Боротьба за історичну пам'ять українського народу (fb2)

- Боротьба за історичну пам'ять українського народу (а.с. Історія України) 43 Кб (скачать fb2) - Роман Сербин

Настройки текста:




Роман Сербин БОРОТЬБА ЗА ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Є дві правди. Одна дійсна, реальна правда.

Друга — вигадана, неіснуюча, така, якою

хотіли б її бачити.

Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна за ворожий наклеп.

Олександр Довженко, "Щоденник", 18.ХІ.1942.

Федір Пігідо не вважав трагічну німецько-радянську війну "вітчизняною", бо не бачив він у ній ні "визволення" свого народу, ні української "перемоги". Тому й слова ті він писав з малої букви та ставив у лапки. Своїми спогадами Пігідо бажав хоча б частково виправити невірне зображення воєнних подій, яке комуністичний режим накидав українському населенню. У такому розумінні радянського фальшування української історії Пігідо не був винятком: спотворену пам'ять воєнних подій бачив і боляче відчував відомий український письменник Олександр Довженко. Видатний кінорежисер, воєнний репортер під час війни та автор фільмового сценарію "Україна в огні", Довженко кілька разів повертався у своєму щоденнику, який в багатьох аспектах перекликається зі спогадами Пігідо, до теми історичної пам'яті про воєнні події. 14 серпня 1942 р. він записав:

"І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне і огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні витрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому".1

Так як Пігідо, Довженко журився за долю українців у безпощадних руках, не лише німецьких завойовників, а й радянських відвойовників. Пророчим було його побоювання повоєнної розправи українофобського режиму над українським народом за вигадані прогріхи супроти радянської "вітчизни". В записі 12 червня 1942 р. читаємо:

"Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу".2

Поки існував Радянський Союз, ні Пігідо ні Довженко не могли мати впливу на формування колективної пам'яті українського народу. Спогади першого не доходили із Заходу в Україну, а щоденник другого з'явився друком уже коли Союз почав розпадатися. Проте вони можуть вплинути на вироблення історичної свідомості пострадянських українців, бо хоча Друга світова війна вже давно закінчилася, зацікавлення до неї зросло і виявляється в завзятих дебатах про правильну інтерпретацію цієї ключової події XX сторіччя. В Україні полеміка набрала своєрідного ідеологічного забарвлення ще й тому, що в додатку до суперечливих оцінок бойових дій, їх творців та виконавців сперечальники по-різному пов'язують війну з українським народом. Для одних ключовими поняттями залишаються старі радянські поняття "велика вітчизняна війна", "визволення" і "перемога", інші ж думають, що таке окреслення не освітлює, а затьмарює справжню історію України воєнної доби.

Згідно з марксистською ідеологією, "буття визначає свідомість". Це діалектичне відношення "об'єктивної реальності" до "процесу його відображення" виправив Ленін. Ще до революції він зневірився у спроможності робітників творити свою власну класову свідомість і доручив це завдання створеній ним партії, яку й відповідно назвав аванґардом пролетаріату. Після революції Компартія зберегла це покликання. Коли вибухнула війна. Кремль зразу почав формувати у своїх громадян бажане ставлення до війни. 22 червня академік Емілян Ярославський написав довжелезну статтю, яку наступного дня надрукувала московська "Правда" під заголовком "Велика вітчизняна війна радянського народу".3 У своєму нарисі партійний ідеолог накреслив аксіомні директиви для офіційної аналізи німецько-радянської війни. Він вказав на героїзм Червоної армії та на готовість радянських громадян жертвувати життям "за радянську владу, за соціалістичну батьківщину, за незалежність, за честь, за свободу". Автор пригадав, що недавно Червона армія "принесла визволення народам Західної України, Західної Білорусі, Бессарабії, Литві, Латвії та Естонії", та обіцяв, що й теперішній "ворог буде розбитий, перемога буде за нами!".

Запоруку перемоги Ярославський бачив у єдності радянського суспільства: "І тим скоріша та повніша буде перемога, чим тісніше злютуєм велику сім'ю народів СРСР довкола нашої великої, славної комуністичної партії більшовиків, довкола її розумного вождя, голови радянського уряду — товариша Сталіна". Сталінський ідеолог визнавав невідкладним завданням партії двовекторну консолідацію радянського суспільства: злиття багатонаціональної імперії в