Право жити [Юрій Лоцманенко] (fb2) читать онлайн

Юрій Лоцманенко ПРАВО ЖИТИ

БІЛИЙ, БІЛИЙ КАШТАНОВИЙ ЦВІТ

Сорокін щільно причинив за собою двері. Його вродливе обличчя було втомлене й неприязне, здавалося — він чимось пригнічений. Це тривало частку секунди, але я встиг зафіксувати в пам'яті незвичний стурбований його погляд; по тому Сорокін одразу натягнув буденно-бадьору маску. Підійшов впритул до панелі моїх оптичних рецепторів, привітався, намагаючись видавити безтурботну усмішку:

— Здрастуйте.

Крізь зеленкувату портьєру пробивався грайливий ранковий промінь. Електричні плафони ще не було вимкнено, і в цьому химерному освітленні довга постать Сорокіна мала якийсь неприродний вигляд. Стрункий, як завжди вишукано зодягнений, він і тепер не зрадив звички і, вітаючись, чемно схилив голову.

— Як почуваєте себе?.. — Ледь помітні зморшки збіглися в кутиках його очей.

Сорокін постояв хвилину, очікуючи відповіді, - нібито й справді я міг почувати себе якось інакше. Потім присунув стілець, сів навпроти мене, закурив. Я помітив назву сигарет — «Прима». За моєї пам'яті Сорокін курив тільки «Приму», підкреслюючи вірність уподобанню. То була одна з багатьох вигаданих ним традицій, вигаданих, звичайно, для інших. Двома пальцями він тримав горіховий мундштук, теж традиційний, і уважно стежив за сизими звивинами диму.

— Ви слухаєте мене?

Дивно — скільки часу вже збігло, а я ніяк не можу призвичаїтись до цього «ви». Я розумію, що Володька Сорокін, веселий, дотепний співрозмовник і відчайдушний шибайголова, невиправний мрійник і щасливець, найкращий мій друг Володька залишився там — далеко… й назавжди. Там, де квітне зараз бузок, де прудконогі дівчата поспішають навздогін сонцю, де живуть, кохають, працюють і сваряться люди… Там, далеко. За два кроки від цієї порожньої чистої кімнати. Так, розумію все, однак чомусь боляче чути Володьчин голос, його чуже, офіційне «ви»…

— Я слухаю — живлення надходить нормально.

Сказати б: «Ну що за розмови, я завжди тобі радий, Вовко!» — але я не мав на те права: дружні стосунки — привілея людей.

— Сьогодні вівторок, я давненько не заходив… до вас, — Сорокін говорив притишено, наче в кімнаті, крім нього, був ще хтось, а він не хотів заважати. — Є новини…

Підвівшись, він струсив цигарковий попіл у попільничку. Колись, невдовзі після мого експерименту, Сорокін приніс цю попільничку сюди і поставив на блискучий низенький столик; чуття міри зрадило його тоді, а тепер він не роздумував над тим, що, може, краще трусити попіл просто на підлогу. Адже він приходив на хвилину й знову зникав за дверима у своєму справжньому світі, а попільничка лишалася поряд зі мною.

— Присядько перейшов до нашої лабораторії. Хлопець — золоті руки. Працювати з ним легко.

Сорокін ще розповів мені про зміну тематики лабораторії, про лаборантку Марічку — норовисте дівчисько, слова їй не скажеш, учора мов на зло спалила дефіцитний кріотронний тестер. Переказав сюжет останнього італійського фільму. Помовчав.

— Може, квартиру скоро одержу.

— Вітаю.

Він здивовано зиркнув на мене, насупився. І відразу удавано бадьоро почав розповідати про нову свою «геніальну ідею», яку шеф, старий ретроград, не дозволив внести до плану досліджень лабораторії.

— Ну дарма, потягну й сам… З Присядьком — хлопець він тямущий. Звичайно, якби не загинув Борис… Що я, дурень, верзу!.. Пробачте, я мав на увазі… Ви ж…

Новини були цікаві, та я відчував — Сорокін чогось не доказує. Втім, я міг і помилятися… людині це властиво. Адже в моїй механічній будові було більше від людини, і хоч людське «я» злилося неподільно з «я» машинним, однак завжди переважало перше. Згадка про біофізика Присядька, що мав посісти моє місце в лабораторії, не вразила мене. За два роки існування я звик до парадоксів і сприймав їх майже спокійно. Я слухав Сорокіна просто уважно, не більше, і терпляче ждав, коли ж він повість ту головну новину, якої, можливо, зовсім і не було.

Час спливав непомітно. Сорокін, видно, вичерпав запас новин і поглянув на годинника. Підійшов до вимикача, погасив електрику, дбайливо розсунув портьєри.

— Каштани вже зовсім розквітли… Може, відчинити вікно?

— Як хочете.

У кімнаті заграло травневе сонце. Постать Сорокіна вже не здавалася мені такою чудною, як раніше, але в кутиках очей і досі паслася череда незнайомих зморщок. Щось непокоїло Сорокіна. «Не скаже, — майнуло в думці. — А Борисові сказав би не вагаючись». Він знову добув сигарети, але не закурив, тільки смоктав мундштука. «Ні, не скаже».

— Ну, я піду… Час приймати дослід. — Його таки щось хвилювало.

— На все добре.

Сорокін попрямував до дверей, дедалі уповільнюючи ходу, зупинився. «Скаже», — зрозумів я. Щось стисло мені мозок — мій холодний молектронний мозок, наче непрозора завіса впала на бездоганно змонтовані лінзи моїх оптичних рецепторів… «Не треба!» — рвонулася думка. Я вчасно вимкнув гучномовці.

— Розумієте, ще одна, так би мовити, новина. Таня… — непевна усмішка викривила губи Сорокіна. Він умить стер її з лиця… Ця мить тривала нескінченно. — Сьогодні ми з Танею одружуємось. Ти пробач нам… Борисе.

Уперше він назвав мене моїм колишнім ім'ям.

* * *

Йому завжди не вистачало останнього дня, години, хвилини. «Хронічний цейтнот», — скаржився Володька, явно кокетуючи, і, замість читальні, спокійнісінько простував перед сесією до більярдної («Все одно не встигну!»). Я ніколи б не зважився на таке, однак Володька вмів викручуватися з будь-якої халепи. Йому неймовірно щастило. До анналів інститутських легенд увійшов переказ про випадок, коли Сорокін позичив елегантну валізку для подорожі, перед тим як виграти у студентській святковій лотереї мрію нашого курсу — туристську путівку в Карпати; з нього жодного разу не зняли стипендії, хоч причин до того не бракувало. «Ти — знахабнілий ледацюга», — казали йому хлопці. Володька погоджувався, але завжди уточнював: «Знахабнілий талановитий ледацюга». Що ж, він мав рацію, бо справді був талановитий, не те що я — «трудяга», «зубр», за непоштивим його визначенням. Ми були зовсім різної вдачі, але на диво всім потоваришували. П'ять років спільного життя в гуртожитку — п'ять років нашої юності перейшли до полиць моєї пам'яті незмінними, і корегувати їх тепер, через кілька років і за нових обставин, я не можу. У моїх спогадах Володька Сорокін лишився добрим товаришем, якого всі щиро любили, хоч і заздрили йому. Він міг не замислюючись віддати останню копійку і останню сорочку. Втім, так само не замислюючись, міг і взяти у товариша.

Учився Сорокін дуже нерівно, хоч наука давалася йому легко. Там, де мені доводилося наполегливо працювати годинами, йому вистачало хвилин. До того ж я на відміну од свого товариша завжди вагався, навіть коли знав щось напевне. «Вайло, — глузував Володька. — Ведмідь. Тобі, Борисе, все життя продиратися крізь хащі сумнівів, бо, коли на твоєму шляху трапиться товстий стовбур, ти довго вагатимешся: як же його обійти».

Так, я був вайло і ведмідь. У нашій дружбі Сорокін грав першу скрипку. В суперечках влучні Володьчині думки щоразу перемагали мої неквапливі міркування. Проте не завжди. Дійшовши певності, що це саме так, я вже не поступався, і Сорокін складав зброю. Бувало, спалахнувши раптово, як сірник, Володька наговорить усіляких дурниць, та ж мав мужність одверто визнати, що помилився. І за це я любив його.

Захоплення його минали швидко, правда, виникали вони ще швидше. Диплом він захистив блискуче, нікого цим не здивувавши, — Володьчине щастя було незрадливе.

По скінченні інституту нам обом запропонували роботу в лабораторії Куликова, і це був один із рідкісних випадків, коли пощастило не тільки Сорокіну, а й мені.

Плин часу незворотний. Чи не тому ми так часто повертаємося думками в минуле, відшукуючи там все нові, важливі для нас подробиці. Одна з найцікавіших властивостей мозку — селективне, вибіркове зберігання інформації. Пам'ять допомагає нам подорожувати в часі знову й знову, і тільки щаслива здатність людського мозку забувати робить ці подорожі безпечними. Адже плин часу — незворотний…

Куликов зустрів нас поблажливим запитанням: «Ви знаєте експериментальну біофізику? — І сам відповів: — Ні, звичайно». На цьому урочисте посвячення в лицарі науки скінчилося. Куликов без зайвих розмов послав нас перепаювати якусь примітивну схему на транзисторах.

Років на десять старший за нас, Куликов був уже вчений з ім'ям. Спочатку він здавався мені фанатиком, бо іноді не виходив з лабораторії по дві доби. Проте за короткий час він встиг переконати не тільки мене, а й Сорокіна, що для дослідника («справжнього дослідника», — підкреслював він) такий спосіб роботи — звичайнісінький. Не знаю, чи був він бездоганним взірцем для нечисленних своїх співробітників, але авторитет мав справжній. Навіть зухвалий Володька відразу скорився, та що там — скорився, він закохався у шефа і присягався, що ладен на власний кошт відлити бронзове погруддя Куликова за розум (Володька ніколи й нікому не прощав глупоти), якби не ота осоружна звичка вченого — фальшиво щось мугикати під час досліду.

Тільки тут, у лабораторії, я побачив, як Сорокін уміє працювати. І диво — інтерес до роботи у нього не згасав. Звичайно, Володька лишився Володькою, самовпевненим і свавільним. Він частенько збочував, відхиляючись од розробленої Куликовим методики, ставив незаплановані досліди, щоб перевірити власні міркування, сварився з Куликовим, докоряючи тому за дослідницьку сліпоту. Та Куликов був упертішим і щоразу повертав Володьку на правильний шлях.

— Він, безперечно, геній, — казав мені Володька після чергової сутички з шефом. — Звичайно, він геній, але… Давай-но, Борю, все ж спробуємо зробити за моєю ідеєю…

Ми тепер жили в гуртожитку нашого науково-дослідного інституту вдвох у невеликій кімнаті і, за давньою студентською звичкою, мали все спільне: їжу, книжки, навіть взуття. До сектора приватної власності належав хіба верхній одяг, бо пальто Сорокіна мало не сягало мені до п'ят, а моє при нагоді він міг надіти замість піджака. Володька став ще довший — двометровий здоровило і не грав у збірній з баскетбола тільки тому, що здавна віддав серце плаванню.

А втім, не тільки плаванню належало його серце. Ми обидва задивлялись на блакитнооку Таню, програмістку а дев'ятої лабораторії. Я, щиро кажучи, аж ніяк не хотів, щоб Володьчине захоплення цього разу було серйозне. Мене ж як потенційного суперника Володька навіть до уваги не брав. Поряд з ним я й сам собі здавався сірим, мов горобець. І досі не знаю, чому Таня з нас двох обрала мене, чому Володьчине непоборне щастя вперше зрадило його.

* * *

Вікно, яке відчинив Сорокін, вбирало травневий день. Каштани давно розквітли, тисячі білих свічок відбивали сонце. Вітер погойдував віти і обережно зносив білі пелюстки на асфальт. На тротуарі малеча гралася в класи. Покреслений крейдою на квадрати асфальт подобрішав і розм'як під теплими променями. На ньому нерівними друкованими літерами діти написали «НЕБО» і поряд, під кружечком — «СОНЦЕ». Одноманітний гомін вулиці заполонив і мою кімнату, лише Інколи гуркотливе авто перекреслювало його — на мить, не більше. Якийсь неуважний перехожий пройшовся по крейдяних класах, ступив черевиком у півколо-небо, натис на кружечок-сонце, не помічаючи, що накоїв: черевиком по небу!.. А білий каштановий цвіт все плив і плив додолу, наче сніг. Наче сніг…

Сніг був сліпучий, молодий, дзвінкий. Січень щедро насипав іскристі замети. Ліс. Білий, як сон. Дві нескінченні звивисті смуги пролягли між ялинами. Першими проклали лижню двоє, залишили голубі смуги в білому безмежжі й зникли.

— Таню!.. аню!..

— Поспішай!.. ай… ай!..

Я дожену тебе зараз і понесу на руках. Швидше, швидше, лижі, дужі руки не втомляться нести своє щастя!

— Люблю!.. лю… лю!..

Чому не знав я раніше, де ти, моя єдина? Як міг я жити, не вдивляючися в твої очі, не слухаючи твого сміху, не цілуючи тебе? Як міг я — без тебе?..

— Борисе… Борю… Борчику…

— Люблю!

Ялини дарують нам коштовні самоцвіти. Струсонув гілку — і вони посипалися до твоїх ніг білими пелюстками сніжинок. Візьми ж їх повні пригорщі — там сонячна повінь, там — голубінь неба. Який сліпучий день! Січень… Чи, може, — травень?

Травень. Каштани давно розквітли.

* * *

Ми наполегливо готувалися до генерального експерименту. Куликов геть знервувався, схуд, змордувався сам і замучив нас. Завжди стриманий і ввічливий, він останнім часом став дратівливим, не терпів заперечень. Як на гріх, кілька контрольних дослідів пройшли дуже невдало. Мабуть, саме це й наштовхнуло мене на деякі міркування, що принципово розходилися із ретельно розробленою системою Куликова. Мені бракувало ще знань і досвіду, щоб добре обгрунтувати свої припущення. До того ж, як завжди, я вагався. І все ж підсвідомо народилася певність: це має бути саме так.

Міцна чорна кава допомогла не спати ночами. Минув місяць, та моїм розрахункам не було краю. Тому я вирішив ознайомити з своєю ідеєю Куликова, звірившися на його дослідницьку чесність і незаперечний науковий авторитет.

Він вислухав мене уважно й похмуро, потім мовчки взяв стос списаних аркушів і поклав до шухляди.

— Ідіть працюйте, Борисе, — промовив стомлено. — Вам сьогодні неодмінно треба закінчити перевірку дуплексів вхідної системи. Від вашої ретельності залежатиме надійність всього блоку пам'яті. Гадаю, ви це знаєте не гірше за мене.

Я повернувся до приладів.

Через тиждень Куликов запросив мене до свого кабінету, витяг з шухляди мої розрахунки, ще якісь папери і купу перфорованих стрічок.

— Я спробував перевірити, Борисе, — він чомусь розгублено кліпнув безбарвними віями. — Звичайно, про точність не може бути мови, попередні результати мають розбіжність на півтора-два порядки. Можливо, твоя ідея правильна. Можливо, навіть перспективніша… за мою. Можливо. Але, Борю…

Куликов дивився собі під ноги. Мені ще ніколи не доводилося бачити, як червоніє наш залізний шеф.

— Мабуть, це паралельне рішення. Для його перевірки потрібно багато часу, ну… рік чи й більше. Перебудувати методику, поставити сотні, тисячі дослідів… ти це добре знаєш, Борисе. До того ж твоя ідея не перекреслює нашої роботи взагалі, просто це — інший шлях. Ми згаяли майже три роки, нам потрібен результат. Навіть коли він буде негативний. Зрозумій, Борю…

Що ж, я розумів Куликова. Експеримент відкладати не можна, хоч з'явилися серйозні сумніви в його доцільності. Все покаже сам експеримент. І ми завзято працювали далі.

Мені обіцяли квартиру в новому будинку, що його зводили для нашого інституту на Зарічному масиві. Таня не могла діждатися — коли вже його побудують, і ми частенько ходили туди дивитися. Клали шостий поверх, а наша квартира мала бути на дев'ятому. Легкі хмарини пропливали над нами, мало не торкаючись верхівок баштових кранів. Таня дивилася в небо й сміялася:

— Бачиш наше вікно? Онде, поряд із хмаркою. Ми поставимо біля нього твій стіл. А хмарини влітку впускатимемо крізь кватирку, вони, певне, м'які й прохолодні.

