День шостий [Павло Архипович Загребельний] (fb2) читать постранично

День шостий

Пам'яті товариша мого дитинства

Веніаміна Роботи, який не повернув­ся з війни.

Тяжкі тіні ламливо виникли на краю балки і за­тулили сонце. Вони поглинали світло й тепло, яке лилося з неба на обличчя й на груди Козакові, і він, хоч не міг бачити їх, одразу відчув і здригнувся, не­мов од холодного гадючого дотику. Автомат Султа­нова впирався Козакові у груди. Ліва рука, яка підтримувала автомат за диск знизу, дрижала від уто­ми, Веніамін ворухнув плечем, щоб утишити той дрож. Зігнута в лікті права рука зависла в повітрі, вказівний палець лежав на спуску автомата.

Автомат Султанова. Здавалося, він ще палає сержантовою кров'ю, говорить голосом їхнього сер­жанта, останніми його словами: «Візьми, Козак! Бий і держись! Бий!..» Султанов мертвий, але автомат його живий. Усі мертві, а він, Козак, живий, і тре­ба жити далі, хоч і наповзають на нього оті хо­лодні тяжкі тіні.

Він зціпив зуби і натиснув на спуск автомата.

* * *

Перед тим довго йшли степами. Куди йти, знав хтось попереду, незрима сила вела їх далі й далі, ішли ночами, не запалюючи навіть сірника, день маскувалися у посадках, в балках, заквітчували зе­леними гіллячками гармати, коней, зарядні ящики, вози, затикали собі гілочки за пілотки, за шинельні скатки, — уже й не маскування, а сміх, але наказ був твердий: маскуватися всіма можливими й при­ступними засобами — і командири суворо стежили за його виконанням.

Козак опинився у протитанковій батареї старшого лейтенанта Храмцова неспогадано для себе. Поїзд, на якому він їхав, удосвіта попав під бомбування, розбило паровоз, потрощило кілька вагонів, горіла вся станція, метушилися безладно цивільні й військові, два фашистські літаки, які налетіли на станцію, ма­буть, викидавши всі свої бомби і вистрілявши по не­щасних людях запаси патронів, спокійно вивернув­ши свої черева у високому чистому небі, подалися геть, а внизу заколотилося ще дужче. Кожному, хто вцілів, кортіло мерщій втікати з цієї проклятої станції, їхати далі, загубитися у степових просторах, опини­тися в чистому полі, де не буде загроз, нападів і смерті.

Згодом Козак збагне, що від смерті порятунку тоді не було ніде, але те станеться згодом, а тоді він разом з усіма бігав по станції, сам не знаючи, чого шукати і на що сподіватися, аж поки побачив вивіс­ку «Військовий комендант» і кинувся туди, хоч, влас­тиво, до військових не належав.

Комендант — невисокий майор, у пропітнілій під ременями гімнастерці, був, здається, єдиним тут спокійним чоловіком. Об нього розбивалися усі при­страсті, його не зачіпала ніяка колотнеча, він не знав ні жалів, ні співчуття. Спокійно стояв в оточенні ще кількох офіцерів, виловлював із розклекотаного на­товпу людей, що штурмували його невелике при­міщення, то того, то іншого, щось питав, щось ка­зав, коротким рухом руки показував на якогось з офіцерів довкола себе, і люди поволі втишувалися, групувалися, у безладі запановував видимий лад, аж не вірилося, що таке може відбуватися ось тут у тебе перед очима. Козака винесло на майора сліпою си­лою, яка й далі тиснула знадвору, майор владно про­стягнув руку до хлопця по документи, Козак мить завагався, але ззаду закричали й заштовхалися, тоді він дістав з-за пояса з-під сорочки великий конверт у сургучових печатях, подав комендантові. Той гля­нув, не здивувався, сказав коротко:

—    В Одесу не попадеш.

—   Але мені ж в Одесу.

—    Оточена Одеса, — сказав майор і рвонув об­гортку пакета.

Козак не встиг і зворухнутися, щоб захистити свій пакет, а майор уже читав папери і вже повертався до високого старшого лейтенанта.

—    Ось, Храмцов, тобі артилерист.

—    Я ще тільки їхав в артучилище, — спробував пояснити Козак.

—    Давай, давай, артилерист, не затримуй! — звелів майор і попхнув Козака до старшого лейте­нанта.

Храмцов виловив ще кількох артилеристів (може, такі самі, як і Козак), тоді скомандував їм іти за собою, вивів за станцію, показав на довгу глибоку балку, порослу берестками й тернами, пояснив:

—    Розташування батареї.

Артилерія тут була — курям на сміх. Козак їхав вступати до училища берегової артилерії. Ніколи не бачив і не знав, що воно таке, але уява малювала велетенські бетонно-сталеві каземати, а в них гар­мати такі, що дострелять до самої Туреччини, не стріляють, а ревуть, рикають, спалюють пекельним вогнем усе живе й мертве, неприступні й переможні, закували берег навіки, бо й звуться ж: берегова ар­тилерія.

А тут щось зелененьке, мов жабенята у траві, маленьке, на низеньких, як у мотоцикла, коліщат­ках, щит як заслінка в печі, стволик, мов у дробови­ка для качок.

Козак ще не вірив у те, що з ним сталося. Замість моря — степ, замість Одеси — балка в тернах, замість неприступних берегових батарей — непоказні гар­матки в кущах. І незвична тиша довкола, так ніби ні війни, ні небезпек, ні крові й смертей. Ранок щойно починався, сонце ще не поклало на землю перших тіней, тільки в росах