Дві хвилини правди [Ірен Роздобудько] (fb2) читать онлайн

Ірен Роздобудько
Дві хвилини правди

ЧАСТИНА ПЕРША

…Він стояв під гастрономом, де завжди пив каву, і спостерігав, як клаптик суші під ногами поволі зменшується. Над ним височів балкон другого поверху, але сьогодні він не міг сховати його від потоків води. Раптова серпнева злива перетворила ранок на ніч. Вулиця, щойно жива і рухома, ніби вимерла. Лише він, як завжди, вперто стояв під цим балконом, сьорбав каву з пластикової склянки і палив, хоча вологе повітря і краплі, що залітали сюди, намагалися згасити сигарету. Він любив дощ, любив відчуття самотності під дощем, коли стаєш не таким, як усі. Адже коли інші розбігаються, мов миші, прикриваються парасольками, поліетиленевими пакетами і з жахом поспішають під перше-ліпше прикриття, ти спокійно йдеш вулицею, мокрий і щасливий. І розмовляєш з водою. І кожна крапля розповідає свою власну історію, бо кожна крапля дійсно має свою історію і душу, котру отримала від того, чим або ким була раніше…

Кава від сьогодні подорожчала на тридцять копійок. В принципі, це - дрібниця, бо коштувала вона тут дешевше, ніж будь-де. До того ж, саме в цьому місці вона не гірша, ніж в першорозрядному ресторані. А можливо, вона була смачною тому, що вже багато років його знала продавець, тож і робила таку каву, «на совість», тільки для нього.

Переминаючись з ноги на ногу, він уявив, що стоїть на останньому клапті землі, а все навколо поглинуте водою. Все. Його будинок, робота, будинки друзів, самі друзі, залізниці, аеропорти, телевежі… Все. Все зникло. Він лишився сам один, цілком цим задоволений. Він давно вже хотів послати все до бісової мами, але якщо це зробить природа, - чого від нього вимагати? Чудово.

На нього з подивом поглядали пасажири маршруток, що проїжджали, а точніше - пропливали повз гастроном. Мабуть, жаліють мене, подумав. Хіба поясниш, що тобі добре саме тепер, коли вулиці порожні та майже темні від потоків зливи…

Вчора він відзначив свій день народження. Найогидніший день року.

Перед тим - тижня зо два - його вже традиційно ламало, як наркомана. В прямому сенсі викручувало суглоби, муляло, [нудило] водило. Клятий неприємний стан. І він, захищаючись, аби заглушити цю ломку, почав пити будь з ким ще на тому тижні. Вчора нарешті все відбулося, скінчилося. У роті сухо, руки тремтять. Ненависть до себе і всього зашкалює.

А ще вчора жінка, з якою він прокинувся, власне, з якою прокидався протягом останніх п’яти років, сказала, що більше його не хоче. У них одразу була така домовленість: говорити правду. Тепер він шкодував, що сам запропонував цю гру. Краще б вона збрехала. Сказала б, що просто втомилася, що має відпочити від нього, подумати, чи ще щось подібне. Хіба мало більш делікатних підстав для того, аби тихо розійтись? А ось так… Це було безжально. Можливо, він так само вже не хотів її чи просто втомився, - принаймні, за останні пару місяців. Але він ніколи б не наважився сказати про це вголос. А вона змогла.

Сьогоднішня злива була дуже доречною. Клаптик сухого асфальту під його ногами нестримно і символічно зменшувався.

В кишені заграв «Квін». Вологою рукою він витяг мобілку, дивуючись і дратуючись від того, що хтось таки вцілів, врятувався.

Це була Єва.

- Здається, ти догрався, - сказала вона (в цю мить у нього від нудьги звело щелепи). - Тебе звільняють. Ти чуєш мене?

Він чув і відсторонив слухавку від вуха. Уявив її червоні губи, котрі завжди залишають на склянці розмиті відбитки. Слухати будь-який жіночий голос було нестерпно.

- Ти - де? Чого мовчиш?

- А що ти хочеш почути?

- Вчора ти майже зірвав зйомку і тобі немає чого сказати?!

- «Майже» - не рахується. Незамінних людей нема.

На тому кінці зітхнули.

- Але я тебе відстояла. Принаймні, до кінця місяця маєш виправитись. Твій останній шанс.

- Слухай, на фіга тобі все це треба? - здивувався він.

- Ти був кращим серед нас, - сказала вона. - Ти гинеш, Дане.

- Ти в цьому переконана? - посміхнувся він.

- Поговоримо про це завтра.

- А що буде завтра?

- Я замовила тебе на своє відрядження. Мені сказали, що це - самогубство, але дозвіл дали. Поїдемо разом. Поговоримо дорогою. Щоб я не заснула за кермом. Завтра о восьмій я за тобою заїду. Готуйся.

«Готуйся» означало те, що треба поголитися, змінити одяг, купити кілька чистих носовичків та шкарпеток. Пару пляшок, каву. Ще чогось для Єви…

Раніше він любив їздити у відрядження, дивитися на дорогу, хапатися за камеру, побачивши коника на листку чи незвичайну квітку в полі.

Зараз він лише хотів аби трапилось щось таке - без його участі! - аби все згинуло, вкрилось мороком і ніколи не поверталося. Хіба у вигляді першої інфузорії в першому очереті, що утвориться в перших хащах після не-першого всесвітнього потопу.

- Добре, - сказав він. І подумавши, вирішив додати: - Я тобі вдячний.

…Вона натиснула на кнопку і сунула телефон в кишеню. Безнадійним поглядом зиркнула на папери, розкидані на столі, подивилась у вікно. За ним було темно, склом повзли довгі змії води. Вони спарювалися, утворювали суцільні потоки і знову розбивалися на сотні мілких струмків, сповзали на підвіконня, - це нагадувало кубло прозорих змій, що безсоромно спарювались на її очах…

На завтра дороги розмокнуть. Сільська місцевість взагалі стане непроїжджою. Але, подумала вона, чим гірше - тим краще. Аби тільки не сидіти тут, в цьому кабінеті.

Вона знову згадала про Богдана - нарешті додзвонилася! Вчора так і не змогла, хоча хотіла привітати з днем народження. Як завжди, він вимкнув телефон. А вона хвилювалася. Адже минулого року в цей день їй довелося їхати за ним до відділку міліції й трясти перед ментами своїм посвідченням, божитися, що нічний п’яниця-бешкетник - це найкращий оператор на відомому каналі, котрий у свій день народження, ось вже котрий рік поспіль, має дивну звичку потрапляти до відділку.

Таке нехлюйство викликало у неї водночас обурення і деяку заздрість, аде вона ніколи не могла почувати себе настільки вільною, не могла ось так плюнути на все і, скажімо, не піти на роботу. Хоча чудово розуміла, що це вона є «майже» незамінною. Принаймні, ніхто з колег не має стільки професійних відзнак, не отримує листи (по п’ять-сім величезних ящиків на день), не здатен без сторонньої допомоги писати нормальні тексти до своїх сюжетів та ще й бездоганно редагувати інших. Секрет її старанності полягав в тому, що Єва досі боялася втратити те, що вже давно і надійно мала. Йшлося не про посаду. Про гроші.

Єва нікому б не зізналася, що виросла в безпросвітній бідності. І коли вчилася в старших класах і їм вже офіційно дозволялося не носити шкільну форму, то навіть хотіла повіситись, адже одягати було нічого. Форма у неї була різнобарвна, зі світло-коричневою оборкою [торочкою] внизу і такими ж вставками на боках. Дівчата говорили, що це виглядає «стильно», але хитрість такої стильності була відома лише Єві: форма кілька разів перешивалася зі старої, ще дитячої.

Коли Єва отримала свою першу пачку грошей - а це справді була пачка! - банківська, заклеєна паперовою стрічкою, і втямила, що то її зарплата, та не вся, бо «вся» ще була в окремому конверті в доларовому еквіваленті, тоді вона вирішила, що буде «гризти землю» заради цієї пачки і цього конверту.

Дан був іншим. Таким, якою могла бути і якою вона була від народження: «відчайдушною дівчинкою», старанною на перший погляд і безладною всередині, зі своїми фантазіями, з безтурботно-легким ставленням до життя, з байдужою зверхністю до моди, почуттям гумору і схильністю до пригод. Але все те відійшло в минуле, в царину спогадів.

Тепер вона просто функціонувала з метою регулярно отримувати цю пачку і конверт. Щоб раз на два-три роки змінювати меблі в квартирі, утримувати авто, вдягатися… А відчайдушна дівчинка у строкатій шкільній формі, яка лишилася на картках старого фотоальбому, спостерігала за цим зі свого паперового небуття. Вона не мала з нинішньою Євою нічого спільного…

Хоча останнім часом усе частіше її охоплювало непродуктивне почуття жалю до себе - тої, якою вона була, і почуття заздрості - до тої, яка лишилась на фотографіях десяти- чи п’ятнадцятирічної давності.

Щось гірше за жалість до себе годі уявити! Єва намагалася придушити її в зародку, щойно починалися ностальгійні спогади про ту кляту форму… Умовляла себе, що вона - молода, красива, успішна, що все в неї є і все з нею у повному порядку. Не так як у Богдана, не так як у багатьох інших. Але вранці перший погляд в дзеркало був переповнений жалем, замішаним на дещиці ненависті.

…Будильник задзеленчав о шостій. Він вимкнув його і перевернувся на другий бік. Спав погано, бо не звик спати один. Часом йому здавалося, що немає значення, хто лежить поруч - аби не бути самому! Коли та, що пішла, сказала йому і цю правду, він мовчки погодився. Вона була права. І це теж було безжально, бо він ще ніколи не чув від неї брутальностей.

О сьомій треба було встати, поголитися, покидати в сумку якісь речі. Як правило, це робила вона. Все складала охайно. Він сердився і витрушував речі з целофанових пакетів - він ненавидів целофан, його огидний штучний шурхіт.

О восьмій під вікном пролунав короткий сигнал.

Коли вийшов, Єва стояла, притулившись боком до бездоганно-лискучої машини і палила. Побачивши його, відкинула цигарку, мовчки кивнула на дверцята заднього сидіння і влізла на переднє. Всі її жести були чоловічими. Богдан закинув кофр із камерою до багажника, сів.

Вони коротко буркнули одне одному сонне «Привіт!» - і Єва вирулила на дорогу.

- Відійшов? - запитала вона згодом.

- Трохи… - відповів він і примружив очі.

«Рено Кліо» їхало містом хвилин сорок. Потім місто закінчилось.

…Єву не звали Євою. В паспорті було записано інакше. Вона завжди соромилась свого імені, особливо в школі, де її люто дражнили. І вчителі, чудово знаючи про це, навмисно називали її на повне ім’я, з особливою інтонацією, просякнутою іронією. Найбільш дошкуляла вчителька трудового виховання - сіра миша, яку дратувало завжди розпущене волосся учениці, бо на її уроках воно мало бути під косинкою. Справжня ворожнеча розгорілась після того, як Єва, дізнавшись походження свого імені, при всьому класі пояснила «трудовичці», про кого йдеться. Вчителька цього не знала. Тоді дівчина добила її остаточно, діставши з портфеля книгу вітчизняного класика, на якій було витиснено це ім’я - «Євпраксія». За кілька днів, ретельно підготувавшись до теми, вчителька на уроці розповіла про походеньки розпусної київської князівни, учасницю чорних мес під час шлюбу з германським монстром-імператором Генріхом… І змусила принишклу ученицю пов’язати косинку.

Лише після закінчення школи вона змогла легко вийти з ситуації, назвавшись Євою. І навіть сама здивувалася, наскільки просто - назватися іншим, скороченим ім’ям, ніби вкоротити шлейф невдач, відрізати хвіст клятої бідності. Єва - перша і єдина жінка на Землі, чиста у своїй первозданноті. Євпраксія - ґвалтована й переґвалтована, без вини винувата грішниця…

…Богдана не звали Богданом. Хоча він сам і не думав змінювати своє ім’я, його змінили друзі. Дан - і все. Коротко. І, як вони запевняли, зручно і влучно. Дан - це «хук» лівою, коли у правій затиснуто кастет… Але він ніколи ним не користався. Хука лівою завжди було достатньо.

- Кого їдемо знімати? - запитав він. - Знову передвиборче гівно?

Єва криво посміхнулася:

- Онуку Тіни Модотті. Вона під Гуляй-Полем живе…

Він показав їй у люстерко зігнутий вказівний палець - брешеш? - і вони розреготалися.

- Звісно, гівно… - сказала вона. - Що зараз не гівно? А ти все мрієш зробити переворот у мистецтві? Нє получіцццца… Все не те… Хочеш кави?

- Тільки не з термосу, - сказав він. - Зупинимось.

- Нам ще їхати годин десять. Якщо я тебе слухатимусь, до ранку не доберемось. Тільки ж почали…

Але вона і сама хотіла зупинитись. Щойно великі літери із назвою лишились позаду, місто припинило душити її.

- Ну, давай виберемо якусь пристойну кав’ярню, - запропонував він. - Я сто років не був за містом.

- Почалося… - відповіла вона. - Дев’ята ранку…Треба думати про роботу. Особливо тобі. Ти ж на ниточці висиш.

- Не бреши. Ти сама хочеш зупинитися. Я тебе знаю. Тільки твоя ниточка - металева. Здолає її хіба що зварювальний апарат.

Вона розсміялась і поправила:

- Роз-варювальний. Але - не сподівайся!

Він зітхнув і втупився в дорогу. Вони наближалися до чергової синьої таблички, на якій білими літерами було виведено назву місцевості. Дан гмикнув.

- «Недогарки»! - Прочитав назву, а потім зареготав ще більше, адже трохи далі цієї таблички висів білий кособокий вказівник з вилинялим написом «Колгосп “Іскра”».

Вони зайшлися, немов божевільні.

- А далі будуть - «Недопалки», «Недоїдки», «Недопитки» і «Недобитки»! - сказала вона і посерйознішала: - Чому так? Чому завжди - «недоїдки»? Які люди там живуть?…

Метрів за п’ятсот на такому ж синьому вказівнику значилось «Москаленки», а ще за триста - «Проценки».

- Супер! - зрадів він. - Уявляєш, як тут весело жити! Спочатку москаленки духопелять проценків, а потім - навпаки. І так триває сторіччями. Доки загине останній, як у компьютерній грі…

- Здається, тут дійсно ніхто не живе, - сказала вона, розглядаючи порожню вулицю, засипану черешнями.

- Ага… А знаєш, чому?

- Чому?

- Дивись наступну!

Вони вже проїхали «проценок» і наближалися до довшої таблички: «Черовонопащенці».

Єва ледь не випустила кермо, сльози бризнули з нафарбованих очей.

- Все не так, - серйозно промовив він. - Москаленок і проценок з’їли ось ці червонопащенці. Уявляєш, який тріллер?!

- Ні, не так! - реготала [сміялася] вона, вказуючи на наступний напис. - Дивись, який супер - «Крива Руда»! Крива та ще й руда - це гірше ніж «пащі». А було ось що: котрийсь з проценок оженився на кривій та рудій. Від такого життя обоє стали червонопащенцями і зжерли всіх москаленок!

- Зупинимось. Відзнімемо таблички, - попросив він.

- Якого дідька?

- Так, по приколу.

- Ніяких приколів! - вона перестала сміятися. - Тобі їх бракує? Скільки тобі років, хлопчику? Скоро будемо купувати білі капці, а ти досі веселишся. Молодь землю риє. Скоро підриє і під нас.

- Боїшся? - єхидно запитав він.

Вона поглянула на нього в люстерко:

- А ти?

- Мені нема чого втрачати. Навпаки, я б хотів усе це пришвидшити. У середньовіччі люди помирали в тридцять п’ять. Але ж, як жили!

- Ну, тоді у нас ще є трохи часу.

- Для чого? - гмикнув він. - Все відбуло…

- Хороший хлопчик, завжди вмієш підбадьорити. На відміну від тебе я ще дечого хочу.

- Наприклад?…

Єва замислилась. Дорога з тугими, пониклими під важкістю насіння, соняшниками пролягала між ланів.

Чого їй хочеться насправді? Роботи, кар’єри, грошей, чоловіків? Треба було б зробити ремонт в стилі «хай-тек», записатись у басейн, з’їздити ще раз в улюблену Сербію…

Вона поглянула, як з-під коліс стрімко текла асфальтова ріка.

- Я хочу все кинути, - несподівано для себе бовкнула вона. - Купити трейлер і ось так їхати світ за очі…

- …а коли закінчаться гроші - пограбувати сільський клуб? - додав він.

- Не обов’язково. Можна красти картоплю. Полювати. Рибалити.

Ось і буде - середньовіччя…

- Поглянь, зайка, [зайчику] на свої нігті… - сказав він. - Де будуть підправляти твій манікюр? В Недогарках чи Козятині?

- Смієшся? А я, до речі, правду кажу…

- Я теж.

- Я можу обійтись без манікюру! - сердито випалила вона, а потім заговорила, дивлячись на дорогу застиглим поглядом, ніби говорила сама з собою, - Я потерпаю від недосканалості світу людей. Чим далі живу, тим більше потерпаю. Часом мені здається, що я ненавиджу людей. Я розглядаю їх, як у звіринці. Уяви: заходить в метро жінка - така, знаєш, як здобна булка, ніби надута повітрям, і весело нюхає себе під пахвами - механічний жест, який вона звикла робити… Всі чоловіки сидять із широко розставленими ногами… Перегодовані підлітки… Голосні розмови по мобільниках… Люди в навушниках, крізь які усе одно чутно їхню попсу… Я більше не можу в цьому жити!!

- Ти просто втомилася. Тобі треба у відпустку.

- Але я не можу жити і де-інде, - не слухаючи його, додала вона. - Якби змогла - звалила б звідси… Але - не можу…

Настала довга пауза. Вона замислилась над тим, наскільки правдиве те, що сказала. А він знову, до спазмів у щелепах, подумав про сьогоднішнє порожнє ліжко і свою образу.

Добре, що Єва взяла його в дорогу…

Соняшники закінчилися. Почалося село, але на назву вони вже не звернули увагу. Проте помітили на дорозі досить симпатичну придорожню забігайлівку. Єва загальмувала.

- «Чикаго», - прочитала вона. - Господи, це ж треба! І тут - Чикаго. Суцільний маразм. Пішли жерти! А то помреш. Доведеться тебе закопувати посеред кукурудзи.

Майданчик перед кав’ярнею було охайно викладено рожевою плиткою, навіть столики під смугастим навісом виглядали пристойно. За одним сиділа компанія чоловіків.

- Сядемо тут чи всередині? - запитав він.

- Тут. Подихаємо повітрям. Ти щось замов, а я піду до вбиральні. Сподіваюсь, вона тут є.

- Що тобі замовити?

- Спочатку каву, а там - побачимо.

Вона пішла до дверей, з яких якраз виходила офіціантка з двома теками червоного кольору, обгорнутими в целофан…

Дан чекав, думаючи про те, що не вірить у сказане Євою, - це на неї зовсім не схоже.

Він дістав сигарету, пошукав очима попільницю і наштовхнувся на теку з золотими літерами «Меню», котру підсовувала йому офіціантка. Він поглянув на неї і кивнув головою. Вона посміхнулася і теж кивнула. «Чому білі фартушки на жінках виглядають так сексуально?» - подумав він. Офіціантка покірно стояла біля столика з блокнотом в руках.

Він сказав: «Дві кави-еспресо» і зробив знак, що ще не визначився.

Офіціантка знову кивнула і пішла. Ден зауважив, що у неї інтелігентне обличчя і що вона чимось нагадує Марину Владі. Цікаво, що вона тут робить з таким обличчям, і як живе? Певно, жодного разу не була в театрі, хіба в дитинстві.

А ще подумав, що якби на неї одягнути хорошу сукню, зробити зачіску і підфарбувати, то вона нічим не відрізнялася б від тих дамочок, котрі тусуються по презентаціях та прем’єрах. А от, бач, доля накреслила їй іншу параболу - народитися в цьому селі.

Добре, що хоч не доярка чи трактористка.

А власне, перебив сам себе, цікаво, чому він вважає, що вони гірші за тих дамочок, і чому певен, що мріють змінити життя поруч із природою на міську метушню? Хоча… ні - таки мріють. Дивляться мексиканський серіал і мріють. І мліють. І обговорюють дона Педро поки власний дон-педро, не скинувши чобіт, хропе на ліжку.

Підійшла Єва.

- Помітив, яка тут гарненька офіціантка? - ніби вгадуючи його думки, запитала вона.

- Слово гарненька їй не підходить, - заперечив він. - Вона просто не впи-су-єть-ся.

- Що?

- Ну, не вписується у цей антураж. І обличчя у неї, радше, дивне, ніж гарненьке.

- «Давай її відзнімемо»? - засміялась вона.

- Уявляю, скільки б ґвалту піднялося, якби я дістав камеру! Приїхав би сам директор колгоспу!

- Ага. Поляну б накрив.

- До речі, це ідея!

- Я ж казала: можна вигадати тисячу засобів подорожувати і не мати клопотів.

Вони взялися за філіжанки.

- Я ще замовлю коньяк, - попередив він. - І ще щось. Я не на дієті.

- Ок.

Краєм ока він помітив, що офіціантка підійшла до сусіднього столу. Вона стояла до нього спиною. Чоловіки щось говорили до неї, а вона лише кивала. Пішла. Повернулась. Поглянула в їхній бік, чи не вибрали вони щось серйозніше за каву.

- Вона дійсно цікава, - сказала Єва. - Ти з неї очей не зводиш. Давай, поклич її. Замовимо щось. І роздивимось ближче. Червона спідниця з білим фартушком - сюррове поєднання. Я вже відвикла від такої прямолінійності.

Офіціантка підійшла сама, щойно вони відірвали очі від книжок. Мовчки стала біля столу. Посміхнулась. Витягла блокнот.

«Як же тобі тут нудно, подруго… - подумав Дан, в напіввуха слухаючи, що замовляє Єва. - Цікаво, з ким ти тут спиш - з такими от очима?… Прикро…»

- Ден, ти заснув? - почув голос Єви. - Кажи, що замовлятимеш? - і трошки тихіше вона додала: - Уяви, вона - глухоніма!

- Хто? - не зрозумів він.

Єва ледь помітно блимнула очима в бік офіціантки.

- Так що тобі замовляти?

- Коли ти встигла дізнатися?

- Поки ви, сер, ловили ґав! - відповіла Єва, повертаючись так, щоб офіціантка не бачила її обличчя й пояснюючи: - Вона сама показала. Але вона читає по губах. Тому у неї таке обличчя. У всіх глухонімих дивні обличчя…

Дан відчув, як у нього запекло трохи нижче шлунку. Так бувало завжди, коли він чув щось неприємне. Червона спідниця, білий фартушок, біла шифонова блузка з рукавом-ліхтариком - все тепер здавалося йому жалюгідним.

- Пауза затяглася… - прокоментувала Єва. - Ти жерти будеш?!

Несподівана печія знищила апетит.

- Коньяк, - сказав він, прискіпливо дивлячись на дівчину. - Який у вас є коньяк?

Вона охоче відкрила сторінку і показала пальцем на потрібні рядки в меню.

- Сто «Закарпатського», - сказав Дан і, змовницьки підморгуючи Єві, додав, нахабно дивлячись в очі глухонімій. - І твої апетитні сідниці на закуску!

- Ти що, ідіот? Навіщо ти її ображаєш? - обурилась Єва. - Я ж тобі кажу: вона читає по губах!

Офіціантка посміхнулась і зробила їй знак, що вона все зрозуміла, але навіть не думає ображатися. Пішла виконувати замовлення.

Він дивився їй вслід, печія внизу розрослася до грудей.

Чоловіки за сусіднім столиком так само дивились, як довкола її ніг витанцьовує широка червона спідниця.

- Мабуть, з неї вийде чудова дружина, - міруквав уголос Дан. - Мовчить і нічого не чує.

- Ти цинік, Даню, - відповіла Єва. - Не всі ж такі, як ти… Декому треба і поговорити…

Дан пересмикнув плечима. Напустив на себе байдужий вигляд. Але печія внизу шлунку не припинялася. Скоріше б вона принесла коньяк!

У Єви задзвонила мобілка. Власне, вона дзеленчала увесь час. І це страшенно дратувало. «Слухаю…» - сказала Єва і зробила «страшні очі», мовляв, дзвонить «генеральний».

- Так. Так. Так… - киваючи, повторювала вона.

Дан посміхнувся. Він знав, що після цих серйозних «так», Єва встане і відійде на безпечну відстань аби він не чув, як вона затуркотить в слухавку противним голосом вередливої дівчинки. Вона і справді відійшла. Навіть вийшла за межі кав’ярні на трасу.

Офіціантка принесла тацю з тарілкою салату для Єви і коньяк.

Виставила все на стіл. Зробила в повітрі жест: вказала на чарку і намалювала в повітрі коло: «Це - все?» Посміхнулася. Посмішка взагалі не сходила з її обличчя.

- Як тебе звати? - запитав він.

Її рука смикнулася за блокнотом і олівцем, котрі стирчали з кишеньки фартушка… але несподівано вона зробила інше.

Оглядаючись на двері, перевернула на темне відполіроване дерево столу сільницю і уважно подивилася на Дана. Він відвів погляд - її очі, як на просту сільську офіціантку, були занадто пронизливими.

Він уявив, що спілкується із собакою і одразу ж засоромився цього порівняння.

- То як?

Вона розрівняла висипану сіль, почала щось виводити на ній пальцем. Пальці у неї були тонкі, з короткими видовженими нігтями. Він стежив за рухом вказівного і прочитав: «С-о-л-я».

- «Соля» - це «Соломія»? - перепитав.

Вона закивала і змахнула сіль зі столу. Він подумав, що розсипана сіль - погана прикмета…

Повернулась Єва. Сіла, почала прискіпливо оглядати інгредієнти салату, розгорнула виделку і ніж, оглянула і їх. Протерла серветкою. Почала їсти.

Дан механічним рухом потер долонею місце, де залишилися білі крупинки.

- Її звати Соля, - сказав він.

Єва, жуючи, кивнула.

Офіціантка, виконавши свої обов’язки, не пішла, а сіла за найдальший столик, освітлений сонцем, підставляючи обличчя під промені. Очі її були заплющені.

- Як кицька… - сказав Дан.

- Що? - не зрозуміла Єва.

- Кицька… - повторив Дан, вказуючи очима на офіціантку якраз в ту мить, коли вона несподівано поглянула в його бік. Халепа!

Дівчина посміхнулася. Але так, що Дан здивовано зморгнув… Неприємне відчуття від її вбогості вмить розвіялося. Навпаки. Йому стало весело і цікаво від того, що зовсім не обов’язково щось говорити вголос, і зовсім не обов’язково, щоб це чула Єва чи хто-небудь інший. Від цієї думки він збадьорився. Такого в нього ще не було! Такої гри. Відпив з чарки і знову впіймав погляд дівчини. Це було не складно, адже вона час від часу насмішкувато поглядала в його бік. Дан замислився, що б таке придумати і безгучно ворухнув губами: «Розпусти коси!» Зрозуміє - не зрозуміє?

Вона простягнула руку до палички, що стирчала в жмутку волосся, витягла її. Змахнула головою. Світле волосся розсипалось по плечах…

Дану чомусь стало соромно. Дурний, хлоп’ячий вчинок! Але ж вона не відмовилась, не зробила вигляд, що не розуміє, не округлила в обуренні очі. Просто - підкорилася. І цього ніхто не помітив!

«Я диригент німої ляльки… - подумав Дан, - Треба продовжити. Цікаво, а якби попросити її… скажімо - ги-ги! - розсунути ноги…»

Єва сиділа поглинута споживанням салату. Порція досить велика. Час є.

Але він не наважився на більше, ніж просигналізувати: «Що ти тут робиш?» - і одразу замахав головою, мовляв, не цікаво. Та й вона не зможе відповісти! І послав навздогін інше, майже скоромовкою: «Якщо ти мене розумієш, розстібни ґудзик на блузці!» - і завмер в очікуванні.

Вона хитро поглянула в бік чоловічого столика - адже за ним сиділи й ті, що так само не зводили з неї вже хмільних очей - і невимушеним жестом розстібнула на блузці верхній ґудзик. Але яка при цьому була посмішка!

То ось які офіціантки водяться в придорожних забігайлівках!

Маленька хтива лялечка. Мабуть, найбільша курва в селі. Він сміливіше ворухнув губами: «Наступну!»

Вона опустила руку за край столу і звела всі пальці в кулак, відігнувши лише середній.

Дан засміявся. Єва здивовано зиркнула на нього.

- «Тихо сам із собою»?… - іронічно посміхнулась вона.

Дан стенув плечима і прикрив обличчя рукою. Він не хотів, аби Єва здогадалася про їхню гру.

- Як ти гадаєш, що тут може робити ця панянка? - байдуже запитав він.

- Офіціантка?

- Ага…

- А що вона може тут робити? Живе. Працює. А ще… Ймовірно, підробляє на… трасі, з далекобійниками. Бачив, яка в неї хтива посмішка. А, що? Хочеш спробувати?

- З мене досить, - сказав він. - Просто цікаво. Вона не схожа на місцеву.

- От як тебе, бідаку, зачепило. Добре. Сиди тут. Я ж твоя добра фея… - Єва підвелася.

- Ти куди? - знітився він.

Ще не вистачало, аби вона пішла з’ясовувати у дівчини подробиці біографії.

- Не переживай! Все буде «ок». Твоя німа красуня лишиться незайманою, принаймні, мною. Вважай, в мені прокинулась професійна цікавість.

Вона підвелася і рушила всередину кав’ярні.

Офіціантка з тривогою поглянула вбік клієнтки. Він заспокоїв її жестом: не переймайся, все було смачно. І додав: «Тобі тут добре?»

Дівчина відвела погляд.

Чомусь він згадав, як вчора стояв під дощем і мріяв про всесвітній потоп. Тоді б змило і цю кав’ярню… І цю нещасну в червоній спідниці. А навіщо їй жити? Заради чого? Нудно, нудно, [Нудьга, нудьга] панове…

Повернулась Єва. Очі її блищали. У неї завжди блищали очі, коли вона дізнавалася щось цікаве про те, що не стосувалося роботи і не вимагало особливих зусиль.

- Отже, слухай, горе-Казаново, [горе-Дон-Жуане] - весело почала вона. - Я поговорила з хазяйкою. Вона тут куховарить. Коротше. Ціпа прибилася до неї приблизно півроку тому. Просто йшла трасою і завернула сюди. Поїла і не змогла розрахуватися. Попросилася помити посуд. Спочатку працювала на кухні, а потім господиня перевела її до так званого «залу». Бо дівка красива і приваблює клієнтів. До того, ж чудово читає по губах. І… приносить непогані чайові. Звідки вона, господиня так і не зрозуміла. Каже, що десь з міста причалапала. Живе поруч, он в тій прибудові. Хазяйка нею вельми задоволена. Справила їй цю спідницю. От така історія.

Розповідаючи це, Єва сиділа до дівчини спиною. Але Дан помітив, що та напружилась і свердлить очима Євину потилицю. Справді - кицька з шаленою інтуїцією!

- Ага, - сказав він, тримаючи перед своїм ротом серветку. - Ось які історії трапляються… Цілий сюжет. А ми їдемо світ за очі знімати не відомо кого.

- Чому ж - не відомо? - образилась Єва. - Їдемо знімати фестиваль народного мистецтва.

- Знову одне й те саме…

- Як вертатимемося, - зло перебила Єва, - я тебе тут лишу, якщо захочеш. Будеш барменом. Вийде чудова парочка. А поки що ти мені потрібен. І не фантазуй. Знаю я тебе. Тільки спробуй викинути коники!

- Які коники… - спроквола сказав він. - Які можуть бути коники?! Життя - гівно. В ньому не лишилося місця для коників.

Він поглянув на дівчину. Вона вже знову стояла біля столика, де їли чоловіки. Один обійняв її за талію. Дан мимоволі напружився. Чому? Чому було неприємно бачити цю банальну сцену? Адже таке було і буде й після їхнього від’їзду. Дівчина не скинула руки, просто стояла і записувала щось у блокнот - як робот.

Дан вилаявся. Єва перевела погляд на сусідній столик.

- Чого ти переймаєшся?

- Не знаю! Не знаю! - сказав він. - Слухай, уяви такий сюжетець: двійко успішних телевізійників…

- Перепрошую, - посміхнулася Єва. - Поправочка: одна успішна телевізійниця і один бовдур із камерою…

- Ну, добре, добре, нехай буде по-твоєму, - відмахнувся він. - Отже одна супер-пупер-леді і один роз… прошу вибачення, приший-пристєбай [пофігіст] їдуть виконувати важливе державне замовлення. Вони цілком задоволені своїм нудним і правильним життям, вони чхають на все і вся, знущаються з кумедних назв селищ, порослих мохом та забуттям. Подумки кожен із них пише книгу під назвою: «Якого хріна я тут роблю?» У певному розумінні - «тут» - це на землі, серед людей, котрі щоденно здобувають свій хліб насущний працею, кориснішою ніж забивання мізків потоками непотрібної інформації. Отже. Вони їдуть, вони майже летять небом, тому що вважають себе небожителями. Вони з огидою заїжджають до забігайлівки - адже звикли до крутих ресторанів - і бачать звичайну жінку. Звичайну глухоніму жінку, схожу на Марину Владі. І не схожу на решту мешканців, бо вона - приблуда. Швидше за все, її обдурили з квартирою чи щось таке… Бо обдурити вбогого набагато простіше. І от вони…

- Ти часом книги не пишеш? - увірвала його Єва, примруживши очі.

- Не пишу, - не звернув він уваги на її іронію.

- І філію товариства матері Терези не очолюєш?

- Не очолюю.

- Тоді… - сказала вона, - задовольни своє милосердя он там, за сараєм, і дай їй сто гривень. Гадаю, вона буде задоволена. На жаль…

- А ти добряче змінилася, Євпраксіє… - замислено сказав він, підкурюючи цигарку і помічаючи, що дівчина знову дивиться в їхній бік.

- Не називай мене цим ім’ям!!! І не розчулюй, домовились? Я давно вже ні для кого не роблю чудес.

Він не помітив, що не прикриває рота ані рукою, ані серветкою.

- Власне, я також. Але раніше полюбляв це діло. Облишив тільки тоді, коли зрозумів, що роблю це для себе. Заради приколу.

- Тобто?

- Ну, наприклад, - це було півроку тому - побачив під деревом алконавта, а до того ж, було зрозуміло, що він - бомж. Трохи сивий, але ще не старий. Навіть симпатичний. Валяється під деревом, одна рука під головою, друга затиснута в кулак. Там де впав, там і заснув. Я проходив повз нього і раптом уявив, як він прокидається, а поруч з його мордякою п’яною стоїть… скажімо, ікона зі свічкою… І так ця думка мене потішила, що я дійсно купив в сусідньому кіоску листівку із зображенням Божої Матері, вкопав її в землю просто перед його носом. А потім ще дістав сотню і засунув її у стиснутий кулак. Прикро, що не міг дочекатися, коли він проспиться…

Єва дивилась на нього круглими очима.

- І часто ти так жартуєш?

- Раніше бувало частіше…

Вони замовкли.

- Зараз я попрошу рахунок, - рішуче сказала Єва, - і піду до машини. А ти можеш робити свої чудеса. Але затям, я знаю, чим все скінчиться: ти викинеш її на іншій дорозі. Причому, не я, а саме ти! І, до речі, той твій бомж, котрому ти з панського плеча скинув сотню, прокинувся і впився увсмерть. Бути добрим легко. Якщо не думати про наслідки.

- Ти жорстока.

- Я не жорстока. Я завжди твереза. Тому, хоч як би у мене боліло серце, ніколи не погодую на вулиці кішку чи собаку. Оскільки не зможу взяти їх додому! Навіщо ж приручати? Ненавиджу цю благодійницьку брехню!

Він ображено засопів. І Єва збавила тон:

- Добре. Не плач, хлопчику. Тобі сподобалась іграшка - це святе! Я почекаю в машині. Впевнена: ти повернешся сам! Вона глухоніма, але не дурепа. Навіть цікаво…

Єва махнула рукою, потерла у повітрі пальцями. Офіціантка кивнула, принесла паперове паспарту з рахунком. Єва поклала туди гроші, встала і швидко попрямувала до траси, де стояв рено. Дан залишився чекати на здачу, адже Єва поклала цілу сотню. А цього було забагато.

Коли вона принесла книжечку з рештою, він вже майже ненавидів її посмішку! Він почав відраховувати чайові, міркуючи, скільки лишити - п’ять чи три. Вона стояла над ним і він відчував, що ця хворобливо-виклична посмішка ллється на нього зверху, мов окріп. Звісно, подумав Дан, скоріше за все, це у нього самого хвороблива уява щодо людей із вадами. Вони - як звірі. Беззахисні і природні. Їх, якщо вони жіночої статі, можна безкарно ґвалтувати. І вони мовчатимуть.

Це був напад люті. Такі напади траплялися тепер досить часто. Йому несподівано закортіло вдарити її в обличчя. Бо він ще ніколи такого не робив - не бив жінку. Скоріше за все, таким чином він хотів помститися тій, іншій, котра так просто і жорстоко сказала, що більше його не хоче. А ще у нього майнула підступна думка, що ця - не заверещить…

Він підвів очі. Вона не посміхалась.

І це його так само роздратувало. Пригадалися Євині слова: про сарай і сто гривень.

Він залишив в книжечці розрахунків десятку. Якщо їй важливіша ця десятка, тоді питання відпадає. Нехай бере і йде якнайподалі у своїй червоній спідниці! У цій викличній, дурнуватій спідниці із претензійним білим фартушком…

- Тобі тут не місце, - сказав він. - Хочеш, поїдемо з нами?

Можливо, цього разу артикуляція була не чітка, бо вона залишалася незворушною. І гроші не взяла.

З траси почувся сигнал Рено Кліо. Йому здалося, що німа здригнулася. Вона виглядала схвильованою.

Дістала з кишені блокнот і олівець - то був інший блокнот, не той, в який вона записувала замовлення - і простягнула йому. Він був новий, чистий з першого аркуша.

«Поїдеш з нами?» - написав Дан, дивуючись, як швидко вона припинила розуміти ворушіння вуст.

Вона поглянула на напис. І почала розв’язувати стрічки фартушка. Дан посміхнувся. Він виграв. Шкода, що не заключив з Євою парі!

Вона кинула фартушок на бильце пластикового крісла.

Дан подумав, що їй, певно, треба зайти до прибудови і забрати звідти якісь необхідні речі. Він кивнув поглядом на її помешкання. Вона похитала головою. Він взяв її за зап’ястя і вони швидко пішли до машини. Ніхто не звернув на це уваги.

Дан відчинив задні двері, вона пірнула на сидіння.

Двері клацнули. Все сталося надто просто.

Дан сів вперед, поруч із Євою. Єва посміхнулась і повернула ключ.

Авто рушило з місця.

Дорога…

…Соля не була Солею. В дитинстві вона називала себе Мією - від «Соломії».

Але тепер їй просто подобалося розсипати сіль…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). МІЯ

…Коли тобі усе байдуже, ти сідаєш в авто чи потяг і їдеш світ за очі. Ти хочеш відшукати таке місце на землі, де барви будуть яскравими, а звуки нефальшивими. А слова зовсім зникнуть, розчиняться у барвах і звуках. Тому що істина полягає не в словах, навпаки: істина ховається за словами, зникає і тане в них.

Я ніколи не була в Албанії. Але мені здається, що я живу саме там. Чому там? Тому що я там ніколи не була. Тому що чула, що це маленька і бідна країна, якою мало хто цікавиться. А можливо, Албанія - це я? Я існую на мапі ні для кого не цікавою крапкою. Нікому не спаде на думку вчити мою мову - адже я не маю Нобелівських лауреатів, винахідників та більш-менш відомих акторів, що підкорили Голівуд (хоча, раптом - вони є? Треба при нагоді зазирнути до Інтернету)…

Отже, мене звуть Албанія. У світі гадають, що я страшенно переживаю через те, що мало хто згадує мене в телевізійних новинах, газетах та інших джерелах інформації. Хіба що коли на моїй території розгораються локальні війни і маленькі вперті албанці вбивають одне одного через розбіжності в питаннях віри. У світі гадають, що мені неодмінно потрібні світові шоу з зіткненнями літаків, руйнуванням хмарочосів, розлученнями Тома Круза та кольоровими революціями. Тоді про мене заговорять! Але я - хитра маленька Албанія (нагадую, це - моє ім’я!): сиджу собі тихо на мапі, посміююсь, бо мені на все це нас…ати. І я із задоволенням це роблю [зроблю] на свіжому повітрі - посеред мальовничих гірських краєвидів.

Я люблю їсти здорові харчі - часник та цибулю. З хлібом, котрий сама випікаю. Через цю корисну їжу я найчастіше мовчу. Адже як дмухнути [дихнути] на Тома Круза часником? Хоча, гадаю, він так само іноді їсть цей продукт. А коли має зйомки на природі, то якщо припече, може й свіжим зеленим листям підтертись.

Маленьку хитру Албанію теж можна любити. І теж - по різному. В авто чи за сараєм, бо вона - досить невибаглива. А коли іноді виходить на широкі міжнародні простори, до неї може залицятися і сам принц іншої держави. Тоді маленька хитра Албанія пару ночей проводить на шовкових простирадлах.

А потім повертається до своїх кіз, свого часнику, гірських краєвидів, котрі для неї - і батьківщина, і туалет водночас…

- Ти задоволений? - запитала Єва, не дивлячись у бік Дана.

