Долина Гнівного потоку [Бенно Фелькнер] (fb2) читать онлайн

Бенно Фелькнер ДОЛИНА ГНІВНОГО ПОТОКУ

РОЗДІЛ 1

Коли Біл Лік доїздив до Нового Тондерна, сонце стояло на вечірньому прузі. Позаду лишилася майже безмежна прерія. Трава, що подекуди сягала людині по груди, уже пожовкла й поруділа, а місцями аж вилягла. Холодний осінній вітер шурхотів, виспівував у стеблах, пахло землею і сухим зіллям. Мерехтливе кружало сонця висіло над самим обрієм; ось його проміння з останньої сили пробилося крізь хмари, і степ заблис, запалахкотів, як море червоного золота.

Біл Лік не зважав на довколишній чар і спокій; суворе, бурхливе життя, яке він провадив, зробило його байдужим до краси природи.

Обабіч широкого, збитого копитами шляху з’явилися перші дерев’яні хатки. Ліворуч у долині здіймалися, повиті вечірньою млою, високі, могутні гори. Біл Лік допитливим оком позирнув на них з-під крислатого капелюха. Він хотів добутися на той бік кряжу, тож мусив поспішати. Там, у долині пасинків закону, серед своїх товаришів, таких самих шибайголів, як він, Біл Лік міг безпечно перезимувати. Вони завжди збиралися восени серед тих урвищ, і ніяка влада не годна була їх там досягти. Біл хотів завтра ж таки податися в гори, поки почнуться бурі й сніговиці, бо тоді вже, либонь, буде запізно.

Він ступою поминув першу хату й випростався в сідлі. Тут, у Міссурі, ніщо йому не загрожувало, ніхто його не знав, хоч ім’я його і в цьому штаті будило пострах. Кожен із тутешніх шерифів миттю схопився б на ноги й скочив на коня, якби дістав звістку, що в його окрузі з’явився Біл Лік. Для розбійників і авантурників наставали чимраз гірші часи. Закон набирав усе більшої сили. Тільки в рідко залюднених місцевостях, серед широких прерій, у глухих лісах і диких гірських ущелинах панувало ще право кулака.

Селище Новий Тондерн — мешканці гордо величали його містом — налічувало яких десятків п’ять чи шість дерев’яних будинків. Свого часу його заснував один швед, а згодом ще й відкрив там заїзд. Улітку господарі навколишніх ранчо гнали селищем на схід свою худобу на продаж. Через перевал у горах проходили торговці, шукачі золота, мисливці на бізонів, мандрівні ковбої, спекулянти землею та осадники, що хотіли десь заснувати ферму. Всіх вабив до себе багатий недосліджений край, дешева земля.

Біл Лік зіскочив додолу й випростав затерплі ноги. Сім годин поспіль він не злазив із сідла. І людина й коняка до такого звикли. На чоботях у Біла забряжчали срібні мексиканські остроги. Він дуже дбав про свою зовнішність, але тепер похвалитися йому було нічим. Поки він їхав, сіра пилюка товстим шаром укрила йому одяг, обличчя та жилаву шию; навіть ясно-зелена шовкова хустка на шиї втратила свій колір. На закуреному обличчі блищали, мов жарини, темні, меткі очі. В них світилося зухвальство. Не одна людина забрала з собою в могилу вигляд тих палахких жаринок як останнє враження з цього світу. Приятелі Біла віщували йому, що він теж помре не своєю смертю. Принаймні всі шерифи й порядні люди, тільки-но зачувши про Біла, ревно зичили йому такої смерті. Та Білові байдуже було, що йому пророкували й зичили.

Він припнув кобилу до конов’язі перед заїздом, швидко, але непомітно озирнувся, звично поправив широкого пояса з важким револьвером напохваті і піднявся дерев’яними східцями до дверей.

У шинку вже залягав присмерк, тільки біля вікон було ясніше: призахідне сонце кидало в них своє останнє червоне проміння. Там сиділо четверо чоловіків, схожих на розбишак, і пиячило. їхні голоси та гучний регіт чути було на цілий заїзд. Ніхто з них не звернув уваги на Біла.

Простуючи до прилавка, Біл скинув на них метким оком: напевне, гендлярі. Він став обережний, мов куниця. Гендлярі ж бо всюди бувають, багатьох людей запам’ятовують, багато що чують і переказують далі. І взагалі — то шорсткий народ, ні бога ні чорта не боїться.

Низенький, але кремезний господар з пласким обличчям і совиним носом стояв у самій сорочці за прилавком. Хтозна, що воно за людина, треба бути з ним обережним.

Біл привітався, торкнувшись пальцями крисів капелюха.

— У вас можна переночувати? — спитав він. — Завтра я їду далі.

— Можна, чужинцю, — кивнув господар і хряснув пальцями. — Але нагорі в комірчині, бо спальні вже обидві повні, — він кивнув головою на гендлярів.

— Мені байдуже, — сказав Біл. — Налийте чарку, хай я сполощу куряву з язика.

Господар швиденько налив високу пузату чарку. Біл сполоснув трунком рота, як дехто полоще кавою, і відчув на зубах дрібний пісок. Тоді ковтнув усе те і вдоволено відітхнув. Трунок був міцний, аж обпік горло. Біл любив усе міцне.

— Ще одну, господарю, в Міссурі така горілка рідко трапляється.

Кремезний чоловік забулькав сміхом:

— По неї до мене бозна-звідки приїздять. Особливо ж як хто звикне, а звикнути не штука. Чи може й ви…

— Може, — урвав мову йому Біл.

Він знав, що господареві кортіло щось випитати, і тим словом заткнув йому рота. Люди тут уміють слухати і деякі речі схоплюють з півслова. А скажеш їм навпростець — ще й образяться.

Господар мав добрий слух і миттю перейшов на інше:

— Моя стара покаже вам комірчину.

Він вийшов у двері коло мисника. Біл обернувся, сперся ліктями на край прилавка і скинув оком по кімнаті. Було вже так темно, що він не міг розгледіти в обличчя гостей біля вікон. Вони були в найкращому гуморі. Горілка з пляшок, що стояли порожні коло столу, перейшла вже до їхніх горлянок, збуривши їм кров і захмелівши голову. Коло бічної стіни Біл завважив ще двох гостей.

