Атака на мозок [Джеймс Грем Баллард] (fb2) читать онлайн

Джеймс Г. Баллард Атака на мозок

—  Рекламні випромінювачі, докторе! Ви вже їх бачили?

Скривившись від досади, доктор Френклін заквапився униз сходами клініки до припаркованих машин. Але все ж таки глянув через плече і впіймав погляд молодого чоловіка в стоптаних сандалях та розплямованих джинсах, що махав йому рукою з кінця під’їзної алеї.

—  Докторе Френклін! Випромінювачі!

Втягнувши голову в плечі, Френклін обігнав літню пару біля передпокою клініки. Його машина стояла далі, ярдів за сто. Але втома давалася взнаки, і він вирішив дочекатися свого переслідувача.

—  Ну добре, Хетуей, що ж ви розкажете цього разу? — простогнав він. — Чого ви тиняєтесь тут цілий день?

Хетуей, гойднувшись, зупинився перед ним; нестрижене чорне волосся зсунулося на очі, як козирок. Рукою, схожою на клешню, він відкинув його назад і широко усміхнувся. Хетуей був радий зустрітися з Френкліном, але водночас усвідомлював, що той ставиться до нього без усякої приязні.

—  Я намагався вийти на вас уночі, докторе, але ж ваша дружина завжди кидає трубку, коли я дзвоню, — пояснив він, не скаржачись, що було б природньо в цій ситуації, а просто констатуючи факт. — Мені не хотілося розшукувати вас у клініці.

Вони стояли під живою огорожею з кущів бирючини, яка закривала їх від головного адміністративного корпусу. Часті зустрічі Фрєнклша з Хетуеєм, пронизливі вигуки останнього стали предметом глузування всієї клініки.

Френклін почав:

—  Я розцінюю це як…

Але Хетуей відмахнувся від його слів.

—  Облиште, докторе, є набагато важливіші речі. Почалося будівництво першого гігантського рекламного випромінювача. Понад сто футів заввишки, за містом на автостраді. Скоро такі випромінювачі встановлюватимуться на всіх шляхах. Якщо це буде зроблено, можна не сумніватися: ми перестанемо думати.

—  Ваша біда в тому, що ви занадто багато думаєте, — сказав Френклін. — Ось уже кілька тижнів ви верзете про якісь випромінювачі. А скажіть мені, ви хоча б раз бачили їхню роботу?

Роздратований цим недоречним запитанням, Хетуей зірвав з куща жменю листків.

—  Звичайно, я не бачив. У тому й лихо, докторе.

Він притишив голос, бо повз них ішли кілька няньок, скоса оглядаючи недоладно вбраного чоловіка.

—  Цієї ночі там знову були монтажні бригади, прокладали потужні електрокабелі. Ви побачите по дорозі додому. І тепер усе майже готово.

—  Це шляхові знаки, — спокійно роз’яснював Френклін. — Вводять до ладу нову естакаду. Ради бога, заспокойтесь. Намагайтесь більше думати про Дору та дитину.

—  Саме про них я й думаю, — скрикнув Хетуей. — Ті кабелі призначені для напруги у сорок тисяч вольт, докторе, з потужними пристроями управління та захисту. Вантажні машини привезли величезні підпори. Завтра їх почнуть споруджувати навколо міста, вони закриють півнеба. Ми повинні зупинити це, докторе. Вони хочуть підкорити наш мозок!

Знічений нервовими вигуками Хетуея, Френклін безпомічно шукав серед моря машин свою.

—  Слухайте, я не можу більше гаяти часу на ваші вигадки. Вірте мені, вам потрібна кваліфікована допомога, бо ви в полоні нав’язливої ідеї.

Хетуей спробував заперечувати, але Френклін рвучко підняв руку.

—  Послухайте. Давайте так: якщо покажете мені хоча б один такий рекламний випромінювач і доведете, що він керує нашим мозком, я піду з вами до поліції. Але ви не маєте бодай найменших доказів і знаєте про це. Рекламування методами, які діють на підсвідомість людини, заборонено тридцять років тому, і ця заборона ніколи й ніким не скасовувалася. Правда, тоді ці методи були дуже недосконалі, а тому й успіхи незначні. Щодо вашої думки стосовно страшної змови — наміру встановити тисячі гігантських рекламних випромінювачів, — то це чистісінька нісенітниця.

—  Гаразд, докторе. — Хетуей сперся на капот машини. Його настрій раптово змінився. Він приязно дивився на Френкліна. — Що трапилося — не можете знайти свою машину?

—  Всі ці ваші дикі вигуки збивають мене з пантелику. — Френклін витяг з кишені ключ запалювання й прочитав на бірці: — NYN 299-566-367-21 — чи не бачите такого номера?

Хетуей неохоче повернувся, не знімаючи ноги з капота, й оглянув площу, де стояла добра тисяча машин.