- Цілком, - сказав він і поглянув у люстерко над Євиною головою.

- Що вона там робить?

- Сидить… Ми говоримо про неї, як про тварину, - сказав Дан, - Відверто кажучи, мені не зручно повертати голову.

- Ага… - єхидно почала Єва. - Гадаю, ти не будеш думати про зручність, коли ми зупинимось заночувати. Підібрали маркітантку…

- Я ж не винен, що вона згодилась, - знизав [здвинув] плечима. - Мабуть, їй було там нудно.

- Ага… - знову повторила вона. - Там нудно, а тут буде весело. Може, вона божевільна і зараз закине мені зашморг на шию…

- Не бійся, я його зніму! - засміявся він. - Нас - двоє.

- Троє… Твоєю милістю… - зітхнула вона.

- Ти сама мене спровокувала! - сказав Дан.

- Я просто давно і добре тебе знаю. Тобі все треба негайно, а якщо - ні, ти б мені вже всі печінки виїв. Добре, що я в тебе не закохалась тоді, в інституті.

- Шкода… - посміхнувся він.

- А мені - ні.

- Ти справжній друг, Євпраксіє. Знайдемо когось і для тебе!

Вона штовхнула його в плече. І додала:

- А загалом, мені ці жарти не подобаються. Ми дорослі люди. І їдемо працювати. І твоє благодійництво щодо знудженої на сільських просторах гарненької шльондри тхне звичайнісінькою… м-м-м… Коротше, тим, що вдарило тобі в голову.

Він подумав, що вона таки не права. Хоча, власне, відсотків на двадцять, це було приблизно так. Крадькома поглянув у люстерко. Офіціантка сиділа, трохи відкинувшись, і дивилася за вікно. Її обличчя виглядало втомленим. Мабуть, вона встає о п’ятій, подумав Дан, чи взагалі - працює цілодобово. Адже машини зупиняються біля дорожних забігайлівок будь-якого часу дня чи ночі.

- Ми просто зробили добру справу. Нехай перепочине… - сказав він. - Поглянь, яке втомлене в неї обличчя. Вона зараз засне…

Він знову відчув деяку незручність, ніби йшлося про тварину.

- Ми будемо оберігати її спокій, втрачаючи свій… - Єва знову перейшла на єхидний, іронічний тон, який він недолюблював. - Вона спатиме на підставленій тобою руці в той час, коли поруч хтось звалиться в прірву.

- Що за нісенітниця? - не зрозумів Дан.

Єва теж поглянула в люстерко над своєю головою.

- Вже задрімала… - задумливо повідомила вона і продовжила: - Це не нісенітниця. Колись давно я прочитала оповідання якогось француза. Прізвище, вбий, не пам’ятаю. Це була якась збірка. Тепер ніде не можу її знайти… Там двоє - чоловік із нареченою - пішли прогулятися на природу.

Він був успішним галантним паном, здається, адвокатом, вона - чудовою дівчиною з впливової заможної родини. Вони сіли поблизу водоспаду, над урвищем, поїли, випили вина і дівчина задрімала на його плечі. Він думав про те, що до весілля йому не варто її займати, що вона - чудова партія для нього, що він кохає і поважає її. Що вона буде доброю матір’ю його майбутніх дітей. Одне слово, ідилія. Через якийсь час помітив, що стежкою, яка в’ється понад урвищем, їде дівчина на велосипеді. Вона була не схожа на його аристократичну наречену - проста і природня, без зачіски і мережив, з рум’янцем і здоровим блиском в очах. Звісно, думки його пішли шкереберть, стали більш земними і чуттєвими. А його життя і плани на майбутнє видалися штучними, нудними, безпросвітними. Дівчина доїхала до вузького місця над урвищем, до самого краю водоспаду і раптом - безгучно і моторошно зіслизнула у воду… Це сталося миттєво.

Що зробив наш герой? Спершу відчув шок. І… залишився лежати, тримаючи на плечі голівку своєї нареченої. Далі були різні рефлексії. Він думав про те, що дівчині нічим вже не допомогти - її закрутило у вирі і знесло далеко від цього берега разом із велосипедом. Якщо він здійме галас, йому доведеться давати свідчення в поліції, виправдовуватись, чому не кинувся за нею у воду. Зрештою, це відкладе весілля. Зрештою, наречена подумає, що він - боягуз. Зрештою, вона… спить і свідків цієї події немає. Вонипідіймуться і поїдуть в місто. Все забудеться. І він лишився лежати! Ніби нічого не сталося. Потім наречена прокинулась, він ніжно поцілував її і вони попрямували до станції. Цілком задоволені прогулянкою на свіжому повітрі. Потім, вже пізно ввечері, він подумав, що дівчину на велосипеді можна було б врятувати. Тим паче, що плаває він добре… А ще про те, що тепер із ЦИМ йому доведеться жити. До скону.

- Божевільна історія…

- Типова, в метафоричному сенсі… В ній не написано лише про те, що було б, якби він її врятував. Певно, його життя склалося б інакше… Часом одна мить вирішує все і перевертає життя з ніг на голову.

Або навпаки…

Єва замовкла.

Вони їхали повз лани з похилими, вигорілими голівками соняшників. Він подумав зупинитися і набити ними багажник - чи хтось би зупинив їх?

Дорога, рух дивним чином сколихували мозок. Минуло години зо три, як вони виїхали з міста. І зо дві, як на задньому сидінні опинилася офіціантка.

Дорога не була надто мальовничою, а траса - зручною і гладенькою, якими вони бувають за кордоном. Машина увесь час підстрибувала і Єва стиха лаялась. Дан думав про камеру в багажнику. І про те, хто і як живе в селах, що пропливають за вікном.

Можна було уявити, як, впоравшись із господарством, жінки сідають дивитися серіали, поглинають їх, мов наркотичне зілля і намагаються відтворити штучні монологи в умовах вже своєї місцевості, але - подумки, бо звертатися немає до кого. Дон Педро хропе, розповсюджуючи сморід перегару, Хуан Карлос із Мігелем Санчесом зачинилися в стайні, поцупивши слоїк самогону, Паскуалє ще малий і колупається в носі, а Анхель ніколи не ходить до лазні, хоч і вдає з себе «першого хлопця»…

Села були різні. Дан знову сміявся, вказуючи Єві на назви. Проте вона втомилася і вже не реагувала. Дівчина на задньому сидінні спала. Чи вдавала сплячу.

Єдине, що неповторно вражало - маленькі церкви. В бідніших селах це був просто побілений будинок із хрестом на даху. Але були й інші. З позолоченими або блакитними банями, з вітражними вікнами…

- Ти буваєш в церкві? - поцікавився Дан.

- Не часто. Не люблю столичних церков.

- Давай зупинимось біля котроїсь. Подивимось, що там всередині.

Власне, цього разу він вгадав її бажання. У неї самої була потреба зупинитися.

Їй давно, дуже давно - ще там в метушні її роботи - кортіло заїхати до якоїсь маленької церковці. Саме до маленької, сільської, де рушники вишиті місцевими бабусями, а ікони - зворушливо намальовані невідомими малярами.

Єва кивнула. І вони почали вдивлятися в дорогу, обираючи місце, яке б їм припало до душі.

…Мотор заглох. Єва мовчки сиділа за кермом, втомлено схрестивши руки.

Дивилася на церкву за білим парканом. Почався дрібний дощик.

Дівчина на задньому сидінні спала. Данові знову здалося, що вони - єдині у всьому світі. А цей монотонний стукіт крапель по капоту відраховує миті його життя.

- Я стала черствіти, Дане, - раптом сказала Єва. - Я черствію. Це триває давно. Власне, я знаю: відтоді, як триває ця загальна апатія. Хоча я, як інтроверт, ніколи не ототожнювала своє особисте життя із зовнішнім, суспільним… Зараз мені здається, що я - штучна паляниця за склом у музеї народних виробів. Зверху вона виглядає апетитно - слинка котиться… Але такою паляницею можна вбити, бо вона тверда, мов камінь. Але ось так… коли місто позаду, а ця маленька церква - попереду, мені страшно. Все розвалювається і гниє під залакованою поверхнею тієї паляниці, як у фільмі жахів. Здається, зайду досередини і почну качатися по підлозі, як юродива. Якось я таке бачила. І після того перестала ходити до таких закладів…

- Не знав, що ти така вразлива, - сказав Дан. - Давай не будемо заходити. Поїхали далі.

- Ні. Зайдемо. Тільки перечекаємо дощ. Дивись, стежка розмокла. А ми давно нормально не спілкувались. Щоб нормально спілкуватися, потрібен час. Ось такий, як тепер. Дощ, дорога і ця церква попереду. Я навмисне взяла відрядження, щоб виїхати з міста. Сама напросилась. Чому - не знаю, ніби щось вело. Хоча зараз, - вона поглянула на годинник, - так, саме тепер мала б тусуватися на відкритті діамантового бутика. Вітатися, посміхатися, бачити довкола себе тіні.

…Дощ скінчився так само раптово, як і почався. Ніби хтось нагорі перевернув вертикально лійку.

- Ти перепочила? Пішли? - сказав Дан.

Він озирнувся на дівчину - вона ще спала. Вуста її були зворушливо напіввідкриті, мов у дитини.

На церковне подвір’я невідомо звідки вийшов чоловік із банкою фарби. Вони помітили, що паркан було пофарбовано лише на половину. Чоловік поглянув на небо, дістав з банки пензель і почав дофарбовувати паркан.

Єва всміхнулася.

- Ось абсолютно щаслива людина, - сказала вона.

- Ти впевнена?

Єва глянула на нього своїм звичним поглядом - крізь трохи примружені повіки, хитро.

- А ти хочеш перевірити?

Дан знизав плечима. Відкрив дверцята авто:

- Пішли. Зайдемо - і поїдемо далі.

Чоловік, що фарбував паркан, був одягнений у доволі стару куртку-вітрівку і темно-сині потерті джинси.

Дан привітався із ним. Той відповів. Поглянув на його супутницю і одразу відвів погляд.

Єва швидко пройшлась подвір’ям і пірнула в церкву. Надто швидко, зауважив Дан. Він, як годиться (хоча це було для нього щось на кшталт непотрібного ритуалу), перехрестився на порозі і наздогнав Єву.

Вона стояла біля ікони.

- Щось не так? - запитав Дан. - Ти якась бліда…

- Все нормально, - стенула плечима Єва. - Просто цей тип дуже схожий на…

- Який? - не зрозумів він, поглянувши на ікону святого Петра.

- Ну той, на вулиці, із фарбою…

- На кого?

- На Вадима… Ти пам’ятаєш Вадима?

- Твого музиканта…

- Так, так, - швидко промовила вона, ніби не хотіла чути того, що він скаже далі.

- Я гадав, що його вже… немає, що він помер…

- Ні, - знову перебила Єва. - Ні. Це я так, щоб не питали.

Вони присіли на лаву.

Дан погано пам’ятав ту історію. Лишились якісь уривки: як вони всією групою відвідували Євпраксію в лікарні. Вона сиділа на краю ліжка - худа і коротко стрижена, мов після тифу. З непропорційно великими очима на пласкому обличчі…

- Це не він. Точно. Я його ніколи не сприймав. Дивувався, як ти могла в отаке от вляпатись.

Він поклав руку на її долоню. Але це було зовсім зайвим. Вона обпекла його несподівано веселим поглядом:

- Я знаю, що це не він. Але всі, хто хоч трохи схожі на нього, і досі викликають у мене жах.

Вона швидко перехрестилась.

- Жах виганяють жахом, - сказав Дан.

- Що ти маєш на увазі?

- Треба познайомитись. Тоді припиниш [перестанеш] смикатись, побачивши знайомі риси.

- Ще один прикол? - посміхнулась вона.

До церкви зайшла старенька в чорному, сіла за стійку, за якою продавалися свічки, і запитально поглянула на приїжджих: чи будуть купувати, чи вкинуть пожертву в металеву скриньку.

Дан підійшов і вкинув. Купив свічки. Старенька заспокоїлась.

- З міста? - запитала вона.

- Так.

- Як там нині? Тихо? - запитала старенька.

- По-різному, - невизначено відповів Дан. І вирішив запитати: - А хто це там у вас на дворі? Служка?

- Та де там, - радіючи з можливості потеревенити відповіла стара. - Цього панотець привіз звідкілясь минулого літа. Робітник наш. Хороша людина. У нього видіння було…

- Що за видіння? - поцікавився Дан.

- Панотець розповідав, що був цей чолов’яга зовсім пропащий. З тих, що валяються під парканами. Їх зараз повно скрізь… Жаліють їх всі. Так ото лежав він, як кавалок який-небудь, а продер очі і бачить - перед його носом стоїть ікона Святої Діви. Смикнувся, а в руці ще й великі гроші затиснуті. Пішов похмелятися. А тут йому якраз назустріч наш панотець (він тоді чомусь в місто поїхав, вже не пригадую, з якої причини). Побалакали. Опісля повіз його панотець сюди на своєму «Запорожці». То він тепер тут працює, коли чого треба. Сніг розчищає чи дерева обкопує. Різне… І не п’є.

- Зрозуміло, дякую, - сказав Дан. - Справді, видіння - велика річ…

Він повернувся до Єви з ідіотською посмішкою.

- Що тобі сказала стара? - запитала вона.

- Розповіла про те, як цікаво бути богом, - невизначено мугикнув він. - Ну, що - рушаймо далі?

- А той вже пішов?

Дан виглянув у двері:

- Ще ні. А що?

- Нічого, - посміхнулась вона. - Просто я його десь бачила… Не можу пригадати, де саме.

- А я так точно бачив… - промимрив Дан. - Це ж треба!

- Що саме?

- Нічого. Так…

- Пішли.

Вона рішуче підвелася. Він дивився, як вона йде темним коридором і її силует в отворі дверей окреслюється золотою ниткою світла…

Єва підійшла до паркану, зупинилась.

- Архітектоніка останнього мазка свідчить про недостатню імпресіоністичність образів! - несподівано вимовила вона, зупинившись біля маляра.

І Дан, котрий навмисно швидко пройшов вперед, обганяючи Єву, не впізнав її голосу. Дивний вплив минулого, зробив висновок Дан, робить з нас повних кретинів. Він зазирнув в авто - дівчина на задньому сидінні ще дрімала. Дан сперся на капот і закурив, очікуючи на Єву. Відчув всередині дивне тремтіння.

Той, до кого Єва звернулася, підвів голову.

- Я прихильник чистого кольору… - спроквола відказав він.

- Зараз не буває нічого чистого, - заперечила Єва.

- Це тому, що ви не жили на природі. Або не жили так, як хотіли.

- А ви вже досягли великої мудрості життя? - посміхнулась Єва.

- Не зовсім, - сказав він. - Але намагаюсь.

- Цікаво… Чого ж вам не вистачає?

- Того, чого і всім, - свободи.

Єва замислилась. Жах минав. Дан мав рацію. Як просто… Він міг би минути набагато раніше.

- Свободи?… - посміхнулась вона. - Красиве слово… Але без дії воно нічого не важить.

- Так, - погодився він, поставив пензель у слоїк і подивився на неї. - Ви не підкинете мене? Недалеко. Я бачу, ви на колесах.

- Недалеко - це куди? - розчаровано запитала Єва. - Я не таксист.

- Звісно, таксі тут не ходить… - погодився він. - А «не далеко» означає до тої зупинки, де сільський маляр та столична леді зрозуміють, що таке свобода.

Єва поморщилась:

- Які романтичні маляри мешкають в цьому глухому куті! Ви серйозно?

- Ви почали кокетувати. А це означає, що - серйозно.

- Кокетувати? З вами? Помиляєтесь. Ви що - психолог? - засміялась вона.

- Не без того! Природа спонукає…

Вона чомусь не могла відійти, перервати цю порожню балачку, сісти в авто, біля якого її чекав Дан.

- Місто вичавлює з людини всі соки, - вів далі він. - А природа - то зовсім інше. І дорога також. Зникають застійні явища в мозку. Я вам просто заздрю. Маю право?

- Авжеж.

Вона подумала про офіціантку на задньому сидінні свого авто і про те, що день та настрій стають дедалі божевільнішими. Певно, це так впливає присутність Дана, міркувала вона. Був би з нею Юрій Петрович чи Стас - усе було б інакше.

Вона хитнула головою:

- Заздрість - погане почуття. Я вас звільняю від неї. П’ять хвилин на збори вистачить?

Йому залишилось дофарбувати дві дощечки… Він зробив це швидко. І розпрямився. Поглянув на неї.

Вона зітхнула з полегшенням - він був ЗОВСІМ не схожий на перше видіння. Зовсім. Він кинув брудну вітрівку на слоїк з фарбою. Ретельно витер руки. І посміхнувся їй у відповідь. Адже Єва сама не помітила, як заусміхалася. Ні, навіть сміється! Ні, навіть - регоче, мов божевільна…

Біля авто так само корчився Дан.

Бабця виглянула з темного напівкруглого отвору церкви і собі не втрималась від посмішки. Беззубої, беззахисної, дитячої.

- Так не буває? - сказав він.

- Я про це щойно подумала, - відповіла Єва.

- Значить - буває! - кивнув він і простягнув їй руку, - Іван.

Все ще сміючись, вона назвала себе і додала:

- А там - Дан.

Вони пішли до авто.

- Підкинемо людину, - сказала Єва.

- Авжеж, - сказав Дан, простягаючи руку. - Сідайте тут.

Він відчинив перші дверцята.

Коли Дан влаштувався на задньому сидінні, офіціантка вже прокинулась і без найменшого подиву дивилась на четвертого супутника.

Єва натисла на газ. Авто повільно від’їхало від маленької церкви.

Дорога…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ІВАН

…Часом здається, що живеш в майстерно зробленій залізобетонній кульці за непроникними стінами. Із вмонтованими в стелю камерами, котрі фіксують кожен твій порух. Добре, якщо ти цього не помічаєш. Добре, якщо ти ВДАЄШ, що не помічаєш, Добре, коли і справді - не помічаєш. Тоді життя здається прекрасним!

Але варто лише усвідомити залізобетонність, котра оточує тебе з усіх боків, як ти перетворюєшся на божевільного і починаєш шалено гамселити у стіни - «випустіть мене!». Навіть якщо на протилежному боці від тої стіни, в яку ти до першої крові б’єшся головою, - лежить розкішна коханка, очікуючи, поки ти переказишся. Стоїть стіл із екзотичними фруктами, вином, романтичними свічками. Грає твоя улюблена музика, а по відику крутиться твій улюблений фільм. І все це виразно промовляє: «Ляж і ніколи не вставай! Там, куди ти рвешся, - все те саме! Навіть гірше, - бо не буде стола, свічок, кіно та дивану! Там ти будеш беззахисним перед новизною. Ти здохнеш, не впораєшся. Ляж, доки ще є така можливість. Поглянь, як мирно палають романтичні свічки, як на тебе чекають у теплому ліжку, як музика умовляє зануритись у це все на… йєлав сабмарин… йєлав сабмарин… йєлав сабмарин…».

Чим довше мелодія грає - тим шаленіше ти б’єшся у стіну! Тобі потрібен лише один ковток повітря. Один ковток. Можливо, згубний…

Ти міцніше кусаєш губи. Ти вперто не хочеш оглядатися. Навіть не те, що не хочеш - твоє буття вже не підпадає під поняття бажань чи небажань. Ти вже одурів, думаючи лише про цей ковток. Тобі байдуже, що на столі стоїть їжа та питво.

Байдуже, що каже та, яка лежить на дивані у привабливій позі, сподіваючись, що ти - жартуєш. Тобі байдуже: нехай тебе винесуть звідси, мов Едмона Дантеса в мішку з небіжчиком. Нехай хоч так! Аби відчути, яка холодна вода, яке свіже повітря, який величезний, ні з чим не порівняний цей ковток.

А можна все життя простояти ось так - тихо колупаючи стіну…

…Було вже близько четвертої. По обох боках дороги все ще тягнулися соняшникові лани, обабіч стояли фури з кавунами, і де-ні-де - острівці стихійного продажу помідорів. Помідорами наповнювали відра на кульгавих табуретках. Біля них сиділи бабці, вигрівалися на сонечку в очікуванні на те, що хтось зупиниться. Часом біля такого відра взагалі ніхто не сидів. Тоді було зрозуміло, що торгує овочами дідок, котрий завіявся чи то «до вітру» в зарості, чи то в найближчий придорожній шинок.

- Хочете помідорів? - запитала Єва.

- Сто років не їв таких помідорів! Це ж - «бичаче серце»! - зрадів Дан.

Єва зупинилася біля табуретки з відром. Як на гріх, біля неї нікого не було.

Посигналила. Нікого.

Всі четверо повилазили з машини.

- Дівчатка - наліво, хлопчики - направо… - скомандувала Єва.

Мія випросталась, потягнулась; її червона спідниця коливалась довкола ніг, як прапор. Вона посміхнулась Дану і легкою ходою пішла через дорогу.

«Курва… шльондра…» - майнуло у нього в голові. Агресія виникла ще там, в авто, коли йому довелося сісти поруч із нею. Він відчув, як вона напружилась. Можливо, це було зовсім несвідомо. Точно - несвідомо. Але так було. І він відчув, що сидіти поруч із нею - однаково, що на петельні, яка поволі нагрівається.

Колись давно, у вікно його квартири, в котрій він ще жив з батьками, влетіла кулькова блискавка. Він завмер на ліжку і з жахом спостерігав, як вона обходить, мов обнюхує, стіни; він боявся поворухнутися, притягнути її до себе одним лише подихом, а тому - навіть припинив дихати. Боявся, що хтось відчинить двері і її занесе протягом далі. Кулька облетіла стіни, ледь тицьнулась в стелю і… так само вилетіла назад, до свого дощу. Тепер він пригадав свій страх. І своє бажання - затамувати подих і… ще одне - все ж таки схопити те світло, дізнатися, що в нього всередині і чим це все може скінчитися? Опіком чи смертельним вибухом?

На мить йому здалося, що офіціантка чекатиме на нього в тих придорожніх кущах. Інакше, що значила її посмішка? Дан струсонув головою, простягнув Іванові пачку цигарок. Вони закурили, чекаючи на своїх супутниць. Дан уважно подивився на маляра, намагаючись розпізнати обличчя бомжа, що лежав під парканом. Вирішив, що той був старший. Вони мовчки курили.

За кілька хвилин з протилежного боку дороги з’явилися дівчата. Єва щось говорила, офіціантка відповідала жестами.

- Ну що? - гукнула Єва. - Що будемо робити з цими помідорами?

- Мабуть, їх залишили спеціально для нас, - сказав Дан.

- Ти хочеш сказати, що ми повинні їх вкрасти? - посміхнулася Єва.

- А ти коли-небудь робила щось подібне? - запитав Дан.

- Ніколи, - серйозно відповіла вона.

- А ти? - Дан звернувся до Івана.

Той із цікавістю поглянув на столичних гостей і промовчав. Мію Дан не питав.

- Нас четверо, - сказав Дан, - ми мало знаємо одне одного, нас нічого не зв’язує поміж собою крім дороги і бажання покуштувати ці «бичачі серця». Але що робити, якщо всі ми чесні і порядні люди? - його голос був сповнений іронії. - Доведеться залишитися ні з чим… Або… або поєднатися через злочин!

- Господи, Дане… - зітхнула Єва. - Ти божевільний!

Вона відчинила дверцята авто, просунула руку до керма і відчайдушно засигналила. Всі четверо закрутили головами: чи не вигулькне із заростів господар відра? Ніхто не відгукнувся.

- Тепер зрозуміли? - не вгавав Дан. - Це не помідори - це знак долі!

- Знак - чого саме? - запитав Іван.

- Того, щоб зробити щось непритаманне.

Він рішуче взяв відро з табурета, відчинив багажник, обережно висипав з нього помідори, поставив відро на місце і скомандував:

- Сідаймо хутчіш!

Вони кинулись займати свої місця, немов у лихоманці. Єва натисла на газ. Авто зірвалося з місця. Дан помітив, що у Єви тремтять руки, і посміхнувся.

Якби тепер задзвонила її мобілка, вона, мабуть, не змогла б зронити і слова. Він хотів, щоб мобілка задзеленчала. І хотів послухати, яким голосом вона розмовлятиме… Але нічого не порушило напруженого мовчання.

Авто швидко проминуло чергове село, потім ще одне. Раптом Єва різко загальмувала. Так, що офіціантку знесло на Дана і він відчув, що її волосся запаморочливо пахне якоюсь травою. Він встиг подумати що це, мабуть, любисток…

А потім вони зареготали. Всі разом. І напруга спала.

Вони реготали, мов діти.

- Ну ви, рєб’ята, дайотє! - вигукував Іван.

Сміх і злочин - ось що миттєво здатне поєднати людей, подумав Дан. Сміх нівелює злочин, робить його несуттєвим. Але хіба то такий уже злочин?

Єва поглянула на нього в люстерко.

- Я відчула, що мені чотирнадцять! - сказала вона. - Який жах! Дане, я вже й забула, який ти навіжений! Навіщо я тебе взяла?!

- Щоб зробити те, чого тобі давно хотілось! - сказав він, втираючи сльози. - Пропоную вийти, сісти он там, на ту чудову копицю, і знищити сліди злочину шляхом негайного поїдання!

Вони так і зробили. Помідорів не так вже й багато, адже були вони розміром з кулак. Дан діставав їх з багажника і передавав Мії, котра складала їх у пелену своєї довгої червоної спідниці. Вийшло кожному по два. По два величезних «серця», ще гарячих від сонця, із шорсткою, пружною шкіркою, через яку вчувався справжній аромат, аромат, позбавлений магазинної штучності.

За невеличким рівчаком виднілася копиця скошеної трави. Дан подав Мії руку, допомагаючи перестрибнути рівчак. Однією рукою вона тримала поділ спідниці і це виглядало досить кумедно.

Вони сіли на траву. Мія виклала помідори. Вони схопили їх, немов чарки. Помідори і справді світилися на сонці червоним вином.

- За знайомство! - проголосив Дан. - За знайомство і за нашу дорогу, яка має коли-небудь скінчитися…

Ще ніколи вони не їли таких смачних помідорів!

А головне, помідори були хмільні. Першою це зауважила Єва, на котру накотилася хвиля веселощів.

- Це якісь… наколоті помідори! - зареготала вона.

Її сміх умить заразив інших. Дан звалився навзнак у копицю.

- Точно! - реготав він, - Наколоті! Недарма ж біля них ніхто не стояв!

- Вони чекали на нас! - додав Іван.

Мія крутила головою, дивлячись на кожного, і затуляла обличчя руками - з її очей текли сльози.

- І що далі? - сміялась Єва.

- А далі… - не вгавав Дан. - У нас виростуть роги, крила, хвости і пазурі…

- Або - відпадуть! - додав Іван.

- Або відпадуть… - луною відгукнувся Дан і припинив сміятися. - Якщо ми всі помремо - це я буду винен.

Єва теж перестала качатися по траві і стала серйозною. Вона поглянула на годинник.

- Треба вирушати, - сказала вона, - Інакше ми будемо їхати всю ніч! А я погано воджу вночі…

Це була нагода ще раз подати руку Мії. Дан так і зробив. Її долоня була прохолодною й сильною… Несподівано промайнула думка: якби відчути її на своїй спині - якою б вона стала? М’якою? Теплою? Невагомою? Чи залишила б подряпини? В шлунку щось запекло, спустилося нижче. Дан розлютився, ледь не плюнув собі під ноги. Клята офіціантка. Каліка!

Вони побрели до авто. В траві голосно дзюркотіли коники.

Дорога…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ДАН

…Ось уже понад рік він майже не читав газет. Хіба що іноді отримував «лінки» від друзів з різноманітними новинами культури. Політика його більше не цікавила.

Ізолював себе від всього цього цілком свідомо і зовсім не шкодував, адже в голові значно посвітлішало.

Однак нещодавно, слухаючи по радіо виступ якогось чергового патріота, - з тих, хто, розбуджений посеред ночі ладен виголосити цілком пристойну промову, якою решту свідомих громадян аж до кісток пройме, - відчув, що в його просвітленій і вже майже аполітичній голові назріває певне почуття, котре можна було б охарактеризувати коротким словом: «досить».

Тобто, подумалось йому, башта зі слонової кістки (навіть якщо ця башта - в десятиповерховому вулику) - річ добра, але з неї колись треба вибиратися. Можливо, це «колись» настане не так скоро. Але неодмінно настане. Йому спало на думку, що інтелігенція, як і годиться будь-якій інтелігенції в будь-якому куточку світу, дуже довго відмивається від лайна.

Ще б пак! На те вона й інтелігенція. Вона ж не може просто так підібрати з землі окуляри, знайти свій капелюх і рушити далі в брудному одязі! Це їй не личить…

Кілька років тому він і подібні до нього надто голосно кричали і надто щиро вірили. Адже інтелігенція схильна до віри у порядність та справедливість (за те її у всі часи і лущать, мов горішки).

Наївна інтелігенція гадала, що скоро прийде хороший дядечко і одразу принесе щастя на лопаті. По три кілограми - кожному.

Лопата і справді з’явилася. І на кожного з неї таки висипалось три кілограми… відбірного лайна.

Що в такому випадку робити інтелігентові?

Він не кидається бити пику, не галасує, не викликає міліцію. Він розгублено заклякає - так, як і стояв. Із роззявленим ротом.

А потім понуро бреде додому. Може навіть поплакати дорогою…

Він повільно знімає забруднений одяг. І починає відмиватися.

Відмивається, варто зазначити, ретельно і довго. Адже лайно, в котре тебе вмочили, досить липке. До того ж треба оговтатися і від несподіваного розпачу. А цей процес - ще довший.

Спочатку вода буде текти по обличчі, змішуючись зі слізьми (інтелігенти часом бувають дуже вразливими). Але згодом він і сам не помітить, як почне щось тихо наспівувати (інтелігенти часом наспівують, приймаючи душ).

А потім брудні потоки зміняться на чисті. І він зрозуміє, що нарешті відмився.

І… почне приходити до тями. Цей процес також триватиме довго - рік, два, можливо, навіть три… Але минеться і він.

І тоді він почне одягатися. В чисте. І знову неквапливо. Але це «одягання» нагадуватиме кадри з фільму зі Сталлоне, де герой з приємною посмішкою підперезується двома патронташами, прилаштовує за плечима вогнемет і робить останній штрих: накладає на дві виголені щоки «бойову розмальовку» імені племені мумба-юмба.

«І ось тоді, - подумав Дан, - ми більше не кричатимемо на майдані.

Ми будемо просто йти.

Мовчки. І довго.

Так само довго, як і відмивались…»

Він не помітив, коли задрімав. Просто відключився, як йому здалося, хвилин на десять. А коли від голосу Івана розплющив очі, то злякався, що спав із відкритим ротом. Може, ще й хропів?

Він скоса поглянув на сусідку і заспокоївся думкою, що вона не могла чути його сопіння. А парочка попереду надто захопилась розмовою.

- Ми перебуваємо в стані очікування. Найнеприємнішому, до речі, з усіх людських станів, - говорив Іван. - Це ніби набирати в гумову кулю воду з-під крана. Стоїш, тримаєш її. Тупо чекаєш, поки вона наллється «під зав’язку». А гума лише розтягується й розтягується. Ось такий паршивий стан. До тієї миті, доки ця чортова гума лусне. Так от. Ми перебуваємо в стані очікування і спостереження.

- Не найкраща позиція. Інтелігентська… - промимрив зі свого сидіння Дан.

- А у нас немає вибору! - відказав Іван і додав: - І сенсу щось робити… Хіба що, ось так…

Він кивнув на дорогу, що стрімким потоком мерехтіла за вікном.

- … красти помідори? - саркастично кинув Дан.

Вони замовкли.

Дан згадав, як кілька років тому із почуттям радісного захвату стояв у мільйонному натовпі посеред центрального майдану. Він знав, що це лише перший етап, на якому базується будь яка революція, етап «підйому мас», на зміну якомумає прийти другий - коли «у верхах» почнеться перерозподіл влади. Але розмах другого етапу не мав ніяких меж і ніякого здорового глузду. І такі, як він, як Єва, як тисячі інших опинилися на дні величезного розпачу.

Не залишалося нічого іншого, як іронізувати над тим пафосним протистоянням посеред зими, і над самим собою. І в черговий раз упевнюватися, що нічого не може змінитися, доки влада, мов піч, наб’ється доверху вуглем і задихнеться від власного чаду. Сконає. Згасне сама собою. І прийде хтось інший. Зовсім інший.

«Хіба що - месія…» - посміхнувся Дан зі своїх думок і помітив, що офіціантка посміхнулась у відповідь.

«Ото дурепа…» - подумав Дан.

Знову почався дощ. Спочатку дрібний. А потім з неба посипались доволі крупні виноградини. Єва з’їхала на узбіччя і зупинилась.

- Все. Набридло! Перечекаємо…

Виноградини стукали по даху авта, розбивалися об скло та засліплювали дорогу.

Тиша, сповнена цим стукотом, здавалася ще тихішою, точніше - затишнішою. Ніби вони сиділи на дні глибокого урвища.

Дан відкинувся на сидіння і знову, як минулого ранку, уявив світ давно потонулим і зниклим у всесвітній повені. А вони - єдині, хто лишився. І зараз авто попливе, підхоплене течією, по утворених між горами річищах, випливе в море, потім - в океан, і їх винесе кудись до… Індонезії…

Він оглянув пасажирів. Всі сиділи мовчки і, здається, відчували те саме.

- Ніби кінець світу… - посміхнулася Єва. - Лишається хіба що сповідатися…

- Ага, - сказав Дан. - Помідори ми вже крали.

- До речі, не найтяжчий злочин.

- А хіба у вашому арсеналі є тяжчий? - спитав у Єви Іван.

Єва замислилась:

- М…м…м… А ви вже готові виконати місію сповідальника?

- Принаймні, я можу вислухати, - відповів Іван. - Мені доводилося це робити.

- Так, я ж забула… - сказала Єва. - Ми забрали вас зі святого місця…

- Немає над чим іронізувати. Майже всі люди є не-вис-лу-ха-ни-ми… - він сказав це чітко, розбиваючи слово на склади. - І в цьому їхня найбільша проблема.

- Я не бачу в цьому проблеми, - відказала Єва. - Я, наприклад, втомилася від розмов. І від того, що щоденно мушу когось вислуховувати, відповідати, а ще гірше - заспокоювати.

- Просто це не ті розмови… - продовжив Іван. - У кожного є що розповісти. Але не у кожного є - кому. Краще - незнайомим. Тому ми так радо балакаємо в потягах… Адже знаємо, що за кілька годин не побачимо одне одного…

- У мене немає таких [подібних] пересторог! - вперто промовила Єва. - Я завжди кажу те, що думаю!

- Навряд чи… - сказав Іван.

- А не пішов би ти… під дощ?

Це пролунало досить незлісно. Єва витягла з кишені пачку цигарок, відчинила віконце, в яке одразу влетіло вологе повітря, - ніби мокрою ганчіркою хльоснуло по щоках. Єва закрила віконце, сховала цигарки.

«Е-е, подруго…» - подумав Дан.

- Ви… ти… виженеш мене під цю зливу? - звернувся Іван до Єви.

Данові стало ніяково, ніби він підслуховував. У нього з’явилося чітке відчуття, що те, про що вони говорять, - лише збурювання повітря. А справжню розмову почути неможливо.

Він поглянув на свою сусідку. Та сиділа з замріяним обличчям, споглядаючи каламутне скло. І Дан із жалем подумав, що вона не чує дивовижного звуку падаючих виноградин і цієї всесвітньої тиші. Але й, слава Богу, не є свідком цього недоречно-ідіотського флірту.

Єва стенула плечима.

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ЄВА

«Господь збереже [оберігатиме] мене. Адже він знає, що мою місію ще не закінчено…» - з посмішкою подумала Єва, їдучи в таксі принишклим післяноворічним містом.

- До якого вас терміналу? Далеко зібралися? - запитав, повертаючись до неї, водій.

Єва невизначено похитала головою. Не буде ж вона вдаватися до пояснень, що вирушає до Амстердама, звідти - через Сінгапур до Куала Лумпура, а вже потім - на Лангкаві!

Тобто, на інший край світу: де тепло, де світить сонце і, як повідомляли в програмі новин, - тридцятиградусна спека.

Так далеко вона ще не їздила ніколи. Так далеко і - сама…

Місто було сіре й порожнє, проте на аеровокзалі тривало бурхливе життя. І людей було багато, як ніколи. Попереду ще купа свят - Різдво, Старий Новий рік, Водохреще.

Щохвилини оголошували відліт літаків. До Рима, Риги, Відня, Парижа, Праги, Осло, Афін. Куди лише не виїжджали! Головним чином - «наші». Це легко було вирахувати за вбранням жінок.

Хутро, дублянки, чоботи на високих обцасах, золоті прикраси, яскравий макіяж. Єва посміхнулася: горе-мандрівниці! Мабуть, вирушають уперше. Ще не куштували пригод, коли на твою леопардову шубку десь на затишній закордонній вуличці летить пакетик з олійною фарбою. Іноземки в порівнянні з ними виглядають, як справжні бомжихи!

Єва теж нагадує сама собі опудало: потерта вельветова куртка, джинси та розтоптані (тому й зручні!) замшеві чобітки.

Все одно доведеться викинути…

Всю дорогу до Нідерландів вона проспала. Навіть очей не розплющила, коли стюардеса сама відкрила її столик і поставила на нього коробку зі шматком ще теплої піци та салатом. Їсти не хотілося. За три години перельоту до батьківщини «червоних ліхтарів» і тюльпанів вона зовсім не зголодніла.

Вийшла по довгій «кишці» в просторий зал аеропорту і досить вправно знайшла потрібний для пересадки «гейт», хоча довелося довго йти [рухатись] ескалаторною стрічкою повз принадні ятки з лахами. Але Єва навіть не зупинилася. Лахи більше не вабили її. Ганчір’я та парфумів вона набачилась досхочу. Часом їй навіть здавалося, що весь світ потонув у цих лахах. А ще - у виробах харчової промисловості, тобто - у безтямній обжирайлівці. Особливо гостро це відчувалося саме в такі святкові новорічні дні.

Пересівши на літак до Сінгапуру, Єва знову попросила Господа не вкорочувати її днів. «А чи він мене чує? - подумала вона. - Буде відомо лише за тринадцять із половиною годин! Який жах…»

Літак був велетенським, елегантного і трохи моторошного чорного кольору. Єва ще ніколи не бачила нічого подібного! Двоярусний «Титаник»!

Знайшовши свої місце, зняла і запакувала в пакет куртку, скинула вовняні шкарпетки. Переодягнутись у спідницю та дістати босоніжки вирішила перед самою посадкою. Думки були досить побутові.

Зручно всівшись у крісло і одягнувши навушники (Єва увімкнула 13-й канал із класичною музикою), почала виписувати в нотатник з «Путівника» те, що могло їй знадобитись:

Дякую - «терема косіх»

Доброго дня - «сламат тенгахарі»

Я хочу - «сайя мау»…

Пити - «мінум»

Туалет - «тандас»

Скільки коштує - «брапа харганья»

Так - «йя»

Ні - «тидак»…

Потім, слухаючи музику, відключилась.

Нічого дивнішого за сон, котрий огорнув її в небі на шляху до «Малесі», Єва ще не бачила. Вона сиділа із заплющеними очима і не відчувала, що насправді - спить. Думала віддразу на десяток різних тем, але це не було обтяжливо, як то трапляється через безсоння. Думки пливли крізь неї самі по собі, ніби Єва не мала до їхнього народження жодного стосунку. Це було подібне до демонстрації, коли ти стоїш на трибуні, а повз проходять різнобарвні колони.

…Колони суматрійських біженців, що прибули на цю землю в чотирнадцятому сторіччі, португальських хрестоносців із закривавленими невинною малайською кров’ю списами. Потім - голландці, британці. Британці вели за собою нескінченні вервиці індійських рабів. За ними дріботіли китайські родини, що тікали сюди від голоду, і японські воїни, що безжально катували китайців щотижня… Весь цей нереальний, різнобарвний тропічний потік називався Малейсія або Малейша - залежно від вимови кожної з трьох націй, що закріпилася на землі, котра зараз пропливала глибоко під нею. Скоро доведеться туди пірнути…

…Розбудив стюард. Він віз проходом візок із напоями. Єва взяла тонік і томатний сік. Стюард поклав на столик пакетик із фісташками.

Єва дістала з наплічника пластикову пляшку бурбона, купленого в «Дьюті фрі». Залпом випила зі склянки тонік і налила в неї грамів сімдесят бурбона. Стало тепло. За круглим віконцем мерехтіли червоні вогники на крилах. Вони мерехтітимуть так довго, подумала Єва, що зараз на них краще не дивитися. Набридне.

…Крім дивного імені, котре Єва не любила називати повністю, у неї були дивні очі - надзвичайно сині (немов вона була в лінзах). І коли один заможний пан, аташе чужої країни, поглянув у ці очі, він зрозумів, що перед ним жінка, в якій відчувається справжня порода. Як бувають породистими вузькі, мов папір, мисливські хорти. Особливо «породистими» здалися йому її очі. В них він одразу побачив відсутність будь-якої реальності. Ці очі втягнули його з такою потужністю, мов були двома гвинтами пароплава, а він - дрібною салакою, що не має сили на спротив.

…Єва летіла в двоярусному повітряному судні і час від часу попивала бурбон. В салоні пахло їжею: десь там, на початку крісел, стюарди вже роздавали великі пластикові коробки. Єва подумала, що нині в дорозі неможливо зголодніти. На ввічливе запитання англійською, чемно відповіла, що воліла б обрати «чікен».

