Кораловий острів [Роберт Белентайн] (fb2) читать онлайн

Роберт Белентайн КОРАЛОВИЙ ОСТРІВ

_{Скорочений переклад з англійської Олександра Тереха}

_{Малюнки Євгена Гончаренка}

_{Перекладено з видання: Robert Michael Ballantyne. The Coral Island. London, Edinburgh and New York, 1901.}

РОЗДІЛ I

_{Початок. — Моє дитинство та вдача. — Мені кортить зажити пригод у чужих землях, і я стаю моряком}

Мандри завжди були — та й досі є — моя пристрасть, радість серця, світло життя мого. І в дитинстві, і хлопцем, і в дорослому віці Я любив мандрувати: не тільки блукати лісами, ярами й горами рідного краю, а мандрувати по всіх усюдах широкого білого світу. Я народився страшної темної ночі, під несамовите завивання бурі, на запінених хвилях безмежного Атлантичного океану. Батько мій був капітан, дід мій був капітан, мій прадід був моряк. Ніхто не відав напевне, хто був його батько, проте моя люба матінка запевняла, що він служив у флоті і мав звання гардемарина, а його батько був адмірал. Принаймні ми знали, що, скільки сягала пам'ять, увесь наш рід знався з неозорим водяним обширом. Це стосується не тільки моїх предків по чоловічій лінії: мати завжди супроводила батька в його тривалих морських мандрівках і більше ніж половину життя провела на воді.

Отож гадаю, саме предкам я маю завдячувати свій нахил до мандрів.

Коли я народився, мій батько доходив уже похилих років, тому він попрощався з своїм капітанством, купив хатину в рибальському селищі на західному березі Англії і поклав собі доживати віку край моря, що стільки років було йому за домівку. Минуло небагато часу, і я почав виявляти свою мандрівницьку вдачу. Правда, мої ноги ще не зміцніли, тож мені довелося потерпати, повзаючи на чотирьох і збиваючи собі пухкі колінця. Не один раз я силкувався зіпнутися на рівні й піти, як личить чоловікові, та всі мої зусилля сходили нанівець: я раз по раз гепався на підлогу. Одного дня я скористався з того, що моя люба матінка вийшла з хати, і зробив ще одну спробу. На превелику свою втіху, я таки дістався порога, перечепився через нього і впав просто в брудну калюжу перед дверима батьківської хати. Я чудово пам'ятаю, як жахнулася матінка, побачивши, що я борсаюся в калюжі серед галасливого гурту качок, і як ніжно вона скинула мою мокру, наче хлюща, одежину й почала змивати з мене грязюку! Відтоді я мандрував дедалі частіше, а коли трохи підріс, то завзявся блукати берегом моря й лісами, що оточували нашу вбогу оселю. Я не знав ані спокою, ані втоми, тож зрештою мій батько таки відпустив мене в море і влаштував юнгою на каботажне судно.

Кілька років я почувався дуже щасливим, буваючи в різних портах і плаваючи понад рідними берегами. Ім'я моє Релф, а за незмінну пристрасть до мандрів товариші прозвали мене Ровером.^[1] Зрештою я звик до того прізвиська й почав відгукуватися на нього так, наче то було моє справжнє прізвище. Вважаючи, що в ньому нема нічого ганебного, я маю всі підстави відрекомендуватися читачеві Релфом Ровером. Команда наша складалася з добрячих зичливих хлопців, і я з ними щиро заприязнився. Щоправда, вони частенько з мене жартували, але без лихого наміру. Іноді я чував, як вони балакали про мене між собою: мовляв, Релф Ровер — старосвітський дивак. Признаюся, це дуже мене бентежило, і я довгенько міркував над їхніми словами, але ніяк не міг збагнути, що ж у мені такого старосвітського. Ніде правди діти: я був хлопець мовчкуватий і рідко розпочинав розмову перший. Та ще й зовсім не розумів матроських дотепів, навіть як друзі їх розтлумачували. Мені було дуже прикро, що я вдався такий нетямущий, отож я силкувався приховати це і всміхався, коли хлопці реготалися з якого-небудь жарту, що його сенс було годі збагнути. До того ж я вельми полюбляв міркувати про всілякі речі та явища і, заглибившись у думки, часто забував про все на світі. Та це здавалося мені цілком природним, і я ніяк не міг зрозуміти, чому товариші називали мене старосвітським диваком.

Плаваючи на купецькому судні, я спізнався з багатьма моряками, що побували в найвіддаленіших куточках земної кулі. Признаюся, я завмирав із захвату, слухаючи про їхні незвичайні пригоди в далеких краях: про люті шторми, страшні небезпеки, чудні створіння, яких вони бачили на суходолі й на морі, про чужі землі, про їхніх дивних мешканців. Та найбільше полонили мою уяву коралові острови південних морів. Моряки розповіли мені про тисячі зелених родючих островів, створених дрібненькими істотами, що звуться корали. На тих островах панує вічне літо, дерева цілісінький рік рясніють соковитими плодами, майже завжди стоїть чудове підсоння, але, хоч як то дивно, мешканці їхні й досі живуть у темряві дикунства.

Ті розповіді так розпалили мою уяву, що коли мені минуло п'ятнадцять років, я твердо поклав вирушити в мандри до південних морів.

Немало довелося докласти зусиль, щоб переконати моїх любих батьків відпустити мене в далеку подорож; та коли я сказав батькові, що він би ніколи не став справжнім капітаном, аби довіку плавав у прибережних водах, батько признав мені слушність і дав згоду. Моя люба матінка, бачивши, що батько схилився на мій бік, більше не опиралася.

— Релфе, синку мій милий, — сказала вона тільки на прощання, — вертайся до нас якомога швидше, хлопчику, бо ми з батьком старіємо, і, мабуть, нам недовго вже лишилося жити на цім світі.

Не хочу забирати читачів час, оповідаючи в подробицях, як я прощався з батьками. Скажу тільки, що тато доручив мене своєму давньому приятелеві, капітанові, який відпливав у південні моря на власному кораблі «Стріла». Мати благословила мене й дала невеличку біблію, прохаючи, щоб я не забував читати кожного дня по розділові й проказувати молитви. Я ж зі сльозами на очах обіцяв сповнити її волю.

Незабаром я ступив на борт «Стріли», ладного великого корабля, і вирушив у подорож до островів Тихого океану.

РОЗДІЛ II

_{Ми відпливаємо. — Море. — Мої друзі. — Кілька слів про незабутнє видовисько, що його ми побачили в морській глибині. — Лютий шторм і жахлива катастрофа}

Прегарної теплої днини наш корабель підставив вітрові свої вітрила і поплив до південних країв. Як радісно забилося моє серце, коли матроси, витягаючи кітву, завели веселої пісні! Капітан гучно давав команди, а хлопці притьмом їх виконували; красень корабель слухняно посунув за вітром, і невдовзі берег розтанув у далечині. Я роздивлявся довкола, і мені здавалося, що це не дійсність, а чудовий сон.

Перш за все мене вразило, що кітву витягли на палубу й міцно прив'язали линвою, ніби ми назавжди попрощалися з землею і більше нам її не треба. Такого мені ще не доводилося бачити за той короткий час, коли я плавав у прибережних водах.

— Ну, друзяко, — вигукнув кремезний матрос, поплескуючи лапу кітви, після того, як її припнули, — можеш тепер міцно спати, бо не скоро тобі доведеться поцілуватися з мулом!

Так воно й вийшло. Нашій кітві не скоро довелося «поцілуватися з мулом», а коли вона зрештою поцілувалася, то вже на віки вічні!

На кораблі було чимало хлопців, та особливо я заприязнився з двома. Джек Мартін, ставний широкоплечий вісімнадцятирічний юнак, був гарний з лиця, мав веселу і тверду вдачу. Він дістав добру освіту, був розумний, щирий, сміливий, як лев, але поводився лагідно й спокійно. Джека любила вся команда, до мене ж він ставився особливо прихильно. Мій другий товариш, Пітер Гей, маленький, верткий, кумедний хлопець, мав років чотирнадцять і дуже полюбляв пустувати. Та пустощі його завжди були невинні, інакше б він не тішився на кораблі такою прихильністю.

Коли я вперше прийшов на корабель, Джек Мартін ляснув мене по плечі й вигукнув:

— Здоров, малий! Ходи-но вниз, я покажу твою койку. Ми з тобою сусіди і, гадаю, станемо друзями, бо ти мені подобаєшся.

Слова його виявилися пророчі. Згодом він, я і Пітер стали найближчими, найвірнішими друзями з усіх, кому довелося змагатися з бурхливою морською стихією.

Не буду докладно розповідати про початок нашого плавання. Як то звичайно водиться, зазнали ми й негоди, й погоди, бачили в морі всіляких чудернацьких риб. Одного дня я був страшенно потішений, зауваживши зграю летючих риб, що виплигували з води й шугали в повітрі, здіймаючись на фут над поверхнею моря. Вони тікали від дельфінів, які на них полюють, і одна летюча рибина з великого жаху спробувала перелетіти через корабель, зачепилася за снасть і впала на палубу. За крила їй правили довгі плавці. Виявилось, що та риба далеко літати не вміє і ніколи не пурхає в повітрі, як птахи, а тільки шугає над поверхнею моря. Ми з Джеком засмажили рибину собі на обід. Вона була дуже смачна.

Коли ми підпливли до мису Горн, найпівденнішого виступу Америки, надворі похолоднішало, знявся шторм, і матроси почали розповідати про несамовиті бурі й страшні небезпеки, які чигають на мореплавців біля того горезвісного мису.

— Такого страхітливого місця, як мис Горн, мені не доводилося ніде більше бачити, — казав один. — Я огинав його двічі, і щоразу вітер замалим не здіймав корабель у повітря.

— Я пропливав тут один раз, — розповідав другий, — і наші вітрила порвалися, а линви попримерзали до баранців, отож ми думали, що настала наша остання година.

— А я огинав його аж п'ять разів! — вигукнув третій. — І за кожним разом потерпав дужче й дужче, такий був страшний ураган!

— А я не огинав його жодного разу, — озвався Пітер, лукаво підморгнувши. — І того разу дув такий вітер, що мене вивернуло, як рукавичку!

Однак ми минули сумної слави мис без особливих пригод, і за кілька тижнів наші вітрила вже надимав теплий тропічний бриз. Далі й далі ми пливли, краючи хвилі Тихого океану, часом линули навперегони з веселим вітром, а іноді ледь посувалися гладенькою, як скло, водяною поверхнею й ловили чудернацьких істот, що мешкають у морських глибинах. Матросам було до них байдуже, але мені вони здавалися дуже цікаві, і я зачудовано придивлявся до кожної такої дивовижі.

Нарешті ми досягли коралових островів. Ніколи не забуду, як захоплено дивився я на білі, осяйні піщані береги і ясно-зелене листя пальм, що вилискувало під тропічним сонцем. Як часто ми втрьох мріяли опинитися на такому острові, гадаючи, що зазнаємо цілковитого щастя! Наша мрія справдилася раніше ніж ми сподівалися.

Скоро перетнули ми тропік Козерога, як одної ночі знявся несамовитий ураган. Перший же порив борвію зламав дві наші щогли — залишився тільки фок. Та навіть однієї щогли було задосить, бо ми не зважилися розпустити жодного вітрила. П'ять день скаженіла люта буря. Хвилі позмивали з палуби геть усе, крім невеличкого човна. Стернового прив'язували до керма мотузками, щоб і його не змило, і ми вже втратили всяку надію.

Капітан сказав, що не уявляє собі, де ми опинилися, бо нас однесло далеко від курсу; корабель міг попасти між небезпечні коралові рифи, яких рясно в Тихому океані.

На світанку шостого дня ми побачили попереду землю. То був острів, оточений кільцем коралових рифів, на які люто кидалися хвилі. За рифами була спокійна вода, але туди вела тільки одна вузька протока. Ми скерували корабель до тієї протоки, та в корму нам ударила величезна хвиля і зовсім одірвала стерно, полишивши нас на ласку вітру й моря.

— Тепер нам, хлопці, капут! — сказав капітан. — Готуйтеся спускати човна. Не мине й півгодини, як нас викине на риф.

Спохмурнілі матроси мовчки заходилися біля човна: вони знали, що він навряд чи здолає розбурхане море.

Ми з Джеком Мартіном і Пітером стояли на юті, чекаючи своєї долі.

— Ну, хлоп'ята, — сказав нам поважно Джек Мартін, — давайте триматися вкупі. Ви самі бачите: якщо в той човник налізе повно людей, то йому нізащо не допливти до берега. Певна річ, він перекинеться. Я б радше спробував урятуватися, вчепившись за велике весло. Крізь прозорну трубу я побачив, що корабель несе до того кінця рифів, де хвилі перекочуються в спокійну затоку, отож коли ми втримаємося, поки весло перенесе через буруни, то, може, й досягнемо берега. Ну то як, пристаєте на моє слово?

Натхнені надією, ми радо погодилися зробити так, як казав Джек, хоч з його сумного тону я відчув, що він не дуже вірить у рятунок. Та й справді, коли я подивився на піняві хвилі, що люто бурхали об ті скелясті рифи, то зрозумів: ми на одну волосину від смерті. В грудях мені похололо, але ту мить думки мої звернулися до любої матусі, я згадав її прощальне благословення і відчув неабияку полегкість.

Корабель уже був біля самісіньких рифів. Матроси наладнали човна, і капітан стояв біля них, віддаючи останні накази, коли на корабель насунула величезна хвиля. Ми втрьох побігли на ніс до свого весла і ще не встигли за нього вхопитися, як хвиля гунула на палубу. Тієї ж миті корабель наскочив на рифи, фок-щогла зламалася прикро біля палуби і впала на борт, потягнувши за собою і човна, і людей. Наше весло заплуталося в снастях, Джек схопив сокиру, щоб його вивільнити, але корабель гойднувся, і він, не влучивши, засадив сокиру глибоко у весло. Інша хвиля, проте, випручала його з мотуззя. Ми схопилися за весло і наступної миті опинилися в розбурханому морі. Я ще встиг побачити човна, що крутився серед бурунів, та всіх наших матросів, які борюкалися між запінених хвиль. Потім я враз утратив свідомість.

Опритомнів я вже на березі, лежачи під скелею на м'якенькій травичці. Поряд стояв навколішки Пітер; він дбайливо мочив мені скроні водою і силкувався спинити кров, що плющила з рани на лобі.

РОЗДІЛ III

_{Кораловий острів. — Як ми радили нашу першу раду і що ухвалили}

Дивне, незвичайне почуття огортає людину, коли вона, непритомна бувши, приходить до пам'яті. Почуття те майже неможливо описати словами: думка мляво ворушиться, наче в тумані, ти ніби прокидаєшся з глибокого сну, тіло налите втомою, яка, проте, видається майже приємною.

Коли я зрештою прочумався трохи й почув Пітерів голос, який питав, чи я почуваю себе краще, то мені здалося, що я заспав і тепер мене покарають за лінощі: примусять видряпатися на вершечок щогли. Та не встиг я скочити на ноги, як у голові мені враз запаморочилося, і я подумав, що, мабуть, заслаб. Ту ж мить по щоці мені війнув духмяний вітрець, нагадавши рідний дім та сад за батьковою хатою, де пишно цвіли квіти, і запашну жимолость, яку моя люба матінка так дбайливо плекала на загородженому шпалерами ґанку. Але гуркіт прибою розвіяв ті милі серцю спогади, і я опинився знову на морі, споглядаючи дельфінів і летючих риб, беручи рифи марселів біля страшного буремного мису Горн. Гуркіт прибою долинав усе гучніше й виразніше. Я згадав, що корабель наш розбито і я опинився далеко-далеко від рідної землі. Спроквола розплющив я очі й стрівся очима з Джеком — мій товариш стривожено вдивлявся мені в обличчя.

— Озвися ж бо, любий Релфе, — благально прошепотів Джек. — Тобі вже краще?

Я всміхнувся й сказав:

— Краще? Отакої, Джеку! Я почуваю себе чудово.

— То чого ж ти приставляєшся? Хочеш нас налякати? — мовив Пітер, усміхаючись крізь сльози: бідолашний хлопець і справді думав, що я вмираю.

Я сперся на лікоть і, приклавши до чола руку, пересвідчився, що поранений таки добре і стратив чимало крові.

— Ну ж бо, Релфе, — мовив Джек, обережно силкуючись мене покласти, — спочинь, голубе, ти ще не зовсім оклигав. Скуштуй водиці — вона холодна й чиста, як кришталь. Тут поряд є джерело. Прошу тебе, помовч, не кажи ані слова, — додав він, побачивши, що я хочу заговорити. — Я тобі все розповім, тільки полеж тихенько, доки спочинеш і наберешся сили.

— Та нічого, Джеку! Хай говорить, — озвався Пітер. Пересвідчившись, що я не помираю, він заходився споруджувати навколо мене із галузок захисток од вітру, хоч то була майже зайва робота: скеля, під якою мене поклали, цілком боронила нас від урагану. — Хай говорить, Джеку. Хіба тобі не любо чути його голос по тому, як він цілісіньку годину пролежав колодою, блідий і змертвілий, наче та єгипетська мумія. Ну й штукар ти, Релфе, — такого ще світ не бачив. Ти замалим не повибивав мені зуби, ледве не задушив мене та ще й прикинувся мертвим! Негарно ти поводишся, небоже, дуже негарно.

Поки я слухав Пітерову балаканину, в голові мені зовсім проясніло, і я почав розуміти, що зі мною сталося.

— Що це ти, Пітере, кажеш, буцімто я тебе ледве не задушив? — запитав я.

— Що я кажу? Хіба англійська мова тобі не рідна? Може, переповісти по-французькому, аби ти зрозумів краще? Невже ти не пам'ятаєш?..

— Нічого не пам'ятаю, — перебив я його, — відколи нас змило в море.

— Цить, Пітере! — втрутився Джек. — Навіщо морочити Релфові голову? Я йому все поясню. Пригадуєш, як корабель наскочив на риф і ми втрьох плигнули в море? Ту ж мить весло вдарило тебе по голові, розкраяло чоло й забило памороки. Отож ти безтямно схопив Пітера за шию і притиснув прозорну трубу — за яку ти вчепився, наче за рідну маму, — йому до рота.

— Яке там притиснув до рота! — урвав його Пітер. — Скажи краще: встромив у горлянку. Та в моєму горлі й досі є слід мідного обідка тієї труби!

— Гаразд, хай там як було, — провадив Джек, — але ти, Релфе, вчепився за Пітера так, що замалим його не задушив. Побачивши, що він міцно тримається за весло, я щосили заходився штовхати тебе до берега. Зрештою ми щасливо випливли на мілке, бо вода за рифами гладенька, як дзеркало.

— А капітан з командою? Що з ними? — запитав я стурбовано.

Джек похитав головою.

— Вони загинули?

— Ні, мабуть, ще не загинули, але й навряд чи врятуються. Корабель наскочив на рифи там, де острів виступає в океан. Коли човен упав у море, він, на щастя, не перекинувся, хоч і набрав води, і всі наші спромоглися в нього влізти. Та не встигли вони спустити весла, як їх понесло повз мис, і човен опинився з підвітряного боку острова. Коли ми вийшли на берег, я побачив, що вони силкуються гребти до нас, та в них була тільки одна пара весел, замість восьми, і вітер дув якраз назустріч, — отож їх поступово відносило в море. Небавом вони змінили курс і підняли вітрило — мабуть, з ковдри, бо воно було замале для човна, — а через півгодини їх не стало видно.

— Бідолахи! — промимрив я сумно.

— Але що більше я про них думаю, то більше сподіваюся на краще, — провадив бадьорішим тоном Джек. — Я, Релфе, перечитав силу книжок про острови південних морів і знаю, що в багатьох місцях їх тут цілі тисячі. Отож наші майже напевне мають натрапити па один такий острів.

— Сподіваюся, що так воно й буде, — щиро мовив Пітер. — Але що сталося з нашим кораблем, Джеку? Доки я глядів Релфа, ти, здається, видерся на скелю. Невже його розбило на друзки?

— Ні, на друзки його не розбило, але він пішов на дно, — відповів Джек. — Як я вже казав, корабель ударився об рифи там, де острів виступає в океан, і йому проламало біля носа днище. Другий вал змив корабля з рифу, і його понесло до підвітряного боку острова. Ті бідолахи в човні відчайдушно гребли, силкуючись його наздогнати, та ба! — вони були ще далеко, як корабель набрався води й потонув. А потім уже вони спробували досягти острова.

Коли Джек розповів нам, що він бачив, запала довга мовчанка. Без сумніву, кожен з нас трьох обмірковував наше незвичайне становище. Щодо мене, то мої роздуми були не дуже веселі. Я знав, що ми опинилися на острові, —про це повідомив нас Джек, — але чи був він залюднений, чи ні? Якщо залюднений, то нас засмажать живцем і з'їдять, я був певен того, бо доволі наслухався страшних розповідей про остров'ян південних морів. Якщо ж безлюдний, то нам загрожує голодна смерть. «От якби наш корабель застряв на рифах, — думав я, — тоді б нам повелося краще: ми забрали б харчі та знаряддя і вибудували б собі яке-небудь житло. А так — ой леле, ми загинули!» Останні слова я з великого розпачу вимовив уголос.

— Загинули? Та що ти, Релфе! — вигукнув Джек, і на його лагідному обличчі заграла усмішка. — Скажи краще — врятовані. Думки твої звернули не в той бік, і ти дійшов неправильних висновків.

— А знаєш, яких висновків дійшов я? — запитав Пітер. — Я вважаю, що це просто чудово, що ми ще зроду не мали такої лепської нагоди і що перед нами відкриваються такі можливості, про які годі навіть мріяти іншим молодим матросам. У нашому розпорядженні цілий острів. Ми проголосимо його власністю корони й запропонуємо тубільцям свої послуги. І, звісно, зробимо блискучу кар'єру. Ти, Джеку, станеш королем, Релф обійме посаду прем'єр-міністра, а я буду…

— Придворним блазнем, — підказав Джек.

— Ні, — відповів Пітер. — Я обійдуся без звання. Я буду орудувати особливо важливими державними справами. Розумієш, Джеку, мені дуже кортить одержувати велику платню і нічого не робити.

— А якщо на острові немає тубільців?

— Тоді ми збудуємо прегарну віллу, насадимо навколо чудовий садок, що ряснітиме найпишнішими тропічними квітами, будемо обробляти землю, садити, сіяти, жати, їсти, спати й розважатися.

— Годі нам жартувати, — споважнів Джек. Як я спостеріг, це завжди спиняло легкодумного Пітера, що полюбляв стругати дотепи з кожнісінького приводу. — Ми й справді вскочили в халепу. Якщо острів безлюдний, нам доведеться жити, як тим диким звірам, бо в нас немає жодного знаряддя — навіть ножа.

— Е ні, ніж у нас є, — мовив Пітер, застромивши руку в кишеню і витягаючи складаного ножика з одним лезом, та й то зламаним.

— Ну що ж, краще такий, аніж ніякого, — сказав Джек, зводячись на рівні ноги. — Та слухайте-но, хлопці: ми гайнуємо час на розмови, замість того, щоб узятися до діла. Ти, Релфе, здається, вже очуняв і зможеш так-сяк ходити. Тож подивімося, що в нас є в кишенях, та вилізьмо на який-небудь горб — позирнемо, куди нас закинула доля, бо чи добрий наш острів, чи поганий, а він, очевидячки, довгенько нам за оселю правитиме.

РОЗДІЛ IV

_{Ми обстежуємо своє майно і робимо приємне відкриття. — Опис нашого острова. — Виявляється, що Джек ученіший і мудріший за нас. — Дивовижні знахідки. — Природний лимонад}

Ми посідали на скелі й почали обстежувати, хто що має. Коли ми після аварії вибралися на берег, друзі мої поскидали свій верхній одяг і розстелили на сонці сушитися, бо, хоч як лютував ураган, на небі не було жодної хмаринки. Вони стягли й з мене деяку мокру одежину і теж постелили на камінні. Тепер ми позбирали вбрання й заходилися пильно обшукувати кишені та викладати все, що в них було, на пласку каменюку. Розуміючи своє скрутне становище, ми так дбайливо вивертали кишені, аби ніщо не минуло нашої уваги. Зібравши все докупи, ми виявили, що маємо такі речі:

По-перше, складаного ножика зі зламаним майже посередині лезом, дуже іржавим, та ще й з двома чи трьома щербинами (Пітер — як завжди, жартівливо — зауважив, що він правитиме і за пилку, і за ножа, отож нам неабияк, мовляв, пощастило). По-друге, старого срібного пенала німецької роботи, без жодного олівця. По-третє, шворку ярдів шість завдовжки. По-четверте, невеличку голку зашивати вітрила. По-п'яте, корабельну прозорну трубу, яку я випадково тримав у той мент, коли корабель наскочив на рифи, і міцно затиснув, пірнувши у воду. Я так її й не випустив, і Джек насилу видер її мені з рук, коли я лежав непритомний на березі. Сам не знаю, чому я так учепився за тую трубу. Кажуть, що потопельник хапається навіть за соломинку. Може, так і я вхопився, бо в той мент навіть не усвідомлював, що тримаю її в руці. У кожному разі ми трохи втішилися, що маємо трубу, хоч користі з неї, очевидячки, було мало, бо скло в окулярі геть потрощилося. По-шосте, серед нашого реманенту виявилася мідна каблучка, яку Джек завжди носив на мізинці. Я так і не дізнався, навіщо йому була та каблучка: чепуритися Джек ніколи не чепурився, і до всіляких оздоб йому було байдуже. Пітер — той казав: «Він носить її на згадку про знайому дівчину!» Та про тую дівчину Джек не згадав ніколи ані жодним словом, отож, на мою думку, Пітер або жартував, або ж помилявся. На додачу ми мали шматочок трута й одежу.

А саме:

У кожного з нас були штани з цупкого полотна і пара грубих матроських черевиків. Джек мав червону фланелеву сорочку, синю куртку й червону шапочку, що скидалася на нічний ковпак, окрім того пару вовняних шкарпеток і бавовняну хусточку, на якій були вибиті шістнадцять парсун лорда Нельсона, а посередині британський прапор. Пітер мав смугасту фланелеву сорочку — він носив її поверх штанів і підперізував поясом, наче семирягу, — та чорного солом'яного бриля. Куртки в нього не було, він скинув її перед тим, як ми попадали в море; але куртки не дуже було й треба, бо підсоння острова виявилося вкрай погідне, отож часто бувало, що ми з Джеком радніше ходили в самих сорочках… Пітер мав також пару білих бавовняних шкарпеток і синю хусточку в білу крапку. Я ж був убраний у синю фланелеву сорочку, синю куртку, чорну шапку й мав пару вовняних шкарпеток, окрім черевиків і брезентових штанів, про які я вже казав.

Більше в нас не було анічогісінько, та коли ми згадували, з якої халепи вирятувалися і як би нам повелося, коли б корабель наскочив на риф уночі, то дякували долі й за це, хоч, правду казати, іноді шкодували, що не прихопили ще дечого.

Коли ми обдивлялися своє майно й вели про нього розмову, Джек раптом стенувся й вигукнув:

— А весло! Ми й забули про весло!

— Який нам із нього пожиток? — спитав Пітер. — На острові стільки лісу, що ми можемо змайструвати хоч і тисячу весел.

— Твоя правда, Пітере, — відповів Джек, — та на кінці його є залізний обручик, і він може нам придатися.

— А й справді, — озвався я. — Весло заберімо.

Отож ми повставали, і всі троє поспіхом рушили до берега. Я і досі був кволий, стративши стільки крові, і друзі мої скоро мене перегнали. Джек те помітив і, маючи добре серце, вернувся мені на поміч. Отепер я вперше огледівся як слід, бо навколо тієї місцини, де я лежав, росли густі чагарі й за ними майже нічого не було видно. Коли ми вийшли з кущів на піщаний берег, я позирнув навкруг себе, і серце моє радісно заколотилося, а душа врадувалася з тієї краси, що відкрилася перед моїми очима. Гурган зненацька вщух, наче він лютував тільки задля того, щоб розбити наш корабель об рифи, а довершивши своє діло, відразу пішов на спочинок.

Острів, на який ми попали, був горяний і майже поспіль заріс прегарними деревами, кущами й чагарями, що тішили око багатством барв. Тоді я ще не знав жодного з тих дерев по назві, окрім кокосової пальми, яку відразу впізнав з багатьох малюнків, що їх бачив був удома. Ясно-зелені береги облямовувала торочка піску, така біла, що аж очі сліпила. На пісок набігали легенькі хвильки. Це неабияк мене здивувало: я пригадав, що вдома море насилало на берег здоровенні вали ще довго по тому, як ущухав шторм. Та поглянувши в далечінь, я зрозумів, у чому річ. Десь за милю від берега випиналася зелена стіна велетенських океанських хвиль; вони розбивалися об низький кораловий риф, гуркочучи і здіймаючись хмарою білої піни та бризок. Бризки ті злітали часом високо вгору, і між ними раз по раз спалахувала барвиста веселка.

Згодом ми виявили, що коралові рифи оточували острів щільним кільцем і утворювали природний хвилеріз. За тим кільцем збурене штормом море лютувало на відчай душі, але між рифами і берегом воно було спокійне й гладеньке, наче ставок.

Коли я спостеріг красу і велич навколишньої природи, серце моє сповнилося невимовних радощів. Я подивився на свого товариша й побачив, що він теж тішився тими розкошами, вдвічі приємнішими після довгих мандрів по безкрайому морю. Вітрець на воді був свіжий і прохолодний, а тут на диво ласкавий; він ніс до нас із суходолу такі чудові пахощі, що навіть уявити собі важко.

Ми озиралися навкруги, та враз стенулися, почувши гучне «Ура!», і повернулися до моря. Наш Пітер танцював і вистрибував, як мавпа, біля якоїсь речі, що лежала на піску.

— Ну й чудернацький же він хлопець! — мовив Джек, беручи мене під руку й пришвидшуючи ходу. — Гайда, побачимо, що там таке.

— Ось вона, хлопці! Ура! Мерщій сюди! Саме її нам і треба, — гукнув Пітер, коли ми підійшли ближче. — Нам поталанило: ловкий ладуночок!

Навряд чи слід пояснювати читачам, що мій товариш Пітер мав звичку вживати вельми чудних і кумедних висловів. Щиро признаюся: часом я не міг утямити значення деяких із них, таких, наприклад, як «ловкий ладунок». Проте я вважаю за свій обов'язок розповісти все, що пам'ятаю про свої пригоди, і розповісти якнайправдивіше, отож якомога точніше наводжу вислови своїх друзів. Я часто прохав Пітера пояснити, що означає той «ладунок», але він кожного разу замість відповіді заходився реготом. Та, прикидаючи, за яких обставин він уживав того слова, я зрештою збагнув, що воно мало означати щось дуже гарне або вдатне.

Підійшовши до Пітера, ми побачили, що він марно силкується витягти з весла сокиру: як ви пригадуєте, її затопив туди Джек, намагаючись обрубати снасті, що серед них весло заплуталося. На наше щастя, сокира міцно застряла у веслі, і Пітер навіть тепер не годен був її висмикнути.

— Ну й пощастило ж нам нівроку! — вигукнув Джек і шарпонув сокиру так, що враз витяг її з цупкого дерева. — Знахідка дуже до речі. Для нас сокира варта більше за сотню ножів. До того ж вона зовсім нова, та ще й гостра.

— Що топорище в неї міцне — я можу поручитися! — вигукнув Пітер. — Мені ледве руки не повідривалися. Та гляньте-но: нам і справді щастить. На лопаті таки є залізо.

Він показав на лист бляхи, прибитий цвяхами до лопаті, щоб вона не розкололася.

Це також була доречна знахідка. Джек став навколішки й почав обережно виважувати цвяхи гостряком сокири. Та що вони сиділи глибоко і сокира наша могла притупитися, ми вирішили податися до того місця, де залишили свої речі, а бляху, як буде нагода, віддерти якимось іншим способом.

— Знаєте що, хлопці, — сказав Джек, коли ми поклали весло на камінь, де лежала наша мізерія, — ходімо на той край острова, де розбився наш корабель, та подивімося, чи нічого більше на берег не викинуло. Звідціля туди чверть милі, не більше. Я не сподіваюся знайти щось путнє, але пошукаймо про всяк випадок. Коли вернемося, якраз буде час вечеряти та стелитися спати.

— Згода! — вигукнули ми з Пітером у один голос.

Правду казати, ми б погодилися на будь-яку Джекову пропозицію: по-перше, він був за нас старший, набагато дужчий та вищий, а крім того, визначався гострим розумом; либонь, навіть багато старші люди вибрали б його за ватажка, а надто якби йшлося про сміливий захід.

Коли ми простували піщаним берегом, що мерехтів у промінні призахідного сонця, аж очі сліпив нам, Пітерові раптом спало на думку, що нам нічого їсти, крім ягід, яких на острові було повно.

— Що нам робити, Джеку? — спитав він сумно. — Може, вони отруйні?

— Не бійся, — впевнено відповів Джек. — Я помітив, що деякі з них мало чим відрізняються від ягід, які ростуть у наших рідних горах. До того ж я щойно бачив: їх дзьобали якісь пташки, а що не шкодить птахам, те не зашкодить і нам. Та подивись-но сюди, Пітере, — провадив Джек, показуючи на крислату верхівку кокосової пальми. — Ми маємо доволі горіхів, і зеленіших, і спіліших, яких завгодно.

— Ай справді! — вигукнув Пітер. Неспостережливий хлопець так захопився своїми міркуваннями, що й не помітив плодів, котрі звисали простісінько над його головою. Але хоч він, може, й мав деякі вади, йому не бракувало жвавості і вправності. Тільки-но йому показали на горіхи, Пітер одразу ж видряпався, мов та білка, на високу пальму, і не встигли ми й оком змигнути, як він уже зліз із трьома горіхами, кожний мов кулак завбільшки.

— Сховай їх тим часом, — мовив Джек. — Спочатку діло, а їжа потім.

— Хай буде так, капітане. Ходімо! — вигукнув Пітер, ховаючи горіхи в кишені штанів. — Правду казати, їсти мені зараз не хочеться, а от водиці я б напився залюбки. Ех, якби знайти джерело! Але ж я не бачу тут жодної його признаки. Слухай-но, Джеку, як це ти знаєш усе на світі? Ти вже назвав нам півдесятка тутешніх дерев і водночас запевняєш, що ніколи досі не бував у південних морях.

— Я, Пітере, не знаю всього на світі, як ти сам незабаром переконаєшся, — відповів, усміхаючись, Джек, — але за своє життя я перечитав силу-силенну пригодницьких книжок і довідався про багацько цікавих речей, за які ти, мабуть, і не чував.

— Е, Джеку, то все дурниці! — вигукнув зневажливо Пітер. — Я знаю чимало хлопців, що безнастанно нидіють над книжками, а коли доходить до діла, виявляється, що вони незугарніші за мавпу!

— Твоя правда, — зауважив Джек. — А я знаю багатьох людей, які зроду не зазирали в книжку і нічого не знали, крім того, що бачили на власні очі, та й того до пуття не тямили. Деякі з них навіть не відали, що кокосові горіхи ростуть на кокосових пальмах!

Я мимоволі засміявся, бо ці слова вцілили Пітерові, що хизувався своєю невченістю, мало не в самісіньке око.

— Гм! Може, ти й маєш слушність, — відмовив Пітер. — Але, на мою думку, той, хто не знає нічого, крім книжок, щербатого шеляга не вартий.

— Цілком з тобою згоден, — сказав Джек. — Та це не дає тобі підстави гордувати книжками або зневажати мене за те, що я їх читаю. Уявімо, Пітере, що ти хотів би збудувати корабель, а я докладно розповів би тобі, як його будувати. Чи мав би ти з того користь?

— Звичайно б, мав, — засміявся Пітер.

— А що, коли б я розповів тобі все не на словах, а на папері? Чи було б з того менше користі?

— Ну… мабуть, що ні.

— А якби я надрукував те й прислав тобі книжку? Хіба моя порада стала б гірша чи не така корисна?

— Бий тебе лиха година, Джеку! Ти, бачу, філософ, а то вже справжня біда! — вигукнув Пітер, удаючи нажаханого.

— Гаразд, Пітере, побачимо, чия правда, — відмовив Джек, зупиняючись під кокосовою пальмою. — Хвилину тому ти казав, що хочеш пити; тож вилізь на дерево і зірви горіха — не стиглого, а ще зеленого.

Пітер, очевидячки, здивувався, але, побачивши, що Джек не жартує, зробив так, як йому сказано.

— А тепер просвердли в ньому ножем дірку і притули горіха до рота, — загадав Джек.

Пітер послухався, і ми з Джеком вибухнули нестримним реготом, зауваживши, як змінилося його виразне обличчя. Скоро він притулив горіха до рота й відхилив голову, як його очі широко розплющилися з подиву й стали вдвічі більші ніж звичайно. Потім у них засвітилася усмішка, тільки рот був і далі щільно притулений до дірочки в горісі. Пітер хутенько ковтав питво, жваво підморгуючи правою бровою. Зрештою він одірвався від горіха і, передихнувши, вигукнув:

— Нектар! Справжній нектар! Знаєш, Джеку, кращого за тебе хлопця я ще не стрічав зроду. Покуштуй-но! — мовив він, повертаючись до мене і прикладаючи мені до рота горіха.

Я теж ковтнув, і — диво дивне! — до горла мені потекла пресмачна рідина. Вона була надзвичайно прохолодна й солодка з кисленьким присмаком — словом, справжнісінький тобі лимонад. Такого приємного напою мені ще не доводилося куштувати. Я передав горіха Джекові, він сьорбнув і мовив:

— Ото ж бо, невірний Пітере, я зроду не бачив кокосових горіхів, крім тих, що продаються в наших крамницях. Проте я колись читав, що зелені горіхи наповнені таким питвом, і, як бачиш, так воно і є!

— Скажи мені, коли твоя ласка, чим наповнений спілий горіх? — запитав Пітер.

— Спілий має в собі порожнисте зерня, налите схожою на молоко рідиною. Але рідина ця тамує голод краще, аніж спрагу. Мабуть, вона дуже поживна.

— На одному дереві і питво, і харч! — вигукнув Пітер. — І купіль у морі, і житло на суходолі — все задурно! Друзі мої любі, ми знайшли собі притулок на все життя. Це ж справжнісінький рай земний! Ура!

І, високо підкинувши свого бриля, Пітер помчав щодуху берегом, радісно горлаючи, мов той навіжений.

Згодом ми, однак, переконалися, що ті квітучі острови багато чим відрізнялись од раю. Та докладніше я розповім про це у свій час.

Ми саме підійшли до того місця, де корабель наш наскочив на рифи, й заходилися нишпорити серед скель, які виставали тут так далеко в море, що заледве не сягали рифу, котрий оточував острів. Проте хоч як пильно ми шукали, та нічого не знайшли. Ми вже хотіли вертатися, аж раптом угледіли чорну річ, що плавала в невеличкій затоці, яку ми зразу не помітили. Ми кинулися туди прожогом і витягли ту річ із води. То був грубий шкіряний чобіт із довгою халявою — такі чоботи носять у нас рибалки. За кілька кроків ми знайшли його пару. Ми відразу впізнали, що то чоботи нашого капітана: він узув їх одразу, коли почався шторм, аби хвилі й бризки, що раз по раз заливали палубу, не промочили йому ноги. Спочатку я подумав був, що наш любий капітан утопився, та Джек мене трохи заспокоїв: мовляв, якби капітан утопився, то його разом з чобітьми прибило б до берега, значить, він, безсумнівно, роззувся в морі, щоб чоботи не заважали йому пливти.

Пітер негайно їх узув, але вони були такі великі, що, як сказав Джек, могли йому правити і за чоботи, і за штани, а водночас і за жилет. Я теж їх поміряв: завдовжки вони годилися, проте були занадто просторі. Отож ми віддали чоботи Джекові, хоч він переконував мене їх носити. Та коли виявилося, що вони якраз добрі Джекові, ніби пошиті на його ногу, я рішуче від них одмовився, і зрештою він погодився взяти чоботи собі. Правда, Джек носив їх не часто, бо вони були дуже важкі.

Коли ми повернулися до свого табору, вже сутеніло, отож ми відклали до завтра похід на вершину гори і, поки було ще видно, заходилися зрізувати гілля та широке листя якогось невідомого нам дерева. З нього ми спорудили щось на зразок куреня. У ньому не було особливої потреби, бо повітря на острові виявилося таке тепле й запашне, що ми могли спати надворі; та ми були зовсім не звичні до такого спання і тому не дуже хотіли лежати всеньку ніч просто неба. До того ж курінь захищав би нас од нічної роси та від дощу, якби він, часом, пішов. Застеливши долівку листям і сухою травою, ми згадали про вечерю.

Аж тепер нам спало на думку, що ми не маємо чим розпалити вогонь.

— Оце то халепа! Що нам робити? — мовив Пітер, і ми обидва глянули на Джека, бо завжди покладалися на нього в хвилину скрути. Та Джека це очевидячки анітрохи не занепокоїло.

— Певна річ, на березі є доволі кремінців, — сказав він, — хоч без криці вони нам ні до чого. Однак треба спробувати.

Він подався на берег і скоро вернувся з двома кремінцями. На один він поклав суху тріску й спробував викресати вогню, та насилу спромігся видобути малесеньку іскорку. А що дерево було тверде, то воно навіть не затліло. Тоді він узяв залізний обруч, але теж не викресав жодної іскри, по тому з таким самим успіхом спробував обух сокири.

Увесь той час Пітер сидів, тримаючи руки в кишенях, і сумовито позирав на товариша; з кожною невдачею обличчя його видовжувалося і набувало щоразу нещаснішого виразу.

— Ой леле! — зітхнув він. — Мені байдуже, що доведеться споживати страву сирою — може, її й не треба варити, — але ж вечеряти в темряві так сумно. До того ж ми пережили неабиякий день, і шкода попрощатися з ним у мороці. Ой, я придумав! — скрикнув він, стенувшися. — Прозорна труба! Там є збільшувальне скло, і ми запалимо вогонь!

— Ти забув, що зараз немає сонця, — зауважив я.

Пітер замовк. Він зовсім забув, що сонце давно вже зайшло.

— Все буде гаразд, хлопці! — вигукнув раптом Джек. Він підвівся, зрізав з куща гілку й обчухрав з неї листя. — Колись удома я бачив, як добували вогонь у такий спосіб. Дайте-но мені шмат мотузки.

Хутко зігнувши гілку і прив'язавши до неї мотузку, Джек зробив лук. Потім він одрізав від сухої гілки паличку дюймів зо три завдовжки і загострив її з обох кінців. Паличку він припнув тятивою, один кінець приставив до грудей, підмостивши дерев'яну тріску, другий діткнув до шматка сухого дерева, а по тому заходився щосили пиляти луком, наче коваль, що просвердлює дірку в залізі. За кілька секунд дерево почало диміти, не минуло й хвилини, як воно спалахнуло, менш ніж за чверть години ми вже пили лимонад і їли кокосові горіхи, сидячи коло багаття, на якому можна було засмажити цілу овечку, а дим, полум'я та іскри здіймалися між широкого листя лапатих пальм і осявали наш зелений курінь.

Тієї ночі зоряне небо пильнувало наш сон, прозираючи крізь гілля дерев, що любо шелестіли над нами, а далекий гуркіт прибою на коралових рифах був нам за колискову пісню.

РОЗДІЛ V

_{Ранок і ранкові роздуми. — Ми розкошуємо в морі, пробуємо пірнати й робимо чудесні мандрівки до коралових гаїв на дні океану. — Докладніше про дива морських глибин}

Як то чудово прокинутися свіжого ясного ранку й зауважити сліпуче сонце, яке щойно встало й зазирає тобі в обличчя, побачити пташок, що щебечуть у кущах, почути дзюркотіння джерела та тихий шурхіт хвиль, що набігають на берег! Таке видовище й такі звуки зачарують вас будь-коли і будь-де, та ще чарівливішими вони видаються, коли ви прокидаєтесь уперше в незнайомому й романтичному оточенні, де вітрець, напоєний ніжними солодкими пахощами тропіків, які змішуються зі свіжим духом моря, колише над головою і навколо дивне листя або ворушить пір'я ще дивовижніших птахів, що пурхають, поглядаючи на вас зацікавлено, наче питаючи, чого ви завітали непрохані в їхні володіння.

Мені самому пощастило зазнати такої втіхи наступного ранку по тому, як розбився наш корабель. Я лежав горілиць на постелі з листя, вдивлявся крізь верхів'я кокосових пальм у ясно-синє небо, стежив за кучерявими хмаринками, що поволі плинули у високості, і серце моє наповнювалося щораз більшою радістю — подібної я не відчував іще зроду…

Друзі мої ще спали, тож я вирішив обміркувати наше становище. Однак увагу мою привернув крихітний папуга — згодом Джек сказав мені, що він називається довгохвостий. Папуга той сидів на гілці якраз над Пітеровою головою, і я замилувався його яскраво-зеленим пір'ям, покрапленим іншими барвами. Я спостеріг, що пташка поволі перехиляє голівку з боку на бік і позирає вниз то одним оком, то другим. Подивившися вниз і собі, я побачив, що Пітерів рот роззявлений навстяж і що дивовижна пташка зазирає просто в нього. Пітер казав було, що я не маю ані краплини гумору і тому не можу второпати жарту. Щодо останнього, може, він таки й мав слушність, хоча, гадаю, коли мені розтлумачували жарт, я розумів його не згірше за інших. Але щодо першого він, очевидячки, помилявся, бо пташка здалася мені страшенно кумедною, і я мимоволі подумав, що якби вона часом знепритомніла або ненароком зірвалася з гілки і впалаПітерові в рот, то, мабуть, і його насмішила б. Раптом папуга нахилив голову і щосили зарепетував йому в обличчя. Пітер прокинувся і, йойкнувши з наглої несподіванки, сів, а дурна пташина майнула геть.

— От лиха личина! — вигукнув Пітер, загрозивши кулаком услід птахові.

По тому він позіхнув, потер очі й спитав, котра година. Я посміхнувся й відповів, що не можу того сказати, бо наші годинники лежать на дні морському, але, певна річ, зараз кілька хвилин по сходові сонця.

Тоді Пітер почав пригадувати, де ми є. Він позирнув на синє небо, нюхнув запашне повітря; очі його радісно заяскріли, він вигукнув стиха «Ура!» і знову позіхнув. Тоді озирнувся поволі, забачивши крізь кущі тихе море, нараз скочив на рівні ноги, наче його струмом ударило, зіпонув щосили, зірвав умить із себе одіж і, гайнувши через білий пісок, плигнув у воду. Крик той розбудив Джека; він підвівся на лікоть, здивовано огледівся, але, зауваживши Пітера в морі, все збагнув і всміхнувся спокійно. З наснагою, що її він виявляв тільки як прокидався, Джек схопився на ноги, скинув одежу, стріпнув із лоба волосся, перебіг вистрибом піщаний берег і пірнув у море, знявши таку силу бризок, що вони оповили Пітера, наче хмарою. Джек був чудовий плавець і нурець, отож, пірнувши, він щез із наших очей на добру хвилину і виринув, радісно вигукнувши, аж ген-ген від берега.

Я так запалився їхнім прикладом, що й собі мерщій скинув убрання і, наслідуючи Джека, спробував був побігти скоком. Однак мені бракувало спритності: я зачепився за корч і беркицьнув; по тому, вже на піщаному березі, посковзнувся на камені й ледве знову не впав, на велику втіху Пітерові, що реготався від щирого серця й називав мене черепахою. А Джек — той гукав мені: «Ходи-но сюди, Релфе, я тобі допоможу!» Та коли я вскочив у воду, мені повелося на краще; тут я себе не осоромив: плавець-бо й нурець з мене був добрий. Звичайно, мені було годі рівнятися з Джеком — я зроду не стрічав англійця, що плавав би вправніше за нього; але я незмірно переважав Пітера, який ледь умів плавати, а пірнати й зовсім не вмів.

Поки Пітер тішився, плещучись на мілкому та бігаючи понад берегом, ми з Джеком попливли на глибоке, часом пірнаючи на саме дно по камінці. Ніколи не забуду того дивовижного й чудового видовиська, яке відкрилося переді мною, коли я вперше побачив дно моря. Як я вже розповідав, по цей бік рифів вода була тиха, наче в ставку, а що вітер ущух, то вона стала зовсім прозора, і ми ясно бачили дно на двадцять-тридцять ярдів у глиб. Пірнаючи з Джеком на мілкому, я думав, що на дні самий пісок та рінь, аж раптом ми опинилися в чарівному саду. Усеньке дно лагуни — так називалося тихе плесо за рифами — поросло коралами найрозмаїтіших обрисів, розмірів і барв. Деякі з них скидалися на велетенські гриби, інші нагадували людський мозок на стеблині або шийці, та найчастіше попадалися гіллясті корали — деякі галузки вигравали ніжно-рожевими барвами, інші були білі-білісінькі. Серед них росла сила-силенна водорослин, що багатством кольорів і красою форм перевершували людську уяву. А серед квітників того підводного саду гуляли найрізноманітніші риби: і сині, й червоні, й жовті, й зелені, й строкаті, — які зовсім нас не боялися.

Пірнувши вперше, ми з Джеком виринули поряд, переводячи дух.

— Чи ти, Релфе, зроду бачив таку красу? — спитав Джек, стріпуючи волоссям.

— Аніколи, — відмовив я. — Я наче побував у якомусь казковому царстві. Невже це нам не сниться?

— Сниться! — вигукнув Джек. — Знаєш, Релфе, я майже готовий повірити, що ми все те бачили уві сні. Коли так, я ладен додивитися сон до кінця і пірнути ще раз. Ну ж бо, друже! Гайда на дно!

Ми пірнули разом і попливли пліч-о-пліч. Па превелике диво, я виявив, що тут ми можемо залишатися під водою набагато довше, ніж у нашому рідному морі. Мабуть, через температуру води: вона була дуже тепла, і згодом ми помітили, що можна купатися дві або й три години підряд без ніякої шкоди, — не те, що біля рідних берегів.

Коли Джек сягнув дна, він схопився руками за корали й поповз рачки, зазираючи в кущі й під каменюки. Я спостеріг, що він узяв двійко-трійко великих устриць і затиснув їх у руці, очевидячки, збираючись винести їх нагору; отож я й собі прихопив кілька черепашок. Зненацька він спробував схопити за хвоста рибину, помережану на спині жовтими й синіми смужками, але не впіймав. Тоді повернувся до мене й хотів був усміхнутися, але тієї самої миті скочив стрілою на поверхню. Коли я виплив слідом за ним, він оддихувався, кашляючи й випльовуючи воду. За хвилину чи дві Джек отямився, і ми повернули до берега.

— Знаєш, Релфе, — мовив він, — я хотів засміятися під водою.

— Та я бачив, — відказав я, — і зауважив до того ж, як ти замалим не схопив за хвоста тую рибину. А з неї вийшло б добряче снідання.

— На снідання нам буде ось цієї потрави, — сказав Джек, коли ми вилізли з води й побігли берегом. — Гей, Пітере! Візьми-но, друже, черепашки та повідкривай їх, а ми з Релфом тим часом уберемося. Я певен, що вони чудово пасуватимуть до кокосів.

Уже вдягнений Пітер узяв устриці й одкрив їх гостряком сокири, вигукуючи:

— Ну й ловка ж це штука! Як на мене, то устриці найдобріша річ у світі.

— Нам пощастило, — зауважив Джек. — Відтепера ти будеш мені шануватися, паничику. Адже пірнаєш ти не краще за кішку. Спробуй-но встругнути якусь штуку, небоже, — снідатимеш без устриць.

— Як добре, що нам пощастило із сніданком, — мовив я, — бо мені вже страх хочеться їсти.

— Ну, то підживися тим часом, Релфе, — озвався Пітер, підносячи мені до вуст велику устрицю.

Я роззявив рота й проковтнув її мовчки; справді, вона була напрочуд смачна.

По тому ми заходилися готувати все потрібне, щоб нам той день перебути. Розпалити зранку вогонь виявилося зовсім неважко, бо ми мали збільшувальне скло. Смажачи устриці й споживаючи горіхи, ми завели довгу жваву розмову про плани на майбутнє. Які були ті плани і як ми їх здійснили, читач дізнається у свій час.

РОЗДІЛ VI

_{Виправа вглиб острова, під час якої ми робимо багато цінних і цікавих відкриттів. — Ми лякаємося на смерть. — Хлібне дерево. — Деякі плодові дерева мають дивовижні властивості.— Сліди колишніх мешканців}

Одразу після сніданку ми поховали свою мізерію в невеличкій печері, яку виявили біля табору. Ми сподівалися, що печера та стане нам згодом за комору. По тому вирубали двійко великих кийків з якогось дерева дуже твердої породи — дерево те росло поряд. Один кийок доручили Пітерові, другий мені, а Джек озброївся сокирою. Ми вжили тих заходів, бо збиралися в експедицію на гору, що височіла посеред острова: з її вершини можна було краще оглянути наші володіння. Звичайно, ми не знали, чи безпечно туди дістатися, і визнали за краще озброїтися про всяк випадок.

Довершивши свої приготування і дбайливо загасивши багаття, ми вирушили в дорогу. Пройшовши трохи берегом, ми дісталися долини, де дзюрчав струмок, про який я вже згадував. Тут ми звернули вглиб острова і подалися яром.

У долині очам нашим відкрилося справді-таки чудове видовисько. Краї долини поступово здіймалися вище й вище, утворюючи два кряжі, десь за милю один від одного. Кряжі ті, — що вкупі з байраками густо поросли буйно-зеленими деревами й чагарниками, — простягалися милі на дві й сягали підніжжя невисокої гори. Замикаючи долину, гора здіймалася досить-таки круто і теж уся поросла лісом аж до самісінької вершини; лише одне місце на лівому схилі лишилося голе — там громадилися дикі скелі. Що ховається за горою, ми не бачили, отож попрямували берегом потічка до її підніжжя, поклавши вилізти на її вершину, якщо можна буде.

Джек — найрозумніший і найсміливіший з нас — виступав попереду, несучи на плечі сокиру. За ним чимчикував Пітер із здоровим кийком: аби, як він сказав, оборонити мене від можливої небезпеки. Я ж ішов позаду, більше думаючи про те дивовижне цікаве видовисько, що відкрилося було перед моїми очима, ніж про якусь там небезпеку. З дурного розуму я взяв та й покинув свій кийок. Хоч, як я вже згадував, дерева й чагарі буяли пишною зеленню й росли досить густо, все ж таки ми просувалися без особливих труднощів. Продираючись крізь хащі, ми намагалися йти понад берегом струмка, хоча, правду казати, за густим листям високих дерев майже нічого не бачили. Проте часом, видершись на високу каменюку, що притулилася до схилу, ми тішилися чудовим видовищем і міряли відстань до підніжжя гори.

Особливо мене вразила під час того походу багата рослинність; я зауважив силу ягід і трав, які дуже нагадували ті, що росли в нас на батьківщині; а надто привернула мою увагу висока папороть із зграбним листям, що чудово пахла. Були там і квіти, але, як на тропічний клімат, не дуже багато. А от різних пташок у барвистому пір'ї там була сила-силенна, серед них і папуг, таких, як та, що зухвало збудила вранці Пітера.

Отож ми простували до підніжжя гори без ніяких пригод. Та нам довелося таки пережити одну тривожну хвилину. Це сталося тоді, коли ми проходили попід схилом, який поспіль заріс банановими деревами: вони там буяють такою розкішною листвою, що за нею нічогісінько не видно. Джек саме налагодився просилитися крізь тії хащі, як раптом ми почули якесь дивне торохтіння чи то гуркіт. Звуки були незвичайні, за час походу таких ми не чували.

— Агов! — гукнув Пітер, нараз спинившись і хапаючи обома руками свого кийка. — Що воно таке?

Ніхто йому не відповів, проте Джек затиснув правицею сокиру, а другою рукою розгорнув широке листя, силкуючись роздивитися, що там попереду діється.

— Нічого не бачу, — мовив він за хвилину. — Мабуть, це…

Та ось загуркотіло дужче, і ми відскочили назад, готові боронитися. А що я забув свого кийка і не вирубав натомість собі іншого, то, застебнувши куртку, стиснув кулаки й прибрав боксерської пози. Правду казати, почував я себе трохи кепсько, та й друзі мої згодом призналися, що тої хвилини в пам'яті їхній одразу спливло все чуване або читане про диких звірів, про дикунів, які завдають полонених на тортури і смажать живцем, та про інші жахи.

Враз гуркіт залунав удесятеро гучніше. Щось затріщало — то ламалися кущі й дерева, наче до нас сунула якась велетенська тварина. За мить із чагарів викотилася величезна каменюка, тягнучи за собою хмару куряви та камінців, і шурхнула, викорінюючи кущі й молоді деревця, якраз повз те місце, де ми стояли.