Вернувся господар і засвітив дві гасові лампи, що висіли на дротинах під закуреним сволоком. Лампи тихенько загойдалися, зачаділи й кинули жовтаве світло на неоковирні столи, стільці й лави та на обличчя людей.

Біл був задоволений: жодного з пияків він не знав, а на свою пам’ять він міг здатися. Тепер він побачив, що гості коло вікна були радше бандити, аніж гендлярі. Двох із них, високих і кістлявих, можна було здалека признати за техасців. До того ж їхнє походження чути було й з говірки. Вони тягли слова так повільно і з таким рипом, як віслюк воза.

Біл вийшов повз пияків надвір, поплескав по шиї кобилу, пообіцяв їй спочинок у стайні, тоді відв’язав від сідла загорнений у ковдру пакунок і вернувся до шинку. Там уже на нього чекала господиня, і вони разом пішли нагору. В комірчині стояло ліжко, ослінчик і стіл. Господиня поставила на нього свічку, і обоє знову спустилися вниз. Крім привітання, вони не перемовилися жодним словом.

Біл розсідлав кобилу, витер, завів до стайні, напоїв і насипав їй оброку. Тоді вичистив своє вбрання і вмився у відрі.

Нагорі в комірчині він сів на ліжко й замислився. Світла він не засвітив. У відчинене вікно лилося запашне холодне повітря, на темно-синьому нічному небі висів серпик місяця, немов ліхтар. З шинку долинав глухий гомін. Може, зійти вниз? Білові хотілося горілки, надто він її полюбляв. Власне, горілка була не останньою причиною, що він збився на слизьку стежку. Почалося з простого — він призвичаївся байдикувати та гуляти в карти, далі став красти худобу, а там — глянь — дійшло й до вбивства. Застрелив одного картяра. Відтак уже швидко покотився вниз. Той перший постріл у людину стався багато років тому. Ще й нині Біл пробував себе переконати, що він просто боронився. Тепер він уже був серед тих, хто стояв поза всяким законом.

Часом випадали такі години — і що далі, то частіше, — коли він не знаходив собі місця, проклинав своє життя і цей край, зневажав самого себе. Він нікому не показував свого розпачу, бо не мав приятелів, тільки поплічників. Рідна домівка в одному місті на Сході, на узбережжі, ввижалася йому раєм. Там усі гадали, що він загинув.

На сімнадцятому році життя Біл утік від своїх батьків-пуритан. Ще дитиною він ненавидів усякий примус, його вабила синя далечінь і вимріяні пригоди. Минуло вже чотирнадцять років, як він подався на Захід, і за цей час він не здобув нічого, крім лихої слави: його ім’я в кожного будило ляк. Він був дужий, як пантера, але сили стати господарем свого життя йому бракувало — воно завжди йшло йому криво. Глибоко в серці Біл плекав образ батьківського дому, вже збляклий і притьмарений. Коли його посідали тяжкі, болісні думки, коли душу ятрили якісь незбагненні жадання, тоді він шукав рятунку в єдиному — в горілці, але натомість у душу йому вселявся диявол. І щоразу все тонуло в якомусь непроглядному тумані. То була його лиха доля — так вважав він сам.

Біл нерішуче підвівся. Йому не хотілося йти вниз. Адже він був у небезпечному місці, і то сам-один. Та врешті віг притлумив застережливий голос, що озвався був у його серці. Треба ж попоїсти і подбати про харч на дорогу, бо в горах подорожувати тяжко. Він засвітив свічку, розібрав револьвера, почистив і змастив його, тоді спустився до шинку.

Там була вже зовсім інша картина. У Булвера, господаря заїзду, побільшало роботи. Світлиця була повна. У Новому Тендерні рідко траплялася якась розвага, і всі щовечора збиралися в шинку обмінятися скупими новинами; одні приходили, інші виходили. Булверів шинок був як довідкове бюро для тутешніх мешканців.

Біл став на порозі й роззирнувся, шукаючи вільного місця. Лиш декілька гостей скинули на нього оком. Повітря в шинку було задушливе, насичене тютюновим димом, запахом страв і пива. Біл спритно скрутив цигарку. Двері позад нього відчинилися, і з’явився один техасець. Його довгі ноги, взуті в чоботи, вже нетвердо трималися землі: він спіткнувся через поріг і, гойднувшись, повалився Білові на спину.

З несподіванки Біл поточився й випустив цигарку, але миттю обернувся і спокійно, з опущеними руками, став перед техасцем. Тієї миті Біл, здавалося, був цілком сумирний. Це була його велика перевага в таких випадках: він своїм виглядом вводив в оману супротивника. Очі в нього були примружені й тільки поблискували. Він їх широко розплющував аж тоді, як кидався на ворога.

Техасець був високий, мов смерека, на цілу голову вищий за Біла, а це щось та важило. Якусь мить вони стояли один проти одного.

Булвер, закусивши губу, скоса позирав на них з-за прилавка. Рука з пляшкою завмерла над чарками, тільки совиний його ніс нервово смикався. З свого багатого досвіду, здобутого за час шинкарювання тут, на Заході, Булвер знав, що звичайно буває з таких начебто незначних сутичок. Якби це були тутешні люди, він би втрутився й кількома словами помирив їх. Але зіткнулися чужинці, люди дикого норову.

Техасець ще хвилю погойдувався на ногах, поки знайшов рівновагу. Аж тепер він, мабуть, збагнув, що сталося. Він змахнув з лоба жовтого, як солома, чуба й підступив ще ближче до Біла. Той стояв наче вкопаний.

Булвер поволі поставив пляшку й глибоко відітхнув. По ньому видно було, що він напружено міркував, чи йому втрутитись, чи ні. Гості коло прилавка замовкли.

Нарешті техасець озвався до Біла, спроквола вимовляючи: слова:

— Перепрошую, чоловіче добрий, господар цієї кадильні продає такий трунок, що хоч від нього голова мені й не туманіє, та ноги стають як гумові. А я й без того на землі почуваюся не так певно, як у сідлі. Отже, не май гніву на мене, га?

Біл усміхнувся. Техасець йому сподобався. Той ухопив Біла під руку й потяг до прилавка. Булверові полегшало. Він довгими руками розсунув людей перед прилавком, щоб звільнити місце. Гачкуватий ніс його вже не смикався. Шинкар хутенько налив новим приятелям горілки.

Однак техасець не заспокоївся і потяг Біла до свого столу. Біл залюбки пішов з ним, бо відчув, що ці техасці чимось йому близькі.