Вона поглянула на монітор, що висів посеред салону і показував на карті шлях літака. Придивившись до карти, Єва зауважила, що «чікен» вона споживатиме, пролітаючи над Бангкоком. Потім вона загорнулася в ковдру. Той же монітор сповістив, що за бортом - мінус 57 градусів…

Вона знову заснула. І цього разу, хоч як це дивно, спала добре й міцно, аж поки почула голос з динаміка, котрий сповіщав про приліт до Сингапуру. Люди заметушились і вишикувались в чергу до туалетів - перевдягатися. Стюарди в черговий (і останній!) раз рознесли каву, йогурти, фрукти. Єва обрала каву. Літак м’яко приземлився.

В Сінгапурі йшов дощ і зовсім не було сонця, як і там, звідки вона прилетіла.

Цей аеропорт, один з найбільших у світі, світився новорічними вогнями та приваблював низкою бутиків. Довгим переходом Єва вийшла до внутрішнього потягу і доїхала до позначеного на квитку «гейта». Вона йшла такою упевненою ходою, що за нею ув’язалася родина росіян, прямуючих на Балі. Побачивши, що Єва зупинилася перед табло з написом «Куала Лумпур», огрядний батько сімейства, зодягнутий у квітчасті шорти, з ненавистю поглянув на неї і повів родину назад - блукати далі, відшукуючи інші шляхи до омріяного острова.

Єва пройшла паспортний контроль. Подорожувати лишалося ще години зо дві, а може, й менше: сорок хвилин до Куала Лумпуру і ще стільки ж до Лангкаві.

За круглим віконцем літака було волого й душно, мов у лазні. «Чому я всюди воджу за собою дощ?…» - подумала Єва.

…Останній літачок був маленький. Його хилитало в повітрі.

Єва не помилилася: хвилин за сорок його шасі вже торкнулося землі.

Ще в Сінгапурському літаку завчасно зняла зі своєї шиї низку чорних перлів. Поклала їх назад, у «футлярчик», тобто у цупкий конверт із вже написаною адресою.

В цьому аеропорту було тихо і порожньо, мов у фільмі за Стівеном Кінгом. Вона йшла поруч із жінками в чорних паранджах і думала, що це - красивий, а можливо, найкрасивіший одяг у світі!

Потім, спустившись ескалатором до нижнього залу, легко підхопила з транспортера свою невелику валізу і попрямувала до виходу. Але йшла якось боком, ховаючись за зграйкою жінок у чорному вбранні.

Їй пощастило непомітно прослизнути повз чорнявих малайців, що купчилися біля турнікету, здіймаючи догори таблички та щось вигукуючи туристам. Вони були малі, тендітні і смагляві; лише один із натовпу вирізнявся зростом та білизною шкіри.

Він напружено вдивлявся в усіх новоприбулих, але не помітив Єву, бо та ніби перетворилась на ящірку.

Єва, низько схиливши голову, обійшла натовп. І озирнулася на спину в білій сорочці, котра незворушно височіла серед метушливих малайців. Постояла, ховаючись в кіоску з китайськими прикрасами.

Спина була широка і надійна.

Вона могла б сховати за собою сто таких Єв!

Єва знала, що під лівою лопаткою є родимка…

Єва знала, що її життя дійсно може перетворитися на те, про яке вона мріяла з дитинства.

Єва глибше занурилася в прикраси, що звисали і коливались над її головою. А потім рішуче пішла до виходу.

Коли вона вже виходила на вологу і парку післядощову вулицю, маленький чорнявий служка в зеленій уніформі люб’язно притримав перед нею двері.

- Мерсі, - подякувала Єва.

І швидко вийшла з аеропорту…

- От бачиш, - сказав Іван у повній тиші, - Ти вже замислилась…

Єва тряхнула [труснула] головою і подивилася на нього.

- У кожного є те, про що він мовчить. І ніколи не скаже. Хіба що в потязі. Ти маєш рацію…

Їй більше не хотілося розмовляти. Краще слухати, як дощ барабанить по даху машини. Чудовий, заколисуючий звук. Підступна тиша. Підступне відрядження. Підступна дорога. Підступні спогади. Єва механічним рухом дістала цигарки, відкрила віконце. Зовсім недоречно в її голові постав розмитий образ маленького хлопчика - з темним волоссям і великими карими очима. Хоча іноді він з’являвся іншим - зі світлим волоссям і блакитними очима. А бувало - рудим, із веснянками на носі. Але завжди вона чула від нього одне й те саме слово: «А-блі-коси…».

«Морелі, - виправляла вона, - Це - морелі. Послухай-но, яке красиве слово!»

Але він завжди промовляв «аблікоси» і її серце стискалося від ніжності. Єва подумала, що якби першим словом її ненародженого сина було щось інше, вона б однаково навчила його вимовляти саме це.

Щоб відчути, як від цього солодко стискається серце…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі, продовження). ЄВА

…Будинок стояв на березі затоки і нічим не відрізнявся від інших - двоповерховий, обшитий чорним деревом. На подвір’ї, посеред охайно підстриженої галявини нереально синьо світився басейн.

Дон Санта сидів біля нього в білому шезлонзі, вкритому пухнастим махровим рушником.

Дон Санта думав про своє життя і дивився на воду.

Колись давно він і гадки не мав про Малакську затоку. Вірніше, не уявляв, що матиме тут прихисток у вигляді будинку з мансардою та басейном. А коли надійшов час щось вирішувати, просто тицьнув пальцем у карту. Із зухвалою думкою про те, що може собі це дозволити. В який куток потрапить палець, було байдуже - головне, це було можливо. Хоч і безглуздо, по-хлоп’ячому. Проте тепер він може двічі на рік тікати сюди від справ. І думати про своє життя. Так, як оце зараз.

Дон Санта відкрив бляшанку пива. Він не міг відучити себе від юнацької звички пити пиво лише з бляшанки.

Думав про те, що в нього вже все є. І багато чого було. І саме тому більше немає чого бажати і на що сподіватися.

Хоча він чудово розумів, що думати так - зарано. Але думав, бо відчував: це - правда.

Свята правда…

Він посміхнувся. Тому, що Санта - його ім’я! Адже все, до чого він ставився серйозно і відповідально, він називав «святим». Така звичка приклеїлась давно. І для багатьох стала його іменем…

Отже, гріючись на вологому, як і його рушник, сонечку, Дон Санта подумав про те, що… зараз з будинку вийде його дружина. І він скаже їй:

- Помасти мені плечі.

Або ні, не так. Вона вийде і скаже сама:

- Ти спечешся. Давай я помащу тобі плечі.

Візьме жовтий тюбик, вичавить з нього крем. А потім невагомими дотиками почне змащувати його тіло.

Він буде ловити її руки, а вона ніжно відбиватиметься, промовляючи:

- Не заважай, дурнику! Згориш. Що я тоді з тобою, таким недоторканим, робитиму?!

Потім вони захочуть їсти.

І поїдуть на набережну в рибний ресторанчик. Там, у холі, у великих акваріумах плавають різномасті риби, лангусти, горами лежать устриці. Але він знає, що вона ніколи не тицьне пальцем у живу рибину і не плескатиме в долоні, як це роблять інші, спостерігаючи за кухарями, що виловлюють нещасну срібну красуню з метою миттєво її обпатрати і засмажити.

Отже, він візьме їй тигрові креветки, щупальця кальмарів під солодким соусом. А собі - відбивну з філе червоної риби і, звісно, пиво. В бляшанці. І суворо накаже чорнявому офіціантові не подавати склянку.

За обідом вона мовчатиме, поглинута своїми креветками. А потім підніме очі, сьорбне з його бляшанки і скаже:

- Я вагітна.

І додасть, ледь стримуючи посмішку:

- Свята правда…

…Потім вона довго буде вагітною - безкінечних дев’ять місяців!

За ці місяці вони встигнуть поїхати туди, куди мріяли, щойно побачивши одне одного, - в Альпи. Вона буде в червоній куртці. З почуття солідарності він не спускатиметься на лижах з гір.

Одного вечора він поцілує її в живіт і прикладе до нього вухо, аби почути, що йому скаже син.

Потім настане період його найбільших хвилювань - сьомий місяць, коли вона втомлено скаже:

- Я надто стара для всього цього!

А він, переляканий, почне переконувати, що всі свідомі жінки усього цивілізованого світу народжують саме в її віці. І це - цілком природно.

А ще він скаже, що у неї - веснянки на носі. А веснянки бувають лише у таких от сопливих дівчаток.

Потім вони разом народжуватимуть сина. І йому знову доведеться добре посперечатися. Адже спочатку вона буде категорично проти. І матиме, на її погляд, вагомі аргументи. Такі, які можуть висловити лише жінки її дикої і прекрасної у своїй дикості країни. Але, зауважить він, ці аргументи - не для нього!

- Свята правда, - скаже він. - Ми зробили це разом. Чому ж ти маєш бути сама? Це не чесно! Я триматиму тебе за руку!

- А якщо я тебе вкушу за неї? - хитро примружиться вона.

Тоді він задере рукав своєї сорочки аж до плеча і скаже: «Кусай! Мені не шкода!»

І вони сміятимуться.

А потім від того шаленого сміху він помчить її в авто до найкращої лікарні. І вона зрозуміє, що він - не такий, як інші, котрих вона знала і котрих боялася. Що йому байдуже, чи п’є вона нектар з квітів, чи лежатиме ось так, у цьому жахливому кріслі. Байдуже тому, що він любить в ній і те, й інше…

…Це вона назвала його Доном. Бо в нього смаглява шкіра, чорне волосся і перстень на мізинці - як у сицилійського хрещеного батька.

Назвала - і більше ні про що не хотіла чути. Лише - Дон Санта. І йому це одразу сподобалось. Вона мала право називати його так, як заманеться.

Дон Санта ніколи не припускав, що так кохатиме.

І ось - на тобі!

Ніби бог-картяр дав по носі останнім козирем. Тепер він береже цей козир, як святиню.

«Треба підрівняти газони… - подумав Дон Санта. - Тут все має бути добре. Завжди. Щоб вона ні в чому ніколи не розчарувалась…»

Він обвів очима подвір’я. На чому він зупинився?

Альпійські гори… Червона куртка-аляска, під якою вже живе [дихає] його син… Дон Санта втягнув ніздрями повітря і цей вдих відгукнувся всередині непритаманним йому схлипом.

…До низького паркану під’їхав листоноша - знайомий хлопчик-школяр на велосипеді. Він тримав у руці цупкий конверт прямокутної форми.

Дон Санта взяв його до рук. Власне, міг би й не брати, бо одразу здогадався, що там…

- Мерсі… - сказав він услід хлопцеві. Зовсім недоречно, адже той вже завернув за ріг вулиці…

«Аб-лі-ко-си» - знову подумки повторила Єва, дивлячись у вікно, і їй здалося, що це залите водою скло - її обличчя, в той час, коли воно зберігало холодний сухий вираз.

- Годі. Рушаймо, - коротко сказала вона. - Дощ закінчується. До міста - година їзди. Знаю там один недорогий готельчик.

Доведеться переночувати.

Вона взяла мобілку, набрала номер і сказала в слухавку:

- Ми не встигаємо сьогодні. Дорога погана - дощ. Скільки триватиме фестиваль? Ага. Добре. Заночуємо в готелі. Не кричи! Ти ж знаєш, я не воджу в темряві! Коли я тебе підводила?

Дан зрозумів, що вона телефонує «начальству» і зауважив інтонацію, від якої навіть йому стало моторошно. Дан уїдливо посміхнувся.

- Богдан? Він у порядку. Припини… Це не смішно. Бувай, - Єва натисла на відбій і завела мотор.

До самого міста на дорозі не зустрілося жодного села, проте обабіч тяглися соняшникові лани. Дан вже відверто хотів їсти.

- Що за готель? - запитав він.

- Відомчий, - відповіла Єва, - На чотири номери. Але ресторану там нема. І взагалі місто таке… Ну, там ми, мабуть, не поїмо. Хіба що збігаємо в гастроном…

- У нас єдиний вихід - наламати соняхів, - сказав Дан. - Я вже зголоднів.

Супутники відмовчувалися. Офіціантка, звісно, не могла нічого сказати, а у маляра, подумав Дан, мабуть, в кишені вітер свище; він узагалі принишк. Дану стало нудно. Йому не хотілося в’їжджати в будь-яке місто. На будь який асфальт. З-за рогу знову випірнуло село.

Охайне, з білими хатами, схожими на котеджі.

- Тут має бути кав’ярня, ви ж бачите - село не з бідних! - пожвавився Дан.

- Я можу вийти тут… - тихо сказав маляр.

Дан зрозумів, що не помилився: свище таки вітер. А ще зрозумів, що цей випадковий супутник не дозволить себе пригощати. З дівчиною було простіше.

- Вже темніє і я не впевнена, що нас тут нормально нагодують, - відповіла Єва.

Навіщо вона це сказала?! Нудьга зійшла з Дана, немов тягуча хвиля олії. В нього заблищали очі.

- А хочете я зроблю так, що нас тут нагодують по-королівському? Таку «поляну» накриють!…

- Що за маячня? - процідила Єва.

- А ти забула? Еге ж, мадам, ви швидко забуваєте шалену журналістську юність! Хоча у вас на обличчі - жодної зморшки! Одне слово, так… Зупинишся, щойно помітиш сільраду! - весело наказав він.

- Навіщо? - спитав Іван.

- Побачите. Тільки не заважайте! Це не важче, ніж красти помідори! Але - набагато веселіше.

«Сільрада» було розкішна. Перед нею здіймався пофарбований срібною фарбою пам’ятник - бюст лисого ватажка пролетаріату, переробленого за допомогою приварених каски та окулярів на льотчика-винищувача.

На першому поверсі світилося заґратоване вікно. Єва зупинила авто і запитально глянула на Дана.

- Що ти надумав, чудовисько?

- Нічого особливого, - відповів Дан. - Я хочу нормальної вечері. М’яса, печені з кров’ю. Шашликів. Горілки. І - щоб пісні лунали на все поле!

- Здурів?

- Ага! Виходьте! І мовчіть. Дай-но один сигнал!

Він відкрив дверцята і свіжий дощовий вітер, мов наелектризований його енергійною впевненістю, увірвався до машини.

Єва покірно натисла на кермо.

Тієї ж миті до вікна припала огрядна жіночка з величезним кучерявим «гніздом» на голові. Вона щось гукнула вглиб кімнати і в другому вікні виник молодик у джинсовій куртці.

Дан швидким і впевненим рухом відкрив багажник, дістав кофр, розпакував камеру і професійним рухом здійняв її на плече, тицьнувши в Євині руки мікрофон із «лейблою» відомого телеканалу.

Обличчя спостерігачів у вікні витяглись і зникли в напівтемряві. За мить обоє стояли на порозі й із тривожною [настороженою] увагою дивилися на приїжджих.

- Доброго здоров’я! - весело привітався Дан. - Гостей приймаєте?

- Якщо гості добрі, то чому б не прийняти? - напружено відповіла жінка. - А хто ви такі, звідки?

Дан назвав програму і вказав на назву каналу, наліплену на мікрофон.

- Будемо знімати сюжет! - повідомив він. - Ми в кожному селі нині знімаємо. Не все ж столицю показувати! Де ваше начальство?

- Ой! - заклопоталася жінка, - а чи є дозвіл? Чому не попередили? Робочий день вже закінчено. А голова десь… у… у полі…

- Нічого страшного, - сказав Дан. - Сьогодні перепочинемо, дещо зафіксуємо, а завтра - продовжимо. А який дозвіл? Зараз - свобода слова. До того ж, наше завдання - робити гарні замальовки. Так що - фарбуйте губи, мадам!

Він підійшов до жінки, потис їй і хлопцеві руки, назвав себе та представив «команду».

Жінка зашарілася. Вона впізнала Єву.

- Біжи-но швидше до голови! - наказала вона хлопцеві. Той зірвався з місця. - Проходьте, будь ласка, - вона відсторонила бюст від дверей. - Я зараз з дороги вам хоч чаю зроблю, а вже прийде голова - розбереться. Відверто кажучи, у нас тут сьогодні весілля… Я от сама збиралася… Ще хвилина - і ви б тут нікого не зустріли.

- О! Весілля! - зрадів Дан. - Це чудово! Це колоритно. Те, що треба.

Він чемно притримав двері, пропустивши уперед пані з сільради та решту. Офіціантка здивовано дивилась на нього, обличчя Івана випромінювало цілком упевнений вираз. Єва нарешті посміхнулася. Вона згадала, як багато років тому їздила по селах збирати фольклор. Найкращі спогади!

Жінка завела їх до великої кімнати на стіні якої було старанно вимальовано зелений лан із комбайном на дальньому плані та висіли різноманітні вимпели, а також прапори - потертий оксамитовий червоний із бляклими золотавими написами та новенький, жовто-блакитний.

- Зара, зара… - приказувала вона, дістаючи з шафи великі чашки. - Такі гості… такі гості…

Єва із задоволенням відзначила, що чашки були такі самі, як колись у її бабусі - трохи пощерблені, із синім кобальтовим обідком. Офіціантка почала допомагати господині, як і годиться офіціантці. Іван оглядав картину на стіні, а Дан - увімкнув камеру.

- Як вас звуть? - запитала Єва, відчуваючи деяку ніяковість перед доброю жінкою.

- Марією називають, - відповіла та.

Вона вкинула в чашки по столовій ложці розчинної кави і до верху налила води. І це теж видалось Єві зворушливим.

- Такі чашки були в моєї бабусі, - чомусь сказала вона, - Такі самі. Їх вже, мабуть, не випускають…

- Ну ось… - сказала жінка і з надією поглянула через вікно на дорогу, очікуючи голову сільради. - Ну ось… Так ми тут живемо. План виконуємо. Навіть молодь у нас є, не тікає. Бо наш голова…

Якраз в цю мить під сільрадою зачувся шурхіт шин.

- А от і він! - радісно зітхнула Марія.

Єва гнівно поглянула в бік Дана: ну, давай, викручуйся!

До кімнати стрімко увійшов чоловік у сірому костюмі, із краваткою, зсунутою на бік. Було помітно, що гості відірвали його зовсім не від керівництва посівними роботами. Він був веселий, розпашілий і говіркий. Одразу кинувся до Мії, обійняв, потис руку, з напівоберта розцілував ошелешену Єву, поторсав за плечі Івана, ляснув Дана по плечі.

- Петро Петрович! Петро Петрович! - назвався, звертаючись до кожного. - Дуже, дуже приємно! Зараз негайно - за стіл! Негайно і без заперечень! У мене, тобто у моєї старшої - весілля! Досиділась, коза, до тридцяти! Отже, сьогодні - фух! - щасливий день! А тут ще й телебачення! Ото диво! Всі справи - завтра. І план, і лан! Поїдемо, обов’язково поїдемо, і передовиків всіх представлю!

- Ми не проти, - сказав Дан, - весілля нас теж цікавить!

- А як воно мене цікавить! - радо відгукнувся Петро Петрович. - А тут ще й такі гості! Я вас так і відрекомендую - скажу, що телебачення приїхало весілля знімати! Вам - дрібниця, а мені - приємно! Пішли, пішли! Ви якраз вчасно!

- Ну що я казав? - підморгнув Дан супутникам. - Все законно. Ми бажані гості!

- Маріє, зачиняй-но все тут! - звернувся голова до жінки. - Поїхали! Тут недалечко. Авто можете залишити тут. У нас охорона є!

Село справді було великим і заможним. Дан відзначив, що дороги, навіть на бічних вулицях рівні, заасфальтовані, а подекуди йде будівництво нових об’єктів.

«Газик» звернув ближче до лану, оточеного ліском, і за мальовничим пагорбом відкрилася панорама, схожа на кадри з телесеріалу про рабиню Ізауру: у вечірньому серпанку мерехтіли різнобарвні вогники на паркані, за яким постала досить велика садиба. Грала музика, били барабани.

Ворота оповиті гірляндами штучних квітів. По периметру всього подвір’я було натягнуто брезентове шатро - від дощу. Під ним - довгі столи, поставлені літерою «П».

Щойно гості увійшли у ворота, музики заграли нову, урочисту мелодію, а жінки заметушилися, ставлячи на вільний куток столу чисті прибори. Петро Петрович підійшов до мікрофона (це також передбачалося, причому в самому центрі «зали»!) і з гордістю представив знімальну групу.

Дану довелося підвестися, виголосити тост, завершивши його голосним «Гірко!»

Все було невимушено і легко. Молодята довго цілувалися, люди кричали, чаркувалися та їли.

- Ну от, контакт відбувся! - полегшено зітхнув Дан, сідаючи. - Тепер - навертайте виделками, панове!

А «навертати» було що! Крім традиційних пиріжків, холодцю та різних салатів, тут були дивовижні витвори сільських майстринь-куховарок. Фаршировані печінкою кури, запечені молочні поросятка, гуси з яблуками, смажені соми та коропи… Самогонку запивали узварами. Все це безкінечно поновлювалося, доставлялося моторними жіночками, котрі пурхали за спинами гостей, мов невидимі янголи.

За якісь півгодини Дан вже весело перегукувався з сусідами, називаючи їх по іменах. У сутінках саду засвітилися дерева, оповиті синіми ліхтариками. Все видавалося досить фантасмагоричним. Ще за годину за столом почалися співи. А молодь на чолі з нареченою повиходила на майданчик, де грала музика.

Електрогітари перекривали співи, та це аж ніяк не заважало співакам вправно вести свої багатоголосі партії.

- Прогуляємось? - запропонував Дан, кивнувши на темний луг, котрий від світла запалених на подвір’ї ліхтарів виглядав ще темнішим.

- Чи зручно ось так виходити з-за столу? - засумнівалась Єва.

- Звісно. Ми ж повернемось. Нам ще гуляти всю ніч, будьте певні.

- О, ні. Мені треба перепочити, інакше вранці я за кермо не сяду!

- Не хвилюйся. Переночуємо в людей, - сказав Дан, киваючи на присутніх. - Я вже домовився. Пішли подихаємо нічним лугом.

Він подав руку Мії. Іван допоміг підвестися Єві.

Вони вийшли за ворота і пішли нічним лугом. Єва - попереду. Її трохи похитувало, ніби вона щойно вийшла з човна. Спочатку вона рухалась досить повільно, але потім, помітивши копицю скошеної трави, побігла. Це здалося Дану трохи картинним, награним, але за мить він і сам вхопив за руку Мію та потягнув слідом за Євою. Іван теж пришвидшив крок. Зрештою, вони побігли - хто перший дістанеться копиці, що чорніла вдалині? Білий костюм Єви здавався люмінесцентно-блакитним…

Вона добігла першою і - пропадай костюм! - впала навзнак у копицю. Найдужче Дану закортіло зробити те ж саме. Не змовляючись, вони попадали на пружну вологу гору і завмерли, вдивляючись у небо. Всі звуки злилися в єдиний шурхіт, схожий на шурхіт моря. Трава дійсно пахла морем. Вона обплутала їх з усіх боків, проросла крізь пальці, лізла в очі та губи. Вогники і співи лишились десь далеко. І вже вкотре Дану здалося, що вони - останні, хто врятувався у всесвітній повені, а гамір та спалахи вогників - лише ще один ялик, що намагається прибитися до їхнього берега. Ялик-весілля… В яку пастку занесе його вир?

Дан згадав, як одного разу, дуже-дуже давно, в ті часи, коли він перебував у стані чергового розпачу, Єва казала йому: «Сучасні родини - маленькі локальні пекла. В дев’яти з десяти випадків подружнє життя - або лігво брехні, або - пастка [лігво] безкінечної самотності. Хоча, власне, ти, як чоловік, маєш на все це свою точку зору… Тобі ліпше відомо, що ти і твої брати за нижньою частиною тіла, яку ви так плекаєте, не здатні на вірність. Це називається - полігамія. Так от, я ніколи не погоджувалася з цим. Якщо полігамія існує, вона повинна поширюватись на всіх, незалежно від статі!»

А потім додала: «Якщо я могла б говорити про себе в третій особі, я б сказала: душа її стала тонкою, мов решето чи марля. В ній більше нічого не затримується, крім камінців…»

Він повернув голову в той бік, де, розкинувши руки, лежала і дивилась у небо Єва. У неї був розгублений і щасливий вираз обличчя. Такою він бачив її впереше і йому стало ніяково і неприємно від того, що сам не може вповні відчути спокій та красу серпневої ночі.

«Я, мабуть, тварюка…» - подумав Дан, відпливаючи в нічне небо. Він не помітив, що все ще тримає Мію за руку…

«Звичайно, тварюка, - відповіло небо, повільно спускаючись на його розпластане тіло, немов поршень шприца чи рухома стеля у фільмі жахів. - Ти міг би полювати на крокодилів в Африці. Продиратися крізь хащі, рубаючи ліани гострим мачете, розпалювати вогнище, варити на ньому юшку з яєць впольованого бізона. У тебе могло б бути обвітрене обличчя і купа благородних зморщок, обвіяних піщаним вітром. Поглянь на себе! Від тебе давно вже ніхто нічого не чекає… Кілька років тому у тебе був шанс загинути під кулями, як і належить справжньому чоловікові. Але… куль не було! Ти міг загинути у бійці від ножів чи кулаків бритоголових, котрі хмарою насувались на твоє місто. Але… Але й їх не було - тих ножів! І ти просто стояв у натовпі. Просто стояв, думаючи про непослідовність усіх дій, сподіваючись на міфічний «вищий розум», який все вирішить за тебе. Тепер ти - ніщо…»

Небо було жорстоким і Дан застогнав, заплямкав губами уві сні.

Іван та Єва розсміялися, а потім принишкли, притискаючи пальці до губів: мовляв, нехай спить. Іван подав Єві руку, вони підвелися. Єва запитально поглянула на Мію: долоня тої була затиснута в руці Дана. Нічого не поробиш, стенула плечима Єва, лишайся і пильнуй! Похитуючись, вони пішли на світло весільних вогнів; Іванові навіть довелося обхопити Єву за плечі…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). МІЯ

…Той резервуар, в якому нормальна людина зберігає сльози, вичерпався в неї того дня, коли помер той, для якого вона хотіла навчитися готувати… Раніше Мія плакала досить часто. І відчувала полегшення. Разом із тим давнім коханням, таким давнім, що годі було згадати, щезли і сльози. Якби вони були - зволожили б простір довкола Мії, як зволожували колись - і на цьому зволоженому просторі щороку виростала б нова трава. І тоді Мія ще б трималася. Але довкола Мії одна за одною, як під час великої посухи, почали розтріскуватись і розповзатися на різні боки глибокі ущелини. І Мія відчувала себе павуком, що висить посеред такої розтрісканої камінної сітки. Коли це відчуття дійшло до краю, вона розвернулася і пішла. Спершу цей рух відбувався всередині неї, потім - вона зробила крок за двері свого помешкання і вже не могла зупинитися. Адже понад усе цінувала послідовність.

Вона навіть вважала, що це відчуття послідовності, котре визначає людські вчинки і наслідки, - варто дописати в одинадцяту Божу заповідь. Гріх непослідовності здавався їй одним з найтяжчих. Тому, вирішивши йти, - вона пішла, полишаючи за спиною все, що більше не любила. Якби у неї була можливість розповісти про те, чому вчинила саме так, історія вийшла б досить банальною і вмістилася б у кілька простих речень. Адже не знайдеться в світі людини, злети і падіння якої не були б пов’язані з любов’ю. Навіть якщо вона, ця людина, заперечуватиме цю істину і присягатиметься, що не надає цьому почуттю жодного значення.

Погано лише тим, хто ігнорує цю рушійну і водночас руйнівну силу. І ніколи не відчув її руху чи руйнації. Мія пережила і те, і те. Їй більше не було чого робити в цій царині неспокою. Вона жила всередині кам’яного кола і ретельно, ніби воїн фортечні мури, укріплювала його своїм мовчанням. Від того простір її кам'яного простору звужувався. Спочатку це їй навіть подобалось. Потім вона почала задихатися, не відчуваючи геть нічого - ані руху, ані руйнації.

І коли до кав’ярні під’їхала машина, з якої вийшли елегантна жінка в білому костюмі та чоловік із хитрим виразом обличчя, вона несподівано відчула: вони приїхали саме по неї…

Мія тихо випростала пальці з міцно стиснутої руки Дана. Вона остерігалася доторків…

Від руху, який уві сні здався йому небезпечним і незрозумілим, Дан раптом розплющив очі - так легко, ніби й не спав. І знову побачив над собою невмолиме небо, що продовжувало опускатися. І зірки вже сліпили зіниці, ніби лампочки на допиті в кабінеті слідчого. Він не одразу усвідомив, де він і що саме вислизнуло з його руки… Механічним жестом поворушив долонею і наштовхнувся на шовк спідниці. Ага. Пригадав. Прокинувся. Офіціантка лежала навзнак, схрестивши руки на грудях, мов небіжчиця.

- Агов… Ти жива? - тихо погукав Дан і одразу згадав, що вона не може його чути. Він легенько поторсав дівчину за плече і Мія повернула до нього скуйовджену травою голову.

«Матір Божа, - подумав Дан, - які очі… Це ж треба!» Очі жінки, підсвічені бо-зна чим - зірками, що так низько висіли у темряві - волого світилися і видавалися великими рибинами, котрі надто близько підпливли до скла акваріуму.

Несподівано Дану здалося, що все вже колись було: ніч, поле, що пахне морем, жінка поруч… Кохана жінка після годин любові в копиці скошеної трави.

Небо вже не тисло на нього. Музика на подвір’ї стишилась, тепер чулося лише нерозбірливе гудіння голосів тих, хто засидівся за столами.

Дан відвів погляд. Соромно, але йому кортіло заплакати. Дивне відчуття. Дивне і зовсім йому непритаманне. Якби він міг собі це дозволити! Отак просто припасти щокою до плеча незнайомої жінки і - непомітно для неї! - пустити «довгу чоловічу сльозу». Бр-р-р…

Він ще ніколи настільки гостро не відчував самотності. Дивувало й те, що він не хотів «втопити» її у цих очах, що найімовірніше, зробив би раніше. Байдуже з ким. Йому не раз доводилося «бити на жалість». Це безпомилково діяло майже на всіх його тимчасових супутниць.

Подумавши про це, Дан відвернув голову від глухонімої і поглянув у нічне небо. На ньому знову висвітився [загорівся] напис: «Я - тварюка…»

- Ось що дійсно вічне… - пробурмотів він. - А решта - хєрня… І мені тут набридло. Якби ти була нормальною, я б запропонував дещо веселеньке, але як розмовляти з тваринами, я не знаю… Хочеш, дурепо, разом повиємо на місяць?

У темряві вона не бачила його вуст і тому нічого не зрозуміла.

Вона просто посміхнулась. Як завжди.

Дан підвівся і смикнув її за руку, не розуміючи, звідки у нього беруться слова, котрі не співпадають з думками.

- Все. Досить. Пішли шукати тих двох придурків і гайда звідси! Навіщо марнувати таку ніч? Перезаряджаємо плівку!!

* * *

- Їх - четверо! І це мені подобається. Це дасть змогу розширити простір.

- Не знаю… Мені взагалі від початку ваша ідея не подобалась. Є в ній щось таке… Протизаконне… Це стане дорогим задоволенням…

- Я так не вважаю. Принаймні, зараз то не великі витрати. Та й у випадку невдачі нам нічого не загрожує…

- А щось вже є?

- Ну… Дорога. Кав’ярня. Церква. Вони крадуть помідори…

- Перепрошую?! Я вас правильно зрозумів?

- Так.

- Ха-ха-ха! Дивно. Це на них не схоже.

- Ну! А я ж про що?! Це може бути цікаво. Непрогнозованість…

- Не впевнений. Не впевнений.

- Це нове слово у мистецтві!

- Від нього тхне.

- Слова - не пахнуть.

- Ха-ха-ха… Ви тримаєте якийсь зв’язок?

- В принципі, так. Але зараз він не дуже й потрібен. Усе вирішимо потім, залежно від майбутнього результату.

- У вас вже є певна концепція?

- Їх кілька. Якась і спрацює…

- Ну і?…

- Перша - найбанальніша: просто подорож, дорога, рух. Друга… М-м-м… здатність людини на нестандартні вчинки. Межа. Табу.

- Помідори - це подолання [порушення] табу?!! Ви жартівник. Ха-ха-ха… Це зовсім безглуздо. І… жалюгідно.

- Ну, знаєте… Для когось і це - неабиякий вчинок. Поки що нам потрібна реальність. Далі будемо доопрацьовувати.

- Поки що ви мене не переконали.

- Добре. Третє: втеча. От вам, наприклад, ніколи не хотілося покинути цей кабінет?

- Це вас не стосується. Як я можу покинути купу справ? Наприклад, хоча б цю розмову з вами?

- Ви розсердились, отже ви про це думали. Про це думає кожен. І я б хотів це довести.

- Не вдасться. Принаймні, вони мають таку ж купу справ і обов’язків, як і я. Що ще?

- Четверте… Тут складніше… Їх четверо - і це велика удача.

- Ви натякаєте на…

- Саме так. Випадкові різностатеві особи «в одному човні». Вам ніколи не кортіло потрапити в такий човен? Із незнайомкою? Гарненькою незнайомкою?

- Тільки обійдемося без порнографії, добре?

- А я нічого не можу спрогнозувати! У тому то й річ!

- Ох… Я вам вірю, хоча мене вам не переконати, що це настільки необхідно. А якщо й необхідно - наскільки я розумію, то кожне вкраплення реальності триватиме не більше двох хвилин… І - заради чого?

- Часом усе вирішує мить. Покажіть з екрану підморожену пляшку у спеку - всі кинуться купувати «пепсі-колу». Вам це відомо краще за мене.

- Та все ж…

- У вас мобілка дзеленчить…

- А, дякую. Перепрошую.

- Будь ласка…

- Алло. Так. Так. Ні…

ЧАСТИНА ДРУГА
ЄВА

…Ріка Мангоф така синя і така зелена водночас, що незрозуміло, якого вона кольору насправді, - коли не світить сонце. Її тіло (якщо, звісно, у води може бути тіло!) нагадує мільйони розбитих пляшок: гострі сині та зелені скалки із срібними обрисами на місцях розколу…

Від цих зелено-синіх спалахів стає кисло в роті й боляче в очах, наче ковтаєш ці скалки самими очима. Ріка Мангоф пливе в тебе і крізь тебе, крізь очі, ріже зір, заповнює собою всі мозкові звивини. Стрибнеш з борту ялика, - ріка Мангоф затягне тебе, як машина для знищення паперів затягує папір, і синьо-зелена поверхня поволі розквітне пурпуровими квітами. Мангоф - лагідна хижачка; в ній водяться велетенські ящери, над нею кружеляють білі орли, а береги оточують покручені корені високих пальм, виглядаючи з розмитої землі на кілька метрів.

Мовчазний малайзієць заглушив мотор посеред ріки і човен завис в суцільній зелено-синій тиші. Звиваючись усім тілом, повз нього пропливла ігуана, - туристи похапалися за фотоапарати. Ігуана висунула голову з води і подивилася в камери, ніби давно звикла позувати. Даремно вона це зробила! Білий орел кинувся на неї, вчепився кігтями в голову, важко кілька разів змахнув крилами, намагаючись витягнути свою жертву, і нарешті висмикнув її з води. Повільно полетів. Ігуана звивалася у повітрі майже так само, як щойно пливла. Це сталося миттєво.

Єва напружилась кожною клітиною тіла, ніби все відбулося з нею самою - і орел, обтяжений здобиччю, зробив кілька махів-зусиль та випустив ігуану з кігтів. Вона пролетіла кілька метрів у повітрі й нарешті впала, здіймаючи бурю гостро-зелених скалок.

Тоді Єва побачила те, що уявляла хвилину тому про себе: по поверхні розпливлася пурпурова пляма - ігуану було поранено.

Охочих відвідати печери з кажанами перекладач запросив на берег.

«Вони там сплять, рясними гронами причепившись до камінних бурульок, - повідомив перекладач нудним голосом, - видовище не для нервових». А більше, власне, дивитися там ні на що, додав він англійською.

Єва не мала бажання оглядати грона огидних кажанів, тому залишилася в човні. Він шалено захилитався під вагою десятьох пар ніг, які сходили з нього на кольоровий місток, після чого човен спокійно загойдався у темній синяві під переплетінням ліан та широким листям невідомих дерев.

Настала тиша. Поглянути на кажанів пішов і миршавий матросик в широких синіх джинсах. Єва лишилася сама і лягла на білу лаву, котра ще п’ять хвилин тому була теплою, нагрітою сонцем.

Повернувши голову, помітила, як у темній воді - вже не зеленій і не синій - тихо пропливає поранена ігуана, залишаючи по собі рожеву смужку крові.

Ось - завмерла, підвела голівку в бік Єви, ворушить хвостом і уважно дивиться своїми затягнутими плівкою очима. Що вона бачить?…

Вона бачить лежачу горілиць Єву на охололій лаві, в темряві невідомих крон, крізь які синіми клаптями звисає пошматоване темними хмаринками небесне простирадло.

Що бачить Єва? Єва бачить себе, бачить ігуану - поруч із човном, вгорі бачить крони невідомих дерев…

А якщо камера віддалиться і злетить вгору, вище і вище, Єва побачить себе зверху - маленькою, нікому не потрібною крапкою у маленькому човні, посеред чужої далекої ріки Мангоф, що ниткою позначена на мапі далекої чужої країни.

А коли ще вище: ріка зникне зі строкатої круглої палітри земної кулі, країна тоді змажеться, перетвориться на пляму. Цікаво, якого кольору вона буде? Швидше за все - теракотового, як свіжа ще не обвітрена цегла.

Єва підморгнула ігуані. Та ніби побачила ледь вловимий порух її повік, вийшла із заціпеніння споглядання білої жінки та попливла далі в синьо-зелену яскравість займатися своїми справами - годувати собою білого орла.

Єві закортіло зануритись у цю гостру воду, попливти слідом на ще гостріше світло. Вона подумала, що життя має бути яскравим і… коротким, як у метелика: прокинувся у слизькому коконі - побачив світло - помахав крильцями - кінець. Щоб уникнути ефекту кіноплівки, коли ти - молодий, сповнений сил - відмотуєш своє життя років на десять назад і бачиш, що і там ти є молодим, сповненим сил, словом, таким самим. Але… але набагато кращим, кращим, здатним одним порухом змінити усе.

Те, що сьогодні змінити вже не вдасться. Адже це можна було зробити лише тоді… Тепер вона лежала на дні розцяцькованого човна й міркувала про те, що вчинила правильно.

Ще десять довгих, розтягнутих, наче липка новонароджена шовкова нитка, днів вимушеного відпочинку - і додому. Забути. Там забувається краще. А щоб забути все тут - треба ось так брати екскурсії, вирячати разом з іншими очі на екзотичні дива і ні про що більше не думати.

Не думати про білий шезлонг перед блакитним басейном, де, загорнувшись у білий махровий халат, під спекотним сонцем сидить відморожений у своїй надії Сантаклаус і перебирає пальцями, мов дешеві чотки, чорні перлини…

- Скільки, скільки?

- Не має значення!

- Ну, скажи, ненормальний! Я ж не засну!

- Десять тисяч…

- Доларів?!!

- Євро… І не думай про це, добре?…

Добре. А я їх - поштою! В картонці…

- Ти божевільна дівчинка. Я це знав.

- Хіба можна жити з божевільною?

- З нормальними - нудно. А ти передумала?

Так, я передумала. Передумала саме в ту мить, коли вирішила остаточно. Ти мусиш мене вибачити, Сантаклаусе, Доне Санто, містере Метью Ленні.

- Чому? Поясни мені, чому ти передумала, коли ми вже все вирішили? Я вже все вирішив! І про червону куртку-аляску, і про літо тут, у цій безхмарній країні, і про зиму в Альпах, і про те, як я триматиму тебе за руку…

Тому що я не хочу обманювати тебе. Я - метелик. Жила - і померла. Тобі подобаються засушені метелики? У мене вже є все, що потрібно: коробка зі скляною кришкою, жорсткий паралон і голки по обох боках - щоб крильця завжди були розпрямленими і гарними. На мене дивляться, але ніхто не може видряпати з-під скла. Я цього не хочу! Ти - останній, кому я зробила боляче. А можливо, це лише чергова прикрість на твоєму шляху. Не сиди так, не мерзни - тут така спека. Йди додому. Випий пива. З бляшанки. І забудь. За десять клятих днів ми будемо на різних кінцях землі. А якщо ти шукатимеш мене і здогадаєшся приїхати на ріку Мангоф, нехай на тебе з води визирне ця ігуана - я залишила їй свій погляд…

- І однаково я цього ніколи не зрозумію!

А що тут розуміти, дурнику? Що я могла тобі розповісти, аби ти зрозумів? Побутову банальщину про те, як раптом в одну мить згоряє життя?

Показати кіно? стару плівку про те, як «жила-була така собі Єва з довгим ненависним іменем Євпраксія?» В задушливій [затхлій] комуналці, в закоротких сукнях, в туфлях із огидним закругленим носком та перетинкою навколо щиколотки, в вічних «сльозах, бичках та павутинні» від власних думок про гроші. Точніше - про їхню відсутність. І при цьому примудрялася ходити по барах, закрутивши волосся дорослою «мушлею» й відрізавши добрячу половину подолу від шкільної спідниці.

