Гойдалка дихання [Герта Мюллер] (fb2) читать онлайн

- Гойдалка дихання (пер. Наталка Сняданко) (а.с. Карта світу) 780 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Герта Мюллер

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Герта Мюллер Гойдалка дихання

ПРО ПАКУВАННЯ ВАЛІЗИ
Усе, що я маю, завжди при мені.

Або: все своє ношу з собою.

Я носив усе, що мав. Але воно не було моїм. Його або використовували не за призначенням, або ж воно було власністю когось іншого. Валіза зі свинячої шкіри раніше була футляром від грамофона. Пороховик належав батькові. Міський плащ із оксамитовими зав'язками на шиї — дідусеві. Завужені донизу галіфе я отримав від свого дядька Едвіна. Шкіряні гамаші — від сусіда, пана Карпа. Зелені вовняні рукавички — від своєї тітки Фінні. Лише шовковий шалик темно-червоного, винного кольору і несесер справді належали мені, це були подарунки на минулорічне Різдво.

У січні 1945 року все ще тривала війна. Зі страху, що я посеред зими мушу їхати невідомо куди, до росіян, кожен намагався дати мені із собою щось, від чого, можливо, буде користь, якщо вже не міг нічим більше допомогти. Бо мені не могло допомогти ніщо на світі. Оскільки моє ім'я неможливо було викреслити зі списків росіян, кожен давав мені щось і думав при цьому про своє. А я брав усе й у свої сімнадцять думав, що ця мандрівка дуже вчасна. Це могло би бути щось інше, не обов'язково списки росіян, але якщо зі мною не трапиться найгіршого, то так, можливо, буде краще для всіх. Я хотів вирватися з наперстка маленького містечка, де кожен камінь мав очі. Замість страху я відчував якийсь затамований неспокій. А заразом і докори сумління, бо список, який доводив до відчаю моїх рідних, для мене був чимось цілком прийнятним. Вони хвилювалися, що зі мною на чужині станеться щось погане. А я хотів потрапити до місця, де мене ніхто не знає.

Зі мною вже сталася одна річ. Заборонена. Це було незвично, брудно, безсоромно і прекрасно. Це сталося в Ерленпарку, у самому його кінці, за пагорбом, порослим скошеною травою. Дорогою додому я йшов через середину парку, зайшов до круглого павільйону, де у вихідні грає оркестр. Я посидів там кілька хвилин. Світло пробивалося крізь щілини дерев'яних стін. Я бачив страх порожніх кіл, квадратів і трапецій, який білими стеблами з'єднувався із пазурами. Це був візерунок моєї втраченості і візерунок жаху на обличчі моєї матері. У цьому павільйоні я поклявся собі, що більше ніколи не прийду в цей парк.

І чим більше я себе стримував, тим швидше знову з'являвся там — раз на два дні. Я приходив сюди на побачення — так це називалося у парку.

Я прийшов на друге побачення з тим самим першим чоловіком. Його звали ЛАСТІВКА. Другий був новачком, його звали ЯЛИНКА. Третього звали ВУХО. Потім з'явився НИТКА. Тоді ВИВІЛЬГА і КАПЕЛЮХ. Згодом були ще ЗАЄЦЬ, КІТ, ЧАЙКА. І ПЕРЛИНА. Лише ми знали, кому належить те чи інше ім'я. У парку всі обмінювалися партнерами, і я теж дозволяв передавати себе з рук у руки. Надворі було літо, на березах біла кора, у заростях ясмину і бузини виростала зелена стіна непролазного листя.

Кохання має свої пори року. Осінь завершила парковий сезон. Дерева оголилися. Побачення перенеслися разом із нами до басейну «Нептун». Біля залізних воріт висіла овальна емблема із зображенням лебедя. Я щотижня зустрічався з ним, тим, хто був старший за мене удвічі. Він був румуном. Одруженим. Я не скажу, як звали його і як мене. Ми приходили один за одним, із обумовленим заздалегідь часовим інтервалом, касирка у запаяній скляній лоджії, блискуча кам'яна підлога, округла колона посередині, кахлі на стіні із візерунком водяних лілій, різьблені дерев'яні сходи не повинні були здогадатися, що цю зустріч нами призначено. Ми йшли плавати до басейну разом з усіма. Ми зустрічалися аж біля сауни.

Тоді, незадовго перед моїм від'їздом до табору і після повернення додому у 1968-му, коли я виїхав із країни, кожне побачення загрожувало ув'язненням. Як мінімум п'ять років, якби хтось мене зловив на гарячому. А декого зловили. Їх хапали просто в парку або у басейні і після жорстоких допитів кидали до в'язниці. А звідти — до табору примусових робіт на каналі. Сьогодні я знаю, що з каналу переважно не поверталися. А той, кому таки вдалося повернутися, був ходячим трупом. Постарілий і знищений, не здатний більше ні до якого кохання.

А у таборі — якби хтось зловив мене там, я був би уже мертвий.

Після п'яти років у таборі я день за днем блукав лабіринтами вулиць і повторював подумки найкращі речення на випадок, якби мене заарештували: ЗАСТУКАНИЙ НА ГАРЯЧОМУ — проти цього звинувачення я вигадав собі тисячі виправдань й алібі. Мій багаж мовчазний. Я так глибоко і так надовго запакував себе у мовчання, що ніколи не зможу розпакувати себе у слова. По-іншому я пакую себе тільки тоді, коли починаю говорити.

Минулого літа побачень, намагаючись продовжити собі шлях із Ерленпарку, я випадково зайшов до церкви Святої Трійці на Ґроссе Рінґ. Ця випадковість стала доленосною. Я побачив своє майбутнє. Біля бічного вівтаря на одній із колон стояв святий у сірому плащі, і замість коміра на його шиї була вівця. Та вівця на шиї — це мовчання. Існують речі, про які краще не говорити. Але я знаю, про що говорю, коли кажу, що мовчання на шиї — це щось інше, ніж мовчання у вустах. Перед, під час і після свого перебування у таборі, протягом двадцяти п'яти років я жив у страхові, перед державою і перед родиною. Перед подвійним падінням, що мене посадять як злочинця, а сім'я з огидою відмовиться від мене. Посеред вуличного хаосу я зазирав у скло вітрин, вікна трамваїв і будинків, у колодязі й калюжі, все намагався переконатися, чи справді я не прозорий.

Мій батько був учителем креслення. А я, з басейном «Нептун» у голові, щоразу здригався, ніби від удару ногою, коли він вживав слово АКВАРЕЛЬ. Це слово знало, як далеко я вже зайшов. Моя мама за столом казала: не наколюй виделкою картоплю, вона розвалиться, візьми ложку, а виделку використовуй для м'яса. Мої щоки горіли. Навіщо вона згадує м'ясо, плоть, коли йдеться всього лише про картоплю і виделку? Про яке м'ясо вона говорить? Моя плоть змінилася від побачень. Я крав сам у себе, слова падали несподівано і наздоганяли мене.

Моя мати й особливо мій батько, як і всі німці у маленькому містечку, вірили у красу русявих косичок і сніжно-білих підколінок. У чорний чотирикутник вусів Гітлера й у трансільванських саксів як у справжню арійську расу. Моя таємниця з самої уже суто тілесної точки зору була надзвичайно огидною. А з румуном до цього приєднався ще і злочин проти власної раси.

Я хотів вирватися кудись подалі від родини, навіть якщо це буде табір. Мені було шкода лише свою матір, яка не підозрювала, як мало вона про мене знає. І яка, коли мене не буде, частіше згадуватиме мене, ніж я її.

Поряд зі святим із вівцею мовчання на шиї я бачив у церкві білу нішу в стіні, а в ній інскрипцію: НЕБО УРУХОМЛЮЄ ЧАС. Коли я пакував свою валізу, я думав: біла ніша зробила своє. Зараз зі мною відбувається саме це — урухомлений час. Окрім того, я тішився, що не мушу йти на війну, у сніг, на фронт. І я мовчки і слухняно поплівся пакувати валізи. Без найменшого спротиву. Шкіряні гамаші зі шнурівками, широкі бриджі, плащ із оксамитовими зав'язками — ніщо з цього мені не личило. Йшлося про урухомлений час, а не про одяг. У такому одязі чи в іншому, все одно подорослішаєш. І хоча світ — це не костюмований бал, — думав я собі, — але ніхто не може виглядати смішним, якщо посеред зими їде до росіян.

Патруль складався із двох поліцейських, румуна і росіянина, які зі списком у руках ішли від будинку до будинку. Я вже не пригадую, чи саме цей патруль уперше озвучив у нашому домі слово ТАБІР. А якщо ні, то не знаю, які ще звучали слова, окрім РОСІЯ. А навіть якщо і так, то слово ТАБІР не злякало мене. Попри війну і мовчання на шиї, попри мої побачення я у свої сімнадцять все ще був наївною і довірливою дитиною. Мене зачіпали слова АКВАРЕЛЬ і М'ЯСО, для слова ТАБІР мій мозок ще був глухим.

Тоді, за столом, біля картоплі й виделки, коли мама застала мене зненацька словом М'ЯСО, мені пригадалося, як я бавився ще малим у дворі, а мама кричала з вікна веранди:

— Якщо ти зараз же не прийдеш обідати і я змушена буду покликати тебе ще раз, можеш не повертатися додому.

А оскільки я таки не відразу прийшов, вона сказала, коли я піднявся додому:

— Зараз можеш пакувати наплічник і йти, куди хочеш, живи, як знаєш.

При цьому вона потягнула мене за шкірку до кімнати, взяла мій маленький наплічник і запхнула до нього светр і куртку. Я запитав: але куди мені йти, я ж іще дитина.

Багато хто думає, що пакування валізи — справа досвіду, і це вміння приходить само по собі, як уміння співати чи молитися. У мене не було ні досвіду, ні валізи. Коли мого батька забрали на фронт, до румунських солдат, не було що пакувати. Солдат автоматично отримує все необхідне разом із уніформою. Але ми не знали, що маємо пакувати для далеких мандрівок у холодні краї. Нам бракувало того, що треба, доводилося імпровізувати. У таких випадках необхідним стає непотрібне. А необхідне перетворюється на таке, як треба, просто тому, що воно у тебе є.

Мама принесла з вітальні грамофон і поставила його на кухонний стіл. А я викруткою перетворив футляр грамофона на валізу. Насамперед я відкрутив трубу і тарілку. Потім закрив дірку від ручки корком. Внутрішня оббивка залишилася на місці, рудаво-червоний оксамит. Трикутну табличку із зображенням пса перед лійкою з написом HIS MASTERS VOICE я також залишив. На дно валізи поклав чотири книжки: «Фауста» у лляній обкладинці, «Так сказав Заратустра», тоненьку книжечку Вайнгебера і вибрану лірику останніх восьми століть. Ніяких романів, бо їх читаєш один раз і потім ніколи більше до цього не повертаєшся. На книги я поклав несесер. У ньому були: флакон туалетної води, флакон води для гоління TARR, мило для гоління, бритва, помазок, кровоспинний галун, туалетне мило, манікюрні ножички. Біля несесера опинилися: пара вовняних шкарпеток (брунатного кольору і вже заштопаних), пара підколінок, одна фланелева сорочка у червоно-чорну клітинку, дві пари підштаників. На самій горі — шовковий шалик, щоб не пом'явся. Він був винно-червоного кольору, у клітинку із переплетених блискучих і матових волокон. Усе це наповнило валізу вщерть.

Ще був клунок із наступним вмістом: одне диванне покривало (вовняне, у клітинку світло-синього і кольору беж, воно було велетенське, але зовсім не гріло). У покривало були загорнуті: пороховик (кольору перцю і солі, вже дуже поношений) і пара шкіряних гамаш (старезних, ще з часів Першої світової, кольору жовтого гарбуза, з ремінцями).

Провіант: одна м'ясна консерва марки «Скандіа», 4 канапки, кілька штук недоїденого різдвяного печива, одна польова фляга з водою і горнятко.

Потім моя бабця поставила валізу з-під грамофона, клунок і запас провіанту біля дверей. Двоє поліцейських обіцяли прийти за мною опівночі. Спаковані речі чекали біля дверей.

А я вбирався: довгі підштаники, фланелева сорочка (зелено-тілесного кольору, в клітинку), галіфе (як я вже казав, сірі, успадковані від дядька Едвіна), безрукавка з тканини з доплетеними вовняними рукавами, вовняні шкарпетки і черевики. Зелені рукавиці від тітки Фінні лежали на столі. Я зашнуровував свої черевики, і при цьому мені пригадався епізод, який трапився багато років тому під час літніх канікул у горах на Венчі. Моя мати була вбрана тоді у матроський костюм, який пошила собі сама. Під час прогулянки вона раптом впала у високу траву і прикинулася мертвою. Мені було вісім. Пригадую цей жах, коли небо впало у траву. Я заплющив очі, щоб не бачити, як ця трава проковтне мене. Мати звелася на ноги, схопила мене за плечі, струсила і сказала: ти мене любиш, я ще жива.

Черевики були зашнуровані. Я сів на стіл і чекав півночі. І північ настала, але патруль запізнився. Минуло три години, це неможливо було витримати. І тоді вони прийшли. Мати подала мені плащ із оксамитовими зав'язками. Я пірнув усередину. Вона плакала. Я вбрав зелені рукавиці. У дерев'яному коридорі, там, де газовий лічильник, бабуся сказала: Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ.

Я запам'ятав це речення не спеціально. Я мимоволі взяв його з собою в табір. Я не міг припустити, що воно супроводжуватиме мене. Але таке речення завжди самостійне. Воно працювало в мені більше, ніж усі книжки, які я взяв із собою. Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ об'єдналося з лопатою-серцем і протидіяло янголу смерті. І тепер я можу це сказати, бо я повернувся: таке речення тримає тебе при житті.

Коли патруль забрав мене, була третя година ночі 15 січня 1945-го. Мороз брався за роботу, було мінус п'ятнадцять. Ми їхали порожнім містом у закритій вантажівці до павільйону для проведення урочистостей. Колись це був святковий павільйон Саксонії, а тепер тут влаштували збірний пункт. У павільйоні товклося близько трьохсот людей. На підлозі лежали матраси і мішки з соломою. Усю ніч приїздили машини, зокрема і з довколишніх сіл, вони вивантажували нових людей. До ранку нас було вже близько п'ятисот. Підрахунки не мали тієї ночі жодного сенсу, надто легко було заплутатися. У павільйоні всю ніч горіло світло. Люди блукали поміж матрасами, шукали знайомих. Розповідали, що на вокзалі зібрали столярів і вони тешуть нари зі свіжозрубаного дерева, ці нари встановлюють у вагони для перевезення худоби. Інші робітники монтують у вагони пічки-буржуйки, а паралельно у днищах вагонів вирізають дірки для туалетів. Усі тихо і багато розмовляли, широко розплющивши очі, тихо і багато плакали, напівзаплющивши очі. Повітря пахло старою вовною, спітнілим страхом і жирним смаженим м'ясом, ванільною випічкою і горілкою. Одна жінка зняла хустину. Вона точно була з села, її коса двічі обмотувала потилицю і була пришпилена до середини голови напівкруглим кістяним гребенем. Зубці гребеня зникали у волоссі, з-за їхнього заокругленого краю визирали тільки два кутики, ніби кінчики крихітних вух. З вухами і товстою косою голова ззаду була схожа на кішку, що сидить. Я сидів, ніби глядач, поміж ногами, які стовбичили довкола мене, і пакунками пожитків. На кілька хвилин мене зморив сон, і мені наснилося:

Ми з моєю мамою стоїмо на цвинтарі біля свіжої могили. А з самої середини могили раптом виростає рослина з хутряними листками, заввишки майже така, як я. На її стеблі фруктова капсула зі шкіряною ручкою, невеличка валіза. Капсула відкрита на ширину одного пальця, зсередини вимощена рудаво-червоним оксамитом кольору хутра червоної лисиці. Ми не знаємо, хто помер. Мама каже:

— Витягни крейду з кишені пальта.

— Але у мене немає ніякої крейди, — відповідаю я.

Але коли я запихаю руку в кишеню, то знаходжу там шматочок кравецької крейди. Мама каже:

— Нам треба написати на цій валізі якесь коротке ім'я. Давай напишемо РУТ. Ми не знаємо нікого з таким іменем.

Я пишу РУТ.

Уві сні мені було ясно, що я помер, але я ще не хотів казати цього своїй мамі. Я різко прокинувся від того, що якийсь старший чоловік із парасолею сів на солом'яний мішок біля мене і прошепотів зовсім близько від мого вуха:

— Хотів прийти мій шваґро, але павільйон охороняють з усіх боків. Вони його не пустять. Бо ж ми все ще у місті, а ні він не може потрапити сюди, ні я додому.

На кожному срібному ґудзику його маринарки кудись летів птах, дика качка або альбатрос. А хрест на його погонах виявився якорем, коли я нахилився і побачив малюнок зблизька. Парасоля стояла між нами ніби ціпок. Я запитав:

— Ви візьмете його з собою?

— Там більше снігу, ніж тут, — відповів він.

Нам ніхто не сказав, коли і як ми мусимо вирушати з павільйона до вокзалу. Точніше, коли нам буде дозволено вирушити, бо я вже хотів нарешті геть звідси, навіть якщо їхати доведеться до росіян, у вагоні для худоби, з футляром із-під грамофона в руках і оксамитовими зав'язками на шиї. Я вже не пригадую, як ми потрапили на вокзал. Вагони для худоби були високими. Процедуру посадки до вагонів я теж забув, бо ми провели у цьому вагоні стільки днів і ночей, що здавалося, ніби ми завжди жили у ньому. Я також не пригадую, як довго ми їхали. Мені здавалося, що довга подорож означає далеку відстань. А поки ми в дорозі, з нами нічого не трапиться. Поки ми їдемо, все буде гаразд.

Чоловіки і жінки, молоді і старі, з пакунками під головою на нарах. Говорять і мовчать, їдять і сплять. Передають одне одному пляшки з горілкою. А коли подорож перетворилася на звичку, то тут, то там почалися залицяння. І всі косили одним оком на парочку, а іншим убік.

Я сів біля Труді Пелікан і сказав:

— Це нагадує мені поїздку на лижі у Карпати, до гірського готелю біля озера Балеа, де півкласу ліцеїстів проковтнула лавина.

— З нами такого не трапиться, — відповіла вона. — Ми не взяли з собою лижі. З футляром від грамофона можна їхати верхи, верхи, верхи, крізь день, крізь ніч, крізь день, ти ж читав Рільке, — сказала Труді Пелікан у своєму широкому пальті з хутряними нарукавниками, які сягали аж до ліктів. Хутро було брунатним, ніби дві половинки маленького песика. Час від часу Труді Пелікан схрещувала руки, запихаючи обидві долоні в рукави, і дві половинки песика перетворювалися на одного цілого. Тоді я ще не бачив степу, бо інакше відразу б подумав про ховрахів. Труді Пелікан пахла теплими персиками, навіть з рота у неї так пахло, навіть на третій, на четвертий день у вагоні для худоби. Вона сиділа у своєму пальті, ніби справжня дама у трамваї дорогою на роботу, і розповідала мені, як чотири дні ховалася у землянці, виритій у сусідському дворі, за сараєм. Але потім випав сніг, і кожен крок поміж будинком, стодолою і землянкою став помітним. Мати не могла більше потай носити їй їжу. У всьому саду можна було легко відчитати сліди. Сніг видав її, і вона змушена була добровільно вийти зі свого сховку, добровільно примушена снігом.

— Цього я снігові ніколи не пробачу, — сказала вона. — Неможливо підробити свіжий сніг, неможливо зробити так, щоб сніг виглядав неторканим. Землю можна підробити, — сказала вона. — Пісок можна і навіть траву, якщо докласти зусиль. А вода сама себе підробляє, бо вона все ковтає, а потім відразу ж вирівнюється над тим, що проковтнула. І повітря завжди готове до самоімітації, бо його не видно. Усе, крім снігу, мовчало б, — сказала Труді Пелікан. — Тому тепер сніг у всьому винен. Груба верства снігу, яка накрила місто, так ніби знала, де знаходиться, так ніби була у себе вдома. Але насправді вона прислуговувала росіянам. Я опинилася тут, бо мене зрадив сніг, — сказала Труді Пелікан.

Потяг їхав 12 днів або 14, незліченні години, без зупинок. Потім він годинами стояв десь, не рухаючись із місця. Ми не знали, де саме опинилися. Хіба тоді, коли комусь із верхніх нар вдавалося прочитати вокзальну вивіску крізь щілину відкидного віконця: БУЗЕУ. Пічка посеред вагона здригалася. Пляшки з горілкою передавалися з рук у руки. Усі були сп'янілі, хтось від напою, а інші від невідомості. Або від одного й другого.

Слова ВИВЕЗЕНІ РОСІЯНАМИ крутилися у кожного в голові, але те, що вони могли означати, не дуже перекладалося на відчуття. Поставити нас до стіни вони зможуть не раніше, ніж ми приїдемо, а наразі ми все ще у дорозі. Те, що нас досі не поставили до стіни і не розстріляли, як це обіцяла нацистська пропаганда вдома, робило нас майже безтурботними. У вагонах для худоби чоловіки вчилися напиватися без конкретної нагоди. Жінки вчилися без конкретної нагоди співати:

У лісі дафнія цвіте,
А в рові сніг лежить.
Писала ти мені, проте
Цей лист мені болить.
Знову і знову та сама пісня, аж поки ти вже не знав, чи справді досі співають, чи вже ні, бо співало саме повітря. Пісня крутилася в голові і достосовувалася до ритму їзди — блюз товарного вагона, пісня нескінченних кілометрів урухомленого часу. Це була найдовша пісня у моєму житті, жінки співали її протягом п'яти років і робили це з незмінною ностальгією, яку всі ми відчували так само. Двері вагона були запломбовані ззовні. Чотири рази їх відчиняли, відсуваючи на спеціальних колесах. Ми все ще були на румунській території, двічі нам закидали у вагон розполовинену вздовж козу. Вона була задубіла і штивна і з гуркотом гримнула об підлогу, ми вирішили, що це дрова. Розділили її на частини і спалили. Вона була така висохла, що навіть не смерділа, вона добре горіла. Коли нам закинули другу козу, у повітрі залунало слово ПАСТРАМА, висушене на повітрі м'ясо, яке можна було їсти. Свою другу козу ми теж спалили і реготали при цьому. Вона була такою ж твердою, як і перша, складалася з самих висушених кісток. Але ми сміялися завчасу, були занадто самовпевненими, змарнувавши обидві румунські доброчинно пожертвувані нам кози.

З часом зростала наша взаємна довіра. Усі невеличкі справи діялися в тісняві — сісти, встати. Попорпатися у валізі, витягати з неї речі, складати назад. Ходити на туалетну дірку за двома піднятими ковдрами. Кожна дрібниця тягнула за собою іншу.

У вагоні для худоби нівелюються всі індивідуальні відмінності. Людина більше перебуває поміж іншими, ніж наодинці з собою. Тактовність була зайвою. Кожен був готовий допомогти іншому, ніби вдома. Можливо, коли я зараз так кажу, то говорю тільки про себе. Або навіть і не про себе. Можливо, мене не так дратувала тіснява у вагоні для худоби, бо я все одно хотів утекти кудись подалі і мав із собою достатньо їжі. Ми ще не підозрювали, яким страшним стане незабаром голод, що запанує над нами. Як часто протягом наступних п'яти років, коли до нас приходив янгол голоду, ми ставали схожими на цих застиглих синіх кіз. І ностальгійно згадували про них.

І ось уже настала російська ніч. Румунія залишилася позаду. Після кількагодинного стояння ми раптом відчули сильний поштовх. Під вагоном міняли колеса для ширших російських рельсів, для широти степу. Велика кількість снігу робила ніч за вікном світлішою. То була третя зупинка, тієї ночі у широкому полі. Російські вартові прокричали: УБОРНАЯ. Усі двері всіх вагонів повідчиняли. Ми вискакували один за одним у глибокий сніг і загрузали по коліна. Ми зрозуміли, хоча і не знали цього слова, що «уборная» означає спільне випорожнення. Угорі, дуже високо над нами, був круглий місяць. Перед нашими обличчями блискучими білими шматками, схожими на сніг під ногами, плив подих. Довкола нас зведені автомати. І тепер кожен повинен зняти штани.

Цей сором, це найгірше у світі приниження. Як добре, що ця засніжена рівнина була з нами наодинці, що ніхто не бачив того, як нас змушували сидіти навпочіпки одне біля одного і всіх робити те саме. Я не хотів у туалет, але спустив штани і присів. Якою підступною і тихою була ця нічна земля, як принижувала нас у залагодженні тілесної потреби. Як Труді Пелікан ліворуч від мене підтягнула своє широке пальто попід пахви, спустила штанці до колін, і поміж її мештами почулося дзюркотіння. Як ззаду за мною адвокат Пауль Ґаст стогнав від натуги, як у його дружини Гайдрун Ґаст вуркотів кишківник від проносу. Як отруйно-тепла пара довкола нас моментально застигала у повітрі. Як ця снігова рівнина забезпечила нам неприємну процедуру і змусила відчути себе самотніми з посинілими задницями посеред звуків, які видавали інтимні частини наших тіл. Якими нещасними були наші нутрощі у цьому товаристві.

Можливо, саме цієї ночі раптово подорослішав, ні, не я, а страх у мені. Можливо, перебування у товаристві тільки у такий спосіб отримує справжність. Бо всі, всі до єдиного, під час процедури залагодження природної потреби автоматично сідали обличчям до колії. Усі мали місяць за спиною, не зводили очей із відчинених дверей вагона, ми були залежні від цих дверей, ніби від дверей до кімнати. Всі ми відчували божевільний страх, що двері зараз зачиняться і потяг поїде без нас. Один із нас викрикнув у ніч:

— Ось, прошу, маємо, саксонці серуть, усі на одну купу. Коли земля під ногами горить, то горить не тільки земля. Ви ж усі так радієте життю, правда. — Він засміявся порожнім, ніби бляха, сміхом. Усі відсунулися від нього на крок. Біля нього стало більше місця, і він вклонився перед нами, як актор, повторивши високим урочистим тоном: «Ви ж усі так радієте життю, правда».

У його голосі прозвучало відлуння. Дехто почав плакати, повітря віддзеркалювало довкола холодним блиском. На його обличчі з'явився божевільний вираз. Слина на його куртці замерзла. І тут я побачив знак на його грудях, то був той самий чоловік із альбатросами на ґудзиках. Він стояв сам-один і плакав, по-дитячому підшморгуючи. Біля нього залишився тільки брудний сніг. А за ним застиглий від морозу світ із місяцем посередині, схожий на рентгенівську світлину.

Локомотив видав єдиний глухий звук. Найнижче «у-у-у-у», яке мені коли-небудь доводилося чути. Усі почали пхатися до дверей вагонів. Ми залізли досередини і поїхали далі.

Того чоловіка я впізнав би і без погонів. Я ніколи не бачив його у таборі.


ЛОБОДА
Одяг, який ми отримали в таборі, не мав ґудзиків, жодна річ. До спідніх сорочок, довгих підштаників були пришиті по два шнурочки для зав'язування. До пошивок — двічі по дві зав'язки. Уночі подушка була подушкою. Удень пошивка від подушки ставала полотняною торбою, яку всюди слід було носити з собою про всяк випадок, якщо би вдалося щось украсти або випросити.

Ми крали до, під час і після роботи, не лише під час старцювання, яке ми називали тандитництвом і ніколи не крали у сусідів із барака. Взагалі-то це не була ніяка крадіжка, коли ми після роботи, дорогою додому, заходили до сміттєзвалища і рвали траву, напихаючи її повні пошивки. Ще у травні сільські жінки виявили, що бур'ян із зазубреним листям називається ЛОБОДА. Навесні її їли і в нас удома як дикий шпинат, це називається НАТИНА. Ми зривали також траву з посіченими кінчиками, це був дикий кріп. Важливо було мати сіль. Сіль треба було виміняти на базарі. Вона була сіра і кам'яниста, як гравій, її треба було розбивати. Сіль була на вагу золота. Для лободи у нас було два рецепти:

Лободу можна їсти сирою, як листя салату, ясна річ, із сіллю. Зверху можна насипати дрібнопорізаний дикий кріп. Або ж зварити лободу разом із стеблами у підсоленій воді. Потім витягнути з води і можна насолоджуватися чудовою імітацією шпинату. Трав'яним бульйоном можна все це запивати, ніби зупою чи зеленим чаєм. Навесні лобода ніжна, уся рослина має довжину пальця і колір сріблястої зелені. Влітку вона вже сягає колін, а листя розділяється на фаланги, кожен листочок може виглядати по-іншому, ніби різні рукавиці, а в самому низу завжди опиняється великий палець. Сріблясто-зелена лобода — це холодна рослина, весняна їжа. Влітку треба бути обережним, тоді лобода швидко росте, її стебла переплітаються між собою, стають твердими і волокнистими. Смак стає гірким, як глина. Рослина заввишки досягає вже стегна, довкола її стебла утворюється кора. У кінці літа листки і стебла міняють колір, спершу на рожевий, потім на криваво-червоний, а тоді на синьо-червоний і темніють аж до кольору темного індиго. На кожному роздвоєнні виростають вінички з круглими суцвіттями, як у кропиви. Тільки ці вінички не звисають донизу, а стирчать догори, вони теж міняють колір із рожевого до індиго.

Це дивне відчуття спостерігати, як лобода міняє колір, і аж коли вона вже остаточно непридатна до їжі, лише тоді стає по-справжньому гарною. І під охороною своєї краси залишається цвісти на полі. Час лободи минає. Але залишається голод, який завжди більший за тебе.

Що можна сказати про хронічний голод? Можна сказати, що існує голод, здатний зробити тебе хворобливо голодним. Цей хворобливий голод додається до того, який ти вже маєш. Усе новий і новий голод, який невситимо росте і застрибує у вічно старий, лише з великими труднощами стримуваний голод. Як можна пересуватися світом, якщо не можеш сказати про себе нічого, окрім того, що ти голодний. Коли не можеш думати ні про що інше. Піднебіння стає більшим за голову, купол, високий і чутливий до звуків, розростається всередині черепа. Коли не можеш більше витримувати голод, піднебіння починає боліти так, ніби тобі натягнули за щокою свіжу заячу шкірку, яка має висохнути. Щоки висихають і вкриваються блідими волосинами.

Я ніколи не знав, чи треба злоститися на гірку лободу за те, що її більше неможливо їсти, що вона кам'яніє і відмовляється від співпраці. Цікаво, чи лобода знає, що вона більше не нам служить, і навіть не голоду, а янгелові голоду. Червоні китиці — це коштовні прикраси на шиї янгола голоду. Ранньої осені, коли починалися перші заморозки, лобода причепурювалася все більше з дня на день, аж поки не замерзала. Це були отруйно-прекрасні кольори, від яких аж кололо в оці.

Незліченні ряди червоних китиць уздовж кожної стежки прикрашали янгола голоду. Він носив свої прикраси. А ми носили за собою такі зголоднілі піднебіння, що кожен крок відлунював аж у роті. Череп ставав прозорим, так ніби ти проковтнув завелику кількість яскравого світла. Такого світла, яке само себе роздивляється у твоєму роті, солодкаво проникає у твоє піднебіння, аж поки те не набрякає і не піднімається аж до мозку. Аж поки з мозку не вивітрюється все, окрім відлуння голоду. Для мук голоду не існує відповідних слів. Я ще й сьогодні мушу доводити голоду, що я втік від нього. Я буквально їм саме життя, відтоді як не мушу більше голодувати. Я сиджу під замком у смаку їжі, коли їм. Відтоді, як я повернувся з табору, протягом останніх шістдесяти років, я їм проти голодування. Я дивився на лободу, яку більше неможливо було їсти, і намагався думати про щось інше. Про останнє втомлене тепло пізнього літа перед настанням холоду. Але замість цього я думав про картоплю, якої не було. І про жінок, які жили в колгоспі і, можливо, отримували щодня нову картоплю у своїй овочевій зупі. В усьому іншому їм неможливо було позаздрити. Вони жили в землянках і щодня змушені були набагато довше працювати, від сходу сонця до присмерку.

Весна у таборі для нас означала приготування лободи і її збирання біля сміттєзвалища. Назва ЛОБОДА звучить мелодійно, але абсолютно нічого не означає. Це слово було для нас позбавленим змісту, не чіпало нас. Воно не спонукало, не закликало, а залишало на узбіччі, збоку. Це була трава, час якої наставав після, а не під час переклички, трава відпочинку. Часто доводилося з нетерпінням чекати, коли нарешті можна вже буде готувати лободу, коли завершиться перекличка, яка триває безкінечно, бо ніяк не можуть дорахуватися всіх.

У нашому таборі було п'ять РБ — підрозділів під назвою РАБОЧИЙ БАТАЛЬОН. Кожен із них називався ОРБ — отдельный рабочий батальон і складався від 500 до 800 інтернованих. Мій батальйон мав номер 1009, я мав робочий номер 756. Ми вишиковувалися один за одним чітко за зростом — хоча це і виглядало абсурдним на тлі нашого злиденного вигляду — вирячені очі, завеликі носи, запалі щоки. Животи і ноги були наповнені дистрофічною водою. Як у мороз, так і у спеку, всі вечори ми проводили вишикувані у ряд. Тільки вошам було дозволено рухатися на нас. Під час безкінечного перераховування вони могли вдосталь насмоктатися і пересуватися непоспіхом, мов на параді, по нашій нещасній плоті, перебираючись туди і назад, від наших голів до волосся на інтимних частинах тіл. Здебільшого воші, насмоктавшись вдосталь, вкладалися спати поміж швів наших ватників, а ми все стояли виструнчившись. Комендант табору Шіштваньйонов продовжував кричати. Ми не знали, яке у нього ім'я. Його звали тільки товарищ Шіштваньйонов. Це прізвище було достатньо довгим, аби завмирати від жаху щоразу, коли доводилося вимовляти його. Звучання цього словосполучення «товарищ Шіштваньйонов» нагадувало мені шарудіння локомотива, який віз нас сюди. І білу нішу вдома, у церкві із написом: НЕБО УРУХОМЛЮЄ ЧАС. Можливо, ми стояли годинами навпроти саме цієї білої ніші. Наші кістки ставали штивними, мов залізо. Коли з тіла зникає плоть, кістки стають непосильним тягарем, вони тягнуть тебе до землі.

Під час переклички я тренувався забувати про себе на час стояння струнко і не відділяти вдих і видих один від одного. І піднімати очі догори, не рухаючи при цьому головою. І шукати на небі закуток посеред хмар, на який можна повісити свої кості. Коли мені вдавалося забути про себе і знайти на небі такий гачок, він тримав мене міцно. Часто хмара так і не знаходилася, кругом була лише однорідна синява, ніби відкрите море.

Часто ковдра із хмар бувала щільною, однорідно сірою.

Часто хмари рухалися, і жоден гачок не міг утриматися на місці.

Часто дощ пік очі і приклеював мені одяг до тіла.

Часто мороз прокушував мої нутрощі.

У такі дні небо піднімало мої очі до себе, а перекличка опускала їх додолу — тоді кості без жодної опори висіли на мені одному.

Капітан Тур Прікуліч ставав між нами і комендантом Шіштваньйоновим, і в його пальцях шаруділи списки, численні зім'яті листки. Щоразу, коли він збирався вигукнути чиєсь ім'я, його груди надималися, як у півня. Його руки залишилися дитячими. А мої долоні розрослися в таборі, стали квадратними, твердими і пласкими, ніби дві дошки.

Коли хтось один із нас після переклички набирався хоробрості і питав когось із начальників або й самого коменданта табору Шіштваньйонова, коли вже можна буде додому, відповідь була короткою: СКОРО ДОМОЙ.

Це російське СКОРО забирало у нас найдовший у нашому житті період. Тура Прікуліча голив перукар Освальд Енйетер, він же стриг йому нігті й обрізав волосся у носі. Перукар і Тур Прікуліч були із села, з Карпатської України. Одного разу я запитав, чи у тій місцевості так заведено, що особливо поважним клієнтам у перукарні обрізають ще й нігті. Перукар відповів:

— Ні, так у нас не заведено. Це пішло від Тура, а не з дому. З дому пішло п'яте через десяте.

— А що це означає? — запитав я.

Перукар відповів:

— Трохи бардаку.

— А це що означає? — запитав я.

Він відповів:

— Трохи безладу.

Тур Прікуліч не був росіянином, як Шіштваньйонов. Але він розмовляв німецькою і російською, тому вважався одним із росіян, не одним із нас. Він теж був із інтернованих, але став ад'ютантом табірного керівництва. Він ділив нас на робочі батальйони і складав списки, а також перекладав нам російські накази. І додавав свої власні вже німецькою. Він упорядковував папери — складав загальний перелік із нашими іменами, робочими номерами, номерами наших батальйонів. Кожен мав знати напам'ять свій номер і чітко називати його, навіть якщо його будили серед ночі, кожен мусив пам'ятати, що всі ми нумеровані, а не звичайні люди.

Тур Прікуліч вписував у клітинки поряд із нашими іменами місце праці — колгосп, фабрика, сміттєзвалище, перевезення піску, залізничні або будівельні роботи, транспортування вугілля, гараж, коксовидобувна фабрика, переробка відходів, підземні роботи. Від того, що стояло поряд із твоїм іменем, залежало все. Те, чи будемо ми просто втомленими, втомленими як собаки чи смертельно втомленими. Чи будемо ми після роботи ще мати час і сили для жебрацтва. Чи дозволять нам непомічено перебирати кухонне сміття за їдальнею.

Тур Прікуліч ніколи не ходить на роботу, в жоден батальйон, до жодної бригади, у жодну зміну. Він царює, тому він енергійний і зверхній. Якщо він посміхається, за цим криється якийсь підступ. А якщо ти посміхаєшся йому у відповідь, а ти мусиш, то цим ти принижуєш себе. Він посміхається, бо записує у клітинки біля прізвищ щось нове, гірше. Я намагаюся уникати його на табірному просторі, поміж бараками, намагаюся перебувати від нього на відстані, на якій неможливо розмовляти. Він стає на доріжку, переставляє ноги у своєму начищеному до блиску взутті, ніби два лакових портфелі, його ноги опускаються з висоти так, ніби це порожній час випадає з нього і просочується крізь підошви. Він усе помічає. Кажуть, навіть те, про що він забуває, перетворюється на наказ.

У перукаря Тур Прікуліч поводиться зі мною зверхньо. Він говорить, що хоче, і нічим при цьому не ризикує. Коли він нас ображає, це навіть краще для нас. Він знає, що мусить принижувати нас, щоб усе залишалося так, як є. Він витягує шию і говорить низьким голосом. Він має час, цілі дні, щоб милуватися собою. Мені він теж подобається. Він має атлетичну будову тіла, яскраво-голубі очі, млосний погляд, маленькі акуратні вуха, схожі на дві брошки, підборіддя наче з порцеляни, ніздрі рожеві, мов квіти тютюну, восково-гладеньку і струнку, як церковна свічка, шию. Те, що він ніколи не торкається бруду, — його щастя. І його щастя робить його вродливішим, ніж він на це заслуговує. Той, хто не знайомий із янголом голоду, може віддавати накази під час переклички, прогулюватися по табору, підсміюватися над іншими у перукаря. Але він не має права голосу. Я знаю про Тура Прікуліча більше, ніж йому б хотілося, бо я добре знайомий із Беа Цакель, його коханкою.

Російські накази звучали подібно до імені коменданта товарища Шіштваньйонова, це було суцільне шипіння і скрипіння, складене з X, ш, ч, щ. Ми все одно не розуміли цих наказів, але добре відчували зневагу до себе. До зневаги швидко звикаєш. З часом накази почали звучати для нас як суцільний шурхіт, кашель, пчихання, шмаркання, плювання — як виверження слизу. Труді Пелікан казала: російська — заморожена мова.

Поки всі інші ще мордувалися під час вечірньої переклички, ті, хто працював по змінах, звільнені від переклички, вже розпалювали вогнище у закутку табору за криницею. І ставили на вогонь казанок із лободою або іншими дивними речами, які потрібно було варити під покришкою, щоб не бачити, що це таке. Буряки, картопля, навіть просо, якщо вдалося вигідно щось обміняти — десять буряків за куртку, три мірки проса за светр, півмірки цукру або солі за пару вовняних шкарпеток.

Для приготування додаткової вечері у казанку обов'язково потрібна покришка. А покришок не було. Хіба що шматок бляхи, і то радше уявний. Не має значення, як саме це вдавалося, але щоразу знаходилася якась покришка для казанка. Щоразу звучала одна й та сама тупа фраза: це треба накрити покришкою. І хоча жодного разу не накривалося покришкою, а тільки говорили так, залишалася тільки назва від покришки.

Так чи інакше, щовечора у закутках табору за криницею палахкотіли п'ятнадцять або двадцять вогнищ. Усі решта не мали нічого, що вони могли б з'їсти додатково до того, що давали в їдальні. Вугілля диміло, над казаном хтось обов'язково вартував із ложкою в руках. Вугілля не бракувало. Казанки були з їдальні, жалюгідні вироби місцевої промисловості. Сіро-брунатні емальовані бляшані посудини, сильно подряпані і надщерблені. Поки хтось один завершував приготування своєї порції, інші чекали на нього зі своїми тарілками, щоб зайняти місце біля вогню.

Коли я не мав нічого, щоб приготувати, дим просочувався мені в рот. Я ворушив язиком і жував порожнечу. Я їв слину з вечірнім димом і думав про смажені сардельки. Коли у мене не було нічого, що я міг би приготувати, я йшов повз вогнища з чужими казанками і робив вигляд, ніби збираюся почистити зуби перед сном. Але до того, як запхнути зубну щітку до рота, я встигав поїсти двічі. Голодом очей я їв жовті язики полум'я, а голодом рота — дим. Поки я їв, довкола мене все було спокійно, а від фабрики навпроти крізь темряву продирався гуркіт коксових батарей. І чим швидше я намагався піти геть від криниці, тим повільніше я йшов. Мені доводилося відривати себе від вогнищ. У шумі коксових батарей я чув бурчання шлунка, увесь вечірній пейзаж був голодний. Небо чорно опускалося на землю, а я плентався до бараку у напівтемряві, освітленій лише слабким мерехтінням жарівки.

Чистити зуби можна і без зубної пасти. Та, яку я привіз із дому, давно закінчилася. А сіль була надто коштовною, її не можна було випльовувати, вона була на вагу золота. Вартість солі я дуже добре пригадую. А зубну щітку зовсім не пам'ятаю. Я взяв із собою в несесер лише одну. Але не може бути, щоб вона протрималася чотири роки. А нову зубну щітку я купив собі, якщо взагалі було таке, лише в останній, п'ятий рік у таборі, коли ми отримали гроші, готівку за свою роботу. Але і свою нову щітку, якщо така була, я теж не пригадую. Можливо, я витратив свою готівку на новий одяг, а не на зубну щітку. Моя перша справжня зубна паста, яку я привіз із дому, називалася ХЛОРОДОНТ. Ця назва пам'ятає мене. Зубні щітки, як справжня перша, так і ймовірна друга, мене забули. Те саме з моїм гребінцем. У мене мусив бути якийсь гребінець. Я пригадую слово БАКЕЛІТ. У кінці війни всі гребінці у нас вдома були з бакеліту.

Чи можливо таке, що я швидше забув речі, привезені з дому, ніж ті, які придбав уже в таборі? А навіть якщо так, то справа була саме в тому, що ці речі приїхали зі мною. У тому, що я мав їх і використовувати, поки вони не нищилися, або і далі, так, ніби я був разом із ними не десь далеко, а вдома. Чи можливо таке, що я краще пам'ятаю чужі речі, ніж свої, бо чужі мені доводилося позичати.

Я добре пам'ятаю залізні гребінці в таборі. Вони з'явилися разом із вошами. Токарі і слюсарі робили їх на фабриці і дарували жінкам. Вони були з алюмінію, з довгими зубцями і здавалися вологими на дотик, у руці і на шкірі голови. Це через те, що вони були холодними. А коли ти починав чесатися ними, вони швидко вбирали в себе тепло тіла і пахли чимось гірким, як редька. Цей запах залишався на долоні ще довго після того, як ти давно відклав убік гребінець. Алюмінієві гребінці сильно заплутували волосся, доводилося шарпати і рвати. На цих гребінцях після чесання залишалося більше волосся, ніж вошей.

Але для вичісування вошей були і чотирикутні, із зубцями з обох сторін кістяні гребінці. Сільські дівчата привезли їх із дому. З одного боку зубці були грубіші, щоб робити проділ і зачісувати волосся, а з іншого боку зубці були дуже густими і дрібними, цим боком вичісували бліх. Кістяні гребінці були солідними, їхня вага відчувалася у долоні. Волосся ними добре зачісувалося і залишалося гладеньким, не збивалося у вузли. Кістяні гребінці можна було позичати у сільських дівчат.

Через шістдесят років мені хочеться пригадати собі всі предмети у таборі. Усе це речі з моєї нічної валізи. Від моменту повернення з табору безсонна ніч для мене — це валіза з чорної шкіри. Ця валіза у мене в скронях. І всі шістдесят років я так і не знаю, чи я не можу заснути від того, що хочу пригадати собі всі предмети, чи що все якраз навпаки. Що я ношу ці предмети у своїй пам'яті, бо все одно не можу спати. Так чи інакше, ніч завжди розпаковує свою чорну валізу проти моєї волі, на цьому я мушу наголосити. Я мушу згадувати всупереч своєму бажанню. І навіть тоді, коли я не мушу, а хочу, я радше хотів би не мусити хотіти.

Іноді предмети з табору накидаються на мене всі разом, а не по черзі. Тому я знаю, що предметам, які мене переслідують, ідеться не лише про мої спогади, а про можливість покатувати мене. Варто лише мені подумати про те, що я взяв нитки і голку для шиття, як відразу ж до цього додається якийсь рушник, про який я не маю поняття, як він виглядав. До нього додається пилочка для нігтів, про яку я теж не знаю, чи була вона у мене. А потім ще кишенькове дзеркальце, яке було або якого не було. А тоді ще наручний годинник, проякий я не пам'ятаю, звідки він узявся і чи брав я його з собою. Предмети, які, можливо, не мали зі мною нічого спільного, переслідують мене. Вони хочуть вирвати мене серед ночі зі сну і депортувати назад, у табір, цього їм треба. І оскільки вони приходять усі нараз, то не обмежуються самою лише головою. Мій шлунок стискається і піднімається до горла. Гойдалка дихання збивається з ритму, я починаю задихатися. Така мішанина із зубної щітки, гребінця, голки, ножиць, дзеркала — це потвора, і голод — це потвора. Тож якби голод не існував як предмет, то і решта предметів не могли б переслідувати мене.

Коли вночі на мене накидаються предмети і перекривають доступ повітря до мого горла, я відчиняю вікно і висуваю голову назовні. Місяць на небі схожий на склянку холодного молока, воно промиває мені очі. Моє дихання знову повертається до звичного ритму. Я ковтаю холодне повітря, аж поки не усвідомлюю, що я більше не в таборі. Тоді я зачиняю вікно і знову лягаю в ліжко. Постіль ні про що не здогадується і гріє мене. Повітря у кімнаті роздивляється мене і пахне теплим борошном.


ЦЕМЕНТ
Цементу завжди бракувало. Зате вугілля було більш ніж достатньо. Шлакоблоків, гальки і піску також було вдосталь. Тільки цемент постійно закінчувався. Його кількість постійно зменшувалася, сама по собі. Треба було пильнуватися біля цього цементу, бо можна було збожеволіти. Цемент міг зникати не тільки сам по собі, а і сам у собі. Тоді все довкола було повне цементу, а одночасно цементу всюди бракувало.

Бригадир кричав: вважайте на цемент.

Прораб кричав: цемент треба заощаджувати.

А якщо починався вітер: цемент не повинен полетіти геть.

А коли йшов дощ або сніг: цемент не можна мочити.

Мішки з цементом паперові. Цей папір занадто тонкий для повного мішка. Можна нести цей мішок як завгодно — самому або удвох, на животі або за чотири кути, все одно порветься. З подертим мішком неможливо заощаджувати цемент. Із сухого подертого мішка половина висипається на землю. У вологому подертому мішку з цементом половина залишається приліпленою до паперу. Нічого з цим не зробиш, чим більше намагаєшся заощадити цемент, тим швидше він закінчується. Цемент — це обман, як вуличний пил, туман або дим — він розвіюється у повітрі, опускається на землю, ліпиться до шкіри. Його всюди видно, але ніде не зловиш.

Цемент потрібно заощаджувати, але вважати при цьому слід на себе. Ти несеш мішок надзвичайно обережно, але все одно цементу стає все менше і менше. Тебе звинувачують у шкідництві, фашизмі, саботуванні і крадіжці цементу. Ти пробиваєшся крізь цей крик, прикидаєшся глухим. Ти сунеш візок, повний будівельного розчину, на похилій дошці, на гору риштувань, до мулярів. Дошка хитається, ти міцно тримаєшся за візок. Під час цього хитання можна злетіти в небо, бо порожній шлунок піднімається аж до голови.

Чого домагаються охоронці цементу своїми підозрами. Депортований робітник не має нічого, лише ватну фуфайку на тілі, валізу в бараці і нари. Навіщо йому красти цемент. Його беруть із собою не як здобич, а як додатковий бруд. Щодня ти борешся зі своїм лютим голодом, але цемент не їдять. Ти мерзнеш або пітнієш, але цемент не гріє і не охолоджує. Він викликає підозри, бо він летить, прокрадається і липне, бо він сірий, як заєць, оксамитовий і безформний, він зникає без причини.

Будівництво було розташоване біля табору, неподалік конюшні, де залишилися самі лише ясла для худоби і давно не було жодного коня. Нам сказали, що було побудовано шість житлових будинків для росіян, шість будинків на дві сім'ї. Кожен будинок мав три кімнати. Але у кожному будуть жити як мінімум п'ять сімей, — думали ми собі, бо під час старцювання бачили, у яких злиднях живуть тут люди, які худі та виснажені їхні діти. Дівчатка схожі на хлопчиків, усі поголені налисо, усі у світло-блакитному одязі. Вони крокували по болоті біля будови, ніби гуси, завжди парами, тримаючись за руки і співаючи героїчних пісень. Спереду і ззаду пливла товстенна мовчазна бабера, понуро наглядала за всіма і коливала задом, ніби корабель.

На будівництві було вісім бригад. Вони викопували фундаменти, носили шлакоблоки і мішки з цементом, розмішували гашене вапно і бетонний розчин, заливали фундаменти, готували будівельний розчин для мулярів, носили його на ношах, везли на візках і піднімали на риштування, готували вапняну суміш для побілки стін. Усі шість будинків зводили одночасно, робітники безперестанку снували туди-сюди, всюди панував хаос, і робота майже стояла на місці. Можна було побачити мулярів, які сиділи на риштуваннях, було видно, що біля них стоїть будівельний розчин і цегла, але не видно було, щоб стіни росли. Це дивовижна річ на всіх будовах — якщо дивитися на них цілий день, то не видно, як ростуть стіни. А через три тижні вони раптом стають високими, мабуть, вони таки виросли. Можливо, за ніч, самостійно, як місяць. Так само незбагненно, як зникає цемент, ростуть і стіни. Тобі віддають накази, ти щось береш у руки, і тебе женуть геть. Тобі дають ляпаси і стусани. Ти стаєш затятим і сумним, а зовні здаєшся боязким і пригніченим. Цемент роз'їдає рани на шкірі. Коли ти відкриваєш рот, губи розриваються, ніби папір мішків із цементом. Ти мовчки і покірно виконуєш усі накази.

Але вище за всі стіни росте недовіра. У цьому будівельному смутку всі підозрюють один одного, кожному здається, що іншому дістався легший кут мішка з цементом, що його використовують, шануючи себе. Кожного принижують криками, обдурюють цементом і зраджують будовою. Лише коли хтось помирає, прораб говорить:

— Жалко. Очень жалко.

Але відразу ж міняє інтонацію і кричить:

— Внимание! Ахтунґ!

Ти працюєш і чуєш биття власного серця, а також: цемент треба заощаджувати, треба бути обережним із цементом, цемент не може замокнути, цемент не можна розсипати. Але цемент розпорошується, марнується сам по собі і поводиться з нами як останній скупердяй. Ми живемо так, як цього хоче цемент. Це він злодій, він викрав нас, а не ми його. І не лише це, від цементу ти починаєш ненавидіти все і всіх. Цемент сіє недовіру, бо він розсипається, цемент — інтриган.

Щовечора дорогою додому, коли цемент опинявся на належній відстані, а будівництво залишалося за спиною, я усвідомлював, що це не ми обманюємо один одного, а всіх нас обманюють росіяни з їхнім цементом. Але наступного дня підозра проти цього мого усвідомлення і проти всіх решти знову з'являлася. І це всі відчували. І всі були проти мене. І я це відчував. Цемент і янгол голоду пов'язані між собою. Голод розширює пори і заповзає всередину. А коли він уже всередині, цемент заклеює пори, і ти зацементований.

Цемент може бути смертельно небезпечним у цементній вежі. Сорокаметровій заввишки вежі, порожній та позбавленій вікон. Майже порожній, але у ній можна втонути. На такий обсяг рештки цементу справді невеликі, але вони лежать всюди насипом, не розфасовані у мішки. Ми збираємо їх у відра голими руками. Це старий цемент, але він підступний і просочується між пальцями. Він дуже швидкий і тікає від нас, насувається на нас мовчазною сірою масою, швидше, ніж ми можемо відступити і втекти геть. Цемент може текти, і тоді він тече швидше, ніж вода, він плиткіший. Він може схопити тебе, і ти втонеш у цементі. Я занедужав на цемент. Тижнями мені привиджувався всюди один лише цемент: небо вкрилося гладкою верствою цементу, хмари на небі перетворилися на купки цементу. Дощ простягав із неба на землю свої цементні шнури. Моя поплямлена сірим бляшана миска для їжі була з цементу. Вартові пси мали цементну вовну, те саме було і зі щурами у помиях біля їдальні. Веретільниці повзають поміж бараками у шкарпетках із цементу. Шовковиці, обліплені гніздами гусениць, — вирви з оксамиту і цементу. Коли сонце світило яскраво, я намагався стерти їх зі своїх очей, але їх там не було. А на майданчику для переклички увечері на колодязі сидів птах із цементу. Його спів був шорстким, цементна пісня. Адвокат Пауль Ґаст бачив такого птаха і вдома, це був степовий жайворонок. Я запитав, чи у нас він також цементний. Він трохи подумав, перш ніж сказати: до нас він прилітає з півдня.

Про все інше я не питав, бо це можна було побачити на портретах в адміністративних бараках, а також почути з мегафонів: вилиці Сталіна і його голос були зі сталі, але його вуса — з чистого цементу. У таборі ти завжди був брудним, яку б роботу не виконував. Але жоден бруд не чіплявся так сильно, як цемент. Цементу неможливо уникнути, як пилюки, невідомо, звідки він з'являється, але він постійно поряд. Крім голоду, тільки туга за домом проникає у мозок так само миттєво, як цемент. І обкрадає тебе так само, і так само можна втонути в ній. Мені здається, що тільки одна річ іще швидше проникає в голову людини, ніж цемент, — страх. І тільки цим я можу пояснити собі те, що вже навесні на будові я змушений був занотувати собі на шматочку брунатного паперу з цементного мішка:

СОНЦЕ ВИСОКО У ВЕЛЬОНІ,
ЖОВТА КУКУРУДЗА,
ЧАСУ БІЛЬШЕ НЕМАЄ
На цьому я закінчив, бо цемент треба заощаджувати. Насправді я хотів записати щось зовсім інше:

глибоко й криво червоним світить
місяця половинка на небі
і додолу хилиться
Але я відмовився від цього, просто промовив це нечутно сам собі. І фраза відразу ж зламалася, на зубах у мене скрипів цемент. Я замовк.

