Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом [Роберт Стівенсон] (fb2) читать постранично

- Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом (пер. Максим Стріха) (а.с. Українська бібліотечна серія ) 670 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Роберт Луїс Стівенсон

Настройки текста:




Роберт Луїс Стівенсон ХИМЕРНА ПРИГОДА З ДОКТОРОМ ДЖЕКІЛОМ ТА МІСТЕРОМ ГАЙДОМ

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література






Видання підготовлено на замовлення Міністерства культури України видавництвом «Українознавство»

Упорядник і редактор Олександр РИБАЛКО

Переклад Максима Стріхи



Катаріні де Маттос[1]


Не можна забувать про Божі заповіти;

Бо ж вересу й вітрів Шотландії ми діти.

Далеко рідний дім, але для нас донині

Зіновать розцвіта у горяній країні.


ЩО СТАЛОСЯ БІЛЯ ДВЕРЕЙ


Правник містер Аттерсон мав похмуре обличчя, на якому ніколи не світилася усмішка; та, холодне й безживне, яке не виказувало ані думок, ані почуттів, видовжене, суворе, темне на колір, воно, однак, було чимось привабливе. На дружніх вечірках, коли вино йому смакувало, в його очах спалахувало щось надзвичайно людяне; це «щось» ніколи не виявлялося в словах, та промовляло воно не лише німими символами пообіднього виразу обличчя, але, значно частіше й гучніше, вчинками з його життя. До себе він був нещадний: на самоті пив джин, аби притлумити смак до виногрон, і, хоча й любив театр, протягом останніх двадцяти років не навідувався до жодного. Проте до інших людей він ставився з подиву гідним терпінням, інколи мало не заздрісне дивуючись напрузі почуттів, які штовхають людей на лихе, і в кожному складному випадку прагнув радше допомогти, аніж ганити. «Я шаную каїнову єресь, — мав звичку казати він дещо вишукано, — й визнаю за братом своїм право прямувати до пекла власним шляхом». Виходячи з такого принципу, він незрідка ставав останньою поважною підпорою і добрим порадником для людей, що котилися вниз. І, доки вони навідувалися до його приймальні, він анітрохи не змінював свого поводження з ними.

Без сумніву, це давалося містерові Аттерсону легко: роблячи добро, він не прагнув розголосу; опікування друзями випливало з доброчесності щирої вдачі. Прийняти коло своїх приятелів з рук випадку вже витвореним — ознака поміркованої людини; саме так чинив правник. Тож друзями його ставали або кревні, або ж вельми давні знайомі; така прихильність, розростаючись у часі, наче плющ, зовсім не обтяжувала тих, на кого була скерована. Щось подібне, без сумніву, й пов'язувало правника з містером Річардом Енфілдом — його родичем, людиною досить відомою в місті. Для багатьох лишалося загадкою: що ці двоє знайшли один в одному, що спільного можуть вони відшукати в себе. Ті, хто зустрічалися з ними під час їхніх недільних прогулянок, розповідали, що йдуть вони мовчки, обидва насуплені, і з очевидною полегкістю вітають появу ще одного приятеля. Однак попри все ці двоє здійснили безліч спільних виправ, чекаючи на них як на головну коштовність кожного тижня, і не лише посували набік інші розваги, але відмовлялися й від важливіших справ, що могли б зашкодити їхньому улюбленому відпочинкові.

Одного разу дорога завела їх до якоїсь бічної вулички в діловій частині Лондона. Вуличка була невеличка і, як то кажуть, тиха, хоча в будень тут ішла жвава торгівля дорогим крамом. Мешканці її, очевидячки, тішилися добробутом, змагаючись за ще більші статки, і виставляли надлишки своїх надбань, хизуючись, перед людське око; тож вітрини крамниць вишикувалися вздовж хідників, наче ряд усміхнених крамарок. Навіть у неділю, коли найбільші зваби вулички вже було приховано, а хідники спорожніли, вона світилася на тлі похмурого довкілля, наче вогнище серед лісу; її свіжо пофарбовані віконниці, відполірована мідь ручок, загальна чистота й ошатність тішили око перехожому.

За два будинки від перехрестя, по лівий бік, як іти на схід, лінію фасадів переривав вхід до подвір'я; саме там крайчик гостроверхого даху одного з будинків нависав над вулицею. То був двоповерховий дім без жодного вікна; він мав єдині двері на долішньому поверсі, над ними височіла глуха стіна, що несла на собі сліди бруду й тривалого занепаду. Двері, не споряджені ані дзвіночком, ані молотком, так само були занедбані й занехаяні. Колись тут зупинявся волоцюга, намагаючись запалити об їхню поверхню сірника, діти перетворили сходи на місце своїх забав, школяр випробував свого ножика на різьблених прикрасах, і протягом уже принаймні одного покоління ніхто не намагався ані прогнати непроханих гостей, ані бодай полагодити зіпсуте ними.

Містер Енфілд з правником ішли з протилежного боку вулиці, та, порівнявшись із входом до цього подвір'я, Енфілд показав ціпком на будинок.

— Чи звертали колись ви увагу на ці двері? — запитав він, і,