20 000 льє під водою (fb2)

- 20 000 льє під водою [argo-unf.at.ua] (пер. Т. Черторижська, ...) (и.с. Бібліотека пригод та наукової фантастики) 7.16 Мб (скачать fb2) - Жуль Верн

Настройки текста:




Переклад з французької

Т. Черторижської та В. Пащенка


Ілюстрації художника А. Невіля

Художнє оформлення Л. Склютовського

Частина перша

РОЗДІЛ І Плавучий риф

Рік 1866 ознаменувався дивовижною подією, нез’ясовним, надзвичайним явищем, якого ніхто, безперечно, не забув. Чутки про це явище схвилювали жителів портів, збудили цікавість у населення континентів і особливо стривожили моряків. Купці, судновласники, капітани кораблів, шкіпери Європи і Америки, офіцери військових флотів усіх країн, навіть уряди різних держав обох континентів були дуже занепокоєні цим феноменом[1].

Справді, протягом деякого часу кілька кораблів зустрічали на морі «якусь величезну річ» — довгий, веретеноподібний, іноді фосфоресціюючий предмет, який своїми розмірами і швидкістю значно перевершував кита.

Записи про цю подію, зроблені в бортових журналах різних кораблів, досить точно збігалися в описі зовнішнього вигляду цього предмета нечуваної швидкості його пересування, надзвичайної потужності його рушійної сили, особливого життя, яким він, здавалося, був наділений. Якщо це була китоподібна тварина, то вона своїми розмірами була більша за всі відомі в науці різновидності китів. Ні Кюв’є, ні Ласепед, ні Дюмеріль, ні Катрфаж[2] не повірили б в існування такого чудовиська, поки не побачили б його, як то кажуть, на власні очі вчених.

Деякі очевидці визначали довжину цього предмета в двісті футів[3], і це було явне зменшення; інші наділяли його довжиною в три милі[4] при ширині в одну милю, що було перебільшенням. Проте незважаючи на це, можна стверджувати, що ця феноменальна істота своїми розмірами значно переважала всі відомі досі зоологам тварини, — якщо тільки вона існувала.

А тим часом вона існувала, — це був незаперечний факт.

І при властивій людському розуму схильності вражатися всім незвичайним легко зрозуміти, яке хвилювання збудило в цілому світі це незвичайне явище. Даремно деякі вважали це за вигадку, — факти самі говорили за себе.

Справді, 20 липня 1866 року пароплав «Губернатор Хігінсон», що належав до Калькуттського пароплавного товариства, зустрів рухливу масу на відстані п’яти миль на схід од берегів Австралії. Капітан Беккер подумав спочатку, що це якийсь риф, і збирався навіть визначити точно його географічне положення, як раптом два стовпи води, що вирвалися з середини невідомого предмета, піднялися зі свистом на сто п’ятдесят футів угору. Якщо тільки цей риф не був виверженням підводного гейзера[5], то «Губернатор Хігінсон» мав справу просто-напросто з якимсь невідомим морським ссавцем, що викидав з ніздрів стовпи води, змішаної з парою.

Подібне явище було також помічене 23 липня того ж року в Тихому океані з пароплава «Христофор Колумб», що належав Вест-Індському і Тихоокеанському пароплавному товариству. Отже, ця незвичайна китоподібна тварина могла пересуватися з дивовижною швидкістю, бо протягом трьох днів «Губернатор Хігінсон» і «Христофор Колумб» бачили її в двох точках земної кулі, що були на відстані одна від одної понад сімсот морських миль.

Через два тижні, на відстані двох тисяч льє[6] від останнього пункту, «Гельвеція» Національної компанії і «Ханаан» компанії «Роял Мейл», зустрівшись в Атлантичному океані між Сполученими Штатами і Європою, сигналізували один одному про чудовисько, що перебувало під 42°15΄ північної широти і 60°35΄ довготи на захід від Грінвічського меридіана. При одночасному спостереженні вирахували, що довжина цього ссавця дорівнює мінімум трьомстам п’ятдесяти англійським футам[7], бо «Ханаан» і «Гельвеція», кожний розміром у сто метрів від форштевня[8] до ахтерштевня[9], були значно менші за нього. Тимчасом найбільші кити, що часто зустрічаються біля берегів Алеутських островів, Куламака і Умгули, були завдовжки не більше п’ятдесяти шести метрів.

Ці повідомлення, що надходили одне за одним, нові спостереження, проведені з трансатлантичного пароплава «Перейра», зіткнення між кораблем «Етна» і чудовиськом, протокол, складений офіцерами французького фрегата «Нормандія», дуже важлива зйомка, зроблена з борту судна «Лорд Клайд» штабом командира Фітц-Джемса, — все це глибоко схвилювало громадську думку. В деяких країнах з феномена тільки жартували, а в країнах, що вели пожвавлену морську торгівлю, ним дуже зацікавилися.

Скрізь у великих містах чудовисько ввійшло в моду; про нього співали з естрад кафе, з нього глузували в газетах, його зображували в театральних виставах. В усіх газетах з’явилися, за відсутністю справжніх зображень, рисунки вигаданих і невигаданих величезних істот, від білого кита, жахливого «мобі-діка» гіперборейських країн[10], до дивовижних кракенів (восьминогів), які могли щупальцями обплутати судно в п’ятсот тонн і потягти його на дно океану. Наводили навіть записи старих часів, думки Арістотеля[11] і Плінія[12], які допускали існування таких чудовиськ, норвезькі розповіді єпископа Понтоппідана, повідомлення Пауля Геггеди і, нарешті, свідчення Харінгтона, чия щирість не викликала сумнівів про те, що він, перебуваючи на борту «Кастілляна», побачив у 1857 році величезного морського змія.

Тоді почалася в товариствах учених і наукових журналах нескінченна полеміка між віруючими в існування чудовиська і скептиками. «Питання про чудовисько» розпалило уми. Журналісти, що висловлювали наукові погляди, в боротьбі з журналістами, що вправлялися в дотепності, вилили потоки чорнила під час цієї пам’ятної кампанії, а дехто навіть пролив дві-три краплі крові, бо в полеміці про морського змія дійшло до особистих образ.

Протягом шести місяців війна тривала з перемінним успіхом. На солідні статті Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської Академії наук, Британської асоціації, Смітівського інституту у Вашингтоні, на дискусію журналів «Індійський архіпелаг», «Космос» абата Муаньє і «Вісті» Петерманна, на наукову хроніку великих газет Франції та закордонну дрібна преса відповідала невичерпними жартами. Її дотепні журналісти, пародіюючи вираз Ліннея[13], наведений противниками чудовиська, твердили, що «природа не створює дурнів», і умовляли своїх сучасників не приписувати природі створення восьминогів, морських гадюк, «мобі-діків» та інших істот, що існують в уяві п’яних моряків. Нарешті, в статті однієї дуже грізної сатиричної газети найулюбленіший з її редакторів накинувся на чудовисько, як Гіпполіт, завдав йому останнього удару і прикінчив його серед вибуху загального реготу. Дотепність перемогла науку.

Протягом перших місяців 1867 року питання здавалося похованим, і йому не судилося було вже воскреснути, коли нові факти були доведені до відома публіки. Мова йшла вже не просто про розв’язання наукової проблеми, а про реальну серйозну небезпеку, яку треба було усунути. Питання набуло іншого характеру. Чудовисько знову стало острівцем, скелею, рифом, але рифом плавучим, невизначеним, невловимим.

5 березня 1867 року пароплав «Моравія», що належав Монреальській океанській компанії, перебуваючи вночі під 27°30’ широти і 72°15’ довготи, ударився правим боком корми об скелю, яка не була позначена на жодній карті цих місць. Завдяки ходовому вітру і чотирьохсотсильній машині він ішов із швидкістю тринадцять вузлів[14]. Безперечно, коли б корпус «Моравії» не був таким міцним, пароплав, пробитий ударом, затонув би разом з двомастами тридцятьма сімома пасажирами, яких він віз із Канади.

Цей випадок стався близько п’ятої години ранку, коли тільки ще починало світати. Вахтові офіцери кинулися на палубу судна, дуже уважно і пильно оглянули океан, але нічого не побачили, крім великої хвилі, ніби піднятої якимсь могутнім ударом по гладкій поверхні води на відстані трьох кабельтових[15].

Відмітивши точні координати цього місця, «Моравія» продовжувала свій шлях без явних пошкоджень. Наткнулася вона на підводну скелю чи на великий уламок розбитого корабля — невідомо було. Але при огляді підводної частини судна, зробленому в доку, виявили, що частина кіля пошкоджена.

Цей факт, дуже важливий сам по собі, був би, може, забутий, як багато інших, коли б через три тижні він не повторився в аналогічних умовах. Тільки цього разу завдяки тому, що потерпіле судно належало відомому на весь світ пароплавному товариству, випадок набув широкого розголосу і викликав відгуки в усьому світі.

Напевне, всі знають ім’я відомого англійського судновласника Кюнарда, пароплави якого першими почали підтримувати регулярний зв’язок між Європою і Америкою. За двадцять сім років існування пароплавства Кюнарда його судна перетяли Атлантичний океан понад дві тисячі разів, жодного разу за весь час не спізнившись, жодного разу не відмінивши рейсів, жодного разу не загубивши й одного листа з довіреної йому пошти. Репутація Кюнардівського пароплавства була настільки міцною, що воно не боялося конкуренції. Тому не дивно, що випадок з од ним з кращих пароплавів компанії викликав такий широкий відгук.

13 квітня 1867 року, при спокійному морі і невеликому ходовому вітрі, «Шотландія» знаходилася під 15°12’ довготи і 45°37’ широти. Вона йшла з швидкістю тринадцять і сорок три сотих вузла, яку давала її тисячосильна машина. Колеса пароплава били по воді з точною розміреністю. Він сидів у воді на шість метрів сімдесят сантиметрів, а тоннажність його дорівнювала 6624 кубічним метрам.

О 4 годині 17 хвилин пополудні, коли пасажири сиділи у великому залі, удар у правий борт, трохи позаду колеса, мало відчутний загалом, струснув корпус «Шотландії».

Не «Шотландія» наткнулася на що-небудь, а щось ударилось об неї, причому щось таке, ніби гострий, ріжучий інструмент. Зіткнення здавалося таким слабким, що ніхто на палубі не звернув на це уваги, як раптом із трюма долинули крики:

— Ми тонемо! Ми тонемо!

Спочатку пасажири дуже злякалися; проте капітан Андерсон поспішив їх заспокоїти. Справді, небезпека не здавалася неминучою; «Шотландія» була поділена на сім відділень водонепроникними перегородками і тому могла не боятися течі.

Капітан Андерсон спустився негайно в трюм. Він побачив, що п’яте відділення залите водою, і швидкість, з якою вона прибувала, свідчила, що теча була значною. На велике щастя, в цьому відділенні не було котлів, бо сода могла залити топку.

Капітан Андерсон звелів негайно зупинитися, і один з матросів пірнув у воду, щоб оглянути пробоїну. За кілька хвилин з’ясувалося, що в підводній частині судна є пробоїна завширшки два метри. Таку пробоїну не було можливості заклепати, і «Шотландія» мусила продовжувати свій шлях з напівзануреними у воду колесами. Вона перебувала тоді на відстані трьохсот миль од мису Клір і з запізненням на три дні, що дуже схвилювало Ліверпуль, підійшла до пристані товариства.

Інженери відвідали тоді «Шотландію», поставлену в сухий док. Вони не вірили своїм очам. На два з половиною метри нижче ватерлінії виднівся отвір у формі правильного рівнобедреного трикутника. Листове залізо було пробите рівно, так що навіть різцем навряд чи можна було зробити краще. Очевидно, ріжуче знаряддя, яке зробило пробоїну, було неабиякого гарту. Але як це знаряддя, пущене з надзвичайною силою, пробивши листове залізо завтовшки в чотири сантиметри, могло звільнитися з пробоїни, — цього не можна було пояснити.

Такою була ця остання подія, що знову дуже схвилювала громадську думку. Віднині морські катастрофи, які не мали визначених причин, приписувалися чудовиську. Цій фантастичній тварині доводилося відповідати за всі корабельні аварії, число яких, на жаль, дуже значне, бо з трьох тисяч кораблів, про загибель яких щороку повідомляється в «Довідковому бюро», не менше двохсот вважаються такими, що пропали безвісти!

У зникненні їх, справедливо чи несправедливо, обвинувачували чудовисько, через яке сполучення між різними материками ставало дедалі небезпечнішим. Тому публіка зажадала категорично, щоб моря були очищені за всяку ціну від цієї жахливої китоподібної тварини.

РОЗДІЛ II «За» і «проти»

В той час, коли відбувалися ці події, я повертався з наукової експедиції, влаштованої з метою дослідити землю штату Небраска в Сполучених Штатах Америки. Як ад’юнкт-професор при Паризькому музеї природничої історії, я був відряджений у цю експедицію французьким урядом. Провівши шість місяців у штаті Небраска, я на кінець березня прибув у Нью-Йорк з дорогоцінними колекціями. Від’їзд мій у Францію був призначений на перші дні травня. Чекаючи від’їзду, я вирішив витратити вільний час на впорядкування своїх мінералогічних, ботанічних і зоологічних колекцій, коли стало відомо про випадок з «Шотландією».

Я, звичайно, був у курсі подій, що хвилювали громадську думку. Та й як могло бути інакше? Я читав і перечитував усі американські і європейські газети, але не міг узнати нічого точного. Ця таємниця заінтригувала мене. Не маючи можливості скласти собі певну думку, я переходив від однієї крайності до іншої. Тут, безперечно, крилася якась таємниця: скептикам варто було поглянути на протаранений борт «Шотландії», щоб переконатися в цьому.

Коли я прибув у Нью-Йорк, питання це палко обговорювалося. Гіпотеза про плавучий острівець, невловимий риф, підтримувана кількома мало компетентними особами, була зовсім відкинута. І справді, як цей риф міг пересуватися з такою дивовижною швидкістю, якщо тільки він не мав у собі потужної машини?

Так само облишили й гіпотезу про плаваючий корпус якогось корабля, що потонув, бо і вона не пояснювала такого швидкого пересування чудовиська.

Залишалися, таким чином, два можливих розв’язання питання, навколо яких і велися тепер суперечки: одні твердили, що це чудовисько величезної сили, інші — що це «підводне судно», яке має надзвичайно потужний двигун.

Останнє припущення, найбільш правдоподібне, кінець кінцем не могло не розвіятися після розшуків, проведених в обох півкулях. Неймовірно було припустити, що приватна особа має в своєму розпорядженні такий механічний прилад. Де й коли вона могла сконструювати його і притому зберегти це в таємниці?

Тільки яка-небудь держава могла володіти подібною руйнівною машиною. В наші згубні часи, коли людство вправляється у винайденні все нових знарядь війни, цілком можливо, що якась держава потай від інших спорудила і випробовувала на практиці цей жахливий корабель.

Але гіпотеза про якусь воєнну машину відпала після того, як уряди заявили про свою непричетність до цієї справи. Оскільки йшлося про інтереси суспільства і загрозу міжнародним трансокеанським зв’язкам, то не можна було сумніватися в щирості урядів. А втім, як допустити, що побудування такого судна могло приховатися від очей народу? Якщо приватній особі в такому випадку дуже важко зберегти таємницю, то державі це зовсім неможливо, бо за всіма її діями ревниво стежать інші держави.

Таким чином, після того як навели довідки в Англії, Франції, Росії, Німеччині, Іспанії, Італії, Америці і навіть у Туреччині, припущення про підводне судно було остаточно відкинуте.

А чудовисько знову «випливло на поверхню», незважаючи на безперервні насмішки, якими осипала його дрібна преса, і тому вигадки дійшли до абсурдних уявлень про фантастичну морську тварину. Коли я прибув у Нью-Йорк, багато хто виявив бажання довідатися про мій погляд на цей феномен. Я ще у Франції надрукував твір у двох томах під заголовком: «Таємниці морських глибин». Ця книжка, що особливо сподобалася вченому світові, зробила з мене спеціаліста в цій досить темній галузі природничої історії. Мою думку й запитували.

Поки я міг заперечувати реальність події, я прикривався повним запереченням. Але тепер, притиснутий до стіни, я повинен був висловитися категорично. Газета «Нью-Йорк Геральд» запропонувала навіть «шановному П’єру Аронаксу, професорові Паризького музею», висловити свою думку.

Я скорився. Я заговорив, бо мовчати було вже неможливо. Я розглядав питання з усіх боків, з політичного і наукового, і наводжу тут уривок з дуже змістовної статті, опублікованої мною в номері від 30 квітня.

«Отже, — писав я, — проаналізувавши одну по одній різні гіпотези, відкинувши всі інші припущення, треба через необхідність припустити існування морської тварини надзвичайної сили.

Великі глибини океану нам зовсім невідомі. Ніякий зонд ще не досяг їх. Що відбувається в цих незмірних безоднях? Які істоти живуть і можуть жити на глибині дванадцяти-п’ятнадцяти тисяч метрів під поверхнею води?

Який організм у цих тварин? Про це важко навіть висловити припущення.

Проте розв’язання цієї проблеми може набути форми дилеми: або ми знаємо всі види істот, що населяють нашу землю, або ми не знаємо всіх.

Якщо ми не знаємо всіх істот, якщо природа має ще від нас таємниці в іхтіології[16], то найбільш імовірним буде припустити існування риб або китоподібних тварин нових видів чи навіть родів, з особливою, «глибинною» будовою, які живуть у недоступних для дослідження наддонних шарах океану і яких будь-яка подія чи випадковість примушує час од часу спливати на його поверхню.

Якщо, навпаки, нам відомі всі види живих істот, то доводиться шукати дану тварину серед уже класифікованих морських істот, і в такому разі я схильний був би припустити існування нарвала-велетня[17].

Звичайний нарвал, або морський єдинорог, часто буває завдовжки шістдесят футів. Збільшіть цей розмір у п’ять-десять разів, надайте цій китоподібній тварині сили, пропорційної до її величини, відповідно збільшіть її наступальну зброю — і ви одержите бажану тварину. Вона матиме розміри, визначені офіцерами «Ханаана», зброю, необхідну для пробоїни такої ж форми, як у корпусі «Шотландії», і силу, достатню, щоб пробити корпус пароплава.

І справді, нарвал озброєний своєрідним кістяним мечем, алебардою, як висловлюються деякі натуралісти. Цей бивень має твердість сталі. Іноді знаходили такі бивні встромленими в тіло китів, яких нарвал атакує завжди з успіхом. Їх виймали не без зусиль з корпусів дерев’яних кораблів, які вони пронизували наскрізь, як свердло просвердлює бочонок. Музей медичного факультету в Парижі має один з таких бивнів завдовжки два метри двадцять п’ять сантиметрів, а завширшки в основі — сорок вісім сантиметрів.

Отже, уявіть зброю в десять разів сильнішу і тварину в десять разів могутнішу, уявіть, що вона рухається із швидкістю двадцять миль на годину, помножте її величину на її швидкість і ви дістанете удар, який може спричинитися до катастрофи будь-якого судна.

Таким чином, не маючи поки що докладніших відомостей, я схиляюсь до думки, що це морський єдинорог величезних розмірів, озброєний уже не алебардою, а справжнім тараном, як броненосні фрегати, на які він схожий і масою і силою.

Так можна пояснити цей загадковий феномен у тому разі, якщо він справді існує».

Ці останні слова були викликані боягузтвом з мого боку; але я хотів до деякої міри огородити свою професорську гідність і не дати американцям приводу сміятися з мене. Я приготував собі лазівку, а в глибині душі визнавав існування чудовиська.

Мою статтю гаряче обговорювали, вона стала широко відомою і зібрала деяку кількість прихильників. Рішення, яке в ній пропонувалося, давало повну волю уяві. Людський розум любить створювати величезні образи надприродних істот. А море є для них найкращим і єдиним середовищем, де можуть народжуватись і розвиватися ці велетні, в порівнянні з якими земні тварини — слони або носороги — просто карлики. У морських водах живуть найбільші породи відомих нам ссавців; можливо, там водяться і молюски небувалих розмірів, жахливі на вигляд ракоподібні, як, наприклад, стометрові омари або краби, що важать по двісті тонн. Чому ні? У колишні геологічні епохи наземні тварини, чотириногі, чотирирукі, плазуни, птахи досягали величезних розмірів, і тільки з часом вони поступово зменшилися до сучасних розмірів. Чому море, яке на відміну од суші ніколи не міняється, не могло зберегти в своїх незвіданих глибинах різноманітні зразки живих істот минулих епох? Чи не могло воно заховати в своїх надрах останні різновидності тих велетнів, роки яких вимірюються століттями, а століття — тисячоліттями?

Але я захопився мріями, що не личать моєму званню. Досить про ці химери, які з часом перетворилися для мене в жахливу дійсність. Повторюю, природа цього незвичайного явища не викликала більше суперечок, і громадськість визнала існування якоїсь величезної істоти, що не мала нічого спільного з казковими морськими зміями.

Проте, якщо одні дивилися на це питання тільки як на виключно наукове, то інші, більш практичні, зокрема в Англії та Америці, були тієї думки, що треба очистити океан від жахливого чудовиська, щоб убезпечити морські шляхи сполучення. Промислові і комерційні газети обмірковували це питання тільки з цього погляду. «Морехідна торгова газета», «Газета Ллойда», «Пакетбот», «Морський огляд» — усі друковані органи, що захищали інтереси страхових товариств і загрожували збільшенням страхових внесків, висловлювалися з цього приводу одностайно.

На вимогу громадської думки першими відгукнулися Сполучені Штати. В Нью-Йорку почали готуватися до експедиції, призначеної переслідувати нарвала. В море незабаром повинен був вийти швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн». Усі арсенали були відкриті для капітана Фарагута, який діяльно споряджав свій фрегат.

Але саме тоді, коли було вирішено переслідувати чудовисько, воно, як це завжди буває в таких випадках, не з’являлося більше. Протягом двох місяців ніхто нічого не говорив про нього. Жоден корабель не зустрічав його. Здавалося, що цей єдинорог довідався про змову, яка готувалася проти нього. Про це стільки говорили, і навіть по трансатлантичному кабелю! Тому жартівники запевняли, що цей хитрий бестія перехопив на шляху яку-небудь телеграму, і це стало йому на користь.

Таким чином, коли фрегат був споряджений у далеку путь і обладнаний усіма грізними пристосуваннями для незвичайної ловлі, не знали, куди йому слід направитися. Нетерплячка дедалі зростала, як раптом 2 липня одержали звістку, що пароплав, який курсує між Сан-Франциско і Шанхаєм, зустрів тварину тижнів три тому в північних водах Тихого океану.

Ця новина справила надзвичайне враження. Капітанові Фарагуту не дали відстрочки навіть на двадцять чотири години. Все продовольство уже навантажили на борт, трюм наповнили вугіллям, команда була в повному складі. Залишалося тільки запалити вогонь у топках, розвести пари і відчалювати! Капітанові не пробачили б, коли б він затримався хоч би на півдня! А втім, капітан Фарагут і сам поривався в море.

За три години до відплиття «Авраама Лінкольна» я одержав листа такого змісту:

«Панові Аронаксу, професорові Паризького музею. Готель «П’яте авеню», Нью-Йорк.

Шановний пане!

Якщо Ви бажаєте приєднатися до експедиції на «Авраамі Лінкольні», то урядові Сполучених Штатів буде приємно знати, що Франція у Вашій особі бере участь у цій справі. Капітан Фарагут надасть у Ваше розпорядження окрему каюту.

Щиро відданий Вам

Д.-Б. Гобсон, секретар морського відомства».

РОЗДІЛ ІІІ «Як буде завгодно панові»

За три секунди до одержання листа Д.-Б. Гобсона я стільки ж думав про переслідування нарвала, скільки про спробу прорватися через Північно-Західний прохід[18]. Через три секунди після прочитання листа шановного секретаря морського відомства я зрозумів нарешті, що моє справжнє покликання, єдина мета мого життя полягали в полюванні на це непокояче чудовисько і в тому, щоб звільнити від нього світ.

Тимчасом я щойно прибув з важкої подорожі втомлений і жадав відпочинку, Я мріяв лише повернутися на батьківщину, до своїх друзів, у свою маленьку квартирку поблизу Ботанічного саду, до своїх дорогих і безцінних колекцій! Але ніщо не могло мене утримати. Я забув усе: втому, друзів, колекції — і прийняв без усяких роздумів пропозицію американського уряду,

«До того ж, — думав я, — всі дороги ведуть в Європу, і нарвал буде такий люб’язний, що приведе мене до берегів Франції! Ця гідна тварина дозволить упіймати себе в європейських морях, — для моєї особисто втіхи, — і я привезу тоді принаймні півметровий уламок його кістяної алебарди в Музей природничої історії».

Але поки що доводилося шукати цього нарвала в північній частині Тихого океану, і це означало, що для повернення у Францію мені треба було об’їхати навколо всього світу.

— Конселю! — крикнув я нетерпляче.

Консель був моїм слугою. Відданий хлопець супроводжував мене в усіх моїх подорожах; я полюбив цього славного фламандця, і він платив мені тим же. Це була істота флегматична від природи, добра за характером і старанна за звичкою; він спокійно зустрічав усі житейські несподіванки, був майстром на всі руки, здатний до всякої роботи і, всупереч своєму імені[19], ніколи не давав порад, навіть коли у нього їх просили.

Потершись серед учених нашого маленького товариства в Ботанічному саду, Консель сам дечого навчився і перетворився на спеціаліста в галузі природничо-наукової класифікації, який з швидкістю акробата пробігав усю драбину відділів, груп, класів, підкласів, порядків, родин, родів, видів і різновидностей. Але вся його наука на цьому Й кінчалася. Класифікувати — в цьому було його життя, більшого він не знав. Дуже розуміючись на теорії класифікації, але будучи слабким у практиці, він, я думаю, не міг би відрізнити кашалота від кита. І все ж, який славний і чесний хлопець!

Протягом десяти років Консель супроводжував мене скрізь, куди тягла мене наука. Ніколи не чув я від нього жодної скарги на тривалість подорожі чи на втому від неї. Ніколи не відмовлявся він од поїздки в яку-небудь країну, Китай або Конго, хоч як далеко це було б. Він вирушав у будь-яке місце, ні про що не розпитуючи більше. До того ж він мав чудове здоров’я, при якому не страшні ніякі хвороби.

Йому було тридцять років, і його вік відносився до віку його пана, як п’ятнадцять до двадцяти. Хай вибачають мені, що я повідомляю таким способом про свої сорок років.

Консель мав одну тільки ваду. Відчайдушний формаліст, він говорив зі мною завжди в третій особі, так що це часто дратувало мене.

— Конселю! — знову покликав я, починаючи водночас гарячково готуватися до від’їзду.

Звичайно, я був упевнений у цьому відданому мені хлопцеві. Як правило, я ніколи не запитував його, згодний він чи ні супроводжувати мене під час моїх подорожей. Але цього разу йшлося про експедицію, яка могла тривати невизначений час, про рисковану справу, про переслідування тварини, що здатна потопити фрегат, як горіхову шкаралупу! Тут було над чим замислитися навіть найхолоднокровнішій людині в світі. Що ж скаже Консель?

— Конселю! — покликав я втретє.

Консель з’явився.

— Пан кликав мене?

— Так, люб’язний. Збирай мене і збирайся сам. За дві години ми їдемо.

— Як буде завгодно панові, — спокійно відповів Консель.





— Не можна втрачати й хвилини. Складай у чемодан усі мої дорожні речі, одяг, сорочки, шкарпетки, не рахуючи, — тільки якнайбільше, і поспішай!

— А колекції пана? — зауважив Консель.

— Ними будемо займатися пізніше.

— А кістяки стародавніх тварин?

— Їх зберігатимуть у готелі. — А жива індійська свинка?

— Її годуватимуть без нас. А втім, я розпоряджуся, щоб увесь наш звіринець відправили у Францію.

— Значить, ми їдемо не в Париж? — спитав Консель. — Так… звичайно, — відповів я ухильно, — тільки ми зробимо так.

— Нехай буде гак, якщо це подобається панові.

— О, це справжня дрібниця! Дорога трохи непряма, от і все. Ми поїдемо на «Авраамі Лінкольні».

— Як буде завгодно панові, — відповів спокійно Консель.

— Ти знаєш, мій друже, мова йде про чудовисько… про знаменитого нарвала… Ми очистимо від нього моря!.. Автор двотомного твору «Таємниці морських глибин» не може відмовитись од подорожі з капітаном Фарагутом. Місія славна, але так само… і небезпечна! Невідомо, куди заведе нас нарвал! Ці тварини можуть бути дуже примхливі! І все ж ми поїдемо! Капітан у нас — молодець!..

— Як зробить пан, так зроблю і я, — відповів Консель.

— Подумай гарненько! Я нічого не хочу від тебе приховувати. Це одна з тих подорожей, з яких не завжди повертаються.

— Як буде завгодно панові…

За чверть години наші чемодани були вже готові. Консель упорався швидко, я був певен, що він нічого не забув, бо цей хлопець класифікував сорочки і одяг так само добре, як я птахів та ссавців.

Ліфтер готелю склав наші речі у великому вестибюлі другого поверху. Я спустився по кількох східцях на нижній поверх і розплатився по рахунку за величезним прилавком, який завжди облягає великий натовп. Розпорядившись, щоб відправили в Париж мої тюки з препарованими тваринами і засушеними рослинами, і відкривши достатній кредит морській свинці, я в супроводі Конселя сів в екіпаж.

Екіпаж за 20 франків спустився по Бродвею до Юніон-сквера, завернув на Четверту авеню і поїхав нею до з’єднання її з Боврі-стріт, проїхав до Катрін-стріт і зупинився біля Тридцять четвертої набережної. Звідти пором перевіз усіх нас — людей, коней і екіпаж — у Бруклін, велике передмістя Нью-Йорка, розташоване на лівому березі Східної річки, і за кілька хвилин ми досягли набережної, біля якої «Авраам Лінкольн» викидав із своїх двох труб клуби чорного диму.

Наш багаж був негайно перенесений на палубу фрегата. Я поспішив на борт і спитав, де капітан Фарагут. Один з матросів провів мене на місток, де я побачив вродливого офіцера. Той простяг мені руку.

— Пан П’єр Аронакс? — запитав він у мене.

— Він самий, — відповів я. — Капітан Фарагут?

— Так, я. Заходьте, будь ласка, пане професоре. Ваша каюта чекає вас.

Я вклонився і, не бажаючи заважати капітанові в останні хвилини перед відплиттям, попросив матроса провести мене в призначену мені каюту.

«Авраам Лінкольн» був повністю пристосований для свого нового призначення. Це був швидкохідний фрегат, устаткований найновішими машинами, що дозволяли підвищувати тиск пари до семи атмосфер. При такому тиску «Авраам Лінкольн» розвивав середню швидкість у вісімнадцять і три десятих милі на годину, швидкість значну, проте все-таки недостатню, щоб боротися з велетенським нарвалом.

Внутрішнє обладнання фрегата відповідало його морехідним якостям. Я був дуже задоволений моєю каютою, розташованою в офіцерському відділенні, на кормі.

— Нам буде добре тут, — сказав я Конселю.

— З дозволу пана, я скажу: так само добре, як ракові-відлюдникові в черепашці слимака, — відповів Консель.

Я залишив Конселя розпаковувати наші чемодани, а сам піднявся на палубу, щоб стежити за приготуваннями до відплиття.

Цієї хвилини капітан Фарагут розпорядився віддати кінці, що утримували «Авраама Лінкольна» біля Бруклінської набережної. Отже, коли б я запізнився на чверть години, навіть менше, фрегат відплив би без мене і я не брав би участі в цій незвичайній, надприродній, неймовірній експедиції, найправдивіша розповідь про яку буде все-таки зустрінута недовірливо деякими скептиками.

Капітан Фарагут не хотів втрачати жодного дня, навіть години, щоб вирушити в моря, де востаннє було помічено тварину. Він викликав корабельного інженера і спитав:

— Чи тиск пари достатній?

— Так, капітане, — відповів інженер.

— Малий хід, — скомандував капітан.

За цим розпорядженням, що було передане в машинне відділення по апарату, який приводився в рух стиснутим повітрям, механік повернув спусковий важіль. Пара зі свистом ринула в напіввідкриті циліндри. Довгі горизонтальні поршні застогнали і почали рухати шатуни. Лопаті гвинта закрутилися, розсікаючи хвилі все швидше й швидше, і «Авраам Лінкольн» велично рушив у путь, супроводжуваний сотнями катерів і буксирних пароплавиків, наповнених проводжаючими.

Набережні Брукліна і весь бік Нью-Йорка, що прилягав до Східної річки, були вкриті цікавими. Пролунало трикратне «ура», що вирвалося з грудей п’ятисот тисяч чоловік. Тисячі носових хусточок розвівалися в повітрі над щільно зімкнутим натовпом і вітали «Авраама Лінкольна», поки він не ввійшов у води Гудзонової затоки біля мису того довгастого півострова, на якому розташоване місто Нью-Йорк.

Потім фрегат, ідучи в напрямі до Нью-Джерсі вздовж чудового правого берега ріки, що витягся ланцюгом прекрасних вілл, пройшов мимо фортів, які салютували йому з найбільших гармат. «Авраам Лінкольн» відповів на це, тричі піднявши і опустивши свій прапор, усіяний тридцятьма дев’ятьма зірками; потім, уповільнивши хід, фрегат вступив у намічений бакенами фарватер, що звивався по затоці, утворюваній мисом Сенді-Гука, і проминув піщану мілину, де кілька тисяч глядачів привітали його ще раз.

Низка катерів і буксирів слідувала за фрегатом аж до маяка, вогні якого вказують вхід до Нью-Йоркського порту.

Пробило третю годину. Лоцман сів у шлюпку і добрався до маленької шхуни, що чекала його під вітром. Вогонь був збільшений; гвинт почав швидше бити по хвилях; фрегат плив уздовж жовтого і низького берега Лонг-Айленда, і вже о восьмій годині вечора, втративши з очей на північному сході вогні Файр-Айленда, він мчав на всіх парах по темних водах Атлантичного океану.

РОЗДІЛ IV Нед Ленд

Капітан Фарагут був добрим моряком, гідним фрегата, яким він командував. Його корабель і він складали ніби одне ціле. Він був душею корабля. В питанні про існування нарвала в нього не було ніяких сумнівів, і він навіть не дозволяв на своєму судні будь-яких суперечок з цього приводу. Капітан вірив у чудовисько, як деякі жінки вірять у Левіафана, — серцем, а не розумом. Чудовисько існувало, і він очистить від нього моря, — в цьому він поклявся. Це був свого роду родоський рицар, який ішов назустріч змію, що розоряв його острів. Або капітан Фарагут уб’є нарвала, або нарвал уб’є капітана Фарагута, — середини тут не могло бути.

Суднові офіцери поділяли думку свого начальника. Треба було тільки послухати, як вони, стежачи за величезним простором океану, розмовляли, сперечались, обговорювали різні шанси на зустріч з чудовиськом. Нерідко то той, то другий добровільно йшов на вахту, тоді як за всяких інших умов кожен з них прокляв би цей нудний обов’язок. Поки сонце описувало своє денне коло, щогли були всіяні матросами, бо дошки палуби пекли їм ноги, і вони не могли встояти на них. А тимчасом «Авраам Лінкольн» ще не розрізав підозрілих вод Тихого океану.

Екіпаж горів бажанням зустріти нарвала, загарпунити його, витягти на палубу і порубати на куски. Всі вдивлялися в море з надзвичайною увагою. До того ж капітан Фарагут обіцяв суму в дві тисячі доларів тому, хто перший помітить тварину, буде то юнга чи матрос, боцман чи офіцер. Можна собі уявити, з якою старанністю очі екіпажу «Авраама Лінкольна» вдивлялися в море!

Я теж не відставав од інших і щодня подовгу стежив за океаном. Фрегат мав усі підстави називатися Аргусом[20]. Один тільки Консель байдуже ставився до питання, що цікавило всіх, і не поділяв загального захоплення.

Я вже говорив, що капітан Фарагут потурбувався спорядити свій корабель усіма знаряддями для ловлі велетенського кита. Жодне китоловне судно, мабуть, не могло бути краще озброєне. Ми мали в своєму розпорядженні всі відомі китоловні снаряди від гарпуна, який кидають руками, до зубчатих стріл і розривних куль. На носу стояла вдосконалена гармата, що заряджалася з казенної частини, з дуже товстими стінками і дуже вузьким жерлом; модель цієї гармати згодом була на всесвітній виставці в 1867 р. Оця дорогоцінна гармата посилала без усякого зусилля конічне ядро вагою в чотири кілограми на відстань у середньому до шістнадцяти кілометрів.

Отже, «Авраам Лінкольн» володів усіма засобами руйнування. Але цього мало — на борту був сам Нед Ленд, король гарпунників.





Нед Ленд, уродженець Канади, володів незвичайною вірністю руки і не знав собі рівних у. своєму ремеслі. Вправність і холоднокровність, сміливість і хитрість — усі ці якості досягали в нього найвищого ступеня, і треба було бути китові дуже хитрим або кашалотові занадто підступним, щоб уникнути удару його гарпуна.

Нед Ленд мав близько сорока років. Це був чоловік високого росту, — понад шість футів, — міцно збудований, суворий, мало товариський, часом запальний і дуже сердитий, коли йому перечили. Зовнішність його привертала увагу, а твердість погляду надавала його обличчю особливої виразності.

Я гадаю, що капітан Фарагут розумно вчинив, запросивши Неда на борт фрегата: він один вартий був усього екіпажу через вірність руки і погляду. Неда Ленда можна було б порівняти з потужним телескопом, з’єднаним водночас з гарматою, завжди готовою вистрілити.

Канадець — той же француз, і хоч який мало товариський був Нед Ленд, я повинен визнати, що він почував до мене деяку прихильність, — очевидно, він радів з нагоди поговорити по-французьки. І я охоче слухав старофранцузький діалект, який ще й досі зберігся з часів Рабле[21] в деяких провінціях Канади. Сім’я гарпунника походила з Квебека, і члени її були сміливими рибалками ще в ті часи, коли це місто належало Франції.

Потроху Нед розговорився, і я охоче слухав його розповідь про пригоди в полярних морях. Він розповідав про свої рибні ловлі і поєдинки з великою природною поетичністю, і мені здавалося, що я слухаю канадського Гомера[22], який співає «Іліаду» північних країн.

Я описую цю сміливу людину такою, якою знаю її тепер, бо ми з нею вже старі друзі, зв’язані тією нерозривною дружбою, яка народжується і міцніє в найтяжчих випробуваннях! Ах, бравий Неде! Я хотів би прожити сто років ще, щоб згадка про тебе була довшою!

Яка ж була думка Неда Ленда про морське чудовисько? Я повинен признатися, що він зовсім не вірив в існування нарвала і — єдиний на борту фрегата — не поділяв загального переконання. Він уник навіть розмови на цю тему, коли я одного разу спробував довідатися про його думку.

Одного чудового вечора, 30 липня, тобто через три тижні після нашого відплиття, фрегат знаходився недалеко від мису Бланка, на відстані тридцяти миль під вітром од берегів Патагонії. Ми перетяли вже тропік Козерога, і тепер на відстані менш ніж сімсот миль на південь перед нами відкривалася Магелланова протока. Ще тиждень — і «Авраам Лінкольн» борознитиме води Тихого океану.

Я і Нед Ленд сиділи на юті[23], розмовляли про те й про се, вдивляючись у таємниче море, глибини якого залишалися досі недоступними поглядові людини. Цілком природно, я заговорив про велетенського нарвала і проаналізував різні шанси на успіх або невдачу нашої експедиції. Потім, помітивши, що Нед мовчить, даючи мені можливість говорити, я прямо запитав його про нарвала:

— А що, Неде, невже ви не вірите в існування величезного кита, якого ми переслідуємо? Чи маєте ви якісь особливі причини не вірити?

Гарпунник мовчки дивився на мене кілька хвилин, перш ніж відповісти, потім звичним жестом руки провів по широкому лобі, заплющив очі, нібито зосереджуючись, і сказав нарешті:

— Мабуть, маю, пане Аронакс.

— Однак, Неде, ви, як гарпунник за професією, який уже не раз мав справу з великими морськими ссавцями і уява якого може легко сприйняти гіпотезу про велетенських китів, ви менше, ніж хто інший, повинні були б сумніватися за таких обставин.

— Отут ви помиляєтеся, пане професоре, — відповів Мед. — Якщо невіглас вірить у незвичайні комети, що перетинають простір, або в існування допотопних чудовиськ, які живуть усередині земної кулі, то це ще сяк-так; але ні астроном, ні геолог не повірять цим казкам. Так і китолов. Я переслідував багато китоподібних тварин, загарпунив велику кількість їх, багатьох з них убив, проте, хоч які вони були великі й сильні, ні їхні хвости, ні їхні бивні не в змозі були пробити обшивку пароплава.

— І все ж, Неде, розповідають, що зуб нарвала пробивав наскрізь великі судна.

— Дерев’яні, можливо, — відповів канадець, — але й цього я ніколи не бачив. Отже, поки сам не пересвідчуся, я заперечуватиму, що кити, кашалоти або нарвали спроможні на подібні дії.

— Послухайте, Неде…

— Ні, пане професоре, ні. Все що вам завгодно, тільки не це. Можливо, велетенський спрут…

— Це ще менш імовірно, Неде. Спрут — тільки молюск. І вже навіть ця назва вказує на м’якість його тіла. Хоч би спрут був завдовжки п’ятсот футів, він, належачи до безхребетних, зовсім не є небезпечним для таких суден, як «Шотландія» або «Авраам Лінкольн». Отже, слід відкинути як вигадки розповіді про подвиги кракенів або інших чудовиськ цього роду.

— Значить, пане натуралісте, — зауважив Нед Ленд досить іронічним тоном, — ви продовжуєте вірити в існування величезного кита?..

— Так, Неде, я повторюю вам це з переконливістю, то має своєю підставою ряд незаперечних фактів. Я вірю в існування ссавця дуже міцної будови, що належить до розряду хребетних, як кити, кашалоти або дельфіни, і наділений бивнем виняткової пробивної сили.

— Гм! — гмукнув гарпунник, похитуючи головою з виглядом людини, яку не переконаєш.

— Візьміть до уваги, мій дорогий, — продовжував я, — що коли така тварина існує, коли вона живе в глибинах океану на відстані кількох миль од поверхні води, то вона неодмінно повинна мати такий організм, міцність якого ні з чим не можна порівняти.

— А чому цей організм такий міцний? — спитав Нед.

— Тому, що потрібна незмірна сила, щоб витримувати на такій глибині тиск води.

— Справді? — сказав Нед, дивлячись на мене примруженим оком.

— Так, і кілька цифр легко доведуть вам це.

— О, цифри! — заперечив Нед. — З цифрами можна зробити що завгодно.

— В торгових справах, Неде, але не в математиці. Слухайте. Уявімо собі тиск в одну атмосферу у вигляді тиску водяного стовпа заввишки тридцять два фути. Насправді водяний стовп повинен бути трохи нижчим, бо мова йде про морську воду, щільність якої більша за щільність прісної води. Отже, коли ви пірнаєте у воду, Неде, то тіло ваше витримує тиск у стільки атмосфер, тобто у стільки кілограмів на кожний квадратний сантиметр своєї поверхні, скільки стовпів води у тридцять два фути відділяють вас од поверхні моря. З цього випливає, що на глибині в триста двадцять футів тиск цей дорівнює десяти атмосферам, на глибині три тисячі двісті футів — ста атмосферам, а на глибині тридцять дві тисячі футів, тобто приблизно дві з половиною милі, — тисячі атмосферам. Інакше кажучи, коли б ви могли досягти такої глибини в океані, то кожний квадратний сантиметр поверхні вашого тіла зазнавав би тиску в тисячу кілограмів. А чи знаєте ви, дорогий Неде, скільки квадратних сантиметрів має поверхня вашого тіла?

— Не маю й найменшої уяви про це, пане Аронакс.

— Близько сімнадцяти тисяч.

— Невже стільки?

— А через те що насправді атмосферний тиск трохи перевищує вагу одного кілограма на квадратний сантиметр, то ваші сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів витримують цієї миті тиск у сімнадцять тисяч п’ятсот шістдесят вісім кілограмів.

— І я цього не помічаю?

— Так, ви цього не помічаєте. І якщо вас не роздавлює такий тиск, то це тому, що повітря, яке проникає всередину вашого тіла, давить там з такою ж силою. Таким чином, утворюється повна рівновага між тиском внутрішнім і зовнішнім, це й дає вам можливість непомітно витримувати цей тиск. Але у воді — інша справа.

— Так, я розумію, — відповів Нед, ставши уважнішим. — Вода мене оточує, але не проникає всередину.

— Вірно, Неде. Таким чином, на відстані тридцяти двох футів од поверхні моря ви будете відчувати тиск у сімнадцять тисяч п’ятсот шістдесят вісім кілограмів; на глибині в триста двадцять футів цей тиск збільшиться в десять разів, тобто дорівнюватиме ста сімдесяти п’яти тисячам шестистам вісімдесяти кілограмам; на глибині в три тисячі двісті футів тиск збільшиться в сто разів і дорівнюватиме мільйону семистам п’ятдесяти шести тисячам восьмистам кілограмам, нарешті, на глибині в тридцять дві тисячі футів він посилиться в тисячу разів, тобто становитиме сімнадцять мільйонів п’ятсот шістдесят вісім тисяч кілограмів; одним словом, ви були б сплющені так, ніби вас витягли з-під гідравлічної машини.

— Хай йому чорт! — вигукнув Нед.

— Отже, шановний мій китолове, якщо хребетні завдовжки кілька сотень метрів і відповідної товщини можуть існувати в подібних глибинах і поверхня їхня налічує мільйони квадратних сантиметрів, то вони витримують тиск багатьох мільярдів кілограмів. Підрахуйте тепер, яким повинен бути опір їхньої кісткової системи і яка сила їхнього організму, щоб вони могли витримувати такий тиск!

— Схоже на те, — відповів Нед, — що вони повинні бути обшиті листовим залізом вісім дюймів[24] завтовшки, як броненосні фрегати.

— Правильно, Неде. А тепер подумайте, які руйнування може зробити подібна маса, кинувшись із швидкістю експреса на корпус пароплава.

— Так… справді… можливо, — відповів канадець, збентежений цими цифрами, але ще не бажаючи здаватися.

— Ну що, переконав я вас?

— Ви мене переконали тільки в одному, пане натуралісте: якщо подібні тварини існують у глибині морів, то вони повинні обов’язково бути такими сильними, як ви про це говорите.

— Але якщо вони не існують там, упертий гарпуннику, то як ви поясните випадок, що стався з «Шотландією»?

— Це можливо… — почав Нед нерішуче.

— Та говоріть же!

— Можливо… це неправда! — відповів канадець.

Але така відповідь доводила лише впертість гарпунника і нічого більше. Цього дня я не пробував уже його переконувати. Випадок з «Шотландією» був безсумнівним. Пробоїна була настільки очевидною, що її довелося забивати; і я не думаю, щоб можна було довести існування пробоїни більш незаперечним способом. Але ж ця пробоїна не могла з’явитися сама по собі, і через те що вона не була зроблена ні підводними скелями, ні підводними машинами, необхідно було визнати існування свердлячого органу якоїсь тварини.

Я особисто на підставі всіх вищенаведених міркувань відносив цю тварину до типу хребетних, до класу ссавців, до групи рибоподібних і, нарешті, до ряду китоподібних. Що ж до родини, до якої слід було її віднести, — китів, кашалотів або дельфінів, — її виду і, нарешті, різновидності, то питання це може бути з’ясовано тільки згодом. Щоб розв’язати його, слід було розтяти цю невідому тварину; а щоб її розтяти, треба було спочатку її впіймати; щоб упіймати, треба було загарпунити її — це стосувалося Неда Ленда; щоб загарпунити, слід було її побачити — це було справою всього екіпажу; щоб побачити, треба було її зустріти, — а це вже було справою нагоди.

РОЗДІЛ V Погоня наосліп

Плавання «Авраама Лінкольна» протягом деякого часу не було позначене ніякими пригодами. Тільки одного разу трапився випадок, що виявив дивовижну майстерність Неда Ленда і довів, що на гарпунника можна цілком покластися.

30 червня, на широті Фолклендських островів, фрегат зустрівся з американськими китоловами, і ми довідалися, що вони нічого не чули про нарвала. Але один з них, капітан пароплава «Монрое», знаючи, що Нед Ленд перебуває на борту «Авраама Лінкольна», попросив його допомогти впіймати кита, за яким вони гналися. Капітан Фарагут, бажаючи подивитися, як працює Нед Ленд, дозволив йому перейти на борт «Монрое». Нашому канадцеві так пощастило, що замість одного кита він загарпунив двох, ударивши одного прямо в серце і вбивши другого після кількох хвилин переслідування.

Справді, якщо чудовисько коли-небудь зустрінеться з гарпуном Неда Ленда, йому не минути лиха.

Фрегат продовжував плисти уздовж південно-східного берега Америки з величезною швидкістю. З липня ми були біля входу в Магелланову протоку, поблизу мису Дів. Але капітан Фарагут не захотів вступати в цю звивисту протоку і взяв курс на мис Горн.

Екіпаж одностайно схвалив його рішення. І справді, було малоймовірним зустріти нарвала в цій вузькій протоці. Багато матросів твердили, що чудовисько не могло б туди зайти, що «воно надто велике для цього».

6 липня близько третьої години пополудні «Авраам Лінкольн» обійшов на відстані п’ятнадцяти миль на південь той самотній острівець, ту скелю, загублену на краю американського континенту, якій голландські моряки дали назву свого рідного міста — мис Горн. Шлях повернув на північний захід, і наступного дня гвинт фрегата почав нарешті пінити води Тихого океану.

— Пильніше дивись! Пильніше дивись! — повторювали матроси «Авраама Лінкольна».

І вони дуже пильно дивилися. Нагорода в дві тисячі доларів спокушала всіх, і очі та біноклі не відпочивали й хвилини. Вдень і вночі всі вдивлялися в поверхню океану, і нікталопи — люди, що бачили вночі так само ясно, як і вдень, — легко могли виграти премію.

Щодо мене, то, хоч грошова нагорода майже не спокушала мене, я все ж уперто вдивлявся в море. Приділяючи лише кілька хвилин обіду і кілька годин сну та залишаючись байдужим до спеки чи до зливи, я не покидав палуби корабля. То перехилившись через поручні носа, то спираючись на борт корми, я жадібно пожирав очима піняві гребені хвиль, якими білів океан аж до краю обрію. І скільки разів мені доводилося поділяти хвилювання офіцерів та екіпажу, коли який-небудь примхливий кит піднімав над хвилями свою чорнувату спину! Палуба фрегата вмить заповнювалася народом. З нижніх кают ви бігали натовпом матроси й офіцери. Кожний, важко дихаючи, напружуючи зір до болю, стежив за рухами кита. І я дивився до того пильно, що рискував пошкодити собі зір і осліпнути. Консель, завжди флегматичний, говорив мені спокійно:

— Коли б ласкавий пан менше витріщав очі, то він бачив би набагато краще.

Проте дарма хвилювались! «Авраам Лінкольн» повертав убік і прямував до поміченої тварини, але вона виявлялася простим китом або звичайним кашалотом і одразу ж зникала під тисячі проклять!

Погода однак була сприятливою, і плавання проходило в найкращих умовах. По суті, тоді йшли дощі, бо в австралійському поясі липень відповідає січню в Європі; але море було спокійне, і його легко можна було оглядати на значному просторі.

Нед Ленд по-старому виявляв упертість у своєму недовір’ї: він демонстративно не дивився на море, якщо сам не стояв на вахті або коли поблизу не було кита. Тимчасом його дивовижний зір міг би зробити експедиції велику послугу. Однак вісім годин з дванадцяти впертий канадець читав або спав у своїй каюті. Сотні разів я дорікав йому за байдужість.

— Годі-бо, — відповідав він. — Коли навіть і існує якась тварина, пане Аронакс, то які в нас шанси її помітити? Адже ми йдемо наосліп. Кажуть, що бачили цього невловимого звіра в північних водах Тихого океану. Я це припускаю. Але ось уже два місяці минули від часу зустрічі з ним, а судячи з вдачі вашого нарвала, він, очевидно, не любить довго залишатися в одних і тих же місцях, Він має властивість переміщуватися з дивовижною швидкістю. А ви краще за мене знаєте, пане професоре, що природа не робить нічого безглуздого, і вона не дала б повільній за натурою тварині здатності швидко пересуватися, коли б ця тварина не мала в цьому потреби. Отже, якщо цей звір існує, то він уже далеко звідси!

Я не знав, що відповісти на це. Очевидно, ми йшли, як сліпі, але що нам залишалося робити? Наші шанси на зустріч з нарвалом були дуже малі. І все ж ніхто ще не сумнівався в успіхові і жоден матрос на борту не наважився б держати парі проти нарвала і його появи.

20 липня ми перетяли тропік Козерога під 105° довготи, а 27 числа того ж місяця — екватор на сто десятому меридіані. Зробивши ці виміри, фрегат рішуче узяв курс на захід і ввійшов у центральний басейн Тихого океану. Капітан Фарагут правильно думав, що краще плисти в глибоких водах подалі від континентів або островів, до яких тварина, очевидно, завжди уникала наближатися, — «безперечно, тому, що там для неї досить мілко!» говорив наш боцман. Отже, фрегат пройшов мимо островів Паумоту, Маркізьких, Сандвічевих, перетяв тропік Рака під 132° довготи і попрямував у Китайське море.

Нарешті ми добралися до місць останніх подвигів чудовиська! І, кажучи правду, на судні всі були ніби в лихоманці. Серця билися з страшною силою і готували собі в майбутньому невиліковні розширення. Весь екіпаж був охоплений сильним нервовим збудженням, яке я не можу змалювати. Люди не їли й не спали. По двадцять разів на день усім доводилося зазнавати нестерпних страждань внаслідок якоїсь помилки у вирахуванні або оптичного обману матроса, що був на румпелі. Хвилювання ці, повторюючись безперестанно, тримали нас у такому напруженні, що повинні були викликати реакцію в скорому часі.

І справді, реакція не загаялася виявитись. Протягом трьох місяців — трьох місяців, кожний день з яких здавався нам за сто років! — «Авраам Лінкольн» борознив у всіх напрямках північні води Тихого океану, женучись за поміченими китами, роблячи різкі повороти, несподівано повертаючи з галса на галс[25], раптово зупиняючись, то збільшуючи, то зменшуючи пари, і все це різко, поривами, рискуючи зламати машину. Він не залишив недослідженим жодного місця від берегів Японії до Америки. І нічого! Нічого, крім безмежних пустинних вод! Нічого, що скидалося б на велетенського нарвала, чи на підводний острівець, чи на розбите судно, чи на плавучий риф, — одним словом, нічого надприродного.

Отже, сталася реакція. Відчай оволодів умами і пробив дорогу невірі. Екіпаж охопило нове почуття, що складалося з трьох десятих сорому і семи десятих люті. Було соромно, що пошилися в дурні, повіривши безглуздій вигадці, — соромно, але ще більше прикро! Гори доказів, що нагромаджувалися один на один протягом року, обвалилися заразом, і кожний думав тепер тільки про те, як би надолужити в години відпочинку або сну так по-дурному витрачений час.

З властивою людському розумові непостійністю від однієї крайності кинулися до іншої. Найпалкіші захисники експедиції зробилися найлютішими ворогами її. Від приміщень для кочегарів настрій цей, поступово поширюючись, дійшов до офіцерської кают-компанії, і, коли б не дивовижна впертість капітана Фарагута, фрегат, безперечно, повернув би остаточно носом на південь.

Однак ці марні розшуки не могли тривати довго. «Авраам Лінкольн» ні в чому не міг докоряти собі, — корабель зробив усе, що від нього залежала. Ніколи ще команда американського корабля не проявляла більшого терпіння і старанності. Вина за невдачу менш за все падала на неї. Тепер залишалося тільки повернутися додому.

Заяву в цьому дусі зробили капітанові. Але капітан стояв на своєму. Матроси не приховували свого незадоволення і виконували свої обов’язки менш старанно. Я не хочу сказати, що на судні почався бунт, але після нетривалого опору, що не виходив за межі розсудливості, капітан Фарагут, як колись Колумб[26], попросив в екіпажу три дні терпіння. Якщо протягом цих трьох днів чудовисько не з’явиться, стерничий поверне штурвал три рази, і «Авраам Лінкольн» вирушить до європейських морів.

Ця обіцянка була дана 2 листопада. Вона одразу підняла настрій екіпажу. Люди вдивлялися в океан з новою увагою. Кожен хотів кинути останній погляд на те, що вирішив запам’ятати. Біноклі були пущені в хід з гарячковою жвавістю. Це був останній виклик нарвалові-велетню, який не мав тепер ніякої підстави ухилитися від зустрічі.

Минуло два дні. «Авраам Лінкольн» ішов під малими парами. Екіпаж вдавався до тисячі способів, щоб притягти увагу тварини або розворушити її лінощі, якщо вона перебувала поблизу. Величезні куски сала тяглися за кораблем, прив’язані на вірьовках, на велике задоволення акул. «Авраам Лінкольн» лежав у дрейфі, а шлюпки снували навколо нього в усіх напрямках, досліджуючи кожний метр моря. Настав уже вечір 4 листопада, а підводна таємниця по-старому залишалася таємницею.

Наступного дня, 5 листопада, опівдні, минав призначений строк. З останнім ударом годинника капітан Фарагут, вірний своїй обіцянці, повинен був повернути на південний схід і покинути остаточно північні області Тихого океану.

Фрегат перебував тоді під 31°15΄ північної широти і під 136°42΄ східної довготи. Японські землі лежали під вітром на відстані менше ніж двісті миль. Наближалася ніч. Пробило восьму годину. Великі хмари закривали диск місяця, що був тоді в своїй першій чверті. Море плавно погойдувало фрегат.

У цю хвилину я стояв на штирборті[27], спершись руками на захисні заслони судна. Консель стояв поруч мене, дивлячись перед собою. Екіпаж, забравшись на ванти, оглядав обрій, який поступово звужувався і темнів. Офіцери, озброївшись пічними біноклями, старалися розрізнити щось у темряві, що згущалася. Час від часу похмурий океан освітлювався місячним променем, що проривався крізь завісу хмар. Потім слід цього променя зникав у темряві.

Дивлячись на Конселя, я вирішив, що цей бравий чоловік був до деякої міри охоплений загальним настроєм. Принаймні мені так здавалося. Можливо, вперше його нерви напружилися під впливом цікавості.

— От, Конселю, — сказав я йому, — остання нагода покласти в кишеню дві тисячі доларів.

— З дозволу пана, скажу, — відповів Консель, — що я ніколи не розраховував на цю премію; уряд Сполучених Штатів міг би обіцяти сто тисяч доларів і не став би від цього біднішим.

— Ти правий, Конселю. Кінець кінцем це дурна справа, і ми дуже легковажно вплуталися в неї. Скільки згаяно часу, скільки даремних хвилювань! Ми б уже шість місяців тому могли повернутися у Францію…

— В маленьку квартирку пана, — підхопив Консель, — в його музей! І я розподіляв би уже по класах копалини пана. І індійська свинка пана була б поміщена в свою клітку в Ботанічному саду і притягувала б цікавих з усієї столиці.

— Все це так, Конселю, і я уявляю, як з нас ще глузуватимуть.

— Безперечно, — спокійно відповів Консель. — Я думаю, що з пана сміятимуться. І не знаю, чи сказати?..

— Кажи все, Конселю.

— Я думаю, що це панові по заслузі.

— Справді?

— Коли маєш честь бути таким ученим, як пан, не слід рискувати…

Консель не закінчив свого комплімента. Серед загальної тиші раптом пролунав голос. Це був голос Неда Ленда, який кричав:

— Гей! Ця штука тут, під вітром, проти нас!

РОЗДІЛ VІ На всіх парах

Почувши цей крик, увесь екіпаж кинувся до гарпунника — капітан, офіцери, боцман, матроси, юнги, навіть механіки, що покинули свої машини, і кочегари, що покинули свої печі. Був даний наказ зупинитися, і фрегат посувався тільки за інерцією.

Тоді була навкруги глибока темрява, і хоч який чудовий зір мав канадець, я запитував себе, як він міг бачити і що він міг бачити. Серце моє шалено билось.

Але Нед Ленд не помилився, і всі ми побачили предмет, на який він показував рукою.

На відстані двох кабельтових од «Авраама Лінкольна», за штирбортом, море здавалось освітленим знизу. Це не можна було визнати за просте явище фосфоресценції. Чудовисько, занурене на кілька футів під поверхнею води, вилучало те дуже яскраве, дивовижне сяяння, про яке згадували у своїх звітах багато капітанів. Це блискуче випромінювання повинно було утворюватися якимсь джерелом великої світлової потужності. Освітлена ділянка поверхні океану мала форму величезного, дуже видовженого овала; в центрі овала світло було особливо яскравим, але в міру віддалення од центра слабішало.

— Це просто скупчення фосфоресціюючих організмів, — вигукнув один з офіцерів.

— Ні, пане, — заперечив я переконливо. — Ніколи фолади або сальпи не давали такого сильного світла. Це світло за своєю природою, безперечно, електричне. А втім, дивіться, дивіться! Воно переміщується! Воно рухається вперед, назад! Воно швидко прямує на нас!

Загальний крик пролунав на палубі фрегата.

— Тихо! — скомандував капітан Фарагут. — Ліво руля! Задній хід!

Матроси кинулися до руля, механіки — до машини. Наказ було негайно виконано, і «Авраам Лінкольн», повернувшись наліво, описав півколо.

— Право руля! Хід уперед! — скомандував капітан Фарагут.

Накази ці були виконані, і фрегат почав швидко віддалятись од джерела яскравого світла.

Я помилився: він хотів віддалитись, але надприродна тварина наближалася вдвоє швидше.

Ми затамували подих і стояли нерухомо, не вимовляючи й слова більше від подиву, ніж від страху. Тварина наздоганяла нас, ніби жартуючи. Вона обігнула фрегат, що рухався із швидкістю чотирнадцять вузлів, і обдала його своїми електричними променями, ніби світловим пилом. Потім вона віддалилася на дві чи три милі, залишивши за собою фосфоричний слід, схожий на клуби пари, які викидає локомотив експреса. Раптом із темних країв обрію, куди воно відступило, щоб узяти розбіг, чудовисько миттю з страшною швидкістю ринуло до «Авраама Лінкольна», різко зупинилося на відстані двадцяти футів од нього і погасло. Воно не занурилось у воду, бо тоді яскравість світла зменшувалася б поступово; воно раптово погасло, ніби джерело, яке розсипало це проміння, миттю вичерпалося. Потім воно з’явилося з другого боку корабля, чи то обігнувши його, чи то прослизнувши під його кілем. Кожної миті могло статися зіткнення, яке повинно було мати для нас фатальні наслідки.

Тимчасом мене дивували маневри фрегата. Він рятувався втечею замість атакувати чудовисько. Фрегат опинився в становищі переслідуваного, хоч сам повинен був переслідувати. Я зробив це зауваження капітанові Фарагуту. Його обличчя, звичайно безпристрасне, виразило незрозуміле здивування.

— Пане Аронакс, — відповів він, — я не знаю, з якою страшною істотою маю справу, і не хочу безрозсудно рискувати фрегатом у такій темряві. До того ж як атакувати невідоме, як від нього захищатися? Почекаємо до світанку, і тоді ролі зміняться.

— У вас більше немає сумніву, капітане, щодо природи тварини?

— Ні, пане. Очевидно, це велетенський нарвал, але нарвал електричний.

— Можливо, — додав я, — до нього так само не можна наближатися, як до гімнота[28] або до плавучої міни.

— Справді, — відповів капітан, — якщо він володіє нищівною могутністю, то це, безперечно, найстрашніша тварина, яка будь-коли з’являлася на землі. Ось чому, пане, я мушу бути на сторожі.

Протягом усієї ночі екіпаж був на ногах. Ніхто й не думав про сон. «Авраам Лінкольн», не маючи змоги суперничати з нарвалом у швидкості, зменшив хід. У свою чергу нарвал, наслідуючи фрегат, плавно погойдувався на хвилях і, здавалося, не думав покидати поле битви.

Однак близько півночі він зник, або, висловлюючись точніше, погас, як величезний світляк. Може, він утік? Цього слід було швидше боятися, ніж сподіватися. Але о першій годині без семи хвилин почувся оглушливий свист, схожий на шум води, яка з величезною силою виривається вверх.

Капітан Фарагут, Нед Ленд і я були в цей час на юті, жадібно вдивляючись у непроникну темряву ночі.

— Неде Ленд, — спитав капітан, — вам часто доводилося чути, як ревуть кити?

— Часто, капітане, але ще ніколи не бачив я таких китів, які приносили б мені дві тисячі доларів.

— Справді, ви маєте право на премію. Але скажіть мені, оцей шум схожий на той шум, який учиняють кити, викидаючи воду через ніздрі?

— Схожий, капітане, проте він незрівнянно сильніший. Тому сумніватися не доводиться: перед нами якась китоподібна тварина. З вашого дозволу, капітане, — додав гарпунник, — ми завтра на світанку скажемо їй пару слів.

— Якщо тільки вона захоче слухати вас, Неде, — додав я не дуже впевненим тоном.

— Нехай тільки мені пощастить підійти до неї на відстань, учетверо більшу за гарпун, то їй доведеться вислухати мене!

— Але щоб наблизитися, — заперечив капітан, — я повинен віддати у ваше розпорядження шлюпку?

— Безсумнівно, капітане.

— А це значить рискувати життям моїх людей?

— І моїм теж, — спокійно відповів гарпунник. Годині о другій ранку світлоносне вогнище, не менш яскраве, ніж до цього, знову з’явилося з підвітряного боку на відстані п’яти миль од «Авраама Лінкольна». Незважаючи на відстань, на шум вітру і моря, виразно було чути страшні удари хвоста тварини і навіть її уривчасте дихання. Здавалося, що тієї хвилини, коли величезний нарвал переводив подих на поверхні океану, повітря вривалося в його легені, як пара в широкі циліндри машини потужністю в дві тисячі кінських сил.

«Ну, — подумав я, — кит, що володіє силою цілого кавалерійського полку, має бути неабияким китом!»

Усі були на сторожі до самого ранку і готувалися до бою. Китоловні знаряддя були розставлені вздовж бортів палуби. Другий помічник капітана наказав приготувати гарпунні гармати, що кидають гарпуни на відстань милі, і зарядити карабіни розривними кулями, що ранять на смерть навіть найсильніших тварин. Нед Ленд задовольнився тим, що нагострив свій гарпун, страшну зброю в його руці.

О шостій годині почало світати, і з першим промінням світла зникло електричне сяйво нарвала. О сьомій годині уже настав день, але дуже густий ранковий туман, непроникний для найсильніших біноклів, оповивав обрій і зменшував видимість. Це викликало у нас прикрість і гнів.

Я забрався аж на перекладку бізані[29]. Деякі офіцери піднялися ще вище.

О восьмій годині туман важко поплив над хвилями і повільно, клаптями почав підніматися вгору. Обрій ставав ширшим і чистішим.

Раптом, як і напередодні, почувся голос Неда Ленда.

— Ця штука ліворуч, позаду корабля! — кричав гарпунник.

Усі подивилися в указаному напрямі.

Там, на відстані півтори милі од фрегата, виступало з води приблизно на метр довге чорнувате тіло. Його хвіст, шалено звиваючись, утворював за собою вир. Ніколи ще морська тварина не била воду з такою силою. Величезна смуга сліпучої білизни визначала шлях тварини і описувала довгасту вигнуту лінію.

Фрегат наблизився до кита, і я повністю міг розглянути його. Рапорти «Ханаана» і «Гельвеції» трохи перебільшували його розміри. Я визначив довжину нарвала всього в двісті п’ятдесят футів. Щодо товщини, то про неї важко мені було судити, але, на мою думку, тварина загалом мала чудові пропорції в усіх трьох вимірах.

Поки я роздивлявся цю незвичайну істоту, з її ніздрів вирвалися два стовпи пари і води, піднявшись на сорок метрів угору. Це дало мені можливість уявити спосіб її дихання. І я остаточно зробив висновок, що тварина належить до типу хребетних, до класу ссавців, до підкласу одноутробних, до групи рибоподібних, до ряду китоподібних, до родини… Але цього я ще не міг сказати. Ряд китоподібних включає в себе три родини: кити, кашалоти і дельфіни; до останніх належать і нарвали. Кожна з родин поділяється на кілька родів, кожний рід — на види, а види — на різновидності. Я ще не міг судити про різновидність, вид, рід і родину, але не сумнівався, що поповню класифікацію з допомогою Неда і капітана Фарагута.

Екіпаж нетерпляче чекав наказів свого начальника. А капітан, уважно подивившись на тварину, наказав покликати корабельного інженера. Той швидко з’явився.

— Чи достатній тиск пари? — спитав капітан.

— Так, капітане, — відповів інженер.

— Добре. Збільшіть вогонь і — на всіх парах!

Трикратне «ура» зустріло цей наказ. Час боротьби настав. За кілька хвилин з обох труб фрегата піднялися стовпи чорного диму, і палуба затремтіла від клекотіння в котлах…

Могутній гвинт «Авраама Лінкольна» потяг судно прямо на тварину. Вона байдуже дозволила наблизитися до себе на півкабельтова; потім, не занурюючись у воду, повільно попливла, тримаючись на попередній відстані од фрегата.

Це переслідування тривало приблизно протягом трьох чвертей години, але фрегатові не вдалося виграти жодного фута. Було очевидно, що з такою швидкістю ніколи не наздогнати тварини.

Капітан Фарагут люто куйовдив рукою свою густу бороду.

— Неде Ленд! — крикнув він. Канадець з’явився.

— Ну, містере Ленд, — спитав капітан, — чи радите ви спускати шлюпки на воду?

— Ні, капітане, — відповів Нед Ленд, — цього звіра не візьмеш, поки він сам не захоче цього.

— Що ж робити?

— Підняти тиск пари, якщо це можливо, капітане. А я, з вашого дозволу, влаштуюсь на носі і, як тільки ми наблизимося до нього на довжину гарпуна, кину гарпун.

— Гаразд, Неде, — сказав капітан і наказав інженерові підняти пари.

Нед Ленд вирушив на свій. пост. Вогонь у топках посилили. Гвинт робив сорок три оберти за хвилину, і пара ринула через клапани. Кинутий у воду лаг показав, що «Авраам Лінкольн» рухається із швидкістю вісімнадцять з половиною миль на годину.

Але клята тварина теж пливла із швидкістю вісімнадцять з половиною миль на годину.

Протягом години фрегат ішов таким ходом і все ж не виграв жодного фута! Це було принизливо для одного з найшвидкохідніших суден американського флоту. Прихований гнів оволодівав екіпажем. Матроси відчайдушно лаяли чудовисько, а воно не вважало за потрібне відповідати. Капітан Фарагут не куйовдив уже більше свою бороду, а кусав її.

