Отаман Зелений [Роман Коваль] (fb2) читать онлайн

Роман Коваль
Отаман Зелений

Про видання

Рецензент — кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк

Редактор Анатолій Щербатюк

© Коваль Р. М., 2008 р.

© Коваль Є. Р., дизайн, 2008 р.

Книгу видано за сприяння видавництва «Діокор»

КНИГА ВИЙШЛА КОШТОМ АНТОНА КОЛОМІЙЦЯ

Фотографії з приватних архівів Раїси БРАСЛАВЕЦЬ, Катерини БУЛАВИН, Катерини БУРЕМКО, Михайла ГОРЛОВОГО, Юрія ДОМОТЕНКА, Наталки ДУБРОВСЬКОЇ, Надії ЗАБРОДИ, Костянтина ЗАВАЛЬНЮКА, Романа КОВАЛЯ, Дмитра ЛЮБИМЕНКА, Ніни МОМОТЮК, Софії ПУШКАР, В'ячеслава ЦЕДІКА, Оксани ЦЕДІК, Миколи ШЛЯХОВОГО, а також з Музею Івана ГОНЧАРА, Центрального державного архіву кінофотофонодокументів ім. Г. С. Пшеничного, ДА СБУ та Обухівського краєзнавчого музею.

Щиро дякую за допомогу у підготовці книги Катерині БУРЕМКО, Василеві ВАДИСУ, Олегові ВИГОВСЬКОМУ, Юрієві ДОМОТЕНКУ, Андрієві ЖОВАНИКУ, Костянтинові ЗАВАЛЬНЮКУ, Миколі КАГАРЛИЦЬКОМУ, Михайлові КАРАСЬОВУ, Володимирові КУЄВДІ, Андрієві ЛИСЕНКУ, Леонідові МУСІ, Василеві ОЛЕКСАНДРЕНКУ, Катерині ПЕТРИЧЕНКО, Ренатові ПОЛЬОВОМУ, Павлові СТЕГНІЮ, Миколі ТОВКАЙЛУ, Любомирові ХАМУЛЯКУ, Миколі ЩЕРБАКУ та Юркові ЮЗИЧУ.

З вдячністю згадую покійних Василя БУЛАВИНА та Микиту ПЕТРИЧЕНКА, матеріали яких також використано у цій книзі.

Роман Коваль «Я бачив ці веселі та грізні лави» (Передмова)

В дев'ятнадцятім, напровесні — зелений подих.

— Ану, брате…

В дев'ятнадцятім, напровесні — голоси:

— Ану, брате, ходім…

В дев'ятнадцятім, напровесні — на півнеба залопотіли прапори, прапори зелені, прапори жовто-блакитні, прапори армій селянських.

Всі теє лопотіння почули — і міста, і містечка, і хутори…

Ідуть люди з обрізанами… чути голоси…

— Ану, брате, ходім із червоних флагів онучі драти!

Юрій ЛИПА, «Рубан»

Наприкінці 1960-х, а може й на початку 1970-х, нас, учнів школи № 166 м. Києва, повезли катером у Трипілля, до пам'ятника комсомольцям, які загинули на трипільських кручах від рук «озвірілих куркулів-бандитів». Ми, піонери, їхали поклонитися праху «мужніх борців за встановлення радянської влади». Пригадую, як заворожено дивився на бурхливі — під гвинтом «Ракети» — дніпровські води, а потім як піднімався піщаною стежкою на гору.

На місці загибелі київських комсомольців нам розповідали не про їхню жорстокість, не про те, як вони палили це село, обстрілювали гарматами та скидали бомби на сільські хати, а про немилосердність українських селян, які вперто захищались від «совєтської влади», насправді диктатури чужинців.

У цій книзі я донесу не тільки оцінки червоних і оточення Симона Петлюри щодо Зеленого і зеленівців, а й погляд на ті події жителів Трипілля, з якого московські палії зробили «одну майже головешку» (вислів повстанця Марка Шляхового). Більшу частину свідчень трипільців наприкінці 1980-х років зібрав краєзнавець Михайло Карасьов (показово, що жоден з них не захотів назвати свого прізвища, — тоді це ще було небезпечно).

У цій книзі читач зможе почути і голос отамана Зеленого, його вимову, його думку, адже в реставрації образу я використав два його інтерв'ю, які у стародруках за 1919 рік розшукав мій товариш Костянтин Завальнюк.

Побачите отамана й очима Левка Євгеновича Чикаленка. Ось фрагмент його спогадів: «Отаман оповідає про свої бої з большевиками. Складно… ллється оповідання про Трипілля, про Германівку, Злодіївку, Плюти. Але дивна річ, ніякого героїзму отаман собі не приписує; жадного чванливого слова. Чується об'єктивна правда, хіба тільки що легким гумором оздоблена. З любов'ю підливає отаманові його джура чи виночерп, літній уже «дядько», і з гордістю за отамана поглядає на нас. Він, власне, не відрізняє отамана від себе. Все те, що оповідає той, бачив і знає він. Тим-то по панібратському перебиває отамана, піддаючи сили слову, піддаючи фарби, де отаман, на його думку, очевидно, із скромности зменшує вагу своїх учинків… [Отаман] оповідає… і все бадьоро, весело».

Оце спостереження — «не відрізняє отамана від себе» — надзвичайно важливе. Саме такі стосунки формують справжню народну владу! Міцна та держава, якщо народ не відрізняє себе від влади і є її частиною…

Чикаленко звернув увагу і на «надзвичайну міць духову» Зеленого, «свідому любов до життя, завжди активну, завжди бадьору». А Марко Шляховий, який після невдалого повстання на Васильківщині упав був духом, «від одного погляду [на Зеленого] утішивсь, бо бачив, що в його очах живе повна надія на щось гарне, а тут мені тілько цього й треба було». От що значить, коли отаман бадьорий і певний себе! А Зелений ще й із посмішкою воював. Якщо отаман у смертельній небезпеці жартує, ситуація вже не видається такою загрозливою і у козаків з'являється впевненість та бадьорість духу, а це запорука перемоги.

У цій книзі підважується й хибна точка зору на зеленівців як на збільшовичених анархістів, схильних до ярмаркування по чужих кишенях. Свідчення полковника Всеволода Петріва про те, що лад у Дніпровській дивізії був зразковий, спростовують ці несправедливі закиди. «То був не сон, — писав Всеволод Петрів, командир Гордієнківського полку Армії УНР. — Я бачив ці веселі та грізні лави… бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану. — Ред.), як Січові Стрільці…»

Гортаючи сторінки книги, гадаю, не одному прийде несподівана думка: якби ж такий лад, як у дніпровських полках, був в уряді УНР! Якби ж так, як Зелений, працювала Директорія! Якби ж вона так будувала державу, як Зелений творив народне військо!

Побачите, ці думки прийдуть…

Дослідник Віктор Савченко, який пише про українських отаманів для російської аудиторії, назвав Зеленого «благородним розбійником», що пролив «стільки своєї і чужої крові». Так і не зрозумів я, за чиєю кров'ю тужить дослідник — за чорною кров'ю російських окупантів чи за голубою, козацькою, пролитою в обороні нашої Вітчизни. Назвати ж розбійником отамана тридцятип'ятитисячного народного війська, слава про якого випереджала його полки, могла тільки недалека й чужа людина, байдужа і до поразок, і до перемог нашого народу.

Нехай читач цієї книги сам відповість — чи був отаман Зелений бандитом, як стверджували більшовики, чи амбіціонером, як змальовувало його середовище Петлюри, чи, може, «благородним розбійником», чи народним воєначальником, який вщент розбивав червоні та білі московські полки, розносячи світом славу про силу української зброї та духу.

Роман КОВАЛЬ

Київ, 21 січня 2008 р.

ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ

Переяслав. 15 липня 1919 року

Через 265 років по Переяславській раді, влітку 1919 року, до Переяслава, в якому шаліли від безкарності московські розбійники, підійшло повстанське військо отамана Зеленого. На припорошених обличчях то там, то там засвічувались посмішки й весело виблискували зуби — козаки раділи, що комуна під їхніми ударами тікала задерши поли.

Зелений до Переяслава увійшов стрімко, тож не всьому чортовинню пощастило втекти — 76 комуністів та їхніх підмогачів потрапили під козацькі шаблі й кулі. В той день у Переяславі скінчив своє нікчемне життя секретар місцевої комуністичної організації Бартанов. До «небесної канцелярії» відправили зеленівці й пітерського злодія Іванова, який у червні, погрожуючи розправою, відібрав у переяславців дві тисячі пудів хліба, бо, бачте, вічно голодна Москва їстоньки захотіла! Комуністичні історики стверджуватимуть, що повстанці вирізували червоноармійцям зірки на лобі. Що ж, і таке могло бути. А як же інакше чинити з бандитами!

Козацьке військо у Переяславі зустрічали радісно — на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками «народ» вибрати ірода московського за рідного батька, вилилось ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки: то батько зустрів сина, то сестра кинулася до брата, якого не бачила кілька місяців. Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи й гуділи, скликаючи людей на майдан…

І ось настала тиша — отаман Зелений вийшов поперед старшини.

Він сказав те, що хотіли почути люди: геть Москву з її комуною і чрезвичайками!

— Віднині Україна буде вільною! — мабуть, так закінчив він промову.

— Вільна-а-а! — рознеслося майданом. — Навіки вільна-а! Слава отаманові Зеленому! Слава-а-а!..

15 липня 1919 р. отаман Зелений змив ганьбу з Богданового чола.

Москалі з відповіддю не забарилися. Того ж дня вони скинули на Трипілля, звідки походив отаман, 15 пудів бомб. Начальник штабу червоної Дніпровської флотилії і командир загону військової авіації радісно рапортували керівництву: «Сегодня… эскадрилия в составе 2-х самолетов произвела налет на расположение банд Зеленого, сбросив 15-ть пудов фугасных и осколочных бомб. Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар. Применение Авиации на Трипольском направлении признано необходимым Советом Обороны Республіки» [45, с. 38].

Трипільська Січ

Мабуть, уже всі знають, що «Зелений» — це псевдонім, а насправді отамана звали Данило Терпило. Народився він неподалік Києва, у Трипіллі, на кутку Гайдаївка, що на самому березі Дніпра. Назва Трипілля виникла через те, що тут «сходяться кути трьох хлібних рівнин, розмежовані річками» Стугною, Красною та Бобрицею [55, с. 39]. В метричній книзі Трипільської Свято-Введенської церкви за 1886 р. під № 51 записано: «Хрещено раба Божого Данила. Батьки: Ілько Лаврович Терпило, мати — Варвара Павлівна. Хрещені батьки: трипільський селянин Тимофій Іванович Любименко і Марія Іванівна Терпило. Таїнство хрещення здійснили 16 грудня 1886 р. священик Михайло Кустовський, псаломщик Артем Орловський». У метричній книзі також записано, що малюка охрещено в день його народження [20, с. 115].

Батьки майбутнього отамана вже мали чотирьох синів — Савку, Гордія, Грицька та Панаса. А ще в сім’ї як того макового цвіту було дівчат — Оксана, Одарка, Мелашка, Софія та наймолодша Галина.

Родина Терпил була середнього достатку, мала поле, де вирощувала хліб. Батько сімейства ще встигав майструвати: виробляв дерев’яні ліжка, стільці, скрині, комоди, двері, вікна, перчаниці, сільниці, ковіньки, ручки яких були зроблені у вигляді зміїв, левів, хижих птахів чи якихось інших істот. Ковіньки мали великий попит на трипільських та київських ярмарках, відтак жива копійка в сім’ї не переводилась [3].

Батько й синів навчив свого ремесла, зокрема Грицька і Данила, в яких були золоті руки. На підробітки часто брав із собою до Києва найменшого. А це неблизько — 50 верст. Але якщо звечора зібратися, то до ранку на київські базари можна встигнути. Отож не раз малий Данило, вкрившись рядниною, додивлявся сни вже на батьковому возі. Та частіше до Києва добирались пароплавом.

Ілько Лаврович шанував людей письменних, відтак і сам прагнув вивчити дітей. Його молодший, зокрема, закінчив церковнопарафіяльну школу і Трипільське двокласне земське училище. Крім шкільної програми, Данила тягнуло зазирнути у світ забороненої книги. Давали їх читати жидівські підлітки, з якими Данило мав необачність товаришувати. Обминав би краще їх десятою вулицею!..

Визначну роль у житті Данила відіграв учитель Іван Андрійович Гавриш. У вихідні дні разом з учнями вирушав він на прогулянки в околиці Трипілля. А подивитися там було на що: самих лише курганів у Трипільській волості було близько трьох сотень! Це ж тут археолог Вікентій Хвойка відкрив унікальну древню землеробську культуру наших предків. Її назвали трипільською.

У цій місцевості можна було знайти бронзові серпи, кам'яні молотки, наконечники стріл і списів, срібні кільця, каблучки, намисто з бурштину, кришталю і скла, бронзову гривну, срібні браслети, рештки глиняного посуду, амфори та полив'яні плитки. Знаходили діти й монети — візантійські, шведські, польські, німецькі, траплялися і бранденбурзькі, шлезькі та англійські. Були і княжі гривні.

Виводячи дітей на Змійові вали чи на Дівич-гору, Іван Андрійович розповідав про давню історію краю, про бої між київськими князями, битви на берегах Стугни з половцями, ордами Батия і Менглі-Гірея, який «відзначився» 1482 року, спустошивши Трипільщину і забравши багатьох у неволю. «Добре попрацювали» татари і 1500 року — у Треполі тоді залишилось «7 человекъ служебныхъ и не данныхъ» [6, с. 298].

Напевно, Іван Андрійович водив учнів і в урочище Козацьке (раніше Гострий Камінь), що за 6 верст від Трипілля, де 2 квітня 1596 р. відбулася битва між козаками і військом Жолкевського. В ній загинуло близько двох тисяч осіб з обох боків, серед них і запорозькі отамани Шостак і Сасько, а гетьманові Матвієві Шаулі гарматне ядро відірвало руку. Тоді керівництво обороною перейняв Северин Наливайко, але і його поранило. Перевага поляків у силі вогню була очевидна — вони обстрілювали козацький табір гарматами. Але силою духу переважали козаки — їхня ненависть до напасників була така щира і гаряча, що допомогла вистояти і під гарматним обстрілом, і під час атак добірних королівських хоругв. Козаки ходили мов п’яні. Їхні очі все шукали ворога, щоб прохромити йому груди чи знести пихату лядську голову.

Звичайно, тут, в урочищі Козацькому, можна було знайти гарматні ядра, кулі, рештки зброї. І людські кістки.

Мабуть, розповідав учитель, як 1561 року до Трипілля завітав кошовий товариш Кшиштоф Косинський із військом. 5000 низових козаків перезимували тоді у Трипіллі. Більшої радості місцеві дівчата ще не знали. Як кажуть, козак не без долі, дівка не без щастя. Хлопці були на всякі смаки — чорняві й русяві, смагляві й білолиці, чубаті й під макітру стрижені. Траплялися й руді.

Звичайно, полякам, які мали свій військово-політичний центр у Фастові, не подобалась ця Трипільська Січ, центром якої став неприступний замок. Ляхи вирядили військову експедицію, щоб покарати «зрадників» — так вони називали козаків, що не хотіли коритися польському королю. Та карателі нікого не злякали, більше того, швидко перетворилися на об’єкт сміху — козаки з високих стін закидали їх то пекельними ядрами, то солоними дотепами. Відомо, що ненависть посилює ворога, а насмішка — вбиває. Ляхи, скрегочучи зубами від безсилої люті, безславно забралися геть. На прощання ще помахали кулаками, викликавши загальний регіт.

Косинський же, поповнившись войовничими трипільцями та завзятими мешканцями сусідніх сіл, рушив на Київ і в червні 1592 року здобув його!

Допомогли трипільці й запорозькому полковникові Карпові Скидану, котрий на чолі чотиритисячного загону 4 липня 1638 р. обложив трипільський замок, де сховалися поляки. Та високі стіни не врятували їх — вже 6 липня козаки здобули фортецю. Всіх, хто чинив опір, було без жалю посічено, маєток спустошено, фортечну артилерію забрано. Окрилені успіхом, трипільці у складі загону Нестора Бордаченка вигнали поляків із дніпровського побережжя — від Стайок і Трипілля аж до Києва…

На початку літа 1648 р. до Трипілля дійшли чутки про загибель польського війська в Зеленій Діброві під Корсунем. Ця вістка надихнула багатьох. Кинувши рала, люди знову взялися за зброю. В липні козацькі ватажки Гайчур і Морозенко вибили з трипільського замку королівську кварцяну залогу, а польську владу скасували. Населення охоче йшло в козаки — вже наступного року Трипілля та сусідні Обухів і Германівка стали сотенними містечками Війська Запорозького. До Трипільської сотні, крім Трипілля, увійшли села Витачів, Халеп'я, Жуківці, Долина, Красне, Козіївка, Черняхів, Дерев’яна та Гнатівці (згодом Злодіївка). На чолі Трипільської сотні став Андрій Ворона. Зберігся поіменний список сотні — було в ній 180 відчайдухів…

У серпні 1651 р. трипільська та обухівська сотні у складі Київського полку Антона Ждановича допомогли Хмельницькому розгромити війська лядських гетьманів Миколая Потоцького, Мартина Калиновського та литовського князя Яна Радзивілла. Запеклі бої точилися під Трипіллям, Вільшанкою, Перегонівкою і Копачевом…

У різні часи трипільський замок, оточений трьома ярусами валів, перетворювали на свою резиденцію гетьмани Яків Остряниця, Іван Виговський, Павло Тетеря, Юрій Хмельницький, Іван Многогрішний, Петро Дорошенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Скоропадський, полковник Семен Палій. Могутністю замку, красою церков і самого міста був вражений сирійський мандрівник Павло Алепський, який разом із батьком, патріархом Макарієм, завітав 1654 року до Триполя. Ось що записав Алепський у своєму щоденнику: «Перш ніж під’їдеш до нього, бачиш табір, що складається із трьох земляних пагорбів з дуже вузькими проходами, в які можна входити тільки поодинці…» [20, с. 57, 58]. Алепський зазначав, що у Триполі є три фортеці, а «на вершині одного з пагорбів стоїть сильно укріплений замок з подвійним валом і ровом… Поруч — інший замок, ще красивіший, сильно укріплений. У ньому — княжий палац, а над воротами — купол, з якого можна роздивлятися околиці, особливо подніпровську долину… Нас водили до церкви Преображення Господнього. Вона простора і красива. За своїм об’ємом, оздобами і числом бань вона перевершує всі інші церкви в Козацькій країні» [49, с. 87, 88]. Отака була Трипільська Січ!

І все ж доля твердинь сумна: і на них приходить остання година. Одразу по Переяславській раді болючих ударів Трипіллю завдали Богданові союзники — москвини. У серпні 1658 р. до містечка підійшов воєвода Трубецькой. Його розбійне воїнство прагло крові й вина. І воно отримало те, чого хотіло. Нападом на Трипілля керував полковник Семен Скорняков-Писарев, чоловік жорстокий і рішучий. Та спрагу крові москвинам вгамувати важко — рівно за рік, наприкінці серпня 1659-го, злодійське військо знову вдерлося на Трипільщину. Командували ним князі-холопи Юрій Баратинський та Іван Чаадаєв. Здобувши Трипілля та ще й Стайки, вони винищили в них «усе населення» — за те, що підтримувало гетьмана Івана Виговського, якого москвини чомусь нарекли «клятвопреступником и разорителем веры христианской» [20, с 61, 65].

Напасники спалили також Гоголів, Вороньків, Макарів, Бишів, Бородянку, Горностайполе. «Счастьем те городы и местечки взяли и выжгли и высекли», — радісно рапортував цареві 30 серпня воєвода Васька Шереметьєв. Людей — старих і малих — «до ноги вибили». Баратинський нахвалявся, що у цьому краю він «лише» повісив понад 15 тисяч «зрадників» [20, с. 61, 65]. Радів цар, раділи московські люди. Сумувала Україна…

Не забували допекти трипільцям і поляки, армія яких на чолі з Яном Собеським у лютому 1664 р. стала у Трипіллі на зимові квартири. Невесела то була зима для міщан і селян Трипілля… А восени 1672 р. на Трипільщину вдерся «безбожний кровопивця» польський полковник Ян Піво. Він «вогнем і мечем попустошив Стайки, Трипілля, Дідівщину, Тростинку, Васильків, Вільшанку та інші містечка й села Київського полку…» [20, с. 64].

22 лютого 1674 р. розправу над Трипіллям учинив московський воєвода Ромодановський. Наступного року, у середині липня, на Трипільщину із трьома тисячами військових людей увірвався польський регіментар Георгій Гуляницький. Прийшов він сюди, як твердив полковник Флоріан Новацький, «для отобранія Украины». Нещадно пограбувавши Стайки і Ржищів, Гуляницький зайняв Трипілля і 20 серпня 1675 р. «дощенту спалив і зруйнував Трипільський замок». Фортеця вже з руїн не піднялася [20, с. 66].

Поляки і москвини буквально вилюднили цей край. Це підтверджував і військовий статист князь Юрій Урусов. 28 липня 1686 р. він записав, що Трипілля і сусідні Кагарлик, Деремезна, Германівка, Гусачівка, Матяшівка, Григорівка, Копачів, Малі і Великі Дмитровичі, Старі та Нові Безрадичі «стояли пустими». Так стверджував московський статист.

На цьому нещастя не скінчилися — влітку 1695 р. наскочили ще й кримські татари. Містечко спалили, мешканців перебили. Згоріла тоді й Богоявленська церква, якою захоплювався Павло Алепський. Знову налетіли татари на містечко 1722 року… Але Трипілля щоразу відроджувалося як фенікс із попелу.

Постійні збройні конфлікти на Трипільщині, через яку проходив московсько-польський кордон, тривали ще кілька десятиліть. Сутички часом переростали у війни, одна з них, наприклад, точилася сім літ (1751–1758). З одного боку кордон стерегли ляхи, з другого — москвини (від 1721 р. згідно з указом Петра I вони почали називатися «рускімі»). Ні король, ні цар українцям не довіряли. 1747 року московський форпост очолював Назар Кузнецов, 1749 р. — капрал Обмороков, 1751 р. — капітан фон Венцлов (російський німець), а 1754 р. — поручник Михайло Щелков… Трипільщина перестала бути прикордонною територією в 1791 р., коли стався другий розділ Польщі.

Жиди у Трипіллі

Ще на початку ХХ ст. людей юдейського віросповідання в Україні звали «жидами», не вкладаючи у це слово ні доброго, ні поганого змісту. На Київщині їхнім національним іменем називали села, наприклад Жидичин, Жидівські Єрчики, Жидівська Гребля, Жидівці, Жидівські Стави, або Жидостави. Була й гора Жидівка. Й урочище Жидівське. А ще — річка Жидь. Наша мова не знала слова «єврей». Жиди не соромилися свого імені, бо й самі себе так називали. Отож, реставруючи події тих часів, писатиму так, як люди тоді говорили — і наші, і їхні.

У Трипіллі жиди з’явилися давно, принаймні на початку XVII століття цього зілля тут уже трохи було. Але постійні війни їм були не до шмиги. Сміливіше вони почали проростати у Трипіллі, коли настав мир. 1847 року у Трипіллі мешкало 37 осіб іудейської віри, а 1887-го статистика зафіксувала вже 738 іудеїв (на 2804 християн) [49, с. 85].

Трипілля розкинулося на правому горбистому березі Дніпра, на шляху «з варягів у греки». Мало затишну пристань, зручні дороги з’єднували його з іншими частинами Київської губернії. До Києва з його ярмарками — рукою подати. Відкрита була дорога і на південь — хочеш водним шляхом, хочеш дорогами. Що казати, Трипілля — зручне місце для торгівлі. А що ще жидові треба? Не заважайте гендлювати і не бийте, коли зловите на обмані. Отож вони і вподобали собі це містечко. І ставало їх із кожним роком усе більше й більше. 1900 року у Трипільській волості жидів було вже 1526 (на 14334 осіб іншої національності), тобто понад 10 %. Ця меншість була дуже активною — контролювала у Трипіллі майже всю торгівлю та ще й промислове виробництво. Спритні люди!

Так, жидівська родина Чорноярових володіла трипільськими чавунно-ливарним і цегельним заводами, а купець першої гільдії Йона Вайсберг був власником лісопильного заводу; аптекою завідувала Ціля Лівшиць, мануфактурні магазини тримав Лемей Хенкельович Селеський, млином орудував Янкель Пейсахович Каганський, а кількома трипільськими крамницями і цегельнею в сусідньому Витачеві заправляв Аврум Вольфович Левіант. Це ще не все — бакалійні магазини тримали Вигдар Йоськович Бельський, Цівка Аронівна Вайсберг, Симон Срульович Голдовський, Лейзер Пинхович Довголевський, Естер Абрамівна Довголевська, Гудля Юдківна Попілович, Шльома Срульович Мірцин, Хана Мордківна Містечкіна, Йосько Мошкович Паволоцький, Хана Мордківна Пінскер, Лейба Аврамович Піявський, Фейга Бенцівна Рубин, Лея Юдківна Саглова, Шимон Пинхасович Трипільський, Бенц Єлевич Уманський, Волько Зельманович Шевелєв, Хася Цалівна Ейдельман… Що вже казати про власників крамниць, лотків, яток — імена і прізвища все ті ж.

Галантереєю торгували Етля Лейбівна Бородкіна, Еля Меєрівна Голубчик, грамофонами — Арон Аврамович Берленд. Власниками залізо-скобових крамниць були Акива Йоськович Паволоцький, Лейба Аврамович Піявський, Бенц Гершкович Рубин, Волько Шльомович і Шльома Аврамович Поляченки.

Круп’яними магазинами завідував Нухим Мейлерович Ходарківський, м'ясними — Мордко Янкельович Бабенко, Мойсей Беркович Бейлин. Посудом торгували Гершко Срульович Ліщинер, Сима Рувимівна Сиденер, борошном — Гершко Янкельович Ахманицький, Мар’ям Симхівна Білозерська, Бенц Мендельович Пінскер, Сруль Аврамович Половинчик, Іцек Янкельович-Мошкович Кубчинський, Янкель Шимонович Таран, рибою — Аврум-Мойша Михельович Старосельський, сіллю і смолою — Нахман Янкельович Грінберг, Аврум Поляченко, зерном — Бенц Шмульович Кирнос.

Мануфактури тримали Шмуль-Лейзер-Янкель Пейсахович Алой, Йоська Гершкович Білецький, Янкель Гдальович Беззубов, Еля Іцківна, Сруль Мордкович Овруцький, Шифра Бенцович Ром, Дувим-Мошко Мошкович Стадников, Хана Лейбівна Фрадлин. Склади лісу перебували в руках Міхеля Лейбовича Бурмана, Берка Ушеровича Вайля, Шнеєра Берковича Вайнтроба, Хаїма Ашеровича Вайсберга, Мордка Берковича Зельдиса, Нісона Кивовича Кана, Шльоми Дувимовича Пипкина, Іцека Аврамовича Половинчика, Веніаміна Лейбовича П'ятигорського, Соні Рувинської та Мошки Берковича Білозерського [20, с. 101, 102].

Ці люди, з кумедними для нашого вуха іменами, заправляли життям у донедавна козацькому містечку, ігноруючи звичаї цього краю. Кому це могло подобатися? Тим більше що вони сповідували іудаїзм, який всіх нежидів трактував як тварин, яких треба експлуатувати. Про це писав ще наприкінці XIX ст. авторитетний дослідник Лаврентій Похилевич: «…Сильний вплив жидівських талмудичних постанов про експлуатацію жидами всіх не жидів робив перебування в містечках інших людей, крім жидів, вельми незручним» [49, с. 86]. Ця цитата стосується саме трипільських жидів, які зі зрозумілих причин не сповідували український звичай — «торгуй правдою, більше бариша буде». У них був інший принцип: не обважиш — не проживеш, не обдуриш — на душі буде неспокій.

Як оцінював наш народ це плем’я, видно із приказок. «Жид брехнею живе, все з нас тягне», «Жид не сіє і не оре, а обманом жиє», «Жеби Жид був з неба, вірити йому не треба», «Жид як не ошукає, то навет не пообідає», «Жид як не збреше, то удавиться», «Жид, и молячи, вчицця обманювати». Після таких невтішних оцінок йшли висновки: «Жида перехрести, та и голову одотни», «Жида вбий — сорок гріхів з душі» [60, с. 80, 81].

Звичайно, були серед торгівців і кілька українців — Денис Миколаєнко, Максим Петриченко, Андрій Бельдій, Давид Кравченко, Яків Носар, Іван Терпило та Антін Удод. Але більшість українців — історичних володарів цієї землі — потерпали в умовах малоземелля і нестатків, і мусили записуватись на переселення до далекої Тургайської губернії. Царський уряд обіцяв давати великі наділи землі та субсидії на переїзд і облаштування в цьому дикому краї.

Революція 1905 року

І все ж чимало жидів були невдоволені своїм станом, адже царизм утискав і їх, обмежував у правах. Хіба дивуватися, що жидівська молодь брала активну участь у нелегальних революційних рухах. Так, у Трипіллі есерівським осередком керував вихрест Микола Грінберг. Його син Ілля теж вів революційну агітацію, намовляючи людей не шанувати царя та уряд.

Жиди мали рацію, адже їх дискримінували відверто, на законодавчому рівні. Зокрема, діяло положення про межу осілості, тобто іудеїв не допускали на постійне проживання до корінної Росії, зокрема в Москву і Петербург.

У боротьбі проти царської Росії жиди могли б стати нашими союзниками, але у ставленні до українців жидівська буржуазія, в тому числі і дрібна, сама виступала в ролі експлуататора. Водитися з ними українцям не було смислу, тим більше що жиди хотіли керувати революційною роботою, а «малоросів» використовували як виконавців ризикованих завдань. Зокрема, Данило Терпило відповідав у революційному підпіллі за «питання війни» й очолював боївку терористів.

Невдоволена жидівська молодь наближала революцію, від якої, до слова, потерпали її батьки, бо всі революції і повстання супроводжувались погромами. Так було у Трипіллі у 1881–1882 роках, так сталося і в жовтні 1905 року.

Книжки, що Данило Терпило брав у жидівської молоді, були якісь дивні. Їхні автори мали кумедні прізвища — Маркс, Енгельс, Каутський, Сисмонді… Чужою була і їхня мудрість. У тих писаннях, хоч як уважно не читай, нічого не знайдеш про Україну, її поневолення, про необхідність здобуття для українців національної держави. Не розумів Данило, що, гортаючи книги чужинців, обкрадає себе, бо не читає в цей час Тараса Шевченка, Лесю Українку чи Миколу Міхновського. А значно важливіше пізнавати історію і культуру свого народу!

Може, й через ті книжки і став Данило Терпило не на шлях боротьби за політичні права українського народу, а на слизьку стежку боротьби за демократичну Росію, слизьку, як жидівське революційне слово. Що нам, врешті, з того, що Росія буде демократичною, якщо вона далі гнітить Україну?! Та й хіба здатна традиційно самодержавна Росія, з її царем-тираном і дикими холопами замість громадян, стати демократичною?..

1905 року у Трипіллі виник осередок Російської партії соціалістів-революціонерів (есерів) з Іваном Гавришем на чолі. До Трипілля з Києва нелегальну літературу привозили брати — «професори Щербини». Вони збирали прихильників по ярах — у Вовчому, Ромашковому (за Трипіллям). Пароль був такий: «Куди йти?» Відповідь: «На Зелений (участок)». Саме звідси, стверджували родичі Данила Терпила, і пішло його нове ім’я [3].

Оті Щербини й організували в містечку гурток анархістів-комуністів, до нього увійшли Петро Іконников, Іван Гавриш, Іван Безхлібний та Данило Терпило, якого вже тоді, напевно, почали звати Зеленим. Хлопці підкидали селянам і міщанам прокламації російських соціал-демократів: «Єврейський погром у Гомелі», «До рекрутів», «До робітників залізничних майстерень». Звернення «До всіх громадян» закінчувалося так: «Будем смело смотреть революции в глаза, будем приветствовать ея приближение, она несет нам свободу и счастье».

Діяльність революціонерів не залишилась поза увагою «охранки», яка викрила керівний склад організації, зв’язки та паролі. 26 липня 1906 р. жандармський ротмейстер уже доповідав начальнику Київського губернського жандармського управління генерал-майору Леонтьєву: «За агентурними даними, вчитель, який мешкає в містечку Трипілля Київського повіту, Іван Андрійович Гавриш, є членом міської організації партії соціалістів-революціонерів, входить до фракції останньої — селянського союзу. Посилено веде пропаганду серед селян, закликає їх до бунту і аграрних безпорядків, причому має серед них величезний вплив, який матиме згубні наслідки» [20, с. 105].

За доносом трипільського священика Івана Гавриша 1906 року арештували і вислали до Сибіру. Керівництво організацією перебрав на себе Данило Терпило. Та й він потрапив у поле зору жандармів, адже не раз виступав перед селянами проти царя.

Щоб уникнути арешту, Зелений переїхав до Києва. Працювати влаштувався в залізничному депо. «В час перебування у Київі, — розповідав він, — був членом російської партії с.-р., але скоро її залишив через непорозуміння за видавання книжок на українській мові. Після виходу з російської партії я працював в українській с.-р. партії разом з Миколою Залізняком та Максимом Ковалевським. Перший раз був арештований в 1907 році і просидів в тюрмі 3 місяці, другий раз — в 1908 р. за належність до російської партії с.-р. Тоді ж по суду був відправлений, як висланець, у Архангельську губ., де і пробув 3 роки» [69].

На поселенні жив у с. Усть-Цильма, серед народу комі. Так що побував Зелений там, де Макар телят не пас. Отут, мабуть, і зрозумів повною мірою значення цієї української приказки.

Після заслання Данила «побрили в москалі» — забрали на військову службу до 127-го Путивльського полку 32-ї пішої дивізії.

Імперія все робила, щоб перетворити бунтаря в «чєлавєка, полєзного для общєства».

Лютнева революція

1914 року почалася війна. Данило мусив йти на фронт. Та кров козацьку за мачуху-Росію не довелося проливати — служив писарем. Грамотний же був!

Подальшу долю Зеленого визначили його спрага справедливості, хист промовця і гаряча натура. Ці риси засяяли під час революції 1917 року, коли перевагу мали «орателі», як їх тоді називали. Такі люди могли повести за собою юрбу, яка вірила тільки промовцям-солдатам. І матросам. Офіцерів же готові були забити на смерть лише на тій підставі, що вони люди освічені, ще й із чистими, без мозолів руками. Руки без мозолів викликали тоді загальне обурення, мовляв, така людина живе працею інших, смокче кров народну. Скільки людей тоді згинуло, які не мали на долонях мозолів…

1 (14) березня 1917 р. військовий міністр Тимчасового уряду Гучков видав наказ № 1, на підставі якого кожна військова частина Російської армії повинна була вибрати комітет солдатських депутатів, до компетенції яких належало контролювати застосування зброї, звичайно, без порушення військової дисципліни та втручання в компетенцію командного складу. Відповідно до цього наказу члени комітетів мали право безкоштовного проїзду у транспорті та утримання коштом держави в час виконання обов’язків. Цей наказ відіграв у житті Терпила велику роль. Чоловік він був красивий, розумний, справедливий, ще й від царизму постраждав, а політичних каторжан тоді поважали. Промовляти вмів. Тож і обрали його своїм представником солдати.

1917-й став для Зеленого роком з’їздів. На яких тільки зібраннях він не побував! Почалось усе з полкових зібрань, потім були дивізійні, корпусні та армійські. «Тричі я скликав українські армійські з’їзди, — згадував голова Українського комітету 8-ї армії Марко Шляховий, — тричі на них головував і всі рази бачив на цих з’їздах Данила [Терпила], як розумного і з великим організаторським хистом промовця» [58, с. 22]. На одному з корпусних з'їздів делегати обрали Терпила членом Ради 11-го армійського корпусу.

Тим часом у частинах Російської армії почали творитися українські полкові ради. Від Української ради 127-го Путивльського полку Данило Терпило отримав доручення представляти частину на Першому всеукраїнському військовому з’їзді у Києві.

Ідею проведення цього з’їзду висунув Військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, організований Миколою Міхновським та його товаришами. Надзвичайна активність, з якою взялися за справу самостійники, викликала тривогу у голови Центральної Ради Михайла Грушевського і Володимир Винниченка. Вони вважали, що створення українського війська призведе до розбиття «єдиного революційного фронту» з Москвою.

Ну то й що?! Цю «єдність» і треба було розбити! Керівництво Центральної Ради, щоб мати вплив на військових, вирішило очолити підготовку до з’їзду і накинути йому «свою фірму». З цією метою Мала Рада створила військову комісію, якій надала право скликати військовий з’їзд. Звичайно ж, це внесло розгардіяш, адже створений самостійниками оргкомітет уже працював [44, с. 191]. А ще Центральна Рада запропонувала провести вояцьке зібрання в Педагогічному музеї, де й сама примостилася. Це мало підтвердити, що саме вона скликала з’їзд військових.

День 5 травня 1917 р. у Києві видався сонячний. Такий же був і настрій делегатів. Вони й не здогадувалися, яка запекла боротьба вже точилася за лаштунками. Понад 700 делегатів із самого ранку зібралося в головній аудиторії Педагогічного музею та на гальорці. Вони представляли українські військові організації, товариства і частини всіх армій російського фронту й запілля, Балтійського і Чорноморського флотів. Делегати репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців Російської армії! Якщо бути точним, то на цьому зібранні була заступлена воля 1580702 вояків.

Напевно, і Данило Терпило разом з усіма схопився з місця, коли на сцену вийшов голова Центральної Ради Михайло Грушевський і «на правах господаря» відкрив з’їзд. Володимир Винниченко запропонував обрати головою з’їзду свого однопартійця Симона Петлюру, завзятого тоді пацифіста, «ворога сталої [української] армії» [44, с. 191]. Схильний до шахрайства Винниченко назвав Петлюру «представником трьох армій». Це була неправда, адже делегати трьох армій не збиралися на засідання, щоб обрати Петлюру своїм представником. Симон Васильович, людина лагідна і сумирна, взагалі не представляв бойових частин, бо був постачальником — працівником запілля. Коли його призвали до російського війська, то друзі попіклувалися, щоб він, як переконаний противник «воєнщини», отримав тепленьке (і високе!) місце — заступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання Російської армії.

Микола Міхновський категорично заперечив цю кандидатуру. Він сказав просто:

— З'їзд військовий, і на його чолі має бути людина військова.

У залі здійнялися крики:

— Міхновського на голову з’їзду!

«Проти цієї пропозиції негайно виступив Володимир Винниченко, який почав палко запевняти, що начебто Міхновський, як адвокат, є «паном», а не сином простого народу, що він «має маєток, є дідичем і хоче завести старі порядки, панщину і т. д.», що він… сидить весь час у Києві, «в окопах, де під вогнем ворога мучиться вояк, якого їдять воші, який мерзне і голодує, — він ніколи не був» [44, с. 193]. Цинізм Винниченка, слід визнати, був довершений. Письменник, до слова сам призовного віку, добре знав, що Микола Міхновський не пішов на фронт з ідейних міркувань, бо віддавна був ворогом Росії. Отож інкримінувати Міхновському небажання її захищати могла тільки безчесна людина.

