Джек [Альфонс Доде] (fb2) читать постранично

АЛЬФОНС ДОДЕ. ДЖЕК

РОМАН

Із французької переклав Віктор Омельченко

Художник Віктор Кузьменко

Для середнього та старшого шкільного віку

Перекладено за виданням:

Alponse Daudet. Djack. Paris. Elammarion, 1889.

Частина перша

I

Мати й дитина

Із «Д», ваша велебність, із «Д». Синове ім'я пишеться і вимовляється по-англійському... Ось так: Джек... його хрещений був англійцем, заступником начальника штабу армії в Індії... Лорд Пімбок... Може, чули? Дуже шанована людина і з вельми високого роду! О, ви знаєте, пане абат, із вельми високого... А як він вальсував!.. Та кілька років тому його скосила в Сінгапурі жахлива смерть під час бучного полювання на тигрів, яке на лордову честь улаштував один із друзів, якийсь раджа... Кажуть, вони справжні монархи, оті індійські раджі... А той, що я про нього згадувала, найбільше славиться у їхніх краях... Як же – його звати? Зачекайте... О господи! І крутиться на язиці... Рана... Рама...

– Вибачте, пані, – м'яко урвав її ректор, мимоволі всміхнувшись через ту зливу слів і безнастанне перескакування відвідувачки з одного на друге. – Ми написали «Джек», а далі?

Спершись ліктем на стіл, за яким він щойно писав, ледь нахиливши голову набік, поважний священик краєчком ока хитрувато й проникливо, як досвідчений пастор душ, дивився на молоду жінку, що сиділа навпроти нього, а поруч неї стояв її Джек (не Жак, а Джек!).

То була елегантна особа, одягнена вишукано, модно і відповідно до сезону – а було те в грудні 1858 року, – пухнасті хутра, дороге чорне вбрання, стримана оригінальність капелюшка – все свідчило про її безтурботну розкіш, про те, що вона має виїзд і з м'яких килимів переходить до подушок карети, майже не ступаючи на вуличний брук.

Вона мала невеличку голівку – а такі жінки завжди здаються вищими, – рухливе і усміхнене вродливе личко з привабливим ніжним пушком, простодушні і ясні очі та білі, мов перли, зуби, які охоче виставляла з будь-якої нагоди. Незвичайна рухливість її гарненького обличчя відразу впадала в око, і чи то нижня губка, ледь відкопилена через невтримну потребу сипати словами, чи то вузенький лоб під лискучим волоссям із прямим проділом, – щось у ньому свідчило про брак здорового глузду, примітивність, обмеженість. Отож не дивно, що та гарненька особа, розмовляючи, раз по раз не завершувала думок, – вони були ніби маленькі акуратні японські кошики, які вкладаються один в один, але останній з них завжди порожній.

Що ж до дитини, то уявіть собі хлопчика років семи-восьми, худорлявого, височенького як на свій вік і одягненого за англійською модою, як і належало дитині з ім'ям Джек: голі литки, капелюшок із сріблястою стрічкою, плед. Костюм, можливо, й відповідав хлопчиковому віку, та все ж не пасував до його довготелесої постаті з міцною шиєю. Його мускулясті змерзлі литки випиналися з чудного одягу, ніби незграбно протестуючи проти такого вбрання своєю передчасною силою. Все це гнітило Джека. Зніяковілий, сором'язливий, з опущеними очима, він час від часу ковзав розпачливим поглядом по своїх голих ногах, немов проклинаючи в душі лорда Пімбока і всю колоніальну індійську армію – усе те, через що його було так вичепурено, його риси обличчя мали багато спільного із материними, але в них проглядало щось витонченіше, благородніше, щось таке, чим вирізняється обличчя мислячого чоловіка від личка гарненької жінки: хлопчик мав такий самий, ніч і її матері, погляд, але глибший, такий самий лоб, але ширший, так само окреслений рот, але з набагато серйознішим виразом. Думки і враження ковзали по обличчю жінки, не лишаючи ні сліду, ні зморщечки, ковзали, змінюючи одна одну так швидко, що в її очах через це весь час з'являвся немовби подив. Зате у синових очах світилася думка, і його аж надто серйозний вираз обличчя міг би навіть насторожити, якби не поєднувався із розслабленістю, вкрадливими і соромливими рухами дитини, що росла, тримаючись за материну спідницю. От і зараз, пригорнувшись до матері й засунувши руку в її муфту, він з мовчазним захопленням слухав її, час від часу поглядаючи із стриманою і лякливою цікавістю на священика та його кабінет.

Він обіцяв не плакати.

Та іноді через затамоване зітхання, що скидалося на відлуння ридань, він здригався від голови до п'ят. Тоді на ньому запитливо зупинялись материні очі: «Пам'ятаєш, що ти обіцяв?..» І хлопчик стримував зітхання й сльози, але відчувалося, що він гірко страждає і боїться, що його тут покинуть, – пансіон, куди вперше потрапляє малюк, який доти ріс удома, здається йому місцем заслання. Кількахвилинне вивчення матері й дитини, певне, задовольнило б менш проникливого спостерігача, але отець О..., котрий чверть століття очолював аристократичний навчальний заклад, що належав єзуїтам із Вожірара, надто добре знав мирян, вищі паризькі кола, відтінки їхньої