…Там грала музика, яку більше не грали ніде, було задимлено, полірована стійка блищала мов розплавлений шоколад, тож Єві закортіло непомітно нахилитися й лизнути її - спробувати на смак. Замість цього вона клала на неї «п’ятірку» і казала: «Горілку з апельсиновим соком!», - назв інших напоїв вона не знала. На неї дивилися. На її туфлі з перетинкою, на підозрілу коричневу спідницю, що нагадувала шкільну форму.

А вона дивилась у той куток, де на півкруглому подіумі стояв рояль. Дивилася туди, мов павучиха, мов та ігуана, про існування якої не могла знати.

…Він заходив близько десятої - в заморських джинсах, чорній сорочці, розстібнутій майже до кінця тугого шкіряного паска із металевою пряжкою.

Коли він грав джаз, це було надзвичайне видовище. Так, це було видовище! Він сідав за рояль, часом, не знімаючи куртки, - сидів, згорблений над клавіатурою, мов птах, котрий ось-ось почне дзьобати її своїм довгим носом. Це не була поза класичного піаніста: спинка рівна, немов струна, легкий картинний злет рук, вишуканість рухів. Він скрючувався над чорно-білими зубами рояля, мов хижий птах, що мокне під дощем (часом його потерта куртка дійсно була мокрою від дощу - він ніколи не знімав її). Але варто було йому цими недбало зігнутими пальцями торкнутися клавішів, як з-під них виривався клекіт, мов з горла гірського велетня, що сто років ховав свій крик за цими чорно-білими зубами. Він грав джаз і мало хто втримувався від емоцій. І брутальність пози - майже зневажливої, байдужої до публіки, і аристократичність чорного рояля, і те, що він видобував з цього пихатого лискучого пана, - все це так різко контрастувало між собою, що цигарки випадали з рота тих, хто прийшов сюди вперше…

Одного разу він сів поруч, спиною до Єви.

- Як завжди? - запитав бармен. Євина шия вдвічі виросла: вона хотіла знати, що означає це «завжди»?

Бармен не поліз нагору, де стояли різнобарвні пляшки, він засунув руки під стійку, оглядаючись по всіх боках, щось там поворожив і поставив на неї чарку із чимось яскраво-зеленим. У Єви перехопило подих - це було заборонене чарівне зілля, можливо, те від якого він ТАК грає. Зілля називалося «як-завжди». Тепер вона знала його таємницю, більш того, - стала співучасницею, змовницею, адже бармен зиркнув на неї та підморгнув: тихо будь! Єва дивилася на його спину і заклинала повернутися. Він повернувся.

Він, поглинутий нещодавнім музичним оргазмом, не дивився вгору. Його погляд впав на шкільні туфлі і вони вмить загорілися на її ногах, обпалили ступні, гострим соромом пронизали легені - Єва завмерла, мов загіпнотизований кролик. Це був кінець! Кінець картинки, на якій вона сидить у вечірній сукні з глибоким вирізом на спині (саме на спині!), в туфельках на шпильці, з краплями діамантів у вухах і розшитою перлами крихітною сумочкою на довгому срібному ланцюжку. І він говорить їй: «Вип’єте зі мною, донно Розо дель Кальвадорос?» Навіщо, навіщо це трапилося саме сьогодні? Чому він не почекав, доки у неї буде така сукня, такий виріз, така сумочка?!

Але він не відвернувся. Він захоплено розглядав її туфлі з спідницею та повз очима далі - туди, де під білою, перешитою бабусею блузкою, мов відбійний молоток, торохкотіло серце. Ковзнув очима по обличчю…

- Що? - перепитала вона, побачивши, як ворухнулися його губи, і оглянулася навколо: крім неї поруч нікого не було. Вона почула те, що сто разів прокручувала в уяві: «Вип’єте зі мою?» Тільки він не додав: «донно Розо…».

Вона не могла говорити, а лише кивнула у відповідь і навіщось витягла шпильку з «мушлі».

- Добре. А що саме? - запитав він із посмішкою.

Вона нарешті взяла себе в руки і сказала, киваючи на його зелену чарку:

- Як завжди…

…- Ну то й що? У кожного було безліч таких чи інших історій! Але на місце кожної - приходить інша. І невідомо, яка з них буде справжньою!… Тою, що дасть спокій, не принесе розчарувань. Зрештою - кінцевою зупинкою в дорозі, від якої мерехтить в очах…

Так, так, все правильно. Але важливий початок. Від нього залежить, яким буде кінець.

- Ви переспали?

О, Господи! Не сміши. Хіба важливо лише це? Хоча ви, чоловіки…

О, вибач, здається я стаю нудною… Хоча, звісно, ти маєш рацію.

Якби мені тоді було стільки років, скільки зараз, я б сказала саме так, налила б собі чогось міцненького, гмикнула, стенула б плечима, поглянула б на нігті й подумала про те, що варто зробити манікюр…

Так от. Це був незвичайний напій! І незвичайний вечір. І незвичайна музика.

Він крутив у пальцях свою чарку і Єва подумала, що вони, ці пальці, зроблені з ртуті, - якби доторкнутися до них губами, можна отруїтися і померти. Випивши залпом зелений вогонь, вона відразу ж захотіла зробити це просто тут, біля стійки бару, під купою поглядів, що тепер спостерігали за ними з залу.

Вона раптом зареготала і сміливо взяла його за руку.

Несподівано вона відчула, що вона - дійсно дона Роза дель… І на ній та сукня…

- Скільки тобі років? - запитав він.

Вона розповіла, що… що давно працює тут, навмисно одягаючи шкільну спідницю і ці туфлі, хоча насправді у неї є все - шкіряні брюки, чоботи до коліна, золотий пасок, італійські панчохи, що змінюють свій колір… Є квартира, де вона живе з подругою-мулаткою, адже вчиться в медінституті, а живе зовсім в іншому місті, далеко-далеко. А тут її ніхто не знає, ніхто не шукатиме, ніхто не диктуватиме, що і як робити.

Він зловив таксі, тримаючи її за руку. Вони сіли на заднє сидіння. Він мовчав. В якийсь момент вона подумала, що треба було б подзвонити додому, але ця мить швидко промайнула.

…- А потім ви переспали?

…Квартира була захаращена. Майже така, як Євина. Але кожна річ, що валялась на підлозі, здавалася знаком долі.

У квартирі була купа афіш. Афішею було накрито і стіл, на який він поставив щось з холодильника. І - пляшку вина. Звичайного червоного шмурдяку.

Проте це аж ніяк не впливало на те, аби Єва встала. І пішла. Вона знала: це лише маскування для інших. Варто лише відкинути запилене полотно, на якому намальована ця жалюгідна кімната, ці звичайні речі, це вікно, за яким височів будівельний кран із лампочками нагорі, як перед її очима постане мармурова зала з каміном, білий рояль на білому килимі, довгий англійський стіл із двома кріслами, між якими на золотих нитках висять у повітрі золоті ноти.

Він скрутив дві цигарки - до того вона ніколи не бачила когось, хто скручує цигарки, адже вони продаються в кожному кіоску на кожному кроці.

Він сам підкурив обидві, а вона доторкнулася губами до його вуст - через цигарку. І вуста ці не були людськими.

Вона одразу відчула, як разом із димом до легенів увійшло тисячі звуків. В одну мить вона почула їх всі! Всі звуки, що наповнювали цей нічний багатоповерховий будинок! Почула, як у підвалі шурхотять миші і тихо крапає вода з обгорнутих скловатою труб, як на кухні першого поверху грає радіо, котре слухає, накривши його ковдрою, старигань-інвалід, і як човгає до туалету напівсонне дитя на третьому, і як тихо поскрипує ручка, якою пише курсову роботу дівчина на четвертому, як дихає тісто, накрите рушником, - на п’ятому… А на шостому, зовсім поруч! - усього за два поверхи, скрипить ліжко… Вона зареготала. Вона знову розгадала його секрет - усе це було його джазом! Все просто.

Вона реготала, мов скажена. А коли він відніс її на засмальцьований, заяложений диван, то навіть затулив їй рот своїми довгими ртутними пальцями, бо сміх так і пер з неї…

…- Ну от… Якби у мене не було такого гарного манікюру, я би подумала, що пора його зробити… Ось відповідь на твоє питання. Чи тобі кортить знати подробиці?

- Ні. Мене це не обходить. Ти - зі мною, і цього достатньо. Адже ти зі мною? Агов, де ти?!!

Я там, вибач. Я так довго була там, що застрягла. Так довго, що, бачиш, знову починаю реготати. Це тривало довго. Зараз я можу сказати: кілька років.

Тоді Єва не знала, скільки минуло часу. Це було потаємне, паралельне життя. Або не-життя. Бо в житті вона закінчила школу, вступила до інституту, викинула спідницю, купила туфлі і таке інше. А головне, скоротила своє довге ім’я на коротше - те, що було призначене для життя у колі гомінких безтурботних однокурсників.

Для нього ж вона лишалася Євпраксією - «темною» королевою Священної Римської імперії. Тою, про котру розповіла ненависна вчителька… Він казав, що ім’я визначає долю людини і нікуди їй від нього не подітися. Вона йому вірила.

Швидше вірила тому, про що розповідали його пальці. Одного разу він запитав, чи не хоче вона послухати історію про себе? Вона хотіла. Він зав’язав їй очі і почав грати. Він взагалі був великим вигадником…

Він грав до тієї миті, доки вона могла витримати потоки звуків, що залили її спочатку по коліна, потім - по плечі, підступаючи до горла… Вона захлинулась і закричала, зриваючи пов’язку з очей.

…- Він був збоченець? Садист? Він робив тобі боляче?! Тобі подобалися такі ігри?

- Він був музикант… Мені подобалася його гра…

Він сів і заграв про… дочку полоцької княжни Анни, дружину Всеволода Ярославича, онуку Ярослава Мудрого.

Єва згадала, як дванадцятирічною дівчинкою її везли на верблюдах до далекої Саксонії, старого герцога Штаденського… І вона стікала потом під важким оксамитом, гаптованим золотом та сріблом.

Вона бачила монастир та наставницю Адельгейду з надзвичайно ніжними руками та великими і сумними очами з дивним спалахом, суть якого вона не могла розгадати.

Вона бачила - спочатку уривками, а потім щораз чіткіше і чіткіше її брата - імператора Генріха, з тим же спалахом на дні темних зіниць. Бачила похорон - довгу, безкінечну пурпурово-чорну вервицю за гробом її маргінального чоловіка - старого Штадена. Їй було п’ятнадцять… Як тоді, коли вона вперше переступила поріг бару - в шкільній спідниці і туфлях із перетинкою.

А потім, там, у монастирі під час обіду, імператор запитав: «Вип’єте зі мною, чарівна Пракседис?»… а тоді додав: «Завтра - наше весілля…». І засміявся. Клавіші розсипалися під його ртутними пальцями.

А потім вона побачила таке, від чого запекло в горлі, але тоді ще зуміла стриматися: Генріх підхопив її на руки і поклав спиною на жорсткий позолочений олтар, притис колінами плечі так, що вона втратила свідомість, ледь встигнувши помітити чорну маску з білим дзьобом над своїми ногами. І заплакані очі наставниці Адельгейди: «Я не могла сказати тобі раніше…»

Він грав [відправляв] чорну месу.

Вона бачила сотні туго сплетених тіл, перемішаних, мов звалище небіжчиків. І тоді вона скинула пов’язку з очей і закричала…

…Він налив їй абсент і тицьнув до рота скручену цигарку: «Я - геній…» - почула вона його слова, а потому грюкіт кришки рояля…

І вона заплакала.

Потім почалася безкінечність. Вдома вона сказала, що переселяється до гуртожитку. І щовечора мила, вичищала, прала, готувала, висаджувала сто кущів троянд, перебирала горох та квасолю в захаращеній квартирі.

І більше не ходила до бару. Целишилося в минулому. Розтовстіла, відрізала коси. Слухала, як він грає, і розуміла, що ніколи не зможе виборсатись з його музики, з його зачаклованих [магічних] хижих пальців.

Потім він ударив її ногою в живіт. І її забрала «швидка». Вона сиділа на ліжку, слухаючи лікаря.

Він докладно розповів, чому у неї ніколи не буде дітей.

Крововилив, пошкодження необхідних для дітонародження органів.

Отже, навряд чи…

А, може?

Ні, навряд чи…

То «навряд» чи - ніколи?!

Ніколи, але…

То «ніколи» чи «але»???

Ніколи. Амінь.

- …

…- Мовчиш? Добре, що я більше тебе не чую. От і мовчи. Сиди там, у своєму білому шезлонзі, перебирай пальцями перли і більше не клич мене.

Тепер ти розумієш, у чому річ. Ти ніколи не триматимеш мене за руку.

А я ніколи не вийду з твого будинку зі словами: «Давай я помащу тобі плечі!» Навіщо було вигадувати все це, якщо ніхто і ніколи в світі не вимовить це слово - «аб-лі-коси»…

ДАН

З дитинства його діймали різні неймовірні фантазії. Навіть зараз було смішно згадувати, додаючи нові, дорослі, а часом брутальні деталі.

Перш за все його цікавила фізіологія. Хто ухвалив, міркував він, що у людини має бути дві ноги, дві руки і одна голова? А якщо тоді - мільйони років тому - все пішло б інакше і ми мали б зовсім інший вигляд, - скажімо, чотири ноги, дві з яких стали б згодом маленькими і висіли по боках, як атавізм, слугуючи ознакою… краси? Жінки прикрашали б їх маленькими чобітками і мереживними панчішками, чоловіки затискали б ними газети. Або: хто розмістив рот на обличчі? А якби він розташовувався, приміром, на долоні? А що? Сідаєш обідати, простягаєш руку над тарілкою - і не треба ніяких виделок. Потім - обтер руку об штани…

Парочки б непомітно цілувалися в тролейбусах, стискаючи долоні.

А масні дядьки могли б з більшою безпекою класти руки на сідниці школярок. Або ще кудись… Хто сказав, що те, як є зараз, - досконале?! Та хто знає, в чому ця досконалість? Можливо, комусь в безмежній галактиці ми видаємося потворами…

Стоячи на даху сараю, він, як всі хлопчики, мріяв про крила. Розвиваючи цю тему, уявляв переваги пташиного устрою людського організму. Можна було б літати до школи, на роботу, заходити крізь вікно: «Привіт, гобліни! А я сьогодні запізнився - вітер зустрічний…»

Звісно, літали б не всі. Огрядні підстрибували б, як горобці, ходили, як голуби, і злітали лише у виняткових випадках. Наприклад, коли треба підскочити до автобуса. Адже автобуси і все таке інше - теж існували б. Для стареньких, для далеких поїздок…

Старі б ходили, мов пінгвіни зі своїм перетрухлим, поріділим пір’ям. Матері вчили б дітлахів літати та скубали б їх за маленькі пухнасті відростки.

Коли непотрібно - крила підв’язували б ґумками чи заправляли в спеціальні міхури…

Хто вигадав, що людина походить від мавпи, безкінечно міркував він, і доходив до власних висновків, спостерігаючи за людьми, моделюючи їхні інші іпостасі, порівнюючи з усім, що бачив довкола.

Можна було б рости з землі, можна було б мати приховане під волоссям око на потилиці - аби ніхто не напав іззаду.

Вночі вони приходили до нього: одноногі, з руками-щупальцями, з плавцями, довгими хвостами, котрими можна було накриватися взимку, без вух (навіщо ці смішні рожеві вареники на голові, за котрі його тягали вчителі?), зі шкірою, що міняла колір, здатні проходити крізь стіни, невидимі, з присосками на кінцівках (аби висіти на стелі), з живим волоссям, яке не можна різати через загрозу кровотечі, з конячим чи вовчим тулубом, без ротів - зі здатністю спілкуватися подумки.

Він постійно діймав дорослих запитаннями: а що коли б людина мала усього один палець чи… випорожнювала шлунок крізь вухо? Ото була б комедія!

Він настільки часто говорив нісенітниці, що в маленькому місті, де він мешкав, його почали вважати дурником, котрий ніколи в житті не дасть собі ради. Адже поїхати з цього міста мріяли всі. Власне, всі й виїжджали, щоб потім повернутися - крихітне болото притягувало до себе, всотувало СВОЄ, де б воно не перебувало.

Природньо, всі почували здивування, коли він поїхав і не повернувся. Вступив до найкращого столичного вузу, на загадкову і приваблюючу спеціальність. Навіть страшно було уявити - про це говорили пошепки, щороку чекаючи появи обличчя «нашого дурника» на чорно-білому чи кольоровому екрані. А не дочекавшись, задоволено-заспокійливо посміхались.

Проте, відзняті ним сюжети доволі часто з’являлися у новинах. Курсу з третього він поринув у бурхливе паралельне життя: завдяки батькові своєї тодішньої нареченої (котра з’явилася в нього досить швидко і так само швидко зникла), їздив знімати в «гарячі точки». Чечня, Грузія, Сирія, Ірак…

Йому пророкували «червоний диплом» і добру кар’єру. Саме тому, що його першість завжди була безперечною, він занудьгував, взяв академвідпустку і на рік зник з поля зору, розчинився десь у безмежних карпатських полонинах.

Це сталося несподівано: перебуваючи з черговою знімальною групою в якогось діда-відлюдника, захопився… бджільництвом. Точніше, впав у захват від ідеально влаштованого природою світу, якого давно прагнув, про який думав, спостерігаючи за безглуздою людською метушнею.

Він оселився в покинутій хаті і ціле літо під керівництвом того діда намагався влаштувати свій ідеальний світ, старанно навчаючись премудрості. З якоюсь зухвалою пристрастю зробив перший вулик - і майстрував його так, ніби наново творить Землю…

Придбав Матку та штук зо двадцять бджіл. Матку посадив у кліточку, котру заліпив воском, перемішаним зі свіжим медом. Годинами, відчуваючи дивне тремтіння у кінцівках, спостерігав, як бджолине військо виїдає дірку у затверділому воску, і як з того боку так само шалено працює Матка. Якби цього вимушеного «полону» не було, бджоли та й сама Матка полетіли б туди, де він їх узяв, - а так багатогодинний труд змушував їх гуртуватися, відчувати себе когортою, групою, родиною.

Власне, тоді ще матка не є Маткою - вона стає нею саме під час визволення, так званого «народження», коли виходить зі своєї «в’язниці» Королевою і Повелителькою свого війська, що їй належить примножити в сотні й тисячі разів. З визволення Матки починається Велика Бджолина Держава, в якій функцію кожної бджоли чітко визначено і ніколи - НІКОЛИ! - не змінювано. Бджоли-охоронці, бджоли-робітники, бджоли-вихователі, трутні.

Раніше йому в голову не приходило, що трутні - ті ж самі бджоли, що також народжуються у вулику. Причому, у великій кількості. Дід пояснив, що один з трутнів запліднює Матку, решту ж виганяють з вулика раз і назавжди.

Після цього, протягом всього життя (а воно триває три роки) Матка поповнює своє військо. Цей живий механізм, занурений в деревину, відлагоджений, мов годинник.

Він не встиг зібрати свій медовий «врожай», але дізнався про речі, яких ніколи б не знав. Наприклад, про те, що найякісніший мед - той, що в стільниках «законсервований» воском і визріває протягом кільком тижнів. Зазвичай, ті, хто збирають мед на продаж, не мають часу чекати, доки бджоли «законсервують» стільники…

Що то було? Друзі вважали, що він з’їхав з глузду, чекали на його повернення і жартували, чи не переховується він таким чином від наполегливої нареченої… Дан не міг і не хотів пояснити, що його «божевілля» - наслідок випадку, свідком і учасником якого він став під час останньої подорожі.

Тоді їх було чоловік десять. Вони сиділи на оголеному плато, відкриваючи ножами консерви - був час обіду. Їм дали провідника та двох охоронців, хоча місцина вважалася доволі спокійною. «Біле сонце пустелі» нерухомо висіло на їхніми головами, небо було нереально рівним і нереально блакитним. Ця картина не зникала навіть тоді, коли він заплющував очі: повіки здавалися прозорими, а темні окуляри він загубив ще пару днів тому.

З напіврозрізаного металу вже смачно пахло тушонкою, коли якась [певна] сила (власне, зрозуміло яка, бо він був одним з небагатьох, хто вже майже повністю осушив свою флягу) підняла його і повела кроків за тридцять від компанії, котра загиготіла вслід. Він зробив ще з десяток кроків і почав розстібувати пасок, аж почув у повітрі легкий свист.

Такий легкий, ніби ультразвук, котрий з’являється у вухах, щойно несподівано падає тиск. Він не звернув на це уваги. Але за мить пролунав вибух. Його відкинуло ще кроків на десять.

Спочатку йому здалося, що під ногами вибухнула міна, а коли розплющив очі і нестерпна блакить полоснула по зіницях, то подумав, що це його останній погляд. Проте, підвівся він доволі швидко, все ще не вірячи, що вцілів, і міркуючи, що ж це могло бути, адже за якусь мить тиша знову повисла в небі поруч із сонцем, мов звукопоглинаюче шатро.

І під тим шатром клаптик землі, де він щойно відкрив свою бляшанку із тушкованим м’ясом, перетворився на відкриту гігантську бляшанку з людським місивом…

…З пасіки його змогла забрати лише Єва. Але навіть їй він не розповів про той тихий сонячний день на невідомому плато…

Він просто став мовчазним і зверхнім.

Мовчазним і зверхнім.

Саме це несподівано перетворило його на загадкового павука, що плете свою сіть у самому центрі будь-якої компанії - і в цю сіть потрапляло все, що рухалось і пурхало довкола: і яскраві метелики, і бліда міль. Звісно, жіночої статі. Вони били крильцями, виборюючи право прибитися якомога ближче до центру, до його отруйного і зверхнього мовчання. Вони не тікали. Зрештою, чи варто відмовлятися від того, що саме йде в твої руки?

Йому легко давалося бути найкращим. Настільки легко, що він набрид сам собі і мріяв про втечу, будь-куди, світ за очі, в пампаси. Під дуло рушниці, котра дивитиметься йому в обличчя хвилини зо дві. І тоді він відчуватиме справжність повітря і миттєвий, ледь вловимий присмак червоної солі на вустах. Доки все згасне.

Але все було не так, і не те…

Лише одного разу надійшло це довгоочікуване відчуття - на площі, де він провів чотири довгих місяці у протистоянні влади і опозиції під час революції, котру тепер його приятелі-журналісти називали «так звана»…

Коли все скінчилося, він занурився у побут, роблячи вигляд, що йому цікаві робота, друзі, коханки, пиятика, природа, місто. І більше нічого не бажав.

Крім випадкових зв’язків, випадкових співрозмовників, випадкових ситуацій і… випадкової смерті. Будь-якої, головне - аби одразу.

ІВАН

…Власне, це була картина - велике полотно на півстіни, останнє, на що він поглянув, коли новий господар щойно проданої майстерні забрав у нього ключі і, вловивши погляд, запитав: «Ти що, не забереш її?».

«Ні», - сказав він і вийшов.

Куди забирати? І хіба можна забрати… музику чи оповідання? Вони існують - і годі. Він просто пам’ятатиме їх. А картини були для нього оповіданнями, написаними пензлем. Це було таким…

…Вони народились на одній землі.

І це зовсім не означало, що мали зустрітися.

Вони і не зустрілися - а просто пішли своїми шляхами, розійшлися в різні боки, як і годиться народженим на одній, але дуже великій землі.

Надто далеко, аби хоч раз побачити одне одного.

Він одружився. Вона вийшла заміж.

Він розлучився і одружився ще раз.

Вона ледь не вмерла після операції та поїхала зі свого міста - ще далі від тієї точки, в якій перебував він.

Він працював, воював, мандрував; вчив мови; бився; сидів у кабінеті перед слідчим; заточував викрутку і носив її в правій кишені піджака; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички; гроші; здоровий глузд; голився, відпускав бороду; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував папери; встромляв ключ у замкову шпарину…

Вона тікала в ніч; поверталася; готувала їжу; плакала на кухні; купувала білизну; смажила рибу; сідала в нічні авто; патрала курей; читала кулінарну книгу; їхала в метро; гортала жіночі журнали; сварилася з сусідкою; вчилася водити машину…

Він стукав кулаком по столі; ламав сірники; крутив губами лезо; бинтував руку; читав газети…

Вона кусала подушку; сиділа перед вікном; сміялася, хотіла купити каблучку з маленьким діамантом…

Коли в цих трудах - праведних і неправедних - вони знесилилися - посеред землі, що висвітилась, мов географічна карта, спроектована на стіні шкільного кабінету, тоді заблимала червона лампочка: третя крапка, в якій вони нарешті зійшлися.

Він поїхав у відрядження.

Вона - відвідати давню подругу.

Чи навпаки: вона - у відрядження, він - відвідати давнього друга.

Падав сніг.

Вони поглянули одне на одного - в тролейбусі, в кав’ярні, в коридорі невідомого закладу, в провулку, в магазині, на зупинці, біля кінотеатру…

Це тривало не більше двох хвилин…

І… нічого не відбулося.

Картину він підписав «Сніг у місті» і більше ніколи її не бачив.

Він взагалі більше не хотів і не міг бачити картин. Часом йому ввижалася жахлива річ: світ перетворився на звалище витворів мистецтва. Полотна лежали горою, як під час аутодафе. Зір вихоплював з цієї купи хворобливу посмішку Мони Лізи, розкинуті руки тисячі Ісусів, мільйони найвидатніших пейзажів, портретів, натюрмортів… Він ходив посеред цього звалища і жахався, жахався, жахався, вихоплюючи ту чи ту картину і впізнаючи руку майстра. Всі картини, які він хотів і міг намалювати, вже існували! У нього вистачило мужності зрозуміти це. І єдине, що приваблювало його віднині, - будинок якнайдалі від міста. Це могли бути гори, ліс, узбережжя - не має значення, аби далі від усього, що тепер здавалося йому штучним: запах фарб, розмови в галереях, замовники, критики, прихильники…

Коли рішення визріло остаточно, він продав квартиру і майстерню, чим зарахував себе до когорти божевільних невдах.

Хоч як це дивно, саме після цього незрозумілого акту - майже в той самий день, коли він вийшов зі своєї - і вже не своєї - майстерні, кинувши останній погляд на полотно, що залишалося на стіні, його зір, звільнений від обов’язку, прояснився, загострився, почав надсилати тисячі сигналів у так само звільнений мозок. Світ у всіх його найдрібніших деталях постав перед ним як суцільний витвір мистецтва. Одного разу він спіймав себе на тому, що, мов заворожений, дивиться на калюжу в заглибині асфальту. Звичайну маленьку калюжу, на дні якої лежав мізерний клаптик розмоклого папірця, схожого на театральній квиток із уривком слова: «…уза…». Калюжа була… рожевою: у ній непорушно розташувалася кругла скалка призахідного сонця.

Він відчув солодкаво-кислий смак під язиком…

Тепер він напевно знав: картини чи будь-який витвір мистецтва можуть існувати лише тоді, коли перебувають всередині тебе.

Все інше - імітація, жалюгідне намагання відтворити те, що давно існує. Можливо, в іншому вимірі чи на іншому ступені розвитку…

Це було дивиною. Те саме, якби хтось оголосив себе поетом, не написавши жодного вірша, маючи лише слух і загострене відчуття прекрасного.

Він почав дивитися на людей як на таємних носіїв прекрасного - затурканих, не здатних зрозуміти власного призначення, озлоблених і зневірених у власній обраності.

Половину грошей за майстерню він віддав колишній дружині. Чомусь йому здавалося, що він повинен вчинити саме так, хоча вона була забезпечена досить пристойно з іншим чоловіком, і була дещо здивована. Втім, від грошей не відмовилася.

На решту вирішив придбати мрію - хату в якомусь затишному місці. І щоб всередині цієї хати росло дерево…

Йому порадили завести кредитну картку, аби не носити готівку по кишенях.

І коли він прямував здійснити цю складну, на його думку, фінансову операцію - в той самий день доля вивела з підворіття трійцю «носіїв прекрасного», котрі чомусь пішли саме за ним…

Він пролежав в лікарні доти, доки у ескулапів вистачило терпіння тримати його в приватній лікарні з дивною назвою «Райський куток». Потім, не сподіваючись на остаточне одужання, але маючи впевненість, що воно неодмінно настане, він переодягнувся (в комплекті його одягу, що зберігався у гардеробниці, чомусь не вистачило шкарпеток) і вийшов у ніч.

Вийшов крізь вікно, адже лікарня була одноповерхова і стояла в передмісті - якраз навпроти лісу.

Перекинув ноги через підвіконня і на якусь мить йому здалося, що, відштовхнувшись, він одразу ж провалиться в воду. Зрештою, це теж могло бути виходом. Але його ноги в літніх туфлях, одразу відчули прохолодну м’якість голландського газону (мабуть, ця імпортована здалеку травичка теж входила у вартість лікування).

Він пішов по трасі.

За ним біг лікарняний пес.

Потім пес повернув назад.

Він подумав, що нарешті досяг тваринного абсолюту.

Коли соборні шпилі нанизали на себе перші рожеві хмари, він дістався околиці міста. Далі йому йти не хотілося.

Він провів три голодних дні біля ятки з трьома скаліченими столами, спостерігаючи, як за ними щоранку збираються чоловіки й натщесерце замовляють по повній пластиковій склянці дешевої горілки. Із каламутним яблучним соком.

А потім розходяться, аби повернутися сюди після роботи.

На третій день він допоміг буфетниці повантажити порожні ящики в машину, а повні - перенести до ятки. І нарешті поїв. І отримав право ночувати в вузькому коридорчику генделика.

Ще за кілька днів Зоя (а буфетницю звали Зоя) принесла станок для гоління.

Раніше, коли він був відомий, коли про нього писали в газетах і запрошували до участі у міжнародних виставках, у нього була швейцарська бритва…

Вона залишилася в лікарні.

Він не вмів голитися лезом. І їсти пластмасовими виделками.

Багато чого довелося вчити наново.

Вивернуте полотно світу, який здавався йому прекрасним, виявилося вузлуватим, полинялим, заяложеним.

Головним у ньому була їжа. І горілка.

А потім навпаки: горілка. І їжа.

В середині літа він пофарбував ятку в темно-синій колір і подумав, що треба рухатись далі.

Зоя потелефонувала своїй подрузі - такій самій, але більш успішній продавщиці, що торгувала біля метро, - і він побрів туди, ховаючи обличчя. Та це було зайвим. Ніхто не намагався його розшукати.

Того самого дня перший півень підняв у дорогу святого отця, котрий, піднявши рясу та блимнувши витертими лампасами армійських штанів, сів у горбатий «Запорожець» і на безпечній швидкості відправився за пару сотень кілометрів в місто - придбати для своєї невеличкої парафії кілька пачок воскових свічок по 50 копійок за штуку.

Поки він їхав, з іншого кінця міста вийшов невідомий жартівник-експериментатор.

Усі вони рухалися в різних напрямках.

Ятка біля метро виявилася більшою і не потребувала ні фарбування, ні будь-яких інших послуг. Довкола неї купчився люд, котрий не допускав конкуренції. Проте добра Зоїна приятелька, зглянувшись, простягнула чоловікові без шкарпеток сорокаграмовий пакуночок з написом «Смугастик жовтий», а також пластикову склянку (таку ж, як у ятці Зої) з горілкою. «Смугастика» той засунув до кишені. Горілку випив.

Сон зморив його просто тут, під деревом, в самому центрі життя, зробивши його самого цим центром, котрий переступали й обходили, над яким іноді схилялися і заспокоєно хитали головами: живий, а ще додавали: «Прикро… Такий молодий…».

На більше він, певно, не заслуговував…

В цей час йому снився Іуда. Певно, цьому можна було знайти пояснення: нещодавно, підкладаючи під голову газету, він прочитав новітню гіпотезу: Іуда діяв за домовленістю з Учителем - сповістити про місце Його перебування аби швидше настала розв’язка, а тоді відповідно - воскресіння й укріплення віри.

Іуда був молодим і довгокосим. Чомусь одягнутий у джинси.

«Важко, брате? - запитав і сам же й відповів: - Важко… Це ж - навіки…»

«Навіщо ти це зробив?» - запитав він.

«Бо не міг інакше…»

«І як тобі тепер?»

«Ніяк…»

«І тебе не хвилює тисячоліття ненависті?»

«Коли щось триває так довго, вже не має значення, що воно таке - ненависть чи любов… До всього особистого стаєш байдужим…

Адже головне - зроблено.»

Він хотів запитати про те, що робити йому. Але Іуда в джинсах вже повернувся до нього спиною.

«Можна з тобою?!» - вигукнув він.

«Ні, - і, зникаючи, додав: - Ти не закінчив свою картину!»

«Я більше не малюю…»

«Для того, аби закінчити картину, - не обов’язково її малювати…»

Він побачив як під ногами у хлопця в джинсах розкололася земля і хотів попередити його, але той вже зробив крок.

В розколині майнула біла сорочка.

Він відчув, що у нього на скроні ворушиться рак, підбираючись до очей.

І змахнув рукою.

І прокинувся.

І побачив перед очима маленьку листівку - ікону. А поруч, під самим його носом, був притиснутий каменем папірець, від якого він відвик, - сто гривень.

Він накрив папірець долонею, як накривають метелика, щоб той не злетів.

Поклав листівку в кишеню.

І побачив себе: в центрі міста біля метро, під деревом, і не зрозумів, що він тут робить і що взагалі треба робити, коли ось так пиняєшся на землі під деревом.

На протилежному боці вулиці помітив червоний «Запорожець» і подумав про те, як колись шалено мріяв знайти в Єгипті Пурпурового Ібіса…

До авта прямував кумедного вигляду святий отець, несучи з магазину кошик з паляницями.

День закінчувався. Йому вперше стало моторошно від того, що за ним прийде інший, але такий самий день.

Він кинувся до авта, розмахуючи купюрою.

Він не знав, як звертатися до священиків і тому мовчки простягнув гроші.

- За здравіє чи за упокій? - запитав той.

- Байдуже…

- Так не буває. А ти хто такий?

- Ніхто…

- І так не буває…

- Де твій дім?

- Ніде. Так буває?

- Так буває… Сідай.

Вони поїхали крізь синє і зелене - дерева, скуйовджені вітром, вимішували небосхил.

Потім все налагодилось.

Він знав, що має видужати. І видужав.

І почав жити. Стерегти церкву, фарбувати паркани, ловити рибу, розмовляти.

І всі мешканці села вважали його художником.

Хоча ніхто і ніколи не бачив його полотен.

Це було саме те, чого він прагнув.

СОЛОМІЯ

- …а мій вівсянку зранку не їсть!

- А я народила дуже швидко…

- А ми народжували разом!

- Ой, я категорично проти цього. Це неестетичне видовище. Я б ніколи не згодилася!

- Дурниця! Я стояла у палаті і билася головою об стіну, але цього не пам’ятаю…

- Ну от чому немає пристойних журналів для чоловіків?…

- Чоловіки взагалі менше читають…

- Маврикій - оце щось! Я там таке нічне життя відкрила…

- Маврикій?

- … це не острів, це - країна!

- …а я у вівсянку додаю сухофрукти, можна - цукати…

- Перетираєш варену моркву з цукром…

- …ідея зробити пивницю у приміщенні старовинної гімназії… в тому є щось брутальне…

- …лікарі пішли собі, зробили мені укол і пішли бухати…

- Я не проти матріархату - більше б порядку було…

- А я не проти маріхуани! Ха-ха-ха!

- А ви чому мовчите?…

- Я пива взагалі не п’ю - воно подвоює калорії!

- А найголовніше, там місцеве населення просто шаленіє від наших дівок!

- …Парфе?

- …Це не парфе - це сорбет…

- Біле чи червоне?

- Я і вина не п’ю…

- А мій, коли я від’їжджала, дав мені ось це.

- Що це?

- «Ксенікал».

- А-а… Але ж у вас непогана фігура!

- Це тому, що я в джинсах…

- А ви чого мовчите?…

- Так от, там, на Маврікії, я бачила Джоні Деппа! Правда-правда! Так, як бачу вас зараз. Він та-а-ак поглянув…

- А ви чого мовчите?

- А про що «Останнє танго в Парижі»?

- Про секс…

- Та нічого там такого немає. Це - квіточки! У порівнянні з нинішнім кіно… - А ви чого мовчите?…

- Гемінгвей якось сказав, що жінки, гроші та амбіції заважають чоловікові досягти своїх висот! І я з ним цілком згоден… А ви чого мовчите?

- Ха-ха-ха!

- Мовчазна жінка виглядає загадковішою…

- А ви чого мовчите?

- А я проти будь-яких допінгів! Це псує молодь…

- …або… розумнішою. Вибачте…

- Ха-ха-ха…

- А якби тут була не пивниця, а м-м-м… скажімо, сауна - було б краще?!

- А ви чому мовчите?

- …Так, от. Лікарі пішли, бо якраз було 31 грудня. А я почала тупо битися головою об стіну…

- …

- А ви чому мовчите?

- Я Гемінгвея читав лише у дитинстві. Нині - час іншої літератури…

- …

- А ви чому…

Я не мовчу! Невже ви не чуєте, що я не мовчу?!

Гемінгвей сказав так: «Жінки, гроші й амбіції заважають чоловікові досягти своїх висот. Але відсутність цього - також!»

Еллі писав роман після фільму Бертолуччі. І роман, як на мене, вийшов невдалим, хоча побив рекорди продажів за два тижні. Книга - про секс. Фільм - про те, що любов може жити три дні. Решта - смерть або побут. А ці дві речі для любові майже однакові. Любов може існувати на межі смерті і побуту. І майже ніколи - у своєму первісному стані… Без слів…

- О! Кавун! Без кісток!

- Ну, це ж вам не село! Європа, блін!

- А ви коли-небудь спостерігали за виразом обличчя людини, що їсть кавун і випльовує насіння?

- Тобто?

- Ну, немає нічого тупішого за це видовище. От простежте в цю мить хоча б за собою!

- І що?

- Ха-ха-ха!

- Тоді зрозумієте, що я маю на увазі. Обличчя ніби застигає в безтямності, а з рота ніби саме по собі вистрибує насіння…

- Ха-ха-ха!

- Очі трохи вирячені, внутрішній погляд зосереджений на цьому процесі, губи - рурочкою…

- Ха-ха-ха!

- Так, так. І в цю мить людина ні про що не думає! Навіть якщо перед тим розв’язувала теорему Ньютона.

- Ха-ха-ха!

- Звісно, вона доїсть кавун - і знову набуде свою втрачену значущість. Але поїдання кавуна - саме кавуна! - викликає у мене жах, відчуття олігофренії…

- Ой! Тоді я взагалі не їстиму цю отруту для мозку!

- Ха-ха-ха! Ну, що ви, шановна, в цих пурпурових квадратиках зовсім немає насіння… Погляньте, це майже витвір мистецтва!

- Так, в Японії, наприклад, головним є не смак страви, а те, як вона нарізана!

- Ой, я не була в Японії…

- Ну, у вас ще все попереду!…

- А ви, ви були в Японії?…

- Зайвий клопіт питати. Ця чарівна пані, здається, зневажає наше товариство…

Я не була в Японії!!! Проте я знаю, яка вона під дощем. Коли все довкола - маленькі дерев’яні будинки, щільно приліплені один до одного квадратовими вигнутими дахами, гіллясті дерева, схожі на ієрогліфи, теракотові гори і крихітні фігурки під бамбуковими парасольками - все стає розмитим, мерехтить, мов, малюнок на мокрому рисовому папері. І повітря пахне так само, як папір, і все навколо світиться, ніби папір піднесли до свічки…

Мені не обов’язково їхати до Японії, аби відчути квітку сакури в своїй зачісці. Треба просто не слухати ваші балачки і тоді відчуєш, як у косах розквітає сакура. Добре, що ви цього не бачите, а то б вилили на неї новий шквал своєї словесної вівсянки з перетертою вареною морквою!

Так от, в даному випадку, тут, в ресторані посеред Турку, куди нас привели вечеряти після довгих оглядин різних готелів і де, як вам здається, я мовчу, попри те, що у мене в волоссі захована одна маленька рожева квітка, схожа на пелюстку імбіру, - я думаю про один злочин свого життя, теж схожий [подібний] на невагому пелюстку. Один маленький злочин, про який ніхто не знає, крім мене.

Але він вплинув на все життя за принципом доміно, коли один довгий, старанно вибудуваний ряд руйнується лише тому, що хтось підштовхнув найпершу кістку, а решта - тр-р-р-р! - валиться і валиться, хоча ти більше не робиш нічого недозволеного. А зупинити це «тр-р-р-р!» вже неможливо.

Цей злочин і був порушенням цього порядку речей. І тепер тут, у пивному ресторані посеред Турку, поки ви безупинно теревените,

я думаю саме про нього.

Тоді мені було три чи чотири роки і я ще не знала різниці між добром і злом. Все, живе і неживе, було незбагненно цікавим.

Я не знала і різниці між живим і неживим. Наприклад, я була певна, що вода - жива, а пташка - має ключ, що заводить її спів (у мене була така іграшкова), що цукерці боляче, коли її жуєш (досі не люблю цукерок!), а якщо відірвати з дерева листок - потече кров…

Я збагнула, що ознака життя - кров, тобто все, з чого тече кров - живе.

У метелика зовсім не було крові! Я тримала його в руці та роздивлялась його рухи ніжками. Потім відірвала одну - і не побачила жодної краплини! Задоволена дослідом, повисмикувала всі інші ніжки, потім - крила (їх було чотири - два великих і два маленьких), а тоді - вусики.

Метелик перетворився на гусінь. І я подумала, що вчинила диво, що тепер він житиме інакшим життям - повзатиме в тіні по траві.

Гусінь лежала на стежці і смикалась. Але не повзла. Я підштовхнула її пальцем.