Пристрасті в залі вирували. Ось враження єфрейтора Певного, делегата з'їзду: «Так отож, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скілько оком скинеш, ніби твоя власна стала! Земля селянам, а фабрики робітникам! Так говорить, так говорить, ніби купчу тобі на всю землю подарував! Настоящий, можна сказать, демократ! Всім догодити хоче! А по ньому Міхновський, поручник! Так цей — куди там Винниченку! Цей тілько Україну, братця, знає! Так і говорить — Україна, значить, для українців! Господи! Мов із «Кобзаря» тобі відчитує! А всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!» [24, с. 52].

«Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, — віщав з трибуни Микола Міхновський, — а цей закон… находить свій вислів виключно в національних конфліктах. Є нації-пани і нації-раби. І теперішню війну викликали нації-пани із-за сварки, що постала між ними на ґрунті національного змагання… Коли воювати, треба знати, за що ми воюємо. Сьогодні перед нами у всій великості засіяв ідеал волі рідного народу, ідеал воскресіння, одної великої нероздільної України від Дону по Сян» [44, с. 204, 205].

Коли бурхливі оплески вкрили виступ поручника Міхновського, як Пилип з конопель вискочив Винниченко.

— Не пани-нації почали війну, а просто пани! — загукав він.

«Винниченко представив у своїй промові часи княжої та гетьманської Української Держави як часи важкого гніту «українського працюючого люду», ганьбив українських князів, гетьманів та історичних українських діячів… і закликав українське вояцтво змагати не до побудови окремої від Росії української держави, в якій «пани-капіталісти» знову захочуть смоктати кров з українського народу, а до встановлення в братній співпраці з російським працюючим людом соціалістичного ладу в «новій, демократичній російській республіці» [43].

— Хто продав волю народу? — суворо питав Винниченко і сам собі відповідав: — Шляхта!.. Хто закріпостив його, як не козацька старшина…

Далі в такому ж примітивно-більшовицькому дусі Винниченко натякнув, що Міхновському треба «знову держави», щоб закріпачити народ…

Це була кульмінація. Вирішувалась доля українського війська, а отже, й Української держави. Від того, хто очолить з'їзд, залежало, в який бік піде українська історія. Врешті вирішили не вибирати голову з'їзду на сесії, а сформувати збірну президію. В ній із шести членів лише Міхновський виявився самостійником. Ця президія і обрала головою з'їзду «представника від фронту» Симона Петлюру.

Саме він збув мовчанкою пропозицію Міхновського проголосити на з'їзді Самостійну Україну — як мету революції і війни. А клич Міхновського творити українську національну армію, як головну підвалину держави, Петлюра замінив гаслом «українізації армії», тобто творення українських частин у межах Російської армії.

Добре підготувалися до з'їзду противники української державності. Складалося враження, що за Винниченком і Петлюрою стояв ще хтось, невидимий, — саме він спрямовував з'їзд у потрібному Росії та її європейським партнерам напрямі. Про це свідчить такий, явно інсценізований, епізод.

Під час чергового засідання Винниченко і Петлюра раптом вийшли із зали. За мить хтось уже встиг передати до президії два адресовані їм листи. Хоч на конверті було чітко зазначено прізвища адресатів (Петлюра і Винниченко) і вони мали ось-ось повернутись до зали, Степан Письменний, що вів засідання, поспішив розкрити конверти і прочитати чужі листи.

Раптом він змінився на виду і звернувся до з'їзду «з перепрошенням, що на хвилину мусить перервати дебати». Повернувшись до свого сусіда із президії, Письменний дав йому листа і почав щось шепотіти [23, с. 7].

У цю мить до зали повернувся Петлюра. Він запитав Письменного:

— Що сталося?

Той, ховаючи листа за спину, відповів:

— Нічого не сталося.

— А що ви там ховаєте? — допитувався голова з'їзду. — Дайте-но мені цього листа, хай і я подивлюсь.

І Певний простягнув руку. «З'їзд напружено слідкував за тим, бо всі відчули, що сталося щось виняткове. С. Петлюра, швидко прочитавши листа і звертаючись не то до З'їзду, не то до Президії, сказав: «Чому ж таке стурбування такою дрібницею? Погрожують мене вбити… Ну, що ж, уб'ють. А хіба серед вас мало таких, що можуть мене заступити? Не звертаймо уваги на такі дрібниці». Із тими словами він кинув того анонімного листа до коша. В залі зчинився начебто крик, почулися оклики: «Ганьба! Ганьба! Хай попробують! Ми нестимемо варту біля вас!» [23, с. 7].

Але вистава ще не закінчилась — до зали вкотився Винниченко, ніби ні про що не здогадуючись. Він теж «помітив» неспокій серед делегатів.

— Що сталося? — запитав драматург у Петлюри.

— Хочете знати? Здається, і вам є такий самий лист, як мені.

«Із цими словами він передав В. Винниченкові другий конверт. Винниченко відкрив, нашвидку ознайомився зі змістом листа і запитав: «І що ви зробили?» — «Кинув до коша», — спокійно відповів Петлюра. «То хай і цей іде до компанії», — відповів Винниченко і також кинув листа до коша… Інцидент вичерпано, але він залишив великий слід на всіхучасниках З'їзду і передався пізніш усьому вояцтву. Петлюра вже тоді став легендарним» [23, с. 7].

Ось так інсценізувався культ Петлюри. Хтось дуже хотів поставити на чолі українського війська, яке почало повсюдно творитися явочним порядком, людину цивільну та ще й борця з «мілітаризмом». Режисери були явно не з табору самостійників, бо саме їм, творцям українського війська, таємні постановники «малоросійської мелодрами» протиставляли пацифіста у френчі без погонів. І в кашкеті без кокарди.

Щось подібне писав і журналіст газети «Кіевская мысль». У номері за 22 травня (н. ст.) він сповістив: «Винниченко схвильованим голосом повідомив з'їзд, що він і Петлюра одержали анонімні листи з домаганням узяти назад свої кандидатури (на членів Генерального військового комітету. — Ред.), бо інакше будуть убиті. Ця заява зробила величезне вражіння. З'їзд влаштував Винниченкові й Петлюрі овацію». Багато хто із присутніх кинувся «на сцену цілувати Винниченка й Петлюру» [44, с. 207, 208].

Винниченко заявив, що ці листи напевно є провокацією московських чорносотенців, мовляв, саме вони не хотіли бачити його і Петлюру в керівництві Генерального військового комітету. Та чорносотенці «могли б лише бажати собі», щоб саме ці противники «мілітаризму» очолили рух військових-українців [44, с. 208].

Про тодішні погляди Петлюри на українське військо свідчить його промова на «вічі-концерті» наприкінці липня 1917 року. «До справи організації війська ми підходимо яко демократи, — щиро сказав він. — Ми знаємо, якого лиха може наробити ця сила, коли вона попаде в небезпечні руки. Й тому-то військові делегати (насправді Петлюра, Винниченко і Грушевський. — Ред.) всіма силами запобігали тому, щоб ті люде, котрі хочуть мілітаризму (Міхновський та інші самостійники. — Ред.), не могли мати сили та впливати на неорганізовану масу. Нам треба не постійного війська, але всенароднього озброєння, міліції. Є небезпечний елемент у військовій справі, це — козакофільство… Небезпека тут полягає в тім, що, коли організується буржуазія, військо стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії й селянства. Ось чому ті полки «імени гетьмана» можуть мати в собі елемент небезпечності, якщо вони будуть постійні» [44, с. 192].

За кого і за яку лінію голосував під час з'їзду Данило Терпило, кого вітав оплесками, невідомо. Та атмосферу, в якій він формувався, відчути можна…

Відзвітувавши перед українцями своєї частини та оформивши документи, Данило повернувся до Києва, адже 5 червня (ст. ст.) тут мав почати роботу Другий всеукраїнський військовий з'їзд, а трипільця знову обрали делегатом.

Зібрання виявилося багатолюднішим від попереднього: 2308 делегатів репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Такого представництва допомогла досягти заборона з'їзду військовим міністром Росії Олександром Керенським. Саме завдяки його наказу, що прийшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки Росії, більшість вояків-українців і довідалися про це зібрання. Заборона лише додала завзяття. Обурені несправедливістю, делегати рушили до Києва. Як так, іншим національностям вільно проводили військові з'їзди, а нам не можна?!

З'їзд відбувався «під знаком пафосу боротьби за національне й соціальне визволення українського народу та в атмосфері найбільшої ворожості до Тимчасового російського уряду» [17, с. 157]. Виступи делегатів були радикальніші та конструктивніші, ніж промови автономістської президії. Настрої більшості учасників з'їзду висловив делегат з Одеси поручник Романенко. Він заявив, що за малим винятком всі москалі ставляться вороже до українського народу і його боротьби за свободу.

— Москвини гнобили Україну і хочуть гнобити! — казав він. — Москвини змушували українців кидати рідну землю і тікати світ за очі — на Зелений Клин, у Сибір, в Америку, а самі лізли до нас… Мало не третина населення нашої землі — це тепер чужинці, з яких не менше 80 відсотків москвини… Нащо нам тая автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москвинів? Ми не жебраки, а козацькі сини і хочемо бути господарями, як були предки козацькі, князі київські, хочемо самостійності!

Під схвальні вигуки делегатів поручник Романенко закликав за допомогою зброї завести лад, взявши під варту всіх, хто не хоче нас у нашій хаті.

— Це ж, — закінчив він, — козацька земля, отже, і покажемо всім, що ще не вмерла козацька мати!

Президія ледь вгамувала пристрасті делегатів. Та ненадовго. Невдовзі інший старшина схвильовано сказав, що сподіватися задоволення вимог українців Тимчасовим урядом немає чого.

— Треба домагатися, аби Генеральний військовий комітет видав маніфест до українського народу, в якому би зазначив, що Україна оголошує себе самостійною.

Слова промовця вояки вітали овацією. Розбурхане людське море довго не могло заспокоїтися, виявляючи підтримку ідеї державної самостійності. Таких епізодів на з'їзді було безліч. Автономістам прийшлося несолодко. Але слід віддати їм належне: вони робили все, щоб загасити полум'я національної революції.

З'їзд продовжував закликати Центральну Раду «стати на шлях революційної чинності», припинити будь-які спроби порозумітися з Тимчасовим урядом і самим творити власне життя. Час від часу делегати буквально вибухали люттю до Тимчасового уряду. В таких випадках на сцені з'являвся Симон Петлюра і намагався заспокоїти військових [17, с. 157]. Хоча цілком зрозуміло, що «не може робити революції чи виграти боротьбу той, хто шукає спокою…» [44, с. 257].

Рішучість вояків-українців зростала. Через їхній тиск Центральна Рада мусила піти на поступки і несподівано для себе ухвалила I Універсал. 10 червня (ст. ст.), під час одного із засідань з'їзду, серед глибокої, святочної тиші Володимир Винниченко зачитав його:

— Хай буде Україна вільною… Однині самі будемо творити наше життя… Народе український! У твоїх руках доля твоя!

Всі встали, бо зрозуміли I Універсал як проголошення самостійності України. Коли пролунали слова «однині самі будемо творити наше життя», люди просто очманіли від щастя. Один із членів президії, Ілько Гаврилюк, не витримавши переживань, упав біля столу на коліна і ридав в істериці. Його вивели за лаштунки. Істерика вразила багатьох делегатів: один за одним їх, часто кремезних чоловіків, виводили із зали. Очевидно, вперше в житті вони «не тільки пізнали, що таке істерика, але й почули це слово», — згадував пізніше учасник з'їзду Володимир Кедровський [44, с. 274, 275].

Делегати якось не звернули уваги, що слідом за словами I Універсалу «Хай буде Україна вільною» йшло підступне заперечення: «Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською…»

Наприкінці дійства дві з половиною тисячі делегатів і гостей у молитовному екстазі заспівали «Заповіт» Тараса Шевченка. Напевно, співав і делегат Терпило… Другий військовий з'їзд справив на всіх незабутнє враження. Він високо підніс авторитет Центральної Ради, адже стало зрозуміло, що за нею стоять понад півтора мільйона озброєних українців.

У вересні Данила Терпила послали делегатом на Демократичну нараду до Петрограда вирішувати, якій владі бути в Росії — винятково соціалістичній чи коаліційній. Багатьох революційних діячів мав можливість послухати трипілець. Переважали серед них особи жидівської національності. Лев Камєнєв (Розенфельд), наприклад, виступав за створення коаліційного уряду на багатопартійній основі, а Лейба Троцький (Бронштейн) вимагав передати всю владу Радам, тобто більшовикам, у керівництві яких заправляли жиди… Врешті нарада постановила творити коаліційну владу разом з буржуазними партіями, щоб досягнути загальнонаціонального порозуміння. В резолюції Демократична нарада висловила бажання досягти миру. І перше, і друге не влаштовувало більшовиків, які прагнули диктатури своєї партії, своєї нації. Отож одразу після Демократичної наради вони взялися готувати збройне повстання з метою насильницького захоплення влади в Росії.

А Терпило тим часом їхав уже на новий з'їзд — вояків-українців Південно-Західного фронту. Делегувала його туди Перша школа прапорщиків, де він здобував перший старшинський чин. Розміщувалась вона в Житомирі. Начальником її був гвардії полковник Духонін, а фортифікацію і топографію викладав Никифор Авраменко. Він організував у школі спілку юнкерів-українців. До неї увійшов і Терпило. Вже як її представник на початку жовтня 1917 р. він разом з Авраменком поїхав до Бердичева.

На з'їзді Терпило знову почув Симона Петлюру. «Мова гаряча, сердечна…» — згадував Авраменко. Але до чого закликав палкий трибун?! «Всі свої сили мусим скерувать на фронт і рядом з росіянами викинуть ворога з нашої території» [1, с. 209]. Тобто до боротьби проти німців, які добивали Російську імперію, що давало шанс українцям на її руїнах побудувати свою національну державу.

Петлюра із трибуни страхав делегатів німцями, мовляв, це найбільша загроза для «нашої Батьківщини», і закликав захищати гнобительку-Росію, замість того, щоб сказати: «Вояки-українці, повертайсь додому, творіть українське військо і бороніть рідну землю».

Промовляв і Винниченко. І цей майстер провінційного блудослів'я зазивав взяти під захист Росію, яка вже хиталася і мала ось-ось луснути. Але найбільше оплесків зібрали не промосковські діячі, а невідомий юнак, що палко закликав творити Українську державу. Зал буквально здригнувся від овації і криків підтримки:

— Правильно! Своє будемо боронити!

Але тут на сцену вискочив Петлюра. Намагаючись заспокоїти зал, він переконував, що виступ його попередника «шкідливий», що треба дотримуватися «солідарності з пролетаріатом російським». Майбутнє ж України промовець малював «у тісній федерації з демократичною Росією» [1, с. 210], тобто під її началом, під її палицею.

З'їзд у Бердичеві завершив роботу 10 жовтня, постановивши творити українські військові ради на всіх рівнях — у гарнізонах, ротах, полках, корпусах, арміях, фронтах…

Авраменко і Терпило верталися до Житомира повні вражень. У школі одразу скликали збори. З великою увагою слухали юнкери своїх посланців. «Найбільше враження» справила емоційна розповідь Терпила про виступ делегата-самостійника. «Майже всі гаряче пройнялись ідеєю боротьби за свою незалежність, — згадував Никифор Авраменко. — Несподіванкою було освічення юнкера Іосона Цимболяндсберга про його солідарність і готовність боротись за незалежність України. Він був естонцем» [1, с. 211].

За кілька днів Зелений уже їхав до Києва на Третій з'їзд українських військовиків, що мав розпочати роботу 20 жовтня… Невідомо, коли і як вчився Данило і чи закінчив школу прапорщиків. Швидше за все, таки здобув він перший офіцерський чин. Принаймні Олександр Вишнівський називав його «молодшим старшиною військового часу російської армії» [12, с. 20].

Події повністю захопили Терпила — Київ, Петроград, Житомир, Бердичів, Петлюра, Винниченко, Грушевський, Міхновський… Додому не поспішав. А що там робити — знову столярувати?..

До Трипілля Зелений повернувся аж навесні 1918 року — на військовому возі, запряженому двійкою коней. Був у шинелі без погонів, на шапці — червона бинда. Це був виклик, адже Центральна Рада, для якої червоний колір був наче рідний, безславно закінчила своєї існування. Зіпхнув її гетьман Скоропадський, противник соціалізму і червоного кольору — символу революційної анархії та більшовицької сваволі.

Павло Скоропадський отримав плачевний спадок від попередньої влади. Попри скрутне становище та зневіру, яка охопила народ, гетьман намагався відродити українську державність. Прийшовши до влади, він одразу звернувся до українців із закликом будувати Україну разом. А ті відмовились, бо Скоропадський, бачте, неприхильно ставиться до соціалізму. Недовіряли гетьману і селяни, бо він був панського роду. Вони побоювалися, що з ним повернуться й поміщики. А гетьман не любив революціонерів-ворохобників. Саме таким і був Данило Терпило, чоловік незалежний, сміливий, зухвалий, фізично сильний та ще й лівих поглядів. Такі люди законів не визнають, самі їх творять!..

Тож із батьком рубав ліс у Гощеві під Таценками, хоч і було це заборонено, — а як столярувати без дерева?! Переховував зброю, хоч і це закон забороняв. Не шанував приписів Державної варти. Звичайно, налаштував її проти себе. І знову потрапив під нагляд — як колись за царизму. Вулицями рідного містечка вдень ходити стало небезпечно — могли і схопити. Тому ховався на полях під копами. Додому приходив у сутінках — треба ж було батькам допомогти по господарству. Часом і підночовував у товаришів. Якось до одного з них у двір влетіла гетьманська варта. Терпило ледь встиг заскочити до клуні. «Учепився за бантину і висів так. Поліцаї все перерили і не вірять — бачили, як у двір заходив, а тут наче крізь землю провалився. Так і пішли. Тоді дядько погукав Зеленого, і той упав, бо зомліли руки. Клуня висока. Убився б, аби не купа проса, куди він упав», — так розповідав племінник дядька, в якого обідав Данило [29, с. 17].

Зелений почав гуртувати спільників. Однодумців виявилося чимало. З ними і вів він таємні розмови… До першого повстанського відділу увійшли три брати (Грицько, Гордій і Панас) та шестеро друзів. До лісу подалися під враженням вісток про звенигородське повстання. У жовтні біля Зеленого вже було 170–180 хлопців. Нападали на варту, поміщиків, що повернулися до своїх маєтків, на невеличкі загони німців.

Отаманом Данило став не тільки тому, що був грамотний і словом умів запрягати, а й тому, що був хоробрий і сильний — хоч і середнього зросту, але кремезний, жилавий. «Як здоровкався, та руку кому здавить — не витримували… Відчайдушний, нікого не боявся» [29, с. 16].

Український старшина Микола Капустянський додавав: «Палкий, неврівноважений…» [28, с. 78]. Доповнював портрет і дослідник Матвій Стахів. «…В нього було почуття старої козацької лицарськости, помішане з відгуками старого гайдамацтва», — писав він. Звичайно, така людина у час революції сидіти склавши руки не збиралася.

Проти гетьмана, проти держави

У листопаді 1918 р. Україну разом з першим снігом вкрила тривога — ліві українські партії закінчували приготування до повстання проти гетьмана та союзників-німців, які навесні допомогли вигнати з України московських більшовиків.

Для Державної варти роботи додавалося з кожним днем — скрізь плелися інтриги проти гетьмана. Мереживо змов снували не лише українці, а й росіяни, що прагнули завалити Українську Державу і відновити Російську імперію в її старих кордонах.

Якось начальник трипільської варти Барковський вирішив провести профілактичну роботу з Терпилом, бо бачив, що «він чимось не тим займається: то люди якісь до нього ходять, то десь по лісах бродить». Погукав його, мовляв, прийди, справа є. Той через людей відповів:

— Добре, ждіть, прийду.

«А сам зібрав хлопців — братів своїх та товаришів давніших — і прийшов. Побив гетьманців, ще багачів декотрих побив і став править у селі. Вбитих потопив у річці Красній…» [29, с. 17]. Начальник варти втік до Києва.

Владу у Трипіллі Зелений захопив 20 листопада. Наступного дня він пішов зі своєю ватагою на Григорівку, де за високими мурами цукроварні, збудованої ще 1841 року, зайняла оборону григорівська варта. Було там 120 козаків і старшин, які мали на озброєнні 10 кулеметів.

На світанку 22 листопада за умовним сигналом понад 600 повстанців кинулися на приступ, але шквальний вогонь відкинув їх. Тоді цукроварню взяли в облогу. Побачивши, що ситуація кепська, гетьманці відступили до Обухова. Над брамою Григорівського цукрозаводу замайорів червоний прапор. У той час він ще символізував свободу. Мине не так багато часу, і червоний колір стане символом «московсько-жидівської комуни» з її страшним терором…

Проголосивши у Григорівці на мітингу Дніпровську дивізію, Зелений 23 листопада виступив на Обухів.

Та не так сталося, як співалося. Може, й випили горілки за перемогу, але була вона пірровою — зеленівці своїми ж руками прокладали дорогу в Україну московській орді, яка й мед питиме, і сміятиметься над нашим горем…

Розгромивши в Обухові гетьманців і німців, повстанці подалися до Ржищева поколошкати там «куркулів». Та спочатку вирішити «узяти трохи хліба» в кагарличан, але так отримали по зубах від місцевих козаків, що далі вже оминали їхнє містечко. Дванадцять трипільців загинуло тоді. Промайнула навіть чутка, що й Зелений загинув… Організував відсіч кагарлицький отаман Дьяків.

Скориставшись закликом Директорії до боротьби проти «пана-гетьмана», Зелений оголосив мобілізацію. До Трипілля потягнулись людські вервечки з Гусачівки, Григорівки, Матяшівки, Красного, Козіївки, Долини, Копачева, Вільшанки, Деремезни, Перегонівки, а найперше з Витачева, Халеп’я, Верем’я, Черняхова, Жуківців, Дерев’яної, Злодіївки (тепер Українка). Мабуть, і з інших сіл були. Трипілля перетворилося у військовий табір.

«У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці, — згадував один трипілець. — А ще пам'ятаю, як підводи в село приїхали. Ми малі були, крутилися там, поки не видивились — то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому Петлюра прислав» [29, с. 18].

На мобілізацію відгукнулося близько чотирьох тисяч селян. І люди продовжували йти до Зеленого. Після перемог над німцями і гетьманською вартою авторитет його сягнув захмарних висот. В уявленні земляків він ставав захисником народу.

«Пам’ятаю, як зустрічали Зеленого у Трипіллі, — згадував очевидець. — Мені тоді було десять років. Учителька вивела нас на вулицю, дала в руки жовто-блакитні прапорці, які сама зробила з паперу. Люди на вулицю повиходили, піп був, служив молебень. Зелений їхав на коні, а інші йшли за ним пішки» [29, с. 18].

Так знову Трипілля перетворювалося на «удільне князівство». Але «князеві Данилу» у Трипіллі ставало тісно, він мріяв про Київ.

На Київ

У Києві здобувачів завжди чекає слава, саме там місце «народному князеві». І Зелений, як 1592 року кошовий товариш Кшиштоф Косинський, пішов із Трипілля війною на Київ. Зелений, мабуть, мріяв не тільки здобути столицю, а й ґрунтовно «почистити» її. У столиці завжди по вінця добра — на все Трипілля вистачить! Та й села, що пристали до повстання, не бідуватимуть.

На Київ виступило чотири полки зеленівців, два з яких під проводом Олександра Данченка пішли лівим берегом через Баришпіль — Дарницю. Після перемоги над гетьманцями неподалік Білогородки Зеленого вже ніщо не могло спинити. 12 грудня 1-ша Дніпровська дивізія захопила Софіївську Борщагівку, а проти ночі на 13 грудня — Біличі та Святошин. Вояки 2-ї Дніпровської дивізії під командою Олександра Данченка, заступника Зеленого, вибили гетьманські загони з Дарниці. Вранці 14 грудня трипільці завдали поразки офіцерським відділам Павла Скоропадського, дислокованим на заводі Гретера і Криваненка (тепер «Більшовик») та на «Арсеналі». Зеленівці поспішали увійти до Києва першими, щоб ніхто не завадив звести порахунки та взяти з «руських буржуїв» контрибуцію.

14 грудня 1918 р. селянське військо Зеленого увійшло до столиці, випередивши і Січових стрільців, і Директорію. Колони втягувалися Брест-Литовським шляхом під червоними прапорами і гаслами «Вся влада Радам!» та з великим портретом Тараса Шевченка попереду. Повстанці мали молодцюватий вигляд і співали «визвольних пісень» [21А].

Українські пісні в той день можна було чути на Жидівському базарі, Бібіковському бульварі, на Пирогівській, Фундуклеївській, Хрещатику — скрізь, де проходили зеленівці. За козацтвом сунула довга валка із сивовусими поважними дядьками, які, напевно, мріяли «трохи пограбить руських і жидів». Ні, вони не думали ярмаркувати по чужих кишенях, хотіли просто відібрати своє, і то якщо отаман дозволить.

«Українське село вливалося в Золотоверхий Київ — свою столицю, чорнозем змивав чужинецький намул, — згадував командир Гордієнківського кінного полку Всеволод Петрів. — Українська мова перестала бути в цю хвилину контрреволюційною… То був не сон. Я бачив ці веселі та грізні лави… бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану. — Ред.), як Січові Стрільці… Я бачив червоні стрічки під кокардами з тризубом, чув, як сивий дядько обозний кричав: «Пам’ятайте, хлопці, бережіть, що завоювали, бо це наша праця». В тих лавах, на вістрях їх багнетів, а не в універсалах міг прочитати кожний: «Віднині ми будемо господарями у своїй хаті…» [47, с. 623].

Молодцювато і бадьоро виглядало те селянське військо. Радісні кияни посунули за ним на Хрещатик. Повсюдно лунали крики «Слава!». Та раптом з боку Міської думи, де шалів від безсилої злоби «Протофіс», почулися постріли. Козацькі пісні обірвалися. Роздратовані спробою зіпсувати свято, зеленівці накрили хмарами куль це московське кишло промисловців і фінансистів.

«Здобувши Київ, зеленівці почали бешкетувати, — стверджував письменник Борис Антоненко-Давидович. — У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою, вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли» [7, с. 1222].

Може, і не помилявся письменник, та все ж виникає питання: як під зимовим одягом зеленівці могли розгледіти білі комірці і краватки? Напевно, Антоненко-Давидович писав з чужого голосу, бо дисципліна у селянському війську Зеленого таки була. Кадровий військовий Всеволод Петрів звернув увагу, що вже о 9-й годині вечора «було вже тихо у Києві. Ходив я шукати штабу облоги аж до Києва I. І всюди спокійно, ні вистрілу одного не чути. І на рогах вулиць горять невеличкі ватри, а коло них гріються стійки Дніпровської дивізії та ходять стежі, підтримуючи лад» [47, с. 622]. Тобто грабунків чи самовільних реквізицій не було…

19 грудня до Києва помпезно вступила Директорія. На Софійській площі Петлюра, який прибув найпізніше, приймав парад. Військо виглядало добре. «Дійсно, справжнє військо, народна армія українська», — радів Микола Ґалаґан, співорганізатор Богданівського полку в 1917 році [18, с. 399]. Але серед частин, які лунко карбували крок перед Святою Софією, не було дивізій Зеленого. Чому?! Бо Петлюра не дозволив. Мовляв, ненадійні вони. Не запросив Головний отаман і Зеленого стати поруч та приймати парад разом. Щоб не ділитися славою з тим, хто її здобув?

Трипільці були глибоко ображені. Недовіра до них з боку Петлюри, якого вони піднесли чи не на найвищу сходинку влади, та загравання уряду УНР з «буржуазною Антантою» викликали розчарування. Тим часом у міністерських кабінетах і урядових департаментах почалося щось неймовірне. З них викидалися всі, хто не був соціалістом. Ну що з того, що ти фахівець?! От якби ти був соціалістом… А так — вали звідси!

Свідки подій оцінювали урядову діяльність як безладну, хаотичну, навіть божевільну. Ось що у грудні 1918 р. нотував у щоденнику Дмитро Донцов: «В колах Директорії — безлад і прострація… В Директорії якесь божевілля… На міністрів призначено хлопчаків… Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму» [21, с. 124, 125].

Про хаос, який ширила Директорія, писав і командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець. «Тверджу, — зазначав він, — що ні Винниченко, ні Директорія в цілості не мали ясної політичної лінії та що довкола Директорії панував такий самий хаос політичної думки, як і всередині її» [35, с. 312]. Вже в ті дні Коновалець заявив Винниченкові, що політика Директорії «веде Україну до катастрофи» [35, с. 313].

Отакі були керівники! Покерували кілька днів, і всім стало ясно, що Україна летить у прірву! Гетьманові державу будувати не дали, а самі виявилися неспроможними навіть зберегти те, що він створив і налагодив.

Це розуміли й деякі урядовці, тому прагнули якомога швидше використати ситуацію, щоб збагатитися. Міністр фінансів нового республіканського уряду Борис Мартос звернувся із проханням до полковника Коновальця надати в його розпорядження кілька відділів Січових стрільців, щоб реквізувати золото в київських ювелірів і торговців. Мартос діяв за принципом тодішніх київських грабіжників: «Тепер усі за республіку! Вивертай кишені!» Євген Коновалець оцінював злодійську діяльність Мартоса як одну з «найсумніших сторінок» Української революції, вважав його «головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році» [35, с. 314, 331].

Безладдя, котре сунуло з верхів, дійшло і до казарм. Дисципліна армії впала. Євген Коновалець, якого Петлюра призначив комендантом Києва, сказав, що за військо УНР не ручається. «Зробила тяжке вражіння ця заява», — зазначав Донцов [21, с. 124, 125].

Почалися конфлікти і між військовими. Зелений і його товариші були невдоволені, що Головний отаман не дозволив Дніпровській дивізії, яка першою увійшла до Києва, «обсадити» столицю, а комендантом Києва поставив немісцеву людину, вихідця з Австро-Угорщини Євгена Коновальця, та ще й надав йому ледь чи не диктаторських повноважень. Не подобалося також, що правою рукою Коновальця (начальником Політичного відділу штабу Осадного корпусу) став сотник Юліан Чайківський, «чоловік трохи нечесний» [58, с. 24]. Цей Чайківський «уславився» безпідставними арештами, реквізиціями, розстрілами. Чи не в них потім звинуватили зеленівців?

Трипільці ставилися до січових стрільців як до чужаків, які пришли з Австро-Угорщини «в наш Київ» та ще й командують, не знаючи «душі і психології українського Наддніпрянського селянства» [58, с. 24]. Січові стрільці ж звинувачували зеленівців у більшовизмі. Коновалець доповідав Петлюрі, що зеленівці — елемент свавільний, схильний до погромів, ті ж казали, що «всьому виною Коновалець, то він все наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була» [67, с. 393].

Коновалець наказав Дніпровській дивізії вийти з центральних районів столиці на околицю — до Святошина. Може, й неохоче, але наказ цей Зелений виконав. Тоді Петлюра видав інший наказ, який багато хто сприйняв як провокаційний: вирушати Дніпровській дивізії в Галичину воювати проти поляків, до яких трипільцям не було ніякого діла. Петлюра забув, що Дніпровська дивізія формувалася за територіальним принципом, а такі частини не мають бажання віддалятися від своїх домівок, які мусять захистити від насильників. До того ж зеленівці були добровольчою частиною, пішли воювати за Україну не із примусу, а з доброї волі, внутрішньої потреби. Серед них не всі були військовозобов'язані, значна частина вояків виявилася непризовного віку — або старшого віку люди, або юні. З добровольцями не варто говорити мовою ультиматумів, до них потрібен інший підхід. Добровольці наказ виконують не тому, що до цього їх примушує закон, а тому, що віддає його авторитетна людина, яка ще й пояснила рацію і потребу виконати розпорядження.

Чому б Головному отаманові не послати до Галичини Січових стрільців? Нехай би боронили своїх батьків і матерів. Стрільці цей наказ охоче б виконали… Але ні, треба все зробити навпаки. Звичайно, справа вояків слухати команди, але коли накази нерозумні, то й авторитет командира нетривкий.

Треба звернути увагу на те, що Петлюра наказав їхати в Галичину напередодні Різдва, коли настрій у повстанців був святковий, ніяк не войовничий — перемогу над гетьманом вони здобули, час і куті з'їсти в родинному колі. Традиція така тоді була — збиратися на Різдво всією родиною…

Відпустивши старших, багатодітних, хворих та поранених до родин святкувати Різдво, Зелений, не бажаючи вступати у відкритий конфлікт із Петлюрою, на чолі 1-го Дніпровського «кадрового» полку з тяжким серцем виїхав до Галичини. Цікаво було б довідатися, як спорядив Петлюра експедицію трипільців, чи дав їм польові кухні, дрова, амуніцію, чи забезпечив лазаретом і таке інше. Чи, може, сиділи хлопці холодні й голодні у промерзлих «теплушках», сумуючи, що їдуть невідомо куди і невідомо якого біса…

«Що було на душі у Зеленого по дорозі до Галичини, не знаю, — писав Марко Шляховий, — але той ентузіазм, який в його був, ідучи на Київ… вже зник… він уже не міг… так весело балакати зі своїм товариством, як він балакав і шуткував раніш, а через те і в козацтва… руки теж опустились. Інтелігентної сили в його тоді було дуже замало… а та частина козацтва, яка вже була в Галичині в часи Австрійської війни, представила собі картину колишню і засумувала, а та частина козацтва, яка зовсім не воювала і в далеку подорож з дому не ходила, затоскувала по домівці, а ще гірше по куті, бо це якраз було тоді, коли в українських селах дуже солодку кутю їдять. Все це вищезазначене зробило дивізію отамана Зеленого не зовсім боєздатною. Без всяких санкцій вищої військової влади, вже з-під Львова, сів [Зелений] у ті ж самі вагони і, неначе прокравшийся злодій, трохи вже з большовицьким нахилом у душі, як сам, так і все козацтво, вирушив до своєї столиці — м. Трипілля. Командування же отамана Коновальця цим «анархистичним» виступом Зеленого було страшенно обурене, а тут вдобавок ще й на Київському фронті проти большовиків справа теж була не гаразд» [58, с. 24]. До слова, червоним москалям Головний отаман війни не спішив оголошувати, хоч про це просив весь час командувач Лівобережного фронту Петро Болбочан, який мусив відступати, оскільки не було наказу застосувати зброю. Мабуть, Головний отаман сподівався на переговорах переконати «єдинокровних братів» отямитися і не грабувати України…

Петлюрі не сподобалося, що Зелений повернувся з Галичини. Відповідь його була дуже сердита: «Позаяк Окрема Дніпровська дівізія в більшости розбіглась і відмовилась їхати на Галицький фронт, наказую: Дівізію лічити розформованою, за винятком першого Дніпровського полку, Гарматної бригади та Червоного кінного куріня. Цім частинам існувати під назвою: Дніпровський окремий полк, Дніпровська окрема гарматна бригада, Червоний Дніпровський курінь. Полк та гарматну бригаду лічити в складі військ Галичини, Червоний Дніпровський курінь приєднується до Осадного Корпусу.

Гроші і все майно по описам передати Осадному Корпусу, котрому негайно вислати охорону всього цього майна.

З решти людей дівізії сформувати сводний курінь під керуванням Військового старшини Леонтовича, котрому поступить в роспорядження Командіра Осадного Корпусу.

Командіру Осадного Корпусу призначити слідство для вияснення причин розпаду дивізії й притягнення до судової відповідальності винних.

Начальнику дівізії отаману Зеленому і його помішнику отаману Данченко здати всю відчітність і майно Командіру Осадного Корпусу і знаходиться при штабі цього корпусу до скінчення здачи і слідства.

Головний Отаман Петлюра. Начальник Генерального Штабу Отаман Осецький. З оригіналом згідно: Начальник Загальної Управи сотник Введенський» [63].

Зелений цього наказу не виконав. Якби виконав, то напевно потрапив би до рук швидкого на розстріл сотника Юліана Чайківського. А судити отамана мали за «військовий злочин» у військовий час. Сумніватись не доводиться: розстріляли б ні за цапову душу — на радість москалям та оточенню Петлюри. Трипільці не мали іншого вибору, як залишити Республіканське військо. Але, перед тим як вирушити додому, Зелений грюкнув дверима — забрав у Святошині військові склади. Вже зі свого «удільного князівства», із Трипілля, «князь Данило» прислав Коновальцеві «ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ» [35, с. 308].

Коновалець кілька разів по телефону говорив з командиром уже ніби розпущеної Дніпровської дивізії, вмовляв його схаменутися. Посилав парламентарів, пояснював, у якому катастрофічному становищі опинилася Українська Народна Республіка, «просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці…» [35, с. 308].

От тобі і маєш — суворий командир Осадного корпусу «молив». Взагалі дивними виглядають прохання повернутися на неминучу смерть. Звичайно, умовляння не допомогли — Коновалець не мав довіри серед трипільців, як і Петлюра, який і заварив всю цю кашу 19 грудня.

Покинули військо УНР й інші селянські загони — на початку січня 1919 р. стотисячна армія, яку Директорія вважала своєю, зменшилася вп'ятеро. Це ж треба так керувати!

Невдоволення політикою Директорії яскраво проявилося на селянських з'їздах. Один з них відбувся в с. Григорівці, інший — Київський повітовий селянсько-козацький з'їзд — у Трипіллі. На обох селяни виливали свою образу на Петлюру та інших діячів Директорії. З'їзди постановили не визнавати такої влади. Невдоволення набирало грізних форм. Готувалася до збройного конфлікту і Директорія. Обидві сторони хоч і не хотіли проливати братньої крові, та готові були до цього.

Експедиція Думіна

22 січня 1919 року, коли в Києві урочисто проголошували злуку західних українських земель з Українською Народною Республікою, з Києва на Трипілля вирушили Січові стрільці — втихомирювати братів-наддніпрянців.

Каральний загін Осипа Думіна у своєму складі мав дві сотні 1-го пішого полку Осадного корпусу та піший двосотенний курінь того ж корпусу під командою отамана Голуба — разом 850 багнетів і 190 кінних. На озброєнні було й 8 легких гармат та 8 кулеметів.

«Давній стрілецький старшина» Осип Думін не бажав битися із братами, але мусив виконати наказ обеззброїти Трипілля і навколишні села, що готувалися до повстання проти Директорії [37, с. 178].

Командир 2-го полку Січових стрільців Василь Кучабський твердив, що цю веремію викликали більшовики, які перебували у Дніпровській дивізії, зокрема вказував на начальника штабу отамана Зеленого Н. Трав'янка, «переконаного більшовика», члена «комячєйкі» Шевченка та Антона Драгомирецького, члена Центральної Ради, прихильника комуністичних ідей.

Не хотів битися з українцями й отаман Зелений, тому і вислав делегацію до Січових стрільців. Але делегати були люди прості, університетів не закінчували, жили інстинктами й чутками. Вони ледь не з порога заявили, що «Директорія й січовики хочуть завести старі порядки і вже злигалися з гетьманом». Трипільці висловлювали також тривогу за долю Володимира Винниченка, котрий, мовляв, уже арештований — за те, що «боронив мужицьке право» [37, с. 178]. Знайшли кого захищати!