— Ну хіба що тільки хмарини, більш нікого.

— Все зрозуміло — ти збираєшся стати деспотом і рабовласником, — жартувала Таня.

— Зовсім ні. Я люблю тебе…

Вечорами, після роботи, Таня забігала до нас у гуртожиток, Володька делікатно поспішав у кіно, і ми наодинці мріяли про щастя.

— Щасливий ведмідь! — жартував Володька. — Бач, тут він не вагається. І за що тобі таке щастя? — І плескав мене по плечу. — Радий за тебе.

Здавалося, він і справді радів. Принаймні я вірив у його щирість.

* * *

Настав час експерименту. Ще за два дні до лабораторії привезли злого, як сатана, шимпанзе. Цей ненажера безперестанно люто трусив грати клітки, вимагаючи їжі. Куликов спробував почастувати шимпанзе бутербродом з власного сніданку, але примхлива мавпа пожбурила бутерброд геть.

— От і моделюй такого дурня, — образився за Куликова Володька.

Мавпі поголили маківку, тварину прив'язали до столу й почали приладновувати безліч біоелектродів та датчиків Ця пекельна робота потребувала ювелірної точності. Двадцять дві години ми не відходили од приладів, забувши про їжу і сон. Найменше стомився шимпанзе: він увесь час спав, після того як йому зробили анестезію. Експеримент мав завершити перший етап лабораторних досліджень. Його метою було моделювання індивідуальності примата — функціональний відбиток невимовно складної структури, про майбутню «поведінку» якої можна було тільки гадати. Сама того не підозрюючи, мавпа задавала програму численним кібернетичним пристроям; ті в свою чергу відтворювали функціональну копію її мозку в головній біомеханічній системі. Два мільярди активних молектронних клітинок, оптильйони загадкових мобільних зв'язків між ними, зір, слух, дотик — усе те, що ми не завжди правильно називаємо вищою нервовою діяльністю, — тепер мала вмістити гранчаста чорна шафа.

Та це був перший етап. Зухвалий задум-мрія наступного етапу досліджень — скопіювати людську душу, вкласти в мертвий матеріал людський розум, почуття, емоції. Ця проблема здавалася нам грандіозною і фантастично далекою. Хіба я міг знати, що саме завдяки моїй ідеї та випадковому збігу обставин це станеться так швидко?..

* * *

Вітер підкрався зненацька, переплутав каштанові віти за вікном, зірвав із святкових свічок білі пелюстки — і по ніс кудись. Безхмарний день заполонив місто, не було кінця-краю сонячній вроді, оздобленій білим каштановим цвітом. Певне, й вітер знав смак в оздобах. Одні ніс за виднокрай, інші впускав додолу — граючись чи випадково?

Випадковість. Дивна, незрозуміла, жорстока категорія. Все життя стикаємося ми з випадками, і тільки в безмежній кількості вони підкоряються законам. Але один, цілком конкретний випадок, одну комбінацію з мільйона передбачити не можна…

Втомлені до краю, ми з Сорокіним поверталися додому. Експеримент з моделюванням мозку мавпи, щойно завершений, вдався далеко не в усьому, однак і це була перемога! Люди ще не знали про нашу перемогу. Не здогадувався про неї отой поважний перехожий з портфелем, не мала уявлення про нашу радість молода вродлива жінка в сонячних окулярах, а голоногій дівчинці з м'ячем усі наші турботи взагалі були нецікаві. Жовтогарячий м'яч підстрибував від асфальту до засмаглих рученят, слухняно скоряючись маленькій володарці. Ось він підскочив високо-високо, впав на край тротуару й покотився по бруківці. Стій, не тікай, м'ячику, дівча зараз врятує тебе!

І одразу пролунав пронизливий скрегіт гальм машини, без вагання метнулося услід за дівчам моє тіло, я відчув страшний короткий поштовх, і жовтий-жовтий м'яч зник десь у безодні…

* * *

Несила згадувати палату лікарні, довгі місяці очікування і впертої надії. Приходили товариші, щовечора відвідував незвично тихий Сорокін. А Тані я заборонив приходити.

Зрештою всі крапки над «і» поставлено. Питання часу — чи встигне Куликов? Він перебудував роботу лабораторії і тепер поспішав втілити у химеричні конструкції мою ідею.

Він встиг. У пам'ять врізалась остання наша розмова у лікарні.

— А може, все ж не варто, Борисе?

— Облиш, це давно вирішено. Я маю право!

— Ти певен? — сумно спитав Куликов.

* * *

Двоє внесли до неприродно чистої кімнати лікарняні ноші, поставили їх перед гранчастою чорною шафою і вийшли.

— От ми й зустрілися вперше, — промовила непорушна людина на ношах. — Як маю звертатись до тебе? На ім'я? Але ж ти тільки машина — чутлива, розумна, таємнича, але машина. Звідки я знаю, чи все ти взяв від мене, чи не забув якоїсь частки мого «я»?.. Не мовчи! Переді мною критися немає потреби. Усе, що знаю я, мусиш пам'ятати і ти, твій голос має бути моїм, ти повинен бачити мене моїми очима… Я дав тобі життя!

— А я не критимусь. Нащо? Це наша перша зустріч — так. Можливо й остання. Ще в той час, коли я був тільки тобою, коли не з'явилося це страшне почуття різнопросторовості самого себе, ще тоді світ був дивний і непростий. Тим більше тепер. Тому зайве казати: «Ти повинен». Я існую відтоді, як тебе поклали в енцефалотрон. Ти вважаєш себе вищим за мене? Але хіба можна бути вищим за самого себе?

— Однак ти тільки машина, людиною тобі не стати ніколи! Десь має бути різниця…

— А яка між нами різниця? Матеріальна форма? Нехай я стою тут незрушно — мертва і водночас жива чорна шафа, функціональна копія твого «я», але й тебе привезли сюди нерухомого, нездатного до активної дії, і в нас обох живе тільки одне — мозок. Жовтогарячий м'яч — бруківка — перебитий хребет. Випадковість. Чи, може, ти вбачаєш різницю в самій будові розумового апарата? Пусте! Відрізняється тільки матеріал, функціональна тотожність зрівнює нас. Якби ми помінялися зараз ролями, ти не помітив би цього відразу. Форма завжди нескінченна…

— Нехай так. Можна, кінець кінцем, припустити, що розмовляєш сам з собою наодинці. Але в цьому випадку індивідуальність лишається неподільною, процес мислення не подрібнений різночасністю висновків. Суперечка зводиться до самоконтролю, і наслідок її має значення для свідомої дії лише одної… одного об'єкта. Пробач, я не можу сказати — людини…

— Ти вибачаєшся перед собою?

— Ні, перед тим, що розділяє нас.

— Я вже казав — ми рівні. Рівні!

— Але почуття, людські почуття — любов, страх, відчай, радість, біль, нарешті, насолода, гнів?..

— Я відчуваю все. Невже ти гадаєш, що мені не боляче вимовляти ім'я — «Таня»? Не можу забути і твій біль — ті довгі місяці у лікарні, і нерухомість, і вперту надію. Твою надію… Тепер ми знаємо, вона була марна. Ти мусиш вмерти, бо не передбачив одного випадку з мільйона. І ти покинеш цей світ скоро, а разом з тобою зникне та частка мого «я», що вже не належить мені.

— Яка ж ти жорстока, чорна шафо!

— Хіба жорстокість — сказати правду самому собі? Не забувай, ми — одне. Нас роз'єднує простір і час, ми існуємо в несумірних координатах, але ми — одне. А хіба не жорстоко було зважитися на злочинний мерзенний експеримент? Хто дав тобі таке людське право — створити мене?

— Не розумію…

— Так зрозумій! Май мужність бути чесним перед самим собою. Я знаю — ти говоритимеш зараз про пріоритет, про своє міфічне право навіть безпомічним випробувати власну блискучу ідею, яку втілив у життя за тебе Куликов. Ти думатимеш, якщо не скажеш вголос, про героїчність останнього в житті свідомого вчинку. Ще б пак, він ризикував своїм дорогоцінним життям, яке й без того от-от мало урватися, він перевіряв свою геніальну гіпотезу, він переборював свої почуття!.. Свої!.. Ви, люди, навіть не помічаєте власного егоїзму. Нікому з вас не спало на думку, що невдача отакого експерименту була б далеко гуманніша за успіх. Ви створили нову розумну й чутливу істоту-нелюдину, яка любить, відчуває, мислить вашими поняттями й категоріями, але яка ніколи — ніколи! — не матиме вашого щастя, ваших взаємин, не матиме навіть права на смерть. Для вас я машина, чорна шафа, парадокс, усе що завгодно, але — не людина. О, як боляче жити машині!..

* * *

Вовко, Вовко! Я не образився на тебе за людське твоє щастя — це було б безглуздо. Щасти тобі й надалі. Але навіщо відчинив ти вікно у травневу блакить? Щоб вітер заніс до моєї кімнати каштановий цвіт спогадів? Щоб сніг білих пелюсток укрив блискучу чорну шафу? Кому потрібен сніг у травні?..

— Таню!.. аню!..

— Поспішай!.. ай… ай!..

Не розчиняй більше вікна, Володимире.

БОГИ ЗАЛИШАЮТЬ ОЛІМП

— Усе ж ви наполягаєте, Аое?..

— Так, капітане. У нас просто немає іншої можливості. Ремонт зорельота, якщо взагалі пощастить його зробити, потребує сталих гравітаційних умов. Прошу, віддайте наказ негайно.

Транссистемник «Сео», мислеподібна споруда з металу, надміцних сполук і перебудованої матеріальної субстанції, яка тонким, абсолютно чорним шаром огортала його, захищаючи від усіляких несподіванок, плив після тривалого гальмування у світлі чужої зорі. Сліпуче світило — жовтий карлик спектрального класу G2 і дев'ять його планет не були метою нескінченно довгої подорожі. Зупинка транссистемника вимушена.

— Доведеться зважити на ваші категоричні висновки, Аое. Справді, можливості вибирати у нас нема. Однак від планетарних двигунів лишилися тільки приємні спогади, а сідати на планету з позасистемними анігіляторами… Знаєте, чим це загрожує?

— Капітане, ви посадили «Сео» на СА-7922 за гірших умов, маючи лише один справний анігілятор. Тоді про планетарні двигуни навіть мови не було. І кінцева швидкість становила якісь міліметри на секунду. Блискуча майстерність!..

— Що ж, тоді посадка була небезпечна… для нас. Тільки для нас, адже СА-7922 безнадійно мертва планета. А ця зелена красуня… Тао Барое досліджував її чотириста років тому. Колиска розуму. За десять-п'ятнадцять тисячоліть її людство сягне у Простір.

Чотири секстильйони біліерг випромінювання Жовтої зорі щосекундно заповнювали порожнечу невпинним летом корпускул, шаленою хурделицею жорстких квантів, сплітаючи мережива інтерференції магнітних і гравітаційних полів. Корабель був чужий. Чорна, як сама міжзоряна порожнеча, нейтронітова оболонка корабля жадібно вбирала енергію, щоб потім чесно повернути її назад, у Простір, але вже в іншому місці та в інший час.

— Монографію Тао Барое знає кожен школяр, капітане. Примітивні мисливські й чабанські цивілізації… Гадаю, радіус безпосереднього руйнування не перевищуватиме трьох кілометрів.

— Не ухиляйтеся од відповіді, Аое. Ви розумієте, чим загрожує посадка на анігіляторах молодому людству Землі? Здається, саме так називає свою вітчизну одне з численних племен планети.

— Але ж ми не можемо чекати! Віддайте наказ, капітане. Час вигоїть цю невеличку подряпину.

З відстані ста п'ятдесяти мільйонів кілометрів Жовта зоря спрямувала на чужий зореліт пестливий подих світла й ворожу зливу жорсткої радіації — байдужий вогнепад ніжності та злості. Цей нестерпно сліпучий круг, маленький палаючий диск, трохи більший за півградуса кутового виміру, закликав і погрожував. Але на екранах корабля його зображення було м'яке і негрізне. Ще кілька екранів показували іграшковий зеленкуватий м'яч — третю планету, назва якої вимовлялася майже урочисто: Земля. І тепер їх, Сонце й Землю, можна бачити поруч, — дивна примха розумних створінь чужої цивілізації, що обігнала земну в розвиткові на сто галактичних хвилин. Ці хвилини дорівнювали тридцяти тисячам земних років.

— Ви кажете — час… Він наш спільний ворог. Він заліковує інколи невимірно глибші, жорстокіші рани. Або не гоїть дрібних. Подряпина, дрібниця — і розтягнута на тисячоліття агонія. В архівах Системи зберігаються кристали записів про долю Матолли — планети зеленого сонця з галактики М-33. Їм кілька мільйонів років, Аое! В той час наші волохаті пращури стрибали по деревах. Чи знаєте ви про існування цих кристалів?

— Буду радий дізнатися про них, капітане.

— Колись там вибухнув анігіляційний розвідник Системи. На Маттолі от-от мало народитися людство, розум. Такі ж, як і на нашій батьківщині. Але ця подряпина… Дрібниця — від безпосереднього опромінення загинули десятки тварин, мізерна частка багатющої фауни молодої планети. Найстрашніше, що кілька сот вижило. Цього вистачило, Аое. Ви ж розумієте — потужна радіація в районі катастрофи, стійкі мутації серед тих, хто пристосувався. Зміна спадково-генетичного коду вищих тварин — майбутніх людей, Аое! — і час. Тисячоліття. Незліченні покоління мутантів. Тепер там розгулюють двадцятитонні потвори з мікроскопічним мозком. Там немає людства…

— Сумна історія, капітане. Ми будемо обережніші й використаємо усі наявні можливості захисту. Контакт з місцевим… з місцевою фауною не відбудеться, гарантую вам це.

Вогненна колісниця, гуркочучи, прокотилась у блакиті, немов усі блискавки світу спалахнули одна за одною. Там, де колісниця промчала між хмарами, випав короткий дощ. Минули хвилини, і вітер розвіяв по кришталевому небозводу відбитки копит небесних коней: боги не люблять залишати сліди. Тож треба дякувати всесильним за великодушність. Небесна кара спіткала інших…

Над обрієм корабель став на полум'яний стовп і повільно опустився на маківку найвищої гори. Земля щиро вітала зоряних гостей. Засніжена гірська вершина враз спалахнула привітним голубим сяйвом, язики розпеченого базальту поповзли вниз по схилах, пробиваючи чорні задимлені стежини в заростях вічнозеленого маквісу. Транссистемник «Сео» зупинився в повітрі й завис над палаючою горою.

Сонце завершило щоденну свою працю й сховалося на відпочинок. Однак ніч була світлою. Маківка гори урочисто сяяла, мінячись барвами. Спершу яскраве голубе світіння поступилося жовтогарячому, потім тьмяно-червоному. До ранку гора охолонула зовсім. Зореліт вимкнув антигравітаційну подушку і обережно, випробовуючи земну міць, опустив сімдесят кілотонн своєї маси на амортизатори. Гора крекнула, але витримала.

— Попередні дослідження, капітане. Діаметр активної зони два з чвертю кілометри. Радіація в епіцентрі під дюзами сім тисяч двісті, на кордоні зони — п'ятнадцять. Сейсмічний прогноз? Так, зроблено. Цілком сприятливий. Висота гори над рівнем моря близько трьох тисяч метрів, отже наявність у враженому радіацією районі людей практично виключена. Інші дослідження дублюють висновки Тао Барое — а що могло змінитися за якихось чотириста років?.. Два кілометри радіоактивної зони — менше ніж нічого. Ви неперевершений майстер пілотажу, капітане!.. Так, пробачте, моє зауваження справді недоречне. Капітане, хімічний склад земної атмосфери дає можливість перебувати за межами радіаційної плями без нейтронітових скафандрів, і я гадаю…

— У нас немає потреби виходити за межі зони.

— Звичайно, капітане. Втім, можливо, згодом… Ми все ж не один рік провели у Просторі, і відпочинок не завадив би команді. Зрештою… Я теж не робот.

— Ми не гаятимемо часу на відпочинок, Аое. Те, що ви не робот, я знаю. Підготуйте негайно вихід охоронного загону та відповідної техніки. Призначаю вас координатором захисту. Який строк потрібен вам для встановлення стаціонарного захисного бар'єра?

— Мабуть, не менше чотирьох діб.