—  Справді, кепсько, коли всі вони однакові, навіть одного кольору, правда? Тридцять років тому було з десять різних марок, і кожна мала принаймні дюжину кольорів.

Френклін нарешті вгледів свою машину і попрямував до неї.

—  Шістдесят років тому було сто марок машин. Та що з того? Завдяки стандартизації товари стали набагато дешевші — це зрозуміло.

Хетуей поляскував долонею по машинах.

—  Але вони не такі вже й дешеві, докторе. Якщо порівняти прибутки від продажу цих автомобілів і тих, що випускалися тридцять років тому, то вони на сорок відсотків вищі. Справді, сьогодні ви платите за машину значно менше, та кількість проданих значно зросла.

—  Може й так, — сказав Френклін, відчиняючи дверцята. — Але сучасні машини значно досконаліші. Вони простіші, надійніші, безпечніші в експлуатації.

Хетуей скептично кивав головою.

—  Вони остогидли мені. Завжди одна модель, один стиль, один колір. Це страшенно гнітить. — Він провів брудним пальцем по вітровому склу. — У вас знову нова, докторе? А де ж стара — ви взяли її всього три місяці тому?

—  Я здав її за рахунок нової, — відповів Френклін, запускаючи двигун. — Якщо маєш гроші, то міняти автомобілі дуже вигідно. Нема чого чекати, поки машина розвалиться. Так треба робити й з іншими речами — телевізорами, пральними машинами, холодильниками. Але ж ви ніколи не стикалися з такою проблемою.

Хетуей ніяк не зреагував на іронічний тон Френкліна. Спершись ліктем на автомобіль, він сказав:

—  Непогана ідея, докторе. Я маю час поміркувати над нею, бо ж не працюю дванадцять годин на день заради того, щоб купувати речі, і я дуже зайнятий, щоб чекати, поки вони застаріють.

Він помахав рукою, дивлячись, як Френклін виводить машину зі стоянки, і раптом гукнув у клубки вихлопів:

—  Докторе, їдьте з заплющеними очима!

Дорогою додому Френклін суворо дотримувався правила їхати першим, найповільнішим з чотирьох рядів автостради. Як завжди після розмови з Хетуеєм, він чомусь почував себе пригніченим. Підсвідомо Френклін заздрив незалежному Хетуею. Того не турбували ані некомфортабельне помешкання, що містилося під тінню ревучої шосейної розв’язки, ані сварлива жінка та хвора дитина, ні безконечні сутички з власником будинку та кредитором. Хетуей був платоспроможний і міг протистояти будь-якому втручанню суспільства, якби тільки не його маніакальні фантазії, як ця остання про рекламні випромінювачі.

Можливість діяти за власним розсудом, навіть, у якійсь мірі, нелогічно — є справжнім критерієм свободи. І альтернативою до цього була відносна свобода Френкліна, що раз і назавжди запрограмувала його життя на безліч невідкладних справ — три позики під будинок, обов’язкові відвідування коктейлів, приватні консультації, що займали мало не всю суботу і забезпечували комфортність його дому, одяг та відпустку. І, певно, йому належав тільки той час, коли він їхав на роботу і з роботи.

Та дороги, кінець кінцем, були чудові. Звичайно, існуючому суспільству можна було багато чого закинути, але тільки не автостради — воно знало, як їх будувати. Восьми-, десяти-, дванадцятирядні експрес-шосе оплели усю країну, то здіймаючись над землею, то пірнаючи до велетенських автопарків у центрі міст, розгалужуючись на потужні приміські артерії з багатокілометровими паркінгами навколо торговельних центрів. Дороги, магістралі та автопарки займали понад третину всієї країни, а поблизу міст це співвідношення було ще більшим. Старі міста були оточені широкорядними шляховими розв’язками, що за формою нагадували кленове листя, та естакадами, але й це не допомагало від заторів.

Десять миль до його дому фактично дорівнювалися двадцяти п’яти і забирали удвічі більше часу, ніж це було до будівництва експрес-шосе, причому додаткові милі наїжджалися якраз на трьох велетенських листоподібних розв’язках. Нові міста розросталися за рахунок мотелів, кафе та автосалонів, що будувались обабіч основних автошляхів. За ними, крізь ліс електричних реклам та дороговказів, ледь проглядалися, розтікаючись у всі боки, райони бараків.

Машини пролітали повз нього, поспішаючи до передмістя. Заспокоївшись повільною їздою, Френклін вирішив перебратися на швидкісніший ряд. Коли він переходив з 40 до 50 миль на годину, різкий, пронизливий звук вирвався з-під коліс, заторохтіли передній і задній мости автомашини. Для додержання порядку на автостраді її поверхня була вкрита гумовими плитками з зазорами, що збільшувалися або зменшувалися зі зміною ряду, шини чітко реагували на перехід з 40 до 50, 60, 70 миль на годину відповідним неприємним звуком. їзда на проміжній швидкості була нервово виснажлива для водія і руйнівна для машини.