Мене покликали, я побігла - тепер не пам’ятаю куди й навіщо…

Тепер… Тепер я думаю, думаю… Той нещасний метелик конвульсивно смикався [дригався], від нього лишилися лише маленькі чорні очка. Мабуть, якби з них вирвався біль - годі уявити, що б то було за цунамі! (Якщо тепер хтось заспокоїть мене, сказавши, що комахи не відчувають болю, я запитаю: а хіба ти був комахою?!)

Минули роки, багато років, і цей біль таки вирвався назовні, виріс до розмірів Таїландської хвилі, здатної забрати тисячі невинних життів. Маленький і навіть неусвідомлений злочин може не виказувати себе роками, але зрештою повільно визріє з ока замученого дитиною метелика. Адже все в світі взаємопов’язане і має своє продовження.

Все пов’язане з усім. Один легкий неусвідомлений поштовх першої кістки доміно порушує всю систему. Я досі пам’ятаю нерухому «гусінь» на освітленій сонцем стежці. Тепер я сама схожа на ту гусінь…

- Як вам останній готель?

- СПА?

- Так, так…

- Ви спробували джакузі на мінеральних водах?

- А я, здається, навіть схудла!

- Слухайте, у вас просто-таки якийсь пунктик щодо схуднення…

- Авжеж! У мене новий чоловік і, до речі, молодший…

- Та що ви кажете, а на скільки?

- Нарешті несуть каву!

- Слава Богу, я так втомилася!

- …на п’ять років…

- Якби не ці бонусні поїздки, кинула б цю справу!

- Ну, що ви, у нас цікава робота, принаймні, мені до вподоби!

- А перед тим ми були в Шарм-ель-Шейху - передивилися готелів з п’ятнадцять, я перетворився на вичавлений лимон…

- Ха-ха-ха!

- Не бачу нічого смішного!

- Панове, допиваймо швидше, автобус чекає!

- У мене ноги гудуть!

- А я ще сходжу до басейну. Хто зі мною?… Чудовий вечір. У Фінляндії все чудове - повернусь, так і напишу…

- Добраніч!

- Добраніч! Добраніч!

- А ви… Може, підемо до бару… м-м-м… вип’ємо ще чогось? У вас такі гарні очі… Мені подобаються такі жінки. Такі м-м-м… як ви… м-м-мовчазні… З такими очима… І рука… Можна поцілувати?… Га?…

…Все сталося швидко і просто. Я стояла біля ліфта в лікарні, куди тебе вкотили на каталці. Двері зачинилися.

Ні, не так. До того було кілька чудових місяців. Ми весь час робили дві справи: ходили і лежали. Навіть не їли як слід, - економили час. Тинялися містом уздовж ріки босоніж, а я розкидала босоніжки по кущах і не хотіла їх шукати. До всього було байдуже - одягу, їжі, транспорту, людей. Лягали, де заманеться. Аби дихати одне одному в обличчя. Ми збиралися бути разом. Довго-довго. І я була цілком спокійна. І навіть не помітила, що ти не можеш їсти. Мені теж не хотілося. Але про всяк випадок я давала тобі ліки - ношпу, фестал, ще щось. Поки на сьомий день ти, котрий ніколи не скаржився, раптом сказав «фігня якась…» і дозволив викликати «швидку».

Тоді й з’явився той ліфт з каталкою. Але перед тим я роздягла тебе. Ти лежав зовсім голий перед двома нахабними медсестрами, товстою санітаркою і одним лікарем. Лікар сказав: «Чого ви так довго чекали? Це - перитоніт…».

Я нічого не змогла відповісти, бо щось перетисло горло. Ти посміхнувся та сказав: «Поїхали!» - ну просто, як у старій пісні про Гагаріна. Я посміхнулася також. І ти поїхав. Двері ліфта зачинилися. Я залишила сумку в палаті і доки стояла під ліфтом, з неї вкрали всі гроші, що взяла з собою - на ліки, бинти і таке інше. Я подумала, що варто швидко збігати додому, але боялася відійти. Вирішила, що збігаю, коли все благополучно закінчиться. Вирішила, що встигну. Сіла на підлогу. Руки мої стали зовсім білі - я не могла їх розчепити, думала, щойно розчеплю і щось там буде не те, там, в операційній. Думала, як тебе викотять звідти, я покладу руку тобі на лоба, а потім уважно запишу назви всіх можливих ліків у світі, котрі швидко поставлять тебе на ноги. Я думала, що тепер навчуся смачно готувати і ми не будемо більше вештатись вулицям, бо матимемо свій дім.

А ще я намагалася не згадувати твою посмішку і оте: «Поїхали!», бо і перше, і друге було нестерпним. А я не могла дозволити собі сліз. Просто не могла. Бо ти одразу б відчув, що я плачу.

Я сиділа, доки повз мене пройшла купа ніг у світло-зелених штанах. Скільки їх було? Якщо шість, то, певно, лікарів було троє. Або більше, якщо ніг було вісім чи дванадцять… Шість-чи-вісім-чи-дванадцять… Зупинився лише один, інші швидко пішли далі. Надто швидко.

Лікар запитав, хто я тобі, чи є в тебе батьки і чи є в мене їхній номер телефону.

Я сказала, що не варто турбувати батьків, бо апендицит - звичайна річ. Він щось відповів. Але я не почула. Він повторив. Але я знову не почула. Щось трапилось зі слухом. Але ж я добре чула, як на протилежному кінці коридору б’ється у скло муха…

Потім… я сто мільйонів разів згадувала твою посмішку - згадувала навмисне, аби виплакати її. І щоранку змінювала мокру від сліз подушку. Мокру наскрізь. Ніби вимочену в морі. Змінювала так довго, що одного разу прокинулась і здивувалась, що вона - суха, і мені більше не треба її міняти. Мабуть, вже ніколи… Тим ранком мені довелося витинати ножем «стрілки» на повіках, а посмішку вирубувати сокиркою для м’яса - моє обличчя ніби закам’яніло. І я подумала, що це добре, адже тепер на ньому ніколи не з’являться зморшки…

…Після того, як так просто і несподівано пішов той, для кого вона хотіла навчитися смачно готувати (адже Соломія не любила готувати, бо не любила їсти), вона почала жити так само: куди вітер занесе. Робота в рекламному відділі туристичної фірми сприяла цьому якнайкраще.

Бувало, оглядаючи готелі і мальовничі місця, аби потім пропонувати їх клієнтам, вона змінювала по десять ліжок за тиждень, не встигаючи звикнути до жодного.

То був карнавал ліжок і краєвидів до того моменту, доки світ перетворився на один суцільний готель зі старанно і бездоганно підгорнутими під високий матрац простирадлами на широких двоспальних ліжках, з наборами скляних чи пластикових пляшечок і тюбиків у стерильних (або не дуже) вбиральнях, з купою рушників і рушничків з аерозольним запахом квітів, що висіли над ванною, мов прапори.

У своїх звітах вона писала про «мальовничі краєвиди», «бездоганний сервіс» і тому подібне. Всі дива світу, мов у прокрустове ліжко, вкладалися в затерті словосполуччя, а надбання тисячоліть потрапляли в сухий перелік через кому…

Робота, де доводилося багато їздити, бачити, а говорити лише те, що вимагає та чи інша ситуація, цілком влаштовувала її доти, доки одним ранком, вимовивши просту фразу на якійсь зустрічі з менеджерами, Соломія відчула: її зараз знудить. А повторивши сказане, побігла до ванної кімнати.

Наступного разу вона відчула гидкий клубок, що підступив до горла якраз тієї миті, коли на прес-конференції, присвяченій відкриттю нового маршруту, їй поставили якесь запитання. Нудота з’являлася не лише тоді, коли доводилося говорити самій, а й тоді, коли вона слухала розмови інших. А слухати доводилось так само багато, як і говорити. Адже групи менеджерів збиралися доволі великі, сніданки, обіди й особливо вечері в готелях тривали по кілька годин. Звукова какофонія ставала дедалі нестерпнішою.

У таких випадках Соломія нічого не їла, аби могти вимовити хоча б єдине слово. Все почуте або промовлене - все було не те, що вона хотіла почути чи сказати. Вона уявляла одну велетенську друкарську машинку, котра десь нагорі штампує слова та вирази цілими блоками - в тій чи тій послідовності, без змісту і сенсу. Подумки перетасовуючи почуте, Соломія жахалася того, що праця Шекспіра чи Данте може бути такою марною, адже більшість не потребувала жодного розмаїття думок.

Це була дивна хвороба, в яку не повірив жоден лікар: якщо вона слухала і говорила - не могла їсти (через те, що тоді доводилося б весь час бігати до вбиральні). Якщо їла - не могла вимовити ні слова.

Зрештою, вона схудла так, що стала нагадувати ляльку-орігамі.

…Одного дня її підхопив вітер і відніс за багато кілометрів від дому - на незнайому трасу далеко за місто, де її, вже прибиту дощем, підібрала власниця придорожнього генделика…

ПРОДОВЖЕННЯ ДОРОГИ [ШЛЯХУ]

- …я не хочу туди повертатися, - сказала Єва, киваючи в бік весільного шатра.

- Давай заночуємо в машині, - запропонував Іван.

- О, ні. Це не для мене. Давай постукаємо в якусь хату.

- А як же вони? - Іван кивнув у бік лану, на якому вони лишили Дана.

- Вранці розберемося. Я втомилась. Якщо не висплюся - завтра за кермо не сяду.

- Враховуючи розмах свята, - сказав він, - нас звідси не випустять щонайменше дні зо три. Я знаю це непевне…

- Доведеться вранці тікати, - посміхнулася вона.

- Обирай, куди будемо стукати.

Вона огледіла темні будинки і обрала найдальший від острівця музики та ліхтарів:

- Туди!

- Як скажеш…

Вони йшли по траві і її ноги були вже мокрі від нічної чи, точніше, вже вранішньої роси.

- Дивно… - сказала Єва. - Я вже мусила б бути на місці. Я ніколи нікуди не запізнювалась. А тепер мене все це зовсім не обходить… Буде як буде.

- Буде як буде… - луною відгукнувся Іван.

Велика хата, що біліла серед дерев у сутінках, виявилася дитячим садком. Над входом висіла довга табличка з написом «Дитячий комбінат “Сонечко”».

- Підемо далі? - запитав Іван.

- Я нікуди вже не дійду, - сказала Єва й увійшла на майданчик з поламаними кониками і гойдалкою, що висіла на ланцюгу, мов знаряддя для катувань. Все поросло високою травою, котра подекуди сягала розбитих шибок.

Іван обережно просунув руку крізь шибку і відчинив вікно. З нього посипалися залишки скла. Він розчистив підвіконня, витер його рукавом куртки, перестрибнув досередини і подав Єві руку:

- Прошу!

Єва сіла на підвіконня і перекинула ноги, легко зістрибнувши вниз. Під її підборами захрумтіло скло. Вона роззирнулася.

Місячне світло довгими штрихами окреслювало залізні бильця десятка ліжок, що стояли в ряд. На деяких з них навіть були ковдри і простирадла.

- Так, певно, виглядає загублений світ… - сказала Єва.

- …або спогади про дитинство… - додав Іван.

Єва помацала ковдру, впевнилася у міцності пружин і вляглася на коротке і вузьке дитяче ліжко. Іван примостився поруч - на незастелене, і пружини одразу відгукнулися іржавим скрипом.

- Давно я не спала в дитячому ліжку… - солодко потягнулась Єва. - А ми в садку щодня ставили розкладачки, а потім збирали їх.

- Ми теж ставили розкладачки…

- А може, то був один і той самий садок? - посміхнулась вона в темряві.

- Може…

Сині тіні повзли по стінах, шурхотіли шматки відірваних шпалер,

в кутку, під самою стелею світилося гранчасте коло товстого, сплетеного «на віки» павутиння.

- Ти нікому не потелефонувала, - раптом озвався Іван. - Хіба за тебе ніхто не хвилюється?

- Ні, - відповіла вона і згодом додала: - І мені, дякувати Богу, немає за кого…

- Хіба це добре?

- Це страшно. Проте зручно.

- Що саме?

- Зручно, коли ти нікому нічого не винен. Хіба в тебе не так?

Він промовчав. І їй здалося, що він заснув. Однак він заговорив:

- Так не мусить бути…

- А як мусить? І хто взагалі знає, як має бути? Хіба що той, хто влаштував світ. Але мені здається, що і він нині розгубився… Може, ти знаєш? А якщо знаєш, то чому ти фарбуєш паркани? Гадаєш, що таким чином ти сховався?

- Тобто? - незадоволено буркнув він.

- Все просто… - вона замислилась лише на мить. - Я була редактором сюжету про тебе кілька років тому. Я тебе згадала. Хоча спочатку мені здалося, що ти схожий на зовсім… зовсім іншу людину. Знайоме обличчя… А тепер згадала! У мене добра зорова пам’ять… Тоді ти отримав якусь премію і стояв у смокінгу… Скажеш, я помиляюся?

- Ні. Не помиляєшся. Хоча це було давно. У минулому житті. А зараз я задоволений тим, що є.

- І воно тобі подобається?

- Так.

- Це правда?

- Правда.

- Я тобі не вірю…

Рипнули пружини, посипалась іржа. Хвиля роздратування піднялася знизу, мов пил з давно не топтаного ніким паркету.

- Ти просто втік, - продовжувала вона. - Або… вичерпався… І втік.

Не зміг боротися.

- Можливо… Нехай буде так… - сказав він. - Але трапилось щось важливіше ніж той… смокінг… Ніж гроші і міфічне визнання…

- Цікаво, що ж це може бути? - уїдливо поцікавилася вона.

Він надовго замовк.

- Ну?

- Просто одного разу я прокинувся і… побачив Бога… Прямо перед очима і…

Вона засміялась, згадавши розповідь Дана. Чомусь їй закортіло зробити йому боляче, але вона не встигла сказати те, що крутилося в неї на язиці, бо хвиля роздратування вже накрила і його. Іван знову рипнув пружинами, повернувся, намагаючись розгледіти її обличчя:

- Принаймні, я сказав тобі правду… Думай, що хочеш. А ти? Що можеш сказати ти? Якщо тобі немає чого сказати і все у тебе так вдало - чому ти тут, у дорозі? У зруйнованому садку. На цьому металевому матраці. З таким покидьком, як я. А якщо я зараз тебе зґвалтую і залишу тут в якості небіжчиці? Не боїшся?

- Ні. Такі емоції, як страх я вже пережила. Це сильна емоція, вдруге мені її не здолати, бо нецікаво… Але ти маєш рацію. У мене була маленька неприємність, яку треба було чимось заглушити. А найкращі ліки - робота. Тому я й поїхала в це відрядження.

- Маленька неприємність? Ти зламала обцас?

Єва відчула, що їй кортить сказати те, чого ніхто не знав: ось просто тут, у темряві неіснуючого дитячого світу. Просто вимовити кілька речень - виголосити їх у простір, розвіяти їх у ньому назавжди.

- Я… - хрипло сказала вона. - Я відмовила тому, хто мене любив через те, що… не можу мати дітей. Він про це не знав. І не дізнається. Думатиме, що я звичайне стерво: обіцяла і покинула. Так простіше. Але… навіщо я тобі це кажу?…

- Ти це кажеш для себе. Часом сказати вголос те, що думаєш, дуже складно. Якщо немає певних обставин. А їх у більшості майже ніколи немає. Та й не вистачає часу.

- Можливо… В цьому садку я відчуваю себе затопленим човном… Але я можу сказати тобі ще дещо… - вона замислилась над тим, чи варто позбавляти його ілюзії. - Того «бога» - ікону Пресвятої Діви - тобі підсунув під ніс один випадковий перехожий. І цим перехожим був Дан. Він розповів мені про цей випадок сьогодні вранці.

Вона подумала, що зараз він обуриться. Але коли він заговорив, у його голосі вчувалася посмішка:

- Це лише підтверджує, що світ малий і що випадковостей в ньому не існує.

- Що ти маєш на увазі?

Він розсміявся і, не пояснюючи попереднього, вимовив наступне:

- Лишається з’ясувати, навіщо з нами четверта супутниця…

- О, тут все зрозуміло! - теж розсміялася Єва. - І набагато простіше: Богданчик не пропускає жодної спідниці! А в Мії вона така… виклична.

- Тоді дійсно, все просто… - ніби згодився він.

- Давай вже спати…

Сині тіні наповзали на них, мов щупальця велетенського кальмара і Єва відчула, як з кінчиків пальців ніг у ній починає зростати… «шампанський чоловічок». Так вона з юності називала відчуття, котре надходить під час кошмарного сну: все тіло перетворюється на колючі гострі бульбашки, ніби наливається шампанським, терпнучи від жаху. Від цього відчуття вона зазвичай прокидалася і лежала, дослухаючись, як відходить кошмарний сон, а «шампанський чоловічок» поволі випаровується з кожної тремтячої клітинки. Але ж нині вона не спала, а «шампанський чоловічок» підповз під саме горло! Мабуть, це від того, що вона виголосила те, про що ніколи й нікому не могла сказати. Якби Іван не спав, було б добре поговорити ще - не важливо про що, хоч про погоду, подумала Єва. І він одразу тихо відгукнувся:

- Знаєш… гадаю, ти покинула його не через те, що не можеш народити…

Вона промовчала, лежала скута млосним тремтінням.

- Якби ти його любила, тобі не треба було б шукати вагомих причин, щоб піти…

Тремтіння дійшло тої межі, за котрою вона вже ледь могла стримувати цокотіння зубами.

- Я можу тебе про дещо попросити? - здушеним голосом сказала [вимовила] Єва.

- Звісно.

- Обніми мене. Мені холодно…

Він не здивувався. Встав зі свого ліжка - воно незадоволено зіграло коротку іржаву мелодію. Єва як могла відсунулась убік і він примостився поруч на закороткому і вузькому просторі.

- Так. Це правда. - Сказала вона. - Але я скажу тобі й іншу. Важливішу: я не вірю в любов. Її не існує.

Він ворухнувся, хотів щось сказати, та вона випередила:

- Найгірше, що ти можеш сказати - це банальщину про те, що я її ще не зустріла. Не кажи того, чого не знаєш!

Проте він змовчав. Просто відчував її тепло й тремтіння.

- Любові немає, - продовжувала вона. - Єдина можлива любов - це любов до дитини! Вона - єдина і свідома! Я кажу тобі це, щоб бути чесною зараз…

Вона помовчала і додала іншим тоном:

- Обніми мене… Тільки пам’ятай те, що я тобі сказала.

Він обережно торкнувся пальцями її обличчя.

Вона посміхнулася в темряві:

- Я не плачу. Не перевіряй.

* * *

- Куди, до дідька, всі поділися? - вдесяте бурмотів собі під ніс Дан, куняючи за столом під ледь жевріючими ліхтарями.

Він сидів у поріділому колі бійців, що залишилися допивати горілку і так само куняли носами над поруйнованою красою весільних страв.

Втомлені і від того схожі на тіні жінки нечутно снували між столами, збираючи посуд, позіхаючи й хрестячи роти швидкими жестами. Одна з них легенько й шанобливо поклала руку на його плече:

- Йдіть - я постелила на горищі. Ваша жінка вже там… Вона у вас така гарна, мов ікона…

- Дякую… А чому ви не лягаєте?

- Нам треба ще помити посуд на завтра. Ранком сюди знову зберуться… А ви йдіть, поспіть. Я покажу куди.

Дан підвівся і покірно пішов слідом. Виліз на горище - там дійсно було постелено, хоча й на сіні. Подушки біліли накрохмаленим мереживом, підковдра з ідеально випрасуваними краями, запах лаванди…

Мія лежала, згорнувшись калачиком і відвернувшись спиною, на самому краю цього імпровізованого ложа. Дан впав поруч. Півгодини, що він дрімав у полі вистачило, аби сон проминув. Він підклав руки під голову і поглянув на стелю: в ледь помітну дірку світив місяць. Він відчував жаль, що дівчина спить.

- Ми застрягли, мала, - прошепотів він, поглядаючи на її спину, а потім, згадавши, що вона однаково не почує, додав голосніше: - Ми застрягли в часі. Уяви-но: ми будемо гуляти на цьому весіллі сто років - і щодня все повторюватиметься знову і знову. І нічого іншого не відбуватиметься! Хіба що я тебе покохаю, аби на ранок забути про це.

Захопившись цією думкою, він продовжував:

- Знаєш, мала, це будуть ідеальні стосунки. Любити, забувати і знову любити. Ту саму… Амнезія - ось умова вічного кохання. А ти спиш… - він зиркнув на її спину і знову, як тоді в кав’ярні, подумав, що ось воно - найкраще створіння для чоловіка.

- Ну от… - продовжував. - Ти - маленька кицька, яка нічого не знає про світ. Крім того, що в ньому носять червоні спідниці, котрі вийшли з моди сто років тому. Ти хочеш дізнатися про нього щось більше, бо тебе не влаштовує бути кицькою в корчмі, і нічого не тримає тебе там, крім, можливо, якого-небудь механізатора, що хотів із тобою одружитися, бо ти - справжня знахідка і для розумника, і для дурня.

Він помовчав, думаючи, щоб він ще міг сказати в ситуації такого ефемерного співрозмовника.

- Якщо ти тут, то, певно, тебе не влаштовує ані перше, ані друге… - продовжував він. - Я б хотів дізнатися докладніше. Але… Чорт забирай! Мене гальмують твої очі і твоя дурнувата посмішка. Ну, вибач, не дурнувата… Знаєш, чому я весь час хочу ображати тебе? Гадаєш, я просто напився?

Йому стало прикро, що вона спить, не чує, що він - сам, і завжди буде сам у світі, затопленому повінню.

- Так, я напився… А кажу тобі різну гидоту, тому що розучився говорити хороше. Зрештою, яка різниця між добрим і поганим, якщо ти все одно не чуєш ні того, ні того? Зі мною так завжди: хочеш сказати одне, а виходить щось інше. Якби я міг, я б сказав, що… коли я тебе побачив на тому людському смітнику - це було, мов… мов заштрик голкою… Захотів з тобою говорити… Але зрадів, що ти не можеш мене чути. Що б я тобі сказав? Щось дуже важливе. Чомусь коли тебе не чують - хочеться говорити правду… Так от. Я б розповів тобі, як мене вішали у дитинстві. Так, так. Мені було шість, я був наймолодшим у дворі і мене вирішили повісити - таким був вирок «суду», в який ми грали. Часом, діти бавляться в небезпечні ігри. Мене повели за будинок. Хтось приніс мотузку. Її перекинули через гілку, на кінці зробили зашморг і надягли мені на шию. Всі тримали свічки і були серйозні. А я обісцявся. І заплакав. Всі зареготали. А я - точно пам’ятаю! - подумав тоді, що краще б мене повісили! Бачиш, часом краще бути повішеним ніж обісцяним! Але потім, коли… ну, майже нещодавно… я зрозумів, що і те, і те - речі, що трапляються водночас. Виходу немає, мала. Виходу немає…

Він ще щось бурмотів, тричі здіймав руку, аби опустити на її плечі чи хоча б просто пройтись пальцями по волоссю - і тричі опускав, розуміючи, що цього робити не варто.

На четвертий раз рука просто впала на копицю і він нарешті пірнув у сон, у сріблясто-чорну амальгаму ночі, випірнувши з того боку, де чорний тунель закінчувався нереально яскравим світлом того дня, коли під своїми ногами він побачив шматки понівечених людських тіл.

А за годину десь далеко вже заспівали півні…

Прокинувся - мов скотився з гори. Дірявий дах пронизували голки світла, пахло сіном і чувся шурхіт вітру іззовні; таке враження, ніби він - впійманий у дерев’яну коробочку коник.

Дан огледівся - поруч нікого не було, лише зібгана ковдра і вм’ятина на накрохмаленій подушці. Знизу долинали голоси.

Дан пару разів перевернувся на сіні, припав очима до круглого незаскленого віконця, побачив сад.

Під деревом, за чорним від багатьох дощів столом сиділи загублені вчора супутники: Єва й Іван. Цікаво, а як вони знали, куди треба йти? Хоча, з іншого боку, не дивно: Дан понюхав повітря і відчув запах кави. В ту ж мить до столика підійшла Мія, тримаючи в руках два кухлики, за нею йшла якась стара жінка (певно, та, що й привела їх сюди вчора, подумав Дан) теж з двома кухликами в руках.

Дан поглянув на зібгану подушку і ковдру - чи дійсно поруч із ним хтось спав цієї ночі? - і почав спускатися з горища до всієї компанії.

- Нарешті, соня! - зааплодувала йому Єва. - Я так і знала чим тебе можна виманити!

Вона вказала очима на четвертий кухлик з кавою. Дан пробурмотів привітання, поправив одяг, якось пригладив волосся і сів навпроти знущальних і хитрих очей. Вони промовляли: «Ну і як? Все вийшло?!» - «Відчепись!» - відповів він на цей погляд.

- Ось цукор! - сказала бабця. - Пийте свою каву. А снідати будете на весіллі.

- О, Господи! - посміхнулася Єва. - Це навряд. Нам треба їхати. Я вже домовилась: зараз нам принесуть каністру з бензином - і в дорогу!

- Яка, діточки, дорога? Навіть не думайте! - стурбувалася стара. - Поснідаєте, відпочинете, потім буде обід - вас ніхто так звідси не випустить! У нас зазвичай гуляють три дні… І каністру вам не принесуть. Ви з ким домовлялися? - звернулася вона до Єви.

- Вранці зустріла хлопця… Здається, Василем звуть, - відповіла та. - Пообіцяв принести.

- Василь? Чорнявий такий? - чомусь зраділа бабуся. - Та він з раннього ранку у Петровича - похмеляється. Це точно.

- Може бути… - кивнув засмученій Єві Іван.

- Добре, побачимо. Зрештою, я дотягну до першої ліпшої заправки, - зітхнула Єва, гріючи руки об кухлик. - Давайте поп’ємо каву, а потім вирішимо, що далі…

Бабця присіла на край довгої лави, підперла щоки кулаками, спостерігаючи за гостями. В повітрі пахло роздавленими й засушеними сливами, що рясно встеляли землю. І взагалі в саду пахло так, ніби вони сиділи в кошику з фруктами: аромат кави, слив, яблук, айви, груш і морелів - все перетворилося на однорідну духмяну масу, яку вони жадібно втягували ніздрями, поволі хмеліючи, забуваючи про час, про дорогу, обов’язки, і про те, що вони погано знають одне одного.

- Ну от… - говорила бабця, продовжуючи нескінченну історію свого життя від самого початку. - Дід мій, фельдшер, носив білі щиблєти та ще й грав на скрипці. Грали вони вчотирьох. Ванька-косоокий на баяні, Петро - той, котрий потім повернувся з війни без ноги, бив у бубон, а наймолодший Стьопка - на чомусь, що в зубах затискається, ну і дід мій, тоді ще нежонатий. Дід мав вибір великий, бо дуже красивий був та ще й білі щиблєти… Одного разу запросили їх грати на весіллі у панночки. До палацу. Давно туди ніхто не ходив - боялися. Але весілля - то велике свято - зібралися ані слова нікому не сказавши і пішли на всю ніч. Йти треба було лугом, понад озером, а потім ще ліс невеликий перейти.

Підходять, а палац увесь вогнями палає, світло мерехтить в кожному вікні. Зустрічають їх лакеї, проводять на балкон, де вони мають стояти, приносять туди випивку, фрукти і наказують за півгодини розпочинати. Випили хлопці наливки і так їм добре, так млосно стало, що все перед очима попливло. Внизу, в залі повно народу - і всі в старовинних сукнях, костюмах з оксамиту - звідки тільки такі взялися? А хлопцям цікаво, та немає часу роздивлятися - треба грати. І от заходить до зали наречена. Дід розповідав, що в нього аж дух захопило: вся в білому і сама біла, мов ніколи на сонці не була. Звернув дід увагу, що шия її обмотана чимось білим і бантом зав’язана. Грають вони і грають, носять їм час від часу наїдки-напої, а публіка внизу не їсть і не п’є - лише танцює і щогодини більше і більше народу прибуває. Бачить дід, що вже стоять гості, щільно притиснувшись одне до одного і рухаються, мов уві сні. Хлопці теж засинати почали. Петро, Ванька, Степан. Бо головну партію в тій музиці дід вів, йому пити не було часу - і все на панночку поглядав, що стояла, поклавши голівку на плече свого нареченого в самому центрі зали. Хлопці поснули, в діда пальці заніміли, руки затерпли скрипку тримати, а в дверях лакеї все за ним спостерігають - мовляв, грай, не припиняй! Щойно припинить - ковтнути повітря, - а всі гості до нього обличчя здіймають так докірливо, що доводиться знову братися за смичок.

І нема на те ради. Дід вже непритомніє, вже музика в нього не виходить. Поглядає за вікно - чи скоро ніч мине? Аж ось небо посіріло, а потім рожевіти почало і півень звіддаля як закричить… І тут відчув дід страшний поштовх, ніби земля йому на голову перевернулася! Каміння сиплеться, дерево тріщить, скло на скалки розлітається. Що воно таке?! Затулив дід голову руками, очі заплющив. Скільки те часу тривало - не відомо. Аж чує - холод пробирає його до кісток, а очі боїться розкрити. Нарешті відкрив.

І що ж бачить? Стоїть він сам-самісенький посеред великої руїни, серед камінних брил, притрушених пилом і мохом порослих. В руках скрипочку тримає. А поруч - нікого.

Якось вибрався з тої руїни, пішов лісом, полем і понад озером - ледь живий дістався села. Ліг у ліжко, з головою накрився і зубами цокотів так, аж сусіди набігли. А він сказати нічого не може. Молоком його гарячим відпоїли, горілки налляли та питають, де був? Дід і розповів. Так старші як зарегочуть: ну вигадник, ну брехун! Давно вже немає ані того палацу, ані пана, ані панночки!

Була, була панночка, кричить дід. І лакеї були, і публіка. Божиться, ледь на стіни не лізе. Була панночка з великим бантом на шиї!!! Тут старші замовкли і перезирнулися. «Так, була панночка… - каже нарешті один. - Тільки багато років тому, за моєї молодості. І заміж виходила. Тільки не вийшла: в день весілля перерізали їй горло. А хто - не відомо. Казали люди - котрийсь з парубків, з котрим вона любов крутила. То так її й ховали - з величезним білим бантом на шиї, щоб шраму видно не було…».

А наступного дня пішов дід своїх друзів-музик шукати, щоб довести, що все це не вигадки. Та хлопці як у воду провалилися! Шукали їх довго, кийками навіть в озеро тицяли. А так і не знайшли. Вирішили, що вони в місто подалися чи за кордон. Тоді багато людей за кордон тікало на заробітки…

«Візьми-но камеру…» - очима попросила Єва. Але Дан вдав, що не зрозумів її.

Десь далеко в саду з м’яким шурхотом у траву падали яблука. Він поглянув на Мію, вона не зводила очей зі старої, певно, розшифровуючи її слова, і вкотре здивувався з прозорості очей дівчини і дивної посмішки, котра робила її обличчя середньовічним.

- Після тої пригоди став дід мій диваком і на дивакуватій жінці одружився. Привіз її невідомо звідки. Була вона нетутешньої вроди, з довгим білявим волоссям. І все в хаті сиділа. Казали - відьма. І дійсно, виявилося - відьма. Вчила нас зілля збирати. Я ту науку не запам’ятала. Проте, добре пам’ятаю, як ховали її. Діда тоді вже на світі давно не було. Лишилося чотири сестри, серед яких і моя мати. Зібралися тоді всі в хаті, поклали її на довгий стіл посеред кімнати і голосити почали, бо дуже її любили. Бабця до старості красунею залишалася, ніщо її не брало - ані час, ані робота. От лежить вона зі свічкою та складеними руками, ми, діти, в кутку принишкли, матері голосять, вбиваються, аж серце виймають. Аж раптом встає бабуся (а перед тим вона вже три дні мертва лежала), сідає, свічка на підлогу падає… Сідає і каже суворим голосом, таким, як завжди розмовляла: «Не голосіть так, бо не можу відійти!» І тиша настала така, аж чути, як у сусідній хаті Марка-вишивальниця останнім стіжком проколює похоронне покривало.

«От тепер добре…» - зітхнула бабуся і знову лягла. Не жива.

Кинулись згодом її виносити, а підняти не можуть! Десять здорових дядьків!

Покликали на допомогу, але ніхто не йде, бояться. Що робити? Побігли до попа, а той порадив у стелі дірку велику прорубати. Розібрали стелю, прорубали - пропала хата! Але тоді вже і двоє підняли її - легка була, мов, пір’ячко…

- То ви - відьмина онука? - пожартувала Єва. - А самі щось вмієте? Ворожити, наприклад? Чи передбачати майбутнє?

- А що його передбачати? - посміхнулася стара. - Його вже немає. Перейшли ми той кінець світу і самі того не помітили. І люди змінилися, і земля, і вода, і повітря. А ворожити… Не займаюсь я цим і не займалась. А що ти хочеш почути? - примружила очі стара, оглядаючи Єву.

- Не знаю… У мене все є! - сказала Єва і підвелася, звертаючись до супутників: - Певно, варто подякувати і їхати, поки за нами не прийшов наш приязний голова пан Петро. Я не збираюся гуляти тут три дні! Пішли шукати машину. Дотягнемо до заправки. А поснідаємо в дорозі.

Бабця, стиснувши губи, почала збирати зі столу кухлики.

Всі спроквола підвелися і рушили до машини.

Єва пішла вперед, вгрузаючи підборами в траву, Іван підтримав її під лікоть, але вона скинула його руку. Дан із Мією йшли позаду. Якби Дан міг чути з такої відстані, він би почув, як Єва сказала:

- Нічого не вигадуй! Вибач, я просто не можу спати сама…

…У неї зіпсувався настрій. Забруднений одяг, погана дорога, незрозуміла компанія, нічна балачка, і все, що трапилось потім… Боже, подумала вона, який жах, я падаю дедалі нижче. І навіть це відрядження - «до чорта на роги» - красномовно свідчить, що її відсунуто на другий план і не відомо, чи повернеться вона до свого кабінету і чи не сидітиме там якась довгонога білявка?

Вона йшла так швидко, ніби боялася не знайти авто там, де залишила вчора - біля сільради. Троє супутників ледь устигали за нею.

Машина стояла на своєму місці, довкола неї крутилися діти.

Побачивши незнайомих вони розбіглися, лишивши на запиленому склі непереможне слово з трьох літер.

Єва стерла його рукавом свого білого піджака (однаково його вже доведеться викинути), відчинила дверцята і різко повернулась, звертаючись до випадкових супутників:

- Панове, сподіваюся, ви вже приїхали. Наскільки я знаю, інших сіл не передбачається. А ми їдемо не розважатися, у нас робота. І ми вже, здається, добряче запізнюємось.

Всі троє розгублено поглянули на неї. Вона вдала, що не помічає.

Особливо намагалася не дивитися в Іванове обличчя.

- Дане, сідай на переднє! - скомандувала Єва. - І будь ласка, не сперечайся. Ми залишаємо своїх «любих друзів» тут. Кращого місця вони не знайдуть.

І вона сіла за кермо, грюкнувши дверцятами.

Дан знизав плечима й ніяково подав руку Іванові:

- Вона має рацію, - кивнув на авто. - Далі їхати нікуди… Можливо, на зворотньому шляху, якщо ви вирішите повернутися…

Що він ще міг сказати? Глипнув на Мію. Згадав, як вона спала біля нього, відвернувшись і скрутившись бубликом, мов кішка. Її підібрали, мов кішку, і, мов кішку, випустили в іншому місці. Чи знайде вона дорогу назад, чи шукатиме нову?

Дан махнув рукою і сів в авто.

Єва різко рушила. Так різко, ніби вони щойно пограбували сільрадівський сейф.

Дорога…

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. АУГУСТИНА

…Аугустина була археоптериксом.

Вона зрозуміла це тоді, коли, почухавши шию в тому місці, де розташоване горло, роздерла його до крові. В горлі було забагато голосу, він лоскотав її зсередини, хотів вирватись, скластися у слова… Тому вона його роздерла.

Але голос не вийшов, він згорнувся і впав у легені.

Адже голос і повітря, яке могло надати голосові політ, ще не могли стати оновленими: Аугустині виповнилося лише два роки. І вона ще не пов’язувала голос зі словами.

Багато років по тому, по якихось ізотеричних картах, зробивши безліч математичних дій (треба було складати, ділити, віднімати цифри року і часу народження), вона дізналася, що в найпершому житті була археоптериксом. Тоді відшукала його зображення у підручнику з історії та зрозуміла, чому роздерла горло до крові: у дивного птахозвіра були гострі пазурі…

Народилася Аугустина за два місяці до належного терміну. Але не тому, що мала негаразди зі здоров’ям, - Аугустина почула, що її кличуть! А тому вона так несамовито заборсалася, що мати не змогла втримати її в собі. Аугустина вилетіла на світ, як корок з підігрітої пляшки шампанського, і впала на кахельні плити, пролетівши повз злякані руки молодої медсестри. Можливо, вона зробила це навмисно - аби вилетіти у прочинену хвіртку і більше ніколи не повертатися. Так чи інакше, а світ зустрів її ударом…

Відтоді з нею траплялися суцільні проблеми. Вона не ходила, а літала (розбиваючи коліна й обдираючи лікті); не спала, а марила (прокидаючись від жахіть); не говорила, а промовляла (замість одного слова з неї виходила ціла історія); не билася, а вбивала (у дворі до неї боялися підходити навіть дорослі); не сумувала, а помирала (лягала в ліжко й схрещувала руки на грудях). Все в ній було із додатком «занадто»:

ЇЇ ДИВАЦТВА

…Аугустина вважала, що людина змінюється щоденно, з кожною, бодай однією, але новою думкою. Життя, насичене такими різними і новими думками, вона уявляла, як кардіограму - адже думки і зміни, котрі вони у собі несуть, є досить різні, високі і низькі, і вони то кидають, то здіймають людину, тим самим рухаючи її вперед. Коли ж вона навчилася вловлювати кардіограми оточуючих, то з розпачем чула тільки одноманітне інфернальне «пі-і-і-і-і…». Лінію смерті.

Вона лякалась, зачувши те «пі-і-і-і…» від величезної маси людей. Люди не думали! Якось в транспорті вона почула розмову двох охайних жінок середнього віку, котрі тридцять хвилин обговорювали шпалери: як вибирати, який колір, яка якість… Тоді Аугустина купила навушники і скрізь у них ходила, аби уникнути бездумного звуку…

ЇЇ МАРЕННЯ

…Якось прокинувшись опівночі, Аугустина почула дивний спів - довгий, як нитка меду, що ніяк не стече з ложки. В той час стояла зима і вона спала, із головою накрившись ковдрою. У напівсонному стані підійшла до вікна і замість снігу побачила білу скелю, так щільно обліплену теракотовими дахами, ніби то були ластівчини гнізда. Спів долинав звідти, з різьбленої чотирикутної вежі. Це була пісня муедзина…

Аугустина ніколи не була (і не буде!) на Сході. А тому, притулившись до скла, несамовито дослухалася та придивлялася до перенесенного сюди за тисячі кілометрів міражу. Тепле вологе повітря огортало місто ластів’ячих гнізд і його лінива довга хвиля час від часу накочувала на нього запах моря.

Потім це траплялося часто, без будь-якої системності, без жодної залежності від пережитого за день, будь-де, в будь-якому місці, будь-якої хвилини.

…Вона бачила жінку з гладко зачісаним назад блискучим волоссям, у білій сукні, з низкою яскравих зірок на шиї. Плечі її огортало хутро.

Вона стояла на балконі поруч із чоловіками в чорних смокінгах і військовій формі. Жінка на хвилину відвернула від сотень камер усміхнене обличчя й поглянула вглиб кімнати, в темряву, де стояла невидима Аугустина. Аугустина побачила її очі, - мов чаша, переповнена останньою краплею нестерпного болю. А цей рух головою до Аугустини, в темряву розкішної зали, дав їй змогу скинути цю краплю з вій, аби знову повернутися до сонячного дня, до натовпу, котрий скандує внизу незрозуміле для Аугустини слово «е-ві-та…»

…Вона бачила тендітну жінку в чорній сукні - та повзла по килиму в номері готелю, із розмазаним червоним ротом, з якого якусь годину тому вилітав неземний голос «Bravo pour le clown!!», а зараз хрипло викрикував «I am a dog!». Жінка перевертала вазу з фруктами та реготала, і так само на мить обертала голову туди, звідки на неї дивилась Аугустина…

…Вона бачила холодну залу в пурпурово-золотих відблисках і десятка три чоловіків на лавах. Посеред неї бачила жінку стрижену під хлопчика, із обкусаними нігтями, під якими запеклася кров. Чоловіки ставили їй складні софістичні запитання, а та дивилася поверх їхніх голів - туди, де сиділа Аугустина, і відповідала так просто, як тільки може відповідати людина, що чує Голоси…

…Вона бачила залу, переповнену людьми та картинами, і ліжко, на якому лежала жінка з чорними бровами, такими чорними на тлі пергаментно-згаслого бличчя, що вони здавалися мертвою ластівкою, розпластаною на чолі. З тіла жінки колючками стирчали загуслі чорні нитки крові, а стегно пронизував спис автобусної рейки…

Багато чого бачила Аугустина. Певно, через те, що ще в утробі почула, як її кличуть, - почула і вийшла зарано, не позбувшись пам’яті, з якої зіткана ноосфера, в якій крім померлих душ плавають зародки немовлят.

ЇЇ ПОМИЛКА

…Аугустина була впевнена, що таким зором володіють й інші.

ЇЇ ВІК

…Аугустина не мало віку.