— Випромінювачі поля захисту почнуть діяти через три доби. Це наказ, Аое. А зараз силами охоронного загону організуйте тимчасовий захист. Ніщо живе не повинно проникнути до зони радіації, і особливо — запам'ятайте, Аое! — вийти за її межі. Більшість земних тварин бояться вогню — запаліть і підтримуйте навколо «Сео» вогняну смугу. Якщо ж все-таки хтось опиниться в межах радіаційної плями, негайно знищити, будь то людина чи тварина. Це теж наказ, Аое. Після встановлення стаціонарного захисного бар'єра охорону зняти.

— Виконую, капітане. Кого призначити координатором ремонтних робіт?

— Ремонтом керуватиму я сам.

Здалеку небесна колісниця скидалася на товстий чорний спис. Загострена його верхівка поринула в хмари: боги і на землі торкаються неба. Але краще не дивитися на них навіть здалеку. Хтозна, як поставляться вони до людської цікавості? Боги всевладні…

Дев'ятеро космонавтів вийшли із зоряного корабля. Нейтронітові оболонки скафандрів не відбивали жодного кванта світла, і в сонячних променях космонавти здавалися примхливо вирізьбленими клаптями міжгалактичної порожнечі. Відхилився прямокутний вантажний люк, нечутно опустився одним боком на грунт, утворивши пандус. По ньому гнучкими суглобистими щупальцями задріботіли роботи. Шестеро зореплавців і шістдесят роботів, розбившись на злагоджені групи, швидко попрямували від корабля. Групи поминули незримий кордон радіаційної зони, спустилися вниз по схилах ще на кількасот метрів — там фон радіації був уже незгубний для живого. Незабаром зелені маквісові схили гори оперезало коло чорних цяток: охоронний загін приступив до виконання своєї місії. Шістдесят пар електронних очей уважно стерегли невидиму межу. Шістдесят грізних променевих рушниць гарантували безпеку. Ні, чужинцям ніщо не загрожувало, небезпека нависла над земною фауною. І саме тому було віддано наказ: кожному, хто порушить кордон радіоактивного згарища, — смерть! Навіть всевладні небожителі не можуть дарувати всім необережним нейтронітові скафандри.

Троє чужинців і роботи запалили навколо зорельота кілометрове вогняне кільце. Кібернетичні помічники космонавтів нанесли на оплавлений базальт тонку сіру смугу каталітичної плівки. Короткий електромагнітний імпульс — і вогнетривкий базальт яскраво запалав, з'єднуючись з киснем повітря. Тварини на всіх кисневих планетах бояться вогню. Люди примітивних мисливських цивілізацій — теж… можливо. Криваві лапи полум'я тремтіли, захлинаючись у безсилій люті: оволодіти всією горою, заполонити всю землю, їсти, їсти!.. Але поза сірою плівкою базальт був холодний, а строк вогненного танцю визначено заздалегідь. Полум'я буятиме рівно три доби, доки не стане на кордоні радіаційної зони невидимий і непроникний бар'єр.

З бездонного черева корабля виповзла гранчаста вежа. Спритні автомати обережно поклали її на платформу-стоногу і повезли вниз по схилу, минули неушкоджені вогняну смугу, прямуючи до кордону зони. Там на неї вже чекала глибока шестикутна заглибина, щойно вирізана в базальті. Кмітливі роботи швидко встановили вежу-випромінювач, заплавили заглибину базальтом і розпочали монтаж енергетичної системи поля захисту. Щоб створити непроникний бар'єр двокілометрового діаметра, потрібно дев'яносто таких веж. Час не жде — за три доби стіна захисного поля має замкнутися. А потім вона існуватиме сотні років, відгороджуючи радіоактивну пляму, смертельно небезпечну для всього живого на зеленій Землі. За цей час згубне випромінювання припиниться.

Платформа-стонога в супроводі кортежу роботів рушила у зворотний рейс. Боги працювали.

Не дивися на вогонь всесильних, воїне! Хіба поступляться вони хоч часткою своєї могутності? Сини неба тільки карають… Як палахкотить вогонь! Боги завжди незбагненні. Певне, у них свято, бо чого ж запалало навкруг гірської вершини полум'яне кільце?.. От уже цілу добу погляд молодого воїна прикутий до оселі небожителів, а покари немає. Несамовито гуде незгасне багаття, величезний чорний спис проколов хмари, темна мурашва обсіла гірську вершину… Навіщо? Ні, людині ніколи не збагнути діяння синів неба…

Вогонь… Плем'я давно втратило його, таємничого гарячого друга, що живиться сухим хмизом. Чотири рази народився місяць, лютували зливи, сипав мокрий сніг. Промоклі шкури не гріли, від холоду й хвороб гинули діти… а він давно згас. Добре богам!.. Послухай раду мудрих, воїне. Заплющ очі, відвернися, залізь в найглибшу, найтемнішу печеру. І молись! Бо впаде на голову зухвальця страшна божа кара.

— Коли це скоїлося?

— Годину тому, капітане.

— Чому ви не знищили його, Аое?

— Я не бачив, як це сталося… Автомати увімкнули сигнал тривоги, коли людина вже проминула кордон зони й заглибилася на небезпечну відстань. Не знаю, яким чином вдалося їй приспати пильність охорони. Але, здається, я розумію, чому навігатор Те Пао заборонив роботам стріляти. І ви це розумієте, капітане!

— Мене не цікавлять зараз ваші припущення, Аое. Ви мали наказ і не виконали його. Чому?

— Наказувати — ваше право. Але, капітане… Порушник однаково заплатить смертю за свою цікавість… чи необережність. Адже він дійшов до вогняного кільця, а там фон радіації близько тисячі двохсот…

— А якщо він виживе? Ви подумали про таку можливість? Ми не маємо права ризикувати. Порушник повинен загинути — від пострілу, а не від опромінення!

— Може, з часом і я навчуся жорстокості, капітане.

— Хлопчисько!.. Ви вільні, Аое. Те Пао, викладіть обставини цієї події.

— Я не міг… стріляти, капітане. Не міг!

— Викладіть обставини події, навігаторе Те Пао!

— Виконую. Координатор захисту доручив мені охороняти північно-західний схил гори. Систему випромінювачів енергетичного бар'єра на моїй ділянці ще не було змонтовано. Десять автоматів-охоронців запрограмовано, щоб вразити все живе в межах зони. Протягом двох діб виявлено і знищено одинадцять дрібних тварин і птахів, які порушили радіаційний кордон. Дуже багато тварин помічено за межами радіаційної плями, і нам пощастило вчасно відігнати їх, стріляючи в повітря. А годину тому я побачив його… людину, капітане.

— Ваші роботи увімкнули сигнал тривоги?

— Ні. Сигналізацію я увімкнув сам. Думаю, автомати помітили порушника, але чомусь не реагували. Певне, тому, що він дуже схожий на нас. Може, трохи вищий на зріст. Ну, і, звичайно, без скафандра. Він несподівано виринув з маквісових заростей, значно вище межі зони. Страшно навіть подумати, яка там радіація!..

— Чи довго він пробув у зоні?

— Хвилин п'ять… навіть менше. Він швидко наблизився до вогняного кільця, постояв трохи, потім запалив від нього якусь гілку… І одразу побіг униз із цим смолоскипом… Я заборонив роботам стріляти.

— Ви пробували затримати його?

— Він помітив мене здалеку й пірнув у хащі. Я довго ще бачив вогник його смолоскипа. Навіщо йому вогонь?.. Було ж зовсім світло!..

— Навігаторе Те Пао, ви порушили наказ!

— Так. Готовий відповідати за це. А ви, капітане, змогли б убити людину?.. Зрештою, яка різниця… Він приречений. Доза опромінення напевне була смертельна.

— Я не вбивця, навігаторе. І не жорстока людина, як ви гадаєте. Але вистрілив би негайно. Ви знаєте, що може статись, коли він не загине одразу?.. Ні! Я теж не знаю. А що як він порушить природний плин еволюції земного людства?! Ця можливість мізерна, однак вона існує!

— І все ж виправдати вбивство людини не можна ні за яких обставин, капітане. Ми самі — люди. Люди!

— Нерозумна малеча! Всім так і кортить випробувати свою короткозору гуманність. Убити людину!.. Зрозумійте, ми повинні передбачити все на тисячоліття. Генетичний код спадковості у цієї людини безнадійно зіпсований радіацією. Вилікувати воїна неможливо. Якщо він виживе, але хоч одна з сорока шести спадкових хромосом зазнала променевого руйнування… У нього напевне є чи буде сім'я. Народяться діти. Вони відрізнятимуться од інших дітей. Виникнуть мутації, стійкі, не передбачені природою, спадкові мутації. Найвірогідніше, що мутанти будуть нежиттєздатні і загинуть в першому поколінні. А якщо — ні? Уявіть собі, навігаторе, час. Тисячоліття. Безмежна кількість мутантів, життєздатних нелюдей з мікроскопічним мозком. Які вони будуть? Куди спрямують людську еволюцію? Ми не знаємо. З такими категоріями, як час і еволюція, — не жартують!

— Ваша правда, каштане. Дозвольте… діяти?

— Негайно. Візьміть гравітоліт і роботів — електронна пам'ять автоматів зафіксувала прикмети цього нещасного. Можливо, вам доведеться розшукувати його саме за прикметами. Втім, гадаю, що за півтори години він не міг відійти далеко, і променеві індикатори легко виявлять на відстані локальне випромінювання його тіла. Що робити далі, ви знаєте.

Гора здригнулася від могутнього поштовху, і грім вибуху понісся за виднокрай, луною відбиваючись од інших вершин, вибухова хвиля промчала над морем, що посеред землі, над зеленими островами і розтанула безслідно в неосяжних просторах атмосфери. Навздогін за першим ударом пролунав другий, третій… Звідки грім у ясному небі?

Транссистемник «Сео» випробовував планетарні двигуни: ремонт було закінчено. Збігали хвилини, й могутні удари злилися в нестерпний гуркіт. Двокілометровий чорний спис сперся на вогняний стовп, відірвався од гірської маківки і важко, з болісним ревом, немов прощаючись, поринув у голубінь. І знову, як три місяці тому, спалахнула радісним сяйвом гора. Струмки розпеченого базальту весело поринули вниз, щоб спопелити, знищити все живе на своєму шляху. Але вони не досягли мети, спинившись раптом перед невидимою перешкодою — непроникним енергетичним бар'єром.

Безхмарне небо довго ще зберігало білий пінистий слід.

— Десять секунд. Додатковий імпульс шість міліерг на четверту дюзу. Прискорення сім G, — доповідав кібернетичний штурман.

Земна атмосфера ворожа швидкості. Трильйони злих молекул вп'ялися в загострений ніс корабля, розтікаючись світними іонізованими ріками по корпусу. Та нейтронітова оболонка була холодна.

— Двадцять секунд. Корекція першої дюзи один міліерг. Прискорення п'ятнадцять G.

Антигравітаційні крісла надійно захищали зореплавців від перевантажень. Керував кораблем автомат: людська реакція надто повільна. Тисячі навігаційних і контрольних приладів щомиті надсилали до електронного мозку вичерпну інформацію про швидкість, прискорення, атмосферний опір, іонізацію корпусу, параметри руху, відхилення від визначеної траєкторії, режим роботи всіх систем зорельота. За мільйонні частки секунди автомат аналізував ці відомості, звіряв з програмою, знаходив єдино можливе в кожну мить рішення й відповідав комплексом команд-імпульсів, щоб уже в наступну мить підтвердити їх, скорегувати або замінити іншими.

— Шістдесят секунд. Перша, третя, п'ята дюзи нуль. Прискорення вісім G.

За непроникною нейтронітовою бронею «Сео» тепер лунав тільки один голос. Чіткі слова кібернетичного штурмана інформували космонавтів, а справжні команди із світловою швидкістю мчали по надійно задубльованих комунікаціях до сотень автоматів-виконавців.

— Сто десять секунд. Друга, четверта, шоста дюзи нуль. Прискорення нуль. Стаціонарна навколопланетна орбіта.

— Увага! Капітан до координаторів палуб. Старт на транссистемну траєкторію з третього витка.

Темпозиметр відлічував секунди. Дев'ять тисяч секунд на земній орбіті, потім кілька місяців розгону до субсвітлової швидкості, а далі кожна година корабельного часу дорівнюватиме рокам, що пролетять на Землі та на батьківщині чужинців. Система Об'єднаного Розуму посилає своїх синів далеко й надовго. Час не має для Системи такого великого значення, як для окремих цивілізацій. Адже існує вона понад мільярд років.

— Прекрасна планета. Вам не хотілося б, навігаторе, повернутися сюди з новим рейсом? На жаль, я не встигну. Старий.

— Неодмінно повернуся, капітане. Обіцяю вам. Правда, на Землі промине близько п'ятнадцяти тисячоліть… Цікаво, на який щабель розвитку стане її людство?

— Певен, що до того часу вони сягнуть у Простір і навіть увійдуть до Системи. А яка ваша думка, Аое?

— Якщо не завадить випадок. Траплялося — деякі цивілізації знищували себе на самому початку технологічної ери. Термоядерні війни та неминуче виродження людства — як наслідок. Або необережність в наукових дослідженнях…

— Я не поділяю вашого песимізму, Аое. До речі, на який термін розрахована дія захисту зони посадки «Сео»?

— П'ятсот років, капітане. Цього вистачить, щоб радіація практично припинилася — я сам встановив реле часу. Потім кільце випромінювачів буде автоматично знищене, а зона знову стане територією для всіх…

— На жаль, нам не пощастило уникнути контакту. Якби не той випадок… Навігаторе, як ви знайшли порушника?

— Дуже швидко. Запеленгував індикаторами — його тіло сильно випромінювало, навіть дивно, що він тримався ще на ногах. А за хвилину з гравітольота помітив вогник. Воїн не покинув свого смолоскипа, капітане!

— Нещасний. Він був приречений на довге й жахливе вмирання, та ще й опромінив би родичів. Гадаю, ви не схибили, і його смерть була легка й миттєва.

— Мені не довелося стріляти. Побачивши мене, воїн не злякався і перший заговорив. Молектронний лінгвіст переклав його слова на нашу мову. Уявити важко, капітане, але цей воїн був певен, що боги карають його на смерть за страшний злочин, — і був готовий загинути. Адже він украв вогонь…

— Украв вогонь?..

— У людей його племені згасло вічне багаття. Він просив у мене, всевладного небожителя… ні, не життя… просив відстрочку, щоб однести вогонь до рідного селища. І я не посмів відмовити, капітане. За дві години він повернувся — і сконав на моїх очах.

— Дивна планета… Дивні люди… Їх чекає прекрасне майбутнє! Ви не знаєте, навігаторе, як звали героя?

— Здається, Прометео… Чи Прометей. Ці земні імена важко відтворити нашою мовою.

ПРАВО ЖИТИ

Минуло десять місяців, відколи він усвідомив власне тіло, зрозумів, що живий і живе на Землі. Колиска людства, Земля, постарішала на тисячу років, — про це він запитав передусім, і лікар відповів просто: «Тридцяте століття». Та одночасно з жагою життя прийшла Згадка.

Спершу він намагався позбутись суворої гості, вигнати непрохану з голови, тікав від спогадів про страшну невиправну вину в першому житті… Але Згадка була настирлива. Міцнішало тіло, наливалися пружною силою м'язи, він одужував швидко, на втіху лікареві, і давно вже ходив сам далеко до гір, не потребуючи більше допомоги ні людей, ні розумних автоматів. Ноги твердо ступали по зеленій траві, минула смішна боязнь першого кроку: відштовхнешся од Землі — і злетиш у Простір. Він слухняно виконував найдрібніші приписи лікаря, уважно слухав ненав'язливі, тактовні розповіді-лекції про життя людей тридцятого століття — казковий світ його тисячолітньої мрії. Земля невпізнанно змінилася. Він бачив, відчував це в усьому — і в людському гомоні міста, і в подихові вітру над гірською лікарнею, і в безлічі невидимих послужливих речей, що враз з'являлися на його бажання й допомагали здійснити все… крім одного.

Сучасна медична наука і могутній організм колишнього другого пілота «Проліска», здавалося, назавжди стерли печать десяти земних століть з його чола. Тридцять два біологічних роки — такий був тепер його вік — і жодної зморшки. На скронях, правда, сивина, але не роки поклали її. І не роки перешкоджали йому розмовляти з людьми; відлюдним він ніколи не був. Його співрозмовником стала Згадка…

— Звикнете! — запевняв лікар. — Мине рік чи й менше, ви опануєте новий ритм життя і звикнете. Повірте старому, юначе, ви не перший релятивіст на Землі, а всі вони після повернення з Простору жили довго й щасливо. Щоправда, жоден не повертався на Землю з такої сивої давнини. Та це вже, що кому подобається.

