Тарас Бульба (перше видання) [Микола Васильович Гоголь] (fb2) читать постранично

З російської переклав Василь Шкляр

Бульба, який не згорів

Більшість українських читачів навіть не підозрюють, що вони ніколи не читали справжнього «Тараса Бульбу». Річ у тім, що цей шедевр Миколи Гоголя вперше побачив світ 1835 року в його збірці «Миргород», але, як ми знаємо, не кожен шедевр задовольняє офіційну критику. Занадто українською видалася ця повість великоросам-бєлінським, і вони почали домагатися, аби Гоголь її спотворив на їхній копил. А саме — «усіліл общєрускій ідейний смисл». І ось 1842 року в другому томі його «Сочинений» раптом з'явився новий варіант «Тараса Бульби». Твір побільшав на три розділи, деякі його фрагменти, зокрема батальні сцени, набули ширшої деталізації, зазнала змін і кінцівка повісті. Та водночас серед тих доповнень з'явилися свавільні вкраплення «общєруского ідейного смисла», які, пам'ятаю, зачіпали за живе навіть мою ще школярську гордість. Ну, не міг я зрозуміти, чому це наші козаки помирають за «рускую землю», а щирий козарлюга Бульба, згоряючи в лядськім вогні, пророкує: «Уже и теперь чуют дальние и близкие народи: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..»

Таких чужорідних наголошень у першотворі не було. Але імперська критика, втішно потираючи долоньками — «Ай да Гоголь, ай да сукин сын!», канонізувала саме цей варіант і занесла його до реєстру класичної російської літератури. Ось так і мандрує від видання до видання (вже понад півтора сторіччя!) глашатай московського самодержавства Тарас Бульба, який поклав свою буйну голову за «рускую землю». Ось таким і сьогодні його вивчають у нашій школі.

Ще два роки тому справжнього «Бульби» в Україні не можна було знайти вдень зі свічкою, і, щоб видати його, нарешті, в перекладі нашою мовою, оригінал довелося розшукувати в Санкт-Петербурзі. Знайшли, переклали і видали. І що? Ніхто, навіть жоден із тих чудних патріотів, що вважають Гоголя українським письменником, ані писнув. Мудріші ревнителі «общєруского ідейного смисла» також затямили, що найліпша антиреклама — мовчання, але в декого нерви здали. Один москаль-чарівник вирішив наїхати в «Книжнику-ревю» на переклад і перечепився через таку мелодійну фразу, як «Степ дедалі гарнішав», бо тут, мовляв, тлумач обтинає гоголівське речення «Степь, чем далее, тем становилась прекраснее». Не знає сірома, що наше лаконічне «дедалі» чудово замінює їхнє «чєм-тєм», «такі-какі», і будь-який український переклад з російської завжди є стислішим, ніж оригінал.

Але хто зовсім не зміг стримати своїх емоцій, то це наш любий дипломат Віктор Черномирдін. У журналі «Стиль и дом» російський посол на запитання про секрети дипломатії раптом вибухнув тирадою: «К примеру, попробует молодой человек, учащийся почитать недавно изданный здесь, в

Украине, перевод повести «Тарас Бульба» на украинский язык. И что он прочтет? В зтом "переводе" выброшенны все упоминания Руси... И он будет думать, что так Гоголь написал. А Николай Васильєвич

зтого не писал. Не мог писать! Вот такие «дипломатические» переводи — зто уже подлость».

Та залишмо на сумлінні Віктора Степановича те, що міг чи не міг Микола Васильович, а разом з тим пробачимо йому і «підлість» перекладача. Посол же хотів як краще... Головне, що Гоголь не спалив свого першого «Тараса Бульбу», як це він зробив, приміром, із другим томом «Мертвих душ». У першому варіанті повісті він навіть самого Бульбу не спалив у лядськім вогні. Але то вже інша розмова. Ліпше читаймо. Читаймо, поки новий Бульба-Депардьє не заспівав нам «калінку-малінку» в черговій екранізації гоголівського шедевру. Адже таке вже було в американському фільмі.

Василь Шкляр

Микола Гоголь ТАРАС БУЛЬБА

Український переклад здійснено за першотвором, який побачив світ 1835року у збірці Миколи Гоголя «Миргород». Ця перша редакція повісті невідома нашому читацькому загалу...

I

— Ану повернися, синку, цур тобі, який ти чудний! Що це на вас за попівські підрясники? І це всі отак ходять в тій академії?

Такими словами зустрів старий Бульба двох своїх синів, які після навчання в київській бурсі повернулися додому.

Вони щойно злізли з коней. Це були два дужих парубки, які, однак, сторожко поглядали спідлоба, як недавні семінаристи. На їхніх обличчях, що пашіли здоров'ям, висіявся перший, ще не голений пух. Вони геть розгубилися від такої зустрічі з батьком і, потупивши очі, стояли мов у воду опущені.

— Стривайте, стривайте, дітки! — провадив далі Тарас, повертаючи їх і так і сяк. — А які ж довгі свити на вас! Оце-то свитки! Ну й ну! Таких ще й світ не бачив! Ану ж бо побіжіть обидва, а я подивлюся, чи не зариєте носом у землю?

— Не смійся, не смійся, батьку! — озвався нарешті старший із них.

— Ти диви, який пишний! А чого ж мені не сміятися?

— А