Пристань Ескулапа [Едмунд Нізюрський] (fb2) читать онлайн

Едмунд Нізюрський ПРИСТАНЬ ЕСКУЛАПА

_{Художник В. САВАДОВ}

Розділ І

— Це сталось отут, у кімнаті… — Професор Містраль відчинив двері кабінету і пропустив нас поперед себе. — Я працював за письмовим столом, як завжди в цей час. Раптом тріснула шибка…

— Пробачте, будь ласка, — перебив його капітан Трепка, — чи не могли б ви точно визначити час?

— Напевно, зможу, — відповів професор: — Як я вже і сказав, це сталося після вечері. Ми вечеряємо о восьмій годині. Коли годинник пробив пів на дев'яту, Міхал, син професора Касіци, першим схопився з-за столу і ввімкнув телевізор. Саме в цей час мали транслювати кінорепортаж про змагання з мотоспорту між командами Польщі і Швеції. Незабаром прийшли два товариші Міхала і вся компанія розташувалася біля телевізора. Спортивний репортаж — галасливе видовище, і передача дуже заважала мені працювати, хоч двері мого кабінету, як ви бачите, додатково ізольовані повстяною оббивкою. Репортаж мали передавати до дев'ятої години. В той час, коли це сталося, трансляція ще тривала, тому я думаю, що тоді було близько дев'ятої години, хоч на годинник я й не глянув.

— Чудово, — промовив задоволений Трепка.

Я знав, що капітан любить мати справу з людьми, які висловлюють свої думки коротко і чітко, а в цьому відношенні професорові не можна було дорікнути.

Ми підійшли до вікна. В лівій частині його, майже в самісінькому нижньому куточку шибки, виднілася кругла дірочка завбільшки з горошину. Від дірочки в усі боки променями розходилися тріщини, але шибка міцно трималася в рамі. Трепка з хвилину уважно придивлявся до неї.

— Чи не знайшли ви часом, як припускали, того камінця?

— На жаль, ні. Хоч, признаюсь, я був надто схвильований, щоб шукати методично.

— А чому ви одразу не повідомили міліцію?

— Я вважав, що це витівка якогось шибеника з рогаткою. На нашій вулиці є хлопці, які вправляються в стрільбі по горобцях. Тільки другого дня, під час сніданку, панна Стор, моя лаборантка, звернула увагу на те, що це міг бути постріл з вогнепальної зброї, і порадила на всякий випадок заявити в міліцію. Відверто кажучи, я вагався; не люблю таких справ. І я тільки подзвонив своєму братові, адвокатові, надаючи йому в цій справі повну свободу дій. Ну, і виявилося, що Гжегож повідомив вас, капітане.

— Пан Гжегож Містраль — мій добрий знайомий, — мовив Трепка, з інтересом оглядаючи книжки на стелажах під стіною, — колись ми працювали разом. Ну, але повернемося до справи. Скажіть нам, професоре, що ви зробили одразу після того випадку?

— Я був дуже схвильований і далебі не знав як слід, що маю зробити. Було ясно, що піймати винуватця не зможу. Самі розумієте… вечір, темрява, вулиця освітлена слабо. Та, зрештою, я сумнівався й відносно самого характеру цієї події. Чи то була випадковість, чи навмисна витівка? А якщо витівка, то які її причини — пустощі чи, може, помста? Колись я натер вуха отим шмаркачам за те, що вони били пляшки на мостовій, отож…

— Словом, ви не встали з-за письмового стола, — перебив його Трепка.

— Та ні, — сказав професор, трохи ніяковіючи, — згодом я відчинив вікно і виглянув, але нічого не побачив.

— Я думаю, — буркнув Трепка. — Зрештою, то була легковажність з вашого боку. І що ж далі?

— Я вийшов у вестибюль, — розповідав професор. — Міхал Касіца все ще сидів з товаришами біля телевізора. Я спитав, чи не чули вони чого. Кажуть, що ні. Тоді я заглянув у сад, але нічого підозрілого не помітив. Щоб не бентежити нікого в домі, я більше не згадував уже про ту подію і повернувся в свій кабінет.

— То ви навіть не перевірили, чи всі ваші сусіди були в той час дома, чи, може, когось не було?

— Не перевірив.

— Жаль.

— Мені навіть не спало на думку, що то міг би зробити хтось із нашого дому. У нас немає дітей.

— Дітей… дітей… — повторив нервуючи капітан. — Даймо вже спокій тим дітям. Тут немає жодних сумнівів. Хтось у вас стріляв. Це отвір від кулі.

— Ви так думаєте? — В очах професора було більше здивування, ніж страху. — Ви впевнені в цьому?

У відповідь Трепка нахилився над книжками на нижній полиці, деякий час немовби чогось шукав там, а потім мовчки одну за одною почав перекидати книжки. Нарешті, витягнув ту, яку шукав.

— Гляньте, — сказав, подаючи професорові том у полотняній оправі, на якій виднілася назва «Лейкемія»; на корінці книжки була кругла дірка. — Ваше щастя, професоре, — додав капітан, проводячи поглядом по лінії од вікна до м'якого крісла біля письмового стола, а потім аж до нижнього ряду книжок у бібліотеці, — ще два, три сантиметри, й така сама гарна дірка була б у вас у животі.

Ця наочна лекція справила на професора неабияке враження. Він зблід, пальці його нервово стиснулися на краю письмового стола.

Тим часом Трепка з флегматичним виглядом вийняв з полиці ще кілька книжок, а потім уміло видовбав із задньої стінки стелажа невеличку металеву річ.

— Оце й є той камінець нечемних хлопців з вулиці, — зітхнувши, промовив він і показав нам на долоні кульку.

— Виходить, це все-таки правда… — прошепотів професор. — Стріляли в мене. Але хто?! Чому?!

Трепка не звернув уваги на ці запитання. Витягнув з кишені сірникову коробку з ватою і поклав у неї кульку.

— Малокаліберна зброя, — пробурмотів він.

— Шістка, — додав я.

— Так, напевно, пістолет калібру 6,35, — промовив замислено Трепка. — Дуже цікава історія. Павелеку, ти звернув увагу на кут падіння кулі?

— Здається, стріляли з чималої висоти, — відповів я.

— Правильно, — кивнув капітан. — Стріляли з досить високого місця.

— Чому? З чого ви судите? — нервово запитав професор.

— Гляньте, професоре… — Трепка показав на полицю, звідки щойно дістав прострелену книжку. — Куля засіла явно нижче, ніж дірка в шибці. Від підлоги до дірки в шибці приблизно метр. Додаймо до цього висоту нижньої частини стіни — підмурка, і ми легко обчислимо, що стріляли, коли брати на око, з висоти щонайменше три метри. Але це приблизно, бо той, хто стріляв, міг стояти далі чи ближче од вікна.

— Три метри… — повторив професор. — Як ви собі це уявляєте, капітане? Не думаєте ж ви, що хтось став на підмурок?

— Ні, це виключається, — відповів Трепка. — Шибка не задимлена, а якби стріляли з підмурка, то на ній була б кіптява. До того ж і сила кулі порівняно слабка! Отже, виходить, що стріляли з досить далекої відстані. Щонайменше, думаю, метрів з двадцяти.

— Наприклад… з огорожі… — втрутився я.

— Або з того дерева, — капітан показав на яблуню навпроти вікна.

— З дерева? Та це ж просто смішно! — вигукнув професор.

— Можливо… — буркнув Трепка. — Чи не могли б ми тепер оглянути сад?

Сад у цю пору мав сумний вигляд. Була середина квітня, і дерева ще стояли голі, без листя. Тільки газони вже вкривала свіжа зелень. Трепка одразу ж попрямував до яблуні, яка стояла на гаданій лінії пострілу. Трохи далі на драбині стояв чоловік у захисному комбінезоні та окулярах і при допомозі спеціального апарата обприскував сусідню яблуню.

— А чи драбина часом не стояла вчора під цим деревом? — Трепка показав на яблуню навпроти вікна.

— Дуже можливо, — промовив професор. — Я не звернув уваги, але це дуже можливо. Можна запитати Котовського, — обернувся він до чоловіка з апаратом. — Це брат нашої господині, він доглядає сад.

— Не треба, — Трепка показав на сліди в траві. — Немає сумнівів, що драбина стояла тут.

Нагнувшись до землі, ми уважно, метр за метром, оглядали газон. І, нарешті, я знайшов те, що нас цікавило: гільзу від кулі.

— Ну що ж, для початку дуже непогано, Павелеку, — пробурмотів до мене Трепка, обтрушуючи руки. — Отже, стріляли звідси, точніше кажучи, з драбини. Дуже цікава історія… Тепер треба було б встановити, куди втік злочинець. Він міг вибігти через хвіртку на вулицю. Я помітив, що хвіртка не замикається ні на ключ, ні на защіпку, так же, професоре?

— Це правда, не замикається. Коли ми переїхали сюди, вона вже була така, і досі якось не полагодили замка.

— Не полагодили замка… Ну що ж, це буває. Отже, злочинець міг втекти через цю хвіртку. Але я бачу тут поблизу двері. Що то за двері, професоре?

— Це двері з кухні.

— Значить, він міг утекти й через ці двері, особливо якщо він живе у вашому домі, — але це теж тільки припущення. Ходімо тепер назад у будинок. Мені хотілося б задати вам кілька питань, професоре.

Зручно розмістившись у кріслах, ми деякий час мовчали.

— Ну то й що ви про все це думаєте? — стомленим голосом запитав нарешті професор.

— Дуже смішна історія.

— Смішна? — здивувався Містраль. — Невже замах на чиєсь життя може бути смішним?

— Скоріше це дуже дивна історія, — промовив Трепка. — Чи не подумали ви, що людина, яка хотіла б вас убити, зробила б це, мабуть, трохи інакше?

— Не розумію…

— Мене, професоре, дивує те, що злочинець діяв так невдало. Стріляти з віддалі близько тридцяти метрів, уночі, з малокаліберного пістолета — значить, стріляти навмання. Це був несерйозний замах, схожий скоріше на дурний жарт.

— Жарт? Ну знаєте, капітане! — Професор явно образився на Трепку. — Стріляти в людину — далеко не жарт.

— Це правда, — кивнув головою Трепка. — Стріляти в людей — не жарт. У всякому разі нормальна людина цього не робить. Але я не це мав на увазі, коли казав, що замах був несерйозний. Я хотів сказати, що в даному випадку метою було не вбивство, а щось інше.

— То навіщо ж усе-таки стріляли? — запитав спантеличений професор.

— Саме про це я й хотів вас запитати.

— Мене? А звідки ж я можу знати?

— Чи немає у вас якихось особистих ворогів?

— Ворогів? Ні… не думаю. — Містраль на мить замислився. — Звичайно, як і кожній людині, одні симпатизують мені, інші скоріше ні… Але от що ні в кого немає причин стріляти в мене, — то це безсумнівно.

— Може, хтось вами незадоволений?.. Який-небудь співробітник або студент?

— Ні… немає нічого такого, що могло б бути причиною. Я ніколи серйозно ні з ким не сварився. Ви думаєте, що хтось із помсти хотів мені нагнати страху?.. Ні, це смішно!

— А може, це пов'язане з вашою науковою роботою? Чи ніхто не вимагав чогось від вас?

— Вимагав? Не розумію.

— Ви науковий працівник.

— Так, ви знаєте, — я гематолог…

— Може, хтось робив вам якісь пропозиції в зв'язку з вашою працею, хотів дістати від вас якісь наукові дані?

Професор почував себе явно ніяково.

— Ні, нічого такого не було. Це схоже на різні підступи, що мають місце в галузі технічних відкриттів, капітане. У медицині таких речей, на щастя, не буває.

— А чи не одержували ви якихось листів з погрозами, чи не мали телефонних розмов, де б вам щось наказували або забороняли?

Містраль розсміявся.

— Ви маєте на увазі шантаж? Ні, слово честі, нічого такого зі мною не було. Зрештою, повинен вам одразу сказати, що в мене немає ніякого добра. Ви ж знаєте, в якому становищі перебувають сьогодні наукові працівники.

Трепка заклопотано кашлянув.

— Словом, ви не можете пояснити причин цього дивного замаху?

— Аж ніяк. — Містраль підійшов до стінної шафки і дістав звідти пляшку французького коньяку. — Мабуть, це зробив якийсь божевільний. Мій приятель-психіатр, професор Яштин, розповідав безліч історій про кримінальні подвиги своїх підопічних.

— Ну, залишимо поки що цю тему, — промовив Трепка. — Хто живе в будинку?

— О, тут ціла купа людей, — відповів професор, наливаючи чарки. — Ну, насамперед — професор Касіца, директор нашого інституту, потім його син Міхал, новоспечений лікар, потім асистенти професора Касіци: доктор Заплон і доктор Протоклицька, мій асистент, доктор Йонаш, і панна Стор, лаборантка. Крім наукового персоналу, тут живе ще в службовій кімнатці біля кухні пані Котовська, наша господиня.

— Ви говорили з ними про цю пригоду?

— Так. Я згадав про це під час сніданку.

— Ну й що?

— Нічого. Усі в той час були дома, але ніхто нічого не бачив і не чув. Вибачте, пані Котовської тоді не було дома. Вона ходила до сусідки і повернулася лише після десятої.

— Ну що ж, — сказав Трепка, — нам лишається ще оглянути будинок.

— А що це вам дасть?

— Така вже формальність, — зітхнув Трепка.

Ми вільно ходили по віллі, бо Трепка, заздалегідь домовляючись з професором, обрав такий час, щоб нікого не було дома.

Будинок був триповерховий. Перший поверх займав вестибюль, з якого одні двері вели до малої бібліотеки, а другі — до кімнати професора Містраля. Через засклені двері з вестибюля можна було вийти в коридор, а звідти, пройшовши в двері з правого боку, потрапити до кухні. За кухнею приліпилася ще службова кімнатка господині. На другому поверсі була маленька лабораторія, а також три кімнати, зайняті професором Касіцою та його сином. Крім того, біля лабораторії містилася кімнатка панни Стор. На третьому поверсі жили асистенти — лікарі Заплон, Йонаш і Протоклицька.

— Це нагадує мені фаланстер Фур'є^[1], — пожартував Трепка, коли ми сходили вниз.

— Справді, — посміхнувся професор, — дехто називає нас комуною. Ми всі займаємось однією справою і проживаємо під одним дахом, але не зовсім добровільно. Це швидше господарська необхідність. Після переїзду з Вроцлава інститут не міг знайти квартир для наукових працівників. Нещодавно завдяки певній бюджетній автономії нам пощастило купити дві вілли: одну тут, а другу — в Пясечному. Віллу в Пясечному ми вважаємо за будинок відпочинку, хоча й там обладнали невеличку лабораторію, щоб можна було продовжувати свої досліди. Колись, як ми вже налагодимо своє господарство, «Пристань Ескулапа»^[2] буде дуже приємною дачею.

— «Пристань Ескулапа»? — здивувався Трепка.

— Обом своїм віллам ми дали назви. Певна річ, неофіційно і до деякої міри жартівливо. Ось цю ми назвали «Ізолятором», — не знаю, чи дуже влучно, — а ту, що в Пясечному, — «Пристань Ескулапа». Насправді ж вони називаються дуже прозаїчно: будинки Другого інституту дослідної гематології — № 1 і № 2.

— Так, це цікаво, — неуважно промимрив Трепка, заглиблений у свої роздуми. — Ця вілла має два виходи, правда ж, професоре?

— Звичайно. З вулиці — головний вхід до вестибюля через терасу, а від саду — боковий, що веде на кухню.

— Тобто в коридор і далі на сходи можна потрапити або з вестибюля, через ті засклені двері, або ж через кухню?

— Цілком правильно.

Трепка накреслив план і уважно розглядав його. Професор Містраль здивовано зиркнув на капітана. — Чому це вас так цікавить?

— Ви казали, професоре, що після тієї події виходили в сад. Але не сказали, через які двері — головні чи через кухню?

— Через головні.

— Через головні? — перепитав Трепка. — Чому? Як на мій погляд, то через кухню вам було ближче. Стріляли з боку саду, а до саду ведуть двері через кухню.

— Так, ви маєте рацію, — промовив трохи збентежено Містраль — Я хотів вийти через кухню, але двері з вестибюля були замкнуті.

— Ті скляні двері, що ведуть у коридор?

— Так. Вони були замкнуті на ключ. Тому я повернув і вибіг через терасу.

— Кажете, замкнуті на ключ… — Трепка насупив брови. — А хіба ці двері звичайно бувають замкнуті?

Містраль, здавалося, був збентежений цим запитанням.

— Та ні… скоріше ні… — відповів він невпевнено.

— Що ви розумієте під цим «скоріше»?

— Те, що в той час двері не повинні бути замкнуті. Пані Котовська замикає їх тільки о десятій годині.

— А вас це не здивувало?

— Я не звернув уваги на це.

— Як ви гадаєте, хто міг замкнути ті двері?

— Не маю уявлення.

Деякий час Трепка мовчав.

— Ви згадували, що пані Котовської не було в той час дома…

— Справді. Її не було.

— …і що телевізор працював на всю потужність, — буркнув собі під ніс Трепка.

Більше він уже нічого не запитував, і на цьому наші відвідини закінчилися.

Розділ II

Через два дні Трепка приймав перші рапорти своїх підлеглих. Спочатку з'явився підпоручик Філіп, який допитував мешканців «Ізолятора». Трепка мав підстави доручити цю справу Філіпу, бо завжди був невисокої думки про його здібності. Якщо Трепка саме Філіпу довірив допит мешканців, то, видно, цій частині слідства капітан не надавав особливої ваги. Справді, протоколи, які подав Філіп, були напрочуд нудні і не вносили в справу нічогісінько нового. Всі були вражені замахом на професора Містраля, але ніхто нічого не бачив і не чув, бо нібито всі перебували в своїх кімнатах, дуже зайняті роботою. Крім того, надто галасливий репортаж по телевізору, напевно, заглушав усе. Підозру відносно того, що стріляти міг хтось із мешканців будинку, було відкинуто категорично і з святим обуренням. Сусіди одностайно твердили, що з професором Містралем у них чудові стосунки. А проте питання про замкнуті на ключ двері лишалося нез'ясованим! Ніхто не признався, що замикав їх, і це непокоїло, бо хтось же повинен був замкнути. Щодо Котовської, то вона сказала, що до одинадцятої години була у пральні, і назвала свідків, які могли це підтвердити. Справді, дев'ять згаданих нею жінок, у тому числі й хазяйка пральні, якась пані Пацько, не вагаючись, підтвердили це, бо в їхньому товаристві пані Котовська була добре відома своїм надзвичайним талантом злословити на своїх ближніх. Щодо замкнутих дверей, то Котовська заявила, ніби й справді хотіла їх замкнути перед сном, як це вона щоденно робить, але з подивом відзначила, що двері вже замкнуті. Проте довше над цим фактом вона не роздумувала, вважаючи, що замкнув їх хтось із мешканців будинку.

Я здивувався, що Трепка, здавалося, був задоволений рапортом Філіпа. Доброго настрою капітана не змогли зіпсувати навіть наступні, теж не дуже втішні рапорти. Зброї, з якої вилетіла ота куля, не знайшли і навіть не знали, де її шукати. Не вдалося також зібрати докладнішої інформації про мешканців «Ізолятора».

Сержант Жачек доповів, що всі мешканці будинку лише рік проживають у Варшаві, отже, розвідку належить провадити скоріше в тому місті, де ці люди жили раніше, тобто у Вроцлаві. Якщо ж говорити про варшавські характеристики мешканців, то вони у всіх просто чудові і з виробничого погляду, і з морального. Винятком міг бути хіба що доктор Заплон, якому приписували зловживання алкогольними напоями, а також Міхал Касіца. Цього неодноразово карали за порушення правил вуличного руху і деякі інші чудернацькі вихватки, — він, наприклад, купався в забороненому місці, прикидався на вулиці трупом, вивішував на вуличних стовпах непристойні оголошення. А якось річкова міліція витягла його з Вісли.

«Має щастя хлопець, — подумав я, — що провів той вечір біля телевізора, бо в противному разі з такою характеристикою важко було б виправдатися».

— Ну і що, Жачек, це все? — Трепка вже складав у портфель нотатки.

— Є ще тільки оце, — сержант подав Трепці вирізку з газети.

«З 26 по 30 квітня ц. р. в Токіо відбудеться І Всесвітній конгрес гематологів. Польську науку на конгресі представлятиме професор доктор Шимон Містраль».

— Цікаво! — пожвавився Трепка. — Професор не згадував нам про це.

* * *

Наступного дня капітан Трепка запросив професора Містраля до управління міліції.

— Ми, професоре, допитали ваших сусідів по будинку, товаришів і співробітників, — повідомив без будь-якого вступу капітан, — і тепер принаймні знаємо, де шукати.

— А саме?

— Мені здається, що я не дуже рискуватиму, коли скажу, що замах зробив хтось з мешканців «Ізолятора».

— Вибачте мені, але я назву це одним словом, — швидко відповів професор, — абсурд.

Трепка не сперечався, вибачившись перед професором, він зник за ширмою, щоб зварити чай, — капітан мав звичку робити це в найнесподіваніші хвилини.

— Це абсурд, поручику, — повторив професор, звертаючись до мене. — Я знаю всіх своїх сусідів по будинку. Це нормальні люди. І я ніяк не можу собі уявити, щоб хтось із них видряпався на драбину з метою влаштувати безглузде тренування у стрільбі по моєму вікну.

Я ствердно кивнув головою. Мене самого вразив рискований діагноз Трепки. Правда, був у цій справі трохи дивний збіг обставин, які дуже полегшували здійснення замаху, і насамперед це замкнуті на ключ двері. Можна було припустити, що винуватець замкнув їх навмисно, щоб не дати змоги професорові чи якійсь іншій людині, стривоженій подією, вийти в сад через кухню, і цим самим забезпечити собі можливість без перешкоди пройти сходами нагору.

Проте мені здавалося, що для яких би то не було висновків цього ще дуже мало, і я дивувався, що Трепка так легковажно рискує завдати шкоди своєму авторитетові. Я не бачив мотивів замаху, а спосіб його здійснення здавався мені просто дивовижним. Невже злочинець стріляв би тільки для того, щоб налякати? Але ж професор категорично відкинув таку можливість, твердячи, що ні в кого не було причини лякати його. Хіба, може, професор не був з нами відвертий і щось приховував. Але його поведінка заперечувала це підозріння. Містраль ставиться до всієї цієї справи далеко не так серйозно, як Трепка. І це була нормальна реакція людини, яка не відчуває над собою загрози. Якби професора шантажували, якби він когось боявся, то, напевно, поводився б інакше.

Тим часом Трепка повернувся з чайником, який ще парував, і, незважаючи на відмовляння професора, умовив його покуштувати зеленого чаю, — з часу свого перебування в Китаї капітан пив його систематично.

Професор скривився вже після першого ковтка, але по-геройськи пив далі. Трепка деякий час мовчав, і тільки його маленькі очі допитливо дивилися на професора.

— Я обдумував цю справу, професоре, — промовив він нарешті, — і скажу вам одверто, що вона мені зовсім не подобається. Я відчуваю якусь загрозу — неясну, нечітку, але реальну. Ця справа не настільки безглузда, як нам спочатку здавалося.

— Вибачте мені, але я не бачу жодного розумного пояснення цього замаху, — упевнено промовив професор.

— Є одне, — заперечив Трепка, відсуваючи склянку з чаєм.

Професор здивовано глянув на нього.

— Є одне, — повторив Трепка. — Генеральна репетиція. Випробування.

— Випробування?! — вигукнув професор. — Чого?

— Справності… нервів, вашої і нашої реакції, одним словом, усього, що потрібно злочинцям для виконання їхнього плану.

— Це смішно.

— Ні. Це небезпечно. Я не хотів би вас лякати, але треба мати на увазі, що замах може повторитись і, боюся, цього разу вже цілком серйозно.

Професор хотів різко заперечити, але стримався і запитав з вимушеним спокоєм:

— А з чого ви судите, на якій підставі?..

— Подумайте самі, — тихо сказав Трепка. — В цьому замаху все обдумано, крім останнього акту. Все виглядає так, немовби хтось тонко, просто і кмітливо підготував убивство, але не захотів довести його до кінця. Точнісінько як на маневрах. Є все: противник, зброя, план операції, різні тактичні передбачення, атака, тільки противника не вбивають, бо це лише генеральна проба власних можливостей.

— Ну, капітане, — видавив професор, — ви, мабуть, жартуєте. Це жахлива фантазія. Хто ж грається у спроби вбивства?

— Не знаю, — зітхнув Трепка. — Мабуть, є хтось такий. І це йому для чогось потрібно. Я тільки з'ясував факт.

— Але ж це нічого не з'ясовує! Подумайте самі! Чого б це хтось готував на мене замах?

— Я весь час про це думаю, — промовив Трепка, — а ви мені не хочете допомогти. Чи й справді ніхто не скористався б з вашої смерті?

— Ніхто. У мене ж немає ніякого маєтку. Я неодружений, бездітний, і єдиний мій спадкоємець — це брат Гжегож, його ж ви, мабуть, не підозріваєте. Зрештою, повторяю, він дістане в спадщину після моєї смерті лише те, що на мені. А все інше, в тому числі й більшість книжок і автомобіль, яким я їжджу, — це власність інституту.

— Ви, здається, виїжджаєте на кілька днів у Токіо? — запитав раптом Трепка.

— Так! — Професор, здавалося, був трохи збентежений.

— Ви нам про це не сказали.

— Я не припускав, що це може мати яке-небудь значення в даній справі. Їду на з'їзд гематологів.

— А яка там ваша роль?

— Досить скромна… звітна доповідь, та, мабуть, і все.

— Коли відлітаєте?

— У вівторок, після свят, до Копенгагена, а звідти вже прямо в Японію.

— Повітряною трасою над полюсом?

— Так. Через Аляску.

— Сьогодні середа, отже, через шість днів… — пробурмотів Трепка. — Протягом цих шести днів раджу вам бути обережним.

— Знаєте, капітане, мені справді здається, що ви просто жартуєте!

— Ні. Вірте моєму досвідові, — сказав Трепка. — Почалася небезпечна гра. Найгірше те, що ми не знаємо її умов. Не знаємо ні партнерів, ні правил, ні ставки. Це гра на темну.

— Що ж мені робити? — спитав професор, намагаючись володіти собою.

— Передусім — довіряти нам. Було б непростимою, трагічною помилкою, коли б ви не повідомили нас про щось бодай як-небудь зв'язане з цією справою. Хоча б навіть це здавалося вам неважливим.

— А ще що?

— Небезпека загрожує вам ізсередини, — відповів Трепка. — Скажу відверто: в мені борються дві душі: душа міліціонера і душа людини. Міліціонер волів би, щоб ви протягом кількох днів нікуди не виїжджали, бо йому хочеться спіймати злочинця, і з цією метою він радий би використати вас у мало приємній ролі принади. Але це небезпечна забава, і тому, як людина, я по-дружньому раджу вам відійти, зникнути десь на ці шість днів.

— Спасибі вам, — Містраль криво посміхнувся. — Думаю, що я скоріше полегшу вам роль міліціонера. В ролі втікача я почував би себе погано.

— А проте я раджу вам виїхати кудись, не повідомляючи нікого. Навіть наполягаю на цьому.

— Це неможливо. Мені треба підготуватися до з'їзду. Крім того, я проводжу ряд лабораторних робіт, які вимагають постійного нагляду.

— І отже, ви твердо вирішили залишитись у Варшаві?

— У Варшаві? Ні. На свята я вибираюся до «Пристані Ескулапа». Якщо це вас порадує, то я скажу, що це справжня фортеця, оточена муром три метри заввишки. Ми називаємо її «фортом у пустелі». Цей об'єкт передали нам працівники м'ясної промисловості. Там були якісь лабораторії. Ці добродії вміли оберігати свою шкуру. Я сумніваюся, щоб там хтось насмілився стріляти в мене.

— Ви дуже хоробрі, професоре.

— Крім усього, — вів далі професор, — скажу відверто: ви не переконали мене. Ваша гіпотеза, капітане, мене дуже мало влаштовує. Ви недвозначно поставили моїх колег у становище звинувачених. Якби так зробив хтось інший, я вважав би це за образу. Але ви міліціонер, професіональний детектив, і тому все те, що ви сказали, я відношу на рахунок вашого міліцейського песимізму і намагаюся зрозуміти вас. Що ж, ви живете у світі проступків і злочинів, у вас свій погляд на стосунки між людьми, по-вашому зробити злочин так само легко, як з'їсти булку.

Трепка спокійно проковтнув цю запальну промову.

— В такому разі, професоре, нам не залишається нічого іншого, як їхати з вами до тієї фортеці.

— Їхати зі мною?! — перепитав вражений професор. — Як це ви собі уявляєте?

— Дуже просто. Ви запросите нас до себе як своїх особистих гостей. Знайдемо якийсь привід. Ми, наприклад, старі товариші по зброї. Що ви робили під час війни?

— Я був у Англії.

— Чудово. Ми цілком покладаємося на вашу творчу уяву і постараємося справитись з тією історичною роллю, яку ви нам визначите.

— Але ж…

— Ми можемо бути, наприклад, героями з 303-го дивізіону польських льотчиків, з якими ви познайомилися в рядах англійських військово-повітряних сил під час війни і які відвідали тепер вас на батьківщині.

— Я не служив у військово-повітряних силах, — видавив професор, — я працював на протязі всієї війни в госпіталі. І ніколи не був льотчиком.

— Це нічого. Зате ми можемо бути льотчиками.

Містраль похмуро глянув на Трепку, але нічого не сказав.

Тільки тоді, коли я проводжав професора до брами, він поділився зі мною своїми сумнівами.

— Я вас дуже перепрошую, ви вже вибачайте, але капітан не справляє на мене враження серйозної людини. Я навіть не припускав, що в міліції є такі люди. А може, я ще не розкусив його. Це або геній, або…

— Запевняю вас, що він — геній, — квапливо перебив я професора.

* * *

В середу, о п'ятій годині, я, як завжди, пішов у басейн. Не встиг вийти з-під душу, коли мене попросили до телефону. Черговий офіцер викликав мене в управління міліції. Нібито знайшли пістолет. Я негайно поїхав. У кімнаті чергового мені показали коробку з-під прального порошка і обгортковий папір.

Я дивився, нічого не розуміючи.

— Ви ведете справу Містраля? — запитав черговий.

— Я.

— Це вам. Одержано через пошту.

— А пістолет?

— У коробці.

Справді, в коробці лежав пістолет, Я взяв його за дуло. Калібр 6,35. До рукоятки на шнурочку був прив'язаний якийсь папірець. Я зацікавлено оглянув його. На папірці були наклеєні вирізані з газети літери, з яких складалися слова:

«Експонат для музею міліції»,

а внизу:

«Цією зброєю марки «Коммер — 6,35» я звільнив людство від Шимона Містраля. Хай живе прогрес!»

… Посилка була запакована в звичайний обгортковий папір, на який наклеїли поштові марки, а також адресу головного управління міліції, теж складену з вирізаних друкованих літер. На посилці був штемпель поштового відділення № 10, яке міститься на площі Конституції.

Я спокійно зробив те, що в такому випадку й треба було зробити: послав сержанта Жачека в поштове відділення № 10, віддав пістолет на експертизу зброярам та в лабораторію дактилоскопії і повідомив про все Трепку.

Пізно ввечері ми вже мали перші відомості. Сержант Жачек прийшов трохи розчарований:

— Посилки ніхто не здавав, її знайшли, — доповів він.

— Що таке? — Трепка підвівся з-за стола.

— У вівторок увечері прибиральниця знайшла її під лавою і віддала начальникові поштового відділення. Поштові марки на посилці були, тому її й відправлено за вказаною адресою.

Хто підкинув цю посилку — встановити не змогли.

Що стосується дальших відомостей, то експертиза підтвердила, що куля і гільза, які ми знайшли, від цього пістолета марки «Коммер», калібр 6,35. Зате дактилоскопісти не знайшли на пістолеті жодного відбитка пальців.

— Як ти думаєш, навіщо надіслали нам цю посилку? — запитав мене Трепка.

— Є три можливі варіанти, капітане, — відповів я, хвилину поміркувавши. — Або ми маємо справу з явно божевільним, або з дотепником, який хотів похизуватися своїм молодецтвом і сумнівним гумором, або ж…

— Або ж?.. — підхопив Трепка.

— Або ж це заздалегідь продуманий хід небезпечного злочинця, який хотів видати себе не за того, ким він є насправді. Та я думаю, що на цьому він нас не впіймає.

— Ти маєш рацію, Павелеку, — промовив Трепка і попрямував за ширму заварювати чай.

* * *

Уранці ми з чемоданами прибули до професора Містраля. Професор, мабуть, уже попередив, що в нього будуть гості, бо нас зустріли досить байдуже. Щоправда, застали ми лише Котовську і доктора Йонаша.

Асистент саме снідав у вестибюлі. Це був присадкуватий чоловік років під тридцять, з першими ознаками лисини, повними щоками і животом, який уже почав округлятися, старанно поголений, чистенький — від нього здалеку пахло лавандою.

Містраль досить невимушено представив нас. Ми обмінялися кількома чемними стандартними фразами, які не викликали ні підозріння, ні навіть зацікавлення. Як, не без уїдливості, пояснив нам професор, тутешні мешканці повністю зайняті собою і, хоч над головою спільний дах, вони живуть скоріше ізольовано, не звертаючи уваги на товариські стосунки сусідів.

— Тим більше, — закінчив професор з гіркою посмішкою, — що останнім часом у зв'язку з від'їздом у Токіо я раптом став популярний і з подивом констатував, що маю багато друзів, які не забули мене відвідати й запевнити в своїй симпатії.

Перед самим від'їздом Трепка запросив професора на коротеньку розмову. Ми зайшли до кабінету.

Тут Трепка повідомив професора про одержання незвичайної посилки.

— Що ви про це думаєте? — глянув він запитливо на Містраля.

— Нечувана історія! Це якийсь нахабний жарт, і до того ж не дуже дотепний, або витівка божевільного.

Трепка деякий час пильно дивився на нього.

— А чи не могли б ви сказати, хто з ваших знайомих здатний на щось подібне? Кому це найбільше до лиця?

— З моїх знайомих? Ну що ви, капітане! — обурено вигукнув Містраль. Видно було, що він по-справжньому ображений. — Вибачте, але я мушу повторити те, що вже неодноразово повторював: серед людей, які мене оточують, немає божевільних.

— Минулого року, — спокійно зауважив Трепка, — коли доктор Міхал Касіца був ще студентом, міліція затримала його за те, що прикидався на вулиці трупом. Коли з'являлася швидка допомога і його клали на носилки, Міхал Касіца втікав, залишаючи санітарів і прохожих у стані остовпіння.

— Так, я чув дещо таке. Але ж це різні речі. Кінець кінцем, це ж не злочин. Просто некрасиві жарти. Там йшлося про якийсь заклад…

— А чи не здається вам, — спитав Трепка, — що витівка з пістолетом може бути таким самим жартом?

— Ні. Є ж певні межі. Міхал їх ніколи не переступав. До того ж після одержання диплома він заспокоївся. Я зовсім виключаю припущення, що це його ідея.

— Гм… А все-таки я дуже просив би вас покопатися в своїй пам'яті. Справа дуже важлива. Може, якийсь пацієнт був незадоволений вами?

— Ви знову за своє! Я ж казав уже вам, що ніколи не сварився з пацієнтами. До того ж я вже багато років не займався практикою. Я присвятив себе виключно науковій праці.

— Але ж у клініці ви зустрічаєтесь з хворими?

— У вас, капітане, якась нав'язлива думка. Невже ви справді думаєте, ніби якийсь божевільний втовкмачив собі, що мусить мене вбити?

— Цей «божевільний» почав здійснювати своє діло досить-таки розсудливо. Повірте мені, такі «божевільні» найнебезпечніші.

Трепка замовк і деякий час замислено тер свою лисину.

— Я думаю навіть, — промовив за хвилину, — чи не вказує часом посилка на те, що замах повториться, до того ж незабаром.

— Чому ви так думаєте?

— Посилаючи нам пістолет, злочинець хотів, можливо, викликати думку, що справа вже закінчена, демобілізувати нас, щоб пізніше без перешкод розправитися з вами.

— Ну що ж, — професор підвівся і почав ходити по кабінету, — ми ж вирішили, що ви їдете зі мною до «Пристані». Отже, я буду під неабиякою охороною, — додав він не без іронії.

Розділ III

Виявилося, що ми їдемо не самі. Разом з нами вирушила доктор Протоклицька, асистентка професора Касіци, енергійна худорлява жінка років під сорок. Як повідомила вона сама, її місія у «Пристані» має спеціальний характер і полягає в «організації свят». Ось чому вона взяла з собою багато речей. Через цей багаж подорож була не дуже приємною. Місця в тісній машині не вистачало, і я мусив держати на колінах купу різних коробок та коробочок, а також багатообіцяючі бутлі приємної обтічної форми. Єдиною втіхою було те, що багаж викликав у мене святковий настрій. Як холостяк, що харчувався по міліцейських їдальнях, я мріяв про справжні домашні свята.

На жаль, я з прикрістю відзначив, що в своїх благородних сподіваннях був у цьому товаристві похвальним, але єдиним винятком. Обличчя моїх супутників свідчили, що ці люди охоплені думками, далекими від приємного святкового настрою.

Містраль вів машину похмурий і зосереджений. Трепка сидів замислений праворуч від нього, а пані Протоклицька — на задньому сидінні біля мене, з завзяттям, гідним кращої справи, перегортала якийсь медичний журнал. Я не без подиву зауважив, що за всю дорогу Містраль і Протоклицька не обмінялися жодним словом. Мовчання Містраля ще можна було пояснити — він перебував у гнітючому стані людини, на яку вчинили замах, — але гірко стиснуті губи доктора Протоклицької були для мене загадкою. На вигляд це була товариська жінка. Я чув, як перед виїздом вона жваво розмовляла з доктором Йонашем. Що ж трапилося? Дідько б його взяв!

Хоч у мене й немає великих здібностей у цьому відношенні, але все ж я вважаю, що обов'язок джентльмена — розважати жінку розмовою. Тому після короткої внутрішньої боротьби я зробив спробу зав'язати розмову.

— Свята обіцяють бути досить приємними, — сказав я голосно.

— Ви так думаєте? — доктор Протоклицька байдуже глянула на мене поверх журналу.

Я красномовним рухом любовно погладив бутель, хоч у мене, слово честі, немає особливих нахилів у цьому напрямі, і зробив я це тільки для того, щоб підтримати розмову.

— А, ви он про що! — доктор Протоклицька поблажливо усміхнулася. — Мушу вас розчарувати. У бутелях, які ви тримаєте в себе на колінах, — амінокислоти.

— А… амінокислоти, — повторив я, відчуваючи, що мій святковий настрій лопнув, і з огидою відсунув пляшку.

— Ми веземо трохи готових аптечних ліків. Професор Касіца доручив мені забезпечити нашу лабораторію у «Пристані».

— Ви, здається, згадували про організацію свят, — зауважив я несміливо.

— Так. У відношенні часу для наших лабораторних робіт. Якщо ви маєте на увазі кухонні справи, які, здається, цікавлять вас найбільше, то зверніться, будь ласка, до нашої господині, пані Мацьошекової. Кулінарні здібності — її незаперечна позитивна якість, тільки, боюся, чи не єдина.

На. цьому наша розмова остаточно застряла, і доктор Протоклицька знов уткнула ніс у свій журнал.

* * *

На жаль, ні того дня, ні наступного я не мав приємності перевірити думку про єдину і незаперечну позитивну якість пані Мацьошекової. Господиня була особою релігійною і приписала нам суворий піст.

Але не тільки через цю голодовку «Пристань Ескулапа» справила на мене досить прикре враження. Професор Містраль ні слова не перебільшив, характеризуючи «Пристань» як похмурий форт у пустелі. Це й справді була фортеця, справді похмура і справді на пустирі.

Закинутий на далекій околиці Варшави — Пясечному будинок самотньо стояв на піщаному мокрому й безлюдному місці. По сусідству з ним була тільки одна напівзруйнована халупа, де жила, як я встиг помітити, родина, багата лише на потомство.

Колись, напевно, тут був ліс, але тепер від нього зосталося лише кілька жалюгідних сосон та кущі вільшини. Решту ж території займали піщані пустирі, зарослі вересом.

Сама «Пристань Ескулапа» являла собою досить велику садибу площею гектарів зо два. Її оточував високий кам'яний мур, утиканий зверху осколками скла, що відбивало у непроханих гостей будь-яке бажання перелазити через нього. Потрапити за мур можна було через прохідну будку, яку охороняли два сторожі: великий кудлатий пес і маленький лисий чоловічок з хитрими очицями, що, як виявилося, виконував тут ще й обов'язки садівника, Це був Мацьошек, чоловік господині. Частину садиби займав город і сад, а решта являла собою своєрідний дикий парк, порізаний алеями. В кінці головної алеї, у глибині парку, височіла двоповерхова вілла з червоним дахом.

Уночі навіть крізь зачинені вікна ми чули, як надворі виють собаки. Погасивши в кімнаті світло, неважко було помітити рухливі сірі тіні за муром, які ганялись одна за одною при місячному сяйві. Виявилося, що собаки з усього Пясечного облюбували собі цей закуток. В чому справа? Ми запитали про це Мацьошека, і він пояснив, що поблизу вілли багато зіпсованого м'яса. В той час, коли садиба належала управлінню м'ясної промисловості, тут містилася лабораторія. Зіпсоване м'ясо і непридатні для споживання відходи закопували поблизу, причому закопували мілко і неохайно, на втіху собакам з усієї околиці. З тих пір вони щовечора тягнулися зграями сюди на похмурі банкети.

Вранці біганина і виття четвероногих припинялися, зате чути було гавкання садівникової сучки. Це була дуже несимпатична тварина невизначеної породи з налитими кров'ю очима, кудлата і схожа на мавпу. Звали її Реза. Сидячи на прив'язі в будці біля брами, вона всю свою лють виливала на тих, хто стукав у двері прохідної. Ця властивість суки дозволяла Мацьошекові спокійно працювати в саду. Тільки почувши гавкання Рези, він припиняв роботу і прямував до дверей, щоб подивитися крізь дірку, хто прийшов.

Розібравшись у ситуації, я й справді почав сумніватися в необхідності нашого раннього приїзду. В цій фортеці нічого не могло статися, принаймні доти, поки не приїдуть інші товариші, які попередили, що прибудуть у суботу.

Я сказав про це Трепці, але капітан був іншої думки.

— Не біда, друже, — відповів він, — це краще. Є час підготуватися до операції.

Я знизав плечима.

— А що, власне, мені робити?

— Дивитися, слухати, розмовляти.

Немовби тут було на що дивитись чи було що слухати! Хіба, може, тих собак уночі. Розмовляти теж, правду кажучи, не було з ким.

Мацьошек, довідавшись, що ми приїхали з Англії, чомусь одразу замовк. Мацьошекова була повністю зайнята передсвятковими приготуваннями і на всі спроби зав'язати розмову відповідала недомовками. Що ж стосується доктора Протоклицької, то це була особа зовсім неприступна, до того ж вона майже не виходила з лабораторії.

* * *

Протягом усіх цих днів нічого особливого не сталося, крім двох незначних фактів, які я записав скоріше тільки для порядку.

Через кілька годин після нашого приїзду, переглядаючи книжки у вестибюлі, я почув збуджені жіночі голоси, які лунали на другому поверсі. Зацікавившись, я пішов сходами нагору. Коли я був на середині сходів, з лабораторії вискочила Мацьошекова з ганчіркою в руках і збігла вниз, щось гнівно бурмочучи під ніс. За нею вийшла схвильована доктор Протоклицька в білому незастебнутому халаті, з незапаленою цигаркою в руці.

— У вас є сірники? — досить безцеремонно спитала вона.

— До ваших послуг! — Я поспіхом поліз до кишені і подав їй вогню.

Доктор Протоклицька глибоко затягнулась і тремтячими руками почала поправляти халат.

— Маленьке непорозуміння? — зважився я несміливо запитати.

Доктор Протоклицька красномовно махнула рукою.

— Це жахлива жінка. Тепер немає чесних служниць. Скільки разів я приїжджаю сюди — завжди помічаю, що вже щось пропало. Важко ж усе держати під замком. Ми працюємо в такій тісноті — п'ять чоловік у цій мікроскопічній лабораторії.

— Але, виїжджаючи звідси, ви можете замикати…

— В тому ж і справа, що не можу. В лабораторії є піддослідні тварини, і їх треба годувати. Спеціальної посади для цього нам не дають, томудоводиться користуватися з послуг Мацьошекової. Ну от і маємо наслідки. Завжди не вистачає спирту, а перед святом — дріжджів. На минулому тижні вона зайшла так далеко, що взяла п'ять грамів миш'яку. Темна жінка. Казала, ніби хотіла винищити щурів. А я підозріваю, що вона зв'язана з браконьєрами, які труять лисиць. Після скандалу Мацьошекова, правда, повернула миш'як, але не весь — близько грама невистачало. Каже, що розсипався. Розсипався, ви розумієте. Можете собі уявити, як я рознервувалася. Цілий тиждень не могла спати. На щастя, нічого не трапилося.

— Це справді небезпечно, — зауважив я. — Ви і ваші колеги повинні краще оберігати такі препарати.

— Після цієї історії я добилася, щоб нам дали спеціальну шафку для отрут, ключі від якої є тільки у професорів, лаборантки і в мене. Та хіба це захист від злодія! Мацьошекова не відзначалася особливою чесністю ще тоді, коли працювала санітаркою в лікарні в Очках. Тоді систематично пропадав морфій.

— І професор прийняв її сюди? — здивувався я.

— Та її ж не піймали на гарячому. Це скритна жінка. А професор Касіца — добра людина. Занадто добра. Крім того, він має якісь моральні зобов'язання щодо Мацьошека. Мацьошек — довоєнний кадровий сержант. Вони разом пережили вересневі події. Кажуть, нібито під Кутном Мацьошек врятував професорові життя. Він і досі називає професора «паном майором». Але навіщо я це все розповідаю?

Доктор Протоклицька кинула недокурок у попільничку і зникла за дверима лабораторії.

Я повернувся до вестибюля. Застав тут Мацьошекову з відром та ганчірками. Вона возилася з вікном, намагаючись відчинити його, щоб помити. Я мовчки підійшов і допоміг їй.

— Не треба так нервувати, добродійко.

— Легко вам говорити, — буркнула вона у відповідь. — Людина з самісінького ранку виведена з рівноваги. Як тільки приїде ця галицька баронеса, то вже нема спокою.

— Ви говорите про доктора Протоклицьку?

— А то про кого ж? Хіба ви не знаєте? Вона ж баронеса з першого шлюбу. Ще до війни була на практиці в лікарні у Львові, зв'язалася там із старим бароном Вестергорном — він лежав у лікарні після операції. То вона, пане, так обплутала барона, що той одружився з нею. Правда, недовго після цього — барон прожив тільки рік, — але баронесою вона була. Потім вийшла заміж за доктора Протоклицького. У них була власна лікарня в Криниці аж до війни. Війна їх знищила. Протоклицький загинув у Освєнцімі, і вона опинилася на мілкому. Але така завжди випливе. Тепер оце причепилася до професора Містраля… ставить тенета на нього…

— Та що це ви кажете? — перебив я, неприємно вражений. — Ми разом їхали машиною, і я нічого не помітив… навіть навпаки.

— То ви погано дивилися! Хіба ви не знаєте, як у тих людей? Проста людина прямо скаже, що в неї на серці, та й годі. А в цих вищих колах завжди справжній театр. Це називається добре виховання. Так, так! Протоклицька думала, що обкрутить професора навколо пальця, говорили вже навіть про їх вінчання, але з того часу, як професор узяв ту малу Стор, усе поплуталося. Через те Протоклицька така зла. Чорт у неї вселився. Ходить люта, мов змія, і мстить усім. Що тут було за той миш'як, який я взяла, щоб щурів винищити, бо вже не можна дати ради з цією поганню…

— Хіба вам обов'язково треба було миш'яком? Адже є спеціальні отрути на щурів, — не міг утриматись я від зауваження.

— Немає, пане. Дають тільки по рецепту. А так — спробуйте купіть. Нема. А найкраще труїти щурів миш'яком, так усі кажуть. Тому що він не має ніякого смаку. А так чого-небудь щур не візьме. Але вона взагалі насілася на мене. Сьогодні, тільки-но приїхала, відразу ж накинулася на мене, що я взяла спирт. А ту пляшку, пане, свинка розбила.

— Свинка?

— Авжеж! Є там в лабораторії таке непосидюще чортеня, волосате, мов пудель. Під час годівлі вона від мене втекла і давай бігати по шафах, аж поки не розбила тієї пляшки з спиртом.

— Хвилиночку, — перебив я, — ви говорите про морську свинку?

— Ну а про що ж?

— Я думав, що в морської свинки немає волосся, а ви кажете, що вона волосата, мов пудель.

— Бо це такий виродок. Потвора. Зовсім не схожа на інших і зла, як чорт, одним словом, у неї такий самий характер, як і в нашої баронеси.

«Ти моя голубко, теж не дуже лагідне створіння», майнула в мене думка. Я чомусь не відчував ні симпатії, ні довір'я до пані Мацьошекової; слухати її плітки, натяки і злорадні розумування було просто гидко, тому я полегшено зітхнув, коли вона закінчила мити вікно і, брязкаючи відром, вибігла з вестибюля, похитуючи, немов качка, стегнами.

* * *

Другий випадок мав місце в п'ятницю, назавтра після нашого приїзду. Щоправда, нічого особливого не сталось, і, як уже зазначалося, я записав цей незначний випадок лише для порядку. Отож у той день професор ще вранці, поки ми вилізли з своїх ліжок, десь зник, його не було ні в їдальні, де ми снідали, ні в лабораторії, ні в кабінеті. Ми запитали про це Мацьошека, і той сказав, що професор кудись вийшов. Трепка був дуже занепокоєний. Та поки ми вирішили, що робити, професор несподівано з'явився в чудовому настрої, хоч і в досить жалюгідному стані — весь мокрий, вимазаний якоюсь червоною глиною. Трепка намагався делікатно розпитати про мету такої ранньої прогулянки, але професор ухилився від докладних пояснень, сказавши, що він гуляв і що практикує такі прогулянки вже не один рік.

— Не знаю, чи корисна для здоров'я прогулянка в такий дощ, — зауважив Трепка.

— Дурниці, я не з цукру, — засміявся професор.

— А проте я хотів би, професоре, щоб ви на цей час відмовились від прогулянок на самоті, — сказав з притиском Трепка. — Ми завжди до ваших послуг, і наше товариство аж ніяк не повинно вас утруднювати.

— Це дуже мило з вашого боку, — відповів Містраль, хоч мені здалося, що він чомусь мало захоплений цією пропозицією.

Наступного дня професор не виходив з дому. Вранці ми чули через стіну, як він покашлював і голосно сякався. Під час сніданку Містраль сказав, що почуває себе не дуже добре — простудився трохи і тепер боїться, щоб не загострився ревматизм, на який він хворіє ще з війни. Час до обіду професор провів у лабораторії, а в другій половині дня щось писав у кабінеті. У мене склалося враження, ніби він чомусь уникає нас.

Розділ IV

Суботній вечір докорінно змінив становище, а разом з тим і мою думку про «Пристань» як про спокійний закуток. Десь о п'ятій годині з'явився доктор Йонаш. Він привіз із собою Галіну Стор — невеличку чарівну панну, яка виконувала обов'язки лаборантки, а перед самою вечерею приїхав, нарешті, машиною професор Касіца, товстий, веселий чоловік у спортивній куртці і габардинових штанях, який одразу наповнив усю «Пристань» своїм гучним басом. Асистент доктор Заплон, що прибув разом з ним, з самого початку звернув мою увагу своєю чудернацькою поведінкою. У капелюсі, насунутому на самі очі, закривши половину обличчя шарфом, він виліз із машини і, прицілившись з пістолета в Мацьошека, який стояв поблизу з найстаршим сином Томеком, крикнув:

— Руки вгору!

З пістолета цівкою бризнула вода. Побачивши наші здивовані обличчя, Заплон засміявся, вручив хлопцеві пістолет і сказав:

— Це тобі, Томеку. Поливатимеш хлопців на Великдень^[3].

У вестибюлі він раптом підійшов до мене, боляче ляснув по спині.

— А, добродію! — розсміявся. — То це ви той англієць! Що це, в дідька, у вас в усій Польщі немає родичів, що ви надумали проводити Великдень у цій глушині?

— Немає, — відповів я вражений. — Тітка, яку я хотів відвідати, померла. Я не встиг навіть на похорон.

— А в нього хто помер? — Заплон, в'їдливо посміхаючись, показав на Трепку.

Не встиг я щось відповісти, як він узяв мене під руку і відвів у куток.

— Без жартів, колего, — прижмурив око, — ви з міліції?

— Що таке? — видавив я, намагаючись приховати своє збентеження.

— Я трохи розуміюсь на цьому. Два роки різав трупи в інституті судової медицини і випадково бачив вас з підпоручиком Філіпом, моїм давнім другом… Не бійтеся, — захихикав він, — я не викажу вас. Ходімо краще вип'ємо по чарці.

— Але ж ви помиляєтесь, це якесь непорозуміння, — намагався я захищатись, — я справді до тітки…

— Байдуже, — сказав Заплон, — тоді ходімо, розважитесь після втрати тітки.

Я відмовився, вдаючи обурення, і, вирвавшись від нього, негайно повідомив про цей неприємний випадок Трепку.

Капітан був приголомшений.

— Можливо, друже, ми не дуже вдало перевтілилися., проти збігу обставин важко чимось зарадити. Не знаю навіть, що й робити. Може, краще було б підняти забрало?

— Обіцяв не розголошувати, — промимрив я.

— Я повинен поговорити з цим чоловіком, — сказав нервуючи Трепка.

Повернувся він лише за годину, несучи з собою міцний запах алкоголю.

— Цей чоловік справді розгадав нас, Павелеку, але обіцяв мовчати. Сказав, що це його бавитиме. Проте я, хлопче, в розпачі.

— Що ж ви вирішили?

— Цей тип вискочив тепер у місто відвідати якихось приятелів. На певний час ми в безпеці.

Дві молоді дівчини вийшли з кухні, і Трепка замовк. То були помічниці Мацьошекової, які прибирали в кімнатах і допомагали на кухні.

— Веселих свят вам! — пробурмотіли несміливо, проходячи біля нас.

— Веселих свят! — відповів Трепка, погладжуючи себе по лисині. — Не знаю, Павелеку, чи здійсняться ці побажання, — додав він за хвилину.

— У вас погані передчуття?

Трепка похмуро мовчав.

На кухню ввійшла доктор Протоклицька, й до нас одразу долетів відголос невеличкої суперечки.