Папір теж треба заощаджувати. І добре ховати. Той, у кого знайдуть записи на папері, потрапляє у карцер, на одинадцять годин під землю — у бетонну шахту, таку вузьку, що у ній можна лише стояти. Смердючу від випорожнень і повну паразитів. Угорі карцер закритий залізними ґратами.

Увечері дорогою додому, дослухаючись до совгання своїх підошов, я часто казав собі: цементу стає все менше, він може зникати сам по собі. Я ж теж із цементу і постійно зменшуюся. Чому я не можу зникнути?


ВАПНЯНІ ЖІНКИ
Одна з восьми бригад на будові — це вапняні жінки. Вони везуть бричку спершу догори, стрімкою стежкою повз конюшню, потім донизу, у самий кінець будови, де розташована яма для гашення вапна. Бричка — це великий дерев'яний ящик у формі трапеції. По п'ять жінок із кожного боку дишла запряжені за стегна і плечі шкіряними ременями. Поряд із ними йде наглядач. Коли вони тягнуть віз, від напруження очі їхні стають вологими, а рот — напіввідкритим.

Одна з вапняних жінок — Труді Пелікан.

Коли дощ забуває про степ на цілі довгі тижні і болото довкола вапняної ями висихає, ніби хутряна квітка, болотяні мушки стають нестерпними. Труді Пелікан каже, що вони летять на сіль в очах і цукор у роті. І чим слабшою стає людина, тим сильніше сльозяться очі і більше цукру виділяється у слині. Труді Пелікан була запряжена з самого кінця, бо для передньої запряжки вона вже була занадто слабкою. Болотяні мушки сідали вже не у кутик ока, а просто на зіницю, і не на губи, а вже усередину рота. Труді Пелікан захиталася. А коли вона впала, бричка переїхала їй пальці ніг.


ВИПАДКОВО ЗІБРАНА РАЗОМ ПУБЛІКА
Труді Пелікан, я і Леопольд Ауберґ приїхали з Германнштадта. Перш ніж ми опинилися поряд у вагоні для худоби, ми не знали одне одного. Артур Прікуліч і Беатріс Цакель, тобто Тур і Беа, знали одне одного ще дітьми. Вони приїхали з гірського селища Луги у Карпатській Україні. З тої ж місцевості, з Рахова, прибув і перукар Освальд Енйетер. Акордеоніст Конрад Фонн теж приїхав з Карпатської України, з містечка Суходіл. Мій компаньйон із вантажівки Карлі Гальмен прибув із Кляйнбечкерека, а Альберт Ґіон, з яким разом я згодом працював у підземеллі, приїхав із Арада. Одна Сара на прізвище Каунц, на руках якої були шовковисті волосинки, народилася у Вурмльоху. Інша Сара, Вандшнайдер, мала родимку на передостанньому пальці, вона приїхала з Кастенгольца. Вони не зналися до табору, але були схожі між собою, наче сестри. У таборі їх називали дві Ціррі. Ірма Пфайфер приїхала з маленького містечка Дета, глуха Міці, Аннамарі Берґ, прибула з Медіаша. Адвокат Пауль Ґаст і його дружина Гайдрун Ґаст були з Обервішау. Трубач Антон Ковач приїхав із гір Банату, з містечка Карансебеш. Катаріна Зайдель, яку ми називали Катею Плантон, приїхала з Бакови. Вона була розумово неповноцінною і за всі п'ять років так і не збагнула, де опинилася. Машиніст Петер Шіль, який помер від вугільної самогонки, був із Боґароша. Співуча Лоні, Ілона Міх, з Луґоша. Кравець пан Ройш з Ґоттенбрунна. І так далі. Всі ми були німцями, яких привезли з дому. Окрім Коріни Марку, яка з'явилася у таборі зі старанно зачесаними локонами і в оксамитовій сукні з брошкою. Вона була румункою, а вночі на вокзалі у Бузау її зловили вартові і запхнули у наш вагон. Здається, нею намагалися замінити одну померлу під час подорожі жінку. Вона замерзла на третій рік, відгортаючи сніг на залізничній колії. А Давід Ломмер, якого називали Цитра-Ломмер, бо він грав на цитрі, був євреєм. Оскільки у нього забрали його кравецьку майстерню, він їздив з місця на місце і пропонував свої послуги заможним клієнтам. Він не розумів, чому потрапив у російські списки, адже був німцем. Його домівка була в Молдавії, у Дорогої. Його батьки, дружина і четверо дітей втекли туди від фашистів. Він не знав, куди саме, а вони не знали, де він, навіть ще до того, як його депортували. Його забрали, коли він шив вовняний костюм для дружини одного з офіцерів.

Ніхто з нас не був на війні, але для росіян було достатньо того, що ми німці, аби не сумніватися у тому, що і ми винні разом із Гітлером. І Цитра-Ломмер теж. Йому довелося відсидіти у таборі три з половиною роки. Одного ранку біля будови зупинилася чорна машина. З неї вийшли двоє поважних чужинців у каракулевих шапках і заговорили з прорабом. А потім взяли у свою машину Цитру-Ломмера. Відтоді нари Цитри-Ломмера у бараку стояли порожні. Його валізу і цитру Беа Цакель і Тур Прікуліч, мабуть, продали на базарі.

Беа Цакель сказала, що чоловіки в каракулевих шапках були високопосадовцями з Києва. Вони вивезли Цитру-Ломмера до Одеси і там посадили на корабель до Румунії.

Освальд Енйетер на правах земляка дозволив собі запитати Тура Прікуліча, чому саме до Одеси. Тур відповів:

— Ломмеру тут було не місце, а з Одеси він може їхати, куди хоче.

Я сказав перукареві замість того, щоб звернутися до Тура:

— Куди він може хотіти, якщо у нього нікого не залишилося.

Тур Прікуліч не дихав, щоб не поворухнутися. Перукар саме підрізав йому іржавими ножицями волосся у носі. А коли обидві ніздрі були готові, він позмітав йому з підборіддя волосинки, ніби мурашок, і повернувся боком до дзеркала, щоб Прікуліч не бачив, що він моргає.

— Ти задоволений? — запитав перукар.

— Своїм носом — так.

Надворі припинився дощ. Біля воріт проїхав по калюжах візок із хлібом. Щодня один і той самий чоловік провозив цей візок із буханцями хліба крізь табірні ворота на задній двір їдальні. Хліб завжди був накритий білим полотном, ніби гора трупів. Я запитав, яке військове звання має чоловік, який возить хліб. Перукар відповів, що жодного, а форму він успадкував від когось або вкрав. Із такою кількістю хліба і таким сильним голодом довкола йому була необхідна уніформа, щоб викликати повагу до себе.

Візок мав два високі дерев'яні колеса і два довгі дерев'яні руків'я. Він був схожий на ті візки, з якими вдома їздили від двору до двору, протягом цілого літа, гострильники ножів. Коли чоловік відходив од візка з хлібом, ставало помітно, що він кульгає.

— Одна його нога складена із кількох дерев'яних уламків від лопати, — сказав перукар.

Я позаздрив чоловікові з хлібом, бо хоча ніг у нього було і замало, зате хліба-багато. Перукар також подивився услід візкові з хлібом. Його голод був лише наполовину таким сильним, як у нас, мабуть, він якось домовлявся з чоловіком, що возить хліб. Тур Прікуліч, шлунок якого був ситим, також подивився услід чоловікові з хлібом, можливо, щоб проконтролювати його, або просто випадково, думаючи про своє. Я не знав, чому саме, але мені здалося, що перукар хотів відволікти Тура Прікуліча від хлібного візка. Бо інакше я не можу собі уявити, чому він сказав саме у момент, коли я сів на дзиґлик:

— Яка ж у нас тут, у таборі, все-таки випадково зібрана разом публіка. Люди з різних куточків світу, як у готелі, де живеш тимчасово.

Це було під час будівельних робіт. Цікаво, яке могли мати відношення до нас вислови типу ВИПАДКОВО ЗІБРАНА РАЗОМ ПУБЛІКА, ГОТЕЛЬ, ТИМЧАСОВО. Перукар не належав до табірного керівництва, але користувався певними привілеями. Йому дозволялося працювати і спати у його перукарській комірчині. У наших головах більше не було місця для жартів після того, як ми жили у бараках і носили цемент. Протягом дня Освальд Енйетер не залишався сам у своїй комірчині, ми постійно заходили туди, а потім виходили. І він змушений був голити і стригти усіх, навіть найбільш жалюгідних в'язнів. Дехто з чоловіків плакав, побачивши себе у дзеркалі. Місяць за місяцем він спостерігав за тим, як ми заходимо у його двері і виглядаємо щораз гірше. Протягом усіх п'яти років він добре знав, хто все ще приходить до нього, хоча вже і складається наполовину з воску. А хто вже більше не приходить, бо його замучила робота, туга за домом, або він помер. Я би не хотів витримувати цього всього. З іншого боку, Освальд Енйетер був позбавлений необхідності працювати в бригаді, і йому не загрожували жахливі дні посеред цементу. Не було в нього і нічних чергувань у шахті. Його оточувало знищення наших тіл, але цемент обдурював не його. Він змушений був утішати нас, ми використовували його, бо не могли по-іншому. Ми були сліпі від голоду, змучені тугою за домом, ми випали з часу і з себе самих, світ забув про нас. А ми про нього.

Тоді я зірвався з місця і закричав, що, на відміну від нього, у мене є лише мішки з цементом, а готелю немає. Я зіскочив тоді з дзиґлика, мало не перевернув його, і сказав:

— Це ви тут належите до власників готелю, пане Енйетер, не я.

— Лео, сядь на місце, — сказав він мені. — Мені здавалося, ми на «ти». Ти помиляєшся. Власник називається Тур Прікуліч.

А Тур висунув рожевий кінчик язика з рота і кивнув. Він був таким дурним, що сприйняв це як похвалу собі, він зачісувався перед дзеркалом, здував волосинки з гребінця. Він поклав гребінець на стіл, а ножиці на гребінець, тоді ножиці поряд із гребінцем, а гребінець на ножиці. А потім пішов геть. Коли Тур Прікуліч був уже за дверима, Освальд Енйетер сказав:

— Ти бачив, це він власник, він має владу над усіма нами, а не я. Сядь на місце, ти можеш помовчати біля своїх мішків із цементом, а я мушу говорити про щось із кожним. Тішся, що ти досі пам'ятаєш, що таке готель. Для більшості тих, хто тут живе, усе, що вони знають, — це зовсім інші речі.

— Усе, крім табору, — відповів я.

Того дня я більше не сів на дзиґлик. Я наполіг на своєму і пішов геть. Тоді я не показав цього, але насправді я був таким же марнославним, як Тур Прікуліч. Я відчув приємність від того, що Енйетер без жодної необхідності намагався помиритися зі мною. І чим більше він перепрошував мене, тим рішучіше я рвався геть неголеним. Зі щетиною на обличчі цемент дошкуляв ще більше. Лише через чотири дні я знову пішов до нього і сів на дзиґлик так, ніби нічого не трапилося. Я був таким утомленим будовою, що мені стало байдуже до його готелю. Перукар теж не згадав про попередню розмову.

Через декілька тижнів, коли чоловік із візком для хліба волочив цей візок порожнім назад до воріт табору, мені знову пригадався ГОТЕЛЬ. І тоді мені це сподобалося. Попри відразу, мені було потрібне це слово. Я ледь дійшов до своїх нар після нічної зміни розвантажування цементу, я брів ранковим повітрям навмання, як теля. У бараку спали ще троє. Я ліг брудним, як був, у ліжко і сказав собі: у цьому готелі нікому не потрібні ключі. Тут немає рецепції, живеш у всіх на видноті, все як у Швеції. Мій барак і моя валіза завжди відчинені. Моїми цінностями є цукор і сіль. Під подушкою лежить мій засохлий, заощаджений від рота шматок хліба. Це маєток, і він сам себе охороняє. Я — теля у Швеції, а теля робить щоразу те саме, коли повертається у готель — насамперед зазирає під подушку і перевіряє, чи на місці хліб.

Половину літа я був біля цементу і був телятком у Швеції, я приходив після денної чи нічної зміни і бавився подумки у готель. Іноді мені було смішно від цього. Іноді ГОТЕЛЬ завалювався сам у собі, тобто у мені, і від цього на очі виступали сльози. Я хотів випростатися, але більше не міг. Чортове слово ГОТЕЛЬ. Усі п'ять років ми жили зовсім не там — на ПЕРЕКЛИЧЦІ.


ДЕРЕВО І ВАТА
Було два види взуття: ґумові калоші, тобто взуття розкішне. Або дерев'яні черевики, які були катастрофою, у них тільки підошва була з дерева — дощечка завтовшки з два пальці. А верхню частину робили із сірої ряднини, обв'язаної вузенькою шкіряною смужкою. Вздовж цієї шкіряної смужки тканина була прибита до підошви цвяхами. Оскільки ряднина була занадто тонкою для цвяхів, вона постійно рвалася, починаючи з п'яток. Дерев'яні черевики були високими, з дірками для шнурівок, але самих шнурівок до них не додавалося. Тому у дірки пропихали тоненький дріт, який закручувався на кінцях. У місцях, де були дірки на шнурівки, тканина також рвалася уже через декілька днів.

У дерев'яних черевиках неможливо зігнути пальці. Тоді не піднімаєш ступні від землі, а просто пересовуєш ноги. Від такого совгання ноги дерев'яніють. Коли тканина на дерев'яних черевиках рвалася на п'ятках, наставало полегшення, бо пальці ніг трохи вивільнялися, тож можна було хоча б трохи згинати коліна.

Дерев'яні черевики всі були на одну ногу, правий не відрізнявся від лівого, розмірів існувало лише три — крихітний, велетенський і лише зрідка — середній. У кімнаті з білизною треба було вибрати собі серед гори дощечок зі шматками парусини два черевики одного розміру. Беа Цакель, коханка Тура Прікуліча, панувала над нашим одягом. Декому вона допомагала порпатися у черевиках, щоб знайти міцно зшиту пару. А іншим лише дозволяла шукати самостійно, а сама просто підсувала стілець ближче до купи і пильнувала, щоб нічого не вкрали. Сама вона носила хороші шкіряні черевики, а коли було дуже холодно — валянки. Коли треба було перейти через бруд, вона одягала на валянки ґумові калоші.

Згідно з планом табірного керівництва дерев'яні черевики мали б витримувати півроку. Але вже через три-чотири дні тканина на п'ятках була подертою. Кожен намагався роздобути собі ґумові калоші, вдаючись до різних обмінних оборудок. Калоші були еластичними й легкими і всього лише на ширину долоні більшими за розмір ступні. Тож залишалося достатньо місця, аби намотувати одна на одну кілька онуч, які ми носили замість шкарпеток. А щоб під час ходи калоші не спадали, ми примотували їх до ноги шматком дроту, який закручували зверху, над стопою. У місці розміщення дротяного вузла нога завжди натиралася до крові. А на рані шкіра обморожувалася найшвидше. Як дерев'яні черевики, так і калоші протягом усієї зими примерзали до онуч. А онучі — до шкіри. У ґумових калошах було значно холодніше, ніж у дерев'яних черевиках, але зате вони витримували довше, іноді по кілька місяців.

Робочий одяг, а іншого не було, отже, табірний одяг, уніформу для інтернованих, розподіляли раз на півроку. Жіноче і чоловіче вбрання нічим не відрізнялося. Окрім дерев'яних черевиків і ґумових калош, до робочого одягу належали спідня білизна, ватник, робочі рукавиці, онучі, постіль, рушник і обрубок мила, яке різко пахло содою. Шкіра від нього пекла, а до ран цим милом краще було не торкатися.

Спідня білизна була з небіленого полотна: одні довгі підштаники зі шнурівками на кісточках і на животі, одні короткі підштаники також із зав'язками, одна сорочка зі шнурівками, і все це разом слугувало як денним, так і нічним, як спіднім, так і верхнім, як зимовим, так і літнім одягом.

Ватник називався фуфайкою, пошитий із теплої товстої тканини, як для ковдри, усередині якої вата збивалася клубками. Штани до фуфайки були із широким ременем угорі, розрахованим на грубий живіт, а внизу були прив'язані тоненькі шнурівки. Спереду на ремені був один ґудзик, а з обох боків кишені. Сама фуфайка формою нагадувала мішок із комірцем-стійкою, цей комірець називали «рубашечним», на рукавах були манжети з ґудзиками, спереду були також ґудзики і петлі, а по боках — дві чотирикутні нашивні кишені. На голову чоловіки і жінки вбирали шапки-вушанки, «фуфайка-шапки».

Кольори фуфайок були синьо-сірий або сіро-зелений, залежно від того, як вдалося пофарбувати тканину. Через тиждень одяг ставав штивним від бруду і вкривався темним пилом від роботи. Фуфайки були хорошою річчю, це найтепліший одяг для сухої лютої зими, коли щойно видихнуте повітря замерзає на льоту і примерзає до обличчя. А у спеку фуфайки були достатньо широкими, аби пропускати повітря, яке висушує піт. Але під час дощу фуфайки були ні до чого. Вата вбирала в себе дощ і сніг, а потім тижнями не сохла. Люди цокотіли зубами і до вечора страшенно замерзали. У бараці, де стояло 68 нар, на яких спали 68 інтернованих та їхні 68 ватників, 68 вушанок, 68 пар онуч і 68 пар черевиків, повітря ставало густим і вологим. Ми лежали без сну і дивилися на жарівку так, ніби вона обіцяла відлигу. А під час відлиги нічний сморід у бараку накривав нас лісовою землею і прілим листям.


ЦІКАВИЙ ЧАС
Після роботи я не відразу повертався у табір, а ще ходив жебракувати у село. Двері УНІВЕРМАГУ стояли відчиненими, на полицях було порожньо. Продавчиня нахилилася над дзеркальцем для гоління і шукала у себе в голові воші. Поряд із дзеркалом стояв грамофон, та-та-та-та-а-а-а. Я знав цю мелодію, вдома її пускали по радіо перед новинами з фронту.

Мій батько купив собі радіо фірми «Бляупункт» із зеленим котячим оком ще у 1936 році, перед Олімпійськими іграми у Берліні. «У цей цікавий час», — сказав він. Інвестиція виправдала себе, потім часи стали ще цікавішими. Це трапилося на три роки пізніше, на початку вересня, у період, коли у затінку веранди вся сім'я часто збиралася, щоб поїсти холодного салату з огірків. На столику в кутку стояло радіо, на стіні поряд із ним висіла велика карта Європи. Із радіо звучало та-та-та-та-а-а-а, спецвипуск новин із фронту. Батько повернув стілець, щоб дістати рукою до приймача, і зробив голосніше. Усі замовкли і припинили стукотіти виделками. Навіть вітер затих у вікнах веранди. Те, що почалося 1 вересня, мій батько назвав бліцкриґом. Мама сказала, що це захоплення Польщі. Мій дідусь був юнгою на кораблі і здійснив кругосвітнє плавання, вирушивши з Пула, він був скептиком. Його завжди цікавило, що ж скажуть на це англійці. Щодо Польщі, то він узяв собі ще ложку салату з огірків і промовчав. Моя бабця сказала, що трапеза — це сімейна справа і під час їжі не варто слухати радіопередачі про політику.

У попільничці, що стояла біля радіоприймача, мій батько, учитель креслення, поскладав власноруч виготовлені зі шпильок із кольоровими кульками на кінцях прапорці, які мали би відзначати наші перемоги. 18 днів батько пересовував свої прапорці по карті у східному напрямку.

— Ось і все, — сказав він потім. — З Польщею покінчено.

А потім було покінчено з прапорцями. І з літом також. Бабуся повитягала прапорці з карти Європи, познімала їх зі шпильок і поскладала шпильки назад у свою скриньку з шитвом. А радіо переїхало до спальні моїх батьків. Кожного ранку я чув крізь три стіни сигнал побудки мюнхенського радіо. Передача називалася «Ранкова зарядка», і під її звуки підлога починала ритмічно вібрувати. Батьки робили зарядку під керівництвом радіотренера. А мене вони раз на тиждень відправляли на приватні спортивні заняття для людей із вадами хребта, бо я був занадто повним і мене треба було перетворити на більш придатного до військової служби.

Вчора на майданчику, де проводяться переклички, виголошував промову офіцер у зеленому капюшоні, великому, немов кухонна тарілка. Цей офіцер спеціально приїхав до табору. Його промова була про мир і ФУССКУЛЬТУРУ. І Тур Прікуліч не мав права його переривати, він стояв поряд, улесливо виструнчившись, немов церковний служка, а потім переповів нам усе у скороченій формі: фусскультура зміцнить наші серця. А у наших серцях б'ється серце Радянського Союзу. Фусскультура зміцнює робітничий клас. Завдяки фусскультурі СРСР процвітатиме, зміцнений силою Комуністичної партії і осяяний народним щастям у мирні дні. Акордеоніст Конрад Фонн, земляк Тура Прікуліча, пояснив мені, що насправді йдеться не про літеру «у», а про літеру «і», тобто про ФІЗИЧНУ культуру і її дію. Мабуть, офіцер просто помилково запам'ятав собі це слово, а Тур не наважується виправити його.

Слово ФІЗКУЛЬТУРА я добре знав зі своїх занять для людей із вадами хребта і з четвергової народної школи. Гімназистами ми щочетверга зобов'язані були брати участь у вечорах всенародної військової підготовки. Нас тренували на шкільному дворі: лягти, встати, видертися на паркан, присісти, знову лягти, відтиснутися на руках, встати. Ліворуч, праворуч, кроком руш, пісню заспівай. Вотан, вікінги, германські балади. По суботах, а іноді й по неділях ми вишиковувалися в колони і марширували кудись за межі міста. У заростях на пагорбі ми вправлялися у самозахисті з вінками із гілок на головах, тренували вміння орієнтуватися, імітувати котячі і собачі звуки, грали у військові ігри з нашитими на рукавах червоними і синіми вовняними нитками. Той, хто відірвав нитку з рукава ворога, убив його. Той, у кого назбиралося найбільше ниток, отримував криваво-червону квітку гібіскуса і звання героя.

Одного разу я просто не пішов на четвергову школу всенародної військової підготовки. Тобто не так щоб зовсім просто. Попередньої ночі був доволі потужний землетрус. У Бухаресті завалився житловий будинок і загинуло чимало людей. У нашому місті з дахів попадали лише димарі, а у нас вдома дві пічні труби опинилися на підлозі. Я вирішив використати це як алібі. Вчитель нічого не сказав, але у мене в голові вже спрацювало те, що я ходив на тренування для людей із вадами хребта. Бо я вбачав у цьому доказ того, що я таки каліка.

У ті цікаві часи мій батько фотографував саксонських дівчат у народних строях і гімнасток. Для цього він навіть купив собі фотоапарат фірми «Лейка». А по неділях він ходив на полювання. По понеділках я бачив, як він знімав шкіру з підстреленого зайця. Такі оголені від хутра, синювато-застиглі і виструнчені, ці зайці були схожими на саксонських гімнасток на колоді. Зайців з'їдали. Хутро прибивали до стіни сараю, а після того як воно висихало, складали до спеціальної бляшаної скриньки. Кожних півроку приходив пан Френкель, щоб забрати їх. Але одного разу він раптом не прийшов. І більше про нього ніхто не питав. Він був євреєм, із біляво-рудим волоссям, високий, стрункий, майже як заєць. Маленький Ферді Райх і його мама, які жили у нас на кінці двору, теж раптово зникли. І ніхто про них більше не питав.

Нічого не питати і не знати було легко. Приїздили біженці з Бессарабії і Трансістрії, їх поселяли, вони жили якийсь час і знову зникали. Приїздили також німецькі солдати з райху, їх селили, вони жили якийсь час і знову зникали. Зникали сусіди і родичі, вчителі, які йшли на війну до румунських фашистів або до Гітлера. Дехто приїздив на фронтову відпустку, а інші не поверталися взагалі. Були хитруни, які переховувалися від фронту, але вдома були героями і розгулювали у військовій формі по танцях і кав'ярнях.

Вчитель природознавства також носив чоботи і військову форму, так він був убраний, коли пояснював нам зозулині черевички як один із різновидів орхідей. І едельвейс. Едельвейс був чимось більшим, ніж просто квітка, це була мода. Усі носили погони і значки із зображеннями різних типів літаків і танків, видами зброї або ж едельвейсом чи тирличем у ролі талісмана. Я збирав погони, обмінював їх і вивчив напам'ять систему військових звань. Найбільше мені подобалися унтер- і обер-єфрейтори. Я думав, що єфрейтори — це такі собі коханці, унтер- і обер-коханці. Бо у нас удома мешкав обер-єфрейтор Дітріх із райху. І коли моя мама засмагала на даху сараю, Дітріх підглядав за нею у підзорну трубу. А мій батько підглядав за ним із веранди, а тоді витягнув його у двір і розбив його підзорну трубу молотком на бруківці двору поряд із сараєм. Моя мама із клуночком речей під пахвою на два дні втекла ночувати до тітки Фінні. А за тиждень до того Дітріх подарував моїй матері на день народження два горнятка для кави мокко. Це була моя провина, бо я йому сказав, що вона збирає горнятка для мокко, і пішов разом із ним у магазин порцеляни. Там я показав Дітріху два горнятка, які точно сподобаються мамі. Вони були блідо-рожеві, як ніжні хрящі, зі сріблястим кантом і такою ж краплинкою на вушку. Ще однією моєю улюбленою пам'яткою був бакелітовий едельвейс із фосфором, він світився уночі, ніби будильник.

Учитель природознавства пішов на війну і не повернувся. Вчитель латини повернувся на час фронтової відпустки і зайшов до нашої школи. Він сів за стіл і дав урок латини. Урок швидко закінчився і був зовсім не таким, якого він сподівався. Учень, який особливо часто отримував квітку гібіскуса, сказав із самого початку:

— Пане вчителю, розкажіть нам, як там, на фронті.

Вчитель прикусив губу і відповів:

— Зовсім не так, як ви собі уявляєте. — І тут його обличчя закам'яніло, а руки затремтіли, ми ніколи раніше не бачили його таким. — Зовсім не так, як ви собі уявляєте, — повторив він.

А тоді він поклав голову на стіл, звісив руки, ніби ватна лялька, донизу, і заридав.


Російське село невеличке. Коли ти йдеш старцювати, то сподіваєшся, що не зустрінеш іншого жебрака з табору. Усі ходять просити з вугіллям. Якщо ти справжній жебрак, то ховатимеш долоні. Ти несеш своє вугілля загорнутим у шмаття, ніби немовля. Стукаєш у двері, і якщо вони відчиняються, відгортаєш шмаття і показуєш, що маєш. У період із травня до вересня шанси виміняти щось на вугілля не дуже великі. Але у тебе є тільки вугілля.

В одному городі я побачив петунії, а також цілий ряд світло-рожевих горняток зі сріблястим кантом. Коли я пішов далі, то заплющив на мить очі і вимовив ГОРНЯТКО ДЛЯ МОККО, а подумки порахував літери: шістнадцять. Тоді я відрахував шістнадцять кроків, а потім тридцять два за обидва горнятка. Але там, де я зупинився, не було будинку. Я порахував сто шістдесят кроків за усі десять горняток, які стояли у серванті моєї мами, й опинився на три будинки далі. У городі не було петуній. Я постукав у перші двері.


ПРО ПОЇЗДКИ
Їхати завжди було за щастя.

По-перше: поки ти їдеш, ти ще не на місці. Поки ти ще не на місці, ти не мусиш працювати. Поїздка — це момент відпочинку.

По-друге: поки ти їдеш, ти перебуваєш на території, якій до тебе байдуже. Дерево не кричатиме на тебе і не битиме. Під деревом усе це може трапитися, але саме дерево ні в чому не винне.

Єдина зупинка, яку ми запам'ятали, приїхавши до табору, називалася НОВО-ГОРЛОВКА. Це могла бути назва табору чи сусіднього міста або ж цілої місцевості. Фабрика називалася не так, а КОКСОХІМЗАВОД. А у дворі табору поряд із краном для води лежала чавунна накривка для каналізації з написом кирилицею. Мої шкільні знання грецької допомогли мені відчитати ДНЕПРОПЕТРОВСК. І це могло бути якесь місто поблизу або ж просто якась сталеварня десь на протилежному кінці Росії. Вийшовши з табору, ти бачив замість букв широкий степ і обжиті ділянки степу. І через це поїздки також були щастям.

Тих, хто займався транспортуванням, щоранку призначали на машини у гаражі за табором, вони їздили переважно по двоє. Ми разом із Карлі Гальменом підійшли до чотиритонної «Ланції», моделі тридцятих років. Ми добре знали усі п'ять машин у гаражі, їхні переваги і недоліки. «Ланція» була хорошою машиною, не занадто високою і повністю металевою, без дерев'яних частин. Трохи гіршим був п'ятитонний MAN із колесами, які у висоту сягали до грудей дорослій людині. На кращій «Ланції» їздив шофер Кобелян з перекривленим ротом. Він був добряком.

Коли Кобелян казав КИРПИЧ, ми розуміли, що сьогодні ми поїдемо крізь безкраї степи за червоною цеглою. Якщо попередньої ночі йшов дощ, обгорілі рештки машин і танків поблискували у ямах на узбіччі. Ховрахи тікали з-під коліс. Карлі Гальмен сидів біля шофера у кабіні. Я більше любив стояти у кузові і триматися за дах кабіни. Семиповерхову казарму з червоної цегли з порожніми незаскленими віконницями і без даху було видно здалеку. Напівзруйнована і самотня серед пустелі, вона тим не менше була зведена за дуже сучасним проектом. Можливо, це була перша будівля майбутнього мікрорайону, але будівництво було припинене з дня на день. Мабуть, війна почалася ще до того, як будівлю встигли накрити дахом.

Сільська дорога була в ямах і вибоїнах, вантажівка підстрибувала на них, проїжджаючи повз розкидані у просторі оселі. У деяких дворах височіла кропива по пояс, а серед неї стояли залізні остови ліжок, на яких сиділи білі кури, вихудлі і дрібні, як шматки хмар.

— Кропива росте тільки там, де живуть люди, — казала мені бабця. — А лопухи — тільки там, де є барани.

Я ніколи не бачив людей у цих дворах. Я хотів побачити людей, які живуть не у таборі, мають дім, паркан, двір, кімнату з хідником, а можливо, навіть тріпачку до цього хідника. Там, де тріпають хідники, думав я собі, можна довіряти тиші, там панує цивільне життя, там людей не чіпають.

Під час нашої першої поїздки з Кобеляном я побачив в одному з дворів залізну поперечину для вибивання хідників. На ній можна було пересувати хідник під час вибивання вперед і назад. А поряд із цією конструкцією стояв великий білий емальований дзбан для води. Зі своїм дзьобом, тонкою шийкою й округлим животиком дзбан був схожий на лебедя. Це було настільки гарно, що я намагався знайти цей дзбан очима щоразу, коли ми їхали повз, навіть якщо надворі був страшенний вітер. Більше ніколи я не бачив такої поперечини для тріпання хідників і такого лебедя.

За дворами будиночків передмістя починалося невеличке місто з будинками кольору охри, тиньк на них потріскався, а бляшані дахи поіржавіли. Поміж рештками асфальту ховалися трамвайні колії. По коліях іноді проходили коні, які тягли на собі двоколісні брички з хлібної фабрики. Усі ці брички були накриті білим полотном, як хлібний візок у таборі. Але виголоднілі коні змушували мене підозрювати, що, можливо, під полотном зовсім не хліб, а трупи померлих із голоду.

Кобелян сказав, що місто називається Новогорлівка. Я запитав, чи місто називається так само, як табір.

— Ні, — відповів він. — Табір називається, як місто.

Табличок із назвами міст ніде не було. Всі, хто їздив тут, тобто Кобелян і його вантажівка, знали, як називається те чи інше місто. А хто був нетутешній, як ми з Карлі Гальменом, змушений був питати. А хто не мав у кого запитати, не приїздив сюди, та і не було йому тут що робити.

Цеглу ми брали за містом. Якщо нас двоє і машина під'їхала зовсім близько, завантажування триває півтори години. Береш по чотири цеглини за раз, притискаєш їх одну до одної, і виходить щось на зразок губної гармоніки. Три цеглини замало, а п'ять уже забагато. Нести можна було б і п'ять, але тоді верхня постійно зіслизає. Потрібно мати третю руку, щоб утримати її. Цегла нічим не перекладається і вантажиться просто в кузов, три-чотири ряди один на один. Цегла має власний звук, причому кожна цеглина звучить по-іншому. Червона пилюка завжди однакова, вона осідає на одяг, але вона суха. Цегляна пилюка не паралізує тебе так, як цемент, і не осідає масною плівкою, як вугільна пилюка. Цегляна пилюка нагадувала мені солодку червону мелену паприку, хоча та і не пахне.

На зворотному шляху машину вже не підкидало на ямах, вона була занадто важка. Ми знову проїздили через маленьке містечко Новогорлівку, по трамвайних коліях, повз будинки передмістя, попід уривками степових хмар аж до табору. А потім повз табір до будівництва.

Розвантажування займало менше часу, ніж завантаження. Цеглу треба було складати рядами, але вже не такими рівними, бо вона здебільшого вже наступного дня опинялася на риштуванні у руках мулярів.

Разом із дорогою туди і назад, із завантаженням і розвантаженням вдавалося двічі проїхати туди і назад. Тоді наставав вечір. Іноді Кобелян ще раз виїздив, але нікому нічого не казав про це. Ми з Карлі знали, що це була приватна поїздка. Тоді ми завантажували тільки півкузова палива. І на зворотному шляху повертали біля семиповерхової руїни у низину. Там довкола будинків росли тополі. У такий вечірній час хмари також уже бували кольору цегли. Ми проїздили між парканом і сараєм для дров у двір Кобеляна. Машина зупинялася, трохи здавала назад, і я занурювався до пояса у гілки якогось голого, мабуть, всохлого фруктового дерева, на якому все ще висіли засушені плоди з минулого чи позаминулого року. Карлі видирався до мене у кузов. Останнє денне світло вішало перед нашими обличчями фрукти, і Кобелян дозволяв нам зривати їх перед тим, як ми будемо розвантажувати машину.

Плоди були твердими як дерево, їх треба було смоктати і вигризати з них плоть, поки вони не починали нагадувати на смак вишні. Якщо добре жувати, то кісточка на язиці ставала зовсім гарячою і гладенькою. Ці нічні вишні були справжнім щастям, але вони лише посилювали голод.

На зворотному шляху довкола була чорнильно-темна ніч. Запізнитися у табір було добре. Перекличка вже закінчилася, а вечеря давно тривала. У казані рідкий верхній шар зупи був розподілений між іншими. А наші шанси отримати густе із дна зростали.

Але приїхати занадто пізно було погано. Тоді зупа вже закінчувалася. І нам не залишалося нічого, крім цієї великої порожньої ночі з вошами.


ПРО СУВОРИХ ЛЮДЕЙ
Беа Цакель помила руки біля криниці і тепер прогулюється. Вона сідає біля мене на лавку зі спинкою. Її погляд повільно опускається, й очі повертаються у мій бік, так, що здається, ніби у неї косоокість. Але вона не косоока, вона свідомо сповільнює рух очних яблук, бо знає, що це робить її ні на кого не схожою. Це настільки незвично, що навіть мене зачіпає. Вона починає говорити, просто говорити. Вона говорить так само швидко, як Тур Прікуліч, тільки не так претензійно. Вона переводить свій плавний погляд на фабрику навпроти нас, роздивляється хмару над охолоджувальною баштою і розповідає про свою батьківщину у горах, де сходяться три країни-Галичина, Словаччина і Румунія.

Гори, розташовані у неї вдома, вона перераховує вже помаліше, низькі Татри, Бескиди, які закінчуються у лісових Карпатах, у верхній течії Тиси. Моє село називається Луґі, маленьке, бідне, заховане у горах село біля Кашау. Там гори дивляться на нас з висоти, зазирають нам у голови, аж поки ми не помремо. Той, хто залишається там, стає мудрим, але багато хто їде геть. Тому і я поїхала до Праги, доконсерваторії.

Велика охолоджувальна башта — це матрона, вона носить свої темні дерев'яні обладунки на стегнах, ніби корсет. Вона стоїть, стиснена цим корсетом, а день і ніч з її рота вириваються білі хмаринки. І тікають кудись подалі, як люди з гірського селища Беа Цакель.

Я розповідаю Беа про гори у Семигороді, Трансільванії, це також Карпати, — кажу я їй. Тільки у нас гори мають біля себе круглі глибокі озера. їх називають морськими очима, бо вони такі глибокі, що їхнє дно перебуває на тому ж рівні, що і дно Чорного моря. Коли дивишся у гірське озеро, то відчуваєш себе ногами на горі, а очима у морі. Мій дідусь каже, що Карпати під землею носять Чорне море на руках.

Тоді Беа розповідає про своє дитинство з Туром Прікулічем. Що він народився у тому ж селі, жив на тій самій вулиці і навіть сидів із нею за однією партою. Коли вони бавилися, вона була конем, а Тур кучером. Вона впала і зламала собі ногу, але це з'ясувалося аж згодом. Тур бив її нагайкою і стверджував, що вона прикидається, бо не хоче більше бути конем. Вулиця була дуже нерівною, а в іграх Тур завжди був садистом. А я розповідаю про гру в стоногу. Діти діляться на дві групи стоніг. І перетягують одне одного через намальовану крейдою лінію кожен на свою територію, щоб там з'їсти. Але стоноги з іншої території теж не віддають свого і з обох сторін жертву хапають за живіт і з усієї сили тягнуть. Здається, що тебе зараз розірвуть, у мене після цієї гри були синці на стегнах, а одного разу навіть вивихнуте плече.

— Я не кінь, а ти не стонога, — каже Беа. — Коли ти погоджуєшся, що ти той, в кого ти бавишся, тебе карають згідно із законом. А від закону вже не втечеш, навіть якщо переїдеш до Праги.

— Або у табір, — додаю я.

— Так, бо Тур поїде з тобою, — каже Беа. — Він також поїхав учитися, хотів стати місіонером, але не став. Але залишився у Празі, почав займатися торгівлею. Знаєш, закони маленького села і навіть закони у Празі дуже суворі. Тому неможливо вирватися з-під їхньої дії, їх придумали суворі люди. — У цьому місці Беа знову вбудовує у свій погляд те саме характерне сповільнення і продовжує: — Я люблю суворих людей.

«Одного», — думаю я собі, але мушу стримуватися, бо вона живе з цієї суворості і завдяки своєму суворому коханцеві отримала, на відміну від мене, тепле місце на складі одягу. Вона нарікає на Тура Прікуліча і хоче бути одною з нас, але при цьому жити так, як він. Коли вона говорить швидко, то іноді їй майже вдається стерти різницю між нами. Але у кульмінаційний момент вона знову ховається назад, у свою захищеність. Можливо, її очі і повільний погляд стають такими саме завдяки цій захищеності. Можливо, її турбує власна привілейованість, коли вона розмовляє зі мною. І вона так багато говорить, бо хоче крім свого суворого коханця мати ще трохи свободи, про яку він нічого не знає. Або ж, можливо, вона просто викликає мене на відвертість, випитує нас, а потім усе переповідає йому.

— Беа, — кажу я, — ми у дитинстві співали так:

СОНЦЕ У ВЕЛЬОНІ ВИСОКО,
КУКУРУДЗА ЖОВТА,
ЧАСУ ОБМАЛЬ
Бо найсильніший запах мого дитинства — це гнилий сморід пророслої кукурудзи. Ми поїхали на канікули в гори, на Венч, і пробули там вісім тижнів. Потім літні канікули закінчилися, і ми повернулися. У пісочниці в дворі проросла кукурудза. Коли я витягнув рослину з піску, то побачив, як білі корінці попродиралися по боках ізсередини смердючого жовтого старого зерна.

Беа повторює: кукурудза жовта, часу обмаль. Потім гризе свій палець і каже:

— Добре, що діти виростають.

Беа Цакель на півголови вища від мене. Її коси намотані довкола голови і нагадують грубезну мотузку завтовшки з руку. Можливо, її голова виглядає такою гордою не лише тому, що вона сидить на складі одягу, а й тому, що мусить носити на собі таке важке волосся. Мабуть, вона мала це важке волосся ще дитиною, щоб у цьому забутому Богом гірському селі гори не могли зазирати їй у голову з висоти, аж поки вона не помре.

Але тут, у таборі, вона не помре. Тур Прікуліч подбає про це.


ОСТАННЯ КРАПЛЯ ЩАСТЯ ДЛЯ ІРМИ ПФАЙФЕР
Уже в кінці жовтня у дощі з'являються цвяшки снігу. Наглядач і його помічник розподіляють між нами норми і відразу ж вертаються назад у табір, у свої теплі службові кімнати. На будові почався спокійний день, вільний від страху перед криками керівництва.

Але посеред цього спокійного дня раптом закричала Ірма Пфайфер. Можливо, РЯТУЙТЕРЯТУЙТЕ або ЯБІЛЬШЕНЕМОЖУ, ніхто точно не розчув. Ми з лопатами і дерев'яними палицями побігли до вапняної ями, але було вже запізно, прораб був уже там. Ми повинні були кинути все на землю. Руки назад — з піднятою лопатою він примусив нас зазирнути у вапняну яму, але заборонив робити хоча б щось.

Ірма Пфайфер лежала обличчям донизу, вапно пускало бульбашки довкола її тіла. Спершу вапно проковтнуло її руки, потім сіра ковдра накрила ноги до колін. Цілу вічність, кілька секунд вапно чекало, випускаючи з себе закручені шлярки. А потім різко квакнуло і заковтнуло тіло до стегон. Поміж головою і шапкою кипіла рідина, голова опустилася, а шапка піднялася. Розпустивши вуха, шапка повільно попливла до берега, ніби наїжачений голуб. Виголена потилиця зі слідами засохлих укусів вошей ще трималася на поверхні, ніби півкавуна. А коли і голова зникла, а стирчав тільки горб на спині, прораб сказав: жалко, очень жалко.

Потім він погнав нас із лопатами на край будівлі до вапняних жінок, зібрав усіх разом і закричав:

— Внимание, люди!

Акордеоніст Конрад Фонн мусив перекладати:

— Увага всім. Якщо хтось не хоче працювати і обирає смерть, то нехай собі має. Вона сама стрибнула вниз. Мулярі бачили все з риштувань.

Нас вишикували в колону і повели на табірний двір. І влаштували перекличку попри те, що був ще ранній ранок. Продовжував іти дощ із льодяними цвяхами, а ми стояли закам'янілі, мов статуї, від внутрішнього і зовнішнього страху. Шіштваньйонов прибіг зі своєї службової комірчини і несамовито кричав. У нього довкола рота була біла піна, як у розпашілого коня. Він кидав у нас шкіряною рукавицею. Той, біля кого вона падала, мусив нахилитися, підняти рукавицю і принести її вперед. Знову і знову. А потім він віддав нас Туру Прікулічу. Той був убраний у дощовик і ґумаки. Тур примушував нас називати свої номери, виступати наперед, потім відступати назад, називати свої номери, далі знову виступати наперед, а тоді назад, і так аж до вечора.

Коли Ірму Пфайфер витягли з вапняної ями і куди поділи тіло, ніхто не знав. Наступного ранку світило яскраве і холодне сонце. У ямі було свіже вапно. Все як завжди. Ніхто не згадував про вчорашнє. Дехто, мабуть, згадував Ірму Пфайфер, її майже нову шапку і ще не зношену фуфайку, бо Ірма Пфайфер, напевно, пішла під землю вбраною, а мертвим не потрібний одяг, коли мерзнуть живі.

Ірма Пфайфер хотіла скоротити собі шлях, а через мішок із цементом, який несла перед собою, не бачила, куди стають її ступні. Мішок набрався дощівки і першим полетів униз. Тому ми не бачили ніякого мішка, коли підбігли до вапняної ями. Так думав акордеоніст Конрад Фонн. Кожен може собі думати, що хоче. Але ніхто не знає точно.


ТОПОЛЯ ЧОРНА
Це була ніч із 31 грудня на 1 січня, новорічна ніч нашого другого табірного року. Нас викликали серед ночі на майданчик для переклички. Нас вели вісім вартових із рушницями і собаками. За нами їхала вантажівка. У високому снігу ззаду за фабрикою, біля муру, за яким уже починався степ, нас змусили вишикуватися у ряди і чекати. Ми думали, що це ніч розстрілу.

Я пропхався наперед, щоб бути серед перших і не мусити перед смертю ще вантажити трупи інших. Вантажівка чекала біля дороги. Шіштваньйонов і Тур Прікуліч сиділи в кабіні, а мотор працював, щоб вони не змерзли. Вартові ходили туди-сюди. Собаки тулилися одна до одної, від морозу в них злипалися очі. Час від часу вони піднімали лапи, щоб не задубіти.

Ми стояли з сірими обличчями та інеєм на бровах. У деяких жінок губи тремтіли не лише від холоду, вони молилися. Я сказав собі, що тепер точно настав кінець усьому. На прощання бабця сказала мені:

— Я знаю, ти повернешся.

Це теж було сказано серед ночі, але й у центрі світу. Сьогодні вони, мабуть, святкували Новий рік, а опівночі випили за моє здоров'я, щоб я вижив. Сподіваюся, вони згадували про мене у перші години нового року, перш ніж лягти у теплі ліжка. На нічному столику бабці вже лежить обручка, яку вона знімає щовечора, бо та тисне. А я стою і чекаю на розстріл. Я уявив собі, що всі ми стоїмо у велетенській коробці. Її дах — небо — був укритий чорним лаком ночі і прикрашений старанно відшліфованими зорями. А дно цієї коробки було по коліна вистелене ватою, щоб ми падали на м'яке. Стіни коробки були оббиті крижаним посрібленим шовком, і всюди повно торочок і мережива. На протилежному від нас мурі табору, поміж вежами для вартових, сніг перетворювався на катафалк. А на ньому стояло багатоповерхове ліжко висотою з вежу, воно впиралося в небо, ця багатоповерхова труна, у якій було місце для всіх нас, складених рядами, схожими на ряди нар у бараках. А над усім цим — чорна лакована покрівля. У вартових вежах з обох боків катафалка несли свою вахту двоє вбраних у чорне почесних вартових. З боку, ближчого до табірних воріт, блимало нічне світло табірного двору, схоже на вогник лампадки. З темнішого боку височіли вкриті снігом гілки шовковиці, ніби помпезні вінки з квітів, із написами і скорботними паперовими стрічками. Сніг приглушує звуки, думав я собі, постріли мало хто почує. Наші рідні спокійно сплять, безтурботні і втомлені новорічним святкуванням, десь посередині світу. Можливо, їм сняться наші небажані похорони у новому році.

А мені вже не хотілося нікуди з цієї багатоповерхової могили. Якщо ти прагнеш опанувати власний страх смерті, але не можеш протидіяти їй, то сама по собі з'являється байдужість. А окрім того, холоднеча, посеред якої тобі не можна рухатися, послаблює відтінки цього страхіття. У трансі замерзання я віддався розстрілу.

Але у цей момент двоє закутаних росіян, які вийшли з причепа машини, кинули нам під ноги лопати. Тур Прікуліч і один із росіян протягнули між темрявою і білістю снігу чотири мотузки, паралельні до муру фабрики. Комендант табору Шіштваньйонов заснув у кабіні вантажівки. Можливо, він був п'яний. Він спав, сперши підборіддя на груди, як подорожній, якого забувають в останньому купе нічного потяга. Він спав, поки ми копали. Тобто не так, ми копали, поки він спав, бо Тур Прікуліч повинен був чекати на його розпорядження. Поки ми копали між мотузками два ряди своїх могил перед розстрілом, він спав. Не знаю, як довго це тривало, мабуть, аж поки небо не посірішало. І весь цей час лопата повторювала мені в такт копання: «Я знаю, ти повернешся». Від копання я знову отямився і волів краще продовжувати голодувати, мерзнути і працювати на росіян, ніж бути розстріляним. Я погоджувався, що бабуся має рацію:

— Так, я повернуся, — відповідав я, але потім заперечував: — Так, але ти ж знаєш, як це складно.

А потім Шіштваньйонов виліз із кабіни, почухав собі підборіддя і обтрусив ноги, бо вони, мабуть, були ще сонні. Він покликав закутаних до себе. Вони відкинули задню стінку вантажівки і поскидали донизу кайла і ломи. Шіштваньйонов жестикулював вказівним пальцем, говорив незвично коротко і тихо. Потім знову сів у кабіну, і порожня машина повезла його геть.

Тур змушений був перетворити його бурмотіння у наказ і прокричав:

— Копати ями під дерева!

Ми шукали інструменти в снігу, ніби подарунки. Земля замерзла на камінь. Кайла відстрибували від льоду. Ломи видавали такий звук, ніби залізо стукало об залізо. Шматки льоду завбільшки з горіхи відламувалися і влучали нам в обличчя. Я вкривався потом у цей мороз, а потім мерз від власного поту. Я розділився на гарячу і крижану половини. Верхня частина тіла була обгоріла, механічно схилялася лише від страху перед нормою. Нижня частина замерзла, крижані ноги входили просто в кишківник.

У пообідній час руки були стерті до крові, але ями під дерева вийшли не глибшими за товщину долоні. Такими вони і залишилися.

Лише наприкінці весни ями викопали як слід і засадили два довгі ряди дерев. Алея швидко росла. Дерев більше не було ніде: ні у степу, ні в селі і ніде в околицях. Усі роки в таборі ніхто не знав, як називаються ці дерева. Чим вищими вони ставали, тим білішими здавалися гілки і стовбури. Вони не були такими філігранними і восково-біло-прозорими, як берези, а значно міцнішими і соліднішими, з цупкою, ніби гіпсова паста, корою.

Першого літа після повернення з табору я побачив такі ж дерева вдома, в Ерленпарку, старі і крислаті дерева. У ботанічній енциклопедії мого дядька Едвіна зазначалося: дерево росте надзвичайно швидко і вистрілює до 35 метрів у висоту. Витривалість це дерево доводить своїм стовбуром, який виростає 2 метри завтовшки і може жити протягом 200 років.

Мій дядько Едвін не уявляв собі, яким правильним, краще сказати точним, був цей опис, коли прочитав мені вголос слово ВИСТРІЛЮЄ. Він сказав:

— Це дерево невибагливе і надзвичайно гарне. Але по-королівськи брехливе. Бо чому воно зі своїм білим стовбуром називається ТОПОЛЯ ЧОРНА?

Я не заперечував йому, але подумав собі: якщо одного разу ти під лакованим начорно небом півночі чекав на розстріл, то ця назва більше не здаватиметься тобі брехливою.


НОСОВИК І МИШІ
У таборі було багато різних тканин. Життя переходило від однієї тканини до іншої. Від онучі до рушника, від ряднини, яка накриває хліб, до пошивки, яку наповнюєш лободою, і далі, до шмаття для жебракування й обмінних оборудок по хатах у селі і навіть до носовика, якщо він у когось був.

Росіяни у таборі не користувалися носовиками. Вони затискали вказівним пальцем одну носову пазуху і видували слиз із іншої, викидаючи його на землю, ніби шматок тіста. Потім закривали чисту пазуху і видували слиз із іншої. Я намагався так робити, але мій слиз не хотів вистрибувати. Ніхто в таборі не користувався носовиками. Ті, у кого носовики були, використовували їх як мішечки для цукру і солі. А коли носовики були вже зовсім подертими, то як туалетний папір. Якось одна росіянка подарувала мені носовик. Було дуже холодно. Після роботи я ще раз пішов у село зі шматком антрацитового вугілля, яке у таку пору було потрібним для опалення. Я постукав в одні двері. Відчинила старенька росіянка, взяла у мене вугілля і впустила в дім. Кімната була низенька, вікно у стіні було пробито на рівні моїх колін. На ослінчику стояли двоє худющих сіро-білих курей. Одній з них постійно падав гребінь на око, і вона махала головою, як людина без рук, якій волосся закриває очі.

Жінка довго щось говорила. Я розумів тільки окремі слова, але відчув, про що йдеться. Вона боялася сусідів і вже давно жила сама з двома курми, бо краще вона буде говорити з курми, ніж із сусідами. У неї є син мого віку, його звати Борис, і він теж дуже далеко від дому, але в іншому напрямку, у таборі в Сибіру, у штрафбаті, бо на нього доніс сусід.

— Можливо, вам пощастить, тобі і моєму сину Борису, — сказала вона, — і вас незабаром відпустять додому.

Вона показала мені на стілець, і я сів біля столу. Жінка зняла мені шапку і поклала її на стіл. Біля шапки поклала дерев'яну ложку. Потім пішла до печі і поклала у бляшану миску картопляної зупи з баняка. Там було не менше ніж літр зупи. Я їв, а вона стояла у мене за плечима і дивилася. Зупа була гарячою, я їв і озирався на неї. Вона кивала. Я намагався їсти повільніше, щоб довше тішитися зупою. Але мій голод сидів біля тарілки, як пес, і пожирав усе. Обидві курки підтягнули під себе ноги, лягли на животи і заснули. Зупа зігріла мене аж до кінчиків пальців ніг. З носа у мене закапало.

— Абажді, — сказала жінка і принесла із сусідньої кімнати сніжно-білу хустинку.

Запхнула її мені в долоню і стиснула кулак на знак того, що це тепер моє. Вона подарувала мені цю хустинку. А я не наважувався висякатися. Те, що трапилося тоді, виходило далеко за межі обмінних оборудок, не йшлося ні про мене, ні про хустинку. Ішлося про її сина. А мені від цього стало дуже добре, але потім приємне відчуття змінилося неприємним, бо хтось із нас, вона або я, а може, ми обоє зайшли занадто далеко. Їй потрібно було зробити щось для свого сина, бо я був тут, а він далеко від дому, так само, як я. Мені було соромно, що я опинився там, що на моєму місці був не він. І що вона відчувала це, але змушена була змиритися, бо не могла більше витримати постійної тривоги через нього. Я теж більше не витримував, бути одночасно двома людьми, двома вивезеними, цього мені було вже забагато, це було не так просто, як двоє курей поряд, одне біля одного, на тому ж ослоні. Мені і самого себе вже було на один тягар забагато.

Потім, коли я вже був надворі, я висякався у свою шмату, в якій ніс вугілля. А потім зав'язав на шию, це був мій шалик. Його кінчиком я під час ходи витирав собі кутики очей, часто і коротко, так, щоб це не було помітно. І хоча ніхто за мною не спостерігав, я хотів, щоб це не було помітно. Я занадто добре знав правило, що не можна починати плакати, коли маєш для цього забагато причин. Я переконував себе, що сльози — це від холоду, і вірив собі.

Білосніжний носовик із тонесенького батисту був старий, добротна річ ще з царських часів. Його край був вручну вишитий ажуром, шовковими нитками. Акуратні стовпчики, а в куточках — вишиті троянди. Чогось настільки гарного я вже давно не бачив. Краса звичайних побутових предметів удома не важила особливо багато. А в таборі про неї краще було забути. Ця хустинка накрила мене з головою спогадами. Ця краса боліла мені. Чи повернеться коли-небудь додому цей син старенької росіянки, який був мною і собою в одній особі. Я почав співати, щоб припинити думати про це. Я співав для нас обох блюз вагона для худоби:

У лісі дафнія цвіте,
А в рові сніг лежить.
Писала ти мені, проте
Цей лист мені болить.
По небу туго набитими подушками бігли хмари. Потім визирнув ще напівпрозорий місяць із обличчям моєї матері. Хмари підсували їй подушку під підборіддя і ще одну під праву щоку. А крізь ліву щоку витягли подушку на інший бік. І я запитав у місяця: хіба моя мама вже така слабка? Хіба вона хвора? Чи наш дім ще стоїть на місці? Чи живе вона ще там, чи її теж забрали у табір? Чи вона ще взагалі жива? Чи знає вона, що я ще живу, чи вже оплакує мерця, коли думає про мене?