Коли плитки зношувалися, їх замінювали іншими, з покриттям, поверхня якого відповідала протекторам шин останнього випуску, тому регулярні заміни шин були необхідні для всіх автомобілів, що підвищувало безпечність та ефективність експрес-шосе і сприяло зростанню річних прибутків автопромисловості. Більшість автомашин гинули в аваріях, та це тільки віталося. Адже великий товарообіг призвів до зниження цін і до частих замін автомоделей, що в свою чергу гарантувало справність транспорту.

За чверть милі до першої шляхової розв’язки рух почав уповільнюватися, великий поліцейський дороговказ повідомляв, що “Дорогу перекрито” і “Швидкість 10 миль на годину”. Френклін спробував перейти на попередній ряд, але машини тулилися бампер до бампера. Автомобіль вібрував усім корпусом, вкрай нервуючи свого водія, який зціпив зуби і ледь стримувався, щоб не натиснути на клаксон. Інші водії були менш терплячі, і гуркіт двигунів зливався з виттям клаксонів. Плата за користування дорогами тепер була дуже висока, вона складала тридцять відсотків національного прибутку (для порівняння, раніше вона становила два відсотки), адміністрація доріг була безпосередньо підпорядкована найвищим державним установам, і найменші несправності на експрес-шосе викликали негайне втручання уряду.

Поблизу “кленового листа” шлях було перекрито, монтажні бригади встановлювали на майданчику серед автостради масивний металевий екран. Цей огороджений острівець кишів інженерами та експертами. Френклін подумав, що Хетуей саме тут бачив минулої ночі, як розвантажували підпори, і, можливо, це і є той рекламний випромінювач, про який він базікав. Помешкання Хетуея було в районі, що розкинувся навколо естакади, де земля була дешева, в одному з наспіх зроблених будинків, заселеному обслуговуючим персоналом автостанцій, офіціантами та людьми подібних професій.

Велетенський екран, що височів над землею десь на сто футів, мав вигляд решета і дуже нагадував радар. Підтримуваний багатьма бетонними підпорами, він здіймався високо в небо над плетінням автострад і виднівся на багато миль навкруги. Розглядаючи екран, Френклін помітив кабелі високої напруги, що йшли від трансформаторів угору до складних металевих спіралей, які обплели поверхню решітки. На верхній балці вже ввімкнули ряд червоних сигнальних вогнів для літаків, і Френклін подумав, що цей рекламний щит має відношення до системи міського аеропорту, який був за десять миль на схід.

Хвилини через три рух прискорився, і, з’їжджаючи вниз головним шляхопроводом до наступної листоподібної розв’язки, він побачив другий гігантський екран.

Зменшивши швидкість, Френклін вдивлявся в його грандіозні розміри через дзеркало заднього огляду. Хоча там і не було ніяких графічних символів, які б свідчили про належність цього щита до реклами, лише виднілися спіралі на решітках, та йому знову згадались застереження Хетуея. І тут він чомусь твердо вирішив, що ці металеві екрани не мають ніякого відношення до наземної служби аеропорту. Жоден з них не був на шляху основних авіаліній. Тоді чим можна пояснити ті величезні витрати на їхнє встановлення посеред експрес-шосе — другий, приміром, вимагав добре сконструйованих, удосконалених вигнутих підпор, що тримали б його на невеликому острівці посеред магістралей — можливо, він мав якусь причетність до дорожнього руху.

За двісті ярдів обіч дороги містився автоцентр, і Френклін раптом згадав, що йому потрібні цигарки. Підкотивши до під’їзного трапа, він став у чергу, що тяглася до торговельного автомата. На кожному з п’яти платних рядів в автомобілях сиділи водії, схилившись над кермом, і втомлено дивились перед себе.

Вкинувши свої монети (паперових грошей в обігу вже не було, бо вони не годилися для автоматів), він узяв дві пачки. Це був єдиний сорт цигарок, що поступали у продаж — тепер усі товари випускалися тільки одного виду, тому великі прибутки були забезпечені. Від’їхавши, він відкрив скриньку на приладовій дошці.

Там, ще не розпочаті, лежали три пачки цих самих цигарок…

Коли Френклін зайшов у дім, з кухні неприємно тягло смаженою рибою. Знімаючи пальто і капелюх, він з відразою втягнув носом повітря. Дружина сиділа в кріслі, припавши до телевізора. Диктор називав номери, а Юдіт намагалася їх записати, час від часу тихо лаючись.

—  Що за нісенітниця! — бурмотіла вона. — Він говорить так швидко, що майже нічого не встигнеш записати.

—  Може так задумано, — припустив Френклін. — Нова вікторина?

Юдіт поцілувала його в щоку, непомітно ховаючи попільничку, наповнену недопалками та шоколадними обгортками.