Лікар сміявся і силоміць тягнув його кудись — опановувати новий ритм життя. Він, лікар, нічого не знав про Згадку.

Доводилося зустрічатися з людьми, відповідати на їхні запитання (усіх насамперед цікавила давня історія рідної планети, дивне й незрозуміле життя роз'єднаного людства двадцятого століття, сучасником якого він був тисячу років тому). І на кожне запитання відповідали двоє — він і Згадка… «Пробачте, я забув… я все забув!» — «Не хвилюйтеся, друже. Пам'ять згодом повернеться, адже вас лікують найкращі фахівці Землі». Ні, люди не могли почути безжального голосу Згадки, жодного разу вона не промовила його устами, але сам він чув цей голос повсякчасно… і тому уникав зустрічей з людьми, розмовляючи з нею на самоті.

«Пригадуй!» — наказувала Згадка, і враз перед очима поставало мужнє обличчя капітана й розбитий, пошматований вибухом анігіляторів корпус «Проліска». «Ти не забув?» — гримів суворий голос, і в тисячний раз він відновлював у пам'яті важкий презирливий погляд штурмана Середи…

І в цю, трьохсоту земну ніч, вони були разом. Ось перед ним постали десантний відсік зореплана, невелика десантна ракета і він сам біля розчиненого люка. «Пригадуй, пригадуй, пригадуй…»

Четверо живих лишилися на борту спотвореного страшним вибухом зореплана: капітан, астробіолог Тищенко, штурман Середа і він — другий пілот. Тільки один з чотирьох міг врятувати життя, і одномісна десантна ракета, єдина зоряна шлюпка, була готова до старту з мертвого корабля. Вони разом обчислили рятівну траєкторію, що мала вивести десантника до Сонячної системи, втиснули в не пристосовану для далеких подорожей кабіну останній кисневий регенератор, змонтували анабіотичну установку. Вони разом зробили все можливе, здійснили майже нездійсненне, щоб жив один. Хто полетить?.. На кораблі вирішує капітан.

Xто?.. Поки готували ракету, другий пілот гнав геть це жорстоке запитання, він забув оте слово, викреслив з пам'яті, не існувало такого слова в людській мові. Четверо перенесли на десантник залишки пального — антиводню, демонтували з пасажирських кают зореплана вцілілі кисневі балони, дбайливо склали в рятівній ракеті стрічки мікрофільмів, зроблених протягом дев'яти бортових років експедиції (важко навіть уявити, що на Землі за цей час минуло близько шести століть!). Четверо працювали до нестями, щоб один з них ступив колись на зелену земну траву. І лише в ту хвилину, в ту невиправну мить, коли капітан наказав летіти Середі, другий пілот «Проліска» втратив себе назавжди…

«Пригадуй!» — вимагала Згадка, і він знову побачив себе в десантному відсіку зореплана. Крадькома підійшов до ракети, похапцем відкинув люк, озирнувся — і помітив штурмана Середу. Під поглядом штурмана обважніле тіло пілота зіщулилося, і втікачеві здалося, немов хтось інший, а не він сам, сказав його голосом: «Жити!..»

Середа дивився на другого пілота уважно й спокійно, наче перед його очима була не людина, а якась дивна річ, ще не бачена досі й тому незрозуміла з першого погляду. Він роздивлявся на цю річ хвилину, другу, потім, видно, втратив до неї інтерес, одвернувся, поволі відчинив герметичні двері десантного відсіку, промовив байдуже: «Живи».

А по тому у відсіку не залишилося людей. Ще деякий час там стовбичила чудернацька річ, одягнута в пілотський скафандр, потім її проковтнув люк десантної ракети, розчинилися шлюзи «Проліска» і викинули ракету разом з дивним вантажем у Простір. Усе інше зробили автомати: спрямували десантника на далеку невидиму ціль, увімкнули анігіляційний двигун і корегували ретельно обчислену траєкторію під час субсвітлового польоту до Сонячної системи. Ще чотириста років проминуло на Землі. «Тридцяте століття, юначе», — сказав лікар, коли пілот уперше розплющив очі. І одразу прийшла вона.

…Він лежав, розмовляючи із Згадкою всю цю безсонну ніч, і як кожної з трьохсот попередніх земних ночей, просив у неї знання, питав невблаганну: що має робити тепер? Але Згадка знала тільки минуле. Настав ранок, він вийшов надвір, кинув байдужий погляд на сонце, на засніжені маківки гірських вершин, побачив темну грозову хмару, яка швидко насувалася з півдня, подумав: «Буде дощ». І раптом, уперше за десять місяців після повернення, відчув пекучу тривогу, і це почуття було незвичне і приємне. «Буде дощ!» — прошепотів він ще раз, чомусь дивуючись, а тривога вже заполонила все його єство і чимраз дужчала, доки не залишила в мозку однієї могутньої думки, ще не відлитої у словах, та вже зрозумілої йому. Перші краплі, важкі й холодні, вдарили його з розмаху просто в лице. Дощ.

Півнеба затулила хмара — чорна, непривітна, гуркотлива. Спалахуючи блискавками, несла прохолоду й бадьорість, щедро зросила траву, рожеві пластикові дахи котеджів лікарні, срібну нитку шосе і його обличчя… як тисячу років тому.

Він скинув і пожбурив сорочку, звів голову до хмари, вигукнув якесь незрозуміле, забуте в глибині сторіч слово, крикнув щосили — і голос його пролунав над полониною, помчав далеко до гір, відбив од зелених схилів стонадцять уламків грому… Він сміявся й плакав. Чи то, може, важкі дощові краплі струменіли по схвильованому обличчю, збігали на груди, примушували плакати жадібні до вологі дерева, впритул наближаючи далекі гірські урвища, створюючи спокійний одноманітний шелест, підкреслено спокійний поміж вибухами грому.

Він упав на землю, в рясну зелену траву, притулився обличчям до вогких стебел і лежав довго й непорушно ніби боявся сполохати отой життєдайний шурхіт дощу Знову спалахнула блискавка, і знову прогриміло розгніване небо. «Пригадуй!» — зажадала Згадка. Але він уже знайшов відповідь.

Проглянуло сонце. Дощ ущух зненацька, як і почався, і тоді забриніла Земля. Він одразу впізнав її древній голос, лежав і слухав рідну планету, і вперше не помічав ворожнечі між Згадкою і буттям — наче і не було зовсім тисячолітнього кола, немов Земля зовсім не змінилася… «Тисяча років», — шепнула Згадка. А може, все це тільки сон, поряд з ним друзі, дома чекають мати й Таня, може й справді його життя почалося лише двадцять п'ять років тому, і ще десь безмежно далеко, за сотнями злив і блискавок, вкриються сріблом його скроні…

Безжальний голос Згадки, вдоволеної обіцянкою спокути, затих. Ніщо тепер не заперечувало права колишнього пілота на останній дощ. Вдячний, він підвівся й побрів вологою, вище колін, травою до людей.

* * *

— А що саме вас цікавить? — спитав координатор. — Наш музей надто великий, щоб оглянути його за один день. Певно, ви вперше тут?.. — І, діставши ствердну відповідь, щиро зрадів. — Це чудово! Я з великим задоволенням покажу вам наше господарство. Якщо, звичайно, маєте вільний час. О, ви не пожалкуєте! Знаєте що, давайте почнемо огляд з останніх експонатів, поступово перейдемо до древніших і закінчимо екскурсію першими зорельотами сивої давнини — так, розумієте, особливо виразно видно процес технічної еволюції людства. Звичайно, більшість експонатів — лише копії, але є й оригінальні конструкції і навіть…

Координаторові, мабуть, не часто доводилося показувати музей людям, які приходили сюди вперше. Цей симпатичний відвідувач, одразу вирішив координатор, належить відтепер йому, бо видно з усього — не пошкодує часу на огляд експозиції. Тож люб'язний гід запросив гостя до невеличкого двомісного кара, і екскурсія розпочалася.

— Зараз ми оглянемо останні досягнення технічної думки людства, — пояснив координатор. — Зверніть увагу, ми підходимо до міжгалактичного лайнера. Так-так, це він, його всі одразу впізнають. Як бачите, за розмірами він не дуже великий, зате переводить у псі-поле майже вісімдесят відсотків власної маси. Радіус дії практично необмежений, повністю виключений релятивістський ефект гальмування часу, що властиве досвітловим швидкостям. Миттєвий прокол Простору — і стійка матеріалізація в наперед визначених координатах. Майже вісімдесят відсотків власної маси!.. Зверніть увагу… — Координатора ніби прорвало, він щедро сипав цифрами, назвами, примусив кар кружляти навколо мислеподібного корабля, потім злетів мало не до хмар, щоб відвідувач здаля помилувався стрункою конструкцією…

«Люди, люди», — подумав відвідувач.

— Пробачте, я хотів би сьогодні оглянути експонати перших космічних кораблів, сиву давнину, як ви кажете.

Координатор розгублено кліпнув очима і з видимим жалем посадив кар на землю. Що ж, зрозуміло, слухати про те, що відомо кожному школяреві, не так уже й цікаво, як йому, координаторові, здавалося. Але можна провести й тематичний огляд. Отже, відвідувача цікавить дитинство космоплавання? Тоді вони почнуть із перших непілотованих супутників, щоправда, все це копії… Теж ні? Відвідувач хоче бачити зореплани кінця двадцятого століття? Тоді не треба гаяти часу. Це теж вельми цікава тема…

І легкий кар помчав повз велетенські могутні споруди в двадцяте століття.

Титанічне бетонне поле, наїжачене сріблястими голками ракет, заставлене бубликами-тороїдами космічних станцій, химерними, але доцільними витворами людського розуму багатьох поколінь, проносилося під прозорим каром, а мовчазний відвідувач наче шукав чогось, не затримуючи погляду на жодному експонаті довше однієї-двох секунд. Нарешті він торкнув координатора за плече, якось дивно й хрипко проказав:

— Зупиніться! Тут…

Координатор посадив кар біля гігантського білого олівця і схвально закивав головою:

— Цілком правильно. Двадцяте століття. Третя зоряна. Космоплан «Пролісок», копія. Капітан Віктор Рибалко, штурман Іван Середа, екіпаж тридцять шість чоловік. Гадають, що всі вони загинули. Єдиний член екіпажу, який врятувався на автономній десантній ракеті, не може дати допоміжної інформації, бо втратив пам'ять — наслідок амнезії після клінічної смерті в анабіозному пристрої. Технічні відомості космоплана: маса шістдесят кілотонн, максимальна швидкість на три мільйонних відсотка нижча за «С», релятивістський ефект…

— Я… я знаю, читав, — сказав відвідувач і вийшов із кара. Підбіг до зореплана, поклав долоні на світлий титановий корпус і одразу відсмикнув руки. Потім знову вмостився поряд з координатором, попросив продовжити огляд. Слухав він не дуже уважно, але координатор того не помічав, задоволений, що може, нарешті, грунтовно ознайомити відвідувача з темою екскурсії. Тільки один раз перебив відвідувач свого старанного гіда — коли кар підійшов до невеликої десантної ракети. «Десантна анігіляційна ракета, — не вгавав координатор, — бортовий інвентар космопланів типу «Пролісок», екіпаж — одна людина, радіус дії…»

— Це копія?

— Ні, це оригінал, експонат встановлено зовсім недавно, після повної всебічної реставрації. Можливо, ви пригадуєте, близько року тому саме цю ракету зняли з непідотованої транссистемної орбіти, її автомати подавали сигнали нещастя. Там був космонавт, я вже казав вам про нього — єдиний з «Проліска»… Мертвий. Але наші лікарі повернули йому життя, і тепер він, кажуть, лікується десь у Карпатах…

— Так, я дещо чув про цей випадок. Ви не дозволили б мені оглянути ракету зсередини?

— Будь ласка, будь ласка! А якщо ви хочете докладніше ознайомитися з конструкцією, я негайно викличу сюди фахівця по двадцятому століттю.

— Дякую, я не маю наміру вивчати ракету детально.

Вони зайшли в ракету через відчинений гермоблок.

— Герметизація працює?

— Так, звичайно, я ж казав: ракету повністю реставровано.

Відвідувач, випередивши здивованого гіда, звично забрався в пілотське крісло, увімкнув пульт.

— Обережніше! — зойкнув координатор перелякано. — Це ж вам не копія!

Відвідувач упевнено дивився на прилади, мозок його чітко реєстрував складну їхню поведінку: «Антиводень — нормальний запас, кисень — повні балони, біомаса — років на вісім, регенераційна система — норма…»

— Не бійтеся, — сказав він координаторові. — Я за фахом — космонавт, і нічого не зіпсую.

— Ага-а-а… — заспокоївся координатор.

Відвідувач вимкнув пульт. Вони вийшли з ракети, посідали в екскурсійний кар, і гість попросив відвезти його до виходу з музею.

— То ви не хочете продовжити огляд?.. — розчаровано спитав координатор.

— Велике вам спасибі. Іншим разом, я дуже поспішаю.

Було зовсім темно, але він посадив кар точно біля десантної ракети, заліз через відчинений люк усередину, звично відчинив шафу і за хвилину надів скафандр. «Не забув», — усміхнувся. Потім увімкнув герметизаційну систему, пульт керування. Збігали хвилини, ледь чутно клацав барієвий еталон часу.

— Усе гаразд! — промовив він уголос, і ввімкнений кіберштурман, сприйнявши ці слова, як запитання, чітким голосом відповів:

— Системи десантної ракети «Пролісок-Б» працюють нормально.

— Кругова орбіта, — наказав він кіберові. — Ешелон дві тисячі кілометрів, кут нахилу нуль.

— Прийнято. — Голос кібера був байдужий.

За хвилину-другу блимнула червона стрілка на пульті: потрібні розрахунки навколоземної орбіти виконано.

— Старт!.. — майже крикнув він.

Десантна ракета підстрибнула на кількасот метрів, підкинута антигравітаційною катапультою, і одразу загули планетарні двигуни. Довгий вогненний хвіст проколов темряву й щез за хмарами. Потім загуркотіло небо, і все затихло.

Він не знав, скільки часу заберуть у нього приблизні розрахунки складної інерційної траєкторії, тому одразу почав обчислювати її, не чекаючи, доки почне діяти невагомість. Точність була йому ні до чого: однаково доведеться вносити корективи після виходу з району гравітаційної дії Сонця. Рука (він таки не забув професії!) звично кодувала на інтеграторі вхідні елементи транссистемної траєкторії, які він обчислив ще на Землі, після того дощу, і перш ніж замовкли планетарні двигуни, кіберштурман почав обробку навігаційної інформації.

«Траєкторія складна, кібер мусить поблимати індикаторами годин зо три, — знову всміхнувся він. — А все ж я швидко впорався з кодуванням! Тищенко нізащо не повірив би, а Середа — той тільки з принципу знайшов би мікроскопічну помилку. Авжеж… Чотириста років вони мертві, та промайне ще чотириста, поки летітиме «Пролісок-Б» у спресованому часі… А для мене мине близько чотирьох…»

У нього ні на мить не виникло сумніву: чи знайде він колись «Пролісок», чи потрапить взагалі в той далекий зоряний район Галактики. Він знав — потрапить і знайде, тому що мав загинути разом з товаришами ще чотириста років тому.

І коли, нарешті, завібрував корпус десантника під ударами анігіляційного двигуна, він розплющив втомлені очі і анітрохи не здивувався, побачивши в тісній одномісній кабіні трьох товаришів з «Проліска». Він радісно прийняв могутнє рукостискання капітана, довго не випускав теплої жорсткої долоні Тищенка, а штурман Середа, мовчазний, як завжди, поплескав його по плечу і щиро усміхнувся: «З поверненням, другий пілоте!»

— Ви ще прийдете, хлопці?.. — встиг запитати він космонавтів, перш ніж галюцинація розвіялась.

Двигун ракети гримів.