— Як ви могли, Мацьошекова, відпустити в цей час дівчат, адже нічого не прибрано. Раковина на кухні забита. У відрі сміття. Невже це так і залишиться на свята?

— Вони хотіли обов'язково встигнути до костьолу. Як же не відпустити, — захищалася Мацьошекова. — Мій старий закінчить свої справи і винесе ввечері це сміття.

З містечка долинув постріл. Потім другий, третій.

— Хлопці стріляють карбідом, — пробурмотів Трепка. — Я колись теж стріляв. Під час великодньої служби завжди стріляють. Не знаєш, що робить професор Містраль? — раптом запитав він.

— Нещодавно був у своїй кімнаті. Хвилин п'ятнадцять тому я чув, як Мацьошекова запитувала, чи вийде він вечеряти. Професор відповів, що погано себе почуває і вечеряти не буде.

— Я хотів би його побачити, — буркнув Трепка і попрямував до сходів.

На наш подив, професора в кімнаті не було. Схвильований Трепка постукав у лабораторію.

За дверима почулося чалапання, а потім роздратований голос професора.

— Хто там?

Почувши, що це ми, Містраль прочинив двері. Він був у білому халаті. В руці тримав «тестфільм», прилад для виявлення шкідливого випромінювання. В глибині лабораторії перед рентгенівським апаратом ми побачили нерухому морську свинку.

— В чому справа? — запитав професор майже грубо.

Ми хотіли довідатись, як ваше здоров'я, професоре.

Живу, як бачите, і прошу не заважати. — І Містраль зачинив перед нами двері.

Трепка закусив губи і витягнув годинник.

— До вечері лишається півгодини, — сказав він. — Погуляймо в саду.

* * *

Надворі стояли вже густі сутінки. З тераси крізь чорну сітку голих гілок виднілися далекі вогні Пясечного. Постріли повторювались один за одним.

— Нервуючий звичай! — промовив Трепка.

Я кивнув головою. Не було нічого дивного в тому, що це його нервує. Бахкають за звичаєм, але в такій святковій стрілянині неважко зробити й справжній постріл.

— Боюся, хлопче, — почув я голос Трепки, — боюся, що він сьогодні повторить свій напад. І не перестаю думати, чи не підняти все-таки нам забрало. Як ти вважаєш, віднадило б це злочинця, якби він знав, що має справу з Каєтаном Трепкою?

— Я вважаю, що ми не повинні позбавляти себе тієї переваги, яку дає наше інкогніто.

— Якщо воно ще існує, — зітхнув Трепка. — Той п'яниця не дає мені спокою.

— Він же пішов, — нагадав я.

— Пішов, та чи надовго?

— Може, він мовчатиме. А коли розпатякає, то ми легко помітимо це з того, як поводитимуться присутні. Якщо вони знатимуть, то не зуміють приховати цього. По-моєму, нам треба лишатися замаскованими доти, доки це буде можливо. Якщо ми передчасно відкриємо свої карти, то злочинець злякається і причаїться, можливо, навіть на довгий час. А ми ж повинні не тільки захистити професора, але й знешкодити злочинця. Думаю, що нам не можна позбавляти себе цього шансу.

— З деякого часу ти, Павелеку, починаєш говорити зовсім розсудливо, — зітхнув Трепка. — Справді, ми не повинні позбавляти себе цього шансу. А все-таки я неспокійний. Боюся відповідальності, друже. Це надто велика ставка. Надто велика, — пробурмотів він.

— То що ж?

— Думаю, що нам треба було б зміцнити ряди, не розкриваючи в той же час свого інкогніто. Що б ти сказав, наприклад, якби ми викликали сюди нашого приятеля Журку в мундирі? Офіціально буде оголошено, що професор Містраль з такого й такого часу перебуває під охороною міліції.

Я слухав здивований. Журка з Трепкою жили, як собака з котом.

— Журку? Чому саме його?

— Зараз, друже, свято, і я не хочу морочити людям голову. А з Журкою — то інша справа. Цей хлопець — виняток.

— Журка у відпустці, — зауважив я.

— В тому-то й справа. Журка у відпустці і нудьгує. Крім того, не забувай, що наш друг Журка хоче відзначитися. Прибіжить, як кіт до сметани.

Я знизав плечима.

— Але ж у вас є серйозні застереження відносно методів його роботи. Недавно ви сказали навіть, якщо не помиляюся, що Журка — халтурник.

— Було таке, друже, було, — у тебе добра пам'ять. Між нами кажучи, Журка — це халтурник, але халтурник інтелігентний. Такий нам тут і потрібен. Не забувай, що, крім Журки, тут будемо й ми. Наш друг Журка має до того ж одну рису, яка може пригодитися нам: він любить лякати. Я думаю, що непогано було б привезти до «Пристані» нашого хороброго Журку.

Сказавши це, Трепка посміхнувся, немов школяр, що обмірковує якусь витівку. Але я надто добре його знав, щоб та посмішка могла ввести мене в оману. Я міг побитись об заклад, що, залучаючи Журку до справи, Трепка має на увазі щось набагато істотніше.

Ми розмовляли ще деякий час, гуляючи по алеях парку, а коли подзвонили на вечерю, я пішов не в їдальню, а до телефону і викликав Журку.

* * *

— Мій шановний колега Містраль завжди хворіє невчасно, — сказав професор Касіца, дивлячись на вільне місце за столом. — Йому справді так погано?

— У нього приступ сильного болю, — відповів Йонаш.

— Ото невдача. Зляже професорисько саме на свята, — зітхнув Касіца.

— А що, власне, за хвороба в нього? — запитав Трепка.

— Люмбаго, містер Ковальський. Просто люмбаго. Хвороба відставних полковників з Британських островів. До речі, панове, чи ви помітили, що в повістях дев'ятнадцятого століття літні люди завжди хворіють на люмбаго?

— Якщо не хворіють на подагру, — втрутилася доктор Протоклицька.

— Якщо не хворіють на подагру! — розсміявся Касіца, підсовуючи до Трепки блюдо. — Чогось тут невистачає, пані Мацьошекова. Графинчика до бігосу не буде?

— Та ж ви не любите? — Мацьошекова здивовано глянула на Касіцу.

— У нас гості, — сказав професор, — а гостей частують горілкою. Вип'єте ж, панове, по чарці? — звернувся він до нас.

— Велике спасибі. Якщо йдеться про нас, то прошу не турбуватися, — ввічливо відповів Трепка.

— Не, кажіть, пане Ковальський, ви — англійці — любите випити.

— Я ще не англієць, — посміхнувся Трепка.

— Отже, вип'єте як поляк. Жаль, що професорисько злягло, Містраль уміє заохотити навіть найстриманіших.

— Думаю, що доктор Заплон теж зуміє, — сказала Протоклицька.

— Заплон? — засміявся Касіца. — О ні! Мій енергійний асистент скоріше відстрашує серйозних людей. Він не вміє пити.

Ввійшла Мацьошекова, несучи графин вишнівки, три чарки і дві скляночки.

— Це все наше багатство, — зашарілася вона, розставляючи посуд на столі. — Треба буде колись поїхати до Варшави по ці чарки, бо аж соромно. Кого тільки я не просила, і ніяк не можу дочекатися, щоб хтось привіз. А тут, у цій глушині, навіть поганеньких чарок не можна дістати.

— Ви завжди поширюєте поразницькі настрої, — жартував професор.

— Якби вам, пане професор, треба було так за всім ганяти, то ви б не сміялися, — пробурмотіла ображена Мацьошекова.

— Дурниці, пані Мацьошекова, головне, що є графин і до того ж непорожній. Наступного разу я привезу вам цілу скриню чарок.

— Цікаво, звідки ви їх візьмете?

— У мене в клініці зараз перебуває директор центрального універмагу. На операційному столі всі добрішають.

Після вечері, коли Мацьошекова прибрала з стола, професор Касіца запропонував зіграти в бридж.

— Ви гратимете? — звернувся він до Йонаша.

— З охотою, — відповів асистент, — загляну тільки до професора Містраля.

Касіца вибачився, зійшов на хвилинку вниз і повернувся з двома колодами красивих нейлонових карт.

— Здається, цього разу у нас не буде клопоту з четвертим партнером. Ви, звичайно, граєте в бридж? — звернувся він до Трепки. — В Англії ж це народна гра.

— Тепер вона вже виходить з моди, — відповів Трепка.

— Ну, але ж ви гратимете?

— Я граю дуже погано.

— Яким способом?

— Боюся, що не зумію пояснити.

Зараз домовимось. Як ви уступаєте противникові?

Взагалі не уступаю.

— Не уступаєте? Це мені подобається! — Касіца гучно засміявся. — Ви чули хоча б про угорську конвенцію?

— Соромно признатись, але не чув.

— Отже, запам'ятайте. Якщо у нас записано щонайменше десять очок… — розумієте? — десять очок, і я запропоную чотири без козиря, то ви не можете спасувати — розумієте? — а повинні показати мені тузи.

* * *

З кімнати Містраля вийшов стурбований Йонаш.

— Ну, ви вже готові? — зиркнув на нього Касіца. — Як там професор?

— Болі посилюються. Панно Стор, — звернувся Йонаш до лаборантки, — в лабораторії ще є новокаїн?

— Боюся, що вже немає. Здається, з останньої ампули доктор Заплон зробив укол хлопцеві Новаковських, що живуть навпроти.

— Перевірте, — сказав Йонаш, і панна Стор пішла до лабораторії.

— А що з тим малим Новаковським? — запитав Касіца, розкладаючи карти.

— Вже брикає, — відповіла Протоклицька. — Хіба ви не бачили? Цілий день гасав у саду з дітьми Мацьошеків. Мацьошек скаржився, що йому знову потоптали редиску.

— Він же сам їх пускає, — зауважив Йонаш.

— Де там! Пролазять не знати як і коли.

— Дітлахи завжди знайдуть способи, — пробурмотів Касіца, показуючи Трепці якийсь хід.

Панна Стор повернулася з порожніми руками.

— На жаль, я нічого не знайшла.

— Хай йому чорт! — вилаявся Йонаш. — Завжди чогось невистачає. Я ж просив, щоб нічого не виносили з лабораторії.

— Так воно й буває, кажуть же, що швець без чобіт ходить, — бурмотів Касіца, втупившись у карти, — а взагалі навіщо зараз новокаїн? Уже пізно, ніч. Дайте краще професорові щось снотворне. Сон найкраще вгамовує біль.

Але Йонаш не слухав. Деякий час він схвильовано тарабанив пальцями по столу, а потім сказав:

— Мені дуже неприємно, але комусь доведеться йти в аптеку.

Панна Стор глянула за вікно. По шибці збігали великі краплі дощу.

— Препогана погода, — промимрив Йонаш, — пошліть Мацьошекову.

— Знову лютуватиме, — зітхнула панна Стор, — у неї й так сьогодні роботи до півночі. Пече тісто. Краще вже я піду сама.

Йонаш закусив губи.

— Неприємна подорож у такий вечір, панно Галінко, — сказав він і потягнувся до пальто.

— Що ви робите? — гукнув Касіца.

— Іду в аптеку.

— Ви збожеволіли! А бридж? Не хизуйтесь своїм благородством! Це дитинність. Ніби ця аптека на полюсі. Панна Стор чудово справиться сама. Правда ж?

— Ну, звичайно, пане професор, — промовила Галінка. — Ви дуже ввічливі, докторе, дякую вам, але я піду сама. Мені це зовсім не страшно, — посміхнулася вона до Йонаша.

— Чуєте, їй це зовсім не страшно, — загримів басом Касіца. — Сідайте і пишіть рецепт.

Йонаш зітхнув.

— Одягніться хоча б добре, Галінко.

— Дурниці, у мене непромокальний плащ.

Йонаш дав Галінці рецепт і сів біля столика. Потягнули жеребок на місця і почали роздавати карти.

— Піка! — загримів Касіца.

Але в цю мить заскрипіли двері, і на порозі, скривившись від болю, з'явився професор Містраль.

— Колего Йонаш, що там з новокаїном?

— Галінка побігла до аптеки, в лабораторії вже немає.

— О боже мій, невже ви хочете, щоб я збожеволів? Дайте мені хоча б якоїсь погані на сон.

— От-от, на сон, — притакнув Касіца.

— Навіщо це вам, професоре? — спокійно мовив Йонаш. — У вашому стані я уникав би наркотиків.

— Легко сказати. Ви не знаєте, що то за мерзота, це моє люмбаго!

— Молоді лікарі жорстокі, колего Містраль, — загримів Касіца. — Не будьте ж таким стоїком, Йонаш, ідіть-но.

— Мені дуже неприємно, професоре, але у нас немає ніяких наркотиків.

— Що ви мені розповідаєте! Адже пані Протоклицька привезла в скляній баночці той чортів natrium phenylaethyl-barbiturici. Приготуй мені щось із цього.

Йонаш запитливо глянув на лікарку.

— Так, я привезла, — кивнула головою Протоклицька, — стоїть у шафі вгорі з лівого боку.

Йонаш зітхнув, узяв ключ і підвівся з-за столика.

— Ляжте, професоре. Зараз я щось принесу вам.

— Ми, мабуть, не почнемо сьогодні цього бриджа, — застогнав Касіца. — Як це ви, колего, вибралися на свята з хворобою?

Містраль нічого не відповів і тихо зачинив двері.

— Давайте хоч кави вип'ємо, — сказав сердитий Касіца. — Будьте ласкаві, пані, скажіть Мацьошековій, щоб приготувала кави, — звернувся він до асистентки.

— Добре, професоре! — доктор Протоклицька підвелася з місця. Разом з нею підвівся Трепка.

— А ви… куди знову тікаєте? — нервував Касіца.

— Мене турбує стан професора, — відповів Трепка, — загляну на хвилинку до нього.

— Нічого йому не станеться, — бурчав Касіца, — це просто нерви… Лікарі не вміють хворіти.

Але Трепка, не слухаючи його, зник за дверима.

* * *

Ми чекали хвилин п'ять.

— Що вони так довго воловодяться? — Касіца глянув на годинник: було без п'яти дев'ять. — Що за вечір, боже мій. Ваш приятель теж не на жарт застряв у Містраля. Масаж йому там робить, чи що? Викличте-но його, добродію!

Я постукав у двері і ввійшов.

— Професор Касіца нервує, хоче вже розпочати бридж.

Трепка незадоволено глянув на мене.

— Зачини двері, друже, — буркнув він. Потім знову продовжував розмову з Містралем. — Вірте мені. Попереджую вас. Ні на сон, ні від болю. Ніяких порошків і наркотиків. Виняток може становити укол новокаїну. Але прошу перевірити ампулу і шприц. А більш нічого не приймайте. Страв і напоїв з кухні теж.

— Ви починаєте мене забавляти, капітане. Я саме думаю, що добре було б чогось попоїсти. З самого ранку нічого не їв. Випив тільки чашку компоту.

— Тут у вас, я бачу, стоять консерви. Що то таке?

— Курка в бульйоні.

— З'їжте цю курку, — серйозно сказав Трепка.

— Холодну?

— Підігрійте на електричній плитці. — Трепка підвівся, увімкнув плитку, потім уважно оглянув консервну банку, відкрив її і поставив на плитку.

Незабаром бульйон ї курка були готові, і Трепка поставив консервну банку перед змученим професором.

— Може б ви покуштували компоту? — запропонував, скривившись, Містраль. — Чудовий ананасовий компот! Прислали з Англії.

Деякий час ми відмовлялися, нарешті для святого спокою Трепка згодився. Я взявся відкривати компот. Незабаром запашні ласощі були вже на блюдцях.

— Повертаючись до нашої попередньої розмови, — почав Трепка, — я раджу вам під приводом хвороби завтра ж уранці виїхати звідси.

— Це смішно, — сказав Містраль.

— Невже ви не розумієте, — наполягав капітан, — що ваша хвороба і необхідність вживати різні ліки створюють виключно сприятливі умови для злочинця? Тут виникає те, що я називаю «злочиннотворчою обстановкою». Такий сприятливий збіг обставин спокушає на злочин. «Пристань Ескулапа» для вас не здорове місце, професоре. В цьому домі разом з вами живе злочинець.

— Це тільки ваша теорія, капітане. Наскільки мені відомо, вона опирається лише на ту історію з нещасними дверями в «Ізоляторі», які хтось неуважний випадково замкнув на ключ. Чи не занадто слабка ця опора?

— Вірте мені, — заперечив Трепка, — мої спостереження підтверджують цю теорію. Деякі враження, що склались у мене вже тут…

— Ах, нарешті ви розкрили себе! — вигукнув Містраль, забуваючи про біль. — Виходить, ви будуєте свої теорії на враженнях. А може, на шостому почутті? Оце і є новітні методи вашої роботи? Вибачте мені, але вже краще Конан Дойль. Він принаймні вдавав, що спирається на дедукцію і аналіз.

— У мене є деякий досвід у цих справах, — вів далі Трепка, не звертаючи уваги на слова професора. — Коли на цьому сидиш стільки років…

— То втрачається вміння тверезо дивитися на речі, — втрутився Містраль. — Вибачте, що я перекрутив ваші слова, капітане, але ми, лікарі, теж можемо дещо про це сказати. Навик, досвід, сума набутих рефлексів — усе це дуже добре, але ж це палиця на два кінці. Так іноді можна допуститися прикрих помилок. Психологія знає такі випадки. Надто глибока спеціалізація в певній галузі — це річ не завжди корисна. Розум, спрямований виключно на викриття злочинця, починає часом реагувати трохи патологічно. Він або стає байдужим, або, — це ще гірше, — зазнає невеличкого нервозу, якого я не буду зараз пояснювати, бо ви, здається, й так трохи ображені.

— Ну, прошу, кінчайте, — промовив холодно Трепка.

— Отож я побоююсь, що вам загрожує своєрідний боязливо-маніакальний стан… Як тільки ви могли вигадати, що Йонаш хоче мене отруїти порошком? Це ж фарс. Я знаю цього хлопця ще з студентських років. Це цілком чесна людина.

— Нема нічого сталого на світі, — по-філософському сказав Трепка, дивлячись на шибку, де блищали краплі дощу. — Я радив би також добре зачинити вікно і опустити штори.

Говорячи це, Трепка підійшов до вікна, перевірив, чи воно зачинене, потім добре затулив його.

— Облиште, — запротестував Містраль, — я задушусь у цій кімнаті. Вже весна, а вони топлять, немов у лазні.

— Дуже прикро, — промовив Трепка, — що ви не довіряєте мені. Ну що ж, у мене є одна вада: багатьом людям я здаюся смішним.

— Та ні, що ви кажете, — зніяковів професор, — ви не так мене зрозуміли. Я ціню вашу відданість справі і шкодую, що ви наробили собі стільки клопоту. Але побачите, завтра ми будемо разом сміятися, згадуючи ці обережності.

— Якби ж воно так було, — похмуро зітхнув Трепка. — В усякому разі я не виїду звідси, доки ви не пообіцяєте виконати мої прохання.

— Ну добре… добре… — скривившись від болю, Містраль посміхнувся.

В двері постукали.

— Це професор Касіца, — сказав Містраль. — Ви, здається, маєте грати в бридж.

Ми вийшли.

* * *

— Люди добрі, і що воно діється в цьому домі! — обурено вигукував Касіца. — Нікчемної партійки в бридж ніяк не можна почати!

В цю мить на сходах з'явилася Мацьошекова з підносом і доктор Протоклицька.

— Чи вам, панове, часом не жарко? — промовила лікарка, відчиняючи вікно. — Пані Мацьошекова топить, немовби в неї ціла шахта вугілля.

— Не кожного серце гріє, — буркнула у відповідь Мацьошекова, розставляючи чашки для кави.

Через відчинене вікно чути було гавкання собак, калатання дзвонів і поодинокі постріли. Мацьошекова побожно заслухалась.

— Уже великодня утреня… Боже мій!

— А ви не збираєтесь на утреню? — спитав Трепка.

— Не кожен має таку змогу, а ті, що мають, — не хочуть! — Вона докірливо глянула на розкладені карти.

— Хазяєчко, що це знову за натяки? — насупилася доктор Протоклицька.

— Ви не ображайтесь, але грати сьогодні в карти — недобре. Не треба спокушати бога. Це ж воскресіння. Кара божа ще впаде на нас.

— То ви йдіть собі, пані Мацьошекова, — доброзичливо сказав Касіца.

— Ще подивлюсь, чи професорові Містралю не потрібно чого. Не спить, мабуть… — і вона постукала у двері.

— Не ходіть туди, професорові вже нічого не треба, — квапливо сказала доктор Протоклицька.

Але професор Містраль уже почув голос Мацьошекової і прочинив двері.

— Що ж це ви, Мацьосю, забули про мене? Зайдіть на хвилинку.

З цими словами він впустив Мацьошекову до кімнати.

* * *

З лабораторії вийшов спітнілий Йонаш, несучи два порошки. На порозі кімнати професора він ледве не стукнувся лобом з Мацьошековою.

— Що ви там робили? — спитав Йонаш підозріливо.

— Постелила професорові, — сказала Мацьошекова й квапливо збігла по сходах.

Йонаш увійшов до кімнати й зачинив двері. За кілька хвилин він вийшов звідти обурений.

— Не розумію, що сталося! Професор Містраль не хоче порошків. Людина мучиться, але не знати чого грається в аптекаря…

— Чому ви нервуєте, приятелю? — заспокоював його Трепка. — Ви ж самі не радили професорові вживати снотворні ліки.

— Але коли вже ліки готові, то звичайна пристойність вимагає прийняти їх. Не люблю витрачати даремно час.

— А ви недаремно його витратили, — спокійно відповів Трепка. — У мене безсоння, і я був би вам дуже зобов'язаний, якби ви мені їх подарували.

— О ні! — запротестував Касіца. — Без поради лікаря не можна, я рішуче забороняю і конфіскую ці порошки. Дайте їх мені, докторе.

— Це неможливо, — сказав Йонаш, — я залишив їх у кімнаті.

— Залишили!.. — Трепка не міг приховати свого розчарування.

— Я залишив на всякий випадок. Може, професор знову передумає. Ви правду казали, — звернувся він до Касіци, — лікарі — найгірші з пацієнтів.

— Пане майоре! — почувся знизу хриплий голос. На сходах з'явився мокрий від дощу Мацьошек. — Пане майоре!

— Що там таке? — Касіца відклав карти. — Не заважайте нам.

— Пане майоре, дозвольте вас на хвилинку?..

В голосі Мацьошека дзвеніли якісь нотки тривоги, а на обличчі відбився страх і збентеження. Касіца вийшов і незабаром повернувся.

— Дуже вибачаюсь, але мушу негайно вийти. Цей бридж від самого початку був приречений на невдачу, я знав, що з нього нічого не вийде.

— Що сталося, професоре? — запитав доктор Йонаш.

— Мене кличуть до пацієнтки. Несподівано захворіла знайома з Пясечного, — засопів Касіца, збігаючи по сходах.

Трепка підійшов до вікна й почав дивитися в темряву, немовби до чогось прислухаючись. Але знадвору чути було тільки виття і гавкання собак.

— Зачиніть уже вікно, — сказала раптом доктор Протоклицька дивно схвильованим голосом.

— Ви ж казали, що жарко, — зауважив Трепка.

— Я хотіла тільки провітрити, але ж не можна вічно слухать отих собак, це жахливо! Дивуюся, що ніхто не подумав щось зробити з цими потворами. Треба їх витруїти.

— Витруїти? — повторив Трепка.

— З мене вже досить цього несамовитого виття.

Протоклицька підійшла до вікна і різко захлопнула його.

— Ну то що ж робитимемо? — запитав Трепка. — Продовжимо партію бриджа?

— Здається, найкраще буде піти спати, — стримуючи позіхання, відповів Йонаш. — Уже пів на десяту. — Глянувши на годинник, він почав збирати карти.

Раптом на мить завмер.

— Ви чули?

Не встигли ми відповісти, як пролунав несамовитий жіночий крик, а потім унизу застукотіли кроки. Всі кинулися до сходів.

Через вестибюль бігла Мацьошекова.

— О боже! О боже!.. — задихаючись, перелякано повторювала вона.

— Що сталося? — запитав Трепка.

— У вікні на кухні я бачила чиєсь обличчя!

— Ну що ви кажете, Мацьошекова! — рознервувалася доктор Протоклицька.

— Клянусь господом богом… Бачила обличчя… Ніс біля самої шибки… Страхіття таке, що хай бог боронить.

— Чиє обличчя?

— Хіба ж я знаю? Чи то людина, чи мавпа. З роззявленим ротом.

— Це вам здалося, — сказав із сумнівом Йонаш.

— Можу присягнутись!

— Побудьте тут, панове, — сказав Трепка. — Зараз перевіримо. Заспокойтесь, пані Мацьошекова.

— Ви сприймаєте це серйозно? — посміхнувся здивований Йонаш.

Але Трепка нічого не відповів. Разом з Мацьошековою ми зійшли в кухню.

— Ось тут, у цьому вікні… — показала Мацьошекова.

Шибка була мокра від дощу.

— Нічого не видно, — буркнув я.

— Ходімо надвір, — прошепотів мені Трепка.

Коли ми опинилися під вікном кухні, Трепка доручив мені оглянути сліди. Але я нічого не помітив. Уздовж будинку тягнулася доріжка з бетонних плит, чисто вимита дощем. А на газоні поруч не було видно ніяких слідів.

— Мабуть, усе-таки здалося бабі, — промимрив Трепка. — Обійдемо будинок довкола. Зустрінемось під вікном професора.

Ми рушили кожен у протилежному напрямі, уважно освітлюючи ліхтариком кущі і мур. Зустрівшись, нарешті, ні я, ні Трепка не могли сказати чогось нового.

Ми глянули на вікно професора. Там ще світилося.

— Хай йому чорт! — вилаявся Трепка і потягнув мене до муру.

Від муру я виразно побачив, що так обурило капітана. У відчиненому вікні виднілася фігура Містраля. Професор виглядав у вікно, насолоджуючись свіжим повітрям.

Схвильований Трепка кивнув мені головою, і ми обидва рушили до дверей. Зненацька, коли ми були вже біля фасадної стіни будинку, нас осліпило яскраве світло, і здавлений, але виразний голос прохрипів:

— Стій! Руки вгору!

Розділ V

У мене серце спинилося в грудях і мурашки пробігли по спині. У жовтому світлі ліхтарика я помітив металевий блиск дула.

Поки я зорієнтувався в ситуації, темна фігура скочила до нас і зупинилася мов укопана. Світло погасло, потім блиснуло знову, посуваючись по нас від ніг до голови.

— Хай вам грець! Це ви, Дзярмага? — почувся знайомий голос.

Поручик Журка ховав пістолет.

— Що ви за полювання тут влаштовуєте, Журка? — гаркнув сердито Трепка.

— Мене викликали. Я прибув. Побачив дві підозрілі тіні, які снували вздовж стіни. Кинувся до них. — Журка, як завжди, висловлювався точно. Точність у висловленні своїх думок була однією з багатьох похвальних рис поручика Журки.

— Ви самі?

— З сержантом Ройковою і Кайтусем, як ви й хотіли. Ройкова в альтанці. Кайтусь на посту в прохідній будці. Звичайно, тихо, не виявляючи себе.

— Чую, — зітхнув Трепка.

— Як це? Не розумію, що ви чуєте?

— Чую, як лютує та бестія Реза. Вона, здається, не терпить конкуренції.

— Жахлива тварюка. Мало не розірвала мені штанів, — підтвердив поручик.

— Слухайте, Журка, — запитав Трепка, — чи це не ви заглядали через вікно до кухні?

— Через вікно? Ні. А що?

— Та тут хазяйці привиділося. Ви давно тут?

— Щойно приїхав. Саме йшов до вілли, коли сталася ця прикра помилка.

Крім нас, ви нікого в саду не зустріли?

Ні душі. Але що, власне, тут діється?

— І багато чого й мало. Залежно від того, як дивитись.

— Конкретно?

— Боюся нового замаху.

— Є підозрілі? Маєте когось на увазі?

— Занадто багатьох, щоб це вам щось з'ясувало.

— Ну то на дідька ви мене викликали?

— Я відчував, що вести цю справу вдвох нам не під силу. Ви ж знаєте, що ми тут інкогніто.

— Ну його к чорту! Запобігання злочину — це не моя функція.

— Я вважаю, що ваша участь необхідна. Це надзвичайно важлива справа.

Журка підозріливо глянув на Трепку, але, видно, сприйняв його слова за чисту монету, бо спитав у відповідь:

— Чим я можу допомогти?

— Ідіть наверх і представтесь. Поки що, думаю, цього вистачить.

— Вистачить? Для чого? — здивувався Журка.

— Для того, щоб спинити вбивцю.

Журка знову підозріливо глянув на Трепку, — чи не кепкує він бува, — але обличчя капітана було цілком серйозне.

— Розумію, — сказав поручик і пружною ходою рушив по сходах тераси.

* * *

Через декілька хвилин, повернувшись до вестибюля, ми застали там дивну сцену. Йонаш, Протоклицька і Мацьошекова стояли під стіною, а Журка сидів перед ними на стільці і розглядав свої нігті. На столі біля нього лежали якісь документи.

— Сідайте ж, панове, прошу ще раз, — грізно говорив поручик, — ви зовсім без потреби загострюєте становище.

— Дуже вибачаюсь, — видавив Йонаш, — але ж ви, пане поручику… Це ж ви, так би мовити, ввірвалися несподівано сюди і не хочете пояснити причини.

— Що це за люди? — замість відповіді Журка показав на нас.

— Наші гості, — відповів Йонаш.

— Прошу документи.

Трепка засопів. Я знав, що він був страшенно лютий. Стиль роботи поручика Журки завжди дратував його. В той час, коли ми пред'являли документи, на сходах почулися кроки, і в кімнату, обтрушуючись після дощу, ввійшов Заплон.

— Значить, уже й мундир є, — промовив він спокійно і, не сказавши більше й слова, попрямував до своєї кімнати.

— Вибачаюсь, а ви? — запитав Журка. — Прошу ваші документи.

Заплон витягнув з кишені паспорт і, кинувши його на столик, зник за дверима.

— Ви теж можете йти відпочивати, — звернувся Журка до тих, що залишились.

Йонаш хотів було про щось запитати, але в останню мить передумав і пішов у свою кімнату. Доктор Протоклицька теж вийшла. Мацьошекова, боязко оглядаючись на Журку, рушила за нею. На сходах вона ще раз оглянулась і пробурмотіла:

— В ім'я отця і сина!.. Що тут діється… в голові не вкладається!..

Коли ми залишились самі, Журка спитав пошепки:

— Ну що, ви задоволені?

— На бісового батька ця перевірка документів! — прошепотів Трепка.

— Міліція мусить вимагати документи, — впевнено відповів Журка, граючись паспортами.

Я з подивом помітив, що було їх два. Один — Заплона, а другий? Я взяв їх у Журки і оглянув. Другим був паспорт професора Містраля.

— Ви вимагали, щоб професор пред'явив паспорт? — видавив я.

— Для порядку, — спокійно промовив Журка. — Старий був трохи вражений. Дозволив собі зробити нечемні зауваження про буцімто екстравагантні методи роботи міліції. Сказав, що в нього лишилося тільки одно бажання, — щоб ми дали йому спокій.

— Журка, ви перебільшили свою владу, — засопів Трепка. — Хто вас уповноважив заходити до кімнати професора?

— Не розумію вашого обурення, — відповів Журка. — Я не вмію працювати наосліп. Якщо ви хотіли мати сліпе знаряддя, то треба було викликати Філіпа. Я мушу знати в обличчя особу, яку охороняю. Скориставшися з нагоди, я перевірив також кімнату.

— Як?

— Повідсовував трохи меблі, оглянув стіни, перевірив, як зачиняється вікно. Під вікном досить широкий карниз, по ньому може пройти людина. Щоб усунути небезпеку для кімнати з цього боку, я зачинив віконниці.

— І що ж професор?

— Звичайно, протестував. Але тепер я принаймні знаю, що йому нічого не загрожує. Я помітив також важливу деталь: у дверях немає ключа. Професор, на жаль, відмовився пояснити, пославши мене під три чорти.

— Тільки заради цього ключа прощаю вам усе, — сказав Трепка. — Я чудово пам'ятаю, що ще вчора ключ був. Це треба з'ясувати.

— У всякому разі для певності треба стерегти під дверима, — сказав Журка. — Я приведу сюди на ніч Ройкову.

— Це зайве. Ми ночуватимемо в цьому вестибюлі на диванах. Ройкова хай пильнує на терасі.

* * *

Була одинадцята година, коли повернувся професор Касіца.

— Панове, що тут сталося?

— Це в зв'язку з замахом на професора Містраля, — сказав Журка.

— Не розумію… Як-то? Виходить, ви підозріваєте когось із нас?

— Так.

— Кого?

Журка відмовився пояснювати і попросив професора, щоб він ішов до своєї кімнати:

Через кілька хвилин ми почули легенькі кроки на сходах. До вестибюля, струшуючи з плаща дощ, вбігла Галінка Стор.

— Усе ще ллє? — спитав Трепка.

— Ох! — панна Стор зробила красномовний рух рукою. — Наче з відра. Я бачила людей, які поверталися з костьолу. Щось жахливе! Промокли до рубця. Погані свята. А це хто? — злякано відступила вона, побачивши Журку. — Міліція? Щось трапилось?

— Нічого, — відповів Журка.

— Я мала зробити професорові Містралю укол новокаїну, — промовила Стор, вагаючись.

— Будь ласка, — сказав Трепка.

Панна Стор зникла в лабораторії. За кілька хвилин вона вийшла у білому фартусі з коробкою для шприців і ампулою в руках.

— Хвилиночку, — затримав її Журка, — прошу показати ампулу.

— Та що це ви? Навіщо? — панна Стор злякано глянула на нього.

— Професор Містраль перебуває під суворим наглядам у зв'язку з спробою замаху на його особу, — пояснив Журка. — Прошу відкрити коробку. Все гаразд. Дякую. Ампули? Чудово.

Панна Стор хотіла йти, але Журка затримав її.

— Ні, прошу ще зачекати.

Він збіг униз і незабаром повернувся з сержантом Ройковою.

— Сержанте, обшукайте цю громадянку, — наказав поручик.

— Це нечувано. За кого ви мене вважаєте? — обурено вигукнула лаборантка.

— Дуже прикро. Але це аж ніяк не доказ нашого недовір'я. Це процедура, — гостро сказав Журка. — Ми повинні бути якомога обережніші. Ви самі зацікавлені в тому, щоб відхилити від себе всякі підозріння. Прошу залишити коробку і йти з сержантом Рейковою.

Панна Стор, задихаючись від обурення, в супроводі Ройкової пішла до ванної.

Через дві хвилини вона вийшла звідти аж червона від сорому.

— Нічого, — доповіла сержант Ройкова.

— Прошу! — Журка віддав лаборантці ампулу і коробку.

Принижена і сердита, Галінка зникла за дверима кімнати професора.

— Здається, ми нічого не пропустили, — сказав задоволено Журка, — але пам'ятайте, Трепка, все це я роблю на вашу відповідальність. Ви ж повідомили про загрозливий стан.

— Беру це на себе, — мовив Трепка.

— Мені можна йти? — запитала сержант Ройкова.

— Почекайте, підемо разом, — сказав Журка, надіваючи плащ. — А ви ще довго тут будете? — звернувся він до капітана.

— Завтра заберемо звідси професора, — відповів Трепка. — Незважаючи на всі наші зусилля, тут не можна забезпечити йому необхідну охорону. Зрештою, і його це бентежить, нервує. Наша роль теж не дуже приємна.

— Чомусь мені здається, — пожартував Журка, — що Дзярмазі жаль буде звідси виїжджати.

— Чому? — спитав я, мимоволі червоніючи.

— Ну… ну… — Журка погрозив мені і посміхнувся. — Я, брат, бачив, з яким інтересом ти придивлявся до цієї малої Стор. Дівчина ніби створена для кохання. Ти, мабуть, заздрив Ройковій, га? Як, товаришко Ройкова, правда ж, можна було позаздрити?

Ройкова засміялася.

— Нічого не скажеш, гарна дівчина.

Раптом усі ми здригнулися. Двері з кімнати Містраля різко відчинились, і в них з'явилась біла, як стіна, Галінка. Вона важко дихала, дивлячись на нас круглими від жаху очима.

— Що сталося? — крикнув Журка.

— Професор Містраль мертвий!

Розділ VI

Якщо коли-небудьмені доводилося бачити Трепку, захопленого зненацька, то це було саме в ту мить. Ми були настільки вражені, що деякий час не могли зрушити з місця. Потім усі разом кинулися до дверей. Панна Стор відступила в кімнату, даючи нам прохід. У першу мить я, не помітив Містраля. Мій погляд спочатку впав на ліжко, заставлене стільцем, на якому висів костюм. Я подумав, що професор лежить у ліжку, і кинувся в той бік. Але ліжко було порожнє. Тільки розглядівшись по кімнаті, я побачив руку, що нерухомо стирчала з глибини м'якого крісла біля вікна. Крісло було повернуте спинкою до дверей і затуляло професора.

Містраль сидів скорчившись, голова його звисала на груди. На ньому був домашній халат і м'які туфлі. Збоку на підлозі лежав розбитий шприц. Трепка підняв його.

— Ви дуже злякалися, дитинко?

— О так! — видавила панна Стор, притискуючи руки до грудей.

— Поклич доктора Заплона, — сказав мені Трепка. — Нехай візьме з собою фонендоскоп і термометр.

Заплон ще не спав. Лежав у костюмі на ліжку і переглядав якісь записи. Коли я сказав, що сталося, він присвиснув і скочив на підлогу.

А за хвилину, дивлячись, як спокійно і діловито Заплон оглядає труп, я подумав: «Цей весельчак на диво холоднокровна людина». Температура тіла професора становила 35 градусів, руки й ноги вже значно охололи. Все це свідчило про те, що смерть настала щонайменше годину тому. Ми глянули на годинник. Було двадцять хвилин на дванадцяту.

— Яка, на вашу думку, причина смерті? — запитав Трепка.

— Я не знав докладно стану здоров'я Містраля, — ухильно відповів Заплон. — Може, Йонаш міг би щось про це сказати.

Я пішов по Йонаша. Той уже спав. Якомога тихше я стягнув його з ліжка і повідомив про смерть професора, Йонаш був невимовно вражений. Коли він надівав домашній халат, руки його тремтіли. Потім він довго не міг знайти окулярів. У вестибюлі загубив фонендоскоп.

— Це неможливо… Боже…. це ж неможливо… — белькотів невиразно всю дорогу.

Йонаш нервово оглядав тіло. Особливу увагу звернув на ротову порожнину. Раз у раз витирав лоб носовою хусткою. Нарешті випростався й безпорадно розвів руками.

— Не розумію, — промимрив, — нічого не розумію… Я вислухував професора сьогодні після вечері… У нього були ревматичні болі, це правда, але ж ніякі ускладнення йому не загрожували… Тиснення було нормальне.

— Інфаркт? — підказав Заплон.

— Це виключається, — Йонаш похитав головою, — серце здорове. Щоправда, певні зміни внаслідок ревматизму у професора були. Кінець кінцем, це завжди позначається на серці. Але зміни ці дуже незначні… — Йонаш знову витер лоб. — Скажу вам одверто: мені здається, що професор помер не своєю смертю.

— Вам так здається тільки тому, що смерть раптова? — запитав Журка.

— Я помітив… — Йонаш завагався, — помітив, що ротова порожнина трохи налита кров'ю, слизиста оболонка рухла. Це може бути наслідком вживання міцного алкоголю… Цей запах… Ви, колего, відчуваєте цей запах? — звернувся він до Заплона.

Заплон ствердно кивнув головою.

— Справді, схоже на те, що професор хильнув перед смертю, хоч такі ознаки можуть бути і в іншому випадку. Мені, наприклад, здається, — Заплон примружив очі, — що професор отруївся ціаністим калієм.

— Або, точніше, його отруїли, — сказав Журка.

Йонаш закусив губу. На хвилину запанувала важка тиша.

— З вашого дозволу, панове, — процідив Журка, втупивши погляд в асистентів, — будемо дотримуватися цієї версії.

— В гарне становище ми потрапили, — пробурмотів Заплон, хоч мені здавалося, що він не дуже засмучений. — Не обійдеться без розтину, протоколів і галасу в пресі. Словом, почнеться слідство, колего Йонаш, а слідство в кар'єрі лікаря — це дуже неприємна історія.

— Так, це неприємна історія, — зітхнув Трепка, — приглядаючись до блідого Йонаша.

— Між нами кажучи, для вас, панове, теж, — Заплон злорадно посміхнувся. — Три дні пильнувати жертву і не вберегти. Ох, запобігання — це надзвичайно важка річ. У нас, лікарів, теж є такі турботи, Йонаш і Галінка здригнулись.

— Як це… Що ви хочете цим сказати, колего Заплон?!

— Я хотів, цим сказати, що бувають іноді святкові гості спеціальних категорій, правда ж, поручику Дзярмаго?

Я безпорадно глянув на Трепку. Капітан був лютий.

— З міліції! — видавила Галінка, дивлячись то на нас, то на Заплона, який злорадно посміхався. Очі панни Стор знову стали круглі.

Трепка закусив губи. Але нам не залишалось нічого іншого, як зробити добру міну при поганій грі. Вимушено посміхнувшись, ми відрекомендувалися.

Йонаш і Галінка були в однаковій мірі налякані.

— Ох, це жахливо!.. — прошепотіла Галінка. — Я ніколи б не подумала… Ви зовсім не схожі на міліціонерів. Ви були такі милі…

— Хіба це змінює становище, дівчинко? — привітно запитав Трепка.

— Ні, ні… але це жахливо. Таємна міліція дома. Боже! Подумати тільки, що ви за нами шпигували!

— Хоч й без особливих наслідків, вірніше, з досить плачевними, — зухвало кепкував Заплон.

— Ви страшенно злі, докторе, — зауважив Трепка.

— Признаюсь, я відчуваю величезне задоволення, коли бачу міліцію в скрутному становищі. Не знаю навіть, звідки це в мене. Може, тому, що колись, ще в дитинстві, ми гралися на своєму улюбленому Таргувку в злодіїв та поліцаїв, і я завжди був злодієм.

Трепка засопів. Неприхований цинізм Заплона явно дратував його.

— Раджу вам прикусити язика, докторе Заплон, бо можете колись потрапити в халепу.

— Невже? — Заплон ущипливо посміхнувся.

— Хто знає, чи не доведеться нам пограти ще раз у ту цікаву гру з Таргувка.

— Ох, я був би невимовно вдячний, якби вам пощастило воскресити спогади мого ангельського дитинства.

— Досить жартів над покійником, панове, — суворо обрізав Трепка. — Поручику Журка, попросіть усіх мешканців нагору.

— Господиню теж?

— Мацьошекову та її чоловіка залиште. Допитаємо їх пізніше. Ройкову поставте у вестибюлі внизу. Щоб ніхто не виходив з будинку.

Коли Журка вийшов, Трепка велів мені подзвонити до Варшави і викликати поручика Пайкерта і його експертів, а також попросити відрядити кількох чоловік до відділення міліції в Пясечному.

* * *

Коли я повернувся до кімнати, Трепка саме починав допитувати Галінку Стор. Перелякана дівчина сиділа навпроти нього, поклавши руки на коліна, немов учениця перед екзаменатором.

— Ну й що ж ви нам скажете, дитинко? — Трепка сумно погладив себе по лисині.

— Що я можу вам сказати? Я ввійшла, хотіла зробити укол, побачила, що професор мертвий, злякалась і вибігла.

— Хвилиночку… хвилиночку… Спокійно, дитинко. Розкажіть по порядку. Минуло, здається, хвилини три, перш ніж ви вибігли. Що ж ви робили протягом цього часу?

— Розумієте… я… не зразу побачила професора Містраля.

— Хіба в кімнаті не горіло світло?

— Горіла тільки нічна лампочка. Я бачила, що на ліжку постелено і костюм лежить на стільці, тому й подумала, що професор уже ліг. Почала готуватись до уколу, знаєте, вставляти голку, потім пиляти ампулу… Нарешті я з шприцом, ватою та ефіром підійшла до ліжка і перелякалась: там не було нікого. Потім дивлюсь, а професор сидить у кріслі. Я думала, що він задрімав, спробувала розбудити, а він і не поворухнувся. Я так злякалася, що й шприц випустила. Але все ще не вірила, що він мертвий. Думала — знепритомнів. Намагалася привести його до притомності. Тільки тоді, коли побачила, що нічого не допомагає, я вибігла.

— Ви щось брали тут… доторкувалися до чогось?

— Ні, я нічого не чіпала.

— Ну що ж, дякую вам. На жаль, вас чекає ще одна неприємна процедура, дитинко. Мені дуже прикро, але сержант Ройкова повинна буде ще раз обшукати вас.

— Ви думаєте, я щось узяла? — почервоніла Галінка.

— Я нічого не думаю, але ви перші побачили труп. Є такі правила, такий міліцейський звичай, проти якого ми нічого не можемо зробити. — Трепка розвів руками. — Та, зрештою, це й для вас краще, — навіщо вам, щоб потім хтось чіплявся?

— Ну добре, нехай ця жінка обшукає, — погодилася Галінка.

Трепка відвів її до дверей і передав до рук сержанта.

— Знову? — здивувалася Ройкова.

* * *

Коли Галінка вийшла, ми провели попередній обшук кімнати, але намагались робити це обережно, щоб до прибуття Пайкерта не затерти слідів, які могли тут бути.

Журка мовчки вказав на пустий папірець з-під порошку і перевернуту склянку на столику біля крісла професора. На дні склянки і на блюдці була вода.

— Отже, все-таки прийняв, — зітхнув я. — А ми ж так його просили…

— Хто приніс порошок? — запитав Журка.

— Йонаш, — відповів я.

Журка кисло всміхнувся:

— На мій погляд, це щось занадто примітивно.

Дальші розшуки дали мало цікавого. У кімнаті був цілковитий порядок. Віконниці зачинені так, як їх залишив Журка. Навіть кошик для сміття — остання соломинка, за яку хапаються всі детективи, — виявився порожнім. У внутрішній кишені професорового піджака ми знайшли тільки бумажник і в ньому — дві тисячі сімсот злотих банкнотами по сто злотих. У нижній зовнішній кишені було трохи дрібних грошей. У білому лабораторному халаті на вішалці біля дверей — кишеньковий календарик і резинові медичні рукавички.

— Ну добре, — промимрив розчарований Журка, — вбивство, хай так, але де ж мотив злочину?

Сержант Ройкова постукала в двері і подала Трепці список предметів, знайдених у Галінки. Капітан переглянув його очима і, не промовивши й слова, віддав мені.

У списку не було нічого вартого уваги. І від цього я відчув таке полегшення, що й сам здивувався. Щождо Трепки і поручика Журки, то вони мали скоріше похмурий вигляд.

— Щось ви тут проґавили, Трепка, — казав Журка, оглядаючи свої нігті.

Трепка не відповів. Тільки нервово потирав лисину. Я знав, що він болісно переживає свою поразку.

— Послухайте, Журка, — обізвався капітан трохи згодом, — а що б ви сказали, якби я запропонував вести цю справу вам?

— Ви, мабуть, жартуєте?

— Ні, цілком серйозно. Зараз ви нічим не зайняті. Хіба що свято…

— Яке там у мене свято, — буркнув Журка.

— Ну то згода? Я ж знаю, що ви давно ганяєтеся за серйознішою роботою.

— Але це ваша справа, — сказав Журка, продовжуючи пильно оглядати нігті.

— Розумію. Але щодо цього будьте спокійні. Я передам усе офіціально. Полковник не заперечуватиме.

— Ви й справді уступили б мені цю роботу? Чому? — Журка насторожився.

— Мене цікавить це питання з експериментальної точки зору, в зв'язку з моїми дослідами, і я хотів би зайнятися швидше науковою стороною проблеми.

— Боїтеся провалу? Але ж у наших руках цілий комплект підозрілих.

— Ото ж бо й воно, Журка. Я давно вишукував саме таку «лабораторну» справу. Аналіз проходження слідства в таких, майже клінічних умовах — ось що мене захоплює.

— Он як, значить, і я маю бути предметом аналізу! — Журка криво посміхнувся. — Дякую вам за щирість, але це мені не підходить. Шукайте собі іншу піддослідну свинку.

— Ні, я хочу, щоб це були тільки ви.

— Я! А чому це?

— Слухайте, Журка, — мовив Трепка, сідаючи навпроти поручика, — давайте поговоримо серйозно. Наші методи і стиль роботи докорінно відрізняються.

— Напевно. То що ж?..

— Ми часто сварилися, докоряли один одному, називали один одного халтурниками.

— Хай йому чорт, до чого ви ведете, Трепка? — занепокоївся Журка.

— Я не раз казав собі: «Цей Журка — халтурник… — спокійно, спокійно, Журка, — не раз казав:… цей Журка — халтурник, але він, так би мовити, геніальний халтурник».

— Дякую за комплімент, — зітхнув Журка.

— Я думав: «Незважаючи ні на що, з усіх наших співробітників Журка подає найбільші надії. Це не ремісник. Це митець! Це точний і проникливий розум, і коли б я, Каєтан Трепка, став жертвою замаху, я б хотів, щоб справу про вбивство Трепки вів Іполіт Журка».

Журка сидів остовпілий. Він не знав, що сказати — чи треба йому гніватися, чи виявити задоволення.

— Друже, візьмися за цю справу, — спокушав тим часом Трепка. — Це незвичайна груба справа. Мій нюх підказує, що тут неабияка афера. Ця справа варта уваги, і я знаю, що вона вас приваблює.

Журка поблажливо усміхнувся:

— Добре, домовились, але попереджаю: ніяких експериментів! Ця справа не для експериментів. Тут потрібна звичайна чесна робота, і я вам її покажу.

— Нічого іншого я й не хочу, друже, — кашлянув Трепка. — Отже, до роботи. На допомогу вам даю Павла.

Розділ VII

Через півгодини Журка закінчив переглядати записи, які я зробив на полях справи.

— Припустімо, що в порошку, який дали прийняти Містралю, був ціаністий калій чи якась інша отрута, — сказав він.

— Уже в самому порошку, — втрутився я, — наскільки мені відомо, були отрути, які в більших дозах можуть викликати смерть.

— То правда… але зараз мене цікавить інше. Я думаю, хто і як міг додати в порошок цю отруту.

— Ну, найлегше це міг зробити Йонаш.

— Йонаша тут навряд чи можна брати до уваги, — заперечив Журка, — він зовсім не здається мені настільки легковажним, щоб зробити такий дурний вчинок. Підозра відразу впала б на нього.

— Ви думаєте, що хтось міг підсипати отрути в баночку, з якої Йонаш брав порошки, чи зіпсувати терези, якими він користувався?

— Ні. Це малоймовірно. Думка дати професорові щось снотворне виникла порівняно пізно, і Йонаш зараз же пішов у лабораторію. Я думаю, що скоріше хтось міг замінити готовий уже порошок у кімнаті професора. Замінити зовсім або, скориставшись з неуважності Містраля, досипати чогось. Одно тільки ясно: вороги скористалися з нагоди, яку давала хвороба професора. По-моєму, треба звернути увагу на доктора Йонаша, доктора Протоклицьку, професора Касіцу, ну і Мацьошекову. От, мабуть, і всі. Панни Стор це не стосується, бо вона одразу ж після вечері вийшла з дому.

— Є ще доктор Заплон, — додав я.

— Заплон теж, мабуть, відпадає. Він пішов у місто задовго до вечері і не міг навіть знати про те, що професор несподівано захворів.

— А може, він після цього зараз же вліз через вікно? Його кімната міститься біля кімнати Містраля, а під вікнами тягнеться широкий карниз.

— Дурниці, — усміхнувся Журка. — До того ж віконниці були зачинені. Я сам їх зачинив. Ми знаємо, що з усіх чотирьох названих осіб цього вечора в кімнату професора заходили двоє: Йонаш і Мацьошекова. Останнім заходив до професора Йонаш, коли заносив йому порошок, хоча…. власне, треба було б це перевірити. Міг ще хтось увійти, коли вас не було у вестибюлі. Ви ж виходили надвір.

— Це правда, — підтримав я, — ми виходили, коли Мацьошекова підняла переполох із цим обличчям у вікні.

— Скоріше, вона вас виманила, — буркнув Журка. — Обличчя у вікні! Невже ви так легко піймалися? Це ж дуже заплутує справу. Хто знає, що могло трапитися за цей час там, нагорі.

— Ну, не знаю, чи можна так сказати, — промимрив я ображено. — Як би там не було, а нагорі у вестибюлі лишалося тоді двоє: Йонаш і Протоклицька.

— Якщо говорити точно, — сказав Журка, — то троє. Бо, йдучи на другий поверх, я зустрів на сходах Мацьошекову. Але що з того, — адже ці люди могли бути в змові.

— Сумніваюсь, — відповів я. — Протоклицька і Мацьошекова не терплять одна одну.

— Комедія про людське око; тут усе може бути. А якщо навіть це й правда, то не забувай, що спільність інтересів може об'єднати навіть ворогів. Але поки що облишимо це. Мене більше цікавить, що робила Мацьошекова в кухні, коли побачила те фантастичне видіння. В ту пору, здається, їй уже нічого було там робити.

— Мабуть, що так, — підтвердив я. — В цей час вона мала бути скоріше десь у пекарні.

— Де та пекарня?

— На городі біля парників.

— Треба буде оглянути ту місцевість, — зауважив Журка. — Крім того, треба перевірити, що вона робила у вестибюлі, коли ми вийшли надвір.

Відчинилися двері, і до кімнати ввійшов задоволений Трепка.

— Ну, перший крок зроблено, — обізвався він. — Уже відомо, звідки взяли отруту. З баночки в лабораторії зникло чотири грами: ціаністого калію. Це підтверджують одностайно Галінка Стор і Протоклицька. Обидві вони налякані. Я забрав цю баночку. Цікаво, чиї відбитки пальців ми на ній знайдемо.

— Може, знайдемо, а може, й ні, — пробурмотів Журка. — У кого були ключі від шафки з отрутами?

— У доктора Протоклицької, Галінки і обох професорів. Доктор Протоклицька при нас віддала свій ключ Йонашу. Крім того, звертаю вашу увагу на одну обставину: у професора Містраля ми не знайшли ніяких ключів.

— Розумію… А який на вигляд ключик від шафки з отрутами?

— Це ключик від англійського замка. Ось… — Трепка витягнув з кишені два плоскі ключики. — Я забрав їх на всякий випадок.

— І ще треба не забувати, — втрутився я, — що шафку тільки недавно почали замикати спеціальним ключем. А раніше кожен мав доступ до отрут.

— Коли востаннє перевіряли вміст баночки?

— Шість днів тому, у понеділок, коли доктор Протоклицька веліла поставити англійський замок.