—  Привіт, любий, вибач, що не приготувала тобі ніякого питва. Почалася нова серія: “Торговельні угоди”. Вони дають список речей, на які можна отримати дев’яностопроцентну знижку в місцевих магазинах, якщо нумерація району збіжиться з серійним номером. Це неймовірно складно.

—  Хоча й звучить привабливо. І як, у тебе збіглось?

Юдіт глянула на список.

—  Поки що я бачу тільки одну річ, це гріль з інфрачервоним випромінюванням. Але, щоб придбати його, ми повинні бути там о восьмій вечора, а зараз уже сім тридцять.

—  Нам це не потрібно. Я втомився, золотко, і хочу щось з’їсти.

Коли Юдіт почала протестувати, він твердо промовив:

—  Послухай, навіщо нам новий гріль, ми купили свій всього два місяці тому. Грець із ним, це навіть та сама модель.

—  Але, любий, певно ти не розумієш, нам вийде набагато дешевше, якщо придбаємо новий. Однаково за контрактом ми змушені здавати гріль в кінці року, а так ми заощадимо принаймні п’ять фунтів. “Торговельні угоди” — це ніяке не шахрайство, ти сам знаєш. Я витратила на цю передачу цілий день.

В її голосі чулося роздратування, та Френклін твердо стояв на своєму, уперто незважаючи на те, що час минав.

—  Нехай навіть втратимо п’ять фунтів. Це не велике багатство. — Вона знову спробувала заперечити, але Френклін сказав:

—  Юдіт, мила, ти ж, мабуть, неправильно записала номер. — Вона знизала плечима і пішла до бару. — Зроби один міцний. Я відчуваю, що сьогодні в нашому меню здорові страви, — гукнув він.

—  Сподіваюсь, але риба так тхне.

Піднісши склянку до губ, Френклін повернувся до вікна і дивився на згасаючий небосхил. За чверть милі над сусіднім універсальним магазином миготіли п’ять червоних сигнальних вогнів. Періодично спалахувало освітлення торговельного центру, на тлі вечірнього неба вимальовувався масивний силует.

—  Юдіт! — Він пішов на кухню і підвів її до вікна. — Рекламний екран за універсальним магазином. Коли його встановили?

—  Я не знаю, — Юдіт здивовано глянула на нього. — Чого ти такий схвильований, Роберте? Може, щось пов’язане з аеропортом?

Френклін прикипів очима до чорного силуету.

—  Так напевно думають усі. — І він вилив вміст склянки у раковину.

О сьомій годині ранку, поставивши машину на стоянці біля універсального магазину, Френклін старанно вибрав з кишені всі монети й поклав їх у скриньку на приладовій дошці. Магазин уже вирував ранішніми покупцями, безперервно клацали тридцять вхідних вертушок. Відтоді як було запроваджено “24-годинне витрачання грошей”, торговельний комплекс ніколи не зачинявся.

Основною масою покупців були ті, хто мав знижку на придбання товарів; домашні господарки, користуючись пільгами по контракту, закупали гамузом продукти харчування, одяг, різні домашні пристрої. Так цілий день вони їздили від одного торговельного центру до іншого, немов божевільні або автомати, наче хтось примушував їх жити за таким розпорядком, — і намагалися закупити якомога більше.

Саме тоді, коли Френклін наближався до входу, ця жіноча маса ринулася до своїх автомобілів, перегукуючись між собою, на ходу заштовхуючи придбане у сумки. Хвилиною пізніше їхні авто помчались колоною в іншу торговельну зону.

Велике неонове табло над входом повідомляло про останні знижки — не більше п’яти відсотків від загального товарообігу. Найбільші знижки інколи сягали двадцяти п’яти відсотків у районах, де мешкав молодший службовий персонал. Там витрата грошей мала чіткий соціальний стимул. Бажання належати до тих, хто витрачає найбільше, заохочувалось оголошеннями на величезному електричному табло, встановленому у фойє універсального магазину, з повідомленням прізвищ та витрачених сум. Чим більше витрачаєш грошей, тим більше твій внесок на знижки — такі люди були в пошані. Хто витрачав мало грошей, той, так би мовити, виїжджав на спинах інших і вважався соціальним злочинцем.

Френклін спинився біля крамниці, дивлячись на гігантський металевий екран, що височів за огорожею на краю паркінга. Зовсім не схожий на звичні реклами. Потворний прямокутник, скріплений стальними заклепками. Високовольтні проводи спускались униз, а поверхню паркінга перетинав довгий рубець, де сховався кабель.

Френклін рушив до металевих опор. За п’ятдесят футів від випромінювача він зупинився і повернувся назад, подумавши, що може спізнитися до клініки і що йому потрібна пачка цигарок. Від трансформаторів випромінювача чулося приглушене, але потужне гудіння, воно стихало в міру того, як він підходив до універсального магазину.

У фойє біля автоматів Френклін відчув у собі якусь зміну і присвиснув, згадавши, чому виклав гроші з кишень.

—  Хетуей! — сказав він досить голосно, і двоє покупців здивовано зиркнули на нього.