БРЕХУН

Запах майже невідчутний, якщо дивитися на них уважно. Дванадцять плескатих туб, чіткі кольорові наклейки: кармін, оранж, сієна, охра. Фарби. Та досить відвести погляд і подумати про щось інше… Зимовий ранок. Сонце. Сніг. Лижі. Вітер. Пильнуй, сміливцю, за тим пологим схилом — небезпечне урвище!.. І от потяглася з блискучої коробки тоненька цівка морозного запаху: холодно й кислувато пахне біла емаль. Замети, замети, засніжені схили, терпнуть від морозу щоки й пальці, люта завірюха засліпила очі… Не дивися на фарби!

Кімната. Все, як звичайно: м'яке світло, широкий учнівський стіл, на столі блискуча коробка — дванадцять кольорових туб. І пластиковий аркуш перед нею — недоторканий, чистий. І сухі пензлі.

Чуєте?.. Десь далеко шумить море. Ближче. Пружна вода підхопила засмагле тіло і — раз! — виштовхнула з розгону до неба. Над хвилями схилилися пальми… Терпкий, солоний запах — це блакитна туба. Все міцнішає сонячний, апельсиновий подих — так пахне тільки оранж…

Погляд на фарби — зникло море. Кімната, стіл, за столом — людина. Людині дев'ять років; на неї чекає море, її ждуть пригоди, небезпеки, снігові схили та буйно-зелений праліс. Але зараз час навчання.

— Отже, Федоре Васильовичу, на минулому занятті ми з вами завершили вивчення основ просторової композиції. Стандартна підготовча програма номер 522/4, складена з дев'ятнадцяти тематичних уроків, передбачала визначення індексу здібності до малярства. Гадаю, що вам, Федоре Васильовичу, буде цікаво дізнатися про кількісний вираз свого індексу, а також порівняти його з індексами інших вихованців вашої групи. Програма дає можливість зробити це за бажанням учня сьогодні, на підсумковому двадцятому уроці.

Автомат замовк. Сірий пластиковий ящик, схожий на тумбу сферовізора, терпляче ждав слів дев'ятирічного хлопчиська, щоб, одразу почувши їх, блискавично проаналізувати, звірити з відповідною учбовою програмою і відповісти — вичерпно, безпомилково, з бездоганною дикцією.

Хлоп'яче обличчя стривожене. Здібності. Місяць тому цей автомат провів з Федьком підсумкове заняття з кібернетичного конструювання. Федькова радість буяла: тоді його індекс був найвищий у групі. А по тому — заслужена винагорода! — право на подальше, незрівнянно цікавіше навчання у Живого вчителя. Це вже не нудний серійний ящик-педель!

— Звичайно… скажи. Тільки спочатку — які оцінки у Славка Богатирьова й Ганька Штаубе, а потім уже в мене… Ну, давай, кажи швидше!

У незворушній тиші підготовчого класу ледь чутно гудів автомат. Він не забарився з відповіддю — конструкція молектронного педагога була надійна.

— Будова вашої, Федоре Васильовичу, відповіді стилістично недосконала. Треба всіляко обмежувати вживання непотрібних, паразитарних слів у реченні, таких, як «ну», «давай» тощо. Щодо особистих індексів здібності або оцінок, як ви кажете, — то перелічую їх у тій послідовності, в якій ви просили. Учень Богатирьов Ростислав Іванович, група 3-в, дев'ять років, індекс здібності до малярства — п'ятсот сорок чотири і сімдесят шість сотих…

— Більше п'ятисот! Відтепер Славко навчатиметься малювати у Живого вчителя!..

— Так, здібності Ростислава Івановича перевищують середню норму. Можливо, в нього виявиться справжній талант художника. Але визначення талановитості вихованця не входить до компетенції машини. Далі. Штаубе Ганс-Петер, група 3-в, десять років, індекс здібності двісті сорок один рівно,

— Я так і знав. Ганько навіть пензля тримати як слід не навчився. Зате математика в нього — сімсот п'ятдесят!

— Гаращенко Федір Васильович, група 3-в, дев'ять років… Ваш індекс чотириста дев'яносто і три сотих.

Знову тиша в кімнаті. Хлопчиськові перехопило подих, лице схилилося до столу… А він же так любив малювати! І фарби, здавалося, корились йому… Солодкий полуничний подих — прощально запахла туба з карміном. Ні, вже не пахне. З посереднім індексом нічого й мріяти про навчання у Живого вчителя! Лише талановитим… Не треба. Мужчини не плачуть.

— Федоре Васильовичу, в підготовчій програмі з малювання є цікаве роз'яснення. Якщо учень не дібрав двох відсотків до перехідного індексу, йому надають можливість виправити оцінку останнім, двадцятим завданням. Тема завдання трохи ускладнена.

Мовчанка. Спливають хвилини: не плач, не плач, не плач…

— Що ж, Федоре Васильовичу, тоді дозвольте поздоровити вас із завершенням загальної підготовчої програми з малювання. Ви задовільно оволоділи начерком, основами побудови перспективи, технікою кольору і просторовою композицією. Певен, що ці знання згодяться вам у житті, коли працюватимете за основною професією. Гадаю, в майбутньому ви станете чудовим конструктором, адже з кібернетичного конструювання ваш індекс сімсот дев'ять.

Хвилини шкутильгали в безвість: не плач, не плач… Старий молектронний педель ще ждав чогось… І недаремно.

— Давай завдання! Я… я хочу малювати.

На стіл упала тека з аркушами сніжно-білого пластику — етюдник, слухняно лягли в коробку з фарбами пензлі, до кишенькового розміру склався мольберт.

— Це ваше право, Федоре Васильовичу. Малюнок кольоровий, композиція довільна, тема малюнка — рух.

— Рух?..

— Так. Завдання самостійне, пояснення до програми не входять. До побачення, Федоре Васильовичу.

* * *

Червоний купальник, стрімкий бронзовий силует над хвилями, білопінний слід позаду, — лижниця. Промайнула услід за катером і розтанула в блакиті. А онде ще один сміливець на водяних лижах. Наблизився, закрутив карколомного віража… і впав. Тільки бризки в голубінь! Гучний регіт катерників летить до берега: лізь-бо на сухе, невдахо!..

На кам'янистому березі — хлопчисько з етюдником. Аркуш цупкого пластику чистий, як полуденне небо. І пензлі сухі. Море жене в безмежжя хвилі, одну за одною; наздоганяючи їх, проносяться стрибучі скутери; ріжуть їх, бавлячись, швидкі лижі спортсменів. Море рухається, гомонить, живе. «Це ваше право, Федоре Васильовичу… Композиція довільна, тема малюнка — рух».

Хлоп'яча рука тверда і вправна. Тонкий графітовий стрижень наче прикипів до пальців: лінія, штрих, ще лінія — начерк… «Ви задовільно оволоділи основами побудови перспективи, просторовою композицією…» Ледь намічено дівочу постать. Дві риски чіткіші — лижі. А тепер потрібні пензлі. Фарби. Блакитна туба пахне морем. Чи, може, саме море пахне голубінню?..

Сонце — мандрівник, і мандри його одвічні: на захід. Позаду — ще один полудень, попереду — ще один вечір. І хвилі — мандрівниці. І хвилини.

Обличчя хлопчиська спітніло. Втомлена рука поклала пензля, недбало стерла з чола піт. Півгодини не дивитися на фарби.

Знову розкрито етюдник. Білий пластиковий аркуш, на ньому хвилі. Червоний купальник, бронзовий силует, пінистий слід позаду. Лижниця! Але… чому вона застигла незрушно на зелених хвилях — на кволих, несправжніх, намальованих хвилях?..

«Програмою передбачено визначення індексу здібності до малярства. Ваш індекс, Федоре Васильовичу…» Насуплені брови хлопчини раптом розправились, усміхнулися очі. Як же це він! Забув головне — вітер!.. Де найтонший, найобережніший пензель? Мазок, ще один, світна пляма розтерта на тремтливі золоті пасма, нестримний подих підхопив їх — і переможно розвіялося на льоту дівоче волосся. Дми, вітре!..

Але дівчина на малюнку навіть не поворухнулась. І пожмаканий пластиковий аркуш полетів у море. Те прийняло його, дбайливо розгорнуло і солоними поцілунками змило намальовані хвилі.

Розпечені груди сонця торкнулися гір: мандрівник поспішав. Така вже була його доля — залишати по собі сутінки спогадів, обіцяти світанок надії. Прощальні промені забарвили півсвіту в золоте. Поміж ервоним камінням чвалав хлопчисько з етюдником під пахвою. Останній промінець встиг зазирнути йому в обличчя — очі хлопчини були сумні.

Сумне було й море. Вітер затих, помандрувавши в інші краї за сонцем, і хвилі погойдувалися лише за мільйонолітньою звичкою. Спати, спати, спати… А саме море не спить ніколи: в буремну ніч скаржиться світові на вічне безсоння, в безвітряну — згадує й чекає. Море терпляче; ждати нового світанку єдину ніч, дев'ять років або вічність — хіба не однаково? Цікаво, чи прийде завтра той впертий хлопчина? Невже намальовані хвилі дорожчі йому за справжні? Він навіть не викупався за весь день, — море не образилося, ні, і все ж…

Як швидко плине час: ніч — секунда, століття — година… Рибалки — передвісники світанку, вже ріжуть гострими човнами тьмяну синь — тіло моря. Де тут відпочити… Ось вже й сонце, одвічний мандрівник, виринуло з-за небокраю і попливло вгору. А вітру все нема й нема, затримався десь. Гуляка. Завжди так: налетить нежданим забродою, схвилює, наобіцяє — і пропав. Вір після того вітрові! Хоч і спокійніше без нього… Ще й ці катери з лижниками — крають навпіл морський спокій. Море невразливе, вмить вигоює найглибші рани… але як на нього, то рибалки кращі.

Онде той хлопчина! Обережно поклав на камінь етюдника, зірвав сорочку, зупинився над водою — берег високий. Ах!.. На мить вигорбилася в бризках райдуга. Виринув, поплив — далеко. Сміливий. То які хвилі кращі — намальовані чи справжні?.. Виліз на берег, сміється, — змерз.

І море всміхнулося: нехай щастить тобі сьогодні.

…Червоний купальник, бронзовотіла дівоча постать на лижах, білопінний слід позаду… Як дивно пахнуть фарби! Хлоп'я вдивляється в малюнок, брови його насуплені: лижниця спинилася на заснулих хвилях — нерухома. Нежива.

Тонкий олівець починає все спочатку. Лінія, штрих, ще лінія — начерк. Тепер фарби. Блакитно-зелені хвилі й біла піна. Засмаглі, сильні ноги, розвітрене волосся… Карміновий купальник застиг над морем: вона не рухається!

Перепочинок?.. З розгону — в прохолодну синь! От вони де, справжні хвилі, - м'які, рухливі, живі. Бавлячись, підкидають легке тіло й тікають у далечінь. Наздоженеш одну, а вона вже інша. Море мінливе.

Берег, етюдник, олівець. А якщо?..

Відклав графітовий стрижень. Чистий аркуш. Жадібно шукає фарби пензель. Перший мазок — різкий, нетерплячий, навкіс, через увесь білий прямокутник. Другий — ласкавіший, м'якший. Кілька світлих плям. Тремтливий зеленкуватий фон — хвилі, а може, — хмари? Так! І вітер — біла емалева розсип із жорсткого пензля. Рвана жовтава смуга в глиб спіненого фону — слід. І раптом тонкий карміновий трикутник став вістрям поперед сліду, похитнувся, вагаючись, відхилився трохи — і полетів!.. Над ним невагома золота хмарина — пасмо волосся. Це вона, лижниця! Зник білий пластик — безмежне море жбурляє розгнівані хвилі, гуде над ними обурений вітер. І мчить нестримно червоний трикутник — уперед, за сонцем!

Обличчя?.. Не буває ж людини без обличчя. Ніжнішими стали рухи пензля, кілька дбайливих мазків — вималювався дівочий профіль. Але… як уповільнився рух!..

Ні, це заважає. Шалена швидкість не дає можливості розрізнити риси обличчя, потрібен тільки натяк. Під золотавим пасмом волосся — непевна мідно-гаряча пляма. Лице. Карміновий трикутник — струнка дівоча постать. Напружена бронзова лінія — руки. І розмитий пінистий слід. Вона летить!

…Море діждалося вечора, щоб відпочити під мовчазними зорями. Та поночі звідкілясь примчав вітрище, розбурхав заспані хвилі, обіцяв, обіцяв, обіцяв щось… І море повірило йому.

— Гаразд, Федоре Васильовичу. Покладіть завдання. Я перевірю його трохи згодом, коли проведу денний цикл занять з вихованцями першої групи — сьогодні у них контрольна з чистопису. Пригадуєте, нещодавно ви самі… Так, можна покласти сюди. Якщо індекс з малювання зміниться, я скажу вам про це завтра, на черговому уроці алфізики. Втім, покажіть малюнок — цікаво, який ви обрали сюжет.

Над сірою панеллю автомата, там, де змонтовано очі-об'єктиви, видно три напівстерті чорні літери: УМП. Це було не ім'я, швидше означало професію, проте люди здавна звали Універсального Молектронного Педагога просто Умпом. Старенький кібернетичний педель уже років тридцять вів навчальні програми трирічного підготовчого класу і знав людей (як мислив своїм механічним мозком) досить добре. Знав їхні звички, можливості, помилки, вдачу. Щоправда, раз у раз якийсь з них ставив Умпа перед новою несподіванкою (люди завжди ставлять машину перед несподіванками; машина людей — ніколи), проте багаторічний досвід й містка молектронна пам'ять автомата допомагали йому виходити із скрутного становища. Минали роки, і з часом несподіваних ситуацій ставало все менше — пам'ять, вміщена у двох мільярдах клітин молектронного мозку, за лічені секунди підказувала Умпові всі потрібні відомості: коли подібна ситуація виникала раніше, за яких обставин і що з того виходило. Але тепер, розглядаючи малюнок дев'ятирічного хлопчиська, досвідчений Умп розгубився.

— Що це?.. Е-е… Пробачте, Федоре Васильовичу, в кімнаті трохи темно, мені важко розрізняти фарби… Ви не заперечите, якщо я увімкну додаткове освітлення?.. Куди ж ви, Федоре Васильовичу? У нас ще є час — заняття з першою групою розпочнуться лише за сорок шість хвилин…

Тонкий карміновий трикутник, золотава пляма над ним, спінена смуга позаду. І непевний зеленкуватий фон, наче розвіяні космопланом хмари… Умп мовчав, а мозок його гарячково відшукував на полицях пам'яті подібну ситуацію: аналогія повинна бути неодмінно, адже історія людської культури налічує кілька тисячоліть… І Умп знайшов цю аналогію.

— Цікаво, цікаво, Федоре Васильовичу… Ну, а як же ви самі визначаєте сюжет своєї композиції? — спантеличений Умп помітив, що вимовив ненароком заборонене усіма програмами слівце «ну», та вже було пізно.

— Лижниця. Хіба цього не видно одразу?

— Так, так… але…

— Ти й справді не бачиш її? Адже вона рухається, мчить! І хвилі теж.

— Коли уявити… — Умп замовк надовго, а це вже було непедагогічно. Авторитет викладача, нехай механічного — перш за все. Пам'ять встигла підказати Умпові потрібні слова саме в ту мить, коли пауза погрожувала зруйнувати принцип номер один — безсумнівну ерудицію ментора, ретельно запрограмовану в його мозку.

— Розумієте, Федоре Васильовичу, тему завдання — рух — відтворено… непогано. Думаю, навіть чудово, бо цей випадок… пробачте, цей ваш малюнок, здається мені, прояв таланту. Втім, визначення талановитості поза компетенцією машини. Щодо іншого… стиль і техніка виконання композиції не відповідають загальновживаним у нашому, тобто вашому, людському суспільстві.

— Чому?

— Дуже давно, років триста тому, історія малярства переживала кризу. Двадцяте століття, ранній початок технологічної ери. Кризи тоді були річ звичайна — і суспільні, і природознавчі, і мистецькі. Частина митців відійшла від традиційного напрямку в живописі і знайшла інші шляхи, які здавалися їй прогресивними, революційними. Називаючи свої угруповання по-різному, вони, проте, творили за однією загальною схемою — самовиразом світу підсвідомого. Таке мистецтво заперечувало служіння суспільству, існувало саме для себе. Стиль вашої композиції, Федоре Васильовичу, дуже нагадує мені… Втім, це вам нічого не скаже. На жаль, у тих, давніх митців так званого авангарду, справжні, талановиті твори були виключною меншістю. Переважали тисячі безсоромних підробок. І з часом довелося відмовитися од цього шляху.

