танк, який стояв далі й якого досі не видно було, видерся на бруствер окопу, задерши носа, повалив сосонку і, проїхавши кілька десятків метрів, зупинився, безперервно стріляючи. Тоді рушив хорунжий Зенек. Єлень уже не бачив його за деревами. Раптом, пересилюючи гуркіт пострілів, під танкову броню увірвалося гучне «ура!» піхоти. Німці відповідали щораз частіше й гостріше. Поміж стовбурами сосен Єлень, мов за густим плотом, побачив яскраву смугу полум'я.

– Горить!

– Що горить? – запитав Василь.

– Не знаю, за деревами.

І знову до танкістів долинуло гвардійське «ура», по просіці заскакали вибухи. Янек подумав, що, мабуть,.саме тепер вони рушать, що вже пора, і в цю мить почув спокійний, як завжди, Семенів голос:

– Вперед, Гжесю.

Рушили. Гущавина сосонок та беріз розступилася перед ними, танк, підминаючи під себе стовбури й крони, викотився, мов здоровенний гіллястий кущ, на просіку й, набираючи швидкість, ввійшов у ліщину. Гнучкі прути піднялися позаду, закрили танк від очей автоматників.

Ішли наосліп, як плавець у густій, стоячій воді вкритого ряскою ставу. За кущами погано видно було навіть перед самим танком. Зелена тінь, здавалося, була волога й липка. Примружили очі біля перископів, коли замиготіло світло. Побачили галявинку, посеред якої росла дика груша.

– Правильно вийшли? – запитав Василь.

– Правильно, пане, – відповів Черешняк. – Ви наче по гриби в наш ліс ходили. Тепер тут буде рівно, можна поганяти.

– Гони машину, – наказав поручик, і в його голосі танкісти з радістю вловили веселі нотки сміху.

Гжесь натиснув на газ, але їхав обережно – попереду постали товсті дерева, щоправда, вони стояли рідко, але треба було пильнувати, своєчасно звертати вбік, як ото в танці, коли гостей збереться багато, а кімната тісна.

– Що це ми так – то наліво, то направо? – занепокоївся провідник.

– Нічого не вдієш, – озвався Єлень. – Не будемо ж ми весь ліс валити, бо вам потім нічого буде рубати…

– Припиніть балачки! – наказав Василь.

Танк ревів мотором, продираючись через ліс. З правого боку замиготіло світло – там була друга галявина.

– Цабе! – крикнув Черешняк.

– Що таке? – не зрозумів Саакашвілі.

– Бери праворуч, – пояснив Єлень. – Він до тебе, як до коня. Дивись, Ще батогом по спині огріє.

Промчали краєм галявини, знову пірнули в ліс. Тепер кущі були рідші й нижчі. Одна гусениця йшла по вузенькій, ледь помітній стежині. Василь побачив з башти жовтуваті воронки від снарядів і наказав:

– Повільніше.

Гжесь збавив газ, маневрував, але всіх воронок не можна було обминути. Танк спіткнувся, похитнувся, почав перевалюватися з боку на бік.

– Ну й кидає! Мов чортом у свяченій воді! – сказав Черешник.

– Третя галявина.

– Авжеж, третя, я ж казав. Тепер, ліворуч, бо тут' болото.

Нарешті вирвалися на відкрите місце, ширше, ніж те, що було раніше. Під лісом видніла купа трохи присохлого листя.

– Цього кущика не було, – здивувався Черешняк. – Хто ж це його…

– Повний вперед! – рішуче перебив його Василь. – Тарань!

Придивившись до зів'ялого гілляччя, поручик крізь листя помітив блиск металу, а поруч на траві – трьох німців у пістрявих плащ-палатках і насунутих на лоб касках. Були надто близько, щоб по них стріляти.

Побачивши танк, гітлерівці завагалися на мить, і це їх погубило. Поки вони підскочили до гармати і вставили снаряд, танк опинився за якихось п'ятнадцять метрів. Фашисти не встигли закрити замка, в паніці кинулися врозтіч. Під гусеницями заскреготало, весь танк аж рвонуло, підкинуло. У лівому перископі поручик Семен на мить побачив серед дерев офіцера, який вистрілив угору ракету.

– З правого боку ще один пак, розвертають гади, – доповів Єлень. – Чого доброго, вліплять нам ззаду.

Танк мчав уперед на повній швидкості, мотор аж трав на високих обертах. Засвистів електромотор, заскреготіли триби, вся башта блискавично повернулася на сто вісімдесят градусів. Поручик намагався піймати на приціл ворожу протитанкову гармату, але німці випередили його. Вони вже повернули дуло, стали навколішки за щитом. Василь побачив блиск і якусь частку секунди безпорадно чекав на вибух. Але снаряд пролетів повз танк, і Василь вистрілив майже наосліп, бо вони були вже за кущами.

Одразу ж вихопились на вершину пагорка й невеличким схилом почали з'їжджати вниз. Башта знову блискавично розвернулась, і Єлень сам, не чекаючи команди, зарядив гармату.

– О боже, це наче карусель на ярмарку. Аж у голові крутиться.

– Батьку, он уже ялівець. Вийдете?

– Куди там, я з вами.

Танк вискочив на обліг, де-не-де порослий блакитними купинами ялівцю. З-під гусениць бризнули високі фонтани піску, танк окутали клуби куряви.

– Перед нами окопи. Янеку, не лови гав!

З останніми словами Василь вистрілив, і недалекий вибух вказав Косу ціль. Зверху видно краще, аніж з місця кулеметника, тож Янек тільки тепер побачив крізь куряву зигзагоподібну лінію окопів, а над нею в одному місці – три каски і руки гренадерів, що переставляли кулемет.

Танк гойдало, цілитися було важко, і Кос випустив довгу чергу – якщо й не влучить, то хоч пригне ворогів до землі. Ліворуч од тих трьох Янек помітив здоровенного солдата з фауст-патроном на плечі. До нього було вже зовсім близько, хлопець тільки повів дулом, в той же час натискуючи спуск. Не знав, поцілив чи ні, бо танк підстрибнув на бруствері окопу й помчав далі полем.

– Де будинки? – запитав Василь.

– їх нема, але комин, мабуть, видно, он там, де дві сосни.

– Механіку, бери ліворуч. Іще ліворуч. Досить. Почувся короткий свист, і одразу ж – вибух. Стіна піску затулила і комин, і сосни. За мить – ще один вибух.

– Важкі міномети, – буркнув Єлень.

Зненацька всі відчули, як немовби велетенська лапа вперлася в лоб танка, зупинила його на мить і рвонула вгору. Від гуркоту заболіло у вухах, курява й дим заповнили танк. Шарик коротко завив і стих.

– О богородице! Спина! – крикнув Черешняк.

Танк не зупинився, тільки уповільнив хід і далі працьовито молов гусеницями пісок.

– Насос вийшов з ладу! – хрипким голосом вигукнув Саакагпвілі. – Іду на ручному.

– Дійдеш?

– Дійду.

– Густліку, ракети!

Заскреготав замок люка. Єлень якусь мить морочився з ним, шарпонув і нарешті крикнув:

– Заїло, хай йому біс! Заклинило.

– Увага, перед нами наші. Повільніше, праворуч, іще праворуч. Гальмуй!

Та було пізно. Василь бачив, як з окопу перед танком підвівся плечистий солдат у порваному мундирі, ясне волосся падало йому з-під каски на лоб, рот був широко розкритий – солдат щось закричав і кинув в'язку гранат.

Вибух ударив у броню, танк рвонуло. Черешник упав на ящики з боєприпасами, на нього звалився Густлік. Мотор стих, танк зупинився. Запахло димом. Саакашвілі боляче вдарився головою об броню, розбив собі праве коліно і лютий – бо також бачив крізь оглядову щілину, хто їх атакує, – не витримав, відкрив люк і гаркнув на все горло:

– Дурню, ти що, не бачиш? Своїх б'єш, машину нівечиш! – І додав кілька слів, які й повторювати незручно.

Василь увімкнув контакт. Електричний струм побіг по проводах в задню частину танка, іскра запалила димову шашку, прикріплену на броні. Густі клуби диму шугнули з обох боків угору, закрили танк смердючою жовтою хмарою.

– Механіку, заведи мотор і хай працює на малих обертах. Густліку, натисни ще раз на цей люк, може, відкриєш.

Єлень підсунув під ноги ящики, виліз на них і, впершися спиною в металевий диск, почав розгинатися, щораз нижче опускаючи голову й важко сопучи. Нарешті відпустило. Люк, стукнувши, відскочив угору.

– Механік і Черешняк – залишаються на місці. Решта – з машини.

По броні спустилися на землю. Розірвана гусениця простяглася, мов довгий вуж. Добре, що танк ішов не дуже швидко і не встиг ще з'їхати з неї. Рядом у густому диму маячили постаті червоноармійців з автоматами, націленими танкістам у груди.

– Ви хто такі? – грізно запитав той самий, що кинув гранати, а тепер стояв найближче, тримаючи в руках німецьку снайперську гвинтівку.

– До капітана Баранова. Пакет.

З диму вийшов низенький чоловічок з офіцерськими погонами на видинялій забрудненій гімнастьорці. Обличчя в нього було забинтоване, лице почорніло від пилюки, червоні очі сльозилися чи то від диму, чи то від недосипання.

– Я Баранов.

– Поручик Семен з Польської танкової бригади. Ось тут наказ командира. Тільки якщо ми так стоятимемо і не начепимо гусениць, поки німці не схаменулися, нас усіх переб'ють.

Капітан не промовив ні слова, узяв пакет і дав рукою знак своїм бійцям. Ті кинулися на допомогу. Коли танк наїхав на гусеницю, солдати, кашляючи й задихаючись від диму, з'єднали ланки. Танк поволі рушив і в супроводі ясноволосого снайпера, що показував дорогу, пройшов через лінію окопів.

Кинута на пісок шашка все ще диміла, заслоняючи їх від ворога. Проїхали метрів з п'ятдесят у глиб позицій, повернули за руїни спаленої хати і стали за купою цегли. Сонце вже сховалося за обрій, сутінки огорнули башту, але німці помітили рух і двічі пальнули навмання. Снаряди просвистіли високо над головою, пішли далеко в тил.

Гжесь вимкнув мотор, стало тихо, аж у вухах дзвеніло. На півночі, там, звідки вони приїхали, гриміло відлуння битви, а тут було спокійно.

– Огляньте все і – з машини.

Виходили поодинці, неквапливо, здавалося, невпевнені у власних руках і в силі своїх м'язів. Сідали на землі й не могли вгамувати тремтіння рук. Тільки тепер, після бою, відчули страх і втому, тягар нервового напруження та безсонної ночі.

Черешняк, не випускаючи карабіна з рук, ліг на животі, ліву руку підклав під голову. Шарик, підібгавши хвоста, важко дихаючи і тихенько скиглячи, вмостився біля Янека. А поруч стояв танк, і вони дивилися на нього, як дивиться господар на смертельно пораненого коня. Броня була шершава, закіптюжена, подряпана, фарба на ній місцями обгоріла. В такому стані вони добралися на місце, але ж це менше, ніж половина завдання. Як тапер виведуть пошкоджену машину? Чи й самі вийдуть живими?

Командир радянського батальйону сидів трохи далі на дні колишнього льоху, склепіння якого розбив снаряд, і, закриваючись краєм плащ-палатки, читав наказ, раз у раз поглядаючи на карту. Молодий автоматник, з подзьобатим віспою обличчям, такий же худорлявий, як і його командир, присвічував кишеньковим ліхтариком. Здоровий ясноволосий сибіряк із снайперською гвинтівкою в руках стояв, спершись на пень зрізаної сосни, і мовчки поглядав на танкістів.

– Хлопці! – тихо озвався Василь. – Хлопці! – повторив з притиском.

Танкісти випрямились, дивилися на Сеиеиа, руки їм перестали тремтіти.

– Доповідайте, що в кого.

– У мене все гаразд, – озвався Єлень. – Ударило по люку, але тепер уже все в порядку.

– Бензонасос вийшов з ладу, – з жалем почав Саакашвілі. – Я ще тоді, перед заняттями, казав: «Дайте навий». Дали старий, пообіцяли замінити. Не замінили. На ручному кількасот метрів проїду, а далі не потягне. І коліно розбив, болить, хай йому біс. Коли б тут була хоч та руда Маруся, що тоді приходила…

– Під чає останнього вибуху побито лампи, – перервав Янек. – Зв'язку нема й не буде.

Всі розуміли, що тепер вони – як глуха й кульгава людина, непридатна в бою.

Низенький капітан вийшов із льоху, підсів до Василя.

– Дісталося вам.

– Дісталось.

– Безглуздо, що це від своїх, але… самі розумієте.

– Розумію. Ми повинні були дати сигнал ракетами, але осколок заклинив люк.

– Вдосвіта будемо пробиватися. Не знаю тільки, чи продержимось. Німці лізуть раз у раз, а в моїх людей по десятку патронів.

– Патрони ми вам привезли.

– Це чудово. Може, дасте кілька снарядів і до гармати? У мене лишилась одна сімдесятишестиміліметровка.

– Дамо. Тим більше, що наш танк тут залишиться, – з місця може вести вогонь, а їхати – ні. Ми підемо з вами пішки. Два ручні кулемети – це теж сила.

Баранов розіслав посильних. В сутінках, які дедалі густішали, до танка почали сходитися піхотинці. Єлень видавав їм ящики з патронами. Артилерійські снаряди брали по два, несли їх під пахвами.

– Протипіхотні міни теж є.

– Нема кому їх поставити! люди сплять. На світанку, перед відходом, закопаємо їх. Тепер у кожному відділенні тільки один вартує – будить усіх, коли німці починають лізти, – Каштан глянув на годинника й додав: – У них в усьому «Ordnung» – порядок. Воюють за розкладом. Ось побачите, за п'ятнадцять хвилин полізуть.

– У вас нема чим підвезти снаряди до гармати? Швидше було б.

– Є два коники, але я ховаю їх. Треба ж буде поранених забрати.

Баранов говорив поволі, ніби вириваючи кожне слово з глибини грудей. Був байдужий до всього, як смертельно втомлена людина. Тільки вже підводячись, трохи пожвавішав.

– Піду, бо зараз почнеться. Не ображайтесь, що так по-дурному вийшло. Від щирого серця дякуємо – тепер якась частіша проб'ється, а якби не наказ, то всі залишилися б у цьому піску.

За п'ятнадцять хвилин німці й справді почали атаку. Ще здалеку почали стріляти. Постріли спалахували в темряві вогнями, й по тих відблисках видно було цеп наступаючих. Він підходив ближче й ближче. Піхоту підтримували міномети, що люто били по маленькому острівцю радянських військ. Гвардійці чекали, і тільки тоді, коли ворог підійшов зовсім близько, відкрили шквальний вогонь.

Екіпаж був у танку.

– Допомогли гвардійцям патрони, – сказав Василь. – Ми їм наче свіжої крові влили.

А потім били з гармати, з кулеметів. Снарядів і патронів не жаліли, адже на світанку все одно доведеться вистріляти все до останку.

Коли все затихло, біля танка почулося ще два постріли з гвинтівки. Танкісти визирнули: там, стоячи рядом, вели вогонь сибіряк і Черешняк.

Згасли відблиски пострілів, вщухла луна бою, і навколо стало темно н тихо. Повернувся Баранов, знову сів біля Василя. Сказав:

– Так якось по-дурному вийшло…

Не докінчив: голова йому схилилась на коліна, і капітан заснув.

Худорлявий автоматник присів навпочіпки біля нього, обома руками тримаючи на грудях автомат. Солдат насилу переборював сон, голова йому хилилась донизу, але підборіддя щоразу вдарялось об дуло, і автоматник прокидався і знову пильнував.

Танкісти мовчали. Янек тримав між колінами Шарикову голову, приглядався до пса, чухаючи йому за вухами, і щось тихо шепотів.

– Один вартуватиме, а решті – спати! – сказав Семен. – Я стоятиму на варті перший.

Густлік і Гжесь одразу ж лягли. Кос лишився.

– Василю…

– Що таке?

– Напиши генералові рапорт, що нам потрібен наcос. Поручик зрозумів не зразу, про що йдеться. Якусь мить мовчки розмірковував, а потім рішуче відповів:

– Нікуди ти не підеш.

– То, може, я, пане поручик? – несподівано втрутився Черешняк. – Хоч і спина болить, але я пішов би. Самому мені було б безпечніше, аніж усім разом. Гвинтівка у мене є, набої є…

– Піде хтось інший, а не' я і не він, – перебив Кос і, посмикуючи Шарика за кудли, вперто повторив:- Напиши.

Василь зрозумів. Не вірив, що це вдасться, але не хотів завдавати Янекові прикрощів і не мав права відкинути будь-який, навіть найменший шанс врятувати танк і екіпаж, підтримати гвардійський батальйон, вирватися з оточення. Він підійшов до танка і при світлі маленької лампочки, яка освітлювала прицільні прилади, написав кілька слів на аркушику з блокнота для донесень.

Янек тим часом узяв з машини свій шарф і шоломофон. Старанно згорнув шарф, потім у темряві довго протягував нитку в голку. Поруч, залізши під танк і притулившись один до одного, спали канонір та механік.

Василь підійшов і подав складений учетверо папірець. Янек загорнув його в шарф, вузькою смужкою намотав собаці на шию, міцно зшив і відкусив нитку.

– Шарику, слухай! Ти розумний, розумний пес. Понюхай, добре понюхай, – підсунув йому під ніс шоломофон, якого подарував генерал перед самою битвою. – Великий, розумний пес- Янек гладив Шарика долонею по голові, по спині, а потім легенько штовхнув од себе і наказав:- Принеси.

Шарик, радий забаві, крутнувся на місці й, чудово зрозумівши, що від нього хочуть, побіг до танка, стрибнувшу відкритий люк. За мить повернувся, несучи в зубах мундир свого хазяїна. Радісно махаючи хвостом, ждав похвали й нагороди.

Але господар був невдоволення. Різко сказав кілька слів, а потім знову заговорив тим самим лагідним, спокійним голосом, який Шарик так любив. Хазяїн знову дає нюхати ту саму річ. Шарик не розуміє, про що йдеться. Запах виразний і простий, це дух його хазяїна. Та ще, може, є в ньому трохи іншого – того, чим пахне весь стальний дім, їхнє помешкання. Але' ж не може бути, щоб господар – найрозумніший, найкращий у світі чоловік – зажадав, аби Шарик приніс йому весь танк. У чому ж справа?

Собака старанно, з усіх боків обнюхував річ. Чорний вологий ніс йому тремтів, здригалися й губи, а хвіст нерухомо закляк. Нарешті, десь у глибині, на самому дні, він знайшов третій запах, слабий, але все ж виразний. Там пахло трохи тютюновим димом і іншою людиною, доброю й симпатичною. Людиною, од якої вже кілька разів Шарик одержував м'ясо, обережно беручи його зубами, звичайно, завжди з дозволу свого хазяїна. А певно, йдеться саме про того чоловіка, який часто гладив Шарика і при тому завжди відкладав неприємний предмет, що димів. До того чоловіка – далеко, але, якщо треба, то, йдучи по сліду їхнього дому на колесах…

Шарик махнув хвостом – раз і вдруге, потім лизнув свого хазяїна в обличчя. На язику в нього залишилась гірка й солона волога. Ну, гаразд, гаразд… Звичайно, він шукатиме і знайде, навіщо ж ці сльози? Пес хотів бігти негайно, але господар міцно тримав його руками.

– Готово, – сказав Янек.

Василь підійшов до капітана Баранова, смикнув його аа плече, розбудив.

– Німці?

– Ні. Накажіть, щоб ваші не стріляли в собаку.

– Що таке?

– Щоб у собаку не стріляли.

– Ага, розумію. – Капітан аж тепер остаточно прокинувся і побачив Янека, що сидів на землі, тримаючи в. обіймах вівчарку.

– Гвардійці, у собаку не стріляти! – гукнув командир. Клаптик землі, яким вони володіли, був такий маленький, що капітана мали почути всі, кого не зморив сон.

Шарик, відчуваючи, як слабщають Янекові обійми, лизнув господаря в руку, побіг цо сліду гусениць і не забаром зник у темряві.

– Хмар не буде?

– Ні – відповів Василь.

– Жаль.

– Але місяць зійде ще не скоро. Баранов,витягнувшись на спині, знову спав.

– Ось тобі годинник, – сказав Василь. – Я трохи посплю, а ти почергуй. Тепер, я знаю, ти все одно снеш. Розбудиш мене об одинадцятій.

Коли Семен пішов, з темряви виринув сибіряк, сів біля Коса й мовчки подав йому кисет з тютюном, пошитий з м'якої оленячої шкури.

– Спасибі. Я не курю. Снайпер одвів руку, зітхнув. Янекові стало жаль цього рослого чоловіка. Взяв у нього гвинтівку з оптичним прицілом, зважив у руці й сказав:

– Гарна штука. – Потім, торкнувшись пальцями приклада, знайшов на ньому невеличкі позначки з гострими, ще не стертими краями і запитав: – А це що, оці зарубки?

– Вони, – коротко оояснив снайпер і показав рукою в напрямі німецьких окопів.

Розділ XIV СОБАЧИЙ КІГОТЬ

Танк видавив у піску рівний глибокий слід, мов дві траншеї, порізані впоперек кільцями гусениць і схожі на залізничне полотно. Шарик біжить цим слідом, і траншеї до половини закривають його. Біжить рівно, плавно і невтомно.

Піднявши голову, він дивиться далеко вперед.

Принюхуватись не треба – запах, якого шукає Шарик, мав бути тільки десь там, де гостро пахне бензином, де колись він так весело гасав по траві. Собака пам'ятає, що чоловік з цим запахом, погладжуючи його, віддав комусь річ, яка неприємно диміла. Звичайно, Шарик не знає, як що називається, не знає, що означає «бензин» і «люлька». Його нюх поділяє речі на приємні й неприємні, на такі, до яких він байдужий, і на апетитні. Знае також, з якими формами пов'язується той чи інший запах. Світ такий багатий, різнобарвний, розмаїтий, до того ж у ньому є дружба і ворожнеча, любов і ненависть, втома і радісне відчуття сили.

Тепер собака втомлений, сердитий і голодний. Те, що він переживав у стальній, повній пилюки, диму і смороду коробці, яку так часто шарпали вибухи, було дуже не до вподоби йому. Але ж поряд був Янек, отже, і він, Шарик, мав бути там. Тепер йому так хочеться їсти, але не думає про це. В нього одне найголовніше прагнення – виконати наказ а чи прохання свого господаря. Тому він і біжить по сліду танкових гусениць, невтомно долаючи відстань.

Попереду щось блиснуло, чути свист, гук пострілу. Шарик не боїться. Ще зовсім маленьким він звик до гуркоту рушниці. Гвинтівка стріляє навіть спокійніше, не так різко. Крім того, собака відчуває, що з обох боків його закривають піщані стіни. Гірше, що спереду, звідай, куди віц біжить, доноситься щоразу гостріший запах чу= жих людей. Зовсім чужих, не таких, як ті, котрих він пізнав за час свого перебування в бригаді. Пахне інше сукно, інша їжа, інша шкіра – все чуже.

Пес біжить повільніше, плавно переносячи -тіло з ноги на ногу. Ось він уже йде, потім, дедалі дужче згинаючи лапи, починає повзти, притуляючись животом до піску. Запах доходить знизу, немовби з-під землі. Вже видно насип, над яким пересуваються людські голови у стальних касках.

Шарик завмер. Деякий час він терпляче жде, поки зникнуть голови, віддаляться людські голоси. Тоді зривається з місця, біжить все швидше й швидше і, раптом кидаючись уперед, перестрибує окоп.

За кілька секунд він чує окрик, металічне клацання затвора. Але рядом уже перші кущі ялівцю. Добігши до них, Шарик змінює напрям. Жене його гуркіт пострілу, різкий свист проноситься збоку, біля лівого вуха. Собака довгими стрибками мчить уперед, повертає то ліворуч, то праворуч, щоб бути ближче до ялівцевих кущів.

Знову бахкають два постріли, свистять кулі, й настає тиша. Пісок шелестить під лапами, розлітається в боки, земля стає щоразу твердіша, поросла травою. Вже недалеко до темної стіни лісу, який шумить на вітрі. Трошки стишивши біг, Шарик кидається в кущі. Листя гладить йому боки, дрібні гілки чіпляють за шию.

Гусеничний слід тут мілкіший, бігти ним важко, бо вдавлені в землю ліщина та берізки трошки піднялись і стирчать, наїжені проти нього. Тому Шарик звертає й біжить поруч із слідом. Перестрибує одну воронку від снаряда, потім другу, і раптом йому під саму морду попадає клубок шерсті, яка різко пахне їжею.

Цього було забагато. Пахощі такі сильні, що Шарик забував про свого господаря й друга, про його прохання. Один стрибок – і він хапає зубами до нестями переляканого зайця. Той мить тріпочеться, і ось уже з-під іклів собаці спливає на язик свіжа тепла кров. Шарик відходить під густий кущ, сідає і жадібно їсть, трощачи кістки. Вгамовує голод. По м'язах, по всьому тілу розпливається приємне відчуття ситості, никне роздратування, од якого йому їжилася шерсть. Але в той же час появляється якийсь неспокій. Пес на мить завмирає, потім знову їсть, догризаючи останні шматки. Клапті шерсті Прилипли йому до писка, лоскочуть ніздрі. Він витирає морду об траву, допомагаючи собі лапами. І в ту мить йому повертається пам'ять, а з нею – сором. Адже він мав бігти й шукати.

Шарик прищулює вуха, опускає хвіст. Його поймають невиразні почуття. Кидається бігти далі, але одразу ж різко уповільнює біг.

Собака знову чує лиховісний запах людини і сукна, чужий запах – він уже чув його, коли стрибав через окоп, з якого у нього стріляли. Обережно крадеться, перебігаючи з тіні в тінь, висовує морду з листя і дивиться. Біля покинутого, покрученого заліза, вдавленого в землю, біля гарматного дула, що стирчить навскоси вгору, нерухомо лежить долілиць людина, і від неї пахне смертю. З глибини горлянки в Шарика виривається скигління, але він одразу ж придушує йогб – ніхто з його братів, сибірських вівчарок, не виказує себе, йдучи по сліду.

Мов дивовижний нічний птах, свистить у важкому польоті міна. Собака знає цей звук і припадає до землі. Вибух шарпає повітря, сполохана луна сліпо б'ється об стовбури дерев. Великий осколок, захуркотівгни, зрізує кілька листків і падає, впиваючись у землю біля самої Шарикової лапи. Собака відчуває його тепло й нерухому лють. Відкидає осколок кігтями, а потім підводиться і, задкуючи, відходить далі в лісову гущавину.

Пес хоче повернути на слід, але його вабить вогкість, мокра й слизька трава. Добре попоївши, він захотів тепер пити. Обережно ступаючи по болоту, Шарик знаходить між двома кущиками хвощів невеличку ямку з водою. Хлебче обережно зверху, щоб не скаламутити води. Нахилившись, уткнувшись носом у траву, пес уже не чує запаху. І тільки в останню мить помічає, що тут хтось є – зовсім близько чує шелестіння і краєм ока ловить чиюсь рухому тінь. Підіймає морду. За кілька кроків стоїть схожий на нього пес у цяцькованому ошийнику. Тільки ноги у незнайомця довші, а Шерсть коротша, підстрижена, і весь він видається дужчий. Підкрадався тихо, а тепер, побачивши, що його помітили, завмер, стоїть навпроти, там, де кінчається болото, і шкірить зуби.

Шарикові не хочеться битись. Він з'їв зайця, напився води, став неповороткий і відчуває, що в нього менші шанси. Дратує його, що дав себе отак зненацька заскочити; знає, що повинен бігти далі, але про всяк випадок і сам шкірить зуби, бо так уже ведеться між собаками- треба ж показати, що й він має ікла.

Але це тільки демонстрація. Випрямивши ноги, він пересувається боком, це виходить не дуже зграбно, бо внизу хлюпає болото, ковзають лани. Таким способом, не ^відступаючи, Шарик широкою дугою обходить незнайомця. Той обертається на місці, відстань між ними лишається та сама – два стрибки. Ось Шарик закінчив свій маневр – описав півколо і тепер стоїть, повернувшись задом у той бік, куди йому треба бігти. Він уже думає, що той не зрушить з місця. Бо якби хотів напасти, то мав би зробити це раніше. Тихо гаркнувши для острашки, Шарик уже повертається, щоб рушити далі. Але в цю мить ельзаська вівчарка стрибає вперед, атакує.

У Шарика вже нема часу обернутись, він тільки припадає до землі й відчуває, як зуби ворога розривають йому вухо. Біль проникає під череп, перевертає все тіло, але тепер Шарик побачить нападника прямо перед собою. Великий і дужий пес шкірить ікла, люто гарчить. Він думає, що достатньо приголомшив противника і кидається вдруге. Але стрибає ліниво, певний своєї переваги.

Син Мури напружує м'язи і, коли передні лапи ворога торкаються землі, блискавично, по-вовчому, б'є його всім тілом у бік. Збивши ельзаську вівчарку а ніг, хапав зубами її за горло. Ворог скавучить високим голосом, волав про допомогу. Шарик стискує зуби, але йому заважав метал ошийника, об який заскреготали його різці. Водночас він чув у лісі людський голос, затріщали гілки, й хтось важким кроком метнувся бігти до них. Шарик миттю розкриває щелепи, перехоплює іклами горло вівчарки вище від ошийника і з усієї сили кусає. В роті знову чув смак крові. Ворог обм'якає, поволі валиться на траву. Шарик не жде, поки той задубів, перестане здригатися. Він уже бачить людину, яка біжить сюди із зброєю в руках, і тому вгамовує інстинкт, що велить йому боротися до кінця.

Двома стрибками Шарик досягає лісу, блискавично прослизає в кущі. Червоні вогняні бджоли стрибають над ним, збиваючи гілки, впиваються в траву, бризкаючи грудками землі. Пес чує гуркіт черги з автомата, і одразу ж відчуває, як його щось боляче вкусило за карк. А проте він не зупиняється, не падає – невпинно біжить, заглиблюючись далі й далі в зарості. Його підганяє голосний окрик, ще одна автоматна черга, але кулі дзижчать за кілька метрів збоку, вони вже не завдають шкоди.

Шарик біжить як заведений. Побачивши просвіт між деревами, він мчить ще швидше і кількома стрибками перебігав зарослу травою просіку. Тепер ліс рідший, дерева стоять високі, й собака петляє, перебігає від куща до куща, вибираючи ті місця, де темніше.

Та от перед ним відкривається лісова галявина, сповнена запаху бензину, помережана слідами гусениць і автомобільних коліс. Тут має бути той, кого Шарик шукає. Отож пес кілька разів перебігає галявину туди й назад, але нікого не знаходить. Потім бачить під деревом покинутий ящик. У траві біля ящика знаходить пучку попелу. В тому попелі є трохи запаху, який він шукає, але дуже мало.

Шарик сідає на задні лапи й, важко дихаючи, якусь мить роздумує, що діяти далі. А тоді швидко схоплюється, оббігає кругом галявину, заглиблюється в ліс, робить друге, трохи ширше коло, а далі – третє, ще більше…

Так його вчили робити, коли губиться слід – на якомусь із тих кіл він повинен натрапити на нього, знайти загублену нитку. Собака шукає довго, але не спиняється, не відпочиває, тільки все нюхає, оббіганий щоразу ширше коло.

І ось нарешті, вже далеко від галявини, Шарик чує голоси, біжить трохи повільніше і здалеку бачить групку солдатів, що стоять навколо автомобіля з високим вістрям антени. Солдати не бачать собаки – вони зайняті іншим: піднявши капот, длубаються в моторі.

Один із них каже:

– Поспішай. До світанку машина має бути готова, бо інакше дістанеться нам од генерала. А все через той паршивий осколок.

Шарик не розуміє, що кажуть люди, а проте воліє не підбігати до них. Там нема того, хто йому потрібен, і тому пес оминає солдатів здалека, трохи звужуючи коло, а тоді знов біжить лісом, пробирається через густі зарості, перетинає невеликі галявини.

Минає чимало часу, поки Шарик закінчує нове коло, і ось перед ним знову ті самі солдати. Але тепер він обминає їх з іншого боку, набагато правіше, уважно пильнуючи, щоб його не побачили.

