Червона зоря [Олександр Олександрович Богданов] (fb2) читать постранично

Олександр Богданов Червона зоря
Фантастичний роман-утопія

Присвячується моєму співробітникові.

Автор.

ДОКТОР ВЕРНЕР ЛІТЕРАТОРОВІ МІРСЬКОМУ.

Вам, товаришу, посилаю я записки Леоніда. Він хотів їх видати, — ви краще за мене зумієте упоратись з цією справою. Сам же він зник. Кидаю лікарню і їду його шукати. Гадаю, що знайду його в Гірському Районі, де зараз починаються поважні події. Очевидно, мета втечі — загинути, не накладаючи на себе руки — не що інше, як наслідок тієї ж душевної хвороби. А тим часом, він же ось-ось мав цілковито одужати…

Ледве про що довідаюсь, зараз сповіщу Вас.

Гаряче вітаю

Ваш П. ВЕРНЕР.

24 липня 190? (8 чи 9 — не розібрати)

РУКОПИС ЛЕОНІДА

ЧАСТИНА ПЕРША

І. РОЗРИВ

Було це тоді, коли щойно починався той величний процес у нашій країні, що тягнеться й досі та нині, на мою думку, наближається до свого неминучого грізного кінця.

Його перші, криваві дні так глибоко струснули громадську свідомість, що на швидкий і радісний кінець боротьби вичікували геть чисто всі; скрізь панувало враження, що все лихо вже минулося, що старе ніколи не вернеться. Нікому й на думку не спадало, до якої міри цупкі ще кощаві руки мерця, що давив, — та й досі ще давить, — живого в своїх корчах-обіймах.

Бойовий запал як повідь опановував маси. Душі людей безоглядно линули назустріч майбутньому: сучасне розпливалося в рожевому тумані, минуле гинуло в далечині, зникаючи з очей. Всі людські відносини стали такі хисткі й тонкі, як до того часу ще не бували ніколи.

В ці дні й трапилася мені пригода, що перекинула догори все моє життя і вихопила мене з виру народної боротьби.

Хоч мені й було лише двадцять сім років, а я був одним зі «старих» робітників партії. Праці моєї було вже шість років, з перервою лише на рік ув’язнення. Я перше, ніж хто інший, відчув наближення бурі і зустрів її спокійніше за кого-будь. Працювати тепер доводилося значно більше, а проте я не кидав ні своїх наукових дослідів, — мене особливо цікавило питання про будову матерії, — ні літератури: я співробітничав у дитячих журналах і це давало мені заробіток на життя. Одночасно, — я був закоханий… чи може мені здавалося, що я був закоханий.

У партії звали її Ганною Миколаївною.

Вона належала до іншої, до більш поміркованої течії нашої партії. Це я поясняв собі лагідністю її вдачі та загальною плутаниною політичних стосунків у нашій країні; попри те, що вона була старшою за мене, я дивився на неї, як на людину ще не зовсім викінчену; але тут я помилявся.

Ледве ми зійшлися, так незабаром різниця наших натур почала виявлятися чим далі, то виразніше та болючіше для нас обох. Поволі вона прибрала форм глибокої ідейної незгоди, як у розумінні наших стосунків до революційної праці, так і в поглядах на природу нашого власного співжиття.

Вона йшла до революції під прапором обов’язку й жертви, я ж — під прапором своєї вільної охоти. Вона тулилася до великого пролетарського руху як моралістка, шукаючи собі втіхи в його вищій справедливості, я ж — як амораліст, що безпосередньо кохається собі в житті, бажає йому найвищого розвитку, а тому й вступає до тої його течії, котра й є природною ходою історії до цього розвитку. Для Ганни Миколаївни пролетарська етика була святістю сама з себе; я ж уважав її лише за корінне пристосування, хоч і потрібне робітничому класові в його боротьбі, але ж біжуче, часове, — як і сама ця боротьба вкупі з ладом, що її викликає. На думку Ганни Миколаївни, в соціалістичному суспільстві можна було передбачати лише перетворення класової пролетарської моралі в мораль загальнолюдську; я ж був перекопаний, що пролетаріат вже й нині йде до нищення будь-якої моралі взагалі, і що соціальне почуття, котре з людей за спільною працею, радощами й болями витворює товаришів, зможе цілком вільно розвинутись лише тоді, коли скине з себе фетишистичну облуду моралі. З цих незгод, за оцінкою політичних і соціальних фактів, випливали суперечки, котрі ніяк і нічим помирити не було нам сили.

Ще гостріше не погодилися ми в поглядах на наші власні стосунки. Вона вважала, що любов зобов’язує — до уступок, до жертв, найперше ж — до вірності, поки шлюб тягнеться. Звичайно, я й не думав іще там на когось позирати, але ж не міг і визнати обов’язку вірності, саме як обов’язку. Я навіть принципово гадав, що багатошлюбність стоїть вище за одношлюбність, бо здатна вона дати людям більше багатство в особистому житті і більшу розмаїтість комбінацій у сфері спадковості. На мій погляд, лише суперечності буржуазного ладу являються причиною, що багатошлюбність за наших часів або не можна перевести в життя, або ж є вона лише привілеєм експлуататорів і паразитів, котрі все бруднять своєю загнилою психологією: иайбутнє і тут проведе свої глибокі реформи.

Такі