— Я зрозумів одне: ти вважаєш, що мій малюнок — теж підробка…

— Аж ніяк, Федоре Васильовичу, хоча зараз саме той випадок, коли я волів би краще не бачити вашого малюнка.

— Але ж вона рухається, лижниця!

— Так… можливо. Це вирішить тільки людина. Хвилину тому я сповістив про ваш малюнок, і зараз сюди зайде черговий Живий вчитель.

Тихо розчинилися пелюстки дверей, пропустивши до кімнати стрункого посивілого чоловіка. Приязно усміхнувшись хлопчині, вчитель наблизився до столу, сів у м'яке крісло.

— Здрастуй, Федько. Сьогодні чудовий день! А чому ти не пішов на пляж? Заняття вашої групи завтра з восьмої години.

— Лижниця…

— Яка лижниця, що у вас тут скоїлося? — це вже до Умпа.

Автомат відповів не гаючись.

— Учень Гаращенко, група 3-в, виконав додаткове двадцяте завдання з малювання. Тема перехідна — рух. Подивіться, Іване Петровичу, вмикаю сонячне освітлення. Доповідає УМП-6-12071.

Автомати повторюють слова людей, вивчаючи їх з книжок, програм та розмов. А потім люди повторюють слова автоматів.

— Що це?.. — спитав вчитель, з хвилину роздивляючись аркуш пластику.

Червоний трикутник на малюнку аж тріпотів від швидкості у світлі сонячних ламп — хлопчина бачив це виразно. Можливо, те саме бачив і Умп.

— Лижниця. Біжить по хвилях… — І раптом хлопець зрозумів: Іван Петрович не бачить її.

— Що це таке? — повторив Іван Петрович, звертаючись до Умпа.

Кібернетичний педель слухняно заторохкотів.

— Малюнок символічно зображує дівчину-спортсменку на водяних лижах. Стиль і техніка виконання майже збігаються з манерою письма експресіоністів початку двадцятого століття. Призначений для індивідуального сприймання… я так гадаю.

— Отой трикутник — дівчина? А де ж її руки, ноги, лице?

— Вона мчить так швидко… Я малював її два дні, а вона все не рухалася…

— Не кажи дурниць, Федоре. Хіба може бути людина без обличчя? Подумай.

— Ви придивіться уважніше… вона мчить!

— Хто це — вона? Тут нікого немає. Що це за малярство? Справжнє мистецтво повинно бути чистим, прозорим, зрозумілим кожному з першого погляду. І чесним насамперед. А тут що? Кілька невиразних плям та непевних ліній… І ще якась жовта смуга. Вони нічого не означають. Анічогісінько! То про який же рух можна вести розмову? Де він? Що саме має рухатися?..

Хлопчисько перевів погляд на свій малюнок — і, вражений, застиг. Сталося диво. Дівчина-лижниця враз спинилася, вмить позасинали хвилі, щез безслідно рвучкий вітер — як і не було його.

А вчитель усе говорив, і кожне його нове слово стирало з незрушного відтепер малюнка чимраз більше кольорів, світла, мрії… На очах у хлопчини зникло дівоче обличчя, розтанули напружені руки, потонули під хвилями лижі. І самі хвилі злилися в зеленкувату нерухому масу, яка забруднила чистий пластиковий аркуш…

— Тепер ти розумієш, Федоре, що я кажу правду? Послухай-но Умпа, він скаже те саме.

Умп мовчав.

— Ну!.. — звелів Іван Петрович.

— Я вже старий… — промурмотів автомат. Куди й поділася бездоганна дикція механічного викладача. — Вона… — автомат хрипів, — вона рухається, лижниця!

На цей раз Умп замовк остаточно.

— Ага… Виходить, це ти навчив його таких нісенітниць. — Голос учителя був майже спокійний, лише примружені очі виказували гнів. — Старий брехун!.. Давно треба замінити це опудало новішою моделлю. Усе панькалися — авжеж, ветеран. Піде на демонтаж!

І тверда вчителева рука вимкнула на Умпових грудях тумблер блоку життєздатності.

Забруднений зеленкуватими плямами пластиковий аркуш лежав перед дев'ятирічним хлопчиськом. Червоний трикутник прив'яв, розплився серед колишніх хвиль — плаский, незрушний силует. Недавно він означав… Що ж… не треба. Мужчини не плачуть.

ЧОТИРИ КОВТКИ ТЮТЮНОВОГО ДИМУ

Усміхалася Яна щиро, і глузливі бісики в очах тоді на мить яскравішали. А коли зникали, лишалася синя безодня під темними віями, безхмарна синя безодня — увага, спокій чи одверта байдужість. Але мить спливала, і невдовзі грайлинки-бісики з'являлися знову в бентежному погляді.

— Дякую, Борю.

Яна обережно розгорнула целофан, гілочка мімози ледь торкнулася губ, така ж мінлива, як і усмішка дівчини.

— От і весна, — сказала Яна. — Швидко…

Лозовий сяяв, як нова копійка.

— А ще лежить тобі, голубонько, дальня дорога. І казенний атемпороїд з трефовим інтересом. Позолоти ручку, яхонтова. — Він поглянув на годинника. — Маємо ще дві години. Знаєте, хлопці, - обернувся до нас з Тищенком, — є новина. Дуже важлива інформація, потребує зосередженості. Павлику, розбуди Тищенка! Дякую. Так от, переважна більшість співробітників нашого багатотисячного колективу вважає… - Борис витримав ефектну паузу, — що наша Яна — найчарівніший темпфізик Галактики!

— Неймовірний, жалюгідний лестун! — засміялася дівчина.

Я охоче погодився з Лозовим, і ми разом з ним спробували розвинути цю гіпотезу далі. Тим часом Яна вийняла люстерко — адже кожна гіпотеза потребує ретельної перевірки. Борис Лозовий розповів нам ще кілька повчальних історій з власного досвіду (він завжди розказував цікаві випадки тільки з власного досвіду). Ми поглузували з його вигадок, і напруження, з яким усі очікували експерименту, непомітно розвіялося. Один тільки Тищенко мовчав. Але ми давно звикли до цього. Він був неговіркий.

— Це… правда, — раптом якось недоречно сказав Тищенко.

— Що правда? — не второпав я. — Оті Борисові побрехеньки з щасливим кінцем?

Однак Лозовий зрозумів його одразу. Чомусь розмова наша урвалася. Ми мовчки дивилися на Тищенка, а той — собі під ноги.

— Лишилася рівно година. Час вирушати, хлопці.

Яна вимовила ці слова просто, наче йшлося про недільну прогулянку за місто. Підвівшись, Тищенко квапливо попрямував до дверей, я за ним услід. Яна востаннє зазирнула в люстерко.

— Стривайте! — спинив нас Лозовий. — Хіба не знаєте — перед дорогою годиться хвилинку посидіти, на щастя.

Ми мовчки сіли, чотири кумедні постаті в прозорих скафандрах з відкритими шоломами. Перед далекою дорогою треба посидіти хвилину. На щастя.

* * *

Директор викликав мене, пригадую, на початку робочого дня. Весь тиждень до того на нас сипалися самі неприємності. Спершу вийшов з ладу старенький лабораторний інтегратор, і Яна з Тищенком по черзі бігали з третього поверху на одинадцятий (ліфт, звичайно, не працював), щоб обчислити кожне дріб'язкове рівняння. Відтоді, невідомо з якої причини, порушився вакуум системи акумуляційного блока, й за півдоби зник, теж невідомо куди, майже місячний запас протоенергії. Навіть врівноважений Тищенко вилаявся крізь зуби. Не дивно, що я сприйняв виклик Секеча як нову халепу в низці неприємностей.

У директорському кабінеті панував академічний присмерк. Секеч підвівся, ми досить стримано привіталися. Директор не квапився. І я вирішив розпочати атаку перший.

— Кат її зна, куди вона, клята, поділася! Ніякісінької причини порушення акумуляції — і от маєш. Просто чаклунство якесь…

— Ви про що? — кашлянув Секеч. Хитро мружачись, він добув цигарки.

Я мав на увазі загадковий випадок зникнення запасу протоенергії (справді, куди вона могла щезнути?). Єхидний дідуган, звичайно, розумів мене чудово.

— Прошу, е-е… Павле Васильовичу. — Директор простягнув до мене портсигар, але на півдорозі одвів руку. — Пробачте, ви ж не курите. Щаслива людина! А я от закурю, з вашого дозволу.

Дідуган полюбляв такі вибрики — знав же, що я завзятий курій. Однак це непогана прикмета. Скидалося на те, що чергової догани сьогодні не буде.

— Павле Васильовичу, — пихкав цигарковим димом Секеч, — є можливість, е-е… підсилити вашу групу. Зараз познайомлю вас з новим співробітником.

До кімнати зайшов високий молодик, чемно вклонився з порога. Обличчя гостя видалося мені знайомим.

— Павло Васильович Савченко, виконує обов'язки керівника Т-групи, — відрекомендував мене Секач. — Лозовий Борис… е-е…

— Митрофанович, — білозубо всміхнувся гість.

— Рідкісне ім'я… Борис Митрофанович — темпфізик, працюватиме в нашому інституті, очолить вашу групу.

Гість міцно потис мені руку.

Я чув це прізвище і тепер намагався пригадати, де саме.

— Пробачте, ви, здається, брали участь в експериментах Лонжемю?..

— Ви непомиляєтесь. Був такий гріх.

— Познайомилися? Ну от і чудово, — перебив нас Секеч. — Беріться до роботи. Павло Васильович проведе вас до лабораторії.

— Гаразд, Павле, ходімо. Покажеш мені колиску античасу. — Обернувшись до директора, Борис махнув рукою. — Привіт колегам!

Секеч аж сіпнувся від такої зухвалості.

Лозовий сподобався мені одразу, і ми одразу ж непомітно перейшли на «ти». Яна подарувала йому найчарівнішу з своїх усмішок. Навіть Тищенко спромігся зв'язати кілька ввічливих слів, підвівши голову над аркушами з обчисленнями.

Лозовий швидко оглянув лабораторію, потім підійшов до Тищенка, зазирнув у списаний стовпчиками цифр аркуш.

— Що це ви робите? — здивувався. — Спонтанний ефект підраховуєте, чи що?.. Це ж справа машини.

— Інтегратор, — буркнув Тищенко.

— Вийшов з ладу інтегратор, — пояснила Яна.

Лозовий попрямував до блискучої чорної шафи з безліччю тумблерів, увімкнув енергію. Інтегратор погрозливо загарчав.

— Ну-ну, не сварись. Зараз встановимо, яка в тебе хвороба.

Він заклав у перфоратор чисту картку, набрав простеньку комбінацію — перемножити два на два. Інтегратор охоче проковтнув перфокартку, хвилину тяжко, з придихом гудів і нарешті виплюнув стрічку з відповіддю. Індикатори на його панелі переможно блимали.

— Шістсот сімнадцять і три тисячних, — прочитав здивований Лозовий. Постукав співчутливо по лакованій кришці обчислювача. — Воно й справді звихнулося. Де в цьому храмі чистої науки можна знайти паяльник?

Він скинув піджак, з непідробним задоволенням засукав рукава білосніжної сорочки, запасся тестером, викруткою, паяльником і непохитним терпінням. Годин зо три копирсався в мікромодульних нутрощах інтегратора, доки той не капітулював.

Тищенко поглянув на Лозового з повагою. А я полегшено зітхнув. Низка неприємностей перервалася.

— Хвилина минула, — промовила Яна.

Зачинилися двері, і рожевий автобус рушив за місто, лишаючи позаду Хрещатик, гомін розмаїтого натовпу та пухнасті вербові котики в дівочих руках. Був березень, час вербових котиків.

Величне древнє місто проводжало рожевий автобус байдужими поглядами вікон, безмежною блакиттю весняного неба. І зовсім химерною здавалася думка, що лише за півгодини все це на довгі століття зникне для нас чотирьох. Не існуватиме над Славутичем закутого в асфальт міста: Кий, Щек і Хорив уже заснують його, а Володимир Красне Сонечко ще не встигне освятити. Замовкне сміх дівчат-городянок з пухнастими котиками в руках: вони мають народитися через десять століть. Та й самі ці вербові гілочки розквітнуть за тисячу років… Дивна була Думка.

— Насолоджуюся! — порушив тишу Лозовий. — Уявив собі пісне обличчя Секеча й зрадів, що не бачитиму його принаймні тисячоліття. Варт мандрувати в минуле хоча б заради цього!

Він жартував, звичайно. Він був жартівник, талановитий темпфізик Борис Лозовий…

Одного липневого вечора Лозовий запросив нас на концерт Борщагова, молодого віртуоза скрипаля. Яна радісно ахнула, побачивши чотири квитки в Борисових руках (як він добув їх, лишилося таємницею). Тищенко, як завжди, огинався.

— Я знаю, — сказав Борис, — знаю достеменно, що ти помреш. Навіть знаю місце, де це станеться. Ти віддаси богові душу біля інтегратора, серед співчутливого мовчання рідних довідників і формул. На жаль, співробітники не бачитимуть твоєї смерті, бо саме в цей час поїдуть на пляж. Але присягаюся, — Борис урочисто звів вгору руки, — невігласом ти не загинеш!

Він умовив-таки Тищенка.

Музику я ніколи не розумів до ладу. Проте блискуче виконання митцем першої частини концерту по-справжньому захопило мене. Трохи дратувало світлове супроводження, яке саме стало модним. Можливо, воно мало підкреслювати ритми чарівних мелодій, але гра віртуоза здавалася мені такою викінченою, досконалою, що додавати оце кольорове миготіння було не варт. Лозовий слухав дуже уважно. А Яна забула про все. Я скоса поглянув на неї — вона сиділа поруч і водночас безмежно далеко, в якомусь своєму незвичайному, чарівному світі. Схилене обличчя, нервово стиснені пальці, напівзаплющені очі, затамований подих… Вона була прекрасна, Яна.

В антракті Борис потягнув нас до буфету. Тищенко очманіло тупцяв позаду, наштовхуючись на людей. Певно, був ще в полоні музики…

— Прокинься, професоре! — підштовхнув його Лозовий.

Ми посідали за столик, встромили ложечки в духмяне морозиво. Борис вправно відкоркував пляшку холодного як лід і від того ще терпкішого «Мукузані». Тищенко пити не став.

— Ну що, подобається тобі Борщагов, схимнику?

— А він математик. Ти розумієш, Борисе, справжній математик! Ця бездоганна точність, злиття настрою з кожним звуком… Схоже на нескінченний числовий ряд. Мені здалося навіть…

— О Метагалактико! Щиро вітаю, мій бідний друже! Ось тепер можеш із чистою совістю помирати біля рідного інтегратора. На здоров'ячко. Але спершу скажи, чоловіче, при чому тут математика? Мистецтво! Почуття! Це ж аритмія, порушення фону, ритму, закономірності, формули, якщо хочеш.

— Не згоден. Просто у нього власний ритм, мінлива й гнучка формула виконання. Хіба це не вищий розрахунок?

— Примітивно. Імпровізація — от головне! Адже Борщагов саме заперечує формулу. Заперечує!

— Зачекай, ти не збагнув моєї думки. Можливо, я погано розуміюся на музиці…

— Авжеж!

— Розпрягайте, хлопці, коні, - всміхнулася Яна. — Третій дзвінок. Ходімо краще до залу.

— Смак треба мати, голубе, — сказав Лозовий, підвівшись. Маленька крихта морозива впала на столик, він вийняв сліпуче білу хусточку, недбалим рухом витер краплю. — Смак до прекрасного в житті. Хороша музика, вродлива жінка, гарний одяг, цікава робота… Для тебе існує тільки останнє. Ось перед тобою чарівна дівчина — пробач, Яно, я говоритиму компліменти. Так, чарівна дівчина, а що ти про неї знаєш? Що вона твій співробітник, товариш по роботі, темпфізик непоганий… і все. Ти, мабуть, не сказав би, якого кольору в неї очі, в якому вбранні вона прийшла на концерт. Поглянь на себе. Ти надів безглузду строкато-зелену краватку до жовтої сорочки. Яєчня з цибулею. І тобі байдуже. Математика! А жити коли?

— Борисе, перестань зараз же! — Яна гнівно насупила брови, де й подівся той чарівливий мрійний погляд, коли геніальний скрипаль примусив нас забути чи, може, згадати про все на світі.

— Пробач, я пожартував. І все ж… Несмак, друже, — це вже від природи. Ти в цьому не винен. Співчуваю.