— То це й усе? — вигукнув Пітер і стер з лоба піт. — А я думав був, що то сунуть лавою всі дикуни й звірі південних островів, аби змести нас із лиця землі. Виявляється ж, що це скотився з гори звичайнісінький камінь.

— Однак, якби той камінь торохнув кого-небудь з нас, — зауважив Джек, — нам було б аніскілечки не краще, ніж від наскоку твоїх звірів і дикунів, Пітере.

Джек казав щиру правду, я теж вважав, що нам дуже пощастило. Обстеживши те місце, ми виявили, що опинилися біля підніжжя скелястого урвища, з якого раз по раз котилося то більше, то менше каміння. Навколо лежала сила уламків, і якби нам не забило з ляку памороки, ми б легко здогадалися, що то був за гуркіт.

Отож ми рушили далі, поклавши під час подальших походів уникати того небезпечного урвища.

Небавом ми досягли підніжжя гори й збирались уже вилазити схилом, коли це Джек зробив відкриття, що дуже нас урадувало. Вказавши на чудової краси дерево, Джек упевнено заявив, що то є славетне хлібне дерево.

— Воно й справді славетне? — простодушно запитав Пітер.

— Атож, — відповів Джек.

— Дивна річ, — зауважив Пітер. — Я про нього не чув зроду.

— Значить, воно не таке славетне, як я гадав, — відповів Джек, насуваючи Пітерові на очі капелюха. — Тож слухай, невігласе! Може, хоч зараз дотумкаєш, що то за річ.

Пітер поправив капелюха й почав слухати не з меншою цікавістю, аніж я. Джек розповів, що це дерево дає один з найкорисніших плодів, які ростуть на південних островах; воно родить двічі, а часом і тричі на рік; плоди його схожі на паляниці і складають основну їжу багатьох остров'ян.

— Виявляється, на цьому дивовижному острові є всілякий харч і то готовий до нашого вжитку: горіхи тут наповнені лимонадом, а паляниці ростуть просто на дереві!

Звичайно, Пітер жартував, а проте, хоч як дивно, то була правда.

— До того ж хлібне дерево дає гуму, якою тубільці смолять свої піроги, — провадив Джек. — З кори молоденьких гілок вони шиють одяг, а з міцної й красивої деревини будують свої житла. Тож бачите, хлопці, матеріалу тут не бракує, треба тільки прикласти до нього рук, і можна влаштуватися з усіма вигодами.

— А ти певен, що це саме воно? — запитав Пітер.

— Цілком певен, — відповів Джек, — бо я читав про нього з великою цікавістю і добре запам'ятав його ознаки. На жаль, я забув прикмети інших дерев, які ми, напевне, сьогодні бачили, але не зуміли впізнати. Так що, Пітере, я знаю ще далеко не все.

— Не журися, Джеку, — мовив Пітер і поблажливо поплескав свого високого товариша по плечі. — Не журися, як на твій вік, ти знаєш чимало. Ти розумний хлопець, сер, багатонадійний юнак, і якщо ти й надалі йтимеш так, як почав, то…

Пітер так і не довершив своєї сентенції, бо тієї миті Джек підставив йому ногу, і він беркицьнув у густий кущ. Зручно вивернувшись, він лежав і грівся на сонечку, а ми з Джеком заходилися оглядати хлібне дерево.

Нас вразив темно-зелений густий колір широкого листя завдовжки від дванадцяти до вісімнадцяти дюймів, що мало глибокі вирізи і було гладеньке й блискуче, наче лаврове. Плоди були майже круглі, приблизно дюймів шість у діаметрі, з грубою шкоринкою, і поділені на ромбовидні часточки. Вони мали різне забарвлення — від світло-горохового до брунатного й темно-жовтого. Джек сказав, що дозрілі плоди — жовті. Згодом ми виявили, що дерева на острові здебільшого вічнозелені, тож аби наша воля, ми могли на тому самому дереві рвати і квіти, і стиглі плоди. Ми довго дивувалися, пригадуючи, як родять дерева у нас на батьківщині. Дерево мало порепану світлу кору, стовбур був завгрубшки футів зо два, а заввишки приблизно двадцять — без жодної гілки аж до гарної тінистої крони. Плоди звисали гронами по двоє й по троє; ми не зірвали їх, бо поспішали дістатися вершини гори.

На душі нам стало набагато веселіше після такої щасливої знахідки, і ми легко й прудко долали стрімку гору. Коли ми сягнули вершини, перед нашими очима розгорнулося нове й ще величніше — якщо це можливо — видовище. Виявилося, що гора наша не найвища на острові, — далі, за широкою долиною, здіймалася ще одна. Долина та, як і перша, густо поросла розкішними деревами. Одні виділялися темною, другі світлою зеленню, деякі були могутні й кучеряві, інші тоненькі, стрункі й ледь укриті листям, а цвіт на них вигравав усіма кольорами веселки, тож згори долина видавалася барвистим квітником. Серед них ми зауважили чимало хлібних дерев, обтяжених жовтавими плодами, а також силу кокосових пальм.

Нагледівшись досхочу, ми подалися схилом униз, перейшли долину й почали сходити на другу гору. Вона майже поспіль заросла деревами, але вершечок був голий і подекуди скелястий.

Видираючися схилом, ми натрапили на одну цікаву річ. То був пеньок дерева, очевидно, зрубаного сокирою. Значить, до нас уже хтось споглядав цей прекрасний острів. Тут попрацювала людська рука. І знову в нас промайнула думка, що острів, може, населений, хоч досі ми не бачили жодних слідів людини. Та поглянувши ще раз на пеньок, ми переконалися, що підстав гадати так у нас не більше ніж передньо: пеньок-бо зовсім струхлявів, місцями вкрився пліснявою й позеленів; очевидячки, минуло вже багато років, одколи його зрубано.

— Може, який-небудь корабель, потребуючи дерева, пристав був колись до острова, і матроси зрубали одну деревину, — мовив Пітер.

Та навряд чи так могло статися, бо корабельники зрубали б невеличке дерево і то десь на березі, а це дерево було здорове й росло біля самісінької вершини. Більшого за нього на горі годі й шукати, а навколо пенька спиналися зовсім молоді деревця.

— Нічого не розумію, — сказав Джек, шкрябаючи пеньок сокирою. — Хіба що, може, тут побували тубільці й зрубали дерево на якісь свої потреби. О, а це що таке?

І Джек заходився обережно зішкрябувати з пенька мох та плісняву; незабаром ми виразно побачили три позначки — на пеньку був викарбуваний якийсь напис чи ініціали. Що то були літери, ми не мали жодного сумніву, та ніяк не могли розпізнати їх. Джек гадав, що на пеньку викарбувано Д. С, але ми не були певні. Карбували їх, очевидячки, не дуже дбайливо, а від сонця й дощів дерево так попсувалося, що літери годі було вчитати. Страшенно збентежені своїм відкриттям, ми довгенько стояли біля пенька, міркуючи, що то за позначки, але так і не дійшли певного висновку; отож зрештою ми рушили далі й небавом видерлися на вершину.

Виявилося, що то найвища місцина острова, і наші володіння простяглися перед нами, як на мапі. Я завжди вважав, що неможливо збагнути будь-яку річ без ґрунтовного пояснення; отож прошу терплячого читача зосередитися на хвилину, бо я хочу коротко змалювати наш острів.

Серед нього височіло дві гори: одна футів п'ятсот заввишки, друга — що ми на ній стояли, — десь футів тисячу. Між ними простяглася розкішна долина, що я про неї вже згадував. Долина та перетинала острів із кінця в кінець, здіймаючись посередині й спадаючи до моря. Висока гора поступово збігала до берега, протилежного тому, де розбився наш корабель; хоч на перший погляд схил був гладенький, та коли ми придивилися пильніше, то виявилося, що він помережаний силою-силенною балок або, швидше, ярків; поміж ними тут і там видніли невеличкі скелясті узвишшя й круті урвища, з яких спадали потічки, що плинули схилом біленькими стрічечками, подекуди виблискуючи серед широкого листя хлібних дерев та кокосів, а місцями зовсім ховаючись у буйних заростях. Під горою простягся вузький ясно-зелений плай чи луг, який уривався аж біля самісінького моря. На тому боці острова, звідки ми прийшли, височіла нижча гора, від підніжжя якої розходилося три долини: середня з них була та, що ми нею простували до вершини, з обох боків лежали менші, відокремлені від неї двома кряжами, про які я вже згадував. У тих менших долинах струмків не було, а проте вони теж поросли буйною зеленню.

Острів мав у діаметрі десь миль із десять, а що він був майже круглий, то в обводі досягав десь тридцяти миль — може, трохи більше, беручи до уваги численні затоки й бухти. Геть увесь острів був оточений смугою чистого білого піску, на який набігали хвильки лагуни. Тепер ми спостерегли також, що коралові рифи оточили острів суцільним кільцем, але відстань до них була неоднакова, місцями вони простягалися за милю від берега, подекуди ж лише за кількасот ярдів, а в середньому — за півмилі. Рифова стіна ледь виступала над водою, і в багатьох місцях через неї перекочувався прибій. Гуркіт його не вмовкав ні на мить, бо хоч яка тиха стоїть погода, неозорий Великий океан завжди злегка колихається; хвилі ті ледь помітні у відкритому морі, але, доходячи до берега, вони перетворюються у величезні вали. Та поверхня лагуни, як я вже казав, лишалася зовсім гладенька.

У кораловій стіні було три вузенькі пролами: по одному проти війстя долини, що, як ви пам'ятаєте, перетинала острів, а третій проти нашої долини, яку ми згодом охрестили Долиною Розбитого Корабля. Біля кожного проламу рифи громадилися, утворюючи по два невеличкі зелені острівці, порослі кущами; на кожному з них височіли також по одній чи по дві кокосові пальми. Острівці ті були дуже примітні, здавалося, їх навмисне поставили, щоб позначити вхід у лагуну. Того фатального дня наш капітан спрямував корабель саме в один такий пролам і, без сумніву, втрапив би до лагуни, якби нам не потрощило стерно. Посеред лагуни лежало кілька невисоких прегарних коралових острівців — якраз перед нашим табором, а напроти, у відкритому морі, видніло ще з десяток інших островів на відстані од півмилі до десяти миль від рифів, — усі вони видавалися менші за наш і, очевидячки, безлюдні. То були пласкі коралові острови, що ледь піднімалися над поверхнею моря, однак поросли кокосовими пальмами.

Усе те й багато чого іншого побачили ми, сидячи на вершині гори. Щойно ми задовольнили свою цікавість і збиралися вже вертатися додому, як знову виявили сліди людини. Ми знайшли кілок чи то жердину, а також зо два кругляки, обтесані сокирою. Правда, вони зовсім потрухли й, очевидячки, лежали там багато років.

Міркуючи про свої відкриття, повернулися ми до табору. Дорогою впали нам у очі сліди якихось чотириногих тварин, та ніхто з нас не відав, чи вони давні, чи свіжі. Проте ми знову почали сподіватися, що дістанемо на острові яке-небудь м'ясиво, отож додому прийшли в бадьорому настрої, набувши смаку до вечері й дуже задоволені походом.

Після довгої суперечки, в якій Пітер грав провідну роль, ми дійшли висновку, що острів безлюдний, і полягали спати.

РОЗДІЛ VII

_{Джекова винахідливість. — Ми хочемо ловити рибу, стрічаємося з труднощами, долаємо їх і приймаємо холодну купіль. — Жахлива зустріч з акулою}

Кілька день після виправи, що про неї розповідалося в попередньому розділі, ми не одходили далеко від табору, обмірковуючи плани на майбутнє й обладнуючи житло, щоб зробити його якомога вигіднішим.

Той порівняно бездіяльний стан був викликаний різними причинами. Перш за все, хоч ми опинилися в райській місцині й могли легко задовольнити всі потреби свого тіла, проте не дуже хотіли оселитися тут довіку, далеко від друзів і батьківщини. Якби ми твердо взялися лаштувати собі постійну оселю, то це означало б, що ми зважилися назавжди попрощатися з домівкою і друзями, отож, нічого не кажучи один одному, ми все якось відмагалися від того діла. Ми ще мали деякі сумніви, чи справді острів безлюдний, і плекали слабеньку надію, що, може, надійде корабель і забере нас. Та минали дні за днями, а ні тубільців, ні кораблів не було видно; отож ми перестали сподіватися на скорий рятунок і заходилися шпарко впорядковувати своє житло.

Але перед тим ми не сиділи увесь час склавши руки. Ми пробували приготувати з кокосового горіха страву, однак з того майже нічого не вийшло. Потім ми перенесли все своє манаття до печери й самі там оселилися, проте жити там було так кепсько, що ми вернулися до куреня. Крім того, ми дуже часто купалися і розмовляли без кінця-краю; принаймні розмовляли Джек із Пітером, а я слухав. Джек — той був серед нас наймоторніший і найвправніший, він зробив багато чого корисного, між іншим, перетворив тридюймовий залізний обруч на чудового ножа. Спочатку він розплескав його сокирою, потім вирубав грубу колодочку, прив'язав її до залізяки мотузкою і виточив лезо на вапняковій брилі. Коли ніж був готовий, він вистругав ним кращу колодочку, прив'язав її клаптем своєї бавовняної носової хусточки і в такий спосіб, як зауважив Пітер, перевершив самого лорда Нельсона. А мотузка теж не лежала без діла — Пітер зробив з неї волосінь. Що гачка не було, то він просто прив'язав шматочок устриці: як тільки риба ковтала принаду, її враз викидали на берег. Проте волосінь була коротенька, човна ми не мали, і риба попадалася нам дуже дрібна.

Одного дня Пітер вернувся з берега, де він вудив рибу, і сердито-пресердито мовив:

— Знаєш що, Джеку, більше я не хочу строїти з себе дурника, — ловити такий дріб'язок. Посади мене собі на спину та відпливи далі від берега, щоб я половив рибу на глибокому.

— Отакої, Пітере! — відповів Джек. — Я й гадки не мав, що ти так близько береш цеє діло до серця, а то б я давно вже зарадив твоєму лихові. Постривай-но.

Джек оглянув колоду, що на ній він саме майстрував, а в очах йому з'явився зосереджений вираз, як завжди, коли він силкувався що-небудь винайти.

— А що, коли ми збудуємо човна? — запитав він, ураз відводячи очі.

— Це справа дуже довга, — відповів рибалка, — а чекати мені не до смаку. Я хочу почати відразу ж!

Джек замислився знову.

— Придумав! — вигукнув він. — Ми зрубаємо грубе дерево й скотимо стовбур у воду, тож коли тобі закортить порибалити, ти сядеш на нього — і поганяй на глибоке.

— А чи не краще зробити невеличкий пліт? — озвався я.

— Авжеж краще, та ми не маємо чим його зв'язати. Може, згодом ми винайдемо якісь мотузки, що триматимуть не гірш за линву, а тим часом спробуємо плавати на стовбурі.

Приставши на його думку, ми подалися до того місця, де недалечко від води росло годяще дерево. Підійшовши до нього, Джек скинув піджака і, взявши в дужі руки сокиру, заходився рубати. Цюкав він без угаву чверть години, а коли сів перепочити, роботу провадив я. По тому доклав свого завзяття Пітер, і коли Джек знову почав гахкати щосили сокирою, то дерево похитнулося і гримнуло додолу.

— Ура! На приступ! — крикнув Джек, — зітнемо йому голову.

І він почав рубати стовбур ярдів за шість від товщого краю. По тому він вирубав із товстих гілок три короткі грубі жердини, що мали правити за важелі, аби скотити колоду в море, бо хоч вона була в окорінкові завтовшки два фути, ми не могли її зрушити власними силами. Однак за допомогою важелів ми її поволі скотили.

Пустивши в такий спосіб свій корабель на плав, ми вистругали з важелів грубу подобу весел і відштовхнулися від берега. Це було досить легко, та коли ми посідали верхи на колоду, то виявилося, що вона може щомиті перекрутитися й скинути нас у воду. Ми не дуже боялися купелі, але все ж таки воліли по можливості вудити рибу в сухому одязі. Звісно, штани в нас були мокрі, бо сиділи ми, звісивши ноги у воду; але що висушити їх було легко, то ми на те зовсім не зважали. Повправлявшися півгодини, ми досить добре навчилися тримати рівновагу. Тоді Пітер поклав своє весло і, начепивши на волосінь цілу устрицю, закинув її на глибоке.

— Ну ж бо, пильнуй, Джеку, — мовив він. — Правуй далі від тих водоростей. Гаразд, отак, а тепер греби повільніше. Я бачу рибину, принаймні фут завдовжки. Вона підпливає… Ага! От лиха година! Втекла.

— То вона клюнула? — спитав Джек, гребнувши злегка веслом.

— Чи клюнула? Авжеж! Вона схопила принаду, та коли я потягнув волосінь, роззявила рота і випустила.

— Коли вона клюне знову, дай їй проковтнути, — порадив Джек і засміявся: такий-бо сумовитий вираз був на Пітеровому обличчі.

— Ось вона знову! — скрикнув Пітер, і його очі враз заблищали — Увага! Ну ж бо! Ні! Вже! Ні! От клята, не хоче ковтати!

— То спробуй зачепити її за рота, — мовив Джек. — Тягни поволі.

Пітер зітхнув, і на лиці його з'явився вираз цілковитої безнадії.

— Не хнюпся, хлопче, — озвався співчутливо Джек. — Пливімо далі та почастуємо якусь іншу рибину.

Кажучи так, Джек загріб веслом; та тільки-но ми встигли зрушити з місця, як із-під скелі вискочила рибина з величезною головою і малим тулубом та й умить проковтнула принаду.

— Отеперечки ти вже спіймалася — не втечеш! — вигукнув Пітер, тягнучи волосінь. — Ручуся: принада дійшла аж до хвоста. Та й здорова ж, шельма!

Риба відчайдушно пручалася; коли Джек підтягнув її до поверхні, ми нахилилися, щоб роздивитися здобич, і перевернули колоду. Джек схопив рибину за шию, і тієї миті ми плюснули у воду!

Щойно ми випірнули на поверхню, мокрі, наче ті щури, й схопилися за колоду, як одразу гучно зареготали. Знову посідавши верхи, ми вже краще пильнували рівноваги, а Пітер витяг рибину, яка тим часом ледве не втекла. Хоч вона й не вартувала того труду, та, як зауважив Пітер, все ж таки була не рівня дрібноті, що він її вудив останні два-три дні; отож ми поклали рибину перед себе на колоду і, знову начепивши принаду на волосінь, стали очікувати здобич.

Охоплені рибальським завзяттям, ми пильно вдивлялися в воду, аж раптом нашу увагу привернули жмури за кілька ярдів од колоди. Пітер гукнув, щоб ми веслували в той бік: він думав-бо, що там плаває велика рибина і ми маємо нагоду її спіймати. Та Джек його не послухався і сказав твердо, як ніколи:

— Витягни волосінь, Пітере, берися до весла, та швидше, то — акула!

Можете собі уявити, який нас охопив жах: адже, вважайте, ноги наші звисали у воду, спробуй-но їх витягти — колода враз перекинеться. Пітер миттю вибрав волосінь і, схопивши весло, наляг на нього що було снаги, ми з Джеком теж заходилися веслувати з усієї сили, направляючи колоду до берега. Але до нього ще лишалася чимала відстань, а що колода наша, як я вже казав, була дуже груба, то ми рухалися надто поволі. Тепер ми виразно бачили акулу; вона без упину кружляла навколо нас, і її гострий плавець раз по раз вистромлювався з води. З її швидких, але нерішучих рухів Джек виснував, що вона й досі вагається: нападати чи ні, — отож велів нам веслувати чимдуж заради нашого рятунку й сам дав нам гідний приклад. аптом він крикнув:

— Пильнуйте! Вона пливе сюди!

За мить ми побачили страшного хижака: акула пірнула якраз під колоду і повернулася на бік. Але ми так завзято заплескали веслами, що, мабуть, відстрашили її цього разу, і за мить вона знову заходилася кружляти навколо.

— Киньте їй рибину! — гукнув Джек здавленим голосом. — Ми встигнемо допливти до берега, хай тільки вона відстане хвилин хоч на дві.

Пітер спинився на мить, виконуючи наказ, а потім знову щосили наляг на весло. Як тільки рибина плюснула у воду, акула пірнула и глибину. За мить ми побачили, що вона випливає білим черевом догори: акули завжди перевертаються голічерева, націлюючись на здобич, їхня-бо паща не на самій морді, як у інших риб, але, так би мовити, на споді підборіддя. Ще мент, і над водою виткнулося її рило, з'явилася паща, озброєна двома рядами страшних зубів. Проковтнувши мертву рибину, акула щезла. Проте Джек помилився, вважаючи, що вона тим задовольниться. Невдовзі вона повернулася й зачала так швидко шугати, що ми жахнулися, чекаючи негайного нападу.

— Годі веслувати! — нараз вигукнув Джек — Вона пливе позаду. Виконуйте мої накази, та швидко. Від цього залежатиме наше життя. Релфе, Пітере, будь-що зрівноважте колоду. Не зважайте на акулу. Не озирайтеся. Думайте про одне — як зрівноважити колоду.

Ми з Пітером одразу послухалися, ладні зробити що завгодно, аби тільки дістати надію на рятунок; отож ми цілком поклалися на Джекову хоробрість і мужність. Кілька секунд, що видалися мені хвилинами, ми сиділи мовчки, проте я таки не втерпів і, порушивши наказ, озирнувся. Джек сидів непорушно, мов скам'янілий, піднявши весло, стиснувши губи, насупивши брови, а очі його несамовито блищали, вдивляючись у воду. Побачив я і акулу — вона пливла якраз під колодою, простуючи прямісінько до Джекової ноги. Я насилу стримався, щоб не скрикнути. Ще мить — і акула вигулькнула на поверхню. Джек ураз висмикнув з води свою ногу й перекинув її на другий бік колоди. Потвора тернулася мордою об колоду і вистромила свою страшну пащу, в яку Джек не гаючись затопив весло і пхнув його аж у горлянку. Він так тиснув на весло, що аж звівся на ноги; колода враз перевернулася, і ми знову попадали у воду. За мить ми випірнули, пирхаючи й хапаючи ротом повітря.

— Ну ж бо, гайда мерщій до берега! — крикнув Джек. — Ти, Пітере, хапайся за мій комір і молоти щосили ногами.

Пітер зробив, як йому сказано, і Джек так завзято зануртував руками й ногами, що гайнув, наче той човен; я ж, пливучи сам по собі, од нього не відставав. Хвилин за дві ми випливли на мілке і безпечно досягли берега, украй виснажені й налякані страшною пригодою.

РОЗДІЛ VIII

_{Краса морського дна спокушає Пітера. — Як він пірнав. — Ми переборюємо нові труднощі. — Підводний сад. — Чудернацькі морські створіння. — Саджавка. — Нам дуже не вистачає свічок, і ми відкриваємо дерево зі свічковими горіхами. — Дивовижний опис Пітерової першої мандрівки. — Виявилося, що одяг росте на дереві. — Ми обмірковуємо новий план і готуємо зброю для нападу й оборони. — Страшний крик.}

Зустрівшися з акулою, ми вперше, відколи попали на острів, спіткали справжню небезпеку; пригода та справила на нас дуже велике враження, особливо коли ми згадали, як часто, купаючись, могли втрапити в таку саму біду. Тепер нам знову довелося вудити рибу на мілкому, чекаючи, поки вдасться спорудити пліт. Та найбільше нас пригнічувало те, що настав край нашим ранковим розвагам. Ми й далі купалися на мілкому, але я і Джек страшенно нудилися, бо не осмілювалися більше пірнати й плавати серед чарівних коралових гаїв на дні лагуни. Ми так уподобали ті мандрівки, так цікаво було нам роздивлятися коралові галузки й різнобарвних рибок, які гасали зграями серед червоних і зелених водорослин, що ми вивчили всі їхні породи й знали, де вони мешкають. До того ж ми стали вправними нурцями. Але ми взяли за правило ніколи не залишатися довго під водою. Джек сказав мені, що це вадить легеням. Отож ми часто виринали на поверхню дихнути свіжим повітрям, а тоді знову пірнали. Коли Джек був у доброму гуморі, він, пірнувши на дно, сідав верхи на крислатий корал, наче то був ослін, і починав смішити мене під водою. Спочатку він захоплював мене зненацька, і я не міг стриматися, тож мусив стрілою виринати на поверхню, щоб посміятися; але згодом я звик до його витівок і, бувши поважної вдачі, стримувався без особливих труднощів.

Мені було шкода бідолашного Пітера: йому-бо, мабуть, дуже кортіло побавитися разом з нами; часом він і сам скаржився, що не може того зробити. Я втішав, як міг, бідолаху, розповідаючи про всі ті дива, що ми бачили з Джеком, але мої розповіді, замість потамувати жаль, очевидячки, тільки розпалювали його цікавість, отож одного дня ми таки переконали його пірнути разом з нами. Та хоч за інших обставин Пітер поводився хоробро, у воді він страшенно нервувався, і ми насилу вмовили його, щоб він дав потягти себе на дно, бо сам же він не вмів пірнати. Скоро ми пірнули на якийсь ярд у прозору морську глибочінь, як Пітер почав пручатися й хвицяти ногами; коли ми його пустили, він вискочив на поверхню, мов той корок, заревів і чимдуж гайнув до берега.

Тепер нам довелося відмовитись од тих розваг, і ми з Джеком занепали духом. Я бачив, що Пітер сумував і щиро співчував нам, бо коли заходила про це розмова, він утримувався від жартів і кпинів.

Буває, що людина, спіткавши труднощі й добираючи способу їх перебороти, з верхом надолужує втрачене; так і ця лиха пригода навела нас на думку розшукати серед рифів плесо, досить глибоке, щоб пірнати, й оточене кораловими брилами, крізь які акулам годі було до нас дістатися. Зрештою ми знайшли таке плесо, і воно перевершило всі наші сподівання. Від нашого табору йти до нього було хвилин десять, не більше; скидалося воно на невеличку глибоку затоку чи ковбаню, до нього вела вузенька та ще й мілка протока, отож рибина така завбільшки як акула могла туди втрапити хіба що тоді, якби була зовсім пласка.

У тій ковбані, яку ми назвали нашим підводним садом, корали були куди кращі, а водорослини набагато мальовничіші й барвистіші, ніж у самій лагуні. А вода була така чиста й тиха, що навіть на великій глибині ми бачили кожний камінець. До того ж над найглибшим місцем нависала скеля, з якої ми могли зручно пірнати і на якій Пітер міг умоститися й бачити не лише всі ті дива, про які я йому розповідав, а також і мене з Джеком, коли ми лазили на дні серед підводних чагарів, наче, — як він казав, — «два великі білі морські чудовиська». Під час тих виправ на дно морське ми почали знайомитися з поведінкою й звичаями його мешканців і відкривати різноманітні дивовижі, про які досі й гадки не мали. Між іншим, нас дуже зацікавили маленькі коралові комахи, котрі, як розповів мені Джек, саме й спорудили багато тих островів, що розкидані по всьому обширі Тихого океану. Та й справді, коли ми споглядали великий риф, який звели ті комахи навколо нашого острова, і спостерігали, як невпинно вони будують міріади своїх комірчинок, то нам здавалося, що це правда; проте, коли я дивився на високі гори й пригадував, що на південних морях їх тисячі, а деякі з них набагато вищі, мене облягали сумніви, чи справді їх створили маленькі комашки. Та докладніше я розповім про це згодом.

Зацікавився я також життям і будовою актиній, морських зірок, крабів, морських їжаків та інших мешканців дна; спостерігати тих, що я бачив, пірнаючи в підводний сад, мені здалося не досить, тож я видовбав на рифові копанку, наповнив її солоною водою і наносив туди різних актиній та черепашок, щоб зручніше було вивчати їхній спосіб життя. Наше збільшувальне скло виявилося для мене справжнім скарбом, бо крізь нього я мав змогу ясніше бачити будову й рухи тих цікавих морських істот.

Створивши собі дуже вигідні умови, ми почали міркувати над планом, який уже давно мріяли здійснити, а саме — обійти навкруг острова, по-перше, щоб довідатися, чи немає на ньому ще яких-небудь корисних для нас речей, а по-друге, пошукати зручнішого й придатнішого на постійне житло місця, ніж те, де ми нині отаборилися. Не можна сказати, що воно нас чимсь не влаштовувало, навпаки, ми звикли до нашого куреня та околиці, як до рідного дому, але якщо десь було краще місце, то чому б нам його не використати. Принаймні ми знатимемо, що воно існує.

Ми заходилися поважно обговорювати план. Але Джек сказав, що, перш ніж вирушити в таку екскурсію, нам слід зробити собі добру зброю, аби було чим боронитися: ми ж бо збиралися не тільки обійти острів берегом, а й обстежити більшість долин, і хтозна, може, нам доведеться стрітися — він не каже з небезпекою, а з усілякими істотами, що, либонь, живуть на острові.

— Крім того, — додав Джек, — не будемо ж ми довіку харчуватися самими кокосами й устрицями. Звичайно, страва з них пречудова, але, гадаю, спожити іноді трохи м'ясива нам аж нітрохи не завадить; а що в заростях водиться сила пташок і з деяких, мабуть, вийде дуже смачна печеня, то добре було б зробити луки й стріли, тоді б ми легко їх устрелили.

— Блискуча ідея! — вигукнув Пітер. — Ти, Джеку, роби луки, а я візьмуся до стріл. Правду казати, я вже стомився кидати у птахів камінцями. Я почав чи не з того ж гаки дня, коли ми висіли на острів, і вправляюся й досі, але ще жодного разу не влучив.

— Ти забуваєш, — докинув я, — що якось улучив мене по гомілці.

— Твоя правда, — відповів Пітер. — І ти ще зняв справжнісіньку веремію. Але ти стояв не менше як за чотири ярди від того нахабного папуги, в якого я цілився. Отож сам бачиш, який з мене невдатний кидач.

— Але ж, Джеку, — мовив я, — ти не встигнеш зробити до завтра три луки й стріли, то чи не шкода гайнувати час? Може, ти зробиш один лук і стрілу для себе, а ми візьмемо свої кийки?

— Ти, Релфе, маєш слушність. Уже йдеться до вечора, і навряд чи я зроблю хоч один лук, поки смеркне. Хоча, коли зайде сонце, я можу майструвати до вогню.

Досі ми мали звичку лягати з сонцем, у нас-бо не було нагальної потреби працювати вечорами; до того ж ми досить-таки стомлювалися за день, рибалячи, лагодячи курінь, пірнаючи в підводний сад, гасаючи лісом, тож коли наставав вечір, ми радо лягали спочити. Однак тепер нам кортіло попрацювати і бракувало свічок.

— То, може, таки розведемо багаття? От буде й видно, — сказав Пітер.

— Атож, — відповів Джек, — видно. Але тепліше, ніж треба, якщо зважити на підсоння нашого острова.

— Твоя правда, — мовив Пітер. — Я про це й не подумав. Ми спечемося живцем.

— Що ти завжди печешся біля вогнища, то це для нас не новина, — зауважив Джек. — Але, правду казати, я вже не раз думав ось про що. На цих островах росте горіх, що зветься свічковим, бо тубільці вживають той горіх замість свічок, і я знаю, що з ним робити і як його пристосувати…

— То чому ж ти його не знайшов? — перебив Пітер. — Чому ж ти так довго тримав нас у темряві, філософе ти лукавий?

— Тому, що я ще не бачив цього дерева, — відповів Джек. — А якщо й побачу, то хтозна, може, не розпізнаю ані дерева, ані горіхів. Розумієш, я забув, яке воно.

— Лишенько тяженьке! — глибоко зітхнув Пітер. — Саме така біда буває й зо мною. Часом треба щось запам'ятати, — мине півгодини, а я вже геть усе забув. Уперше я подорожував плавом саме тому, що переплутав чи забув, — а це однаковісінько, — усі настанови. Довелося мені побитися з капітаном і пливти додому самотужки!

— Ет, Пітере, — озвався я, — навіть я не годен тобі повірити.

— Однак це щира правда, — відмовив Пітер, буцімто ображений моєю недовірою.

— Ну ж бо, розкажи, як воно сталося, — попросив Джек і лагідно усміхнувся.

— Отже, щоб ви знали, — почав Пітер, — напередодні того дня, коли я мав відпливти, закортіло мені на прощання пограти в хокей із хлопцями, своїми товаришами по школі. Бачиш, Релфе, я був ще тоді молодий, — пояснив він, замислено й сумовито вдивляючись у морську далечінь. — І от у розпалі гри мій дядько, який доклав чимало зусиль, щоб улаштувати мене юнгою й спорядити в плавання, покликав мене й сказав, що виїздить у якійсь нагальній справі і не зможе відвести мене на корабель, як то мав намір зробити. «Проте, — сказав він, — капітан знає, що ти прийдеш, тож це не має значення. Але тобі доведеться шукати корабель самому. Запам'ятай його назву і який він на вигляд. Чуєш, хлопче?».

Я, звичайно, чув, але, мабуть, не дуже розумів, що він каже, бо був думками на полі, де моя команда зазнавала поразки. Тож я нетямився з нетерплячки і, скоро дядько розповів прикмети корабля й попрощався, одразу гайнув до своїх, запам'ятавши тільки, що корабель має три щогли, зелений гакаборт,^[2] а на прові — позолочену Геркулесову фігуру з палицею. Назавтра я був такий пригнічений прощанням із своїми знайомими й родичами, а також слізьми, якими мене рясно зросило жіноцтво, що затримався й пізно вирушив у гавань, де мій корабель стояв серед тисячі інших. Довелося мені цілу дорогу бігти. Добіг я до причалу, а там стільки щогл і такий панує гармидер, що мені в голові запаморочилося. «Ну, Пітере, — сказав я сам до себе, — ускочив ти в халепу». Аж ось я вгледів позолочену фігуру й три щогли — корабель той саме налагодився відпливати, отож я притьмом вискочив на борт, але миттю зіскочив знову на берег, розчовпавши, що дві щогли належали іншому кораблеві, а фігура — ще іншому! Зрештою мені впав у око великий гарний корабель, який саме знімався з кітвиці, — певна річ, той, що я його шукав. Він мав зелений гакаборт, три щогли — так, це він! — і позолочену Геркулесову фігуру. Щоправда, фігура тримала в руці тризуб замість палиці, та, може, дядько або помилився, або Геркулес час від часу міняє зброю.

«Відчалюй!» — почувся голос із шканців. «Постривайте!» — крикнув я, нестямно проштовхуючись крізь натовп.

«Стривайте! Стривайте!» — загукали й собі люди на березі, і матроси, що віддавали кінці, на хвилину спинилися.

Капітан аж скипів з люті, бо йогопроводжали друзі, а тут, уявіть собі, матроси не виконують його наказів. Однак мені досить було хвилинної затримки. Я підскочив до корабля і плигнув на борт. Матроси віддали кінці, буксир запихкав, і ми рушили. Нараз підходить до мене капітан і питає:

«Звідкіля це ти, шибенику, взявся, і що тобі тут треба?»

«Вибачте, сер, — відмовив я, салютуючи, — я ваш новий юнга».

«Новий юнга! — вигукнув він, тупнувши ногою. — Я не наймав нового юнги. Вся моя команда в повному складі. Ти пускаєш туману, малий мерзотнику. Насправді ти втік з дому, авжеж утік».

І капітан почав несамовито бігати палубою й лаятися на відчай душі. Самі розумієте: він страшенно сердився, що йому доведеться спинити корабель, спустити на воду човна й згайнувати півгодини часу, щоб висадити на берег якогось хлопчака. А стати борт до борту з буксирним пароплавом, аби мене на нього пересадити, теж не можна було, бо в морі дув вітер. Підпливли ми до хвилеріза, який саме минали кілька човнів, простуючи в гавань. От капітан підступив до мене та як од-важить мені ляпаса, а тоді й каже:

«Ти, мерзотнику, втік із дому».

«Неправда», — відмовив я сердито, ляпас-бо добрий був.

«Слухай-но, хлопче, ти плавати вмієш?»

«Авжеж», — кажу я.

«Ну, то гайда на берег».

І, схопивши за штани й комір, він пошпурив мене за борт у море. Люди на човнах, угледівши таку оказію, спинилися, але як переконалися, що я вмію плавати, не стали мене рятувати, і мені довелося самотужки до хвилеріза добиратися. Отож бачиш, Релфе, я й справді вертався плавом із першої своєї подорожі.

Джек засміявся й поплескав Пітера по плечі.

— Розкажи нам про свічкове дерево, — попросив я. — Ти ж бо почав був про нього розповідати.

— Твоя правда, — мовив Джек, — але боюся, що я майже все позабував. Здається, горіхи в нього десь такі завбільшки, як волоські, а листя, якщо не помиляюся, біле. Але я не певен.

— Гм-гм! — гмукнув Пітер. — Саме сьогодні я бачив таке дерево, як ти кажеш.

— Невже? — вигукнув Джек. — А далеко звідси?

— За півмилі, не більше.

— То веди мене до нього, — мовив Джек, — хапаючи сокиру.

За кілька хвилин ми вже пробиралися втрьох крізь чагарі, а Пітер вів перед.

Скоро ми дійшли до того дерева. Джек пильно його оглянув і вирішив, що, мабуть, воно таки свічкове, його листя мало гарний сріблисто-білий колір і чудово вирізнялося на тлі навколишньої темної зелені. Ми відразу ж понапихали повні кишені горіхів, а тоді Джек сказав:

— Тепер, Пітере, вилізь на оту кокосову пальму та виріж мені довгу галузку.

Пітер скоро вернувся з галузкою, хоча йому довелося попоморочитися, бо пальма була висока, а він звик рвати горіхи з молодих дерев і не часто лазив на великі. Листя на гілляці було таке здоровецьке й грубе, що ми дивом дивувалися. Коли подивишся здалеку на кокосову пальму, то впадає в око високий рівний стовбур без єдиної гіллячки, лише на самісінькій вершині буяє крона пір'ястого листу, що ворушиться на вітрі, наче м'які опахала. Але побачивши зблизька те листя чи галузки, ми виявили, що вони мають міцне стебло, футів п'ятнадцять завдовжки, а на них з обох боків почережно насаджені вузенькі гострі листочки. Та найбільше нас здивувала чудернацька плівка, схожа на матерію, що сповивала гнізда листків. Пітер сказав нам, що насилу одірвав галузку від стовбура, бо та плівка огортала все дерево, а також, як він спостеріг, інші галузки, надійно підтримуючи широке листя, коли подував борвій. Я не перебільшив, назвавши ту плівку матерією. Розповідаючи про все, що я бачив під час вікопомних мандрів південними морями, я дуже пильнував, аби нічого не перебільшити і не ввести читача в оману. Отож запевняю вас, що плівка страшенно скидалася на грубу брунатну бавовняну тканину. Посередині її було шво чи волокнина, від якої розходилися інші волокна, такі завтовшки, як щетина. Ті волокна, дуже довгі й цупкі, лежали двома шарами, під кутом один до одного, а обидва шари були зліплені дрібноволокнистою липкою речовиною. Придивившись уважніше, ми насилу повірили, що то не витвір людських рук. Ми обережно здерли клапоть тієї дивовижної тканини. Виявилося, що завдовжки він має два фути, а завширшки фут. Ми забрали його з собою як здобуток.

Джек узяв пальмовий листок і, видерши середню жилку, чимдуж подався до табору. Там він розвів невеличке вогнище, підсмажив злегка горіхи й поздирав з них лушпиння. По тому взявся проколювати їх гостряком ні на що не придатного пенала, бо кращого інструмента не було. Далі нанизав їх на жилку з листка, підніс до вогню верхній горіх, і ми радісно переконалися, що свічка запалахкотіла ясним гарним полум'ям. З надміру почуттів Пітер скочив на ноги і принаймні п'ять хвилин танцював без угаву навколо вогнища.

— Вважайте, хлопці, — сказав Джек, погасивши свічку, — сонце сяде за годину, тож не гайнуймо часу. Я піду зрубаю на лук молоденьке дерево, а ви нашукайте собі добрих дебелих палиць, щоб, коли стемніє, ми взялися до діла.

Мовивши так, він поклав на плече сокиру й подався в ліс. Слідом за ним вирушив Пітер, а я взяв шматок щойно відкритої матерії і заходився вивчати її будову. Вона мене так зацікавила, що, коли вернулися товариші, я все ще сидів у тій самій позі.

— А що я тобі казав! — зареготав Пітер. — Ой Релфе, тебе хіба що могила виправить. Ось твоя палиця. Коли ми пішли, а ти залишився з цією штукою, я був певен, що ми й повернемося, а ти все ще її розглядатимеш. Отож я вирубав палицю й для тебе.

— Спасибі, Пітере, — сказав я. — Добряча в тебе душа: замість налаяти мене, що я, правду казати, заслуговую, ти ще й зробив мені послугу.

— Якщо ти бажаєш, я можу тебе вишпетити, — відмовив Пітер. — Але користі з того не буде ніякої, ти ж бо впертий, як осел!

На той час уже споночіло. Ми засвітили свою свічку і, встромивши її у підставку з двох схрещених гілок усередині куреня, посідали на постелі з листя та й узялися до роботи.

— Я хочу таки наладнати лук, — заявив Джек, розколюючи принесену гілляку. — Колись із мене був непоганий стрілець. А що це ти надумався робити? — спитав він, поглянувши на Пітера. Той утягнув до намета кінець довжелезної палиці й силкувався настромити па нього шматок залізного обруча!

— Збираюся йти в пікінери, — відповів Пітер. — Бачиш, Джеку, я виявив, що на мої ніжні м'язи дрючок не дуже годяща зброя, і тішу себе думкою, що списом володітиму краще.

— Ну, якщо довжина надасть тобі сили, — мовив Джек, — то ти, звичайно, будеш непереможний.

Пітерова палиця мала завдовжки цілих дванадцять футів, а що вирубав він її з дуже твердого дерева, то варто було йому обстругати нижній кінець, і з неї б вийшла чудова зброя.

— Дуже вдала ідея, — озвався я.

— Оця? — запитав Пітер, показуючи на спис.

— Атож, — відповів я.

— Гм! От чи ти б уважав її за дуже вдалу, якби вона прошила тобі горлянку!

— Я маю на увазі ідею зробити спис, — засміявся я. — І коли на те пішлося, я теж зміню свій план. Мені не дуже подобається палиця, тож зроблю я собі з цього клаптя пращу. Прочитавши колись про Давида, який убив Голіафа, вождя філістимлян, я так був уподобав стріляти з пращі, що мене вважали за справжнього фахівця.

Отож я заходився майструвати пращу. Довгий час ми працювали мовчки. Зрештою Пітер підвів голову й мовив:

— Слухай-но, Джеку, на жаль, доведеться попросити в тебе ще клапоть хусточки, щоб прив'язати цей паскудний-гостряк. Вона вже й так украй подрана, тож ти її не пошкодуєш.

Джек хотів був віддерти клапоть, аж раптом Пітер схопив його за руку.

— Постривай, чоловіче, — мовив він, — майся на бачності. Ніколи нічого не плюндруй, якщо можеш без того обійтися. Голиш лорда Нельсона — то голи так, щоб не одчикрижити йому губи! Дякую. Стане з мене тих хусточок, що ростуть на кокосових пальмах.

Бідолаха Пітер! З якою приємністю я пригадую і наводжу тепер його жарти й дотепи!

Працювали ми, працювали, аж нараз скинулися, почувши далекий, але вкрай дивний, страшний крик. Долинув він начебто з-над моря, проте був такий далекий, що ми ніяк не могли визначити — з якого саме боку. Вискочивши з куреня, ми побігли до берега й спинилися, дослухаючись. І ось він пролунав знову, гучно й чітко серед тихої ночі — довгий відразливий крик, схожий на ревіння осла. На небі стояв місяць, і ми чітко бачили всі острівці — і в лагуні, й поза нею, — але ніде не видко було живої цяточки. Звідтіля саме подував сильний вітер, але поки ми стояли, вдивляючись у море, він завмер.

— Що це може бути? — спитав пошепки Пітер.

Мимоволі ми підступили ближче один до одного.

— Щоб ви знали, — сказав Джек, — я вже двічі чував цей загадковий звук, але не так голосно, як сьогодні. Тоді він був зовсім невиразний, отож, гадаючи, що мені причулося, я не схотів вас турбувати й нічого не сказав.

Ми ще довго стояли, але ніщо більше не озивалося. Зрештою ми пішли назад у курінь і знову взялися за роботу.

— Диво дивне, — мовив поважно Пітер. — Чи ти, Релфе, віриш у привидів?

— Ні, — відмовив я, — не вірю. Та, казати правду, ті дивні звуки мене трохи бентежать

— А що скажеш ти, Джеку?

— Я не вірю в привидів і не бентежуся, — відповів він. — Я й сам ізроду не бачив привида і не стрічав людину, яка бачила б його на власні очі. Мені довелося пересвідчитись, що всі дивні, нез'ясовані явища майже завжди з'ясовувалися: коли їх досліджували, виявлялося, що вони мають зовсім просту причину. Звичайно, я не уявляю собі, що то був за звук, але цілком певний, що незабаром ми про все довідаємося, і коли це й справді привид, я… я…

— … Його з'їм! — вигукнув Пітер.

— Так, я його з'їм! Ну, хлопці, мій лук і дві стріли вже готові, тож коли ви впоралися з своїм ділом, давайте спати полягаємо.

На цей час Пітер обстругав свого списа і дуже вправно прив'язав залізне вістря; я зробив пращу з тонких стьожок кокосової тканини, посплітавши їх докупи, а Джек змайстрував тугий лук, завдовжки майже п'ять футів, і дві стріли, опірені двома чи трьома великими пір'їнами, що їх зронив якийсь птах. Гостряків у стріл не було, але Джек сказав, що коли стріли добре опірені, їм не потрібно залізного вістря, — досить їх загострити, і вони пречудово влучатимуть. Цього я досі не знав.

— Опірена стріла без гостряка, — сказав він, — то грізна зброя. А неопірена стріла з гостряком — не придатна ні на що.

За тятиву правила наша шворка, вільний кінець її Джек не схотів одрізати й обмотав навколо лука.

Приготувавшись у такий спосіб до завтрашнього походу, ми все ж таки вирішили спершу перевірити свою зброю і випробовували її цілий день. І якраз до речі, бо виявилося, що руки в нас надто незграбні, і нам бракує довершеності. Перш за все Джек побачив, що лук затугий, і довелося його попустити. Спис також виявився заважкий, і ратище треба було обстругати, але вкоротити його Пітер нізащо не погоджувався. Зате праща моя була дуже вдатна, але я так розучився з неї стріляти, що першим же камінцем збив Пітерові бриля з голови і ледве не зробив з нього другого Голіафа. Однак, сумлінно повправлявшися цілісінький день, ми трохи відновили своє вміння — принаймні відновили ми з Джеком. Що ж до нашого Пітера, то він був зроду дуже здібний хлопець і скоро навчився вганяти списа в кокосовий горіх, влучаючи один раз із п'яти.

Я був задоволений, що ми завдячуємо своїми успіхами невичерпній енергії Джека, який примушував нас коритися, коли вже ми вибрали його капітаном. З ранку до ночі він силував нас робити ті самі вправи. Пітерові кортіло бігати і вганяти списа у все, що впадало йому в очі, але Джек поставив кокосовий горіх і напосівся, щоб Пітер без угаву ціляв саме в нього, і лише вряди-годи давав йому спочити. Ми з Пітером кепкували з Джека, але були певні, що ті вправи підуть нам на користь.

Того вечора, хоч які ми були втомлені, а, перш ніж поснути, перевірили й полагодили зброю, готуючись до виправи, в яку мали вирушити завтра рано-вранці.

РОЗДІЛ IX

_{Ми лаштуємось мандрувати круг острова. — Мудрі міркування. — Загадкові явища й дивовижні випадки}

Щойно сонце кинуло перший промінь на неозорі простори Тихого океану, як Джек уже скочив на ноги і, щось гукнувши Пітерові на вухо, щоб його збудити, гайнув до берега покупатися за своїм звичаєм у морі. Цього ранку ми не навідалися, як завжди, у підводний сад, а, щоб не гаяти часу, освіжилися на мілкому, проти свого куреня. Поснідали ми теж похапцем і менш як за годину вже були готові до мандрів.

Надягнувши своє звичайне вбрання, Джек пов'язався поясом із кокосової тканини й заткнув за нього сокиру. Мені він теж порадив припасувати пояс і заткнути коротеньку дрючину або кийок — мовляв, праща навряд чи згодиться, коли ми зійдемося впритул з яким-небудь звіром. Що ж до Пітера, то, хоч він ніс на плечі довжелезного і, правду казати, престрашного списа, ми ніяк не могли його переконати, щоб він залишив палицю. «Бо, коли б'єшся рукопаш, — сказав він, — спис і шага не вартий». Мені ж здавалося, що саме та палиця, висловлюючись його ж таки словами, не варта щербатого шага: на кінці вона була покручена і скидалася на дрючок, яким орудував на малюнку казковий Джек, переможець велетнів; до того ж вона була така важезна, що заміритися нею можна було, хіба що схопивши її обома руками. Проте він узяв її з собою, і ми вирушили в дорогу.

Ми не вважали за потрібне прихопити з собою харчів, бо були певні, що скрізь надибаємо кокосові пальми, які, сказав Пітер, настачать нам удосталь і їжі, й питва, і носових хусточок! Та про всяк випадок я поклав у кишеню збільшувальне скло, аби в разі потреби розвести вогонь.

Ранок видався пречудовий. Такого спокійного мирного ранку всі поодинокі звуки видаються тихими (я не знаю іншого слова, щоб висловити свою думку) — звуки ті не порушували предковічного спокою землі, моря й неба і виявляли, який насправді тихий навколишній світ. Усі звуки були дуже сумовиті, однак мені вони здавалися веселими: і тужливий крик морських птахів, що плавали по рівненькій, мов скло, лагуні або ширяли в небі, і неголосне щебетання малих пташок у кущах, і тихенький плюскіт хвильок, які набігали на берег, і врочисте рокотіння прибою на далеких коралових рифах. Ми йшли поруч піщаним берегом, і серця наші сповнювалися втіхою. Що ж до мене, то я був налитий радощами по самі вінця і, дивуючись самому собі, почав міркувати, чого б то так. І дійшов висновку, що людина найщасливіша тоді, коли в душі її панує цілковитий мир і злагода. Багато разів щастя мені давали всілякі ігри та розваги, однак ніколи не відчував я такої глибокої, приємної радості чи задоволення, як нині. І я ще дужче ствердився в своєму переконанні, коли спостеріг, що Пітер теж почував себе дуже щасливим — та він і сам мені про те сказав. Однак він не виявляв, як звичайно, своїх почуттів — не пританцьовував, не кричав, а йшов поміж нас спокійною ходою, але очі його виблискували, а на обличчі сяяла весела усмішка.

Хай читач не подумає, що всі ці думки постали ще тоді в такій чіткій послідовній формі, як я викладаю їх тепер. Вони народжувалися в моїй свідомості туманні, невизначені, бо я був молодий і не звик до глибоких роздумів.

Як я вже згадував, Пітер ішов берегом по між нас. Ми завше вирушали в похід по острову двома способами. У лісі простували один за одним, бо так було легше йти. Джек завжди вів перед, за ним ішов Пітер, а я чимчикував позаду. Але, прямцюючи пісками, які облямовували острів майже суцільною білою стрічкою, ми йшли вряд, бо так могли легше перемовлятися і мати з того велику втіху. Джек, як найвищий, ішов од моря, а Пітер посередині, отже обидва ми могли перекинутися з ним словом, і він з нами теж, а якби мені й Джекові закортіло між собою поговорити, то Пітерова голова не стояла нам на заваді. Пітер казав з цього приводу, що якби він навіть був не нижчий за нас, все одно міг би йти посередині: Джек-бо часто його лає за те, що слова заходять йому в одне вухо, а виходять в інше, отож голова його не буде нам за перепону.

За кілька хвилин ми вже були далеченько від дому. Пройшовши півмилі, ми опинилися за горбом, і курінь зник з наших очей. Ми простували мовчки, швидкою ходою, але водночас зауважували все цікаве в лісі, на березі і в морі. Обігнувши кряж, що височів над нашою долиною — Долиною Розбитого Корабля, — ми побачили новий видолинок, порослий буйною тропічною зеленню. Нам уже доводилося бачити його з вершини гори, але ми й гадки не мали, що він буде такий мальовничий зблизька. Ми вже збиралися були вирушити на розвідини, коли Пітер нас зупинив і показав на берег.

— Що то, на вашу думку, таке? — спитав він, наставивши списа, ніби чекаючи, що та проява ураз нападе, хоч вона була за добрих півмилі.

Тієї ж миті над скелями знявся білий стовп чи то пари чи бризок. Він сягнув на кілька футів і щез. Якби це діялося біля самісінького моря, то ми б не дуже й здивувалися, подумали б, що то нуртує прибій: у цьому місці коралові рифи підходили так близько до острова, що мало не прилучалися до берега. Отож лагуни тут не було, і важкі океанські хвилі розбивалися майже поряд зі скелями. Проте цей білий стовп виник ярдів за п'ятдесят од берега, де скелі перетинали піщаний пляж і спадали прямовисно в море. Не встигли ми надивуватися, як недалеко від першого здійнявся другий стовп і зник через кілька секунд. Це дивне явище повторювалося через довгі неоднакові проміжки часу. Зрештою ми впевнилися, що стовпи ті були струменем води або водяних бризок, але ніяк не могли збагнути, звідки вони бралися, і вирішили підійти до них ближче.

За кілька хвилин ми досягли того місця, де громадилися грубезні каменюки, мокрі від бризок. Пройти, не замочивши ніг, було важко. Між камінням повсюди зяяли ями. Ми спинилися, чекаючи, доки вигулькнуть ти струмені. Аж ось біля нас щось спочатку глухо загуркотіло, потім забулькало й засичало. Ще мить — і з розколини вирвався грубий струмінь води, шугнувши угору так потужно і так близько від мене з Джеком, що мало нас не зачепив. Ми стрибнули вбік, але запізно — згори линула злива бризок і промочила нас до рубця.

Пітер стояв трохи далі; він одбувся легко і, зауваживши наш жалюгідний стан, зайшовся веселим реготом.

— Стережіться! — крикнув він. — А то скупаєтеся знову!

Скоро він це мовив, як з іншої щілини шугнув іще один струмінь, що знову нас облив із ніг до голови.

— Цікаво, звідкіля він вигулькне цього разу, — мовив він, стурбовано озираючись і лаштуючись уже тікати.

Раптом щось засичало чи захропло, і з-під самісіньких Пітерових ніг бурхнув струмінь води; він підкинув його в повітря, оповив хмарою бризок і жбурнув додолу. Бідолаха так гепнув, що ми перелякалися й кинулися йому на поміч. Ми боялися, що Пітер попереламував собі кістки, але, на щастя, він упав у густу траву й лежав там, ледве дихаючи.

Тепер настала наша черга сміятися, та ми не були певні, чи й справді Пітер цілий і неушкоджений, і не знали, де випорсне новий струмінь, отож мерщій допомогли йому підвестися і чимдуж гайнули з того місця.

Я цілком упевнений, що водяний струмінь був дуже сильний і що він збив Пітера з ніг, проте бігме не скажу, на яку саме висоту він його підкинув, бо з несподіванки я був зовсім знетямився, та ще й бризки засліпили мені очі, отож тієї миті я зовсім не годен був спостерігати, що навкруг мене робиться.

— Що ж тепер нам діяти? — сумовито запитав Пітер.

— Розвести вогонь та обсушитися, — відповів Джек.

— А ось маємо й паливо, — докинув я, піднімаючи суху гілку.

Ми подалися до лісу, і через якусь годину наш одяг був знову сухий. Поки він висів над багаттям, ми пішли до моря й скоро зауважили, що струмені ті вигулькували одразу після того, як набігала велика хвиля, і не раніше. Більше того, вони з'являлися тільки тоді, коли хвиля була здоровезна. Отож ми зробили висновок, що під скелями є печера, куди великі хвилі заганяють воду, і, не знаходячи виходу, вода та шугає крізь малі щілини. Принаймні ми не мали іншого пояснення тим дивовижним струменям, а що ця причина була дуже проста й можлива, то ми взяли її на віру.

— Слухай-но, Релфе, що це там у воді? Може, акула? — спитав Джек, коли ми вже хотіли йти.

Я відразу ж побіг до Джека на кам'яний прискалок, що нависав над морем, і, нахилившись, почав удивлятись у воду. Там, на глибині, ледь вимальовувалися обриси якогось зеленкуватого тіла. Я придивився пильніше, і мені здалося, що воно трохи ворухнулося.

— Скидається на рибу, — зауважив я.

— Гей, Пітере! — гукнув Джек. — Неси-но свого списа. Тут йому е робота.

Та коли ми спробували досягти тіло списом, виявилося, що він закороткий.

— От бачите! — глузливо мовив Пітер. — А ви ж казали, що спис мій задовгий.

