здогадувався, що так воно і буде, гроші тут, навіть великі, не подіють. Він одкрив свій потаємний гаманець, якого витяг з внутрішньої кишені картатого сірого піджака, й поклав на стіл річ, воістину безцінну.
— Віддаю за Тайгу родовий перстень, від мого діда батькові дістався, а від нього мені.
Віктор пильно оглянув брильянтове диво, що переливалося всіма кольорами райдуги, оповите сріберною опуклою літерою «С». Може, справді подарунок від Столипіна.
— Берете?
— Ні.
— Чому?
— Треба про це у вашого діда запитати. Але ж він у засвітах. Намарне турбувати його прах. Слава Богу, що ми живемо, правда, не зовсім так, як треба, не кучеряво. Плинемо без керма і вітрил, та нічого, оговтаємось. Онде уже речиста прем’єрка, достоту, як Сталін колись, прорікає: «Жити стало краще…». На «веселіше» — духу забракло.
— Дивний ви чоловік, — завважив щиро Попруга.
— Такий, як є, — відказав спокійно Віктор.
2007–2008 рр.
Последние комментарии
8 минут 28 секунд назад
13 минут 28 секунд назад
17 минут 28 секунд назад
22 минут 21 секунд назад
1 час 55 минут назад
1 час 57 минут назад