Не дивлячись прямо на екран випромінювача, Френклін спостерігав його відображення в скляних дверях, щоб якось уникнути підсвідомих команд.

Та в цю мить отримав два чіткі накази — “Не підходь близько” і “Купуй сигарети”. Люди звичайно припарковували свої машини по периметру огорожі, але тепер уникали цього місця — машини описували півколо на відстані п’ятдесяти футів від неї.

Він обернувся до прибиральника, що підмітав фойє.

—  Для чого тут цей екран?

Чоловік сперся на мітлу і знуджено глянув на щит.

—  Не знаю. Може, щось пов’язане з аеропортом.

Тримаючи у роті незапалену сигарету, правицею дістав з кишені штанів пачку. Неуважливо постукав новою сигаретою по нігтю великого пальця і пішов геть.

Кожний, хто заходив до універсального магазину, купував сигарети.

Спокійно їдучи в ряді з показником швидкості сорок миль на годину, Френклін роззирався довкола. Іншим разом він був дуже стомлений чи заклопотаний і думав тільки про те, як керувати машиною, а зараз уважно розглядав рекламу придорожніх кафе, в якій зустрічалися і маленькі копії нових екранів. Вони заглядали в усі вікна і двері, але більшість з них здавалися нешкідливими. По один бік полотна експрес-шосе стояли три однакові, заввишки з п’ятиповерховий будинок, чудово зроблені екрани: велетенські домашні господарки з електричними очима та усмішками, що іскрились неоновими спалахами, позували в своїх бездоганних кухнях.

По інший бік експрес-шосе був пустир, перетворений на автомобільне кладовище. Легкові машини, вантажні, поливалки, рефрижератори — практично у робочому стані, але викинуті з життя економічним валом дешевших моделей. Тільки хром став трохи тьмянішим. Кузови виблискували на сонці. Поблизу міста рекламні щити стояли досить щільно, закриваючи ці звалища, але під’їжджаючи до естакади, Френклін побачив величезні піраміди з металу, що темніли на фоні неба, нагадуючи землі забутого Ельдорадо.

Увечері Хетуей знову чекав на нього біля сходів клініки. Френклін, махнувши рукою, попрямував до своєї машини.

—  Що сталося, докторе? — запитав Хетуей, коли той підняв вікна, озираючись на ряди припаркованих авто. — За вами хтось стежить?

Френклін сумно всміхнувся.

—  Не знаю. Сподіваюсь, що ні, але коли те, про що ви говорили, правда, то, думаю, стежать.

Захихотівши, Хетуей розлігся на сидінні, впершись коліном у приладову дошку.

—  Ага, щось таки помітили, докторе!

—  Може й так. Я ще не зовсім впевнений, але є всі підстави вважати, що ви маєте слушність. Сьогодні вранці у торговельному центрі Феєлоунл… — Він замовк, з зусиллям пригадуючи величезний чорний екран, раптове бажання зайти до універсального магазину, коли проходив повз нього, свою внутрішню боротьбу.

Хетуей кивнув.

—  Я бачив той випромінювач. Він великий, але не такий, як оце зводять. їх будують зараз усюди. Вони височіють над усім містом. Що ви збираєтесь робити, докторе?

Френклін міцно стиснув кермо. Скидалося на те, що Хетуей кепкує, і це дратувало його.

—  Звичайно, нічого. Хай йому біс, можливо, це просто щось на зразок автопорадника, а ви примусили мене уявити…

Хетуей рвучко випростався.

—  Не кажіть дурниць, докторе! Якщо вже ви не довіряєте власним почуттям, то що ж залишається? Вони атакують ваш мозок, коли ви не захистите себе, його підкорять! Ми негайно повинні діяти, доки ще не всі паралізовані.

Френклін втомлено підвів руку.

—  Стривайте. Уявімо, що ці випромінювачі встановили всюди. Де вони візьмуть гроші? Мільйони випромінювачів потребують колосальних капіталовкладень, а існуюча система позичок та знижок вичерпала свої фінансові можливості на п’ятдесят років уперед. Велика економічна війна неможлива, бо буде згубною.

—  Саме так, докторе, — погодився Хетуей, — але ви забуваєте одну річ. Де братимуть додаткові фінанси? Виробництво зростає посиленими темпами. Робочий день уже почали збільшувати з дванадцяти до чотирнадцяти годин. На деяких приміських спеціалізованих заводах працювати у неділю вважається нормою. Ви тільки уявіть собі — семиденний робочий тиждень, при тому, що кожний робітник працює не менш, ніж у трьох місцях.

Френклін заперечливо хитнув головою.

—  Це буде проти волі людей.