Тоді Джек занурив списа і ширнув щосили, випустивши його з рук; хоч він наче й добре націлився, але, мабуть, схибив: спис виринув, ми його витягли, а блідо-зелене тіло виднілося на тому самому місці, спроквола ворушачи хвостом.

— Диво дивне, — мовив Джек.

Диво те й справді було дуже дивне, і хоч скільки Джек та ми з Пітером ширяли списом, а не могли ані вцілити, ані прогнати його. Отож нам довелося йти далі своєю дорогою, так і не збагнувши, що то було таке. Я дуже зацікавився тим дивним явищем, і воно довго не йшло мені з думки. Та зрештою я заспокоїв себе, поклавши скористатися слушною нагодою і знову прийти на це місце.

РОЗДІЛ X

_{Ми знаходимо силу смачних корінців та плодів. — Перед нами поступово відкриваються багатства Коралового острова. — Індійська смоківниця. — Дерево, що його підпирають природні підпори. — Ми знаходимо дичину. — Водяне птаство. — Пречудове відкриття і предивне вбивство. — Ми живемо, як у бога за пазухою}

Обстеживши маленьку долину, ми були задоволені, бо знайшли там не тільки ті дерева, що росли в нашій долині, але й два чи три інші види. До того ж нам пощастило надибати цікаве овочеве дерево. Джек сказав, що це, мабуть, таро; він читав був у книжках, що остров'яни південних морів повсюдно харчуються його плодами. Ми також знайшли силу-силенну ямсу та інших бульб, що скидалися на картоплю. Вражені приємною несподіванкою, ми дякували долі, що вона закинула нас на такий родючий і настачений всілякими життєвими благами острів. І аж потім виявили, що наш острів, власне, нічим не відрізнявся від тисячі інших південних островів. Чимало їх були ще багатші й родючіші, та навіть коли ми дізналися про це, нам і на думку не спало ремствувати на свою долю.

Отож ми понапихали тими бульбами кишені, аби спожити їх за вечерею, про яку йтиметься нижче. Бачили ми також силу різних барвистих пташок і знову помітили сліди якоїсь тварини. Тим часом сонце схилилося до заходу, отож ми вернулися на берег і, пробравшися попід скелями, зайшли в сусідню долину. То була та сама долина, що, як я вже казав, перетинала весь острів. Вона була набагато ширша й мальовничіша за ті, що ми досі споглядали. Тут росли дерева найрозмаїтішої форми, височини й кольору; багатьох з них ми не бачили в інших долинах: потік у цій долині був більший, а грунт родючіший, ніж у Долині Розбитого Корабля, отож вона ще буйніше поросла лісом і травами. Деякі дерева мали темно-зелене лискуче листя, інші красувалися ясними теплими барвами, які вирізнялися на тлі блідої зелені, що панувала скрізь і всюди. Придивившись, ми розпізнали широкі темні верховіття хлібного дерева із золотими плодами, чисте сріблясте листя свічкового дерева і кілька видів, що дуже нагадували сосну, а серед них групами й поодинці здіймалися крони розлогих кокосових пальм, які похитували ошатними пір'ястими галузками ген-ген високо над рештою дерев, наче плем'я статурних велетнів, що стояли на варті, оберігаючи ці розкішні ліси.

Понімілі від захоплення, ми озиралися навколо, аж раптом Джек здивовано скрикнув і показав убік:

— Ось індійська смоківниця.

— А що таке індійська смоківниця? — спитав Пітер.

— Дуже цікаве дерево, як ти сам пересвідчишся, — відмовив Джек. — Тубільці називають його аоа, якщо я не помиляюся, і воно має одну дивовижну властивість. Та й здоровезне ж воно нівроку!

— Воно! — повторив Пітер. — Таж їх тут добрий десяток! Невже ти забув граматичні правила? Де ж твоя вченість, Джеку?

— Отже, ні, — відмовив Джек, — це одне дерево. Придивися краще, і ти сам переконаєшся.

І справді: те, що здавалося на перший погляд цілим гаєм, виявилося одним деревом. Воно мало світлу блискучу кору і ланцетовидне дрібне листя гарного жовтуватого кольору. Але диво полягало в тому, що гілки, відходячи горизонтально від стовбура, пускали донизу довгі паростки чи то волокна, які, сягаючи землі, вкорінювалися і вкривалися корою, точнісінько наче стовбур. Волокна тії спадали і з високих, і з низьких гілок, підтримуючи їх, мов природні колони; деякі з них були такі грубі, що на перший погляд здавалися справжніми стовбурами. Вони були різної величини і в різних стадіях розвитку — від товстих колон до мотузочок, які ще не встигли укоренитися, і рудих тоненьких ниток, що не сягнули землі і розгойдувалися з кожним подихом вітру. Одне слово, нам здалося, що якби тільки була змога, те однісіньке дерево розрослося б зрештою на весь острів.

Небавом по тому ми натрапили на інше цікаве дерево. А що його деревина, маючи незвичну будову, стала нам у неабиякій пригоді, то воно заслуговує на опис. То був розкішний каштан, але Джек не відав, як він зоветься. На ньому рясно вродило каштанів, і ми понабирали їх у кишені. Але найчудовіший був його стовбур. Він здіймався десь на дванадцять футів у височінь, не маючи жодної гілки, і був не дуже й грубий: навпаки, навіть затонкий, якщо зважити на височину дерева; зате стовбур той мав чотири або п'ять незвичайних ребер. Аби читач краще зрозумів, я попрошу його уявити, що до стовбура прибили руба п'ять дощок два дюйми завтовшки і три фути завширшки, що сягали від землі аж до гілок, і що ті дошки вкрилися корою дерева і зрослися з ним. Словом, вони правили за природні підпори, без яких стовбур не витримав би ваги крислатої крони. Тих каштанів була сила-силенна — і великих, і малих. Росли вони здебільшого над потоками.

Оглядаючи невисокий каштанчик, Джек цюкнув сокирою і відколов од підпори тріску.

Виявилося, що деревина міцна, проте колеться легко. Тоді він заходився рубати на повну силу і скоро відколов підпору прикро біля стовбура, спершу підрубавши її згори і знизу. Таким чином він переконався, що, в разі потреби, ми можемо дістати готові, наче попиляні, короткі дошки будь-якої ширини й товщини. Це було відкриття великої ваги, мабуть, найважливіше з тих, що ми зробили, відколи почали обстежувати острів.

По тому ми рушили назад до моря, збираючись отаборитися на березі, бо в лісі не мали рятунку від москітів. Дорогою ми доволі намилувалися птахами, що пурхали й виспівували навколо. Серед них ми зауважили гарненького папугу зеленої масті з синьою голівкою й червоним пір'ячком на грудях. Бачили також красивих горлиць і зграї голубів. Багато птахів були надзвичайно барвисті — переважно ясно-зелені, сині й пурпурові. Не раз ми пробували їх уполювати луком або пращею — не з мисливського запалу, а щоб дізнатися, чи їхнє м'ясо їстівне. Але нам ніяк не щастило, хоч разів зо два ми майже вцілили. Трохи згодом повз нас пролетіла зграя голубів. Я кинув навмання камінець із пращі у середину зграї, і мені поталанило: один голуб упав мертвий. Небавом по тому згори долинув гучний свист; задерши голови, ми побачили зграю диких качок, що летіли до берега. Ми простежили за ними, помітили, де вони сіли, пішли слідом і натрапили на прекрасне синє озеро завдовжки не більше як двісті ярдів, що потонуло в лісовій гущавині. На його гладенькій поверхні, де, як у дзеркалі, відбивалася кожна гілочка й кожен листок, плавали дикі качки всіляких порід, шукаючи поживу серед осоки й широколистого латаття, а понад берегом заклопотано снувало багато пташок, що скидалися на водяних курочок. Щойно ми виткнулися з гущавини, як уся та громада знялася в повітря, залопотівши крилами, йдучи край берега, ми зауважили, що в озері є риба, але яка саме — не відали.

Ми з Джеком вирішили пополювати на качок, а Пітерові загадали тим часом розпалити на березі вогнище. Півгодини ми пильно шукали тих качок, але так і не знайшли. Ми вже хотіли повертати, аж раптом нашу увагу привернуло дивовижне видовище — такого нам ще не доводилося бачити.

Ярдів за десять од нас росло розкішне дерево: можу сказати з певністю, що більшого на острові ми не бачили. Стовбур його був у діаметрі принаймні п'ять футів і мав гладеньку сіру кору; розлога крона поросла ясно-зеленим листям, серед якого звисали кетяги жовтих плодів, такі рясні, що аж гілля вгиналося від їхньої ваги. Плоди ті мали довгасту форму і, скидалися на сливу, однак були куди більші за неї.

Під деревом їх лежала сила-силенна, а між ними спало принаймні двадцятеро свиней — старих і молодих, великих і малих; очевидячки, спочивали після недавнього бенкету.

Ми з Джеком мало не зареготалися, дивлячись на здоровезних, гладких одоробал, що спочивали, рохкаючи й хропучи, серед своїх недоїдків.

— Ану, Релфе, — пошепки мовив Джек, — уклади-но в пращу камінь — та здоровий — і пусти в гладку свиню, що лежить до тебе задом. Я ж спробую встрелити он те порося.

— То, може, краще їх збудити? — шепнув я. — Не гоже вбивати їх уві сні.

— Якби я полював задля спорту, Релфе, то, звичайно, спершу збудив би їх; але ж нам потрібне м'ясо, тому хай собі лежать. Крім того, хтозна, чи ми їх уб'ємо. Ну-бо стріляй.

Я замахнувся й так влучно кинув камінь, що він луснув свиню просто в бік, наче в барабан. Але з того анічогісінько не вийшло. Свиня зірвалася на ноги, закувікала з несподіваного болю і порснула в гущавину. Тієї ж миті бренькнула тятива Джекового лука, і стріла прошила поросяті вухо, пришпиливши його до землі.

— Я таки схибив! — вигукнув Джек і майнув уперед із піднятою сокирою.

Порося заверещало, вирвало з землі стрілу й кинулося з нею навтьоки слідом за всім табуном. Мить — і вони зникли в кущах, хоч ми ще довго чули, як вони кувікають, тікаючи далі й далі.

— Чи ти ба, як нам не пощастило, — озвався Джек, тручи кінчик носа.

— Дуже не пощастило, — підтакнув я, погладжуючи підборіддя.

— Ну, то гайда мерщій до Пітера, — сказав Джек, — бо вже сутеніє.

І ми мовчки подалися лісом до берега.

Вийшли на берег, дивимося: лежить купа дров, багаття вже зайнялося, все готове, а Пітера ніде не видко. Ми неабияк здивувалися, але Джек висловив гадку, що Пітер, мабуть, пішов по воду; отож він аговкнув, аби той знав, що ми вже прийшли, і сів на каменюку. Я ж скинув куртку і взяв сокиру нарубати дров. Та не встиг я ступити й кроку, як здаля долинув страшенний вереск, тоді почулося свиняче кувікання й голосне «Ура».

— Здається мені, що наш Пітер стрівся зі свиньми, — мовив я.

— Коли коса находить на камінь, — сказав сам до себе Джек, — то невідомо, хто…

— Ура! — знову вигукнув удалині Пітер. Ми враз повернулися, вдивляючись у той

бік, і небавом побачили Пітера: він чимчикував берегом, настромивши на списа порося! Коли Пітер підійшов до нас, Джек ляснув його по плечі й вигукнув:

— Молодець! Виявляється, з нас трьох ти ціляєш найкраще.

— Поглянь-но, Джеку! — закричав Пітер і зняв зі списа порося. — Впізнаєш цю дірку? — спитав він, показуючи на поросяче вухо. — Тобі знайома ця стріла, га?

— Оце то диво, скажу я тобі! — мовив Джек.

— Авжеж диво, — перебив його Пітер, — але, на бога, поки що нічого не розказуй, давай спершу повечеряємо, бо я голодний, як вовк: не просте то було діло битися з цілою зграєю свиней на чолі з їхньою прабабою, що наїжачилася, мов велетенський дикобраз!

Отож ми заходилися біля вечері, і коли розіклали всі свої припаси на пласку каменюку коло вогнища, то в нас очі розбіглися — так багато було всіляких наїдків. По-перше, ми мали порося, потім корінці таро, батат, картоплю, шість слив і, нарешті, голуба. До цього всього Пітер додав ще шмат цукрової тростини: незабаром після того, як ми розійшлися, він знайшов невеличку ділянку, зарослу нею.

— І ділянка та була майже квадратова, — сказав він, — отож я переконаний, що її засадила людина.

— Може бути, — зауважив Джек. — Видно з усього, що на острові колись мешкали тубільці.

Ми довго сушили собі голови, що робити з поросям. Жоден з нас ніколи не вичиняв свиню, і ми не знали, з чого почати; крім того, в нас була лише сокира: ножа ми забули в таборі. Зрештою Джек підвівся й сказав:

— Годі, хлопці, марнувати час на розмови. Бери-но, Пітере, порося. Поклади задню ногу на колоду. Отак, — і він за одним махом одрубав ногу разом із стегном. — Тепер клади другу ногу.

Відрубавши обидві задні ноги, Джек розпанахав їх у кількох місцях, настромив кожну на загострений патичок і примостив біля вогнища смажитися. По тому ми розчинили голуба, викинули всі нутрощі, прополоскали у солоній воді й теж настромили на рожен над вогнем. Поки м'ясо смажилося, ми викопали біля вогнища ямку, поклали туди наші овочі й пригорнули землею та гарячим приском.

Корінці таро, помережані сірими плямами, були продовгуваті, дюймів десять завдовжки й чотири або п'ять завтовшки. Вони мали товсту шкуринку й трохи скидалися на ірландську картоплю. Смак у них був пречудовий.

Батати були майже круглі і мали грубу руду шкурку. Вони виявилися солодкі на смак і дуже приємно пахли. Картопля теж була на диво солодка й добра, так само, як і сливи. По тому дійшла черга до свинячого й голуб'ячого м'яса. Воно теж припало нам до смаку. Словом, вечеря була — кращої й не треба, такої ми вже давно не заживали. Джек сказав, що годі й рівняти її з корабельною стравою, а Пітер — той заявив, що коли ми надовго залишимося на острові, він неодмінно стане обжерою або епікурійцем.^[3] Джек же відповів, що йому не слід того боятися, бо він, Пітер, став уже і тим, і другим!

Отож, наївшися по саму зав'язку і не забувши закусити сливами, ми зручно поклалися на лігво з галузок під кораловим прискалком і поснули.

РОЗДІЛ XI

_{Що буває, коли людина наїсться понад міру. — Сумирна порада купатися в холодній воді. — Пояснення «страшного крику». — Дивні птахи, що звуться пінгвіни. — Властивість кокосової пальми. — Як утворилися коралові острови. — Загадкові сліди. — Дивовижні відкриття і сумне видовисько}

Коли ми прокинулися наступного ранку, сонце вже підбилося вгору; отож я дійшов висновку, що після надмірно тривної вечері людина рано не буде вставати. Проте ми почувалися дуже добре, мали гарний настрій і аж ніяк не заперечували проти сніданку. Та спершу ми за звичаєм покупалися, щоб дістати наснагу.

Згодом я часто дивувався, чому мешканці моєї любої батьківщини так рідко вдаються по допомогу до найцілющої з усіх стихій — води. Я маю на увазі холодні купелі. Звичайно, я розумію, що купатися в морі або в річці зимової пори не дуже приємно, не те що нам було на Кораловому острові. Але мені відомо з власного досвіду, що можна натомість чудово покупатися у великій балії. Скупавшися в морі або навіть у балії — по тому, як я вернувся до Англії, — я почував себе таким свіжим, чистим, сповнювався такої сили й радості, що швидше відмовився б од сніданку, ніж від холодної купелі. Хай читачі мої пробачать, якщо я спитаю, чи купаються вони щоранку; а коли вони скажуть, що ні, то хай дарують мені за пораду відразу розпочати ранкові купелі. Останнім часом, облишивши сповнене пригод мандрівне життя, яке я так довго провадив у чужих землях, я почув про так звані водяні процедури. Я не знаю добре тих процедур, тому не хочу їх звеличувати і не маю наміру гудити. З цього приводу спадає на думку прислів'я, що не треба, мовляв, передати куті меду. Може, воно й так, але часом буває, що куті не додають меду; протягом своїх мандрів я так натішився холодними купелями, що, гадаю, краще ризикнути, купаючись уволю, аніж себе обмежувати. Така моя скромна гадка, що спирається на неабиякий досвід; я пропоную її, покірно вибачаючись, своїм читачам, що, може, заперечуватимуть мені: мовляв, вони краще знають, що їм слід робити, а чого не слід. Вертаючись до розповіді, перепрошую за відступ.

Отож подалися ми далі. Ледве ми пройшли милю з невеличким гаком і почали відчувати приємне тепло, що завжди огортає тіло від швидкої ходи, як за прискалком, звідки нам відкрилося нове гроно мальовничих острівців, нараз завмерли на місці: до нас знову долинув той самий страшний крик, котрий так нажахав нас уночі кілька день тому. Проте цього разу ми злякалися куди менше: тоді-бо діло діялося глупої ночі, а нині був день; я ж переконався (хоч і не можу пояснити, чому так буває): те, що лякає нас у нічному мороці, здається зовсім нестрашним при денному світлі.

Почувши той крик, Пітер одразу ж наставив свого списа.

— Що воно таке? — запитав він, озираючись на Джека. — Слухай-но: коли ми й далі будемо щохвилини жахатися та дивуватися, як увесь цей тиждень, то краще нам звідси забратися. Хай йому грець, цьому острову, не треба мені його бататів, лимонаду, дичини й слив!

Щойно Пітер це мовив, як крик залунав знову, цього разу ще гучніше.

— Він долинає з островів, — мовив Джек.

— Значить, там мешкає віслюків привид, — зауважив Пітер, — бо я зроду ще не чув нічого подібнішого на крик віслюка.

Ми почали вдивлятися в ті острови і розгледіли на найбільшому якісь дивні фігурки, що ходили берегом.

— Солдати! Певна річ, солдати! — вигукнув украй здивований Пітер.

Правду казати, Пітерове зауваження здалося мені цілком підставним, бо з такої далекої відстані фігурки ті нагадували загін солдатів. Убрані в сині куртки й білі штани, вони шикувалися колонами, утворювали шереги й каре, маршували в різні боки й один ряд проти одного. Щойно ми до них придивилися, як з-над моря знову долинув той страшний крик, і Пітер висловив гадку, що то, мабуть, армійський полк: його, мовляв, послали сюди винищити до ноги тубільців. Почувши це, Джек зареготався й мовив:

— Схаменися, Пітере. Адже то пінгвіни!

— Пінгвіни? — перепитав Пітер.

— Авжеж пінгвіни, Пітере. Всього-на-всього пінгвіни — великі морські птахи. Ти сам переконаєшся, коли ми навідаємося до них човном, — споруджувати його я розпочну відразу, тільки-но ми повернемося до свого куреня.

— Виходить, наші страшноголосі привиди й кровожерні солдати перетворилися на якихсь там пінгвінів — великих морських птахів! Нічого не скажеш. Тоді я пропоную якомога швидше йти далі, а то ще, чого доброго, наш острів перетвориться на примару, перш ніж ми обійдемо його навколо.

Коли ми рушили, я почав міркувати про дивних птахів, яких Джек спромігся описати дуже побіжно й невиразно. Мені кортіло якомога швидше спорудити човна, щоб роздивитися їх ближче. Та поступово думки ті зблякли, і я почав роздивлятися навколишню місцевість, де було багато цікавого.

Другу ніч ми провели майже так само, як і першу, пройшовши, за своїми розрахунками, дві третини дороги навколо острова. Наступної ночі ми сподівалися спати в своєму курені. Гадаю, не варто переповідати все, що ми казали й бачили протягом другого дня, бо ми не відкрили більше нічого важливого. Берег і ліс, які ми обстежили, нічим не відрізнялися від тих, що про них я вже розказував. Однак ми зробили деякі спостереження, а саме:

Побачили, що хоч багато плодових дерев росли тільки по долинах, а деякі лиш на берегах потоків, де грунт був найродючіший, зате кокосові пальми траплялися по всіх усюдах: не тільки на схилах гір, а й на морському березі, і навіть, як я вже відзначав, на самому кораловому рифі, де земля, якщо можна назвати її землею, складалася з сипкого піску, перемішаного з уламками черепашок і коралами. Це корисне дерево росло так близько від моря, що в багатьох місцях бризки з бурунів обмивали його коріння. Проте дерева, що росли на піску, буяли таким самим розкішним листям, як і ті, котрі зеленіли по долинах, а сік горіхів був такий самий смачний. Крім того, я помітив, що на вершечку високої гори, на яку ми ще раз вилізли з іншого боку, була сила черепашок і уламки коралів; це доводило, що Джек правду казав: або острів був колись під морем, або море колись було над островом. Іншими словами, оскільки черепашки й корали ніяк не могли видряпатися на вершину, то їх, мабуть, викинуло хвилями, коли вершина була врівні з морем. Ми чимало сушили над тим голову і зрештою поставили собі запитання: «Що підняло острів на теперішню височінь?» Але ніяк не могли дошукатися задовільної відповіді. Джек гадав, що його виштовхнув вулкан, а Пітер сказав, що він сам підскочив! Ми також помітили те, чого досі не зауважили, а саме: кам'яні породи, з яких складався острів, зовсім одрізнялися від коралових рифів на березі, де безнастанно працювали дивовижні комашки. Здавалося, що вони з одного каменю, схожого на вапняк, але коралові рифи були поточені крихітними чарунками, де жили комахи, а скелі виявилися тверді й суцільні, без жодних ознак тих чарунок. У своїх міркуваннях та розмовах із того приводу ми часом сягали таких глибин, що, на Пітерову думку, могли втопитися, хоч як добре вміли пірнати! Проте його жарти не заважали нам обмінюватися гадками й робити дорогою спостереження.

У лісах ми виявили ще кілька ватаг свиней, але не вбили жодної, бо мали більше ніж удосталь харчів. Бачили ми також багато їхніх слідів. Серед них нам упали в око сліди меншої тварини, які ми обстежили дуже пильно, але так і не дійшли певного висновку, кому вони належать. Пітер вважав, що то сліди малого собаки, але ми з Джеком дотримувалися іншої думки. Вони нас дуже зацікавили, особливо, як ми спостерегли, що сліди ті траплялися в одному місці, наче тварина блукала там без будь-якого ладу і без певної мети. Рано-вранці третього дня ми помітили, що сліди стали набагато численніші, а в одному місці вони протоптали в ліс справжню стежку, яка, проте, вела в таку гущавину, що ми насилу продиралися крізь неї. Нам дуже кортіло виявити, що то була за тварина та куди вона простувала, і ми поклали йти слідом далі й, коли можливо, розкрити таємницю. Пітер сказав з посміхом, що, певна річ, вона, як завжди, виявиться надзвичайно простою і зовсім не таємницею!

Стежка здавалася завеликою, щоб її могла вторувати тая тварина, і ми дійшли висновку, що її протоптав якийсь більший звір, а вона лише нею ходила. Але виткі рослини й густі чагарі повсюди ставали нам на заваді, тож ми продиралися з неабиякими труднощами. Раптом, вийшовши на прогалину, ми почули тихий нявкіт і побачили на стежці чорну тварину.

— Дикий кіт! — вигукнув Джек, налаштувавши стрілу, й пустив її так поспішно, що не вцілив, і стріла застряла в землі за добрих півфута збоку. Дикий кіт, на диво, не втік, а підійшов поволі до стріли й понюхав її.

— Зроду не бачив такого кумедного дикого кота! — вигукнув Джек.

— Мабуть, це приручений дикий кіт, —сказав Пітер, націлюючи списа.

— Стривай! — вигукнув я і поклав йому на плече руку. — Мені здається, що бідолашний кіт сліпий. Бачиш, як він, ідучи, натикається на галузки. Мабуть, він дуже старий.

І я кинувся до нього прожогом.

— Оце то диво, — сказав Пітер, стримуючи сміх. — Старезний дикий кіт!

Ми виявили, що бідолашний кіт не тільки майже сліпий, ай цілком глухий, бо він не чув наших кроків, аж поки ми підійшли до нього ззаду майже впритул. По тому він стрибнув, крутнувся, чорна шерсть його стала сторч, і, вигнувши спину та задерши хвоста, він хрипко нявкнув і пирхнув.

— Бідолаха! — сказав Пітер, помалу простягаючи руку, аби погладити кота. — Киць-киць-киць!

Як тільки кіт теє почув, лютість його де й ділася. Він підійшов до Пітера, дав себе погладити, замуркотів і заходився тертися об його ноги. Видно було, що він страшенно радий.

— Він не дикіший за мене! — вигукнув Пітер, беручи його на руки. — Він зовсім свійський. Бідолашна кицька!

Ми обступили Пітера, дуже здивовані та й, правду казати, розчулені. Кіт терся головою об Пітерову щоку, лизав йому підборіддя, тицяв — за малим не буцав — головою в шию і весь час муркотів так, що я ще зроду й не чув: не знаючи, як дати вихід своїм почуттям, він водночас і муркотів, і нявкав. Такий вияв радості й любові привів нас одразу до висновку, що кіт, напевне, колись знався з людиною, і ми вирішили, що багато років тому його залишено на острові ненароком чи навмисне, отож він так і зрадів, зустрівши знову людей. Поки ми пестили кота й про нього розмовляли, Джек роздивлявся галявину.

— Овва! — вигукнув він. — Це скидається на зруб. Тут гуляла сокира. Погляньте-но на ці пеньки.

Ми почали роздивлятися пильніше і небавом познаходили дерева, поцюкані, без сумніву, сокирою, а також пеньки й обрубане гілляччя; однак усе те геть поросло мохом і, за всіма ознаками, перебувало в такому стані вже кілька років. Ані на стежці, ані серед кущів не було видно людських слідів, а котячі попадалися всюди. Ми сповнилися рішучості йти стежкою аж до її кінця, і Пітер пустив кота додолу. Але він був такий кволий і так жалібно нявкав, що Пітер знову взяв його на руки. За кілька хвилин кіт міцно заснув.

Ярдів за десять далі ми побачили ще більше зрубаних дерев, і стежка звернула праворуч берегом потоку. Нараз ми підійшли до місця, де колись, очевидячки, стояв грубо збудований міст; каменюки з нього лежали розкидані по річищу, а ті, що лишилися на берегах, зовсім поросли мохом. Мовчки дивуючись, ми рушили далі й, пройшовши ще кілька ярдів, побачили під захистком хлібних дерев невеличку хижу. Навряд чи я спроможуся дати читачам цілковите уявлення про ті почуття, які охопили нас, коли ми її несподівано вгледіли. Ми довго стояли, мовчали й чудувалися, бо в тому куточку панувала глибока й сумовита тиша, яка надзвичайно нас уразила; і коли ми зрештою заговорили, то приглушеним шепотом, наче попали у володіння страшної надприродної сили. Навіть Пітер, котрий у всіх випадках балакав жваво й гаряче, тепер притишив голос; у цій-бо мовчазній, самотній, порожній хатині — такій дивній на вигляд, такій далекій від усякого людського житла, такій старій, занедбаній і безлюдній за всіма ознаками — було щось моторошне, що впало на наші душі, мов тінь од чорної хмари, і затулило сонячне проміння, яке наповняло нас, відколи ми почали мандрівку навкруг острова.

Хижа була грубої й простої будови. Завдовжки вона мала не більше як дванадцять футів, завширшки десять, а заввишки футів сім чи вісім. Вона мала одне вікно, або, точніше, невеличку раму, в якій, може, колись стояла шибка, але нині порожню. Двері були надзвичайно низькі, збиті з грубих дощок, а дах покритий широким кокосовим і банановим листям. Але вся вона перебувала в стані цілковитої руїни. Мох і бур'яни росли по всіх усюдах. Дерево зовсім подірчавіло; дах замалим не провалився і, здавалося, тримався лише на густому плетиві витких рослин та галузок, що за ті роки, коли хата стояла пусткою, вкрили його майже цілком; а над ним простяглися дебелі пишно-зелені віти хлібного дерева та інших дерев, кидаючи густу похмуру тінь над обійстям, ніби оберігаючи його від денної спеки і світла. Ми довго розмовляли пошепки про цю дивну оселю, перш ніж зважилися до неї підійти, а коли підійшли, то — принаймні я — з неабияким острахом.

Спочатку Джек спробував зазирнути у вікно, але що дерева, як я вже казав, кидали густу тінь, а всередині панував морок, то він нічого не зміг роздивитися; отож ми натиснули на клямку й відчинили двері. Клямка була залізна й майже зовсім поточена іржею. В такому стані були й завіси, які зарипіли, коли двері відчинилися. Увійшовши, ми спинились, як укопані, й озирнулися навколо, вражені моторошною тишею. Але те, що ми побачили, просто нас приголомшило. В кімнаті не було ніякої обстави, крім невеличкого дерев'яного ослона й залізного казанка, майже суцільно поточеного іржею. В найдальшому кутку стояло низеньке ліжко, на якому в купці пороху лежали два кістяки. Ми підступили до них; серця наші калатали. Один був кістяк чоловіка, другий — собаки, що простягся поряд, поклавши голову йому на груди.

Відкриття те нас вельми схвилювало, і ми насилу стримували сльози, споглядаючи сумні останки. За хвилю ми завели розмову про бачене та почали роздивлятися по хаті й поза хатою, сподіваючись дізнатися ймення та історію життя бідолахи, який помер у самотині і за яким ніхто не тужив, окрім кота і вірного пса. Та ми нічогісінько не знайшли, ані книжки, ані клаптика паперу. Знайшли тільки спорохнявілі рештки, що колись були одягом, і стару сокиру. Проте на тих речах не було жодної позначки, і, зауваживши їхній стан, ми переконалися, що вони пролежали вже багато років.

Аж тепер ми збагнули, чому на вершині гори були пеньки з повирубуваними ініціалами, хто посадив цукрову тростину та звідки взялися інші сліди людини, які ми зауважили під час походів по острову. Ми дуже засмутилися, подумавши, що нас теж може спіткати така сама доля, якщо ми осядемо тут на багато років і нас не врятує який-небудь зайшлий корабель або тубільці, що припливуть на острів. Не маючи жодних вказівок, чому цей бідолаха опинився в такому відлюдному місці, ми почали розмірковувати, що його сюди привело. Я вважав, що він моряк з розбитого корабля, команда якого тут уся загинула, окрім нього, його собаки й кота. Але Джек схилявся до думки, що він утік з корабля і взяв із собою задля товариства собаку й кота. Думали ми й про те, як по-різному повелися собака й кіт. Один-бо загинув як відданий друг біля свого господаря, поклавши йому на груди голову, а інший визнав за краще податися в ліс і прожив там, полюючи, в самотині до глибокої старості. Однак ми не вважали, що котові бракувало відданості, бо не могли забути, як він зрадів, уперше нас зустрівши; ми переконалися, що собака з натури був набагато некорисливіший, аніж кіт, він-бо не тільки не схотів жити по смерті свого господаря, але й, коли довелося помирати, підповз до його тіла й поклав голову на мертві груди.

Ми замислено роздивлялися все, що було в хаті, аж раптом почули радісний Пітерів вигук.

— Слухай-но, Джеку, — мовив він, — оця річ напевне нам згодиться.

— Що там таке? — спитав Джек, кинувшись до нього через кімнату.

— Старий пістоль, — відповів Пітер, піднімаючи зброю, яку він щойно витяг з-під купи трухляків і сміття, що лежала в кутку.

— Атож, він би нам знадобився, — мовив Джек, його розглядаючи, — якби ми мали хоч трохи пороху, а так праща й лук, мабуть, стане в більшій пригоді.

— Твоя правда, я про те й забув, — сказав Пітер. — Та все одно візьмім його; коли не буде сонця, кресатимемо кременем із пістоля вогонь.

Пробувши там добру годину і не знайшовши більше нічого вартого уваги, Пітер узяв старого кота, що дрімав на ослоні, де ми були його поклали, і ми зібралися йти. Виходячи з хати, Джек боляче вдарився об одвірок, який так струхлявів, що розколовся, і вся хата, здавалося, от-от мала впасти нам на голову. Це навело нас на думку її повалити й поховати під нею кістяк. Отож Джек підрубав сокирою другий одвірок, і хата осіла руїною, утворивши в такий спосіб могилу кісткам бідолашного самітника та його пса. По тому ми подалися геть, захопивши казанок, пістоль і стару сокиру, бо з часом вони могли нам дуже згодитися.

Провадячи наш похід, до кінця дня ми обстежили інший бік великої долини, який так мало відрізнявся від місць уже описаних, що я не буду розповідати про нього докладно. Можу проте зазначити, що ми не зовсім позбулися гнітючого настрою, аж поки дійшли до свого куреня, а дійшли ми туди пізно ввечері й побачили, що всі речі лежать там, де ми їх і залишили три дні тому.

РОЗДІЛ XII

_{Щось сталося з саджавкою. — Джекова мудрість і Пітерове зухвальство. — Дивовижна крабова поведінка. — Добрі побажання тим, хто живе далеко від моря. — Джек починає споруджувати невеликого човна}

Спочинок милий і для тіла, і для душі. Проживши довго на світі й зазнавши мінливості зрадливої долі, я переконався, що хоч як би людині велося добре, їй треба через певні проміжки часу цілковитого відпочинку — на додаток до тих годин, що ми бавимо в спокої щоденно. І характер, і тривалість того відпочинку залежить від вдачі людей, а також від обставин, у які вони попадають. Для тих, хто працює, напружуючи розум, за відпочинок править фізична праця. Для тих, хто працює фізично, за відпочинок править глибокий сон. Для пригнічених горем, утомлених життям і засмучених за відпочинок правлять радощі та мир душевний. Більше того, я гадаю, що для легковажних, безтурботних веселунів, пересичених скороминущими втіхами, навіть сум править за своєрідний відпочинок, хоч, може, його слід краще назвати переміною, аніж відпочинком. Та є один різновид людей, позбавлених відпочинку, — не може бути відпочинку для злих. Про них я згадую лише між іншим, бо маю на увазі не душевний спокій, а спочинок для душі та тіла.

Цього спочинку ми вельми потребували, коли вернулися додому, і він здався нам украй солодким по тій мандрівці, про яку я вам щойно переповів. Мандрівка та була не дуже довга, але ми вклали в неї стільки завзяття, що тіло наше пойняла неабияка втома. Розум наш теж був вельми виснажений після всіх тих несподіванок, тривог і роздумів; отож, повернувшись під захисток свого куреня й полягавши, ми відразу ж поринули в глибокий сон. Я кажу це цілком переконано, та й Джек опісля твердив те саме, і хоч Пітер категорично заперечував, але я чув, як він захропів щонайбільше за дві хвилини по тому, як ліг. Отак ми переспали всю ніч та весь наступний день, жодного разу не прокинувшись і навіть з боку на бік не перевернувшись. Коли ми зрештою розплющили очі, сонце вже схилилося до заходу, і ми були такі знеможені, що встали тільки, аби щось перехопити. Як зауважив, позіхаючи, Пітер, ми поснідали, коли з обіду звернуло, а тоді знову полягали й спали аж до пізнього ранку.

Після такого спочинку ми почувалися на добрій силі, але дуже тривожились, аби не погубити лік дням. Тривожилися тому, що, відколи попали на острів, пильно лічили дні, аби знати, коли буде неділя, бо в неділю ми поклали нічого не робити, а тільки спочивати. Однак, поміркувавши, ми дійшли одностайного висновку, що спали один день та дві ночі, і по тому нам стало легше на душі.

Ми подалися притьмом до нашого підводного саду, щоб скупатися й подивитись, як поживає риба, що я її напустив у саджавку. Вода в саду виявилася ще прозорішою й принаднішою, аніж завжди, тож ми з Джеком пірнули в глибінь і заходилися бавитись серед барвистих коралових чагарів, а Пітер борсався на поверхні й намагався хвисьнути нас ногою, коли ми попід ним пропливали. Вдягнувшися, я поспішив до саджавки, та, на превелике своє диво й горе, виявив, що майже всі тварини загинули і вода засмерділася! Я дуже засмутився й почав дошукуватися причини.

— Ех ти, недотепо, — мовив, підходячи, Пітер. — Як могло бути інакше! Риба звикла жити в Тихому океані, а ти сподівався, що вона гараздуватиме в цій ковбані.

— Ай справді, Пітере, — відмовив я. — Здається, ти маєш слушність. Проте, якщо поміркувати, ти трохи помиляєшся, бо я вкинув у саджавку лиш кілька невеличких рибинок і води їм припадало пропорційно стільки ж, скільки мільйонам рибин, що плавають в океані.

— Гей, Джеку! — крикнув Пітер, махаючи рукою. — Іди-но сюди, коли твоя ласка. Релф балакає, як справжній філософ. Поможи нам, бо він знявся так високо, що я його вже не бачу!

— Що там таке? — запитав Джек, витираючи свого довгого чуба рушником із кокосового волокна.

Я переповів Джекові свої міркування, і, на мою втіху, він цілком зі мною погодився.

— Найкраще було б, — сказав він, — спочатку вкинути до саджавки дві чи три рибини, а коли виявиться, що вони живі й здорові, пустити ще кілька. Поглянь-но сюди, Релфе, — додав він, показуючи на береги саджавки, що дюймів на два над водою вкрилися шаром солі, — і сягни своїм філософським розумом трохи глибше. Звідти випарувалося стільки води, що вона стала занадто солона для живої істоти. Тобі слід час од часу додавати прісної води, щоб вода в ставку була така сама засолона, як і в морі.

— Щира правда, Джеку. Мені таке не спадало на думку, — сказав я.

— А коли подумати краще, — провадив Джек, — то найпевніший спосіб упорядкувати твою саджавку, щоб вода в ній була чиста й свіжа, це відтворити в ній море: тобто зробити з неї малесенький Тихий океан. Навряд чи ти доможешся успіху, якщо так не зробиш.

— Воно правда, — сказав я замислено, — але ж це важка справа!

— Анітрохи! — вигукнув Джек, зробивши з свого рушника м'яч і кинувши його в обличчя Пітерові, що вже хвилин п'ять моргав йому і скалив зуби. — Анітрохи! Послухай-но. У морі вода солона до певної міри — ну, то налий у саджавку морської води й познач її рівень. Коли вона трохи випарується, підлий прісної води з струмка до того самого рівня, і все буде гаразд, бо сіль з водою не випаровується. У морі є багато водорослин; піди вирви дві стеблини й укинь у саджавку. Звичайно, рослини мають бути живі й прикріплені до камінців. А то відламай шматочок коралів з водорослинами. По тому вкинь у свою саджавку трохи піску й ріні та й уже.

— Ні, не вже, — озвався Пітер, який уважно дослухався до Джекових скороспілих порад. — Не вже, спочатку зроби трьох чоловічків, що пірнатимуть у саджавці, а тоді кажи, що вона досконала; та боюся, що то важка справа, бо двоє з них обов'язково мають бути філософи. Овва! Що це? Поглянь-но сюди, Релфе. З одним твоїм крабом щось незвичайне діється. Я ще зроду не бачив, щоб краби такі штуки витинали: він скидає свій одяг, певно, спати збирається!

Ми жваво схилилися над саджавкою і справді були потішені поведінкою одного з тих крабів, що пережили своїх товаришів. То був звичайний маленький краб, подібний до тих, які гасають в Англії скрізь на березі моря. Поки ми на нього дивилися, спинка його відломилась од нижньої частини тіла, і з щілини визирнула м'яка грудка, що безперестану напиналась і корчилася. Грудка та все більшала й більшала і зрештою почала нагадувати пучок крабових ніг; за мить виявилося, що то й справді ноги; їхні кінчики випручалися з щілини, й вони випросталися, за ними з'явилося тіло, і краб виліз зовсім увесь, навіть з клешнями, а панцир залишився лежати цілий-цілісінький, отож нам здалося, що з одного краба утворилося зразу два.

— Оце то диво! — вигукнув Пітер, переводячи дух. — Мені доводилося чувати про чоловіка, котрий вискочив із власної шкури й сів голий, аби прохолодитися, але я не сподівався такого від краба!

Правду казати, ми були вельми зачудовані тим видовищем, особливо коли помітили, що новий краб виявився більший за того, з якого він вийшов. Він був зовсім м'який, але до наступного ранку його шкіра зашкарубла й перетвориася в добрий панцир. Отож ми довідалися, що кіраби ростуть у такий спосіб, а не розтягують свого панцира, як ми гадали раніше.

По тому я заходився обмірковувати Джекову пораду щодо саджавки, і що довше міркував, то більше переконувався: порада розумна, і її варто послухати. Отож я так і зробив, і наслідки перевершили всі мої сподівання. Після кількох спроб я визначив, скільки рослин і скільки тварин треба поселити на певну кількість води, і по тому саджавка вже не вимагала особливого догляду; більше того, мені не доводилося міняти морську воду або додавати нової, я тільки час од часу доливав трохи прісної води з струмка, як вона випаровувалася. Зрештою я дійшов висновку, що, аби попав із своєю саджавкою в таке місце, де зовсім не було солоної води, моє невеличке море і моя морська риба все одно пречудово б існувала. Отож я щиро бажав, щоб усі, хто мешкає далеко від морських берегів, дізналися про мою дивовижну саджавку і, маючи все потрібне, дістали змогу спостерігати життя загадкових тварин, що живуть у морі, й бачити на власні очі дива морських глибин.

І часто, поки Пітер з Джеком майстрували невеличкого човна з чудернацьких дощок каштанового дерева, я бавив час, спостерігаючи через збільшувальне скло всякі дива, що постійно творилися в моїй саджавці. Там я бачив актиній, що сиділи на камінні, наче жовті, червоні й зелені грудочки холодцю, випроставши, здавалося, силу-силенну рук і чекаючи, доки невелика рибинка або ще яка-небудь маленька тваринка необачно до них торкнеться, а тоді вони враз її хапали, оповивали руками й тягли собі в шлунок. Спостерігав я там також безнастанну працю коралових комашок, завдяки яким тихоокеанські острови поросли здоровенними скелями й оточилися довжелезними рядами рифів. І помітив, що багато тих комашок хоч були й дрібненькі, але дуже гарні; вони визирали з своїх нірок, облямовані кільцем тонесеньких ниточок, і нагадували волан. Бачив я й чудернацьких рачків, що відкривали в спині дірочку і раз по раз висували тонку пухнасту руку, якою, певне, хапали їжу й тягли до рота. І також крабів, що вбрані в панцир лише спереду, а хвости, надзвичайно тендітні, мають зовсім голі, отож, щоб захиститись, вони стромляють їх у порожню черепашку, а як виростають, то шукають більшу. Але найдужче мене вразила тварина, що мала дивовижну властивість: занедужавши, вона викидала свій шлунок та зуби і протягом кількох місяців вирощувала собі зовсім нові! Завдяки саджавці й збільшувальному склу я бачив багато ще всяких див; але не буду вдаватися у дальші подробиці, бо маю розповісти про інші пригоди, що спіткали нас на тому острові.

РОЗДІЛ XIII

_{Ми робимо важливе відкриття біля Водограйних скель. — Пояснення загадки зеленого чудовиська. — Ми впадаємо в розпач, вважаючи, що Джек утопився. — Діамантова печера}

— Ну ж бо, Джеку! — вигукнув Пітер одного ранку, через три тижні по тому, як ми повернулися з нашого тривалого походу. — Давай сьогодні розважимося і втнемо яку-небудь штуку. Мені вже набридло стукати й цюкати, рубати й забивати, тарахкати і бахкати, майструючи нашого човника: спорудити-бо його аж ніяк не легше за Ноїв ковчег. Давай підемо в похід на вершину гори, або пополюємо на качок, або влаштуємо лови на свиней. Я зовсім видихався, наче старе пиво, і хочу трохи побавитися, набратися снаги. Що ти на це скажеш, га?

— Ну, якщо тобі цього хочеться, — відповів Джек, кидаючи сокиру, з якою він збирався до човна, — я б порадив сходити до водограїв. Той останній, з яким ми спізналися, підкинув тебе височенько. Хтозна, може, новий підніме ще вище, якщо ти не переступиш за межу обачності.

— Джеку, друже мій милий, — сказав поважно Пітер, — останнім часом ти щось занадто уподобав жарти. А це мені зовсім не до смаку, і коли ти їх не облишиш, то боюся, що нам доведеться розлучитися задля мого й твого добра.

— Ну, то що ти волієш, Пітере? — усміхнувся Джек.

— Волію? — перепитав Пітер. — Я нічого не волію. Я просто хочу йти.

— До речі, — втрутився я, — мені спало на думку, що ми й досі не дослідили природи того дивовижного явища, яке спостерігали біля водограїв під час походу навколо острова. Може, варто було б піти туди.

— Овва! — вигукнув Пітер. — Природу його я добре знаю.

— Яка ж вона? — запитав я.

— Природа його, певна річ, загадкова! — відповів він, махнувши рукою, встав з колоди, застебнув пояс і застромив за нього свого здоровезного кийка.

— Ну, то ходімо до водограїв! — вигукнув Джек і подався до куреня по лук і стріли. — А ти, Пітере, захопи списа. Він може нам згодитися.

Вирішивши дослідити причину тієї з'яви, ми мерщій попрямували до скель з водограями, що, як я вже згадував, були недалечко від нашого житла. Дійшовши туди, ми посідали край урвища й почали вдивлятися в морську глибінь. Ясно-зелена дивовижа усе ще виразно видніла під водою, спроквола погойдуючи хвостом.

— Чудасія! — сказав Джек.

— Диво та й годі! — сказав я.

— Зроду такого не бачив! — сказав Пітер. — Ну, Джеку, — додав він, — твоя остання спроба влучити в прояву скінчилася невдало. Тепер спробую я. Якщо вона взагалі має серце, то я беруся його проштрикнути наскрізь; якщо вона не має серця, я ширну в те місце, де б воно мало бути.

— Що ж, берися до діла, — посміхнувся Джек.

Пітер ураз підняв списа, потримав його хвилину над головою, а по тому шпурнув, як стрілу, в море. Спис улучив прямісінько в середину зеленої дивовижі, прошив її наскрізь і зразу ж вискочив на поверхню, чистий і незакаляний, а загадковий хвіст спокійнісінько погойдувався далі, наче нічого й не сталося!

— Чи ти ба! — сказав поважно Пітер. — Виявляється, та потвора зовсім безсердечна. Не хочу мати з нею до діла.

— Тепер я цілком переконався, — мовив Джек, — що це просто фосфоричне світло. Але, правду казати, ніяк не розумію, чому воно весь час залишається на одному місці.

Я теж неабияк здивувався і погодився з Джеком, що то фосфоричне світло, яке ми часто спостерігали, пливучи морем.

— Але тепер, коли ми переконалися, що це не акула, — сказав я, — ніщо нам не завадить пірнути.

— Твоя правда, — відмовив Джек, скидаючи одяг. — Давай-но, Релфе, пірну я, бо з мене кращий нурець, аніж з тебе. Ну ж бо, Пітере, оступися з дороги!

Він підійшов до краю, склепив над головою руки, нахилився над урвищем і плигнув у море. На мить хмара бризок сховала його від наших очей; потім хвилі розійшлися, і ми побачили, як він пливе в глибині на тлі зеленої з'яви. Раптом він гулькнув під неї і щез зовсім!

Майже хвилину ми стурбовано вдивлялися в те місце, де зник Джек, сподіваючись, що ось-ось він випірне передихнути; минула хвилина, а він не з'являвся. Минуло дві хвилини! Тривога охопила мою душу, коли я згадав, що Джек ніколи не лишався під водою більше як хвилину і дуже рідко цілу хвилину.

— Ой Пітере! — сказав я, і голос мій тремтів з хвилювання. — Сталося лихо. Вже минуло більше як три хвилини.

Але Пітер не відповів. Сполотнівши як смерть, він удивлявся в глибину, переляканий і схвильований. Нараз він скочив па ноги й заходився бігати, мов несамовитий, ламаючи руки й вигукуючи:

— О Джеку, Джеку! Він загинув! То, мабуть акула, і він загинув навіки!

Не знаю, що я робив протягом дальших п'яти хвилин; з пекучого жалю я забув про все на світі. Прийшов я до тями тоді, коли Пітер схопив мене за плече і, втупившись несамовитим поглядом, вигукнув:

— Релфе! Релфе! Може, він тільки зомлів! Пірни до нього, Релфе!

Дивно, що досі мені не спало таке на думку. За мить я кинувся до краю урвища і, навіть не скинувши одягу, хотів був плигнути у воду, аж тут помітив щось чорне, що піднімалося крізь зелене марево. За мить на поверхні вигулькнула Джекова голова, і він загорлав щосили, струшуючи мокрим волоссям, як завжди, коли виринав з моря. Побачивши, що він вернувся живий і цілий, ми здивувалися майже так само, як і тоді, коли він щез у глибочині морській, бо за нашими розрахунками він перебував під водою хвилин десять, а може й більше, а зрозуміло, що людина аж ніяк не здатна залишатися так довго під водою і зберегти силу й свідомість. Тому я простягнув йому руку й допоміг вилізти на крутий берег майже з забобонним страхом. Але Пітер сприйняв його появу зовсім інакше. Як тільки Джек видряпався на скелю і сів на камінь, переводячи дух, він кинувся йому на шию і вдарився в сльози.

— О Джеку, Джеку! — жебонів він. — Де ти був? Чому ти так довго не вертався?

За якусь хвилину Пітер опанував себе, сів і почав слухати Джекову розповідь, хоч і не міг стриматися, аби час від часу мені не моргнути з радощів, що Джек щасливо вернувся. Я кажу, що він моргав, але насправді йому це не дуже вдавалося; очі його напухли від сліз і всі спроби моргнути закінчувалися тим, що обличчя раз по раз дурнувато кривилося, наче він хотів передражнити когось. Проте я розумів його наміри і всміхався йому на відповідь — буцімто він і справді підморгував.

— Так от, хлопці, — сказав Джек, коли ми заспокоїлися й могли вже його слухати, — та зелена річ не акула; то смуга світла, що спадає з печери в скелях. Пірнувши, я зауважив, що світло те виходить із скелі, на якій ми сидимо; отож я поплив туди й побачив пролам, осяяний ізсередини. На мить я спинився, міркуючи: ризикувати чи ні. Тоді зважився й гайнув усередину. Розумієш, Пітере, то розповідати довго, а сталося все це протягом кількох секунд, отож я знав, що маю досить повітря в легенях, аби вибратися з дірки й досягти поверхні. Я вже збирався був повертатися, бо відчував себе там не гаразд, коли це мені здалося, що згори спадає слабеньке світло. Я шугнув угору, і голова моя виткнулася з води. Я відчув неабияку полегкість, збагнувши, що можу набрати досить повітря і вернутися назад тим самим шляхом. Та враз мені спало на думку, що я не знайду дороги назад; позирнувши вниз, я заспокоївся, бо побачив під собою зелене світло, що струменіло в печеру, точнісінько так, як те світло, що струменіло з неї, тільки тепер воно було набагато ясніше.

Спочатку я майже нічого не міг побачити навколо — так було темно всередині; однак поступово очі мої призвичаїлися до пітьми, і я виявив, що опинився у величезній печері; з обох боків проглядали стіни. Якраз наді мною видно було й стелю, і мені здалося, що я бачу гарні блискучі виступи; але дальший кінець печери потопав у мороці. Поки я озирався навколо, мені спало на думку, що ви вважаєте, буцімто я втопився; отож я притьмом пірнув, вибрався з проламу, виплив на поверхню і — ось перед вами.

Коли Джек скінчив свою розповідь, мені страшенно закортіло й собі пірнути в печеру. Так я й зробив, але Джек казав правду: в печері було дуже темно, і я майже нічого не побачив. Коли я вернувся, ми завели про неї довгу розмову, під час якої я зауважив, що Пітер сидить похмурий, як туча.

— Що з тобою, Пітере? — спитав я.

— Що зі мною? — перепитав він. — Добре вам двом: ви собі балакаєте про дива тієї печери, наче русалки, а мені доводиться лише слухати. Ви тішитеся під водою, ніби навіжені дельфіни. Це страшенно несправедливо.

— Мені дуже жаль тебе, Пітере, — сказав Джек, — але ми нічим не можемо тобі зарадити. От якби ти пірнати навчився…

— Для мене це все одно, що навчитися літати! — зневірено відмовив Пітер.

— Якби ж ти не пручався, — сказав я, — ми б за десять секунд затягли тебе в печеру.

— Гм! Що, якби саламандра сказала тобі не пручатися і пообіцяла за кілька секунд протягти тебе крізь полум'я, ти б на таке пристав? — зауважив Пітер.

Ми засміялися й похитали головами: нам-бо ясно було, що з Пітером у воді нічого не вдієш. Але ми ніяк не могли заспокоїтися — так нам кортіло оглянути тую печеру; отож, порадившись, ми з Джеком вирішили спробувати пронести з собою смолоскип і там запалити його. Виявилося, що то справа не легка, та зрештою ми таки дали собі раду. Спершу ми зробили добрий смолоскип з кори одного дерева, що її ми подерли на смужки, поскручували й зліпили докупи живицею чи гумою з іншого дерева; як ті дерева називалися, Джек не мав уявлення. По тому ми загорнули свій смолоскип у кокосову тканину, вживши на це силу клаптів. Тепер ми були певні, що він не промокне, перебувши кілька секунд під водою. Взяли ми ще шматочок трута, що його пильно берегли, як я вже згадував, на той випадок, коли не буде сонця, а також віхоть сухої трави, кілька трісочок, маленького лука й свердло, котрі я вже описував. Все це ми склали в інший пакуночок і теж загорнули в кокосову тканину. Коли все було готове, ми поскидали одяг, окрім штанів; їх ми залишили, щоб не подряпатися об гостре каміння.

Потім ми підступили до краю скелі — Джек із смолоскипом, а я з другим пакунком.

— Не турбуйся, Пітере, якщо нас довго не буде, — сказав Джек. — Ми вернемося щонайпізніше за півгодини, аби полегшити твою душу, хоч яка цікава буде печера.

— Прощавайте, — мовив Пітер, прибравши глибоко врочистого вигляду. Він потиснув нам руки й поцілував нас у щоку. — Прощавайте! І поки вас не буде, я дам своєму стомленому тілу спочинок під захистком цього куща і міркуватиму над тим, що все земне скороминуще, а особливо ті випробування, які випали на долю бідолашного хлопця з розбитого корабля!

Сказавши це, Пітер помахав рукою, одвернувся і сумно й покірно кинувся на землю. Аби він при тому не підморгнув злегка, можна було б подумати, що він і справді щиро зажурений. Ми обоє засміялися і, плигнувши разом із скелі, пірнули стрімголов у море.

У підводну печеру ми дісталися без труднощів і, випірнувши з води, деякий час плавали навстоячки, тримаючи пакунки над головою. Треба було привчити свої очі до темряви. По тому, коли нам трохи розвиднілося, підпливли до пологої скелі й безпечно вилізли на берег. Викрутивши штани й трохи обсохнувши, ми заходилися добувати вогонь. Добули ми його досить легко, і як тільки смолоскип спалахнув, ми поніміли з дива. Над нами стеля печери була футів десять заввишки, але що далі, то вона ставала вища і губилась у темряві. Очевидячки, вона була з коралів, і її підтримували грубі колони з того самого матеріалу. Величезні бурульки (як нам здалося) звисали зі стелі то тут, то там. Одначе вони були не з льоду, а з різновидів вапняку; розчинені у воді, вони стікали до кінчика бурульки і там одкладалися. Багато краплин, проте, падало додолу, утворюючи маленькі конуси, котрі підводилися назустріч гострякам угорі. Деякі з них уже зустрілися, і ми побачили, як виникли колони; спочатку нам здалося, буцімто їх поставив якийсь будівничий, аби підперти стелю. Пройшовши далі, ми зауважили, що долівка була з тієї ж породи, що й колони; вона дивовижно нагадувала жмури, які розходяться по воді, коли подме легенький вітрець. З обох боків у стінах зяяли кілька проламів, що, мабуть, вели в інші печери; але за тим разом ми їх не обстежували. Також ми помітили, що стеля в багатьох місцях була помережана чудернацькими візерунками, як у величному соборі; стіни теж мерехтіли і сяяли у світлі нашого смолоскипа, наче вкриті коштовними самоцвітами. Хоч ми й пройшли далеко в глибину печери, але кінця її так і не досягли; нам довелося вертатися швидше, аніж хотілося, бо смолоскип наш майже догорів. Ми не помітили жодного отвору в стелі і ніяких ознак, що в печеру проходить світло, але біля входу стояла здоровезна брила щиро-білих коралів, яка відбивала світло, що попадало скрізь війстя печери, і в такий спосіб створювала подобу світло-зеленого тіла, яке спочатку привернуло нашу увагу. Ми також збагнули, що завдяки тій брилі у печеру просякало тьмяне світло, що ледь осявало передню її частину.