Я був у таборі вже другу зиму. Нам не дозволялося писати листів додому, жодних звісток. У російському селі стояли кругом голі берези, а під ними снігові дахи, ніби криві нари у повітряних бараках. У цих ранніх сутінках блідість кори берез виглядала по-іншому, ніж удень, а її білизна відрізнялася від снігу. Я бачив, як спритно вітер прокрадається між гілками. На протоптаній поміж плетеними вербовими парканами стежці мені назустріч вибіг пес кольору темного дерева. Його голова була трикутною, ноги високими, тоненькими, ніби барабанні палички. З його пащі вилітав білий подих, так ніби він з'їв мій носовик, а при цьому барабанив своїми ногами. Песик пробіг повз мене, ніби я був лише тінню паркана. І він мав рацію, у темряві на цій стежці до табору я нічим не відрізнявся від звичайних російських предметів.

Білим носовиком з батисту ще ніхто не користувався. Я теж ніколи не користувався ним, а беріг як реліквію на згадку про матір і сина, беріг у своїй валізі до останнього табірного дня. А потім привіз із собою додому.

У таборі було не місце для такого носовика. Протягом усіх цих років я міг би виміняти за нього на базарі щось їстівне. Можливо, я отримав би за нього цукор або сіль, або навіть просо. Спокуса постійно чатувала на мене, голод не давав спокою. Але мене стримувало те, що я вірив: цей носовик — моя доля. Якщо випустити свою долю з рук, пропадеш. Я був переконаний, що прощальна фраза моєї бабці Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ, перетворилася на носовик. І я не соромлюся, коли кажу, що носовик був єдиною людиною в таборі, яка піклувалася про мене. Я впевнений у цьому, навіть сьогодні все ще впевнений.

Іноді речі набувають ніжності, жорстокої ніжності, якої ти від них не очікуєш.

У головах, за подушкою я тримаю валізу, а під подушкою, загорнутий у хустинку, захований від рота надзвичайно цінний хліб. А у місці, де на подушці лежить вухо, одного ранку почувся писк. Ти піднімаєш голову і дивуєшся. Між хустинкою з хлібом і подушкою метушиться світло-рожевий клубок завбільшки з твоє вухо. Шість сліпих мишенят, кожне менше за дитячий пальчик. Їхня шкіра схожа на шовкові панчохи, вони здригаються, бо вони живі. Народжені з нічого миші, незаслужений подарунок. І тут я раптом відчув гордість за них, так ніби вони теж пишалися мною. Гордість, бо моє вухо народило дітей, бо з усіх 68 нар у бараку вони народилися у мене і саме мене обрали своїм батьком. Вони лежали там самі, матері я ніколи не бачив. Я соромився їх, бо вони так беззастережно довіряли мені. Я відразу відчув, що люблю їх і мушу позбутися, причому моментально, ще до того, як вони з'їдять хліб, і ще до того, як прокинуться всі інші і зауважать щось.

І я загорнув їх у хустинку для хліба, склав із пальців гніздо, щоб не завдати їм шкоди. Я вислизнув із барака і відніс гніздо надвір. Мої ноги тремтіли від тривоги, щоб мене не помітив вартовий або не занюхав пес. Але при цьому я не зводив погляду з хустинки і пильнував, щоб жодна мишка не випала на ходу. І я приніс їх у туалет і викинув у яму. Миші провалилися. Без жодного писку. Я лише глибоко зітхнув. Зроблено.

Коли мені було дев'ять років, я знайшов на старому килимі у закутку пральні новонароджене ще сліпе сіро-зелене кошеня. Я взяв його на руки і гладив по животі. Воно бавилося зі мною, вхопилося зубами за мій палець і не відпускало. І тут я побачив кров. І стиснув великий і вказівний пальці — здається, я зімкнув їх, і то на шиї. Моє серце билося, як після бійки. Кошеня було мертве і застукало мене за вбивством. Те, що так трапилося ненавмисно, тільки погіршувало справу. Жорстока ніжність по-іншому переходить у відчуття провини, ніж запланована жорстокість. Вона сягає глибше. І мучить довше.

Що було спільного у того кошеняти з мишенятами:

Жодного писку.

А що відрізняє кошенят від мишеняти:

З мишенятами мною керувала зумисність і співчуття. З кошеням — образа за те, що я хотів приголубити його, а воно мене вкусило. Це одне. Цуґцванґ — це наступне. Якщо вже одного разу притиснеш сильніше, більше не зупинишся.


ЛОПАТА-СЕРЦЕ
Існує багато лопат. Але я найбільше люблю лопату-серце. Їй одній я дав ім'я. Лопатою-серцем можна розвантажувати або завантажувати тільки вугілля.

Лопата-серце має велику поверхню, завбільшки з дві розташованих поряд голови. Вона має форму серця, і вона глибока, розрахована десь на п'ять кілограмів вугілля, зад янгола голоду теж поміститься у ній цілком. Лопата кріпиться до руків'я довгою запаяною шийкою. У порівнянні з розмірами самої лопати її ручка досить коротка. Із поперечиною на кінці.

Одною рукою слід хапатися за бляшану шийку лопати, а іншою — за дерев'яну поперечину на горішньому кінці. Хоча я би сказав, що це нижній кінець. Бо для мене у цій лопаті головне — серце, а ручка — другорядна річ, отже, збоку або внизу. Тож я хапаюся за серце угорі на шиї і за поперечину внизу на руків'ї. Я балансую, лопата перетворюється на гойдалку у моїх руках, як гойдалка дихання у мене в грудях.

Для роботи з цією лопатою слід потренуватися, аж поки серце не відполірується до блиску, а запаяна шийка не ляже в руці, як шов, а вся лопата не перетвориться на частину твого тіла-таку собі зовнішню штуку для рівноваги.

Розвантажувати вугілля цією лопатою слід зовсім по-іншому, ніж цеглу. Із цеглою ти маєш лише свої руки, тут ідеться тільки про логістику. А під час вантаження вугілля лопата-серце перетворює логістику на артистику. Розвантаження вугілля — це дуже складний та престижний спорт, із ним не зрівняється ні кінний спорт, ні стрибки у висоту, ні навіть елегантний теніс. Як фігурне катання. Ми з лопатою — це пара на льоду, можна було би так сказати. Той, хто одного разу потримав у руках лопату-серце, назавжди збереже захоплене ставлення до неї.

Розвантаження вугілля починається так: коли боковину вантажівки опускають, ти вилазиш на лівий бік кузова і запихаєш свій інструмент у вугілля трохи під кутом, але до самого дна, при цьому натискаєш ногою на поверхню лопати зверху, на саме серце. А після того, як вивільниш собі у кутку кузова місце для обох ніг, так, щоб стояти на землі, а не на вугіллі, починаєш копати. У розгойдувальному ритмі задіяні всі м'язи. Лівою рукою ти берешся за поперечину, а правою за довгу шийку лопати, так, що твої пальці міцно тримають запаяний шов. Потім ти загрібаєш лівий верхній шар вугілля й одним ривком тягнеш його аж до протилежного краю машини, а потім тим самим рухом викидаєш через борт, донизу. Для цього права рука повинна з'їхати вздовж дерев'яного руків'я аж до поперечини — а вага тіла переноситься на праве стегно, так, що відчутно аж у пальцях ніг. Потім порожню лопату закидаєш через лівий бік назад, догори. А тоді наступний ривок і знову повну лопату донизу.

Після того, як розвантажено переважну більшість вугілля, відстань до борту кузова стає занадто великою, і одним ривком працювати вже неможливо. Тепер потрібно фехтувати: праву ногу елегантно пересунути вперед, ліва стає опорою і залишається ззаду, пальці ноги розчепірені. Ліва долоня — на поперечині, а права цього разу не на шийці, а на руків'ї, ковзає взад-уперед, балансуючи тягар. І ось ти запихаєш лопату, допомагаючи собі правим коліном, витягуєш назад і відновлюєш рівновагу завдяки вправному рухові лівої ноги, так, що жоден шматочок вугілля не падає з лопати, потім виконуєш наступний поворот, робиш крок назад правою ногою, при цьому тулуб і обличчя теж повертаються. Далі центр ваги переноситься на третю точку, ззаду, праворуч, ліва нога продовжує елегантно стояти, п'ятка злегка припіднята, як під час танцю, лише зовнішній край великого пальця міцно притиснутий до землі — і тепер ти могутнім ривком викидаєш вугілля назовні, у хмари, при цьому лопата зависає у повітрі у вертикальному положенні, тільки твоя ліва рука тримає її за поперечину. Це гарно, ніби танго, такт залишається незмінним, але рухи різко чергуються, руки і ноги постійно рухаються під гострим кутом, то в один бік, то в інший. А після фехтувальної позиції, коли треба розвантажувати вже рештки вугілля, рухи відбуваються вже у ритмі вальсу, а центр ваги пересувається з однієї точки на іншу у великому трикутнику, тіло нахилене під кутом до 45 градусів, а вугілля, ніби зграйка птахів, летить на призначену йому відстань від лопати до землі. Янгол голоду летить разом із ним. Він ховається у вугіллі, у лопаті, у тілі. Він знає: ніщо так не розігріває тіла, як копання, яке примушує рухатися всі м'язи. Але він знає і те, що голод з'їдає майже всю артистичність цих рухів.

Ми розвантажували переважно вдвох або втрьох. Янгола голоду не рахуємо, бо ми не знали, чи цей янгол спільний для всіх нас, чи кожен має свого власного. Але він дуже близько підходив до кожного. Він знав, що там, де розвантажують, можуть знову завантажити щось. Якщо продовжити цей математичний ряд, то кінець був би жахливим: бо якщо у кожного є свій власний янгол голоду, то він звільняється щоразу, коли хтось помирає. І таким чином рано чи пізно світ складатиметься із самих лише осиротілих янголів голоду, лопат-сердець, покинутого вугілля.


ПРО ЯНГОЛА СМЕРТІ
Голод завжди тут.

І оскільки він тут, він приходить, коли хоче і як хоче.

Першопричиною є недоліки в роботі янгола голоду.

Коли він приходить, то це відразу дуже відчутно.

Ясність максимальна: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Мені не потрібна лопата-серце. Але мій голод залежить від неї. Я би хотів, щоб ця лопата була моїм інструментом. Але вона керує мною. Інструмент — це я. Вона мною управляє, а я підкоряюся їй. Але вона все одно залишається моєю улюбленою лопатою. Я примусив себе її любити. Я підпорядковуюся їй, бо вона краще ставиться до мене, коли я не даю собі ненавидіти її. Я маю дякувати їй, бо коли працюю за хліб, тоді робота відволікає мене від голоду. Оскільки голод не минає, то вона дбає про те, щоб лопата встигала поперед голодом. Копати — означає зосереджуватися на самому лише копанні, по-іншому тіло не може впоратися з роботою.

Треба відкидати вугілля, але його ніколи не стає менше. Його, на щастя, щодня привозять із міста Ясинувата, так написано на вагонах. Щодня ти з головою поринаєш у відгортання. Усе тіло, кероване згори, від голови, — це інструмент для відгортання. І все.

Відгортати важко. Коли мусиш відгортати, але не можеш, — це одне. Коли хочеш відгортати і не можеш, — це подвійний відчай, скрип, як скрип вугілля.

Я не боюся відгортання, а лише себе самого. Тобто того, що я під час відгортання думатиму про щось інше, окрім відгортання. На початку таке зі мною іноді траплялося. Це забирало сили, потрібні для відгортання. Лопата-серце відразу помічає, коли я відволікаюся. І тоді моє горло перехоплює тонка цівка паніки. У скронях клацає монотонний двотакт. Він захоплює пульс, ніби безліч клаксонів. Я на межі втрати свідомості. У солодкому піднебінні набрякає мій язик. І янгол голоду вішає мене у моєму власному роті, на янгола мого піднебіння. Це його вага. Він умикає мої очі, лопата-серце заточується, а вугілля розпливається. Янгол смерті притуляє мої щоки до свого підборіддя. Він розхитує мій подих. Гойдалка дихання — це страшний сон, надзвичайно страшний. Я дивлюся догори, наді мною нерухомо зависла вата літнього повітря, мереживо хмар. А мій мозок зосереджено шпортає в'язальною спицею небо, бо це тепер його єдина точка опори. І марить їжею. Я вже бачу у повітрі накриті білими скатертинами столи, і гравій шарудить під ногами, і сонце світить на мене яскраво просто крізь шишкоподібну залозу. І янгол голоду дивиться на свою вагу і каже:

— Ти все ще недостатньо легкий для мене, чому ти не відпустиш рук і не припиниш триматися.

Я відповідаю:

— Ти обдурюєш мене моїм же тілом. Воно у твоїй владі, але я не підвладний своєму тілу. Я трохи інший, і я не буду відпускати рук і продовжуватиму міцно триматися. Про того, ким я є, більше не може бути мови, але я тобі не скажу, хто я. Той, ким я є, обдурює твою вагу.

Так бувало часто другої табірної зими. Я приходжу вдосвіта смертельно втомлений з нічної зміни. Я вільний тепер, маю відіспатися, але не можу заснути. Усі 68 нар у бараку порожні, всі решта працюють. Мене тягне надвір, у порожньодворе пообіддя. Вітер кидається ріденьким снігом і шарудить у мене за потилицею. Відкритим голодом іде янгол разом зі мною до вигрібної ями за їдальнею. Я теліпаюся за ним на невеликій відстані, бо я бачу, як криво висить янгол мого піднебіння, бачу, як мої ноги роблять крок за кроком, якщо це, ясна річ, не його ноги. Голод стає моїм напрямком, якщо це, ясна річ, не його напрямок. Янгол пропускає мене вперед. Він не соромиться, він просто не хоче, щоб його бачили поряд зі мною. Тоді я згинаю спину, якщо це, ясна річ, не його спина. Моє пожадання оголене, мої руки хапливо хапають усе підряд. Це мої руки, янгол не торкається сміття. Я підношу до рота шкірку від картоплі. Замерзла шкірка смакує солодким склом.

Янгол голоду шукає сліди, які неможливо стерти, і стирає сліди, які неможливо втримати. Цілі плантації картоплі прориваються крізь мій мозок, нерівно поділені клаптики поміж ділянками скошеного сіна у горах, види картоплі у нас вдома. Перша кругла і бліда рання картопля, або синьо-скляна, з нерівною поверхнею пізня, чи борошнисті сорти завбільшки з кулак, з цупкою шкіркою і жовто-солодкі, синьоочка — вона рідко розварюється, тверда і невелика, правильної овальної форми, з гладенькою шкіркою. І як картопля цвіте влітку біло-жовтими, сіро-рожевими чи ліловими клубками на темно-зелених з чіткими гранями стеблах.

Як швидко, з піднятою верхньою губою, я тоді поїдав мерзлі картопляні шкірки. Я запихав їх одну за одною до рота, не зупиняючись, як не знав спочинку мій голод. Я не відкидав жодної, як на суцільному нескінченному конвеєрі картопляних шкірок.

Усі, усі, усі.

А потім надходить вечір, усі повертаються з роботи і долучаються до спільного голоду. Він стає опорою для наших нар, коли один голодний дивиться на решту голодних. Але це оманливе відчуття, знаю по собі, як голод спускається в нас, і ми самі перетворюємося на опору для голоду. Усі ми пожираємо чорне повітря, заплющивши очі, ми годуємо наш голод усю ніч, ми примощуємо його на самі вершечки наших лопат.

Я з'їдаю короткий сон, а потім прокидаюся і знову з'їдаю ще один короткий сон. Усі сни однакові, в усіх їдять. Уві сні настає помилування від невпинних голодних фантазій і це помилування перетворюється на катування. Я їм зупу на чиємусь весіллі, зупу з хлібом, фарширований перець з хлібом, пляцок. Потім на мить розплющую очі, вдивляюся у близькозоре жовтувате густе повітря барака, знову заплющую очі і їм зупу з кольрабі і хліб, маринованого у вині зайця з хлібом, полуничне морозиво на срібній тарілці. Потім макарони з горіхово-медовим соусом і тістечка. А тоді квашену капусту з хлібом, налисники. Потім смажений свинячий мозок з редискою і хлібом. Далі окорок косулі з хлібом і абрикосовим компотом. Але все це обриває звук рупора і настає день. Сон стає все полохливішим, чим більше я з'їдаю уві сні, а голод невтомний.

Про трьох перших із нас, які померли від голоду, я добре знав, хто вони і в якому порядку померли. Протягом кількох довгих днів я думав про кожного з них. Але цифра три ніколи не залишається першою цифрою три. Після кожної цифри йде наступна. І кожна наступна все більш незворушна. Коли ти сам перетворюєшся на шкіру і кістки, а тіло твоє вже не хоче тебе слухатися, ти просто відсуваєш мертвих геть від себе. Бо серед математичних слідів у березні четвертого року було вже триста тридцять мертвих. Тоді вже не можна було дозволити собі чітких відчуттів. Тоді лише коротко згадувалося про них, неясний настрій, і ти відганяєш від себе легкий і нетривкий смуток ще до того, як він торкається тебе. Смерть збільшується і тягнеться за всіма, не можна наближатися до неї. Треба дивитися вбік, як це робиться із набридливими псами, які чіпляються до тебе. Я ніколи більше не був настільки рішуче настроєний проти смерті, як протягом цих п'яти табірних років. І це нормально, бо у боротьбі проти смерті не потрібно віддавати власне життя, потрібно лише мати життя, яке ще не зовсім завершилося.

Але першими трьома мерцями у таборі стали:

Глуха Мітці, яку роздушило між двома вагонами.

Каті Маєр, яку засипало у цементній вежі.

Ірма Пфайфер, яка втонула у вапняній ямі.

У моєму бараку першим мерцем став машиніст Петер Шіль, який отруївся вугільним самогоном.

Посеред математичних слідів я одного разу сказав, звертаючись до дзеркала у перукаря Освальда Енйетера:

— Усе просте — це чистий результат, а свого янгола піднебіння має кожен. Янгол голоду зважує кожного, а з тими, хто відпускає руки і більше не тримається, він зістрибує з лопати-серця. Це принцип його роботи і основний закон його життєдіяльності.

— Але ні одне, ні друге не можна ані зневажити, ані проковтнути, — сказав перукар. — Це теж закон.

Я промовчав у дзеркало.

— На шкірі твоєї голови повно зав'язей гнійників, — сказав перукар. — Тут допоможе тільки зістригти все наголо.

— Які ще зав'язі? — запитав я.

Коли він почав зголювати моє волосся, мене охопило відчуття справжнього щастя.

Одне відомо напевно, подумав я собі, янгол голоду знає винних. Він розбещує їх, а потім відпускає. Вони падають і розбиваються. І він разом із ними. Він зроблений з того ж тіста, бо він обманює. І це основний закон його життєдіяльності.

І що я маю сказати тепер на це. Усе, що трапляється, — це прості речі. І якщо ці речі мають якусь тяглість, то їхня послідовність не випадкова, а підпорядкована чіткому принципу. І якщо це триває п'ять років, то стає занадто заплутаним і на це більше не зважають. І мені здається, що коли згодом хочеш розповісти про це, то можеш додати все що завгодно, і воно буде доречним: янгол голоду думає правильно, ніколи не помиляється, знає, що йому дозволено, звідки він походить і яка його місія, він свідомо суб'єктивний, завжди підтверджує факт свого існування, огидний в особистому спілкуванні, у нього неспокійний голодний сон, він експерт від лободи, від солі і цукру, від вошей і туги за домом, у нього в животі і в ногах вода. Ти можеш хіба що перелічувати це все.

Якщо ти не відпустиш рук і триматимешся міцно, — думаєш ти собі, — все буде ще півбіди. З тебе досі промовляє янгол голоду.

Не має значення, що він каже, ясність максимальна: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Не можна тільки говорити про голод, коли ти голодний. Бо голод — не нари, він не має розмірів. Голод — не предмет.


ВУГІЛЬНИЙ САМОГОН
Однієї душної ночі, коли навіть думати про сон не було сенсу і навіть голодні видіння не приходили до мене, бо воші мучили сильніше, такої ночі Петер Шіль побачив, що і я не можу спати. Я сів на своїх нарах, а навпроти мене він сів на своїх і запитав:

— Що означає давати і брати?

— Спи, — відповів я.

І знову ліг навзнак. Він залишився сидіти, і я почув ковток. На базарі Беа Цакель виміняла йому за вовняний светр вугільний самогон. І тепер він пив його. І більше ні про що не питав. Наступного ранку Карлі Гальмен сказав:

— Він ще кілька разів питав про те, що означає давати і брати. Але ти вже міцно спав тоді.


ЦЕППЕЛІН
Там, де немає ніяких коксових батарей, витяжок і задимлених труб, де лише здіймається у небо біла хмара охолоджувальної башти і летить кудись далеко в степ, там, де закінчуються останні рейки, і ми, розвантажуючи біля ями вугілля, бачимо лише бур'яни, які рясно цвітуть на будівельному смітті, тобто там, де земля за фабрикою особливо гола і найтвердіша, а потім, трохи далі, де вона вже переходить у дикий степ, перехрещуються між собою витоптані вузенькі стежки. І вони ведуть до велетенської іржавої труби, ще довоєнної маннесманівської труби, яка давно вийшла з ужитку. Труба має у довжину близько семи-восьми метрів і зо два метри заввишки. На одному кінці, біля ями, вона запаяна, як цистерна, а на протилежному кінці, ближче до степу, відкрита. Ніхто не знає, як сюди потрапила ця велетенська труба. Відколи ми приїхали у табір, ми принаймні знаємо, як можна її використовувати. Всі називають її ЦЕППЕЛІН.

Сам цеппелін не літає в небі, але уява охоче відправляє його туди. Це готель, кімнати в якому винаймають погодинно, і табірне начальство закриває на це очі. У цеппеліні наші жінки зустрічаються з німецькими військовополоненими, які прибирають будівельне сміття десь тут, недалеко в степу, або на розбомблених фабриках. Ковач Антон розповідав мені, що вони зустрічаються тут.

— Просто тримай очі відкритими, коли відгортаєш вугілля.

Ще у рік Сталінградської битви, того останнього літа на веранді вдома голос спраглої любові арійки промовив із радіо:

— Кожна німецька жінка подарує фюреру дитину.

Тітка Фінні запитала мою маму:

— Але як ми це зробимо, фюрер щовечора приходитиме до однієї з нас у Трансільванію чи ми по черзі їздитимемо до нього у райх?

Того дня ми їли маринованого зайця, моя мама облизала соус, повільно провівши язиком по лавровому листку. А коли листок уже був чисто вилизаний, вона вставила його у петельку на блузці. Я думав, що вони лише жартують собі. Але їхні блискучі очі видавали, що їм цього таки хочеться, і то доволі сильно. Мій батько теж це помітив, він наморщив чоло і на мить перестав жувати. А бабця сказала:

— Мені здавалося, вам не подобаються чоловіки з вусами. Відправте фюреру телеграму, щоб він попередньо поголився.

Коли після роботи яма вже стояла порожня і покинута всіма, а сонце ще світило досить яскраво, я пішов однією зі стежок до цеппеліна і зазирнув усередину. Біля входу труба була затінена, посередині панували сутінки, а у самому кінці було темно як у мішку. Наступного дня під час роботи я тримав очі відкритими. Пізнього пообіддя я побачив, як чоловіки по троє-четверо пробираються крізь бур'ян. Їхні фуфайки відрізнялися від наших, вони були смугасті. Неподалік цеппеліна чоловіки сідали і по шию ховалися у глибоку траву. Незабаром біля входу до труби з'являлася подерта пошивка з-під подушки на знак, що там зайнято. Трохи згодом знак зникав. А потім знову з'являвся і знову зникав. Коли перші троє чоловіків пішли геть, підійшли наступні троє-четверо і сіли у траву.

Я побачив також, що цілі жіночі бригади прикривають ці побачення. Поки три-чотири жінки йшли у бур'яни, решта заговорювала зуби начальнику. А якщо він таки питав, куди пішли ті жінки, йому відповідали, що їм припекло у бур'яни через бігунку. Для частини з тих, які пішли, це було правдою, але для скількох саме, перевірити він не міг. Начальник жував губами, якийсь час слухав, що йому говорять, але все частіше повертав голову до цеппеліна. Тепер стало очевидним, що жінки змушені щось зробити, аби попередити товаришок, вони пошепотілися з нашою співачкою Лоні Міх, і Лоні почала насвистувати голосніше, ніж стукали лопати, щоб було чути якнайдалі:

Вечорова тиша лине,
Соловейко у долині…
І тоді зниклі жінки відразу поверталися. Вони ставали поміж нас і копали, так, ніби нічого не трапилося.

Мені подобалася назва «цеппелін», вона вдало перегукувалася з образом сріблястого забуття нашого жалюгідного становища, з паруванням навпотемки, похапцем. Я розумів, що ці чужі німці мали все, чого бракувало нашим чоловікам. Їх фюрер послав у світ як солдат, і вони були у відповідному віці, не надто юні і не перезрілі, як наші чоловіки. Вони теж були виснажені і здеградовані, але перед тим вони билися на війні. Для наших жінок вони були героями, це було трохи краще, ніж вечірнє кохання з депортованим із сусіднього барака на нарах під ковдрою. Хоча від вечірнього кохання відмовитися було неможливо. Але для наших жінок воно пахло їхньою бідою, тим самим вугіллям, тою ж тугою за домом. І воно завжди приводило до щоденного брати і віддавати. Чоловік мав забезпечувати їжею, жінка мала прати і втішати. А у цеппеліні кохання було безтурботним, хіба що білий прапорець треба було то підіймати, то опускати.

Ковач Антон не підозрював, що я розумію жінок із їхнім цеппеліном. Що у мене в голові був той самий прапорець, що я знаю це відчуття, коли зі збудженого тіла сповзає одяг, коли бажання розтікається по кожній клітині, а потім раптово тебе накриває щастям в Ерленпарку або в басейні «Нептун». Ніхто не підозрював, що я сам був учасником численних рандеву. ЛАСТІВКА, ЯЛИНКА, ВУХО, НИТКА, ВИВІЛЬГА, КАПЕЛЮХ, ЗАЄЦЬ, КІШКА,ЧАЙКА. А потім ПЕРЛИНА. Ніхто б не повірив, якби дізнався, скільки мовчання і прізвиськ я ношу в голові.

І в цеппеліні кохання мало свої пори року. На другий рік побачення у цеппеліні припинила зима. Потім голод. Коли янгол голоду істерично літав над нами, коли всі ми перетворилися на ходячі скелети, шкіру і кістки, коли самки перестали відрізнятися від самців, біля ями вже тільки розвантажували вугілля. А стежки у бур'янах позаростали. І лілові квіти вики перепліталися з білим деревієм і червоною лободою, цвіли сині лопухи і чортополох. Цеппелін спав і відтепер цілковито належав іржі, так само як вугілля табору, трава — степу, а ми — голоду.


ПРО ФАНТОМНІ БОЛІ ГОДИННИКА ІЗ ЗОЗУЛЕЮ
Одного вечора влітку другого табірного року над бляшаним відром із питною водою поряд із дверима на стіні з'явився годинник із зозулею. Ніхто не знав, звідки він там узявся. Тож цей годинник належав тільки бараку і цвяхові, на якому висів, а більше нікому. Але цей годинник обтяжував нас усіх і кожного зокрема. У порожній пообідній тиші тепер панувало ритмічне поцокування, від якого неможливо було позбутися незалежно від того, чи ти виходив із барака, чи заходив, чи спав у своєму ліжку. Чи навіть просто лежав на нарах, заглиблений у власні думки, бо голод був занадто сильним для того, аби заснути, а на те, щоб підвестися, бракувало сили. Але після очікування нічого не траплялося, не змінювалося, і залишалося лише подвійне ритмічне постукування годинника і посіпування жилки на піднебінні.

Навіщо нам у бараку був годинник із зозулею? У нас ніколи не виникало потреби вимірювати час. Нам не було що міряти, щоранку нас будив гімн із рупора у бараку. А увечері він же відправляв нас спати. Ми завжди були напоготові, і нас ганяли, коли треба, куди треба і звідки слід: з двору, з їдальні, зі сну. Фабричні сирени теж були годинником, біла хмара охолоджувальної башти і булькання коксової батареї.

Здається, годинник із зозулею приніс трубач, Ковач Антон. І хоча він присягався, що не має нічого спільного з цим годинником, саме він заводив його щодня.

— Якщо вже він висить тут, то нехай хоча би правильно показує час, — казав трубач.

Сам по собі годинник був звичайним, але дивною була зозуля. Вона вистрибувала на кожні чверть години, але сигналізувала, що вже половина, а на половині, що вже минула година. А коли минала ціла година, зозуля забувала про це повідомити або називала неправильний час, плутала цифру, подвоювала її або розполовинювала. Ковач Антон стверджував, що годинник правильно рахує час, тільки визначає його в інших часових поясах. Ковач Антон був закоханий у цей годинник, у його дві важкі залізні гирі у формі ялинкових шишок і у швидкий маятник. Він би залюбки слухав цілу ніч, як годинник вибиває час інших часових поясів. Але всі інші не мали ніякого бажання ні спати під повідомлення з інших часових поясів, ані щоб ці повідомлення будили їх.

Ковач Антон працював слюсарем на фабриці, а у табірному оркестрі був барабанщиком і трубачем на час танців. Свої музичні інструменти він зробив собі сам, на фабричному верстаті. Він був терплячий і наполегливий винахідник, умів давати собі раду зі складними завданнями. Ковач Антон хотів перебудувати годинник на російський денний і нічний режим. Він звузив звукову щілину годинникового механізму, щоб досягнути коротшого, більш глухого і на октаву нижчого звуку вночі, а також тривалішого і дзвінкішого денного звуку. Але ще до того, як йому вдалося опанувати звички цього годинника, хтось не витримав і зірвав механізм зі стіни. Дверцята зозулі криво висіли на поламаних шарнірах. А коли годинниковий механізм хотів спонукати птаха до співу, дверцята наполовину розхилялися, але замість зозулі з дверцят вилазив лише шматок ґуми, схожий на дощового хробака. Гумовий обрубок вібрував і видавав жалюгідне шипіння, схоже на кашель, відкашлювання, хропіння, пердіння, зітхання уві сні. Так ґумовий хробак захистив наш нічний спокій.

Ковачу Антонові хробак подобався не менше, ніж зозуля. Він не лише був винахідником, а й страждав від того, що не міг знайти собі партнера для свінґу, такого, з яким грав колись, у біґ-бенді у Карансебеш. Увечері, коли гімн із рупора заганяв нас по бараках, Ковач Антон за допомогою зігнутого дроту перелаштовував ґумового хробака на нічне шипіння. Щоразу він ще на мить затримувався біля годинника, роздивлявся відбиток свого обличчя у відрі з водою і, ніби загіпнотизований, чекав на перше шипіння. Коли дверцята відчинялися, він пригинався, а його ліве око, трохи менше за праве, дуже уважно придивлялося і блищало. Одного разу після такого шипіння він сказав, звертаючись більше до себе, ніж до мене:

— Ого, хробачок успадкував від зозулі нічогенькі фантомні болі.

Мені подобався годинник.

Тобто ні божевільна зозуля, ні хробак, ні рухливий маятник мені не подобалися. Зате обидві гирі у формі ялинкових шишок були дуже гарні. Вилиті з важезного заліза, неповороткі, вони все одно нагадували мені ялинові ліси у горах біля дому. Високо над головою тісно один біля одного громадилися зелені плащі із голок. А під ними рівненько вишикувані, наскільки сягає око, дерев'яні ноги стовбурів, які стоять, поки ти залишаєшся на місці, і йдуть разом із тобою, коли рушаєш із місця, крокують в одному з тобою ритмі, поки ти знову не зупинишся. Але зовсім не так, як ти, а по-військовому, вони схожі на армію. А коли тобі від переляку серце підстрибує аж під язик, ти помічаєш під ногами гладеньке хутро із голок, цей світлий спокій із розкиданими де-не-де ялинковими шишками. І ти нахиляєшся, щоб підняти собі дві з них і запхнути одну до кишені штанів.

Іншу тримаєш у руці і вже більше не відчуваєш себе таким самотнім. Шишка повертає тебе до реальності, ти розумієш, що армія — це насправді всього лише ліс, а твоя загубленість — не більше ніж звичайна прогулянка.

Мій батько доклав чималих зусиль, щоб навчити мене свистіти і визначати напрямок за звуком відлуння, якщо хтось свистить, загубившись у лісі. І як знайти його за допомогою свисту у відповідь. Користь свистіння я збагнув, але так і не навчився правильно випускати повітря з губ, щоб видавати звук. Я неправильно тягнув його, всередину замість назовні, і від цього груди переповнювалися повітрям, але з губ не зривалося ні звуку. Я так і не навчився свистіти. Батько часто свистів мені, демонструючи, як це робиться, але я у той момент думав тільки про те, що бачив, що чоловічі губи завжди блищать, ніби рожевий кварц. Батько казав, що я ще не раз переконаюся, наскільки потрібна штука свист. Але я все одно думав лише про блискучу шкіру вуст.

Узагалі-то годинник із зозулею належав янголу голоду. Тут, у таборі, взагалі не йшлося про наш час, а тільки про те: зозуле, як довго мені ще лишилося.


КАТЯ ПЛАНТОН
Катаріна Зайдель, яку називали Катею Плантон, приїхала з Банату, з Бакови. Мабуть, хтось із її села викупився зі списку і якийсь негідник взяв її на заміну. Або цей негідник був садистом, і вона з самого початку була у списку. Вона народилася божевільною і всі п'ять років не знала, куди потрапила. Її зріст залишився дитячим, але починаючи від певного віку вона росла в ширину, тож мала досить об'ємне тіло. Брюнетка, з довгою косою і дрібними кучерями довкола обличчя і шиї. Спочатку жінки зачісували її щодня, а коли почалася епідемія вошей, то раз на декілька днів.

Катя Плантон не надавалася до жодної роботи. Вона не розуміла, що таке норма, наказ чи покарання. Вона перетворювала робочий день на хаос. Аби чимось її зайняти, на другий табірний рік вигадали спеціальне Плантон-чергування. Вона вночі чергувала по бараках. Приходила до нашого барака і сідала до маленького столу, складала на ньому руки, примружувала очі і спостерігала за світлом не прикритої нічим жарівки. Стілець був зависоким, і її ноги не діставали до підлоги. Коли їй ставало нудно, вона хапалася руками за край столу і хиталася на стільчику вперед-назад. Катя не витримувала навіть години в одному бараку і йшла до наступного. Влітку вона приходила вже тільки до нашого барака, бо їй подобався годинник із зозулею. Вона не вміла читати цифри. Тож сідала біля світла, складала руки і чекала, коли хробак вилізе з дверцят. Коли він хрипів, вона відкривала рот, ніби намагалася повторити цей звук, але мовчала. А коли хробак з'являвся вдруге, вона вже спала, поклавши обличчя на стіл. Перед тим як заснути, вона брала свою косу з-за спини, перекидала наперед і спала, всю ніч тримаючи косу в руці. Можливо, завдяки цьому вона почувалася не такою самотньою. Можливо, їй було страшно у цьому лісі з 68 чоловічих нар. Можливо, коса допомагала їй так само, як ялинкові шишки у лісі. Або вона просто хотіла мати певність, що поки тримає косу в руці, ніхто не може її вкрасти.

Косу в неї вкрали, але не ми. За те, що вона заснула, Тур Прікуліч вигадав їй покарання і відправив у медпункт. Фельдшерка змушена була постригти її налисо. Того вечора Катя Плантон прийшла до їдальні із косою, намотаною на шию, і поклала її, як змію, на стіл. Вона вмочала верхній кінець коси у зупу і прикладала до голови, щоб коса знову приросла. Вона давала їсти також нижньому кінчикові коси і плакала. Гайдрун Ґаст забрала у неї косу і сказала, що краще нехай забуде про неї. Після вечері вона кинула косу у вогонь, а Катя Плантон спостерігала, як коса горить.

Поголена налисо Катя Плантон продовжувала любити годинник із зозулею і продовжувала засинати після першого хрипу ґумового хробака, тримаючи кулак зігнутим, так ніби у ньому і далі була затиснута коса. Коли волосся відросло і було завдовжки з палець, вона і тоді засинала зі стиснутим кулаком. Багато місяців підряд Катя Плантон засинала, аж поки її голову знову не поголили, і тепер уже волосся відростало таким ріденьким, що більше було слідів від укусів вошей, ніж волосин. Вона засинала і засинала, аж поки Тур Прікуліч не збагнув, що можна просвердлити у ній дірку, але неможливо підкорити божевілля. Плантон-чергування відмінили.

Перед тим як її поголили, Катя Плантон під час переклички завжди сідала посеред свого ряду на землю, підстеливши собі шапку-вушанку. Шіштваньйонов кричав:

— Фашистка, вставай!

Тур Прікуліч тягнув її за косу догори, а коли він відпускав, вона знову сідала. Він бив її по спині, аж поки вона не падала, скоцюрблена, на землю, затискала косу в руці, а руку запихала в рот. Кінчик коси стирчав із кулака, так ніби хтось відкусив половинку маленького брунатного птаха. Вона лежала, поки хтось із нас не піднімав її після переклички і не допомагав дійти до їдальні.

Нами Тур Прікуліч міг керувати, але над Катею Плантон він міг лише демонструвати жорстокість. А коли і це йому не вдавалося, то лише імітувати співчуття. Незмінно і безпорадно Катя Плантон позбавляла його панування змісту. Щоб не втратити рештки гідності, Тур Прікуліч відчепився від неї. Під час переклички Катя Плантон сиділа біля нього на землі. Вона годинами сиділа на своїй шапці і здивовано спостерігала за ним, як за лялькою-маріонеткою. Після переклички її шапка виявлялася примерзлою до снігу, доводилося віддирати її від землі.

Три літні вечори підряд Катя Плантон зривала перекличку. Спершу вона досить довго спокійно сиділа біля Прікуліча, а потім присувалася ближче до його ніг і полірувала його черевик своєю шапкою. Він ставав їй на руку. Вона забирала руку і полірувала інший черевик. Він наступав і на другу руку. Коли він піднімав ноги, вона зривалася з місця і бігла вздовж рядів вишикуваних на перекличку в'язнів, розмахуючи руками і туркаючи, ніби голуб. Усі затамовували подих, а Тур сухо сміявся і був схожий на великого індика. Тричі Каті вдалося відполірувати його черевики і побути трохи голубом. Потім їй заборонили бути присутньою під час переклички. У цей час вона повинна була мити підлоги у бараках. Вона набирала воду з криниці у відро, полоскала і викручувала ганчірку, намотувала її на мітлу, а після кожного барака міняла брудну воду на чисту. Жодна непевність, яка могла би зашкодити процесу, не спадала їй на думку. Підлога була чиста, як ніколи доти. Вона мила старанно і непоспіхом, мабуть, звикла до цієї роботи ще вдома.

Насправді вона не була такою вже божевільною. Перекличку — німецькою «аппель» — вона називала яблуком — «апфель». Коли рідина у коксовій батареї бурчала особливо голосно, вона вважала, що це почалася служба у церкві. Їй зовсім не потрібно було створювати собі ілюзій, бо її думки були не тут. Її поведінка допасовувалася не до порядку в таборі, а до її внутрішнього стану. У ній було щось первинне, просте, і ми заздрили цьому. У її інстинктах не міг зорієнтуватися навіть янгол голоду. Він переслідував її так само, як усіх нас, але не міг потрапити у її мозок. Вона виконувала найпростіші речі, не залишаючи собі вибору, повністю віддавалася на волю випадку. Вона пережила табірні роки, ні разу не вийшовши на обмінні оборудки в село. Її ніколи не бачили біля кухонного сміття за їдальнею. Вона їла все, що можна було знайти на дворі табору і території фабрики. Квіти, листки, насіння бур'янів. Усіх можливих комах, хробаків, гусениць, личинок, жуків, слимаків і павуків. А в снігу на дворі табору вишукувала заморожені екскременти вартових псів. Усі дивувалися, наскільки пси довіряли їй, так ніби вважали цю божевільну людину своєю.

Божевілля Каті Плантон завжди трималося в рамках, які можна було зрозуміти і вибачити. Вона не була набридливою і не надто абстрагованою від дійсності. Протягом усіх цих років вона зберегла природність домашньої тварини, яка живе у таборі. У ній не було нічого чужого. Ми любили її.

Одного вересневого пообіддя моя зміна закінчилася, сонце все ще яскраво світило. Я заблукав стежками за ямою. Поміж яскраво-вогняною лободою, яку давно неможливо було їсти, коливався, позолочений сонцем, дикий овес. Його зернята блищали, ніби остови риб. У твердих шкаралупах зернята були ще молочно-м'які. Я їв. На зворотному шляху я вже не хотів продиратися крізь бур'яни і пішов звичайною стежкою. Біля цеппеліна сиділа Катя Плантон. Її руки лежали на мурашнику і мерехтіли чорним. Вона облизувала руки і їла мурах. Я запитав:

— Катю, що ти робиш?

— Я роблю собі рукавички, вони лоскочуть, — відповіла вона.

— Тобі холодно? — запитав я.

— Сьогодні — ні, завтра, — відповіла вона. — Мама спекла мені макові рогалики, вони ще теплі. Не ставай тут ногами, ти ж можеш зачекати, ти не мисливець. Коли рогаликів більше не буде, солдатів порахують на яблуку. А потім вони поїдуть додому.

Тут її руки знову замерехтіли чорним. Перед тим як злизати мурах, вона запитала:

— Коли війна закінчиться?

Я відповів:

— Війна закінчилася два роки тому. Ходімо, повертаймося до табору.

Вона відповіла:

— Ти ж бачиш, зараз я не можу.


КРИМІНАЛЬНА СПРАВА З ХЛІБОМ
Феня ніколи не носила фуфайки, а лише білий робочий костюм, на який одягала власноруч виплетені гачком вовняні светри, які часто міняла. Один із них був горіхового кольору, інший — брудно-фіолетового, як нечищені буряки, ще два були лимонний і сіро-білий у кашку. Кожен із них мав занадто широкі рукави і був розтягнутий на животі. Ніхто не знав, чому той чи інший светр Феня вбирала саме сьогодні, а тим більше навіщо вбирала на робочий одяг. Навряд чи светри були теплими, бо у них було більше дірок, ніж вовни. Ще довоєнна вовна, з якої десятки разів плели на спицях, а потім знову розпускали светри, все ще годилася для того, аби плести з неї гачком. Можливо, це була вовна з усіх светрів, які залишилися їй у спадок від великої родини або навіть від померлої великої родини. Про сім'ю самої Фені ми не знали нічого, навіть того, чи була у неї коли-небудь сім'я, до війни чи уже після. Ніхто з нас не цікавився особисто Фенею, але усі ми були віддані їй, бо вона розподіляла хліб. Вона була хлібом, була нашою пані, з рук якої ми їли щодня.

Ми не зводили з неї очей, так ніби це вона вигадала для нас хліб. Наш голод роздивлявся усе на Фені дуже прискіпливо. Її брови, схожі на дві зубні щітки, обличчя з потужним підборіддям, її занадто маленькі конячі губи, які не прикривали до кінця ясен, сірі нігті з великим ножем у них, ножем, який відмірював точні порції, її кухонні ваги з двома тягарцями. І насамперед її важкі очі, у яких було не більше жвавості, ніж у дерев'яній дошці для різання хліба, якою вона майже не користувалася. У тому, що Феня була потворною, не можна було зізнатися навіть собі самому. Було страшно, що вона побачить твої думки.

Поки її ваги коливалися вгору-вниз, я уважно стежив за цим рухом очима. Разом із вагами коливався язик у мене в роті, я міцно стискав зуби. Рот я залишав відкритим, щоб Феня бачила мої зуби у посмішці. Треба було весь час посміхатися, ти був змушений робити це постійно, незалежно від того, справжня твоя посмішка чи удавана, беззахисна чи підступна, призначена тільки на те, щоб добитися прихильності Фені. Щоб не ризикувати її справедливістю, а навпаки, щоб спонукати її збільшити цю справедливість хоч на кілька додаткових грамів.

Але нічого не допомагало, Феня завжди перебувала у поганому настрої. А її права нога була набагато коротшою за ліву. Вона так сильно перехилялася набік, повертаючись до полиці з хлібом, що ми казали: Феня кульгає. Нога була настільки коротшою, що вона тягнула за собою донизу навіть кутики рота, лівий постійно, а правий час від часу. І завжди здавалося, що її поганий настрій походить від темного хліба, а не від закороткої ноги. Через ці здригання кутиків рота права половина її обличчя набувала мученицьких рис.

І оскільки вона давала хліб нам усім, ми сприймали її кульгання і мученицький вираз на обличчі як щось доленосне, як непевну ходу історії. Феня мала в собі щось від комуністичної святої. Вона однозначно належала до найкращих кадрів табірного начальства, вірна офіцерка хліба, по-іншому вона ніколи не виросла б до такої важливої посади хлібної королеви і спільниці янгола голоду.

Вона стояла у своїй побіленій вапном камері самотня і недосяжна за прилавком і тримала в руках великий ніж, стояла між вагами і дерев'яною стільницею. У її голові мали бути списки. Бо вона завжди точно знала, хто отримує 600-грамову порцію, хто — 800-грамову, а хто 1000 грамів.

Я був цілковито відданий потворності Фені. З часом я почав бачити у ній якусь дуже своєрідну і перверзійну красу, тож поклонявся їй з іще більшим завзяттям. Якби я зневажав її, то неминуче збайдужів би, а це було небезпечно з огляду на її кухонні ваги. Я кланявся і принижувався, зневажаючи сам себе, але зневага приходила вже після того, як мені смакував її хліб і я хоч на кілька хвилин почувався майже ситим.

Сьогодні мені здається, що Феня розподіляла усі три відомі мені на той момент сорти хліба. Першим сортом був щоденний семигородський, зароблений у поті чола квасний хліб від євянголістського Бога. Другим був чорний хліб із цільних сортів пшениці, завезений від Гітлера, з арійських висот німецького райху. А третім була порція хліба з російських вагів. І мені здається, що янгол голоду знав про цю триєдиність хліба і використовував її. Фабрика хліба продукувала першу порцію ще вдосвіта. Коли ми між 6-ю і 7-ю ранку приходили в їдальню, Феня вже мала готові зважені порції. Порцію кожного з нас вона ще раз клала на ваги, уважно вдивлялася в них і додавала ще шматочок або ж відрізала зайве. Вона показувала кінчиком ножа на ваги, криво тримала своє кінське підборіддя і дивилася на мене відсутнім поглядом, так, ніби бачила мене вперше після того, як я з'являвся на її очі щоранку протягом 400 днів.

Ще півроку тому, коли трапився перший кримінальний випадок через хліб, я подумав собі, що ми здатні вбити від голоду, бо холодна святість Фені якимось чином просочилася у хліб.

Своїм акуратним переважуванням хліба Феня демонструвала нам, що вона має рацію. Готові, зважені порції лежали на полиці, накриті білим полотняним рядном. Беручи до рук кожну порцію, вона спершу піднімала рядно, а потім опускала, відкриваючи і знову прикриваючи хліб, як це робили вправні міняйли, які носили своє вугілля від хати до хати. У своїй білосніжній побіленій вапном камері, у білому робочому одязі, з білим полотном Феня перетворювала хлібну гігієну на елемент табірної культури. Світової культури. Мухи сідали на рядно, а не на хліб. На хліб вони сідали вже аж тоді, коли він опинявся у нас у руках. Якщо вони не тікали достатньо швидко, то ми з'їдали разом зі своїм хлібом і їхній голод. Але тоді я ніколи не думав про голод мух, як не думав і про інсценізовану гігієну білого рядна.

Справедливість Фені перетворила мене на дійсно слухняного, особливо це сполучення перекривленого рота і точності на вагах. Бридке у Фені мало елемент довершеності. Феня не була ні доброю, ні злою, вона навіть не була людиною, вона була втіленням закону у виплетених гачком светрах. Мені ніколи б не спало на думку порівнювати Феню з іншими жінками, бо жодна інша не була настільки по-мученицьки дисциплінованою і бездоганно потворною. Вона була такою ж, як і омріяний, жахливо мокрий, липкий і гріховно поживний хліб, випечений цеглинками.

Порцію хліба ми отримували вранці на весь день. Як і більшість в'язнів, я належав до тих, хто отримував 800 грамів, це була середня порція. 600 грамів належалося тим, хто був задіяний на легких роботах на території табору: зливати відходи з туалетів у цистерни, відгортати сніг, білити навесні та восени стіни і камені довкола центральної табірної стежки. А 1000 грамів отримували лише деякі, це було винятком для тих, хто виконує найважчу роботу. Вже 600 грамів звучить як неабищо. Але хліб був таким важким, що навіть 800 грамів — це була порція завбільшки з кулак, якщо її вирізали з середини буханця. Якщо тобі пощастило отримати окрайку, то шматок виходив завширшки з два пальці.

Першим рішенням дня було: чи вдасться мені проявити таку силу волі, щоб не з'їсти всю порцію вже з ранковою овочевою зупою. Чи вдасться мені попри голод вберегти ще шматочок на вечір. Обідом не годували, всі працювали і протягом дня не мали можливості приймати жодних рішень. Увечері після роботи, якщо мені вдавалося проявити силу волі, доводилося приймати друге рішення: чи проявлю я достатньо сили волі і просто запхну руку під подушку, щоб перевірити, чи лежить там мій заощаджений зі сніданку хліб. Чи зможу я дочекатися кінця переклички і з'їсти хліб аж у їдальні. Адже це може тривати ще дві години. Або і довше, якщо перекличка затягувалася.

Якщо вранці мені не вдавалося проявити силу волі, то увечері хліба в мене не було і навіть не залишалося можливості що-небудь вирішувати. Тоді я набирав лише по півложки і зосереджено ковтав. Я навчився їсти повільно, ковтати слину після кожної ложки. Янгол голоду навчив мене: слина дає можливість розтягнути зупу надовше, а якщо ти підеш спати раніше, голод буде коротшим.

Я рано лягав спати, але постійно прокидався, бо язик набрякав у роті і пульсував. Незалежно від того, чи я заплющував очі, чи тримав розплющеними, перевертався з боку на бік чи вдивлявся у тьмяне світло жарівки на стелі, коли хтось хропів, так ніби він тоне, або коли вистрибував ґумовий хробак із годинника з зозулею — ніч все одно була нездоланно довгою, а посеред неї нескінченно біліло рядно Фені, під яким лежало багато недосяжного хліба.

Вранці відразу після гімну голод спішив разом зі мною на сніданок, до Фені. До цього надлюдського першого рішення: чи вдасться мені проявити таку силу волі, щоб не з'їсти всю порцію хліба… і так далі.

Як далеко.

Щодня янгол голоду вигризав мій мозок. А одного дня він підняв мою руку. І цією рукою я мало не вбив Карлі Гальмена — йшлося про кримінальний випадок із хлібом.

Карлі Гальмен мав цілий вільний день і з'їв увесь свій хліб ще на сніданок. Усі пішли працювати. Карлі Гальмен залишився у бараку сам-один аж до вечора. А увечері відкладений Альбертом Ґіоном хліб зник. Альберт Ґіон п'ять днів підряд був мужнім і заощадив собі п'ять шматочків хліба, цілу денну порцію. Він був цілий день із нами на роботі і, як і всі ми, хто заощадив собі трохи хліба, цілий день думав про вечірню зупу з хлібом. А повернувшись після роботи, він, як і всі, перш за все запхнув руку під подушку. Але там уже не було хліба.

Хліба не було, а Карлі Гальмен сидів у спідній білизні на своїх нарах. Альберт Ґіон підійшов до нього і мовчки двічі вдарив кулаком. Карлі Гальмен, теж мовчки, виплюнув на ліжко два зуби. Акордеоніст повів Карлі, тримаючи за шию, до відра з водою і запхнув його голову всередину. Спершу чулося булькання, потім хрипіння, а потім все затихло. Барабанщик витягнув голову з води і душив за шию так довго, аж поки рот Карлі не викривився так само потворно, як рот Фені. Я відіпхнув барабанщика геть, але роззувся зі своїх дерев'яних черевиків. І тримав черевик у руці так, що мало не вбив ним хлібного злодія. Адвокат Пауль Ґаст до цього моменту спостерігав за всім зі своїх нар. Він стрибнув мені на спину, забрав у мене черевик і кинув ним у стіну. Обісцяний Карлі Гальмен лежав біля відра і відригував хлібним слизом.

Бажання вбити потьмарило мені розум. І не лише мені, всі ми були в одній банді. Ми витягли Карлі у закривавленому і засцяному спідньому з барака надвір, у ніч. Був лютий. Ми поставили його до стіни барака, він захитався і впав. Не домовляючись, ми з барабанщиком зняли штани, а разом із нами і Альберт Ґіон та інші, й один за одним насцяли Карлі Гальмену в обличчя. Адвокат Пауль Ґаст разом із нами. Загавкали двоє сторожових псів, за ними прибігли вартові. Пси почули кров і скавуліли. Вартовий матюкався. Адвокат і вартовий занесли Гальмена до медпункту. Ми дивилися їм услід і витирали кров із рук. Усі мовчки пішли у барак і залізли у ліжка. У мене на долоні була пляма крові, я подивився на неї на світло і подумав, яка світло-червона кров у Карлі Гальмена, ніби сургуч, добре що з артерії, а не з вени. У бараку було дуже тихо, і я почув, як шипить хробак у годиннику з зозулею, близько, ніби у мене в голові. Я більше не думав ні про Карлі Гальмена, ні про безкінечно біле рядно Фені, ні навіть про недосяжний хліб. Я поринув у глибокий спокійний сон.

Наступного ранку нари Карлі Гальмена були порожніми. Ми пішли до їдальні, як завжди. На снігу теж було порожньо і чисто, вночі нападав свіжий сніг. Карлі Гальмен пролежав два дні у медпункті. А потім сидів разом із нами в їдальні. Його рани гнили, а очі і губи були посинілими і напухлими. Справу з хлібом забули, всі поводилися, як завжди. Ми більше не згадували про крадіжку Карлі Гальмена. А він не згадував про те, як ми його покарали. Він знав, що заслужив це. Хлібний суд не засідає, він карає. Нульова зона не знає параграфів, їй не потрібні закони. Вона сама закон, бо янгол голоду — це також злодій, який краде мозок. Хлібна справедливість не знає ні попередніх слухань, ні апеляції, вона перебуває лише у теперішньому. Зовсім прозора або цілковито загадкова. У кожному разі насильство хлібної справедливості інше, ніж насильство, позбавлене голоду. Неможливо оцінювати хлібну справедливість відповідно до звичайних моральних норм.

Час хлібної справедливості був у лютому. У квітні Карлі Гальмен сидів на кріслі у перукаря Освальда Енйетера. Рани Карлі загоїлися, борода відросла, ніби потоптана трава. А я був наступним за ним у черзі і дивився на нього у дзеркало, за мною, як завжди, стояв Тур Прікуліч. Перукар поклав свої м'які долоні на плечі Карлі і запитав: відколи нам бракує двох передніх зубів. Не до мене і навіть не до перукаря, а звертаючись до самих лише м'яких рук, Карлі Гальмен сказав: від часу кримінального випадку з хлібом.