Знову покликали інженера.

— Ви довели тиск пари до максимуму? — спитав його капітан.

— Так, капітане, — відповів інженер.

— До скількох атмосфер?

— До шести з половиною.

— Доведіть до десяти.

Це був надто сміливий наказ. Так не могли б сказати навіть на Міссісіпі, прагнучи випередити конкурента.

— Конселю, — сказав я моєму славному слузі, який стояв поруч мене, — чи знаєш ти, що ми, напевно, злетимо в повітря?

— Як буде завгодно панові, — відповів Консель.

Я повинен признатися, що мені подобалася така сміливість капітана.

Тиск пари був доведений до вищої точки. Кочегари засипали вугілля на колосники. Вентилятори втягували цілі потоки повітря в топки. Швидкість «Авраама Лінкольна» зростала. Його щогли тремтіли до самої основи, і клуби диму ледве проривалися крізь надто вузькі для них труби.

Вдруге кинули лаг.

— Ну, стерничий, скільки? — спитав капітан Фарагут.

— Дев’ятнадцять і три десятих милі.

— Посильте ще вогонь!

Інженер покорився. Манометр показував десять атмосфер. Але кит, мабуть, теж «розвів пари», бо без найменшого зусилля робив дев’ятнадцять і три десятих милі на годину.

Яка погоня! Ні, я не можу описати хвилювання, що охопило всю мою істоту. Нед Ленд з гарпуном у руці стояв на своєму посту. Кілька разів тварина дозволяла фрегату наблизитися до себе.

— Ми наздоганяємо його! Наздоганяємо! — кричав канадець.

Але тієї миті, коли він готувався кинути гарпун, китоподібна тварина віддалялася з швидкістю принаймні тридцять миль на годину. І навіть коли фрегат летів з максимальною для нього швидкістю, кит, ніби знущаючись, обійшов навкруги нього. Крики люті вирвалися з грудей екіпажу.

Опівдні ми були на тій самій відстані од нарвала, що й о восьмій ранку!

Капітан Фарагут вирішив тоді вдатися до інших засобів.

— Ах, так! — сказав він. — Ця тварина пливе швидше, ніж «Авраам Лінкольн»? Добре! Подивимося тепер, чи втече вона від нашої конічної картечі? Боцмане, канонірів до носової гармати!

Гармату на баці негайно зарядили і навели. Постріл пролунав, але ядро пролетіло на кілька футів вище кита, що перебував на відстані півмилі.

— Іншого, вправнішого! — крикнув капітан, — і п’ятсот доларів тому, хто влучить у пекельного звіра.

Старий канонір з сивою бородою, — я як зараз бачу його, — із спокійним поглядом і холодним обличчям, підійшов до гармати, встановив її і довго цілився. Пролунав гучний постріл, супроводжуваний криками «ура». Снаряд влучив у ціль, ударив у тварину, але не прямо, а ковзнув по її опуклій поверхні і впав милі за дві в море.

— Хай йому чорт! — вигукнув люто старий канонір. — Цей негідник покритий шестидюймовою бронею!

— Прокляття! — крикнув капітан Фарагут.

Полювання почалося знову, і капітан, нахилившись до мене, сказав:

— Я переслідуватиму звіра доти, поки фрегат не злетить у повітря!

— Правильно, — відповів я. — Ви маєте рацію! Можна було сподіватися, що тварина знесилиться, що вона не буде такою байдужою до втоми, як парова машина. Але нічого подібного. Години минали, а вона не виявляла ніяких ознак утоми.

Однак треба сказати до честі «Авраама Лінкольна», що він боровся з невтомною впертістю. Я гадаю, що цього злощасного дня, 6 листопада, він пройшов відстань принаймні в п’ятсот кілометрів. Але настала ніч і оповила темрявою схвильований океан.

Тоді я подумав, що наша експедиція закінчилася і що ми ніколи вже не побачимо цієї фантастичної тварини. Проте я помилився.

О десятій годині п’ятдесят хвилин вечора електричне світло з’явилося знову на відстані трьох миль під вітром од фрегата, таке ж чисте й сильне, як і минулої ночі.

Нарвал здавався нерухомим. Можливо, втомившись за день, він спав, погойдуючись на хвилях? Капітан Фарагут вирішив скористатися з зручної нагоди.

Він віддав розпорядження. «Авраам Лінкольн» рушив малим ходом уперед обережно, щоб не розбудити свого противника. Нерідко трапляється зустрічати у відкритому океані міцно сплячих китів, на яких можна тоді нападати з успіхом, і Нед Ленд загарпунив не одну з таких тварин під час їхнього сну. Канадець знову зайняв свій пост на носі.

Фрегат підійшов безшумно і зупинив машину на. відстані двох кабельтових од тварини. Судно тепер рухалося тільки по інерції. На борту всі затамували подих. Глибока тиша запанувала на палубі. Ми були на відстані менш як сто футів од яскравого овала, світло якого все посилювалось і сліпило наші очі.

Цієї хвилини, схилившись над поручнями бака, я побачив під собою Неда Ленда, який учепився однією рукою за канат, а другою тримав свій страшний гарпун. Ледве двадцять футів відділяли нас од нерухомої тварини.

Раптом його рука з силою розігнулася, і гарпун полетів. Я почув дзвін, ніби від удару об тверде тіло.

Електричне світло миттю погасло, і два величезних стовпи води ринули на палубу фрегата, з швидкістю потоку перекидаючи людей і ламаючи все на своєму шляху.

Пролунав страшний тріск, і, не встигши схопитися за поручні, я вилетів за борт.

РОЗДІЛ VII Кит невідомої породи

Хоч я був застуканий зненацька несподіваним падінням, усе ж виразно запам’ятав свої відчуття.

Спочатку мене потягло на глибину приблизно двадцяти футів. Я добре плаваю, хоч не претендую на те, щоб зрівнятися з такими майстрами, як Байрон і Едгар По, і тому при зануренні не розгубився. З силою двічі вдаривши ногами, я виплив на поверхню океану.

Першою моєю турботою було відшукати очима фрегат. Чи помітив екіпаж моє зникнення? Чи повернувся «Авраам Лінкольн»? Чи спустив капітан Фарагут шлюпку на воду? Чи можу я сподіватися на врятування?

Хоч навкруги було дуже темно, я все-таки розрізнив чорну масу, яка зникала на сході і сторожові вогні якої поступово згасали, віддаляючись. Це був фрегат. Я відчув себе загубленим.

— До мене! До мене! — кричав я, щосили пливучи в напрямі до «Авраама Лінкольна».

Одяг заважав мені. Він намок і прилипав до тіла, паралізуючи мої рухи. Я тонув. Я задихався.

— До мене!

Це був останній мій крик. Рот мій наповнився водою. Я відчайдушно почав борсатися, почуваючи, що мене тягне в безодню.

Раптом сильна рука схопила мене за одяг; я відчув, що мене з силою витягають на поверхню води, і почув, так, почув слова, вимовлені над моїм вухом:

— Якщо пан захоче спертися на моє плече, то йому буде легше плисти.

Я схопив однією рукою руку мого вірного Конселя.

— Це ти! — сказав я. — Ти!

— Я, — відповів Консель, — до послуг пана.

— Значить, поштовх скинув тебе в море в той самий час, що й мене?

— Ні. Але, перебуваючи на службі в пана, я послідував за ним.

Славному хлопцеві цей вчинок здавався цілком природним!

— А фрегат? — запитав я.

— Фрегат? — відповів Консель, перевертаючись на спину. — Я думаю, що пан добре зробить, коли не дуже розраховуватиме на нього.

— Що ти говориш?

— Я кажу, що в ту мить, коли я кидався у море, я чув, як вахтовий матрос крикнув: «Гвинт і стерно зламані!»

— Зламані?

— Так, зламані зубом чудовиська. Я думаю, що «Авраам Лінкольн» зазнав тільки цієї аварії. Але ця обставина для нас дуже прикра: ним не можна більше управляти.

— Значить, ми загинули!

— Можливо, — відповів спокійно Консель. — Проте ми маємо в своєму розпорядженні ще кілька годин, а за кілька годин можна багато зробити.

Незворушна холоднокровність Конселя підбадьорила мене. Я поплив з новою силою; але одяг, що зробився важким, як свинець, заважав рухатися, і я насилу тримався на воді. Консель помітив це.

— Може, пан дозволить мені розрізати на ньому одяг? — сказав він.

І, просунувши ніж під мій одяг, він швидко розпоров його зверху донизу і легко звільнив мене від нього, в той час як я підтримував його на воді.

В свою чергу я зробив Конселю таку саму послугу, і ми продовжували плисти поруч.

Проте становище наше не стало від цього менш жахливим. Можливо, наше зникнення не було помічене, а коли й помітили, то фрегат, залишившись без стерна, не міг прийти до нас проти вітру. Ми могли розраховувати тільки на його шлюпки.

Консель обміркував спокійно це припущення і склав план дій. Дивна натура! Цей флегматичний хлопець почував себе як удома.

Отже, через те що наш єдиний план на врятування залежить від зустрічі з шлюпками «Авраама Лінкольна», ми повинні протриматися на воді якнайдовше. Я вирішив тоді розподілити наші сили так, щоб не витрачати їх одночасно; і от як ми зробили: поки один з нас лежав на спині, схрестивши руки і витягнувши ноги, другий у цей час плив і підштовхував його вперед. У цій ролі буксира ми змінювали один одного кожні десять хвилин. Таким чином, ми могли протриматися на воді протягом кількох годин, можливо до ранку.

Слабка надія! Але без надії не може жити людське серце. До того ж нас було двоє. Нарешті, я стверджую, — хоч це здається неймовірним, — що коли б я навіть намагався знищити в собі будь-яку мрію, коли б захотів «утратити надію», то не зміг би цього зробити!

Зіткнення фрегата з нарвалом сталося близько одинадцятої вечора. Отже, я розрахував, що нам треба було протриматися до сходу сонця вісім годин. З перепочинками це було цілком можливо. Море було досить спокійне і втомлювало нас мало. Часом я старався проникнути поглядом у густу темряву, що порушувалася тільки фосфоричним блиском, який з’являвся на поверхні води при наших рухах. Я дивився на сяючі хвилі, які розбивались об мою руку і світла поверхня яких рябіла синюватими плямами. Ми нібито купались у ртутній ванні.

Близько години ночі я відчув крайню втому. Мої руки й ноги зводило від сильних судорог. Консель повинен був підтримувати мене, і турбота про наше врятування лягала на нього одного. Я почув незабаром, як бідний хлопець почав часто і важко дихати: було ясно, що й він недовго витримає.

— Покинь мене! Покинь! — сказав я йому.

— Покинути пана? Ніколи! — відповів він. — Я розраховую потонути раніше, ніж пан.

Цієї миті місяць з’явився з-за темної хмари, яку вітер гнав на схід. Поверхня моря засяяла під його промінням. Це благодійне світло оживило наші сили. Я підняв голову, обвів очима весь обрій і побачив фрегат. Він перебував на відстані п’яти миль од нас і здавався темною, ледве помітною масою. Жодної шлюпки не було поблизу.

Я хотів кричати. Але хто міг почути на такій відстані! Мої розпухлі губи не могли вимовити жодного звуку. Консель ще міг сказати кілька слів, і я чув, як він повторював:

— Сюди! До нас!

Зупинившись на мить, ми прислухались. І раптом — що це? Чи шуміло у мене у вухах від сильної напруги, чи щось інше, але тільки мені здалося, що якийсь крик відповів на крик Конселя.

— Ти чув? — прошепотів я.

— Так, так!

І Консель послав у простір новий крик відчаю.

Цього разу не було ніякого сумніву! Людський голос відповів нам. Чи був це голос якогось нещасливця, покинутого серед океану, чи якої іншої жертви удару, завданого кораблю? А може, шлюпка фрегата кликала нас у темряві?

Зробивши величезне зусилля і спершись на моє плече, в той час як я крайнім напруженням старався утриматися на воді, Консель наполовину висунувся з води і відразу ж упав знесилений.

— Що ти побачив?

— Я побачив… — прошепотів він, — я побачив… але не будемо говорити… збережемо наші сили!..

Що він побачив? Тоді сам не знаю чому, я вперше згадав про чудовисько!.. Але ж цей голос? Минув час, коли Іони ховалися в череві китів!

Тимчасом Консель продовжував ще підштовхувати мене вперед. Часом він підводив голову, дивився перед собою і гукав; йому відповідав інший голос, що все наближався. Але я вже ледве чув його. Мої сили вичерпалися до кінця; мої пальці розігнулися, і долоня не служила вже більше мені опорою; конвульсивно відкритий рот наповнювався солоною водою; мене пронизував холод. Я підняв голову востаннє, потім почав тонути…

У цю мить мене штовхнуло якесь тверде тіло. Я вчепився за нього. Потім відчув, що мене тягнуть, піднімаючи на поверхню води, що груди мої дихають вільніше, і… знепритомнів…

Мабуть, я незабаром опритомнів завдяки старанним розтиранням мого тіла і розплющив очі.

— Консель! — прошепотів я.

— Пан мене кликав? — обізвався Консель.

Цієї миті при світлі останніх променів місяця, що спускався за обрій, я помітив постать, яку відразу впізнав.

— Неде! — скрикнув я.

— Так точно, пане, женуся за своєю премією, — відповів канадець.

— Вас викинуло в море тоді, коли фрегат зазнав удару?

— Так, пане професоре, але мені пощастило більше, ніж вам: я майже одразу ж вибрався на плавучий острівець.

— Острівець?

— Так, або, кажучи точніше, — на наш велетенський нарвал.

— Поясніть, Неде.

— І тільки тепер я зрозумів, чому мій гарпун не міг пробити його, а лише ковзнув по його шкірі.

Тут я отямився, оживив свої спогади і оволодів собою.

— Чому, Неде, чому?

— А тому, що цей звір, пане професоре, закутий у стальну броню!

Останні слова канадця зробили раптовий переворот у моїй голові. Я швидко підвівся і випрямився на спині істоти чи предмета, що був напівзанурений у воду і служив нам притулком. Я попробував ногою. Це, мабуть, було щось тверде і непроникне, а не м’яка маса, що утворює тіло великих морських ссавців.

Проте це тверде тіло могло бути кістяним черепом, схожим на череп допотопних тварин. Тоді мені довелося б віднести чудовисько до розряду таких земноводних плазунів, як черепахи або крокодили.

Але ні! Чорнувата спина, на якій я стояв, була гладенька, полірована, не луската. При ударі вона видавала металевий звук, і хоч як це було неймовірно, але вона здавалася, кажу я, зробленою з листового заліза.

Сумніву не було! Тварина, чудовисько, живий феномен, що заінтригував увесь учений світ, збудоражив уяву моряків обох півкуль, виявився — це треба було визнати — ще дивовижнішим феноменом — феноменом, створеним рукою людини.

Відкриття існування найзагадковішої істоти не здивувало б мене такою мірою. Те, що природа творить чудеса, — це недивно. Але побачити раптом на власні очі щось неможливу, таємниче, створене людськими руками, — від цього можна втратити розум.

І однак сумніву не було. Ми перебували на поверхні своєрідного підводного судна, що мало, наскільки я міг судити, форму величезної стальної риби. Думка Неда Ленда щодо цього уже встановилася. А мені й Конселю залишалося тільки приєднатися до нього.

— В такому разі, — сказав я, — це судно має механізм, щоб рухатися, і екіпаж, щоб управляти ним.

— Очевидно, — відповів гарпунник, — але ось уже протягом трьох годин я перебуваю на цьому плавучому острові, і він не подав ніяких ознак життя.

— Це судно не рухається?

— Ні, пане Аронакс. Воно вільно гойдається на гребенях хвиль, але не рухається.

— Однак ми знаємо, це безперечно, що воно може пересуватися з величезною швидкістю. А через те що потрібна машина, щоб рухати його, і механік, щоб управляти машиною, то звідси я роблю висновок… що ми врятовані.

— Гм! — вимовив Нед нерішуче.

Цієї миті, ніби на підтвердження моїх слів, якесь клекотіння почулося позаду цього дивного судна, і воно, очевидно кероване гвинтом, почало рухатися. Ми ледве встигли учепитися за верхню частину, що виступала з води приблизно на вісімдесят сантиметрів. На превелике щастя, його швидкість не була надмірною.

— Поки воно пливе горизонтально, — пробурмотів Нед Ленд, — мені нічого сказати. Але якщо воно здумає зануритися, я не дам і двох доларів за свою шкіру!

Канадець міг би запропонувати за неї ще менше. Очевидно, треба було за всяку ціну налагодити зв’язки з тими істотами, які перебували всередині машини. Я шукав на її поверхні який-небудь отвір, якийсь підйомний щит, або люк, як кажуть моряки; але ряди заклепок, що міцно скріпляли листи заліза, були скрізь однакові.

До того ж місяць на той час зайшов і залишив нас у глибокій темряві. Треба було дочекатися дня, щоб знайти засоби проникнути всередину цього підводного судна.

Отже, наше врятування залежало єдино від примхи таємничих стернових, які управляли цим судном, і якщо вони зануряться, ми загинули. Коли ж цього не станеться, то я не сумнівався в можливості налагодити стосунки з ними. І справді, якщо вони не добували собі повітря, то їм потрібно час од часу повертатися на поверхню океану, щоб поновити запас його. А звідси — необхідність існування отвору, через який повітря проникає всередину судна.

Щождо надії бути врятованими капітаном Фарагутом, то від неї слід було відмовитись остаточно. Нас тягло на захід, і я вважав, що наша швидкість, відносно помірна, досягала дванадцяти миль на годину. Гвинт бив по хвилях з математичною точністю, час од часу високо викидаючи воду, що сяяла фосфоричним блиском.

Близько четвертої ранку швидкість судна зросла. Ми насилу трималися на палубі судна; хвилі били по нас з усієї сили. На щастя, Нед знайшов під рукою широке якірне кільце, прикріплене до верхньої частини залізної стіни, і нам удалося міцно вчепитися за нього.

Нарешті ця довга піч минула. Я не можу тепер повністю пригадати всі свої враження. Запам’яталася добре тільки одна подробиця. Коли на деякий час море ставало спокійним і вітер затихав, мені здавалося, що до мене долинали якісь невиразні звуки, ледве вловима гармонія, віддалені акорди. Що за таємниця була в цьому підводному плаванні, яку весь світ марно старався розгадати? Які істоти жили на цьому дивному судні? Який механізм дозволяє йому пересуватися з такою дивовижною швидкістю?

Настав день. Ранковий туман оповив нас, але й він незабаром розвіявся. Я вирішив був уже почати уважно оглядати корпус, верхня частина якого утворювала щось на зразок горизонтальної платформи, коли відчув, що судно починає потроху занурюватися.

— Ах, сто чортів! — закричав Нед Ленд, гупаючи ногою по дзвінкому залізу. — Відчиніть же кінець кінцем, малогостинні мореплавці!

Але важко було, щоб хтось почув нас в оглушливому шумі, утворюваному гвинтом. На щастя, судно припинило занурюватися.

Раптом із середини долинув стукіт поквапливо відсовуваних засувів. Потім піднялася кришка люка, з’явилася людина, якось чудно скрикнула і миттю зникла.

За кілька хвилин з’явилися вісім здоровенних молодців з закритими обличчями і мовчки потягли нас усередину своєї грізної машини.

РОЗДІЛ VIII «Рухомий у рухомому»

Це так грубо вчинене захоплення нас здійснилося з блискавичною швидкістю. Ні мої товариші, ні я не встигли навіть опам’ятатися. Я не знаю, що відчували вони, коли їх тягли в цю плавучу тюрму, а в мене холодний дріж пробіг по всьому тілу. З ким ми мали справу? Безперечно, з якимись піратами, що використовували море по-своєму.

Тільки-но вузька кришка люка зачинилася за мною, як мене оповила глибока темрява. Мої очі, звиклі до денного світла, не могли нічого розрізнити. Я відчував, що ступаю голими п’ятами по залізних східцях. Нед Ленд Консель, яких теж міцно тримали, ішли за мною. Біля підніжжя сходів відчинилися двері і відразу ж дзвінко зачинилися за нами.

Ми залишилися самі. Де? Я не міг ні сказати, ні навіть уявити цього. Навкруги було темно, настільки темно, що й через кілька хвилин мої очі не могли ще вловити жодного з тих невиразних променів, що мигтять навіть у найглупіші ночі.

Тимчасом Нед Ленд, розлючений таким поводженням, дав волю своєму обуренню.

— Тисяча чортів! — кричав він. — Оці люди в своїй гостинності гірші від каледонських дикунів! Не вистачає тільки, щоб вони виявилися ще людожерами! Це мене не здивувало б, але заявляю, що добровільно не дам себе з’їсти.

— Заспокойтеся, Друже Нед, заспокойтеся, — незворушно промовив Консель. — Не гарячіться завчасно. Ми ще не на сковорідці!

— Не на сковорідці, так, — відказав канадець, — але вже в печі — це напевне! Тут досить темно. На щастя, ніж зі мною, і я достатньо бачу, щоб ним скористатися. Перший з цих бандитів, хто підніме на мене руку…

— Не хвилюйтеся, Неде, — сказав я гарпунникові, — не будемо наражатися на небезпеку безкорисною гарячковістю. Хтозна, можливо нас підслуховують. Спробуємо краще довідатися, де ми перебуваємо.

Я пішов навпомацки і за п’ять кроків уперся в стіну, оббиту листовим залізом. Потім, обернувшись, наштовхнувся на дерев’яний стіл, біля якого стояло кілька табуреток. Підлога цієї тюрми була вкрита щільною циновкою, що заглушувала шум кроків. На голих стінах не було помітно й сліду вікон чи дверей. Консель, який ішов уздовж стіни в протилежному напрямку, зустрівся зі мною, і ми повернулися на середину каюти, що була двадцять футів завдовжки і десять завширшки. Що ж до її висоти, то навіть Нед Ленд, незважаючи на свій високий зріст, не міг дотягтися рукою до стелі.





Минуло вже півгодини, а становище наше не змінилося. Раптом замість глибокої темряви в нашій тюрмі з’явилося яскраве світло, що засліпило нам очі. З його білизни й яскравості я впізнав те електричне світло, яке ніби фосфоресціюючим ореолом оточувало підводний корабель. Я на мить мимоволі заплющив очі, а потім, розплющивши їх, побачив, що світло струмує з матової півкулі, прикріпленої до стелі каюти.

— Нарешті й тут стало світло! — вигукнув Нед Ленд, який з ножем у руці стояв в оборонній позі.

— Так, — відповів я, пробуючи жартувати, — але становище наше залишається все-таки темним.

— Нехай пан набереться терпіння, — сказав байдужий Консель.

Несподіване освітлення каюти дозволило мені оглянути її як слід. У ній не було нічого, крім стола і п’яти табуреток. Дверей не було видно — вони, мабуть, зачинялися герметично. Ніякий шум не долинав до наших вух. Усе ніби вимерло на судні. Чи рухалося воно, чи залишалося на поверхні океану, чи занурювалося вглиб? Я не міг цього збагнути.

Проте ясно було, що електричну лампу засвітили не без підстав. Отже, я сподівався, що хто-небудь з екіпажу незабаром з’явиться сюди. Коли б про нас забули, то не освітили б нашої тюрми.

Я не помилився. Почувся стукіт засувів, двері відчинились, і на порозі з’явилися два чоловіки.

Один з них був невисокого зросту, з розвиненими мускулами, широкими плечима, міцно збудований, з великою головою, густим чорним волоссям, довгими вусами і жвавим, проникливим поглядом. Уся його постать відзначалася тією південною рухливістю, яка характеризує у Франції населення Провансу. Дідро[30] справедливо сказав, що характер людини виражається в її рухах. Цей маленький чоловічок міг служити доказом цього. Відчувалося, що він повинен був пересипати свою мову різними риторичними фігурами, метоніміями та іншими образними виразами. А втім, я й разу не міг переконатися в справедливості свого припущення: при мені він говорив постійно на особливому, зовсім не зрозумілому для мене наріччі.

Другий незнайомець заслуговує на докладніший опис. Учень великих фізіономістів — Грасіоле або Енгеля — міг би читати по його обличчю, як по відкритій книзі. Я не вагаючись визначив найважливіші якості його: самовпевненість, бо голова його гордо була піднята, і чорні очі дивилися з холодною рішучістю; спокійність, бо блідуватість його шкіри свідчила про холоднокровність; енергію — на це вказувало швидке скорочення надбрівних м’язів; нарешті, сміливість — про це свідчило його могутнє дихання, що виявляло також великий запас життєвої сили.

Додам, що ця людина була горда, що її твердий і спокійний погляд відбивав, мабуть, благородство думок і що все це разом узяте виявляло, згідно з ученням фізіономістів, безперечну щирість.

Я мимоволі відчув себе бадьорішим в її присутності і подумав, що це побачення не принесе нам нічого поганого.

Не можна було точно визначити, скільки років цьому незнайомцеві — тридцять п’ять чи п’ятдесят. Він був високого зросту, мав широкий лоб, прямий ніс, правильно окреслений рот, чудові зуби, тонкі довгі руки. Загалом, це був найдовершеніший зразок чоловічої вроди, який мені будь-коли доводилося зустрічати. Ще одна виразна деталь: очі цієї людини, досить широко розставлені, могли одночасно охопити цілу чверть обрію. Ця здатність, — як я перевірив пізніше, — поєднувалася з гостротою зору, ще більшою, ніж у Неда Ленда. Коли незнайомець спрямовував свій погляд на який-небудь предмет, він хмурив брови і примружував очі, скорочуючи таким чином поле зору, і так дивився! Який погляд! Він ніби збільшував віддалені, зменшені відстанню предмети. Він проникав у наші душі. Він пронизував наскрізь непроникні для нас шари води і читав, як по книзі, життя морських глибин.

Обидва незнайомці були в беретах з хутра морської видри і в морських чоботях з тюленячої шкіри. Одяг їхній, з якоїсь особливої тканини, щільно облягав стан і не перешкоджав рухам.

Більш високий з них, — очевидно, начальник судна, — подивився на нас дуже уважно, не вимовляючи й слова. Потім, повернувшись до свого супутника, заговорив з ним невідомою мені мовою. Це була звучна, гармонійна, гнучка мова, багата на голосні звуки зі змінними наголосами.

Другий відповів йому нахилом голови і додав два-три слова, зовсім для мене незрозумілі. Потім його погляд звернувся безпосередньо до мене, ніби запитуючи мене.

Я відповів чистою французькою мовою, що не розумію його наріччя; але, здавалося, й він мене не зрозумів. Становище робилося досить важким.

— Нехай пан усе-таки розповість нашу історію, — сказав мені Консель. — Можливо, ці пани щось зрозуміють з неї.

Я почав розповідати про наші пригоди, чітко вимовляючи всі слова і не пропускаючи навіть найменшої подробиці. Я перелічив наші імена і звання; потім відрекомендував незнайомцям як належить професора Аронакса, його слугу Конселя і Неда Ленда, гарпунника, майстра своєї справи.

Людина з лагідними, задумливими очима слухала мене спокійно, навіть ввічливо і надзвичайно уважно. Але ніщо в її обличчі не показувало, що вона зрозуміла мою розповідь. Коли я закінчив, незнайомець не вимовив жодного слова.

Залишалася ще можливість поговорити по-англійськи. Може, вони зрозуміють. Я знав англійську мову, так само як і німецьку, настільки, щоб вільно читати, але правильно говорити не міг. А тут необхідно було говорити якнайкраще.

— Тепер ваша черга, — сказав я гарпунникові. — Починайте, Неде! Витягніть з вашої пам’яті найвишуканішу англійську мову, якою будь-коли говорив англосакс, і постарайтеся бути щасливішим за мене.

Нед не примусив себе просити і почав переказувати, як я зрозумів, мою розповідь. Суть була та сама, але форма інша. Канадець, людина палка, говорив з великим натхненням. Він дуже скаржився на те, що його посадили в тюрму всупереч людським правам, запитував, на підставі якого закону його тримають тут, загрожував судовим переслідуванням тим, хто самовільно арештував його; він метушився, жестикулював, кричав і кінець кінцем дав зрозуміти виразним жестом, що ми вмираємо з голоду.

Це було зовсім вірно, але ми про це майже забули.

На превеликий свій подив, гарпунник переконався, що мав успіху не більше, ніж я. Наші відвідувачі й оком не змигнули. Було очевидно, що вони не розуміли ні мови Араго, ні мови Фарадея[31].

Вичерпавши даремно всі наші філологічні ресурси, я був дуже збентежений невдачею і не знав, що робити далі, коли Консель сказав мені:

— Якщо пан дозволить, я розкажу те саме по-німецьки.

— Як! Ти знаєш німецьку мову? — вигукнув я.

— Як усякий фламандець. Хай пан не прогнівається…

— Будь ласка. Говори, мій друже!

І Консель спокійним голосом розповів утретє про різні наші пригоди. Але, незважаючи на вишукані звороти і красиву вимову розповідача, німецька мова не мала ніякого успіху.

Нарешті, притиснутий до стіни, я зібрав у пам’яті все, що залишилося від шкільного навчання, і спробував розповісти про наші пригоди по-латині. Ціцерон[32] затулив би собі вуха і відіслав би мене на кухню, і все ж я довів свою мову до кінця. Але результат був так само незадовільний.

Після цієї останньої невдалої спроби обидва незнайомці обмінялися кількома словами на своєму незрозумілому наріччі і пішли собі, не відповівши нам навіть одним з тих заспокійливих жестів, що однакові в усіх країнах світу. Двері зачинилися.

— Це підлість! — крикнув Нед Ленд, вибухаючи обуренням у двадцятий раз. — Як це так! З ними, з цими негідниками, говорять по-французьки, по-англійськи, по-німецьки, по-латині, і жоден з них не відповідає й словом!

— Заспокойтеся, Неде, — сказав я гарпунникові, що гарячився. — Гнів ні до чого не приведе.

— Але чи розумієте ви, пане професоре, — заперечив наш роздратований товариш, — що можна зовсім умерти від голоду в цій залізній клітці?

— Годі-бо вам, — промовив Консель, — будьте філософом, і ви ще довго протримаєтесь.

— Друзі мої, — сказав я, — не слід впадати у відчай. Ми були в гіршому становищі. Зробіть ласку, почекайте складати думку про капітана і екіпаж цього судна.

— Моя думка вже склалася, — заявив Нед Ленд. — Це негідники…

— Добре. Але з якої країни?

— З країни негідників!

— Мій люб’язний Неде, ця країна ще недостатньо чітко позначена на карті, і я признаюся, що національність цих двох незнайомців визначити важко. Ні англійці, ні французи, ні німці — от і все, що можна сказати з певністю. Однак я схильний припустити, що цей капітан і його помічник народилися під низькими градусами широти. В них є щось південне. Але хто вони — іспанці, турки, араби чи індійці — про це їхня зовнішність не дозволяє сказати з певністю. А мова їхня мені зовсім незрозуміла.

— От як прикро, коли не знаєш усіх мов, — зауважив Консель, — або наскільки краще було б мати одну спільну мову!

— Це ні до чого б не привело, — сказав Нед Ленд. — Хіба ви не бачите, що ці люди мають свою, навмисне вигадану мову, щоб кидати у відчай чесних людей, які хочуть їсти? Адже в усіх країнах на землі відкривати рот, рухати щелепами, клацати зубами і ворушити губами — хіба це незрозумілі речі? У Квебеку, в Парижі, на Паумоту, в антиподів[33] — скрізь це означає одне й те саме: я голодний, дайте мені поїсти…

— О, — промовив Консель, — є натури такі нерозуміючі!..

Тільки-но він вимовив ці слова, як двері відчинилися. Увійшов стюард[34]. Він приніс нам одяг, куртки й штани, пошиті з якоїсь невідомої мені тканини. Я поспішив одягтися, мої товариші наслідували мій приклад.

У цей час стюард, — німий, можливо, глухий, — поставив на стіл три прибори.

— Оце вже серйозніша справа, — сказав Консель, — це приємний початок.

— Побачимо, — пробурмотів злопам’ятний гарпунник, — якого чорта вам дадуть тут поїсти! Тріскову печінку, окуневе філе і біфштекс з морської собаки!

— Ми незабаром довідаємося про це, — сказав Консель.

Страви, прикриті срібними ковпаками, були симетрично розставлені на скатерті. Ми сіли за стіл. Безперечно, ми мали справу з людьми цивілізованими, і коли б не електричне освітлення, я подумав би, що перебуваю в їдальні готелю Адельфі в Ліверпулі або Гранд-готелю в Парижі. Я повинен, проте, сказати, що на столі зовсім не було ні хліба, ні вина. Вода була свіжа й прозора, але це була все-таки вода, — що було не до смаку Недові Ленду. Серед страв, якими нас частували, я розрізнив кілька чудово приготовлених рибних страв; але про інші страви, теж дуже смачні, я навіть не міг сказати, до якого царства належать вони — до рослинного чи тваринного. Стіл було сервіровано елегантно і зі смаком. Кожна річ — ложка, виделка, ніж, тарілка — мала на собі літеру, оточену таким написом:

Рухомий у рухомому
Н

«Рухомий у рухомому середовищі!» Цей девіз саме стосувався підводного судна. Літера «Н» була, певне, ініціалом загадкової особи, що командувала в глибині морів.

Нед і Консель не роздумували. Вони жадібно їли, і я незабаром наслідував їхній приклад. До того ж я був спокійний тепер за нашу долю: мені було ясно, що господарі не мали наміру залишити нас умирати від виснаження.

Але все кінчається на цьому світі, все минає, навіть голод людей, які не їли п’ятнадцять годин. Наївшися, ми відчули настійну потребу заснути. Це була цілком природна реакція після нескінченної ночі, протягом якої ми боролися зі смертю.

— Справді, я чудово заснув би, — сказав Консель.

— А я вже сплю, — відповів Нед Ленд.

Обидва мої товариші простяглися на циновках, що вкривали підлогу каюти, і одразу поринули у міцний сон.

Щодо мене, то я не піддавався так легко сильній потребі в сні. Надто багато думок тіснилося в моєму мозку, надто багато нерозв’язаних питань зібралося там, надто багато образів мелькало перед моїми напіврозплющеними очима. Де ми? Яка дивна сила тягла нас? Я відчував, — або, швидше, мені здавалося, що я відчуваю, — як судно занурюється в саму безодню. Жорстокі кошмари переслідували мене. Я уявляв собі у цих таємничих глибинах цілий світ невідомих тварин, у чомусь споріднених з цим підводним судном, живих, рухливих і таких же страшних, як і він!.. Потім мій мозок заспокоївся, уявою оволоділа невиразна дрімота, і я одразу міцно заснув.

РОЗДІЛ IX Нед Ленд гнівається

Як довго тривав цей сон, я не знаю; але, мабуть, довго, тому що я зовсім позбувся утоми. Я прокинувся першим. Мої товариші ще спали, лежачи в кутку як мертві.

Підвівшись із досить жорсткого ложа, я відчув себе свіжим і бадьорим і почав знову уважно оглядати нашу каюту. Всередині в ній нічого не змінилося. Тюрма залишалася тюрмою, а в’язні в’язнями. Тільки стюард під час нашого сну прибрав зі столу. Ніщо не вказувало, таким чином, на близьку зміну в нашому становищі, і я серйозно запитував себе, чи не судилося нам вічно жити в цій клітці.

Ця перспектива здалася мені тим прикрішою, що хоч мій мозок і звільнився від учорашнього кошмару, але зате щось стискало мої груди… Мені ставало важко дихати. Задушливе повітря заважало нормальній роботі легенів. Хоч каюта була досить простора, але ми, мабуть, спожили більшу частину кисню, що був у ній. Справді, кожна людина вдихає протягом однієї години стільки кисню, скільки його міститься в ста літрах повітря, і це повітря, насичене майже такою ж кількістю вуглецю, стає непридатним для дихання.

Отже, необхідно було відновити повітря в нашій тюрмі і, безперечно, також на всьому підводному судні.

Тут виникло в мене питання: як це робить капітан цього плавучого житла? Чи одержує він кисень хімічним способом з бертолетової солі? У цьому випадку він повинен підтримувати зв’язок з континентом, щоб добувати необхідні речовини для цієї операції. Чи обмежується він тільки тим, що накопичує повітря під високим тиском у резервуарах, а потім витрачає його по потребі? Можливо, й так. Або, що ще зручніше, економніше і, значить, більш імовірно, він, можливо, вирушав дихати на поверхню води, як китоподібна тварина, і поновлював через кожні двадцять чотири години свій запас повітря? Як би там не було і до якого б способу не вдавалися тут, мені здавалося, настав час негайно вжити його.

Справді, я повинен був частіше дихати, щоб витягнути з камери ту невелику кількість кисню, що в ній залишалася. Раптом на мене повіяло свіжим потоком повітря, просякнутого солоними випаруваннями. Це явно було морське повітря, освіжаюче, насичене йодом. Я широко розкрив рот, і мої легені наповнилися свіжими струменями. В той же час я відчув коливання, невелику, але досить помітну качку. Судно, залізне чудовисько, очевидно, піднялося на поверхню океану, щоб подихати там, як це роблять кити. Спосіб вентиляції на кораблі був, таким чином, точно установлений.

Надихавшись удосталь свіжим повітрям, я почав шукати отвір, вентилятор, коли хочете, через який благотворний струмінь доходив до нас, і швидко знайшов його. Над дверима виявилася діра, що пропускала свіжий струмінь повітря в нашу задушливу каюту.

Ледве встиг я зробити це відкриття, як Нед і Консель прокинулись майже одночасно під впливом освіжаючого повітря. Вони протерли очі, потяглися і миттю схопилися на ноги.

— Чи пан добре спочивав? — спитав мене Консель зі своєю звичайною ввічливістю.

— Дуже добре, мій милий, — відповів я. — А ви, Неде?

— Спав міцно, пане професоре. Але, я не знаю чи, може, помиляюсь, мені здається, що я вдихаю морське повітря.

Моряк не міг тут помилитись, і я розповів канадцеві про все, що сталося під час нашого сну.

— Добре, — сказав він. — Цим повністю пояснюється те ричання, яке ми чули, коли уявний нарвал перебував поблизу «Авраама Лінкольна».

— Вірно, містере Ленд, це було його дихання.

— Тільки, пане Аронакс, я не маю ніякого уявлення про те, котра тепер година. Принаймні чи не час нам обідати?

— Час обідати, мій шановний гарпуннику? Скажіть краще — час снідати, бо ми звичайно проспали і день і ніч.

— Це значить, — вставив Консель, — що ми проспали двадцять чотири години.

— І я так думаю, — відповів я.

— Не буду з вами сперечатися, обід це чи сніданок, — сказав Нед Ленд, — але стюард добре зробить, якщо принесе те або інше.

— І те й інше, — додав Консель.

— Вірно, — сказав канадець, — ми маємо право і на те й на інше, і я з свого боку зроблю честь і обіду і сніданку.

— Ну що ж, Неде, почекаємо, — відповів я. — Ясно, що незнайомці не мають наміру залишити нас умирати від голоду, інакше вони не дали б нам учора обідати.

— А можливо, нас здумають відгодовувати на убій? — заперечив Нед.

— Я не згодний з вами, — відповів я. — Не потрапили ж ми до рук людожерів?

— Один раз — ще нічого не значить, — сказав серйозно канадець. — Хтозна, може ці люди давно не куштували свіжого м’яса, і в такому випадку троє здорових і добре збудованих людей, як пан професор, його слуга і я…

— Облиште ці думки, містере Ленд, — сказав я гарпунникові, — і особливо постарайтеся не сердити наших хазяїв, бо це може тільки погіршити наше становище.

— В усякому разі, — сказав гарпунник, — я голодний, як тисяча чортів, а обіду чи сніданку ще не несуть.

— Містере Ленд, — заперечив я, — треба пристосуватися до розпорядку на судні, а я гадаю, що наш шлунок випередив тутешній годинник.

— Тоді треба перевести стрілки нашого шлунка, — спокійно відповів Консель.

— Упізнаю вас, друже Консель, — заперечив нетерплячий канадець. — Ви не втрачаєте жовчі і бережете свої нерви. Ви завжди спокійні. Ви були б спроможні подякувати за обід, не пообідавши, і швидше вмрете з голоду, ніж почнете скаржитись.

— А до чого це приведе? — спитав Консель.

— А до того, що коли поскаржитися, то якось легше станс. Якщо ці пірати, — я кажу «пірати» через повагу і щоб не перечити панові професору, який забороняє називати їх людожерами, — якщо ці пірати гадають, що вони вдержать мене в цій клітці, де я задихаюсь, і не дізнаються, якими прокляттями я супроводжую свій гнів, то вони помиляються! Послухайте, пане Аронакс, скажіть щиро: як ви гадаєте, чи довго вони протримають нас у цій залізній коробці?

— Правду кажучи, я знаю не більше, ніж ви, друже Ленд.

— Але все-таки як ви гадаєте?

— Я гадаю, що випадок відкрив нам важливу таємницю. Якщо екіпаж цього підводного судна зацікавлений у тому, щоб її зберегти, і якщо це для них важливіше, ніж життя трьох людей, то, на мою думку, наше існування під великою загрозою. В противному разі при першій же нагоді чудовисько, що поглинуло нас, поверне нас у світ, населений такими ж людьми, як ми.

— Хоч би нас не зарахували до свого екіпажу, — сказав Консель, — залишили б так…

— До того часу, — додав Нед Ленд, — поки який-небудь фрегат, швидкохідніший або вправніший, ніж «Авраам Лінкольн», не оволодіє цим гніздом розбійників і не повісить екіпаж і нас разом з ним на самій верхівці грот-щогли.

— Резонне зауваження, містере Ленд, — сказав я. — Але, наскільки мені відомо, нам поки що не зробили ще ніяких пропозицій щодо цього. Отже, даремно сперечатися, що ми робитимемо в такому разі. Повторюю вам: почекаємо, будемо діяти залежно від обставин, а поки що нічого не будемо робити, бо й робити нічого.

— Навпаки, пане професоре, — заперечив гарпунник, який ніяк не хотів здатися, — треба щось робити.

— Але що, містере Ленд?

— Рятуватися.

— Тікати з «земної» тюрми дуже важко, а з тюрми підводної, мені здається, — зовсім неможливо.

— Ну, друже Нед, — спитав Консель, — що ви відповісте на зауваження пана?

Гарпунник розгублено мовчав. Утеча за таких обставин, в яких ми перебували, справді була неможлива. Але ж канадець — наполовину француз, і Нед Ленд чудово довів це своєю відповіддю.

— Отже, пане Аронакс, — сказав він після хвилинного роздуму, — ви не здогадуєтесь, що повинні робити люди, які не можуть утекти із своєї тюрми?

— Ні, мій друже.

— Це дуже просто: треба щоб вони влаштувалися так, ніби збираються залишитися в тюрмі.

— Ще б пак, — сказав Консель, — краще залишитися в тюрмі, ніж опинитися під нею або над нею!

— Так, але спершу треба викинути геть брамників, тюремників і сторожів, — додав Нед Ленд.

— Як, Неде? Ви серйозно думаєте заволодіти цим судном?

— Дуже серйозно, — відповів канадець.

— Це неможливо.

— А чому, пане? Адже може трапитися слушна нагода, і я не бачу, що могло б перешкодити нам скористатися нею. Якщо на борту цієї машини є не більше двадцяти чоловік, то не примусять же вони, як мені здається, відступити двох французів і одного канадця!

Краще було погодитися на пропозицію гарпунника, ніж сперечатися, і я обмежився тим, що сказав:

— Коли трапиться нагода, містере Ленд, тоді ми побачимо. Але поки що, прошу вас, наберіться терпіння. Можна діяти тільки обережно, а ви своєю запальністю лише зіпсуєте справу. Обіцяйте мені не дуже гніватися.

— Обіцяю вам, пане професоре, — сказав Нед Ленд не зовсім упевненим голосом. — Жодного грубого слова не вилетить з мого рота, жодного різкого жесту ви не побачите, коли навіть їжу не подаватимуть нам з бажаною акуратністю.

— Ви дали мені слово, — Неде, — сказав я канадцеві.

На цьому розмова припинилась, і кожен з нас поринув у свої думки. Я повинен признатися, що, незважаючи на запевняння гарпунника, не тішив себе ніякими надіями. Я не вірив у щасливу нагоду, про яку говорив Нед Ленд. Щоб так упевнено маневрувати, підводне судно повинно було мати численний екіпаж, і, значить, у разі сутички нам довелося б мати справу з надто сильним противником. До того ж треба було бути насамперед вільними, а ми були полоненими. Я навіть не бачив ніякого способу втекти з цієї залізної і герметично закритої камери. І якщо тільки дивний капітан цього судна хоче зберегти якусь таємницю, — а це здавалося досить імовірним, — він не дозволить нам вільно діяти на судні. Тепер було невідомо, чи він побажає негайно позбутися нас силою, чи висадить одного дня на який-небудь клаптик землі? Всі ці гіпотези здавалися мені дуже ймовірними, і тільки гарпунник міг сподіватися за таких обставин здобути собі волю.

Я зрозумів, між іншим, що чим більше Нед Ленд буде розмірковувати, тим більше зростатиме його роздратованість. Я бачив, що він насилу стримував себе від лайки і що його жести ставали дедалі загрозливішими. Він уставав, бігав, як дикий звір у клітці, бив у стіну то ногою, то кулаком. До того ж час минав, голод жорстоко мучив нас, а стюард цього разу не з’являвся. Нашим господарям не слід було на довгий час забувати про нас, людей, що зазнали аварії, коли вони не замишляли проти нас нічого поганого.

Нед Ленд, якого мучили спазми шлунка від голоду, все більше й більше втрачав терпець, і, незважаючи на дане слово, я справді побоювався вибуху з його боку при появі кого-небудь з команди.

Протягом двох наступних годин гнів Неда Ленда все зростав. Канадець гукав, кричав, але даремно. Залізні стіни залишалися глухі. Я не чув ніякого шуму всередині судна, яке здавалося мертвим. Воно не рухалося, бо я напевне відчув би тремтіння його корпусу від ударів гвинта. Занурившись, безперечно, у водяну безодню, воно не належало більше землі. Ця похмура тиша була жахлива. Я боявся й думати про те, скільки може тривати наше ув’язнення в цій залізній каюті. Надії, що зародилися в мені після побачення з капітаном судна, потроху зникали. Лагідність погляду цієї людини, вираз великодушності на її обличчі, благородство осанки — все згладжувалося з моєї пам’яті. Я уявляв собі цю загадкову людину такою, якою вона, очевидно, була: невблаганною, жорстокою. В моїй уяві вона стояла поза людяністю, була недоступна ніякому почуттю жалю, була непримиренним ворогом людей, яким вона поклялась у вічній ненависті.

Але невже ця людина дасть нам загинути від виснаження в цій тісній тюрмі і допустить до відчайдушних спроб, на які може штовхнути тільки лютий голод? Ця жахлива думка оволодівала моїм мозком дедалі сильніше; мене все більше охоплював божевільний, нездоланний жах. Консель залишався спокійним, Нед Ленд ричав.

Цієї миті за стіною почувся шум. По залізних плитах пролунали кроки. Засуви були відсунуті, двері відчинились, і стюард з’явився.

Перш ніж я зробив рух, щоб перешкодити йому, канадець кинувся на нещасного, повалив його і схопив за горло. Стюард задихався під його сильною рукою.

Консель уже намагався вирвати з рук гарпунника його жертву, я збирався допомогти йому, як раптом був прикутий до місця словами, вимовленими по-французьки:

— Заспокойтеся, містере Ленд, і ви, пане професоре, будь ласка, вислухайте мене!

РОЗДІЛ X Людина безодні

Це говорив капітан судна.

При його словах Нед Ленд миттю схопився на ноги. Стюард, що ледве не задихнувся, вийшов хитаючись за знаком свого хазяїна. І такою була влада капітана на судні, що людина ця жодним жестом не виявила своєї досади, яку повинна була відчувати до канадця. Консель і я, вражені, чекали мовчки розв’язки цієї сцени.

Капітан, спираючись на край столу і схрестивши руки, дивився на нас дуже уважно. Може, він не наважувався говорити? Чи шкодував за словами, щойно вимовленими ним по-французьки? Це було цілком можливо.

Минуло кілька хвилин мовчання, яке ніхто з нас і не думав порушувати.

— Панове, — сказав він нарешті спокійним і проникливим голосом, — я однаково добре розмовляю по-французьки, по-англійськи, по-німецьки і по-латині. Отже, я міг відповісти вам при першій нашій зустрічі, але я хотів вас спочатку взнати, а потім подумати. Ваша розповідь чотирма мовами, по суті одна й та сама, утвердила в мені думку, що ви і є ті люди, за яких себе видаєте. Я знаю тепер, що випадок звів мене з паном П’єром Аронаксом, професором природничої історії Паризького музею, відрядженим з науковою місією за кордон, з Конселем, його слугою, і з Недом Лендом, уродженцем Канади, гарпунником на борту фрегата «Авраам Лінкольн», що входить до складу військового флоту Сполучених Штатів Америки.

Я вклонився на знак згоди. Капітан не ставив мені запитання, значить і відповідь була не потрібна. Ця людина висловлювалася по-французьки дуже легко, без будь-якого акценту. Її вимова була чиста, слова точні, легкість мови чудова. І все ж я не відчував у ньому співвітчизника.

Він продовжував говорити:

— Ви, безперечно, звернули увагу, панове, що я довго не з’являвся до вас з другим візитом. Це тому, що я, довідавшись, хто ви такі, хотів ретельно обміркувати, як мені бути з вами. Я довго вагався. Найприкріші обставини звели вас з людиною, яка порвала з людством. Ви порушили мій спокій…

— Мимоволі, — сказав я.

— Мимоволі? — повторив незнайомець, підвищуючи трохи свій голос. — Хіба «Авраам Лінкольн» мимоволі охотився за мною по всіх морях? І хіба мимоволі вирушили ви подорожувати на цьому фрегаті? Хіба мимоволі ваші ядра стріляли в корпус мого корабля? Хіба мимоволі містер Нед Ленд ударив мене своїм гарпуном?

Я відчув у цих словах стримане роздратування. Але на всі ці докори я міг відповісти цілком природно, і відповів:

— Добродію, — сказав я, — ви, безперечно, не знаєте, які суперечки про вас виникли в Америці і Європі. Ви не знаєте, що кілька нещасних випадків, викликаних зіткненнями з вашим підводним судном, схвилювали громадську думку обох материків. Я не стану вам перераховувати численні гіпотези, якими пробували пояснити незрозуміле явище, відоме тільки вам. Але знайте, що, переслідуючи вас до найвіддаленіших вод Тихого океану, «Авраам Лінкольн» був певен, що він полює на якесь могутнє морське чудовисько, від якого за всяку ціну треба було звільнити моря.

Легка усмішка майнула на обличчі капітана, потім він сказав спокійним тоном:

— Пане Аронакс, чи насмілитеся ви твердити, що ваш фрегат не став би переслідувати й обстрілювати підводне судно точнісінько так, як чудовисько?

Це питання збентежило мене, бо, напевне, капітан Фарагут, не вагаючись, зробив би це. Він вважав би за свій обов’язок знищити підводне судно так само, як і велетенського нарвала.

— Отже, ви розумієте, пане, що я маю право поводитися з вами як з ворогами.

Я цілком свідомо нічого не відповів. Навіщо обговорювати подібне питання, коли сила може знищити найкращі докази?

— Я довго вагався, — говорив далі капітан. — Ніщо не зобов’язувало мене виявляти вам гостинність. Коли б я вирішив позбутися вас, мені ні для чого було б ще раз бачитися з вами. Я висадив би вас знову на палубу цього корабля, що послужила вам притулком, занурився б у море і забув би, що ви колись існували. Хіба не мав я на це права?

— Це було б, можливо, право дикуна, а не культурної людини, — відповів я.

— Пане професоре, — жваво заперечив капітан, — я не знаю, що ви називаєте культурною людиною! Я зовсім порвав з суспільством з причин, про які тільки я один можу судити. Отже, я не рахуюся з його законами і пропоную вам ніколи не згадувати при мені про них.

Це було сказано ясно. Очі невідомого запалали гнівом і ненавистю; мені здалося, що в його житті було щось жахливе, Він поставив себе не тільки поза людськими законами, але й зробився незалежним, вільним у найширшому розумінні цього слова, став недосяжним. Хто ж посмів би переслідувати його в глибині морів, коли й на поверхні вод він міг відбити всілякі спроби напасти на нього? Який корабель устоїть проти удару його підводного монітора? Яка броня, хоч найміцніша, витримає удари його бивня? Ніхто з людей не міг зажадати від нього звіту про його дії. Тільки його власна совість, якщо вона в нього була, могла бути суддею його вчинків. Ці роздуми швидко промайнули в моїй голові в той час, коли загадковий незнайомець мовчав, занурений у свої думки. Я’ дивився на нього з жахом, перемішаним з цікавістю, і, безперечно, так само, як Едіп дивився на сфінкса.

Після тривалого мовчання капітан заговорив знову.

— Отже, я вагався, але потім подумав, що мої інтереси могли б поєднатися з природним жалем, на який має право кожна людська істота. Ви залишитеся на моєму судні, коли вже доля закинула вас сюди. Ви будете тут вільні, і в обмін на цю волю, — досить, між іншим, відносну, — я вам поставлю єдину умову. Ваша обіцянка підкоритися цьому мене задовольнить.

— Говоріть, капітане, я гадаю, що ваша умова така, яку зможе прийняти кожна чесна людина.

— Так, пане. Ось вона: можливо, що Деякі непередбачені події примусять мене замкнути вас у каюті на кілька годин або днів залежно від обставин. Не бажаючи ніколи вдаватися до насильства, я чекаю від вас у такому випадку, більш ніж у будь-якому іншому, безумовної покори. Пропонуючи вам це, я повністю знімаю з вас будь-яку відповідальність за те, що може статися, бо ви не матимете навіть можливості бачити те, чого вам не слід бачити. Чи приймаєте ви цю умову?

Отже, на борту судна відбувалися зовсім незвичайні події, про які не повинні знати люди, що не поставили себе поза суспільними законами! Серед несподіванок, які готувало мені майбутнє, це була одна з найнеприємніших.

— Ми приймаємо, — відповів я. — Тільки я прошу вас, пане, дозволити мені поставити вам одне-єдине питання.

— Говоріть, пане.

— Ви сказали, що ми будемо вільні на борту вашого судна?

— Цілком.

— Отже, я хотів би знати, що розумієте ви під цим?

— Ви можете вільно ходити по судну, дивитися, навіть спостерігати все, що тут відбувається, — за винятком деяких рідкісних випадків, — словом, мати ту ж волю, якою користуємося ми самі — мої товариші і я.

Було ясно, що ми не зрозуміли один одного.

— Пробачте, капітане, — заперечив я, — але така воля — це воля в’язня, якому дозволяють ходити по тюрмі. Нам цього не досить.

— І все ж вам доведеться задовольнитися нею.

— Як! Ми повинні назавжди відмовитися від надії побачити нашу батьківщину, наших друзів, наших рідних?

— Так, пане. Але відмовитись од того нестерпного гніту, який панує на землі і який люди вважають волею, — це вже не так важко, як ви гадаєте.

— Ну, ні! — вигукнув Нед Ленд. — Ніколи я не дам слова, що не спробую втекти звідси.

— Я й не вимагаю від вас такого слова, містере Ленд, — холодно відповів капітан.

— Пане, — сказав я, насилу стримуючи себе, — ви зловживаєте своєю владою над нами! Це жорстокість!

— Ні, пане, це милосердя! Ви мої полонені після бою! Я дарую вам життя, хоч міг би викинути вас у безодню океану! Ви нападали на мене. Ви хотіли відкрити таємницю, в яку жодна людина в світі не повинна проникнути, таємницю всього мого існування! І ви гадаєте, що я дозволю вам повернутися на землю, де нічого не повинні знати про мене? Ніколи! Утримуючи вас тут, я турбуюсь, головним чином, про себе, а не про вас!

Ці слова свідчили про те, що тверде рішення капітана не змінять ніякі докази.

— Отже, капітане, — спитав я, — ви просто пропонуєте нам вибір між життям і смертю?

— Саме так.

— Друзі мої, — сказав я, — на поставлене таким чином питання відповісти нічого. Але ніяка обіцянка не зв’язує нас з хазяїном цього судна.

— Ніяка, пане, — відповів незнайомець. Потім він продовжив м’якшим голосом:

— Тепер дозвольте мені закінчити те, що я хотів вам сказати. Я знаю вас, пане Аронакс. Коли не ваші товариші, то ви особисто, можливо, не будете скаржитися на випадок, що зв’язав вашу долю з моєю. Серед книжок, які я охоче читаю, ви знайдете надрукований вами твір про морські глибини. Я часто читав його. Ви досягли в своїй книзі межі знань, доступних земній науці. Але ви не все знаєте, ви не все бачили. Дозвольте мені запевнити вас, пане професоре, що ви не пошкодуєте за часом, проведеним на цьому борту. Ви зробите подорож до країни чудес. Захоплення, подив будуть, напевне, звичайним вашим станом. Вам не швидко надокучить видовище, яке постійно буде розгортатися перед вашими очима. Я хочу зробити нову підводну подорож навколо світу, — хтозна, можливо останню, — і поглянути ще раз на все, що можу вивчити в глибині цих морів, які я стільки разів відвідував. І ви будете моїм супутником у цих заняттях. З цього дня ви вступите в нову стихію, ви побачите те, чого не бачила ще жодна людина, — крім мене й моїх товаришів, — і наша планета завдяки мені розкриє перед вами свої останні таємниці.

Я не можу заперечити, що слова капітана справили на мене величезне враження, Він зачепив мою слабку струну, і я на хвилину забув, що споглядання чудес не може замінити втраченої волі. А втім, я розраховував у майбутньому повернутися ще до розв’язання цього важливого питання. Тому обмежився тим, що відповів:

— Капітане, ви порвали зв’язок з людством, але я сподіваюсь, що ви не відмовились од людських почуттів. Ми — що зазнали катастрофи — ніколи не забудемо, як ви милосердно прийняли нас на судні. Щодо мене, то я повинен признатися, що коли б любов до науки могла заглушити потребу волі, то все, що обіцяє мені наша зустріч, могло б з лихвою винагородити мене.

Я думав, що капітан простягне мені руку, щоб скріпити наш Договір. Але він цього не зробив, і я пожалів його в душі.

— Останнє запитання, — сказав я тієї миті, коли ця незрозуміла людина, здавалося, хотіла піти.

— Говоріть, пане професоре.

— Яким ім’ям ми повинні вас називати?

— Шановний добродію, — відповів він, — для вас я тільки капітан Немо[35], а ваші товариші і ви для мене — тільки пасажири «Наутілуса»[36].

Капітан Немо покликав і, коли з’явився стюард, віддав йому наказ тією дивною мовою, якої я не знав. Потім, звертаючись до канадця і Конселя, він сказав:

— Сніданок чекає на вас у вашій каюті. Йдіть, будь ласка, за цією людиною.

— Від цього не відмовлюся, — сказав гарпунник. Консель і він вийшли нарешті з клітки, де вони були замкнені понад тридцять годин.

— А тепер, пане Аронакс, і наш сніданок готовий. Дозвольте, я покажу вам дорогу.

— До ваших послуг, капітане.

Я пішов слідом за капітаном Немо і, переступивши поріг, опинився в освітленому електрикою коридорі, схожому на звичайні коридори корабля. Ми пройшли метрів десять, і перед нами відчинились інші двері.

Я ввійшов до їдальні, оздобленої і мебльованої в строгому стилі. Високі дубові поставці, інкрустовані чорним деревом, стояли в протилежних кінцях залу. На їхніх хвилеподібно вигнутих полицях сяяли фаянси, фарфори, кришталі, що не мали ціни. Срібний і золотий посуд іскрився від проміння, що лилося з освітленої стелі, тонкий живопис якої пом’якшував яскравість світла. Посеред залу стояв багато сервірований стіл. Капітан Немо указав мені місце.

— Сідайте, — сказав він, — і їжте. Ви, певно, вмираєте від голоду.

На сніданок було подано кілька страв, приготовлених виключно з продуктів моря; інші страви були з якихось зовсім невідомих мені речовин. Признаюся, що все було смачне, але мало якийсь присмак, до якого я легко звик. Мені здавалося, що ці різноманітні страви багаті на фосфор, і я думав, що вони повинні бути морського походження.

Капітан Немо дивився на мене. Я нічого не запитував у нього, але він угадав мої думки і сам відповів на питання, які я хотів було поставити йому.

— Більша частина цих страв вам невідома, — сказав він. — Проте ви можете вживати їх не боячись. Вони здорові й споживні. Я давно вже відмовився од продуктів землі і почуваю себе не гірше. Мій екіпаж — люди здорові, а їдять вони те саме, що й я.

— Значить, усі ці страви — продукти моря?

— Так, пане професоре, море задовольняє всі мої потреби. Іноді я закидаю сіті і витягаю їх з величезним уловом. Іноді вирушаю полювати у стихію, недоступну людині, і переслідую дичину, що населяє мої підводні ліси. Мої отари, як отари старого пастуха Нептуна[37], пасуться безбоязно на величезних преріях океану. Володіння мої там дуже великі, і я сам користуюся ними. Я дещо здивовано подивився на капітана Немо і відповів йому:

— Цілком розумію, капітане, що сіті дають вам чудову рибу до столу; менше розумію, як ви переслідуєте морську дичину в підводних лісах; і зовсім уже не розумію, звідки може потрапити на ваш стіл хоч би малесенька часточка яловичини.

— Професоре, — заперечив капітан Немо, — я ніколи не вживаю м’яса наземних тварин.

— А це? — запитав я, показуючи на блюдо, на якому залишалося ще кілька кусочків філею.

— Тс, що ви прийняли за м’ясо, пане професоре, є не що інше, як філей морської черепахи. Ось іще печінка дельфіна, яку ви могли б прийняти за рагу із свинини. Мій повар — великий майстер своєї справи і чудово приготовляє різноманітні продукти океану. Покуштуйте всі ці страви. Ось консерви з черепашок, які кожен малаєць визнав би за найкращі в світі; ось крем, молоко для якого дало вим’я кита, а цукор — великі водорості Північного моря; нарешті, дозвольте мені запропонувати вам варення з анемонів, що не поступаються смаком навіть перед найсоковитішими плодами.

І я куштував ці страви скоріше через цікавість, ніж через жадобу, в той час як капітан Немо захоплював мене своїми неймовірними оповіданнями.

— Море, пане Аронакс, — говорив він, — ця незвичайна і невичерпна годувальниця дає мені не тільки їжу, але й одягає ще. Матерія, з якої пошито ваш одяг, зіткана з морського шовку деяких черепашок. Вона пофарбована пурпурового фарбою древніх і має фіолетовий відтінок, який я добуваю з середземноморських молюсків-аплізій. Духи, які ви знайдете на туалетному столику в своїй каюті, є продукт сухої перегонки морських рослин. Матрац на вашому ліжку зроблений з ніжних океанських водоростей. Пером служитиме вам китовий вус, а чорнилом — виділення залоз каракатиці. Все мені тепер постачає море, і все це колись повернеться до нього.

— Ви любите море, капітане?

— Так, я люблю його! Море — це все! Воно вкриває сім десятих земної кулі. Його випарування чисті й корисні для здоров’я. Це величезна пустиня, де людина ніколи не почуває себе самотньою, бо відчуває навколо трепет життя. Море — це носій надприродного й дивовижного життя. Усе в ньому рух і любов. Це жива безконечність, як висловився один з ваших поетів. І справді, пане професоре, природа наділила море всіма трьома царствами: мінеральним, рослинним і тваринним. Останнє має в ньому численних представників: чотири групи зоофітів[38], три класи членистоногих, п’ять класів молюсків, три класи хребетних, ссавців, плазунів і незліченні легіони риб. Цей нескінченний ряд тварин налічує понад тринадцять тисяч видів, з яких тільки одна десята живе у прісній воді. Море — величезний резервуар природи. Життя на земній кулі почалося в морі і, хто знає, чи воно й не закінчиться в ньому. Тут найвищий спокій. Море не належить деспотам. На його поверхні вени ще можуть пред’являти беззаконні права, битися, пожирати один одного, творити всі жахи землі. Але на глибині тридцяти футів їхня влада припиняється, їхній вплив згасає, їхня могутність зникає! Ах, професоре, живіть же, живіть у глибині морів! Тільки тут незалежність, тільки тут я не визнаю володарів, тільки тут я вільний!

Капітан Немо раптом замовк серед цієї палкої промови. Чи не надто захопився він, зрадивши своїй звичайній стриманості? Чи не сказав він чогось зайвого? Протягом кількох хвилин він ходив уперед-назад дуже схвильований. Потім, коли його нерви трохи заспокоїлись і обличчя набрало звичайного безпристрасного виразу, він звернувся до мене з такими словами:

— Тепер, пане професоре, якщо ви бажаєте оглянути «Наутілус», я до ваших послуг.

РОЗДІЛ XI «Наутілус»

Капітан Немо підвівся. Я пішов слідом за ним. Подвійні двері, що були в глибині залу, відчинились, і я увійшов до кімнати таких же розмірів, як та, яку ми щойно покинули. Це була бібліотека. Високі шафи з чорного палісандрового дерева, оздоблені інкрустаціями з міді, мали па широких полицях величезну кількість книг в однаковій оправі. Вони стояли уздовж стін залу, а біля них тяглися широкі, дуже зручні дивани, оббиті темно-коричневою шкірою. Легкі пересувні пюпітри, які можна було за бажанням відсовувати чи присовувати, служили підставкою для книжок під час читання. Посередині стояв великий стіл, завалений брошурами, між якими було кілька дуже старих журналів. Увесь цей гармонійний ансамбль заливало електричне світло, що падало з чотирьох матових куль, наполовину вгвинчених у завитки стелі. Я роздивлявся з справжнім захопленням цей зал, так майстерно обладнаний, і не міг повірити своїм очам.

— Капітане Немо, — сказав я своєму хазяїнові, який усівся на дивані, — ця бібліотека могла б зробити честь найбільшому з палаців на землі, і я дуже дивуюсь, коли думаю, що вона супроводжує вас у морських глибинах.

— Де можна знайти більше самотності і тиші, пане професоре? — відповів капітан Немо. — Ваш кабінет у музеї, чи може він дати вам такий повний відпочинок?

— Ні, капітане, і я мушу додати, що він дуже бідний у порівнянні з вашим. Ви маєте тут шість чи сім тисяч томів.

— Дванадцять тисяч, пане Аронакс. Це єдине, що зв’язує мене з землею. Але світ перестав існувати для мене з того дня, коли мій «Наутілус» уперше занурився у воду. Цього дня я купив останні книжки, останні брошури, останні журнали, і відтоді, мені здається, людство більше не мислило й не писало. Між іншим, ці книжки до ваших послуг, пане професоре, і ви можете вільно користуватися ними.

Я подякував капітанові Немо і наблизився до полиць бібліотеки. Тут були у великій кількості наукові, філософські і художні твори усіма мовами, але я не побачив жодного твору з політичної економії; здавалося, що таким книжкам був суворо заборонений доступ на корабель. Цікава деталь: усі книжки були розставлені незалежно від мови, якою вони були написані, і це доводило, що капітан «Наутілуса» міг бігло читати будь-яку з них.

Між книжками я помітив шедеври древніх і сучасних авторів, тобто все те, що людство створило найкращого в історії, поезії, романі і науці від Гомера до Віктора Гюго, від Ксенофонта до Мішле, від Рабле до мадам Занд. Але особливо багато було в бібліотеці наукових творів: книжки з механіки, балістики, гідрографії, метеорології, географії, геології тощо посідали тут не менш важливе місце, ніж твори з природничої історії, і я зрозумів, що це були улюблені науки капітана. Я побачив тут усього Гумбольдта, всього Араго, праці Фуко, Анрі Сен-Клер Девіля, Мільн-Едвардса, Катрфажа, Тіндаля, Фарадея, Бертело, абата Секкі, Петермана, капітана Морі, Агассіса[39] і т. д.; «Записки Академії наук», бюлетені різних географічних товариств тощо, і в цьому ж ряду два томи, яким я, можливо, був зобов’язаний цим відносно. люб’язним прийомом капітана Немо. Знайдена мною серед інших творів книга Жозефе Бертрана[40] під заголовком «Засновники астрономії» нагадала мені певну дату: знаючи, що вона з’явилася протягом 1865 року, я міг прийти до висновку, що «Наутілус» вирушив у путь не раніше цього часу. Отже, не більше як три роки тому капітан Немо почав своє підводне існування. А втім, я сподівався, що в бібліотеці є твори ще новіші, які допоможуть мені встановити цю дату з більшою точністю. Але в мене ще був час провести ці розшуки, і тому я не хотів далі відкладати нашу прогулянку і огляд усіх чудес «Наутілуса».

— Капітане, — сказав я, — дякую вам за дозвіл користуватися вашою бібліотекою. В ній є немало скарбів науки, і я скористаюся ними.

— Цей зал є не тільки бібліотекою, але й кімнатою для куріння.

— Кімнатою для куріння! — вигукнув я. — Хіба на цьому кораблі курять?

— Безперечно.

— В такому разі, капітане, я змушений припустити, що ви зберегли зв’язки з Гаваною.

— Ніяких, — відповів капітан. — Візьміть оцю сигару, пане Аронакс, і, хоч вона не з Гавани, ви зостанетеся задоволений нею, якщо ви на цьому розумієтеся.

Я взяв сигару, яку мені пропонували і яка нагадала мені формою лондонські сигари; вона, здавалося, була скручена з золотих листочків. Я прикурив її від маленького запалював, який був на витонченому бронзовому п’єдесталі, і втягнув перші клуби диму з насолодою любителя, що не курив уже протягом двох днів.

— Це чудово, — сказав я, — але це не тютюн.

— Ні, — відповів капітан, — Це не гаванський і не турецький тютюн. Це особлива, багата на нікотин водорість, яку мені постачає море без будь-якої скнарості. Шкодуєте ви за лондонськими, пане?

— Капітане, я зневажаю їх з цього дня.

— Ну, куріть скільки вам завгодно, не міркуючи про походження цих сигар. Жодне відомство їх не контролювало, але від цього, я гадаю, вони не гірші.

— Навпаки.

Цієї миті капітан Немо відчинив двері напроти тих, через які ми ввійшли до бібліотеки, і я вступив у величезний і розкішно освітлений зал. Він був завдовжки десять, завширшки шість і заввишки п’ять метрів. Крізь сяючу стелю, оздоблену легкими арабесками, лилося м’яке денне світло на всі чудеса, зібрані в цьому музеї. Це справді був музей, в якому вміла і вправна рука об’єднала всі скарби природи й мистецтва в тому мальовничому безладді, яким відзначається майстерня художника.