Перш ніж знову пірнути крізь дірку, ми погасили недогарок смолоскипа й залишили його в сухому місці, зміркувавши, що він може стати нам у пригоді, якщо ми в майбутньому випадком замочимо свій смолоскип, пірнаючи в печеру. Чекаючи, доки наші очі призвичаяться до сутінків, ми мимоволі зауважили, що нас оточує глибока напружена тиша та гнітюча пітьма; і коли я згадав про неозоре склепіння, що височіло над нами, і про незчисленні самоцвіти, що вигравали кілька хвилин тому у світлі смолоскипа, душа моя сповнилася дивом від думки: чому природа сховала таке чудове й прегарне творіння своє від усіх, крім таких випадкових відвідувачів, як ми.

Згодом я виявив, що на островах південних морів було багато таких печер, деякі з них ще більші й кращі за ту, про яку я щойно розказував.

— Ну, Релфе, ти готовий? — спитав Джек тихо, проте голос його, здавалось, відбився луною аж під склепінням.

— Цілком готовий.

— Ну, то гайда, — сказав вій, і, стрибнувши з похилої скелі, ми пірнули у вузенький колодязь. За кілька секунд ми переводили дух на каменюках і приймали віншування свого друга Пітера.

РОЗДІЛ XIV

_{Дивна особливість припливів і відпливів. — А також присмерку. — Пітер поводиться пречудово: обіймає порося і вбиває здорову свиню}

Ми щиро тішилися свіжим повітрям і ясним сонцем після довгої прогулянки по Діамантовій печері, як ми її охрестили: нам здавалося, що ми пробули в ній не півгодини, а набагато довше. Одягаючись і йдучи додому, ми щосили намагалися задовольнити цікавість бідолашного Пітера, який, очевидячки, щиро жалкував, що не вміє пірнати.

Проте ми ніяк не могли зарадити його лихові, тож тільки співчували йому. Аби вода в цьому морі набагато піднімалася або спадала, може б, ми якось затягли його туди під час відпливу; однак рівень її ніколи не відхилявся від звичайного більше ніж на вісімнадцять дюймів або два фути, тож про таке годі було й думати.

Ця особливість припливу і відпливу — незначна зміна морського рівня — привернула нашу увагу лише через деякий час. Довго ми не помічали також іншого дивного явища: приплив і відплив наступали незмінно й постійно; на них не впливали фази місяця, як у нас на батьківщині та в інших краях, принаймні в тих, де мені випало побувати. Щодня й щоночі якраз о дванадцятій приплив досягав найвищого рівня; а о шостій щоранку й щовечора рівень був найнижчий. Я стверджую це з цілковитою впевненістю, бо ми звернули на те явище особливу увагу й переконалися, що воно повторювалося незмінно. Правда, північ нам доводилося визначати навздогад, але, вважаю, ми визначили її досить точно; що ж до полудня, то ми з певного місця, звідки видно було гостру верхівку скелі, що вимальовувалася проти неба саме там, де проходило сонце, легко виявили, коли воно сягало найвищого рівня.

Ми з Джеком дивувалися, чому не помітили цього в перші ж дні — мабуть, лише через те, що нашу увагу цілком полонили очевидніші дива. Відтоді я, одначе, переконався, що брак спостережливості — то сумний і повсякденний доказ недосконалості природи людської; буває так, що дивовижні речі трапляються щодня перед очима сотень людей, а вони про них не знають і не відають. Тож я висловлюю своє співчуття таким людям і раджу їм запозичити мою набуту з часом звичку помічати все, що відбувається навколо, і виявляти до всього хоч деяку увагу, байдуже, чи викликає воно мою цікавість, чи ні. Раджу я це покірно, але настійно, бо впевнився, що коли я трактую яку-небудь річ байдуже, то лише тому, що нічого про неї не знаю.

З приводу припливів та відпливів ми почали поважну розмову, і Джек нам сказав за своїм звичаєм спокійно, наче філософ, що вони дають багато користі людству, особливо тим, що обмивають морські береги й відносять покидьки, які всі безнастанно викидають у море. Почувши це, Пітер зауважив, що море надзвичайно охайне. Бідолашний Пітер ніколи не оминав нагоди пожартувати, навіть коли жарт був недоречний. Спочатку нам це не вельми подобалося, бо жарти його часто перебивали дуже подобну розмову — і я не знаходжу слів, аби висловити свій осуд такій поведінці, — але ми зрештою до того призвичаїлися і зовсім перестали на його жарти зважати; дивна річ, ми почали їх сприймати як неодмінну частину свого відпочинку (така вже сила звички) і визнали несподівані вибухи веселощів, що були наслідком його гумористичних вправ, за цілком природні, бо вони давали нам розраду під час поважних розмов. Але не хочу змальовувати Пітера гіршим, аніж він був насправді. На своє диво, ми часто переконувалися, що він знав багато речей, про які ми не мали уявлення; і я також спостеріг: засвоївши що-небудь із досвіду, він ніколи того не забував. Підсумувавши все те, я дійшов висновку, що явища протилежні і несхожі, об'єднані докупи, утворюють гармонійне ціле; наприклад, ми троє на своєму острові були несхожі з багатьох поглядів, але, об'єднавшися, ми склали гармонійну спілку, і навряд чи в цілому світі існував такий погоджений тріумвірат. У тій симфонії, що ми зіграли разом на пречудовому Кораловому острові, не було жодного дисонансу; і я переконаний: це сталося тому, що ми наладналися одним ключем — і ключ той зветься дружба! Так, ми тісно здружилися, живучи на острові, і дружимо й досі.

Докінчуючи розповідь на цю тему, чи то пак на тему попередню, — я маю на увазі припливи і відпливи, — хочу згадати про інше дивне явище природи. Ми виявили, що на острові майже не було або не було зовсім сутінок. Ми добре пам'ятали чарівні довгі сутінки в нас на батьківщині, які дехто вважає найприємнішою порою дня, хоч особливо я завжди віддавав перевагу сходові сонця; і коли ми висадилися на острів, то завжди перший час, упоравшися з денною роботою, сідали на прискалкові чи на горбі потішитися вечірнім вітерцем; але щойно сонце ховалося за обрієм, як зразу западала темрява. Отож, полюючи вдалині від табору, нам доводилося стежити за сонцем, бо опинитися в темряві серед лісу було не дуже приємно; хоч як ясно сяяли прегарні південні зорі, але їхнє світло зовсім не проходило крізь густе листя, що спліталося над нашими головами.

Та вернімося до нашої пригоди. Розказавши геть усе Пітерові про Діамантову печеру під Водограйною скелею, як ми назвали те місце, ми швиденько подалися додому. Аж раптом вітрець, що подував із суходолу, доніс до нас рохкання й кувікання.

— Цього нам і треба! — вигукнув Пітер, здригаючись і наставляючи списа.

— Цить! — мовив Джек. — Це ж бо, Пітере, твої друзі. Вони, мабуть, навмисне сюди придибали засвідчити тобі своє шанування, досі-бо на цім боці острова ми їх не бачили.

— Гайда! — гукнув Пітер, чимдуж поспішаючи до лісу.

Ми з Джеком подалися слідом, тішачися з нетерплячки, яка охопила нашого товариша.

З долини знову долинуло рохкання, і поросята разів п'ять закувікали — цього разу набагато гучніше. На той час ми підійшли до видолинка між Долиною Розбитого Корабля і Водограйною скелею.

— Агов, Пітере, — гукнув пошепки Джек хрипким голосом.

— Чого тобі?

— Постривай, небоже. Ті безрогі спинилися саме на схилі. Якщо ти з Релфом станеш он за тією скелею, я обійду їх і пожену ущелиною, аби тобі зручніше було вполювати добру здобич. Дивись мені, Пітере, вибери гладке порося, — додав Джек, пірнувши в кущі.

— Певна річ! — сказав Пітер, облизуючи губи. — Я прихильний до поросят усім серцем. Може, краще сказати усім ш…

Ми поставали в засідці під скелею.

— Пильнуй! — вигукнув я, зачувши несамовитий Джеків крик, від якого увесь гурт, заверещавши, порснув униз.

Пітера взяла нетерплячка, і він подерся трохи вище дуже крутим трав'янистим схилом, щоб угледіти свиней заздалегідь; щойно він доліз до вершка й вистромив голову, як двоє поросят, випередивши своїх товаришів, вискочили стрімголов з-за гребеня й кинулися вниз. Одне з них промчало повз самісіньке Пітерове вухо; інше, не здатне спинити стрімкий розгін, як потім сам Пітер висловився, «гепнуло» прямісінько йому в руки і враз заверещало — більше, мабуть, з переляку, аніж того, що забилося, і обоє вони покотилися шкереберть у видолинок. Як тільки вони опинилися внизу, порося скочило на ноги, задерло хвоста і гайнуло, кувікаючи, навтьоки. Але я метнув йому навздогін із пращі великий камінь, на щастя, добре націлившись. Камінь той влучив порося за вухом, і воно впало.

— Молодець, Релфе! Ти не осоромився! — вигукнув Пітер, котрий, на моє диво і велику радість, звівся на ноги, очевидячки, цілий і неушкоджений, хоч і страшенно розкуйовджений. Він чимдуж побіг до горла ущелини: свинячий-бо вереск свідчив, що гурт свиней наближається. Я поклав собі вже не вбивати жодної: аби Пітерові пощастило влучити, то двох поросят на наші потреби було б більше аніж досить. Вони випорснули з ущелини гамузом — спочатку двоє чи троє кругленьких поросят і здоровезна стара льоха, а за ними решта гурту.

— Ну ж бо, Пітере, — мовив я, — ось гарненьке, ситеньке, ціляй у нього.

Але Пітер не ворухнувся, він пропустив його, не зайнявши. Я подивився на нього здивовано й побачив, що губи він стиснув, брови насупив, наче от-от стане на двобій із страшним ворогом.

— Чого ти? — спитав я і аж здригнувся.

Раптом він намірився списом, стрибнув уперед і, зойкнувши так, що в мене кров похолола в жилах, прошив стару льоху аж до серця. Більше того, він штрикнув її так завзято, що спис пройшов наскрізь.

— Ой Пітере! — вигукнув я, підступаючи. — Що це ти зробив?

— Зробив? Я вбив їхню прапрабабу, от і все, — відмовив він, дивлячись трохи злякано на непорушну тварину.

— Гей, що це таке? — спитав, підходячи, Джек. — Овва, Пітере, ти, мабуть, полюбляєш жилаве м'ясиво. Якщо хочеш скуштувати печені з цієї старої свині, то попереджую: тобі зведе щелепи. З якого це дива ти вбив саме її, Пітере?

— Річ у тім, що мені треба черевиків.

— Що спільне мають твої черевики зі старою свинею? — спитав я, усміхаючись.

— Мої теперішні черевики, певна річ, не мають з нею нічого спільного, — відповів Пітер. — Однак вона має багато спільного з моїми майбутніми черевиками. Коли я побачив, як вправно ти, Релфе, забив те порося, мені спало на думку, що вбивати друге немає великої потреби. Відразу по тому я згадав, що добре було б мати шкіри чи ще якогось твердого краму на черевики, а ця стара видалася мені досить жилавою, тож я враз вирішив її заколоти і, як бачите, так і зробив!

— Це ми, Пітере, добре бачимо, — мовив Джек, оглядаючи непорушну свиню.

Ми почали думати й гадати, як доправити здобич додому, бо хоч до куреня було недалеко, але свиня виявилася дуже важка. Зрештою ми придумали зв'язати докупи їй ноги і простромити між ними ратище списа. Джек завдав собі на плече один його кінець, я другий, а Пітер узяв порося.

Ми вернулися до куреня переможцями, несучи, як сказав Пітер, здобутки своїх славних ловів. А що по тому він так само пишномовно похвалив нашу вечерю, то є всі підстави вважати: того вечора ми полягали на свої листяні ліжка неабияк усім задоволені.

РОЗДІЛ XV

_{Незвичайний спосіб будувати човна. — Пітер пробує куховарити й ганебно осоромлюється. — Човен готовий. — Цікава розмова з котом і таке інше}

Багато днів по тому Джек, не розгинаючи спини, майстрував нашого човна, який зрештою почав скидатися на самого себе. Лише ті, кому доводилося його робити, можуть скласти правдиве уявлення, які труднощі переборював майстер,не маючи ніякого знаряддя, окрім сокири, залізного обручика, голки зшивати вітрила й зламаного ножика. Але Джек своє діло довершив. Він мав таку вдачу, що його нічим не зупиниш. Коли він вважав, що робить по правді, то долав усі перепони. А коли вагався, чи вийде з того добре, чи зле, то ставав несміливий і нерішучий, наче дівчинка; і за те я його шаную!

Човен той був своєрідною дивовижею, тож не завадить додати кілька слів про те, як його будовано.

Я вже розповідав про каштанове дерево з чудернацькими ребрами чи дошками. Те дерево постачило нам основний матеріал. Перш за все Джек подався шукати гілляку такої форми і розміру, щоб вона, правлячи за кіль, була з обох кінців вигнута і могла утворити ніс та корму. Знайти таку гілляку виявилося нелегко, проте Джек її зрештою добув, викорчувавши невелике дерево з гілкою, яка росла під потрібним кутом футів за десять од землі, і з двома міцними коренями такої форми, що корму можна було зробити пласкою. По тому він добув три розгалужені корені придатного розміру, які він приладнав до кіля на рівній один від одного відстані, утворивши в такий спосіб три міцні шпангоути. Обстругати їх та надати їм потрібної форми, а також прорубати в кілі рівчачки було досить легко, бо робилося це сокирою, а орудувати нею Джек був справжній мастак; але прибити до кіля шпангоути виявилося куди важче: ми не мали ані чим просвердлити дірку, ані гвіздків, щоб їх закріпити. Ми не знали, як зарадити лихові; зрештою Джек таки придумав знаряддя, що стало нам у великій пригоді. Він узяв залишки залізного обручика і перекував його в рурку чи циліндр, такий завтовшки, як палець. Зробив це він нашою сокирою і старою іржавою сокирою, що її ми знайшли в хатині того бідолахи на протилежному боці острова. Розжаривши залізяку на вогні, ми заходилися пропікати в дереві дірку; а щоб довше зберегти жар, Джек закрив один кінець і насипав у рурку піску. Щоправда, діло посувалося поволі, та нам було байдуже, ми ж бо мали доволі вільного часу. У кожній деревині ми просвердлили по дві дірки десь дюймів за півтора одна від одної, просвердлили також і кіль, але не наскрізь. У дірки ми вставили грубі кілочки з дерева, що зветься «залізним», і коли їх прикро забили, то шпангоути виявилися прикріплені до кіля наче гвіздками. У такий самий спосіб ми прибили і дуже грубі планшири. Крім дерев'яних гвіздків, вони були міцно прив'язані до носа, корми і шпангоутів мотузками, що їх нам пощастило насукати з ликуватого шамушиння кокосових горіхів. Лики ті були дуже міцні, і з них виходила добра мотузка. Спочатку ми зв'язували шворки різної довжини, але так утворювалося багато вузлів, тож ми вирішили зсукувати їх кінці, а потім сплітати докупи і зрештою навчилися робити такі довгі й грубі мотузки, які нам було треба. Звичайно, на це йшло багато часу й копіткої праці, але, як ми стомлювалися, Джек нас підбадьорював, і ми таки свого домоглися.

По тому ми нарубали каштанових дощок по дюйму завтовшки й пообстругували їх сокирою, але нерівно, бо сокира не дуже годиться на таке діло. На кожен борт пішло п'ять дощок; ми надали човнові округлої, схожої на бочку форми, бо хоч згинати дошки було легко, але щоб викрутити їх, довелося довго поморочитись. Не маючи гвіздків, ми облишили всі кораблебудівні приписи і виробили свої власні. Отож ми притуляли дошки краями і зшивали їх докупи міцними мотузками, про які я щойно згадував. Потім прив'язували до носа, корми та кіля через кожні шість дюймів у такий спосіб: просвердлювали три дірки у верхній дошці і три в нижній. Крізь ці отвори ми пропускали мотузку, отож вони були зв'язані потрійно. До того ж ми напхали поміж дошками кокосового клоччя, яке мало набубнявіти від води й утворити, як ми сподівалися, водостійку прокладку. Про всяк випадок ми зібрали чимало смоли з хлібного дерева, зварили її в старому казанку, вимастили нею зсередини дно човна, поналіплювали здорові клапті кокосової тканини, а згори їх ще раз змастили смолою. Таким чином зсередини човен був надійно вимощений водостійким шаром, а зовні лишився невкритий, тож клоччя мало набухнути і, як ми сподівалися, надійно захистити човен від течі. Можу додати, що наші сподівання справдилися. Поки Джек клопотався біля човна, ми з Пітером часом йому допомагали; але що наша поміч була не дуже потрібна, то ми частіше йшли полювати на широкий мочар біля війстя довгої долини, що лежала найближче до нашого куреня. Там жирували великі зграї різних качок; деякі з них дуже скидалися на тих, що гніздилися у нас на батьківщині; гадаю, то були ті самі. Ми брали з собою лук та пращу і часто вживали їх успішно, хоч, мушу визнати, мені щастило рідше, аніж Пітерові. Отак ми приємно урізноманітнювали свою вечерю і часом мали стільки наїдків, що не знали, з чого почати.

Мушу також додати, що бідолашному котові, якого ми принесли додому, завжди припадала добра частка здобичі, і всі ми, а особливо Пітер, так дбайливо його доглядали, що він набагато подужчав, погладшав та й чути став краще.

Здорова коралова плита чи каменюка, що лежала перед нашим куренем, правила нам за стіл. На тій каменюці ми розіклали всю свою мізерію того дня, коли нам пощастило врятуватися з гинучого корабля; і на тій самій каменюці день за днем по тому ми розкладали їстива, якими нас щедро постачав Кораловий острів. Часом ми сідали за той стіл до бенкету, що складався з гарячих пампушок — як Пітер називав щойно спечені плоди хлібного дерева, — смаженої свинини, смаженої качки, варених і смажених ямсів, кокосових горіхів, таро й солодкої картоплі, а на закуску були сливи, яблука і банани — здорові смачні овочі, які росли на великих кущах чи деревах заввишки не більших як дванадцять футів, з ясно-зеленим довжелезним і широчезним листям. Цю розкішну трапезу ми звичайно запивали кокосовим лимонадом.

Час від часу Пітер пробував зготувати нову страву — «конгломерат», як він її називав; але страва та незмінно виявлялася такою бридкою сумішшю, що врешті він облишив свої спроби, не забувши, однак, нагадати Джекові, що його невдача цілком суперечила приказці, якою він, Джек, безнастанно колов йому очі, а саме: «де хотіння, там і вміння». Він-бо дуже хотів стати кухарем, а способу до того ніяк не вмів добрати.

Одного дня, коли ми з Пітером сиділи за столом, на якому чекав обід, прийшов з берега Джек і, кинувши сокиру, проголосив:

— Ну, хлопці, човен нарешті докінчено! Отож нам лишилося тільки вистругати дві пари весел, і ми можемо вибиратися в море хоч зараз.

Почувши ту новину, ми страшенно зраділи, бо хоч і знали, що довга робота наближається до кінця, але гадали, що човен виспіє хіба тижнів за два або три. Одначе Джек працював з усієї сили й нічого не казав, аби нас здивувати.

— Друже мій милий! — вигукнув Пітер. — Такого молодця, як ти, ще світ не знав. Але чому ти не казав нам, що човен майже готовий? То завтра уволю поплаваємо, га?

— Не базікай над міру, Пітере, — сказав Джек. — І прошу тебе, дай мені поросятини.

— Будь ласка, любчику! — вигукнув Пітер, хапаючи сокиру. — Яку тобі частину? Стегенце, чи спинку, чи шматочок груднини? Що саме?

— Задню ногу, — відповів Джек. — А ще, коли твоя ласка, додай хвоста.

— Від щирого серця, — сказав Пітер. Він кинув сокиру, взяв ножа, викуваного з залізного обруча, й одкраяв Джекові поросячу ногу. — Я дуже радий, любчику, що ти маєш добрий апетит і що не збираєшся врізати йому хвоста. Релфе, друже мій, чому ти не смієшся? — запитав він, ураз повернувшись і вдивляючись у мене суворим допитливим поглядом.

— Не сміюся?! — мовив я. — Над чим, Пітере? Чого мені сміятися?

Джек з Пітером відповіли мені гучним реготом, і я почав гадати, що не зауважив якогось жарту, отож попросив, аби вони його розтлумачили, та хлопці тільки мовчки реготалися. Тоді я усміхнувся і взяв ще одну скибку банана.

— Гаразд, я завів був мову про те, щоб завтра поплавати з вітрилом, — провадив Пітер. — Можна буде, Джеку?

— Ні, — відповів Джек. — Поплавати з вітрилом нам не вдасться. Але сподіваюся, що ми повеслуємо. Я ж бо маю намір сьогодні змайструвати й весла, і якщо ми не впораємося до заходу сонця, то треба засвітити горіхові свічки і докінчити їх, перш ніж полягаємо спати.

— Чудово, — сказав Пітер, кидаючи шмат поросятини котові, який ухопив його, радо нявкнувши. — Я допоможу тобі.

— Згодом ми зробимо з кокосової тканини вітрило, — провадив Джек, — і поставимо щоглу, а по тому можна буде попливти на сусідній острів і відвідати наших давніх друзів пінгвінів.

Нас дуже врадувала близька нагода обстежити інші острови та поплавати морем, і по обіді ми завзято заходилися майструвати весла. Джек подався в ліс і вирубав сокирою дрючки, я обстругав їх ножем, а Пітер залишився в курені, сукаючи, або, точніше, сплітаючи, міцну грубу мотузку, щоб поприв'язувати весла до човна.

Працювали ми швидко й завзято, отож, коли зайшло сонце, вернулися до куреня з чотирма здоровими веслами, які треба було хіба що трохи ножем поскромадити. Підійшовши ближче, ми враз спинилися, зачувши голос. Це неабияк нас здивувало — більше того, майже стривожило — бо хоч Пітер, ніде правди діти, любив побалакати, але досі нам ніколи не доводилося чувати, щоб він розмовляв сам із собою. Ми прислухалися й знову-таки почули наче розмову. Джек приклав до вуст пальця; підступивши навшпиньки до куреня, ми зазирнули всередину і вздріли прекумедне видовисько.

На колоді, що часом правила нам за стіл, сидів з поважним виглядом чорний кіт, а проти нього вмостився долі Пітер. Тієї миті він пильно вдивлявся котові в лице, встромивши руки в кишені штанів, а його ніс був дюймів за чотири від котового.

— Кицю, — мовив Пітер, злегка схиливши набік голову. — Я тебе люблю!

По тому він змовк, ніби чекаючи відповіді. Та кіт не відмовив нічого.

— Ти чуєш? — вигукнув Пітер. — Я тебе люблю, кажу тобі щиро. Невже ти мене не любиш?

У відповідь на це зворушливе освідчення кіт тихенько нявкнув.

— То ж бо й є, старий шибенику! Чому ти не сказав цього відразу? — І Пітер поцілував кота в ніс!

— Атож, — провадив він за мить. — Я тебе люблю. Невже ти гадав, що я кажу неправду, чорний негіднику? Я люблю тебе, бо маю за тебе піклуватись і глядіти, щоб ти не помер…

— Няв, ня-яв! — озвався кіт.

— Гаразд, — провадив Пітер, — твоя правда. Не маю жодного сумніву. Але не перебивайте мене, сер. Прикусіть язика, поки я скажу все, що хочу сказати. Я люблю тебе, котику, ще й тому, що ти підійшов до мене з першого разу і не злякався, очевидячки, мене уподобав, хоч і не був певний того, що я тебе не вб'ю. Ти вчинив сміливо, вчинив відважно й пречудово, друже, і за це я тебе люблю — люблю щиро!

По тому знову запала недовга мовчанка, протягом якої кіт зберігав незворушний вигляд, а Пітер дивився собі під ноги, наче поринувши в задуму. Раптом він підвів очі.

— Ну, котику, про що ти зараз міркуєш? Не хочеш признатися, га? Чи не здається тобі, що в тих двох негідників, Джека та Релфа, немає ні стиду, ні бриду? Як довго вони примушують нас чекати вечері!

Кіт устав, вигнув дугою спину, потягнувся, позіхнув і лизнув Пітерові кінчик носа!

— Твоя правда, друже; ти в мене мудрий. Певна річ, що тварина все розуміє! — сказав Пітер, відхилившися й оглядаючи кота, і на лиці його заграла широка усмішка.

Тієї миті Джек гучно зареготав. Кіт сердито пирхнув і втік, а Пітер вигукнув, скочивши на ноги:

— Нехай тобі всячина, Джеку! Ти так мене злякав, що серце ледве з грудей не вискочило.

— Може, й злякав, — відповів Джек, сміючись, — але ж я хочу, щоб і ти, і кіт повечеряли якнайшвидше. То, сподіваюся, ви обоє мене вибачите.

Пітер спробував обернути все на жарт, але я помітив, що, коли ми себе викрили, він почервонів як рак і надалі не мав ніякого бажання згадувати про той випадок; отож і ми про нього ніколи не споминали, хоч тої миті нам було страшенно смішно.

Повечерявши, ми лягли спочити й помріяти про дивовижні пригоди та про далекі морські подорожі в нашому малому човні.

РОЗДІЛ XVI

_{Човен спущено. — Ми відвідуємо кораловий риф. — Бурун, що ніколи не вщухає. — Коралові комахи. — Як утворюються коралові острови. — Вітрило. — Ми мудруємо, як зробити гачки ловити рибу. — Деякі види риби. — І здоровенний кит. — Дивовижна злива. — Водограї}

Погожого сонячного ранку ми вперше спустили свого човна на воду й повеслували, розтинаючи гладінь лагуни. Вітерець жодного разу не пожмурив своїм подихом морську поверхню. Жодна хмарка не затьмарила небесної блакиті. Жоден незграйний звук не порушив ранкової тиші, хоч звідусіль долинало багато звуків, приємних, тихих і мелодійних, що, зливаючись, витворювали гармонію природи. З-за неозорого океанського лона саме вставало сонце, забарвлюючи вершини гір червоним сяйвом. Море виблискувало, наче гладенька шибка, і водночас здіймалося й спадало, мов поволі дихало, як то властиво океанові скрізь і повсюди; а барвисті водо-рослини і яскраві корали ряхтіли в прозорих глибинах, мов коштовні самоцвіти. О, те видовище могло зворушити чию завгодно душу.

Спочатку ми плавали то сюди, то туди, без певної мети і без напряму. Потім, натішившись, почали роздивлятися навколо й міркувати, куди податися.

— Я за те, щоб повеслувати до рифу! — вигукнув Пітер.

— А я за те, щоб відвідати острови посеред лагуни, — сказав я.

— А я за те, щоб побувати і там, і там! — вигукнув Джек, — Ну ж бо, хлопці, налягаймо на весла.

Як я, вже згадував, ми змайстрували чотири весла, але наш човен був такий малий, що згодилися тільки два. Інша пара лишилася в запасі про всяк випадок. Отож тільки двоє нас могли гребти, а третій стернував веслом і при потребі заміняв котрогось із веслярів.

Спочатку ми висадилися на одному острівці й обійшли його вздовж і впоперек, але не знайшли нічого вартого уваги. По тому обстежили більший острів, на якому росло кілька кокосових пальм. Того ранку ми ще й рісочки в роті не мали, тож назбирали горіхів і поснідали. Далі ми попливли до моря й висадилися на кораловому рифі.

Перед нами відкрилося небачене й цікаве видовище. Ми так довго сиділи на острові, що майже забули, які ті буруни є на світі, бо в лагуні їх не було; але тепер, коли перед нами відкрилося розбурхане запінене море, у наших грудях прокинувся моряцький запал, а коли ми подивилися на довжелезний величний бурун, що рокотів, наче грім, і, вибухаючи, спадав руїною нам до ніг, то забули Кораловий острів, який лежав позаду, забули наш курінь і тихий спокій духмяних лісів, забули все, що сталося за останні кілька місяців, а пам'ятали тільки шторми, штилі, бризи й височезні вали неозорого моря.

Той велетенський невгамовний бурун, про який я часто згадував, виявився набагато більший і величніший, ніж ми його уявляли. Він здіймався над поверхнею моря на багато ярдів, і видно було здалека, як він насувається. Він котився поволі й велично, щомиті зростаючи й набуваючи дедалі більшої швидкості, і зрештою перетворювався на прозору водяну арку, що яскріла на сонці. Арка та сунула невблаганно й урочисто, верхній край її злегка загинався, й вона падала з таким гуркотом, що, здавалося, той ревучий обвал розбивав самісіньке серце океану, а запінені коралові рифи здригалися від могутнього поштовху!

Довго, мов зачаровані, дивилися ми на те видовище і насилу від нього одірвалися. Як я вже згадував, хвиля в багатьох місцях перестрибувала через риф, і бризки летіли в лагуну, але здебільшого риф був досить широкий і високий, щоб витримати удар і стримати хвилю. Подекуди коралові скелі вкрилися рослинністю — там, очевидячки, зароджувалися нові острови. Отож на рифі ми спостерегли, як здебільшого утворюються на цьому морі малі острівці. В одному місці, на скелях, зрошених бризками буруна, мільйони маленьких працьовитих створінь будували й далі цей живий мур. В іншому, вищому, куди хвилі не сягали, коралові комахи були всі неживі; ми переконалися, що вони ніколи не працюють над водою. Вони старанно докінчили своє діло і повмирали. В інших місцях невгамовне море порозбивало мертві корали й помололо їх на пісок. Там сідало на спочинок морське птаство, хвилі викидали туди клапті водоростей та тріски, вітер заніс насіння рослин, і кілька ясно-зелених пагонів уже буяли на піску; загинувши, вони збільшать розмір і родючість цих океанських оаз.

Подекуди острівці розширилися, і їх затіняли одна-дві кокосові пальми, що виросли буквально з піску й цілоденно вмивалися морськими бризками; а проте, як я вже зауважив, їхні плоди були дуже поживні й смачні.

І знову ми з Джеком замислилися над тим, як постали великі коралові острови. Ми вже збагнули, яким чином утворилися малі, але ніяк не могли дійти певного висновку щодо великих, хоч голову сушили чимало.

Погамувавши свою цікавість і розважившись мандрівкою у човні, ми вернулися до куреня трохи стомлені, а до того ж і голодні.

— Ну, хлопці, — сказав Джек, — наш човен чудово нас слухається, тож давайте негайно зробимо щоглу й вітрило.

— Авжеж, давайте, — вигукнув Пітер, допомагаючи витягти човна вище на берег, щоб його не досяг приплив. — Засвітимо свічку й почнемо цієї ж ночі. Ну ж бо, хлопці, разом!

Волочачи човен, ми помітили на кілі глибокі подряпини; а що серед піску було чимало коралових уламків, то з дерева повіддушувалися трісочки.

— Овва! — вигукнув Джек, те побачивши. — Погане діло. Нашого кіля надовго не стане.

— Авжеж, не стане, — потвердив я, міркуючи, як би зарадити лихові. Але в таких справах я зроду нічого не тямив, тож і додумався лише до того, щоб оббити кіль залізом; заліза в нас не було, а іншої ради я не знав. — Здається мені, Джеку, — додав я, — що вберегти кіль неможливо.

— Неможливо! — вигукнув Пітер. — Релфе, любчику, ти помиляєшся. Немає нічого легшого.

— Як? — спитав я здивовано.

— Не плавати човном та й годі! — відповів Пітер.

— Придерж язика, Пітере, — сказав Джек, поклавши на плече весла. — Ходи-но зі мною, я дам тобі роботу. Спочатку ти набереш кокосових волокон і насукаєш з них поворозок…

— Перепрошую, капітане, — перебив його Пітер. — У мене їх уже є сила-силенна — більш аніж досить, як казав один мій малий приятель щодня по обіді.

— Гаразд, — провадив Пітер, — тоді допоможеш Релфові дерти кокосове шмаття і кроїти, а потім ми зшиємо з нього вітрило. Я ж спробую добути щоглу та снасть. Нумо до роботи.

І ми відразу взялися до роботи, так що за три дні поставили щоглу й приладнали вітрило з усією потрібною снастю. Вітрило було не дуже гарне на вигляд, бо складалося з багатьох продовгуватих клаптів, але ми надійно зшили його нашою голкою, і воно вийшло міцне, а саме це нам і важило. Джек також захистив кіль, прибивши до нього ще один, фальшивий. То був брусок твердого дерева, такий самий завдовжки та завширшки, як справжній кіль, і дюймів п'ять завгрубшки. Він зробив його грубим не тільки щоб забезпечити човен од ушкодження, а й щоб він краще змагався з вітром; це ж бо мало велику вагу для плавби в морі, де довго й постійно в одному напрямку подувають пасати. Брусок той був прибитий до кіля дуже міцно, і ми спустили човна з легким серцем, знаючи, що, коли фальшивий кіль подряпається, ми легко поставимо натомість інший; коли б же потрощився справжній, то для заміни довелося б розбирати всього човна. А Пітер сказав, що в нього «на саму думку про таке кров у жилах холоне».

Щогла з вітрилом вийшли вдатні, і ми щиро тішилися, плаваючи лагуною та оглядаючи здаля наш острів. Зазирали ми також у глибини морські й годинами стежили за дивовижними яснобарвними рибинами, що вигравали серед коралів і водорослин. Пітер зробив волосінь, а Джек змайстрував силу гачків; одні виявилися дуже добрі, а інші надзвичайно погані. Деякі гачки були з залізного дерева; вони виявилися дуже добрі, бо дерево те надзвичайно тверде, а Джек зробив їх дуже товсті й великі. Риба в тих місцях не надто вибаглива. Закарлючені кістки з риб'ячих голів також правили за добрі гачки. Але наш найкращий і найнадійніший гачок постав з мідяної каблучки, що належала Джекові. Йому довелося довгенько над нею поморочитися. Спершу він розрубав її сокирою, потім надав потрібної форми. Кілька годин він робив зазубень, без упину пиляючи зламаним ножиком. А потім ще годину потер шматком пісковика, і вийшов чудовий гостряк.

Багато часу й праці довелось би покласти, описуючи ту різноманітну рибу, що, вчепившися на мідяний гачок, попала в наш човен. Ловив її завжди Пітер — бо ми зауважили, що він тим вельми тішився, — а я й Джек цілком задовольнялися, на теє дивлячись, а також зазираючи в коралові зарості и насаджуючи принаду. Серед риби, яку ми бачили, але не вловили, були дельфіни й риби-мечі, кити й акули. Дельфіни часто запливали в лагуну зграями і дуже смішили нас, підстрибуючи високо вгору і влаштовуючи кумедні ігрища. Риба-меч була справжнє диво, часом вона сягала футів десять завдовжки, а гостряк, що стримів їй у носі, мав шість-вісім футів. Ми часто бачили, як вони ганялися за іншою рибою і, без сумніву, часом убивали їх своїми кістяними мечами. Джек пригадав, як йому колись розповідали, що одного разу риба-меч напала на корабель. Ми спершу сумнівалися, але потім згадали, що вони мають звичку нападати на китів, тож можуть часом і помилитися. Риба та так ширнула корабель, що пробила товсту обшивку, і через довгий час, уже в гавані, виявилося, що меч стримить у корпусі.

Акули показувалися не часто, та коли ми купалися на глибокому, хтось завжди лишався в човні, аби попередити інших, якщо хижаки наблизяться. Що ж до китів, то ті велетні ніколи не запливали в лагуну, але ми часто бачили, як вони викидають струмені води на глибокому поза рифами. Довіку не забуду, як я здивувався, вперше побачивши величезне страховище. Весь ранок ми гуляли на рифі і вже збиралися були сідати в човен, щоб додому вертатися, аж раптом зачули гучний звук і враз обернулися. Ми встигли побачити, як падав водяний струмінь, і зауважили плавець чи хвіст якоїсь велетенської рибини, що зник у морі за кількасот ярдів. Ми постояли, чекаючи, чи вона не з явиться знову. Нараз море наче розверзлося біля самісіньких наших ніг; щось засопіло, грубезний струмінь води порснув високо вгору, і перед нами виринула здорова тупоноса голова кашалота. Вона була така велика, що в її пащі цілком би вмістився наш човен разом із нами! Страховисько поволі поринуло в море, наче корабель, який іде на дно, і ляснуло хвостом так гучно, що, здалося, ревнула гармата.

Бачили ми й силу-силенну летючої риби, хоч не спіймали жодної; ми помітили, що вона вистрибує лише тоді, коли за нею женеться її смертельний ворог дельфін. Проте з усієї риби видалася нам найдивнішою та, яку ми знаходили в калюжах після зливи; на вигляд вона була звичайнісінька та й дуже мала, але нас дивувало, що вона падала разом з дощем! Інакше ми не могли пояснити її появу, бо перед зливою ті калюжі були зовсім сухі й приплив їх не досягав ніколи. Джек, одначе, виставив своє пояснення, яке здалося мені дуже ймовірним. Ми часто бачили на морі смерчі. Смерч — це водяний стовп, що здіймається над морем, наче загострена колона. Високо вгорі його стрічає довгий язик, що спускається з хмар; з'єднавшися, вони стають схожі на пісковий годинник. По тому смерч лине за вітром, часом поволі, часом мов несамовитий, іноді здіймається до хмар і, вибухнувши, спадає зливою додолу. Падає він і над морем, і над суходолом, часом заподіявши чималої шкоди; але найчастіше він помалу лине в далечінь. Так от, Джек гадав, що малу рибу піднімає смерч, а потім вона падає з дощем.

Ми не були певні, чи так воно виходило насправді, але вважали це за ймовірне.

Під час наших морських прогулянок ми часто ловили вугрів, і вони дуже припали нам до смаку. Також ловили черепах, що водилися між скелями, і варили з них у казанку смачну юшку. Крім того, ми виявили силу креветок і раків, отож у нас не було підстав скаржитися на те, що харч наш одноманітний. І щотижня ми робили цікаві відкриття, чи то на суходолі, чи на морі.

РОЗДІЛ XVII

_{Велетенська хвиля і її наслідки. — Човен зникає і знаходиться. — Пітера спіткало страшне лихо. — Запас харчів на подорож човном. — Ми відвідуємо Пінгвінячий острів і не тямимося з дива. — Опис пінгвінів}

Одного дня, невдовзі по тому, як наш човен був зовсім обладнаний, ми сиділи біля Водограйної скелі й балакали про виправу до Пінгвінячого острова, що її ми збиралися здійснити наступного дня.

— Для такого бовдура, як я, — сказав Пітер, — може б, годилося сидіти дома й залишити пінгвінів у спокої, але вам з вашими філософськими нахилами аж ніяк не личить перебувати в темряві й не знати звичаїв тих птахів; отож що швидше ми вирушимо, то краще.

— Щира правда, — мовив я. — Мені дуже кортить роздивитися їх зблизька.

— А мені здається, — озвався Джек, — що тобі, Пітере, краще залишитись удома, аби глядіти кота, бо я певен, що коли тебе не буде, його заскочать мстиві свині. Вони ж бо страх які сердиті за те, що ти вбив їхню прабабу.

— Залишитися вдома! — вигукнув Пітер. — Та ти, мій любчику, неодмінно заблудишся або човна перекинеш, якщо я тебе не догляну.

— І справді, — мовив поважно Джек, — мені не спало таке на думку; тебе таки треба взяти. Човнові потрібен баласт, а кожне твоє слово, Пітере, має таку вагу, що коли ти з нами поїдеш, ми обійдемося без каміння.

Під час тієї розмови сталася дивна річ, яка видасться читачам такою незвичайною, що я розповім про неї докладно.

Отож, балакаючи, ми помітили над морським видноколом темну смугу, що скидалася на низьку хмару або затуманений берег. День був погожий; хоч небо захмарилося й подував легенький вітрець, море хвилювалося не дужче, ніж завжди, і бурун здіймався анітрохи не вище. Правда, останнім часом погода стояла непевна, у хмарах гриміло, тож ми спочатку подумали, що находить туча. Та поступово та смуга наблизилась, але не знялася вгору, як грозова хмара. Вона присунулася ще ближче, і ми побачили, що вона рухається до острова, але доки смуга сягнула острівців у морі, ми не чули жодного звуку. Коли ж вона минула ті острівці, ми неабияк стривожилися, спостерігши, що їх оточила хмара білої піни, яка бурхнула високо вгору; водночас до нас долинув гучний рев. З того ми виснували, що насувається велетенська хвиля, але яка вона висока, ми збагнули тільки тоді, коли побачили її зблизька. Скоро хвиля та дійшла до рифу, ми жахнулися, скочили на ноги і чимдуж подерлися на самісінький вершечок скелі, пойняті невимовним страхом.

Я вже згадував, що проти Водограйної скелі риф був дуже близько від берега, а перед нашим куренем він виставав далеко в море. Отож хвиля сягнула підніжжя скелі трохи пізніше. Коли вона бурхнула на риф, ми вперше усвідомили, яка та хвиля страшна. Розлягся гуркіт, що видався мені гучнішим за грім, і весь риф опинився під водою. Гуркіт той тривав кілька секунд, поки хвиля котилася до нашої скелі. Забачивши її верх, ми зрозуміли, яка небезпека нам загрожує, і кинулися навтьоки, але спізнилися. Велетенський вал ударився об скелю так, що, здавалося, вона розтрощилася, і потоки води випорснули, аж запищали, крізь вузькі підземні отвори. Враження було таке, що земля вибухла під натиском водяних струменів. Оглушені й знетямлені, мокрі й осліплені, ми кілька хвилин не знали, куди тікати, де ховатися. Зрештою ми видряпалися на таке місце, куди не сягали водограї. Але яке сумне видовище відкрилося перед нашими очима! Велетенська хвиля не тільки перестрибнула через риф, але посунула далі лагуною, бурхнула на піщаний берег, геть його затопила й шугнула в ліс, валяючи на своєму шляху молоді дерева й кущі.

Побачивши те, Джек сказав, що наш курінь, мабуть, змило, а човна, який лежав на березі, розбило в друзки. У нас болісно стислося серце, і ми чимдуж подалися лісом додому. Та, підбігши до куреня, ми полегшено зітхнули. Хвиля не залила його, бо, очевидячки, втратила свою силу; але вхід був майже закиданий вирваними з корінням кущами й купою водорослин. Переконавшися, що курінь цілий, ми поспішили до того місця, де залишили човна. Однак його там не було. Місце виявилося порожнє, човен зник безслідно.

— Може, його занесло у гущавину, — сказав Джек і повернув до лісу.

Проте човна не було й там; ми вже впали у відчай, коли це раптом Пітер гукнув Джека й сказав:

— Джеку, друже мій милий, колись ти поділився зі мною надміром своєї мудрості й ознайомив мене з фактом, що кокосові горіхи ростуть на деревах; то, коли твоя ласка, скажи мені, який плід росте на вершечку он того куща. Бо, правду казати, я не знаю або принаймні сумніваюся, чи зможу відповісти на це питання.

Ми глянули на той кущ і — диво дивне — побачили нашого човна, що зручно вмостився між галузок. Зраділи ми невимовно, бо воліли втратити будь-що, аніж човна. Виявилося, хвиля справді занесла його в ліс і кинула всередину куща; нам страшенно пощастило, бо якби він луснувся об скелю чи об дерево, то розбився б ущент, а так навіть не подряпався. Однак нам довелося добре нагріти чуба, щоб зняти його з куща й знову доправити до моря. Це вартувало нам два дні тяжкої праці.

Багато сили ми поклали й на те, щоб вибрати з-перед куреня всіляке сміття. Майже тиждень ми безперестану працювали, аби навколишній терен знову набув чепурного вигляду, бо вирвані з корінням кущі й водорослини так позахаращували берег, що людині, яка не бачила наслідків повені, важко навіть уявити.

Задля тих, хто цікавиться загадковими явищами, я хочу додати, що та велетенська хвиля регулярно сягає деяких тихоокеанських островів раз чи двічі на рік. Буваючи в тих місцях, я чув про це від місіонерів. Вони не знали напевне, чи вона доходить до всіх островів, але твердили, що на деякі хвиля насувається періодично.

Охаючивши свою домівку й прибравши весь непотріб, ми знову почали планувати виправу до пінгвінів: ще раз оглянули човен і дещо полагодили. По тому наготували запас харчів, бо похід наш мав тривати днів зо два, а може й довше. На це ми згаяли якийсь час, бо Джек порався біля човна, а Пітера ми часто посилали до лісу, аби він уполював порося. Посилали ми його тоді, коли нам кортіло поласувати печенею (а це бувало часто); він-бо вдався нівроку моторний і бігав так прудко, що наздоганяв свиней без особливих труднощів; але був страшенно необачний і, бігаючи лісом, майже завжди перечіплювався через пеньки або каменюки і рідко вертався додому, не пообдиравши кісточок. Одного разу його спіткало гірше лихо. Увесь ранок він полював десь сам один. Настав час обідати, а його немає. Ми здивувалися, бо Пітер був дуже пунктуальний і на обід ніколи не запізнювався. Коли надійшов час вечеряти, ми стривожилися і подалися в ліс. Довго ми його шукали й, аж коли почало сутеніти, натрапили на свинячий слід, пішли ним і зрештою досягли крутого схилу чи урвища. Зазирнувши через край, ми побачили внизу Пітера; він лежав непритомний, прихилившися щокою до рила малого поросяти, пришпиленого списом. Ми страшенно перепудилися, мерщій намочили йому водою чоло, і скоро, на превелику нашу втіху, він ожив. Коли ми принесли його додому, він розповів нам, як те все сталося.

— Щоб ви знали, — сказав він, — я півдня ходив, не присідаючи, стомився, як старий віслюк, і за весь цей час не те що жодної свині не бачив, а навіть свинячого сліду не вкмітив; проте мені аж ніяк не хотілося вертатися додому з порожніми руками, то я поклав за краще лишитися без обіду, а…

— Що! — вигукнув Джек. — Невже ти справді на таке зважився?

— Ану, Джеку, припни язика, — відрізав Пітер. — Кажу вам, я поклав обійтися без обіду й обстежити ярок, де, як мені щось підказувало, свині мали бути напевно. Невдовзі я виявив, що не помилився, бо ще не пройшов і півмилі до невеличкої сливи, котру ми знайшли днями, як почув кувікання. «Ага, — сказав я собі, — ось де ви, лебедики», — і побіг ярком. Скоро я вже гнався за гуртом і, вибравши порося, наставив списа. Догнавши його, я за два скоки встромив списа у його сите тіло і тієї ж миті побачив, що ми на краю урвища — не знати якого: глибокого чи ні. Проте я так розігнався, що спинитися вже не міг, отож ми з поросям заверещали в один голос і беркицьнули удвох через край. По тому я вже нічого не пам'ятаю й отямився лише тоді, коли ти мочив водою мені скроні, а Релф ламав наді мною руки.

Та хоч Пітерові не щастило втримати рівновагу і він частенько набивав лоба, йому велося в полюванні. Напередодні відплиття він ще до вечора повернувся з трьома гарненькими поросятами. Мені теж повелося на мочарі, де я встрелив кілька качок. Тож коли наступного ранку на зорі ми спустили на воду й навантажили нашого човна, харчів у нас було більш аніж досить. Дещо ми спекли увечері і, склавши реєстр, виявили, що маємо:

10 хлібних плодів (двоє печених, вісім сирих).

20 ямсів (шість печених, решта сирі).

6 корінців таро.

50 добірних великих слив.

6 кокосових горіхів спілих.

6 кокосових горіхів, зелених (щоб тамувати спрагу).

4 великі качки і дві маленькі, сирі.

3 засмажених поросят, з начинкою.

Слід зауважити, що начинку ту винайшов Пітер навмисне задля тієї нагоди. З чого вона складалася, він тримав у глибокій таємниці, тож я не можу розкрити вам її, але признаюся, що ми визнали ту начинку вкрай несмачною і, скуштувавши, одразу вишкрябали й викинули за борт. Ми розрахували, що харчів нам стане на кілька день; але згодом виявилося, що їх набагато більше, аніж нам потрібно. Зокрема зайві виявилися кокосові горіхи, яких скрізь росло вдосталь. Та, як зауважив Пітер, запас біди не чинить; ми ж бо не відали, що нас може спіткати під час мандрівки.

Ранок видався тихий, погожий. Ми налягли на весла, прямуючи до війстя серед рифів, і незабаром минули два острівці, що вартували обабіч протоки. Долаючи буруни, щі зазнали і труднощів, і небезпеки, до того ж і води в човен чимало набралося; але вже як минули прибій, то спокійно попливли на довгих гладеньких брижах, що здіймалися й спадали, котячись безкраїми просторами океану.

Пінгвінячий острів лежав по той бік нашого острова, десь із милю за рифом, і ми вирахували, що цією дорогою до нього принаймні миль двадцять. Можна було б скоротити відстань, обминувши острів лагуною і вийшовши крізь пролам у рифі майже напроти Пінгвінячого острова; але ми охочіше попливли морем — по-перше, нас вабив туди пригодницький дух, а по-друге, нам кортіло знову відчути, як колишеться глибочінь; що морська хвороба до нас не приставала, то ми вельми тією хитавицею тішилися.

— Хоч би вітер подув, — мовив Джек.

— Авжеж, — відгукнувся Пітер, спиняючи весло й витираючи розпарене чоло. — Веслувати справа нелегка. Якби нам спіймати сотню або дві чайок, прив'язати їх до човна довгими шворками і щоб вони летіли, куди нам треба, ото було б лепсько!

— Або просвердлити дірку акулі в хвості та засилити туди мотузку, га? — зауважив Джек. — Але, здається, моє бажання здійснилося — вже подуває вітер. Уклади, Пітере, весло в кочет. Підводь, Релфе, щоглу, а я напну вітрило. Тримайте стерно й пильнуйте!

Остеріг він нас тому, що на обрії раптом з'явилася темно-синя смуга і неймовірно швидко посунула до нас, збиваючи дорогою білу піну. Рятуючись від першого шаленого пориву, ми повернули човна кормою до нього; за хвилину шквал ущух, вітер подув рівномірно, тоді ми поставили вітрило й весело полинули хвилями. Хоч вітер невдовзі охляв, та перед тим він подував так шпарко, що ми пропливли більшу частину дороги; отож, коли вітрило, заляскавши об щоглу, нагадало нам, що час ізнову братися до весел, ми були від Пінгвінячого острова всього лише за милю з невеличким гаком.

— А он і солдати! — вигукнув Пітер, коли ми вгледіли берег. — Які елегантські на них сьогодні білі штанці! Цікаво, чи прихильно вони нас стрінуть. Ти гадаєш, вони гостинні, Джеку?

— Помовч, Пітере. Краще веслуй, то скоро сам побачиш.

Підпливши ближче, ми були дуже потішені рухами й виглядом тих дивних птахів. Певне, вони належали до різного поріддя: деякі мали на голові гребені, інші не мали; ті були такі, як гуска, а ті здавалися завбільшки з лебедя. Також ми побачили величезного альбатроса, що ширяв над самісінькими головами пінгвінів. За ним і навкруг нього літали зграї чайок. Опинившися за кілька ярдів од низького кам'янистого берега, де нічого не росло, крім кількох кущів, ми поклали весла й стали здивовано й потішено роздивлятися птахів, а вони й собі зацікавлено дивилися на нас. Тепер ми побачили, що на солдатів вони скидалися завдяки своїй рівній виструнченій поставі, якої прибирали, сидячи на коротеньких ніжках, — наче кілок проковтнули, зауважив Пітер. Вони були чорноголові, з довгими гострими дзьобами, пір'я на грудях мали біле, а на спині синювате. Крила в них були такі короткі, що видавалися швидше риб'ячими плавцями, і справді, як небавом ми пересвідчилися, пінгвіни їх використовували, щоб плавати під водою. На тих крилах не було жодного махового пера, вони мали тільки схоже на луску пір'я, яке густо вкривало також їхнє тіло. Ноги в них були короткі й містилися так далеко позаду, що на суходолі птахам доводилося стояти зовсім прямцем, аби втримати рівновагу; але у воді вони плавали, як усяке інше водяне птаство. Спочатку нас зовсім заглушив галас, який здіймали вони разом з іншими морськими птахами, і ми не знали, куди дивитися, — їх-бо тисячі були на навколишніх скелях; та, роздивляючись, ми помітили кілька чотириногих тварин (як нам здалося), що ходили серед пінгвінів.

— Давайте підпливемо ближче, — крикнув Пітер, — та подивимося, що то за одні! Певне, вони полюбляють галасливе товариство, коли спілкуються з такими пащекуватими створіннями.

На превелике диво, ми виявили, що то були пінгвіни, які рачкували між кущів на ногах і крилах, точнісінько наче чотириногі тварини. Раптом один старий птах, що сидів поблизу на прискалкові, споглядаючи нас у німому подиві, стривожився — хутко подибав до краю скелі і швидше впав, аніж ускочив у воду. Пірнувши, він за кілька секунд виринув ген-ген далеко від берега і то так стрибнув і так швидко знову пірнув у море, що ми насилу повірили своїм очам. Однак то таки був пінгвін, а не рибина, що, жируючи, вискочила на поверхню.

— Нехай тобі всяка всячина! — вигукнув Пітер, тручи собі носа й зморщивши лице з надмірного дива. — Мені доводилось чувати про створіння, що не є ані риба, ані звір, ані птах, але я ніколи не сподівався побачити істоту, яка була б водночас і те, й друге, й третє! Погляньте-но! — провадив він, зневірено показуючи на берег. — Погляньте-но! Чудасія та й годі. Що в тої животини під хвостом?

Ми повернулися й побачили пінгвіна, що поволі й поважно чимчикував берегом, несучи під хвостом яйце. Незабаром ми спостерегли ще кількох птахів, які несли таку ношу, а згодом виявили, що пінгвіни цієї породи завжди носять яйця в такий спосіб. Задля зручності вони навіть мали спеціальну заглибину між хвостом та ногами.

Нас дуже вразив лад, що панував у селищі. Острів, здавалося, був поділений на квадрати, і кожний мав свого господаря, який поважно сидів посередині або ходив тихою ступою поміж ними. Одні висиджували яйця, інші годували малят і то так кумедно, що ми з реготу мало боки не порвали. Мати сиділа на горбику чи на прискалку, а малі терпляче стояли внизу. Нараз мати задерла голову й почала незграйно кудкудакати.

— Вона вдавилася! — вигукнув Пітер.

Але кудкудакала вона зовсім не тому, хоч справді здавалося, що Пітер мав рацію. За хвилину вона схилила голову й роззявила рота, а пташеня застромило туди дзьоба й заходилося наче ссати. По тому мати покудкудакала знову, і мале знову поссало; уся та чудернацька процедура тривала доти, доки пташеня наїлося, але ми так і не довідалися, чим мати годувала малого.

— Ну ж бо, подивіться! — озвався схвильовано Пітер. — Я ще ніколи не бачив, щоб мати так дурила своїх дітей! Ота пінгвінка щойно штовхнула малого в море, а он іще одна хоче зробити те ж саме.

Так воно, очевидячки, й було: край скелі над морем сиділа стара й силкувалася заманити своє пташеня у воду; але воно, мабуть, не мало аніякісінької охоти купатися й сунуло до матері дуже повільно. Зрештою вона підійшла до нього ззаду и підштовхнула до води, але дуже ніжно, наче кажучи: «Не бійся, дитино. Я тобі не заподію ніякої шкоди». Підтрутивши пташеня до краю, де воно спинилося, замислено вдивляючися в море, вона раптом його турнула щосили, так що мале полетіло у воду головою вниз, і полишила напризволяще — хай вибирається на берег, як знає. На наших очах багато пінгвінів скинули малих у море, і ми дійшли висновку, що в такий спосіб птахи навчають своїх дітей плавати.

Скоро ми обмінялися зауваженнями з цього приводу, як раптом побачили гурт старих пінгвінів. Незграбно й кумедно підплигуючи, вони дибали до моря. Берег у тому місці був досить крутий, деякі з них придибали до води безпечно, але інші втратили рівновагу, попадали й покотилися, як груші. Попавши, одначе, у воду, птахи відчули себе в рідній стихії. Вони раз по раз пірнали та випірнали неймовірно спритно і таким самим маніром — пірнаючи, випірнаючи й розбризкуючи воду (літати-бо вони не вміли) — хутко подалися в море.

Простеживши за ними очима, Пітер повернувся до нас і поважно сказав:

— На мою думку, всі ці птахи здуріли, і острів цей зачарований. Отож пропоную, щоб ми або повернули своє судно й чимдуж утекли звідціля, або хоробро висадилися на берег і якнайдорожче продали своє життя.

— Я волію висадитися, тож гайда, хлопці, до берега, — озвався Джек, гребнувши веслом і повертаючи човна.