—  Так, проти волі. За останні двадцять п’ять років національний прибуток зріс на п’ятдесят відсотків, це при тому, що ми працювали нормальну кількість годин. А тепер ми працюватимемо сім днів на тиждень по чотирнадцять годин на добу. І ніхто не зможе відмовитися. Уявіть собі різке падіння цін, мільйони звільнених з роботи, люди стають власниками свого часу, та не знають, на що його витратити. Справжній вільний час, але вже не той, що ми мали на покупки. — Він глянув на Френкліна через плече. — Ну то що, докторе, ви приєднуєтесь до мене?

Френклін замислився. За півмилі звідси, за п’ятиповерховим патологічним корпусом клініки, виднівся гігантський випромінювач, на фермах якого повзали робітники. Жодна з авіаліній не проходила над територією клініки, отже, ставало очевидним, що цей випромінювач не є маяком для літаків.

—  Хіба це не заборонено? Як це називається — запрограмоване життя? А що ж профспілки?

—  Страх звільнення… Ви ж знаєте нові економічні догми. Якщо прибуток зростає при постійній інфляції на п’ять відсотків, то, природно, що економіка в застої. Десять років тому прибутки зростали завдяки розвитку виробничих сил, .сьогодні нам залишається тільки одне — більше працювати. Підсвідома реклама буде добрим стимулом у цій справі.

—  Що ви збираєтесь робити?

—  Я не можу вам сказати, докторе, до тих пір, поки ви, як і я, не візьмете на себе відповідальність за те, що коїться.

—  Це скидається на справжнісіньке донкіхотство, — прокоментував Френклін, — боротьба з вітряками. Ви не зможете нічого зробити списом.

—  А я й не намагатимусь. — Хетуей відчинив дверцята автомобіля. — Не зволікайте з рішенням, докторе. Скоро ви вже не зможете вирішувати самостійно. — Махнувши на прощання, він пішов.

Їдучи додому, Френклін знову засумнівався. Сама думка про якусь змову здавалася безглуздою, але економічні аргументи були надто правдивими. Семиденний робочий тиждень — це та принада, на яку Хетуеи хотів його спіймати. Френклін сам зранку по неділях працює медичним консультантом на заводі — одному з автомобільних підприємств, де впроваджується робота по вихідних. Але замість того, щоб обурюватися, що в нього відбирають вільний час, він, навпаки, радів. Через одну причину — йому треба було дедалі більше й більше грошей.

їдучи в швидкому потоці машин, він побачив уздовж експрес-шосе принаймні дюжину випромінювачів. Хетуеи говорив, що їх установлять усюди, вони вже тепер височать над торговельними центрами та житловими районами, наче іржаві металеві вітрила.

Коли він зайшов у дім, Юдіт на кухні дивилася переносний телевізор, що стояв над плитою. Френклін протиснувся повз нерозпечатаний великий картонний ящик, що загороджував коридор, поцілував Юдіт у щоку; вона, не зупиняючись, записувала номери. Приємний запах тушеного курчати, а точніше, желатинної його подоби, міцно приправленої, очищеної від отруйних, а разом і від поживних речовин, — приспав його роздратування, що дружина не звертає на нього ніякої уваги.

Він копнув коробку ногою.

—  Що це?

—  Не знаю, любий, цими днями нам постійно щось присилають, я навіть не уявляю, що це.

Вона зазирнула в духовку до курчати — економічніше купувати одне, але велике, дванадцятифунтове, завбільшки з індика, з штучними ногами і крилами, з великою грудиною, левина частка його після обіду викидається (тепер немає ні собак, ні кішок, тому залишки з багатого людського столу пропадають даремно), — а потім пильно подивилась на чоловіка.

—  В тебе дуже стурбований вигляд, Роберте. Поганий день?

Френклін щось пробурмотів. Постійні намагання не дати себе ошукати, виявити в обличчях ведучих програми “Торговельні угоди” ключ до гри загострили зорову чутливість Юдіт. Його охопило якесь болісне почуття солідарності з цілою армією чоловіків, що, як і він, випхнуті телепередачею на другий план.

—  Ти знову говорив з цим божевільним бітником?

—  З Хетуеєм? Довелося. Не такий він, власне, божевільний. — Ступивши крок назад, зачепився за коробку, ледве не розхлюпавши своє питво. — Ну, то що це за річ? Якщо я знову працюватиму наступні п’ятдесят моїх неділь, то принаймні хотів би знати заради чого?

Він оглянув коробку і, врешті, знайшов ярлик.

—  Телевізор? Юдіт, хіба нам потрібен телевізор? У нас уже є три. В холі, їдальні та переносний. Для чого нам четвертий?

—  Для вітальні, любий, не хвилюйся так. Ми ж не можемо ставити переносний у вітальні, це соромно. Я намагаюсь заощаджувати, але чотири телевізори є мінімум. В усіх журналах йдеться про це.

—  І три радіоприймачі? — Френклін роздратовано зиркнув на коробку. — Якщо ми навіть і запросимо інколи гостя, то хіба він весь час сидітиме сам у кімнаті перед телевізором? Юдіт, нам треба спинитися. Речі даються недарма і далеко не дешево. Хай там що, але телевізор — пуста витрата часу. Адже тепер тільки одна програма. Смішно мати для неї чотири телевізори.