ЇЇ ЛЮБОВ

…Якби Аугустину запитали, чи кохала вона коли-небудь і хто саме був її обранцем, вона би промовчала, розкурюючи люльку, з якою не розлучалася з п’ятнадцятирічного віку. Промовчала, бо не могла і не хотіла брехати.

Коли б сказала правду, її б засудили - вголос, а позаздрили б - подумки.

Аугустина любила двох. Двоє любили Аугустину. Між ними не було суперництва, адже ті двоє могли віддати життя один за одного, і обидва життя - за Аугустину. А от Аугустина не могла б віддати своє життя за них, адже було воно у неї одне на двох, а як розподілити його між ними вона не знала.

Можливо, ці двоє були незбагненною помилкою природи, що змилостивилась, не зробивши їх сіамськими близнюками (це було неможливо ще й тому, що їх народили різні матері), подарувавши два окремих тіла і два протилежних характери, які могли хіба доповнювати одне одного - і лише разом утворювали одну гармонійну людину. Гумор, легкість, веселість одного компенсувалася розважливою філософічністю іншого. Збираючись втрьох, вони відчували, що становлять одну гармонійну систему - нерозривне коло, безперервну замкнену лінію.

Захоплені цим відкриттям, вони пішли далі, і з ретельністю геометрів-астрологів довели, що їхнє коло - сварга, універсальний символ давніх слов’ян, символ єдиного Роду, цілісності та єдності, первинної досконалості. А трикутник, що волею-неволею утворювався всередині, із перевернутою верхівкою, - як свідчили давні й досить химерні для їхнього реалістичного розуму вчення - символ Мари, діви смерті або… Венериного трикутника.

Все починалося з несамовитої жаги досліджень. Вони жили в одному дворі, разом ходили в один дитсадок, і там, граючись в «лікарню» під час тихої години - гру, що вигадала Аугустина, - прискіпливо вивчали анатомію своїх тіл. Це не мало нічого спільного з чуттєвістю чи брутальністю. Пізніше вони так само вивчатимуть різні стани організму під час вживання алкоголю, паління чи під дією пігулок. А потім з такою ж пристрастю накинуться на книжки і живопис, сперечаючись про найменший епітет чи штрих, або слухатимуть «ворожі радіостанції» і порпатимуться в «самвидавах», щоб скласти власне уявлення про ті речі, котрі їм вкладали в голови вчителі.

Світ в їхньому колі був яскравий і дивний, а з набуттям досвіду та знань - ще більш, ще невідворотніше [неминучіше] нерозривним.

Тому, коли настав час вибору - вони його проминули, адже руйнувати коло не було можливим. Це коло, мов легким серпанком, було сповнене ніжності. Це неможливо було пояснити іншим - краще приховувати, як злочин, аби ніхто із зовнішнього світу не прийшов за ними із довбнею суспільного обурення.

Дві повістки до армії, котрі вони принесли показати Аугустині, були як дві «чорні мітки» з піратського човна. Але самотньо чекати двох для Аугустини виявилося кращим, ніж залишитися з кимось одним. Вона зупинила час, немов справжній археоптерикс застиг в камені.

В один із таких днів чекання, Аугустина несподівано заснула посеред білого дня - просто схилилася над недописаним рядком листа і поринула під воду якоїсь дивної галюцинації.

І побачила таке. Синю товщу води перетинала чорна тінь днища старої баржі, оброслої молюсками. Баржа трималася [погойдувалася] на воді, а під її заіржавілим килем, майже притиснувшись до днища і наростів, незворушно прилаштувалась маленька тінь. Невидима Аугустина підпливла ближче і з жахом побачила одного з них [кого?] - він висів у позі зародка, зі стиснутими кулаками, а біля його обличчя плавала [теліпалася] трубка, певно, випущена ним з вуст, і немов пуповина, простягалась до порожнього балона за його заокругленою спиною.

Аугустина відкрила очі, побачила останній рядок свого листа: «…мені здається, що море, яким ти мариш, це синя паща без жодної надії для тих, хто в неї потрапляє…»

Аугустина зрозуміла, що того, кому вона писала, більше немає. А згодом збагнула, що невдовзі втратить й іншого. Хоча листи від обох, щойно отримані, лежали перед нею.

Аугустина взяла аркуш і тремтячою рукою вивела: «27 грудня, в понеділок, о 16.37 ти матимеш можливість залишитися. Зроби це. І залишся!»

До цієї дати лишався місяць. Аугустина швидко написала адресу і помчала на пошту…

27 грудня, пізно вночі, коли на заставу, де служив другий, надійшов цей лист, його вже п’яту годину розшукували в гірських ущелинах.

І не знайшли.

Ще кілька років поспіль формулювання «пропали без вісти» давало надію обом родинам. Але від початку пошуків - у різних кінцях країни - лише Аугустина знала: всі пошуки марні. Знала і те, що лише вона з точністю до одного метра може вказати місця знаходження тих, хто складав магічне коло її життя. Проте вона мовчала.

Відтоді їй одразу виповнилося сто років. І вона виїхала з міста…

СПРАВЖНЯ БІОГРАФІЯ АУГУСТИНИ

…Вона плавала у теплій темряві і смоктала палець правої ніжки, коли раптом почула, що хтось звертається до неї: «Ти - Аугустина, - говорив голос. - Навіть якщо тебе назвуть Олею, Оленою чи Марією! Ти - Аугустина! Це твоє тридцять восьме життя, але ти пам’ятатимеш лише перші сім. У тебе є вибір: вийти зараз або почекати ще. Ти залишишся в будь-якому випадку, але та, що носить тебе, через два місяці не впорається із завданням…»

Аугустина витягла палець з рота і перевернулася, обмацуючи долоньками круглу сітку судин.

«Аугустино, - казав голос. - У тебе є вибір…»

Так вона вперше опинилася перед вибором і несамовито заборсалась, шукаючи виходу.

Далі - все не цікаве. Вона закінчила школу, вступила до інституту, що не мало жодного відношення до її захоплень. Заміж вона так і не вийшла, пам’ятаючи про розірване коло.

А згодом, поїхавши до села доглянути бабцю, вирішила там залишитись. Природа міцно вхопила її за п’яти, і поклик, який вона вчула ще в утробі матері, нарешті став зрозумілим.

Відбулося це після того, як вона витягла уламок трубчатої кістки із зуба старої Палагни…

Палагна була вже беззуба, але дещо усе ж таки залишилось, і це «дещо» несамовито боліло вже кілька років, руйнуючи ясна, що повсякчас кровоточили. До лікаря Палагна не їздила - не могла покинути худобу та пияка-сина, котрий одразу або спалив би хату, або розпродав би її по частинах. Всі вважали, що в бабці на старості літ різався зуб мудрості і це теж неабияк засмучувало стару; коли вона приходила до ще живої бабусі Аугустини, розмови точилися лише довкола цього. Запізніла мудрість і завжди перев’язана щелепа старої стали предметом жартів навіть для тих, хто втратив останній розум.

Августина не витримала і наказала старій роззявити рота.

Побачила: між двома вцілілими зубами ледь помітно встромлено розщеплену кістку. Августина дістала пінцет для прорідження брів - тоді вона ще доглядала за собою - і витягла уламок. Змочивши вату в самогоні, заткнула нею фонтан крові, котрий бризнув з рота старої. Аугустина не знала, що це лікування обернеться для неї незворотнім шляхом.

Адже наступного дня Палагна привела з собою сина, в якого печінка роздулася до розмірів бичачої, а живіт скидався на дванадцятимісячну слонячу вагітність.

Аугустина хотіла прогнати з двору обох, тому що якраз збиралася вечеряти, однак відчула, як її долоні нагрілися настільки сильно, що їй нічого не лишалося, хіба торкнутися ними холодного масного черева.

А доторкнувшись, раптом побачила, що всередині ворушиться нещасний змій переповнених кишок…

Наступного тижня довкола хати зібралася черга.

Справа була навіть не в дивному дарі лікування! Потримавши в руках грудку рафінованого цукру, на якому відвідувачі мусили переспати ніч, Аугустина починала казати дивні речі.

І речі ці нагадували їй ті давні марення, сенс яких вона зрозуміла лише тепер.

Це було ніби поверненням до багатьох інших життів, котрі обмежувалися цифрою сім, хоча і в цьому числі ставали безмежними, адже мало хто міг пригадати, що робив рік тому…

ОДИН ІЗ РАНКІВ АУГУСТИНИ

…вона встала, потираючи боки. З кожним роком вона дедалі гірше ходила і гірше бачила. А вкладаючись спати, часом навіть не роздягалась. І ніякі умовляння Марії, жінки, що ось вже багато років служила [допомагала] їй, не впливали на її звички.

Вона чула, як на кухні Марія заварювала каву. Фіранки були щільно зсунуті, віконниця зачинена, але вона знала: за парканом вже сидять і стоять люди. Вони чекатимуть, доки вона вип’є каву і випалить першу люльку.

Марія ніколи не заходила до її кімнати. Заваривши каву, вона стояла в кутку, склавши руки на животі під білосніжним фартухом і терпляче чекала на Аугустинин вихід. На столі, на срібній таці - подарункові якогось магната - стояла крихітна філіжанка, накрита вишитою серветкою.

- День почнеться з брехні, яку принесе молодий чоловік із небезпечною машинкою в кишені… - сказала вона, виходячи зі спальні. - А в мене сьогодні болять ноги.

Марія співчутливо похитала головою:

- Ви погано спали. Я чула…

- Так, - відповіла вона і витягла з вух ватні кульки. - Навіть це вже не допомагає…

- Треба сказати людям, аби вони не сиділи тут поночах.

Вона випила каву. І прислухалась до повітря.

- Сьогодні викликатимеш лише тих, кого я скажу… Не за чергою.

Марія кивнула і розсунула фіранки. З вікон кухні було видно лише дорогу, що змійкою огортала пролісок. Глянула у вікно на дорогу, втягнула дим з люльки. Коли вона випустила з вуст синій дим, насичений смаком вишні, з-за лісу повільно випірнув білий автомобіль.

Аугустина посміхнулася…

ЗУПИНКА В ДОРОЗІ. ЄВА. ДАН

- Що це за черга? - зацікавлено кинула Єва, повертаючи до села.

- Певно, в сільпо завезли італійські чоботи… - посміхнувся Дан.

- Ти що?! Таке було сто років тому! - заперечила Єва. - Я пам’ятаю, як їздила до чорта на роги, аби купити щось імпортне в якому-небудь зашмульганому сільпо. Та зараз цей номер вже не пройде. Краще поглянь на карту - де ми є?

Дан витяг з бардачка карту.

- Слухай, - сказав він за хвилину, - ми завернули не в той бік.

Єва пошепки вилаялась.

- Ну так. Точно. Треба було їхати прямо, - підтвердив Дан. - Тепер доведеться робити коло…

- Два кола! - скрушно вигукнула Єва. - Адже ти тільки поглянь, цю чергу доведеться об’їжджати два дні! І чого вони тут чекають?!

- У нас є нагода дізнатися! - весело проказав Дан.

- Ні. Досить з мене твоїх експериментів! Я втомилася, я хочу додому. А ще їхати і їхати.

Авто вже рухалося повз натовп, що оточував хату. Люди сиділи і стояли довкола паркану, гомоніли, розстеляли на траві ковдри, розкладали на них сніданки - яйця, хліб, молоко, - годували дітей, неголосно перегукувались.

- Ти тільки поглянь… - прокоментула Єва, повільно об’їжджаючи зграйки людей і пильно розглядаючи юрму.

За вікном автомобіля пропливали обличчя насторожених чи зосереджених підлітків в інвалідних візках, матерів з немовлятами на руках, родин, одягнутих по-святковому…

- Зупини хоч на хвилину! - не витримав Дан.

Двічі просити не довелося. Єва зупинила машину біля кількох автівок, серед яких були й іномарки.

Одразу розпочати із запитань [розпитувань] їм здалося незручним, тому довелося знайти кінець черги й зачекати, поки вляжеться ревнива увага людей у черзі.

- Це надовго? - навмисно байдужим тоном спитала Єва у жінки в білій хустці. Та здивовано поглянула на неї:

- Хто ж зна… Я тут зі вчорашньої ночі…

- Ого! - присвиснув Дан і жінка докірливо зиркнула в його бік.

- Жити захочеш - постоїш… - пробурмотіла вона.

- А що це означає? - наважилася запитати Єва, штовхаючи Дана в бік.

Той стенув плечима, відійшов від натовпу, закурив, поглядаючи, як Єву в одну мить оточило кілька жінок. Роззирнувся. Краєвид нагадував попередні ліс з полем, але день був теплішим, і тому це поле звучало невидимими комашиними оркестриками: стрекотали коники, гули бджоли, навіть звідкись у цю музику час від часу втручалося жаб’яче кумкання. Від слухання цієї симфонії його відірвав Євин голос, що пролунав повним дисонансом із навколишніми звуками.

- Значить так, - сказала вона. - Це будинок святої Аугустини…

- Що? - не зрозумів Дан.

- Саме так! Вона лікує і передбачає майбутнє. Часом знаходить пропалих безвісти. Ну і таке інше…

- Ага, чергове шоу… Рушаймо далі… - ліниво промимрив заколисаний полем Дан, котрому вже марилося нагріте сонцем сидіння автівки і кілька солодких снів про посмішку глухоїнімої офіціантки. Тепер, у цих снах, він міг робити з нею все, що завгодно.

- І тобі це зовсім не цікаво?

- Зовсім.

- А от мені цікаво! - різко відказала Єва. - Я ніколи не бачила провидиць. І якщо ми вже тут, варто скористатися нагодою.

- Ти хочеш сказати, що ми стирчатимемо в цій шаленій черзі?!

- Жіночки кажуть, що часом вона приймає досить швидко. Ну давай побудемо тут хоча б годинку!

- А що я можу сказати, не я ж тут керую… - пробурмотів Дан.

- Ну от і гарний хлопчик! - зраділа Єва, - Тільки у нас із тобою один «мінус» - немає цукру.

- Якого ще цукру?

- Кажуть, що до Аугустини несуть грудку цукру, на якій треба поспати ніч.

- Що за маячня? Я зараз злітаю в місцевий магазин і куплю цілу пачку рафінаду!

- Пачку не треба, а от пару шматочків не завадить, - згодилась Єва.

- Звісно, поспати на них ми не встигнемо.

Вони засміялись.

Єва зайняла чергу за балакучою жінкою, котра одразу ж почала переповідати різні випадки чудес «святої Аугустини». Єва майже не слухала її, затуливши очі сонцезахисними окулярами. В темряві їй примарилася остання картинка, побачена у дзеркальце заднього бачення: постать Івана на дорозі, котра зменшувалась і зменьшувалася, доки не перетворилася на малесеньку чорну цятку…

Дан повернувся з цукром. Тут ще продавали його на вагу і тому він тримав у долоні два невеличких безформених шматочки - таких, які вона бачила лише в дитинстві.

Дан сів поруч.

В якусь хвилину черга загула і зарухалась - певно, надійшов час «прийому».

- Слухай, а навіщо це нам? - не вгавав Дан.

- Візьмемо інтерв’ю, - безапеляційно заявила Єва. - Гадаю, їй потрібна реклама, як усім іншим смертним. Дивись… - смикнула його за рукав.

Обличчя людей немов за командою повернулися до входу в будинок.

На поріг вийшла жінка в білому фартусі, кивнула головою до присутніх і запала мертва тиша.

Жінка в фартусі промовила:

- Десять жінок із дітьми до трьох років!

Одразу ж черга зарухалась, з неї почали виходити жінки, тримаючи малих. Жінка пропустила всіх до середини і зачинила двері.

- Не люблю я всього цього… - промовив Дан.

- Я, в принципі, також…

З дверей почали виходити жінки. Їхні обличчя були урочистими, дехто ледь стримував сльози.

Далі все пішло досить швидко:

- Чоловік п’ятидесяти семи років з чорною рукою!

- П’ять осіб із болями в шлунку!

- Сім безплідних жінок до тридцяти років…

І так далі, і тому подібне. Дан і Єва занудьгували - нічого незвичайного. Всі виходили з однаковими мінами на обличчях. Хтось навіть прикладався вустами до землі під парканом.

- Маячня… - посміхнувся Дан, коли жінка в фартусі знову вийшла на подвір’я. - Зараз викличе безногих… Потім - безруких… Село…

Жінка уважно роздивлялася публіку, вирішуючи, як правильно сформулювати наступний виклик. А потім помахала комусь рукою.

Дан штовхнув Єву в плече:

- Це - нам?

Єва озирнулась - за її синою нікого не було, отже жест стосувався їх. Єва вказала на себе і Дана пальцем і жінка закивала головою.

- Камеру взяти? - запитав Дан.

- Спочатку домовимось… - пошепки відповіла Єва і пішла до дверей. Натовп розступався перед ними.

- Доброго здоров’я, - привіталась із ними жінка. - Я не знала, як вас покликати. Аугустина мені сказала: «Жінка в джинсах і чоловік із камерою».

- Камери у мене немає… - чомусь зніяковів Дан.

- Проходьте.

Жінка впустила їх до хати і зачинила двері. Темрява і прохолода пахли м’ятою, вишнями і кавою.

Довгий передкопкій закінчувався просторою кімнатою. Там за столом сиділа та, котру називали Аугустиною. Єву охопило дивне почуття: вона вже знала, що ніколи не запам’ятає обличчя цієї жінки, скільки б не дивилась на нього. І ніколи не визначить скільки їй років…

Жінка в фартусі кудись зникла. А ця із посмішкою мовчки дивилася на них.

Єва і Дан привіталися. Єва хотіла одразу перейти до справи - домовитися про бесіду і запропонувати гроші, але Аугустина випередила її вдих:

- Бувають у мене і такі, - сказала вона, - з фальшивим цукром…

- Ну, це ви могли бачити з вікна… - ніяково промимрив Дан.

- Отже, Євпраксіє, ви приїхали мене перевіряти? - не зважаючи на репліку Дана промовила жінка із буденною і навіть трохи лукавою посмішкою.- Чи тебе слід називати Євою?

Кавалок цукру вивалився з Євиних рук, вона поглянула на Дана, шукаючи підтримки чи пояснення. Але він відвів очі, адже, промовляючи, Аугустина пильно розглядала кишені його джинсової куртки.

- А ти не бійся, - нарешті звернулася вона і до нього. - Нехай все іде, як іде…

Єва знову відкрила рота з наміром промовити щось більш-менш слушне для такої ситуації, але Аугустина знову перехопила її вдих.

- Я не маю часу вислуховувати, - сказала вона. - Мені це нудно. Я не відповідаю на запитання. Я говорю сама. Якщо, звісно, ви не проти. Але можете зупинити мене будь-якої миті, - вона затягнулася вишневим димом і додала: - Люди не завжди хочуть слухати те, що про них говорять… Єдине прохання до Богдана: віддай свою куртку Марії - вона повісить її у передпокої.

Ніяковіючи, Дан стягнув куртку і скинув її на руки служниці, яка з’явилася невідомо звідки і так само швидко зникла в темряві.

- Ну ось так набагато краще, - сказала Аугустина. - Я говоритиму не довго.

Вона поглянула на Єву.

- Ти вагітна.

Такого знущання Єва не чекала. Її обличчя перекосилось, ніби вона ледь стримувала істеричний сміх. Аугустина зітхнула.

- З тобою розмову закінчено! - сказала вона.

Єва роздушила підбором цукор, котрий досі валявся на підлозі.

Повернулася до виходу.

- Ти вагітна вісім годин і двадцять дві хвилини. - Аугустина поглянула на годинник, що висів на стіні, і додала: - О! Вже двадцять три…

Стоячи до провидиці спиною, Єва досить безцеремонно зігнула руку в лікті та поворушила в повітрі пальцями: «Па-па!»

Аугустина знову зітхнула:

- Бувай! - просто сказала вона і додала слово, яке Дан не зрозумів: - «А-блі-коси»…

Проте побачив, як Єва хитнулася, наткнувшися на одвірок і ледь втримавшись, щоб не впасти. А потім прожогом вискочила з хати…

Дан із подивом поглянув на жінку. Та спокійно зробила ще одну затяжку - в клубі диму і в темряві Дан погано бачив її обличчя.

Він хотів кинутися за Євою, але під її поглядом не зміг зрушити з місця.

- Ну, - сказала Аугустина. - А що хочеш почути ти? - і за своєю звичною манерою говорити не дала промовити йому ані слова. - Все, що ти хочеш почути, ти почуєш. Але не від мене. А щоб почути, - ти маєш оглухнути. Принаймні, припинити слухати лише себе. Для чоловіка це важке завдання… Я тобі співчуваю.

Дан знизав плечима.

- Ти вже чуєш, - посміхнулася Аугустина. - Ти почав чути і злякався. О! - вона підняла палець догори, - Тебе кличуть звідти, звідки ти приїхав! Дуже кличуть. Поквапся! Кидай свою машинку!

- Яку ще «машинку»? - Дан наважився подати голос.

- Ту, яка завжди при тобі! Ти прагнеш марної слави… Але це не мої справи. Роби як знаєш. Вода все поглине, якщо не навчишся бути глухим…

- Це все? - запитав Дан.

- Все буде тоді, коли ти житимеш на горі… Без машинки…

Вона замовкла, натякаючи, що аудієнцію закінчено.

В передпокої Дан зняв куртку з цвяха і вийшов на світло. Одразу ж у нього вп’ялося кілька сот пар цікавих очей. Він пройшов крізь шанобливий натовп і поглядом почав шукати свою супутницю. Цукор він ще тримав в руці. Не знаючи, що з ним робити, сунув його в кишеню джинсів…

В машині за склом побачив Єву. Вона сиділа, вчепившись у кермо і дивилася вперед.

- Ну і як тобі це все? - запитав Дан, падаючи поруч. - Задоволена?

Єва мовчала. Дан помітив, що у неї тремтять коліна, а пальці на кермі побіліли.

- Ти, подруго, вагітна, а я маю оглухнути! - знову весело почав Дан і, напоровшись на Євин погляд, замовк.

Навіть крізь скло вони почули, як гуде поле. Гуде, гуркоче, як море, перекочується хвилями. Чомусь вони уникали поглянути одне на одного, кожен боявся, що думка, яка виникала в кожного з них, не співпаде з бажанням іншого. Висловити її було досить важко, адже тоді б зникла спасенна іронія, з якою вони звикли сприймати життя.

Єва нарешті відліпила пальці від керма, розім’яла їх кількома рухами. Дан помітив, що долоні стали як воскові. Єва знову взялася за кремо, натисла на газ, зробила різкий розворот. Дан зітхнув з полегшенням.

Дорога…

* * *

- Перша порція є.

- Ну і як? Ви вже можете зробити якісь висновки?

- Ви знаєте мене багато років - навіщо питати? Ви чудово розумієте наскільки я ціную справжність, невимушеність і реальність у мистецтві.

- Отже, ви хочете сказати, що вам подобається і з цього щось можна буде зробити?

- Так.

- А коли буде наступна? І взагалі - хто цим займається?

- Наші люди.

- Підсадні?

- Не зовсім. Просто люди. Доброзичливці. Вони виконують звичайне завдання: забрати і переслати звичайною поштою.

- А вони в курсі, що саме «забрати-переслати»?

- Навіщо їм це? Це прості люди, їм важливо виконати доручення і отримати кілька незайвих гривень. Нічого незаконного в цих діях немає.

- А в наших до речі?

- Ха-ха-ха! Все буде узгоджено. Але - по факту…

- І сума гонорару?

- Звісно. І сума гонорару.

- А якщо…

- Слухайте! От вийдіть зараз на вулицю і запросіть будь-кого в оцю будівлю! Заради експерименту!

- Навіщо?

- А тому, що, запевняю вас, ніхто - чуєте - ніхто! - не відмовиться. Свого часу це теж було моїм наркотиком. Сенсом життя. Мовою світу! Я і тепер готовий говорити цим високим штилем - тут, в цих стінах, що… що смердять моїми загиблими сподіваннями.

- Ось, випийте…

- Дякую. Я виглядаю смішним?

- Ви - велика людина…

- Ги-ги, а від великого до смішного… То ви це маєте на увазі?

- Ні. Я кажу правду. І запрошую вас на вечерю.

- Дякую. Просто я завжди вечеряю вдома. Не люблю ресторанної їжі…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ. ДЕСЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У ЗВОРОТНЬОМУ НАПРЯМКУ. ЄВА

Маячня! Так. Ні… Маячня. Чому мені так страшно? А раптом?… Ні.

Маячня!

Не знаю. Ні. Так? Чому мені так боляче? Я - шльондра, потвора.

«Я не плачу - не перевіряй!» Я - секс-машина, я - засохла горбушка хліба, я - кар’єристка, я - жмуток комплексів. Моє життя - це потворний клубок брехні.

Стоп!

Стоп…

Я помилилася.

Так, я помилилася, не розчула. Так буває: людина чхає, а тобі чується: «апачі», «чухня», «чебурашка» чи ще щось. Чортівня.

Чистилище.

Збіг звуків. Випадковість.

Звісно, я не можу в це повірити. Але це знак. Причина повернути час назад і залагодити свою жорстокість. Залатати дірку, звести кінець з кінцем і залатати. Ніби й не було цієї втечі і цих двох здивованих поглядів, коли я грюкнула дверцятами авто.

Я це зробила тому, що ніч у дитячому садку була випадковістю і мала залишитись випадковістю. Власне, так було не вперше (Господи, дай мені сили вимовити це зараз!) - шукаючи таких пригод, я все ще сподівалася на диво.

Стоп!

Стоп…

Ти хочеш сказати, що все ж таки віриш?

Ні? Так? Маячня…

Вона дивилась лише на дорогу. Боялася наштовхнутися на докірливий погляд і нерозуміння Дана. Певно, він вважає мене звичайною імпульсивною істеричкою, подумала вона.

А ще вона боролася з тим, аби не почати вираховувати хвилини між проміжком часу, коли їй стало холодно і страшно в темряві зруйнованого дитсадка, і тією миттю, коли він видихнув їй у вухо: «Будь зі мною. Я так скучив…»

Їй було страшно і ніяково зізнатися самій собі ще в одному. Вона навіть не знала, як це сформулювати, але зараз, дивлячись прямо перед собою на дорогу, нарешті відчула, що в голові прояснилось: «Почати заново…»

Але що то могло значити?

Знову стати Євпраксією і не піти до бару, де хижий птах клював дзьобом клавіші? Тоді все пішло б інакше? Але - як?

Як ти хотіла жити, Єво?

В маленькому будинку біля дороги далеко від міста. Але не там, де навіть дотепер на неї чекає некоханий чоловік у білому шезлонзі, а тут. І бажано, щоб одразу все розпочалося від середини цієї нової історії. З тієї частини, де вона - господиня маленького будинку і матір хлопчика, котрого кличуть кількома іменами:

Миколай (на честь свята, в яке він з’явився на світ)

Василь (на честь свята, в яке його охрестили)

Амадей (на честь… Моцарта, якого йому ще належить почути і полюбити)

Розкішний (на честь першого слова, яке вимовив лікар, приймаючи його на світ).

- Що сьогодні робив Розкішний? - тихо запитає чоловік, пірнаючи руками під її сорочку.

- Він питав, де море… - прошепоче вона і, відсторонюючись, додасть: - Тихо! Він ще не заснув.

- Ой. Забув… - скаже чоловік і прибире руки.

Він забув, що вони сплять всі разом в одній кімнаті, щоб чути, як дихає і ворушится малий Миколай-Василь-Амадей…

- Добре. Не рухайся… - посміхнеться вона. - І не здумай кричати… - додасть, цілуючи його і опускаючись дедалі нижче…

…Я цитую якусь книгу! Так було в якійсь книзі - це точно! - подібну сцену я собі уявила. Думаючи про такий будинок, я завжди уявляю щось вичитане. І частіше за все воно буває ось таким, простим і побутовим. Простим і побутовим. Без надриву. Така собі історія, в якій все натуральне, немов непарникові помідори…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ. П’ЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У ЗВОРОТНЬОМУ НАПРЯМКУ. ДАН

За цим деревом (а я його пам’ятаю, бо якраз на тому місці подумав: «Так має бути! Пішло воно все…») - поворот, а далі відкриється панорама села, ніби виліпленого з пап’є-маше: білі хати, білі квіти на деревах, тьмяно жовта смужка напівзасохлої річки і копиця сіна, що, певно, ще зберігає відбиток наших спин.

Небо вже не плаче, як учора. Чи - позавчора? Забув зовсім, коли це було: я стояв під гастрономом під полотном зливи…

Чорт забирай! Варто лише виїхати з міста, як час тягнеться, мов гумовий. А все, що ти робиш, здається марним і несуттєвим. Вдаєш, що виконуєш важливе завдання, а сам підступно лишаєш посеред дороги чиюсь посмішку…

У цю мить він міг заприсягнутися, що йому до нестями захотілося побачити її знову - в білій сорочці, старомодній червоній спідниці-«сонцекльош» і ворухнути губами: «Дай мені знак - хто ти?», і побачити її лукавий рух рукою в повітрі та жест головою: все - і ніщо!

Він згадував свій вчорашній стан, коли у нього виникло бажання заплакати. Бажання, якого раніше ніколи не було. Навіть тоді, на плато…

Він згадав вичитану десь фразу про те, що є люди, котрі мають «золоту тінь»: всі відкидають звичайну, темну, а ці - золоту. Тому що самі вони випромінюють світло і навіть не варто шукати їх у натовпі - їхня присутність завжди засвідчена цим теплом і мерехтливим сяйвом.

Для нього то була лише метафора. Він ніколи і ні в кому не відчував світла.

І завжди думав, що для нього можливі лише повтори. Скільки б разів він не розпочинав цю гру, котра спочатку здавалася привабливою і новою, стільки ж натикався на одну й ту саму картину - жінка з рушником на голові сидить у його квартирі за столом і сьорбає каву.

«Тобі налити?» - каже вона, гортаючи журнал і не дивлячись в його бік. Ніби дає зрозуміти - «мавр зробив свою справу - мавр може бути вільним». І у нього зводить щелепи. І йому хочеться, щоб у цю мить, коли вона гортає журнал, по радіо (якого в нього ніколи не було) ось просто зараз оголосили війну! І щоб вона з жахом здерла з голови рушник, затуляючи ним крик, і поглянула на нього зовсім іншими очима. «Налий…» - кволо каже він і сідає навпроти…

…до нестями побачити її знову…

Але після цієї миті, як це бувало з ним досить часто, накотилася захисна хвиля цінізму - він не міг дозволити собі сентиментів і подумки додав: побачити знову і вже не впустити наступний шанс, як там, на горищі. Всі вони однакові…

КАРТИНА

…Всю майстерню всіювали свічки. Їх було штук триста, а може, й більше.

З того часу, як господар продав її, вона помітно змінилася. Новий хазяїн у всьому любив лад та охайність. Він вирівняв підлогу, пофарбував стіни, поставив «євровікна», виніс мотлох, розтрощив на друзки старі дерев’яні стелажі.

Нині тут відбувався «перформенс».

Із келихами в руках у таємничій напівтемряві повільно і невимушено рухались люди. Вони розглядали скульптури, майстерно підсвічені лампочками, - через те фігури здавалися живими і теплими. Лунала тиха музика і кілька іноземних мов перемішувалися між собою, утворюючи розмаїтий бджолиний гул.

Майстер був задоволений. Дві-три роботи купили одразу, хоча він не планував влаштовувати торгівлю. На продажу наполягла дружина.

Вона пурхала поміж гостей із щасливим обличчям, пропонувала напої і непомітно керувала двома офіціантами, котрі стояли, заклавши руки за спини, у кутках зали.

- По-моєму, успіх… - шепотнула вона чоловікові, пропливаючи повз нього і обдаючи його чутливий ніс парфумами «Ніна Річчі».

Він зморщився. Справа була не в «Ніні Річчі», а в одному маленькому нюансові, котрий останнім часом точив його зсередини, проте, не був вагомою причиною для розлучення: у дружини з юності була… якби це він міг пояснити?… недобра посмішка. Точніше - негарна посмішка. Точніше - посмішка… недалекої людини, такий собі оскал, що відкриває ясна і здіймає верхню губу аж під ніс. При цьому вона була красивою жінкою і, певно, багатьом подобалась.

Але майстра вона чомусь шалено дратувала.

Особливо в поєднанні з широко розкритими очима: коли дружина ось так посміхалася, очі витріщалися самі по собі. Такої миті йому завжди хотілося сказати: «Закрий рота!», але він розумів, що дружина, в принципі, не несе відповідальності за міміку, дану природою, і за те, що… його точить цей черв’ячок неприязні до її загалом гарного обличчя.

Якби він у своєму аналізі обличчя дружини пішов далі, то висновок був би невтішним: вона нерозумна, нецікава міщанка, а посмішка - лише відбиток того, що ховається всередині…

Він подивився їй услід і чомусь знітився від думки, що цю посмішку хтось із гостей потрактує так само: посмішку звичайної нерозумної баби. Майстер трусонув головою, звільняючись від маячні. І подумав: «Так, певно, успіх…»

Після того, як він придбав це приміщення, його справи дійсно пішли вгору.

Благословенне місце, думав він. Тут справжня творча аура, яку залишив йому попередник. Важливим було і те, що поціновувачі творчості художника, покупці і представники музеїв, за звичкою ще ходили сюди і таким чином слава попередника лягала на плечі й нинішнього господаря майстерні.

За це він був вдячний і тому не зняв його картину «Сніг у місті», хоча та не дуже вписувалась в аптекарську стерильність галереї й висіла зараз у темному кутку.

Тим дивніше було спостерігати, як один з гостей товчеться біля неї, намагаючись розгледіти щось у темряві.

Це був один із найпочесніших гостей - американець, котрого з величезними ускладненнями здобула дружина через треті-четверті руки в ланцюжку потрібних знайомств.

Вона вже кілька разів намагалася відволікти американця від споглядання, обплутати сітями «Ніни Річчі» і спокусити скульптурами чоловіка. Але той уперто повертався в темряву, лагідно відстороняючись від привітної посмішки хазяйки і, між іншим, думаючи про те, що у неї неприємний вираз обличчя…

- Ну що ви в ній знайшли, - говорила жінка. - Мазанина…

Що таке «мазанина» американнець не зрозумів. Він узагалі не міг збагнути сенсу цього заходу і прийшов сюди лише на прохання іншого американця, котрому був чимось зобов’язаний.

Проте сенс полягав не в цьому!

Адже перед тим, як як одягти цей смокінг із метеликом та лаковані чоботи, задовго, задовго до цієї миті свого успішного дорослого життя, він… вчився, працював, воював і мандрував; вчив мови; бився; палив маріхуану, протестував проти війн, купував револьвер і носив його в правій кишені піджака; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички, гроші, здоровий глузд; голився, відпускав бороду; сидів у білому шезлонзі на березі Малакської затоки; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував рахунки; вставляв ключ у замкову шпарину; гукав у темряву…

А ще одного разу, посеред зими, після похорону батька, він брів у такому ж білому молоці туману, як було намальовано на картині, і плакав.

- Вам допомогти? - запитали його.

- Ні, - відмовив він і пішов далі без жодної надії на розуміння.

А потім схаменувся, побачивши очі - такі сині і яскраві на тлі суцільної білизни (на ній була біла шуба і білий капелюх), немов вони пливли самі по собі - дві рибки, відокремлені від власного голосу. Він кинувся за жінкою і дізнався, що вона є телевізійною журналісткою, що приїхала в його країну на стажування. І в той же день напросився на якийсь захід, де збиралися іноземні журналісти. Тепер йому здавалося, що ця картина - оповідання про той колишній випадок…

Він заплющував очі і чув, як оповідання перетворюється на музику. Якби він міг увійти в неї і знову брести в цьому білому тумані, він би повівся інакше: не став би хизуватися перед нею своїм статусом і річним прибутком, не водив би в надто дорогі ресторани, де завжди нудно і не можна голосно сміятися, не знімав би готельні номери, де зупинялися голівудські зірки.

Він відступив би від усіх правил! Виправив би кожну мить, в яку поводився надто самовпевнено. Занадто впевнено, так, ніби ці очі вже належали йому…

…Американець підійшов до господаря і поцікавився: коли і за яких обставин намальовано цю картину.

- Це не моя робота, - відповів той. - Це намалював мій попередник. Я купив у нього цю майстерню. А він залишив картину.

- Тобто картину можна купити у нього? - не зрозумів американець.

- Боюся, що… - художник сумно опустив очі.

- Він помер? - запитав америкаець.

- Не знаю. Він отримав гроші і зник того ж дня. Дивний був чоловік…

- Тобто, - знову не зрозумів гість. - Я міг би купити картину у вас?

- Я не маю права продавати її, - зітхнув майстер. - Раптом він з’явиться…

- Що ж мені робити? Я готовий заплатити за неї стільки, скільки ви призначите…

- Це буде з мого боку непорядно, - не здавався майстер.

- Тоді підкажіть, як мені розшукати цього чоловіка? - наполягав американець. - Я хочу придбати цю картину! І заплачу вам за посередництво.

Майстрові були неприємними ці торги. Особливо неприємним було те, що, як помітила дружина, американець жодного разу не поглянув на скульптури. Вона вже стояла поруч і тихенько смикала чоловіка за рукав, роблячи йому заохочувальні гримаси.

Майстер стенув плечима, поглянув на картину і подумав, що без неї тут стане порожньо. Але, додав він подумки, треба сподіватися, що цей дивний чувак не знайде автора, а без нього він картину не віддасть.

Цей інцендент трохи зіпсував йому настрій. Він ніколи не думав, що біла картина може бути чимось більшим, ніж предметом антуражу в його майстерні.

- Він пішов, - трохи розгублено сказала згодом дружина, відволікаючи чоловіка від споглядання картини. - Ти чуєш? - він пішов. І… ось, - вона відкрила свою маленьку сумочку: в ній лежала пачка грошей, яку вона вже встигла перерахувати дебелими пальчиками із яскраво-червоним манікюром.

Майстер поглянув на неї - в його очах ще плюскотів білий молочний туман. Він огледів публіку, що рухалась і гомоніла довкола.

- Ти повернеш ці гроші негайно! - сказав художник, несподівано додавши: «Закрий рота…»

І зрозумів, що нарешті вимовив те, чого не наважувався сказати двадцять довгих років…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (ДРУГИЙ ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ). МІЯ

- Давай, давай! - чоловік підштовхнув руку Мії, в якій вона тримала склянку з самогоном.

- Давай, давай… - залунало з різних кінців столу.

Весільний майданчик вже нагадував руїну - тут догулювали ті, кого не запросили у перший день, а на столах стояли вчорашні страви.

В хід пішли самогон та загрозливого вигляду вінегрет. Втім, відбувши важливість учорашнього моменту, публіка розслаблялася на повну котушку.

Мію привели сюди шабашники, зустрівши на дорозі, де вона стояла, не знаючи, куди йти далі.

Ще вчора за нею помітили деякі дивацтва - наприклад, те, що вона мовчала, а якщо й відповідала чоловікові у джинсовому костюмі, то лише жестами. Компанія чоловіків, що прямували доїдати і допивати за гостями, побачили її та взяли із собою.

Тепер вона сиділа за столом серед різнобарвної публіки і намагалася підтримати компанію.

- Ну-ж бо! - і Мія перехилила в себе теплу самогонку.

- Добре пішло? - запитав чоловік поруч, обдаючи Мію запахом цибулі та не дуже здорових зубів.

Вона поглянула на нього широко розкритими очима, прикриваючи рот тильним боком долоні. Всі зареготали.

- Та вона глуха! - зауважила жінка з протилежного кінця столу.

- І німа… - додала інша.

Це викликало нову хвилю веселощів.

- Якби була ще й сліпа… - додав чоловік у картатій сорочці, що сидів поруч із тим, від кого смерділо цибулею. - Бо для неї ти мордою не вийшов!

- А ти вийшов? - знітився той, відгороджуючи жінку від його погляду своїми широкими плечима.

- А ти вже губу розкачав? - набурмосився той. - Побачимо…

- Пашо, вам своїх мало?! - зареготала жінка в квітчастій хустці з люрексом. - Давайте по третій - за кохання!

Розлили по третій. За кохання. Четверта пішла без «чокання» - «за тих, кого з нами немає».

- А ти де живеш? - запитав «цибулиний» Паша.

Мія зробила жест рукою.

- Ти справді не чуєш? - дихнув він їй у самісеньке вухо.

Вона відсторонилася і помахала рукою перед своїм обличчям.

- Ну ти дайош… - пробурмотів Паша, торкаючись її волосся. - Бідолашна… Тримайся коло мене. А то тут такий нарід… Ми тут другий місяць працюємо - будуємо дещо. Набачились…

- Вона ще й дурнувата… - сказала молодиця, що сиділа навпроти і штовхаючи в бік чоловіка поруч, що невідривно дивився на приїжджу. - Спользуй її Пашко, по повній програмі!

В хід пішла п’ята чарка.

- Спершу треба підпоїти, - підморгнув їй сусід цибулиного Паші. - Без цього їй Пашка не підійде - в нього з рота дуже воняє…

Жінка солодко потягнулась і замовила танці. Кинулись за музиками, але ті покотом лежали в сараї.

- Дрова… - спохмурніла жінка.

- Зара принесем магнітолу! - Паша кинувся за ворота.

Сусід зліва підсунувся на звільнене місце, підморгнувши решті чоловіків.

Молодиці - їх за столом було п’ятеро - насупились.

Присутність чужинки - та ще в червоній спідниці! - очевидно псувала їм настрій.

Мія сиділа, розглядаючи обличчя, посміхалась.