За кілька секунд ми загнали човен у невеличку бухту, припнули його до коралового прискалка і, вибігши на берег, подалися між рядами пінгвінів, озброєні кийками й списом. Нас дуже здивувало, що цікаві птахи не нападали на нас й анітрохи не боялися — вони тільки зачудовано вирячили безтямні очі й зрушили з місця аж тоді, коли ми наважилися їх помацати руками. Проте один старий пінгвін подибав повагом до моря, а Пітерові заманулося спинити птаха, тож він перейняв його й заходився махати перед ним кийком. Та птах виявився рішучої вдачі. Він не те що не подумав одступити, а навіть перейшов у наступ і погнав Пітера до моря. Звичайно, Пітер міг ураз порішити його своїм кийком, але що він і на думці не мав учинити таку безглузду жорстокість, то облишив сміливця в спокої.

Ми пробули на острові три години, спостерігаючи тих цікавих птахів, і, зрештою, порадившись, дійшли згоди, що таких дивовижних істот нам ще зроду не доводилося бачити; ми навіть визнали, що, може, то найдивовижніші істоти в усьому світі!

РОЗДІЛ XVIII

_{Страшенна буря і її наслідки. — Ми ледве рятуємося. — Жахлива ніч і погожий ранок. — Небезпека минулася}

Коли ми відпливли з Пінгвінячого острова, вже настав вечір. Ми поклали отаборитисяна острівці, де росло кілька кокосових пальм.

До острівця було милі зо дві, тож ми завзято налягли на весла. Та на нас чигала несподівана небезпека. Той вітер, що так швидко домчав нас до Пінгвінячого острова, увечері подужчав і, перш ніж ми подолали половину дороги, перетворився на справжній гурган. Хоч він подував не прямо супроти нас і острів трохи перепиняв вітер, але скоро знялися високі хвилі, і веслувати нам стало важко. Гребені хвиль розбивалися об наш невеликий човен, заливаючи його водою, тож нам довелося працювати не покладаючи рук, аби її вичерпати. Зрештою вітер і море так розгулялися, що до острова не можна було добратися ніякісіньким побитом; тоді Джек раптом повернув човна і наказав нам з Пітером випростати куточок вітрила, аби вернутися до Пінгвінячого острова.

— Принаймні в кущах сховаємося, — сказав він, коли човен полинув за вітром. — А за товариство нам правитимуть пінгвіни.

Тієї миті вітер змінив напрямок, подув насупроти, і нам довелося ще більше розгорнути вітрило, бо нас відносило до завітряного боку острова. До того ж вітер бурхав нападами і раз по раз мало не перекидав човна.

— Агей, пильнуйте! — застережливо вигукнув Джек. — Будьте готові згорнути вітрило. До острова, бачу, нам не дістатися.

Ми з Пітером так покладалися в усьому на Джека, що небезпечної миті не вдавалися в зайві міркування. Нам і на думку не спадало, що можна доскочити лиха, тож ми неабияк стривожилися, почувши його зауваження. Проте не мали часу розпитувати, бо саме насувався шалений шквал, і що наш завітряний облавок раз по раз занурювався в хвилю, то ми мусили зовсім згорнути вітрило. Ще мить, і налетів шквал, але ми з Пітером таки впоралися з вітрилом, тож човен не перекинувся, хоч і набрав води білье як половину. Воду я швидко вичерпав, а Пітер тим часом розгорнув край вітрила; однак нас не минуло лихо, якого Джек боявся. Досягнути Пінгвінячого острова вже не можна було ніякісіньким побитом. Борвій гнав човна у відкрите море, і нас осяйнула страшна думка: скоро ми опинимося серед неозорого океану, де нас чекає повільна смерть.

Ми були цілком певні того, бо попереду виднілися самі розбурхані хвилі. Нас пойняв дрож. Ми вийшли з-під захистку островів, і, здавалося, кожний запінений вал може нас поглинути за одну мить. Вода заливала наш човен, і мені доводилося вичерпувати її безнастанно самому, бо Джек з Пітером не могли кинути керма і вітрила. Цієї жахливої хвилини Джек урадувано скрикнув і показав на низький острів чи скелю, що вирнула попереду. Досі її не було видно, бо темні хмари обложили геть усе небо і бризки сліпили нам очі, завинувши обшир щільною завісою.

Підпливши ближче, ми побачили, що на скелі тій не росло ані кущика, ані травинки і хвилі перекочуються через неї з кінця в кінець. Насправді то була вершина коралової формації, яка випиналася над морем лише на кілька футів, а бурю й зовсім зникала під хвилями. Над тим острівцем хвилі стиналися аж надто люто, і коли ми вгледіли, що, хоч куди б приткнули свого човна, його одразу розтрощить на друзки, серця наші зайшлися з непоборного страху.

— Розгорни трохи вітрило! — крикнув Джек, коли ми з шаленою швидкістю промчали повз навітряний бік скелі.

— Слухаю! — відповів Пітер, випустивши його ще десь на фут.

Хоч площа вітрила ледь збільшилася, човен наш ураз перехилився і так зарипів, розтинаючи запінені хвилі, що здавалося, ми от-от перекинемося. Я вже ладен був звинуватити Джека за необачність, проте він таки мав рацію. Хоча секунди зо дві вода плинула у човен потоком, нам пощастило круто повернути до завітряного боку скелі, де море було відносно спокійне і вітер підупав на силах.

— Ну ж бо, хлопці, мерщій до весел! Добре! Вперед!

Ми не гаялися ані секунди. Весла враз занурилися у воду. Ми налягли щосили й опинилися в порівняно тихій бухті, такій вузенькій, що човен ледве в ній помістився. Тут нам було зовсім безпечно, ми вискочили на берег і прив'язали кодолу до скелі. Проте хоч ми й уникнули небезпеки, навряд чи хто з читачів нам би позаздрив. Правда, харчів у нас було вдосталь, але ми змокли до рубця, навколо пінилися розбурхані хвилі, і над нами шугали хмарою бризки — ми опинилися, так би мовити, у водяному полоні; місцина та була завширшки й завдовжки не більша як дванадцять футів, і ми не могли й кроку ступити без ризику, що нас не змиють хвилі. У дальшому кінці бухти була невелика дуплина чи печера, яка дала нам захисток од вітру й хвиль; а що скеля утворювала вгорі дашок, то ми врятувалися від бризок.

— Здається мені, — мовив, підбадьорившись, Пітер, — що ми попали в русалчину печеру, бо навколо нас сама вода, а земля й небо лишилися в потойбічному світі.

Пітерові слова були дуже слушні: біля самісіньких наших ніг шумувало білою піною море, бризки раз по раз злітали над нами білим завоєм, вода дзюрчала з дашка, утворюючи перед печерою щільну завісу, тож здавалося, що ми не на землі, а під водою.

— Ану, хлопці, ворушіться! — вигукнув Джек. — Давайте влаштуємося якомога зручніше. Неси-но сюди харчі, Пітере. А ти, Релфе, допоможи витягти човна. Обережно!

— Слухаєм, капітане! — відгукнулися ми, підбадьорені молодецьким тоном нашого товариша.

На щастя, печера була хоч і не дуже глибока, але зовсім суха, отож ми розташувалися набагато вигідніше, аніж сподівалися. Видобули свої харчі, повикручували одежу, підстелили замість килима вітрило і, наївшися досхочу, зовсім звеселились. Та коли настала ніч, ми знову підупали духом, бо разом з денним світлом зникли докази нашої безпеки. Уже не видно було твердої скелі, що дала нам притулок, а буря приголомшувала нас своєю непомірною люттю. Настала така темрява, що хоч в око стрель, і ми власної руки не могли вгледіти, навіть підносячи її до самісінького носа. Раз по раз нам доводилося шукати один одного навпомацки, аби пересвідчитися, що все гаразд, бо за бурею майже не чути було й людського голосу. Вітер, мабуть, злегка міняв свій напрямок, і час від часу бризки порскали нам у лице, а хвилі, шалено вируючи, вривалися в бухту, сягали наших ніг і загрожували змити човен. Щоб зарадити тому лихові, ми підтягли човен вище й тримали кодолу в руках. Інколи крізь водяну завісу пробивалося моторошне сяйво блискавки, і від нього картина ставала ще жаскіша. Проте ми чекали тих зловісних спалахів, бо вони були не такі страшні, як густа темрява, що після них наставала. Лунка громовиця роздирала небо навпіл, та крізь дике виття гургану вона долинала, як подих літнього вітерця; а велетенські хвилі гуркали об надвітряний берег острова, і зрештою нам здалося, що скеля от-от розвалиться, тож ми з великого ляку вчепилися за кам'янисту долівку, чекаючи кожної миті, що буря нас вергне у чорну розбурхану безодню. Ой, страшна то була ніч! Навіть уявити важко, з якою полегкістю ми зустріли світанок, що пробивався крізь завої туману.

Три дні й три ночі ми перебували на тому кам'янистому острівці, і весь час надворі лютувала страшенна буря. На четвертий день вона раптово вщухла, і вітер стих, але на морі гуляли такі височезні хвилі, що ми не зважилися спустити човна. Усі ті дні ми майже не спочивали, склеплюючи очі хіба на кілька хвилин, але третьої ночі міцно заснули і, рано прокинувшись, побачили, що море втихомирилося, хмари розвіялися, а на синьому небі сяє ясне сонце.

З легкою душею ми спустили свого човника й попрямували до острова, який, на превелику нашу радість, виразно виднівся над обрієм: ми ж боялись-бо, що буря занесла нас хтозна в які далекі краї. Вітер зовсім завмер, і нам довгенько довелося веслувати; але опівдні подув свіжий бриз, тож ми спромоглися поставити вітрило. Невдовзі ми минули Пінгвінячий острів, а також інший острівець, до якого нам не пощастило пристати того дня, коли нас заскочив шторм; але що харчів ми мали доволі й прагнули якнайшвидше дістатися додому, то навіть не спробували висадитися, на велике розчарування Пітера, який, здавалося, закохався в пінгвінів.

Хоч бриз подував кілька годин не вщухаючи, ми досягли зовнішнього рифу аж тоді, коли надворі запала темрява. Ледве ми пропливли сотню ярдів лагуною, як вітер завмер, і нам довелося знову братися до весел. Нашого берега ми дісталися пізно, на небі вже сяяли променисті зорі й світив місяць. Вистрибнули ми на пісок і чимдуж помчали до куреня подивитися, чи все там гаразд, раді-радісінькі, іцо безпечно вернулися на свій милий острів. З радощів ми навіть не витягли на берег човна. Мушу признатися, що мою радість потьмарювало побоювання: а що, коли за нашу відсутність домівку сплюндровано. Але все було на своїх місцях, і бідолашний чорний кіт спав, скрутившись калачиком, на кораловому столі перед нашою скромною оселею.

РОЗДІЛ XIX

_{Як Пітер шив черевики. — Тихий плин нашого життя нагально перервано. — Несподівані гості й жорстокий бій. — Ми всі стаємо вояками, і Джек виказує себе героєм}

Багато по тому місяців жили ми у злагоді й щасті. Часом ловили рибу в лагуні, часом полювали в лісі або задля переміни вилазили на гору, хоч Пітер завжди твердив, що ми ходили туди дати знак кораблеві, аби він з'явився на видноколі. Але я певен: жоден з нас не бажав визволитися з того полону, бо ми почувалися вкрай щасливі, і Пітер казав, що за нашого юного віку можна без усякої шкоди порозважатися рік або два. Пітерові, як я вже згадував, було чотирнадцять років. Джекові вісімнадцять, а мені п'ятнадцять. Але Джек удався дуже високий, дужий і рослий, як на свій вік, і йому можна було дати всі двадцять.

Підсоння острова виявилося чудове. Здавалося, тут триває вічне літо, а що багато дерев круглий рік і цвіли, і родили, то харчів нам ніколи не бракувало. Поголів'я свиней теж скоріше зростало, аніж зменшувалося, хоча Пітер частенько чинив на них наскоки зі своїм списом. Варто було йому тільки навідатися до згаданої вище сливи — під її гілками завжди спало ціле свиняче плем'я.

Ми заходилися шити собі одяг із кокосової тканини, бо вбрання, в якому ми врятувались, уже геть подерлося. Пітерові також пощастило злагодити чудові черевики з шкіри старої льохи. Злагодив він їх у такий спосіб: спочатку вирізав довгастий клапоть шкіри, довший на кілька дюймів за ногу, намочив його і зшив з одного кінця краї, витворивши грубу подобу закаблука. Далі він проколов по краях дірочки, пройняв грубу шворку і вставив у зшитий закаблук п'ятку; потім затягнув туго шворку, краї піднялися й прикрили ногу. Щоправда, на черевиках тих було багато складок, які аж ніяк їх не прикрашали, та ми визнали нове взуття за дуже вдатне, і Джек навіть почав віддавати йому перевагу перед своїми чоботями. Також ми зробили чимало інших корисних речей, якими набагато полегшили своє життя, і навіть завели мову про те, щоб збудувати хату; проте ми були такі залюблені в свій курінь і вважали його таким зручним, що вирішили краще залишитися в ньому і не братися до нової хати, бо жити в ній в умовах гарячого підсоння навряд чи було б добре.

Ми часто оглядали пістоля, якого знайшли в хатині на тім боці острова, і Пітер жалкував, що в нас немає ані пороху, ані куль, бо з ними полювати свиней стало б набагато легше; однак ми навчилися вправно орудувати пращею, луком та списом і могли обійтися без смертоноснішої зброї.

Пірнаючи в підводний сад, ми й досі страшенно тішилися, і навіть Пітер почував себе у воді вже трохи вільніше. А для мене з Джеком море стало рідною стихією, і ми плавали так легко і вправно, що Пітер сказав, буцімто він боїться, аби ми не перетворилися в рибин і не подалися геть, залишивши його на самоті; до того ж він буцімто спостерігав, що Джек з кожним днем більше й більше скидається на акулу. А Джек на відповідь зауважив, що якби він, Пітер, перетворився на морську істоту, то з нього б вийшла хіба що креветка. Бідолашний Пітер не заздрив нам, коли ми вирушали в підводні походи, йому ставало заздрісно лише тоді, коли Джек пірнав у підводний сад, сідав на каменюку й строїв йому гримаси. Тоді Пітера й справді брали завидки, і він часто казав, що віддав би все на світі, аби й сам умів так зробити. А мені було смішно теє чути, бо якби він бачив своє обличчя, коли пробував пірнати, то вмить переконався б, що Джекові до нього далеко; от тільки що Джек кривився навмисне, а Пітер — мимоволі.

Отак ми бавили час і ділом, і розвагами. Аж ось одного дня сталася несподіванка, прикра й жахлива.

Ми з Джеком сиділи, за своїм звичаєм, на каменюках біля Водограйної скелі, а Пітер викручував одяг, бо ненароком упав у море — таке з ним бувало частенько. Раптом нашу увагу привернули дві цятки, що з явилися на обрії.

— Як ти думаєш, що воно таке? — запитав я Джека.

— Не маю уявлення, — відповів він. — Я їх помітив кілька хвилин тому і вважав за чорних чайок, але що далі, то більше переконуюсь: вони більші за чайок.

— Здається, вони прямують до нас, — зауважив я.

— Агов! Що там сталося? — запитав, підходячи, Пітер.

— Глянь он туди, — сказав Джек.

— Кити! — скрикнув Пітер, приклавши до чола долоню. — Е ні. А може, то човни, Джеку?

Серця наші закалаталися від думки, що ми знову побачимо людські обличчя.

— Здається, ти таки маєш слушність, Пітере. Але як на човни, то вони пливуть трохи дивно, — мовив стиха Джек, начебто сам до себе.

Я помітив, що на його обличчі промайнула тривожна тінь. Він напружено вдивлявся в тії дві цятки, що швидко наближалися, і зрештою скочив на ноги.

— То каное, Релфе! Не скажу, чи воєнні вони, чи не воєнні, але знаю напевне, що серед тубільців південних морів є людожери, і вони не дуже жалують чужинців. Треба поховатися на той випадок, якщо вони пристануть до острова, хоч сподіваюся щиро, що вони цього не вчинять.

Я непомалу стривожився. Правду казати, мене вразили не так Джекові слова, як йоготон, і коли ми з Пітером Хутко подалися слідом за ним у ліс, на душі в нас було дуже неспокійно.

— От біда! — сказав я, коли ми сховалися в кущах, — Ми ж забули вдома зброю!

— То байдуже, — відмовив Джек. — Кийків у нас більше ніж доволі.

І він показав на купу грубих, різної довжини дрючків, що їх роботящий Пітер вирізував щоразу, коли ми навідувалися до скелі. Вирізував без певної мети: просто щоб не сидіти без діла.

Кожен з нас вибрав собі кийок до вподоби, і ми полягали за скелею, звідки могли бачити каное, а самі лишатися непомічені. Спочатку ми перекидалися словом про ті каное, та як вони запливли в лагуну і наблизилися до берега, ми принишкли й почали їх розглядати пильно й уважно.

Тепер ми спостерегли, що друге каное гналося за переднім і що в першому, крім чоловіків, сиділи жінки й діти — всього душ сорок, а в тому, яке переслідувало, — самі чоловіки. Хоч їх було не більше за втікачів, але вони мали кращу зброю й, очевидячки, являли собою військовий загін. І ті, й ті веслували щосили: переслідувачі, мабуть, прагнули перейняти втікачів, перш ніж ті сягнуть берега. Проте їм не пощастило. Переднє каное прямувало до тієї скелі, за якою ми сховалися. Коротенькі гребки шугали у воду, як метеори, здіймаючи водограї бризок. Перед носом піроги здіймалася шума, і видно було, як виблискують на темних обличчях очі веслярів, як напружуються м'язи на голих тілах. Утікачі не послаблювали зусиль, аж доки їхнє каное з розгону врізалося в пісок; по тому всі вони, визивно вигукнувши, повистрибували на берег і то так прудко, наче їх вітром змело. Троє жінок, з яких дві тримали в руках дітей, кинулися в ліс, а чоловіки скупчилися край берега, затиснувши в руках каміння, наставивши списи, вимахуючи кийками, щоб спинити своїх ворогів, якщо ті спробують висадитися.

Відстань між каное була десь із півмилі, і переслідувачі її швидко подолали. Вони не виказували ані вагання, ані страху — перли, мов несамовиті, незважаючи на град каміння. Каное їхнє сягнуло берега, з диким криком скочили вони у воду і посунули на ворогів.

По тому розпочалася страшна бійка. Майже всі чоловіки орудували грубезними кийками, якими вони щосили торохкали один одного по голові. Я мало не зомлів, дивлячися на ту криваву кресанину, а проте якась сила не давала мені відвести од неї очей. Я спостеріг, що напасників очолював чудернацький чолов'яга. За всіма ознаками то був ватажок. Він мав буйну кучеряву чуприну солом'яної масті, і це мене вельми здивувало. Шкіра в нього була чорна, як сажа, і я виснував, що волосся, мабуть, фарбоване. Потатуйований він був з голови до п'ят, а обличчя до того ж вимастив червоною фарбою і помережив білою. Не людина, а якесь страховисько: жовтий, схожий на тюрбан, чуб, могутній чорний торс, якому сам Геркулес позаздрив би, блискучі очі, білі вищирені зуби. Бився він дуже завзято і вже порішив чотирьох ворогів.

Раптом на жовточубого ватажка напав чолов'яга, що не поступався перед ним ані зростом, ані силою. Він вимахував важким кийком, що мав схожий на орлиний дзьоб гостряк. Хвилину два велетні сторожко озирали один одного, ходячи колом, ніби хотіли напасти зненацька; але як побачили, що, зволікаючи, можуть тільки програти, то зважилися водночас розпочати напад. Дико крикнувши, вони підскочили один до одного й замахнулися зброєю. Кийки гучно стукнулися. Раптом жовточубий дикун заточився, його ворог стрибнув і замірився кийком, але тієї ж миті сам упав додолу: його влучив каменем тубілець, який спостеріг, що ватажок у скрутному становищі. Це був поворотний мент усієї битви. Дикуни, які висадилися перші, побачивши, що їхній ватажок упав, повернулися й дременули до чагарів. Але жодному не пощастило втекти. Їх наздогнали і всіх повалили на землю, проте не повбивали. З усього було видно, що переможці прагнуть захопити їх живцем. Полонивши п'ятнадцять чоловік, вони зв'язали їм мотузкою руки й ноги, віднесли в ліс і поклали серед кущів. Залишили вони їх там бозна з якою метою, а самі вернулися на поле недавнього бою, де решта вояків обмивали свої рани.

З сорока напасників живих лишилося тільки двадцять вісім. Двох вони послали в чагарі виловити жінок і дітей. З противного загону, як я вже згадував, вижило всього п'ятнадцять, і вони лежали на траві, зв'язані й безпорадні.

Ми з Джеком і Пітером перезирнулися й почали пошепки раду радити: адже в пошуках прісної води дикуни могли вилізти на скелю і відкрити наш сховок. Але нам було цікаво довідатися, що ж буде далі, і ми вирішили залишитися, — до того ж, хай би ми звелися на ноги, нас одразу б помітили.

Один дикун подався в ліс і небавом вернувся з в'язкою хмизу. Ми здивовано спостерегли, як він запалив вогонь тим самим способом, що й Джек першого разу — тобто свердлячи луком. Коли багаття спалахнуло, двоє тубільців знову пішли до лісу й вернулися зі зв'язаним полоненим. Серце моє зайшлося з жаху: мене осяйнуло, що вони збираються спалити своїх ворогів. Коли ті двоє піднесли бідолаху до багаття, я ледве не втратив над собою владу. Мені забило дух і, схопивши кийка, я хотів був скочити на ноги. Але дужа Джекова рука притиснула мене до землі. Наступної миті один дикун замірився кийком і розчерепив бідоласі голову. Напевно, він помер одразу, і, хоч як дивно, мені полегшало на душі, бо я переконався, що сердегу вже не спалять живцем. Тим часом тії звірюки, порізавши людське м'ясо, ледь його підсмажили й пожерли.

Нараз із лісу долинув крик, і за мить з гущавини вийшли два дикуни, тягнучи до багаття трьох жінок і їхніх двох дітей. Одна жінка була набагато молодша за інших, і нас вразила її стриманість і лагідний погляд очей. Хоч вона теж мала плаский ніс і товсті губи, але шкіра в неї була світло-брунатного кольору. Тож ми вирішили, що вона належить до іншого племені. І вона, і її товаришки були вбрані в коротенькі спідниці, а за спиною мали щось на зразок каптурів. Коси в них були чорні, мов вороняче крило, але не довгі, а короткі й кучеряві, хоч і не скручувалися на манір баранячої вовни.

Ми пильно стежили за нещасними полонянками, тривожачись за їхню долю. Аж ось здоровило-ватажок підступив до одної старшої жінки й поклав руку на дитину. Мати відсахнулася, пригорнула дитя до грудей і залементувала. Ватажок люто зареготався, вирвав маля у неї з рук і пошпурив у море. Коли Джек побачив той нелюдський вчинок і почув, як зойкнула мати, падаючи непритомна на пісок, з його грудей вихопився тихий стогін. Але пожмурені хвилі винесли дитину на берег, наче відмовилися брати участь у мерзенному вбивстві, і ми помітили, що маля ще живе.

По тому до ватажка підвели дівчину, і він звернувся до неї. Та хоч ми виразно чули його голос і навіть розрізняли слова, однак, ясна річ, не могли втямити, що він каже. Дівчина не відповідала на його люті запитання, і ми побачили, що він показує на вогнище, загрожуючи їй смертю.

— Пітере, — хрипко прошепотів Джек, — ніж у тебе є?

— Так, — відповів Пітер, білий як стіна.

— Гаразд. Слухай мене уважно і, не гаючись, зроби те, що я скажу. А тобі на ось малого ножика, Релфе. Мерщій біжіть удвох чагарями й поперерізуйте на полонених мотузки. Швидше, а то буде пізно.

Джек скочив на ноги і вхопив важкого, але короткого кийка; його дуже тіло тремтіло з хвилювання, а з чола котився великими краплинами піт.

Тієї миті чолов'яга, що замордував був полоненого тубільця, підступив до дівчини, тримаючи важкого кийка. Джек пронизливо скрикнув, і його голос віддався серед скель, наче передсмертний зойк. Не вагаючися, він стрибнув з кручі заввишки добрих п'ятнадцять футів і опинився серед нестямлених дикунів. Тим часом ми з Пітером гайнули чагарями до полонених. Торохнувши чолов'ягу з кийком, Джек зразу повалив його додолу. По тому він крутнувся і люто кинувся до жовточубого ватажка. Якби Джек улучив так, як хотів, то було б по ватажкові; але дикун виявився спритний, мов кіт: він прудко відсахнувся і водночас замірився своїм важезним кийком у голову супротивника. Тепер настала Джекова черга відскочити; добре, що в нього минув напад сліпої люті, а то б він став легкою здобиччю своєму здоровецькому ворогові. Але Джек уже охолов. Він орудував кийком швидко і вправно, блискуче доводячи перевагу легкої зброї: звільна ухилявся від ударів важкого кийка, а ватажкові було куди гірше ухилятися від Джекового легкого. Проте велетень був такий спритний і так гатив своєю могутньою зброєю, що, хоч Джек улучав мало не з кожного маху, а не завдавав ворогові великої шкоди.

На Джекове щастя, дикуни вважали, що їхній ватажок напевне переможе, і не встрявали в бійку. Аби в них були щодо цього сумніви, то вони б умить його порішили, а так стояли осторонь, чекаючи, доки бій скінчиться.

Намахавшися важким кийком, ватажок почав очевидячки підупадати на силах. Рухався він повільніше і важко дихав крізь зціплені зуби, тож здивовані дикуни підступили ближче, аби стати йому на поміч. Джек те помітив. Відчувши, що життя його висить на волосині, він зважився на ризикований випад. Ватажок замірився знову, і його важкий кийок от-от мав упасти на Джекову голову. Хлопець легко міг ухилитися, але замість того він схопив свого кийка ближче до середини, ринувся до ворога, з усієї сили торохнув його межи очі й упав додолу так, що знепритомнілий ватажок навалився на нього всім тілом. Десяток дикунів замахнулися кийками, готові луснути ними Джека по голові, але на мить завагалися, бо тілистий ватажок зовсім його прикрив. Та мить урятувала Джекові життя. Затим дикуни встигли відтягти ватажкове тіло, семеро їх попадали під ударами кийків полонених, яких звільнили ми з Пітером, а ще двох ворогів доконали ми власними руками. Нам не пощастило б так, аби вороги наші не захопилися двобоєм між Джеком і ватажком. Вони спостерегли нас аж тоді, коли ми на них напали. Їх усе ще було більше на три чоловіка, але перемога додала нам сили, а вони розгубилися з несподіванки і занепали духом після поразки свого ватажка. До го-го ж їх приголомшило бойове завзяття Джекове: випручавшися з-під ватажкового тіла, він стрибнув у саму гущу ворогів і трьома ударами поклав на місці ще трьох. Ми з Пітером поспішили йому на допомогу, наші спільники посунули слідом, і менш як за десять хвилин усі вороги лежали долі або попали в полон. Зв'язавши їм руки й ноги, ми поклали їх рядком на березі.

РОЗДІЛ XX

_{Розмова з тубільцями. — Ми спиняємо людожерство. — Мертвих поховано, а живі подалися геть, залишивши нас знову в самотині на нашому Кораловому острові}

Коли битва скінчилася, тубільці оточили нас юрбою і, здивовано оглядаючи, закидали запитаннями, які ми не могли втямити і на які, природна річ, не могли дати відповіді. Аби покласти їм край, Джек узяв ватажка (що вже на той час очуняв) за руку й привітно її потис. Як тільки тубільці вгледіли ту ознаку приязні, усі вони заходилися з нами ручкатися. По тій церемонії Джек підійшов до дівчини, що сиділа непорушно на камені, де її залишили, і водночас пильно стежила за всіма подіями. Він дав їй знак іти слідом і, взявши за руку ватажка, хотів був вести його до куреня, аж тут йому впала в очі бідолашна дитина, яку кинули в море і яка й досі лежала на березі. Пустивши ватажкову руку, Джек поспішив до дитини і на превелику радість виявив, що вона жива. Тим часом мати поволі опритомнювала. Ми нахилилися над нею, силкуючись привести її до тями.

— Ану розступіться, — сказав Джек, нас розштовхуючи, — Я зроблю так, що вона враз очуняє.

І він поклав дитину їй на груди, притуливши дитинячу теплу щічку до материної. Наслідки були дивовижні. Жінка розплющила очі, помацала дитину, подивилася на неї і, радо скрикнувши, притулила до себе, водночас силкуючись звестися на ноги — мабуть, щоб утекти до лісу.

— Ну, от і гаразд, — мовив Пітер, знову беручи ватажка за руку. — А тепер, Релфе й Пітере, ведіть жінок і чоловіків слідом за мною до куреня. Давайте привітаємо їх якомога гостинніше.

За кілька хвилин тубільці сиділи перед куренем. Ми почастували їх холодною поросятиною, смаженими качками й холодною рибою, а також виставили силу кокосових горіхів, хлібних плодів, ямсів, таро і слив. Усі ті наїдки не були їм, очевидячки, новиною, і вони уминали їх, аж за вухами лящало.

Тим часом ми троє, знесилені подіями того дня, напилися кокосового соку, полягали на свої постелі й заснули міцним сном. Тубільці теж пішли за нашим прикладом, і за півгодини увесь табір поринув у тишу.

Не скажу достеменно, скільки ми спали. Знаю тільки, що коли лягли, сонце схилялося до заходу, а коли повставали, воно вже високо підбилося. Я збудив Джека, і він спросоння ніяк не міг пригадати, яке становище склалося після вчорашніх подій.

— Ну ж бо, хлопці, — мовив він, зрештою звівшись на ноги, — давайте подумаємо про снідання. Гей, Пітере, ледарю! Чи довго ти будеш вилежуватися?

Пітер широко позіхнув.

— Чи ти ба, — мовив він, насилу розплющивши очі, —то вже настав завтрашній ранок. А я думав був, що ще й досі сьогодні! Агов, Венеро! Звідкіля це ти взялася? Ти, здається, почуваєш себе зовсім як удома. Ет! З тобою розмовляти все одно, що з котом. Навіть важче, він-бо мене розуміє, а ти — ні.

Звертався він до одної старшої жінки, яка примостилася на каменюці перед куренем і, посадивши біля ніг свою дитину, доїдала те, що залишилося від смаженого поросяти.

На той час усі тубільці вже повставали й заходилися готувати страву. Під час сніданку ми пробували порозумітися з тубільцями на мигах, але марно. Зрештою ми таки придумали спосіб довідатися, як їх звуть. Джек ткнув себе в груди пальцем і сказав виразно: «Джек». Потім показав на Пітера й на мене, називаючи водночас наші ймення. Потім він знову показав на себе, мовив: «Джек» і, приставивши пальця до ватажкових грудей, подивився запитливо йому в вічі. Ватажок ураз його зрозумів і двічі виразно промовив: «Тараро». Джек повторив те ймення, а ватажок, схвально хитнувши головою, сказав: «Чак». Почувши те, Пітер зареготав, але Джек насупився й вичитав йому:

— Гей, Пітере, негіднику ти неприкаяний! Я просто обурений з твоєї поведінки. Невже ти не розумієш, що цим людям не подобається, коли їх беруть на сміх?

Повернувшись до наймолодшої жінки, що сиділа біля порога, він показав на неї. Ватажок відмовив: «Аватея» і, поволі підвівши пальця до зеніту, показав на сонце.

— Що це означає? — запитав спантеличено Джек.

— Може, він має на увазі, що вона янгол, який зійшов на часину з неба. Але, як на янгола, вона занадто смаглява!

Таке пояснення нас не зовсім задовольнило, отож Джек підійшов до неї і сказав: «Аватея». Жінка сумно всміхнулася й кивнула головою, водночас показавши собі на груди, а потім на сонце — таким самим маніром, як і ватажок. Ми ніяк не могли второпати, що воно означає, але довідатися було ніяк, тож на тому й заспокоїлися.

Джек на мигах загадав тубільцям, щоб вони йшли слідом за ним, узяв сокиру й повів їх до місця вчорашнього бойовиська. Бранці наші ночували покотом на березі: ми ж бо зовсім про них забули, вітаючи гостей, і зрештою так і поснули, про них не згадавши. Однак їм теє зовсім не зашкодило, якщо зважити, як вони смачно впорали свій сніданок. Тим часом Джек почав копати в піску яму і за хвилину вказав тубільцям на неї та на мертвяків, що лежали на березі. Гості наші враз збагнули, чого він хоче, збігали по свої весла і через півгодини викопали здорову могилу й повкидали туди всіх забитих. Останнім укинули жовточубого ватажка. Цей бідолаха напевно б вичухався після Джекового удару: він-бо силкувався встати під час останньої колотнечі, але один ворог, помітивши те силкування, луснув його кийком і вбив на місці.

Вони вже збирались були прикидати ватажка піском, як один тубілець нахилився й своїм, напевне, кам'яним, ножем одрізав здоровий шмат м'яса з його литки. Ми відразу збагнули, що він хоче вжити його собі на харч, і мимоволі скрикнули з жаху й відрази.

— Цур тобі, мерзотнику! — вигукнув Джек, хапаючи чолов'ягу за руку. — Негайно кинь його в яму. Чуєш?

Звісно ж, тубілець не второпав, чого від нього хочуть, але чудово зрозумів, що Джек дивиться на те м'ясо з огидою і що він розлютовано показує на яму. Проте чолов'яга не послухався. Джек умить повернувся до Тараро й попросив на мигах, щоб той закликав свого підданця до послуху. Ватажок, очевидячки, його зрозумів, бо ступив наперед, замахнувся кийком і вже був би розчерепив непослухові голову, але Джек підскочив до нього і схопив за руку.

— Постривай-но! Я зовсім не хочу, щоб ти його вбив.

По тому він показав на шмат м'яса та на яму. Ватажок промовив кілька слів, і вони вплинули: чолов'яга кинув туди свою здобич, і могилу враз закидали. Тубілець той був похмурої незлагідливої вдачі, і весь час вовком дивився на нас, а особливо на Джека. Звали його, як ми дізналися, Магіне.

Протягом наступних трьох-чотирьох днів тубільці лагодили своє каное, яке пошкодилося, наскочивши з розгону на берег. Будова його вельми цікава. Завдовжки воно було тридцять футів, ніс його випинався високо вгору. Дошки, з яких частково складався корпус, були припасовані майже таким самим способом, як і в нашого човна, новиною для нас видалася довга планка, прикріплена до піроги двома грубими жердинами. Тії жердини утримували планку рівнобіжно до човна, але так, щоб вона до неї не торкалася; планка лежала на воді, віддалік од каное, утворюючи наче б допоміжну опору. Ми зачудовано споглядали той дотепний, хоч і неоковирно зроблений пристрій.

Коли каное полагодили, ми разом з тубільцями повсаджували в неї бранців і допомогли вантажити харч. Пітер подався до сливи з метою вчинити наскок на свиней і вполював аж шестеро. Ми їх засмажили й подарували своїм друзям останнього дня. Перед відплиттям Тараро заходився щось нам тлумачити на мигах; поміркувавши, ми вирішили, що він запрошує нас на свій острів. Не маючи до того бажання, ми похитали головами, а щоб його втішити, подарували свою іржаву сокиру, вирішивши, що можемо без неї обійтися: ми ж бо мали іншу, чудову, яку того першого фатального дня так доречно винесли на берег хвилі. Дали ми йому також дерев'яний брусок, викарбувавши на ньому свої ймення й причепивши шворку, аби він носив його, як прикрасу.

За кілька хвилин ми зібралися всі на березі. Не вміючи говорити по-їхньому, ми мовчки попрощалися з тубільцями, потиснувши кожному руку. Але Тараро підступив до Джека й потерся з ним носом, а по тому зробив те ж саме з Пітером і зі мною! Збагнувши, що то їхній спосіб вітатися, ми вирішили підкоритися місцевим звичаям і щиросердо потерлися носами з усіма загалом, навіть із жінками! Відразу ми відчули тільки тоді, коли довелося тертися носом з Maгіне. Аватея попрощалася остання, і нам було шкода з нею розлучатися. Вона визначалася скромністю й делікатністю, а до того ж щиро сумувала з приводу нашої розлуки. Підійшовши до Джека, вона підставила свого плаского носика, а по тому вшанувала так само й мене з Пітером.

Через годину каное розтануло вдалині, а ми ще довго сиділи зажурені й міркували про дивовижні події останніх днів.

РОЗДІЛ XXI

_{Велемудрі й глибоко моральні роздуми про таємниці життя. — Вітрило. — Несподівана яса. — Смерть чорного кота. — Підводна втеча. — Необачний вчинок і жахливі наслідки}

Життя — чудернацька сполука. Пітер порівнював його з аптекою, але зазначав, що в житті сполучається і добре й лихе, а в аптеці зібрана тільки всіляка гидота. Що довше я про це міркую, то більше мене вражає дивовижна мішанина добра і зла, яка існує не лише в земних явищах, а і в душах людських. На нашому ж таки Кораловому острові ми зажили усякого добра. А проте буряної ночі ми побачили, що можемо втеряти те добро враз і назавжди — а інші, нещасливіші за нас люди, таки й справді їх утеряли.

Ми бачили розкішні плодові дерева, що їхнє віття колихав теплий вологий вітрець, соковиті трави, які буяли під живодайним промінням південного сонця; а наступного дня бачили, як ті самі прекрасні дерева й рослини лежали долі, повиривані з корінням, потрощені й понівечені гурганом. Багато місяців ми жили в такому чудовому краї, що часто думали, чи він би Адамові та Єві не видався кращим за рай земний; а тоді побачили, як мирний супокій нашого раю нагло порушили люті дикуни, як білий пісок залився кров'ю і вкрився мертвим трупом; а проте ми пересвідчилися, що людожери ті виявляли ознаки добросердої вдачі.

По тому, як бідолашні дикуни нас залишили, ми часто заводили про них довгі розмови, і я помітив, що Пітер наш дуже змінився. Жартував він так само невимушено, але набагато рідше, і якщо не з мови його, то з поведінки знати було, що він споважнів, наче за кілька день постаршав на цілих два роки, здавалося нам з Джеком. Та я й не дивувався, пригадуючи, які жахливі події довелося нам пережити. Тижнів декілька ми ніяк не могли прогнати важкої задуми, але з часом до нас почав вертатися добрий гумор, і ми пригадували дикунів, наче якийсь страшний сон.

Одного дня ми розважалися у водяному саду перед тим, як піти порибалити: Пітер-бо так часто постачав нас свининою, що нам вона остогидла, і ми схотіли переміни. Пітер засмагав на прискалкові, а ми лазили внизу між брилами. Аж ось я підвів голову й побачив, що Пітер знетямлено витанцьовує і махає нам руками; отож я штовхнув Джека і негайно скочив на ноги.

— Вітрило! Вітрило! Подивися-но, Релфе. Он воно, Джеку, на обрії, якраз над протокою до лагуни! — закричав Пітер, коли ми видряпалися на скелю.

— Бачу вітрило, і шхуну бачу! — мовив Джек і мерщій почав убиратися.

Серця наші аж зателенькали з тої новини: ми ж бо ні хвилини не сумнівалися, що коли шхуна пристане до берега, капітан її з дорогою душею візьме нас і доправить до якого-небудь цивілізованого острова, де ми знайдемо корабель, що прямує до Англії чи якоїсь іншої європейської країни. Думка про рідний край ущерть затопила мою душу, і хоч як я полюбив Кораловий острів і наш курінь, що так довго правив нам за домівку, але тої миті я залишив би їх, анітрохи не жалкуючи. Охоплені радісними сподіваннями, поспішили ми до найвищої скелі, що стриміла біля нашого житла, і стали чекати корабля: ми ж бо спостерегли, що він прямує до острова під свіжим бризом.

Менше як за годину корабель підплив до рифів, повернув проти вітру й переставив марселі, щоб озирнути берег. Зауваживши те й боячись, що вони нас не помітять, ми втрьох почали махати клаптями кокосової тканини і скоро на превелику свою радість побачили, як матроси спускають човна і сновигають по палубі, лаштуючись, очевидячки, висісти на берег. Раптом на форпіку підняли прапор, з борту шхуни бухнула невеличка хмарка білого диму, і, перш ніж ми второпали, що до чого, крізь кущі пролетіла гарматна куля, зрізала дорогою кілька кокосових пальм і, вдарившися за кілька ярдів нижче від нас об скелю, розскочилася на дрібненькі скалки.

Ми жахнулися, як побачили, що прапор на шхуні чорний, з черепом та схрещеними кістками. Ми ззирнулися спантеличено, і з уст наших водночас зірвалося слово «пірати».

— Що робити? — скрикнув Пітер, коли ми спостерегли, як від борту шхуни відпливла шлюпка й помчала крізь протоку між рифами. — Якщо вони заберуть нас із острова, то або кинуть задля розваги в море, або примусять стати піратами.

Не відповідаючи, я глянув на Джека: він-бо єдиний міг вирятувати нас із цієї скрути. Джек стояв, схрестивши руки і опустивши додолу стурбований погляд.

— У нас залишається єдиний вихід, — сказав він, сумно позирнувши на Пітера. — Може, нам і не слід до нього вдаватися. Якщо ці мерзотники прагнуть захопити нас у полон, вони обнишпорять увесь острів. Ну ж бо, гайда за мною.

І Джек щодуху побіг у ліс, ведучи нас кружними стежками до Водограйної скелі. Там він спинився й, обережно підступивши до краю, озирнув берег. Ми стали поряд з ним і побачили, що човен, повний озброєних піратів, саме сягнув берега. За мить пірати висіли з човна і рушили до нашого куреня.

Минула хвилина, і вони побігли назад до човна. Один, схопивши бідолашного кота за хвіст, крутив ним над головою. Сягнувши берега, він пошпурив його далеко в море і приєднався до своїх товаришів, що, за всіма ознаками, поспішно радили раду.

— Бачите, що нас чекає, — гірко мовив Джек. — Людині, яка задля розваги мордує нещасну тварину, ніщо не завадить убити свого ж таки брата. Отож, хлопці, нам лишається одне — тікати в Діамантову печеру.

— В Діамантову печеру! — вигукнув Пітер. — Ну, то я не маю жодної надії на рятунок, бо не здатний пірнути, якби навіть усі тихоокеанські пірати гналися за мною слідом.

— Покладися на нас, Пітере, — мовив я. — Ми тобі допоможемо.

Тої миті ми зауважили, що пірати рушили від човна навсібіч — і в ліс, і понад берегом.

— Ну, Пітере, — мовив урочисто Джек, — ти повинен зважитись, а то нам доведеться загинути разом з тобою.

— Джеку, друже мій милий, — вигукнув Пітер і аж сполотнів. — Залиш мене: навряд чи вони вважатимуть за потрібне вбити мене. А ви з Релфом мерщій пірнайте в печеру.

— Цього ти від мене не діждешся, — відповів спокійно Джек і схопив грубого кийка. — Ну, Релфе, готуймося зустріти драпіжників, їхнє гасло: «Нема пощади». Якщо нам пощастить здолати тих, що прямують сюди, то, може, ми сховаємося на деякий час у лісі.

— Їх п'ятеро, — мовив я. — Справа безнадійна.

— То гайда в печеру, — вигукнув Пітер, стенувшися й гарячково хапаючи Джека за руку. — Пірнаймо! Я готовий.

Не дуже вправні плавці добре знають, який жах охоплює у воді від самої думки, що хтось потягне тебе в глибину хай навіть на кілька секунд, — той інстинктивний мимовільний страх зовсім не боягузтво. І вони зрозуміють, як тяжко було Пітерові зважитись на те, щоб його потягли на десять футів у глиб, а потім проштовхнули крізь вузький колодязь у темну, як льох, печеру. Але він не мав вибору. Пірати вже нас угледіли. Ще мить, і вони будуть біля скелі.

Ми з Джеком схопили Пітера за руки.

— Дивись мені, не пручайся, — сказав Джек, — а то ми загинули.

Пітер і словом не озвався, але, побачивши на його сполотнілому обличчі затятий вираз і зауваживши, як напружилися його м'язи, ми переконалися, що він до всього готовий. Коли пірати підбігли до підніжжя скелі, яка, на мить сховала нас від їхніх очей, ми нахилилися над урвищем і плигнули стрімголов у море. Пітер тримався по-геройському. Він плив поміж нас слухняно, наче колода, тож ми втрапили в тунель і сягнули печери швидше, аніж будь-коли досі.

Вистромивши з води голову. Пітер вдихнув повітря на повні груди, а за хвилину ми вже стояли на твердому і почувалися в безпеці. Джек подався розшукувати трута й смолоскипа, що лежали в печері. Небавом він знайшов їх і, засвітивши світло, відкрив зачудованому Пітерові дива підземної схованки. Але ми надто змокли, щоб гайнувати час на розглядини. Ми одразу ж поскидали свій одяг і добре його викрутили. По тому ми стали підраховувати свої запаси харчів, бо, як доречно зауважив Джек, хтозна, скільки пірати думали сидіти на острові.

— Може, їм спаде на думку тут оселитися, — сказав Пітер, — і ми будемо живцем поховані в цьому підземеллі.

— Чи не здається тобі, Пітере, що ми швидше будемо живцем потоплені? — усміхнувся, Джек. — Але це все бридня. Ті мерзотники довго на березі не лишаються. Їхній дім — море, отож будь певен, вони завіються звідси через день або два щонайбільше.

Ми почали готуватися до нічлігу. Навідуючись у підводну печеру, ми з Джеком приносили кокосові горіхи та інші плоди, а також сувої кокосового шмаття; частково задля розваги, а частково передчуваючи, що, може, нам випаде ховатися тут від дикунів. Нам і не снилося, що заженуть нас сюди білі дикуни, можливо, земляки наші. Кокосові горіхи, а також ямси збереглися добре, але хлібні плоди погнили. Сувої також лежали на місці, і, розгорнувши їх, ми переконалися, що матимемо добру постіль; а це було важливо, бо долівка виявилася вогкою. Зібравши все докупи, ми послалися, примістили посередині смолоскип і повечеряли. Зала до бенкетів була незвичайна, і мимоволі ми звернули увагу на холодні жаскі стіни та чорний колодязь побіч себе, на щільну темряву, що причаїлася в глибині печери, і сумовитий дзвін крапель, які падали через довгі проміжки часу зі стелі в тиху воду, і разючий контраст між тим усім та ліжком і стравою, що, разом з нашими обличчями, були осяяні густо-червоним полум'ям смолоскипа.

Довго ми сиділи за вечерею, розмовляючи притишено, аби не чути моторошної луни під склепінням. Зрештою тьмяне світло, яке просякало крізь колодязь, зблякло, попереджуючи, що вже настала ніч і час спочивати. Отож ми погасили смолоскип та полягали спати.

Прокинувшись, ми довгенько не могли второпати, де опинилися, а потім почали гадати, чи рано ще, чи вже пізно. Слабеньке світло свідчило, що настав день, але яка саме година, того ми не знали й не відали. Отож Джек запропонував, що він випірне на розвідини.

— Е ні, Джеку, — відмовив я. — За останні дні ти наробився по саму зав'язку.Спочивай собі та гляди Пітера, а я погляну, що там надумалися пірати. Я пильнуватиму, щоб вони мене не помітили, і скоро вернуся.

— Гаразд, Релфе, — сказав Пітер. — Іди, коли на те твоя воля, але не затримуйся. Раджу тобі однак убратися, бо я хочу, щоб ти нарвав свіжих кокосів, а видиратися на пальми без одягу принаймні незручно.

— Пірати напевне стежать за всією околицею, — озвався Джек, — тож, прошу тебе, майся на бачності.

— Не бійся, — сказав я. — До побачення.

— До побачення, — відповіли мої друзі, їхні слова ще лунали в моїх вухах, коли я стрибнув у воду і через кілька секунд виринув на свіже повітря. Я силкувався пливти зовсім нечутно і навіть дихав якомога тихіше, тримаючись під скелею. Але як нікого не зауважив поблизу, то виліз з води і видерся помалу на скелю, звідки було видно увесь берег. Навкруги жодного пірата, навіть їхній човен щезнув безслідно. Гадаючи, що, може, вони поховалися, я не зважився зійти зі скелі. Мені спало на думку подивитися на море, і, на своє диво, я побачив піратську шхуну, що пливла геть — майже на самісінькому обрії! Я скрикнув з радощів і зопалу хотів був пірнути назад у печеру, щоб повідомити товаришам добру новину. Проте стримався і побіг на самісінький вершечок скелі переконатися, що той корабель справді піратська шхуна. Вдивлявся я в нього довго й пильно і врешті, заспокоєно зітхнувши, сказав уголос:

— Атож, то таки він. Принаймні цього разу негідники вшилися таки з порожніми руками.

— Чи ти ба, який упевнений! — озвався поряд басовитий голос, і тієї ж миті важка рука схопила мене за плече, стиснувши його, наче лещатами.

РОЗДІЛ XXII

_{Я попадаю до рук піратів. — Як вони зі мною повелися, і що я їм сказав. — Пригода моя закінчується сумною розлукою і несподіваним дарунком}

Серце моє мало не вискочило з грудей. Обернувшись, я побачив здоровезного лютого чолов'ягу, що споглядав мене, зневажливо посміхаючись. Він був білий, тобто з походження європеєць, хоч його обличчя від довгого перебування на сонці й вітрі засмагло, аж збронзовіло. На ньому було звичайне матроське вбрання, коли не брати до уваги грецьку шапочку й розкішну шовкову шаль, якою він пов'язувався замість пояса. З-під тої шалі стриміло дві пари пістолів і важкий кортик. Мав він бороду й вуса — такі самі короткі, кучеряві й посріблені сивиною, як і його чуприна.

— Ну, парубче, — мовив він, глузливо посміхаючись і ще дужче стискаючи мені плече, — то негідники вшилися з порожніми руками, га? Ще побачимо. Вважай-но, щеня.

І пірат пронизливо свиснув. За мить долинула відповідь і з-за скелі біля підводного саду вигулькнув піратський човен, чимдуж прямуючи до нас.

— Розведи-но вогонь на тому прискалкові. Та дивись мені, парубче, не спробуй утікати, бо я пошлю за тобою прудкого і вірного гінця.

І він багатозначно показав на свої пістолі.

Я мовчки скорився, а що випадково мав у кишені збільшувальне скло, то небавом розвів вогнище, і вгору здійнявся стовп густого диму. Не минуло й двох хвилин, як з-над моря гримнула гармата, і я побачив, що шхуна знову пливе до острова. Аж тепер мене осяяло, що пірати вдалися до хитрощів і відіслали свій корабель, аби ми подумали, буцімто вони забралися геть. Та вже нічого не вдієш: я опинився цілком у їхній владі. Отож я стояв, безпорадно дивлячись, як пірати вилазили з човна на берег. Мені спало на думку стрибнути зі скелі у море, та вже було пізно, бо вони заступили мені дорогу.

Команда човна видерлася на скелю й заходилася віншувати чолов'ягу, який полонив мене, взиваючи його капітаном. Вони страшенно пораділи, що їхня хитрість удалася, і жартам не було кінця-краю. Всі вони були з кошлатими бородами, люті на вигляд, озброєні кортиками й пістолями, а їхнє вбрання мало чим різнилося від капітанового. Придивившись до кожного зокрема й помітивши, що вони насуплені навіть тоді, коли регочуться, і що у всіх на лиці вираз свідчить про ницу вдачу, я зрозумів: моє життя висить на волосині.

— А де ж інші щенята? — вигукнув один чолов'яга, приточивши страшну лайку. — Присягаюся чим завгодно, що їх було принаймні троє, якщо не більше.

— Чуєш, щеня, що він питає? — озвався капітан. — Де решта собачат?

— Якщо ви маєте на увазі моїх товаришів, то я вам не скажу, де вони, — відмовив я стиха.

Почувши те, увесь гурт зайшовся гучним реготом. Капітан позирнув на мене здивовано. Витягши з-за пояса пістоль і звівши курок, він мовив:

— Послухай-но, парубче. Я не хочу марнувати часу. Якщо ти не скажеш усього, що знаєш, я продірявлю тобі голову! Де твої друзі?

Хвилину я вагався, не знаючи, на яку ступити. Раптом мене осяйнула думка.

— Мерзотнику! — мовив я, вимахуючи йому перед очима кулаком. — Ти можеш в одну мить укоротити мені віку, можеш кинути мене в море, де я напевне сконаю, та ще й болісною смертю. Але вважай, лайдаче: якби ти навіть кинув мене з отієї скелі у воду, і то я б не виказав тобі, де мої товариші. Спробуй-но, коли хочеш переконатися!

Піратський капітан аж сполотнів з люті.

— То ось ти який? — вигукнув він і страшно лайнувся. — Ану, хлопці, беріть його за ноги та пошпурте зі скелі. Швидше!

Пірати, що поніміли були від мого зухвальства, враз підступили, схопили мене й понесли до краю скелі. Я вже вітав себе, вважаючи, що вдало схитрував: аби тільки попасти у воду, а там я пірну до печери, де мене чекають Джек із Пітером. Та мої надії враз зійшли нанівець. Капітан гукнув:

— Стривайте-но, хлопці, стривайте! Перш ніж кинути щеня акулам, ми потрощимо йому пальці лещатами. Несіть його в човен. Та швидше, бо подуває свіжий бриз.

Лайдаки мерщій підхопили мене на плечі, збігли з кручі й кинули на дно човна так, що мені забило памороки.

Коли я очуняв і підвівся на лікті, ми вже були за рифами й підпливали до шхуни, невеликого судна, збудованого на зразок кліпера.^[4] Скоро я це зауважив, як один пірат щосили штурхнув мене в бік і грубо звелів стрибати на борт корабля. Я хутко підвівся і виліз на шхуну. За кілька хвилин човен був піднятий, корабель повернувся до вітру, і ми, розтинаючи хвилі, подалися у відкрите море.

У перші хвилини пірати були заклопотані, скеровуючи шхуну та піднімаючи човен, і не звертали на мене ніякої уваги, тож я стояв, спершися об фальшборт біля східців, і стежив за ними. Я здивувався, що на шхуні немає ані гармат, ані гаківниць. І взагалі вона скидалася більше на торговельний вітрильник, аніж на піратський корабель. Але мене вразила невластива піратам чистота й лад. Мідяні частини нактоуза,^[5] румпеля,^[6] а також шплінти блищали наче новенькі. Палуба була чисто вишарувана, гладенька. Щогли обстругані й полаковані, крім салінгів^[7]і вершків, пофарбованих у чорне. Наряддя було цілком упоряджене, а вітрила білі як сніг. Словом, усе, від червоної смужки вздовж корпусу до вершечків щогл, свідчило про лад і дисципліну, яка б зробила честь команді військового судна. Все було на своєму місці, крім човна, що лежав догори днищем на палубі між фок-щоглою й грот-щоглою. Як на шхуну він був завеликий, але команда налічувала чоловік тридцять-сорок, і я вирішив, що його тримають про той випадок, коли їй доведеться корабель залишити.

Як я вже згадував, вбрані матроси були на зразок свого капітана. Та їхні головні убори різнилися не тільки від капітанового, а й одне від одного. Дехто носив солом'яного бриля, як то звичайно буває на торговельних кораблях, інші понапинали шапочки з тканини та червоні вовняні ковпаки. Я спостеріг, що всю їхню зброю віднесено вниз, тільки капітан залишив при собі кортик і один пістоль, заткнутий за шаль. Хоча капітан був найвищий і найдужчий з-поміж піратів, він не вельми вирізнявся серед них, єдина відмінна риса, яку помітив би випадковий спостерігач, була смілива щирість на його лютому обличчі. Через те він видавався не такий відразливий, як його ниці спільники, хоч вважати капітана за героя не було жодної підстави. Одначе той вираз свідчив про силу духу, яка дала йому перевагу над іншими відчаюгами, що вибрали його капітаном. Він був мерзотник з левовою вдачею — не відчував ніякого страху, не спинявся ні перед чим і тому жахав своїх підлеглих, які, кожен зокрема, його ненавиділи, але всім гуртом відчували, що їм вигідно мати такого чоловіка за ватажка.

Та скоро я вернувся думкою до моїх любих друзів, які лишилися на березі, і, поглянувши на Кораловий острів, що вже зникав удалині за кормою, глибоко зітхнув. «Може, мені не доведеться їх більше побачити», — подумав я, і від тієї думки в мене закапотіли з очей сльози.

— То ти ще й рюмсаєш, щеня вперте? — пролунав поряд басовитий капітанів голос, і пірат дав мені такого ляпаса, що я ледве ногами не вкрився. — На своєму кораблі я не дозволяю киснути. Перестань квасити губи, а то заплачеш у мене недаремне.

Я почервонів з обурення, але вирішив стриматися, щоб не погіршити свого становища. Тож, не кажучи ні слова, я вийняв хусточку і витер сльози.

— Мені гадалося, що ти з твердішої глини, — провадив сердито капітан. — Я б радше мав на борту скаженого бульдога, аніж сльозливе цуценя. Та я хутко тебе вилікую, а ні — то віддам на поживу акулам. Марш униз і сиди там, доки я покличу.