— А після цього хтось заглядав до шафки?

— Ніхто не признається.

Журка глянув на годинник. Була перша година.

— Мабуть, почнемо допити.

— Я теж так думаю, — згодився Трепка. — Найкраще кувати залізо, поки воно гаряче.

* * *

Коли ми ввійшли до вестибюля, там саме точилася бурхлива дискусія. Звичайно, у зв'язку з смертю Містраля. З нашим приходом усі замовкли і зацікавлено поглядали на нас.

Журка в кількох словах виклав суть справи: професора Містраля вбито, і тепер починається слідство. Це слідство незвичайне, бо вбивця перебуває серед людей, які тут зібралися. Це хтось із п'яти осіб, що сидять у цьому вестибюлі, якщо, звичайно, не рахувати Мацьошеків, які теж будуть узяті до уваги.

— В зв'язку з цим, — втрутився Трепка, — прохання, щоб ніхто з вас протягом двох-трьох днів не залишав «Пристань». Ми становитимемо ізольоване середовище. У цій, так би мовити, лабораторній стерилізованій пробірці швидше викриємо і знешкодимо небезпечного мікроба, якщо, певна річ, ви допоможете нам своїми щирими і вичерпними зізнаннями.

— Словом, панове, ви всіх нас — під замок, — підсумував Заплон.

— Ні. Це тільки прохання. І нічого більше. Якщо хто з вас хоче виїхати, ми не будемо йому заважати.

— Розумію… — Заплон примружив око.

— Нарешті, ще одне прохання до вас, професоре. Ви не заперечуватимете, якщо ми влаштуємо в «Пристані» свій «малий штаб»? — запитав Трепка.

— Звичайно, ні, — поспішно запевнив професор Касіца. — Це краще, ніж тягати нас у відділення. У вас, панове, — професор звернувся до Трепки і до мене, — є вже свої кімнати. Ви ж, поручику, — сказав до Журки, — можете зайняти кімнату нашого незабутнього колеги Містраля.

— Мені вистачить місця в кімнаті поручика Дзярмаги, — скромно відповів Журка. — І туди я запрошую вас на попередній допит. Докторе Йонаш, ходімо, будь ласка, з нами.

Але допит Йонаша довелося-поки що відкласти. Коли ми сходили вниз, стіну залило яскраве світло автомобільного рефлектора, і до вестибюля вбіг поручик Пайкерт, а з ним сержант Плюшак з чемоданом. Нема потреби говорити, який лютий був Пайкерт: його витягнули з ліжка і навіть не дали часу сформувати групу. Він прибув з одним тільки помічником.

Приїзд Пайкерта, зв'язаний з несамовитим галасом, грюканням дверей і голосним криком, ще більше схвилював лікарів, які зібрались у вестибюлі. Різним здогадам і припущенням не було кінця.

Тим часом Пайкерт, лаючись на чому світ стоїть, приступив до роботи. Насамперед вій нагримав — і зовсім безпідставно — на мене за те, що я погано зберіг сліди. Журку звинуватив у некомпетентності, а Трепку невідомо чому — в комедіантстві, і це дуже вкололо капітана. Пайкерт, мов розлючений павук, якому порвали павутину, метався по кімнаті, вимірював, фотографував, перевертав усе в ліжку, письмовому столі і шафі, сипав дактилоскопічний порошок, знімав відбитки. Хмара тальку здіймалась у повітрі, викликаючи справжні приступи чихания в бідного Плюшака, якому й так дісталася своя порція дорікань.

Нарешті Пайкерт вискочив з кімнати. З чорною неголеною бородою, в неохайному халаті, вимазаний порошком, поручик виглядав жахливо.

— Це неподобство! — крикнув він до мешканців, що зібралися під дверима, і зміряв їх грізним поглядом.

Лікарі мимоволі відступили.

— Це неподобство — вбивати в свято, наче немає інших днів. Я теж людина, я протестую!

Сказавши це, він зник за дверима кімнати Містраля так само швидко, як і з'явився. Хвилин п'ятнадцять чулися різні звуки, зв'язані з його роботою. Потім двері з гуркотом розчинились; і ми побачили спочатку посинілі ступні професора, а за мить обидва прибулі підтюпцем вибігли з кімнати, тримаючи на плечах труп.

Я знав, що Пайкерт так носить задубілих небіжчиків, не завдаючи собі клопоту ніякими носилками, хоч, звичайно, він міг не примушувати присутніх спостерігати цю картину. Жахливий похід викликав страх і обурення. Професор Касіца намагався протестувати, говорячи щось про людську гідність, але не дістав відповіді. Поклавши небіжчика в свою чорну халабуду, Пайкерт по черзі перерив усе в лабораторії, оглянув будинок і садибу, зробив кілька додаткових ескізів та фотографій. А потім узяв відбитки пальців усіх мешканців «Пристані» і, не сказавши більше ні слова, поїхав, його від'їзд супроводила могильна тиша.

Вже зовсім розвиднілося, коли ми, нарешті, могли повернутися до своїх допитів. Журка, виходячи, як він сказав, з психологічних міркувань, вирішив провадити слідство в кімнаті Містраля.

Розділ VIII

Йонаш уже встиг трохи заспокоїтись і прийшов поголений, вичищений, від нього пахло лавандою. Тільки почервонілі повіки за окулярами свідчили про безсонну ніч.

— Сідайте, — Журка підсунув крісло професора. Йонаш здригнувся.

— Я краще сяду на стілець…

— Сідайте на стілець, — погодився Журка. — З якого часу ви знали професора Містраля?

— Ще з студентських літ, тобто вже шість років.

— З Вроцлава?

— Так, з Вроцлава. А ближче я узнав його з того часу, як став працювати у нього асистентом, тобто два роки тому,

— Яким насправді був професор Містраль?

— Не зовсім розумію, про що ви питаєте. Що, власне, я маю вам сказати?

— Говоріть, що хочете, — відповів Журка. Йонаш здивовано глянув на нього.

— Якщо говорити про нього як про вченого… — видавив нарешті Йонаш, — якщо говорити про нього як про вченого, то це була видатна людина. Так, видатна. Боюся, що наша наука зазнала непоправної втрати, хоч, може, професора й не оцінили як слід. Так, безумовно, не оцінили.

— Чому?

— Ну… якщо йдеться про мою власну думку, то я вважаю, що професор був одним з найвидатніших польських гематологів, а в останній період, може, навіть найвидатнішим. Та це не тільки на мій погляд. Цю думку поділяли в наукових колах, — адже саме професора Містраля обрали делегатом на всесвітній з'їзд у Токіо.

— Гаразд. Ну, а якщо говорити про стосунки в самому інституті?

— В інституті?.. — Йонаш завагався.

— Так, в інституті, — повторив Журка.

— Стосунки в інституті були абсолютно нормальні. Наш директор, професор Касіца, — ви вже познайомилися з ним, — дуже милий начальник, ставиться до всіх нас по-товариськи… Можливо, іноді він здається трохи безцеремонним, але в нього золоте серце.

— А чи не траплялося часом якихось суперечок між обома професорами?

— Не пригадую.

— А решта співробітників? Які стосунки були між ними і професором Містралем?

— Чудові. Професор Містраль був, особливо останнім часом, на виняткових правах в інституті і залежав від професора Касіци скоріше тільки формально. Досліди він провадив самостійно і, власне, не мав контактів ні з ким, крім найближчих співробітників.

— Тобто, крім вас, докторе, і панни Стор?

— Так.

— Ну, а що ви можете сказати про професора Містраля як його асистент? А у вашій спільній праці все було добре?

— Я не міг нарікати. Правда, професор Містраль був дуже вимогливий, я б сказав, навіть педантичний, але я й сам люблю порядок.

— Одним словом, ви підійшли один одному.

— Можна й так сказати, — посміхнувся Йонаш.

— А про панну Стор теж можна так сказати?

— Думаю, що можна. Професор був дуже задоволений нею. Він довго не міг знайти собі відповідної лаборантки. За ці два роки їх змінилося з півдюжини.

— І нарешті знайшов.

— Так, аж у Кельцях, причому зовсім випадково. В минулому році професор побував у місцевій лікарні, де працювала панна Стор, і там звернув на неї увагу.

— Як ви гадаєте, хто міг убити професора? — несподівано запитав Трепка.

Йонаш здригнувся.

— Не уявляю собі… — видавив він. — Зовсім не уявляю…

— А ви не знаєте, з якою метою міг би хтось убити професора?

— Ні… ні… не бачу жодної причини! — відповів Йонаш не замислюючись і якось несподівано палко.

— Що сталося з ключем від кімнати професора? — зненацька спитав Трепка.

— З ключем від кімнати? Не розумію, що могло з ним статися… — Йонаш, здавалося, був дуже здивований.

— Ключ пропав, — відповів Трепка.

— Я нічого про це не знав.

— А вчора ввечері ви бачили ключ у дверях професорової кімнати?

— Я не звернув на це уваги.

— Ви розумієте, що професор умер після того, як прийняв ваш порошок? — втрутився Журка.

— «Після» ще не означає «в результаті», — гостро відповів Йонаш.

У мене склалося враження, що він був підготовлений до цього питання.

— А ви певні, що не помилилися в дозі тих… тих снотворних ліків? — знову спитав Журка, неприємно наголошуючи на останніх словах.

— Цілком певен. Я відміряв точно і старанно. Якщо мова йде про natrium phenylaethylbarbituricum, то доза, яку людина може прийняти без будь-якої шкоди для здоров'я, становить 0,1 грама. Я дав лише 0,08 грама.

— У порошку був тільки той натріум фени… фени… — Журка ніяк не міг перебрести через важку греко-латинську назву.

— Phenylaethylbarbituricum, — посміхнувся Йонаш. — Ні, не тільки natrium phenylaethylbarbituricum. Я додав ще нешкідливі дози phenacetini, amidopyrini та codeini phosphorici.

Ми перейшли до лабораторії.

— Отже, ви рішуче твердите, що отрути в порошку не могло бути?

— В усякому разі я її туди не домішував, — спокійно сказав Йонаш.

Я помітив, що Йонаш ставав дедалі впевненішим у собі. Тепер він уже нічим не нагадував тієї розгубленої людини, якою був минулого вечора. Невже слідство йшло хибним шляхом?!

— Якщо ви не домішували, — буркнув Журка, — то це зробив хтось інший. Хто б це міг бути? Як ви думаєте?

— Не бачу, хто міг би це зробити. Коли я вийшов з лабораторії, у вестибюлі на другому поверсі був тільки професор Касіца.

— Хвилиночку, — Журка зацікавлено нахилився, — значить, ви виходили з лабораторії?

— Я зійшов униз до своєї кімнати по цигарки.

— І довго вас не було в лабораторії?

— Не знаю… мабуть, хвилин п'ять.

— Ви п'ять хвилин шукали цигарки?

— По дорозі я зайшов до туалету, — пояснив Йонаш.

— А двері лабораторії лишили незамкненими?

— Ну, звичайно, — здивувався Йонаш. — Та від кого б я мав їх замикати?

— А повернувшись, ви не помітили в лабораторії якихось змін? Вам нічого не впало в очі? Ніхто там не нишпорив?

— Ні… я нічого не помітив.

— Ви певні, що ніхто не заходив до лабораторії?

— Ні… як же…. Професор Касіца заходив.

Ми переглянулись.

— І ви тільки зараз про це говорите!.. — зітхнув Журка.

— Ви ж питали не про те, хто заходив, а про те, чи не нишпорив хто в лабораторії.

— Ну гаразд, гаразд, — розхвилювався Журка. — Отже, ви застали Касіцу в лабораторії?

— Вірніше, в дверях.

— А як поводився професор?

— Він був трохи схвильований. Сказав: «Треба було б дати щось Кайтусеві на сон. Пищить страшенно і бігає мов скажений».

Журка ледве стримав посмішку.

— У вас тут є тезка, — звернувся він до Трепки.

— Вас теж звати Каєтан? — поцікавився Йонаш.

— Так, друже, — відповів вражений Трепка. — Але це не причина, щоб відхилятися від теми.

Журка підійшов до клітки і розглядав морських свинок.

— Яка з них називається Кайтек? — запитав він.

— Ота велика, з хвостом і довгою шерстю, — неохоче, показав Йонаш.

— Скажена якась! Це справді морська свинка?

Йонаш ствердно кивнув головою.

— Мабуть, якась спеціальна порода?

— Це мутант.

— Нагадує скоріше щура-кабаргу. Справді жахливо нервове створіння і бігає на двох лапах. — Журка доторкнувся крізь грати до морди тваринки.

У відповідь Кайтусь пронизливо запищав, показавши великі передні зуби, потім блискавично повернувся, висунув крізь грати хвіст і вдарив ним Журку по обличчю.

— Сердита тварюка!.. — поручик гидливо витерся. — Навіщо ви тримаєте таку потвору?

— Як курйоз, — усміхнувся Йонаш. — Це єдиний у своєму роді випадок мутації.

— Справді винятковий, особливо якщо говорити про хвіст, — буркнув Журка. — Але повернімося до справи. Про що я хотів ще запитати вас, докторе… Ви пам'ятаєте, як Мацьошекова зчинила переполох — ніби хтось заглядає на кухні у вікно?

— Так, пригадую, — Йонаш здивовано глянув на Журку.

— Капітан Трепка і поручик Дзярмага вибігли тоді надвір. У вестибюлі залишились тільки ви вдвох, тобто ви і доктор Протоклицька. Ніхто з вас не заглядав тоді до кімнати професора Містраля?

— Ні… Навіщо?

— Потім повернулася Мацьошекова, так же?

— Так, — кивнув Йонаш.

— Чого вона повернулася?

— Принесла професорові щось пити.

Журка схопився з місця.

— Пити?

— Так.

— У чому?

— В склянці.

— Що було в тій склянці?

— Я не нюхав. Судячи з кольору, вишнівка, — спокійно відповів Йонаш. — Професор Містраль щоденно перед вечерею випивав чарочку.

— І ви тільки тепер про це говорите! — розхвилювався Журка.

— Я відповідав на запитання, — пробурмотів Йонаш.

Журка підвівся і нервово ступив кілька кроків уздовж кімнати. Потім сказав:

— Дякую, докторе. Поки що досить. — А коли ми повернулися до кімнати Містраля, додав: — Ну, справа ускладнюється. Я хотів би тепер побачити Мацьошекову. Цікаво, що вона нам скаже.

Розділ IX

Я застав Мацьошекову на кухні. Закачавши рукава, вона поралася біля переповненої раковини. Побачивши мене, витерла червоні підпухлі очі. Я глянув на мокрий паркет і переповнену раковину.

— Що це тут сталося?

— Хіба не бачите, раковина забилася. Весь час кажу дівчатам, щоб не виливали сюди всякої всячини, так де там, — завжди роблять по-своєму. З учорашнього дня так стоїть. Поспішали, нікчеми, до костьолу — все так і покинули. От і мусиш у таке свято возитися. Просто гріх, але й так залишити — це теж гріх. А тут і робота з рук валиться, сліз не стримати… Боже, боже, в який час ми живемо!.. Як забрали сьогодні вранці професора, то я місця собі не могла знайти. Скільки гірких сліз пролила!.. Але тут навіть поплакати не дадуть. Пані баронеса відразу: «Чи ви, Мацьошекова, батька втратили?» Батька не батька, але ж людина — то не собака. Як подумаю, що ще вчора він говорив мені: «Мацьосю, що ж це ви забуваєте про мене, а я такий хворий», то аж серце стискається. Таке нещастя! І кажуть — отруєний! Боже милосердний! А таки правда, мене ще вчора мучили передчуття… І те обличчя у вікні. То був знак, добродію. Знак! Ви теж чогось чекали… Кажуть, що будинок три дні був під наглядом… Ви теж щось думали. Боже милий, хто б подумав, що ви з міліції! У цих окулярах і таке інтелігентне обличчя. Присяглася б, що ви вчитель. Ну й як, ви вже щось знайшли? — запитала раптом Мацьошекова з такою звичайною цікавістю, яка зовсім не відповідала її попередньому настрою.

— Шукаємо помаленьку, — сказав я, — ми саме подумали, що ви могли б нам дуже допомогти…

— Я? — Мацьошекова відкрила рот і злякано дивилася на мене.

— Ви всіх тут знаєте. Ми хотіли б поговорити з вами.

— Зараз?

— Так.

— Ну що ж, гаразд… — зітхнула Мацьошекова й почала знімати фартух.

Я помітив, що перед дверима професорового кабінету вона боязливо перехрестилася, немовби вирушаючи в небезпечну мандрівку, а потім — тільки-но сіла на стілець, який підсунув їй Журка, одразу розплакалася. Журка заклопотано метушився біля неї, не знаючи, що робити.

— Заспокойтеся, — повторював він безрезультатно. — Ну, чого ж ви плачете?

— О господи… така людина… — плакала Мацьошекова. — Таку людину отруїти… на самісінькі свята… Кара божа… впаде на нас… на весь цей проклятий дім… а я казала… я ж казала, що це нечисте місце. Не захотіли освятити…

— А чому ви називаєте цей дім нечистим?

— Хіба ви не знаєте? Колись, як у будинку оті різники господарювали, тут жила розпутниця..

— Хто?

— Розпутна жінка, пане, якась Тереза, вона тут була машиністкою. Жила в тій кімнаті, де тепер пані баронеса.

— Що ви мені розповідаєте всякі дурниці! — скипів Журка. — Ви на допиті. Прошу говорити точно і до діла. Що ви робили на кухні о десятій годині вечора?

— Зараз я поясню по порядку, як було. Насамперед ще до вечері я запитала пана професора, чи їстиме він, але пан професор сказав, що нічого не їстиме, що капусняк і кендюхи надто важка страва. То, кажу, може, приготувати омлет або каші зварити, а професор говорить: «Не турбуйтеся, Мацьосю, я знаю, що й без того у вас багато справ». Такий, пане, добрий був, хоч до рани прикладай. Як це можна отак без їди, здивувалась я, а професор каже: «Не турбуйтесь, Мацьосю, у мене тут є сухарики, залишилися від сніданку, компот і консерви з курки». Але ввечері, коли я принесла каву, він гукнув мені: «Мацьосю, що ж це ви забули про мене?» Не забула, кажу, тільки ж пан професор не захотів нічого їсти. «Мацьосю, — каже він на це, — ви про мене забули», і посміхається, бідолаха, хоч йому з тим болем не до сміху було. Але то була така сердечна людина, пане! Тоді тільки я зрозуміла, що він говорить про вишнівку, бо професор щоденно пив перед сном вишнівку. «Тільки, — каже, — остерігайтеся того лисого пана, принесіть так, щоб ніхто не бачив, бо мені не дозволяють навіть чарки випити». Але я собі думаю, — як же принести, щоб ніхто не бачив? Е-е, чого я там ховатимуся! Нехай-но мені тільки хто скаже хоч слово! Я зійшла в кухню по вишнівку і раптом завмерла з жаху — так налякало мене те обличчя в вікні. Я зразу ж побігла нагору.

— Але пізніше ви занесли професорові скляночку?

— Занесла.

— І професор випив вишнівку при вас?

— Ні, він сказав, що вип'є перед тим, як лягатиме спати.

— Де ви поставили склянку?

— На столику біля ліжка, але…

— Але що?

— Професор велів мені поставити в шафі, на полиці, щоб ніхто не бачив.

— Що робив професор, коли ви принесли вишнівку?

— Сидів з грілкою в кріслі.

— Він ще щось казав вам?

— Так, просив відчинити вікно, бо йому душно. Я навіть здивувалася. Ви ж, кажу, вигріваєтесь і хочете відчинити вікно. Це шкідливо. Повітря холодне і вологе, вас продує. Для ревматизму, хай бог боронить, нема нічого гіршого. Але професор сказав, що це забобон, що свіже повітря ніколи нікому не шкодить.

— Ну і як, ви відчинили вікно?

— А що мені було робити? Відчинила.

— А потім?

— Потім?.. Потім я вийшла.

— Ще одно, пані Мацьошекова, що сталося з ключем?

Мацьошекова витріщила очі.

— То ви знаєте про ключ? — видавила вона.

— Дозвольте нам запитувати, — сказав Журка, пронизуючи її поглядом. — Де ключ?

— О боже, чого ж ви так на мене… — злякалася Мацьошекова. — Звідки ж я можу знати, що сталося? В суботу я цілий день спини не розгинала… Не помітила навіть, що ключ пропав. Тільки ввечері, коли принесла професорові ту скляночку, він запитав, чи я не знаю, де ключ. Не тому, що це його злякало чи якось стурбувало, а просто так запитав. Я почала шукати під дверима, а пан професор шукав по кишенях, але ключа не було. Тоді пан професор сказав, що, мабуть, через неуважність десь залишив ключ, хоч це й дивно, бо він ручається головою, що, повертаючись з лабораторії, він тим ключем відмикав двері.

— А як ви думаєте, чи не міг професор залишити ключ у дверях з зовнішнього боку? — запитав Журка.

— Думаю, що міг… Він завжди залишав ключ зовні. Професор ніколи не замикався в кімнаті. Хіба тільки на ніч.

— Так… так… — повторював Журка, потираючи руки. — А ви можете показати нам той графин, з якого наливали для професора вишнівку?

Мацьошекова злякано глянула на нього.

— Невже ви думаєте, пане поручику, що… це від тої вишнівки?

— Не думаю, — пробурмотів Журка. — Я ніколи нічого не думаю, я тільки веду слідство, розумієте? І прошу не задавати мені більше таких питань, що б я не робив.

— Добре, пане.

— Ну, то ходімо на кухню.

— Ще одне питання. — Трепка підійшов до Мацьошекової, тримаючи в руках кошик для сміття. — Ви вчора ввечері викидали сміття з цього кошика?

— Ні… сміття з кошиків викидається вранці, коли в кімнатах прибирають..

— Дякую, тепер можна перейти до кухні.

— От із цього графина, — показала Мацьошекова і простягнула руку до кришталевого бутеля, що стояв на поличці буфета.

— Не доторкуйтесь! — крикнув Журка.

Мацьошекова відсмикнула руку і затулила рот.

— О боже! — злякано прошепотіла вона.

— Що сталося?

— О боже! — видавила жінка. — Графин порожній.

— А ви певні, що вчора ввечері там ще була горілка?

— Ну звичайно, адже за столом випили тільки по чарці. Коли я прибирала, тут ще було з чверть літра. Професорові я налила половину скляночки, залишилося ще багато.

— А сьогодні вранці горілка ще була?

— Ні… я не помітила. Розгубилася, пане.

— Може, горілку випив хтось із мешканців? Як тут ведеться? Кожен може прийти на кухню і налити собі чарку?

— Ні, пане. Для докторів є «аптечка» у вестибюлі нагорі. А звідси горілку беремо тільки до вечері.

— Розумію!

Журка обережно взяв графин за край шийки.

— Ви його заберете? — запитала Мацьошекова.

— Так. — Журка пильно глянув на неї.

— Я хотів би ще запитати… — Трепка погладив лисину. — Ви пригадуєте, що в п'ятницю ранком професор ходив на прогулянку.

— Пригадую.

— Як ви думаєте, куди ходив тоді професор?

Мацьошекова насупила брови.

— Не знаю… Я вже казала вам, що не знаю.

— Жаль, — промимрив Трепка.

Ми вийшли, з кухні.

— Справа заплутується дедалі більше, — сказав Журка. — Не подобається мені вся історія з вишнівкою.

— Ти думаєш, що в горілці могла бути отрута? — спитав я.

— А чому б і ні…

— Все це добре, але мотив, мотив, панове? — покашлюючи, сказав Трепка.

Розділ X

Доктор Протоклицька була цілком спокійна. Здавалося, що смерть професора зовсім не вразила її. Жінка виглядала навіть набагато краще, ніж минулого вечора. Обличчя було чудово «зроблене», на пальцях — манікюр. Вона невимушено сіла в кріслі Містраля і холодно втупилася в поручика Журку, який перегортав свої записи.

— Як ви думаєте, заради чого отруїли професора?

— Не маю уявлення, — швидко відповіла Протоклицька.

Журка багатозначно глянув на Трепку і запитав:

— Що ви робили вчора після вечері?

— Чи не необхідне питання, поручику? Мені здається, що ми весь час перебували під наглядом цих панів, — Протоклицька примруженими очима глянула на мене і на Трепку.

— Якщо говорити точно, — процідив крізь зуби Журка, — то не весь час. Адже капітан і поручик виходили надвір, коли Мацьошекова вчинила тривогу.

— Ах, он що! Здається, доктор Йонаш уже з'ясував це питання. Ми лишалися на місці. Не заходили ні в лабораторію, ні в кімнату професора.

— Так, — підтвердив Журка. — А потім? Ви нібито ходили на кухню сказати, щоб Мацьошекова приготувала каву.

— І це вас цікавить? — здивувалася доктор Протоклицька. — Так, я пішла на кухню, ну й що ж із того?

— Вас не було точно двадцять хвилин. — Журка відсунув записи. — Що ви так довго робили?

— Ви, бачу, дуже точні, поручику, — холодно посміхнулася доктор Протоклицька. — Але думаю, що легко зможу задовольнити вашу цікавість. Просто я не застала Мацьошекової на кухні і мусила шукати її в іншому місці.

— А саме?

— А саме в пекарні, де вона пекла пироги.

— Але коли ви повернулися, — втрутився я, — на вас не видно було слідів дощу.

— Яка тонка спостережливість, поручику, — іронічно посміхнулася Протоклицька. — Ви, мабуть, уявляли, що я побігла на другий кінець саду в своєму платтячку? На щастя, у мене є плащ з капюшоном.

— Розповідайте, будь ласка, далі, — заохотив її Журка.

— Далі дуже цікаво, — продовжувала іронізувати Протоклицька. — Я сказала Мацьошековій про каву і повернулась додому.

— Разом з Мацьошековою?

— Ні… Я повернулася раніше. Мацьошекова сказала, що заварить каву в пекарні, бо на кухні плита вже не горить.

— Але в вестибюль ви, здається, ввійшли разом з Мацьошековою?

— Ми ввійшли одночасно, але не разом. Це трохи різні речі.

— То що ж ви робили перед тим як зайти до вестибюля?

— Я була в своїй кімнаті. Коли вам цього мало, то можу ще додати, що я поправляла зачіску.

— Так, — промимрив Журка, заглядаючи в записи, — потім о десятій годині п'ять хвилин ви зійшли вниз. Цього разу ви теж заглядали на кухню?

— Ні, навіщо? — здивовано відповіла Протоклицька. — Я пішла прийняла ванну, а потім лягла спати.

— О котрій годині це було?

— Пів на одинадцяту.

— Може, ви когось помітили у вестибюлі?

— Ні, нікого.

* * *

Мацьошек сидів навпочіпки біля Рези і годував цю огидну тварину якимсь підозрілим варивом з тіста. Побачивши мундир Журки, він підвівся і виструнчився.

— Закінчуйте свою справу, — сказав Журка, який завжди поблажливо ставився до людей, що виконували службові обов'язки.

— Чим ви годуєте собаку? — поцікавився я.

— Даю спеціальну їжу. Сам готую, — відповів Мацьошек. — Тільки тоді я спокійний. Собаку, який у мене був раніше, отруїли.

— Ви заявили про це в міліцію?

— Е, пане, у міліції багато інших справ, які треба розв'язувати.

Ми зайшли в прохідну будку.

— Пане Мацьошек, а чи не може хтось залізти в сад через мур? — запитав Журка.

— Якщо ніхто не допоможе зсередини, то нічого не вийде, — впевнено відповів Мацьошек. — Пан Міхал з колегами робив одного разу спробу, але безуспішно.

— Учора ввечері ніхто чужий не заходив до «Пристані»?

— Ні, — хитнув головою Мацьошек, — крім вас і міліціонерів, заходили тільки доктор Заплон, панна Галінка і пан майор.

— Ви маєте на увазі професора Касіцу?

— Так, професора Касіцу.

— Ви можете вказати час, коли ці люди входили?

— Не дуже точно, пане. Пам'ятаю тільки, що доктор Заплон повернувся без чверті десять. Я саме глянув тоді на годинник, щоб побачити, чи нема ще десяти годин. Бо коли я відчиняю після десятої, то одержую за це чайові. Щодо панамайора і панни Галінки, то можу сказати, що вони повернулися майже одночасно близько одинадцятої години. Тоді там уже стояв той грубий міліціонер, він повинен знати.

— Хто дзвонив увечері по телефону до професора Касіци?

Мацьошек підозріливо глянув на Журку.

— То від пацієнтки, — сказав спроквола, — якоїсь Жураковської.

— Вона сама дзвонила?

Мацьошек на мить завагався.

— Ні… якийсь чоловічий голос. Може, син…

Журка підвівся.

— Ще одне, пане Мацьошек, — втрутився Трепка, — ви не знаєте, де поблизу тут є червона глина?

— Червона глина? — Мацьошек здивовано витріщився на Трепку.

— Так, червона глина.

— Ну, це, мабуть, у Рудих Ямах. Там, де колись була цегельня. Тільки там.

Коли ми вийшли з прохідної будки, Мацьошек довго проводжав нас поглядом, нерухомо стоячи на порозі.

* * *

Професор Касіца був явно в поганому настрої, якийсь дразливий.

— Що я можу вам сказати? — нервово гукнув він, коли ми попросили поговорити кілька хвилин з нами в його кімнаті. — Я нічогісінько не знаю. Вам відомо, що я повернувся тільки об одинадцятій годині, звідки ж я можу знати, що в цей час тут діялося?

— Нам дуже прикро, але мусимо задати вам кілька запитань. Учора ввечері ви ходили до хворої?

— Так, у мене тут є одна знайома пацієнтка з досить цікавим перебігом лейкопенії і ускладненнями на серце. Мені подзвонили, що їй раптом стало гірше.

— Як прізвище пацієнтки?

— Пані Жураковська. Ви хочете перевірити? Марна справа.

— Чому?

— Її вже немає. Виїхала.

— Як це?

— Хтось нахабно пожартував зі мною. Коли я прийшов до хворої, всі домочадці були дуже здивовані. Мені сказали, що ніхто не дзвонив і що пані Жураковська вже три дні як поїхала до родичів у Щавницю.

Ми з Журкою переглянулись.

— Неприємний випадок, — обізвався Трепка.

— Нахабство, — бурмотів Касіца. — Хуліганська витівка… Я поспішав як божевільний…

— І, незважаючи на це, пішли пішки, — невинно зауважив Трепка. — Хоча… хоча, наскільки мені відомо, ваш новий автомобіль в порядку. Чому ж це так?

Вражений Касіца деякий час мовчав. Запитання явно збило його з пантелику.

— Не знаю… Справді, не знаю, — видавив професор, — чому не подумав про машину… Досі якось не можу звикнутися з тим, що в мене є автомашина… Стільки років ходив пішки.

— Розумію, — співчутливо посміхнувся Трепка.

Настала хвилина ніякової мовчанки. Ми відчували, що Касіца хоче ще щось сказати.

— Я хотів повідомити, — обізвався він нарешті, — що мушу поїхати на кілька годин у Варшаву. Ви не заперечуєте?

— Звичайно, ні… — відповів Журка. Але коли ми залишилися самі, додав: — Підозріла історія з цим Касіцою. Встановимо нагляд за ним.

Поручик глянув на годинник і пішов дати відповідне розпорядження. Незабаром повернувся.

— Ну, виходить, залишився нам тільки Заплон. З ним теж щось не все ясно.

— Чому? — запитав я.

— Час… час… Порівняй час, Павле… — Журка заклопотано чухав пальцем підборіддя. — Мацьошек твердить, що Заплон повернувся без чверті десять. А в вестибюль він прийшов лише п'ять хвилин на одинадцяту. Що ж у дідька він робив протягом цих двадцяти хвилин? Я встановив, що на дорогу через сад від прохідної будки до вілли потрібно щонайбільше три хвилини.

Ми застали Заплона в ліжку. Журка глянув на годинник: була вже десята година.

— Ви погано почуваєте себе? — запитав він.

— Ні, звідки ви взяли? Я тільки забагато випив. Прямо не можна й кроку зробити, щоб не частували горілкою. — Асистент почав незграбно вилазити з ліжка. — Ви так турбуєтесь, що прийшли в повному складі; чи не забагато клопоту для вас? Попереджаю, що в цьому слідстві я невинне ягня. Можу відразу сказати, що не уявляю собі, кому потрібна була смерть Містраля і хто його вбив. Що стосується мене, то в мене, здається, повне алібі.

— Ніякого алібі у вас немає, — гостро сказав Журка.

— Невже?

— Ви повернулися без чверті десять і мали ще можливість домішати отрути до горілки.

— До горілки? — здивувався Заплон.

— На жаль, отруту могли подати і в горілці.

— Сто чортів! — вилаявся Заплон. — Значить, мене все-таки вплутали в цю кашу.

— Кого ви маєте на увазі? Підозріваєте когось?

Заплон похитав головою.

— Ні, я не мав на думці нічого конкретного.

— Добре. Повернемося до теми. Без чверті десять ви були вже в садибі вілли, а в вестибюль прийшли тільки через двадцять хвилин… Що ви робили протягом цих двадцяти хвилин?

Заплон, здавалося, сторопів.

— Не знаю, що вам і сказати… Я нічого не робив.

— Як так? Ви ж якось провели цей час?

— Справді, — в голосі Заплона чути, було кепкування, — я щось мусив робити. Мабуть, я блукав по саду.

— Не жартуйте, — сказав Журка.

— Моє пояснення здається вам непереконливим?

— Зовсім непереконливим.

— Дуже прикро, але я справді не знаю, що ще вигадати.

— Вигадати? — обурений Журка грізно випростався. — Ви, здається, вирішили, кепкувати тут?

— Чому ж? Хіба я не можу гуляти в саду?

— Під дощем, о десятій годині вечора?

— Хай йому грець! — Заплон почухав розпатлану голову. — Хоч убийте мене — зовсім забув, що тоді йшов дощ.

Журка підвівся.

— Ви, бачу, не хочете розмовляти з нами серйозно. Ну що ж, може прокурор наведе вас на розум. У всякому разі, ваше становище незавидне.

— Невже мої справи гірші, ніж у шановних колег?

Нічого не відповівши на це питання, Журка попрямував до дверей. Заплон посміхнувся і заліз під ковдру.

— Є ще одна людина, яка могла б нам допомогти, — сказав Трепка. — Брат покійного. Подзвони, Павелеку, до адвоката Гжегожа Містраля.

Розділ XI

— Обережно! — гукнув Журка, рвучко відтягуючи мене за плече.

Справді, я ганебно заґавився і ледве не потрапив під машину, яку професор Касіца виводив од гаража на головну алею.

З того часу, коли ми вийшли з кімнати Заплона, мені не давала спокою одна думка.

— Що з тобою, Павле? — дивувався Журка. — Може, це розмова з тим блазнем так вплинула на тебе?

Я кивнув головою.

— Він аж проситься, щоб його посадили, але це ще не причина, щоб, ти ліз під машину.

— Та я думаю не про нього, — буркнув я.

— Не про нього? А про кого ж?

— Думаю про цю малу Стор.

— Про Стор? — здивований Журка аж зупинився і заглянув мені в очі. — Он воно як… Розумію… розумію… хай йому чорт! — знаюче захихикав він і лупонув мене кулаком у спину.

Його надмірна догадливість вивела мене з рівноваги.

— К чорту! — спалахнув я. — Не вдавай, що не розумієш, про що йдеться. У малої Стор така сама, якщо не краща, можливість отруїти старика.

— Стор?

— Якщо ми припускаємо, що ціаністий калій був у горілці, що всипати його туди могла особа, яка того вечора виходила з вестибюля… якщо через це падає підозра на Заплона, то, мабуть, на Стор вона падає ще більше.

— Звичайно, — промовив Журка. — На неї я теж зверну увагу..

* * *

Журка й справді звернув увагу на панну Стор. Може, навіть занадто гостро і грубо. Я пересвідчився в цьому ще до обіду, йдучи до своєї кімнати на другому поверсі, я почув тихий плач. Двері в лабораторію були трохи прочинені. Я заглянув усередину. Галінка, згорнувшись клубочком, лежала на дивані і гірко плакала.

Перше враження було неприємне і ще більше поглибило мої підозри. Винна, тому й плаче! Це спосіб, за який у її становищі вхопилася б щонайменше половина жінок-злочинців. Вдає скривджену невинність, хоче вплинути на наші почуття.

Почувши скрип дверей, Галінка рвучко схопилась і змірила мене неприязним поглядом.

— Це ви? Чого вам треба?

— Нічого, вибачте, будь ласка, — промовив я, проте з кімнати не вийшов.

— Ох, налякали ви мене! — витерла вона очі. — Я думала, що ви знову хочете взяти мене на допит.

Я подумав, що це звучить фальшиво, і нова хвиля підозрінь залила мене. Але я не хотів показувати цього.

— Вибачте, будь ласка, я заглянув сюди зовсім випадково.

— Справді? — вона забавно потягнула носиком. «Вдає дитячу безпосередність», подумав я, а вголос промовив:

— Здається, поручик Журка завершив уже цю неприємну і невдячну формальність.

— Невдячну?

— А що ж, ми, панно, міліціонери, теж люди, і допит таких милих істот, як ви, завжди нас бентежить…

— Того пана Журку ніщо не бентежило. Це жахлива людина! Ви знаєте, він певен, що це я вбила пана професора Містраля, насипала ціаністого калію в графин і…

— Певен? Це, мабуть, занадто сильно сказано. Поручик Журка трохи грубуватий, вас могло вразити те, як він допитував.

Стор сумно похитала головою.

— Я знаю, що ви мене тільки втішаєте, а самі думаєте так само, як і пан Журка.

«Хоче, щоб я заперечив», зрозумів я і не відповів. Галінка знову затулила обличчя долонями і скорчилася на дивані. Вона була схожа на скривджену, беззахисну тваринку.

«Якщо вона грає, то на п'ятірку», подумав я.

— Усі міліціонери однакові, — прошепотіла Галінка. — І ви теж такі, як усі. А до того ви ще підступні з цією своєю невинною міною. Підступні, немов лисиця.

Я відчув себе прикро враженим і збентеженим. Не знав, що робити. Піти звідси чи підбадьорити її? Якщо вона невинна, то заслуговує на співчуття. Для такої молодої дівчини вся ця історія — жахливе переживання. Коли я вийду, то вона вважатиме, що я суха, безсердечна людина. Та чи невинна вона?

— Не плачте, панно Галінко, — обізвався я тоном, який мене ні до чого не зобов'язував, — так не можна!

— Коли ж це так жахливо… так жахливо… — прошепотіла вона. — Мабуть, мене посадять у тюрму.

— Будьте ж розсудливі! Якщо у вас чисте сумління, то нічого журитися. Навіть найпорядніша людина може бути заплутаною в найгіршу кримінальну справу, це часто залежить від випадку.

— Коли ж я так боюся.

— Чого?

— Хіба мало невинуватих у всьому світі потрапляють до в'язниць!

Я заклопотано крякнув.

— Не бійтеся. Не знаю, як де, а тут справжній винуватець буде напевно викритий.

— Чому? — Галінка підвелась і зацікавлено глянула на мене.

— Тому що тут діє капітан Трепка, — посміхнувся я. — Вам, як людині цивільній, це прізвище, мабуть, нічого не говорить, але можу вам сказати: якби капітан Трепка був приватним детективом, про яких пишуть у книжках, то він, безумовно, прославився б. На жаль, він тільки міліціонер. А слава міліціонерів завжди на останньому місці!

— Ви певні цього? — пожвавішала Галінка:

— Так само, як певен того, що ви — мила і чарівна дівчина.

— Ви дуже добрі… — Галінка спробувала посміхнутися.

— Ну, значить, вище голову, — пожартував я, — і більше терпіння!

— А чи довго ще це триватиме?

— Слідство? Це залежить передусім від усіх вас. На жаль, дехто з ваших колег не хоче допомагати нам. У нас складається таке враження.

— Я б дуже хотіла допомагати, — промовила Галінка, — але не знаю як. Я, мабуть, уже про все розповіла.

— Ніколи не відомо, що може виявитися важливим. Іноді це дрібниця, яка не привертає до себе уваги, іноді навіть враження. На вас ми покладаємо великі надії. Ви добре знали професора і все тутешнє середовище. Може, вам спаде на думку якесь цікаве спостереження, може ви пригадаєте щось таке, що могло б кинути нове світло на справу. Нам, наприклад, дуже допомогло б, якби ми довідалися, заради чого вбили професора. Причина вбивства — це, мабуть, найважливіше в цій справі.

Галінка уважно слухала.

— Я сама над цим думаю. Кому могла заважати така добра людина, як професор Містраль?

— І що ж?

— І нічого не можу придумати. Але як тільки мені спаде щось на думку, я негайно скажу вам.

Я дивився на неї і хотів її розгадати. Ні, не може бути, щоб вона… А все-таки я не міг позбутися підозрінь. Або я огидний цинік, або…

— Про що ви думаєте? — занепокоєно спитала Галінка.

— Думаю, яка прикрість, що таку дівчину, як ви, заплутали в цю брудну справу.

Галінка почервоніла.

— Скажіть мені… — завагавшись, вона потупила очі, — ви справді вірите, що я це могла б зробити?

. — Ні… не хочу вірити, і мені було б дуже неприємно, якби я помилився.

Тоді сталося несподіване. Галінка закинула мені руки на шию і поцілувала в щоку.

— Панно Галінко! — видавив я, відчуваючи, як кров заливає мені обличчя.

— Ой, як мені соромно! — Галінка заплющила очі. — Що ви подумаєте про мене? Ідіть уже… Ну, чого ви стоїте? — вигукнула вона з незрозумілою злістю.

Я вийшов, спітнілий, мокрий, мов руда миша. За дверима няв окуляри і нервово почав їх протирати. Моє прискорене дихання і пульс нещадно викривали мене. На щастя, тільки перед самим собою.

* * *

Крім цієї незначної події, що мала скоріше особистий характер, у той день нічого особливого не сталося. У слідстві настала перерва. Мабуть, тому Трепка прийняв запрошення начальника місцевого відділення міліції, і о першій годині ми вирушили на святковий обід до Пясечного. Наш господар був дуже щасливий, що може частувати Трепку, і обід, який нагадував скоріше старопольський банкет, тривав добрих кілька годин.

Решту дня ми провели в теоретичних міркуваннях. Журка, чекаючи результатів дактилоскопічних досліджень і розтину тіла, приводив у порядок зізнання. Трепка, розсівшись у глибокому вольтерівському кріслі, заглибився в роздуми, відомі лише йому, а може просто дрімав. Щодо мене, то, на превеликий свій сором, повинен признатися, що мої роздуми мали трохи інший і не зовсім службовий характер.

ЛІРИЧНИЙ ЩОДЕННИК ПОРУЧИКА ПАВЛА ДЗЯРМАГИ

Неділя, 21 квітня

Довгими вечорами, сидячи самотньо в мансарді на вулиці Фонтани, я звик розбирати свої думки і вчинки, але сьогоднішній випадок у лабораторії ніяк не можу проаналізувати. Не знаю навіть, що про все це й думати. Можливо, я надто серйозно сприймаю деякі факти. Але мені здається, ніби мене викрили в чомусь такому, чого я не хотів сказати. Я відкрив у собі щось таке, чого сам не хотів усвідомити.

Я зупинився б на цьому визначенні, але мене непокоїть одно: чи моє почуття до Галінки нормальне?

Журка вважає, що в такий спосіб виявляються мої садистські схильності. Мене зацікавила дівчина, проти якої я повинен збирати обвинувальні факти. Навіщо я сказав про це Журці? Знайшов кому довіритись. А може, мене цікавили тільки лояльність і чисте сумління?

Я запитав Журку, чи не краще було б мені відмовитися від цієї справи? Чи можу я провадити її об'єктивно? Журка назвав мене диваком і педантом. Сказав, що це приємно пожвавить слідство.

Увечері, перед сном, я довго видивлявся в дзеркало — нечувана річ у період слідства. Здається, моя тверда думка про те, що я некрасивий, була дуже перебільшена і продиктована, мабуть, природженою скромністю. Зріст у мене пристойний — метр сімдесят п'ять, очі лагідні, вдумливі. Правда, я ношу окуляри, і підборіддя в мене, окреслене дещо слабко. Але ж тільки малокультурні люди можуть робити з цього якісь висновки про мій характер. Можливо, я надто м'якотілий, але ж джерело цього не в слабості моїй, а тільки в тонкості почуттів. От тільки ніс!.. Він псує все! Тут уже нічого не скажеш — ніс у мене занадто великий, та ще й з чималою ґулею на кінці. Зате обличчя, без сумніву, сповнене чесності, і саме тому з таким довір'ям ставляться до мене жінки.

Понеділок, 22 квітня, сьома година

Ранкове гоління. Необхідність ділового вивчення себе в дзеркало. А все-таки це обличчя мавпи! Нічого іншого про нього не можна сказати.

Редактор Галастра розповідав нам колись, що негритянські студенти, яких можна зустріти в Парижі на Сен Жермен, вирізняються серед молоді бездоганною чистотою, вишуканими манерами і елегантністю. Я їх розумію!!!

Я позичив у Мацьошекової утюг. Одягнувся надзвичайно старанно.

Дев'ята година

От не щастить! Я зовсім забув, що сьогодні другий день свята — поливальний понеділок. Сиджу в самій білизні, замкнувшись у кімнаті, сушу костюм. Добре, що показалося сонце. Але я натру їм вуха, цим шибеникам Мацьошеків і Новаковських! Галінки ніде не бачив.

Дванадцята година

Я знову елегантний. На сходах зустрів Галінку. Побачивши мене, вона прискорила ходу і зникла в своїй кімнаті. Явно уникає зустрічі. Мене починають мучити сумніви, властиві людині принципіальній.

Галінка піддалася миттєвому настрою і тепер кається в цьому.

Я застав тоді бідну, налякану дівчину, після шоку, викликаного тим грубіяном Журкою. Вона була самітна і нещаслива. Я заспокоїв її, підбадьорив. Цим викликав на мить рефлекс вдячності — і все.

Розділ XII

О першій годині приїхав брат покійного — адвокат Гжегож Містраль. Він був страшенно вражений звісткою про смерть професора.

— Бідний Шимон, — сказав адвокат, вітаючись з нами, — він так багато надій покладав на той конгрес у Токіо.

Ми попросили адвоката наверх. Мацьошекова принесла каву.

— А все-таки я не помилявся в своїх передчуттях, коли просив вас, капітане, зайнятися цією справою, — у голосі Гжегожа Містраля бринів докір.

Трепка зітхнув.

— Я дуже переживаю, адвокате… що це так закінчилося… Може, якби професор був з нами відвертіший… На превеликий сором, повинен признатися, що ми й досі не знаємо причини вбивства… Саме тому ми дозволили собі звернутися до вас… Думаю, що ви допоможете нам.

Гжегож Містраль розвів руками.

— Я думав над цим з того часу, як одержав від вас цю жахливу звістку. Проте нічого не придумав…

Запала, мовчанка.

— Ви добре знали оточення брата? — спитав після паузи Журка.

— Трохи знав… Але мені важко уявити, щоб хтось з цих людей…

— Що ви можете сказати про професора Касіцу?

Гжегож Містраль підвів брови.

— Ви підозріваєте його?

— Ми всіма цікавимось, — ухильно відповів Журка.

— Професор Касіца… — повільно сказав адвокат. — Проти.._професора Касіци останнім часом були деякі звинувачення… Ще кілька років тому його призначення на директора інституту викликало здивування. В науковому світі Касіца не мав авторитету, і всі вважали, що цю посаду належить займати моєму братові. Але деякі впливові люди тоді вважали, що Шимон не може займати такої посади, йому дуже зашкодило перебування в Англії під час війни.

— Ви вважаєте, що між Касіцою і вашим братом могли бути якісь зіткнення? — запитав Журка.

— Навряд. Професор Касіца — людина тактовна, до брата він завжди ставився пристойно. Але вони, без сумніву, були суперниками, бо, як мені відомо, працювали над одними й тими ж питаннями.

— Ви щось згадували про закиди, які висувалися проти Касіци.

— Так, його критикували в медичній пресі і навіть у газеті «Жицє Варшави». Звичайно, дуже перебільшували. Касіца теж свого роду талант. Якщо не науковий, то в усякому разі організаторський. Останнім часом він багато зробив для інституту. Я знаю, що Касіца старався налагодити міжнародні зв'язки і допомагав розв'язати питання про виїзд Шимона на конгрес, не кажучи вже про те, що він роздобув для працівників інституту два будинки.

— Коли була опублікована стаття в газеті «Жицє Варшави»?

— Десь на початку січня.

— В чому конкретно звинувачували професора?

— У недостатній науковій кваліфікації. Касіцу спіткала тоді маленька невдача в наукових дослідах. У нього здохли піддослідні тварини чи щось таке. Препарат, над яким працював Касіца, не виправдав себе в клінічних випробуваннях. В клініці помер один хворий, і причини його смерті виявилися нез'ясованими. Касіца мусив визнати свою невдачу. Тоді подекуди почали говорити, що він повинен відмовитись від посади директора. Але, незважаючи на це, а може, саме внаслідок цього, Касіца оголосив, що він на шляху до «переломних відкриттів».

Журка підійшов до телефону і подзвонив у міліцію, щоб йому знайшли примірник газети з статтею про становище в гематологічному інституті.

— Пане адвокате, — обізвався я, скориставшись з цієї перерви, — ви не можете сказати, які стосунки були між професором Містралем і доктором Протоклицькою?

Гжегож Містраль зацікавлено глянув на мене.

— Ви, значить, і про це чули. Ну що ж! Мій брат мало не зробив дурниці. Таким мужчинам, як він, не варто одружуватися з гонористою жінкою. Я відраджував його від цього. Не знаю, чи допомогло б це, але, на щастя, він знайшов саме тоді малу Стор. Ні, не зрозумійте мене неправильно, — зробив адвокат застереження, помітивши зміну виразу мого обличчя. — Я не хочу цим сказати, що між панною Стор і моїм братом існували якісь ближчі стосунки. Тут ішлося про сам факт появи біля нього такої особи, як Галінка.

— Як це розуміти?

— Незабаром після того, як Галінка перейшла в інститут; брат писав мені дослівно: «Я знайшов створіння молоде, веселе, повне запалу і життя, — далі йшло ще кілька прикметників, які я пропускаю, — створіння, біля якого люди і справи набувають своїх справжніх розмірів і пропорцій. Нарешті я можу визначити те, чого раніше не міг. З П. мене нічого не зв'язує і ніколи не зв'язуватиме».

— А як реагувала на це доктор Протоклицька?

— Це відгадати неважко. Думаю, що вона ніколи не простила йому. Жінки здебільшого не прощають таких речей. Знаю, що незабаром доктор Протоклицька виїхала у Францію до сестри. Всі думали, що вона залишиться там назавжди. Але через місяць Протоклицька повернулася.

— Ми хотіли б ще почути вашу думку про обох асистентів, — сказав Трепка.

— Мені важко сказати щось конкретне, — надто мало я їх знаю. Доктор Заплон — це, здається, вчений з покликання, хоч у нього поганий характер і досить-таки оригінальні погляди. Я чув, як колись під час суперечки про авторство якогось наукового винаходу він сказав: «Справа не в авторі — справа у творі».

— Він давно працює асистентом Касіци?

— Кілька місяців. Касіца взяв його вже після своїх наукових невдач.

— А Йонаш?

— Ця людина, ще покаже себе. Може, він і не орел, але страшенно прагне вибитись. Крім того, Йонаш надзвичайно працьовитий. Я знаю, що брат дуже цінував його.

На цьому ми закінчили офіційну розмову.

Перед обідом нам подзвонили по телефону. З міліції повідомляли про наслідки розтину трупа. Журка нетерпляче схопив телефонну трубку, а коли закінчив розмову, обличчя його сяяло від задоволення.

— Ну й відзначилися ми! Розтин у великодні свята! Якби то завжди в наших справах покійники були медиками — протекція забезпечена, — посміхнувся Журка.

— Які результати? — запитав Трепка.

— Отруєно ціаністим калієм. Дали йому щонайменше один грам. Це така доза, що можна було б отруїти п'ять чоловік.

— А коли її прийме одна людина, то це викликає негайну смерть, — додав Трепка. — Людина, ніби вражена громом, падає мертва, перш ніж встигне зрозуміти, що з нею діється.

— Це правда! — вигукнув Журка, потираючи кістляві руки. — І тому можна цілком певно сказати, що отруту дали не в горілці.

— Чому, приятелю? — Трепка, здавалося, був здивований.

Журка поблажливо усміхнувся.

— Досить вдатися до простих міркувань. У склянці, яку перекинули на блюдці біля професорського крісла, була вода. Не вишнівка. Вода. Це означає, що, випивши горілку, професор набрав у склянку води, щоб запити порошок. Для того, щоб це зробити, професор повинен був підійти до умивальника, відкрутити кран, можливо, пополоскати склянку, набрати води і повернутись назад у крісло. Якби у вишнівці була отрута, то професор не встиг би цього зробити, бо він одразу впав би мертвий.

Я вперше з подивом глянув на Журку. Цей висновок був логічний і простий.

Навіть Трепка слухав з великою цікавістю.

— І що далі, друже?

Журка хитро посміхнувся і загадково сказав:

— Що далі? Продовження незабаром буде.

Розділ XIII

Я готовий визнати, що Журка — ясновидець. Справді, незабаром сталися дивні випадки.

Я саме був у кімнаті і думав, чи сказати Галінці про результати розтину, коли Мацьошекова, постукавши в двері, повідомила, що обід уже на столі. Я швиденько збіг по сходах. У вестибюлі ще майже нікого не було. В одному кутку дрімав у кріслі Трепка, у другому, біля полиць з книжками, перегортав річні підшивки медичних видань Журка. Ескулапи тільки-но починали сходитись.

Я помітив, що доктор Протоклицька і Йонаш, усміхаючись, показують одне одному на Трепку.

— Комічний цей міліціонер, — стиха промовила Протоклицька.

— Усе це схоже на гротеск, — пробурмотів Йонаш. — Я б ніколи не думав, що обідатиму за святковим столом разом з міліцією.

— Із злочинцем, — додав з в'їдливою посмішкою Заплон, підходячи до них.

Нарешті прийшла Галінка. Вона старанно уникала мого погляду, вдаючи, ніби дуже зайнята, допомагала Мацьошековій розливати в тарілки суп. Але я звернув увагу, що Галінка раз у раз неспокійно зиркає на Журку, який переглядав газети і журнали.

— Киньте вже ті непотрібні папери, — посміхнулася доктор Протоклицька. — Обід стигне.

Журка випростався. Обличчя його було заклопотане.

— Тут не вистачає одного номера «Лікарських вістей».

Протоклицька високо підвела брови.

— Цього не може бути, — заперечила вона. — Були всі.