Булвер дивився, як вони йшли межи ослонами до столу під вікном. Він налив собі півчарки горілки й випив одним духом, щоб пригасити неприємну млість, що піднялася була під грудьми. Ті гості біля столу — добрі розбишаки, але при біді з ними якось можна впоратися; зрештою, меблі в шинку дебелі, а лампи горять високо. Це той народ, що розраховується другого дня, як протверезиться. А от новий гість йому зовсім не сподобався — звинний, мов кіт, а як зиркне, то мов наскрізь тебе очима пронизує. Господар знав: такі з усякої нагоди хапаються за пістолет, а тоді маєш клопоту по самі вуха.

Булвер пережив тисяча вісімсот шістдесят дев’ятого року велику золоту лихоманку в пониззі Біггорн-Рівер і знав своїх людей. їх тоді налізло туди, мов сарани, наче всі зійшлись на побачення. Господи боже! Два роки тривало таке. Але ті часи давно минулися, таких знахідок, як на Біггорн-Рівер, напевне вдруге не трапиться, а по людях, що здобули собі в ті роки криваву славу, й слід давно запався. Коли ці двоє стояли один проти одного, Булвер немов побачив тодішніх своїх знайомих. Тієї хвилини Булвер ладен був усім гостям поставити по кухлю пива, аби тільки взнати ім’я чужинця. Хто б це міг бути? Він налив собі ще одну чарку, бо перша не помогла. Обслуговуючи далі своїх гостей, він не спускав з ока тих, що сиділи біля вікна. Добре, що хоч помічник шерифа був у шинку. Булвер непогано з ним ладнав.

Підійшовши до столу, Біл коротко привітався. Техасцеві товариші позирнули на нього каламутними очима й урвали розмову. Біл на мить пожалкував, що прийшов сюди: вони вже були такі п’яні, що тверезий серед них почувався кепсько. Та було пізно.

— Це наш новий приятель Біл, — відрекомендував його техасець і легенько штовхнув під ребра. Тоді притяг стільця і ткнув йому під коліна. Цим, на його думку, він зробив усе, що належало.

— Наш? — муркнув другий техасець. — Кого ти приволік до нашого столу, Гаю?

Біл приглянувся до нього і вмент здогадався, з ким має справу. Напевне, Берт. Відповідь Гая підтвердила його здогад.

— Будь джентльменом, Берте, коли я приводжу гостя до столу, — напучував Гай свого брата. — Чи ти хочеш мене образити?

Брат гикнув і примирливо махнув рукою. Булвер приніс чарку, і Берт власноручно налив новому гостеві горілки. Тим самим інцидент був вичерпаний.

Біл, що вже встиг випити з Гаєм по чарці коло прилавка, замовив у Булвера ще пляшку — хотів, щоб нові знайомі якнайшвидше прийняли його в своє коло.

Він багато чув за братів Берта і Гая Джілбертів, хоч ніколи не бачив їх. Вони були всім у тямку своїм розбишацтвом і жовтими, як солома, чупринами. Тепер Біл знав, що попав у товариство лицарів легкої поживи. Одного з компанії прозивали Кудланем; він, либонь, і не мав іншого наймення. Його чуприна була наче вирізана з ведмежого хутра.

Усім чотирьом уже язик плутався від горілки.

За добру годину Біл і собі наздогнав їх. І тоді напрочуд швидко настав кінець учті. Біл, хоч який був п’яний, а добре бачив, що Берт Джілберт тільки вдавав, ніби послухався брата. Він усе намагався зачепити Біла. Решта троє так упилися, що нічого не завважували. Зате Біл відчував, як закипає в ньому кров, і знав: ще трохи, ще якесь слово, і він посатаніє.

Довготелесий Берт саме хвалькувато розповідав якусь заплутану історійку. А оповідаючи, розгойдувався на стільці і раптом перекинувся назад на якогось гостя коло сусіднього столу. Той обурено відштовхнув його і вилаявся. Берт Джілберт, не довго думаючи, обернувся і ляснув супротивника навідліг в обличчя. Трапила коса на камінь! Супротивник зірвався на ноги і одним ударом збив розбишаку додолу. Все сталося швидко й несподівано.

Берт Джілберт хутенько підвівся і став на рівні ноги якраз перед Білом. З п’яного розуму йому все переплуталося: він побачив перед собою обличчя Біла, до якого з самого початку відчував неприязнь, і без жодного приводу, мов той бугай, кинувся на нього, нестямно вимахуючи руками на всі боки.

Біл щиро втішився. Він підскочив, спритно ухилився від удару й зацідив Бертові кулаком межи очі. Розлягся такий луск, наче хтось торохнув деревом об дерево. Біл тінню метнувся вбік і став спиною до стіни. Берт Джілберт повалився навзнак, перекинувши кілька стільців та ослонів.

Зчинився гармидер. Таки недарма Булвер підозрівав щось недобре. Гості навколо зірвалися на ноги, і між ними та п’ятьма розбишаками утворилося вільне місце. Гай Джілберт осклілими очима дивився на брата, що нерухомо лежав на підлозі. Він не міг зібрати докупи своїх думок і, мабуть, бачив коло стіни аж двох Білів. Його приятелі теж були п’яні як чіп.

Біл збагнув, що цих трьох можна вже не боятися. Він поправив пояса, пропхався крізь гурт цікавих і, не озираючись, рушив до прилавка. Його тонкі губи глузливо, зневажливо кривилися. Його знову посів диявол.

Гості відітхнули з полегкістю, тільки Булвер ще ні. Вій волів би, щоб замість техасця, якого саме підіймали з підлоги, лежав цей зайда.

Біл, мов переможець на рингу, простував до прилавка. Всі розступалися перед ним, як лисиці перед вовком.

— Налий чарку, — гостро звелів він Булверові, наче сам тут був господар.

Булвер наперед знав, що станеться. Раніше чи пізніше. А що він був не такий чоловік, аби довго розважати, то надумав відразу покласти всьому край. Та й помічник шерифа стояв уже в Біла за спиною.

— Більше не дам, — спокійно сказав Булвер.

Біл насторожився. Булвер ні на мить не спускав його з ока. Ситуація змінилася.

Помічник шерифа став поруч Біла.

