Голодна кров [Микола Братан] (fb2) читать постранично, страница - 2

степу біля саду. В іншому випадку в сюжетно–композиційній канві твору розкривається материнське почуття, для якого не існує авторитетів і адмінресурсів і яке вносить серйозні корективи у життя фермера Халупського. В цій мозаїці життєвих подій від трагічного до комічного один крок. І вже по–іншому описується і сприймається випадок із крадіжкою страусиних яєць і намагання персонажа знайти своє щастя, і проблема гермафродитства, яка постає не тільки як статева, моральна, а й соціальна, бо немає коштів на операцію. В тих чи інших відтінках відображається всуціль на сторінках роману проблема справжнього людського щастя, вона письменником інтерпретується на чисельні складові, що схоже на пошук спільного знаменника.

Пошук цієї справжності визначає головну ідею твору. Автору цих рядків відомі довготривалі та бентежні пошуки М.Братаном назви роману. Підказка прийшла з якогось наукового трактату. Фізіологічний термін «голодна кров» трансформувався у художній. Цей процес вдало підкріплюється творчими образами–знахідками – вовка, псиці Тайги, які, хто зна й за якими законами, якою інтуїцією знаходять одне одного, щоб бути справжніми, продовжити свій рід. І що характерно, Тайга по предківському поклику йде до сильного і вільного, а не до свійського собаки. Її «олюблена» голодна кров шукала і знайшла те звіряче почуття, яке, можливо, не збагнути до кінця людині. І коли Віктор побачив на верхів’ї кургану «спаровану скульптуру» — вовка і Тайгу, то зрозумів: вона не належить йому, хоч і є його. І тоді хочеться вірити у правдоподібність, коли дикий звір пригощається з людських рук шашликом і з часом навзаєм віддячує людині, приніс їй на шашлики овечку. Це все природно–соціальні чинники, які автором вписуються у життєвий колобіг і котрі часом набувають парадоксальності, фантазійності. Бо ж звинувачення сіроманця у смерті народного депутата якщо і вписується у юридичні норми, то не вкладається в здоровий глузд, і тут голодна кров у романі прочитується за соціальними канонами. Її необхідно оздоровлювати. За фізіологічними чи духовними законами?! Було б наївним сподіватися, що в романі знайдемо однозначну відповідь на цю складну проблему. Пошуки її вирішення тривають.

Василь Загороднюк,

письменник,

кандидат філологічних наук

1. Гість із Кавказу

Ночі стояли темні, безмісячні, денна юга після того, як сонце спадало за пруг, не розсіювалась, притлумлювала зорі, по яких він означував свій шлях на захід, але це його не обходило, він шкурою, кожним нервом відчував за собою гори, війну, людські трупи в ущелинах і долинах побіля каламутної шумкої річки, де їхнє запізніле парування закінчилося наглою смертю подруги–вовчиці і його осмаленим загривком, який всю дорогу щемливо ятрів, нагадував про те, що вигнало його з кавказьких розкошів і тепер вело невідь–куди, у протилежний бік цього розколошканого світу.

Удень ховався від злого людського ока та нестерпучої спеки, що на відміну від гір геть доконувала його здорове, прагнуче дії і втіхи тіло. Там відчувався подих засніжених верхогір’їв, тут — ані шелесне. Шурхотіла під ногами перемерхла трава, бризкали навсебіч кволі коники–цвіркуни, там, на Кавказі, перепуджені воєнною громовицею вони геть оніміли, тут намагалися вести свою одвічну сповідь, але спека приглушувала її, виходила пісня в півголоса, та йому до того було байдуже, він почувався намореним і голодним, загризав, кого попало — хирявого зайця, ожирілого на жнивах ховраха, необачну куріпку, що, убезпечуючи пізній свій виводок, сама потрапила в зуби санітара гір, а відтепер — степів, де невідомо що на нього чекає, там хоч війна, проте голодним ніколи він не був, до чоловічини звик, ото лише й замороки було, коли траплялися мертвяки, пропахлі чимось ядучим і принадним, від чого у голові макітрилось, але після їди тіло ставало дужим і легким, вовчиця сама заохочувалась до парування, саме в такому блаженному стані їх і обшмагав з вогнемету засмаглий до чорноти солдат, по всьому видать, місцевий юнак, що легко спустився з гори, наче з неба звалився. Вовчицю убив наповал, а його осмалив у загривку, обоє притьма — він живий, вона мертва звалились у бурхливий потік, він іще деякий час відчував при собі обезчулену пару, а коли розкліщились — голосно й дико завив з розпуки: такого ані з ним, ні з кимось іншим не було і бодай не буде.

По кількох добах трудного мандрування він геть вибився із сил. Нагледів посеред забур’яненого поля тернівник, потрюхикав до нього, і, о диво, знайшов там вовче тирло — значить, у цих краях він буде не одинак, його родаки, либонь, тут закоренилися зневіднині. Але що це? Ніздрі його уловили невитравний запах вовчої крові, певне, тут хтось із його родичів був зранений або ж і зовсім позбувся життя, виходить, куди не піди, скрізь на тебе чекає небезпека, а то й загин. Одначе втома давалася взнаки, він заснув невзабарі під прихистком тернового віття, гаразд, що вже світало, йти далі не було сенсу