Близько тридцяти картин майстрів, усі в однакових рамах, відокремлені одна від одної блискучими щитами з колекцією зброї, прикрашали стіни, покриті шпалерами зі строгим рисунком. Я побачив тут найцінніші полотна, більшістю яких захоплювався в приватних колекціях в Європі і на художніх виставках. Різні школи старовинних майстрів були представлені тут «Мадонною» Рафаеля, «Дівчиною» Леонардо да Вінчі, «Німфою» Корреджо, «Жінкою» Тіціана, «Обожнюванням» Веронезе, «Успінням» Мурільо, «Портретом» Гольбейна, «Ченцем» Веласкеса, «Мучеником» Рібера, «Ярмаркою» Рубенса, двома фламандськими пейзажами Теньєра, трьома маленькими жанровими картинами Жерара-Доу, Метсу і Поля Поттера, двома полотнами Жеріко і Прюдона, кількома морськими видами Бакюйзена і Верне. Серед творів нових художників виявилися картини, написані Делакруа, Енгром, Деканом, Тройоном, Мейсоньє, Добіньї і т. д., та кілька чудових зліпків з мармуру або бронзи з найкращих зразків стародавніх скульптур стояли на п’єдесталах по кутках цього прекрасного музею. Той стан подиву, що мені пророкував капітан «Наутілуса», уже почав оволодівати мною.

— Пане професоре, — сказала ця дивна людина, — ви пробачте мені за ту безцеремонність, з якою я вас приймаю, і за безладдя, що панує в салоні.

— Капітане, — звернувся я, — не приймаєте моє запитання за спробу розгадати вас, — скажіть, ви не художник?

— Любитель, не більше, пане. Я любив колись колекціонувати чудові твори, написані рукою людини. Я жадібно шукав, невтомно рився і зміг зібрати кілька дуже цінних предметів. Це останні спогади про ту землю, яка уже вмерла для мене. В моїх очах ваші сучасні художники стали вже древніми, нібито вони існували дві-три тисячі років тому, і я змішую їх у своїй уяві. Великі майстри не мають віку.

— А ці музиканти? — спитав я, показуючи на партитури Вебера, Россіні, Моцарта, Бетховена, Гайдна, Мейербера, Герольда, Вагнера, Обера, Гуно і багатьох інших розкидані на великому піаніно, що займало цілий простінок у салоні.

— Ці музиканти, — відповів капітан Немо, — є сучасниками Орфея, бо хронологічні відмінності стираються з пам’яті мертвих, а я вмер уже, пане професоре, так само вмер, як і ті з ваших друзів, що відпочивають на глибині шести футів під землею!

Капітан Немо замовк і, здавалося, поринув у глибокий роздум. Я схвильовано дивився на нього, мовчки вивчаючи його дивовижне обличчя. Спершись рукою на край коштовного мозаїчного столу, він більше не бачив мене, забув про мою присутність.

Я щадив його зосередженість і продовжував оглядати рідкісні речі, що збагачували салон.

Поряд з творами мистецтва дуже важливе місце посідали природничі колекції. Вони складалися, головним чином, з рослин, черепашок та інших продуктів океану, які, мабуть, були знайдені особисто самим капітаном Немо. Посеред салону з невеликого басейну, зробленого з ребристої черепашки, — так званої тридакни, — бив фонтан, освітлений електрикою. Вирізані красивими фестонами краї цієї черепашки, яку дає найбільший з безголових слимаків, мали в окружності близько шести метрів; отже, вона перевищувала ті прекрасні тридакни, які Венеціанська республіка подарувала Франціску І.

Навколо басейну у чудових вітринах, скріплених мідними цвяхами, були розкласифіковані і наділені написами найцінніші витвори моря, які будь-коли міг побачити натураліст. Легко уявити мою радість, радість ученого.

Ряд зоофітів мав дуже цікавих представників обох своїх груп: поліпів і голкошкірих. У першій групі були органчики, морські віяла, сірійські губки, корали Молукських островів, морські пера, чудові різновидності коралів Норвезького моря; нарешті, всі породи тих чудових поліпняків, зрошення яких утворює цілі острови, що обіцяють з часом зробитися материками. Група голкошкірих, що відзначаються колючою оболонкою, складалася з повної колекції змієзірок, морських зірок, волосатиків, морських їжаків, морського латаття тощо.

Який-небудь конхіолог з слабкими нервами, безперечно, знепритомнів би перед численними вітринами, де були розкласифіковані представники ряду молюсків. Я побачив тут колекцію неоцінимої вартості, описати яку повністю у мене невистачило б часу.

Серед цих жителів морів згадаю тільки красивий королівський молоток Індійського океану, білі плями якого яскраво вирізнялися на червоно-коричневому фоні; царський хребець яскравих кольорів, увесь укритий колючками, рідкісний екземпляр в європейських музеях, вартість якого, сподіваюся, до двадцяти тисяч франків; звичайна риба-молоток з морів Нової Голландії, яку важко роздобути; екзотичні серцевинки Сенегалу, крихкі білі двостулкові черепашки, що одним подувом могли б бути розвіяні, як мильні бульбашки; багато різновидностей морських лійок з острова Яви, рід вапнякових трубочок, оторочених листяними складками і дуже дорого поціновуваних любителями; цілий ряд курганчиків, то жовто-зелених, яких ловлять в американських морях, то темно-бурих, що люблять води Нової Голландії, — одні здобуті в Мексиканській затоці і відзначаються своїми черепицеподібними черепашками, інші — зірчатки, знайдені в південних морях, і, нарешті, найрідкісніший з усіх-чудовий бодець Нової Зеландії; потім дивовижні сірчасті телліни, цінні породи цітер, гратчастий соняшник, мармурова кубарна з блискучими перламутровими плямами, зелені папуги Китайських морів; далі — усі різновидності черепашок, які використовуються замість монет в Індії і Африці; «слава моря» — найкоштовніша черепашка Східної Індії; нарешті, дафнії, башточки, янтіни, оливки, мітри, каски, багреці, арфи, тритони, веретена, криловики, птероцери, пателли, гіалеї, клеодори, красиві й крихкі черепашки, які наука охрестила найприємнішими іменами.

Збоку, в спеціальних відділеннях, коливалися чотки найчудовіших перлів, в яких електричне світло відбивалося вогняними цятками: рожеві перли, відірвані од перлових пін Червоного моря, зелені перли райдужного вуховида, жовті перли, голубі, чорні — цікаві витвори різних молюсків усіх океанів і деяких черепашок північних річок; нарешті, незвичайної ціни екземпляри, здобуті з найрідкісніших перлин. Деякі з цих перлин були більші за голубине яйце; вони коштували стільки ж і навіть більше, ніж перлина, яку мандрівник Таверньє продав за три мільйони шахові персидському, і могли посперечатися з перлиною імама москатського, що, як я думав, не мала собі рівної в світі.

Отже, оцінити цю колекцію було, так би мовити, неможливо. Капітан Немо повинен був витратити мільйони, щоб придбати оці різноманітні екземпляри, і я запитував себе, з якого джерела він черпає кошти, щоб задовольнити свою фантазію колекціонера. Раптом він перебив мене такими словами:

— Ви роздивляєтеся мої черепашки, пане професоре? Справді, вони можуть зацікавити натураліста; але для мене вони мають ще більшу принадність, бо я зібрав їх власними руками. Немає жодного моря на земній кулі, де б я не провадив розшуків.

— Я розумію, капітане, цю радість прогулюватися посеред таких багатств. Ви з тих, які самі створили собі скарб. Жоден європейський музей не володіє подібною колекцією продуктів океану. Але якщо я вичерпаю все моє захоплення на колекцію, то що залишиться для корабля, на якому вона знаходиться? Я зовсім не хочу проникати у ваші таємниці, проте признаюся, що сам «Наутілус», сила руху, яка міститься в ньому, машини, що дозволяють йому маневрувати, — все це не може не збудити в мені у вищій мірі цікавості. Я бачу прилади, які висять на стінах цього салону і призначення яких мені невідоме. Чи можу я взнати про це?..

— Пане Аронакс, — відповів мені капітан Немо, — я вам уже сказав, що ви будете вільні па борту цього судна і, значить, усі частини «Наутілуса» не заборонені для вас. Отже, ви можете детально оглянути їх, і я з задоволенням супроводитиму вас.

— Я не знаю, як і дякувати вам, капітане, але не зловживатиму вашою люб’язністю. Я запитаю вас тільки, яке призначення мають оці фізичні прилади?..

— Пане професоре, точно такі самі прилади є в моїй кімнаті, і там я охоче поясню вам, для чого вони служать. Але раніше пройдіть у каюту, приготовлену для вас. Треба, щоб ви знали, як ви влаштовані на борту «Наутілуса».

Я пішов слідом за капітаном Немо у вузький коридор. Він провів мене на ніс корабля, а потім ввів у каюту, вірніше розкішну кімнату з ліжком, речами туалету і різними іншими меблями.

Я щиро подякував хазяїнові.

— Ваша кімната поряд з моєю, — сказав він мені, відчиняючи двері, — а з моєї хід у салон, з якого ми щойно вийшли.

Я ввійшов до кімнати капітана. Вона мала суворий вигляд, майже монастирський. Залізне ліжко, робочий стіл, кілька речей туалету. Усе було в якомусь півсвітлі. Нічого вишуканого, тільки суворо-необхідне.

Капітан Немо вказав мені на крісло.

— Сідайте, будь ласка.

Я сів, і він почав розмову.

РОЗДІЛ XII Усе з допомогою електрики

— Пане професоре, — сказав капітан Немо, показуючи мені на прилади, що висіли на стінах його кімнати, — ось апарати, необхідні для плавання «Наутілуса». Тут, як і в салоні, вони завжди перед моїми очима і вказують точно положення і напрям судна серед океану. Одні з них вам відомі, як, наприклад, термометр, що визначає внутрішню температуру «Наутілуса»; барометр, що показує тиск повітря і зміну погоди; гігрометр, що визначає ступінь сухості атмосфери; штормглас, суміш якого, розкладаючись, показує на наближення бурі; компас, що направляє мою путь; секстант, що, визначаючи висоту сонця, показує мені широту; хронометри, що дозволяють обчислити довготу; нарешті, денні й нічні підзорні труби, з допомогою яких я оглядаю всі точки обрію, коли «Наутілус» піднімається на поверхню води.

— Це звичайні прилади мореплавця, — відповів я, — і застосування їх мені відоме. Але от є інші, пристосовані, безперечно, до особливих потреб «Наутілуса». Цей циферблат з рухливою стрілкою, чи не манометр?

— Це справді манометр. Стикаючись із водою, він показує силу зовнішнього тиску і визначає таким чином, на якій глибині перебуває судно.

— А ці лоти нового виду?

— Це термометричні лоти, які вимірюють температуру різних шарів води.

— А це що за прилади, призначення яких я не можу вгадати?

— Тут, пане професоре, я повинен вам дати деякі пояснення, — сказав капітан Немо. — Отже, слухайте.

Помовчавши кілька хвилин, він продовжував:

— Є один рушій, могутній, слухняний, швидкий і легкий, який придатний до використання в різних випадках і який панує безроздільно на моєму судні. Все робиться з його допомогою. Він освітлює, обігріває судно, він душа всіх моїх механічних апаратів. Цей рушій — електрика.

— Електрика! — вигукнув я дуже здивований.

— Так, пане.

— І все ж, капітане, ви володієте надзвичайною швидкістю пересування, яка погано узгоджується з можливістю електрики. Досі її динамічна потужність була дуже обмежена і могла створювати тільки малу силу.

— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — моя електрика не така, яка відома всьому світові, — і це все, що я хотів вам, з вашого дозволу, сказати.

— Я не наполягатиму, капітане, хоч дуже здивований такими результатами. Проте одне питання ще, на яке ви дайте мені відповідь, якщо воно не здасться вам нескромним. Елементи, які служать вам для одержання такого дивовижного рушія, повинні швидко псуватися. Цинк, наприклад. Яким чином ви відновлюєте його, якщо ви не маєте більше ніяких зв’язків з землею?

— Я відповім на ваше запитання, — промовив капітан Немо. — Всім відомо, що в глибині морів є поклади цинку, заліза, срібла і золота, розробка яких цілком можлива. Але я не хотів користуватися цими металами землі, а зажадав від самого моря засобів для добування електрики.

— Від моря?

— Так, пане професоре, і цих засобів мені не бракувало. Справді, я міг би, з’єднавши між собою дроти, занурені на різних глибинах, одержати електрику від різниці температур; але визнав за краще скористатися більш практичним засобом.

— Яким же?

— Ви знаєте склад морської води. На сто грамів ми маємо дев’яносто шість з половиною грамів води і приблизно два й дві третіх грама хлористого натрію; потім — у невеликій кількості хлористий магній і хлористий калій, бромистий магній, сірчанокислу магнезію, сірчанокисле і вуглекисле вапно. Отже, ви бачите, що хлористий натрій є у воді в досить значній кількості. Цей натрій я вилучаю з морської води і застосовую в своїх елементах.

— Натрій?

— Так, пане. Змішаний з живим сріблом, він утворює амальгаму, яка заміняє цинк в елементах Бунзена. Живе срібло ніколи не псується, витрачається тільки натрій, який саме море постачає мені. Я вам скажу, крім того, що батареї з натрієм мають енергію вдвоє більшу, ніж батареї з цинком.

— Я розумію, капітане, перевагу натрію в умовах, в яких ви перебуваєте. Він є в морі. Добре. Але треба ще його приготувати, тобто вилучити. Як це ви робите? Ваші батареї, очевидно, могли б послужити вам у цій справі, але, якщо я не помиляюсь, кількість натрію, яку вимагають ці електричні прилади, перевищила б кількість, яку б ви здобули. Тобто для добування натрію ви використовували б його більше, ніж могли б одержати.

— Тому, пане професоре, я не вилучаю його з допомогою батареї, а просто використовую теплоту кам’яного вугілля.

— Кам’яного вугілля? — здивувався я.

— Скажімо, «морського вугілля», якщо хочете, — відповів капітан Немо.

— І ви можете розробляти підводні поклади вугілля?

— Пане Аронакс, ви побачите мене за роботою. Я прошу вас трохи зачекати, бо час ще терпить. Запам’ятайте тільки одне: я всім зобов’язаний океану: він створює електрику, а електрика дає «Наутілусу» тепло, світло, рух, — одним словом, життя.

— Але не повітря, яким ви дихаєте?

— О, я міг би виробляти повітря, потрібне для мого дихання, але це зайве, тому що я піднімаюся на поверхню моря, коли захочу. А втім, якщо електрика не постачає мені повітря для дихання, то вона рухає принаймні могутні насоси, які збирають його в спеціальних резервуарах, що дає можливість, коли треба, продовжити, скільки мені хочеться, перебування в глибині моря.

— Капітане, — сказав я, — мені залишається тільки дивуватися. Ви, очевидно, відкрили те, що люди коли-небудь ще відкриють, — справжню динамічну силу електрики.

— Не знаю, чи відкриють вони її, — холодно відповів капітан Немо. — Як би там не було, ви знаєте вже перше застосування цього дорогоцінного джерела енергії. Це воно нас освітлює так рівно і з такою постійністю, якої не вистачає сонячному світлу. Тепер подивіться на цей годинник: він електричний і точністю ходу не поступиться перед кращими хронометрами. Я поділив циферблат на двадцять чотири години, як італійський годинник, тому що для мене не існує ні ночі, ні дня, ні сонця, ні місяця, а тільки це штучне світло, яке йде слідом за мною в глиб моря. Дивіться, тепер десята година ранку.

— Цілком вірно.

— А от ще одне застосування електрики. Оцей циферблат, що висить перед нашими очима, показує швидкість «Наутілуса». Електричний дріт з’єднує його з гвинтом лага, і його стрілка показує мені справжній хід судна. Дивіться, цієї миті ми йдемо з швидкістю не більше п’ятнадцяти миль на годину.

— Це чудово. 1 я бачу, капітане, що ви були праві, коли використали цю силу, яка покликана замінити з часом силу вітру, води і пари.

— Ми не закінчили, пане Аронакс, — сказав капітан Немо, підводячись, — і якщо вам завгодно, ходімте на корму «Наутілуса».

Справді, я знав уже всю передню частину цього підводного судна, яка була поділена так, якщо йти від центра до носа: їдальня завдовжки п’ять метрів, відділена од бібліотеки водонепроникною перегородкою; бібліотека в п’ять метрів; великий, десятиметровий салон, відділений од каюти капітана теж водонепроникною перегородкою; каюта капітана в п’ять метрів; моя кімната в два з половиною метри і, нарешті, резервуар для повітря в сім з половиною метрів, який досягав форштевня. Разом тридцять п’ять метрів завдовжки. У водонепроникних перегородках були зроблені двері, що зачинялися герметично з допомогою каучукових засувів і створювали повну безпеку на борту «Наутілуса» в разі, якщо де-небудь з’явилася б вода.

Я пішов слідом за капітаном Немо різними переходами до центральної частини корабля. Там було щось на зразок колодязя між двома водонепроникними перегородками. Залізні сходи, прикріплені до його стіни, вели вгору. Я запитав капітана, для чого служать ці сходи.

— Вони ведуть до шлюпки, — відповів він.

— Як, ви маєте шлюпку? — вигукнув я, досить здивований.

— Безперечно. Чудовий човен, легкий і нетонучий, який служить нам для прогулянки і рибної ловлі.

— Але кожного разу, як ви захочете сісти в човен, ви повинні піднятися на поверхню моря?

— Зовсім ні. Цей човен поставлений па верхній, зовнішній частині «Наутілуса», в особливому, спеціально для нього зробленому заглибленні. Він повністю оснащений, зовсім не пропускає воду і прикріплений міцними болтами. Оці сходи ведуть до люка в корпусі «Наутілуса», який сполучається з таким же люком у шлюпці. Через цей подвійний люк я й заходжу в шлюпку. Тоді закривається один люк — люк у «Наутілусі», я закриваю другий — люк у шлюпці — з допомогою гвинта, знімаю болти, і човен піднімається з дивовижною швидкістю на поверхню моря. Потім я відкриваю люк на палубу, який доти був дбайливо закритий, ставлю щоглу, піднімаю парус або беру весла і роблю прогулянку.

— Але як же ви повертаєтеся на борт? — Не я повертаюся, пане Аронакс, а «Наутілус» повертається.

— За вашим наказом?

— За моїм наказом. Електричний дріт з’єднує мене з ним. Я посилаю телеграму — і цього досить.

— Справді, нема нічого простішого, — сказав я, сп’янівши від чудес.

Проминувши сходи, я побачив каюту завдовжки два метри, в якій Консель і Нед Ленд уминали, очевидно з величезним задоволенням, свій сніданок. Потім відчинилися двері, що виходили на кухню завдовжки три метри, розташовану між великими камбузами судна.

Там електрика, більш потужна і більш слухняна, ніж газ, обслуговувала всі кухонні потреби. Дроти, що були під пічкою, надавали платиновим трубкам теплоти, яка розподілялась і підтримувалася рівномірно. Вони нагрівали так само перегінні апарати, які постачали судну прекрасну питну воду. Біля кухні була чудово влаштована ванна з кранами для теплої і холодної води.

За кухнею містилася кімната екіпажу завдовжки п’ять метрів. Двері її були зачинені, і я не міг побачити, як вона обладнана, з чого міг би зробити висновок про кількість людей, потрібних для управління «Наутілусом».

В глибині була четверта водонепроникна перегородка, яка відокремлювала цю кімнату від машинного відділення. Двері відчинились, і я опинився у приміщенні, де капітан Немо, — напевне, першокласний інженер, — помістив силові прилади.

Ця кімната, яскраво освітлена, була завдовжки не менше двадцяти метрів. Вона поділялася на дві частини: у першій містилися елементи, які виробляли електрику, а в другій — механізми, які рухали гвинт.

Я відчув насамперед якийсь своєрідний запах, що наповнював відділення. Капітан Немо помітив моє враження.

— Тут є, — сказав він — деякі гази, що виділяються при вживанні натрію. Це маленька незручність. Між іншим, ми щоранку освіжаємо повітря на кораблі великим протягом.

Я з цілком зрозумілою цікавістю оглядав машину «Наутілуса».

— Ви бачите, — сказав капітан Немо, — що я використовую елементи Бунзена, а не Румкорфа. Останні були б малопотужні. Елементів Бунзена небагато, але вони сильні, що на практиці виявляється важливішим. Електрика, одержана з допомогою електромагнітів великого розміру, діє на особливу систему важелів і коліс, що приводять у рух гвинт. Цей гвинт, діаметр якого шість метрів, а проміжок між двома нарізами сім з половиною метрів, може робити до ста двадцяти оборотів на секунду.

— І ви матимете тоді?

— Швидкість п’ятдесят миль на годину.

Тут була таємниця, але я не наполягав на тому, щоб довідатися про неї. Як електрика може діяти з такою потужністю? Де джерело цієї майже необмеженої сили? Чи у величезній напрузі, якої досягають оці котушки нового зразка? Чи в передачі руху, яку система невідомих мені важелів могла збільшувати до безконечності? Цього я не міг зрозуміти.

— Капітане, — сказав я, — я бачу наслідки, пояснення яких не шукаю. Я бачив, як «Наутілус» маневрував перед «Авраамом Лінкольном», і знаю, яка його швидкість. Але йти вперед ще недосить. Треба бачити, куди йти! Треба мати можливість рухатися вправо, вліво, вгору, вниз! Як досягаєте ви великих глибин, де сила тиску води зростає до сотень атмосфер? Як піднімаєтеся на поверхню океану? Нарешті, як утримуєтеся ви на тому рівні, який вам потрібен? Чи, може, нескромно запитувати вас?

— Ніскільки, пане професоре, — відповів капітан після деякого вагання, — тому що ви ніколи не покинете це підводне судно. Ходімте в салон. Це наш справжній робочий кабінет, і там ви довідаєтеся про все, що вас цікавить у «Наутілусі».

РОЗДІЛ XIII Кілька цифр

За хвилину ми сиділи вже на дивані в салоні з сигарами в роті. Капітан поклав переді мною креслення, на якому був зображений план «Наутілуса» в розрізі. Потім він почав описувати його такими словами:

— Ось, пане Аронакс, різні виміри судна, на якому ви перебуваєте. Це дуже подовжений циліндр з конусоподібними кінцями. Формою він сильно нагадує сигару, — така форма уже прийнята в Лондоні для багатьох конструкцій подібного роду. Довжина цього циліндра з кінця в кінець складає рівно сімдесят метрів, а найбільша його ширина вісім метрів. Отже, в ньому ширина трохи перевищує одну десяту довжини, не так як на ваших швидкохідних пароплавах; і все ж він досить довгий для того, щоб витискувана ним вода відбігала легко, нітрохи не перешкоджаючи його ходові.





Ці дві величини — довжина і ширина — дозволять вам легко обчислити поверхню та обсяг «Наутілуса». Поверхня його має тисячу одинадцять з половиною квадратних метрів, а обсяг — тисячу п’ятсот цілих і дві десятих кубічного метра; це означає, що зовсім занурений у воду, він витискує тисячу п’ятсот кубічних метрів, або тонн, води.

Коли я складав план цього корабля, призначеного для підводного плавання, я хотів, щоб він, перебуваючи у рівновазі, сидів у воді на дев’ять десятих і виступав тільки на одну десяту. Отже, за таких умов судно повинно було витіснити дев’ять десятих свого обсягу, тобто тисячу триста п’ятдесят шість кубічних метрів і сорок вісім сотих, і важити стільки ж тонн. Таким чином, я не повинен був перевищувати цю вагу, конструюючи його у вищезазначених розмірах.

«Наутілус» має два корпуси — один внутрішній, другий зовнішній, з’єднані між собою залізними балками у формі літери Т, які надають йому незвичайної міцності. Справді, завдяки такій клітчастій будові він міцний, як граніт, нібито весь литий. Його обшивка не може відстати — вона прилягає безпосередньо, без допомоги заклепок, і однорідність його конструкції завдяки ретельному доборові матеріалів дозволяє йому витримувати найлютіші хвилі.

Ці два корпуси зроблені з листової сталі, щільність якої відноситься до щільності води, як сім-вісім десятих до одиниці. Внутрішній корпус завтовшки не менше п’яти сантиметрів і важить триста дев’яносто чотири цілих і дев’яносто шість сотих тонни. Зовнішній корпус, кіль, заввишки п’ятдесят сантиметрів і завширшки двадцять п’ять, важить сам по собі шістдесят дві тонни, потім машина, баласт, різне обладнання та устаткування, перегородки та внутрішні підпірки — усе це разом вагою дев’ятсот шістдесят одна ціла і шістдесят дві сотих тонни, а в поєднанні з трьомастами дев’яносто чотирма цілими і дев’яносто шістьма сотими тонни складає потрібну цифру: тисячу триста п’ятдесят шість цілих і сорок вісім сотих тонни. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів я.

— Отже, — продовжував капітан, — «Наутілус», перебуваючи у воді за таких умов, виступає над поверхнею на одну десяту. Значить, коли б я мав у своєму розпорядженні резервуари місткістю, що дорівнювала б цій одній десятій, тобто ста п’ятдесяти цілим і сімдесяти двом сотим тонни, і коли б я наповнив їх водою, то судно важило б тоді тисячу п’ятсот сім тонн, причому повністю занурилося б у воду. Так воно й буває, пане професоре. Ці резервуари є на «Наутілусі», розміщені в його нижній частині. Я відкриваю крани, резервуари наповнюються водою, і судно занурюється у воду на рівні поверхні моря.

— Добре, капітане, але саме тут ми зустрічаємося з справжніми труднощами. Що ви можете зануритися на рівні поверхні океану, — це я розумію. Але от, занурюючись глибше, чи не зустрічає ваше підводне судно підвищеного тиску, чи цей тиск не виштовхує його знизу вверх з силою, що дорівнює одній атмосфері на кожні тридцять два. фути води, тобто приблизно одному кілограмові на квадратний сантиметр?

— Цілком вірно, пане.

— Значить, поки ви не наповните водою весь «Наутілус», я не бачу, як ви зможете примусити його зануритися глибоко у воду.

— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — не слід змішувати статику з динамікою, що може спричинитися до серйозних помилок. Треба затратити небагато зусиль, щоб досягти найбільшої глибини. Слухайте моє пояснення.

— Слухаю, капітане.

— Коли я вираховував, наскільки треба збільшити вагу «Наутілуса», щоб він занурився, я мусив звертати увагу тільки на те поступове зменшення, якого зазнає обсяг морської води в міру збільшення глибини.

— Це очевидно.

— Отже, хоч не можна заперечувати здатності води стискуватися, проте треба визнати, що ця здатність її дуже обмежена. І справді, за найновішими обчисленнями виявляється, що вода стискується на чотириста тридцять шість десятимільйонних часток при збільшенні тиску на одну атмосферу, або на кожні тридцять футів глибини. Якщо треба спуститися на тисячу метрів, то я беру до уваги зменшення обсягу при тискові, що дорівнює тискові стовпа води заввишки в тисячу метрів, тобто тискові ста атмосфер. Це зменшення складатиме тоді чотириста тридцять шість стотисячних. Отже, я повинен збільшити вагу судна на стільки, щоб воно важило тисячу п’ятсот тринадцять цілих і сімдесят сім сотих тонни замість тисячі п’ятсот семи цілих і двох десятих тонни. Таким чином, потрібне збільшення ваги становитиме тільки шість цілих і п’ятдесят сім сотих тонни.

— Тільки?

— Тільки, пане Аронакс, і це обчислення легко перевірити. Але я маю запасні резервуари, що можуть вмістити сто тонн води. Тому можу спускатися на значну глибину. Коли ж я хочу піднятися на поверхню і триматися на рівні з нею, то мені досить для цього викачати оцю воду; якщо ж треба, щоб «Наутілус» виплив з води на одну десяту частину свого обсягу, то я повинен зовсім спорожнити резервуари.

На ці міркування, які спиралися на точні цифри, я не мав що заперечити.

— Приймаю ваші обчислення, капітане, — сказав я, — бо безглуздо було б їх заперечувати після того, як досвід підтверджує їх щодня. Але в мене виникає ще один сумнів.

— Який, пане?

— Коли ви перебуваєте на глибині тисячі метрів, то стінки «Наутілуса» зазнають тиску ста атмосфер. Якщо ж ви цієї миті захочете спорожнити запасні резервуари, щоб полегшити судно і піднятися на поверхню, то, очевидно, ваші насоси повинні подолати тиск ста атмосфер, який дорівнює ста кілограмам на один квадратний сантиметр. Для цього потрібна сила…

— …яку може дати тільки електрика, — поспішив сказати капітан Немо. — Я вам повторюю, пане професоре, що динамічна потужність моїх машин майже безмежна. Насоси «Наутілуса» мають дивовижну силу, і ви повинні були в цьому переконатися, коли стовпи води потоком полилися на «Авраама Лінкольна». А втім, я користуюся запасними резервуарами тільки для того, щоб досягти середньої глибини — від тисячі п’ятсот до двох тисяч метрів, і це з метою зберегти машини. А коли до мене приходить фантазія відвідати глибини океану — на дві-три милі нижче поверхні води, — то я вдаюся до маневрів складніших, але не менш надійних.

— Яких, капітане?

— Для цього я, природно, повинен розповісти вам, як управляється «Наутілус».

— Мені не терпиться довідатися про це.

— Щоб повертати судно праворуч, ліворуч, щоб, одним словом, вести його в горизонтальній площині, я користуюся звичайним стерном з широкою лопаттю, укріпленим позаду, під кормою. Це стерно приводиться в рух з допомогою штурвала і штуртросів. Але я можу також направляти «Наутілус» знизу вверх і зверху вниз у вертикальній площині з допомогою двох похилих рулів, прикріплених до бортів біля ватерлінії. Рулі ці рухливі, можуть набирати будь-якого положення і приводяться в рух зсередини судна з допомогою сильних важелів. Якщо ці рулі розміщені паралельно судну, то воно рухається паралельно. Коли ж вони нахилені, то «Наутілус» залежно від кута нахилу і під ударом свого гвинта або заглиблюється по діагоналі, довжина якої повністю залежить від мого бажання, або піднімається по тій же діагоналі. А якщо я захочу швидше повернутися на поверхню, я зупиняю гвинт; тиск води піднімає «Наутілус» вертикально, як кулю, наповнену воднем, і судно швидке злітає на повітря.

— Браво, капітане! — вигукнув я. — Але яким чином штурман розрізняє шлях під водою?

— Штурман сидить у скляній каюті, яка утворює виступ на верхній частині корпусу «Наутілуса» і ілюмінатори якої мають сочевицеподібні шибки.

— Стекла, спроможні витримувати отакі тиски?

— Звичайно. Кришталь, крихкий при падінні, має, проте, значну міцність. При дослідах рибної ловлі з допомогою електричного світла, проведених у 1864 році в Північному морі, виявилося, що кришталеві пластинки завтовшки тільки сім міліметрів витримували тиск шістнадцяти атмосфер, пропускаючи водночас сильне теплове проміння. А стекла, якими користуюсь я, завтовшки в центрі не менше двадцяти одного сантиметра, тобто в тридцять разів товщі за згадані.

— Згоден, капітане. Але, нарешті, для того щоб бачити, треба, щоб світло розсіювало темряву, і я запитую себе, яким чином у темних глибинах води…

— Позаду каюти штурмана міститься сильний електричний рефлектор, проміння якого освітлює воду на півмилі вперед.

— Браво, тричі браво, капітане! Тепер мені зрозуміле те фосфоресціювання уявного нарвала, яке так інтригувало вчених! До речі, я хотів би довідатися, чи випадково сталося зіткнення «Наутілуса» з «Шотландією», яке наробило стільки шуму?

— Зовсім випадково, професоре. Я плив на глибині двох метрів, коли сталося зіткнення. А втім, я помітив, що воно не мало ніяких неприємних наслідків.

— Ніяких, капітане. А ваша зустріч з «Авраамом Лінкольном»?

— Пане професоре, мені було шкода одного з кращих кораблів американського флоту, але на мене нападали, і я мусив захищатися. Проте я обмежився тим, що позбавив фрегат можливості шкодити мені, — йому неважко буде полагодити свої пошкодження в найближчому порту.

— О капітане, — вигукнув я з переконливістю, — ваш «Наутілус» справді чудове судно!

— Так, пане професоре, — промовив з помітним хвилюванням капітан Немо, — і я люблю його як плоть від плоті моєї! Якщо на ваших суднах, що підлягають усім небезпекам океану, скрізь відчувається небезпека, якщо перше враження, яке справляє море, є почуття безодні, як висловився голландець Янсен, то на борту «Наутілуса» серце людини може бути зовсім спокійне. Не доводиться боятися сплющення від тиску, бо подвійний корпус цього судна міцний, як залізо; немає оснащення, яке псувалося б від бокової або кільової качки; немає парусів, які заносило б вітром; немає котлів, які розривала б пара; нічого боятися пожежі, бо судно зроблене з листового заліза, а не з дерева; немає вугілля, запас якого може вичерпатися, бо судно рухає електрика; немає небезпеки зіткнення, бо «Наутілус» плаває у водних глибинах; немає бур, з якими треба було б боротися, бо на глибині кількох метрів під водою він знаходить найповніший спокій. От, професоре, що таке справжній корабель. І якщо правда, що інженер завжди більше вірить у своє судно, ніж конструктор, а конструктор більше, ніж капітан, то ви зрозумієте, як безмежно довіряю я «Наутілусу», тому що я одночасно і капітан його, і конструктор, і інженер!

Капітан Немо говорив з величезним захопленням. Вогонь, що горів в його очах, і жвавість рухів зовсім змінили його. Так, він любив свій корабель, як батько любить свою дитину!

Але у мене виникло ще одне питання, можливо нескромне, і я не втримався від того, щоб не поставити його.

— Отже, ви інженер, капітане?

— Так, пане професоре, — відповів він мені, — я вчився в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, коли ще був жителем на землі.

— Але як ви могли побудувати таємно цей чудовий «Наутілус»?

— Кожна з його частин, пане Аронакс, робилася в різних куточках земної кулі, причому заводам указувалося вигадане призначення їх. Кіль «Наутілуса» був викуваний на заводах Крезо у Франції, вісь гвинта — у Пена і К° в Лондоні, листове залізо для корпусу — у Лерда в Ліверпулі, гвинт — у Скотта в Глазго. Резервуари були зроблені у Кайля і К° в Парижі, машина — у Крупна в Пруссії, таран — у майстернях Мотали в Швеції, вимірювальні прилади — у братів Гарт у Нью-Йорку і т. д. Кожний з цих поставників одержав мої креслення, підписані різними іменами.

— Але коли всі оці частини були зроблені, їх треба було зібрати, змонтувати?

— Пане професоре, я побудував собі верф на одному пустинному острові у відкритому океані. Там навчені мною робітники, мої вірні товариші, і я зібрали наш «Наутілус». Коли робота була закінчена, вогонь знищив усі сліди нашого перебування на цьому острові, і, коли б я міг, я висадив би в повітря і самий острівець.

— У такому разі треба гадати, що вартість цього судна величезна.

— Пане Аронакс, звичайний броненосний корабель коштує тисячу сто двадцять п’ять франків за кожну тонну ваги. Мій «Наутілус» важить тисячу п’ятсот тонн. Отже, він коштує мільйон шістсот вісімдесят сім тисяч франків, або два мільйони разом з обладнанням і не менше чотирьох-п’яти мільйонів разом з усіма творами мистецтва і колекціями, які є на ньому.

— Останнє запитання, капітане Немо.

— Будь ласка, пане професоре.

— Ви дуже багаті?

— Незмірно багатий і міг би без труднощів заплатити десять мільярдів боргу Франції.

Я пильно дивився на цю дивну людину. Чи не зловживає вона моїм довір’ям? Майбутнє повинно було з’ясувати мені це.

РОЗДІЛ XIV Чорна ріка

Площа земної кулі, зайнята водою, обчислюється в три мільйони вісімсот тридцять дві тисячі п’ятсот п’ятдесят вісім квадратних міріаметрів[41]. Ця рідка маса має в обсязі два мільярди двісті п’ятдесят мільйонів кубічних миль, і якщо з неї утворити кулю, то діаметр її дорівнював би шістдесяти льє, а вага трьом квінтильйонам тонн. Щоб зрозуміти це число, треба сказати собі, що квінтильйон відноситься до мільярда, як мільярд до одиниці, тобто, що в одному квінтильйоні міститься стільки ж мільярдів, скільки одиниць у мільярді. Отже, кількість цієї рідкої маси майже така ж, яку могли б вилити всі річки землі протягом сорока тисяч років.

Під час геологічних епох за вогняним періодом слідував період водяний. Спочатку океан покривав усю землю. Потім поступово, в силурійський період, з’явилися вершини гір, виступили з води острови, які пізніше то зникали під час потопів, то з’являлися знову, з’єднувались, утворювали материки; нарешті земля набула тих географічних обрисів, які ми бачимо тепер. Тверда маса відвоювала в рідкої тридцять сім мільйонів шістсот п’ятдесят сім квадратних миль, або дванадцять тисяч дев’ятсот шістнадцять мільйонів гектарів.

Обриси материків дозволяють поділити води на п’ять великих частин: Північний Льодовитий океан, Південний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан і Тихий океан.

Тихий океан простягається з півночі на південь між двома полярними колами і з заходу на схід між Азією та Америкою на протязі ста сорока п’яти градусів довготи. Це найспокійніше з морів; його течії широкі й повільні, припливи незначні, дощі рясні. Ось який океан судилося мені обійти насамперед за найнезвичайніших умов.

— Пане професоре, — сказав капітан Немо, — ми зараз, якщо вам завгодно, визначимо точно наше місцеперебування і відправну точку нашої подорожі. Тепер без чверті дванадцять. Ми зараз піднімемося на поверхню води.

Капітан тричі натиснув електричний дзвоник. Насоси почали викачувати воду з резервуарів; стрілка манометра показувала різні тиски, відмічаючи висхідний рух «Наутілуса», потім зупинилася.

— Ми на поверхні, — сказав капітан.

Я пішов до центрального трапа, піднявся по його металевих східцях і через відчинений люк вийшов на палубу «Наутілуса».

Палуба виступала з води тільки на вісімдесят сантиметрів. «Наутілус» мав веретеноподібну форму, чим справді нагадував довгу сигару. Я помітив, що його черепицеподібні залізні пласти дуже скидаються на луску, яка вкриває великих плазунів. Цим я пояснив собі, чому, незважаючи на найкращі підзорні труби, це судно приймали завжди за морську тварину.

Човен, напівзахований у корпусі корабля, утворював посередині палуби невеликий виступ. Попереду й позаду нього підносилися дві невисокі кабіни з похилими стінками, заскленими товстим сочевицеподібним кришталем; одна з них призначалася для штурмана, що управляв «Наутілусом», а в другій горів яскравий електричний ліхтар, що освітлював йому дорогу.

Море було чудове, небо чисте. Довге судно ледь-ледь погойдувалося на широких океанських хвилях. Легкий східний вітерець брижив поверхню води. Обрій, звільнений від туману, був доступний для найкращих спостережень.

У полі зору не було нічого. Жодної скелі, жодного острівця не було поблизу. Не видно було і «Авраама Лінкольна». Безмежна пустиня оточувала нас.

Капітан Немо, озброївшись секстантом, визначив висоту сонця, — це давало йому географічну широту місця. Він почекав кілька хвилин, поки сонце торкнеться краю обрію. Під час спостереження жоден мускул його не здри гнувся, І прилад не був би більш нерухомий у руці мармурової статуї.

— Південь, — сказав він. — Пане професоре, чи не завгодно вам спуститися вниз?

Я кинув останній погляд на це трохи жовтувате море, що омивало японські береги, і спустився у великий салон.

Там капітан визначив місцеперебування, обчислив з допомогою хронометра довготу, перевірив свій висновок попередніми кутомірними спостереженнями і сказав мені:

— Пане Аронакс, ми перебуваємо під сто тридцять сьомим градусом і п’ятнадцятьма мінутами західної довготи…

— Від якого меридіана? — жваво запитав я, сподіваючися, що відповідь капітана вкаже на його національність.

— У мене є різні хронометри, — відповів він, — поставлені по меридіанах паризькому, грінвічському і вашингтонському. Але на честь вас я користувався паризьким.

Ця відповідь не з’ясувала мені нічого. Я вклонився, і капітан продовжував говорити далі:

— Сто тридцять сім градусів і п’ятнадцять мінут західної довготи від паризького меридіана і тридцять градусів сім мінут північної широти, тобто ми перебуваємо на відстані миль триста од берегів Японії. Значить, сьогодні, 8 листопада, опівдні, починається наша дослідницька подорож під водою.

— В добрий час! — промовив я.

— А тепер, пане професоре, — додав капітан, — я не заважатиму вашим заняттям. Я наказав узяти курс на схід-північ-схід на глибині п’ятдесяти метрів. Ось карти з позначенням крупних пунктів; по них ви можете стежити за напрямком. Салон у повному вашому розпорядженні, а я, з вашого дозволу, піду собі.

Капітан Немо уклонився. Я залишився сам, заглиблений у свої думки. Вони незмінно поверталися до капітана «Наутілуса». Чи довідаюсь я коли-небудь, до якої нації належить ця дивна людина, яка запевняє, що не належить до жодної? Хто викликав у неї ненависть до людства, — ненависть, яка, можливо, шукає жахливої помсти? Чи був капітан Немо одним з тих невизнаних учених, одним з тих геніїв, яким, за словами Конселя, «заподіяли багато лиха», — сучасним Галілеєм[42] або вченим-революціонером, вигнаним із своєї країни? Цього я не міг ще сказати. Випадок закинув мене на його корабель, і життя моє було в його руках: він прийняв мене холодно, але гостинно; проте жодного разу не потис руки, яку я йому простягав, і жодного разу не подав мені своєї руки.





Цілу годину я був занурений у роздуми, стараючись розгадати таємницю, що так цікавила мене. Потім погляд мій зупинився на великій карті півкуль, розкладеній на столі, і я опустив палець на місце схрещення вказаних капітаном довготи і широти.

Море, так само як і материки, має свої ріки. Це особливі течії, що відрізняються температурою і кольором. Найбільш відома океанська течія — Гольфстрім. Наука визначила на земній кулі напрям п’яти найголовніших течій: однієї — в північній частині Атлантичного океану, другої — в південній, третьої — в північній частині Тихого океану, четвертої — в південній і, нарешті, п’ятої — в південній частині Індійського океану. Дуже ймовірно, що існувала й шоста течія — в північній частині Індійського океану, коли Каспійське та Аральське моря разом з великими озерами Середньої Азії складали один суцільний водяний простір.

І от через той пункт, що був позначений на карті, і протікала одна з цих течій — Куро-Сіво, що в перекладі з японської мови означає «Чорна ріка»; виходячи з Бенгальської затоки, де її нагріває перпендикулярне проміння тропічного сонця, вона перетинає Малакську затоку, тече вздовж берегів Азії, описує криву в північній частині Тихого океану аж до Алеутських островів, уносячи з собою стовбури камфорних дерев та інших місцевих рослин і різко відрізняючись яскраво-синім кольором своїх гарячих вод від хвиль океану. Саме по цій течії і повинен був іти «Наутілус». Я стежив за нею по карті, уявляючи, як вона зникає в незмірному просторі Тихого океану, і відчував себе захопленим нею, коли на порозі салону з’явилися Нед Ленд і Консель.

Обидва мої товариші просто остовпіли, побачивши стільки чудес, що лежали перед їхніми очима.

— Де ми перебуваємо? — вигукнув канадець. — У Квебекському музеї?

— З дозволу пана, — сказав Консель, — я б швидше подумав, що ми в готелі Сомерар.

— Друзі мої, — відповів я, запрошуючи їх увійти, — ви не в Канаді і не у Франції, а на борту «Наутілуса», на відстані п’ятдесяти метрів під рівнем моря.

— Треба цьому вірити, якщо пан це стверджує, — сказав Консель, — але справді цей салон може здивувати навіть такого фламандця, як я.

— Дивуйся, мій друже, і дивись, бо для такого класифікатора, як ти, тут знайдеться над чим попрацювати.

А втім, не було потреби заохочувати Конселя. Добрий хлопець, схилившись над вітринами, уже бурмотів слова мовою натуралістів: клас черевоногих, родина труборогів, рід ужовок, вид…

У цей час Нед Ленд, мало розуміючись на конхіології, розпитував мене про побачення з капітаном Немо: чи довідався я, хто він, звідки родом, куди пливе і в які глибини тягне нас? Одним словом, він ставив мені тисячу запитань, на які я не встигав відповідати.

Я йому виклав усе, що знав або, вірніше, чого не знав, а потім запитав у свою чергу, що він чув і бачив за цей час.

— Нічого не бачив і не чув, — відповів канадець. — Я навіть не помітив нікого з екіпажу судна. Чи воно часом не електричне?

— Електричне.

— Слово честі, в це можна повірити… А ви, пане Аронакс, — запитав Нед Ленд, якого весь час переслідувала одна й та сама думка, — чи не можете ви сказати, скільки чоловік на цьому судні? Десять, двадцять, п’ятдесят, сто?

— Нічого не можу вам відповісти, містере Ленд. А втім, повірте мені, облиште на час вашу думку заволодіти «Наутілусом» або втекти з нього. Це судно — шедевр сучасної техніки, і я шкодував би, коли б мені не пощастило побачити його. Багато хто побажав би опинитися в нашому становищі, щоб мати можливість зробити подорож серед отаких чудес. Отже, тримайте себе спокійно, і давайте стежити за тим, що відбувається навколо нас.

— Стежити! — вигукнув гарпунник. — Але ж нічого не видно та й ніколи не буде видно з цієї залізної тюрми! Ми йдемо, ми пливемо, як сліпі…

Тільки-но Мед Ленд вимовив ці слова, як раптом на», стала абсолютна темрява. Світло на стелі погасло і так швидко, що в мене заболіли очі, так само як бував при переході від глибокої темряви до найяскравішого світла.

Ми сиділи мовчки, не ворушачись, не знаючи, який сюрприз — приємний чи неприємний — чекає нас. Але тут почулося шарудіння, ніби в стінах «Наутілуса» щось відсовувалося.

— Це кінець, — сказав Нед Ленд.

Раптом світло проникло зовні в салон з обох боків крізь два довгастих отвори. Водні глибини були яскраво освітлені електричним сяйвом. Два кришталевих вікна відділяли нас од моря. Спочатку я здригнувся від думки, що це крихке скло може розбитися; але міцні мідні рами підтримували його і надавали йому величезної сили опору.

Море було чітко видне в радіусі однієї милі від «Наутілуса». Яке видовище! Яке перо змогло б описати його! Хто зумів би намалювати ефект світла, що пронизує прозорі шари, і поступове пом’якшення тонів і відтінків од верхніх до нижніх шарів океану!

Всім відома прозорість морської води — вона чистіша за джерельну воду. Мінеральні та органічні речовини, які вона містить у собі в розчині, навіть збільшують її прозорість. У деяких частинах океану, наприклад біля Антильських островів, можна виразно бачити піщане дно на глибині ста сорока п’яти метрів, а проникаюча сила сонячного проміння зупиняється, як то кажуть, тільки на глибині трьохсот метрів. Але в цьому рідинному середовищі, в якому просувався «Наутілус», електричне світло містилося в самих хвилях. Це вже була не освітлена вода, а рідке полум’я.

Якщо прийняти гіпотезу Еремберга, яка допускає, що глибокі водні шари фосфоресціюють, то природа, звичайно, зберегла для жителів моря одне з найдивовижніших видовищ, і я можу судити про це по найрізноманітнішій грі цього світла. По обидва боки від мене було по вікну, що виходили на незвідані безодні. Темрява в салоні посилювала зовнішнє освітлення, і ми дивилися ніби крізь велетенське скло акваріума.

«Наутілус», здавалося, не рухався. Це тому, що поблизу не було нічого такого, що могло б показати, що ми рухаємося. Часом, проте, струмені води, яку розсікав ніс корабля, проносилися перед нашими очима з величезною швидкістю.

Зачаровані, ми стояли, спираючись на рами вікон, і ніхто з нас не думав переривати мовчання, коли Консель сказав:

— Ви хотіли бачити, друже Нед? Дивіться ж!

— Цікаво! Цікаво! — сказав канадець, який, забувши про свій гнів і про свої плани втечі, був у невимовному захопленні. — Варто було приїхати здалека, щоб помилуватися з цього дивовижного видовища.

— Ах, — вигукнув я, — тепер я розумію життя цієї людини! — Вона створила собі окремий світ, який розкриває перед нею найпрекрасніші чудеса.

— Але де ж риби? — зауважив канадець. — Я не бачу риб.

— Хіба це важливо для вас, друже Нед? — відповів Консель. — Адже ви все одно їх не знаєте.

— Як не знаю? Я ж рибалка! — вигукнув Нед Ленд. І між двома друзями почалася з приводу цього суперечка, бо вони знали риб, але кожний по-своєму.





Усім відомо, що риби складають четвертий і останній клас типу хребетних. Їх дуже точно визначають так: «Хребетні з подвійним кровообігом і холодною кров’ю, які дихають зябрами і пристосовані до життя у воді». Вони поділяються на дві різні групи: групу риб костистих, тобто таких, в яких спинний хребет складається з кістяних хребців, і групу риб хрящових, в яких спинний хребет складається з хребців хрящових.

Канадець, можливо, знав про цей поділ, але Консель розумівся на цьому значно більше, і тепер, здружившись із Недом, не міг допустити, щоб той знав менше, ніж він, і тому сказав:

— Друже Нед, ви гроза риб, ви дуже спритний рибалка. Ви переловили величезну кількість цікавих морських тварин. Але я готовий битись об заклад, що ви не знаєте, як їх класифікують.

— Ото ще, — серйозно заперечив гарпунник. — Риб поділяють на їстівних і неїстівних.

— Оце так поділ — гастрономічний! — вигукнув Консель. — А скажіть мені, чи знаєте ви різницю між рибами костистими і рибами хрящовими?

— Може й знаю, Конселю.

— А підрозділи цих двох великих класів?

— Ні, про це не маю ніякого уявлення, — відповів канадець.

— У такому разі, друже Нед, слухайте і запам’ятовуйте. Костисті риби поділяються на шість рядів. Перший ряд — колючопері риби, в яких верхня щелепа суцільна і рухлива з зябрами, що нагадують по формі гребінь. Цей ряд включає п’ятнадцять родин, тобто три чверті всіх відомих риб. Представник — окунь звичайний.

— Досить смачна риба, — зауважив Нед Ленд.

— Другий ряд, — продовжував перераховувати Консель, — черевопері, в яких черевні плавці знаходяться під животом, позаду грудних, і не прикріплені до плечових кісток. Ряд цей розпадається на п’ять родин і включає більшу частину прісноводних риб. Представники: короп, щука.

— Фе! — зневажливо мовив канадець, — прісноводні риби!

— Третій ряд, — сказав Консель — горлопері. Їхні черевні плавці знаходяться під грудними і безпосередньо зв’язані з кісткою плеча. В цьому ряді чотири родини. Представники — плоскуша, камбала, косорот.

— Оце чудова риба! — вигукнув гарпунник, який не хотів дивитися на риб інакше ніж з погляду кулінарії.

— Четвертий ряд, — не бентежачись говорив далі Консель, — голопузі, з видовженим тілом, позбавлені черевних плавців і вкриті товстою і нерідко слизькою шкірою. Цей ряд має тільки одну родину. Представники: вугор, гімноти.

— Ну, це так собі, — вставив Нед Ленд.

— П’ятий ряд, — розповідав Консель, — пучкозяброві, з суцільними рухливими щелепами, але зябра їхні складаються з маленьких пучків, розміщених попарно уздовж зябрових дуг. Цей ряд теж має одну лише родину. Представники: морський коник, пегас.

— Погані, — сказав гарпунник.

— Нарешті, шостий ряд, — говорив Консель, — міцнощелепні, в яких щелепна кістка нерухомо з’єднана з міжщелепною; піднебіння з’єднується з черепом з допомогою шва. Звідси — нерухомість щелепи. Ряд цей не має справжніх черевних плавців. Складається з двох родин. Представники: чотиризубець, місяць-риба.

— Ця риба може тільки осквернити каструлю! — крикнув канадець.

— Ви зрозуміли, друже Нед? — спитав учений Консель.

— Нічого в світі, друже Консель, — відповів гарпунник. — Але продовжуйте розповідати, бо це виходить у вас дуже цікаво.

— Щодо риб хрящових, — незворушно говорив далі Консель, — то вони складають три ряди.

— Тим краще, — зауважив Нед.

— Перший — круглороті, щелепи яких з’єднані в одне рухоме кільце, а зябра відкриваються численними щілинами. Цей ряд має одну-єдину родину. Представник: мінога.

— Непогана риба, — вставив Нед Ленд.

— Другий — поперечнороті, з зябрами, схожими на зябра круглоротих, але нижня щелепа в них рухлива. Цей ряд, найважливіший з усього класу, складається з двох родин. Представники: скат і акула.

— Як! — закричав Нед. — Скати і акули в одному ряді? Ну, друже Консель, якщо ви хочете, щоб скати були цілі, то я не раджу вам уміщувати їх в одну посудину з акулами!

— Третій ряд, — вів далі Консель, — осетрові, в яких зябра відкриваються, як звичайно, однією щілиною, що прикрита кришкою. Він налічує чотири родини. Представник — осетр.

— Ах, друже Консель, найкраще ви приберегли на кінець, — принаймні я так думаю. Тепер усе?

— Так, мій добрий Неде, — відповів Консель, — але майте на увазі, що, довідавшися про це, ви ще нічого не взнали, бо родини поділяються на роди, підроди, види, різновидності…[43]

— От, друже Консель, кілька різновидностей, — сказав гарпунник, повернувшись до вікна в стіні.

— Так, риби! — вигукнув Консель. — Справді, можна подумати, що стоїш перед акваріумом.

— Ні, — відповів я, — бо акваріум — тільки клітка а ці риби вільні, як птахи в повітрі.

— Ну, друже Консель, називайте ж їх, називайте! — просив Нед Ленд.

— Ні, — відмовився Консель, — я на це не спроможний. За цим зверніться до мого пана.

І справді, добрий хлопець, завзятий класифікатор, не був, проте, натуралістом, і я не знаю, чи зумів би він відрізнити тунця від пузанка. Одним словом, він був повною протилежністю канадця, який не вагаючись називав усіх риб.

— Це спинорог, — сказав я.

— Спинорог китайський, — додав Нед Ленд.

— Рід спинорогів, родина твердошкірих, ряд міцно-щелепних, — прошепотів Консель.

Справді, Консель і Нед Ленд удвох склали б одного доброго натураліста.

Канадець не помилився. Багато спинорогів, з сплющеними тілами, з зернистою шкірою, озброєних шипом на спинному плавці, гралися навколо «Наутілуса», ворушачи чотирма рядами колючок, що стирчали по обидва боки хвоста. Немає нічого прекраснішого за їхню шкіру, сіру на спині, білу на череві, золотисті цятки якої сяяли у воді. Між ними звивалися скати, як скатертини, що розвівалися на вітрі. Серед них, я, на превелику мою радість, помітив китайського ската з жовтуватою спиною, ніжно-рожевим черевом і трьома шипами над оком. Вид рідкісний і навіть викликав сумнів щодо свого існування в часи Ласепеда, який бачив їх тільки в одній збірці японських малюнків.

Протягом двох годин ціла підводна армія супроводжувала «Наутілус». Серед риб, що грались і швидко рухалися, суперничаючи одна з одною в красі, блиску і швидкості, я розрізнив зеленого губана, красиву султанку з подвійною чорною смугою на спині, кольбеня з заокругленим хвостом, білого з фіолетовими плямами на спині японського тунця, чудового представника родини макрелей з голубим тілом і сріблястою головою, блискучих лазуровиків, сама назва яких заміняє цілий опис, спар рубчастих, з плавцями, що переливаються голубим і жовтим, спар смугастих, з чорною смугою на хвостовому плавці і спар поясних, витончено облямованих шістьма поясами, трубкоротих з ротом на зразок флейти, або морських бекасів, що іноді бувають завдовжки з цілий метр, японських саламандр, мурен їжакових, довгих двометрових зміїв з маленькими жвавими очицями та широким ротом, повним зубів, і т. д.

Наше захоплення все зростало, вигуки не припинялися. Нед називав риб, Консель класифікував їх, а мене вражала жвавість їхніх рухів і краса форм. Ніколи ще не доводилося мені бачити цих істот, живих і вільних, в їхній природній стихії.

Я не перераховуватиму всіх різновидностей, що промайнули перед нашими здивованими очима, всю колекцію риб Японського і Китайського морів. Риб було значно більше, ніж птахів у повітрі, і вони стікалися до «Наутілуса», притягувані, напевне, блиском електричного світла.

Раптом салон освітився. Залізні віконниці засунулися. Чаруюче видіння зникло. Але довго ще я був заглиблений у мрії, аж поки мій погляд не зупинився на приладах, що висіли на стінах. Компас, як і раніше, показував напрям на північний схід, манометр — тиск у п’ять атмосфер, що відповідав глибині п’ятдесят метрів, а електричний лаг — швидкість п’ятнадцять миль на годину.

Я чекав капітана Немо, але він не з’являвся. Годинник показував п’яту годину.

Нед Ленд і Консель пішли до своєї каюти. Я теж повернувся до себе. Обід чекав мене на столі. Він складався з супу, приготовленого з найсмачніших черепах, з султанки, печінка якої, приготовлена окремо, була найкращою стравою, і, нарешті, філе з м’яса риби їжака, яке здалося мені смачнішим за лососину.

Вечір я провів за читанням, писанням і в роздумах. Потім, коли сон почав долати мене, я простягся на ліжку і міцно заснув, у той час як «Наутілус» ковзав по швидкій течії «Чорної ріки».

РОЗДІЛ XV Письмове запрошення

Наступного дня, 9 листопада, я прокинувся лише після дванадцятигодинного сну. Консель прийшов за своєю звичкою довідатися, «як пан провів ніч», і запропонувати свої послуги. Він залишив свого друга-канадця сплячим так міцно, ніби той усе своє життя нічого іншого і не робив.

Я дав Конселю можливість базікати скільки йому завгодно і майже не відповідав йому. Мене непокоїла відсутність капітана Немо на вчорашньому видовищі, і я сподівався побачити його сьогодні.

Я одяг свій костюм з бісусової тканини. Його вигляд уже не раз викликав зауваження з боку Конселя. Я сказав йому, що він виготовлений з шовковистих і лискучих волокон, якими прикріплюються до скель пінни, рід молюсків, що у великій кількості зустрічаються на берегах Середземного моря. Колись із них виготовляли прекрасні тканини, панчохи, рукавички, що були водночас і дуже м’які і дуже теплі. Отже, екіпаж «Наутілуса» міг одягатися своїм коштом, не відчуваючи потреби ні в бавовні, ні в овечій шерсті, ні в шовковичних черв’яках.

Одягшись, я пішов у великий салон. Він був пустий.

Я поринув у вивчення скарбів конхіології, зібраних у вітринах; рився в гербаріях, заповнених найрідкіснішими морськими рослинами, які, хоч і були засушені, зберегли, проте, свій чудовий колір. Між коштовними водоростями знаходилися кільчасті кладостефи, падіни, каулерпи, схожі на виноградне листя, ніжні цералії яскраво-червоного кольору, віялоподібні агари, грибовики, які схожі на дуже плоскі гриби і яких надто довго зараховували до зоофітів, нарешті ряд різноманітних водоростей.

Минув цілий день, і я не мав честі побачити капітана Немо. Віконниці салону не відчинялися. Можливо, не хотіли, щоб ми пересичувалися видовищем прекрасних речей.

«Наутілус», як і раніше, йшов на схід-північ-схід з швидкістю двадцять миль на годину на глибині п’ятдесяти-шістдесяти метрів.

Наступний день, 10 листопада, я провів теж у повній самотності. Я не бачив нікого з екіпажу. Нед і Консель були більшу частину дня зі мною. Вони дивувалися з незрозумілої відсутності капітана. Може, ця дивна людина захворіла? Може, вона змінила свої плани по відношенню до нас?

А втім, як зауважив Консель, ми користувалися повною волею, нас смачно і щедро годували. Наш хазяїн не порушував укладеної умови. Отже, ми не могли скаржитися. До того ж винятковість нашого становища давала нам такі багаті можливості, що ми не мали підстав докоряти капітанові.

З цього дня я почав записувати до щоденника всі пригоди, — саме це дало мені можливість розповісти тепер про них якнайточніше. Між іншим, цікава деталь: я писав на папері, виготовленому з морських водоростей.

11 листопада, рано-вранці, приток свіжого повітря, яке поширилося всередині «Наутілуса», показав, що ми повернулися на поверхню океану, щоб відновити запас кисню. Я попрямував до центрального трапа і піднявся на палубу.

Була шоста година. Стояла похмура погода, море було сіре, але спокійне, з ледве помітним зибом. Чи прийде капітан Немо, якого я сподівався зустріти тут? Поки що я помітив тільки стерничого, ув’язненого в скляній клітці. Усівшись на виступі, утворюваному дном човна, я вдихав з насолодою солоні випарування.

Потроху розвіявся туман під впливом сонячного проміння. На сході обрію з’явилося сяюче світило. Під його промінням море спалахнуло, як порох. Хмари, розкидані вгорі, забарвилися в чудові ніжні тони, а численні білі, легкі хмаринки, зазубрені по краях, віщували вітер на цілий день.

Але що міг зробити вітер «Наутілусу», якого й буря не лякала!

Я милувався життєрадісним, веселим і животворним сходом сонця, коли почув, що хтось піднявся на палубу.

Я вже приготувався вклонитися капітанові Немо, але це виявився його помічник, якого я вже бачив під час першого візиту капітана. Він вийшов на палубу і, здавалося, не помічав моєї присутності. Приставивши до очей сильний бінокль, помічник капітана почав дуже уважно оглядати обрій. Потім, закінчивши огляд, він наблизився до люка, промовивши такі слова (я точно запам’ятав їх, тому що вони щоранку повторювалися за подібних умов):

— Nautron respoc lorni virch!

Я не можу сказати, що вони означали,

Вимовивши ці слова, помічник спустився вниз. Я подумав, що «Наутілус» зараз знову попливе під водою, і тому повернувся до люка; спустившись, пішов по коридору до своєї кімнати.

Так проминуло п’ять днів, а становище наше не змінилося. Щоранку я піднімався на палубу; ті самі слова повторювалися щодня тією самою людиною. А капітан Немо не з’являвся,

Я вже примирився з тим, що більше ніколи його не побачу, аж ось 16 листопада, повернувшись разом з Недом і Конселем у свою кімнату, я знайшов на столі адресований мені лист.

Я нетерпляче розпечатав конверт. Записка була написана твердим, чітким почерком, літери були схожі на готичні літери німецького алфавіту.

Цей лист містив таке:

«Панові професорові Аронаксу, на борту «Наутілуса».

16 листопада 1867 року.


Капітан Немо запрошує пана професора Аронакса взяти участь у полюванні, яке відбудеться завтра вранці в лісах острова Креспо. Він сподівається, що ніщо не завадить панові професорові бути там присутнім, і буде дуже радий, якщо його товариші супроводжуватимуть його.


Командир «Наутілуса»

капітан Немо».

— Полювання! — вигукнув Нед.

— Та ще в лісах острова Креспо! — додав Консель.

— Отже, ця людина відвідує іноді землю? — спитав Нед.

— Мені здається, що сказано зовсім ясно, — відповів я, перечитуючи лист.

— Ну що ж, треба прийняти запрошення, — заявив канадець. — Потрапивши на тверду землю, ми вирішимо, що робити. А втім, я не від того, щоб з’їсти кілька кусочків свіжої дичини.

Не пробуючи примирити протиріччя між явною відразою капітана Немо до материків та островів і його запрошенням пополювати в лісах, я обмежився такою відповіддю:

— Давайте подивимося спочатку, що являє собою острів Креспо.

Я поглянув на карту півкуль і під 32° 40΄ північної широти і 167° 50΄ західної довготи знайшов острівець, який був відкритий у 1801 році капітаном Креспо і називався на старих іспанських картах Рокка де ла Плата, тобто «Срібна скеля». Значить, ми були на відстані приблизно

тисячі восьмисот миль од пункту нашого відплиття. Змінивши трохи свій напрям, «Наутілус» плив тепер на південний схід.

Я показав своїм товаришам на карті маленьку скелю, загублену в північній частині Тихого океану.

— Якщо капітан Немо і виходить інколи на землю, — сказав я їм, — то принаймні він вибирає зовсім пустинні острови.

Нед Ленд мовчки похитав головою, потім Консель і він вийшли з кімнати. Після вечері, поданої мені незворушним і ніби німим стюардом, я заснув трохи стурбований.

Наступного дня, 17 листопада, прокинувшись, я відчув, що «Наутілус» не рухається. Я швидко одягнувся і ввійшов у великий салон.

Капітан Немо був там. Він підвівся мені назустріч, уклонився і запитав, чи згодний я супроводжувати його.

Через те що він нічого не сказав з приводу своєї відсутності протягом цього тижня, я теж утримався говорити про це і відповів просто, що я і мої товариші готові йти слідом за ним.

— Тільки, капітане, — додав я, — я дозволю собі поставити вам одне питання.

— Будь ласка, пане Аронакс, і якщо я зможу відповісти, відповім.

— Так от, капітане. Як сталося, що ви, порвавши усякі зв’язки з землею, все ж володієте лісами на острові Креспо?

— Пане професоре, — відповів мені капітан, — ліси, якими я володію, не потребують від сонця ні світла, ні тепла. В них не водяться ні леви, ні тигри, ні пантери, ні будь-які інші чотириногі. Вони відомі тільки мені одному і ростуть лише для мене. Це зовсім не земні ліси, а підводні.

— Підводні ліси? — вигукнув я.

— Так, пане професоре.

— І ви мені пропонуєте йти туди?

— Саме так.

— Пішки?

— Навіть не замочивши ніг.

— І полювати?

— І полювати.

— З рушницею в руках?

— З рушницею в руках.

Я подивився на капітана «Наутілуса» з таким виглядом, в якому не було нічого похвального для нього. «Безперечно, він психічно хворий, — подумав я. — У нього був приступ хвороби, що тривав тиждень і, може, й тепер ще триває. Жаль. Я вважаю за краще, щоб він був диваком, ніж божевільним».

Цю думку, мабуть, легко було прочитати на моєму обличчі, але капітан Немо запросив мене йти слідом за ним, і я пішов з виглядом людини, що відважилася на все.

Ми прийшли в їдальню, де було приготовлено сніданок.

— Пане Аронакс, — сказав капітан, — прошу вас поснідати зі мною без церемоній. За сніданком поговоримо. Хоч я обіцяв вам прогулянку в лісі, але не можу обіцяти, що ви зустрінете там ресторан. Отже, наїдайтеся добре, бо обідати будемо, мабуть, лише пізно ввечері.

Я віддав шану сніданку. Він складався з різних страв, приготовлених з риб і морських кубушок, чудових зоофітів, приправлених водоростями. Запивали ми їжу чистою водою, в яку я, за прикладом капітана, додав кілька крапель наливки, що перебродила і була виготовлена, за камчатським способом, з водорості, відомої під назвою перетинчастої родоменії.

Спочатку капітан Немо їв мовчки. Потім сказав мені:

— Пане професоре, коли я вам запропонував піти на полювання в ліси Креспо, ви подумали, що я не послідовний. Коли ви довідалися, що мова йде про підводні ліси, ви вирішили, що я божевільний. Пане професоре, ніколи не слід так поверхово судити про людей.

— Але, капітане, повірте, що…

— Зробіть ласку, вислухайте мене, і ви побачите, чи можна обвинувачувати мене в непослідовності або божевіллі.

— Слухаю вас.

— Пане професоре, ви, так само як і я, добре знаєте, що людина може жити під водою при умові, якщо вона забирає з собою запас повітря для дихання. При підводних роботах робітник-водолаз, одягнутий у непромокальний одяг і надівши на голову металевий шолом, одержує повітря з поверхні через спеціальний шланг, з’єднаний з насосом.

— Цей одяг називається скафандром, — сказав я.

— Правильно, але за таких умов людина не вільна. Вона прив’язана до насоса, який через резинову трубку доставляє їй повітря. Це справжній ланцюг, що приковує людину до землі, і коли б ми таким чином були прив’язані до «Наутілуса», то не змогли б далеко піти.

— А яким же способом можна стати вільним? — запитав я.

— Користуючись приладом Руквейроля-Денейруза, винайденим двома вашими співвітчизниками, але вдосконаленим мною настільки, що він дає можливість вирушити з ним під воду — в середовище з зовсім іншими фізіологічними умовами — без будь-якої шкоди для організму. Цей апарат складається з резервуара, зробленого з товстого листового заліза, який я наповнюю повітрям під тиском п’ятдесят атмосфер. Резервуар прикріплюється на спині з допомогою ременів, як солдатський ранець. У верхній частині його зроблено пристосування на зразок ковальських міхів, яке доводить тиск повітря до нормального і тільки в такому вигляді пропускає через клапан. У звичайному апараті Руквейроля з цього пристосування виходять дві резинові трубки, які, розширяючись біля нижніх отворів, затуляють ніс і рот водолаза; одна з них служить для проведення вдихуваного повітря, друга — видихуваного, а язик водолаза затуляє то одну, то другу, залежно від того, хоче він вдихнути чи видихнути повітря. Мені, щоб витримувати значні тиски на дні моря, доводиться надівати на голову мідну кулю, до якої прироблені трубки для вдихання і видихання.

— Прекрасно, капітане Немо, але ж повітря, яке ви берете з собою, повинно швидко псуватися, а як тільки вміст кисню в ньому складатиме не більше п’ятнадцяти процентів, воно вже стає непридатним для дихання.

— Безперечно, проте я вже сказав вам, пане Аронакс, що насоси «Наутілуса» дозволяють мені нагнітати повітря в резервуар під значним тиском, а за таких умов резервуар апарата постачає мене необхідним для дихання повітрям протягом дев’яти-десяти годин.

— Мені немає чого більше заперечувати. Я тільки запитаю вас, капітане, як ви освітлюєте собі дорогу в глибині океану?

— Апаратом Румкорфа, пане Аронакс. Якщо резервуар з стиснутим повітрям носять на спині, то цей апарат прикріплюють до пояса. Він складається з елемента Бунзена, який я заряджаю не двохромокислим калієм, а натрієм. Індукційна котушка збирає добуту електрику і направляє її до ліхтаря особливої конструкції. У цьому ліхтарі є скляна звивиста трубка, яка має в собі розріджений вуглекислий газ. Коли апарат діє, газ починає світитися, даючи безперервне білувате полум’я. Отже, озброєний таким чином, я дихаю і бачу під водою.

— Капітане Немо, на всі мої заперечення ви дали такі вичерпні відповіді, що я не смію більше ні в чому сумніватися. І все ж, якщо я визнаю себе переможеним апаратами Руквейроля та Румкорфа, то у мене є застереження щодо рушниці, якою ви хочете мене озброїти.