Говорити далі не було про що. Хіба можна спростувати чутки, коли люди хочуть їм вірити?

Тоді Думін вислав свою делегацію до Зеленого. Посланців було троє: хорунжий Беїк (голова) і двоє стрільців, уродженців Київщини. Але, не вірячи в успіх переговорів, Думін просувався далі.

24 січня о 2.30 год. експедиція підійшла до Обухова, де перебували зеленівці. Зав'язався бій. Втрати були з обох сторін. У січовиків троє загинуло, декілька вояків отримали поранення. Зелений вирішив бою не розпалювати і непомітно відступив до Трипілля, захопивши із собою стрілецьку делегацію. 25 січня отаман скликав у Трипіллі віче, щоб порадитися, як чинити далі.

Виступили на вічі й прихильники більшовизму. Василь Кучабський стверджував, що промовляли вони російською мовою. Ці «орателі» знали, як впливати на людей: називали галичан «чужинцями» і казали, що ті «домагаються голови улюбленого селянством отамана Зеленого». Це викликало страшне обурення серед трипільців. Промови провокаторів «довели юрбу до такої скаженості, що отаману Зеленому ледве вдалося врятувати життя делегації січових стрільців». Звичайно, він дав висловитися і голові делегації «січово-стрілецькому старшині» Беїку. «…Розказавши про те, хто такі січові стрільці й чого хочуть та що таке самостійна українська державність, [Беїк] довів розлючену ще недавно юрбу до того, що вирішили скласти зброю» [37, с. 179].

Але остаточне рішення було не за юрбою, а за отаманом. Зелений, звичайно, міг розгромити Думіна, який не знав місцевості і не мав ні значної сили, ні підтримки населення. Але навіщо?! Не Каїном же хотів увійти в історію свого народу отаман Зелений. Та й наражати рідне Трипілля на гарматний обстріл бажання не виникало. Тож отаман наказав скласти біля волості кілька сотень зіпсованих чи недоладних рушниць і таким чином уникнути збройного конфлікту з Директорією.

26 січня експедиція Думіна ввійшла у Трипілля, взяла 600 складених селянами рушниць і подалася на Київ. Конфлікт було вичерпано.

Історики подають цей факт як перемогу Січових стрільців, насправді ж перемогла мудрість отамана Зеленого.

«Выжать всё возможное из Украины»

А на Україну вже сунула хижа московська орда. Очолював її «командукр» Володимир Антонов-Овсєєнко. 30 листопада 1918 р., напередодні походу, у прикордонному місті Суджа, що на Курщині, наставляючи червоноармійців, як поводити себе на завойованих територіях, він сказав: «Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери… с ними нельзя обращаться как с порядочными людьми. У нас кровь лучше, сердце — тверже, нервы — крепче… Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России» [13].

Українські селяни про ці наміри «північних братів» нічого не знали. Більше того, розчаровані гетьманом і Директорією, вони чекали Красну армію з великими надіями. Владу московських більшовиків скрізь зустрічали майже радісно. Гасла тоді були такі: «Долой буржуазну Директорію!», «Долой предателів українського народу Петлюру та Винниченка», «Вся влада Радам!»

«Село переживало в цей час… якісь історичні дні, селом опанувала якась кумедна, скрита, невпрана радість, — писав Марко Шляховий із Глевахи, що під Києвом. — Чекали щось, ніби похоже на те, що давно вже згублене і знову знайдене: ждали «братів» з Москви, з якими, мовляв, розлучили нас німці та «Україна»… Ось дочекались. Це було діло під Масницею…. Коли як наверне «братів», та купами по хатах і… в «Бога твою мать, варі, хахол, варєнікі». А баби — бий, мовляв, тебе сила Божа, я й собі не варила, бо нема з чого. «Нє разґаварівай — нємцев і гайдамаков карміла! Варі, тєбє ґаварят, варєнікі і жарь яішніцу…»

Отут вперше і почув я голос одної селянки в Глевасі, яка, бідна, наслухалась, в старих літах будучи, «і в Бога і сверх Бога, в шестнадцать верст твою мать» і, випровадивши своїх «гостей», каже мені: «Господи Милостивий, що це за люди? Це нечиста сила. Це злодії якісь».

Еге, воно таки так і було якраз — це були злодії… на лихо ще й жиди між ними — та й ще й самі комісари і командіри. «Дивіця, — каже ця сусідка, — з тими (думаю, що вона мала на увазі українців-галичан), було, й побалакаєш як слід, і дарма що вони ніби, кажуть, «чужі», але як говориш з ними, то неначе зі своїми, сільськими. А це — як татарва, та скажені, мов чорти, та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: «Викінь ікони с хати, а то паб'ю». Я вже насилу його впросила… Хоть би дав Господь, аби вже вернулась та бідна Україна та той Петлюра, а то з цими хоть пропадай…» [58, с. 11–12].

Тим часом прихильники УНР рятувалися втечею зі столиці. 7 лютого Зелений увійшов до Василькова, став на станції, через яку проліг шлях утікачів. Він міг заступити їм дорогу, але цього не зробив. Отаман вирішив дотримуватись нейтралітету. Йому треба було дочекатися весни, коли ліси знову зможуть стати хатою для повстанців.

Мабуть, із тривогою їхав він у ставку головнокомандувача Українським фронтом Красної армії Володимира Антонова-Овсєєнка. Було то 8 лютого 1919 року. Ось як «командукр» згадував про ту зустріч: «Зелений невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Спочатку він заявив, що ладен служити Радянській владі, але сподівається на її розширення, тепер, як він казав, вона «однобічно-партійна». Отаман стояв на тому, щоб його дивізії були гарантовані недоторканість і повна самостійність. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, окрім регулярних радянських… Не дуже твердо Зелений відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню» [8].

Окупаційний характер «соввласті» проявився дуже швидко. Московський історик Л. Маймескулов зазначав: «Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян… Это недовольство крестьян усугублялось также «русотяпскими тенденциями». Мова йшла, як свідчить інший російський документ, про повне ігнорування української мови та обсадження головних керівних посад зайдами. Люди з тривогою переповідали одне одному, що «комуністи силою заганяють всіх у комуну, що вони навіть дітям вирізують на голій руці літеру «К», тобто комуніст… що комуністи всі євреї і що вони йдуть походом на православну церкву…» [42, с. 194].

Трипільці з нетерпінням очікували, коли підсохнуть дороги, щоб ударити комуні у спину. Зелений провів нараду з чорнобильським отаманом Ільком Струком, полтавським ватажком І. Міхном та командиром більшовицького полку Антоном Богунським, який також був невдоволений «жидівським засиллям» у совєтській владі. Домовився, що їхній виступ підтримає на Васильківщині Овсій Гончар, голова Васильківської повітової земельної управи в 1917 році, а на Чернігівщині запалить повстання Євген Ангел.

На нараді у Переяславі вирішили, що повстанці з усіх боків підуть на Київ і виб'ють звідти «московсько-жидівську комуну». Але нишпорки винюхали плани змовників. 12 березня 1919 р. інформаційно-розвідувальний відділ політичного управління Народного комісаріату військових справ повідомляв, що Зелений контролює район Трипілля — Обухова — Кагарлика — Ржищева, «причому у Ржищеві перебуває загін у 700 чоловік, а сам Зелений заявляє, що бореться проти московського засилля і має контакти з організаціями полтавських полків» [62]. Безсумнівно, що Зелений боровся за самостійну Україну, де вищим органом мали стати Ради селянських і робітничих депутатів без комуністів, жидів і росіян.

Василь Кучабський писав: «Казав тоді отаман Зелений — криштально чесна людина, боготворена довколишнім селянством і його провідник — до своїх дніпровців: «Бачите, діти, самі, що з більшовиками нам не по дорозі. Там усе латиші та китайці, жиди та москвини!» [37, с. 179].

«Ходім,батьку, до Києва, гей!»

«Оце дождались — ждали більшовиків, а тут якась жидівська комуна», — казали люди [59, с. 114]. Останні ілюзії розтанули зі снігом. Всі чекали, коли зазеленіють ліси і перетворяться на повстанську хату.

Так співалося в думі про отамана Зеленого.

Повстання почалося 20 березня 1919 р. у Трипіллі. У той день зеленівці ліквідували більшовицьких агітаторів і продовольчий загін.

25 березня (ст. ст.) виступ підтримали васильківські отамани Овсій Гончар-Бурлака і Марко Шляховий. Перший зібрав 7 тисяч повстанців. 25 березня, на Благовіщення (7 квітня за н. ст.), взялися за зброю люди і в інших повітах Київщини.

У наказі № 1 «Всеукревкому» давалась команда «всім-всім-всім» і кожному вирушати на Київ… «Московсько-жидівська комуна» незчулася, як Київ, де вона вже зручно вмостилась, потрапив в облогу. Зелений перекрив дороги і Дніпро з півдня, а чорнобильський отаман Ілько Струк — з півночі.

З телеграми «Бюро украинской печати» до Леніна довідуємося, що «зеленовцы осмелели, собираются обложить Киев. Бандиты усиливают свои конные части, направляют разведки для выбора удобных позиций, разведки проникают в город… Силы его исчисляются 4000, конница 1800… Противник располагает шестью орудиями» [29, с. 23].

А комендант Деміївського укріпленого району Галчинський про Зеленого писав так: «Обнаглевший атаман дошел до того, что предъявил ультиматум Совнаркому о сдаче города. В случае непринятия ультиматума он грозился силой захватить Киев» [29, с. 32].

Звичайно, окупанти, які ще недавно гучно славили «красного атамана Зеленого» за те, що відколовся від Директорії, тепер обкидали його лайкою. 25 березня 1919 р. так звана Рада народних комісарів УССР оголосила трипільського отамана поза законом. «В районе Василькова Киевской губернии, именующий себя членом партии незалежных с.-д., Зеленый организовал шайки грабителей и насильников, которые терроризируют местное население, производя расстрелы и ведя человеконенавистническую пропаганду против евреев, — шипіли зайди. — За мятеж против рабоче-крестьянской власти и нарушение государственного порядка, выразившегося в насилии и грабежах мирного населения, грабитель и насильник Зеленый объявляется вне закона. Председатель Совета Народных Комиссаров Украины Х. Раковский. Народный комиссар по военным делам Н. Подвойский. Управляющий делами Совнаркома М. Грановский. Секретарь Совнаркома В. Торговец» [15].

У цій постанові чи не кожне слово — брехливе. Народне визвольне військо названо «бандами грабіжників і насильників», кривавий московський режим — «робітничо-селянською владою», а народного вождя — «грабіжником». Та що дивуватися — московським людям збрехнути неважко. Це стиль їхнього життя, їхня віра. Брехати і красти — найулюбленіше заняття москалів та їхніх пахолків…

25 березня комуна спрямувала на Трипілля свої банди. Перший похід на «зелений фронт» завершився швидко. Зазнавши поразки під Обуховом, червоні відкотилися до Києва.

Оскільки васильківський отаман Овсій Гончар-Бурлака підняв на повстання селян 22 волостей, то і його «Совнарком» оголосив поза законом. Оскільки значення слова «бурлака» москалям було недоступне, то вони назвали отамана по-своєму — Батраком.

Повстання розливалося Київщиною як весняна повінь. 1–5 квітня ця повінь зруйнувала у кількох місцях залізницю та низку мостів. 6 квітня зеленівці блокували Дніпро. Про це свідчать записи в оперативному журналі Дніпровської військової флотилії. 7 квітня взялися за зброю селяни Нових і Старих Петрівців та Вишгорода. 8 квітня зеленівці захопили пароплави «Козак» і «Барон Гінзбург». У той день отаман Зелений звернувся до «жидівської влади» з вимогою негайно здати Київ «Армії незалежної радянської України».

Командувач повстанськими силами Всеукраїнського ревкому Юрій Мазуренко звернувся до Хаїма Раковського з листом, у якому вимагав припинити терор проти українського народу, інакше погрожував зайняти Київ.

Документи свідчать, що зеленівці справді виступали за Ради, але «без великоросів і жидів», за те, щоб влада в Україні була українською. Щодо трипільських жидів, то Зелений наказав їх не чіпати, але розпорядження не стосувалося «жидівських комісарів», а їх було як гною. В ті роки на Київщині 60–70 % керівних посад захопили особи, що сповідували жидівський закон. «В очах українського селянина, — пише Віктор Савченко, — саме євреї були комісарами, комуністами, ревкомівцями, бійцями загороджувальних і каральних загонів» [54, с. 43]. Звичайно, не тільки «в очах», а й насправді.

Бачачи, що стає непереливки, окупанти поспішили створити оперативний штаб для боротьби з повстанцями на чолі з «рабочім Донбаса» Федором Ніколаєнком, начальником корпусу ВУЧК, сформованого з патологічних московських убивць та іншого «інтернаціонального» сміття. На чолі кінноти корпусу Ніколаєнко вирушив у район Куренівки — Нових Петрівців, де вже збирались люди для боротьби з ненависними загарбниками. Та не добре повелося того дня головорізам, невдовзі Києвом блискавкою розлетілась вістка: комуністичний загін повстанці розбили, Ніколаєнка і командира батальйону ЧК М. Фінкельштейна розстріляно. Ця вістка приголомшила комунарів…

Проти ночі 10 квітня селяни посунули на Київ. Озброєні обрізами, ціпами, мисливськими рушницями та гвинтівками, йшли не тільки трипільці, а й козацтво Василькова, Боярки, Куренівки, Старих і Нових Петрівців, Межигір'я, Горенки, Валків, Лютежа, Вишгорода, Гостомеля, навіть неблизьких Горностайполя і Чорнобиля. На Полтавщині захопив Баришівку отаман Міхно. Почав акцію на Чернігівщині Ангел, який мав привести повстанські ватаги в Дарницю. Український зашморг довкола «московсько-жидівської комуни» затягувався. «Соввласть» кинулася пакувати валізи, та зрозуміла, що далеко не втечеш — всі дороги з Києва перекриті. Зловлять та ще й зірку на спині випечуть. Тож мусили битися до кінця. Московський лакуза Г. Петровський від імені «уряду Радянської України» відповідальність за втримання Києва поклав на червоних дияволів із «Всеукраинской ЧК».

Перші повстанські відділи увійшли на Пріорку о 5-й ранку. Дзвін пріорської церкви кликав людей підійматися до боротьби. Повстанські стежі з'явились на Куренівці. До Києва наближалися катери отамана Струка. Ватаги селян заповнили Поділ і Святошин. На рукавах у них біліли пов'язки — щоб часом у свого не пальнути.

Тим часом на Печерській пристані висадився десант зеленівців — 400 козаків. Багато селян уже агітували на київських заводах та фабриках. Робітники 24 заводів охоче приєдналися до повстання. А «загін єврейської самооборони» став на боці совєтської влади. Проти повстанців виступив і особливий корпус ВУЧК. Але селяни не розгубилися. Відчувши п'янкий подих кривавої розплати за завдані кривди, вони просувалися вперед. Частина відчайдухів на трамваях прибула на Царську площу (тепер Європейська. — Ред.). Першими вступили на Хрещатик кінні роз'їзди. На Міській думі хтось уже вивісив жовто-блакитний прапор. Повстанці розклеювали відозви із закликами до населення.

Та маріонетковий уряд кинув у бій нові сили — 15-й прикордонний полк і загін чекістів-залізничників. Обличчя цих похмурих «добродіїв» не ворожили нічого доброго. Але й очі селян випромінювали пекельну лють. Засівши на горищах будинків, вони вперто відбивали атаки комуни.

Цілий день не вщухав у Києві бій. На одній із ділянок чекісти на чолі з начальником Київського губернського ЧК жидом І. Соріним таки прорвали оборону. Здавалося, що ненавчені військовій справі селяни кинуться навтікача. Але ні: ненависть до загарбників виявилася сильнішою за страх — повстанці оточили чекістів. Кулі дзикали з усіх боків. Дві з них вжалили Соріна, але на цей раз дідько вберіг йому життя, а от комісара Лісікова якийсь селянин влучним пострілом таки відправив у «земельний комітет» оформлювати документи на постійне проживання у пеклі. Позбавлені командирів чекісти почали піддаватися. Ще трохи — й головна ударна сила ворога буде розбита, розтрощена і перемелена… Ще трохи… Та окупантам вдалося підвезти залізницею підмогу — у криваву січу кинулися загони жида Віхмана та китайця Лі Сю-Ляна. Врешті близько 7-ї вечора повстанці через брак набоїв мусили відступити. Влившись у загони Ілька Струка та інших отаманів, вони продовжили бої в околицях Києва.

Збереглася записка польського агента з оцінкою битви у столиці, яку совєтські історики, мабуть через скромність, нарекли Куренівським повстанням, мовляв, виступ був тільки на Куренівці. «Надто здаля було почато рух і занадто багато про цей рух говорили, — писав поляк. — Воно не придушене, а загнане всередину і розсмокталось повсюди, в потрібний момент воно вибухне, насамперед у Києві… Жителі міста і околиць — Куренівки, Пріорки, Лук'янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця — прекрасний матеріал для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лише він скинув жидів та комуністів… Загальний стан радянської влади на Україні такий, що доводиться дивуватися, на чому ж вона тримається» [8, с. 284].

Попри перемогу, більшовикам було не до святкувань — Київ лишався в облозі: Зелений поширив свою владу на сусідні повіти, Ілько Струк підняв повстання проти совєтської влади в Чорнобильському та Радомишльському повітах. «Восстание Зеленого, — бідкався зрадник Микола Скрипник, — почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации» [29, с. 32].

Повстанці тим часом безжально громили «совєтскую власть» де могли. І все ж 12 квітня москалі перейшли в наступ. З Києва вийшли палити трипільські села 24-й полк, батальйон 6-го полку та загін інструкторських курсів. Їх прикривали бронекатери та бронепароплави «Адмірал» і «Дорофея». Та й цей похід завершився швидко. «Недалеко от Триполья, на крутом правом берегу Днепра, зеленовцы создали прочные укрепления — установили пушки и пулеметы» [48, с. 158], не дозволивши загарбникам пройти далі…

За даними червоної розвідки, сили Зеленого станом на 27 квітня становили 7000 повстанців. Того дня Зелений очистив від москальні Обухів і Германівку, а тоді вислав на допомогу Струку 600 своїх хлопців. Струківці зустрічали їх урочисто, із жидівським оркестром… Що казати, піднесення було повсюдне. Тільки у квітні 1919 р. на Київщині відбулося 93 повстання проти «соввласті» [40, с. 353]. Український селянин, загалом мирний та гостинний, вийшов з рівноваги. Чужинці на власній шкурі відчули, що таке ображені національні почуття українського народу.

Про причини повстань свідчить донесення завідувача розвідувального відділу Київської військової округи від 19 березня. Цього більшовицького шпигуна піймали були повстанці Ржищева, але йому вдалося приспати пильність коменданта міста і врятувати своє нікчемне життя. Подаю його звіт у перекладі на українську мову. «З розмови з начальником гарнізону м. Ржищева… — писав лазутчик, — ми довідалися, що українці не можуть байдуже дивитися, як російські завойовники, що називають себе комуністами, повсюдно насаджають своїх комісарів… що в країні з 80 % українського населення у владі мають бути переважно українці, а не жиди, великороси і латиші, що українці самі зможуть організувати владу і що вони швидше закличуть союзників, щоби за їхньою допомогою здобути Самостійну Україну, ніж підпорядкуються російським і жидівським комісарам» [29, с. 26, 27].

Чи треба інших фактів і аргументів на доказ того, що боротьба мала національний, а не класовий характер, як переконують росіяни, котрі, мовляв, прийшли з півночі допомогти українській бідноті скинути владу «українських панів». Насправді ж була Визвольна боротьба, коли наша нація намагалася скинути вікове панування росіян. Війною пішли москалі не проти української буржуазії — її навіть не існувало! Вони прагнули знову накинути ярмо на наш народ, щоб і далі експлуатувати його. Тому й намагались поділити українців на бідних і багатих, «расслоить село», розколоти наше суспільство, нацькувати батька на сина, брата на брата і назвати це громадянським конфліктом, громадянською війною, хоч насправді це були Визвольні змагання українського народу за свою незалежність… Та й дані, якими оперують окупанти, суперечать їхнім же висновками, адже саме з комуністичних книг відомо, що між 1 квітня і 15 червня проти «совласті» спалахнуло 328 повстань [10, с. 47]. Цю цифру подав авторитетний для росіян Хаїм Раковський у своїй праці «Борьба за освобождение деревни» (1920) [52]. Зауважмо, не повстань бідняків проти «українських панів», а українців проти московської комуни! Свідчення Раковського показує ставлення нашого народу до совєтської влади — насправді диктатури чужинців.

Москва все це розуміла. Ще на початку 1918 р. на т. зв. 1-й Всеукраїнській нараді більшовиків визначний російський комуніст Александров змушений був визнати: «Нам приходится воевать против почти всего украинского народа, а не против [Центральной] рады». Подібно висловився й Володимир Затонський: «Получается иностранное вмешательство в местные дела, получается национальная борьба» [38, с. 61].

Те саме свідчив й інший зрадник Михайло Полоз (Полозов), колишній член Центральної Ради. В телеграмі заступнику наркома іноземних справ РСФСР Л. Карахану і Й. Сталіну він реально змалював політику московських більшовиків в Україні. Подаю її в перекладі на українську мову. «Політика в Україні провадиться всупереч всьому, про що ми говорили між собою. За такого курсу ви зможете втриматися (та й то навряд), лише опираючись на інонаціональну збройну силу… Внаслідок поголовного розгону всіх тих Рад, де не було комуністичної більшості, і призначення комуністичних ревкомів та виконкомів загрозливо зростає антисемітська пропаганда, оскільки в комісари, виконкоми і ревкоми від комуністів потрапляють головним чином євреї як найбільш активний елемент міст… Агентами на місцях репресується все українське… Зриваються портрети Шевченка… Арештовуються люди, які стоять на радянській платформі і які допомагали радянським військам, тільки за те, що вони українці… Через таку політику — сильне незадоволення селянства… Я був найближчим свідком падіння 4-х українських урядів — стверджую, що нинішній стан українського радянського [уряду] надзвичайно небезпечний» [59, с. 114–116]. Події весни 1919 року підтвердили прогноз запроданця Полоза.

«За вільну Україну, проти жидів і руських»

Історик-чекіст Борис Козельський (справжнє прізвище Бернард Вольфович Голованівський. — Ред.) оцінював український повстанський рух як явище «набагато небезпечніше й серйозніше», ніж «регулярна петлюрівська армія» [33, с. 9].

Козельський зазначав, що Зелений «дуже добре закріпився у своєму районі, витиснув звідтіля радвладу, обернувши захоплену смугу на добре зміцнену позицію. Цьому надзвичайно сприяв географічний стан Трипільсько-Ржищівського району. Маючи в себе правий високий берег Дніпра, Зелений, з одного боку, забезпечив себе від нападу з Лівобережжя, а з другого — припинив переправу через Дніпро, що саме в цьому місці звужується, а з боку залізниці зеленівський район охороняла сила озброєних повстанців. Провівши мобілізацію, Зелений поширив свій вплив і на лівий берег Дніпра (на Переяславський та Золотоноський повіти на Полтавщині), а так само й на сусідні повіти Київщини. Сили Зеленого виросли до 30.000 — 35.000 повстанців. Таким чином під боком української столиці була велика територія, охоплена вогнем повстання, де проводилося формування великого контр-революційного війська…

Легко зрозуміти, до якої міри був розпечений той ґрунт, на якому доводилося будувати робітничо-селянську владу, — продовжував чекіст. — Через ці обставини міць радянської влади забезпечено тільки по великих центрах… Провадити на селі якусь справу можна було тільки під захистом озброєних загонів. Унаслідок радянська влада не могла налагодити будівництва не тільки в селянських закутках, а навіть і по багатьох повітових центрах. Бандитизм своїм безпосереднім наслідком мав те, що селянство про радвладу мало найнеправильніше й невірне уявлення. Воно бачило радвладу тільки з найневигіднішого боку. Воно бачило її представників головним чином тоді, як приїздили продзагони збирати продрозкладку, коли червона армія переслідувала бандитів, коли ЧК ловила проводирів повстань. Партійних і радянських робітників, що провадили б організацію нових форм суспільного будівництва, воно не могло бачити просто через те, що їх швидко забивали бандити, і праця на селі була за справжній подвиг» [33, с. 20, 22].

«Майже всі отамани, — продовжував Б. Козельський, — гаряче нападали на радянську владу під «радянськими» гаслами»… Радянську владу організовано не за класовими, а за національними ознаками…» Що ж до ідеології повстанства, то Козельський оцінив її так: «Хай живе радянська влада! Бий жидів, комуністів, кацапів!» — ось офіційна фразеологія повстанства дев'ятнадцятого року» [33, с. 25].

Подібно оцінювали політику трипільського отамана і його земляки. «Прийшов Зелений до мого батька, — розповідав один із них. — Брат батьків, нежонатий, уже був у Зеленого, тепер Зелений агітував і батька — за вільну Україну, проти жидів і руських…» «За що воював Зелений? Ти не вір тому, що пишуть про нього, мов, бандит був, — свідчив інший трипілець. — Зелений був за вільну Україну, хотів, щоб ми вільними були» [29, с. 21, 22]. Такою була правда.

Імпонує, що у боротьбі за Українську державу Зелений не мав жодного сантименту до ворога. Принаймні про це пишуть більшовицькі історики. «Зеленовцы отличались исключительной жестокостью и зверством в расправе с членами коммунистической партии, красноармейцами и советскими активистами… — писав один з таких, з дозволу сказати, істориків. — Бандиты не только расстреливали захваченных в плен комсомольцев, они закапывали их живыми в землю, связанными бросали в Днепр…» [40, с. 334]. Може, й не брехав лиходій. Принаймні в це хочеться вірити, бо з лютим ворогом треба і поводитись люто.

Селянський з'їзд у Германівці

Але не всі на Київщині визнавали авторитет Зеленого, зокрема його недолюблювали козаки Черняхівського куреня — через конфлікт із Директорією. Не довіряли йому й гарматники 2-ї Селянської дивізії Шляхового-Кармелюка. Не бажали мати з ним справи кагарлицькі та став'янські козаки — вони не забули, як Зелений наскочив на Кагарлик, щоб поживитися їхнім хлібом. Зелений, прагнучи збільшити свої сили, ще на початку квітня попрохав Марка Шляхового помирити його з кагарличанами.

У Кагарлиці, у штабі, над яким гордо маяв величезний жовто-блакитний прапор, Шляхового зустріли з повагою, але, коли він почав розмову про Зеленого, обличчя старшин спохмурніли. Ні отаман Гейченко, ні його начальник штабу Бойко, ні комендант містечка Гордієнко і слухати про Зеленого не хотіли, мовляв, він «такий [же] грабіжник, як і большовики, а головне, як казали вони самі, — зрадник». Та врешті-решт Шляховому вдалося переконати кагарличан виступити проти більшовиків разом із трипільцями та іншими повстанцями [58, с. 26, 27].

Потім Шляховий поїхав у Стави, до отамана Дьякова. Той, знаючи, що до нього прямує посланець Зеленого, про всяк випадок поставив проти волості кулемет та відділ козаків із рушницями, мовляв, хто їх знає, тих зеленівців, може, їм знову пшенички заманеться. Та врешті отамани порозумілися. «В розмовах з отаманом Дьяковим я побачив, — згадував Шляховий, — що це людина дуже щира до праці, хоча… видко було, що він був малосвідомий, але зате дуже завзятий до боротьби козак… З початку революції 1917 року Дьяків, пробуваючи на морській флотській службі російської армії, приймав участь в українських військових організаціях Чорноморської фльоти. Коли Чорноморська фльота, як і другі, стала під кінець 1917 р. большовичитись, то Дьяків кинув фльоту і свавільно прибув до Центральної Ради в Київ. Тут в часи бійки Центральної Ради з большовиками в січні 1918 року Дьяків був вже яко вільний козак і того часу в своєму районі на Київщині був отаманом Вільного козацтва. Як казав потім мені сам Дьяків, він так любив Центральну Раду і тодішніх її проводирів, що завжди готовий був віддати своє життя в боротьбі з її ворогами, а особливо з московським чорносотенним большовизмом, в початковій боротьбі з яким він, Дьяків, і загартував свою козацьку відвагу» [58, с. 27].

Ідейно порозумівшись, домовилися, що Дьяків назавтра скличе козацтво волості у Стави — для походу на Київ…

До Зеленого Шляховий повертався у доброму гуморі, адже непросте прохання він виконав.

12 квітня трипільський отаман зі своїм штабом перебував у с. Погребах. Того ж дня він зі Шляховим поїхав «закликати розбігшихся по домівках і блукаючих по канавах поза селом войовничих козаків села Барахт» [58, с. 31].

У той час Зелений входив до складу т. зв. Всеукраїнського революційного комітету, який формально керував походом повстанців на Київ. «Всеукревком» був невдоволений і Директорією, навіть кликав селян битися з нею. Марко Шляховий намагався переконати Зеленого, за плечима якого політикували занадто гарячі голови з «Всеукревкому», перестати слухати їх і, попри образу на Петлюру, таки пристати до Директорії. «Але Зелений, — зазначав Шляховий, — якому пообіцяно було, як члену отого ж «Всеукревкому», «комісарство» у військових справах України, неохотно приймав від мене оці балачки й поради, хотя, між иншим, сказав: «Хай їм чорт, будем робити своє, та й годі…» [58, с. 32].

25 квітня, на третій день Великодніх свят, у містечку Германівці, де 260 літ перед тим гетьман Іван Виговський позбувся булави, розпочав роботу Селянський з'їзд Київського та Васильківського повітів. Серед делегатів були представники Дніпровської дивізії Зеленого та 2-ї Київської дивізії Шляхового-Кармелюка. Зелений же того дня боронив Трипілля, яке більшовики піддали гарматному та кулеметному обстрілу з пароплавів Дніпровської флотилії…

У президії з'їзду «возсідали» майже самі члени «Всеукревкому». Головну промову виголосив колишній член Центральної Ради, тепер член ЦК УСДРП (незалежних) Михайло Авдієнко. Він запропонував резолюцію, в якій були заклики боротися не тільки проти російських більшовиків-комуністів, а й проти «буржуазної» Директорії. Авдієнко хотів перетворити козацько-селянський з'їзд у Чорну раду, тільки на цей раз не проти Виговського, а проти Петлюри…

Бачачи, що президія не туди гне, слово, ніби для привітання, попросив Марко Шляховий. Вийшовши на трибуну, він одразу заявив, що його дивізія є «частиною, яка, оперуючи в тилу ворога, відновляє вчорашню владу Українського народу — Директорію, і що орієнтація 2-ї дивізії — тілько на Директорію, Петлюру і його фронт». А самому Авдієнку отаман кинув із докором, що «не йому, який бігав у Харків до Раковського переймать комісарські портфелі […], не їм, мов, українським «незалежним» с.-д., яких нарід до того ж зовсім не знає, крутити йому голову і збивати його спантелику. Селянство розуміє одно: «Вчора була влада Директорії, а сьогодні — російських большовиків, і коли ми, селяни, б'ємось з владою сьогоднішньою, то, значить, ми відговляємо владу вчорашню» [58, с. 36].

Делегати посхоплювались із місць, гучно вітаючи промовця. Михайло Авдієнко та інші «незалежники», розхвилювавшись, заявили, що Шляховий образив, «по-перше, всю партію «незалежних», по-друге, вони, мов, бачать, що такі отамани, як Кармелюк, доведуть «нас» до гетьманів». Цікаво було б знати, продовжив Авдієнко, «чи це думки всього козацтва 2-ї дивізії, чи це, може, думки тільки отамана Кармелюка». Якщо так, «то таких отаманів ми повинні заздалегідь усунути» [58, с. 36].

У цей момент піднявся козак 2-ї Київської дивізії Їлько Пивовар.

— Ми, — гримнув він, — добавити до слів свого отамана більш нічого не можемо, бо все, що хотіли сказати тут, на з'їзді, і заявити «Ревку», то вже все сказав сам отаман.

Після цих слів зчинився неймовірний галас. Члени президії схопилися з місць. Раптом голова зборів Сергій Донченко повідомив, що на Германівку наступають більшовики. Бій уже йде по залізничному валу. З'їзд перервав роботу. Делегати пішли у бій.

Під вечір спільними зусиллями вдалося відкинути ворога до Тростинки і Вільшанок. Та наступного ранку більшовики знову посунули на Германівку. Їхню ударну силу становили 6-й Совєтський і 3-й Інтернаціональний полки, «які були сформовані, як вони й самі хвалились, з самих уголовних тюремщиків, китайців і жидів» [58, с. 37]. Врешті ворог вступив у Германівку. Та недовго порядкували зайди — 26 квітня каторжникам у спину раптом ударив Зелений. «Це було для большовиків такою несподіванкою, що за годину-дві вони опинились в одних сорочках і білих штанах, як казали люди, аж у Василькові…» [58, с. 38].

Кривава боротьба

Зелений надавав великого значення розвідці та зв’язкам з іншими протибільшовицькими силами. Він уже зв'язався з підпільниками Києва, різними таємними організаціями та отаманами, що діяли в сусідніх повітах і губерніях, зокрема з Матвієм Григор'євим, який на півдні України розворушив повстання проти «московсько-жидівської комуни». Напередодні «куренівського повстання», 8 квітня, Зелений встановив контакт із командувачем Північного фронту Армії УНР Володимиром Оскілком, який перебував у конфлікті з Петлюрою.

Оскілко прийняв представників трипільського отамана — Мищука, Савченка та Добровольського. Ті передали листа, в якому Зелений писав: «Віддаюсь під вашу високу команду і чекаю наказів. Зв'язок утримуватиму постійний тільки з вами. Петлюра продав Україну большевикам, і раджу вам стерегтися його» [46, с. 42]. Делегати поінформували Оскілка, що на Великій Україні скрізь вирують селянські повстання проти червоних, зокрема Дніпровська дивізія зі своїми союзниками розгорнула бойові дії на теренах Київського, Сквирського, Таращанського, Васильківського, Канівського, Золотоніського і Переяславського повітів…

Знаючи, що шлях до українського серця лежить через вирішення земельного питання, що селянин піде за тим, хто дасть йому наділ землі, Зелений взявся за розв'язання цієї проблеми. Окупаційна газета «Більшовик» 10 квітня 1919 р. обурювалася, що Зелений їздить повітами із двома нотаріусами і роздає землю. «Заїжджаючи в село, вони скликають схід. Починається мітинг, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і видають документ з печатками нотаріуса» [46А]. Після цього проводилась мобілізація селян у Дніпровську дивізію.

Був у Зеленого і флот — 4 броньовані пароплави («Шарлотта», «Зевс», «Санітарний» і «Дніпровськ»). Повстанці обладнали їх кулеметами, може, де й гарматку встановили. На «Шарлотті» якийсь час розміщався штаб Зеленого. Навіть Петлюра не мав флотилії. А ще у трипільського отамана були сотні човнів, що ховалися в плавнях. Ними керували озброєні рибалки, вони й контролювали судноплавство на Дніпрі. У середині квітня Зелений, зокрема, захопив 30 барж із сіллю, вугіллям та залізом. Здобич роздав селянам. «Як Зелений баржі брав? — перепитували трипільці. — Узнавав, коли баржа з хлібом ітиме на Київ. Тоді робив у кручах засаду. Випливали з усіх боків на човнах проти баржі і стріляли. А з гори гармата стріляла. Солдати, які на баржі були, — у воду і на той бік. А Зелений притягує баржу до берега і людей згукує — хліб роздавать» [29, с. 32].

Якось у Трипіллі розгорівся гарячий бій з пароплавами. Один із них сів на косу і не зміг утекти слідом за іншими. Команда довго не здавалася, відстрілювалася майже дві доби. Врешті більшовики капітулювали, але спочатку постріляли 40 коней, які були на пароплаві, та викинули зброю у Дніпро…

Звичайно, і в червоних було достатньо козирів, наприклад 9 броньованих катерів та пароплав-база «Воєвода». Пасажирські пароплави москалі теж обладнали тридюймовими гарматами, команди ж сформували з моряків Балтійського і Чорноморського флотів. Була серед них і матросня колишнього бронепотяга «Свобода або смерть!». Командував флотилією «русскій брат» А. Полупанов, чоловік дикий і суворий. 30 квітня він вислав військову експедицію — «каральний» теплохід «Тарас Бульба» і буксир «Кур'єр». Вони мали завдання запалити спеціальними бомбами батьківщину Зеленого. «В Триполье, — зазначав ворог, — два снаряда попали в школу, три — в церковь, несколько в отдельные дома, которые сожжены» [29, с. 29, 30].

Жителі Трипілля згадували: «Підійшов корабель під берег і почав бити з гармат по селу… Багато хат згоріло… У Зеленого гармата на кручі була, а стрілять з неї ніхто не вмів. От вони діда мого на кручу і потягнули, бо він у царській армії пушкарем був. Дід каже: «То вона ж у вас без прицілу!» А вони: «Стріляй!» То дід у дуло прицілився на корабель і вистрілив. І попав. Його тоді сам Зелений по плечу поплескав і похвалив» [29, с. 30].

Але москалі — люди наполегливі. Від них не одхрестишся і не відмолишся. Москва мусить бути зверху, бо так завше було, каже приказка. У перших днях травня почався новий похід на Трипілля. Вздовж Дніпра рушив загін Толоконнікова, із заходу насувався російський відділ Я. Кіселя, а з півдня — бригада Шарого-Богунського, який, попри вагання, все ж вирішив залишитися на послугах у «соввласті». З Дніпра жерлами гармат похмуро водили бронепароплави «Адмірал», «Вірний», «Кур'єр», «Арнольд» та бронекатер № 5. Виступили також Київський запасний батальйон, Київський стрілецький батальйон і прикордонний полк. 7 травня на поміч їм посунули робітничі та матроські батальйони, резервний комуністичний полк, загін угорського жида Фекете — всього вісім тисяч зарізяк. Загалом у травні і червні комуністична Москва, за визнанням Антонова-Овсєєнка, послала на Трипілля 21 тисячу червоних бандитів [46А]. Отут і згадуєш слова історика Лева Шанковського про те, що не так важливо, скільки козаків мав отаман, а скільки він стягнув на себе ворожого війська. Петлюра мав би дякувати Зеленому, що той стільки червоного війська притягнув на себе.

Ставити чоло такій армаді сенсу не було, фронтові битви — не для партизанів. А от несподівані наскоки — інша справа. Проти ночі 12 травня Зелений налетів на обухівський гарнізон (300 червоноармійців), близько половини «списав у розход», інших врятувала темрява. Повернув Зелений і Ржищів. Відчули на собі шаблі зеленівців і червоноармійці фастівського гарнізону.

Та занадто вже густі були московські хмари. Тож через витачівський міст Зелений перейшов на Лівобережжя до свого друга Ангела. Місцем збору призначив Баришполь і село Воронове Гніздо. З'єднавшись із Ангелом, здійснив рейд Полтавщиною та Чернігівщиною. Відомо, що 1 червня зеленівці билися під м. Борзною. Очевидно, болючих ударів завдали москалям, бо наприкінці травня Совнарком оголосив винагороду в 50000 рублів за голову Зеленого й таку саму суму за Євгена Ангела — живого чи мертвого.