— Ви здивовані? — Журка уважно приглядався до неї.

— Здивована, признаюсь. У п'ятницю я наводила порядок на полицях, і там нічого не бракувало.

— Може, хтось із вас узяв його? — спитав Журка, грізно вдивляючись в обличчя присутніх. — Це лютневий номер.

Ніхто не одізвався.

— Ну що ж, знайдемо його у Варшаві, — промовив Журка і, похмурий, сів до столу.

— Хіба це так важливо? — занепокоєно спитав Йонаш. — Навіщо вам потрібен цей номер?

— А ви як думаєте? — несподівано запитав Журка.

Йонаш збентежено замовк.

Цей маленький інцидент зіпсував і так уже прикру атмосферу обіду. Ніхто не хотів навіть заради ввічливості починати розмову, всі почували себе зв'язаними. Я пильно стежив за Галінкою. Мені здалося, що вона дуже схвильована. Розсипала сіль, а коли почали їсти другу страву, вона випустила виделку на підлогу.

— Гості їдуть, — пожартував Заплон. Але ніхто навіть не посміхнувся.

Після обіду Мацьошекова подала каву, і всі розійшлися по вестибюлю. Йонаш і Протоклицька розмовляли, сидячи у кріслах біля вікна. Заплон читав газету. Галінка принишкла в кутку біля столика.

Я підійшов до неї з цукром. Дівчина злякано глянула на мене.

— Ви п'єте гірку каву?

— Я навіть не помітила.

— Що з вами, Галінко?

— Нічого.

— Ви щось приховуєте.

— Ні, це вам здається… — вона з жахом глянула на мене: — Чого ви так на мене дивитесь?

— Я хочу, щоб ви пам'ятали про нашу умову.

Галінка кинула неспокійний погляд в сторону Йонаша і Протоклицької.

— Не тут, на нас дивляться! Нічого не кажіть. Відійдіть. Я боюсь…

— Не розумію вас, Галінко… — я здивовано глянув на неї.

— Через півгодини чекайте мене біля гаража, — прошепотіла вона. — Я щось вам скажу. А тепер відійдіть. Благаю вас.

Я вийшов у сад. Дощ уже перестав. Небо прояснялось, а поривистий вітер провіщав зміну погоди. Деякий час я гуляв, блукаючи пустими алеями, і намагався догадатися, що хотіла сказати мені Галінка. Зміна в її поведінці була настільки разюча, що я чекав сенсаційної звістки.

Нарешті в призначений час я пішов до гаража. Одразу ж прибігла й Галінка. Вона була без плаща і неспокійно оглядалася.

— Нас ніхто не бачив? — запитала, важко дихаючи.

— Думаю, що ні, — намагався я заспокоїти її, — усі в будинку. А кого ви так боїтесь, Галінко?

— Боюсь його. Якби він дізнався, що я… — в очах дівчини був страх, — ви думаєте, що він зупинився б перед другим вбивством.

Я мимоволі затремтів.

— Перед другим вбивством? Про кого ви думаєте, Галінко? Ви когось підозріваєте?

— Ні, — зніяковіла дівчина. — Я хотіла тільки сказати вам, що лютневий номер «Лікарських вістей», ну, той, якого шукав пан Журка… Його забрав професор Касіца.

— Ви бачили?

— Я бачила, як у суботу, одразу ж після приїзду, він копався в тих підшивках.

— А ви знаєте, що було в лютневому номері?

— Знаю. Там була стаття про агранулоцитоз. Я й назву пам'ятаю: «Нові дослідження про агранулоцитоз. Етнологія і патогенез».

— Агранулоцитоз? Що це таке?

— Це така хвороба крові. Я знаю, що професор Містраль працював над цим питанням. Він мав навіть опублікувати наукову статтю на цю тему. І це навело мене на думку… — Галінка, вагаючись, глянула на мене, — але, може, це смішно…

— Розповідайте далі, — заохотив я її.

— Це навело мене на думку, що вбивці, можливо, потрібна була та праця.

Я зацікавлено слухав.

— То була зовсім нова, ще невідома праця?

— Так. Ми знали тільки те, що професор має незабаром опублікувати її.

— Хто знав?

Ну, я… І доктор Йонаш.

А крім вас?

— Не знаю, — Галінка злякано глянула на мене.

— А ви не вважаєте, що хтось іще міг знати?

— Напевне, міг…

— Як виглядає рукопис цієї праці?

Він був у жовтій обкладинці з пластмаси.

Передрукований на машинці?

— Ні, писаний від руки. Професор писав на окремих невеличких аркушиках, наче з шкільного зошита, і зберігав їх у жовтих пластмасових обкладинках, таких, як ото продаються для книжок.

— Коли ви востаннє бачили у професора цю його роботу?

— В середу.

— Значить, це ще в Варшаві?

— Так, у Варшаві.

— А тут?

— Тут я вже її не бачила.

— Дякую вам, Галінко, — промовив я тепло і потиснув їй руку. Відчував, що вона тремтить.

— Ох, пане Павле!.. — в очах дівчини заблищали сльози.

Галінка вирвала руку і втекла.

* * *

Журка прийняв звістку з цікавістю, але спокійно.

— Я сподівався чогось подібного, — пробурмотів він. — Ще вчора я наказав обшукати «Ізолятор».

— Ну й що?

— Ніяких рукописів не знайдено. Ми не знайшли їх і тут, отже…

— Отже?

— Хто знає, чи не натрапили ми на мотив злочину.

— І я так думаю.

Журка, посміхаючись, закурив цигарку.

— Значить, це Галінка тобі розповіла?

— Галінка.

— Ти радий?

Я закусив губи.

— Везе ж тобі, спритнику, — мовив Журка. — Я б ніколи тебе в цьому не запідозрив!

— Про що ти? — зніяковів я.

— Ну, не прикидайся, ти повинен був чимось закрутити голову цій дівчинці, тільки чим? З твоєю фізіономією? Хай йому чорт, загадкові ці жінки! Сподіваюся, що й у мене є шанси…

* * *

Знизу чути було стукіт м'ячика. Зійшовши до вестибюля, ми побачили Йонаша, який грав з доктором Протоклицькою у настільний теніс.

Журка безцеремонно перервав гру.

— Я б хотів трохи поговорити з вами. Ходімо до вашої кімнати, докторе.

— Мене, здається, вже допитували, — незадоволено буркнув Йонаш.

— Мені дуже прикро, але ж тоді ви не сказали нам усього.

— Про що ви говорите?

— Довідаєтесь у кімнаті.

Коли двері за ними зачинилися, Журка сів на стілець і сказав:

— Я маю на увазі наукову працю професора про агранулоцитоз.

Йонаш здригнувся.

— Я не зовсім розумію, — видавив він.

— Хіба ви не чули про цю працю?

— Ні, цього я не сказав, але… — Йонаш завагався.

— У вас є якісь сумніви?

— Признаюся, ви мене спантеличили. Я просто не бачу зв'язку…

— Ця робота пропала, — сказав Журка.

— Пропала! — скрикнув Йонаш не своїм голосом.

— Це вас дивує?

— Надзвичайно. Кому б могла бути потрібна праця «Дзета»?

— Дзета? — Журка витріщив очі.

— У професора Містраля була звичка позначати обкладинки своїх рукописів буквами грецького алфавіту. Працю про анемію, наприклад, він позначив буквою «Дельта», а про агранулоцитоз — «Дзета». У своїх внутрішніх стосунках ми користувалися цими позначеннями.

— Хвилиночку, докторе. Виходить, була ще праця про анемію?

— Так, наукова праця про злоякісну анемію. Так само, як і рукопис «Дзета» досі не опублікована. Погляди, які в ній висловлювалися, ще недавно викликали застереження, і праця була відхилена.

— Розумію, — промимрив Журка, оглядаючи нігті. — Ці праці були написані на окремих аркушиках формату учнівського зошита і зберігалися в жовтих обкладинках з пластмаси, правда ж?

— Так.

— Який був почерк у професора?

— Дрібний, нерозбірливий!

— Оце він? — Журка показав кишеньковий календарик професора, Йонаш ствердно кивнув головою.

— Ви не можете сказати, що означають оці цифри біля окремих дат?

— Цифри?

— Ось, гляньте, — Журка підсунув календарик до Йонаша, — біля дати п'ятнадцятого січня — 258 000, п'ятнадцятого лютого — 30 000, а ще через місяць — 8500 і знак оклику.

Йонаш дивився здивований.

— Не уявляю собі.

— Вам це нічого не говорить?

— Ні, нічого.

Журка зітхнув.

— Ну, гаразд, повернемось до рукописів. Ви їх читали?

— Ні.

— Як так? Ви ж були асистентом професора. Ви разом з ним працювали.

— Це правда, але тільки над спільною темою про органи кровотворення. «Дзета» і «Дельта» були, так би мовити, особистою працею професора.

— Як це зрозуміти?

— Професор працював над ними за дорученням секції Академії наук, але індивідуально. Я, в усякому разі, не брав у цій роботі ніякої участі.

— Але ж як асистент ви. повинні були цікавитися.

— Звичайно, я дуже цікавився, — посміхнувся Йонаш, — але справа в тому, що професор зовсім не квапився хоча б у загальних рисах розкрити передо мною свій секрет. Професор Містраль тримав свої твори в суворій таємниці. Кажуть, ніби колись давно хтось списав його працю і привласнив собі авторство. З того часу професор став хворобливо потайним. Не довіряв нікому.

— Але проте на початку нашої розмови ви висловились про рукопис «Дзета» досить зневажливо. Звідки ж така думка, якщо ви не знали цієї наукової праці?

— Я просто не вірю, щоб можна було ще сказати щось сенсаційне про агранулоцитоз. Є набагато страшніші для людства хвороби.

— І все-таки ця праця пропала безслідно. Чи ви не могли б мені сказати, що з нею сталося?

— Я? А звідки ж я можу знати!

— Коли ви бачили її в професора востаннє?

Йонаш завагався.

— Не знаю… Я повинен пригадати…

— Пригадайте, будь ласка.

Журка якимсь хижим поглядом дивився на асистента. На обличчі Йонаша знову з'явилася тінь страху.

— Я бачив її… мабуть, у суботу ввечері. Так… у суботу ввечері, коли заніс професорові порошок.

— Де?

— На столику біля крісла.

— Ще одне питання. Де звичайно професор Містраль зберігав свої рукописи: у письмовому столі, в шафі чи в сейфі?

— Не знаю… Мене це не цікавило.

— Жаль, — сказав Журка, і ми обидва вийшли з кімнати.

— Може, Галінка відповіла б на це питання, — зауважив я.

— А ми йдемо саме до неї, — мовив Журка.

* * *

Галінку ми застали за роботою: вона писала листи.

— Ми перешкодили вам, — Журка посміхнувся з грацією, якої я й не підозрював у ньому. — Насамперед хочу висловити вам свою подяку. Поки що ви єдиний наш союзник у цьому похмурому домі.

Галінка зашарілася.

— Жаль, що тільки тепер ви прийшли до такого висновку.

— А може, ви союзник тільки поручика Дзярмаги?

Галінка похитала головою.

— Ні? Мій теж? Ну, то це чудово! В такому разі, може, ви скажете мені, де професор Містраль завжди тримав свої рукописи?

— У жовтому портфелі з замком-блискавкою, — відповіла вона не задумуючись.

— Доктор Йонаш знав про це?

— Безумовно. Він купив професорові цей портфель.

— Сам купив! — вигукнув Журка.

— Так, професор завжди носив із собою багато різних паперів і нікуди не виходив без портфеля. Взагалі це була дивна людина, — замислено говорила Галінка. — Може, тому, що професор був надзвичайно здібний. Я читала, що в дуже здібних людей завжди є якісь дивацтва. Іноді його поведінка просто приголомшувала. Під час розмови він, траплялося, раптом замовкав і зовсім несподівано для всіх відходив. Пам'ятаю, колись на прийомі в Державній Раді він кудись подівся. Просто зник. Я знайшла його; сидів, замислившись, на лаві в парку. Креслив щось на полях газети. Про нього можна було сказати, що він весь час працював. Завжди був зайнятий своїми думками. «Наукова праця, — говорив професор, — ніколи не буває повністю закінчена». Може, тому він не розлучався з своїми рукописами. Весь час доповнював їх і виправляв. І завжди йому здавалося, що в них є якісь прогалини.

— Ви певні, що професор привіз їх із собою сюди саме в тому жовтому портфелі?

— Цілком певна.

— Дивно, що доктор Йонаш не захотів нам про це сказати, — промимрив Журка.

— Ох, не думайте про нього погано! — поспішила Галінка захистити асистента. — Це дуже порядна людина. Тільки він страшенно вражений усім цим. Боїться, що міліція його підозріває. Ну та й я, певно, боялася б на його місці. З тим порошком йому не пощастило.

— Порядна людина не повинна нічого приховувати, — сказав Журка.

— Не кожен відважний у таких справах, — прошепотіла замислено Галінка, — іноді правда здається дуже підозрілою. Я думаю, доктор Йонаш боїться, щоб його признання не обернулися проти нього самого.

Я подумав, що Галінка більш інтелігентна і досвідчена, ніж це могло б, на перший погляд, здатись, і відчув задоволення.

— А ви бачили рукопис «Дельта» або «Дзета», коли прийшли до професора робити укол? — запитав я.

— Здається, я вже раніше відповіла вам на це запитання, — сказала трохи ображено Галінка, — я бачила тільки портфель. Лежав на письмовому столі.

— Я теж бачив тільки портфель, — промовив Журка, коли ми вийшли з кімнати панни Стор.

* * *

Потім ми знову допитали Заплона і доктора Протоклицьку, але ці допити не дали нічого нового. Обоє заявили, що не знають про рукописи професора, не входили до його кімнати і не уявляють собі, куди ці твори могли подітися.

Мацьошекова знала ще менше. Вона й не чула про рукописи в жовтих обкладинках і навіть не пам'ятала, чи лежав на столі якийсь портфель.

Під час розмови з Мацьошековою ми почули шум мотора. То під'їхав до будинку автомобіль Касіци.

— Мене цікавить, що скаже з цього приводу професор Касіца, — пробурмотів Журка.

Розділ XIV

— Це виключається! — Професор Касіца ходив по кімнаті і поправляв надто тісний комірець. — Що ви придумали, поручику! Заради таких дрібних наукових робіт убивати людину? Та де ж тут здоровий глузд? Що б це дало вбивці?

— Ну, все-таки… — запротестував Журка. — Наукову праця завжди має цінність.

— Колего, ви б не купили за неї навіть добрих штанів. — Касіца поблажливо поплескав Журку по спині своєю ведмежою лапою.

— Ви жартуєте, професоре. Але ж я маю на увазі не звичайну грошову вартість. Ця праця могла б забезпечити молодій людині, яка присвятила себе науці, непоганий старт… початок кар'єри. Наскільки мені відомо, доктор Заплон, наприклад, обрав подібну тему для своєї дисертації.

Вражений Касіца на мить остовпів.

— Ви думаєте, що хтось з асистентів міг би?

— Думаю, що все-таки це причина, професоре. Я хотів би, крім того, звернути вашу увагу на той факт, що обидві ці праці пропали.

Касіца зайшовся реготом.

— Ви говорите це серйозно?

— На жаль. Це вже встановлено. Рукописи хтось украв.

— Та це дурниці! Обидві праці у мене.

— У вас? — ошелешений Журка аж онімів.

— Професор Містраль передав їх мені в суботу зараз же після мого приїзду.

— Ви могли б їх показати? — видавив Журка.

— У мене їх немає при собі. Я віддав їх передрукувати. До речі, це мені обійдеться недешево. У Містраля був жахливий почерк. Друкарці, мабуть, доведеться користуватися лупою.

— У вас є свідки, які могли б підтвердити, що Містраль особисто вручив вам ті рукописи?

Касіца почервонів.

— Панове, що означає це запитання? — обурено промовив він. — Невже ви думаєте, що я…

— Ми ні, — перебив Журка, — але про це спитає вас прокурор.

— Прокурор? — Касіца дивився на нас збентежено. — Хай йому чорт! Невже це виглядає так серйозно? — запитав, потираючи собі горло.

— На жаль, так, — відповів Журка. — Отже, ніхто з асистентів не знає, що професор Містраль віддав ці рукописи вам?

— Ні.

— А кому ви дали їх передрукувати?

— Одній… одній пані з Пясечного.

— Пані з Пясечного? — підозріливо перепитав Журка. — У вас же в інституті, здається, є власні друкарки.

— Це треба було зробити дуже швидко, — сказав Касіца, — я мав намір передрукувати їх протягом свята. Професор Містраль хотів особисто перевірити машинопис ще до відльоту в Токіо.

— Як прізвище друкарки з Пясечного?

— Жураковська.

— Здається, таке саме прізвище має ваша пацієнтка, до якої ви ходили в суботу.

— То її невістка. Вона працює в міському відділі охорони здоров'я. Підробляє собі переписуванням на машинці.

— То виходить, що ви віддали їй рукописи ще в суботу.

— Так, я захопив їх при нагоді, коли мене викликали.

— Викликали обманом.

— Так. Я вже вам казав, що якийсь шибеник пожартував наді мною.

— Як ви поясните нам такий факт? Доктор Йонаш сказав, що бачив рукопис «Дзета» на столику професора Містраля, коли приносив йому снотворний порошок.

— Це дуже проста річ. Професор Містраль одібрав для опублікування лише фрагмент чи навіть, скажу точніше — витяг. Найважливішу частину.

— Ну, це змінює справу, — заспокоївся Журка. — Виходить, убивця все-таки міг заволодіти працею.

— Огризком праці. Шкаралупою без основного вмісту. Це йому нічого не дасть, — пробурмотів Касіца.

— Він міг про це не знати, — зауважив я.

— А… звичайно, — витріщив очі професор.

Журка з іронічною, як мені здалося, посмішкою вклонився професорові Касіці. — Тоді поки що це все.

* * *

Коли ми опинились у своїй кімнаті, Журка зайшовся реготом. Я здивовано дивився на нього. — Чого ти регочеш?

— Розвеселила мене ця розмова.

— Розвеселила?

Задоволений Журка засвистів. Я ще ніколи не бачив його в такому настрої.

— Так от, Павле, незабаром слідство закінчиться. Цей день був вирішальний.

— У тебе є конкретні підозри?

— Здається, є.

— На другий день слідства? Чи не зарано це?

— Для нашого добропорядного Каєтана Трепки, безумовно, скоро. Як я встиг помітити, наш старший колега все ще перебуває в стані дрімоти. Бідолаха справляє таке враження, ніби чекає, що розв'язання загадки присниться йому.

Це неприємно мене вразило.

— Ти недооцінюєш Трепки. Не розумієш його методу.

— Можливо… — Журка зручно витягнувся на ліжку і закурив цигарку. — Мене не цікавлять теоретичні досліди. Я практик. І знання мої викарбувані ось тут… — він розстебнув на грудях сорочку і показав мені жахливий шрам. — Я платив за свої помилки, Павле, але наука пішла на користь. І цей досвід говорить мені: дивись насамперед на конструкцію. Не вір самому собі, вір тільки фактам. Кожен злочинець, навіть дуже примітивний, завжди якоськонструює свій злочин. Конструює по-своєму, тим способом, який властивий тільки йому. Одні ліплять простенькі хатки, інші заводять пишні будівлі в готичному стилі. Кожен будує не так, як усі інші.

Я зацікавлено дивився на Журку.

— В школі нас навчають ремеслу, — говорив він далі, — але якщо хочеш досягнути чогось більшого в нашій праці, то треба розірвати пута ремесла. Необхідно виробити власний стиль… Ні, для цього не треба займатись спогляданням, як наш Трепка. Для цього треба вміти користуватись індукцією і синтезом. Треба зібрати разом усі факти і добре придивитися до них у цілому. Тому, опинившись перед злочином, я насамперед запитую сам себе, яка його конструкція. Тут нам трапилася конструкція смілива і разом з тим точна, обміркована холодним, звиклим до наукової точності розумом. Тепер я дивлюсь на цю конструкцію, і переді мною поступово починає вирисовуватись образ її творця.

— Хто? — запитав я нетерпляче. Журка посміхнувся.

— Хтось, хто бачив у той перший вечір, що Міхал Касіца після вечері дивився по телевізору шумливий репортаж про мотокрос; хтось такий точний, що не забув замкнути ті двері в «Ізоляторі»; хтось, хто намовив Йонаша дати Містралю снотворний порошок; хтось, хто мав ключ від шафки з отрутами; хтось, хто заходив після вечері в лабораторію, і, нарешті, хтось настільки хитрий, що, приступаючи до своїх починань, уже дбав про димову завісу.

— Димову завісу? — здивувався я. — Що ти маєш на увазі?

— Ряд випадків, які повинні були відвернути нашу увагу від справжнього винуватця. Злочинець — людина твереза, серйозна і точна, тому й хотів створити враження, що він шалений, дурний і смішний. З цією метою він організовує той перший безглуздий замах, а потім передає нам дивну поштову посилку. Але ось виникають непередбачені ускладнення. Попереджений Трепкою, Містраль не хоче приймати порошок. Злочинець на порозі провалу. Він хоче повернути порошок назад, але зазнає фіаско, бо порошок лишився в кімнаті Містраля. Тим часом Мацьошек довідується, що «Пристань» під наглядом, і сповіщає про це вбивцю. Нерви злочинця не витримують, і він під вигаданим приводом іде в місто.

Вражений до глибини душі, я мовчки слухав, а потім видавив:

— Іполите, що ти мелеш? Невже ти маєш на увазі професора Касіцу?

Журка переможно посміхнувся.

— От бачиш. Ти повинен був сам назвати це прізвище. І правильно назвав. Воно, і тільки воно, підходить під невідоме в нашому рівнянні.

— Але ж це безглуздя, Іполите! Подумай: директор інституту?!

Журка посміхнувся, не приховуючи зневажливої поблажливості.

— Тебе засліплює його авторитетне становище. Добре, що на мене ніякий авторитет посади чи прізвища не впливає. Кожен може вчинити злочин, особливо тоді, коли для цього є якийсь мотив.

— Мотив? — Я подумав, що Журка збожеволів.

— Який же мотив може бути в Касіци?

— Дуже цікавий, Павле. Пам'ятаєш казку про Золушку? Золушку зненавиділа її невродлива сестра, яку не запросили на бал. А тут мова йде про бал, так би мовити, інтелектуальний, а роль некрасивої сестри виконує, звичайно, Касіца.

Уяви собі двох учених. Один — здібний, бере активну участь у науковому житті, другий — посередність, нуль у науці; один — творець, другий — адміністратор; один — ображений, позбавлений становища, яке б відповідало його здібностям, а другому протегують, він користується пошаною і владою.

Не будь наївний — це нездорова обстановка… Класична ситуація Золушки. Ці люди повинні були ненавидіти один одного.

Касіца заздрив Містралю, його науковим успіхам, а Містраль, навпаки, заздрив становищу Касіци. Але насправді становище Касіци було поганеньке. В свій час ця людина раптом піднялася надто високо, але не через свої наукові заслуги. Порівняно з своїми справді талановитими і заслуженими колегами він мав багато недоліків. Тому й почував себе непевно. Боявся, що Містраль займе колись його місце.

Безумовно, він намагався зрівнятися з Містралем у наукових успіхах. Але різні конгреси, делегації, з'їзди, обов'язки адміністратора — словом, уся парадна сторона життя — займали стільки часу, що з його здібностями наздогнати Містраля нічого було й думати. Він став людиною-вивіскою. «Касіца, — говорили про нього, — це той, що від імені гематологів».

Але рік тому становище почало змінюватись. Почулись голоси, і навіть з'явилися газетні статті, як та в «Жицю Варшави», що критикували становище в інституті. Містраля реабілітували, мало того, про нього почали говорити як про скромного героя науки. Його наукові праці мають бути опубліковані. Дедалі частіше згадується ім'я Містраля, як людини, що має очолити інститут.

З другого боку, Касіца стає козлом відпущення. Його називають великим інквізитором польської науки, у ньому вбачають уособлення зла, яке гнобить медичний світ, причину застою і косності в гематології. І сам Касіца гірко переживає, відчуває себе ошуканим, свого роду непридатним уже знаряддям, яке використали не за призначенням, зіпсували і викинули.

Зрозумій його становище. Ця людина втратила популярність і повагу, його адміністративна сила похитнулась, а наукових досягнень у нього не було. Що являтиме собою Касіца, коли його знімуть з посади директора? Ніщо. Касіца добре все це розуміє і робить одчайдушні зусилля, щоб утриматися на новій хвилі. Він реорганізовує інститут, піклується про умови роботи наукових працівників, купує у Варшаві і в Пясечному вілли для своїх співробітників, налагоджує наукові зв'язки з закордоном, обладнує лабораторії, підтримує Містраля, висуває навіть його кандидатуру для поїздки в Токіо. Та все це марно. Атаки посилюються. Від Касіци вимагають, щоб він проявив себе як вчений. Тепер уже запитують прямо, хто такий, Касіца, де його наукові праці?

Касіца робить останню спробу. Він за всяку ціну хоче здобути жезл вченого. Він бере собі талановитого асистента, доктора Заплона, не дивлячись на його важкий характер та погані звички, і оголошує, що провадить дослідження агранулоцитозу. Зверни увагу: це та сама галузь, у якій працює Містраль. Але Касіца зазнає невдачі. Препарат проти агранулоцитозу виявляється неефективним. Гинуть піддослідні тварини. А потім умирає хворий, якого лікував Касіца.

Але дивна річ, незважаючи на все це, Касіца з якоюсь упертістю продовжує займатися тим же питанням і навіть публікує інтерв'ю, де повідомляє про важливе відкриття в галузі боротьби за агранулоцитозом. Заходить у безвихідь, йому загрожує компрометація. Нарешті зазнає остаточного удару: Містраль закінчує свою першу наукову працю в цьому питанні і збирається опублікувати її.

Ось тоді у Касіци виникає розпачлива думка: усунути суперника і заволодіти його працею. Це й є мотив злочину.

Я слухав приголомшений. Важко було заперечити логіку міркувань Журки, але ще важче було мені уявити собі таку жахливу річ.

— Але ж Йонаш… — прошепотів я, — але ж Йонаш ще о дев'ятій годині бачив рукопис «Дзета» на столику.

— Йонаш брехав.

— Навіщо?

— Бо він боягуз. Не забувай, що сказала про це панна Стор. Мені здається, що вона влучно змалювала, як стоїть справа з Йонашем. До речі, Йонаш збрехав не тільки в цьому. А портфель? Він же навмисно не сказав, що є портфель. Йонаш боїться, і це визначає його поведінку. Нещасний думає: коли я признаюся, що не бачив рукопису «Дзета», то це означатиме, що його взяв я. Боявся, що ми неправильно зрозуміємо його заперечення. Ти, Павле, не уявляєш собі, до якого безглуздя доходять інтелігенти, коли ними керує страх. Але завжди вони роблять одну помилку: надто багато думають. Кінець кінцем, починають плутатись і мимоволі потрапляють у безвихідь. Щастя його, що він натрапив на мене. Інший, не дуже вникаючи в суть справи, давно б уже його арештував.

— Іполите, а якщо все-таки це він? Подумай, що коли він і є вбивцею, який з переляку плутає і бреше?

— Це насамперед був би дуже дурний убивця, — зневажливо надув губи Журка. — Який вбивця, будучи при своєму розумі, на очах у всіх дав би жертві отруту?

Я не здавався.

— А якщо він саме на це розраховує? Може, він думає, що, прикинувшись дурним, уникне відповідальності? Може, це витончена людина, вбивця-психолог, який передбачив саме такі твої міркування?

— Психологія в квадраті або навпаки, — посміхнувся Журка. — Облиш уже цю психологію, Павле. Такі викрутаси ні до чого тебе не приведуть. Навіщо пірнати, затуливши ніс, коли калюжа сама очистилась і на дні її виразно видно нормальну, реальну жабу?

— Отже, ти певен, що Касіца взяв у Містраля весь рукопис, а не уривки?

— Я переконаний в цьому.

— Навіщо ж у такому разі він брехав? Це ж легко перевірити.

— Не так-то й легко. Касіца міг дати на передрук найважливішу частину, а решту знищити або сховати. Я навіть певен, що він саме так і зробив.

— Хай йому чорт! Але ж навіщо?

— А для того, щоб ми подумали, ніби решту рукописів разом з обкладинками взяв не він, іншими словами, щоб ми продовжували шукати вбивцю. Таким чином він думав відвернути від себе підозру. Згодься, що це ловко придумано!

— Справді, це було б ловко.

— Мене дивує тільки одне. Чому Касіца так легко признався, що рукописи в нього? Він же, таким чином, одразу позбавив себе здобичі. Чому не приховав цього? Адже Містраль віддав йому рукописи без свідків, отже, Касіца міг від усього відмовитися.

— Він просто злякався, — відповів Журка. — Не забувай, що Касіца ставив перед собою дві мети і керували ним два мотиви: усунути небезпечного суперника і привласнити собі його наукову працю. І перше було навіть, важливішим для нього, ніж друге. Першої мети він досягнув, а далі волів уже не рискувати. Не забувай, що Касіцу бачили, коли він виходив з лабораторії, і це кинуло на нього підозру. Якби ми ще довели, що він привласнив собі працю Містраля, то це б його погубило. Тому, повторюю, він не хотів рискувати. З самого моменту вбивства приготувався виключно до оборони. Цей хід з його боку був дуже гнучкий і спритний. Таким чином, мотив перестав бути очевидним. Тепер зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів я не дуже впевнено. — Все це ніби й логічно, а проте чогось тут не вистачало. Тільки от чого саме? Я перебрав у думці всі події. — Слухай, Іполите, а ти часом не проґавив тут чогось?

— Що я мав проґавити?

— А ключ? Що сталося з ключем? У твоїй версії ключ не потрібен убивці.

Журка таємниче всміхнувся.

— Ключ знайдеться, побачиш. І навіть скоро. Ключ відіграє свою роль. Терпіння!

* * *

Вечеряти ми сіли в такому ж похмурому настрої, як і під час обіду. Ну що ж, розмова міліції з підозрюваними в злочині і не могла відбуватись у кращій атмосфері, а думка про те, що між нами сидить людина, яка отруїла іншу людину, безсумнівно, псувала апетит.

На десерт Мацьошекова подала нам компот із слив. Всі їли поквапливо, немовби поспішаючи якнайшвидше встати з-за стола. У глухій тиші тільки й чути було, як дзенькають ложечки.

Раптом ми почули обурений голос Касіци.

– А це що таке?

Всі повернулися до професора. Касіца сидів червоний над вазочкою з компотом і запально довбав у ній виделкою.

— Що сталося, професоре? — підбігла до нього Мацьошекова.

— Гляньте, — пробелькотів Касіца, — гляньте, що у мене в компоті.

І на очах у всіх дістав із вазочки ключ.

— Ну, це вже занадто! — вигукнув він, з шумом відсуваючи стілець.

— Не розумію, — застогнала в розпачі Мацьошекова. — Дозвольте, я вам заміню компот.

Але Касіца не слухав. Якусь мить дивився на всіх оскаженілим поглядом, а потім кинув ключ на стіл і вийшов з вестибюля.

Журка з байдужим виглядом узяв ключ, підняв його і показав Мацьошековій.

— Пізнаєте цей ключ?

Мацьошекова простягнула руку, та, ледве доторкнувшись до ключа, подалася назад, немов обпечена.

— Господи! Це ж ключ від кімнати небіжчика професора.

Журка багатозначно підморгнув мені. Тепер я відкрито захоплювався ним, і мені було ніяково, що раніше я недооцінював старого дивака.

— Хтось тут нерозумно забавляється, панове, — гостро промовив Журка, звертаючись до остовпілої компанії. — Але облишмо поки що цю справу. Сідайте, будь ласка, до столу і закінчуйте вечерю. Чому ви не сідаєте, панно Стор?

— Ні! Ні! Я не можу! — несподівано вибухнула Галінка.

— Що з вами? — я взяв її за руку. Галінка вирвалася.

— Пустіть мене! Не можу! Не можу більше! Боюся. Не буду їсти разом з убивцею!

Тримаючи хусточку біля очей, вона вибігла на веранду.

Там тяжко обперлась на поручні, і я бачив, як худорляві плечі здригаються від нервового плачу.

Лікарі похмуро дивились один на одного. Ніхто не промовив ні слова.

Я відсунув свій компот і підбіг до Галінки. Намагався заспокоїти її.

— Ох, пане Павелеку, — крізь сльози прошепотіла Галінка, стискаючи мою руку, — що я робила б тут без вас.

Мене здивувало, що Трепка нічого не розслідував у зв'язку з цією історією з ключем, яка сталася під час вечері? Невже у нього, так само, як і в Журки, була щодо цього своя окрема думка?

Бо якщо говорити про Іполита, то його вже не мучили ніякі сумніви.

* * *

— Ну, що ти на це скажеш, Павле? — весело спитав Журка, коли ми лягали спати. — Гарна сценка, правда? Тепер ти вже знаєш, навіщо Касіці потрібен був ключ.

— Він хотів відвести від себе підозру, — додумався я.

— Правильно! І скаламутив всю цю калюжу, щоб часом не прояснилось. Але ж ми вже знаємо, що то за жаба сидить там на дні, — засміявся Журка. — Зверни тільки увагу, в якому стилі все це витримано.

— За стилем схоже на посилку з револьвером.

— Та сама рука, — ствердно кивнув головою Журка і відчинив вікно.

За муром, як завжди, вили і гавкали собаки.

— Завтра, здається, буде чудова погода, — мовив Журка. — Глянь на зірки. А яке повітря!

Розділ XV

У вівторок погода різко змінилася. Дихнуло тепле весняне повітря, і настрій у всіх помітно поліпшився. Навіть професор Касіца забув про вчорашню неприємність. У картатій фланельовій сорочці і капелюсі, схожому на сомбреро, з самого ранку ходив по віллі і зичним голосом виганяв усіх на свіже повітря. Одразу ж після сніданку витягнули шезлонги та столики, і компанія висипала в сад. Усі були в дуже вільних костюмах. Обидві жінки над'їли легкі світлі плаття, чарівні кольори яких, здавалося, підсилювали наш весняний настрій, і навіть доктор Йонаш пристосувався до загального тону — зняв піджак і врочисто ходив у бездоганно випрасуваній сорочці лілового кольору і тропічних кремових штанях, хоч цей костюм ще більше підкреслював його округлі форми. Щождо Заплона, то екстравагантний асистент, як завжди, шокірував усіх, з'явившись у самих тільки купальних штанцях. Він байдуже витягнувся на шезлонгу і виставив до сонця жалюгідні худі ребра, глузливо посміхаючись з-за темних окулярів.

Не було тільки поручика Журки і капітана Трепки. Журка в чудовому настрої ще зранку вирушив до Пясечного, щоб, як він сказав, «остаточно завершити справу поганого Касіци». Трепка ж зник невідомо куди.

Навряд чи треба додавати, що відсутність зловісного поручика надзвичайно вплинула на поліпшення загальної атмосфери. Було б зовсім приємно, якби не пронизливий писк дівчаток, що долинав із-за дерев. Особливо нервувало це доктора Йонаша.

— Що таке, що там діється, панове? — раз у раз підводив він голову.

— Здається, у тих шмаркачів не закінчився ще поливальний понеділок. Цей шибеник Томек грається з своїм пістолетом. Я бачив його на стежці на чолі цілої ватаги хлопчаків з пляшками води, — зауважив Касіца.

— Наскільки я їх знаю, вони обливатимуть один одного ще цілий тиждень, — сказала доктор Протоклицька.

— Несамовиті шибайголови! — гукнув Йонаш. — І що це вам, колего Заплон, спало на думку подарувати тому шибеникові пістолет!

Заплон посміхнувся, вишкіривши зуби. З усього було видно, що нервування Йонаша розважало його. Писк і верещання ставали дедалі нестерпніші.

— Ось я їх утихомирю! — Йонаш зірвався з шезлонга.

— Обережно, — застеріг його Заплон, — а то ще потрапите в руки індійських племен, які гасають по «Пристані».

Але Йонаш не слухав. Нервово поправивши окуляри, він бігцем кинувся вперед і незабаром зник за деревами.

Це втручання дало свої наслідки. Незабаром писки затихли, але натомість ми почули, як асистент заревів не своїм голосом.

Ми переглянулись. Ревіння повторилося. Зацікавлений, я попрямував до кущів. Підійшовши до городу, побачив страшну картину. На стежці стояв мокрий до нитки Йонаш, тримаючи гумовий шланг в одній руці і окуляри — в другій. Вигляд у нього був плачевний. Сорочка і штани щільно прилипли до тіла. Асистент нагадував жирного моржа, якого витягнули з води.

— Що з вами, докторе?

— Ці гульвіси облили мене водою з садового шланга… — Йонаш протирав свої короткозорі очі.

— Але ви, я бачу, штурмом оволоділи ним.

— Не знаю, як його закрутити. Допоможіть-но мені.

— Не облийте тільки мене, — сказав я. — Втішайтесь тим, що я вчора пережив це саме.

— Неприпустима розбещеність, — сопів Йонаш, незграбно витираючись, у той час, коли я закручував кран, — подвиги цих шибеників переходять усі межі. Нікого не бояться. Така неповага до дорослих — це ж обурлива річ.

— Обурлива, — погодився я.

— Це справжній розсадник майбутніх злочинців. Благаю вас як представника влади, — втрутіться в цю справу.

— Втручусь, докторе, — запевнив я його.

* * *

На жаль, мені не пощастило виконати бажання обуреного асистента. Шибеників ніде не було — зникли, мов камінь у воду впав. Шукаючи їх у кущах, я зовсім несподівано наткнувся на капітана Трепку. Коли б не характерна лисина капітана, я зовсім не впізнав би його. Одягнутий у городницьку куртку Мацьошека, він схилився над грядкою і зосереджено длубався в свіжо розрихленій землі.

— Що ви робите? — спинився я вражений.

— Як бачиш, друже, взявся за городницькі роботи, точніше кажучи, саджаю капусту. Праця на городі дуже корисно впливає на кровообіг, Павелеку.

— А слідство? — здивовано запитав я.

Звичним рухом стомленого селянина Трепка витер лисину.

— А де ж наш хоробрий друг Журка?

— Як це розуміти? Значить, ви повністю поклалися на Журку?

— Ех, друже, чи варто псувати собі нерви через те нікчемне вбивство? Найголовніше — це досліди. А садіння капусти, повір мені, надзвичайно допомагає думати.

Я слухав, онімівши. Невже Трепка здався?

— Журка має намір закінчити цими днями слідство, — промимрив я.

— В такому разі сердечно привітаймо хороброго Журку.

Я зацікавлено глянув на нього, чи не кепкує часом?

— Що ж, Павелеку, — роблено зітхнув Трепка, — я людина стара, підтоптана. Мені не взяти з місця в кар'єр, як це робить наш неоціненний приятель Журка.

Він явно кепкував, проте переді мною постало питання: а чи не занадто я переоцінював його? Ці ідилічні заняття на місці вбивства суперечили серйозності обстановки. Я почав навіть думати, чи не лежить в основі цієї байдужості звичайний цинізм?

— Мені здається, — зауважив я голосно, — що, взявши професора Містраля під опіку, ми взяли до певної міри й моральне зобов'язання переслідувати його вбивцю.

— В основному ти маєш рацію, Павелеку.

— Тому чому ж ви не візьметесь рішуче до справи, капітане, а, дозвольте мені це сказати, марнуєте свій цінний час та здібності, саджаючи капусту?

— Твоїми вустами говорить гіркота, друже, — сказав Трепка, загостреним патиком роблячи в грунті дірки. — Невже ти вважаєш, що вирощувати їстівні рослини — це заняття, не гідне Каєтана Трепки?

— Марнуєте час, — повторив я.

— Ні. Даю тобі можливість, — спокійно промовив Трепка. — Ти ж стільки разів нарікав, що зі мною в тебе немає нагоди показати свої незвичайні здібності. Прошу, ось тобі й нагода.

— Це ви серйозно?

— Цілком! Я дав тобі велику можливість, але ти на романчики витрачаєш часу щонайменше стільки, скільки я на садіння капусти.

Мені стало ніяково.

— Дозвольте, — видавив я, — справа на цьому нічого не втрачає.

— Те саме і я кажу про свою капусту, — відрізав Трепка. Але, побачивши мою кислу міну, примирливо додав: — Дуже вже ти гарячкуєш, Павелеку. Справа повинна визріти, як плід. Якби ти займався городництвом, то знав би це краще.

Та я дуже сумнівався в цьому.

— Ви вважаєте, що слідство розвивається нормально?

— Нормальнішого слідства, Павелеку, ще не було, і можу тебе заспокоїти: винуватець буде викритий. Не кажучи вже про таланти нашого неоціненного друга Журки і твою, хлопче, працьовитість, я тут. — (Трепка ніколи не відзначався особливою скромністю). — Я, друже, тут, і можеш бути певен, що коли настане рішуча хвилина, то я візьму кермо в свої руки. Не сумнівайся, хлопче. Невже ти втратив уже довір'я до старого Трепки? Може, скажеш, що я все-таки не врятував Містраля. Так, це трагічна історія, але ж, мій любий, навіть ангел-хранитель не може вберегти своїх підопічних грішників, якщо вони захочуть грішити, а що сказати про мене, слабу людську істоту. Злочинець, навіть зовсім посередній, вирішивши вбити людину, напевно досягне свого. Позбавити когось життя — це ніколи не становило особливих труднощів. А от викрити вбивцю — то зовсім інша справа. Тільки хто ж зуміє приховати свій злочин від Каєтана Трепки! Зробивши цей злочин, шаленець тим самим віддав себе в наші руки. І він, повір мені, зрозумів це і почуває себе, як муха під скляним ковпаком. Знає, що я дивлюсь на. нього, мусить зустрічатися, розмовляти зі мною і вмирає від страху. А втекти не може. Не може втекти з-під мого експериментального скляного ковпака, і йому лишається тільки чекати. О, це чекання — найгірша для нього кара. Хоч цей злочинець і тверда штучка, а проте він уже починає виявляти ознаки страху. Вір мені, друже, ми напередодні нових подій. Щось станеться. Воно вже висить у повітрі, — Трепка таємниче підніс палець.

У мене майнула одна думка.

— Капітане, — прошепотів я, — ви знаєте?

— Що знаю?

— Хто вбивця.

Трепка докірливо глянув на мене.

— Ти, друже, запитуєш, як неук! Що ж з того, коли я знаю його прізвище, якщо не маю достатніх для суду доказів. Невже ти думаєш, що я мовчав би хоч хвилину, коли б у мене в руках були ці докази? Е, хлопче, це ж було б нечесно!

— Але все-таки знаєте? — збуджено прошепотів я. — Хто? Касіца? Скажіть!

Трепка похитав головою,

— Це, друже, нічого тобі не дасть, ти тільки позбудешся приємності самостійно розв'язати загадку. Хоча, на жаль, про це ти не дуже й дбаєш. Ну, та це, кінець кінцем, твоя справа, і якби йшлося тільки про заспокоєння твоєї цікавості, то я, зрештою, міг би зрадити таємницю. Але ти тут не спостерігач, а дійова особа, за яку я відповідаю. Ти ніколи не навчишся самостійно вести справу, якщо я завжди триматиму тебе за ручку. А втім, у мене немає доказів.

— Значить, це тільки передчуття… — сказав я не без розчарування.

— Ні. Це певність! Але потрібні ще об'єктивні докази провини. Тому я й кажу: почекаймо, доки плід дозріє.

— А ви не боїтесь, що вбивця може втекти?

— Ні, він не втече. У цій справі вбивця не може втекти.

— Але може догадатися, може вдатися до нових вбивств, щоб усунути небезпечних свідків.

— Ти пропонуєш попередній арешт? Ні, це утруднило б слідство. А нових убивств, думаю, не буде… Я так вважаю… бо цей вбивця — недурний.

З боку брами почулося шалене гавкання Рези. Незабаром на головній алеї з'явився Журка. Побачивши нас, він звернув сюди.

— Що це ви, хай йому чорт, у городника граєтесь? — Журка веселим поглядом окинув Трепку.

— Кожен обробляє свій городик, як може, — по-філософському промовив Трепка.

— Невже садіння капусти — це все, на що ви здатні? — в'їдливо посміхнувся Журка.

— Біля вас, друже, я можу спокійно віддатися своїм маленьким втіхам, — відповів Трепка. — Повністю покладаюся на вас.

— І думаю, що маєте рацію, — задоволено сказав Журка. — Щождо капусти, то я радив би вам поспішити. Завтра, можливо, слідство вже закінчиться.

— Невже ви так далеко посунулися вперед, Журка?

— Достатньо, — скромно відповів поручик. — Я б міг уже сьогодні вимагати наказу про арешт, але люблю застібати справу на останній ґудзик.

— Дуже розумне правило, друже.

— Мені потрібен ще тільки один доказ. Думаю, що навіть маленький відбиток пальця повністю влаштував би мене. Це жахливо, що людина залежить від апарата. Вони там так довго копирсаються. Коли б я знав, то сам зняв би відбитки.

— Чи не можна довідатись, друже, відбиток чийого пальця найкраще влаштував би вас? — з інтересом запитав Трепка.

Журка посміхнувся і зробив ефектну паузу.

— Професора Касіци.

— Це цікаво! — Трепка помітно заінтересувався. — Якщо не помиляюся, ви здобули якісь нові докази?

— Ви вгадали, Трепка. Уявіть собі, одержую я таку звістку: в суботу ввечері професора Касіцу бачили… в костьолі. Все місто говорить про новонавернення професора Касіци.

Я уявив собі Касіцу в костьолі, і справа здалася мені дивною.

— А що ж, до дідька, цей старий безбожник міг робити в костьолі?

— Авжеж, що він міг там робити? — посміхнувся Журка. — Не думаю, що готувався до сповіді. Щодо мене, то я вважаю, що в нього, напевно, було там побачення. Звідси висновок: телефонний дзвінок від хворого був фіктивним… То був зовсім не той телефонний дзвінок.

— А з ким він міг би зустрітися? — запитав я.

— І про це поступово дізнаємось.

— А як справа з рукописами? — поцікавився Трепка.

Журка витягнув з папки два пакети карток, сколотих скріпками.

— Ось вони. Були справді в Жураковської. В цьому відношенні зізнання Касіци підтвердились. Але це, як визнав сам Касіца, лише частина рукопису. Решту Касіца, мабуть, знищив або сховав.

— Жураковська знала, чий це рукопис? — запитав Трепка.

— Ні, — посміхнувся Журка. — Вона вважала, що це рукопис Касіци.

— Так сказав їй Касіца?

— Ні. Касіца нібито нічого про це їй не казав.

— Дуже цікаві докази, — визнав Трепка.

Журка задоволено посміхнувся.

— І мені так здається.

Розділ XVI

Після обіду Трепка запропонував мені прогулятися до Рудих Ям. Цю назву я вже чув. Мені пригадалася рання прогулянка професора Містраля за день до смерті і його вимазані червоною глиною калоші, потім — пізніші зізнання Мацьошека. Так, не лишалося сумніву, що в п'ятницю Містраль був у Рудих Ямах.

Мацьошек показав нам дорогу, і через півгодини ми опинилися перед руїнами цегельні. Місце було пустинне й похмуре. Рештки зруйнованих печей лякали темними щелепами. Поруч було кілька ям, повних каламутної води. Звідси, мабуть, брали колись глину. Де-не-де стирчали в небо криві, покручені сосни. На неродючому червонуватому грунті росла рідка трава. Було тихо, тільки час від часу з боку глинищ долітало несміливе кумкання жаб.

— Не дуже веселе місце, — зауважив я. — Цікаво, що міг тут шукати Містраль?

Трепка нічого не відповів, він тільки уважно розглядався.

Раптом із-за червоних мурів цегельні почулося мекання кози. Ми рушили туди. За руїнами біля невеличкої мазанки побачили трьох кіз, що сновигали туди й сюди, а також хлопця з вудочкою.

Помітивши нас, хлопець схопився з землі і ступив кілька кроків назустріч, але одразу ж спинився і тільки поглядав підозріло.

— Ти що ж, хлопче, злякався нас? — привітно запитав Трепка.

Хлопець мовчав, дивлячись на нас спідлоба.

— Ти подумав, що це хтось інший?

— Так…

— Може, думав, що це доктор Містраль? — сміливо рискнув Трепка.

— То ви знаєте доктора? — пожвавішав хлопець.

— Ми з того самого дому. Доктор Містраль був тут у п'ятницю, правда?

— Так, він був у тата і сьогодні теж мав прийти.

— Твій батько хворіє?

— Хворіє…

— Ми б хотіли його побачити.

— То пан доктор Містраль не прийде?

— Доктор Містраль помер.

Хлопець витріщив очі.

— Саме тому ми б хотіли побачитися з твоїм батьком. Як тебе звати, хлопче?

— Єжи Інох.

Він повів нас до великої купи жужелиці. За нею місцевість значно знижувалась. У долині ми побачили три хатини, які майже повністю ховалися за деревами.

— Он та остання хата — наша, — показав хлопець.

На подвір'ї ми застали трьох малих дітей і кремезну жінку, схилену над балією.

— Це до татка, — сказав хлопець і пішов до своїх кіз.

Жінка витерла руки і запитливо глянула на нас.

— Ми друзі доктора Містраля, — промовив Трепка. — Доктор Містраль помер на свята, і ми б хотіли побачити, чим можна допомогти хворим, яких він лікував, бо доктор не залишив ніяких вказівок.

Інохова заломила руки.

— Помер… Господи боже… І що ви кажете! Ми ж бачили його в п'ятницю.

— Він помер несподівано, — сказав Трепка. — Проведіть, будь ласка, нас, до хворого.

— Сюди… сюди, панове… — жінка штовхнула двері в хату. — Ніяк не вкладається в. голові — такий лікар і помер… — бубоніла вона сама до себе. — От і вір лікарям! Я завжди казала — якби доктори були чогось варті, то вони жили б по сто років. А вони… ех… кому вже випаде доля, то йому ніщо не допоможе.

Не слухаючи скептичних зауважень Інохової, ми ввійшли в хату. Тут було темно, і ми ледве розрізняли речі. На ліжку лежав, важко дихаючи, неголений, лисуватий чоловік.

— Хто це?.. — підвівся він занепокоєно.

— Це прийшли замість доктора Містраля, — пояснила Інохова. — Доктор Містраль помер.

Хворий спочатку не зрозумів.

— Що ти кажеш?

— Кажу, що доктор Містраль помер.

Худий кадик Іноха неспокійно заворушився.

— Помер…. - простогнав чоловік на ліжку. — Ну, то й мені, видно, кінець.

— Вас лікуватиме хтось інший, — сказав Трепка. — Ми прийшли саме в цій справі.

— То ви лікарі?

— Ні. Ми друзі доктора Містраля.

— Другого такого лікаря я вже не матиму, — прошепотів хворий. — Тепер уже мені кінець. Така воля божа…

— На що ваш чоловік хворіє? — звернувся Трепка до Інохової.

— Ну така слабість у нього, страшенна слабість… — зітхнула жінка.

— А як називається хвороба?

— Хіба ж доктори кажуть? Уже рік, як він нездужає, пане. Лікувало його двоє з Пясечного, та нічого не допомогли. А потім та Павличанка, яка працює в «Пристані», сказала нам, що, може, пан професор Містраль допоміг би, бо він варшавський лікар і вчений. То я пішла до пана професора. Золота людина той професор. Ні копійки з нас не взяв, сказав, що безплатно вилікує.

— А професор Містраль теж не казав, на що ваш чоловік хворіє?

— Ні, пане. Казав тільки, що він ще поживе. «Важко з ним, але видужає», — так він сказав.

— А що, власне, у нього болить?

— А все, пане. Весь він уже ні до чого не придатний. Часом кров піде з рота і з носа. Їсти не може. Потіє весь час. І задишка його мучить. Зимою, добродію, велів відчиняти вікна, бо, казав, задихається.

— А температура?

— То буває жар, то проходить. Але вже як учепиться, то мучить до непритомності, пане.

За вікном пролетіла з криком зграя галок. Хворий підвівся на ліктях і, важко дихаючи, прислухався.

— Ляж, Антосю, вони пролетіли, — Інохова прикрила його ковдрою.

Хворий упав на подушки.

— Скільки разів приходив до вас професор Містраль?

— Поки що два рази. У вербну неділю і в п'ятницю.

— Які ліки він призначав чоловікові?

— Таблетки і порошки. І щоразу брав кров.

— У якій аптеці ви купляли ті ліки?

— Ні в якій. Пан професор сам приносив. Що то була за людина — із свічкою такого лікаря не знайти.

— У вас є ще ті ліки?

— Тільки оці таблетки, — жінка показала нам два флакончики.

Трепка глянув на них, і на його обличчі з'явився вираз розчарування. Це були флакони з вітамінами.

— Ви казали про якісь порошки. Де вони?

— Нема вже, пане. Останній порошок чоловік прийняв сьогодні вранці. Доктор сказав, що сьогодні прийде і принесе нові.

— Може, лишилися пакетики від тих порошків?

— Ні, добродію. Я сьогодні прибирала і спалила їх. Але там нема нічого цікавого. Звичайні папірці, такі, як в аптеках дають. Навіть без напису.

Трепка зітхнув і заклопотано погладив лисину, дивлячись через вікно на галок, які обсіли тин і пронизливо верещали.

Хворий розплющив очі і, облизуючи засмаглі губи, чуйно прислухався. Потім почав незграбно вилазити з ліжка.

— Лежи, не вставай! — крикнула жінка.

— Повидзьобують… повидзьобують, кляті… — пробурмотів Інох, вириваючись.

— Горенько мені з ним, — поскаржилась жінка. — Все йому здається, що галки видзьобують горох на городі. З гарячки верзе оце таку нісенітницю.

Тим часом хворий, важко обпираючись об різні речі, які були в хаті, дотягнувся до вікна, відчинив його навстіж, взяв у руки довгий віхоть, яким обмітають піч перед тим, як пекти хліб, почепив на нього чорну ганчірку і, висунувши в вікно, повільно почав махати ним. Сполохані галки зірвалися з голосним криком і похмуро закружляли над городом.

* * *

— Бідна людина, — промовив Трепка, коли ми йшли назад.

Опинившись біля мурів зруйнованої цегельні, ми оглянулися. Палиця все ще стирчала з відчиненого вікна, і на ній, мов зловісний прапор, метлялася чорна ганчірка.

— Значить, у Містраля просто був тут пацієнт, — сказав я. — Але чому він приховував це?

— Свої наукові праці він тримав у таємниці, — зауважив Трепка. — Я хотів би довідатись, на що хворіє цей чоловік і чим лікував його Містраль. Безсумнівно, це якесь захворювання крові, щось близьке до спеціальності Містраля.

— Наприклад, агранулоцитоз.

— Наприклад, агранулоцитоз, — повторив Трепка. — Не забувайте, що ця хвороба була предметом наукової праці професора.