— Ця рушниця не потребує пороху, — сказав капітан.

— Значить, вона заряджається повітрям?

— Безперечно. Як же, посудіть самі, я можу виготовити порох на кораблі, не маючи ні селітри, ні сірки, ні вугілля?

— Проте щоб стріляти під водою, яка у вісімсот п’ятдесят п’ять разів щільніша за повітря, треба подолати значний опір, — сказав я.

— Це не заважає моїм рушницям стріляти. До речі, існують деякі гармати, вдосконалені після Фултона англійцями Філіппом Колем і Берлеєм, французом Фурсі та італьянцем Ланді, з особливою системою затворів — вони можуть стріляти і в таких умовах. Але повторюю вам, не маючи пороху, я заміняю його повітрям під високим тиском, яке мені постачають насоси «Наутілуса» у величезній кількості.

— Однак це повітря повинно швидко вичерпуватися.

— Ну й що з того? Хіба в мене немає резервуара Руквейроля, який може при потребі постачити мене повітрям? Для цього досить повернути кран. А в тім, пане Аронакс, ви побачите самі, що в час підводного полювання не витрачається багато ні повітря, ні куль.

— І все ж мені здається, що в цій напівтемряві і в такому рідинному середовищі, дуже щільному порівняно з атмосферою, постріли не можуть сягати далеко і рідко бувають смертельні.

— Навпаки, пане, всі постріли цієї рушниці смертельні, і якщо тільки вони зачепили тварину, нехай навіть злегка, вона неодмінно падає, вражена на смерть.

— Чому?

— Тому що ця рушниця стріляє не звичайними кулями, а маленькими скляними кульками, винайденими австрійським хіміком Ленібреком; у мене їх значний запас. Ці скляні кульки, вкриті стальною оболонкою і наповнені для ваги свинцевим ядром, є справжні маленькі лейденські банки, в яких електрика має дуже високу напругу. При найменшому дотику вони розряджаються, і тварина, хоч яка б вона була сильна, падає мертва. Додам, що ці кульки не більші за дріб номер чотири і що звичайний рушничний заряд може вміщувати їх до десяти.

— Не заперечую більше, — сказав я, підводячись з-за столу. — Мені залишається тільки взяти рушницю і піти туди, куди підете й ви.

Капітан Немо провів мене до корми «Наутілуса». Проходячи мимо каюти Неда й Конселя, я покликав своїх товаришів, які одразу ж пішли слідом за нами.

Потім ми увійшли до каюти, розташованої біля машинного залу, де повинні були одягнутися для прогулянки.

РОЗДІЛ XVI Прогулянка по рівнині

Ця каюта була, власне кажучи, арсеналом і гардеробною «Наутілуса». Дюжина скафандрів висіла на її стінах, чекаючи мисливців.

Нед Ленд, поглянувши на них, виявив сильне небажання одягати їх.

— Але, мій хоробрий Неде, — сказав я, — ліси острова Креспо — це тільки підводні ліси!

— Оце так! — пробурмотів розчарований гарпунник, бачачи, як розлітаються його мрії про свіже м’ясо. — А ви, пане Аронакс, теж думаєте влізти в цей одяг?

— Так треба, містере Нед.

— Воля ваша, — відповів гарпунник, знизуючи плечима, — а щодо мене, то коли мене не примусять силою, я ніколи в нього не влізу.

— Вас ніхто не примушуватиме, містере Нед, — сказав капітан Немо.

— Ну, а Консель рискне? — запитав Нед.

— Я піду скрізь, куди піде пан, — відповів Консель. На поклик капітана прийшли двоє чоловіків з екіпажу допомогти нам надіти важкий непромокальний одяг, який був зроблений з суцільних кусків резини і міг витримувати значні тиски. Можна сказати, він був схожий на старий військовий обладунок, гнучкий і водночас пружний. Цей одяг складався з штанів і куртки. Штани закінчувалися товстими черевиками на важкій свинцевій підошві. Тканина куртки була натягнута на мідні обручі, які захищали груди від тиску води і дозволяли легеням вільно дихати; рукава куртки закінчувалися м’якими рукавичками, що нітрохи не перешкоджали рухам руки.

Як видно, ці скафандри були вдосконалені значно краще за недоладний одяг, винайдений у XVIII столітті, за всі оті лати з пробкового дерева, камзоли без рукавів, морський одяг, ящики і т. д., хоч би як їх розхвалювали.

Капітан Немо і один з його товаришів — зовні справжній Геркулес, який, очевидно, мав дивовижну силу, Консель і я швидко одягли скафандри. Тепер залишалося тільки просунути голову в металеву кулю. Але перш ніж це зробити, я запитав у капітана дозволу оглянути призначені нам рушниці.

Один з матросів «Наутілуса» подав мені просту на вигляд рушницю, приклад якої, зроблений із сталі і порожнистий всередині, був досить великого розміру. Він служив резервуаром для стиснутого повітря, яке виходило в ствол рушниці, як тільки відкривався клапан, що приводився в рух собачкою. Ящик для куль, зроблений у найтовщому місці приклада, вміщував близько двадцяти електричних куль, які з допомогою пружини автоматично направлялися в дуло рушниці. Як тільки раз вистрелив, одразу ж готовий був для пострілу новий заряд.

— Капітане Немо, — сказав я, — ця зброя чудова, і діяти нею легко. Хотілося б швидше її випробувати. Але як ми спустимося на дно моря?

— Цієї миті, пане професоре, «Наутілус» зупинився на дні, на глибині десяти метрів, і ми можемо рушати.

— А як ми вийдемо?

— Ви зараз побачите.

Капітан Немо просунув голову у кулеподібний ковпак, Консель і я зробили те саме, причому канадець іронічно побажав нам доброго полювання. Комір куртки мав мідне кільце з гвинтовою нарізкою, до якого і пригвинчувалася металева каска. Крізь три отвори з товстими стеклами можна було, повертаючи голову в кулі, дивитися в усі боки. Тільки-но на наших спинах укріпили апарати Руквейроля, як вони одразу ж почали діяти, і я міг вільно дихати.

Повісивши на пояс лампу Румкорфа і взявши рушницю, я приготувався йти. Але в цьому важкому одязі, ніби прикутий до підлоги свинцевими підошвами, я, щиро кажучи, не міг зробити й кроку. Проте це було вже передбачено, бо я відчув, як мене вштовхнули в маленьку кабіну, суміжну з гардеробною. Моїх товаришів так само вштовхнули слідом за мною. Я почув, як зачинилися за нами двері, і нас огорнула глибока темрява.

За кілька хвилин сильний свист долинув до моїх вух. Я відчув, як холодна дрож пробігла по моєму тілу від ніг до голови. Очевидно, всередині судна відкрили кран і впустили зовні воду, яка заливала каюту, де ми були. За секунду відчинились інші двері, зроблені в борту «Наутілуса». Ми опинилися в півсвітлі. А ще за хвилину вже йшли по дну моря.

Як мені описати враження, яке справила на мене ця прогулянка під водою? Слова безсилі розповісти про бачені мною чудеса! Коли навіть пензель художника не в змозі зобразити дивовижні ефекти водної стихії, то яке ж перо може передати їх!

Капітан Немо йшов попереду, а його товариш позаду нас на відстані кількох кроків. Консель і я йшли поряд один з одним, нібито була можливість обмінюватися словами крізь наші металеві шоломи. Я вже не відчував більше ваги одягу, взуття, резервуара з стиснутим повітрям і важкої кулі, в якій моя голова бовталась, як мигдалеве ядро в шкаралупі. Всі ці предмети, занурені у воду, втрачали частину своєї ваги, що дорівнювала вазі витиснутої ними рідини, і я готовий був благословляти цей фізичний закон, відкритий ще Архімедом, бо завдяки йому я не був уже більше бездіяльною масою, а мав відносно велику свободу рухів.

Світло, що осявало ґрунт на глибині до тридцяти футів під поверхнею океану, здивувало мене своєю яскравістю. Сонячне проміння легко проникало крізь водяну масу і знебарвлювало її. Я ясно бачив предмети на відстані ста метрів. Далі дно відливало ніжними лазуровими відтінками, які вдалині переходили в синюваті і зникали в безмежній темряві. Справді, вода, що оточувала мене, здавалася тим же повітрям, тільки щільнішим, ніж земна атмосфера, але не менш прозорим. Над собою я бачив спокійну поверхню моря.

Ми йшли по дрібному, гладенькому піску, не такому поборозненому, як на пляжах, де він постійно зберігає сліди хвиль. Це був сліпучий килим, справжній рефлектор, який з дивовижною силою відбивав сонячне проміння. От звідки походить те величезне сяяння, яке пронизує всі часточки рідини. Чи повірять мені, коли я скажу, що на глибині тридцяти футів я бачив так само ясно, як серед білого дня?

Протягом чверті години я йшов по сріблястому піску, всіяному невловимим пилом черепашок. Корпус «Наутілуса», що вирізнявся, як довгастий підводний камінь, зникав потроху вдалині, але його прожектор повинен був, при настанні темряви в глибині води, полегшити нам повернення на борт корабля, поширюючи навкруги яскраве проміння. Яскравість цього проміння важко уявити тому, хто бачив на землі різкі білуваті смуги електричного світла. Там, у пилу, який насичує повітря, ці смуги здаються туманом, що світиться. А на морі і під водою смуги електричного світла передаються з незрівнянною частотою.

Ми все йшли і йшли, а величезна піщана рівнина здавалася безмежною. Я розсовував рукою рідинні завіски, що змикалися позаду мене, і сліди моїх кроків на піску одразу стиралися під тиском води.

Незабаром я помітив обриси кількох предметів, що ледве вимальовувалися вдалині, і впізнав чудові скелі, що поросли зоофітами найкращих зразків. Тут мене вразив світловий ефект, властивий лише рідинному середовищу.

Була десята година ранку. Сонячне проміння падало на поверхню хвиль під досить косим кутом і, заломлюючись у воді, ніби в призмі, забарвлювало краї скель, рослин, черепашок, поліпів сімома кольорами сонячного спектра. Це було чудове видовище, що відкривалося перед очима, справжній калейдоскоп, прекрасне поєднання кольорів червоного, зеленого, жовтого, оранжевого, фіолетового, синього, блакитного, одним словом, як на палітрі темпераментного художника! Як жаль, що я не міг поділитися з Конселем своїми враженнями і захопленнями! Я не вмів також обмінюватися думками з допомогою умовних знаків, як це робили капітан Немо і його товариш. Мені залишалося тільки говорити з самим собою, і я кричав у мідній кулі, що ховала мою голову, і, можливо, витрачав на ці захоплені вигуки більше ніж слід повітря.

Консель, так само як і я, був вражений чудесним видовищем. Очевидно, славний хлопець, побачивши зоофітів і молюсків, почав класифікувати їх. Усе дно було всіяне поліпами та голкошкірими. Різноманітні ізіди, корнуларії, що живуть самотньо, гілки окулін, відомих раніше під ім’ям «білого корала», колючі фунгії, що мають форму шампіньйонів, анемони, прикріплені до ґрунту своїми щупальцями, — усі ці корали утворювали красивий квітник, поцяткований порпітами у вінчиках з лазурових щупалець. На піску сяяли морські зірки й астрофітони, — нібито зроблені руками наяд тонкі мережива, витончені гірлянди яких гойдалися від найменшого хвилювання, створюваного нашою ходою. Мені по-справжньому було жаль давити черевиками блискучі зразки молюсків, що тисячами були розсипані на ґрунті. Тут були концентричні гребінці, молотки, донацеї, справжні стрибаючі черепашки, троки, червоні шишаки, стромбуси, афізії та багато інших жителів невичерпного в своєму багатстві океану. Проте треба було йти, і ми пішли вперед, у той час як над нашими головами пливли загони фізалій, лазурові щупальця яких розвівалися за ними; опалові й ніжно-рожеві. медузи, оторочені по краях блакитними смужками, прикривали нас, як парасольки, від сонячного проміння, і, нарешті, пелагії, які освітили б нам шлях фосфоричним світлом, коли б ми йшли вночі.

Усі ці чудеса я бачив на відстані чверті милі, ледве зупиняючись, бо треба було поспішати за капітаном Немо, який знаками кликав мене. Незабаром характер ґрунту змінився. Піщана рівнина уступила місце шару в’язкого мулу, який американці називають «оазом» і який складається виключно з кременистих і вапнякових черепашок. Потім ми пройшли лужок водоростей, морських рослин, що буйно і густо зростали. Ці лужки, ніби встелені цупкою тканиною, своєю м’якістю могли суперничати з найпухнастішими килимами, витканими руками людини. Зелень простиралася не тільки у нас під ногами, але й над нашими головами. Легкі гірлянди морських рослин, що належать до численної родини водоростей, яких налічують до двох тисяч видів, перепліталися на поверхні води. Я дивився, як плавали довгі стрічки фукусів, одні кулеподібні, інші трубчасті, лауренції, кладостефи з тонким листям, лапчасті родоменії, схожі на віяла з кактусів. Я помітив, що зелені рослини трималися ближче до поверхні води, тоді як червоні були на середній глибині, а чорні й коричневі водорості наповнювали сади й квітники в найглибших шарах океану.

Водорості — справжнє чудо всесвітньої флори. До цієї родини належать одночасно найменші і найбільші рослини в світі. Поряд з найменшими рослинами, яких налічують до сорока тисяч на п’яти квадратних міліметрах, є водорості завдовжки до п’ятисот метрів.

Минуло вже години півтори, як ми покинули «Наутілус». Наближався південь. Я помітив це по тому, що сонячне проміння почало падати перпендикулярно і не заломлювалося вже більше у воді. Чарівні кольори потроху зникали, і ізумрудні та сапфірові тони стиралися з нашого «небозводу». Ми йшли розміреною ходою, і стукіт наших кроків об ґрунт лунав з незвичайною чіткістю. Найменші шуми передавалися з такою швидкістю, до якої наше вухо не звикло. Справді, вода краще проводить звук, ніж повітря, і він поширюється в ній учетверо швидше.

Тимчасом дно робилося дедалі похилішим. Світло набрало одноманітного забарвлення. Ми досягли глибини в сто метрів, витримуючи тиск десяти атмосфер. Але мій скафандр був так пристосований до цих умов, що я ніскільки не страждав від підвищеного тиску. Я відчував тільки деяке занепокоєння в суглобах пальців, але й це неприємне почуття швидко зникло. Що ж до втоми, яку повинна була викликати двогодинна прогулянка в цьому незвичному для мене вбранні, то я її не відчував. Підтримуваний водою, я йшов з незвичайною легкістю.

На глибині триста футів я ще міг бачити відблиски сонячного проміння, але вже ледве помітні. За яскравим світлом дня слідували червонуваті присмерки, щось середнє між днем і ніччю. Проте ми ще розрізняли дорогу, і не було ще потреби пускати в хід лампи Румкорфа.

Раптом капітан Немо зупинився. Він почекав, поки я приєднаюсь до нього, і вказав пальцем на якусь темну масу, що вирізнялася в тіні на близькій од нас відстані.

«Це ліс острова Креспо», подумав я — і не помилився.

РОЗДІЛ XVIІ Підводний ліс

Нарешті ми прибули до узлісся, безперечно одного з найкращих місць у величезних володіннях капітана Немо. Він вважав цей ліс своєю власністю і мав на нього такі самі права, які були в перших людей у перші дні існування світу. А втім, хто міг би заперечувати його права на цю підводну власність? Який інший, сміливіший піонер прибуде сюди з сокирою в руках розчищати дрімучі ліси?

Ліс острова Креспо складався з великих деревовидних рослин, і як тільки ми проникли під його величезні склепіння, я був вражений особливим розташуванням гілок, — розташуванням, якого я до того часу ще не бачив.

Жодна з травинок, що вкривали килимом ґрунт, і гілки, що росли на деревах, не згинались, не вигинались і не простягались у горизонтальній площині. Все піднімалося до поверхні океану. Навіть найтонші волокна й стрічки витягувалися прямо вгору, як залізні прутики. Фукуси й ліани внаслідок щільності навколишнього середовища росли вгору по строго перпендикулярній до поверхні моря прямій. Ці рослини були нерухомі, і коли я розсовував їх рукою, вони одразу ж повертались у попереднє положення. Тут панувала вертикальність.

Незабаром я звик до такого дивного розташування, так само як і до відносної темряви, що оточувала нас. Ґрунт лісу був усіяний гострим камінням, якого важко було уникнути.

Підводна флора здалась мені досить багатою, навіть багатшою за флору під тропічними поясами, бо там витвори її менш численні. В перші хвилини я мимоволі змішував рослинне царство з тваринним, приймаючи зоофітів за гідрофіти, а тварин за рослини. Та й як було тут не помилитися? Фауна і флора в підводному світі так близько стикаються одна з одною!

Я помітив, що всі витвори рослинного царства штучно приліплювалися до ґрунту, а не росли з нього. Позбавлені коріння, вони вимагають від ґрунту не життєвих соків, а тільки шукають у ньому точку опори, і тому їм байдуже, стоять вони на піску чи на черепашках, на твердих останках тварин чи на камінні. Ці рослини зобов’язані своїм існуванням воді, яка їх підтримує і годує. Здебільшого вони замість листя випускають маленькі, вигадливої форми пластинки; забарвлення їх обмежувалося відомою гамою кольорів — рожевий, червоний, зелений, оливковий, рудий і коричневий. Я знову побачив тут, але вже не засушені, як у гербаріях «Наутілуса», падіни у вигляді розпущених віял, які, здавалось, очікували легкого вітерцю, яскраво-червоні церамії, ламінарії, що витягували молоді, їстівні паростки, ниткоподібні й гнучкі нереоцістеї, що розквітають на висоті п’ятнадцяти метрів, букети ацетабулій, стебла яких робляться товщими вгорі, та багато інших морських рослин, що не мали квітів. «Цікава аномалія примхливої стихії, — сказав один дотепний натураліст, — тут царство тварин цвіте, а рослинне царство ніколи не дає квітів».

Між різними рослинами, що не поступалися своїми розмірами перед деревами помірного пояса, в їх вологій тіні, виднілися ніби справжні зарості живих квітів, цілі загорожі з зоофітів, над якими розквітали смугасті меандрини з звивистими борозенками, жовтуваті каріофілеї з прозорими щупальцями, пучки травовидних зоантів, і на довершення ілюзії — риби-мухи перелітали з гілки на гілку, ніби рій колібрі, в той час як жовті лепісаканти, з щелепами, усадженими зубами, і з гострою лускою, дактілоптери та моноцентри, піднімалися з-під ніг у нас, ніби зграї бекасів.

Близько першої години дня капітан Немо подав сигнал до відпочинку. Я, з свого боку, був дуже задоволений цим, і ми простяглися в тіні аларій, стебла яких, довгі й тонкі, як стрічки, піднімалися вгору, ніби стріли.

Цей відпочинок здався мені чудовим. Нам не вистачало тільки можливості порозмовляти, бо не можна було ні говорити, ні слухати. Я тільки наблизив свою велику мідну голову до голови Конселя і побачив, що очі славного хлопця блищать від захоплення. На знак повного задоволення він дуже кумедно похитав головою в своєму повітряному черепі.

Мене здивувало, що після чотиригодинної прогулянки я не відчував настійної потреби поїсти. Я не міг би сказати, від чого залежав такий стан шлунка. Але натомість у мене з’явилося непереможне бажання заснути, як це трапляється з усіма водолазами. Повіки мої незабаром закрилися під товстим склом, і я поринув у непробудний сон, який тільки ходьба могла б подолати. Капітан Немо і його сильний товариш, простягтись у прозорому середовищі, перші подали нам приклад і швидко заснули.

Скільки часу тривав мій сон, не можу визначити, але коли я прокинувся, то мені здалося, що сонце спускалося до обрію. Капітан Немо уже встав, я теж почав потягуватися, коли одне несподіване явище швидко підняло мене на ноги.

На відстані кількох кроків потворний морський краб, на зріст в. один метр, дивився в мій бік косими очима, готовий кинутися на мене. Хоч мій скафандр і був досить міцний, щоб захистити мене від укусів цієї тварини, проте я не міг приховати тремтіння від жаху. Цієї миті прокинулися Консель і матрос з «Наутілуса». Капітан Немо вказав своєму товаришеві на бридку тварину, і той миттю вбив краба прикладом рушниці: я бачив жахливі конвульсивні рухи гидкого чудовиська.

Ця зустріч навела мене на думку про інших, небезпечніших тварин, які можуть жити в цих таємничих глибинах і від нападу яких не врятує мене скафандр. Тому тепер я вирішив триматися на сторожі. Між іншим, я гадав, що цей відпочинок означає кінець нашої прогулянки, але помилився: замість повернутися на «Наутілус» капітан Немо продовжував сміливу екскурсію.

Ґрунт дедалі знижувався, і, йдучи по його нахилу, що ставав усе крутішим, ми забиралися все більше в глиб моря.

Було вже, мабуть, близько третьої години, коли ми досягли вузької долини, розташованої між двома стрімкими скелями на глибині півтораста метрів. Завдяки удосконаленим апаратам ми пройшли, таким чином, на дев’яносто метрів глибше від тієї межі, яку природа, здавалося, призначила для підводних екскурсій людини.

Я сказав: півтораста метрів, хоч і не міг ніякими приладами визначити цю глибину. Але я знав, що навіть у найпрозоріших морях сонячне проміння не могло проникнути далі. Тимчасом нас оточувала глибока темрява; уже на відстані десяти кроків нічого не було видно. Я йшов навпомацки, коли раптом побачив білувате, досить яскраве світло. Це капітан Немо запалив свій електричний ліхтар. Його товариш зробив те саме. Консель і я наслідували їхній приклад: ми повернули вимикач — і змієподібна трубка, наповнена газом, засвітилася від дії електричного струму. Наші чотири ліхтарі освітили море в радіусі двадцяти п’яти метрів.

Капітан Немо продовжував заглиблюватися в темряву лісу, дерева якого дедалі рідшали. Я помітив, що рослинне життя зникало швидше, ніж тваринне. Морські рослини вже майже не зустрічалися на цьому ґрунті, що ставав неродючим, тоді як тварини, зоофіти, членистоногі молюски і риби ще кишіли навколо нас.

Ідучи я думав, що світло апаратів Румкорфа повинно неодмінно притягти до нас кількох жителів цих похмурих глибин. Але якщо вони й наближалися до нас, то все-таки трималися на прикрій для мисливця відстані. Я бачив, як капітан Немо кілька разів зупинявся і цілився з своєї рушниці, але, поцілившись кілька секунд, опускав її і продовжував іти далі.

Нарешті близько четвертої години наша чудова екскурсія закінчилася. Перед нами височіла кам’яна стіна величних скель, нагромадження величезних уламків, велика гранітна скеля, порита похмурими печерами, до яких однак не було доступу. Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля.

Капітан Немо раптом зупинився. Він жестом наказав нам зробити те саме, і хоч як мені хотілося подолати цю стіну, я повинен був зупинитися. Тут закінчувалися володіння капітана Немо. Він не бажав переходити їхню межу. Звідси починалася та частина земної кулі, на яку він не хотів вступати.

Ми повернули назад. Капітан Немо знову став на чолі нашого маленького загону і пішов уперед не вагаючись. Мені здалося, що ми повертаємося до «Наутілуса» іншим шляхом. Цей новий шлях, дуже крутий і, значить, дуже важкий, швидко наблизив нас до поверхні океану. Проте повернення у верхні шари води відбувалося все-таки не настільки швидко, щоб надто раптово зменшити тиск, бо це могло б погано позначитися на наших організмах і викликати ті сильні внутрішні травми, яким підлягають водолази. Незабаром знову з’явилося денне світло, але сонце вже схилилося до обрію, і його проміння, що заломлювалося, облямовувало предмети райдужними кільцями.

Ми йшли на глибині десяти метрів серед величезної кількості різних риб, яких було більше, ніж птахів у повітрі, і які були моторніші; проте ми ще не зустріли жодної водяної дичини, гідної пострілу.

Цієї миті я побачив, що капітан Немо швидко прицілився, стежачи за якимсь предметом, що рухався в чагарнику. Пролунав постріл, і я почув слабкий свист, слідом за яким убита тварина впала на відстані кількох кроків од нас.

Це була чудова морська видра, єдина чотиринога тварина, виключно морська, завдовжки півтора метра, яка дуже високо ціниться. Її хутро, темно-коричневе зверху і сріблясте на череві, надто дорого коштує на російському і китайському ринках. По тонкості й лиску шерсті видра повинна була коштувати принаймні дві тисячі франків. Я захоплено роздивлявся цього цікавого ссавця з круглою головою і маленькими вухами, з круглими очима і білими вусами, схожими на котячі, з гострими кігтями на ногах та плавальною перетинкою між пальцями і з пухнастим хвостом. Цей коштовний хижак, на якого посилено полюють рибалки, почав дуже рідко зустрічатися і ховається, головним чином, у північній частині океану, де, мабуть, незабаром теж зникне.

Товариш капітана Немо узяв звірка собі на плечі, і ми вирушили знову в дорогу.





Протягом години ми йшли піщаною рівниною. Часом вона піднімалася до поверхні моря, не доходячи до неї метрів два. Тоді я бачив наше чітке відображення, але в зворотному положенні, а над нами виднілася така сама група, що з абсолютною точністю передавала наші рухи й жести, з тією лише різницею, що вона рухалася вверх ногами.

Ще одне явище, гідне бути відміченим: над нами проносилися густі хмари, що з’являлися і зникали швидко. Але розміркувавши, я зрозумів, що поява цих «хмар» була наслідком хвилювання води, яке викликало зміну товщини водяних шарів над нами. Я помітив навіть піняві «баранці» на гребенях хвиль. Виразно видно було також тіні великих морських птахів, що швидко мелькали над водою.

Отут мені довелося бути свідком одного з найкращих рушничних пострілів, що будь-коли примушували трепетати серце мисливця. Якийсь великий птах, дуже чітко видимий, наближався до поверхні води, ширяючи на великих розпростертих крилах. Товариш капітана Немо прицілився і вистрелив, коли птах був на відстані лише кількох метрів над хвилями. Птах упав, смертельно поранений, і сила падіння була така велика, що він, перемагаючи опір води, опустився майже біля самого мисливця, який і заволодів ним. Це був альбатрос найкрасивішої породи, чудовий представник групи морських птахів.

Протягом двох годин ми йшли то піщаними рівнинами, то луками, вкритими водоростями, через які важко було пробиратися. Щиро признатись, я вже не міг майже далі йти, як раптом помітив на відстані півмилі од нас якесь невиразне світло. Це був прожектор «Наутілуса». Не більше як за двадцять хвилин ми повинні були бути на борту судна, де я сподівався зітхнути легко, бо мені здавалося, що в моєму резервуарі не вистачає вже кисню. Але я не передбачив однієї зустрічі, яка затримала трохи наше повернення.

Я йшов позаду кроків на двадцять, коли раптом побачив, що капітан Немо повернувся і швидко підійшов до мене. Сильною рукою він пригнув мене до землі, а товариш його зробив те саме з Конселем. Спочатку я не знав, що й подумати про цей несподіваний напад, але, бачачи, що капітан Немо опустився поряд мене і лежить нерухомо, заспокоївся.

Отже, я лежав на землі під кущем водоростей; піднявши голову, я помітив величезні фосфоресціюючі туші, що з шумом проносилися над нами.

Кров захолола в моїх жилах! Я впізнав страшних акул, що загрожували нам. Це була пара тінторей, жахливих людожерів, з величезними хвостами, з тьмяними, скляними очима; з отворів навколо морди у них виділяється фосфорична речовина. Ці страхітливі вогняні мухи розривають людину залізними щелепами. Я не знаю, чи Консель займався класифікацією їх, але щодо мене, то я роздивлявся їхнє сріблясте черево і страшну зубасту пащу зовсім не з наукової точки зору і більше очима жертви, ніж натураліста.

На превелике щастя, ці ненажерливі тварини погано бачать. Злегка торкнувши нас коричнюватими плавцями, вони пропливли, не помітивши нас, і ми, ніби чудом, уникли небезпеки, значно страшнішої, ніж зустріч з тигром у глухому лісі.

За півгодини ми добралися до «Наутілуса», прямуючи на світло прожектора. Зовнішні двері залишалися відчиненими, і капітан Немо одразу ж замкнув їх, тільки-но ми ввійшли до першої каюти. Потім він натиснув пружину. Я почув, як запрацювали насоси всередині корабля, і відчув, як меншає води навколо мене. За кілька хвилин каюта була порожня. Внутрішні двері відчинились, і ми пройшли в гардеробну.

Там ми не без зусиль зняли скафандри, і я, дуже втомлений, падаючи від виснаження й сонливості, але безмежно зачарований дивовижною екскурсією, повернувся до своєї кімнати.

РОЗДІЛ XVIII 4000 льє під поверхнею Тихого океану

Наступного, ранку, 18 листопада, я зовсім відпочив після вчорашньої втоми і піднявся на палубу тієї хвилини, коли помічник капітана «Наутілуса» промовляв свою звичайну фразу. Мені спало на думку, що вона стосується ставу моря або скоріше означає: «Поблизу немає нічого».

І справді, океан був пустинний. Жодного паруса на обрії. Гори острова Креспо зникли вночі. Море поглинало всі кольори спектра, за винятком голубого, який воно відбивало в усіх напрямках. Хвиляста поверхня, вкрита великими брижами, нагадувала красиві узори муарової тканини.

Я любувався чудовим видовищем океану, коли з’явився капітан Немо. Не помічаючи, здавалося, моєї присутності, він почав астрономічні спостереження. Закінчивши їх, схилився на штурвальну рубку і втупив погляд у поверхню океану.

Тимчасом на палубу піднялися чоловік двадцять матросів «Наутілуса», всі люди сильні й добре збудовані.. Вони почали вибирати сіті, закинуті вночі. Ці моряки належали, очевидно, до різних національностей, хоч у всіх них можна було відмітити європейський тип. Я впізнав безпомилково ірландців, французів, кількох слов’ян, одного грека, одного уродженця острова Кріту. А втім, ці люди були скупі на слова і розмовляли між собою тільки тією дивною мовою, походження якої я не міг навіть угадати. Отже, я повинен був відмовити собі в бажанні поговорити з ними.

Сіті були витягнуті на палубу. Вони скидалися на нормандські сіті і являли собою величезний мішок, отвір якого з допомогою жердини й ланцюга, просиленого крізь нижні петлі, залишається напіввідкритим у воді. Мішок цей, прикріплений до корми стальними тросами, тягнеться за кораблем по дну океану, збираючи на своєму шляху всі його продукти. Цього дня в сіті потрапили цікаві види, що водяться в цих широтах, багатих на рибу. Тут були лягви, що за свої кумедні рухи дістали назву фіглярів; чорні комерсонії з вусиками; балісти з поперечними червоними смугами; тетродони-півмісяці, отрута яких надзвичайно сильна; кілька жовтуватих міног; макрорінкуси, покриті сріблястою лускою; трихіурії, які розвитком свого електричного органа не поступаються ні перед гімнотом, ні перед електричним вугром; нотоптерії з темними поперечними смугами; зеленкувата тріска; кілька різновидностей бичків і т. д.; нарешті, кілька рибин значно більших розмірів: каранкси з опуклою головою, завдовжки з метр, кілька красивих скумбрій, прикрашених голубими і сріблястими кольорами, і три чудових тунці, яких не могла врятувати від сітей навіть швидкість їхнього руху.

Я гадаю, що сіті принесли понад тисячу фунтів риби. Улов був дуже добрий, але не дивний. Справді, сіті тягнуться по дну протягом кількох годин і збирають у свою нитяну темницю весь водяний світ. Отже, нам не повинно було бракувати продуктів чудової якості, відновленню яких постійно сприяли швидкість ходу «Наутілуса» і притягання електричного світла.

Морські продукти були негайно спущені в камбуз. Одні з них призначалися для вживання у свіжому вигляді, інші — в консервованому.

Коли рибна ловля закінчилася і було відновлено запас повітря, я гадав, що «Наутілус» продовжуватиме свою підводну подорож, і приготувався вже спуститися в свою каюту, як раптом капітан Немо, повернувшись до мене, сказав без будь-якої передмови:

— Погляньте на океан, пане професоре, чи не здається він вам живою істотою? Чи не має він у собі гніву й ніжності? Учора він заснув, як і ми, а сьогодні прокидається після спокійної ночі.

«Ні здрастуйте, ні до побачення! — подумав я. — Може здатися, що ця дивна людина продовжує почату вже зі мною розмову».

— Дивіться, — говорив далі капітан Немо, — він пробуджується від ласки сонця! Він знову починає денне життя. Це дуже цікаво — стежити за життєдіяльністю його організму. Він має пульс і артерії, у нього бувають корчі, і я цілком згоден з ученим Морі, який відкрив у ньому кругообертання, подібне до кровообігу в тварин.

Певно, капітан Немо не чекав від мене ніякої відповіді, тому я визнав зайвим вставляти в його мову зауваження: «очевидно», «звичайно», «ви праві». Він розмовляв скоріше сам з собою, роблячи досить довгі паузи між фразами. Це було міркування вголос.

— Так, — сказав він, — в океані відбувається справжній круговорот. Щоб його збудити, досить підвищити теплоту океану і збільшити в ньому кількість солей та мікроскопічних організмів. Справді, теплота створює неоднакову щільність води і цим викликає різні течії та протитечії. Випаровування — дуже незначні в полярних областях і дуже великі в екваторіальних зонах — породжують постійний обмін між тропічними і полярними водами. Крім того, я помічав течії від поверхні до дна і від дна до поверхні, які утворюють справжнє дихання океану. Я бачив, як найдрібніші краплини морської води, нагріті на поверхні, спускалися вглиб, досягали найбільшої своєї щільності при двох градусах нижче нуля, а потім, охолонувши ще більше, ставали легшими і знову піднімалися. Ви побачите біля полюсів наслідки цього явища і зрозумієте, чому завдяки цьому закону природа допускає замерзання води тільки на поверхні.

У той час як капітан Немо закінчував свою фразу, я подумав: «Полюс! Невже ця відважна людина збирається нас повезти туди?»

Капітан Немо замовк і дивився на океан, який він так повно і постійно вивчав. Потім заговорив знову:

— У морі є значна кількість солей, пане професоре, і якщо ви зберете їх усі, скільки є в розчині, то ви одержите масу обсягом у чотири з половиною мільйона кубічних миль, яка покрила б землю шаром завтовшки в десять метрів. Але не думайте, що наявність оцих солей у воді є лише примха природи. Ні. Вони роблять морську воду менш здатною до випаровування і заважають вітрам відносити надто велику кількість пари, яка могла б у вигляді дощів затопити помірні пояси. Це величезна роль — урівноважувати роботу стихій на земній кулі!

Капітан Немо зробив кілька кроків по палубі і знову підійшов до мене.

— Щодо інфузорій, — продовжував говорити він, — до мільярдів мікроскопічних істот, мільйони яких уміщуються в одній краплі і вісімсот тисяч штук яких важать лише один міліграм, — то їхня роль не менш значна. Вони поглинають морські солі, вбирають у себе розчинені у воді тверді речовини і, утворюючи корали та поліпняки, як справжні творці, складають цілі вапнякові материки. Потім крапля води, позбавлена свого мінерального вмісту, стає легшою, піднімається на поверхню, вбирає солі, що залишилися після випаровування, важчає і знов опускається, приносячи мікроскопічним істотам нові елементи для поглинання. Звідси подвійна течія — висхідна і низхідна і завжди рух, завжди життя! Життя інтенсивніше, розкішніше і складніше, ніж на материках. Воно розвивається в усіх частинах океану, цього середовища, мертвого, як то кажуть, для людини, але животворного для міріадів тварин і для мене!

Коли капітан Немо говорив так, він увесь змінювався, і слова його надзвичайно хвилювали мене.

— Отже, тут справжнє життя, — додав він. — Я вважаю можливим існування підводних міст, спорудження підводних будинків, які, подібно до «Наутілуса», щоранку підніматимуться на поверхню океану подихати свіжим повітрям, — вільних міст і незалежних держав. І, хтозна, коли який-небудь деспот…

Капітан Немо закінчив фразу загрозливим жестом. Потім, звертаючись безпосередньо до мене, нібито бажаючи прогнати якусь похмуру думку, він запитав:

— Пане Аронакс, чи знаєте ви, яка глибина океану?

— Я знаю принаймні, капітане, всі цифри, одержані вимірюваннями.

— Чи можете ви повідомити мені оті цифри, щоб я міг у разі потреби перевірити їх?

— Ось деякі з них, що пригадалися мені, — відповів я. — Коли не помиляюсь, дослідженнями встановлено, що середня глибина на півночі Атлантичного океану — вісім тисяч двісті метрів, а Середземного моря — дві тисячі п’ятсот метрів. Найкращі виміри були зроблені на півдні Атлантичного океану, приблизно на тридцять п’ятому градусі, і вони показали дванадцять тисяч метрів, чотирнадцять тисяч дев’яносто один метр і п’ятнадцять тисяч сто сорок дев’ять метрів. Загалом, учені вважають, що коли б морське дно було вирівняне, то середня глибина становила б приблизно сім кілометрів.

— Добре, пане професоре, — мовив капітан Немо, — але ми сподіваємося показати вам дещо цікавіше. Щождо середньої глибини в цій частині Тихого океану, то я можу повідомити, що вона не перевищує чотирьох тисяч метрів.

Сказавши це, капітан Немо пішов до люка і спустився по трапу. Я рушив за ним і ввійшов до великого салону. Майже тієї самої миті гвинт почав обертатися, і лаг показав швидкість двадцять миль на годину.

Минали дні й тижні, а капітан Немо дуже рідко приходив до нас. Я бачився з ним тільки через великі проміжки часу. Його помічник відмічав регулярно на карті місцеперебування корабля, так що я міг точно визначити шлях «Наутілуса».

Консель і Нед щодня проводили по багато годин зі мною. Консель розповів своєму другові про чудеса нашої прогулянки, і канадець жалкував, що не пішов з нами. Але я сподівався, що нам трапиться ще нагода відвідати океанські ліси.

Майже щодня віконниці на вікнах салону розсовувались, і ми кілька годин невтомно захоплювалися чудесами підводного світу.

«Наутілус» продовжував плисти на південний схід, тримаючись на глибині між ста і ста п’ятдесятьма метрами. Але одного разу, не знаю з чиєї примхи, він з допомогою нахилу рулів глибини спустився на дві тисячі метрів у глиб моря. Стоградусний термометр показував температуру 4,25° — ця температура властива таким глибинам під усіма широтами.

26 листопада о 3 годині ранку «Наутілус» перетяв тропік Рака під 172° довготи. 27 числа він проплив поблизу Сандвічевих островів, де 14 лютого 1779 року загинув знаменитий капітан Кук. Ми пройшли вже чотири тисячі вісімсот шістдесят льє з часу нашого відплиття.

Вранці, вийшовши на палубу, я помітив на відстані двох миль під вітром Гаваї — найбільший з семи островів, що утворюють Гаванський архіпелаг. Я чітко розрізнив оброблені ниви на його побережжі, ланцюги гір, що тяглися паралельно до берега, вулкани, над якими панує Муна-Реа, що підноситься на п’ять тисяч метрів над рівнем моря.

З риб ми побачили тут флабелярій, поліпів дуже витонченої форми, які часто зустрічаються в цій частині океану.

«Наутілус» прямував на південний схід. 1 грудня він перетяв екватор під 142° довготи, а 4 грудня після швидкого переходу ми без будь-яких пригод досягли групи Маркізьких островів. Я помітив на відстані трьох миль, під 8°57΄ південної широти і 139°32΄ західної довготи, пік Мартін на Нука-Хіва, на найголовнішому острові цієї групи, що належить Франції. Я побачив тільки вкриті лісами гори, що вимальовувалися на обрії, бо капітан Немо не любив наближатися до землі.

Сіті, закинуті у воду, принесли нам прекрасні зразки риб: коріфенів з лазуровими плавцями і золотистим хвостом, м’ясо яких найкраще в світі; хологімносів, майже позбавлених луски, але дуже смачних; осторінкусів з кістяними щелепами; жовтуватих тазарів, що не поступаються ні в чому перед макрелями. Усі ці риби заслуговували на почесне місце в їдальні нашого судна.

Проминувши ці чудові острови, над якими майорить французький прапор, «Наутілус» з 4 по 11 грудня проплив приблизно дві тисячі миль.

Це плавання ознаменувалося зустріччю з величезною кількістю кальмарів — цікавих молюсків, що дуже схожі на каракатицю; так само як каракатиці й аргонавти, вони належать до класу головоногих і до родини двозябрових.

Ці тварини особливо вивчалися стародавніми натуралістами і посідали почесне місце в метафорах старогрецьких ораторів, а також за столом у багатих громадян, якщо вірити Атенею, грецькому лікареві, який жив до Галена.

У ніч з 9 на 10 грудня «Наутілус» зустрів цілу армію кальмарів — виключно нічних тварин. Їх можна було лічити мільйонами. Вони переселялися з помірних зон у більш теплі, слідуючи по шляху оселедців і сардин. Ми дивилися крізь товсті кришталеві шибки, як вони пливли задом з величезною швидкістю, рухаючись за допомогою своєї вирви, переслідували риб і молюсків, поїдали маленьких, а їх поїдали великі; кальмари страшенно метушилися, розмахуючи десятьма щупальцями, які природа помістила у них на голові, ніби головний убір з повітряних зміїв. «Наутілус», незважаючи на свою швидкість, плив протягом кількох годин посеред цих тварин, що потрапляли в сіті у незліченній кількості. Серед них я впізнав дев’ять видів, яких д’Орбіньї вважав жителями Тихого океану.

Протягом цього переходу море безперестанно розгортало перед нами чудові видовища, різноманітячи їх до безконечності. Воно міняло свої декорації і обстановку сцени для нашої втіхи, і ми не тільки мали можливість милуватися картинами незвичайної краси, але могли ще проникати в найбільші таємниці океану.

Вдень 11 грудня я читав у великому салоні. Нед Ленд і Консель дивилися на яскраво освітлену воду у кришталеві вікна. «Наутілус» стояв нерухомо. Наповнивши свої резервуари, він тримався на глибині тисячі метрів у мало населених шарах океану, де тільки зрідка з’являються великі риби.

Я читав у цей час прекрасну книгу Жана Масе «Слуги шлунка» і насолоджувався дотепними виразами, коли Консель раптом перервав моє читання.

— Чи не завгодно панові підійти на хвилину до вікна? — сказав він якимсь дивним голосом.

— А що там сталося, Конселю?

— Нехай пан погляне.

Я підійшов, сперся ліктями на підвіконня і почав вдивлятися у вікно. Величезна чорна маса, освітлена яскравою електрикою, нерухомо висіла посеред вод. Я дивився на неї уважно, намагаючись узнати породу велетенської китоподібної тварини. Раптом у мене промайнула думка.

— Корабель! — вигукнув я.

— Так, — сказав канадець, — корабель, що зазнав аварії і пішов прямо на дно!

Нед Ленд не помилявся. Перед нами був корабель, обрізані ванти якого ще висіли на бортах. Корпус його, здавалося, був ще в доброму стані: катастрофа, очевидно сталася кілька годин тому. Три обрубки, які підносилися над палубою ледве на два фути, показували, що корабель у боротьбі за життя мусив пожертвувати щоглами. Але, накренившись, наповнився водою і лежав тепер на лівому боці. Сумно було дивитися на цей корабель, що потонув, а ще сумніше було бачити його палубу, на якій лежало кілька трупів, прив’язаних вірьовками. Я нарахував чотирьох чоловіків, один з яких стояв біля стерна, і жінку, що тримала дитину на руках, висунувшись наполовину з люка. Ця жінка була молода. Я роздивився при яскравому світлі прожектора «Наутілуса» риси її обличчя, які вода ще не встигла спотворити. Останнім зусиллям вона підняла над головою дитину; бідна крихітка рукою обнімала шию матері. Обличчя чотирьох моряків, які робили останні зусилля, щоб розв’язати вірьовки, що обплутували їх, були спотворені конвульсіями і здавалися мені жахливими. Один з них, стерничий, більш спокійний, з обличчям ясним і суворим, з посивілим волоссям, стискуючи рукою штурвал, здавалося, ще управляв рештками свого трищоглового корабля в глибинах океану.

Яка сцена! Ми стояли занімілі, схвильовані цією картиною катастрофи, сфотографованої, так би мовити, в її останні хвилини. І я вже бачив, як наближалися величезні акули з вогняними очима, притягувані запахом людського тіла.

Тим часом «Наутілус» обійшов навколо потонулого корабля, і я встиг прочитати на його кормі напис:

«ФЛОРІДА». ЗУНДЕРЛАНД.

РОЗДІЛ XIX Ванікоро

Це жахливе видовище було першим з ряду морських катастроф, які «Наутілус» повинен був зустріти на своєму шляху. З тих пір як він пропливав частіше відвідувані моря, ми не рідко бачили гниючі у воді корпуси кораблів, що зазнали катастрофи, а глибше знаходилися гармати, ядра, якорі, ланцюги і тисячі інших залізних предметів, які поїдала ржа.

Ми по-старому жили ніби ізольовані на «Наутілусі», який продовжував своє плавання. 11 грудня ми побачили архіпелаг Паумоту, названий Бугенвілем у свій час «Небезпечною групою островів». Він простягся на п’ятсот льє з південного сходу на північний захід, між 13°30΄ та 23° 50΄ південної широти і 125°30΄ та 151°30΄ західної довготи, від острова Дюсі до острова Лазарєва. Цей архіпелаг займає поверхню в триста сімдесят квадратних льє і складається з шістдесяти груп островів, серед яких є група Гамб’є, що перебуває під протекторатом Франції. Острови ці — коралові. Внаслідок повільної, але невтомної роботи поліпів вони весь час піднімаються з води і рано чи пізно з’єднаються між собою. Потім цей новий острів з’єднається з сусідніми архіпелагами, і п’ятий материк простягнеться під Нової Зеландії та Нової Каледонії до Маркізьких островів.

Того дня, коли я розгорнув цю теорію перед капітаном Немо, він відповів мені холодно:

— Земля потребує не нових континентів, а нових людей!

Під час свого плавання «Наутілус» випадково підійшов до острова Клермон-Тоннера, одного з найцікавіших у групі островів, відкритих 1822 року капітаном «Мінерви» Беллем. Завдяки цьому я зміг тоді вивчити колонії мадрепор, яким зобов’язані своїм походженням острови цього океану.

Мадрепори, яких не слід змішувати з коралами, являють собою живу тканину, вкриту вапняковою корою. Видозміни в її структурі дали Мільн-Едвардсові, моєму славетному вчителеві, підставу поділити їх на п’ять класів. Ці мікроскопічні істоти, що виділяють речовину, з якої утворюються поліпняки, живуть мільярдами в своїх комірках. З відкладуваного ними вапна виникають скелі, підводні рифи, острівці й острови. Тут вони утворюють вапнякове кільце, що оточує лагуну, тобто маленьке внутрішнє озеро, яке з’єднується з морем через підводні тріщини. Там споруджують бар’єри з рифів, схожі на ті, які обрамляють береги Нової Каледонії і різних островів Паумоту. В інших місцях, як, наприклад, на островах Товариства і Маврикія, будують зубчасті рифи, високі стрімкі стіни, біля яких глибина океану дуже значна.

Ми пливли на відстані лише кількох кабельтових од крутих берегів острова Клермон-Тоннера, і я захоплювався величезною роботою, здійсненою мікроскопічними будівниками. Ці стіни були збудовані мадрепорами, відомими під ім’ям міллепор, поріт, астрей і меандрін. Названі поліпи розвиваються переважно поблизу поверхні моря, а його бурхливих хвилях, і, значить, починають свої будівлі зверху, а потім потроху опускають їх донизу разом з уламками, які їх підтримують. Так принаймні пояснює теорія Дарвіна[44] утворення коралових островів. Ця теорія, на мою думку, правдоподібніша за ту, яка твердить, що для роботи мадрепор основою служать вершини гір або вулканів, які знаходяться на кілька футів нижче від рівня моря.

Я міг добре роздивитися ці дивовижні стіни, бо вони, як показало вимірювання, опускалися прямовисно до трьохсот метрів у глибину, і наше електричне освітлення надавало сяючій вапняковій масі незвичайно яскравого блиску.

Одного разу Консель запитав мене, скільки часу потрібно для спорудження таких колосальних бар’єрів. Відповідаючи йому, я дуже здивував його, коли сказав, що, за підрахунками вчених, висота стіни за сто років збільшується на одну восьму дюйма.

— Отже, щоб збудувати ці стіни, — сказав він мені, — потрібно було…

— Сто дев’яносто дві тисячі років, мій добрий Конселю[45]. Виходить, що біблія надто омолодила Землю. А втім, біблейські твердження стають ще менш достовірними, якщо пригадати, що утворення кам’яного вугілля, тобто мінералізація лісів, потоплених повенями, потребувала значно тривалішого часу.

Коли «Наутілус» виплив на поверхню океану, я зміг роздивитися острів Клермон-Тоннер, увесь низинний і порослий лісом. Його мадрепорові скелі були, очевидно, родючі, чому дуже сприяли бурі й смерчі. Одного прекрасного дня яке-небудь зернятко, підхоплене ураганом на сусідній землі, впало на його вапняковий ґрунт, удобрений гниючими рештками риб і морських рослин. Кокосовий горіх, викинутий хвилями на цей новий берег, укорінився на Ньому. Дерево, виростаючи, зупинило випаровування води, і утворився струмок. Рослинність потроху поширювалася. Разом з стовбурами дерев, вирваних вітром на сусідніх островах, припливли до берега нижчі тварини, черв’яки, комахи. Черепахи почали класти там свої яйця, птахи — вити гнізда на молодих деревах. Таким чином, розвинулося тут тваринне життя. Нарешті, притягнута зеленню й родючістю землі, сюди прибула людина. Так виникли ці острови, створені величезною працею мікроскопічних тварин.

Надвечір Клермон-Тоннер зник удалині і «Наутілус» різко змінив свій напрям. Дійшовши до тропіка Козерога під сто тридцять п’ятим градусом довготи, він повернув на північний захід, ідучи через усю тропічну зону. Хоч проміння літнього сонця і було нестерпно пекучим, проте ми ніскільки не страждали від спеки, бо на глибині тридцяти-сорока метрів температура не перевищувала десяти-дванадцяти градусів.

15 грудня ми пройшли на захід від Островів Товариства і граціозного острова Таїті, перлини Тихого океану. Я помітив уранці на відстані кількох миль під вітром високі вершини цього острова. Його води постачили їдальню корабля чудовою рибою — макреллю, бонітами, альбікорами і різновидністю морської змії, відомою під назвою мюнерофіс.

«Наутілус» пройшов вісім тисяч сто миль. Коли він плив між архіпелагом Тонга-Табу, де загинули екіпажі «Арго» та «Дюк-оф-Портленд», і архіпелагом Мореплавців, де був убитий капітан Лангль, друг Лаперуза,4 то лаг «Наутілуса» відмітив дев’ять тисяч сімсот двадцяту милю пройденого шляху. Потім перед нами з’явився архіпелаг Фіджі, де дикуни вбили матросів корабля «Юніон» і капітана Бюро, командира «Любимої Жозефіни».

Цей архіпелаг розкинувся на сто льє з півночі на південь і на дев’яносто льє зі сходу на захід між 6° і 2° південної широти та 174° і 179° західної довготи. Він складається з деякої кількості островів, острівців і рифів, серед яких виділяються по величині острови Віті-Леву, Вануа-Леву і Кандюбон.

Цю групу островів відкрив Тасман 1643 року, того самого року, коли Торрічеллі винайшов барометр, а Людовік XIV сів на французький престол. Яка з цих подій була найкориснішою для людства, — це я залишаю на розсуд читачів. Потім, у 1714 році, острови ці відвідав Кук, у 1793 році — д’Антркасто, і, нарешті, в 1827 році Дюмон-Дюрвіль розплутав географічний клубок цього архіпелагу. «Наутілус» наблизився до бухти Ваїлеа, місця жахливих пригод капітана Дільйона, який першим розгадав таємницю катастрофи кораблів Лаперуза.

Ця бухта, в яку ми кілька разів закидали сіті, дала нам величезну кількість чудових устриць. Ми жадібно поїдали їх, розкриваючи тут же, за столом, як у свій час радив Сенека. Ці молюски належать до виду, що відомий під назвою остреа ламеллоза і часто зустрічається у водах Корсіки. Устрична мілина бухти Ваїлеа була велика, і звичайно, коли б не численні причини, що обумовлюють знищення устриць, то подібне накопичення черепашок запрудило б цілі бухти, бо кожна устриця може знести до двох мільйонів яєчок.

І якщо Нед Ленд цього разу не розкаювався в своєму ненажерстві, то це тільки тому, що устриці — єдина їжа, яка не спричиняється до розладу шлунка. Справді, треба з’їсти не менше шістнадцяти дюжин цих безголових молюсків, щоб одержати триста п’ятнадцять грамів азотистих речовин, необхідних для щоденного харчування кожної людини.





25 грудня «Наутілус» плив посеред Ново-Гебрідського архіпелагу, який був відкритий Квіросом у 1606 році, досліджений Бугенвілем у 1768 році і дістав від Кука в 1773 році свою теперішню назву. Ця група складається головним чином з дев’яти великих островів і утворює смугу в сто двадцять льє, яка тягнеться з північного заходу на південний схід, між 15° та 2° південної широти і 164° та 168° довготи. Ми пройшли досить близько від острова Арру, який під час опівденних спостережень здався мені вкритим суцільним лісним масивом і був увінчаний дуже високим гірським піком.

Я не бачив капітана Немо уже тиждень. Тільки 27 числа, вранці, він увійшов до великого салону з виглядом людини, яка розлучилася з вами лише п’ять хвилин тому. Я в цей час відшукував на карті шлях «Наутілуса». Капітан наблизився і вказав пальцем місце на карті, промовивши тільки одно слово:

— Ванікоро.

Це слово подіяло на мене як магічне: так називалися острівці, біля яких загинули кораблі Лаперуза. Я швидко підвівся.

— «Наутілус» везе нас до Ванікоро?

— Так, пане професоре, — відповів капітан.

— І я зможу відвідати ці знамениті острови, де розбилися «Буссоль» і «Астролябія»?

— Якщо ви захочете, пане професоре.

— Коли ми будемо у Ванікоро?

— Ми вже прибули, пане професоре.

Я піднявся на палубу у супроводі капітана Немо і почав жадібно оглядати обрій.

На північному сході підносилися два вулканічних острови неоднакової величини, оточені кораловим рифом, що мав сорок миль в окружності. Ми були перед островом Ванікоро, який Дюмон-Дюрвіль назвав островом Відкриття, і саме перед маленькою гаванню Вану, розташованою під 16°4΄ південної широти і 164°32΄ східної довготи. Земля, здавалося, була вкрита зеленню від берега аж до внутрішніх вершин, над якими підносилася гора Капого заввишки чотириста сімдесят шість туазів[46].

«Наутілус», проминувши зовнішню ограду із скель, ввійшов через вузький прохід і опинився поза лінією прибою, де море було завглибшки від тридцяти до сорока брасів[47]. У тіні зелених тропічних рослин я помітив кількох дикунів, які з надзвичайним здивуванням стежили за нашим наближенням. Довге чорнувате тіло, що посувалося вперед по поверхні води, напевне здавалося їм якоюсь страшною китоподібною твариною, якої слід було боятися.

У цей час капітан Немо запитав мене про загибель Лаперуза.

— Про це знає весь світ, капітане, — відповів я.

— А чи не могли б ви мені розказати про те, що знає весь світ? — запитав він трохи іронічним тоном.

— Дуже охоче.

Я розповів йому про останні дослідження Дюмон-Дюрвіля. Ось короткий виклад цих фактів.

Лаперуз і його помічник, капітан де-Лангль, були послані в 1785 році Людовіком XVI у кругосвітнє плавання. Вони вирушили на корветах «Буссоль» і «Астролябія», які більше не повернулися.

У 1791 році французький уряд, не без підстав занепокоєний долею двох корветів, спорядив два великих фрегати «Розшук» і «Надію», які вийшли з Бреста 28 вересня під командою де-Брюні д’Антркасто. Через два місяці з розповіді якогось Боуена, командира корабля «Ельбермаль», довідалися, що біля берегів Нової Гвінеї помічені уламки кораблів, які зазнали катастрофи. Але д’Антркасто, не знаючи про це повідомлення, — досить сумнівне, між іншим, — попрямував до островів Адміралтейства, позначених у рапорті капітана Гунтера як місце аварії кораблів Лаперуза.

Ці розшуки були марні. «Надія» і «Розшук» пройшли навіть мимо Ванікоро, не зупиняючись; одним словом, ця подорож була дуже нещасливою, бо вона коштувала життя д’Антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам з його екіпажу.

Перший, хто знайшов незаперечні сліди загиблих, був капітан Дільйон, досвідчений моряк, який добре знав Тихий океан. 15 травня 1824 року його корабель «Святий Патрик» проходив мимо острова Тікопія, одного з Ново-Гебрідських островів. Там один тубілець, що приплив на пірозі, продав йому срібний ефес шпаги, на якому ще видно було сліди вирізаних літер. Цей тубілець, крім того, розповів, що шість років тому, під час свого перебування на Ванікоро, він бачив там двох європейців, які служили на кораблях, що розбилися багато років тому об підводні рифи острова.

Дільйон здогадався, що мова йде про кораблі Лаперуза, зникнення яких схвилювало весь світ. Він вирішив іти на острів Ванікоро, де, як говорив тубілець, знаходилися численні уламки загиблих кораблів, але вітри й течії перешкодили йому.

Дільйон повернувся в Калькутту. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство і Ост-Індську компанію. Корабель, який назвали «Розшук», був відданий в його розпорядження, і 23 січня 1827 року Дільйон вирушив з Калькутти у супроводі французького представника.

Після кількох зупинок у різних пунктах Тихого океану «Розшук» 7 липня 1827 року кинув якір перед Ванікоро, в тій самій гавані Вану, де перебував тепер «Наутілус».

Там Дільйон знайшов численні залишки аварії: залізні інструменти, якорі, блоки, каменеметальну мортиру, вісімнадцятифунтове ядро, уламки астрономічних приладів, кусок гакаборта і бронзовий дзвін з написом «Мене відлив Базен», що був клеймом ливарного двору Брестського арсеналу близько 1785 року. Тепер сумнівів уже не було більше.

Дільйон для поповнення своїх відомостей залишився на цьому нещасливому місці до жовтня. Потім, покинувши Ванікоро, вирушив до Нової Зеландії, а 7 квітня 1828 року причалив у Калькутті; після повернення до Франції він був ласкаво прийнятий Карлом X.

У цей же час Дюмон-Дюрвіль, не знаючи про відкриття Дільйона, вирушив у зовсім іншому напрямі шукати місце аварії кораблів. І справді, за словами одного китолова, у дикунів Луїзіади і Нової Каледонії нібито бачили медалі і хрест святого Людовіка.

Дюмон-Дюрвіль, командуючи «Астролябією», вийшов у море і кинув якір біля Гобарт-Тоуна через два місяці після того, як Дільйон залишив Ванікоро. Тут він довідався про наслідки, одержані Дільйоном, і, крім того, почув, що якийсь Джемс Гоббс, помічник капітана корабля «Юніон» з Калькутти, висадився на острові, розташованому під 8°18’ південної широти і 156°30’ східної довготи, і бачив там у тубільців залізні бруси та куски червоної матерії.

Дюмон-Дюрвіль, досить збентежений цим, і, не знаючи, чи можна вірити повідомленням газет, вирішив усе-таки йти по слідах Дільйона.

10 лютого 1828 року «Астролябія» зупинилася перед Тікопією, взяла за провідника і перекладача одного збіглого матроса, що поселився на цьому острові, і вирушила до Ванікоро. Сюди вона прибула 12 лютого, об’їхала його підводні рифи близько 14 лютого і лише 20 числа проминула зовнішню огорожу і кинула якір у гавані Вану.

23 лютого багато офіцерів обійшли весь острів і— принесли кілька незначних уламків. Тубільці, які вдавалися до заперечень і викрутасів, затялись і відмовилися провести їх на місце нещастя. Ця дуже підозріла поведінка їх наводила на думку, що вони погано поводилися з тими, хто зазнав катастрофи; і справді, вони, здавалося, боялись того, що Дюмон-Дюрвіль приїхав помститися за Лаперуза і його нещасних товаришів.

Однак 26 лютого, одержавши подарунки і зрозумівши, що їм нічого боятися помсти, вони провели помічника капітана, Жакіно, на місце аварії кораблів.

Там, на глибині трьох-чотирьох брасів, між рифами Паку і Вану, лежали якорі, гармати, залізні й свинцеві чушки, вкриті вапняковими відкладеннями. Шлюпка і китоловний човен «Астролябії» попрямували до цього місця, і на превелику силу екіпаж їхній витяг якір вагою в тисяча вісімсот фунтів, гармату, що стріляла восьмифунтовими ядрами, одну свинцеву чушку і два мідних каменемети.

Дюмон-Дюрвіль, розпитуючи тубільців, довідався також, що Лаперуз, утративши обидва свої кораблі через підводні рифи біля острова, збудував маленьке судно і вдруге зазнав аварії… Де? Цього ніхто не знав.

Тоді командир «Астролябії» звелів спорудити під тінню мангіфер пам’ятник славетному мореплавцеві і його товаришам. Це була проста чотиригранна піраміда, що стояла на кораловому п’єдесталі. На неї не пішло жодного кусочка заліза, щоб не викликати жадібності у тубільців.

Після цього Дюмон-Дюрвіль хотів одразу відплисти, але екіпаж його був виснажений лихоманкою, звичайною в цих нездорових місцях, та й сам він був дуже хворий; тому він знявся з якоря тільки 17 березня.

Тимчасом французький уряд, побоюючись, що Дюмон-Дюрвіль не знає про відкриття Дільйона, послав у Ванікоро корвет «Байонез» під командуванням Легоарана де-Тромеліна, який у цей час перебував на західному березі Америки. «Байонез» кинув якір біля Ванікоро за кілька місяців по тому, як відпливла «Астролябія». Він не знайшов ніяких нових документів, але переконався, що дикуни пощадили пам’ятник Лаперузу.

От що я розповів капітанові Немо.

— Отже, — сказав він, — ще нікому не відомо, де загинуло третє судно, збудоване тими, хто зазнав аварії на острові Ванікоро?

— Невідомо.

Капітан Немо нічого не відповів і знаком запропонував мені йти слідом за ним у великий салон. «Наутілус» занурився на кілька метрів углиб, і віконниці відсунулися.

Я кинувся до вікна і під кораловими відкладеннями, що були вкриті фунгіями, каріофілеями, серед міріадів чарівних рибок побачив кілька уламків, які не могли витягти драгою: залізні ланцюги, якорі, гармати, ядра, форштевень — одним словом, усі предмети, що належали загиблим кораблям, а тепер були вкриті живими квітами.

У той час як я роздивлявся ці сумні уламки, капітан Немо сказав мені серйозно:

— Командир Лаперуз відплив з своїми кораблями «Буссоллю» і «Астролябією» 7 грудня 1785 року. Спочатку він причалив у Ботані-Бей, відвідав острови Гонга, Нову Каледонію, потім вирушив до Санта-Круца і зупинився на Намука — острові, що належить до Гавайської групи. Після цього кораблі Лаперуза припливли до невідомих їм підводних рифів Ванікоро. «Буссоль», який ішов попереду, наткнувся на рифи біля південного берега. «Астролябія» поспішила йому на допомогу і так само наскочила па риф. Перший корабель потонув майже одразу. А другий, що сів на мілину під вітром, протримався ще кілька днів. Тубільці досить добре прийняли потерпілих. Останні поселилися на острові і збудували з уламків двох великих кораблів маленьке судно. Кілька матросів добровільно залишилися на Ванікоро. А інші, кволі і хворі, поїхали з Лаперузом. Вони направилися до Соломонових островів і всі загинули на західному березі головного острова групи, між мисами Розчарування й Задоволення.

— Як ви довідалися про це? — вигукнув я.

— Ось що я знайшов на місці останньої аварії корабля.

Капітан Немо показав мені ящик з білого заліза, прикрашений французьким гербом і весь роз’їдений солоною водою. Він відкрив його, і я побачив сувій паперів, які хоч і пожовкли вже, але ще можна було прочитати їх.

Серед них були навіть інструкції морського міністра Лаперузу з власноручними помітками на полях Людовіка XVI.

— Це чудова смерть для моряка! — сказав капітан Немо. — Коралова могила спокійна, і я був би радий, коли б моїм товаришам і мені доля послала таку саму могилу.

РОЗДІЛ XX Торресова протока

У ніч з 27 на 28 грудня «Наутілус» покинув береги Ванікоро з надзвичайною поспішністю. Він узяв напрям на південний захід і за три дні пройшов сімсот п’ятдесят льє, що відділяють групу островів Лаперуза від південно-східної частини Нової Гвінеї.

1 січня 1863 року рано-вранці до мене на палубу прийшов Консель.

— Чи дозволить мені пан побажати йому щасливого нового року? — спитав бравий хлопець.

— Звичайно, Конселю, зовсім так само, як коли б ми були в Парижі, в моєму кабінеті при Ботанічному саду. Дякую тобі за побажання І тільки хочу запитати тебе, що ти розумієш під «щастям» у таких обставинах, в яких ми перебуваємо? Чи бажаєш ти, щоб цей рік приніс нам визволення, чи, навпаки, продовження цієї дивної подорожі?

— Справді, — відповів Консель, — я. не знаю, що сказати панові. Звичайно, ми бачимо цікаві речі, і протягом двох місяців, що ми тут, у нас не було часу нудьгувати. Останнє чудо завжди дивовижніше за попередні, і коли так триватиме й далі, то я не знаю, чим це закінчиться. Я думаю, що нам ніколи не трапиться подібної нагоди.

— Ніколи, Конселю.

— Крім того, капітан Немо цілком виправдовує своє латинське ім’я «Ніхто»: він нас ні в чому не обмежує, нібито його й зовсім не існує на світі.

— Ти правду сказав, Конселю.

— Отже, я дозволю собі сказати панові, що вважатиму щасливим той рік, який дасть нам можливість побачити все…

— Побачити все, Конселю? Це було б, мабуть, дуже довго. А що думає про це Нед Ленд?

— Нед Ленд думає зовсім інакше, ніж я, — відповів Консель. — Це людина з прозаїчним складом розуму і вимогливим шлунком. Йому набридло вже дивитися на риб і весь час харчуватися ними. Відсутність вина, хліба, м’яса дуже відчутна для справжнього саксонця, який звик до біфштекса і до помірної порції бренді або джину[48].

— Щодо мене, Конселю, то мене це ніскільки не тривожить, і я дуже добре пристосувався до режиму на цьому судні.

— Я теж, — відповів Консель, — і так само охоче бажаю залишитися тут, як містер Ленд утекти звідси. Отже, коли рік, що починається, буде нещасливий для мене, то він буде щасливим для нього, і навпаки. Таким чином хто-небудь з нас неодмінно буде задоволений. Нарешті, на закінчення, я бажаю панові того, що він сам собі бажає.

— Дякую, Конселю. Тільки попрошу тебе відкласти на пізніше питання про новорічні подарунки і натомість задовольнитися міцним потиском рук. Нічого більше не можу тобі тепер запропонувати.

— Пан ніколи не був таким щедрим, — відповів Консель.

Після цього він вийшов.

До 2 січня ми пройшли одинадцять тисяч триста сорок миль, тобто п’ять тисяч двісті п’ятдесят льє з часу нашого виходу з Японського моря. Перед «Наутілусом» простиралися небезпечні зони Коралового моря, що омивало північно-східні береги Австралії. Наше судно пливло на відстані кількох миль од страшного бар’єра з рифів, де ледве не загинули 10 червня 1770 року кораблі капітана Кука. Судно, на. якому плив Кук, ударилось об скелю і тільки тому не потонуло, що кусок корала, який відломався при зіткненні, закрив собою пробоїну в його корпусі.

Я дуже хотів оглянути цей риф завдовжки триста шістдесят льє, об який море, що завжди хвилювалося, розбивалося з страшною силою й гуркотом, схожим на розкоти грому. Але в цей час. «Наутілус» нахилом рулів глибини був потягнутий униз, і мені так і не довелося побачити ці коралові стіни. Я мусив задовольнитися розглядом різних зразків риб, принесених нашими сітями. Я помітив серед інших гермони, вид скумбрії, завбільшки з доброго тунця, з поперечними смугами на блакитнуватому череві, які зникають після смерті риби. Ці риби супроводжували нас цілими зграями і постачали наш стіл дуже смачними делікатесами. Спіймали також велику кількість спар, завдовжки з півдециметр, але дуже смачних, і літаючих риб, справжніх підводних ластівок, які темними ночами раз у раз борознять повітря і воду фосфоресціюючими фігурками. Серед молюсків і зоофітів я знайшов у сітях різні види альціонарій, лужанок живородних, байдарок, молотків. Флора була представлена красивими плавучими водоростями, ламінаріями і макроцистами, просякнутими слизом, що просочувався крізь їхні пори.

За два дні ми перетяли Коралове море і 4 січня побачили береги Папуасії. З цього приводу капітан Немо повідомив мене про свій намір пройти в Індійський океан Торресовою протокою. Більше він нічого не сказав. Нед з задоволенням відзначив, що цей шлях наближує нас до європейських морів.

Торресова протока дуже небезпечна через рифи і через дикість жителів, які часто відвідують її береги. Вона відділяє од Нової Голландії великий острів Папуасію, що називається також Новою Гвінеєю.

Папуасія, завдовжки чотириста і завширшки сто тридцять льє, має поверхню в сорок тисяч географічних льє. Вона розташована між 0°19΄ та 10°2΄ південної широти і 128°23΄ та 146°15΄ довготи. Опівдні, коли помічник капітана визначав висоту сонця, я помітив ланцюг гір Арфалькс, що підносилися терасами і закінчувалися гострокінцевими вершинами.

Ця земля, відкрита в 1511 році португальцем Франціско Серрано, «була центром чорношкірих, що населяють Малазію», як сказав де-Ріенці, і я майже не сумнівався в тому, що пригоди цього плавання поставлять мене лицем до лиця з страшними Андаменами.

«Наутілус» наблизився до входу в найнебезпечнішу на земній кулі протоку, по якій найвідважніші мореплавці ледве насмілювалися пливти. Цю протоку відкрив Луї Пас де-Торрес, повертаючися з південних морів у Меланезію; тут у 1840 році ледве не загинули на мілині корвети Дюмон-Дюрвіля з усім екіпажем. Навіть «Наутілус», для якого не страшні були ніякі небезпеки моря, повинен був усе-таки остерігатися коралових рифів.