І все ж «Трипільська республіка» впала. 11–15 травня Ржищів, Трипілля та навколишні села опинилися в руках ворога. «С Зеленым покончено», — знову рапортували чужинці. Дивізія Зеленого справді десь зникла. В окрузі встановилася московська влада.

Черняхівське повстання

Дивізія зникла, бо її розпустив отаман. «Тоді ж, — розповідав Зелений, — була пущена чутка, ніби козаки нас, мене і Ангела, зарубили… З того часу я переховувався по житах та в лозах Дніпра. Правда, большовики скоро довідалися, що я живий, та й стали шукати. Багато разів мені приходилося втікати з-під самого носа їхніх облав, багато разів було так, що от-от, здається, вже піймають, але, як бачите, це їм не удалося…» [53, с. 218].

Переховувалися й повстанці Зеленого… Все ж у Київському повіті пострілювали, особливо вночі. Так, хтось 2 червня накрив кулеметним вогнем кораблі Дніпровської флотилії біля Ржищева. Наступного дня москалі відповіли гарматним вогнем бронеплавів, що підійшли з Києва, — і Ржищів запалав. Постраждали «винні» й невинні.

Повертаючись на базу, судна знову потрапили під кулеметний і рушничний вогонь, на цей раз у районі с. Халеп'я. «Матросы-полупановцы» відповіли гарматами — «к 2 часам 30 минутам дня Халопье была сожжена» [61].

Ось як згадувала про той день Євдокія Дмитрівна Нещерет (Куркина), 1901 р. н. «Саме підспіли літні роботи: всі в полі, далеко за селом… — розповідала вона. — По Дніпру ходив пароплав «Гоголь». Дивимось — горять Халеп'я, Трипілля. Кинулися додому. Селом ходять червоні: одні йдуть на Витачів, інші — на Трипілля. Гвинтівки вперед. Поминули нас. Ми добігли до вулички Катерини Платоничевої (тепер вона — Окружна) — горить її хата. Звернули в Радченкову вулицю… Дійшли до Кіловчихи й Корнієнка — горять Пічкурі, Левовичеві й Кирнощукові хати, горить і наша хата. Спека, підійшли ближче — не можна витримати. Стою… плачу. З боку Шереметового кутка почалася стрілянина, грім, хмари. Вранці червоні виганяють із села: нас погнали в Козин рубати ліс для плотів» [45, с. 35].

«За літо большовики-комуністи добре таки допекли селянам, а особливо нашому селу Трипіллю, — розповідав Зелений, — багато козаків, бувших моїх товаришів, похапали та позамучували. Та селяне за цей час і самі вже зрозуміли, що таке «комунізм». Багато вже тоді пішли жити в «Житомирську губерню», це означає — в жита. На цей раз козаки самі відшукали мене і стали вимагати, аби я взявся за зброю. Я почував, що ще не час, що рано, що нема сил боротися, але козаки твердо стояли на свойому. І я рішився.

На другий день після Петра ми досвіта підійшли до села Черняхова… де стояла большовицька залога в 56 чоловіка. Мали ми 225 чоловік з 150 вінтовками та 4 кулеметами. Наскочивши несподівано, ми їх почасти перебили, почасти захопили в полон. Це була наша перша перемога» [53, с. 218].

Дещо іншу версію подій подав Марко Шляховий. «Неділь за дві перед жнивами, — оповідав він, — в с. Черняхові селяни, чаша терпіння яких, видно, переповнилась, під орудою свого, уже курінного, Завзятого підняли величезне повстання, розсіявши стоявший тут отряд кінноти большовиків, віднявши від них кулемет і иншу зброю, а деяких, половивши, порозстрілювали. Це повстання Черняхівців було своєчасно підхоплене ховаючимся у цьому районі отаманом Зеленим, і повстання Черняхівців було поширено далеко в більшому розмірі, ніж весняне…» [58, с. 41].

«Але треба було квапитись, — продовжував Зелений, — бо навкруги вже стало відомо про повстання — треба було ждати з боку большовиків. Через півтори години ми вже бились під Обуховим, який стоїть за 17 верств, — всю простір ми перебігли босими. Ворог не ждав нас так скоро, і ми і тут мали повну перемогу. Правда, тут моя армія налічувала вже до 3000 при двох сотнях вінтовок, решта з вилами та косами» [53, с. 218, 219].

От що то значить ім'я! Тільки почули селяни, що Зелений знову б'ється з комуною, одразу кинули домашню працю, за вила й коси і — гайда бити загарбників. Отак спалахували в Україні повстання!

В Обухові Зелений уперше зійшовся у бою з китайцями, — «їх було 48 чоловік, та душ 200 кацапів». Обійшовши з флангу, розбили їх вщент. «Китайці, які не давались живими, всі були перебиті. Тут ми захопили ще 200 вінтовок та 5 кулеметів. Зачувши про се, всі залоги большовиків повтікали, так що с.с. Трипілля, Красне та Долина були захоплені без бою» [53, с. 219].

У Трипілля Зелений скерував миттєво відновлені 1-й і 2-й полки під командуванням полковника Підкови (Максима Удода) і Максима Терпила, свого двоюрідного брата. Повернулися вони в рідне село вночі 27 червня. А вже 28 червня, надвечір, у Халеп'ї, що поруч із Трипіллям, із пароплава «Гоголь» висадилося чотири сотні спраглих крові московських головорізів. Та за ними вже пильно стежили козацькі очі. Пропустивши бандитів у село, халепці підкралися до корабля і несподівано захопили його. Залога і незчулася, як потрапила у полон. А в селі карателів зненацька атакував відділ Степана Тукаленка. Покинувши вбитих, москальня кинулась рятуватись до корабля. Підпустивши червоних, халепці почали жнива. Косили переважно з кулеметів, але й рушниці допомагали. Тих, хто рвонув назад, вибили кулемети, встановлені на високих халеп'янських кручах. Близько двох сотень кацапчуків підняли руки у надії зберегти життя, але того дня в полон не брали. Вибили й тих, кого захопили на кораблі. Недаремно у звіті штабу Дніпровської флотилії від 29 червня 1919 р. зазначалося, що «судьба десанта неизвестна» [53, с. 252].

Учасниками того щасливого бою були молоді халепці: Сергій і Федось Коньки, Зінько Шеремет, Андрій Павельченко, Прохор Удод, Данило Федорченко, Григорій Кочубей, Іван Нещерет, Данило Лукашенко, Данило Пупченко, Іван Лавріненко, Микола Демченко, Федір Заворотній, Петро Савицький, Роман Джерело, Михайло Василенко, Яків Заворотній, Григорій Лемешко, Григорій Лисенко, Василь Друзенко, Сергій Тукаленко, Михайло Яременко. Керували боєм отаман Халеп'янської козацької сотні Степан Тукаленко, сотник пішої сотні Федір Яременко, сотник Особливої козацької сотні Данило Титаренко, ройовий Гнат Пугач і комендант Халеп'я Федір Лемешко [45, с. 37].

Трупи бандитів поскидали у глибоку яму. Викопали її ще навесні для криниці, але місце виявилося невдалим. Тепер трипільці тішилися, що їхня праця не пропала даремно… «З того часу, — розповідав Зелений, — і почалася постійна війна з большовиками. Вони висилали полк за полком, але ми їх всіх розбивали. Часто захоплювали вінтовки, кулемети та інше бойове знаряддя. За тиждень я мав уже 2 полки гарно озброєних: перший полк в складі 1500 з 20 кулеметами та другий полк — 700 душ з 15 кулеметами. Скоро також дістали ми в бою і чотири гармати з 25 набоями» [53, с. 219].

Москва не могла змиритися, що Зелений воскрес і продовжує бити її полки. Для придушення трипільців вона посилала все нові й нові частини. «Біть хахлов» йшли 16-й і 25-й стрілецький полки, саперна рота, Київський резервний комуністичний і 15-й прикордонний полки, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й Інтернаціональний кавалерійський дивізіон, відділ 12-го прикордонного полку, Казанські піхотні курси, загони Толоконнікова і Я. Кіселя, що прибули з Росії, загони жидівських комсомольців із Києва, китайський інтернаціональний загін Ко Гуа, латиські каральні відділи, інтернаціональний полк угорського жида Рудольфа Фекете. Цей виродок видав наказ, що «за сокрытие бандитов» знищуватиме села. І нищив! [31, с. 251].

«Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине крайне будоражило население, разжигая шовинизм, — визнавав В. Антонов-Овсєєнко. — К этому прибавлялся избыток революционной энергии таких командиров, как тов. Фекете» [8, с. 263].

Загальне керівництво здійснював київський губкомісар П. Павлов. Криваві бої розгорілися на території всієї «Трипільської республіки». Палали хати, церкви, школи. Московсько-жидівське військо нищило всіх, хто потрапляв на очі. Розбійники пам'ятали слова міністра війни червоної Росії Лейби Троцького, який послав їх сюди: «Человеческая жизнь в оккупированных странах абсолютно ничего не стоит… устрашающее воздействие возможно лишь путем применения необычной жестокости» [36].

Інший кат-левіт, Ісаак Ізраїльович Шварц, голова Київської ЧК, закликав за кожного вбитого комуніста знищувати 100 заручників. «Ці заклики завжди перевиконувались — тисячі понівечених тіл і спалені села залишали після себе каральні червоні загони», — писав дослідник В. Савченко [54, с. 55]. «Московсько-жидівська комуна» впивалась жертовною кров'ю.

Трипільська розплата

2 липня московське злодійське військо знову посунуло на Трипільський фронт. Як кажуть: «Москаль з бісом порадились та й на лихо понадились».

З Києва виступили 1-й Шулявський робітничий загін, Інтернаціональний загін і 2-й Київський караульний полк, до складу якого увійшло близько сотні київських жидків-комсомольців «з червивими задами» (так про них казали люди). Разом півтори тисячі бандитів. А ще три панцерних пароплави із тридюймовими гарматами.

Зелений довідався про каральну експедицію вчасно — його розвідники справно виконували свою роботу. Отаман постановив не наражати Трипілля на артилерійський обстріл — і так он уже скільки хат згоріло. Залишивши звідунів, повстанці відступили до Старих Безрадичів.

Вранці 3 липня Дніпровська флотилія обстріляла Трипілля з гармат, хоч містечко опору не чинило. Після цього гвардія антихриста колонами сторожко вповзла у Трипілля. На вулицях — ні душі. Ніхто не вийшов із хлібом-сіллю. Та завойовники на це і не розраховували. Прагнучи зруйнувати, як вони казали, «бандітскоє ґнєздо», червоні анахтеми почали підпалювати ненависні їм стріхи…

Хто тільки не палив Трипілля за його майже тисячолітню історію! Вперше це зробили половці — 28 травня 1093 року. У грудні 1135 р. скоїли злочин Ольговичі, що перемогли Мономаховичів. Наступного року сюди зі смолоскипами ще раз навідались половці. 1207 року після трьох тижнів облоги і битви Треполь завоював суздальський князь Всеволод, учинивши наругу над містом. У червні 1223 р. Трипільщиною вогненним смерчем пронеслись татаро-монголи. У серпні 1240 р. Треполь здобув хан Батий, грізний онук грізного Чингісхана. 1482 року Трипільщину спустошив хан Менглі-Гірей. Через чотири роки кримські татари повторили свій «подвиг».

На початку XVII ст. не раз палили Трипільщину татари. 1605–1607 року вони, здається, й не поверталися до Криму — так їм тут сподобалося. Набіги повторювалися і в 1612, 1615, 1617, 1618, 1626, 1628, 1639 роках. Потім прийшла черга московських воєвод, що «сожглі» Трипілля в 1658 і 1659 роках. Восени 1672 р. тут лютували поляки. За півтора року розправу над Трипіллям учинив московський воєвода Ромодановський. А 1675 року на Трипільщину із трьома тисячами військових людей «завітав» Георгій Гуляницький. Прийшов він сюди, як твердив полковник Флоріан Новацький, «для отобранія Украины». Відібрати Україну прагнула Москва і 1919 року…

3 липня московські розбійники знову взялися за звичне діло. Запаливши хати повстанців та закривши у льохах їхніх рідних, почали кривавий бенкет. А що ви хотіли — москаль не свій брат, не помилує. Те саме можна сказати і про «косих» китайців та червоне жидівське сміття.

До пізнього вечора «радімиє» святкували перемогу: пили реквізовану самогонку, жерли відібрані харчі, «пєлі рєволюционниє пєсні», насправді дурнуваті кацапські. Коли вражі люди вже надумали спочити від пекельноїроботи, повернулися зеленівці…

Московські «історики» змалювали подію так: «Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском… занял опять Триполье» [29, с. 33, 34]. То був не бій, радше масакра — того духмяного липневого вечора наші хлопці посікли на капусту близько двох сотень московських шкуродерів.

Не дрімала на Дівич-горі й зеленівська гарматка. Якийсь добрий чоловік першим же пострілом з неї вцілив у ворожий пароплав. Той не барився і одразу почав тонути. З нього у воду горохом посипала матросня.

Хотіли врятуватися у Дніпрі і палії. Вони намагались переплисти протоку і дістатися острова Лужок. Та того вечора, здавалось, і Дніпро був на боці трипільців. Ніби й трохи підняв хвилю, а скільки потонуло тоді заброд!

Лише дехто досягнув рятівного острова. Їх, переляканих, підібрав катер — хтось же мусив розповісти Києву про козацьку силу нескореного Трипілля.

Недаремно вже тоді люди співали:

У той пізній вечір, а може вже і ніч була, трипільці полонили цілу отару — близько 400 овечих душ. Зібрали їх на подвір'ї купця Нюхіна. Вечері не пропонували.

Серед полонених виявилися і «братіки»-українці. Тих, хто покаявся, Зелений відпустив. Ще й дав на прощання по буханцю білого хліба та перепустку. Але поставив умову — не повертатися до Красної армії. Вихідців із Чернігівщини перевіз на лівий берег Дніпра та порадив приєднуватися до Євгена Ангела. Близько сотні червоноармійців вирішили пристати до батька Зеленого.

Кажуть, що відпустив отаман і декого з москалів, бо дуже вже божилися-зарікалися, що більше ніколи не визнаватимуть влади жидівських комісарів. Напевно, забув Зелений, що для москалів брехні покров — найзручніший одяг. Все ж дав їм на прощання різок, щоб пам'ятали козацьку ласку.

Решту на ранок вивели на базарний майдан. Були серед них і шкуродери-латиші, жовто-тупі китайці, не бракувало й кацапів (саме так їх називали люди). Чи не найбільше було переляканих жидків-«козомольців», серед яких страшенно хотів загубитись Міша Ратманський, один з організаторів карального походу на Трипілля. Знав Міша, що комісара ніхто не пожаліє…

Був базарний день. До Трипілля з'їхалися селяни з навколишніх сіл. Війна війною, а не вторгуєш — не проживеш.

Коли на базарну площу на сірому коні приїхав отаман, почалося священне дійство. «Зелений виліз на імпровізовану трибуну і звернувся:

— От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював хати ваші?

Ну, оскільки це були переважно чужі, селяни відрізнити один від одного не могли, то вони бачили в кожному комсомольці палія. Ті ж казали: «Я не палив…», тому Зелений вдався до такого соломонівського вирішення справи судової:

— Ну, так-от: ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо» [7, с. 1224].

Вивели московських бандитів на кручу. Нічого не лишалося їм, як шукати порятунку в Дніпрі. Один за одним стрибали комунари у воду. «Так, стрибаючи, багато загинуло тоді в Дніпрі і на льоту» [7, с. 1224]. Ціла сотня пішла годувати рибу. Тих же, хто досяг лівого берега, Зелений, давши слово, вже не переслідував. Настя Кравченко з Трипілля, 1902 р. н., стверджувала, що «на той берег переплило 6 комсомольців. Ховалися в копицях сіна. Їх забрали на пароплав біля Козина» [56].

А ось згадка іншої, 82-річної, селянки про фінальний акорд трипільської розплати: «…А вночі Зелений їх, п'яних, і пов'язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?» [29, с. 33].

«Спілі — то, як сказати б, дійсні члени партії, а неспілі — так це кандидати», — пояснювали трипільці немісцевим [7, с. 1212].

А Настя Кравченко додала, що невдовзі з Києва «приїхали матері [вбитих] у сльозах. Більшість євреї» [56]. Хотіли забрати тіла своїх синів.

А пісня летіла над Дніпром:

Так співали люди про Зеленого та його хоробрих воїв ще у ті часи. Слава про отамана розійшлася по всій Київщині. Популярність його в народі сягнула вершин: легенди супроводжують кожну його бойову акцію. Розповіді про нього — доброзичливі, приязні.

«Зелений був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем, очі такі веселі. Відчайдушний був, нікого не боявся. Сам чорнявий, а вуса рижі… У Зеленого любов була з учителькою. Шура її, кажись, звали. Тут жила, у Трипіллі… Шура з Зеленим так до кінця і була…» [29, с. 16, 17].

«Оратор він був сильний, бачив наперед, що буде» [29, с. 18].

Ось згадка жителя с. Халеп'я: «Я Зеленого не бачив. Але стояв він у нашому селі. Пам'ятаю, кінь у нас по вулиці бігав одв'язаний. Гарний такий кінь, білий, а в гриву стрічки кольорові вплетені. То батько приказував, щоб ніхто того коня не трогав, бо то кінь Зеленого» [29, с. 31].

«А я Зеленого бачила. Ото по тій дорозі, що із Ржищева веде, він їхав. Їде, значить, автомобіль, тільки не сам їде, а коні його тягнуть. Поламався, мабуть. То казали, що в тому автомобілі Зелений їхав…» [29, с. 31].

«Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля…»

«Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі — склад зброї, а в кожній хаті — друг-товариш. Вибить його з Трипілля було — це все одно, що он того дуба вирвать» [29, с. 31, 32].

«Все на борьбу с Зелёным!»

Є така приказка: «Хоч убий москаля, а він зуби вискаля». Дарма що набили трипільці москалів як мух — ті знову почали лаштуватися до походу. Хіба Москва колись жаліла своїх вояків? Вона готова засипати їхніми трупами чужі позиції, лише б здобути перемогу. Будь-якою ціною, але бути зверху — такий принцип Москви. Була ще й інша причина: на Київ насувався голод. А москалі звикли жити не працею, а грабунком. Правило у них таке було: «Не награбуєш — ходи голодний». Вся їхня «ідеологія», власне, зводилась до кендюха, який треба набити чужим коштом.

Але, побоюючись, що Зелений сам може прийти «в гості» по їхні душі, комуна 12 липня оголосила в Києві стан облоги. Військово-мобілізаційний відділ при Київському губернському комітеті більшовицької партії взявся формувати «війська Трипільського напрямку». Брали не тільки комуністів, комсомольців, робітників, курсантів, а й київських нальотчиків, грабіжників і злодіїв. Все це чортовиння об'єднували російська мова і бажання здобути харчі. Комісари так і казали їм: «Візьмете Трипілля — віддаємо вам його. В ньому — все ваше». Командували розбійним воїнством губернський військовий комісар Павлов та Яша Епштейн, який намагався заховатися за прізвищем Яковлєв. Особливим уповноваженим Ради оборони з придушення повстання у Трипільському районі призначили зрадника-малороса Колю Скрипника.

А Трипільщина вже перетворилася на великий козацький табір. Люди готувалися до війни з лютим ворогом. Тільки у Злодіївці зібралось 5000 піших та 300 кінних козаків. «Оружие имеется в достаточном количестве», — доповідати московські шпиги. Повстанці стояли у Стайках і Черняхові. Їхні сторожові пости виглядали комунарів північніше Козина і в Підгірцях. На трипільських кручах, Дівич-горі, інших висотах пантрували Дніпровську флотилію гармати і кулемети повстанців.

Убезпечивши свій район, Зелений із частиною повстанців несподівано вирушив на Лівобережжя. Він мав намір здійснити у Переяславі історичний акт — скасувати Переяславську угоду, яку колись підписав з кацапами Богдан Хмельницький.

Рейд був успішний: дорогою розбили кілька ворожих частин, а в самому Переяславі захопили в казначействі «придане» для пограбованих трипільських жінок — велику суму грошей, зокрема 6 пудів срібних.

Козацьке військо в Переяславі зустрічали радісно — на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками «народ» вибрати ірода московського за рідного батька, вилилось ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки…

Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи, скликаючи людей.

— Віднині і навіки-віків Україна буде вільною! — голосно і весело пролунало на майдані.

— Вільна-а-а-а! — відгукнувся майдан. — Вільна-а! Слава отаманові Зеленому!

Та довго святкувати не довелося — треба було вертатися до Трипілля, на яке знову посунули хмари московської сарани. У той день розлючені москалі атакували родинне село отамана з повітря, скинувши з літаків на сільські хати 15 пудів фугасних і розривних бомб. «Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар», — раділи кати [45, с. 38].

Московська влада не могла вибачити Зеленому «страшної наруги» над «віковічною дружбою двох братніх народів», тож знову вирушила в похід проти нього. Змагання набувало принциповості — хто ж кого?!

Спочатку генеральний наступ на Трипільському фронті планувався на 17–18 липня, відтак начальник авіазагону просив командування негайно роздобути 100 пудів бензину, що дало б можливість вилітати 6–8 літакам та продовжувати бомбардувати села і «дерзких повстанцев, угрожающих Киеву». Окупанти зазначали, що літаки справляють «большое моральное действие на противника» [45, с. 38].

Каральною експедицією керувало тепер вище керівництво Красної армії, включно із працівниками Генерального штабу. В операції взяли участь: Київський загін (1590 осіб, 2 гармати), Васильківський відділ (1200, 6 гармат), Лівобережний загін (400), відділ Маслєннікова (870), Ржищівська ватага з 450 башибузуків. З Обухова вже наближався шеститисячний загін, серед якого було багато курсантів, а то були сміливі й безжальні хлопці. Потужна сила плила Дніпром — пароплави «Адмірал», «Трахтемирів», «Поспішний», «Доротея», «Вірний», «Кур'єр» і бронекатер № 1, а також авіація і броньовики. 12 тисяч зарізяк йшло на «мокре діло». Загальне керівництво здійснював військовий нарком Подвойський.

За даними червоної розвідки, 10000 повстанців готувалися до зустрічі непроханих гостей. Звичайно, Зелений, як досвідчений партизан, не збирався приймати фронтові бої. Його військо ніби розчинилося в повітрі. Мовляв, заходьте, «дорогі гості», не бійтеся, ніяких повстанців тут немає. Десь щезли, мабуть, втекли. Червоні лазутчики ніде не могли виявити зеленівців. Начальству доповідали, що «бандітов ніґдє нє відно», нема їх і в Германівській Слобідці, і в Матяшівці, і в Черняхові — аж сюди дійшли більшовицькі вивідувачі.

Москалі «переможно» котилися вперед. Та раптом на них наскакували — чи то з кущів, чи з болота, чи вночі, «каґда ані атдихалі» від пекельної роботи. У Злодіївці, наприклад, 21 липня месники відправили у пекло за довідкою про заслуги перед комуною три десятки червоних курсантів. А тоді несподівано вдарили у плечі Добротіну, притиснули його банду до Гусачівки і давай сікти-рубати. Довелося «русскому братіку» брати ноги на плечі. Ледь утік, рідненький. За ним дали навтікача й інші комунари. Аж у вухах засвистіло. Не вдалося їм пообідати ні в Гусачівці, ні в Долині.

Та в Москви завжди є резерви. 23 липня в Халеп'ї висадився червоний десант, але й того дня не москалі сікли голови, а їм. Хто вцілів, накивав п'ятами «ат етаво праклятаво Тріполья».

Тим часом розвідка принесла Зеленому радісні вісті: з Поділля на Київ наступає об'єднане українське військо. Жмеринка вже наша! І отаман вирішив йти назустріч, щоб повернутися переможцем разом із Директорією — і до столиці, і до Трипілля. Була ще одна вагома причина: в обозі страждало понад три сотні поранених, яких треба було рятувати. «Тільки там, за фронтом, можна було б їх помістити в шпиталь» [53, с. 219].

Вийшовши з-під удару червоних військ, Зелений попростував на південь, дорогою винищуючи скрізь де тільки можна «совєтскую власть». А недолугий Скрипник, якого для солідності комуна назвала «народним комісаром», 26 липня запопадливо доповідав своєму начальнику Хаїму Раковському, що Зелений розбитий: «Боевая задача, возложенная на Трипольский сводный отряд, исполнена. Триполье было взято… после восьмичасового боя. Затем в течение трех дней Трипольський сводный отряд отбивал на 15-тиверстном фронте непререрывные атаки в 3–4 [раза] сильнейших организованных банд Зеленого… Наконец 25 июля наркомвоен Подвойский издал приказ… с призывом «в атаку на негодяев»… К 4-м часам 25 июля после ожесточенного ночного боя банды Зеленого были окончательно разбиты… Сам Зеленый с полутысячей закоренелых бандитов (насправді близько 10000 козаків. — Ред.) бросился на запад, разбил один из организованных Подвойским отрядов и прорвался в район Таращи — Белой Церкви…» [29, с. 36].

Ось так «тікав» Зелений, що дорогою вщент розбив загін наркома з військових і морських справ Подвойского. І все ж таки Трипілля залишилось на поталу ворогові… «Восстание же крестьян Трипольского района подавлено, — тішився Скрипник. — Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление. Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять-семь. Необходимо произвести взыскание продуктами с крестьян расходов, вызванных восстанием. Одновременно ведется работа по организации населения. Устраиваются митинги и сходы, организовываются комбеды. Во всех селах назначены коменданты и политкомы. Необходима присылка литературы в массовом количестве» [29, с. 36, 37].

Про які «комбєди» і літературу плів Скрипник, коли червоні знали, що на Київ йдуть дві могутні армії — лівим берегом денікінська і Правобережжям — об'єднана українська? Треба було більшовикам уже думати про повернення у Совдепію.

На Умань

Отже, свій відступ-маневр Зелений почав із того, що розбив московський гарнізон (1000 червоноармійців) у с. Горохуватці і, не зупиняючись, швидко пішов на Вінцентівку. Тут якраз переховувався Марко Шляховий. Він охоче приєднався — вже як козак — до повстанського війська.

Москалі ж, не бажаючи примиритися з тим, що Зелений вирвався з пастки, кинулися навздогін. Дивізія Яші Епштейна (Яковлєва) йшла буквально по слідах. Ситуація була кепська: на п'яти наступає дивізія, а попереду залізниця, де курсують більшовицькі бронепотяги. Як непомітно і швидко перейти її з величезною валкою?!

Зелений вирішив перескочити колію в Карапишах. Було то якраз на Петра і Павла. «Тут нас зустріли три бронепотяги, — розповідав М. Шляховий, — два з боку Миронівки, а їден з боку Білої Церкви — і пересікли нам дорогу в той мент якраз, коли Зелений з піхотою перейшов залізницю і розташувався попід нею в лісі, куди й били весь час з гармат і кулеметів бронепотяги. Я ж залишився по цей бік чавунки. Тут було дві гармати і біля тисячі, а то й більше возів нашого обозу і сотня-дві козаків. Бій продовжувався біля двох годин. Моє становище було далеко гірше, ніж у Зеленого, бо, як передали ззаду, в с. Луб’янці уже прибула ворожа кіннота, а через чавунку нема ходу. Отут і прийшлось старшинам Зеленого скупчитись біля мене для поради» [58, с. 43, 44].

Ситуацію врятував Самозванець, помічник Зеленого. П’ятим пострілом з гармати (а всього набоїв було вісім) він потрапив у паровик панцерника ім. Юрія Коцюбинського, який надійшов з боку Миронівки, тяжко поранивши командира потяга «товариша Серденка».

«Другий броневик, зачепивши підбитого, потягнув його на станцію», — оповідав Зелений [53, с. 220]. А броньовик, що стріляв з боку Вільшаниці, теж сховався за насип — верст за дві від місця переправи. Ситуація рішуче змінилася. Першим зорієнтувався Марко Шляховий. А командувати він звик. Не чекаючи розпоряджень від Зеленого, Шляховий наказав обозним галопом мчати через чавунку. «Ото була чудова картина… — згадував він. — Вози бігли не по дорозі в такім порядку, як вони стояли, а в три рази по десять рядів, бо, по-перше, кіннота вже підходила до самого обозу з боку Луб’янки і ще якогось там, що ліворуч Карапишів, села, а по-друге, той бронепотяг, який сховався був за валом, підійшов знову не більш як на півверстви і почав бити з кулеметів і гармат по обозу, але перебігли все таки майже всі… Забитих зовсім не було, а тілько декілька козаків ранено було осколками з гармат. Тут Зелений, звичайно, подякував мені за те, що я проявив таку «хоробрість і відвагу в обозі», але тілько не мені особисто, а через старшин своїх, бо ми тоді з ним уже не балакали і чогось при зустрічі ніби їден другого соромлялись» [58, с. 44].

Того дня повстанці зупинилися на спочинок у кількох селах — у Саварці, Синяві та Синиці, що за 15 верст від ст. Вільшанки.

Попри те що Зелений знову вислизнув з пастки, червоні надії не губили. «Меры к окончательной ликвидации банд Зеленого, прорвавшихся у ст. Ольшаница и ст. Карапыши в направлении на Таращу, приняты, — оптимістично повідомляли червоні 29 липня. — …По данным разведки банды Зеленого обнаружены у д. Дыбинцы и Раскопанцы, западнее Богуслава» [29, с. 37, 38].

На другий день через Жидівську Греблю, що на Гнилому Тікичі, повстанці рушили на Ставище Таращанського повіту. «Під Ставищами ми простояли два дні і гарно побенкетували, — згадував Марко Шляховий, — бо в Ставищах тоді ще повні чаші були зі спиртом та горілкою, а на другу ніч, набравши ще й на дорогу по добрій чарці на кожного, пішли на Жашків.

По ранку дуже рано я з командою розвідчиків (чоловік тридцять) пішов уперед, а решта і Зелений самий йшли позаду. Дійшовши з розвідкою до с. Розумниці, мене селяне повідомили, що ліворуч, у ближчому селі Бесідці, повно комунії. Попробував я було повідомити про це Зеленого, аж від Зеленого передають мені, що там вже про це знають і що ззаду вже йде бій — між Ставищем і с. Бесідкою.

Тоді я своїм козакам і начальнику команди розвідчиків д. Лазаренку з Переяслава наказав розсипатись у цеп, а сам пішов до млина, який стояв при кінці с. Розумниці з боку Бесідки. Видко ж було, як біля самої Бесідки, до якої було верств три-чотири, бігали кіннотчики ворожі і чогось несамовито метушились, а ззаду почали вже ревти гармати — невідомо чиї.

В цей мент з боку Ставищ підходив лавою 2-й полк наш. Ми тоді з ним разом, зайнявши правий фланг, пішли в наступ на с. Бесідку.

Прорізавши всю Бесідку цепью, ми опинились на тім боці села, як по нас з правого флангу посипались, як дощ, кулі з автоматів і кулеметів, яких строчило не менш як п'ятдесят. Видко, то були в'ючні кулемети, бо це була кіннота ворога чоловік з двісті.

Тут прийшлося повертать фронт назад.

Лава наша вже порвалась, і не тримався як слід зв'язок. Отож я тоді, опинившись в такому становищі і бачачи, що командир полку — дядько Зеленого з Трипілля, якійсь старенький «хвіствебель» (фельдфебель. — Ред.) — тілько нервується, гарцюючи на своєму коні і по суті діла, може, й знає, але чогось мовчить, нікому нічого не каже, я тоді рішуче прийнявся за справу і, прийнявши фактично командування 2-м полком, зайняв позицію попід лісом по канаві з боку Ставищ і с. Брилівки — Янівки. Вів бій з отуєю кіннотою ворога, яка, власне, перескочила сюди не для наступу на нас, а для того щоб пробиться. Аж через півгодини кіннота ворога почала проявляти активність свою слабіше, а ми у свою чергу теж, бо багато козаків кричали, що нема набоїв. Давши «дружний залп», ми одбігли заячим кроком на півверстви у поле, а большовики, неначе їм хто підказав, і собі кинулись, тілько не за нами, а назад, на південь, і втекли… Зелений же в цей час зліквідував з першим полком напад на нього» [58, с. 44, 45]. Знову Подвойському з Епштейном не вдалося перегородити дорогу трипільцям.

У цей час розвідка доповіла Зеленому, що Жмеринку знову захопили більшовики, а Умань і Христинівка перейшли до рук повстанців. Під час привалу в с. Розумниці Зелений вирішив змінити напрям руху. «Гайда на Умань», — сказав він своїм хлопцям. «Це рішення було тим ще вигідне для нас, — міркував Зелений, — що ми наближалися до ст. Вапнярка, де, як нам передавали, йдуть бої військ Директорії та большовиків» [53, с. 220].

Пройшовши Жашків і Устинград, повстанці підійшли до залізничної станції Поташ, біля якої без пригод перебралися через залізницю. На початку серпня вимандрували в села Бабани і Бабанки, що неподалік Умані. Зустріли повстанців Михайла Павловського (200 козаків і дві гармати), Козака (200 кінних і 200 піших) та І. Сокола, сина дяка із Тального (600 вояків). Командував з'єднанням Павловський, який називався «звенигородським полковником». «Виявилося, що вони дійсно були взяли Умань, — розповідав Зелений, — але під напором ворожих сил мусіли покинути місто. Було вирішено, що ми з'єднуємо всі сили з метою захопити Умань та Христинівку» [53, с. 220].

Зелений підпорядкувався Павловському, хоч під рукою трипільського отамана були значно більші сили. Зелений пояснив це тим, що Павловський мав вище звання. До слова, Юрко Тютюнник стверджував, що Михайло Павловський мав чин єфрейтора Російської армії. Але Тютюнник — чоловік тенденційний, лихий на язик — міг сказати це і з метою образити чоловіка, применшити його роль. Як би не було, але факт підпорядкування спростовує наклепи на Зеленого, який, мовляв, нікому не хотів підлягати.

Тим часом більшовицька розвідка повідомляла: «2-го августа… Банды Зеленого наступают в районе м. Ильинцы силами около 2000 человек при артиллерии, грозя отрезать Умань от Христиновки. Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасный полк отказался выполнять возложенную на него задачу — выехать в Умань — по мотивам, что противник сильнее его» [29, с. 38].

Так і було. Невелика залога (600 переляканих душ) після першого ж бою втекла потягом на Христинівку. Повстанці же зробили собі в Умані базу. Головне, що нарешті поклали в лазарет кількасот поранених товаришів.

Залишивши в місті 2-й полк як залогу, Зелений із 1-м Трипільським полком та загонами Павловського, Козака і Сокола пішов на Христинівку. Її довелося брати двічі. Бої тривали з тиждень. «…За цей час товариш Л. Троцький пожертвував багацько сот своїх кращих бійців — за «свєтлоє будущєє вєчной комуни»… — казав-усміхався Марко Шляховий. — Билися уперто і довгенько, але Христинівку таки взяли. Чого так уперто билися тут, біля Христинівки, комуністи, будучи з усіх боків окружені повстанцями, так це не так через саму Христинівку, як за ті чотири ешелони комісарського добра, яке вони вивезли з Умані і яке застряло на Христинівській станції. В цих ешелонах, крім золотого добра, як часиків та каблучок, яких майже на кожного козака по штучці прийшлося, але ще й прийшлося багатьом і поженитись на якихось дворяночках, міщаночках та поміщицьких дочечках. Ідолової душі донечки, побалансувавши в Умані з «всєсільнимі, всємогущімі комісарамі» місяців з чотири і не чекаючи такого солодкого хліба від козаків, рішили з «властітєлямі вчєрашнєґо положєнія также уєхать», — «но уви», по дорозі попалися в кліщі сірої козацької свити» [58, с. 45].

Тим часом червоні знову відібрали Умань. Довелося звільняти її ще раз.

19 серпня, на третій день після опанування ст. Христинівки, з боку Вапнярки з'явилися потяги Юрка Тютюнника. За оцінкою Марка Шляхового, з ним прибуло трохи більше тисячі козаків. Незважаючи на незначні сили, Тютюнник захотів підпорядкувати собі отамана Зеленого. А у того, твердив Шляховий, було «тисяч десять озброєних козаків» (станом на 15 серпня військо Зеленого мало 7000 осіб (3 піші курені, 3 кінних сотні, 3 гарматних батареї) [68, с. 228]. «Обидва отамани були гаряченькі, а головне, властолюбиві. Не довго вони мірялися кому що, — як Зелений кинув усе об землю і за своє товариство та й гайда на Київ, аби таки побувать в ньому, а шлях до нього прочищався вже тоді регулярним військом Директорії У.Н.Р.» [58, с. 46].

Звичайно, в серцях трипільці несли жагучу мрію поквитатися з ворогом.

Петлюра, Денікін і Зелений

Шлях на Трипілля проліг через Звенигородщину. Йшли й гостинцями, й путівцями, полями і лісами. Завернули на Жашків. Через Ставище примандрували у «буйну Таращу», де Зелений, за словами полковника Миколи Капустянського, здобув велику «любов й пошану» [28, с. 226]. Зелений хотів уже йти на Обухів — Трипілля, але до нього звернулися запорожці: «Хлопці, допоможіть захистити Білу Церкву. Он большовики вже з Миронівки пруть».

Що робити? Думка про долю рідних уже давно не давала спокою трипільцям, але як відмовити приятелям? А тут ще з'ясувалося, що червоних очолює Павлов — отой самий, що палив Трипільщину і прагнув знищити Зеленого з усім його військом.

Ну що ж, нехай спробує…

Зелений погодився взяти «активну участь в обороні Білої Церкви та… тимчасово підлягати розпорядженням Штабу Запорізької групи». Але поставив умову перед полковником Володимиром Сальським: «весь вогнеприпас, який поведеться захопити у ворога в бою», залишається повстанцям [28, с. 223].

25 серпня червоні на своє лихо підійшли до Білої Церкви — із фронту їм дали в зуби запорожці, а «на большевицькі обози налетів ураганом із своїми повстанцями отаман Зелений. Там було чим поживитися. Червоних розбили вщент. В наші руки дісталася значна військова здобич: панцерні потяги, гармати, кулемети та інші. Отаман Зелений одержав свою частку з військової здобичі, сердечно попрощався з Запорожцями і далі подався на Канів» [28, с. 223].

Чому на Канів, а не на Трипілля? Тому що з півдня насувався новий ворог — до зубів озброєна Добровольча армія. Петлюра, який загравав з Антантою в надії порозумітися з нею, не наважувався битися з її протеже. Через таку політику, що межувала зі зрадою, Денікін захопив майже все Лівобережжя та вже вийшов і на правий берег Дніпра. А Головний отаман продовжував із філософським спокоєм спостерігати, як білі москалі нищать Україну. Слабка людина завжди покладається на переговори. Не був винятком і Петлюра. Замість закликати народ до повстання проти білогвардійців, він марив переговорами. І з ким? Із сильними світу цього — Антантою, що свою ставку вже зробила — на Добровольчу армію на чолі з монархістом Антоном Денікіним. Невже Петлюра не розумів, що володарі світу можуть вести переговори з ним тільки про умови його капітуляції?!

Антін Кравс, який керував українським військом, що йшло на Київ, питав у Петлюри, чи битися з денікінцями, коли наші частини увійдуть з ними в контакт. Відповідь прийшла 23 серпня. Наказ був такий: «На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна належить… триматись слідуючих норм: Перше. Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію. Друге, пропонувати військам Денікіна, щоби вони не займали цих місцевостей, які вже в наших руках або маємо зайняти. Третє. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти наш рух…» [66].

«Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію», — так штаб Петлюри наказував ставитися до російських окупантів наприкінці серпня 1919 року, коли народ уже піднявся на боротьбу з ними! Петлюра дав Кравсу і таку «мудру» пораду: «Тримайтесь на своїх позиціях, але не стріляйте».

Жалюгідна настанова!

Що казати, «делікатність» Головного отамана могла привести тільки до катастрофи.

Отакий був вождь!

Зустрічі з добровольцями довго чекати не довелося — того ж 25 серпня до Білої Церкви підійшла ще й 2-га Терська пластунська бригада. Запорожці, звичайно, рвалися у бій, але наказу битися не було. Більше того, надійшов наказ залишити місто.

27 серпня запорожці велемудре розпорядження виконали і без бою віддали Білу Церкву заклятим ворогам України.

Денікінці урочисто вступили до міста.

Та не погодився з Петлюрою отаман Зелений — самовбивчі накази він не виконував. Трипільський ватаг не пішов на північ слідом за друзяками-запорожцями, а зайняв демаркаційну зону між терцями і галицькими стрільцями Кравса і почав готуватися до війни з новим ворогом.

Бої почалися 29 серпня…

Тим часом Петлюра продовжував мріяти про мир з денікінцями. Уявляв, як Антанта запросить його на переговори і запропонує допомогу в побудові Української держави, про яку, до слова, і чути не хотіла.

Петлюра не раз пропонував Денікіну почати переговори, ніби не знав, що той не визнає ні Петлюри, ні України. «Только единая-неделимая!» — така була позиція цього тупого монархіста.

Ще у заяві «К населенію Малороссіи» Денікін недвозначно заявив, що Петлюра і його соратники продовжують «свое злое дело создания самостоятельной «Украинской Державы» [30]. Як же Денікін міг підтримати отеє «злоє дєло»?

Про Головного отамана Армії УНР у денікінських колах говорили винятково зневажливо — «московский телеграфный чиновник… сын полтавского извощика… подкупленный немцами бывший бухгалтер». Звичайно, це не додавало авторитету нашому війську, нашій визвольній ідеї, радше тільки підтверджувало в очах ворога «безумие самого существования самостийной Украины» [57, с. 226–228].

Саме через призму денікінського погляду сприймали нас і керівники Антанти. Для них факт, що українську армію очолював неук у військовій справі, тільки підтверджував навіювану москалями думку, що Україна — це щось несерйозне, що її не можна серйозно трактувати, тим більше мати з нею якість серйозні справи.

Все ж молодці москалі! Скількох наших людей протверезили зверхністю і нахабством! Навіть такий мирний чоловік, як Петлюра, і той уже був на порозі прийняття рішення про війну з денікінцями.

Коли «Головний» довідався від Кравса, якими образливими епітетами осипають його білогвардійці, не витримав. «Я пущу на них Ангела і Зеленого», — кинув він [32, с. 59]. Так Петлюра часом і вчиняв — кидав не завжди слухняних повстанців у пекло, попереду регулярного війська. Повстанці й мали врятувати репутацію вождя народу, що бореться за свою свободу.

Аякже, тепер уже ніхто не скаже, що Петлюра намагається порозумітися з Денікіним — лютим ворогом України.

«Слава Зеленому!»

Марко Шляховий згадував, як до Христинівки, коли бої вже скінчилися, прибув «хвилин на кілька» Головний отаман військ УНР Симон Петлюра — для ознайомлення зі становищем на фронті. На коротенькій нараді за участю Петлюри побувати Шляховому не вдалося, але, як сказав йому потім Юрко Тютюнник, «Петлюра наказав, що коли здибаєтесь з Денікіним, який тоді вже підійшов до Звенигородки, і коли він не повернеться по-доброму назад, пускайте в морду йому відразу той замах, який ви приготовили на большовиків, і скажіть це, мов, усім старшинам і козакам» [58, с. 46].

Ці слова Петлюра сказав повстанцям, за дії яких перед Антантою не відповідав. Чого ж сам продовжував політику упадання і перед Денікіним, і перед Антантою?

Зелений Петлюру публічно за це не критикував, бо на нього знову би накинулись як на «зрадника, який виступає проти Директорії»… Та все одно на трипільського отамана посипались критичні стріли: його звинувачували, що він не виконав наказ командування перейти на Лівобережжя, зайняти місто і станцію Баришполь, щоби перешкодити рухові лівобережної групи Добровольчої армії. «Але він і не міг виконати цієї директиви, — зазначав історик Лев Шанковський, — бо вже від 29 серпня перебував у боях з 2-ою Терською пластунською бригадою, яка, забезпечивши себе від української армії демаркаційною лінією, почала атакувати повстанців от. Зеленого, маючи, до речі, від команданта корпусу наказ очистити район Білої Церкви й Трипілля від «банд» [68, с. 236].

І взагалі, чому Петлюра наказав боронити Батьківщину від Денікіна повстанцям Зеленого, а не українській армії? Чи ефективно кидати партизанську формацію у фронтові бої проти регулярної армії, оснащеної Францією найновішою технікою, в тому числі і танками? Може, не знав Головний отаман, що партизани до фронтових дій непридатні, у них своя тактика боротьби, в основі якої — знання особливостей місцевості і підтримка місцевого населення?

Напевно, Петлюра хотів просто спекатися повстанців, пославши їх на малознайомі терени — замість доручити вибити ворога з рідного району і закріпити там владу Директорії! Головний отаман ніби провокував Зеленого не виконувати його накази. Та Данило Терпило мав свою голову, жив своїм розумом, а головне — потребами і настроями козаків, які знали, що їхня справа — бити ворога так, щоб у того в носі свистіло.

Тим часом, незважаючи на благі сподівання Петлюри, денікінці укріплювали в Україні владу російського народу. Так, 2-га Терська пластунська бригада висунулася з Білої Церкви в бік Сквири, маючи намір відрізати від інших частин української армії армійську групу Кравса, якому був підпорядкований Зелений. Оскільки наказу воювати проти білих Кравс від Петлюри так і не отримав, то мусив 4 вересня відводити свої підрозділи на лінію Козятин — Бердичів. Відступ супроводжувався нахабними наскоками денікінців. А українські вояки не мали права збройно відповісти. В Армії УНР росло глухе невдоволення і розчарування.

— Доки відступатимемо? — похмуро питали козаки. — Чому немає наказу дати бій ворогові? Чому начальство грається з ним?

Вояки «з кожною годиною все більш і більш обурюються на всіх, команду і на Правительство і на Головного отамана за те, що не дозволено до цього часу битись з добровольцями, — писав державний інспектор Запорозької групи Петро Дерещук. — До мене і до командуючого безупинно прибувають з фронту посланці, через котрих війська вимагають наступу. Держін (державний інспектор. — Ред.) 8 дивізії пише так: становище тяжке, козаки і старшини хвилюються відходом з місцевостей, политих кров'ю синів України. Добровольці нахабно йдуть вперед і заявляють, що вони будують єдину неділиму. Наших козаків обеззброюють, а від начальної команди і до цього часу директиви: «не бить їх»… Це похоже на глум. Надалі таке становище продовжуватись не може. Козаки розбігаються, бо їх, як вони кажуть, продали… Все іде до знищення армії… Всі, від найстаршого до найменшого, вимагають наступу. Обурення всіх селян росте, не тільки проти добровольців, але і проти нас за те, що ми не б'ємо добровольців. Одні тільки повстанці то тут, то там мають з добровольцями сутички і мають успіх… Ще раз зауважую: всі, хто живе в цьому районі, дуже бажають бити добровольців, і всіх хвилює вістка про якісь розмови про порозуміння з добровольцями, всі в один голос вимагають наступу…» [65].

Козак Армії УНР Сергій Колубаїв про той незрозумілий відступ боєздатної армії писав так: «Зо всіх нещасних для нашої Батьківщини подій (тих років) ніщо… так сильно, так боляче… не вразило, як зайняття Київа денікінцями в літі 1919 року та почавшийся після цього сумний відступ наших військ до західного кордону Вкраїни. Вразив і тяжко засмутив… цей відступ… Цей відступ цілком розбив… рожеві надії, що ось Україна буде звільнена від хижої московської орди, що наш уряд почує під собою твердий ґрунт, затвердить своє міжнародне становище й матиме сильний голос у себе дома та й за кордоном, бо матиме опору в населенню великої території й не буде, як досі, урядом без території, бо, мовляв, до того часу влада У.Н.Р. дальше Проскурова не сягала… Гірка була це новина, що так безжалісно прикоротила надії на скоре визволення Батьківщини…» [34].

А зеленівці не нудьгували. Вони билися з москалями під Фастовом, а коли терці 6 вересня захопили ст. Устимівку, наскочили й на них… Козацька постава повстанців подобалась багатьом. Тож, коли Зелений приїхав у гості до Петлюри в Кам’янець-Подільський, йому влаштували грандіозний прийом. Люди надіялися, що він захистить їх від московської орди.

Коли публіка в театрі побачила Данила Терпила в ложі Головного отамана, всі встали і влаштували овацію. «Здалека приглядався я, — згадував свідок події Левко Чикаленко, — до міцно збудованої, кремезної фігури з засмаленим червоним обличчям. Зелений вставав і поклонами на всі боки дякував присутнім за бурхливе «слава Зеленому» та оплески» [67, с. 391].

Звичайно, отаман викликав інтерес і в журналістів. Зокрема, в газеті «Українська громада» 28 вересня 1919 р. було оприлюднено інтерв’ю «славного провідника повстанців» (вислів журналістів) отамана Зеленого під назвою «Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків».

«Я селянин-робітник с. Трипілля на Київщині, — зазначав Зелений. — Називаю себе так, бо крім землі, біля якої працював мій батько, знаю ще столярство і працював до 1907 року в залізничному депо у Київі… З початку революції я постійно працював по українізації війська, був постійним членом нашого полкового комітету, був делегатом на всіх трьох Всеукраїнських Військових З’їздах.

Я і мої козаки б’ємося і будем битися за визволення України від всіх її ворогів. Ми свідомо йдемо під орудою уряду, який скупчує біля себе найбільші народні сили.

Я приїхав до Кам’янця, щоб особисто звернутися до Головного Командування по справі отримання грошей та одежі для війська. Мій приїзд не має на меті ніяких справ політичного характеру. Моя майже єдина мета — визволити Україну з-під ярма ворогів. Це переконання моє і моїх козаків. Ми не складемо зброї, поки сам нарід вільно не зможе утворити ту владу, яку сам схоче.

Настрій козаків і всього населення, бо повстанці — це саме населення, зараз надзвичайно гарний, і від проводирів самих буде залежати направляти та організовувати ті народні сили. Наприклад, зараз при відступі від Київа по моєму наказу було оголошено селянам припинити подвіз хліба до Київа. І не дивлячися на те, що біднійше населення дуже страждає від того, добровільна блокада Київа тримається і зараз.

Отаман [Зелений] заявив, що він розбив війська Денікіна в 7 боях і що далі буде битись з ним, щоби показати зненависть народу до цієї влади.

Не дивлячись на те, що війська Директорії утримуються від сутичок з Денікінцями, ми, повстанці, цілком свідомо б’ємось з ним», — так завершив отаман Зелений своє інтерв’ю [69, с. 221, 222].

Отак, без демагогії і самолюбування, просто і щиро сказав отаман, що головною метою його життя є визволення України. І це казав воїн, слово якого з ділом не розминалось.

Левко Чикаленко про Зеленого

Повернувшись до свого війська в Козятин, Зелений скликав товариство, щоб поінформувати про подробиці візиту до Кам’янця та політичну ситуацію. Вислухавши отамана, зібрання постановило «довести до загального відома, що в такий грізний для України час, коли боротьба з російськими большевиками-комуністами ще не скінчена і Денікін, що захопив значну частину України, посувається вперед, несе нашому народові чорну реакцію, загрожує незалежності Української Народньої Республіки, — ми визнаємо за верховну владу Українську Директорію з її теперішнім соціалістичним правительством і будемо їх піддержувати до скликання парламенту, обраного згідно з деклярацією правительства на основі п'ятичленної формули, який (парламент. — І. М.) один тільки являється правосильним змінити закони, видані до цього часу правительством» [41, с. 245].

Мудра постанова! Зверніть увагу на застереження — «будемо піддержувати до скликання парламенту… який один тільки являється правосильним змінити закони». Мабуть, спостеріг Зелений за кілька днів перебування в Кам'янці, тодішній столиці УНР, правовий безкрай, який Петлюра енергійно впроваджував у дійсність. Голова Директорії рахувався тільки із законами, що його влаштовували, ті ж, які були не до шмиги, ігнорував, не помічав, інтерпретував на свою користь. Зелений бачив, що Петлюра вже перетворився на диктатора, на жаль, нездалого та нефортунного. А метою життя Зеленого було не тільки вигнати окупантів, а й встановити владу, якої схоче народ.

В ухвалі козацтво спростувало й наклепи на Дніпровську дивізію, наголосивши, що ніхто з війська Зеленого ніколи не вступав до російської партії більшовиків-комуністів і ніколи не вів переговорів про збройну підтримку цієї партії. Також було зазначено, що Директорія має провести розслідування і покарати винних у репресіях проти трипільців у січні 1919 року. Не забули образи люди! Резолюцію підписали голова зборів полковник Бобровський та секретар Черняхівський. Її було опубліковано в газеті «Селянська думка» 4 жовтня 1919 року.

Зелений часу в Козятині не марнував — готувався до акції «на своїй Трипільщині», збирав повстанців і старшин, пакував у потяги військовий матеріал, зимовий одяг, харчі, амуніцію. Йому всіляко допомагав Марко Шляховий, колишній отаман, а потім козак Зеленого, а тепер ось «комендант міста Козятина і околиць» [58, с. 52].

У цей час до Козятина приїхав член Центральної Ради (та її секретар) Левко Чикаленко. Йому треба було перейти фронт, щоб потрапити до Києва. Він шукав зв'язків серед військових, щоб вдало перебратись «на той бік». Друзі порадили звернутись до Зеленого, мовляв, «у нього найкращі зв’язки з селянами, і він… перепровадить якнайлегше» [67, с. 391].

Приїхав Чикаленко до Козятина разом з полковником Різником, який наприкінці 1917 року командував Шевченківським полком, що згодом збільшовичився. Тепер Різник «був у Зеленого начальником штабу» [67, с. 391]. Він і організував зустріч. Зелений запросив Чикаленка на обід. Цей епізод зафіксовано у спогадах.

«Отаман, випивши, розійшовся на всю ширину своєї натури, і оповідав багато зі свого життя — бурхливого і небезпечного, — згадував ЛевкоЧикаленко. — Як тепер бачу червоне від самогону, спітніле, повне лице з хитрими й розумними очима. За помостом з дощок, замість столу, розсілися у вантажному вагоні свої й гості. Отаман оповідає про свої бої з большевиками. Складно, мабуть, не раз перед тим розказуване, ллється оповідання про Трипілля, про Германівку, Злодіївку, Плюти. Але дивна річ, ніякого героїзму отаман собі не приписує; жадного чванливого слова. Чується об'єктивна правда, хіба тільки що легким гумором оздоблена. З любов’ю підливає отаманові його джура чи виночерп, літній уже «дядько», і з гордістю за отамана поглядає на нас. Він власне не відрізняє отамана від себе. Все те, що оповідає той, бачив і знає він. Тим-то по панібратському перебиває отамана, піддаючи сили слову, піддаючи фарби, де отаман, на його думку, очевидно, із скромности зменшує вагу своїх учинків…

Отаман оповідає про страшні, дуже небезпечні для нього моменти; каже, що було дуже страшно, що він перелякався, що йому руки тряслися; а справді видно, що ні на хвилину не опановувала його та дика безглузда сила, що страхом зветься, і він тільки через свою надзвичайну міць духову, через свідому любов до життя, завжди активну, завжди бадьору, виплутувався, боровся, тікав, ховався…

Сидів раз у клуні, оточений большевиками. Сидить і не дише, слухає. Чує, як брама скрипить, бачить, як хтось на брамі з рушницею в руках стоїть і шукає очима по клуні. Його, очевидно! Але після світла в темряві не видно. Як блискавка, думка в голові: ще хвилина — і буде пізно. Стріляти не можна, бо той, що в дверях, не сам: у дворі ще є люди. Почують постріл і наготовляться. Треба діяти мовчки і якнайшвидше. І от — скік, сухий хруск черепа під прикладом, два, три, десять ступнів через подвір’я. Чути постріли, розрізненні, квапливі, але невдалі, бо вже пізно. Через садок до річки, ступив в очерет, а там… там два дні голодного сидіння. Як загнаний собаками заєць, причаївся, сидів у воді, слухаючи, відкіля чутно голоси та з якого боку свистять кулі. «Було дуже, дуже страшно…» А через тиждень, як божевільна, тікала від нього ціла Дніпровська флотилія більшовицька, бо він як «вчистив» по ній з гармат з Дівич-Гори, що коло Трипілля… Переїзд з боєм через Дніпро на дубах, блукання під Переяславом по лісах та плавнях. Всього бачив, усе знає, але тим живе і тим умре…

«Я партизан, я на карту не дивлюся. Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги… Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись».

Ніколи не наступає, а розбиває ворога, утікаючи від нього. Ніколи не б’є спереду, а тільки обхопивши ззаду, коли той, захоплений успіхом, женеться за якоюсь ніби розбитою частиною. Нові, як на наші часи, але які ж старі методи війни! Оповідає про свою босу піхоту, що швидше бігає, як кавалерія, а там ще про щось; і все бадьоро, весело.

Звернули на політику. Отаман зразу притих і насупився, а коли хтось із братії Петлюру не погладив, він суворо і з притиском казав: «Так уже не годиться! Самі ми його вознесли, то нічого й носом крутить; мусимо й далі його триматись». Просто і мудро.

Отаман декілька днів тому був у «Головного», з ним про справи говорив, у театрі йому зроблено овацію, і він з того всього задоволений. Але він ціну собі знає і знає своє місце: «Петлюра старший, Петлюра голова, і нічого ногам та рукам на неї ремствувати…»

Мені зовсім невідома суть тих подій, що сталися під час приходу до Києва Директорії і спричинили розходження отамана Зеленого з нею. Що там було?.. Хто завинив? Не питаю з делікатності про це. Тільки випадково чую від вояків Зеленого: «Всьому виною Коновалець»; то «він все наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була…» [67, с. 393].

На «базі» Зеленого з’ясувалося, що переправи на той бік фронту доведеться ждати. Зараз із Козятина відходять на захід галичани, а тому, мабуть, змушені будуть відходити й наші військові частини. Правда, Зелений сподівається з дня на день своїх людей з околиць Трипілля, але що буде далі, які диспозиції — невідомо» [67, с. 392, 393].

Не знав про це Чикаленко, але знав отаман. Він не збирався відступати з України слідом за Петлюрою, а планував відновити широку повстанську акцію проти денікінців. Хлопці ж скучили за бійкою.

І справді, в той час, коли українське військо котилося до західного кордону, зеленівці рушили у протилежний бік, ближче до Трипілля. У жовтні вони вибили денікінців із Кагарлика. В місцевій друкарні видрукували тисячі листівок із закликом підійматися на боротьбу проти золотопогонників.

Заклик цей було почуто — тисячі хліборобів знову бралися за зброю і ставали козаками. Це був органічний рух, в основі якого лежала люта ненависть до російського пана. Повстання проти Денікіна ширилося, ставало всенародним. Петлюрі нічого не лишалося, як оголосити і від свого імені війну Денікіну, а відтак і любій його серцю, але ворожій Україні Антанті. Інакше він міг зійти з політичної арени вже ранньої осені 1919 року.

Отаман не помилився

Армія УНР відкотилася десь на захід, а Зелений продовжував утримувати позиції в центрі України, ба більше — нарощував бойову активність проти денікінців, або, як казали селяни, «никінців». Покозачені хлібороби сотнями вступали до повстанського війська. Народ підіймався на боротьбу проти золотопогонників, ненависть до яких була ще лютіша, ніж до червоних.

Вибивши білогвардійців з Кагарлика, зеленівці почали вперті бої за Канів, де було поховано Тараса Шевченка. Не міг отаман змиритися, щоб вороги порядкували на цьому святому для кожного українця місці. Але Зелений, який розбурхав повстання проти Денікіна, не знав, що вже став на свою останню стежку.

Він не раз казав козакам: «Ворожа куля мене не візьме!» Отаман не помилився — його взяла «своя» куля…

30 жовтня 1919 р. з метою з’ясувати дислокацію ворога Зелений пішов у розвідку. «Любив усе своїми очима побачить…» [29, с. 39]. Пригадуєте, як казав сам Данило Терпило: «Я партизан, я на карту не дивлюся. Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги… Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись» [67, с. 393].

Звичайно, в розвідку пішов не сам. Ніби й отаман Дьяків був з ним. За однією з версій, він і вбив Зеленого під час розвідки. Принаймні так стверджував Іван Пилипович Кравченко, 1919 р. н., із с. Новосілки Кагарлицького району. Казав, що про це оповів йому син отамана Дьякова Яків [5].

Конфлікт між отаманами свого часу справді був, та ще й з людськими жертвами. Йдеться про наскок Зеленого на Кагарлик наприкінці 1918 року з метою здобути хліба. Кагарлик від напасників захистив отаман Дьяків. Дванадцять трипільців тоді загинуло. Напевно, родичі вбитих не вибачили Дьякову їхньої смерті. Таке не забувається. Ймовірно, що ці родичі могли бути в оточенні Зеленого і роз’ятрювали стосунки отаманів… Що ж стало іскрою кривавого непорозуміння під Каневом 30 жовтня, навряд чи хтось уже скаже.

А пам’ять Насті Кравченко, 1902 р. н., зберегла те, що вона чула в селі. «Бандити настояли, щоб убити Зеленого, — розповідала жінка. — Заготовили жеребки. Витяг Дмитро Кравченко і вистрілив у спину своєму отаману, вбив… Кравченко Дмитро Петрович приїхав додому і застрелився, не міг витримати. Йому ввижався Зелений» [56].

Є й версія, що Зеленого смертельно поранено осколком гарматного стрільна у бою з денікінцями. Як би не було, але отаман похитнувся і світ помутився йому в очах…

Тяжко пораненого батька-отамана стривожені козаки повезли підводою у Стрітівку до сестри Меланії Корінь. У Стрітівці, за деякими даними, він і помер. Зеленівець Артамон Гришин, щоправда, казав, що отаман упокоївся в с. Долина біля Черняхова. А чекіст Пташинський стверджував, що бачив мертвого отамана вже в с. Маслівці, що біля Миронівки з боку Канева. Ось що писав Петро Пташинський: «При приближении к с. Масловка разведка донесла, что там стоят какие-то партизаны, а под Каневом идет бой. С небольшой группой разведчиков на рысях ухожу к Масловке. В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей. На нас не обращают никакого внимания. Спешившись, подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника. Спрашиваю у собравшихся:

— Кто это?

Ответ неожиданно ошарашивает:

— Чи тобі повилазило?! Це ж батько Зелений!

Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда… Чувствуется полная растерянность (повстанців. — Ред.) и неспособность к каким-либо действиям вообще.

Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага… Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало меньше!» [51].

Поховали отамана в Трипіллі неподалік батьківського двору на Гайдаївському (Базарянському) кладовищі. Відспівували священики всіх трьох трипільських церков — Миколаївської, Свято-Введенської і Преображенської. З ними була таємна домовленість, що вони «не будуть запечатувать могили» [4]. Поховали урочисто, «з великими почестями. Було… дуже багато людей. Люди плакали» [29, с. 39].

Плакали й козаки. Вони стояли біля труни, вкритою червоною китайкою, низько-низько опустивши голови, — щоб ніхто сліз не бачив [4].

«Була величезна процесія… — розповідала Катерина Булавин зі слів сестри отамана Галини. — Поклали Данила в яму, трохи присипали землею, а вночі викопали труну, і спустились вниз до річки Красної, і у лозах, у городах поховали його. А в його першу могилу поклали Косенка Головатого, який теж помер у ті дні. Косенко був пришелепкуватий, «з прівєтом». На другий день прийшли червоні й відразу кинулись на гору, на кладовище» [3].

А Настя Сидорівна Кравченко, яка на тому похороні співала в церковному хорі, стверджувала, що «почали стріляти з лугу. Всі розбіглися» [56].

«Як поховали Зеленого, — розповідав інший свідок, — то через деякий час приїхали з Києва і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить, а якийсь карлик головатий. Хтось переховав його [Зеленого] вночі… А по селу потім балакать почали, що в розвідці ніякої перестрілки не було, значить, його свої вбили. Може буть» [29, с. 39].

Коли тіло отамана вночі переносили на берег річки Красної, це бачив весь куток, але ніхто не видав.

Те, що чекісти не знайшли тіла отамана ні тоді, ні в наступні роки, свідчить про ставлення трипільців до Зеленого — вони оберігали його й після смерті.

Чи відоме точне місце поховання отамана?

Двоюрідна онука отамана Катерина Іллівна Булавин (Глобенко) стверджує, що його перепоховали над р. Красною, на Забродах, між вербами. Так «казала баба Галя», наймолодша сестра отамана, і показувала їй, Катерині, те місце, щоправда здаля [3].

А Василь Олександренко, мешканець отих Забродів, уточнив: «У діда Макурди на леваді, в ожині» [2].

Продовження боротьби

Після загибелі отамана, згадував повстанець Артамон Гришин, «частина його козацтва відійшла до отамана Ангела за Дніпро на Чернігівщину, а ми зі Степаном Щербаком на Білоцерківщині, в м. Лопатинщині, приєдналися до отамана Куща, який під багатьма оглядами не міг дорівнювати отаманові Зеленому, хоч і боронив місцеве населення від большевицьких «закупів» та реквізицій худоби і харчів» [16, с. 7].

Звичайно, не всі повстанці розбрелися по інших загонах, більшість лишилися під проводом своїх старшин, з якими вже побували і у бувальцях, і в тартарах. Так, у Гощові, між Козином, Старими Безрадичами і Таценками, «спочатку керував бувший командир батареї Дніпровської дивізії Удод Яків» [64, арк. 101].

Гощів — ідеальний терен для партизанів. Це місце «не висихало протягом на 50 верст, а навколо оточене лісами», які заросли очеретом, молодими вербами, дубами, ожиною. На острівцях стояли курені повстанців [64, арк. 101]. Хоч і тяжко жити серед хмар комарів і мошки, зате москалям сюди не пробратися!

У Черняхівській волості та її околицях бив окупантів Йосип Завзятий. Переходив він і на Лівобережжя, щоб і там завдати ударів ненависній комуні. У Став'янській, Германівській та Кагарлицькій волостях продовжував водити ватагу (30 кінних козаків) Дьяків [64, арк. 101], але й на нього чигала вже смерть — у січні 1920 р. денікінці вбили став'янського отамана та й ще на глум повісили за ноги на базарному стовпі. Став'янські козаки перейшли до Завзятого. Перебувши складну зиму, навесні 1920 р. козаки, побачивши, як заметушилися більшовики, зрозуміли: хтось тисне їх на фронтах. Виявилося, що наступало польське військо, у складі якого були й українські дивізії. Під час їхнього походу на Київ Завзятий всіляко допомагав союзникам.

Завзятий мріяв відродити Дніпровську дивізію, назвавши її іменем отамана Зеленого. У травні він вирішив провести вояцьку раду в Трипіллі, щоб взнати думку старшин і козаків. Делегатів обирали у Трипільській, Черняхівській, Обухівській, Германівській, Стайківській, Кагарлицькій і Дмитрівській волостях. На раді у Трипіллі постановили прохати польську владу та Головного отамана Петлюру дозволити організувати Дніпровську дивізію ім. отамана Зеленого чисельністю до 1500 чоловік, для яких є і зброя, і старшинський склад. Надіслали трьох представників до Києва — Чечка, Терпила та Басанського. Але польська влада і Головний отаман через свого ад'ютанта Василя Беня відмовили. Мабуть, вважали, що вже перемогли більшовиків і допомоги «непевного елементу» не потребують. Та вже у червні, в час наступу Першої кінної армії Семена Будьонного, поляки отямились і самі запропонували трипільцям терміново сформувати повстанське з'єднання, яке би стримувало червоних. Тоді відділи Завзятого і Вакули (Мусія Таценка) об'єднались і, назвавшись загоном ім. отамана Зеленого, взяли участь у боях на Правобережжі, прикриваючи тили польського війська, яке панічно тікало на захід.

10 червня Трипілля здобув червоний командарм Йона Якір, жид за національністю. За Трипільську операцію Москва нагородила його орденом Червоного прапора. За фронтовими частинами у Трипілля прибув загін ЧОН («Части особого назначения»). Його командир, кондовий москаль Шестобитов, та комісари Коган і Ошкуров були невдоволені прийомом трипільців. «Крестьянство отнеслось к нам с недоверием, — повідомляв Шестобитов начальство. — На исполнение государственных обязанностей смотрело как на какую то новость. Тут в общей обывательской массе скрывается очень много бандитского и вообще контрреволюционного элемента. Этот элемент разлагает молодежь. Сельские учителя враждебно настроены против советской власти» [47Б].

Саме так і було. Відтоді як Директорія знову десь поділася, трипільці не розгубилися, а взялися формувати повстанкоми та військові ради. Вони і раніше розраховували переважно на власні сили.

Якийсь час перевага була за червоними. Чонівці та інші бандити за звичкою кинулися на людей, які позалишалися в селах. Палили хати родин повстанців, арештовували, розстрілювали, ґвалтували, тягли майно — забирали «контрибуцію за зеленівщину». Винюшували сліди повстанців, а ті й не дуже ховались — наскакували на червоних і вдень і вночі. Відомо, що в серпні 1920 р. загін ім. Зеленого нещадно бив москалів у Трипільській, Кагарлицькій та інших волостях.

23 серпня інспектор Київського повітового ревкому Шопенко змушений був визнати, що у Трипіллі «еще много зеленовских бандитов и отаманчиков, которые возмущают население Трипольського района, а также побуждают к восстанию… Нужно принять решительные меры и повести беспощадную борьбу с недобитками зеленовщины» [47Б].

Того ж дня, 23 серпня, начміл Трипільського району доповідав чекістам, що у Трипіллі, Обухові та Черняхові «готово вспыхнуть контрреволюционное восстание. Крестьяне вышеупомянутых местечек избрали своих главарей банд, которые должны выступить против советской власти» [47Б]. До Завзятого, Таценка і Самозванця справді весь час приходили посланці від волостей. Питання ставили одне й те ж: готувати постання чи вже піднімати його?

Штаб загону ім. отамана Зеленого перебував то в Щербанівці, то у Красному. Нарешті він оголосив мобілізацію для загального повстання. Одразу відгукнулося до 3000 чоловік. Бойові дії розгорнулися не тільки на Трипільщині, але й у районі Ржищева, Черняхова і Миронівки. «Посланный отряд красноармейцев не в состоянии разбить их, ввиду многочисленности последних», — зазначали чекісти [47Б].

Народ у тяжких умовах продовжував запеклу боротьбу за своє право на існування. А його нещодавні провідники, що вчасно втекли за кордон, безвідповідально ганили оборонців Вітчизни. Вони засуджували петлюрівське повстанство, вважаючи, що з 1920 р., коли уряд УНР став інструментом польської політики, продовжувати боротьбу було недоцільно, навіть злочинно. Так, Михайло Грушевський з комфортного Відня проголошував: «Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-большовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання з середини» [25, с. 177, 178].

У липні 1920 р. Михайло Грушевський і Олександр Жуківський від імені президії Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів надіслали листа Станіславу Косіору, тодішньому секретареві ЦК КП(б)У. «В листі визнавалася совєтська влада в Україні, заслуги більшовиків у боротьбі з капіталізмом, говорилося про перехід УПСР на позиції II Інтернаціоналу, а далі викладалася позиція про співпрацю КП(б)У та УПСР» [11, с. 29].

Що може бути страшніше, як звертатися до катів свого народу із пропозицією про співпрацю! Станіслав Косіор завжди був прихильником нещадного терору проти українського народу. Зокрема, 16 грудня 1920 р. на з'їзді ЦК КП(б)У він ще раз окреслив свою позицію: «По пятам за победой над петлюровскими отрядами должна идти беспощадная месть. Снисходительности не должно быть места. Беспощадная суровость отобьет охоту от того, чтобы вставать в ряды бандитов или поддерживать их, а милость считается только слабостью. Пойманных бандитов после допроса надлежит на месте уничтожить… Так же следует расправляться с помощниками бандитов… Нет места пощаде для кого бы то ни было. Только беспощадное и полное уничтожение приведет к достижению цели».

Саме до проповідника терору проти українців і звертався Грушевський. Недалеко від нього відбіг і Володимир Винниченко. «Хто стоїть за перемогу контрреволюції… — казав він, — хто мобілізує й організує де-будь сили для боротьби з радянською Україною, з соціялістичною революцією, — той є зрадник своєї нації» [25, с. 177, 178]. Ганебну позицію зайняли й деякі інші емігранти, колишні провідники Центральної Ради і УНР. Добре, що народ не чув цих майстрів облудного слова і продовжував боротьбу. Та якби і чув, то вже б не повірив цим, колись популярним, діячам. Українці вже переконались, що «росіяни у відношенні до України всі однакові» і що тільки власна держава могла порятувати від грабунку» [39, с. 24].

Весь вересень 1920 р. тривали запеклі бої.

Удача схилялася то на один, то на другий бік.

Комунари доповідали голові Київського повітового революційного комітету, що «бандитизм» у Трипільській волості набрав загрозливих масштабів, особливо в Долині, Красному, Дерев'яній, Щербанівці, Жуківцях та Обухові. Писали, що отаман Мусій Даценко має багато рушниць, набоїв, 25 кулеметів і дві гармати.

29 вересня «начтыла» Семенов повідомляв керівництво: «В Трипольском районе продотряд в количестве 125 чел. ввиду наступления организовавшейся банды оставил Триполье и погрузился на бронекатер. Отряд милиции самовольно выбыл в Киев… Мною отдано распоряжение тов. Трехолеву выступить с отрядом в Триполье». 30 вересня дві сотні повстанців, що діяли в околицях сіл Жуківці, Долина, Красне і Щербанівка, вибили із Трипільщини ще один продзагін, а 2 жовтня розбили загін трипільської міліції, який був повернувся встановлювати «соввласть». Того ж дня месники відправили в пекло організовувати комуну — голову сільського ревкому І. Мосюренка та члена ревкому Т. Кравченка [20, с. 130, 131].

Повстанці й Трипілля вичищали від червоного сміття. Серед комунарів, як завжди, переважали чужаки, та й тих було як кіт наплакав — лише 40 осіб стояло на обліку в комуністичній «ячєйці» Трипільської волості. 40 на 50000 населення. Небагато! То були переважно жителі міст, які повернулися у села, де народилися, бо у містах не було чого їсти [64, арк. 99 зв.].

У жовтні притік повстанців до загону ім. Зеленого значно зріс. Це викликало тривогу в Києві. І окупанти вирядили чергову каральну експедицію на Трипілля. На двох пароплавах плив грізний загін матросів і курсантів. У тому пекельному бою ніхто не переміг, хоч і побили один одного добряче.

Наприкінці жовтня на Трипільщину прибуло ще два каральних загони — один Завзятий розбив, а другий під тиском повстанців відступив. Та в боротьбу втрутилася негода — випав великий сніг. Отаманам довелось розпустити відділи, залишивши керівне ядро та найбільш запеклих відчайдухів, яким не можна було повертатися в села. В одному загоні залишилось 35 козаків і старшин, а у другому — 27. На той час лісовики налагодили зв'язок з переяславським отаманом Чорним (Гаврилом Куредою) та ватажком Неїжком, що діяв за Ржищевом.

Наприкінці грудня повстанці з'єдналися для спільного нальоту на Трипілля, де в той час перебувало до 600 червоних, що мали на озброєнні 12 кулеметів і 2 гармати. Наскок був несподіваний: більшовиків вщент розбили, 400 з них потрапило в полон. Усіх їх без жалю розстріляли та порубали, а реквізований хліб повернули в села. Два дні порядкували у Трипіллі Завзятий, Мусій Таценко і Яків Удод. Потім подалися на лівий берег до отамана Чорного. Частина хлопців перебралася до лісу. Скрізь де могли нападали на продзагони. Один із боїв — у лівобережному селі Кальне, якраз навпроти правобережних Гребенів, — став останнім для курінного Завзятого — Йосипа Пономаренка з Черняхівщини.

Загін очолив отаман Залізняк. Перед ним постало завдання зберегти партизанські карди до весни. Половина сяк-так перезимувала в Гощові, друга половина — на одному з дніпровських островів. Не припинялася підпільна праця — взимку у Трипільській, Стайківській і Черняхівській волостях та недалеких селах на лівому березі Дніпра було створено нові повстанські комітети. Налагодили зв'язок з отаманами Мельником та Орликом. Шукали виходів на Хмару і Заболотного.

Всі з надією чекали весни — сподівалися, що Петлюра повернеться з військом. А чутки тоді літали оптимістичні.

Трипільці посилали зв'язкових до Польщі, де перебував Головний отаман, але без наслідків.

Відчуваючи напругу навколо Києва, «соввласть» розмістила у трипільських селах військові гарнізони. Одразу активізувались комунари і ЧК. Ворог намагався не допустити весняного повстання. У лісах та на дніпрових островах проводились безперервні облави. Чекісти і чонівці нищили сім'ї повстанців. Все ж, попри лютневі та березневі втрати, загін ім. отамана Зеленого, відновивши зв'язки з іншими відділами, почав повстанську акцію. У квітні 1921 року нальоти на ворожі частини і гарнізони стали повсякденними. У середині травня зеленівці наважились наскочити на Обухів. І знову вдало!

Чимало боїв з частинами Красної армії витримали повстанці влітку. Не раз били їх. Дух людей знову піднявся, адже локальний успіх дає надію на загальну перемогу. Але в серпні червоні перейшли у рішучий наступ. Облави і арешти, арешти і облави — таким стало життя. Місцеві зрадники осміліли і все частіше видавали односельців, пов'язаних із партизанами.

І все ж у вересні 1921 року повстанський рух різко зріс — адже диктатура чужинців була нестерпною. Ніхто вже не міг відсидітися — всі мусили братися за зброю. Це занепокоїло ЧК. У вересні на одній із нарад голова Київської губернської ЧК Яків Абрамович Лівшиц сказав: «Становище в Київській губернії вкрай напружене. Підняли голови недобитки куркульсько-націоналістичної банди Зеленого. Їх всіляко підтримує в селах різний контрреволюційний елемент. Банди ростуть кількісно. Надзвичайне становище у волостях Обухівській, Трипільській, Стаєцькій (Стайківській. — Ред.), Ржищівській…» [19, с. 26].