Коли його бороду зголили, на стілець сів я. Це був єдиний випадок, коли Освальд Енйетер під час гоління насвистував щось на зразок серенади, а з-під піни викотилася крапля крові. Не світло-червоної, як сургуч, а темної, ніби ягода малини на снігу.


МАДОННА МІСЯЧНОГО СЯЙВА
Коли голод стає особливо нестерпним, ми починаємо розмови про дитинство і про їжу. Жінки вміють детальніше описувати їжу, ніж чоловіки. А найдетальніше про їжу розповідають сільські жінки. У них кожен рецепт має як мінімум три акти, ніби театральна п'єса. Через різницю поглядів про ті чи інші складники наростає напруження. Особливо сильне напруження наростає у момент, коли з'ясовується, що у начинку із сала, хліба і яйця слід додати не половину, а цілу цибулину, і не чотири, а шість зубків часнику, і коли цибулю і часник треба не просто порізати, а потерти. І коли булочки з сезамом виявляються кращими за хліб, а кмин кращим за перець, а майоран просто найкращий із усього, навіть кращий, ніж естрагон, останній все одно пасує тільки до риби, а до качки вже ні. І коли начинку слід запихати між шкірою і м'ясом, щоб вона увібрала в себе під час смаження підшкірний жир, або коли її слід запихати точно у шлунок і нікуди більше, щоб під час смаження вона не увібрала у себе підшкірного жиру, тоді настає кульмінаційний момент усієї вистави. Іноді рація опиняється на боці качки, фаршированої на євангелістський манер, іноді — на католицький.

А коли сільські жінки починають на словах готувати домашні макарони для зупи, це точно триває як мінімум півгодини, поки вони домовляться про точну кількість яєць, про те, чи тісто мішати ложкою, чи місити руками, поки тісто на макарони не стане тоненьким, аж прозорим, ніби скло, але при цьому ніде не порветься і висохне на дошці. А потім поки його загорнуть у рулет і поріжуть, а тоді аж поки макарони з дошки потраплять у зупу, а зупу готуватимуть довго і повільно або, навпаки, швидко і на великому вогні, поки зупу поставлять на стіл і кинуть у неї велику жменю або, навпаки, лише трохи свіжопорізаної зелені петрушки, це потриває ще чверть години.

Міські жінки дискутують не про те, скільки яєць потрібно взяти на тісто, а про те, скільки можна заощадити. А оскільки вони постійно і на всьому заощаджують, то їхні рецепти не годяться навіть на пролог для театральної п'єси.

Переповідання куховарських рецептів вимагає набагато більшого акторського мистецтва, ніж розповідання анекдотів. Кульмінаційний момент повинен спрацювати, попри те, що у ньому немає нічого смішного. Тут, у таборі, жарт починається вже на словах: ТРЕБА ВЗЯТИ. Кульмінаційний момент полягає у тому, що тут ні в кого нічого немає. Але про це не говорять. Кулінарні рецепти — це жарти янгола голоду. Вже саме потрапляння до жіночого барака нагадує покарання різками. Коли туди заходиш, треба сказати, кого ти шукаєш, бажано ще до того, як тебе про це запитають. Найкраще просто спитати самому:

— А Труді є?

І поки ти ще питаєш, найкраще самому пройти ліворуч, знайти третій ряд, де розташовані нари Труді Пелікан. Одноповерхові залізні нари тут розташовані так само, як у чоловічому бараку. Деякі завішані ковдрами, для кохання. Я ніколи не хочу за цю ковдру, я хочу тільки послухати кулінарні рецепти. Жінки вважають мене надто несміливим, бо у мене колись були книги. Їм здається, що читання робить людину делікатнішою.

Я ні разу не читав у таборі привезені з собою книги. Папір тут суворо заборонений. Протягом половини першого літа я ховав свої книги за бараком під цеглою. А потім виміняв. За 50 сторінок цигаркового паперу від Заратустри я отримав мірку солі. А за наступних 70 навіть мірку цукру. За цілого «Фауста» у полотняній обкладинці Петер Шіль зробив мені власний бляшаний гребінець для вичісування вошей. Добірку поезії восьми століть я з'їв у вигляді кукурудзяної муки і свинячого смальцю, а тоненького Вайнгебера поміняв на просо. Від цього не станеш делікатним, радше потайним.

Потай я роздивляюся після роботи нових росіянок, яких прислали до нас. Роздивляюся в душі. Настільки потай, що сам не знаю навіщо. Вони вбили б мене, якби довідалися.

Я вкотре не проявив сили волі і з'їв увесь хліб на сніданок. Тож тепер знову сиджу в жіночому бараку поряд із Труді Пелікан на краю її нар. Обидві Ціррі приходять до нас і примощуються навпроти, на місце Коріни Марку. Вона вже кілька тижнів у колгоспі. Я дивлюся на їхнє золотисте волосся і темні родимки на худих пальцях і, щоб не відразу починати розмову про їжу, розповідаю про своє дитинство.

Кожного літа ми їздили з міста у село, на Венч, там проходили всі літні канікули. Ми — це моя мама, я і служниця Лодо. Наш літній будиночок був розташований у горах, а гора навпроти називалася Шнюрляйбл. Ми жили там вісім тижнів. Протягом цих восьми тижнів ми щоразу влаштовували поїздку на цілий день до Шесбурґа, найближчого звідти міста. Ми сідали на потяг унизу, в долині. Угорською станція називалася Гетур, а німецькою Зібенменнер. На даху залізничної станції дзвенів дзвін, коли поїзд вирушав із Данеш. Через п'ять хвилин він прибував до нас. Перону не було. Коли поїзд зупинявся, сходи вагона діставали мені до грудей. Перед тим як ми заходили до вагона, я роздивлявся його знизу. Чорні металеві колеса, ланцюги, гаки і буфер. Потім ми їхали повз місце, де зазвичай купалися, повз будинок Тома і поле старого Захаріаса. Останній щомісяця отримував від нас дві пачки тютюну як відшкодування за те, що ми топтали його ячмінне поле, коли йшли купатися. Потім ми проїжджали залізний міст, а внизу перекочувалася жовта вода. Ззаду стояла надщерблена скеля, а на ній вілла Франка. І ось ми вже приїздили у Шесбурґ. Щоразу ми насамперед ішли на ринкову площу в елегантне кафе «Мартіні». Ми трохи виділялися серед гостей недбалістю свого одягу, мама була вбрана у спідницю-штани, а я у шортах і сірих шкарпетках, на яких не дуже було видно бруд. Тільки Лодо завжди одягала свою сільську недільну сукню і чорну хустину із трояндами і зеленими торочками. Червоні троянди були велетенськими, майже як яблука, більшими за справжні троянди. Того дня нам було дозволено їсти все, що ми захочемо, і стільки, скільки ми зможемо. Нам дозволялося обирати між марципановими трюфелями, шоколадними тістечками, пончиками, тістечками із заварним кремом, горіховим рулетом та рулетами з іншими начинками, пісочними тістечками в шоколаді, тістечками з лісовими горіхами, ромовим тортом, «Наполеоном», нугою і шматочками угорського торта «Добош». А крім того, було морозиво — полуничне у срібних чи ванільне у скляних горнятках або ж шоколадне у горнятках порцелянових і завжди зі збитими вершками. А на завершення, якщо ми ще мали сили, то бісквітний торт із фруктовим желе зверху. Я відчував під ліктями холодний мармур стільниці, а під колінами м'який плюш стільця. А вгорі на чорному буфеті, під вітром вентилятора, колисалася у довгій червоній сукні мадонна місячного сяйва, яка кінчиками пальців спиралася на дуже-дуже маленький місяць. Коли я розповів це, усі ми відчули, як колишуться наші шлунки на краю ліжка. Труді Пелікан запхнула руку під подушку і витягла заощаджений зранку хліб. Кожен вхопив свою миску і запхнув ложку в кишеню фуфайки. Я мав усі ці речі вже при собі, і ми всі разом пішли вечеряти. Стали в чергу до казана із зупою. А потім усі сиділи за довгими столами. Кожен їв свою зупу за власним методом, щоб розтягнути її якомога надовше. Усі мовчали. З іншого кінця столу Труді Пелікан запитала мене, перекрикуючи стукіт ложок:

— Лео, як називалося кафе?

— Кафе «Мартіні»! — прокричав я.

А через дві-три ложки вона запитала:

— А як звали ту жінку на кінчиках пальців?

— Мадонна місячного сяйва! — прокричав я.


ВІД ВЛАСНОГО ХЛІБА ДО ХЛІБА ЗІ ЩОКИ
У хлібну пастку потрапляє кожен.

У пастку сили волі під час сніданку, у пастку обміну хлібом за вечерею, у пастку ночі із запасами хліба під подушкою. Найгірша пастка янгола голоду — це пастка сили волі: бути голодним і мати хліб, але не їсти його. Поводитися із собою жорстокіше, ніж заморожена земля. Янгол голоду щоранку говорить: думай про вечір.

Увечері перед овочевою зупою всі міняються шматками хліба, бо власний хліб завжди здається меншим, ніж хліб іншого. А іншим здається те саме.

Перед обміном у мозку наростає паніка, а відразу після обміну закрадається сумнів. Після обміну в руці іншого щойно відданий хліб видається більшим, ніж він був у моїх власних руках. А те, що я отримав замість цього, відразу ж зменшується. Як швидко інший відвернувся від мене з моїм хлібом у руках, мабуть, у нього точніше око і він виграв. Я знову мушу мінятися. Але тому, хто взяв мій хліб, здається те саме, він переконаний, що виграв я, і теж вдруге міняється з кимось. І знову зменшується хліб у моїй долоні. Я шукаю третього і знову міняюся. А інші тим часом уже їдять. Якщо витримає голод, то трапляється і четвертий обмін або і п'ятий. А якщо ніщо вже не допомагає, то відбувається зворотний обмін. І тоді я знову маю свій власний хліб.

Мінятися хлібом необхідно. Бо хліб зникає дуже швидко. Він обманює тебе, як цемент. Так само як можна захворіти на цементну хворобу, можна захворіти від безперервного обміну хлібом. Обмін хлібом-це головна подія вечора, оборудка, під час якої блищать очі і тремтять руки. Вранці скибки хліба контролюють на вагах, а ввечері їх ще раз перевіряють очима. Для обміну хлібом треба знайти собі не лише відповідний хліб, а й відповідне обличчя. Треба відрізнити тих, чиї вуста вже викривлені дистрофією.

Найкраще, коли ці вуста вже вузькі і довгі, ніби лезо коси. Треба вчасно зауважити хутро голоду у заглибленнях щік, визначити, чи його довгі білі ворсинки вже достатньо довгі і густі. У того, хто незабаром має померти з голоду, на обличчі виростає густе, схоже на заяче, хутро. І тоді ти думаєш собі, що його хліб — викинутий намарно, що немає більше сенсу його годувати, бо незабаром білий заєць виросте зовсім. Тому хліб, виміняний у тих, у кого на обличчі вже росте білий заєць, називають хлібом зі щоки.

Вранці немає часу, але і міняти немає чого. Свіжопорізаний хліб виглядає однаково. Але до вечора кожна скибка засихає по-іншому — загострюються прямі кути або випинається круглий живіт. Саме через цю оптику засихання з'являється відчуття, що твій хліб обманює тебе. Це відчуття є у всіх, навіть у тих, хто не міняється хлібом. А під час обміну це відчуття симулюють. Тому й обмінюють один оптичний обман на інший. Після цього ти все ще обманутий, але втомлений. Обмін власного хліба на хліб зі щоки закінчується так само, як і починається, — раптово. Головна подія вечора завершилася, слід зосередитися на зупі. В одній руці ти тримаєш хліб, в іншій — ложку.

І тут ти опиняєшся один посеред стада і починаєш випробовувати всі способи, щоб якнайдовше розтягнути свою зупу. Ложки теж належать до стада, як і бляшані миски, як сьорбання і совгання ніг під столами. Зупа гріє, вона живе у горлі. Я голосно сьорбаю, я мушу чути свою зупу. Я примушую себе не рахувати ложки. І поки я їх не рахую, ложок набирається більше ніж 16 або 19. Я мушу забути ці цифри.

Одного вечора акордеоніст Конрад Фонн помінявся з Катею Плантон. Вона дала йому свій хліб, а він їй — дерев'яний брусок. Вона вкусила його, дуже здивувалася і проковтнула слину. Ніхто, крім акордеоніста, не засміявся. А Карлі Гальмен забрав у Каті брусок і поклав його в зупу акордеоніста, а Каті віддав її хліб.

Кожен потрапляє у хлібну пастку. Але з хліба зі щоки Каті Плантон ніхто не має права робити свій власний хліб. Цей закон теж належить до хлібної справедливості. У таборі ми навчилися забирати мертвих і не боятися. Ми роздягали їх ще до того, як тіло зіштивніє, нам був потрібен їхній одяг, бо ми мерзли. І ми з'їдали їхній захований хліб. Після того як ми востаннє видихаємо повітря, смерть — це наш виграш. Але Катя Плантон живе, хоча і не знає, де вона перебуває. Ми це знаємо і поводимося з нею як зі своєю власністю. Ми можемо виправити у ставленні до неї всі кривди, які завдаємо одне одному. Поки вона живе поміж нас, ми коримося правилу, що ми здатні на багато що, але не на все. І ця обставина вартує, мабуть, більше, ніж сама Катя Плантон.


ПРО ВУГІЛЛЯ
Вугілля є стільки, як землі, більше ніж потрібно.

ПОВНЕ ВУГІЛЛЯ привозять з Петрівки. У ньому повно сірого каміння, воно важке, мокре і липке. Воно пахне чимось квасним, ніби пожежа, а його грудки відділяються окремими листками, наче графіт. Після того як його змелють у млині і відмиють на мийці, залишається багато шлаків.

СІРЧАНЕ ВУГІЛЛЯ привозять із Краматорська, переважно в обід. Під ямою є ще пивниця для вугілля, велетенська підземна діра, а над нею — ґрати. Кожен вагон наїздить на ґрати окремо. У кожному вагоні міститься 60 тонн, це вагон пульманівського зразка, з п'ятьма лядами внизу. Їх відчиняють молотком, і це щоразу звучить, ніби останній дзвінок у кінотеатрі, якщо ляди піддаються з першого разу. І якщо вони піддаються, то вже немає потреби заходити у вагон, вугілля само миттєво висипається. Від пилюки темніє в очах, сонце стоїть у небі сіре, ніби дно бляшаного баняка. Ти задихаєшся і вдихаєш більше пилюки, ніж повітря, на зубах скрипить пісок. Протягом п'ятнадцяти хвилин розвантажується 60 тонн. На ямі залишаються лише кілька занадто грубих шматків. Сірчане вугілля легке, ламке і сухе. Воно блищить кришталево, ніби кварц, і складається з уламків і пилюки. У ньому немає зерен. Його назва походить від сірки, але це вугілля не має запаху. Сірку з цього вугілля помічаєш набагато пізніше у вигляді жовтого осаду в калюжах фабричного двору. Або вночі на території складу шлакоблоків, де у насипах сміття також утворюються жовті очі, які світяться, ніби у них порозкидано уламки порізаного місяця.

МАРОЧНЕ ВУГІЛЛЯ привозять із шахт Рудного, це зовсім поряд. Воно не масне, але і не сухе, не кам'янисте, не пісочне, не зернисте. Але воно тримається купи, не розпадається на шматки, і як не крути, воно ніяке. Відомо, що у ньому багато антрациту, але воно позбавлене характеру. Його називають найціннішим видом вугілля. Антрацитове вугілля ніколи не було моїм другом, навіть небажаним. Воно було підступним, його важко було розвантажувати, здавалося, що запихаєш лопату всередину тугого вузла або клубка.

Яма схожа на вокзал, так само напівнакрита дахом і така ж відкрита для всіх перетягів. Сильний вітер, суворий мороз, короткі дні, необхідність електричного освітлення вже в обід. Перемішаний вугільний і сніговий пил. Або ж косий вітер і дощ в обличчя, а крізь дах просочуються ще більше краплі. Або виснажлива спека і довгі дні з сонцем і вугіллям, аж поки ти не падаєш з ніг. І настільки ж важким, як розвантажування, є назва цього вугілля — «марочне вугілля», — можна тільки спотикатися об кожне з цих слів, неможливо прошептати це, як, наприклад, назву газового вугілля.

ГАЗОВЕ ВУГІЛЛЯ летюче. Його везуть із Ясинуватої. Начальник вимовляє назву газового вугілля майже пошепки: ГАЗОВЕ. Це звучить, як заячий біль, заєць — німецькою «газе», а біль — «ве». Тому я люблю це вугілля. У кожному вагоні є грецькі горіхи, лісові горішки, кукурудза і горох. Кожна ляда на вагоні — а їх п'ять — піддається легко, можна відчинити навіть, як то кажуть, голими руками. П'ять разів шурхотить донизу газове вугілля, легке, кольору шиферу, тільки вугілля, безшлаків. Дивишся на нього і думаєш: газове вугілля має м'яке серце. Газове вугілля розвантажене, ґрати і далі здаються такими порожніми, ніби нічого між них не впало. Ми стоїмо вгорі на ґратах. Внизу, у животі ями, повинні міститися гірські хребти й ущелини, повні вугілля. Тут розташований і склад газового вугілля.

У голові також є склад. Літнє повітря тремтить над ямою, зовсім як удома, і небо шовкове, як удома. Але вдома ніхто не знає, що я ще живий. Вдома дідусь їсть зараз холодний салат із огірків на веранді і думає, що я мертвий. І бабуся кличе курей до сараю, у затінок завбільшки з площу кімнати, кидає їм їжу і думає, що я мертвий. А тато з мамою, мабуть, у нашому будиночку в горах. Мама лежить у своєму саморобному матроському костюмі у високій траві посеред гірської галявини і думає, що я вже на небі. А я не можу поторсати її за плече і сказати:

— Ти любиш мене, я ще живий.

А батько сидить на кухні за столом і помаленьку напихає дробом патрони, тверді бляшані кульки для полювання на зайців, це буде вже незабаром, восени. Газове. Заячий біль.


ЯК ТЯГНУТЬСЯ СЕКУНДИ
Я ходив на полювання.

Кобеляна не було, а я тієї другої осені в степу вбив лопатою ховраха. Він видав короткий свист, схожий на сигнал потяга. А потім довго тяглися секунди, поки розколоте на дві половинки тільце не зіштивніло. Газове. Заячий біль.

Я хотів його з'їсти.

Тут є тільки трава. А травою неможливо прибити тушку до стіни, як лопатою неможливо оббілувати. У мене не було ні інструментів, ні серця до цього. І часу теж не було. Повернувся Кобелян і побачив ховраха. І тоді я залишив його лежати, і все було так само, як тоді, коли тяглися секунди, поки розколоте на дві половинки тільце не зіштивніло. Газове. Заячий біль.

Батьку, колись ти хотів навчити мене, як свистіти у відповідь, коли хтось заблукає в лісі.


ПРО ЖОВТИЙ ПІСОК
Жовтий пісок може мати різні відтінки — від воднево-блідого до канарково-жовтого, може мати навіть злегка рожевий відтінок. Він ніжний, і його стає дуже шкода, коли його закопують у сірий пісок.

Кобелян знову забрав нас із Карлі Гальменом у приватну поїздку за жовтим піском. Цього разу він сказав:

— Ми поїдемо до мене додому. Я нічого не будую, але наближаються вихідні, а людина ж потребує культури.

Ми з Карлі Гальменом зрозуміли, що жовтий пісок — це культура. Жовтим піском посипали доріжки й у таборі, після весняної і осінньої побілки. Це були прикраси до весняного свята Перемоги і осіннього свята Жовтневої революції. 9 травня збиралися святкувати першу річницю Перемоги. Але нам це нічого не дало, для нас це був другий рік у таборі. А потім прийшов жовтень. Весняні прикраси з жовтого піску давно були розвіяні вітром спекотних днів і змиті дощами. Тепер свіжий жовтий пісок лежав у табірному дворі, схожий на цукор. Пісок-прикраса для Великої Жовтневої революції, але це не був знак того, що нам уже можна їхати додому.

А наші поїздки не мали нічого спільного з прикрашанням. Ми тоннами возили жовтий пісок, а будівництво пожирало його. Це називалося пісочний КАР'ЄР. Він був невичерпний, як мінімум 300 метрів у довжину і 20 або 30 метрів завширшки, і всюди лише пісок. Відкрита розробка піску, оточена пісочною ареною. Піску вистачало на всю околицю. І чим більше піску видобували, тим вищою ставала арена, тим глибше доводилося вгризатися у ґрунт.

Якщо водій був хитрий, він примудрявся заїхати машиною просто у пісочну гору, тоді не треба було відкидати пісок собі за спину, а спокійно нагрібати його на тій же висоті або і взагалі зручно скидати собі вниз.

Від одного погляду на кар'єр сліпило в очах, це виглядало справді грандіозно — ніби відбиток великого пальця. Чистий пісок, ні грама землі у ньому. Прямі, розташовані паралельно одна до одної верстви, білі як віск, бліді як шкіра, світло-жовті, яскраво-жовті, охряні і рожеві, шар за шаром. Холодні і вологі. Пісок збивався у грудки під час копання і, висихаючи, злітав у повітря. Лопата рухалася ніби сама по собі. Машина наповнювалася швидко. І сама розвантажувалася, це був самоскид. Ми з Карлі Гальменом чекали на кар'єрі, поки Кобелян повернеться.

Кобелян, і той не витримував і лягав навзнак у пісок, чекаючи, поки ми завантажимо машину. Він заплющував очі і, можливо, навіть дрімав. Коли машина була повна, ми легко постукували кінцем лопати по його підошві. Він зривався на рівні ноги і кульгав до кабіни, ніби на дротяних ногах. А в піску залишався відбиток його тіла, так, ніби Кобелян двічі був тут, один раз у вигляді чистої форми, лежачи, а вдруге — стоячи біля кабіни з вологими ззаду штанами. Перед тим як сісти за кермо, він двічі спльовував у пісок, одною рукою хапався за кермо, а іншою тер собі очі. І їхав геть.

Тепер була наша з Карлі черга звалитися у пісок і нічого не робити, лише дослухатися, як він шурхотить, допасовуючись до кшталтів тіла. Угорі прогиналося над нами небо. Між небом і піском тягнулася нитка трави, ніби горизонт. Час був непорушним і гладким, а довкола нас мерехтіли мікроскопічні блискітки. У наші голови зазирала далечінь, так ніби ти втік кудись і тепер належиш усім на світі піскам, а не примусовій роботі тут, на місці. Це була втеча лежачи. Я зник кудись під горизонт без жодних наслідків і небезпек. Пісок підтримував мою спину знизу, а небо, піднімало моє обличчя до себе. Незабаром небо сліпло, і мої очі стягували його до себе вниз, мої очні яблука і скроні були наповнені небом, цілковито і непорушно синім. Накритий небом, я був непомітним, ніхто не знав, де я. Навіть туга за домом не знала. У піску небо не могло урухомити час, але і повернути назад теж не могло, так само як жовтий пісок не міг змінити річниці Перемоги, ні третьої, ні четвертої. І після четвертої річниці ми все ще були в таборі.

Карлі Гальмен лежав у піску обличчям донизу. Шрами, які залишилися у нього після крадіжки хліба, просвічували крізь його волосся, ніби воскові. Крізь шкіру його вуха світилася червона стрічка артерії. Я згадав собі одне зі своїх останніх побачень в Ерленпарку і басейні «Нептун» з тим удвічі за мене старшим одруженим румуном. Цікаво, як довго він чекав на мене, коли я вперше не з'явився на побачення. І як довго ще приходив на домовлене місце, поки не збагнув, що я не прийду більше ніколи. Кобелян приїде не раніше ніж за півгодини.

І ось у мене знову піднялася рука, мені захотілося погладити Карлі Гальмена. На щастя, він допоміг мені уникнути спокуси. Він підняв обличчя з піску, і я побачив, що він відкусив піску. Він їв, і у нього крихтіло на зубах, він ковтнув. Я застиг, а він наповнив собі рот удруге. Піщинки відпадали у нього зі щік, коли він жував. А їхній відбиток був як сито на щоках, на носі і на чолі. А сльози на обох щоках — ніби світло-брунатний шнур.

— Коли я був малий, я надкушував персики і кидав надкушеними донизу, — сказав він. — Потім я піднімав їх і їв надкушене місце з піском, тоді знову кидав на землю. І так поки не залишалася сама лише кістка. Мій батько ходив зі мною до лікаря, бо переживав, що у мене якесь відхилення, раз мені смакує пісок. А тепер у мене є більш ніж достатньо піску, але я вже забув, як виглядає персик.

— Жовтий, з пушком на шкірці, а з боку кісточки червона пляма, — сказав я.

Ми почули, що їде машина, і піднялися.

Карлі Гальмен почав копати. Коли він наповнював лопату, його сльози падали донизу. Коли він скидав пісок, вони падали ліворуч, у рот, і праворуч, у вухо.


У РОСІЯН Є СВОЇ МЕТОДИ
Ми з Карлі Гальменом знову їдемо через степ на «Ланції». У всі боки розбігаються з-під коліс ховрахи. Всюди помітні сліди коліс, вирвані з корінням кущики трави із засохлим брудом зверху, ніби вкриті червоно-брунатним лаком. На кожному кроці рої мух на роздушеному хутрі із виваленими назовні нутрощами. Деякі блищали ще доволі свіжим м'ясом, синювато-білими колами, ніби нагромаджені одна на одну низки перлин. Інші були синьо-червоні і напівзогнилі або вже геть висохлі, ніби квіти з гербарію. А із зовнішнього боку від слідів коліс лежали вбиті ударом ховрахи, здавалося, колеса не заподіяли їм нічого, ніби тварини просто заснули. Карлі Гальмен сказав:

— Мертвими вони схожі на праски.

Але вони ніколи не були схожими на праски: ні мертвими, ні живими. Мені було дивно, що він узагалі думав про щось таке, я сам давно забув це слово.

Бували дні, коли ховрахи відчували замало страху перед колесами. Можливо, у такі дні вітер видавав звуки, схожі на автомобільні, і збивав їхні інстинкти з пантелику. Коли на них наїздили колеса, вони намагалися втекти, але зовсім не від своєї смерті. Я переконаний, що Кобелян ще ніколи не завдавав собі клопоту оминути ховраха на дорозі. Але я настільки ж певен, що він ніколи не переїхав жодного з них, бо ніколи жоден із них не пищав під колесами. Хоча цей високий писк і так не було б чути, машина гуде занадто голосно.

Але я все одно знаю, як пищить ховрах під колесами, бо я чую цей звук під час їзди. Коротко, так що серце рветься на шматки, він свистить один за одним три склади: газове. Так само, як коли вбиваєш його лопатою. Бо це відбувається так само швидко. І я знаю також, як на тому місці лякається і вібрує земля, розходиться колами, ніби вода, у яку падає величезний камінь. Я знаю і те, як тобі відразу після цього печуть губи, бо ти кусаєш їх, коли з усієї сили лупиш ховраха по голові.

Відтоді, як я залишив одного з них лежати при дорозі, я переконую себе, що ховрахів не їдять, навіть якщо в тебе немає ні крихти співчуття до них живих і ні тіні відрази до них мертвих. Бо якби у мене все це було, то співчуття і відраза поширювалися б не на ховрахів, а на мене. Це була б лише відраза до моєї власної нерішучості, а не до ховраха.

Але якби ми з Карлі наступного разу мали час, якби ми могли вийти з машини, поки Кобелян понапихає три чи чотири мішки трави для своїх кіз, якби у нас було хоча б стільки часу. Мені здається, що Карлі Гальмен не погодився б робити це разом зі мною, саме тому, що поряд був би я. Я був би змушений витрачати час, щоб переконати його, і це тривало б, аж поки не було б запізно, якби ми наступного разу мали час. Ховраха немає чого соромитися, — сказав би я йому, — як і степу. Але мені здається, він би соромився саме себе, у кожному разі більше, ніж я соромився б себе. І більше, ніж я соромився б Кобеляна. Я, мабуть, повинен був би його спитати, чому він орієнтується на Кобеляна. Я переконаний, що якби Кобелян був так само далеко від дому, як ми, він теж їв би ховрахів, щось таке я мусив би говорити йому.

Деякі дні були тільки вкритими брунатним лаком перевернутими кущиками трави у степу, незмінними з дня на день. А хмари танули, перепливаючи з одного дня в інший. Залишалися тільки худі журавлі високо в небі і дикі товсті мухи на землі. Але у траві не лежало жодного мертвого ховраха.

Куди вони всі поділися? — запитав би я у Карлі. — Дивися, он росіяни. Чому їх так багато? Пішки ходять по степу і нахиляються, а потім сидять якийсь час навпочіпки. Ти думаєш, вони просто так відпочивають, бо втомилися? Але вони мають таке саме гніздо в голові, як і ми, і шлунок настільки ж порожній. У росіян свої методи. І часу в них більше, ніж у нас. Вони тут, у степу, у себе вдома. Кобелян нічого б не мав проти. Інакше навіщо йому тоді в кабіні, біля гальма, лопата з короткою ручкою, адже траву він вириває руками. Коли нас немає, він виходить із кабіни не тільки за травою для кіз, — сказав би я Карлі, і при цьому я навіть не мусив би брехати, бо ж правди я все одно не знаю.

Але навіть якби я знав правду, це була б тільки одна правда, а її протилежність — це була б інша правда.

— Навіть ти і я, ми інші, коли з нами Кобелян і коли його немає, — сказав би я. — Я сам інший без тебе. Тільки ти вирішив собі, що ти завжди однаковий. Коли ти вкрав хліб, ти був інший, і я був інший, і всі решта також, — але цього я ніколи не скажу, бо це вже було б випоминання.

Хутро смердить, якщо його спалити.

— Я зніму шкіру, а ти розводь вогонь, — сказав би я, якби Карлі Гальмен усе ж таки погодився.

Ми з Карлі Гальменом і Кобеляном їздили через степ знову і знову. Через тиждень після цього ми також їхали на своїй «Ланції» і стояли нагорі. Повітря було чистим, трава помаранчевою, сонце повертало степ у пізню осінь. Мертві ховрахи лежали посріблені ранковою росою. Ми проїхали повз старого чоловіка. Він стояв серед хмарки куряви і махав нам лопатою. У неї було коротке руків'я. На його плечі висіла торба, наповнена лише на чверть, але важка. Карлі сказав:

— Він не траву збирає.

Якби ми наступного разу мали час, якби могли вийти з машини. Кобелян не мав би нічого проти, але ти був занадто делікатний, ти б ніколи не погодився.

Недаремно кажуть, що голод нестерпний. Ми з Карлі Гальменом мало знали один про одного. Ми забагато часу проводили разом. А Кобелян нічого не знав про нас, як і ми нічого не знали про нього. Ми всі були іншими, ніж ми є насправді.


ПРО ЯЛИНКИ
Незадовго до Різдва я сидів у Кобеляна в кабіні. Вже стемніло, а ми ще їхали до його брата. Везли вугілля.

Містечко починалося руїнами вокзалу і бруківкою. Ми повернули на розбиту дорогу якоїсь кривої вулички. На небі ще залишилася остання світла смужка, а за залізним парканом стояли ялинки — стрункі у темряві ночі, з гострими кінчиками, вони вивищувалися над усім краєвидом, і їх було дуже чітко видно. Кобелян зупинився на три будинки далі.

Коли я почав розвантажувати, він махнув мені рукою, щоб я не поспішав, бо ще є час. Він зайшов у будинок, який, мабуть, був білим, але у світлі фар виглядав жовтим.

Я поклав пальто на дах кабіни і розвантажував якомога повільніше. Але мною керувала лопата, я лише слухався її і не мав вибору. Тоді вона пишалася мною. Копання протягом останніх років залишалося єдиним заняттям, у якому збереглися хоча б рештки гордості. Незабаром машина була порожньою, а Кобелян усе ще сидів у свого брата.

Іноді план зріє повільно, але буває і так, що тебе раптово пронизує електричним струмом несподіваного рішення, яке вже прийняте тобою ще до того, як ти це усвідомлюєш. Я похапцем надягнув пальто. Коли я повторював собі пошепки, що за крадіжку садять у карцер, мої ноги рухалися до ялинок ще швидше. Ворота були незачинені. Це був здичавілий парк або цвинтар. Я позрубував усі нижні гілки, а потім зняв пальто і загорнув їх. Я не зачинив за собою воріт і поспішив назад, до будинку брата Кобеляна. Тепер будинок був білим, він стояв і дослухався до цілковитої темряви довкола себе, фари більше не світилися, Кобелян уже зачинив кузов. Мій пакунок гостро пахнув смолою і різко — страхом, коли я кидав його у себе над головою у кузов машини. Кобелян сидів у кабіні і смердів горілкою. Так я думаю тепер, але тоді я думав, що він пахне горілкою. Я думав, що він ніякий не пияк і вживає горілку тільки під добру закуску. Він міг би і про мене трохи подумати.

Коли вже так пізно, то ніколи не відомо, що трапиться з тобою в таборі. Троє сторожових псів загавкали. Вартовий вибив мені рушницею з рук мою в'язанку. Гілки лежали на землі, моє пальто з оксамитовими торочками — під ними. Пси понюхали гілки, а потім пальто. А найсильніший, мабуть, головний пес потягнув пальто зубами, ніби труп, через півподвір'я до центрального майданчика, на якому відбувалася перекличка. Я пішов за ним, і мені навіть вдалося врятувати пальто, але тільки після того, як пес випустив тканину з пащі.

Через два дні повз мене проїхав візок із хлібом. І на білому рядні я побачив нову мітлу, зроблену з руків'я лопати і моїх ялинових гілок. Через три дні було Різдво — це слово приносить у кімнату зелені ялинкові гілки. Але у мене у валізі залишилися тільки подерті зелені вовняні рукавиці від тітки Фінні. Адвокат Пауль Ґаст уже два тижні працював машиністом на фабриці. Я попросив його роздобути дріт. Він приніс мені жменю дротиків завдовжки з долоню, зв'язаних дротом з одного кінця, ніби пензлик. Я зробив із них дротяне дерево, на нього вбрав рукавицю і прив'язав її зелені пальці якомога міцніше до дротів, ніби ялинкові голочки до гілок.

Різдвяна ялинка стояла на столику під годинником із зозулею. Адвокат Пауль Ґаст повісив на неї дві брунатні хлібні кульки. Я тоді не запитав сам себе, чому він обрав для прикрашання саме хліб, я був переконаний, що наступного дня він його з'їсть, бо коли він робив із хліба кульки, він розповідав про свій дім.

У нашій гімназії в Обервішау перед Різдвом щоранку до початку уроків запалювали свічки на різдвяному вінку. Він висів над кафедрою. Наш учитель географії називався Леоніда і був повністю лисим. Свічки горіли, а ми співали: oh Tannenbaum, oh Tannenbaum, wie grün sind deine Blä…[1] І тут ми раптово обривали спів, бо Леоніда верещав:

— Ау!

На його лисину капав рожевий віск. Леоніда кричав:

— Гасіть свічки!

Він вистрибував на стільчик і витягав із кишені бляшаний складний ножик у формі карпа.

— Іди сюди! — верещав Леоніда, відкривав ножа і нахилявся.

Я зішкрябував йому з лисини віск. І жодного разу не порізав його. Але щойно я сідав назад на своє місце, він прибігав до мене і вліплював мені ляпаса по щоці. А коли я хотів витерти сльози з очей, він верещав: — Руки за спину!


10 РУБЛІВ
Беа Цакель дістала для мене у Тура Прікуліча пропуск на базар. Голодному не можна розповідати про можливість вийти на волю. І я нікому про це не казав. Я взяв свою пошивку та шкіряні гамаші пана Карпа, бо як завжди йшлося про обмінні оборудки з калоріями. Об 11-й я вирушив, тобто ми вирушили, ми з моїм голодом.

Надворі було ще пасмурно після дощу. Посеред болота стояли продавці, які тримали в руках іржаві гвинти та шестерні, а біля них — жінки з поморщеною шкірою, які пропонували бляшаний посуд і синьку для побілки. Довкола фарби були сині калюжі. А поряд із ними лежали гірками цукор і сіль, сушені сливи, кукурудзяна мука, просо, перловка і горох. І навіть кукурудзяний пляцок із пюре з цукрових буряків на зелених листках редьки. Беззубі жінки з жирним квасним молоком у бляшаних каністрах і одноногий хлопець із палицею і повним відром води, підсолодженої малиновим сиропом. Довкола бігали рухливі хлопці з погнутими ножами, виделками і вудками. У коробках з-під американських консервів блищали сріблясті рибки, ніби живі шпильки.

Я пропихався крізь тлум зі своїми шкіряними гамашами в руках. Біля одного чоловіка у військовій формі, з залисинами на голові і з великим вибором орденів на грудях, лежали дві книжки, одна про мексиканський вулкан Попокатепетль, а інша з двома великими блохами на обкладинці. Я погортав блошину книжку, бо у ній було багато малюнків. Дві блохи на качелях, а поряд — рука дресирувальника з крихітною нагайкою; блоха на бильці крісла-гойдалки; блоха, запряжена у весільну бричку у вигляді горіхової шкаралупи; груди хлопчика з двома блохами між пиптиками грудей, а донизу, до пупка, тягнуться дві симетричні доріжки з блошиних укусів, обидві доріжки мають однакову довжину.

Чоловік у військовій формі взяв у мене з рук гамаші й приклав до своїх грудей, потім до плечей. Я показав йому, що вони призначені для ніг. Він зареготав якимось утробним сміхом, так іноді сміявся Тур Прікуліч під час переклички, такі звуки видають також великі індики. Його верхня губа постійно зачіпалася за уламок зуба. Продавець, який стояв поряд, підійшов ближче і потер у пальцях шкіряні шнурівки моїх гамашів. Потім долучився ще один, із ножами, він порозпихав свій товар по кишенях і приклав собі гамаші праворуч і ліворуч до обох стегон, потім до сідниць, при цьому він поплескував себе по заду, кривляючись, ніби клоун. А вбраний у військову форму з поламаним зубом при цьому імітував ротом пердіння. Потім підійшов іще один, із закутаним горлом і без ноги. Опираючись на косу, він підчепив своєю палицею гамашу і кинув її у повітря. Я побіг слідом і зловив її. А на кілька метрів далі приземлилася моя друга гамаша. А коли я нахилився за другою, то у болоті лежала ще і зім'ята грошова купюра.

Я подумав, що її хтось загубив, і сподівався, що наразі ще не спохопився. Або, можливо, власник уже шукає свої гроші, або ж вони випали у когось із цієї банди, поки вони потішалися наді мною, або навіть і щойно, коли я нахилився, можливо, власник навіть бачить гроші і спостерігає за моїми діями зараз. Товариство продовжувало сміятися з мене і моїх гамаш, а я вже затиснув гроші в кулаці.

Треба було терміново зникнути, і я затесався у натовп. Я затиснув шкіряні гамаші під пахвою і розгладив гроші. То були 10 рублів.

10 рублів були справжнім багатством. Не рахувати, а їсти, — подумав я собі, — а все, що я не зможу з'їсти, сховаю у пошивку. У мене вже не було часу на мої шкіряні гамаші, цей нікому не потрібний товар із іншої планети тільки привертав до мене увагу. Я випустив їх з-під пахви на землю і, ніби срібляста риба, побіг разом зі своїми 10 рублями в протилежний бік.

У горлі в мене пересохло, на тілі виступив піт страху, я купив собі за 2 рублі дві склянки червоної води з малиновим сиропом і випив залпом обидві. Потім купив два шматки кукурудзяного пляцка з пюре з цукрових буряків і з'їв разом із листям редьки, воно було гірке і, мабуть, дуже корисне для шлунка, як ліки. Тоді купив чотири налисники з сиром. Два запакував у пошивку, а два з'їв відразу. Далі випив цілий глечик квасного молока. Я купив ще два шматки пляцка із соняшнику і з'їв обидва. Потім я знову побачив одноногого хлопця і випив ще одну склянку води з малиновим сиропом. А тоді перерахував свої гроші. 1 рубль і 6 копійок. Цього не вистачить навіть на цукор, і на сіль також ні. Жінка із сушеними сливами уважно стежила, як я рахую, водила за мною своїми очима — одне око було темне, а інше зовсім біле, без зіниці, ніби квасолина. Я показав їй гроші у руці. Вона відіпхнула мою долоню, сказала: «Ні» і замахала руками так, як проганяють набридливих мух. Я стояв на місці як укопаний і продовжував показувати їй свої гроші. Я тремтів і хрестився і бурмотів, як під час молитви:

— Отче наш, допоможи мені з цією проклятою Богом черепахою. Введи її у спокусу і визволи мене від цього зла, — бурмотів я і думав про холодну святість Фені, а у кінці молитви проказав тверде й однозначне АМІНЬ, щоб завершити своє прохання відповідною формальністю. Жінка була зворушена і втупилася у мене своїм оком-квасолиною. Тоді вона взяла мої гроші і наповнила мені стару зелену шапку сушеними сливами. Половину з того я висипав собі у пошивку, решту — у шапку-вушанку, щоб з'їсти відразу. А коли я доїв усі сливи з шапки, то з'їв і два куплені попередньо налисники. У пошивці залишилося тільки трохи слив.

Теплий вітер шелестів листям акацій, болото сохло й облущувалося довкола калюж, ніби довкола сірих горнят. На стежці, яка вела до табору, поряд із дорогою, ходила по колу прив'язана коза. Її шия була натерта, бо вона постійно тягнула за шнурок. Він був уже стільки разів обмотаний довкола палиці, що вона більше не досягала до трави. Її погляд був зеленооким і таким самим подовгастим, як у Беа Цакель, і було у ньому щось від мучеництва Фені. Вона хотіла піти за мною. Я згадав тих синіх, замерзлих і розрубаних поздовж кіз, яких ми спалили у вагоні для худоби дорогою сюди. Я пройшов тільки половину дороги, а вже доволі пізно, і мені ще доведеться пройти через охорону зі своїми сливами у шапці. Щоб вартові не забрали їх у мене, я з'їв усі. Крізь гілки тополь за селом уже було видно охолоджувальну башту фабрики. Чотирикутне сонце над його білою хмарою раптом вскочило мені до рота. Моє горло ніби замурували, я марно намагався вхопити повітря. Шлунок болів, кишки бунтували й оберталися, ніби криві шаблі. Мої очі закотилися, й охолоджувальна башта почала обертатися довкола своєї осі. Вантажівка посеред вулиці раптом злетіла у повітря. На дорозі три пси раптом спливлися в одне зображення. Мене вивернуло на дерево, і було страшенно шкода всієї дорогої їжі, яку я тепер вивергав із себе і плакав.

І ось все з'їдене вже лежало під шовковицею і блищало.

Все, все, все.

Я сперся головою об стовбур і дивився на дрібно пережовану блискучу масу так, ніби очима міг знову з'їсти її. Потім я пройшов крізь перший вартовий пост, овіяний вітром, з порожньою пошивкою і порожнім шлунком. Такий самий, як і раніше. Тільки без шкіряних гамаш, гамаш життя. Вартові спльовували соняшникове насіння униз зі своєї вежі, і лушпиння літало у повітрі, ніби мухи. Порожнеча у мені була жовчно-гіркою, мені було погано. Але уже перші кроки по табірному подвір'ю змусили мене подумати про те, чи у їдальні ще залишилася овочева зупа. Та їдальню вже було зачинено. І у такт постукування своїх дерев'яних черевиків я сказав собі:

— Є мадонна з її білою хмаркою довкола голови. Є моя лопата і є місце у бараку, і ще є проміжок поміж голодом та здиханням. Я мушу тільки знайти цей проміжок, бо їжа сильніша за мене. Холодна обмежувальна святість Фені думає правильно. Вона справедлива, коли виділяє мені порцію їжі. Навіщо мені ходити на базар, табір тримає мене зачиненим для мого ж добра. Наді мною можна сміятися тільки там, де я не на своєму місці. А в таборі я на місці, вартовий уранці впізнав мене і помахав мені рукою, щоб я ішов до воріт. А пес біля нього залишився лежати на своєму прогрітому асфальті, він теж мене знає. І майданчик для перекличок знає мене, дорогу до свого барака я знайду із заплющеними очима. Мені не потрібні відгули, у мене є табір, і табір має мене. Мені потрібні тільки мої нари, хліб від Фєні і моя бляшана миска. Навіть Лео Ауберґ мені не потрібен.


ПРО ЯНГОЛА ГОЛОДУ
Голод — це предмет.

Янгол проник у мозок.

Янгол голоду не думає. Він думає правильно.

Він завжди присутній.

Він знає мої можливості і знає свій напрямок.

Він знає, звідки я родом, і знає, як він діє на мене.

Він знав ще до того, як зустрів мене, і знає моє майбутнє.

Він проникає в усі капіляри, як ртуть, і залишається там назавжди. Солодкий смак у роті. Повітря стискає шлунок і груди. Страх — це занадто багато.

Все стало легким.

Янгол голоду з відкритими очима рухається тільки в один бік. Він ходить колами, все ближче і ближче, він балансує на гойдалці дихання. Він знає, де у мозку міститься туга за домом, а у повітрі — глухі кути.

Янгол повітря з відкритим голодом рухається в інший бік.

Він шепоче собі і мені у вухо: там, де навантажують, можуть і розвантажити. Він зроблений з того ж тіста, бо він обманює. Бо його самого обмануть.

Він знає, що таке власний хліб і хліб зі щоки, він посилає попереду себе білого зайця.

Він каже, що скоро повернеться, а сам нікуди не йде.

Коли він приходить, це відчувається відразу.

Ясність максимальна: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Голод — це предмет.


ЛАТИНСЬКІ ТАЄМНИЦІ
Після того як ми з'їли свої порції в їдальні, треба відсунути дерев'яні столи і лавки до стіни. Іноді нам дозволяють по суботах потанцювати до за п'ятнадцять дванадцята. А потім ми знову все прибираємо. Рівно о дванадцятій із радіорупора звучить радянський гімн і кожен повинен поспішати у свій барак. По суботах вартові здебільшого у хорошому настрої від самогонки з цукрового буряку, тож недовго нарватися на кулю. Якщо у неділю вранці когось знаходять у дворі, це називається спробою втечі. А те, що насправді він поспішав до туалету в самих лише підштаниках, бо його вичищений від усього кишківник не міг уже перетравлювати навіть овочевої зупи, не вважається виправданням. Але навіть попри це ми іноді танцюємо танго суботніми вечорами у їдальні. Коли ти танцюєш, то живеш на кінчиках пальців, як мадонна місячного сяйва у кафе «Мартіні» з того світу, звідки ти прибув. У танцювальній залі з гірляндами і лампами, з вечірніми сукнями, брошками, краватками, мереживними хустинками і запонками. Моя мама з двома локонами, закрученими у спіралі, з піднятим догори у кокон волоссям, схожим на кошичок із виноградної лози, танцює у світло-брунатних сандалях на високих обцасах із тоненькими ремінцями, схожими на шматочки шкіри, коли чистять грушку. Вона вбрана у зелену атласну сукню, а точно на тому місці, де серце, у неї брошка з чотирма смарагдами, ніби квітка конюшини. А мій батько вбраний у костюм пісочно-сірого кольору з білою мереживною хустинкою у кишені маринарки і білою гвоздикою у петлиці.

А я танцюю як депортований і ношу вошей у своїй фуфайці і смердючі онучі у ґумових калошах, і мені крутиться в голові, коли я згадую про танцювальну залу вдома, і від того, що у мене порожньо в шлунку. Я танцюю з однією із двох Ціррі, з Ціррі Каунц, у неї на руках шовковисті волосинки. Інша, у якої родимка завбільшки з оливку на безіменному пальці, називається Ціррі Вандшнайдер. Ціррі Каунц під час танцю переконує мене, що вона приїхала з Кастенгольца, а не як усі, з Вурмльоха. І що її мама виросла в Аґнетельні, а батько у Волькендорфі. Що її батьки переїхали до Кастенгольца ще до її народження, бо батько купив там великий виноградник.

— Ще є село, яке називається Ліблінґ, — кажу я їй. — І місто Ґросшам[2], але не у Семигороді, а у Банаті.

— Про Банат я нічого не знаю, — відповідає Цірі. — Не орієнтуюся там взагалі.

— Я теж не орієнтуюся, — кажу я і повертаюся довкола неї у своїй просяклій потом фуфайці. Її просякла потом фуфайка теж обертається довкола мене. Вся їдальня обертається. Марно намагатися зрозуміти хоча б щось, коли все довкола кружляє.

— Дерев'яні будинки за табором теж не обов'язково розуміти, — кажу я. — Вони називаються фінськими будиночками, але живуть у них російськомовні українці.

Після паузи починається танго. Я танцюю з іншою Ціррі. Наша співачка Лоні Міх стоїть на півкроку перед музикантами. Коли звучить палома, вона робить ще крок уперед, бо хоче мати цю пісню тільки для себе. Руки і ноги у неї нерухомі, очі вона зводить догори, головою хитає. Її зоб тремтить, голос стає хрипким, як звук глибоководного джерела:

Корабель опинився на дні,
І з собою потягне він нас.
Всі на світі матроси сумні,
Всім приходить прощатися час.
Кінець усьому настає,
З'являється біда.
Нікого вже не віддає
Жорстока та вода.
Коли танцюють палому як слід, усі повинні мовчати. Тут кожен втрачає дар мови і думає тільки про те, про що повинен, навіть якщо думається йому через силу. Тоді кожен несе перед собою свою тугу, ніби важку скриню. Ціррі збивається з ритму, і я міцно притискаю руку їй до спини, аж поки вона не починає знову рухатися як слід. Вона відвернула від мене голову, щоб я не бачив її обличчя. Її спина тремтить, я відчуваю, як вона плаче. Її шморгання досить гучне, я мовчу. А що я міг би сказати крім того, щоб вона перестала плакати?!

Оскільки без пальців неможливо танцювати, Труді Пелікан сидить на лавці, а я сідаю до неї. Вона відморозила пальці ще першої зими. А влітку їх потрощила бричка з вапном. Восени їй їх ампутували, бо бактерії проникли під пов'язку. Відтоді Труді Пелікан ходить на п'ятках, схиляє плечі вперед, а сама відхиляється назад. Від цього її спина стає круглою, а руки штивніють, мов руків'я від лопати. Оскільки тепер вона не може працювати ні на будові, ні на фабриці, ні в гаражі, то починаючи від другої табірної зими вона допомагає у медпункті.

Ми кажемо на медпункт, що це просто кімната для помирання. Труді Пелікан говорить:

— Ми не маємо нічого, щоб допомогти хворим. Хіба що іхтіол для натирання.

Фельдшерка-росіянка вважає, що німці помирають хвилями. Зимова хвиля найбільша. Літня іде відразу за нею за кількістю епідемій. Восени дозріває тютюн, тоді починається осіння хвиля. Вони отруюються тютюновою самогонкою, яка ще дешевша за вугільну. А різати собі вени склом немає сенсу, так само як намагатися відрубати собі ногу або руку.

— Так само марно, але ще важче, — каже Труді Пелікан, — битися головою об стіну, поки не впадеш замертво.

Більшість людей у таборі ти знаєш тільки в обличчя. З перекличок, з їдальні. Я знав, що багатьох більше немає. Але якщо вони не померли на моїх очах, я не вважав їх покійними. Я уникав питання, де вони тепер. Якщо ти постійно бачиш, як хтось помирає у тебе на очах і випереджає у цьому помиранні тебе самого, твій страх росте. А з часом цей страх стає всесильним і надзвичайно схожим до байдужості. Бо інакше, як примусити себе діяти оперативно, коли знаходиш мерця. Треба якомога швидше роздягнути його, поки він ще не застиг і поки ніхто інший не присвоїв собі одяг. Треба забрати з-під подушки його заощаджений хліб, поки цього не зробив хтось замість тебе. Усе це — наша метода скорботи. Коли за мерцем прийдуть до барака, для табірного керівництва не повинно залишитися нічого, крім самого тіла.

Якщо мрець не був твоїм другом, то для тебе його смерть корисна. Забирати у мерця не соромно, бо якби ти опинився на його місці, він зробив би те саме, і ти б йому це дозволив. Табір — це вкрай практичний світ. Ти не можеш собі дозволити сорому і страху. Ти живеш у стані стабільної байдужості, можливо, боягузливої задоволеності. Це не має нічого спільного із злорадством. Мені здається, що чим менше ти боїшся мертвих, тим сильніше тримаєшся за життя. І тим сильніше піддаєшся ілюзіям. Переконуєш себе, що тих, кого бракує, просто перевели до іншого табору. Те, що ти знаєш, не рахується, віриш ти все одно у протилежне до того, про що знаєш. Зникання, як і хлібна справедливість, знає лише теперішній час, але воно не несе в собі насильства. Воно діє чітко і виважено.

Під батьківською хатою липа цвіте,
Під батьківською хатою лавка моя.
Якщо доля мене знов сюди приведе,
Назавжди залишуся тут я.
Так співає наша співачка Лоні Міх, і на чолі у неї виступають краплі поту. А Цитра-Ломмер тримає на колінах свій інструмент, на пальці у нього — металевий перстень. Після кожного рядка він відщипує від струни м'яке відлуння і підспівує. А Ковач Антон кілька разів пересуває свій барабан уперед, аж поки не опиняється на такій відстані від Лоні, що може зачепити її обличчя паличками. Пари танцюють під спів і похитуються, наступаючи одне одному на ноги, ніби птахи, які сідають на землю, коли дує сильний вітер. Труді Пелікан каже, що ми все-одно не можемо більше ходити, ми можемо тільки танцювати, ми перетворилися на товсті шматки вати, у яких коливається вода і стукотять кістки, але їхній звук слабший за удари барабана. Причинами цього вона називає мені свої латинські таємниці з медпункту.

Поліартрит. Міокардит. Дерматит. Гепатит. Енцефаліт. Пелаґра. Дистрофія з викривленим ротом, яку називали Обличчям мертвої мавпи. Дистрофія з негнучкими холодними руками, яку називали Пазурами когута. Деменція. Правець. Тиф. Екзема. Ішіас. Туберкульоз. Дизентерія з кров'ю у калі, фурункули, пухлини, атрофія, сухість шкіри і сверблячка, запалення ясен, випадіння зубів та гниття зубів. Про відмороження Труді Пелікан не згадує. Як і про відмороження частин обличчя, шкіра на яких стає кольору цегли з білими плямами, ці плями темнішають у перші дні весни і стають темно-брунатними, такими, якими зараз є обличчя тих, хто танцює. А оскільки я нічого не кажу і ні про що не питаю, Труді Пелікан міцно хапає мене за лікоть і каже:

— Лео, я говорю серйозно, не помирай взимку.

А барабанщик співає з Лоні на два голоси:

Моряк, забудь про мрії,
Не думай про домівку…
Труді говорить крізь пісню, що мерців узимку складають на вулиці, на задньому дворі, закидають снігом і так залишають на кілька ночей, щоб вони остаточно задубіли. А гробарі страшенно ліниві і не хочуть копати могили, тому розрубують труп на шматки і риють лише невеличку дірку.

Я уважно слухав Труді Пелікан і відчуваю, що у мені є потроху від кожної з її латинських таємниць. Музика додає смерті сміливості, і тепер вона може хитатися в ритм разом із усіма.