— Наукової праці «Дзета», — додав я. Трепка кивнув головою.

— Завтра прийдемо сюди з нашими ескулапами. Цікаво, що вони скажуть.

Розділ XVII

В садибі «Пристані Ескулапа» по головній алеї прогулювався професор Касіца. У його ході відчувалась якась нервовість. І в мене мимоволі постало питання, чи випадково він тут прогулюється чи, може, чекає на нас. Бо як тільки-но ми вийшли з прохідної будки, професор попрямував назустріч.

— Ви з прогулянки?

Хоч Касіца вдавав, що в нього добрий настрій, в очах таїлася якась турбота.

— Повертаємось із Рудих Ям, — спроквола мовив Трепка, допитливо дивлячись на професора, але обличчя того лишалося байдужим. — Виявляється, професор Містраль залишив там хворого.

— Он як? Я не знав про це, — відповів здивований Касіца.

— Ця людина в тяжкому стані, добре було б, якби ваші лікарі потурбувалися про нього. Чи можна буде це зробити?

— Звичайно, — сказав Касіца. — здивовано глянувши на нас. — На що хворіє ця людина?

— На жаль, ми не змогли довідатися. Мабуть, це якийсь цікавий випадок. Наскільки мені відомо, у професора Містраля не було зайвого часу, щоб особисто забавлятися в благодійника. Скоріше він послав би асистента. Що ви про це думаєте, професоре?

— Поділяю вашу думку, — відповів Касіца. — Це, безумовно, якийсь особливий випадок, що зацікавив Містраля з наукового боку.

— І на якому він міг би випробувати нові методи і засоби лікування.

Мені здалося, що Касіца чуйно глянув на нас.

— Нові засоби? Що ви маєте на увазі, капітане?

— Наприклад, нові засоби проти агранулоцитозу, які містяться в праці «Дзета»?

— Ах, ви це маєте на увазі! — Касіца невимушено розсміявся. — На жаль, ви помиляєтесь. У науковій праці «Дзета» були деякі міркування щодо етнології і патогенезу агранулоцитозу, але в ній не було жодного слова про лікування цієї хвороби. Ви, панове, з якоюсь незрозумілою пристрастю вхопилися за цю наукову працю. Стався навіть один прикрий факт, я хотів би вас поінформувати про нього і разом з тим висловити рішучий протест. Уявіть собі: нещодавно мені подзвонили по телефону від машиністки з Пясечного, що поручик Журка забрав у неї обидва рукописи професора Містраля. Мені здається, що це, делікатно кажучи, перебільшення ваших повноважень. Рукописи я одержав перед смертю свого незабутнього колеги з його власних рук і не розумію, яке відношення це має до справи. Ви затримуєте публікацію цих матеріалів.

— Не турбуйтеся, — намагався заспокоїти його Трепка, — рукописи вам повернуть.

— Але чому їх забирали? Я розумію, поручик Журка міг не повірити, що я справді віддав їх передруковувати, але ж досить було переконатися. Навіщо порушувати порядок нашої праці?

— У поручика Журки є деякі свої методи… — почав Трепка.

— Мушу вам признатися, — перебив його професор, — що методи поручика Журки починають вилазити мені боком. Ця людина просто дратує мене.

Касіца зняв капелюх і схвильовано обмахувався ним.

— Хочу запитати вас, капітане, — сказав він раптом, — чи доводилося вам коли-небудь посадити у в'язницю невинну людину?

Трепка похитав головою.

— Я ніколи не арештую людини, доки не пересвідчуся, що вона винна.

— А чи не доводилося вам коли-небудь помилитися?

— Не пригадую такого випадку, — відповів Трепка.

— Але ж такі речі трапляються в практиці міліції?

— Безумовно.

Касіца засопів.

— Я хотів би бути з вами відвертим. У мене склалося враження, що ваш колега мене посадить.

— Чому?

— У мене таке враження, — пробурмотів Касіца, витираючи лоб. — Я намагаюся, як тільки можу, вдавати веселого, але мушу признатися вам, що боюся і неабияк боюся. Ця людина переконала себе, що вбивці потрібні були ті прокляті рукописи, а в мене, як на те, немає свідків, що Містраль сам віддав їх мені. Крім того… крім того… — Касіца завагався, — є ще одна справа, яку можуть неправильно витлумачити… Мене…. гм… бачили в суботу в костьолі. І пан Журка уявив собі, що я ходив туди на підозріле побачення. Тимчасом… буду цілком відвертим, капітане, справа виглядає зовсім інакше. У мене клопоти з сином. У суботу ввечері він раптом подзвонив по телефону і сказав, що хоче неодмінно побачитися зі мною. Чого йому треба було — син не сказав. Мовив тільки, що «почуває себе, немов муха в окропі». Ми умовилися зустрітись у костьолі.

— Це справді досить дивно. Чому син не приїхав сюди? — запитав Трепка.

— Це, власне, — пробурмотів Касіца, — може здатися підозрілим, але я постараюся все пояснити вам. Я ж сказав уже, що буду цілком відвертим. Отже, в суботу одразу ж після приїзду мене попередили, що ви з міліції.

— Он як! — у Трепки була явно кисла міна. — Хто ж вам про це сказав, професоре, Заплон?

— Ні, Мацьошек. Він — надзвичайно недовірлива людина. Кілька років сидів у тюрмі і з того часу скрізь пронюхує таємну міліцію. Ви здалися йому підозрілим. Щождо мене, то я боявся, що ваша присутність тут зв'язана з моїм синком Міхалом. У хлопця досить забруднена репутація. На його рахунку кілька екстравагантних подвигів. Я подумав, що син, можливо, знову влип у якусь історію, і волів би, щоб він тут не показувався.

— Розумію. А думка про зустріч у костьолі належала вам чи йому?

— Звичайно, мені. Я хотів розмовляти без свідків. На жаль, вибір місця, як виявилося, був не дуже вдалий. Мене впізнали.

— Що саме треба було Міхалові?

— Шмаркач заліз у борги. Якщо говорити конкретно — розбив на минулому тижні машину інженера Карася, батька свого товариша. Добре, що хоч без людських жертв обійшлось. Але власник зажадав досить солідного відшкодування і пригрозив передати справу до суду.

— Отже, син хотів, щоб ви дали йому грошей?

— Так.

— І що ж? Ви дали?

— Ви, мабуть, вважаєте, що я крез. Йому треба сорок тисяч злотих, а моя каса в такому стані, що я не міг би йому дати й чотирьох. Зрештою, справа тут і в моєму принципі.

— В принципі?

— Авжеж. Цей хлопець уже коштує мені надто багато нервів і грошей! Місяць тому в мене була з ним рішуча розмова на цю тему. Я категорично заявив, що більше не платитиму за його витівки.

— Словом, на цей раз ви не витягнули «муху з окропу».

— Думаю, що ви на моєму місці зробили б так само. Хлопцеві двадцять чотири роки, він лікар, час уже відповідати самому за себе.

— Справді, час, — погодився Трепка. — А як на це реагував пан Міхал?

— Він був у розпачі. Мушу признатися, що мені стало шкода його. Та що ж, грошей я все одно не мав. Єдине, що я міг для нього зробити, це пообіцяти, що поговорю з інженером Карасем і спробую якось улаштувати справу. З цією метою я поїхав у неділю до Варшави. На жаль, інженер не захотів узяти від мене векселів і рішуче вимагав заплатити готівкою щонайменше двадцять тисяч злотих.

— А ви в той день зустрічалися з Міхалом? — запитав Трепка.

— Так, я бачив його. Він зовсім занепав духом. Я хотів забрати його сюди, але Міхал відмовився, сказав, що постарається дістати грошей, хоч сам, напевно, не вірив у це.

— Ви казали йому про вбивство професора Містраля?

— Так.

— Ну й що ж?

— Міхал був вражений… може, навіть, це занадто слабке слово. Він просто перелякався. Так, перелякався! Висловився не дуже делікатно про життя взагалі. А потім сказав буквально таке: «Не знаю, чи не краще було б для мене опинитися на місці Містраля. Мені так не щастить, попереду — ніяких радісних перспектив». Боюся, щоб він не зробив з собо якоїсь дурниці. Я ніколи ще не бачив його таким пригніченим. Пообіцяв дзвонити мені щоденно: я домігся цього. Та, на жаль, він мовчить, і мої нерви напружені до краю. Тому я б вас дуже просив, панове: притягніть його сюди. Якщо треба буде, то навіть офіційно, під будь-яким приводом. Чи можна буде це зробити, капітане?

Трепка зосереджено тер лисину.

— Звичайно, — промовив він за якусь мить, — можемо зробити це для вас, професоре.

— Я б хотів, по можливості, якнайшвидше.

— Уже шоста година, — буркнув Трепка, — сьогодні, мабуть, не встигнемо, але завтра це можна зробити… — Капітан пильно подивився на руку професора.

— Чому ви так приглядаєтеся? — здивувався професор.

— Дивлюся на ваш годинник. Це «Омега»?

— Так, — відповів здивований Касіца. — Бачу, ви розумієтесь на годинниках. Я купив його минулого року в Швейцарії.

— Годинники іноді відіграють серйозну роль у слідстві. — відповів Трепка. — То, кажете, це справжня «Омега»?

— Так… — професор занепокоєно оглядав свій годинник.

— Альфа… дельта… омега… — промимрив Трепка. — Букви грецького алфавіту мають назви, які впливають на уяву. Ви не згодні?

Касіца витріщив очі.

* * *

ЛІРИЧНИЙ ЩОДЕННИК ПОРУЧИКА ПАВЛА ДЗЯРМАГИ

Вівторок, 2 квітня.

Прогулянка з Галінкою після вечері. Цього вечора Галінка була в кращому настрої, але, як і раніш, ухилялася від розмов на особисті теми. Мені ледве пощастило дізнатися про її дитинство. У неї була важка молодість. З чотирнадцяти років вона утримувала себе сама. Мріяла стати лікарем. На жаль, необхідність рано заробляти на шматок хліба позбавила її такої змоги.Галінка вважає, що вона скривджена життям.

Потім ми розмовляли про медицину взагалі, хоча й відчували, що могли б обійтися без цієї теми. І знов у мене було враження, що все тут — якась обопільна помилка.

Напевне, у мене був дуже нещасний вигляд, бо навіть Галінка звернула на це увагу. Вона вивела мене на освітлену місяцем стежку і стурбовано заглянула в очі:

— Що з вами, Павелеку?

Я глянув на неї, мов сумний кінь, якого вивели із змагань ще в попередньому забігу.

— Якийсь дивний сьогодні настрій, правда? — запитала Галінка. — Ви теж це відчуваєте?

Я кивнув головою.

— Так, досить сумний.

— Сумний? — засміялася Галінка. — О ні! Я не це мала на думці.

— А що ж?

— Прислухайтесь. Ви нічого не чуєте?

— Ні.

— Ото ж бо й воно. Я думала про цю незвичайну тишу. Ви помітили, що жоден собака не гавкає? А вони ж кожного дня вили в цей час. Я думаю, що це добрий знак.

— Для кого?

— Для нас. Адже це перша прогулянка.

— Ви дуже мила, — я вдячно глянув на неї. Все-таки прогулянка не була марною.

— Чому ви так дивитесь? О, який ви… який ви смішний, Павелеку!

* * *

Я повернувся додому в доброму настрої, хоч трохи й сердитий на себе. Відчував, що поводився по-дурному — був сентиментальний і смішний. «Не той стиль, Павелеку, — подумав я, — ти запізнився на півстоліття». Мені здавалося, що я розумію, чому Галінка уникала принципової розмови про нас обох. Її зв'язувала моя поведінка.

* * *

Я довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, не маючи сили відігнати неприємні думки. Стало мені душно. Я встав, підійшов до вікна і прочинив його. І тільки тепер усвідомив те, що так вразило Галінку під час нашої прогулянки.

Ця тиша була справді незрозумілою. Що сталося з собаками? Жодна тінь не шмигала в місячному сяйві за вікном. Не знаю чому, але в мене похололо на серці. Я сприйняв цю тишу зовсім не так, як Галінка. Для мене це була могильна тиша.

Розділ XVIII

Другого дня нас розбудили кроки і тупіт у коридорі. Заспаний Журка виглянув за двері. Я потягнувся за ним. Ми побачили доктора Протоклицьку в шлафроці.

— Ви чули щось подібне, панове? Дев'ять собачих трупів за муром!

Із саду повернувся Заплон у розхристаному домашньому халаті.

— Не дев'ять, а дванадцять, — поправив він і зник на сходах.

Ми квапливо одяглись і пішли подивитися трупи собак на місці. Журка не міг приховати занепокоєння, немовби відчував, що цей випадок ускладнить йому слідство. За муром ми застали Трепку. Капітан оглядав собак.

— Їх, безумовно, отруїли, — сказав він. — Думаю, що треба віддати їх на дослідження.

— Ну, звичайно, капітане, — погодився Журка і одразу ж побіг у прохідну будку допитати Мацьошека.

— Пане Мацьошек, — промовив він суворо, — що ви можете нам сказати?

Мацьошек, як і завжди, коли розмовляв з Журкою, злякався.

— Слово честі, пане поручику, я нічого не знаю. Порпалися псяюхи в падлі. Мабуть, чимось отруїлися.

— Усі зразу? — вигукнув Журка.

Мацьошек безпорадно розвів руками.

— Здається, пані Протоклицька згадувала щось про витруєння собак, — зауважив я.

— Пане Мацьошек, — голос Журки став схожий на сичання вужа, — хто вам наказав отруїти собак?

— Їй-богу, ніхто, пане поручику.

Журка за звичаєм заклав руку за пояс і нервово перебирав пальцями. Очі його звузилися, трикутне обличчя нагадувало своїм виразом лиса.

— Куди ви, Мацьошек, — звернувся він гостро, — вивозите сміття з того ящика, що біля брами?

— За мур, — злякано відповів Мацьошек, — засипаємо сміттям окопи, які залишилися після німців.

— За північний мур?

— Так, пане поручику.

— Собаки подохли від отрути, яка була в ящику для сміття, — зробив висновок Журка. — Сідайте-но, Мацьошек.

Мацьошек сів і витріщив очі.

— Поговоримо тепер відверто, пане Мацьошек, — Журка присунувся до нього. — Коли ви востаннє вичищали ящик?

— Вчора, пане поручику… Тобто у вівторок.

— Чудово. Сміття з вілли виносять до ящика?

— Так, пане поручику. Але виношу не я, це роблять помічниці. Кожного ранку, прибираючи, вони виносять сміття в ящик. Тільки тепер уже не виносять, бо ви ж не впускаєте тих дівчат.

— А ви нічого не забули, Мацьошек? — втрутився Трепка. — Наскільки я пригадую, пані Протоклицька нарікала в суботу на дівчат, що не прибрали на кухні.

— Не розумію, — блимнув Мацьошек очима, — що ви маєте на увазі, пане капітане?

— Відро з кухні. Ви забули, Мацьошек, що дружина казала вам у суботу ввечері винести відро з кухні.

— Це правда, — зніяковів Мацьошек, — зовсім забув.

— Відро! — вигукнув Журка. — Ви, значить, виносили ввечері з кухні відро?

— Виносив, пане поручику.

— О котрій годині.

— О, вже після одинадцятої.

Це була мить, коли хвилювання нашого друга Журки досягло краю, його обличчя набрало на хвилину землистого кольору. Але незабаром він оволодів собою.

— Ну, це, кінець кінцем, не так уже й важливо, — зітхнув Журка полегшено, ніби заспокоєний якоюсь думкою.

— Як це не важливо? — обізвався я. — Це ж змінює характер слідства. І наша стара гіпотеза ще зовсім не відкинута: отрута могла бути в горілці. Тепер у нас є відповідь на запитання, куди вбивця вилив решту отруєної вишнівки. Звичайно, у відро. Мабуть, розраховував вилити отруту в раковину на кухні, але йому не пощастило. На кухні раковина була забита, і вбивця мусив вилити у відро.

— Ні, Павле, — посміхнувся Журка. — Я спочатку теж так думав, але це нісенітниця. Ми ж забули, що в склянці після вишнівки була вода. Коли б ціаністий калій був у горілці, професор не мав би часу наповнити склянку водою. Адже при такій дозі смерть настала б негайно. Це, здається, не викликало у вас ніяких застережень.

— Звичайно, — кивнув головою Трепка, — професор не міг би наповнити склянку водою. У вас залізна логіка, друже, і їй нічого не можна закинути.

— Хвилиночку, — сказав я спантеличено, — а як же ти поясниш те, що отрута опинилася саме в відрі?

— Дуже просто, — сказав Журка. — Вбивця, як ми пам'ятаємо, взяв із скляної баночки чотири грами ціаністого калію. Один грам він домішав у порошок. Більше домішати він не міг, бо це підозріло збільшило б об'єм порошку.

— Навіщо ж тоді він узяв аж чотири грами? — намагався я захищатися.

Журка схвильовано глянув на мене.

— Може, не було часу точно відміряти, може, взяв приблизно, може, хотів ще когось послати на той світ — пояснень багато. Але важливо те, що в момент смерті професора у вбивці ще був ціаністий калій. Довідавшись, що тут міліція, він хотів якнайшвидше позбутися його. Єдине місце, де отрута не викликала б підозріння, це лабораторія. Але потрапити в лабораторію було неможливо, тому він і вкинув отруту в відро.

— А що ж тоді сталося з горілкою у графині?

— Її випив… Мацьошек. У тебе є ще сумніви? — посміхнувся Журка. — Можна зараз перевірити.

Ми повернулись у прохідну будку.

— Пане Мацьошек, — сказав суворо Журка, — ви тільки-но сказали, що в суботу після одинадцятої години виносили сміття з кухні. Це все, що ви тоді робили в кухні?

— Не розумію… — відповів Мацьошек, уникаючи наших поглядів.

— Ви не щирі з нами, Мацьошек, — процідив поручик. — Збрехали нам ще при першому допиті, а тепер брешете й далі. Хіба це розумно з вашого боку, пане Мацьошек?

— Про що ви говорите? — пробубонів садівник.

— Про те, що на графині є сліди ваших пальців, — рискнув Журка. — Ви хильнули тоді, га?

Закусивши губи, Мацьошек мовчав.

— Не бійтеся ж. Дружина не дізнається про це. Даю вам слово! — Журка підморгнув. — Ну то як, Мацьошек, хильнули трохи?

— Якщо казати правду, то ковтнув… — видавив садівник. — Ви ж, пане поручику, розумієте…

— Розумію, — перебив Журка. — Скільки там було?

— Дрібниці… Не було й півграфина.

— У вас чудовий апетит! — засміявся Журка.

Мацьошек вишкірив зуби.

— Можете йти, — сказав Журка і звернувся до нас. — Ну як? Тепер, мабуть, ясно? Горілка в графині не могла бути отруєною. Не шукай, Павелеку, дірки в цілому. Моя теорія перемагає по всіх пунктах. Убив Касіца! Тільки він міг винести рукописи. Тільки він мав можливість домішати чогось у порошок. Тільки у нього була ця можливість, а насамперед у нього був мотив. Такий мотив, панове! — Журка підніс руку — Повторюю: дайте мені один бодай маленький відбиток пальця, і я з'їм Касіцу з кістками!

Я глянув на Трепку — що він про все це думає. Проте обличчя капітана було непроникне.

* * *

Виявилося, що з тим «маленьким відбитком пальця» Журка мав деякі труднощі. За кілька хвилин я застав поручика біля телефонного апарата, — рознервований, він саме кинув трубку.

— Ні, це просто неможливо! — вигукнув Журка, побачивши мене. — Дактилоскопічні результати все ще не готові. Завжди так буває, коли не сидиш у них на шиї. Ні, так діла не буде. Їду до Варшави.

* * *

Того дня я ще раз міг дивуватись енергії поручика Журки. Він повернувся буквально через дві години. Побачивши машину, яка мчала алеєю, я попрямував до будинку. На моє здивування, Іполита не було дома. Я вийшов знову надвір і тільки тоді помітив Журку. Він сидів біля відчиненого вікна в лабораторії, притискаючи до голови рушник. Побачивши мене, швидко сховав його і відійшов од вікна. Я поспішив нагору. Двері лабораторії були замкнені.

— Іполите, що, в дідька, ти там робиш?

Журка впустив мене всередину і замкнув двері на ключ. Обличчя його аж позеленіло.

— Що з тобою?

— Макітра, Павле, в мене лопається від усього цього. Трепка мав рацію, — я занадто підірвав своє здоров'я. Ти не знаєш, де в цих ескулапів порошки від головного болю?

— Сумніваюся, щоб ти щось тут знайшов… — здивовано глянув я на нього. — Останнім часом у цьому домі в багатьох боліла голова, — навряд чи тобі щось лишилося. Якщо хочеш, попрошу Галінку, то вона щось приготує.

— Ні, облиш, — стримав мене Журка, — це може викликати погане враження. У того, хто провадить слідство, не повинна боліти голова. Так мені здається. Я почав дещо розуміти.

— Іполите, ти не кажеш мені про найважливіше. Що з відбитками?

Немов у відповідь мені, почувся несамовитий писк. То Кайтек виліз із соломи і, побачивши Журку, мов скажений, почав метатися в клітці.

— Чого ця тварюка від мене хоче? — спитав Журка.

— Мабуть, він голодний, і твоя присутність дратує його.

Журка оглянувся. У коробці під кліткою він помітив моркву. Просунув її через грати Кайтекові. Кайтек перестав пищати і недовірливо наблизився. Журка спокусливо помахав морквою. Тварина стала на задні лапи і клацнула різцями.

Поручик засичав од болю і почав оглядати палець.

— Вкусив тебе?

— До крові… — Журка замахнувся морквою й, помітивши, що тварина зовсім не боїться і спокійно поглядає на нього своїми свинячими очицями, вдарив її по носу.

Кайтек пронизливо квакнув, потім рвучко обернувся і почав шкрябати задніми лапами, сиплючи на нас полову, солому, різні нечистоти.

Затуливши очі, ми кинулися до дверей.

— Що тут діється? — на порозі з'явилася доктор Протоклицька.

— Маленьке дружнє непорозуміння, — пояснив я. — Поручик годував Кайтуся.

— Ви знову нишпорите по лабораторії, — докірливо сказала доктор Протоклицька до Журки. — Що у вас з рукою?

— Та… та це Кайтек… — видавив червоний від сорому Журка.

— Треба перев'язати, — Протоклицька відчинила аптечку. — А надалі пам'ятайте і не дратуйте тварини.

— Огидна потвора! Звідки ви взяли цього гризуна? — запитав Журка, кривлячись від болю. Протоклицька не шкодувала йоду.

— Тут допит?

В прочинених дверях блиснули випуклі скельця окулярів Йонаша.

— Мутант укусив поручика, — пояснила лікарка.

— Ви мусите пробачити Кайтека, — глузливо мовив Йонаш, — мутація дуже шкідливо вплинула на його характер.

— Зате дуже корисно на організм, — почувся позад нас веселий голос доктора Заплона.

— Чи не замало ще нас у цій комірчині? — роздратовано сказав раптом Йонаш. — Тільки вас тут і невистачало.

— Ви, колего, виганяєте мене? А я так люблю товариство! З дитинства я горнувся до людей.

— Ви щось почали говорити про організм, — зацікавився Журка.

— Мутант має одну цікаву властивість: він витримує в тридцять шість разів більші дози випромінювання, ніж звичайна свинка.

— Що це за відкриття, колего? Звідкіля це ви взяли? — здивувався Йонаш.

— Так вважає професор Танімото.

— Це японець? — запитав Йонаш.

— Японець з Нагасакі. Саме від нього професор Касіца дістав Кайтека.

— А ви не перевіряли цієї властивості? — запитав Журка.

— Та це ж нісенітниця! — нервував Йонаш. — Японець брехав. Цієї властивості не можна перевірити, не наражаючи тварини на смерть.

— Справді, ми не перевіряли. Єдиний дослід, який професор Касіца провадив з мутантом, це спроба викликати у нього інстинкт розмноження. На жаль, Кайтек зовсім не розуміє, про що йдеться, — посміхнувся Заплон. — Мабуть, він — стопроцентний євнух.

* * *

— Що це тобі дасть? — запитав я Журку, коли ми вийшли в сад. — Невже ти думаєш, що мутант має якесь відношення до справи?

— Невідомо, — сказав, скривившись, Журка. — Невідомо, хто і яке відношення може мати до вбивства. Відбитки пальців…

— А що, власне, з відбитками? — підхопив я. Журка тихенько вилаявся і подав мені конверт. Мене охопили погані передчуття.

— Знайшли відбитки пальців Галінки? — спитав я занепокоєно.

Журка махнув рукою.

— Нема ніяких відбитків пальців Галінки.

— А на скляній баночці з отрутою?

— В тому ж то й заковика, брате, — застогнав Журка. — Уяви собі: на скляній баночці з отрутою — відбитки пальців Протоклицької.

Я на мить остовпів.

— Здається, вона рішуче твердила, що не брала баночки в руки, — промовив я.

— Ото ж бо й є!

Я переглянув протокол.

У кімнаті Містраля на крані вмивальника — відбиток пальця Містраля. На столику — ніяких відбитків. На вікні — сліди пальців Журки.

На меблях відбилися пальці Містраля і Мацьошекової.

На склянці з-під горілки — пальці Містраля і Мацьошекової.

На склі письмового стола — відбитки пальців Містраля.

У кухні на графині — тільки пальці Мацьошекової і Мацьошека.

В лабораторії на скляній баночці з ціаністим калієм — пальці Протоклицької. Зате ніде не було відбитків пальців Касіци.

Я глянув на Журку: тепер мені було зрозуміло, чому у нього болить голова.

* * *

Трепка з інтересом переглянув результати дактилоскопічних досліджень.

— Дуже шкода, друже, — звернувся він до Журки, — але виходить, що лихий старигань Касіца, мабуть, надівав рукавички.

Журка не відповів.

— А крім того, це дуже цікаві результати, — закашляв Трепка. — Дуже цікаві і повчальні.

— Це все, що ви можете сказати? — скривився Журка.

Трепка похитав головою.

— Ні. Я ще радив би вам вивчати грецький алфавіт. Дуже раджу. Вивчайте, друже, грецький алфавіт.

Журка спідлоба глянув на Трепку і, ображений, відійшов.

Трепка подивився вслід йому і зітхнув.

— Наш друг Журка, на жаль, тільки вовк. А на вовків є вовчі ями. Здається, хоробрий Журка впав у таку яму і, боюся, що вже не вилізе з неї.

— Чи не час вам узяти кермо в свої руки? — запитав я.

— Ні. Наш друг Журка надто честолюбний, і я не хотів би його образити.

— Але ж успіх слідства… — зауважив я.

Трепка перебив мене:

— Слідство розвивається нормально, будь спокійний, хлопче.

Розділ XIX

До тераси під'їхала наша стара міліцейська «Шкода».

Капрал Кайтус доповів, що привезли доктора Міхала Касіцу, і одночасно передав кореспонденцію, яка надійшла до «Ізолятора» в суботу і після свят. То були самі поштові листівки з святковими поздоровленнями.

Журка швидко переглянув їх і віддав Трепці.

— Але ж це смішно! — вигукнув капітан. — Ви читали це побажання Містралю? — показав він Журці банальну листівку, на якій була зображена пальма.

— Ви думаєте, про ту жінку з Кельць? — сказав Журка. — Справді, смішно.

— «Найщиріші побажання і привітання з веселими святами шле Моніка, зовсім сухопутна свинка», — прочитав Трепка. — «Зовсім сухопутна свинка…» — повторив. — Цікавий підпис.

Від автомашини почулися сердиті голоси. Там сварилися.

— Що сталося? — знервований Журка підійшов до автомобіля.

— Не хоче вилазити, громадянине поручику, — скаржився шофер на молодого Касіцу, який забився в куток кузова.

Син професора кидав на нас нервові погляди. Він був без шапки. Мав коротке волосся, яке стирчало на всі боки, і низький лоб. Складалося враження, що цей чоловік ненормальний. Сидів мовчки, не рухаючись з місця.

— Що це за фокуси, докторе? — запитав Журка.

— За що мене арештували? — видавив Міхал.

— Ніхто вас не арештовував, докторе, — весело відповів Трепка. — Ми привезли вас сюди на прохання батька, який боявся гм… боявся, так би мовити, за ваш психічний стан.

— Що? — Міхал недовірливо глянув на нас. — Ви серйозно?

В цю мить зі сходів збіг професор Касіца. Він з'ясував справу.

— Ти, мабуть, збожеволів, — сказав розлючений Міхал. — Тягнути мене з допомогою міліції!

— Я хотів, щоб ти відпочив.

— Гарне місце для відпочинку ти обрав! — злісно гукнув Міхал. — Дім убивців!

— Міхал!

— Я жодної хвилини тут не залишуся! Що, власне, тобі приверзлося?

— Але ж зрозумій, хлопче… Твій стан…

— Мені нема з чого радіти, — перебив Міхал. — Ти знаєш це найкраще. А про моє здоров'я не турбуйся, — процідив крізь зуби, — під трамвай не кинуся. Це все, що я хотів тобі сказати. І arivederci^[4].

— Виїжджаєш?

— Негайно!

— А може, все-таки відпочинеш день-два….

— Ні. У мене сьогодні чергування.

— Залишився б хоч на обід.

— На обід можу залишитись, — знизав плечима.

З глибини саду вийшов Заплон.

— Міхале, ти тут? Що за скандал?

— Нічого. Мій старий збожеволів. Наказав привезти мене з допомогою міліції, — розумієш? — з допомогою міліції!

— Дуриш!

— Їй-богу…

Жваво розмовляючи, вони обидва зникли за поворотом алеї.

Під час обіду Міхал був неприродно збуджений. Я помітив, що Галінка занепокоєно приглядалася до нього.

— Ви звернули увагу на Міхала? — прошепотіла вона до мене. — З ним таки недобре. Як він на нас дивиться!

Справді, я відчував, що Міхал весь час стежить за нами, але як тільки наші погляди зустрілись, обличчя в нього неприємно застигло. Я, видно, не подобався хлопцеві.

На щастя, після обіду він одразу ж попрощався і вийшов. Касіца ніяково перепрошував Трепку за даремні турботи.

— Все-таки мені здається, що зараз йому краще. Депресія минула. Як ви вважаєте?

— Так, — відповів Трепка, — метод душевного струсу в таких випадках часто дає добрі результати… Мені здається, — додав він, дивлячись на небо, — погода утримається до вечора. Що б ви сказали, професоре, якби ми вибралися на прогулянку до Рудих Ям?

До Рудих Ям? — здивувався Касіца.

Ви забули, що там у нас хворий…

— Ах, справді… Ну, звичайно, — швидко згодився Касіца. — Іду.

На жаль, у Рудих Ямах на нас чекала сумна звістка: Інох уночі помер.

Наступного дня Журка з самого ранку замкнувся в кімнаті, щоб, як він пояснив, теоретично розробити слідство. Трепка й далі був якийсь незрозуміло пасивний і весь час копався на городі.

Тому майже весь час до обіду мені пощастило провести сам на сам з Галінкою.

На жаль, ця невеличка ідилія була дуже несподівано порушена десь близько дванадцятої години. Ми сиділи, пригорнувшись одне до одного, на лаві під каштанами, здавалося, в повній безпеці, коли раптом перед нами виріс Міхал Касіца. Окинув нас похмурим поглядом і, не сказавши ні слова, пішов стежкою далі. Але в мене було враження, що він тиняється десь поблизу. І цього було досить, щоб зіпсувати нам настрій.

— Яка нечиста сила принесла його сюди? — буркнув я. — Вчора зрікався «Пристані», а сьогодні приїжджає, мов нічого й не було.

— Міхал нерозсудливий, — сказала схвильована Галінка. — Ніколи не знаєш, що йому спаде на думку.

— До того ж мені здається, що він не відчуває до мене особливої симпатії, — зауважив я, пильно дивлячись на Галінку. — Чи не ви бува цьому причина?

— Ох, напевно, — засміялася Галінка.

— Він закоханий у вас?

— Так мені здається.

— А ви?

— Нічого серйозного. Хіба взагалі можна думати про Міхала серйозно?

— Гм… — непевно буркнув я.

— Невже ви ревниві?

— Можливо.

— Не треба… — Галінка погладила мене по щоці. — Ви ревнивий, злий міліцейський вовк.

У Пясечному пробив годинник.

— Що, вже дванадцята? — Галінка схопилася з лави.

— Що сталося?

— Я мушу бігти до Мацьошеків, треба зробити перев'язку малому. Яцек розрізав учора коліно до самої кістки.

Ми розійшлися на головній алеї.

* * *

На веранді я зустрів Журку, який колупав зубочисткою в зубах.

— Що нового? — спитав я.

— Міхал повернувся, знаєш?

— Так, я бачив його.

— Знову посварився з батьком і побіг, мов божевільний, у сад. Я повинен допитати його. Не подобається мені цей тип.

— Він розбив машину і опинився в скрутному становищі.

— Думаю, що це йому не вперше в житті. Я знаю таких людей. З них усе — як з гуски вода.

Ми розговорилися про молодого Касіцу, а коли ввійшли до вестибюля, всі вже сідали обідати. Журка підійшов до Міхала.

— Після обіду я б хотів поговорити з вами, докторе.

— Про що? — видавив Міхал.

— На кримінальні теми. Це ж, мабуть, цікавить вас? — процідив Журка з посмішкою, яка заморозила загальний настрій.

Тільки тоді, коли вже подали другу страву, за столом виникла млява розмова на найбільш нейтральну тему, тобто про погоду.

— Страшенно душний день, правда ж, панове? — обізвався доктор Касіца, витираючи лисину.

— Скидається на те, що буде буря й натиск, — промовив доктор Заплон, наливаючи собі пива.

— Натиск? — засміялася доктор Протоклицька. — Який?

— Звичайно, міліцейський, — відповів Заплон, обертаючись до Журки. — Б'юсь об заклад, що ви плануєте вирішальний наступ.

Журка змірив його крижаним поглядом, і розмова знову зав'язла.

— Відчиніть вікно, колего, — збудженим голосом звернулася доктор Протоклицька до Йонаша.

— Ви гадаєте, що це очистить атмосферу? — пожартував Заплон.

Йонаш нервовою ходою підійшов до вікна і почав возитися з защіпкою. Зненацька почувся глухий стук. Усі обернулися до Йонаша. Він, червоний, мов буряк, збирав з підлоги черепки з вазона.

— Цього ще невистачало! — зітхнула Протоклицька. — Облиште, Мацьошекова прибере.

Йонаш витер руки і, мимрячи якісь виправдання, попрямував до столу. Раптом став мов укопаний.

— Що з вами, Міхале?

Міхал Касіца підвівся з стільця. Обличчя його перекосилося. Він хотів щось сказати, але тільки змахнув руками і впав на підлогу. Професор Касіца розпачливо крикнув і кинувся до сина. За ним схопились усі. Але допомога була вже зайва. Міхал був мертвий. Професор Касіца важко опустився на крісло.

— Це вбивство… — прошепотів він. — Його вбили… — І професор затулив обличчя долонями.

— Мабуть, ціаністий калій, — тихо промовив Заплон до Журки.

На обличчі поручика заблищали дрібненькі крапельки поту.

— Сядьте всі на свої місця, — сказав він, силкуючись бути спокійним.

В тяжкій мовчанці ми розглядали стіл і людей, які сиділи навколо нього. На столі, біля місця Міхала, стояла відкрита пляшка, тарілка і недопитий кухоль пива. Поруч лежала зібгана паперова салфетка. Перед Йонашем і Протоклицькою, які сиділи поруч, були тільки тарілки і кухлі.

— А де ваша пудрениця? — запитав Журка.

— Пудрениця? — доктор Протоклицька збентежено глянула на нього.

— Пудрениця лежала на столі.

— Ах так… справді… — видавила доктор Протоклицька. — Я сховала її в кишеню.

— Дайте, будь ласка, її мені, — холодно сказав Журка.

Протоклицька нервовим рухом подала йому круглу срібну річ.

— Що це має означати? — схопився Йонаш. — Яке відношення до всього цього має пудрениця?

Замість відповіді Журка спитав:

— Хтось бачив, як доктор Міхал брав паперову салфетку?

Ніхто не обізвався.

— Хтось бачив, як Міхал обтирав нею губи?

Знову мовчанка.

— Що означають ці запитання? — видавила доктор Протоклицька.

— Ціаністого калію в пальцях не принесеш, — відповів Журка.

— Але ж Міхал міг прийняти його в капсулі або в облатці! — вигукнув Йонаш.

— Ви певні, що не в пиві? — процідив Журка.

— Це можна легко перевірити, — обізвався Заплон. — Давайте зробимо дослід на миші. Ви згодні?

— Дуже прошу, — сказав Журка.

Заплон побіг у лабораторію і приніс білу піддослідну мишу. Устромив її головою в пиво, яке не допив Міхал, а потім пустив на підлогу. Ми затамували подих. Зробивши кілька кроків, миша раптом задрижала і застигла мертва.

Розділ XX

Першою ми допитували доктора Протоклицьку. Вона ввійшла до кімнати аж надто енергійною ходою. — по-солдатськи, як сказав би Журка, — і прямо з ходу запитала:

— Чому ви починаєте з мене?

— Ви сиділи найближче від самовбивці, — відповів Журка.

— Що ви хочете цим сказати?

— Нічого. Просто відзначаю факт. Ви сиділи біля Міхала, отже, найбільше могли… гм… бачити.

— Я нічого не бачила. Ми всі дивилися тоді на доктора Йонаша і розбитий вазон. Чудовий момент для самовбивці.

— Або для вбивці, — холодно сказав Журка.

Протоклицька штучно засміялася.

— Я бачу, Касіца вас переконав.

— А хіба ви виключаєте можливість вбивства?

— Звичайно. Я його не отруювала. Хтось інший не мав такої можливості. Пиво у пляшці теж не могло бути отруєне, його пив не тільки Міхал, а й я, і доктор Йонаш. Виходить, що ціаністий калій, — якщо взагалі це був ціаністий калій, — хтось сипнув прямо в кухоль. Або ж Міхал прийняв його в облатці. Ну, а так прийняти отруту міг тільки самогубець.

— Які, по-вашому, причини до самогубства були в Міхала?

— Причини — це справа відносна, — сказала доктор Протоклицька, спокійно закурюючи цигарку. — Міхал був неврастеніком. Він завжди був то хворобливо збуджений, то впадав у крайню апатію. Якась дрібниця могла штовхнути його на цей крок. Та, зрештою, він не раз жартував, що найкраще було б покінчити з собою.

— А проте ви самі визнаєте, що якась причина мусила остаточно штовхнути його на це.

— Причини могли бути різні, — знехотя мовила Протоклицька. — Історія з автомашиною, наприклад.

— Ви вважаєте, що це достатня причина?

— Ох, ні! Я ж сказала вже — Міхал взагалі мав схильності до самогубства. Важливе значення мало те, що він втратив інтерес до життя. Історія з автомашиною мала бути останнім поштовхом… Але хлопець міг мати й інше горе. Наприклад… — Протоклицька завагалася.

— Наприклад? — підхопив Журка.

Лікарка злорадно примружила очі.

— Запитайте краще свого колегу, поручика Дзярмагу.

— Дзярмагу? — здивувався Журка. — Павле, ти щось маєш сказати?

Я зашарівся.

— Що ви маєте на увазі, пані Протоклицька? Я не зовсім розумію.

— Невже ви вважаєте, що ми сліпі, поручику Дзярмага? — в'їдливо посміхнулася Протоклицька. — Всі бачать, що ви підтримуєте тут славні уланські традиції.

Я хотів щось сказати, але Протоклицька не дала мені й слова вимовити.

— Не виправдуйтесь, будь ласка, — обрізала вона з іронічною усмішкою. — Мене мало цікавить, що ви робите з тією сорокою Галінкою, але я маю підстави припускати, що це дуже цікавило Міхала.

Я прикусив губи.

— Ви кажете, що Міхал Касіца… гм… був закоханий у панну Стор? — гостро запитав Журка.

— Це всім відомо.

— І вона відповідала йому взаємністю?

— Цього не знаю. Галінку трохи зіпсував успіх. Думаю, що вона скоріше полювала на крупнішу дичину. Наскільки я знаю Галінку, вона дуже тверезо підходить до життєвих справ.

— Але ж по її поведінці ви, певно, могли зорієнтуватися…

Протоклицька похитала головою.

— Ви не знаєте малої Стор… — У її очах спалахнули неприязні вогники. — Це людина дуже спритна і так само скритна.

— Ви, здається, не дуже-то симпатизуєте їй, — зауважив Журка.

— Відверто кажучи, ні.

— Чому?

— Не люблю дівчат такого типу.

* * *

Ми трохи сумнівалися, чи допитувати професора Касіцу безпосередньо після події, що, напевно, приголомшила його як батька. Але професор виразив готовність розповісти про все і запросив нас до своєї кімнати. Він, здавалося, постарів років на десять, але вже повністю володів собою.

— Що ви можете сказати про смерть свого сина, професоре? — запитав після короткої паузи Журка.

— Це вбивство, — тихо відповів Касіца.

— Чому ви так думаєте?

Професор безпорадно розвів руками.

— Якби це сталося вчора, у мене ще були б сумніви. А сьогодні я цілком певно можу сказати, що це не самогубство. Немає причини. Адже я пообіцяв йому владнати справу з автомашиною так, як він хотів.

— Можна поцікавитись, як саме?

— Потерпілий згодився взяти мій новий автомобіль замість свого шкарбана і доплатити мені шістдесят тисяч злотих.

— Хто подав таку думку?

— Інженер Карась.

Ви вважаєте, що така операція корисна для вас?

Для людини в моєму становищі, мабуть, корисна. Як-не-як, я одержую готівкою чималі гроші, а разом з тим з моєї голови спадає клопітлива і прикра справа.

— Але спочатку, здається, у вас була невеличка суперечка з сином?

Ви чули про це? — скривився Касіца.

Дещо… — пробурмотів Журка.

— Я поставив перед Міхалом одну умову, яка досить рознервувала його.

— Яку умову?

— З вашого погляду, вона, можливо, смішна, — промимрив Касіца. — Словом, я сказав, що востаннє допоможу йому, але тільки тоді, коли він одружиться.

— Одружиться? — витріщив очі Журка.

— Так. З Галінкою Стор. Я ціню цю малу. Дуже енергійна дівчина. Думаю, що вона зуміла б приборкати Міхала. До того ж я знав, що Галінка подобалася синові. Тому мене страшенно здивувала його дуже гостра реакція. Негативна реакція, — додав Касіца. — Міхал відповів, що про це не може бути й мови, бо Галінка його не любить. Я сказав, що поговорю з нею. Син згодився, але зауважив, що це методи минулого століття і я нічого не допоможу.

— Одним словом, справу поки що відклали?

— Так.

— А ви розмовляли з Галінкою?

— Не встиг… — похмуро прошепотів Касіца.

— То виходить, — промовив Журка, — що справа з автомобілем під час вашої розмови остаточно все-таки не була розв'язана?

Професор Касіца здивовано глянув на Журку.

— Невже ви думаєте, що Міхал отруївся саме через це?.. Ну, то було… просто безглуздя.

— Звичайно, — коротко відповів Журка.

* * *

— А тимчасом це надзвичайно важлива деталь, — усміхнувся поручик, коли ми вийшли з кімнати Касіци.

* * *

Заплон прийшов у поганому настрої. Правда, він не втратив свого специфічного гумору, але тепер це був гумор приреченого.

— Я волів би зустрічатися з вами за веселіших обставин. Похоронний реквієм — це не в моєму стилі.

— Що поробиш!.. — крякнув Журка.

— Ця забава починає не подобатись мені. Цікаво, хто тепер на черзі? — криво посміхнувся він.

— Ви думаєте, що це вбивство?

— А ви як вважаєте?

— Відповідайте, будь ласка, на моє запитання.

Заплон знизав плечима.

— Напевно, вбивство. Я досить добре знав Міхала. Без дуже поважної причини він не наважився б на самогубство.

— Доктор Протоклицька твердить, що Міхал був неврастенік.

— Можливо. Але не більшою мірою, ніж ви і я. Хіба ви покінчили б самогубством через автомобіль або нещасливе кохання? Дурниці! На мою думку, Міхала отруїли. Мабуть, він щось знав про вбивство Містраля або підозрівав когось…

— Або сам був причетний до нього, — процідив Журка.

— Ви підозрівали Міхала? — витріщив очі Заплон.

— Це тільки припущення, — буркнув Журка. — Але, в усякому разі, він дуже збентежився, коли перед обідом я сказав йому про допит. Це впадало в очі..

— Ну, якщо ви тільки на цьому будуєте свої припущення, — посміхнувся Заплон, — то не далеко заїдете. Зрозумійте, поручику, що у вас незвичайний хист нервувати людей. Ваші допити багатьох можуть кинути в дрож.

— Вам у всякому разі це не загрожує, — огризнувся Журка.

— Я щасливий виняток, — відповів Заплон. — Але, відхиляючись від цього питання, мушу сказати, що ваша робота була дуже невправна. Як ви могли при всіх попередити Міхала про допит? Адже таким чином ви попередили і вбивцю. Хто знає, чи не на вашій совісті життя цього хлопця…

Журка крякнув знервований.

— Отже, ви думаєте, що Міхал щось знав про вбивство Містраля?

— Так мені здається. Я вже давно помітив, що він носиться з цим, наче курка з яйцем. А особливо один факт примусив мене замислитись.

— Який?

— Того вечора я бачив Міхала біля «Пристані».

— О, це цікаво! — Журка зручніше сів на стільці. — Чому ж ви раніше про це не згадали?

— Я не думав, що це так важливо. Не хотів заплутувати справи.

— Он як!.. — Журка підозріливо глянув на Заплона. — То, значить, ви бачилися того вечора з Міхалом?

— Не бачився, а тільки бачив його. Я звичайно повертаюся з Пясечного найближчою дорогою, через ліс. Дійшовши вже до муру «Пристані», — до східного муру, коли це вас цікавить, — я помітив людину, яка прогулювалась, ходячи туди й сюди стежкою.

— Ви певні, що то був Міхал?

— Я впізнав його по капюшону на голові. Міхал під час дощів носив плащ з капюшоном.

— А Міхал помітив вас?

— Ні. Він, здається, був дуже заклопотаний. До того ж я одразу подався назад і підійшов до брами з іншого боку.

— Чому?

— Я підозрівав, що в Міхала якесь побачення. Мені цікаво було знати, з ким, і я не хотів виявляти себе. Увійшовши до саду, я став під деревом біля тераси і чекав, чи не вийде хто з дому. Але ніхто не вийшов. Зате я помітив, що в кухні засвітилося світло. Я заглянув у вікно і побачив Мацьошекову. Вона мене теж, мабуть, помітила, бо злякалась і втекла з кухні.

Журка багатозначно глянув на мене. Невже так може з'ясуватися та історія з обличчям у вікні?

— І що ви робили далі?

— Подався назад в глиб саду. Я бачив, як з будинку вийшли Трепка і Дзярмага, а потім побачив вас, поручику, — ви хоробро марширували від брами.

— І це все? — крякнув Журка.

— В основному. Потім я бачив уже тільки вашу молодецьку атаку. Я був захоплений, поручику.

— Це не важливо, — сердито перебив Журка. — Розповідайте про істотні речі.

— Нічого істотного більш не трапилось. Я ще кілька хвилин блукав по саду. А потім набридло, і я повернувся додому. Але справа здалася мені досить загадковою, і коли ви вчора привезли сюди Міхала, я запитав його, що він робив у суботу ввечері за муром.

— І що він відповів?

— Помітно зніяковів і сказав, ніби хотів ще раз поговорити з батьком, поставити, як він висловився, «ультиматум». Але передумав і поїхав у Варшаву.

— І ви повірили?

— Ні.

* * *

Коли Заплон вийшов з кімнати, Журка тихенько вилаявся.

— Хай йому чорт! Завжди з своїми шпильками. Ну, що ви про все це скажете, Трепка? — звернувся Журка до капітана, який з гідним подиву спокоєм слухав розповідь Заплона, не обізвавшись за весь час жодним словом.

— Дуже дивна історія, — скромно відповів Трепка.

Журка скривився.

— Запроси панну Стор, — сказав він мені.

Галінка ввійшла.

— Ви дуже горюєте у зв'язку з цим сумним випадком? — поцікавився Журка, допитливо дивлячись на підпухлі очі Стор.

— Я дуже любила Міхала…

— Розумію, — співчутливо посміхнувся Журка.

— Нічого ви не розумієте. Міхал був моїм товаришем, і це все. Дуже милим і добрим товаришем. Я не можу збагнути, хто і за що його вбив… — голос її затремтів. — Мабуть це якась жахлива помилка. Адже він нікому не загрожував. Нічого не знав. Весь час тримався збоку.

— Гм… — промимрив Журка. — Ви, значить, теж твердите, що то було вбивство?

— А що ж могло бути інше?

— Доктор Протоклицька вважає, що Міхал сам отруївся.

— Може, у неї для цього є спеціальні підстави, — холодно сказала Галінка.

— Ви підозріваєте, що доктор Протоклицька могла б…

Галінка захитала головою.

— Ні… Ні! Я нікого не підозріваю…

Журка вмостився зручніше.

— Давайте говорити відверто. Ми знаємо, що Міхал кохав вас. Ви розмовляли з ним перед обідом?

— Так… — видавила Галінка.

— Вибачте, що доводиться втручатись у ваші особисті справи, але я хочу встановити обставини смерті Міхала… Тому повинен запитати, про що ви розмовляли.

Галінка зашарілася.

— Міхал… Міхал докоряв мені. Він бачив мене разом з поручиком Дзярмагою і…

— І влаштував вам сцену ревності?

— Без будь-яких підстав. Я… я ніколи не казала Міхалові, що люблю його. Я завжди була з ним щира…

— І чим закінчилася та сцена?

— Я сказала, що з нього немає ніякого права докоряти мені, що ми можемо бути друзями, та й тільки. Міхал пішов дуже знервований.

— Ще одне запитання. Що ви робили під час обіду в ту мить, коли Йонаш пішов відчиняти вікно?

— Я дивилась на Йонаша… Як і всі.

— І ви не помітили, що діялося в той час біля стола? Ви ж сиділи навпроти Міхала і могли щось помітити.

Галінка завагалася.

— Здається, нічого.

— Пригадайте добре все, що тоді було. Йонаш іде до вікна… що в цей час робить доктор Протоклицька?

— Доктор Протоклицька… — Галінка зморщила брови. — Здається… здається, що доктор Протоклицька пудрила тоді обличчя.

Ми з Журкою переглянулись.

— А Міхал? — запитав поручик.

— Міхал? Наливав собі пиво в кухоль. Так… Він наливав пиво.

— Дякую вам! — підвівся задоволений Журка.

* * *

— Мені здається, — сказав я, коли ми залишилися в кімнаті самі, — що цього разу справа посунулася трохи вперед. Зізнання Галінки проливає світло.

— Пудрениця? — перебив замислено Журка. — Ну, побачимо. Експертиза встановить.

— У всякому разі акції професора Касіци на нашій біржі падають дедалі нижче, — посміхнувся Трепка.

— Взагалі втратили ціну, — відповів Журка.

— Що ж у такому разі ви зробите з своєю основною гіпотезою?

— Здам її в музей, — посміхнувся Журка. — У мене є звичка дотримуватись фактів, а не гіпотез.

— Дуже похвальний принцип, — кашлянув Трепка.

* * *

Допит Йонаша не дав уже нічого нового. Асистент твердив, ніби він пив пиво з тієї самої пляшки, що й Міхал, отже отрута мала бути всипана прямо в кухоль. Йонаш рішуче відкидав думку, що це міг зробити хтось із присутніх. Він був певен, що Міхал покінчив самогубством. Але чому молодий Касіца так зробив, Йонаш не міг сказати.

* * *

Я надто добре знав Журку, щоб мене міг обманути його вдавано хороший настрій. Це явно була добра міна при поганій грі. Останні події перевернули догори ногами його гіпотезу, а збудувати нову було нелегко. Перед нами була порожнеча. Протоклицька, що вплуталася в наші карти, була мов п'яте колесо у возі. Вона зовсім не пасувала до зібраного вже фактичного матеріалу. Або в гру входило щось нове, про що ми досі не мали уявлення, або ж…

У всякому разі Журка, напевно, потрапив у скрутне становище, якщо вже запропонував Трепці провести спільну нараду в зв'язку, як він висловився, з новими аспектами справи. Але Трепка не підтримав його в цьому.

— Ви забуваєте, друже, про нашу домовленість. Я перебуваю тут як стороння особа. Проводжу невеличкий науковий експеримент. І цей експеримент втратив би своє значення, якби я почав якось спрямовувати слідство. Настане час, і я втручусь в справу. Але поки що він ще не настав… — Трепка демонстративно глянув на годинник і промимрив щось про свої городні роботи.

— Здається, мене тут хочуть пошити в дурні! — вигукнув Журка. — З вашого боку це було б диявольськи хитро. Ви звалили на мене цю брудну роботу і самі вмиваєте руки!

— Не вмиваю рук, приятелю, — кашлянув Трепка. — Пильную… пильную за ходом справи вдень і вночі…

— Тільки коли я хочу запитати про вашу думку, то вас немає. Ваша байдужість до колективної праці, Трепка, дуже симптоматична.

— Наш друг Журка час від часу згадує про колективну працю, — сказав Трепка, коли ми вийшли з кімнати. — І — дивний збіг обставин! — це трапляється саме тоді, коли голуб ніяк не хоче вилетіти з чародійного рукава нашого хороброго Журки.

— Дозвольте сказати, капітане, — зауважив я, — ваше мовчання в цій справі таки нервує.

Трепка якось дивно глянув на мене і не промовив ні слова.

Розділ XXI

Той день був особливо багатий на події. О п'ятій годині надійшли інформації про наших підозрілих. Журка відразу схопив їх і замкнувся в кімнаті. Впустив нас тільки за годину.

— Судячи з вашого виразу обличчя, — сказав Трепка, — там якісь сенсаційні відомості.

— Так, є кілька цікавих деталей, — відповів Журка. — Мацьошек сидів у тюрмі за… шпигунство. Тільки торік його звільнили і реабілітували. Мацьошекова була в 1953 році під слідством у справі крадіжки ковдр і морфію з лікарні на Очках, де вона працювала черговою санітаркою. Слідство було припинене за браком достатніх доказів.

— А Галінка? — запитав я.

— Галінка? — посміхнувся Журка. — О, це справжня повість. Батько її, залізничник, загинув у вересневі дні. Мати померла під час окупації. Галінка з тринадцяти років сама собі заробляла на життя і навчалася на вечірніх курсах. 1955 року вона закінчує школу лаборантів у Лодзі. Потім працює у повітовій лікарні в Островцю Свєнтокжиськім. Під час пожежі в лабораторії вона, рискуючи життям, рятує від смерті дитину. Це підкреслено. Потім була призначена на посаду заступника завідуючого лабораторією міської лікарні в Кельцях, де здобуває чудову репутацію. 1956 року переводиться до Другого гематологічного інституту у Варшаві. Це майже як позитивний герой сучасної повісті.