Уповноваженим губернської ЧК «по боротьбі з бандитизмом» в Обухівській волості Яша Лівшиц призначив патологічного садиста Модеста Вишневського, білоруса за національністю. Восени 1921 р. цей виродок із відділом чекістів конвоював до Обухова арештованих заручників сіл Гудимівка та Нещерів. Біля нещерівської церкви повстанці обстріляли чекістів, намагаючись відбити своїх товаришів. Тоді катюга-білорус наказав розстріляти заручників, що й було миттєво зроблено. Малою втіхою було те, що в тому бою загинув чекіст Олександр Подольський, а сам Вишневський отримав поранення…

Оскільки зеленівцям не вдалося налагодити зв'язки з Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, то про Листопадовий рейд 1921 року вони нічого не знали. Довідалися лише з більшовицької преси, що «банди Тютюніка разбіти». Козаки не вірили, вважали, що це чергова московська байка.

Тим часом підступила зима. «Ті повстанці, котрі знаходилися в повстанні з 1919 року, майже усі хорі, — розповідав отаман Залізняк. — Сурова зима та холоднеча примусіла їх зникнути з отрядов на деякий час у чужі села та чекать весни, дуже часто приходиться їм міняти села та перекочовувати з одного повіта в другий. Ліків та засобів для лікування ніяких не має. Ті повстанці, котрі позалишились по лісах, активно не виступають, завдяки холоду, а також не бажаючи видати схованки, де вони пристосувались на зимівку. [Серед] їх також немало ранених» [64, арк. 99 зв.].

У лютому 1922 р. отаман Залізняк, перейшовши кордон, подав звіт про діяльність відділу військовим інституціям УНР. Загальна назва документа — «Донесення розвідки і повстанців, які перебували на терені України, про військовий та політичний стан Червоної армії». Він і ліг в основу цього розділу [64, арк. 101–102 зв.].

Повстанський рух та його оцінки

«На повстансько-партизанську боротьбу багато людей задивляється як на чинник деструктивний, чинник анархії та диверсії. Така однобічна інтерпретація є неслушна… — писав український старшина Аркадій Валійський. — Повстанці можуть відіграти дуже поважну ролю у кожній війні та передусім у Визвольній боротьбі, і треба ствердити, що у наших Визвольних змаганнях 1917 — 1920-х рр. українські повстанці, правда не на 100 %, таку ролю відіграли… Безумовно, що держава, яка під час війни, крім регулярної армії, вживає також повстанських відділів, має величезну перевагу над ворогом, який легковажить цю методу боротьби… Головним завданням повстанських відділів мало бути дезорганізувати ворожу владу, руйнувати тактичні й адміністративні осередки, нищити комунікаційні шляхи, зривати продовольчу роботу, нищити військові частини і поодиноких представників влади…» [9, с. 12, 13].

Далі український старшина, який еміграційним урядом 1945 року був підвищений до генерал-хорунжого, пише, що вояк регулярної армії має суттєві переваги перед повстанцем: «регулярник» забезпечений харчуванням, медичним обслуговуванням, одягом, зв'язком зі світом, заробітною платою, має приміщення для відпочинку. Йому не треба піклуватися, де дістати набої. Багато його проблем вирішить командир, тільки треба слухати накази. В разі хвороби чи поранення вояка відправлять у запілля, де життя налагоджене і спокійне. Всього цього не має повстанець, у більшості випадків він сам вирішує, «як йому діяти для кращого виконання обов'язків» [9, с. 13].

Слушний початок! Але ж як швидко Валійський потрапляє у тенета тенденційності і слідом за справжніми винуватцями національної поразки перекладає вину з їхніх млявих плеч на плечі народу та його ватажків!

Ні сіло ні впало Валійський назвав отамана Зеленого «великим амбіціонером і демагогом» [9, с. 14]. Це про отамана, під жовто-блакитні знамена якого збиралися десятки тисяч повстанців, відтягуючи на себе чималі ворожі сили із фронту й тим полегшуючи завдання українській армії. У чому полягала «демагогія» Зеленого, генерал Валійський так і не зазначив.

Що ж до амбіцій… Їх найбільше мав Петлюра. І вони не були забезпечені військовим умінням чи хоча б везінням. Амбіції ж Зеленого цілком відповідали його здібностям талановитого — і масштабного! — організатора збройної стихії нашого народу.

Ось ще одна оцінка — старшини Олександра Вишнівського. «Добрий організатор і промовець, український патріот, але політично невироблений, — писав він про Зеленого. — Був популярний не тільки в районі Трипілля над Дніпром, але й на широких просторах Київщини… В ньому переважив амбітник над патріотом… Через кілька місяців Зелений упритомнив собі свій гріх проти України, покаявся і знову розпочав війну проти окупантів України — спочатку проти комуністів, а потім — Добровольчої армії. Денікін був змушений вжити проти нього значні сили» [12, с. 20, 22].

Схема знайома: Зелений — звичайно, патріот, але через невиробленість (це про учасника двох російських революцій і політкаторжанина!) нагрішив, наробив дурниць, згодом зрозумів це і покаявся. Полковник Микола Чеботарьов ще додає: «Та було вже пізно». Звичайно, і Євген Коновалець, і Василь Бень, і Осип Думін ставилися до Зеленого як до ворохобника. «Січовий чекіст» Юліан Чайківський теж розділяв цю оцінку. Як і російські завойовники — червоні та білі. А от ставлення козаків до отамана інше. Вони любили його, пишалися ним. Левко Чикаленко підмітив важливий психологічний момент: вони не відрізняли себе від отамана. Все те, що пережив він, пережили і вони — і радість, і горе, успіх і невдачі.

На жаль, козаки і старшини Зеленого залишили небагато свідчень про свого отамана. Причини зрозумілі. Тож свідчення трипільців, які наприкінці 1980-х років зібрав Михайло Карасьов, — на вагу золота. Вони перекреслюють не тільки тенденційні оцінки, а й заперечують загальновизнану тезу, що, мовляв, немає пророків у своїй Вітчизні. Оцінки земляків Данила Терпила — теплі, позитивні, попри те що вони так постраждали «через нього».

Було ще одне важливе свідчення — спогади зеленівця, пізніше поручника Армії УНР Артамона Гришина, який завершив життя у Франції 19 листопада 1967 року. В рік смерті він написав і передав редакції журналу «Дороговказ» (Торонто) рукопис «Життя і смерть отамана Зеленого» — «28 сторінок дрібного машинопису з докладним і вичерпним описом подій, дієвих осіб, місцевостей і т. ін. Рукопис образно малює повні небезпек будні повстанського життя, цінними даними збагачує нашу повстанську мемуаристику і заслуговує на те, щоб його видати окремою брошурою» [22]. Та наміри редакції журналу залишились намірами.

Яка доля рукопису? Чи потрапить він колись до рук історика?..

На мою думку, правдиво оцінив повстанський рух кадровий військовий, сотник Армії УНР і отаман Яків Гальчевський. «В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний, — писав він. — Може, були одиниці малосвідомі початково та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могли нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв, як легкий перехід в інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, (знали), що не один ворог поляг від кожного з нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі… Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра несмертельності (безсмертності. — Ред.)» [14, с. 146, 147].

Таким був і отаман Зелений, такими були його повстанці.

«То була бандитська влада»

Українські еміграційні газети початку 1920-х років були вщерть заповнені замітками про злочини, які коїла московська влада в Україні. «Действительная история Русско-Украинских отношений говорит прямо противоположное петлюровской стряпне, — «авторитетно» відповів українським журналістам на т. зв. 7-му Всеукраїнському з'їзді Рад командувач російських окупаційних військ в Україні Михайло Фрунзе. — В смене исторических эпох Россия выступает как благородная нация, как чистейший выразитель высшего типа мышления и культуры славянских народов, как богатырский боец за культуру человечества, как старший брат и руководитель других народов» [27]. Цинізм окупантів, як і їхня жорстокість, не мали меж.

1923 року вони перейменували старовинне містечко з історичною назвою Трипілля на село з ідіотською назвою — Комсомолія, — та почали насаджувати комуну. Першу склепали 1924 року. Назвали її «лірично» — «Ясний промінь». Потім як чиряк вискочила комуна «Світлий маяк», організатором якої став сільський активіст Ілля Мартинович Мартиненко. За дружину, до слова, він мав племінницю Зеленого — Настю Андріївну…

ҐПУ систематично виловлювало зеленівців. Роботи було багато, бо непричетних до боротьби у Трипіллі майже не було. Кого арештовували, кого мобілізували до армії, посилаючи подалі від Батьківщини. Івана Терпила, двоюрідного брата отамана, закинули на Кавказ. Там він і склав свої кістки. У с. Тіберда, що в Карачаєво-Черкесії, є пам'ятний знак, де серед прізвищ тих, хто загинув, встановлюючи совєтську владу, викарбуване і прізвище Івана Терпила [3].

1924 року арештували двоюрідного брата отамана Зеленого — Максима Юхимовича Терпила, командира 2-го Трипільського полку Дніпровської дивізії. На допиті повстанець сказав прямо: «Я брав участь у діях проти червоної армії під селом Горохуваткою, станцією Христинівкою» [20, с. 141].

1929 року арештовано чимало халеп'янців. Всіх їх обвинувачено в участі у «бандах Зеленого». Ось кілька прізвищ ув'язнених: Клим Савович Заворотній, Андрій Охрімович Павельченко, Михайло Сергійович Шкуролацький, Оврам Григорович, Яків Карпович, Трохим Карпович і Тимофій Антонович Лемешки. А от Григорія Григоровича Лемешка та Михайла Панасовича Яременка того ж року було розстріляно. 1929 року репресували і сотника Дніпровської дивізії Василя Сильвестровича Назаренка — спочатку він отримав три роки покарання, згодом ще десять. Постійно викликали до Обухова в ҐПУ племінника отамана, скарбника Дніпровської дивізії Якова Мартиненка. Сильно били. «Він вертався весь побитий, — розповідала Катерина Булавин. — Йому не один раз ми казали: «Якове, тікай із Трипілля». Врешті він поїхав у Малин, де влаштувався завгоспом» [3].

А рідна сестра отамана Галина, рятуючись від репресій, подалася з чоловіком Данилом Оленичем на Чорноморщину — в с. Воронцовку біля Сочі. Разом з ними вирушили й односельчани Овчарі. Вони й донесли в «органи», хто такі Оленичі. Напередодні арешту Данило викинув у кропиву сумку з деякими документами, серед яких були і фотографії отамана Зеленого, але під час обшуку уважні працівники НКВД сумку знайшли [3].

Декому, як, наприклад, Максимові Підкові, командиру 1-го Трипільського полку Дніпровської дивізії, пощастило втекти за кордон…

Попри репресії, Трипілля продовжувало дихати на окупантів ненавистю. Про ставлення мешканців Київщини до представників совєтської влади свідчить, зокрема, така публікація в газеті «Правда». «Начальник Ревкома города Киев вынужден был обратиться в СНК с письмом, в котором с прискорбием обращал внимание на участившиеся случаи невежливости населения по отношению к представителям Красной Армии, в частности в непочтительном отношении к солдатам и даже к комиссарам, в нежелании уступать последним дорогу и в проявлении в разных мелких случаях публикой своей дикости и невоспитанности» [50].

Недоброзичливість виливалася і на совєтських службовців, комсомольців, комуністів, учителів, яких присилали, щоб «ідєйно разоружить бандітскоє сєло». Ось спогад комсомолки Лесі Радянської (Оксани Савицької), яку направили у Трипілля насаджувати комуністичні ідеї та атеїстичні погляди. «У селі до мене поставилися з недовірою. Ця недовіра переросла у ворожість, як я почала відвідувати збори комсомольського осередку. Осередок був невеликий — 10 чоловік сільської бідноти і переростків Трипільської школи… Партосередок — ще менший… Церкви ж завжди були переповнені старими і малими… Діставалося мені, коли пізно поверталася додому: летіло в мій бік груддя, нісся свист, улюлюкання, брудна лайка.

— Стрижена міщанка! Що тобі в нас треба? Чого приїхала колотити село? Забирайся геть!..

Часто й собак з ланцюгів спускали…» [20, с. 132, 133].

Багато хто із трипільців не боявся висловлювати свого ставлення до комуни і вдень. Так, учитель Іван Петрович Оленич публічно висміював російськомовних підхлебтачів комуни. Заходив серед білого дня до комсомольського осередку і «нав'язував молоді есерівську програму, захищав український націоналізм, висміював людей, які говорять російською мовою…» — скаржився владі секретар халеп'янського комсомольського осередку Олександр Савицький [20, с. 132].

«Московсько-жидівська комуна» такого вибачити не могла. Трипілля і сусідні села систематично «проріджували» — висмикували то одного повстанця, то другого, а 1929 року під час «розкуркулення» комунари спровадили до Сибіру десятки багатодітних родин. Може, ще й поталанило їм, бо ті, хто лишився, невдовзі потрапили у смертельні лещата Голодомору. Забрав він півтори тисячі трипільців. А скільки покалічив!

Незважаючи на страшні репресії, з «радвладою» навіть під примусом ніхто не хотів співпрацювати — 1933 року комуністична організація Трипілля становила лише 20 членів і кандидатів у члени компартії.

Тих зеленівців, які вижили в час Голодомору, добивали репресіями. 1937 року ув'язнили Григорія Даниловича Удода, гармаша Дніпровської дивізії. Не забули і про рідного брата отамана Зеленого — Грицька Терпила. Обидва отримали по 10 років російської каторги «за бандитизм». Григорій Терпило відбував ув'язнення в Башкирії. Додому не повернулися обидва. 1937 року арештували Федора Цюкала із Красної Слобідки, трипільців Леонтія Бельдія, Антона Дзюбенка, Дениса Заброду, Павла Косаря, Петра Кравченка, Якима Оленича, Юхима Савицького, Якова Терпила, Кирила Цедика, халепця Тимофія Лемешка, Федося Кагарлицького з Черняхова, Федося Кравця з Обухова та багатьох інших. Усім дали 10 років каторги. А трипільців Петра Бельдія, Йосипа Оленича, щербанівця Григорія Рудика, халепця Степан Тукаленка розстріляли. 16 жовтня 1937 р. розстріляли і легендарного Максима Терпила, командира 2-го Трипільського полку.

25 жовтня кати обірвали життя учителя, голови халеп'янської «Просвіти», бандуриста Гаврила Макаровича Лавріненка. А 8 грудня знищили Павла Яковича Носара, батька сімох дітей. Івана Яковича Нещерета вбили 1938 року. За що? За те, що захищали рідну землю.

Ще раніше, 1932 року, репресували Івана Даниловича Оленича, племінника отамана Зеленого. 1939 року, вже після ув'язнення, він як виконроб брав участь у спорудженні пам'ятника Тарасові Шевченку в Каневі. Був свідком, як розрили його могилу, бачив, як працівниця НКВД (жидівка) проникла до склепу. За словами Оленича, на оцинкованій труні, на шкіряній обкладинці зогнилої Біблії, лежав масивний золотий хрест. Подібний хрест лежав і всередині дерев'яної труни [3]. Обличчя Тараса Шевченка від дії кисню, що увірвався до склепу, на очах у свідків розсипалося у прах. Працівник НКВД узяв у кожного розписку про нерозголошення того, що вони бачили, мовляв, тоді мародери почнуть копати могилу Тараса Шевченка і шукати золотого хреста.

Найбільше дісталося трипільцям 1938 року. Тоді було арештовано сотні людей із Трипілля та інших сіл, які давали Зеленому козаків. В одному лише Халеп'ї того страшного року було репресовано понад 90 селян. Ось розповідь про одну людську трагедію.

4 квітня 1938 р. у хаті Йосипа Федоровича Плюти чекісти під час обшуку знайшли п'ять золотих десяток, які залишила на зберігання сусідка. Пароплавом привезли Йосипа до Києва. Кинули в підвал одного з будинків на Безаківській. Спочатку в ньому було тринадцять трипільців. Почали водити на допити. Допитував «енкаведист єврейського походження», перед ним на столі лежали «залізний прут і з мармуру промокачка» [20, с. 137].

— Ти троцкіст? — ошелешив чекіст хлопця.

«Не знаю, що йому казати, — розповідав Йосип Плюта, — [не знаю, чи] «троцькіст» — це харашо чи погано?» [20, с. 137].

— А що це таке? — наважився спитати.

— Как что?! — голосно обурився кат. — Ти троцкіст, спрашиваю?

— Не знаю, що воно таке, я неграмотний.

— Нє валяй дурака!

– Їй-бо, тільки одну зиму до школи ходив…

— Кто тєбя завєрбовал?

Йосип не знав, що й відповідати.

— Кто завєрбовал тєбя в троцкістскую арґанізацию?!

— Ніхто мене нікуди не вербував.

«Тільки я це сказав, — продовжував Йосип Плюта, — він устав, узяв вимокачку, став у мене за спиною і тією важкезною вимокачкою мене по плечах, по кістках чотири рази як улупить — у мене й руки потерпли. Це він так, щоб я йому здачі не дав. Довго ще вариводив і за царського золотого згадав».

— Золота наґрабіл! Всє ви, хахли, бандіти, зєльоновци!

— Який же я зеленівець, я малим тоді був…

— Значіт, атєц…

— Батько ще раніше від тифу помер…

— Значіт, брат… Зєльоновскоє кодло!

Тим часом у підвалі вже сиділо півтори сотні арештованих трипільців. «До них добавилося до ста щербанівців, більше ста халепців, і всі за «зеленівщину», а молодші — за «троцькізм». І ніхто з них, ні з трипільців, ні зі щербанівців, ні з халепців, не повернувся додому» [20, с. 138]. Поталанило, щоправда, Йосипові Плюті. Він і розказав правду про трагедію земляків.

Тільки за однією справою (№ 92288) — Оленича Івана Петровича та інших — 25 квітня 1938 р. «тройка» постановила розстріляти 49 мешканців згаданих сіл. Ось прізвища борців за волю України: Дмитро Данилович іТимофій Денисович Шевченки, Петро Іванович Любименко, Андрій Іванович та Йосип Михайлович Філоненки, Андрій Ількович Середа, Микола Семенович Янушенко, Йосип Тимофійович Хапков, Семен Петрович Рудик, Микола Петрович Терпило, Яків Петрович Біленко, Яків Григорович Біленко, Дмитро Сидорович, Максим Сидорович і Марко Андрійович Заброди, Гаврило Антонович Бойко, Василь Миколайович Плюта… [20, с. 139]. Розстріляли їх 5 травня 1938 р. — з нагоди дня народження Карла Маркса і заснування газети «Правда». Така була московська правда. Так діяв «старший брат і руководітєль друґіх народов» та його вірні помічники — жиди-чекісти. До слова, українців змусили називати їх євреями. За виголошене публічно слово «жид» могли ув'язнити. І ув'язнювали! Але терор «московсько-жидівської комуни» добігав кінця… 23 серпня 1941 р. до Трипілля увійшли німці. Чи не першим рішенням нової влади було підірвати пам'ятник комсомольцям — жертвам «трипільської трагедії».

Петлюра справжній і несправжній

Вже кілька років, як я замислив написати книгу про Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру. Кожна моя праця про Визвольну боротьбу допомагала глибше збагнути цю постать, відділити тенденційні оцінки від фактів, правду — від міфів прихильників і ворогів. Звичайно, від самого початку було зрозуміло, що трактування більшовицькими істориками образу Петлюри тенденційне і лайливе, тому й називаю їх пропагандистами, а не істориками. Хоча часом треба прислухатися і до їхніх голосів-оцінок. І все ж важко зважати на того, хто тільки лається, почувши ім'я Петлюри. Ця лайка лунала ще 1917 року, коли стосовно Росії він поводився ґречно і дружньо. Несправедливі закиди призвели до того, що все більше людей гуртувалося навколо нього (аби захистити від нападок, образ і погроз), навіть не стільки довкола його особи, скільки уявного образу, адже більшість вояків Армії УНР його ніколи не бачила.

Висвітлення особи Головного отамана білогвардійцями теж було тенденційним. З їхніх уст злітала, щоправда, не стільки лайка, як зневажливий плювок. Діячі білої еміграції дивилися на Петлюру з погордою, як на щось нижче, неповноцінне, несерйозне, комічне у своїх потугах створити державу, дивилися на нього як на убогий персонаж малоросійської комедії, який не вартує навіть іронії. Лише гидливість може викликати цей «земгусар» у «здорової людини» — патріота Росії.

Хоч інтелектуальний рівень писань денікінської братії вищий, як у більшовиків, та ненависть і їм застеляла очі. Звичайно, в оцінках Петлюри білі часом мають рацію, але ж не їм судити — нехай на себе подивляться, наприклад на свого Денікіна — дерев'яно-тупого московського солдафона — або на генерал-садиста Покровського, політика яких відвернула від Добровольчої армії навіть тих, хто сподівався на неї… Ні, москалі — люди засліплені, на себе з боку подивитися не можуть. Органічно не здатні на це. В чужому оці й пилинку помітять, у своїх же очах не побачать відображень тисяч шибениць із повішеними, в тому числі й непричетними до збройного протистояння, провина яких полягала в тому, що не надто раділи «визволителям». А не виявляти радості могла тільки людина зловорожа, таким місце в петлі. Незважаючи на дійсність — нескінченні війни на знищення, які Москва століттями вела проти народів світу, — всі, хто проти Росії, — «нєґодяі, прєдатєлі, бандіти, самазванци». Аналіз тут ні до чого. «Скажи прямо — ти за Москву ілі протів? Таґда скажу, кто ти». Від відповіді на це питання залежить й оцінка московських псевдоісториків.

Тенденційно оцінють Петлюру і єврейські дослідники, але рацію вони все ж мають. Петлюра як голова Директорії та Головний отаман, звичайно, несе юридичну і моральну відповідальність за дії своїх підлеглих. Інша справа, що єврейські дослідники воліють не помічати причин погромів, а вони були серйозні — масова підтримка жидівським населенням терористичної влади окупантів.

Єврейських і російських дослідників об'єднує спільна особливість. Байдуже, що коять їхні народи, всі зобов'язані оцінювати діяння ці винятково позитивно, інакше запишуть тебе і твій рід в антисеміти чи русофоби. Якщо ти критично налаштований до дій їхніх народів, то однозначно не маєш рації.

Але ж подібне твориться і в українській еміграційній історіографії Визвольної боротьби 1917 — 1920-х років. У центрі змагань, звичайно, стоїть, ні — височіє Симон Петлюра — сонячна постать, створена, однак, з напівправди, міфів і, звичайно ж, реальних фактів, але дбайливо перебраних-пересіяних, часом ще й підретушованих. Принцип той самий. Якщо про Петлюру пишеш як про героя, ти — правдивий історик, адже він — вождь Визвольної боротьби українського народу. Якщо ж ти в опозиції до нього чи критикуєш якісь його кроки, значить, ти ворохобник, авантюрист, заколотник і помисли у тебе лихі.

Донедавна я вважав, що нам вигідно правдиво висвітлювати Визвольну боротьбу, бо правда на нашому боці. Так воно загалом і є. Але це стосується не всіх персоналій. Поза критикою мусять лишатися Грушевський, Винниченко, Петлюра, бо вони — символи Визвольної боротьби українського народу, дарма що водночас і головні призвідники нашої поразки. Треба ж нам мати своїх авторитетів. Якщо поставити їх під сумнів, як же тоді бути, на кого спиратися, до кого апелювати? Вся «петлюрівська» історіографія побудована на цьому. Якщо ти критично оцінюєш внесок Петлюри в боротьбу — значить, ти чоловік неправдивий, віри тобі немає, ти, мабуть, підісланий більшовицький агент або збільшовичився. Всіх, хто не погоджувався зі стилем і рівнем керівництва Петлюри, автоматично записували у вороги України, знеславлювали, компрометували, ув'язнювали, часом і розстрілювали. Вся міфологія починається з Петлюри, він — організатор українського війська, послідовний борець за Українську державу, тому справжній патріот України мусить звіряти свої дії з Петлюрою — чоловіком незаплямованим, твердим, єдиним, хто зумів об'єднати навколо себе Україну. Він — вождь, він — символ, а всі оті Міхновські, Скоропадські, Болбочани, Оскілки, Зелені, отамани і повстанці тільки заважали Петлюрі будувати Самостійну Україну…

Критичне ставлення до керівників УНР у мене з'явилося давно — насамперед через наполегливо-несправедливе перекладання ними (та їхнім середовищем) вини на плечі інших, у першу чергу селян, мовляв, через їхню темноту, анархічність ми й програли. Це їхні ватажки, оті горе-отамани, накаламутили. Але ж істина проста: першим мусить відповідати вождь, Головний отаман, голова Директорії. Лише потім можна розглядати провину інших. Якби ми перемогли, тоді й промені слави осяяли б спочатку обличчя Симона Петлюри. З цього приводу Наполеон сказав: «Особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони — їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію, це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий».

Ось так. З цього треба виходити. Петлюра — справді вождь, але вождь програних Визвольних змагань, він винний у загальній поразці і в локальних невдачах, які склалися в катастрофу, — у трагедії перших українських полків (богданівців і полуботківців), у тому, що 80 тисяч повстанців наприкінці грудня 1918 року покинули УНР напризволяще, у тому, що в січні 1918 р. від УНР відкололися геніальні ватажки Григор'єв і Зелений, у загибелі Болбочана, у тому, що денікінці влітку 1919 року захопили майже всю Україну, а 31 серпня виперли з Києва українське військо… Винний у тому, що Армію УНР інтерновано в польських таборах, а значить, і у всіх жахіттях, яких зазнали там наші вояки. Варто згадати і страшний Голодомор, який став наслідком воєнної поразки в 1917 — 1920-х роках. І жахливі репресії 20-х і 30-х років ХХ століття.

Постає питання: «Чому ми програли?» Адже ми воювали на своїй землі, нас було більше, ніж вояків Красної і Добровольчої армій разом. Але читаєш спогади учасників боротьби, особливо петлюрівських істориків, і майже скрізь — сили були нерівні, ворог переважав. Ще згадують деморалізуюче значення більшовицької пропаганди. Як правило, оцими причинами пояснюють усе, інших, мовляв, не було. Але ні, існувала ще причина — завинили повстанські отамани і повстанці. Якби слухали «Головного», якби одразу стали поруч із ним і виконували його накази — нас би ніхто не переміг, нас би ніхто не здолав.

Це нагадує пошук сексота в підпіллі. На того подумають, цього запідозрять, тому висловлять недовіру, на цього вкажуть, когось ще й ліквідують «для профілактики» (ото, мабуть, і був шпигун, а якщо ми й помилилися, все одно як йому можна було вірити?). А на справжнього винуватця ніхто і не подумає, а він — поруч, з ним же першим і поділяться підозрами.

Так і з Петлюрою. На кого тільки петлюрівські історики та прихильники не кидали тінь звинувачень у зраді! На полуботківців, богданівців, запорожців, зеленівців… Якщо конкретно, то на Болбочана, Григор'єва, Зеленого, Ангела, Струка, Божка, Волинця, Семесенка, Козир-Зірку… А якщо, мовляв, трохи й перегнули палку, то все одно нехай виправдовуються, побачимо, чи ще вийде. Хай інші теж начуваються. Нехай знають, як критикувати провідників нації!

І оця вакханалія необ'єктивності, несправедливості, дрібного підлабузництва, протекціонізму своїх і оскарження «чужих» називалася українською політикою, а потім історіографією.

Чому білі та червоні москалі ставились до української державності та її репрезентантів як до чогось несерйозного, кумедного? Чи були для цього підстави? Були. Одна з причин полягала в тому, що українське військо очолювала неавторитетна у військових колах особа. Денікінці зневажливо називали Головного отамана Армії УНР «земгусаром», бо був він службовцем-постачальником Союзу земств. Такі люди ходили у френчі без погонів і кашкеті без кокарди. Їм очолювати військо справді не личило. Хоча б тому, що армія — це насамперед однострій, погони, кокарди, військові нагороди та інші відзнаки. Якщо ж армію очолює людина у френчі без погонів, без зброї, в кашкеті без кокарди — це сигнал, що то не військо, а якась збиранина, «нерегулярщина», банда.

Треба знати психологію бойового офіцера, щоб зрозуміти його ставлення до працівника запілля та ще й зненавидженого всіма інтенданта. Коли ж «земгусар» починає керувати дивізіями і корпусами, то ця армія і держава, яку вона представляє, не сприймаються всерйоз.

Звичайно, якби українське військо очолював авторитетний старшина, наприклад Павло Скоропадський чи Петро Болбочан, підстав для глузування не було б. Хіба що люто сичали би москалі у бік «прєдатєлєй Росіі». Але саме проти авторитетних українських воєначальників і боровся Петлюра, очевидно через комплекс неповноцінності перед ними, бо ті вже здобули славу на полях Першої світової, а він у запіллі лише мріяв про неї.*Коли цивільна людина в час війни очолює військо, виникає питання: на якій підставі? Ну, нехай немає військової освіти, але, може, є військовий талант від Бога? Чи, може, чоловік той сміливий до нестями, весь час на передовій, водить за собою в атаку козацтво? Чи, може, має видатні організаційні здібності? На жаль, цих рис і якостей Петлюра не мав. Він був безіменним бухгалтером, середньої руки журналістом, одним із політиків. Краще вже був би ординарним прапорщиком, принаймні військові статути знав би та вмів подавати команди.

Кажуть, що Петлюра мав ораторський дар, умів впливати на людей, запалював їх. Але хіба цього достатньо? Адже вояків треба ще й годувати, забезпечити медичним обслуговуванням, зв'язком, одностроями. Всього цього Армія УНР майже не мала, хоч саме в Україні були розташовані склади трьох російських фронтів. Головний отаман не зміг розпорядитися навіть тим, що мав під рукою…

Не перестаю дивуватися нестримному бажанню мирної людини керувати військом. Та є ж кому взяти цей обов'язок на себе! Може, Петлюра став Головним отаманом проти власної волі? Може, мав зобов'язання перед залаштунковими діячами? За лаштунками історії завжди ж хтось стоїть…

Істину здатен сформулювати кожен: у час війни не може виграти армія, яку очолює «цивіль» без військової освіти; людина, яка не нюхала пороху, не дружила зі зброєю, кіньми, не брала участі у жодному бою, не мала уявлення про військові статути. На чолі з таким «вождем» армія не мала шансів перемогти. Може, це й розумів Петлюра, бо все сподівався не на себе і свій народ, а на допомогу інших — розраховував, що німці виженуть червоних у 1918-му, а тоді більшовики допоможуть прогнати німців, а в 1919-му вдасться порозумітися з російськими комуністами проти Добровольчої армії або з добровольцями проти більшовиків. А ще мріялося, що в 1920-му поляки викинуть з України червоних, Антанта визнає УНР, Польща, звичайно ж, відмовиться від територіальних претензій, а Франція почне будувати Самостійну Україну. До речі, пропозиції французькому військовому командуванню очолити українську армію були… І це називалося реальною політикою? Політикою державного мужа? Це була трагедія українського народу…

Біда полягала не тільки в тому, що Петлюра не мав військової освіти, — Головний отаман війська був позбавлений військового хисту і наснаги агресії, як і відваги піти в бій у першій лінії чи дару передбачення, чи мужності передати командування кращому. Не був Петлюра й геніальним організатором — українська армія 1917 року формувалася без нього, часом навіть всупереч йому, як, наприклад, перші два полки української армії — богданівців і полуботківців — або збройні сили Ямпільщини… Армію творили інші люди — Міхновський, Павелко, Смоктій, Гризло, Божко, Гончар-Бурлака, Зелений, Григор'єв, Соколовські, Семен Ільницький, Степовий-Блакитний…

Творили військо явочним порядком. Це була самоорганізація народу.

Петлюра ж у питанні військового будівництва виявився повним нікчемою. Армія цього колишнього інтенданта була обдерта — гола, боса і голодна, без достатньої кількості зброї і набоїв, без польових кухонь і лазаретів, без налагодженого зв'язку. Без амуніції. До речі, Галицька армія таких проблем не мала. Чому? Тому, що нею безпосередньо керували військові, а не Петлюра.

Симон Васильович мав би розуміти, що шапка Головного отамана не для нього зшита. Чому ж так уперто тримався за булаву, коли поруч було стільки воєначальників з гучними іменами?! Павло Скоропадський, Петро Болбочан, Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Удовиченко, Всеволод Агапієв, Марко Безручко, Юрко Тютюнник… Та будь собі вже головою Директорії, політикуй, вдавай поважного стратега на переговорах, проводь прес-конференції, але не заважай військовим воювати. Вони ж це краще вміють. Ні, не поступився, навіть ще й побивав конкурентів.

Нікчемність Петлюри як воєначальника з кожним роком досліджень ставала для мене все очевиднішою. Та був один факт, який підважував мої висновки, їм суперечила оцінка російського академіка Федора Корша, відомого українофіла. Ось як він писав про Петлюру ще до революції 1917 року: «Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, суспільний діяч… Це все правда, але неповна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він — з породи вождів, з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля».

Наші дослідники із вдячністю цитували московського академіка, казали, що «життя підтвердило правдивість слів Федора Корша».

Коли 8 січня 2008 р., працюючи над книгою про отамана Зеленого, я намагався відтворити перебіг Першого всеукраїнського військового з'їзду, ще раз зазирнув до книги Романа Млиновецького, зіставив документи, наведені в ній, зі спогадами інших очевидців, наприклад делегата Івана Драбатого, і раптом збагнув: під час цього з'їзду хтось стояв за Петлюрою і настирливо лобіював його, невійськового, на посаду голови військового з'їзду, а тоді й на посаду Генерального секретаря з військових справ. Для цього «отой хтось» використовував різні методи, нечесні також… Що ж це за таємничі сили? Може, масони? За цією думкою засвітилась інша: «А Корш часом не масон? І чи його надзвичайна оцінка скромного бухгалтера і редактора «Украинской жизни» не була увертюрою масонської змови проти українського народу? Чи не відтоді почалося просування Петлюри?»

Я почав шукати відповідь на це питання і з'ясував, що Федір Корш, як і багато інших інтелектуалів, справді був масоном. І саме він засватав Петлюру до масонської ложі, яку й очолював. Виявилося, що саме завдяки масонам скромний бухгалтер опинився на високооплачуваній посаді заступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання 8-ї російської армії. З цієї посади і почалося сходження Петлюри, штучної постаті, до вершин історичної слави, слави геростратової…

Висновки напрошуються невтішні й печальні. Може, відкласти ручку і цієї теми більше не торкатися? Інакше доведеться піднімати руку на «святе святих» українського міфу про Визвольну боротьбу українського народу, боротьбу, до слова, реальну і запеклу. «Це може тобі зашкодити», — підказував розум. «А хіба ти можеш інакше?» — нагадувало серце.

Вирішив писати, як знаю, як бачу, як відчуваю. Знаю, що наклепи будуть. Без них не обходиться жодна серйозна справа.

Буде як і було. Всіх, хто несе правду своєму народові, побивають, аби не вчились на власних помилках.

Знайдеться і якийсь сучий син, поплескає заохочувально по плечу і мовить злорадно: «Маладєц, давай, давай, бєй етово Пєтлюру».

Знеохочує до праці і думка про недоступні пласти інформації, які, може, й навічно залишаться за масонськими лаштунками.

Як реставрувати тоді події, як не помилитися?..

«Оживе ще Січ!»

16 листопада 2002 р. з Валерієм Войтовичем ми вирушили до Трипілля. Валерій склав мені компанію, бо давно хотів побувати на Дівич-горі, сфотографувати її для книги «Українська міфологія», над якою завершував роботу, та набрати святої землі для свого музею. Звичайно ж, і я оцінював Дівич-гору як українську святиню, як свідка тих часів, коли нашим прабатькам дорожче була своя віра, ніж запозичена грецька. Але Дівич-гора цікавила мене і як опорний пункт славних трипільців у боротьбі за волю. Ще за часів Київської Русі, напевно й раніше, тут стояли сторожові пости трипільців.

Влітку 1919 року, коли козаки виловлювали по чагарниках «радімих», а на Дніпрі з боку Києва з’явились підозрілі цяточки, місцеві дівчата на прохання гармаша витягнули на Дівич-гору гармату. Та ще і стрільна принесли. Про це зі слів трипільської жінки написав письменник Борис Антоненко-Давидович.

Тим часом цяточки перетворилися на ворожі кораблі. Першим же пострілом гармаш, колишній унтер-офіцер царської армії, влучив у один із них. «Хто не загинув від вибуху, — переказував Борис Антоненко-Давидович, — той почав рятуватися в Дніпрі, бо пароплав одразу почав тонути. Ну, а другий і третій пароплави, побачивши — «Еге, тут діло погане! Зелений уміє дряпатись!» — повернули назад до Києва…» [7, с. 1224].

Про трипільського отамана я писав ще в середині 1990-х років у «Незборимій нації». 1997 року в Київському міському будинку вчителя провів вечір його пам'яті. А 1998 року вийшла моя книга «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії», один із нарисів якої було присвячено Зеленому. Зробив про нього я і радіопередачу. Згодом вона увійшла до книги «Повернення отаманів Гайдамацького краю» як розділ. Звичайно, я розумів, що то лише проба пера, що про отамана Зеленого треба писати розлогіше, детальніше. Все-таки це найкрупніший козацький воєначальник ХХ століття. 35 тисяч вояків — це ж ціла армія!

Де тільки не побував Данило Терпило — не лише Правобережжя стелилося під босі ноги зеленівців, а й Лівобережна Україна. Якщо бути точним, то Зелений діяв на теренах чотирьох губерній — Київської, Полтавської, Чернігівської і Подільської. Побував і під Львовом, щоправда не із власної волі. Ось деякі міста, де трипільський отаман бив «московсько-жидівську комуну»: Київ, Васильків, Біла Церква, Обухів, Ржищів, Переяслав, Кагарлик, Миронівка, Медвин, Богуслав, Ставище, Рокитне, Христинівка, Тараща, Жашків, Умань… Слава бігла попереду його полків, залітаючи туди, де отаманові й не пощастило бути. Аж на Запоріжжі захоплювалися Зеленим. Про це свідчить спогад Олександра Кошеля, в 1919 р. повстанця отамана Олександра Чайківського. «Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були овіяні легендами, — писав Кошель. — Ці чутки незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що й на Запоріжжу вже час підняти повстання» [35А]. Отак працювало ім'я Зеленого!..

Але вертаюся в листопад 2002 року. Поспілкувавшись із Дівич-горою та попросивши в неї вибачення за несанкціоноване вторгнення, пішли шукати Катерину Іллівну Булавин, двоюрідну онуку отамана Зеленого. Йшли вуличкою, яка оперізує Дівич-гору, як кулеметна «лєнта». Її назва шокувала своєю невідповідністю — Пушкіна! До чого цей Пушкін тут, у Трипіллі? Невже з Ефіопії добирався в Петербург через Трипілля?.. Назвали б краще іменем Зеленого, Григорія Косинки чи Максима Терпила. Все ж таки наші люди! Та й талантом їх Бог не обділив! Письменник Григорій Косинка-Стрілець із сусідньої Щербанівки, до слова, у штабі Зеленого був за писаря.

Людина я вільна, незакомлексована. Побачив у траншеї людей (копали щось) і підійшов. А в руці книжка — «Повернення отаманів Гайдамацького краю».

Привітавшись, питаю:

— Ви колись бачили таку книжку?

Копачі здивовано виглянули із траншеї.

— А тут про вашого земляка, отамана Зеленого, написано. Тут десь його родичка живе — Катерина Булавин. Не знаєте часом, де її хата?

Зав'язалася розмова. Звичайно, я почав оповідати про Зеленого… Хто ж знав, що до нашої розмови уважно, з протилежного боку вулички, з-за паркану виглядаючи, прислухалась Катерина Булавин, онука отамана!