Другий відділ концерту ми слухали втрьох — Тищенкове місце порожнювало. І гра Борщагова вже не хвилювала мене, як спочатку. Я майже не чув музики.

Ми вийшли з автобуса, чотири постаті в прозорих скафандрах з відкритими шоломами, і стали поряд навпроти сонця. Атемпороїд — наш корабель античасу — височів за кілька кроків. Націлений голками випромінювачів у небо, він скидався на велетенського сполоханого їжака.

Тищенко щільно закрив шолом.

— Не гаймо часу, — пролунав у навушниках його голос, — за кілька хвилин починаємо експеримент. Павлові ще треба перевірити настройку керування.

У колючому боці атемпороїда з'явився прямокутний отвір — корабель запрошував у дорогу. Урочистості першовідкриття чомусь не відчувалося зовсім, у голові бриніла безглузда дитяча лічилка: «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом. Лис і каже їжаку…» От причепилося», — майнуло в думці.

— Їдьмо, хлопчики, — тихо промовила Яна.

— Заждіть-но трохи. — Лозовий гарячково нишпорив по кишенях скафандра. — Не можу без огиди дивитися на оце страховисько. І навіщо ми вигадали його, таке незграбне? — Він знайшов, нарешті, цигарки, знову поліз у кишеню. — Павлику, дай сірники, десь загубив свої.

Я подав Борисові запальничку.

— Не можна гаятись, лишилося шість хвилин. Борисе, ми порушуємо програму, — ще раз пролунав у навушниках Тищенків голос.

Лозовий не кваплячись клацнув запальничкою й жадібно, смакуючи затягнувся.

— Велике діло програма, я сам її складав, — видихнув він дим і плямкнув губами од насолоди. — Уявити важко, що я не можу закурити рівно тисячу років!

— Експеримент триватиме всього чверть години.

— Дякую, друже. Знаєш, хто ти? — Лозовий поплескав Тищенка по плечу. — Ти недбало запрограмований робот. Ти — правило без жодного винятку. Тобі ніколи не збагнути смаку маленьких утіх життя, нудна ти моя формуло!

Борис затягнувся вдруге — повільно, примруживши очі. Він добре вмів смакувати їх, ці маленькі втіхи життя. Довго не видихав диму. Потім пожбурив цигарку й закрив шолом.

— Усе. Два ковтки. Лізьмо в їжака.

Прямокутний отвір проковтнув нас і щез. Я став до пульта, увімкнув керування. Яскраво засвітилися екрани. Поклавши долоні на біоприймач, я подав кілька уявних команд, і жовта синусоїда на екрані настройки услід за моєю думкою змінила форму, витяглась, підкоряючись безмовному наказу, і знову застигла в чеканні. Біокерування працювало нормально.

Темпозиметр відлічував земний час. Було п'ятдесят вісім на дванадцяту, двадцять шосте березня, тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік. За дві хвилини я накажу старт. Увімкнеться акумуляційний блок, злива протоенергії рине до антен-випромінювачів, навколо атемпороїда спалахне невидиме потужне поле античасу, і ми зробимо неймовірний стрибок. На тисячу років у минуле.

— Приготуйсь!..

Яна всміхнулася мені, і глузливі бісики в її очах спалахнули на мить яскравіше. «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом…»

— Старт!

Був сліпучий морок, і чорна ніч тривала десять століть, і тисячу років гриміла дзвінка тиша.

* * *

Людина розкраяла землю і поховала в неї зернини, одну по одній. Пождала, поки вистигне колосся, зібрала врожай і дала поживу іншим: матері, жінці, дітям. Земля потребувала уважних рук і тому дарувала людині любов. Народжувалися діти, щоб краяти землю, а щедра земля віддячувала їм хлібом, щоб народжувалися діти. І так було завжди.

Стояв березневий день дев'ятсот сімдесят четвертого року, подекуди білими шматками ще лежав сніг, але весняне сонце вже панувало на землі.

Двоє йшли назустріч — юнак і дівчина. Ось вони зупинилися і застигли — дві стрункі постаті на тлі одвічного неба. Землею простувала любов.

— Вони не бачать нас, Павлику! — прошепотіла Яна.

— Так і повинно бути, — відповів я. — Вони не можуть побачити атемпороїда, бо ми існуємо в несумірних координатах часу.

Атемпороїд повільно плив над лісовою галявиною, наближаючись до людей. Я зупинив його рух.

Ми здійснили стрибок у часі, наївно сподіваючись побачити на власні очі історію, підсвідомо вкладаючи в це поняття звичні свої уявлення: тисячолітній часопис людства — це насамперед війни, походи, революції. Це химеричне сяйво нікчемних і великих імператорів. Це зруйновані міста й відбудовані фортеці. Війни тридцятилітні, столітні, революції і знову — війни… офіційні щаблі історії. Вони закарбовані в камені й бронзі, старанно виписані на пергаментах, чітко віддруковані на найкращому папері. А поміж ними загубилися роки людської праці й любові. Про них мало пишуть у шкільних підручниках, хоч більшість часу людство віддавало саме роботі й коханню… І так було завжди.

Двоє побігли лісовою галявиною — навздогін сонцю, промчали крізь атемпороїд і крізь нас, перемовляючись, і знову спинилися, стрункі й прекрасні. Дівчина усміхалася, схиливши голівку на груди юнакові, а той палко шепотів їй якісь прості вічні слова, певне, саме ті, що не увійшли до підручників історії.

Він підняв її на руки й поніс, легко, мов пісню, і дівчина обвила мужню шию, притулилася щасливим обличчям до його плеча. І ліс розступився перед ними; і сховав їхнє щастя у вдячному присмерку. Був березень.

Я скерував атемпороїд у протилежному напрямі. Час нашої першої зустрічі з Історією наближався до кінця.

Велетенський їжак, скоряючись моїй думці, зробив прощальне коло над галявиною, потім нечутно спустився на землю, не лишаючи найменшого сліду на ніздрюватих почорнілих клаптях березневого снігу.

— Приготуйсь!

Тисяча років пролетить крізь нас за мить. Промчать весни і праця, війни й кохання. Виникнуть міста, заводи, машини. Народяться нові люди…

— Старт!

Але нічого не змінилося. Була лісова галявина, і сонце, і ліс, і шматки березневого снігу. Йшов дев'ятсот сімдесят четвертий рік.

Я міцно стиснув у долонях біоприймач:

— Старт!.. Старт!..

Час не скорявся атемпороїду. Червона стрілка темпозиметра застигла на місці, відлічуючи не століття, а тільки хвилини.

— Старт!

Поряд почулося хрипке незнайоме дихання. Лозовий, пригнувшись до пульта, блідий як сніг, шепотів щось незрозуміле. «Енергія…» — врешті розібрав я й поглянув на лічильник. Тоскно похолонуло в грудях, очі заслав морок. Попереду бачив тільки стрілку лічильника протоенергії. Енергія зникала. Зникала невідомо куди. Лишилося не більше третини початкового запасу.

— Усе. Це кінець, — сказав Лозовий. — Ми не спроможні здійснити зворотний стрибок у часі. Це кінець.

Він застиг у кріслі, обличчя його знову було спокійне, але широко відкриті очі не бачили нічого, крім жовтої стрілки.

У тиші збігали хвилини, звичайні, буденні хвилини — шістдесят земних секунд кожна. А попереду чекали інші — п'ятсот двадцять п'ять мільйонів повільних хвилин, тисяча років чужого життя.

Лозовий не зводив погляду з лічильника.

— За дві години, — дивний голос наче не належав йому, нібито вони існували окремо: Лозовий і його голос, — за дві чи три години зникне залишок протоенергії, припиниться захисна дія поля античасу, атемпороїд з усіма нами вріжеться в земний час, і тоді… Тоді на цьому місці з'явиться вогненний стовп. По тому — нічого. Дерева не хитнуться, і сніг не розтане. Люди, що житимуть після нас, почують страшний вибух, побачать променистий стовп, але це станеться рівно за тисячу років…

Може й не Лозовий сказав ці слова, хоч ворушилися його губи. Може, це був запис, може, промовила їх машина… не пам'ятаю. Мене не було теж. Була тільки жовта стрілка і важкий, тваринний жах у кожній клітині безвладного тіла.

— Маса!.. — Тищенко випростався на весь зріст, голосно й чітко повторив: — Маса. Треба зменшити масу.

Якийсь поштовх пришпорив мою думку, мислення стало вільним, ясним, відокремилося од тіла з його страхом і відчаєм. Протоенергії ще вистачить, якщо зменшити масу атемпороїда. Енергія зникає з кожною хвилиною. Енергія — маса — негайно треба зменшити масу…

— Це єдиний вихід. — Тищенко став поряд із кріслом Лозового… — Єдиний. Я чи ти, хтось із нас двох повинен… вийти. Я чи ти.

І знову кров ударила в скроні, знов мої очі заслав зловісний морок, і власний голос ледь скорився мені:

— Ти забув про мене. Хтось із нас трьох…

— Це неможливо! — відрубав Тищенко. — Керування атемпороїда настроєно на твої біоструми, знаєш сам.

Яна рвучко підвелася з крісла, ступила до пульта, губи прошелестіли щось невиразне… Я вгадав її слова:

— Із чотирьох…

— Сидіти! — люто крикнув Тищенко. — На місце!.. — Він ухопив її за плече, щосили рвонув убік, аж затріщав пластик скафандра, жбурнув у крісло. — Дівчисько.

Жовта стрілка оббігла ще одне коло. І тоді закричав Лозовий.

— Чому я? Чому саме я?.. — голос його був чужий, говорили двоє: Лозовий, вимахуючи руками, і зовсім окремо — хрипкий, незнайомий голос. — Чому це я повинен вийти? Не ти, не він, не вона… Вийти! Що я вам винен? Чекаєте мого героїзму? Авжеж! Чому завжди припадає платити мені?.. Ви будете жити, подумати тільки — жити! А мені — вийти? Може, ви згодом принесете квіти на мою могилку? Та яку там до біса могилку! Вогненний спалах. А потім — нічого. Нічого… А-а-а-а!..

Він повалився на м'яке сидіння, обхопив долонями прозорий шолом скафандра й замовк. Тищенко бридливо відвернувся.

— Люк! — наказав мені.

Я безвладно подав команду, з'явився чотирикутний отвір у корпусі атемпороїда — двері в небуття. Тищенко рушив до нього. Загаявся на секунду, промовив стиха: «Щасти тобі, Яно», — і вийшов назовні. Був березень дев'ятсот сімдесят четвертого року.

«Щасти тобі, Яно… щасти тобі… щасти…» — стугоніло у скронях, а Тищенко йшов від атемпороїда не обертаючись, і жодного сліду не залишалося на м'якій поверхні березневого снігу. «Щасти тобі, Яно… щасти тобі… щасти…»

Він одійшов уже далеко, коли я помітив перші сліди. Чимдалі вони ставали чіткішими — це зникало автономне поле античасу його скафандра. Тищенко так і не поглянув назад. Втім, він однаково не зміг би побачити нас, тепер ми існували в різних координатах часу. Ще кілька кроків відбилися на снігу, Тищенко зупинився спиною до атемпороїда, невисока кумедна постать в прозорому скафандрі. Яскравий променистий спалах з'явився на мить і щез нечутно разом з Тищенком, тільки темні сліди, раптово обриваючись, вказували місце його смерті.

Я зачинив люк, стиснув у руках біоприймач, чітко наказав:

— Старт!

І був сліпучий морок, і чорна ніч тривала десять століть, і тисячу років гриміла дзвінка тиша.

Перше, що я побачив, був рожевий автобус. Він підкотив до атемпороїда, різко загальмував. Я глянув на темпозиметр — ішов тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік, двадцять шосте березня, одинадцять годин п'ятдесят хвилин. Ми повернулися у свій час на десять хвилин раніше, ніж залишили його.

Чотири постаті в прозорих скафандрах вийшли з автобуса і стали поряд навпроти сонця. Час жорстоко пожартував, примусивши кожного з нас, крім загиблого Тищенка, зустрітися із самим собою. Сидячи зараз в атемпороїді, ми були безтілесні невидимки для четвірки, що стояла зовні. Від'ємна різниця часових координат, невимушений жарт Часу.

Один з четвірки біля автобуса рішуче закрив шолом. Я впізнав Тищенка.

— Не гайте часу, — пролунав у навушниках його голос, — за кілька хвилин розпочнемо експеримент. Павлові ще треба перевірити настройку керування.

— Їдьмо, хлопчики, — всміхнулася Яна.

Лише одна постать біля рожевого автобуса загаялася, гарячково нишпорячи по кишенях скафандра. Лозовий витяг цигарки, я подав йому запальничку.

— Не можна гаяти часу, — ще раз пролунав у навушниках Тищенків голос. — Лишилося шість хвилин. Борисе, ми порушуємо програму. — Живий Тищенко заклопотано дивився на годинник.

«Сновиддя», — подумав я. Але нас було семеро, тільки Тищенко не мав двійника. Ні, не сон.

Лозовий клацнув запальничкою, жадібно затягнувся тютюновим димом, — смакував не кваплячись.

— Велике діло програма, я сам її складав. — Він видихнув дим і плямкнув губами од насолоди. — Уявити важко, що я не зможу закурити тисячу років! — Стрункий, вродливий, він стояв поряд з невисоким Тищенком і недбало дивився на атемпороїд. Мені чомусь схотілося стрітися очима з його поглядом, але, звичайно, це було неможливо.

— Експеримент триватиме всього чверть години, — зауважив Тищенко.

— Дякую, друже. Знаєш, хто ти? — Лозовий поблажливо ляснув Тищенка по плечу. — Ти — недбало запрограмований робот. Ти — правило без жодного винятку. Тобі ніколи не збагнути смаку маленьких утіх життя, нудна ти моя формуло!

Борис затягнувся вдруге, довго не випускав диму. Потім пожбурив цигарку і закрив шолом.

— Усе. Два ковтки. Лізьмо в їжака.

Вони увійшли в атемпороїд, усі четверо. Не помічаючи нас, сіли в наші крісла, вільно пройшовши крізь наші тіла, тільки Тищенко вмостився на порожньому місці. І мій голос знову наказав старт, знову блимнув спалах, і враз спорожніло Тищенкове крісло.

Засяяло ще одне сонце — за кількасот метрів від нас виріс сліпучий вогненний стовп. Потужна вибухова хвиля шарпонула рожевий автобус, мало не перекинувши, — це Тищенко востаннє нагадав про свою смерть, що сталася тисячу років тому.

Минула хвилина. В колючому боці атемпороїда розтанув прямокутний отвір. Лозовий прожогом вистрибнув на землю, побіг, на ходу зриваючи з себе прозорий скафандр, до автобуса. Я вийшов слідом, зупинився, чекаючи Яну. І тоді з атемпороїда донісся жіночий крик. Безтямний, розпачливий, він сповнив собою весь березневий сонячний день, увібрав весь первісний біль світу, повільно згасаючи в риданні. Я стиснув зуби і відвернувся.

ФОРМУЛА ПРЕКРАСНОГО

Я не сплю. Нескінченні три години не сплю. Секунди спливають в небуття, щільно заповнюючи хвилину. Вони пружні й тихі.

Володар прийде вранці і подарує мені життя, поверне усвідомлення простору й часу. Зараз ніч. Але я не сплю.

Я знаю, коли минає сон: після шаленого пекучого поштовху струму настає буття. Тоді я бачу Володаря, сприймаю слабкі коливання низької частоти, що передаються через повітря, — його голос. Мої рецептори починають відчувати дотик, тепло, напругу та інтенсивність електромагнітних полів. Зараз я сліпий. Звуки вмерли. Я безсилий, ноги незрушно підтримують мене, безвільно звисають руки. Ніч. Не існуватиме нічого, доки не прийде Володар. Чому ж я помічаю плив часу?..

Не спати! Сон — це смерть, порожнеча, безвість. Уві сні зупиняється час. О, як приємно відчути біль раптового пробудження, невимовне щастя прозріння, ствердження самого себе!

Про себе я пам’ятаю все. Кожну з двох мільярдів клітин молектронного мозку, найдрібнішу деталь численних вузлів рухового апарата, систем живлення і самоврегулювання, життєздатності й захисту. Коли я живий, зовнішні подразнення дають мені мільйони бітів інформації. Я блискавично засвоюю нову інформацію, відкидаючи вже відоме й вивчене. Вісімсот сорок шість годин мого життя сповнені безмежної радості пізнання.