Торресова протока завширшки приблизно тридцять-сорок льє, але вона захаращена численною кількістю островів, острівців, скель і підводного каміння, які роблять її майже непридатною для судноплавства. В зв’язку з цим капітан Немо вжив усіх необхідних заходів обережності. Гойдаючись на поверхні води, «Наутілус» плив уперед з помірною швидкістю. Його гвинт, як хвіст кита, повільно розсікав хвилі.

Користуючися цією обставиною, обидва мої товариші і я вийшли на палубу, завжди порожню. Перед нами було приміщення стерничого, де, коли я не помиляюся, перебував сам капітан Немо, управляючи «Наутілусом»..

У мене перед очима лежала чудова карта Торресової протоки, складена інженером-гідрографом Вінцендоном Дюмуленом і мічманом експедиції Купван-Дебуа — нині адміралом — який був при штабі Дюмон-Дюрвіля під час його останньої кругосвітньої подорожі. Ця карта разом з картами капітана Кінга — найкращий засіб розплутати непрохідний лабіринт Торресової протоки, і я уважно розглядав її.

Навколо «Наутілуса» море люто клекотіло. Сильна течія, що котила хвилі з південного сходу на північний захід з швидкістю двох з половиною миль, розбивалась об коралові рифи, які подекуди виступали з води.

— Погане море! — сказав Нед Ленд.

— Справді дуже погане, — погодився я, — навіть для такого судна, як «Наутілус».

— Мабуть, — промовив канадець, — цей клятий капітан добре знає свій шлях, бо я бачу далі такі коралові рифи, об які розбився б ущент його корабель, коли б навіть тільки доторкнувся до них.

Справді, становище було дуже небезпечним, проте «Наутілус», ніби зачарований, ковзав серед жахливих рифів. Він не йшов точно по шляху «Астролябії» і «Ретельного», який виявився фатальним для Дюмон-Дюрвіля, а взяв курс більше на північ, обійшов острів Мюррея і повернув на південний захід, до проходу Кумберленда. Я гадав, що «Наутілус» піде цим проходом, але, повернувши на північний захід, він поплив між численними маловідомими островами й острівцями до острова Таунда й Небезпечного каналу.

Я запитував себе: невже капітан Немо такий до божевілля необережний, що поведе свій корабель цим проходом, де сіли на мілину обидва корвети Дюмон-Дюрвіля? Але, змінивщи вдруге свій напрям, «Наутілус» пішов прямо на захід, до острова Гвебороар.

Була третя година пополудні. Морський приплив досяг найвищого рівня, і хвилювання на морі припинилося. «Наутілус» наблизився до острова, який ще й тепер стоїть у мене перед очима разом з його чудовим узліссям з пальм. Ми були від нього на відстані двох миль.

Раптом сильний поштовх перекинув мене. «Наутілус» наткнувся на підводний риф і зупинився нерухомо, трохи накренившись на лівий бік.

Коли я підвівся, то побачив на палубі капітана Немо і його помічника. Вони оглядали корабель, обмінюючись кількома словами на своєму незрозумілому наріччі.

Становище було ось яке. На відстані двох миль з правого боку виднівся острів Гвебороар, берег якого заокруглювався з півночі на захід, як величезна рука. На півдні й сході вже з’являлися кілька коралових виступів, оголюваних морським відпливом. Ми міцно сіли на мілину і до того ж в одному з таких морів, де припливи не бувають високі, — обставина неприємна для «Наутілуса», якому треба було зніматися з мілини. Одначе корабель ніскільки не постраждав, настільки міцним був його корпус. Але якщо в ньому не могло утворитися ні пробоїни, ні течі, то він рискував усе ж назавжди залишитися прикутим до цих рифів, що означало б кінець підводній машині капітана Немо.

Так міркував я, коли до мене наблизився капітан. Завжди незворушний і спокійний, він не був ні роздратований, ні схвильований.

— Нещасний випадок?

— Ні, просто випадок, — відповів він.

— Але все-таки це пригода, яка, можливо, примусить вас зробитися жителем тієї землі, від якої ви тікаєте, — заперечив я.

Капітан Немо якось дивно подивився на мене і зробив заперечливий рух. Цим він ясно дав зрозуміти, що ніщо ніколи не примусить його повернутися на землю. Потім сказав:

— Що ви, пане Аронакс, «Наутілусу» ніщо не загрожує. Він ще знайомитиме вас з чудесами океану. Наша подорож тільки-но починається, і я не бажаю так швидко позбутися честі бути вашим супутником.

— І все ж, капітане Немо, — мовив я, ніби не помітивши іронії в його словах, — «Наутілус» сів на мілину під час припливу. А припливи не бувають високими в Тихому океані, і якщо ви якимсь чином не розвантажите «Наутілус», — а це мені здається неможливим, — то я не бачу, як він спливе на воду.

— В тому, що припливи не бувають високими в Тихому океані, ви праві, пане професоре, — відповів капітан Немо, — але в Торресовій протоці різниця між високим і низьким рівнем припливів складає півтора метра. Сьогодні 4 січня, а через п’ять днів буде повний місяць. Я дуже здивуюсь, якщо цей люб’язний супутник Землі не підніме води досить високо і тим не зробить мені послуги, якої я ні від кого іншого не прийму, крім нього.

Сказавши це, капітан Немо у супроводі свого помічника спустився всередину «Наутілуса». Щождо судна, то воно більше не рухалося, нібито коралові поліпи вже прикріпили його до скелі своїм незруйновним цементом.

— Ну що, пане професоре? — спитав Нед Ленд, наблизившись до мене після того, як пішов капітан.

— От що, друже Нед: ми спокійно чекатимемо припливу 9 січня, бо, виходить, місяць люб’язно зніме нас з мілини.

— Тільки й усього?

— Тільки й усього.

— І цей капітан не має наміру кинути якір у відкритому морі і пустити на повний хід машину, щоб зрушити з місця?

— Але ж для цього досить буде припливу, — просто відповів Консель.

Канадець поглянув на Конселя і знизав плечима. В ньому заговорив моряк.

— Пане професоре, — вигукнув він, — повірте мені: цей кусок заліза ніколи вже не плаватиме ні на воді, ні лід водою! Він годиться тепер тільки для продажу з ваги. Отже, я думаю, що настав час нишком позбутися товариства капітана Немо.

— Друже Нед, — відповів я, — я не втрачаю надії, як ви, на доблесного «Наутілуса», і за чотири дні ми будемо знати, як нам бути і чи високі припливи в Тихому океані. А втім, порада тікати була б доречна, коли б поблизу були береги Англії або Провансу, але біля берегів Нової Гвінеї — зовсім інша справа; ми завжди встигнемо вдатися до цього крайнього заходу, якщо «Наутілус» не підніметься з мілини, хоч мені, щиро кажучи, це буде неприємно.

— То чи не можна хоч побувати на цій землі? — спитав Нед Ленд. — Он острів. На тому острові є дерева. Під тими деревами живуть земні тварини — живі котлети, ростбіфи та біфштекси, які я покуштував би з превеликим задоволенням.

— Цього разу друг Нед правий, — сказав Консель, — і я приєднуюся до його думки. Чи не може пан попросити свого друга, капітана Немо, висадити нас на землю, хоч би для того, щоб не розучитися ходити по твердій землі нашої планети?

— Я можу його попросити, але він відмовить.

— Нехай пан усе-таки рискне, — сказав Консель, — тоді ми принаймні знатимемо, наскільки ласкавий капітан.

На щире моє здивування, капітан Немо погодився задовольнити наше прохання і зробив це з великою люб’язністю та ввічливістю, навіть не вимагаючи від мене обіцянки повернутися на борт. А втім, утеча через землі Нової Гвінеї була б дуже небезпечною, і я навіть не порадив би Недові Ленду спробувати робити це. Краще було залишатися полоненим на «Наутілусі», ніж потрапити до рук тубільців Папуасії.

Наступного ранку в наше розпорядження було дано човен. Я не старався довідатися, чи супроводжуватиме нас капітан Немо. Я навіть думав, що ніхто з людей екіпажу не поїде з нами і що Нед Ленд самостійно буде правити шлюпкою. До того ж земля була од нас на відстані ледве чи двох миль, і Нед Ленд міг жартома провести легкий човен між рифами, небезпечними для суден.

Другого дня, 5 січня, човен витягли з його приміщення і спустили на воду. Для цього досить було двох матросів. Весла були в човні, і нам залишалося тільки сісти в нього.

О восьмій ранку, озброєні рушницями й сокирами, ми відчалили од борту «Наутілуса». Море було досить спокійне. Легкий бриз дув з берега. Консель і я сиділи на веслах і енергійно гребли, а Нед направляв шлюпку у вузькі проходи між рифами. Човен добре слухався руля і летів дуже швидко.

Нед Ленд не міг стримати своєї радості. Це був в’язень, який вирвався з тюрми і зовсім не думав, що йому знову належить повернутися туди.

— М’ясо! — вигукував він. — Ми будемо їсти м’ясо, та яке м’ясо! Справжню дичину! Правда, без хліба. Я не кажу, що риба — погана річ, але не слід нею зловживати, і кусок свіжої дичини, підсмажений на гарячому вугіллі, може приємно різноманітити нашу їжу.

— Ненажера! — сказав Консель. — У мене від його слів слинки течуть.

— Залишається довідатися, — зауважив я, — чи є дичина в цих лісах і чи не такого вона зросту, що почне полювати на самих мисливців.

— Гаразд, пане Аронакс, — відповів канадець, зуби якого, здавалося, були такі гострі, як лезо сокири. — Я з’їм навіть тигра, філей тигра, якщо не знайдеться інших чотириногих на цьому острові.

— Друг Нед стає небезпечним, — сказав Консель,

— У всякому разі, — заявив Нед Ленд, — чи буде то чотиринога тварина без пір’я, чи двонога істота в пір’ї, я готовий привітати її першим моїм пострілом з рушниці.

— Ну, — промовив я, — знову починається безрозсудство містера Ленда.

— Не бійтеся, пане Аронакс, — відповів канадець, — і веслуйте сміливо. За півгодини я запропоную вам страву, приготовлену на мій смак.

О пів на дев’яту човен «Наутілуса» тихо зупинився на піщаному березі, щасливо проминувши коралове кільце, що оточувало острів Гвебороар.

РОЗДІЛ XXI Кілька днів на суші

Я глибоко розхвилювався, ставши на тверду землю. Нед Ленд пробував землю ногами, немов вступав у володіння нею. Адже ми вже два місяці, за виразом капітана Немо, були «пасажирами» «Наутілуса», вірніше, полоненими його командира.

За кілька хвилин ми вже були на відстані рушничного пострілу від берега моря. Ґрунт на поверхні землі майже повністю складався з вапняку зірчастих коралів, але деякі річища висохлих потоків, усіяні гранітними уламками, свідчили, що цей острів був раннього вулканічного походження. Весь обрій ховався за стіною чудового лісу. Величезні дерева, висота яких іноді досягала двохсот футів, з’єднувалися одне з одним гірляндами ліан — справжніми природними гамаками, що погойдувалися під поривами легкого вітерця. Тут були у великій кількості мімози, фікуси, гібіскові й тікові дерева і пальми. Біля підніжжя велетенських стовбурів під захистом зеленого склепіння росли орхідеї, стручкові рослини і папороті.

Але канадець, не помічаючи прекрасних зразків новогвінейської флори, віддав перевагу корисному над приємним. Він знайшов кокосову пальму, зірвав кілька її плодів і, розбивши їх, запропонував нам. Ми з такою насолодою випили молоко, з’їли мигдалеву м’якоть кокосів, що це не можна було розглядати інакше, як протест проти звичайного меню «Наутілуса».

— Чудово! — примовляв Нед Ленд.

— Дуже смачно! — озивався Консоль.

— І я не думаю, — додав канадець, — що ваш Немо буде проти того, щоб ми поповнили корабельні запаси кокосами.

— Згоден, — промовив я, — але певен, що він не захоче їх навіть покуштувати.

— Тим гірше для нього! — зауважив Консель.

— І тим краще для нас! — додав Нед Ленд. — Нам залишиться більше.

— Хвилину, друже Ленд, — сказав я гарпунникові, який уже зібрався обірвати другу пальму, — кокосові горіхи, безумовно, прекрасна річ, але перш ніж наповнити ними шлюпку, нам краще спочатку довідатись, чи не ростуть на острові які-небудь не менш корисні рослини. Свіжі овочі добре зустріне команда «Наутілуса».

— Пан має рацію, — підтримав мене Консель. — Я пропоную залишити в нашій шлюпці три місця: одне для фруктів, друге — для овочів і третє — для дичини, хоч я не бачив ще жодного звірка.

— Конселю, ніколи не треба впадати у відчай, — заспокоїв його канадець.

— Що ж, продовжимо нашу екскурсію, — запропонував я, — але будьмо на сторожі. Хоч острів і здається безлюдним, проте на ньому можуть бути жителі, що не так розбираються у виборі їжі, як ми!..

— Еге-ге! — вигукнув Нед Ленд, багатозначно рухаючи щелепами.

— Гей, Неде! Що з вами? — скрикнув Консель.

— Слово честі! — відповів канадець, — я починаю розуміти принадність людожерства.

— Неде! Неде! Що ви говорите? — з комічним жахом сказав Консель. — Ви і людожер! Я тепер не відчуватиму себе в безпеці, живучи з вами в одній каюті. Мабуть, одного дня я прокинуся наполовину зжертим?

— Друже Консель, я вас дуже люблю, але не настільки, щоб з’їсти без крайньої потреби.

— Не вірю вам! — відповів Консель. — Рушаймо на полювання! Треба обов’язково добути якусь дичину, щоб задовольнити цього канібала. Інакше в один з найближчих ранків пан знайде самі кісточки свого слуги.

Так, обмінюючись жартами, ми заглибилися під темне склепіння лісу і протягом двох годин блукали по ньому.

Випадок допоміг нам: ми знайшли одну з найкорисніших рослин тропічного пояса, що дала нам дорогоцінну їжу, якої не було на кораблі.

Я говорю про хлібне дерево, у великій кількості поширене на острові Гвебороарі. Я незабаром помітив різновидність його, без насіння, якій малайці дали назву «ріма».

Хлібне дерево відрізнялось од інших прямим стовбуром заввишки сорок футів. Його граціозно заокруглена вершина, утворена великим багатодольним листям, відразу впадала в очі. Це дерево дуже добре акліматизувалося на Маскаренських островах. З його зеленої гущавини звисали великі кулясті плоди завширшки один дециметр, укриті горбкуватими шестикутниками. Ця корисна рослина, яку природа дарувала безхлібним районам, не потребує ніякої обробки і дає плоди на протязі восьми місяців року.

Нед Ленд добре знав ці плоди. Під час своїх численних подорожей він їх уже куштував і непогано умів приготовляти. Їхній вигляд розпалив його апетит, і він уже не міг себе стримувати.

— Пане професоре, — звернувся він до мене, — я умру, якщо хоч трохи не поласую м’якушкою плодів цього дерева.

— Ласуйте, друже Нед, ласуйте, скільки вашій душі завгодно. Ми сюди для того і зайшли, щоб робити експерименти. Так давайте експериментувати!

— Для цього не потрібно багато часу, — відповів канадець.

Озброївшись запалювальним склом, він швидко розклав багаття з хмизу. Вогонь почав весело потріскувати. В цей час ми з Конселем назбирали плодів хлібного дерева. Деякі з них ще не встигли дозріти; їхня товста шкірка прикривала білу злегка волокнисту м’якоть. Зате інші, жовтуваті і драглисті, яких було значно більше, наче чекали, щоб їх зірвали.

В цих плодах зовсім не було кісточок. Консель приніс їх Недові з дюжину. Той поклав їх на розжарене вугілля, розрізавши перед цим на товсті скибочки. Роблячи це, він увесь час примовляв:

— Ви побачите, пане професоре, який смачний цей хліб!

— Особливо, якщо довгий час його не бачили, — додав Консель.

— Це навіть не хліб, — промовив канадець, — а вишукане печиво. Ви ніколи його не куштували, пане професоре?

— Ніколи, Неде.

— Ну що ж, готуйтеся покуштувати цю смачну страву. Не бути мені королем гарпунників, якщо ви не захочете другої порції!

За кілька хвилин той бік скибочок, що був на вогні, повністю обвуглився. Всередині з’явилася біла маса, щось подібне до ніжної хлібної м’якушки, смаком схожої на артишок.

Треба визнати, що хліб справді був чудовий, і я їв його з великою насолодою.

— На жаль, — промовив я, — навряд чи може ця м’якоть зберігатися у свіжому вигляді. Тому, мені здається, даремно брати запас цих плодів на борт.

— Що ви, пане професоре, — заперечив Нед Ленд. — Ви говорите про це як природознавець, а я діятиму як будочник. Конселю, назбирайте цих плодів! Повертаючись, ми їх візьмемо з собою.

— А як же ви їх зберігатимете? — запитав я канадця.

— Зроблю з їхньої м’якоті розчин тіста, яке може зберігатися дуже довго не псуючись. Коли ж я захочу його використати, я спечу на корабельній кухні. Незважаючи на дещо кислуватий присмак, хліб вам здасться прекрасним.

— Отже, Неде, я бачу, що до цього хліба нічого більше не треба…

— Навпаки, пане професоре, — заперечив канадець. — Нам потрібні ще фрукти або принаймні овочі.

— Що ж, давайте шукати фрукти і овочі.

Закінчивши збирання плодів хлібного дерева, ми вирушили на розшуки нових страв для нашого «земного» обіду.

Наші розшуки не були марні, і вже до дванадцятої години ми зробили достатні запаси бананів. Ці ніжні плоди жаркого пояса визрівають протягом усього року, і малайці, які назвали їх «пізангом», споживають їх сирими. Разом з бананами ми назбирали величезних смокв, дуже смачних плодів мангового дерева, і ананасів неймовірного розміру. Збирання цього врожаю забрало значну частину нашого часу. А втім, ми за ним не шкодували.

Консель увесь час стежив за Недом. Гарпунник ішов попереду і, проходячи біля деяких дерев, упевнено зривав чудові плоди, поповнюючи свої запаси.

— Ну, — спитав Консель, — вам уже всього вистачає, друже Нед?

— Гм! — промурмотів канадець.

— Як? Ви ще скаржитеся?

— З усієї цієї зелені не приготуєш обіду, — відповів Нед. — Це на десерт після обіду. А де суп? Де печеня?

— Справді, Неде, — втрутився я, — ви обіцяли почастувати нас відбивними котлетами. Щось я їх не бачу.

— Пане професоре, — відповів канадець, — полювання не тільки не закінчилося, а ще й не починалося. Терпіння! Ми ще зустрінемо якусь дичину в пір’ї чи у шерсті коли не в цьому місці, так в іншому…

— І коли не сьогодні, то завтра, — додав у тон йому Консель. — Проте не слід надто далеко заходити. Я навіть пропоную повернутися до шлюпки.

— Як? Уже? — скрикнув Нед.

— Ми повинні повернутися до настання темряви, — сказав я.

— А котра тепер година? — запитав канадець.

— Щонайменше друга, — відповів Консель.

— Як пролітає час на твердій землі! — вигукнув Нед Ленд з жалісним зітханням.

— У дорогу! — скомандував Консель.

На зворотному шляху через ліс ми додали до наших запасів листя капустяної пальми, за яким довелося лізти аж на вершину дерева, зелені боби, що їх малайці називають «абру», і ямс вищої якості.

Коли ми дійшли до своєї шлюпки, ми були дуже переобтяжені. І все ж Нед Ленд вважав, що його запаси ще недостатні. Але доля йому посміхалася. Коли ми вже готувалися відпливати, він помітив кілька сагових пальм заввишки від двадцяти п’яти до тридцяти футів. Ці дерева, такі ж цінні, як і хлібне дерево, вважаються найкориснішими рослинами в Меланезії.

Сагові пальми не потребують особливого догляду і розмножуються, як і шовковиці, паростками та насінням.

Нед Ленд знав спосіб поводитися з цими деревами. Взявши сокиру і діючи нею з великою спритністю, він швидко зрубав дві чи три сагові пальми. Навкруги них знялася біла курява, яка свідчила про їх зрілість.

Я дивився на роботу Неда скоріше очима натураліста, ніж зголоднілої людини. Він почав з того, що відірвав з кожного стовбура смугу кори в палець завтовшки. Під корою виявилося довгасте волокно, що утворювало безліч заплутаних вузлів, просякнутих клейким борошном. Це сагове борошно і було тією їстівною речовиною, яка служила головним продуктом харчування для меланезійського населення.

Нед Ленд на перший випадок задовольнився тим, що розрубав стовбури на кілька частин, як це роблять з дровами. Сагове борошно він збирався добувати після повернення на корабель. Для цього треба було спочатку борошно просіяти, щоб відділити його од волокон, потім просушити на сонці і, нарешті, висипати у форми, щоб воно затужавіло.

О п’ятій вечора, навантажені всіма нашими багатствами, ми відпливли од берега острова і за півгодини причалили до борту «Наутілуса». Нас ніхто не зустрічав. Здавалося, велетенський залізний циліндр був безлюдним. Вивантаживши наші запаси, я спустився в свою каюту, де знайшов готову вечерю. Я поїв і ліг спати.

Наступного дня, 6 січня, на кораблі не трапилося нічого нового. Всередині його не було чути ніякого шуму, не видно було ніяких ознак життя. Шлюпка залишалася прив’язаною до борту на тому ж місці, де ми її покинули. Ми вирішили повернутися на острів Гвебороар. Нед Ленд сподівався, що йому сьогодні більше пощастить у полюванні, ніж учора. Він хотів обстежити іншу частину лісу.

Зі сходом сонця ми вже були в дорозі. Шлюпка, підхоплена хвилями, що котилися до берега, дуже швидко досягла острова.

Ми висадились на землю. Поклавшись на інстинкт канадця, я й Консель пішли за ним. Нам довелося поспішити, бо довгі ноги Неда загрожували весь час залишити нас. далеко позаду.

Нед Ленд направився в глиб західної частини острова. Перейшовши вбрід кілька струмків, ми досягли рівнини, яку оточував чудовий ліс. Кілька зимородків пурхали коло струмків, але жоден з них не дозволив нам наблизитися до себе. Обережна поведінка цих пташок свідчила що вони вже зустрічалися з двоногими істотами і знали, чого від. них можна чекати. З цього я зробив висновок, що хоч це» острів і ненаселений, але люди все-таки відвідують його.

Проминувши родючу луку, ми опинилися на узліссі маленького гаю. Численні птахи, весь час перелітаючи з місця на місце, оживляли його своїми голосами.

— Знову тільки птахи! — озвався Консель.

— Але серед них є і їстівні! — відповів гарпунник.

— Навряд, друже Нед, — заперечив йому Консель, — бо я бачу самих лише папуг.

— Друже мій, — поважно відповів Нед, — для тих, хто не має чого їсти, папуга стає фазаном.

— Можу додати, — сказав я, — що цей птах, як слід приготовлений, заслуговує на увагу.

І справді, під густим листям дерев поселилося дуже багато папуг. Вони перелітали з гілки на гілку, ніби чекаючи, щоб хто-небудь навчив їх людської мови, а поки що нестримно базікали з своїми різноколірними подружками. Тут були поважні какаду, що, здавалося, розв’язували якусь складну філософську проблему; наче клапті кольорової тканини, які несе легкий вітерець, перелітали яскраво-червоні лорі; з різким хлопанням крил проносилися калаоси; папуги, під назвою «папуаси», були розмальовані найтоншими відтінками блакитної фарби. Були тут і інші різновидності чарівних, але здебільшого непридатних для їжі пташок.

Цій колекції не вистачало однієї пташки, яка дуже часто зустрічається в цих краях, ніколи не з’являючись за межами островів Арру та Нової Гвінеї. Проте мені незабаром пощастило помилуватися і нею.

Пройшовши не дуже густий ліс, ми опинилися на галявині, що заросла чагарником. Наша поява сполохала якихось птахів з розкішним оперенням. Довге пір’я було розташоване у них так, що вони могли летіти тільки проти вітру. Хвилястий політ, граціозність, з якою вони описували кола в повітрі, переливчаста гра кольорів оперення — все це чарувало погляд. Мені неважко було упізнати їх.

— Це райські птахи! — скрикнув я.

— Клас горобиних, ряд кілегрудих, — одразу відгукнувся Консель.

— Родина куріпок? — спитав Нед Ленд.

— Не думаю, мій друже, — відповів я. — Але все ж розраховую на вашу спритність. Мені дуже хочеться упіймати хоч одну з цих чарівних тропічних пташок.

— Що ж, спробуємо, пане професоре, хоч я звик більше до гарпуна, ніж до рушниці.

Малайці, які продають райських птахів китайцям у великій кількості, користуються різними способами ловлі; на жаль, ми не могли їх застосувати. Іноді вони розташовують сильце на верхівках високих дерев — найулюбленішому місці цих птахів. Іноді їх ловлять з допомогою надзвичайно в’язкого клею, до якого вони прилипають. А інколи навіть отруюють водойми, з яких ці птахи звикли пити воду. Щодо нас, то ми повинні були стріляти в них на льоту з малими шансами на успіх. І справді, ми даремно витратили частину наших зарядів.

Об одинадцятій ранку ми пройшли вже перший ряд горбів у центрі острова, але ще нічого не вбили. Голод підганяв нас. Сподіваючись на успішні результати полювання, ми нічого не взяли з собою поїсти. На щастя, Консель двома влучними пострілами забезпечив нам сніданок, чим сам був надзвичайно здивований. Він убив білого голуба і припутня. Ми швидко їх обскубли і, нанизавши на рожен, засмажили на вогні. Поки наші птахи смажилися, Нед приготував плоди хлібного дерева. Як і слід було чекати, обидва голуби здалися нам дуже смачними. Мускатні горіхи, якими звичайно вони живляться, надають їхньому м’ясу особливо ніжного аромату і роблять його приємним на смак. Ми з’їли птахів до останньої кісточки.

— Вони такі ж смачні, як пулярки, вигодовані трюфелями, — зробив висновок Консель.

— Ну, друже, чого вам тепер не вистачає? — звернувся я до канадця.

— Чотириногої дичини, пане Аронакс, — відповів Нед Ленд. — Усі ці пташки — тільки закуска, забава, а не справжня їжа. Тому я не заспокоюся доти, поки не вб’ю якусь тварину для котлет.

— Я також не заспокоюся, Неде, поки не впіймаю райського птаха.

— В такому разі продовжуймо полювання, — запропонував Консель, — але повернімо до моря. Ми вже дійшли до гірських схилів, і я вважаю за краще знову спуститися до лісу.

Це було слушне зауваження, і ми з ним погодилися. Приблизно за годину ми потрапили в справжні зарості сагових пальм. З-під наших ніг неодноразово вислизали змії, але вони не були отруйливі. Райські птахи здіймалися вгору при нашому наближенні, і я вже по-справжньому втратив надію ближче познайомитися з ними. Аж ось Консель, який ішов попереду, раптом нахилився, радісно скрикнув і, повернувшись до мене, показав прекрасний екземпляр райського птаха.

— Браво, Конселю! — вигукнув я.

— Пан дуже люб’язний, — відповів він. — Ні, мій хлопче. Ти зробив це дуже майстерно. Упіймати живого райського птаха, та ще руками!

— Якщо пан зволить подивитися на нього ближче, він побачить, що моя заслуга тут невелика.

— Чому ж, Конселю?

— Тому, що цей птах зовсім п’яний!

— П’яний?

— Так, пане, п’яний від мускатних горіхів, якими він ласував під мускатним деревом, де я його і схопив. Ось, Неде! Подивіться на ці потворні наслідки надмірності.

— Тисяча чортів! — загримів канадець. — Гріх вам, Конселю, докоряти мені за ту горілку, що я випив за останні два місяці!

Тимчасом я вивчав цікавого птаха. Консель не помилявся. Райський птах, сп’янівши від хмільного соку, став зовсім безпорадним: не міг літати, ледве тримався на ногах. Та це мене мало непокоїло, і я залишив його протверезитися.

Цей птах належав до найкрасивішого з восьми видів райських птахів, поширених у Новій Гвінеї і на сусідніх островах. Він був одним з найрідкісніших і називався «великим ізумрудом». Довжина його була тридцять сантиметрів. Голівка птаха відносно маленька, такими ж маленькими були й очі, розташовані біля дзьоба. Забарвлення його являло собою прекрасну гаму кольорів: жовтий дзьоб, темно-коричневі лапки й кігті, ясно-коричневі крила, забарвлені по краях у червоний колір, жовтуваті голівка й верхня частина шиї, смарагдово-зелена шийка, каштанові груди й черевце. Два довгих, пухнастих, вигнутих серпом пера надзвичайної ніжності і краси оздоблювали його хвіст. Все це робило цього чудового птаха таким красивим, що не випадково місцеве населення дало йому поетичну назву «сонячного птаха».

Мені надзвичайно хотілося привезти в Париж цей розкішний екземпляр і подарувати його Ботанічному саду, в якому не було ще жодного живого райського птаха.

— Значить, це рідкісний птах? — запитав мене канадець тоном мисливця, якого мало цікавить дичина з точки зору мистецтва.

— Дуже рідкісний, мій хоробрий друже. І особливо важко впіймати його живим. Навіть мертві, ці птахи являють собою надзвичайну цінність для торгівлі. Тому тубільці почали підроблювати їх, як підроблюють перли або ж діаманти.

— Як! — здивовано скрикнув Консель. — Підроблюють райських птахів?

— Так, Конселю!

— І пан знає, як це робиться?

— Знаю, Конселю! Під час літніх мусонів райські птахи втрачають своє чудове хвостове оперення. Підроблювачі пернатих підбирають ці пера, спритно прикріплюють їх до хвоста якої-небудь нещасної, навмисне спотвореної папуги, підфарбовують шви і «лакують» самого птаха. А далі ці витвори незвичайного мистецтва відправляються в європейські музеї і окремим аматорам.

— Ну й що ж! — зауважив Нед Ленд. — Хоч це і не справжній райський птах, а тільки його пір’я, я не вбачаю в такій підробці великого зла: адже птах все одно непридатний для їжі.

Таким чином, моя мрія стати володарем райського птаха здійснилася. Але мрії мисливця Неда про дичину залишалися марними. Проте десь о другій годині канадцеві пощастило підстрелити жирного лісового кабана з породи, яку тубільці називають «барі-утанг». Тепер у нас було м’ясо справжньої чотириногої дикої тварини. Ясно, що дичина була зустрінута з захопленням. Нед Ленд пишався своїм влучним пострілом. Кабан упав замертво, як тільки його торкнулася електрична куля.

Канадець швидко здер з нього шкуру, випотрошив і вирізав півдюжини кращих кусків м’яса на вечерю. Потім полювання продовжувалося. Нед Ленд і Консель мали ще відзначитися в ньому.

Справді, пробираючись крізь хащі, два друга раптово сполохали стадо кенгуру, які почали тікати, високо підстрибуючи на мускулястих ногах.

Та хоч як швидко вони бігли, все ж електричні кулі наздоганяли їх.

— Ах, пане професоре, — закричав Нед Ленд, охоплений мисливським азартом, — яка це чудова дичина, особливо тушкована! Який запас харчів для «Наутілуса»! Два! Три! П’ять кенгуру на землі! І подумати тільки, що ми самі з’їмо все це м’ясо, а ті дурні з корабля навіть і не доторкнуться до нього.

Я думаю, що коли б канадець не забалакався від радості, він знищив би все стадо. А так довелося задовольнитися дюжиною цікавих сумчастих тварин з родини кенгурових, відділу двоутробних, як про це сповістив нам Консель.

Убиті кенгуру були малі на зріст. Вони належали до породи зайцеподібних кенгуру, які живуть переважно в дуплах дерев і відзначаються тим, що дуже швидко бігають, а м’ясо їх надзвичайно смачне.

Ми були дуже задоволені наслідками свого полювання. Збуджений Нед пропонував завтра знову повернутися на цей чудовий острів і знищити всіх його чотириногих, придатних для їжі. Але наступні події порушили всі його плани.

О шостій вечора ми знову повернулися на берег моря. Шлюпка стояла на своєму місці. «Наутілус», схожий на довгий риф, виступав з хвиль на відстані двох миль од нас.

Нед Ленд, не гаючи часу, почав приготовляти обід. Він був майстром куховарської справи. Відбивні котлети з «барі-утанг», засмажені на вугіллі, незабаром сповнили повітря привабливим ароматом.

Але я помічаю, що став схожим на нашого канадця, захопившись шматком смаженої поросятини! Хай мені читачі вибачають, так само як вибачив я Недові, і з тих самих причин!..

Одним словом, обід був чудовий. Два припутні доповнили наше рідкісне меню. Тісто саго, плоди хлібного і мангового дерев, півдюжини ананасів, кілька кокосових горіхів з гострим від бродіння соком викликали у нас веселий настрій. Я навіть підозрюю, що думки моїх достойних товаришів втратили необхідну ясність.

— А якщо ми сьогодні не повернемося на «Наутілус»? — раптом промовив Консель.

— Якщо ми не повернемося туди ніколи?.. — приєднав свій голос Нед Ленд.

Цієї миті до наших ніг упав камінь, обірвавши останні слова гарпунника.

РОЗДІЛ XXII Блискавка капітана Немо

Не встаючи, ми подивилися в бік лісу. Моя рука зупинилася на півдорозі до рота. Нед Ленд перестав жувати.

— Камені не падають з неба, — вимовив Консель. — А коли це трапляється, то вони звуться аеролітами.

Другий камінь, дбайливо заокруглений, вибив з руки Конселя смачну ніжку припутня, зробивши цим його зауваження ще переконливішим.

Схопившись миттю на ноги і взявши рушниці, ми приготувалися відбити перший-ліпший напад.

— Невже це мавпи? — скрикнув Нед Ленд.

— Майже! — відгукнувся Консель. — Це дикуни!

— До шлюпки! — скомандував я, направляючись до моря.

І справді, треба було відступати, бо з лісу, який закривав од нас обрій справа, на відстані сотні кроків з’явилося близько двадцяти дикунів, озброєних луками і пращами.

Наша шлюпка була прив’язана в десяти туазах від нас.

Дикуни наближалися не поспішаючи, але з явно ворожими намірами. Камені і стріли сипалися дощем.

Нед Ленд не хотів залишати своїх запасів. Незважаючи на загрозливу небезпеку, він схопив однією рукою кабана, другою — кенгуру і почав досить швидко відступати.

— За дві хвилини ми вже були на піщаному березі. Перекласти в шлюпку запаси і зброю, відштовхнути її од берега і вставити весла в кочети було справою однієї хвилини. Та не встигли ми від’їхати й на два кабельтових, як сотня дикунів, виючи й розмахуючи руками, увійшла по пояс у воду. Я сподівався, що їхня поява приверне чиюсь увагу на «Наутілусі», але даремно. Величезне судно здавалося зовсім безлюдним.

Через двадцять хвилин ми вже піднялися на борт. Люк був відкритий. Прив’язавши шлюпку, ми спустилися всередину «Наутілуса».

Я зайшов у салон, звідки долинали звуки органа. Капітан Немо, зігнувшись над інструментом, настільки поринув у гру, що не помітив мене.

— Капітане! — звернувся я до нього.

Він не чув мене.

— Капітане! — повторив я, торкаючись його рукою.

Він здригнувся і повернув до мене голову.

— А, це ви, пане професоре! Ну, як ваше полювання? Чи збагатився ваш гербарій?

— Так, капітане. Але ми, на жаль, привели за собою натовп двоногих, присутність яких мені здається небезпечною. — Яких двоногих?

— Дикунів.

— Дикунів! — іронічно промовив капітан Немо. — І ви дивуєтесь, пане професоре, що, ступивши на одну з земель нашої кулі, ви знайшли там дикунів? А де їх немає? І до того ж чим гірші ті люди, яких ви звете дикунами, від інших?

— Але ж, капітане…

— Щодо мене, пане професоре, то дикунів я зустрічав скрізь!

— І все ж таки, — наполягав я, — коли ви не хочете бачити їх на борту «Наутілуса», треба вжити деяких застережних заходів.

— Заспокойтеся, пане професоре, нема чого турбуватися.

— Але ж цих дикунів багато.

— Скільки ви їх налічили?

— Щонайменше сотню.

— Пане Аронакс, — відповів капітан Немо, опускаючи пальці на клавіші органа, — якби навіть усе туземне населення Нової Гвінеї зібралося на цьому березі, «Наутілус» усе одно не боявся б їхнього нападу!

Пальці капітана Немо знову забігали по клавіатурі інструмента, причому я помітив, що він торкався лише чорних клавішів. Це надавало його мелодії чисто шотландського мінорного відтінку. Незабаром він так захопився грою, що зовсім забув про мене. Я не насмілився більше переривати його і тихо вийшов.

Я піднявся на палубу. Ніч уже спустилася, бо під цими низькими широтами присмерків не буває: сонце, а з ним і світло, зникає відразу. Острів Гвебороар був ледве помітний у темряві. Проте численні багаття, розкладені на узбережжі, свідчили, що дикуни не збиралися його покидати.

Так я простояв на самоті кілька годин, то думаючи про цих тубільців, але вже не боячись їх — спокійна упевненість капітана перейшла й до мене, — то забуваючи про них, зачарований красою розкішної тропічної ночі.

Мої думки летіли до Франції, яку через кілька годин побачать зірки північної частини неба; дивлячись на них, я згадував свою вітчизну. В самому зеніті сяяв місяць, оточений яскравими сузір’ями. Я раптом згадав, що цей вірний і послужливий супутник Землі повернеться післязавтра на це ж саме місце, щоб підняти морську воду і зняти «Наутілус» з його коралового ложа. Близько опівночі я, упевнившись, що на морській поверхні і під деревами на узбережжі все спокійно, повернувся до своєї каюти і мирно заснув.

Ніч минула без будь-яких пригод. Дикуни, очевидно, були налякані самим виглядом потвори, що лежала на мілині в бухті. Інакше вони могли б легко проникнути через відкриті люки всередину «Наутілуса».

8 січня о шостій ранку я знову піднявся на палубу. Зоря розганяла останні нічні тіні. Крізь розірване клоччя туману з’явилося спочатку узбережжя острова, а потім вершини його гір.

Тубільці залишалися на місці, але тепер їх було значно більше, ніж напередодні, — можливо, п’ять-шість сотень. Деякі з них, скориставшись із відпливу, наблизилися до «Наутілуса» майже на два кабельтових, ступаючи по верхівках коралів. Я легко міг їх розглядіти. Це були справжні папуаси, високого зросту, з прекрасно збудованими атлетичними фігурами; у них були широкі й високі лоби, товсті, але не приплющені носи, білі зуби. Кучеряве волосся, пофарбоване в червоний колір, різко виділялося на чорних лискучих, як у нубійців, тілах. Мочки їхніх вух були розрізані і розтягнуті, з них звисали кістяні чотки. Всі дикуни взагалі були голі. Серед них я помітив кілька жінок; їх одежа складалася з рослинного пояса, який підтримував сплетену з трави спідницю, що прикривала стегна. У деяких, очевидно вождів, на шиї були прикраси у вигляді півмісяця і намиста з червоних і білих скляних бус. Майже всі дикуни були озброєні стрілами, луками й щитами і мали за плечима щось на зразок сітки, наповненої круглим камінням, яке вони так майстерно кидали своїми пращами.

Один з цих вождів підійшов до «Наутілуса» ближче і почав уважно оглядати його. Очевидно, це був «мадо», вождь найвищого рангу, бо на ньому було покривало з бананового листя з подертими краями, що виблискувало яскравим забарвленням.

Мені було дуже легко вбити цього тубільця, який стояв зовсім близько; але я вважав за краще почекати, поки його наміри не стануть відкрито ворожими. До того ж мені, як європейцеві, більше личило оборонятись і не нападати першим.

Поки продовжувався відплив, тубільці нишпорили поблизу «Наутілуса», але ворожих дій не починали. Я чув, як вони часто повторювали слово «ассе», і з їхніх жестів здогадався, що вони запрошували мене зійти до них на берег. Проте я визнав за краще відхилити це запрошення.

Отже, цього дня шлюпка не відійшла од борту «Наутілуса», що викликало велике незадоволення Неда Ленда, який, таким чином, не міг поповнити своїх запасів харчів. Щоб не гаяти даремно часу, спритний канадець почав виготовляти консерви з продуктів, привезених з острова Гвебороара.

Об одинадцятій ранку, коли верхівки коралів почали зникати під хвилями припливу, дикуни повернулися на берег. Я помітив, що кількість їх на березі значно зросла. Можливо, вони прибували з сусідніх островів або з самої Нової Гвінеї. Проте я не побачив жодної тубільної піроги.

Щоб якось згаяти час, я вирішив спустити драгу на морське дно; мені хотілося дістати з нього щедро розсипаних там черепашок, зоофітів і морських рослин, які було чітко видно крізь прозору воду. До того ж це була остання можливість дослідити фауну і флору цих місць. Адже завтра, за розрахунками капітана Немо, «Наутілус» повинен був покинути ці місця і вийти у відкрите море.

Я покликав Конселя і звелів йому принести легку драгу, подібну до тих, що використовуються ловцями устриць.

— А як поводять себе дикуни? — запитав мене Консель. — З дозволу пана скажу, що вони не справляють на мене враження злих людей.

— І все ж таки це людожери, мій друже!

— Можна бути людожером і одночасно порядною людиною, — заперечив Консель, — як, наприклад, ласун може бути чесною людиною. Перше не виключає друге.

— Гаразд, Конселю, я погоджуюся з тобою, що це чесні людожери і що вони чесно поїдають своїх полонених. Проте я не хочу, щоб мене з’їли навіть чесні люди, і триматимуся на сторожі, бо, здається, капітан «Наутілуса» не вживає ніяких заходів обережності. А тепер за роботу!

Протягом двох годин ми закидали нашу драгу, але нічого незвичайного не виловили. Вона наповнювалася черепашками під назвою «мідасове вухо», арфами, молотками; серед останніх я зустрічав найкрасивіші екземпляри, які будь-коли бачив. Ми також вийняли кілька голотурій, перлових черепашок і з дюжину маленьких черепах, які були залишені для кухні.

Але в ту хвилину, коли я менш за все цього чекав, мені до рук потрапило чудо, або, краще сказати, незвичайна потвора, яку рідко можна зустріти в природі. Консель, який щойно закинув драгу і витягнув її з найзвичайнісінькими черепашками, раптом побачив, як я швидко простягнув руку в сітку, вийняв звідти якусь черепашку і закричав так, як кричать конхіологи, тобто найбільш пронизливим криком, який тільки може вириватися з людської горлянки.

— Що таке? Що трапилося з паном? — запитав надзвичайно здивований Консель. — Пана щось укусило?

— Ні, мій друже, але я б охоче віддав свій палець за цю знахідку!

— За яку знахідку?

— За цю черепашку, — відповів я, показуючи йому предмет своєї радості.

— То це ж звичайнісінька пурпурова олива, з роду олив, ряду гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…

— Так, дорогий Конселю, але замість закручуватися справа наліво ця олива закручується зліва направо.

— Хіба це можливо? — вигукнув Консель.

— Так, мій хлопче! Це черепашка-лівша!

— Черепашка-лівша! — повторив Консель тремтячим голосом.

— Поглянь на її завиток.

— О, пан може мені повірити, — сказав Консель, беручи дорогоцінну черепашку з величезною обережністю, — що я ще ніколи так не хвилювався.

Справді, було від чого хвилюватися! Адже всім відомо, що в природі рух справа наліво зустрічається найчастіше. Зірки і їхні супутники обертаються навколо своєї осі і в космосі справа наліво. Людина частіше користується правою рукою, ніж лівою, а тому всі її інструменти, прилади, сходи, замки, пружини годинників пристосовані так, щоб користуватися ними справа наліво. Природа додержується цього закону і для закручування черепашок молюсків: усі вони, за дуже рідкісним винятком, закручуються справа наліво. А в тих випадках, коли черепашки виявляються лівшами, любителі віддають за них великі гроші.

Консель і я поринули у споглядання нашого скарбу. Я вже мріяв про те, що збагачу ним природничий музей, коли раптом злощасний камінь, кинутий якимось тубільцем, розбив ущент дорогоцінний екземпляр у руках Конселя.

У мене вирвався крик розпачу. Консель кинувся до моєї рушниці і націлився в дикуна, який розмахував пращею в десяти метрах від нього. Я хотів його зупинити, але постріл уже стався, і куля розбила браслет амулета на руці тубільця.

— Конселю! — докірливо крикнув я. — Конселю!

— Що? Невже пан не бачить, що цей канібал першим напав на нас?

— Життя людини дорожче за всяку черепашку! — відповів я.

— От негідник! — бідкався Консель. — Краще б він розбив мені плече!

Консель говорив щиро, але я не поділяв його думки. Тимчасом становище змінилося, тільки ми не помітили цього. Десятків два пірог оточили «Наутілус». Ці довгі й вузькі човни, видовбані з суцільного стовбура дерева і добре пристосовані для швидкої ходи, урівноважувалися з допомогою подвійного бамбукового поплавка, який лежав на поверхні води. Пірогами управляли спритні напівголі гребці; і я з тривогою стежив, як вони наближалися.

Було очевидно, що папуаси вже мали справу з європейцями і знали їхні кораблі. Але що вони могли думати про довгий залізний циліндр, який не мав ні щогл, ні труб і ледве виступав з води бухти? Нічого доброго, бо спочатку вони трималися від нього на чималій відстані. Проте, помічаючи, що «Наутілус» лишається нерухомим, вони потроху сміливішали, виявляючи бажання познайомитися з ним ближче. Отже, необхідно було в першу чергу перешкодити цьому знайомству! Наші рушниці, що стріляли безшумно, не могли справити великого враження на тубільців, які бояться лише гарматного пострілу. Так і блискавка без громового гуркоту мало б лякала людей, хоч відомо, що небезпечною є саме блискавка, а не грім.

Піроги підійшли ще ближче до «Наутілуса», і хмари стріл обрушилися на палубу.

— Хай йому чорт! — скрикнув Консель. — Почався град! І можливо, отруйний!

— Необхідно попередити капітана Немо! — відповів я, підходячи до люка.

Я спустився в салон, але там нікого не було. Я насмілився постукати в двері, що вели в каюту капітана.

Звідти почулось: «Увійдіть!»

Зайшовши в каюту, я побачив капітана Немо, який заглибився в складні математичні розрахунки.

— Я вас потурбував? — чемно спитав я.

— Так, пане Аронакс, — відповів капітан, — але я думаю, що у вас на це є якісь поважні причини?

— Надзвичайно поважні. Нас оточують піроги тубільців, і за кілька хвилин ми, очевидно, будемо атаковані кількома сотнями цих дикунів.

— Ага, — промовив спокійно капітан Немо, — вони прибули на пірогах?

— Так, капітане.

— Що ж, пане професоре, досить тільки закрити люки.

— Саме це я й хотів вам сказати.

— Немає нічого легшого, — відповів капітан Немо.

І, натиснувши електричну кнопку, він передав відповідний наказ у каюту команди.

— От і все, пане професоре! — сказав він після короткого мовчання. — Шлюпка вже на своєму місці, і люки закриті. Я сподіваюся, що ви не боїтеся того, що тубільці розламають борти, проти яких виявилися безсилими ядра вашого фрегата?

— Ні, капітане, цього не боюся. Але існує інша небезпека.

— Яка, пане професоре?

— А така, що завтра, в цей самий час, потрібно відкрити люки, щоб поповнити запас повітря в «Наутілусі»…

— Правильно, пане професоре, бо моє судно дихає так само, як і кити.

— Отже, якщо цієї самої миті папуаси займуть палубу, я не бачу засобів, які б могли перешкодити їм увірватися всередину.

— Значить, ви вважаєте, що вони піднімуться на борт «Наутілуса»?

— Я в цьому певен!

— Що ж, пане професоре, нехай піднімаються. Чому б їм не дозволити цього? Кінець кінцем ці папуаси всього-на-всього бідні темні дикуни, і я зовсім не хочу, щоб мій візит на острів Гвебороар привів до загибелі хоч одного з цих нещасних.

Я збирався вже вийти, але капітан Немо затримав мене і запросив сісти поруч нього. Він з цікавістю розпитував мене про нашу екскурсію на острів, про полювання і робив вигляд, що ніяк не може зрозуміти, чому канадець так уперто хотів дістати м’ясо. Потім розмова перейшла на інші теми. І хоч капітан Немо і далі залишався замкнутим, але став люб’язнішим.

Між іншим, у розмові ми торкнулися становища «Наутілуса», який сів на мілину саме в тій протоці, де ледве не загинув Дюмон-Дюрвіль. Про нього капітан Немо розповів мені таке.

— Дюрвіль був одним з найвидатніших і найдосвідченіших мореплавців Франції. Його називали вашим, французьким, капітаном Куком. Нещасний учений! Боротися з крижаними бар’єрами Південного полюса, з рифами Океанії, з канібалами Тихого океану для того, щоб жалюгідно загинути під час залізничної катастрофи! Якщо ця енергійна людина могла мріяти навіть в останні хвилини свого життя, ви уявляєте, якими повинні були бути мрії!

Розповідаючи, капітан, здавалося, хвилювався. Це робило йому честь.

Потім ми простежили по карті всі шляхи плавання французького мореходця, його кругосвітні подорожі, подвійну спробу досягнути Південного полюса, яка привела до відкриття земель Аделі і Луї-Філіппа. Були згадані також його гідрографічні зйомки головних островів Океанії.

— Те, що ваш Дюрвіль зробив на поверхні моря, — сказав мені капітан Немо, — я легше і повніше повторив у глибинах океану. Безумовно, його кораблі «Астролябію» і «Ретельного», яких урагани кидали в різні боки, не можна порівняти з «Наутілусом», цим спокійним підводним робочим кабінетом, в якому ніщо не заважає працювати.

— Але ж, капітане, — зауважив я, — корвети Дюмон-Дюрвіля де в чому схожі на «Наутілуса».

— У чому ж саме, пане професоре?

— У тому, що «Наутілус» сів на мілину так само, як і кораблі Дюрвіля.

— «Наутілус» не сидить на мілині, пане професоре, — холодно відповів капітан Немо. — Він просто відпочиває на морському дні. І для того щоб зрушити його з місця, мені не доведеться провадити важкі роботи й складні маневри, до яких повинен був удатися Дюрвіль, щоб спустити свої корвети на воду. «Астролябія» і «Ретельний» ледве не загинули, а моєму «Наутілусу» ніщо не загрожує. Завтра, в призначений день і час, приплив спокійно підніме його, і він продовжить своє підводне плавання.

— Капітане, — почав я, — немає сумніву…

— Завтра, — перебив мене капітан Немо, встаючи з стільця, — завтра, о другій годині сорок хвилин, «Наутілус» спливе і без будь-яких пошкоджень вийде з Торресової протоки.

Сказавши ці слова уривчастим голосом, капітан Немо злегка уклонився мені. Це означало закінчення розмови. Мені залишалося тільки повернутися в свою каюту.

Там я застав Конселя, який хотів дізнатися про результати мого побачення з капітаном.

— Друже мій, — відповів я йому, — коли я висловив думку, що «Наутілусу» загрожують дикуни з Нової Гвінеї, капітан висміяв мене. Я можу сказати лише одне: на капітана Немо можна покластися! Можеш спати спокійно!

— Пан зараз не потребує моїх послуг?

— Ні, Конселю. Що робить Нед Ленд?

— 3 дозволу пана, скажу, що наш друг Нед готує такий паштет з кенгуру, від одного вигляду якого відразу слинка потече.

Залишившись у кімнаті сам, я ліг, але спав дуже погано. Я чув тупотіння ніг дикунів по палубі, їхні пронизливі крики. Так минула ніч, а команда, як звичайно, залишалася байдужою. Її турбувала присутність канібалів не більше, ніж солдатів у фортеці непокоять мурашки, що повзають по зовнішніх стінах її.

О шостій ранку я встав. Люки ще не відкривалися. Значить, повітря ще не поновлювалося, але це майже не відчувалося, скільки запасні резервуари своєчасно додали кілька кубометрів кисню в збіднілу атмосферу «Наутілуса».

Я працював у своїй кімнаті до полудня, але до цього часу ще не бачив капітана Немо. Ніякого готування до відплиття на борту судна не відчувалося.

Я зачекав ще трохи, а потім перейшов у великий салон. Годинник показував пів на третю. Через десять хвилин приплив мав досягти максимального рівня, і якщо капітан Немо не помилився в розрахунках, «Наутілус» повинен був сплисти на поверхню. В противному разі мине багато місяців, перш ніж «Наутілус» зможе покинути своє коралове ложе.

Незабаром корпус судна почав здригатися. Я почув, як заскрипіла обшивка судна, чіпляючись за нерівності коралового дна.

О другій годині тридцять п’ять хвилин капітан Немо увійшов до салону.

— Зараз ми вирушаємо, — сказав він.

— Невже! — відгукнувся я.

— Я дав наказ відкрити люки.

— А папуаси?

— Папуаси? — перепитав капітан Немо, злегка знизуючи плечима.

— Вони ж увірвуться всередину «Наутілуса»!

— Яким чином?

— Крізь люки, які ви щойно наказали відкрити.

— Пане Аронакс, — спокійно відповів капітан Немо, — інколи буває не так легко пройти крізь люки «Наутілуса» навіть тоді, коли вони відкриті.

Я подивився на капітана.

— Ви не розумієте мене? — спитав він.

— Ні.

— Що ж, вийдіть і самі побачите!

Я направився до центрального трапа. Там уже стояли заінтриговані Нед Ленд і Консель. Вони з цікавістю дивились, як кілька матросів команди відкривали люки. З палуби в цей час долинали жахливі завивання й розлючені крики.

Дверцята люка відчинилися в обидва боки. І відразу ж в отворі з’явилося з дванадцять потворних облич. Але перший з дикунів, який схопився рукою за поручні сходів, був відкинутий назад якоюсь невидимою силою і втік, неймовірно підстрибуючи і страшенно завиваючи.

Десять його товаришів наслідували його приклад, але з таким самим успіхом.

Консель був у захваті.

Нед Ленд, захоплений своїм войовничим темпераментом, кинувся до сходів. Однак тільки-но він схопився за поручні обома руками, як був теж відкинутий.

— Тисяча чортів! — закричав канадець. — Мене ударила блискавка!

Ці слова пояснили мені все.

Поручні трапа були перетворені на провідники струму високої напруги, що закінчувалися біля виходу на палубу. Кожен, хто торкався їх, відчував величезний удар — і цей удар міг би бути смертельним, коли б капітан Немо захотів спрямувати в провідник струм усіх своїх батарей. Але він обмежився тим, що встановив між собою і нападаючими електричний бар’єр, який ніхто безкарно не міг подолати.

Тимчасом перелякані на смерть папуаси почали панічно тікати. А ми, ховаючи усмішку, заспокоювали і розтирали бідного Неда Ленда, який несамовито лаявся.

У цю мить «Наутілус», піднятий останніми хвилями припливу, покинув своє коралове ложе. Було рівно дві години сорок хвилин — час, точно визначений капітаном. Гвинт корабля почав бити воду з величною повільністю. Але поступово швидкість його збільшилась, і, пливучи на поверхні океану, «Наутілус» цілим і неушкодженим вийшов з небезпечних вод Торресової протоки.

РОЗДІЛ XXIII Знову в тюрмі

Наступного дня, 10 січня, «Наутілус» знову почав підводне плавання, але швидкість його набагато збільшилася, — за моїми розрахунками, він робив до тридцяти п’яти миль на годину. Гвинт обертався з такою швидкістю, що я вже не міг стежити за ним і підрахувати кількість обертів за хвилину.

Коли я думав, що ця чудова сила — електрика — не тільки рухала «Наутілус», не лише давала йому тепло й світло, а й захищала від зовнішніх нападів, перетворювала його у фортецю, куди жоден сміливець не міг проникнути, не рискуючи загинути від блискавки, — коли я все це згадував, моєму захопленню не було меж. Проте ще більше мене захоплювала людина, яка була творцем цього незвичайного корабля.

Ми тримали курс прямо на захід. 11 січня «Наутілус» обігнув мис Весель, який розташований під 135° довготи і 10° північної широти і замикає зі сходу затоку Карпентарія. Тут ще зустрічалися численні рифи, але вони були розкидані на більшій відстані один від одного і, крім того, були точно нанесені на карту. «Наутілус» легко обійшов і залишив з лівого борту буруни Моне, а з правого — підводні скелі Вікторії, розташовані під 130° довготи і на тій же десятій паралелі, якої ми точно додержувалися в своєму маршруті.

13 січня ми ввійшли у води Тіморського моря і пройшли острів тієї ж назви, що лежить під 122° довготи.

Острів Тімор, поверхня якого дорівнює одній тисячі шестистам двадцяти п’яти квадратним льє, управляється раджами. Володарі острова називають себе синами крокодила, тобто вважають себе за походженням найшляхетнішими людськими істотами на землі. Лускаті хижі «предки» раджів кишать у річках острова. Їх захищають, годують, про них піклуються, пропонують їм як їжу молодих дівчат, і горе тому іноземцеві, який насмілиться підняти руку на священних плазунів. Але «Наутілусу» були байдужі ці огидні створіння.

Острів Тімор був видний лише кілька хвилин опівдні, коли помічник капітана робив чергове спостереження. Так само побіжно я бачив острівець Ротті, який належить до тієї ж самої групи і жінки якого уславилися своєю вродою; вони високо цінуються на меланезійських невільничих ринках.

Звідси «Наутілус» різко повернув на південний захід, до Індійського океану. Куди могла завести нас фантазія капітана Немо? Можливо, до берегів Азії? А може, він наблизиться до континенту Європи? Важко було чекати подібного рішення від людини, що завжди намагалася обминути населені землі. Значить, ми спустимося ще нижче на південь? А можливо, капітан Немо вирішив обминути мис Доброї Надії, потім мис Горн і попливе до Південного полюса? Чи повернеться він у води Тихого океану, де для легкого плавання «Наутілуса» були такі неосяжні простори? На всі ці питання тільки майбутнє могло дати відповідь.

Ми пройшли вздовж підводних рифів Картьє, Гіберні, Серінгапатама і Скотта, цих останніх форпостів твердої землі у водній стихії, а 14 січня вже були далеко від будь-якої землі. Швидкість «Наутілуса» значно зменшилася. Дуже примхливий у своїй ході, він то плив під водою, то розсікав хвилі на поверхні океану.

Під час цієї частини подорожі капітан Немо зробив цікаві спостереження температури морської води на різних глибинах. У звичайних умовах ці дані одержують з допомогою досить складних і все-таки мало точних приладів — термометричних зондів, скло яких часто роздавлюється тиском води, або особливих апаратів, заснованих на принципі неоднакової електропровідності деяких металів. Але результати, здобуті таким шляхом, не можуть бути достатньо перевірені. Капітан Немо, навпаки, сам спускався на різні глибини моря, і його термометр, поміщений у різні водяні шари, відразу точно показував температуру.

Таким чином, користуючись своїми резервуарами, наповненими водою, або косо поставленими рулями, «Наутілус» заглиблювався послідовно на три, чотири, п’ять, сім, дев’ять, десять тисяч метрів. На підставі дослідів капітан Немо прийшов до остаточного висновку, що під усіма широтами температура води в океані на глибині тисячі метрів залишається постійною і дорівнює чотирьом з половиною градусам.

Я стежив з великою цікавістю за дослідженнями, які були справжньою пристрастю капітана Немо, і часто запитував себе: для чого він робить усі ці спостереження? Невже на користь людству? Але це було мало ймовірно, бо так чи інакше його роботи повинні були загинути разом з ним у якомусь невідомому морі. Правда, можливо він вирішив передати через мене всі результати своїх експериментів. Тоді треба припустити, що моя незвичайна подорож колись закінчиться. Але, на жаль, поки що надіятися на це я не мав ніяких підстав.

У всякому разі капітан Немо продовжував знайомити мене з наслідками своїх спостережень, зокрема з дослідженнями щільності води в найголовніших морях земної кулі. З цього я зробив висновок, до речі, зовсім не пов’язаний з наукою.

Це трапилося ранком 15 січня. Капітан Немо, з яким я прогулювався по палубі «Наутілуса», спитав мене, чи відомо мені що-небудь про щільність морської води. Я йому відповів, що ні і що наука не має перевірених даних з цього питання.

— В мене є ці дані, — сказав він, — і вони абсолютно перевірені.

— Дуже добре, — мовив я, — але «Наутілус» — це відокремлений світ, і таємниці його учених ніколи не дійдуть до мешканців земної кулі.

— Ви праві, пане професоре, — погодився капітан Немо після короткого мовчання. — Це відокремлений світ. Земля йому така ж чужа, як і планети, що обертаються з нею навколо сонця, і так само як ніколи не дізнаються на землі про роботи вчених Сатурна чи Юпітера, так не дізнаються вони про досліди вчених «Наутілуса». Проте, через те що випадок з’єднав два наших життя, я можу вас повідомити про наслідки моїх спостережень.

— Я вас слухаю, капітане.

— Ви знаєте, пане професоре, що морська вода значно щільніша за прісну, але щільність ця не скрізь однакова. Справді, якщо прийняти щільність прісної води за одиницю, то в Атлантичному океані ця щільність дорівнюватиме одній цілій і двадцяти восьми тисячним, у Тихому океані — одній цілій і двадцяти шести тисячним, у Середземному морі…

«Ага! — подумав я, — значить, він заходить і в Середземне море!»

— …одній цілій і тридцяти тисячним, в Іонічному морі — одній цілій і вісімнадцяти тисячним і в Адріатичному морі — одній цілій двадцяти дев’яти тисячним.

Очевидно, «Наутілус» не обминав навіть найбільш пожвавлені моря Європи, і я зробив висновок, що коли-небудь — а може й дуже скоро — він наблизиться і до більш цивілізованих континентів. Я подумав, що Нед Ленд дізнається про цю новину з надзвичайним задоволенням.

Протягом багатьох днів ми робили найрізноманітніші досліди: вивчали ступінь насиченості морської води солями на різних глибинах, її електризацію, колір, прозорість, і в усіх цих випадках капітан Немо виявляв надзвичайну винахідливість, що могла конкурувати лише з люб’язністю по відношенню до мене. Але пізніше, після закінчення дослідів, він перестав з’являтися, і я, як і раніше, знову залишився, самотнім на борту підводного корабля.

16 січня «Наутілус», здавалося, заснув на глибині кількох метрів. Його електричні машини зупинились, гвинт перестав рухатися, і підводні течії зносили корабель. Я гадав, що команда проводила внутрішній ремонт, викликаний надто посиленою роботою машин.

У цей день я і мої товариші стали свідками цікавого явища. Віконниці в салоні були відчинені, і через те що великий ліхтар «Наутілуса» не горів, а небо над океаном було вкрите темними грозовими хмарами, які пропускали мало світла, в близьких до поверхні шарах води стояла півтемрява.

Я з цікавістю спостерігав море в цих незвичайних умовах. Великі риби здавалися мені ледве окресленими тінями. Раптом «Наутілус» попав у смугу яскравого світла. Мені спочатку здалося, що це знову засвітився корабельний прожектор, який і осяяв своїм промінням прозору водяну масу. Але я помилився. Уважніше придивившись до цього світла, я зрозумів свою помилку.

«Наутілус» був знесений течією в фосфоресціюючий шар води, який у темряві здавався особливо яскравим. Це світіння було викликане міріадами світлоносних мікроскопічних організмів, випромінювання яких особливо посилювалося від дотику до металевої обшивки судна. В такі моменти я спостерігав раптові блискучі спалахи серед цього моря світла, схожі на потоки розплавленого свинцю в розжареній печі або на розплавлені до яскравобілого кольору маси металу. Ці спалахи вражали різкими контрастами з менш освітленою масою, що здавалася навіть темною серед вогняних струменів. Ні, це світло ніяк не нагадувало спокійного випромінювання нашого прожектора. В ньому почувалася сила і незвичайний рух! У цьому світлі було життя!

Дійсно, це були величезні скупчення морських інфузорій, просоподібних світлячків, справжніх кулястих тілець, прозорих, як желе, з тоненькими щупальцями, яких налічують до двадцяти п’яти тисяч в тридцяти кубічних сантиметрах води. Світло, яке вони давали, посилювалося сяйвом, властивим медузам, морським зіркам, ауреліям та іншим фосфоресціюючим зоофітам, насиченим органічними речовинами, що розклались у морі, і, можливо, деякими виділеннями риб.

Протягом багатьох годин «Наутілус» плив у сяючих водах. Наше захоплення стало ще більшим, коли ми побачили великих морських тварин, що гралися в цьому вогні, наче саламандри. Я бачив, як у холодному світлі купалися швидкі й елегантні касатки, ці невтомні морські клоуни, мечоноси завдовжки до трьох метрів, вірні передвісники шторму; їхні страшні мечі інколи ударяли в прозорі вікна салону. Потім з’явилися менші риби: балісти різних порід, макрелі, морські вовки і сотні інших риб, які, швидко рухаючись, борознили сяючу масу води.

У цьому блискучому видовищі було якесь незвичайне зачарування. Можливо, інтенсивність світіння посилювалась якимись атмосферними явищами. А може, на поверхні моря розігралася гроза? Проте на глибині кількох метрів «Наутілус» уже не відчував її люті, — він лише плавно погойдувався в спокійних водах.

Так ми просувалися вперед, зачаровані новими чудесами. Консель спостерігав і невтомно класифікував зоофітів, членистоногих, молюсків і риб. Дні минали швидко, я навіть покинув уже їх лічити. Нед Ленд, вірний своїм звичкам, намагався різноманітити нашу їжу. Ми, ніби слимаки, не залишали своєї черепашки. І я переконався, що досить легко стати справжнім слимаком!

Подібне існування нам здавалося легким і природним, і ми майже забули, що на поверхні земної кулі існує зовсім інше життя. Проте одна подія нагадала нам про незвичайність нашого положення.

18 січня «Наутілус» плив під 105° довготи і 15° південної широти. Погода була грозовою, море зробилося бурхливим, укрилося пінистими хвилями. Східний вітер міцнішав. Барометр, який падав уже кілька днів, сповіщав про наближення бурі.

Я вийшов на палубу в ту хвилину, коли помічник капітана робив свої спостереження. Я чекав за звичкою, коли він вимовить свою щоденну фразу. Але в цей день вона була замінена іншими, такими ж незрозумілими словами. Майже одразу після цього на палубі з’явився капітан Немо і, приставивши бінокль до очей, почав оглядати обрій.

Протягом кількох хвилин капітан залишався нерухомим, пильно вдивляючись в одну якусь точку. Потім, опустивши бінокль, він обмінявся зі своїм помічником десятком незрозумілих слів. Цей останній, здавалося, був чимось схвильований, хоч і намагався приховати свої почуття. Капітан Немо, який краще володів собою, залишався спокійним. Мені здалося, проте, що він зробив якесь зауваження своєму помічникові, на яке той відповів коротким запевненням. Принаймні я так зрозумів з інтонації їхніх голосів і з їхніх жестів.

Я теж старанно вдивлявся в тому напрямі, куди дивився капітан Немо, але нічого не зміг помітити. Вода і небо зливалися в одну суцільну лінію горизонту, яку ніщо не порушувало.

Тимчасом капітан Немо ходив з кінця в кінець по палубі, не дивлячись на мене, а може, й не помічаючи мене. Його кроки були впевнені, хоч не такі розмірені, як завжди. Інколи він зупинявся і, схрестивши руки на грудях, вдивлявся в море. Що він шукав в його неосяжних просторах? Адже «Наутілус» перебував тоді на відстані кількох сотень миль од найближчого берега!

Його помічник узяв бінокль і деякий час уперто вдивлявся в обрій. Потім він теж почав ходити вперед і назад, часом тупаючи ногою. Його нервове піднесення різко контрастувало зі спокоєм командира корабля.

Проте ця таємниця незабаром повинна була з’ясуватися, бо за наказом капітана Немо машини «Наутілуса» почали працювати на повну силу, надаючи гвинту все більшої швидкості.

У цю хвилину помічник знову окликнув свого командира. Той перестав ходити і спрямував бінокль у вказану точку. Він дивився довго, а я, надзвичайно зацікавлений, спустився в салон і взяв прекрасну підзорну трубу, якою звичайно користувався. Приставивши її до кришки прожектора, що утворювала виступ на палубі, я вирішив теж оглянути обрій.

Та не встиг я ще навіть наблизити трубу до ока, як інструмент був грубо вирваний у мене з рук.

Я обернувся. Переді мною стояв капітан Немо, але я його не впізнав. Його обличчя змінилося. З-під насуплених брів блищали похмурі очі. Рот напіввідкрився, показуючи зуби. Напружене тіло, стиснуті кулаки, голова, втягнута в плечі, свідчили, що вся його істота була наповнена нестримним гнівом і ненавистю. Він стояв нерухомо. Труба, вирвана з моїх рук, валялася біля його ніг.

Невже це я, того не бажаючи, викликав такий вибух гніву? Чи, може, ця незрозуміла людина подумала, що я розкрив якусь таємницю, яку не слід було знати полоненим «Наутілуса»?

Ні! Я не міг бути причиною такої ненависті, бо він навіть і не дивився на мене. Його погляд ні на одну мить не відривався од якоїсь непомітної для мене точки на обрії.

Нарешті капітан Немо оволодів собою. Його схвильоване обличчя знову стало спокійним, як звичайно. Він сказав своєму помічникові кілька слів незрозумілою мовою, а потім обернувся до мене.

— Пане Аронакс, — промовив він владним тоном, — я вимагаю від вас виконання однієї з умов нашого договору.

— Якої саме, капітане?

— Вашим супутникам і вам доведеться посидіти замкненими доти, поки я не визнаю за можливе знову повернути вам свободу.

— Ви тут хазяїн, — відповів я, пильно дивлячись на нього. — Але можна звернутися до вас з одним запитанням?

— Ніяких запитань, пане професоре! Сперечатися було ні до чого, будь-який опір був неможливий. Мені залишалося тільки підкоритися.

Я спустився в каюту до Неда Ленда і Конселя і сповістив їх про наказ капітана. Читачі можуть собі уявити, як це повідомлення було сприйняте канадцем. Проте для сперечання часу не було. Чотири матроси команди вже чекали в дверях і одвели нас у ту саму камеру, в якій ми провели першу ніч на борту «Наутілуса».

Нед Ленд хотів протестувати, але двері зачинилися перед самим його носом.

— Чи не скаже мені пан, що це означає? — звернувся до мене Консель.

Я розповів своїм товаришам про те, що сталося на палубі. Вони були здивовані так само, як і я, але від цього таємниця не стала яснішою.

Я заглибився в тяжкі роздуми. Незвичайний вираз обличчя капітана Немо не виходив у мене з голови. Я дійшов до такого стану, що не міг уже логічно пов’язати навіть двох думок, гублячись у найабсурдніших здогадках. Раптом з цього роздуму мене вивело зауваження Неда Ленда:

— Дивіться, сніданок уже поданий!

Справді, стіл був заставлений стравами. Очевидно, капітан Немо віддав про ще розпорядження одночасно з наказом прискорити рух «Наутілуса».