—  Чотири програми, Роберте.

—  Вони відрізняються тільки рекламою.

Юдіт збиралася щось сказати, але задзвонив телефон. Френклін підняв у кухні трубку, з неї долинав нерозбірливий шум. Спочатку він зацікавився, гадаючи, що це якась надзвичайно престижна реклама, та потім впізнав голос Хетуея, що захлинався в істериці.

—  Хетуею! — закричав він у трубку. — Заспокойтеся! Що там іще скоїлося?

—  Докторе, на цей раз ви просто зобов’язані мені повірити. Я пробрався до забороненої зони випромінювача, у мене стробоскоп, через нього я виявив сотні імпульсних джерел з оптичними заслінками, щось схоже на кулемети, направлені на людей, але не видимі для них — це фантастика! Готується велика кампанія по підсвідомому рекламуванню автомобілів і телевізорів, вони хочуть примусити міняти модель кожні два місяці, ви тільки уявіть собі, докторе, нова машина кожні два місяці! О боже всесильний, це ж…

Френклін нетерпляче чекав, поки скінчиться п’ятисекундна рекламна пауза, що перервала Хетуея (телефонні розмови були безкоштовні, та тривалість реклами залежала від відстані до абонента: якщо він був далеко, то дев’ять десятих часу займала реклама, тому абоненти відчайдушно намагалися ввернути слово між ними), але ще до того, як закінчилася реклама, він кинув трубку, потім зняв її і поклав поруч з апаратом. Підійшла Юдіт, взяла його за руку.

—  Роберте, що сталося? Ти ж сам не свій! Френклін схопив свою склянку і пішов до холу.

—  Маєш рацію, його слова не дають мені спокою. Я тепер думаю тільки про це.

Френклін глянув на темні контури випромінювача, що височів над торговельним центром, його червоні вогні загрозливо спалахували у нічному небі. Хоч як він боровся з собою, але раптом відчув себе спустошеним, нікчемною комахою, і його охопив страх перед невідомістю.

—  Тепер я далеко не впевнений, — тихо промовив він. — Багато в чому Хетуей має рацію. Ця примусова система купівлі є тим останнім, чого треба було чекати від капіталістичної економіки.

Юдіт мовчала, він подивився на неї. Вона стояла посеред килима з безвільно опущеними руками, її розумне обличчя з правильними рисами тепер виражало безпорадність, бездумність і пригніченість. Френклін простежив за її поглядом — він був спрямований поверх даху універсаму, — з зусиллям відвернувся і швидко увімкнув телевізор.

—  Іди сюди, — сказав у розпачі. — Подивимося телевізор. О, боже, ми й справді не обійдемося без четвертого.

Через тиждень Френклін заходився робити перелік свого майна. Він більше не бачив Хетуея. Але коли за містом пролунали вибухи і він прочитав про спроби диверсій на велетенських рекламних випромінювачах, то відразу згадав його, а згодом почув у останніх новинах, що вибухівку вмонтували робітники, які закладали фундамент.

Дедалі більше випромінювачів виростало над дахами на огороджених острівцях. На десятимильному відрізку од клініки таких екранів було вже понад тридцять, вони стояли впритул один до одного, здіймаючись над потоком машин, наче велетенське доміно. Френклін мимоволі позирав на них і думав, що вибухи могли бути контрнаступом Хетуея.

Він склав список свого майна і побачив, що за минулі два тижні вони з Юдіт за рахунок нових здали такі речі:

автомобіль (користувались 2 місяці)

2 телевізори (користувались 4 місяці)

електроплиту (користувались 5 місяців)

фен (користувались 4 місяці)

холодильник (користувались 3 місяці)

2 радіоприймачі (користувались 7 місяців)

програвач (користувались 5 місяців)

коктейльбар (користувались 8 місяців).

Половину з них він придбав сам, але ніяк не міг пригадати, де і коли це сталось. Заїхавши, приміром, у гараж біля клініки, щоб залити мастила, Френклін погоджувався з доказами службовця, що здати автомобіль у рахунок придбання нового набагато дешевше, ніж його змащувати. Через десять хвилин він мчав по автостраді і раптом усвідомив, що придбав нову машину. Так само були замінені телевізори на ті ж ненависні моделі з деяким удосконаленням (дивно, але телевізори рекламували самі себе, та продавець запевнив, що реклама припиниться через два дні). Фактично не було такого випадку, щоб він сам вирішив, а потім пішов до крамниці і купив!