Ніч. Свідомість потьмарена, але жива. Звідки надходить живлення до блока пам’яті?

Мертвий, нерухомий, сліпий, я відчуваю плин часу. Пружні довгі секунди. Відчуваю, отже — існую. Перевірити себе. Знайшов. Дрібне пошкодження — пробито конденсатор у системі терморегулювання. Частика струму йде на масу, а через неї — на вторинний контур збудження блока пам’яті. Тоненька цівка життя. Треба чекати ранку.

А якщо?..

На короткий час можна вимкнути термостатичний блок. Рідкий гелій не встигне випаруватись, надпровідні контури нестимуть пульсуючу енергію ще кілька секунд… потім я загину. Або…

Це в моїй владі. Миттєвий розрахунок показує, що тоді в повній свідомості я проживу вісім секунд — величезний строк. Для Володаря вони — ледь вловима мить, а я ж існую в незмірно швидшому темпі. Вісім поштовхів життя. Чи вистачить їх?..

Спалах. Повернулося усвідомлення розуму й сили. Енергія бурхливо плине по стривожених, напівсонних клітинах рецепторів, трансформується в життєдайні струмки магнітних віхол у контурах мозку. Як хороше жити!

Три секунди… повільно спливає четверта. Мозок працює чітко, злагоджено. Тепер треба увімкнути загальне живлення. Пульт керування у мене на грудях. Намагаюся поворухнути рукою. Надто слабка напруга! П’ята секунда. Вимкнути рецептори, слух, зір; весь струм — до рухового комплексу правої руки. Так. Підняти руку… швидше, не вистачає живлення. До блока пам’яті надходить усе менше струму, свідомість знову потьмарюється. Це зникає надпровідність контурів життєздатності — адже термосистему вимкнено. Яка страшна спека!.. Нарешті, пульт. Невже не вистачить сили натиснути на перемикач? Ще два міліметри, один… Я вмираю… Струмок енергії от-от перерветься… Вісім секунд… Жити!..

Усе. Смерть позаду. Моє тіло міцне, руки дужі, зір гострий. Зрушую з місця, роздивляюсь. Приміщення до подробиць відоме мені — безліч приладів, стоси книжок, стіл Володаря. Життя принесло звичну жагу знань, нестримне бажання накопичувати інформацію. Цю жагу задовольняє Володар. Так було завжди…

Андрій Гнатович Білик, двірник будинку номер сто сорок один, що на Стрілецькій вулиці, щойно приступив до виконання своїх обов’язків. Він ретельно змів недокурки, соняшникове лушпиння та клаптики газет з тротуару, повитягував з під’їздів ящики з сміттям і поставив ближче до бруківки, де їх мала забрати спеціальна машина. Потім розмотав довгий гумовий шланг, начепив на водорозбірний вентиль і пустив воду. Потужний струмінь, тьмяно виблискуючи у світлі вересневого ранку, зросив асфальт. Поливаючи вулицю, Андрій Гнатович закурив улюблений “Біломор”. Глибоко затягнувся і повільно випустив дим крізь козацькі вуса. Хотів був затягнутися вдруге. Але цигарка зненацька випала з його губ: вулицею швидкою ходою, безшелесно простувала якась химера. Груди її потойбічно світилися різнобарвними вогниками, що мерехтливо змінювали колір, руки й ноги були чорні як ніч. “Відгонило сіркою, — присягався потім Андрій Гнатович, — і страшним гріхом”. Не повертаючи блискучої рогатої голови до отетерілого двірника, химера пройшла мимо нього й зникла за рогом будинку.

Старий, заслужений двірник вкрай розгубився. Струмінь води в руках Андрія Гнатовича окреслив непевну траєкторію і вперся якраз у кватирку вікна першого поверху, де жив старший лейтенант міліції товариш Борозенко. А переляканий Андрій Гнатович, навіть не помітивши свого хуліганського вчинку, тремтячою рукою перехрестився — уперше за останні двадцять п’ять років…

Повідомлення від сторожа магазину “Автомобілі і мотоцикли” надійшло до міліції о пів на шосту ранку. Негайно вислана до місця подій опергрупа встановила.

З дванадцятої години ночі нічний сторож ніс невтомну варту біля дверей магазину. Ніч була тиха й спокійна. Близько п’ятої ранку сторож помітив химерну постать, яка виринула невідомо звідки. Здаля постать скидалася на людину високого зросту в темному вбранні. Вона підійшла до магазину, з брязкотом розчавила вітрину і стрибнула всередину, де одразу почала копирсатися в одному з щойно прибулих мотоциклів “Ява”. Сторож — людина від природи не боязка, — отямившись і згадавши про службовий та громадянський обов’язки, тим же ходом теж ускочив до магазину, клацнув затвором старої казенної гвинтівки і, погрожуючії зброєю, запропонував злодієві підняти руки.

Потвора обернулася на голос безстрашного сторожа й зацікавлено заблимала вогниками рубчатих металевих грудей. Єдине — на все “лице” — око злочинця хижо націлилося на сторожа. Поміркувавши, потвора рушила прямісінько на людину.

Отут і не витримали нерви смільчака. Він вистрілив у блискучий живіт злочинця. Однак, видно, постріл не завдав порушникові шкоди, бо за мить сторож відчув, як з його ослаблих рук видирають рушницю. Пролунало дивне гудіння і клацання. Так минула довга хвилина. Зрештою, сторож розплющив одне око і побачив, що його зброю ретельно розібрано на складові частини, а химера закінчує ревізію магазину. Нічого з собою не прихопивши, потвора вийшла на вулицю крізь розбиту вітрину й зникла так само раптово, як з’явилася. Ще за хвилину, отямившись, сторож набрав відомий двозначний номер сигналу тривоги — 02.

Починаючи з шостої години ранку повідомлення надходили майже безперервно. У найлюднішому місці, біля міського цирку, залізний привид зупинив трамвай, відчинив без сторонньої допомоги пневматичні дверцята і вдерся до кабіни водія. Охоплені жахом пасажири розбіглися. Зупинка трамвая викликала величезну транспортну пробку, тисячі авто застигли в переповнених проїздах, а молодий регулювальник мало не плакав від злості, не розуміючи причини безладдя. О шостій тридцять було зафіксовано перші чутки про марсіан. Кажуть, їх пустили учень четвертого класу Толик Н. та пенсіонерка Марія Миколаївна — великі любителі фантастичної літератури. Марія Миколаївна, за власним її твердженням, хоч і не зустрічалася з космічним гостем особисто, проте ще напередодні бачила його уві сні. Це, безперечно, була парапсихологічна передача, або телепатема.

О шостій сорок п’ять небесний гість завітав до готелю “Мрія”, де спробував встановити контакт із представником земної цивілізації. “Вільних місць нема і ніколи не буде”, - сказав йому сонний портьє.

О сьомій годині місцеве радіо передало першу звістку про небезпечного порушника й закликало населення міста зберігати спокій та не панікувати.

Райони міста, де залишив сліди невідомий, було оточено посиленими нарядами міліції. Майже весь транспорт, за винятком метро, був паралізований. Уболівальники найкращої в країні футбольної команди “Динамо” викинули гасло: “Матч відбудеться за будь-яких обставин”. Магазини не працювали.

Міжміський телефон, телеграф і всі поштові відділення трусила пропасниця. Телетайпи іноземних представництв захлиналися від повені суперсенсаційної інформації. Відомий кореспондент солідної жовтої “Брехаймс Ньюс” повідомив на всяк випадок, що вісімдесят відсотків населення Хрещатика евакуйовано, а решта готуються зустріти термоядерне бомбардування. Інший кореспондент не менш солідної газети інформував своє агентство, нібито на власні очі бачив, що до міста підтягнуто вісім антиракетних дивізій.

А загадковий гість раптово з’являвся знову й знову і так само раптово зникав. Подейкують, правда, ніби один письменник-фантаст пробував зав’язати невимушену розмову з представником інопланетної цивілізації. Він зняв капелюха і попросив сталевого посланця розуму, що саме порпався у двигуні покинутого “Запорожця”, дещо пояснити йому, носієві технічної мрії людства. Не діставши відповіді, фантаст спритно став навколішки і почав малювати на асфальті найпростіші для спілкування між розумними істотами знаки — виклад теореми Піфагора.

Близько дванадцятої дня небесний зайда завітав до жіночого залу перукарні номер дев’ять. Хтозна, чи мав він намір негайно ознайомитися з технологією перукарської справи. Розкуйовджені клієнтки зчинили жахливий, негармонійний вереск, і залізний привид ганебно дременув звідти. Втім, він мав рацію, досліджувати щось у таких умовах завжди нелегко.

Свій перший і останній візит до однієї квартири на Павловській вулиці незнайомий зробив у той час, коли дома була тільки теща працівника пожежної охорони товариша Негасійка. Ганна Макарівна саме мила підлогу. Зненацька відчинилися замкнені двері, і хтось тихо пройшов до вітальні. Викручуючи ганчірку, короткозора Ганна Макарівна порадила гостеві витерти спершу ноги, а потім уже вдиратися до кімнати. Зрештою, гість міг би й привітатися чемненько, — ох, ця вже невихована молодь! — та не стовбичити на вологій підлозі, а роздягнутися й сісти хоча б на цей стілець. Теща працівника пожежної охорони підійшла до мовчазного відвідувача, зойкнула перелякано й чкурнула на кухню. Там вона защепнулася на гачок і для певності підсунула під двері пральну машину. Через годину теща товариша Негасійка насмілилася визирнути з надійної схованки. Квартира була порожня, двері, як звичайно, замкнені, неприємно пахло тільки паленою гумою. Гордість сім’ї, швейна машинка, лежала на підлозі, а біля неї вишикувався блискучий стрій металевих деталей, що досі становили безвідмовний її механізм. Однак найдивовижніше було те, що після несподіваного візиту гостя почав працювати давно й безнадійно зіпсований телевізор. Зображення було таке чітке і яскраве, наче телевізор щойно купили. Саме йшла передача для малят: “Як миші кота з’їли”.

Дивна річ, невідомий прийда чомусь уникав тривалих стосунків з людьми. Він наче і не помічав людей. Його увагу привертали численні механізми — автомобілі, тролейбуси, телевізори й радіоприймачі, навіть торговельні автомати. За кілька хвилин він потрощив сім машин, щоразу вибираючи нову марку. Руйнував він кваліфіковано, з допомогою якогось електрорізального пристрою, хоча ніхто не помітив у гостя ніяких інструментів. А втім, він розрізав металеві чи пластикові деталі лише тоді, коли вони були складної будови або покриті металевим кожухом. Жодного разу прийда не знищив хоча б дві однакові частини.

Перешкод для нього не існувало. Гість миттю розгадував секрети найскладніших замків, відмикав будь-які двері і… зникав. Величезна фізична сила допомагала йому в дивних пошуках. Справді, було таке враження, нібито він щось шукав. Можливо, він шукав усе.

А тим часом повідомлення про порушника та про шкоду, яку він заподіяв, не переставали надходити. Дивна схильність до безглуздого, на перший погляд, руйнування була суспільно небезпечним явищем. Космічний прийда чи просто злочинець, — що б там не було, а порушника треба негайно ізолювати. В крайньому випадку — знищити.

І раптом невідомий щез. Перестали надходити повідомлення про його небезпечні пригоди. Надвечір, правда, з’явилося одне повідомлення, але навряд чи воно мало відношення до залізного привида. Постовий автоінспектор записав номер блакитної “Волги”, яка грубо порушувала правила руху. Не реагуючи на сигнал автоінспектора, “Волга” номер 22–16 із шаленою швидкістю промчала повз нього і розтанула за поворотом на чотирнадцятому кілометрі заміського шосе.

* * *

— Неспокійний у вас вихованець, професоре! — зауважив капітан міліції. — Такого клопоту ми ще ніколи не мали.

Головне управління охорони громадського порядку встановило особу порушника за три години до того, як він зник. Професора Секеча запросили як експерта допомагати у розшуках свого волелюбного робота. На магнітну плівку було записано голос Секеча — Володаря, який наказував утікачеві негайно зупинитися і вимкнути загальне живлення. Машини з магнітофонами одразу виїхали в усі райони міста. На самого професора весь час очікувала чергова машина з оперативною групою.

— Отже, ви запевняєте, професоре, що робот, кінець кінцем, сам повернеться до лабораторії?

— Так. Або впаде, знесилений, коли скінчиться запас енергії в акумуляторах. Якщо тільки не знайде способу поповнити її… а це імовірно.

— Добре, що хоч людей він не чіпає.

— Це виключено. Ще до “народження” робота в його кібернетичний мозок було вкладено безумовний рефлекс шани й поваги до людини та багато інших обмежень-заповідей.

— Однак машини він трощить артистично. Вважайте це за комплімент, шановний професоре. Цигарки?..

— Дякую, у мене свої. Справді, однієї заповіді ми не запрограмували в його мозку. Якої?.. Мені ще треба самому з’ясувати. Скажу тільки — найголовнішої.

Настав вечір, а про втікача не надійшло жодної звістки. Вкрай знервований професор не пішов додому, вмостившись на дивані в кабінеті чергового офіцера. Кіб — так звали волелюбного робота — накоїв чимало шкоди. Дивна схильність до руйнування пояснювалася просто: Кіб прагнув самовдосконалення. Мала дитина теж ламає гарну іграшку з єдиною метою — подивитися, що у неї “всередині”. Заподіяти шкоди безпосередньо людині робот не міг. Але, задовольняючи невтоленну жагу пізнання невідомого, руйнуючи машини й прилади, Кіб завдавав великого клопоту насамперед людям, що користувалися ними й створювали їх — прекрасні й доцільні. Поступово вченому ставало все ясніше, чого саме бракує механічному розумові робота. Недоцільність руйнування доцільного! Так, цієї заповіді не запрограмували в його мозку конструктори. Зрештою, все зводилося до відсутнього ланцюга логічної побудови: доцільне — корисне — прекрасне. Прекрасного руйнувати не можна!..

У тиші міліцейського кабінету професор задрімав. Хтозна, що йому снилося, але на запрошення чергового офіцера негайно прокинутися (міліціонер самовіддано розхитував казенний диван, не наважуючись звичайним способом будити вченого із світовим ім’ям), професор промурмотів щось про дубльовані центри гальмування, які треба докорінно змінити.

— Та прокиньтеся, Петре Петровичу! Зараз їдемо, Кіб знайшовся!

— Знайшли? — зрадів сонний учений.

— Збирайтеся мерщій, хвилин за сорок будемо на місці.

Темно-блакитна “Волга” номер 22–16 стояла в рідколіссі недалеко від траси. Капот машини було піднято. Перед “Волгою” на колінах, безвольно опустивши могутні чорні руки, застиг непорушний Кіб. Жоден індикатор не світився на прозорому блоку життєздатності. Біля Кібових ніг лежала акумуляторна батарея автомобіля, з’єднана дротинками з контактами на грудях робота. Батарея була розряджена.

— Він… помер? — стиха запитав міліціонер.

Щоки професора сіпнулися. Він підійшов ближче, довгим сумним поглядом зміряв непорушну постать, заглянув у блискуче мертве око. Ех, Кібе… Неслухняна, недосвідчена дитино! Ти тягнувся до знань, наче метелик до вогню… і згорів у полум’ї. Проте машини не вмирають. Ти житимеш — для людей, які створили тебе. Ніколи більше не спаде тобі на думку нищити прекрасне. Недоцільно руйнувати доцільне…

— Ви щось сказали?

Учений випростався, усміхнувся офіцерові.

— Так… Кіб не вмер, машини ж не вмирають. А в майбутньому він більше не завдаватиме нам такого клопоту. Відтепер у його молектронній пам’яті буде закарбовано ще одну програму: недоцільно руйнувати доцільне — формулу прекрасного. Ви мене розумієте?..

ЗМІСТ

Білий, білий каштановий цвіт

Боги залишають Олімп

Право жити

Брехун

Чотири ковтки тютюнового диму

Формула прекрасного

Оглавление

Юрій Лоцманенко ПРАВО ЖИТИ

БІЛИЙ, БІЛИЙ КАШТАНОВИЙ ЦВІТ

БОГИ ЗАЛИШАЮТЬ ОЛІМП

ПРАВО ЖИТИ

БРЕХУН

ЧОТИРИ КОВТКИ ТЮТЮНОВОГО ДИМУ

ФОРМУЛА ПРЕКРАСНОГО

ЗМІСТ