- Не квапся Валеріку, - сказала одна з молодиць. - Може, вона заразна…

Всі зареготали.

- Сама ти… - процідив крізь зуби той, кого назвали Валеріком і вдихнув ніздрями повітря. - Від неї гарно пахне…

Прибіг Паша, приніс магнітолу. На подвір’ї залунав голос Кіркорова: «А-а-атланті-і-і-і-да!…» Жінки, на ходу оправляючи блузки і підсмикуючи бретельки бюстгалтерів, стали в коло.

Дехто з чоловіків потягнувся слідом.

Сонце шкварило і нагрівало мутні слоїки.

Скориставшись паузою у спілкуванні, Мія підвелася. Валерік, котрий майже витіснив Пашу у боротьбі за місце поруч із нею, смикнув за руку:

- Куди? Не поважаєш?

Мія покірно сіла, очікуючи на зручний для втечі момент.

Паша з Валеріком та третім чоловіком, котрий сидів навпроти і дивився важким хмільним поглядом, розлили по склянках.

- Мір? - запитав Валерік Пашу.

- Я її перший… - почав було той загрозливо.

- Охрініли? - втрутився третій. - Через шо? Перший! Ти що, одружуватись зібрався? Так тобі Нінка останні зуби видере. Яка різниця: перший чи… третій?

Валерік загиготів.

- Колян, тихо! - цикнув на нього Паша і з приязною посмішкою поглянув на дівчину - вона сиділа з тим же виразом обличчя, з яким годину тому сіла за стіл.

- А шо - тихо? - не вгавав Колян. - Хто вона така? Чого вона сюди приперлась? Певно, її той мудак покинув. Тепера вона вся наша. Так? - він приязно поглянув на Мію і вона посміхнулась у відповідь. - Бачите? Вона згодна.

- Так шо робимо? - змовницьки підсунувся до нього Валерік.

- Налий їй! - наказав Колян. - А потім якось непомітно поведем до закинутого дитячого садка, там ніхто не ходить… Завтра останній день праці - потім шукай нас… Я, наприклад, до Польщі намилився…

Паша налив і простягнув Мії склянку. Та захитала головою.

- Не хоче, - повідомив Паша.

- Ну їй же гірше! - зареготов Колян. - Буде без анестезії!

Кіркоров вже співав четверту пісню: «Зайка мая!»

Молодиці вішались на шиї хлопам, котрі ще трималися на ногах, і спокусливо вертіли стегнами. Одна з них вискочила з кола танцівників і грайливо навалилася грудьми на плечі Валеріка, однак той відмахнувся і втрапив їй в око. Молодиця заверещала:

- Це через неї, суку?!

Здійнявся галас. Мія тихо підвелася і, минаючи танцюристів, попрямувала до брами. Колян підморгнув Паші: час!

Вони дали їй вийти за уквітчану браму і спроквола підвелися. Валерік, розібравшись із молодицею (власне, розборка закінчилася гарячим поцілунком), поспішив за ними.

…Вони йшли засипаною білими квітами порожньою вулицею на відстані, котра поволі скорочувалась. Вулиця була пряма, від неї відходили вузькі провулки. Провулки теж вкривали квіти. Теплий вітерець здіймав білі завірюхи, надуваючи блузку Мії. І вона нагадувала вітрильник, біло-червоний викличний вітрильник в чужому морі. За спиною Мія чула стишені кроки і розуміла: не можна бігти. Ніколи не можна бігти, втікати, показувати свій страх!

І тому йшла прямо, сподіваючись зустріти дорогою добру бабцю, яку можна було б взяти під руку. Просто взяти під руку, ніби рідну. Але вулиця була порожня.

А до закинутого садка залишалося кілька метрів. Їх треба було пройти спокійно…

ОСТАННЯ ДОРОГА. ПАША (мовою оригінала)

Я люблю усьо красиве. Не знаю, чому так получілось, бо красівого мало відєл. Колись пацаном побачив моток білого мережива - мати працювала в крамниці - і мусолив його в пальцях, намотував, доки засмальцював сантиметрів зо двадцять. Так було приємно тримати його в руках, розглядати тонкі візерунки - як це воно робиться?

Мати сварилась і заплатила свої гроші, а у мене в долонях залишилось тоді те відчуття мережива.

Зара у мене руки не ті - можу жабу роздушити чи котячу шию перехряснути. Але красіве люблю.

Люблю, коли гарно пахне.

Але коли за сезон будуєш по шість хлівів, то вже байдуже, чим пахне, поступово звикаєш.

Звикаєш, що життя - гівно. Так само смердить. Усе - гівно!

Вдома буваю не часто. Хоча купив туди на діван гарну ковдру - красіву, з тигром. Телевізор, стіл полірований - я ж заробляю. І не гірше, ніж ті, що весь час в місті товчуться, по банках чи ще десь по теплих місцях відсиджуються, в краватках.

Часом думаю: я ж заробляю, у мене в хаті все є - даже холодильник, той, що рекламують, відик, караоке. Дивлюсь, коли є час, «Камеді-клаб», КВК, усьо з Пєтросяном - я веселий. Люблю посміятися і анекдоти вмію розказувати. З хлопцями збираємось - те да се, звісно, горілка, пиво, тьолки - хто встиг одружитися, своїх приводять, а ті - подружку якусь підкинуть. Гарно сидимо.

Але думаю, ото мереживо мені - ніби зашморг: душить. Бо відчуваю - нема в світі краси. Все гівно… Ніби-то все, як у людей, а душа чогось просить.

Бува по-п’яні почну щось дотепне розповідати - всі ржуть, кажуть - інтелігент!

Я навіть пишався, що якийсь осібливий. Навіть намагався читати. Заздрив розумним. Коли побачу якусь парочку, - мужик так собі, а поруч баба - вся з себе, йдуть розмовляють… Про що? Колись дослухався - хрін поймеш. Моя серіали переповідає. Годинами висить на телефоні: «А той їй і каже, мовляв, син в тебе не від мене, а та як гляне: так, не від тебе, але тебе я люблю!» Капець!

Я завжди знав - щось воно не те. Немає справедливості. Пикою не вийшов.

Одного разу вантажили меблі одним ботанікам - це ще до того, як я шабашить почав - а у них всі стіни книжками заставлені. А вони ще й піаніно туди пруть. Сплошной випендрьож. Мені від тих стін аж погано зробилося - ніколи такого не бачив. Це ви все прочитали, чи так - для мєбєлі, запитав. Ну а як же ж, відповідають, прочитали. Повантажили. Я з них сотню зайву взяв: якщо піаніно купують - з них станеться. Ми ще з хлопцями на вулиці біля нього разів п’ять перекури робили: час іде, час - гроші.

Для кого, питаю, річ купуєте. Зітхнули - у них, мовляв, донька покручена, хвора, то лікар сказав треба пальці розробляти. Отакої! Таку штуку дорогу для забаганок! Ні фіга собі! Спортом треба. І - пахати!

От після цього я і почав думати, - чого вони такі дурні? Книжок повно, а дурні. І баби у них дурні - «ах, ох, вам треба до стоматолога…»

От почав я про все це думати: якщо такі розумні, чому вас завжди чавлять, як мокроту? Дід розповідав щось подібне: прийшли якось до одних - ну, це давно було, коли він в продзагонах шмонав - а вони, ти ба! - на роялі грають! У них вся хата на голову перевернута, четверо з рушницями стоять і все таке, а вони двох доньок посадили: грайте! Ну і догралися - дід одній зуби добре перерахував. А потім, щоправда, зустрів років за десять - вже тиха була, жерти хотіла. Пожалів. Від неї у мого батечка зведена сестра лишилась. Де вона зара - не знаю.

Все вони просерають. Один, пам’ятаю, каже мені - що у вас в голові? Це коли ми на той майдан поперлись, коли вони там усьо закрутили проти народу, проти партії, яка їх же на море посилала по профсоюзних путівках і дітям роботу давала. Веселі такі. Я їх тоді багато переквасив. Бабка якась винесла котлети їм - стара, а також туди! Я одну взяв, а вона: бери синку, бери, їж. Совісті у неї нема! Так я ту каструлю на голову їй надів - ти шо, кажу, стара відьма, твій чоловік за що кров проливав?! Запроданка американська. Куртку мені дали, ботінки теплі, годували щодня, а коли сутужно було, то просто шалика зміниш і йдеш до тих - вони давали, бо типу, добрі. Насправді - дурні…

А коли назад нас везли, всі сумні сиділи, а я ж не дурак, я знав, що просруть! Тільки часу дай.

А тепер так і сталося - вони в глибокій жопі. Фільми їхні показують пізно вночі, щоб вони на блимання екрану, мов щури, виповзали і соплі пускали. Якось прокинувся навмисно, бачу, йде якась фігня незрозуміла, про щось говорять. Вони поговорити люблять. Про красіве.

А я ж люблю сам до всього докопуватись. Пішов одного разу на якесь збіговисько - в газеті вичитав - щось про кіно. Сидів, слухав - хрін. Щось ніби говорять, губами ворушать, мов радіо зіпсоване. Який простий чоловік їх поймє? Навіщо все це, якщо мистецтво - не для народу? Я балаканини не люблю - мені роботу давай. І гроші плати.

Але все ж душа чогось просить. Красівого. Такого, щоб - ох!

Тьолки їхні гарно пахнуть. На моїй чомусь не тримається. А я ж купував і «шаноар» (вона сама замовила на восьме березня і назву записала) - я ж заробляю! Вона каже: ти не чуєш через те, що в тебе з рота воняє. Довелось заїхати. Випили ми тоді багато. Вона не образилась, ну хіба так, зовсім трошки, а потім каже мені - а хочеш… Ну, те саме. У нас усьо завжди по-простому, без дураков. Часом навіть прикро, сказала б, мовляв, так і так - на все життя, понімаєш, в горі, і в радості, як в кіно. А то якось не красіво виходить - хочеш і все тут. Поїхав оце на літо - на шубу захотіла. Нехай буде шуба, хоч в неї з кролика є, та треба ж тих вмити - нехай буде хороша.

Ну от…

У мене таких небалакучих не було. Оце щастя: не скаже, що їй воняє!

Іде, худенька, на Марину Владі схожа. Я Висоцького люблю! «Де мої сімнадцять лєт?» та інше - ніби про мене. Пробирає… Звісно, таку бабу відхопив. Я як цю побачив - занімів. Пахне від неї гарно. Всю б так би й увібрав в ніздрі. Але одразу помітив - не поважає. Це не красіво. Зовсім не красіво!

Ну, ідем ми за нею. І так весело. Знаю: відчуває нас. Видно по спині! А подітися нема куди. Ми переморгуємось. Така гра. Ніби голубку з трьох боків заганяємо, повільно так. Пір”ячко на вітрі тріпоче. Красіво. На рукавах мереживо - просте таке, але я аж спітнів.

Дішли до садка, лагідно в кліточку й загнали, і слова не промовили - сама все зрозуміла. Стала біля стіни. Сонечко світить, вона вся в світлі, як ангел - стіна сіра, спідниця червона, волосся розвивається. Мовчить, тільки дивиться, руки по стіні розкинула, тримається. Просто дивиться, і не розбереш, що там в очах, бо сонце надто світить. Наша.

Валерік з Коляном ржуть, типу, ну, прямо, розп’яття. Валерік каже, а-ну, скажи нам щось, тоді відпустимо. Мовчить. Не поважає, каже Колян, п’яний вже, - він коли п’яний, так перші пару годин, доки не зкисне, стіни кулаком пробиває.

Я милуюся - сіра стіна, біла блузка, червона спідниця - така картина, ноги засмаглі. Спідниця тільки задовга. Нехай скаже, рже Валерік, хоче чи не хоче. Хоче, хоче, рже Колян, молчаніє - знак согласія.

Але швидко ми не хотіли, та, власне, я переживав, що забагато випив, то просто любувався. Потім взяв гілку, відламав від куща, довгу таку, не товсту, зірвав з неї листя - не хотів одразу підходити, картину псувати, та й боявся, що з рота тхне - вперше про це серйозно подумав, мовляв, треба до стоматолога піти усе ж таки… Якщо повільно, нехай буде повільно. Почав гратися: трохи гілкою спідницю їй підняв. Вона рукою відмахнулась. Колян рже. А я - знову, ще вище. Скажеш, з ким першим підеш, - припинемо, рже Валерік. Вона вже гілку не відпихає - тихо так стоїть. Я прямо задихаюсь.

І така мене раптом злість розбирає - зі мною таке трапляється: от сказала б, мовляв, і в горі, і в радості, до кінця днів і таке інше, то я б тих двох тут же й повбивав - нікому б не віддав. А вона дивиться і мовчить. Так би й простромив. Харе, каже Віталік.

Вона руки опустила, вже за мою спину дивиться і посміхається. Ось, що я запам’ятав би, якби міг: як вона посміхнулася за мою спину, я аж повернувся…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Продовження дороги [Дорога триває]

…Він спав у садку, на тому самому - четвертому від краю - ліжку, вдихаючи його запах. Спав міцно, і йому снилося щось біле, щось розмито-сяюче, ніби пляма світла на оголеному плечі в суцільній темряві. Уві сні він хотів запам’ятати і осягнути те світло.

У цьому медовому денному сні - так, як буває лише уві сні, коли всі бажання стають нестерпною правдою, йому кортіло малювати. Він прокинувся від цього нестерпного і нестримного бажання, одразу скинувшись, мов пес: на подвір’ї щось коїлось. Він підбіг до вікна і вистрибнув з нього в ту мить, коли на Дана насувався якийсь здоровань із заточкою в руці. Інший тип із закривавленою головою лежав на траві. А третій підкрадався з тилу. Зачувши шурхіт, здоровань озирнувся.

- Ззаду! - крикнув Іван, приймаючи на себе здорованя.

Дан вмить зорієнтувався.

Билися мовчки і не довго. Таке враження, ніби з рук до рук перекидають з машини кавуни і вони трощаться, вивертаючи назовні червоний м’якуш. Зрештою почувся крик здорованя: «Колян, уходім! Мокруха!»

Той, до кого гукали, одразу відстрибнув від Дана, і обидва помчали, ламаючи перегнилі зуби паркану.

Одразу настала тиша.

Обличчя Дана заливала кров, він тер її рукавом куртки і щулився, розлядаючи «поле бою», - на ньому лежало двоє. Один з них був

Іван. Біля нього метушилась Єва.

Мія все ще стояла, втиснувшись у стіну.

- Єво, в машину, швидко! Піджени її ближче! - криком наказав Дан, підбігаючи до Івана, - той тримався за бік.

Єва кинулась до машини, за мить зламала бампером рештки паркану, якнайближче загальмувавши. Вискочила, присіла над художником.

- Давно тебе не бачив… - сказав той.

- В машину! - ще раз скомандував Дан. Вони підвели його, допомогли залізти на переднє сидіння.

Дан підбіг до того першого, з ким почав бійку. Майже професійним рухом намацав на шиї артерію. І поглянув на жінку, що стояла біля стіни: «мертвий» - ворухнув побілілими губами. Вона зрозуміла і

пауза затяглася. Єва дала уривчастий короткий сигнал.

Дан зробив кілька кроків до стіни, взяв Мію за руку. Йому здалося, що разом із неюь і за нею потяглася вся стіна, весь цей закинутий дитячий садок, весь інший світ, за який він відтепер мав нести відповідальність. Вони побігли до машини, мов уві сні - два кроки вперед, три назад.

Очі Дана знову заливала кров. Він, немов ляльку, сунув Мію на заднє сидіння. Впав поруч:

- Жени!

Авто зірвалося з місця. Дорога…

* * *

Ще ніколи він не почувався настільки добре.

Сидів, залитий своєю і чужою кров’ю, і в середині його єства вібрувала і вигравала свою мелодію якась невідома йому струна. Він шкодував лише про одне: все надто швидко скінчилося. Надто швидко аби він міг уповні відчути захват і шал, яких не відчував у тій «гарячій точці», на тому плато - там був лише страх і невтамоване бажання порвати повітря зубами.

Тільки зараз він зрозумів, що це бажання жило в ньому протягом років і саме воно уповільнювало, робило безтямним все, що відбувалося потім. Він довго згадував цей стан безпорадності, перетравлював його, плекав у собі і водночас прагнув забути хвилю шаленої люті, котра накочувалась на нього, нікуди не вихлюпуючись. Тої люті, коли зникає відчуття смерті; навіть навпаки: смерть стає єдиним її виходом. Він бачив, як помирають у гніві, в бою, коли всі інші почуття відступають. Лишаються лише два кроки гніву, котрі робить вбитий на зло влученої в нього кулі. І лише потім падає на землю, зробивши два кроки завдяки цій сліпій рушійній силі.

Ті десяток пошматованих життів були найвищою несправедливістю, адже все відбулося на суцільному відпливі - на піску, на сонці, свіжому повітрі, в якому не пахло порохом. І це також не давало йому спокою, адже немає нічого підлішого, ніж загинути на приємній, теплій, розслабляючій мілині, коли океан гніву лишається далеко позаду і нічого не сколихується всередині, крім безмежної любові до природи, до товаришів і… до себе - тому, що ти зміг бути тут, випробувати себе і не схибити. Але ж - схибив, бо відійшов, не розділивши з друзями спільну до цього часу долю…

…Я мав табу - комусь розповідати про це. Навіть найближчому. Справою честі було мовчання. Можливо, саме через те, що вижив, і носив у собі цю кулю - лють, котра не мала виходу. Тепер ця непогамована лють вгамувалась і відступила.

Я поклав руку на серце, Мія, котра досі сиділа, забившись у куток і боячись поворухнутися, підсунулась ближче. В її очах я побачив співчуття. Вона відірвала шматок від рукава своєї сорочки і почала обережно витирати ним кров із мого обличчя. Її очі були зовсім близько. Мене охопив захват від того, що я звільнився, що бився, захищаючи жінку і міг загинути, адже в руках той покидьок тримав ніж, яким він досить вправно маніпулював. І якби не Іван…

Я подумав, що почуваюся щасливим. Так, щасливим. Адже небагатьом випадає перевірити себе таким чином після надто довгого часу зневіри та бездіяльності. Я обережно прибрав її руку зі свого чола, посміхнувся і поцілував трохи вище від зап’ястя. Вона теж посміхнулася і викинула закривавлену ганчірку в вікно.

Тепер нам не було вороття. За пару-трійку годин нас шукатимуть…

- Тепер нас шукатимуть. - Сказала Єва, кидаючи тривожний погляд на Івана. - А нам необхідно заїхати до лікарні, оглянути рану.

- Я в лікарню не поїду, - процідив той, тримаючись за правий бік. - На мені все заживає, як на собаці. Нізащо в лікарню не поїду!

- Про ножове поранення одразу повідомлять куди слід, - підтримав Дан.

Єва замислилась. На дорозі замаячив знайомий вказівник. Вона посміхнулась:

- Добре. Я знаю, що ми зробимо…

Вона поглянула в дзеркальце на Дана. І він непомітно кивнув їй головою.

ЗУПИНКА В ДОРОЗІ. АУГУСТИНА

Настав час денної кави. Марія внесла філіжанку і змінила майже порожню пачку вишневого тютюну на бергамотовий. Аугустина сиділа в напівтемряві, час від часу поглядала у шпарку між важкими оксамитовими фіранками.

Вона бачила людей. А за ними - коричневу смужку дороги між жовто-зеленим лісом соняшнику. Люди гули, мов бджоли. Дорога лежала розтоптаною, розпластаною шинами гадюкою.

…В полуденний час відчуття хаосу і безладу нестерпно її мучило. Його можна було порівняти хіба що з нічними жахіттями, які вона вбивала пігулками снодійного.

…В такий час її мучили грішні думки. Вона мусила любити людей. Але з кожним днем відчувала: це стає неможливим. Раніше вона намагалася вислуховувати всіх, хоча їй це було непотрібно: вона одразу могла сказати, хто перед нею, з чим прийшов і чи вартий допомоги. Проте давала можливість висловитись, оскільки знала: невисловлені люди - це як крик, замкнений в горлі, як міна уповільненої дії.

А слухаючи їх, доходила висновку, що мало хто заслуговує на увагу - все, що вони могли сказати, стосувалося мізерних особистих речей, жоден не був готовий змиритися і прийняти все, як належне. Тому вона залюбки лікувала хворих, однак розгублених не вислуховуючи. Вона знала, що половина з тих, хто витоптує траву під її будиноком, повернуті очами всередину себе, але, на відміну від неї, бачать там лише темряву. Були серед них і ті, хто приходив заради цікавості чи перевірити «яснобачення». Вона звикла і до цього.

Звикла і збайдужіла до розмов про себе, до газетних статтей, в яких її звинувачували у шарлатанстві. Сидючи в темряві (аби її не змогли зненацька сфотографувати), вона посміювалась над тими, хто приходив до неї під маскою прохача, намагався розкрутити на розмови, а йшов, мелодраматично витираючи сльози. Адже… посадіть переді мною будь-якого циніка - я говоритиму із ним десять, двадцять, тридцять, сорок хвилин, а в особливо клінічних випадках навіть годину - і під кінець часу, встановленого його мозковим центром, обіцяю - він заплаче. І це будуть нормальні солоні сльози нормальної людини, з якими вона згадає безліч знакових і забутих дрібниць свого життя. Але вона вже не могла приділити довгим розмовам ані хвилини, адже тепер лише констатувала те, що бачила, і - нічим не могла допомогти. То було найгірше. Згодом вона замислилась над тим, чи варто взагалі говорити людині щось конкретне і перейшла на метафори, сподіваючись, що тоді черга зменшиться. Однак цього не сталося, й Аугустина вже стала пам’ятником, проклявши той день, коли з її долонь полилося світло просто в тлусте черевосільського п’яниці, - воно нічим на те не заслуговувало…

…Серед жовто-зеленого поля вона побачила, що машина повертається…

Вона їхала швидко. Так швидко, що Аугустина не встигла зробити другий ковток. Від лискучо-білого панциря котилися барвисті, зустрічні, безладні, невпорядковані хвилі, більше схожі на вир. Аугустина простягнула руку над цератою, якою був накритий стіл, і на ній вималювалася дорога - розполастана гадюка з крихітним білим жучком посеред зелено-жовтих квадратів. Це було схоже на землю з висоти пташиного лету. Рука Аугустини тремтіла. Вона відчула, що кермо погано слухається її, що правий бік горить від болю, з лівої груді - витікає чорний струмінь гніву, а над усім цим незворушно висить куля холодного місячного сяйва. Аугустина обома долонями згребла всі ці відчуття у невидимий кавалок і піднесла до обличчя, вмиваючись і протираючи ним очі.

Коли машина під’їхала і зупинилася, вона вже знала, що робити.

Розпорядилася, аби хворого внесли в прибудову до літної кухні так, щоб цього не бачили інші, й попросила залишити її з тим чоловіком наодинці.

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. МІЯ

…Ми фарбували біле авто в жахливий брудно-зелений колір. У сліпе від старості віконце сарая заглядало тьмяне, запилине світло.

Але ми не могли робити свою справу на повітрі, на траві і на сонці, яке насправді не було таким запилюченим.

Аугустина заборонила виходити з хати навіть Єві, котра увесь час проводила в дальній кімнаті, де симулював Іван. Я кажу це без усякого кепкування, - перші три дні йому дійсно було зле. Доки не зійшла червона смужка з долоні Аугустини, яку вона приклала до рани першого дня. Тепер він лежав на білосніжних простирадлах, мов король, і рана танула на очах.

Аугустина наказала фарбувати авто пензлями, принесеними Марією.

Мені увесь час кортіло сміятися вголос, настільки це виглядало безглуздим, тим паче, що пензлі залишали по собі незграбні хвилясті мазки.

Це була прекрасна дурна робота, яку ми робили надто повільно. Зрештою, я мазнула його по носі і забігала довкруж авто, уникаючи помсти. Фарба з наших горе-пензлів розбризкувалась по стінах, а якось відро перевернулося і робота подовжилась ще на кілька днів. Але цього разу Марії вдалося купити три слоїки з жовтою фарбою. Все почалося спочатку. Тільки гірше. Адже зелена фарба ні за що не хотіла ховатися під жовтою. Аугустина час від часу з’являлася на порозі, хитаючи головою.

- Як ти гадаєш, скільки їй років? - запитав він.

Я показала кілька цифр: п’ятнадцять-тридцять-вісімдесят.

- А тобі?

Я показала те саме. І навзаєм він мазнув мені по носі пензликом.

Під вечір ми пахли розчином для олійної фарби, котрим доводилось змивати з себе сліди злочину. Злочин полягав у навмисному зволіканні.

Ми виходили лише тоді, коли Марія запалювала світло в залі, - це означало, що пора вечеряти і що натовп розійшовся. Але однаково ми заходили до будинку з «чорного» входу, ховаючись за деревами і оглядаючись, чи не стежить за нами хто-небудь. Ледь стримуючи сміх, притуляли пальці до вуст. Ще кумеднішим було спостерігати, як присутні за столом артистично затуляли носи, а Марія суворим голосом гнала нас під душ. Спочатку мене, потім його.

Вона простягала нам по згортку з одягом. Першого разу, коли я, постоявши під прохолодними краплями, витерлась і розгорнула його, у мене перехопило подих. Згорток виявився довгою груботканною сорочкою. Певно, це була річ з шухляди самої Марії, з якою вона не розлучалася і яку перенесла до хати своєї господарки. Таку саму сорочку вона видала і йому.

Іншого одягу тут не знайшлося.

Отже, ми сідали вечеряти, як дві дивних білих примари з минулого. Й іноді навіть не могли їсти через те, що весь час пирскали від сміху. Сміх передавався іншим. Навіть Аугустині. І лише Марія, жінка пряма і сувора, невдоволено супила брови. Своєю присутністю ми псували всю урочистість цього «священного місця».

Їжа завжди була однаковою і виставлялася посеред столу у величезній глиняній макітрі - варена картопля, шкварки, яйця та багато різної зелені. Це теж відлунювало старовиною і було дуже, дуже смачним. Ми мовчки стукотіли ложками та виделками і часом мені здавалося, що так триватиме вічно, що ми - одна велика родина, котра займається чимось забороненим і по котру - ось-ось! - прийдуть…

Аугустина з нами майже не розмовляла. Тільки короткими реченнями давала ті чи ті вказівки. Я не боялась її, хоча бачила, що будь-якої миті вона скаже те, що я хотіла б приховати. Проте вона мовчала.

З поміж інших дім Аугустини вирізнявся багатьма прибудовами, за якими можна було вирахувати періоди її сходжень: від початку хатка була невелика, а потім із двох кімнат прорубалися двері в інші, просторіші.

Першого дня Аугустина мовчки розвела нас по кімнатах в різних кутках будівлі та щільно стулила фіранки на вікнах.

- Доки ви тут, - коротко пояснила вона, піднявши догори палець.

Цікаво, за кого вона нас мала?

На новому місці я почала висипатися і мені снилися жовто-зелені смугасті сни.

Ранком прокидалася від того, що він стояв на порозі і помахував у повітрі пензлем.

- Вставай, соню, - казав він. - На нас чекають великі справи!

Я поглядала в шпарку між фіранками і бачила, що довкола будинку, як і завжди, вишикувалась черга. Вона стояла в будь-яку погоду. Ми пили каву на дальній веранді, слухаючи, як по даху барабанять великі краплі, а тоді по мокрій траві прокрадалися до сараю. До жахливого рябого авто, заручниками якого ми стали. Я хотіла, аби так тривало завжди.

…Сьогодні ми знову перевернули відерце з фарбою!

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. ЄВА

…Бачила багато - того, про що ніколи нікому не розповім. Ніколи і нікому.

Думала багато - і все намарне. Грішила. Тому, що так складалися обставини. Багато сміялась і багато плакала. Плакала - на людях, сміялась - тільки на самоті. Не ходила до церкви - давалося взнаки чи то давнє зґвалтування на олтарі, чи те, що не могла вклонятися, ставати на коліна. Розуміла, що причиною цього була гординя, котру не могла здолати. Бо була впертою.

Поставила на собі хрест. Проте не припинила доглядати за тілом у косметичних салонах.

Прости мені, Господи…

Я несу в собі лише зло. Я в цьому впевнена. Я розповсюджую заразу зі швидкістю ділення ракових кліток. Я сама - ця зараза. Я ненавиджу любов, бо її не існує. Якби вона існувала, у неї було б моє ім’я, хоча б одне з моїх імен. Якщо це не так - я ненавиджу її. Я хочу забитися в глухий кут і шкіритись, гарчати, дряпатись і кусатись. У мене хвора уява і холодне серце. А можливо, його зовсім немає. Можливо, його вирізали на тому олтарі разом із ненародженим немовлям.

Прости мені, Господи…

Я не вірю в родину. Я давно спостерігала за людьми, за парами, і розчарувалась у родині. В сучасній родині. Я знаю, що розбити її досить легко - все одно, що роздушити шкаралущу яйця, з якого видалено серцевину - хрясь! - і все. Я робила це безліч разів - не тому, що таке стерво, а щоб хоч раз помилитися. І не помилялася! Тому і не хотіла грати в таку гру. Я слухала розмови жінок і мене трусило від акцентування на їхній єдиній гордості - присутності в житті носіїв шкарпеток і поціновувачів страв, які вони робили хоч і без задоволення, але з почуттям добре виконаного обов’язку. Часом так само вони говорили про секс.

Ці жінки навіть уявити не могли, як їх гурмани залюбки пили в мене звичайну розчинну каву і без упину, без упину говорили про те, про що їм не цікаво і нема з ким поговорити вдома…

Прости мені, Господи…

Я жорстока і підступна. Я не маю права робити подібні експерименти. Але я їх робила. Присягаюся - лише аби помилитися!

Спостерігала, як жінки туляться до своїх чоловіків, втискаються в саме вушко, щось туркочуть - і в їхніх очах палає впевненість, що той, кому вона сповідається, - єдиний у світі здатен зрозуміти, пожаліти, розрадити, підтримати, вислухати, сховати, захистити. Таке зворушливе упинання носиком у вушко для мене - суцільний цирк, а його схвильований погляд поверх її схиленої голови - елемент атракціону. Одного разу, побачивши таку сцену в метро, я посміхнулась. І він, тримаючи голову дівчиська на плечі (чи не скаржилась вона йому в ту мить на вагітність?), посміхнувся у відповідь. Він міг думати кількома частинами тіла одночасно в той час, коли дівчина зосередилася лише на його теплому і надійному плечі. Воно було для неї всесвітом.

Прости мені, Господи…

Аугустина сказала: якщо якась проблема не вирішена в минулих життях, вона висітиме над тобою, доки не вирішиш її в наступних. Вона дала мені два тижні, аби я це зрозуміла. Я зрозуміла. Але від того не стала ненавидіти себе менше.

- Чому ви допомогаєте нам? - якось запитала я її.

- Ви - неприкаяні. Ви - середина між добром і злом, - відповіла вона. - З вами я чую лише шум океану - і більше нічого. Шум океану мене заспокоює. Щойно вас тут не стане, я знову слухатиму голоси тих, хто знає чого хоче. І не зможу спати.

…Почалися дощі.

Вночі я дослухалась, як шумить злива. Я би хотіла жити в такому будинку.

Іван сказав, що побудує його довкола живого дерева. Він знає, як це робити…

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. ІВАН

Він лежав на широкому ліжку, вдихав дивний аромат старовинних лляних простирадл і йому здавалося, що перебуває він на дні запашного океану, під шарами різних ароматів. Перший, який він відчув у себе в грудях, - запах стиглих слив, далі був яблучний, а ще вище нестерпно гарно пахло бузком. Він роздував ніздрі, намагаючись вгадати: що далі? Аромат скошеної трави? Запах згаслого вогнища? Молока? Він бовтав рукою у повітрі, аби змішати ці потоки, але вони не змішувались. І спочатку однаково пахло стиглими сливами, що лускаються від соку і цукру…

Він думав про те, яким би він міг намалювати цей запах?

Заплющував очі і бачив, як за повіками виникає інший світ - сині, мінливі хвилі на тлі яскраво-помаранчевої пустелі. А якщо під закритими повіками поводити зіницями догори-вниз, тоді помаранчева пустеля згасає і натомість виникає блідо-зелене озеро, по якому, мов водомірки, ширяють чорні крапки. Це було схоже на зародження всесвіту, на магму, котра перевтілювалась у різні форми і змінювала кольори перш ніж встигала застигнути й перетворитися на твердінь.

Якби зараз у нього були тюбики з олійною фарбою - багато різних тюбиків, як колись - він би розчавив їх у долоні, щоб знову відчути цю живу субстанцію.

Він би м’яв їх у руках і, певно, змастив би ними обличчя, як це роблять ті, хто знаходить нафту.

Це означало одне: бажання малювати.

Також він згадав, що колись його картини коштували досить дорого і якби лишилася хоча б одна, він би зміг побудувати будинок. Будинок довкола живого дерева - так, щоб воно росло і в середині, і над дахом. Він знав, як це зробити…

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. ДАН

Дан фарбував у сараї авто.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Я набираю воду у ванну. Навіщось, мабуть, радше, за звичкою, доливаю в неї два ковпачки бузкової піни. Вона розповсюджує по кахельній кімнаті справжній, майже живий аромат квітів. Я зволікаю, вирішуючи, чи варто роздягатися? Чи виглядатиме естетично те, що мене знайдуть тут абсолютно голим, роздутим і розпухлим. І кімната, певно, вже не пахнутиме бузком…

Я думаю, що якимось чином ближче до кінця варто подбати про те, щоб відкинути пластиковий корок і випустити воду. Це можна зробити, затиснувши ланцюжок між пальцями ноги.

Поки тече вода, я палю на кухні. І думаю. Але, слава Богу, скоро я зупиню цей потік.

Одночасно працюють два телевізори - в кімнаті і на кухні. Перед тим, як лягти у воду, зроблю звук голосніше. Чи скоро все скінчиться?

Всі довкола вітають мене, вважаючи, що все тільки розпочинається. Що я започаткував нову еру в стилістиці кіно, тобто те, про що я давно мріяв, - переворот, заколот, вибух, революцію…

Я не одразу зголосився на пропозицію. Вона була надто фантастичною. Надто божевільною. Надто спокусливою.

Мої боси, нині медіа-магнати, а в минулому - мої викладачі - без мене не впоралися б. Обидва були надто старі. Свого часу вони лише наблизились до ідеї і зробили перше реалті-шоу, яке здобуло шалений успіх. Згодом ця ідея розтиражувалася, зневілювалася, давши можливість іншим заробляти шалену купу грошей. Однак це не було їхньою метою. Вони прагли робити найреалістичніше мистецтво, а не програми для куховарок. Вичікували і обмірковували стратегії знищення рамок між кіно реальним та ігровим. Я теж інтуїтивно мріяв саме про це. Шукав таких божевільних. А вони знайшли мене…

Вони таки божевільні, поведені. Серед моїх ровесників таких немає. Пояснюючи ідею, вони підстрибували ледь не до стелі, розмахували руками, крутилися, мов в’юни в мішку з сіллю, здираючи з себе луску часу і перетворюючись на захоплених школярів. В інституті я їх обожнював, немов богів!

Вони розкрили переді мною перспективи справжнього, а не штучного - того, чим було для них мистецтво і у що вірив і я. Вони об’їздили світ, знали, як він влаштований від самого ядра до верхівки Монблану, проте не знаходили в ньому нічого цікавішого за справжність, за природність - складових і вічності, і мистецтва. Принаймні, такою була їхня позиція…

…Я побовтав рукою у воді, подумавши, що капелюх піни не виглядає пристойно. Випустив воду. І почав набирати нову. Вже без піни.

Чому я не відмовився?

Певно, на це запитання я не відповім навіть в останні дві хвилини перед тим, як вода у ванній охолоне і почервоніє. Зараз на це питання можна знайти сотню відповідей. Одна з них - про рамки. Я все життя почуваюсь в якихось рамках, вони тиснуть не мене з усіх боків, викликають відчуття комплексу невтамованої спраги…

Я міг розпочинати будь-яку авантюру - від небезпечних поїздок до розведення бджіл. Кожна нова справа поглинала мене з головою - захоплення, драйв, творчий захват здавалися мені безмежними до тих пір, доки справа була незвіданою. Потім захват минав, справа налагоджувалась, існувала сама по собі, а я починав відчувати, як мені поволі стає тісно, душно, і якийсь час я намагався жити у цьому затиснутому стані, зіщулившись у позі зародка. Згодом, коли перебувати під таким тиском ставало нестерпним і нудним, я ламав усе, виривався і йшов далі. Тоді знову рано чи пізно відчував тиск і задуху. Я гадав, що таким чином йду до певної мети - наприклад, зробити щось велике, залишити слід у вічності. Тепер я думаю, що це звичайний синдром бездонної діжки, яку неможливо наповнити.

З жінками у мене відбувалося подібн. З усіма, крім НЕЇ. Але я розумію це лише тепер, стоячи над краном, з якого тече вода. І якщо припустити, що всі води землі пов’язані між собою однією кровоносною системою, я б хотів, аби краплина тієї води, що її поглинула, була нині тут, у цій ванні…

…У моїй голові все переплуталось. Я прагнув усе виправити, прагнув розповісти правду, але її ніхто не бажає чути. Вітають з успіхом… Я ходжу в білому костюмі. Я даю інтерв’ю. Хіба не цього я прагнув?! Я перечитую все написане про наш спільний успіх і не знаходжу там жодного слова, під яким міг би підписатися.

Треба спалити, усі ці статті…

«Нарешті наш кінематограф виборсався з мілкого побутовізму, перетнувши межу між реальністю та підсвідомістю. Її більше не існує. І це довела стрічка «Дорога», котра за місяць у прокаті зібрала 26 мільйонів євро і продовжує збирати урожай далеко за межами країни. Ось кілька ексклюзивних відповідей на запитання нашого кореспондента від творців цієї геніально-моторошної стрічки.

Кор.: У чому, на вашу думку, полягає успіх фільму?

Пан Людвиг Людцик (продюсер): У тому, що це… не кіно (сміється). Нам давно спало на думку синтезувати мистецтво з реальністю, але як саме це зробити ми довгий час просто не знали. У нас не було ані чіткого сценарію, ані акторів, котрі б змогли втілити наш задум. Потім, коли вималювалась концепція, ідея та шляхи її втілення, ми досить ретельно відбирали акторів…

Кор.: Вам це було складно?

Пан Лука Мілош (продюсер): Так, проводився досить серйозний кастинг на двох перших діючих осіб. Точніше - чотирьох, адже дії героїв у реальному режимі мусили своєю бездоганною грою підхопити професіонали. Причому, подібні до головних героїв на всі сто відсотків. Звісно, гримерам довелося добряче потрудитись… (сміється)

Кор.: Чи важко було компонувати художні кадри з докуметальними зйомками?

Л. Л.: Це була кропітка і довга робота. Глядач мав повірити, що в ігрових шматках фільму діють ті самі люди. Але розкрити вирбничу кухню повністю я не маю права…

Кор.: Чому в стрічці так багато крові? Адже всі герої - цілком добропорядні громадяни.

Л. М.: Тому, що нинішнє суспільство прагне видовищ, а видовищем з покон віку вважалися публічні тортури! Тобто, метафорично кажучи, нинішні споживачі, на яких перетворюються цілком нормальні і навіть інтелектуально розвинені, люди, хочуть знати, на що вони були б здатні, якби всі табу було знято. Ми їм це дали. З наміром показати, що людська природа не змінилася…

Кор.: Як підбирали двох інших персонажів?

Л. Л.: Щасливою випадковістю. Підбирали лише акторів…

Кор.: Як склалася доля акторів після участі в стрічці? І де зараз ті, хто рухав сюжет у реальному режимі?

Л. М.: Щодо перших - у них нині купа пропозицій. Гадаю, наш фільм дасть їм поштовх для продовження кар’єри не тільки в межах нашої країни. Доля інших нам не відома… Хоча ми готові були до будь-яких відшкодувань, якби вони захотіли судитися з Компанією. Втім, жодного позову поки що немає…

Стрічка викликала неабияку дискусію про етичність подібних проектів, хоча для митців завжди важливим був результат - а він є!

Переказувати сюжет фільму немає жодного сенсу, позаяк на перший погляд він мало чим відрізняється від того, що ми нині бачимо на екранах.

Двоє співробітників вирушають у відрядження, підбираючи дорогою двох випадкових попутників. Збиваючись у невеличку антисоціальну зграю, вони здійснюють ряд злочинів і вчинків, на перший погляд, не притаманних жодній нормальній людині.Чого лише варта сцена розстрілу гостей на сільському весіллі… Пограбування сільрадівської каси, в якій знайшлося лише десять гривень… Зрештою - приєднання до втаємниченої секти і зникнення останього героя в кратері Всесвітнього океану…

Родзинкою цього претензійного «екшену» є безперечно майстерно вмонтовані зйомки прихованою камерою, що мають такий шалений вплив на підсвідомість глядачів усього світу. Це більше, ніж закон двадцять п’ятого кадру, це - відкриття у мистецтві, феномен на межі злочину і геніальності!

Фільм «Дорога» привів митців усього світу на поріг нової ери! Що за ним?…

У наступному номері часопису чекайте на інтерв’ю з оператором і виконавцем ролі в реальному режимі Богданом Харчуком.»

Не буде цього інтерв’ю. Не буде…

Я нікому не дзвонив вже два-три тижні, збрехавши, що їду відпочивати за кордон. Я дійсно їздив. Але ближче. Сів в авто і проїхав тією дорогою, якою їздив кілька років тому. Мені треба було попрощатися з Євою…

ДІМ

…Зовні він лишився таким самим: камінною коробкою, яких багато на будь-якому віддаленому хуторі. Про незвичність помешкання і його господарів говорили лише бамбукові завіси на вході і дивно розмальований колодязь. Подвір’ям бігає великий чорний пес із розумними вологими очима.