— Надто позитивний… — закусив я губи.

— Ти, здається, чимось незадоволений? — здивувався Журка.

— Ні, чого ж… — збрехав я, бо й справді був чимось незадоволений. Ні, це невлучне визначення. Я був неспокійний. Але чому? Я й сам не знав.

Журка знизав плечима і перейшов до дальших повідомлень.

— Є також невелика деталь, яка стосується доктора Заплона. До 1955 року він працював в установі судової медицини. Потім раптом відчув покликання до наукової праці і. перейшов в інститут. Варто звернути увагу, що рік тому він дуже намагався стати асистентом професора Містраля…

— Ну й що?

— Містраль рішуче відхилив його кандидатуру. Про інших уповідомленнях нема нічого такого, чого ми досі не знали. Зате звертає на себе увагу той факт, що всі, за винятком Касіци, просили в цьому році, щоб їм видали закордонні паспорти.

— Це цікаво! — зауважив Трепка.

— Мацьошеки хочуть відвідати родичів у Франції. Заплон, Протоклицька і Йонаш збираються їхати до Швейцарії як стипендіати ЮНЕСКО. Міхал Касіца і Галінка Стор мають намір взяти участь у туристській подорожі в Прагу і Відень. Але найважливіша, я вважаю, оцінка наукових творів «Дзета» і «Гама», — Журка таємниче посміхнувся. — Я віддав, ці твори фахівцям, щоб вони висловили про них свою думку. І їх думка просто вражає.

— А саме?

— Як оригінальні наукові твори вони не мають наукової цінності. Ось і думки видатних гематологів. Доцент Туронь пише: «Це компілятивні роботи, цінні з погляду скоріше педагогічного, ніж творчо-наукового». А професор Косовський оцінює їх просто як «систематизацію загальновідомих положень».

— А проте ці рукописи загинули у день вбивства. Як це пояснити?

— Пояснень може бути два: викрадення рукописів не було причиною вбивства. Їх украли з тактичною метою: щоб приховати справжній мотив убивства, або ж скерувати наші підозри на невинного. Тому цілком можливо, що рукописи будуть підкинуті, якщо їх не підкинули ще досі. Може бути й інше пояснення, особисто для мене більш переконливе, — Журка хитро всміхнувся. — Звернімо увагу на один істотний факт. У нашому розпорядженні поки що тільки фрагменти обох творів. Ніхто не знав їх повністю. Навіть Касіца. Містраль передав йому тільки уривки. Касіца твердить, що це — найважливіші фрагменти. Але ж це тільки твердження Касіци. Насправді може бути навпаки. Містраль міг не говорити Касіці про найголовнішу частину твору, де були якісь відкриття, а опублікувати дав менш важливу. Таким чином мотив був би врятований. І в першому, і в другому випадку дальші дії випливають самі собою. Треба знайти рукописи, що десь зникли.

— Шкода, що ти тільки тепер прийшов до цієї геніальної думки, — сказав я іронічно, — досі рукописи могли вже помандрувати з «Пристані» у так звану синю далечінь.

— Не думаю, — буркнув Журка. — З «Пристані» за цей час виїжджав тільки професор Касіца. А Касіцу я не підозріваю.

— А Міхал?

— Не вірю, щоб Міхал мав щось спільного з цією історією.

— Його поява того вечора біля «Пристані» досить підозріла, — зауважив я.

— Якщо вірити Заплонові, — сказав Журка. — Але Заплон не дуже достовірний свідок. Та, зрештою, чого ти хочеш? Припустімо навіть, що рукописів уже немає в «Пристані». Зумію організувати розшуки їх і за стінами «Пристані». І знайду, з-під землі вирву.

— Ваш ентузіазм дуже похвальний, — промовив Трепка. — Але я, друже, думаю, що шукати їх так далеко не доведеться.

Журка рвучко, немовби його стукнуло електричним струмом, підвів голову і глянув на капітана.

— Невже ви натрапили на якийсь слід?

— Можливо, друже, — посміхнувся Трепка. — Не забувай, що міліціонер, який саджає капусту, має певні можливості, яких немає у того, хто провадить слідство у кабінеті.

— Ви знайшли решту рукописів? — видавив Журка, червоний, мов рак.

— Рукописів? Е ні. Дуже вже високо ти оцінюєш мої можливості, друже, — скромно сказав Трепка. — Я знайшов долари.

— Долари? — Журка витріщив очі.

— Ви, бачу, здивовані, — зітхнув Трепка. — Це тому, що при розслідуванні справи у вас було надто мало уяви. Надто мало уяви, друже мій Журка. Ви вважаєте, що речі використовуються тільки для того, для чого вони створені. Але ж іноді речі набувають нових цінностей, нових функцій та значень і можуть використовуватися з тією метою, яка їх творцеві навіть не снилася. Чи не спало тобі на думку, що серйозний твір професора Містраля міг зазнати різних переробок і перетворень, або, як кажуть, метаморфоз, і перетворитися насамперед у долари?

Вигляд у Журки був не дуже розумний. Поручик забавно кліпав очима.

— Так, у долари… — зітхнув Трепка. — Це метаморфоза дуже сумна, але реальна.

Говорячи це, він витягнув з кишені жовте кружальце.

Журка вирвав його в капітана з рук і з інтересом оглянув. Кружальце було зроблене з жовтої пластмаси. З обох боків його незграбно, немов дитячою рукою, написано: 5 доларів.

— Ви думаєте, що це з обкладинки рукопису? — видавив Журка.

— Не інакше, друже.

— Де ви його знайшли?

— О, це щасливий край! — засміявся Трепка. — Долари валяються тут просто на стежках.

— Виходить, що ця річ потрапила в руки дітей! — вигукнув Журка.

— На жаль, скидається на це.

Журка хрипло скрикнув і риссю, немов кінь, якого вдарили батогом, помчав у глиб саду. Так розпочався найбільш гротескний акт нашого слідства.

* * *

Поблукавши трохи напівзарослими стежками, ми помітили стрілку, нарисовану на дереві крейдою. Інших, кращих дороговказів не було, і ми рушили туди, куди показувала стрілка. Дорога вела через густі кущі, Журка лютував.

— Невистачало, щоб я грався з дітьми, — бурмотів він, пригинаючись під гіллям.

На щастя, напрям був правильний, бо за кілька хвилин ми, продравшись крізь гущавину, вийшли на галявину. Посеред галявини виднілося погасле багаття, навколо було багато слідів, зернята і шкаралупи від дині, а також два розпороті мішки. Засапаний Журка спинився і, стиха лаючись, почав виймати з волосся хвойні глиці, сухе листя, мох і павутину.

— Хай йому чорт, пропав мундир! — Журка показав мені плями від смоли.

Я почав розглядатися, куди далі ведуть сліди, і за кілька хвилин, понишпоривши в навколишніх кущах, натрапив на якусь підозрілу стежку. Вона вела, здавалося, в непрохідну гущавину, але тут виднілися свіжі людські сліди.

— Підемо далі? — запитав я..

Журка, вагаючись, глянув у гущавину і сказав:

— Хвилиночку.

Потім він нахилився, підняв мішки, один подав мені, а другий узяв і надів на себе. Один бік у мішках був розрізаний. Якщо мішок надіти рогом на голову, то він з горем пополам міг служити за пелерину. Мені пригадалося, що в селах пастухи захищаються так від дощу.

— Непогана ідея, Журка, — похвалив я його.

Журка вилаявся про себе і обгорнувся мішком. Схожі на середньовічних мандрівників, ми заглибились у кущі, низько нахиляючи голови. Журка сердито ламав гілля, яке виступало на стежку. Глухий тріск зганяв цілі зграї галок над нашими головами.

— Тихше! — засичав я. — Лізеш, немов дикий кабан. Коли там є якісь шмаркачі, то вони перелякаються і втечуть.

На жаль, мій колега Журка, подряпаний і злий, зовсім не звертав уваги на елементарні правила життя в пущі, а наслідки цього були досить прикрі.

За кілька хвилин важкої дороги ми почули дивне квакання.

— Десь тут, мабуть, є жаби, — сказав Журка. Квакання почулося з правого боку.

— Тут повно жаб, — з огидою говорив Журка. — Значить, це якесь болото, ми ще загрузнемо десь у драговині. Дивися під ноги.

Ми глянули під ноги, і раптом кожен відчув, як щось гостре оповило шию і почало душити. Невже мотузка? І в ту ж мить якась важка заслона окутала наші голови. Я почав задихатися. В роті було повно шерсті. Не було сумнівів, мене накрили шерстяною ковдрою. Та поки я це зрозумів, мені підсікли ноги, і я на весь зріст витягнувся на землі. Відчував, як чиїсь вправні руки обкручують мене з усіх боків вірьовкою, немов кендюх. Потім почулися чиїсь притишені голоси. Видно, бандити сварилися поміж себе. Нарешті підняли мене з землі і понесли невідомо куди. Даремно я пручався, охоплений відчаєм. Зробивши кілька невдалих спроб, мокрий від поту і напівпридушений, я припинив опір.

Не знаю, скільки часу мене так несли. Кожна хвилина була мукою. Нарешті мене кинули на щось тверде. Ще деякий час я чув над собою голоси, а потім усе затихло.

З останніх сил я почав розпачливо метатися то в один бік, то в другий, і, кінець кінцем, мені пощастило притиснути черевиком кусок ковдри, а потім, згинаючись і випростуючись, вилізти з пут. Спітнілий і задиханий, я непевно звівся на ноги.

Я був у альтанці. На підлозі біля мене лежав довгий, темний тюк, який пружно згинався і розтягувався, немов якась страшна комаха в передсмертних корчах. Зсередини доходило розпачливе гудіння.

Я зрозумів, що це мій колега Журка, і поспішив йому на допомогу. Незабаром поручик, важко дихаючи, сидів на підлозі і страшенно лаявся.

— Нахабні щенята! Гультяї! Негідники!

Та ось він перестав лаятись і пошепки запитав:

— Як ти думаєш, нас хтось бачив?

— Здається, на щастя, ніхто, — відповів я.

— Слава богу, Павелеку, — простогнав Журка. — Ти уявляєш собі, як це принизило б наш авторитет?

— Можу собі уявити.

— Я мусив би піти у відставку. Сподіваюся, ти нікому не скажеш про цю ганьбу?

— А ти, — буркнув я, — міг би бути обережнішим, вирушаючи у місцевість, яку захопили індійці.

Журка заскреготав зубами.

— Прокляті байстрюки! Я їм покажу! Це ж грубий напад. Я займусь цією справою! Запроторю їх у виправний дім!

— Нікуди ти їх не запроториш. Не думаю, що ти захочеш розповісти про цю пригоду з нами. Це було б дуже нерозумно.

Журка знову вилаявся про себе.

— Але шкіру я їм спущу.

Він підвівся і, хитаючись на ногах, почав підтягати штани, обтрушувати мундир. Зненацька його погляд упав на голубий конверт, що лежав на порозі альтанки.

Журка схопив його і оглянув з усіх боків. На конверті було написано: «Лисячій Морді і Отруйній Кобрі».

Журка, сопучи від люті, розірвав конверт. У ньому був аркушик паперу, списаний азбукою Морзе. Задихаючись від злості, Журка голосно прочитав:

«Просимо вибачити за помилку. Нас збили з пантелику мішки. Ми думали, що це ті собаки команчі. Ми пустили б вас одразу, але боялися, що ви будете сердитися. Просимо не входити до нашої зони, не порозумівшись з індійцями. Якщо хочете викурити з нами люльку миру, то приходьте о сьомій на галявину.

Мовчазний Біл, вождь могіканів».

Журка зібгав лист.

— Вони відкрито кепкують з нас! — гукнув він. — Ну, я ж їм покажу!

— Що ти хочеш зробити? — запитав я, наляканий виразом його обличчя.

— Ось я доберуся до них, вони запам'ятають мене на все життя!

Даремно я намагався переконати Журку, щоб він махнув рукою на всю цю історію і краще спробував би зав'язати з індійцями дружні стосунки.

Журка був незламний.

— Я їх навчу розуму! — тільки й повторював.

Він не хотів навіть слухати про люльку миру і зовсім без потреби розпочав війну з індійськими племенами, які жили в «Пристані».

* * *

Ми негайно вирушили в погоню, йдучи далі тією самою стежкою, на якій з нами трапилася така нещаслива пригода, ми знайшли опустіле таборище. Журка безжалісно повивертав постелі з листя та соломи і, нарешті, знайшов кусок тонкої пластмаси, з якої вирізані були кружальця. Не лишалося сумніву, що це обкладинка рукопису.

Зате ніде не було й сліду індійців. Ми тільки витратили багато часу на безнадійні розшуки. Кінець кінцем, Журка вирішив, що хлопці, мабуть, покинули «Пристань», і попрямував до виходу.

— Я наказав вам нікого не випускати, — грізно звернувся він до Кайтуса, який стояв на посту біля брами.

— Так точно, громадянине поручику, — виструнчився Кайтус.

— А проте хлопці втекли!

— Не може бути… — пробелькотів очманілий Кайтус. — Я ж увесь час дивлюся. Тут ніхто не виходив.

У Журки опустилися руки.

— У них є тут якісь сховища, — пробурмотів він.

Хотів негайно викликати взвод міліції і прочесати сад. Я ледве стримав його.

— Ти ж компрометуєш себе, та ще й у такій дурній справі! — просичав я. — Лють — поганий порадник.

* * *

О сьомій годині ми прийшли в умовлене місце, на галявину. Там уже чекав нас Томек Мацьошек і два хлопці Новаковських.

Журка з ходу насів на них, і перелякані індійці негайно шмигнули в кущі. Журка, лаючись, кинувся за ними. Я дивився на все це з мовчазним осудом. Через декілька хвилин Журка виліз із гущавини лютий як чорт.

— Чого ти ждеш? Шукай! — фиркнув на мене.

Я знехотя почав обшукувати зарості вздовж і вшир, але знайшов тільки розсохлу бочку під муром. Журка всунув у неї голову, немовби там могли сховатись індійці, але в бочці було тільки сухе торішнє листя. Журка аж до дна перебрав його руками.

— Даремно ти це робиш, — сказав я. — Тільки виставляєш себе на посміховище.

Того ж дня після вечері до нас прийшла заплакана Мацьошекова з Новаковською. Виявилося, що Томек Мацьошек і два малі Новаковські ще й досі не повернулися додому.

Журка розгублено вислухав плаксиві повідомлення жінок. Потім сказав:

— Я дуже співчуваю вам, але хлопці влізли в негарну справу.

Жінки злякано глянули на нас.

— У них зараз рукописи, які вкрадено у професора Містраля, — пояснив Журка. — Ви знаєте що-небудь про це? Ми знайшли в них обкладинки. Самих рукописів знайти не пощастило.

Жінки мовчки дивились одна на одну.

— Я нічого про це не знаю, пане, — промовила Мацьошекова.

— Може, інші діти щось знають? — підказав Журка.

— Можливо.

— Приведіть, будь ласка, всіх їх сюди.

Мацьошекова нервово притисла руку до фартуха.

— Скажіть, пане, це через ті папери вбили, професора? — запитала вона злякано.

— Авжеж. Тому це так важливо. Убивця десь заховав їх. Ми повинні дізнатись, як вони потрапили до дітей. Якщо ви знайдете ті папери, — негайно ж скажіть нам.

— Розумію, пане, — видавила Мацьошекова.

За кілька хвилин вона привела дітей. Але допит хлопчаків і дівчаток не дав ніяких наслідків. Усі діти знали, що з обкладинки Томек поробив «гроші». Проте ніхто не бачив самого рукопису.

— А звідки Томек приніс ту обкладинку?

— Він не захотів сказати, — відповіла найстарша з дітей, Тереза. — Казав тільки, що знайшов.

* * *

— Погана робота, — звернувся я до Журки, коли ми лишилися самі. — Якби не твої методи, то ми б давно вже дізналися від хлопців, де вони взяли обкладинки.

Журка похмуро мовчав. Тільки лягаючи спати, сказав:

— Справа набуває нових аспектів.

Але пояснити, що він мав на увазі, не захотів. Згадав тільки про злочинність, яка шириться серед малолітніх, і про випадки вбивств, вчинених дітьми.

Розділ XXII

Ранок застав нас у препоганому настрої. Наше хвилювання поглиблювалося тим, що трьох хлопчиків ще й досі не знайшли. Мацьошеки і Новаковські були в розпачі. Журка сповістив про зникнення хлопців у міське та головне управління міліції і попросив організувати енергійні розшуки.

Незалежно від цього чотири працівники міліції вже з п'ятої години ретельно обшукували «Пристань», намагаючись натрапити на слід рукописів. О шостій годині захеканий капрал Зєнтек приніс нам рештки другої пластмасової обкладинки. Досить було кинути оком, щоб пересвідчитися, що з неї вирізали устілки до чобіт.

— Де ви це знайшли, капрале? — спитав задоволений Журка.

— У будці тієї скаженої суки. Будьте свідком, поручику, що я жертвував власними штаньми. — Стурбований капрал показав на штанях дірки від собачих іклів,

— Ходімо до Мацьошека, — запропонував Журка.

Ми побачили Мацьошека ще здалеку. Він неспокійно бігав біля дому, немовби щось шукав на землі. А коли побачив нас. — одразу сполохано сховався за дверима. За хвилину його лиса голівка знов обережно висунулася.

— Відійдімо назад, — прошепотів я до Журки, — і спостерігатимемо за ним здалеку. Старого щось, бентежить. Це видно.

Проте Журка не визнавав ніяких тактичних ходів.

— Я не буду більше гратись у піжмурки з цими людьми, — процідив він крізь зуби.

Здається, поручик уже відмовився від усяких делікатних методів, у ньому взяла верх інша, груба сторона його характеру.

Тим часом Мацьошек, побачивши, що ми прямуємо до нього, підійшов до парників, удаючи, ніби чистить шибки. Журка так рвучко рушив до нього, що по дорозі зачепився за гумовий шланг і перекинув бочку. Поручик люто штурхнув її ногою і, ткнувши під ніс Мацьошеку рештки пластмасової обкладинки, крикнув:

— Де ви взяли цю штуку?

Мацьошек здригнувся.

— Про що ви говорите?

— Ви вирізали собі з цього устілки в чоботи?

— Хай бог боронить! — зблід Мацьошек, неспокійно оглядаючись.

Па стежці почулися кроки. Це йшла перелякана Мацьошекова.

— Подивися, Марійко, — поскаржився Мацьошек дружині, — пан поручик каже, що я собі з того вирізав устілки.

— О господи, що це ви ще видумали! — плаксиво обурилась Мацьошекова». — Краще б ви пошукали тих бідних дітей, яких так налякали.

Журка зітхнув, намагаючись приховати розгубленість.

— Діти знайдуться. А ви, Мацьошек, покажіть мені свої чоботи.

— Як це… Кажете, ніби… — Мацьошек вдавав, що не розуміє.

— Знімайте чоботи! — крикнув Журка.

Мацьошек розпачливо боронився, але це тільки посилювало гнів Журки. Та, як виявилося, причиною цього затятого опору Мацьошека були просто брудні шкарпетки. Бо устілок у чоботях ми не знайшли. Ані в цих, що на ньому, ні в інших, які тільки були в хаті, в тому числі і в жіночих та дитячих.

Ми вже виходили, коли я помітив змовницький погляд, який Мацьошек кинув на дружину. Журка блискавично обернувся і, схопивши його за пояс, пильно подивився в очі.

— Що це мало означати, пане Мацьошек?

— Нічого, пане… Нічого… — белькотів наляканий Мацьошек.

— Огляньте всі топки і пошукайте в смітті! — наказав Журка.

Через п'ять хвилин задиханий капрал Кайтус прийшов з напіврозплавленими кусками пластмаси. Він знайшов їх у теплиці в грубі.

* * *

Журка ходив по кімнаті дрібними нервовими кроками. Мацьошеки, скулившись на краю лавки, злякано дивилися на нього.

— То кажете, Мацьошек, що ви зо страху кинули їх у вогонь?

— Так, пане, — белькотів Мацьошек. — Коли мені дружина сказала, що ви шукаєте цю річ, я подумав, що мені від того можуть бути неприємності. Почнуть цікавитися, допитувати і, кінець кінцем, ще посадять. На чорта мені це! І я не помилився, пане. Я не помилився! Хіба не так сталося? Ого, пане, коли людина стільки переживе, як я, то вона навчиться передбачати. Якби та дурна псина Реза не затягнула в свою будку цей кусок, якого я так і не зміг знайти, то ви б нічого не вислідили… Не вислідили б, пане, — переконано повторював Мацьошек. — А ту суку я вб'ю! Так, так, приб'ю до смерті зрадницьке падло! — він витер заслинені губи.

— Ви думаєте, що я цьому повірю? — вигукнув Журка. Поручик підійшов до Мацьошеків і важко дихав їм в обличчя. — Де ті папірці, що були в папці? Де рукописи? Відповідайте.

— Не знаю, — пробелькотів Мацьошек. — Я ж вам кажу все як було. Я знайшов тільки обкладинку В парниках знайшов. Напевно, хтось викинув через вікно. Може, діти чи хтось інший.

— Не брешіть. Це вам нічого не допоможе. Я вже розкусив вас, Мацьошек. Там був рукопис.

— Клянуся дітьми, чим хочете клянуся, що не було! — стогнав Мацьошек.

Журка махнув рукою.

— Що було написано на обкладинці, пам'ятаєте?

— Нічого не було.

— Нічого? Пригадайте краще. Може, був якийсь значок.

Так, так, значок був.

Який?

— Така змійка, пане. Зверху роздвоєна, а внизу закручена.

— «Дзета», — шепнув я.

— Зробити обшук у квартирі, — спокійно сказав Журка.

Мацьошекова з криком кинулася до дверей. У цю мить на порозі з'явився професор Касіца.

— Що тут діється, поручику? — запитав він схвильовано.

— Хочуть зробити обшук, пане професоре, — заплакала Мацьошекова.

— Обшук?

— Знайшли кусок обкладинки від тих паперів покійного пана професора і кажуть, що то мій старий їх узяв.

— У вас є дозвіл на обшук? — насупився професор.

Журка люто зиркнув на Касіцу.

— Це звичайна формальність. При таких доказах я можу дістати дозвіл у першу-ліпшу хвилину. Дозвіл на обшук і ордер на арешт.

— Кого ви хочете арештувати, поручику?

— Громадянина Мацьошека.

— За що, пане? — блідий Мацьошек відсахнувся. — За те, що я устілку вирізав?

— За те, пане Мацьошек, — процідив Журка, — що, діючи спільно з вбивцею, ви пробралися в той вечір на кухню і, немовби виносячи сміття, викинули решту отрути, а також заховали рукописи професора Містраля.

— Слухайте, поручику, — здивовано промовив Касіца, — невже людина, що переховує такий незаперечний доказ, як рукописи вбитого, робила б з них устілки для чобіт?

— Злочинці завжди припускаються якоїсь помилки, — відповів Журка. — Якби вони не робили помилки, то й не потрапляли б до наших рук. Обмежений практицизм погубив вас, Мацьошек. Пані Мацьошекова, дайте чоловікові чисту білизну.

Мацьошекова якусь мить дивилася на нас, мов божевільна, а потім з криком кинулася до Журки.

— Пане поручику, він невинний. Невинна людина, пане! Я скажу вам усю правду, пане поручику, тільки відпустіть чоловіка!

— Будь ласка, говоріть, — мовив Журка.

— Я скажу вам правду. Це я знайшла ту річ на столі в пекарні. Я підсипала квочку і щоранку ходжу в пекарню годувати її. У вівторок заходжу, дивлюсь, а на столі лежать якісь папірці в жовтій обкладинці. А я знала, що ви розпитували, чи не бачив хто у покійного пана професора таких папірців. Я так і обімліла. Глянула, а тут і ви саме йдете алеєю. «Боже мій, — думаю собі, — не інакше, як до мене». З того страху, пане, я все кинула в піч і підпалила. Обкладинка не загорялася, то я кинула її в теплицю.

Потім, як ви прийшли, я хотіла прибрати її, але обкладинки вже не було. Думаю — то мій старий узяв. Питаю: «Ти взяв?» — «Узяв», каже. «Нащо вона тобі?» — «Зробив устілки для чобіт». — «Дурний ти, — кажу. — Чи тобі розум відняло, це ж робота покійного Містраля. Зараз же викинь усе». Він злякався і пішов, щоб викинути. Але це такий недотепа, — у топку вкинув! А я ж йому казала, що воно не горить. Ух! — погрозила вона чоловікові.

— Ходімо з нами до пекарні! — наказав Журка.

У пекарні ми знайшли купку попелу з паперу доброго сорту, клапті обгорілих аркушиків.

— Так, це той рукопис, — промовив я.

— Темнота! — заревів Журка. — Навіщо ви це зробили? Треба ж було з усім прийти до нас і розповісти щиро, що трапилося.

— Хіба ж би ви повірили!.. — Мацьошекова витерла очі.

* * *

Від брами до нас, тримаючи в руці заклеєний сургучем пакет, поспішав командир взводу Драбек.

Журка швидко розірвав пакет і переглянув лист.

— Ну, звичайно. Безумовно, ціаністий калій.

— У паперовій салфетці?

— Всюди. В собачих трупах, у салфетці, в пудрениці Протоклицької.

— В пудрениці Протоклицької? — скрикнув я. — Іполите, чи ми не підходимо, часом, до фіналу? Пальці на скляній баночці з піаністам калієм… Отрута в пудрениці… Образа доктора Протоклицької на Містраля… може, навіть ненависть, — міркував я вголос.

— Помста відхиленої жінки, — стомлено додав Журка.

— Смієшся?

— Ні, чому ж. У цій справі мене вже ніщо не здивує. Ліпи далі свої мелодраматичні припущення. Це дуже захоплююча історія. Після смерті Міхала я ніяк не можу про неї забути. Все так просто! Спілка: Йонаш і Протоклицька. Отрута у снотворному порошку, приписана Містралю. Міхал щось догадується. Можливо, навіть за стуку є спільників під час якоїсь інтимної розмови. Ті бояться, що він їх зрадить. Під час обіду Йонаш відвертає увагу присутніх, навмисно розбиваючи вазон з квітами, а Протоклицька сипле ціаністий калій з пудрениці в кухоль Міхала. Кілька крупинок падає на паперову салфетку… А може… може, пані доктор струшує їх туди свідомо, щоб викликати думку про самогубство. Як бачиш, проста справа. Може, навіть занадто проста, як на мій погляд. Яблуко прямо само падає в рот, — зневажливо скривився Журка. — Тільки мене не візьмеш на такі речі. Розумієш, я не люблю нахабства. А тут якась свиня нахабно намагається переконати мене, що Йонаш і Протоклицька — вбивці. Але скажи мені, Павле, чи ти наважився б всипати отруту сусідові по столу?

— Мабуть, ні.

— От бачиш. Це було б страшенно по-дурному. А вбивця Містраля не дурний. Це ми обидва чудово знаємо. Ось чому це, — Журка ткнув пальцем у протокол, — мене мучить, а не тішить.

Я на хвилину замислився.

— А може б, ми пішли шляхом відбору? Якщо ти виключаєш Касіцу, а тепер ще й Йонаша і Протоклицьку…

— Ох, не розумієш ти мене!.. — перебив Журка. — Я нікого не виключаю. Але все це… не те… Розумієш, «не той мазок», як любив говорити мій знайомий художник.

Розділ XXIII

Ми стояли з професором на терасі. Касіца скаржився Трепці на поручика Журку.

— Цього молодого поручика, мабуть, якийсь ґедзь укусив. Це ж не метод, — говорив він збуджено, — так залякати дітей, щоб вони тікали з дому. Погрожувати старій людині беззаконним обшуком і арештом? Ці методи продовжують дуже погану традицію, капітане.

— У поручика Журки тут дуже невдячна праця, — намагався Трепка заспокоїти Касіцу. — Ви всі відмовляєте нам у своїй допомозі… Не хочете бути відверті з нами, не довіряєте нам.

— Міліціонер повинен володіти своїми нервами, бо інакше він не може працювати в міліції, — гримів Касіца. — А відносно довір'я, то я сумніваюся, щоб методи поручика Журки викликали довір'я до міліції. А це що таке? — перервав раптом професор.

Я нахилився і підняв із землі паперового голуба.

— Це знову ті шмаркачі, — сказав я, — кинули на нас голубом.

Професор Касіца збіг з тераси. В кущах навпроти майнула й одразу ж зникла червона сорочка якогось малюка. Я дивився на паперову іграшку в руці і раптом відчув, що серце у мене зупиняється.

— Капітане, — прошепотів я, — гляньте-но! Це ж аркуш із рукопису!

Трепка взяв папірець і швиденько надів окуляри. Це був аркушик формату учнівського зошита, списаний дрібним, з круглими буквами, почерком Містраля.

— Справді, — кашлянув Трепка. — Ну, це може заспокоїти нашого друга Журку. Ви впізнаєте цей аркушик? — звернувся він до схвильованого Касіци. Професор витріщив очі.

— Це з праці про агранулоцитоз… — сказав він страшенно здивований.

— Рукопис твору «Дзета», — додав Трепка.

Я повідомив про це Журку. Той, до краю збуджений, вибіг з дому.

* * *

Головною алеєю до нас ішла Галінка, ведучи за руку малого хлопчика. Вона була в легкій сукні, яка чудово підкреслювала стрункість її фігури. Ще здалеку Галінка посміхалася до нас.

— Я привела вам малого втікача. Він дуже розкаюється і хоче щиро про все розповісти. Ну, Яцеку, говори!

Яцек проковтнув слину.

— Я… я не хотів…

Обеззброєний Журка тільки крякнув.

— Ви завдали собі стільки труднощів… Спасибі вам…

— Та нема за що. Я помітила підозрілі рухи цього молодого громадянина, от і взялась його допитувати. Він і признався в усьому. Думаю, що й це вас зацікавить, — Галінка подала Журці два зібгані аркушики і багатозначно посміхнулася.

Ледве глянувши, ми впізнали дальші сторінки рукопису «Дзета».

— Ви справді геніальна, — захоплено глянув я на неї.

— Навіть геніальна… — Галінка хитнула головою і невимушено засміялась.

Але я відчув, що мій щирий подив не був їй неприємний.

Журка обернувся до хлопця:

— То тебе звати Яцек?

— Так, пане.

— Чудово.

Журка покопався в кишені, витягнув звідти металеву коробку, спокусливо затріскотів нею над малюком, а потім відкрив кришечку.

— Пригощайся.

— Я бачу, ти після вчорашнього дня знову змінив тактику, — сказав я не без злорадства.

Журка закусив губи.

— Ну, малий, чому не береш?

Яцек, заклавши руки за спину, підозріливо дивився на нього.

— Не любиш цукерок? Поглянь, які великі.

Блиснувши оком, Яцек критично оцінив вміст коробки.

— Цу-кер-ки — то для дів-ча-ток, — зневажливо процідив він, — а я люб-лю ква-ше-ні о-гір-ки.

— Оце так мужчина! — засміявся я. — Отже, хочеш огірка?

— А березової каші не хочеш? — засопів Журка, сердито ховаючи коробку.

Малюк глянув на Журку, збентежений такою несподіваною зміною пропозиції.

— Слухай-но, хлопче, — втративши терпіння, кинувся на нього Іполит, — де ти взяв ці папірці?

Хлопчик втупив очі в землю і мовчав.

— Ну. ж, не бійся, скажи, — лагідно промовив я.

— Нехай спочатку той пан з довгим носом віддасть мені голубів, — пробурмотів Яцек.

— Ми дамо тобі цілий чистий зошит, і ти зробиш собі інші… Поглянь, які ці негарні, зібгані, забруднені… Де вони так вимазались?

Яцек знизав гострими плечима.

— Де ж ти їх знайшов? Хто тобі дав? — грізно допитувався Журка. — Ну ж, відповідай!

Малюк довго думав.

— Мабуть, святий Миколай, — сказав, нарешті, хитро зиркаючи на Журку.

— Святий Миколай! — вигукнув Журка. — Де? Коли? Ти бачив його?

— Бачив раз уночі, як він увійшов через вікно. Він схожий на татка, і від нього пахло горілкою.

— І дав тобі ті папірці?

— Ні, тоді він нашльопав мене за те, що я не спав.

— Ну, кажи вже, нарешті, хто тобі їх дав?

— Не знаю… — зітхнув Яцек. — Може, Шапочка.

— Яка Шапочка?

— Червона Шапочка.

Журка засопів, охоплений розпачем.

— Ця дитина не зовсім нормальна. Бреше, як по писаному.

— Боюся, — кашлянув Трепка, — що цей чоловік просто собі кепкує з нас. Як ви думаєте, панно Стор?

Галінка засміялася.

— Яцек невиправний брехун, боюся, що з нього важко буде щось витягнути. Ці хлопчаки горою стоять один за одного. — Кажучи це, Галінка нахилилася до хлопця. — Ну-бо, Яцеку, покажи, де ти знайшов ті папірці? Ти ж обіцяв мені, що скажеш усю правду.

Яцек шморгнув носом, засунув руки в кишені і почав ходити сюди й туди, приглядаючись до трави.

— Здається, там, — промовив, показуючи на кущі. Журка поспіхом рушив за ним, а за Журкою і ми всі.

По дорозі хлопчак немов забув, що, власне, нас цікавить, бо все з більшим інтересом приглядався до Трепки, потім, нарешті, зупинився і ні з того ні з сього сказав:

— У тебе смішна голова. Ти, мабуть, носив дуже тісний капелюх.

— Тихше, — крякнув уражений Трепка. — Якщо не заспокоїшся, то той пан тебе забере, — показав він на мене.

Трепка, мабуть, вважав, що я настільки бридкий, хоч дітей мною лякай. Не знаю, правда це чи ні, але погроза Трепки вплинула. Хлопчак глянув на мене і вмить замовк.

Ми зайшли в кущі.

— Куди ти нас ведеш? — підозріливо запитав Журка.

— Покажу вам вігвам.

— Вігвам? Не мороч нам голови з тим вігвамом. Кажи, де ти знайшов папірці?

— Папірці… е… то… то я забув.

Якби з нами не було панни Стор, Журка, безсумнівно, нашльопав би його.

— Яцеку, я не чекала цього від тебе, — докірливо промовила Галінка. — Ти ж обіцяв мені.

Яцек неспокійно оглянувся. І я тільки тепер помітив, що з кущів за нами пильно стежать чиїсь очі.

— В кущах повно тих шибеників, — пробурмотів я. — Хлопець, мабуть, боїться.

— Напевно, тобі дав ці папери Андрій, — сказала Галінка, — Андрій Новаковський. Правда, Яцеку?

Яцек уважно глянув на неї і одразу ж опустив очі. Мовчав.

— Найкраще йдіть одразу до Андрія, то їх заводій.

Яцек кинувся з кулаками до Галінки.

— Ні! Ні!.. Ах ти базіка, плетуха! — лупцював її кулачками по руках.

В очах у нього стояли сльози.

Журка хотів відтягнути хлопця, але Яцек ударив його ногою в коліно і стрибнув у кущі.

— Чортеня! — застогнав поручик, потираючи ногу.

Галінка посміхнулася крізь сльози.

— От і співробітничай з міліцією! — спробувала пожартувати.

* * *

Андрія Новаковського ми знайшли на пустій площі за будинком Новаковських. Разом з трьома товаришами він грав у футбол. Біля воріт, позначених палицями, на яких висіли куртки, лежало кілька голубів з жовтого паперу. Журка взяв їх і багатозначно похитав головою.

Футболісти припинили гру. Один з них, хлопчак років дванадцяти, страшенно худий, з наїженим чубом, підійшов до нас неспокійно, але відважно і спитав.

— Що вам треба?

— Звідки це в тебе? — Журка показав на голубів.

— А хіба що?

— Пропали потрібні нам папери. А ці голуби зроблені саме з них.

— А хіба я знав, що вони потрібні? Я думав, що їх викинули. Можете їх собі забрати. Подай м'яч, Янеку!

Він уже збирався залишити нас і продовжувати гру.

— Почекай, братіку, — Журка притримав його за плече, — ти не відповів ще на моє запитання. Де це ти взяв?

— Он там лежало… під тим кущем, — показав він головою.

— Брешеш! — гримнув Журка.

— Брешу, це правда… — прошепотів хлопець. — Але при них я нічого вам не говоритиму. Почекайте мене в окопі. Через півгодини я прийду, тоді поговоримо.

— Тепер скажеш, братіку, — шарпнув його Журка.

— Ви так думаєте? — очі у хлопця звузилися.

— Облиш його, Журка, — сказав Трепка. — Добре, хлопче, почекаємо.

Андрій блиснув зубами і вдарив ногою м'яч.

* * *

Сопучи від люті, Журка сидів у напівзаваленім рові.

— Вести переговори з цими щенятами! Теж ідея. Він нас пошиє в дурні, цей шибеник. Ви бачили його очі? То очі негідника.

— Друже, ми йдемо найпростішою дорогою до мети.

— Найпростішою! — Журка засміявся. — Сидіти півгодини в цій дірі, бо так сподобалося тому молодому розбійникові.

Почулися кроки, що стугоніли по утрамбованій землі. Журка висунув голову і вискочив з рову. Ми вилізли слідом за ним.

— Ви з міліції, правда? — Андрій скоса дивився на нас. — Я так одразу подумав.

— До діла! — гаркнув Журка. — Кажи швидко, де ти знайшов рукопис? І не думай водити мене за ніс

— Я скажу, якщо ви дасте гарантію…

— Що?!

— Гарантію, що нічого не зробите Томекові і моїм братам.

— А що я їм можу зробити?

— Можете посадити в холодну.

— Невже я такий страшний? — запитав неприємно вражений Журка.

— Ще й який! — переконано підтвердив хлопець.

— Дурень ти! — гукнув Журка. — Я ніколи не підніс руки ні на якого шмаркача. І їм теж не збираюся нічого робити.

— Слово честі?

— Слово честі.

— Ну… повірю вам, — сказав вагаючись Андрій і уважно подивився на Журку. — Папери я взяв у Томека.

— Он як! — скривився Журка. — Ти дешево відбувся.

— Можете самі його спитати.

— Спитати? Не вдавай із себе дурня. Ти ж знаєш, що хлопці втекли.

— Вони можуть знайтись, і навіть швидко.

— Ти знаєш, де вони?

— Звичайно.

— Де?.

— В старій цегельні, в Рудих Ямах. Ви б шукали їх до літа.

* * *

Виманити Томека і його товаришів із сховища було не дуже трудно. Хлопці в усьому цілком вірили Андрієві.

За півгодини Томек уже був перед нами в альтанці у «Пристані». Я в душі сміявся, стежачи за виразом обличчя Журки. Поручик намагався за всяку ціну надати обличчю приємного виразу, хоч його всього аж корчило від люті. Журка дійшов навіть до того, що хотів почастувати хлопця цигаркою, але цим тільки викликав у нього підозру. Я відчував, що Томек собі на умі.

— То, значить, колего, забуваємо про все, що було, і стаємо друзями? Як ти на це?

— Чудово, пане поручику, — відповів Томек, відводячи очі вбік.

— А що б ти. сказав, якби я взяв тебе на службу в міліцію? — Журка смикав свій довгий ніс.

— Що ви говорите зі мною, як з дитиною! — розсердився Томек. — Я ж знаю, що в міліцію приймають тільки дорослих.

Журка прикусив губи.

— Ну добре, тоді давай поговоримо як чоловіки. Де ти знайшов ті папери, з яких робили голубів?

— Ви могли відразу спитати. Вони були сховані в шпаківні коло Берестової алеї.

— У шпаківні? — вигукнув Журка.

— Так.

— А чого тобі заманулося заглядати в шпаківню?

— Бо шпаки щороку прилітають сюди в березні. Але цього року вони щось підвели нас. Уже квітень, а їх усе ще нема. От ми з березня й заглядали туди щодня, чи не поселилися ще шпаки. Але їх не було. А у вівторок прибігає до мене Тереза і кричить: «Є, є!» Я побіг сам і заглянув. Аж то були зовсім не шпаки, а ті папери. Я приставив драбинку і відразу побачив щось біле. Я був страшенно сердитий: ну як же могли шпаки поселитися, коли вся шпаківня забита. Може, вони й прилітали, та побачили, що немає місця, і полетіли далі, правда ж?

— Ну добре, добре, — перебив його Журка. — Обкладинка теж була там?

— Була. Ми зробили з неї валюту.

— А з паперу голубів, так?

— Голубів і стріли, пане. Але там ще багато паперів лишилося…

Ми поспіхом рушили в Берестову алею. Справді, в шпаківні знайшли решту рукопису.

— Мені можна вже йти? — запитав Томек.

— Біжи!

Томек гукнув воєнний клич команчів і зник за поворотом.

— Дуже гарна казочка про шпаківню, — пробурмотів Журка, — але не думай, брате індієць, що ти пошив у дурні білого брата. Цікаво, що скаже про все це Тереза.

* * *

Терезу ми знайшли біля теплиці. Вона грала з подругами в класи. Ми відкликали її вбік. Дівчинка, здавалося, зовсім не злякалась і охоче взяла цукерки, які підсунув їй Журка.

— Слухай, дівчинко, це ти сказала Томекові, що прилетіли шпаки?

— Я, — Тереза, махаючи ногами, безтурботно трощила цукерки.

— Навіщо ти його обманула? Шпаків же немає.

— Я його не обманула, я справді думала, що шпаки прилетіли.

— Що це тобі спало на думку?

— Нічого, тільки це мене пан доктор Йонаш так обманув.

— Пан доктор Йонаш! — Журка намагався приховати збудження. — Що ж він тобі казав?

— Нічого не казав… Я… я тільки думала, що він годує шпаків.

— Чекай-но, це дуже цікаво. Ти матимеш велику коробку цукерок, тільки розкажи нам усе по порядку. Та як це було?

— Це було так. Хлопці почали обливатися водою…

— Як, після свята?

— Так, пане. Вони як почнуть, то обливаються цілий тиждень. Ще більше, ніж на свято. А цього року пан доктор Заплон дав Томекові водяний пістолет, і хлопці обливалися, як божевільні.. Я зовсім не могла вийти з дому, а коли нарешті вийшла, то вони ганялися за мною по всьому саду. От після обіду ми прийшли сюди з дівчатами і влаштували табір. Взяли собі ляльки і гралися, немовби ми втекли з своїми дітьми в пущу, рятуючись від дикунів. А для безпеки ми вартували по черзі біля стежки. І от, вартуючи, я й побачила, як пан доктор Йонаш годував шпаків.

— Тобто вдавав, що годує.

— Так, вдавав, що годує шпаків. Але тоді я думала, що він справді годує, бо добре не бачила. Зрештою, пан доктор так і сказав пані докторці.

— Пані Протоклицькій?

— Так.

— Коли?

— Ну, тоді, біля шпаківні.

— То вони приходили разом?

— Ні, я вам поясню. Пан доктор Йонаш витер руки і хотів уже йти, коли з другого боку алеї підійшла пані докторка і сказала: «О, яка зустріч! — Тереза талановито наслідувала Протоклицьку. — Що тут робить таємничий жнець?»

— Як? — здивувався Журка. — Таємничий жнець?

— Таємничий жнець. Так і сказала. Я добре запам'ятала, бо це щось дивне.

— Може, таємничий Джемс? — втрутився Трепка.

— Ні, не таємничий дженсь, це ж нічого не означає, — засміялася Тереза. — Вона виразно сказала, таємничий жнець.

— Ну гаразд, гаразд, — почав хвилюватися Журка. — І що ж далі?

— Отже, сказала: «Що тут робить таємничий жнець? Вибирає з гнізда пташині яйця? Ой, як негарно! Бридкий хлопець!» — і погрозила йому пальцем. А пан доктор Йонаш сказав. «Я годував шпака». Обоє розсміялись і пішли алеєю, тримаючись за руки.

Надзвичайно здивовані, ми переглянулись.

— Дякую тобі, дівчинко, — квапливо сказав Журка. — Бери всі цукерки і біжи собі!

Коли Тереза відбігла, він потер руки.

— Ну от, нарешті, щось є. А я думав, що ми добряче загрузли.

— Щось?! — гукнув я. — Та це ж сенсаційне відкриття!

Розділ XXIV

Йонаш зовсім занепав духом. Як тільки ми ввійшли до нього в кімнату, він зрозумів усе. Не міг видавити й слова, опустився у крісло і тремтячою рукою потягнувся до графина.

— Стоп! — Журка своїми залізними пальцями схопив його за руку. — З цього часу ви будете пити і їсти тільки те, що ми дамо вам.

— Як це… панове? — Йонаш злякано оглядався, і лоб у нього відразу вкрився дрібненькими крапельками поту.

— Впізнаєте? — Журка показав йому рукопис.

— Здається, це почерк професора, — видавив Йонаш.

— Я думаю, що, ховаючи рукопис у шпаківні, ви були впевнені в цьому.

— Ах! — Йонаш затулив обличчя долонями.

— Ви мовчите? А пора б уже й заговорити, — сказав Журка.

— Панове, я не вбивав, — благально прошепотів Йонаш. — Панове…

— На голослівних запереченнях далеко не заїдете. Признавайтесь у всьому. Коли ви забрали з кімнати професора Містраля цей рукопис?

— Я не брав… — видавив Йонаш. — Мені його підкинули.

— Підкинули… — зітхнув Журка. — Що ж ви ще вигадаєте?

— Клянуся… Я знайшов його… у… у чемодані. У вівторок…

— У чемодані, от тобі й маєш! — почав кепкувати Журка.

— Ви мені не вірите, — Йонаш витирав лоб носовою хустинкою, — але так було. Я повернувся після обіду. Хотів переодягтися. Відкрив чемодан і зверху побачив жовту обкладинку рукопису «Дельта».

— Мабуть, «Дзета», — зауважив я.

— Ні, «Дельта», — розпачливо похитав головою Йонаш.

— Дедалі краще, докторе, — кепкував Журка. — Добряче ви тут наплутали. Бо в шпаківні на дереві ми все-таки знайшли твір «Дзета», про агранулоцитоз..

— Нехай, буде «Дзета», — простогнав Йонаш. — Це мене вже не врятує.

— Я думаю, — процідив Журка. — Ви втратили моє довір'я, докторе. У вівторок я питав вас про рукописи професора. Ви тоді не сказали, що він у вас в чемодані.

— Я тоді… не знав. Побачив його тільки потім…

— Он як, ви не знали… — Журка підвівся. — У мене більше немає запитань, колеги. Для мене ця справа ясна.

— Панове! — схопився Йонаш.

— Спокійно, докторе. Вас я вже ні про що не питатиму. Тепер ваша черга. Ви знаєте, чого я від вас чекаю. Мене цікавить тільки одне ваше слово.

Йонаш опустився на стілець.

* * *

У дверях на терасу ми зустріли доктора Протоклицьку. Мені здалося, що вона чекала на нас. На обличчі її вже не було насмішкуватого виразу, вона чемно посміхалась до нас.

— Я хотіла поговорити з вами про одну справу.

— Я сподівався цього, — промимрив Журка. — Шкода, що тільки тепер. Адже доктор Йонаш годував шпаків ще в вівторок.

Доктор Протоклицька зашарілася.

— Ви чудово проінформовані, поручику. Однак трохи помилились, я не про цю справу хотіла з вами поговорити. Мені хотілося сказати вам дещо таке, чого ви ще не знаєте.

— О, це цікаво! — промовив Журка. — Якщо так, то ходімо до кімнати професора.

Коли Журка зачинив за нами двері, лікарка різко повернулася. В очах у неї стояли сльози.

— Ви певні, що Йонаш винен, правда?

— Доктор Йонаш не говорить з нами відверто, — сказав Журка. — Власне, я повинен був його вже давно арештувати. Траплялося, що людей засуджували навіть при менших доказах їх вини.

— То чому ж ви його не арештуєте? — прошепотіла Протоклицька.

— Це зайве, — пробурмотів Журка. — Ви й так у мене всі тут, як миші під скляним ковпаком, — Поручик скромно оглядав нігті. — Здається, ви хотіли сказати мені щосьцікаве?

— Так. Йонаш не винен. Він не брав тих паперів, йому підкинули їх.

Журка зітхнув.

— Ви не сказали поки-що нічого оригінального.

— Йому підкинули ті папери, і я знаю, хто це зробив.

— Невже?

— Я бачила на власні очі. У вівторок перед обідом я була в кімнаті Йонаша… Хотіла віддати йому книжку… В кімнаті не було нікого… Я хотіла вийти, але раптом почула, як хтось обережно відчиняє двері. Я чула, що то не Йонаш. Мені було якось ніяково, що хтось чужий застане мене тут… а разом з тим… І цікаво, хто може заглядати в кімнату. Я сховалася за віконну занавіску. І побачила Заплона. Він навшпиньки підійшов до чемодана, що лежав на стільці, і всунув у нього щось схоже на книжку чи зошит. Потім, оглядаючись на всі боки, зник за дверима.

— Непогана казочка, — посміхнувся Журка, не піднімаючи голови.

— Казочка?! Як ви можете! — Протоклицька схопилася з місця.

— Дуже кепсько обдумана казочка, — сумовито повторив Журка. — У цьому домі всі раптом виявили в собі таланти Езопа. Це дуже сумне явище, такі загальні мандри в країну казки. Я жалкую, що мені не п'ять років. Ах, людині завжди не щастить! Коли я мав п'ять років, ніхто не хотів розповідати мені казок. Тепер, коли мені тридцять п'ять, усі засипають мене казками. Та з цього мало користі. Мене вже давно, шановна пані доктор, цікавлять тільки факти, тільки реальні факти, і мені приємно усвідомлювати, що я вмію відокремити їх від витворів фантазії.

Доктор Протоклицька прикусила губи і, кинувши на Журку лютий погляд, вийшла з кімнати. Журка витягнув довгі ноги і засміявся.

— Хай йому грець, я й не знав, що ця жіночка так уболіває за того лавандового фертика! А крім того, і не підозрівав, що вона здатна на таке самопожертвування.

— Ти не віриш їй?

— Аніскільки. Якби так було, то вона не ждала б до цього часу. Типова брехня на скору руку, зліплена з неясних спогадів про детективні повісті. «Сховалася за завіскою… двері поволі відчинилися… тінь навшпиньках наблизилась до чемодана». Ох, як це банально! Зненацька Журка замислився.

— А проте варто було б допитати того блазня Заплона. Не шкодить нагнати йому трохи страху.

* * *

Заплон лежав на лежанці, поклавши ноги на сусідній стілець. Позіхав.

— Нудьгуєте? — запитав Журка.

— Страшенно! — позіхнув Заплон. — Здуріти можна! Коли ж ви, в дідька, закінчите це слідство, слідча особо? Доки будете нас тут тримати?!

— Ніхто вас не тримає. Здається, ми уклали добровільну угоду. Можете виїхати хоч зараз.

— Дякую, — промимрив Заплон. — Я поїду, а ви посадите мені на шию ангела-хранителя, правда ж? Виїжджати нема потреби. Але я з радістю вибрався б з вами кудись на риболовлю.

— Зі мною на риболовлю? — здивувався Журка.

— В цей період риба клює дуже добре.

— На вашому місці я не думав би про рибу. Ви самі не розумієте, в якому становищі опинилися, докторе Заплон, — посміхнувся Журка.

— Невже воно раптом погіршало?

— Страшенно. Тільки що на вас звалилося тяжке звинувачення.

Заплон свиснув.

— Ви мене зацікавили, поручику.

Журка закурив цигарку.

— По вас я не міг би й подумати, що ви любите гратись у святого Миколая.

— У святого Миколая?.. Ото комедія! Ви говорите дедалі цікавіші речі, поручику.

— Але це у вас анахронічні нахили, — вів далі Журка. — Наскільки мені відомо, святий Миколай не приходить на Великдень.

— Справді, поручику, з того часу, як ви почали гру з словами, ви стали незмірно цікавіші. Але може, нарешті, ви вже почнете розмовляти як міліціонер?

— Сумніваюся, чи це буде приємно для вас, — цідив Журка. — Ви почали негарну гру, докторе. Розумію, що якби ви тримали при собі рукопис, то це при даній обстановці трохи зв'язувало б вас, але підкидати його колезі в чемодан — це виключно поганий хід. Це нечиста гра, докторе.

— А хай йому чорт! — зітхнув Заплон. — Один — нуль на вашу користь!

Журка витріщив очі.

— Ви не заперечуєте?

— Ні, аніскілечки, — позіхнув, нудьгуючи, Заплон. — Ми ж домовилися, що гратимемо чесно. Щоб гра була цікава, треба дотримуватись певних правил, лояльність зобов'язує нас до цього. Я ж сказав уже вам, що в мені ви матимете найбільш пристойного партнера. Тому, поручику, я й кажу: один — нуль на вашу користь.

Що це за жарти? — наїжився Журка.

Жарти? Ви смішите мене, поручику.

— Отже, ви признаєте, що у вівторок…

— Справді, у вівторок… — кивнув головою Заплон.

— Ви пробралися перед обідом до кімнати доктора Йонаша…

— Пробрався до кімнати Йонаша.

— І сховали в його чемодані рукопис.

— Сховав.

— Не знаю, чи ви розумієте, які наслідки матимуть ці зізнання. Я буду змушений арештувати вас по обвинуваченню в убивстві з метою присвоєння собі наукової праці забитого.

Заплон скривився.

— Ох, ви знову влізли у свою шкаралупу. Повірте мені, ваша благородна особа на цьому багато втрачає.

— Прошу зважувати, що ви говорите, — холодно промовив Журка. — Я не звик вести допит у такому тоні і можу зробити з цього дуже неприємні для вас висновки.

— Невже ви й справді хочете арештувати мене, грізний охоронцю закону?

— Я схильний зробити це хоча б для того, щоб угамувати ваш язик, докторе.

— Може, ви й маєте рацію! Так і справді буде забавніше.

Заплон підвівся і простягнув руки.

— Я в вашому розпорядженні. У вас є при собі наручники?

Журка зміряв лікаря поглядом, який міг би забити коня.

— Ви занадто поспішаєте, докторе Заплон. Спочатку я хотів би спитати вас про основне. Ви признаєтесь у тому, що отруїли професора Містраля?

Заплон почухав потилицю.

— Чи ви часом не дуже вже ненажерливі? Я подав вам пальці, а ви одразу тягнете всю руку. Точнісінько як той диявол у народній казці. Признався ж я в тому, що підкинув бідному Йонашу зозуляче яйце в чемодан, хіба з вас мало цього?

— Відповідайте, будь ласка, на запитання, — стиснув губи Журка. — Ви вбили професора чи ні?

