плоті сидиш, того й пісню співай. Ви, добродію, прошу вас, думаєте, що в Грібтауні таємниця, хто я такий? Вибачаюсь, тут кожна собака знає, що моє справжнє прізвище Данило Слуп. Так, так, прошу вас, Данило Слуп з Волині. Але Данієль Слоуп їм легше вимовляти, себто моїм клієнтам.
Гість дивився на Данила-Данієля і хитав головою. В його опуклих сірих очах не було ні злості, ні ненависті, ні погрози, і від цього Слоупові ставало якось незручно.
— Ви кажете, — озвався нарешті гість, карбуючи кожне слово, — що у Грібтауні кожна собака знає, що Данієль Слоуп і Данило Слуп одна й та ж особа?
— Всі, всі знають, — запевнив Данило.
— Добре. Я вам вірю, бо з вами важко не погодитись. Але скажіть, на ласку божу, чи знає кожна собака у Грібтауні, що Данієль Слоуп, Данило Слуп і Поперечний одна й та ж людина?
У кав’ярні знову настала тиша, але ненадовго.
— Даруйте, не розумію вас, — сказав Слуп і рушив за шинквас. — Що будете пити?
— Привіт від Могили.
Чарка жалібно дзенькнула в Слупових руках. Проте він стримався.
— Помирати ще рано!
— Ви думаєте? — поцікавився гість. — Ну, коли так, то привіт від Якова Живокіста. Правда, привіт із могили.
— Царство йому небесне, — щиро сказав Слуп. — Щось будете пити?
Тепер його голос уже був зовсім спокійний.
Гість зняв капелюха і пригладив біляве хвилясте волосся. Без капелюха він здавався ще молодшим. Але в його аскетичному обличчі було щось хиже.
— Я нічого не буду пити, пане Поперечний. Я не по те прийшов сюди. Я прийшов для розмови, яку ви, з незрозумілих для мене причин, зволікаєте.
Слупові очі зробилися вузенькими, а щетина на плескатій голові наїжачилась.
— У мене п’ють, а не розмовляють, — засопів він, — коли ви вже так захотіли порозмовляти, то через два квартали ліворуч молитовна господа баптистів. Там — скільки завгодно.
Гість одяг капелюха, знизав плечима й рушив до дверей.
— Можна порозмовляти й там. Панам баптистам буде цікаво знати, хто такий пан Поперечний, тим паче що з-поміж них, напевне, є і аптекар О’Келлі.
Очі Слупові стали ще вужчими, щоки ще сизіші, а щетина ще більше настовбурчилася.
— Ви прийшли мене шантажувати?
— Авжеж! — ніби аж зрадів таємничий гість. — Як ви відразу про це не здогадалися?
— Бачите, я думав, що ви…
— Що я резидент однієї з численних розвідок, де лежать ваші розписки? Ні, я не резидент. До того ж тут, за шинквасом у Грібтауні, ви не потрібні жодній розвідці. От коли б ви були там, по той бік океану, інша справа. А тепер давайте знайомитись. Мечислав Якович Живокіст.
Мечислав простяг праву руку, ліва так і залишилась в кишені.
— Ви синок Янька Живокіста? — запитав Слуп.
— Так. Я син Якова Живокіста-Могили, того самого Живокіста, котрий, бувши крайовим провідником ОУН, виручив командира чоти Данила Слупа-Поперечного. Ви тоді заплуталися в політичній ситуації, примкнули до НВРО — народно-визвольної революційної організації, а такі штуки батечко Бандера не прощав.
— Ви добре поінформовані, — усміхнувся Слуп.
— Коли йдеш шантажувати таку людину, як ви, то мусиш бути поінформованим.
Вони сиділи за столиком у кав’ярні один проти одного.
— Але ж для чого шантажувати? Данило Слуп зобов’язаний допомогти синові свого колишнього бойового товариша. Адже ми з вашим батьком земляки. Прошу, ви студент?
— Ні, я вже не студент. І закінчив навіть два коледжі. А це для вас дорожче обійдеться. Яку допомогу ви мали на увазі?
— Ну, я знаю… — знітився Слуп.
— Миску квасолі й кухоль кислого пива? А в неділю сосиски? Так? І за все це я мусив би мити посуд у вашій кав’ярні? І це ви називаєте допомогою синові колишнього друга?
— Ну чому ж, прошу… — засовався Слуп, бо саме так він і думав.
— Ні, все це мені не підходить. Я прийшов по більше. А оскільки більше у вас можна тільки взяти за допомогою шантажу, то я й називаю речі своїми іменами.
— Так-так. Ви, прошу, далеко підете. Весь у тата.
— О-о, ви навіть не підозрюєте, як далеко я збираюся йти. Ви і мій покійний батько нещасні дилетанти в порівнянні зі мною. Але ви самі мусите зрозуміти, що на дорогу мені потрібні гроші.
— Скільки? — запитав Слуп.
— Ви навіть не питаєте на що?
— Для чого? Відвертість за відвертість. Я хочу якнайшвидше закінчити цю неприємну розмову й піти спати.
— Ну що ж… І я плачу відвертістю за відвертість. Казки Свіщевського лісу мусять недешево коштувати. Цим лісом і зараз, мабуть, лякають дітей на Волині, хоч з тих пір і минуло тридцять років.
При згадці про Свіщевський ліс Слуп побілів.
— Казки… Саме так, казки. Бо що ви ще мусите знати про Свіщевський ліс, коли вас тоді й на світі не було?
Мечислав зручно вмостився на стільці й усміхнувся. — Бачите, мій батько був політиком, крайовим провідником ОУН. Він вів щоденник, захоплювався фотографією. Може, пам’ятаєте, який у нього був чудовий “Кодак”, подарунок одного есесівця?
— Проклятий інтелігент, — просичав Слуп.
Цей комплімент
Последние комментарии
5 часов 28 минут назад
5 часов 31 минут назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 16 часов назад
2 дней 18 часов назад
2 дней 19 часов назад