Світла і тіні ОУН [Лев Ребет] (fb2) читать постранично, страница - 2

вже чималий відтинок часу, достатня віддаль, щоб бачити події і людей у певній перспективі. З цієї перспективи видно постаті і факти вже в історичному світлі. Факти перестали бути подіями дня, втратили посмак актуальности, про яку невідомо як вона скінчиться. З віддалі чвертьсторіччя можна вже зробити досить вірний балянс історії ОУН, можна ясно бачити лінії її розвитку, спостерігати світла і тіні її дії.

І сьогодні вже можна сказати, що — не зважаючи на помилки і недотягнення — ОУН записала своє ім'я в історії визвольної боротьби України золотими буквами. Вона від свого постання і до сьогодні вибивала і вибиває свою печать на українській політиці. А вже цілком певно, без ОУН український народ не ввійшов би до історії як активний підмет подій останньої світової війни.

Духова сила

Цей успіх організація завдячує в першу чергу високим духовим вартостям, які вона від самого початку зарепрезентувала і які зформульовані вже в постановах Першого Конґресу ОУН.

Це насамперед — у сфері ідеології — ідея нації. Хоч якою самозрозумілою видається нам тепер ця справа (разом з іншими справами, про які буде мова далі), проте висунення як начальної ідеї організації ідеї нації було переломовим моментом. Цією ідеєю ОУН не тільки виразно відгородилася від (історично для нас таких погубних!) інтернаціонально-марксистських течій, але також підкреслила свою понадпартійну, загальнонаціональну настанову.

Підкреслення бо нації (відси назва: організація націоналістів) як начальної ідеї організації мало теж окрему політичну вимову з уваги на існування великої кількости політичних груп, які, хоч були щодо програми слабо зрізничковані, проте не зуміли створити як слід одного фронту і серед завзятих і гострих спорів на тему несуттєвих програмових різниць губили найважливіше: справу державної незалежности і боротьби за неї.

ОУН у своїй концепції мала стати понадпартійною організацією (тому назвалася організацією, не партією), організацією, яка мала гуртувати людей не до боротьби за здійснення тієї чи тієї партійної програми, але яка поставила собі за мету об'єднати всіх українців, охочих боротися за основну національну мету: за державну самостійність.

Відси походить велике наголошування «ідеологізму» в організації, з одного боку, і відсування детальних програмових питань на дальший плян, з другого. Так, наприкл., на початку існування організації говорилося, що програма УНДО сама по собі не є зла. Біда тільки, що своїх основних заложень, тобто «здобуття Соборної і Незалежної Демократичної Держави» — як говориться в першому пункті програми УНДО-ня — ця партія не була спроможна і не збиралася безпосередньо здійсняти.

Здобувати бо державну незалежність в тодішніх тоталітаристичних (СССР) чи напівтоталітаристичних (довоєнна Польща і Румунія) умовах, в яких жив розчленований наш народ, можна було не виборчими чи іншими, ніби «демократичними», але практично через поліційні апарати цих держав цілком контрольованими засобами, а тільки безпосередньою політичною і збройною боротьбою, веденою з підпілля.

Тому від самото початку, попри принципову національно-державницьку настанову, не деталізована соціяльна, культурна, економічна і т. д. програма, а саме стратегія і тактика підпільної боротьби за державність були для ОУН найсуттєвіші. Характеристично, що з постанов І Конґресу ОУН вивчалися тільки загальні, вступні визначення, а не дальші, докладніші, — оскільки найважливішим для націоналістів були не питання політики в уже існуючій державі, а питання боротьби за здобуття власної держави на всіх українських землях і за її самостійність.

Таким чином, відразу за основними принципами ОУН (державність і незалежність) в ієрархії начальних проблем стояло питання визвольної концепції, як такої. Основою стратегії цієї концепції стала теза орієнтації на власні сили, а основою її тактики — засада безкомпромісовости.

Визвольна концепція

Також становище української нації після першої світової війни, у висліді якої основна частина України опинилась як т. зв. УССР у володінні большевицької Москви, а решта — під пануванням напівтоталітаристичних режимів Польщі та Румунії і не дуже прихильної до українського національно-визвольного руху, хоч і демократичної, Чехії, — сприяло постанню різних невиправданих надій на зміну на краще.

Політичні діячі старшого покоління заступали погляд, що нашим завданням є розбудувати наше життя, як тільки в цих умовах це буде можливим, і чекати, поки не прийде для нас «слушний час». На ділі це чекання на прийдешній, неозначений слушний час дорівнювало орієнтації на чужі сили, які, здійсняючи свою мету, мали б — як сподівалися прихильники чекання слушного часу — створити і для нас корисну ситуацію і безпосередньо чи посередньо (знищенням наших ворогів) допомогти і нам у здобутті нашої самостійности.

Хоч