— Чи не дозволить пан дати йому пораду? — запитав мене Консель.

— Безумовно, мій друже! — обізвався я.

— Так от, я раджу панові поснідати. Цього потребує І обережність, бо нам невідомо, що далі трапиться.

— Ти правий, Конселю, — відповів я.

— На жаль, — зауважив Нед Ленд, — нам подали лише страви з риби І нічого з наших запасів.

— Друже Нед, — зауважив йому Консель, — а що б ви сказали, коли б нам зовсім не подали сніданок?

Це запитання відразу припинило скарги гарпунники.

Ми сіли за стіл. Сніданок пройшов майже в повному мовчанні. Я їв мало. Консель силував себе їсти якнайбільше, очевидно, все з тих самих міркувань обережності. Нед Ленд, хоч і був дуже невдоволений, все ж не дав пропасти жодному шматочкові. Після сніданку кожен з нас сів на своє місце в кутку.

Цієї хвилини яскрава півкуля, що освітлювала камеру, погасла, залишивши нас у повній темряві. Нед Ленд швидко заснув. Мене дуже здивувало те, що й Консель незабаром поринув у важке забуття. Я запитував себе, що могло викликати у нього таку раптову сонливість, коли відчув, що мене самого теж охоплює якесь незвичайне заціпеніння. Мої очі, які я намагався тримати розплющеними, мимоволі закривалися, Я все більше поринав у хворобливі галюцинації. Очевидно, в страви, які ми щойно з’їли, були домішані снотворні речовини. Значить, капітанові Немо було недостатньо тюрми, щоб прикрити свої дії. потрібно було ще й усипити нас.

У півсні вже я почув, як закрилися люки корабля. Хвилювання морської поверхні, що призводило до легкої бокової качки, припинилося. Чи означало це, що «Наутілус» покинув поверхню океану і спустився в нерухомі шари води?

Я хотів протистояти сну, та це було неможливо. Моє дихання слабшало. Я відчув, як смертельний холод оволодіває поступово моїми наче паралізованими руками й ногами. Повіки, мов налиті свинцем, закрилися. Я не зміг уже їх підняти. Всім моїм єством оволодів хворобливий сон, сповнений кошмарів. Потім видіння зникли, і я поринув у небуття.

РОЗДІЛ XXIV Царство коралів

Наступного дня я прокинувся з дивним почуттям пустоти в голові. На превеликий мій подив, я був у власній каюті. Мої товариші, безперечно, так само були перенесені до свого приміщення під час сну і не помітили цього, як і я. Вони теж нічого не знали про те, що трапилося цієї ночі, і я сподівався лише випадково відкрити цю таємницю.

Мені спало на думку вийти з каюти. Чи був я знову вільний, чи залишався в’язнем? Повна воля! Я відчинив двері і пройшов до центрального трапа. Закритий напередодні люк тепер був відкритим. Я піднявся на палубу. Нед Ленд і Консель чекали мене там. Я почав їх розпитувати, але вони нічого не знали. Заснувши важким сном, який не залишив жодного спогаду, вони були дуже здивовані, прокинувшись у своїй каюті.

«Наутілус» здався нам таким, як і завжди, — спокійним і таємничим. Він плив з помірною швидкістю на поверхні моря. Здавалося, на ньому нічого не змінилося.

Нед Ленд оглядав море проникливими очима. Воно було пустинним. Канадець не помітив на горизонті нічого нового — ні паруса, ні землі. Дув сильний західний вітер, і великі хвилі, розсипаючи бризки під його поривами, досить помітно розгойдували корабель.

Поновивши запас повітря, «Наутілус» спустився на глибину до п’ятнадцяти метрів з таким розрахунком, щоб швидко можна було в разі потреби вийти на поверхню. Цей маневр, проти звичаю, повторювався багато разів протягом дня 19 січня. Кожного разу помічник капітана виходив на палубу і потім кидав у люк корабля свою звичайну фразу.

Капітан Немо не з’являвся. З команди я бачив лише одного незворушного стюарда, який мовчки і в точно визначений час приносив мені їжу. Близько другої години я сидів у салоні, упорядковуючи свої записи, коли раптом двері відчинились і зайшов капітан Немо. Я вклонився йому. Він мені відповів майже непомітним кивком голови, не вимовивши й слова. Я знову взявся до роботи, сподіваючись, що він, можливо, розкаже мені про події минулої ночі. Але він цього не зробив. Я подивився на нього. Він здався мені втомленим. Почервонілі очі свідчили про безсонну ніч. На його обличчі була написана глибока скорбота, справжнє горе. Він ходив по кімнаті, сідав і знову вставав, брав першу-ліпшу книжку, яка потрапляла на очі, і знову клав її, дивився на прилади, але нічого не записував. Здавалося, він і однієї хвилини не міг залишатися спокійно на місці.

Нарешті він підійшов до мене і спитав:

— Ви не лікар, пане Аронакс?

— Я так мало був підготовлений до цього запитання, що якусь мить дивився на нього, не відповідаючи.

— Ви не лікар? — повторив він. — Багато хто з ваших колег-натуралістів мають медичну освіту, наприклад Грасіоле, Мокен-Тандон та інші.

— Справді, я лікар і клінічний ординатор, багато років займався медичною практикою до вступу в музей. — Гаразд, пане професоре.

Моя відповідь, очевидно, задовольнила капітана Немо. Але, не знаючи, чого він хоче, я чекав нових запитань, вирішивши відповідати на них залежно від обставин.

— Пане Аронакс, — знову звернувся до мене капітан Немо, — чи не згодитеся ви подати допомогу одному з моїх людей?

— У вас є хворі?

— Так!

— Я готовий іти за вами.

— Ходімте.

Признаюсь, моє серце схвильовано билося. Не знаю чому, але в мене відразу майнула думка про зв’язок між хворобою одного з матросів екіпажу і подіями напередодні, і ця таємниця хвилювала мене не менше, ніж сам хворий.

Капітан Немо повів мене на корму «Наутілуса» і запросив до каюти, розташованої поряд з матроським кубриком.





Там, на ліжку, лежав чоловік років сорока, з мужнім обличчям справжнього англосакса.

Я нахилився над ним. Це був не просто хворий, а поранений. Його голова, обв’язана скривавленими бинтами, лежала на подушках. Я почав знімати бинти. Поранений пильно дивився на мене широко розплющеними очима, але не заважав мені розбинтовувати його і навіть жодного разу не застогнав.

Рана була жахливою. Череп, пробитий якимсь тупим предметом, відкривав мозок. Було видно, що мозкова речовина пошкоджена. Ця сірувата маса вкрилася кров’яними згустками, що надавали їй темно-червоного кольору. Це означало одночасно контузію і крововилив мозку. Поранений важко дихав, іноді його обличчя сіпалося в судорогах. Було повне запалення мозку, яке вело до паралічу нервових і рушійних центрів. Я нащупав пульс — він був переривчастий. Руки й ноги хворого починали вже холонути. Я бачив наближення смерті, але допомогти було неможливо. Зробивши перев’язку, я обернувся до капітана Немо.

— Звідки ця рана?

— Хіба це має значення? — ухилився від прямої відповіді капітан Немо. — Від поштовху «Наутілуса» зламався важіль машини і ударив матроса. Яка ваша думка про його стан, пане професоре? Я не наважувався говорити.

— Ви можете мені сказати, — промовив капітан. — Цей чоловік не розуміє французької мови.

Я ще раз подивився на пораненого і відповів:

— Через дві години він помре.

— І ніщо не може його врятувати?

— Ніщо!

Капітан Немо судорожно стиснув кулаки. З його очей, які я вважав нездатними плакати, покотилися сльози.

Деякий час я стежив за вмираючим. Життя повільно покидало його. Холодне електричне світло, яке заливало смертне ложе, ще більше посилювало блідість пораненого. Я вдивлявся в його розумне обличчя, вкрите передчасними зморшками, які залишило нещасне життя, а можливо й злидні. Я намагався прочитати таємницю цього життя в останніх словах, що виривалися з його уст. Але капітан Немо сказав мені:

— Ви можете йти, пане Аронакс.

Залишивши капітана в каюті вмираючого, я повернувся до себе, глибоко схвильований усім баченим. Протягом дня мене пригнічували зловісні передчуття. Вночі я погано спав. Крізь уривчастий сон мені здавалося, що я чую далекий плач і траурні мелодії. Чи була це молитва над мертвим, яку співали незрозумілою мені мовою, чи щось інше?

Наступного ранку я піднявся на палубу. В цей день капітан Немо мене випередив — він був уже там. Помітивши мене, він відразу підійшов.

— Пане професоре, — промовив він, — чи не хочете ви взяти участь у сьогоднішній підводній екскурсії?

— З моїми товаришами? — запитав я.

— Якщо вони схочуть.

— Ми з вдячністю приймаємо ваше запрошення.

— Тоді одягайте, будь ласка, скафандри.

Про вмираючого чи про мертвого — ні слова. Я зайшов до Неда Ленда і Конселя і передав їм запрошення капітана Немо. Консель зразу ж погодився, і канадець на цей раз теж висловив бажання піти з нами.

Була восьма година ранку. О пів на дев’яту ми вже були одягнені для нової прогулянки, озброєні двома електричними ліхтарями і апаратами з повітрям для дихання. Подвійні двері відчинились, і в супроводі капітана Немо, слідом за яким ішли дванадцять матросів команди, ми ступили на глибині десяти метрів на тверде дно, де відпочивав «Наутілус». ‘

Не дуже стрімкий схил вів нас до нерівного дна, що лежало на глибині п’ятнадцяти брасів. Дно це різко відрізнялось од того, по якому я йшов під час першої моєї підводної подорожі в Тихому океані. Тут не було ні дрібного піску, ні підводних лугів, ні морських лісів. Я відразу впізнав характер чудових місць, в які нас так люб’язно запросив сьогодні капітан Немо. Це було коралове царство.

У відділі зоофітів, у підкласі альціонарій, є ряд гортаній, що включає в себе три групи: горгонових у власному розумінні цього слова, ізідових і коралових. До останньої належать корали, цікаве створіння природи, яке вчені послідовно відносили до мінералів, рослин і тварин. Ці ліки давніх людей і коштовні прикраси сучасних лише в 1694 році були остаточно віднесені марсельцем Пейсонелем до тваринного царства.

Корал являє собою колонію мікроскопічних тварин, що утворюють крихкий і кам’янистий поліпняк. Ці поліпи мають одного родоначальника, що породив їх брунькуванням. Живучи життям усієї колонії, кожен з її членів разом з тим має власне життя. Це своєрідний природний соціалізм. Мені були відомі останні роботи про цих особливих зоофітів, які, за вдалим виразом натуралістів, стають мінеральним деревом. Для мене не було нічого цікавішого, як відвідати цей кам’яний ліс, насаджений природою в морських глибинах.

Засвітивши ліхтарі, ми пішли вздовж стіни, яка тільки ще знаходилася в процесі створення і повинна була в майбутньому відділити цю частину Тихого океану від Індійського. Дорога проходила вздовж справжньої пущі, утвореної переплутаними між собою кораловими деревами, що були вкриті маленькими зірчастими квітами з білими променями. На відміну од земних дерев ці деревоподібні рослини, прикріплені своєю основою до скель, росли зверху вниз.

Світло наших ліхтарів, падаючи на яскраво забарвлені гілки, створювало багато ефектів надзвичайної краси. Часом мені навіть здавалося, що скам’янілі гілки і стовбури здригаються від хвилювання води. Я спробував зірвати їхні свіжі віночки з ніжними тонкими щупальцями, які щойно розпустилися чи тільки починали розпускатися. Невловимо швидкі рибки, інколи торкаючись їх, легко проносилися, наче невеличкі зграї пташок. Але як тільки рука наближалася до цих живих квітів, морських мімоз, в усій їхній колонії відразу виникала тривога. Білі віночки ховалися в червоні футляри, квіти починали в’янути на очах, і квітучий кущ перетворювався в деревоподібний камінь.

Випадок привів мене. До заростей найрідкіснішого виду зоофітів. Цей корал своєю красою не поступався перед тими, які добувають у Середземному морі біля беретів Франції, Італії і Африки. Своїми яскравими фарбами він виправдовує поетичну назву, яку купці дають кращим його екземплярам — «кривава квітка» або «кривава піна». Корали продають по п’ятсот франків за один кілограм. А в цьому місці морські глибини ховали багатства, яких вистачило б для мисливців за коралами усього світу. Коштовні корали, часто змішуючись з іншими поліпами, утворювали компактну переплутану масу, так звану «маччоту», в якій я помітив прекрасні зразки рожевих коралів.

Незабаром кущі стали густішими, дерева — вищими. Перед нами відкривалися справжні скам’янілі просіки і довгі коридори найфантастичнішої архітектури. Капітан Немо заглибився в темну, трохи похилу галерею, по якій ми спустилися на глибину до ста метрів. Промені наших ліхтарів викликали інколи магічні ефекти: горбкуваті нерівності природних арок, склепінь раптом спалахували багатоколірними вогнями, запалювались яскравими люстрами. Серед невеликих коралових дерев я помітив інші, не менш цікаві види поліпів — меліти, іриси — зі з’єднаними розгалуженнями, кілька кущів зелених і червоних коралів, справжніх скам’янілих водоростей, яких натуралісти після довгих дискусій зарахували до рослинного царства. За виразом одного мислителя, «корали — це, можливо, і є та справжня межа, де життя тільки прокидається від кам’яного сну, але ще не може остаточно прокинутися і почати рухатися».

Нарешті, після двогодинної ходьби, ми досягли глибини метрів у триста, тобто тієї межі, від якої починається формування коралів. Тут росли не окремі невеличкі дерева чи невисокі кущі, а цілий дрімучий ліс з велетенських дерев скам’янілих рослин, оповитих гірляндами витончених плюмарій — морських ліан, забарвлених у різні кольори. Ми не згинаючись проходили під склепінням їхніх великих гілок, що губилися десь у темряві водяної товщі, в той час як наші ноги ступали по розкішному, вкритому блискучим коштовним камінням килиму з квітів — тубіпор, меандрін, астрей, фунгій та каріофілій.

Яка велична картина! Як було жаль, що ми не могли обмінюватися враженнями! І як прикро в такі незабутні хвилини відчувати свою голову полоненою в шоломі з металу і скла! Не мати змоги висловити своє захоплення один одному! Чому ми не можемо жити у воді, як риби, що населяють водяну стихію, чи, ще краще, як амфібії, здатні протягом багатьох годин перебувати у воді або на суші, однаково добре почуваючи себе в цих середовищах! Тимчасом капітан Немо зупинився, а за ним і я з своїми товаришами. Ми побачили, що матроси оточили півколом свого начальника. Придивившись уважніше, я помітив, що четверо з них несли на плечах якийсь довгастий предмет.

Ми були в центрі просторої галявини, оточеної з усіх боків великими деревами підводного лісу. Наші ліхтарі кидали на дно невиразне присмеркове світло, від якого тіні виростали до величезних розмірів. За межами галявини панувала повна темрява, і лише в деяких місцях спалахували зірочки від проміння ліхтарів, що відбивалося на поверхні коралів.

Нед Ленд і Консель стояли поруч мене. Ми перезирнулись, і раптом мені спало на думку, що тут відбудеться якась незвичайна сцена. Я краще придивився до поверхні дна і помітив, що в деяких місцях на ньому піднімалися ряди невеликих горбків, укритих нальотом вапна. Правильність горбків свідчила про те, що вони були зроблені руками людини.

Посеред галявини, на грубо зробленому з уламків скель п’єдесталі, височів кораловий хрест, простягаючи довгі, наче закривавлені руки.

За знаком капітана Немо один з матросів вийшов наперед, одв’язав кирку від пояса і почав рити яму на відстані кількох кроків од хреста.

Я зрозумів усе. Ця галявина була кладовищем, яма — могилою, а довгастий предмет — тілом померлої вночі людини. Капітан Немо і його матроси прийшли сюди, щоб поховати свого товариша на братському кладовищі в глибинах неосяжного океану.

Ніколи в житті я ще не був так схвильований! Ніколи ще не бачив такого вразливого видовища! І не хотів би бачити того, що діялося перед моїми очима.

Тим часом яма повільно глибшала. Налякані ударами кирки, риби швидко кидалися в усі боки. Я чув глухі удари залізної кирки по вапняковому ґрунту, бачив іскри, які вона висікала з уламка якогось кременю, загубленого в глибинах океану. Яма ставала все довшою, ширшою і незабаром була вже достатньо просторою для того, щоб умістити в ній тіло людини.

Тоді наблизилися носильники. Тіло, загорнуте в білу тканину, було спущене в сповнену водою могилу. Капітан Немо, схрестивши руки на грудях, матроси, віддаючи останню шану своєму товаришу, стали навколішки… Я й мої товариші, глибоко схвильовані цією картиною, теж схилили голови.

Могилу засипали уламками вапняку, надавши новому горбку правильної форми.

Коли все було закінчено, капітан Немо і його товариші підвелися, наблизилися до могили, опустилися на одне коліно і підняли вгору руку на знак останнього прощання…

Після цього траурна процесія рушила в зворотну путь до «Наутілуса». Ми знову проходили під склепінням закам’янілого лісу, серед коралових кущів і вийшли до підніжжя стіни, звідки починався крутий підйом.

Нарешті, з’явилися вогні «Наутілуса», які освітлювали нам шлях до самого корабля. О першій годині дня ми вже були на його борту. Змінивши одяг, я відразу ж вийшов на палубу і, охоплений сумними думками, опустився на кришку прожектора.

На палубу вийшов капітан Немо. Я підвівся і спитав у нього:

— Отже, як я й передбачав, ця людина померла вночі?

— Так, пане Аронакс.

— І тепер вона спить останнім сном поруч зі своїми товаришами на підводному кораловому кладовищі?

— Так, забута всіма людьми, але не нами! Ми риємо могилу, а поліпи потурбуються про те, щоб навіки огородити своїми будівлями останнє житло померлих.

І, закривши раптом обличчя руками, капітан Немо даремно намагався стримати ридання. Потім, трохи заспокоївшись, додав:

— Там, глибоко під водою, на відстані кількох сотень метрів од поверхні океану, знаходиться наше тихе кладовище!..

— І там ваші мерці сплять спокійно, недоступні для акул!

— Так, пане, — глухо відізвався капітан Немо, — недоступні для акул і для людей!

Кінець першої частини

Частина друга

РОЗДІЛ І Індійський океан

Звідси починається друга частина підводної подорожі. Перша закінчилася зворушливою сценою на кораловому кладовищі, яка справила на мене глибоке враження. Ось так у безкраїх океанських просторах минало життя капітана Немо, і навіть могилу свою він приготував у їхніх недосяжних глибинах. Жодна морська потвора не потурбує там останнього сну жителів «Наутілуса», друзів капітана Немо, міцно зв’язаних між собою і в житті, і в смерті. Там сплять вони, недоступні для різних морських страхіть і «для людей», як сказав капітан Немо…

Завжди це постійне, непримиренне і запекле недовір’я до людського суспільства!

Для мене було вже не досить різних припущень, якими задовольнявся Консель. Ця достойна людина твердила, що командир «Наутілуса» — один з тих невизнаних учених, які платять людству презирством за його байдужість. Інколи Консель доводив, що капітан Немо — незбагненний геній, який утомився і розчарувався в боротьбі з тупістю суспільства і який шукає притулку в цих неосяжних просторах, де він може почувати себе вільним. Проте, на мою думку, ця гіпотеза пояснювала лише одну сторону життя капітана Немо.

Справді, таємниця тієї останньої ночі, коли ми знову стали в’язнями і до того ж нас ще усипили, поспішність, з якою капітан Немо вихопив у мене з рук трубу, коли я хотів обдивитися обрій, смертельне поранення матроса, дивний поштовх «Наутілуса» — все це приводило мене до зовсім інших думок. Ні! Капітан Немо не обмежувався тим, що уникав людей! Його геніальний винахід — грізний підводний корабель — був не тільки сховищем, де він міг почувати себе вільним, але служив, можливо, страшним знаряддям помсти!

Проте в цей момент я не мав ніяких доказів для ствердження своїх думок. У тій темряві, що оточувала мене, цей здогад міг би бути лише провідною зіркою. Тому я повинен писати, так би мовити, під диктовку самих подій.

Нас ніщо не зв’язує з капітаном Немо. Він знає, що втекти з «Наутілуса» неможливо, і навіть не взяв з нас слова залишитися на кораблі. Ніякий обов’язок честі теж нас не зв’язує. Ми лише полонені, в’язні, яких тільки з чемності називають гостями. Але Нед Ленд не відмовився од думки про повернення на волю. Не було сумніву, що він скористається першим-ліпшим випадком, щоб здобути її. Очевидно, і я зроблю те саме. І все ж таки мені буде жаль розлучитися з підводними таємницями, чудовим «Наутілусом», який так люб’язно показав нам капітан Немо. До того ж мені й тепер не було ясно, як треба ставитися до цієї людини: захоплюватися нею чи ненавидіти її? Капітан Немо — жертва чи кат? І потім, признаюся щиро, мені б дуже хотілося, перш ніж назавжди покинути його, завершити підводну подорож навколо світу, яка почалася так блискуче. Мені б хотілося повністю проникнути в усі чудеса, поховані в морських глибинах земної кулі, побачити все те, чого ще не бачила жодна людина, навіть коли б за цю жадобу знань довелося б заплатити ціною власного життя! Що я взнав до цього часу? Нічого, або майже нічого, бо ми пройшли у водах Тихого океану всього шість тисяч льє!

А тимчасом мені добре відомо, що «Наутілус» наближається до населених земель. І якщо нам трапиться якийсь шанс врятуватися, було б дуже жорстоко принести в жертву інтереси моїх супутників заради задоволення своєї жадоби знань. Треба буде йти за ними, а можливо, і повести їх. Але чи трапиться коли-небудь така нагода для втечі? Людина, силою позбавлена волі, мріяла про неї, а вчений вагався і навіть боявся, що така нагода незабаром трапиться!

Опівдні 21 січня 1868 року помічник капітана вийшов, як звичайно, щоб виміряти висоту сонця над горизонтом. Я теж піднявся на палубу, закурив сигару і почав спостерігати за його діями. Я був певен, що ця людина не розуміє французької мови, бо вже кілька разів я голосно робив зауваження, які, коли б він розумів її, повинні були б викликати у нього якийсь мимовільний знак уваги. Але він залишався байдужим і мовчазним.

В той час як він працював з секстантом, один з матросів «Наутілуса», той самий, що супроводжував нас під час першої підводної екскурсії на острів Креспо, теж піднявся на палубу, щоб почистити скло прожектора. Я з цікавістю почав розглядати цей прилад, сила світла якого збільшувалася в сотню разів завдяки кільцевому розташуванню сочевицеподібних лінз, що збирали промені світлового джерела в один пучок. Це джерело було сконструйоване так, що його світлоносна сила досягала максимуму. Електрична дуга горіла в безповітряному просторі, а це забезпечувало сталість розжарення і його силу, зберігало графітові вістря, між якими виникала світлова дуга. Останнє було надзвичайно важливим для капітана Немо, який не міг би, мабуть, так легко поповнювати запаси графіту. В безповітряному просторі вони зношувалися майже непомітно.

Коли «Наутілус» був уже готовий відновити своє підводне плавання, я спустився в салон. Люк закрився, і корабель повернув прямо на захід.

Тепер ми розтинали хвилі Індійського океану, широкої водної рівнини, площа якої досягала п’ятисот п’ятдесяти мільйонів гектарів. Вода цього океану така прозора, що у того, хто погляне в його глибини, починає крутитися голова. «Наутілус» плив, як правило, на глибині від ста до двохсот метрів. Так тривало кілька днів. Усякому іншому, хто був би на моєму місці, ця подорож могла б здатися, безперечно, довгою і занадто нудною. Але я надзвичайно люблю море. І щоденні прогулянки по палубі, під час яких я на повні груди вдихав животворне повітря океану, спостереження у вікна салону за таємницями підводних глибин, читання книжок з бібліотеки капітана, редагування своїх нотаток — усе це забирало в мене весь час, не залишаючи жодної хвилини для нудьги чи втоми. Ми всі, Нед Ленд, Консель і я, були здорові. Встановлений на кораблі режим нас цілком задовольняв, а щодо мене, то я міг би досить вільно обійтися без тих «земних» доповнень, якими Нед Ленд різноманітив нашу їжу. Крім того, захворіти чи навіть застудитися на «Наутілусі» було майже неможливо через постійність його внутрішньої температури. До того ж на борту корабля в достатній кількості зберігався порошок з деревовидних коралів дендрофілій, відомих у Провансі під назвою «морський кріп», що був чудовими ліками проти кашлю і простуди.

Протягом кількох днів ми зустрічали величезну кількість водяних птахів, особливо чайок і поморників. Кількох з них нам пощастило вбити, і ця «морська дичина», приготовлена особливим способом, була дуже смачною стравою. Серед великих птахів, які залітали далеко від берега і потім, утомлені, відпочивали на хвилях, я розпізнав альбатросів з родини трубконосів. Їхні неприємні крики нагадували ревіння віслюків. Родина веслоногих була представлена швидкими фрегатами, що спритно підхоплювали рибу з морської поверхні, і численними фаетонами завбільшки з голуба, білий плюмаж яких з відтінком рожевого по краях ще більше виділяв чорний колір їхніх крил.

Сіті «Наутілуса» приносили багато видів морських черепах. Особливо часто в них потрапляла їх різновидність під назвою каретта з напівкруглим кулястим панциром, який високо цінувався в продажу. Ці черепахи спритно пірнають і можуть дуже довго перебувати під водою, закриваючи вихідний отвір свого носового каналу м’ясистим клапаном. Деяких з них було спіймано в той час, коли вони спали, заховавшись у панцирі, що служить їм захистом від морських тварин. М’ясо цих черепах не дуже смачне, але їхні яйця вважаються витонченою стравою.

Проте особливо захоплювало нас таємниче життя риб, яких ми спостерігали у вікна салону. Серед них я помітив багато видів, які мені до цього часу не щастило спостерігати.

Насамперед потрібно назвати кузовків — риб, що живуть, головним чином, у Червоному морі, Індійському океані та біля узбережжя Центральної Америки. Ці риби, подібно до черепах, ракоподібних і морських їжаків, укриті панциром, але не кремнистим чи вапняковим, а міцним кістяним, що має форму тригранної або чотиригранної коробки. Серед тригранних траплялися деякі кузовки завдовжки до півдециметра з дуже ніжним і смачним м’ясом; хвости у них коричневі, плавці жовті; я раджу акліматизувати їх у прісних водах, до яких деякі морські риби легко пристосовуються. Поміж чотиригранних кузовків мені попадалися екземпляри з чотирма великими наростами на спині; інші мали в нижній частині тіла білі цяточки; їх можна приручати, як птахів. Траплялися кузовки, що мали довгі голки, утворені продовженням панцирних пластинок — їх називають «морськими свинями» за незвичайне рохкання на поверхні води; тут були і дромадери, прозвані так за великий горб на спині у формі конуса, але м’ясо їхнє жорстке і майже непридатне для їжі.

У щоденних записах Конселя були також відмічені ще деякі різновидності риб: звичайні для цих вод голкобрюхи; морські скати з червоною спиною і білим черевом, які відрізняються од інших риб трьома рядами поздовжніх ниток; електричні скати завдовжки до семи дюймів, забарвлені в яскраві кольори. Інші різновидності риб були представлені безхвостими рибами темно-коричневого кольору, дуже схожими на яйця, — вони були вкриті білими смужками; справжніми морськими дикобразами-двозубами, озброєними голками, — вони мають властивість роздуватися і тоді нагадують колючий скуйовджений клубок; морськими кониками — жителями всіх морів світу; літаючими пегасами з витягнутим рильцем, — горизонтально прикріплені широкі грудні плавці у формі крил дають їм можливість якщо не повністю літати, то в усякому разі вистрибувати з води і пролітати в повітрі далеку відстань; рибами-лірами зі сплющеними губами, — хвіст у них укритий численними роговими кільцями. Нам траплялися також макроньяти з витягнутими щелепами, завдовжки до двадцяти п’яти сантиметрів, що виблискували найкрасивішими відтінками кольорів; бліді калімори з горбкуватими головами; міріади рибок-плигунів з чорними смугами і довгими грудними плавцями, які давали їм змогу вистрибувати з води і дуже швидко проноситися над самою поверхнею моря; ніжні парусники, що користуються при попутній течії плавцями, подібними до розгорнутих парусів; прекрасні волохвости, яких природа забарвила у жовтий, блакитний, золотий і срібний кольори; тріхоптери, плавці яких схожі на жмутки волосинок; шумливі бички, вкриті цяточками лимонного кольору; трігли, печінка яких вважається сильною отрутою; бодіани з рухливими повіками; трубкороти з довгим трубчастим рильцем; океанські мухоловки, озброєні «рушницею», яка навіть і не снилася ні Шаспо, ні Ремінгтону, ні іншим фабрикантам зброї, — ці рибки вбивають комах зарядом звичайної краплини води.

У вісімдесят дев’ятій родині риб, по класифікації Лассепеда, у родині, яка належить до другого підкласу костистих і для якої характерні зяброві покришки та бронхіальні перетинки, я знайшов скропен, або морських йоржів, з головою, озброєною голками, і лише з одним спинним плавцем; ці риби можуть мати дрібну луску або не мати її залежно від підроду, до якого вони належать. У другому підроді ми зустрілися з різновидністю східних летючок завдовжки три-чотири дециметри, з жовтими смугами і найфантастичнішою головою, яку тільки можна уявити. Щодо першого підроду, то він дав нам багато екземплярів химерних риб під назвою «морських жаб» з великими головами, в яких глибокі западини чергувалися з потворними наростами, а зверху стирчало кілька нерівних огидних рогів і багато голок; тіло і хвіст цих риб укриті якимись мозолями; відомо, що їх уколи болючі й небезпечні. Загалом, вони викликають огиду й відразу.

З 21 по 23 січня «Наутілус» пропливав за добу двісті п’ятдесят льє, тобто п’ятсот сорок миль. Інакше кажучи, ми йшли з швидкістю двадцять дві милі на годину. Нам щастило добре роздивитися тільки тих риб, що, приваблені яскравим світлом «Наутілуса», намагалися супроводжувати нас; але більшість з них не витримувала такої швидкості і незабаром залишалася позаду. І тільки деяким удавалося більш-менш довгий час триматися поряд з «Наутілусом».

Ранком 24 січня ми перебували поблизу острова Кіллінга, під 12°5΄ південної широти і 94°33΄ довготи. Це кораловий острів, на якому ростуть чудові кокосові пальми. В свій час на ньому побували Чарлз Дарвін і капітан Фіц-Рой. «Наутілус» пройшов зовсім близько від цього безлюдного острова. Закинуті в море драги виловили велику кількість поліпів і голкоподібних, багато цікавих черепашок різних молюсків. Колекція капітана Немо поповнилася кількома незвичайними екземплярами маленьких дельфінів, до яких я додав астрею з роду паразитичного поліпа, що часто приліплюється до черепашок.

Незабаром острів Кіллінга зник за обрієм і корабель повернув на південний захід від Індійського півострова.

— Ми наближаємося до цивілізованих земель, — сказав мені в той день Нед Ленд. — Це краще, ніж острови Нової Гвінеї, на яких зустрінеш більше дикунів, ніж косуль! На індійській землі, пане професоре, існують дороги, залізниці, міста — англійські, французькі та індійські. Там не можна пройти п’яти миль, щоб не зустріти співвітчизника. Як по-вашому, чи не настав час покинути капітана Немо?

— Ні, Неде, ні! — рішуче відповів я канадцеві. — Повний уперед, як кажуть моряки! «Наутілус» наближається до населених континентів. Він держить курс на Європу. Хай він привезе нас туди! Коли ми прибудемо в європейські моря, тоді побачимо, чи можна буде зробити спробу втекти. Проте я не думаю, що капітан Немо дозволить нам полювання на Малабарському чи Коромандельському березі, як це було в лісах Нової Гвінеї.

— А хіба не можна, професоре, обійтися, без його дозволу?

Я нічого не відповів канадцеві, не бажаючи сперечатися. Але в глибині душі вирішив до кінця вичерпати щасливу нагоду, яку надала мені доля, закинувши на «Наутілус».

Починаючи від острова Кіллінга, швидкість нашого судна значно зменшилася. Тепер воно неодноразово спускалося на великі глибини. Іноді ми йшли на відстані двох-трьох кілометрів од поверхні, але жодного разу не досліджували великих глибин Індійського океану, де зонд, спущений на тринадцять тисяч метрів, не досягав дна. Температура нижчих шарів води залишалася незмінною — чотири градуси вище нуля. Я лише звернув увагу на те, що в мілких місцях температура води завжди нижча, ніж у глибоких.

25 січня «Наутілус» цілий день плив на поверхні океану, розрізаючи хвилі могутнім гвинтом і здіймаючи високі фонтани бризок. Як же в таких умовах не прийняти його за велетенського кита? Спостерігаючи море, я провів на палубі три чверті дня. Горизонт весь час був пустинний. Лише о четвертій вечора вдалині з’явився довгий пароплав, що йшов на захід. Деякий час я бачив навіть його щогли, але з пароплава не можна було помітити «Наутілус», який ледве виступав з води. Я подумав, що цей пароплав належить Півострівній і Східній пароплавній компанії, яка обслуговує лінію Цейлон — Сідней з заходом на мис короля Георга і в Мельбурн.

О п’ятій вечора, незадовго до коротких тропічних присмерків, Консель і я захопилися цікавим видовищем.

У морі існує один чудовий молюск, зустріч з яким, за античними легендами, провіщає щастя й успіх. Арістотель, Атеней, Пліній та Оппієн вивчали його життя і звичаї, вичерпавши для його опису всі поетичні засоби вчених Греції й Риму. Вони назвали його «наутілусом» або «помпіліусом». Але сучасна наука не визнала цих найменувань, і тепер молюск цей відомий під назвою аргонавта.

Коли б хто-небудь захотів проконсультуватись у Конселя, він дізнався б від цієї прекрасної людини, що ряд молюсків поділяється на п’ять класів: перший клас — головоногі, представники яких можуть бути вкриті черепашками або бути без них; до цього класу входять дві родини — двозяброві і чотиризяброві, що відрізняються між собою кількістю зябер. Далі Консель розповів би, що родина двозябрових включає три види: аргонавтів, кальмарів і спрутів, а родина чотиризябрових — лише один вид — наутілуса, або кораблика. І якщо після цього переліку яка-небудь гаряча голова сплутала б аргонавта з наутілусом, Консель їй цього ніколи не забув би.

Отже, ми зустрілися з цілою зграєю аргонавтів, які мандрували по поверхні океану. Їх було кілька сотень. Вони належали до різновидності бородавчатих аргонавтів, характерних для Індійського океану.

Ці граціозні молюски просувалися задом наперед з допомогою воронок, через які вони виштовхували втягнуту під час вдиху воду. З їхніх восьми щупалець шість, довгастих і тонких, плавали на воді, двоє інших, так званих гектокотилів, або ловчих рук, на зразок, заокруглених перетинчастих лап, були підставлені під вітер, як паруси. Я виразно бачив у воді їхні спіралеподібні хвилясті черепашки, які Кюв’є дотепно порівняв з красивим човном. Справді, вони дуже нагадують маленькі човники. Цей човен, «побудований» самим аргонавтом з вапнякових виділень, носить молюска на собі, і молюск з ним ніколи не розлучається.

— Аргонавт завжди може покинути свій човник, — сказав я Конселеві, — але він ніколи не робить цього.

— …так само як і капітан Немо, — розсудливо додав Консель. — Тому краще б він назвав свій корабель «Аргонавтом».

Протягом майже години «Наутілус» плив серед цих молюсків. Раптом усіх їх охопила якась тривога. Наче за сигналом, усі паруси одночасно були спущені; виставлені вперед щупальця згорнулися, тіла втягнулися, човники перевернулися, перемістивши центр ваги, і вся флотилія відразу зникла під водою. Ніколи ще жодна ескадра не виконувала подібного маневру з такою швидкістю й злагодженістю.

У цю ж мить почало темніти. Настала ніч. Легкий вітер підняв невеликі хвилі, що тихо котилися за «Наутілусом».

Наступного дня, 26 січня, ми пройшли екватор під вісімдесят другим меридіаном і заглибились у води північної півкулі.

У цей день нас супроводжувала велика зграя акул. Жахливі тварини кишіли в морях, якими ми йшли, роблячи їх надзвичайно небезпечними. Тут були: акули з коричневою спиною і білуватим черевом, озброєні одинадцятьма рядами зубів; акули з великою чорною плямою на шиї, оточеною білою смугою і схожою на око; акули колючопері з заокругленою і покритою темними цятками мордою. Неодноразово ці могутні тварини кидалися на вікна салону з такою силою, що мимоволі викликали в нас тривогу за міцність скла.

В такі хвилини Нед Ленд втрачав терпець. Йому хотілося вийти па поверхню моря і загарпунити цих потвор, особливо акул з зубами, розташованими, наче мозаїка, і великих тигрових акул завдовжки до п’яти метрів, які дуже дратували його своєю настирливістю. Але згодом «Наутілус» прискорив ходу і незабаром залишив позаду навіть найшвидших з цих хижаків.

27 січня при вході в Бенгальську затоку ми кілька разів зустрічалися з трупами, що плавали на поверхні води. Яке жахливе видовище! То були померлі жителі індійських міст, тіла яких були винесені Гангом у відкрите море. Шуліки, єдині могильники Індії, не встигли їх пожерти. Але чого не закінчили ці похмурі птахи, те неодмінно зроблять за них акули.

Близько сьомої години вечора «Наутілус» піднявся на поверхню моря. Скільки сягало око, води океану здавалися молочно-білими. Можливо, це був який-небудь ефект місячного світла? Ні, бо дводенний молодик ще не сходив над горизонтом. Крім того, небо, освітлене зірками, здавалося чорним у порівнянні з білим кольором води.

Консель не вірив своїм очам і питав у мене, що це за дивне явище. На щастя, я міг задовольнити його цікавість.

— Це так зване молочне море, — сказав я йому. — Такі великі площі молочно-білого кольору — досить звичайне явище біля індійських берегів.

— Але чи не скаже мені пан про справжні причини подібного ефекту? Адже не перетворилася морська вода на молоко?

— Ні, Конселю! Забарвлення, яке так дивує тебе, лише свідчить про наявність у воді міріадів особливих інфузорій — безколірних світлових черв’ячків завдовжки не більше однієї п’ятої міліметра і завтовшки як волосинка. Ці найпростіші організми прилягають один до одного і створюють суцільні поля, що тягнуться на багато льє.

— На багато льє? — скрикнув Консель.

— Так, мій друже, і не намагайся підрахувати кількість цих інфузорій. Тобі це не вдасться, бо, якщо я не помиляюся, деякі мореплавці повідомляли, що їм доводилося пропливати по подібних молочних морях сорок і більше миль.

Я не знаю, чи послухав мене Консель, але в усякому разі він заглибився в свої думки і, мабуть, усе-таки намагався вирахувати, скільки інфузорій може вміститися в сорока квадратних милях, якщо довжина їх дорівнює одній п’ятій міліметра і якщо вони не товщі за волосинку.

А я продовжував тим часом спостерігати це явище. Протягом багатьох годин «Наутілус» розтинав гострим носом білуваті хвилі молочного моря. Я звернув увагу на те, що його хода стала майже безшумною, наче він рухався в мильній піні.

Опівночі море раптом знову набуло свого звичайного кольору, але позаду нас до самого горизонту білизна поверхні відбивалася в небі, і воно виблискувало, наче північне сяйво.

РОЗДІЛ II Нове запрошення капітана Немо

28 січня, випливши опівдні на поверхню моря під 9°4΄ північної широти, «Наутілус» опинився біля якоїсь землі, що лежала від нього у восьми милях на захід. Мені впало в очі скупчення досить високих, до двох тисяч футів, гірських вершин з досить примхливими формами. Після закінчення спостережень я повернувся в салон і, після того як на карту було нанесено місце нашого перебування, побачив, що ми проходили поблизу берегів острова Цейлону, справжньої перлини Індії.

Я пішов у бібліотеку пошукати яку-небудь книжку, присвячену цьому найродючішому острову на землі, і незабаром знайшов працю X. К. Сірра «Цейлон і сінгалезці». Повернувшися знову в салон, я спочатку ознайомився з географічним положенням Цейлону, якому античні люди дали багато різних назв. Цей острів знаходиться між 5°55΄ та 9°49΄ північної широти і між 79°42΄ та 82°4΄ східної довготи (від Грінвічського меридіана). Довжина його двісті сімдесят п’ять миль, максимальна ширина не перевищує ста п’ятдесяти миль; його окружність становить дев’ятсот миль, площа двадцять чотири тисячі чотириста сорок вісім квадратних миль, тобто трохи менша за площу Ірландії.

У цей час до салону ввійшли капітан Немо і його помічник.

Капітан глянув на карту. Потім, повернувшись до мене, сказав:

— Острів Цейлон уславився ловлею перлин. Чи не хотілося б вам, пане Аронакс, побувати на одному з місць цієї ловлі?

— Безумовно, капітане!

— Гаразд. Це дуже легко зробити. Правда, ми побачимо лише перлові розсипи, місце ловлі, а не самих ловців, бо сезон ловлі ще не почався. Ну, нічого. Я зараз накажу взяти курс на Манаарську затоку, куди ми й прибудемо вночі.

Капітан Немо сказав кілька слів своєму помічникові, і той відразу вийшов. Незабаром «Наутілус» знову поринув у воду, і манометр показав, що він тримався на глибині близько тридцяти футів.

Узявши карту, я почав відшукувати Манаарську затоку. Вона знаходилася на 9° північної широти, в північно-західній частині Цейлону. Цю затоку утворював довгастий острівець тієї ж назви. Щоб досягнути її, необхідно було пройти вздовж усього західного узбережжя острова Цейлону.

— Пане професоре, — знову звернувся до мене капітан Немо, — перлини ловлять у Бенгальській затоці, в Індійському, Китайському і Японському морях, у морях, що омивають Південну Америку, в Панамській і Каліфорнійській затоках. Але тільки біля острова Цейлону ця ловля дає найкращі результати. На жаль, ми прибули надто рано.

Ловці перлів збираються на Манаарську затоку лише в березні, і протягом місяця близько трьохсот суден займаються там прибутковим промислом морських перлів. Кожне судно має команду з десяти гребців і десяти ловців. Останні, поділившись на дві групи, пірнають по черзі принаймні на глибину дванадцяти метрів з допомогою прив’язаного до вірьовки важкого каменя, який вони охоплюють ногами.

— Невже цей примітивний спосіб застосовується до цього часу?

— Так, до цього часу, хоч ці перлові розсипи і належать найбільш індустріальній країні — Англії. Вони були віддані їй за Ам’єнською угодою 1802 року.

— Мені здається однак, що скафандри вашого типу зробили б велику послугу цьому промислу.

— Безумовної Адже бідолашні ловці не можуть залишатися довго під водою. Англієць Персеваль в описі своєї подорожі на Цейлон розповідає про одного кафра, який міг не підніматися на поверхню протягом п’яти хвилин, але це мало ймовірно. Я знаю, що є плавці, які можуть бути під водою п’ятдесят сім секунд, майже хвилину, а деякі особливо витривалі — секунд вісімдесят сім, тобто півтори хвилини. Але це дуже рідко. До того ж, коли ці нещасні повертаються на судно, у них з вух і носа витікає разом з водою кров. Я вважаю, що в середньому ловці можуть пробути під водою тридцять секунд; за цей час вони повинні відшукати, відірвати і покласти в свою сітку якнайбільше черепашок. Ловці перлів, як правило, ніколи не доживають до старості; їхній зір слабшає, очі починають гноїтися, тіло вкривається виразками і гнійними наривами. Часто вони навіть помирають у глибині моря від розриву серця.

— Так, — погодився я, — це важка професія. І подумати тільки, що все це робиться заради чиїхось примх! Але скажіть, будь ласка, капітане, яку кількість черепашок може виловити судно за день?

— Від сорока до п’ятдесяти тисяч приблизно. Розповідають, що в 1814 році англійський уряд організував вилов перлів для держави, і за двадцять робочих днів ловці вибрали сімдесят шість мільйонів черепашок.

— Чи хоч добре платять цим ловцям?

— Погано, пане професоре. В Панамі вони заробляють долар на тиждень. Найчастіше вони одержують одне су[49] за черепашку з перлиною. А скільки вони виловлюють пустих черепашок!

— Одне су цим біднякам, які збагачують своїх хазяїв! Це жахливо!

— Отже, пане професоре, — сказав капітан Немо, — ви і ваші супутники зможете побувати на манаарських перлових розсипах і, якщо випадково там уже буде якийсь нетерплячий ловець, ви познайомитеся з самою технікою ловлі.

— Гаразд! Домовилися, капітане!

— До речі, пане Аронакс, ви не боїтесь акул?

— Акул? — вигукнув я.

Це запитання мені здалося, м’яко кажучи, просто недоречним.

— Ну, то як же? — повторив капітан.

— Повинен щиро признатися, капітане, що досі я ще не звик до цих риб.

— А ми давно звикли, — відповів капітан Немо. — Через деякий час і ви звикнете. До речі, ми будемо озброєні і по дорозі зможемо навіть пополювати на яку-небудь акулу. Це дуже цікаве полювання. Отже, пане професоре, до завтра. Вирушаємо вранці.

Сказавши це невимушеним тоном, капітан Немо вийшов з салону.

Коли б вас запросили пополювати на ведмедів у горах Швейцарії, ви б відповіли: «Гаразд, завтра ми будемо полювати на ведмедів». Коли б вас запросили пополювати на левів у рівнинах Атласу чи на тигрів у джунглях Індії, ви б теж відповіли: «Що ж, здається, ми пополюємо на тигрів або левів». Але коли вам пропонують полювання на акул не з борту корабля, а в їхньому рідному середовищі, ви спочатку глибоко замислитеся, перш ніж приймете це запрошення.

Щодо мене, то я повинен був витерти рукою холодний піт, який виступив на лобі.

«Подумаємо, — сказав я собі, — часу ще багато. Полювання на видр у підводних лісах поблизу острова Креспо було приємною розвагою. Але спускатися на дно моря майже впевненим, що зустрінешся з акулами, — це вже зовсім інша справа! Мені відомо, що в деяких місцях, особливо на Андаманських островах, негри не бояться нападати на акулу з кинджалом в одній руці і з вірьовочною петлею в другій. Проте мені також відомо й те, що багато з цих сміливців, які наважуються на двобій з страшними хижаками, не повертаються назад живими. До того ж я не негр, а коли б і був ним, то все одно ці вагання були б до деякої міри виправданими».

І от я думаю про акул, згадую їхні величезні щелепи з кількома рядами гострих зубів, здатних відразу перекусити людину, і навіть почуваю вже деякий біль у тілі. Крім того, я не можу зрозуміти тієї невимушеності, з якою капітан зробив цю незвичайну пропозицію. Немовби йшлося про те, щоб іти в ліс полювати на беззахисних лисиць!

«Напевно, — подумав я, — Консель відмовиться піти, і це дасть мені змогу відхилити запрошення капітана». Щодо Неда Ленда, то признаюсь, я не був такий упевнений в його розсудливості. Чим більшою була небезпека, тим більше вона притягала до себе цю войовничу натуру.

Я знову почав читати книгу Сірра, але спіймав себе на тому, що перегортаю сторінки машинально: з них на мене дивилися страшні розкриті пащі акул.

Цієї хвилини в салон увійшли Консель і канадець; обличчя в них були спокійні і навіть радісні. Бідолахи не знали, що їх чекає.

— Слово честі, пане професоре, — звернувся до мене Нед Ленд, — наш капітан Немо — щоб його чорти забрали! — щойно зробив нам дуже люб’язну пропозицію.

— А, — сказав я, — ви вже знаєте…

— З дозволу пана — додав Консель, — командир «Наутілуса» запросив нас відвідати завтра чудові перлові розсипи Цейлону. Він був надзвичайно люб’язний з нами і поводився як справжній джентльмен.

— А більше нічого не сказав?

— Нічого, — відповів канадець, — він додав тільки, то й вас запросив на цю маленьку прогулянку.

— Справді, запросив, — промовив я. — Але чи не говорив він вам про деякі подробиці щодо…

— Ні про які, пане професоре. Ви підете з нами, правда?

— Я?.. Безумовно! Мені здається, що ви все більше починаєте розуміти насолоду підводних прогулянок, пане Ленд?

— Так, це надзвичайно цікаво!

— І небезпечно, можливо! — додав я вкрадливо.

— Небезпечно! — посміхнувся Нед Ленд. — Це ж звичайна екскурсія на перлову мілину.

Ясно, що капітан Немо не вважав за потрібне лякати моїх супутників думками про акул. Я дивився на них стривожено. Повинен я був їх попередити? Так, повинен, але я не знав, як приступити до цього.

— Може, пан розповість нам подробиці про ловлю перлових черепашок? — звернувся до мене Консель.

— Про саму ловлю, — спитав я, — чи про нещасні випадки, які…

— Про ловлю, — відповів канадець. — Перш ніж заглибитися на якусь територію, треба про неї щось знати.

— Що ж, сідайте, друзі мої, і я вам розкажу все, про що сам тільки-но дізнався з книги англійця Сірра.

Нед і Консель сіли на диван поруч зі мною, і канадець одразу ж запитав мене:

— Пане професоре, що таке перлина?

— Для поета, мій хоробрий друже, перлина — це сльоза моря, — почав я. — Для народів Сходу — це краплина затверділої роси; для жінок — це коштовний овальний камінь з матовим блиском, який вони носять на пальці, на шиї чи вухах; для хіміка — це суміш фосфорнокислих солей з вуглекислим кальцієм; нарешті, для натураліста — це хворобливий наріст на організмі, який утворює перламутр у деяких двостулкових черепашок.

— …що належать до типу молюсків, класу пластинчастозябрових, — додав Консель.

— Правильно, мій учений друже Консель. Отже, всі ті молюски, які виділяють перламутр, тобто блакитну, блакитнувату, фіолетову чи білу речовину, що покриває всередині стулки їхньої черепашки, здатні створювати перлини.

— А їстівні черепашки теж створюють перлини? — спитав канадець.

— Так, створюють, зокрема їстівні черепашки деяких водойм Шотландії, Уельсу, Ірландії, Саксонії, Богемії і Франції.

— Добре, віднині візьмемо це до уваги, — промовив канадець.

— Але, — знову почав я, — головним і найбільш плідним молюском, що дає перли, є черепашка-перлівниця. Перлина — це лише перламутровий наріст сферичної форми. Він утворюється або на стулках черепашки, або в складках тіла молюска. На стулках перлина приліплена міцно, а на тілі лежить вільно. Проте незалежно від місця перебування вона завжди має якесь міцне ядро — мертве яєчко, піщинку — навкруги якого протягом довгих років відкладається тонкими концентричними шарами перламутрова речовина.

— А чи багато перлин буває в одній черепашці? — спитав Консель.

— Так, багато. Деякі черепашки являють собою справжні дорогоцінні скриньки. Десь навіть написано, але я в це мало вірю, що в одній черепашці знайшли понад сто п’ятдесят акул.

— Сто п’ятдесят акул! — скрикнув Нед Ленд.

— Хіба я сказав акул? — ніяково перепитав я. — Я хотів сказати: сто п’ятдесят перлин. Акули ні до чого!

— Авжеж, — відізвався Консель. — А чи може пан розказати нам, як добувають перлини?

— Для цього використовують кілька способів. Часто, коли перлина пристає до стулок, ловці витягають її щипчиками. Але найчастіше черепашок кладуть на циновках, простелених на березі; молюски гинуть на повітрі і починають розкладатися, а через десять днів вони вже готові до обробки. Тоді їх висипають у великі басейни, наповнені морською водою, розкривають і миють. Після цього сортувальники спочатку відділяють перламутрові платівки, які йдуть на продаж у ящиках по сто двадцять п’ять — сто п’ятдесят кілограмів. Потім відокремлюють тіла молюсків і розварюють їх, після чого проціджують і вибирають найдрібніші перлинки.

— Цінність перлів залежить лише від їхніх розмірів? — запитав Консель.

— Ні, не тільки від розмірів, а й від форми, від «води», тобто від переливу кольору, світла, що робить перлини дуже приємними для ока. Найкращі перлини називаються «парагонами», або «невинними перлинами», — вони утворюються в тілі молюска. Іноді вони бувають білі, часто непрозорі, але зустрічаються і опалово-прозорі, переважно сферичні та грушоподібні. Сферичні йдуть на браслети, грушоподібні — на серги, підвіски. Грушоподібні перли, як найцінніші, продаються поштучно. А перлини, що знаходяться на стулках черепашок і мають неправильну форму, цінуються менше, продаються на вагу. Нарешті, третьосортні дрібні перлинки, або, як їх називають, «зернятка», продаються на мірку; з них виготовляють, головним чином, різні вишивки, особливо для церковного вбрання.

— Сортування великих і малих перлин повинно бути, мабуть, довгою і важкою роботою, — сказав канадець.

— Ні, мій друже. Цю роботу виконують з допомогою одинадцяти решіт і ситечок з різними за діаметром отворами. Перлини, що не просіялися крізь решето з кількістю отворів від двадцяти до восьмидесята, відносяться до першого сорту. Ті, що не просіюються крізь ситечка з кількістю отворів від сотні до восьми сотень — другого сорту. Нарешті, перли, які просіюють крізь ситечка з дев’ятьмастами тисячею отворів, відносяться до «зерняток».

— Хитро придумано! — вигукнув Консель. — Таким чином, роботу сортувальників, як я бачу, вже механізовано… А чи не може пан сказати нам, які доходи приносить експлуатація розсипів перлових черепашок?

— Якщо вірити даним книги Сірра, — відповів я, — то цейлонські перлові мілини здаються на відкуп за річну оплату в три мільйони акул.

— Франків! — поправив мене Консель.

— Так, так, франків! Три мільйони франків. Але я думаю, що ці перлові промисли тепер приносять значно менше доходу, ніж раніше, так само як і американські промисли, які при Карлі V давали щорічної продукції на чотири мільйони франків, а тепер дають лише одну третину цього. В цілому експлуатація всіх перлових розсипів світу приносить тепер щорічний прибуток у дев’ять мільйонів франків.

— А ніде не згадується, — знову запитав мене Консель, — про знамениті перли, які начебто оцінені дуже високо?

— Згадується. Історія розповідає, що Цезар подарував Сервілії перлину вартістю в сто двадцять тисяч франків на наші гроші.

— А я навіть чув, — сказав канадець, — що в старовину якась дама розчиняла перли в оцті і пила його.

— Це Клеопатра! — швидко підказав Консель.

— Мабуть, це дуже несмачно! — додав Нед Ленд.

— Огидно, друже Нед, — відповів Консель. — Але подумати тільки, що якась чарка оцту коштує півтора мільйона франків.

— Шкода, що ця дама не була моєю дружиною, — промовив канадець, стискуючи кулаки з досить грізним виглядом.

— Нед Ленд — чоловік Клеопатри! — засміявся Консель.

— А я збирався одружитися, Конселю! — промовив серйозним тоном канадець, — і не з моєї вини ця справа не вийшла. Я навіть купив перлове намисто Кет Тендер, своїй нареченій, але вона чомусь вийшла за іншого. Що ж, це намисто обійшлося мені не більше як півтора долара, однак — повірте мені, пане професоре, на слово — перлини цього намиста ніколи б не пройшли крізь решето і з двадцятьма отворами.

— Дорогий Неде, — сказав я сміючись, — це ж були штучні перли, звичайні скляні кульки, наповнені есенцією перлової води.

— Ну й що з того, що есенцією, — відповів канадець, — вона теж багато коштує.

— Майже нічого! Це срібляста луска верховодки, розчинена в азотній кислоті. Есенція надзвичайно дешева.

— Саме тому, можливо, Кет Тендер вийшла заміж за іншого, — з філософським спокоєм озвався Нед Ленд.

— Але, — сказав я, — повернімося до розмови про особливо коштовні перли. Я впевнений, що жодний з земних монархів не мав ціннішої перлини, ніж та, що є в капітана Немо.

— Оця? — спитав Консель, показуючи на прекрасну дорогоцінність, яка лежала під склом вітрини.

— Так. Я думаю, що не помилюся, коли визначу її ціну в два мільйони…

— Франків! — швидко підказав Консель.

— Так, у два мільйони франків. І, безумовно, щоб її дістати, капітанові Немо треба було лише нахилитися.

— Чудово! — вигукнув Нед Ленд. — Хтозна, може й ми під час завтрашньої прогулянки зустрінемо таку саму!

— Що ви! — заперечив Консель.

— А чому ж ні?

— А до чого нам мільйони на борту «Наутілуса»?

— На борту, звісно, ні до чого, — сказав Нед. — Але… в іншому місці…

— О, в іншому місці! — похитав Консель головою.

— В усякому разі Нед Ленд правий, — сказав я. — І якщо ми коли-небудь привеземо в Європу чи Америку перлину ціною в кілька мільйонів, це надасть нашим розповідям більшої вірогідності і буде найкращим свідченням наших підводних пригод.

— Це правда, — погодився канадець.

— Але ж, — знову заговорив Консель, якого завжди більше цікавив науковий бік, — ловля перлин пов’язана з небезпекою?

— Ні, — жваво відповів я, — особливо, якщо вжити певних заходів обережності.

— А чим небезпечне це ремесло? — запитав Нед Ленд. — Лише тим, що зробиш зайвий ковток морської води!

— Справа не тільки в цьому, Неде. До речі, — мовив я, стараючись надати своєму голосу виразу байдужості капітана Немо, — ви не боїтеся акул, Неде?

— Я? — образився канадець. — Мені, професійному гарпунникові, та боятися акул! Я сміюся з них!

— Але мова йде не про те, щоб зловити акулу на гачок, підняти її на палубу корабля, сокирою відрубати хвоста, розтяти живіт, вирвати серце і кинути його в море?

— Значить, мова йде про…

— Саме так!

— У воді?

— У воді!

— Хай йому чорт! Якщо буде добрий гарпун… Ви знаєте, пане професоре, ці акули — досить незграбні створіння. Для того щоб схопити вас, їм потрібно перевернутися на спину. А в цей момент…

Нед Ленд мав звичку так вимовляти слово «схопити», що в мене по спині пробігав холод.

— Ну а ти, Конселю, що ти думаєш про акул?

— Я, — сказав Консель, — буду відвертий з паном… «Прекрасно», подумав я, гадаючи, що він боїться акул.

— Якщо пан відважується йти на акул, — закінчив Консель, — то я не знаю, чому його слузі не піти разом з ним…

РОЗДІЛ ІІІ Перлина вартістю в десять мільйонів

Настала ніч. Я ліг спати, але сон був тривожний. Мені весь час привиджувались акули, уві сні я роздумував про етимологію[50] слова «реквієм» і прийшов до висновку, що воно походить від слова «акула»[51]. Наступного ранку о четвертій годині мене розбудив стюард, спеціально приставлений до мене для послуг капітаном Немо. Я встав, швидко одягнувся і вийшов у салон.

Капітан Немо вже чекав мене.

— Ви готові до виходу, пане Аронакс?

— Готовий!

— У такому разі, прошу за мною!

— А мої товариші, капітане?

— Вони вже попереджені і чекають нас.

— Хіба ми не будемо одягати скафандри?

— Поки що ні! «Наутілус» не може надто близько підходити до берега, тому він залишається вдалині від розсипів Манаарської затоки. Я наказав приготувати шлюпку, яка відвезе нас у призначене місце і звільнить від довгого і втомливого шляху під водою. Скафандри покладено в шлюпку, ми їх одягнемо безпосередньо перед спуском у воду.

По центральному трапу ми піднялися на палубу. Там уже були Нед Ленд і Консель, трохи збуджені готуванням до «підводного пікніка». П’ять матросів «Наутілуса» з веслами напоготові чекали нас у шлюпці, прив’язаній до борту.

Ще було темно. Все небо затягли густі хмари, між якими зрідка виблискували зірки. Я подивився в бік землі, але побачив лише неясну темну смугу, що закривала три чверті горизонту. Протягом ночі «Наутілус» обійшов острів Цейлон з заходу і тепер перебував напроти входу в бухту, вірніше в затоку, утворену берегом Цейлону і островом Манааром. Там, під темними водами, більш ніж на двадцять миль простяглися поклади перлових черепашок — невичерпної скарбниці дорогоцінних перлів.

Капітан Немо, Консель, Нед Ленд і я сіли на кормі човна. Один з матросів став до руля, його товариші взялися за весла, і, як тільки кінець був відданий, ми рушили в путь.

Шлюпка взяла напрям на південь. Гребці не поспішали. Я помітив, що їхні весла, якими вони робили енергійні гребки, занурювались у воду з інтервалами в десять секунд; це був найуживаніший спосіб веслування у військово-морських флотах. У ті секунди, коли шлюпка йшла за інерцією, було чути, як краплі, важкі, наче розплавлений свинець, дзвінко розбивались об чорну поверхню води. Легкий зиб, що йшов з відкритого моря, трохи похитував шлюпку, і гребінці хвиль з плескотом розсікались її носом.

Усі мовчали. Про що думав капітан Немо? Можливо, про землю, до якої він надто наблизився? Канадець, навпаки, думав, мабуть, про те, що земля продовжує залишатися надто далеко від нього. Щодо Конселя, то він, напевне, зовсім про це не думав, зацікавлений дальшим шляхом.

О пів на шосту перше проміння зорі осяяло обрій, чіткіше визначивши нерівну лінію поверхні острова. Досить низька на сході, ця поверхня трохи піднімалася в південній частині. До острова лишалося п’ять миль, тому його берегів ще не було видно: вони зливалися з вкритою туманом водою. Між ними і нашою шлюпкою морський простір був пустинним. Жодного судна, жодної людини! Глибока тиша панувала на традиційному місці зустрічей ловців коралів. Отже, капітан Немо був правий: ми прибули до цих берегів на цілий місяць раніше від сезону ловлі.

О шостій годині раптово настав день з швидкістю, звичайною для тропічної смуги, що не знає ні ранньої зорі, ні вечірніх присмерків. Перше сонячне проміння пронизало хмари на східному горизонті, а за ним незабаром з’явилось і яскраве денне світило.

Тепер я виразно бачив землю з кількома деревами, що росли в різних місцях.

Шлюпка просувалася до острова Манаара, який заокруглювався на півдні. Капітан Немо піднявся з свого місця і уважно оглянув поверхню моря. За його знаком у воду був спущений якір, але якірний ланцюг довелося витратити всього на один метр: у цьому місці знаходилася найвища точка перлової мілини. Шлюпка відразу ж загойдалася на хвилях відпливу, що намагався винести її у відкрите море.

— От ми й прибули, пане Аронакс, — сказав капітан Немо. — Бачите цю замкнуту бухту? Через місяць тут зберуться численні промислові судна і ловці почнуть відважно пірнати в глибини її вод. Ця бухта розташована дуже вдало для такої ловлі: гори захищають її від найсильніших вітрів, а хвилі ніколи не бувають великі — обставини, надзвичайно сприятливі для продуктивної роботи ловців. А тепер одягнемо скафандри і розпочнемо нашу прогулянку.

Я нічого не відповів і, поглядаючи на підозрілі води бухти, почав з допомогою матросів одягати важкий костюм. Капітан Немо і обидва мої супутники робили те саме. Жоден з матросів «Наутілуса» не супроводжував нас у цій новій екскурсії.

Незабаром ми аж по шию вмістилися в каучукові костюми, а до спини нам були прикріплені балони з повітрям. Апаратів Румкорфа і ліхтарів не було. Перш ніж одягти на голову металевий скафандр, я сказав про це капітанові.

— Ці апарати нам тут непотрібні, — відповів він. — Надто глибоко ми спускатися не будемо, і сонячного світла, щоб роздивитись усе в мілководді, нам вистачить. Крім того, з нашого боку було б необережністю ходити в цих водах з електричним ліхтарем: його промені могли б притягнути якого-небудь небезпечного мешканця цих вод.

У той час як капітан Немо говорив це, я обернувся до Конселя і Неда Ленда. Але обидва мої товариші вже всунули голови в металеві шоломи і нічого не могли ні почути, ні відповісти.

Мені залишилося звернутися до капітана Немо з останнім питанням:

— А де ж наша зброя, наші рушниці?

— Рушниці? Навіщо вони? Хіба ваші горці не нападають на ведмедя з одним ножем у руці? Стальний кинджал завжди надійніший за свинець! Ось вам міцний клинок. Заткніть його за пояс і ходімте!

Я подивився на своїх супутників. Вони були озброєні так само, як і ми, а Нед Ленд, крім того, войовничо розмахував величезним гарпуном, якого він поклав у шлюпку перед від’їздом з «Наутілуса».

За прикладом капітана я надів важкий мідний шолом, загвинтив його і відкрив клапани резервуарів зі стисненим повітрям.

За хвилину матроси спустили нас одного за одним у воду, і на глибині півтора метра ми вже відчули ногами твердий пісок. Капітан Немо зробив знак рукою. Ми рушили за ним по трохи похилому спуску і зникли під водою.

З цього моменту думки про небезпеку, які весь час мучили мене, розвіялись. Я одразу відчув глибокий спокій. Легкість рухів тільки збільшила мою впевненість, і невдовзі я повністю вже захопився видовищами, що розкривалися переді мною.

Сонце досить яскраво освітлювало дно. Можна було бачити найдрібніші предмети. За десять хвилин ми вже спустилися на глибину п’яти метрів, де дно стало майже рівним.

Наша поява сполохала, наче куликів з болота, зграйки цікавих риб з ряду одноперих, представники якого не мають іншого плавця, крім хвостового. Я зустрів смугастих змієголовів завдовжки до восьмидесята сантиметрів, з жовтуватосірим черевом, — вони відрізнились од китайських змієголовів золотистим кольором своїх боків і відсутністю темних смуг. З роду строматейових, представники якого мають овальне тіло, стиснене з боків, я помітив невеличких з яскравим забарвленням рибок-парусів; у них спинний плавець нагадує комірець; ця риба придатна для їжі в сушеному і маринованому вигляді, а місцеве населення готує з неї дуже смачну страву під назвою «каравада». Поряд плавали транкебари, тіло яких покрите лускатим панциром.

Сонце піднялося вище, його проміння все яскравіше і яскравіше освітлювало воду. Ґрунт дна поступово змінювався. За дрібним ущільненим піском починалося справжнє шосе, наче вимощене округлими уламками скель, укритих килимом з молюсків і зоофітів. Серед маси представників цих двох типів я побачив плацену — молюска з тонкими і нерівними стулками, що належить до родини устричних і зустрічається особливо в Червоному морі та Індійському океані; жовтогарячих люцин з округлою черепашкою; кілька персидських пурпурниць, які постачали «Наутілус» чудовою фарбою; незвичайних рогатих молюсків, завдовжки до п’ятнадцяти сантиметрів, що стирчали під водою, наче руки, готові схопити вас; черепашок анатін, придатних для їжі, — їх постачають на ринки Індостану; ледве фосфоресціюючих панопір; нарешті, чарівних окулін, розкішні віяла яких створюють одне з найкрасивіших видовищ океанської фауни.

Серед живих квітів і гідрофітів снували легіони членистоногих, зокрема краби з трикутними, трохи заокругленими і зубчастими панцирами, жахливі й огидні на вигляд партенопи. Не менш огидними були й велетенські краби, так звані «пальмові злодії», що зустрічалися мені дуже часто; в свій час їх спостерігав Чарлз Дарвін; природа наділила їх незвичайним інстинктом і силою, завдяки чому вони дізнаються, де ростуть кокосові пальми, і поїдають їхні горіхи; такий краб вилазить на дерева, що ростуть поблизу берега, зриває з них кокосові горіхи, які частково розбиваються при падінні, і потім відкриває їх могутніми клешнями. Тут, в яскраво освітлених водах, краби пересувалися з надзвичайною швидкістю і тому були зовсім несхожі на своїх родичів з берегів острова Малабар, що ледве повзали між уламками скель.

О сьомій годині ми нарешті дійшли до перлової мілини, на якій розселилися мільйони черепашок. Ці дорогоцінні молюски прикріплюються до скель з допомогою слимакового або морського шовку коричневого кольору, який не дозволяє їм уже рухатися на відміну від їстівних черепашок, яким природа не відмовила в здібності пересуватися.

Перлова черепашка має заокруглені, майже рівні і дуже товсті стулки, шерехуваті зверху. Деякі з черепашок були вкриті зеленкуватими смугами, що розходилися на всі боки. Це були молоді черепашки. Інші, з чорною і нерівною поверхнею, віком у десять років і більше, були завширшки до п’ятнадцяти сантиметрів.

Капітан Немо показав мені рукою на колосальне нагромадження перлових черепашок, і я зрозумів, що ці роз сипи справді невичерпні, бо сили природи створюють завжди більше, ніж може знищити людина. Нед Ленд, вірний людському інстинктові, поспішав наповнити свою сітку, привішену збоку, найкращими екземплярами черепашок.

Але ми не могли зупинятися. Необхідно було поспішати за капітаном Немо, який упевнено йшов одному йому знайомим шляхом. Дно помітно піднімалось, і інколи, підвівши руку, я діставав нею до поверхні води. Потім воно почало знову опускатися. Нам часто доводилось обминати високі пірамідальні скелі, в темних заглибленнях і тріщинах яких гніздилися великі ракоподібні. При нашому наближенні вони загрозливо підводилися на високих ногах, нагадуючи якісь фантастичні бойові машини, і пильно дивилися на нас опуклими очима. З-під наших ніг розбігалися в усі боки міріани, гліцерії, анеліди, надмірно витягаючи свої щупальця й вусики.

Нарешті, ми опинилися перед входом у велику печеру, вириту у мальовничому нагромадженні скель, густо вкритих найкрасивішими представниками підводної флори. Спочатку печера здалася мені зовсім темною, сонячне проміння поступово наче згасало в ній. Але вода там була освітлена завдяки заломленому і розсіяному промінню сонця.

Капітан Немо увійшов першим, ми слідом за ним. Невдовзі мої очі звикли до півтемряви. Я почав поступово розрізняти арки, що примхливо оточували склепіння грота, природні пілястри з широкою гранітною основою, схожі на важкі колони тосканської архітектури. З якою метою затягнув нас у глибину цієї підводної печери наш незвичайний провідник? Незабаром я дізнався про це.

Ми спустилися досить стрімким схилом і опинилися на дні своєрідної улоговини. Там капітан Немо зупинився і показав рукою на предмет, якого ми спочатку не помітили.

Це була надзвичайних розмірів черепашка, велетенська тридакна завширшки два з лишнім метри і, значить, набагато більша за черепашку, що прикрашала салон «Наутілуса».