Скорившись, я пішов був до люка, аж тут в око мені впало невеличке барильце, що стояло біля грот-щогли. На ньому олівцем було виведено: «Порох». У мене майнула думка, що ми прямуємо проти вітру і всяку річ, яка плаває, хвилі віднесуть до рифів навколо Коралового острова. До того ж я згадав — бо думка швидша за блискавку, — що мої друзі мають пістоля. Не вагаючись жодної хвилини, я схопив барильце і пошпурив його в море! У капітана й у матросів, що теє бачили, вихопився здивований вигук.

Підступивши до мене й кленучи на відчай душі, капітан замірився кулаком і загорлав:

— Навіщо ти його викинув, шмаркачу нещасний?

У скронях мені застугоніла кров, і я відмовив на повний голос:

— Якщо ти опустиш руку, я скажу. А ні — то ти з мене слова не видавиш.

Капітан відступив на крок і зміряв мене здивованим поглядом.

— Ну так от, — провадив я, — те барильце я кинув у море, щоб вітер і хвилі віднесли його на Кораловий острів до моїх товаришів. У них-бо є пістоль, а пороху немає. Сподіваюся, воно скоро попаде їм до рук. Жалкую тільки, що барильце те було невеличке! На твою, пірате, думку, я зроблений не з тої глини. Не знаю, з якої глини я зроблений, — над цим я ніколи не замислювався, але певен, що такі, як ти, мене ніколи не перемісять на свій копил, хоч би як силкувалися.

На моє здивування, капітан, замість розлютуватися, усміхнувся і, застромивши руки за широчезну шаль, що була йому замість пояса, подався до корми, а я поліз східцями вниз.

Усупереч моїм сподіванням, матроси зустріли мене реготом, і один, ляснувши мене по спині, мовив:

. — Браво, юначе! Ти молодець, і з тебе вийде добрий пірат. Кривавий Біл поводився був точнісінько так, як ти, а зараз він серед нас найвідчайдушніший горлоріз.

— Сьорбни-но пива, хлопче! — вигукнув другий. — Промочи собі горлянку. Аби хтось із нас виголосив перед капітаном таку промову, йому б уже нічого було промочувати.

— Припни язика, Джеку, — втрутився третій. — Дай-но хлопцеві кусень м'яса. Хіба ти не бачиш, що він на ладан дихає?

— А що ж тут дивного? — докинув перший. — Ти ж його шпурнув у човен, наче той лантух. Аби тебе так шпурнули, ти скрутив би собі в'язи.

Я й справді почувався не гаразд — і через їхню брутальну поведінку, і через те, що зголоднів. Не забувайте, що я випірнув з печери перед сніданням, а зараз уже був майже полудень. Отож я радо взяв миску вареної з ямсом свинини — її подав мені один з гурту піратів, що обідали, сидячи на скрині. Та, правду казати, їлося мені не дуже смачно через страшні прокльони та лайку, якими пірати щедро пересипали свою мову, хоч вони малися в доброму гуморі. Той, кого назвали Кривавим Білом, сидів поряд мене. Я зауважив, що він один серед гурту мовчить і супиться. Щоправда, коли його питали, він відповідав зуховатим тоном, але сам у розмову не встрявав. Од інших він відрізнявся лише мовчкуватістю та своєю статурою — був майже такий дужий, як капітан.

Потім мене полишили на самого себе, і я заглибився в не дуже веселі роздуми: мені ж бо не сходили з гадки лещата, про які я мав невиразне, але жахливе уявлення. Почало смеркати, а я все ще розмірковував про свою лиху долю, коли це один вахтовий гукнув з палуби в люк:

— Агов, у кубрику! Мерщій відрядіть кого-небудь до каюти засвітити лампу і пошліть до капітана того хлопця — та швидше!

— Чуєш, парубче? Тебе викликає капітан. Не барися, — сказав Кривавий Біл і підвівся з скрині, на якій він спав уже години зо дві.

Я подерся вгору сходами слідом за ним. На палубі мене перестрів вахтовий і, завівши в каюту, причинив за мною двері.

Підвішена до крокви маленька срібна лампа сіяла тьмяне світло. Каюта була невелика, зручна, хоч і просто обставлена. Капітан сидів на складаному стільці біля столу й уважно вивчав мапу Тихого океану. Коли я зайшов, він підвів голову, неголосно запросив мене сісти, а сам кинув олівець, встав з-за столу і простягнувся на канапі.

— Як тебе звати, хлопче? — спитав він, пильно вдивляючись мені в очі.

— Релф Ровер, — відповів я.

— Звідкіля ти і як попав на той острів? Скільки вас там було? Відповідай-но, та дивись мені, не бреши.

— Я ніколи не брешу, — сказав я твердо.

Капітан посміхнувся глузливо і знову наказав мені відповідати.

Я розповів йому про всі пригоди, що спіткали мене й моїх друзів від самого початку плавби й до того дня, коли їхній корабель наблизився до острова, не згадуючи, однак, ані словом за Діамантову печеру. Вислухавши мене, він помовчав хвилину, а потім підвів голову й сказав:

— Я тобі вірю, хлопче.

Я здивувався — адже в нього не було жодних підстав мені не вірити, але промовчав.

— Аз чого це ти взяв, що наша шхуна піратська? — провадив капітан.

— Хто ви такі, засвідчив чорний прапор, — відповів я. — А якби в мене лишилися ще якісь сумніви, то їх розвіяла б ваша брутальна поведінка.

Капітан насупився, але потамував свій гнів і повів далі:

— Ти, хлопче, занадто сміливий. Щоправда, ми потрактували тебе не дуже ґречно, але це тому, що ти нас затримав і завдав багато клопоту. А чорний прапор мої хлопці підняли задля жарту — вони часом так роблять, аби людей полякати. Хай собі пустують, шкоди з того нема ніякої. Я, хлопче, не пірат, а мирний купець; щоправда, я не сумирне ягня, але в цих краях, де на морі повно піратів, а на суходолі лайдаків, не можна бути сумирним. Я торгую сандаловим деревом з островами Фіджі, і якщо ти, Релфе, шануватимешся, то я прийму тебе до гурту, і ти матимеш добрий пай з прибутків. Мені, бач, потрібен чесний хлопець, що вмів би і в каюті лад дати, і записи в журналі зробити, й часом і за торгівлею на березі доглянути. Ну, то як, Релфе: чи згоден ти стати торгівцем сандаловим деревом?

Я дуже здивувався і втішився, почувши від капітана, що корабель той зовсім не піратський; але замість відповіді сказав йому:

— У такому разі навіщо ви мене полонили і чому не відвезете назад на острів?

Капітан усміхнувся й відповів:

— Полонив я тебе спересердя і тепер жалкую. Я б залюбки одвіз тебе назад, але ми вже занадто далеко від острова. Подивися, де острів, — додав він, показуючи на мапі, — а ми вже осьде — принаймні за п'ятдесят миль. Я не можу повернути корабель на шкоду команді; адже всі вони зазнають великих збитків.

На це я нічого не міг відмовити і, ще трохи побалакавши з капітаном, погодився пристати до їхньої команди — принаймні, доки ми припливемо до якого-небудь цивілізованого острова, де мене висадять на берег. Капітан погодився, і, подякувавши йому за обіцянку, я вийшов з каюти на палубу. Здавалось, я мав би відчувати полегшення, але на душі мені було, хтозна-чому, надзвичайно важко й прикро.

РОЗДІЛ XXIII

_{Кривавий Біл. — Зловісні гадки. — Дивне плавання, дивна команда і ще дивніший вантаж. — Кривава різанина і міркування з приводу неї}

Через три тижні після розмови, яку переказано в попередньому розділі, я стояв на шканцях, стежачи за витівками дельфінів, що плавали зграєю круг нашої шхуни. Над морем запала мертва тиша — саме-бо видався властивий тихоокеанському підсонню гарячий задушливий день, коли природа, здавалося, засинає і про те, що вона жива, свідчить лише море, яке глибоко дихає, поволі підводячи й опускаючи груди. Жодна хмарка не затьмарила ясної блакиті вгорі, жодного разу брижі не пожмурили блакиті, що відбивалася внизу. З неба люто пекло сонце, а в лоні вод майже так само гаряче променився сліпучий клубок вогню. Море було таке спокійне, а глибінь така прозора, що аби не його повільне дихання, ми б уважали весь світ за величезну блакитну водяну кулю, а наше суденце за смітинку, яка плаває одна-однісінька всередині тієї кулі.

Жоден звук не порушував тиші, лише вряди-годи тихо сопів дельфін, порипували щогли, торохтіли кінці рифів, та ще зрідка лопотіли звислі вітрила. На носі й на кормі був нап'ятий тент, а під ним сиділи, куняючи, зморені спекою вахтові. Кривавий Біл, як його всі називали, стояв біля румпеля, але робота в нього була того дня — не бий лежачого, і він собі то замріяно позирав на компас у нактоузі, то підходив до гакаборту, щоб сплюнути в море. Раз він підійшов, став поряд мене і, перехилившись через поруччя, втупився в синю хвилю.

Хоча він завжди мовчав і часто супився, але серед усієї команди був єдиний, з ким мені хоч трохи кортіло познайомитися ближче. Інші матроси, бачачи, що я не маю від їхнього товариства ніякої втіхи, і знаючи, що капітан мені протегує, не звертали на мене уваги. Щоправда, Кривавий Біл трактував мене теж так само, але й інших не краще. Разів зо два я пробував завести з ним розмову, та він завжди відповідав коротко і зрештою відвертався. Коли він спинився поруч, я його запитав:

— Чому ти такий похмурий, Біле? Чому ні з ким не балакаєш?

Біл ледь усміхнувся й відмовив:

— Мабуть, тому не балакаю, що не маю чого сказати!

— Дивно, — зауважив я, — бо з усього видно, що думати ти вмієш, а хто вміє думати, той і говорити вміє.

— Твоя правда, парубче, — суворо відповів Біл. — І я теж говорив би, але яка з того користь? На цьому кораблі люди розтуляють рота, тільки щоб вилаятися. Їм лаятись подобається, а мені — ні; отож я держу язик на припоні.

— Ти, Біле, маєш рацію. Я волію, щоб ти мовчав, аніж говорив таку бридоту, як інші. Але я ж не лаюся, тож можеш побалакати вряди-годи зі мною. Крім того, мені набридло терти дні на самоті, не маючи з ким добрим словом перемовитися. Я, Біле, звик до дружніх розмов і мав би за ласку, аби ти хоч інколи зі мною побалакав.

Біл позирнув на мене здивовано, і мені здалося, що на його засмагле обличчя налягла сумна тінь.

— А де це ти звик до дружніх розмов? — спитав він, знову втупивши очі в море. — Невже на тому Кораловому острові?

— Саме там, — відмовив я жваво. — Ті кілька місяців, що я пробув на Кораловому острові, — найщасливіша пора в усьому моєму житті.

І, не чекаючи дальших розпитів, я заходився змальовувати, як ми щасливо жили з Джеком і Пітером, і розповів щонайдокладніше про всі ті пригоди, які нас спіткали на острові.

— Ой хлопче, хлопче, — озвався Біл так схвильовано, що я аж стенувся, — не місце тут тобі.

— Та це правда, — мовив я, — помочі з мене мало, до того ж і товариство мені не до вподоби. Проте нічого вже не вдієш, в кожному разі я сподіваюся скоро звільнитися.

— Звільнитися? — перепитав Біл, позираючи на мене здивовано.

— Атож, звільнитися, — підтвердив я. — Капітан пообіцяв висадити мене на берег, коли ця плавба скінчиться.

— Ця плавба! Слухай-но, хлопче, — мовив Біл, притишивши голос, — що тобі сказав капітан того дня, коли ти попав до нас на шхуну?

— Сказав, що він торгівець сандаловим деревом, а ніякий не пірат, і пообіцяв, коли я на час плавби пристану до команди, вділити добрий пай з прибутків або висадити на якомусь цивілізованому острові.

Біл люто насупив брови й промимрив:

— Так, він сказав правду, що торгує сандаловим деревом, але збрехав…

— Вітрило! — крикнув з щогли дозірець.

— Де? — гукнув Біл і підскочив до румпеля. Інші матроси теж посхоплювалися й почали вдивлятися в обрій.

— З правого борту, корпус за обрієм, сер, — відповів дозірець.

Тієї миті на палубу вийшов капітан, виліз на снасті і скерував на вітрило прозорну трубу. Оглянувши обрій, він знову прикипів поглядом до одного місця.

— Приберіть марселі!^[8] — крикнув капітан і скочив на палубу.

— Приберіть марселі! — ревнув перший помічник.

— Є, сер, — відгукнулися матроси й спритно, мов коти, подерлися снастями на реї.

За мить тиші на шхуні як і не було. Всі забігали, заметушилися. Марселі були прибрані й складені. Матроси стояли напоготові біля вітрил і фалів,^[9] а капітан пильно стежив за бризом, що мчав до нас темно-синьою смугою. Ще мить, і війнув вітер. Шхуна здригнулася, позадкувала, наче здивована несподіваним нападом, потім зграбно схилилася, ніби корилася вітрові, й помчала вперед, краючи хвилі гострою провою, як дельфін, а Біл заходився її скеровувати до чужого вітрила.

Через півгодини ми вже могли розгледіти, що то шхуна, і, певне, торгова, бо мала неоковирні щогли та вітрила. Наш вигляд їй, очевидячки, не сподобався, бо, тільки-но її наздогнав бриз, вона розгорнула всі вітрила й показала нам хвоста. Коли вітер трохи втихомирився, ми знову випростали марселі й скоро переконалися, що йдемо удвічі швидше й небавом її наздоженемо. За милю від шхуни ми підняли британський прапор, але не одержали відповіді. Тоді капітан звелів вистрелити їй навперейми. За мить, на моє диво, у днищі човна, що стояв серед палуби, відкрився широкий отвір, і звідти визирнула здорова мідяна гармата. Вона висувалася на котках і піднімалася механічним пристроєм. Матроси враз її набили й вистрелили. Важка куля впала за кілька ярдів попереду шхуни, відбилася рикошетом і, пролетівши милю, пірнула в море.

Це подіяло. Корабель згорнув марселі й ліг у дрейф, а ми наздогнали його й спинилися десь ярдів за сто.

— Спустіть човен! — гукнув капітан.

За хвилину човен був спущений, і в нього посідали матроси, поспіль озброєні кортиками й пістолями. Проходячи повз мене, капітан сказав:

— Стрибай на корму, Релфе. Ти можеш мені знадобитися.

Я скорився, і через десять хвилин ми стояли на палубі чужого корабля, вражено роздивляючись. Замість звичної нам команди, там було лише п'ятнадцять чорношкірих, що стояли на юті й дивилися на нас із неприхованою тривогою. Вони були неозброєні, а деякі зовсім голі; проте один чи двоє мали сяку-таку європейську одіж. Один носив завеликі полотняні штани, повипинані на колінах. Інший був голий, якщо не вважати на туземну пов'язку круг стегон і чорну шапку з бобрового хутра. А найкумедніший серед них, високий, середнього віку простацький чолов'яга, що, очевидячки, ними верховодив, нап'яв на себе білу бавовняну сорочку, фрак і солом'яного бриля, чорні м'язисті ноги ж його були зовсім голі нижче колін.

— Де командир судна? — запитав капітан, підступаючи до того дивака.

— Я капітан, — відповів він, скидаючи бриля і низько кланяючись.

— Ти? — мовив здивовано наш капітан. — Звідкіля ви і куди прямуєте? Який вантаж везете?

— Ми з Аїтутакі, — відповів чолов'яга у фраці, — а пливемо в Раротонгу. Ми туземне місіонерське судно; назва наша «Оливова гілка», і веземо ми дві тонни кокосових горіхів, сімдесят свиней, двадцять котів і євангеліє.

Почувши те, наша команда зареготалася, але капітан наш негайно нас спинив; суворий його вираз миттю змінився на ввічливий, він підійшов до місіонера й приязно з ним поручкався.

— Щиро радий з вами зустрітися, — сказав він, — і бажаю вам успіху в місіонерській праці. Ходімте-но до вашої каюти, бо я хочу побалакати з вами наодинці.

Місіонер одразу взяв його за руку й повів у каюту, кажучи:

— Страшенно радий, що ви торгівець. Ми вважали вас за пірата. Щоглами ви дуже скидаєтесь на піратський корабель.

Про що ті двоє балакали, я так і не довідався, але за чверть години вони вийшли на палубу, і наш капітан, потиснувши місіонерові руку, звелів нам сісти в човен і пливти до шхуни, яка негайно повернула за вітром. Через кілька хвилин «Оливова гілка» лишилася далеко позаду.

Того ж таки дня за обідом у кубрику матроси завели мову про чудернацький корабель.

— З якого це дива наш капітан так пестливо дивився на того видженджуреного возія свиней і євангелія? — сказав один. — Аби то була звичайна шхуна, він би забрав собі стільки свиней, скільки йому треба, а корабель з усією командою спокійнісінько пустив би на дно.

— Е, Діку, ти, мабуть, новачок у цих морях, якщо тому дивуєшся, — озвався інший. — Капітан шанує євангеліє так само, як і ти — тобто йому на нього начхати, — але він знає, і всі знають, що корабель може безпечно пристати й поповнити свої запаси лише на тих островах, де побувало євангеліє. Бо є сотні островів, що на них висадитися без тридцяти озброєних до зубів охоронців — це все одно, що стрибнути в акулячу пащу.

— Атож, — озвався чолов'яга з глибоким рубцем над правим оком, — Дікові все це невтямки. Але якщо з капітанової волі ми подамося на острови Фіджі по сандалове дерево, він переконається, чого важать тубільці в старожитних умовах. Що ж до мене, то мені до євангелія байдуже, але я знаю, що на тих островах, де його проповідують, торгівля йде гладенько й рівненько, а там, де тубільці про нього не чували, вони поводяться, наче їм сам чорт не брат.

— Тобі про те краще знати, — зареготався інший. — Ти ж з ним зроду-віку братався!

— Релфе Ровере! — почувся з палуби голос. — Тебе кличе капітан.

Я видерся східцями на палубу й поспішив до каюти, міркуючи про ті наслідки, які дає проповідь євангелія серед тубільців. Матроси розповідали про них цілком щиро, і в мене не було жодних підстав їм недовіряти.

Вертаючись, я побачив Кривавого Біла, що стояв біля керма, й спробував почати розмову: переказав йому все, що почув за обідом, і запитав:

— Чи дійсно, Біле, ця шхуна возить сандалове дерево?

— Так, Релфе, возить, але насправді її можна вважати піратською. Чорний прапор, який ти бачив на щоглі, був піднятий не задля омани.

— То чому ж ти кажеш, що це купецьке судно?

— Бо ми купуємо те, що не можемо взяти силою, але беремо силою все, що можна взяти, — мовив він притишеним голосом. — Аби ти бачив ті криваві діла, які діялися на цій палубі, ти б не питав, чи ми пірати. Та незабаром ти сам пересвідчишся. А місіонерів наш капітан полюбляє за те, що вони роблять для нього корисну роботу. Непокірних тубільців треба уговкати, а це можуть зробити тільки місіонери.

Пливучи своїм курсом, ми опинилися серед архіпелагу маленьких острівців, де нас не один раз заставав штиль. Вахтовий на палубі і дозірець на щоглі були вдвічі пильніші, ніж завше, бо ми не тільки боялися нападу остров'ян, які визначалися войовничістю і підступністю, але також ризикували наскочити на численні коралові рифи, що перетинали протоки між островами. Деякі рифи випиналися над поверхнею моря, інші ж ховалися під нею на кілька футів. І незабаром я побачив, що остерігатися дикунів таки було чого.

Одного дня штиль застав нас серед дрібних острівців, які в більшості видавалися ненаселеними. Нам бракувало прісної води, і капітан відрядив на берег човна, звелівши набрати барил зо два. Та ми помилилися, вважаючи острів за безлюдний. Ледве човен підплив до берега, як з кущів вибіг гурт голих тубільців. Вони стали край води, погрожуючи нам кийками та списами. Всі наші були добре озброєні, проте ми не виказували ворожості й підпливли ближче, аби зайти з тубільцями в розмову. Я мав нагоду переконатися, що багато матросів уміло сяк-так розмовляти тубільними говірками. За сорок ярдів од берега ми поклали весла, а перший помічник устав і звернувся до гурту з промовою, та на відповідь вони закидали нас камінням, поранивши кількох матросів. Усі наші враз націлили мушкети і вже хотіли були стріляти, коли це зі шхуни, що стояла ярдів за п'ятсот чи шістсот од берега, долинув гучний капітанів голос.

— Не стріляйте! — кричав він сердито. — Одпливіть трохи далі від берега.

Матроси неабияк здивувалися й почали лаятися на всі заставки: вони-бо страшенно розсердилися і прагнули помсти. Кілька чоловік завагалися й, очевидячки, не хотіли слухатися.

— Не журіться, хлопці, — озвався помічник, гірко всміхаючись. — Робіть так, як вам сказано. Капітан наш не з тих, хто терпляче зносить наругу. Хай мене акули з'їдять, якщо за мить не заговорить Довготелесий Джон.

Матроси значуще усміхнулися й повеслували від берега, на якому тим часом скупчилася здорова юрба дикунів — чоловік п'ятсот або й шістсот. Ледве ми встигли відпливти ярдів на двісті, як над морем розлягся гучний постріл, і заряд картечі влучив у самісіньку людську гущу, прорубавши серед юрби широку просіку. Ті бідолахи, що лишилися живі, залементували нелюдським криком і кинулися тікати в ліс. На піску лежала купа тіл, багато їх ще корчилися в агонії, а деякі конвульсивно зводились на ноги, ступали, затинаючись, кілька кроків до лісу і падали, кривавлячи пісок. Кров захолола мені в жилах, коли я побачив ту страшну безглузду бійню, та міркувати про те було ніколи, бо над морем знову пролунав басовитий капітанів голос:

— Гайда, хлопці, до берега. Наповніть барила водою.

Матроси мовчки послухалися, і мені здалося, що навіть їхні загрубілі серця були вражені від того жорстокого вбивства. Діставшись гирла струмка з прісною водою, ми виявили, що він почервонів од крові, бо картеч улучила здебільшого саме тих, хто стояв на його березі. Багато нещасних тубільців попадали у воду. Тепер уже ніхто не чинив нам ніяких перешкод, отож ми понесли барила до плеса — вище того місця, де лежали трупи, — і, наповнивши їх, вернулися на корабель. Незабаром по тому подув бриз і, на щастя, поніс нас від того страшного місця; та він не міг розвіяти моторошного видовиська, яке застувало мені очі.

«І ця людина, — думав я, з жахом дивлячись на капітана, що спокійнісінько стояв, спершися на гакаборт, і споглядав родючі, порослі буйною зеленню острівці, гарні, наче намальовані, — ця людина ставиться прихильно до місіонерів, бо вони роблять корисне для неї діло, упокорюючи тубільців краще, аніж будь-хто інший!»

І мені спало на думку, що хай би який місіонер спробував упокорити його!

РОЗДІЛ XXIV

_{Кривавий Біл розв'язує язика і говорить багато слушного. — Непривабливі перспективи. — Згадки, перервані виверженням вулкана. — Пірати заходять у переговори з тубільним вождем на островах Фіджі. — Інші справи, що мають читача здивувати й нажахати}

Після щойно змальованих подій минуло багато днів, перш ніж я трохи очуняв. Довго я не міг відбутися почуття, буцімто мені сниться страшний сон, і самий вигляд нашого капітана сповнював мене таким жахом, що я уникав його, як тільки дозволяли мої обов'язки юнги. На щастя, він не звертав на мене майже ніякої уваги і не помітив, що ставлення моє змінилося, а то б мені було непереливки.

Я твердо поклав собі втекти на першому ж остові, до якого ми пристанемо, і радше здатися на гостинність тубільців, аніж лишитися на піратській шхуні зайву годину. Довго я про це міркував і зрештою вирішив звіритися Кривавому Білові, бо, балакаючи з ним останнім часом, переконався, що він теж залюбки втік би, аби трапилася слушна нагода. Коли я розповів йому про свій задум, він похитав головою.

— Ні, ні, Релфе, — сказав він. — Тікати тут і не думай. На інших островах утекти можна безпечно, а тут ти враз переконаєшся, що попав із вогню в полум'я.

— Чому, Біле? — спитав я. — Невже тубільці не приймуть мене?

— Прийняти вони тебе, хлопче, приймуть, але потім з'їдять.

— З'їдять мене? — перепитав я здивовано. — А я думав, що тутешні остров'яни їдять тільки ворогів.

— Овва! — вигукнув Біл. — Мабуть, тою думку тобі втовкмачили твої тонкошкурі друзі в Англії. Знаю, у нас дома є люди, які бояться розтривожити собі душу, і коли розповіси їм щось неприємне — таке, що, як вони кажуть, їх вражає,— то хай навіть це буде найщиріша правда, вони затикають собі вуха й волають: «Ой, який жах! Ми не можемо цьому повірити!» І вони кажуть правду. Вони не можуть повірити, бо не хочуть повірити. Мабуть, в Англії є тисячі таких невірних, які вважають, що тутешні дикуни коли й з'їдять кого-небудь, то тільки свого ворога, та й то спересердя. А я напевне знаю—і багато моряків теж знають не гірше за мене, — що на Фіджі остров'яни їдять не лише своїх ворогів, а й один одного, і то не спересердя, а задля втіхи. Це незаперечний факт, що вони полюбляють людське м'ясо над усяке інше. Але м'ясо білої людини їм смакує не так, як м'ясо тубільця; вони кажуть, що від нього нудить.

— Отакої, Біле, — мовив я, — ти ж щойно сказав, що вони з'їдять мене, коли спіймають.

— Атож, гадаю, що з'їдять. Хоч дехто з них твердить — я сам чував, — що м'ясо білої людини смакує не так, як м'ясо тубільця, але коли їм дошкулить голод, вони не будуть перебирати. В кожному разі вони тебе вб'ють, я певен. Бачиш, Релфе, я давно вже в цих краях, і мені довелося побувати скрізь, плаваючи на купецьких суднах. А серед купців є такі мерзотники, що, запевняю тебе, нічим перед піратами не поступляться. Один капітан, з яким я плавав, був анітрохи не кращий за нашого. Одного разу він торгувався на борту з добре знайомим вождем. Той вождь приплив до нас, прив'язавши свій товар на голову, бо всі вони плавають, як риба. І він уперто правив свою ціну, ніяк не поступаючись капітанові. Домовившись, вони потисли руки, вождь стрибнув у воду та й поплив до берега; але не встиг він одпливти на сорок ярдів, як капітан схопив мушкета й застрелив його на смерть. По тому він підняв кітву й подався в море, а пропливаючи понад берегом, убив ще шістьох тубільців, зауваживши, що відтепера там ніхто нічого не вторгує. Та вернімося до місцевих звичаїв. За їхнім законом кожного чужинця з розбитого корабля, який попаде на берег, байдуже, мертвий чи живий, мають засмажити і з'їсти. Колись ми сховалися були від шторму в одній бухті, і коло берега розбило невелику купецьку шхуну. З команди врятувалося лиш троє. Тільки-но вони випливли на берег, тубільці схопили їх і потягли в ліс. Ми чудово знали, що тих бідолах чекає, але нічого не могли вдіяти, бо нас було мало, й аби ми спробували поткнутися на берег, тубільці вибили б усю нашу команду до ноги. Тих трьох ми більше не побачили, але ввечері на острові зчинився галас, почалися танці й бучні веселощі. А назавтра прийшов до нас торгувати один тубілець і розповів, що вони посмажили і з'їли довгих свиней — це в них так людей називають, — і що з їхніх кісток нароблять голок вітрила шити. Він також сказав, що білі люди несмачні і що майже всіх остров'ян тепер нудить від їхнього м'яса.

Вислухавши ту страшну розповідь, я занепав духом. Зрештою я запитав Біла, що він мені порадить робити. Біл озирнувся, чи ніхто нас не підслухує, і сказав притишеним голосом:

— У нас із тобою, Релфе, є кілька способів утекти, але всі нелегкі. Якщо капітан звелить нам пливти до Таїті, то на тих островах можна сховатися, анітрохи не ризикуючи, бо тамтешні тубільці дуже лагідні. Проте капітан завжди пильно стежить за нами, коли ми підпливаємо до тих островів, підозрюючи, що декому його товариство набридло. Тож, вахтуючи на палубі, ми можемо однієї чудової ночі спустити на воду човна й дати чосу, перш ніж вони похопляться. Але ми ризикуємо попасти до рук дикунів. Цей план мені не дуже подобається. Ми з тобою, Релфе, ще про це поміркуємо. Тим часом пора заступати на вахту внизу.

Біл сказав мені на добраніч і пішов у кубрик, а інший матрос став на його місце біля керма. Не маючи бажання заходити з ним у розмову, я пішов на корму і, перехилившись через поруччя, почав удивлятися в хвилі за стерном, що струменіли позад нас синім полум'ям. Душа моя сповнилася сумом, і я насилу стримував сльози, порівнюючи своє теперішнє жалюгідне становище з тими щасливими часами, коли я тішився на Кораловому острові товариством своїх любих друзів. Мені спало на думку, що Джек з Пітером за мене тривожаться, і я уявив собі, як розпачливо нишпорять вони по всіх куточках нашого острова, марно шукаючи моє мертве тіло; я ж бо був певен, що, не зауваживши жодних ознак ані піратської шхуни, ані човна, вони ніяким побитом не здогадаються, куди я щезнув насправді. Мене турбувало також, чи пощастить Джекові витягти Пітера з печери без моєї допомоги; і я тремтів од думки, що він може втратити самовладання та ще почне в тунелі пручатися.

Аж раптом південний край неба освітився ясно-червоним спалахом, і все море стало пурпурове. По тому долинув глухий гуркіт, наче загримів далекий грім; водночас небо над нами почорніло, і подув рвучкий гарячий вітер.

Команда шхуни вискочила притьмом на палубу; більшість матросів вважала, що насувається страшна буря. Аж ось з'явився капітан.

— Та це ж вулкан, — сказав він. — Я знав, що він є в цих місцях, але гадав, що він згас. Ану розпустіть брамселі — зараз, мабуть, подме бриз, тож приготуймося.

Щойно він так сказав, як почалася злива; за мить ми спостерегли, що то не дощ, а дрібний попіл. Корабель наш був за багато миль від вулкана, тож попіл, мабуть, донесло вітром. Капітан мав слушність: небавом подув свіжий бриз, і ми швидко помчали геть, але страшна заграва майже всю ніч маячіла на обрії, і до нас долинав далекий гуркіт. Злива тривала кілька годин, і ми пливли під нею миль сорок, а може й більше. Коли ми вийшли з-під хмари, наша палуба та снасті були поспіль укриті товстим шаром попелу. Я дуже тим зацікавився, пригадавши, як Джек розповідав, що багато тихоокеанських островів являють собою вулкани — діючі або згаслі — і науковці гадають, буцімто ті острови насправді є гірські вершини величезного континенту, який запався під впливом вулканічної діяльності.

Через три дні по тій пригоді ми опинилися за кілька миль від навітряного берега острова. Острів той був чималий і аж очі вбирав своєю розкішною красою. Він складався з двох гір десь чотири тисячі футів заввишки, їх розділяла широка долина, поросла густим лісом, який сягав високо схилами, і ясно-зелені полонини чи луки, що оточували підніжжя гір і переривалися тільки там, де з великої долини випливала річка — здавалося, тягнучи за собою лісові хащі аж до сліпучо-білого піщаного берега. Верхівки гір, на відміну від наших, на Кораловому острові, були гострі, як шило, і голі, а їхні боки круті та скелясті — таких мені на тутешніх островах ще не доводилося бачити. Кривавий Біл стояв саме біля мене, коли острів вималювався на видноколі.

— Ага! — вигукнув він. — Цей острів я добре знаю. Він зветься Елю.

— Тобі вже доводилося тут побувати? — запитав я.

— Доводилося не раз, і не тільки мені, а також і цій шхуні. Острів славиться сандаловим деревом. Ми вивозили звідси дерево багато разів і до того ж платили за нього, тубільців-бо тут так багато, що ми не зважувалися забирати його силою. Проте наш капітан частенько їх дурив, і тепер вони ставляться до нас не дуже приязно. Крім того, останнього разу наші повелися тут зле, і, може, капітан не зважиться пристати. А втім, він не боїться нічого на світі.

Незабаром ми пройшли між рифами в лагуну і кинули кітву на глибині шести фатомів якраз проти гирла струмка, береги якого густо поросли ризофорами та високими розлогими деревами. Головне тубільне селище було від того місця десь за півмилі. Звелівши спустити човна, капітан скочив у нього її наказав зробити те саме й мені. П'ятнадцятеро веслярів були добре озброєні, і капітан загадав помічникові налаштувати про всяк випадок Довготелесого Джона.

— Рушмо, хлоп'ята! — гукнув капітан.

Весла одразу занурились у воду, човен гайнув уперед, і за кілька хвилин ми сягнули берега. Всупереч нашим сподіванням, Ромата, вождь остров'ян, зустрів нас дуже приязно. Він повів нас до себе додому й посадив на матах. Дорогою я спостерігав, що тубільці, яких налічувалося в селі тисячі зо дві або зо три, були зовсім неозброєні.

Побалакавши з капітаном про всяку всячину, вождь почастував нас смаженим свинячим м'ясом і різними корінцями; ми покуштували тих страв для годиться і перейшли до діла. Капітан пояснив, чого він прибув на острів, і пожалкував, що під час останніх відвідин сталося невеличке непорозуміння. Він, мовляв, сподівається, що ані вони, ані ми зла не маємо і будемо далі вести торгівлю, вигідну й для тих, і для тих.

Ромата відповів, що він про ту зваду вже забув і щиро радий бачити давніх друзів, а також запевнив, що вони допоможуть і рубати, й вантажити сандалове дерево. Домовившись за ціну, ми встали й подалися до берега. Всю ту розмову переповів мені згодом Біл, він-бо добре тямив тубільну говірку.

Ромата провів нас на борт шхуни й пояснив, що в нього гостює великий вождь із іншого острова і що наступного дня він має врочисто прийняти його. Попросивши дозволу відрекомендувати його нам і той дозвіл діставши, він послав по нього свого човна. Водночас Ромата звелів привезти двох своїх улюбленців: півня й папугу. Доки човен вернувся, я мав нагоду роздивитися вождя пильніше. То був чолов'яга велетенського зросту, грубої, але гарної статури, з оголеними широкими грудьми і м'язистими руками. Хоча тубільці нижчого рангу носили тільки настегнову пов'язку, що звалася «маро», наш гість задля цього випадку вбрався в рясні тубільні одежини з кори китайської шовковиці. Ромата мав пишну чорну бороду й вуса, а його чуприна була така кучерява, що скидалася на великий тюрбан, простромлений довгою дерев'яною шпилькою. Згодом я довідався, що тією шпилькою він чухав собі голову, бо пальці були на це закороткі і розкуйовджували зачіску. Але задля зачіски Ромата йшов на будь-які жертви: спав він на дерев'яній подушці з вирізом на шию, аби волосся вночі не пом'ялося.

За кілька хвилин човен повернувся з чужим вождем, який являв собою незвичайне видовище, бо одна половина його обличчя була пофарбована в червоне, а друга в жовте, а на тому тлі були намальовані ще й чорні візерунки. В усьому іншому він скидався на Ромату, хоч поступався перед ним будовою тіла. А що той вождь зроду не бачив корабля, хіба крім купецької дрібноти, яка коли-не-коли запливала на ті віддалені острови, то він дивом дивувався, розглядаючи справні ловкі снасті нашої шхуни. Особливо його вразив мушкет, і він спитав, де білі люди беруть такі міцні сокири, що можуть зрубати дерево,з якого зроблена цівка. Тим часом його вельможний побратим розмовляв з капітаном, пестячи своїх улюбленців — розкішного півня і невеличкого синьоголового папугу. Я спостеріг, що інші тубільці в присутності Ромати ходять пригнувшися. Перш ніж попрощатися з гостями, капітан вирішив їх розважити і наказав викотити бронзову гармату та з неї вистрелити; думаю, що він хотів показати їм нашу силу, часом би тубільці плекали проти нас лихі наміри. Гармати Ромата ще не бачив і страшенно здивувався. Бажаючи довідатись, яка в неї сила, він попросив капітана вистрелити. Отож гармату набили. По тому вождеві сказали, щоб він дивився на скелю в морі — миль за дві од шхуни, — і стрельнули. За мить вершина скелі розскочилася на скалки і впала в море.

Ромата, потішений влучним пострілом, показав на чоловіка, який чимчикував берегом, і попросив капітана в нього вистрелити. Вождь гадав, що, маючи його дозвіл, капітан не вагатиметься ані хвилини. Отож він здивувався і навіть розсердився, коли капітан не схотів стріляти в тубільця і наказав гармату сховати.

Роматин гість найбільше уподобав корабельну помпу. Він так захопився нею, що про повернення на берег і слухати не хотів. Навіть послав човна по свій улюблений ослін, умостився на ньому й до самого вечора випомповував із трюму воду.

Назавтра вся команда подалася на берег рубати сандалове дерево, а капітан залишився на шхуні з одним чи двома матросами, що стояли напоготові біля гармати. Вона була відкрита, аби з острова її бачили, а здорове жерло націлене просто на вождеву хату. Матроси, як завжди, прихопили з собою зброю. Капітан послав і мене з ними. Я поїхав залюбки, бо останнім часом насилу зносив капітанове товариство, до того ж мені кортіло роздивитися тубільців.

Ми простували низкою крізь розкішні запашні гаї бананів, кокосів, хлібних та інших дерев. Росли тут також сливи та індійські смоківниці, знайомі мені з Коралового острова. Бачив я й загороджені грядки таро, ямсу і солодкої картоплі. Вийшовши на лісову галявину, ми раптом натрапили на хутірець. Тубільні хатки були здебільшого з бамбука, за покрівлю їм правило здорове грубе листя пандануса, проте багато хаток мали тільки похилий дах і три стіни — були найпростішим сховищем від негоди. Чоловіки, жінки й діти — всі поставали й вилупили очі на наш гурт, який ішов у супроводі тубільців, що їх вождь вирядив нас охороняти. Пройшовши ще з півмилі, ми прибули на те місце, де росло сандалове дерево. Матроси взялися до роботи, а я видряпався на сусідній горб і почав оглядати місцевість.

Опівдні прибув вождь, його супроводжували кілька чоловік. Один тубілець із почту приніс на дерев'яній тарелі печене порося з ямсом та картоплею і дав нашим матросам. Вони посіли у затінку й почали обідати. Вождь і собі заходився трапезувати, але, на моє диво, їв не сам — його годувала одна з дружин! Я сидів побіч Біла і спитав його, яка тому причина.

— Мабуть, їсти власними руками він вважає нижче своєї гідності, — відповів Біл. — Але гадаю, що цього правила він дотримується тільки в урочистих випадках. Місцева людність, Релфе, має дивний звичай, що зветься табу, і всі вони вірно його пильнують. Якщо тубілець вибере собі якесь дерево і вважає його за священне, плоди з того дерева для нього табу, тобто заборонені; а коли він їх покуштує, то інші тубільці його неодмінно вб'ють і, звичайно, з'їдять. Бачиш, яка у вождя на голові кучма? її плекають чимало перукарів, і за їхнім законом руки тієї людини, що торкне голову живого вождя або тіло мертвого, вважають табу. Отож руки перукарів завжди табу, і вони не насмілюються залагоджувати ними свої потреби, тож іншим доводиться годувати бідолах, наче великих дітей, та вони й справді є великі діти!

— Дивний то, Біле, звичай. А глянь-но на того тубільця, — сказав я, показуючи на чоловіка, що вирізнявся серед інших світлішою шкірою. — Я вже бачив кількох таких світлошкірих фіджійців. Вони, здається, належать до зовсім іншої раси.

— Твоя правда, — відповів Біл. — То люди з островів Тонга, що лежать далеко на схід. Вони приїжджають сюди споруджувати собі великі воєнні піроги, а що на це потрібно років два, часом навіть чотири, то серед чорних тубільців завжди можна вгледіти кількох світліших…

РОЗДІЛ XXV

_{По сандалове дерево. — Дитячі ігри мене трохи дивують. — Сумний кінець веселих розваг. — Я впізнаю давнього приятеля. — Новина. — Ромата шаленіє}

Назавтра наші матроси знову вирушили рубати сандалове дерево, і я приєднався до них. Коли вони сіли обідати, я подався в ліс, бо мені ще не хотілося їсти. Пройшов я трохи і раптом опинився на березі моря, перетнувши вузький пересип, що відокремлював тубільне селище від великої затоки. Там я побачив гурт остров'ян, які поралися біля воєнного каное, що було майже зовсім споряджене до плавання. Довго я стояв, зацікавлено придивляючись до їхньої роботи, і спостеріг, що вони зв'язують докупи шпангоути й дошки майже в такий самий спосіб, як і Джек, коли він будував нашого човника. Але найбільше здивувала мене довжина каное; я приглянувся до нього дуже пильно й пересвідчився, що воно завдовжки досягає ста футів і може вмістити триста чоловік. Каное те мало неоковирний утлегар і височезний ахтерштевень, який я бачив на каное, що припливло було до Коралового острова.

Зауваживши хлопців, що гралися неподалік, я вирішив піти на них подивитися. Тубільці бадьоро робили далі своє діло, і мені й на думку не спадало, що їх очікує страшна пригода.

Дітей там зібралася сила-силенна, і я подумав, що це місце править сільській малечі за майданчик до ігор. Я сів на траві в затінку індійської смоківниці й почав їх спостерігати. Веселішого й галасливішого гурту мені зроду не доводилося бачити. Їх було щонайменше дві сотні, і хлопців, і дівчат; за вбрання їм правила власна чорна блискуча шкіра та ще маро, тобто настегнова пов'язка, у хлопців і коротенька спідничка в дівчат. Гралися вони не в одну гру — кожен гурт розважався по-своєму.

Одні захопилися грою, що дуже скидалася на нашу куці-бабу. Інші ходили на хідлях, що сягали трьох футів заввишки. Ходаки з них були дуже вправні — вони майже не спотикалися. В іншому місці я спостеріг дівчат, що зібралися докупи й, очевидячки, дуже тішилися. Я підійшов до них ближче й побачив, що вони чимдуж розкривають пальцями повіки, а потім вставляють між ними соломинки, аби вони не заплющувалися! Та гра здалася мені безглуздою та ще й небезпечною. Одначе діти страшенно веселилися, дивлячись на спотворені обличчя з вибалушеними очима. Мабуть, аби дівчата знали, які дурні видаються їхні забавки дорослим, то вони б їх не влаштовували.

В іншому місці хлопці пускали зміїв, і я подумав, що багато ігор малих тубільців на диво схожі на ігри наших дітей, хоч вони одні одних ніколи не бачили. Проте їхні змії трохи відрізнялись од наших і були геть усякої форми. Хлопці робили їх з дуже тоненької тканини і піднімали надзвичайно високо, попускаючи шворку з кокосового волокна. Але більшість і хлопців, і дівчат найдужче любили плавати та пірнати в морі, і то на диво вправно. Гралися вони там у дві гри.

Перша була така: діти пірнали з помосту, спорудженого біля глибокого, і ганялися у воді одне за одним. Деякі поринали страшенно глибоко, інші пливли попід поверхнею, або перекидалися, наче морські черепахи, чи то пірнали один під одного, хапаючи за ноги та за руки. Вони, здавалося, не знали втоми, вода-бо в морі була така тепла, що купайся хоч увесь день — все одно не змерзнеш. Серед дітей було багато малят, що ледве на ноги спиналися; сяк-так чимчикуючи до води, темношкірі опецьки безстрашно пірнали в глибину і плавали, мов каченята.

В іншу гру вони гралися на бурунах. А що цією грою захоплюються всі тубільці від десятирічних дітей до шістдесятирічних сивоголових дідів і наступного дня я мав нагоду до неї пильно придивитися, то змалюю її докладніше.

Мабуть, те змагання тубільці влаштували на честь гостей, бо Ромата завітав до нас і попередив капітана, прохаючи його «бути присутнім».

— Що воно таке, теє катання на бурунах? — запитав я Біла, коли ми вдвох ішли до берега, де вже юрмилися тисячі тубільців.

— Це улюблене їхнє грище, — відповів Біл, жуючи тютюн, що його він завжди тримав за лівою щокою. — Бачиш, Релфе, тубільці починають плавати, ледве зіп'явшись на ноги, отож у морі вони почувають себе так само вільно, як і на землі. Мабуть, їм уже не цікаво запливати на багато миль від берега та пірнати на багато фатомів у глибочінь, і вони винайшли собі нову розвагу. Як бачиш, кожен чоловік і хлопець там має коротку дошку, з якою він випливає в море на милю або й далі, а потім, утрапивши на вершечок здорового буруна, мчить до берега, горлаючи й репетуючи щодуху. Не можу збагнути, як вони не розбиваються вдрузки об кораловий риф, бо аби ми спробували таке зробити, то пропали б ані за цапову душу. О, вони вже рушили!

Тієї миті кілька сотень тубільців, серед яких ми стояли, ревнули в один голос, кинулись до берега, стрибнули в прибій, і запінена хвиля, відступаючи од берега, понесла їх у море.

Саме в тому місці коралові рифи прилучалися до острова, і величезні буруни, які від дужого бризу здіймалися вище ніж звичайно, спадали, гуркочучи, біля самих ніг юрби, що обступила берег. Тим часом плавці змагалися з морем, підплигуючи на хвилях, мов сотні чорних тюленів.

По тому вони всі повернулися і, коли насунула велика хвиля, осідлали її запінену вершину, полягали грудьми на короткі дошки й помчали до берега. І плавці, й глядачі щосили горлали з великої втіхи. Коли височезна хвиля велично нахилила вершину, перед тим як упасти усім своїм тілом на берег, більшість плавців сковзнули у жолоб, що утворився позад неї, інші, зіскочивши з дощок, попливли назад, щоб іще раз покататися, а кілька чоловік, очевидячки, найвідчайдушніші, мчали й далі, аж поки хвиля жбурнула їх на берег серед піни та бризок. Один з них тримався на гребені до останнього і гепнувся майже біля наших з Білом ніг. З його головного вбору я побачив, що це той самий вождь, який прибув у гості до тутешнього племені. Морська вода змила майже всю фарбу з його обличчя, і коли він звівся, задиханий, на ноги, я несподівано впізнав Тараро, свого давнього приятеля з Коралового острова!

Тараро теж одразу впізнав мене, швидко підступив, обійняв мене за шию і потерся зі мною носом, так що мокра фарба перейшла з його носа на мій. По тому, пригадавши, що білі люди вітаються іншим маніром, він схопив мене за руку й потиснув її щосили.

— Гей, Релфе! — вигукнув здивовано Біл. — Чого це він тебе так раптово вподобав? Чи, може, він твій давній знайомий?

— Ти вгадав, Біле, — відповів я. — Він справді мій давній знайомий. — І я пояснив кількома словами, що це ватажок тубільців, яких ми з Джеком та Пітером урятували від певної смерті.

Тараро відкинув свою дошку й заходився жваво джеркотіти до Біла, раз по раз показуючи на мене, з. чого я зрозумів, що він, мабуть, розповідає про те пам'ятне бойовище і про роль, яку ми в ньому відіграли. Коли він змовк, я попросив Біла запитати про Аватею, сподіваючися, що вона теж приїхала з Тараро в гостину.

— І запитай, — додав я, — хто вона така, бо я переконаний, що вона не фіджійка і походить з іншого племені.

Почувши її ймення, вождь насупився, як та хмара, і заговорив дуже гнівно.

— Маєш рацію, Релфе, — сказав Біл, коли вождь вибалакався. — Вона чужинка, з острова Самоа. Як саме вона сюди попала, він пояснює не дуже зрозуміло; я збагнув тільки, що вона бранка і ось уже три роки він має її за доньку. Бідоласі пощастило, бо інакше її б уже давно вбили і з'їли.

— А чому Тараро так супиться?

— Тому що вона норовиста, як то звичайно бувають дівчата, і не згодна віддатися за кого він хоче. Один вождь приплив до Тараро в гості і вподобав ту дівчину, а вона не бажає на нього навіть дивитися, бо заручилася з молодим вождем, якого Тараро ненавидить, і ніяким робом її не можна уговкати. Отож, вирушаючи в морський похід, він її попередив, щоб вона тим часом подумала, він, мовляв, повернеться місяців через шість і сподівається, що вона за цей час стане злагідливіша. Це було тиждень тому, і Тараро каже, що, коли вона не послухається його, то з неї зроблять «довгу свиню».

— Довгу свиню! — вигукнув я здивовано. — Що це означає?

— Це страшна погроза, — відповів Біл. — Місцеві остров'яни їдять людей так само охоче, як і свиней. Отож вони й називають людину «довгою свинею». Якщо з Аватеї зроблять довгу свиню, це означає, що бідоласі буде капут.

— А вона тепер на цьому острові? — запитав я.

— Ні, вона залишилась на острові Тараро.

— А де він, той острів?

— Миль за п'ятдесят чи шістдесят на південь, — відповів Біл, — алея…

Тієї миті пролунав крик: «Мао! Мао!», тобто «Акула! Акула!». Відразу по тому розлягся страшний зойк, який заглушив лемент і тих, що пливли у морі, і тих, що стояли на березі. Ми враз повернулися і вгледіли, що один плавець розпачливо здійняв угору руки. Наступної миті він зник під водою. З берега враз спустили човна, і бідолаху вхопили за руку, але потвора вже його розполовинила. Вона пливла слідом за човном аж до мілкого. Коли на берег бурхнула нова хвиля, її гребінь почервонів од крові.

В інших краях той трагічний випадок справив би на глядачів глибоке враження, але остров'яни відгукнулися на нього лише тим, що чимдуж попливли до берега, аби й собі не зазнати такої ж долі. Життя людське вони мали ні за що і не припинили своїх розваг бодай на хвилину. Щоправда, кататися на бурунах вони перестали, але відразу взялися до інших ігрищ. Біл розповів мені, що акули рідко коли зважуються напасти на плавців, які на бурунах катаються: їх-бо полохає великий гурт людей, їхній галас та плюскіт.

— Але така пригода тубільців не дуже лякає, — додав він. — Завтра або післязавтра вони знову почнуть кататися, наче в усьому океані від Фіджі до Нової Землі немає жодної акули.

По тому тубільці заходились боротися й битися навкулачки, а що були вони дуже тілисті й м'язисті, то добре один одного нівечили, надто кулаками. Кулачилися не тільки прості люди, а також і вожді, і жерці. Кожний двобій закінчувався дуже швидко: боксерського мистецтва вони не знали і, не вдаючись ні до яких маневрів, гамселили щосили один одного по голові. Часто вони збивали супротивника першим же ударом, а один здоровань так почастував свого ворога, що зовсім зідрав йому з лоба шкіру. Втішені глядачі привітали його бурхливими оплесками.

Хоч як було неприємно дивитися на ті змагання, я був уражений красою тіла бійців і малюнками та візерунками, що їх витатуювали собі вожді й інші значні особи. Один малюнок видався мені вельми елегантський: на нозі була витатуйована пальма, її корені спиналися з-під п'яти, утворюючи над кісточкою стовбур, а пишна крона розлягалася по литці. Згодом я довідався, що татуювання дуже болюче і довге; його починають робити, коли хлопцеві минає десятий рік, і з перервами провадять аж до тридцяти років. Для цього вживають кістяне приладдя, що має багато гострих зубців, якими проколюють шкіру. По тому в дірочки втирають масть із зернят свічкових горіхів, змішаних з кокосовою олією, і малюнок той уже нічим не змиєш. Цю операцію виконують фахівці, які з того живуть, і вони за один раз виколюють стільки візерунків, скільки людина може витримати, а витримує вона небагато через страшний біль і запалення, що часом призводить її до смерті. Деяким вождям ноги потатуйовані візерунками згори донизу, так що здається, ніби вони носять вузькі штани, інші поцяцькували собі кісточки й ступні, наче взулися в елегантські тісні черевики. Обличчя їхні теж потатуйовані, а на грудях густо виписані всілякі речі й створіння: мушкети, собаки, птахи, свині, кийки й піроги, а між ними ромби, квадрати, кола та інші фігури.

Жінки були помережані менше, і то лише на руках та ногах. Хоч який негожий той дивний звичай, а проте він дає один добрий наслідок, вельми скрашаючи наготу тубільців.

Наступного дня, повертаючися з лісу до своєї шхуни, ми вгледіли Ромату, що бігав коло своєї хати, певне, оскаженілий з люті.

— Чи ти ба! — звернувся до мене Біл. — Він знову взявся за своє. Ото він завжди такий, коли уп'ється. Тутешня людність уміє робити якусь брагу, і Ромата наливається нею до безтями, але від горілки він стає лютий, як тигр. Мабуть, капітан, як завжди, дав йому пляшку, аби він почувався в доброму гуморі. Випивши її, Ромата завжди засинає, і остров'яни обминають його десятою дорогою, щоб не збудити. Навіть дітей вони забирають якомога далі, бо, розбурканий, він шаленіє і кидається зі списом чи кийком на першого ж, кого зустріне.

Очевидячки, цього разу розлютований вождь не захопив ніякої смертельної зброї, бо гасав голіруч. Нараз він помітив якогось бідолаху, що причаївся за деревом. Підскочивши до нього, Ромата заходився гамселити його по голові і зрештою вибив йому око. Сердешний підданець не чинив ніякого опору, навіть не затулявся. Певне, він дякував долі, що виніс живою душу, бо якби вождь мав при собі кийка, то навряд чи вона б утрималася в його тілі.

— Невже в них немає ніякого закону, що перепинив би таке свавілля? — запитав я.

— Немає аніякісінького, — відповів Біл. — Вождеве слово у них закон. Щодня він може замордувати на свій розсуд десяток підданців, і ніхто й слова не посміє сказати.

Це сталося в нас на очах, але весь наш гурт споглядав криваву розправу цілком байдуже і незворушно. Невже, думав я, люди можуть дійти до такої нечулості й безсердечності? А проте я зауважив, що, постійно споглядаючи криваве насильство, до нього звикаю. І коли я подумав, що теж стаю нечулий, то аж затремтів.

Я багато про це міркував, міряючи кроками палубу під час нічної вахти, і дійшов висновку, що коли вже навіть я, кому всяке кровопролиття було ненависне й осоружне, дивлюся на нього спокійніше, то бідолашним темним дикунам, котрі звикли до нього змалечку, немає ніякого дива; вони сприймають його байдуже і зовсім не цінують людського життя.

РОЗДІЛ XXVI

_{Лихий задум. — Кров холоне мені в жилах. — Рада нечестивих і підступні наміри. — Кривавий Біл силкується зробити добре діло, та йому не щастить. — Напад. — Страшна бійня. — Втеча. — Рятунок}

Коли я прокинувся зранку, голова моя пашіла, наче в полум'ї, а на серці лежав важкий камінь, і що більше я думав про свою лиху долю, то дужче мене обсідала печаль і туга.

З усіх боків я був оточений людьми, які пролити кров свого ближнього мали за іграшку. На березі були тубільці: вони дотримувалися таких жахливих звичаїв, що від самої думки про них мені дрижаки в душі скакали. На кораблі хазяйнували запеклі пірати — хоч і не людожери, але душогуби, що заслуговували більшого осуду, аніж дикуни, бо все ж таки були за них освіченіші. Навіть Біл, з яким я потоваришував за досить дивних обставин, через свою вдачу заслужив од своїх ницих товаришів прізвисько «Кривавий». Що більше я думав про своє становище, то тяжче мені ставало на душі, бо ж, здавалося, я ще довго не матиму змоги вирватися з піратських лабет.

Коли капітан вийшов на палубу, я попросив у нього дозволу залишитись того дня на кораблі: я, мовляв, трохи занедужав. Але він поглянув на мене зизом і наказав іти з усіма в ліс, як звичайно. Річ у тім, що капітан останнього часу перебував у кепському гуморі. Вони з Роматою погризлися й налаяли один одного, і вождь нахвалявся наслати всі свої воєнні каное з тисяччю вояків і спалили нашу шхуну. У відповідь на це капітан посміхнувся саркастично, підступив до вождя, пильно позирнув йому в очі й сказав:

— Варто мені ворухнути мізинцем, і за п'ять хвилин моя велика гармата справить як небиту усе ваше селище!

Хоча вождь був не з боязких, він одразу ж зіщулився й нічого не відповів. Але вони знову відчули один до одного неприязнь і пригадали давні чвари.

Отож мені довелося того дня йти з лісорубами. Та передньо капітан погукав мене до себе в каюту й сказав:

— Слухай-но, Релфе, я хочу дати тобі доручення. Той негідник Ромата на мене дметься, і треба власкавити його подарунком. Тож зайди до його хати й передай йому цей китовий вус, а також моє вітання. Візьми з собою кого-небудь, хто вміє по-їхньому балакати.