— Отямтеся, чоловіче, — сказав він. — Булвер має слушність, так буде для вас краще. Коли…

— Твоє дзявоління мені ще гидотніше, ніж оте опудало за прилавком, — перебив його Біл і, ледь обернувшись, зміряв його поглядом з голови до ніг.

Булвер набрав повні груди повітря, трохи відступив убік і опинився позад Біла. Їх розділяв прилавок. Булвер порозумівся поглядом з помічником шерифа. Але той зробив дурницю: приязно поклав Білові руку на плече. Біл замахнувся. Одначе супротивник не був йолопом, до того ж Білові заважав прилавок. Помічник шерифа відхилився, і кулак тільки черкнув його по лобі. Далі все сталося за якусь секунду. Глянувши Білові у вічі, помічник схопився за револьвера. Проте схопився запізно. Булвер також забарився пірнути під прилавок.

Біл вистрілив помічникові в плече, аж того відкинуло назад. На постріл усі люди в шинку зірвалися на ноги. Ту мить Булвер ззаду безжально тріснув розлютованого напасника дубовою палицею по голові. Біл як стій звалився на підлогу.

— Ця мерзота іншої мови не розуміє, — сказав Булвер, заглядаючи на нього через прилавок.

Тоді кинувся допомагати пораненому помічникові шерифа.

Коли Біл Лік опритомнів, був вечір. Він лежав на дерев’яному ліжку в буцегарні. Крізь маленьке заґратоване віконце падало останнє сонячне проміння. Червоне світло, мов полум’я, танцювало на неструганих дошках підлоги і в нього перед очима. Біл тихо зітхнув, схопився за голову й намацав величезну ґулю. Тоді завважив праворуч перед собою грубі залізні штаби ґратованої перегородки. Він лежав у камері на дві особи, переділеній навпіл; сусідня клітка була порожня.

Повільно й неохоче Біл вернувся думками до недавніх подій. Нарешті згадав Булверів шинок. Скільки він лежав непритомний? Ет, хіба тепер не однаково! Тяжко пригнічений, він підпер голову рукою. Що ж, сам скочив у пастку. Видно, повінчає його горілка з катовою донькою. Може, навіть тут, у цьому містечку.

Біл сів на краю ліжка й роззирнувся навколо. Тіло затерпло і від кожного поруху боліло. Він згадав про мандрівку через гори, в яку лагодився. Що ж буде далі? Кепські його справи.

Він посидів так із півгодини й відчув, що до нього поволі вертається сила й думки в голові яснішають. Тим часом у камері почало сутеніти, а тоді враз стало зовсім темно.

Біл почув на ґанку за ґратами тверду ходу й побачив світло, що наближалося до нього. Якийсь чоловік із сивою бородою повісив ліхтаря на гак у стіні і, човгаючи, підійшов ближче.

— Ага, опритомнів уже, синку?

Біл пильно подивився йому в очі й нарешті спитав:

— Той чоловік помер?

Сивобородий похитав головою:

— Ти йому прострілив плече.

Біл полегшено відітхнув. Отже, не все ще втрачено.

— А чи довго я тут лежу?

— Двадцять чотири години. Той, кого Булвер полікує своєю палицею, швидше не встане. Добрі ліки, га? В тебе макітра, як у бика, хлопче, бо після тієї палиці лежать довше, — а один узагалі не прокинувся. Це було якраз два роки тому.

— Виходить, мені ще ш пощастило.

— А це як сказати. Чотири або й п’ять років тобі забезпечено. А ви, убивці, погано їх витримуєте. Коли не бачите гір і прерій перед собою та широкого неба вгорі, то потроху божеволієте, стаєте ще шаленіші, ніж на волі. Ви ладні крізь димар вилізти, аби тільки звільнитися. Ну й, звичайно, дістаєте кулю в спину. Так, мабуть, і з тобою буде, розбійнику.

Біл задумливо похилив голову, скоса позираючи на балакучого дідугана. Добра душа, бач, яке гарне майбутнє йому пророкує. Він задерикувато запитав:

— Чому ви взиваєте мене то вбивцею, то розбійником?

Старий підморгнув йому:

— Гм, це вже ми знаємо чому.

Білові стало моторошно, але він не показав того. Адже він сидить у пастці, і вони довго з ним не панькатимуться. Що їм відомо?

— Той чоловік перший схопився за зброю, — сказав він рішуче.

Старий махнув рукою.

— Він мав на те право як помічник шерифа.

— Я тут…

— Усе це ти розповіси завтра Бренкерові.

— А хто такий Бренкер?

— Ну, шериф.

Сивобородий пішов до дверей. Біл гукнув йому навздогінці:

— Агов! Принесіть мені щось попоїсти і хоч краплю віскі!

Старий знову підступив до ґрат.

— Ото невинне ягнятко, чого йому забаглося — віскі! А тоді знову зчиниш бучу…

— Це моє право. Я можу зажадати…

— Ось тут тепер наше право! — гостро перебив старий і поплескав по револьвері на поясі. — Мовчи вже, розбишако! Підстрелив одного з найкращих наших людей!

Біл зостався сам. Він сидів і думав. Дарма й пробувати виломитися крізь грати — але й не лишиться він так просто в їхньому сильці!

За якийсь час старий приніс йому їжу та кухоль води. Він не відповідав на жодне запитання й наче онімів. Біл наївся досхочу, укрився ковдрою і проспав до ранку.

Перед полуднем сивобородий прийшов ще з одним наглядачем, щоб одвести Біла до шерифа Бренкера. Біл ішов між ними начебто цілком байдуже. У вузькім коридорчику, що вів до шерифової канцелярії, він крадькома глянув у вікно. За ним простяглася заллята сонцем вулиця.

Бренкер, доволі-таки огрядний, проте жвавий чоловік, сидів коло столу. Він примружив очі й допитливо подивився на в’язня. Обидва наглядачі теж посідали. Всі троє були дуже впевнені. Звідси, та ще й серед білого дня, в’язень не міг утекти. Без коня та зброї він не відбіг би й на сто метрів.

— Я можу подбати, щоб ви на п’ять років зникли з прерій, — спокійно сказав Бренкер і відхилився на спинку стільця. — Все хутенько владнається, як я поставлю вас перед окружним суддею. Ясна річ, ви станете перед ним так чи інак. Але я спершу хотів би довідатися, хто ви. Як ваше ім’я?

— Джо Гігінз.

— Гм, — муркнув Бренкер і задумливо похитав круглою, мов гарбуз, головою. — А іншого наймення, себто прізвиська, ви не маєте?

— Чого б це я мав ще й прізвисько? — всміхнувся Біл. Він присунув стільця, сів перед столом і поклав ногу на ногу. — У вас немає пучки тютюну? — спокійно спитав він і озирнувся по кімнаті.

Шериф Бренкер не звернув уваги на його запитання.

— Може, ви тільки в Міссурі називаєтесь Джо Гігінзом, а в іншому штаті якось інакше?

— Це допит? — огризнувся Біл. — Мені вперше в житті доводиться таке терпіти.

Бренкер уперся бородою в розстебнутий комір, аж віддулося воло. В очах йому засвітилася злість.

— Таких пройд, як ти, у нас на Заході мало коли й з’являлося, — сказав він тихо, але грізно. — Одначе ми швидко тебе розлузаємо.

— Шерифе, — спокійно відповів Біл, — я протестую проти такого поводження.

Бренкер висунув шухляду — задля цього йому довелося трохи втягнути живота, — і поклав перед собою розряджену Білову зброю.

— Що означають ці п’ять карбів на револьвері, Гігінзе? — спитав він і знову ледь примружив очі.

— Певна річ, кожен карб — одного забитого, за тутешнім звичаєм, — просто відповів Біл.

Бренкер починав кипіти.

— І ви хотіли зробити тут у нас шостий карб? — процідив він крізь зуби.

— Чого б пак? — обурено заперечив Біл. — Я б тоді стріляв не в плече.

— Ви були такі п’яні, що…

— Анітрохи! — зухвало урвав Біл.

Наглядачі ззаду заворушилися на стільцях. Шериф насилу стримувався. Він вичікувально сказав:

— Але п’ятьох ви вже маєте на своєму сумлінні.

— Чоловіче! — просичав Біл, цього разу вже грізно. — Я не дозволю, щоб мені тут чортзна-що пришивали! Хто може це довести? — Раптом він заспокоївсь і засміявся, мов дитина. — Я купив зброю на Сході в одного тандитника. Карби там уже були, тому я й сквапився на неї — є чим похвалитися. Але тут, перед шерифом, я кажу правду й не хочу вдавати з себе шибайголову.

Шериф зірвався на ноги, і обличчя його аж потемніло з гніву.

— Гігінзе, попереджаю вас, годі дурня клеїти! Я вам не який шмаркач, я виріс у цьому краю!

— Ну, що виросли, то це вже перебільшення, — зауважив Біл співчутливо і також підвівся. Він був вищий за Бренкера на цілих дві голови.

Шериф на превелику силу опанував себе і почав ходити за столом туди й назад. Біл знову сів.

— Ну добре… Гігінзе, — озвався за хвилю шериф. — Ви станете перед суддею, але спочатку я маю дещо з’ясувати.

— Той чоловік, що я в нього вистрілив, перший схопився за зброю, — заявив Біл.

— Мій заступник мав на це право.

— Я вважав його за якогось волоцюгу, бо в нього не було значка.

— Його й так тут добре знають.

— А я нетутешній. Хіба я повинен чекати, доки він витягне револьвера й вистрілить? Я маю право бути меткішим, коли на мене нападають.

— Він навіть не витяг револьвера, Гігінзе. Може, тільки мав такий намір, але…

— Цього досить.

Бренкер здався:

— Ну годі. Хай суддя з’ясовує, що до чого. В кожному разі ви перші напали! А самі ви звідки?

То була для Біла найдражливіша тема. Коли його питали про походження, він не міг плести дурниць — однаково вони про все колись довідаються.

— Я приїхав із Канзасу, — відповів Біл і подумав про свої тамтешні подвиги.

Бренкер не встиг більше нічого запитати. Надворі почувся тупіт, двері відчинилися, і ввійшло двоє фермерів. Вони відразу збагнули, що тут відбувається.

— Що, Бренкере, піймали зубатого звіра? — спитав один, подаючи руку шерифові.

Той стенув плечима. Він не хотів, щоб фермери чекали на нього, — сам-бо їх викликав, — тому сказав наглядачам:

— Відведіть його назад. Завтра або післязавтра ми з ним інакше поговоримо.

Наглядачі взяли Біла всередину. Біл знав, що йому буде кепсько, якщо вони простежать його шлях з Канзасу аж сюди. Коли його знову посадять у камеру, то вже нічим не зарадиш. Він, як рись, стріляв очима навколо.

Коли вони дійшли до вікна в коридорі, Біл побачив коней фермерів, що приїхали до шерифа, і збагнув, що це його остання нагода. Далі все сталося за якісь секунди. Біл підставив ногу сивобородому й турнув його плечем. Другого луснув у потилицю, і той упав навзнак. Ту ж мить Біл сягнув по його зброю. Та йому не пощастило: коли наглядач упав, револьвер вислизнув йому з кобури й відлетів убік. Пізно! Сивобородий уже зіп’явся на ноги. Тоді Біл з усієї сили скочив плечем наперед у вікно. Рама тріснула, посипалося скло. Біл упав головою в піщаний грунт, але миттю схопився, скочив, як кіт, на довгоногого рудого коня, зірвав з припони й другого, пронизливо скрикнув і щодуху помчав вулицею. Другий кінь, схарапуджений тим криком, поскакав і собі куди очі бачать.

Сивобородий з револьвером у руці сопів, вихилившися з вікна. Він не міг стріляти. Біл по-індіянському зсунувся коневі на бік, заслоняючись ним від куль. Тоді старий вистрілив усі шість разів у повітря. Мешканці Нового Тондерна висипали з хат, збігаючись до канцелярії шерифа.

Біл щодуху мчав вулицею. Перед собою він бачив сонячну прерію, праворуч знову здіймалися високі гори. Він скерував коня туди і підострожив його. Іншої ради не було.

Через дві години, доїхавши до лісистого передгір’я, Біл озирнувся назад на рівнину й побачив своїх переслідувачів: вони миготіли на обрії маленькими чорними цятками. Рудий кінь пречудово мчав прерією, але в горах він сповільнив ходу. Біл, ласкаво примовляючи, поплескав коня по шиї і поїхав далі. Тепер йому лишилося тільки одне: втеча.

Ввечері копита загупали об твердий камінь, і Біл полегшено відітхнув. Тут переслідувачі вже не знайдуть його сліду. Він піднявся ще трохи вище, тоді звернув убік: не можна було дуже віддалятися від лісу, де була вода, паша для коня і їстівне коріння для нього самого.

Коли вже геть стемніло, він дав спочити собі й коневі. Змучений кінь ліг на бік. Ніч була холодна. Біл примостився під теплим боком у коня. Над ним здіймалося чорне небо з мерехтливими зорями. Стрімкі скелі в ущелині, здавалось, ладні були задавити людину й коня. Навколо панувала тиша.

Зненацька Біла аж морозом обсипало. Ну й чого ж вій досяг своєю втечею? Опинився в грізній скелястій пустелі, голіруч, без зброї і без харчу. І за ним десь гналися переслідувачі.

РОЗДІЛ 2

Лізі спинилася й почала принюхуватись до вітру, що поволі стихав, а тепер, надвечір, і зовсім ущух. Вона невдоволено помахала куцим хвостом і роззирнулася на обидва боки. Лізі шукала місця отаборитися, бо за день стомилася. Вантаж на ній був не дуже важкий, вони ж бо прямували додому. Але кожен день довгий, а надто як ідеш незнайомою дорогою. Крім того, Лізі була стара.

Семюел Мур, що йшов поперед неї, теж став і обернувся.

— Ходи, стара, — сказав він докірливо. — Тут ночувати не випадає. Погане місце. За тим поворотом може бути щось краще.

Він показав пальцем через плече й кивнув головою. Семюел Мур розмовляв зі своєю ослицею, як із людиною. Таке ставлення до тварини накинуло йому саме життя. Чотирнадцять років уже мандрував він із Лізі кам’янистими пустелями, лісистими горами, зеленими буйними долинами і курними зсувами, перебродив із нею потоки й перепливав річки, ночував у глибоких урвищах і відпочивав коло височенних скель. Як коли траплялося. Обоє були загартовані й стійкі на всяку погоду. Лізі невтомно несла свій вантаж: харч, намет і шукацьке знаряддя.

Ослиця глянула на Мура лагідними карими очима й замахала вухами. Вона розуміла кожне слово й кожен відтінок голосу свого господаря; в самотині серед пустелі вони стали справжніми товаришами.

— Ну от, — сказав Мур, — знову бачиш, що моя правда. Ходімо.

Він обернувся й рушив далі. Лізі потупала за ним.

Западав вечір. Усе навколо тануло в зеленаво-жовтому світлі — таке диво могли вичаклувати тільки гори. Зі стежки не видно було, як заходить сонце, але небо скидалося на океан резедового кольору. У вечірній тиші чути було тільки, як цокають копита ослиці та риплять камінці під ногами в старого.

Пройшовши метрів триста, Семюел Мур минув закрут і зупинився. Лізі притулилась до нього. Тут усе яскріло золотим та бузковим кольорами. Останнє сонячне проміння залляло подорожніх. Старий, замріяно усміхаючись, довго стояв нерухомо й не міг намилуватися тією дикою красою. Вона щоразу чарувала його.

Лізі штовхнула Мура в бік твердим лобом, у якому теж роїлися різні дивацтва, тільки ослячі.

— Ну добре, — озвався старий, — хай буде так. Цього разу, либонь, ти маєш слушність. Зупинимось тут.

Зрештою, далі йти не було сенсу. В горах швидко темніє. Місця для ночівлі було досить — стежка ширшала, а там, де стояв Мур, можна було розвернутися навіть возом. Ліворуч зяяло глибоке провалля, на дні його було вже темно. Мур відв’язав кайло, рискаль, лопату, ночовки й сито, тоді зняв клунки, поклав усе під скелею, що здіймалася по один бік стежки, і розстелив укривало. Лізі стріпнула худим кістлявим тілом, задоволено форкнула й лягла на вкривало.

Семюел Мур сів коло неї і найперше закурив люльку. Навпроти них, на скелястій вершиш, схожій на голову цукру, поволі згасав червоний жар сонця. Коли зник останній тремтливий блиск, ніч накинула на землю чорну хустку. Все стало грізне й понуре.

Мур налив з бляшанки води в свій капелюх і напоїв Лізі. Тоді сипнув їй кілька пригорщів кукурудзи. Учта була бідненька. Мур почухав ослицю по лобі й мовив:

— Їж, може, позавтрьому доберемося до передгір’я, тоді стане ліпше. Скоро я знову матиму нагоду перемовитися словом з людиною, а не тільки з такою нудною бабою, як ти.

Лізі, видно, повірила йому, бо на ті слова помахала хвостом, геть облізлим на кінці й наче виглянсуваним.

Мур розв’язав в’язочку дров, розпалив вогонь і запарив собі два кухлі кави. Тоді один відставив убік, щоб завтра раненько поснідати. Так старий ощадив дрова. До кави він з’їв шмат кукурудзяного коржа й трохи вудженої оленини.

Ніч була зоряна й холодна. Накинувши на широкі плечі ковдру, Мур сидів коло пригаслого багаття й курив. Часом, коли він затягувався люлькою, тютюн тихо шкварчав. Знову минуло літо, за кілька тижнів чи може й днів, засвистить крижаний вітер, і осені теж буде край.

Перед очима в Семюела Мура багато вже перейшло літ і зим. Його чуб полискував сивиною, як і шерсть його ослиці, буйну бороду теж щедро засіяло срібло. Він уже бозна-відколи шукав золота самотою. Таких було небагато: не кожен зважувався одинцем податися в підступну пустелю. Його замолоду посіла золота лихоманка й кидала на всі боки, проте великого скарбу він так і не знайшов. Тисячам інших шукачів теж повелося не краще. Більшість їх полишили назавжди сито, ночви, кайло та рискаль, а Семюел Мур ні. Молодечі роки прошуміли повз нього, як весняний вітер, як літня злива й град, — і він став по них спокійніший. Жадоба золота відлунювала в ньому тільки як далека буря, зате його посіла глибока любов до цього чудового краю й до вільного, суворого життя. Так минали роки. На життя йому завжди ставало. Багатства Семюел Мур уже не сподівався та й перестав жадати його. Нащо воно тепер? Він любив дику пустелю, в ній не треба золота, тільки дужі руки, здорове серце та видющі очі. Коли йому доводилося зимувати в чотирьох стінах, він почувавсь мов спійманий мустанг у загороді. А як надходили перші весняні бурі, йому аж у кістках крутило, він ставав неспокійний, як мандрівний щур. І стара Лізі так само.