Я тікаю від музики у свій барак. На сторожових вежах по обидва боки алеї, яка веде до табору, стоять вартові, невеличкі і застиглі, ніби вони впали з Місяця. З ліхтарів на вежах ллється молоко, зі сторожки на вході до табору у двір долинає сміх, там знову п'ють самогон із цукрових буряків. А на центральній алеї табору сидить вартовий пес. Його очі світяться зеленим, а між передніми лапами у нього лежить кістка. Мені здається, що це куряча кістка, і я заздрю псові. Він це відчуває і гарчить. Я мушу сказати щось, аби він не скочив на мене, і я кажу:

— Ваня.

Він точно називається якось по-іншому, але дивиться на мене так, ніби і сам міг би назвати моє ім'я, якби захотів. Я мушу втекти геть, перш ніж він зробить це, я роблю великі кроки і кілька разів обертаюся, дивлячись, чи не йде він за мною. Коли я вже доходжу до дверей барака, то бачу, що він і досі не взявся за свою кістку. Пес продовжує дивитися вслід мені або ж моєму голосові і слову «Ваня». У вартового пса теж буває так, що свідомість залишає його, а потім вертається назад. А самотність така ж, як і він. Можливо, російська самотність називається Ваня.

Я лізу на свої нари просто в одязі, як був. Нічник, як завжди, світиться над дерев'яним столом. І як завжди, коли я не можу заснути, дивлюся на пічну трубу з її чорними складками і колінами, на два залізні тягарці годинника з зозулею. Але потім я бачу себе у дитинстві.

Я стою біля дверей веранди свого дому, моє волосся — це чорні кучері, і я не досягаю ще навіть до клямки. У руках у мене м'яка іграшка — брунатний пес. Його звати Мопі. На відкритих дерев'яних сходах — мої батьки, вони повернулися з міста. Мама обгорнула ланцюжок своєї червоної торбинки довкола руки, щоб він не дзеленчав під час піднімання сходами. У батька в руках білий солом'яний капелюх. Він заходить до кімнати. Мама зупиняється, відкидає мені волосся з чола, забирає у мене іграшку. Вона кладе іграшку на стіл на веранді, дзеленчить ланцюжок на її сумці, і я кажу:

— Віддай мені Мопі, бо без нього я занадто самотній.

Вона сміється:

— Але ж у тебе є я.

Я кажу:

— Але ти можеш померти, а Мопі — ні.

Із ледь чутного сопіння занадто слабких, які більше не можуть танцювати, я чую свій дитячий голос. Він такий оксамитовий, що мені аж страшно. КУШЕЛЬТІР німецькою означає М'ЯКА ІГРАШКА — що за слово для тваринки з тканини, напханої тирсою. А тут, у таборі, ти знаєш тільки КУШЕН, як німці називають перелякане мовчання. А російською є КУШАТЬ. Але я не хочу зараз думати ще й про їжу. Я поринаю в сон і починаю перегляд сновидінь.

Я їхав верхи на білій свині по небу додому. З повітря, згори, землю можна добре роздивитися, всі контури співпадають, вони навіть оточені парканами. Але посередині окремих країн то тут, то там стоять якісь нічийні валізи, а поміж ними блукають нічийні вівці. У них на шиях висять ялинкові шишки, які дзвенять, ніби дзвіночки. Я кажу:

— Це великий сарай із валізами, або великий вокзал із вівцями. Там ніхто більше не живе, куди мені тепер податися.

Янгол голоду дивиться на мене з неба і каже:

— Їдь назад.

Я відповідаю:

— Але ж тоді я помру.

— Якщо ти помреш, я пофарбую все на помаранчеве, і це не буде боляче, — відповідає він.

І я повертаюся, а він дотримує слова. Поки я помираю, небо над усіма вартовими вежами забарвлюється у помаранчевий колір, і мені зовсім не боляче.

А потім я прокидаюся і витираю собі пошивкою від подушки куточки вуст. Бо туди найчастіше приповзають уночі плюскви.


ШЛАКОБЛОКИ
Шлакоблоки — це квадратні блоки зі шлаків, цементу і вапняного розчину. Їх розмішують у бетономішалках, а пресують ручним пресом. Цеглярня була розташована за коксохімічним заводом, по інший бік ями, біля териконів. Там було достатньо місця, щоб висушувати тисячі свіжозроблених шлакоблоків. Вони лежали, викладені тісними рядами, ніби гробівці на військовому цвинтарі. У тих місцях, де були ями або пагорби, ці ряди теж ставали нерівними. А крім того, кожен клав свій камінь трохи по-іншому, ніж його попередник чи наступник. Шлакоблоки носили у руках, поклавши їх на спеціальні дощечки. Від постійного носіння вологих каменів дощечки набрякали і вкривалися тріщинами та дірками.

Перенесення було тривалим актом балансування на сорокаметровому шляху від преса до місця сушки. І від того, що кожен балансував по-іншому, ряди виходили кривими. А дорога змінювалася після кожного покладеного каменя, просувалася трохи вперед, назад або до середини, через те що той чи інший камінь доводилося заміняти, або ж залишалося невикористаним місце у вчора покладеному ряду.

Свіжопресований шлакоблок важив десять кілограмів і був зернистий, як мокрий пісок. Потрібно було нести дошку поперед себе, як у танці, координувати рухи язика, плечей, ліктів, сідниць, живота і колін із рухами пальців. Ці десять кілограмів ще не стали каменем, вони не повинні були зауважити, що їх несуть. Їх треба було перехитрувати, рівномірно погойдувати, щоб вони не хиталися і не впали надто різко з дощечки на землю для сушки. Їх треба було класти на землю швидко, але водночас плавно, одним-єдиним рухом, щоб вони переміщалися на землю з єдиним гладеньким переляком, без зайвого струсу. Потрібно було присісти, пружинячи колінами, відстовбурчити лікті, як крила, і з максимальною точністю дати шлакоблоку зіслизнути на землю. Тільки так можна було розмістити його якомога ближче до сусіднього, але при цьому не пошкодити ні його грані, ні грані сусіднього каменя. Достатньо було одного неправильного руху в цьому танці, і блок перетворювався на безформну купу, схожу на купу лайна.

Від перенесення, а особливо від опускання шлакоблока на землю напружувалося навіть обличчя. Язик треба було висунути під прямим кутом, а очі вибалушити. А якщо покласти камінь як слід не вдавалося, то навіть не було як вилаятися. Після кожної зміни зі шлакоблоками наші очі і губи від постійного напруження ставали чотирикутними, як самі ці блоки. І тут знову входив у гру цемент. Він намагався втекти, злітав у повітря. До нас, до бетономішалки, до преса прилипало більше цементу, ніж до блоків. Під час пресування першою у прес клали дощечку. Потім лопатою накладали на неї суміш і притискали, аж поки готовий камінь разом із дощечкою не вискакував назовні. Тоді треба було обома руками братися за дощечку і нести її, танцюючи і балансуючи, аж до місця сушки.

Шлакоблоки виготовляли день і ніч. Вранці прес був ще прохолодним, ноги легкими, а на місце сушки не світило сонце. Але над териконами воно вже стояло високо. Найгіршою була обідня спека. Ноги збивалися з ритму ходи, у литках болісно відчувався кожен нерв, коліна тремтіли. Пальці німіли. Вже більше неможливо було витягати назовні язик, кидаючи камінь на землю. Було багато браку і багато ударів по спині. Увечері прожектор освітлював цю сцену. Бетономішалка і прес стояли у яскравому світлі, ніби закутані в хутра, а довкола них кружляли метелики. Вони летіли не лише на світло, їх приваблював і вологий запах бетонної суміші. Метелики сідали на шлакоблоки і присмоктувалися до нихсвоїми хоботками, приклеювалися лапками. Вони сідали і на камінь, який ти саме ніс, відволікаючи від балансування. Ти бачив волосинки на їхніх голівках, кільця, які прикрашали їхні черевця, чув шурхіт їхніх крил, і здавалося, що камінь оживає. Іноді прилітали двоє-троє одночасно і сідали на шлакоблок, і тоді здавалося, що вони вилупилися зсередини цього каменя. Так ніби волога суміш на дощечці складалася не із шлаків, цементу і вапна, а із спресованих у куб личинок, що з них вилітають метелики. Вони дозволяли носити себе від преса до сушки, зі світла прожекторів у таємничу тінь. Ці тіні були нерівними і небезпечними, вони викривлювали контури блоків і порушували рівновагу рядів. Блок на дошці сам уже не знав, як він виглядає. Ти втрачав певність, бо не мав права переплутати реальні контури блока з контурами тіні. Від терикона навпроти також падали відблиски. Вони загоралися то тут, то там численними жовтими очима, ніби нічні тварини, які продукують власне світло, щоб освітлювати або спалювати своє безсоння. Гарячі очі терикона гостро пахли сіркою.

Під ранок надходила прохолода, небо ставало схожим на матове скло. Ноги легшали, принаймні так здавалося, бо наближалася перезмінка і хотілося забути, наскільки ти втомлений. Прожектор теж був утомлений, його поволі перемагало денне світло, і він бліднув на очах. На наш несправжній військовий цвинтар опускалося синє світло, рівномірно на всі ряди каменів. Над усім запановувала спокійна справедливість, єдина, яка була можливою тут.

Шлакоблокам було добре, а наші мерці не мали ні рядів, ні каменів. Про це не можна було думати, бо інакше наступного дня не зможеш ні танцювати, ні балансувати. Достатньо було зовсім трохи подумати про це, і знову було багато браку і багато ударів по спині.


ФЛАКОН-ОПТИМІСТ І ФЛАКОН-СКЕПТИК
Це вже було о порі шкіри і кісток, вічності імені овочевої зупи. Капуста щоранку після прокидання, капуста увечері після переклички. Німецькою КАПУСТА буде «краут» — зелень, але російська капустяна зупа часто означає, що у ній немає нічого зеленого. Якщо абстрагуватися від російської і від зупи, то слово «капуста» складається з двох речей, між якими немає нічого спільного, окрім самого цього слова. КАП румунською означає голова, ПУСТА — це угорською низина. А якщо думати про все це німецькою, то табір — це щось настільки ж російське, як і капустяна зупа. Завдяки таким дурницям можна демонструвати власну ерудованість. Але розділене навпіл слово КАПУСТА не надається на слово голоду. Слова голоду — це географічна карта, замість назв окремих країн можна перелічувати собі подумки назви страв. Весільний борщ, м'ясний фарш, реберця, свинячі ніжки, заяча печеня, печінкові кнедлі, окіст косулі, маринований заєць і т. д.

Кожне слово голоду — це назва страви, зображення якої тут же постає перед очима, а в роті відчувається її смак. Слова голоду, вони ж слова їжі, годують фантазію. Вони їдять себе самі, і їм смакує. З ними не будеш ситий, але принаймні перебуваєш недалеко від їжі. Кожен хронічно голодний має власні улюблені страви, рідкісні або ж, навпаки, частовживані і постійно повторювані назви страв. Кожному найкраще смакує інше слово, що позначає певну страву. Так само, як і капуста, лобода не могла бути словом голоду, бо її справді їли. Змушені були їсти.

Мені здається, що для голоду сліпота і зір — це одне і те ж, сліпий голод бачить їжу найкраще. Бувають німі і голосні слова голоду, так само як у самого голоду буває потайний бік і виставлений напоказ. Слова голоду, тобто слова їжі, займають усі розмови, тож людина залишається самотньою. Кожен їсть свої слова сам. Інші, хто їсть за компанію, роблять це кожен для себе. Брати участь у голоді інших неможливо, така співучасть приречена. І коли основною їжею була капустяна зупа, це стало основою і для того, щоб тіло втрачало вагу, а голова — розум. Янгол голоду істерично блукав довкола. Він перейшов усі межі й одного дня виріс так сильно, як жодна трава не виростає влітку і жоден сніг узимку. Мабуть, він виріс так сильно, як росте тільки високе гостре дерево протягом усього свого життя. Мені здається, що янгол голоду не тільки збільшувався, а й помножувався. Хоча всі ми були схожі одне на одного, він придумував кожному з нас особливу, особисту муку. Бо у триєдиності шкіри, кісток і дистрофічної води чоловіків і жінок складно відрізняти одне від одного, їхні статеві особливості нівелюються. Їх продовжують автоматично називати ВІН і ВОНА, так само як гребінець — це він, а їжа — вона. І так само як гребінець і їжа не мають чоловічого чи жіночого роду, а напівпомерлі від голоду теж стають об'єктивно нейтральними, отримують якийсь, мабуть, середній рід.

Незалежно від того, де я був, поміж бараками, у нічну чи денну зміну, біля вапняної ями чи з Кобеляном у степу, біля охолоджувальної вежі чи у бані після зміни, або ж коли ходив від хати до хати як тандитник, усе, що б я не робив, мало в собі голод. Кожен предмет у своїй довжині, ширині, висоті і своєму кольорі нагадував пропорціями мій голод. Поміж ковдрою неба і земним пилом кожне місце на землі пахло іншою стравою. Центральна алея табору пахла карамеллю, вхід до табору — свіжоспеченим хлібом, якщо ти переходив вулицю з табору до фабрики, то чув запах теплих абрикос, дерев'яний паркан фабрики пахнув зацукрованими горіхами, вхід до фабрики — яєчнею, вапняна яма — тушкованою паприкою, шлаки терикона — томатною зупою, охолоджувальна вежа — смаженими баклажанами, лабіринт димарів — ванільним штруделем. Купки дьогтю у траві пахли айвовим компотом, а коксові батареї — динями. Це були чари і мука. Навіть вітер годував голод, він виплітав зовсім не абстрактні, а цілком видимі страви.

Відтоді, як ми з кістлявих самців і самиць перетворилися одне для одного на безстатевих істот, янгол голоду спарювався з кожним, він зраджував навіть ту плоть, яку вже украв у нас, і приносив у наші ліжка все більше вошей і плюскв. Час шкіри і кісток став часом щотижневої противошевої лінійки у табірному дворі, яка починалася після роботи. Щоб позбутися вошей, ми змушені були виходити на двір і виносити з бараків усе — валізи, одяг, постіль і нас самих.

Це було наше третє табірне літо, цвіли акації, вечірній вітер пахнув теплою кавою з молоком. Я виніс усі свої речі на вулицю. І тут прийшов Тур Прікуліч разом із зеленозубим Шіштваньйоновим. У нього в руках була свіжовистругана вербова палиця, десь удвічі довша за флейту, гнучка, зручна для того, щоб бити нею, і загострена на кінці, щоб порпатися у чомусь. Він бридився нашої злиденності, тому нанизував речі з валіз на палицю і витрушував їх над землею.

Я намагався знайти собі місце ближче до середини противошевої лінійки, бо обшуки на початку і в кінці колони бували найгіршими. Але цього разу Шіштваньйонов якраз на середині колони вирішив проявити ретельність. Його палиця копирсалася у моєму футлярі з-під грамофона і вишукала посеред одягу мій несесер. Він поклав на землю свою палицю, відчинив несесер і побачив сховану мною капустяну зупу. Уже три тижні я тримав її в обох гарних флаконах, які я не міг викинути тільки тому, що вони були порожніми. Оскільки вони були порожніми, я наповнив їх капустяною зупою. Один із флаконів був зроблений з рифленого скла, округлий, із закруткою, інший був плаский із широкою шийкою, і я навіть витесав для нього дерев'яний корок. Для того, щоб капустяна зупа не зіпсувалася, я герметично закрив обидва флакони, як удома закривали овочеві консерви на зиму. Усі щілини я замазав стеарином, Труді Пелікан принесла мені для цього свічку з медпункту.

— Что это? — запитав Шіштваньйонов.

— Капустяна зупа.

— Навіщо?

Він струсив обидва флакони, так що зупа спінилася.

— Пам'ять, — сказав я.

Це Кобелян сказав мені, що росіянам подобаються сувеніри, тож я вирішив ризикнути. Але Шіштваньйонов, мабуть, запитав себе, для кого я приготував цей сувенір. Хто може бути настільки дурнуватим, щоб заливати у флакони капустяну зупу собі на пам'ять там, де її дають їсти двічі на день.

— Для дому? — запитав він.

Я кивнув. І це було найгірше, що я збирався забрати зупу з собою додому у флаконах. Мене б не здивувало, якби він ударив мене, але він був лише на середині свого маршруту і не хотів затримуватися через побої. Він забрав мої флакони і наказав мені прийти до себе.

Наступного ранку Тур Прікуліч повів мене з їдальні до офіцерського барака. Він ішов центральною алеєю табору ходою ділової людини, а я слідом за ним — ніби приречений на страту. Я запитав його, що все це означає. Не озираючись на мене, він зневажливо махнув рукою, мовляв, його це все не обходить. Шіштваньйонов кричав. Тур міг би і не перекладати, я вже знав цей текст напам'ять. Що я фашист, шпигун, саботажник і шкідник, позбавлений елементарної культури і збираюся зрадити вкраденою капустяною зупою табір, Радянський Союз і весь радянський народ.

У таборі капустяна зупа була ріденькою, але у флаконах із їхніми тоненькими шийками вона була просто прозорою. Кілька тонесеньких капустяних листочків усередині флаконів були для Шіштваньйонова однозначним доносом. Моє становище ставало двозначним. Але раптом Тур підняв угору свій мініатюрний пальчик і висловив ідею: ліки. Але ліки були у росіян не дуже позитивним словом. Тур вчасно про це подумав, приклав до чола вказівний палець, так, ніби збирався просвердлити у ньому дірку, і злісно промовив: мракобісся.

Це спрацювало. Я ж був у таборі всього лише три роки, і мене ще не встигли перевиховати, тому я мав би все ще вірити у чудодійні напої, які допомагають від хвороб. Тур пояснив, що флакон із закруткою був у мене від поносу, а флакон із дерев'яним корком — від запору. Шіштваньйонов замислився і повірив не лише у сказане Туром, а й у те, що мракобісся у таборі — це не дуже добре, хоча загалом у житті, мабуть, не так уже й погано. Він ще раз подивився на обидва флакони, потрусив їх, аж поки вони знову не спінилися, а потім поставив флакон із закруткою праворуч, а флакон із дерев'яним корком — ліворуч, тепер вони стояли поряд і навіть доторкалися один до одного. Тепер, коли Шіштваньйонов дивився на флакони, його погляд ставав добрішим, а кутики рота не такими напруженими. Тур знову проявив хорошу інтуїцію і сказав:

— А зараз іди геть, зникни.

Можливо, Шіштваньйонов з незрозумілих або, навпаки, дуже зрозумілих причин не викинув обидва флакони геть.

Що таке причини? Я досі не знаю, навіщо я наповнив ті флакони капустяною зупою. Можливо, це мало відношення до сказаного моєю бабцею:

— Я знаю, ти повернешся.

Невже я справді був настільки простодушним і вірив, що повернуся до своєї сім'ї і покажу їм капустяну зупу у вигляді двох пляшечок свого табірного життя. Або, попри янгола голоду, у мене в голові все ще сиділо переконання, що з кожної мандрівки слід привозити сувенір. Моя бабця привезла мені зі своєї єдиної подорожі кораблем до Константинополя голубу турецьку пантофельку завбільшки з кулак. Але це була інша бабця, не та, що сказала про повернення, та бабця жила в іншому будинку і не була присутня під час сцени прощання. Можливо, ці флакони мали б стати моїми свідками вдома. Або ж у мене був один флакон-оптиміст, а інший — скептик. Можливо, під закруткою я помістив подорож додому, а під герметично закритим дерев'яним корком — вічне перебування у таборі. Мабуть, це було схоже протиставлення, як із поносом і запором. Тур Прікуліч забагато знав про мене. Можливо, допомогло те, що я багато розмовляв із Беа Цакель.

Та й питання про те, чи повернення додому все ще було протилежністю до залишання тут, не мало однозначної відповіді. Можливо, я просто хотів бути готовим до всього, що б мене не спіткало. Мабуть, відтепер я не хотів настільки сильно узалежнювати своє життя тут і життя загалом від свого бажання повернутися додому, бажання, яке я не можу здійснити. І чим сильніше мені хотілося додому, тим більше я намагався зробити це бажання не таким пронизливим, не таким, яке може зруйнувати мене, якщо я ніколи не зможу задовольнити його. Неможливо було позбутися бажання повернутися додому, але щоб мати ще щось окрім цього бажання, я сказав собі: якщо вони триматимуть нас тут завжди, значить, це і є моє життя. Росіяни теж якось живуть тут. Я не хочу опиратися необхідності осісти саме тут, мені для цього потрібно лише бути таким, яким я вже є наполовину у своєму герметично закритому флаконі. Я можу дати перевиховати себе, просто ще не знаю, як саме, але степ якось залагодить це. На той момент янгол голоду вже настільки заволодів мною, що шкіра голови обвисала мені довкола черепа і лопотіла на вітрі, мене саме поголили під нуль від вошей.

Минулого літа Кобелян одного разу розстебнув сорочку і підставив груди під широке небо, а коли сорочка залопотіла на вітрі, сказав щось про степову душу і про свій уральський характер. Я подумав собі тоді, що з моїми грудьми таке теж можливо.


ОТРУЄННЯ ДЕННИМ СВІТЛОМ
Того ранку сонце вийшло на небо особливо рано і нагадувало червону повітряну кулю, таку роздуту, що небо над коксохімічним заводом здавалося занадто пласким.

Коли почалася зміна, була ще ніч. Ми стояли у світлі ліхтаря біля резервуару двометрової глибини, довгого і широкого, як два бараки. На стіну резервуару налип метровий шар смоли, яка від давності закам'яніла. Ми повинні були відчистити цю смолу ломами і гаками. Повідбивати уламки смоли і повантажити їх на грабарки. Потім перетягти ці тачки через хиткий місток із дощок, вивезти з резервуару нагору, аж до колії, там витягнути ще на сходинку вище і висипати у вагон.

Ми рубали чорне скло, рифлені, заокруглені і гострокутні уламки летіли нам поза голови. Пилюки не було видно. Вже аж коли я з порожньою грабаркою повернувся через хиткий місток з чорної ночі до білого освітленого кола, у повітрі заблищала рухлива фігура зі скляного пилу. Але щойно світло прожектора колихнулося вітром, ця пелерина із орґанзи зникла, щоб наступної миті знову з'явитися на тому ж місці у вигляді блискучого хромованого вольєра.

О шостій був кінець зміни, і вже годину, як надворі настав білий день. Сонце зменшилося, але пекло немилосердно, його куля стала міцною і тугою, ніби гарбуз. У моїх очах пекло, я відчував усі подряпини на шкірі голови. На шляху до табору все було яскраво освітлене. Жили на шиї пульсували і намагалися луснути, очні яблука закипали у черепі, серце барабанило у грудях, у вухах гуділо. Шия напухла, як гаряче тісто, і закам'яніла. Голова з шиєю зрослися в одне ціле. Опухлість перекинулася на плечі, шия з тілом злилися в одне ціле. Світло пронизувало мене наскрізь, я змушений був якомога швидше заховатися всередину барака. Але мені потрібна була цілковита темрява, навіть світло з вікна здавалося вбивчим. Я натягнув подушку на голову. Ближче до вечора мені полегшало, але знову настав час іти на нічну зміну. Коли знову стемніло, я змушений був повернутися до басейну під світло прожектора. Тієї нічної зміни до нас прийшов начальник і приніс відро з густою сіро-рожевою пастою. Ми намазували нею шию і обличчя перед тим, як спускатися в басейн. Вона моментально сохла і відлущувалася.

Уранці, коли зійшло сонце, смола ще гірше зашуміла у мене в голові. Я ледь доповз до табору, як конаючий кіт, цього разу пішов відразу до медпункту. Труді Пелікан погладила мене по чолі. Фельдшерка описала в повітрі долонями ще більшу голову і сказала: СОЛНЦЕ, СВЕТ і БОЛИТ. А Труді Пелікан заплакала і почала пояснювати мені щось про порушення пігментного обміну.

— Що це таке?

— Отруєння денним світлом, — сказала вона.

Вона дала мені на листку редьки саморобну мазь із нагідок і свинячого смальцю, щоб пошкоджена шкіра не потріскалася.

Фельдшерка сказала, що мені не можна працювати у басейні, вона випише мені лікарняний на три дні, а потім, можливо, поговорить із Туром Прікулічем.

Три дні я пролежав у ліжку. У напівсні-напівсвідомості хвилі гарячки несли мене додому, у літню гірську прохолоду. За соснами сонце сходить дуже рано червоною кулею. Я визираю у шпарину в дверях, батьки ще сплять. Я виходжу на кухню, де на столі дзеркало для гоління сперте об глечик для молока. Моя тітка Фінні, тоненька, схожа на горіхокол, ходить туди-сюди від плити до дзеркала зі щипцями для завивки. У своїй білій сукні із орґанзи вона накручує собі волосся. Потім зачісує мене пальцями, а там, де волосся все ще неслухняне зі сну, втихомирює його, змочивши пальці слиною. Вона бере мене за руку, і ми йдемо зривати маргаритки, щоб прикрасити стіл до сніданку.

Волога від роси трава сягає мені аж до плечей, вона порипує і шарудить, на луці повно білопелюсткових маргариток і синіх дзвіночків. Я зриваю тільки подорожник, з його стебла можна зробити петлю і вистрілити далеко вгору тоненьким качанчиком із насінням подорожника. Я вистрілюю у яскраво-білу сукню з орґанзи. Але тут раптом поміж орґанзою і такою ж сніжно-білою нижньою спідницею довкола стегон тітки Фінні опиняється брунатний ланцюг міцно зчеплених один із одним цвіркунів. Букет маргариток випадає у неї з долонь, вона простягає руки перед собою і застигає. А я прослизаю їй попід сукню і руками відриваю цвіркунів від спідниці, а потім відкидаю геть, усе швидше і швидше. Вони холодні і важкі, ніби вологі шурупи. Вони пищать, і це лякає мене.

Наді мною стоїть уже не тітка Фінні з накрученим волоссям, а якийсь велетень, складений із цвіркунів, велетень на двох тоненьких ніжках.

Тоді, під сукнею з орґанзи, я вперше у житті змушений був так безнадійно відколупувати. А тепер я лежу у медпункті і натираюся маззю із нагідок. Усі решта продовжують ходити до басейну. Тільки мене через мою надмірну вразливість Тур Прікуліч послав у шлакову шахту.

Там я і залишився.


КОЖНА ЗМІНА — ЯК ВИТВІР МИСТЕЦТВА
Нас двоє, Альберт Ґіон і я, двоє печерних людей серед парових котлів фабрики. У бараку Альберт Ґіон дратівливий. У темному підвалі він підозріливий, але авторитарний, як усі меланхоліки. Можливо, він не завжди був таким і змінився через специфічні властивості підвалу. Він уже давно працює тут. Ми небагато говоримо, тільки найнеобхідніше.

Альберт Ґіон каже:

— Я перекидаю три вагонетки, а потім ти — наступні три.

Я кажу:

— Добре, тоді я рівняю гору.

Він каже:

— Гаразд, а потім ти йдеш штовхати.

Поміж перекиданням і штовханням минає час, аж поки не проходить половина зміни, тоді Альберт Ґіон каже:

— Давай поспимо півгодини під дошкою, під сьомою, там спокійно.

А потім настає друга половина.

Альберт Ґіон каже:

— Я перекидаю три вагонетки, а потім ти — наступні три.

Я кажу:

— Добре, тоді я рівняю гору.

Він каже:

— Гаразд, а потім ти йдеш штовхати.

Я кажу:

— Коли дев'ятий наповниться, я піду до нього і штовхну.

Він каже:

— Ні, ти перекидай, а я піду штовхати, бункер уже повний.

Після завершення зміни хтось із нас каже:

— Давай приберемо, щоб залишити підвал чистим.

Після першого тижня у підвалі Тур Прікуліч знову стояв позаду мене у перукарні і дивився у дзеркало. Мене поголили до половини, а він глянув на мене своїм масним поглядом, підняв палець догори і запитав:

— Як вам там працюється, під землею?

— Затишно, — відповів я. — Кожна зміна — як витвір мистецтва.

Він засміявся над плечима перукаря, але не підозрював, що я сказав правду. У його голосі відчувалася легка ненависть, його ніздрі порожевіли, а на скронях стало видно крізь шкіру мармурові прожилки.

— Твоє обличчя було вчора таким брудним, а одяг весь продірявлений.

— Не страшно, — відповів я. — Вугільна пилюка крихка і груба, товщиною в палець. Але після кожної зміни підвал чистий, бо кожна зміна — як витвір мистецтва.


КОЛИ СПІВАЄ ЛЕБІДЬ
Після мого першого дня під землею Труді сказала мені у їдальні:

— Нарешті тобі пощастило. Правда ж, під землею краще?

Потім вона розповіла, як часто протягом першого свого табірного року, коли працювала на будові біля вапняної ями, вона заплющувала очі і мріяла. І як вона тепер витягує голих мертвяків з кімнати покійників і складає штабелями на землю на задньому дворі, ніби свіжонарубані дрова. Вона сказала, що і тепер, коли виносить мертвих, часто заплющує очі і мріє про те саме, що і тоді, біля вапняної ями, у кінській запряжці.

— Про що? — питаю я.

— Про те, щоб багатий вродливий юнак — вродливим і юним він не обов'язково мусить бути, — каже вона, — американець, власник фабрики консервів із свинини, закохався у мене — закохуватися він насправді не мусить, — каже вона, — достатньо буде, якщо він просто викупить мене звідси й одружиться. Це було б справжнє щастя, — каже вона. — І потім, щоб у нього була ще сестра для тебе.

— Вона не мусить бути юною і вродливою, закоханою теж бути не мусить, — повторив я.

І тут Труді Пелікан нервово засміялася. А правий кутик її рота затріпотів і відокремився від обличчя, так, ніби у місці, де посмішка приєднується до шкіри, обірвалася нитка.

Тому я тільки скорочено переказав Труді Пелікан свій сон, який часто снився мені, сон про те, як я повертаюся додому верхи на білій свині. Але переказав одним-єдиним реченням і без білої свині:

— Уяви собі, — сказав я. — Мені часто сниться, що я їду додому верхи на сірому псові.

Вона запитала:

— Це один із вартових псів?

— Ні, пес із села, — відповів я.

Труді сказала:

— Чому ти їдеш верхи, адже летіти швидше? Я мрію тільки тоді, коли не сплю. Коли я ношу трупи на задній двір, мені хочеться полетіти звідси геть, як лебідь, до Америки.

Можливо, вона теж бачила лебедя на овальній табличці басейну «Нептун». Я не питав її про це, але вона сказала:

— Коли лебідь співає, він хрипне, і ти чуєш, як набрякає його горло.


ПРО ШЛАКИ
Улітку я побачив посеред степу дамбу з білих шлаків і пригадав снігові вершини Карпат. Кобелян сказав, що ця дамба мала колись стати дорогою. Білі шлаки були твердими, мали зернисту структуру, ніби вапняні бульбашки або розкришені мушлі. Поволі їхня рожево-біла поверхня зафарбовувалася так сильно, що по боках ставала сірою. Я не знаю, чому посіріла від старості рожевість, така улесливо-приваблива, чому споглядання її настільки заворожує, хоча вона вже навіть не мінеральна, а сумно-втомлена, як люди. Можливо, таким є колір туги за домом.

Інша гора білих шлаків була заввишки у людський зріст і лежала біля вапняної ями. Вона ще не затверділа, по боках росла трава. Коли починався сильний дощ, який заставав нас за розвантажуванням вугілля, ми ховалися там. Ми рили нори у білій горі, вона осипалася за нами слідом і запаковувала нас у себе всередині. Взимку на ній випаровувався сніг, а ми грілися у наших норах і були тричі схованими: у снігову ковдру, у шлакову і у свою фуфайку. Знайомо пахло сіркою, пара просочувалася крізь усе. Ми по шию сиділи у норах, наші носи стирчали із землі, як завчасу пророслі квіткові цибулини, а у роті танув сніг. Коли ми вилазили з гори, наш одяг був скрізь продірявлений гарячими уламками, з дірок стирчала вата.

Я знаю, як виглядає темно-червона розмелена шлакова порода з металургійного розплаву. Вона не має нічого спільного з білими шлаками і складається з червоно-брунатного пилу, який після кожного змаху лопатою розлітається у повітрі, а потім повільно опускається на землю, ніби складка одягу. Оскільки вона суха, як найспекотніше літо, і абсолютно стерильна, темно-червона шлакова порода з металургійного розплаву не асоціюється з тугою за домом.

Існує і брунатно-зелена шлакова порода, яка застигає на зеленій галявині на пустирищі за фабрикою. Вона лежала під бур'янами, схожа на обсмоктаний шматок солі. У нас із нею не було нічого спільного, вона дозволила мені пройти повз і не викликала у мене жодних роздумів.

Але моїм початком і кінцем, моєю щоденною шлаковою породою, породою денних і нічних змін була шлакова порода з парового котла, з вугільної печі, гарячі і холодні шлаки під землею. Самі печі стояли у наземному світі, п'ять, одна біля одної, високі, як кількаповерхові будинки. Печі обігрівали п'ять котлів, продукували пару для цілої фабрики, а для нас, у підвалі, виробляли гарячі і холодні шлаки. А також виконували всю супровідну роботу, гарячу і холодну фази кожної зміни.

Холодний шлак утворюється з гарячого, він є лише холодним пилом гарячого шлаку. Холодний шлак треба розвантажувати раз на зміну, а гарячий — постійно. Його треба скидати у численні вагонетки, встигати робити це у ритмі пічки, треба насипати гірку за гіркою, а в кінці рельсів висипати на велику гору.

Гарячий шлак може бути щодня іншим. Він залежить від того, як було змішано вугілля. Можна говорити про хороші і погані суміші. Якщо суміш якісна, то з кожної партії виходять гарячі плити товщиною приблизно чотири-п'ять сантиметрів. Вони вже віддали своє тепло, стали сухими і ламаються на шматки, які випадають з печі легко, ніби підсмажений хліб із тостера. Янгол голоду дивується, бо навіть якщо ти слабнеш під час копання, вагонетка все одно наповнюється дуже швидко. Але якщо суміш неякісна, то шлаки виходять щільними, ніби магма, вони тліють білими вогниками і липнуть до рук.

Такі плити не вивалюються з печі самостійно, а затримуються і нагромаджуються по дорозі. Доводиться палицею виколупувати застряглі грудки, які тягнуться, немов тісто. Тоді дуже важко спорожнити піч і наповнити вагонетку. Це виснажлива робота, яка забирає дуже багато часу.

А коли суміш узагалі катастрофічна, то у печі починається справжній пронос. Проносні шлаки не чекають, поки відчиниться ляда печі, вони напирають і просочуються крізь напіввідчинену ляду, так першими вистрілюють назовні неперетравлені кукурудзяні зернята у калі. Такий шлак червоний і тліє білими вогниками, але на нього не хочеться дивитися. Він небезпечний, бо може затекти під одяг через найменшу дірочку. Оскільки цей шлак неможливо зупинити, то вагонетка переповнюється і тоне у потоці шлаку. Доводиться якимись неймовірними зусиллями зачиняти ляду, паралельно намагаючись вберегти від затоплення гарячими шлаками калоші й онучі, погасити вогники водою зі шланга, розкопати засипану вагонетку, витягнути її нагору, а потім прибрати місце аварії. І все це слід робити одночасно. Це суцільна катастрофа, особливо якщо трапляється незадовго до кінця зміни. Втрачається багато часу, а інші печі теж не стоять, їх давно слід спорожнити. Ритм праці неймовірно прискорюється, перед очима все пливе, руки рухаються самі собою, ноги підгинаються. Я досі ненавиджу проносні шлаки.

Зате я люблю шлак, який трапляється лише раз на зміну, — холодний шлак. Він поводиться з тобою пристойно, терпляче і передбачувано. Ми з Альбертом Ґіоном були потрібні один одному тільки для гарячих шлаків. Холодний шлак кожен хотів мати лише для себе самого. Холодний шлак приручений і слухняний, до нього майже хочеться доторкнутися — фіолетовий пісочний пил, з яким можна бути сам на сам, і ніхто тобі в цьому не перешкодить. Цей шлак був у задній частині шахти, у нього були своя власна ляда і власна вагонетка з бляшаним пузом і без ґрат.

Янгол голоду знав, як охоче я залишався наодинці з холодним шлаком. І що він зовсім не був холодним, а радше літеплим, ледь чутно пахнув бузком або гірськими персиками з пушком на шкірці і пізніми абрикосами. Але найбільше запах холодних шлаків нагадував аромат вечірніх годин після завершення праці, бо протягом наступної чвертьгодини на тебе чекав лише кінець зміни і жодна катастрофа вже не була можливою. Холодні шлаки пахли дорогою з підземелля додому, зупою у їдальні і відпочинком. Навіть трохи пахли звичайним, цивільним світом, і це додавало мені неймовірної мужності. Я уявляв собі, що йду не з шахти у барак, вбраний у ватник, а прогулююся в елегантному капелюсі та пальті з верблюжої вовни і у шовковому шалику кольору червоного вина десь у Бухаресті чи Відні до кав'ярні, а там сідаю за мармуровий столик. Холодний шлак був вільним і давав тобі ілюзію, що ти зможеш знову опинитися на волі, у звичайному житті. Отруєний випарами, завдяки холодному шлакові ти міг почуватися щасливим, щасливим з гарантією приреченого на смерть.

Тур Прікуліч недаремно сподівався, що я скаржитимуся. Саме тому він кожні кілька днів питав мене у кімнаті перукаря:

— І як вам там, у шахті?

— Що там поробляє шахта?

— Все гаразд там, під землею?

Або тільки:

— І що шахта?

А оскільки я хотів позбавити його приємності, то відповідав завжди те саме:

— Кожна зміна — це витвір мистецтва.

Якби він мав хоча б найменше уявлення про суміш голоду з вугільними випарами, він мусив би запитати мене, де саме я перебуваю більшість робочого часу під землею. Тоді я міг би сказати, що біля летючого попелу. Бо летючий попіл — це теж різновид шлаку, він літає всюди і залишає сліди у кожному куточку підземелля. Летючий попіл теж може ощасливити. У ньому немає отрути, і він висить у повітрі. Він мишачо-сірого кольору, оксамитовий і позбавлений запаху, складається з пластівців, крихітних, мов лупа. Він перебуває у постійному русі і чіпляється на все підряд, ніби краплі ранкової роси. Він укриває собою будь-яку поверхню. На світлі летючий попіл перетворює дроти жарівки на арену цирку, клітку, повну вошей, плюскв, бліх і термітів. У школі мене вчили, що у термітів на час парування з'являються крила. А ще мене вчили, що терміти живуть колоніями. У них є король, королева і солдати. У солдат великі голови. Серед солдат вирізняють щелепних, носових і залозних. І всі вони годуються роботою. А королева у тридцять разів більша за робітників. Мені здається, що саме у цьому і полягає різниця між янголом голоду і мною, чи Беа Цакель і мною. Чи Туром Прікулічем і мною.

Якщо летючий попіл вступає в реакцію з водою, то тече сам летючий попіл, бо він випиває воду. Він надимається до розмірів велетенських, просяклих вологою каменюк або ще більше, до розмірів бетонних дітей, які їдять сірі яблука. У сполученні з водою летючий попіл уміє чарувати.

Без світла і води він помирає. На стінах підземелля він скидається на справжнє хутро, а на ватниках — на хутро штучне, у ніздрях він створює відчуття, ніби тобі заткнули ніс ґумовими корками. Обличчя Альберта Ґіона, чорного, як саме підземелля, не видно, тільки білки очей і зуби блищать у темряві. З Альбертом Ґіоном я ніколи не певен, чи він просто замкнутий, чи засмучений чимось. Коли я питаю його, він каже:

— Я не думаю над цим.

Ми з ним — два підземних віслюки, я серйозно так думаю.

Після завершення зміни ми йдемо митися у баню біля фабричних воріт. Голову, шию, руки намилюємо тричі, але попіл залишається на шкірі сірим осадом, а холодний шлак — фіолетовим. Кольори шахти вгризлися у шкіру. Мені це не заважало, навпаки, я навіть трохи пишався цим, адже це були і кольори самообману.

Беа Цакель співчувала мені і надовго замислювалась, шукаючи найм'якшого означення, хоча і знала: як не сформулюй, все одно звучатиме образливо. Тому сказала:

— Ти схожий на актора німого кіно, на Валентіно.

Вона щойно помила голову, її коса була ще вологою і туго заплетеною. Її вгодовані щоки скидалися на дві полуниці.

Коли я був малим, то блукав садом, поки мама і тітка Фінні пили каву. Коли я вперше у своєму житті побачив велику стиглу полуницю, то закричав:

— Ідіть сюди, тут жаба горить і світиться всіма вогнями!

Шматочок холодного шлаку, який світився білим вогником, я привіз із собою з табору додому на правій гомілці, із зовнішнього боку. Він вистигнув у мені і перетворився на холодний шлак. Тепер він світиться крізь шкіру, ніби татуювання.


ШОВКОВИЙ ШАЛИК КОЛЬОРУ ЧЕРВОНОГО ВИНА
Одного разу, дорогою з нічної зміни, мій напарник Альберт Ґіон сказав:

— Зараз, коли стало тепло, можна принаймні вигрівати свій голод на сонці, якщо вже не маєш що їсти.

Я не мав що їсти і пішов у табірний двір вигрівати свій голод на сонці. Трава була ще брунатною, низькою і випаленою морозом. Березневе сонце світило блідими променями. Безтурботне ліниве сонце у небі над селом було оточене водянистими локонами хмар. Мене ж янгол голоду повів до смітника за їдальнею. Можливо, там ще залишилися шкірки від картоплі, якщо ніхто не встиг дійти туди раніше за мене, бо більшість була ще на роботі. Коли я побачив, що біля їдальні розмовляють Феня і Беа Цакель, я витягнув руки з кишень і зробив вигляд, ніби просто прогулююся. Зараз я не міг підійти до смітника. Феня була вбрана у свій ліловий плетений гачком светр, і мені пригадався мій шовковий шалик кольору червоного вина. Після поразки з гамашами я вже більше не хотів ходити на базар. Той, хто вмів говорити настільки добре, як Беа Цакель, зумів би і виміняти мій шалик на цукор чи сіль. Феня важкою ходою пошкутильгала до їдальні, до свого хліба. Щойно я опинився біля Беа, як запитав її:

— Коли ти підеш на базар?

Вона відповіла:

— Можливо, завтра.

Беа могла виходити, коли їй заманеться, перепустки вона отримувала від Тура, якщо їй взагалі були потрібні перепустки. Вона зачекала на одній із лавок центральної алеї табору, а я сходив у барак за шаликом. Він лежав на самому дні валізи поряд із моєю білою батистовою хустинкою. Я вже багато місяців не торкався цього шалика, його тканина була ніжною, ніби шкіра. Він обгорнув мене, а мені стало соромно перед його плинною картатістю, бо я був таким обідраним, а він — усе ще приємним на дотик зі своїми блискучими і матовими квадратами. Він не змінився у таборі, а зберіг у своєму розділеному на шматочки візерунку колишній порядок. Він нічого більше не означав для мене, а я для нього.

Коли я віддав його Беа, її очі повільно повернулися у мій бік у її звичній манері, так що здавалося, ніби у неї косоокість. Її очі випромінювали щось особливе, вони були єдино вродливими у всій її постаті. Вона обгорнула собі шаликом шию і не змогла втриматися, щоб не скласти руки на грудях і не погладити тканину. Її плечі і руки були худорлявими, зате стегна і сідниці — могутніми, справжній фундамент на солідних кістках. Верхня частина її тіла була тендітною, а нижня — масивною, тож вона ніби складалася з двох статур.

Беа взяла з собою шалик кольору червоного вина й обіцяла обміняти його. Але наступного дня під час вечірньої переклички цей шалик був обмотаний довкола шиї Тура Прікуліча. І він носив його протягом цілого наступного тижня, перетворивши мій шовковий шалик кольору червоного вина на ганчірку для вечірньої переклички. Відтоді кожна перекличка стала ще і пантомімою мого шалика. І шалик йому личив. Мої кістки стали важкими, мовби свинцевими, я не міг більше вільно вдихати і видихати, не міг піднімати очі і шукати собі гачок, на якому мої кістки висіли б у хмарах. Мій шалик на шиї Тура Прікуліча не дозволяв усього цього.

Одного разу після переклички я зібрався з силами і запитав Тура Прікуліча, звідки у нього цей шалик. Він, не вагаючись, відповів:

— З дому, він у мене завжди був із собою.

Він нічого не сказав про Беа. Минуло два тижні, а я не отримав від Беа Цакель ні крихти солі або цукру. Цікаво, чи ці обоє добре вгодованих мали хоча б приблизне уявлення про те, як сильно вони обдурювали мій голод. Хіба не вони довели мене до такого стану, коли мій власний шалик більше мені не личив. Хіба вони не знають, що шалик залишається моєю власністю, поки я не отримаю за нього хоча б щось. Минув цілий місяць, сонце вже більше не було таким блідим. Лобода знову стала сріблясто-зеленою, дикий кріп заколосився парасольками. Я вийшов із шахти і почав збирати лободу в пошивку. Коли я нахилявся, мені в очах темніло і я бачив перед собою лише чорне сонце. Я приготував свою лободу, вона смакувала, як болото, у мене все ще не було солі. Тур Прікуліч продовжував носити мій шалик, а я ходив на нічні зміни у підземелля, а потім, порожніми пообіддями, за їдальню до смітника, де їжа була смачнішою, ніж мій фальшивий несолений шпинат без солі чи така ж несолена лободяна зупа.

Дорогою до смітника я знову зустрів Беа Цакель, а вона, як завжди, просто заговорила зі мною про Бескиди, які впадають у лісові Карпати. А коли вона дійшла до моменту своєї втечі з рідного села Луґі до Праги і до того, як Тур Прікуліч нарешті перейшов від місіонерства до торгівлі, я перебив її і запитав:

— Беа, ти подарувала Туру мій шалик?

Вона сказала:

— Він просто забрав його собі. Він такий.

— Як це? — запитав я.

— Просто, — відповіла вона. — Він обов'язково дасть тобі щось за це. Можливо, один вільний день.

У її очах відбивалося не сонце, а страх, не переді мною, а перед Туром.

— Беа, яка мені користь від вільного дня? — сказав я. — Мені потрібні цукор і сіль.


ПРО ХІМІЧНІ РЕЧОВИНИ
З хімічними субстанціями все виглядає приблизно як зі шлаками. Ніхто не знає, що випаровують терикони, гриби на зігнилих деревах, іржаве залізо й уламки цегли. Справа не у запахах. Коли ми вперше зайшли до табору, то наші очі перелякалися, бо коксовий завод виглядав цілковито зруйнованим. Неможливо уявити собі, що все це тільки наслідки війни. Уламки стін, укриті гнилизною, іржею та пліснявою, були старшими за війну. Такими ж древніми, як людська байдужість і отрута хімічних речовин. Було видно, що це саме хімічні сполуки об'єднувалися між собою і допроваджували фабрику до руйнування. Тут неминуче траплялися аварії та вибухи усередині залізних труб і машин. Колись ця фабрика була обладнана за останнім словом техніки двадцятих-тридцятих років і за стандартами німецької промисловості. На зужитих деталях ще можна було прочитати FOERSTER та MANNESMANN.

Треба було шукати знайомі назви серед уламків зіпсутих деталей, а подумки підбирати якісь приємні слова проти отрути, бо відчувалося, що ці речовини продовжують свій наступ і тепер їхній генеральний план скерований також проти нас, інтернованих. І проти нашої примусової роботи. Для примусової роботи росіяни і румуни ще вдома записали на листочку приємне слово: ВІДБУДОВА. Це слово було позбавлене отрути. А якщо ВІДБУДОВА, то вже слід було називати її ПРИМУСОВОЮ ВІДБУДОВОЮ.

Оскільки я не міг нікуди втекти від хімічних речовин, був покинутий серед них напризволяще — вони роз'їдали наше взуття, одяг, руки і слизові оболонки, — я вирішив потрактувати запахи фабрики по-новому, на свою користь. Я вигадав собі вулиці ароматів і виробив звичку знаходити якусь спокусливу мету для кожного пересування по території: нафталін, паста для взуття, віск для натирання меблів, хризантеми, гліцеринове мило, камфора, соснова смола, галун, цвіт цитрини. Мені вдалося виробити у собі приємну узалежненість, бо я не хотів дозволяти речовинам отруйно керувати мною. Приємна узалежненість не означає, що я змирився з ними. Приємним було те, що разом зі словами голоду та їжі існували і слова втечі, зникомі слова, слова, які випаровувалися з хімічних речовин. Що навіть ці слова були для мене життєво важливими. Вони були важливими і водночас ставали тортурами, бо я вірив їм, хоча і знав, навіщо вони мені потрібні.

Дорогою до вапняної ями, біля квадратної охолоджувальної вежі, стікала вода, це була каналізаційна споруда. Я назвав її ПАГОДОЮ. Унизу був басейн, який і влітку пахнув зимовим одягом, нафталіном. Округлий білий запах, як кульки від молі у шафі вдома. Тут, біля пагоди, нафталін мав багатокутний чорний запах. А коли я минав пагоду, запах знову ставав округлим і білим. Я пригадував себе у дитинстві. Ми їдемо залізницею на літні канікули до Венч. З вікна потяга я бачу, як біля Кляйнкопіша горить зонд для викачування газу з-під землі. Його полум'я руде, як лисяче хутро, і я дивуюся, яке воно крихітне, але попри це воно знищить в усій околиці кукурудзяні поля, зробить їх землисто-сірими, ніби восени. Це були сиві поля пізнього літа. З газет було відомо: горить зонд. Це було погане слово, яке означало, що знову горить зонд і ніхто не може погасити його. Мама каже, що збираються взяти на бойні кров буйволів, п'ять тисяч літрів. І сподіваються, що вона швидко розтечеться і це допоможе, зупинить вогонь.

— Зонд пахне, як наш зимовий одяг у шафі, — кажу я.

А мама киває:

— Так, так, нафталін.

Жир землі, росіяни називають його НЕФТЬ. Іноді можна прочитати це слово на цистернах. Це нафта, і я відразу ж думаю про нафталін. Сонце в жодному іншому місці не пече так сильно, як тут, біля мийки, біля восьмиповерхової руїни, де промивають вугілля. Сонце висмоктує жир землі з асфальту, і тут пікантно пахне чимось масним, гірким і солоним, ніби велетенська коробка крему для взуття. У спеку батько влягався на свій пообідній сон на диван, а мама у цей час пастувала його мешти. Біля восьмиповерхової руїни мийки, коли б я не проходив повз, завжди триває обідня пора, як у нас вдома.

Усі п'ятдесят вісім коксових батарей пронумеровані і стоять перпендикулярно, вишикувані у довгий ряд, ніби відкриті труни. Зовні цегла, а всередині — побитий шамот. Я думаю про НАГОДОВАНУ СОРОМ'ЯЗЛИВУ МІЛЬ. На землі блищать олійні калюжі, уламки шамоту утворюють кристали, схожі на жовті струпи. Пахне жовтими кущами хризантем із двору пана Карпа. Але тут росте тільки трава блідо-отруйного кольору. Пообіддя ховається у гарячому вітрі, ріденька трава недоживлена, як ми, вона прогинається під власною вагою і ледь несе викривлені стебла.

Ми з Альбертом Ґіоном працюємо в нічну зміну. Увечері я проходжу в шахті повз усі труби, деякі з них запаковані у скловату, а інші оголені та іржаві. Деякі сягають колін, інші — вищі за голову. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, туди і назад. Хоча б раз я мушу довідатися про цю трубу все, звідки і куди вона веде. Але я все одно не знатиму, що саме вона транспортує і чи транспортує взагалі хоча б щось. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, звідки виходить біла пара, бо вона транспортує принаймні білу пару, нафталінову пару. Повинен бути хтось, хто хоча б раз розповість мені про всю коксову фабрику, пояснить, як вона працює. З одного боку, я хотів би знати, що саме тут відбувається. З іншого боку, я не певен, що технічні процеси, на позначення яких існують спеціальні слова, не зашкодять моїм зникомим словам. Я не знаю, чи зміг би взагалі запам'ятати імена всіх цих скелетів там, у темряві і на острівцях світла. З вентилів просочується біла пара, під землею щось вібрує. А нагорі що чверть години озивається дзвінок першої коксової батареї, за нею — другої. Ворота назовні демонструють свої ребра зі сходів і драбин. А за воротами мандрує місяць у степу. У такі ночі мені ввижаються фронтони маленького містечка, у якому я виріс, міст Люґен, сходи Фінґерлінґ, а поряд — ломбард СКРИНЬКА СКАРБІВ. І Муспіллі, вчителя хімії, його я також бачу.

Вентилі у густому плетиві труб — це КРИНИЦІ НАФТАЛІНУ, з них капає. Уночі видно, які білі у них крани. Це інша білість, не така, як у снігу, плинна. І чорнота будівель теж відрізняється від нічної, вона колюча. А місяць має одне своє життя тут, а ще одне — вдома, надфронтонами маленького міста. І як тут, так і там, він має подвір'я, у якому всю ніч горить ліхтар і освітлює старенький інвентар — оббите плюшем крісло і швейну машинку. Крісло пахне квітами цитрини, швейна машинка — воском для меблів.

Але найбільший подив у мене викликала параболічна вежа, МАТРОНА, грандіозна охолоджувальна споруда, не менше ніж стометрової висоти. Просочений чорним, її корсет пахнув сосновою смолою. Біла, незмінної форми хмара над охолоджувальною вежею складалася з водяної пари. Водяна пара не має запаху, але вона тонізує слизові оболонки носа, підсилює всі довколишні запахи і стимулює вигадування нових зникомих слів. Лише янгол голоду вмів вводити в оману настільки ж добре, як Матрона. Поряд із параболічною вежею лежала гора штучних добрив, ще довоєнних штучних добрив. Штучні добрива, — розповідав Кобелян, — це один із дериватів вугілля. ДЕРИВАТ звучало обнадійливо. Гора штучного добрива здалеку приваблювала яскравим блиском, так, ніби це було гліцеринове мило у целофані. Я пригадав, як в одинадцятирічному віці побував у Бухаресті, це було у 1938-му, тоді я вперше побачив великий сучасний магазин Калеа Вікторіеі, де відділ цукерок був довжиною з цілу вулицю. Солодкий подих у носі, на пальцях шарудить целофан. Мене охоплюють холодні і гарячі хвилі, зсередини і ззовні. Зі мною трапилася моя перша ерекція. Магазин називався «Сора» — сестра. Окремі шари довоєнних штучних добрив зрослися у єдине ціле, прозоро-жовті, гірчично-зелені і сірі. Зблизька вони пахли чимось дуже гірким, як галун. Каменю галуна я змушений був довіряти, адже він зупиняв кров. Деякі тутешні рослини споживали сам лише галун, і їхні квіти були ліловими, ніби зупинена кров, а потім на них виростали ягоди брунатно-лакованого кольору, як висохла кров ховрахів у степовій траві.

До хімічних речовин належить також антрацит. Він лежав на всіх доріжках і виїдав ґумові калоші. Антрацит — це масний пісок, або ж кристалізоване у пісок мастило. Якщо наступити на нього, воно відразу ж перетворюється знову на мастило, чорнильно-синього або сріблясто-зеленого кольору, ніби розтоптані гриби. Антрацит пахнув камфорою.

А іноді, попри всі вулиці ароматів і зникомі слова, пахнув навіть резервуар із закам'янілою смолою. Після свого отруєння світлом я боявся його і був радий, що я тепер працюю у шахті.