— Чекайте, я мушу подумати. Це надто серйозна справа, щоб її вирішити за одну мить… Ні, знаєте, мабуть, я все-таки не вбивав того сердешного Містраля.

— Он як! То, може, ви скажете хоча б, як привласнили собі працю професора?

— Жахливе формулювання, — посміхнувся Заплон, — і, як мені здається, в даному разі не зовсім точне. Я не привласнив праці професора, мені подарували її.

— Подарували? Хто?

— Якась незнайома доброзичлива людина.

— Дивовижно! — в'їдливо зауважив Журка.

— Це правда. Я й сам був здивований, знайшовши рукопис у кишені свого халата у ванній.

— У кишені халата?

— Саме так. Я маю звичку купатися близько дванадцятої години і перед цим знайшов у кишені той подарунок.

— Дивно! — холодно промовив Журка. — Чому ж ви не сказали про це нам?

— Я вважаю, що це було б надто банально. Мені хотілося дати вам змогу виявити свої незвичайні здібності.

— Дякую. А чому все-таки ви обрали Йонаша?

— Ох, у мене були для цього деякі причини. Той невеличкий подарунок явно пахнув Йонашем.

— Пахнув?

— Буквально. У мене досить ніжний орган нюху, і я зразу відчув лаванду. Крім того, папірці були вимазані тим страшним шмаровидлом, з допомогою якого мій благородний колега оберігає нужденні рештки свого волосяного покрову.

— Брильянтином?

— Так. Якщо рукопис у вас, то можете перевірити. Жирні зелені плями досить виразні. Вам усе ще хочеться мене арештувати?

— Це зайве, — процідив Журка. — Досить і того, що ви не виходитимете за межі «Пристані» без мого дозволу.

Заплон сів на канапу.

— Словом, ви засуджуєте мене на безстрокову нудоту.

* * *

Зайшовши через півгодини в нашу кімнату, я застав поручика Журку за досить дивним заняттям. Він брав по черзі кожний аркуш знайденого рукопису, старанно обнюхував його, потім оглядав навпроти світла і відкладав убік.

Я зупинився, остовпілий, і подумав, що наш хоробрий Журка збожеволів.

— Що ти робиш, Іполите? — пробурмотів я.

— Запаху лаванди я не відчуваю, — промимрив Журка, — можливо тому, що в мене нежить, а може, він вивітрився. Зате жирних зелених плям до дідька. Наче хтось навмисне вимазав рукопис брильянтином. Дивно, що я раніше не звернув на це уваги. Поглянь!

Справді, кілька аркушів були дуже вимазані жиром.

— Це скидається на злий жарт, — сказав я.

У мене все більше складалося враження, що ми потрапили в якусь несерйозну історію.

— Ходімо у ванну, — сказав Журка.

На скляній поличці у ванній стояв флакон брильянтину доктора Йонаша. На дверях висіли два однакові купальні халати — з темносиніми і бордовими смугами… Один з них належав Заплону, другий — Йонашу.

Журка тихенько вилаявся.

— Безсумнівно, так вимазати жиром рукопис могла тільки свиня, яка хотіла кинути підозру на Йонаша. Будучи, зацікавленою в тому, щоб слід був виразний, вона не шкодувала брильянтину… Але хто ж це такий? Сюди кожен міг увійти, замазюкати рукопис і всунути його в халат. І Заплон теж міг. Цей слід нічого не дає.

— Іполите, — сказав я, оглядаючи електричну бритву Йонаша. — Чи не здається тобі, що хтось нас голить без мила, насухо?

Журка скривився і вийшов з ванної. У вестибюлі було порожньо, тільки Трепка дрімав у кріслі. Побачивши нас, капітан поворухнувся.

— Я бачу, ви взяли новий розгін, Журка, — сказав він, посміхаючись. — Якщо так піде й далі, то мені не залишиться нічого іншого, як до кінця слідства саджати капусту.

Журка кашлянув і підозріливо глянув на Трепку. З якогось часу у нього з'явилося надзвичайне недовір'я до невинних висловлювань Трепки.

Розділ XXV

Наступного дня я прокинувся стомлений. Журка до пізньої ночі перегортав свої записки і, голосно обмірковуючи найрізноманітніші гіпотези та варіанти слідства, не давав мені спати.

Ми вийшли в сад, щоб трохи провітритися після погано проведеної ночі. Біля альтанки наткнулися на капітана Трепку. Схвильований чи, може, скоріше, чимось вражений, з палицею в руці, він швидко ходив навколо клумби.

— А-а… прийшли, нарешті! — побачивши нас, капітан зупинився. — Я хочу повернутися до нашої вчорашньої розмови, колего Журка. Чи могли б ви мені сказати, як будете вести слідство далі?

Журка кашлянув.

— Мушу перебудувати теоретичну концепцію. Працювати в інтелігентному оточенні надзвичайно важко. Лобова атака не вдалася. Мушу розпочати, в деякому розумінні, спочатку.

— Спочатку? — вигукнув Трепка.

— Я займався, до певної міри, експериментом, — скромно опустив очі поручик. — Мабуть, ви згодитесь, що я вів справу дуже нешаблонно.

— Це правда.

— Я трохи відійшов од інструкції і визнаної схеми. Ну що ж, доведеться повернути на звичайну, може, й мало ефективну, але певнішу стежку.

— О, це дуже сумно, — сказав Трепка, — сумно, що ви занепали духом у той час, коли слідство наближається, до кінця.

— Наближається до кінця? — здивувався Журка.

— Саме так.

Ви знаєте, хто вбивця?

Знаю вже досить давно.

— Хто?

— Поки що не можу сказати… І не запитуйте чому. Досить з вас того, що це в інтересах справи.

— Перебільшуєте, капітане, — зітхнув Журка.

Обличчя в Трепки було кам'яне.

— Зрештою, — сказав він холодно, — прізвище злочинця для мене втратило вирішальне значення в цій справі.

— Втратило вирішальне значення? Як це розуміти, капітане? — здивовано спитав Іполит.

— Партнери тут менш важливі, йдеться про ставку гри, — пояснив Трепка дивним тоном. — Коли я довідався про це… все інше стало для мене дурницею. А ставка гри вже зрозуміла… Я чекав на останнє кільце ланцюга. Тепер воно вже є. Коло замкнулося. Настав час зробити остаточні висновки. Здається, що ми нічого не знаємо, що картина дуже туманна, але все це тільки обман. Уже все відомо.

— Все? — пробелькотів Журка.

— Так, друже, — сказав Трепка. — Треба тільки звільнитися від обмеженого погляду. Злочинець хотів маніпулювати нами, підсуваючи щоразу нові фальшиві докази, водячи нас сліпими стежками…

— Фальшиві докази? Що ви маєте на увазі?

— Дуже неприємно, але ваша мандрівка за рукописом «Дзета» і «Дельта» була погонею по фальшивому сліду.

Ми дивилися на нього вражені.

— Але не біда, — вів далі Трепка, — це навіть відіграло, так би мовити, свою роль. Злочинець певен, що обдурив нас. І це добре. — Трепка покрутив палицею в повітрі.

— Я не хотів вести вас за руку, — додав він за хвилину, — але остерігав. Хіба я не радив вивчати грецький алфавіт? Якби ви вивчали грецький алфавіт, то знали б, що «дзета» — шоста буква алфавіту. «Дзета» — шоста буква алфавіту! — повторив він суворо. — І це має велике значення. Зараз ви зрозумієте, друзі. Гляньте! — Трепка вказав нам палицею на знаки, які нарисував на стежці.

— Ось по порядку перші букви грецького алфавіту: альфа, бета, гамма, дельта, епсилон, дзета. Ви ще й досі не розумієте?

— Це назви праць професора, — промимрив я.

— Правильно. Виходить, що професор позначав свої твори в алфавітному порядку. Праці «Альфа», «Бета», «Гамма» були давним-давно опубліковані і не цікавлять нас. «Дельту» і «Дзету» ми знаємо. Але «Дельта» — четверта, а «Дзета» — шоста буква алфавіту. А що ж, постає питання, сталося з п'ятою? Що сталося з працею «Епсилон»? Що то за праця? Де вона? — голос Трепки звучав трагічно. — Ніхто про неї не згадав ні слова! Чому? Ніхто не знав її? Чи хотіли приховати, що вона є? А може, саме вона становила мету злочину?

Ми мовчали, пригнічені й засоромлені цим простим відкриттям.

— Може, ви натрапили на її слід, Журка?

Журка прикусив губи.

— Нічого не знаєте про неї? Шкода… Адже є докази. Самі впадають в очі.

— Докази? — простогнав я. — Що ви маєте на увазі, капітане?

— Багато доказів! Мутант, професор, який просвітлює морську свинку, хворий у Рудих Ямах, лист із Кельць, цифри у записній книжці професора… Ці речі не давали мені спокою. Я знав, що вони мають значення для справи, і намагався зрозуміти їх. Мутант — дегенеративна морська свинка, мати якої — жертва вибуху атомної бомби в Нагасакі; ця потвора витримує в тридцять два рази більші дози випромінювання. Навіщо був професорові цей мутант? Невже він сидів у лабораторії для прикраси? Навіщо Містраль просвітлював свинок? А може, опромінював? Що то була за хвороба, від якої помер Інох у Рудих Ямах? Що означав той смішний підпис у листі з Кельць: «Моніка, свинка виключно сухопутна»? Що означали низхідні цифри у записній книжці професора? І тоді сяйнула у мене думка, — розповідав Трепка. — Виникло одне припущення, і я почав боятися… Тремтів од страху. Все вказувало на те, що ми влипли в темну справу, як на мій смак, трохи завелику. Не хотілося вірити… І я не вірив до кінця… Думав, що уява, можливо, завела мене дуже далеко, не хотів бути посміховищем. Я намагався бути спокійним. Але сьогодні вранці я одержав радіотелеграму з келецького управління міліції.

Трепка витягнув конверт. Прочитав:

— «Моніка Н., лаборантка, перебувала у міській лікарні № 1 в Кельцях. Діагноз: гостре білокрів'я (leukaemia). Вилікувана повністю; виписана з лікарні 22 березня 1957 року. Контрольний огляд 22 квітня не виявив змін». Розумієте моє хвилювання? — говорив збуджений Трепка. — Я люблю вузькі справи. Дрібні психологічні вузлики… Бачачи такий розмах, я завжди втрачаю сміливість.

— Розмах?.. — я здивовано глянув на капітана. — Не зовсім розумію.

— Білокрів'я — хвороба невиліковна, — сказав Трепка.

— Он як!

— Деякі відомості з медицини, друзі. Лейкемія, інакше — рак крові, характеризується надмірним ростом білих кров'яних тілець. Якщо у здорової людини кількість їх не перевищує восьми тисяч у кубічному міліметрі, то у хворих на білокрів'я вона доходить до п'ятисот тисяч і більше. За нормальних умов це рідка хвороба, але при наявності радіоактивного випромінювання вона стає масовою… Це вона зібрала таке жорстоке жниво у Хіросімі і Нагасакі… На неї захворіли японські рибалки, на яких упав радіоактивний пил після випробування водневої бомби в Тихому океані.

Тому й називають її хворобою атомного віку.

І от цю хворобу переміг Містраль. Це було його відкриття «Епсилон». У мене є підстави припускати, що Містралю пощастило не тільки виліковувати хворих на білокрів'я, але й виробити в організмі імунітет проти нього на основі мутаційних змін кровотворчих органів. Це досягнення означало б біологічне підкорення ядерної енергії, бо ж досі ми ледве почали оволодівати нею в технічному розумінні. І ця робота вкрадена. Ви розумієте, який величезний це злочин?

Я дивився онімілий на Трепку.

— То, виходить, оті цифри в записній книжці… — промовив Журка,

— Означали дедалі меншу кількість білих кров'яних тілець у пацієнтки з Кельць.

— Що тепер ви думаєте робити? — запитав я.

— Врятувати твір, друже. Ти ж розумієш, що справа викриття вбивці тепер відходить на другий план. Найважливіше — це твір!

— Якщо він ще є, — пробурмотів я. — Злочинець міг знищити його зо страху.

— Не думаю, — заперечив Трепка. — Доки злочинець вірить, що йому пощастить вивернутися з цього скрутного становища, він не знищить праці. Тому я не хочу тепер чіпати злочинця, не хочу дати йому зрозуміти, що мені все відомо.

— Справа проста, — сказав Журка. — Треба дати наказ про негайну евакуацію «Пристані Ескулапа», ретельно обшукати людей і всі закапелки. Рукопис не шпилька.

Трепка захитав головою.

— Не думаю, що це було б правильно.

— Чому?

— Просто тому, що рукопису вже немає в «Пристані».

— Звідки ви знаєте?

— З вашого дозволу, я й на це запитання поки що не відповім.

— То що ж ви пропонуєте? — прикусив губу Журка.

— Припинити «карантин», розпустити всіх і встановити нагляд. Злочинець сам наведе нас на слід рукопису. За моїми припущеннями, він намагатиметься вивезти його за кордон. Тут немає можливості витягнути з нього більшу матеріальну користь.

— Це рисковано з нашого боку, — промимрив Журка. — Менш рисковано, ніж передчасний арешт злочинця. Не забуваймо, що у нього можуть бути невідомі нам спільники, які на випадок арешту вбивці втечуть, забравши з собою рукопис, або знищать його.

Розділ XXVI

Вранці другого дня ми скликали у вестибюлі невеличкі збори. У вступному слові поручик Журка подякував мешканцям «Пристані» за безкорисливу допомогу, яку вони подавали слідчим органам. На жаль, він виголосив цю подяку таким страждальницьким голосом і з такою міною, що в вухах ескулапів вона мала прозвучати як гірка іронія.

Становище врятував Трепка. З властивою йому красномовністю капітан повідомив усіх присутніх, що в зв'язку з недостатністю матеріалів, а також за браком відповідних доказів слідство вирішено припинити, що він, Трепка, і робить з жалем і прикрістю, бо він уже встиг зжитися з мешканцями «Пристані» і дуже цінував, як він висловився, спілкування з медичним світом.

— Маючи справу з грубими злочинами, вульгарними шантажами і різними огидними нахилами людей, — сказав Трепка, — ми прибули до «Пристані Ескулапа» як до оазису, де могли подихати по-справжньому інтелектуальною атмосферою.

Продовжуючи промову, капітан повідомив, що дні, проведені тут, він вважатиме чи не найціннішими в своєму важкому міліцейському житті; він дуже задоволений, що мав змогу схрестити шпаги з таким інтелігентним противником, і хоч мусить тимчасово відійти з поля бою, але не вважає, що змарнував свій час, бо зробив тут дуже цікаві кримінологічні спостереження і зібрав важливий матеріал для тактичних роздумів.

Закінчив Трепка моралізаторським зверненням, у якому закликав ескулапів замість квітів зла вирощувати справжні, природні квіти, займатися городницькими роботами, що «очищають розум і відводять від нього думки про злочин». Не забув тут же нагадати і про спасенний вплив цих робіт на систему кровообігу.

Як я й передбачав, цей невеличкий виступ Трепки вразив усіх. Тільки на обличчі в Заплона блукала поблажлива усмішка, якою молодь обдаровує нудну балаканину наївних стариків. Усі інші слухали капітана зовсім спантеличено. Правда, зважаючи на особливий стиль промови, я не міг розібрати, чим саме вона вражала слухачів, — формою чи змістом. Капітан завжди шокірував тих, хто не знав його незвичайної міліцейської практики.

— Є якісь запитання? — порушив тишу голос Журки. Запитань не було, отож ми один за одним вийшли з вестибюля і, щоб ніхто не сумнівався з приводу наших намірів, демонстративно почали збиратися в дорогу. Під'їхала міліцейська машина, і ми спішно винесли свої манатки.

* * *

Ми вже сиділи в машині, коли підійшов Заплон.

— Хвилиночку, — затримав він нас, — ви таки справді їдете? Я думав, що це блеф. Отже, канікули скінчилися!

— Ви жалкуєте? — запитав Журка.

— Відверто кажучи, жалкую.

— Можете лишатися, — Журка допитливо глянув на нього. — Ніхто вас не примушує виїжджати.

— Заняття в інституті, — зітхнув Заплон.

— Якщо тільки в цьому справа, докторе, то не турбуйтеся — ми продовжимо вам довідку ще на три дні.

Заплон здивовано глянув на пас. У мене склалося враження, що цього він аж ніяк не сподівався.

* * *

А проте ми знали, що більшість ескулапів захоче повернутися до своєї варшавської резиденції, і організували нагляд за «Ізолятором». Щоб мати змогу непомітно стежити за ситуацією у віллі, Трепка вирішив поселити там капрала Кайтуса під виглядом циклувальника.

Але проект зустрів несподіваний опір з боку самого кандидата. Ця робота здавалася Кайтусу надто важкою.

— Краще б уже малярство, — заявив він. — Минулого року я виконував малярські роботи у Базиля, і — ви самі, громадянине капітане, свідок — клієнт був задоволений. Ясна річ, — зроблено кваліфіковано. Навіть у тюрмі він ще рекомендував мене знайомим злочинцям.

Кайтус мав на увазі справу якогось Базиля Гондура, в якій він дійсно досить успішно виступив у ролі маляра.

— У цій справі ти не можеш бути малярем, — сказав Трепка. — В «Ізоляторі» щойно закінчені малярні роботи, тепер там чекають циклувальника з артілі.

Кайтус важко зітхав, чухаючи нижню щелепу.

— Можу бути й циклувальником, — згодився він нарешті, — але звертаю вашу увагу, капітане, на те, що циклувальники беруть по двадцять злотих від метра. Хто заплатить?

— Ескулапи заплатять.

— Ви обіцяєте?

— Обіцяю.

— З цього треба було й починати, — сказав задоволений Кайтус.

Того самого дня він прийшов з циклею на Підкоморську вулицю. Колись я підрахував, що такі ремісничі роботи при різних спецзавданнях щомісяця давали Кайтусу до двох тисяч додаткового доходу.

* * *

А в «Пристані Ескулапа» на своєму посту в прохідній будці лишався тимчасом Драбек. Цілий день ми чекали від нього повідомлень про те, що роблять ескулапи, але, на жаль, Драбек мовчав. Опівдні я подзвонив йому.

– Що там з ескулапами? Вибираються?

Драбек, як звичайно, довго цмокав, кректав і, нарешті, пробубонів:

— Е-е, громадянине поручику, чого там їм вибиратися, хіба тут погано? Сидять собі тихо, як миші під мітлою, тільки апетит у них став кращий. Мені на обід нічого не лишилося, сиджу на сухому пайку.

Надвечір я подзвонив ще раз.

— Ну як, виїхав хто?

— Де там! — простогнав Драбек. — І не збираються. Може, як погода почне псуватися, то вирушать, а зараз чого їм виїжджати!..

— А що вони роблять?

— Та нічого. Поки були сонячні дні, загоряли на терасі. А тепер грають у карти. Тільки доктор Заплон пише на терасі.

— А панна Стор?

— Панна Стор читає,

Я кинув трубку і тихенько вилаявся. Ніхто не виїжджає! Я всього сподівався, тільки не цього. Що, в дідька, це може означати?

Спантеличений, я повідомив про все Трепку. Капітана це не дуже збентежило.

— Сердеги вирішили скористатися з можливості, — заспокоїв він мене. — Чого ж дивуватися, Павелеку, — сонце, весна, запах землі…

Трепка зітхнув, згадавши «Пристань», і знову взявся вивчати справу про замах на Анатоля Паттергорна. Коли ж я звернув його увагу на те, що все-таки поведінка ескулапів стає підозрілою, капітан послав мене до Журки.

Журка був вражений не менше від мене.

— Пояснення може бути тільки одне, — сказав він, — бояться. Кожен з них боїться виїхати першим, щоб не звернути на себе уваги, і чекає, доки хтось інший покладе початок. Але ж кожен думає так само, от вони всі й сидять, вдаючи, що їм нікуди поспішати. Ну, та, кінець кінцем, почнуть же виїжджати. Треба тільки почекати.

Другого дня ми чекали до самого вечора. Та все було марно. Журка нервував дедалі більше. Особливо обурювала його моральна сторона питання.

— Ніякого почуття відповідальності! — вигукував він. — От до чого дійшли! Лежать собі, задравши ноги, а тут на них чекають хворі.

— Це лікарі з інституту, — зауважив я, — вони ж не лікують.

— Байдуже, — дорікав Журка. — Є ж у них, хай їм чорт, якась робота! Це не що інше, як цинізм! Нахабне використання становища!

— Ти сам їх заохотив до цього, даючи відпустку Заплону.

— Інакше не можна було. Адже йшлося про те, щоб Заплон не догадався. Але звідки я міг знати, що всі підуть по його слідах?

Трепка радив почекати ще один день, але й назавтра повідомлення Драбека звучало як завжди: «Ніхто не виїжджає. Становище без змін».

— Це вже зовсім незрозуміло! — простогнав Журка і рушив до Трепки, щоб уголос висловити своє незадоволення його методами.

— Друже, — сказав Трепка, — ви ж, якщо не помиляюся, схвалили мій скромний план.

Журка пояснив, що він зробив це в хвилину слабості. Трепка відповів на це, що при бажанні Журка може відмовитися від дальшого слідства і прийняти щиру подяку експериментального відділу за «цінний вклад».

Журка з кислою міною заявив, що, на жаль, буде змушений це зробити, бо полковник доручив йому з понеділка інші завдання, але він, Журка, не втрачає надії в майбутньому ще не раз прислужитися Трепці своєю допомогою.

Так закінчилася люб'язна участь хороброго поручика у справі «Пристані Ескулапа».

* * *

А під час обіду, через годину після того, як Журка пішов, — немовби насмішка долі, — нас покликали до телефону. Драбек повідомив, що хвилину тому доктор Йонаш, узявши чемодан, виїхав з «Пристані».

— А що Сойка? — запитав я збуджений.

— Іде назирці за ним.

— Гаразд.

Ще через дві години розвідник Сойка доповів: «Йонаш пішов у будинок на. Підкоморській». Майже одночасно включився на лінію Кайтус: «0 12.20 Йонаш прибув до «Ізолятора». Відпустив на цілий день Котовську і намагався умовити мене залишити роботу, бо йому, каже, потрібна тиша».

— Ні в якому разі не виходь, Кайтус! — наказав я.

* * *

О шістнадцятій годині Кайтус подзвонив ще раз. Мені здалося, що він дуже стурбований. «Ескулап метається по кімнаті, неспокійний, мов кіт, якому прив'язали до хвоста бляшанку. Знову хотів одіслати мене. Взявся за це навіть дуже активно. Звинуватив мене, що я не з артілі, а халтурю наліво. На щастя, в цей час прийшла пані Котовська і сказала Йонашу, щоб він не втручався в господарські справи. Йонаш, лютий, поїхав у місто».

Продовжуючи звіт, Кайтус не пропустив нагоди поскаржитися, що в нього вже пухирі на руках. Підкреслив при цьому з натиском, що проциклував уже дві кімнати, а тепер починає вестибюль і що заробив уже вісімсот злотих.

— Ви взяли надто високий темп, Кайтус, — зауважив я. — Так можете лишитися без роботи, перш ніж з'ясується справа.

— Інакше не можна, громадянине поручику, — сопів Кайтус, — ця нікчемна прислуга стоїть наді мною, мов кат, і стежить за моїми руками. Напевно, у цієї відьми є якісь сумніви щодо моєї кваліфікації, а може, щось пронюхала, бо задає мені різні особисті запитання і при цьому бурчить, не дай боже.

— Будьте обережні, Кайтус, — застеріг я його, — грубість жінок іноді буває ознакою їх симпатії.

— Ви думаєте?..

— Я думаю, що ви могли їй страшенно сподобатись!

Запанувала довга мовчанка. Кайтус, напевно, думав про моє припущення.

— На випадок чого, як мені бути, громадянине поручику? — спитав він з острахом.

— Ставитися позитивно, Кайтус, якомога позитивніше!

По другому кінці проводу я почув важкий стогін, а потім сякання.

— Але за циклування мені повинні заплатити від метра, — нагадав Кайтус.

Я поклав трубку.

Трепка вислухав повідомлення спокійно, але як тільки я закінчив, він акуратно перев'язав папку з документами по справі Анатоля Паттергорна рожевою стрічкою і замкнув її в шафі.

— Не подобається мені цей Йонаш, друже, — кашлянув капітан. — Зовсім не подобається ця людина.

Я запитав, що він має на увазі, але Трепка сказав тільки:

— Нас чекає невеличка подорож. Приготуй-но, будь ласка, хлопче, необхідні продукти, світло і всі прилади, як завжди.

* * *

Через годину після цього розвідник Сойка передав чергове повідомлення.

«Йонаш обідав у ресторані «Мелодія», потім бродив цілу годину по місту. Був дуже знервований. У «Мелодії» вилаяв офіціанта, а на перехресті біля Свєнтокжиської вулиці мало не попав під таксі. З Підвалля сів у «сто двадцять п'ятку» і проїхав аж на Пулавську, де купив квиток у цирк на дев'ятнадцяту».

Потім Сойка повідомив, що стер собі ногу, і просив увільнити його від цих обов'язків. Трепка взяв від мене трубку.

— Це все? — запитав він незадоволено. — А зв'язки?

— Він ні з ким не зустрічався.

— Телефонні розмови?

— Не розмовляв.

— Заходив у клініку чи в інститут?

— Ні… — Сойка був ображений. — Нічого, крім того, що я сказав. Цей тип бродив без будь-якої мети.

Трепка вилаяв Сойку за нечемне висловлення про особу, за якою наглядають, а потім знову зауважив, що вся ця історія йому не подобається.

Коли незабаром після. цього подзвонив Кайтус, у Трепки вже було для нього доручення досить несподіваного змісту.

— То кажеш, друже, що пані Котовська добре взялася за тебе? — спитав він лагідно.

— Так, громадянине капітане, чистить мене, ніби я хлопчик на побігеньках. Не знаю, чи й витерплю, громадянине капітане.

— Більше не треба терпіти. Для вас є інше завдання. Запросіть Котовську на дев'яту годину в кіно. Зрозуміло?

— Зрозуміло… — Кайтус був явно спантеличений. — А якщо вона не захоче?

— Захоче, — сказав Трепка. — Усе свідчить про те, що захоче, коли тільки ви вміло попросите. Якщо ж я помиляюся, то вам треба випровадити її з дому під якимсь іншим приводом. Розумієте? Щонайпізніше о дев'ятій годині в будинку нікого не повинно бути, хоча б вам довелося навіть арештувати її. Повторіть.

— Щонайпізніше о дев'ятій годині в будинку нікого не повинно бути, — продекламував Кайтус, — хоча б мені довелося ' навіть арештувати Котовську.

— Це на крайній випадок, Кайтус, попереджую вас! — сказав Трепка. — Ви повинні піти з Котовською в кіно. Мусите вмовити її на це, а якщо не зумієте — горе вам!

Трепка поклав трубку і запитав, чи я все приготував до подорожі. Діставши ствердну відповідь, він витягнув з шухляди пістолет і перевірив магазин.

— Підемо в «Ізолятор»? — запитав я.

Трепка кивнув головою.

— Ви підозріваєте, що саме там сховали рукопис «Епсилон»?

— Припускаю, — сказав Трепка.

— Але це в усякому разі досить дивне місце. Адже вбивця міг сподіватися, що за віллою наглядають, — зауважив я.

— Слушно, друже, слушно, поділяю твої сумніви. Я сам вражений. Правда, тут можуть бути якісь протилежні психологічні міркування: заховати рукопис саме в тому місці, за яким наглядає міліція. А все-таки мене це вражає. Вражає особа Йонаша, хлопче. Мушу признатися, що я не брав його до уваги. Розумієш моє хвилювання, друже? Я думав не про нього.

— Може, його від'їзд із «Пристані Ескулапа» до Варшави чисто випадковий? — припустив я.

— Ні! — Трепка рішуче хитнув головою. — Я досить добре знаю людей. Приїзд Йонаша, безумовно, зв'язаний з цією справою. Ручаюся, друже, його поведінка, примушує замислитися. Це ж ясно: людина хотіла залишитися сама в «Ізоляторі». Чого? Весь час крутився у вестибюлі внизу. Хотів позбутися Кайтуса і Котовської. Навіщо? Щоб понишпорити в кімнаті професора Містраля. Йонаш чогось тут шукає, його щось хвилює. Можна припускати, що йдеться про рукопис «Епсилон». Боюся, що сьогодні вночі він захоче пробратися в кімнату Містраля, тому, хлопче, нам треба бути на місці.

Розділ XXVII

О дев'ятій ми були на Підкоморській вулиці. Тут було темно, хоч око виколи. Ні зірок, ні місяця, а вуличні ліхтарі страйкували, як то часто буває в нашому столичному місті. Тому ми. легко й непомітно пробралися на територію «Ізолятора». Видно, Кайтус виконав наказ, бо в жодному вікні не світилося, було схоже на те, що в будинку немає живої душі.

У нас були дублікати ключів від «Ізолятора». Я велів зробити їх ще на початку розслідування. Спочатку ми хотіли ввійти через головні двері, але виявилося, що вони замкнуті зсередини і в замку стирчить ключ. Я запропонував Трепці ввійти через кухню, однак Трепка волів скористатися з лапки. Він застосовував цей інструмент дуже охоче, де тільки траплялася нагода, щоб не позбутися вправності. Дивлячись, як спритно орудує Трепка цим знаряддям, я подумав, що, мабуть, небезпідставно говорять люди про злочинне минуле капітана.

У вестибюлі я вийняв з портфеля захисні туфлі, — такі, в яких ходять у музеях, — ми наділи їх на своє взуття і ввійшли в кімнату Містраля.

Я глянув на годинник. Було п'ять хвилин на десяту. Циркова вистава вже, мабуть, закінчилась, отже, незабаром мав повернутися доктор Йонаш. Ми перевірили штори на вікнах. Усі вони були щільні, і Трепка дозволив засвітити кишеньковий ліхтарик. У тьмяному світлі я оглянув кімнату. Тут панував педантичний порядок, я не помітив ні найменшого сліду якихось розшуків.

— Здається, тут ще ніхто не був, — прошепотів я.

— Можеш говорити нормально, друже, — Трепка показав на двері, оббиті товстим шаром повсті, — це справжня радіостудія. Містраль любив тишу.

Я думав, що. ми вчинимо в кімнаті деякий розгардіяш, але Трепка одразу вказав мені на високі вольтерівські крісла, які стояли в кутках по обидва боки дверей.

— Сядьмо тут, Павелеку.

Отже, нам належало чекати. Цього я найбільше не любив у нашій праці.

— Чи не можна було б тим часом пошукати трохи по шухлядах? — запитав я, обмацуючи світлом ліхтарика письмовий стіл і ряди книжок у бібліотеці.

— Навіщо? — незадоволено промовив капітан. — Хіба я не вчив тебе, хлопче, працювати економічно? Навіщо шарпати собі нерви? Нехай злочинець хвилюється за тебе, нехай відчуває корчі в шлунку, нехай йому стискає горло. Хай він лазить, наче мавпа, по полицях, витягує тремтячими лапами шухляди, залишаючи скрізь чудові відбитки пальців. Нехай платить повну ціну за злочин. Не відбирай у нього цієї приємності. — Трепка зручно вмостився в кріслі. — Це важливо з погляду справедливості. А коли вже він схопить здобич і полегшено зітхне, коли його організм от-от позбудеться напруження, — тоді ми вийдемо на сцену і одним жестом обеззброїмо злочинця. Так, спіймати його на гарячому! Уявляєш собі, що то за удар буде для нього! Ми нокаутуємо його психічно. Ні, я не хочу позбавити себе цього ефекту.

Нічого не вдієш. Я сів і склавши руки чекав. Настрій був досить кислий. Коли, нарешті, минула дванадцята, а в домі все ще панувала жахлива тиша, Трепка почав ворушитись у кріслі і зітхати, а потім раптом підвівся і пішов у ванну. Незабаром звідти почулося підозріле хлюпання. Шум води не стихав, я занепокоєний увірвався до ванної і, на превеликий свій подив, побачив Трепку у ванні.

— Що ви робите! — видавив я.

Трепка спокійно намилював лисину.

— Ти, як завжди, ставиш недоречні запитання, — бачиш же, що я купаюсь.

— Купаєтесь?

— А чого б я мав позбавляти себе щоденної ванни?

— Але ж служба… — видавив я.

— Так ти ж, Павелеку, на посту, — промовив він з легким натиском.

— Так, звичайно, — промимрив я, зрозумівши натяк.

Я подався назад до кабінету і знову всівся в кріслі.

Трепка хлюпався ще хвилин десять, потім вийшов, загорнувшись, немов житель східної країни, в узорчату одежину, в якій я, придивившись ближче, розпізнав халат покійного Містраля. Від капітана пахло милом і жасмином.

— Раджу й тобі прийняти ванну, — сказав Трепка. — Треба якнайповніше використати всі можливості — ото, друже, вся мудрість розвідника. Коли вже доля закинула тебе в приміщення з ванною і теплою водою — приймай ванну, друже. Що зробив би на нашому місці Журка? Наш друг Журка чигав би, як звір, у повному розумінні цього слова. Кожна клітина його жилуватого тіла чекала б. Завмерши, скорчившись у кутку, він напружено підстерігав би. Горло у нього було б здавлене, кулаки затиснуті, губи закушені. І так години зо дві. А потім — непереборна втома, затуманений погляд, розслаблені м'язи, отупілий розум. Йому байдуже, де довелося б чекати — на дереві, на даху чи в затишному приміщенні з усіма вигодами. Бо й тут і там він був би переповнений чеканням, захоплений тільки однією думкою. І багато хто хвалив би його за це, бо, на їх думку, такий працівник — ідеал розвідника… Але я думаю інакше. Я вважаю, що така позиція примітивна і дурна. Дуже не люблю я, друже, коли в тебе захаращений розум, не люблю такої монолітної блокади свідомості. Розвідник, який так підходить до справи, вже через три роки вибуває, стає непридатним до дальшої служби. Через три роки, друже, коли ще тільки починає набувати досвіду, такий працівник перетворюється на ганчірку, і його треба звільняти, бо в нього вже зовсім виснажені нерви. Ось чому, хлопче, я ще раз повторяю: уникай зайвої напруженості, вивчай техніку чекання. А напруженість бережи на ту мить, коли в замку заскрегоче ключ. Коли в замку заскрегоче ключ! — повторив капітан урочисто. — Отож, приятелю Дзярмаго, іди прийми ванну і душ.

* * *

На жаль, тої ночі ключ у замку не заскреготав, і я не міг перевірити ефективності наукового і нічим не ускладненого чекання. Зате я пересвідчився, що розслаблення, прописане мені Трепкою, хоча й, безумовно, приємне, мало одну ваду. Цією вадою був міцний і абсолютно не службовий сон, який зморив мене, коли, добре викупавшись, я спочивав у м'якому кріслі. Признаюся в цьому з каяттям і соромом, але факт лишається фактом: коли я розплющив очі, в кімнаті було вже видно, і Трепка порався з термосом та запасами їжі.

Після сніданку нам пощастило налагодити зв'язок з Кайтусом, який саме прибув на роботу і просунув нам під двері папірець з новими відомостями, а також свіжі газети.

Ми дізналися, чого Йонаш не прийшов увечері в кімнату. Коли він повертався з цирку, біля хвіртки на нього чекав посланець з клініки, і Йонаш усю ніч провів у лікарні, консультуючи при операції якоїсь високопоставленої особи. Потім він поспав кілька годин там же, в клініці, а з сьомої години влаштовує різноманітні свої справи в місті. Побував у інституті гематології на Хоцімській вулиці і в інституті онкології на Вавельській.

Трепка сказав, що доведеться сидіти в приміщенні ще одну добу, На другий день був призначений похорон професора Містраля, мали прибути гості, родичі і знайомі. Отже, якщо Йонаш хоче здійснити свій план, то він не відкладатиме.

Не маючи ліпшого заняття, ми почали переглядати газети. В деяких із них уже була вміщена частина матеріалів слідства, які ми одібрали для опублікування.

Трепка, зітхнувши, показав мені набраний величезним шрифтом заголовок статті у «Штандарі Млодих». «Де рукопис «Епсилон»? запитував молодий журналіст-кримінолог.

— От результат підняття так званої завіси таємниці, — розумний з півслова розуміє.

На щастя, до інших щоденних газет не можна було застосувати прислів'я про розумного, і це дуже поліпшило настрій капітана. Газети займалися не стільки таємницею вбивства, скільки нашими скромними особами. Вони підкреслювали бездарність міліції і критикували методи слідства в цій справі. Найбільше злорадних нападок зазнав Трепка і його експерименти. У деяких висловлюваннях ми впізнали отруйне перо редактора Галастри, нашого противника в пресі, який до війни сам був приватним детективом, а тепер, за визначенням Трепки, «закінчував свою кар'єру в пресі».

Назви статей були красномовні:

НЕПРИПУСТИМІ ЕКСПЕРИМЕНТИ БІЛЯ ТРУПА ВЧЕНОГО

«ПРИСТАНЬ ЕСКУЛАПА» ЧИ ПРИСТАНЬ ЗЛОЧИНЦЯ?

99 ГОДИН ПСИХІЧНИХ ТОРТУР У «ПРИСТАНІ ЕСКУЛАПА»

Під цим останнім заголовком «Експрес» надрукував інтерв'ю доктора Йонаша, який скаржився на стиль роботи слідчих органів.

Припинення слідства у «Пристані Ескулапа» газети вважали за фіаско методів Трепки.

«Здитинілий старик у міліції», писало «Жицє Варшави». «Шпильки» вмістили карикатуру — Трепка в коротких штанцях обриває пелюстки з квітки і ворожить: «Йонаш… Заплон… Касіца…» А «Кур'єр» сповіщав: «КАПІТУЛЯНТСЬКА ПРОМОВА КАПІТАНА ТРЕПКИ В «ПРИСТАНІ ЕСКУЛАПА». І далі: «Я НАТРАПИВ НА БІЛЬШОГО ЗА СЕБЕ», сказав відомий спеціаліст криміналістики Трепка, після чого безслідно зник. Нашому представникові ще й досі не пощастило розшукати його. Треба думати, що переможений старик пережовує на самоті гіркоту поразки. «Треба покінчити з несерйозним експериментуванням, — писала газета, — і зайнятися нормальною працею. Експериментування на поточних справах, зв'язаних з громадським інтересом, неприпустиме».

— Чудово, — бурмотів задоволений Трепка. — Це мене заспокоює. Думаю, що це так само заспокійливо вплине на вбивцю… І він без потреби не сполохається. На щастя, розумний детектив із «Штандару Млодих» є винятком. До того ж наші ескулапи не читають його благородної газети. Ну і — хоч це й найменш важливо, — можна бути спокійним за долю наших експериментів. Ці сердеги підготовляють чудову основу для нашої перемоги. Бо, пам'ятай, друже, найбільші, найгучніші перемоги — це перемоги несподівані, непередбачені.

* * *

Дальше читання перебили якісь крики на кухні. Ми прилипли до дверей. Крики повторилися, потім почувся плач. Хтось кілька разів грюкнув дверима. Нарешті все затихло.

Ми з Трепкою міркували, що все це означає, коли раптом у дверях заскреготів ключ. Ми поспіхом сіли на свої місця. В ту ж мить двері відчинилися навстіж, і перед нашими здивованими очима з'явився… Кайтус у власній особі, його обличчя, мов місяць, сяяло в посмішці. Він тримав піднос з графином і чарками. Спочатку Кайтус не помітив нас. Поставив піднос на письмовому столі і підняв штори. Ясне денне світло залило кімнату.

— Ти збожеволів! — у розпачі засичав Трепка.

— Ні, все гаразд, громадянине капітане, — обернувся до нас Кайтус. — Випийте по чарці!

— Бійся бога! Що за ідея?! Ти ж нас викрив.

— Перед ким?

— Перед Котовською.

— Котовської немає. В будинку нікого немає.

— Вона може повернутися.

— Сьогодні не повернеться.

— Тобто?

— Її вирядили звідси, громадянине капітане, — офіційним тоном сказав Кайтус.

— Вирядили? Кайтус, говоріть по-людськи… Ті крики… — занепокоївся Трепка.

— Жінка нервова, опиралася.

— Що таке?!

— Вибачте, громадянине капітане, але довше я не міг з погляду… гм… громадської моралі. Чорт у неї вселився. За всяку ціну хотіла одружитися зі мною. Випийте, капітане, — він подав Трепці чарку, — і ви, поручику.

Трепка мимоволі випив і тільки після цього опам'ятався.

— Кайтус, — запитав він грізно, — це коньяк?

Так точно, громадянине капітане.

Ти нишпорив у погребі?

— Ні, тільки в комірчині.

— Як тобі не соромно!

— Пийте сміливо, громадянине капітане. Господиня надала мені повну свободу щодо спиртних напоїв. Чесна жінка зрозуміла, що циклувати насухо ніяк не годиться. До речі, відносно циклування, громадянине капітане, — я сподіваюся, що мені заплатять від метра, як і домовилися.

* * *

Решту дня, завдяки чисто чоловічому рішенню капрала Кайтуса, а також його кухонним старанням, ми провели у стані повної розрядки. Згідно з рапортами, які до нас надходили, Йонаш усе ще був зайнятий, а інші ескулапи так і не виїжджали з «Пристані».

Правда, я ще раз запропонував зробити обшук у кімнаті Містраля, щоб знайти рукопис, якщо він справді тут, але Трепка знову заперечив, для різноманітності посилаючись тепер на естетичні, аргументи.

— Невже ти не розумієш, друже, — сказав, — який то чудовий ефект буде, коли ми відберемо твір прямо з рук злочинця? Я ж учив тебе, Павелеку, що наша праця — мистецтво, отже, її можна виконувати красиво або погано. Краси нашому мистецтву надає і доцільність. Я вирішив досягнути нашої мети найпростішим, найефективнішим і найекономічнішим способом. Так само, як художник, що однією безпомилковою лінією надає творові потрібного характеру.

Виголосивши цю досить незвичайну, як для фахівця з криміналістики, тезу, Трепка заявив, що, за його припущеннями, цієї ночі настане розв'язка. Йонаш почне діяти. Щоб полегшити йому завдання, Трепка доручив Кайтусу вже о четвертій годині піти з вілли, залишивши нас самих.

Ми зайняли свої місця в кріслах. Була вже, мабуть, восьма година вечора, коли біля замка почулося, нарешті, підозріле шарудіння і довгожданий скрегіт ключа. Ми затамували подих. З самого початку слідства це була чи не найбільш хвилююча мить.

Двері тихо заскрипіли, і хтось майже безшумно ввійшов до кімнати, присвічуючи електричним ліхтариком. Трепка не помилився. То був Йонаш, я впізнав його по характерній округлій фігурі. Я напружено стежив за силуетом. На ногах у Йонаша були тільки шкарпетки. Hepвово поправляючи рукавички, він поволі підходив до письмового стола. Чи не помітить нас передчасно? Ні, Йонаш, мов загіпнотизований, вдивлявся у письмовий стіл. Дійшовши до мети, він витягнув з кишені велику в'язку ключів і почав обшукувати шухляди. У тиші ми чули його часте дихання, що свідчило, як сказав Трепка, про прискорений процес обміну матерії і швидке витрачання психічної енергії.

Але розшуки, як видно, були безрезультатні, бо Йонаш витер лоб і підійшов до стінної шафки, де професор ховав спиртні напої.

Настала невеличка передишка. Йонаш випив дві чарки і важко зітхнув. Якусь мить я бачив його обличчя, обрезкле і змучене. Потім він знов одвернувся і підійшов до бібліотечних полиць. Жовтаве кружальце світла повільно просувалося по рядах книг. Перегляд нічого не дав, і Йонаш приставив крісло. Незграбно вилізши на нього, почав обома руками ритися поміж книжками. Нервуючи, він скинув кілька томів на підлогу, підняв їх, знову виліз на крісло. Він дихав дедалі важче, рухи ставали чимраз нервовіші. Раз у раз обтирав лице, знімав окуляри, знову надівав. Я бачив, що він змучений. Страшенно змучений.

Це тривало добрих півгодини, потім, збентежений, Йонаш зліз, нарешті, додолу. Погасивши ліхтарик, сидів кілька хвилин у темряві. Потім у нього, мабуть, сяйнула якась думка — з шумом відсунулося крісло, і знову блиснуло світло. Ми помітили, що Йонаш стояв тепер біля шафи, риючись у білизні і костюмах професора, відкриваючи порожні чемодани. Нарешті він стягнув піджак, зірвав з шиї галстук, зняв окуляри і підійшов до вмивальника. Якусь хвилину тримав обличчя під струменем води, голосно пирхаючи, потім витерся носовою хусточкою, опорядився і, немов для того, щоб сумління було спокійне, заглянув ще під велику картонну папку на письмовому столі.

Ми почули, як він полегшено зітхнув. У руках лікаря блиснула жовта, гладенька обкладинка рукопису. Я ледве стримався, щоб не зірватися з місця. Тим часом Йонаш зсунув окуляри на лоб і, тримаючи рукопис біля носа, почав нервово переглядати його.

Раптом його плечі затремтіли мов у лихоманці. А потім почувся сміх. Ні, я не помилився. Йонаш весь трясся у Жахливому приступі якогось хворобливого сміху.

Нарешті він повернувся на наш бік і, мов п'яний, рушив до дверей.

І в цю мить помітив нас. Ми нерухомо, наче статуї, сиділи у високих кріслах.

Розділ XXVIII

Побачивши нас, Йонаш був страшенно вражений. Він здавлено скрикнув, мимоволі подався назад, рукопис випав у нього з рук.

— Ото дивна зустріч, докторе Йонаш, — зітхнув Трепка, не рухаючись з місця. — Чого ж ви не вітаєтесь? А-а… ви остовпіли. Як це називається в медицині? Rigor mortis? А все-таки ви мене здивували. Від вас я цього не сподівався, думав, що наш фініш буде більше стильний, а тимчасом ви не витримали до кінця. Жаль. Finis соronat opus^[5].

Йонаш стояв нерухомо, немов загіпнотизований. Я дивився в його перекривлене обличчя, яке маячило в півтемряві, і спочатку ніяк не міг примиритися з думкою, що так виглядає вбивця. Тільки згодом голова почала прояснюватись. Йонаш убивця? Що ж! Хіба докази з самого початку не вказували на нього? Це ж він дав Містралю порошок, йому Містраль довірив ключ від шафи з отрутами, і хто ж краще за нього міг знати про роботу професора? Він же був асистентом Містраля. Я пригадав усю брехню Йонаша, всі ухиляння. То чому ж це мене здивувало? Чому я не хотів погодитися з цим, чому всередині у мене все бунтувало проти такої розв'язки? Я гарячково шукав відповіді і, здалося, знайшов.

Все це було на вигляд занадто просте, щоб скидалося на правду. Я шукав надто далеко! У житті все простіше. Не тепер, а тоді я мав рацію. Тоді, коли говорив Журці про психологію навиворіт, Йонаш застосував цей прийом.

Я відчував себе приниженим, — і мене охопила злість на цього лавандового пана. Я не міг подарувати йому те, що він так легко обманув нас і до останньої хвилини водив за ніс. Може, це пояснить і хоч трохи виправдає мій грубий вчинок, якого я тоді допустився. Не володіючи собою, я зірвався з місця, скочив до Йонаша, вхопив його за груди, струсонув, мов деревину, і крикнув:

— Руки вгору, злочинцю!

В очах Йонаша замиготів жах. Асистент мимоволі підніс руки, а потім зненацька випростався, мов струна, й безсило опустився на підлогу.

Ще не добравши як слід, що сталося, я з жахом помітив, що тримаю в повітрі порожній піджак.

Трепка спокійно засвітив світло, підняв штори і відчинив вікно. Потім з досадою глянув на лежачого.

— Що ти наробив, Павелеку?

Не знаю, не стримався, капітане.

Так не можна. Ти перелякав людину. Перелякав безпідставним звинуваченням.

Я сторопів.

— Як так?! — викрикнув. — То, по-вашому, не Йонаш убив?

— Звичайно, ні… — Трепка нахилився над асистентом, намагаючись привести його до притомності.

— Але ж ваші слова…

— То, друже, був тактичний хід. Будь ласкавий, допоможи мені перенести його.

Я вхопив асистента за плечі, і разом з Трепкою ми поклали його на ліжко.

— Але ж Йонаш… — спробував я заперечити, але Трепка гостро перебив:

— Про Йонаша поговоримо потім. А тепер найважливіше — це рукопис.

І дійсно, в цій справі люди вже відійшли на другий план. Найважливішим був твір. Тремтячою рукою я підняв з підлоги рукопис у пластмасовій обкладинці, на якій була одна буква — епсилон.

Я не маю нахилів до фантазування, але в цю мить моя уява добре-таки розійшлася. В моїх руках епохальний твір! Верстовий стовп на шляху прогресу! Врятування людства! Ключ до біологічного опанування наслідків радіоактивності! І це в моїх руках!.. Моє прізвище з цього часу буде невід'ємне від винаходу Містраля. Мене охопила урочиста, благородна радість — адже я добре послужив людству. Я зрозумів, чому так багато людей палають бажанням врятувати народи навіть помимо їх волі. Це робить людину надзвичайно щасливою! Десь далеко за вікном грало радіо. Виконували Дев'яту симфонію Бетховена. А може, мені тільки так здалося? У всякому разі музика мала бути.

— Що з тобою, друже? — занепокоївся Трепка.

— Радість, капітане. Світова радість!

— Дай же мені той рукопис!

Трепка взяв у мене з рук твір і почав зосереджено переглядати його.

Опам'ятавшись, я оглянувся. Як би вшанувати цю історичну хвилину? Погляд упав на аптечку, з якої підкріплювався Йонаш. Тремтячою рукою я наповнив чарки.

— Капітане, випиймо за перемогу.

Раптом почулося якесь ідіотське хихикання. Здригнувшись, я оглянувся. На ліжку сидів навпочіпки згорблений Йонаш і нервово хихикав. Я перевів погляд на Трепку і, вражений, онімів. Мій начальник виконував гімнастичні вправи — ритмічно присідав. Мені здавалося, що всі збожеволіли.

— Капітане, що, в дідька, ви робите?!

— Спокійно, друже, — засопів Трепка. — Тільки спокій та інтенсивні фізичні вправи можуть нас врятувати.

— Врятувати? Не розумію! Капітане, що сталося?

— Читай рукопис, хлопче, і ти все зрозумієш.

Я схопив твір «Епсилон», і мені одразу все стало ясно. На першій же сторінці я прочитав слово «авітамінози».

Ніде анічогісінько про лейкемію і радіоактивність.

— Що це означає? — промимрив я, заспокоївшись.

— Це означає, що ми стали жертвою помилки.

— Але ж на обкладинці є епсилон!

— І це найжахливіше.

— Ошукали нас! — вигукнув я.

На жаль, ще гірше, — безпорадно буркнув Трепка.

Гірше?

— Вони самих себе ошукали.

— Праці про білокрів'я взагалі не було? — висловив я припущення.

Трепка сумно похитав головою.

— Була, але доля жорстоко пожартувала з нами.

Я відчував, що мене обливає холодним потом.

— Ви ж не хочете сказати… це ж, мабуть, не означає, що рукопис «Епсилон»…

— На жаль, це означає, що рукопис «Епсилон» був у іншій обкладинці.

— Обкладинки були замінені? — простогнав я.

— Так. Рукопис «Епсилон» був у обкладинках «Дзета», і його… Його, друже, спалили.

Я опустився в крісло. Кілька хвилин підлога гойдалася передо мною. Коли я підвівся, в кімнаті не було вже нікого.

У ванній хлюпотіла вода — Трепка приймав душ. Я відчував, як у мене наростає гостра неприязнь до капітана. Він не зумів бути навіть трагічним! Але де ж Йонаш? Я схопився і через відчинені двері влетів у вестибюль. У півтемряві маячила знайома постать. З пляшкою в руках асистент хитався, бурмочучи щось під ніс. Він був зовсім п'яний. У першу мить мені хотілося вдарити його, та як тільки я подумав, що все це вже ні до чого — руки опустилися. Ганебний кінець! Який ганебний кінець! Не буде великої епопеї! Не буде навіть матеріалу для драми! Буде лише гротескна кримінальна повість.

І я з своїм передчасним захопленням та мріями сам собі здавався тепер уже тільки смішним. Нещасний поручик міліції, який заплутався між своїм здичавілим начальником і п'яним ескулапом! Смішний і страшенно незграбний! Доля ще раз насміялася надо мною. Мені завжди не щаститиме. До самої смерті.

І замість того, щоб дати п'яному ляпаса, я вирвав у нього з рук пляшку і наповнив чарку.

* * *

Була дев'ята година ранку, коли я злякано схопився. Виявилося, що я одягнутий лежав на дивані у вестибюлі. В роті було гірко, хотілося пити. Дуже боліла голова. Я пам'ятав усе, що сталося вчораїй страшенно сердився. Розумів, що поводився по-дурному, зовсім розклеївся. До того ж я встановив, що свою поведінку я переживаю болючіше, ніж втрату рукопису, і цей висновок; остаточно пригнічував.

Я пішов на кухню, напився води, потім заглянув до кімнати професора. Трепка без сорочки, свіженький, рожевий, як завжди, сидів за столом, а капрал Кайтус у кухонному фартусі подавав йому на підносі рідко зварені яйця і чай.

— А, ось і ти, нарешті, — сказав капітан, побачивши мене. — Твій психічний стан, Павелеку, турбує мене. Правда, ти був свідком сумних сцен, але ж треба вміти й програвати, хлопче. Наша робота — це гра. Трапляється, нашу карту б'ють. Але ж маємо ще втіху: нам лишилося закінчити гру. Треба піймати вбивцю.

— Тобто кого? — я похмуро глянув на нього.

Трепка поперхнувся яйцем.

— На жаль, хлопче, поки що не можу задовольнити твоєї цікавості. Доведеться тобі запастись терпінням.

Я прикусив губу.

— Ви певні, що це не Йонаш?

— Я вже сказав тобі: Йонаш не вбивця, хоч, мабуть, теж не кришталева особа.

— На чому базується ваше твердження?

— На тому, що я знаю прізвище вбивці. Але це ще не виключає участі Йонаша у вбивстві Містраля. Якби ти подумав, хлопче, то сам дійшов би до такого висновку. Адже вчора ти випробував Йонаша. Це слабка людина, психічно нестійка, боягузлива і нервова. Тимчасом спосіб, який застосував убивця, свідчить, що злочинець — людина холоднокровна, відважна і з залізними нервами. Звертаю твою увагу і ще на один, не менш важливий аргумент, Йонаш не знав про трагічну помилку. Навіть не знав, як слід, де шукати рукопис.

— То яка ж у всьому цьому роль Йонаша?