Всередині все якось феєрично, ніби потрапляєш у гаїтянську хижку або всередину колейдоскопу, чи входиш у полотно Гогена.

Чисті кольори (в загальній гамі - чорні, помаранчеві, зелені, бузкові), геометричні візерунки плетених килимів, оберемки духмяних трав на стінах, мотані ляльки, глиняні глечики, картини - повна еклектика, що, на подив, не утворює жодної дисгармонії.

Вітер коливає бамбукові завіси, і їхня природня ненав’язлива мелодія додає ілюзії потрапляння в інший вимір, де панують кольори і звуки.

Всередині просторої зали росте дерево. Воно майже досягає стелі, в якій для розлогої крони вже приготовано «вихід» у вигляді круглого скляного отвору. Телевізор і радіо відсутні. Проте є музичний центр і величезна кількість шафок, заповнених дисками. Тут завжди лунає музика - будинок плаває в океані музики - під музику росте дерево, музика омиває візерунки на килимах і вони завжди зберігають яскравий колір, тут не псуються овочі і не кисне молоко…

Я був у цьому місці двічі.

Вперше, коли вони вирішили залишитись тут. Єва тоді ще не народила, а дім не був таким, яким я побачив його під час цього останнього візиту, коли її життя повністю налагодилось, а моє вщент зруйнувалося. Хоча нині я і приїхав на новому авто з купою подарунків.

Коли ми лишили їх на околиці лісу біля напівзруйнованої хати, яка зараз так мало нагадує ту руїну, я намагався довести, що це - божевілля. Але Єва дивилася на мене якимись новими очима, в яких вже не було давно знайомої мені Єви. Відверто кажучи, я був певен, що ця її примха - ненадовго.

Тепер, коли я потерпів повне життєве фіаско і якимось дивом відшукав це село, цей дім, то страшенно здивувався, побачивши, що в ньому все гаразд, що в ньому звучить музика, що він існує…

За певний відрізок часу мого існування в місті я неоднаразово дізнавався через знайомих, чи не повернулася Єва (звісно, не видаючи таємниці її перебування). І мені казали, що, певно, вона поїхала до свого американця, котрий наполегливо розшукував її рік чи два тому.

Отже, я поїхав туди вдруге. І востаннє.

Я приїхав, коли ані на подвір’ї, ані в будинку нікого не було. Сонце сиділо на краю пофарбованої в яскраво-жовтий колір криниці, і на цьому тлі чітко вимальовувалися червоні відбитки дитячих долоней. Я погукав, але до мене повільно підійшов лише пес - надійних сторож, в очах якого світилося попередження. Але він не гавкав, не метушився - просто пішов за мною в хату, не відступаючи ані на крок.

Я розсунув бамбукові завіси - за ними відкрилася панорама просторої зали. Пахло травами і деревом. На дубовому столі біля вікна стояв слоїк із темним медом. Він світився мов ліхтар, відкидаючи бурштинові відблиски на стіни. Посеред кімнати стояло широченне ліжко, накрите ковдрою, майстерно зробленою із клаптів тканини. Всередині ліжка, мов у морі, розкидавши руки, спав хлопчик. Він світився так само, як мед - світлошкірий, рожевий, порцеляновий, шовковий, золотий, оксамитовий, теплий у своїх снах. Він зворушливо дихав оголеним животиком і зрідка стискав і розтискав пальчики з крихітними рожевими нігтиками.

Шматочок людської плоті. Дивно… Не знаю, скільки часу я простояв в суцільній прострації. Пес незворушно стояв поруч, готовий вчепитися мені в горлянку. Мотор, камера…

…Ззаду до мене нечутно підходить Єва. Я не обертаюсь, але знаю, що це вона. Я не обертаюсь, аби подовжити мить нового впізнавання. Певно, тепер вона зовсім інша - інша вся, а не тільки очі. Але - яка?

Яка жінка живе в цьому будинку? Чи схожа вона на свого двійника, що метушиться на екранах світу? А ще я не обертаюсь тому, що не знаю, які очі будуть у мене…

Ми дивимось на малюка. Він - єдина точка, на якій схрещені наші погляди і в них в цю мить немає неправди. Пес відступає на крок і дихає привітно - впізнав хазяйку і заспокоївся.

Я киваю головою на малюка.

- Він просто розкішний, - кажу я.

- Так, це Розкішний, - каже вона і мені незручно і трохи моторошно чути її спокійний голос.

- Ти знаєш, - додає вона, - він народився із таким волоссям! Мені досі шкода його стригти.

- Ти знаєш, - каже вона, - Він вже говорить! Так, так, він говорить такі цікаві речі!

- А колодязь бачив? - каже вона, - Це його робота!

- Ти знаєш, - каже вона, - З тої пори, як він з’явився, я зовсім не відчуваю часу! Зовсім. Ніби ми народилися водночас.

Мені ніяково, але я мушу запитати і питаю, де Іван.

- О, - каже вона, - Він в майстерні. Це тут неподалік. Він збудував ще й майстерню і так само - довкола дерева! Туди до нього приїздять за картинами! І - уяви собі! - ніхто не знає, що є ще й цей дім! Вважають його дивним відлюдником! Але картини купують весь час. Кілька навіть придбали музеї…

Вона перелічує музеї і в мене очі лізуть на лоба. Тепер я розумію, звідки на стінах срібна зброя і новітня техніка в кухонній частині зали, і все інше, що тепер впадає мені в око і говорить про заможністьгосподарів помешкання.

Я хитаю головою, але ще не хочу обертатися. Єва мене добре розуміє. Вона продовжує говорити.

- А все почалося з однієї картини, яка дивом вціліла в його старій майстерні.

Хоча для мене це не дуже приємна історія… - додає вона і замовкає.

І я розумію, що це - справжня історія, а не та, в якій діє її двійник.

Але я не хочу розпитувати. Я більше не хочу чути ніяких історій. Їх надто багато. З мене вистачить своєї.

Нарешті я обертаюсь.

І бачу Єву…

У неї засмагле обличчя і пухнасте темне, довге волосся, як і у хлопчика. Від завивки та білої фарби не лишилося й сліду. Вона в довгій прямій ситцевій сукні і плетених сандаліях. Я ніяковію перед цією незнайомою жінкою.

- Ти сюди - як? - з посмішкою питає вона, - Проїздом? Хочеш - лишайся, відпочинь. У тебе стомлений вигляд. У нас все своє - сир, молоко… Ти такий худий.

Хлопчик на ліжку зарухав ніжками і вона жестом показала: треба вийти, він заснув недавно.

Ми виходимо. Пес лишається біля ліжка, позіхає, видаючи кумедний звук і нашорошує вуха. Потім лягає мордою на лапи і дивиться на мене знизу вгору, від чого його великі вологі очі стають майже людськими.

З духмяної пістрявої напівтемряви ми виходимо на обійстя.

Єва веде мене до альтанки вглиьині саду. Всередині вона так само завішана тканими килимами з дивними геометричними візерунками, ззовні - вся заплетена хмелем. І знову еклектика - в альтанці щось на кшталт бару із шикарною кавоваркою та іншим начинням, якого в селі не побачиш. Єва варить каву.

Я дивлюсь на її спину, на довге волосся, що коливається нижче лопаток і світится, мов шовкові нитки. Навіть спина випромінює спокій. У мене стискається горло…

- Я не сподівався, що ти ще тут… - кажу я.

Єва обертається, посміхається.

- Дурень… - каже вона, - Який же ти дурень, Данику…

І ставить переді мною глиняний кухлик із кавою. Дерев’яний стіл, аромат кави, сливовий сад…

Я тримаю в руках цей старий кухлик із тріщиною на боку і на мене накочуються нечітки розмиті спогади, я тону в них.

- Впізнав? - посміхається Єва, - Це ми купили в тої бабці, що розповідала про панночку із бантом на шиї. Пам’ятаєш?

Спазм у горлі. Я роблю ковток і навмисне обпікаюсь.

- Я не надовго… - невпопад кажу я і втуплюю очі в кругле чорне озерце кави в кухлику, топлю в ньому очі.

- У тебе гарне авто, - каже Єва, - Видно, що в тебе все гаразд, хоч ти і добряче змінився.

Так, у мене все гаразд, все «путьом»… Я мовчу. Знаю, що варто було б сказати пару слів про те, про що вона не наважується розпитувати. Але вона не питає. І я не розпоідаю. Вона теж не хоче чути ніяких історій.

Ми говоримо про хлопчика.

У нього купа різних імен, але поки що його кличуть Розкішний - це перше, що вона почула від повитухи, котра приймала його на світ.

- А знаєш, хто вона? - хитро питає Єва і не дочекавшися відповіді, говорить: - Аугустина! Іншої ми б сюди не допустили.

Я німію.

Я задихаюсь.

Так не мало бути! Я був певен, що ми просто погрались в якусь гру, а потім все має стати на свої місця. Правдою лишиться лише те, що зафіксовано на плівці. Чому ж тоді існує цей будинок? Цей хлопчик? Чому я не міг зробити щось подібне? Жити ось в такому домі, пиляти дрова, ходити із собакою до лісу і…

Я проливаю каву на сорочку. Єва сміється. Це не Єва - це Євпраксія, котра більше не боїться свого імені…

КАРТИНА

…Майстерня вже не була тим стерильно-респектабельним місцем, яким була до розлучення художника із дружиною, тепер тут панував безлад, такий самий який був відпочатку. Американец ходив сюди майже щодня.

Він навчився пити горілку з соком, потім - без соку, з закускою і без закуски, підсмажувати сірником нутрощі вобли - «делікатес» для посвячених, вимовляти ідеоматичні конструкції ненормативної лексики, доходячи до третього, а то й четвертого «поверху», брататися «по-циганському», спати на топчані в одязі, троєкратно цілуватися, пити третій тост «за любов» і не чокатися на четвертому - «за тих, кого немає».

Але Микола (так звали господаря майстерні) ані на тверезу, ані в хмелю нізащо не згоджувався продавати полотно!

Під час застілля він виголошував довгу промову про американську субкультуру, на боротьбу з якою він мусить віддати останню краплю своєї безціної крові, а на тверезу твердив, що продавати картину не має ніякого морального права.

Американець міг би натиснути на його дружину, яку пам’ятав з тої першої вечірки і яка б клюнула на величезну суму, яку він весь час подвоював, але дружини вже не існувало: Микола мотивував розлучення тим, що все життя ненавидів, як вона посміхається.

Американець терпляче вислуховував сімейну драму, замішану на цій фатальній посмішці і гнув своє.

- Навіщо тобі ця картина? - говорив Микола.

І американець замовкав, починав палити цигарки «Отаман», до яких спочатку ставився з неабиякою огидою, а потім звик і навіть полюбив у цій майстерні.

Йому давно вже пора було повертатися додому, до своїх справ. Він розумів, що марнує час, займається в чужій країні дурницями, а картина - лише привід залишитись.

Адже, так само як і до майстерні, він наполегливо ходив

до телецентру. І чекав там, крутячі в руці низку чорних перлів. Вона перетворилася для нього на чьотки, по яких він відраховував дні. Але чорні кульки вже пішли десятим, а потім і сотим колом - і він так само йшов замкненим колом своєї незрозумілої туги на незрозумілій йому землі із незрозумілими людськими стосунками, де посмішка може служити причиною для зруйнування священих родинних уз.

На телецентрі йому говорили, що та, котру він шукає, ще рік тому повідомила про своє звільнення поштою. Він змусив керівництво знайти цю телеграму, а потім довго відшукував назву місцевості з якоївона прийшла на мапі, жахаючись і нічого не розуміючи.

Нарешті самотужки накресливши маршрут, він арендував авто і рушив у путь. Його попереджали, що це небезпечно, пропонували допомогу, казали, що краще звернутися до міліції чи приватного детектива. Але, подовживши візу і свою акредитацію, він сів за кермо.

Як людині прагматичній, йому не вистачало останньої крапки над «і», а він мусив її поставити, адже добре знав: поїхавши звідси назовсім, більше ніколи не поврнеться, але не матиме спокою все життя.

Отже, він вирушив, кленучи дороги, полущені стихією, жахаючись дерев’яних вказівників із дивними назвами місцевостей і придорожніх генделиків, в яких гомоніли, співали, а часом билися люди.

Але навички, почерпнуті в майстерні, далися взнаки і за кілька днів він вже міг порозумітися із дальнобійниками, навчився позичати чи віддавати бензин і спілкуватися з даїшниками. Для більшої гостроти вражень, він припинив ночувати в мотелях, а надавав перевагу ночівлі в «добрих людей», котрі поїли його самогоном і зі знанням справи розпитували про Клінтона, Буша чи Опру Уінфрі.

Була вже холодна пізня осінь. Вологий сірий вітер бив його по обличчі, як погано віджата білизна, щойно він висував носа з авто, розпитуючи про шлях до Сливовиці - місцевості, зідки надійшла телеграма.

- Це дні зо два путі, - сказала йому бабцяв одному з сіл, - А якщо піде сніг - то всі три!

Він попросився переночувати. І весь вечір мав слухати якісь фантасмагоричні історії про відьом, попиваючи гаряче молоко із медом з вищербленого глиняного кухлика. Вночі йому снилися упирі і вурдалаки з пов’язками на довгих синіх шиях.

Ранком він придбав цей щербатий кухлик за сорок доларів, а на додачу (не за своєю волею) ще й трилітровий слоїк молока та два десятка яєць, вислухавши при цьому ще одну історію про вбивство в цьому селі шабашника, котрий насправді виявився артистом, хоча його труп бабця обмивала особисто і точно знає, що це було тіло небіжчика. Хоча потім вона своїми очима побачила це «тіло» - тобто досить жвавенького актора - в якомусь фільмі. Побачила навіть себе - тобто дуже подібну до себе стару («Такі старі мавпи, як я, всі подібні одне на одного!» - додала вона), котру вбиває банда гангстерів.

Він подякував за цікаву розповідь і хутко пішов до машини, ледь тримаючи в руках непотрібні йому покупки…

Назавтра дійсно випав сніг. Наступної ночі він спав в машині обабіч дороги. Молоко і яйця, закинуті до багажника, померзли.

Дивлячись на білі рівнини він згадував картину - вона ніби ожила і стояла перед його очима і він сприймав це за знак того, що скоро в цій заметілі знайде те, що шукає і натискав на газ, збільшуючи швидкість.

До Сливовиці він в’їхав вранці. Село, все накрите снігом, було порожнім, наче вимерло. Лише всередині деяких будинків блимали вогники. Він постукав у першу-ліпшу хату і запитав, чи не з’являлися тут останнім часом нові мешканці. Йому відповіли, що хтось оселився на закинутому хуторі, кілометрів за десять, глибше до лісу.

Він в’їхав у ліс, позираючи на компас. Авто обступили дерева, дорога зникла. Була мить, коли він хотів повернути назад…

Потім серед дерев він побачив те, що люди називали «хутором» - чорну хату посеред білої галявини. Проїхати туди було неможливо. Він закинув авто і пішов пішки, його вії обважніли від інею.

Він дерся крізь замети і думав про свій блакитний бассейн із білим шезлонгом.

Хата була досить великою, подві’я - запущеним. Він не знав, як увійти, адже на дверях не було замка - і він просто штовхнув їх з усієї сили. Вони зарипіли і піддалися…

…Вона сиділа біля печі, в якій блимало вогнище, закутана в плед.

Вона обернулася до нього і в її очах засвітився жах. Вона не впізнала в цьому зарослому і засніженому лісовику мешканця Південної Америки. Проте він впізнав її. І йому здалося, що вона хвора, що вона збожеволіла,що її треба негайно рятувати. І він заметушився.

Скинув капелюха, пригладив волосся, змахнув сніг з обличчя, аби вона впізнала його і присів перед нею, беручі її руки до своїх. Він уявляв, які вони мусять бути холодні. Але її руки були теплими…

- Нарешті я тебе знайшов, - скоромовкою заговорив він, - Ти не приїхала до Малаки! Я чекав усе літо! Я взів відрядження сюди, але тебе ніде не було! Що відбувається? Що ти тут робиш? Тут холодно! Я негайно забираю тебе звідси!

Хвилюючись, він говорив англійською.

Говорив, говорив, говорив.

Вона дивилась на нього широко розкритими очима. Потім із співчутливою посмішкою провела рукою по його вологому волоссю, струсила сніг з пальто.

Він хотів упіймати її руку аби піднести до вуст, поцілувати. Зігріти і, можливо, заридати від щастя, що він таки зміг її знайти. Але вона швидко сховала долоню під плед.

- Що відбувається? - знову заговорив він, - Збирайся. Я проїхав стільки кілометрів…

Те, що вона відповіла, він погано зрозумів, адже вона більше не говорила його мовою. Він напружено дивився, як ворушаться її губи, як змінюється вираз очей і бачив лише одне - обличчя коханої жінки, яка із кожною незрозумілою фразою віддаляється і зникає в білому тумані, як на тому розтриклятому полотні, яке так само йому не належить.

Вона говорила щось нереальне - що їй тут добре, як ніде і ніколи. Що тут не холодно, а зовсім навпаки. Що вона щаслива. Що йому не варто було її шукати. Він розгублено оглядав простору, але захаращену кімнату із зловісними синіми тінями по кутках і думав, що неправильно її розуміє.

Вона просила пробачення і умовляла не сердитись. Він крутив головою і повторював: «No, no, no…».

Тоді вона взяла його за руку і повела нагору, в мансардну кімнатку. Із ще більшим здивуванням він побачив там щось на кшталт майстерні - посеред скошеного приміщення стояв грубо сколочений мольберт із недомальованою картиною. Він закляк, адже це було другим потрясінням: він впізнав руку художника…

- Що це? - хриплим голосом запитав він. - Хто це малює?

І почув ще неймовірнішу річ.

- Це батько моєї дитини… - і вона поклала руку собі на живіт.

Приголомшений і принишклий він спустився за нею вниз.

Довго мовчав, з болем оглядаючи обідране помешкання. Лише тепер помітив, що всередині кімнати з круглого отвору, зробленому прямо в підлозі росте невеличке дерево. Вона впіймала його погляд.

- Тут буде гарно, - сказала вона, - Але ти цього не побачиш, тому що більше ніколи не приїдеш сюди. Не дивись на мене, як на хвору… Я б усе одно втекла від тебе. Тобі треба їхати - ввечері дорогу зовсім замете. Пробач…

Він попросив пояснень. Але вона з захватом заговорила про цей ліс, про ворону, котра щоранку стукає дзьобом у вікно і вона годує її з руки, про оленя, що забрів на подвір’я, і знову про те, що вона б усе одно втекла від нього…

Це був кінець.

Тоді він подумав про картину. Ні. Він подумав, що покупка картини - привід лишити в цьому домі гроші. А гроші - запорука того, що вона швидше впорядкує це жахливе приміщення. Ні. Впорядкування приміщення - запорука того, що їй тут буде добре. Принаймні так, як вона хоче. Шляхом таких міркувань він прийшов до тями і в ньому заговорив комерсант.

Пару разів глибоко ковтнувши повітря аби розчинити в ньому нестерпний кавалок болю, що застряг у горлі, він розповів про майстерню в місті і про марні торги з її господарем за картину.

- Я це не вирішую, - сказала вона.

- А з ким я можу поговорити? - запитав він все ще маючи надію, що вона блефує, що ніякого чоловіка немає.

Але він був. Він прийшов, весь засипаний снігом, в кудлатому кожусі і довго струшував сніг з чобіт, не помічаючи гостя.

Вона стояла і запитально дивилася на нього. Він витяг з-під поли чорного песика. Вона вхопила його, заплескала в долоні, поцілувала в ніс, поставила на плетену доріжку. Вони обоє присіли, схилились над ним, пестячи і лоскочучи з усіх боків.

Він дивився на все це з кутка широко розкритими очима і йому здавалося, що він потрапив до божевільні, в якій розлучаються через посмішку, а одружуються посеред лісу, в мороці і холоді…

Він згадав свій дім на березі Малакської затоки, увесь наповнений світлом і теплом, коттедж в Берлінгтоні, що потопає в кущах бузку і не міг збагнути, чим ці засніжені рівнини і схили кращі за все те, що він приготував для неї.

Потім на якусь мить уявив, що це він прийшов з морозу в дивному кожусі і дістав з-під поли песика - і вона кинулася на шию йому. І вони разом пестять маленьке клешоноге створіння, переплітаючись пальцями і поглядами, об’єднані таємницею свого відлюдництва і її вагітності…

Нарешті вони набавилися із цуценям і настала ніякова пауза, під час якої він мусив вийти зі свого укриття і покашлюючи, підійти до свого ворога, до крадія, до покидька, до суперніка… Він мусив видряпати з нього якщо не жінку, то картину, яка тепер точно має належати йому.

Він представився і сказав, що приїхав у важливій справі - заплатити гроші за картину, котра лишилася в майстерні і яку неодмінно хоче мати в своїй колекції. Говорити діловим тоном було важко, адже з кожним словом він все чіткіше усвідомлював, наскілки банальною виглядає ситуація: багатий колікціонер приїхав придбати витвір мистецтва у бідного маляра, котрий змушений жити у глухомані. І зараз, без сумніву, призначить шалену ціну.

- Ви можете забрати її просто так, - сказав художник, - Я напишу розписку. Ця картина для мене не актуальна. Це - минуле…

- Ні, - сказав він, - Тоді я залишу стільки, скільки вважаю за потрібне. Повірте, я знаюся на мистецтві…

І, ховаючи очі від її очей, котрі дивилися на нього з тривогою, він дістав портмоне.

- Це багато, - сказав художник.

- Це мало… - заперечив він, - Решту я перешлю поштою.

Вона запропонувала повечеряти. Але він відмовився: йому треба дістатися міста, в якому ще має купу важливих справ.

Потиснувши руку художнику, забравши розписку для Миколи і, не здіймаючи очей, вклонившися жінці, він хутко вийшов на двір.

І побрів, потопаючи лакованими чоботами на тонкій підошві, в снігу. Дійшов до трьох палиць - певно, колишнього тину - засунув руку в нагрудну кишеню, витяг звідти «чьотки». Замислившись на якусь мить, він повісив низку перлів на палицю і майже побіг до авто, котре вже нагадувало величезний білий замет. Можливо, він плакав…

- Що це за картина? - запитала Єва.

- Я писав її, як оповідання… - сказав Іван.

- Про що?

І він розповів їй про те, як вони…

… народились на одній землі.

І це зовсім не означало, що мали зустрітися.

Вони і не зустрілися - а просто пішли своїми шляхами, в різні боки, як і годиться тим, хто народився на одній, але дуже великій землі.

Надто далеко аби хоч раз побачити одне одного.

Він одружився. Вона вийшла заміж.

Він розлучився і одружився ще раз.

Вона ледь не вмерла після операції і поїхала зі свого міста - ще далі від тої точки, в якій знаходився він.

Він працював, воював і мандрував; вчив мови; бився; сидів в кабінеті перед слідчим; заточував викрутку і носив її в правій кишені піджаку; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички; гроші; здоровий глузд; голився, відпускав бороду; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував папери; вставляв ключ в замкову шпарину…

Вона тікала в ніч; поверталася; готувала їжу; плакала на кухні; купувала білизну; смажила рибу; сідала в нічні авто; патрала курей; читала кулінарну книгу; їхала в метро; гортала жіночі журнали; сварилася з сусідкою; вчилася водити машину…

Він стукав кулаком по столу; ламав сірники; крутив губами лезо; бинтував руку; читав газети…

Вона кусала подушку; сиділа перед вікном; сміялася, хотіла купити каблучку з маленьким діамантом…

Коли в цих трудах - праведних і неправедних, вони вибилися з сил - посеред землі, що висвітилась, мов географічна карта, спроектована на стіні шкільного кабінету, заблимала червона лампочка: третя точка, в якій вони нарешті зійшлися.

Він поїхав у відрядження.

Вона - відвідати давню подругу.

Чи навпаки: вона - у відрядження, він - відвідати давнього друга.

Падав сніг.

Вони поглянули одне на одного - в тролейбусі, в кав’ярні, в коридорі невідомого закладу, в провулку, в магазині, на зупинці, біля кінотеатру…

Це тривало не більше двох хвилин…

- І що? - запитала Єва.

- І… далі пішли разом… - посміхнувся він і додав: - Дивний цей американець…

- Дивний… - сказала вона.

* * *

… Різкий дзвінок телефону перекрив гул води і шипіння телевізорів. Я поглянув на апарат - на ньому висвітився номер знайомого журналіста. Дзвінок лунав наполегливо, безкінечно, боляче врізаючись в мозок.

За вікном сідало сонце, наповнюючи двір тривожним червоним мерехтінням. Я помітив, що все підвіконня засипано попелом, а в попільниці у вигляді лев’ячої пащеки повно тліючих недопалків.

Я ткнувся головою в скло - воно було приторно теплим. Скосивши очі долу, побачив, як біля мого авто бавляться діти - дві дівчинки і хлопчик років семи-восьми. Спочатку вони крадькома обходили машину, потім почали бігати довкруж, наздоганяючи одне одного.

Згадав про жовту потвору, на якій ми їхали гірськими звивами, вже вдвох, лишивши Єву з Іваном у забутій богом Сливовиці…

Певно, саме тоді я вже почав вагатися щодо ідеї-фікс зробити переворот у мистецтві. Вів авто невідомо куди, вище і вище по крутих схилах, часом - над прірвами, на дні яких золотились прозорі озера.

Мне обуяла дика думка - а що якби раптово повернути кермо? Природа довкола здавалася тим, що я називав вічністю: величні, непорушні гори, стрункі стовбури дерев із широкими кронами, за які чеплялись такі ж величні то білі, то сині, то чорні із золотою чи рожевою смужкою, хмари. Ось яким чином можна увійти у вічність - злитися із нею, стати єдимим цілим, сховатися за її горами, деревами, небом.

Я відчинив віконце, і повітря, замішане на хвої і воді, поглинуло, вдарило в голову, порушило всі думки і наміри.

Бувають такі хвилини, коли ти відчуваєш незбагненну урочистить моменту, ніби саме в цей час відбувається найважливіше в твоєму житті. Хоча й нічого особливого не відбувається - просто вітер з гір дме в голову. Що взагалі коїться?

Ми, чотири недоумки, були «натурою, що відходить», археоптеріксами, як Аугустина, птеродактелями, монстрами, плазунами. Ми ще пам’ятали такі речі, які поволі зникали з ужитку - справжня музика, справжні книжки, справжнє кіно…

Біда полягала у тому, що в голові лишалися звивини, які з нас не могла вилучити нинішня дійсність, адже ми починали жити на межі застою і руху, романтики і прагматизму, зла і добра, які нині перемішалися в одну сіру масу. Я боюся казати «ми», не маю на це ніякого права. Можу лише іронізувати над собою. Але в очах молодших за себе я ніколи не бачив тої відчайдушності, дикої жаги пригод і змін, спраги довести, що ти - існуєш або навпаки - ігнорувати жалюгідне існування обивателів, і що ти маєш право на власний, ніким не продиктований вибір.

Я отямився і поглянув у дзеркальце, на заднє сидіння.

І мене охопив сором: я думаю казна про що, відчуваю себе ледь не героєм, агентом 007, що виконує важливе завдання, а вона просто їде зі мною, світ за очі і цей світ не тримає її ні на якому повідку.

Золота кулькова блискавка…

Я стискав кермо і думав про те, що втратив свого майже єдиного товарища - хоч як це дивно, ним була саме Єва - і тепер ніхто мене не зрозуміє з напівслова, не підхопить ані недосказанного речення, ані настрою, який

так швидко змінювався у нас обох. Вона здуріла, вона геть здуріла, злився я.

Певно, мені варто було б сказати їй про славу, яка на нас очікує, про здійснення всіх мрій, про переворот у мистецтві, до якого буде причетна і вона. І ми перестанемо бути «натурою, що відходить», навпаки - ми підем у наступ!

Я брехав самому собі ще декілька хвилин, доки не підвів очі і поглянув у дзеркальце на заднє сидіння. В цю мить я думав про Єву і ніби почув її голос - хриплуватий, із тою іронічною інтонацією, яка зникла після того, як ми відвідали обійстя Аугустини.

«Даник, - почув я, - Ти ідіот. Ти був і лишаєшся ідіотом. Хіба ти досі не зрозумів, що тремтиш і казишся від одного погляду на цю жінку? Ту, на яку нині дивишся із удаваною відстороненістю в це вузьке дзеркальце над своєю дурною головою?! Зніми маску, придурку! З першої ж миті вона була твоєю. Не дури себе своєю ж зверхністю. Я давно тебе розкусила. Ти завжди дбав лише про себе, про свої почуття, свої емоції. Випробуй іншу насолоду - дбати про іншого. Якщо ти ще здатен на це мистецтво…».

Можливо, то були інші слова, але тишу і шелест дерев за вікном сприйняв саме так, а, можливо, це були не Євині, а мої власні думки.

Я знову поглянув в люстерко, але тепер зовсім іншим поглядом і цим іншим поглядом лише тепер помітив, що щоки Мії палають якимось неприроднім рум’янцем. Простягнув руку і помацав її лоба - він був гарячий. Мія заперечливо похитала головою і заплющила очі.

Я щосили натиснув на газ.

В райцентрі, останньому великому містечку, я на кілька хвилин зупинився біля магазину, закупив повний багажник продуктів, включно з купою шоколадок та консервів. А потім великими витками ми знову почали здійматися вище в гори.

Коли пізно вночі ми дісталися першої-ліпшої хати на околиці села, назву

якого я не розгледів у темряві, Мія була вже непритомна.Я швидко домовився із господарями про те, що знімаю у них флігель, що стояв в метрах двохстах від головної будівлі на схилі гори. Для них це не виявилось дивним, адже «зелений туризм» тут давно увійшов до моди і флігель було непогано обладнано якраз для туристів.

Побачивши Мію, хазяйка сказала, що можна було б викликати фельдшера з райцентру, але він приїде дня за два, а може і взагалі не приїхати, враховуючи складну серпантинову дорогу і своє пиятцтво. Тому тут завжди обходяться старими дідівськими методами - травами, молоком, медом і розтиранням настоянками. Вона це все принесла і запропонувала свої послуги. Але я відмовився…

Я поклав її на широке дерев’яне ліжко и почав розтирати від кінчиків пальців на ногах якоюсь настоянкою із запаморочливим ароматом, в якому перемішалися всі запахи лісу. І раптом занімів - такі вони були ніжні, маленькі, рожеві, мов видовжині виноградини, що світяться зсередини. Світіння її тіла передалося і моїм рукам. Клянуся, я бачив його! Доторки до неї були схожі на плавання в нічному серпневому морі, переповненому безліччю невидимих фосфорецидних істот, котрі запалюються лише тоді, коли ти розгрібаєш воду руками. Міріади блактиних зірок спалхують під пальцями. А до того - вода чорна і темна, мов нежива. Варто лише торкнутися - і починається плавання в нічному небі.

…Потім розпочався довгий сон, схожий на японські хокку. Кожну наймізернішу річ, яка відкривалася моєму зору я сприймав, як частину світобудови, ніби одразу потрапляв до її середини. І наново вивчав суть живих і нежевих істот.

Міг відчути себе комахою, грудкою цукру, що лежить на столі, свічкою, краплею воску на скатертині, глиняним глечиком чи візерунком, намальованим на ньому - все це для чогось потрібне або кимось вигадане саме таким, яким існує нині.

Тут було зовсім інше повітря - воно мало запах розрізаного яблука. І стояла така дивовижна тиша, що, доки не звик, у мене боліли вуха.

Непомітно почалася зима. Поки дорога не закрижаніла, я з’їдив до райцентру, отримав грошовий переказ і накупив різні необхідні речі. Навіть купив їй теплу шубу з кролика - інших не було, мріючи, що колись дам їй все, чого вона потребує зі своєю витонченою красою, яка вразила мене з першого ж погляду.

Кожен ранок на кухні нас зустрічало вогнище, розпалене в каміні і сніданок, зроблений нашими майже невидимими господарями. Вони тактовно не турбували нас, займаючись своїми справами. Ми снідали і якщо не було різкого вітру, йшли до лісу і лежали там в снігу, дивлячись на верхівки високих ялин і на небо за ними, по якому пливли хмари. Вони то з’єднувались, наздоганяючи одна одну, то знову пускалися в самотні подорожі. Ми, як і ці хмари, існували окремо від світу. Я відчував, що з кожним днем люблю її ще сильніше, ще божевільніше, з відчаєм злочинця, котрий не може зізнатися у скоєному. Хоча всі честолюбні плани відступили, згорнулися у нікчемний клубочок, кінець якого я свідомо випустив з рук.

Але я мав сказати їй правду, а вона мусила її знати і… І пробачити.

Адже рано чи пізно нам доведеться повернутися до міста і розпочати інше життя - купити квартиру, народити дітей, працювати і потім померти в один день…

Був пізній вечір, вона вже лягла. Я сів на краю ліжка, почав говорити щось незначне. Вона посміхалась, читаючи по губах. В останню мить я схибив - не витримав і повернувся до неї спиною. Моя сповідь в нікуди була репетицією, спробою впорядкувати і більше-менш виструнчено розповісти правду пізніше, коли наважусь. Я розповів, як отримав цікаву і незвичайну пропозицію, як запалився ідеєю, як почав знімати крихітною міні-камерою, і через які муки сумління мусив пройти. І ще маю пройти до тої межі, за якою «переможців не судять». А ми будемо переможцями, адже це буде незвичайне кіно - те, про яке я мріяв все життя… А ще сказав, що ніколи нікого так не любив.

На цих словах я повернувся до неї обличчям. Вона лежала, повернута до стіни в тій позі, в якій колись спала на горищі в одному з сіл. Але тепер я міг обійняти її, дихати її волоссям, торкатися і цілувати її лопатки. Певно, вона заснула.

…Прокинувся від холоду - її не було поруч. Дослухався, чи не розворушує вона поліна в каміні, чи не торохкотить чашками, готуючи каву. Але в приміщені стояла тиша. Я вскочив, оббіг все і побачив, що на цвяху немає її шуби, а на подвір’ї від гаражу і до воріт тяглися дві вже закрижанілі ринви - сліди від шин.

Я кинувся до хазяйського помешкання…

- Ваша дружина виїхала ранком до райцентру, - знизала плечима хазяйка, - Я відмовляла її - дорога зара погана. Але вона сказала, що їй необхідні якісь речі… Косметика… Чи ще щось подібне…

«Косметика», «сказала»? Що за маячня?!.

- Моя дружина не розмовляє і не користується косметикою! - вигукнув я.

- Вона так сказала!

Дурниці. Брехня. Я повернувся до флігеля і почав чекати.

…Я втратив всі відчуття реальності. Ходив до лісу, до нашого місця і там голосно вив. У кожній паузі на мене зрушувалась нестерпна тиша лісу, який без неї був ворожий до мене. Я втратив голос - міг лише ось так вити на зірки, розгрібав їх руками, намагаючись плисти, але вони, мов леза різали руки своїм гострим промінням.

Наступного дня я попрощався з господарями і почав спускатися. Скільки йшов, не знаю.

На одному з віражів на дні озера в глибині вузької вущелини побачив жовтий капот машини. Тої машини, яку ми так весело фарбували влітку, вже знаючи, як нам добре разом…

Не пам’ятаю, як дістався найближчого міста, як їхав у потягах, з яких мене зсаджували люди у формі. Їхні удари в обличчя і теплі струмені крові сприймав, як ознаку того, що ще живий. Я втратив голос і можливість розуміти людську мову. Не міг бачити і чути людей. Підбирав «бички» і палив, сідаючи перепочити біля смітників. Нарешті із подивом побачив у вікні чергового потягу, в якому простояв ніч в тамбурі, обриси столичного вокзалу. Побрів містом. Кілька разів наздоганяв силует у схожій шубі, одного разу навіть вчепився в комір і розвернув жінку обличчям до себе - вона дала мені ляпаса і втекла. Якийсь чоловік з усієї сили штовхнув мене і я здорово вдарився головою о скло вітрини. Повільно осідаючи на землю, бачив у чорному склі якусь потвору в брудній розірваній куртці. З магазину вискочила жінка і сказала: «Геть звідси, блохастий!»

Якимось дивом дістався свого будинку. І, не знімаючи одягу, ліг на підлозі…

Теж не уявляю, скільки так пролежав, але коли підвівся, кістки мої боліли, ніби я встав з могили.

Я не знав, що фільм було вже знято і з величезним успіхом продемонстровано у всіх кінотеатрах країни. І це був лише початок.

Потім мої боси купили мені квартиру. І білий костюм для презентацій, в якому я і з’їздив до Єви…

…

Сцена 20

НАТ. ІНТ. ДЕНЬ. ТРАСА. САЛОН АВТО

По трасі їде автомобіль. Довкола - довгі лани із соняшником. Дощ. Ганна, Алекс.

ГАННА: Я стала черствіти… (прим. ред - вирізати ім’я - виправити на «Алексе»). Це триває давно. Власне, я знаю: відтоді, як триває ця загальна апатія. Хоча я, як інтроверт, ніколи не ототожнювала своє особисте життя із зовнішнім, суспільним… Зараз мені здається, що я - штучна паляниця, котра лежить за склом в музеї народних виробів. Зверху вона виглядає апетитно - слинка котиться… Але такою паляницею можна вбити, бо вона тверда, мов камінь. (Прим. ред - вирізати речення) Мені страшно. Все розвалювається і гниє під залакованою поверхнею тієї паляниці, як у фільмі жахів. (Прим. ред - вирізати до кінця монологу)

АЛЕКС: Не знав, що ти така вразлива…

ГАННА: Я хочу все кинути. Купити трейлер і ось так їхати - світ за очі…

АЛЕКС (посміхається):… а коли закінчаться гроші - пограбувати сільский клуб?

ГАННА (посміхається): Не обов’язково! Можна красти картоплю… Полювати… Рибалити… Ось це і буде середньовіччя.

АЛЕКС: Поглянь, зайко, на свої нігті. Де тобі підправлятимуть манікюр? В Недогарках чи Козятині?

ГАННА: Смієшся? А я, до речі, кажу правду…

АЛЕКС: Я теж…

Авто проїжджає повз невеличку придорожну кав’ярню і знижує швидкість

ГАННА (читає назву кав’ярні): «Чи-ка-го»… Господи, це ж треба! І тут - Чикаго. Суцільний маразм. Пішли жерти! А то помреш. Доведеться тебе закопувати в кукурудзі…

…

Сцена 90

НАТ. НІЧ. СТАДІОН

Глибока темрява, в якій по черзі починають вмикатися невидимі софіти - «клац-клац-клац». В темряві виникають довгі порожні сидіння на велетенському круглому просторі. Останній софіт висвітлює скулену постать Героя. Той затуляє обличчя руками. Камера повільно віддаляється… Все далі, далі, далі…

Стадіон перетворюється на кратер безлюдної планети, оточеної темрявою.

Кінець фільму

…Я влізаю у ванну. Вода давно прохолола. Але мені байдуже. Я згадую фінал - почергове клацання величезних невидимих ліхтарів. І раптом мене будоражить шалена думка: а якщо з’омка триває?!!

Я озираюсь по всіх кутках ванної кімнати - вона велетенська, мов той стадіон, розкішна, шикарно обладнена. В підвісну стелю вмонтовано безлч маленьких світильників. Купа вимикачів…

Я почергово натискаю на кожен.

Спочатку гасне нижнє, потім верхнє світло - «клац-клац-клац». Залишається ще три лампочки - прямо над ванною. Котра з них стежить за мною? Я клацаю останнім вимикачем і занурююсь в темряву, потім - у воду.

В темряві намацую лезо. Вони не дочекаються!

Заплющую очі…

Переді мною виникають якісь нечіткі сюжети, кольорові інтеграли, чорні і теракотові плями, як на старій плівці. Мені стає тепло, навіть гаряче в цій холодній воді. Інтеграли і плями виструнчуюються, чіткішають і здалеку, ніби з останнього ряду в кінотеатрі, я бачу, чим закінчується фільм: по сходах будинку підіймаються дві жінки. Зупиняються перед дверима, на яких я бачу номер своєї квартири.

Одна простягає руку до гудзика і нерішуче завмирає.

- Звони! - каже Аугустина, - Він чекає на тебе…

- Я знаю, - каже Соломія, - Я все знаю…

І натискає на гудзик дзвінка…

Хеппі енд.

Я напружую слух. Я майже вірю, що чую його…

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

20.05.2010

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). МІЯ

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ІВАН

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ДАН

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ЄВА

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі, продовження). ЄВА

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). МІЯ

ЧАСТИНА ДРУГА ЄВА

ДАН

ІВАН

СОЛОМІЯ

ПРОДОВЖЕННЯ ДОРОГИ [ШЛЯХУ]

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. АУГУСТИНА

ЗУПИНКА В ДОРОЗІ. ЄВА. ДАН

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ. ДЕСЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У ЗВОРОТНЬОМУ НАПРЯМКУ. ЄВА

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ. П’ЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У ЗВОРОТНЬОМУ НАПРЯМКУ. ДАН

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (ДРУГИЙ ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ). МІЯ

ОСТАННЯ ДОРОГА. ПАША (мовою оригінала)

ЧАСТИНА ТРЕТЯ Продовження дороги [Дорога триває]

ЗУПИНКА В ДОРОЗІ. АУГУСТИНА

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. МІЯ

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. ЄВА

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. ІВАН

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. ДАН

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА