Багато, багато, багато золота… [Микола Васильович Білкун] (fb2) читать постранично

Микола Білкун БАГАТО, БАГАТО, БАГАТО ЗОЛОТА…

“Перекажи своєму володареві, — сказав Фернандо Кортес до посланця імператора Монтецуми, — щоб він прислав нам багато, багато, багато золота, тому що я і мої супутники страждаємо хворобою серця, яку може вилікувати лише золото і більше ніщо…”

Історичний факт

ЗУСТРІЧ У КАВ’ЯРНІ “МЕТЕЛИК”

Власне, це була не кав’ярня. Ще зовсім недавно “Метеликом” називався бар третього гатунку з дуже сумнівною репутацією. Але з того дня, як Данієль Слоуп почав домагатися, щоб у магістраті Грібтауна орендувати стоянку для машин, буйний бар робив потуги перетворитися на скромну інтелігентну кав’ярню.

Данієль Слоуп замінив тільки вивіску. Шинквас бару залишився шинквасом бару, і постійні клієнти “Метелика” не помітили особливих змін. А для Данієля Слоупа почалися марудні дні, сповнені тривог і протиріччя. “Метелик” мусив змінити не тільки вивіску, “Метелик” мав змінити репутацію. Негоже кандидатові у поважні бізнесмени виступати свідком по нескінченних поліційних судах після п’яних бешкетів і стрілянини.

Боротьба протиріч доводила Данієля Слоупа до відчаю. З одного боку, “Метелик” повинен був залишатися “Метеликом”. Його основні клієнти не повинні були відчувати ніяких змін і незручностей, бо кожен клієнт — це перш за все гроші. Але, з іншого боку, в Грібтауні мешкало чимало святенників з пісними фізіономіями, які корчили з себе аристократію та інтелігентів. (При цьому слові у Данієля Слоупа починала сіпатися ліва щока й сива щетина на плескатій голові ставала сторч, як у дикого кабана). Святенники-інтелігенти вернули носа від “Метелика”, і, мабуть, жоден з них не дав би руки його хазяїнові. Більше того, ці прокляті ліберали видавали газету “Ієрихонська труба Грібтауна”, й ця газета, як тільки випадала нагода, обсмалювала “Метеликові” крильця. Маючи скромний намір так чи інакше стати власником стоянки, Данієль Слоуп зробив, як йому здавалося, дуже хитрий хід конем. За чималеньку суму йому вдалося надрукувати саме на сторінках “Ієрихонської труби Грібтауна” некролог бару “Метелик” і повідомлення про народження кав’ярні “Метелик”.

Газета “Ієрихонська труба Грібтауна” була принципова. Коли б Данієль Слоуп заплатив меншу суму, ніж та, на яку газета оцінювала своє резюме, Данієль Слоуп на власній шкурі б відчув, що таке журналістська принциповість. Але Данієль заплатив стільки, скільки було треба, і все обійшлося гаразд. До того ж постійні клієнти “Метелика” ніколи газет не читали й ренегатства Данієля Слоупа не помітили.

Трохи гірше було з поліцією. Сержант Мак-Грегор являв собою прикрий виняток з правила. Винятки існують для того, щоб ними підтверджувати правила, але Данієлю Слоупу було від того не легше. Проклятий Мак-Грегор не пив нічого, крім томатного соку, й уперто не брав хабарів. Тут Слоупу не поталанило. Й коли надходила та година, коли треба виштовхувати активних відвідувачів і зачиняти бар, Мак-Грегор накладав цю неприємну місію на самого Данієля Слоупа: ти, мовляв, хазяїн, ти й турбуйся, щоб твої гості вчасно залишили бар, коли не хочеш платити штрафу.

Словом, останнім часом власникові бару-кав’ярні “Метелик” Данієлеві Слоупу жилося не дуже весело.

Слоуп посміхався з інерції і намагався показати люб’язність теж з інерції. Якби на те його воля… Але годі! Бо саме в ту мить, коли ладиком, ладиком Слоуп спроваджував останнього підпилого й збирався вже зачиняти свій бар чи то пак кав’ярню, виявилося, що п’яничка, котрого тільки-но виштовхнув, був лише передостаннім. Останній рішучим рухом плеча відтер від дверей Слоупа і зайшов до кав’ярні. Данієлеві це не сподобалось, але він змовчав. Хто його знає, може, оце зараз зайшов до кав’ярні саме той, хто щасливо вплине на його долю.

Відвідувач, не виймаючи рук із кишень плаща, пройшов до шинквасу й недбало кинув:

— Так, я хочу! Я хочу з вами поговорити, пане Поперечний!

Настала тиша. Чутно було, як десь на кухні капає вода з крана, як б’ється крильцями метелик об плафон, як шелестить новенький плащ відвідувача. Але Данієль Слоуп не чув навіть цього. Він почув тільки, як затуркотіла в нього у скронях і вухах кров.

— Добродій розмовляє українською мовою?

— А вас це дивує?

— Чому ж? — Данієль Слоуп знизав плечима й начеб заспокоївся. Справді, що тут дивного? Хіба мало українців живе у Грібтауні та на навколишніх фермах? Правда, такі молоді, як цей, уже майже забули рідну мову. — Мене дивує не те, що ви так розмовляєте українською мовою, мене дивує, чому ви так дивно мене назвали. Моє прізвище, прошу, Данієль Слоуп…

Гість нервово звів докупи кошлаті брови:

— Ви ніякий не…

Але власник бару розвів руками:

— Що поробиш? Всі ми тут відірвані від України, а на чиєму