Я підійшов до цього феноменального молюска. Своїм шовковим павутинням він приліпився до гранітної площадки і самотньо ріс у спокійних водах печери. Я прикинув у думці приблизну вагу цієї тридакни. Очевидно, вона була не менше трьохсот кілограмів. Отже, тіло самого молюска важило понад п’ятнадцять кілограмів. Треба було б мати шлунок Гаргантюа[52], щоб з’їсти кілька таких «устриць».

Капітан Немо знав, очевидно, ще раніше про існування цієї двостулки-тридакни. Він не вперше приходив до неї, і я подумав, що він привів нас сюди лише для того, щоб показати це чудо природи. Але я помилявся. Капітанові Немо потрібно було особисто ознайомитися з станом черепашки.

Стулки тридакни були напіврозкриті. Капітан наблизився і вставив між ними свій кинджал, щоб не дати можливості їм закритися. Потім рукою трохи підняв перетинчасту і бахромисту по краях мантію молюска.

Там, між листовидними складками тіла, я побачив перлину завбільшки з кокосовий горіх. Завдяки правильній сферичній формі, дивовижній чистоті й прозорості, невимовним переливам кольорів ця перлина являла собою коштовність, якій не було ціни. Охоплений цікавістю, я простягнув руку, щоб торкнутися її, зважити, помилуватися зблизька. Але капітан зупинив мене, зробивши заперечливий жест, і швидким рухом витягнув кинджал із стулок, які відразу ж закрилися.

Тільки тоді я зрозумів намір капітана. Залишаючи перлину в тілі тридакни, він давав їй можливість непомітно рости. З кожним роком виділення молюска додавали до перлини новий перламутровий шар. І тільки один капітан знав цю печеру, де «визрівав» розкішний плід природи. Він його вирощував для того, щоб потім перенести в свій музей. Можливо, наслідуючи китайців або індійців, він, щоб викликати зростання перлини, поклав спочатку під мантію молюска бусинку чи металеву кульку, яка почала потроху вкриватися перламутровою речовиною. В усякому разі, порівнюючи цю перлину з тими, що я вже знав, і з перлинами, які виблискували у вітринах музею «Наутілуса», я оцінив її принаймні в десять мільйонів франків. Це була вже не коштовність, а небувала природна рідкість, оскільки в світі немає такої жінки, вухо якої могло б витримати вагу подібної серги.

Оглянувши чудову тридакну, ми вийшли з печери і знову піднялися на перлові розсипи, ще не потривожені роботою ловців перлів.

Ми йшли окремо один від одного, наче прогулюючись десь у полі. Кожен зупинявся чи віддалявся залежно від того, що цікавого він знаходив на своєму шляху. Я давно вже позбувся своїх страхів, набагато перебільшених грою власної фантазії. Дно весь час піднімалося, і, коли до поверхні океану залишалося трохи більше метра, моя голова винирнула над водою. Консель приєднався до мене і, приставивши скло свого скафандра до мого, дружньо привітався очима. Але це мілководдя тягнулося всього кілька туазів, і незабаром ми знову повернулися в нашу стихію. Я думаю, що тепер маю право називати так морські глибини.

Хвилин через десять капітан Немо раптом зупинився. Я думав, що він хоче повернути назад. Але ні. Жестом він наказав нам наблизитися до нього і стати у великій заглибині в скелі. Потім він витягнув руку, вказуючи на якусь точку у воді. Я уважно придивився.

На відстані п’яти метрів од мене промайнула якась тінь і спустилася на дно. Мене пронизала тривожна думка про акулу. Проте я помилився: ми й цього разу мали справу не з океанським страхіттям.

Це була людина, жива чорна людина, індієць-риболов, мабуть, якийсь бідолаха, що прийшов за черепашками перед початком промислу. Мені було добре видно дно його човна на відстані кількох футів од нього. Він пірнав і знову випливав на поверхню. Швидко досягати дна йому допомагав камінь, обточений у вигляді голови цукру і прив’язаний вірьовкою до човна. Це було єдине знаряддя ловця перлів. Стискуючи його ногами, індієць спускався на дно, приблизно на глибину п’яти метрів, ставав навколішки і починав без розбору наповнювати торбинку перловими черепашками. Потім повертався в човен, висипав у нього свій вилов, піднімав камінь і починав усе заново. Він тримався під водою не більше тридцяти секунд.

Ловець не помітив нашої присутності, бо нас закривала тінь від скелі. А втім, як могло навіть спасти на думку цьому бідному індійцеві, що люди, такі ж створіння, як і він сам, були поряд з ним під водою і уважно стежили за всім процесом ловлі, за кожним його рухом.

Він уже багато разів піднімався і знову пірнав, кожного разу виносячи на поверхню не більше десятка черепашок, бо йому доводилося відривати їх од дна, до якого вони добре прикріплювалися міцним шовковим павутинням. А скільки черепашок були пусті і не мали перлин, заради яких він рискував життям! Я спостерігав його роботу дуже уважно.

Водолаз спускався і піднімався через рівні проміжки часу. Протягом півгодини ніяка небезпека йому не загрожувала. А вона була близько!





Я раптом помітив, як індієць, стаючи навколішки, щоб збирати черепашки, несподівано скочив на ноги і поспішно кинувся до поверхні води.

Я зрозумів його страх. До нещасного водолаза зверху наближалася велетенська тінь. Це була акула дуже великих розмірів. Вона швидко пливла йому навперейми з палаючими очима і розкритою пащею.

Мене охопив такий жах, що я не міг поворухнутися.

Ненажерливий хижак кинувся прямо на нещасного ловця. Той рвонувся вбік і уник зубів акули, але не встиг утекти від удару страшного хвоста; цей удар влучив йому прямо в груди, і індієць упав на дно.

Ця сцена тривала лише кілька секунд. Акула перевернулася на спину і готувалася вже перекусити індійця, як раптом капітан Немо, який сидів поруч зі мною, швидко скочив на ноги. З кинджалом у. руці він сміливо пішов на потвору, готовий битися з нею сам на сам.

Акула, що вже готувалася схопити нещасного, раптом помітила нового суперника, знову перевернулася на живіт і кинулася на нього.

Я й досі бачу перед собою позу капітана. Трохи зігнувшись, він з разючим спокоєм чекав наближення страшного ворога… Коли акула кинулася на нього, капітан з надзвичайною спритністю відскочив убік, уникнув удару і глибоко встромив кинджал страхіттю в живіт. Але це ще не був кінець. Тільки тепер почалася страшна боротьба.

Акула наче заревла. Кров потоком била з її рани. Вода стала темно-червоною, непрозорою, і далі вже я нічого не міг бачити, — нічого до того часу, поки вода трохи не посвітлішала. Тоді я побачив хороброго капітана: вчепившись рукою за один з плавців, він бився з потворою сам на сам, безперервно ударяючи її кинджалом у живіт, але не маючи змоги завдати останнього, вирішального удару — в серце. Акула одчайдушно відбивалася і з такою силою збовтувала воду, що я ледве утримувався на ногах.

Я хотів кинутися на допомогу капітанові, але страх прикував мене до місця. Я дивився розгубленими очима на жахливу боротьбу. Ставало ясно, що хід її починав змінюватися. Капітан упав, не витримавши страшної ваги акули, що придавила його. Потім паща акули, величезна і страшна, розкрилася, наче велетенські ножиці, і це були б останні хвилини життя капітана, коли б раптом Нед Ленд не кинувся швидше за блискавку до акули і не завдав їй страшного удару своїм гарпуном.

Вода знову стала темною від потоків крові і заходила ходором від несамовитих рухів і ударів хвоста акули. Нед Ленд не промахнувся. Гарпун влучив їй прямо в серце. Почалась агонія потвори. Передсмертні корчі акули були такої сили, що створене ними хвилювання води перекинуло Конселя.

Тимчасом Нед Ленд витягнув капітана з-під акули. Не маючи жодного поранення, капітан, як тільки став на ноги, підбіг до індійця, швидко перерізав вірьовку, що з’єднувала його з каменем, узяв його на руки і, відштовхнувшись ногою від дна, піднявся на поверхню.

Ми втрьох випливли слідом за ним і через короткий час уже були в човні ловця перлів.

Капітан Немо перш за все вирішив привести потерпілого до притомності. Я не надіявся, що це йому вдасться, хоч індієць пробув під водою не дуже довго. Проте удар акули міг бути для нього смертельним.

На щастя, енергійні розтирання його тіла, які робили капітан Немо і Консель, допомогли, і індієць потроху почав приходити до пам’яті. Він розплющив очі. Яким повинен був бути подив, навіть жах індійця, коли він побачив чотири великі мідні голови, що схилилися над ним!

І що він міг подумати, коли капітан Немо вийняв з кишені мішечок з перлинами і поклав йому в руку? Цей чудовий подарунок водяної людини цейлонець прийняв тремтячою рукою. Його здивований і разом з тим наляканий вигляд свідчив про те, що він так і не знав, яким надприродним істотам він зобов’язаний багатством і власним життям.

За знаком капітана ми знов опустилися на перлову мілину і знайомою вже дорогою за півгодини дійшли до якоря шлюпки «Наутілуса». Піднявшись на її борт, ми з допомогою матросів звільнилися від важких мідних шоломів.

Перше слово капітана Немо було до канадця.

— Дякую вам, пане Ленд! — сказав він.

— Нема за що, капітане, — відповів Нед Ленд. — Я тільки повернув свій борг!

Ледве помітна усмішка промайнула на губах капітана Немо, і цим усе закінчилось.

— До «Наутілуса»! — скомандував він.

Шлюпка полетіла по хвилях. Через кілька хвилин ми зустріли труп акули, що виплив на поверхню.

По довгих серпоподібних плавцях, які по краях були чорні, я впізнав страшну акулу Індійського океану, найнебезпечнішу серед так званих справжніх акул. Довжина її перевищувала двадцять п’ять футів. Величезна паща займала третину тіла. Це була вже доросла акула, про що свідчили шість рядів зубів, розташованих у вигляді рівнобедреного трикутника на верхній щелепі.

Консель дивився на неї з чисто науковою цікавістю, і я можу присягнутися, що він її відносив, і не без підстав, до класу риб, підкласу хрящуватих або пластинчатозябрових, до ряду акулових, до родини справжніх акул.

У той час як я розглядав цю нерухому масу, навколо шлюпки раптом з’явилося до дванадцяти ненажерливих родичів цієї акули. Не звертаючи на нас уваги, вони кинулися на труп і жадібно почали розривати його, вириваючи одна в одної куски м’яса.

О пів на дев’яту ми вже були на борту «Наутілуса». Я почав згадувати всі подробиці нашої подорожі на Манаарську перлову мілину. З неї можна було зробити два висновки: по-перше, що по сміливості у капітана Немо не було суперників; по-друге, що він готовий був віддати життя заради врятування людини, тобто представника того роду, від якого він тікав в океанські глибини. Отже, хоч би що говорила ця дивовижна людина про себе, вона ще не змогла повністю заглушити в собі гуманні почуття.

Коли я висловив це капітанові Немо, він відповів мені трохи схвильовано:

— Це індієць, пане професоре, мешканець країни пригноблених! А я був, є і буду до свого останнього подиху другом і захисником усіх пригноблених!

РОЗДІЛ IV Червоне море

29 січня острів Цейлон зник за горизонтом. З швидкістю двадцять миль на годину «Наутілус» заглибився в лабіринт проток, що відділяють Мальдівські острови від Лаккадівських, Він пройшов поблизу Кіттана, коралового острова, відкритого Васко да Гама[53] в 1499 році, одного з дев’ятнадцяти найбільших островів Лаккадівського архіпелагу, розташованого між 10° і 14°30’ північної широти та 69° і 50°72’ східної довготи.

Таким чином, ми зробили шістнадцять тисяч двісті двадцять миль або сім з половиною тисяч льє з моменту відплиття з Японського моря.

Наступного дня, 30 січня, коли «Наутілус» виринув на поверхню океану, ніякої землі вже не було видно. Корабель тепер держав курс на північний захід і прямував до Оманської затоки, що лежала між Аравією та Індійським півостровом і була входом до Персидської затоки.

Це був, очевидно, тупик, який не мав виходу. Куди вела нас примха капітана Немо? Я не зміг дати відповіді ні собі, ні тим більше Недові Ленду, який у той самий день звернувся до мене з цим питанням.

— Ми йдемо туди, любий Неде, куди веде нас фантазія капітана Немо!

— Ця фантазія не може нас завести далеко! — відповів канадець. — Адже Персидська затока не має виходу, і якщо ми до неї ввійдемо, то відразу ж повернемо назад.

— Ну що ж, і повернемо, Неде, а якщо після Персидської затоки «Наутілус» захоче відвідати Червоне море, то Баб-ель-Мандебська протока завжди готова пропустити його.

— Але ж ви знаєте не гірше за мене, пане професоре, — заперечив канадець, — що Червоне море так само закрите, як і Персидська затока, бо Суецький канал ще не проритий повністю, і навіть такий чудовий корабель, як «Наутілус», не зможе пробратися через котловани майбутніх його шлюзів. Отже, Червоне море не може бути тим шляхом, що приведе нас у Європу.

— А я й не говорив, що ми повертаємося в Європу!

— Що ж ви думаєте?

— Я думаю, що, відвідавши цікаві береги Аравії і Єгипту, «Наутілус» поверне з Індійський океан, можливо через Мозамбікську протоку або біля Маскаренських островів, з метою досягнути мису Доброї Надії.

— Ну, а коли ми будемо біля мису Доброї Надії, тоді що? — запитав канадець з якоюсь невластивою йому настирливістю.

— Тоді ми заглибимося в Атлантичний океан, якого ми ще зовсім не знаємо. Ах, тепер я зрозумів! Скажіть, мій друже, невже вас так утомила ця підводна подорож по морях? Чи, може, набридли картини підводних чудес, які весь час змінюються? Щодо мене, то мені було б дуже прикро, коли б скінчилася ця незвичайна подорож, про яку не може мріяти жодна людина.

— Але ж ви забули, пане Аронакс, що вже скоро буде три місяці, як ми в полоні на борту «Наутілуса»!

— Так, Неде, я цього не пам’ятаю і не хочу пам’ятати. Я не лічу ні днів, ні годин перебування на «Наутілусі».

— А чим усе це скінчиться?

— Кінець прийде свого часу. До того ж я вважаю, що від нас це не залежить, і ми сперечаємося даремно. Коли б ви прийшли до мене, любий Неде, і сказали: «Є вдалий момент для втечі!», я б обміркував його з вами. А в даному випадку такого моменту немає, і, говорячи відверто, я не думаю, щоб коли-небудь капітан Немо заглибився в європейські моря.

З цієї короткої розмови видно, що я став прихильником «Наутілуса» і його капітана.

Нед Ленд закінчив розмову такими словами:

— Все це правильно, але, на мій погляд, де є насилля, там немає ніякої втіхи!

Протягом чотирьох днів, до 3 лютого, «Наутілус» плив по Оманській затоці з різною швидкістю і на різних глибинах. Здавалося, він плив навмання, начебто вагаючись у виборі дальшого шляху, але жодного разу судно не перейшло тропіка Рака.

Перед тим як покинути це море, ми деякий час спостерігали Маскат — одне з найважливіших міст Оману. Розташоване серед чорних скель, на фоні яких вирізьблювалися білі будинки і форти, воно викликало захоплення своїм незвичайним виглядом. Я милувався заокругленими куполами мечетей, витонченими шпилями мінаретів, свіжою зеленню терас. Але це видіння тривало зовсім недовго, бо «Наутілус» незабаром знову заглибився в темні води моря…

Він проплив на відстані шести миль од берегів Аравії, поблизу Магри і Гадрамаута, вздовж лінії невеликих гір, на яких місцями височіли старовинні руїни. 5 лютого ми нарешті увійшли в Аденську затоку, справжню воронку, вставлену в шийку Баб-ель-Мандебської протоки, через яку води Індійського океану вливаються в Червоне море.

6 лютого «Наутілус» виплив на поверхню навпроти Адена, який розташувався на високому мисі тієї ж назви, з’єднаному з материком вузьким перешийком.

Своєрідний аравійський Гібралтар, Аден у 1839 році був захоплений англійцями, які перетворили його на неприступну фортецю. Я здалека побачив восьмикутні мінарети міста, що, за словами Едріді[54], колись було найбільш багатим і пожвавленим торговельним пунктом всього узбережжя.

Я був упевнений, що, дійшовши до цього місця, капітан Немо поверне свій корабель назад. Але я помилявся: на велике здивування, він цього не зробив.

На другий день, 7 лютого, ми увійшли в Баб-ель-Мандебську протоку, назва якої арабською мовою означає: «Двері сліз». Протока ця завширшки двадцять миль, а завдовжки всього п’ятдесят два кілометри. Тому для «Наутілуса», що мчав з усією можливою швидкістю, достатньо було близько однієї години, щоб пройти її. Але побачити мені нічого не пощастило, навіть острова Періму, захопленого англійцями для того, щоб зміцнити свої позиції в Адені. Ми обачно йшли весь час під водою: надто вже багато англійських і французьких пароплавів, що зв’язували Суець з Бомбеєм, Калькуттою, Мельбурном, островами Бурбоном і Святого Маврикія, борознили води цього вузького проходу, щоб «Наутілус» спробував виплисти на поверхню.

Нарешті, опівдні, ми ввійшли у води Червоного моря.

Червоне море! Над його поверхнею ніколи не випадають дощі. Його не освіжає вода жодної великої ріки! Розпечене сонце безперервно випаровує його воду і щороку забирає півтора метра з його поверхні! Коли б ця дивна затока закрилася і стала озером, вона б давно вже висохла. В усякому разі рівень води у ній був би значно нижчим, ніж в її сусідів, Каспійського моря і Мертвого, або Асфальтового моря, поверхня яких знизилася лише до певної точки, коли кількість випаровуваної води урівноважилася водами, що приносять з собою річки.

Червоне море простяглося на дві тисячі шістсот кілометрів у довжину при середній ширині в двісті сорок кілометрів. За часів династії Птоломідів і римських імператорів воно було великою торговельною артерією світу. Відкриття каналу поверне цьому морю його минуле значення.

Я тепер уже навіть і не намагався зрозуміти чергову примху капітана Немо, який затягнув нас у цю затоку. Проте я був надзвичайно радий, що «Наутілус» потрапив саме сюди. Тепер він ішов з помірною швидкістю, часом випливаючи на поверхню, а часом заглиблюючись, щоб запобігти зустрічі з якимсь пароплавом. Таким чином, я міг спостерігати цікаве море як на поверхні, так і в його глибинах.

8 лютого вранці перед нами з’явилося повністю зруйноване місто Мокка, стіни якого обвалюються від самого лише гуркоту гарматних пострілів. Між руїнами де-не-де зеленіли фінікові пальми. Мокка колись була важливим торговельним центром з шістьма великими ринками, двадцятьма шістьма мечетями, стіни, укріплені чотирнадцятьма фортецями, оточували місто кільцем на протязі трьох кілометрів.

Потім «Наутілус» наблизився до африканських берегів, біля яких глибина моря значно більша. Вода в цих місцях була кришталево-прозорою, що дозволяло нам милуватися крізь вікна салону чарівними заростями червоних коралів, великими скелями, вкритими розкішним зеленим килимом водоростей і фукусів. Яке яскраве видовище, яку різноманітність ландшафту являли собою всі ці підводні рифи і вулканічні острівці, що змикаються з Лівійським узбережжям! Але особливої краси підводна рослинність і пейзажі досягли коло східного берега, до якого «Наутілус» незабаром наблизився. Біля Тіхама зоофіти росли не тільки в глибинах моря, але й підіймалися на кілька метрів над його поверхнею, мальовничо переплітаючись між собою. Складніші за формою надводні корали поступалися кольором перед своїми підводними родичами, яким животворні води надавали особливої яскравості.

Скільки незабутніх годин провів я перед вікнами салону! Скільки нових зразків підводної фауни і флори промайнуло переді мною в світлі нашого електричного прожектора! Я бачив грибоподібні фонгії, актинії аспідного кольору, дуже рідкі зірчасті таласіанти, флейтоподібні тубіпори, які ніби чекають появи бога лісів Пана, щоб заграти, безліч характерних для цього моря черепашок з короткими спіралями, що ростуть цілими колоніями у вапнякових порожнинах, нарешті, тисячі різновидностей поліпа — звичайної губки, якої мені ще не доводилося зустрічати.

Тип губок — перший у групі поліпів; він створений з матеріалу, який знайшов широке використання. Губка — не рослина, як вважають деякі натуралісти, а належить до найпростіших тваринних організмів, нижчих за корали. Належність губок до тваринного світу не викликає ніяких сумнівів, і, безумовно, зовсім не можна погодитися з твердженням стародавніх учених, що відносили їх до якогось проміжного царства між рослинним і тваринним світом. Я повинен, проте, відмітити, що натуралісти досі не прийшли до єдиної думки в питанні про будову губки. Для одних — це поліп, для інших, у тому числі і для Мільн-Едвардса, — це окремий організм, що живе власним життям.

Тип губок нараховує близько трьохсот видів[55], які зустрічаються у багатьох морях, а деякі навіть є в прісних водах, звідки вони дістали назву «річкових». Але найбільше їх у Середземному морі, в морях Грецького архіпелагу, біля берегів Сірії і в Червоному морі. Тут, головним чином, ростуть найтонші м’які губки — світла сірійська, триполітанська й інші, яких продають по півтораста франків за кожну. Через те що я не мав надії познайомитися з цими зоофітами в морях Ближнього Сходу, від яких ми були відділені непрохідним ще Суецьким каналом, довелося обмежитися оглядом губок Червоного моря.

Я покликав Конселя, і ми вдвох почали дивитись у вікно, в той час як «Наутілус» повільно плив уздовж скелястих східних берегів на глибині восьми-дев’яти метрів.

Тут росли губки всіх форм і видів: стеблоподібні, листоподібні, шароподібні, лапчасті. Вони досить точно виправдовували свої назви корзин, бокалів, прядок, лосячих рогів, лев’ячих лап, павиних хвостів, рукавичок Нептуна; ці назви дали ловці, схильні скоріше до поезії, ніж до науки. З волокнистої тканини губок, сповненої напіврідкої драглистої маси, весь час випорскуються тонкі струмочки води, які перед тим принесли життя кожній клітинці, а потім були виштовхнуті скороченням її стінок. Ця драглиста речовина зникає після смерті поліпа; розкладаючись, вона виділяє аміак. Після цього від усього тваринного організму залишається тільки сама волокниста тканина, що стає рудуватою і використовується для різних цілей залежно від еластичності, водопроникності й міцності.

Губки прикріплювалися до скель, до черепашок молюсків і навіть до стебел водоростей. Вони заповнювали собою найменші тріщини, причому одні з них розстилалися вшир, другі росли вверх, а треті звисали вниз, подібно до коралових наростів. Я розповів Конселеві, що губок виловлюють двома способами — драгою і руками, причому ручний спосіб вважається кращим, бо ловці, пірнаючи на дно, зривають їх обережно, не пошкоджуючи тканини. Такі губки ціняться значно більше, ніж губки, виловлені драгою, яка часто руйнує їхні волокна.

З інших зоофітів, що кишіли навколо губок, переважали медузи, що відзначалися красивими, витонченими формами. Молюски були представлені різними кальмарами, які, за висновком Дорбіньї, особливо поширені в Червоному морі; з плазунів особливо часто зустрічалися смугасті морські, або супові черепашки, що постачали наш стіл смачним споживним м’ясом.

Часто у великій кількості траплялися й цікаві риби. От, наприклад, звичайний вилов сіток «Наутілуса» в ці дні: скати і зокрема лімові скати цеглистого кольору з розсіяними зверху блакитними цятками і подвійним рядом голок на спині; арнаки з наче посрібленими спинами; скати-орляки з величезними тілами завширшки до двох метрів і з виставленими, ніби крила, плавцями; майже позбав лені зубів скати-рохлі, що зовнішнім виглядом наближаються до акул; кузовки-дромадери, горб яких закінчується великою голкою завдовжки півтора фута; справжні мурени з родини вугрів з сріблястими хвостами, сіро-блакитною спиною і коричневими грудьми в сірих цятках; фіатоли з родини строматових, розмальовані вузькими золотистими смугами і кольорами національного прапора Франції; розкішний, з багатьма чорними смугами щетинозуб; блакитно-зелені і червоно-бурі губани; вусаті й смугасті барабулі з червоними спинами та жовтими головами; примхливо забарвлені спинороги, найрізноманітніші бички і тисячі інших риб, яких ми вже бачили раніше.

9 лютого «Наутілус» виплив на поверхню в найширшій частині Червоного моря, між містами Суакіном на заході та Кунфуда на сході, що віддалені одне від одного на сто дев’яносто миль.

Десь опівдні, після того як були зроблені щоденні спостереження, на палубу вийшов капітан Немо. Я вирішив не відпускати його до тих пір, поки не дізнаюся про майбутні плани. Побачивши мене, він одразу підійшов і, люб’язно запропонувавши сигару, спитав:

— Ну що, пане професоре, як подобається вам Червоне море? Ви добре роздивилися його таємниці — риб, зоофітів, клумби губок, коралові ліси? Чи бачили ви міста вздовж узбережжя?

— Так, капітане! — відповів я. — Дуже вдячний! «Наутілус» надав мені цю можливість! Яке розумне судно!

— Розумне, сміливе і невразливе, пане професоре! Воно не боїться ні жахливих штормів Червоного моря, ні його течій, ні його рифів.

— Справді, це море вважалося одним з найнебезпечніших; якщо я не помиляюся, вже з часів античного світу про нього йшла погана слава.

— Надзвичайно погана, пане Аронакс! Як грецькі, так і латинські історики відзиваються про нього недоброзичливо. Так, Страбон[56] говорить, що воно дуже суворе під час північних вітрів і сезону дощів. Арабський учений Едрізі, називаючи його Кользумською затокою, розповідає, що на його піщаних мілинах гинула велика кількість кораблів і що плисти по ньому вночі ніхто не наважувався, За його словами, це море, вкрите негостинними островами, прославилося страшними ураганами і «не має нічого хорошого ні в глибинах, ні на поверхні». До цієї ж думки приєднуються Арріан, Агатархід і Артемідор[57].

— Відразу видно, — зауважив я, — що ці історики не плавали на борту «Наутілуса».

— Це так, — відповів усміхаючись капітан, — але в цьому відношенні сучасні історики не набагато більше знають, ніж стародавні. Потрібні були століття, щоб знайти механічну силу пари! Хто знає, чи побачить світ і через сто років другий «Наутілус»? Прогрес іде надто повільно, пане Аронакс!

— Згоден з вами, — сказав я. — Ваш корабель на ціле століття, а може й на кілька століть випередив свою епоху. Яке нещастя, що його таємниця повинна загинути разом з його винахідником!

Капітан Немо нічого не відповів. Помовчавши кілька хвилин, він знову звернувся до мене:

— Здається, ви говорили мені про думку стародавніх істориків щодо небезпек, які чекають мореплавців у Червоному морі?

— Цілком вірно. А ви вважаєте, що їхні побоювання були перебільшеними?

— І так, і ні, пане Аронакс, — відповів капітан Немо, який, очевидно, досить глибоко вивчив «своє» Червоне море. — Те, що перестало бути небезпечним для сучасних кораблів, добре оснащених, міцно збудованих, вільних у виборі шляху завдяки могутності пари, те було небезпечним для всякого роду стародавніх суден. Треба тільки уявити собі ці перші кораблі, вірніше, барки з дощок, зшитих пальмовими вірьовками, проконопачених смолою з дерев і змазаних акулячим жиром! І на них мореплавці відважувалися виходити в море! Вони не мали ніяких приладів для визначення курсу, пливли наугад серед майже невідомих їм течій. Безумовно, що в тих умовах корабельні аварії були й повинні були бути численними. А в наш час пароплави, що курсують між Суецом і південними морями, не бояться ні штормів цієї затоки, ні зустрічних мусонів. Їхні капітани й пасажири тепер не приносять перед відплиттям викупних жертв, а після прибуття не йдуть, прикрашені гірляндами і золоченими пов’язками, в найближчі храми дякувати богам.

— Я згоден з вами. Мені навіть здається, що пара вбила вдячність у серцях моряків, — пожартував я. — До речі, капітане, ви, здається, так добре вивчили історію цього моря, що, мабуть, знаєте походження його назви.

— Існує, пане Аронакс, багато пояснень з цього приводу. Хочете знати думку одного літописця XIV століття?

— Дуже хочу!

— Цей фантазер доводить, що ця назва була дана морю після того, як воно розступилось і пропустило ізраїльтян, а фараона і його військо за молитвою Моїсея потопило. «І на ознаку цього чуда, — пише літописець, — стало море яскраво-червоним. І ніхто вже його не називав інакше, як Червоне море».

— Поетичне пояснення, — зауважив я, — але ж, капітане, я не можу цим задовольнитись і прошу висловити вашу власну думку!

— Що ж, ось вона, пане Аронакс! На мій погляд, у назві «Червоне море» треба вбачати переклад одного староєврейського слова. І якщо стародавні люди дали йому цю назву, то лише з причини своєрідного забарвлення його вод.

— До цього часу я бачив лише прозору воду, без будь-якого забарвлення.

— Вірно, але, просуваючись у глиб затоки, ви помітите оте цікаве явище. Я пригадую, що колись у бухті Тор бачив абсолютно червону воду. Ця бухта здавалася кривавим озером.

— І чим ви пояснюєте це забарвлення? Присутністю яких-небудь мікроскопічних водоростей?

— Так! Це слизиста речовина пурпурного кольору — виділення мікроскопічних рослинних паростків, відомих під назвою триходесмій, сорок тисяч яких уміщується в одному квадратному міліметрі. Можливо, ми ще будемо спостерігати цей феномен, коли прибудемо в бухту Тор.

— Значить, капітане, ви вже не вперше запливаєте на «Наутілусі» в Червоне море?

— Ні, не вперше.

— Тоді, оскільки ви щойно говорили про перехід через море ізраїльтян і катастрофу з єгиптянами, можливо ви помітили під водою якісь сліди цієї події? — запитав я посміхаючись.

— Ні, пане професоре, і на це є важлива причина.

— Яка?

— Те місце, де, за легендою, Мойсей пройшов зі своїм народом, настільки тепер замулене піском, що верблюди ледве замочують ноги у воді. Ви розумієте, що для мого «Наутілуса» там надто мало води. — А де ж це місце?

— Воно розташоване трохи нижче Суецу, в рукаві, що утворював широкий лиман. У той час Червоне море простягалося до гірких озер. Там і знаходився міфічний прохід, по якому начебто ізраїльтянам і пощастило досягти обітованої землі, а війська фараона повністю загинули. Я думаю, що розкопки тих пісків, можливо, відкрили б що-небудь.

— Можливо і так, — погодився я. — Треба сподіватися, що ці розкопки рано чи пізно почнуться, особливо коли на перешийку з’являться нові міста, після того як Суецький канал буде закінчено. Проте і цей канал буде зовсім непридатним для такого корабля, як «Наутілус».

— Безумовно, але дуже корисним для всього світу, — сказав капітан Немо. — Стародавні люди добре зрозуміли його корисність для торговельних відносин між Червоним і Середземним морями. Однак вони не подумали про те, що можна прорити прямий канал, і вибрали довшу путь: з’єднали Червоне море з Нілом. Якщо вірити переказам, будівництво цього каналу почалося ще за фараона Сезостріса[58]. Але вже напевне відомо, що в 615 році до нашої ери фараон Нехо[59] почав роботи по прориттю каналу, який постачався водами Нілу, через ту частину Єгипетської рівнини, що простягається до Аравії. Цим каналом судна повинні були підніматися від Нілу до Червоного моря за чотири дні, його ширина дозволяла двом триремам плисти поряд. Він був продовжений Дарієм[60], сином Гістаспа, і закінчений, очевидно, Птоломеєм II[61]. Страбон бачив канал уже в експлуатації. Але незначна різниця у рівні води на його початку, біля Бубасту, і в його кінці, біля Червоного моря, робила його придатним для навігації протягом лише кількох місяців на рік. Канал діяв до віку Антонінів[62]. Після цього він занепав, бо став зовсім мілким. За наказом халіфа Омара[63] він знову був поновлений, але в 761 чи 762 році остаточно був засипаний халіфом Аль-Манзором[64], який хотів перешкодити постачанню продовольством війська повсталого Мохаммеда-бея Абдуллаха. Під час єгипетського походу ваш генерал Бонапарт розшукав у пустинях біля Суецу сліди цих робіт і, зненацька захоплений припливом, ледве не загинув.

— Що ж, капітане, те, чого не насмілилися зробити стародавні люди — з’єднати два моря каналом, який скорочує шлях з Кадікса до Індії на дев’ять тисяч кілометрів, — те зробив Лессепс[65]. І незабаром Африка з материка перетвориться на велетенський острів.

— Так, пане Аронакс, — погодився капітан Немо, — і ви маєте право гордитися своїм співвітчизником. Він робить людству більше честі, ніж найславетніші полководці. Він почав, як і багато інших, з великих зусиль і невдач, але потім восторжествував, бо в нього стальна воля. Сумно подумати, що ця праця, яка могла б бути міжнародною працею і прославити цілі держави, була здійснена завдяки енергії лише однієї людини. Отже, честь і слава Лессепсу!

— Так, честь і слава цьому великому громадянинові, — відповів я, здивований тоном капітана Немо.

— На нещастя, — сказав він трохи згодом, — я не можу перевезти вас через Суецький канал. Зате післязавтра, коли ми вийдемо в Середземне море, ви побачите довгі насипи Порт-Саїда.

— В Середземне море? — вигукнув я.

— Так, пане професоре! Вас це дивує?

— Мене дивують ваші слова, що. ми будемо там післязавтра.

— Правда?

— Так, капітане, хоч мені вже час одвикнути з будь-чого дивуватися, відколи я перебуваю на борту вашого корабля!

— Але чому ж саме це повідомлення вас так здивувало?

— Тому що я не уявляю тієї колосальної швидкості, якої повинен досягти «Наутілус», щоб післязавтра бути в Середземному морі. Адже йому потрібно обігнути всю Африку і пройти біля мису Доброї Надії!

— А хто вам сказав, пане професоре, що він буде огинати всю Африку? Хто вам сказав, що він пройде біля мису Доброї Надії?

— Проте… якщо тільки «Наутілус» не попливе по суші або не перелетить по повітрю над перешийком…

— А чому не під перешийком, пане Аронакс?

— Під перешийком?

— Звичайно! Природа давно вже зробила під цією вузькою смугою землі те, що люди тільки тепер роблять на поверхні.

— Як! Там існує прохід?

— Еге ж! Підземний прохід, який я назвав Аравійським тунелем. Він починається біля Суецу і приводить до бухти Порт-Саїда.

— Але ж цей перешийок складається тільки з сипучих пісків?

— До певної глибини. А з п’ятдесяти метрів починається вже гранітний фундамент.

— Значить, ви відкрили цей тунель випадково? — спитав я, дивуючись усе більше й більше.

— Випадково і разом з тим свідомо, пане професоре. Навіть скоріше свідомо, ніж випадково!

— Капітане, я вас слухаю уважно, але мій розум відмовляється сприймати те, що чують вуха!

— Ех, пане професоре! Мати вуха і не чути — якість, властива всім епохам. Цей прохід не тільки насправді існує, але я ним уже не раз користувався. Коли б його не було, я б не забирався в цей глухий тупик — у Червоне море!

— Чи не буде нескромним, капітане, коли я запитаю, як ви відкрили цей тунель?

— Пане професоре, між людьми, які вже ніколи не розлучаться, секретів не може бути!

Я зробив вигляд, що не зрозумів натяку, і приготувався слухати розповідь капітана Немо.

— Пане професоре, — розпочав він, — на думку про існування цього тунелю, таємницею якого володію я один, мене наштовхнули спостережливість натураліста і логічні міркування. Я помітив, що в Червоному і Середземному морях існує певна кількість абсолютно однакових видів риб: змієподібні риби, довгопері, або літаючі риби, окуні, деякі колючопері та інші. Всі ці факти привели мене до думки про те, чи не існує якогось сполучення між цими морями. Якщо воно справді існувало, то підземна течія обов’язково повинна була йти з Червоного моря в Середземне, через те що їхні рівні неоднакові. Я почав з того, що наловив досить багато риби у водах Суецу, одягнув кожній на хвіст мідні кільця і кинув назад у море. Через кілька місяців поблизу берегів Сірії сіті принесли мені деякі екземпляри цих риб з кільцями. Отже, сполучення між морями було доведене. Я почав шукати прохід, знайшов його і насмілився заглибитися в нього. А незабаром і ви, пане професоре, познайомитеся з моїм Аравійським тунелем!

РОЗДІЛ V Аравійський тунель

Того ж дня я передав Конселеві і Недові Ленду ту частину цієї розмови, яка найбільше їх цікавила. Коли я сповістив їх, що через два дні ми будемо вже у водах Середземного моря, Консель заплескав у долоні, а Нед Ленд недовірливо знизав плечима.

— Підводний тунель! — вигукнув він. — Сполучення між морями! Та про це ніхто ніколи не чув!

— Друже Нед, — відповів йому Консель, — а ви чули, щоб хто-небудь говорив про «Наутілус»? Ні! Але ж він існує! Отже, не знизуйте з такою недовірою плечима і не заперечуйте факти лише тому, що ви про них ніколи не чули!

— Що ж, побачимо! — кинув Нед Ленд, струшуючи головою. — Я буду тільки надзвичайно задоволений, якщо ми справді незабаром потрапимо в Середземне море через прохід, про який говорить капітан.

Того ж вечора «Наутілус», пливучи на поверхні моря, наблизився під 21°30΄ північної широти до аравійського берега. Я побачив Джедду, важливий торговельний центр, зв’язаний з Єгиптом, Сирією, Туреччиною й Індією. З того місця, де ми перебували, я досить чітко розрізнив увесь ансамбль міських будинків, пришвартовані вздовж набережних кораблі, а також великі кораблі на рейді — через глибоку осадку вони не підходять близько до берега. Сонце вже спустилося майже до самого горизонту; його яскраве проміння заливало світлом міські будівлі, підкреслюючи їхню білизну. Окремо від міста стояло кілька дерев’яних і очеретяних халупок бедуїнів.

Невдовзі Джедда зникла у вечірній пітьмі, і «Наутілус» заглибився у ледве фосфоресціюючу воду.

На другий день, 10 лютого, «Наутілус» виплив на поверхню, але назустріч нам ішло багато кораблів, і він поквапився знову зануритись углиб. Опівдні, коли потрібно було робити виміри, «Наутілус» знову піднявся і продовжував плисти на поверхні, бо кораблі вже зникли.

У супроводі Конселя і Неда Ленда я вийшов на палубу. Східний берег неясно маячив у вологому тумані.

Спершись ліктями на борти шлюпки, ми тихо розмовляли про всяку всячину, коли раптом Нед Ленд витягнув руку у напрямі якоїсь точки в морі і спитав:

— Ви нічого не бачите, пане професоре?

— Ні, Неде, — відповів я. — Адже ви знаєте, що в мене не такі зіркі очі, як у вас.

— Дивіться краще, — наполягав Нед, — он там, попереду, з правого борту, трохи вище прожектора! Невже ви не бачите якусь рухливу масу?

— Справді, — сказав я, уважно придивляючись, — я помічаю якесь темнувате тіло на поверхні води.

— Другий «Наутілус»? — вигукнув Консель.

— Ні, — озвався канадець, — але я не дуже помилюся, якщо скажу, що це якась морська тварина.

— А хіба в Червоному морі водяться кити? — запитав Консель.

— Так, друже, — відповів я, — зрідка зустрічаються.

— Це зовсім не кит, — знову сказав канадець, не перестаючи пильно вдивлятися в помічену тварину. — Ми з китами старі знайомі, і я ніколи не помилюся при зустрічі.

— Що ж, зачекаємо! — запропонував Консель. — «Наутілус» прямує якраз у цей бік, і ми скоро дізнаємося, з ким маємо справу.

— Але це тоді… — почав я.

— Дивіться, — перервав мене канадець, — воно перевертається на спину, грудьми догори.

— Та це ж сирена, з дозволу пана, справжнісінька сирена! — закричав Консель.

Слова Конселя відразу наштовхнули мене на правильну думку, і я зрозумів, що ця тварина належала до того виду морських істот, яких легенди перетворили на сирен — напівжінок, напівриб.

— Ні, — заперечив я Конселю, — це не сирена, але така ж цікава тварина з родини сирен, що дуже рідко зустрічається у Червоному морі. Це дюгонь.

— Ряд сирен, група рибоподібних, підклас дельфінових, клас ссавців, тип хребетних, — замурмотів Консель.

Коли Консель давав таку характеристику, додавати щось не було потреби.

Тимчасом Нед Ленд продовжував вдивлятись у тварину. Очі його блищали від пристрасного бажання, а рука наче вже відчувала гарпун. Можна було подумати, що він тільки чекає слушної нагоди, щоб кинутись у воду і напасти на дюгоня.

— Ой пане професоре, — звернувся він до мене тремтячим від збудження голосом, — мені ще ніколи не доводилося полювати на таких!

У цих словах виявився весь характер гарпунника.

Цієї миті на палубу піднявся капітан Немо. Він побачив дюгоня і, кинувши погляд на канадця, зрозумів його настрій.

— Коли б ви зараз тримали гарпун, пане Ленд, — звернувся він до Неда, — він вам, напевно, пік би руку?

— Цілком вірно, капітане!

— І вам хотілося б хоч на день повернутися до професії гарпунника і збільшити ще однією перемогою список своїх мисливських успіхів?

— З великим задоволенням!

— Що ж, можете спробувати!

— Дуже вдячний, капітане, — відповів Нед.

Очі його загорілися.

— Тільки попереджаю, — продовжував капітан, — треба бити без промаху! Це у ваших інтересах!

— Невже дюгонь така небезпечна тварина? — запитав я.

Канадець лише зневажливо знизав плечима.

— Так, — відповів капітан. — Іноді ця тварина кидається на мисливців і перекидає їхню шлюпку. Але Недові Ленду нема чого боятися цієї небезпеки. Його око влучне, рука міцна. І я раджу йому не промахнутися не тому, що дюгонь небезпечний, а тому, що в нього смачне, як у дичини, м’ясо. Здається, пан Ленд завжди готовий поласувати хорошою стравою.

— Он як! — вигукнув Нед. — Ця тварина до всього ще й смачна!

— Так, пане Ленд. Його м’ясо вважається надзвичайно цінним і в Меланезії подається на царські столи. Останнім часом на дюгоня полюють з особливим запалом, так що він незабаром, як і його ближчий родич — ламантин, буде знищений.

— У такому разі, капітане, — сказав серйозно Консель, — можливо, це останній представник його родини, то чи не слід його зберегти в інтересах науки?

— Може, й так, — заперечив канадець, — але в інтересах кулінарії краще на нього пополювати.

— Отже, дійте, пане Ленд! — відповів капітан.

У цей час на палубі з’явилося сім матросів команди, мовчазних і безпристрасних, як завжди. Один з них ніс гарпун і вірьовку, що використовується при ловлі китів. Шлюпку зняли з її місця на палубі і спустили на воду. Шість гребців зайняли свої місця, один став до стерна. Нед, Консель і я сіли на кормі.

— Хіба ви не поїдете з нами, капітане? — спитав я.

— Ні, пане професоре, але я бажаю вам успіхів! Шлюпка відпливла і під ударами шести весел швидко полетіла в напрямі до дюгоня, який знаходився тоді на відстані миль двох од «Наутілуса».

Підійшовши на кілька кабельтових до тварини, шлюпка попливла повільніше, весла заглиблювалися у тиху воду без будь-якого шуму. Нед Ленд з гарпуном у руці перейшов на ніс човна. Гарпун для полювання на китів прикріплюється звичайно до дуже довгої вірьовки, яка швидко розмотується пораненою твариною. Але тепер вірьовка була завдовжки не більше десяти брасів, до її кінця був прив’язаний пустий бочонок, який, залишаючись на поверхні, повинен був показувати напрям підводного шляху дюгоня.

Я піднявся і тепер уже ясно побачив супротивника канадця. Дюгонь, якого ще називають алікором, дуже нагадував ламантина. Його видовжене тіло закінчувалося довгим хвостом, а бокові плавці — справжніми пальцями. Він відрізнявся од ламантина тим, що його верхня щелепа була озброєна двома довгими і гострими зубами, справжніми іклами, що грізно стирчали в різні боки.

Дюгонь, на якого Нед Ленд збирався напасти, був величезний, завдовжки понад сім метрів. Він не рухався і, здавалося, спав на поверхні. Це значно полегшувало напад Неда.

Шлюпка обережно наблизилася до тварини на відстань трьох брасів. Матроси підняли весла, я трохи підвівся з свого місця. Нед Ленд ледь відхилився назад, змахнув рукою і з силою кинув гарпун.

Слідом за цим почувся свист, і дюгонь зник. Очевидно, гарпун зачепив лише воду.

— Тисяча чортів! — закричав розлючений Нед, — я промазав!

— Ні, — відізвався я, — тварину поранено, он сліди крові. Але гарпун не залишився в його тілі і упав у воду.

— Мій гарпун! — вигукнув Нед. — Мій гарпун! Матроси почали гребти, стерничий спрямував шлюпку до плаваючого бочонка. Виловивши гарпун, шлюпка кинулася навздогін тварині.

Дюгонь час від часу з’являвся на поверхні моря, щоб подихати. Рана, очевидно, була неглибокою, бо він плив з великою швидкістю. Шлюпка, яку приводили в рух дванадцять мускулястих рук, летіла по його слідах. Не раз вона наближалася до тварини на кілька брасів, і канадець уже збирався знову кинути гарпун, але вона раптово пірнала у воду, де вже не було можливості влучити в неї.

Можна уявити собі, який гнів охопив нетерплячого Неда Ленда. Він посилав навздогін тварині найенергійніші прокляття, які тільки існували в англійській мові. Навіть я починав відчувати деяку прикрість, коли бачив, як дюгонь розгадує всі наші хитрощі.

Так ми переслідували його без відпочинку вже понад годину, і я все більше починав сумніватися в тому, що ми ним оволодіємо, коли раптом тварина вирішила помститися нам за переслідування. Вона повернулася, щоб у свою чергу напасти на шлюпку.

Цей маневр не уникнув очей канадця.

— Увага! — крикнув він.

Стерничий вимовив кілька слів своєю дивною мовою, попереджаючи, мабуть, людей про необхідність бути на сторожі.

Дюгонь, підпливши на двадцять футів до шлюпки, зупинився, втягнув широкими ніздрями, розташованими не поблизу пащі, а у верхній частині морди, біля очей, багато повітря і кинувся на нас.

Нам не пощастило уникнути удару, але, дякуючи спритності стерничого, шлюпка майстерно зробила поворот і не перевернулася, а тільки набрала одну-дві тонни води, яку потім довелося вичерпувати. Нед Ленд, учепившись за ніс шлюпки, осипав ударами гарпуна велетенську тварину, яка вп’ялася зубами в борт шлюпки і намагалася підняти її з води, як лев піднімає косулю. Ми всі попадали один на одного, і я не знаю, як закінчилася б ця пригода, коли б канадець, ще більше розлючений твариною, не ударив нарешті її прямо в серце.

Я почув скрегіт зубів по обшивці шлюпки, і дюгонь зник, потягши за собою й гарпун. Але в скорому часі бочонок виплив на поверхню, а після нього з’явилось і тіло тварини, перевернуте на спину. Шлюпка обережно підпливла до дюгоня, взяла його на буксир і потягла до «Наутілуса».

Щоб витягнути тушу на палубу, довелося застосувати талі, бо вона важила понад п’ять тисяч кілограмів. Дюгоня розрубали на частини під безпосереднім доглядом Неда, який уважно стежив за всіма моментами цієї операції. Того ж вечора стюард подав мені на обід кілька кусків м’яса дюгоня, майстерно приготовленого коком. Воно мені здалося прекрасним, навіть кращим за м’ясо корови.

На другий день, 11 лютого, камбуз «Наутілуса» збагатився ще одним сортом смачної дичини. Зграйка морських ластівок сіла на палубу корабля. Це була різновидність поширених в Єгипті нільських ластівок з чорним дзьобом, сірою гострокінцевою голівкою, з очима, оточеними білими цятками, з сіруватими крилами, спинкою і хвостом, з білими черевцем і шийкою, з червоними лапками. Ми також спіймали кілька дюжин нільських качок — надзвичайно смачних диких птахів з білою головою і шиєю в чорних цятках.

«Наутілус» у цей день ішов розмірено. Він, здавалося, нікуди не поспішав. У міру того як ми наближалися до Суецу, я помітив, що вода Червоного моря ставала все менш солоною.

О п’ятій вечора ми побачили на півночі мис Рас-Мохаммед, який є кінцем кам’янистої Аравії, що лежить між Суецькою затокою і затокою Акаба.

«Наутілус» увійшов у протоку Жубаль, що вела до Суецької затоки. Я виразно помітив високу гору, яка височіла над обома затоками Рас-Мохаммеда. Це була гора Синай, на вершину якої, за переказами, піднімався Моїсей.

О шостій годині «Наутілус», то пливучи на поверхні, то заглиблюючись, пройшов поблизу Тору, розташованого в глибині бухти. Води цієї бухти здавалися, як про це мені вже говорив капітан, забарвленими в червоний колір. Настала ніч, сповнена важкого мовчання, що лише інколи порушувалося криком пелікана або якогось іншого нічного птаха, плескотом хвиль припливу, що розбивались об рифи, або далеким гулом пароплавів, колеса яких розсікали воду бухти.

Між восьмою та дев’ятою годинами «Наутілус» спустився на кілька метрів під воду. Згідно з моїми розрахунками, ми повинні були бути зовсім близько від Суецу. У вікна салону я бачив основу скель, яскраво освітлених нашим прожектором. Мені здавалося, що прохід ставав усе вужчим.

У чверть на десяту судно випливло на поверхню. Бажання капітана швидше пройти Аравійський тунель не давало мені ні хвилини спокою, і я вийшов на палубу подихати свіжим нічним повітрям.

Невдовзі я побачив у темряві на відстані однієї милі од нас бліде світло, послаблене вечірнім туманом.

— Плавучий маяк! — промовив чийсь голос коло мене.

Я здригнувся від несподіванки, повернувся і побачив капітана Немо.

— Це суецький плавучий маяк, — повторив він. — Незабаром ми наблизимося до входу в тунель.

— Очевидно, вхід у нього не легкий?

— Так, пане професоре. Тому я взяв за правило, входячи в тунель, особисто перебувати в рульовій рубці, щоб керувати судном. А тепер, пане Аронакс, вам доведеться зійти вниз: «Наутілус» повинен спускатися під воду, щоб повернутися на поверхню вже після проходу через Аравійський тунель.

Я пішов слідом за капітаном Немо. Люки закрилися, резервуари наповнилися водою, і корабель заглибився на десять метрів.

Я хотів уже повернутися в свою кімнату, коли капітан зупинив мене.

— Пане професоре, — спитав він, — чи не хочете ви піти зі мною в рульову рубку?

— Я просто не насмілювався вас просити про це, капітане.

— В такому разі, ходімте. Там ви побачите все, що можна бачити в цьому підземному і разом з тим підводному плаванні.

Ми пройшли разом з капітаном Немо до центрального трапа. Піднявшись до половини, він відчинив двері, пройшов верхній коридор і опинився в рубці управління, що знаходилася, як відомо, в передній частині корабля.

Це була квадратна каюта, розміром шість на шість футів, схожа на каюти, які займають стерничі на пароплавах, що курсують по Міссісіпі чи Гудзону. Посередині її знаходився штурвал, встановлений вертикально і з’єднаний із стерном управління штуртросами, які відходили аж до корми. В усіх чотирьох стінах рубки були ілюмінатори з товстого сочевицеподібного скла, які дозволяли стерничому дивитися в усі боки.

У рубці було темно. Але невдовзі очі звикли до пітьми, і я помітив стерничого, могутню людину, руки якої лежали на штурвалі. Морські глибини попереду були освітлені прожектором, що горів на протилежному кінці корабля.

— А тепер, — сказав капітан Немо, — пошукаємо вхід у наш тунель.

Електричні дроти з’єднували рубку управління з машинним відділенням. Звідси капітан міг давати послідовні команди для зміни напряму і руху «Наутілуса». Він натиснув металеву кнопку, і швидкість обертання гвинта відразу помітно зменшилася.

Я мовчки дивився на високу круту стіну — непохитну основу піщаного материка; на відстані кількох метрів од неї ми пливли протягом цілої години. Капітан Немо не спускав очей з компаса, що висів у рубці. Іноді він робив ледве помітний жест рукою, і стерничий одразу трохи змінював курс корабля.

Я притулився до ілюмінатора лівого борту і роздивлявся розкішні колонії коралів, зоофітів, водоростей, членистоногих, що ворушили величезними клешнями, ховаючись у тріщинах скель.

О десятій годині п’ятнадцять хвилин капітан Немо сам став за штурвал. Перед нами розкрився вхід у широку і глибоку чорну галерею. «Наутілус» сміливо заглибився в неї. Відразу почулося незвичайне гудіння. Це був гул вод Червоного моря, які мчали схилом тунелю в Середземне море. «Наутілус», підхоплений цим потоком, летів з швидкістю стріли, незважаючи на те, що для гальмування його руху машини з максимальним напруженням обертали гвинт у протилежний бік.

На стінах вузького тунелю я міг лише помітити блискучі смуги світла, прямі лінії, вогняні борозни, в які перетворювалися промені прожектора під дією швидкості.

Серце моє шалено билося.





О десятій годині тридцять п’ять хвилин капітан Немо залишив штурвальне колесо і, обернувшись до мене, сказав:

— Середземне море!

Отже, підхоплений потоком, «Наутілус» менш ніж за двадцять хвилин перетяв під землею Суецький перешийок…

РОЗДІЛ VI Грецький архіпелаг

Наступного дня, 12 лютого, «Наутілус» із зорею піднявся на поверхню. Я поспішив на палубу. В трьох милях на південь невиразно вимальовувалися контури стародавнього Пелузіума. Могутній потік відразу переніс нас з одного моря в друге. Але якщо в цьому тунелі легко було спускатися, то підніматися в ньому вже неможливо.

О сьомій годині до мене приєдналися Нед Ленд і Консель. Ці двоє нерозлучних друзів спокійно проспали всю ніч, не цікавлячись подвигом «Наутілуса».

— Ну як, пане натуралісте, — звернувся до мене канадець трохи глузливим тоном, — де ваше Середземне море?

— Ми пливемо по його поверхні, друже Нед!

— Як! — скрикнув Консель. — Значить, цієї ночі…

— Так, саме цієї ночі за кілька хвилин ми пройшли цей непрохідний перешийок.

— Не вірю цьому! — сказав канадець.

— І даремно, пане Ленд! Отой низький берег, що заокруглюється на півдні, — єгипетський берег.

— Розповідайте комусь іншому, пане професоре! — стояв на своєму впертий канадець.

— Але якщо пан стверджує це, — втрутився Консель, — то треба панові вірити.

— До речі, Неде, капітан Немо зробив мені ласку і особисто продемонстрував свій тунель. Я був поруч з ним. у рульовій рубці, коли він управляв «Наутілусом» під час проходження вузького тунелю.

— Ви чуєте, Неде? — звернувся до нього Консель.

— А ви, Неде, — додав я, — можете легко роздивитися своїми гострими очима дамби і моли Порт-Саїда, які виступили в море.

Канадець почав уважно вдивлятися.

— Так, — сказав він, — ви маєте рацію, пане професоре, і ваш капітан — майстер своєї справи. Ми в Середземному морі! Гаразд. Тоді поговоримо, будь ласка, про наші справи, але так, щоб ніхто не почув нас.

Я прекрасно зрозумів, куди гнув канадець, але подумав, що справді краще «поговорити», коли Нед Ленд на цьому наполягає. Ми підійшли до прожектора і сіли біля нього так, щоб нас не обдавало бризками хвиль.

— Тепер ми вас слухаємо, Неде! — промовив я. — Що ви хочете нам сказати?

— Моє повідомлення буде коротким, — почав канадець. — Ми тепер знаходимося в Європі. Перш ніж капітанові Немо спаде на думку нова фантазія затягнути нас на дно Полярного моря чи в Океанію, я пропоную покинути «Наутілус».

Признаюся, подібні розмови з канадцем завжди були мені неприємні. Ні в якому разі я не хотів зв’язувати волю своїх товаришів, але разом з тим у мене зовсім не було бажання покидати капітана Немо. Адже завдяки йому, його чудовому кораблю я щодня збагачував свої знання про підводний світ, переробляв свою книгу про життя підводних глибин, перебуваючи, так би мовити, в центрі розвитку цього життя. Чи трапиться мені ще коли-небудь така нагода для вивчення чудес океану? Безумовно, ні! Значить, я не міг підтримати ідею покинути «Наутілус», перш ніж будуть завершені наші дослідження!

— Друже Нед, — звернувся я до нього, — відповідайте мені одверто. Невже ви скучили на борту цього корабля? Невже ви шкодуєте, що доля віддала вас до рук капітана Немо?

Кілька хвилин канадець мовчав. Потім, схрестивши руки на грудях, промовив:

— Одверто кажучи, я зовсім нічого не маю проти цієї підводної подорожі. Коли-небудь я буду з великим задоволенням згадувати про неї. Але для того, щоб це трапилося, необхідно, щоб наше плавання скінчилося. От що я думаю з цього приводу.

— Воно закінчиться, Неде.

— Де? Коли?

— Де? Я цього не знаю. Коли? Не можу цього сказати. Вірніше, думаю, що воно закінчиться тоді, коли море відкриє нам усі свої таємниці. Всякий початок на цьому світі повинен мати свій кінець.

— Я думаю так само, як і пан, — подав свій голос Консель. — І дуже можливо, що коли капітан Немо побуває в усіх морях земної кулі, він нас усіх трьох просто викине!

— Як це викине? — крикнув канадець. — Ви сказали, що він нас викине?

— Не перебільшуйте, Неде, — заспокоював я його. — Нам нема чого боятися капітана Немо, але я не згодний і з думками Конселя. У нас мало надії на те, що він поверне нам волю. Адже ми стали володарями таємниці «Наутілуса», і навряд чи його командир дозволить кому блукати з нею по світу.

— Тоді на що ж ви в такому випадку сподіваєтеся? — запитав мене канадець.

— На обставини, які так чи інакше, але коли-небудь трапляться і дадуть нам змогу скористатися ними. Це може бути як тепер, так і через шість місяців.

— Матінко моя! — простогнав Нед Ленд. — А чи знаєте ви, пане натуралісте, де ми будемо через шість місяців?

— Можливо, на оцьому ж місці, а можливо, в Китаї. Ви самі знаєте, Неде, що «Наутілус» — надзвичайно спритний ходок. Він перетинає океани з такою ж швидкістю, з якою ластівка летить у повітрі або кур’єрський поїзд — по землі. Він не боїться морів з пожвавленим рухом, ми в цьому пересвідчилися. Хто може сказати, що через шість місяців він не повернеться до берегів Франції, Англії чи Америки, де умови для втечі будуть ще сприятливіші, ніж тут?

— Пане Аронакс, — відповів мені канадець, — ваші докази безпідставні. Ви про все говорите в майбутньому часі: «Ми будемо там! Ми будемо тут!» А я говорю в теперішньому часі: «Ми тепер тут, і цим потрібно скористатися!»

Я розумів логічність доказів Неда Ленда і відчував свою поразку в цьому питанні. У мене більше не було аргументів на захист своєї пропозиції.

— Пане професоре, — продовжував Нед, — припустімо, хоч це й неможливо, що капітан Немо сьогодні запропонує вам волю. Чи приймете ви її?

— Не знаю.

— Більше того, він вас попередить, що сьогодні — єдина можливість покинути корабель, що в майбутньому ніколи вже її не буде. Що ви зробите?

Я нічого не відповів.

— А як думає мій друг Консель? — звернувся до того Нед.

— Друг Консель нічого не скаже з цього приводу, — спокійно відповів фламандець. — Він абсолютно не зацікавлений у тому чи іншому розв’язанні цього питання. Так само, як його пан і його приятель Нед — він холостяк. На батьківщині його не чекають ні дружина, ні рідні, ні діти. Він на службі у пана, а тому думає, як пан, говорить, як пан, і, на превеликий жаль, брати участі в голосуванні з цього питання не може. Участь у цьому беруть всього двоє: мій пан — з одного боку, Нед Ленд— з другого. А тепер друг Консель слухає і готовий підраховувати очка у цій грі.

Я не міг стримати посмішки, слухаючи, як Консель принижує свою особу. Канадець, мабуть, у душі був дуже задоволений тим, що Консель не виступив проти нього.

— Що ж, пане професоре, — знову почав Нед Ленд, — через те що Консель для нас не існує, продовжимо нашу дискусію вдвох. Я вже сказав, ви мене чули. Що ви можете відповісти?

Треба було приймати якесь рішення, виверти були мені огидні.

— Друже Нед, — мовив я, — от моя відповідь. У цій суперечці ви взяли верх, мої аргументи не досить серйозні в порівнянні з вашими. Надіятися на те, що капітан Немо сам нас відпустить, нема чого. Найзвичайнісінька обережність забороняє йому надати нам волю. І навпаки, та ж сама обережність вимагає від нас, щоб ми скористувалися першою-ліпшою нагодою, щоб покинути «Наутілус».

— Добре, пане Аронакс! От тепер ви говорите мудро!

— Проте, — додав я, — в мене є ще одне зауваження. Треба, щоб нагода була справді слушною. Потрібно, щоб наша перша спроба втечі увінчалася успіхом. У противному разі, якщо вона зазнає невдачі, ми вже ніколи не будемо мати випадку повторити її. Капітан Немо ніколи не пробачить нам цього.

— Все це вірно, — погодився канадець. — Але ваше зауваження відноситься однаково до всякої спроби втекти: чи через два роки, чи через два дні. Отже, звідси випливає твердий висновок: як тільки трапиться сприятлива обставина, ми негайно повинні нею скористатися.

— Згода. А тепер скажіть мені, Неде, що ви розумієте під «сприятливою обставиною»?.

— Темну ніч, коли «Наутілус» перебуватиме поблизу європейських берегів.

— І ви думаєте врятуватися вплав?

— Безумовне, якщо «Наутілус» буде плисти на поверхні і досить близько від берегів. Коли ж він буде проходити далеко від берегів і під водою, тоді…

— Що тоді?

— Тоді я намагатимуся захопити шлюпку. Мені відомо, як це зробити. Ми заберемося всередину, відкрутимо болти, спливемо на поверхню. Цього не побачить навіть стерничий у рубці, розташованій попереду.

— Гаразд, Неде, чекайте слушної нагоди, але не забувайте, що невдача буде для нас згубною.

— Я цього не забуду, пане професоре!

— А тепер, Неде, коли ми домовилися, хочете знати мою думку про ваш проект?

— Так, пане Аронакс!

— Я думаю — я не кажу: «сподіваюсь» — що така слушна нагода нам не трапиться!

— Чому?

— Тому, що капітан Немо не може не розуміти, що ми не відмовились од надії повернути собі волю. Він буде на сторожі, особливо під час нашого плавання поблизу європейських берегів.

— Я згоден з думкою пана, — втрутився Консель.

— Що ж, побачимо! — сказав Нед Ленд, з рішучим виглядом хитаючи головою.

— А тепер, Неде, — додав я, — на цьому покінчимо! Ні слова більше про нашу розмову! В той день, коли ви будете готові, попередьте нас, і ми підемо за вами. Я повністю покладаюся на вас.

Так закінчилася ця розмова, яка пізніше мала такі важливі наслідки.

Повинен відразу сказати: факти, здавалося, підтвердили справедливість моїх припущень, що приводило канадця до справжнього відчаю. Чи то капітан Немо не довіряв нам у цих морях, де рух пароплавів був особливо пожвавлений, чи то просто не хотів зустрічатися з численними кораблями різних націй, що борознили поверхню Середземного моря — не знаю. Але найчастіше ми тримались на великій глибині, далеко у відкритому морі. «Наутілус» або спливав на поверхню так, що з води було видно саму лише рубку стерничого, або плив на дуже великих глибинах. До речі, між Грецьким архіпелагом і Малою Азією ми не знаходили дна навіть на глибині двох тисяч метрів.

Про те, що ми пройшли поблизу острова Карпафосу з групи Південно-Спорадських островів, я довідався лише з віршів Вергілія, які почав декламувати капітан Немо, одночасно показуючи пальцем точку на карті.


«Там, в Карпатійських пучинах Нептуна, віщує
Синьобородий Протей…»

Справді, за античним міфом, тут жив Протей — старий пастух стада бога морів Нептуна. Тепер цей острів, розташований між Родосом і Крітом, носить назву Скарпанто. Мені лишилося тільки подивитися у вікно салону на його гранітну основу.

Наступного дня, 14 лютого, я вирішив присвятити кілька годин вивченню риб Грецького архіпелагу. Але з якихось невідомих причин вікна залишалися герметично зачиненими. Визначивши напрям руху «Наутілуса» по карті, я побачив, що він наближався до острова Кріту, або, як його раніше називали, Кандії. В той час, коли я попав на борт «Авраама Лінкольна», цей острів повстав проти турецького деспотизму. Але яка була дальша доля повсталого крітського народу, я зовсім нічого не знав. І цілком зрозуміло, що не від капітана Немо, який порвав усякі зв’язки з землею, я міг довідатися про це.

Я не робив ніяких натяків на цю подію, коли одного вечора залишився з ним у салоні. До того ж мені здалося, що капітан Немо був якось особливо мовчазний і заклопотаний. Усупереч своїм звичкам він наказав відчинити віконниці на обох вікнах салону і переходячи від одного до другого, уважно вдивлявся у водяні маси. Що він хотів побачити? Я цього не міг розгадати і, з свого боку, використовував час для вивчення риб, що пропливали перед вікнами корабля.

Серед них я помітив морських колбнів, про яких уже згадував Арістотель і які в народі називаються бичками; зокрема, їх дуже багато в солоній воді поблизу дельти Нілу. Поряд плавали напівфосфоресціюючі пагри — риби з родини спарових, так звані морські карасі. Єгиптяни вважали цих риб священними, і поява пагрів у водах Нілу святкувалася пишними релігійними церемоніями, бо ці риби віщували великий розлив ріки. Я помітив також хейлінів — костистих риб завдовжки до трьох дециметрів, прозора синювата луска яких вкрита червоними цятками. Ці риби їдять морську рослинність, тому вони надзвичайно смачні. Ще в античному Римі хейліни вважалися вишуканою стравою, а їхні нутрощі, приправлені молочком мурени, павиним мозком і язиками фламінго, давали страву, яку багаті римляни-ласуни називали «божественною».

Мою увагу привернув ще один мешканець цих морів, знову нагадавши античну давнину. Це була ремора, або звичайна прилипала, яка звикла мандрувати, причепившись до черева акули. За легендами стародавніх людей, ця невеличка риба завдовжки до трьох дециметрів могла зупинити хід корабля, причепившись до його днища; в легендах наводяться навіть конкретні приклади: саме це нібито сталося з кораблем Антонія, який був зупинений прилипалами в битві при Акціумі і тим полегшив перемогу Октавіана[66]. Ось від чого залежала доля народу! Я спостерігав також чарівних антій, священних риб стародавньої Греції, яким приписувалася здібність проганяти морських потвор з тих вод, де вони з’являлися. Їх назва означає «квітка», і воші повністю її виправдовували грою своїх кольорів, що складалися в єдину гаму червоного кольору від блідо-рожевого до рубінового; їхні спинні плавці, таких самих відтінків, нагадували муарову стрічку. Я не міг відвести очей од цього морського чуда, коли раптом мене вразило несподіване явище.

У воді з’явилася людина, водолаз із шкіряною торбинкою, прикріпленою до пояса. Це не був утопленик, якого коливали підводні течії. Це була жива людина, що пливла, розсікаючи воду дужою рукою. Водолаз кілька разів повертався на поверхню, щоб подихати повітрям, і знову спускався вглиб.

Я повернувся до капітана і схвильовано скрикнув:

— Людина тоне! Її треба врятувати за всяку ціну!

Капітан Немо, нічого не сказавши, підійшов і притулився до вікна.

Плавець наблизився до вікна і почав розглядати нас крізь скло.

На превелике моє здивування, капітан Немо зробив йому якийсь знак. Плавець відповів йому рукою, відразу піднявся на поверхню моря і більше вже не з’являвся.

— Не турбуйтеся за нього, — звернувся до мене капітан. — Це Микола з мису Матапану, прозваний Рибою. Його всі добре знають на Кікладських островах. Сміливий плавець! Вода стала його стихією, він живе в ній більше, ніж на землі, весь час перепливаючи з одного острова на інший, досягаючи навіть Кріту.

— Ви його знаєте, капітане?

— А чому ж ні, пане Аронакс?

Сказавши це, капітан Немо направився до шафи, розташованої ліворуч од вікна. Поряд з нею стояла обкована залізними обручами скриня, на кришці якої була прикріплена мідна дощечка з девізом «Наутілуса» — «Рухомий у рухомому».

Не звертаючи більше на мене уваги, капітан відкрив шафу, своєрідний сейф, в якому знаходилася велика кількість злитків.

То були злитки золота. Звідки на кораблі взявся цей дорогоцінний метал у такій великій кількості? Де капітан Немо міг діставати золото і що він хотів з ним тепер зробити?

Я не говорив жодного слова, а тільки дивився. Капітан Немо брав один за одним ці злитки і укладав їх у скриню до тих пір, поки вона не наповнилася вщерть. За моїм підрахунком, вона вміщала близько тисячі кілограмів золота, тобто на суму до п’яти мільйонів франків.

Капітан старанно закрив кришку і написав на ній адресу, очевидно новогрецькою мовою.

Зробивши це, він натиснув кнопку дзвінка, який з допомогою дроту з’єднував салон з приміщенням команди. З’явилося чотири матроси і з великим зусиллям витягли скриню за двері. Потім я почув, як з допомогою блока вона була піднята на центральний трап.

Цієї миті капітан звернувся до мене:

— Ви щось сказали, пане професоре? — Я нічого не говорив, капітане!

— В такому разі, дозвольте мені побажати вам спокійної ночі.

З цими словами капітан вийшов з салону,

Зрозуміло, я повернувся до своєї каюти надзвичайно заінтригований. Даремно намагався заснути. Мене мучило, що я не міг відшукати логічного зв’язку між появою цього плавця і скринею, наповненою золотом. Незабаром я відчув невелику бокову й кільову качку і зрозумів, що «Наутілус покинув глибинні води і піднявся на поверхню моря.

Згодом я почув тупотіння на палубі і здогадався, що це виймають з гнізда шлюпку і спускають її на воду. Вони стукнулася бортом об «Наутілус», і після цього шум припинився.

Через дві години шум повторився. Шлюпку витягли з води і вмістили в її гнізді. Після цього «Наутілус» знову поринув глибоко під воду.

Значить, мільйони були доставлені за їх призначенням, Але в який пункт материка? Хто був у ділових зв’язках з капітаном Немо?

