Українська історія в «Божому ігрищі: історії Польщі» Нормана Дейвіса [Ольга Василівна Борисова] (fb2) читать постранично, страница - 2

саме й розгорталась польська експансія в українські землі, князь Владислав Опольський! Порівнюючи це вивезення з фактом аналогічного викрадення Андрієм Суздальським чудотворної ікони Богоматері Вишгородської і вивезенням її у Володимиро-Суздальщину (де її тут же перетворили у «Владимирську», ще й «Державницю» — дуже схоже з тим, як робили поляки, чи не так?), українські вчені пишуть, що то була далекосяжна акція — «щоб серце українця тяглося туди, де його чудотворна Богородиця» [2, с. 441].

Так починається вбивство національного світу — зі вбивства душі. І його безсторонньо-бездушно (як це намагається робити Дейвіс) неможливо ні осягнути, ні зрозуміти його причини і наслідки.

Як виразну особливість польського католицизму Дейвіс позначає саме культ Богородиці, який унаслідок католицької реформації досяг вершин поклоніння. Це він розглядає як «нове утвердження місцевої «старопольської» традиції» [1, с. 174]. І серед головних осередків марійського культу він, крім Ченстохови (а ми сказали, звідки саме походила її славетна ікона), називає «Бердичів в Україні», «Борун у Литві» й «Хелм» (тобто — центр української Холмщини. — О.Б.). Однак зазначимо, що всі дослідники феномену Київського християнства і давнього українського православ’я в якості однієї із найяскравіших їх рис відмічають саме культ Богородиці й наявність у Київській Руси величезної кількості богородичних ікон. Тож, звідки саме прийшла та «старопольська традиція», яка в ХVІІ ст. так яскраво засяє в католицькій Польщі, вже можна й запитати.

Але Дейвіс цим не переймається, хоча сам же пише, що православні в Польщі жили «на північних схилах Карпат, сягаючи навіть далеко на захід, навіть до Сянока й Кросна. У Червоній Руси, анексованій у 1340 р., та у Великому князівстві Литовському (див. вище «Борух у Литві». — О.Б.) вони складали панівний елемент. В об’єднаній Речі Посполитій православні становили приблизно 40 % населення. Православні належали до давніх православних єпархій Києва й Новогрудка» [1, с. 175]. Значить, більшість цих православних були українці, православ’я яких було буквально просякнуте поклонінням і пошаною до Богородиці. Таку ж традицію в поляків Дейвіс зве «старопольською», тож, напевне, ученим, які ретельно досліджують будь-які прояви західних впливів на українські релігійно-культурні традиції в часи Середньовіччя, варто було б пошукати і впливів зворотних.

Цікавою є й паралель з російською історією у питанні, коли і як Вишгородська ікона Богоматері стала для росіян «Державніцею», а Чорна Мати Божа — для поляків «королевою Польщі»? Перша захистила московське військо в 1480 р. під час «стояння» татар на р. Угрі (татари злякалися ікони і не наважилися напасти). А з другою теж була подібна історія. Дейвіс пише, що в 1655 р., коли монастир у Ченстохові дивом зберігся від шведських ядер, «культ Діви Марії піднісся до рівня національної релігії. Ведоні, вперше прочитавши речитативом у соборі у Львові (sic! А чому у Львові?.. — О.Б.) молитву «Regina Poloniae ora pro nobis» («Королево Польщі, молися за нас»), започаткував католицьку традицію, згідно з якою Небесну Царицю й далі вважають за королеву Польщі» [1, с. 342]. Тож, напевне, поляки, об’являючи Чорну Матір Божу «королевою Польщі» саме в соборі м. Львова, знали таки, звідки саме походить та їхня «старопольська» традиція культу Богоматері…

Далі — державний символ (теж річ засаднича). А тут уже просто обсміятися можна! У примітці до Аркушу ІІІ ілюстрацій [1, с. 23] Дейвіс пише, що знаменитий Keter Torah («Вінець Закону») зображений над «трьома польськими орлами». Будь-хто з поляків зараз зможе пояснити, чому їх було три. Але звідки перший орел з’явився, щоби потім об’єднати ще двох? Ходити за відповіддю далеко не треба, досить подивитися зображення ґенези польського державного символу на обкладинці польського ж шкільного історичного атласу «Nasza Ojczyzna» (Варшава-Вроцлав, 1986) [3]. Видно, що поляки його тягнуть від зображення птаха з бронзової прикраси часів ще далеко до н.е. Але ж то ніякий не орел! Будь-хто, глянувши, тут же впізнає на бронзовій бляшці… звичайного півня. І як міг орел еволюціонувати з півня, навряд чи хто зможе розумно пояснити. Тому й можна цілком визнати правильним те, що Дейвіс у розділі «Millenium» написав, що неможливо, шукаючи слов’янських коренів поляків, навіть до VІІІ ст., виділити якогось більш-менш стійкого етнічного ядра, щоб його можна було ідентифікувати як польське. Воістину, «важко шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо, якщо її там немає». Немає сенсу шукати поляків серед слов’ян, бо вони — не слов’яни. а ослов’янені кельти, які й мали за свій родовий тотем рудого півня (це, між іншим, підтверджує і сам Дейвіс як у розміщеній на с. 77 мапі «Польська праісторія», на якій чітко видний прохід кельтів у Європу через територію Польщі, так і в матеріалі про кельтів зі с. 80). Утім, поляки й самі це наявно демонструють, що можна побачити дивлячись на ту обкладинку з їхнього ж шкільного атласу. Схоже, що орла поляки теж звідкілясь