Мур сидів коло вогню, що дотлівав під попелом, і мріяв. Навколо було тихо як у могилі. Аж ось Лізі підвела голову, нашорошила вуха й тихенько форкнула. Семюел Мур, пильно дослухаючись, глянув на неї, тоді спробував прошити очима темряву в тому напрямі, куди дивилась ослиця. Старий нічого не побачив і не почув, та він знав свою Лізі. Може, який хижак з’явився поблизу? Але де б він тут узявся?

Минали хвилини. Обоє не ворушилися. Потім Мур теж почув шурхіт; він ближчав, і невдовзі старий уже знав, що то. Цокали підкови об каміння. Невже хтось іще їде в такій темряві? Блідий серпик місяця й зірки трохи світили, та все одно їхати конем у цій кам’яній дичавині було небезпечно. Найбільше дивувало Мура те, що вершник, видно, брався в гори, хоч перевал був далі на північ.

Тепер стукіт копит було вже добре чути. Семюел Мур скинув ковдру з плечей і відсунувся від багаття, пірнувши в тінь скелі. Лежачи на лівому боці і спершись головою на руку, він чекав, поки над’їде верхівець. Кобуру з револьвером він підтягнув наперед. Це була для нього звичайна річ. Лізі тим часом знов задрімала.

Виринувши з-за повороту по другий бік ущелини, за добрих сто метрів від табору, верхівець притримав коня й зіскочив на землю. Кілька хвилин він пильно вдивлявся в багаття, що вже геть догасало. Тоді рушив далі, ведучи коня за повід. Семюел Мур погано бачив їх, проте чув, що вони насилу ноги волочать. Якраз навпроти нього, по той бік провалля, незнайомий спинився; їх тепер розділяло тридцять метрів. Мур почув його хрипкий голос:

— Агов! До вас туди є якась стежка?

Мур склав долоні руркою й гукнув:

— Ущелина кінчається далі метрів за чотириста!

— Я їду!

Голос відбився луною від кам’яних стін; по той бік знову зацокали копита.

Семюел Мур трохи підклав дров. За чверть години Біл Лік був уже коло вогнища. Він коротко привітавсь і довго дивився Мурові у вічі. Той зустрів його стоячи. Невеличкий вогник освітлював обличчя старого, і в його відблиску зморшки на щоках проступали як мереживо павутини. Біл відразу здогадався, що трапив на шукача, і в його серці зажевріла надія. По той бік ущелини він ще вагався — але цей чоловік навряд чи міг бути переслідувачем, ті не їздять поодинці. Зрештою, він був у такому становищі, що мусив поставити все на карту. Тому й прийшов до табору.

Очі старого перебігли по Бідовому пошарпаному вбранні, яке багато про що говорило, затрималися хвилю на порожній кобурі і втупилися в обличчя прибульцеві. Воно густо заросло щетиною. Біл і досі не пускав з рук повода; його кінь безсило звісив голову донизу.

Семюел Мур усе зрозумів, він був не новачок у таких справах.

— Заблукали? — спитав він обережно.

Біл хвилину помовчав і знову пильно зиркнув у вічі старому. Тоді випустив повід, зсунув капелюха на потилицю й похитав головою.

— Ні. З цього боку мені годі зійти з гір, там на мене чатують. Позавчора вони мене вигнали і з передгір’я. А на Другий бік я отак, без нічого, не переберуся. Зрештою, здохнути я можу й тут, у проваллі, задля цього мені не треба спинатися в гори.

Говорив він спокійно, байдужим тоном. Потім гірко додав:

— Мої переслідувачі сволота сволотою: стріляють із рушниць у беззбройного.

Тепер Семюел Мур уже не сумнівався: перед ним був один із тих, хто стояв поза законом. Особливо багато сказали йому останні слова.

Біл і думки не мав розжалобити старого своєю розповіддю. Він не знав такого почуття. Він був авантурник, волоцюга і змирився з цим; але й волоцюги мають свої закони і шанують їх. Того, хто стріляє у беззбройного, навіть вони вважали б за покидька. У своїй ватазі Біл такого паскуди не стерпів би. Вигнав би, як шолудивого собаку. Як багато хто з його братви, він добачав велику різницю між грабіжниками, картярами, лицарями пістоля і вбивцями. З убивцями він не водився, вважав себе за щось ліпше. Такі були його погляди на світ. Він гадав, що також має своє ремесло…

Біл ще раз глянув на старого шукача і тепер уже був певен, що той йому стане в пригоді чим зможе.

Біл теж зробив би так само. Коли хтось потребує допомоги, йому подають руку — якщо не було з ним ніякої звади. І не питають, хто він та звідки.

Семюел Мур узяв відставлений на завтра кухоль кави й присунув його до жару.

— Он там друга ковдра, а тут у балцанці вода, — мовив він. — Як будете ощадні, її стане на три дні. Я завтра спущуся вже в передгір’я і щось собі добуду.

Цим було сказане все — обидва порозумілись якнайкраще.

Лізі підвелась і обережно підкралася до Білового коня, вищиривши жовті зуби й настовбурчивши хвоста, мов палицю.

— Ану, гайда назад, сварлива відьмо! — гримнув на неї Мур.

Лізі послухалась. Коли господар говорив таким тоном, краще було скоритися.

Біл розсідлав коня і сів їсти. Побачивши, що він роздирає м’ясо пальцями, Мур підвівся й пішов до вантажу. Повернувся він із своїм запасним ножем у нових ще шкіряних піхвах і дав його Білові.

— Це вам на пам’ять про сьогоднішню ніч.

Біл непевно глянув на нього, подякував і взяв ножа. Після вечері вони ще з півгодини балакали й курили. Місяць зайшов за стрімку кручу. З чорного неба дивилися зорі, немов суворі очі. Здавалося, ніби величезні скелі дедалі щільніше сходяться докупи.

— Виплатилося вам літо? — спитав Біл.

— Цього разу майже ні, — відповів Мур, — але мені стане. Я вже не шукаю скарбів.

— Тоді ви, напевне, якийсь виняток, — сказав Біл.

Семюел Мур усміхнувся наче сам до себе. На обличчі в нього заграли зморшки.

— Колись я не був винятком — а сьогодні, мабуть, уже й не знав би, що зробити з великою жилою. Нащо мені багатство?