Але у шахті повинні бути невидимі оку речовини, які не мають ні запаху, ні смаку. Вони найпідступніші. Оскільки їх неможливо зауважити, неможливо і дати їм зникомі слова. Вони ховаються від мене і посилають поперед себе здорове молоко. Раз на місяць ми з Альбертом Ґіоном отримуємо здорове молоко після зміни, яке має протистояти невидимим хімічним речовинам, щоб ми отруювалися повільніше, ніж Юрій, росіянин, з яким Альберт Ґіон працював у шахті до мого отруєння. Щоб ми протрималися довше, раз на місяць нам видають у сторожці біля входу до фабрики півлітра здорового молока у бляшаному посуді. Це подарунок з іншого світу. Воно смакує чимось, що було б притаманне і мені, якби не янгол голоду. Я вірю йому, вірю, що воно допоможе моїм легеням. Що кожен ковток розтоплює отруту, як свіжий сніг, який ні з чим не зрівняється.

Ні з чим, ні з чим, ні з чим.

І щодня я сподіваюся, що воно діє протягом усього місяця і захищає мене. Я боюся, але все ж таки говорю:

— Я сподіваюся, що свіже молоко — це невідома сестра мого білого носовичка. І побажання моєї бабці. Я знаю, ти повернешся.


ХТО ПОМІНЯВ ЗЕМЛЮ
Три ночі підряд мені сниться один і той же сон. Я знову їхав додому верхи на білій свині. Але цього разу земля згори виглядала по-іншому, мала іншу форму. На її кінці не було моря. А посередині не було гір, жодних Карпат. Суцільна рівнина, а на ній ні одного поселення. Всюди лише дикий овес, уже по-осінньому пожовклий.

— Хто поміняв землю? — запитав я.

Янгол голоду подивився на мене з неба і відповів:

— Америка.

— А де Семигород? — запитав я.

Він відповів:

— В Америці.

— А люди де, — запитав я.

Він промовчав.

Наступної ночі він знову не сказав, куди поділися люди. І третьої ночі теж ні. І це не давало мені спокою увесь наступний день. Альберт Ґіон після зміни відправив мене до сусіднього чоловічого барака до Цитри-Ломмера. Він славився умінням пояснювати сни. Він потрусив тринадцять великих білих квасолин у моїй шапці-вушанці, викинув їх на валізу і порівняв між собою тринадцять відстаней між квасолинами. Потім роздивився сліди від хробаків, заглибини і подряпини на кожній квасолині. Поміж третьою і дев'ятою квасолинами є вулиця, а сьома — це моя мати, — сказав він. А друга, четверта, шоста і восьма — це колеса, але маленькі. Сам же засіб пересування — це дитячий візок. Білий дитячий візок.

Я заперечив, що у нас вдома не може бути ніякого дитячого візка, бо коли я почав ходити, мій батько відразу ж переобладнав його на візок для закупів. Цитра-Ломмер запитав мене, чи переобладнаний візок для закупів був білим, і показав на дев'яту квасолину, яка свідчила про те, що у візку лежить немовля у голубенькій шапочці, найбільш імовірно — хлопчик. Я вбрав свою шапку назад на голову і запитав, що ще він бачить. Він сказав:

— Більше нічого.

У мене в кишені був шматок заощадженого хліба. Але він відмовився його взяти, сказавши, що перший раз безкоштовно. Та мені здається, що він просто побачив, наскільки я пригнічений, і вирішив нічого з мене не брати.

Я пішов назад до свого барака. Я нічого не довідався ні про Семигород, ні про Америку, ні про те, куди поділися люди. Не довідався і про себе самого. Я подумав собі, що шкода лише квасолин, які вже так понищилися від численних снів тут, у таборі. З них можна було б приготувати смачну зупу.

Я завжди переконую себе, що у мене дуже мало почуттів. Якщо я беру щось близько до серця, воно здебільшого зачіпає мене лише помірно. Я майже ніколи не плачу. Але я не сильніший за тих, у кого очі вічно на мокрому місці, а, навпаки, слабший. У них є сміливість. Коли ти перетворюєшся на шкіру і кістки, почуття стають слухняними. Мені більше подобається бути боягузом. Різниця мінімальна, я використовую всю свою силу, щоб тільки не заплакати. А коли я все ж таки дозволяю собі якесь почуття, то сиплю сіль на рану, яка стала наслідком самої лише туги за домом. Наприклад, запах каштанів, тобто все ж таки туга за домом. Але тоді це лише каштани Австро-Угорської імперії, про які мені розповідав мій дідусь і які пахнуть свіжою шкірою. Коли він був матросом у порту Пула, то чистив і їв каштани перед тим, як вирушити у кругосвітню подорож на вітрильнику «Дунай». Тож моя відсутність туги за домом — це розказана мені туга мого діда, за допомогою якої я приборкував власну тугу. Отже, коли у мене з'являється якесь відчуття, то це обов'язково запах. Словесний запах каштанів або матросів. З часом кожен словесний запах глухне, як квасолини Цитри-Ломмера. Якщо припинити плакати, можна перетворитися на монстра. Те, що мене досі стримує від такого перетворення, якщо взагалі стримує, це дуже небагато, максимум одне речення:

— Я знаю, ти повернешся.

Я давно навчив свою тугу за домом тримати очі сухими. А тепер я хотів би, щоб моя туга ще й позбулася господаря. Тоді вона не бачитиме мого тутешнього стану і не питатиме більше про тих, хто залишився вдома. Тоді і в моїй голові ніхто, крім предметів, більше не зможе почуватися, як удома. І тоді я буду совгати їх довкола рани, посипаної сіллю, туди-сюди, як ноги під час танцю. Предмети бувають маленькими або великими, деякі, мабуть, занадто важкими, але у них є розмір.

Якщо мені це вдасться, то моя туга за домом не буде більше вразливою для ностальгії. Тоді моя туга за домом стане лише голодом за місцем, де я колись раніше був ситим.


КАРТОПЛЯНА ЛЮДИНА
Два місяці у таборі я додатково до порції у їдальні отримував картоплю. Два місяці варена картопля суворо поділеними порціями, іноді як холодна закуска, іноді як основна страва, іноді як десерт.

Холодною закускою була зварена з сіллю і посипана диким кропом картопля без шкірки. Шкірки я залишав на потім, бо наступного дня, як правило, бувала основна страва з порізаної квадратами вареної картоплі з макаронами. Шкірки з учорашньої картоплі разом із свіжою картоплею були моїми макаронами. А на десерт третього дня була нечищена картопля, порізана скибками і печена на вогні. Зверху на неї посипалося трохи підсмажених зернят вівса і цукор.

Я позичив собі у Труді Пелікан півмірки цукру і півмірки солі. Як і всі ми, Труді після третьої річниці Перемоги думала, що незабаром нас відпустять додому. Широку шубу з красивими хутряними манжетами Беа Цакель поміняла їй на базарі на п'ять мірок солі і п'ять мірок цукру. Оборудка з жіночим пальтом пройшла успішніше за обмін мого шалика. Шалик Тур Прікуліч продовжував одягати на час переклички. Але вже не щодня. У літню спеку він узагалі його не носив, але восени вбирав раз на кілька днів. І я раз на кілька днів питав у Беа Цакель, коли я щось отримаю за це від неї або від Тура.

Після однієї з перекличок без шалика Тур Прікуліч викликав мене, мого напарника з шахти Альберта Ґіона й адвоката Пауля Ґаста до себе. Тур смердів самогоном із цукрового буряку. Тепер масними здавалися не лише його очі, а й рот. Він закреслював щось у своїх списках, переносив наші прізвища з однієї рубрики в іншу і пояснював, що Альберт Ґіон завтра вже не мусить іти до шахти, і я теж не мушу, а адвокат Пауль Ґаст не повинен іти на фабрику. Але у свої списки він записав щось цілковито інше. Ми всі були розгублені. Тур Прікуліч почав з початку і ще раз пояснив, що Альберт Ґіон мусить завтра йти до шахти, але не зі мною, а з адвокатом. Коли я запитав, чому не зі мною, він напівзаплющив повіки і сказав:

— Бо ти завтра вранці рівно о шостій підеш до колгоспу. Без речей, увечері повернешся.

Коли я запитав, як саме я туди піду, він відповів:

— Відомо як — пішки. Праворуч дороги будуть три терикони, їх і триматимешся. Ліворуч буде колгосп.

Я був переконаний, що це не обмежиться одним днем. У колгоспі люди помирали ще швидше, там жили у землянках, п'ять-шість сходинок нижче рівня землі, замість даху хмиз і трава. Дощ промочував цей дах наскрізь, а знизу ще й піднімалися ґрунтові води. На день видавали літр води для пиття і миття. Тут помирали не від голоду, а від спраги на спеці. Від бруду і паразитів на шкірі з'являлися роз'ятрені рани, інфіковані правцем. Кожен у таборі боявся колгоспу. Я був певен, що замість заплатити мені за шалик Тур посилає мене на смерть у колгосп, тоді він успадкує мій шалик.

Наступного дня о шостій я вирушив із пошивкою під ватником, на випадок, якби у колгоспі знайшлося що вкрасти. Над капустяними і буряковими полями свистів вітер, трава коливалася і забарвлювалася напомаранчево, на цих хвилях трави поблискувала роса. А посеред усього цього височіла полум'яна лобода. Вітер дув мені в обличчя, увесь степ намагався увійти в мене і зламати мене, бо я був виснажений, а степ ненаситний. За полем капусти і посадкою акацій з'явився перший терикон, потім шматок незасадженої землі, посеред якої була латка кукурудзи. Потім був другий терикон. Ховрахи, стоячи на задніх лапах, визирали з трави, було видно їхні брунатні хутряні спини і хвости завдовжки з палець, вицвілі животи. їхні голови кивали, передні лапи були складені, ніби людські руки під час молитви. їхні вуха теж росли з обох боків голови, як у людей. Ще мить, останній кивок голови, а потім над землянками захиталася порожня трава, але вже зовсім по-іншому, ніж од вітру.

Лише тепер я зауважив, що ховрахи відчувають, коли я один і без охорони йду степом. Ховрахи мають хороші інстинкти, вони моляться за втечу, — подумав я собі. Втеча була б зараз можливою, але куди. Можливо, вони хочуть попередити мене, що я давно вже перебуваю в бігах. Я озирнувся, чи за мною ніхто не йде. Далеко-далеко позаду йшли дві постаті, схожі на чоловіка з дитиною, вони несли в руках дві лопати з короткими держаками, але не мали зброї. Небо було натягнуте над землею, як синя сітка, і зрослося із землею без єдиного рубця.

У таборі вже було три спроби втечі. Усі троє були українцями з Карпат, земляками Тура Прікуліча. Вони добре володіли російською, але усіх трьох зловили і після страшних побоїв провели перед нашими очима під час переклички. Потім їх ніхто більше не бачив, мабуть, їх відіслали у спецтабір або відразу в могилу.

Я побачив ліворуч дерев'яну будку і вартового з пістолетом на поясі, худого юнака, на півголови нижчого за мене. Він чекав на мене і помахав мені рукою. Я навіть не зупинився біля нього, бо він поспішав, ми пішли далі, вздовж капустяного поля. Він лузав соняшникове насіння, кидаючи в рот відразу по два, потім його губи викривлювалися, з кутика вилітало порожнє лушпиння, а він сам у той момент уже готував наступну порцію, яка так само миттєво зникала у роті, і потім звідти вилітали порожні шкаралупи. Ми йшли так само швидко, як він гриз насіння. Я подумав, що він, можливо, німий. Він не говорив, не пітнів, акробатика його рота не збивалася з ритму. Він ішов так, ніби вітер тягнув його на коліщатках. Він мовчав і їв, ніби машинка для лущення зернят. Потім він потягнув мене за рукав, і ми зупинилися. По полю розійшлися зо два десятки жінок. У них не було інструментів, і вони голими руками вигрібали із землі картоплю. Вартовий промовив щось до мене. Сонце стояло посеред неба, як розплавлений шматок металу. Я гріб руками, земля була твердою. Шкіра тріскалася, а бруд пік у ранах. Коли я піднімав голову, перед очима у мене літали цілі стада блимаючих точок. У голові пульсувала кров. На полі цей юнак з пістолетом виконував усі можливі функції: був не лише вартовим, а й начальником, бригадиром, розподіляв роботу, а потім контролював виконання. Якщо він ловив жінок за розмовами, то бив їх картопляним бадиллям або запихав до рота гнилі картоплини. І він зовсім не був німим. Я не розумів, що саме він кричав при цьому. Це не були матюки, які звучали під час розвантажування вугілля, ані накази на будівництві і навіть не ті слова, які вживалися у шахті.

Потім я збагнув і те, що Тур Прікуліч домовився з ним, що він примушуватиме мене працювати цілий день, а застрелить аж увечері, нібито за спробу втечі. Або ж що він увечері запхне мене у землянку, але окрему, бо я був тут єдиним чоловіком. Або не лише на цей вечір, а й на всі наступні, бо тепер я вже ніколи не зможу повернутися в табір.

Коли настав вечір, юнак розширив свої повноваження і тепер був не лише вартовим, начальником, бригадиром, розподіляв роботу, контролював виконання, а й став комендантом табору. Жінки вишиковувалися на перекличку, кожна називала своє ім'я і номер, вивертала кишені фуфайки і показувала, що має у кожній руці тільки по дві картоплини. По дві середнього розміру можна було собі взяти. Якщо картоплина була завеликою, її міняли. Я стояв останнім у ряду і показав свою пошивку. У ній було 27 картоплин, 7 середніх і 20 великих. Мені теж дозволили взяти 4 середніх, а решту я повинен був витрусити на землю. Юнак із пістолетом запитав, як мене звати. Я відповів:

— Леопольд Ауберґ.

Він підчепив ногою одну із середніх картоплин із землі і так, ніби це мало якийсь зв'язок із моїм іменем, відфутболив її мені за спину. Я втягнув голову в плечі. Наступну він уже не ногою копне, а кине, прицілившись мені в голову, а потім наздожене її кулею зі свого пістолета, і вона розірветься разом із моїм мозком. Поки я думав про це, він спостерігав, як я запихаю свою пошивку у кишеню штанів. Потім він узяв мене за рукав, вивів із ряду і мовчки, ніби він знову онімів, показав рукою у вечірній степ, туди, звідки я прийшов уранці. Там він залишив мене стояти. А жінкам віддав наказ рухатися колоною і повів їх у протилежному напрямку. Я стояв на краю поля, дивився, як вони йдуть геть, і був певен, що незабаром він залишить свою бригаду без нагляду і повернеться до мене. І коли не буде свідків, прозвучить один-єдиний постріл, який означатиме: застрелений під час спроби втечі.

Бригада марширувала все далі й далі, зменшуючись кожної миті, ніби брунатна змія. Я стояв, ніби прирослий до місця, перед горою картоплі і починав вірити, що насправді домовленість існує не між Туром Прікулічем і вартовим, а між нами із Туром Прікулічем. Що ця домовленість — це гора картоплі. Що Тур хоче заплатити мені за шалик картоплею.

Я напхав усюди, куди тільки міг, картоплі різного розміру. Нарахував 273 штуки. Янгол голоду допомагав мені, він був вправним злодієм. Але після того, як він мені допоміг, він знову перетворився на вправного мучителя і не давав мені спокою протягом усієї дороги додому.

Я рушив до табору. Незабаром усе моє тіло почало чухатися, воші голови, воші шиї і потилиці, воші під пахвами, на грудях, воші у всіх інтимних місцях. А між пальцями ніг, не обгорнутих онучами, і так завжди свербіло. Щоб почухатися, я мав би підняти вгору руку, але рукави були напхані картоплею, тож я не міг. Під час ходи треба було згинати коліна, але я не міг через напхані картоплею штанини. Я прошкандибав повз перший терикон. Другий усе ніяк не наближався, хоча здавалося, що розташований він недалеко, або ж я помилявся, оцінюючи відстань. Картопля була важчою за мене. Для третього терикона поволі ставало занадто темно. У всіх куточках неба загорілися зорі.

— Чумацький Шлях веде з півдня на північ, — казав колись перукар Освальд Енйетер, коли другий із його земляків стояв на табірній площі після невдалої втечі. — Щоб потрапити на захід, — казав він, — треба перетнути Чумацький Шлях, а потім повернути направо і далі триматися прямо, тобто постійно перебувати лівіше Великої Ведмедиці.

Я ж не міг знайти навіть другого і третього териконів, які тепер, на зворотному шляху, мали б бути ліворуч від дороги. Краще, коли ти перебуваєш під постійною охороною, ніж коли ти постійно розгублений. Акації, кукурудза, навіть мої кроки — усе було вбране в чорне. Капустяні голови дивилися мені вслід, ніби людські голови, вони мали дуже різні зачіски і шапки. І тільки місяць був убраний у білий чепчик і ощупував пальцями моє обличчя, ніби медсестра. Я подумав собі, можливо, ця картопля мені взагалі не потрібна, можливо, я смертельно хворий, отруєний у підземеллі, просто ще про це не знаю. Я чув приглушені пташині крики з дерев і їхнє жалібне відлуння десь удалині. Нічні силуети можуть бути розмитими. Не можна давати волю страхові, — думав я собі, — бо тоді я пропав. Я говорив сам із собою, щоб не молитися:

— Статичні речі не псуються, їм не потрібне ніщо, окрім єдиного, постійного і незмінного зв'язку зі світом. Зв'язок степу зі світом — це спостереження, зв'язок місяця — підсвічування, зв'язок ховрахів — утеча, зв'язок трави — коливання. А мій зв'язок зі світом — це їжа.

Вітер шурхотів, і я почув голос своєї матері. У те моє останнє літо вдома мама не повинна була казати за столом:

— Не наколюй картоплю виделкою, вона кришиться, виделка призначена для м'яса.

Мама не могла собі навіть уявити, що степ знає її голос, що колись серед ночі у степу картопля тягтиме мене до землі, а зірки згори колотимуть мене кожна окремо. Що я шкандибатиму через поля і траву до табірних воріт, ніби шафа. Про це тоді за столом ще ніхто не здогадувався. Що мине всього лише три роки, і я стану самотньою серед ночі картопляною людиною, а своє повернення до табору називатиму дорогою додому.

Біля табірних воріт собаки гавкали своїми нічними голосами, високими, як сопрано, схожими на плач. Можливо, Тур Прікуліч домовився і з вартовими, бо вони пропустили мене, не контролюючи. І я почув, як вони сміються за моєю спиною. Хтось тупотів по землі. Я не міг озирнутися, бо був занадто напханий картоплею. Мабуть, один із них зімітував мою дерев'яну ходу.

Наступного дня я приніс Альберту Ґіону на нічну зміну три середні картоплини. Можливо, він захоче з'їсти їх згодом, спокійно, підсмаживши на відкритому вогні. Але він не захотів. Він роздивився кожну з них і поклав собі у шапку. А мене запитав:

— Чому саме 273 картоплини?

— Бо мінус 273 градуси за Цельсієм — це абсолютний температурний нуль, — відповідаю я. — Холодніше просто не буває.

— Тобі ще наука в голові, — каже він. — Ти точно прорахувався.

— Я не міг прорахуватися, — кажу я. — Число 273 само себе пильнує. Це постулат.

— Постулат, — каже Альберт Ґіон, — тобі варто було подумати про щось інше. Лео, слухай, ти ж міг утекти.

Я дав двадцять картоплин Труді Пелікан і заплатив цим за цукор і сіль. А через два місяці, незадовго до Різдва, картопля закінчилася. Останні картоплини мали на шкірці синьо-зелені очка, які дивилися вбік, як очі Беа Цакель. Я трохи подумав над тим, чи варто при нагоді розповісти їй про це.


НЕБО ВНИЗУ, ЗЕМЛЯ ВГОРІ
У нашому літньому будиночку на Венчі, у глибині саду, стояла дерев'яна лавка без спинки. Вона називалася дядько Германн. Мабуть, ця назва пішла від того, що ми не знали нікого, хто б так називався. Дядько Германн мав укопані у землю дві круглі дерев'яні ноги із стовбурів дерев. Сидіння лавки лише зверху було гладенько обстругане, знизу на дереві все ще була груба кора. На сонці дядько Германн пітнів краплинами соснової смоли. А якщо ми обдирали їх, наступного дня наростали нові.

Трохи вище, на порослій травою горі стояла тітка Луіа. Вона мала спинку і чотири ноги, була меншою і тоншою за дядька Германна, а також старшою. Дядько Германн з'явився після неї. Я скочувався вниз по пагорбу від тітки Луіа. Небо було піді мною, земля — наді мною, а посередині була трава. І трава завжди тримала мене за ноги, не давала впасти у небо. Я постійно бачив перед собою сіру нижню частину тіла тітки Луіа.

Одного вечора мама сиділа на тітці Луіа, а я лежав біля її ніг на спині у траві. Ми дивилися в небо, над нами були зорі. А мама натягнула собі комір вовняного светра на обличчя так, що, здавалося, це светр має губи. Аж поки светр, а не вона, сказав:

— Небо і земля — це світ. Небо таке велике, бо у ньому для кожної людини висить плащ. А земля така велика через усі ці відстані до пальців ніг світу. До них так далеко, що треба припинити думати про це, бо починаєш відчувати всі ці відстані, як порожню нудоту у шлунку.

Я запитав:

— Де на світі найширше місце?

— Там, де світ закінчується.

— На пальцях його ніг?

— Так.

— Їх теж десять?

— Гадаю, так.

— Ти знаєш, котрий плащ належить тобі?

— Знатиму аж тоді, коли опинюся в небі.

— Але ж там опиняються тільки мертві.

— Так.

— Як вони потрапляють туди?

— Вони мандрують душею.

— Душа теж має пальці ніг?

— Ні, вона має крила.

— У цих плащів є рукави?

— Так.

— Ці рукави і є їхніми крилами?

— Так.

— Дядько Германн і тітка Луіа — це пара?

— Якщо дерева одружуються, то так.

Після цього мама підвелася і зайшла до будинку. А я сів на тітку Луіа, на те саме місце, де досі сиділа мама. Там дерево було теплим. У саду тремтів чорний вітер.


ПРО НУДНОЩІ
Сьогодні у мене немає ні ранкової, ні денної, ні нічної зміни. Після останньої нічної зміни завжди настає довга середа. Це моя неділя, яка закінчується аж у четвер о другій годині дня. Довкола мене забагато чистого повітря. Мені слід було б обрізати собі нігті, але коли я робив це попереднього разу, мені здавалося, ніби я обрізаю нігті комусь іншому. І я не знав, кому саме.

Через вікно барака видно центральну алею табору аж до їдальні. Нею ідуть дві Ціррі, вони несуть одне відро, у відрі вугілля, воно важке. Вони проходять одну лавку, а на наступній сідають перепочити, бо вона має спинку. Я міг би відчинити вікно і помахати їм або вийти надвір. Я вже навіть опускаю ноги в калоші, але так і залишаюся сидіти на ліжку, з ногами в калошах.

Переді мною — нудна манія величі ґумового хробака у годиннику з зозулею, чорне коліно біля пічної труби. На підлогу падає тінь подряпаного дерев'яного стола. Коли сонце переміститься, його тінь оновиться. Ще переді мною — нудне водяне дзеркало у бляшаному відрі з водою і вода у моїх набряклих ногах. Нудьга обірваної нитки на моїй сорочці і нудьга позиченої голки, поряд із нею — тремтливо-нудне зашивання, під час якого мозок насувається мені на очі, а в кінці — нудне відкушування нитки.

Існує типово чоловіча нудьга нерозпізнаних депресій і бурчання під час позбавленої найменшого азарту гри в карти. Той, хто отримав кращі карти, повинен хотіти виграти, але чоловіки припиняють гру ще до того, як хтось виграв або програв. А у жінок буває нудьга співу, ці їхні сповнені туги за домом пісні під час вичісування вошей у нудьзі солідних рогових або бакелітових гребінців. А буває і нудьга неякісних гребінців від вошей, бляшаних, від яких немає жодної користі. Існують нуднощі гоління налисо і нуднощі черепа, схожого на порцелянову кулю, декоровану гнійниками і гірляндами свіжих та загоєних укусів. Існує і мовчазна нудьга Плантон-Каті. Плантон-Катя ніколи не співає. Я запитав її:

— Катю, ти не вмієш співати?

Вона відповіла:

— Я вже зачесалася, хіба ти не бачиш? Без волосся гребінець дряпається.

Табірне подвір'я — це порожнє село під сонцем, конуси хмар — це вогонь. Моя тітка Фінні показувала мені вечірнє сонце на гірській полонині. Подув вітру підхопив угору її волосся і зробив його схожим на пташине гніздо, а потилицю розрізав навпіл акуратним проділом. І вона сказала:

— Маленький Ісусик пече пляцок.

Я запитав:

— Так рано?

— Так рано, — відповіла вона.

Буває нудьга пропащих розмов, щоб не сказати, втрачених нагод. Для того, щоб висловити просте бажання, використовується занадто багато слів, і, можливо, жодне з них не затримається в пам'яті. Я часто уникаю розмов, але навіть тоді, коли я шукаю нагоди поговорити, я водночас боюся цих розмов, а найбільше боюся розмов із Беа Цакель. Можливо, я нічого не хочу від Беа Цакель, коли розмовляю з нею. Або зазираю у її подовгасті очі, занурююся в них, бо таким чином випрошую ласки Тура. Але загалом я з усіма говорю більше, ніж хотів би, щоб менше залишатися на самоті. Так, ніби в таборі взагалі можна залишитися на самоті. Це неможливо, навіть тоді, коли табір перетворюється на порожнє село під сонцем.

Це завжди відбувається однаково, я лягаю на нари, бо потім, коли інші повернуться з роботи, так тихо, як зараз, уже не буде. Ті, хто працює в нічну зміну, сплять недовго, після чотирьох годин обов'язкового сну я прокидаюся. Я міг би вирахувати, скільки ще треба чекати, аж поки в таборі знову настане нудна весна з черговою безглуздою річницею Перемоги і чуткою, що незабаром нас відпустять додому. І я лежу у цій черговій перемозі і у траві, і вся земля світу насипалася мені на спину. Але нас перевозять звідси в інший табір, ще далі на схід, у табір дереворубів. І я пакую свої речі у валізу з-під грамофона, пакую, пакую і ніяк не можу закінчити. Інші вже чекають на мене. Локомотив подає сигнал, і в останній момент я стрибаю на підніжку. Ми їдемо з одного соснового лісу в інший. Сосни відскакують убік і тікають від колії, а після того як поїзд зникає, знову застрибують на свої місця. А ми прибуваємо на місце і виходимо з потяга, першим комендант Шіштваньйонов. Я не поспішаю і сподіваюся, ніхто не помітить, що у моїй валізі з-під грамофона немає ні пилки, ні сокири, тільки речі з шахти і моя біла хустинка. Комендант відразу після прибуття переодягається, на його формі — рогові ґудзики і погони з дубовими листками, попри те що ми опинилися у сосновому лісі. Він стає нетерплячим і каже до мене:

— Давай працюй. Пилок і сокир у нас більш ніж достатньо.

Я виходжу з вагона, і він дає мені брунатний паперовий мішок. Знову цемент, — думаю я собі. Але мішок подертий з одного боку і звідти сиплеться біле борошно. Я дякую за подарунок, беру мішок під ліву руку, а правою віддаю честь. Шіштваньйонов каже:

— Обережніше з ногами, у горах треба буде дещо підірвати.

Тепер я розумію, що біле борошно — це динаміт.

Замість того щоб перейматися такими думками, я міг би щось почитати. Але страхітливого Заратустру, грубезного Фауста і надрукованого дрібними літерами Вайнгебера я давно віддав на цигарковий папір, промінявши на короткотривалий порятунок від голоду. Минулої вільної середи я уявляв собі, що ми не будемо сідати у потяг. Що це барак поїде разом із нами десь далеко на схід, навіть без коліс, а під час подорожі розтягнеться як баян. Що дорогою не буде трясти, що за вікном пропливатимуть акації і шкрябатимуть гілками вікно, а я сидітиму біля Кобеляна і питатиму:

— Чому ми їдемо, у нас же немає коліс?

А Кобелян відповість:

— Ми ж їдемо на колісному таборі.

Я втомився, і мені не хочеться сильно тужити за чимось. Довкола не бракує нуднощів різного типу, іноді вони минають швидко, іноді — згодом повертаються. Якщо я буду з ними добрим, то вони нічого мені не зроблять і щодня будуть моєю власністю. Протягом цілого року над селом висить нудьга молодого місяця, його горло нагадує цвіт огірка або трубу з сірими клавішами. Через кілька днів половинка місяця виростає і стає схожою на підвішену кепку. А протягом кількох наступних днів із неба донизу визирає нудьга повного місяця, такого повного, що з нього може перелитися. Щодня буває нудьга колючого дроту на мурі табору, нудьга вартового посту біля виходу, нудьга блискучих носаків черевиків Тура Прікуліча і нудьга власних подертих калош. Нудьга білої хмари над охолоджувальною вежею і нудьга білої ряднини на хлібі. А також нудьга погнутих азбестових плит, смоляного чаду і засохлих масних калюж.

Існує нудьга сонця, коли пересохле дерево і земля стають тоншими, ніж свідомість у голові, коли вартові пси дрімають, замість того щоб гавкати. І перед тим як трава загине від спраги, небо затягує сірим, і тоді починається нудьга на нижньому кінці дощового шнурка, аж поки дерево не розмокне, взуття не почне загрузати у болоті, а одяг не прилипне до шкіри. Літо мучить своє листя, осінь — свої фарби, зима мучить нас.

Буває нудьга свіжовипалого снігу з вугільним пилом і нудьга старого снігу з вугільним пилом, нудьга старого снігу з картопляними шкірками і свіжого снігу без картопляних шкірок. Нудьга снігу з цементними зморшками і смоляними плямами, борошняна вовна сторожових псів і їхній гавкіт, бляшано-глибокий або високий, як сопрано. Нудьга крапель, які падають із труб, їхнього замерзання у бурульки, схожі на скляну редьку, і нудьга снігу на сходах до підземелля, схожого на плюшеву оббивку для меблів. Буває і нудьга крижаних ниток, які утворюють схожу на волосяну сітку, нудьга їхнього танення. Нудьга липучого, зосередженого тільки на людях, снігу, який засипає нам скло в очі і припікає наші щоки.

На широкій російській колії існує спеціальний сніг залізничних шпал, іржаві вінки гвинтів, які тісно притулені один до одного, два, три і навіть п'ять, схожі на погони різного рангу. А якщо хтось звалиться під укіс, буває нудьга снігу з трупом і з лопатою. Щойно труп прибирають геть, як відразу ж забувають про нього, бо у глибокому снігу моментально зникають обриси худенького тіла. Залишається тільки нудьга покинутої лопати. Не варто бути поблизу лопати. Якщо піднімається легенький вітерець, це означає, що летить душа, прикрашена пір'їнами. Коли вітер сильніший, це означає, що душу несуть на хвилях. І не лише це, від кожного трупа відділяється звільнений янгол голоду і шукає собі нового господаря. Але ніхто з нас не може прогодувати двох янголів голоду.

Труді Пелікан розповідала мені, що вони з фельдшеркою-росіянкою і Кобеляном одного разу їздили до колії і машиною забирали з-під укосу замерзлу Коріну Марку. Що Труді вилізла у кузов машини, щоб роздягнути покійницю перед тим, як покласти її у труну, але фельдшерка сказала:

— Це ми зробимо потім.

Що фельдшерка з Кобеляном їхали в кабіні, а Труді з трупом — у кузові. Що Кобелян поїхав не на цвинтар, а у табір, де Беа Цакель уже чекала біля медпункту і коли почула звук автомобіля, прийшла до дверей з дитиною на руках. Що Кобелян узяв покійну Коріну Марку на плече і відповідно до розпорядження фельдшерки поніс її не у кімнату для мертвих і не у процедурну, а у приватне помешкання фельдшерки. Що він не знав, куди покласти покійницю, і фельдшерка сказала йому зачекати. Покійна була занадто важкою, щоб довго тримати її на плечі, і він спустив її додолу, поставив на підлогу. Потім спер об себе і чекав, поки фельдшерка збере зі столу консервні бляшанки у відро і звільнить стіл. Що потім Кобелян мовчки поклав труп на стіл. Що Труді Пелікан почала розстібати фуфайку, бо думала, що Беа Цакель чекає на одяг. Що фельдшерка сказала:

— Спочатку волосся.

Що Беа Цакель закрила свою дитину разом з іншими дітьми у дерев'яному сарайчику. Що дитина, поки її не було, постійно дерлася по дерев'яній стіні і кричала, аж поки інші діти не почали кричати й собі, так само пси починають гавкати усі разом, щойно один заведеться. Що Беа Цакель доти тягнула покійну до краю столу, аж поки її волосся не звісилося додолу. Що Коріна Марку якимось чудом ще ні разу не була голена налисо. І що тепер фельдшерка обрізала все її волосся ножицями. Що Беа Цакель акуратно поскладала волосся у дерев'яну скриньку. Що Труді поцікавилася, навіщо їй волосся, а фельдшерка відповіла:

— Для віконних подушок.

Що Труді запитала:

— Для кого?

А Беа Цакель відповіла:

— Для кравців, пан Ройш пошиє нам віконні подушки, а волосся стримуватиме протяги.

Що фельдшерка помила руки з милом і сказала:

— Я боюся, що людина нудиться після того, як помирає.

Що Беа Цакель відповіла на це незвично високим голосом:

— І правильно боїтеся.

Що Беа Цакель після цього вирвала із зошита обліку хворих два листки і накрила ними скриньку. Що вона виглядала з цією скринькою попід рукою так, ніби щойно купила у крамниці на селі якийсь продукт, який швидко зіпсується. Що вона не чекала на одяг і дуже швидко зникла зі скринькою в руках, ще до того, як померлу повністю роздягнули. Що Кобелян пішов до своєї машини. Що роздягання тривало досить довго, бо Труді не хотіла різати ще хорошу фуфайку. Що під час знімання фуфайки з кишені випала брошка у формі кішки і впала на підлогу біля відра. Що Труді нахилилася за брошкою і побачила на одній із консервів у відрі напис CORNED BEEF, солонина. Що вона не повірила своїм очам. Що фельдшерка, поки Труді читала, забрала брошку. Що весь цей час надворі гуділа, але не їхала геть машина. Що фельдшерка вийшла надвір із брошкою в руці, повернулася з порожніми руками і сказала:

— Кобелян сидить за кермом, повторює «Боже праведний» і плаче.

Нудьга — це терпіння страху. Вона не любить перегинати палицю. Хіба що зрідка, і саме про це їй ідеться, саме тому вона хоче знати, як я себе почуваю.

Я міг би з'їсти шматочок хліба з-під подушки, посипати його сіллю або цукром. Або висушити свої мокрі онучі на спинці стільця біля печі. Дерев'яний стіл відкидає довшу тінь, сонце почало сідати. Наступної весни я спробую знайти собі два шматки ґуми з фабрики або два шматки автомобільної шини з гаража і віднесу їх до шевця.

Беа Цакель носила у таборі балетки ще минулого літа. Я прийшов до неї на склад, мені потрібно було нове взуття. Я порпався у горі дерев'яних черевиків, а Беа Цакель сказала:

— У мене є тільки завеликі або замалі, наперстки або кораблі, усі середні розібрали.

Я перепробував багато, щоб затриматися надовше. Спершу я подумав було взяти менші, але потім запитав, коли прибудуть нові середнього розміру. Але потім я таки забрав два великі.

Беа Цакель сказала:

— Вбирай їх відразу на ноги, залиш тут старі. Дивися, що у мене є, — балетки.

Я запитав:

— Звідки?

Вона відповіла:

— Від шевця. Подивися, вони згинаються, і ходиш ніби босоніж.

— Скільки вони коштують? — запитав я.

— Запитай Тура, — сказала вона.

Можливо, Кобелян навіть дасть мені шматки ґуми задарма. Вони повинні бути розміром щонайменше як дві лопати. Для шевця мені потрібні гроші. Треба продати трохи вугілля, поки ще холодно. Наступного літа нудьга може зняти онучі і вдягнути балетки: тоді вона ходитиме босоніж.


ЕРЗАЦ-БРАТ
На початку листопада Тур Прікуліч кличе мене до своєї службової кімнати.

Мені прийшла пошта з дому.

Від радості у мене тремтить піднебіння, я не можу закрити рот. Тур порпається у скриньці, що стоїть у напіввідчиненій шафі. На зачиненій половинці дверей висить портрет Сталіна, його високі сірі скули нагадують терикони, ніс солідний, ніби залізний міст, вуса схожі на ластівку. Біля столу сопе вугільна пічка, на ній кипить відкритий бляшаний казанок із чорним чаєм. Біля пічки стоїть відро з антрацитовим вугіллям. Тур каже:

— Підкинь трохи вугілля, поки я шукатиму твою пошту.

Я знаходжу у відрі три відповідні за розміром шматки, і полум'я злітає догори, ніби білий заєць, що перестрибує через жовтого. Потім жовтий перестрибує через білого, зайці розривають один одного й у два голоси свистять: газове, біль зайця. Вогонь дмухає мені в обличчя теплом, а чекання — страхом. Я зачиняю дверцята пічки, а Тур — шафи. Він дає мені поштову листівку з емблемою Червоного Хреста.

На листівці білими нитками нашито світлину, чітко видно акуратні стібки швейної машинки. На світлині зображене немовля. Тур дивиться мені в обличчя, а я дивлюся на поштівку, пришита до неї дитина дивиться мені в обличчя, а з дверей шафи дивиться нам усім в обличчя Сталін.

Під світлиною написано:

Роберт, нар. 17 квітня 1947.

Написано рукою моєї матері. Дитина на фото вбрана у виплетений гачком чепчик, стрічки якого зав'язані під підборіддям. Я читаю ще раз: Роберт, нар. 17 квітня 1947. Більше жодного слова. Написаний від руки текст відразу ж нагадує мені про практичність моєї матері, про заощадливе нар. замість народився. Мій пульс б'ється у листівці, а не у руці, яка тримає листівку. Тур кладе переді мною на стіл список пошти й олівець, я повинен знайти своє прізвище і підписатися. Він іде до пічки, притуляє до неї руки і прислухається до булькотіння води, яка закипає на чай, до свистіння зайців у вогні.

Спершу в мене перед очима розпливаються лінійки, тоді літери. Потім я падаю на коліна біля столу, мої руки опускаються на стіл, і я починаю схлипувати.

— Хочеш чаю? — питає Тур. — Або горілки. Я думав, ти втішишся.

— Так, — відповідаю я. — Я дуже радий, що у нас вдома все ще стоїть стара швейна машинка.

Ми з Туром випиваємо по склянці горілки, потім по наступній. Для людей, які складаються зі шкіри і кісток, це занадто багато. Горілка горить у шлунку, а сльози — на обличчі. Я вже цілу вічність не плакав, привчив свою тугу за домом тримати очі сухими. Я навіть позбавив свою тугу за домом господаря. Тур запихає мені в долоню олівець і показує місце для підпису. Тремтячою рукою я пишу: Леопольд.

— Мені треба твоє повне ім'я, — каже Тур.

— Напиши моє повне ім'я, — відповідаю я. — Я сам не можу.

Потім ми разом із пришитим немовлям, яке я ховаю у свою фуфайку, виходимо надвір, на сніг. З вулиці мені видно віконну подушку у вікні службової кімнати, подушку проти протягів, про яку мені розповідала Труді Пелікан. Вона акуратно зашита і наповнена. Волосся самої лише Коріни Марку для цього було, мабуть, замало, тож там ще й волосся інших людей. З жарівок випливають білі промені світла, вежа вартового поста на задньому дворі спинається в небо. По цілому засніженому двору порозкидані білі квасолини Цитри-Ломмера. Сніг разом із табірним муром відпливає все далі. Але на центральній алеї табору, вздовж якої я йду, сніг раптом хапає мене за горло. Вітер має гострий ніж. У мене раптом кудись зникають ноги, і я іду на щоках, та й щоки незабаром зникають. Залишається тільки пришита до поштівки дитина, мій ерзац-брат. Мої батьки зробили собі дитину, бо більше не сподіваються побачити мене. Так, як моя мама скорочує народився до нар., так вона скоротить і загинув до заг. Вона вже зробила це. Цікаво, чи не соромно їй за свої акуратні стібки білими нитками і за те, що я маю читати у нижній лінійці:

— Як на мене, то ти можеш помирати там, де зараз знаходишся, вдома це тільки заощадить місце.


У БІЛОМУ РЯДКОМ НИЖЧЕ
Поштівка з емблемою Червоного Хреста від моєї матері прийшла у табір у листопаді. Вона була в дорозі сім місяців. З дому її надіслали у квітні. На той момент пришита нитками дитина уже була на світі три чверті року.

Листівку з ерзац-братом я поклав на саме дно валізи разом із білою хустинкою. На ній був один-єдиний рядок, і в ньому про мене не згадувалося взагалі. Навіть на білому просторі під цим рядком.

У селі біля табору я навчився випрошувати їжу. Але випрошувати у власної матері згадку про себе я не хотів. Протягом двох наступних років, які я провів у таборі, я змушував себе не відповідати на цю листівку. Просити милостиню мене протягом двох попередніх років учив янгол голоду. Протягом двох наступних років я вчився у нього шкарубкої гордості. Ця гордість була такою ж шорсткою, як намагання проявити твердість і не з'їсти заощаджений хліб. Вона страшенно мучила мене. Щодня янгол голоду демонстрував мені, як моя мати, незважаючи на моє існування, годує свою ерзац-дитину. Чепурна і сита, вона їздила зі своїм білим дитячим візком туди-сюди у моїй голові. А я дивився на неї звідусюди, де про мене не було жодної згадки, навіть із білого проміжку на папері рядком нижче.


ДРІТ МІНКОВСЬКОГО
У кожного є своя дійсність. Усі ми торкаємося землі своїми калошами, незалежно від того, де саме це відбувається — на відстані дванадцяти метрів під землею, у шахті, чи на дошці мовчання. Коли ми з Альбертом Ґіоном не на роботі, то здебільшого сидимо на лавці, яка складається з двох каменів і самої цієї дошки. У колючому дроті світиться жарівка, у відкритому залізному кошику палахкотить коксове полум'я. Ми відпочиваємо і мовчимо. Іноді я питаю сам себе, чи не розучився я рахувати? Якщо зараз ми перебуваємо у таборі четвертий рік і святкували третю річницю Перемоги, то тут, у шахті, повинні були минути перша і друга річниці, а також переддень Перемоги, без мене. І відповідна кількість денних та нічних змін повинна була минути, як має існувати відповідна кількість шарів ґрунту. І мої зміни спільно з Альбертом Ґіоном, я мав би всі їх порахувати, але чи вмію я рахувати, чи не відвик?

Чи вмію я читати. На Різдво батько подарував мені книгу «Ти і фізика». Там було написано, що кожна людина і кожна подія мають свій власний час і своє власне місце. Це закон природи. І тому всі і кожен мають власне призначення у світі, і до всього, що існує, тягнеться свій власний дріт, ДРІТ МІНКОВСЬКОГО. І коли я сиджу отут, дріт Мінковського стирчить угору. А коли я рухаюся, він теж рухається. Отже, я не самотній. Кожен закуток у підземеллі теж має свій дріт у таборі. І жоден із цих дротів не перетинається з іншими. Це дуже суворо впорядкований ліс дротів над головами. Кожен на своєму місці дихає через свій власний дріт. А охолоджувальна вежа, мабуть, дихає навіть подвійно,бо хмара над нею, треба думати, має власний дріт. Застосовувати написане у книзі до реалій табору не дуже просто. Янгол голоду теж має свій дріт Мінковського. Але у книзі не було написано нічого про те, чи янгол голоду завжди залишає свій дріт Мінковського біля нас, і тому ніколи нікуди не відходить, навіть якщо говорить, що зараз повернеться. Можливо, янгол голоду поважає цю книгу, мені слід було взяти її з собою.

Я майже завжди мовчу, коли сиджу на лавці біля шахти і дивлюся собі в голову, ніби крізь світлий проміжок у дверях. У книзі було написано також, що кожен свого часу й у своєму місці проживає свій власний фільм. У кожній голові бобіна крутиться зі швидкістю 16 картинок за секунду. ІМОВІРНІСТЬ ПРИСУТНОСТІ — це було словосполучення, схоже на «Ти і фізика». Так ніби можна піддати сумніву той факт, що я перебуваю тут і я не мусив би хотіти податися геть, щоб зникнути звідси. І так відбувається, бо моє тіло є часткою, фізичною цілістю, але одночасно завдяки дроту Мінковського є і хвилею. А у вигляді хвилі я також можу перебувати деінде, а хтось, хто фізично присутній в іншому місці, може опинитися біля мене. І я можу сам обирати, хто це буде. Це не буде людина, а радше предмет, який пасує до решти предметів тут, під землею. Наприклад ЗАУРІЄР. Так називався елегантний рейсовий автобус темно-червоного кольору, з хромованими опорами для пасажирів, який курсував між Германнштадтом і Зальцбургом. Ним моя мати і тітка Фінні їздили влітку на курорт Окна-Бей, розташований за десять кілометрів від Германнштадта. Коли вони приїздили назад, то дозволяли мені полизати шкіру своїх рук, щоб я міг переконатися, наскільки солоними були тамтешні води. Вони розповідали про перламутрову лупу солоних крупинок поміж травинками на галявинах. Крізь світлий дверний проміжок у голові я примусив автобус «Заурієр» проїхати між мною і шахтою. У нього теж є власний світлий дверний проміжок і власний дріт Мінковського. Наші дроти ніколи не перетинаються, але наші світлі дверні проміжки перетинаються під жарівкою, там, де під своїм дротом Мінковсього тремтить летючий попіл. І поряд зі мною на лавці мовчить Альберт Ґіон і не може мені сказати, в якому саме фільмі перебуває зараз він, так само як я не можу сказати йому, що у мене тут, під землею, зараз їздить червоний автобус із хромованими опорами для стоячих пасажирів. Кожна зміна — це витвір мистецтва. Але її дріт Мінковського — це лише сталева линва, вздовж якої циркулюють вагонетки. І кожна вагонетка зі своїм дротом — це лише гора шлакової породи на відстані дванадцяти метрів під землею.

Іноді мені здається, що я помер сто років тому і мої стопи давно стали прозорими. І коли я крізь власний світлий дверний проміжок у голові зазираю кудись, то насправді мені йдеться лише про несміливу надію на те, що хтось колись подумає про мене. Навіть якщо він не може знати, де саме я зараз перебуваю. Можливо, я — це беззубий старигань тут, угорі, на весільній фотографії ліворуч, фотографії, якої не існує, а одночасно я і худорлява дитина на шкільному дворі, якого теж не існує. І так само я суперник і брат свого ерзац-брата, а він — мій суперник, бо ми обоє існуємо одночасно. Але існуємо і неодночасно, бо ми ніколи, в жоден момент нашого існування, не бачили один одного.

А також я знаю, що така смерть, якою бачить її мій янгол голоду, наразі ще зі мною не трапилася.


ЧОРНІ ПСИ
Я виходжу з-під землі на ранковий сніг, він блищить. На вартових вежах стоять чотири статуетки з чорного шлаку. Але це не солдати, а чотири чорні пси. Перша і третя статуетки повертають голови, друга і четверта залишаються нерухомими. Потім перший пес ворушить ногами, а четвертий — повертає зброю, а другий і третій залишаються нерухомими.

Сніг на даху їдальні — це біле простирадло. Навіщо Феня поклала хлібну ряднину на дах?

Хмара над охолоджувальною вежею — це білий дитячий візок, який їде у російське село, до білих беріз. Отож, коли мій білий батистовий носовичок лежав у валізі вже третю зиму, одного разу я, жебраючи в селі, постукав у двері старої росіянки. Відчинив чоловік мого віку. Я запитав, чи він називається Борис. Він сказав: НЕТ. Я запитав, чи живе тут старенька жінка. Він сказав: НЕТ.

У їдальні незабаром даватимуть хліб. Одного разу, коли я стоятиму біля хлібних вагів, я наберуся відваги і скажу Фені:

— Коли я нарешті поїду додому, бо я вже майже перетворився на статую з чорного шлаку?

І Феня відповість мені:

— У тебе є колія під землею і гора. Вагонетки ж постійно їздять додому, їдь із ними. Ти ж любив раніше їздити на поїзді в гори.

— Але тоді я ще був удома, — скажу я.

— От бачиш, — відповість мені Феня. — Так воно і буде знову колись.

Але зараз я проходжу у двері їдальні і стаю в загальну чергу по хліб. Хліб прикритий білим снігом із даху. Я міг би стати останнім, щоб опинитися з Фенею сам на сам біля вагів, коли вона даватиме мені хліб. Але я не наважуюся, бо Феня у своїй холодній святості, як і щодня, має на обличчі аж три носи, два з них — це важки від хлібних вагів.


ЛОЖКОЮ БІЛЬШЕ, ЛОЖКОЮ МЕНШЕ
І знову настало Різдво. Я розгубився, коли побачив на столі барака дротяне деревце, яке сам же і зробив, а на ньому зелену ялинкову вовну. Адвокат Пауль Ґаст протримав деревце у своїй валізі і цього року прикрасив його трьома хлібними кульками.

— Бо ми вже три роки тут, — сказав він.

Він думав, нікому не відомо, звідки у нього зайві хлібні кульки, але всі знали, що він краде хліб у своєї дружини.

Його дружина Гайдрун Ґаст жила у жіночому бараці. Одруженим парам не дозволялося мешкати разом. Лице Гайдрун Ґаст уже стало схожим на обличчя мертвої мавпи, дистрофія з викривленим від вуха до вуха ротом, білий заячий пушок на щоках і вирячені очі. Від літа вона працювала у гаражі і наповнювала акумулятори автомобілів. Під дією випарів сірчаної кислоти шкіра на її обличчі виглядала більш знищеною, ніж тканина її фуфайки.

У їдальні щодня можна було бачити, що робить янгол голоду з сім'ями. Адвокат стежив за своєю дружиною, ніби вартовий. Якщо вона сідала за стіл біля когось іншого, він тягнув її за рукав і ставив її тарілку із зупою біля своєї. Якщо вона відверталася, він відразу ж занурював свою ложку в її тарілку. А якщо вона помічала це, він казав:

— Ложкою більше, ложкою менше.

Деревце із хлібними кульками ще стояло у нашому бараці, а Гайдрун Ґаст уже померла, хоча січень того року щойно встиг розпочатися. Хлібні кульки ще висіли на дереві, а Пауль Ґаст уже носив пальто своєї дружини з круглим комірцем і обшарпаними кишенями із заячого хутра. І голився він тепер частіше, ніж раніше.

А в другій половині січня це пальто вже носила наша співачка Ілона Міх. За це адвокатові дозволялося іноді залазити до неї під ковдру.

У цей час перукар запитав адвоката:

— Вдома у вас є діти?

Адвокат відповів:

— У мене.

— Скільки? — запитав перукар.

— Троє, — відповів адвокат.

Його очі, ніби заморожені, вдивлялися з-під мильної піни для гоління у двері. Там, біля дверей, на цвяшку висіла моя вушанка з опущеними вухами, схожа на застрелену качку. Адвокат глибоко зітхнув, аж великий пінний клубок полетів із руки перукаря на підлогу. А там, де він приземлився, між ніжками стільчика, стояли ґумові калоші адвоката, стояли майже навшпиньках. Вони були прикручені під підошвою до кісточок ніг блискучим, зовсім новим мідним дротом.


ОДНОГО РАЗУ ЯНГОЛ ГОЛОДУ БУВ АДВОКАТОМ
— Тільки не кажи моєму чоловікові, — сказала Гайдрун Ґаст.

Це було того дня, коли їй вдалося сісти між нами з Труді Пелікан, бо адвокат Пауль Ґаст не прийшов вечеряти, у нього загострився зубний біль. Того дня Гайдрун Ґаст змогла поговорити з нами.

Вона розповіла, що дах, який відділяє гараж від розбомбленого фабричного цеху, має дірку завбільшки з крону дерева. У цьому цеху вантажать щебінь. Іноді у гаражі на підлозі лежить картоплина, яку якийсь чоловік кидає згори для Гайдрун Ґаст. Завжди один і той самий чоловік. Гайдрун Ґаст дивиться на нього вгору крізь дірку, а він дивиться вниз. Поговорити вони не можуть, бо його охороняють там, нагорі, так само, як і її тут, унизу. Чоловік убраний у смугасту фуфайку — він німецький військовополонений. Останній раз серед ящиків із інструментами лежала дуже маленька картоплина. Можливо, Гайдрун Ґаст не відразу знайшла її і картоплина пролежала там два дні. Або ж чоловік змушений був кидати її швидше, ніж завжди, або вона закотилася трохи далі, ніж інші, бо була дуже маленькою. Можливо, він спеціально закинув її далі, ніж завжди. У перший момент Гайдрун Ґаст не була певна, чи ця картоплина справді від чоловіка нагорі, чи, можливо, від начальника, який хотів таким чином затягнути її в пастку. Вона підштовхнула картоплину носаком ще далі, попід сходи, так що її можна було побачити, тільки якщо знати, де саме вона лежить. Гайдрун Ґаст хотіла перевірити, чи начальник не стежить за нею. Вже аж перед самим завершенням робочого дня вона підняла картоплину і побачила, що довкола неї обмотана нитка. Того дня, як завжди, Гайдрун Ґаст зазирала у дірку нагорі, але більше не бачила чоловіка. Увечері, прийшовши до барака, вона перегризла нитку. Картоплина була перерізана. Поміж двома половинками лежав шматок тканини. ЕЛЬФРІДЕ РО — було написано там, ЕРСТРАС ЕНСБУ і в самому низу ОЙЧЛАН. Решта букв з'їв картопляний крохмаль. Коли адвокат після вечері у їдальні пішов до свого барака, Гайдрун Ґаст кинула шматок тканини у пізнє вогнище у дворі і спекла дві половинки картоплини.

— Я знаю, — сказала вона, — що я з'їла записку, це було шістдесят один день тому. Додому його точно не відпустили, та і померти він не міг, він був ще здоровим. Він зник з лиця землі, — сказала вона. — Як та картопля у моєму роті. Мені його бракує.

У її очах посмикувалася тоненька крижана плівка. Її запалі щоки вкрилися білим пушком і поприлипали до кісток. Для її янгола голоду давно не було таємницею, що з неї немає чого більше взяти. Мені стало моторошно, так, ніби її янгол голоду тим швидше її покине, чим більше вона мені довіриться. Так, ніби він переселиться потім у мене.

Тільки янгол голоду міг би заборонити Паулю Ґасту красти їжу у своєї дружини. Але янгол голоду — сам злодій. Усі янголи голоду знайомі між собою, — думав я собі, — як ми знаємо одне одного. Усі вони мають такі ж професії, як і ми. Янгол голоду Пауля Ґаста адвокат, як і сам Пауль. А янгол Гайдрун Ґаст завбільшки хіба що з долоню янгола Пауля. І мій завбільшки хіба що з долоню, не знаю, правда, чию.

Я сказав:

— Гайдрун, їж зупу.

— Я не можу, — відповіла вона.

Я присунув тарілку до себе. Труді Пелікан теж подивилася у бік зупи. І Альберт Ґіон, який сидів навпроти. Я почав їсти, не рахуючи ложок. Я навіть не сьорбав, бо це забирає час. Я їв тільки сам-один, не пропонуючи ні Гайдрун Ґаст, ні Труді Пелікан, ні Альберту Ґіону. Я забув про все на світі, про їдальню довкола. Я втягував зупу у своє серце. Перед цією тарілкою мій янгол голоду не був завбільшки з долоню, а був цілим адвокатом.