— Просто він хотів скористатися з нагоди. Всупереч своїм брехливим твердженням, Йонаш добре знав про рукопис «Епсилон». Чому асистент приховав перед нами цей важливий факт? Бо хотів заробити на смерті професора Містраля. А може, пощастить? Може, ні вбивця, ні ми не догадаємося, що професор таємно, ховаючись від усього світу, зробив цінний науковий винахід? Є сорт людей, які думають практично і не вважають, що обкрадати покійників — нечесно, — адже ніхто на цьому нічого не втратить, нікому з того не буде кривди, а вони скористаються з нагоди. І Йонаш хотів скористатись. Якби все скінчилося щасливо, ми через рік чи два довідалися б про геніальне відкриття доктора Йонаша в галузі боротьби з білокрів'ям. Але йому не пощастило, Йонаш зазнав подвійної поразки. Він потрапив у нашу пастку, а до того ж виявилося, що в обкладинці, позначеній буквою епсилон, очікуваного рукопису немає, його щастя, що натрапив на нас. Якби Йонаша застукав тут наш хоробрий Журка, то хлопцеві нелегко було б виплутатися з обвинувачення у вбивстві. Думаю, що цей випадок по-справжньому відучить його від злочинів «при нагоді». Власна зухвалість добряче налякала хлопця, тепер він як вогню боїться компрометації. Крім того, Йонаш уже зовсім протверезився і думає про те, як відповісти на мої запитання, тобто готується до генеральної сповіді.

Я приглядався до Трепки, охоплений неприємним подивом. Скільки вже разів капітан вражав мене своєю витримкою, але в даній ситуації його холоднокровність здавалася мені просто цинічною.

— Ви, здається, не дуже засмучені втратою рукопису, капітане, — з гіркотою зауважив я.

Трепка флегматично витирав рот.

— Розумію твій жаль, друже, але що ж, по-твоєму, мені робити? Адже розпач тільки збільшить нещастя. Повір мені, друже, — та мить, коли я зрозумів трагічну помилку вбивці, була найчорнішою хвилиною мого життя. Але я. вже старий, у мене був час навчитися чинити опір зрадливій долі. Програючи, я тільки запитую сам себе, чи з моєї це вини? Якщо відповідь звучить: «Ні», то намагаюся бути спокійним.

— А… значить, у вас чисте сумління, — сказав я з іронією.

— А ти думаєш, якби у мене було нечисте сумління, то я о дев'ятій годині їв би тут рідко зварені яйця? Ні, друже, запобігти нещастю ми не могли. Вже тоді, коли ми дізналися про рукопис «Епсилон», було пізно.

— Невже не можна було дізнатися раніше?

— Чудес не буває, — буркнув Трепка. — Коли б я був ясновидцем, то не працював би за собачі гроші в міліції, а почав би ворожити… Якби ж то професор повірив нам… а я ж просив його про це, Павелеку… Але він приховав від мене справжню причину замаху, хоч, безумовно, догадувався про неї. Це була фатальна обставина і для нього, і для всіх нас. Це трагедія недовір'я, хлопче.

— Капітане, — сказав я, — ви справді не маєте вже надії?.. А може, той рукопис…

— Ні! — перебив мене Трепка. — Обманювати себе з приводу цього — божевілля. Механізм цієї історії дуже простий.

Трепка схилився над письмовим столом і з хвилину щось креслив на папері.

— Глянь на цю табличку. Професор Містраль працює одночасно над трьома творами, позначаючи їх порядковими буквами грецького алфавіту. Ось вони:

праця про авітамінози — «Дельта»;

праця про білокрів'я — «Епсилон»;

праця про агранулоцитоз — «Дзета».

Праці «Дельта» і «Дзета», тобто праці про авітаміноз і агранулоцитоз, не мали для нього великої цінності. Зате праця «Епсилон» була сенсаційним твором неоціненного наукового значення. Містраль мав намір оголосити її на Всесвітньому конгресі гематологів у Токіо. Як ми знаємо, професор не дуже довіряв своєму оточенню, для чого, зрештою, у нього були певні підстави. Він боявся, що хтось може вирвати з його рук твір, який був для нього питанням усього життя. Тому й працював таємно, не допускаючи до цієї справи навіть найближчих своїх співробітників. Останні події ще підсилили його підозри. Щоб бути спокійнішим за безпеку рукопису, професор, виїжджаючи до «Пристані Ескулапа», замінив обкладинку. Глянь, будь ласка, як розміщено твори тепер, — Трепка показав мені таблицю:

праця про авітамінози — в обкладинці з позначенням «Епсилон»;

праця про білокрів'я — в обкладинці «Дзета»;

праця про агранулоцитоз — в обкладинці «Дельта».

— Чекайте, — сказав я, — а на якій підставі ви твердите, що розміщення було саме таке?

— Ти забув про зізнання Мацьошека. Мацьошек сказав, що на обкладинці, яку він знайшов у теплиці, був знак «Дзета». Отже, в ній мала бути праця про агранулоцитоз. Тимчасом, як нам відомо, рукопис роботи про агранулоцитоз був підкинутий Йонашу, і асистент заховав його в шпаківні. А оскільки у знайденій сьогодні третій обкладинці — «Епсилон» — був рукопис про авітамінози, то виходить, що знищений рукопис, який містився в обкладинці «Дзета», був твором про білокрів'я. Зрозуміло?

— Так… — видавив я приголомшений. — Але навіщо вбивця забрав усі три рукописи? Адже його цікавила тільки праця «Епсилон».

— То був злочин, розроблений, так би мовити, науково, — пояснив Трепка, — злочин, де все було передбачене чи, скоріше, мало бути передбачене. Убивцю справді цікавила тільки праця «Епсилон», але два рукописи, які лишилися, теж мали виконати певну функцію. По-перше, крадучи їх, злочинець хотів створити фальшивий мотив злочину. По-друге, підкидаючи їх Йонашу і Мацьошекам, він хотів спрямувати підозру на них.

Якусь мить я мовчав, намагаючись розібратися в своїх думках.

— Одно мені ще здається дивним, — сказав я нарешті. — У професора вкрадено всі три рукописи…

— Правильно.

— У вбивці, напевно, була можливість ознайомитися з їх змістом. А підкинули працю «Епсилон», яка саме й цікавила вбивцю. Чим же пояснити цю катастрофічну помилку?

— На жаль, друже, — зітхнув Трепка, — все відбулося так, що вбивці ніколи було вивчати рукописи. У цьому слабке місце всього задуму злочинця. Вбивця надто довірився обкладинкам. Коли він довідався про помилку, було вже запізно.

— А як, у дідька, той третій рукопис з'явився в «Ізоляторі»?

Трепка кашлянув.

— Ти, друже, занадто багато хочеш знати. Якби я взявся тобі все пояснювати, то мусив би назвати прізвище вбивці, а цього, ти сам знаєш, я не можу зробити.

— Чому? — спитав я ображений.

— Навчись думати сам!

— Тільки тому? Я відчуваю, що тут у вас є якась спеціальна мета.

— Можливо, — обрізав Трепка.

Розділ XXIX

Того ж дня, після обіду, на Повонсковському кладовищі відбувся похорон професора Містраля. На похорон зібралося дуже багато студентів і представників наукового світу столиці. Прийшли і всі наші знайомі з «Пристані Ескулапа», внісши до жалобного обряду нездоровий сенсаційний настрій. Сам факт, що на похороні присутній вбивця, надавав траурній урочистості якогось жахливого характеру. Важкі хмари, що нависли низько над землею, і дощ поглиблювали похмурий настрій.

Ми з Трепкою стояли під парасолькою і здалеку спостерігали, як відбувається похоронна відправа. Я думав, що Трепка скористається з нагоди і підійде до мешканців з «Пристані», але капітан чомусь тримався осторонь і тільки вклонився їм. І мені не дозволив навіть поговорити трохи з Галінкою. Не діждавшись, поки закінчиться похорон, ми пішли з кладовища..

По дорозі назад я запитав капітана, коли він збирається арештувати вбивцю.

— Почекаємо до суботи, — почулася лаконічна відповідь.

— До суботи? — здивувався я.

— На жаль, — сказав Трепка, — я мушу провести ще один невеличкий експеримент.

Я був дуже вражений.

— Ви, здається, казали, що слідство вже закінчено, і ви знаєте прізвище вбивці.

— Це правда, друже. Слідство вже закінчено, — буркнув Трепка.

— То в чому ж справа?

— Хочу здобути ефективний наочний доказ. Це дуже спростить акт звинувачення. Є й ще одна причина, — додав він за хвилю, — чесний математик завжди перевіряє рішення.

У суботу, коли ми вранці подзвонили в «Ізолятор», виявилося, що всі мешканці виїхали у «Пристань Ескулапа».

— Чудово, — сказав Трепка. — Можемо приступити до останньої дії.

Тоді я зрозумів, чому Трепка вибрав суботу: з якихось міркувань він хотів, щоб остання дія відбулася в «Пристані».

* * *

Дальші події розгорталися швидко. О десятій годині ми були на місці. Першою зустрілася нам Галінка. «Добра прикмета», подумав я.

Дівчина йшла стежкою до альтанки, ведучи за руки двох наймолодших Мацьошеків. Побачивши нас, вона зупинилась і помахала рукою.

— Мила дівчина, — з батьківською усмішкою промовив Трепка. — Чому ж ти, Павелеку, не привітаєшся з нею?

Зніяковівши, я вискочив з машини і підбіг до Галінки.

— Чого ви весь час сиділи тут? Чому не вернулись у Варшаву? Я чекав на вас, Галінко.

— Я була на похороні, та ви навіть не помітили мене, — посміхнулася вона з легким докором. — Я подумала, що маю для вас цінність лише як об'єкт слідства.

— Та що ви, Галінко, як ви можете… — пробелькотів я, запинаючись.

Якусь мить ми, насупившись, дивилися одне на одного, а потім розсміялися, мов діти.

— Ви не відповіли на моє запитання, — обізвався я нарешті. — Що вас так довго затримувало в «Пристані»?

Галінка глянула на мене великими, наляканими очима і прошепотіла:

— Я боялася…

— Чого?

— Бачите… Ніхто з нас не сприймав серйозно того, що говорив на прощання капітан. Ми боялися засади. Я думала, що коли виїду, то за мною стежитимуть. А я не могла б цього знести. Подумайте, весь час відчувати, що хтось іде за тобою, підглядає кожен твій рух. Ох, це було б жахливо! Тут принаймні було спокійно.

— Оце й тільки? — промовив я розчаровано.

— Крім того… — Галінка опустила очі і завагалась. — Я не хотіла псувати вам репутацію.

— Мені? Та що ви, Галінко!

— Всі ці дні я думала про нас. Багато думала. І дійшла до висновку, що ми поводилися, мов діти. Тут не місце і не час для кохання. Це ні до чого було і вам, і мені. Ваші начальники могли б зовсім неправильно зрозуміти те, що нас з'єднує… Хіба… Хіба вам не дали цього відчути?

— Ні, чого ж… — сказав я непевно, пригадуючи, що останніми днями Трепка був досить стриманий зі мною.

— Мені було б дуже неприємно, якби я пошкодила вам.

— Не хвилюйтеся, капітан знає про все, я дістав від нього спеціальний дозвіл… — спробував я посміхнутися.

Галінка зніяковіла, і це було їй дуже до лиця. Я відчував, що кров у мене починає гарячково пульсувати. «Хай йому грець, тримайся, Павле! Вона до тебе не байдужа, — подумав я собі, — здається, з усієї цієї історії тільки ти вийдеш з виграшем!»

— Галінко, я мушу сказати вам важливу річ. Слідство закінчується, настав час поговорити серйозно.

— Не тепер, — злякалася дівчина. — Потім… коли мене вже не турбуватиме ця… ця страшна справа. А тепер треба швидко діяти, допомогти капітанові.

— Допомогти капітанові? В чому ж ви можете йому допомогти, Галінко?

— Можливо… зможу. Тепер я багато на що дивлюсь інакше.

— Що ви маєте на увазі? — зацікавився я.

— Потім… потім скажу… Ходімо вже…

Від будинку до нас підходив Заплон.

— Капітан Трепка просить усіх до вестибюля, — посміхнувся він улесливо.

* * *

Трепка мав дуже офіційний вигляд.

— Кілька днів тому, залишаючи «Пристань», — сказав він, — я розраховував, що незабаром приїду повідомити вас про щасливе завершення слідства і закінчити деякі формальності піймання злочинця. На жаль, протягом цього часу виникли нові, трагічні аспекти справи. Гляньмо правді в очі. Я приходжу до вас як вісник поразки. Вже деякий час гра йшла на іншу ставку, важливішу, ніж здійснення акту правосуддя над вбивцею. Тут вчинено злочин не тільки проти однієї людини. Це злочин проти людства. Знищено твір неоціненної вартості.

Про що ви говорите? — нервово перебив Касіца.

Про рукопис «Епсилон».

— «Епсилон»?! — скрикнув професор. — А що це за робота?

— Величезне відкриття професора Містраля в галузі боротьби з білокрів'ям.

На якусь мить запала тиша. Присутні переглядалися між собою, дезорієнтовані і збуджені. Але ніхто не одізвався.

— Я не настільки компетентний, щоб пояснити вам цінність твору, — порушив мовчанку Трепка, — тому попросив доктора Йонаша коротко ознайомити вас з науковим значенням праці. Прошу, докторе.

Йонаш витер лоб носовою хустинкою. Він був блідни як стіна. Запинаючись, почав пояснювати, в чому полягала величезна цінність відкриття.

— Це блеф, — нахабно перебив його Заплон. — Навіщо ця комедія? Цим ви нас не обдурите, капітане. Знаємо ваші криміналістичні штучки!

Настало невелике замішання.

— Це дивно, що саме ви не вірите, — сказав Трепка.

— Дайте, будь ласка, докази, — засміявся Заплон. — Це фантастичні казочки. Ви, мабуть, начиталися різних нісенітниць з бібліотеки наукової фантастики.

— А якби я дав вам докази?

Спантеличений Заплон підозріливо глянув на Трепку.

— Так от прошу, — Трепка демонстративно витягнув годинник, — за півгодини, усі вже знатимуть. Ви мусите це знати, — додав він суворо. — Поразка, якої ми зазнали, — не тільки моя поразка. Це насамперед ваша поразка. Поразка науки. Для чого я вам про все це кажу? Для того, щоб урятувати все те, що можна ще врятувати. Щоб урятувати ваше добре і м ' я. — Трепка зробив невелику паузу. — У мене є докази. Мені потрібен тільки один день, щоб назвати прізвище злочинця. І я назву його. Я знаю, як шукати злочинця, і знайду його, хоч ви й далі мовчатимете. І для цього не треба провадити додаткового слідства. Проте я вважаю, що в цій справі потрібна і ваша участь. Потрібна не мені, а вам. Вашому сумлінню. Тому я востаннє прошу бути цілком відвертими. Злочинець серед вас. Одійдіть від нього! Настав час говорити правду. Я розумію, можливо, не кожен наважиться говорити при всіх. Тому влаштуємо це ось як. — Трепка знову глянув на годинник. — Через п'ять хвилин я по черзі запрошуватиму вас у лабораторію на маленьку розмову. Я повідомлю, що знаю, і ви скажете правду. Це остання ваша можливість.

Говорячи це, Трепка перейшов у лабораторію. Я рушив за ним, зовсім збитий з пантелику. Зачинивши двері, я тихо спитав:

— Що це має означати, капітане? Ви сказали, що тільки завтра знатимете прізвище злочинця…

— Так треба було, — відповів Трепка. — Це невеличкий прийом, і я сподіваюся, що ти вибачиш мені цю маленьку нещирість.

— А ваше апелювання до їх сумління теж тільки прийом?

— Друже, невже ти вважаєш мене за циніка? — кашлянув Трепка. — Я звертався цілком щиро, виходячи з свого гуманного характеру.

— Ви розраховуєте, що їх зізнання полегшать справу?

— Ні. Я не розраховую ні на які зізнання хоч би тому, що вони уже нічого цікавого не можуть мені сказати.

— То навіщо тоді все це?

— Я ж сказав уже, що роблю все це для них. Хай у них залишиться враження, що вони в чомусь допомогли справі. Мені здається, що це потрібно для моралі їх самих як науковців. Для їх самопочуття.

— Чудово! — сказав, я іронічно. — Але ж ви не переконаєте мене, що мали тільки цю безкорисливу мету.

Трепка кашлянув.

— Це правда, друже, ти маєш рацію. Я був не зовсім безкорисливий… Дуже прикро, але ніяк не можу стати зовсім безкорисливим.

— Отже, у вас є тут ще й інша мета?

— Є.

— Яка?

Замість того, щоб відповісти, Трепка раптом усю свою увагу звернув на свій костюм, почав збивати з піджака невидимі порошинки. Я зрозумів, що нічого більше не довідаюсь від нього.

Ображений, я залишив лабораторію, де незабаром мала розпочатися комедія останнього допиту.

Розділ XXX

Кілька хвилин я тинявся у вестибюлі, а потім, вийшов у сад подихати свіжим повітрям. Ясна річ, весь час я думав про справу, а точніше — про свою участь у слідстві. Баланс був надзвичайно невигідний для мене. Я нічим не відзначився. Начебто я й брав участь у подіях, Трепка ніби й не приховував від мене жодного факту, а проте я відчував, що стою якось осторонь. Трепка не хотів поділитися зі мною найважливішим — висновками, які він робив із своїх відкриттів, і хоч тепер настала остання стадія слідства, капітан явно усунув мене від участі в розв'язанні всієї цієї історії. Однак за п'ять хвилин до закінчення я знав тільки те, що нічого не знаю. Кажуть, ніби Сократ вважав, що це вже багато, але я був іншої думки. Мене це страшенно принижувало.

— Павле, — почувся знайомий голос.

Я обернувся і побачив Галінку.

— Уже все? — запитав я.

— Так! Поцілуй мене, Павле! — Вона вперше назвала мене на ім'я. — Це великий день для нас. — Галінка була якось радісно збуджена.

У мене закалатало серце.

— Що сталося?

— Я хочу сказати тобі дуже важливу річ, але пообіцяй мені, що ти нікому не передаси.

Я приголомшено дивився на неї.

— В чому справа, Галінко?

— Ця історія закінчиться зовсім не так, як думає капітан.

— Не розумію.

— Слухай, — вона взяла мене за руку, — для тебе ця справа дуже важлива?

— Ну звичайно, — відповів я здивовано.

— Ні, для тебе особисто? Чи дає це тобі… ну… якісь хороші перспективи в житті?

— Мабуть, ні. Моя участь була тут зовсім скромна.

— Тепер буде інакше! — запально мовила Галінка.

— Не розумію.

— Фініш належатиме тобі. Розумієш? Ти відзначишся найбільше.

— Що ти мелеш, Галінко!

— Дай тільки слово, що нікому не скажеш хоч би години зо дві, що не випустиш із своїх рук перемоги.

— Перемоги?

— Йдеться про те, щоб уся заслуга належала тобі. Розумієш, тільки тобі! Дай слово!

— Якщо це не суперечитиме обов'язкам служби, то я можу дати слово. Але в чому справа?

— Я ж казала тобі: йдеться про те, що ця справа закінчиться інакше, зовсім не так, як думає капітан.

— Інакше? В якому розумінні?

— Праця «Епсилон» не пропаде.

Я здригнувся.

— Ти, мабуть, збожеволіла! Її ж спалили!

— Так. Її спалили, але Трепка не знає про те, що є фотокопії.

— Фотокопії? — скрикнув я.

— Послухай, я зараз усе тобі поясню. За тиждень до смерті, одразу ж після того першого замаху, професор Містраль наказав мені подзвонити Протасюку, що він приїде в неділю у справі фотокопій. Протасюк — це наш придворний фотограф у Пясечному, — посміхнулася Галінка. — Другого дня ми виїхали у «Пристань». Професор вийшов у Пясечному біля фотографії Протасюка, а мені велів їхати додому. На обід професор не прийшов! Ми хвилювалися, чи не трапилось чого. Я подзвонила Протасюку. Той сказав, що професор буде зайнятий до вечора. Вся ця історія зовсім вилетіла мені з голови. Тільки оце тепер, коли капітан згадав про працю «Епсилон», мені спало на думку… що, напевно, йшлося про фотокопії тієї наукової праці про білокрів'я.

— Справді, — збуджено підтримав я, — це ґрунтовний доказ.

— Павле, ти радий?

— Звичайно! — прошепотів я, відчуваючи в собі нове піднесення духу. — Але в такому разі у професора повинні бути ці фотокопії. А тимчасом їх не знайшли.

— Їх міг забрати вбивця, — схвильовано зауважила Галінка.

— І справді, — згодився я.

— Знаєш, мені здається, — сказала Галінка, — що вбивця міг спеціально знищити оригінал — хай усі думають, що твору вже немає, а він тим часом спокійно привласнить собі фотокопії.

— Галінко, — я з подивом глянув на неї, — це досить розумна думка. Але це означало б, що фотокопії в руках убивці. А якщо так, то він встиг їх заховати, а може, зо страху навіть знищив.

Галінка засмучено дивилася на мене. Раптом вона засяяла.

— Слухай, але ж навіть у найгіршому разі повинні лишитися негативи.

— Слушно, — мовив я, — у фотографа повинні бути негативи.

— Павле, ти мусиш негайно туди поїхати.

— Це ідея!

Я ступив крок до будинку, але тут мене знову огорнули сумніви.

— Це не так просто, — пробурмотів я. — Протасюк знає про вбивство професора. Усі вже знають.

Так що? — запитала Галінка.

А він чесна людина?

— Мабуть, чесна.

— Бачиш, якщо він довідається, що має справу з міліцією, то може злякатись і тоді відмовлятиметься від усього… До того ж він міг уже дізнатися про цінність негативів. Що як він захоче скористатися з них по-своєму? Я боюся зіпсувати справу. Тут потрібно діяти дуже обережно.

— А насамперед швидко, — додала Галінка. — О дванадцятій Протасюк закриває фотографію. Ти забагато філософствуєш.

— Ідея! — вигукнув я. — Тебе Протасюк добре знає?

— Так.

— Знає, що ти була лаборанткою Містраля?

— Звичайно.

— Тоді ти поїдеш зі мною.

Галінка злякалася.

— Це необхідно?

Я посміхнувся.

— Де чорт сам не може, туди він пошле жінку. Спробуєш приручити Протасюка. Звичайно, під моїм захистом.

Я швидко вивів машину.

— Якщо капітан питатиме про мене — я в Пясечному, у фотографа Протасюка, в невідкладній справі, — сказав я нашому співробітникові, який вартував біля брами.

* * *

Фотографія Протасюка містилася на базарі. Я зупинив машину на сусідній вулиці.

— Ну так що, Павле? — спитала задихана Галінка, коли ми опинилися перед дверима фотографії.

— Нічого, заходь.

— Ти підождеш мене тут?

— Ну звичайно.

— А якщо він упиратиметься, ти допоможеш?

Я кивнув головою.

— Тепер усе вирішиться, — сказала дівчина, ковтаючи слину. — Але, знаєш, я хвилююсь. Я не знала, що це так збуджує.

Вона швидко поцілувала мене і зникла за дверима.

Я з нетерпінням чекав, розглядаючи виставлені фотознімки набундючених молодих після шлюбу і товстих, вгодованих малюків. Крізь шибку мені було видно, як Галінка розмовляла з фотографом. За хвилину вона прочинила двері і висунула голівку. Серце в мене закалатало від нетерпіння.

— Павле, ти тут?

— Ну, що там? Є?

— Є!.. — збуджено шепнула Галінка. — Зараз підемо вниз, — там архів, — май терпіння почекати хвилин п'ятнадцять.

Час тягнувся страшенно довго. Спочатку я прогулювався по вулиці, потім підійшов до кіоска купити цигарок.

Повернувшись, я з подивом помітив машину професора Касіци, яка не поспішаючи повертала в бічну вулицю.

Моє здивування зросло ще більше, коли я побачив Заплона. Узрівши мене, він подався назад і явно сховався за стовпом для оголошень.

— Чому ви причаїлися, докторе?

У Заплона була досить дурна міна.

— Я?.. Причаївся?..

— Що, власне, ви тут робите?

— Нічого. Гуляю собі. А ви? — спитав він нахабно.

— Теж гуляю, — процідив я, допитливо дивлячись на нього.

Заплон якось неприємно засміявся.

— Ну то… ну то бажаю вам успіху… — моргнув він лукаво.

Те, що тут з'явився Заплон, здалося мені дуже підозрілим. Я вирішив не спускати його з ока. Оглядаючись назад, я повернув до фотографії. Заплон уже не ховався, ходив туди й назад по тротуару. Я глянув на годинник. Минуло вже майже півгодини, як Галінка пішла. Я почав хвилюватись, але почекав ще п'ять хвилин. Потім зайшов усередину. Двері були відчинені, але в кімнаті не було нікого. Відхилив завісу — порожньо. Мене пройняла неприємна дрож. Я зрозумів: тут діється щось недобре. Згадав, як боялася Галінка, як дивно поводився Заплон. І мені стало страшно.

Галінка казала, що вони підуть в архів, униз. Це, мабуть, у якийсь погріб. Я розглядався довкола по всіх кутках, але ніяких сходів униз тут не було.

Тоді я шарпнув другі двері. Вони були замкнуті. Постукав. Ніхто не відповів.

— Галінко! — гукнув я.

Німа тиша. На лобі в мене виступив холодний піт. Серце, як той молот, гупало в грудях. Не довго думаючи, я розігнався і вдарив у двері. Надто слабко! Вдарив дужче. Двері затріщали. Замок лишився на місці, але середина дверей вилетіла. На щастя, вона була з фанери. Я проліз крізь дірку і опинився в якійсь темній комірчині, де все повітря було насичене густим запахом хімікалій.

— Галінко! — крикнув я ще раз.

У відповідь знову тиша. Тремтячою рукою намацавши біля дверей вимикач, я. засвітив світло. Нервово оглядівся. І тут не було ніяких сходів у погріб, зате я побачив таке, від чого аж кров у жилах застигла. В кутку лежав нерухомо якийсь бородатий чоловік. Я кинувся до нього. Живий! Груди ледве піднімалися від слабкого дихання. На потилиці — велика кривава рана від удару чимсь тупим. Я обшукав його. У портфелі, який був при ньому, знайшов кілька десятків злотих і паспорт на ім'я Протасюка.

Приголомшений, я ще раз оглянувся навколо. Тільки тепер я помітив, що в приміщенні панувало безладдя. Шафи були відчинені, шухляди повитягувані, сейф відкритий.

Похмурі думки охопили мене. Засада! Викрали Галінку! Вкрали негативи!

Я вискочив у коридор, звідти — на подвір'я. Пробіг ще якийсь коридор і опинився на вулиці. Хотів кричати, але стримався, приголомшений: на вулиці зовсім спокійно, нічого тут не сталося.

Якась перекупка нерухомо сиділа біля кошиків із салатом, морквою і редискою. Поруч мовчки гралася з лялькою дитина. Далі виднілися великі яскраві парасолі над столиками біля маленької кондитерської.

І мені здалося, що сцена, яку я щойно бачив, — це тільки сон.

Раптом я побачив Заплона. Він стояв на розі вулиці боком до мене і курив цигарку. Я підбіг, схопив його за плече і крикнув:

— Досить цієї гри!

— Чи ви не збожеволіли? — посміхнувся Заплон.

— Не робіть з мене божевільного. Там лежить людина з розбитою головою.

— Де? — спокійно запитав доктор.

— У фотографа.

— Добре, зараз викличу швидку медичну допомогу! — І Заплон щосили шарпнувся. Але я не випустив його.

— Не вирветесь так легко! — белькотів я. — Де панна Стор? Що ви з нею зробили?

— Панна Стор? — Заплон ліниво повернув голову і вказав позад себе. — Панна Стор он там, під парасолем.

Від подиву я витріщив очі. Справді, Галінка сиділа за столиком біля кондитерської, а рядом з нею… Рядом з нею був не хто інший, як Трепка.

Онімілий, я підійшов до них.

— Капітане… — видавив, дивлячись то на нього, то на Галінку.

— Що сталося, Павелеку? — Трепка флегматично обернувся до мене. — Сідай.

Я машинально сів.

— Капітане, ви тут з Галінкою?.. — видавив я, запинаючись.

— А хіба що?

— Не зовсім розумію…

— Чому, друже? — спокійно сказав Трепка. — Справді, може, трохи холоднувато… але приємно… Сидимо собі на свіжому повітрі, п'ємо каву і розмовляємо, як подобає давнім добрим знайомим. Що ж робити в цей сонний післяобідній час у такому містечку… коли треба чекати?

Я остовпіло дивився на нього.

— Чекати? Чого?

— Автомашини.

— Ви кудись їдете?

— За кілька хвилин, — сказав Трепка.

— А вбивця?

— Сидить біля тебе, хлопче.

Розділ XXXI

Я зірвався з місця.

— Що це має означати?! Якщо це жарт, то дуже невдалий.

— Я не жартую, друже.

— Ні… це безглуздя! — я нервово засміявся. — Галінка — вбивця? Ну, звичайно, ви жартуєте!

— Чому, друже? Оці парасолі, столик і кава створюють таке враження? Але ж ми не завжди працюємо при декораціях. Зрештою, мені здається, що така декорація зовсім в дусі всієї нашої справи, і це мене тішить, бо я люблю стильні розв'язки.

— Неймовірно! — прошепотів я. — Цей спокій…

— А чого ж би ти хотів? Метушня, крики, перекинуті стільці, бійка, наручники… Фе, що за гидка картина! Які в тебе засмічені уявлення, Павелеку! Культурним людям це зайве. Можна до кінця працювати чемно, спокійно, під парасолями, за кавою. Правда ж, панно Галінко?

Галінка посміхнулась якоюсь блідою посмішкою, дивлячись кудись поверх нас.

* * *

Я був мов той мертвець. Немов крізь туман, бачив, як приїхала наша міліцейська машина, з неї виліз поручик Філіп з Драбеком і забрали Галінку.

Останні події сталися так раптово і несподівано, що я не міг навіть зрозуміти. На думку спадали безпорадні запитання. Чому? Як? Хіба це могло бути? І я тільки відчував, що мене спіткала подвійна і ганебна поразка.

Трепка співчутливо дивився на мене, то покашлюючи, то щось вистукуючи пальцями.

— На жаль, друже, ця процедура була неминуча. Тепер ти сам розумієш.

— Нічого не розумію…

— Рівняння перевірено… Розв'язання правильне. А саме це й треба було довести. Мені потрібен був невеличкий доказ ad oculos — наочний доказ. Я казав тобі про це. Це дуже добре вплине на дальший хід справи. Судді не завжди розуміються на тонкощах нашої роботи. Тому краще мати наочний доказ. І тобі, хлопче, теж потрібен доказ ad oculos, щоб ти прозрів. Чого тебе мають мучити якісь ілюзії, властиві сентиментальній натурі! Я зробив це для спокою твоєї душі, Павелеку.

Я безпорадно глянув на капітана.

— Отже, всю цю історію ви організували для того…

— Для того, щоб налякати і вигнати нашу мишу з-під мітли, — посміхнувся Трепка. — Я хотів, щоб вона втікала. На нашій невеличкій конференції я сказав їй багато цікавого про це вбивство і про неї саму. І добився результату, друже. Вона зрозуміла, що нема чого зволікати, що гра закінчена, і дала драпака, використовуючи для цього свій останній шанс, тобто тебе. Вигадала на ходу ловку історію з негативами фотокопій у фотографа, на яку ти дуже легко піймався. Таким чином їй пощастило під твоєю охороною безпечно і швидко виїхати з «Пристані Ескулапа». А потім, коли ти чекав біля головного входу, вона вийшла черезподвір'я, піймала на стоянці таксі і поїхала. На щастя, друже, я з самого початку наглядав за вашими благородними діями, до речі, при безкорисливій допомозі доктора Заплона. Усі дороги контролювались, і остання подорож Галінки скінчилася на виході з міста. Найбільше сподобалось мені те, що в неї був цілий комплект фальшивих документів. Якщо хочеш знати, хлопче, то ми арештували її вже як Ельжбету Новак. Я тільки не передбачав навіть у найсміливіших своїх припущеннях, що це дівчисько зуміє ще при нагоді оглушити і пограбувати фотографа. Ти ж казав, що фотографа Протасюка оглушили?..

Напевно, у мене був дуже похмурий вигляд, бо Трепка обірвав свою розповідь і стурбовано дивився на мене.

— Я бачу, друже, тобі жаль… Що тебе мучить, хлопче?

— Навіщо ви допустили, oоб я до останньої хвилини виступав як блазень?

— Це теж була гра. Не з тобою, а з убивцею… Та, зрештою, я не бачу, що могло б образити твою честь.

— Пекельний світ! — вилаявся я.

— Е, друже, візьми себе в руки і дозволь іншим судити про світ.

— Ну гаразд, капітане, — я стиснув зуби, — сподіваюся, oо тепер, коли все уже скінчилося, ви відкриєте мені карти?

— Ну звичайно. Власне кажучи, ця справа простіша, ніж здається на перший погляд. Я з самого початку звернув увагу на Галінку. Становище лаборантки давало їй особливі можливості. Правда, її прийняли в інститут порівняно недавно. Робота Містраля на той час вийшла вже з стадії лабораторних дослідів, і професор перевіряв свої клінічні відкриття в периферійних лікарнях. А проте я припускаю, що Галінка мала нагоду поритися в його рукописах і листуванні. І тоді в її честолюбній голівці виник злочинний план. Нічого не вдієш, друже, в цій грі можна було рискнути. Привласнити собі такий твір…

— Ви думаєте, що вона могла привласнити його собі? — запитав я недовірливо. — Але ж як? Адже вона не мала навіть звання лікаря!

— Зате його мав Міхал Касіца.

— Міхал Касіца? — скрикнув я.

— Міхал Касіца був її спільником, друже. Та, напевне, й коханцем. За кордоном вони могли видати себе за молодих науковців з інституту гематології. Не знаю, чи пощастило б їм це зробити. Але в найгіршому разі вони могли б продати працю Містраля. Є країни, де наукові відкриття розцінюються як товар. }х можна продавати і купляти. Уявляєш собі, які спокусливі перспективи відкривав перед молодою парою вигідний продаж такої праці?

— Але невже тут не можна було обійтися без убивства? — запитав я. — Адже ця робота була таємницею професора. То чи не досить було просто викрасти її, зробити фотокопії?

Трепка похитав головою.

— Якби професор був живий, то він, безумовно, добивався б авторських прав на свою працю скрізь, де б вона не була опублікована. З цього міг би вийти скандал і кримінальна справа. Та ще серйознішою обставиною було те, що професор за кілька днів мав вилетіти в Токіо, на міжнародний з'їзд, де він збирався розповісти про свої відкриття. Це зовсім поплутало б плани Галінки. От за таких обставин злочинці й прийшли до думки про вбивство. Треба визнати, що це вбивство було обдумане дуже грунтовно і підготовлене до найдрібніших деталей. Отруєння, друже, характерне тим, що смерть майже ніколи не настає саме тоді, коли вчинено злочин, тобто коли жертві дано отруту. І тому вбивця майже завжди має перевагу. У даному випадку справа ускладнювалася ще й тим, що було незрозуміло, заради чого вчинено злочин і як підсунули професорові ціаністий калій. Так, наприклад, перед нами одразу постала проблема, де була отрута — в порошку чи в горілці. Але розгляньмо справу по порядку. Галінка вирішила скористатися з маленької слабості професора. Містраль мав звичку випивати перед сном чарку чогось міцного. Не знаю точно, як це відбувалося в «Ізоляторі», а в «Пристані» Мацьошекова щовечора о десятій годині приносила йому в кімнату півсклянки вишнівки. Це була звичка, якої завжди ретельно дотримувались.

— Отже, ціаністий калій був усе-таки в графині, — зітхнув я.

— Так, — сказав Трепка, — твоя гіпотеза була слушна, жаль, що пізніше ти потрапив під вплив Журки.

— Пропажа горілки, забита раковина, відро для сміття, отруєння собак… — гірко посміхнувся я.

— Досить було тільки зв'язати ці факти між собою і міцно триматися їх. Галінка, збираючись до аптеки, всипала отруту в графин, а повернувшись, вилила отруєну горілку і налила в графин звичайної вишнівки.

— І тому, коли пів на дванадцяту Мацьошек хильнув з графина, то він уже не міг отруїтися, — додав я.

— Саме так, хлопче. А оскільки раковина була забита, Галінка вилила отруєну горілку у відро. Ну, а наслідки ми знаємо.

— Хвилинку, — сказав я, — але ж у склянці в кімнаті професора була вода, а Містраль не міг її туди налити.

— Правильно, професор не міг. Але це з успіхом могла зробити Галінка, — відповів Трепка.

— Коли об одинадцятій годині зайшла зробити укол?

— Авжеж. Це було дуже спритно з її боку. Саме цьому піймався наш хоробрий Журка.

— І тому ми думали, що отрута була в порошку, який приніс Йонаш!

— Цього якраз і хотіла Галінка. Хоч, правда, вона подбала й про інші фальшиві докази. Вона обрала козлом відпущення доктора Протоклицьку І хотіла кинути на неї основну підозру. Для цього вона пересипала ціаністий калій у скляну баночку, на якій були відбитки пальців Протоклицької, і трошечки всипала в пудреницю лікарки. Зробити це було зовсім не важко, бо Протоклицька залишала свою пудреницю у спільній ванній. Ну, а решту доповнили обставини, що, як ти знаєш, у цьому відношенні були досить сприятливі для Галінки. Підозра впала майже на всіх, хто був у «Пристані».

— А проте справа з тією горілкою була рискована.

— Риск не такий великий, як тобі здається. Не забувай, що вже десь пів на дев'яту, коли після вечері помили посуд, на кухні нікого не було. Мацьошекова приходила тільки близько десятої, щоб занести Містралю вишнівку. А все товариство, як завжди після вечері, збиралось у вестибюлі нагорі. Винятком був тільки Містраль, який одразу йшов до своєї кімнати. Справа з ключем теж, мабуть, тобі ясна?

— Галінка забрала його, щоб ніхто не замкнув дверей професора, щоб вона могла ввійти вночі і забрати рукописи. Але чому ж потім вона вкинула ключ у компот? То наче якийсь дурний жарт.

— Це було в її дусі, так само, як дурна посилка з пістолетом, адресована міліції. До того ж вона, мабуть, старалася дезорієнтувати нас. Перед обідом Мацьошекова заздалегідь приносила компот і ставила його в склянках на стіл, Галінка могла вкинути туди ключ, нічим не рискуючи.

— Ви нагадали мені про постріл в «Ізоляторі», — промовив я. — Стріляла Стор, правда?

Трепка ствердно кивнув головою.

— Але навіщо вона це зробила?

— На це запитання я, власне, відповів ще тоді, в Варшаві. То була спроба.

— Спроба?

— Треба, друже, зрозуміти відношення Міхала до всієї цієї історії. Міхал весь час боявся. Його це лякало, він не вірив в успіх, боявся, що попадеться. То що ж робить наша хоробра Галінка? У неї, як ти знаєш, багато фантазії і завзяття, зате мало совісті. От Галінка й організовує мнимий замах, щоб довести слабкому духом Міхалові, що вона може діяти безкарно і кепкує собі з міліції.

Спроба закінчилась успішно. Ніхто ні до чого не додумався. Міхал піднісся духом і повірив у Галінку. До того ж саме тоді він розбив машину і попав у халепу, тому всю надію покладав на дівчину. Тільки того критичного вечора йому знову стало страшно. В останню мить він вирішує не брати участі в цій справі, дзвонить батькові і домовляється з ним про розмову. Старий Касіца їде до сина. Міхал розповідає йому про свої турботи і просить допомогти. Але в батька нема грошей, і він різко відмовляє. Це вже, мабуть, усе, що ти хотів знати, — посміхнувся Трепка.

— Хай йому біс, капітане, не жартуйте! Ви ж не сказали про найважливіше. Як Галінка забрала рукописи?

— З цим вона мала найбільше клопоту, — мовив Трепка. — Може, тобі це здаватиметься смішним, але допомогли мені банки з-під консервів.

— Банки? — я недовірливо глянув на капітана.

— Так, банки, — відповів Трепка із смішною серйозністю. — Пригадуєш, я заборонив Містралю споживати будь-яку їжу з кухні, тому професор їв увечері консерви. І ще, пам'ятаєш, він частував нас компотом. Ми спорожнили цілу банку.

— Це правда.

— Професор був педантом і любив порядок. Він, безумовно, не викинув би банок за вікно, отже, вони мали потрапити в кошик для сміття. Але в кошику їх не було. Це, друже, мені одразу дуже сподобалось. Я вже знав, що тримаю бика за роги. Кому, питав я себе, могли бути потрібні ті банки і як їх забрали?

Спочатку не знаходив жодного розумного пояснення. Тільки пізніше, коли перед нами постало питання, як винесено рукописи з кімнати, я раптом зв'язав ці дві справи: зникнення консервних банок і рукописів. Трохи подумавши, зрозумів, що їх забрала Галінка.

— Галінка?! — скрикнув я здивовано. — Коли ж, у дідька, вона могла їх забрати?

— Звичайно, після смерті професора, коли вона зайшла в його кімнату, щоб зробити укол новокаїну.

— Цього не може бути, — заперечив я, — адже її ретельно обшукувала сержант Ройкова, — перед тим, як Стор увійшла в кімнату, і після того, як вона вийшла. Ви думаєте, що Ройкова…

— Ні. Ройкова нічого не пропустила. То як же це розуміти?

— Дуже просто. Банок у Галінки не було.

— Як так? Ви ж сказали, що вона винесла?

— Ні, друже, я сказав «забрала», а не «винесла». В цьому є деяка різниця… Ну, подумай, що вона могла зробити з цими банками, знаючи, що за дверима її одразу ж обшукають?

— Не знаю… мабуть, могла тільки викинути через вікно, за мур.

— Правильно. Вона викинула їх через вікно, за мур.

Деякий час я мовчав, вражений.

— Чи не забагато це було для неї роботи, — висловив я сумнів, — сполоснути склянку після вишнівки і налити в неї води, відчинити віконниці і вікна… зачинити їх…

— Ти забув, що треба було ще вийняти з професорового халата гумові рукавички, надіти їх на руки, потім зняти і знову сховати в кишеню… — додав Трепка. — Бо, як ти догадуєшся, вона все робила в рукавичках, адже відбитків пальців ніде не лишилося. Але ти забуваєш, що Стор була в кімнаті три хвилини, це ми перевірили точно. А я поб'юся з тобою об заклад, Павелеку, що ти, не дуже поспішаючи, зумієш зробити все це навіть швидше. А втім, вона не боялася часу. Минула вже година, як професор помер, це легко було встановити, і ніхто не міг підозрівати Галінку в тому, що вона його вбила. Там виникла інша трудність. Тоді якраз був вітер, а рукописи лежали в обкладинках не зшиті. Та й взагалі вони були дуже легкі. Галінка цілком слушно боялася, що рукописи не долетять, коли їх викинути. Раніше вона, мабуть, хотіла взяти з собою в кімнату Містраля якісь пакунки, щоб разом з ними винести рукописи. Але обшук зірвав ці плани. В будинку була міліція. Тому вона знайшла інший вихід. Сподіваюся, ти догадуєшся, який?

— Консервні банки… — видавив я.

— Ну, звичайно! Вона використала консервні банки, що були в кошику для сміття. Якби цих банок там не було, то хто знає, чи взагалі крадіжка здійснилася б. Але вони були. Галінка запакувала у кожну банку по рукопису. Банку з рукописом, який був в обкладинці «Епсилон», вона викинула за мур. Дві інші спустила вниз під стіну, де лежали різні старі речі, а наступного дня підкинула один з них — той, що в обкладинці «Дельта»— в купальний халат у ванній, а другий — в обкладинці «Дзета» — Мацьошековій у пекарню. Дивно, що ні ти, ні Журка не звернули уваги на те, що сталося з банками. Може, якби звернули, то я не був би змушений відриватися від садіння капусти, — нещиро зітхнув Трепка. — Отак, хлопче, рукописи помандрували собі з кімнати в банках. На жаль, як ти знаєш, професор поміняв їх місцями. В обкладинці «Дзета» був рукопис «Епсилон», а в обкладинці «Дельта» — твір «Дзета».

Дальші події з рукописом «Епсилон» були короткі і трагічні. За відомих тобі обставин злякана, збита з пантелику Мацьошекова спалила їх. Щождо рукопису «Дзета», то тут почалася гра в підкидання його. Йонаш знайшов твір «Дзета» у ванній, в кишені свого купального халата, і, злякавшись, всунув його в халат Заплона. Заплон у свою чергу не лишився перед ним у боргу і підкинув рукопис йому в чемодан.

— Свідком чого була доктор Протоклицька, — додав я.

— Не обов'язково, — посміхнувся Трепка. — Протоклицька зовсім не обов'язково мала бути свідком тієї сцени, щоб додуматись, хто підкинув рукопис/ Йонаш, безумовно, розповів їй про свою маніпуляцію, і Протоклицька знала, що в даний момент власником «Дзети» був Заплон. І вона влучно звинуватила Заплона. Тим часом Йонаш знаходить рукопис у своєму чемодані.

— Хоче його позбутись і ховає в шпаківні, звідки він потрапляє до дітей, — закінчив я.

Трепка допив каву і говорив далі:

— Але повернімося до трюку з вікном. Той трюк відкрив мені очі на роль, яку в усьому цьому відіграв Міхал Касіца. Якщо Галінка викинула твір Містраля через вікно за мур, то, значить, за муром мав бути її спільник, і він забрав рукопис. Хто міг бути цим спільником? Людина, яка того вечора була десь близько, але за межами «Пристані». Вже тоді я подумав про Міхала Касіцу, але одна річ викликала в мене сумніви. Міхал був легковажною людиною і мало підходив на роль партнера в усій цій історії. Партнером панни Стор мала бути певна людина, якій можна було довіряти. Тільки тоді, коли я довідався, що Міхал кохав Галінку, все стало зрозумілим, його самогубство тільки підтвердило моє припущення.

— Самогубство?! — викрикнув я.

— Звичайно, самогубство. Правда, все нібито вказувало на те, що Міхала могла отруїти Протоклицька, але в мене ні на мить не було сумніву. Я вже тоді знав, що Протоклицька зовсім не причетна до цієї справи і в неї немає ніякої причини зазіхати на життя Міхала. Причину міг мати тільки вбивця Містраля. Психічний стан Міхала був такий, що вбивця міг побоюватись провалу. Але ж вбивця — Галінка, а в неї тоді не було змоги вкинути ціаністий калій у пиво. Та й навряд чи вона могла б на це зважитися. Все-таки дівчина кохала цього хлопця. Кінець кінцем, психічний стан Міхала і становище, в яке він потрапив, цілком пояснюють цей одчайдушний крок. З моменту смерті Містраля Міхал втратив рівновагу. Він живе в панічному страху, в нього виникає думка про самогубство. Раптом з'являється міліція і везе його до «Пристані». Уяви собі, як він злякався. Правда, в «Пристані» начебто все з'ясовується, але стає відомо, що в суботу близько десятої години вечора Заплон бачив його під східним муром. Міхал наляканий. Він боїться, що ми піднімемо завісу над усією цією історією, тим самим викриємо і Галінку, і його. Молодий Касіца вирішує відмовитись од здобичі і рятувати власну шкуру. З цією метою він дістає із сховища мнимий рукопис «Епсилон» і підкидає його до кімнати Містраля в «Ізоляторі», щоб створити видимість, ніби рукопису взагалі звідти не брали і він весь час лежав під картонною папкою на письмовому столі. Але тоді ж Міхал дізнається, що сталася катастрофічна помилка — рукопис замінили.

— Як, невже тільки тоді!? — здивувався я.

— Тільки тоді, — буркнув Трепка. — У той суботній вечір Міхал, за планом, діставши консервну банку, одразу ж заховав її, мабуть, десь поблизу «Пристані Ескулапа», не перевіряючи. А втім, йому навіть на думку не спало, що в банці могло бути щось інше.

— Тепер я розумію, чому в четвер він раптом повернувся в «Пристань», — сказав я, — приїхав повідомити Галінку, з'ясувати, як стоїть справа, і одержати потрібний рукопис.

— Правильно, друже. Але рукопису «Епсилон» уже не було. В пекарні Касіца побачив тільки його обвуглені рештки. Міхал впадає в стан крайньої депресії…

— А до всього цього Журка хоче допитати його.

— Так. Журка хоче допитати його. Міхал боїться провалу. Він не хоче виказати Галінку. І не може примиритися з думкою, що його викриють як учасника злочину. І він покінчує з собою.

Розділ XXXII

Я довго мовчав, переварюючи всю цю історію. А в душі моїй вирували суперечливі почуття жалю, приниження і захоплення Трепкою.

— А проте, — сказав я, — все це було не так уже й просто. Ви надто скромні, капітане, — адже це пекельна історія.

— Ну звичайно, — відповів Трепка, — це вимагало вивчення і знання грецького алфавіту, — ущипливо пожартував він. — Але в мене, як тобі відомо, є свій філософський метод. Мій покровитель — високошановний мудрець Діоген, який ходив з ліхтариком по місту й белькотів: «hominem quaero»^[6]. В даному разі цим homo був ти. Не дивися так на мене, друже, це правда, — ти мені найбільше допоміг.

Як завжди, я не знав, чи кепкує Трепка наді мною, чи каже правду. Ще й досі я не зміг розкусити дивного стилю капітана. На всякий випадок я запротестував.

— Ні, це справді так, хлопче, — Трепка по-дружньому поплескав мене по плечу. — . Коли в заплутаному клубку цієї пекельної справи я шукав свою червону ниточку, коли, за звичаєм, запитував себе, що ненормальне є в стосунках між людьми з «Пристані», відповідь приходила негайно: ваше кохання чи, точніше, ставлення панни Стор до тебе.

— Що ви хочете цим сказати? — прошепотів я.

— Кохання цієї жінки до тебе здалось мені разючим і абсурдним.

Я почервонів мов рак.

— Не гнівайся, друже, — вів далі Трепка, — я знаю, що в тебе є багато хороших рис, але однієї природа пожаліла для тебе; і ти пересвідчишся в цьому, коли глянеш у дзеркало. Ні, боронь боже, я не кажу, що тобою не зацікавиться жодна жінка. Але ти перебуваєш у такому щасливому становищі, що можеш сподобатися лише надзвичайно благородній істоті, яка зуміє оцінити твої внутрішні позитивні якості. Якщо колись ти одружишся з жінкою, то, ручаюся, вона, безумовно, буде ангел. Тут ти в безпеці, друже! В цілковитій безпеці, і багато хто може тобі позаздрити. От, кажу, я й подумав собі: коли таким чоловіком, як мій друг Дзярмага, займається така жінка, як Галінка, то тут щось не гаразд. І задав собі запитання: навіщо вона це робить?

Спочатку думав, що це примха для забави, що Галінка хоче мати в списку своїх жертв найнекрасивішого з поручиків міліції, але скоро зрозумів, що це не забава. Бідолашна вкладала в це «почуття» забагато праці і самопожертвування. Ти навіть не підозріваєш, як багато вона віддала тобі. Щоб тобі сподобатися, Галінка перестала бути сама собою, бо знала, що ти, Павелеку, не покохав би таку Галінку Стор, якою вона була насправді, — безпощадну і розважливу. Отже, ця жінка почала грати роль істоти слабкої, вразливої, наївної і солодкої, щоб викликати в тебе покровительські почуття.

І це мене вразило як психологічна фальш. Бо з того, що про неї говорили, з її біографії, з усього минулого вирисовувалась інша картина — образ людини енергійної, сміливої і спритної. От я й запитав себе: що це за маскарад? А мета його була проста. Ні, йшлося не про маскування її справжньої вдачі. Стор була винна і хотіла убезпечити себе. Вона тримала тебе, так би мовити, як залізний резерв на той випадок, коли земля почала б горіти в неї під ногами. Тоді ти мав бути її останньою надією на порятунок. От і все. А інше ти знайдеш у Галастри в газеті.

Трепка підвівся і зажурено глянув на мене.

— Опам'ятайся, нарешті, друже. Не забувай, що я казав тобі про людську свідомість. Адже твоя роль у цій справі була позитивна. Правда, ми могли б зробити більше, але доля не дала нам бути рятівниками, світу. Залишімо це іншим і продовжуймо обробляти свій скромний город.

Капітан поплескав мене по згорбленій спині і пішов до машини.

Не знаю, скільки ще сидів я, заглиблений у чорні думки. Тільки почувши дзенькіт скла, здригнувся. Це доктор Заплон підсів до мене з коньяком.

— Що це з вами, поручику, — хандра? Переживаєте за світ? Розумію! Ви хотіли зберегти віру в десяток праведників з «Пристані». Але це дуже великі вимоги, поручику! — пожартував він. — Навіть в часи Содоми з цим було дуже важко. Досить одного, двох… Наприклад, мене.

Я підозріливо глянув на нього. Хай йому грець, невже я для того тут залишився, щоб наді мною насміхалися? Він говорив серйозно чи, може, розгадав мене?

Ніби відгадуючи мої думки, Заплон засміявся, підвівся і щільніше закутався в плащ.

— Але ж дує, хай йому чорт! Видно, ще не час для весни, і сидіти під парасолькою ранувато. Погода в цьому році страшенно жартує з нами.

— Кажуть, що це від термоядерних випробувань, — пробурмотів я.

— Справді, так кажуть.

Ми підняли коміри. Дув безжалісний, пронизливий вітер. Я відчував його навіть крізь плащ.

_{Примітки}

₁

_{Фаланстер — тип спільного будинку, який представник утопічного соціалізму Фур'є проектував для розселення общини (фаланги).}

(обратно)

₂

_{Ескулап — в старогрецькій міфології бог лікування.}

(обратно)

₃

_{У католиків є звичай на другий день великодніх свят, у так званий поливальний понеділок, обливати один одного водою.}

(обратно)

₄

_{Arivederci (італ.) — до побачення.}

(обратно)

₅

_{Finis coronat opus (лат.) — кінець — ділу вінець.}

(обратно)

₆

_{Hominem quaero (лат.) — шукаю людину,}

(обратно)

Оглавление

Едмунд Нізюрський ПРИСТАНЬ ЕСКУЛАПА

Розділ І

Розділ II

Розділ III

Розділ IV

Розділ V

Розділ VI

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ IX

Розділ X

Розділ XI

Розділ XII

Розділ XIII

Розділ XIV

Розділ XV

Розділ XVI

Розділ XVII

Розділ XVIII

Розділ XIX

Розділ XX

Розділ XXI

Розділ XXII

Розділ XXIII

Розділ XXIV

Розділ XXV

Розділ XXVI

Розділ XXVII

Розділ XXVIII

Розділ XXIX

Розділ XXX

Розділ XXXI

Розділ XXXII

*** Примечания ***