Та ось він зупиняється так різко, що передні лани аж ковзнули по глиці. Йому здається, ніби щось почув. Собака поволі повертає, принюхується, і враз із грудей виривається радісне скімління, він насилу придушує його. Є! У траві лежать дрібні кавалки лісової землі, що відпали од чобіт, слід чіткий, а смуга запаху гладка й широка, мов шосе.

І пес упевнено кидається вперед. Слід веде прямо на край пущі. Тут видніше, зверху крізь, дерева просвічує сріблясте світло – зійшов місяць. Слід веде краєм дороги й лісу. Він дуже чіткий і йде прямо, але Шарикові доводиться подеколи звертати в кущі, ховатися, бо дорогою то в один бік, то в другий ідуть групками люди. Коли вони проходять, Шарик повертає, бере слід і знову біжить по ньому, незважаючи на біль у розірваному вусі й в шкірі, пробитій кулею.

Біля обгорілого грузовика, що стирчить на дорозі, з дороги звертає стежка, яка виводить Шарика до автомашин і танків, до солдатів, що сплять під деревами. Запах веде прямо до невеличкого пагорбка, у схилі якого вирито землянку. Біля входу стоїть вартовий з автоматом. Шарик якусь мить стоїть за стовбуром, принюхується. Але солдат дружелюбний, він трохи схожий на його господаря. Тому пес виходить із-за дерева, спокійно йде вперед і дружно махає хвостом. Однак солдат, виявляється, в поганому настрої. Побачивши собаку, він стиха погукує:

– Ти чого тут? Геть звідси! – і замахуеться прикладом.

Шарик відскакує тихо, навіть не загарчавши, іде в ліс, щоб солдат не бачив його, а потім повертається і, припадаючи до землі, тручись животом об траву, обережно повзе від однієї тіні до іншої, обминаючи місця, на які падає місячне світло.

Запах чути дужче й дужче, він іде з темного відчиненого віконця, зробленого низько над землею. Кілька стрибків – і Шарик був би коло нього, але пес уже знає, що з людьми, у яких є зброя, жарти кепські. Йому аж шкура тремтить од нетерплячки, але він повзе поволі, час від часу нерухоміє, завмирав на довгі хвилини.

Ось віконце вже поряд. Шарик просовує в нього морду і, впевнившись, що дістався до місця, поволі вповзав всередину, мацаючи лапами темряву. Не знаходячи опору, стрибає, падає на щось, і все те валиться під ним. На всі боки летить якийсь дріб'язок. Та ось під лапами земля. Шарик стає і шарпає зубами ковдру, яка вкриває людину.

– Вартовий! Що тут діється?! Світло!

Голос твердий і гострий, але Шарик сприймав його, як чудову музику. Він знаходить руку, в якій ця людина тримає пістолет, і радісно лиже її.

Грюкають двері, в землянку вбігає солдат з засвіченим ліхтарем у руці.

– Зараз я вижену цього негідника. Через вікно заліз, громадянине генерал… Геть звідси!

Командир бригади, жмурячи очі від світла, дивиться на собаку й енергійним жестом спиняє солдата.

– Стривай! Затули вікно, залиши лампу і йди собі. Знову скриплять двері. Генерал сідає на нарах, босі ноги спускає на ковдру, стягнуту з постелі. Широко розкритими очима, нічого не розуміючи, придивляється до пса. Він певен, що тільки хвилину тому ліг спати. Здалеку, з глибокого сну повертає до дійсності.

– Шарику, це ти? Звідкіля ти взявся, песику? Йди-бо сюди.

Собака, зрадівши, стає на задні лапи, передні кладе генералові на коліна, витягує морду вгору і, як ото п'яна' людина, лізе цілуватися.

– Стривай, стривай, облиш… Дісталося, бачу, тобі.

Генерал, тримаючи обома руками пса за голову, уважно оглядає вухо, торкає пальцями шию, де коло рани запеклася кров. Шарикові боляче, і він застережно скавчить.

– Тихо, тихо. Почекай.

Тільки тепер генерал бачить на шиї в собаки Янеків шарф, бере ніж, який упав із стола на підлогу, розрізує кривий шов чорних ниток, розгортає вовняну тканину. Потім хапає аркушик паперу, квапливо розгортає його, читає. Ще раз перечитує якесь місце й гукає:

– Вартовий!

Солдат зараз же з'являється на порозі.

– Вигнати його, громадянине генерал?

– Ні. Чергового офіцера із штабу – до мене, бігом. Автоматник зникає, а генерал знаходить на поличці консервну банку, розрізує її ножем, викладає все на тарілку і ставить перед собакою.

– їж, Шарику. Ну їж, чого ти не хочеш? Шарикові соромно. Йому здається, що в тоні цієї людини є якісь нотки гніву: мабуть, усі вже знають про того зайця, який попався на дорозі й затримав його. Голос людини стає лагідніший:

– Не хочеш їсти без Янека? Вірний, добрий пес.

В землянку, задихавшись, вбігає черговий офіцер і зупиняється мов укопаний, так його вражає незвичайна картина: командир бригади у сорочці й штанях, босоніж сидить на підлозі. Біля нього собака; командир бригади обіймає його рукою, притискаючи кошлату голову до грудей, і каже:

– Не знаєш, сама не знаєш, дурна тварино, яка ти розумна.

– Слухаю, громадянине генерал.

– Це я не тобі. А тепер слухай: негайно викличте до мене лікаря з бинтами і всім потрібним для перев'язки, а також заступника по технічному постачанню з бензонасосом до танка Т-34. Виведіть бронетранспортер, два легкі танки й два відділення автоматників.

Здивований офіцер повторив наказ – найчудніший, на його думку, з усіх наказів, які бували в армії, – козирнув і вже рушив до виходу, але генерал завернув його:

– Почекайте. Нехай сюди прийде ще кравець з голкою, нитками й клаптем брезенту. Це все. Виконуйте.

Невідомо, що собі подумав черговий офіцер по штабу, почувши ці'додаткові розпорядження, але накази виконав справно – за чверть години все було готове.

Вість про те, що собака Янека Коса прибіг до генерала, що командир бригади викликав лікаря, техніка й кравця, облетіла сусідні землянки і вже у зміненій формі дійшла до автоматників, які зібралися біля танків та бронетранспортера. Проганяючи рештки сну, солдати змочували росою руки, протирали обличчя і сперечалися між собою. Одні казали, що Семенів танк не знайшов оточеного батальйону й повернув назад, інші твердили, що всі загинули, зостався тільки пес, та й то без вух і хвоста, бо їх повідбивало осколками.

Виходячи з землянки і ведучи Шарика на поводку, зв'язаному з солдатських ременів, генерал зустрів групу цікавих. Ті побачили командира й перестали перешіптуватися, замовкли. Тільки Ліда, радіотелеграфіста, ступила йому назустріч.

– Громадянине генерал.

– Що?

– Я б хотіла довідатись, що з екіпажем поручика Семена.

– Я й сам мало що знаю. Тепер усе залежить не від мене, а від собачих кігтів.

Генерал пішов далі, і незабаром у напрямі фронту вирушив невеликий загін: попереду і ззаду йшли низькі Т-70, обліплені десантом автоматників, а між ними – бронетранспортер, в якому сидів командир бригади, тримаючи на колінах собаку.

Шарик був невдоволений – він же знав, що повинен бігти назад до Янека, а його не пускають. Стиха гарчав і не давав гладити себе.

– Дурненький, дурненький розумнику, пбчекай трошки. Тобі ж ближче буде.

Загін зупинився на галявині, автоматники рушили цепом у ліс, за ними пішов командир з собакою. Дісталися до того місця, яке Черешняк називав стежкою біля трьох бучків. Генерал присів у траві, ще раз перевірив, чи добре й міцно сидить пошитий з брезенту мішечок, в якому був бензонасос, чи не заважатиме він Шарикові бігти. Потім одв'язав поводок і поплескав собаку по спині:

– Шукай, песику, шукай Янека.

Шарик і без того знав, куди йому треба йти. Не тільки знав – він тужив, прагнув якнайскоріше похвалитися перед своїм господарем, що він знайшов людину, яку повинен був знайти. Відчувши себе вільним, пес вибіг на просіку і разом зі своєю тінню, яка падала при місячному світлі, зник у лісі.

У штабній землянці гвардійської стрілецької дивізії панувала тиша. Грубе перекриття з товстих соснових балок у п'ять накатів було засипане землею, обкладене дерном і приглушувало звуки бою, що точився на поверхні. В просторій кімнаті стояли попід стінами нари, а посередині – довгий стіл, завалений картами. На них червоним і синім олівцями було позначено позиції. Гострі стріли атак, кола і прямокутники артилерійського вогню показували плани командування на новий день битви, який мав настати за кілька годин. З півдня від трьох чорних квадратиків, що позначали будинки Евінова, через подвійну темно-синю лінію німецьких окопів вела на північ пунктирна стрілка – то був напрямок, у якому мав пробиватися з оточення батальйон капітана Баранова. По обидва боки цієї стрілки артилеристи намітили місця для загороджувального вогню, яким збиралися прикрити гвардійців від ударів з флангів.

На карті стояли дві склянки з товстого зеленавого скла і спорожнена до половини пляшка. На тарілках лежала запашна, покраяна продовгуватими смужками свинина, засмажена з цибулею. Поруч, у кришці котелка – скибочки чорного хліба.

– Може, сходимо побачимо? – сказав командир бригади.

– Краще тут, товаришу генерал, – відповів йому кремезний, повний офіцер у мундирі полковника з гвардійським значком на грудях. – Сюди надходитимуть донесення по радіо, по телефону. А там наші спостерігачі зробили високо над землею ніби пташине гніздо. Влізти важко, а впасти легко. До того ж німці б'ють шрапнеллю – вийде по-дурному, якщо нас підіб'ють, мов качок. На дідька такий похорон.

Знову запанувала тиша. Може, тому, що вибухи снарядів тут було ледь чути, генерал подумав про, мабуть, уже недалекий час, коли закінчиться війна і люди повернуться до своїх звичайних, мирних занять. Цим, із фронту, буде важче. Бо що з того, що хлопець уміє стріляти, тричі підряд влучає в десятку, не боїться підняти голови під вогнем. Коли настане час учити біном Ньютона, квадратні функції, коли треба буде запам'ятати, що найпростіші організми поділяються на корненіжки, інфузорії та спорові, йому буде важче, ніж іншим. Цікаво, чи намятатимуть люди його фронтові подвиги? Чи хто напише або розповість про розумну вигадку стрільця-ра-диста, про геройського пса, якого звати Шарик?

Генерал піймав себе на забобонній думці, що не треба забігати вперед, не можна ділити шкуру невбитого ведмедя. Хто знає, чи дійде собака до місця. Сюди він прокрався, коли вже посутеніло, в темряві. Прийшов з розірваним вухом і раною від кулі на карку. Не зміг розповісти, що з ним приключилося. Повертати мав при місячному світлі, навантажений… Зрештою, навіть якщо пес добереться на місце, якщо механік поставить насос Л танк буде рухатися, то один влучний снаряд може перетворити його на смолоскип, а чотирьох танкістів – на попіл. Ворог же знає, що вони прорвалися, чекатиме в засадах, поставить на їхньому шляху міни. Чи проб'ються вони крізь подвійне кільце оточення?

Командир радянської дивізії налив у склянки, цокнув склом об скло. Випили, закусили свининою.

– То, може, сходимо побачимо? – невпевнено запропонував гвардії полковник. – Власними очима завжди краще.

– Краще, – без подиву, але з усмішкою в очах відповів генерал.

Обидва встали і крутими сходинками, зробленими вузьким ровом, тримаючись руками за балки, що скріплювали стіни, зійшли нагору. Із світла ввійшли в темряву. Нічого не видно було, аж доки за поворотом не вийшли з-під перекриття. Вгорі на прямокутнику неба видніли ясні зорі. Вони ріднімалися сходами все вище й вище, і зорі поступово гасли.

Біля входу в землянку виструнчились вартові. Троє автоматників, в першу-ліпшу мить готові до бою, рушили за ними – до фронту було недалеко, кількасот метрів.

Полковник вів вузенькою стежкою. Під чобітьми була рівна, утоптана земля. Між густими кущами ліщини піднялися на пагорб. Тут росли групкою чотири велетенські сосни; до стовбура однієї з-них була прикріплена драбинка. Обережно намацуючи щаблі, вони поволі сходили вгору.

Обидва стомились і, вилізши на поміст, збитий з товстих балок, полегшено зітхнули. Поміст висів на висоті якихось кільканадцяти метрів над землею, зверху і з боків його прикривала маскувальна сітка, а на ній розвідники прикріпили свіжі гілки, які ще пахли живицею. Біля стереотруби сиділо двоє спостерігачів і лейтенант в окулярах, артилерист. Побачивши командирів, він ступив крок уперед, щоб доповісти, і рукою дав знак звільнити їм місце біля стереотруби.

– Не треба, – сказав полковник. – Ще темно. Все одно ми спочатку почуємо, а вже потім зможемо побачити.

Тут над лісом, на висоті, відчувалось, як од Вісли повіває вологий і свіжий вітерець. Починало вже трохи сіріти, а на західному боці неба все ще висів місяць, тож видно було досить далеко. В кількох метрах нижче від них кінчалися верхівки менших дерев, густі їхні крони так притислись одна до одної, що здавалося, ніби то цілий килим. Вище стирчали тільки поодинокі сосни, місцями затуляючи простір. На сході подекуди проглядало дзеркало річки. На півдні, далеко у ворожому тилу, блиснула вогнем важка батарея, а набагато пізніше докотився гуркіт пострілу. Вгорі, над їх головами, заспівала пташка. Це було так дивно й несподівано, що всі перезирнулись і всміхнулися.

Генерал сів на низенький стільчик, сперся рукою на стовбур. Під пальцями відчув гострий зубчастий кусок металу. Виколупав його з кори, потім зважив на долоні. І з жалем подумав, що в цьому лісі є поранені дерева. Подумав про дерева, не про людей – хоча надходив день, а в цей день – генерал добре знав – такі осколки ранитимуть солдатів; спочатку бій буде тут недалеко, а потім, через три години після того, як розвидниться, вій сам пошле в атаку на Студзянки танкову роту.

Знав генерал, що танки зустріне вогонь, і вони відступлять. Бо це буде тільки розвідка, але танкістам про це не треба знати. Вони повинні ударити з вірою в перемогу, атакувати на всю потужність. Бо інакше ворог зрозуміє, що це тільки розвідка боєм, і не демаскує своїх вогневих точок. Можливо, вони втратять одну-дві машини, втратять людей, потім лаятимуться: «Чому атакували не всією силою?» Але час на удар усією силою вастане трохи пізніше.

На нього звалився тягар відповідальності, людського страху і відваги, втоми і болю. Адже ці люди були немовби його власною рукою, якою він повинен розгорнути попіл, щоб знайти джерело вогню й погасити пожежу. Відчув себе виснаженим, старшим за свій вік.

Тримаючи важкий осколок в руці, згадав, що у власному його тілі було чотирнадцять осколків, що лікарі виколупували їх ланцетами, а два – ті, що застряли найглибше – так і лишились. «Я нашпигований, мов це дерево», – усміхнувся сам до себе.

– Не чутно, не видно, а вже пора б, – порушив мовчанку командир радянської дивізії.

– Пора.

На сході загорялося червоне сяйво, вгорі, над головою, посвітлішало небо, і тепер унизу було добре видно Козе-ницьку пущу, яка простяглася із сходу на захід, покраяна з південного боку язиками полів і галявин, нижча й світліша там, де росли молоді чагарники. Попереду, там, де просвічував пісок і лишилися тільки острівці лісу, перебував оточений батальйон. Там панувала тиша.

Прислухаючись до перших пострілів, усі мовчали, але це мовчання було дедалі важче, і командири з надією глянули на артилериста в окулярах, який, не відриваючи очей від стереотруби, взяв телефонну трубку.

– «Слон-два», перенести праворуч п'ятнадцять, приготуватися, доповісти.

Це пролунало як поправка, як перенесення загороджувального вогню ще до перших пострілів, тож генерал запитав:

– Бачите їх?

Поручик не встиг відповісти – у низеньких молодих заростях, значно ближче, ніж сподівалися, раптом сяйнули спалахи. Вони пройшли рівно, мов по лінійці, а за мить долинув рівний, гострий тріск, немовби хтось кинув у вікно жменю жорстви; потім вдруге, втретє, вчетверте…

Полковник схопив генерала за плече, і, невідомо чому, пошепки, радісно сказав:

– Залпами б'ють.

– А танка не чути. Артилерист скомандував:

– Перша, вогонь!

Вони не побачили блиску, тільки почули, як високо вгорі, позаду них просвистів снаряд із гаубиці. Полум'я вибуху бризнуло праворуч від батальйону, що проривався з оточення.

– Батарея, по три на гармату, швидким… вогонь! Зграями засвистіли снаряди, ударили в ліс, здійнявши стовпи куряви, проткані червоними жилами.

Аж тепер генерал почув характерний гуркіт танкової гармати і усміхнувся: Шарик усе-таки дійшов…

Гриміли заяни, у перервах між ними цокотіли кулемети ритмічно били сімдесятишестиміліметрові гармати піхотинців і танка. Гуркіт і спалахи, щораз блідіші в ранковому світлі, рівномірно посувалися до спостережного пункту. Захоплені зненацька, німці стріляли рідко, хаотично, боялися влучити в своїх.

Тим часом батальйон зник – його затулили крони дерев високого лісу. Невдовзі вщухла стрілянина, і тільки рівномірне стугоніння мотора линуло над росяною травою.

З-за обрію виплив півкруглий краєчок сонця, і водночас на широку галявину, що була внизу, ліворуч од спостережного пункту, висунувся клин піхотинців. За ними виїхав віз, запряжений парою коней, за возом, оточений солдатами, викотився танк, тягнучи на стальній линві гармату. Біля самого танка генерал помітив високого широкоплечого світловолосого солдата без каски. З ним ішов сивий чоловік у порваному піджаку. Генерал впізнав Черешняка і, ляснувши рукою по коліну, пока-! зав на нього гвардії полковникові, що стояв поряд.

Воїни рухалися ще силою інерції – колоною, наїжені зброєю, відкривши роти, немовби вони кричали. І раптом напруженість спала, солдати розсипались, підійшли до танка. А коли з люків виглянули темні шоломи й комбінезони, гвардійці кинулися до танкістів, витягнули їх за плечі, почали відкидати вгору. До спостережного пункту долетіли окрики.

– Вийшли, – сказав полковник. – А були ж на волосок од смерті.

– На собачий кіготь, – поправив генерал і додав: – Мені пора, їду під Студзянки. Догляньте, полковнику, щоб моїх хлопців не прим'яли, і затримайте їх ири своєму штабі, нехай трохи відпочинуть…

Командири потисли один одному руку.

Генерал перший підійшов до драбини. Злазив повільно, занепокоєно прислухаючись, як під його вагою поскрипують щаблі. Вів був уже нижче від крон дерев і, повернувшись спиною, не міг бачити, як капітан Бара-нов, схопивши першого скраю Єленя, обійняв його за шию, поцілував у обидві щоки і, сказавши: «Спасибі, браття», опустився на землю і заснув. Генерал не бачив і гвардійців, що юрмилися тісним кільцем навколо Шарика, простягуючи руки, щоб хоч доторкнутися до нього.

Коли генерал зіскочив з останнього щабля на землю, один з автоматників підступив до нього і доповів:

– Громадянине генерал, тут на вас чекає якийсь чоловік.

– Хто такий? – Генерал озирнувся навколо.

За кілька кроків стояв Черешняк. У лівій руці вів тримав карабін, а правою тер неголену брудну щоку.

– Це я, пане генерал… – промимрив заклопотано. – З приводу того папірця на ліс…

Розділ XV «РУДИЙ»

Поранений дикий кабан-одинець, за яким женуться собаки, бореться, дістає удари, сам їх завдає і хоча спливає кров'ю, а проте він грізний до останнього подиху. Та коли йому пощастить позбутися переслідувачів, збити з пантелику погоню і втекти у вологі лісові хащі, він схиляє голову під тягарем болю і втоми, лягає і гоїть рани.

Щось подібне було і з танком поручика Семена. Коли Шарик приніс насос для пального і мотор почав працювати, їм здавалося, більше нічого й не треба було. Раділи, що знову можуть битися з ворогом. І тільки тепер, прорвавши подвійне вороже кільце і опинившись серед своїх, танкісти побачили, як дісталося машині від удару важкої міни, од вибуху в'язки гранат, яку швиргонули під гусеницю. Танк треба було капітально ремонтувати.

Так само було й з людьми. Тільки вже повернувшись, помітили в Єленя на потилиці фіолетові плями – видно, лопнула кровоносна судина, коли він з усієї сили старався відчинити заклинений люк. У Семена був шрам на лобі, хоч поручик і не пам'ятав, коли й чим його покалічило. Саакашвілі кульгав на праву ногу, поранену и'щ Евіновим. Тільки у Янека не було видимих ушкоджень, але й він перший день ледве тримався на ногах, так боліли йому м'язи й кості. Танкісти лежали в траві біля танка. З ними був і Шарик, у якого з вуха текла кров, а на, спині гноїлася рана від кулі.

– Хотів з нами помінятися, – уже втрете починав нро те саме поручик.-Вважав, що його завдання надто легке. Тим часом ми живі, а там весь екіпаж…

– Я бачив між дерев вогонь, але не думав, що то вони.

– Легке завдання, важке завдання, а смерть завжди одна, – по-філософськи зауважив Григорій. – Ніколи не знаєш, де спіткаєш. Німець стріляв, свій гранату кидав. Насилу пес урятував…

Янек мовчав. Йому було особливо важко – з самого початку він не симпатизував хорунжому Зенекові. Кого нам більше жаль – тих, кого любимо, чи тих, до кого у нас не було якихось добрих почуттів?

Усмішка надовго покинула екіпаж танка.

А проте молодість перемогла. Після першої ж відносно спокійної ночі, виспавшись, танкісти знову відчули в собі силу і взялися до роботи, щоб якнайшвидше відремонтувати машину. Про себе вони менше дбали, тож незабаром поскидали й пов'язки, накладені їм санітаром. Тільки одного Шарика пильнували всі четверо, і собака ходив з двома пов'язками, приклеєними пластирем до шерсті.

На третій день уранці все було в основному готове. Втрьох перевіряли механізми, а Янека ще на світанку послали під Острів до бригадних майстерень, звідкіля він мав принести рацію, бо стара вже зовсім вийшла з ладу. Собака, звичайно, побіг за своїм господарем.

Пробули вони там довше, аніж сподівався Кос. Спочатку не було техніків – поїхали десь на передову, щоб деякі машини полагодити на місці, а інші – розбиті – вивезти з поля бою. Потім довелося чекати на лампи, по які послали на другий берег Вісли. Янек нічого не міг прискорити; він потинявся трохи поблизу штабу, навіть запитав про Ліду, але йому відповіли, що вона спить після нічного чергування і її не будитимуть.

Зрештою, він і не просив будити, бо й сам до пуття не знав, чого хоче – сказати про смерть хорунжого Зе-нека, чи, може, просто побачити, як виглядає вона, довідатись, про що думає. ЇЇІтабні писарі запросили його разом із Шариком на кухню, почастували обідом, розпитували, як там було в засідці, як вони пробивалися на допомогу оточеному батальйону, як вівчарка доставила донесення й повернулася з насосом для пального.

Сонце стояло майже в зеніті, коли Янек, кілька разів перевіривши, як працює рація, запакував її в рюкзак і вирушив у зворотню путь. З самого ранку було жарко, але тільки тепер, вийшовши в поле, хлопець відчув, яка спека. Над землею пахло горілим, висіла дрібненька пилюка, здавалося, що повітря обпікає шкіру й щоразу, коли іщ-о вдихаєш, розжарює легені.

Янек засукав рукави комбінезона аж за лікті, розстебнув комір. У руці ніс карабін з оптичним прицілом, – його подарував на прощання світловолосий гвардієць з батальйону капітана Баранова.

Товариші сибіряка дивувалися: «Стільки часу шукав такої зброї, а тепер віддаєш. Тобі вона потрібна, а їм ні». Неговіркий солдат виголосив тоді довгу промову: «Вартість подарунка визначається тим, наскільки він цінний для людини, яка його дарує. Часом шматок хліба значить більше, ніж годинник від начальства. Я не хочу, щоб у поляків лишився єдиний спогад про мене- розірвана гусениця. Я дарую те, що в мене є і що вважаю цінним». Ціни карабіну додавали зарубки, вирізані складаним ножиком на ложі. Було їх дев'ять. І означали вони влучні постріли сибіряка в оточенні під Евіновим.

Янек ішов полями, тримаючи карабін дулом униз, як мисливець штуцер. Позаду, важко дихаючи, біг Шарик. Попереду чути було вибухи снарядів і мін, але стріляли зрідка і якось ніби повільно. Битва згасала: німцям уже бракувало сили, щоб рватись уперед, а наші удари ще тієї сили не набрали. По звуках можна було судити, що то скоріше обмін пострілами, можливо, розвідка, але в усякому разі не атака. Кос навіть трохи здивувався, бо знав, що всю бригаду переправили на західний берег, що з учорашнього дня ініціатива в наших руках, що вже почався бій на Захід від села Студзянки. Вчора, певно, був запекліший, а сьогодні, в неділю, стих.

Спокійно минувши поле, Янек дійшов до лісу. І тут, незважаючи на тінь, не було прохолоди. Стежка вела між деревами па самому узліссі, праворуч поміж стов^-бурами видно було широке відкрите, трохи похиле місце. Тут і там чорніли розбиті й погорілі машини, здалеку не впізнаєш – наші чи німецькі.

Посеред схилу зеленіла купка дерев, між ними стирчав димар цегельні. Цей димар давно вже був ціллю для артилеристів; у кількох місцях на ньому зяяли пробоїни, верх його був збитий, а проте димар стояв. Трохи далі на небокраї, вздовж дороги, двома рівними рядами росли тополі, а ліворуч, на тлі соснового бору, біліли берези. Біля спаленої лісової сторожки, де земля була порита окопами, виднів темний ряд смерек.

Стежка, якою Янек ішов, повернула широкою дугою там, де край лісу трохи відступав, але Яяек знав, що потім вона знову виводить на той же напрям, і, щоб скоротити шлях, вирішив піти через поле навпростець. Все одно жарко і тут, і там.

Досі він не зустрів нікого, але тільки-но вийшов на відкритий простір і подався межею, обминаючи кущі будяків, почув, як хтось у лісі дзвінким голосом крикнув:

– Молодший сержанте!

Хлопець не звернув уваги на цей оклик і йшов собі далі, тільки Шарик настовбурчив вуха і повернувся туди, звідки чути було голос:

– Янеку!

Повернувши голову, Кос помітив у кущах з правото боку знайому постать. То була руда санітарка з роти Чорноусова. Дівчина ще щось йому кричала, махаючи рукою. Янек зрадів, кивнув їй головою – мовляв, зараз підійде, але вона, видно, не зрозуміла, бо вибігла з кущів і рішуче замахала на нього, щоб повернувся до лісу. Шарик біг до неї, стрибаючи через ріллю і піднімаючи куряву по сухій землі.

Янек прискорив ходу. І раптом почув гвиитівочний постріл. Дівчина впала, може, хотіла сховатися. Ні, не тому. Каска з її голови покотилася в борозну, показалося волосся кольору овіжовилущеного каштана. Він ще не збагнув, що сталося, а ноги самі понесли його. Янек широкими стрибками біг до неї, спіткнувся, зачепившись за борозну, і ту ж мить в нього над самою головою про-свистіла куля.

Це не жарти. Ясно було, що то не випадковий постріл – десь тут сидить, замаскувавшись, ворожий снайпер. Стрибнувши ще двічі, Янек впав у борозну, притулився головою до землі. Серце після такого бігу несамовито калатало, він важко дихав, по лобі спливали краплі поту. Хотілося миттю схопитися, побігти туди, де лежала дівчина. Але Янек стримав це бажання – розумів, що допомогти Марусі може тільки живий, а мертвий уже ні на що не здатний. У чистому полі куля бистріша за людину.

Намагаючись не відриватись од землі, він розстібнув рюкзак і, залишивши його в борозні, підповз до межі. Тут відчув себе вільніше. Вузька смужка порослої травою землі, що розділяла поля, була глибоко підорана і добре затуляла його від противника. Межу вкривав скуйовджений чуб підсохлої високої трави, в якій росли кущами будяки. Янек трохи підвів голову і не далі, як за десять.метрів попереду, побачив камінь.

Камінь був великий, зелений від моху; з одного боку трохи відбитий, і там виднів червоний колір граніту* Той камінь вріс у землю, він лежав тут з давніх-давен, коли його принесли в Польщу скандінавські льодовики. Янек вирішив перетворити його на свою фортецю. Швидко підповз до каменя. З жалем подумав, як би пригодилася йому саперна лопатка. Снайпер сидів десь праворуч од нього, і, щоб повернутись у той бік, Янекові довелося тепер руками розгрібати землю, пальцями рити собі окоп. От якби йому Шарикові кігті! А куди дівся пес?

Проте ніколи було думати про собаку. Хвилини одна по одній спливали, а в борозні менше, як за сто метрів звідси, лежала поранена рудоволоса дівчина. Янекові хотілося хоч глянути туди, але він стримався – кусаючи губи, зіщулився на місці, зайняв позицію. Дуло гвинтівки поволі просунув поміж травою та будяками, ступнями трохи розгорнув пісок і обережно визирнув уперед. На пагорбі було пусто, безлюдно, нічого там не змінилося.

Із-за пояса, з-під комбінезона Кос витягнув свій мисливський ніж з довгим, вузьким лезом і, почепивши на нього шоломофон, помаленьку почав піднімати його над каменем. Піднімав сантиметр за сантиметром, щоб надто різким рухом не виказати своєї хитрості. Коли темний краєчок шолома виступив на якихось два сантиметри над каменем, снайпер спіймався на гачок: гримнув постріл.

Янек відчув пекучий біль да щоці – його вдарида дрібні осколочки граніту. Шолом, пробитий кулею, враЬ на землю. Та все було марно – Янек не помітив, звідки стріляли. Сонце стояло в зеніті, але трошки хилилось на південь і сліпило очі. Контури дерев на узліссі були чорні. Хлопцеві здавалося, що постріл гримнув звідти, дв; на алеї, що вела до спаленої лісової сторожки, росові перша смерека, а біля неї береза і дві сосни. Визначення напрямку небагато допомогло – стрільця ж то він не бачив.

І Янек ще раз повторив той самий маневр. Знову гримнув постріл, проте снайпер на цей раз цілив не в шолом. Куля викресала іскри об камінь по другий бік, підняла з сухого піску невеличку хмарку куряви. Янек опустив голову під борозну і відчув, як уздовж спини йому збігає цівка холодного поту. Страх здавив хлопця за горло.

Його противник був розумний і досвідчений снайпер. Зрозумівши Янекові хитрощі з шоломом, він послав кулю повз камінь з лівого боку. А якби встрелив з правого…

Кос відчув непохитну певність, що дуло ворожої гвинтівки спрямоване на його укриття. Був зовсім безпорадний. Невидимий ворог відкрив його, а свою позицію не викрив. Хлопець не знав, що йому робити. Можна було повзти уздовж борозни аж до самого лісу. Це зайняло б не менше, як п'ятнадцять хвилин, а йдеться ж не про його власну шкуру. На полі лежить Маруся, поранена в ту ж мить, коли хотіла його застерегти.

Раптом з того боку, звідки летіли кулі, долинув далекий гавкіт. Спочатку Янек подумав, що то йому здається, але собака загавкав знову. Тоді Кос відсунувся на півметра праворуч, щоб не бути біля самого каменя, і обережно визирнув. Сонце, яке досі світило прямо в очі й заважало, тепер допомогло. Янек ясно побачив Шарика: сховавшись за стовбур сосни, пес підняв угору морду й гавкав на березу.

«Песику!» – тепло подумав Янек.

У кроні берези щось наче замаячило, гілки здригнулись. Янек притиснув приклад карабіна, глянув у при«ціп. Лінзи наблизили дерево, і Кос помітив людину, що сховалася між листям. Хлопець затамував дух і, піймавши ціль, плавно натиснув спуск.

Гримнув постріл. Собака перестав гавкати. Якусь мить не було видно ніякого руху, Янек хотів уже сховати голову, коли це серед листя щось блиснуло. Б'ючись об товсті гілки, падала гвинтівка – зачепилася ременем і повисла на нижньому сучку. А тоді затріпотіла вгорі тінь, і гепнулось на землю тіло.

Не можна було гаяти ані хвилини. Може, їх там кілька, поки отямляться… Янек зірвався на ноги, схопив рюкзак із рацією і кількома стрибками наблизився до дівчини. Йому здалося, що вона менша, ніж була тоді, коли приносила термос у засідку. Лежала на боці, витягнувши руки вперед і схиливши голову на груди.

Янек узяв її на руки і, широко ступаючи, пішов до лісу. Йдучи полем, ніби відчував на собі чужий погляд, здавалося, що хтось цілиться в нього, от-от його шарпне удар і гримне постріл.

Проте було тихо. Янек зайшов поміж дерева й, сховавшись у тіні, поклав Марусю на траву. Тільки тепер побачив, що гімнаетьорка над правою ключицею у неї мокра і темна від крові. Хлопець розрізав ножем тканину, дістав з кишені індивідуальний пакет, розірвав його й забинтував рану.

– Болить… – прошепотіла дівчина, розплющуючи очі. – Це ти, Янеку? Добре, що він у тебе не влучив.

– Чого ти бігла?

– Я знала, що він стріляє. Убив би тебе. Жаль такого молодшого сержанта. Як це по-польськи? Капрал?… – Вона говорила короткими фразами, важко дихаючи. – Як ти мене виніс?

– Краще не говори. Мабуть, легеню прострілено. – Хлопець притулив палець до губів. – Зараз я понесу тебе далі, пошукаємо перев'язочного пункту.

У кущах зашелестіло, вистрибнув Шарик, тримаючи у зубах невеликий клапоть матерії. Сів на задніх лапах і, шкрябаючикігтями по Янековій халяві, подняв морду вгору. Янек витяг у нього з зубів біло-синю пов'язку, на якій готичним шрифтом було написано: «Герман Герінг».

Маруся, лежачи в траві, мовчки дивилася. Тільки тоді, як хлопець повернувся до собаки, вона помітила у нього на плечі снайперську гвинтівку.

– Ти зняв його? Янек кивнув головою.

– Ми вдвох – я і Шарик. Якби собака не допоміг… Але ти мовчи, не говори.

Янек нахилився, взяв дівчину на руки. Праву руку Маруся обережно тримала біля себе, лівою обняла хлопця за шию. Крізь пропахлу мастилом тканину комбінезона чула, як б'ється його серце.

– Куди ти несеш мене?

– Нестиму, доки сил вистачить.

З-поміж дерев Янек вийшов на лісову дорогу і зупинився перевести віддих. Йому пощастило: од передової почувся гуркіт мотора, і з-за повороту високчив студебекер. Машина різко загальмувала біля самого Янека, здійнявши клуби густої куряви. Із відчиненого вікна виглядав Віхура – король казахстанських доріг.

– Кос, що ти тут робиш?

– Дівчину поранено, снайпер підстрелив…

– Давай її в кабіну. З того боку заходь.

Віхура відчинив дверцята, і Янек, ставши на підніжку, опустив Марусю на сидіння, поклавши її голову водієві на коліна.

– Відвези якнайшвидше до госпіталю.

– Зрозуміло, одвезу, але з однією умовою. Скажи мені, нарешті, що там було в Сельцях, коли ти відремонтував машину?

– Не придурюйся. Я заткнув шарфом вихлопну трубу.

– А потім?

– Потім собака його витягнув.

– Біс забери, гарний трюк. Ну, то газую далі, знову по снаряди лечу.

Дівчина прислухалась, як вони розмовляли чужою мовою про щось незрозуміле. Підібгавши нгогй, вона лежала на сидінні в шоферській кабіні й несміливо всміхалася до Коса.

– Дай мені номер своєї польової пошти.

Янек хутенько надряпав на аркушику паперу свою адресу і всунув їй у кишеню штанів.

– їдьте вже, треба поспішати.

– Я напишу тобі. Відповіси?

Хлопець кивнув головою, потис Марусі ліву руку і, скочивши із підніжки, захлопнув дверцята.

Студебекер поволі рушив, обережно об'їжджаючи вибоїни. Янек ще мить дивився на хмару куряви, що тягнулася за ним, і подумав: «Треба б знову написати листа Юхимові Семеновичу, вже зо два місяці, як не писав».

Стоячи збоку дороги і дивлячись услід грузовикові, радів – не тому, що лишився живий-здоровий, а тому, що врятував дівчину, а вона, може, напише йому. Фронтовик, який не має свого дому й не одержує листів, бідніший, ніж інші. У кожній людині живе потреба в теплому слові, туга за кимось, про кого можна було б думати в тяжкі хвилини бою. Тільки тепер Янек відчув, як він стомився, і сів на землі.

Щоб якось виправдатись перед самим собою за цю затримку, він вирізав на прикладі карабіна новий знак, такий, як ті, що вже були там. Порахував їх, торкаючись кожного пальцем. Разом було десять. Янек послинив великий палець, всунув його в пилюку, а потім замазав останню зарубку, щоб не впадала в очі.

Шарик лежав поруч, -важко хекав од слеки і зацікавлено стежив, що робить його господар. І дуже зрадів, коли Янек відклав гвинтівку, нахилився над ним, поцілував кошлату морду в обидві щоки, якщо так моя;-на сказати про собаку.

Потім нарешті вони зібрались, Янек закинув рюкзак з рацією на плече, обидва швидкою ходою рушили далі і вже без пригод дійшли до свого замаскованого в лісі танка.

– Тебе тільки по смерть посилати. Ждеш не діждешся, – бурчав Саакапгвілі. – У нас уже все готово, танк як новий. Монтуй швидше свою скриньку.

Густлік і Василь сиділи за кілька кроків, притулившись спинами до стовбура. Янек півдня не бачив їх, і тепер помітив, що всі вони змінилися, що це вже не ті люди, яких він знав кілька днів тому. І річ не в тім, що в них були червоні од пилюки й сліпучого сонця очі, що всі трохи схудли. Йому важко було б визначити, в чому полягає та зміна. Можливо, з'явилися нові, дрібненькі, майже непомітні, але такі красномовні зморшки. Життя лишає на обличчі свої сліди. Війна вирізує їх особливо гострим різцем. В цьому відношенні один день бою вартий багатьох тижнів, а то й місяців мирного життя.

Через люк механіка Янек заліз у танк, сів на своє місце і заходився монтувати рацію; а Гжесь заглядав іззовні і розповідав:

– Знаєш, тут недалеко від нас стріляв снайпер. Автоматники навіть ходили туди. Скільки не дивились – не могли помітити. Аж коли хтось йому вліпив кулю, то бачили, як летів з дерева, наче дохла ворона. Якби ти раніш© приніс рацію, то зміг би випробувати люльку, яку тобі сибіряк подарував. А так тільки носиш її сюди-туди.

– Яку люльку? – запитав Янек, усміхаючись сам до себе.

Він добре знав, що саме так солдати називають снайперські гвинтівки через оптичний приціл на них, Янека забавляло, що Гжесь ні про що не здогадується.

Саакапгвілі не встиг відповісти, бо підійшов Семен і, просунувши всередину танка приклад карабіна, запитав:

– Янеку, то це ти?

Кос дістав з кишені біло-синю пов'язку і подав Василеві. Єлень, що підійшов разом з поручиком і теж заглядав у танк, схвально свиснув:

– Ходи-но сюди, – махав рукою Василь. – Ну йди ж, нахились. – Він узяв обома руками Янека за голову й поцілував.

– Нічого особливого, – пояснював хлопець. – Шарик вислідив його, мов куріпку. Підбіг до дерева, на якому той сидів, і загавкав.

– То це ж подвійний тріумф. А чому ти не в гуморі?

– Снайпер поранив Марусю. Пам'ятаєте ту санітарку, яку називали Вогник? Віхура повіз її в госпіталь.

– Що ти кажеш! – зажурився Густлік. – Тяжко поранена?

– Тяжко.

– Видужає. її ж одразу повезли, лікарі вилікують, Янекові раптом набігли на очі сльози, покотилися по щоках. Помітивши це, троє друзів одійшли, почали шукати Шарика, щоб виявити йому подяку. А Кос долонею витер обличчя, закінчив монтування рації, зв'язався з бригадою і, пояснивши, що це тільки перевірка, вийшов з машини.

– Порядок? – запитав Єлень.

– Порядок. Самі знаєте, кожна рація в порядку, коли її перевіряєш. А коли справді потрібен зв'язок, вона підводить.

Василь сидів на борту танка і, задерши голову, дивився крізь гілля дерев у небо.

– Переміниться погода? – поцікавився Янек.

– Ні, буде така ж сама спека. Але я не хмар шукаю, а думаю про те, про що ми вже говорили: про назву.

– Як не хочете, щоб був Гнідий, то й на ті ваші Буцефали я не згоден, – заявив Єлень.

– Слушно, – визнав Василь.-Коней у нашому моторі цілий табун. А крім того, танк – це щось значно більше, ніж кінь, значно ближче. Це наче людина, як товариш… Назвімо його «Рудий».

– А це ж чому? – обурився Єлень. – «Гнідий» не хочете, а «Рудий» – то вже добре?

– Я тобі скажу, – підморгнув йому Гжесь. – Подивись: од вогню він весь порудів, став каштанового кольору. Назвати Марусею не можна, бо це ж не дівчина. Вогником – не годиться, хай нас броня береже від вогню. А «Рудий» якраз добре.

Густлік глянув на Янека і ляснув себе долонею по лобі.

– Ясно, тепер я вже розумію. Якщо це заради тієї гарної дівчини, то хай буде. Згода.

Розділ XVI ШТУРМ

Увечері до них прийшов зв'язковий з роти автоматників і в сутінках провів машину на нову позицію.

Тепер вони стояли в окопі між високими деревами, а попереду одразу починався густий і низький, що сягав не вище грудей, молодий сосняк. Там були позиції піхотинців.

Коли аанала ніч, стало ще тихше, ніж удень, здавалося, що й битва вщухає. Тільки освітлювальні ракети, що їх раз у раз пускали німці, нагадували про неї. Описавши в темному небі дугу, вони падали на землю і ще якусь мить жевріли на піску або в траві, Єлень залишився в башті, чергуючи біля перископів, а всі інші члени екіпажу прилягли внизу, на ящиках із снарядами. То дурниця, що було твердо, що дерево муляло в боки – вони вміли й так спати. Але тепер сон не приходив, бо танкісти добре знали, що завтра буде останній удар по Студзянках.

– Звідки відомо, що саме завтра? Ну, ми дізнаємося нро це від командування, з штабу, але чому командир вирішує, що треба наступати не сьогодні, н«післязавтра, а саме завтра?

В танку було темно, не горіла навіть маленька лампочка, що освітлювала приціл, і Янек говорив у простір, товаришів, які лежали поруч нього, він не бачив.

3 хвилину тривала мовчанка, а потім озвався Саака-швілі:

– Я тобі так поясню: ось, наприклад, хтось на тебо напав, ударив тебе. Тобі потемніло в очах, ти захитався на ногах, отож поки що ти відбиваєш удари, відходиш. чекаєш, поки в голові тобі перестане шуміти. Потім, уже отямившись, ти починаєш ходити навколо противника, ніби викликаєш його, і ждеш, коли він зробить необережний рух, відкриється – тоді б'єш. Зрозуміло?

– А звідки відомо, що вони завтра зроблять необережний рух?

Василь не брав участі в розмові. В танку стало тихо. Тихо було і в лісі. Навіть піхотинці, що сховались у молодому сосняку, не стріляли.

Минуло, може, хвилин з п'ятнадцять, і Янек, чуючи рівне дихання товаришів, почав уже дрімати, коли раптом десь далі, з лівого боку від танка; зчинилася стрілянина. Чути було черги з ручних кулеметів, з автоматів, вибухнуло кільканадцять гранат, кілька разів озвалися міномети. Потім начебто пролунали вигуки, але невдовзі все стихло.

Янек підвів голову; розумів, що й товариші не сплять. Густлік у башті неспокійно крутився на командирському сидінні. Але Кос не хотів запитувати перший.

– Танкісти! – несподівано зовсім близько почувся голос якогось автоматника. – Спите?

– Спимо, – відповів Єлень, відхиляючи люк. – А хіба що?

– Кажуть, що це росіяни закрили котел. У темряві вибили німців з того лісу, що на південному боці.

Крім телефонів і рацій, у кожній армії є ще один спосіб поширення відомостей, який діє не менш справно, ніж радіохвилі. Це солдатський телеграф. Вісті передаються із уст в уста уздовж лінії фронту, перекидаються разом з вістовими й шоферами із спостережних пунктів на батареї, доходять з фронту в тил, а з тилу – на фронт.

Батальйони й полки, дивізії й корпуси – не тільки зборисько людей, але й живі організми. Нагромадження сил, оборона, наступ – це немовби рухи пальців руки, про них завдяки нервам довідується все тіло. І тепер' мов дрож по шкірі, по всьому фронту пройшла звістка про те, що танковий клин дивізії «Герман Герінг» відрізано й оточено.

– Тепер, розумієш, Янеку?- спитав Семен.-Якби ми вдарили вчора, або сьогодні, чи навіть на кілька хвилин раніше, то гітлерівці могли б стягнути підкріплення або відступити.

– Авжеж! Я йому пояснював, – втрутився в розмову Гжесь. – Якщо обухом ударити по шишці, то гілка тільки захитається, і нічого їй не станеться. Як хочеш розбити горіх, то треба покласти його на твердому. І тепер, коли вони оточені…

Семен підвівся, вигнав Єленя з башти, наказавши йому відпочивати. Янек і Гжесь схопилися, щоб заступити командира, але той не хотів і слухати – велів і їм спати. Екіпаж знав, що Василь не любить, коли надто довго опиратися, що сперечатися з ним можна до певного моменту, отож знову повкладались на ящиках.

Семен відхилив люк і дивився в небо, на якому моргали зорі. Щоб пом'якшити гострий тон наказу, мовив пошепки:

– Спіть, хлопці, завтра буде гарна погода.

– Хлопці… Хлопці!

Танкісти прокинулись, не знаючи – спали вони тільки хвилю чи, може, кілька годин.

Надворі було темно, отже, ніч ще не минула. У відкритому люці побачили силует Семена.

– Ідіть сюди.

Всі схопилися, стали в башті біля командира.

– Під'їхала машина, і хтось питає про танкістів. Може, генерал? От я й розбудив вас.

В кущах зашелестіло, чути було, як тріщать гілки – продиралась людина.

– Агов, є тут хто?

– А ти хто?

– Кухар, хіба не впізнаєте?

– Сюди, трохи правіше.

Капрал Лободзький виліз на броню і став біля башти. Він був такий же, як і тоді, коли танкісти познайом милися з ним: трохи згорблений і шкіра обвисла, наче була ца нього завелика. От хіба що тільки трохи схуд, а може, то так здавалось уночі.

– А-а, це ви – чотири непорочні танкісти й благородний пес. Ідіть он туди прямо й візьміть собі з кухні м'яса, кави, хліба. Кави можете налити в термос. А я тим часом трохи відпочину тут.

Семен наказав Єленю залишитись у танку, а решта троє, узявши котелки, почали один по одному вилазити з танка. Янек підсадив Шарика до люка і виліз останній. Кухар притримав його за руку.

– Кос, я зустрів Віхуру з боєпостачанням. Велів сказати, як побачу тебе, що ту поранену дівчину перевіз на другий берег і передав одному лікареві прямо в медсанбат.

– Дякую, що сказав.

– Нема за що, – знизав плечима Лободзький.

Кухню знайшли легко – їх привів Шарик. Між деревами, на вузенькій просіці, стояв невеличкий грузовик з причепами – двома котлами, з розбитого вгорі димаря здіймався дим. Шофер спав на сидінні, з відчинених дверцят кабіни стирчала голова з коротко підстриженим волоссям. Незважаючи на темряву, було видно, що все обличчя всипане темним ластовинням. Гжесь хотів розбудити шофера, але Семен спинив його:

– Нехай спить.

Напилися вдосталь гіркої ячної кави, набрали в два котелки вареного м'яса, знайшли під брезентом хліб. Коли повернули до танка, кухар спав на броні біля мотора, поклавши під голову звинуту Шарикову постіль.

– Це я підклав йому, щоб ґулю не набив, – пояснив Єлень. – Так спить, що жаль будити. Тільки спочатку маму покликав.

Гжесь бризнув йому в обличчя кавою. Кухар схопився, протер очі і напівпритомний забубонів:

– Удень варю, вночі розвожу…

Він скочив з машини, ввійшов у густий сосняк і заплутався в заростях.

– Почекай, – сказав Янек. – Іди за псом, він заведе. Шарику, проведи до кухні.

Обидва зникли в темряві, а по хвилі екіпаж почув, як захурчав мотор. В ту ж мить прибіг Шарик – веселий, несучи в зубах чималий кусень сирого м'яса.

Незадовго до світанку друзі спільними силами вклали Семена спати, пообіцявши розбудити, як тільки щось трапиться. Самі втрьох примостились у башті. Єлень доїдав рештки м'яса з хлібом, а Янек з Гжесем пошепки розмовляли. Крізь соснові крони було видно небо на сході. Ось воно почало яснішати, потім унизу поволі зава-жевіло. Зірки погасли, на броні з'явилася роса…

Поручик повернувся з боку на бік, зітхнув і, здавалося, щось сказав. Янек зліз із сидіння, заглянув униз і почув шепіт:

– Люба, я прийду… Я зараз.

На дні танка було темно, але у відкритий люк механіка падало світло, пасмо сірого ранкового світла, в якому здавалося, що Василеве обличчя вкрите ясно-блакитними тінями. Янек дивився на нього, і командир видався йому значно молодший, ніж завжди. Губи в нього були вологі, ніби трошки підпухлі, як у дівчини. Кос подумав, що Семен міг би бути його старшим братом. Найстарший в екіпажі – це ще не означає дорослий.

– Що там? – тихо спитав Гжесь.

– Нічого, розмовляє крізь сон, – відповів Янек.

Десь зовсім близько від них гримнув постріл з танкової гармати. Грім покотився й відбився луною від лісової етіни. Семен одразу прокинувся, розплющив очі.

– Чую, що німці оголосили початок дня. – Він сів і глянув на годинник. – За п'ятнадцять хвилин, Янеку, ти повинен бути біля рації, а тим часом, думаю, можна поснідати – пора вже. Давайте сюди каву.

З'їли по скибці хліба і, передаючи один одному котелок, випили до дна два літри кави.

– Ну, а тепер по місцях.

Окоп, в якому стояв танк, був мілкий, насип не затуляв прицілів, але Гжесь і Янек, що сиділи на иівметра над землею, бачили тільки найближчі деревця густого сосняка.

Сонце вийшло з-за обрію, і в його світлі Кос побачив через приціл сиві ниточки, на яких повисли дрібненькі краплини роеи. Маленький зелений павучок працьовито дріботів по них, з'єднував і сплітав сіть. Він працював дуже ретельно, не знаючи того, що цей стальний горбок рушить з місця, помне сосонки, порве павутину. Янекові стало жаль павука. Якусь мить хлопцеві кортіло вийти з машини і перенести павука разом з усією гілкою кудись убік, а потім спало на думку, що це не має смислу, що вони самі не знають своєї долі, не знають, чи не помітив їх ворог.

Можливо, саме тепер, на світанку, їх зрадив сонячний відблиск на броні, і «фердинанд», причаївшись за кількасот метрів, уже навів на них свою гармату. Може, ті вже заряджено снарядом калібру 88 міліметрів, і досить тільки злегка натиснути на спуск…

Ні, то дурні думки, нічого такого не станеться. Танк стоїть нерухомо, добре замаскований, сонце світить позаду них. Інша річ танки, які стоять по той бік села і атакуватимуть його з заходу. Досить відкрити перископ, і це може видати їх.

У навушниках засвистіло, і одразу ж по тому дуже чітко, ніби зовсім рядом, почувся голос:

– «Граб», «Дуб», «Бук», «Сосна», «Ялина», «Модрина»… Я – «Вісла», я – «Вісла». Доповідайте, як чуєте… Прийом.

Це була Ліда. Вона говорила сонно, неквапливо, таким голосом, ніби її щойно розбудили.

– «Вісла», я – «Ялина». Чую вас. Прийом.

– Я – «Дуб». Чую вас.

Роти доповідали одна за одною, здавалося, спокійно, хіба що тільки трохи швидше, ніж треба було. Янек почекав і доповів останній:

– «Вісла», я – «Граб». Чую вас добре. Прийом.

Він не сказав «Граб-один», назвав позивний усього взводу, хоч вони були самі – один танк. Хорунжий Зенек разом з усім екіпажем згорів, коли викликав на себе вогонь, прикриваючи їхній рейд на допомогу оточеному батальйону. Загинув швидше, ніж доварився бульйон з курки яку піймав механік. Третю машину через день підбило – снаряд влучив у мотор; танк відтягнули транспортером і поставили біля штабу як нерухому вогневу точку.

– Я – «Вісла», чую вас усіх. Тебе, «Граб», теж. Янек не знав, як йому розуміти останні слова – чи це їхній танк вирізняють серед інших, чи, може, то просто насмішка. Знизав плечима, невдоволений, що це трохи ще вразило його. І з радістю подумав, яким простим і щирим було його нове знайомство. «Якщо вцілію в бою, то, може, за кілька днів одержу лист із госпіталю. Тоді я напишу їй, що ми назвали свій танк «Рудий». І ще напишу: «Це по кольору твого волосся, Марусю…»

Почала бити артилерія. Пострілів не чути було, снаряди не свистіли вгорі, хоч і вибухали десь недалеко попереду. Видно, стріляли з того боку, з заходу, Янек тільки здогадувався про це, але побачити не міг – заважав молодий сосняк.

– Дзьобають у фільварок, – пояснив Семен. – Певно, тепер уже скоро…

З башти танка понад зеленими верхівками деревець – не більше, як за шістсот метрів, видно було групу кам'яних будинків з майже сліпими стінами, тільки де-не-де позначеними прямокутниками віконець. У просвіті між двома будинками Янек бачив частину подвір'я, вибруко-вану великим камінням дорогу праворуч від будинків, а трохи ближче – рідкий сад з яблунями, під якими стояло кілька різноколірних вуликів. Навколо хлівів і стаєнь саме зараз вибухали снаряди, здіймаючи стовпи куряви, а один із них зірвав маскування з гармати, що стояла при дорозі. Василь навів туди свою гармату, але не стріляв.

– Нема ще? – запитав Коса.

– Тиша.

Здалеку, з-за фільварку, з того боку, де за спаленим селом розкинувся ліс, долинуло стугоніння моторів, а тоді – постріли танкових гармат. Семен зрозумів, що там десь має бути командир, і наказ наступати передали прямо, а не по радіо. «Вони пішли, а ми тут стирчимо в засідці, – подумав він. – Сонце стоїть за нами, з німецької сторони нас не видно».

З півдня на невеликій висоті вирвалась ланка літаків. Поблизу фільварку вони змінили стрій і поповзли один за одним, мов нанизані на нитку; передній раптом пірнув униз і скинув бомби. Потім він пішов угору, а другий кинувся в атаку, і саме в цю мить із землі здійнялися високі стовпи піску, змішаного з кусками обгорілих балок і цеглою з розбитих коминів.

– Що там діється? – неспокійно запитав Саакашвілі.

– Німці б'ють по наших, прокляті, – вилаявся Єлень. – Ось, гляньте-но, халупа рушила з місця.

– Бачу, пильнуй за нею, запам'ятай, де стане, – відповів Семен.

– Ударимо по ній?

Василь промовчав. Не поспішаючи, спокійно, перевів гармату, взяв на приціл повзучий дах. Неважко було вгадати, що сталося. Якийсь танк, чи самохідна гармата, замаскована в хаті, рушає з місця і тягне на собі дах разом з балками. Його легко було знищити, але тоді довелося б виявити свою позицію.

Літаки скинули бомби і тепер, мов роздратовані оси, кололи за селом ліс довгими жалами черг із кулеметів і скорострільних малокаліберних гармат. До землі потягнулися смуги – то летіли кулі й снаряди. Клуби ку-_ ряди, знятої вибухами бомб, розповзались у спокійному повітрі. І все це діялося зовсім близько перед ними – не далі, як за півтора кілометра. На саму думку про те мороз проймав тіло.

Із сходу, над танками, що стояли, причаївшись, промчали дві пари винищувачів. Німецькі бомбардувальники припинили атаку й кинулися навтікача. Один із них пізно помітив небезпеку і не встиг утекти – пробитий зверху кулеметною чергою, він загорівся і впав у ліс.

Винищувачі погналися за ворожими літаками на захід, і небо знову стало чисте. Тільки з-за будинків фільварку стріляли з гармат німецькі танки й погавкували міномети. Снаряди падали за селом, а тут, на узліссі, біля молодого сосняка, панувала тиша.

– Відбили наших? – спитав Саакашвілі.

– Відбили.

– Чого ми гаємо час, вони ж… – схвильовано озвався Янек.

– Хай йому біс! – перебив його Гжесь.

– Ти ж сам питав уночі, – звернувся Семен до Коса, – звідки ми знаємо, що противник зробить необережний рух. Знаємо, що він повинен його зробити. І ждемо тієї хвилини, коли ворог забудеться або в „чомусь помилиться.

У танку на довгі хвилини запала тиша. Під бронею ставало дедалі тепліше; в приціл видно було, що небо зблідле, провіщаючи спеку. Шарик, наївшись свіжого м'яса, спокійно спав. Єлень, який звик оцінювати всі події з філософської точки зору і довго нічого не брати ¦ близько до серця, теж задрімав, хитнувся, вдарився головою об броню, прокинувся й позіхнув. Янек вийняв затвор із кулемета, оглянув, здмухнув невидиму пилинку і знову поставив на місце.

Вони по-різному переносили тягар очікування. Коли б зранку одразу ж пішли в бій, то не було б часу думати. Тепер же, коли вони знали про невдалу атаку танкової роти, що стояла на другому боці села, уява малювала спалені танки, розірваних осколками людей. У цоканні танкового годинника, в легенькому шумі вітру, у повільно спливаючих хвилинах вчувався страх. Гжесь простягнув руку до вогнегасника і, ледь торкнувшись, відсмикнув. Замугикав пісеньку й одразу ж обірвав. Перевірив замок люка, погладив брощо.

– Хороший «Рудий», – прошепотів і голосно додав. – Василю, видно щось?

– Побачу – скажу.

Між будинками фільварку через рівні проміжки часу кілька разів простогнали міномети, віялом розкидали міни по лісі. Семен бачив, як обслуга, міняючи позицію, тягне міномет і встановлює його в окопі біля акації. Запам'ятав місце, де вони сховалися, поглянув, чи стоїть при дорозі гармата й де зараз той німецький танк, замаскований під дахом.

– Нічого важливого, фріци нервуються і трохи шумлять.

Вдруге з заходу озвалась радянська батарея гаубиць. Фонтани вибухів бризкали між будинками, один із снарядів розбив кам'яний ріг обори. Семен спочатку рахував, а потім перестав, бо включилися нові вогневі точки, стріляли дедалі частіше й густіше, засипаючи німецькі позиції снарядами. Та ось артилерія замовкла, і тоді за селом почувся стугін моторів, довгі кулеметні черги.

Видно, німці вирішили піти в контратаку, бо ось, скидаючи маскування, рушили з місця спочатку два танки, а потім іще чотири. Здіймаючи хмари куряви, пішли до перехрестя доріг. Семен закусив губу й зняв руку із спуску. Йому дуже кортіло послати в них кілька снарядів. Танки зникли з очей за будинками і деревами, за стіною куряви, яку вони зняли.

З півдня знову показались ворожі літаки, тільки тепер вони йшли вище. Василь, усміхаючись, дивився на них і в ту мить, коли вони почали змінювати стрій, готуючись до атаки, потер руки:

– Янеку, йди-но сюди. Швидко.

Кос слухняно прослизнув повз основу гармати і став у башті біля командира.

– Глянь у перископ. Бачиш?

– Літаки бачу.

– Дивись, зараз почнуть бомбити, – квапливо пояснив Семен. – Наші провели артилерійську підготовку, але в атаку не пішли. Німці про всяк випадок викликали літаки, а самі, не витримавши напруження, рушили з місця. Це саме той фальшивий рух, про який ти питав.

Ворожі літаки, помітивши зверху густі клуби куряви, яку здійняли танки, подумали, що саме це і в об'єкт атаки. Завиваючи, кинулись униз, і на землю одна ва одною полетіли бомби.

– По своїх? – аж не повірив Кос.

– Добре лупцюють, – радів Єлень з другого боку гармати.

Семен злегенька підштовхнув Янека.

– На місце. Густліку, заряджай осколочним. Янеку, прислухайся уважно, а ти, Гжесю, запускай мотор і будь готовий.

П'ятий літак виходив з піке, шостий кинувся в атаку, і в цей момент у навушниках пролунала команда:

– «Сосна», «Ялина», «Модрина», увага!…: Вперед! Семен знав, що за мить викличуть і його танк. Навів дуло на бронебійну гармату, що стояла біля брукованої дороги. Він бачив, як німці в пістрявих накидках біжать до неї і займають позиції.

– «Дуб», «Бук», «Граб», увага…

Тепер уже не треба було маскуватися. Ще не почувши наступної команди, Семен вистрелив. Крізь куряву й дим побачив перевернуту набік гармату з одірваним лафетом.

Блискавично перевів приціл на акацію, якусь мить шукав міномета, не помітиш його, а проте всадиш під дерево один за одним два снаряди. Серце йому затремтіло од радощів, коли раптом із землі піднявся високий стовп диму й вогню.

– Боєприпаси вибухнули, – прошепотів він і вже го-‹ лосніше додав: – Бронебійним заряджай.

– «Дуб», «Бук», «Граб» – увага! – повторила штабна рація і скомандувала: – Вперед!

– Механік, стоп! – Василь зупинив Гжеся, який запустив мотор і ввімкнув швидкість.

Семен перевів дуло гармати в той бік, де був рухомий дах, секунду шукав його, а потім побачив, як той звільна повзе назад, щоб зайняти позицію біля будівель фільварку. Прицілив у середину солом'яної покрівлі й вистрелив. Покрівля здигнулася, повернулась на місці, і з-під неї, мов поранений звір, вислизнув могутній «фердинанд». Він ішов заднім ходом, водночас розвертаючись, і необачно підставив бік.

– Підкалібровим заряджай!

– Готово!

Василь ретельно обрахував поправку, але «фердинанд» раптом зупинився на кілька секунд. Поручик скористався з нагоди, послав снаряд прямо в башту йому і, не чекаючи, який буде наслідок, наказав:

– Механік, уперед! Газ!

Танк зірвався з місця, мов добрий скакун, якого надто Довго держали в стайні. Скоріше вистрибнули, аніж виїхали, з окопу і рутили на фільварок.

– Янеку, стріляй по вікнах та бійницях.

Кос глянув у приціл. Якийсь час у ньому миготіли тільки зелені соснові гілки та деревця, які підминав танк. Нарешті бризнуло світло – вийшли до саду.

На краю прицілу майнули сусідні танки, що мчали вперед, викидаючи пісок з-під гусениць, і ось крізь яблуневі гілки, за вуликами, Янек побачив будинок, що зяяв чорними отворами вікон. З глибини їх, мов котячі очі з льоху, блиснули вогники кулеметних черг. Яяек негайно відповів. Короткими натисками на спуск він гасив ці вогники, такі грізні для автоматників, що бігли біля танків. Полив кулями двоє вікон і отвір у кам'яній стіні, вибитий над самою землею, а потім танк трошки повернув і поміж двома будинками вирвався на подвір'я.

З-за рогу висунувся німець з фаустпатроном. Кос зрізав його. Падаючи, фашист натиснув спуск, і по утоптаному, як тік, подвір'ю, покотився, мов футбольний м'яч, заряд. Ударившись об купу каміння, він вибухнув.

А туди, де впав німець, з розгону вискочив бронетранспортер. Водій, побачивши танк, загальмував, почав повертатись, а з борту його два десантники в касках, вкритих маскувальною сіткою, застрочили з кулемета. Семен побачив їх, але стріляти з відстані десяти метрів не можна було, тож командир кинув механікові:

– На таран!

Саакашвілі додав газу, машина рвонула вперед, грюкнувши, ударила в метал. Бронетранспортер відлетів, гублячи колеса, вдарив об стіну, а танк, гальмуючи, в останню мить зупинився перед кам'яним муром.

Раптом з обох боків – праворуч і ліворуч – висипали люди. Польські й радянські воїни на ходу стріляли з автоматів, кидали гранати у вікна й двері будинків, а потім виводили полонених. Окремі групки німецьких солдатів, яким пощастило втекти, бігли через галявину до лісу. Янек знав, що там вони потраплять до рук гвардійців, які замикали кільце, Піднявши дуло кулемета, він легенько натиснув на спуск і пустив чергу понад головами фашистів.

– Тата-та-тата, тата-тата, татата, та-та-та…

– Що ти витворяєш? – буркнув Семен.

– Вистрілюю своє прізвище, – відповів усміхаючись хлопець.-Ти сам, ще в Сельцях, казав, що я повинен навчитись.

Групка автоматників ішла до їхнього танка, але раптом усі повернули і, махаючи над головою руками, кинулись тікати.

– Та ми ж свої, чого ви боїтесь? – буркнув Гжесь -і відхилив люк, щоб їх покликати.

Але, не сказавши й слова, мерщій захлопнув люк і зарепетував:

– А щоб ви згоріли!

– В чому річ?

– Вжалила мене.

– Куля? – занепокоївся Василь.

– Яка куля? Бджола. Всю броню обсіли бджоли. Аж тепер усі почули, що в танку пахне медом. Янек, дивлячись крізь приціл, бачив, як на подвір'ї фільварку польські й радянські солдати обіймаються й цілуються, як зганяють в одне місце захоплених під час атаки полонених, а в інше – овечок, які повибігали з обори. Але всі, хто тільки підходив до їхнього танка, метрів за п'ятнадцять – повертали назад і спішно тікали.

– Що тепер буде? – захвилювався Кос. – Сидимо, як у неволі. Мабуть, треба все-таки спробувати…

– Навіть не пробуй, бо живий не вийдеш, – втрутився Єлень. – Почекайте, зараз я.

Віл накинув на голову куртку, надів рукавиці, хутенько відкрив люк і вистрибнув на броню. Люк одразу ж закрили, а проте всередину влетіли дві ошалілі бджоли, металися в темряві, й танкістам здавалося, що вони їх от-от ужалять. Нарешті бджоли якось вгамувалися, стихли, сівши десь у кутку.

Зацікавлений Янек бачив у приціл, як Єлень, попросивши у піхотинців лопату, вигріб вугілля з попелища спаленого будинку, поклав його біля танка з боку вітру, а тоді приніс оберемок зелених соснових гілок і кинув їх у вогонь. Дим ішов дедалі густіший, проникав усередину танка.

– З бою ми вийшли цілі, але цей диявол нас задушить, – задихався Гжесь,

Попереду вже нічого не видно було за сірими клубами, і тільки за якусь хвилину лопата застукотіла об броню і почувся Густліків голос:

– Я підкурив їх, вилазьте, не покусають. Відкрили чимшвидше люки. Першим вистрибнув Шарив, а за ним – решта екіпажу. Тільки тепер побачили, що весь бік танка і вся гусениця обліплені медом. Видаю, прямуючи садом, розтрощили вулик. Шарик, зморщуючи ніс від диму, сів поруч і злизував з ведучих коліс перемішану з пилюкою солодку й липку масу.

– Бачу, Густліку, ти спеціаліст. Добре було б заглянути до вуликів і зробити більший запас меду. Подаруємо командирові бригади.

– Добре було б, – Єлень почухав голову, – тільки треба знайти якесь невеличке барильце…

Регулювальники вже спрямовували танки на нові бойові позиції – за будинками фільварку. Видно, німецьке командування уже довідалося про те, що сталося. З півдня почувся постріл, снаряд упав біля самої стіни будинку. Не поранило нікого, його зустріли навіть з полегкістю, з радістю – як свідчення того, що фільварок і село Студентки тепер наші.

Розділ XVII ХРЕСТИ ХОРОБРИХ

Битва не закінчилась після здобуття Студзянок. За кілька годин танкісти рушили через ліс на південь, зайняли воаищію рядом з гвардійцями на зовнішній лінії оточення. Надвечір відбивали атаку ворожої піхоти й танків. Уночі їх мали замінити, але противник перешкодив, і тільки через двадцять чотири години, на світанку, бригаду відтягнули в тил.

Сонце вже вийшло з-за обрію, коли вони переходили бойовище^ На горбастих студзянківських полях стирчали мертві танки з обгорілими баштами, розірваними і покрученими гусеницями, уткнувшись дулами гармат у землю. Танкісти уважно дивилися на них: з жалем – на свої, з мстивим задоволенням – на кутасті німецькі середні танки, на довгодулі «пантери», присадкуваті й важкі «тигри». Тільки згодом представники штабів полічать їх і визначать, що, лишивши на полі бою вісімнадцять своїх танків, польські танкісти знищили сорок ворожих танків і самохідних гармат.

Бригада розмістилась у чималенькому ліску в центрі захопленого плацдарму, вона стояла у резерві Першої Польської армії, дивізії якої перейшли Віслу й зайняли оборону на півночі, уздовж річки Пилиці.

Надвечір того самого дня, хоч це й було в радіусі дії важкої артилерії противника, хоч ворожі літаки широкими хвилями йшли по безхмарному небу, відбувся збір усієї бригади. Сонце вже підходило до заходу, скісне проміння ледве пробивалося крізь листя дерев, і там, де сосни росли тустіше, під стовбурами панував напівморок. З правого флангу вздовж шеренг ішов генерал, а за ним штабний офіцер і солдат із дерев'яним підносом. Екіпаж «Рудого» стояв на лівому фланзі, аж у жінці. Чим ближче підходив генерал, тим виразніше танкісти чули його слова:

– За героїзм у боротьбі з німецькими загарбниками підпоручика Олександра Марчука нагороджено Хрестом хоробрих… Хорунжого Юзефа Чопа нагороджено Хрестом хоробрих… Капрала Мар'яна Вабулю нагороджено Хрестом хоробрих.

Генерал минув кількох солдатів і зупинився біля них.

– Командира танка, поручика Василя Семена нагороджено Хрестом хоробрих… Заряджаючого, лшграла Густава бленя, механіка-водія, взводного Григорія Саа-кашвілі, стрільця-радиста, капрала Яна Коса нагороджено Хрестом хоробрих…

Кожний із них відповідав однаково: «Служу батьківщині», але кожен вимовляв ті слова інакше, до-овоєму. Василь – спокійно, Густлік – голосно, Гжесь – із запалом, а Янек скоріше несміливо. Генерал брав хрести із дерев'яного підноса, який несли перед ним, і приколював їх до забруднених мастилом і пилюкою комбінезонів з лівого боку грудей. Кожному з них дивився в очі, потискував руку, обіймаючи, цілував у обидві щоки, а потім випрямлявся й віддавав честь.

Коли вій приколов хреста Янекові, піднос був уже порожній, а проте генерал не відходив – сфоячи.навпроти хлопця, невдоволено еупив брови. Потім глянув на Семена і запитав:

– Що за непорядок? Де решта екіпажу?

Семен, не вірячи власним вухам, зиркнув праворуч. Усі були на місці.

– Всі тут, громадянине генерал.

– Я бачу тільки чотирьох танкістів. А де пес?

– Шарику! – покликав Янек.

Собака, лишившись біля танка, страшенно нудьгував – не розумів, чого йому веліли тут сидіти, а тепер, почувши голос господаря, вмить прибіг.

– Накажи йому сісти.

– До ноги, Шарику! Сядь!

– Кухаря сюди, – гукнув генерал.

З-поміж дерев вийшов не знайомий їм солдат у білому фартусі й ковпаку. Він ступав повагом, несучи перед собою велику, вищерблену фаянсову тарілку, на якій лежали горою підсмажені ковбаси. Генерал узяв у нього з рук тарілку і, присівши, поставив її перед собакою.

– Інакше тобі не віддячимо, – сказав чи то до себе, чи до пса, чи, може, до екіпажу.

Потім підвівся, обернувся до Коса і дав йому латунну бляшку, вирізану з гільзи артилерійського снаряда.

– Повісь на нашийнику, – сказав він.

Янек узяв і прочитав ретельно вирізьблений напис чималими друкованими літерами: «Шарик, пес танкової бригади».

– Ти дивись! – прошепотів, Єлень. – Сам генерал йому дав. А кухар не захотів іти, помічника з ковбасою прислав.

Густлік сказав це тільки сусідам у шерензі, але генерал почув і, глянувши на Єленя, пояснив:

– Капрал Лободзький загинув. Повертався вдосвіта з кухнею, ворожий снаряд розбив автомашину, а його смертельно поранило осколком.

Єлень опустив голову і втупився поглядом у землю.

Генерал подумав про те, що танкісти багато чого не знають і тільки згодом, в міру того, як минатимуть дні, вони почнуть знаходити прогалини в шеренгах і збагнуть, що багатьох товаришів уже ніколи не зустрінуть. Поки що тільки він знає, що в полі і в лісі порозкидано понад сімдесят солдатських могил, а буде ще більше, бо двісті поранених воїнів одвезли в госпіталь, і з них не всі повернуться. Не тільки живим під Студзянками дісталися хрести.

Штабний офіцер ступив крок уперед і, показуючи рукою, сказав:

– Гості приїхали.

Пролунала команда:

– Струнко, направо рівняйсь!

Генерали із штабу армії прийняли рапорт, а потім вручили командирові бригади орден Віртуті Мілітарі.

Командир вийшов на середину галявини, відстебнув орден від свого мундира і підняв у руці. Сонце вишневим блиском засяяло на металі, освітивши чорний і темно-синій кольори стрічки.

– Танкісти! – гучно мовив генерал.-Це не я, ви здобули орден для свого командира, для бригади.

Коли пролунала команда: «Розійтись», солдати не зразу повернулися до танків. Нагороджених оточили, їх поздоровляли, тисли їм руки.

Ліда теж підійшла. Вона була в чистій, випрасуваній формі, щойно вимите волосся було пухнасте. По черзі потискувала руки членам екіпажу і, нарешті, дійшла до Янека.

– Я й не знала… Боялась за тебе, – сказала. – Тепер усі розповідають. Важко навіть повірити, що ти, що твій екіпаж…

Янек слухав мовчки і дивився їй прямо в очі.

– Кажуть, увечері тут, на галявині, показуватимуть фільм. Приходь до радіостанції, підемо разом.

Янек чогось подумав про хорунжого Зенека, глянув на своїх товаришів.

– Може й прийдемо, – сказав. – Разом, усім екіпажем.

І раптом обірвав. Помітив, що за людським колом, на тому самому місці, де вони стояли в шерензі, Шарик сидить над тарілкою, повною смаженої ковбаси, нервово позіхає, втягує чорним носом повітря, а з куточка рота йому тече тоненька цівка слини.

– Пробач, я зовсім забув, – сказав Янек і, підбігши до собаки, поклав йому на голову руку. – Візьми, Шарику, це тобі, це твоя нагорода.

Ліда закопилила губу, крутнулась і пішла. Пес їв спокійно, з гідністю, а Янек, сівши біля нього На траві, почув, як Гжесь стиха мовив до Єленя:

– Гарна дівчина вірить джигітові, й тоді джигіт стає героєм. Погана дівчина не вірить джигітові. Якщо ж він усе-таки зробить щось героїчне, і всі це бачать, усі вірять – вона каже: «Трудно повірити…» Сам скажи, хіба це гарна дівчина?

– Хоче з йото Хрестом хоробрих показатися, – буркнув Густлік.

Кос одвернувся – хай не знають, що він усе чує. Він не мав бажання іти з Лідою в кіно, а проте йому було неприємно, що товариші все бачать і знають, що розмовляють про це між собою.

Коли повернулися до танка, сонце вже вийшло, навколо догасали рештки денного світла. Гжесь вийняв скриньку з інструментами, агав Шарикові нашийник і, орудуючи напилком та молотком, прикріпив до нього латунну бляшку з написом.

Собака, зацікавлений новою деталлю свого вбрання, забігав то з одного, то з другого боку, сунув морду, намагаючись вхопити зубами за ремінь. Саакашвілі відштовхував його то лівою, то правою рукою і спокійно пояснював, у чому річ:

– Шарику, не заважай, не будь дурнем. Хочеш знати, що тут написано? А чого сам читати не навчився? Тут написано; «Шарик, пес танкової бригади». Від-чепись-бо нарешті! Медалі тобі, братику, не дали, медалі для людей. А ця якраз тобі, з нею не пропадеш.

Янек перейшов на другий бік машини і, оглянувшись, чи ніхто його не бачить, зняв свій орден, притулив до рудої від вогню броні башти. Тихенько, немов сам до себе, сказав:

– Ти, «Рудий», теж заслужив нагороду. Це ж ти нас прикрив і вивіз.

Ставало щоразу темніше. Небо на заході втрачало останній теплий блиск, ставало блакитно-холодним. Тільки на півночі лишалася ще похмура вишнева заграва. Семен підійшов до Янека, показав очима в тому напрямі.

– То від пожежі, – сказав він. – Місто горить, страшно дивитися.

Розділ XVIII МІСТ

Коли косарі в жнива косять на полі жито і крок ва кроком просуваються вперед, устилаючи землю збіжжям, це чимось нагадує наступаючий фронт. І коли, потомлені, вони зупиняються на мить перед новим загоном і, переводячи подих, витирають чоло й гострять коси, – -це теж нагадує фронт перед новим наступом.

На початку серпня частини Радянської Армії досягай Вісли, форсували її разом з польськими дивізіями, захищали плацдарми -трампліни для дальшого наступу. Ворог відтягнув дивізії з Голландії, Бельгії та Італії і кинув їх сюди, щоб повернути втрачені позиції. Але радянські й польські війська не віддали їх, утримали в важному бою.

Позаду в них були річки з висадженими в повітря мостами, подзьобані вибухами бомб дороги, залізниці, по яких наче велетенський стальний плуг пройшов і поламав шпали, погнув рейки. Все це треба було відбудувати, полагодити, щоб перекинути до фронту тисячі ешелонів з боєприпасами, з пальним для автомобілів, танків і літаків.

Поблизу, в столиці Польщі, в самому серці країни, палала пожежа повстання, привертаючи до себе погляди, серця і думки. Як тільки фронт зібрався з силами, попався наступ. Першого удару завдали четвертому танковому корпусу СС, який, вкопавшись у землю, захищався між Бугом і Нарвою, на південь од передмістя Варшави – Праги.

Разом із 47-ю Радянською Армією, що наступала з півдня, рушила і 1-ша польська піхотна дивізія. Польські солдати вибили німців з Аніна і через приміські околиці та соснові ліси на пісках, штурмуючи глибоко вкопані в землю бункери, просувалися вперед. Вони дійшли до Грохова і до Утрати. В цих боях було розбито 73-тю німецьку дивізію і 1131-шу бригаду; даремно намагалася контратакувати 19-та танкова дивізія.

Коли вже видно було, що наступ у напрямі Варшави розвивається успішно, командування вирішило перекинути сюди всю польську армію. Якось увечері радянські гвардійські частини почали змінювати польські дивізії біля Пилиці, й полки один за одним рушили назад, на східний берег Вісли, звідки по шосе прискореним маршем ішли на північ. Разом з ними перейшла Віслу – майя«е в тому самому місці, де форсувала її на початку серпня – танкова бригада.

Переїхавши міст, танки форсованим маршем вночі пщійнши до Старої Мілоеної. З піщаної висоти видно було на обрії язики полум'я і важку хмару чорного диму. З самого ранку танкісти, які так і не склепили ні на хвилину очей, почали готувати машини до бою, як тоді, під Студзянками.

«Рудий» тепер був рудим уже тільки по назві. Броню ще на плацдармі пофарбували, підправили намальованого на башті орла. Дурний Шарик розмазав йому праве крило, штовхнувши Янека, коли той малював.

Василів екіпаж цілий день порався біля машини, перевіряючи всі механізми, замінюючи розбиті ланки на гусеницях. Тільки надвечір, смертельно втомлені, прилягли біля танка, що стояв у лісі між деревами.

Показуючи очима на захід, де небо над деревами було вкрите брудними клубами диму, Семен сказав:

– Це найстрашніша з усіх грозових хмар, ямі я бачив.

Поряд сидів Шарик, похмурий і неспокійний. Видно, його дратував запах диму й згарища.

– Візьмемо Варшаву? – запитав Кос.

– Дурне запитання, – втрутився Гжесь. – Коли вже сюди прийшли, то, звісно, візьмемо.

Весь попередній досвід привчив його до того, що де б вони не з'являлися – перемога належить їм. І Гжесь не думав, що досвід цей зовсім невеликий і що так може бути не завжди.

– Я не такий певний, – похитавголовою Семен. – Жодне велике місто, розташоване за річкою, не брали просто в лоб. Його завжди оточували з півночі або з півдня. Але якщо повстанці утримають плацдарм, не відступлять од річки…

– Якби утримали плацдарм або міст… – запропонував Єлень.

– З мостами річ нелегка, – вів далі Семен.-Мабуть, їх давно замінували. От якби пощастило прорватися танкам і піхоті, щоб захопити їх зненацька…

– Як попрошу нашого «Рудого», як дам газу, то він перестрибне! – Саакашвілі оглянувся назад, усміхаючись, нозирнув на танк.

Якусь хвилину мовчали – кожен розмовляв сам із собою в думках.

– Чому німецькі танки мають такі гарні бойові назви – «пантери», «тигри», а наші називаються по-техніч-ному і по-вченому: Т-34, Т-70? – запитав Янек.

– Діло ясне! – розігнався Гжесь.-Тому…-раптом він обірвав, подумав хвилину і повторив з виразом безпорадності на обличчі: – А справді – чому?

Усі подивилися на поручика, а Василь глянув на них і засміявся.

– Я теж точно не знаю, але мені здається, що фашисти просто люблять війну. Гітлер хоче, мов квіткою, прикрасити знаряддя смерті, намагається виховати вбивць.

– А ми теж назвали свій танк. Це добре чи погано? – насупив брови Кос.

Семен простяг руку до пса, заклопотаний, посмикав його за кудли перш ніж сказати:

– Мабуть, добре. Ми полюбили свій танк, дали йому ім'я. Але ж ми хочемо на ньому принести людям волю, хочемо якнайшвидше закінчити війну. Потім настане мир, злагода між народами… І ніхто з нас не збирається робити війну своєю професією. Я повернусь до метеорології, Гжесь – до тракторів, Густлік – до молота в кузні, а Янек…

– Ну от, а я?

– Ти, щоправда, був мисливцем, убивав тигрів і тепер підпалюєш «тигри», але ти ще, не ображайся, хлопчисько. Сядеш за парту.

– Сяду, але спочатку я повинен розшукати батька. І знову хвилину чи дві ніхто не вимовив ані слова, поки Гжесь не штовхнув Янека під бік і не показав очима:

– Глянь… Мабуть, до тебе.

Стежкою поміж деревами підійшла Ліда. Кивнула їм головою і сіла поруч, обсмикуючи руками спідницю на колінах.

– У штабі кажуть, що там дуже важко, за кожен будинок б'ються.

– Бої в місті завжди важкі, – відповів Семен.

– Але наші уже в Грохові. Завтра зранку ви наступатимете разом з піхотою. Дивіться будьте обережні.

– Звісно, будемо обережні, – засміявся Гжесь. – Одна мама казала льотчикові: «Літай, синку, низько й помаленьку».

– Облиш, не смійся. Я знаю, що ви думаєте, але ви моїх думок не знаєте… Я прийшла до вас, бо знаю, де ви будете наступати, і хотіла попросити… На Віденській вулиці, недалеко від вокзалу, третій з краю будинок, 8 жовтою штукатуркою… Я там жила до війни.

– Подивитися, чи він стоїть на місці? – запитав Єлень.

– Подивіться. Там залишився мій брат, може, він і тепер там. Бо ми з мамою поїхали на схід, а він лишився.

Вона говорила м'яко, тихо, ве так, як завжди. І Яне-кові стало жаль її. Здалося, що вони зустріли дівчину не дуже ввічливо, і, простягнувши руку, він злегенька торкнув її.

– Побачимо, Лідо, і скажемо. Коли я, доповідаючи по радіо, додам слово «порядок», то це означатиме, що будинок стоїть цілий. Розумієш?

– Добре, спасибі. – Вона взяла термос, який тримала під рукою, і подала його Василеві. – Це вам. Я ж знаю, як під Студзянками вас мучила спрага. Може й тут буде важко з водою, а нам завжди легше. Радіостанція стоїть у тилу, можна набрати з якогось колодязя.

Цей подарунок вразив навіть Василя – командир не зразу догадався подякувати. А всі інші наче води в рот набрали. Ліда погладила Шарика, який лежав поруч, щось тихо говорила до нього, а потім підвелась і голосно мовила:

– Здається, з усього вашого екіпажу тільки він мене любить. Щасливо вам, хлопці, до побачення!

Вони дивились їй услід, поки Ліда не звернула по стежці вбік і не зникла між деревами. Тоді СаакашвіЛі схопився обома руками за голову і сказав:

– По-грузинськи читаю, по-російськи читаю, по-польськи майже все читаю. По очах дівчини нічого не прочитаю.

– В очах тобто, – поправив його Єлень. – Але я теж нічого не можу второпати. Може, вона тобі й рада, Янеку?

– Облиш, знайшов час на таку балаканину.

– На акації б поворожити: любить – не любить… Але тут я не бачу жодної акації! – засміявся Семен, і очі в нього раптом стали блакитні, а обличчя посвітлішало. – Кажеш, не час тепер? Неправда, час! Хіба ми воюємо тільки з ненависті? Ні, також із любові. Для того воюємо, щоб хлопці гуляли з дівчатами, щоб вплітали їм квіти в коси, щоб разом дивилися на хмари… Ну от, знову про хмари! Казав же вам, що я насамперед метеоролог.

З глибини лісу, де один біля одного стояли замасковані танки, почувся уривчастий сигнал. Він не вщухав, бився об стовбури дерев, луною котився по лісу.

– В машину, хлопці. Пора вирушати.

Смерком через ліс, а потім полями, якимись нетрями, поміж рядами будиночків солдати 2-го піхотного полку провели їх на передмістя Варшави – Прагу, Довгенько стояли там, а потім нові провідники повели їх «ночі через крутий залізничний насип униз на бруко-ваві вулиці, в ущелини між високими будинками. Гусениці брязкотіли по бруківці, гуркіт мотора відбивався десятикратною луною, дим і сморід горілого проникав усередину танка. Десь попереду була пожежа, в світлі її на землю лягали гострі чорні тіні. Звернувши кілька разів, танкісти вже перестали орієнтуватися в цьому лабіринті. Танк заїхав на подвір'я, вимощене великим камінням. Праворуч і ліворуч стояли триповерхові флігелі, попереду закривав проїзд фасадний будинок. Танк зупинився навпроти високої півкруглої брами, якою колись на подвір'я в'їжджали навантажені доверху автомашини.

Провідник, який сидів на броні, зіскочив і пішов шукати командира. За хвилину від брами почувся голос:

– Танкісти, ходімо на розвідку!

Єлень і Шарик лишились у танку, решта вийшли на подвір'я. Під кам'яною стіною їх зустрів худорлявий високий піхотний офіцер, міцно потиснув їм руки і ввів до брами. Ступаючи майже навпомацки, вони повернули праворуч – до сіней, а потім – ліворуч, через вирвані двері ввійшли до кімнати. Під чобітьми хрускотіло скло. Од вікна, рама якого висіла на одній завісі, дув вітер.

– Обережно, – прошепотів піхотинець. – Нахиляйте голови.

Підійшли до парапету, на якому лежали мішки з піском, і офіцер-ніхотинець показав Семенові вузьку щілину бійниці.

– Придивіться.

Перед ними був чималий майданчик, закритий з другого боку стінами будинків. -Дахи на них згоріли, на тлі рудого неба стирчали обгорілі балки й крокви.

– Готові? – знов спитав піхотинець. – Тепер пильнуйте. В будинку навпроти в підвалах є бійниці. Зараз постараюся, щоб вони ожили.

Офіцер протяжно свиснув, і на цей злак з верхніх поверхів озвалися чергами кулемети, які примусили німців відкрити вогонь. Побачивши блиск пострілів, танкісти визначили, де їхиі майбутні цілі. Коли стрілянина стихла, піхотинець опустився на підлогу й жестом запросив танкістів сісти біля нього.

– Я хотів би, щоб ви, як тільки почне розвиднюватись, за умовним сигналом звалили браму і вогнем з гармати знищили ті вогневі точки. Тоді ми падемо вперед, а ви слідом за нами.

– А навіщо валити браму? Досить тільки прочинити, щоб висунути дуло, – сказав Семен. – Спробуємо зробити, що від нас залежить, а коли підете в атаку, то браму розчинимо навстіж.

– Ви обережні, – усміхнувся піхотинець.

– Ми обережні, але найважливіше те, що люди тут і далі мешкатимуть. Навіщо їм браму ламати.

– Як хочете. Я згоден.

Повернувшись иа подвір'я, здивовано зупинилися. Танк був геть обліплений людьми: вони сиділи й стояли на броні, товпились довкола.

– Хто ці люди? – запитав Семен. – Це ж не ваші солдати?

– Та що ви! – відповів офіцер.-Цивільні! Місцеві жителі. Не можу дати собі ради з ними. Ну, чого ви сюди повилазили? – гукнув він. – Я ж вас просив не виходити з підвалів.

– Машинку побачити, тане поручик. Непогана, нічого не скажеш.

– Наше вам поважання, панове танкісти! Пшепюрковського ви часом не знаєте? Він з нашої вулиці, такий з коротенькими вусиками, як у Гітлера.

– Такого з вусиками не знаємо, – відповів Єлень, сидячи на башті танка.

– Може, він їх зголив, але його прізвище Пшетор-ковський. Панове, не чули?

– На жаль, ні.

Люди оточили їх з усіх боків. Хтось пропонував цигарки, інший казав, що й винити знайшлося б, аби тільки було чим закусити.

В цій сердечній атмосфері, тим більше, що було темно, Янек наважився й опитав:

– А може, хто чув про поручика Станіслава Коса?

– Ніби не чув такого. А хто він? Земляк? З Варшави?

– Ні, з Гданська. Воював на Вестерплятте.

– На Вестерплятте!… – озвалося зразу кілька голосів,

Огрядна жінка зітхнула й хриплуватим голосом звернулася до танкістів:

– У вас є хвилинка часу? Гельцю, розкажи панам віршик.

Люди трохи розступилися, утворивши півколо, і на середину вийшла невеличка, може, років восьми, дівчинка. У темряві не можна було побачити її обличчя, – видніла тільки ясна пляма коротко підрізаного волосся та коротенька, вища колін біла сукенка. Гельцю не треба було двічі просити. Вона, видно, розповідала віршик не вперше, бо, зграбно вклонившись, почала:

Коли настали дні війни,

Дні подвигів крилатих,

Шеренгами на небо йшли

Солдати Вестерплятте.

(Тоді був гарний літній час.)

У них боліли рани,

Але з піснями хлопці йшли

На райськії поляни…

Десь близько протріскотіла кулеметна черга – одна, потім друга, вибухнула граната. Дівчинка зовсім не збентежилась і вела далі:

…Стояли в Гданську ми на смерть,

Нам не страшні гармати!

І мужності в серцях ущерть

В героїв Вестерплятте.

– Вона, пане, ніякого автомата не боїться, – голосним шенотом пояснила матуся. – Та й від бомби не розплачеться.

Тепер у вічність їхня путь…

Серед війни і грому

Всі чули рівну ту ходу

Морського батальйону.

Янек слухав, і на очі йому навернулися сльози. Останні слова не дійшли до його свідомості, в голові билися тільки ті, перші слова про те, що загинули всі, що мертві йшли шеренгами на небо. Тим часом дівчинка вклонилася, навколо залупали оплески.

Хтось, узявши маму під руку, похвалив:

– Ваша Гельця гарно читає.

Єлень подав із танка загорнутий у папір пакетик, Саакашвілі взяв його й передав дівчинці; то була денна порція цукру всього екіпажу.

– Ну, гаразд, кінчайте що виставу, – сердився піхотний офіцер. – Ідіть, люди добрі, в підвали. Ви просили, і я вам дозволив тут лишитись, але ж не заважайте.

– Ну, гаразд, гаразд, уже йдемо… Що тут говорити. Єлень згадав, що просила Ліда, і, скочивши на бруківку, схопив якогось чоловіка за рукав.

– Ви часом не знаєте, на Віденській вулиці стоїть такий жовтий будинок, третій від станції? Чи він уцілів?

– Два дні тому стояв. А що хіба?

– Та нічого, дівчина одна просила дізнатись.

– Може, в кого є ключ від брами? – розпитував тим часом Янек за дорученням Василя.

– Пане Зюлко, пане Зголко! – радісно гукали люди, розходячись по підвалах. – Військові питають про ключ від брами. Щось заробите, – це ж не службовий час.

– Поспішайте, бо скоро вже ранок, тоді нічого не матимете.

Знайшовся й пан Зюлка – сивий, худорлявий, згорблений. Квапливо прямував через подвір'я.

– Перестаньте мудрувати. Своїм, яких я вже п'ять років не бачив, задарма відчиню навстіж.

– Та нам якраз навстіж і не треба.

– Як скажете, так і зробимо.

Небо поблідло. Тільки над землею було ще темнувато від диму і легкого туману. Через подвір'я швидко проходили штурмові групи, зникали всередині будинку. Худорлявий підліток пристав до однієї з них.

– Пане солдат, – попросив, – дайте я потягну цей візок.-Він вхопився за ручки станкового кулемета. – Чого вам мучитись самому, удвох завжди легше. До того ж я тутешній, із Праги, вулиці покажу, розповім про всі пам'ятні місця.

Вони обидва зникли в темній брамі, а за якусь хвилину звідти вийшов офіцер і кивнув танкістам:

– Починаємо. В'їдете у браму – тоді мої солдати викличуть вогонь на себе, а ви одразу й ударте.

Танкісти закрили люки й обережно, повільно рушили вперед у темряву. Пан Зюлка, як і домовлялися, прочинив важкі залізні ворота, утворилася щілина завширшки з метр.

У цю мить затріщали перші автоматні черги піхотть ців, їм відповіли кулеметні черги з протилежного будинку. Німці стріляли низько, спалахи видно було над самою землею, Семен послав один за одним три снаряди, і кожен влучив точно в ціль. Зрештою, до ворога було близько – не більше, як двісті метрів. З вікон першого поверху висипали наші. Янек через приціл побачив того худорлявого хлопчака, який тягнув станковий кулемет, побачив і одразу ж загубив його, бо а протилежного будинку німці знову почали стріляти. Ретельно цілячись, Кос відловів їм із свого кулемета, а Василь всадив у те саме місце снаряд, пробивши в стіні діру.

Танк рушив услід за цепом піхотинців, перетяв площу і вийшов на вулицю. Орієнтуючись по блисках пострілів та вибухів гранат, танкісти били з гармати й кулеметів у вікна, в підвали. їхали серединою вулиці. Штурмові групи зникали в брамах, продиралися подвір'ями й коридорами, і тільки час від часу, мов голка, що прошиває грубу ковдру, вискакували на вулицю, щоб кинутися в атаку на наступний будинок.

Так вони під'їхали до повороту, і тут Кос помітив того самого підлітка: притулившись до стіни, він рукою показував за. ріг будинку і малював у повітрі щось схоже на гриба.

– Увага, за рогом – дот! – остеріг Янек.

Вони обережно висунулися, і попереду, менше, як за сто кроків, побачили низько над землею бетонну шапку. Василь ударив по ній осколочним снарядом, потім броз небійним і ще раз осколочним. Угору бризнули куски бетону, блиснули шибки, що вилітали з вікон сусідніх будинків.

Янек глянув на ті вікна й в одному з них, на третьому поверсі, помітив висунуте дуло ручного кулемета. Хлопець наліг на свій кулемет, перевів його вбік до самого кінця, ледве сягаючи цілі. У вікні замаячила людська постать. Янек натиснув спуск, і за мить з вікна полетіла на бруківку зброя, а тоді головою вниз упав гітлерівець.

Штурмові групи рушили далі, танк пішов за ними і дістався до широкої поперечної вулиці, посередині якої простягались газони й трамвайна колія. З покривлених стовпів звисали покручені проводи. Трошки далі, з лівого боку, стояв червоний продірявлений кулями трамвайний вагон.

Біля танка знову з'явився знайомий підліток; висунувши з брами голову, аби його краще бачили, він показував на мигах, щоб, переїжджаючи вулицю, танкісти пильнували з правого боку.

Василь трохи повернув башту й наказав Гжесеві:

– Рушай і газуй з усіх сил у той бік.

Коли вони виїхали на алею, вже зовсім розвидніло. З правого боку показалися золоті, освітлені сонцем, бані церкви. З-за церкви блиснув гарматний постріл, у повітрі засвистіло, але снаряд не влучив. Танк проскочив на другий бік вулиці.

– Піхота відстала, – доповів Єлень.

– Ну то що? Повертати назад? – запитав Саакашвілі,

– Стій. Зачекаємо. Стежте тільки за ворітьми та вікнами.

«Рудий» стояв на вулиці самотній і насторожений, мов дикий звір у чужому ворожому лісі. Повертав башту то ліворуч, то- праворуч, наче принюхувався дулом до темних вікон, з яких чигає небезпека. Бруківка попереду була розкопана, дорогу перегороджувала барикада з возів, балок і наспіх звалених мішків з піском. За мішками Янек помітив рух: двоє гітлерівців у касках бігли з фауст-па-тронами. Па мить зникли за насипом, але Янек пильнував за ними і, як тільки вони замаячили в сусідньому проломі, дав чергу. В одного, здається, поцілив, але другий, напевно, перебіг на друпій бік вулиці й зник у брамі. Неважко було, здогадатися, що він перебіжить подвір'ям і от-от з'явиться у вікні, десь збоку від танка і з кількох метрів вистрелить. Піхота, яка могла б прикрити танк, лишилася, відрізана вогнем, за тією широкою алеєю. Тоді Кос – адже йшлося про життя всього екіпажу -прийняв блискавичне рішення: відкрив люк унизу біля свого сидіння і, поплескавши собаку по карку, суворо наказав:

– Візьми його, Шарику, візьми!

Пес загарчав, вискочив через круглий люк на бруківку і за мить, вистрибнувши з-під гусениць, неясною тінню майнув у прицілі й зник у брамі.

– Пильнуй, Густліку, – сказав Кос. – Стеж он затим будинком з правого боку, підготуй гранату.

На той випадок, коли доводиться атакувати зблизька і ні кулеметів, ані гармати використати не можна, а ворог от-от може опинитися на броні – на цей випадок у башті танка є невеликі овальні отвори, закриті металевими криш-і ками. Відкривши їх, можна викинути на броню гранату, вибухом її здути з танка непроханих гостей.

– Нічого не бійся, я простежу.

Янек нерухомо сидів біля прицілу, і йому здавалося, що минуло вже хвилин з п'ятнадцять відтоді, як він випустив пса. Напружував зір, хоч і не сподівався щось побачити – адже ворог, певно, підкрадається до танка зовсім з іншого боку.

Та Янек переоцінив противника. Видно, той боявся підійти надто близько до нерухомої, але грізної машини, бо раптом попереду, з правого боку, за купою руїн мелькнула його голова. І зникла, за мить з'явилася знову, і рядом, мов важка груша, – фаустпатрон.

Кос намагався піймати ціль на мушку кулемета, але не міг, бо кулемет уже не повертався далі.

– Гжеою, поверни праворуч, – гукнув він, знаючи, що не встигне, що вже надто пізно, бо ворог зараз натисне пальцем на спуск і вистрелить.

У вибитому вікні на першому поверсі майнула довга, витягнута в стрибку тінь, і вівчарка вмить навалилася на гітлерівця, що причаївся біля стіни. Фаустпатрон випав йому з рук, зсунувся вниз і вперся важкою головою в бруківку.

Янек висунувся у відкритий люк і щосили закричав:

– Шарику, сюди!

Почекав якусь хвилину, покликав удруге, втретє, і ось біля самісінького його обличчя з'явилася собача морда, – вівчарка повернулася в танк.

Тої ж миті з обох боків надбігла піхота, затріщали автоматні черги.

– Вперед! – наказав Василь.

Танк рушив, Янек уже на ходу закрив люк і знову схилився над прицілом. Спереду стирчали гострими шпилями руїни готичного костьолу. Вони ще диміли. З-за них стріляли кулемети, час від часу били міномети. Василь відповідав їм гарматними пострілами.

Танк повернув трохи праворуч, щоб сховатися за деревами, які росли уздовж тротуару, а потім заїхав за виступ стіни. Німці перестали стріляти, і танкісти якусь хвилину спокійно чекали на піхоту, що очищала сусідні будинки.

Раптом зверху, прямо над їх головами пролунали кулеметні черги, і на броню одна за одною стали падати гранати, всередині танка аж загуркотіло.

– Відкіля вони кидають, хай їм чорт? – спитав Гжесь.

– Зверху, – відповів Єлень.

– Ще в мотор поцілять!

– Стукни в ріг будинку, тільки злегенька, – наказав Василь, повертаючи башту дулом назад.

Саакаштвілі одвів танк на кілька метрів назад, рушив уперед, набрав розгону, а перед самою стіною виключив швидкість. Тридцять тонн сталі вдарило в мур. Зверху посипався град цегли, пилюка закрила все, тільки чути було в темряві, як гарчить наляканий Шарик і дедалі голосніше руде мотор. Григорій знову додав газу ж на першій швидкості почав вилазити з-під руїн. Танк поліз трохи вгору, потім осів і, звільнившись, виїхав на бруківку.

– Вся стіна повалилася, – сказав Єлень, поглядаючи назад. – А нуди дівся той хлопець?

Підлітка ніде не було видно, й танкістам уже ніколи не судилося побачити його, взнати, що з ним сталося, як його звали.

Раптом у навушниках виразно почувся голос Ліди з штабної радіостанції.

– Я – «Вісла», я – «Вісла»… «Граб-одии», де ви? Прийом.

– Я – «Граб-один». За нами широка алея, на ній і з правого боку церква. Зліва горить костьол, – відповів Кос. – Позавчора було все в порядку. Прийом.

– Я – «Вісла», дякую. Який костьол? Бачиш попереду парк? Відповідай, бачиш парк? Прийом.

Під час цієї розмови танк посувався вперед за піхотою, на ходу стріляв з гармат». Потім,, зупинившись на мить, розбив бетонний бункер і поїхав, далі брукованою вулицею, що трохи піднімалася вгору.

– Я – «Граб-один», парк у мене попереду, а ліворуч- міст… О боже, це ж Вісла! Справжня Вісла під мостом!

Танк знову виїжджав на поперечну вулицю, і з лівого боку щоразу виразніше видно було міст, на п'яти биках, схожих на тунель із металевих ферм на двох середніх прогонах, вигнутих дугами вгору.

– Механіку, ліворуч, – наказав Василь. – Газ! Додай газу.

Янек зненацька відчув холод, від якого стягнуло м'язи обличчя й по спині побігли мурашки. Це ж саме та мить, про яку говорили вчора увечері – вони прорвалися, до мосту залишилося їм кількасот метрів. Якщо встигнуть, якщо ця атака захопила ворога зненацька, то, можливо, за кілька хвилин вони будуть на тому боці, у Варшаві.

«Рудий» мчав дедалі швидше, гуркотів по бруківці, обганяв піхотинців, ніби кінь рицаря, який підганяє його острогами.

Тепер міст, немов квадратний тунель, був прямо перед танком; а на другому, високому березі видніли будинки, а над ними – дим і червоне полум'я пожеж. До мосту все ближче – двісті, сто п'ятдесят, сто метрів…

Посередині мосту блиснув широкий, яскравий спалах. Ферма наче знехотя піднялась угору, стала сторчма, і аж тоді на них війнуло вибухом.

Поки вибух тротилу ще не заглушив усього, Василь устиг крикнути механікові:

– Гальмуй!

Та коли б навіть Саакашвілі й почув цей наказ, він не встиг би його виконати. Танк раптом зупинився, як зупиняється перехожий від грізного подиху урагану, а потім, безсило молотячи гусеницями по бруківці, розвернувся і став боком біля самого крутого в'їзду на міст. Зверху падали пошматовані, погнуті залізні балки. Василь устиг ще помітити, що з нашого боку річки вцілів один проліт, і ту ж мить танк здригнувся од важкого удару по броні. Блиск вибуху проникнув до самого мозку, шарпнув усім танком.

Краєм ока Япек побачив, що Гжесь, відкинувши назад голову, схиляється на сидіння. Кос хотів схопити кермо, але в очах йому потемніло, рука не слухалась. Хлопець відчував, як танк, відкинутий силою вибуху, посунувся по бруківці, потім захитався й повалився кудись униз.

– «Граб-один», я – «Вісла», – волав у навушниках Лідин голос- «Граб», де ти? Відповідай. Прийом.

Япек хотів відповісти, ворухнув губами, але сказати нічого не зміг. В очах попливли довгі смуги кольору свіжовилущених каштанів і Марусипого волосся. Хлопця охопив страх, що він уже нічого в житті не побачить, не зможе прочитати листа, який Маруся, напевно, надіслала з госпіталю. Почув іще, як болісно заскавчав собака, а потім усе навколо згасла, перестало існувати, розшгивлося в тиші.

Мотор замовк. Василь, втерши з лоба кров, відкрив люк. Танк стояв на схилі, задерши гарматне дуло в небо, прикритий од ворога нерівним насипом. Відчуваючи гострий, млосний біль у потилиці, Василь гукнув:

– Янеку! Густліку! Ніхто не відповів.

– Гжеею! Хлопці!

І знову мовчання. Знову війнуло горілим мастилом. Семен боявся, що кожну мить може шугнути полум'я. Він простягнув руку до Єленя, який безсило повис на замку гармати, обійняв його і потягнув із танка.

По бруківці залунали кроки: до танка бігли піхотинці.

Розділ XIX ПОЛЬОВИЙ ГОСПІТАЛЬ І ПОЛЬОВА ПОШТА

Перший почав діяти Шарик. Кухарчук, який вранці приніс йому кашу, не причинив дверей. Собака, що лежав на своїй підстилці, похлебтав трохи, але не доїв до кінця. Туга була дужча за голод.

Шарик знав, що його привезли сюди разом з Янекозд Косом та його друзями, що вони разом були у великому залі, де пахло кров'ю і де хтось чужий з ніжними руками щось робив йому з переламаною лапою. Потім так боліло, що Шарикові усе закрила темрява, позбавлена запаху й звуків. Коли до нього повернулася здатність спостерігати й відчувати запахи, пес побачив, що він лежить сам у цій невеличкій кімнатці, куди йому приносили їжу. Вія не знав, де його господар, і тому їв без апетиту, без радості.

Двері завжди були ретельно зачинені, й тільки сьогодні в них лишилася вузенька щілина. Шарик підвівся на трьох лапах, але в очах йому все пішло обертом, віл захитався і впав. Лежав якусь мить на лівому боці й важко дихав. Груди, вкриті скуйовдженою шерстю, швидко підіймалися, на запалому животі тремтіла шкура. Передню праву лапу було обліплено гіпсом, голову перев'язано бинтами.

Шарик не здався після першої невдалої спроби. Він обережно підвівся і, спершись боком на стіну, якусь мить стояв нерухомо. Тепер пішло краще; хоч і наморочилось у голові, але темрява не застелила очей. Уздовж стіни пес повільно пошкутильгав до дверей. Відчинити їх лапою чи забинтованою мордою він не міг, тому штовхнув боком. Двері трошки прочинилися, собака знов упав, але тепер шлях перед ним був відкритий. В коридорі яскраво світила електрична лампочка без абажура, двері в палати були прочинені, за ними стояла тепла півтемрява осіннього ранку.

Шарик підвівся втретє і рушив коридором, уперто принюхуючись. Запахи ліків забивали усі інші. Пес не міг визначити нюхом, де заховали Янека. І він вирішив шукати. Пошкутильгав уздовж стіни, прокрався з кори-дора в палату і, пробираючись попід ліжками, обійшов усі кутки.

На ліжках лежали люди, але всі чужі. Ні, тут Янека нема. Шарик поплентався далі. Наступні двері вели до маленької кімнатки з кахельною грубкою в кутку, з трьома ліжками під стіною і одним біля вікна. І тут Шарикові пощастило. Він радісно заскавучав і лизнув руку, яка звисала з койки – руку свого господаря. Заскавучав тихенько вдруге, але відповіді не було. Видно, Янек спить. Пес не загавкав, щоб не розбудити йото.

Од руху кров у жилах потекла швидше, радість додала сил. Шарик тим же шляхом повернув до своєї комірчини, вхопив зубами підстилку – сінничок, пошитий із солдатської шинелі – й потягнув через коридор, зупиняючись через кожні кілька кроків, важко дихаючи від натуги. Нарешті дістався до палати, прослизнув у двері й швиденько, як тільки міг, сховався в тінь під ліжком, і поблизу почулися кроки.

Шарпнув ще кілька разів сінник, тягнучи його в куток, і знову потемніло йому в очах. Він упав набік, йе бачачи нічого перед собою, не маючи сил навіть поворухнутися.

Чув, що той, хто за ним увійшов до палати, присів навпочіпки. Пес хотів гаркнути на нього, але відчув легкий дотик і в запаху вловив щось знайоме. Намагався глянути; але йому вдалося розплющити тільки одне око. Побачив знайому дівчину в білому халаті, під яким на правому плечі видно було товсту пов'язку.

Шарик силкувався пригадати. Він бачив поле, кашу в м'ясом, людину, яка була ворогом і сиділа на дереві… Не вмів усього цього зв'язати докупи і зрозуміти. Проте заспокоївся, заплющив око, відпочиваючи під ніжними дотиками. До нього поверталися сили.

До палати знову хтось увійшов, озвався суворим різким голосом. Шарик наїжив шерсть, підняв морду й побачив високого чоловіка в окулярах, з лисою, блискучою головою, а за ним іще двох. Дівчина, що гладила Шарика, стала, виструнчившись, і відповідала дзвінким, ясним голосом:

– Завдяки йому не тільки я живу, але й батальйон гвардії капітана Баранова уцілів і вийшов з оточення.

– Не морочте мені голови. Тут не піонерський табір, не місце для казочок про героїчних собак.

З четвертого ліжка, що стояло біля вікна, підвівся пор'анений і сів. Ліве плече в нього було в гіпсі й стирчало на підпорці перпендикулярно до тіла.

– Товаришу професоре, доповідає гвардії сержант Чорноусов… Ця дівчина каже правду. – Здоровою рукою нів погладив вуса й додав: – Випишіть мене, товаришу професоре, з госпіталю.

– Цей знову про своє. Як же я тебе випишу з такою лапою, що стирчить у гіпсі? Дурниці! – Лікар махнув рукою й повернувся до перерваної розмови. – Умови у нас і так важкі, я борюсь за життя людей, а ви хочете мені тут влаштувати цілий склад бактерій.

– Я продезинфікую…

– Досить. Собаку перенести назад. – Він показав рукою на двері й здивовано додав: – А ви що тут робите?

На порозі стояло двоє танкістів у шоломофонах і шинелях.

– Тепер не час для відвідування, – розгнівався професор, підходячи ближче, і, помітивши генеральську змійку на погоні одного з них, додав: – Не час, товаришу генерал.

– Ми тільки зараз можемо. Вчора ми взяли Яблонне, бій затих, от ми зразу й сюди. Тут лежать троє моїх хлопців з танкової бригади. Я б хотів довідатись, коли вони повернуться в частину.

– Ви всі збожеволіли з тим поверненням у частину. Ваші троє важко поранені. їх полатали, позашивали, але ж є ще й контузія. Найгірше з отим шмаркачем. Посилаєте в бій дітей…

– Дітей посилаю? Так, посилаю… – Генерал замислено кивнув головою. – Може, їм щось потрібно?

Двоє санітарів, втиснувшись у двері, підійшли в куток, де лежав собака. Шарик глухо загарчав і вишкірив ікла. Санітари нерішуче стали.

– Забирайте, забирайте. Я ж вам сказав.

Другий з танкістів ступив крок уперед і звернувся до начальника госпіталю: -

– Товаришу професоре, залиште собаку в палаті. Це теж солдат, член екіпажу, мого екіпажу.

Що це – польовий госпіталь чи заклад для божевільних? З самого ранку ідіотська битва за собаку. Вже третій його захищає. Я бачив бляшку. Лікую пса так само ретельно, як і солдатів. Лапу взято в гіпс, але лежати тут, разом з людьми, він не буде.

– Залиште собаку, – сказав генерал.

– Тут, товаришу генерал, не ви наказуєте.

– Я прошу.

– Мені не вистачає ліків, м'яса, цукру. У мене гора клопоту, я працюю до пізньої ночі, а ви мені морочите голову собакою. Забираєте час.

– Може, вам пригодився б мед замість цукру? – запитав Василь.

– Химера, нісенітниці! Де ви візьмете мед у цій голодній, розореній країні?

– Буде м'ясо і мед. Залиште собаку, – попросив генерал.

– Якщо можете – допоможіть, але умов мені не ставте. Приїжджайте за два тижні, може, вони вже почуватимуть себе краще. А тепер – самі бачите.

Лікар відійшов назад, уступаючи місце. Генерал і Семен увійшли за ним до палати. Надворі вже трохи посвітліло. Побачили сіре, немов укрите попелом, обличчя Саакашвілі, Янек був так забинтований, що тільки очі й рот лишалися не зачинені. Густлік, здавалося, був притомний, дивився в стелю, але нічого не бачив.

Руда санітарка підійшла ближче, подала Семенові руку.

– Пам'ятаєте?

– Аякже! Вогник! Я тільки тепер глянув на вас.

– Так, це я. І сержант також тут лежить. Знову ми зустрілися, як і тоді в засідці під Студзянками.

Семен привітався з Чорпоусовим і знову повернув до дівчини.

– Ми назвали свій танк «Рудий». Це на честь вас.

– Наглядайте за ними якнайкраще, – попросив генерал.

– Ну, звичайно, я ж… – Дівчина зашарілась, обірвала фразу.

Зустрівши суворий, нетерплячий погляд професора, танкісти козирнули й вийшли.

Санітари знову нахилилися над собакою, але лїкап спинив їх жестом руки.

– Залиште. Сінник треба обшити білим полотном', шерсть продезинфікувати… За це ти відповідаєш, Марусю.

– Так точно, я відповідаю за собаку! – весело відрапортувала дівчина.

Увечері, димлячи погнутим радіатором, на подвір'я госпіталю в'їхав грузовик. На одному борту його був напис російською мовою, а на другому – польською. Обидва однакового змісту: «їжте за здоров'я Шарика».

Госпітальний кухар з допомогою санітарів вивантажив з машини корову, розірвану артилерійським снарядом, і дубову бочку. Клепки трохи пахли солоними огірками, трохи спиртом, але всередині був загуслий на холоді мед.

Повідомили про це професора, принесли йому на пробу ложку меду. Лікар узяв її, не мовивши й слова, довго тримав над грубкою, щоб розігріти. В теплі грудка меду запахла лісом і квітами Козеницької пущі. Лікар покуштував, похитав головою.

– Чудовий. Звідки в них цей мед? Ач, які буржуї, – буркнув сам собі, а потім заходився диктувати медсестрі Марусі прізвища поранених, яким приписувались ці ліки.

Адреса, написана хімічним олівцем, була в одному місці фіолетова від вологи, в другому кутку затерта, але прочитати прізвище було легко: Ян Кос. Номер польової пошти було закреслено червоним олівцем, унизу хтось великими літерами написав: «Переслати в госпіталь». Конверт розклеївся, із нього легко було дістати лист.

«Янеку!

Куля розбила мені ключицю й пройшла через верхівку легені. Лікар сказав: «Добре, що тебе одразу привезли. Подякуй шоферові».

Спасибі водієві, який мене перевіз на другий бік Вісли і там віддав прямо в санчастину, але найбільше спасибі тобі. Це ти врятував мою руду голову.

Тепер я вже здорова, хоч пов'язку на плечі ще ношу й голова мені часто наморочиться від слабості. Помагаю в госпіталі. Тут не вистачає людей, а я ж умію нерев язувати. Коли наберуся сил, то повернусь у полк. Може, ми ще зустрінемося^' може, ваші танки знову воюватимуть спільно з нашою піхотою.

Хотілося б тебе зустріти, подякувати за життя… Про це я вже писала; те, що відчуваю, мені тепер важко висловити, і тому я дуже хочу зустрітися з то-бою. Про це напишу не прямо, а ось так… Коли почалася війна, я саме закінчила перший курс медінституту. Мені страшенно хотілося стати лікарем, але на фронті одразу ж ускладнилося. Отож я й пішла добровольцем.

До того, як поступити в інститут, я жила в селі. Там у нас увечері весною хлопці й дівчата виходять на вулицю, співають під гармошку й танцюють. Якщо дівчині подобається хлопець, то вона стає перед ним і, притупуючи, запрошує його танцювати. Тепер війна, ія не знаю, чи танцюють вечорами в моєму селі, чи ні. А в Польщі, мабуть, і взагалі нема такого звичаю?

Якби не війна і якби в Польщі був такий звичай, то я б хотіла саме так затанцювати перед тобою. А потім, опівночі, коли гармошка грає дедалі сумніше й тихше, ми б пішли в тінь саду, в пахощі жасминових кущів. Там ніхто б нас не бачив, і якби ти захотів мене поцілувати, я б не перечила.

Прочитала я оце останні слова і злякалася. У вічі б такого не сказала, але в листі люди сміливіші. До того ж ми, певне, ніколи не зустрінемось.

Бувай здоров, Янеку. Нехай броня й мої думки бережуть тебе від снарядів.

Маруся – Вогник».

Цей лист прибув у танкову бригаду рівно через тиждень після того, як було здобуто Прагу. Полежав трохи в штабі, потім його направили на нову адресу, й лист потрапив у госпіталь і опинився на табуретці біля ліжка Янека Коса.

Усі троє танкістів були ще непритомні, а Шарик тільки понюхав конверт і перестав цікавитися ним, бо не вмів читати.

Знайшла того листа Маруся і вкрала, якщо можна вкрасти власну річ. Правильніше було б сказати, що вона забрала назад свій подарунок. Сховала його в нагрудну кишеню солдатської гімнастьорки й вирішила: «Коли одужає – непомітно підкину. Хай прочитає, хай дізнається».

Перейшовши на нове місце, Шарик відчув охоту до життя. Появився апетит, і пес швидко набирався сил. Вважав, що сили йому потрібні – адже він мав пильнувати Янека та його товаришів. Коли поранені стогнали уві сні, Шарик скавчав під дверима медсестри Марусі – кликав її на допомогу.

Вівчарка поправилася. Не розповніла, але скуйовджена шерсть стала гладенька, почала блищати, а чорний кінчик носа знову був рухливий і вологий. Одного дня лікарі зняли йому гіпс, і Шарик здивовано оглядав свою лапу – худу, голу й немовби чужу. Він уже звик шкутильгати на трьох лапах, тепер боявся ступити на четверту і, лежачи на підстилці, довго й старанно вилизував її.

Лизав і відчував приємне тремтіння, шкура свербіла, а кров пульсувала дедалі швидше. І він був переконаний: те, що допомагає йому, має допомагати й іншим. І Шарик застосував те саме лікування, ставши лизати праву руку Янека, що безсило звисала з койки. Мабуть, він не помилився, бо інколи Кос легенько ворушив пальцями.

Через кілька днів після того як Шарикові зняли гіпс, ожив Єлень. В обід з'їв дві порції і попросив третю. Потім відпочив трохи, зітхнув кілька разів і, з дозволу лікаря, з'їв четверту. Зміцнивши в такий спосіб ослаблі сили, він сів, посидів хвилин з п'ятнадцять, підвівся і, почервонівши від натуги, рушив уздовж ліжка, а потім і далі. Тримаючись за стіну, грюкав по підлозі ногою, нерухомо закріпленою в металевих шинах.

Саакашвілі, який уважно дивився на нього, глибоко зітхнув:

– Бра-аво, Густліку, – мовив, заїкаючись. – Ге-рой…

– Дайте води, – прошепотів Янек.

Вони обидва були перев'язані бинтами. Гжесь – через груди, Кос – навколо голови, і руки в обох були в гіпсі, в Янека – ліва, у Саакашвілі – права.

– Бачу – екіпаж повертається до життя, – ствердив сержант Чорноусов і, погладивши вуса, крикнув найтих-ше, як тільки вмів: – Ур-ра, товариші!

Крикнув, бо «ура» треба кричати, а тихенько – щоб не привернути уваги когось із лікарів чи санітарів. Адже сержант займався ділом, суворо забороненим, у всіх госпіталях, – чистив зброю, яку держав у себе нелегально.

То був маузер з довгим дулом, з містким прямокутним магазином і дерев'яною кобурою, яку можна було прикріплювати до пістолета, перетворюючи на приклад… Річ була добра, вона тішила очі й серце солдата. Тільки одному йому відомими способами Чориоусов контрабандою протягнув через усі контрольні пункти, через лазні, а тепер ховав у сіннику під подушкою, час від часу діставав зброю, чистив і оглядав, пильнуючи, щоб ніхто не захопив його зненацька за цією роботою.

Чорноусов зиркнув на двері, виглянув у вікно і швидко сховав пістолет.

– Товариші, увага! До нас хтось приїхав. Дозвольте піти в розвідку, а потім доповім.

Гіпс йому давно вже зняли, але руку він тримав обережно, ворушив нею несміливо. Ноги ж у нього були здорові, отож Чорноусов бадьоро пішов, чалапаючи по коридору госпітальними балетками. Незабаром повернувся й здивовано сказав:

– Подарунки на Новий рік привезли, тільки чому так рано?

– Так це ж на різдво! А де шефи? – запитав Єлень.

– У клубі. Лікар розмовляє з ними, не пускає в палати. Приїхали й наші, й ваші. Про ваш екіпаж одна дівчина там запитує.

– Я піду. Ти тільки підтримай мене трохи під руку. Сержант допоміг Єленеві одягти синій госпітальний халат, і вони обидва пішли. Шарик хотів побігти за ними, але оглянувся на Янека і повернув на своє місце. Єленя і Чорноусова довгенько не було.

– Де-е їх ч-чорти понесли, – бурчав Гжесь, прислухаючись до голосів у другому кінці коридора, а потім до гуркоту мотора на подвір'ї.

Нарешті прийшли обидва і принесли з собою три мундири.

– Ви-иписують? – не зрозумів Гжесь.

– Чого захотів! Тебе довелося б разом з ліжком виписати, – пожартував Єлень і, сяючи усмішкою, показав мундири! – Ти глянь сюди, на погони.

Погони справді були цікаві. Саакашвілі, впізнавши свій мундир, побачив на ньому красиві сержантські нашивки, на інших – потрійні нашивки взводного.

– Тепер бачиш? Усім дали чини. І папери дали. Ось глянь, Янеку. – Єлень підніс мундири ближче до ліжка, на якому лежав Кос. – А тобі ще й вовняний шарф. Каже, сама в'язала…

Кос повернув голову, уважно подивився, ворухнув губами. Єлень не дочув, нахилився над ним.

– Лист?

– Листа не дала.

Прочинилися двері. Увійшла Маруся із склянкою, до половини наповненою рожевим розчином, з якого стирчали термометри. Поставила склянку на підвіконня й сплеснула руками.

– Хто це вам приніс мундири? Я повинна зараз же їх забрати. Якщо професор побачить такий непорядок, то він мені голову одірве! – Дівчина забрала у Єленя мундири і, вже виходячи, додала: – Як захочете подивитися, то скажете, – я нишком принесу.

Деякий час Марусі не було, потім почулися швидкі кроки, вона вбігла і сіла скраєчку на Косове ліжко.

– Сьогодні такий чудовий депь: ти почуваєш себе краще, тебе підвищили по службі. Я теж приготувала тобі подарунок. Такий, як у Росії дівчата своїм хлопцям дають.

Вона сягнула рукою під білий халат і в цю ж мить помітила синій вовняний шарф, що лежав па табуретці, перев'язаний стрічкою.

– Ой, який гарний і м'який! Хто це тобі подарував?

– Його дівчата люблять, – сказав Чорноусов. – Я сам бачив ту, що цей шарф принесла. Гарна дівчина, а волосся у неї мов стигла пшениця.

Маруся одвернулася до стіни, розгорнула хустинку, взяла звідти лист. Вона хотіла дати Янекові і те й друге, але тепер передумала – поклала на ковдру тільки квадратний клаптик вишиваної матерії. Янек дивився якусь мить, а потім несподівано гучним і міцним голосом сказав:

– Дай, у руку.

Він простягнув праву руку, стиснув пальцями той клаптик полотна й підніс його до очей.

– Ура! – гукнув Єлень. – Зараз Янек буде здоровий. І це тобі, Вогнику, він має дякувати.

Маруся зашарілася, а Густлік пришкутильгав і обійняв її за шию.

– Питай дозволу у Янека, – жартом боронилася во-на, поплескуючи Єленя по спині. – Це мій хлопець. Я його лікую, годую.

Схопилася, принесла термометр і, зиркнувши на стовпчик ртуті, всунула його Косові під пахву. Янек поволі, з натугою пересуваючи руку по ковдрі, торкнувся Марусиної руки й ніжно потис її пальцями.

Важко сказати, що допомогло: ліки, теплий Шариків язик чи те зворушення, яке Кос відчув, діставши подарунок – хусточку. Певно, все разом було причиною того, що він почав володіти рукою, яка після поранення, нервового шоку й контузії стільки днів не діяла. Але не забуваймо й іншого: здоров'я повертається до людини значно швидше, якщо вона дуже прагне цього.

Стомлений зусиллям, Кос заснув, спав до вечора і цілу ніч, а вранці прокинувся бадьорий, веселий і, помітивши, що Чорноусов береться чистити маузер, голосним шепотом попросив:

– Покажи.

Сержант приніс розібраний на частини пістолет, на долонях показав Янекові.

– Добре б'є?

– Добре. Ствол у нього довгий, як для пістолета задовгий, і приклад можна приєднати. – Сержант швидко зібрав маузер, показав, як з'єднувати його з кобурою.

– У мене була снайперська гвинтівка, – зітхнув Янек. – Пропала в танку.

Перед Новим роком випав глибокий сніг, мороз ліз у вікна, мережив шибки складними узорами, але в палаті було тепло. Густлік ходив уже сам, без нічиєї допомоги мандрував по всьому госпіталю, заглядав на кухню, на склади, приносив під синім халатом у палату то смолисте поліно дров, то відро брикету.

Танкісти швидко набиралися сил, Янек навіть сам написав листа в Приморський край, до Юхима Семеновича. їх стали посилено харчувати, тож, маючи вдосталь їжі, танкісти почали ділитися з біднішими від себе. Янек і Чорноусов висипали крихти на підвіконня, чим привабили цілу хмару галасливих горобців. Потім з'явилися синички, барвисті, мов на малюнку, – блакитні й зелені, з яскраво-жовтими животиками й довгими дзьобиками. Але синички були полохливі, їм зрідка вдавалося що-не-будь дзьобнути тільки тоді, коли зграя горобців вирушала на обід до кухні.

Янек порадив у кутку на віконній рамі приліпити їм грудочку масла або прибити цвяшком кусочок сала. Тільки тепер синички могли наїстися. Однак горобці й тут намагалися перешкоджати їм. Махаючи крилами, вони чіплялися кігтиками за дерев'яну раму, впиралися хвостами в шибку, але то одна, то друга лапка сповзала, і горобці, розпачливо цвірінькаючи, з'їжджали вниз. Зате синички, спритно підпираючись хвостиком, дзьобали масло.

Янек і Гжесь просили Марусю поправити їм подушки і, лежачи на боці, цілими годинами дивилися на птахів.

Десь через тиждень з'явився новий гість. Уранці їх розбудило рішуче, владне постукування, схоже на автоматні черги. На вікні сидів дятел зблідо-рожевим черевцем, в акуратній вишневій шапочці. Певно, він був старий і неголений, бо біля самого дзьоба в нього стирчали в різні боки маленькі сиві пір'їнки.

– Він схожий на когось із наших знайомих, – сказав Янек.

– Авжеж! – вигукнув Єлень. – Такий зарослий, як пан Черешняк. Цікаво, чи він уже поставив собі хату?

– Де-е там поставив! – Гжесь махнув у повітрі здоровою рукою. – Адже фронт і тепер стоїть там, де ми його залишили. – На якусь мить він замислився, а тоді попросив Єленя: – Густліку, ти скажи лі-ікареві, щоб наші ліжка зсунули.

– Я просив, але він не захотів.

– Скажи ще раз.

Історія з ліжками була вже давня: Янек мав у гіпсі ліву руку, а Гжесь – праву. Отож хлопці й хотіли, щоб їхні ліжка поставили поруч, тоді обидві діяли б, як одна людина.

– Ма-атимемо дві руки і Ша-арика до послуг. Собака звик до госпітального режиму, кликав, коли треба було, медсестру, гавкаючи, подавав на кухню сигнал, що танкісти просять гарячого чаю, а кілька разів навіть приносив у кошику хліб, цукор і масло, доки лікар категорично цього не заборонив.

Професор заглядав до них щодня, через деякий час перевіряв і хмурив брови, коли йому починали морочити голову одним і тим же: Чорноусов просив направити його на фронт, а Єлень від імені обох своїх друзів – щоб зсунули ліжка. Нічого з того, певна річ, не виходило. Але сьогодні, коли лікар прийшов, то не встиг Єлень ще й слова промовити, як він окинув поглядом палату і наказав санітарам:

– Присуньте одне до одного ліжка. І трете до них. Так, щоб можна було поставити ще два чи навіть три.

Поранені здивовано дивилися на нього, а коли лікар зник за дверима, сержант Чорноусов заявив:

– Ну, братики, сьогодні будемо прощатися.

– Не пустять тебе.

– Побачиш.

Він вийшов, довго його не було, а повернувся веселий, з формою у лівій руці і чобітьми – у правій.

– Виписали на фронт? – здивувалися всі.

– Дали нестройову. Та якщо вже я потраплю до своєї дивізії, то сержанта Чорноусова не поставлять роздавати кашу. Там знають, де моє місце, де я можу дати користь.

– А звідки ти знав, що тебе сьогодні випишуть? Чорноусов відповів не зразу. Одягався ретельно, неквапливо, склав на ліжку свої госпітальні речі, клаптиком зеленого сукна почистив ордени, щоб блищали, пригладив вуса, позираючи на своє відображення в гладеньких кахлях напаленої груби. Потім прочинив вікно, причепив нову порцію масла для синичок, прикурив товсту самокрутку і, пускаючи дим у вікно, щоб у кімнаті не було його чути, сказав:

– Знайте, хлопці: коли в госпіталі звільняють місце, ставлять нові ліжка, то це означає, що фронт незабаром рушить уперед. Тоді старих виписують, щоб було куди приймати нових. Перед наступом госпіталі мають бути вільні.

– Як же це так, ми тут самі залишимось?

– Чому самі? Вас четверо… Ну, мені пора. З кухні саме їдуть по продукти до фронтових складів, і я з ними подамся. Мабуть, до тих складів і наші приїжджають. Дорога може й довша, але певніша. Не мине й три дні, як я буду в своїй дивізії.

Переходячи від ліжка до ліжка, він нахилявся, обіймав кожного і цілував, лоскочучи пухнастими вусами, і Янекові здавалося, що очі в грізного сержанта раптом стали вологі. Але, мабуть, то тільки здавалося так, бо ось гвардієць випростався, став посередині палати, стукнув каблуками і підніс руку до шапки.

– Гвардії сержант Чорноусов готовий у дорогу. До побачення в Берліні.

– Напишеш нам?

– Напишу. І він пішов.

Єлень стояв біля вікна й дивився. Дятел, який уже звик до людей, швидко стукав дзьобом і, тільки зрідка повертаючи голову, позирав чорним, немов намистинка, оком і наче прислухався, що доповідає Густлік.

– Іде через двір. Грузовик уже стоїть… Сів… Поїхав…

Вони чули, як загуркотіла, рушаючи з місця, машина, але не могли її побачити, бо вікна знизу позамерзали.

За півгодини Єлень, лягаючи в ліжко, вилаявся: під простирадлом раптом йому щось почало муляти. Засунувши руку, вій витяг звідти маузер в дерев'яній кобурі.

– Видно, забув.

– Дурень, під твоїм простирадлом забув? – розсердився Саакашвілі. – Прочитай, там записка.

На аркушику було написано: «Подарунок чудовому стрільцеві». Ніхто не сумнівався, кому треба віддати зброю, і, хоч Янек іще не вставав, засунули пістолет саме йому в сінник – не дуже глибоко, так, щоб, повертаючи голову на подушці, Янек помітив, що там щось сховано.

Через тиждень, якось удосвіта, Шарик несподівано загавкав, потім зубами почав смикати ковдри. Всі прокинулись. І тоді почули, що земля здригається, що десь здалеку, стеля чись понад самим снігом, до них котиться низький могутній гуркіт. За хвилину у вікнах задзвеніли шибки.

Надворі почало світлішати.

На конверті було чотири прізвища. Чотири чи три. Щодо трьох -то це річ ясна: Саакашвілі, Єлень, Кос. От тільки хтозна, як вважати слово «Шарик» – ім'я це чи прізвище? А проте лист, без сумніву, було адресовано їм усім.

«Дорогі мої!

Те місце, яке ми разом захищали в серпні, було добре підібрано. Ми ще раз переїхали через Віслу по тому самому мосту. Поля і ліси тепер в снігу, їх важко впізнати, але серце мені билося дужче. Власне, звідти ми вирушили на столицю, а потім далі_ й далі.

Бригада брала участь у боях за велике місто над річкою, але ворог захищав його тільки ар'ергардами. На аеродромі ми захопили тридцять літаків, які не встигли піднятися в повітря. Звідти повернули на захід, піхота з ходу прорвала лінію ворожої оборони, а ми просунулися в ту щілину, мов у прочинені двері, і навальним танковим рейдом захопили ще одне місто. То були важкі бої. Коли повернетесь – не дорахуєтесь ще кількох знайомих.

Тепер нам докучає холод. «Рудий» гріє нас мотором, але й він часом стомлюється, а на броні в нього дедалі більше шрамів.

Екіпаж у мене добрий, усе молоді хлопці, які закінчили танкове училище. Але, між нами кажучи, по секрету признаюся вам, що я жду тієї хвилини, коли ми знову будемо разом.

Стоїмо тепер в обороні, як резерв. Сьогодні свято Червоної Армії. Організовано зустрічі, дали трохи горілки. Мої хлопці пішли, а я залишився в «Рудому» і пишу оце вам при світлі ремонтної лампочки, на твоєму, Янеку, сидінні, в куточку, бо тут найзатишніше.

Дірку в броні, яку пробив снаряд, залатали зсередини товстою плитою. Краї приварили, і це місце скидається на загоєну рану, від якої лишився великий шрам.

Мабуть, і ви вже скоро одужаєте. Не баріться з відповіддю, бо й мені хочеться знати, і гецерал часто запитує, що з вами.

Я ношу Янекові теплі рукавиці. Вони добре мені служать. Є в мене трофейна ватянка – буде нова постіль Шарикові, бо стара зовсім згоріла. Кінчаю, бо пальці мерзнуть і дубіють. Завтра буде ясний сонячний день, температура близько мінус 5° С, часом хмарно (в другій половині дня до однієї чверті).

Сердечно обіймаю вас, хлопці, а Шарика чухаю за вухом, поки що тільки в думках, але скоро це буде, певно, і насправді.

Василь».

Лист ішов десять днів, танкісти одержали його на початку березня. Прочитали його вголос уранці, зараз же після снідання, а потім виривали його один одному в рук, бо кожному хотілося побачити ще раз на власні очі. Шарик думав, що то забава, і, стаючи на задні лапи, теж намагався схопити папір зубами.

Жили вони тепер в іншому місці, у маленькій кімнатці під дахом, їх перевели сюди наприкінці січня, щоб звільнити місце для важкопоранених, які прибували прямо з фронту. Ледве поміщалися в тій кімнатці. Янекове ліжко було коло вікна, а двоє інших стояли одне на одному, у два поверхи, – збоку. На верхньому розмістився Єлень, який доводив, що там йому зручніше і що, крім того, він повинен тренувати ноту, щоб вона діяла так само справно, як і раніше.

Пташки скоро помітили цю зміну ситуації і щодня провідували танкістів. Шарик, спираючись передніми лапами на підвіконня, зацікавлено дивився на них, лякаючи синиць. А дятел не боявся, і тільки іноді, коли Шарик надто близько підсувався носом до шибки, він раптом тріпотів крилами і грізно бив дзьобом у віконну раму, відганяючи собаку.

У той день, коли прийшов лист, небо було ясне, блакитне, сонце добре пригрівало крізь шибки. Весною важко сидіти вдома, отож Єлень перший подався на кухню рубати дрова для зарядки і ще для того, щоб підтримати добрі стосунки з кухарем. Потім Григорій пішов у ліс, щоб на самоті поспівати.

– Ко-оли я співаю, – казав він, – то не заїкаюся.

А втім, заїкався він щораз рідше, тільки тоді, коли хвилювався або хотів щось дуже швидко сказати.

Прийшла Маруся і почала, як це робила щодня, масажувати Янекові ліву руку від плеча до пальців. Шкіра на руці була світла, як у прачок, трохи зморщена. Вся рука схудла, стала тонка – сили поверталися поволі. Маруся робила масаж, а Янек тим часом розповідав їй, як він жив у Гданську, як вчився у школі, про вересневі бої і розшуки батька. Так було у них завжди.

Сьогодні Вогник мала вільний день. Отож, закінчивши масаж, вона принесла Янекові форму, і вони обоє разом із Шариком вирушили на прогулянку. З соснових гілок падали важкі, набряклі сонцем краплі. Стиха шелестіли вологі голки, пахло землею. Трава була ще торішня, руда, але, нахилившись, унизу можна було помітити несміливі, яскраво-зелені стеблинки.

Вони мовчки йшли крутою стежкою понад таючим болотом.

– Де твій шарф? – запитала дівчина.

– Я залишив його, сьогодні тепло.

– Треба носити.

– Не пасує до мундира. Та я й не люблю його. Знову помовчали. Зупинились аж на краю невеликої галявинки. Між соснами стояла чимала калюжа, збрижена посередині березневим вітром. У воді відбивалися крони сосон, а за ними в глибині синіло небо. Дивишся отак у воду, і здається, що калюжа – це вікно, яке веде на другий бік землі. В тіні ще сірів останній сніг.

– А її любиш?

– Кого?

– Ту, що подарувала.

– Ми разом їхали в армію, разом прийшли в бригаду… Мені здавалося, що наше знайомство – це щось дуже важливе. Але потім вийшло інакше.

– Як?

Янек згадав, про що говорили Гжесь і Густлік тоді, коли на лісовій галявині одержували від генерала нагороди, а Ліда прийшла і запросила його в кіно. Помовчавши якусь мить, хлопець пояснив Марусі:

– Я був не потрібен їй, вона воліла інших. А потім наш екіпаж став відомий, бо з нами був Шарик. Нас нагородили орденами, всі про це говорили, і їй почало здаватися, що я їй потрібен…

– їй почало здаватися… – перебила його Маруся і, струснувши головою, розсипала волосся кольору свіжих, щойно вилущених каштанів. – А ти?

– Що я?

– Тобі вона потрібна, ти любиш її?

Янек сперся рукою на холодну, вологу кору сосни, набрав у легені повітря.

– Я люблю тебе. Більше ніж люблю.

– Правда?

– Щира правда.

Маруся каблуком розбила лід край калюжі, весело, голосно засміялася і, пвднявши руки вгору, затанцювала перед Янеком, дрібно притупуючи ногами.

– Марусю, що ти робиш?

– Я ж писала! – вигукнула вона, не припиняючи танцювати.

– Що писала?

Шарик, котрий все нишпорив поміж деревами, тепер побачив, що діється, підбіг до них і почав стрибати на своїх чотирьох лапах, гавкати й танцювати.

– Ні, вже нічого, то мені здавалося, – задихаючись, зупинилася Маруся.-У нас в селі дівчата отак танцюють перед хлопцем, який їм подобається.

– А що має робити хлопець?

– Якщо у нього серце б'ється швидше, то й він танцює.

Янек, сплеснувши руками, почав тупцювати по вологій торішній траві, по просяклих водою соснових голках.

Недалеко з-за стовбура, сміючись, визирнув Григорій і заспівав:

– Эх, загулял, загулял, загулял парень молодой…

– А ти звідки тут узявся? – скрикнула Маруся. – Не витріщай баньки, не заважай.

Саакашвілі одвернувся, але все одно співав і плескав у такт руками:

– В солдатской гимнастерочке, красивенький такой!

Маруся обняла Янека за шию, а Гжесь, почувши, що вони перестали тупотіти, благально заволав:

– Дозвольте о-оглянутися, дозвольте по-одивитися! Можна?

– Ну й дивись собі, – відповіла Маруся і міцно поцілувала Янека в губи.

«Привіт, танкісти! Передайте професорові, що він саме вчасно виписав мене з госпіталю. Я ледве встиг. Ви, напевно, чули, коли ми рушили вперед, бо гуркотіло добряче, а од вас до Вісли не так далеко. Зате тепер нам ближче до Берліна, ніж до Варшави. Але сподіваюся, що й ви незабаром підете вперед.

Розпитував про польську армію. Кажуть, що поблизу її ніде нема. Жаль, бо хто знає, чи зійдуться наші фронтові стежки-доріжки, чи ще побачу вас коли в житті.

Я часто розповідаю молодим солдатам, як ми разом воювали, про наші бойові традиції. Рота воює добре, за останні два тижні нам дали сім орденів, і один із них, як вам відомо, ношу я.

Чоботи мої ще цілі, каша у нас жирна, а війні вже скоро кінець. Ті, що пам'ятають, як ми форсували Віслу, згадують Марусю і чемно просять запитати, чи повернеться вона до нас, бо без Вогника не так весело.

В останніх рядках свого листа повідомляю, що вся наша рота обіцяє бити ворога, як і личить гвардійцям, чого й вам бажаю.

Гвардії сержант Чорноусов».

Нарешті настав день, коли вони востаннє стали перед професором. Той уважно вислухав їхні серця, перевіряв, як діють «відремонтовані» ним руки й ноги. Двох він міг виписати трохи раніше, однак, всупереч суворим правилам, чекав, коли можна буде виписати всіх разом. Адже вони були наче три брати – екіпаж, а це, може, навіть більше, ніж сім'я.

Найдовше, найуважніше лікар перевіряв Янекову руку. Велів йому гратися маленьким м'ячиком, бити ним об підлогу, об стіну й ловити. Хлопець виконував усе справно, роздягнувшись до пояса, згинався, а лікар дивився на його тіло, позначене шрамами, й думав: «Тобі тільки за шкіру треба дати орден». Але вголос цього не сказав, кинув тільки коротко, суворо:

– Гаразд, можеш іти.

– Товаришу професор, ще…

– Що ще? Хочете, щоб я й собаку оглянув? Скажіть йому, що його теж виписали з госпіталю. Вислуховувати вашого Шарика нема потреби. Він сам собі видав найкраще свідоцтво про здоров'я і добре самопочуття, бо вчора на подвір'ї задушив курку. На щастя, нашу госпітальну, хоч не треба перед людьми виправдовуватись. Щасливої дороги.

Коли хлопець виходив, у дверях показалась Маруся.

– А ти куди?

– На фронт.

– Сиди тут. Ти тут потрібна.

– Там я потрібна більше.

– Все одно разом не будете служити. У польську армію тебе не пошлють.

Дівчина зашарілася.

– Я знаю, але залишатися довше вже не хочу.

– Розумію, – професор зітхнув, кивнув лисою головою, додав: – Згода, – і підписав документи.

Дівчина вийшла, за дверима почувся приглушений шепіт, а потім голосний сміх і тупотіння ніг.

Професор зняв окуляри і, затуливши обличчя руками, заплющив очі. Подумав, що вже, мабуть, недовго, що це остання воєнна весна, і тихо всміхнувся сам до себе, а може, до тих, молодих, які, набравши сил, ще сьогодні мали залишити госпіталь.

Розділ XX ПЕРЕХРЕСНІ ДОРОГИ

Буває, що під час осіннього відльоту в вирій качка відіб'ється од зграї. Затримають її якісь важливі пташині справи, ранній мороз скує озерце серед очерету чи, може, перешкодить зламане крило. Перемерзлого самотнього птаха упіймають люди, обігріють, вилікують, але мандрувати в теплі краї вже надто пізно, та й сил бракує. От і б'ється всю зиму птах у кімнаті. І вже наче й до людей звикне, їсть з руки.

Та ось розтануть сніги, поголубішає небо, весна принесе перші теплі вітри, й птах починає непокоїтися. Жаль З ним розлучатись, але ж треба, інакше не можна. Є почуття важливіші й сильніші, аніж прив'язаність до смачного куска і теплої хати. І коли високо в небі покажете ся, летючи з півдня, ключ – треба відчинити двері або вікно. Птах розганяється, злітає низько над землею, а потім – стрімкий зліт угору, радісне коло над гостинним домом, посвист крил і невеличкий силует з витягнутою шиєю, дедалі менший, менший… Птах повертається у свою стихію, до своїх товаришів.

Брезент на автомашині лопотів, немов крило, підіймався, наповнений вітром. У кутку біля кабіни, на запасній покришці й жменьці сіна, сиділи, прикрившись однією плащ-палаткою, Янек і Маруся. Поруч з ними, коло правого борту – Гжесь і Густлік. Шарик протиснувся між танкістами й поклав голову дівчині на коліна.

Звичайно, їхали не тільки вони. Весь кузов грузови-ка заповнило фронтове товариство. Усі щойно сіли на перехресті, розмістилися в кузові й придивлялися один до одного, але перше знайомство вже відбулося, вже ділилися махоркою, частували один одного цигарками.

– Беріть, це трофейні, у фріців захопили, називаються «Юно», – пропонував сивий капітан.

– По-їхньому «Юно», а по-нашому, вибачайте на слові… солома. Може, солдатської махорки попробуєте?

– Мені жінка самосаду прислала. Міцний, аж у голові наморочиться, а як пахне!… Дуже прошу, товариші, кожному дам спробувати.

Грузовик під'їжджав до міста, з-під брезентового покриття вже видно було поодинокі будиночки. Потім в'їхали на празькі вулиці, й розмови затихли. Може, тому, що майже всі задиміли цигарками чи споглядали руїни – розбиті снарядами будинки, на яких під сонячним промінням сонця танув сніг, а зверху легенько тремтіло повітря.

– Тоді теж диміли, тільки не так, – сказав Гжесь. Вони повернули ліворуч, дорога помалу спускалася до Вісли… Підвівши голову, Янек уважно придивлявся, а тоді, вказуючи рукою, сказав:

– Слухайте, це ж ми десь тут, у цьому місці… Он іще й каміння, вирване з бруківки. Це ж наш слід, слід «Рудого»!

Під'їхали до переправи; скрипнув і здригнувся під вагою грузовика понтонний міст.

– Союзники, ви танкісти?

– Танкісти.

– Коли вас поранило?

– Як Прагу брали, у вересні, – пояснив Саакашвілі.

– За Прагу ордени дали?

У Єленя й Саакашвілі були розстебнуті шинелі, й усім було видно біло-червоні стрічки та Хрести хоробрих.

– Ні, це раніше. Під Студзянками допомагали восьмій гвардійській армії обороняти плацдарм за Віслою. А в Празі нас поранило.

– Оце стільки в госпіталі провалялися? Добряче вас стукнуло.

– Та нічого собі, це правда.

– А четвертий що, згорів?

– Чо-ого там згорів! – Од хвилювання Гжесь почав заїкатися. – Цілий і здоровий, во-оює.

Тепер грузовик широкою крутою вулицею вибирався вгору, на Карову. Всі замовкли. Місто тут було не таке, як у районі Праги, – не лишилося жодного цілого будинку. їхали ущелиною поміж обгорілими стінами й дивовижними узгір'ями, схожими на вапнякові гори, в яких грози вимили прямокутні отвори вікон. По схилах угору вилися круті гірські стежки. Зрідка, то тут, то там було видно людську постать, часом із забитого дошками вікна стирчала труба від грубки і вітер грався клубочком темного диму.

– Твердий народ, – сказав сивий капітан, який частував трофейними сигаретами, але ніхто йому не відповів.

Минуло хвилин з п'ятнадцять, поки з крутих вуличок грузовик виїхав на пряму алею. Праворуч лежав горбистий простір, на якому острівцями білів сніг, а з-під нього визирали уламки цегли, розбитої снарядами. І всі зрозуміли, що то ще не поле, що тут колись також було місто. Далеко на тому пустирі, самотньо бовванів костьол.

Солдат, який пригощав махоркою, стиха, крізь зуби вилаявся. І знову запала тиша. їхали далі, уважно дивлячись на кілька фабричних димарів, з яких найближчий, вищерблений зверху, димів. Тільки тоді коли машина виїхала з міста і по обидва боки шосе потягнулися поля, вітер здув з людей мовчанку..

– Як все це відбудовувати? Я бачив багато спалених міст, але вони були не такі.

– Смоленськ, можливо, такий же.

– Можливо, Сталінград.

– Як відбудовувати? – втрутився солдат, котрому дружина прислала самосаду.-Якщо люди візьмуться разом, то все зможуть. Ось тут хлопці їдуть, танкісти. їх добре пошматувало, але ж підлатали, вилікували, тепер вони повертаються на фронт. Прагу взяли і Берлін братимуть… Мене, наприклад, поранили в Лодзі. Коли ми увірвалися до міста, то фріци ще нічого не знали, магазини їхні були відкриті, всі на нас баньки витріщили. Але один вистрілив з даху і влучив.

– Мене поранило в Катовицях.

– А мене ще далі, під Кістжинем. Там восьма гвардійська армія проривала лінію оборони за Одером.

– Звідти вже й до Берліна близько. Який він, той Берлін?

Молодий, білявий офіцер у кашкеті з голубим око-лишем усміхнувся:

– Я вам скажу, який. Вулиці чорні, тільки дахи блищать, а навколо клубки диму від зеніток, Унизу, куди впаде бомба, – спалах, і розливається вогонь. Ну, а все інше ви вже самі побачите зблизька.

– Не хочу я його оглядати, – звернувся Гжесь до льотчика. – Поглянути можна, навіть слід, а потім зараз же назад, додому. У нас гори до самого неба сягають, у снігових шапках, а в долинах тепло, і щороку – молоде вино.

– Танкісте, а звідки ти?

– Я – зві-ідки? – знітився Гжесь, не знаючи, як йому бути – казати правду чи вигадувати.

– Він з-під Сандомира, – виручив товариша Єлень.

– То під Сандомиром гори аж до неба й на вершинах лежить сніг?

– Як глянути знизу, то так здається, що дуже високо, а взимку сніг на них лежить, – геройськи брехав Густлік.

– Дуже смаглявий цей ваш друг, чорний, як грузин.

– Бувають і такі під Сандомиром.

Усі весело засміялися – адже відомо, що люди в військових мундирах з давніх-давен цінують жарти й цікаві розповіді.

– Собака теж із-під Сандомира? – підморгнув солдат із самосадом. – Б'юсь об заклад, що й він служить у танкових військах.

– Ти наче знав! – Саакашвілі зрадів, що тепер той спіймався. – Читай, що тут написано, ось тут, бляшка на ошийнику.

Шарик, побачивши, що всі звертають на нього увагу, з гідністю випрямився і не сердито, а так, про всяк випадок, показав блискучі білі ікла.

– Я читатиму, а він мені голову відкусить. До того ж, це не про мене писано, польськими літерами.

– Можу вам перекласти, – радів Гжесь. – Тут написано: «Шарик, пес танкової бригади».

– Ото, то до нього треба звертатися «товаришу боєць». Я думав, що звичайний пес, а він, виявляється, солдат.

– По-очекай, – Саакашвілі, поспішаючи, заїкнувся. – Я тобі розповім про його заслуги, а ти тільки на пальцях лічи. Зразу можеш зняти чоботи, бо рук не вистачить.

Усі пасажири грузовика повернулися до Григорія і зацікавлено слухали, як Шарик, ще будучи зовсім малим цуценям, не злякався тигра, які пригоди траплялися з ним на фронті і навіть про те, як він задушив у госпіталі курку, бо Саакашвілі почав говорити і тепер розповідав геть усе, нічогісінько не пропускаючи, ба, навіть додаючи такі подробиці, яких ні Кос, ані Єлень не могли собі пригадати.

Історія бронетанкового собаки, як почали називати Шарика, розвеселила всіх, і коли, нарешті, вона скінчилася, хтось тихенько почав, а всі інші дружно підхопили модну в той час пісню:

Не за то медали дали, что Варшаву мьі видали,

А за то нас наградили, что Польшу освободили.

Пісня була довга, появлялися щоразу нові куплети, кожен приспів повторювали двічі, і Янек, користуючись тим, що ніхто не звертає на них уваги, шепнув Марусі:

– Не забувай мене.

– Ніколи не забуду.

– Може, ми будемо десь близько одне від одного, а якщо й далеко, то все одно зустрінемось одразу після війни.

– Я б дуже хотіла, але не знаю, чи так буде. Розлучаємось – це певно, а чи зустрінемося – то вилами по воді писано.

– Неодмінно зустрінемось, – прошепотів Янек. – І потім будемо завжди разом: ти, я, Шарик і… може, батько.

Маруся повернула до нього обличчя. Янек, немовби поправляючи брезентову плащ-палатку, що огортала їх обох, торкнувся губами Марусиної щоки, гладенької, вкритої легеньким пушком, немов щойно зірвана з дерева слива.

Багато про що могли б розповісти перехресні дороги. Часом зустрічаються на них люди, але частіше прощаються, потім одні йдуть ліворуч, інші – праворуч, ніколи твердо не знаючи, зведе ще колись їх доля чи ні, і якою далекою є наступна зустріч. Не про кілометри тут ідеться, а про час. Життя вимірюється місяцями й роками, годинами й днями, а не кілометрами.

Грузовик підвіз їх до Познані, потім усі пішки вирушили за місто, щоб на іншому роздоріжжі ждати нової оказії. Там був контрольно-пропускний пункт, де перевіряли документи, визначали дальший маршрут солдатам, які поверталися на фронт, Янек і Маруся вже знали, що саме тут їм доведеться розлучитися. Марусі випала дорога прямо на захід, а їм – вправо, більш на північ.

Ніякої машини поки що не було. Скориставшись з останніх хвилин. Вогник наламала вербових гілок у придорожньому рові. На них були свіжі оксамитні котики. Роздала хлопцям весь букет, позатикала прутики їм за пояс.

Саакашвілі, який завжди відкрито виражав свої почуття, одніс кілька прутиків дівчині-регулювальниці, ставши навколішки посеред роз'їждженого шляху, освідчився їй, що ніколи ще не зустрічав жінки такої казкової вроди.

Єлень, ще не зовсім довіряючи своїй зрощеній нозі, сів на камені й дивився в поле, де вже зацвів – цього року раніше, ніж завжди – терен. Навколо кущів метушилася зграйка дроздів. Птахи тихенько посвистували, перелітали з місця на місце, шукали їжі на землі, з якої недавно зійшов сніг. Самички були коричнюваті, трохи менші від чорних самців, Єлень намагався рахувати їх, сам не знаючи навіщо. Просто так, щоб чимось заповнити хвилини, які лишилися до прощання.

Буває, що люди, яким, дуже хочеться бути разом, нетерпляче ждуть на вокзалі, щоб якнайшвидше відійшов поїзд, котрий, уже відомо, неодмінно має відійти.

Маруся і Янек стояли поряд. Спочатку пробували жартувати з приводу тих дроздів, що метушилися на полі, – напевне, родичів Янека. Але жарти не клеїлись, і обоє замовкли, дивлячись то сумно одне одному в очі, то нетерпляче – на дорогу.

Нарешті підійшов грузовик, накритий брезентом, з-під якого визирав сріблястий хвіст літака-винищувача. Регулювальниця зупинила машину, поговорила з водієм, а потім з одягнутими в шкіряні куртки льотчиками, що їхали під брезентом, і нарешті кивнула Марусі.

І тепер раптом виявилось, що в Янека й Марусі ще багато важливих справ, що треба дещо сказати одне одному. Вогник дала Янекові старий лист, який носила в кишені гімнастьорки. Усе, що було в тому листі, вона вже сказала, проте дівчині хотілося, щоб Янек прочитав його, коли будуть уже далеко одне від одного.

Янек дав їй перстень, майстерно вирізьблений з мідного артилерійського снаряда. Говорили одне до одного навперебій. Шарик, неспокійно принюхуючись, попискував |з щирого жалю. Льотчики нетерпеливились.

– Поцілуй її уже, бо нам пора їхати.

Янек послухав поради. Дівчина підбігла до грузовита, її підхопили за руки, і ось вона вже під брезентом. Машина рушила й, набираючи швидкість, поїхала. Танкісти дивилися на неї, помічаючи спочатку сумну усмішку Марусі, потім тільки дівочу постать і червонувате волосся на тлі срібного хвостового оперення літака.

Коли грузовик зник за поворотом, Янек пішов уздовж шосе, зупинився біля верби, що вже випустила перші зе-леяі листочки, й розгорнув лист. Прочитав його повільно, від початку до кінця, і, тихесенько повторив сам до себе:

– Десь опівночі ми пішли б у тінь саду, в пахощі жасминових кущів. Там нас ніхто б не бачив…

Хлопець стояв, підставивши обличчя вітру, і відчував, як весняним подихом він пестить йому гарячі щоки.

Розділ XXI ПОВЕРНЕННЯ

– Гей, Кос! – гукнув Густлік. – Іди сюди, це вже наша.

До перехрестя під'їжджав здоровенний трофейний автомобіль, тягнучи за собою вагон з віконцями по боках і трубою, з якої весело йшов дим. Водієві не хотілося зупинятись. Він просигналив кілька разів, почав об'їжджати з лівого боку, але дівчина-регулювальниця загородила дорогу. Шофер висунувся з кабіни й з висоти свого зручного сидіння урочисто заявив:

– Ми з політвідділу фронту.

– А ми з перехрестя доріг, – жартом відповіла регулювальниця. – Прошу документи й путівку.

Єлень підійшов ближче, заглядаючи їй через плече.

– Ну як? – запитав тихо. – В такій буді всі вмістимось.

– Я не можу до них нікого саджати, – відповіла дівчина пошепки.-Хіба що самі зумієте домовитись.

Танкісти оббігли вагон ззаду, постукали в зачинені двері, але ніхто не відповів. Таку фортецю взяти нелегко. Правда, можна було вилізти на металеві східці, якось учепитися, але ж то не їзда. Утрьох ще якось дали б собі раду, а що робити з собакою?

Шарик уважно оглядав машину, потім покрутив носом – видно, щось його дуже зацікавило. Присів перед дверима на задніх лапах, заскавчав і гавкнув. Зсередини у відповідь теж почулося гавчання. Шарик загавкав дужче, собака в машині теж не поступався.

Та ось двері злегенька прочинились, і здивовані танкісти побачили в них худорляву даму у сріблястому платті, вбрану як на бал. Усі троє стояли пороззявлявши роти, не в силі вимовити й слова. Біля ніг. дами тиснувся білий пудель, виставив цікаву мордочку і, побачивши Шарика, заскавчав, замахав хвостом, – явно зрадів.

Вівчарка, видно, зрозуміла це як запрошення, бо одним стрибком опинилася в машині.

Жінка відскочила вбік і, піднявши вгору руки, зарепетувала:

– Поможіть! Заберіть цього розбійника, він загризе мою Крихітку!

Танкістам не треба було повторювати двічі. Всі дружно рушили на допомогу. Гжесь підсадив Густліка, той подав руку Гжесю. Грузовик уже зрушив з місця, Янек пробіг кілька кроків і з допомогою друзів теж стрибнув усередину, підтримуючи на боці дерев'яну кобуру маузера.

Врятувати Крихітку було неважко, бо Шарик і не збирався кривдити її. Танкісти причинили за собою двері, щоб не напустити холоду, і, чемно козирнувши дамі в сріблястому платті, скромно сіли біля порога.

– Ну от, їдемо, – стиха буркнув Єлень, – і не так уже й погано.

І раптом над головами у них прогримів могутній бас:

– Вилазьте! Як можна силоміць пхатися в чужий дім!

Вони підвелися, з повагою дивлячись на високого чо-ловіка-атлета в смугастій трикотажній сорочці, під якою, видно було, ворушилися здоровенні м'язи.

– Дозвольте доповісти: прибуло троє польських танкістів. Рапортує взводний Єлень. – Густлік ввічливо козирнув і нахилив голову.

Гжесь висмикнув у Янека з-за пояса кілька останніх вербових гілочок з котиками і, приємно всміхаючись, простиг їх власниці білого пуделя.

Жінка теж усміхнулася (яка ж бо жінка не всміхнеться, коли їй дарують квіти?) і крикнула своїй улюблениці:

– Крихітко, як так можна? Це ж чужий пес! Крихітка, зрадівши, танцювала навколо Шарика то на чотирьох, то на двох лапах, смикала його за вуха, запрошуючи побавитись, а пес з дурною міною водив за нею очима, повними симпатії.

Чоловік у трикотажній сорочці грізно супився, хотів іще щось сказати, але йому перешкодив папуга, що сидів на бляшаному кільці під стелею.

– На штур-р-рм! – заверещав він. – На штур-р-рм!

З глибини машини, чіпляючись за різні речі, прибігла мавпочка, одягнена в червону куртку, стрибнула Єленеві на плече. Здивований Густлік не встиг і рота відкрити, як вона схопила в нього шапку і втекла.

– Ти тільки поглянь, – простогнав Густлік, – який звіринець! Може, у них тут і велетень слон є?

– Ви злазите? – рішуче спитав атлет.

– Ми б злізли, пане директор, – сказав Григорій, – але тепер, без шапки, ніяк не можна. Державне, я б сказав, майно.

Дама усміхнулася вдруге.

– Облиш їх, Іване, хай уже їдуть.

– М'яке у тебе серце, Наташо. Якщо на кожному перехресті братимемо нових пасажирів… – по тону чоловіка вже можна було відчути, що бурчить він тільки для годиться. – Куди ви їдете?

– До Колобжега, – хором відповіли танкісти.

– І ми туди.

– Дуже перепрошую за цікавість, – не витримав Са-акашвілі, – але ми хотіли б знати, якщо можна…

– А чому б і ні, це ж не військова таємниця, – засміявся силач. – Просто фронтовий цирк. Ну, коли вже Наташа дозволяє вам їхати, то нічого стояти біля порога.

Проходьте.

Коридорчиком вони ввійшли досередини буди, в трохи більше приміщення з двома віконцями, по одному з кожного боку. Далі були ще одні двері, що вели за перегородку.

– Тут салон, а там наші спальні… Всю цю розкіш зробили самі у трофейній машині.

З дальшої розмови з'ясувалося, що Іван – атлет-гімнаст і жонглер, а Наташа виступає з дресированим пуделем Крихіткою та мавпочкою, яку звали Букі. Танкісти розповіли про себе, потім їх почастували гарячим чаєм.

Часто буває, що люди недоброзичливо ставляться одне до одного тільки доти, доки одні перебувають у хаті, а інші – надворі, доки не познайомляться. А скажуть одне одному кілька слів – і вже відчувають взаємну симпатію, адже в кожного є щось приємне й цікаве.

Єлень одразу ж почав змагатися з Іваном – у кого рука дужча. Довгенько боронився, одначе програв, але Іван заспокоїв його, сказав, що він чудово тримався і, якби не госпіталь, то хто знає…

Виявилося, що Наташа ще до війни виступала з своїми тваринами у Тбілісі, й тепер вони з Гжесем згадували красу Грузії, снігові вершини гір і чудове вино. Саака-швілі геть забув, що він син сажотруса з-під Сандомира. Мавпочка Букі, натягнувши Густлікову шапку, яка щохвилини спадала їй з голови, спочатку сиділа осторонь і їла варену картоплю, обчищаючи її, наче банан, а тоді підбігла до Янека, сіла йому на плече й почала щось розповідати. Нарешті, прикрита полою Янекової шинелі, заснула.

Проте найбільша симпатія, без сумніву, виникла між Крихіткою й Шариком, який уже не звертав уваги навіть на накази свого господаря, тільки водив захопленими очима за білою собачкою і час від часу глибоко зітхав. Грузовик мчав по рівному шосе, на мостах і в залюднених містечках – повільніше, на прямій дорозі – швидше. За вікнами мелькали все нові й нові дороговкази. Нарешті, виглянувши, Япек на одному з них прочитав польський напис: «До Вержхова 5 км». Одразу ж після цього в'їхали в ліс. А що вже пора була надвечірня, в буді трохи посутеніло.

Раптом загуркотіло, наче десь рядом вибухнув снаряд. Причеп нахилився і з'їхав на правий бік. Різко заскреготіли гальма. Запищала перелякана мавпочка, загавкали обидва собаки, папуга заверещав:

– На штур-рм! На штур-рм!

Усі кинулися до дверей, повискакували на шосе. Водій уже стояв на дорозі й, розводячи руками, показував на сплющене колесо:

– Мабуть, на гострий осколок наїхали. Бо відразу лопнула камера.

Машина стояла на обочийі перед поворотом, де дорога піднімалася вгору. Обабіч шосе, за ровами, темнів повитий вечірніми сутінками ліс. Трохи попереду, розкарячившись гусеницями над канавою, чорнів спалений танк.

Вони підійшли ближче, оглядали його. Єлень показав на чорну тінь орла, яка лишилася після вигорілої фарби. З другого боку на башті прочитали номер.

– Не пригадуєте, чий це? – запитав Кос.

Ніхто не пригадав. Гжесь обійшов навколо і сказав:

– Ясно одне: це не «Рудий», бов нашого тепер на лобі латка. Пам'ятаєте, що Василь писав?

Танкісти цовернули до причепа, де порався шофер, марно припасовуючи надто короткий домкрат.

– Якби знайти плоский камінь і підкласти. Інакше не піднімемо.

– Спробуємо? – звернувся Іван до Єленя.

– А чому б і ні, можна спробувати.

Густлік приніс шинель, накинув її на плечі, щоб не так муляло, а потім обидва підлізли під машину вперлися ногами, підняли край.

Тепер же пішло швидко. Янек з Гжесем підкотили і вмить поставили запасне колесо. Водій почав прикручувати його велетенським ключем, Саакашвілі допомагав йому.

Все було майже готове, коли Шарик, що гасав край лісу разом з Крихіткою, зупинився, коротко гавкнув і по-вовчому кинувся вперед.

– Що таке?

– Щось почув, – сказав Янек і швидко рушив за ним.

Усі бачили, як він дійшов до повороту, перестрибнув канаву і, ховаючись за кущами, виглянув із-за горбика. Потім присів, однією рукою відстібуючи кобуру маузера, другою махнув до тих, що були коло автомашини.

– У'вас є зброя? – запитав Іван.

– Ні, ми прямо з госпіталю.

– У нас знайдеться.

Наташа миттю скочила в машину, подала їм автомати і, слідом за чоловіками, ладнаючи свій автомат до бою, помчала в напрямі горбика. їй ніколи було переодягтися. З-під солдатської шинелі внизу видніла срібна сукня, заважаючи бігти.

Прискочивши до того місця, де навколішках стояв Янек, вони побачили на протилежному схилі горбка чоловік з п'ятнадцять німців, які перебігали з лісу на другий бік дороги. Командував ними офіцер з ручним кулеметом, перевішеним через шию.

– Хто вміє по-німецьки? – пошерки запитав Іван. Єлень кивнув головою і гукнув:

– Halt! Hande Hoch!

Офіцер здригнувся, щось гукнув і з півобороту, не цілячись, дав довгу чергу туди, звідки почувся голос.

Янек, поставивши маузер на кобуру, як на приклад, уже давно взяв його на мушку, а тепер тільки плавно натиснув спуск, і гітлерівець, зігнувшись, упав на дно канави головою в воду.

Решта німців залягли, припали до землі, але не стріляли. Якусь мить обидві сторони мовчали, а потім Іван могутнім голосом почав вигукувати команди, неначе до бою готувалася ціла рота.

– Перший взвод – цепом ліворуч од шосе, тдетій – праворуч, підтягнути кулемети.

З кювета підвівся солдат, підняв над головою руки і високим, по-сміпшому серйозним голосом крикнув:

– Гітлер капут!

Наташа підняла автомат і випустила вгору коротку чергу. Тоді з лівого і правого боків на шосе, немов по сигналу, почали виходити німці. Кидали зброю на мокрий асфальт і самі ставали у дві шеренги. Шарик і Крихітка нишпорили між кущами, гавкаючи, підганяли тих, що зволікали.

Зібралося десятків зо два полонених, і за кілька хвилин дорогою рушила дивна колона: попереду йшли взяті в полон гітлерівці, яких стерегли, біжачи з обох боків, собаки; за ними повільно їхав здоровенний автомобіль, на підніжках якого стояли Саакашвілі та Єлень. Янек сидів у кабіні, виставивши на капот над мотором ручний кулемет, одібраний в убитого офіцера.

Почували себе не дуже впевнено – адже в лісі могли стрітися інші, більш бойові групи фашистів. Але незабаром показалося містечко, і полонених передали в комендатуру.

Якусь хвилину чекали на Івана – він усе оформляв і доповідав про подію. Повернувшись, атлет приніс два напірці-розписки за полонених. Один було видано «особовому складу фронтового цирку», а другий – «польським танкістам».

– Пригодиться, коли приїдете в свою бригаду. Хай знають, що не ловили гав у дорозі.

Вже стемніло, коли вони в'їхали на спалені вулиці Колобжега. Місто здобуто зовсім недавно, в повітрі ще було чути густий, огидний сморід горілого. На невеличкому майданчику тепло попрощалися, обмінялись адресами. Крихітка жалібно вила в машині, Шарик гавкав, і довелося його міцно тримати, щоб не вирвався, коли грузовик рушив у напрямі порту.

Єлень розпитував у зустрічних солдатів, де комендатура. Один із них узявся провести їх.

– Важко тут було?

– Важко. Цілих десять днів ми билися за ці вулиці, майже за кожен будинок, а їм кораблі з моря допомагали.

– Танки теж тут були?

– Аякже, навіть важкі.

– А середні?

– Т-34 не було. Я не бачив.

У комендатурі танкісти довідалися, що солдат, який показав їм дорогу, не помилився. Черговий офіцер переглянув документи і кивнув головою.

– Відпочиньте, хлопці. Можете в нас переночувати, бо перед вами ще далека дорога. Танкова бригада пішла на Гданськ.

– На Гданськ? -. скрикнув Янек.

– Авжеж. Це ж бригада імені Вестерплятте, от вона й рушила туди.

– Ну то спасибі, ми будемо доганяти.

– Як хочете, тільки не знаю, чи пощастить вам піймати вночі якусь машину.

Всі троє козирнули і зникли за дверима. А там Густ-лік і Гжесь вхопили Коса за руки.

– Янеку, отже твої мрії здійснилися!

– Чимчикуймо зразу на шосе, щоб якнайшвидше.

Вони побігли безлюдними вулицями до східного передмістя, але незабаром почули за собою гуркіт мотора. Стали серед вулиці, готові будь-що зупинити машину. Але грузовик, який під'їжджав, і не збирався обминути їх; загальмував, пригасив світло. Танкісти з радістю впинали знайомий причеп, застукотіли в двері.

– Хто там? – почувся грізний голос Івана.

– Свої! – відгукнулися.

Їх одразу впізнали, бо Крихітка, нюхом почувши, що тут Шарик, радісно загавкала.

– Куди?

– До Гданська.

– Залазьте швидше. Якраз добре, бо й ми до Гданська. Вся танкова армія туди пішла. Видно, так уже нам судилося – подорожувати у великому товаристві.

Завдяки тому, що машину вели по черзі (Гжесь час від часу змінював втомленого водія), їхали вдень і вночі. Але чим ближче до фронту, тим частіше траплялися на шосе воронки від бомб, снарядів і мін; раз у раз доводилось об'їжджати, чекати біля забитих солдатами містків. Поминувши Кошалін і Слупськ, вони повільно просувалися в транспортних колонах, які везли боєприпаси, пальне й харчі.

Пасажири причепа уже звикли одне до одного, спільно вели господарство, сварилися в комендатурах, добиваючись кращого продовольства, і досягали свого досить легко, бо танкісти підкреслювали неабияке значення циркового мистецтва, наголошували на тому, що й атлети й звірі мають бути в добрій формі, а Іван пошепки признавався завідуючому складом, що йому просто соромно готувати солдатам союзної польської армії якусь там кашу. Було їм не так уже й погано, а проте танкістів сердила кожна більш-менш тривала зупинка. Кортіло добратися до своїх, приховуючи один від одного своє хвилювання, кожен турбувався, чи встигнуть вони прибути своєчасно, чи не приїдуть тоді, коли все вже скінчиться. Мабуть, тільки Шарик, який ні на мить не відступав од Крихітки, був задоволений, що подорож затягується.

Вранці третього дня по тому, як біля Познані вони штурмом здобули собі місце в причепі, проїхали Лемборк. Низько над шосе з'явився «фокке-вульф», але не стріляв – утікав на повній швидкості, а навздогін за ним мчав гостроносий ЯК. Прислухалися якусь мить до ревіння моторів, аж доки воно не стихло, потім грузовик виїхав на пагорб, і звідси вони вперше почули недалекий гуркіт гармат.

– Хлопці, за кілька годин побачимо Василя, – сказав Янек. – Приїдемо саме вчасно.

– А ти боявся, що для тебе не залишиться, нічого? – засміявся Іван.

– Так. Я сам із Гданська, жив там до війни. Батько загинув на Вестерплятте.

Янек уперше сказав голосно про смерть батька. Досі, наче за мовчазною домовленістю, ні Гжесь, ані Густлік не згадували про те, в чому були впевнені.

Шосе злегка опускалося вниз, обабіч ліс. Усі троє танкістів, висунувши голови через віконце, дивилися вперед, немовби сподівалися за першим же поворотом побачити Гданськ.

Проминули охайне, чистеньке Вейгерове, виїхали з містечка, і в ту мить, коли з лівого боку з-ла насипу залізниці до них підступило шосе, що йшло десь із півночі, Янек раптом відскочив од вікна і забарабанив по стіні, де була кабіна шофера. Бив кулаком, потім прикладом.

– Обережно, бо ще стіну розіб'єш, – буркнув Іван. – Уже ж гальмує.

– Вибачте, будь ласка, але ж там стоїть «Рудий».

– Хто?

– Наш танк, «Рудий».

Усі троє кинулися до дверей, ще на ходу, не діждавшись, поки машина зупиниться, стрибали із приступки. У Єленя підігнулася поранена нога, він упав, але одразу ж схопився і накульгуючи побіг за друзями.

На полі, не далі як за п'ятнадцять метрів од дороги, стояв їхній танк. Важко сказати, як Янек здалеку впізнав йото, але тепер, коли вони підбігли, сумнівів не було: їхній номер на башті, орел з трохи розмазаним правим крилом і подряпини на сталі – танкісти знали їх так добре, наче то були шрами на їхній власній шкірі. Та ще й оця груба, прямокутна латкана лобовій броні, яку вони тепер допитливо мацали пальцями.

Не розуміли, чого в танку нікого немає, хоча, здавалося на перший погляд, він і не пошкоджений. Гжесь торкнув рукою броню над мотором і сказав:

– Холодний, давно не працював.

Танкісти оглянулись і тільки тепер помітили, що на шосе, крім машини, якою вони приїхали, стоїть іще грузовик, а біля нього – група солдатів у зелених шинелях і польових кашкетах. Ті теж допитливо дивилися в їх бік; та ось уперед вискочив невеличкий, кремезний Віхура, той самий, з яким вони зустрілися в Сельцях, по дорозі до бригади. «Король казахстанських доріг» приставив до очей долоню й раптом закричав:

– Хлопці, хай йому грець, ви тільки гляньте! Це ж Кос, Єлень і той їхній грузин. Увесь екіпаж.

Одним стрибком він перемахнув через канаву і помчав до них. За ним – решта солдатів. По розмоклій ріллі добігли до танка, почали обійматися, плескати один одного по спині. З обох боків сипалися запитання, на які ніхто не встигав відповідати, вигуки, яких в загальному гаморі ніхто не міг зрозуміти.

Від циркового вагона бігло, пустуючи, двоє собак, а за ними поволі йшли Іван і Наташа.

Нарешті гамір трохи стих, і тоді озвався Віхура:

– Хлопці, покиньте цей непотріб. Вам дадуть нову машину. Саме прибули машини з вісімдесятил'ятиміліметровими гарматами. Розумієте? Сила! Прямо з заводу. Такі танки, що куди там!

– А наш «Рудий»? Що з ним?-запитав Саака-швілі.

– Хіба ви не бачили? З того боку пробило таку дірку, що можна кулак просунути. В мотор ударило, уже не відремонтуєш.

– То Семен поїхав по новий мотор? – спитав Янек.

– Ми тут почекаємо, – мовив Єлень. – Василь привезе мотор, поставимо і ще покажемо, чого вартий наш «Рудий».

Віхура завагався, раптом зблід, зсунув з чола кашкет і сказав:

– Облиште. Ми якраз приїхали сюди машиною, щоб забрати рацію, всі прилади, боєприпаси і взагалі що тільки можна. А танк генерал наказав залишити.

– Але ж… – втрутився Янек.

Та Віхура не дав йому говорити, сам швидко вів далі:

– Наші з позавчорашнього дня уже в Гдині. Одна рота автоматників і танковий взвод пішли на Гданськ. Ще тільки Оксив'я німці уперто держать, але й там уже кінець близько.

Янека щось занепокоїло в цій спішній розповіді, в обличчях Віхури й солдатів, які стояли за ним.

– Василь поїхав по мотор? – удруге спитав він. Настала тиша. Якусь мить усі мовчали, а тоді Віхура зірвав кашкета і ступив півкроку вперед.

– Я думав, що ви знаєте… – почав він, дивлячись під ноги. – Коли ми підійшли до Вейгерова, в лісах зустріли нас партизани. В них були плани німецьких вогневих точок, мінних полів. Партизанський командир потрапив до генерала і потім їхав з нашими танками, показував дорогу. Ми взяли місто з двох боків, без ніяких втрат. А коли наші виїхали сюди, на околицю, то збоку десь із засади озвалися бронебійні гармати…

Віхура обірвав, глибоко зітхнув. Янек смикнув його за рукав.

– А далі?

– Ну, і влучили якраз у ваш танк. З мотора вдарило полум'я. Поручик Семен вистрибнув з вогнегасником на броню, збив вогонь, але самого його скосило чергою. Отам лежить… – показав поглядом.

Танкісти побачили серед поля невеличкий горбочок, купку каміння, біля якого високо вгору стирчало кілька сухих будяків. Рядом стояв березовий стовпчик із зіркою, на ньому висів танкістський шолом. Під стовпчиком темніла свіжа земля.

Всі троє мовчки рушили туди. Решта лишилися.

– То їхній командир, – пояснив Віхура, звертаючись до Івана й Наташі.

– Ясно, – мовив атлет. – Передайте хлопцям наш прощальний привіт. Нам треба їхати.

Вони помаленьку пішли до машини, піднялися на приступку й зникли у відчинених дверях. За ними стрибнула Крихітка, а потім – Шарик. Грузовик поволі рушив. Шарик виглянув, гавкнув і вискочив на асфальт. Біла Крихітка теж хотіла вистрибнути – скавчала, виривалась, але Наташа міцно тримала її за ошийник. Причіп котився щораз швидше. Шарик побіг за ним, ніби хотів наздогнати, але потім повернув і, не дивлячись на тих, що від'їжджали, опустивши голову, підійшов до свого екіпажу. Він був тут уже не п'ятий, а четвертий.

Не розуміючи того, що сталося, лизнув руку господареві. Янек ворухнув пальцями, схопив його за кудли.

– Нема Василя, Шарику… – мовив.

Усі вони стояли нерухомо, дивлячись на невеличку могилу.

Янек глянув на небо.

Воно було пусте, по-весняному блакитне, і тільки одна хмара нерухомо висіла вгорі прямо над ними. Снігові клуби на верхівці хмари холодно поблискували на сонці, мов шолом вартового.

РОЗДІЛ XXII НОВИЙ ЧЕТВЕРТИЙ

Спільними зусиллями відкрутили і зняли броньову плиту над мотором. Тут було гірше, ніж здавалося, коли вони дивилися на невеличкий отвір, куди влетів снаряд. Від мотора лишилася каша: осколки розбитого блока, потрощені поршні, вищерблені шестерні, пошматовані жили проводів.

Віхура ще раз попробував умовити їх, щоб покинули танк, описував, наскільки кращі нові машини, але хлопців це не переконало, і вони не дали оголити «Рудого». Саакашвілі і Єлень лишилися на місці пильнувати, а Янек Кос і Шарик грузовиком, який приїхав забрати з «Рудого» прилади, вирушили до штабу.

На місце прибули швидко, бо командування, готуючись до штурму Оксив'я, переїхало з Гдині до Румії.

У повітрі панувала радянська авіація. Здалеку, десь у напрямку моря, видно було широке коло штурмовиків, які атакували гітлерівські укріплення. На дорозі, що її захищали ЯКи, війська рухалися не маскуючись. Трактори тягнули важкі гармати, буксували студебекери, навантажені снарядами. Завиваючи моторами, по грязюці пробиралися мотоцикли зв'язківців, телефоністи тягнули проводи.

Віхура уповільнив швидкість, глянув з кабіни на чорні дроти, причеплені до розбитих стовпів та дахів, і загальмував перед непоказною хатиною, біля якої проводи висіли найгустіше. Коло дверей стояв вартовий у касці, з автоматом на грудях. Коли грузовик зупинився, водій, підморгнувши Косові, сказав:

– Приїхали. Зразу видно, що тут штаб.

Янек виліз, міцно потис йому руку і підійшов до вартового.

– Я до командира бригади.

– Вія зайнятий, почекайте.

Вартовий був молодий хлопець, видно, з нового поповнення, бо Янек не пригадував його обличчя. Коли б то був старий солдат, він, навіть забувши Коса, впізнав би Шарика, бо його добре знали в усій бригаді.

Але в цю мить підійшов листоноша. Побачив Янека, підбіг, і обидва обнялися, мов брати.

– Скільки літ, скільки зим! Але нічого, вигляд у тебе непоганий. Бо тут про вас уже всяке говорили. А де ж Гжесь і Густлік?

Янек відповів, а поштар, раптом щось пригадавши, понишпорив у своїй сумці й витягнув листа.

– Бери, це тобі. Кілька днів ношу, але бригада весь час у боях, ніколи було й вислати. А воно якраз на добре вийшло, бо інакше лист розминувся б з вами. Ну, бувай, лечу далі.

Янек узяв листа, впізнав на конверті знайомий почерк, але до свідомості його не дійшло, що це означає. Аж тоді, коли глянув на підпис, примружив очі й сперся на стіну.

Лист був од Василя. Його слова долетіли до Коса, мов луна в лісі, мов світло далекої зірки з космосу, якої вже немає, а блиск її на Землі ще буде видно багато років.

Квітневий день видався Янекові похмурий. Аркушик паперу в руці раптом наче посірів, і на цьому хлопець читав поспіхом написані слова:

«Любі мої!

Ми йдемо тепер до твого, Янеку, дому. Якщо тільки можете – приїжджайте якнайшвидше. Мені дуже хочеться, щоб «Рудий» дійшов з нашим екіпажем до моря саме в тому місці, з якого все почалося. Якщо тільки можете – приїжджайте якнайшвидше.

Чекаю, щоб усіх вас обійняти і дати команду: «Вперед, бронебійним заряджай!» А ще з більшим нетерпінням чекаю тої хвилини, коли можна буде скомандувати: «З машини!», знаючи, що це вже останній наказ з часу війни.

До скорого побачення. Привіт Шарикові.

Василь».

– Шарику, тобі… – почав Янек тихим голосом, але собака не слухав його, нюхав біля дверей, а потім заскавчав, гавкнув і почав дряпати лапами.

Спантеличений вартовий не знав, що діяти, бо про собак у статуті нічого не сказано. Та от двері зненацька прочинились, і з них виглянув один із штабних офіцерів.

– Що тут таке? Не заважайте.

Вівчарка скористалася з нагоди, прослизнула біля його ніг, стрибнула всередину, і в цю ж мить звідти озвався м'який, соковитий баритон командира бригади.

– Шарик!… Янеку, йди сюди.

Кос увійшов до хати, виструнчився і, стукнувши каб-| луками, почав доповідати.

– Громадянине генерал, взводний Ян Кос…

І не докінчив, бо командир обняв його і поцілував у обидві щоки.

– Всі приїхали?

– Тільки троє і собака.

– Знаю… – спохмурнів генерал і простяг руку по згаслу люльку. – Розумію. Почекай хвилинку. Це по ньому лишилося, поділи серед екіпажу. – Генерал подав Косові брезентовий солдатський рюкзак, перев'язаний посередині мотузкою. – Речі поручика Семена. За звичаєм, віддаю вам, бо адреси сім'ї не залишив.

Командир висипав на стіл усе, що було в рюкзаку. Нехитрий солдатський скарб. Дещо з обмундирування. Орден Червоної Зірки, Хрест хоробрих, атлас хмар і новенький, блискучий орден Віртуті Мілітарі.

– Це за штурм і здобуття Мирославця, – пояснив генерал. – Наказ прийшов за день до його смерті, і я навіть не встиг вручити… Ще хвилинку. – Командир бригади цими вловами звернувся до радянського генерала, який сидів за столом у кутку кімнати і, пригладжуючи рукою чорне кучеряве волосся, постукував олівцем по карті.

Той, дивлячись на молодого танкіста і вівчарку, яка крутилася біля ніг командира бригади, кивнув головою.

– Готуємо на завтра наказ, – пояснив Янекові командир бригади. – Будемо штурмувати Оксив'я. Після останніх боїв з бригади мало що лишилося. Набереться хіба що батальйон танків, не більше. Даю вам нову машину з вісімдесятип'ятиміліметровою гарматою.

– На нові машини не вистачає екіпажів? – запитав Кос.

– Вистачає. Але вам заміню танк.

– Громадянине генерал, ми б хотіли на своєму «Рудому».

– Там розбито мотор, і сам танк демонтовано.

– Ці, не демонтовано. Коло нього сидять Саакашвілї і Єлень, стережуть. Може б, нам пощастило новий мотор поставити, бо ми повинні на «Рудому»…

– Чому?

Хлопець вийняв листа й показав у ньому пальцем, Генерал голосно прочитав:

– «Мені дуже хочеться, щоб.«Рудий» дійшов з нашим екіпажем до моря…»

Якусь мить панувала мовчанка, потім командир сказав:

– У нас немає нового мотора. Можна було б зняти з підбитих машин, що стоять під Кацком, але там страшне болото, туди навіть трактором важко добратися.

– Якщо дозволите, ми поїдемо.

Генерал насупив брови, хвилинку подумав і кивнув головою:

– Гаразд, візьми тягача з майстерень. Скажи, що я велів. А рація справна?

– Справна.

– Як будете готові, вирушайте до Румії і доповідайте на хвилі сімдесят чотири метри.

Янек віддав честь, ступив крок до дверей, але його зупинив твердий командирський голос радянського генерала, що сидів біля вікна:

– Танкісте,, зачекайте.

Кос повернувся, виструнчився.

– Не будете їздити по болоту. До ранку все одно не встигнете. Я зрозумів, про що мова. Підійдіть сюди і позначте на карті, де стоїть ваша машина… Так, ясно. А тепер можете йти і чекайте там, на місці.

Коли Кос зачинив двері, радянський генерал звернувся до командира бригади.

– Семен – це їхній командир, я зрозумів, але чому танк називається «Рудий»?

– На честь однієї санітарки з восьмої гвардійської армії. У неї волосся, як вогонь. Вона разом з нами воювала на магнушевському плацдармі. Потім санітарку поранило, цей хлопець виніс її з-під вогню. Вони зустрілися в госпіталі. Якщо все буде гаразд, то, сподіваюся, на весілля запросять.

– Ясно.

Обидва всміхнулись і схилилися над картою, щоб ще раз продумати всі деталі завтрашньої битви за Оксив'я.

Янек вернувся під Вайгерове, причепившись на другому сидінні в якогось радянського мотоцикліста. Шарик біг за ними і не відставав, бо мотоцикліст навмисне їхав повільніше.

Саакашвілі та Єлень тим часом теж не байдикували. Вони по черзі перевіряли механізми, а потім усі втрьох взялися до роботи і завзято працювали аж до ранніх сутінків. Треба було усунути багато дрібних пошкоджень, але вони вже впоралися цим, тепер лишився тільки мотор.

Рація виявилася на диво слухняною. Танкісти ловили німецькі та російські голоси і навіть якусь музику з далекої радіостанції. Бригадна станція мовчала, але нарешті їм пощастило піймати голос офіцера з інтендантства, який доповідав комусь про те, що хліб, грудинку і консерви доставлено на місце.

З приводу цього почалися жарти, і всі раптом відчули, що дуже зголодніли. Адже вони зранку нічого не їли. Виглядали на шосе, по якому один за одним проїжджали грузовики, але жоден з них не схожий був на навантажений провіантом, не було й надії випросити щось у союзників і підживитися.

Стомлені, сіли рядом на броні задньої частини танка. За спиною, десь на сході, безперервно ревіли гармати, вили мотори літаків.

– О боже, все навпаки, – сказав Єлень. – Фронт на сході, а на заході тихе містечко.

– А добрі люди в тому містечку, певно, оце саме тепер готують вечерю, – сумно мовив Саакашвілі.

– Треба було б сходити до Вайгерова, – порадив Янек.

– Треба, але хто піде?

– Може, я? – запропонував Густлік. – Стривайте, он хтось іде, зараз ми спитаємо.

По шосе йшов невисокий чоловік у темному капелюсі з пом'ятими крисами. Під лівою рукою він ніс портфель, а в правій – глиняний горщик. Танкісти хотіли гукнути його, але чоловік сам повернув, перестрибнув кювет і, грузнучи в мокрій ріллі, попрямував до танка. Підійшов, не виймаючи з рота глиняної люльки, трошки підняв капелюха.

– Добривечір. Ви, панове, на моєму полі…

– Добрий вечір. Війна доріг не вибирає, а ми багато не витопчемо.

– Та хіба я про зерно? Відомо, війна. Що залишиться, те й уродить. Я тільки бачу, панове, що ви цілий день чірацюєте без харчів, от і приніс.

– Не гнівайтесь, – вибачився Кос- Ми саме хотіли піти в містечко щось купити. Чекаємо тут, бо нам повинні привезти мотор. Отак і день минув. Через це ми трохи не в гуморі.

– Ждати – нудно й сумно. А за гроші ви б у місті нічого не дістали.

Чоловік вийняв з портфеля льняну скатертину, з вишитими по краях кольоровими волошками та кукілем, розіслав її на броні, розставив глиняні миски, покриті блискучою чорною поливою, насипав з горщика горохового супу. Рядом поклав кілька копчених камбал, півбуханця свіжого хліба.

Танкісти подякували ще раз і, виділивши порцію Шарикові, взялися до їди. Кашуб стояв біля них, димів люлькою, поглядаючи в сторону Гдині. В куточках усміхнених очей йому збиралися дрібненькі, веселі зморшки. Довго мовчав, а потім сказав:

– Ждати – нудно й сумно. Ми вас п'ять з половиною років ждали. І так сумно було. Тільки з зими сорок першого – сорок другого років, коли в наших місцях з'явився Вест і створив наш кашубський «Гриф», то вже стало не так. Різне почало діятися: то жандарм зникне, то поліцейський участок згорить, а то міст на шосе чи на залізниці висадять у повітря…

– А як було, коли наші прийшли? – запитав Янек, на повний рот уминаючи хліб і рибу. – Бо ми сьогодні тільки перший день, прямо з госпіталю.

– Як було? А так: жінки ходили собі – німці до них не чіплялися – й дивилися, де ті міни ставлять, де який бункер будують. Вест зробив такий план, потім перемалював його через кальку. А коли на заході загуркотіли гармати, він послав нас кілька чоловік у ліс і велів, хто перший на військо натрапить, то щоб віддав той план. І якраз добре вийшло. Ваші танки з ходу взяли місто, і тільки тут отой бідолаха лишився, що он там на горбку його поховали. Може, знаєте, як його звали?

– Звали його Семен, поручик Василь Семен.

– Василь Семен… – повторив кашуб. – Треба запам'ятати. Коли дощ змиє напис, то щоб підправити і дітям сказати. А здалеку він був?

– З Радянського Союзу, – пояснив Янек і запитав: – А той Вест, про якого ви кажете, поляк? Прізвище якесь чудне…

– Поляк, це його в партизанах так назвали.

– А справжнє прізвище як?

– Цього я не знаю, та й питати не треба, бо якби я й знав, то не сказав би. То партизанські оправи. Його діло: захоче – сам скаже, а не захоче… – Лівою рукою чоловік гладив по голові Шарика, який з першої ж миті відчув до нього довір'я.

Доїдали рибу, відкидаючи далеко в поле обсмоктані кісточки. Вже майже зовсім смеркло, і з боку Гдині тепер ясніше долинав гуркіт артилерії, яскравіше видніли спалахи.

По шосе під'їхав грузовик, а за ним – танковий тягач з підйомним краном. Обидві машини зупинилися. Через поле до підбитого танка рушив механік у комбінезоні. Підійшов, на ходу витираючи руки клоччям.

– Привіт, союзники! Як звати вашу машину?

– «Рудий».

– То ми до вас.

Він обійшов танк навколо, оглянув пробоїну й розбитий мотор, витягнув з кишені ліхтарик і дав знак тим, що стояли на шосе.

– Все буде гаразд, – сказав. – Викинемо старий, поставимо новий, гвардійський мотор. До ранку все буде готово, ще встигнете повоювати.

Тягач переїхав через канаву, описуючи півколо, ззаду підійшов до танка. Стріла підйомного крана стирчала над ним, мов гострий, загнутий кіготь.

Кашуб зібрав миски, склав скатертину, запакував усе в портфель і звернувся до Янека.

– Завтра в бій?

– Так.

– Вас тільки троє?

Янек забув про це. Аж тепер усвідомив, що в них немає четвертого члена екіпажу, і невпевнено буркнув:

– Нічого, підберемо когось по дорозі.

Працювали мовчки, розуміючи один одного з півслова. Ніч була темна, і вони присвічували собі невеличкими лампочками, протягнутими від тягача й танка.

Пішло на це більше часу, ніж сподівалися. Старий мотор зняли швидко, але потім треба було очистити місце, вибрати звідти геть усі, навіть найдрібніші осколочки, все повитирати, щоб було чисто. І з новим мотором довелося повозитися, поки він сів на місце. Відкрили подачу пального, і Саакашвілі, хвилюючись, натиснув стартер. Закрутився маховик, передав рух на мотор, і той одразу ж запрацював, заграв міцним, звучним голосом. Було вже зовсім темно, коли вони виключили мотор, потиснули один одному руки і вправно, швидко поставили – панцирну плиту.

Дірку, пробиту снарядом, залатали раніше. Механіки вже готувалися до від'їзду, ще тільки закурили по цигарці, коли Шарик приязно загарчав, і з темряви знову виринув той самий кашуб.

– Жінка підігріла кави і спекла вам булочок.

– О, то у вас тут своє постачання, – сміялися радянські воїни. – Видно, що бувалі фронтовики, в голоду не пропадете.

Булки й каву розділили порівну на всіх, включаючи, звичайно, і пса. Коли їли, кашуб смикнув Янека за рукав.

– Вас троє, одного не вистачає. Я привів четвертого.

– Кого?

Тільки тепер Кос помітив, що за крок од нього стоїть чоловік, також у капелюсі і в темному цивільному одязі.

– Вест, – сказав незнайомий.

Він потис Янекові руку й подав якісь папери. Кос повернувся до танка, через люк механіка просунув усередину голову і, взявши в руку ремонтну лампочку, прочитав: «Посвідчення. Видано поручику Весту, командирові партизанського загону…» Далі було сказано про спільні дії з бригадою під час боїв за Вейгерово – Янек уже знав про це, – а внизу стояв підпис генерала.

– Ось іще, – сказав Вест, подаючи другий папірець. Це було тимчасове посвідчення про нагородження Хрестом хоробрих, теж підписане генералом. Янек погасив лампочку, віддав документи.

– Хочете з нами?

– Так.

– А воювали в танку?

– Ще ні.

– Ручний кулемет знаєте?

– Трохи знаю.

– А рацію?

– Теж знаю.

– Ну, тоді, все гаразд. Гжесю, Густліку!

Ті підійшли ближче, і Янек познайомив їх.

– Поручик Вест, про якого нам розповідали. Поїде з нами четвертим.

– Чому б ні, – погодився Єлень, – поїдемо.

– Все готово, – сказали радянські воїни. Танкісти на прощання потисли руки механікам. Тягач знову виїхав на шосе і там зупинився.

– В машину! – скомандував Кос.

Хоч про це й не домовлялися, хоч Саакашвілі був старший за званням, а Єлень мав більше бойового досвіду, але вийшло якось так, що командиром став Кос. І так само без ніяких розмов поручик Вест, хоч він і був офіцер, зайняв місце стрільця-радиста.

Заграв мотор, танк рушив з місця, повернув ліворуч, потім праворуч, вийшов на шосе і зупинився. Мотор працював на малих обертах.

Механіки з тягача підійшли ближче, один із них крикнув:

– Як нове серце?

– Добре! – по-російськи відповів Янек.

– Щасливо воювати!

Першим рушив грузовик, за ним тягач. Радянські солдати, привітно махаючи руками, поїхали в напрямі Гдині.

Янек дивився услід і думав, чи екіпаж висловив їм, як належало, свою гарячу вдячність – адже «Рудий» і справді має тепер нове серце.

Зійшовши з башти вниз, Кос присів навпочіпки між Гжесем і Вестом. Глянув крізь відкритий люк.

– Праворуч у канаві розбита автомашина. Блищить трикутний клапоть бляхи. Спробуйте кулемет, – сказав він.

З останнім його словом пролунала коротка черга, кулі зрізали гострий бляшаний кут.

– А як радіо?

– Вже знаю, – відповів Вест. – Ось перемикач на внутрішній телефон, а тут передача й прийом. На якій хвилі працюємо?

– Сімдесят чотири метри.

– Їдемо? – запитав Гжесь. Янек на якусь мить задумався.

– Ви, Вест, будьте тут, а ми зараз прийдемо. Попрощаємося, хлопці, з Василем.

Вони вийшли з танка, в темряві знайшли могилу, зупинилися перед нею, зняли шоломи. Шарик сів поруч.

Янек простиг руку до дерев'яної кобури маузера і спинився – не хотілося давати прощальний салют. Здалося хлопцеві, що не треба будити того, хто спить. Поправив трошки перекошену табличку. Небагато ми можемо зробити для полеглих в бою – тільки пам'ятати їх і жити так, як вони б того прагнули.

Янек тихо поплескав Шарика по голові. Танкісти наділи шоломи й повернули на шосе, де їх ждав «Рудий» і новий, четвертий член екіпажу – Вест.

Розділ XXIII МОРСЬКИЙ БЕРЕГ

Ніч була важка, плутала плани. Оточені на Оксив'ї німці билися з відчайдушністю приречених. Позад них був високий, крутий берег і Пуцька затока. Єдиною надією для них були десантні баржі, які в темряві під прикриттям артилерії військових кораблів прокрадалися до берега. Сподіваючись, що їх евакуюють, гітлерівці намагалися продержатися ще хоч кілька годин.

Вже перед самим вечором вони відкрили сильний артилерійський і мінометний вогонь, несподівано пішли в контратаку й відкинули танки та піхоту, які займали фільварок. Дві години наші в темряві готувалися до нового штурму, потім ударили разом з радянськими важкими танками та артилерією і вдруге захопили фільварок.

Окопалися там і тепер, прикриті рештками стін, прочісували поле кулеметними чергами. Вранці ті війська мають ударити з фільварку і вийти на берег моря. Вдарити мають уранці, а зараз ще ніч, яка поволі йде до світанку. Генералові не подобається ворожий артилерійський вогонь, спрямований на фільварок. Огонь не дуже сильний, але стріляли щоразу з нового місця і з гармат іншого калібру, які належали іншим батареям. Генерал прислухається зі свого командного пункту, він знає, що ворог пристрілюється. Отже, знову піде в контратаку, а в бригаді вже майже немає резервів.

Останній танковий взвод – взвод управління – він послав на передову ще звечора, коли наші війська вдруге атакували фільварок. У командира бригади лишилося тільки два відділення автоматників і рота важких зенітних кулеметів.

Людям, які не знають воєнного ремесла, здається, що при ліквідації оточених угрупувань велику перевагу мають ті, що атакують. Це не так. Кожна дивізія, яку можна було зняти з лінії фронту, негайно відходила і, діставши поповнення, прямувала на захід, до Одеру.

Верховне командування збирало сили для вирішального наступу на Берлін, наступу, до якого лишилися вже лічені дні. Ось чому тут, під Оксив'ям, треба було напружити всі сили, щоб остаточно розбити угрупування оточених гітлерівців.

Генерал думав про це, сидячи в невеликому, викопаному в землі і вкритому балками бункері, раз у раз поглядаючи в стереотрубу. Поки що він бачив тільки темряву та короткі далекі спалахи, але зверху, видно було крізь лінзи, нічна темрява вже змінила свою барву, почала блякнути й сіріти. Хвилин через п'ятнадцять розвидниться, і тоді вирішиться, хто вдарить перший – ми чи вони.

Ліда, чергова радистка, дрімала з навушниками на голові. Рот був у неї трохи відкритий, повіки не зовсім заплющені – дівчина спала, мов чуткий заєць у борозні. Генерал торкнув її за плече. Дівчина підвела голову й сказала:

– Я не сплю. Генерал усміхнувся.

– Тепер ти вже справді не спи. На випадок чого – поклич. Я буду поряд.

Він вийшов із бліндажа в окоп, знайшов начальника штабу й наказав:

– Збери всіх: кухарів, писарів – усіх до одного. Нікого не залишай в тилу. Треба сформувати ще хоча б дві групи, крім автоматників. Командирами всіх чотирьох резервних груп признач штабних офіцерів. Решту зенітних кулеметів, які обороняють штаб, перекинь уперед на край чагаринка, праворуч од нас. Хай приготуються вести вогонь по наземних цілях. Якщо біля фільварку прорвуться німці, зенітники повинні відбити їх. Налагодь мені прямий телефонний зв'язок з кулеметниками.

Генерал повернув до землянки, сів біля столика й почав жувати посиланий цукром чорний хліб, запиваючи вчорашньою кавою. Він же сам послав кухарів на передову, тож знав, що готувати нікому.

Глянувши на годинника, командир бригади визначив, що хвилин з десять ще буде спокійно. Скинув мундир, поголився і вмився над відром, попросивши Ліду, щоб вона злила йому. Потім добре натоптав люльку тютюном і закурив.

Він правильно розрахував час, помилився лише на кілька хвилин.

Німці почали трошки пізніше. Од фільварку тепер чути було швидкі вибухи снарядів. Генерал узяв навушники:

– «Модрина», я – «Вісла». Що там у вас за гармидер?

– Я – «Модрина», – одразу ж почулася відповідь. – Б'ють по нас. Видно вже танки й піхоту – ідуть в атаку.

– «Модрина», запам'ятайте: з фільварку не відступати.

– Я – «Модрина», зрозуміло.

Загорялося світло нового дня, і водночас наростав гуркіт бою. Вже чути було нервове теркотання кулеметів, тріскотняву автоматів, різкі постріли наших танкових гармат.

Генерал зсунув рукою один навушник з вуха, щоб краще було чути звуки бою, але сам не вставав з місця, не підходив до стереотруби. Досвідчений музикант, навіть уперше слухаючи незнайому увертюру, все-таки орієнтується, яка повинна бути черговість окремих її частин, коли можна чекати лагідного адажіо, а коли – форте. Генерал знав, що ось-ось має надійти рапорт від «Модрини».

– «Вісла», «Вісла», я – «Модрина», – почулося в навушниках. – Мене обходять з правого флангу. Проникають у тил, в напрямі чагарника й дороги, що веде з яру. Сили ворога: взвод танків і щось близько роти піхоти.

– Ясно, – відповів генерал. – Не турбуйтеся. Обороняйте фільварок.

Він сказав це впевнено і спокійно. Тим, хто його слухав, мало б здатися, що в резерві в нього щонайменше рота танків. Насправді ж на краю чагарника було тільки дев'ять зенітних кулеметів калібру 12,7 міліметра. Ворожу піхоту вони, можливо, відріжуть, але танки пройдуть, проберуться в тил і застрянуть десь далі перед вогневими позиціями артилерії. Генерал підняв телефонну трубку:

– Що у вас?

Командир роти зенітних кулеметів доповів:

– Стали на позиції, готові до бою.

– Відкриєте вогонь після мого наказу або ж тільки тоді, коли ворожа піхота підійде до нас на сто метрів, раніше не викривайте себе.

– Слухаю.

– Генерал підійшов до стереотруби, оглянув місцевість попереду. Напевне, з-за обрію вже виглянув краєчок сонця, бо клуби куряви над фільварком були освітлені молодим рожевим промінням. Снаряди все ще вибухали там, але рідше. Вогонь німецької артилерії виразно ослаб. Якби не та ворожа група на флангу, то можна було б подумати про перехід в атаку. От коли б іще хоч три, хоч два танки в резерві!

Ззаду, за спиною генерала, озвалася Ліда, заговорила якимось не своїм, здивованим голосом:

– Я – «Вісла». Повторіть, не розумію.

Командир повернувся, глянув на пополбтніле обличчя дівчини.

– Що таке?

Вона вимкнула мікрофон і побілілими губами, з жахом в очах сказала:

– Громадянине генерал, доповів про себе «Граб-один», але ж це неможливо. Адже…

Генерал хутко надів навушники й запитав:

– «Граб», де ти?

– Я – «Граб», – відповів чужий, незнайомий голос- Іду піщаним яром під гору.

То був не Янек Кос. Генералові блискавично майнула думка, що, видно, танкісти підібрали собі когось четвертої го в екіпаж, але на всякий випадок, щоб упевнитися, він запитав ще:

– Хто біля тебе з правого боку?

– Я – «Граб»… – незнайомий трохи завагався, почувши таке дивне запитання, але зразу ж відповів: – Біля мене Шарик.

– Ідіть до кінця яру, але не виходьте наверх. Підготуйте машину до бою, чекайте наказу.

Вимкнувши мікрофон, генерал покликав начальника штабу:

– Весь резерв – бігом у яр. Там чекає наш танк. Не знімаючи навушників, командир повернувся до стереотруби, спрямував її праворуч, так, щоб видно було край чагарника, де чекали в засаді кулеметники. Дорога, що вела з яру, бігла трохи попереду впоперек поля. Ще далі, на рівні фільварку, видніли купки кущів, і саме в цю мить поміж ними показалися рухомі контури трьох танків. Вони стріляли навмання і, не зустрічаючи опору, впевнено йшли вперед. Між танками бігли маленькі постаті солдатів. Німці з кожною секундою більшали, але генерал усміхнувся. У нього ж був тепер шанс. Правда, невеличкий, один до трьох, але ж ворог не знав його карт.

– «Граб-один». Я-«Вісла». Ви чуєте мене?

– Я – «Граб-один», слухаю.

– Увага, хлопці, – тепло, як у звичайній розмові, зовсім не передбаченій статутом, мовив генерал. – По команді просуньтесь на кілька метрів уперед, так щоб тільки башта виступала над краєм яру. Поставте зразу приціл на двісті метрів. Перед собою ви побачите три танки, вони вийдуть боком під вашу гармату. Піхотою займуться інші. З тилу до вас підходить наш резерв. Знищивши танки, ударте разом з автоматниками праворуч, через рідкі групи дерев. Ясно?

– Ясно, – почулося в навушниках.

Німецькі танки й піхота підходили все ближче й ближче. Вони вже не вміщалися в лінзах стереотруби. Те-нерал перевів погляд на правофланговий танк, який найбільше висунувся вперед. Командир бригади ждав хвилини, коли той підійде до дороги. Перед ровом танк трохи стишив хід, нахиляючись уперед, в'їхав у той рів, потім додав газу і, задираючи ніс високо вгору, почав виповзати. І тоді генерал схопив телефонну трубку:

– Кулемети, вогонь!

І, не чекаючи навіть, поки зенітники повторять команду, кинув по радіо:

– «Граб», висунь башту і бий, як тільки зумієш.

З останнім словом на командний пункт долинув низький стугін кулеметних черг із дев'яти стволів.

По полю смугами, немов там стьобали батогами, спалахували фонтанчики пилюки. Німецька піхота припала до землі. Танки помітили ціль. Перший зупинився, блиснув вогнем, потім рушив далі, а два інші, стріляючи, прикривали його.

«Якщо «Рудий» запізниться на тридцять секунд…»- подумав генерал.

В цю ж мить у тому місці, де дорога виходила з яру, над самою землею генерал побачив блиск пострілу, і найближчий танк, охоплений полум'ям, зупинився. Тільки тепер командир помітив темний силует башти, що ледь-ледь виступала над землею. Екіпаж не гаяв часу. З дула гармати раз у раз вихоплювався вогонь, і ось уже другий танк потяг за собою хвіст диму, рвонув швидше, ніби хотів утекти від нього, потім сповільнив хід і раптом почав кружляти по полю, дедалі більше огортаючись димом. Мотор, мабуть, працював, а поранений чи, може, вбитий водій повалився набік, притиснувши правий важіль.

Третій німецький танк повернув башту і стріляв у відповідь, але, не бачачи як слід противника, почав відступати до своїх. За ним побігли піхотинці.

– «Граб», де наша піхота?

– Біля мене.

– Разом – уперед!

Генерал бачив, як башта здригнулася, піднялась над землею, і ось Із яру повільно виповз увесь Т-34. Завзято гребучи гусеницями пісок, він ледве просувався вперед.

Автоматники обігнали його, вирвалися в поле і цепом кинулися за німцями. Зенітні кулемети поступово стихали, щоб не влучити у своїх.

Нарешті «Рудий» вийшов на тверде, зупинився і тричі вдарив по ворожому танку. Перші два снаряди не влучили – стрілець у поспіху не точно прицілився. Третій вдарив у гусеницю, вирвав ведуче колесо і разом з кількома шматками гусениці швиргонув його вгору.

Танк зупинився. Повернув башту, щоб захищатися, але наші уже взяли його на приціл. Випустили один снаряд – він кресонув іскри по броні, а другим рубонули під саму башту. Машина важко піднялася вгору, розірвалась од вибуху боєприпасів і запалала полум'ям.

Гуркіт вибуху долинув до командного пункту разом з вигуками наступаючих автоматників. Це були нестройові групи, зібрані з людей, які звичайно працюють у тилу, але тепер, переслідуючи захопленого зненацька і наляканого раптовим ударом ворога, вони наступали не гірше, ніж фронтовики.

«Рудий» уже наздоганяв цеп стрільців, сіючи понад їхніми головами черги з кулемета. Дійшли майже до фільварку і вже то зникали між деревами, то знову з'являлися в просвітах. І генерал вирішив, що вже саме час.

– «Модрино», всі разом – уперед!

Ще якусь мить командир бригади стояв біля стереотруби, чекаючи, поки з-під гусениць танків підніметься хмара куряви й заревуть мотори. Побачивши, як танки рвонули вперед, він швидко вийшов з бліндажа, стрибнув на бруствер окопу і так, як колись лицарі гукали: «Коня, мені!», гукнув:

– Вілліс сюди! Негайно.

Поки машина виповзала з окопу, генерал запалив погаслу люльку і, всміхаючись, дивився на сиві клубочки диму.

Використовуючи тільки частину своїх чотирьохсот п'ятдесяти кінських сил, «Рудий» ішов разом з піхотою. Гжесь після того, як спалахнув третій ворожий танк, весь час радісно покрикував і на повних обертах рвався вперед, але Янек наказав:

– Повільніше, не виходь поперед автоматників.

І сам уже вдруге здивувався, що він командує. Стурбовано подумав, що навіть голосом наслідує Семена, мов дитина, яка в час відсутності батьків зустрічає гостей, повторюючи материні слова її ж тоном.

Коли кілька хвилин тому вони налагодили зв'язок з генералом, Янек зрадів, його охопило якесь дивне збудження і напруження, як завжди перед боєм, а водночас було трохи страшно. Потім, коли «Рудий» висунувся з яру і Янек зовсім близько – значно ближче, ніж сподівався – побачив три танки з чорними хрестами на броні, він забув про страх. Уже не боявся, стріляв зовсім спокійно.

Страх прийшов тільки тепер. Глянувши в перископ, Янек побачив цеп автоматників, які бігли полем, поміж групами дерев замаячили якісь обгорілі машини, окопи, спалахи артилерійських пострілів. Янек не мав уявлення, чи правильно він веде танк, не знав, що жде його попереду. Не було часу ані розвідати становище, ані уточнити завдання, яке було сформульоване тільки отими короткими словами: «Ударте разом з автоматниками». Він же не може зупинитися посеред голого поля, але й не знає, куди має йти.

Янека огорнув страх не за себе, навіть не за екіпаж, а за всіх тих, що йшли разом з ним. Це був важкий страх, здатний розчавити людину. В цій ситуації вже не будеш ризикувати, не махнеш рукою, не скажеш собі: «Ех, все одно. Побачимо, що буде далі». Саме тоді, коли ця тремтлива струна напиналася в ньому дедалі грізніше, почувся радісний голос Єленя:

– Увага! Ліворуч наші танки. Три… п'ять… ще один вилазить.

Янек глянув у перископ і раптом відчув полегкість, таку велику, що йому підігнулися коліна. Але взяв себе в руки, наказав Гжесеві підрівнятися в строю. Тепер усі танки йшли разом, широким фронтом, броньованою лавиною. Попереду блиснуло – то вистрелила гармата, але це вже була річ звична і не страшна. Кос прицілився, мить почекав, поки танк вийшов на рівніше місце, і вдарив осколочним.

Глянувши знов убік, помітив, як один з наших танків пішов повільніше і раптом задимів. Ту ж мить помітив групу німців в фауст-патроном, але поки встиг прицілитися, її змів новий член екіпажу – Вест, який сидів унизу. «Ну й косить», – задоволено подумав Янек

Місцевість, по якій вони йшли, була густо порита бомбами і снарядами, всюди стирчали спалені танки, самохідки, перекинуті й покручені гармати. Танк переїхав через окоп, з якого автоматники виводили полонених.

Раптом попереду стало якось тихо, лінія обрію швидко йшла назустріч танкові.

– Механік, повільніше. Стоп.

Танк зупинився на високому обриві, над самим берегом моря. Перед ними була світло-голуба поверхня затоки, вкрита сонячними блискітками. По тій водяній блакиті од берега у відкрите море йшло кілька барж. Вдалині Кос помітив темніший, вкритий маскувальними плямами корпус військового корабля.

Танк був переповнений гудінням мотора, який працював на малих обертах, але зовсім рядом, за бронею, Янек відчував тишу. Хлопцеві майнула думка, що, може, це вже кінець, і раптом усім серцем затужив за Марусею. Як йому хотілося, щоб вона була тут, поруч. На землю його повернув спалах над палубою корабля; потім засвистіли снаряди, і важкі вибухи лягли на узгір'ї позаду, однак не так далеко за ними.

З надбудов на кормі десантних барж різноколірними шпильками засвітилися черги скорострільних гармат, і снаряди відгризли край узгір'я, обвалили чималий шмат землі. Кос піймав себе на тому, що ловить гав, і розсердився. Це не кінець – перед ними по затоці відпливали гітлерівці і, втікаючи, намагалися ще кусати. Якщо дозволити їм утекти, то вони стануть на Одері проти наших дивізій.

– Гжеею, здай трохи назад. Ще. Тепер стоп.

Вони від'їхали од берега настільки, щоб край узгір'я закривав гусениці й нижню броню танка.

– Бронебійним заряджай.

Єлень на мить завагався, потім схопив снаряд, всунув його в ствол, закрив замок.

– Готово.

Плавно повертаючи обидві рукоятки, Кос переставив приціл, навів його на середину корабля над палубою, натиснув спуск. Не міг розібрати, чи влучив, бо водночас вистрелили й сусідні танки. Навколо корабля закипіла вода, на палубі заклубочився дим. Корабель дав ще один залп і рушив з місця, тягнучи за ообою густу хмару диму. Потім він круто повернув і зник за цією заслоною.

Янек перевів приціл на одну з барж і вдарив у неї трьома осколочними снарядами. З надбудови нервово затарахкотів кулемет. Плоска залізна коробка схилилася набік, почала тонути. Останні хвилини баржі Янек бачив уже крізь хмару димової завіси, яку залишив корабель.

Знову стало тихо, і Кос звелів виключити мотор. Глянув на сусідні танки, які нерівним цепом стояли біля берега. Ніхто не відкривав люків, отже, й екіпаж «Рудого» лишився в машині, чекаючи наказу або сигналу.

Першим озвався Вест.

– У цьому місці дев'ятнадцятого вересня тридцять дев'ятого року гітлерівці придушили останній пункт опору на узбережжі – загін червоних косиньєрів.

– А я думав, що найдовше держалися в Вестерплятте, – сказав Єлень.

– Ні, Вестерплятте оборонялося сім днів.

– Як це відомо, коли звідти ніхто не вийшов живим? – заперечив Густлік. – На Празі нам ще й віршик такий читали, як «шеренгами у небо йшли солдати з Вестерплятте».

– В бою на Вестерплятте, – спокійно сказав Вест, – з усього гарнізону, в якому було сто вісімдесят два солдати, полягло п'ятнадцять чоловік.

Янек відчув неприязнь до цієї людини, яка так спокійно говорить про героїчний гарнізон. Там воював його батько. Проте хлопець нічого не сказав, вирішив, що порозмовляє з Вестом на цю тему іншим разом.

Раптом біля танка вчинився якийсь гармидер. Автоматники повилазили з окопів, кричали і, піднімаючи автомати, довгими чергами стріляли в небо.

Янек прочинив люк ї, перекрикуючи гуркіт, запитав найближчого:

– Чого це ви стріляєте?

– Бо вже кінець, пане поручик! – Солдат подумав, що то офіцер. – Оксив'я взято. Гітлер капут! – засміявся він і знову випустив чергу.

Солдат розсмішив Янева своїм виразом обличчя і вигуками, розбудив у ньому несподівану радість. Кос знову відчув себе шістнаднятирічним хлопцем. Швидко спустився з башти і, піднявши дуло кулемета вгору, почав натискати на спуск, як радист на ключ, коли передає азбукою Морзе.

– Тата-та-тата, тата-тата-тата, та-та-та. Випустивши чергу, Янек раптом посмутнів – Василь уже не міг цього почути.

– З машини! – скомандував він.

– Що таке? – запитав Вест свого сусіда.

– Оця стрілянина? – Саакашвілі не зрозумів до пуття, про що йдеться. – Бавиться собі. Він же був радистом, перш ніж став командиром танка. От і має звичку вистрілювати своє прізвище.

– Яке прізвище? – Вест притримав механіка за рукав.

– Азбукою Морзе. Два постріли підряд – це тире, один – крапка. Його прізвище Кос.

Гжесь відчинив люк, світло впало на обличчя Веста, і механік злякався.

– Вам млосно? Ось тут термос, випийте трохи. Це буває, якщо хто не звик їздити в танку…

Саакашвілі вистрибнув через люк на землю, а за ним весело скочив Шарик. Потім Гжесь знову заглянув усередину і сказав:

– Ви краще (вийдіть з машини, на повітрі вам полегшає.

Вест похитав головою й лишився на місці. Механік, стишивши голос, звернувся до Янека і Густліка, які стояли поруч:

– Хлопці, поручик, мабуть, хворий, чи що? Сидить там, а по щоках йому течуть сльози.

Кос підійшов, щоб побачити, але в цю мить новий четвертий член екіпажу незграбно, ногами вперед, почав вилазити з танка.

Та ось він став на землю, і Янек уперше побачив його обличчя при світлі. Лоб і щоки в партизана були вимазані мастилом, покриті пилюкою, а проте в хлопця дуже забилося серце: Вест когось нагадав йому. Ніби чув луну, але не міг розібрати слів. Опустив очі, насупив брови, намагаючись пригадати. І, приховуючи збентеження, запитав:

– Ви були тут недалеко, може, зустрічали когось із Гданська… Я хотів би запитати, чи не знаєте часом поручика Станіслава Коса?

Партизан якусь мить мовчав, потім прошепотів лише два слова:

– Янеку, синку…

Вони не обнялися, не потиснули рук. Стояли і дивились один одному в обличчя.

Саакашвілі зрозумів і здивовано мовив:

– Оце тобі маєш!

Єлень теж почав розуміти, нахилився до механіка й шепнув:

– Слухай, чи це…

Гжесь кивнув головою, смикнув Густліка за рукав, і вони обидва відійшли за танк.

Янек, спершись головою у гребенястому шоломофоні на батькове плече, бачив на землі гостру тінь від.дула, весняну світло-зелену траву. Шарик присів поруч, уважно дивився на обох, нашорошивши шпичасте розірване вухо.

Далі перед ними лежала затока, з якої вітер зганяв рештки димової завіси. Праворуч вимальовувався наїжений щоглами затоплених кораблів Гданський порт. Він уже не був мертвий. Над кількома будинками майоріли біло-червоні прапори, по воді повільно рухався човен, і мотор його стукотів, мов у дитячій іграшці.

Навколо галасували танкісти й автоматники. Поруч хтось комусь пояснював:

– Чоловіче, це вже кінець. Я тобі кажу: за кілька днів і в Берліні вже закінчать.

Але батько й син знали, що кінець війни – це тільки початок чогось іншого. Саакашвілі постукував по гусениці – перевіряв, чи справні траки. Єлень коротким ломом збивав засохлугрязюку.

– Нам потрібно багато часу, – сказав Янек. – Я хочу знати все, що було спочатку.

– І ти мені про все розповіси, – мовив батько. – А тепер, громадянине командир, ходімо, бо екіпаж узявся до роботи, і нам теж не личить байдикувати.

– Гаразд. А коли я тобі розповідатиму, то почну з оцього. – Янек підняв прикріплений на грудях Хрест хоробрих, а з кишені мундира дістав велике пухнасте вухо.

– А це що таке? Чиє?

– Тигрове.

Шарик загавкав, підтверджуючи, мовляв, правда, що той цікавий світ – світ собаки Шарика, Янека, та багатьох інших речей – почався з тигрячого рику.

З польської переклав

Станіслав Савков

Художник

Георгій Малаков

Видавництво ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”

Київ 1971

Оглавление

Розділ І ТИГРОВІ ВУХА

Розділ II КРИК ДИКИХ ГУСЕЙ

Розділ III ПОЇЗДИ ЙДУТЬ НА ЗАХІД

Розділ IV ФОРТЕЛЬ

Розділ V ГУЛЯШ

Розділ VI ТРИ ДЕСЯТКИ

Роздїл VII ОБМАНУТІ НАДІЇ

Розділ VIII НА МАРШІ

Розділ IX РАДОЩІ И ЖАЛІ

Розділ X ЗАХІДНИЙ КОРДОН

Розділ XI У ЗАСАДІ

Розділ XII НОВЕ ЗАВДАННЯ

Розділ XIII У ВОРОЖИЙ ТИЛ

Розділ XIV СОБАЧИЙ КІГОТЬ

Розділ XV «РУДИЙ»

Розділ XVI ШТУРМ

Розділ XVII ХРЕСТИ ХОРОБРИХ

Розділ XVIII МІСТ

Розділ XIX ПОЛЬОВИЙ ГОСПІТАЛЬ І ПОЛЬОВА ПОШТА

Розділ XX ПЕРЕХРЕСНІ ДОРОГИ

Розділ XXI ПОВЕРНЕННЯ

РОЗДІЛ XXII НОВИЙ ЧЕТВЕРТИЙ

Розділ XXIII МОРСЬКИЙ БЕРЕГ