Таємнича Африка [Герман Фрайберг] (fb2) читать постранично, страница - 2

- Таємнича Африка (пер. Зінаїда П. Кундіренко) (а.с. У світі пригод) 5.4 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Герман Фрайберг

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

належали французьким плантаторам і місцевим феодалам, розкинулись поля державних господарств. Селяни об'єднуються в кооперативи. Найпершою проблемою у землеробстві є завдання перейти від мотики до плуга, але сільські общини вже купують трактори, придбають машини, добрива. Надра країни багаті покладами, і лозунгом молодої Гвінеї вже стало крилате слово «індустріалізація». У кожному селі є своя школа. Тисячі юнаків і дівчат готуються стати техніками, механіками, геологами. І молодь, і старі люди вчаться в лікнепах, на різних курсах, у вечірніх школах. Скоро, скоро від проклятого минулого не лишиться й сліду!

Сміливі соціальні перетворення, які здійснюються в Гвінеї, стають запалюючим прикладом для всіх народів Африки. Горить земля під ногами поневолювачів і в розтерзаному Конго, і в багатостраждальній Анголі, і всюди, де ще люди залишаються рабами. І хоч як шаленіють у своїй безсилій люті колонізатори, хоч як вони чіпляються за пошматоване тіло «чорного континенту», — історія вже сказала своє слово. Африка бореться, Африка розпрямляє свої дужі плечі. Вона переможе!


Володимир Клинченко

Травень 1961 р.




НА РІЧЦІ КВАНЗІ


"Там!.. Там!.. Там-там-там!" — лине по дикій мальовничій країні. Густі африканські ліси й неозорі степи з найрізноманітнішими тваринами ховають у собі безліч таємниць. Я завжди мріяв пізнати ближче чорний континент, і завдяки випадковому знайомству моя мрія здійснилася раніше ніж я сподівався.

Хіба може енергійний юнак, який снить пригодами, довго всидіти в Свакопмунді,[1] заробляючи собі на хліб каліграфією та бреньканням на піаніно в одному з готелів?

У тому ж готелі служив кельнером один португалець. Він охоче розмовляв зі мною своєю рідною мовою, отже я мав змогу вивчити її краще, ніж з книжок. Ми непогано розумілися між собою. Якось до нас підійшов один із гостей і втрутився в розмову. Це був португалець Бернардо Монтейро. Я помітив, що він весь час скоса позирає на мене, однак не надав цьому значення. Так минали тижні. Португалець часом зникав на кілька днів, потім з'являвся знову. Я поцікавився, яка в нього робота, і мені відповіли: «Сеньйор Монтейро ловить смердючих звірів. Самих тільки смердючих».

Смердючі звірі, тобто гієни й шакали, і навіть рідкісні сріблясті шакали мене не вабили, проте від слова «ловить» я аж здригнувся: може, він не випадково так поглядав на мене?

Якось увечері Монтейро розповів мені, що він ловить на річці Свакоп гієн, а особливо сріблястих шакалів для різних зоопарків. Помітивши, мабуть, з якою цікавістю я слухав його, він запропонував: «Ходімо завтра зі мною, сеньйоре. Я саме відправлятиму кількох звірів. Подивитесь на мою здобич. А якщо хочете, то підемо разом і на лови».

Якщо я хочу! Я на радощах ладен був кинутися йому на шию. Нарешті я по-справжньому взнаю Африку! Може, там мене чекають хвилюючі пригоди! Я, звичайно, радо погодився.

Ми вирушили на каботажному судні в Анголу.[2] В столиці Анголи Сан-Паоло де Луанда, яка зветься тепер просто Луанда, ми зійшли на берег. І ось почалася наша подорож в глиб чорного континенту. Скільки нас тут чекало небезпек і труднощів: хвороби, важкі переходи, дикі звірі. Не раз обставини вимагали від нас неабиякої мужності і сміливих вчинків, але загалом то було чудесне життя. Дійсність навіть значно перевершувала мої хлоп'ячі мрії.

Анголу європейці взнали як слід зовсім недавно. Досить одного погляду на карту Африки, аби помітити, що Ангола в два з половиною рази більша за Німеччину. Але населена вона рідко, тому що негри дуже мруть від сонної хвороби та інших тропічних епідемій.

Велика частина Анголи лежить на гористому плато Планальто. Сприятливий клімат дає можливість вирощувати тут рослини, що мають попит на світовому ринку: кофе, бавовну, банани, джут тощо. Тваринний світ Анголи надзвичайно багатий, і населення, живе головним чином з полювання. Домашніх тварин негри майже не розводять, бо вони теж гинуть від сонної хвороби, що в деяких місцевостях завдає ще дуже великої шкоди. Тому годується населення м'ясом червоних буйволів (пакаса), антилоп, яких в Анголі налічується до шістнадцяти видів, та бегемотів, котрих повно-повнісінько у лагунах річки Кванзи. Шкури цих тварин, а також шкури крокодилів, яких у Анголі теж є безліч, — цінна сировина для шкіряної промисловості. Невичерпні запаси морської риби створюють умови для широкого розвитку рибної промисловості. Сушена риба тут — один з основних продуктів харчування. Нею годується переважна більшість населення від Мосамедіша (Південна Ангола) по всьому західноафриканському узбережжі і навіть у центральних районах країни. На березі океану закладено великі соляні садки, у яких із морської води добувають сіль, бо в Африці майже нема соляних копалень.

Часом легше добратися до Анголи, ніж проникнути в