Ночівля Франсуа Війона [Роберт Луїс Стівенсон] (fb2) читать постранично, страница - 2

мотузки, — вони весь час миготіли в нього перед лицем рвучкими й виразистими рухами. Що ж до Табарі, то його пласкуватий ніс та слинявий рот незаперечно виказували широку й послужливу натуру, перейняту власною тупістю; він став злодієм — так само, як міг стати й найсмиреннішим міщанином — внаслідок усевладної випадковості, яка врядує життям гусаків та віслюків у людській подобі.

По другу руч Доміне Ніколаса грали в карти Монтіньї і Тевенен Пансет. У першому з них, як у грішному янголі, ще лишались деякі сліди доброго походження та виховання — щось струнке, гнучке й вишукане в поставі, щось орлине й похмуре у виразі обличчя. А Тевенен, горопаха, відчував себе як на коні: сьогодні йому поталанило в одному шахрайстві на передмісті Сен-Жак, а тут ще ввечері він вигравав у Монтіньї. Вдоволений усміх променився у нього на вустах, рожева лисина сяяла у вінці рудих кучериків, тлусте черевце раз у раз заходилося від стриманого сміху, коли він загрібав виграш.

— Ставиш, чи кінчаєм? — спитав Тевенен. Монтіньї понуро кивнув.

— «Вони лише тоді веселі, — писав Війон, — коли на золотих тарелях…» Або, або… Та підкажи ж мені, Ґвідо!

Табарі тільки пирхнув смішком.

— «Або на срібних їжу мають», — провадив далі поет.

Вітер надворі доростав на силі: він гнав сніг поперед себе, і часами звук його перетворювався на переможне ревище, яке озивалося замогильним завиванням у димарі. З настанням ночі мороз подужчав. Війон випнув губи й заходився передражнювати подмухи вітру, видаючи щось проміжне між свистом і стогоном. Саме цей моторошний хист невгомонного поета найдужче дошкуляв пікардійському ченцеві.

— Невже ви не чуєте, як він завиває під шибеницею? — промовив Війон. — Вони всі там витанцьовують у повітрі диявольську жигу. Танцюйте, голубчики, танцюйте, однак не зігрієтесь! Пхе! Ну й вихрисько! Не інакше, як хтось оце зірвався! Одною кисличкою менше на триногій деревині! Як, Доміне Ніколасе, либонь же холодненько сю ніч на дорозі Сен-Дені? — раптом звернувся він до пікардійця.

Доміне Ніколас моргнув своїми очищами, і борлак у нього сіпнувся, наче він щось не так проковтнув. Монфокон, найлихославніща з паризьких шибениць, стояла над дорогою Сен-Дені, і Війонів дотеп болюче шпигонув ченця. А Табарі — цей мало пупа не надірвав, сміючись із жарту про кисличку: зроду йому не випадало чути чогось такого смішного, і він аж за боки взявся, аж схлипував зі сміху. Війон дав йому щигля по носі, від чого сміх Табарі перейшов на бухикання.

— Годі реготіти, — сказав Війон, — ліпше придумай риму до «риби».

— Ставиш, чи кінчаєм? — напосідав цим разом Монтіньї.

— Тільки перше, — відказав Тевенен.

— Там ще лишилося трохи в пляшці? — поцікавився чернець.

— Розкоркуй другу, — відповів Війон. — Ти такою малістю, як оця пляшчина, гадаєш напхати своє пузате барило? І як ти сподіваєшся піднестись на небо? Ти думав, скількох янголів треба буде, щоб вознести одного ченця з Пікардії? Чи ти в’являєш себе другим Ілією, і що вони пришлють по тебе колісницю?

— Hominibus impossible^[1], — відказав чернець, наповнивши шклянку.

Табарі мало не підскочив від захвату. Війон знов його щигольнув по носі.

— Смійся з моїх жартів, коли хочеш сміятись, — сказав він.

— Та коли ж дуже смішно, — виправдовувався Табарі.

Війон зробив йому носа.

— Придумай риму до «риби», — сказав він. — І що ти тямиш у латині? Тобі краще взагалі її не знати, щоб нічого не второпати на страшному суді, коли диявол притягне до відповіді Ґвідо Табарі, клірика, — диявол з горбом на спині та розжареними до червоного лазурями. А коли вже згадали про диявола, — додав він пошепки, — то глянь на Монтіньї.

Всі троє нишком зиркнули на гравця в карти. Йому, здається, зовсім не щастило. Рот його трохи скривився, одна ніздря майже закрилась, а друга роздулася. У нього, як то мовиться в одній страшнуватій метафорі, пес сидів на загривку, і він надсадно важко дихав під цим жахливим тягарем.

— Так і різоне зараз ножакою, — прошепотів Табарі, в якого аж очі заокруглилися.

Чернець затремтів, обернувся лицем до вогню і простяг руки ближче до жару. Це холод так подіяв на Доміне Ніколаса, а зовсім не надмір моральної чутливості.

— Ану вернімось до балади, — мовив Війон. — Як то воно вийшло?

І, відбиваючи рукою ритм, почав декламувати баладу перед Табарі.

Але вже на четвертому рядку їх урвав різкий і фатальний рух серед картярів. Скінчилася ще одна партія, і Тевенен саме розтулив рота оголосити чергову перемогу, коли Монтіньї по-гадючи прудко звійнувся і затопив кинджала суперникові в серце. Удар був такий миттєвий, що Тевенен не встиг ні скрикнути, ні ухилитись. Одна-дві конвульсії пробігли його тілом, долоні розкрились і стислися, п'ятки стукнули по підлозі, тоді голова хильнулася назад на одне плече, а очі так і лишилися широко розплющені, у той час, як душа Тевенена Пансета повернулась до того, хто її створив.

Усі посхоплювалися з місць,