Дві вершини Гороскопу [Віктор Васильович Савченко] (fb2) читать постранично

Віктор Савченко
ДВІ ВЕРШИНИ ГОРОСКОПУ Художньо-документальний роман

Передмова

Герої цієї книги, як і події, до яких вони були причетні, не вигадані. Це реальні постаті наукового світу — наші сучасники. Проте фізичні та моральні випробування, що їм довелося зазнати, роблять їх подібними до персонажів з пригодницьких романів.

Екстремальні ситуації, в яких опиняється головний герой повісті Андрій Зорін, не є плодом авторської фантазії, а перенесені на сторінки книги з реального життя. Досить назвати хоча б одну з таких ситуацій — підземний атомний вибух у самому центрі Донбасу — місті Єнакієвому, таємно проведений шістнадцятого вересня 1979 року.

Пружиною твору є пошук наукової істини, власне, ходіння складним лабіринтом, що веде до неї. В цьому лабіринті можна й заблукати, та знайти щось таке, що тільки схоже на істину. Більше того, навіть не здогадуватись, що то лише підробка і що «еполети» на тобі не справжні. А там опинишся в колі «однодумців» з подібними відзнаками вже нижчого рівня; скоро тебе помітить зверхник, на якому будуть також еполети з театрального реквізиту. І вся вертикаль керованого інтелекту обернеться на свою протилежність. Опинитись у такому процесі — чи не найбільша загроза для творчої особистості. Отримавши безтурботне життя, вона в обмін мусить поступитись творчими планами і зрештою — перспективою вписати своє ім'я на «скрижалях» науки.

Маркшейдер за освітою і вчений за покликанням Андрій Зорін висунув ідею запобігання раптових викидів породи на шахтах. Але між ідеєю та її впровадженням у виробництво проліг небезпечний шлях промислових перевірок.

Треба мати мужність (самої тільки теоретичної переконаності в безпеці методу замало), щоб спостерігати, як поступово зароджується викид — явище, яке за незначної зміни обставин переростає у вибух. Власне, це не що інше, як перевірка на собі, що її рано чи пізно мусить здійснити кожен порядний учений.

Здається закономірним, коли засобами математики, фізики, хімії описуються геологічні, біологічні чи інші процеси. Тут відкриття робиться на стиках наук. А ось коли фундаментальні проблеми медицини вирішуються вченим гірником — це вже дивує. Втім, пояснення такому феномену одне — сильний дослідницький рефлекс у поєднанні з волею.

Вся діяльність головного героя зіткана з небезпеки (для фізичного і творчого життя) та спроб її уникнути, повного ігнорування його ідей науковими авторитетами і беззастережного їх визнання.

На сторінках повісті читач зустрінеться з відомими всьому світові особистостями, як, наприклад, Президент Академії наук СРСР Александров, котрий відіграв певну роль в науковому житті Зоріна, та з багатьма вченими, про яких знають не лише геологи й гірники, а також широкий загал.

Автор сподівається, що роман «ДВІ ВЕРШИНИ ГОРОСКОПУ»— це перша спроба співдружності письменника і вченого; за нею підуть інші твори про видатних людей науки козацького краю.

ЧАСТИНА ПЕРША

Пастка

1

Поїзд «Сімферополь-Донецьк» уже годину, як подолав темряву ночі і тепер в’їздив у світанок нового вересневого дня 1979 року. Пасажири купе, де їхав Зорін, ще спали. Це була шахтарська сім’я — чоловік, жінка і син-підліток, котра поверталася з відпочинку в Ялті. З їхніх розмов Зорін довідався, що вони з Єнакієвого — міста, до якого поспішав і він. Чоловік, як і більшість людей його професії, виявився товариським; він навіть витягнув був пляшку, але Зорін відмовився… Через спеку в вагоні шахтар сидів оголений по пояс і на його не надто пропорційному торсі можна було бачити численні шрами й цятки нібито від татуювання. Зоріну не треба було пояснювати, що то за сліди. Людей з такими ознаками він бачив багато — живих і мертвих.

— У лаві? — поцікавився, кивнувши на шрам.

— В штреку, — відказав шахтар. — Викид.

Ці кілька слів прозвучали як пароль. Після них сусід по купе, котрий не дуже ловко почував себе в компанії незнайомця з холоднуватими світло-голубими очима, ніби скинув з себе ніяковість.

— А профілактичні заходи у вас що, не проводять? — озвався Зорін.

— Та роблять, роблять. Але вони не завжди теє…

«Авжеж, — подумав Зорін. — Як не труси масив вибухівкою, а воно нема-нема та й кине. І потім оте «не завжди» обертається смертями й каліцтвом.» Він подумки називав себе і таких як сам «мінерами», котрі знаходять і знешкоджують міни, закладені самою природою. А вона — природа порозтикала того добра щедрою рукою і в породі, що вміщує в собі вугілля, і в самому вугіллі.

Поїзд збавив швидкість і скоро зупинився біля якоїсь станції. Пірамідальні тополі і явори, в затінку яких ховались хати, нагадали село Мишурин Ріг на Дніпропетровщині, з якого Зорін був родом. Але ця думка майнула мимохідь. Він-бо сидів як на шпильках, очікуючи, коли поїзд знову рушить. Дві хвилини зупинки здалися йому