Я відсунув порожню тарілку назад до Гайдрун Ґаст, до її лівої руки, тарілка торкнулася її мізинця. Вона облизала свою чисту ложку і витерла її досуха об фуфайку, так, ніби це вона поїла, а не я. Або ж вона вже не розрізняла, їсть вона чи тільки дивиться, або лише хотіла зробити вигляд, ніби це вона поїла. Так чи інакше, було видно, що її янгол голоду розтягнувся на її спотвореному дистрофією роті, ззовні він був аристократично-блідим, а зсередини темно-синім. Не виключено, що він навіть міг стояти вертикально. І, без сумніву, він відраховував у залишках капустяної зупи на денці, скільки днів ще їй залишилося. Але, можливо, він забув про Гайдрун Ґаст і загострив увагу на моєму піднебінні. Що під час їжі він вираховував, скільки ще можна витягти з мене і за який час.


У МЕНЕ Є ПЛАН
Я обдурю його увагу, коли янгол голоду зважуватиме мене. Я буду таким же легеньким, як мій хліб під подушкою. І таким же твердим, щоб було важко вкусити. Ти побачиш, — кажу я собі, — це короткий план, якого вистачить надовго.


БЛЯШАНИЙ ПОЦІЛУНОК
Після вечері я пішов на нічну зміну під землю. Небо було ясним. Від села летіла зграя птахів, схожа на сірі коралі на шиї табору. Я не знаю, чи птахи вгорі кричали у висвітленому небі, чи у моєму роті, на піднебінні. Крім того, я не знаю, чи вони кричали дзьобами, чи, може, терли одна об одну лапи, або ж мали на крилах якісь старі кістки без пір'я.

Раптом від коралів відпав шматок і розділився на вуса. Три з них залетіли під шапку вартового із вежі на задньому дворі і влучили просто в чоло. Вони довго пробули там. Аж коли я ще раз озирнувся, вже біля фабричних воріт, вони вилетіли з-під шапки ззаду, за головою. Зброя вартового похитнулася, солдат встояв на місці нерухомо. Я подумав, що він зроблений із дерева, а зброя — з плоті.

Я би не хотів помінятися ролями з вартовим, зі зграєю птахів теж ні. Та і розвантажувальником шлакової породи, який щовечора спускається донизу на ті самі 64 сходинки під землю, я теж не хотів більше бути. Але помінятися з кимось я був би не проти. Мені здається, що я хотів би стати зброєю.

Під час нічної зміни я, як завжди, перекидав одну вагонетку за іншою, а Альберт Ґіон пішов підштовхувати. Потім ми помінялися. Гарячі шлаки огорнули нас туманом. Жевріючі жарини пахли сосновою смолою, а моя спітніла шия — медовим чаєм. Очні білки Альберта Ґіона хиталися, ніби два почищених яйця, а його зуби — як гребінець для вичісування вошей. А його чорного обличчя не було разом з ним у шахті.

Під час перерви, на дошці мовчання, невеличке коксове полум'я освітлювало наше взуття до колін. Альберт Ґіон розстебнув фуфайку і запитав:

— Кого Гайдрун Ґаст бракує більше — німця чи картоплі? Вона вже не раз перекушувала нитку. Хто знає, що було написано у попередніх записках. Адвокат правильно робить, що краде у неї їжу. Стара сім'я збільшує голод. Зрада насичує. — Альберт Ґіон поплескав мене по коліну.

Напевно, він мав на увазі, що перерва закінчилася, — подумав я собі. Але він сказав:

— Завтра зупа буде моя. Що на це скаже дріт Мінковського?

Мій дріт Мінковського мовчав. Ми мовчки посиділи ще мить. Мою чорну руку на лавці не було видно. Його руку теж.

Наступного дня Пауль Ґаст, попри свої зуби, вже сидів біля своєї дружини в їдальні. Він знову міг їсти, а Гайдрун Ґаст знову могла мовчати. Мій дріт Мінковського думав, що я був розчарований, як це часто траплялося. І що Альберт Ґіон був агресивним, як ніколи раніше. Він намагався зіпсувати настрій Паулю Ґасту і шукав можливості посваритися з ним. Він зробив йому зауваження, що Пауль занадто голосно хропе. І тут я розізлився і сказав Альберту Ґіону, що він хропе голосніше за Пауля Ґаста. Альберт Ґіон був страшенно лютий, що я зіпсував йому сварку. Він підняв на мене руку, а його кістляве обличчя нагадувало кінську голову. Поки ми сварилися, адвокат давно набирав ложку за ложкою з тарілки своєї дружини. Її ложка рухалася все повільніше, а його — все швидше. Він сьорбав, а його дружина закашлялася, щоб якось зайняти рот. А під час кашлю вона затулила рот і виставила вперед мізинець, як справжня дама, її мізинець був понищений сірчаною кислотою і страшенно брудний від машинного мастила, як і всі руки присутніх у їдальні. Чисті руки були тільки в Освальда Енйетера, але вони були такі ж темні, як і наші брудні руки, бо у нього на руках росло стільки волосся, ніби він позичив шкіру в ховрахів. Труді Пелікан теж мала чисті руки, відколи стала медсестрою. Чисті, але жовто-брунатні від постійного натирання хворих іхтіолом.

Поки я замислювався над відстовбурченим мізинцем Гайдрун Ґаст і станом наших рук, прийшов Карлі Гальмен і захотів помінятися зі мною хлібом. Я не мав настрою мінятися хлібом і залишився зі своїм власним шматком. Тоді він помінявся з Альбертом Ґіоном. І тут мені стало заздрісно, бо здавалося, що шматок, від якого зараз кусає Альберт Ґіон, на третину більший, ніж мій.

Довкола на столах гримів бляшаний посуд. Кожна ложка зупи — це бляшаний поцілунок, — подумав я собі. А свій власний голод для кожного — це чужорідна сила. І наскільки ж добре я усвідомлював це у той момент, настільки ж швидко забув про це потім.


ПРИРОДНИЙ ХІД РЕЧЕЙ
Гола правда полягає у тому, що адвокат Пауль Ґаст крав із тарілки своєї дружини Гайдрун Ґаст їжу, аж поки вона більше не здатна була встати з місця і померла, бо інакше вона не могла, так само як і він крав її зупу, бо його голод не міг інакше, так само як він носив її пальто з круглим комірцем і пошарпаними кишенями із заячого хутра і не був винен у тому, що вона померла, так само як вона не була винною в тому, що більше не встала з місця, так само як наша співачка Лоні Міх носила пальто і не була винною в тому, що після смерті дружини адвоката звільнилося одне пальто, так само як адвокат не був винен, що сам він звільнився після смерті своєї дружини, так само як він не був винен у тому, що він хотів замінити дружину співачкою Лоні Міх, так само як Лоні Міх не була винною у тому, що їй хотілося іноді мати чоловіка у себе під ковдрою, або просто пальто, або одне було важко відділити від іншого, так само як зима не була винною в тому, що пальто добре гріло, так само, як дні не були винні у тому, що вони були ланцюгом причин і наслідків, так само як причини і наслідки не були винні у тому, що вони становили голу правду, хоча йшлося всього лише про пальто.

Таким був природний хід речей: оскільки ніхто не був у цьому винен, насправді винними були всі.


БІЛИЙ ЗАЄЦЬ
Батьку, білий заєць зганяє нас із цього світу. Все більше стає облич, на яких наростає білий пушок на щоках.

У мене він ще не виріс, але вже розглядає плоть ізсередини, бо це і його плоть. Газове. Біль зайця.

Його очі — це вугілля, його морда — бляшаний посуд, його ноги — кирки, його живіт — вагонетка у шахті, його шлях — це колія, яка веде просто до гори.

Він ще сидить у своїй рожевій шкірі глибоко в мені зі своїм власним ножем, який одночасно є і хлібним ножем Фені.


ТУГА ЗА ДОМОМ.
ТАК, НІБИ МЕНІ ЇЇ БРАКУВАЛО
Через сім років після повернення додому виповнилося сім років відтоді, як я позбувся туги за домом. Коли я побачив на вітрині однієї з центральних книгарень «Фієсту» Гемінґвея, то прочитав прізвище автора неправильно — Гаймве, німецькою — туга за домом. Тому я купив книгу і вирушив додому, до туги за домом.

Існують слова, які роблять зі мною все, що їм заманеться. Вони зовсім не схожі на мене, а у своїх думках вони не такі, як насправді. Вони з'являються у мене в голові, щоб я думав, ніби існують речі, які прагнуть, аби їх замінили наступними у черзі, навіть якщо я цього не хочу. Туга за домом. Так, ніби мені її бракувало.

Існують слова, для яких я є метою, так, ніби вони створені лише для повернення в табір, тільки саме слово ПОВЕРНЕННЯ не таке. Це слово не підходить, якщо зі мною справді трапляється повернення. Не підходить і слово СПОГАД. І слово КРИВДА не підходить для повернення. І слово ДОСВІД також. І коли я маю справу з цими невідповідними словами, то мушу прикидатися дурнішим, ніж я є насправді. Але вони після кожної зустрічі зі мною стають ще нестерпнішими, ніж перед тим.

У тебе воші в голові, у бровах, на шиї, під пахвами, на інтимних частинах тіла. У твоїй постелі повно плюскв. Ти голодний. Але ти не говориш: у мене воші, плюскви і голод. Ти кажеш: я тужу за домом. Так ніби тобі ще й цього бракувало.

Дехто проговорює, проспівує, промовчує, переходжує, пересиджує або просипає свою тугу за домом, дуже довго і марно. Дехто говорить, що туга за домом із часом втрачає свою сутність, починає легенько тліти і врешті-решт вичерпується, бо вже не має нічого спільного з конкретною домівкою. Я належу саме до тих, хто так говорить.

Я знаю, що вже навіть на рівні вошей існує три види туги за домом: воші голови, воші інтимних частин тіла і воші одягу. Воші голови повзають і примушують свербіти шкіру голови, за вухами, на бровах, на шиї, біля коренів волосся. Якщо чухається шия, то це може бути і воша з одягу на комірці.

Воші в одязі не повзають. Вони сидять у швах. їх називають вошами одягу, але живляться вони не нитками. Воші інтимних частин тіла повзають у волоссі інтимних частин тіла і примушують тіло свербіти. Слова «інтимні частини тіла» не вживалися. Казали просто: у мене чухається внизу.

Воші бувають різного розміру, але всі вони білі і схожі на маленьких крабів. Якщо їх душити між нігтями, вони сухувато потріскують. Тоді на одному нігті залишається водянистий слід від воші, а на іншому — липкий кров'яний слід.

Яйця вошей прозорі і нанизані рядком, одне за одним, ніби скляна вервиця або прозорі горошини у стручку. Воші стають небезпечними тільки тоді, коли вони заражені тифом. В усіх інших випадках з ними можна співіснувати. Поволі звикаєш до того, що все тіло свербить. Можна було б подумати, що воші переносяться перукарем, через гребінець, з однієї голови на іншу. Але їм це не потрібно, вони просто собі переповзають у бараці з одного ліжка на інше. Ми ставимо ніжки нар у консервні бляшанки з водою, щоб перекрити вошам шлях. Але вони такі ж голодні, як ми, і знаходять інші дороги. Під час переклички, під час стояння у черзі за їжею, за довгими столами у їдальні, під час роботи, коли щось навантажуєш або розвантажуєш, під час перекурів, навіть коли ми танцюємо танго, ми обмінюємося вошами.

Нас стригли наголо спеціальною машинкою, чоловіків у голільні Освальда Енйетера. Жінок у дощаній прибудові до медпункту, біля помешкання російської фельдшерки. Після першої стрижки жінкам дозволяли забрати собі свою косу і покласти до валізи як спогад про себе.

Я не знаю, чому чоловіки ніколи не вичісували один одному вошей. Увечері, якщо на вулиці температура сягає хоча б нуля градусів за Цельсієм, достатньо вирити дірку в землі глибиною тридцять сантиметрів, запхнути туди свій светр і, залишивши назовні шматочок тканини, закопати все решту в дірку. Протягѳм ночі всі воші вилізуть зі светра. На світанку всі вони сидітимуть у білих снігових клубках на виставленому назовні шматочку. Тоді можна одним махом затоптати їх усіх черевиком.

Коли настав березень і земля вже не була промерзла на метр у глибину, ми рили діри між бараками. Шматочки светрів щоночі стирчали з землі, ніби плетений вовняний сад. На світанку він розцвітав білою піною, ніби цвітна капуста. Ми топтали вошей і витягали светри з землі. Светри знову гріли нас, і Цитра-Ломмер сказав:

— Одяг не помирає, навіть якщо його закопати.

Через сім років після мого повернення з табору виповнилося сім років мого життя без вошей. Але щоразу, коли я бачу на своїй тарілці цвітну капусту, я вже 60 років їм вошей зі шматка светра на світанку. І збиті вершки для мене досі не мають нічого спільного з вершками.

Для позбавлення від вошей починаючи з другого табірного року, окрім душу, щосуботи була ще ЕТУБА — камера з гарячим повітрям, нагріта до 100 градусів за Цельсієм. Ми вішали свій одяг на залізні гачки, і вони рухалися на спеціальних коліщатках, подібно до механізмів у холодильній камері бойні. Термічна обробка одягу тривала довше, ніж проміжок часу, протягом якого ми мали теплу воду в душі — приблизно півтори години. Після душу ми стояли у передпокої голі й чекали. Згорблені виснажені постаті, голими ми виглядали як спрацьована робоча худоба. Ніхто з нас не соромився свого голого тіла. Чого соромитися, якщо більше не маєш тіла. Але саме з цією метою ми були тут, у таборі, для фізичної роботи. І чим менше тіла залишалося на кожному, тим більше страждань доводилося через нього терпіти. Ця оболонка належала росіянам. Я ніколи не соромився інших, тільки себе самого, такого, яким я знав себе раніше, з гладенькою шкірою у басейні «Нептун», там, де мене збивали з пантелику пара із запахом лаванди і моменти цілковитого щастя. Там, де я жодного разу не думав про спрацьовану робочу худобу на двох ногах.

Коли одяг повертався з ЕТУБИ, він смердів гарячим і солоним. Одяг був пошкоджений і легко рвався. Але протягом двох-трьох сеансів у гарячій пічці пронесені контрабандою у кишенях цукрові буряки перетворювалися на цукати. У мене ніколи не було цукрових буряків. Була лопата-серце, вугілля, цемент, пісок, шлакоблоки і шлаки з шахти. Був у моєму табірному житті день жахів на картоплі, але я ніколи не бував на полі з цукровими буряками. Тільки ті чоловіки, які у колгоспі навантажували або розвантажували машини з цукровими буряками, могли їсти цукати. Я з дому знав, як смакують цукати: скляного зеленого кольору, червоно-малинового, цитриново-жовтого. Вони стирчали зверху на пляцках, ніби коштовні камені, а потім, під час їжі, застрягали у дірках в зубах. Цукати з цукрових буряків були землисто-брунатного кольору, коли з них знімали шкірку, вони ставали схожими на засклені кулаки. Коли я бачив, як інші їдять, то моя туга за домом їла пляцки з цукатами, а шлунок стискався.

У Новорічну ніч четвертого року у жіночому бараку я також їв бурякові цукати — торт. Він був не спечений, а збудований руками Труді Пелікан. Замість звичайних цукатів — печені цукрові буряки, замість горіхів — соняшникове насіння, замість муки — кукурудзяні висівки, замість десертних тарілок були фаянсові кахлі з кімнати для мертвих у медпункті. А до цього для кожного була одна цигарка LUCKY STRIKE з базару. Я двічі затягнувся і був п'яний. Голова попливла з моїх плечей і змішалася з іншими обличчями, нари кружляли у повітрі. Ми співали і хиталися в ритмі блюзу товарного вагона:

У лісі дафнія цвіте,
А в рові сніг лежить.
Писала ти мені, проте
Цей лист мені болить.
Плантон-Катя сиділа зі своїм шматком торта на фаянсовій кахлі у кінці стола біля лампи. Вона байдуже дивилася на нас. Але коли пісня закінчилася, вона захиталася на своєму стільчику і завила: УУУУУУ.

Цей низький і глибокий звук нагадував приглушене виття локомотива під час останньої стоянки снігової ночі чотири роки тому. Я остовпів, хтось заплакав. Труді Пелікан теж більше не могла стримуватися. А Плантон-Катя подивилася на тих, хто плакав, і почала їсти свій торт. Було видно, що їй смакує.

Існують слова, які роблять зі мною, що їм заманеться. Я вже не пригадую, що саме означає російське слово ВОШЬ — плюскв чи вошей. Я називаю вошами і тих, і тих. Це слово, мабуть, саме не знає своїх тварин. На відміну від мене.

Плюскви лазять по стінах і падають у темряві з плафонів на нари. Я не знаю, чи при світлі вони не падають, чи їх просто не видно. У бараках цілу ніч горить світло, частково для захисту від плюскв.

Наші нари зроблені з заліза. Іржаві труби зі шкарубкими від зварювання швами. Плюскви можуть розмножуватися у цих трубах, а також у неструганих дошках під матрацами. Коли плюскв стає занадто багато, ми повинні, а здебільшого це відбувається у вихідні, виносити постіль надвір. Чоловіки з фабрики зробили собі щітки з дротів. Постіль і дошки, по яких деруть цими щітками, стають брунатно-червоними від крові роздушених плюскв. Ми беремо активну і заангажовану участь у цій обов'язковій процедурі винищення плюскв. Ми хочемо вичистити свої ліжка і мати спокій уночі. Ми любимо бачити кров плюскв, бо це наша кров. І що більше крові, то більше задоволення від вичісування. З нас виходить ненависть. Ми вичісуємо плюскв до смерті і пишаємося собою так, ніби це не плюскви, а росіяни.

А потім нас раптом валить із ніг, ніби ударом по голові, від перевтоми. Втомлена гордість дарує смуток. Вона вичесала себе до крихітних розмірів, аж до наступного разу. Свідомі марноти цього заняття, ми заносимо очищені від плюскв ліжка назад до барака. Ми промовляємо із вошивою скромністю, вошивою у прямому сенсі слова:

— Принаймні можна спокійно чекати ночі.

І через 60 років мені сниться: мене депортували вдруге, втретє, а іноді і всьоме. Я ставлю свою валізу з-під грамофона на криницю і ходжу довкола майданчика для переклички. Тут немає жодних бригад, жодних начальників. У мене немає ніякої роботи. Світ і нове керівництво табору забули про мене. Я покладаюся лише на свій досвід як ветерана табору. Врешті-решт у мене є лопата-серце, а мої денні та нічні зміни завжди були витвором мистецтва, так я пояснюю все це. Я не випадковий перехожий, а дещо вмію. Я знаюся на шахтах і шлакових породах. У мене ще з першої депортації залишився у гомілці врослий синьо-чорний шматок шлаку. Я демонструю це місце, ніби орден героя. Я не знаю, де мої нари, бо тут усе нове.

— Де бараки? — питаю я. — Де Беа Цакель? Де Тур Прікуліч?

Феня, від якої кров стигне в жилах, у кожному сні вбрана в інший плетений гачком светр, а зверху на ньому та сама біла ряднина, якою накривають хліб. Вона каже, що немає ніякого керівництва табору. Я відчуваю себе покинутим. Ніхто не хоче, щоб я був тут, але я в жодному випадку не маю права податися геть.

У який табір потрапив цей сон. Чи взагалі сон цікавить, що лопата-серце і шахта існували насправді. Що з мене досить п'яти років у неволі. Хіба сон хоче вічно депортувати мене і вже у сьомому таборі не дає мені навіть працювати. Це справді ображає. Я нічого не можу протиставити сну, не має значення, котрий раз він мене депортує і в якому за рахунком таборі я зараз перебуваю.

Якби у цьому житті мене ще раз мали депортувати, я знав би: ніби існують речі, які прагнуть, аби їх замінили наступними у черзі, навіть якщо ти цього не хочеш. Що штовхає мене у цю взаємопов'язаність. Чому я хочу вночі мати право на своє приниження. Чому я не можу звільнитися. Навіщо змушую табір належати мені. Туга за домом. Так, ніби мені її бракувало.


СВІТЛИЙ МОМЕНТ
Одного пообіддя Плантон-Катя вже невідомо скільки сиділа за дерев'яним столом у бараці. Мабуть, дивилася на годинник із зозулею. Коли я зайшов досередини, вона запитала:

— Ти тут живеш?

Я відповів:

— Так.

— Я теж, але за церквою. Навесні ми переселилися у новий дім. Там помер мій маленький брат. Він був старим.

Я сказав:

— Але ж він був молодшим за тебе.

— Він був хворим, а тоді людина стає старою, — відповіла вона. — Тоді я вбрала його антилоп'ячі мешти і пішла до старого будинку. Там у дворі був якийсь чоловік. Тоді цей чоловік запитав мене, як я сюди потрапила. Я показала йому антилоп'ячі мешти. Тоді він сказав, щоб наступного разу я приходила з головою.

— І що ти тоді зробила? — запитав я.

— Тоді я пішла до церкви, — сказала вона.

Я запитав:

— Як звали твого маленького братика?

Вона сказала:

— Лаці, як тебе.

— Мене звати Лео, — заперечив я.

— Може, це у вас удома, але тут ти називаєшся Лаці, — сказала вона.

Це момент просвітлення, — подумав я, — в імені є німецьке слово «лаус», воша. Лаці походить від Ладіслаус.

Плантон-Катя встала, згорбилася і, вже дійшовши до дверей, озирнулася і ще раз подивилася на годинник із зозулею. Але її праве око підморгувало мені, так, як буває, коли розгортають старий шовк.

Вона підняла вказівний палець і сказала: — Знаєш що, ти не повинен більше махати мені рукою в церкві.


ЛЕГКОВАЖНІСТЬ ЯК СІНО
Улітку нам дозволяли танцювати надворі, на майданчику для переклички. Перед самим присмерком ластівки літали слідом за своїм голодом, дерева вже опоясала темрява, хмари підфарбувало знизу червоним. Згодом над їдальнею зависав місяць завбільшки з палець. Барабанний ритм у виконанні Антона Ковача пробивався крізь вітер, пари коливалися у танці, ніби чагарі. Посеред хвиль стукотів передзвін коксових батарей. А відразу за ним із території фабрики виривалася хмарка вогню й освітлювала небо аж до танцмайданчика. І поки не згасло світло, можна було побачити, як трясеться голова співачки Лоні і які важкі очі в акордеоніста Конрада Фонна, він завжди відводив їх убік, туди, де не було видно нікого і нічого.

У жесті, з яким Конрад Фонн розтягував і зводив докупи боки акордеона, відчувалося щось тваринне. Його повіки виглядали достатньо важкими, щоб зобразити чуттєвість, але порожнеча в очах була занадто холодною. Музика не проникала йому в серце. Він просто відпихав пісні подалі від себе, і вони потрапляли всередину нас. Його акордеон видавав приглушені звуки, схожі на сьорбання. Відтоді як Цитру-Ломмера відвезли кудись, як було сказано, до Одеси, в напрямку дому, оркестру явно бракувало теплих світлих звуків. Можливо, це акордеон був розстроєний, як і музикант, тому сумнівався, що коли депортовані стають парами на майданчику для переклички і хитаються, мов кущі, це можна вважати танцями.

Плантон-Катя сиділа на лавці і хитала ногами в такт музики. Якщо хтось хотів запросити її до танцю, вона тікала у темряву. Іноді вона танцювала з кимось із жінок, витягуючи при цьому шию і зазираючи в небо. Її ноги рухалися в такт музики, мабуть, раніше вона часто танцювала. Коли вона сиділа на лавці і спостерігала за парами, то кидала камінцями у тих, хто підходив один до одного занадто близько. Вона не бавилася, її обличчя залишалося серйозним. Альберт Ґіон казав, що більшість із нас забуває, де ми танцюємо, не думає про переклички і уявляє собі, що всі ми на танцмайданчику. Він ніколи не танцював із Ціррі Вандшнайдер, казав, що вона клеїться до нього і прагне віддатися йому. Але тут, у темряві, спокушає музика, а не він. Коли звучала зимова палома, відчуття збивалися у складки і ставали схожими на ребра акордеона, зачиненого в їдальні. Літній танець присипав нашу тугу легковажністю, ніби сіном. Вікна барака відкидали ледь помітні тіні, ми більше відчували, ніж бачили одне одного.

Труді Пелікан казала, що на танцмайданчику туга за домом перебирається із голови у живіт. Партнери міняють одне одного щогодини, це пари, які тужать за домом.

Мені здається, що суміші взаємних симпатій і обману, які випливали під час парування, мабуть, були такими ж різноманітними і ні до чого не придатними, як суміші різних видів вугілля. Але ми могли змішувати між собою лише те, що мали. Ми не могли, ми були змушені. Так само, як я змушений був триматися осторонь будь-яких сумішей і зберігати пильність так, щоб ніхто не здогадався, чому я так роблю.

Можливо, акордеоніст про все здогадувався, у ньому було щось відсторонене. Це мене ображало, хоча він і здавався мені потворним. Я щоразу змушений був дивитися йому в обличчя, так довго і так часто, як хмарка вогню виривалася із території фабрики і проривалася у небо. Що чверть години я бачив його шию і його собачу голову над акордеоном і страхітливі, відведені вбік кам'яні очі. А потім небо знову зливалося з чорнотою ночі. І я чекав наступні п'ятнадцять хвилин, поки собача голова знову не стане потворною на світлі. Літня палома на місці для перекличок виглядала завжди однаково. Тільки одного разу, пізнього вересня, під час останнього нічного танцю, все відбулося по-іншому.

Я сидів, як завжди, на лавці і підтягнув коліна до підборіддя. Адвокат Пауль Ґаст сів біля мене перепочити під час танцю, він сидів біля моїх пальців ніг і мовчав. Можливо, іноді він таки згадував свою покійну дружину, Гайдрун Ґаст. Бо у той момент, коли він сперся спиною об стіну, над селом упала зірка. Він сказав:

— Лео, швидко загадай бажання.

Село проковтнуло зірку, всі інші продовжували блищати, ніби грубо помелена сіль.

— Мені нічого не спало на думку, — сказав він. — А тобі?

Я сказав:

— Нехай би всі ми вижили.

Це була брехня, легковажна, як сіно. Насправді я загадав бажання, щоб мій ерзац-брат помер. Я хотів завдати болю своїй матері, а самого брата я не знав.


ТАБІРНЕ ЩАСТЯ
Щастя — це щось раптове.

Мені знайомі щастя рота і щастя голови.

Щастя рота приходить під час їжі, воно коротше за рот і навіть за саме слово «рот». Якщо вимовити його, то не залишається часу на те, аби воно потрапило в голову. Щастя рота не хоче, щоб про нього говорили. Якщо я говорю про щастя рота, то перед кожним реченням мені слід вимовляти слово РАПТОМ. А після закінчення речення: ТИ НІКОМУ ПРО ЦЕ НЕ СКАЖЕШ, БО ВСІ ГОЛОДНІ.

Але я скажу це тільки один раз: раптом ти тягнеш додолу гілку, зриваєш квітку акації і з'їдаєш. Ти нікому про це не говориш, бо всі голодні. Ти зриваєш щавель біля дороги і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий чебрець поміж трубами і з'їдаєш. Ти зриваєш ромашки біля дверей до підземелля і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий часник біля паркана і з'їдаєш. Ти нахиляєш донизу гілку, зриваєш чорні ягоди шовковиці і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий овес у степу і з'їдаєш. Біля їдальні ти не знаходиш жодної картопляної шкірки, лише бур'яни, і з'їдаєш їх.

Узимку ти нічого не зриваєш. Ти йдеш після зміни просто до барака і не можеш визначити, у якому місці сніг смакує найкраще. І де тобі краще запхнути до рота жменю снігу — відразу біля входу до підземелля чи ближче до куп вугілля, або аж біля воріт табору. Не в змозі вирішити, ти береш повну жменю з білого дашка над вартовою будкою біля воріт, і свіжість проникає тобі у пульс, до рота, у горло, глибоко всередину аж до самого серця. І раптом ти більше не відчуваєш втоми. Ти нікому про це не кажеш, бо всі втомлені.

Якщо не трапиться ніякої несподіванки, день проходить, як і всі інші. П'яте через десяте, — каже перукар Освальд Енйетер, — відповідно до його теорії щастя — це трохи бардаку. Мені мусить пощастити, бо моя бабця сказала: Я знаю, ти повернешся. І це я також нікому не говорю, бо всі хочуть повернутися. Щоб тобі пощастило, ти мусиш мати мету. Я мушу знайти собі мету, навіть якщо це всього-на-всього сніг на вартовій будці біля воріт.

Про щастя голови можна сказати більше, ніж про щастя рота.

Щастя рота любить бути на самоті, воно німе і проростає зсередини. А щастя голови любить спілкуватися з іншими, навіть потребує цього. Це щастя блукання довкола, навіть якщо воно і кульгаве. Воно триває довше, ніж ти можеш витримати. Щастя голови порізане на шматочки, і його важко посортувати, воно втручається куди хоче і як хоче, а потім швидко перетворюється із світлого на темне розмите сліпе невдале приховане непостійне несміливе нестримне нав'язливе хитке розбите впущене додолу нагромаджене протягнуте крізь вушко голки зраджене непереконливе роздушене на крихти розгублене насторожене колюче страхітливе повторюване нахабне викрадене викинуте геть залишене наостанок щастя, яке мало не пройшло повз.

Щастя голови може мати вологі очі, витягати шию тобі услід, або у нього можуть тремтіти пальці. Але воно завжди вдаряє в голову, як жаба, яка б'ється об стінки бляшанки.

Коли тобі пощастить востаннє — це останнякраплящастя. Вона наздоганяє тебе у момент смерті. Я пригадую, коли Ірма Пфайфер загинула у ямі з вапном, Труді Пелікан прицмокнула язиком, ніби показала великий нуль, і сказала одним словом:

— Останнякраплящастя.

Я погодився з нею, бо бачив полегшення на обличчі мертвих, коли ми роздягали їх, полегшення від того, що у голові нарешті заспокоїлося застигле гніздо, у подиху — запаморочлива гойдалка, у грудях — повністю зосереджена на ритмі помпа, а у животі — порожній зал очікування. Чисте щастя голови не траплялося ніколи, бо кожен рот складався із голоду.

Для мене навіть через 60 років після табору їжа все ще залишилася великою подією. Я їм усіма порами шкіри. Якщо я їм у товаристві, це неприємно спостерігати. Я їм нахабно. Інші не знають, що таке щастя рота, вони їдять по-товариському і ввічливо. Але мені саме під час їжі кидається в голову останнякраплящастя, яка рано чи пізно приходить до кожного, так само як ми з вами сидимо тут, і тоді треба віддати їй своє гніздо у голові, запаморочливу гойдалку подиху, помпу в грудях і порожній зал очікування у животі. Я їм із таким задоволенням, що навіть не хочу помирати, бо тоді не зможу більше їсти. І вже понад 60 років я знаю, що повернення додому не змогло притлумити табірного щастя. Воно і досі своїм голодом відгризає половину від кожного іншого відчуття. А всередині у мене порожньо.

З моменту мого повернення кожне нове відчуття кожного нового дня має свій власний голод і вимагає взаємності, якої я йому не даю. Нікому більше не дозволено чіплятися за мене. Голод навчив мене, а приниження зробило недосяжним, саме приниження, а не гордість.


ТИ ЖИВЕШ. ТИ ЖИВЕШ ЛИШЕ РАЗ
Коли настав час, що всі ми перетворилися на шкіру і кістки, у моєму мозку залишилася тільки невпинна катеринка, яка повторювала день і ніч: холод обрізає, голод обманює, втома обтяжує, туга за домом розриває, воші і блохи кусають. Я хотів би виторгувати заміну на речі, які не жили, але і не мертві. Я хотів домовитися про рятівний обмін між моїм тілом і лінією горизонту у повітрі вгорі і вкритими пилюкою вулицями внизу. Я хотів би перейняти їхню витривалість й існувати без тіла, а коли найгірше залишиться позаду, знову прошмигнути всередину свого тіла і з'явитися у ватнику. Це не мало нічого спільного з помиранням, радше навпаки.

Нульова зона — це щось несказанне. Ми з нею однодумці у тому, що людина не може нічого сказати про себе, хіба що про речі довкола себе. Розчавлена паща нуля здатна їсти, а не говорити. Нуль садить тебе під замок своєї задушливої ніжності. Рятівний обмін не терпить ніяких порівнянь. Він примушує і спрощує аж до такого: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Коли настав час, що всі ми перетворилися на шкіру і кістки, мені, здається, вдалося здійснити справді рятівний обмін. Іноді я мусив би перейняти терплячість лінії горизонту і вкритих пилюкою вулиць. Перетворившись на шкіру і кістки у своєму ватнику, я не зміг би сам врятувати своє життя.

Те, як живиться тіло, досі залишається для мене таємницею. У тілі відриваються одні і створюються інші частини, так само як на будові. Ти бачиш себе й інших щодня, але жодного дня не зауважуєш, скільки у тобі всього ламається або, навпаки, спинається на ноги. Залишається таємницею, яким саме чином калорії все забирають або віддають. Як їм вдається знищити у тобі всі свої сліди, коли вони забирають, і, навпаки, відновити все, коли вони віддають. Ти не знаєш, коли саме з тобою сталася та чи інша позитивна зміна, але ти знову відчуваєш приплив сил.

Протягом останнього табірного року ми отримували за свою роботу гроші, їх давали кожному в руки. І ми могли купувати щось на базарі. Ми їли сушені сливи, рибу, російські налисники з солодким або підсоленим сиром, салом чи смальцем, кукурудзяні пляцки з підливкою з цукрових буряків, масну халву з соняшникового насіння. Не минуло і кількох тижнів, як ми знову нормально харчувалися. На нас понаростали скожі на мочалки прошарки жиру, перукар називав нас БАМСТІ. Ми знову стали звичайними чоловіками і жінками, так, ніби вдруге вступили у перехідний вік.

Нова хвиля марнославства розпочалася у жінок ще тоді, коли чоловіки бездумно блукали туди-сюди по табору у своїх ватних уніформах. Вони знову відчули себе достатньо вродливими, і це давало їм підстави для марнославства. А потім янгол голоду отримав нове відчуття для одягу, длянової табірної моди. Чоловіки приносили з фабрики шматки білосніжних лляних мотузок, довжиною приблизно метр і товщиною з руку. Жінки розбирали ці мотузки на нитки і плели з них залізними гачками бюстгальтери, трусики, блузки і трико. Вузлики вони затягували всередину, на зовнішній стороні не було видно жодного. Жінки плели навіть стрічки у волосся і брошки. Труді Пелікан носила плетену лілію, яка була схожа на пришите до грудей горнятко для мокко. Одна з Ціррі носила брошку-конвалію, це були причеплені до дротів білі напальчники, а Лоні Міх — пофарбовану червоною цеглою жоржину. У цей перший період транспортування льону я теж здавався собі ще достатньо вродливим. Але вже незабаром я теж відчув потребу обновити свій гардероб. Я досить довго просидів із голкою в руках, щоб пошити собі з подертого пальта з оксамитовими зав'язками кепку. План її створення сидів у мене в голові, це була доволі складна для виконання конструкція з усіма можливими вишуканостями. Довкола голови я зробив основу з ґуми для коліс, обшив її тканиною, розмір кепки дозволяв носити її навскоси, натягуючи на вухо. Дашок над обличчям був зроблений із шматка руберойду, овальна верхня частина була зміцнена шматком паперу з мішка для цементу, а вся шапка зсередини була вимощена шматочками з розірваної сорочки. Внутрішня підкладка була для мене важливою, бо нагадувала про колишнє марнославство, про те, що потрібно хотіти краси для себе самого, навіть там, де ніхто цього не побачить. Це була шапка, яка насувалася на очі або на вухо, шапка-очікування, шапка для кращих часів.

На додаток до плетеної табірної жіночої моди у селі з'явилося туалетне мило, пудра і рум'яна. Усе виробництва однієї фірми КРАСНЫЙ МАК. Косметика була рожевою і мала нудотно-солодкавий запах. Янгол голоду здивувався.

Найпершою хвилею моди стали мешти на вихід, БАЛЕТКИ. Я поніс до шевця половину ґумової шини, інші принесли шматки ґуми з фабрики. Швець зробив легкі літні мешти, з дуже тоненькими еластичними підошвами, кожен з цих мештів був дбайливо допасований до розміру ноги. Зроблені на манекені, ці мешти були дуже елегантними. Їх носили і чоловіки, і жінки. Янгол голоду став легконогим. Палома виросла, тепер уже всі бігли на танці і танцювали, аж поки незадовго до півночі не звучав гімн.

А оскільки жінки хотіли подобатися не лише собі самим й іншим жінкам, а й чоловікам, чоловіки теж змушені були докладати зусиль, аби їх іноді допускали за шторку до плетеної гачком білизни. Тому після балеток справа дійшла і до чоловічої моди вище взуття. Нова мода і нові любощі, обмін партнерами, вагітності, аборти у міській лікарні. Але і збільшення кількості немовлят у медпункті, у спеціальному кутику, за дерев'яною загородкою.

Я пішов до пана Ройша з Ґоттенбрунна, що у Банаті. Я знав його тільки з перекличок. Удень він розгрібав завали сміття на розбомбленій фабриці. А вечорами за тютюн латав подерті фуфайки. Він був кравцем, а відтоді, як янгол голоду легковажно кружляв довкола, то його вміння користувалися неабияким попитом. Пан Ройш витягнув скручену в клубок мотузку і поміряв мене з ніг до голови. Потім сказав, що для штанів необхідно півтора метра тканини, для маринарки три метри і двадцять сантиметрів. А крім того, три великі ґудзики і шість маленьких. Підкладку для маринарки він дістане сам, так він сказав. Я хотів, щоб маринарка мала ще пояс із пряжкою. Він запропонував мені виготовити пряжку з двох металевих кілець, які проходили одне в одне, а на спині зробити подвійну складку, одну навпроти другої. Він сказав, що зараз такі дуже модні в Америці.

Я замовив Антону Ковачу два металевих кільця і, взявши усі свої гроші, пішов у сільську крамницю. Тканина на штани була матово-синьою зі світло-сірими вузликами. Тканина на маринарку — у клітинку двох кольорів — пісочний беж і брунатний кольору мішка з піском, контури кожної клітинки витиснені. Я відразу ж купив готову краватку, кольору зеленого моху з косими ромбами. І три метри репсу кольору світлої резеди на сорочку. І ще ґудзики для штанів і маринарки плюс дванадцять маленьких на сорочку. Усе це було у квітні 1949-го.

Через три тижні я отримав сорочку і костюм із подвійною складкою і залізною пряжкою на паску. Шовковий шалик кольору червоного вина, у матово-блискучу клітинку, зараз нарешті знову личив би мені. Тур Прікуліч уже давно його не носив, мабуть, він уже викинув його геть. Янгол голоду вже більше не сидів у голові, але все ще не злазив із шиї. І у нього була міцна пам'ять. Але йому це не було потрібно, табірна мода була теж певним різновидом голоду, голоду очей. Янгол голоду казав:

— Не витрачай усі свої гроші, хто знає, що може трапитися.

Все, що може трапитися, вже тут, — думав я собі. Я хотів мати вихідний костюм, щоб гуляти в ньому центральною алеєю табору, танцювати або навіть просто пройтися з шахти через бур'яни, іржу і сміття. Я починав зміну з того, що переодягався внизу, у підвалі. Янгол голоду застерігав:

— Зарозумілість приходить перед падінням.

Але я відповідав йому:

— Людина живе. Людина живе тільки раз.

Лобода теж нікуди не може звідси подітися, вона носить свої червоні шати і шиє собі іншу рукавичку для кожного листка, рукавичку з пальцями.

Моя валізка для грамофона вже мала новий ключ, але поволі ставала замалою. Я замовив у столяра ще солідну валізу для свого нового одягу. А Пауля Ґаста, слюсаря, попросив зробити мені справжній замок на валізу, замок із різьбою.

Коли я вперше демонстрував свій новий одяг на танцях, я думав собі: все, що може трапитися, вже тут. І все повинно залишатися так, як є тепер.


КОЛИСЬ І Я ПРОЙДУСЯ ПОВЗ ЕЛЕГАНТНІ ВІТРИНИ
Лобода продовжувала рости зелено і зі свистом і на четверту весну після Перемоги. Ми вже не зривали її, бо нас більше не мучив такий сильний голод. Ми були переконані, що після чотирирічного голодування нас тепер годуватимуть, можливо, не для того, щоб відправити додому, але хоча б для роботи тут. Росіяни щороку чекали майбутнього, а ми його боялися. На нашій дорозі опинилося минуле, а в їхню велетенську країну впливали нові часи.

Пішла чутка, що Тур Прікуліч і Беа Цакель протягом усіх трьох років збирали у гардеробній одяг, продавали його на базарі, а гроші ділили з Шіштваньйоновим. Тому багато хто загинув від переохолодження, хоча навіть згідно з табірним розпорядком кожен мав право на білизну, фуфайку і взуття. Ми вже більше не рахували мертвих. Але якщо я згадував про річницю Перемоги, то знав і те, що у регістрі медпункту Труді Пелікан вписала 334 душі, які спочили з миром протягом першого, другого, третього і четвертого років. Я не згадував про них багато тижнів підряд, а потім вони раптом вдиралися у мою свідомість, ніби галаслива тріскачка, і переслідували мене протягом цілого дня.

Як часто я думав про те, що булькання коксової батареї звучить із року в рік. Я хотів би колись, замість того щоб, як завжди, сидіти на лавці центральної алеї табору, посидіти на лавці у парку, де зустрів би людину, яка розгулює собі вільно і ніколи не бувала у таборі. На танцях одного вечора випливло слово КАУЧУК, каучукові підошви. Наша співачка Лоні Міх запитала, що означає каучук. А Карлі Гальмен підморгнув адвокатові Паулю Ґасту і сказав, що це походить від слова «покійник», у степовому небі усі ми будемо носити каучукові підошви. Але Лоні Міх не заспокоїлася після такого пояснення. Після каучукових підошов почалася розмова про ФАВОРИТІВ, які зараз у моді в Америці. Лоні Міх знову запитала, що таке ФАВОРИТИ. А акордеоніст Конрад Фонн сказав їй, що це така зачіска, кінські хвости над вухами.

Раз на два тижні у кінотеатрі села для нас, в'язнів табору, показували фільми і новини. Радянські фільми, але також і американські, а іноді навіть реквізовані у Берліні німецькі фільми. В одному з тижневих випусків новин показували, як у небі Америки поміж хмарочосами літає конфеті, ніби сніг, а по землі ходять і співають чоловіки у взутті на каучуковій підошві і з бакенбардами аж до підборіддя. А після фільму перукар Освальд Енйетер сказав, що такі бакенбарди називаються фаворитами.

— Ось тепер ми вже цілковито русифіковані, а будемо ще й сучасними на американський манер, — сказав він.

Я також не знав, що таке фаворити. Я рідко ходив у кіно. Через свою роботу в нічну зміну я у цей час переважно був ще у підземеллі або щойно вийшов звідти і був занадто втомлений для кіно. Але балетки на літо в мене були, Кобелян подарував мені півшини. І свою валізу з-під грамофона я тепер уже міг зачинити на ключ, який зробив мені Пауль Ґаст, чудовий ключ із трьома виступами, схожими на мишачі зуби. А від столяра у мене була нова дерев'яна валіза з врізаним замком. У мене був оновлений гардероб. Каучукові підошви не годилися для підземелля, а бакенбарди росли самі по собі, хоча я і думав, що вони пасували б радше Туру Прікулічу. Мені вони здавалися занадто мавпячими.

Але все одно, — думав я собі, — давно пора зустріти Беа Цакель або Тура Прікуліча десь в іншому місці, де ми були б на рівних, наприклад, на вокзалі з чавунними пілястрами, з яких звисають горщики з петуніями, як на курорті. Скажімо так, я сідаю в поїзд і бачу, що Тур Прікуліч сидить у моєму купе. Я коротко привітаюся з ним і сяду навпроти, трохи осторонь, от і все. Я робитиму вигляд, ніби це все, бо побачу обручку в нього на пальці і не питатиму, чи одружився він із Беа Цакель. Я витягну свою канапку і покладу її на розкладний стіл. Білий хліб із товстим шаром масла і рожевим шматочком шинки. Канапка не смакуватиме мені, але я не видам себе жодним рухом. Або я зустріну Цитру-Ломмера. Він прийде зі співачкою Лоні Міх. Я побачу, що її зоб збільшився. Вони захочуть взяти мене з собою на концерт до Атенеума. Я вибачатимусь зміненим голосом і пропущу їх досередини. Бо насправді я перевірятиму квитки і вказуватиму правильні місця в Атенеумі, тож зустріну їх обох знову при вході і з піднятим вказівним пальцем промовлю:

— Покажіть, будь ласка, ваші квитки, розподіл місць відбувається за парними і непарними числами, у вас 113 і 114, це означає, що ви сидите окремо.

Вони впізнають мене тільки після того, як я засміюся. А можливо, я і не засміюся взагалі.

Ще я думав собі, що вдруге зустріну Тура Прікуліча у якомусь великому американському місті. У нього на пальці не буде обручки, зате під руку він триматиме одну з Ціррі, і вони підніматимуться сходами. Ціррі, не впізнає мене, але він підморгне, як це робив мій дядько Едвін, коли казав:

— Я знову ризикнув собі однією бровою.

Я просто піду собі далі, от і все. Можливо, я ще буду відносно молодим, коли вийду з табору, як то кажуть, найкращі роки, як у пісні, яку співає Лоні Міх, співає як арію, і голова її трясеться: ЩОЙНО ТРИДЦЯТЬ МЕНІ МИНУЛО. Можливо, я зустріну Тура Прікуліча втретє, вчетверте і потім ще дуже часто, у третьому, четвертому, шостому або і восьмому майбутньому. Одного разу я визирну з вікна готелю на другому поверсі, подивлюся на вулицю внизу, там падатиме дощ. А якийсь чоловік розкриє парасолю. Він довго не зможе її відкрити і намокне, бо парасолю заклинить. Я побачу, що його руки — це руки Тура, але він не знатиме цього. Якби він це знав, — думаю я собі, — він поспішив би, вдягнув би рукавиці або взагалі не пішов би цією вулицею. А якби він не був Туром Прікулічем, а просто мав його руки, я гукнув би йому з вікна:

— Перейди на інший бік вулиці, під дашком ти не змокнеш.

А якщо він підняв би голову, то сказав би:

— Відколи це ми на «ти»?

А я відповів би:

— Я не бачив вашого обличчя, я звертався на «ти» до ваших рук.

Я думав собі, що колись і я пройдуся повз елегантні вітрини, де людина почуває себе не так, як у маленькому містечку, де я народився. Це буде променад над Чорним морем. Вода білою піною буде набігати такими хвилями, яких я ще ніколи не бачив. Довкола променаду будуть світитися неонові вогні і музикант гратиме на саксофоні. Я зустріну Беа Цакель і впізнаю її, її очі збережуть свій сповільнений рух і відсутній погляд. У мене не буде обличчя, бо вона не впізнає мене. Вона і далі носитиме своє важке волосся, але тепер уже не заплетене у коси, а розпущене по плечах, на скронях воно буде просіяне білими борошняними нитками і схоже на крила чайок. Її вилиці будуть такими ж високими і відкидатимуть гострі тіні, ніби опівдні на розі двох вулиць. Я подумаю про прямий кут, про село за табором.

Минулої осені за табором побудували нове село для росіян. Це були ряди будинків із готових дерев'яних частин, які привезли з Фінляндії, фінські будиночки. Карлі Гальмен розповідав мені, що дерев'яні деталі будинків були витесані дуже акуратно, а до них додавалися детальні описи монтування. Але під час розвантажування все переплуталося, і ніхто вже не знав, що до чого слід прикручувати. Тому зведення будинків перетворилося на катастрофу, бо в одному випадку деталей бракувало, в іншому їх було забагато, а іноді просто були не ті, що потрібно. Будівничий був єдиною людиною за всі останні роки, хто вважав примусових робітників освіченими людьми, для яких прямий кут має дев'яносто градусів. Він уявляв собі депортованих як людей, що вміють думати, тому я і запам'ятав собі цей випадок. Під час одного з перекурів він виголосив промову на будмайданчику про хороші наміри соціалізму і про його неспроможність. У своїй промові він дійшов висновку: росіяни знають, що таке прямий кут, але вони не вміють його досягнути.

Одного дня, — подумав я собі, — не знаю, яка саме буде річниця Перемоги і яке за рахунком це буде майбутнє, я приїду до країни гірських хребтів, у якій я уві сні їду на білій свині по небу і про яку люди говорять, що це моя батьківщина.

Один із варіантів повернення додому, про які часто говорилося у таборі, передбачав, що коли ми повернемося, наші найкращі роки залишаться позаду. І з нами буде те саме, що з військовополоненими Першої світової війни — дорога додому триватиме десятиліттями. Шіштваньйонов викличе нас на останню коротку перекличку й оголосить:

— Я розпускаю табір. Забирайтеся геть.

І кожен із нас добиратиметься власним ходом, усе більше заглиблюючись на схід, у протилежному напрямку, бо на захід усі шляхи будуть відрізані. Через Урал, потім навпростець через Сибір, Аляску, Америку, а потім через Гібралтар і Середземне море. Через двадцять п'ять років ми повернемося додому зі сходу через захід, ясна річ, якщо до того часу це все ще буде нашим домом, а не належатиме росіянам. Або інші варіанти: що ми взагалі ніколи звідси не поїдемо, бо нас так довго триматимуть тут, аж поки табір не перетвориться на звичайне село, без вартових веж, а ми хоча і не станемо ні росіянами, ні українцями, але будемо мешканцями, які звикли тут жити. Або що ми так довго змушені будемо залишатися тут, аж поки самі не захочемо нікуди їхати, бо будемо вважати, що вдома ніхто вже на нас не чекає, бо там давно живуть інші, бо всіх кудись депортували, ніхто не знає, куди саме, і вони самі не мають більше дому. І ще один варіант передбачав, що ми захочемо залишитися тут, бо не зможемо більше жити вдома, а вдома не знатимуть, що робити з нами.

Якщо ти надто довго не маєш жодних новин із дому, то починаєш ставити перед собою питання, чи взагалі варто хотіти додому і що саме можна хотіти вдома. У таборі у тебе забирають здатність хотіти. Тобі немає чого вирішувати, і ти не прагнеш приймати жодних рішень. Тобі хочеться додому, але ти сприймаєш це не більше ніж як спогад про минуле, ти не наважуєшся зазирнути у свою тугу за майбутнім. Тобі здається, що спогад — це і є туга. Звідки може взятися уявлення про різницю, якщо в голові постійно крутиться одне і те ж і ти настільки втрачаєш контроль за світом, що тобі вже навіть не бракує більше цього світу.

Що з мене буде вдома? Я буду ходити собі туди-сюди поміж горами, — думав я собі, — і промовляти ч-ч-ч-ч, як потяг. Я потраплю у свою ж власну пастку, потраплю у найстрашнішу ситуацію, ситуацію, у якій все давно відомо.

— Це моя сім'я, — говоритиму я, але матиму при цьому на увазі тих, хто був зі мною у таборі.

Моя мама скаже, що я повинен стати бібліотекарем, бо тоді ніколи не працюєш на холоді.

— Ти завжди любив читати, — скаже вона.

Мій дідусь вважатиме, що я повинен подумати над можливістю стати комівояжером.

— Ти завжди любив подорожувати, — скаже він.

Моя мама сказала би так, і мій дідусь, можливо, сказав би це, але зараз надворі була четверта річниця Перемоги і навіть попри свого ерзац-брата я не знав, чи всі вони ще живі. Тут, у таборі, професії на зразок комівояжера були непоганими для щастя голови, було про що поговорити.

Одного разу на дошці мовчання я заговорив про це з Альбертом і мені навіть вдалося розговорити його.

— Можливо, колись я стану комівояжером, — сказав я, — і у мене у валізі будуть усі можливі товари: шовкові хустки й олівці, кольорова крейда, мазі і рідина для виведення плям. Мій дідусь одного разу привіз моїй бабусі мушлю з Гаваїв завбільшки з грамофонну трубку, а всередині мушлі був синюватий перламутр. Можливо, я стану інженером-будівельником, архітектором, — сказав я на дошці мовчання у підземеллі. — Робитиму фотокопії своїх проектів. Матиму власний офіс. Будуватиму для людей, які мають гроші, один із будинків буде абсолютно круглим, як от цей металевий кошик. План я малюватиму спочатку на пергаментному папері. З підвалу догори, до самого купола, тягнеться вісь. Усі кімнати мають форми частин кола — однієї четвертої, однієї восьмої, однієї шостої, як шматки торта. Пергаментний папір я буду класти в рамку на світлочутливий папір і виставляти на сонце, щоб він освітлювався протягом п'яти-десяти хвилин. Потім фотопапір треба буде згорнути у рулон і запхнути у трубку з нашатирним спиртом, і через декілька хвилин отримаєте готовий план. Фотокопія готова — рожева, лілова, цинамоново-брунатна.

Альберт Ґіон послухав це все і сказав:

— Нафталінові випари, фотокопії, тобі ще недостатньо диму, мені здається, ти перевтомився. Як ти думаєш, чому ми опинилися тут, під землею. Бо у нас немає професій. Тут, у таборі, професіями вважаються перукар, швець і кравець. Це хороші професії, найкращі тут, у таборі. Але ти вчишся цього вдома або так ніколи і не здобудеш такий фах. Це професії, які дає тобі доля. Якби ти знав, що одного дня потрапиш до табору, ти став би перукарем, шевцем або кравцем. Але ні в якому разі не комівояжером, будівельником чи архітектором.

Альберт Ґіон мав рацію. Хіба носити вапно — це професія? Якщо ти роками носиш вапно або шлакоблоки, розвантажуєш вугілля або видряпуєш руками з землі картоплю, прибираєш у підвалі, ти можеш навчитися робити це добре, але це ніяка не професія. Найважча з можливих робіт, але не професія. Від нас вимагалася тільки робота, а не професія. Ми завжди були чорноробами, а це ніяка не професія.

Ми вже не були такими страшенно голодними, а лобода все ще була сріблясто-зеленою, а потім стала колючою і вогняно-червоною. Тільки тому, що ми пережили голод, ми не зривали лободи, а купували собі масну їжу на базарі і їли бездумно багато. І ось стара туга за домом була підмощена новою, похапцем вирощеною плоттю. І всій своїй новонабутій плоті я змушений був повторювати все те саме: колись і я пройдуся повз елегантні вітрини. Навіть я.


РЕТЕЛЬНІ, ЯК ТИША
Після того як закінчився час, коли всі ми складалися тільки зі шкіри і кісток, коли я вже пережив рятівні обмінні оборудки, балетки, готівкові гроші за роботу, додаткову їжу, нову плоть під шкірою і новий одяг у валізі, прийшло несподіване звільнення. Про всі п'ять років табору я можу сказати п'ять речень:

1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Нульова зона — це щось несказанне.

Рятівний обмін — це гість із будинку навпроти.

Табірне «ми» — це насправді однина.

Обсяг сягає у глибину,

Але всіх цих п'яти речей стосується одне і те ж:

Вони ретельні, як тиша між ними, але тільки не на людях.


ЦІЛКОВИТИЙ БЕЗРУХ
На початку січня 1950-го я приїхав із табору додому. І ось я знову сидів у вітальні, у глибокому чотирикутному приміщенні під білою ліпниною стелі, ніби під снігом. Батько малював Карпати, кожні кілька днів продукував нову акварель із зображенням сірих зубців гір і розмитих снігом ялин, майже на всіх картинах дерева і гори були розташовані так само. У підніжжі гір — поодинокі ялинки, на полонинах — групки дерев, на хребті — ялинки парами або поодинці, поміж ними то тут, то там — берези, ніби білі оленячі роги. Мабуть, найважче малювати хмари, на всіх картинах вони нагадують радше диванні подушки. На кожній із цих акварелей Карпати були сонними.

Дідусь помер. Бабуся сиділа у його плюшевому кріслі і розв'язувала кросворди. Час від часу вона питала про якесь слово: диван на сході, частина взуття на «п», порода коней, дах із парусини.

Мама плела одні шкарпетки за іншими для свого ерзац-сина Роберта. Перша пара була зеленою, друга білою. Потім пішли брунатні, біло-червоні, сині, сірі. Після білої пари почалося непорозуміння — моя мама виплітала клубки вошей. Відтоді у кожній парі шкарпеток я бачив наші плетені сади поміж бараками, шматки светрів на світанку. Я лежав на дивані, клубок вовни лежав у бляшаній мисці біля стільця матері, і він був жвавіший за мене. Нитка спиналася вгору, провисала і падала. Два клубки завбільшки з кулак робили з себе готову шкарпетку, неможливо було вирахувати повну довжину вовняної нитки. Якщо скласти докупи всю вовну, використану мамою на шкарпетки, її довжина, мабуть, відповідала би відстані від дивана до вокзалу. Я уникав околиць вокзалу. Тепер у мене були теплі ноги, і тільки відморожені колись ділянки шкіри свербіли біля кісточки, там онуча найшвидше примерзала до тіла. Зимові дні починали сіріти вже з четвертої години дня. Бабуся вмикала світло. Лампа була світло-синьою лійкою із темно-синіми китицями довкола обруча. На стелю потрапляло мало світла, і ліпнина залишалася сірою і починала розпливатися. Наступного ранку стеля знову ставала білою. Я вигадав собі, що за ніч, поки всі ми спимо по різних кімнатах, стеля замерзає, як снігові візерунки на степовому ґрунті за цеппеліном. Біля шафи цокав годинник. Його маятник літав туди-сюди і розкидав наш час поміж меблями від шафи до вікна, від столу до дивана, від пічки до плюшевого крісла, із дня до вечора. На стіні це цокання стало гойдалкою мого дихання, у мене в грудях воно перетворювалося на лопату-серце. Мені тепер дуже її бракувало.

У кінці січня дядько Едвін зайшов за мною рано-вранці, щоб представити мене своєму майстрові на фабриці, що виготовляла ящики. Надворі, у провулку біля школи, на один будинок далі від брами пана Карпа, стояло обличчя. Нижче шиї воно було відрізане візерунком зі снігових квітів. Довкола чола була коса зі снігового волосся, а біля кістки носа — око з відсутнім зеленим поглядом — я побачив Беа Цакель у ранковому халаті з білими квітами і сірою важкою косою. У вікні, як і щодня, сиділа кішка пана Карпа, але мені було шкода Беа, яка так швидко постаріла. Я знав, що кішка може бути тільки кішкою, телеграфний стовп не може бути вартовим постом, біле вогнище снігу — це не табірна центральна алея, а провулок неподалік школи. Що тут, удома, все не може помінятися, бо тут усе залишилося по-старому. Все, крім мене. Посеред ситих батьківщиною людей мені паморочилося в голові від свободи. Мій настрій навчився робити різкі рухи, був вимуштруваний і готовий до раптових падінь і тваринного страху, мій мозок узалежнився від принижень. Мені ввижалася Беа Цакель у вікні, ніби вона сидить і чекає на мене, але думаю, що і їй ввижалося, як я проходжу повз. Я мав би привітатися з нею, як мінімум кивнути головою чи помахати рукою. Але це занадто пізно спало мені на думку, ми вже були на два будинки далі. Коли ми у самому кінці провулку біля школи повернули за ріг, мій дядько взяв мене попід руку. Напевно, він відчув, що хоча я і йду поряд із ним, але подумки перебуваю в зовсім іншому місці. А можливо, він узяв під руку не мене, а своє старе пальто, яке я носив. Його легені свистіли. Мені здалося, що він зовсім не збирався казати того, що промовив після тривалого мовчання. Що це легені примусили його, тому він сказав відразу двома голосами:

— Сподіваюся, тебе візьмуть працювати на фабрику. Мені здається, що у вас вдома зовсім туго. — Він мав на увазі цілковитий безрух.

На тому місці, де хутряна шапка торкалася його лівого вуха, складки шкіри довкола цього вуха розходилися гладенько, як у мене. Я повинен був побачити ще і його праве вухо. Тому обійшов його і став із правого боку. Праве вухо дядька ще більше було схоже на моє, ніж ліве. Гладенький край вуха починався у самому низу, він був довгим і гладеньким, ніби випрасуваним.

Мене взяли працювати на фабрику. Я щодня виходив із цілковитого безруху свого дому, а після завершення зміни знову повертався туди. Щоразу, коли я приходив додому, бабуся питала:

— Ти прийшов?

І я відповідав:

— Так, я прийшов.

Щоразу, коли я йшов із дому, вона питала:

— Ти йдеш геть?

І я відповідав:

— Так, я йду геть.

У момент, коли вона ставила це питання, вона завжди робила крок мені назустріч і недовірливо хапалася за своє чоло. Її руки були прозорими, на них залишилася сама лише шкіра з прожилками і кістки, це були два шовкові віяла. Мені хотілося кинутися їй на шию, коли вона питала мене. Але цілковитий безрух не давав мені зробити цього.

Маленький Роберт чув ці щоденні питання. Коли він пригадував собі їх, то намагався наслідувати бабцю, робив крок мені назустріч, хапав себе за чоло і питав одним реченням:

— Ти прийшов, ти ідеш геть.

Щоразу, коли він хапав себе за чоло, я бачив складки жиру на його зап'ястях. Щоразу, коли мій ерзац-брат питав мене про це, мені хотілося задушити його. Але цілковитий безрух не давав мені зробити цього.

Одного дня, коли я повернувся з роботи, то побачив край білого мережива з-під зачиненої накривки швейної машини. Іншого дня на ручці кухонних дверей висіла парасоля, а на столі стояла розбита тарілка, два однакові уламки, ніби розрізані рівно навпіл. А мама зав'язала собі палець носовичком. Ще одного дня батькові підтяжки лежали на радіо, а бабусині окуляри у моєму черевику. Ще іншого дня плюшевий ведмедик Роберта Мопі був прив'язаний моїми шнурівками до ручки чайника. А у моїй шапці лежав окраєць хліба. Можливо, вони відставляли вбік цілковитий безрух, коли мене не було вдома. Можливо, вони оживали. У нас вдома все виглядало, як у таборі з янголом голоду. Так ніколи і не з'ясувалося, чи цілковитий безрух був нашим спільним, чи кожен із нас мав свого власного.

Мабуть, вони усміхалися, коли мене не було вдома. Мабуть, шкодували мене або сварили. Мабуть, вони цілували маленького Роберта. Мабуть, вони говорили, що повинні мати до мене терпіння, бо люблять мене, або просто мовчки думали про це і механічно пересувалися вслід за власними руками. Мабуть. Мабуть, я мав би усміхатися, коли повертався додому. Мабуть, мав би шкодувати їх або сварити. Мабуть, мав би цілувати маленького Роберта. Мабуть, мав би казати, що мушу мати до них терпіння, бо я їх люблю. Але як я мав сказати це, якщо не міг навіть мовчки думати такого.

Протягом першого місяця вдома я не вимикав уночі світла у себе в кімнаті, бо боявся спати у темряві. Мені здається, що вночі можна бачити сни, тільки якщо ти достатньо втомився удень. Лише після того як я почав працювати на фабриці, мені наснився перший сон.

Ми з бабусею сидимо разом на плюшевому кріслі, Роберт — на стільці поряд із нами. Я маленький, як Роберт, а він дорослий, як я. Роберт залазить на свій стілець і обдирає ліпнину зі стелі. А потім вішає її нам із бабусею на шию, ніби білий шалик. Тато стоїть на колінах перед нами на килимі, націлює на нас свій фотоапарат «Лейку», а мама каже:

— Посміхніться одне одному, це буде останнє фото перед її смертю.

Мої ноги звисають зі стільця. Зі свого місця мій батько може фотографувати мої мешти лише знизу, тоді підошви дивитимуться уперед, до дверей. Татові не залишається нічого іншого, навіть якби він хотів, бо ноги у мене ще занадто короткі. Я знімаю з плечей ліпнину. Бабуся обнімає мене і знову притискає мені ліпнину до шиї. І тримає її міцно своєю прозорою рукою. Мама диригує батьком, махаючи своєю спицею, аж поки він не починає рахувати у зворотному порядку — три, два, а на цифрі один натискає на кнопку. Після цього мама запихає в'язальну спицю собі у волосся і знімає ліпнину з наших плечей. А Роберт знову вилазить на стілець і повертає ліпнину на місце.


ЧИ МАЄШ ТИ ДИТИНУ У ВІДНІ
Я вже кілька місяців був удома, де ніхто не знав, що мені довелося пережити. І ніхто про це не питав. Розповідати можна тільки тоді, коли того, кому ти розповідаєш, це справді цікавить. Я радів, що ніхто ні про що мене не питав, але водночас мене це ображало. Дідусь обов'язково запитав би мене про щось. Але він помер два роки тому. Влітку, після мого третього дня Перемоги, він помер від нервового виснаження і, на відміну від мене, так і залишився серед мерців.

Одного вечора до нас прийшов сусід, пан Карп, він приніс позичені напередодні вассерваги. Коли побачив мене, остовпів. Я подякував йому за його жовті шкіряні гамаші і збрехав, що вони гріли мене у таборі. А потім розповів, що завдяки їм мені пощастило, бо я знайшов на базарі десять рублів. Від збудження зіниці пана Карпа бігали, ніби вишневі кісточки. Він склав руки, погладжував себе долонями, часто кліпав і сказав:

— Твій дідусь постійно чекав на тебе. У день його смерті гори втекли у хмари, і до міста та до всіх околиць вдерлося багато чужих хмар, ніби чужих валіз. Хмари знали, що твій дідусь далеко подорожував. Одна з хмар точно була від тебе, навіть якщо ти і не знаєш про це. О п'ятій завершився похорон, і відразу після цього півгодини падав тихий дощ. Я пригадую, що була середа, і мені ще треба було поїхати до міста за клеєм. Дорогою додому я побачив біля вашого порога безволосого щура. Його шкіра вся була у складках, він тремтів і намагався видряпатися на ваші дерев'яні двері. Я здивувався, що у нього немає хвоста і що він не сидить на своєму хвості. Коли я підійшов ближче, то побачив, що це кріт з бородавками. Він подивився на мене і надув на щоках дві білі бульбашки, якими потворно жонглював. Спершу я хотів відігнати його кінчиком парасолі, але потім не наважився. Краще не буду, — подумав я собі, — це земляний кріт, він підморгує мені білими бульбашками, це точно має щось спільне зі смертю Лео. Всі думали, що ти давно помер. Дідусь дуже чекав на тебе спочатку, а потім уже не так сильно. Усі думали, що ти помер. Ти не писав нікому, тому ти і живий.

— Це тут ні до чого, — сказав я.

Я важко дихав, бо пан Карп жував кінчик свого нерівно підстриженого вуса і дав мені зрозуміти, що він зі мною не згоден. Мама визирнула у двір, на якому не було на що дивитися, окрім шматочка неба і просмоленого даху сараю.

— Пане Карп, будьте обережні зі словами, — сказала бабця. — Раніше ви розповідали це мені по-іншому, тоді білі бульбашки стосувалися смерті мого чоловіка. Це вітання від мого померлого чоловіка, — так ви тоді сказали.

Пан Карп пробурмотів більше сам до себе, ніж до когось іще:

— Усе було саме так, як я тепер це розповідаю. Я ж не міг відразу після смерті вашого чоловіка сказати вам і про смерть Лео.

Маленький Роберт потягнув до себе вассервагу і почав шипіти: ш-ш-ш. Він посадив Мопі на дах уявного поїзда, потягнув матір за сукню і сказав:

— Сідай у поїзд, ми поїдемо на Венч.

На вассервагах коливалося повільне зелене очко. На даху потяга сидів Мопі, але усередині вагона була Беа Цакель, і вона дивилася крізь вассерваги на пальці пана Карпа. Пан Карп не сказав нічого нового, просто вимовив уголос найстрашніше. Я знав, що страх сильніший за несподіванку, у домі запанувало позбавлене радості полегшення, коли я повернувся. Я зрадив їхній траур, бо виявився живим.

Відтоді як я повернувся додому, все мало очі. Усе бачило, що моя нічийна туга за домом нікуди не зникла. Біля найбільшого вікна стояла швейна машинка з її проклятою шпулькою і нитками під дерев'яною накривкою. Грамофон знову помістили у мою обшарпану валізку, і він стояв, як і раніше, на дерев'яному столику у кутку. На вікнах висіли ті самі зелені і сині штори, ті самі квіткові візерунки зміїлися у килимах, а по краях їх оточували обшарпані китиці, шафи і двері скрипіли, коли їх відчиняли і зачиняли, як скрипіли завжди, підлога порипувала у тих самих місцях, що й раніше, перила сходів на веранду були тріснутими у тому ж місці, а кожна сходинка була вичовганою, на стелі веранди висів той самий вазонок у дротяному кошичку. Ніщо мене не обходило. Я був зачинений сам у собі і водночас викинутий із себе, я більше не належав їм, і мені бракувало себе самого.

Перед тим як я потрапив до табору, ми сімнадцять років провели разом, користувалися тими самими предметами, дверима, шафами, столами, килимами. І меншими речами, такими, як тарілки, горнята, сільничка, мило, ключі. А також світло з вікон і ламп. Тепер мене як підмінили. Ми знали одне про одного, якими ми більше насправді не є і якими більше не будемо. Бути чужими — це обтяжливо, але бути чужими і водночас жити дуже близько одне від одного — це неймовірно обтяжливо. Моя голова була всередині валізки, я дихав по-російськи. Я не хотів їхати геть, але пахнув далекими краями. Я не міг сидіти вдома цілими днями. Мені була потрібна якась робота, щоб вийти зі свого мовчання. Мені було 22 роки, але я нічого не вмів. Хіба забивання цвяхів у ящики можна назвати професією, я знову перетворився на чорнороба.

У серпні одного пізнього вечора я повернувся додому з фабрики, а на столі веранди лежав адресований мені лист. Це був лист від перукаря Освальда Енйетера. Мій батько спостерігав, як я читаю, так, буває, хтось дивиться на іншого під час їжі. Я читав:

Любий Лео! Сподіваюся, ти вже нарешті вдома. У мене вдома нікого більше не залишилося. І я поїхав далі, до Австрії. Тепер я живу у Відні, у районі Марґаретен, багато моїх земляків теж опинилося тут. Можливо, колись ти теж приїдеш до Відня, і тоді я знову зможу поголити тебе. Тут я знову працюю перукарем, один із земляків запропонував мені місце. Тур Прікуліч розповідає всім, що це він був перукарем у таборі, а я начальником. Беа Цакель пішла від нього, але попри це і вона так усім розповідає. Свою дитину вона назвала Леа. Це має щось спільного з Леопольдом? Два тижні тому будівельники знайшли Тура Прікуліча під мостом. У нього в роті був кляп із його ж власної краватки, а його чоло було розрубане посередині сокирою. Сокира лежала у нього на животі, жодних слідів убивці не знайшли. Шкода, що це був не я. Він заслужив таке.

Коли я поклав листа назад у конверт, батько запитав:

— У тебе є дитина у Відні?

Я відповів:

— Ти ж читав листа, там нічого про це немає.

Він сказав:

— Невідомо, що ви робили там, у таборі.

— Невідомо, — погодився я.

Мама тримала за руку мого ерзац-брата Роберта. А Роберт тримав у руках свого напханого стружкою плюшевого ведмедика Мопі. Потім мама з Робертом пішли на кухню. А коли мама повернулася, то на одній руці вона тримала Роберта, а в іншій несла тарілку зупи. А Роберт притискав до грудей Мопі, а в руці тримав ложку для зупи. Для мене. Відтоді як я почав працювати на фабриці, я щовечора гуляв містом. Зимові пообіддя підтримували мене, бо рано темнішало. Вітрини магазинів стояли у жовтому світлі, ніби автобусні зупинки. Вбрані у нові моделі сезону, у вітринах на мене чекали двоє-троє гіпсових чоловічків. Вони стояли тісно, один біля одного, у кожного під ногами таблички з цінами, здавалося, вони повинні бути обережними й уважно дивитися, куди ступають. Здавалося, ці таблички з цінами біля їхніх ніг мали стати знаками для поліції, що незадовго до мого приходу звідси винесли мерця. На рівні вікон на вітринах були розміщені менші товари. Найбільше серед них було порцелянового і бляшаного посуду. Я проходив повз них і ніс їх із собою далі, ніби шухляди на плечі. У сумному освітленні чекали на когось речі, які проживуть довше, ніж ті, хто їх купить. Можливо, так само довго, як гори довкола. Від Ґроссе Рінґ я пішов уздовж густозаселених вуличок. У вікнах висіли освітлені штори. Виплетені гачком мереживні розетки найрізноманітнішої форми і лабіринти з ниток однаково відбивали чорним тіні оголених гілок дерев. А люди у кімнатах не здогадувалися, що їхні білі фіранки оживають у постійно оновлюваній суміші, комбінованій із чорним деревом, бо вітер гойдав гілками. Аж у кінці вулиць небо знову вивільнялося, я бачив, як тане вечірня зірка, і вішав на неї своє обличчя. А потім уже минало достатньо часу, і я міг бути певен, що поки я прийду додому, всі вже давно повечеряють.

Я відвик їсти ножем і виделкою. У мене не лише тремтіли руки, а й шматки застрягали в горлі. Я знав, як це, коли ти голодуєш, як треба розтягувати їжу на якомога довше або заковтувати якомога швидше, коли ти нарешті отримаєш її вдосталь. Але як довго треба жувати і коли вже можна ковтати їжу, якщо слід показати за столом гарні манери, я вже не знав. Батько сидів навпроти мене, а стільниця здавалася мені велетенською, ніби півсвіту. Він дивився на мене напівзаплющеними очима і приховував своє співчуття. Коли він позирав на мене, увесь його переляк враз прозирав у нього на обличчі, як іноді оголювалася рожева слизова з внутрішнього боку губи. Бабусі найкраще вдавалося берегти мої почуття. Вона варила густі зупи, мабуть, щоб я не повинен був мордуватися з ножем і виделкою.

Того серпневого дня, коли прийшов лист, на вечерю була квасолева зупа з реберцями. Після листа мені вже не хотілося їсти. Я відрізав собі грубу скибку хліба і спершу з'їв крихти зі столу, а вже аж тоді почав сьорбати зупу. Мій ерзац-брат повзав по підлозі, одягав на голову своєму плюшевому ведмедику ситечко для заварки замість шапки і садовив його на край шухляди шафи, що стояла на веранді. Усе, що б не робив Роберт, лякало мене. Це була дитина, складена з різних частин, — очі були мамині, старі, круглі і кольору синього неба. Очі, мабуть, уже такими і залишаться, — думав я собі. Його горішня губа була від бабці, ніби гострокутний комірець попід самим носом. Горішня губа теж, мабуть, залишиться такою, як зараз. Його вигнуті нігті на пальцях рук були успадковані від дідуся, і вони такими і залишаться. Його вуха — від мене і дядька Едвіна, складки, які скручуються у пружину, а вгорі розпрямляються. Шість однакових вух з такою ж шкірою, бо його очі теж залишаться такими вже назавжди. Але його ніс не залишиться таким, як зараз, — подумав я собі, — носи здебільшого змінюються, коли ростуть. Згодом він буде, мабуть, батьківським, із грубою кісткою біля основи. А якщо ні, то Роберт від батька не успадкував нічого. Тоді батько не має нічого спільного з цією ерзац-дитиною.

Роберт видерся до мене на стіл, тримав свого Мопі з ситечком для чаю у лівій руці, а правою вхопив мене за коліно, так, ніби воно було бильцем крісла. Від моменту обіймів, коли я щойно приїхав, вісім місяців тому, ніхто більше не торкався мене у цьому домі. Для всіх я був тим, до кого не наближаються, а для Роберта просто новим предметом у домі. Він хапався за мене, як за меблі, щоб не впасти, або клав мені щось на коліна. Цього разу він запхнув мені Мопі у кишеню плаща, так, ніби я був його шухлядою. А я сидів тихо, ніби і справді був шухлядою. Я хотів відіпхнути його геть, але цілковитий безрух зупинив мене. Батько взяв у мене з кишені плюшевого ведмедика разом із ситечком для чаю і сказав:

— Забери свої скарби.

Він пішов разом із Робертом сходами донизу, у двір. Мама сіла навпроти мене за столом і спостерігала за мухою на ножі для хліба. Я помішував ложкою зупу і бачив себе у перукарні Освальда Енйетера перед дзеркалом. Тур Прікуліч заходить у двері. А я чую, як він каже:

— Скарби, на яких написано «я тут», — це невеликі скарби.

Скарби, на яких написано «чи ти ще пам'ятаєш», — це трохи більші скарби.

Але найбільші скарби — це ті, на яких написано «я був тут».

«Я був тут» «Da war ich» (Да вар ix) прозвучало у нього як Товарищ. Тут я був уже чотири дні неголеним. У дзеркалі вікна на веранді рука Освальда Енйетера з густим чорним волоссям рухалася туди-сюди у білій піні. А за ножем тягнулася смужка моєї шкіри, ніби ґумова, від рота до вуха. Чи, можливо, тоді це вже був дистрофічно викривлений рот, який ми отримували від голоду. Батько міг би говорити про скарби так само, як Тур Прікуліч, він не мав про це жодного уявлення. Адже вони обоє ніколи не мали голодно-дистрофічного рота. А муха на ножі для хліба орієнтувалася на веранді так само бездоганно, як я у перукарні. Вона летіла з ножа на шафу, з шафи на мій шматок хліба, потім на край тарілки, а звідти назад на ніж для хліба. Щоразу вона різко злітала догори, кружляла, підспівуючи, і мовчки приземлялася. На порцелянову сільничку з тонесенькими дірочками вона ніколи не сідала. І раптом я збагнув, чому я з моменту свого повернення ще ні разу не користувався сільничкою. На її накривці з крихітними дірочками були порцелянові очі Тура Прікуліча. Я ковтав зупу, а мама дослухалася, ніби я ще раз читав листа з Відня. На ножі для хліба блищав живіт мухи, раз схожий на краплю роси, іншим разом — на краплю смоли, коли муха поверталася. Роса і смола, а також те, як безкінечно тягнуться одна за одною секунди, коли чоло розколоте навпіл над обличчям. Газове, біль зайця, але як влізла ціла краватка у невеличкий рот Тура.


ПАЛИЦЯ
Після роботи я пройшовся у зворотному від дому напрямку, з протилежного боку вуличок до Ґроссе Рінґ. Я хотів подивитися у церкві Святої Трійці, чи досі там стоїть у білій ніші святий із вівцею замість коміра на шиї.

На Ґроссе Рінґ стояв товстий хлопчик у білих підколінках, коротких штанцях і білій сорочці з мереживами, так, ніби він утік із якогось свята. Він ламав букет білих жоржин і годував ними голубів. Вісім голубів повірили, що на бруківці лежить хліб, намагалися поклювати білі жоржини, а потім летіли геть, залишаючи пелюстки на бруківці. Через кілька секунд вони про все забували, крутили головами і знову клювали ті самі квіти. Як довго їхній голод віритиме, що жоржини перетворяться на хліб? І у що вірив сам хлопець? Йому було цікаво експериментувати, чи навпаки, він був таким же дурником, як і голуби? Я не хотів думати про облуду голоду. Якби хлопець кришив птахам хліб, а не жоржини, я би взагалі не зупинився. На церковному годиннику була за десять шоста. Я поквапився перейти через площу на випадок, якщо церкву зачиняють о шостій.

Мені назустріч вийшла Труді Пелікан, уперше з моменту повернення з табору. Ми занадто пізно побачили одне одного. Вона йшла, спираючись на палицю. Оскільки вона не могла більше уникнути зустрічі зі мною, то відклала убік палицю і нахилилася до свого мешта. Але шнурівка на ньому не розв'язалася.

Ми з нею обоє ось уже понад півроку жили вдома, в одному місті. Але нам було приємніше робити вигляд, ніби ми не знайомі. І тут немаєнічого незрозумілого. Я швидко відвернув голову. Але мені так сильно хотілося обійняти її і сказати, що я цілком із нею згоден. Із яким задоволенням я сказав би їй:

— Мені так прикро, що це ти змушена нахилятися, адже я не потребую палиці, щоб ходити, дозволь мені наступного разу зробити це за нас обох.

Її палиця була полірованою, унизу на ній була іржава підкова, а вгорі, на ручці — біла кулька.

Замість зайти до церкви, я різко повернув ліворуч у вузеньку вуличку, з якої щойно вийшов. Сонце кололо мені у спину, спека розтікалася під волоссям у різні боки, так, ніби моя голова була тільки голою бляшанкою. Вітер витягував килимок із пилюки, у кроні дерева співали птахи. А потім на стежці раптом утворилася лійка з пороху і пройшла крізь мене, аж поки не розлетілася на шматки. Коли порох опустився на землю, тротуар вкрився чорними плямами. Вітер засвистів і кинув у мене першими краплями. Починалася гроза. Зашурхотіли скляні китиці, і почулися раптові удари водяних нагайок. Я сховався у канцелярському магазині.

Зайшовши, я витер рукавом воду з обличчя. Продавчиня вийшла до мене з-за дверей із завісою. На ногах у неї були стоптані пантофлі з китицями, і здавалося, ніби на кожній кісточці ноги у неї виросло по пензлику. Вона стала за прилавок. Я залишився стояти біля вітрини і якийсь час дивився одним оком на неї, а іншим — надвір. Її права щока була спухлою. Її руки лежали на прилавку, перстень із печаткою на мізинці був занадто важким для її худорлявих пальців, це був радше чоловічий перстень. Тепер її права щока стала пласкою, навіть занадто, а ліва напухла. Я почув, як щось клацнуло у неї на зубах. Вона смоктала цукерку. Дівчина заплющила очі, спершу одне, а потім інше, її повіки були паперовими. Вона сказала:

— У мене кипить вода на чай.

І зникла за дверима, а тієї ж миті з-за завіси вистрибнула кішка. Вона підійшла до мене і притулилася до моїх штанів, так, ніби знала мене. Я взяв кішку на руки. Вона здавалася невагомою. Це зовсім і не кішка, — сказав я сам до себе, — а лише хутро пофарбованої насіро нудьги, терпіння страху у вузькій вуличці. Кішка принюхалася до мого мокрого плаща. Її ніс був шкіряним і вигнутим, ніби п'ята. Коли вона поставила передні лапи на мої плечі і зазирнула мені у вухо, я не відчув її дихання. Я відхилив її голову, і вона стрибнула на підлогу. У момент стрибка не чутно було ні звуку, вона приземлилася, ніби хустина. Вона була порожньою всередині. Продавчиня також повернулася з-за дверей із порожніми руками. Де ж вона залишила свій чай, не могла ж вона так швидко випити його? А крім того, тепер її права щока знову напухла. Її перстень скреготнув по ляді.

Я купив зошит.

— Для математики чи диктанту? — запитала вона.

Я сказав:

— Для диктанту.

— У вас не буде дрібних, я не маю здачі, — сказала вона і присьорбнула при цьому.

Обидві її щоки стали пласкими. Цукерка випала з рота на ляду, вона була прозорою, продавчиня моментально запхнула її назад у рот. Насправді це була не цукерка, вона смоктала відшліфовану скляну кульку з люстри.


ЗОШИТИ ДЛЯ ДИКТАНТІВ
Наступного дня була неділя. Я почав писати у зошиті для диктантів. Перший розділ називався ПЕРЕДМОВА. І починався словами: Ти зрозумієш мене, знак запитання.

На «ти» я звертався до зошита. А потім на семи сторінках розповідалося про чоловіка на ім'я Т. П. І про іншого на ім'я А. Ґ. І ще про одного К. Г. і про О. Е. Про жінку на ім'я Б. Ц. Для Труді Пелікан я вигадав ім'я ЛЕБІДЬ. Назву фабрики Коксохім і шахти Ясинувата я виписав на окремому листку. Ім'я Кобелян і Плантон-Катя також. Я згадав про її молодшого брата Латці і про її момент просвітлення. Розділ закінчувався довгим реченням:

Рано-вранці під час умивання з мого волосся впала краплина і скотилася вниз моїм носом аж до рота, ніби крапля часу, я хотів би відростити бороду у формі трапеції, щоб ніхто у місті не впізнав мене більше.

Протягом наступних тижнів я продовжив ПЕРЕДМОВУ ще на три зошити.

Про те, що ми з Труді вже на зворотному шляху, не змовляючись, сіли у різні вагони, я не згадав. Про валізу у коробці з-під грамофона теж змовчав. Натомість дуже детально описав свою нову дерев'яну валізу і свій новий одяг: балетки, кепку, сорочку, краватку і костюм. Не написав я і про сльози, які здушили мені горло, коли я на зворотному шляху прибув до Сіґетул Мармаціеі, пересильного табору і першого на нашому шляху румунського вокзалу. Як і про тижневий карантин, який ми відбули на запасному пероні товарного вокзалу. Внутрішньо я похолов зі страху від усвідомлення, що мене відсилають на свободу, у прірву, яка все скорочує шлях додому. Я сидів у своїй новій плоті і в новому одязі, із трохи спухлими руками поміж грамофонною і дерев'яною валізами, ніби у гнізді. Вагон для худоби не був запломбований. І ось двері відчинилися навстіж, і потяг в'їхав на вокзал Сіґетул Мармаціеі. На пероні лежала тоненька верства снігу, я ступав на цукор і сіль. Калюжі замерзли сірим, лід був подряпаним, як обличчя нав'язаного мені брата.

Коли румунський поліцейський видав нам прохідні квитки на батьківщину, я тримав у руках прощання з табором і схлипував. Додому залишилося їхати не більше десяти годин, треба було двічі пересісти у Байя Маре і Клаузенбурзі. Наша співачка Лоні Міх притискалася до адвоката Пауля Ґаста, вона глянула на мене і зашепотіла адвокату, намагаючись говорити якомога тихіше, але я чітко почув кожне її слово:

— Дивися, як він реве, йому забагато всього цього.

Я часто думав над цим реченням. А потім написав його на чистому аркуші свого зошита. Наступного дня перекреслив. А через день знову записав. Знову закреслив і ще раз написав. Коли сторінка заповнилася, я її видер. Так виглядає спогад.

Замість того, щоб написати сказане бабусею Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ, або згадати про білий батистовий носовик і здорове молоко, я сторінка за сторінкою, ніби своєрідний тріумф, описував власний хліб і хліб зі щоки. А потім мою витривалість під час рятівного обміну з лінією горизонту і вкритими пилюкою вулицями. Коли справа дійшла до янгола голоду, то я замріявся і впав у ностальгію, так, ніби він не мучив мене, а навпаки, рятував. Тому я перекреслив слово ПЕРЕДМОВА і замість нього написав ПІСЛЯМОВА. Це було велике внутрішнє фіаско — я відчував себе вільним, безнадійно самотнім і фальшивим свідком самому собі.

Свої три зошити для диктантів я заховав у дерев'яну валізку. Вона лежала під моїм ліжком і відтоді, як я повернувся додому, слугувала мені білизняною шафою.


Я ВСЕ ЩЕ ПІАНІНО
Цілий рік я робив ящики. Я навчився тримати в роті відразу дванадцять цвяшків і всі дванадцять одночасно пропихати між пальцями. Я умів забивати цвяхи зі швидкістю дихання. Майстер сказав мені:

— Ти здібний, бо у тебе пласкі руки.

Але справа була не в руках, а у плиткому диханні російської норми. Формула: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба перетворилася на: 1 цвях = 1 грам хліба. У моїй пам'яті спливали глуха Мітці, Петер Шіль, Ірма Пфайфер, Гайдрун Ґаст, Коріна Марку, які голими лежали в землі. Для майстра це були всього лише ящики для масла або баклажанів. А для мене — маленькі труни із свіжозрубаного ялинового дерева. Щоб зробити все як слід, я повинен був відчувати, що цвяхи літають у мене між пальцями. Я довів результат до 800 цвяхів на годину, ніхто не міг зрівнятися зі мною. У кожного цвяшка була тверда головка, і біля кожного за мною спостерігав янгол голоду.

Наступного року я записався до вечірньої школи на курси бетонувальників. Удень я був фахівцем із бетону на будівництві в Утші. Саме там я накреслив свій перший план круглого будинку на промокальному папері. У ньому навіть вікна були круглими, бо все, що мало кути, занадто нагадувало мені вагон для худоби. Кожна накреслена мною лінія здавалася мені схожою на Тіті, сина прораба на будові.

Одного разу восени Тіті пішов зі мною до Ерленпарку. Біля входу до парку стояла старенька селянка з кошиком лісових суниць, вогняно-червоних і крихітних, як кінчик язика. І кожна суниця мала на своєму круглому комірці гострий спис, ніби тонесенький дротик. На деяких суницях ще залишилися трипалі листочки з гостро обрізаним краєм. Вона дала мені скуштувати одну. Я купив нам із Тіті два великих паперових згортки з суницями. Ми прогулювалися довкола різьбленого павільйону. Потім я заманював його все далі вздовж течії потічка, до густіших чагарників, аж поза пагорб, порослий травою. Після того як ми з'їли суниці, Тіті зім'яв свій папірець і хотів було викинути його геть. Але я попросив:

— Дай мені.

Він простягнув мені руку, я схопив її і більше не відпускав. Він промовив із холодним поглядом:

— Гей.

І цього вже було не стерти ні посмішками, ні словами.

Осінь видалася короткою і швидко пофарбувала листя. Я обходив Ерленпарк стороною.

Наступної зими сніг випав ще у листопаді. Невеличке місто було запаковане у ватний костюм. Усі чоловіки мали своїх жінок. Усі жінки мали дітей. Усі діти мали ковзани. Усі були товстенькими і ситими батьківщиною. Вони бігали по білому снігу у своїх тісних темних пальтах. Моє пальто було світлим, брудним і завеликим на мене. Теж сите батьківщиною, це було все ще те саме пальто дядька Едвіна. Пішоходи гойдали шматки свого дихання біля губ і зізнавалися: усі ситі батьківщиною проводять тут своє життя, але у кожного воно кудись тікає. Усі дивляться йому вслід, у всіх блищать очі, ніби агатові, смарагдові або бурштинові брошки. І на них якогось дня, рано чи пізно, чекатиме остання крапля щастя.

Я відчував тугу за худими зимами. Янгол голоду всюди ходив за мною слідом, а він не вміє думати. Він примушував мене петляти вузькими вуличками. З протилежного боку вулиці йшов чоловік. Він був без пальта, а мав на собі лише картату ковдру з торочками. У нього не було жінки, а тільки візок. У візку не було дитини, а сидів чорний пес із білою головою. Голова пса хиталася в такт їзди. Коли ковдра в клітинку підійшла ближче, я побачив на правому боці грудей чоловіка контур лопати-серця. Коли візок проїздив повз мене, то лопата-серце виявилася розмитим слідом від праски, а пес — бляшаною поливалкою з емальованим носиком. А коли я подивився услід чоловікові, то бляшана поливалка знову перетворилася на пса. А я на той момент уже дійшов до басейну «Нептун».

Лебідь на емблемі вгорі мав три скляні ноги з льоду. Вітер хитав лебедя, і одна зі скляних ніг відвалилася. Нога розбилася об землю і перетворилася на шматки солі, які у таборі слід було ще розбивати. Я розчавив його каблуком. Коли сіль була достатньо дрібною, щоб сипати її на страви, я зайшов у відчинені залізні ворота і став перед вхідними дверима. Не роздумуючи, зайшов крізь двері досередини. Темна кам'яна підлога відблискувала, як спокійна вода. Я бачив, як моє світле пальто пливе слідом за мною. Я попросив у касирки квиток.

Вона запитала:

— Один чи два?

Я сподіваюся, що у ній говорив тільки оптичний обман, а не підозра. Сподіваюся, що вона бачила тільки подвійне пальто і мене, мою подорож у колишнє життя. Касирка була новенька. Але приміщення впізнало мене, блискуча підлога, колона посередині, скляна шибка каси, кахлі з візерунком водяних лілій. Холодний візерунок мав свій власний розум, орнамент не забув, хто я. Мій гаманець залишився у кишені маринарки. Тому я поліз до кишені пальта і сказав:

— Я забув гаманець удома, у мене немає грошей.

Касирка відповіла:

— Не страшно. Я вже відірвала квиток, заплатиш наступного разу. Я запишу твоє прізвище.

Я заперечив:

— Ні, ні в якому разі.

Вона витягла руку з віконечка каси і хотіла спіймати мене за край пальта. Я вивернувся, надув щоки, втягнув голову і задом прошмигнув біля колони до дверей.

Вона гукнула мені вслід:

— Я довіряю тобі, просто запишу в зошит!

Аж тепер я побачив у неї за вухом зелений олівець. Я наштовхнувся спиною на ручку вхідних дверей і шарпнув за неї. Довелося потягнути сильніше, ручка не піддавалася відразу. Я прослизнув у шпарину, двері скрипнули мені вслід. Я побіг за ворота на вулицю.

Уже стемніло. Лебідь на емблемі став білим, а повітря — чорним. Під ліхтарем на розі вулиці сипало сірим пір'ям снігу. І хоча я не зрушився з місця, у мене в голові гуло відлуння моїх кроків. Потім я пішов і перестав чути власні кроки. Мій рот пахнув хлором і лавандовою олією. Я згадав про ЕТУБУ і протягом цілої дороги додому, минаючи ліхтар за ліхтарем, розмовляв зі снігом, який запаморочливо опускався на землю. Це був не той сніг, який падав тут, а інший, виголоднілий, який бачив моє старцювання.

Цього вечора бабця знову вийшла мені назустріч, поклала долоні на моє чоло, але запитала:

— Ти так пізно повертаєшся, у тебе є дівчина?

Наступного дня я записався на курси бетонувальників у вечірній школі. Там, у дворі школи, я познайомився з Еммою. Вона вчилася на бухгалтера. У неї були світлі очі, але не порцелянові, як у Тура Прікуліча, а айвово-пухнасті. І вона, як і всі у цьому місті, мала темне сите батьківщиною пальто. Через чотири місяці ми з Еммою одружилися. На той момент батько Емми був невиліковно хворий, тому ми не святкували весілля. Я перебрався до батьків Емми. Усе своє я привіз із собою, мої три зошити для диктантів і одяг помістилися у дерев'яну валізу, привезену з табору. Через чотири дні помер батько Емми. Її мама перебралася у вітальню і залишила нам спальню з подружнім ліжком.

Півроку ми прожили в Емминої мами. А потім ми переїхали з Германнштадта до столиці, до Бухареста. Номер нашого будинку був 68, стільки ж нар поміщалося у бараці. Помешкання на четвертому поверсі, всередині лише кімната і кухонна ніша, туалет у коридорі. Але зовсім поряд із помешканням, двадцять хвилин пішки, був розташований парк. Коли у місті настало літо, я ходив навпростець, у напрямку руху пилюки. Тоді до парку було лише п'ятнадцять хвилин пішки. Коли я стояв у під'їзді і чекав на ліфт, у дротяній клітці шахти їздили вгору-вниз сплетені з чогось світлого мотузки, схожі на коси Беа Цакель.

Одного вечора ми з Еммою сиділи в ресторані «Ґольденер Круґ» за столиком біля оркестру. Кельнер, наливаючи нам вино, закрив собі одне вухо і сказав:

— Чуєте, я не раз казав про це шефу, фортепіано фальшивить. І знаєте, що він зробив — звільнив піаніста.

Емма суворо подивилася на мене. В її очах оберталися жовті зубчасті коліщата. Вони були іржаві, а її повіки зависали на них, коли вона моргала. Потім її ніс здригнувся, коліщата вивільнилися, і Емма сказала, дивлячись мені просто в очі:

— От бачиш, завжди винен піаніст, а не піаніно.

Я не знаю, чому вона зачекала, аж поки кельнер піде, щоб сказати це речення. Я сподіваюся, вона не розуміла, що говорить. На той момент у парку мене називали ПІАНІСТОМ. Страх не вміє пробачати. Я поміняв парк із найближчого на дальший. І мене стали називати по-іншому. У новому парку далеко від свого дому і близько від вокзалу я взяв собі ім'я ПІАНІНО.

Одного дощового дня Емма поверталася додому у солом'яному капелюшку. Вона вийшла з автобуса. Недалеко від автобусної зупинки біля невеличкого готелю «Дипломат» під дашком стояв чоловік. Коли Емма проходила повз нього, він запитав, чи може пройти з нею разом під її парасолею за ріг будинку до наступної зупинки. На його голові теж був солом'яний капелюх. Він був на голову вищий за Емму, та ще й у солом'яному капелюсі, тож Еммі довелося підняти парасолю вище. Замість того, щоб самому взяти парасолю, він випхав Емму під дощ і запхнув собі руки в кишені. Він сказав: коли вода пускає бульбашки, це означає, що дощ не припиниться кілька днів. Коли заснула його дружина, теж ішов такий дощ. Він переніс похорон на два дні, але дощ так і не припинився. Він виставляв вінки на ніч на дощ, щоб вони пили воду, але це не допомогло квітам, вони зів'яли і погнили. Потім його голос став слизьким, і він нерозбірливо забурмотів щось невиразне, ця промова закінчилася словами:

— Моя дружина вийшла заміж за труну.

А коли Емма зауважила, що між одруженням і смертю є певна різниця, він відповів, що як одне, так і друге вимагає від людини страху. Коли Емма запитала, чому саме страху, він звелів їй віддати йому свій гаманець.

— Бо інакше мені доведеться вкрасти гаманець в автобусі, у беззахисної довоєнної старенької, а у неї в гаманці не виявиться нічого, крім світлини покійного чоловіка.

Коли він пішов геть, його солом'яний капелюх упав у калюжу. Емма віддала чоловікові свій гаманець. Він сказав:

— Не кричи, а то відкрию його.

У нього в руці був ніж.

Коли Емма закінчила розповідати цю історію, вона додала ще одне речення:

— Страх не вміє пробачати.

З Еммою часто траплялися такі обмовки. Більше я не можу сказати, бо коли я говорю, то просто по-іншому запаковую все у мовчання всіх парків і випадкових обмовок Емми. Наш шлюб витримав одинадцять років. І Емма залишалася б зі мною і далі. Я знаю це. Але не знаю чому.

На той момент у парку заарештували ЗОЗУЛЮ і КУШЕТКУ. Я знав, що поліція примушує всіх заговорити і що потім не допоможуть жодні виправдання, якщо ті двоє скажуть про ПІАНІНО. Я вирішив зробити собі австрійську гостьову візу. Запрошення від тітки Фінні я написав собі сам, щоб було швидше.

— Наступного разу поїдеш ти, — сказав я Еммі.

Вона погодилася, бо подружні пари ніколи не випускали за кордон разом. Моя тітка Фінні вийшла заміж до Австрії, поки я був у таборі. Під час однієї з поїздок автобусом ДИНОЗАВР на сольові ванни до Окна Беі вона познайомилася з кондитером із Ґраца на ім'я Алоїз. Я розповів Еммі про щипці для завивки, кучері і цвіркунів під сукнею з орґанзи і примусив повірити, що я хочу ще раз побачити тітку і познайомитися з її кондитером Алоїзом.

Це мій найбільший гріх до нинішнього дня. Я зібрався для короткої подорожі, сів у потяг з легкою валізою і поїхав до Ґраца. А звідти надіслав листівку завбільшки з долоню:

Люба Еммо,

Страх не вміє пробачати.

Я не повернуся.

Емма не знала про сказане моєю бабцею речення. Ми з нею ніколи не говорили про табір. Я повернувся до цього речення і на листівці додав до нього НЕ, щоб і протилежне за змістом до бабчиного речення також допомогло.

Це трапилося понад тридцять років тому.

Емма знову вийшла заміж.

А я ні з ким більше не мав тривалих стосунків. Тільки випадкові.

Нестерпність пожадання і приниження щастя вже давно опинилися в недосяжному минулому, хоча мій мозок час від часу усе ще дає себе спокусити. Іноді це буває чийсь раптовий порух просто на вулиці, іноді — чиїсь дві долоні у магазині. У трамваї це буває особлива манера обирати собі місце. А у потязі після запитання, чи тут ще вільно, зависає подовжене вагання, а відразу після цього підтверджується моє інтуїтивне відчуття, яке сформувалося на підставі спостережень за специфікою різних людей розміщувати свої валізи. У ресторані це, незалежно від голосу, буває особлива манера кельнера говорити:

— Так, мій пане.

Досі мене найбільше спокушає кав'ярня. Я сідаю за стіл і переводжу погляд з одного відвідувача на іншого. У кількох чоловіків я зауважую характерну манеру сьорбати з горнятка. А коли вони ставлять горнятко на стіл, слизова внутрішнього боку їхніх губ блищить, ніби рожевий кварц. Так буває лише в одного-двох відвідувачів, у всіх решти ні.

І саме через цих двох у моїй голові створюються типові механізми спокуси. І навіть якщо я свідомий того, що ці механізми застиглі, ніби манекени на вітрині, вони вдають із себе молодих. Навіть якщо вони знають, що я більше не можу бути одним із них, бо мене знищив мій вік. Колись давно мене знищив голод, і я більше не міг носити свій власний шовковий шалик. Але, хоча я вже на це і не сподівався, на мені наросла нова плоть. Та проти нищення часу ще ніхто не вигадав нової плоті. Раніше мені здавалося, що я недаремно дозволяю вночі депортувати себе у шостий, сьомий і навіть восьмий табори. Можливо, я отримаю свої п'ять украдених років назад у вигляді сповільненого старіння. Але такого не трапилося, прощання плоті з тілом має інший відлік часу. Зсередини воно нудне, а зовні, на обличчі, блищить, ніби голод в очах. І говорить:

— Ти все ще ПІАНІНО.

— Так, — відповідаю я, — піаніно, яке більше не грає.


ПРО СКАРБИ
— Скарби, на яких написано «я тут», — це невеликі скарби.

Скарби, на яких написано «чи ти ще пам'ятаєш», — це трохи більші скарби.

Але найбільші скарби — це ті, на яких буде написано «я був тут».

Я БУВ ТУТ, — має бути написано на скарбах, так вважав Тур Прікуліч. Мій кадик поквапно піднімався вгору і вниз, ніби я проковтнув власний лікоть. Перукар сказав:

— Ми ще тут. П'яте через десяте.

Тоді, у перукарському кріслі, я думав: якщо не помреш уже тут і зараз, то це трапиться незабаром. Можна вийти з табору, звільнитися або навіть повернутися додому. І тоді вже можна сказати: Я БУВ ТУТ. Але п'яте трапляється через десяте, всюди відчувається невеличкий безлад, тобто збаламучене щастя, і треба зізнаватися, де воно було і як виглядало. І чому хтось такий, як Тур Прікуліч, має потім говорити вдома, що йому зовсім не бракувало щастя.

Можливо, вже тоді хтось запланував собі після табору вбити Тура Прікуліча. Хтось, кого переслідував янгол голоду, поки Тур Прікуліч носив свої мешти, ніби лакові сумочки вздовж центральної алеї табору. Коли настав час, коли всі ми перетворилися на шкіру і кістки, хтось, мабуть, під час переклички або у карцері, сотні разів прокручував у голові, як можна розвалити навпіл череп Тура Прікуліча. Або той хтось стояв тоді по шию у снігу біля залізничної колії, чи по шию у вугіллі біля ями, або у кар'єрі серед піску чи цементу. Або він лежав без сну на своїх нарах під жовтим світлом нічника і поклявся собі помститися. Можливо, він навіть запланував убивство того ж дня, коли Тур говорив про скарби на кріслі перукаря і дивився у дзеркало своїм масним поглядом. Або у момент, коли він запитав мене, дивлячись у дзеркало:

— Як там, у вас, під землею?

Або і в момент, коли я відповів:

— Затишно, кожна зміна — це витвір мистецтва.

Можливо, що і вбивство із краваткою в роті і сокирою на животі — це запізнений витвір мистецтва.

Сьогодні я знаю, що на моїх скарбах написано: Я ЗАЛИШИВСЯ ТАМ. Що табір відправив мене додому, щоб опинитися на відстані, необхідній для того, аби завоювати більше місця у мене в голові. Відтоді, як я повернувся звідти, на моїх скарбах написано не Я ТУТ, але і не Я БУВ ТУТ. На моїх скарбах написано: Я НЕ МОЖУ ВИРВАТИСЯ ЗВІДСИ. Табір усе більше простягається із зони сновидінь ліворуч у зону сновидінь праворуч. І я змушений говорити про свій череп як про цілу територію, табірну територію. Неможливо захистити себе ні мовчанням, ні розповідями. Ти перебільшуєш як в одному, так і в іншому, але ні там, ні там не існує Я БУВ ТУТ. Як не існує і відповідного мірила.

Але скарби існують, у цьому Тур Прікуліч мав рацію. Моє повернення додому — це скалічене і невтомно вдячне щастя, дзиґа виживання, яка починає обертатися від кожної дрібниці. Вона тримає мене в руках, як усі мої скарби, яким я не можу опиратися, але і відпустити їх геть теж не можу. Я користуюся своїми скарбами уже понад 60 років. Вони ослаблюють мене і не дають спокою, вони інтимні і жахливі, забудькуваті і злопам'ятні, зужиті і нові. Вони — це спадок Тура Прікуліча, і їх не відрізнити від мене. Якщо я перелічуватиму їх усі, то потраплю в небезпеку.

Моя горда підлеглість.

Мої притлумлені бажання зазнати страху.

Моя мимовільна квапливість, я моментально перестрибую з нічого на всеохопність.

Моя вперта податливість, у якій я визнаю рацію за всіма, щоб потім мати змогу дорікати їм.

Мій кульгавий опортунізм.

Моя ввічлива жадібність.

Моя вицвіла тужлива заздрість до людей, які знають, чого вони хочуть від життя. Це відчуття схоже на давучу вовну, холодне, кучеряве.

Моя зростаюча вичерпаність, яка означає, що я зовні у небезпеці, а зсередини порожній відтоді, як я більше не мушу голодувати.

Моя бічна прозорість, яка призводить до того, що я розпадаюся на шматки під час руху всередину себе.

Мої безглузді пообіддя, коли час повільно сповзає разом зі мною поміж меблі.

Моє ретельне залишання інших у біді. Мені потрібно дуже багато довіри, але я не даю собі розслабитися. Я досконало володію мистецтвом ледь помітної посмішки у момент дистанціювання від когось, хто потрапив у халепу. Відтоді, як я звільнився від янгола голоду, я нікому більше не дозволяю заволодіти собою.

Найбільший із моїх скарбів — це постійна потреба працювати. Це наслідок примусової роботи, але і рятівне коло. У мені сидить хтось, хто не знає жалю до себе, це родич янгола голоду. Він знає, яким чином можна вимуштрувати решту скарбів. Від нього у мене паморочиться в голові, він намагається змусити мене відчувати чари примусу, бо я боюся бути вільним.

З вікна моєї кімнати видно годинник на вежі замкової гори міста Ґрац. Біля мого вікна стоїть велика дошка для креслення. На моєму письмовому столі лежить мій останній план будівництва, схожий на обрізану з усіх боків скатертину. Він вкритий пилюкою, як літо надворі, на вулицях. Коли я дивлюся на нього, він не пригадує мене. Перед вікнами мого помешкання починаючи з весни щодня прогулюється чоловік, він тримає на шворці білого пса з короткою вовною, у нього в руках неймовірно тонкий чорний ціпок, у якого замість руків'я лише ледь помітне заокруглення, схоже на збільшену ванільну паличку. Якби я хотів, я міг би привітатися з цим чоловіком і сказати йому, що його пес схожий на білу свиню, на якій колись давно моя туга за домом могла їздити верхи по небу. Хоча насправді я хотів би поговорити з псом при нагоді. Було б непогано, якби пес одного разу вийшов на прогулянку сам або з ванільною палицею, без чоловіка. Можливо, так воно якогось дня і трапиться. Я так чи інакше залишуся жити тут, і вулиця залишиться такою ж, якою вона є зараз, а літо триватиме ще довго. У мене є час, тож я чекаю.

Найбільше я люблю сидіти за своїм білим столом, метр завширшки і метр завдовжки, квадратним столом із пластиковою стільницею. Коли годинник на вежі вибиває пів на третю, сонце зазирає до кімнати. На підлозі тінь від мого стола нагадує грамофон. Він грає мені пісню про дафнію або палому. Я беру подушку з дивана і танцюю у своєму безглуздому пообідді.

Існують також інші партнери.

Одного разу я танцював із чайником.

Із цукерничкою.

З коробкою з-під печива.

З телефоном.

З будильником.

З попільничкою.

З ключами від помешкання.

Мій найменший партнер — це відірваний від пальта ґудзик.

Це неправда.

Одного разу під білим столом із пластикового стільницею лежала виваляна в пилюці родзинка. І тоді я танцював із нею. А потім з'їв її. І відчув у собі щось дуже далеке.


ПІСЛЯМОВА
Коли влітку 1944-го Червона армія вже дійшла до глибокого румунського тилу, фашистського диктатора Антонеску заарештували і кинули до в'язниці. Румунія капітулювала і несподівано для всіх оголосила війну нацистській Німеччині, з якою вони до того моменту були спільниками. У січні 1945-го радянський генерал Виноградов від імені Сталіна поставив перед Румунією вимогу видати всіх німців, які проживають у країні для «відбудови» зруйнованого під час війни СРСР. Усі чоловіки і жінки віком від 17 до 45 були відправлені на примусові роботи у радянські трудові табори.

Моя мати також провела 5 років у трудовому таборі.

Оскільки це нагадувало про фашистське минуле Румунії, тема депортації довший час була табу. Про табори говорилося лише у родинному колі, з найбільш довіреними людьми, які самі пережили депортацію. Але навіть тоді це були самі лише натяки. Ці завуальовані розмови супроводжували все моє дитинство. Я не розуміла, про що вони, але відчувала страх.

У 2001 році я почала записувати розмови з колишніми депортованими з мого села. Я знала і про те, що Оскар Пастіор теж був свого часу депортованим, тому розповіла йому про свій намір написати про це. Він зголосився допомогти мені своїми спогадами. Ми почали регулярно зустрічатися, він розповідав, а я записувала. Але незабаром у нас виникло бажання написати цю книгу разом.

Коли у 2006-му Оскар Пастіор так раптово помер, у мене залишилося чотири зошити записаних від руки нотаток і кілька начерків до окремих розділів. Після його смерті я ніби закам'яніла. Особиста близькість із нотаток тільки посилювала біль від втрати.

Лише через рік я змогла примусити себе відмовитися від займенника «ми» і написати роман самостійно. Але без деталей про побут щоденного життя у таборі, розказаних мені Оскаром Пастіором, я ніколи б не змогла цього зробити.


Березень 2009

Примечания

1

Одна з найвідоміших німецьких різдвяних пісень, текст якої відомий ще з XVI століття.

(обратно)

2

Усі топоніми — Кастенгольц, Вурмльох, Волькендорф, Ліблінґ, Ґросшам — мають прозору етимологію. Kastenholz — у перекладі з нім. дерев'яні бруски. Wurmloch — яма з хробаками. Wolkendorf — село хмар. Liebling — коханий, кохана. Grossscham — великий сором.

(обратно)

Оглавление

  • Герта Мюллер Гойдалка дихання
  • *** Примечания ***