— А ви часом не Роман Коваль? — не витримала вона.

Я здивовано обернувся — ніби ж не представлявся нікому.

Виявляється, Катерина Іллівна чула мою радіопередачу про Зеленого, тож і вгадала із запитанням.

Наша радість була обопільна…

У той день Катерину Булавин було не зупинити. Вона стільки років мовчала, стільки років тримала в душі тягар таємниці… У той день вона спішила виговоритися, вилити своє горе, свою печаль, сказати все, чого раніше не могла сказати.

Хтось недовірливий запитає:

– І це 2002 року, на 11-му році незалежності?

— Так, рідненький, 2002 року, — одповім йому я.

І на 11-му році незалежності не всі трипільські серця ще одкрилися. І на 17-му…

На підтвердження — історія.

Звичайно, я запитав, чи немає у пані Катерини фотографії отамана Зеленого.

— Ні, немає. Ви ж знаєте, які часи були. Люди все палили…

Раптом Оля, дочка Катерини Іллівни, сказала:

— Мамо, я чула, що в того діда, як його, ну той, що живе на горі, за школою… Цюпка по-вуличному… Опанас Кульбачний! У нього була колись фотографія Зеленого…

Оля зголосилася піти попитати. Повернувшись за годину, переповіла розмову.

— Діду, — запитала вона у старого трипільця, — я чула, що у вас колись ніби була фотографія Зеленого.

Дід Цюпка мовчки підняв палець і після паузи мовив вагомо:

— То є вели-ли-ка тайна…

— Діду, — засміялась Оля, — так уже ж Самостійна Україна, вже можна не боятися…

— Це сьогодні Самостійна Україна, а що буде завтра, лише Богові відомо…

Панас Кульбачний мав свою рацію, адже хто як не трипільці знали, що зміна влади — справа буденна. А головне, його мучила пам'ять про страшні часи «московсько-жидівської комуни»… Страх засів так глибоко, що майже й через століття визначав поведінку трипільців. Дідусь знав, що за зберігання фотографії отамана Зеленого він міг далеко опинитися — там, де Макар телят не пас… До речі, чимало його родичів було репресовано, а Івана Федосійовича, Трохима Васильовича і Степана Кузьмовича Кульбачних совєтська влада розстріляла. Тож і не сказав він нічого про фотографію…

Довго ми її шукали. І Карасьов, і Домотенко, і я, і Горловий… Поталанило Юрію Домотенку. Йому її довірив Дмитро Любименко, племінник сотника Дніпровської дивізії Дмитра Любименка. Тепер ця фотографія широковідома — поруч з отаманом стоять його побратими — сотник Дмитро Любименко і гармаш Василь Дужанов. Спочатку фотографію опублікувала газета «Обухівські вісті», потім «Незборима нація», згодом інші видання. Є вона і в книзі «Так творилося українське військо».

Кожний, хто брав у мене подивитися цю реліквію, казав одне й те ж:

— Красивий… Молодий…

Хтось додавав:

— А риси обличчя благородні….

Попри те що цей красивий і благородний чоловік був незаперечним авторитетом серед трипільців, їхнім захисником, справжнім народним героєм, у Трипіллі досі немає йому пам'ятника. Лише один чоловік переймався цим — скульптор Михайло Горловий із сусідньої Щербанівки. Пан Михайло виготовив прекрасне, у три натури, погруддя отамана. Мріяв поставити його у центрі Трипілля. Вже й місце придивився, розрахунки зробив. Та потрібні були кошти і сердечне сприяння місцевої влади. І того, і другого не було. Встановлення пам'ятника відкладалося… Закінчилося це тим, що нащадки «московсько-жидівської комуни», яку не достріляв і не дотопив Зелений, у жовтні 2007 р. спалили в Щербанівці майстерню Михайла Горлового разом із погруддям Зеленого та іншими скарбами… Що казати, біда!

Ще одна моральна проблема — у Трипіллі досі бовваніє пам'ятник паліям-комсомольцям, яких свого часу трипільці цілком слушно спровадили з цього світу. Ще 1938 року духовні нащадки отих паліїв — архітектор Бялєр, скульптори Бєлостоцкій і Фрідман — поставили у Трипіллі пам'ятник завойовникам, щоб ми, українці, не забували, чия влада в Україні. Недовго він, щоправда, стояв — 1941 року німці його підірвали. Але 1956 року той же Бялєр за сприяння комуністичної влади відновив їхню «правду» — встановив 26-метрову стелу з червоного граніту із зіркою у вінку.

26 листопада 2002 р. я підійшов до неї впритул… Почуття мої читач вгадає легко… Але найогидніше було попереду. До пам'ятника підкотило авто, з нього вийшли безтурботні молодята та їхні дружки. У руках вони тримали квіти і шампанське…

Того дня я зі здивуванням виявив, що існує така традиція у Трипіллі: молодята, зареєструвавши шлюб, кладуть квіти до пам'ятника тим, хто вбивав їхніх прадідів, ґвалтував їхніх бабусь, палив їхнє село. Славно, нічого не скажеш. З Валерієм Войтовичем ми тільки багатозначно переглянулися.

Молодята були щасливі — пили шампанське, дурнувато реготали…

Ну і ну…

Це вже навіть не страшно, це смішно, адже не соромляться демонструвати свою нікчемність тільки блазні. А оскільки смішним ніхто не хоче бути, то ця дурнувата традиція невдовзі урветься. Хіба духовні нащадки «московсько-жидівської комуни» осміляться уквітчати пам'ятник «козомольцям». Але й цієї нагоди їх скоро позбавлять, адже пам'ятник невдовзі буде демонтовано — на виконання Указу Президента — або зірвано добрими людьми. На його ж місці постане пам'ятник борцям за волю України — славним трипільцям та їхньому батьку-отаману Зеленому.

І кругом святого Трипілля «сторожа стане з того світу».

Чекати лишилося недовго, зберуться всі — і Зелений, і його товариші — Самозванець, Завзятий, Підкова, Дуб, Вакула, Григорій Косинка, Петро Стрілець, Олефір Лозовий з Гудимівки, Максим Терпило та інші добродії, принаймні їхні славні нащадки. Тоді й проголосимо знову Трипілля столицею українського лицарства та непоборного духу!

Оживе ще Січ!

І знов з Трипілля полум'ям повіє!

Джерела

1. Авраменко Н. Спомини запорожця. — Київ: Темпора, 2007.

2. Авторські польові дослідження Романа Коваля. — Записано від Василя Олексійовича Олександренка (1937 р. н.) в с. Трипілля Обухівського району Київської області 20 січня 2008 р.

3. Авторські польові дослідження Романа Коваля. — Записано від двоюрідної онуки отамана Зеленого (онуки сестри отамана Софії) Катерини Іллівни Булавин (1922 р. н.) в с. Трипілля Обухівського району Київської області 16 листопада 2002 р.

4. Авторські польові дослідження Романа Коваля. — Записано від двоюрідної онуки отамана Зеленого (онуки сестри отамана Софії) Катерини Іллівни Булавин (1922 р. н.) в с. Трипілля Обухівського району Київської області 20 січня 2008 р.

5. Авторські польові дослідження Леоніда Васильовича Череватенка. — Записано від Івана Пилиповича Кравченка (1919 р. н.) в с. Новосілки Кагарлицького району Київської області 1989 р.

6. Акты Леонтовича II, № 525 // Клепатский П. Очерки по истории Киевской Земли. Литовский период. — Біла Церква: видавець Олександр Пшонківський, 2007.

7. Антоненко-Давидович Б. Розповідь про отамана Зеленого і «трипільську трагедію» // Визвольний шлях (Лондон). — 1985. — Жовтень. — Кн. 10 (451).

8. Антонов-Овсєєнко В. Записки о гражданской войне. — Москва — Ленинград: 1933. — Т. 4.

9. Валійський А. Повстанський рух в Україні в роках 1917–1922 // Вісті комбатанта. — Нью-Йорк, 1961. — Ч. 4. — С. 12–14.

10. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. — Київ: УРЕ, 1987.

11. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. — Київ, 1998.

12. Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. — Детройт, 1973.

13. ГАКО, ф. 403, оп. 9657, спр. 74, арк. 423.

14. Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. — Краків — Львів: Українське видавництво, 1942. — Т. 2.

15. Гражданская война на Украине. Том 1. Книга 1. — Киев: Наукова думка, 1967. — С. 697, 698.

16. Гришин А. Листопад… На думку приходить Щербак // Дороговказ. — Торонто, 1964. — № 3 (22). — Листопад — грудень.

17. Ґалаґан М. З моїх споминів (Світова війна — розвал царату — українська революція). — II частина. — Львів: Червона Калина, 1930.

18. Ґалаґан М. З моїх споминів. 1888-ті — 1920-ті. — Київ: Темпора, 2005.

19. Домотенко Ю. За Стугною, за рікою. Нариси з історії села Перше Травня на Обухівщині. — Київ: Задруга, 2007.

20. Домотенко Ю. Преславне містечко Трипілля на Київщині. — Київ: Задруга, 2006.

21. Донцов Д. Рік 1918. — Київ: Темпора, 2002.

21А. Донченко П. День 14 грудня 1918 р. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України), ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 298–300.

22. Дороговказ. — Торонто — 1967. — № 14–15 (33–34). — Січень — квітень. — С. 17.

23. Драбатий І. Перший український військовий з'їзд у Києві (5 — 12 травня 1917 року) // Дороговказ. Орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1969. — Квітень — червень. — Ч. 24 (43).

24. Євтимович В. Поручник Микола Міхновський, творець новітнього українського війська // Калєндар Червоної Калини. — Львів, 1937.

25. Жуковський А. На еміграції // Петлюра С. В. Вибрані твори та документи. — Київ: Довіра, 1994.

26. Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки ХХ ст.). — Літин: Літинська райдрукарня, 2005.

27. Звезда (Екатеринослав). — 1922. — 17 декабря.

28. Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році. — Київ: Темпора, 2004.

29. Карасьов М. «Бандит» Зелений. — Київ: Український письменник, 1992.

30. Кіевлянин. — № 1. — 1919. — 21 августа.

31. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. — Київ: Правда Ярославичів, 1998.

32. Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. — Київ: Темпора, 2006.

33. Козельський Б. Шлях зрадництва й авантюр (Петлюрівське повстанство). — Харків: Державне видавництво України, 1926.

34. Колубаїв С. Спогад. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 431 зв. — 434.

35. Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Історія Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. — Київ: в-во «Україна», 1992.

35А. Кошель О. Спогад. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 5, спр. 78, арк. 224–228 зв.

36. Красный террор. — 1918. — 5 октября.

37. Кучабський В. Переможені переможці // Історія Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. — Київ: в-во «Україна», 1992.

38. Летопись революции. Журнал по истории КП(б)У и Октябрьской революции на Украине. — Харьков: государственное изд-во, 1926. — Сентябрь — октябрь. — № 5 (20).

39. Литвин С. Одна із спроб Петлюри докликатись до Європи: невідоме інтерв'ю італійському часопису «Л'ідеа національ» // Людина і політика. — 2000. — № 1.

40. Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917–1922 гг.). — Москва: Государственное издательство политической литературы, 1954.

41. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. — Київ: Темпора, 2003.

42. Маймескулов Л., Рогожин А., Сташис В. Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918–1922). — Харьков: Изд-во Харьковского университета, 1971.

43. Мірчук П. Микола Міхновський — апостол української державності. Філадельфія: Т-во Української студіючої молоді ім. Ммиколи Міхновського, 1960.

44. Млиновецький Р. Нариси з історії Українських визвольних змагань. 1917–1918 рр. — Друге видання. — Торонто: Гомін України, 1970.

45. Нещерет Т., Домотенко Ю. Халеп — город над Дніпром: Нариси з історії села Халеп'я на Обухівщині. — Київ: Задруга, 2007.

46. Оскілко В. Між двома світами. — Рівне: накладом управи Української народної партії (С. С.), 1924. — Ч. 1.

46А. Петриченко М. «Самостійник» отаман Зелений // Культура і життя. — № 46. — 1990. — 18 листопада.

46Б. Петриченко М. Спогади про майбутнє // Вечірній Київ. — 1994. — 3 березня.

47. Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. — Київ: Поліграфкнига, 2002.

48. Полупанов А. Свобода или смерть. — Донецк, 1966. — С. 158.

49. Похилевич Л. Краєзнавчі праці. — Біла Церква: Яніна, 2007.

50. Правда (Москва). — 1922. — 6 сентября.

51. Пташинский П. Автобиография и воспоминания. — Глава 9. По дорогам Украины. — Белгород-Днестровский. — На правах рукописи.

52. Ріпецький С. Повстанський рух на Україні 1918-22 і пізніших рр. // Енциклопедія Українознавства. — Париж — Нью-Йорк, 1971. — Т. 3. — С. 2117.

53. Розмова з отам. Зеленим // Український козак. — 1919. — 21 вересня // Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки ХХ ст.). — Літин: Літинська райдрукарня, 2005.

54. Савченко В. Атаманы казачьего войска. — Москва: Яуза, Эксмо, 2006.

55. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. Собрал Лаврентий Иванович Похилевич. — Біла Церква: Яніна, 2005.

56. Спогади Кравченко Настасії Сидорівни, 1902 р. н., с. Трипілля Обухівського району Київської області. — 14.6.1990.

57. Сулятицький П. Московська преса про українську справу за часів Добрармії // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Варшава: Українське воєнно-історичне товариство, 1937. — Збірник 7.

58. Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 — 1920-х років / Упор., вступ. слово, примітки, додатки, біограф. довідки Р. Коваля. — Київ — Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2008.

59. Телеграма від 14 лютого 1919 р. визначного діяча УПСР (лівих) М. Полоза заступнику наркома іноземних справ РСФРР Л. Карахану і Й. Сталіну про політику більшовиків в Україні // Документи трагічної історії України (1917–1927 рр.) / Редактор-упорядник П. П. Бачинський. — Київ, 1999.

60. Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. В. Марковича та інших. Уклав М. Номис. — Київ: Либідь, 1993.

61. ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 137, арк. 35.

62. ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 86, арк. 7 // Лисенко А. Данило Ількович Терпило (Зелений) // Постаті Київщини. — Київ: Міленіум, 2007.

63. ЦДАВО України, ф. 1075, оп. 2, спр. 3, арк. 197, 198 // Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи. Том IV / Упор., вступ. слово В. Сергійчука. — Київ, 2007.

64. ЦДАВО України, ф. 1078, оп. 2 спр. 210.

65. ЦДАВО України, ф. 1113, оп. 1, спр. 10, арк. 9 // Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. — Київ: Темпора, 2006. — С. 334.

66. ЦДАВО України, ф. 3172, оп. 3, спр. 43, арк. 103 // Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. — Київ: Темпора, 2006.

67. Чикаленко Л. Уривки зі спогадів з років 1919–1920 // Чикаленко Є. Щоденник. — Том II (1918–1919). — Київ: Темпора, 2004.

68. Шанковський Л. Українська галицька армія. Воєнно-історична студія. — Львів: НТШ, 1999.

69. Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків // Селянська громада. — 1919. — 28 вересня // Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки ХХ ст.).

Населенні пункти України, про які йдеться у книзі

Бабани — село Уманського р-ну Черкаської області.

Бабанки — село Уманського р-ну Черкаської області.

Баришівка — районний центр Київської області.

Баришполь — тепер м. Бориспіль.

Бердичів — районний центр Житомирської області.

Бесідка — село Ставищенського р-ну Київської області.

Бишів — село Макарівського району Київської області.

Біла Церква — районний центр Київської області.

Богуслав — районний центр Київської області.

Бориспіль — районний центр Київської області.

Бородянка — районний центр Київської області.

Боярка — місто районного підпорядкування Київської області.

Брилівка (до XVIII ст. Буркатівка) — село Ставищенського р-ну Київської області.

Валки — село підпорядковане Новим Петрівцям Києво-Святошинського р-ну Київської області.

Василівщина — тепер с. Василів Обухівського р-ну Київської області.

Васильків — районний центр Київської області.

Великі Дмитровичі — село Обухівського р-ну Київської області.

Верем'я — село Обухівського р-ну Київської області.

Витачів — село Обухівського р-ну Київської області.

Вишгород — місто районного підпорядкування Київської області.

Вільшаниця — залізнична станція за 8 км від с. Саварки Богуславського р-ну Київської області.

Вільшанка (або Германівська Вільшанка) — тепер с. Мала Вільшанка Обухівського р-ну Київської області.

Вінцентівка — тепер с. Запруддя Рокитнянського р-ну Київської області.

Воронове Гніздо — хутір чи урочище на Лівобережжі.

Вороньків — село Бориспільського р-ну Київської області.

Германівка — від 1946 р. с. Красне Друге Обухівського р-ну Київської області.

Германівська Слобідка — з 1946 р. с. Красна Слобідка Обухівського р-ну Київської області.

Гнатівці (Ігнатівці) — згодом с. Злодіївка, пізніше смт Українка Обухівського р-ну Київської області.

Гоголів — село Броварського р-ну Київської області.

Горенки — село Києво-Святошинського р-ну Київської області.

Горностайпіль — село Чорнобильського р-ну Київської області.

Горохуватка — село Кагарлицького р-ну Київської області.

Гостомель — селище міського типу, підпорядковане Ірпінській міській раді Київської області.

Григорівка — село Обухівського р-ну Київської області.

Гудимівка — з 1922 р. село Перше Травня Обухівського р-ну Київської області.

Гусачівка — село належить до Григорівської сільради Обухівського р-ну Київської області.

Дерев'яна — село Обухівського р-ну Київської області.

Деремезна — село Обухівського р-ну Київської області.

Дибинці — село Богуславського р-ну Київської області.

Дідівщина — село Фастівського р-ну Київської області.

Долина — село Обухівського р-ну Київської області.

Жашків — районний центр Черкаської області.

Жидівська Гребля — село неподалік с. Брилівки Ставищенського р-ну Київської області, очевидно перейменоване.

Жуківці — село Обухівського р-ну Київської області.

Зелена Діброва — село Городищенського р-ну Черкаської області.

Злодіївка — тепер у межах смт Українки.

Іллінці — районний центр Вінницької області.

Кагарлик — районний центр Київської області.

Кальне — село на лівому березі Дніпра (навпроти правобережних Гребенів), затоплене наприкінці 1950-х років.

Кам'янець-Подільський — районний центр Хмельницької області.

Карапиші — село Миронівського р-ну Київської області.

Київ — столиця України.

Козин — село Обухівського р-ну Київської області.

Козіївка — тепер у межах с. Красне Обухівського р-ну Київської області.

Копачів — село Обухівського р-ну Київської області.

Красне (згодом Красне Перше, від 1996 р. знову Красне) — село Обухівського р-ну Київської області.

Красне Друге — у 1946–1996 рр. так називалася Германівка.

Лопатинщина — тепер село Іванівка Білоцерківського району Київської області.

Лютіж — село Києво-Святошинського р-ну Київської області.

Луб'янка — село Рокитнянського р-ну Київської області.

Макарів — районний центр Київської області.

Мала Вільшанка — село Обухівського р-ну Київської області.

Малі Дмитровичі — село увійшло до складу Великих Дмитровичів Обухівського р-ну Київської області.

Матяшівка — село Григорівської сільради Обухівського р-ну Київської області.

Межигір'я — урочище під Києвом, де розміщено Межигірський монастир.

Мирівка — село Кагарлицького р-ну Київської області.

Нові Безрадичі — увійшло до складу Старих Безрадичів Обухівського р-ну Київської області.

Нові Петрівці — село Києво-Святошинського р-ну Київської області.

Обухів — районний центр Київської області.

Ольшаниця — залізнична станція і село Рокитнянського р-ну Київської області.

Перегонівка — село Обухівського р-ну Київської області.

Переяслав — районний центр Київської області.

Підгірці — село Обухівського р-ну Київської області.

Поташ — залізнична станція і село Маньківського р-ну Черкаської області.

Плюти — село, підпорядковане смт Українка.

Ржищів — смт Кагарлицького р-ну Київської області.

Розкопанці — село Богуславського р-ну Київської області.

Розумниця — село Ставищенського р-ну Київської області.

Рудики — колись хутір, спалений більшовиками, тепер як адміністративна одиниця не існує. Як місцевість належить до Обухівського р-ну Київської області.

Саварка — село Богуславського р-ну Київської області.

Синиця — село Богуславського р-ну Київської області.

Синява — село Рокитнянського р-ну Київської області.

Ставище — районний центр Київської області.

Стайки — село Кагарлицького р-ну Київської області.

Старі Безрадичі — село Обухівського р-ну Київської області.

Старі Петрівці — село Києво-Святошинського р-ну Київської області.

Тараща — районний центр Київської області.

Таценки — село Обухівського р-ну Київськоїобласті.

Трипілля — село Обухівського р-ну Київської області.

Тростинка — село Васильківського р-ну Київської області.

Українка — смт Обухівського р-ну Київської області.

Умань — районний центр Черкаської області.

Устимівка — залізнична станція і село Васильківського р-ну Київської області.

Устинград — населеного пункту з такою назвою не виявлено.

Халеп'я — село Обухівського р-ну Київської області.

Христинівка — залізнична станція і районний центр Черкаської області.

Черняхів — село Кагарлицького р-ну Київської області.

Чорнобиль — районний центр Київської області.

Щербанівка — село Обухівського р-ну Київської області.

Янівка — з 1945 р. с. Іванівка Богуславського р-ну Київської області

Неповний список козаків і старшин отамана Зеленого (Додаток № 2)

БАСАНСЬКИЙ. Учасник Визвольного руху в лавах Дніпровської повстанської дивізії (1919). Один із керівників повстанського руху на Трипільщині після загибелі отамана Зеленого. Старшина загону отамана Йосипа Завзятого (1920). Родом із Трипілля.

БЕЛЬДІЙ Леонтій Іванович (1898, м-ко Трипілля Київського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. — ?). Повстанець отамана Зеленого. 1937 року засуджений на 10 р. позбавлення волі.

БЕЛЬДІЙ Михайло. Повстанець отамана Зеленого із Трипілля. Ув'язнений до північних таборів. Вантажачи дерево на корабель, який плив до Франції, непомітно залишився на ньому. Коли корабель вийшов у море, виліз зі схованки і показався на очі французьким морякам. Так опинився у Франції. У 1950-х рр., відчуваючи наближення смерті, написав рідним у Трипілля, що хоче повернутися і померти на Батьківщині. Сімейна рада вирішила, що для його рідних можуть виникнути проблеми і що Михайла треба відговорити від повернення. Отримавши відмову, розхвилювався, через що у нього стався інсульт і він помер.

БІЛЕНКО Марко Якович (? м-ко Трипілля — травень 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БІЛЕНКО Яків Григорович (1891, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БІЛЕНКО Яків Петрович (? м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БОБРОВСЬКИЙ. Помічник отамана Зеленого. Полковник.

БОЙКО Гаврило Антонович (1888, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БОНДАРЕНКО Роман Олексійович (1897, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БУЛАВИН (БУБОН). Власник млина із Трипілля. Повстанець отамана Зеленого.

БУЛАВИН Василь Степанович (? м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БУЛАВИН Петро Юхимович (1904, м-ко Трипілля — 1937). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

БУРЛАКА. Див. ГОНЧАР Овсій.

БУТКО Прокіп Омелянович (? с. Витачів Стайківської вол. Київського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. — 1938). Учитель витачівської школи (1920–1922), диригент хору витачівської «Просвіти», священик Витачівського Хресто-Воздвиженського храму УАПЦ (з 1924). Сприяв Зеленому. 30 серпня 1938 р. засуджений до розстрілу.

ВАДИС Іван Юхимович (1895, м-ко Трипілля — 22.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ВАДИС Степан Юхимович (1893, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ВАКУЛА Мусій. Див. Таценко Мусій.

ВАСИЛЕНКО Дмитро Пилипович (1887, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ВАСИЛЕНКО Михайло Митрофанович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в с. Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ВАСИЛЕНКО Сергій. Голова Халеп'янської сільради. Допомагав зеленівцям. Репресований у 1930-х роках.

ВАСИЛИЦЯ Петро Петрович (1892, м-ко Трипілля —?). Повстанець отамана Зеленого. 1930 року засланий на 10 р., згодом розстріляний.

ВОЛОВЕНКО Лука Йосипович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ВОЛОВЕНКО Терешко. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ВОЛОШИН Петро Федорович (1886, м-ко Трипілля — 1938?) Повстанець отамана Зеленого. Репресований 1938 року.

ГАРКАВИЙ Олександр Миколайович (1884, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ГЕРАСИМЕНКО Андрій Єрмолайович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ГЕРАСИМЕНКО Федір Герасимович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресовано в 1930-х роках.

ГЛОБЕНКО Ілько Данилович (1899, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Побрався з Настею Андріївною Мартиненко, племінницею Зеленого. Арештований 1936 року. Розстріляний.

ГОНЧАР (БУРЛАКА) Овсій Іванович (1888, с. Панська Мотовилівка Васильківського пов. Київської губ. — 1921, Харківська губ.). Громадський і військовий діяч; голова Васильківської повітової земельної управи (1917), засновник «Просвіти» ім. Бориса Грінченка, мотовилівський отаман (1919). Узгоджував дії з отаманом Зеленим. Організатор Васильківського повстання (весна 1919), до якого приєдналися селяни Барахтів, Глевахи, Руликова, Великої Вільшанки, Яцків, Митниці, Крушинки та інших сіл. 1921 року арештований і вивезений у Харків, на Холодну Гору. З в'язниці втік, але незабаром загинув у перестрілці.

ГОРБЕНКО Володимир (? м-ко Трипілля — 1929). Слідчий Дніпровської повстанської дивізії. Розстріляний.

ГОРБЕНКО Карпо Лукович (1898, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ГРИЦАЄНКО Андрій Гаврилович (1898, м-ко Трипілля — 21.04.1938). Писар і кулеметник Дніпровської повстанської дивізії. Розстріляний.

ГРИШИН Артамон (1900–1967). Військовий і громадський діяч, публіцист; козак Дніпровської повстанської дивізії (1919) та штабової сотні 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР (1920–1922), член Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції (1920-ті — 1967); військове звання — поручник Армії УНР. Перебував у польському таборі в Олександрові-Куявському, звідки виїхав до Франції. Спочатку жив в Омеркурі, потім — у Оден-де-Тіш, де став співзасновником Українського драматичного товариства та Асоціації українських комбатантів у Франції. Від 1964 р. — представник журналу «Дороговказ» у Франції. Автор спогаду про героя Другого зимового походу свого товариша Степана Щербака «Листопад… на думку приходить Щербак», посмертних згадок по побратимів, зокрема «Пам'яти Зіновія і Марії Ямкових», «Поручник Петро Білинський», коротких біографій вояків, наприклад старшин Армії УНР Петра Гринюка і Олексія Мандрики, статей про українське культурне життя на еміграції тощо. Понад 40 р. віддав українській громадській діяльності.

ДАВИДЕНКО Олексій Тихонович (1892, с. Григорівка, тепер Обухівського р-ну Київської обл. — 1921). Повстанець отамана Зеленого. Працював, очевидно, у штабі писарем, оскільки у Першу світову війну служив писарем в одній із частин Російської армії. Розстріляний.

ДАНЧЕНКО Олександр (1887, Полтавщина — 1920?). Військовий діяч; командир 25-го Туркестанського полку 7-ї Туркестанської дивізії (1917), начальник організаційного відділу Українського генерального штабу (листопад 1917), командир 2-ї Дніпровської повстанської дивізії (грудень 1918), командир Запорозької дивізії (поч. 1919), Запорозького корпусу (березень 1919), отаман повстанських військ на Волині (1.12.1919); військові чини — капітан Російської армії, отаман Армії УНР. У грудні 1919 р. разом з отаманами Юхимом Божком та Омеляном Волохом у порозумінні з Волинським губернським повстанським комітетом проголосив створення Волинської крайової революційної ради, яку очолив місцевий боротьбист Коваль.

ДАЦЕНКО Мусій. Повстанець отамана Зеленого (1919). Повстанський отаман (1920).

ДЕМЧЕНКО Микола Семенович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ДЕМЧЕНКО Михайло Самойлович (? с. Халеп'я Трипільської вол. Київського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. — 1938?). Повстанець отамана Зеленого. Репресований у 1930-х роках.

ДЕМЧЕНКО Семен Терешкович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. 1933 року «розкуркулений», а 1938 року ув'язнений.

ДЖЕРЕЛО Денис Микитович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ДЖЕРЕЛО Михайло Іванович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ДЖЕРЕЛО Роман Іванович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований.

ДЗЮБЕНКО Антон Микитович (1886, м-ко Трипілля —?). Повстанець отамана Зеленого. 1937 року засуджений на 10 років позбавлення волі.

ДЗЮБЕНКО Михайло Павлович (1904, м-ко Трипілля — 1938). Сприяв повстанцям отамана Зеленого. Секретар сільської ради. Розстріляний.

ДЗЮБЕНКО Олексій Микитович (1889, м-ко Трипілля — 1938). Кравець Дніпровської повстанської дивізії. Розстріляний.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ. Посланець отамана Зеленого до Володимира Оскілка, командувача Північним фронтом Армії УНР.

ДРУЗЕНКО Василь Петрович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Родом із Трипілля. Репресований у 1930-х роках.

ДРУЗЕНКО Матвій Іванович (1901, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ДРУЗЕНКО Степан Микитович (1904, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ДРУЗЕНКО Яків Микитович (1901, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ДУБОВИЙ. Комендант м-ка Трипілля, підпорядкований отаманові Зеленому.

ДУЖАНОВ Василь. Гармаш Дніпровської повстанської дивізії.

ЄВДОЧЕНКО Марко Миронович. Командувач флотом отамана Зеленого. Родом із Трипілля. Репресований. Відсидів 10 років. Похований у Трипіллі.

ЄВДОЧЕНКО Яків Васильович (1896 — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. 1921 року засуджений на 2 роки ув'язнення, а 1938 року розстріляний.

ЄВЛАШЕНКО Михайло Васильович (1893, с. Верем'я, Обухівського р-ну Київської обл. — 29.04.1938). Повстанець Зеленого, після його загибелі — інших отаманів. Жив у Трипіллі. Розстріляний.

ЖУК Іван Кирилович (1895, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЗАБРОДА Данило Костянтинович (1901, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЗАБРОДА Денис Васильович (1897, м-ко Трипілля — 1976). Повстанець отамана Зеленого. Вправний кіннотник, «рубав аж до сідла». Репресований 1937 року. Після 10 р. перебування у неволі повернувся у Трипілля. Реабілітований.

ЗАБРОДА Дмитро Сидорович (1900, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЗАБРОДА Йовхим Федорович. Повстанець отамана Зеленого із Трипілля.

ЗАБРОДА (ГАМЗА) Максим Сидорович (1890, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЗАБРОДА (ГАМЗА, САМОЗВАНЕЦЬ) Петро Сидорович. Командир полку Дніпровської повстанської дивізії. Родом із Трипілля.

ЗАБРОДА (ГАМЗА, САМОЗВАНЕЦЬ) Яків Сидорович. Помічник отамана Зеленого. Родом із Трипілля.

ЗАБРОДА Марко Андрійович (1887, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЗАБРОДА Микита Омелькович (1895, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЗАБРОДА Федір (ор. 1895, м-ко Трипілля —? с. Стайки, тепер Кагарлицького р-ну Київської обл.). Повстанець отамана Зеленого. Репресований. Повернувся з ув'язнення. Оскільки у Трипіллі жити було заборонено, жив і працював у Стайках.

ЗАВЗЯТИЙ. Див. ПОНОМАРЕНКО Йосип.

ЗАВОРОТНІЙ Антін Пилипович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЗАВОРОТНІЙ Кирило Пилипович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЗАВОРОТНІЙ Клим Савович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Арештований 30 квітня 1929 р. Засуджений 8 липня 1929 р. до ув'язнення в концтаборі.

ЗАВОРОТНІЙ Михайло Митрофанович (1899, с. Халеп'я — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЗАВОРОТНІЙ Назар Лукич. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресовано в 1930-х роках.

ЗАВОРОТНІЙ Олекса Юхимович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЗАВОРОТНІЙ Тиміш. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЗАВОРОТНІЙ Федір Несторович. Сотник Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ЗАВОРОТНІЙ Федір Олексійович (1892, с. Халеп'є Трипільської вол. Київського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. — 1938, м. Київ). Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Бригадир колгоспу. Репресовано в 1938 р.

ЗАВОРОТНІЙ Яків Іванович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ЗАРЕЦЬКИЙ Антон Феодосійович (1886, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Бухгалтер. Розстріляний.

ЗЕЛЕНИЙ Лаврін Григорович (1897, с. Черняхів, тепер Кагарлицького р-ну Київської обл. — ?). Повстанець отамана Зеленого. Арештований 17 квітня 1929 року. Колегією ОҐПУ 8 липня 1929 р. засуджений до 10 років ув'язнення.

ЗОЗУЛЯ Макар. Писар Дніпровської повстанської дивізії. Помер у с. Новосілки.

ІВАНОВ Петро Іванович (1894, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ІГНАТЕНКО Трохим Іванович (1881, с. Щербанівка, тепер Обухівського р-ну Київської обл. — 1933, с. Щербанівка). Гармаш Дніпровської повстанської дивізії. Георгіївський кавалер. Помер від голоду.

ІГНАТУША Василь Павлович (1898, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ІГНАТУША Іван Павлович (1906, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Сприяв повстанцям отамана Зеленого. Розстріляний.

ІГНАТУША Степан Павлович (1900/1905, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ІГНАТУША Павло Федорович (1885, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

КАГАРЛИЦЬКИЙ. Курінний Черняхівського куреня Дніпровської повстанської дивізії, згодом 2-ї Київської повстанської селянської дивізії. Курінь 300–400 козаків.

КАГАРЛИЦЬКИЙ Кирило Антонович. Повстанець отамана Зеленого, можливо курінний Дніпровської повстанської дивізії. Емігрував. У 1920-х рр. листувався із братом Филимоном.

КАГАРЛИЦЬКИЙ Федось Гнатович (1897, с. Черняхів — 27.09.1937). Повстанець отамана Зеленого, можливо курінний Дніпровської повстанської дивізії. Батько письменника Миколи Кагарлицького. Тричі тікав з таборів — Біломорканалу, Байкало-Амурської магістралі і Соловків.

КАГАРЛИЦЬКИЙ Филимон Антонович (1886, с. Черняхів — 16.7.1929). Повстанець отамана Зеленого, можливо курінний Дніпровської повстанської дивізії. Арештований 17 квітня 1929 р. Колегією ОҐПУ 8 липня 1929 р. засуджений до розстрілу.

КАРНОВСЬКИЙ Василь Іванович (1901, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

КАЧАНЕНКО Антон Тарасович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

КАЧАНЕНКО Зосим Тарасович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

КОВАЛЕНКО Іван Федорович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

КОВАЛЕНКО Лука Федорович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

КОВАЛЕНКО Михайло Овер'янович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

КОЛІСНИК Андрій Григорович (1898, м-ко Трипілля — 1941?). Повстанець отамана Зеленого. Не вернувся із Другої світової війни.

КОЛІСНИК Оврам Григорович. Прапорщик Російської армії, георгіївський кавалер. Старшина Дніпровської повстанської дивізії. Із Трипілля. Загинув у бою. Брат Андрія Григоровича Колісника, зятя Одарки Терпило (сестри отамана) та батька Надії Андріївни Колісник (онуки Одарки Терпило).

КОНОНЕНКО Василь Йовхимович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

КОНЬКО Сергій Іванович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

КОНЬКО Т. І. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

КОНЬКО Федось Іванович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

КОР'ЯН Максим Микитович (1881, м. Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

КОСАР Павло Григорович (1898, м-ко Трипілля —?). Повстанець отамана Зеленого. 1937 року засуджений на 10 р. неволі.

КОСИНКА (СТРІЛЕЦЬ) Григорій Михайлович (29.11.1899, с. Щербанівка Трипільської вол. Київського пов. Київської губ., тепер Обухівського р-ну Київської обл. — 15.12.1934). Учасник Визвольного руху в лавах Дніпровської повстанської дивізії (працівник штабу), письменник. Змалку наймитував, працював на Григорівській цукроварні, служив канцеляристом. У 1919–1922 рр. навчався в Київському інституті народної освіти. 1919 року в газеті «Боротьба» з'явилось перше оповідання Косинки «На буряки». В 1920-х рр. працював у редакції газети «Вісті Київського губревкому», журналах «Нова Громада» та «Всесвіт», директором харківського і київського радіокомітетів. Належав до літературних об'єднань АСПИС (1923–1924), «Ланка» і «Марс». Проза Косинки відзначається правдивістю і гостротою життєвих конфліктів. У творах Косинки змальовуються події Визвольної боротьби українського народу 1917 — 1920-х років. Офіційна совєтська критика звинувачувала його у сповідуванні «куркульської ідеології» та націоналізмі. В листопаді 1934 р. арештований. Проходив по судовій справі разом з письменниками Антоном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським. Під час судового процесу у грудні 1934 р. звинувачений у приналежності до терористичної організації і засуджений до розстрілу. Реабілітований 19 жовтня 1957 р. Автор збірок оповідань: «На золотих богів» (1922), «Заквітчаний сон» (1923), «Мати» (1925), «За ворітьми» (1925), «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1928, 1929), «Циркуль» (1930), «Змовини» (1933), «Серце» (1933), «Гармонія» (1933) та ін.

КОЧУБЕЙ Григорій Петрович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Арештований 23 квітня 1938 р.

КОЧУБЕЙ Олексій Прохорович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

КРАВЕЦЬ Феодосій Олексійович (1897 —?). Начальник обухівського гарнізону, підпорядкованого отаманові Зеленому; військове звання — прапорщик Російської армії. 1917 року закінчив Саратовське юнкерське училище. У повстанському русі з 1918 року. Учасник антигетьманського повстання. Учасник боїв проти більшовиків під Васильковом. Арештований 1937 року. «Тройка» засудила його до 10 років виправних таборів. З ув'язнення не повернувся.

КРАВЧЕНКО Микола Миколайович (1894, м. Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

КРАВЧЕНКО Микола Романович (1879, м. Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

КРАВЧЕНКО Петро Трохимович (1900, м. Трипілля —?). Повстанець отамана Зеленого. 1937 року засуджений на 10 р. неволі. Не повернувся.

КРЕЗУБ Семен Макарович. Повстанець отамана Зеленого із с. Гудимівка (тепер Перше Травня). У 1921 р. отаман повстанського загону.

КУЛЬБАЧНИЙ Іван Федорович (1886, м. Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

КУЛЬБАЧНИЙ Степан Кузьмович (1902, м. Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЛАВРІНЕНКО Гаврило Макарович (1895, с. Халеп'я — 25.10.1937). Військовий і громадський діяч; писар Халеп'янської пішої сотні та штабу Дніпровської повстанської дивізії, голова халеп'янської «Просвіти» (з 1921 р.), учитель, бандурист, бригадир колгоспу «Жовтень». Син Макара Юхимовича Лавріненка, члена Української соціал-демократичної партії, пізніше партії есерів, репресованого 1907 року. Гаврило Лавріненко брав участь у боях, під час одного з яких був поранений у голову. Учасник рейду отамана Зеленого на Умань. Здібний організатор і агітатор. Арештований 1937 року. Охарактеризований слідством як «запеклий націоналіст». Звинувачувався в участі в «політбанді Зеленого», «трипільській трагедії», зв'язках «с расстрелянным террористом «Косынка». 25 жовтня 1937 р. «тройка» постановила розстріляти бандуриста.