Я здивовано позирнув на подарунок: шестеро білих платівок китового вуса і двоє пофарбованих у ясно-червоний колір. Як на мій погляд, то були нікчемні речі, проте я взяв їх, не вагаючись і не допитуючись, вийшов з каюти і невдовзі прямував разом з Білом до вождевої хати. Коли я сказав Білові свою думку про подарунок, він зауважив:

— На твій або мій погляд, Релфе, вони нікчемні, але тубільці вважають їх за дуже коштовні. Ті вуса правлять їм за гроші. Найвище цінуються червоні, кожен з них дорівнює двом десяткам білих. Цінують їх, мабуть, тому, що вони рідкісні, і їх важко дістати. Ромата сидів на маті, а навколо нього лежали купи одягу та інших речей, що їх принесли в подарунок підлеглі вожді. Він подивився на нас згорда, проте коли Біл розповів, у якій справі ми прийшли, можновладець став дуже ласкавий, а коли я віддав йому китовий вус, його очі аж заяскріли з утіхи, хоч він і відклав той дарунок з удаваною царською байдужістю.

— Ідіть, — сказав Ромата, махнувши рукою, — ідіть і скажіть своєму капітанові, що сьогодні я дозволяю рубати дерево, а завтра ні. Нехай зійде на берег: я хочу з ним побалакати.

Надворі Біл похитав головою і мовив:

— Негідник задумав щось лихе. Я його знаю, як облупленого. О, а це що?

З лісу долинув регіт, галас, і незабаром звідти висунув гурт дикунів. Багато їх щось несли. Спершу мені здалося, що то вони тарганили по двоє чимось обмотані жердини, поклавши їхні кінці собі на плечі, але, придивившись зблизька, я побачив, що то зв'язані й приторочені до жердин люди. Я налічив їх двадцять.

— Знову буде смертовбивство! — озвався Біл голосом, що більше скидався на стогін.

— Та невже вони їх повбивають? — запитав я схвильовано.

— Не знаю, Релфе, що з ними зроблять, але, думаю, їх зв'язали в такий спосіб не з добрими намірами.

Ми рушили далі, однак Біл раз у раз позирав неспокійно через плече в той бік, куди подалися тубільці. Зрештою він спинився, повернув круто й мовив:

— Слухай-но, Релфе, треба це діло з'ясувати. Ходімо за тими негідниками та побачимо, що вони надумали.

Правду казати, мені не дуже хотілося досліджувати їхні криваві справи, та коли Біл так завзявся, то я пішов разом з ним. Ми швидко продерлися крізь кущі, прямуючи туди, звідки долинав гамір. Раптом запала мертва тиша, і ми з Білом мимоволі побігли через вузький пересип, що про нього я вже розповідав читачеві. Коли ж ми вискочили на узлісся, з берега пролунав страшний передсмертний крик. Я поточився, застогнав і впав на траву, але Біл схопив мене за руку, підвів, наче дитину, й крикнув:

— Ходімо звідціля, хлопче! Мерщій ходімо! — І ми, затинаючись, чимдуж подалися крізь чагарі далі від страшного місця.

Решту дня я перебув наче в жаскому сні. Коли до мене зверталися, я нічого не чув і не розумів, і матроси весь час картали мене за те, що я, мовляв, б'ю байдики. Нарешті настав час вертатися, і я вперше, зійшовши на борт шхуни, відчув полегкість.

Увечері я підслухав розмову між капітаном і першим помічником, яка мене дуже вразила. Вони тишкувалися в каюті, але що люк був відчинений, то я чув усе до слова.

— Мені це не вельми подобається, — сказав помічник. — Схоже на те, що ми за всі свої хворості дістанемо на два шаги користі.

— На два шаги користі! — повторив капітан, насилу стримуючи гнів. — Ти вважаєш, що цей дармовий крам дасть нам на два шаги користі?

— Твоя правда, — відмовив помічник, — але ж крам у нас на борту. Чого нам не дати звідси драла? Якого біса заводитися з тими поганцями?

— Знаєш, голубе, — озвався стиха капітан, — ти балакаєш, наче гречкосій. Може, ти став такий боязкий через те, що тобі розум затуманило, бо я не годен повірити, — сказав він ледь глузливим тоном, — я не годен повірити, що ти підібгав хвоста! До того ж ти дарма кажеш, що товар у нас на борту: добра четвертина дерева ще й досі лежить у лісі, гаспидський вождь любенько те знає і не дозволить мені його забрати. Учора він уже нас під'юджував: чи, мовляв, ми посміємо по нього піти.

— Під'юджував нас? Та невже? — гірко засміявся помічник. — Ото ще тюхтій недотепний!

— А проте він, очевидячки, не такий уже й тюхтій, коли ти боїшся на нього напасти.

— Хто сказав, що я боюся? — гарикнув помічник. — Я готовий стати до бою, як і кожнісінький наш матрос. Але скажи, капітане, що ти збираєшся вчинити?

— Збираюся замотати ганчірками весла і тихенько підвести шхуну до гирла струмка, звідки ми триматимемо стос сандалового дерева під обстрілом нашої гармати. По тому я висаджуся з усією командою, залишивши на шхуні двох чоловік, щоб вони в потрібний мент пригнали човна до берега. Ми прокрадемося лісом під самісіньке село, до того місця, де ті людожери справляють свої вечірні гулі, і якщо наші матроси понабивають карабіни великим шротом, ми з першого пострілу покладемо чоловік сорок-п'ятдесят. А далі все піде легко. Дикуни повтікають у гори, ми ж заберемо, що нам треба, піднімемо кітву і гайнемо звідси.

Зрештою помічник пристав на той план. Коли він виходив з каюти, капітан йому сказав:

— Дайте команді ще по склянці грогу та не забудьте про великий шріт.

Читач може уявити, що я почував, слухаючи розмову тих душогубців. Не гаючись, я переказав її Білові. Він, очевидячки, непомалу збентежився і, поміркувавши, мовив:

— Знаєш, Релфе, що я зроблю? Коли стемніє, я попливу на берег і прив'яжу мушкет до дерева поблизу того місця, де ми маємо висісти, а до курка припну довгу шворку, отож коли наші її зачеплять, мушкет вистрелить, і тубільці встигнуть приготуватися до відсічі, але не встигнуть перетнути нам дорогу до човна. — На його обличчі вперше заграла весела добра усмішка, і він додав — Ну, шановний капітане, Кривавий Біл хоч раз, а таки вставить тобі палицю в колеса.

Коли посутеніло, Біл здійснив свій намір. Тримаючи в лівій руці мушкета, він плигнув за борт, досяг берега, гребучи правою, і зник у лісі. Зробивши своє діло, він скоро вернувся. Бачити його ніхто не бачив, бо, крім мене, на борту не було жодної живої душі.

Десь опівночі всю команду викликали на палубу, перерізали кодолу від кітвиці і спустили на воду великі завинені ганчірками весла. До кожного весла стало по двоє матросів. Хвилини за дві ми сягнули гирла струмка — виявилось, що то справжня невелика річка. Хоч те місце, де ми мали висісти, було від гирла не більше як за шістсот ярдів, але ми пливли до нього добрі півгодини: нам сповільнювала хід супротивна течія і зарослі ризофори, що подекуди заважали гребти. Місце поросло крислатими деревами, і темно було так, що власного носа не вгледиш. Ми тихенько спустили з корми невелику кітву, приторочену до тонкої линви.

— Ну ж бо, хлопці, — пошепки наказав капітан, обходячи шерегу озброєних до зубів матросів, — не поспішайте, ціляйте нижче, та дивіться, не схибте за першим пострілом.

По тому він дав знак сідати в човен, і всі мовчки посідали. Гребти було ніяк, але весел ми й не потребували: легенько відштовхнулись од борту шхуни, і човен полинув до берега.

— Залишати двох у човні немає потреби, — прошепотів помічник, коли всі повиходили на берег. — У нас не вистачає людей. Нехай Релф вартує сам.

Капітан погодився і наказав мені пильнувати: коли вони повернуться, враз підтягти гаком човен до берега, а як часом наскочать дикуни, відштовхнути його далі. По тому він затиснув під пахвою карабін і нечутно рушив крізь чагарі, а за ним подалися й інші.

Серце моє колотилося: я ж бо чекав, чи станеться так, як ми з Білом задумали. Я знав, де саме встановлено той мушкет, і нашорошив у той бік вуха. Та скрізь було тихо, і я вже почав боятися, що або вони пішли в інший бік, або Біл не туго натягнув шворку. Нараз у кущах тихо клацнуло, і блимнули зо дві іскри. Серце мені зайшлося, я ж бо відразу зметикував, що курок спустився, але запал не зайнявся. Отже, план наш полетів шкереберть. Мене опанувало жахливе передчуття. Я стояв у човні, сповитий мороком і тишею, чекаючи, чим скінчиться той убійницький похід. Я подивився на воду, що плинула повз мене, наче чорна змія, і здригнувся; озирнувся на шхуну, але її корпус ледь маячів у темряві, а тонкі щогли губилися серед розлогих дерев. Нижні вітрила були розгорнені, та їх щільно запинала густа темрява.

Нараз луснув постріл. За мить у селі почувся гук тисячі голосів; минув деякий час, і нічну тишу знову розітнув крик, на нього відповіли з різних боків: очевидячки, до лісу прямували кілька загонів. По тому я почув голос зблизька: то капітан лаяв матроса, що вистрілив передчасно. Пролунав наказ: «Уперед!», і наші кинулися на дикунів, ревнувши «Ура!» Затріскотіли постріли, потім пролунав залп. Тубільці дико заверещали, але той вереск потонув у вигуках «Ура!» З усього було знати, що наші матроси гнали ворогів до моря.

Дослухаючись до різноголосого гамору, я почув, як зашелестіло листя. Спочатку я подумав, що то дикуни вгледіли шхуну, та за мент побачив у непевному світлі численний загін — сотень, мабуть, кілька, — який продирався через гущавину, прямуючи до бойовиська. Я відразу збагнув, що цей загін заскочить наших іззаду. Так воно й сталося: за хвилину-другу зчинився страшний лемент, залунали передсмертні зойки, і серед них мені вчулися знайомі голоси.

Зрештою битва вщухла, і дикуни радісно зарепетували. Отже, наших переможено. Я заціпенів із жаху. Що тепер діяти? Про полон мені було страшно навіть думати; тікати в гори — справа безнадійна: мене-бо хутко знайдуть; а вивести шхуну з річки в море сам один, без нічиєї допомоги, я не міг аж ніяк. Та це була моя єдина надія на рятунок, і я вирішив спробувати. Щойно я намірився відштовхнути човна, як рука моя завмерла: пролунав страшний зойк, від якого кров мені похолола в жилах: я впізнав голос нашого матроса. Дикуни заревіли. По тому я почув ще один і ще один передсмертний зойк; у вухах мені задзвеніло. Ясна річ, тубільці безжально вбивали своїх бранців-піратів. Серце моє ледве не вискочило з грудей, голова палала; я схопив гак і хотів був відштовхнути човен од берега, аж раптом з кущів вискочила людина.

— Стривай, Релфе! Стривай!.. Тепер відштовхуй, — гукнув він і вскочив у човен, ледве його не перекинувши. То був Біл! За мить ми опинилися на шхуні, припнули човна, перерізали кодолу, лишивши на дні кітвицю, й налягли на весла. Дужий Біл так гребнув, що шхуна замалим не вискочила на берег: поспішаючи, він забув, що я ледве міг зрушити здоровезне весло. Тоді він скочив до керма й поставив стерно під кутом, отож наші зусилля майже зрівноважувалися. Шхуна прудко посунула за водою; та перш ніж ми досягли гирла, на березі розлягся тисячоголосий крик: дикуни нас помітили. Вони кинулись у воду й попливли до шхуни, але ніяк не могли її наздогнати. Проте один дужчий чолов'яга таки вхопив кінець линви, що звисала з корми, й видряпався на облавок. Біл помітив напасника, як тільки його голова вигулькнула з-за гакаборту, але й знаку не дав, а веслував собі далі, аж поки той підкрався до нього майже впритул; по тому, кинувши весло, він луснув його кулаком по лобі, й дикун гепнув на палубу. Біл кинув його за облавок і знову взявся до весла. Та на нас чигала більша небезпека: дикуни-бо випередили шхуну й стояли на березі, збираючись перейняти її плавом. Аби їм пощастило свій намір виконати, нам був би капут. Хвилину Біл стояв вагаючись. По тому вихопив з-за пояса пістоля, скочив до гармати, притулив кремінь до запалу й вистрілив. Запал ураз зашипів, із цівки вирвався сліпучий спалах, і гримнув такий оглушливий постріл, що, здавалося, повалилися гори.

Цього було досить. Перелякані дикуни на мить остовпіли й завагались, а ми тим часом їх минули.

Наші вітрила нап'яв бриз, якого ми досі не відчували за густим листом, шхуна полинула вперед, і крик обдурених дикунів завмер удалині. Ми випливли в море.

РОЗДІЛ XXVII

_{Роздуми. — Поранений. — Шквал. — Смерть}

І тіло, і душа людини мають свою міру витривалості, яка змінюється залежно від життєвих обставин. Саме завдяки тій витривалості людина здебільшого долає всі перепони, що постають їй на дорозі, хоч які вони високі та круті. Але буває так, що, коли вершину подолано й труднощі переборено, людина враз в'яне, стає знервована й недолуга, втома сповнює всеньке її тіло, і людині не до снаги зробити навіть найменшого зусилля.

Майже увесь той день я був такий збурений, що не знаходив собі місця, і до вечора, коли скінчилася моя вахта, перевівся на ганчірку. Та коли ми вирушили в той похід, що його сумний кінець я щойно оповів, я весь сповнився енергією і протягом усієї жахливої ночі зовсім не відчував утоми. І душа моя, і тіло наснажилися новою силою. Та скоро небезпека минулась, я зів'яв, мов рута на сонці, а коли моє розпалене чоло овіяв прохолодний океанський вітрець і я почув плескіт вільних хвиль, що набігали на прову шхуни, мені потьмарилося в очах і я впав, як стій, на палубу.

Небавом я очумався: наді мною стояв Біл. Він сіпав мене за руку й казав:

— Ну ж бо, вставай, Релфе! Ми в безпеці. Бідолашний хлопець! Мабуть, зомлів. — І Біл схопив мене на оберемок і поклав на марсель біля румпеля. — Ковтни-но, хлопче, краплину цього питва, воно тебе підживить, — мовив він, підносячи мені до вуст бутля з бренді, й у голосі його забриніла несподівана ласка.

Я ковтнув хмільного трунку і вдячно підвів на Біла очі. За мить голова моя схилилась, і я заснув мертвим сном. Спав я довго, бо коли прокинувся, то сонце вже ген-ген підбилось над обрієм. Розплющивши очі, я спершу лежав нерухомо, втішаючись спокоєм; мов зачарований, я дивився на величну красу могутнього океану й не міг надивитися. Саме стояв мертвий штиль; море, здавалося, було вкрите хвилястою кришталевою габою, помережаною шафрановими плямами й смугами сонячного сходу. Сонце ще не пекло, і блакитна небесна баня дихала глибокою тишею, яку не порушували навіть морські птахи шелестом крил. Мабуть, я ще довго лежав би, милуючись мирним краєвидом, але раптом серце мені болісно стислося: я пригадав минуле й вернувся до дійсності, побачивши Біла, що сидів на палубі коло моїх ніг. Голова його схилилася, наче уві сні, на праву руку, що лежала на румпелі. Здавалося, він просто собі спочиває, тож я не схотів його турбувати; проте щойно я поворушився, підводячись на лікоть, він ураз стенувся й повернув голову.

— Агов, Релфе, ти вже, бачу, прокинувся. Довгенько ж тобі спалося, хлопче, — промовив він.

Угледівши його лице, я скочив на ноги. Він був білий як смерть, а на закудланому волоссі, що звисало на очі, запеклася кров. Кров також заюшила йому запалі щоки й сорочку, що, як і все його вбрання, була подрана й закаляна.

— Ой Біле! — вигукнув я стривожено. — Що з тобою? Ти занедужав? Тебе, мабуть, поранено!

— Твоя правда, друже, — відмовив тихо Біл, укладаючись на постелі, з якої я щойно підвівся. — Боюсь, що мене поранено таки добре. Я чекав, доки ти прокинешся, — хотів попросити, щоб ти приніс мені трохи бренді й хліба з шафки в каюті. Ти спав так солодко, що не хотілось тебе будити. Але тепер мені вже нічого не миле.

Не дослухавши його, я побіг у каюту й за хвилину вернувся з пляшкою бренді й шматком сухаря. Погризши сухаря й ковтнувши води з бренді, він наче підживився й заснув. Я сидів поряд і не зводив з нього очей, аж доки він прокинувся: мені-бо кортіло довідатись, куди саме і чи дуже його поранено.

— Овва! — вигукнув Біл, прокинувшись через годину. — Мені краще, Релфе. Я наче на світ народився. — І він спробував був устати, та враз болісно застогнав і впав на лежанку.

— Е ні, Біле, не вставай, — мовив я. — Полеж спокійно, а я тим часом подивлюся твою рану, постелю кращу постіль на палубі й приготую снідання. А тоді ти мені розкажеш, як тебе поранили. Не хнюпся, Біле, — додав я, зауваживши, що він одвернув голову, — скоро ти вичуняєш, і хоч лікар з мене ніякий, але я буду зразкова сестра-жалібниця.

По тому я пішов у камбуз, затопив грубку, дістав у комірчині все потрібне на сніданок і десь за півгодини вернувся на палубу з готовою стравою. Білові наче покращало: він усміхнувся до мене, коли я поставив перед ним чашку кави й таріль з яєшнею та хлібом.

— Нумо, Біле, — бадьоро мовив я, сідаючи поряд на палубу, — берімося до їжі. Правду казати, я й сам уже зголоднів. Але ж я зовсім забув про твою рану, — додав я, встаючи. — Дай-но я на неї подивлюся.

Виявилося, що куля з пістоля прострелила йому груди. Кровотеча майже припинилась, рана була з правого боку, і я мав надію, що вона неважка. Але Біл похитав головою.

— Сідай-но, Релфе, — мовив він, — і я тобі розкажу, як усе сталося. Вийшли ми з човна й почали продиратися крізь гущавину. Як я й сподівався, ми натрапили на шворку, що вела до мого мушкета; але з якоїсь причини мушкет не вистрілив. Я бачив, що наші зачепили шворку, чув, як клацнув курок; тож, мабуть, запал відвологнув і не зайнявся. Що його робити? Як вистрілити з свого карабіна? З несподіванки я не міг нічого зметикувати. Але правду люди кажуть: біда навчить ворожити. Отож, коли я вже, зціпивши зуби, вирішив: будь-що-будь, — мене раптом осяйнула щаслива думка. Я вихопився наперед, буцімто мене брала нетерплячка напасти на дикунів, перечепився через повалене дерево й упав головою в кущ. Певна річ, карабін мій стрельнув! Відразу в таборі знявся такий вереск, якого мені ще зроду не доводилось чувати. Я швидко звівся на ноги й побіг разом з усіма. Але капітан гукнув, аби ми спинилися.

«Ти, мерзотнику, вистрілив навмисне!» — мовив він, міцно лайнувся, вихопив пістоля з-за пояса й бабахнув мені просто в груди. Я впав і знепритомнів. Очутивсь я від страшного зойку, скочив на ноги, озирнувся й побачив за деревами вогнище. Біля нього стояли поприв'язувані до стовпів капітан з матросами, а дикуни танцювали навколо них, мов несамовиті. За хвилину один підскочив до капітана й затопив йому ножаку в груди. Знову пролунав той самий страшний зойк, що привів мене до тями. Не отягуючись, я гайнув навпростець через кущі. Дикуни мене вгледіли, але трохи запізно. Отож я й устиг скочити в човен.

Розповідаючи, Біл тремтів безперестану й так знесилився, що я вирішив перевести розмову на інше, аби відвернути його увагу від подій минулої ночі.

— А тепер, Біле, — мовив я, — нам слід подумати про майбутнє. Що ми з тобою діятимемо? Ми опинилися серед океану в добрячій шхуні, яку можемо вважати своєю власною — принаймні маємо на неї найбільше право, — і перед нами лежить увесь світ. До того ж саме подуває бриз, і треба вирішити, куди скерувати судно.

— Релфе, друже мій, — сказав Біл, — мені байдуже, в який бік ми попливемо. Боюся, що мої дні злічені. Кермуй, куди хочеш: я згоден на все.

— Тоді, Біле, давай попрямуємо до Коралового острова та подивимось, що там сталося з моїми любими товаришами, Джеком і Пітером. Певне, острів той безіменний, але капітан якось показав мені його на морській мапі, і згодом я його позначив. Отож, знаючи, де ми тепер перебуваємо, я, мабуть, зумію доправувати до нього корабель. Щоправда, напнути вітрила я сам не зможу, але, на наше щастя, їх уже чимало напнуто. А якщо наскочить шквал, я сам згорну горішні вітрила на гроті й фоці та візьму їх хоч частково на гітови^[10]і поставлю шхуну носом до вітру, поки шквал ущухне. Коли ж бриз подуватиме й далі, я змайструю кілька блоків і припасую до марселів, аби розгортати вітрила самому. Щоправда, мені потрібно буде на те півдня, але й то байдуже. По тому я зроблю тобі на палубі захисток од сонця; і якщо ти спроможешся посидіти біля румпеля й постернувати щодня по дві години, аби я поспав, то решту доби ти б собі спокійнісінько спочивав. А якби тобі було важко стернувати, я б принайтував стерно й пустив корабель у дрейф, готуючи собі сніданок чи обід. Ми з тобою прегарно влаштуємось і духом допливемо до Коралового острова.

У відповідь на мою запальну промову Біл кволо осміхнувся.

— А що ти робитимеш, коли нас заскочить шторм? — запитав він.

Те запитання збентежило мене, і я замислився. Та зрештою взяв його за руку й мовив:

— Знаєш, Біле, коли людина зробить усе від неї залежне, їй треба покладатися на бога.

— Ой Релфе, хотів би я мати таку надію на бога, як маєш ти, — озвався стиха мій товариш, схвильовано вдивляючись мені в обличчя. — Я, Релфе, вмираю; і хоч мені доводилося сто разів стрічатись із смертю, але я боюся вмирати… життя моє було страшне. Я став моряком іще змалечку, і відтоді мені велося дедалі гірше й гірше. Три роки я був пірат. Щоправда, я взявся до піратства не з своєї волі: мене затягли на цю шхуну силою і тримали, доки я став одчаюгою і прилучився до їхнього гурту. Не раз мої руки кривавилися людською кров'ю. Твоє юне серце б завмерло, аби я… Але навіщо про те розповідати? Все одно, Релфе, мою долю вирішено.

Розмова та, очевидячки, зовсім виснажила Біла, він застогнав і схилився на постіль. Тієї ж миті з-над моря долинув глухий стогін, неначе сама природа співчувала його мукам.

— Цить, Релфе! — мовив Біл, розплющивши очі. — Чуєш, насувається шквал. Не дрімай, хлопче! Візьми фок на гітови. Спусти верхній грот. Часом шквал налітає так швидко, що й незчуєшся.

Я вже звівся на ноги й побачив, що нас от-от заскочить шалений шквал. Захопившись розмовою, я зовсім був його не помітив. Шхуна стояла непорушно на гладенькій, як скло, поверхні моря, тож мені пощастило миттю виконати Білові вказівки. Я трохи заспокоївся, переконавшись, що шквал насувається спереду з лівого борту, а в такій поставі корабель витримує борвій. Згорнувши вітрила скільки було змоги, я вернувся на корму й став біля стерна.

— А тепер, друже, тримай шхуну якнайбільше проти вітру, — сказав Біл кволим голосом.

За мить налетів шквал, і палубу покропило бризками. Шхуна чудово вистояла перший порив і стала дибки проти хвиль, наче добрий скакун. Тим часом небо повилося хмарами, а на морі здійнялися височезні вали. Борвій щохвилини дужчав; на шхуні ще було забагато нап'ятих вітрил, і я боявся, що вітер, який несамовито свистів серед снастів, повалить наші щогли. Зненацька він змінив напрямок, хвилі вдарили шхуну в ніс, і вона замалим не лягла на бік, а сам я ледве встояв на ногах. Тим часом Біл випустив з рук кріпильну планку, за яку тримався, і, посунувши палубою, щосили вдарився об люк. Він лежав коло мене на палубі, і я бачив, що йому забило памороки, але не зважувавсь ані на мить залишити стерно: мені-бо доводилось напружувати всю свою увагу й силу, аби втримати шхуну в покорі. Цілісіньку годину борвій гнав нас морем, і весь той час, завдяки своєму гострому носові й нап'ятим вітрилам, шхунаорала хвилі, замість скакати поверх них. Отож уся палуба була залита водою. Зрештою шквал ущух, і шхуна сповільнила хід, погойдуючись на розбурханих хвилях.

Як тільки я спромігся залишити стерно, то негайно переніс Біла на постіль. А тоді побіг униз по бренді, розтер йому обличчя та руки, а також линув і в рот краплину. Довго силкувався я привести його до тями, та марна праця: рука, яку я натер, упала безсило на палубу. Я поклав свою руку йому на груди й хвилину сидів, дослухаючись, але серце його не билося — пірат був мертвий!

РОЗДІЛ XXVIII

_{Сам посеред океану. — Хто мусить, той і камінь вкусить. — Природне явище. — Вікопомний день}

Пойнятий жахом і тривогою, я сів на світлому люкові й утупився в обличчя свого бідолашного товариша. Пригадавши минулі події, я почав міркувати над своєю теперішньою скрутою. Адже я залишився один-однісінький посеред неозорих тихоокеанських просторів, невтаємничений у науку навігації, і то на шхуні, з якою могли впоратися щонайменше восьмеро моряків! Та не хочу випробовувати читачеве терпіння, докладно описуючи, що я почував і що робив перші дні по смерті свого товариша. Скажу тільки, що прив'язав йому до ніг гарматну кулю і, глибоко сумуючи, поховав його в глибині морській.

Цілий по тому тиждень вітер подував із сходу, а що я плив на північний захід, то шхуна моя прудко линула в потрібному напрямі. На превеликий жаль, я не міг визначити своїх координатів, бо капітанський квадрант був схований десь у каюті; але з першого ж дня я вираховував пройдений шлях і, приблизно знаючи, наскільки шхуну віднесло вбік, сподівався без особливих труднощів утрапити до Коралового острова. До того ж я знав, де він міститься, по мапі (що була, очевидячки, дуже точна) і спрямовував шхуну за компасом.

Саме почалася стала погода й подули пасати, тож я почав вимудровувати пристрій, щоб розгорнути марселі. Довелося мені довгенько поморочитись, і за першим разом я сів маком — головним чином тому, що нічогісінько не тямив у законах механіки. Я допустився помилки, припасувавши до блоків та коловоротів заслабку мотузку; вона відразу луснула і так мене вдарила, що я перечепився через ляду люка, торохнувся об утлегар і покотився трапом униз у каюту. Синців я дістав силу-силенну, до того ж мені забило памороки. Та я вважав за щастя, що лишився живий. За другим разом я вжив запобіжних заходів: пристосував більші блоки й грубішу мотузку. Сам принцип був добрий, але пристрій виявився занадто грубий, і я не міг подолати сили тертя товстої мотузки. Згодом мені таки пощастило добрати пропорційні блоки, але я зробив висновок, що краще засвоїти науку своєчасно, аніж доходити до всього власним болісним досвідом.

Коли я зрештою налаштував свій пристрій, мені довелося майже цілий день морочитись, аби той марсель розгорнути. А що я не міг водночас стернувати й інше діло робити, то мені спало на думку принайтовити кермо, отож я лише вряди-годи до нього навідувався, а шхуна йшла собі своїм курсом. Тепер я дістав змогу й по палубі ходити, й до кубрика лазити, коли треба було яку річ там узяти, а також страву зварити й попоїсти. Але, спочиваючи три години щоночі, я не звірявся на припнуте кермо, бо вітер міг часом змінити свій напрямок і шхуну віднесло б далеко вбік. Тому на ці три години я ставав у дрейф, тобто пристосовував кермо й вітрила в такий спосіб, аби вони протидіяли один одному й судно стояло на місці. А по спочинкові я робив поправку на дрейф і спрямовував корабель потрібним курсом.

Звичайно, я трохи побоювався нового шквалу, тому вжив усіх застережних заходів і дійшов висновку, що, попустивши водночас браси й фалі марселів, майже зовсім їх погашу. Крім того, я поклав собі пильно стежити за барометром у каюті, а якщо він раптово впаде, негайно вжити до діла всі свої пристрої і згорнути вітрила, аби борвій не заскочив мене зненацька. Два тижні мені напрочуд велося; шхуну гнав ходовий вітер, і за моїми розрахунками я мав ось-ось підпливти до Коралового острова. Від самої думки про те серце моє теленькало з радощів.

Після пильних розшуків я знайшов на борту одну-єдину книжку: опис подорожей капітана Кука. Мабуть, капітан піратів захопив її з собою, сподіваючись, що вона правитиме йому за путівник і постачить необхідні відомості про тихоокеанські острови. Книжка виявилася вельми цікава, і я не тільки дізнався багато чого нового про південні моря, а й підтвердив деякі власні спостереження, про інші ж переконався, що вони неточні. Отак я й подорожував, читаючи ту прецікаву книжку та пораючи свою щоденну роботу; лише одного разу зо мною сталася незвичайна пригода. Якось уночі, поспавши, як завжди, три години, я встав і здивовано помітив, що шхуна пливе начебто в морі синього вогню! Мені часто доводилося бачити фосфоресцентне світло, але такого яскравого я ще не спостерігав. Усеньке море було як молоко і променилося сліпучим сяйвом.

Я зараз же підхопився, набрав із моря цебром води й поніс у каюту, та як тільки підніс ту воду до світла, сяйво згасло, але коли я прибрав лампу, воно спалахнуло знову. Я ніяк не міг уторопати, що то за притичина, тому набрав води в жменю і вилив, коли на долоні осіли світлові цяточки. Я поспішився до лампи, та вони зразу ж згасли. Скоро я вернувсь у темряву, рука моя знову заяскріла. Тож я вийняв з корабельної про-зорної труби збільшувальне скло й пильно роздивився руку. На ній виявилося кілька дрібненьких, прозорих, як холодець, часточок, що їх неозброєним оком годі було розгледіти. Отак я довідався, що теє гарне фосфоричне світло, яким я часто був милувався, випромінюють тваринки, бо ж малі істоти, певна річ, належали до того самого різновиду, що й медузи, які живуть по всіх морях.

Надвечір чотирнадцятого дня мене збудив гучний крик. Я скочив на ноги, озирнувся й сторопів з радісної несподіванки: над кораблем велично ширяв здоровий альбатрос. Мені відразу спало на думку, що це той самий альбатрос, якого я бачив на Пінгвінячому острові. Звичайно, я не мав жодних підстав так вважати, проте всім серцем плекав несподівану гадку й дивився на птаха, як на давнього приятеля. Він супроводив мене увесь день і полетів геть аж тоді, коли запав присмерк.

Минала ніч, я стояв, прикипівши до керма. Очі мені боліли, бо я не виспався і ніяк не міг діждатися світанку, вдивляючись ув обрій, де на темному тлі ніби маячіла якась чорна хмара. Побоюючись, аби мене не заскочив шквал, я побіг на ніс. Певна річ, то був таки шквал; я дослухавсь, і мені вчувся гуркіт розбурханих хвиль. Отож я негайно заходився біля марудної роботи — почав чимдуж згортати вітрила й за півтори години прибрав більшу половину. Тим часом надворі розвиднілося; приготувавшись до найгіршого, я знову побіг на ніс шхуни й утупив погляд у далечінь. Тепер до мене чітко долинув гуркіт хвиль, а коли з-за обрію вигулькнув перший сонячний промінь, я побачив — диво дивне! невже це не сон? — величну стіну прибою, що ревів, не вгаваючи, й верхівку бескида! Так, я знову побачив Кораловий острів!

РОЗДІЛ XXIX

_{Переполох од гарматного пострілу. — Щаслива зустріч, трохи замочена слізьми. — Минулі події та пояснення їм. — Страшна підводна експедиція. — Нові плани. — Прощання з Кораловим островом}

Щойно я вгледів милий моєму серцю острів, душа моя збурилася з надміру почуттів, і я ледве не заточився. До острова лишалося ще багато миль, та я виразно бачив незабутні обриси двох гір. Мій перший потяг був загорлати з радощів, що доля сподобила мене безпечно вернутися до нашої милої доми; потім мені захотілось підстрибнути, заплескати в долоні, затанцювати на палубі, аби дати вихід своїм почуттям. Тоді я взяв прозорну трубу й хвилин десять марно силкувався навести її на фокус; мені ледве очі рогом не повилазили, перш ніж я помітив, що, вийнявши з труби велику лінзу, аби дослідити фосфоричну воду, забув її вставити.

По тому я нетерпляче зирнув на вітрила й пожалкував, що спустив їх з дурного розуму; мені спало було на думку знову підняти грот, але я зміркував, що на те піде добрих півдня і що навіть таким ходом шхуна сягне острова за дві години.

Тож я почав гарячково готуватися до зустрічі з своїми милими товаришами. Я пригадав, що вони, як звикле, вставали не раніше шостої, а що нині була третя, то шхуна мала підпливти до острова, перш ніж вони прокинуться. До того ж я почав готуватися кинути кітву, бо, знаючи глибину протоки між рифами й лагуни, сподівався довести шхуну до самісінького берега проти нашого куреня. На щастя, кітва висіла на кат-балці, інакше я ніяк не зміг би її спустити. Варто було перетнути талі, й вона посуне у воду від власної ваги. Передивившися всі прапори, що були на судні, я вибрав страшний чорний і підняв його на нок гафеля. Ту мить мені сяйнула цікава думка. Я пішов у набійний льох, узяв сліпий набій і набив гармату, котру, як ви пригадуєте, перед тим, як відпливати, пірати викотили на палубу: у мене ж бо не було змоги втрутити її назад у сховище, тож вона стояла проти неба і в погоду, і в негоду, вищиривши своє жерло. Я ретельно її помастив і поклав у вогнище кочергу.

Тепер усе було налаштоване. Дужий бриз гнав шхуну до острова з швидкістю п'яти вузлів^[11] на годину; незабаром я опинився за чверть милі від рифу й спрямував шхуну в протоку. Минаючи височезний вал прибою, я подивився на нього приязно, бо згадав, як прощався був з островом і боявся, що вже довіку його не побачу. Підпливши до підводного саду, я крутнув кермо. Шхуна зграбно нахилилася, повернула й спинилась якраз проти нашого куреня. Я побіг на ніс, спустив кітву, ухопив розпечену кочергу, приклав до гармати, й вона ревнула, розбудивши сонну луну й привітавши гори таким гучним пострілом, якого їм довелося чувати передньо тільки один раз!

Та хоч яке було разюче враження від першого пострілу, його годі порівняти з тим враженням, що справив цей. За мить із куреня вискочив майже голий Пітер; очі в нього з ляку вилізли на лоба. Він глянув, зойкнув і гайнув у кущі, наче заєць. Наступної миті точнісінько так учинив і Джек, женучи аж ніяк не повільніше за Пітера.

— Агов, хлопці! — крикнув я, не тямлячи себе з радощів. — Куди ви? Пітере! Джеку! Агов! Це я!

Вони почули мене вчасно, спинилися, повернулись, а коли я озвався до них ще раз, обоє, очевидячки, впізнали мій голос і побігли щодуху до берега. Де вже мені було стриматися! Скинувши піджака, я стрибнув за борт, а Джек і собі кинувся в море. За мить ми стрілися на глибокому, обнялися й, певна річ, пішли на дно! Ми ледве не задихнулися, але враз виринули й побачили Пітера, що борсавсь у воді, наче підстрелена качка, й то сміявся, то плакав, ковтаючи солону воду.

Мені бракує слів описати читачеві, що діялося, коли ми вилізли на берег мокрі, як хлюща. Ми й обіймались, і говорили бозна-що, і безладно вигукували. Сцену ту легше уявити, аніж змалювати, тому я запну завісу й відкрию її аж через три дні.

Майже весь той час Пітер смажив поросят, пік таро й плоди хлібного дерева, а також напихав мене бананами, сливами, картоплею та кокосами, а я розповідав йому й Джекові про всі ті страшні й дивовижні пригоди, що їх мені довелося зазнати, відколи я з ними розлучився. Коли я розповів до кінця, вони попросили мене переповісти все спочатку, а коли я знову скінчив, довелося розказувати втретє; вони ж уважно спухали, докидаючи свої зауваження. Їх дуже діткнула загроза, яка нависла над Аватеєю, і Пітер жахнувся на думку, що з бідолашної дівчини можуть зробити «довгу свиню». А Джек зціпив зуби й махнув кулаком: він, мовляв, жалкує, що не скрутив Тараро в'язи, і сподівається колись затопити-таки йому в пику. По тому, коли вони, за Пітеровим висловом, «виснажили мою пам'ять», я попросив розказати, як їм велося увесь той час і, зокрема, як вони вибралися з Діамантової печери.

— Коли ти вирнув з печери й попав у полон, — почав Джек, — ми чекали терпляче півгодини. По тому заходилися тебе картати: ти ж бо мав знати, що ми непокоїмося, а сам десь дівся. Минула година, і ми неабияк стривожились. Я зважився випливти на розгляд, хоч мені й було шкода бідолашного Пітера. Він-бо сказав: «Якщо ти не вернешся, мені доведеться тут сидіти довіку». Я пообіцяв йому, що берегтимусь, і він мене пустив, виявивши, правду казати, велику мужність!

— Так воно й було, — докинув Пітер, поглядаючи на Джека з-за величезної картоплини, що її він тим часом гриз.

— Ну от, — провадив Джек, — можеш собі уявити, як я занепокоївся, коли погукав тебе, а ти не озвався. Зразу я подумав, що пірати тебе вбили й кинули в кущі або в море. По тому мені спало на думку, що вбивати хлопця їм було ні до чого, мабуть, вони забрали тебе з собою. Подумавши про це, я помітив на півночі піратську шхуну, що ховалася за обрієм; я сів на скелі й стежив за нею, аж доки вона зникла з очей. Запевняю тебе, Релфе: плачучи за тобою, я пролив тоді більше сліз, аніж за все своє попереднє життя…

— Пробач мені, Джеку, — перебив його Пітер, — але ти, мабуть, помиляєшся. Адже я не раз чув од тебе, що змалечку ти ревів і рюмсав з раннього ранку й до…

— Припни язика, Пітере, — гримнув на нього Джек. — Так от, коли шхуна щезла за обрієм, я вернувсь у печеру на превелику Пітерову радість і розповів йому все, що бачив. Ми поговорили, поміркували разом і вирішили пильно обшукати весь ліс, аби пересвідчитися, що тебе принаймні не вбито. Але як вибратися з печери без твоєї допомоги? Від самої думки про те Пітерові ставало млосно, та й я, казати правду, непокоївся, бо ніяк не міг сам один витягти Пітера з печери швидше, аніж ми вдвох його туди втягли; а він казав, що аби ми хоч на мить загаялися, то не втерпів би і вдихнув солоної води. Та іншої ради не було, і я намагався, як умів, потамувати його страх. «Ти ж бо, Пітере, — казав я, — не можеш тут жити». А він мені на те: «Звичайно, ні, Джеку; я можу тут тільки померти, а зовсім того не хочу, тож придумай, як мені зарадити». Я запропонував йому набрати повні легені повітря і звіритись на мене.

«А може, давай зробимо здорову торбу з кокосової тканини, накинемо її мені на голову й міцно зав'яжемо навкруг шиї, — сказав він, сумно всміхаючись. — То я хоч раз дихну повітрям під водою!»

«Шкода праці, — відмовив я. — Вона враз наповниться водою, і ти захлинешся. Якщо ти й справді не можеш стримати подих, то, мабуть, доведеться торохнути тебе по голові й витягти звідси непритомним».

Та Пітерові цей план не дуже сподобався. Він побоювався, що я не розрахую своєї сили й або стусону помалу й потім доведеться бухнути вдруге, а може й утретє, його ж, мовляв, це не вельми тішить, або лусну так, що потім його рідна мати не впізнає, або й зовсім виб'ю з нього душу. Зрештою я переконав його затамувати подих і здатися на мене; він погодився, і ми пірнули. Та не пропливли ми й до половини, як він почав пручатись і хвицати ногами, наче дикий кінь; по тому вирвався з рук і вдаривсь об стіну колодязя. Тож мені довелося тягти його назад у печеру. Вистромився він з води й почав ловити ротом повітря. Словом, він зовсім знетямився і…

— Нічого подібного! — обурено скрикнув Пітер. — Я тільки задихався, а якби знетямився й тебе не хвицнув, то луснув би там!

— Ну що ж, хай буде по-твоєму, — сказав усміхаючись Джек. — Але нам довелося знову раду радити, й аби не осяйнула мене щаслива думка, то ми б і досі там радились.

— Про мене, хоч би й так! — знову перебив його Пітер і зітхнув. — Повір мені, Релфе, аби я знав, що ти вернешся, то радніше чекав би тебе місяцями, аніж погодився б зазнати тієї муки, яка мене чекала. Розказуй, Джеку, далі.

— Мені спало на думку, — провадив Джек, — зв'язати Пітерові руки й ноги мотузкою, а тоді припнути міцно до дебелої жердини футів п'ять завдовжки, аби він не пручався й не вигинався. Ти побачив би, Релфе, який він був нажаханий, коли я висловив ту гадку; проте зрештою він зрозумів, що то єдиний для нього спосіб вийти на білий світ, і сказав мені, щоб я налаштував якнайшвидше все потрібне, «бо це, Джеку, справа поважна, — мовив він, — і не можна з нею баритися». Діставши мотузку й жердину, я вернувся до печери і зв'язав його, наче єгипетську мумію. Правду казати, з нього вийшов непоганий зразок англійської мумії, коли така взагалі існує на світі, бо він сполотнів як мертвяк. «Перш ніж пірнути, — сказав він тремтячим голосом, — дай мені набрати повні легені повітря, а що тоді я не зможу говорити, то дивися мені в обличчя, і як я тільки моргну — пірнай! І, благаю тебе, пливи швидше!» Я пообіцяв якнайретельніше сповнити його волю й поплив з ним до війстя печери. «Ну ж бо, — мовив я, — набери тепер повітря». Пітер так надувся, що я мимоволі згадав байку про жабу, яка хотіла зрівнятися з волом. Я дивився йому в обличчя і тільки-но він приплющив праву повіку, шугнув стрімголов під воду. Ти й до двадцяти не встиг би полічити, як ми вже промчали колодязем і вихопилися на поверхню моря.

Пітер набрав силу повітря і, вирнувши, видихнув його так гучно, що чути було за добру милю. Настрій його враз одмінився: не чекаючи, доки ми вийдемо з води, він зв'язаний почав горлати й співати з-радощів, я ж підтримував його лівою рукою і штовхав до берега. Та, коли він зайшовся сміхом, що йому й гієна могла б позаздрити, я, наче ненароком, пустив його під воду, і те його трохи втихомирило.

Щасливо вирятувавшись із печери, ми негайно почали шукати за твоїм, Релфе, мертвим тілом. Аби ти знав, як важко нам було на серці, коли ми день у день нишпорили по ярах і схилах. За три тижні ми обстежили всенький острів і задовольнилися принаймні тим, що тебе не вбито. Та нам спало на думку, що, може, твоє тіло кинули в море, отож ми пильно обшукали берег і лагуну, а далі оглянули коралові рифи. Одного дня, коли ми простували рифом, Пітер угледів серед каміння якусь чорну річ. Виявилося, що то барильце. Ми вибили дно: всередині був порох.

— То, Джеку, я вам його надіслав, — мовив я, усміхаючись.

— Ану витрушуй гаманця! — гукнув Пітер, скочивши на ноги й простягаючи долоню. — Ке-но сюди гроші, а то, як тільки ми вернемося до Англії, я тебе запроторю до боргової в'язниці!

— Поки що я дам тобі вексель, — засміявся Джек. — Тож сядь і заспокойся. Річ у тім, Релфе, що коли ми знайшли барильце з порохом, Пітер одразу ж заклався на тисячу фунтів стерлінгів, що це твоїх рук діло, а я в свою чергу заклався на десять тисяч фунтів, що ні.

— Пітер мав рацію, — сказав я і пояснив, як воно вийшло.

— Той порох став нам у великій пригоді, — провадив Джек, — хоч він трохи зволожився. Ми налагодили старого пістоля, і Пітер зробився таким стрільцем, що куди твоє діло. Та слухай далі. На рифі ми не знайшли жодних твоїх слідів і зрештою втратили всяку надію побачити тебе знову. Острів нам остогид, і ми тільки й думали про те, щоб нагодився який-небудь корабель та забрав нас звідсіль. Але тепер, коли ти, друже, вернувся, острів знову радує мою душу, і я люблю його, як і колись. Однак мені дуже кортить побувати на інших островах південних морів. Тепер ми маємо до своїх послуг пречудову шхуну, то чого ж нам баритися.

— І я хотів запропонувати те ж саме! — вигукнув Пітер. — Голосую за те, щоб вирушити негайно.

— В такому разі, —мовив Джек, — давайте попливемо до острова, де живе Аватея, та спробуємо переконати Тараро, аби він дозволив їй віддатися за хлопця, що вона з ним заручена, й не робив з неї довгу свиню. Якщо він має хоч краплину вдячності, то вволить наше прохання. Ми ж бо колись уже заступилися за дівчину, і не личить нам, вірним лицарям, складати зброю, аж поки ми її звільнимо; принаймні герої всіх книжок, що мені довелось прочитати, вважали б ганьбою не довершити таке славне діло.

— Не знаю, як би вчинили твої лицарі, та, правду казати, мені до того й байдуже, — озвався Пітер. — Але я певен, що нас чекає цікава пригода, і ти можеш на мене цілком покластися.

Пітер мав романтичну, гарячу вдачу, і Джеків задум припав йому до серця. Зважившись вирятувати тую дівчину, він уже нетямився з нетерплячки — аби швидше взятись до діла.

— Але це справа дуже небезпечна, — сказав Джек по довгій розмові. — Чи ви, хлопці, згодні ризикнути разом зі мною?

— Ризикнути з тобою? — повторили ми в один голос.

— Невже ти сумніваєшся? — спитав я.

— Хоч одну мить? — докинув Пітер.

Само собою зрозуміло, що, зважившись вирушити в той похід, ми негайно почали готуватися до нього; на шхуні була сила-силенна всіляких запасів, тож нам довелося взяти тільки кокосових горіхів, плодів хлібного дерева, таро, ямсів, слив і картоплі — головним чином задля того, аби якнайдовше вдихати пахощі нашого любого острова.

Наготувавши все потрібне, ми попрощалися зі знайомими місцями, де здебільшого бавили свій час. Ми видерлися на вершину гори і востаннє помилувалися буйною зеленню долин, білим піщаним берегом, тихою лагуною і кільцем коралових рифів, облямованих гребенястими бурунами. По тому ми зійшли вниз до Водограйної скелі й поглянули на блідо-зелене чудовисько, яке ми марно силкувалися колись прошити списом. Далі поспішили до підводного саду, востаннє пірнули в його чисті води і востаннє побавилися серед його коралових гаїв. Я виліз із води перший, швиденько вдягнувся й мерщій побіг до саджавки, яку щиросердий Пітер доглядав надзвичайно пильно — не тому, що кохався в природознавстві, а тому, що вважав її живою згадкою про мене. Вона була в чудовому стані: вода кришталево чиста, червоні й зелені водорості вигравали осяйними барвами; червоні, пурпурові, жовті, зелені й смугасті актинії широко порозкривались і порозставляли свої руки, наче вітали свого колишнього господаря; морські зірки, зоофіти, морські пера та незліченні інші водяні істоти виглядали чудово й вабили очі красою; а краби, як зауважив Пітер, мали свій звичайний — насторожений, зухвалий, лютий і войовничий вигляд. Дивитися на той світ було так приємно й цікаво, що друзям ледве не довелося тягти мене від саджавки силоміць.

Зрештою ми вернулися в курінь і забрали нечисленні свої речі: сокиру, пенал, несправну прозорну трубу, складаний ніж і голку латати вітрила, — з якими нам довелося попасти на острів, а також чоботи й пістоль разом з деякою путящою одежиною, яку ми спромоглися були пошити за цей час.

Усе те ми перенесли до свого човна, але спершу викарбували свої ймення на трісці залізного дерева:

ДЖЕК МАРТІН,

РЕЛФ РОВЕР,

ПІТЕР ГЕЙ.

Тріску ту ми поклали в курені. Тоді витягли човен на облавок і підняли кітву, витративши на те чимало часу й зусиль: кітва була така важка, що ми не могли її зрушити без допомоги складної машинерії з моїх блоків і коловоротів. Ми розпустили вітрила якраз перед заходом сонця. З берега подував свіжий бриз; він хутко погнав шхуну протокою поміж рифами у відкрите море. Вітер мчав наш кліпер через хвилі, наче ту пушинку, і з кожною хвилиною берег щезав, поринаючи у вечірні тіні. Вершина гори швидко ховалася за обрієм, незабаром вона перетворилась на ледь помітну цятку. Ще мить — і сонце разом з Кораловим островом пірнули в безодню неозорого Тихого океану.

РОЗДІЛ XXX

_{Подорож. — Острів. — Нарада, на якій вирішено, що не слід зважати на небезпеку. — Пацюки й коти. — Тубільний учитель. — Страхітливе відкриття}

Ми пливли два тижні, і подорож наша була цікава й легка. Майже ввесь час подував ходовий вітер, і ми спромоглися дотримувати курсу, бо, як я вже згадував, піратська шхуна, збудована на зразок кліпера, пливла майже рівно за вітром і майже не відхилялась у навітряний бік. Ми правували вітрилами без особливих труднощів, бо Джек був здоровий і дужий, а Пітер спритний, як кіт. Одначе такий корабель потребував більшої команди, і якби хто-небудь спробував підбити нас на цю подорож раніше, коли нам ще не довелося зазнати стількох труднощів, ми вважали б його за божевільного. Я багато про це міркував і зрештою дійшов висновку, що людина не відає всіх своїх можливостей і що ніколи не слід впадати у відчай, хоч які нездоланні здаються перепони, — звичайно, в тому разі, коли людина та бореться за справедливе діло.

Тепер ми й самі могли легко дати раду вітрилам, до того ж виявилося, що й мої пристрої подеколи ставали нам у пригоді, хоча Пітер і реготався, споглядаючи незграбне, як на моряцьке око, сполучення мотузів і блоків. Та не буду докучати читачеві подробицями нашої подорожі. Досить сказати, що після приємного плавання, яке тривало тижнів зо три, ми досягли острова Манго. Біл якось розказав був його прикмети, тож я впізнав острів зразу.

Угледівши його на обрії, ми поклали судно в дрейф і зібралися на військову раду.

— Ну, хлопці, — почав Джек, коли ми посідали рядком на світлому люкові каюти, — перш ніж устряти в цеє діло, нам слід гарненько поміркувати, що з того вийти може. Хоч ви шляхетно й зголосилися або перемогу зі мною добути, або дома не бути, все ж таки годилося б мені вас попередити, що небезпека нас чекає неабияка.

— До дідька небезпеку! — вигукнув Пітер. — Дивно мені, Джеку, що ти про неї торочиш. Коли людина починає товкти про небезпеку, то вона зростає вдесятеро в її очах, а коли та небезпека й справді наближається, людина з ляку стає безпорадна, як немовля, і вже не годна з нею боротися.

— Е ні, Пітере, — поважно відмовив Джек. — Жартами мене ти не переконаєш. Будь певен: якщо ми зважимося на це діло і виробимо план, то про небезпеку й думати забудемо. Але передньо треба подивитися їй у лице, вивчити її, розглянути з усіх боків, бо коли ми завагаємося нині, то, зустрівши її віч-на-віч, певна річ, схарапудимось і втечемо. Ти, Релфе, здається, казав, що острів залюднений запеклими людожерами, які дотримуються правила: «Хто дужчий, той ліпший».

— Атож, — відмовив я. — Так мені казав Біл. Проте він розповідав, що на південному березі серед невеличкого племені здобули вплив місіонери. Вони прислали тубільного вчителя, і той навернув вождя на християнську віру. Та це нам аніскілечки не допоможе, навіть навпаки — стане на заваді: Тараро — переконаний поганин і гнобить християн, яких на острові обмаль, а всіх білих вважає за агентів, що прагнуть навернути остров'ян на нову віру.

— Шкода, що те християнське плем'я нечисленне, нам, очевидячки, годі сподіватися на його захист. Якщо Тараро забагнеться захопити наш корабель або нас повбивати, він зможе його пересилити. Ти кажеш, що той учитель уміє розмовляти по-англійському?

— Гадаю, що вміє.

— Тоді я пропоную зробити так. Ми попливемо до південного берега й кинемо кітву біля того селища. Шхуна так далеко від острова, що ніхто з тубільців не може нас укмітити, тож ми дістанемося туди непомітно й матимемо час виробити план дій, перш ніж Тараро довідається, що ми на острові. Але ми ризикуємо попасти у ворожі руки; тоді нам буде непереливки, а може, нас і…

— Живцем засмажать і з'їдять, — підказав Пітер. — Чого ж ти замовк, Джеку? Ти ж запевняв, що треба сміливо дивитися небезпеці в обличчя!

— Атож, може статись і так. Чи ти зважишся піти на такий ризик?

— Я вже давно на все зважився й підготувався до найгіршого! — вигукнув Пітер, засунувши руки в кишені штанів і міряючи палубу кроками. — Казати правду, мені не віриться, що Тараро такий невдячний. Невже він може нас з'їсти? Я певен, що він залюбки вдовольнить будь-яке наше прохання. Отож що швидше ми почнемо свого домагатися, то краще.

Проте, як показало майбутнє, Пітер аж надто переоцінив дикунову вдячність.

Шхуна повернулася проти вітру, і, виписавши широку дугу, ми підпливли перед заходом сонця до південного берега Манго й стали в дрейф за кораловим рифом. Тут ми зачекали пірогу, яку тубільці негайно спустили на воду. За мить вона підійшла до шхуни, на борт завітав лагідної вдачі тубілець, років десь сорока, і, скинувши солом'яного бриля, низько вклонився. На ньому було пристойне вбрання європейського крою; він підступив до Джека, потиснув йому руку й мовив:

— Добридень, джентльмени. Ми раді бачити вас у Манго. Ласкаво просимо.

Джек привітався з ним і сказав:

— То це ви, мабуть, той тубільний учитель, про якого мені довелося чувати?

— Так, я маю щастя бути тутешнім учителем.

— Саме вас я й хотів бачити, — відмовив Джек. — Отож мені поталанило. Ходімте, друже, в каюту та вип'ємо по склянці вина. Мені конче треба з вами побалакати. Мої підлеглі, — додав він, показуючи на нас із Пітером, — привітають ваших людей.

— Дякую, — мовив учитель, простуючи за Джеком у каюту, — але я не вживаю ані вина, ані інших міцних напоїв.

— Ну що ж, тоді у нас є доволі води, а може, галет скуштуєте?

— Слово честі, це вже нахабство! — вигукнув Пітер. — Які ми в біса підлеглі? Та коли він охрестив нас підлеглими, то давай якнайпривітніше зустрінемо темношкірих гостей. Агов, хлопці! — крикнув він до півдесятка тубільців, що стояли на палубі, здивовано озираючись довкола. — Ось призволяйтеся.

І Пітер подав їм тацю потрошених галет та цеберко води. По тому він застромив руки в кишені й почав походжати палубою, задерши носа й гучно насвистуючи.

Десь за півгодини Джек з учителем вийшли на палубу; учитель попрощався з нами, сів у пірогу, й тубільці повеслували до берега. Коли вони відпливли, Пітер підступив до Джека, віддав честь і запитав:

— Ну, капітане, чи ви скажете що-небудь своїм підлеглим?

— Атож, — сказав Джек. — Поверніть шхуну, пильнуйте стерна й припніть язики, доки я проведу її крізь пролам у рифі. Учитель — а він видається мені гарним хлопцем — каже, Що там досить глибоко, і в лагуні біля самісінького берега є зручне місце, де можна кинути кітву.

Поки легенький бриз поволі гнав шхуну до стоянки, Джек пояснив нам, що Аватея й досі живе на острові і Тараро тримає її в ув'язненні.

— До того ж, — провадив Джек, — учитель розповів мені, що бідолашна дівчина закохалася в одного вождя, котрий живе на острові за п'ятдесят миль на південь, і що вона хоче будь-що втекти звідціля. Як бачите, ми прибули саме вчасно. Гадаю, про того вождя ти, Релфе, чував на острові Емо. Крім того, тубільці-погани саме воюють між собою, і післязавтра має бути бойовисько, а Тараро в них за воєводу; отож ми зможемо розпочати з ним переговори тільки наступного дня по тому.