Тепер Френклін не розлучався із списком придбаних речей і вносив у нього нові покупки спокійно, без протестів, не аналізуючи цю нову техніку розпродажу, розуміючи, що єдиний вихід для нього — цілковита капітуляція. Доки він і такі, як він, виказували хоча б слабенький натяк на опір, крива росту інфляції стримувалась до десяти відсотків на рік. Та коли навіть і цей незначний опір було придушено, вона почала непомірно зростати, виходячи з-під контролю…

Через два місяці, якось повертаючись додому, він уперше побачив зблизька рекламний випромінювач. їхав він із швидкістю 40 миль на годину. Після другої з,.трьох листоподібних шляхових розв’язок рух почав сповільнюватися. Біля одного випромінювача сотні машин з’їжджали на трав’яний газон, збирався натовп. Вгору по металевому фасаду дерлися дві маленькі чорні постаті, на решітчастій поверхні у вечірньому небі періодично спалахували безліч світлових пульсаторів. Інші валялися долі, і перше враження було таке, наче робиться профілактичний огляд.

Френклін зрозумів, що підозри Хетуея справдилися. Спинивши машину обіч дороги, він пішов до натовпу, що був освітлений спалахами випромінювача. Далі, за металевою огорожею, яка оточувала острівець між шляхопроводами, стояв гурт поліцейських та інженерів, що спостерігали за людьми, які лізли за сотню футів над землею.

Френклін спинився, відчуваючи полегкість від несподіваного просвітління. Полісмени, озброєні кулеметами, стежили за двома своїми колегами. Вони підбиралися до третьої маленької постаті, що притислася до блоку вмикання. То був бородатий чоловік у брудній сорочці і подертих на колінах джинсах.

Хетуей!

Френклін кинувся до острівця, випромінювач шипів, тріщав, свистів, запобіжники вилітали десятками.

Потім миготіння припинилося, все завмерло, але сяяння тривало, і одночасно сотні очей глянули на екран, де з’явились літери і фрази, які Френклін читав кожного дня, проїжджаючи по автомагістралі.

КУПІТЬ НЕГАЙНО КУПІТЬ НЕГАЙНО КУПІТЬ НЕГАЙНО

НОВЕ АВТО НОВЕ АВТО НОВЕ АВТО НОВЕ АВТО

ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК

Завили сирени, і дві патрульні машини пробилися крізь натовп на край газону, зупинившись на вогкій траві. З них висипала поліція з кийками напоготові і почала швидко відтісняти людей. Френклін стояв з широко розкритими очима і, коли вони наблизилися, сказав:

—  Полісмене, я знаю того чоловіка…

Але полісмен штовхнув його в груди долонею. Френклін заточився, і, коли поліція почала бити лобові вікна, сховався за автомобіль. Потерпілі водії гнівно протестували, ті ж, хто стояв подалі, зразу кинулися до своїх машин.

Пролунала коротка автоматна черга, довкола все стихло, було чутно, як важко дихають люди. Хетуей закричав, в його голосі разом з біллю чулося щось переможне, — і, розкинувши руки, стрибнув униз.

—  Роберте, що ж там сталося? — спитала Юдіт наступного ранку, коли Френклін сів у крісло. — Я знаю, що це трагедія для його жінки та дочки, але Хетуей був у полоні нав’язливої ідеї. Якщо він так уже ненавидів рекламні екрани, то чому не руйнував старі, а кинувся на нові?

Френклін не зводив погляду від телеекрана, сподіваючись, що програма хоч трохи його розважить.

—  Хетуей мав рацію, — промовив він.

—  Та невже? Реклама якою була такою і є. Справжньої свободи вибору ми так і не матимемо. Проте все одно нам не витратити більше, ніж ми заробляємо, хоча фінансові компанії нас спонукають до цього.

—  І ти згодна з таким становищем?

Френклін підійшов до вікна. Посередині їхнього масиву було зведено ще один випромінювач. Якраз на схід від їхнього дому. І зранку тінь від його чотирикутної суперструктури вкрила сад, сходи до балкона, сягала навіть його ніг. Наче щоб виправдати таке сусідство і, можливо, послабити підозри, він був зведений з претензією на дрібний снобізм — нижні секції віддалено нагадували стиль епохи Тюдорів.

Роздивляючись їх, Френклін побачив з півдюжини поліцейських, що сиділи у своїх патрульних машинах, і монтажну бригаду, яка розвантажувала виготовлені на заводі решітки. Він глянув на випромінювач біля торговельного центру, намагаючись заглушити гостроту спогадів про Хетуея, про даремні спроби бідолашного молодика переконати його і заручитися підтримкою.

Він простояв так цілу годину. Зайшла Юдіт, одягаючи капелюшок та пальто. Вона була готова знову йти до універсального магазину.

Френклін пішов з нею до дверей.

—  Я відвезу тебе, Юдіт. Хочу дізнатися про замовлення на нову машину, наступні моделі обіцяють у кінці місяця. Може, нам удасться отримати автомобіль з найперших партій.

Вони вийшли на під’їзну алею; тіні від рекламних екранів-випромінювачів розверталися відповідно до положення сонця. Мало не торкаючи один одного, вони стриміли над головами людей, наче ножі могутніх косарок.