ЛАВРІНЕНКО Дмитро Гаврилович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛАВРІНЕНКО Іван О. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р.

ЛАЗАРЕНКО. Начальник команди розвідників отамана Зеленого. Родом з м. Переяслава.

ЛЕМЕШКО Григорій Григорович (? с. Халеп'я — 1.8.1929, м. Харків). Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Арештований 30 квітня 1929 р. Розстріляний.

ЛЕМЕШКО Григорій Данилович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛЕМЕШКО (КОМАР) Василь. Повстанець отамана Зеленого. Вправний кіннотник. «Рубав аж до сідла». Родом із Трипілля.

ЛЕМЕШКО Мусій Петрович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛЕМЕШКО Оврам Григорович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Арештований 30 квітня 1929 р. Засуджений 8 липня 1929 р. до ув'язнення в концтаборі.

ЛЕМЕШКО Олександр Юрійович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛЕМЕШКО Сергій Іванович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛЕМЕШКО С. С. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛЕМЕШКО Тимофій Антипович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Арештований 30 квітня 1929 р. Вперше засуджений 8 липня 1929 року. 1937 р. арештований вдруге і засуджений ще на 10 років.

ЛЕМЕШКО Тимофій Карпович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛЕМЕШКО Трохим Гнатович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛЕМЕШКО Трохим Карпович (? с. Халеп'я — 1975). Повстанець отамана Зеленого. «Соввласть» конфіскувала у нього хату з усім майном. Арештований 30 квітня 1929 року. 8 липня 1929 р. засуджений за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» до 5 р. ув'язнення. П'ятеро дітей і дружина змушені поневірятися по чужих хатах, всі вони, крім Івана Трохимовича Лемешка, загинули від голоду і хвороб у 1930–1933 роках. 1992 року прокурор Київської області ствердив, що «жодних юридичних доказів і посилань на кримінальне законодавство у справі немає», відтак Т. Лемешка було реабілітовано.

ЛЕМЕШКО Федір Васильович. Комендант с. Халеп'я, підпорядкований отаманові Зеленому. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ЛЕМЕШКО Я. Є. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛЕМЕШКО Яків Карпович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Арештований 30 квітня 1929 р. Засуджений 8 липня 1929 р.

ЛЕЩЕНКО Л. І. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛЕЩЕНКО П. І. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛИСЕНКО Грицько Григорович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ЛИСЕНКО Ілько Петрович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛИТВИНЕНКО Микола Миколайович (1904, м. Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЛІТКОВСЬКИЙ Панас Григорович (1903, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЛОЖЕЧНИК Михайло Сидорович (1888, м. Трипілля — 24.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЛОЗОВИЙ Олефір Макарович. Отаман Гудимівської сотні Дніпровської повстанської дивізії.

ЛУКАШЕНКО Герасим Прокопович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛУКАШЕНКО Григорій Іванович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛУКАШЕНКО Данило Лукич. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ЛУКАШЕНКО Іван Іванович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛУКАШЕНКО Михайло Давидович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛУКАШЕНКО Олекса Йосипович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛУКАШЕНКО Яків Семенович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛЮБИМЕНКО Дмитро Дмитрович. Сотник Дніпровської повстанської дивізії. Із Трипілля. Перейшов у Красну армію. Був убитий за нез'ясованих обставин на початку 1920-х рр.

ЛЮБИМЕНКО Петро Іванович (1898, м-ко Трипілля — 5.05.1938) Повстанець отамана Зеленого. 1933 року «розкуркулений», пізніше розстріляний.

ЛЯШЕНКО Лавро Іванович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЛЯШЕНКО Павло Іванович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

МАКАРЕНКО Федір Маркович (1898, м-ко Трипілля — жовтень 1938). Сприяв Зеленому. Голова щербанівського колгоспу. Розстріляний.

МАНЯКА (РЯСНИЙ) Андрій. Повстанець отамана Зеленого з Трипілля. Його мати і мати Сергія Лук'яновича Олексієнка — сестри. Одружений з Тетяною Антонівною Олександренко, сестрою повстанця Дениса Заброди.

МАРТИНЕНКО (КВІТКА) Яків Андрійович (? м. Трипілля — червень 1932, м. Малин, тепер Житомирської обл.). Скарбник Дніпровської повстанської дивізії, племінник отамана. Неодноразово піддавався тортурам у ҐПУ. Виїхав у Малин, де працював завгоспом. Помер від гострої інфекційної хвороби.

МАРУЩЕНКО Петро Пилипович (1883, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

МАТЮШЕНКО Семен Миколайович (1881, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

МАТЮШЕНКО Семен Микитович (1879, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

МЕРНИЧЕНКО Андрій Семенович. Повстанець отамана Зеленого із Щербанівки. Розстріляний у 1930-х роках.

МЕРНИЧЕНКО Кирило Семенович. Повстанець отамана Зеленого із Щербанівки. Репресований у 1930-х роках.

МИКОЛЕНКО. Повстанець отамана Зеленого. Після загибелі Зеленого як повстанський отаман діяв в околицях сіл Нещерів і Гудимівка (тепер с. Перше Травня).

МИКОЛЕНКО Олексій Гаврилович (1903, м. Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

МИКОЛЕНКО Степан Андрійович (1892, м. Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

МИЩУК. Посланець отамана Зеленого до Володимира Оскілка, командувача Північним фронтом Армії УНР.

МОВЧАН Данило Юхимович (1879, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

МОРГЕВИЧ. Повстанець отамана Зеленого із Трипілля. Його дружина Софія Гордіївна була лікарем повстанців.

МОРГЕВИЧ (ТЕРПИЛО) Софія Гордіївна. Лікар Дніпровської повстанської дивізії. Засуджена на 10 р. ув'язнення. Після відбуття покарання їй заборонили проживати у Трипіллі. Виїхала у Переяслав-Хмельницький район.

МУРАЧ Олекса Гаврилович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

НАЗАРЕНКО Василь Сильвестрович (? м. Обухів, тепер Київської обл. — 16.10.1937). Військовий діяч; писар і господар Дніпровської повстанської дивізії; військові звання — унтер-офіцер Російської армії, сотник Дніпровської повстанської дивізії. Син обухівського чоботаря. 1912 року призваний до Російської армії. Учасник Першої світової війни. Кавалер Георгіївського хреста. Від 1919 р. — в повстанському русі. Брав участь у рейді на Умань. 12 липня 1929 р. постановою «тройки» УНКВС у Київській області засуджений на три років (за агітацію за Самостійну Україну), згодом ще на 10 років. Покарання відбував на Соловках.

НЕЩЕРЕТ Василь Данилович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

НЕЩЕРЕТ Давид. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

НЕЩЕРЕТ Іван Якович (? с. Халеп'я — 1938). Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Арештований 23 квітня 1938 р. Прощаючись з односельчанами, сказав: «Люди добрі, скажу, як у тій пісні співається, — «простіть, може, з ким сварився». Розстріляний.

НЕЩЕРЕТ Корній Савович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

НЕЩЕРЕТ Петро Іванович (ор. 1873, с. Витачів — 9.3.1938). Громадський, просвітній і релігійний діяч; староста церковної ради Хресто-Воздвиженського храму, голова витачівської «Просвіти». Самобутній філософ. 1909 року Стайківським волосним сходом обирався кандидатом до 3-ї Державної думи. Сприяв Зеленому. Арештований 1930 року. 10 грудня 1937 р. засуджений «Тройкой КОУ НКВД УССР» на 10 р. виправних таборів. Утримувався в Лук'янівській в'язниці. Під час слідства сказав прямо: «Україна зараз перебуває під владою Москви, кацапів, які обдирають український народ, але прийде час, що вона буде самостійною державою». 9 березня 1938 р. «тройка» перекваліфікувала звинувачення і засудила його до розстрілу. Того ж дня вирок виконано.

НЕЩЕРЕТ Федір Петрович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

НОСАР Іван Якович. Повстанець отамана Зеленого із Трипілля. Репресований.

НОСАР Павло Якович (1886, м-ко Трипілля — 8.12.1938). Обозний Дніпровської повстанської дивізії. Батько сімох дітей. Розстріляний за участь у «банді Зеленого».

ОВЧАРЕНКО Григорій Миколайович. Сотник Дніпровської повстанської дивізії. Родом із Трипілля.

ОВЧАРЕНКО Микола Степанович (1896, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ОВЧАРЕНКО Кіндрат Петрович (1902, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Службовець. Розстріляний.

ОВЧАРЕНКО Пилип Григорович (1892, м-ко Трипілля — 21.04.1938). Швець Дніпровської повстанської дивізії. Розстріляний.

ОЛЕКСАНДРЕНКО Олексій Антонович (1904, м-ко Трипілля — 16.10.1937). Повстанець отамана Зеленого. Заступник голови колгоспу. Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

ОЛЕНИЧ Андрій Іванович (1893, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ОЛЕНИЧ Данило. Повстанець отамана Зеленого із Трипілля. Фельдшер. Чоловік сестри отамана Галини.

ОЛЕНИЧ Іван Петрович (поч. 1900-х, м-ко Трипілля — 25.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Учитель. 1933 року засуджений на 5 р. як «куркуль» і «український націоналіст», керівник «контрреволюційної повстанської організації», а наприкінці терміну ув'язнення розстріляний.

ОЛЕНИЧ Йосип Іванович (1894, м-ко Трипілля — 1937). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ОЛЕНИЧ Яким Григорович (1900, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Репресований 1937 року. Реабілітований 1957 року.

ОЛЕНЧЕНКО Андрій Іванович (? м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ОЛЕНЧЕНКО Лука Петрович (? м-ко Обухів — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ОЛЕНЧЕНКО Павло Петрович (? м-ко Обухів — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ОЛЕНЧЕНКО Федір Петрович (? м-ко Обухів — 1938). Повстанець отамана Зеленого. 1930 року «розкуркулений», згодом розстріляний.

ОПАНАСЕНКО Мусій Михайлович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ОСТРОВСЬКИЙ Андрій Михайлович (1886, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ОСТРОВСЬКИЙ Артем Григорович (1898, м-ко Трипілля —?). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ОТКИДАЧ Максим Олексійович (1894, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ПАВЕЛЬЧЕНКО Андрій Охрімович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Арештований 30 квітня 1929 року. Засуджений 8 липня 1929 року.

ПАСІЧНИЙ Прокіп Онуфрійович (Онопрійович) (1892, м-ко Трипілля — 21.04.1938). Зброяр Дніпровської повстанської дивізії. Розстріляний.

ПАХОМОВ Гаврило Семенович (1893, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ПАЩЕНКО Василь Миколайович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ПЕРЕВЕРТУН Євмен Гнатович (? — 1938). Учасник повстанського руху під проводом отамана Зеленого. Брат дружини священика Української автокефальної церкви Хресто-Воздвиженського храму в с. Витачів. Середняк-одноосібник. Розстріляний.

ПЕРЕХРЕСТ Свирид Іванович (1874, с. Черняхів —?). Повстанець отамана Зеленого. Арештований 17 квітня 1929 року. Колегією ОҐПУ 8 липня 1929 р. засуджений до 10 років ув'язнення.

ПЕТРЕНКО Костянтин Павлович (1901, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ПЕТРИЧЕНКО Максим Михайлович (1885, м-ко Трипілля —?). Повстанець отамана Зеленого. «Розкуркулений» 1931 року. У вересні 1935 р. засуджений на 5 р. позбавлення волі.

ПЕТРИЧЕНКО Федір Васильович (1885, м-ко Трипілля — 1930). Повстанець отамана Зеленого. «Розкуркулений» 1931 року. У вересні 1935 р. засуджений на 5 р. позбавлення волі.

ПЕТРОВ Михайло Петрович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ПІДКОВА Максим. Див. УДОД Максим.

ПЛОХИЙ Григорій Гаврилович (1891, м-ко Трипілля — 1970-ті, Трипілля). Повстанець отамана Зеленого. Позбавлений волі на 10 р. Після відбуття покарання повернувся. За фахом перукар.

ПЛОХИЙ Митрофан Іванович (1883, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ПЛОХИЙ Роман Іванович (1897, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ПЛЮТА Василь Миколайович (1885, м-ко Трипілля — 5.05.1938, м. Київ). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ПЛЮТА (КОЗЮРА) Семен Кузьмович (? с. Щербанівка — 1970-ті, с. Щербанівка). Повстанець отамана Зеленого. Не раз хвалився, що Зелений подарував йому коня.

ПОНОМАРЕНКО Йосип (ЗАВЗЯТИЙ). Військовий діяч; сотник Черняхівського куреня Дніпровської повстанської дивізії, сотник і курінний Черняхівського куреня 2-ї Київської повстанської селянської дивізії (1919), повстанський отаман (1920). Курінь 300–400 козаків. Бився проти більшовиків та денікінців на обох берегах Дніпра. Допомагав українсько-польському війську під час наступу на Київ у травні 1920 року. Хотів організувати Дніпровську дивізію ім. отамана Зеленого, та польська влада і ад'ютант Головного отамана В. Бень відмовили. Під час відступу українсько-польського війська Завзятий на чолі загону ім. Зеленого вступив у бої проти червоних. Загинув у бою в с. Кальному на Лівобережжі.

ПОНОЧОВНИЙ Андрій Корнійович (1893, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ПОНОЧОВНИЙ Василь Михайлович (1888, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ПОНОЧОВНИЙ Нестор Михайлович (1890, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ПУГАЧ Гнат Мусійович. Ройовий Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований в 1930-х роках.

ПУГАЧ Іван. Повстанець Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ПУПЧЕНКО Данило Якимович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ПУПЧЕНКО Іван. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ПУПЧЕНКО Остап Самсонович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ПУСТОВИЙ Андрій Якович (1900, м-ко Трипілля — 1933). Командир кінної розвідки Зеленого.

ПУСТОВИЙ Панас Павлович (1909, с. Щербанівка — 1919, біля Трипілля). Повстанець отамана Зеленого.

ПУШКАР Федось Пилипович (ор. 1880, м-ко Трипілля — 1948). Повстанець отамана Зеленого. Зять Ілька Терпила. «Розкуркулений».

РІЗНИК. Військовий діяч; командир Шевченківського полку (кін. 1917), який згодом збільшовичився. Начальник штабу Дніпровської повстанської дивізії (1919).

РОМАНЬКО. Агроном із м. Обухова. Співпрацював з отаманами Зеленим і Кармелюком (Марком Шляховим).

РУДИК Григорій Гнатович (? с. Щербанівка — 1937). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

РУДИК (ДУБ) Дмитро Гнатович (? с. Щербанівка — 1920, с. Щербанівка). Курінний Дніпровської повстанської дивізії (1919). Червоні заскочили його у власній хаті, але він вискочив через вікно, яке завжди тримав відкритим. Все ж більшовик, що засів за сараєм Кузьми Ігнатенка, застрелив Дмитра. Там його і поховали, поставили хреста. Згодом перепоховали на кладовищі, але де — вже ніхто не згадає. Коли Дмитра вбили, його дружина боса вибігла з хати. Діставшись с. Долина, забігла до діда Тимка в сарай, залізла в ясла і виставила ноги до морд волів, щоб гріли їх, бо вони задубілі від морозу. Потім перебралася в Матяшівку до багатодітної сестри. Допомагала їй по господарству.

РУДИК Семен Петрович. Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний 5 травня 1938 р.

РУДЮК Григорій Іванович (1872, с. Черняхів —?). Повстанець отамана Зеленого. Арештований 17 квітня 1929 року. Колегією ОҐПУ 8 липня 1929 р засуджений до розстрілу, який замінено на 10 років ув'язнення.

РЯДЕНКО. Повстанець отамана Зеленого (1919). Один із керівників повстанського руху на Трипільщині після загибелі отамана Зеленого. Старшина отамана Завзятого (1920).

САВИЦЬКИЙ Григорій Платонович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований в 1930-х роках.

САВИЦЬКИЙ Петро Данилович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований в 1930-х роках.

САВИЦЬКИЙ Юхим Тихонович (1901, м-ко Трипілля —?). Повстанець отамана Зеленого. Вчитель. 1937 року засуджено на 10 р. позбавлення волі.

САВЧЕНКО. Посланець отамана Зеленого до Володимира Оскілка, командувача Північним фронтом Армії УНР.

САМОЗВАНЕЦЬ. Див. Заброда Петро і Заброда Яків…

САПУН Кузьма. Повстанець отамана Зеленого. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

СЕМИГИРЯ. Повстанець отамана Зеленого (1919), дмитрівський отаман (1920). Загін до 400 осіб.

СЕРЕДА Андрій Ількович (1888, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

СЕРЕДА Павло Михайлович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

СЕРЕДА Пантелеймон Степанович (1905, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

СИВЕЦЬ Данило Іванович (1896, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

СИНИЦЬКИЙ Тодось. Повстанець отамана Зеленого із Трахтемирова.

СКЛЯРЕНКО Данило Євдокимович (1892, с. Черняхів —?). Повстанець отамана Зеленого. Арештований 17 квітня 1929 року. Колегією ОҐПУ 8 липня 1929 р. засуджений до 10 р. ув'язнення.

СЛАДКИЙ Тимофій. Повстанець отамана Зеленого з Трипілля. Загинув у бою, як і його син, ім'я якого не збереглося.

СЛАДКИЙ Трохим Кіндратович. Сотник Дніпровської повстанської дивізії. Родом із Трипілля. Рятуючись від репресій, утік на Донбас. Повернувся перед Другою світовою війною.

СОВЕРШЕННИЙ Василь Лаврович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

СОВЕРШЕННИЙ Микола Лаврович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

СОВЕРШЕННИЙ Петро Лаврович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

СТРАТІЄНКО Костянтин Йосипович (1899, с. Черняхів —?). Повстанець отамана Зеленого. Арештований 17 квітня 1929 року. Колегією ОҐПУ 8 липня 1929 р. засуджений до 10 років ув'язнення.

СТРІЛЕЦЬ Петро Григорович (ор. 1885, с. Щербанівка — 1929, с. Щербанівка). Забезпечував провіантом повстанців.

ТАЦЕНКО (ВАКУЛА) Мусій. Начальник штабу Дніпровської повстанської дивізії, після смерті Зеленого — повстанський отаман.

ТЕРПИЛО Андрій Йосипович (осінь 1900, м-ко Трипілля — 21.04.1938). Власник млина. Повстанець отамана Зеленого. Учасник походу на Умань — Христинівку. Влітку 1919 року поранений у бою. Батько Йосипа Андрійовича Терпила, укладача «Неповного списку репресованих у 1937–1938 рр. громадян Трипілля, які не повернулися».

ТЕРПИЛО Андрій Леонтійович (1904, м-ко Трипілля —?). Сприяв повстанцям Зеленого. 1938 року засуджений на 10 р. позбавлення волі.

ТЕРПИЛО Гордій Ількович (1877, м-ко Трипілля —?). Повстанець першого відділу отамана Зеленого, його брат.

ТЕРПИЛО Грицько Ількович (1877, м-ко Трипілля —?). Повстанець першого відділу отамана Зеленого, його рідний брат. Засуджений 1937 року до 10 р. позбавлення волі. Відбував ув'язнення в Башкирії, де і загинув.

ТЕРПИЛО Євдоким Григорович (1897, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ТЕРПИЛО Максим Никифорович (1896/1903, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ТЕРПИЛО Максим Юхимович (1899, м. Трипілля — 16.10.1937). Командир 2-го Трипільського полку Дніпровської повстанської дивізії. Хлібороб, двоюрідний брат отамана Зеленого. Брав участь у боях під Горохуваткою, Христинівкою та іншими містами і селами. Неодноразово був заарештований, зокрема 1924 року та 20 серпня 1937 року. Врешті засуджений «тройкою» до розстрілу.

ТЕРПИЛО Микола Ничипорович (1903, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Ветеринарний лікар у колгоспі. Розстріляний. Репресовані і родичі — як «учасники контрреволюційної повстанської організації».

ТЕРПИЛО Микола Петрович (? м-ко Трипілля — 5.5.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ТЕРПИЛО Мусій Йосипович (1902, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ТЕРПИЛО Олексій. Повстанець отамана Зеленого із Трипілля. Ув'язнений у 1937–1947 рр.

ТЕРПИЛО Панас Ількович. Повстанець першого відділу отамана Зеленого, його брат. Родом із Трипілля.

ТЕРПИЛО (СУСТА) Максим Ничипорович (1900, м-ко Трипілля — 1938?). Повстанець отамана Зеленого. Репресований 1938 року. Реабілітований.

ТЕРПИЛО Яків Миколайович (1891, м-ко Трипілля —?). 1937 року арештований на 10 р. позбавлення волі.

ТЕТЕРЮК Сергій Матвійович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Арештований 30 квітня 1929 р. Засуджений 8 липня 1929 р.

ТИТАРЕНКО Данило. Сотник Особливої козацької сотні із Халеп'я. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р.

ТКАЧЕНКО Василь Дмитрович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ТРАВ'ЯНКО Іван Якимович (1900, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого із Трипілля. Бухгалтер рибного колгоспу. Арештований 12 квітня 1938 р. Розстріляний.

ТРАВ'ЯНКО Никифор Михайлович (1888, м-ко Трипілля — 1937). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ТРОХИМЕНКО Гаврило Тимофійович (1895, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ТРОХИМЕНКО Григорій Тимофійович (1897, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ТРОХИМЕНКО Сергій Дмитрович (1901, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ТУКАЛЕНКО Сергій Минович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р.

ТУКАЛЕНКО Степан Андрійович (? с. Халеп'я — 4.11.1937). Військовий і громадський діяч, кооператор; голова Халеп'янського ревкому (1919), отаман Халеп'янської пішої сотні, голова Халеп'янської сільської ради, голова колгоспу. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Арештований 13 вересня 1937 р. Звинувачувався в організації у Халеп'ї «контрреволюційної фашистської організації «Тамплієрів». В обвинувальному висновку зазначалося: «В период оперирования политбандыЗеленого Тукаленко С. А. был первым ее организатором в с. Халепье, сотенным командиром так званой ударной сотни банды Зеленого, посылался на самые неприступные места. Во время Трипольськой трагедии его сотня рассправлялась с комсомольцами и красноармейцами». 19 жовтня засуджений до розстрілу. Вирок виконано 4 листопада 1937 р., до 20-ліття Жовтневої революції.

ТУЛУМАН Микола Тимофійович (1897, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Завідувач ветеринарної лабораторії. Розстріляний.

УДОД Грицько Данилович (1902, м-ко Трипілля —?). Гармаш Дніпровської повстанської дивізії. Шофер Трипільської МТС. 1930 року совєтська влада «розкуркулила» його батьків. Під час Голодомору помер Данило Іванович Удод, очевидно, батька Г. Д. Удода. 1937 року «соввласть» ув'язнила Г. Удода.

УДОД (ПІДКОВА) Максим. Командир 1-го Трипільського полку Дніпровської повстанської дивізії. Помічник отамана Зеленого. Родом із Трипілля. Емігрував.

УДОД Прохор Карпович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р.

УДОД Яків. Командир батареї Дніпровської повстанської дивізії, після загибелі Зеленого — повстанський отаман. Родом із Трипілля.

ФЕДОРЕНКО Харитон Степанович. Арештований 23 квітня 1938 р.

ФЕДОРОВ Кость. Повстанець отамана Зеленого. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ФЕДОРЯЧЕНКО Данило Леонтійович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ФІЛОНЕНКО Андрій Іванович (1892, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ФІЛОНЕНКО Іван Іванович (1882, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ФІЛОНЕНКО Йосип Михайлович (1894, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Бригадир колгоспу. Розстріляний як і брат.

ФІЛОНЕНКО Кирило Іванович (1888, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ФІЛОНЕНКО Микита Іванович (1905, м-ко Трипілля — 21.04.1938). Зброяр Дніпровської повстанської дивізії. Розстріляний.

ФІЛОНЕНКО Юхим Васильович (1905, м-ко Трипілля — 1938). Сприяв повстанцям Зеленого. Розстріляний.

ХАПКОВ Йосип Тимофійович (1888/1891, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ХОМЕНЧУК Василь Петрович (1893, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ХОМЕНЧУК Гордій Васильович (1905, м-ко Трипілля — 1938). Сприяв повстанцям Зеленого. Бригадир колгоспу. Розстріляний.

ХОМЕНЧУК Кирило Павлович (1900, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ХОМЕНЧУК Микита Петрович (1900, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ХОРА Володимир Іванович (1902, м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Заступник голови сільської ради. Розстріляний.

ЦЕДИК Андрій Федорович (1890, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЦЕДИК Дмитро Федорович (ор. 1876, м-ко Трипілля — 1973, Трипілля). Повстанець отамана Зеленого.

ЦЕДИК Іван Дмитрович (7.10.1903, м-ко Трипілля — 11.7.1983, Київ). Повстанець отамана Зеленого. Учасник «трипільської розплати». Репресований 1943 року. Покарання відбував під Іркутськом. Його сім'я (дружина Катерина Григорівна, дочка Грицька Ільковича Терпила, та дочка Оксана) була примусово виселена з Києва; усе майно, включаючи квартиру, було реквізоване. Повернувся з таборів після смерті Сталіна 1953 року.

ЦЕДИК Кирило. Повстанець отамана Зеленого із Трипілля. Репресований. Повернувся з ув'язнення. За фахом телеграфіст.

ЦЕДИК Кирило Федорович (ор. 1901, м-ко Трипілля —?). Заможний селянин. Власник млина. Допомагав отаману Зеленому коштами, продуктами, фуражем та ін. Репресований 1937 року.

ЦЕДИК Федір Микитович (1898, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЦЕДИК Яків. Повстанець отамана Зеленого із Трипілля. Ув'язнений у 1937–1947 рр.

ЦЕДИК Яків Степанович (? м-ко Трипілля — 29.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЦЮКАЛО Федір Наумович (1897, с. Германівська Слобідка, тепер с. Красна Слобідка Обухівського р-ну Київської обл. — 1945). Повстанець отамана Зеленого. Репресований 1937 р. Реабілітований 25 січня 1958 р.

ЧАЙКА. Повстанець отамана Зеленого.

ЧЕРНЯХІВСЬКИЙ Георгій Васильович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЧЕЧКО. Повстанець отамана Зеленого із Трипілля. Представник на переговорах з польською владою у травні 1920 року про створення дивізії ім. отамана Зеленого.

ЧЕЧКО Олександр Логвинович (1889, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний. Можливо, О. Л. Чечко і Чечко — одна й та ж людина.

ЧИРИКАЛО Дмитро Павлович (? м-ко Обухів — 1938). Хлібороб. 1931 року «розкуркулений», а 1938 року розстріляний.

ЧИРИКАЛО Остап Павлович (? м-ко Обухів — 1938). Хлібороб. Спочатку «розкуркулений», а потім розстріляний.

ШЕВЧЕНКО Андрій Микитович (1905, м-ко Трипілля — 1938). Допомагав повстанцям Зеленого. Розстріляний.

ШЕВЧЕНКО Дмитро Данилович (1899, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Бригадир. Розстріляний.

ШЕВЧЕНКО Степан Петрович (1886, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний. Реабілітований 1957 року.

ШЕВЧЕНКО Тимофій Денисович (1894, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ШЕЛЕСТ Пилип. Організатор повстанського руху. Співпрацював з отаманами Кармелюком (Марком Шляховим) і Зеленим.

ШЕРЕМЕТ Антон Карпович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресовано в 1930-х роках.

ШЕРЕМЕТ Гордій Дмитрович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ШЕРЕМЕТ Зінько Карпович. Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

ШЕРЕМЕТ Петро Гаврилович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ШКІЛЬНИЙ Данило Федорович (ор. 1903, м-ко Трипілля — серпень 1919, м. Умань, тепер Черкаської обл.). Повстанець отамана Зеленого. У 16 р. загинув у бою.

ШЛЯХОВИЙ (КАРМЕЛЮК) Марко Семенович (1887, с. Глеваха Васильківського пов. Київської губ. — 14.08.1921, с. Глеваха). Військовий і громадський діяч; голова Українського армійського комітету 8-ї армії (Румунський фронт, кін. 1917 — поч. 1918), старшина Будаївської волості (нині м. Боярка), що на Київщині (1918), отаман 2-ї Київської селянської повстанської дивізії, козак Дніпровської повстанської дивізії, штабний працівник 2-го партизанського загону Михайла Павловського, комендант Козятина та околиць (осінь 1919), голова Будаївської волосної церковної ради УАПЦ (1921). Член партії соціалістів-федералістів. На початку 1918 р. працював у «міністерстві торгу і промисловості Центральної Ради». Автор спогадів «Записки повстанця» (1920–1999). Похований у с. Глевасі. Брати Іван (1885 р. н.) та Давид (1898 р. н.) брали участь у селянському повстанні 1919 року на Київщині. Обоє померли 1943 року і поховані у Глевасі.

ШКУРОПАТСЬКИЙ Михайло Сергійович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Арештований 30 квітня 1929 року. Засуджений 8 липня 1929 р. до ув'язнення в концтаборі.

ШКУРОПАТСЬКИЙ Олексій Михайлович (1905–1938). Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я (Трипілля?). 1931 року арештований за підпал. Розстріляний.

ЩЕРБАК Степан Терентійович (1.03.1901, с. Ківшовата Таращанського пов. Київської губ., тепер Білоцерківського р-ну Київської обл. — 22.11.1921, м. Базар Волинської губ., тепер Житомирська обл.). Повстанець отаманів Зеленого (1919), козак 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР (1920) та 4-ї Київської дивізії (листопад 1921). Освіта вища початкова. Безпартійний. Учасник повстання 1919 року в лавах Дніпровської повстанської дивізії. Після смерті Зеленого перейшов до загону отамана Куща, що діяв на Білоцерківщині. Після того як у травні 1920 р. 6-та Січова дивізія разом з поляками увійшла до Києва, її культурно-освітній відділ поширив звернення С. Петлюри та командування дивізії. На цей заклик і зголосився Степан Щербак. Служив у нестройовій сотні 6-ї стрілецької дивізії. Разом з дивізією в тяжких боях відступив на захід. Інтернований у таборі Олександрова-Куявського, де вступив до школи гімнастики і спорту. Під час Другого зимового походу в листопаді 1921 р. — козак 4-ї Київської дивізії. В полон потрапив 17 листопада в с. Миньки. Перед розстрілом на пропозицію перейти на службу до Красної армії й таким чином зберегти собі життя відповів за себе і полонених товаришів: «Я, козак 6-ї стрілецької Січової дивізії, від себе й козаків, яких знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, але ми не боїмося смерті і до вас служити не підемо». Розстріляний у м. Базарі. У списку розстріляних під № 230. Реабілітований 27 квітня 1998 р.

ЩУР Максим Остапович (1898, м-ко Трипілля — 24.04.1938). Повстанець отамана Зеленого. Бригадир колгоспу. Розстріляний.

ЩУР Микита Остапович (1879, м-ко Трипілля — 1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЯКОВЧЕНКО Михайло Костянтинович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЯНУШЕНКО Микола Семенович (1899, м-ко Трипілля — 5.05.1938). Повстанець отамана Зеленого. Розстріляний.

ЯРЕМЕНКО Демко Олексійович (1891, с. Халеп'є — 1938?). Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1938 р.

ЯРЕМЕНКО Демко Юхимович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЯРЕМЕНКО Єлисей Степанович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЯРЕМЕНКО Каленик Михайлович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЯРЕМЕНКО Михайло Панасович (? с. Халеп'я — 1.8.1929, м. Харків). Козак Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Арештований 30 квітня 1929 року. Розстріляний.

ЯРЕМЕНКО Павло Ількович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЯРЕМЕНКО Семен Іванович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЯРЕМЕНКО Сидір Михайлович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЯРЕМЕНКО Федір Михайлович. Повстанець отамана Зеленого з Халеп'я. Репресований у 1930-х роках.

ЯРЕМЕНКО Федір Павлович. Сотник Халеп'янської пішої сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник бою в Халеп'ї 28 червня 1919 р. Репресований у 1930-х роках.

Підготував Роман КОВАЛЬ

Примітка

Там, де не вказано, що повстанець репресований, ще не означає, що він уникнув кари.

Дума про отамана Зеленого (Додаток № 10)

Музика Віктора Лісовола

Слова народні (записані Борисом Антоненком-Давидовичем на Київщині, доопрацьовані Віктором Лісоволом)

Пісня про отамана Зеленого (Додаток № 11)

Музика Тараса Силенка

Слова Миколи Щербака

Попіл (Додаток № 12)

Сергій ОЛЕКСІЄНКО

м. Київ, 1997 р.

Про автора

Роман Коваль народився 10 квітня 1959 р. в м. Горлівка Донецької області в родині вчителів — Миколи Федотовича Коваля та Надії Василівни Курило. Українець. Освіта: Київський медичний інститут, лікувальний факультет, 1982 р.). Працював терапевтом 10-ї клінічної лікарні м. Києва, терапевтом, старшим терапевтом і завідуючим поліклінічним відділенням 7-ї (4-ї) клінічної лікарні м. Києва.

Громадська діяльність: від грудня 1989 р. — член УГС, редактор і видавець самвидавської газети «Прапор антикомунізму», член редколегії самвидавської газети «Вільне слово», 1990 р. — редактор газети «Визволення», 1991–1993 рр. — редактор газети «Нескорена нація», від грудня 1993 р. — редактор газети «Незборима нація». 1990–1991 рр. — член проводу Української республіканської партії (секретар із питань ідеології). Від грудня 1992 р. — заступник голови Всеукраїнського політичного об'єднання «Державна самостійність України», у 1993–2003 рр. — голова ДСУ.

Член Національної спілки журналістів України з 1995 р. Президент Історичного клубу «Холодний Яр» (від 3 січня 1997 р.). 1998 року прийнятий до членства Національної спілки письменників України.

Автор книг:

«Гасла і дійсність» (1990).

«Чи можливе українсько-російське замирення?» (1991).

«З ким і проти кого» (1993).

«Про ворогів, союзників і попутників» (1993).

«Підстави націократії» (1994).

«Філософія українства» (1995).

«Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії» (1998).

«Отаман святих і страшних» (2000).

«Повернення отаманів Гайдамацького краю» (2001).

«Трагедія отамана Волинця» (2002, у співавторстві з Костянтином Завальнюком).

«Ренесанс напередодні трагедії» (2003).

«Нариси з історії Кубані» (2004).

«І нарекли його отаманом Орлом» (2005).

«Багряні жнива Української революції» (2005, 2006).

«За волю і честь» (2005).

«Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу» (2006).

«Тернистий шлях кубанця Проходи» (2007; два видання).

«Операція «Заповіт». Чекістська справа № 206» (2007).

Редактор-упорядник книг: «Невольницькі плачі» Зеновія Красівського (1995; друге видання), «Українські герої» Анатолія Бедрія (1995), «Героїзм і трагедія Холодного Яру» (1996), «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії» (1997), «Записки повстанця» Марка Шляхового (1999), «Медвин в огні історії» (2000), «Українська афористика» (2001), «Рейд у вічність» (2001), «Самостійна Україна» Миколи Міхновського (2002, 2003), «Кубанська Україна» (2002) та «Кобзарі в моєму житті» (2003) — всі Рената Польового, «Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу» (спільно з Віктором Рогом; 2005), «Душею з вами» Лідії Чучупак-Завалішиної (2005), «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського (2006), «З воєнного нотатника» Якова Гальчевського (2006), «Невольницькі плачі» (2007; п'яте видання), «50 пісень Віктора Лісовола» (2007), «Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 — 1920-х років» (2008).

Автор понад тисячі статей у газетах, журналах, альманахах, історичних календарях, енциклопедіях України та української діаспори. Автор циклу радіопередач «Отамани Гайдамацького краю» (2000–2001). Автор сценарію документального фільму «Незгасимий огонь Холодного Яру» та циклів радіопередач «Кубанська Україна» (2002–2004), «Історія, яка не завершується» (2004–2005), «За Україну, за її волю» (2005).

Має сина Євгена (1981 р. н.) та дочку Олесю (1986 р. н.).

Повний зміст книги

Роман Коваль. «Я бачив ці веселі та грізні лави» (передмова)

Переяслав. 15 липня 1919 року

Трипільська Січ

Жиди у Трипіллі

Революція 1905 року

Лютнева революція

Проти гетьмана, проти держави

На Київ

Експедиція Думіна

«Выжать все возможное из Украины»

«Ходім, батьку, до Києва, гей!»

«За вільну Україну, проти жидів і руських»

Селянський з'їзд у Германівці

Кривава боротьба

Черняхівське повстання

Трипільська розплата

«Все на борьбу с Зеленым!»

На Умань

Петлюра, Денікін і Зелений

«Слава Зеленому!»

Левко Чикаленко про Зеленого

Отаман не помилився

Продовження боротьби

Повстанський рух та його оцінки

«То була бандитська влада»

Петлюра справжній і несправжній

«Оживе ще Січ!»

Джерела

Населенні пункти України, про які йдеться у книзі

Додатки...

Наказ до всіх селян Трипільського району (відсутній)

Роман Коваль. Неповний список козаків і старшин отамана Зеленого

Мих. Горловий. «Так ввійшла в хату Петра Стрільця радянська влада» (відсутній)

Йосип Терпило. Неповний список репресованих у 1937–1938 рр. (відсутній)

Сергій Олексієнко. Спогади про отамана ДанилаТерпила (відсутній)

Роман Коваль. «Всі у Зеленого були» (відсутній)

Роман Коваль. У Трипіллі знову лунає (відсутній)

Михайло Горловий. Війна проти України продовжується (відсутній)

Раїса Браславець. Історія роду Грицька Терпила (відсутній)

Віктор Лісовол. Дума про отамана Зеленого

Тарас Силенко, Микола Щербак. Пісня про отамана Зеленого

Сергій Олексієнко. Попіл

Фотодокументи (відсутні)

Про автора

Оглавление

Про видання

Роман Коваль «Я бачив ці веселі та грізні лави» (Передмова)

ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ

  Переяслав. 15 липня 1919 року

  Трипільська Січ

  Жиди у Трипіллі

  Революція 1905 року

  Лютнева революція

  Проти гетьмана, проти держави

  На Київ

  Експедиція Думіна

  «Выжать всё возможное из Украины»

  «Ходім, батьку, до Києва, гей!»

  «За вільну Україну, проти жидів і руських»

  Селянський з'їзд у Германівці

  Кривава боротьба

  Черняхівське повстання

  Трипільська розплата

  «Все на борьбу с Зелёным!»

  На Умань

  Петлюра, Денікін і Зелений

  «Слава Зеленому!»

  Левко Чикаленко про Зеленого

  Отаман не помилився

  Продовження боротьби

  Повстанський рух та його оцінки

  «То була бандитська влада»

  Петлюра справжній і несправжній

  «Оживе ще Січ!»

Джерела

Населенні пункти України, про які йдеться у книзі

Неповний список козаків і старшин отамана Зеленого (Додаток № 2)

Дума про отамана Зеленого (Додаток № 10)

Пісня про отамана Зеленого (Додаток № 11)

Попіл (Додаток № 12)

Про автора

Повний зміст книги