Селище, що біля нього ми об'якорилися, було розташоване в дуже гарному місці, понад невеличкою затокою, за якою починався розкішний ліс, де росли дерева різних південних порід. Ліс той здіймався аж до вершини кряжа, що правив за кордон між цим племенем і володіннями сусіднього вождя-поганина.

Селище розляглося на широкому пологому схилі. Хати стояли за кількасот ярдів од берега й були відокремлені од сліпучого моря пишним листям здорових барінгтоній та інших дерев, що облямовували узбережжя в кілька рядів. Завдовжки селище було десь із милю, і збудовано його по рівній лінії: посередині проходила широка дорога, а обабіч неї росли пишноверхі дерева, що їхні гожі ніжні квіти милували очі й надавали ще більших чарів навколишньому краєвидові. Хатки тубільців стояли під цими деревами, скрізь панував лад, перед кожною хаткою зеленів дбайливо доглянутий садок, а доріжки були посипані білою й чорною рінню.

Двері й рами вікон були пофарбовані чорною фарбою, яку добували з свічкових горіхів, а подекуди червінькою, що дуже гарно вирізнялася на тлі стін із яскраво-білого коралового каменю. Увесь той куточок дихав спокоєм і щастям; тож коли ми кинули кітву неподалік од коралової пристані, я мимоволі порівняв його з убогим селищем на острові Емо, де мені довелося бути свідком жахливих подій.

Невдовзі ми підпливли човном до берега, де нас щиро привітав учитель із своєю дружиною. Вона була теж тубілка, вбрана у просту сукню й солом'яний брилик. На березі скупчилися сотні тубільців. Деякі чоловіки мали семиряги, схожі на пончо,^[12] а ноги їм були голі, інші вдягли тільки недоладно зшиті штани, а на голови нап'яли брилі з краму й соломи. І чоловічий, і жіночий одяг здебільшого був смішний, бо тубільці дуже невдало наслідували європейський крій, але всі вони мали хоч і поганеньке, але пристойне вбрання. Вочевидь, вони щиро нам зраділи і, коли вчитель повів нас до своєї господи, пішли слідом юрбою. Нас пригостили якнайдобрішими стравами: смаженим поросям і всілякими овочами, що росли на цьому острові. Проте нам вельми заважали пацюки: вони ганяли по хаті, наче в себе вдома. Коли ми сиділи за столом, один пацюк видерся по скатертині біля Пітерового ліктя, Пітер скинув його додолу, затопив йому ножем у писок і вигукнув:

— Слухайте-но, містере вчителю! Чому ви не наставите на них пасток? Навряд чи вони вам дуже подобаються!

— Авжеж ні, — усміхнувся вчитель. — Ми б і раді їх спекатися, але якби завзялися всіх виловити, то, напевне, не мали б часу на інші справи.

— Невже їх так багато? — запитав Джек.

— Скрізь аж кишить. Бідолашні дикуни на північному березі їдять їх і вважають, що вони дуже смачні. Свого часу тутешній люд теж залюбки споживав їхнє м'ясо, але тепер їсть їх значно менше, бо наше плем'я дізналося, що деінде ними гидують.

Не пробувши й години в нашого гостинного господаря, ми переконалися, що він казав правду: пацюків тут була сила-силенна; вони бігали по долівці десятками, і під час обіду двоє чоловіків стояли біля столу, щоб їх відганяти!

— От шкода, що у вас немає котів! — вигукнув Пітер, ціляючи в одного нахабу і схибивши.

— Та ми б і раді дістати хоч кілька, — відповів учитель, — але де їх узяти? Свині теж добре ловлять пацюків, однак вони не здатні їх винищити. А я чував, що котам до свиней годі рівнятися.

Коли вчитель це мовив, його темношкіре обличчя розпливлось у веселій усмішці. Помітивши, що я її спостеріг, він сказав:

— Я всміхнувся, бо згадав, яка доля спіткала першого кота на Раротонзі. Острів той, так само як і наш, страшенно потерпав од пацюків. Кіт був чорний, здоровий. Коли його випустили, він знехтував людське товариство, подався в гори й оселився там на волі, час від часу навідуючись уночі до осель тубільців, що мешкали віддалік од селища; нічого не відаючи про нову тварину, вони до смерті перелякалися й прозвали її «морською потворою». Однієї ночі кіт, мабуть, скучив за людьми й подався до хати вождя, який, навернувшись до християнства, саме вчився грамоти. Вождева жінка ще не спала. Вона жахнулася, вгледівши на порозі два яскраві вогники й почувши загадкові звуки. Ледве не скам'янівши зі страху, вона збудила чоловіка й заходилася його шпетити за те, що він одкинувся від дідівської віри й спалив свого бога, а той, мовляв, нині прийшов помститися. «Вставай та молися! Вставай та молися!» — кричала вона. Вождь підвівся, розплющив очі й теж угледів ті самі яскраві вогники й почув ті самі зловісні звуки, (утерявшись від такої нагальної небезпеки, бідолаха почав якнайшвидше проказувати абетку, вважаючи її за молитву, яка примусить бога звільнити його від мстивого сатани! Почувши те, кіт перелякався не менше за них і дременув геть, а вождь із дружиною страшенно зраділи, що їхня молитва так швидко дійшла до бога.

Той анекдот нас дуже насмішив. Учитель розказав його такою чистою англійською мовою, що, аби не вимова та колір шкіри, ніхто б його не взяв за тубільця. Наступного дня ми вирядилися з ним на прогулянку й жадібно слухали його цікаві й повчальні розповіді, ходячи тінистими банановими й цитриновими гаями та між хатами тубільців і спостерігаючи, як добре вони обробляють свої городи, плетуть мати та тчуть. За вчителевою допомогою Джек їх розпитував про всяку всячину й отримував на диво доладні й розумні відповіді. Як правдиво зауважив Пітер, «вони, мабуть, знають набагато більше, аніж сам Джек!»

Між іншим, почули ми й цікаву гадку про те, як утворилися коралові острови.

— Тихоокеанські острови, — пояснив наш приятель, — розподіляються на три різновиди чи класи. До першого класу належать острови вулканічні, горяні й стрімкі. Їхні скелясті бескиди часом здіймаються аж до хмар, сягаючи десяти-п'ятнадцяти тисяч футів заввишки. До другого класу належать острови з кристалічного пісковика, заввишки вони бувають од ста до п'ятисот футів. Гори на них не такі стрімкі й скелясті, зате вкриті розкішною зеленню і дуже мальовничі. Певна річ, Кораловий острів, на який вас закинула доля, належить саме до цього класу. Вважають, що вони підвелися з дна морського внаслідок вулканічної діяльності, але за своєю природою не є ані вулканічні, ані коралові. До третього класу належать низькі острови коралової будови, що, як звикле, мають посередині лагуну; таких островів дуже багато.

Існує чимало гадок про походження коралових островів та рифів. Розповім вам про найімовірнішу, на мій погляд, теорію, що її дотримуються, повинен зауважити, деякі розумні й тямущі люди. Відомо, що в морській воді є багато вапна, а також, що й корали складаються з вапна. Вважають, що поліпи, тобто коралові комахи, мають здібність вбирати те вапно; з нього вони й будують свої чарунки або житла. Вони оселяються на вершині вулкана чи іншої підводної гори, бо не можуть жити на великих глибинах. Поліпи, що оселилися на гірських вершинах, сягають поверхні моря перші; далі випинаються поліпи з навколишніх відлог, утворюючи кораловий риф, що оточує лагуну й центральний острів; по тому комахи в лагуні перестають працювати. Сягнувши морської поверхні, ті міріади чудодійних істот помирають. На острів прилітають птахи, заносячи різне насіння, і небавом він починає буяти пишною зеленню. Так зароджуються коралові острівці, що розкидані по всьому обширі південних морів. У такий самий спосіб утворюються рифи навколо більших островів.

Ми з Джеком щиро тішилися тим, що висновки, які ми зробили з своїх спостережень на Кораловім острові, дістали авторитетне підтвердження.

Отак приємно розмовляючи, ми вернулися до вчителевої хати. Він зараз же подався в своїй справі, а ми лишилися бавити час самі.

— Ну, хлопці, —мовив Джек, повертаючись до нас і застібаючи піджака, — я хочу побачити бій. Мені не вельми приємно дивитися, як ллється кров людська, але я хочу вивчити вдачу тубільного люду й на власні очі побачити його звичаї, щоб, у разі потреби, говорити про них підставно. Туди всього шість миль, і я нічим не ризикую — хіба що мене стукне випадковий камінь або дряпне сліпа стріла. А ви підете?

— Звичайно, підемо, — відповів Пітер.

— Коли ж вони часом нас побачать, ми втечемо, — додав Джек.

— Отакої! — вигукнув Пітер. — Невже ти втечеш?! А я гадав, що ти од когось тікати за ганьбу вважаєш.

— Вважав би, коли б мав за обов'язок битися, — стримано відмовив Джек. — Але я не хочу битися і не маю наміру битися, тож якщо вони на нас справді нападуть, я втечу, мов найостанніший з усіх страхополохів, яких зовуть Пітерами. Ну, ходімо.

РОЗДІЛ XXXI

_{Дивовижний кривавий бій. — У лев'ячому барлозі. — Страшне видовисько. — Що з нами буде?}

Ми довідалися від учителя, як дістатися бойовиська, і прийшли до нього за дві години. Місце те було на вершині голого горба: на відміну од інших остров'ян, які полюбляють битися в чагарях, мешканці Манго вибирали для бою відкриту місцину. Коли ми прибули до бойовиська, вороги ще не стялися в смертельній борні; підкравшись якомога ближче, ми сховалися за каменюками й почали спостерігати.

Обидва війська вишикувалися одне проти одного в чотири шереги. Вояки в першій шерезі були озброєні довгими списами; у другій — кийками, щоб захищати списоносців; у третій стояли юнаки з пращами; а в четвертій — жінки з кошиками каміння для пращників і запасними списами та кийками. За мить почалася страшна січа. Де там уже було показувати військову вправність. Обидва загони кинулися один на одного, не дотримуючись ніякого ладу. Страшніших вояків я ще зроду не бачив. Вони понапинали чудернацькі шапки, прикрашені перами, порозмальовували собі обличчя й тіла, щоб видаватися ворогові якомога жахливішими, вимахували грубезними кийками, стрибали, кричали, верещали й гамселили один одного, як ті чорти.

Надто ж нас здивувала поведінка жінок. Вони розлютувалися, наче фурії, і бігали слідом за своїми чоловіками, силкуючись їх оборонити. Одна огрядна молода жінка, що її чоловік знемагав під натиском ворога, підняла здорову каменюку і влучила нападника по голові, так що той упав як стій. Але бій тривав недовго. Протилежний від нас загін піддався й безладно відступив, залишивши на бойовиську вісімнадцять мертвих.

Ми чимдуж поспішили назад у село, пригнічені тим кривавим видовищем.

Наступного дня, поснідавши з своїм другом учителем, ми почали готуватися до здійснення свого плану. Спочатку вчитель намагався нас одрадити.

— Ви навіть уявлення не маєте, як то небезпечно мати до діла з тими лютими дикунами, — переконував він Джека. — Мені дуже шкода бідолашної Аватеї, але вам навряд чи пощастить її врятувати, та ще й власними головами чого доброго накладете.

— Ну то й що, — спокійно відмовив Джек. — Я не боюся накласти головою за справедливе діло.

Учитель схвально всміхнувся і зрештою таки погодився супроводжувати нас як тлумач — мовляв, хоч Тараро ставиться до нього не дуже прихильно, але досі приймав його шанобливо.

Ми сіли на шхуну, бо надумали попливти круг острова й кинути кітву проти села, де ватажкував Тараро. Свою команду ми поповнили тубільцями й сподівалися налякати дикунів гарматою. Скоро вчитель теж зійшов на борт, ми поставили вітрила й помчали в море. За дві години скелі здригнулися від гучного пострілу нашої гармати; віддавши ясу, ми підняли на щоглу прапор і кинули кітву. Тубільці на березі заметушилися: очевидячки, ми їх добряче налякали; та небавом, переконавшися, що ми не маємо лихих намірів, вони спустили каное й підпливли до нас, маючись на бачності. Вчитель пояснив їм, що ми друзі й хочемо побалакати з ватажком, і попросив переказати йому, аби він прийшов на шхуну.

Чекати довелося довгенько, нам ледве терпець не увірвався. Зрештою каное припливло знову, і на палубу вискочило кілька дикунів. Один підійшов до вчителя й повідомив його, що того дня Тараро прийти не може, бо він, мовляв, своїм богам поклоняється і поклоніння теє аж ніяк не можна відкласти. До того ж у нього гостює приятель-ватажок, що саме відпливати додому налагодився, отож він просить, щоб учитель зі своїми друзями самі до нього завітали. На те вчитель відповів, що ми негайно прибудемо.

— Слухайте-но, хлопці, — мовив Джек, коли ми сіли в свій човник, — я ніякої зброї брати не збираюся і вам теж не раджу. Ми цілком у владі дикунів, і якщо вони зважаться напасти, то ми в кращому разі вб'ємо чоловік кілька, але нас однаково подужають. Я думаю, добром ми швидше свого доможемося. А ви як гадаєте?

Я з ним зразу ж погодився, а Пітер на відповідь поклав здоровезний мушкетон, що його цівка закінчувалася розтрубом, і залишивдвійко величезних кавалерійських пістолів, якими він збирався настрахати тубільців. По тому ми стрибнули в човен і повеслували до берега.

Там уже юрмилися голі дикуни, які привітали нас гучним криком і повели до хатини чи повітки, де нам приготували частування: смажене порося з різною городиною. Коли ми попоїли, учитель попросив, щоб нас одвели до ватажка; але дикуни завагалися й почали між собою радитися. За хвилину один із них виступив наперед і щось відповів учителеві.

— Що він каже? — запитав Джек.

— Він каже, що ватажок саме подався до храму свого бога й не може нас прийняти. Отож, друзі, наберімося терпцю.

— Ну що ж! — вигукнув Джек і підвівся. — Коли він не хоче прийти до мене, то я сам прийду до нього. Крім того, мені кортить подивитися, що вони роблять у своєму храмі. Ходімо разом, друзі.

— Я не можу, — похитав головою вчитель. — Не гоже мені заходити в поганський храм і дивитися на їхні нелюдяні відправи: я ж бо маю їх таврувати.

— Гаразд, — відмовив Джек, — тоді я піду сам, бо я не можу таврувати те, чого не бачив.

Джек устав, і ми вдвох подалися слідом за ним банановими гаями до горба, що височів за селом; на вершині того горба в затінку залізних дерев стояло буре, тобто храм.

Звернувши на широку стежку, ми почули позаду несамовитий крик і спинилися. За нами йшла здорова юрба. Ми сховалися в кущі. Нас минув гурт дикунів, розмальованих чорною, червоною й жовтою фарбою. Вони танцювали й несамовито вимахували руками, несучи на жердинах з десяток людей. Я мимохіть здригнувся, пригадавши людські жертви на острові Емо, й сказав Джекові:

— Боюся, що вони жорстоко поведуться з тими бідолахами. Краще нам не йти до храму. Ми тільки нажахаємось, а їм нічим не зарадимо: мабуть, дикуни збираються їх повбивати.

Джек подивився на мене співчутливо й стиха відповів:

— Не бійся, Релфе, ті бідолахи вже давно своє відстраждали.

Я придивився пильніше й побачив, що вони всі мертві. Згодом ми довідалися: то були вояки, котрі загинули вчора на бойовиську, їх несли до храму, щоб принести в жертву богам. Позаду йшло двоє чоловіків, ведучи третього зі зв'язаними руками. Він ступав твердо і на вигляд був зовсім байдужий; отож ми подумали, що то злочинець, який відбудеться незначною карою. В кінці походу сунула галаслива юрба жінок та дітей, до яких приєднались і ми.

За кілька хвилин ми підійшли до храму. То була висока округла будівля, відкрита з одного боку. Навколо неї лежала сила кісток. Коло столу всередині сидів старий жрець із довгою сивою бородою.

Мертвих ворогів посадили біля храму, з натовпу вийшов промовець і заходився їх лаяти й коренити, аж кричав. По тому мерців однесли до храму, де жрець приніс їх у жертву.

Щосили лементуючи, натовп побіг до сусіднього горба, — де стояв зруб якоїсь будівлі.

Ми й собі подалися туди, не усвідомлюючи, куди йдемо, що робимо, наче в страшному сні.

Люди з'юрмилися навколо одного місця. Ми проштовхалися вперед і побачили долі здоровий брус, а коло нього яму футів сім завглибшки й два фути завширшки. За мить у середину кола внесли чоловіка, якого вели дорогою із зв'язаними руками. Руки йому тепер були вільні, зате ноги міцно спутані сирицею. В яму поставили бруса, а поряд з ним бідолашного в'язня. Голова його була набагато нижче за край ями. По тому яму закидали вщерть землею. Згодом нам розповіли, що таку церемонію завжди відправляють, висвячуючи новий храм чи зводячи хату ватажкові!

— Ходімо, мерщій ходімо! — вигукнув Джек. — Ми вже бачили досить — аж задосить! Ходімо звідціля.

Джек сполотнів і аж з лиця спав: очевидячки, він вельми тривожився думкою, що дикунів багато, а нас жменька, і хоч ми й готові на будь-який ризик, щоб визволити Аватею з лабетів тих жорстоких людей, та не маємо на те снаги.

РОЗДІЛ XXXII

_{Несподіване відкриття, відважний учинок та його наслідки. — Плани втечі та геройська ухвала}

Коли ми повернулися на берег і розповіли своєму другові все, що бачили, він вражений був до глибини душі. Та побалакати як слід ми не встигли, бо на берег завітав Тараро у супроводі підданців, що несли на головах кошики з городиною та садовиною.

Ми вийшли йому назустріч, і він через нашого тлумача висловив свою велику радість, що знову нас бачить.

— Що саме мої друзі хочуть мені сказати? — запитав він.

Учитель пояснив, що ми просимо його не займати Аватеї.

— Перекажіть йому, — мовив Джек, — що я маю право на таке прохання, бо ж урятував життя не тільки дівчині, але й йому та його людям. Нехай її відпустить, щоб дівчина побралася з ким сама схоче.

Почувши все те в перекладі, ватажок насупився, і ми ясно побачили, що наше прохання не зустріло прихильного відгуку. Він говорив запально й досить довго.

— Що він каже? — запитав Джек.

— На жаль, він і слухати про таке не хоче, бо, мовляв, дав слово своєму приятелеві, що пришле до нього дівчину, і на острів саме прибув посланець, який чекає, доки він, Тараро, виконає свою обіцянку.

Джек прикусив губу, тамуючи гнів. Очі в нього заблищали, і він вигукнув:

— Скажіть Тараро, що йому ж буде гірше, коли він не виконає моєї вимоги! Скажіть, що на борту шхуни я маю здорову гармату, яка змете все його селище в море, коли він не віддасть дівчину.

— Е ні, друже, — лагідно відмовив учитель. — Цього я казати не буду. Зі злом ми повинні боротися добром.

— Що каже мій друг? — запитав ватажок, очевидячки, роздратований Джековим запальним тоном.

— Він невдоволений, — відповів учитель.

Зневажливо посміхнувшись, Тараро одвернувся й пішов до носіїв, які тим часом висипали овочі на величезну купу.

— Що вони там роблять? — запитав я.

— Мабуть, готують комусь дарунок, — відмовив учитель.

Тієї миті двоє чоловіків привели молоду дівчину й поставили її на купі. Ми здригнулися з подиву й жаху, впізнавши юну самоанку Аватею.

— Друже мій любий, — прошепотів схвильовано вчитель і схопив Джека за руку, — її мають принести в жертву зараз же!

— Справді? — вигукнув Джек. Він одтрутив учителя, збив з ніг двох тубільців, що стояли на дорозі, стрибнув на купу й схопив Аватею за руку. Не встиг ніхто й отямитись, як він стяг її додолу, поставив спиною до великого стовбура, вихопив кийка з рук одного оторопілого тубільця, розмахнувся ним і, почервонілий з люті, швидше зарепетував, аніж закричав:

— Ану спробуйте підступитись усі, скільки вас тут є! Я вас хіба ж так кийком почастую!

Здавалося, що дикуни сприйняли виклик слово в слово, бо всі до одного кинулись на Джека з кийками та списами; певна річ, не минуло б і хвилини, як уже з сміливця кров би цебеніла, але вчитель став поміж ними й закричав що було сили:

— Стривайте, вояки! Не вам це діло вирішувати. Нехай Тараро, ватажок ваш, скаже, чи цей юнак жити має, чи має померти.

Тубільці спинилися; не знаю, що вплинуло на Тараро: чи він був улещений, що вчитель визнав його зверхність, чи відчував якусь удячність до Джека за те, що той допоміг йому скрутної хвилини, але він ступив наперед, махнув рукою і сказав:

— Зачекайте. Життя цього юнака належить мені. — І, повернувшись до Джека, мовив: — Твоя воля і життя твоє в моїх руках. Здавайся, бо нас тут більше, аніж піску на березі моря, а ти сам один. Навіщо тобі вмирати?

— Мерзотнику! — вигукнув збурений Джек. — Може, я й помру, але життя своє продам дорогою ціною. Я не здамся, доки ти пообіцяєш, що цій дівчині не заподіють ніякої шкоди.

— Ти хлопець сміливий, — зневажливо відповів ватажок, — але надто дурний. Проте я даю слово, що Аватеї ми не займемо принаймні три дні.

— Приставайте на цю умову, — благально прошепотів учитель. — Якщо ви впиратиметесь, вас уб'ють, і Аватея зазнає біди. Три дні — час довгий.

Джек повагався хвилину, потім опустив свого кийка, кинув його похмуро додолу, схрестив на грудях руки й понурив мовчки голову.

Тараро, напевне, був утішений з його покори і загадав учителеві сказати, що він не забув його колишньої послуги і що Джека залишать на волі, але шхуну він затримає, аж доки справа буде вирішена.

Учитель переклав це й, підступивши до Аватеї якомога ближче й непомітніше, прошепотів їй кілька слів тубільною мовою. Аватея, що весь час стояла, безвільно спершись об дерево, наче вся та справа її зовсім не цікавила, відповіла, швидко підвівши темні очі й знову опустивши їх додолу.

Тараро підійшов до дівчини, взяв її за руку й повів геть, а ми з Джеком, Пітером і вчителем повернулися на шхуну.

Джек зайшов у каюту й кинувся в цілковитому розпачі на канапу, але вчитель сів поряд, поклав йому на плече руку й сказав:

— Не гнівайтеся, любий друже. Ми маємо три дні й мусимо вжити всіх заходів, щоб звільнити бідолашну дівчину з рабства. Не можна сидіти склавши руки й нарікаючи на долю. Треба діяти…

— Діяти! — вигукнув Джек, устаючи й струшуючи чуприною. — Смішно говорити про дії, коли нам зв'язано руки й ноги. Як мені діяти? Я не можу битися сам проти цілого дикунського племені. Ні, — додав він, гірко посміхнувшись, — битись я з ними можу, але не зможу їх ані звоювати, ані Аватею визволити.

— Потерпіть, друже мій. Ви дуже підупали духом. Я розповім вам про свої задуми, якщо ви мене вислухаєте.

— Якщо вислухаю! — скрикнув Джек. — Звичайно, я вас вислухаю. Я ж бо не знав, що у вас є задуми. Може, порадите, як доправити сюди дівчину. Скоро вона опиниться на борту шхуни, я, не гаючи ані хвилини, підніму кітву й дам звідціля дьору. Тож розказуйте, що ви задумали.

Учитель сумно всміхнувся.

— Ой друже мій, хай би ви тільки брязнули ланцюгом, пробуючи підняти кітву, зараз же тисяча вояків опиняться на цій палубі! Ні, ні, це річ неможлива. Якби Тараро не відчував, що він вам зобов'язаний, то вже корабель у вас би забрали. Я добре знаю Тараро. Він людина ненадійна. Той ватажок, якому він пообіцяв дівчину, має велику силу, і Тараро мусить будь-що виконати свою обіцянку. Він сказав, що три дні не займатиме дівчину, бо посланці, які мають її відвезти, лаштуються вирушити аж через три дні. Проте він міг вас тим часом ув'язнити, тому я вважаю ці три дні за дар божий.

— Але що ви пропонуєте? — нетерпляче спитав Пітер.

— Задум мій дуже ризикований, але я не бачу іншого способу визволити Аватею, та й відваги вам, мабуть, не забракне. За п'ятдесят миль на південь лежить острів, де правує Аватеїн коханий. Там вона була б у цілковитій безпеці. Пропоную вам покинути шхуну. Ви згодні піти на таку пожертву?

— Друже мій, — відмовив Джек, — коли я беруся довершити важливу справу, то згоден піти на будь-яку пожертву.

Вчитель усміхнувся:

— Адже дикуни вважатимуть за неможливе, щоб ви задля дівчини відмовились од свого чудового вітрильника. Отож доки він тут стоятиме, вони вважатимуть, що ви в руках у них. А ми тим часом виберемо на березі відлюдну місцину, понаносимо туди припасів, дістанемо невеличкого човна, посадимо Аватею, і ви троє чимдуж повеслуєте до того острова.

— Слава! — скрикнув Пітер, скочивши на рівні ноги і схопивши вчителя за руку. — Ну й зух же ви, вчителю! Не думав я, що у вас така мудра голова.

— А я залишуся на шхуні, —провадив учитель, — аж доки виявиться, що ви втекли. Мене, звичайно, спитають, де ви ділися, але я не скажу.

— І що ж тоді? — запитав Джек.

— Не знаю. Може, мене вб'ють, але, — додав він, значуще всміхаючись до Джека, — я теж не боюся вмерти за добре діло!

— Але як нам забрати Аватею? — спитав Джек.

— Я домовився, що вона стрінеться з нами на одному місці; я поведу вас туди вночі. Там усе й улагодимо. Вона легко вислизне з-під нагляду, бо стережуть її не дуже пильно, вважаючи, що втекти з острова неможливо. Я певен, що їм і на думку таке не спаде. Але, кажу вам знову, ризик дуже великий. П'ятдесят миль чистим морем у невеличкому човні — то неблизька дорога. Ви можете пропливти повз острів, іншого ж у тому напрямі немає миль на сто, а може й більше; коли ж ви заблукаєте і втрапите до інших дикунів, то самі знаєте закон, що панує на островах Фіджі: кожен зайда приречений на смерть. Тож зважте все, мій юний друже.

— Я все зважив, — відповів Джек. — Якщо Аватея не побоїться ризикнути, то я теж не побоюсь, і мої друзі також.

Ми заходились готуватися до подорожі: зібрали необхідні речі й винесли на палубу харчі, що їх стало б нам на кілька тижнів. Ми хотіли навантажити човен як тільки можна — аби пливти швидко й безпечно. Речі ми накрили брезентом, збираючись перенести їх у човен за кілька годин перед тим як відпливати. Коли ніч накрила весь обшир чорною киреєю, ми тихенько повеслували до берега й пішли слідом за своїм проводарем, який повів нас далеко поза селом до місця зустрічі. Спинилися ми в затінку під крислатими деревами, і не більше як за п'ять хвилин до нас нечутно підійшла темна постать.

— Ага, це ви, — мовив Джек, упізнавши Аватею. — Ну, то не гаймо часу, скажіть їй, чого ми прийшли.

— Я трохи розумію англійську мову, — озвалась тихо Аватея.

— А де ж ви тієї мови навчилися? — здивувався Джек. — Ви ж бо й слова не вміли сказати, коли я вас бачив востаннє.

— То вона від мене навчилася, відколи прибула на острів.

Ми розповіли Аватеї про свій задум у всіх подробицях, не приховуючи, яка небезпека могла нас спіткати. Як ми й чекали, її так урадувала нагода врятуватися, що вона готова була знехтувати небезпеку.

— То ви згодні попливти з нами? — запитав Джек.

— Авжеж згодна.

— А не боїтеся такої далекої мандрівки?

— Ні, не боюся.

Ми заходились обговорювати план утечі, але небавом учитель нагадав, що час уже вертатися. Тож ми віддали Аватеї на добраніч і, домовившись зустрітися завтра ввечері біля скелі, розійшлися: ми четверо повеслували тишком до шхуни, Аватея ж нечутно подалася до своєї в'язниці.

РОЗДІЛ XXXIII

_{Втеча. — Гонитва. — Розпач, і до чого він доводить. — Знову в лев'ячому барлозі. — Страшна небезпека й чудесний рятунок. — Жахливий шторм}

Наближався час утечі, тож ми, природно, дуже потерпали, щоб дикуни не здогадалися про наш намір, і цілісінький наступний день нерви нам були напружені до краю. Ми вирішили піти на берег і повештатися селищем, буцімто вивчаючи місцеві звичаї й роздивляючись хати; нам-бо гадалося, що коли ми вдамо, наче зовсім байдужі до вчорашніх подій, то це потамує підозру тубільців. Учитель тим часом залишився на шхуні разом з командою.

Нарешті довгий стомливий день закінчився, сонце поринуло в море, і короткі сутінки раптом змінилися темною ніччю. Хутко кинувши декілька ковдр у човник, ми пошепки попрощалися з нашими тубільцями й тихо повеслували лагуною, тримаючись якомога ближче до берега. Весла ми обмотали ганчірками й пливли, ані звуку не видавши.

Аби хтось нас побачив за кілька ярдів, то, мабуть, подумав би, що то або привид, або тінь на темній воді. Вітер зовсім ущух, але, на щастя, тихеньке хлюпотіння хвиль, що набігали на берег, а також віддалений рев бурунів біля рифу приглушували ледь чутний плескіт наших весел.

За чверть години ми дісталися навислої над морем скелі. В затінку під нею лежало носом у воді невеличке каное — готове до плавби. Більша половина вантажу вже була складена. Коли наш човен зашарудів кілем по піску, чиясь рука схопила його за прову, і в темряві замаячіла постать.

— Агов! — пошепки озвався Пітер, ступаючи на берег. — Це ви, Аватеє?

— Так, це я, — долинула відповідь.

— Все гаразд! Обережно. Допоможіть мені спустити каное, — прошепотів Джек учителеві. — А ти, Пітере, вже переклав ковдри? Нам вони можуть скоро згодитися. Аватеє, сідайте посередині — отак.

— Усе вже готове? — пошепки запитав учитель.

— Не зовсім, — відповів Пітер. — Візьми, Релфе, цю пару весел та сховай їх десь у каное, якщо можеш. Не люблю я гребків. Ось хай ми відпливемо далі від острова, я змайструю кочети.

— Сідай-но мерщій, та будемо відпливати.

Ще один дружній потиск учителевої руки; він благословив нас пошепки, і ми помчали стрілою від берега, перетяли гладеньку лагуну і чимдуж — скільки стало сили в руках та волі в серцях — повеслували, змагаючись з довжелезними океанськими хвилями.

Усю ніч і весь другий день ми орудували гребками, майже не розмовляючи й не відпочиваючи; лише двічі трохи підживилися й ковтнули води. З самого початку Джек визначив, у якому напрямі лежить острів, і, поставивши перед собою невеличкий кишеньковий компас, стежив, щоб ми пливли на південь: чи ми попадемо на острів, чи його минемо, залежало від стернового, який мав безупинно спрямовувати наш крихітний кораблик потрібним курсом. Ми з Пітером веслували на носі, а Аватея посередині.

Аж коли сонце торкнулося позолоченого краю моря, Джек кинув гребок і дозволив спочити.

— Годі! — вигукнув він, широко позіхаючи. — Від тих мерзотників нас тепер відокремлює широкий водяний простір, тож нумо всмак повечеряємо та поспимо.

— Я згоден! — крикнув Пітер. — Твоїми б устами, Джеку, мед пити. Подай-но мені води, Релфе. Що це з вами, дівчино? Ви блимаєте очима, наче сова на сонці.

— Хочу спати, — всміхнулась Аватея і, наче доводячи, що каже правду, поклала голову на облавок каное і враз заснула.

— Спить, як після маківки, — мовив Пітер, весело осміхаючись. — Чи не збудити її, щоб вона спершу попоїла? Або, може, — додав він поважно й замислено, — спробуймо класти їжу їй до рота, що саме так гарно роззявлений. Нехай спить і ковтає. Ходи-но сюди, Релфе, та нагодуй її тихенько, поки ми з

Джеком наїмося по саму зав'язку. От і виграємо багато часу.

Я мимоволі всміхнувся, бо в теорії Пітерова ідея видавалася дуже вигідною: проте я не зважився спробувати її на практиці, побоюючись, щоб страва часом не попала не в те горло. Та коли я сказав теє Пітерові, він вигукнув:

— Балакаєш чортзна-що! Навіть заплішеному дурневі ясно, що коли покласти страву до рота Аватеї, то вона попаде в її ж таки горло. Чи, може, ти так себе любиш, що вважаєш, буцімто всі горла в світі не ті, крім твого власного? Та годі вже тобі балакати, краще подай печеню, бо Джек її доїсть і нічого мені не залишить. Адже я маю право хоч маленький кусник скуштувати.

— Ти, Пітере, негідник, ниций негідник, — озвався Джек, кидаючи йому поросяче стегенце разом з хвостом. — Мені знову доводиться пожалкувати, що обставини звели нас докупи і я змушений терпіти твоє товариство. Якби ти вмів ходити по воді, я б тебе негайно випровадив з каное.

— От бач, ти таки збудив Аватею своєю балаканиною, — відмовив, насупившись, Пітер, коли дівчина глибоко зітхнула. — Е ні, то вона хропе. Може, їй сниться її темношкірий Аполон. Слухай-но, Релфе, залиш мені хоч шматочок ямсу. Ви з Джеком такі ненажери, що мені доведеться жити надголодь, коли не…

На цьому слові Пітер так смачно позіхнув, що Джек порадив йому довечеряти завтра вранці; і він так швидко послухався Джекової поради, що я мимоволі згадав ту маківку, після якої, за його словами, заснула Аватея.

Читачі мої вже, мабуть, спостерегли, що я вельми схильний до роздумів; тож вони не здивуються, що я глибоко замислився над таким явищем, як сон, і міркував про нього аж до ночі, а по тому, не спочиваючи ані хвилини, аж до ранку. Та я не зовсім певен, що міркував про те у яві, зрештою, мабуть, і на мене сон наліг.

Отож ми спочивали на лоні спокійного океану під ковдрою ночі, а навколо панували морок і тиша.

Коли на сході засіріло, нас розбудив тривожний Пітерів крик.

— Що там таке? — вигукнув, прокинувшись, Джек.

На відповідь зляканий Пітер показав на обрій. З першого ж погляду ми переконалися, що за нами женеться одна з найбільших воєнних каное!

Застогнавши з відчаю й гніву, Джек схопив свого гребка, глянув на компас і придушеним голосом звелів нам налягти на весла. Та підганяти нас було нічого. Наші чотири гребки вже занурились у воду, і каное прудко, наче дельфін, шугнуло вперед, розрізаючи гладеньку, як скло, поверхню моря. До нас долинув крик переслідувачів: отож вони помітили, що ми втікаємо.

— Здається, я бачу землю, — мовив Джек з надією в голосі. — Навряд, щоб ми вже досягли острова; але якщо це справді він, то ми допливемо до нього, перш ніж тії харцизи нас переймуть, бо каное наше легеньке і ми добре відпочили.

Ніхто йому не відповів: казати правду, ми розуміли, що нам далеко не втекти від каное, де веслувала майже сотня вояків. Проте ми поклали із шкури вилузатися, а таки спробувати втекти; тож ми налягали на гребки, не жалкуючи сили, і нам щастило утримувати переслідувачів далеко позаду. Вороже каное видавалося дрібненькою цяткою на поверхні моря, а коли вояки час від часу вигукували, то ті вигуки ледь-ледь долинали до нас з ранковим вітерцем. Ми сподівалися, що годину-другу вони нас не наздоженуть, а ми тим часом, може, досягнемо землі. Але надії наші враз розвіялися, коли те, що ми вважали за землю, піднялося й полинуло вгору: то був клапоть туману!

Серця наші сповнилися гірким розчаруванням, обличчя видовжилися. Але ми не мали часу плакатися: на нас-бо чигала страшна небезпека. Надія вже не надихала наші серця; та хоч як дивно, а розпач додав нам сили й напоїв таким завзяттям, що дикуни наздогнали нас аж через кілька годин. Коли ми побачили, що аніяк не втечемо і, веслуючи далі, тільки виснажимося даремне, то повернули каное боком до ворога й поклали гребки.

Мовчки, рішуче Джек узяв одне весло, поклав його на плече, випростався й безстрашно зміряв ворогів очима. Пітер узяв друге весло й теж устав, але дивився він ані злісно, ані гнівно. Коли обличчя йому не осявала весела усмішка, воно враз набувало сумного виразу, а надто цього разу, коли він глянув на Аватею. Дівчина сиділа, схиливши голову на коліна й сховавши лице в долоні. Не знаючи до ладу, що буду робити, я теж устав і схопив обіруч свій гребок.

Здорове каное мчало на нас, мов бойовий кінь; з-під гострої прови шумувала піна, гостряки списів виблискували у променях ранішнього сонця. І ми, й вони мов поніміли; було чути, як шумить вода, і видно насуплені брови вояків. Коли між нами лишилося ярдів двадцять, чоловік шестеро дикунів, що сиділи на носі, встали, поклали гребки і взяли списи. Джек із Пітером підняли свої весла; мені в голові запаморочилося, я стиснув гребок, щоб дати відсіч напасникам. Але не встигли ми вдарити, як гостра прова воєнного каное стукнула з розгону нас в облавок, і ми попадали в море.

Не знаю, що сталося по тому, бо я ледве не захлинувся; опритомнів я, лежачи горілиць із зв'язаними руками й ногами між Джеком і Пітером на дні великого каное.

В такому стані ми пролежали увесь день, а дикуни веслували невтомно, спочивши лиш одну годину. Коли запала ніч, вони знову спочили годину — здається, спали сидячи. Але нас не розв'язали й до кінця подорожі не дозволяли розмовляти між собою, до того ж не дали ані крихти їжі, ані ковтка води. До їжі нам було байдуже, але ми б чим завгодно пожертвували задля краплини води, щоб змочити засмаглі губи; також ми були б раді, аби хто ослабив мотузи, бо їх зав'язали туго, і нам дуже боліло. Стояла незвичайна задуха, тож я дійшов висновку, що заходиться на шторм. Від задухи нам довелося страждати ще гірше. Та зрештою ми прибули назад на острів.

Коли нас виводили на берег, ми вгледіли Аватею, що сиділа в каное позаду. Її нічим не зв'язали. Сторожа погнала нас поперед себе до хатини Тараро. Вигляд ватажка не віщував нічого доброго. Поряд з ним стояв наш друг учитель, стурбований і стривожений.

— Як сталося, що ці юнаки зловжили нашою гостинністю? — запитав він, звертаючись до вчителя.

— Скажи йому, — відповів Джек, — що ми не зловжили його гостинністю, бо він її нам не виявив. Я приплив на острів звільнити Аватею і шкодую за одним: що не звільнив її. Коли матиму нагоду, то ще спробую її врятувати.

— Е ні, мій юний друже, — похитав головою вчитель, — я йому такого не скажу: він-бо тільки розсердиться та й годі.

— А мені байдуже, — відповів Джек. — Якщо ви не скажете йому цього, то не скажете нічого, бо приємнішого він од мене чорта з два дочекається.

Почувши Джекові слова, Тараро насупився, і очі йому заблисли гнівом.

— Іди, нахабний хлопчиську, — мовив він. — Ми з тобою квити. Ти з своїми товаришами помреш.

Він устав і дав знак своїм прислужникам. Ті зразу до нас підскочили, схопили за коміри, витягли з вожакової хатини й повели через ліс до скелі, де була печера. Вкинувши мене з Джеком і Пітером у тую печеру, вони заклали війстя й залишили нас у цілковитій темряві.

Походивши навпомацки — ноги нам розв'язали, хоч руки й досі були зв'язані сирицею, — ми знайшли під однією стіною низенький прискалок. Примостилися ми на ньому й довго сиділи мовчки.

Зрештою я не витримав і озвався:

— Ой леле, Джеку й Пітере! Що з нами буде? Мабуть, нам судилося вмерти.

— Не знаю, — відповів тремтячим голосом Джек. — Не знаю, Релфе. Я щиро жалкую, що дав волю своїй нестримній вдачі, бо через неї ми й ускочили в біду. Може, вчитель щось для нас зробить. Але я на те не дуже сподіваюся.

— Ой ні, — тяжко зітхнув Пітер. — Де вже йому допомогти нам. Тараро зважає на нього не більше, аніж на свого пса.

— Твоя правда, — мовив я. — Рятунку сподіватися нізвідки — хіба що від самого бога. Проте я, друзі, не втрачаю надії, бо ми попали в цю в'язницю не з своєї вини, коли не вважати виною те, що ми силкувалися вирятувати з біди дівчину.

Тієї миті мову мені перебив тупіт біля війстя печери. Загородку враз розібрали, і всередину зайшли троє дикунів. Вони схопили нас за коміри й повели лісом. В селі зчинився галас, загупали барабани. Спочатку ми думали, що нас знову ведуть до хатини Тараро. Але помилилися. Барабани гупали дужче й дужче, і незабаром ми побачили похід тубільців, що рухався в наш бік. Нас поставили на чолі походу, і натовп попрямував до храму, де приносили в жертву людей!

Серце моє стислося, коли я пригадав страшну сцену, яку мені довелося бачити в тому жахливому місці.

Рятунок прийшов звідти, звідкіля ми його зовсім не сподівалися. Увесь той день панувала страшенна задуха, і небо зблякло й спохмурніло, віщуючи грозу. Коли ми підходили до храму, над нами загуркотів грім і впали перші краплі дощу.

Ті, кому не довелося бачити тропічну грозу, навряд чи зможуть уявити той страшний гурган, що налетів тоді на острів Манго. Перш ніж ми дійшли до храму, несамовито завив борвій, і тубільці, що добре знали, якого він лиха наробить, чимдуж гайнули в село рятувати свою мізерію. Ми залишились самі серед бурі. Дерева навколо гнулись од вітру, наче очерет, і ми вже хотіли були тікати в який-небудь захисток, аж раптом до нас прибіг учитель. У руці в нього був ніж.

— Дяка богові, — сказав він, перерізавши пута. — Я не запізнився! А тепер гайда до найближчої скелі.

Ми не вагалися жодної хвилини, бо гурган, що ревів, наче грім, виривав дерева з корінням і шпурляв додолу. Дощ лив, як з луба, блискавки звивалися в небі, мов змії, а високо над ревом і свистом бурі бухкав, грюкав і рокотав страшний у своїй величі грім. Що творилося в селі, важко навіть уявити. Вітер позривав з багатьох осель дахи, а деякі хати зруйнував дощенту. Тубільці гасали, як несамовиті, рятуючи своє добро, а дехто тікав світ за очі, аби сховатися від лютої бурі. Та хоч яка страшна вона була на суходолі, а на морі видавалася ще жахливішою. З океанських глибин випиналися велетенські вали, вітер куйовдив їм гребені, розсіюючи їх на білий туман, і хвилі падали на берег з таким гуркотом, що здавалося, острів ось-ось розколеться. Та це ще не все. З кожною хвилею море насувалося далі й далі, аж поки жадібно лизнуло дерева й кущі; зрештою запінена хвиля бурхнула в село й повалила, змила або зруйнувала цілий ряд хатів. Страшне то було видовисько!

Усю ніч і весь наступний день, поки лютувала буря, ми ховалися в печері. Другої ночі буря почала вщухати, і зранку ми подалися в село на пошуки їжі, бо так зголодніли, що вже не думали ані про небезпеку, ані про рятунок. Та скоро ми дістали їжу й задовольнили природні потреби, як одразу ж пошкодували, що не втекли в гори. По тому ми вирішили таки втекти, але тубільці вже оговталися, і коли ми спробували тишком-нишком вибратися з села й гайнути до гір, нас перестріли три вояки, що знову пов'язали нам руки й запроторили в ту ж саму в'язницю.

Правда, Джек вчинив їм опір і так почастував кулаком першого напасника, що той ногами вкрився, але інші його швидко подолали. Отож ми знову стали в'язнями. Нас чекали тортури й смерть.

РОЗДІЛ XXXIV

_{Ув'язнення. — Ми    втрачаємо    надію. — Несподіване звільнення}

Цілісінький місяць ми сиділи в своїй темниці і за весь той довгий час не бачили живої людини, крім мовчазного дикуна, що раз на день приносив нам їжу.

Відколи я пам'ятаю себе, душу мою разів зо два обсідала така туга й відчай, що мені здавалося, буцімто лише смерть може полегшити мої муки. Саме так було й того разу. Попервах, коли ми чули біля печери людські кроки, нам хололо в грудях із страху, і що то, може, йде кат. Але з часом ми позбулися страху, і нас пойняло таке прагнення звільнитися, що ми не знаходили собі місця й бігали по в'язниці, наче тигри в клітці. По тому ми впали у відчай і мріяли про одне: щоб дикуни якомога швидше заподіяли нам смерть. Але настрій наш змінювався поступово, і бувало так, що ми міркували про веселіші речі; часом ми сиділи в темній печері на прискалкові й балакали про минуле, забуваючи про сумне сучасне. Але рідко зважувалися говорити про майбутнє.

За постіль нам правило потрухле листя та гілля, а за їжу — жменька ямсу й таро.

— Як тобі спалося, Релфе? — байдужливо спитав одного ранку Джек, устаючи з своєї непишної постелі. — Вітер тебе вночі не будив?

— Ні, — відповів я. — Всю ніч мені снилася домівка, мати моя усміхалася, манила до себе, а я не міг з місця зрушити, бо був скутий залізами.

— А мені теж снився сон, — озвався Пітер. — Я бачив нашу любу домівку на Кораловому острові. Мені уявлялося, що ми плаваємо в підводному саду, аж раптом де не взялися дикуни й закричали, і ми враз опинилися в печері біля Водограйної скелі, а вона якимсь чином перетворилася на цей похмурий вертеп. Я прокинувся, бачу — так воно й є.

Довге ув'язнення пригнітило Пітера, голос йому змінився, й аби я не знав, хто то балакає, то навряд чи вгадав би, такий він став сумний, такий відмінний од веселого, бадьорого голосу, до якого ми були звикли. Я довго міркував про те, як дивовижно може змінитися за такий короткий час вдача веселої людини. Буває, що одної миті яскраво світить сонце, а мине трохи часу, і вже нависли темні хмари.

Пітер знову порушив тишу, сумовито мовивши:

— Ой, чи ж ми коли побачимо свій любий острів!

Голос його затремтів, і, затуливши обличчя руками, він схилив голову й заплакав. Мені ще не доводилося бачити, щоб наш колись веселий товариш ударився в сльози, і я хтозна-як хотів би його втішити. Та ба! Що я міг йому сказати? Я не мав жодної надії, і хоч двічі силкувався озватися, але не спромігся й слова вимовити. Тим часом Джек сів поряд нього й шепнув на вухо кілька слів. Пітер кинувся йому на груди й схилив на плече голову.

Ми сиділи мовчки. Раптом знадвору долинули кроки, і зайшов наш тюремник. Ми звикли до тих щоденних відвідин і майже не звернули на нього уваги, гадаючи, що він, як завжди, поставить наш убогий харч і піде геть. Аж ні! Натомість він підступив із ножем спершу до Джека, перерізав йому пута на руках, а потім зробив те саме Пітерові й мені. Хвилин п'ять ми стояли, понімівши з великого дива, і навіть звільнених рук не підводили. Спочатку я подумав, що настала наша остання година й зараз нас повбивають; хоч, як я вже розповідав, ми з великого відчаю воліли померти, та тепер у серці моєму знову ожила природна любов до життя, а кров мені захолола з жаху перед несподіваною смертю.

Проте я помилився. Перетявши нам пута, дикун показав на війстя печери, і ми майже механічно вийшли надвір. Який же був наш подив, коли ми побачили вчителя, що стояв під деревом, склепивши перед собою руки; по його темних щоках текли сльози. Він підбіг до Пітера, який вийшов перший, і, схопивши його в обійми, вигукнув:

— О мій любий юний друже! Дяка богові, ви вільні!

— Вільні! — скрикнув Джек.

— Так, вільні, —повторив учитель, ще раз і ще раз потискаючи нам руки, — вільні йти, куди ваша душа бажає. Ми переконали Тараро облишити віру в кровожерних богів.

Ми самі собі не могли повірити. Сидячи в тій печері, ми безперестану снили про звільнення, і тепер нам здалося, що знову-таки ми бачимо сон. До того ж в очах нам і в голові потьмарилося, бо нас майже засліпило сонце, якого ми не бачили, відколи попали в темну в'язницю, і думки наші пішли обертом. Але коли ми подалися слідом за своїм темношкірим другом і вгледіли ясно-зелене листя, почули вереск папуг, вдихнули пахощі квітучих кущів, то нарешті цілком усвідомили, що нам уже не загрожує ані в'язниця, ані смерть; душі наші затопила незмірна радість, очі сповнилися слізьми, і ми в один голос крикнули голосне «Ура!»

Тубільці, що були поблизу, відповіли на те радісними вигуками, підбігли до нас і потисли нам руки, всіляко виявляючи свою приязнь. Вони подалися слідом за нами, влаштувавши цілий похід, і провели аж до оселі Тараро. Ватажок сидів на лавці перед хатою, а перед ним височіла купа дерев'яних ідолів, яких мали спалити. Навколо стояли тисячі тубільців, що прийшли подивитися на незвичайне видовисько.

Тараро сказав, що нам вільно пливти нашою шхуною, коли ми того побажаємо, і що на; м дадуть удосталь харчів на дорогу. Зрештою він ласкаво потиснув нам руки, а також потерся з нами носом.

Радісні то були новини, і ми не знаходили слів, щоб висловити свою вдячність.

— А що з Аватеєю? — запитав Джек.

У відповідь нам показали на гурт тубільців, серед яких стояла дівчина. Поряд неї ми побачили здорового хлопця, чий шляхетний і владний вигляд свідчив про те, що він ватажок непересічної вдачі.

— Той юнак її коханий. Він приплив сьогодні вранці у своєму воєнному каное трактувати з Тараро за Аватеєю. За кілька день вони поберуться й вернуться на його острів.

— От і чудово, — сказав Джек. Він підступив до юнака й щиро потиснув йому руку. — Бажаю тобі, приятелю, щастя, і тобі теж, Аватеє.

Обранець Аватеїн узяв Джека за руку й повів до того місця, де, оточені старшинами племені, стояли Тараро з учителем. Дівчина пішла за ними й спинилася по ліву руку від Джека. Її коханий попросив тиші й виголосив таку промову, що її переклав учитель:

— Юний друже, ти прожив небагато літ, але голова в тебе, як у старого. Серце твоє велике й сміливе. Ми з Аватеєю твої боржники і хочемо оголосити про те перед усією громадою, а також зазначити, що той борг ми ніколи сплатити не зможемо. Ти важив своїм життям задля мало знайомої жінки. Але та жінка попала в біду, і ти не міг її залишити напризволяще. Пам'ятай же, що ми з Аватеєю тебе не забудемо і довіку молитимемось за тебе й за твоїх хоробрих товаришів.

Як і годиться морякові, Джек відповів коротко: сказав, що коли б на місці Аватеї була інша жінка, він учинив би так само. Джек був не дуже великий мастак промови виголошувати, отож він на тому й скінчив і, потиснувши щосили ватажкові руку, хутко відійшов убік.

— Ну, хлопці, — мовив Джек, коли ми сховалися в натовпі, — здається, мети ми своєї осягнули, робити тут нам більше нічого, тож лаштуймось якнайшвидше в дорогу, і хай живе наша люба батьківщина!

— І я тієї ж думки, — озвався Пітер, силкуючись підморгнути. Але бідолаха так багато плакав того дня, що очі йому геть запухли. — Однак спершу я хочу подивитися, як вони спалять тих богів.

Пітерове бажання було скоро здійснене: за кілька хвилин купу ідолів підпалили, й під схвальні вигуки тисяч тубільців боги острова Манго спопеліли!

РОЗДІЛ XXXV

_{Закінчення}

Так уже судилося зроду-віку, що людям доводиться розлучатись одне з одним. На світі повсякчас хтось із кимсь розлучається, і люди, що сьогодні щиро вітаються, небавом стискають один одному руки в останній раз і кажуть тремтячим голосом: «Прощавай!» Сумна це істина, та невже слід за неї забути? Може, поміркувавши над нею, ми зробимо деякі повчальні висновки.

Як часто буває, що ми легкодумно прощаємося з людьми, котрих нам уже ніколи не судилося побачити на цім світі! Довго роздумуючи про це, я вирішив, що аби ми краще усвідомили, як недовго спілкуємося з багатьма нашими ближніми, то дужче прагнули б добро їм зробити — так би мовити, всміхнутися до них по-дружньому, розлучаючись (бо, порівняно з вічністю, найдовше спілкування на землі — це лише слово й погляд, що ними обмінюються, зустрічаючись, подорожні), і довести приязним словом, поглядом та ділом свою до них прихильність, допомогти їм у життєвій борні.

Наближався день відплиття, і хоч як дивно, нам дуже жаль було розлучатися з тубільцями Манго: вони-бо силкувалися загладити свою колишню брутальну поведінку і ставились до нас вельми прихильно; ми ж іще дужче заприязнилися з тубільним учителем, а особливо з Аватеєю та її чоловіком.

Незабаром по тому, як молодята побралися, їх випровадили додому, надавши силу подарунків — здебільшого їстівних. Тільки тубільний учитель поплив разом з ними, аби відвідати ще дальші острови.

Ми з Джеком і Пітером зібралися на раду в каюті своєї шхуни, де панував такий самий лад, як і тоді, коли ми її залишили, бо тубільці повернули всі забрані речі. Ми вирішили відпливти, не гаючись: нам кортіло якнайшвидше побачити свою любу батьківщину.

Троє тубільців зголосилися попливти з нами до Таїті, де ми сподівалися набрати повну команду. Ми прийняли їх з радістю.

Ясного сонячного ранку ми підняли сніжно-біле вітрило піратської шхуни й одчалили від берегів Манго. Тисячі тубільців прийшли попрощатися з нами й побажати щасливої дороги. Легенький вітер підхопив наше судно, і ми прудко помчали лагуною під хмарою вітрил.

Коли шхуна минала пролам у рифі, тубільці вигукнули голосне «Ура!» А вчитель стояв на скелі й махав нам брилем, і з берега ледь чутно долинуло його останнє слово: «Прощавайте!»

Тієї ночі, коли ми сиділи на гакаборті, вдивляючись у безмежне море й зоряну баню неба, серця наші сповнилися радістю, до якої доточився дивний сум. Ми ж бо нарешті пливли додому, а чарівні ясно-зелені коралові острови тонули позаду в океанській далині.

Примітки

1

Ровер — англійською мовою «галайда».

(обратно)

2

Гакаборт — горішня округла частина корми.

(обратно)

3

Епікурієць — людина, яка над усе любить чуттєву насолоду.

(обратно)

4

Кліпер — швидкохідний вітрильник.

(обратно)

5

Нактоуз — скринька до корабельного компаса.

(обратно)

6

Румпель — важіль повертати кермо.

(обратно)

7

Салінг — рама, до якої прикріплені снасті.

(обратно)

8

Марсель — друге знизу вітрило.

(обратно)

9

Фал — мотузка, що нею піднімають вітрило, прапор тощо.

(обратно)

10

Гітови — снасті, за допомогою яких згортають вітрила, підтягуючи їх до щогли або до реї.

(обратно)

11

Вузол — 1.87 км.

(обратно)

12

Пончо (ісп.) — індіянський плащ з чотирикутного шматка тканини, в якому посередині зроблено виріз на голову.

(обратно)

Оглавление

Роберт Белентайн КОРАЛОВИЙ ОСТРІВ

РОЗДІЛ I

РОЗДІЛ II

РОЗДІЛ III

РОЗДІЛ IV

РОЗДІЛ V

РОЗДІЛ VI

РОЗДІЛ VII

РОЗДІЛ VIII

РОЗДІЛ IX

РОЗДІЛ X

РОЗДІЛ XI

РОЗДІЛ XII

РОЗДІЛ XIII

РОЗДІЛ XIV

РОЗДІЛ XV

РОЗДІЛ XVI

РОЗДІЛ XVII

РОЗДІЛ XVIII

РОЗДІЛ XIX

РОЗДІЛ XX

РОЗДІЛ XXI

РОЗДІЛ XXII

РОЗДІЛ XXIII

РОЗДІЛ XXIV

РОЗДІЛ XXV

РОЗДІЛ XXVI

РОЗДІЛ XXVII

РОЗДІЛ XXVIII

РОЗДІЛ XXIX

РОЗДІЛ XXX

РОЗДІЛ XXXI

РОЗДІЛ XXXII

РОЗДІЛ XXXIII

РОЗДІЛ XXXIV

РОЗДІЛ XXXV

*** Примечания ***