На другий день я розповів про нічні події Конселеві і канадцеві. Мої товариші були здивовані не менше, ніж я сам.

— А де ж він міг узяти ці мільйони? — запитав Нед Ленд.

На це поки що відповісти було неможливо.

Після сніданку я пішов у салон і приступив до роботи: майже до п’ятої години вечора, не відриваючись, редагував свої нотатки. Раптом мені стало жарко. Спочатку я подумав, що в мене самого підвищилась температура, і мусив зняти куртку з морського шовку. Поява спеки була для мене незрозумілою: ми перебували далеко від тропічних широт, і, крім того, «Наутілус», заглиблений у воду, ніяк не міг відчувати температурних змін зовнішнього повітря. Я подивився на манометр. Він показував глибину в шістдесят футів, куди ніяка спека проникнути не могла.

Я продовжував свою роботу, але спека все посилювалась, стаючи нестерпною.

— Може, на борту «Наутілуса» пожежа? — подумав я і хотів уже вийти з салону, коли в ньому з’явився капітан Немо. Він наблизився до термометра, глянув на нього і, обернувшись до мене, сказав:

— Сорок два градуси!

— Я почуваю це по собі, капітане, і якщо температура підніметься хоч трохи вище, нам буде зовсім погано.

— О, пане професоре, температура підвищиться тільки в тому разі, коли ми самі цього захочемо.

— Ви можете, значить, регулювати її за вашим бажанням?

— Ні, але я можу віддалитись од джерела, що її викликає.

— Значить, це джерело знаходиться поза межами «Наутілуса»?

— Безумовно! Ми пливемо в шарі киплячої води.

— Невже це можливо? — вигукнув я.

— Подивіться самі.

Віконниці відчинились, і я побачив навколо «Наутілуса» зовсім білу воду. Сірчана пара перемішувалася з водою, що кипіла, наче у котлі. Я приклав руку до віконного скла, але відразу відсмикнув її: воно було дуже гарячим.

— Де ми знаходимося?

— Біля острова Санторіна, пане професоре, — відповів капітан, — і саме в протоці, що відділяє острів Неа-Каменні від острова Палеа-Каменні. Я хотів вам показати цікаву картину виверження підводного вулкана.

— А я думав, що створення нових островів уже закінчилося, — зауважив я.

— У вулканічних місцевостях подібні процеси ніколи не закінчуються. Вся земна куля сповнена внутрішнього вогню. Якщо вірити Кассіодорові[67] і Плінію Старшому, на тому самому місці, де сформувалися ці острови, ще в 19 році нашої ери з’явився новий острів Тейя. Потім він спустився під воду і знову виринув у 69 році, щоб незабаром зникнути вже назавжди. З того часу і до наших днів вулканічна діяльність тут ніби завмерла. Але 3 лютого 1866 року серед хмар сірчаної пари з’явився новий острів. Його назвали островом Георга. 6 лютого він злився з островом Неа-Каменні. Через сім днів, 13 лютого, на поверхню вийшов острів Афроеса, відділений од Неа-Каменні протокою завширшки десять метрів. Мені довелося бути присутнім при цьому незвичайному явищі і простежити всі його фази. Острів Афроеса був круглої форми, діаметром до трьохсот футів і досягав висоти тридцять футів. Він складався з чорної склоподібної маси, в яку були вкраплені куски польового шпату. Нарешті, десятого березня, поблизу Неа-Каменні з’явився не менший острів, названий островом Река. Потім усі вони злились і утворили єдиний острів.

— А що це за протока, в якій ми перебуваємо? — запитав я капітана.

— Ось вона, — відповів капітан Немо, показуючи її на карті Грецького архіпелагу. — Ви бачите, я наніс на карту нові острови.

— Отже, ця протока колись теж перестане існувати?

— Можливо, пане Аронакс, бо з 1866 року навпроти порту Сен-Нікола на Палеа-Каменні виникло ще вісім нових островів. Звідси ясно, що в найближчому майбутньому острови Неа і Палеа з’єднаються. Якщо в Тихому океані острови утворюються завдяки роботі коралів, то тут їхня поява зв’язана з вулканічною діяльністю. Бачите, пане професоре, яка безперервна робота йде під цими водами?

Я знову підійшов до вікна.

«Наутілус» не рухався. Спека ставала вже зовсім нестерпною. Вода з білої стала червоною, що було ознакою присутності в ній якихось солей заліза. Незважаючи на те, що вікна були зачинені герметично, в салон проникав задушливий запах сірчаних газів. У воді стали помітні яскравочервоні відблиски невидимого вогнища, при яких блідло світло нашого прожектора.

Я весь був мокрий і задихався, почуваючи, що скоро почну варитися. Так, без жартів, ще трохи — і я зварився б!

— Більше неможливо залишатися в цій киплячій воді! — звернувся я до капітана.

— Так, це було б необережністю! — незворушно промовив він і передав сигналом наказ. «Наутілус» повернувся другим бортом і швидко віддалився од пекла, перебування в якому загрожувало загибеллю. Через чверть години ми вже були на поверхні і дихали свіжим повітрям.

Мені спало на думку, що якби Нед Ленд вибрав ці місця для нашої втечі, ми б зварилися живими у вогняному морі.

16 лютого ми залишили цей водний басейн, що має між Родосом і Александрією глибину до трьох тисяч метрів.

Пропливши вдалині від острова Черіго і обігнувши мис Матапан, «Наутілус» вийшов з Грецького архіпелагу у відкрите море.

РОЗДІЛ VII Через Середземне море за сорок вісім годин

Середземне море, «Велике море» стародавніх євреїв, «Море» античних греків, «Наше море» стародавніх римлян, облямоване апельсиновими деревами, алое, кактусами, морськими соснами, сповнене аромату миртових дерев, оточене суворими горами, уславлене через своє чисте і прозоре повітря — це по-справжньому синє море стало ареною одвічної боротьби між вогнем і водою. Нептун і Плутон[68] до цього часу сперечаються там за владу над світом.

Саме там, на берегах Середземного моря, — писав Мішле, — в найпрекраснішому в світі кліматі, людина повертає собі сили і здоров’я.

Але мені вдалося тільки мимохідь поглянути на цей прекрасний водний басейн, поверхня якого займає два мільйони квадратних кілометрів. Я навіть нічого не міг узнати від капітана Немо, бо ця загадкова людина жодного разу не з’являлася в салоні під час нашого дуже швидкого переходу через Середземне море.

За моїми розрахунками, весь шлях у шістсот, приблизно, льє він пройшов за дві доби — за сорок вісім годин! Вранці 16 лютого ми покинули береги Греції, а 18, на сході сонця, пройшли Гібралтарську протоку.

Мені стало ясно, що Середземне море, оточене з усіх боків землею, від якої він намагався втекти, не подобалося капітанові Немо. Можливо, хвилі й вітри цього моря викликали в нього надто багато гірких спогадів, збуджували сум за тим, що втрачено? А може, він, позбавлений океанських просторів, не відчував тут себе вільним, а «Наутілусу» було тісно між стиснутими берегами Африки і Європи?

Тому наша швидкість перевищувала двадцять п’ять миль, або дванадцять льє, або сорок вісім кілометрів на годину. Зрозуміло, що Нед Ленд, на його превеликий жаль, змушений був відмовитись од своїх планів утечі. Він не міг скористатися шлюпкою при швидкості корабля в дванадцять-тринадцять метрів на секунду. Покинути в таких умовах «Наутілус» було б найбезглуздішим вчинком — все одно, що скочити з кур’єрського поїзда. Де того ж, наш корабель піднімався на поверхню лише вночі, щоб поновити запаси повітря, а потім знову заглиблювався і весь час плив, користуючись лише показниками приладів — компаса і лага.

Отже, я міг помітити в глибинах Середземного моря лише те, що бачить пасажир експресу з вікна свого купе — далекий горизонт, але не ближчі до залізниці предмети, що миготять, мов блискавка. Проте Конселеві й мені все-таки пощастило роздивитися деяких середземноморських риб, які завдяки своїм могутнім плавцям іноді кілька секунд пливли поряд з такою самою швидкістю, що і «Наутілус». Ми годинами простоювали біля вікон салону, і зроблені тоді нотатки допомогли мені відтворити в загальних рисах іхтіологічну картину цього моря.

Серед численних риб Середземного моря одних мені пощастило розглядіти краще, других — значно гірше, а третіх швидкість «Наутілуса» не дала можливості побачити зовсім. Отже, дозволю собі класифікувати їх саме за цим фантастичним принципом — він краще передає мої короткі спостереження.

В товщах води, яскраво освітлених прожектором, звивалися довгі, завдовжки до метра, міноги, що пристосовувалися майже до всіх морів. Шипуваті скати досягали п’яти футів у ширину; з темними спинами, вкритими білуватими цятками й гострими шипами, вони нагадували широкі хустки, які виносить течія. Інші скати пливли так швидко, що я не міг перевірити, заслуговують вони назви морських орлів, яку дали їм стародавні греки, чи пацюків, жаб, летючих мишей, як їх зневажливо охрестили сучасні рибалки. Знайомі вже акули-мокої, завдовжки до дванадцяти футів, особливо небезпечні для водолазів, наввипередки обганяли одна одну. Серед них зустрічались і морські лисиці завдовжки до восьми футів, з надзвичайно розвиненим нюхом — вони раптово з’являлися з глибини, немов довгі синюваті привиди. Ми бачили також дорад з родини спарових риб, — деякі з них досягали ста тридцяти сантиметрів у довжину; вони виблискували сріблом і блакиттю, а впоперек їхнього тіла проходила золотиста смужка, що різко вирізнялася на темному фоні плавців; ці риби в свій час присвячувалися богині Венері; пристосовані для життя в прісних і солоних водах, мешканці річок, озер, океанів, усіх кліматів, байдужі до температурних змін, доради зберегли свою красу з давніх геологічних епох і являють собою надзвичайно цінний вид риб.

Чудові представники осетрових риб завдовжки дев’ять-десять метрів[69], що надзвичайно швидко плавають, іноді ударяли могутніми хвостами у наші вікна, показуючи блакитнуваті спини з невеличкими коричневими цятками; тілом вони нагадують акул, але поступаються перед ними в силі; зустрічаються у всіх морях; навесні осетри піднімаються у великі річки, борючися з течією Волги, Дунаю, По, Рейну, Луари, Одеру; вони поїдають оселедців, скумбрію, мальків лососевих, тріскових; осетри — хрящуваті риби, м’ясо яких, дуже високої якості, вживають сирим, в’яленим, маринованим або солоним; колись цілих осетрів подавали на бенкетах Лукулла[70].

Але з усіх мешканців Середземного моря я міг найкраще побачити, особливо тоді коли «Наутілус» наближався до поверхні, тунців з темно-синіми спинами, грудним сріблястим панциром і золотистим спинним плавцем. Про тунців розповідають, що вони пливуть поряд з кораблями, ховаючись у його тіні від гарячого проміння тропічного сонця. І справді, риби ці супроводжували «Наутілус» так само, як колись вони супроводжували кораблі Лаперуза. Протягом довгих годин вони змагалися в швидкості з «Наутілусом». Я не міг відірвати погляду од тунців, наче спеціально створених природою для участі у швидкісних змаганнях; у них були маленькі голови, рівні веретеноподібні тіла завдовжки до трьох метрів, сильні грудні й хвостові плавці. Тунці пливли трикутником, як деякі зграї птахів, що дало привід давнім ученим твердити, ніби цим рибам відомі правила геометрії і стратегії. Проте ця «вченість» не рятує їх від провансальських рибалок, які цінують їх так само високо, як і мешканці Пропонтіди та Італії: ці чудові риби, немов чимось засліплені чи оглушені, тисячами потрапляють у марсельські сіті.

Тепер я назву, по пам’яті, тих середземноморських риб, яких ми з Конселем бачили мимохідь. Це були біляві ф’єрасфери, що проносилися, наче струмки пари; триметрові змієподібні мурени, забарвлені в зелений, синій і жовтий кольори; метрові мерлани з родини тріскових, в яких особливо цінується печінка; морські голки, що вигиналися, немов водорості; трігли особливого виду, яких поети називають рибами-лірами, а моряки — свистунами; на їхніх рилах знаходяться дві трикутні зубчасті пластинки, які, за переказами, служили музичним інструментом старому Гомеру; серед цього виду були помітні трігли-ластівки, які повністю відповідали цій назві — так швидко вони плавали; сірі, коричневі, блакитні, жовті, зелені бішенки з темними цятками, чутливі до музикального дзвону; поряд з ними з’являлися величезні палтуси, морські фазани з жовтими плавцями, всіяними коричневими цятками, — верхня частина цих риб забарвлена у коричневий і жовтий кольори; червоні з жовтими розводами барабольки, справжні райські птахи океанів, за які стародавні римляни платили до десяти тисяч сестерцій за кожного; їх приносили на бенкети, і гості з жорстокою цікавістю стежили, як червоний колір життя поступово змінювався білуватим забарвленням смерті.

Якщо я не міг як слід роздивитися спинорогів, голкобрюхів, морських коників, колючоперих риб-бекасів, невеликих риб-собачок, губанів, корюшок, летючих рибок або довгоперів, анчоусів, червоних пагрів, риб-місяців, багатьох видів камбали, що водяться в Атлантичному океані і Середземному морі, то тільки тому, що швидкість, з якою мчав «Наутілус» через багаті на фауну води, була справді величезною.

Щодо морських ссавців, то мені здалося, що я побачив, коли ми минали вхід в Адріатичне море, двох чи трьох кашалотів, кілька дельфінів з ряду звичайних для Середземного моря круглоголових, в яких голови вкриті невеликими блідими смугами, з дюжину тюленів з білим черевом і чорною шкірою на спині та на боках, — ці тюлені відомі під назвою ченців, бо вони справді схожі па ченців-домініканців, тільки довжина їх досягала трьох метрів.

Консель у свою чергу сповістив мене, що бачив черепаху завширшки шість футів, щит якої має три подовжніх опуклих гребені. Я дуже жалкував, що не побачив цього плазуна, бо, виходячи з опису Конселя, це була надзвичайно рідкісна різновидність черепах. Я помітив теж кількох черепах, але це були звичайні зелені черепахи з овальним щитом.

Серед зоофітів мене на кілька секунд захопила чудова жовтогаряча галеолярія, що приліпилася до вікна салону. Це було тонке, розгалужене на безліч паростків волокнисте тіло, яке закінчувалося таким ажурним мереживом, якому позаздрила б навіть суперниця Арахни[71]. На жаль, я не міг упіймати цей прекрасний екземпляр зоофіта і, мабуть, не побачив би в Середземному морі більше ні одного з них, коли б раптом «Наутілус» не зменшив своєї швидкості.

Це було ввечері 16 лютого. Трапилося це так. Ми проходили між Сицилією і Тунісом. У найвужчому місці моря його дно різко піднімається. Там височать справжні вершини підводного гірського пасма, розташованого в сімнадцяти метрах нижче поверхні, в той час як з усіх боків глибина досягала ста сімдесяти метрів. Отже, «Наутілус» повинен був просуватися обережно, щоб не наткнутися на цей підводний бар’єр.

На карті Середземного моря я показав Конселеві розташування цього підводного масиву.

— Але, з дозволу пана, це справжній перешийок, що з’єднує Європу з Африкою, — мовив Консель.

— Так, мій друже, і він повністю перегородив Туніську протоку. Досліди Сміта показали, що колись ці континенти були з’єднані між мисом Боно і мисом Фуріна.

— Охоче вірю! — сказав Консель.

— Додам ще, — промовив я, — що подібний бар’єр існує між Гібралтаром і Сеутою. В далекі геологічні епохи він повністю закривав Середземне море.

— Ех! — вигукнув Консель. — А що коли одного прекрасного дня вулканічний поштовх знову підніме ці два бар’єри з води?

— Це неможливо, Конселю!

— Але, з дозволу пана, я хочу закінчити свою думку. Коли б така подія все-таки сталася, це було б дуже прикро для бідолахи Лессепса — адже він витратив стільки енергії, щоб прорити Суецький каналі

— Безумовно, Конселю, проте я повторюю, що цього не трапиться! Сила підземного вогню з кожною хвилиною зменшується. Вулкани, такі численні в перші дні існування землі, потроху згасають. Внутрішній жар дедалі слабшає, температура верхніх шарів земної кулі зменшується дуже помітно. І це — нещастя для планети, бо її внутрішній жар — джерело життя.

— Але ж сонце…

— Сонця зовсім недостатньо, Конселю. Може воно повернути життя трупу?

— Наскільки мені відомо, ні!

— Так от, друже мій, земля колись перетвориться в холодний труп. Вона стане нежилою, такою ж нежилою, як І місяць, що вже давно втратив своє життєве тепло.

— А через скільки століть скоїться це нещастя? — стурбовано запитав мене Консель.

— Через кілька сотень тисяч років, мій хлопче!

— В такому разі, ми встигнемо ще закінчити нашу підводну подорож, якщо на перешкоді не стане Нед Ленд.

І заспокоєний Консель знову взявся до вивчення морського дна, користуючись тим, що «Наутілус» плив зовсім близько від його поверхні з помірною швидкістю.

Там, на скелях вулканічного походження, було ясно видно найрізноманітніші рослини підводної флори: губки, голотурії; червонуваті і злегка фосфоресціюючі сидіппи; морські огірки, що виблискували всіма кольорами райдуги; мандрівні завширшки до метра коматули, пурпурне забарвлення яких надавало навколишній воді червонуватого кольору. Тут були маси розкішних за формою і забарвленням евріал, гідроактиній на довгих стеблах, велика кількість їстівних мідій, зелені актинії на сірих ніжках, які губилися в густій шевелюрі щупалець оливкового кольору.

Консель приступив до більш детальних спостережень над молюсками і членистоногими. І хоч їх перелік у нього виходив надто сухим, я вирішив, щоб не ображати цієї прекрасної людини, так і подати його класифікацію, нічого в ній не змінюючи і нічого не додаючи від себе.

Серед молюсків Консель знайшов численних представників гребінцевих петонкулюсів, — там були спонділії, що нагромаджувались одна на одну, трикутні донакси, шалі з жовтими плавцями й прозорими черепашками, аплізії, відомі під назвою морських зайців, долабелли, м’ясисті асери, молюски-парасольки, звичайні для цього моря, морські вуха, черепашки яких укриті особливо красивим перламутром; мідії, яких мешканці Лангедоку вважають більш принадними, ніж устриць; літодонси, що поступово заглиблюються в скелі і мають гострий присмак перцю; вкриті смугами венерікарди з кулястими черепашками; цинтії з яскраво-червоними щупальцями; карнієри з загнутими вершинками, схожі на легкі гондоли; атланти зі спірально загнутою черепашкою; еоліди, схожі на невеличких слимаків; каволіни, що пересуваються на спині; цінерарії, петріколи, літторіни, кабошони, пандори та багато інших.

Членистоногих Консель поділив на шість класів.

При класифікації багатьох ракоподібних Консель скористувався методом натураліста Мільн-Едвардса. Він розпізнав лангустів, цей єдиний у Середземному морі вид омарів та різних крабів, придатних для їжі, гарнелів або, як їх називають, креветок, раків-відлюдників, що оволодівають пустими черепашками, гомолів з колючими головами, великих черепашок, зроблених наче з порцеляни — вони й називалися «венеціанськими порцелянами» та багато інших.

На цьому дослідження Конселя закінчилося. Йому невистачило часу навіть на те, щоб як слід класифікувати всіх ракоподібних, бокоплавів, трилобітових, зяброногих, веслоногих, вусоногих тощо. «Наутілус» уже минув вищу підводну точку бар’єра Лівійської[72] протоки, спустився знову на велику глибину і помчав з попередньою швидкістю. З цього моменту ми вже не бачили ні молюсків, ні членистоногих, ні зоофітів. У вікнах салону лише іноді мелькали тіні якихось великих риб.

Уночі з 16 на 17 лютого ми ввійшли до другого басейну Середземного моря, найбільша глибина якого ледве досягає трьох тисяч метрів. Використовуючи похилі рулі і силу гвинта, «Наутілус» раптом занурився у найнижчі шари моря.

Там, замість чудес природи, перед моїми очима з’явилися жахливі й хвилюючі картини. Ми тепер проходили ту частину Середземного моря, в якій так часто раніше траплялися катастрофи. Скільки кораблів потонуло, назавжди зникло під водою між берегами Алжиру і Провансу!

Середземне море в порівнянні з безмежними водними просторами Тихого океану всього-на-всього озеро. Але це озеро примхливе й свавільне, його води обманливі й непостійні. Сьогодні воно голубить і заспокоює крихке суденце, колише злегка його на своїх синіх хвилях, а завтра стає неспокійним і гнівним, вітер здиблює його, і часто морські вали могутніми ударами розбивають найміцніші кораблі.

Скільки загиблих суден, що покоїлися на морському дні, промайнуло переді мною під час цієї швидкої прогулянки в глибоководних шарах! Ті, що вже давно потонули, одягнули кораловий покров, інші, які загинули недавно, тільки поржавіли. Дно було вкрите якорями, гарматами, ядрами, залізною оснасткою, гребними валами, частинами машин, розбитими циліндрами, розірваними котлами, корпусами суден. Деякі кораблі не спускалися на саме дно, а наче висіли у воді, одні прямо, інші — кілем догори.

З кораблів, що зазнали аварії, одні загинули від зіткнення, інші розбились об скелі. Я бачив і такі, що спустилися прямовисно, з цілими щоглами, оснастка яких була туго натягнута водою. Здавалося, кораблі стоять па якомусь величезному відкритому рейді на якорях і лише чекають моменту відплиття. Коли «Наутілус» проходив біля них, заливаючи їх хвилями електричного світла, здавалося, що на цих кораблях от-от підійметься прапор, сигнал привітання, побажання щасливого плавання!.. Та ні, прапор не піднімався: мовчання і смерть панували на полі катастроф!

Я помітив, що чим ближче ми підходили до Гібралтарської протоки, тим більше дно Середземного моря було вкрите скорботними уламками. Береги Африки і Європи сходилися все щільніше, залишаючи вузь кий простір, в якому все частіше траплялися зіткнення. Я бачив там численні залізні корпуси, понівечені рештки пароплавів, що лежали на боку або стирчали вгору, нагадуючи якихось велетенських фантастичних тварин.

Одне з таких суден справило на мене особливо тяжке враження: воно було з розідраними боками, погнутою трубою, з колесами, від яких залишився самий тільки залізний каркас, з відірваним стерном, що звисало на залізному ланцюгу; корпус його весь поржавів від дії морських солей. Яка жахлива картина! Скільки людей загинуло на ньому! Скільки жертв він затягнув разом з собою під воду! Чи залишився в живих хто-небудь з його команди, щоб розповісти про цю страшну катастрофу? Чи, може, її трагічну таємницю хвилі зберігають до цього часу?..

Не знаю чому, але мені спало на думку, що це судно могло бути «Атласом» — тим самим пароплавом, раптове зникнення якого трапилося років двадцять тому і про яке ніхто вже нічого більше не чув. Яку сумну книгу можна було б написати про таємниці середземноморського дна, про це величезне кладовище, де загинуло стільки багатств, де стільки людей знайшло свою смерть!

Тим часом «Наутілус» байдужий до всього, швидко мчав усе вперед і вперед серед руїн. 18 лютого о третій ранку він уже підійшов до входу в Гібралтар.

Там існують дві течії: поверхнева течія, яка відома вже дуже давно і якою води Атлантичного океану вливаються в Середземне море, і внутрішня зустрічна течія, існування якої було доведене теоретично. Справді, кількість води Середземного моря, що весь час зростає завдяки водам Атлантики і річок, повинна щороку збільшувати рівень цього моря, бо самого тільки випарування його води не досить, щоб установити рівновагу. Але насправді цього немає. Тоді, природно, довелося припустити наявність внутрішньої течії, яка через Гібралтарську протоку виливає води надто переповненого моря в Атлантичний океан.

Це припущення було, справді, вірним. Саме цією зустрічною течією скористався «Наутілус». Він швидко плив вузьким проходом. На якусь мить мені пощастило побачити мальовничі руїни храму Геркулеса, що затонув, за свідченням Плінія старшого і Авієнуса, разом з низьким островом, на якому він стояв. За кілька хвилин ми вже входили в Атлантичний океан.

РОЗДІЛ VIII Бухта Віго

Атлантичний океан! Неосяжний водний простір, поверхня якого займає двадцять п’ять мільйонів квадратних миль, простір, що розкинувся в довжину на дев’ять тисяч миль при ширині в дві тисячі сімсот миль! Його води були майже невідомі давнім людям. Можливо, лише карфагенські мореплавці — голландці античного світу — взнали про його існування під час своїх торговельних плавань уздовж західних берегів Європи і Африки! Океан, звивисті береги якого охоплюють величезний простір, приймає до себе води найбільших річок світу: Святого Лаврентія, Міссісіпі, Амазонки, Ла-Плати, Оріноко, Нігеру, Сенегалу, Ельби, Луари, Рейну, що зрошують найбільш цивілізовані і найбільш дикі країни! безмежна рівнина води, яку безперервно борознять пароплави всіх націй, під прапорами всіх країн світу, і яка закінчується двома найнебезпечнішими для мореплавців страшними мисами — Горн і Бур!

«Наутілус» різав гострим форштевнем води Атлантичного океану, пройшовши до цього часу за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє — відстань, що майже дорівнює довжині земного екватора. Куди він тепер нас помчить? Що готує нам майбутнє?

Вийшовши з Гібралтарської протоки, «Наутілус» відразу взяв курс у відкритий океан. Він знову виплив на поверхню, і тепер ми відновили свої щоденні прогулянки на палубі. Я відразу піднявся туди разом з Недом Лендом і Конселем. Приблизно на відстані дванадцяти миль виднівся мис Сек-Вісента, що замикає з південного заходу Іспанський півострів. З півдня дув досить різкий вітер, море було непривітним. Під ударами великих хвиль «Наутілус» весь час сильно розгойдувався. Удержатися на палубі було майже неможливо: від кожного такого поштовху вона вислизала з-під ніг. Тому, подихавши трохи свіжим повітрям, ми спустилися вниз.

Я повернувся в свою каюту. Консель відправився до себе, а канадець з заклопотаним обличчям пішов слідом за мною. Наш швидкий перехід через Середземне море не дозволив йому здійснити свій проект, і він майже не приховував свого невдоволення.

Коли двері моєї каюти зачинилися, він сів на стілець і мовчки подивився на мене.

— Друже Нед, — звернувся я до нього, — я вас розумію, але ви не можете нічим собі докоряти. За тих умов, в яких проходило плавання «Наутілуса», думати про втечу було чистим безглуздям!

Нед Ленд нічого не відповів. Його стиснені губи, похмурі брови свідчили про те, що його повністю захопила якась настирлива думка.

— Слухайте, Неде, — почав я знову, — ще нема чого впадати у відчай. Ми йдемо вздовж берегів Португалії. Недалеко знаходяться Франція, Англія, де ми легко знайдемо притулок. О! Коли б «Наутілус» після виходу з Гібралтару взяв курс на південь, коли б він повіз нас у ті райони океану, де мало суші, я б поділяв вашу тривогу. Але капітан Немо, і це ми тепер знаємо, не обминає морів з пожвавленим рухом. Не сумніваюсь, що через кілька днів ви зможете підготувати зовсім безпечну втечу.

Нед Ленд пильно подивився на мене і, розтуливши, нарешті, губи, вимовив:

— Це станеться сьогодні ввечері!..

Я аж підскочив на місці. Признаюся, я був мало підготовлений до цієї звістки. Мені хотілося заперечити канадцеві, але потрібні слова не приходили до пам’яті.

— Ми домовилися чекати слушної нагоди, — говорив далі Нед Ленд. — Ця нагода трапилася. Сьогодні ввечері ми будемо на відстані всього кількох миль од іспанського берега. Ночі тепер темні. Вітер дме з відкритого моря. Я чекаю вашого слова, пане Аронакс, і надіюся на вас.

Через те, що я продовжував мовчати, канадець встав і підійшов до мене.

— Цього вечора, о дев’ятій годині! — сказав він. — Я вже попередив Конселя. В цей час капітан Немо, мабуть, закриється в своїй каюті і, можливо, ляже спати. Ні механіки, ні матроси екіпажу не можуть нас бачити. Я й Консель пройдемо до центрального трапа. Ви, пане Аронакс, залишитеся в бібліотеці, в двох кроках від нас, чекаючи мого сигналу. Весла, Щогли і парус лежать у шлюпці. Мені навіть пощастило покласти в неї деякі харчі. Я дістав англійський ключ, щоб одгвинтити гайки, якими шлюпка прикріплена до палуби «Наутілуса». Отже, все готово. До вечора!

— Море надто бурхливе! — зауважив, нарешті, я.

— Згоден з вами, — відповів канадець, — але дивитися на це не доводиться. Воля варта того, щоб заради неї рискувати. А втім, шлюпка надзвичайно міцна, і пройти в ній кілька миль за вітром — не така вже велика справа. Хто знає, чи не будемо ми завтра на сотню льє у відкритому океані? Якщо обставини сприятимуть нам, то ми вже десь о десятій-одинадцятій годині висадимося на сушу. Будемо сподіватися, що нам пощастить! Отже, до вечора!

З цими словами канадець вийшов, залишивши мене приголомшеним від усього, що я почув. Мені чомусь здавалося, що коли настане час утечі, його вистачить для того, щоб подумати, посперечатися. Але впертий канадець не дозволив цього. І що я міг йому заперечити? Нед Ленд сто разів був правий! Це був сприятливий випадок, і він користувався ним. Чи міг я відмовитись од свого слова і взяти на себе відповідальність за майбутню долю своїх товаришів, коли б не поступився власними інтересами? Хіба не може завтра капітан Немо затягнути нас знову в далекі від усякої землі океанські простори?

В цей час почувся досить сильний свист. Я зрозумів, що резервуари «Наутілуса» заповнюються водою і він починає заглиблюватись у води Атлантичного океану.

Я залишився в своїй каюті. Мені не хотілося зустрічати капітана Немо і ховати від нього очі, які б неминуче викрили стурбованість, що охопила мене. Яким сумним здався мені цей день, сповнений вагань! Мені хотілося, з одного боку, повернутися на волю, а з другого — я жалкував за «Наутілусом», за своєю незакінченою працею про таємниці підводного світу. Подумати тільки: я повинен був покинути океан, «мою Атлантику», як я називав його жартома, не обстежити найбільші його глибини, не вирвати захованих у ньому таємниць, які були мені розкриті Індійським і Тихим океанами! Мені пощастило прочитати лише перший том найбільш захоплюючої в світі книги природи, і я мусив припинити читання на найцікавішому місці. Які сумні години довелося мені пережити в той час! Думка про те, що незабаром я буду на суші, в повній безпеці, оточений товаришами, нібито тішила мене, але на зміну їй, всупереч розуму, приходило бажання, щоб якась непередбачена обставина перешкодила виконанню плану Неда Ленда.

Двічі я заходив у салон подивитися на компас: переконатися, чи наближає нас «Наутілус» до берегів чи, навпаки, віддаляє од них.

«Наутілус» увесь час ішов поблизу португальського узбережжя, держачи курс прямо на північ. Отже, залишалося тільки готуватися до втечі. Мій вантаж не був особливо великим: самі лише записки, і більше нічого!

Я питав себе: що подумає капітан Немо про наше зникнення? Які турботи чи навіть біль викличе воно в нього? Що він зробить, незалежно від результатів нашої спроби — удасться вона чи не вдасться? Нічого й говорити, що я не мав ніякого права скаржитися на нього. Навпаки, нічия гостинність не була більш щирою, ніж його! Але навіть покидаючи його, я не міг бути обвинувачений у невдячності. Нас не зв’язувала з ним ніяка клятва. Він розраховував не на наше слово честі, а тільки на неможливість утекти з «Наутілуса», — ця обставина назавжди повинна була зробити нас його полоненими. Крім того, неодноразові одверті заяви капітана Немо про те, що ми ніколи в житті не покинемо судна, виправдовували всі наші спроби втечі.

Я не бачив капітана з часу нашої розмови поблизу берегів острова Санторіна. Невже випадок зведе мене з ним перед нашою втечею? Я й хотів, і боявся цього. Я прислухався, чи не почую кроків у його каюті, що межувала з моєю. Але до мого вуха не долинав жоден звук. Здавалося, каюта була пустою.

Тоді я запитав себе: чи була взагалі в цей час на борту ця загадкова людина? З тієї ночі, коли шлюпка покидала «Наутілус» з якоюсь таємничою метою, мої думки й здогадки про капітана Немо трохи змінились. Я подумав, що, незважаючи на його заяви, капітан Немо продовжував підтримувати якісь зв’язки з землею. Невже він ніколи не залишав «Наутілус»? Адже інколи траплялося, що я не бачив його цілими тижнями. Що він робив у цей час? І тоді, коли я вважав, що в нього наступав черговий приступ мізантропії, можливо він виконував десь на суші якусь таємничу місію, яку я так і не міг розгадати?

Подібні думки не давали мені спокою. В нашому дивному становищі можна було нескінченно робити найнеймовірніші припущення. Я відчував нестерпну тривогу. Цей день, сповнений чекання, тягнувся для мене без кінця і краю. Годинник дзвонив з невимовною повільністю. Я не знаходив собі місця.

Обід був для мене накритий, як звичайно, в моїй каюті. Заклопотаний думками про майбутнє, я їв погано. З-за столу підвівся о сьомій годині. Сто двадцять хвилин — а я лічив кожну хвилину — відділяли мене од тієї миті, коли я повинен був приєднатися до Неда Ленда.

Моє хвилювання зростало. Серце шалено билося, я не міг залишатися на одному місці: ходив уперед і назад, намагаючись заспокоїти нервове збудження посиленим рухом. Думка, що ми можемо загинути при цій сміливій спробі, мало непокоїла мене; більше за все я боявся, що наш план відкриється раніше, ніж ми покинемо «Наутілус», що ми повинні будемо стати перед розгніваним або, ще гірше, прикро враженим капітаном. Це особливо гнітило і тривожило мене.

Я вирішив востаннє оглянути салон. Вузьким коридором я пройшов у музей, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на всі багатства, скарби так, як може дивитися людина напередодні одвічного заслання, знаючи, що вона сюди більше ніколи не повернеться. І справді, я добровільно залишав назавжди всі ці чудеса природи, шедеври мистецтва, серед яких стільки днів жив. Мені захотілося востаннє подивитися крізь вікна салону на води Атлантичного океану. Але віконниці були герметично зачинені і залізний корпус корабля відділяв мене од океану, таємниць якого я до цих пір ще не знав.

Обходячи зал салону, я дійшов до дверей, які вели в каюту капітана Немо. На превеликий подив, вони були напіввідчинені. Я мимоволі відступив на крок. Якщо капітан Немо був у кімнаті, він міг би мене побачити. Проте ніякого шуму не було чути, і я знову наблизився. Каюта була пуста. Я штовхнув двері і зробив кілька кроків усередину. Її вигляд, як і раніше, був суворий і навіть аскетичний.

І раптом мене вразили кілька офортів, яких я не по мітив під час мого першого візиту. Це були портрети видатних історичних діячів, що все своє життя присвятили якій-небудь великій ідеї людства: Костюшка[73] — героя за визволення Польщі, Боцаріса[74] — Леоніда[75] сучасної Греції, О’Коннела[76] — борця за незалежність Ірландії, Джорджа Вашингтона[77] — засновника Північно-Американського союзу, Маніна[78] — італійського патріота, Авраама Лінкольна[79], забитого кулею фанатика-рабовласника, і, нарешті, мученика за справу звільнення негрів від рабства, повішеного на шибениці Джона Брауна[80], як змалював його Віктор Гюго.

Який зв’язок існував між цими героями і капітаном Немо? Чи міг я тепер, нарешті, з допомогою цієї галереї портретів відгадати таємницю його життя? Може, він теж був вождем пригніченого народу, визволителем рабів? Чи, може, він був одним з героїв жахливої війни між американськими північними і південними штатами, війни сумної і уславленої назавжди?..

Раптом годинник продзвонив восьму годину. Перший удар молоточка по дзвінку пробудив мене від думок. Я здригнувся, ніби чиєсь невидиме око проникло в найглибші таємниці моїх думок, і поквапливо вийшов з кімнати. Мій погляд перш за все зупинився на компасі. Ми, як і раніше, прямували на північ. Лаг показував середню швидкість, манометр — глибину приблизно в шістдесят футів. Отже, все складалося на користь проекту Неда.

Я повернувся в свою каюту і тепло одягнувся: натягнув високі морські чоботи, шапку з шкіри морської видри, теплу куртку з морського шовку, підбиту шкірою тюленя. Тепер я був готовий. Залишалося чекати. Глибоку тишу на кораблі порушувало лише гудіння гвинта. Напружуючи всю увагу, я прислухався коло дверей, боячись, що раптом почую вибух людських голосів, які будуть свідчити, що Неда Ленда застали в момент здійснення його проекту втечі. Мене охопила смертельна тривога. Даремно я намагався оволодіти собою і стати спокійним.

О дев’ятій годині без кількох хвилин я приклав вухо до перегородки, що відділяла мене від каюти капітана. Ніяких звуків! Я вийшов з своєї каюти і повернувся в салон. Він був напівзатемнений, але в ньому теж не було нікого. Я відчинив двері, що вели в бібліотеку. Те саме напівсвітло, та ж сама пустота. Я став коло дверей, що виходили до центрального трапа, і почав чекати сигналу Неда Ленда.

У цей момент шум від обертання гвинта помітно зменшився, а потім і зовсім затих. Чому сталася зміна в ході «Наутілуса»? Я не міг сказати, чи була ця зупинка корисною, чи зовсім зайвою для задумів Неда Ленда.

Тепер тишу порушувало тільки биття мого серця.

Раптом відчувся легкий поштовх. Я зрозумів, що «Наутілус» опустився на океанське дно, і від цього ще більше стривожився. Сигналу від канадця не було до цього часу. Мені хотілося піти до Неда Ленда, щоб умовити його відкласти втечу. Відчувалося, що наше сьогоднішнє плавання проходило не в звичайних умовах.

Цієї миті двері салону відчинились і в них з’явився капітан Немо. Він відразу помітив мене і без привітання дуже люб’язно сказав:

— А, пане професоре, я вас шукав. Чи знаєте ви історію Іспанії?

Коли б він навіть запитав, чи знаю я історію рідної країни, то, перебуваючи в стані крайньої тривоги й збентеження, я все одно нічого не зміг би відповісти.

— Ну, то як? — повторив запитання капітан Немо. — Чи знаєте ви історію Іспанії?

— Дуже погано! — відповів я нарешті.

— От так завжди з ученими, — сказав капітан. — Крім своєї спеціальності, вони нічого не знають. Сідайте тоді, — додав він, — і я розкажу один цікавий епізод з цієї історії.

Капітан зручно влаштувався на дивані, я машинально сів поруч з ним, але в напівтемному кутку.

— Слухайте мене, пане професоре, уважної — почав він. — Ця історія зацікавить вас до деякої міри, бо вона відповість вам на питання, якого ви, мабуть, самі не можете розв’язати.

— Слухаю вас, капітане, — відповів я стривожено, не знаючи, що хотів цим сказати мій співрозмовник і в якій мірі його розповідь стосується наглих планів утечі.

— Пане професоре, — говорив далі капітан Немо, — якщо ви не будете проти, ми почнемо з 1702 року. Ви, можливо, пам’ятаєте, що в цей період французький король Людовік XIV, вважаючи, що йому достатньо зробити один величний знак, щоб Піренеї провалилися крізь землю, посадив на іспанський трон свого внука герцога Анжуйського. Цьому досить бездарному принцові, відомому під ім’ям Філіппа V, довелося зіткнутися з досить сильними зовнішніми ворогами. Справді, за рік перед тим королі Голландії, Австрії і Англії уклали в Гаазі союзний договір з метою відняти іспанську корону у Філіппа V і надіти її на голову якогось ерцгерцога, якому вони вже наперед дали ім’я Карл III. Іспанія повинна була протистояти цій коаліції. Однак у неї майже не було ні солдатів, ні матросів. Але грошей вона мала б досить при тій, звичайно, умові, якщо її галеони, навантажені американським золотом і сріблом, могли б увійти в іспанські порти.

Отже, в кінці 1702 року Іспанія чекала багатий транспорт, який супроводжувала французька ескадра в складі двадцяти трьох кораблів під командуванням адмірала Шато-Рено. Такий конвой був необхідний тому, що об’єднаний флот ворожої коаліції рискав в Атлантичному океані. Транспорт повинен був прийти в Кадікс, але адмірал довідався, що в його водах крейсує англійська ескадра, і вирішив зайти в який-небудь французький порт. Іспанські капітани транспортних кораблів запротестували проти такого рішення. Вони вимагали, щоб їх доставили лише в іспанський порт і, якщо не можна було пробитися в Кадікс, то треба було йти в бухту Віго, розташовану на північно-західному березі Іспанії. За їхніми даними, вона не була блокована. Адмірал Шато-Рено виявив слабкодухість і погодився з цією вимогою. Галеони увійшли в бухту Віго. На нещастя, ця бухта має з боку моря широко відкритий рейд, який ніяк не можна захистити. Отже, потрібно було якнайшвидше розвантажити галіони до появи флоту ворожої коаліції; часу на це було більш ніж досить, усе обійшлося б щасливо, коли б раптом не почалася трагічна за наслідками суперечка про порушення привілеїв.

— Ви уважно стежите за моєю розповіддю? — раптом запитав мене капітан Немо.





— Надзвичайно уважно, — відповів я, досі не розуміючи, з якого приводу читається мені ця лекція з історії.

— Я продовжую розповідати. Сталося от що. Кадікські купці мали привілей, за яким усі товари, що приходили з Вест-Індії[81], повинні були розвантажуватися лише в Кадіксі. Таким чином, вивантаження злитків золота в бухті Віго суперечило встановленим для них привілеям. Вони звернулися зі скаргою до Мадріда і добились у слабкого Філіппа V розпорядження, за яким транспорт повинен був залишитися в бухті без розвантаження як секвестрований[82] до тих пір, поки ворожий флот не зніме блокади з Кадікса. В той час, коли приймалося це рішення, 22 жовтня 1702 року, англійські кораблі теж увійшли в бухту Віго. Адмірал Шато-Рено, незважаючи на переважаючі сили противника, відбивався дуже хоробро. Проте, побачивши, що золоті багатства транспорту повинні були потрапити до рук ворога, він наказав підпалити і затопити галіони, які й пішли на дно разом зі своїм величезним скарбом.

Капітан Немо зупинився. Признаюся, я до цього часу не розумів, чому мене повинна була цікавити ця історія.

— Ну і що ж? — запитав я його.

— А те, пане Аронакс, — відповів капітан Немо, — що ми тепер перебуваємо в бухті Віго і лише від вас залежить проникнути в її таємницю.

Капітан підвівся і зробив знак іти за ним. Я вже встиг повністю оволодіти собою і невимушено пішов слідом за ним. У салоні було темно, але крізь його прозорі вікна було видно блискучі океанські води. Я подивився у вікно.

В радіусі до півмилі вода навкруги «Наутілуса» була немов насичена електричним світлом нашого прожектора. Піщане дно здавалося дуже чистим, усе було видно до найменших дрібниць. Матроси команди «Наутілуса», одягнені в скафандри, ворушили напівзогнилі бочки, поламані ящики, витягаючи їх з погорілих уламків. З цих ящиків і бочонків висипалися золоті й срібні злитки, текли цілі потоки піастрів і коштовностей. Весь пісок був засипаний ними. Навантаживши на себе ящик чи бочку з цінними трофеями, матроси йшли на «Наутілус», складали в ньому свій вантаж і поверталися за новим у невичерпну скарбницю золота й срібла.

Тепер я зрозумів. Саме тут 22 жовтня 1702 року був театр морського бою. В цьому місці потонули галіони з вантажем для іспанського уряду. Саме з цих розсипів капітан Немо, залежно від необхідності, черпав золото і наповнював ним свій «Наутілус». Тільки йому, йому одному Америка віддала свій дорогоцінний метал. Він був єдиним і прямим спадкоємцем цих скарбів, відібраних силою в інків[83] та інших народів, підкорених Фернандом Кортесом[84].

— Чи знали ви, пане професоре, — звернувся він до мене посміхаючись, — що в морі існують такі багатства?

— Знав, — відповів я, — що загалом у водах океанів у розчиненому вигляді міститься близько двох мільйонів тонн срібла.

— Правильно, але щоб добути це срібло, необхідно витратити більше, ніж воно само коштує. А тут, навпаки, мені потрібно тільки нахилитися, щоб підібрати загублене людьми. І не тільки в бухті Віго, а скрізь, де були театри боїв і катастроф. Усі ці місця нанесені на мою підводну карту. Розумієте тепер, що я багатший за мільярдерів?

— Так, розумію, капітане. Але дозвольте мені все ж зауважити, що, використовуючи золоті розсипи бухти Віго, ви тільки випереджаєте роботу конкуруючого з вами акціонерного товариства.

— Якого саме?

— Товариства, яке одержало від іспанського уряду привілей на роботи по розшукуванню потоплених галіонів. Його акціонери сплять і бачать уві сні ці п’ятсот мільйонів — адже так були оцінені потоплені багатства?

— Так, п’ятсот мільйонів! — відповів капітан Немо. — Вони тут були, але їх уже немає!

— Зрозуміло! — сказав я. — Тому треба було б бути милосердним до цих акціонерів і попередити їх. Правда, невідомо, як вони сприйняли б це попередження. Гравці завжди жалкують не так за втратою своїх грошей, як за зникненням їхніх божевільних надій. А втім, мені їх майже не шкода. Я більше співчуваю багатьом тисячам нещасних бідняків, яким ці величезні багатства могли б значно полегшити становище. Та, на жаль, вони ніколи до них не дійдуть!

Я не встиг ще закінчити фразу, як зразу відчув, що вона образила капітана Немо.

— Ніколи до них не дійдуть? — скрикнув він з запалом. — Отже, ви вважаєте, що ці скарби втрачені, раз вони потрапляють до моїх рук? Виходить, за вашими словами, що я підбираю їх тільки для себе? А хто вам сказав, що з їхньою допомогою я не роблю добрих справ? Ви гадаєте, що я не знаю про страждання бідних людей, про існування пригнічених націй, про нещасних, які потребують допомоги, про жертви, що вимагають помсти? Невже ви не розумієте?..

Капітан Немо раптом замовк, можливо жалкуючи, що сказав надто багато. Але й цього було для мене досить. Я про все здогадався. Якими б не були причини, що примусили його шукати незалежності в морських глибинах, він перш за все лишався людиною! Його серце обливалося кров’ю, коли він бачив страждання людства, і його щедра рука допомагала як окремим біднякам, так і пригнобленим народам.

Тільки тоді я зрозумів, кому були призначені мільйони, відправлені капітаном Немо в той час, коли «Наутілус» плив біля берегів охопленого повстанням Кріту.

РОЗДІЛ IX Зниклий материк

Наступного ранку, 19 лютого, до мене в каюту зайшов канадець. Я чекав його візиту. Нед Ленд був у дуже поганому настрої.

— Що скажете, пане професоре? — звернувся він до мене.

— Що тут говорити, Неде, — відповів я, — випадок зрадив нас.

— Так! І треба ж було, щоб цей клятий капітан зупинився саме в той час, коли ми збиралися покинути його судно!

— Нічого дивного, Неде, він навідувався до свого банкіра.

— До свого банкіра?

— Вірніше, до каси свого банку. Я розумію під цим океанське дно, на якому багатства знаходяться в більшій безпеці, ніж у державних сховищах.

І я розповів канадцеві про події вчорашнього дня з таємною надією, що тепер він змінить свою думку про капітана і відмовиться од планів утечі. Але моя розповідь викликала у Неда лише глибокий жаль, що він сам не зміг узяти участі в прогулянці по місцю битви в бухті Віго.

— А втім, — промовив він, — справа ще не закінчилася! Це немовби невдалий удар гарпуна! Те, що не вийшло вчора, може вдатися навіть сьогодні ввечері!..

— В якому напрямі йде тепер «Наутілус»? — запитав я його.

— Не знаю! — відповів Нед. — Що ж! Дізнаємось опівдні.

Канадець повернувся до Конселя. Одягнувшись, я пішов до салону. Компас не показував нічого втішного. Курс «Наутілуса» був на південний захід. Ми повернулися до Європи спиною.

Я чекав з деяким нетерпінням результатів вимірів, що повинні були бути нанесені на карту. О пів на дванадцяту резервуари спорожнились і наш корабель піднявся на поверхню океану. Я кинувся на палубу. Нед Ленд був уже там.

Поблизу не було ніякої землі. Лише саме неосяжне море. І тільки на обрії виднілися кілька парусників, які, очевидно, користуючись попутним вітром, прямували до мису Сен-Рок з тим, щоб потім обминути мис Доброї Надії. Небо було похмуре, насувалася буря.

Розлючений Нед намагався очима пронизати туманний горизонт. Він ще сподівався, що за цією завісою знову побачить бажану землю.

Опівдні на кілька хвилин показалося сонце. Помічник капітана скористався цим моментом, щоб зробити виміри. Потім на морі з’явилися хвилі, які з часом ставали все більшими. Ми змушені були спуститися вниз; слідом за нами люки закрилися.

Через годину, подивившись на карту, де вже була нанесена точка нашого перебування, я побачив, що «Наутілус» знаходився під 16° 17΄ довготи і 33°22΄ широти, на відстані ста п’ятдесяти льє од найближчого берега. В таких умовах не можна було й думати про втечу.

Можна собі уявити, як розгнівався канадець, коли довідався від мене про наше місцеперебування. А щодо мене, то я не дуже сумував. Навпаки, я почував себе так, ніби позбувся величезного тягаря, що давив на мене, і з насолодою знову розпочав свою звичайну роботу.

Увечері, годині об одинадцятій, до мене несподівано зайшов капітан Немо і дуже люб’язно запитав, чи не втомився я від попередньої безсонної ночі. Я відповів заперечливо.

— Тоді, пане Аронакс, я пропоную вам цікаву екскурсію.

— Будь ласка, капітане.

— Ви бачили підводні глибини лише вдень, при сонячному освітленні. Бажаєте глянути на них темної ночі?

— Дуже бажаю!

— Але попереджаю, що прогулянка буде втомлива. Доведеться довго йти і підніматися на гору. До того ж, місцеві дороги знаходяться в досить поганому стані.

— Те, що ви мені говорите, капітане, лише подвоює мою цікавість. Я готовий іти слідом за вами.

— Тоді ходімте, пане професоре, одягнемо наші скафандри.

Прийшовши в роздягальню, я побачив, що в екскурсії нас не будуть супроводжувати ні мої товариші, ні матроси команди. Капітан Немо навіть не запропонував мені запросити Неда і Конселя.

Через кілька хвилин ми вже були одягнені у водолазні костюми. На спини нам прив’язали резервуари з великою кількістю повітря, але електричних ліхтарів не було. Я звернув на це увагу капітана.

— Вони нам не знадобляться! — відповів він.

Мені здалося, що я погано почув його, але не зміг повторити запитання, бо голова капітана Немо вже зникла в металевій кулі. Закінчивши одягання, я відчув, що мені в руку дають обкутий залізом кийок. Невдовзі, після звичайної процедури виходу, ми вже йшли по дну Атлантичного океану на глибині трьохсот метрів.

Наближалася північ. Вода була зовсім чорна, але капітан Немо показав мені рукою на якусь далеку червонувату точку, невідоме джерело світла, що блищало на відстані миль двох од «Наутілуса». Що це був за вогонь, яким було його походження, чому і як він горів під водою, — я не міг цього пояснити. В усякому разі, він хоч і слабо, але освітлював нам шлях. Незабаром я призвичаївся до глибокої темряви і зрозумів, чому в цих умовах ліхтарі і апарати Румкорфа були непотрібні.

Я йшов поряд з капітаном Немо на помічений нами вогонь. Дно весь час, хоч і непомітно, підвищувалося. Спираючись на кийки, ми посувалися великими кроками. Але загалом наша хода була повільною, бо ноги часто заглиблювалися в мул, плутались у водоростях, чіплялися за плоскі камені.

Всю дорогу в мене над головою щось потріскувало. Іноді цей звук посилювався і тоді нагадував барабанний дріб. У скорому часі я зрозумів його причину. Це була злива, яка з силою й шумом падала на поверхню океану. Інстинктивно в мене промайнула думка, що зараз я змокну! Але відразу ж я розсміявся над її абсурдністю — боятися дощу під водою! Під товстою тканиною водолазних костюмів вода не відчувається, і здається, що ти перебуваєш у повітрі, трохи щільнішому, ніж земна атмосфера, от і все.

Через півгодини ходьби дно стало скелястим. Медузи, мікроскопічні рачки і пенатули трохи освітлювали його своїм фосфоресціюючим сяйвом. Я помічав купи каміння, що було вкрите мільйонами зоофітів і поросло переплутаними водоростями. Часто мої ноги ковзалися на цьому слизькому килимі, і без кийка я вже не раз упав би. Обертаючись назад, я весь час бачив білувате світло прожектора «Наутілуса», що блідло в міру нашого віддалення од нього.

Кам’янисті купи, про які я щойно згадував, були розташовані на океанському дні в певному порядку, причин якого я пояснити не міг. Я помічав велетенські борозни, що губилися десь у далекій темряві, а тому справжньої довжини їх не можна було уявити. Зустрічалися також інші, незрозумілі для мене незвичайні речі. Мені здавалося, що мої важкі, підбиті свинцем черевики ступають по кістках, які ламаються з сухим тріском. Що це була за рівнина, якою ми йшли? Я хотів спитати капітана, але мова жестів, яка дозволяла йому перемовлятися з матросами команди в час підводних екскурсій, була для мене ще зовсім незрозумілою.

Тим часом червонувате світло, що було для нас провідною зіркою, все більше посилювалось і тепер уже заливало горизонт. Наявність цього могутнього джерела вогню мене надзвичайно інтригувала. Чи це один з проявів електричних розрядів? Чи я наближався до якогось природного феномена, невідомого ще земним ученим? Чи може, — і така думка майнула в мене — ця велетенська пожежа — справа рук людських? Можливо, її роздмухували? А може, я повинен був зустрітися в цих глибинах з товаришами і однодумцями капітана Немо, що вели, як і він сам, загадкове життя і до яких він іде з візитом? Невже я знайду там цілу колонію вигнанців, які втомилися від людської несправедливості і знайшли вільне й незалежне ні від кого сховище в найбільших глибинах океану?

Мене весь час переслідували подібні божевільні, неприпустимі думки. Не дивно, що завдяки збудженню, в якому я безперервно перебував під впливом спостереження все нових і нових чудес, я б не особливо здивувався, коли б і зустрів на дні цього океану одне з таких підводних міст, про які мріяв капітан Немо!

Наш шлях освітлювався дедалі яскравіше. Джерело світла знаходилося десь на вершині гори заввишки близько восьмисот футів. Але сяйво, яке я спостерігав, було лише відбиттям проміння в шарах кришталево-прозорої води. Саме джерело цього незрозумілого освітлення залишалося на протилежному схилі гори.

Капітан Немо не вагаючись пробирався кам’яним лабіринтом, що борознив океанське дно. Він прекрасно знав цей похмурий шлях. Очевидно, він не вперше ним проходив і не боявся заблудитися. Я йшов слідом за ним, сповнений довіри до нього. Капітан здавався мені одним з морських геніїв, і коли він ішов попереду мене, я милувався його високою й стрункою постаттю, темний контур якої вимальовувався на освітленому горизонті.

Була вже перша година ночі. Ми наблизилися до підніжжя гори. Але щоб піднятися на неї, потрібно було пробиратися вузькими стежками густого лісу!

Так, це був справжній ліс з мертвих дерев, без листя і животворних соків, дерев, обвуглених під дією солоної води. Місцями в ньому височіли велетенські сосни. Це було кам’яне вугілля, але воно ще стояло вертикально, тримаючись корінням за розмитий ґрунт. Гілки дерев, немов вирізані з чорного паперу, простягалися в різні боки, чітко вимальовуючись в освітленій воді. Уявіть собі ліс Гарцу[85], що розкинувся на гірських схилах, але ліс затоплений! Стежки були захаращені водоростями і фукусами, в яких кишіли маси ракоподібних. Я піднімався на скелі, перестрибував через повалені стовбури дерев, розривав павутиння морських ліан, що з’єднували одне дерево з другим, сполохував риб, які наче перелітали з гілки на гілку.

Моє захоплення було таким великим, що я більше вже не відчував ніякої втоми і йшов слідом за своїм провідником, який ніколи, здавалося, не втомлювався. Яке видовище! Як його описати словами! Якими фарбами змалювати ці підводні дерева й скелі, їхні чорні й суворі підніжжя, їхні вершини, забарвлені червоними тонами нерівного світла, що переливалось і посилювалося крізь водяну призму?

Ми дерлися по скелях, які обвалювались і величезні уламки їх скочувалися вниз з гуркотом лавини. Праворуч і ліворуч, гублячись удалині, виднілися похмурі коридори. Інколи відкривалися просторі улоговини, які, здавалося, були розчищені руками людини. Тоді я себе запитував, чи не з’явиться раптом який-небудь мешканець цих підводних країв?

Капітан Немо продовжував підніматися на гору. Мені не хотілося відставати од нього, і я відважно йшов за ним. Мій кийок дуже згодився під час цієї подорожі. На вузьких стежках, що простягалися по схилах над самою безоднею, один невірний крок загрожував загибеллю. Але я впевнено просувався, не відчуваючи ніякого головокружіння. Інколи я стрибав через такі тріщини, глибина яких, коли б це було на льодовиках землі, примусила б мене відступити. А іноді я сміливо переходив безодню по стовбуру дерева, перекинутому з одного краю безодні на інший. Однак і в цих випадках я дивився не вниз, не під ноги собі, а захоплювався красотами диких пейзажів.

Монументальні скелі, що похилилися на своїх безладно вирізьблених основах, здавалося, заперечували всі закони рівноваги. Між їхніми кам’яними заворотами росли стрункі й рівні дерева, підтримуючи вершинами скелі, з яких вони самі виростали. Подекуди можна було побачити химерні башти, створені самою природою, широкі, схожі на стіни фортеці, стрімкі вали, похилені під таким кутом, який порушував усі закони земного тяжіння і був би неможливим на поверхні землі.

Я помічав і на собі велику щільність води: незважаючи на важкий одяг, мідний шолом на голові, свинцеві підошви, я піднімався майже непрохідними й крутими схилами з легкістю, так би мовити, сарни!

Моя розповідь про підводну екскурсію, я сам це відчуваю, звучить надто неправдоподібно! Але я повинен описувати речі і явища, які, на перший погляд, здаються неймовірними, проте вони все ж таки існують у дійсності, вони незаперечні. Це був не сон і не галюцинація! Я все це бачив!

Через дві години після того як ми залишили «Наутілус», ми піднялися вже вище смуги лісу. Над нашими головами, всього за сотню футів, височіла вершина горн, темна громада якої чітко вимальовувалася в блискучому сяйві розташованого на протилежному схилі джерела. Тепер подекуди зустрічалися самі тільки скам’янілі кущі, гілки яких звивалися в примхливі візерунки. З-під наших ніг, немов стривожені птахи, з високої трави виривалися великі зграї риб. Скелястий масив був порізаний непрохідними щілинами, глибокими печерами, бездонними ямами, в яких ворушилися страшні потвори. Кров хвилями припливала до серця, коли я помічав велетенське щупальце, що перегороджувало мені шлях, або чув, з яким тріском закривалася жахлива клешня, що висовувалася з яко го-небудь заглиблення. В темряві горіли тисячі блискучих точок. Це були очі ракоподібних титанів, що ховалися в своїх лігвах: велетенських омарів, які загрозливо піднімали, мов алебарди, свої клешні ляскаючи ними з брязкотом заліза, велетенських крабів, що поверталися при нашому наближенні, немов гармати на лафетах, страхітливих спрутів, щупальця яких спліталися, наче жива загорожа з гадюк. Це був страшний світ надмірних потвор, про існування яких я ще нічого не знав! До якого ряду належали ці членистоногі, для яких скелі були наче другим панциром? Як змогла природа зберегти таємницю їхнього життя? Скільки століть вони так живуть в океанських глибинах?

Але я не міг зупинятися. Капітан Немо, що вже давно звик до цих жахливих тварин, не звертав на них ніякої уваги. Ми дійшли до першого плато, де мене чекали нові несподіванки. На ньому височіли мальовничі руїни, величезні нагромадження каміння, які ще частково зберегли форму палаців, храмів і свідчили, що колись вони були створені руками людей, а не якимись надприродними силами. Все це тепер було вкрите квітучим килимом зоофітів і оповито, замість плюща, густим покровом водоростей і фукусів.

Що це була за частина суші? Яка катастрофа опустила її на морське дно? Хто розташував ці скелі і каміння, наче пам’ятку доісторичних часів? Де я знаходився? Куди мене знову завела фантазія капітана Немо?

Я хотів його про це запитати. Не маючи змоги покликати, я зупинив його, схопивши за руку. Але він, похитавши головою і показуючи на вершину гори, здавалося, говорив: «Іди! Йди далі!» Я знову пішов слідом за капітаном Немо і, зібравши останні сили, за кілька хвилин уже був на вершині гори, що здіймалася метрів на десять над усім цим нагромадженням скель.

Я поглянув на схил, який ми щойно проходили. Гора з цього боку піднімалася над рівниною на сімсот-вісімсот футів. Але протилежний схил її спускався не менш як на півтори тисячі футів. Мій здивований погляд зупинився на великій яскраво освітленій рівнині. Ця гора була справжнім вулканом. На відстані п’ятдесяти футів од вершини знаходився широкий кратер, над яким безперервно злітали маси каміння й попелу. З кратера суцільним потоком виливалася лава і вогняними каскадами збігала по схилах гори. Цей вулкан, немов велетенський факел, освітлював усю рівнину, що лежала біля його підніжжя, заграва виверження поширювалася до крайніх меж горизонту.

Я сказав, що цей підводний вулкан викидав лаву, але не вогонь. Для полум’я потрібний кисень повітря, вогонь не може горіти під водою. А потоки лави, розпечені в надрах землі до білого жару, виливаючись, можуть успішно боротися з водою і перетворювати її в пару. Швидкі течії відносять цю пару вбік, і потоки лави спускаються до самого низу гори; як при виверженні Везувію, лава заливала другий Торре дель Греко.

Справді, там, удалині, виднілося мертве місто — купи руїн з поваленими стінами й колонами, з проваллям замість дахів, з розбитими храмами й арками, в яких навіть тепер ще угадувалися прекрасні пропорції. Стиль цих будівель нагадував тосканську архітектуру. Далі на рівнині можна було помітити руїни велетенського акведука[86]. Ближче до гори здіймалися величні рештки акрополя, схожого своїми легкими формами на Парфенон[87]. Біля нього — залишки набережної, які свідчили про те, що там колись був давній порт, розташований на березі моря і призначений для торгових кораблів і військових трирем. Ще далі вирізнялися довгі лінії повалених стін, широких безлюдних вулиць, ціла Помпея[88], поглинута океанськими водами, яку капітан Немо воскресив перед моїми очима!

Де я знаходився? Що це були за руїни? Мені хотілося дізнатися про це за всяку ціну! Я хотів розпитати про них у капітана Немо, хоча б для цього потрібно було зірвати мідний шолом, що тримав у полоні мою голову.

Але він сам підійшов до мене, зробивши заспокоюючий жест. Потім, піднявши уламок крейди, він наблизився до чорної базальтової скелі і написав на ній лише одне слово — «Атлантида». Наче блискавка пронизала мій мозок! Атлантида! Атлантида Платона[89], існування якої заперечували Оріген, Порфирій, Жамблік[90], д’Анвіль, Мальт-Брен[91], Гумбольдт, що вважали зникнення цього материка красивою легендою! Атлантида, існування якої визнавали Посідоній, Пліній Старший, Аміан-Марцеллін, Тертулліан[92], Енгель і Шерер[93], Турнефор, Бюффон і д’Авезак[94], ця Атлантида простяглася перед моїми очима, зберігаючи до цих пір сліди минулої катастрофи.

Отже, це тут була країна, що існувала за межами Європи, Азії та Лівії, по той бік Геркулесових стовпів[95], країна, в якій жив могутній народ — атланти, один з найстаріших ворогів стародавніх греків, країна, яка, нарешті, опустилася на дно океану!

У трактатах Платона збереглися свідчення про ці героїчні часи. Його діалог між Тімеєм і Крітіасом, узятий із спогадів Солона, поета й законодавця, розповідає ось про що. Одного дня Солон розмовляв з кількома старими мудрецями з Саїса — міста, якому вже тоді було понад вісімсот років; про це свідчили аннали — написи, зроблені на священних стінах його храмів. Один з цих мудреців розказав йому про історію іншого міста, старішого за Саїс на тисячу років. Це грецьке місто, коли йому було 900 років, захопили і частково зруйнували атланти. Розповідали, що ці атланти займали величезний материк, більший за Азію і Африку, разом узятих. Їхня влада поширювалася навіть на Єгипет. Вони хотіли підкорити Елладу, але змушені були відступити перед мужнім опором еллінів[96]. Проминули століття. І раптом сталася катастрофа — землетрус, повідь. Досить було однієї ночі і одного дня, щоб Атлантида назавжди зникла з лиця землі, і лише найвищі її вершини — Мадера, Азорські острови, Канарські острови, острови Зеленого Мису — залишилися на поверхні моря.

Такими були історичні спогади, пробуджені в моєму мозку написом капітана Немо. Примхлива доля завела мене на одну з вершин цього давнього континенту! Я власною рукою торкався руїн, які існували багато тисячоліть тому! Мої ноги ступали по тій землі, по якій ходили перші мешканці світу! Мої свинцеві підошви трощили кістяки тварин міфічних часів, які колись укривалися під тінню дерев, що вже багато століть сплять кам’яним сном!

Ех, чому в мене не було часу! Я б спустився стрімкими схилами гори, обійшов би з кінця в кінець цей величезний материк, який, безумовно, колись з’єднував Африку з Америкою! Я б оглянув усі його міста, що існували задовго до світового потопу! І там, можливо, перед моїми очима постали б легендарні міста: войовничий Махімос, благочестивий Евзебес, велетенські мешканці яких жили цілі століття і мали таку величезну силу, що споруджені ними будівлі тисячоліттями чинили опір руйнівній силі води! І, можливо, настане день, коли який-небудь вулканічний процес примусить знову вийти на поверхню океану ці поглинуті руїни! Адже в цій частині океану і тепер відомі численні підводні вулкани, і часто мореплавці, проходячи повз ці весь час збуджувані глибини, відмічають досить сильні поштовхи. Деякі з них чують глухий шум боротьби розлючених стихій, іншим удавалося навіть підбирати з поверхні води плаваючий вулканічний попіл. Уся ця частина земної кулі, до самого екватора, залишається й досі місцем посиленої вулканічної діяльності. І хто знає, можливо, й справді в далекому майбутньому на поверхні Атлантичного океану з’являться нові гірські вершини, утворені продуктами вулканічних вивержень і безперервними напластуваннями лави.

В той час як я віддавався цим мріям, намагаючись краще запам’ятати найменші подробиці грандіозної картини, капітан Немо, спершись на якусь скелясту колону, вкриту водоростями, залишався нерухомим, наче закам’янів у німому екстазі. Чи думав він про зниклі покоління, чи запитував себе про таємниці людської долі? Може, ця незвичайна людина, що так ненавиділа сучасне життя, приходила сюди, щоб поринути в історичні спогади і пожити життям античних людей? Чого б тільки я не віддав, щоб проникнути в її думки, зрозуміти і, можливо, поділити їх?

Ми залишалися на цьому місці протягом години, спостерігаючи широку рівнину, освітлювану спалахами лави, які іноді набували особливої сили. Схили гори весь час здригалися від кипіння лави всередині її надр. Глухий гуркіт, що чітко передавався через воду, лунав грізно й велично. Цієї миті бліде місячне проміння пронизало товщі водних мас і на кілька хвилин освітило поглинутий континент. Це було ледве помітне сяйво, але воно викликало разючий ефект. Капітан Немо здригнувся, кинув останній погляд на неосяжну мертву рівнину і зробив мені знак іти слідом за ним.

З гори ми спустилися дуже швидко. Пройшовши закам’янілий ліс, я побачив прожектор «Наутілуса», що світив нам, наче зірка. Капітан ішов прямо на нього. На борт корабля ми повернулися в той момент, коли перші промені зорі осяяли поверхню океану.

РОЗДІЛ X Підводні вугільні копальні

В цей день, 20 лютого, я прокинувся дуже пізно. Нічна прогулянка втомила мене, і я проспав до одинадцятої години. Швидко вдягнувшись, я вийшов у салон. Мені хотілося скоріше дізнатися про. напрям «Наутілуса». Прилади показували, що він, як і раніше, прямує на південь з швидкістю двадцять миль на годину, на глибині ста метрів.

У цей час зайшов Консель. Я розповів йому про нашу нічну екскурсію. У вікна салону він ще міг деякий час бачити частину затонулого континенту.

Справді, «Наутілус» ішов на відстані всього десяти метрів од «ґрунту» Атлантиди. Він мчав, ніби аеростат, підхоплений вітром, над земними луками; або, вірніше, наші почуття скоріше треба було б порівняти з враженнями пасажирів кур’єрського поїзда. Перед нашими очима проносилися фантастичні громади скель, лісові масиви й окремі дерева, які перейшли з рослинного царства в мінеральне і нерухомі силуети яких набували під водою особливого вигляду; іноді траплялися якісь кам’яні нагромадження, вкриті щільним килимом з асцидій, анемон, довгих вертикальних гідрофітів; брили застиглої в найнеймовірніших формах лави свідчили про несамовиту діяльність підземного вогню.

Поки перед нами спалахували химерні картини, вирвані з темряви світлом прожектора, я розповів Конселеві історію атлантів і Атлантиди, якій Байї[97] присвятив стільки прекрасних сторінок. Я говорив йому про війни цього героїчного народу, сперечався про існування Атлантиди як людина, для якої це питання було вже остаточно розв’язане. Але Консель слухав мене надзвичайно неуважно. Незабаром я зрозумів, чим пояснюється його байдужість до цієї таємниці історії.

Перед вікном пропливало безліч риб, і саме вони притягували його увагу. Спостерігаючи їх, Консель повністю заглиблювався в нетрі класифікації і вже переставав існувати для навколишнього світу. В таких випадках мені лишалося тільки наслідувати його приклад і теж приступити до іхтіологічних досліджень.

А втім, риби Атлантичного океану не відрізнялися помітно од риб, яких ми вже бачили в інших місцях. Тут були велетенські, до п’яти метрів завдовжки, скати, які могли завдяки своїй величезній мускульній силі вистрибувати з води; акули різних видів, у тому числі одна сіро-зелена завдовжки до п’