Багато, багато, багато золота… [Микола Васильович Білкун] (fb2) читать постранично, страница - 2

плоті сидиш, того й пісню співай. Ви, добродію, прошу вас, думаєте, що в Грібтауні таємниця, хто я такий? Вибачаюсь, тут кожна собака знає, що моє справжнє прізвище Данило Слуп. Так, так, прошу вас, Данило Слуп з Волині. Але Данієль Слоуп їм легше вимовляти, себто моїм клієнтам.

Гість дивився на Данила-Данієля і хитав головою. В його опуклих сірих очах не було ні злості, ні ненависті, ні погрози, і від цього Слоупові ставало якось незручно.

— Ви кажете, — озвався нарешті гість, карбуючи кожне слово, — що у Грібтауні кожна собака знає, що Данієль Слоуп і Данило Слуп одна й та ж особа?

— Всі, всі знають, — запевнив Данило.

— Добре. Я вам вірю, бо з вами важко не погодитись. Але скажіть, на ласку божу, чи знає кожна собака у Грібтауні, що Данієль Слоуп, Данило Слуп і Поперечний одна й та ж людина?

У кав’ярні знову настала тиша, але ненадовго.

— Даруйте, не розумію вас, — сказав Слуп і рушив за шинквас. — Що будете пити?

— Привіт від Могили.

Чарка жалібно дзенькнула в Слупових руках. Проте він стримався.

— Помирати ще рано!

— Ви думаєте? — поцікавився гість. — Ну, коли так, то привіт від Якова Живокіста. Правда, привіт із могили.

— Царство йому небесне, — щиро сказав Слуп. — Щось будете пити?

Тепер його голос уже був зовсім спокійний.

Гість зняв капелюха і пригладив біляве хвилясте волосся. Без капелюха він здавався ще молодшим. Але в його аскетичному обличчі було щось хиже.

— Я нічого не буду пити, пане Поперечний. Я не по те прийшов сюди. Я прийшов для розмови, яку ви, з незрозумілих для мене причин, зволікаєте.

Слупові очі зробилися вузенькими, а щетина на плескатій голові наїжачилась.

— У мене п’ють, а не розмовляють, — засопів він, — коли ви вже так захотіли порозмовляти, то через два квартали ліворуч молитовна господа баптистів. Там — скільки завгодно.

Гість одяг капелюха, знизав плечима й рушив до дверей.

— Можна порозмовляти й там. Панам баптистам буде цікаво знати, хто такий пан Поперечний, тим паче що з-поміж них, напевне, є і аптекар О’Келлі.

Очі Слупові стали ще вужчими, щоки ще сизіші, а щетина ще більше настовбурчилася.

— Ви прийшли мене шантажувати?

— Авжеж! — ніби аж зрадів таємничий гість. — Як ви відразу про це не здогадалися?

— Бачите, я думав, що ви…

— Що я резидент однієї з численних розвідок, де лежать ваші розписки? Ні, я не резидент. До того ж тут, за шинквасом у Грібтауні, ви не потрібні жодній розвідці. От коли б ви були там, по той бік океану, інша справа. А тепер давайте знайомитись. Мечислав Якович Живокіст.

Мечислав простяг праву руку, ліва так і залишилась в кишені.

— Ви синок Янька Живокіста? — запитав Слуп.

— Так. Я син Якова Живокіста-Могили, того самого Живокіста, котрий, бувши крайовим провідником ОУН, виручив командира чоти Данила Слупа-Поперечного. Ви тоді заплуталися в політичній ситуації, примкнули до НВРО — народно-визвольної революційної організації, а такі штуки батечко Бандера не прощав.

— Ви добре поінформовані, — усміхнувся Слуп.

— Коли йдеш шантажувати таку людину, як ви, то мусиш бути поінформованим.

Вони сиділи за столиком у кав’ярні один проти одного.

— Але ж для чого шантажувати? Данило Слуп зобов’язаний допомогти синові свого колишнього бойового товариша. Адже ми з вашим батьком земляки. Прошу, ви студент?

— Ні, я вже не студент. І закінчив навіть два коледжі. А це для вас дорожче обійдеться. Яку допомогу ви мали на увазі?

— Ну, я знаю… — знітився Слуп.

— Миску квасолі й кухоль кислого пива? А в неділю сосиски? Так? І за все це я мусив би мити посуд у вашій кав’ярні? І це ви називаєте допомогою синові колишнього друга?

— Ну чому ж, прошу… — засовався Слуп, бо саме так він і думав.

— Ні, все це мені не підходить. Я прийшов по більше. А оскільки більше у вас можна тільки взяти за допомогою шантажу, то я й називаю речі своїми іменами.

— Так-так. Ви, прошу, далеко підете. Весь у тата.

— О-о, ви навіть не підозрюєте, як далеко я збираюся йти. Ви і мій покійний батько нещасні дилетанти в порівнянні зі мною. Але ви самі мусите зрозуміти, що на дорогу мені потрібні гроші.

— Скільки? — запитав Слуп.

— Ви навіть не питаєте на що?

— Для чого? Відвертість за відвертість. Я хочу якнайшвидше закінчити цю неприємну розмову й піти спати.

— Ну що ж… І я плачу відвертістю за відвертість. Казки Свіщевського лісу мусять недешево коштувати. Цим лісом і зараз, мабуть, лякають дітей на Волині, хоч з тих пір і минуло тридцять років.

При згадці про Свіщевський ліс Слуп побілів.

— Казки… Саме так, казки. Бо що ви ще мусите знати про Свіщевський ліс, коли вас тоді й на світі не було?

Мечислав зручно вмостився на стільці й усміхнувся. — Бачите, мій батько був політиком, крайовим провідником ОУН. Він вів щоденник, захоплювався фотографією. Може, пам’ятаєте, який у нього був чудовий “Кодак”, подарунок одного есесівця?

— Проклятий інтелігент, — просичав Слуп.

Цей комплімент