Біл засміявся. Він сміявся неголосно, але довго. Нарешті сказав:

— Не гнівайтеся за мій сміх, я й гадки не мав образити вас. Але мені ще зроду не траплявся шукач, що не мріяв би про велике щастя. І ви, як таки знайдете жилу, не начхаєте ж на неї?

— Марно й говорити про таке, я нічого не знайду. — Мур згорнув камінцем докупи жар і задумливо втупився в нього очима.

— А проте не один знаходив скарб, — заперечив Біл.

Та Семюел Мур перевів розмову на інше.

— Велика гарячка вже минулася, — сказав він. — Такого, як було тисяча вісімсот сорок дев’ятого, ніколи більше не буде. За ці сорок років усе тут перекопано, і треба забиратися до самого чорта в господу, аби здобути якихось кілька зернин. Одначе будь-якої хвилини ви можете, їдучи, спіткнутись об добрий шмат кварцу… До речі, ви знаєте звідси стежку через гори?

— Тільки через перевал.

— Перевал від нас на північ, — перебив Мур і заходився пояснювати, як перейти гори стежкою. На закінчення він сказав: — За два дні ви будете у Ведмежій долині, там є вода і навіть пасовисько, а звідти…

Звідти Біл уже знав дорогу. Він саме хотів сказати це старому, та очі його мимоволі склепилися. Зауваживши те, Мур замовк і вклався спати. Біл ліг коло свого рудого, а Мур коло ослиці: так вони обидва мали об що гріти спину. Вогнище погасло, тільки зорі світили ясно й холодно.

Уранці кожен поїхав своєю дорогою. Семюел Мур лишив собі з своїх запасів тільки пригорщ кукурудзяних коржиків та чотири кухлі води в маленькому шкіряному ворочку.

— Я сьогодні ввечері, а щонайпізніше завтра вранці доїду до лісу, — сказав він, — і напевне щось підстрелю. Тож беріть усе без зайвих балачок. Я простую в долину, а ви в гори.

— Навряд чи ви за день добудетесь, — мовив Біл. — Туди ще далеченько, а ви ж без коня. Ви знаєте цю місцевість?

— Ні, — відповів Мур, — хоч кілька років тому проходив сюдою, тільки трохи далі на захід. Хто може знати це кам’яне пекло? Візьмеш тисячу метрів праворуч чи ліворуч, і все вже нове й незнане. Але в мене добрі ноги, і в моєї Лізі також. Бувайте здорові, не збийтеся з дороги і щасливо переберіться на той бік.

Біл стояв коло свого рудого, що, відпочивши, трохи підбадьорився. Біл саме хотів сідати на нього, коли старий ще раз затримав його. Він витяг з кобури свого револьвера й подав Білові.

— Нате ще й зброю. Серед цих ущелин людина без зброї однаково що пантера без зубів і без пазурів — кожен може її розтоптати.

— А ви? — запитав Біл, недовірливо дивлячись на старого.

Мур аж розсердився.

— Чоловіче, скільки вам казати, що я тих кілька миль якось перейду? Крім того, я маю ще рушницю.

Біл сховав зброю та набої і обома руками стиснув правицю старому шукачеві.

— Я вас ніколи не забуду. Бувайте здорові.

З цими словами Біл рушив у дорогу. Мур дивився йому вслід, аж поки кінь з вершником зникли за поворотом гірської стежки. Звідти Біл ще раз помахав йому рукою. Мур почав нав’ючувати свою Лізі і, як кожного ранку, лаяти її. Ослиця крутилася, ляпала вухами й сьогодніаж наче хотіла кусатися.

Мур розгнівався.

— Ну, на той рік я вже тебе не візьму з собою, стара ропухо, — погрозився він. — Оце така дяка за мою терплячість і ласку? Ось заведу собі навесні молоду худобину, а тебе, старе опудало, віддам лупієві, хай продає твоє м’ясо на принаду у вовчі пастки.

Такі погрози Лізі слухала щоранку. Без них ослиці, напевне, був би вже й день не день. Старий мав підозру, що вона сприймала його лайку за пестощі.

Нарешті все було готове. Через спину в Лізі висів вантаж, як величезне гроно. Ослиця потерлась мордою, щоб господар почухав їй шию.

— Ну ходи вже, гонористе бабисько, — полагіднішав Мур. — Сьогодні нам треба добре попомахати ногами, а то так бурчатиме в животі, що й не заснемо.

Семюел Мур сягнистою ходою рушив уперед. Скелясті кручі полискували на вранішньому сонці. Передбачався гарячий день. Осінь ще раз показала свою міць і, може, на короткий час перемогла. В повітрі тремтіло мідяно-жовте марево. Доріжка звивалася, мов величезна гадюка. За годину з неї стала вже тільки вузенька стежка, і як Семюеля Мур спинився перед пласкою, всіяною камінням долиною, йому здалося, що та стежка вгониться просто у високу гору.

Коли Мур з ослицею досягли гори, їм довелося видиратися таким стрімким узбіччям, що вони його насилу здолали. Сонце сліпило очі й немилосердно пекло, скелі відбивали тепло, і в повітрі тремтіла юга. Тепер вони мали б стати на відпочинок у затінку, та й Лізі почала вже хвилюватись. Але воду забрав нічний гість, і треба було йти далі. Нагла зміна погоди, остання, несподівана спека непокоїли Мура. Опівдні він виліз на вершину якоїсь гори, щоб оглянутись довкола. Перед тим він зняв з Лізі вантаж — ослиця стояла внизу й відсапувалася. Трохи північніше височіла велетенська гора. По ній Мур визначав свій шлях. Вона впиналась у блакитне, мов шовк, небо, на якому не було жодної хмарки. Просто над Муром стояло осіннє сонце й так пражило, наче хотіло все розтопити. А навколо була та сама пекельна пустеля.

Старий майже тужно глянув на схід. Уранці він гадав, що вже опівдні побачить темну смугу підгірського лісу, але перед ним лежала тільки кам’яниста, порізана урвищами пустеля; здавалося, що та пустеля дивиться на нього глузливими очима-ярами й злісно кривиться. Проте він мусив перейти її. Якби було доволі води й харчів, він якось обминув би пустелю, звернувши праворуч або ліворуч. Але тоді, можливо, минув би не один день, поки трапилася б добра стежка.

Спустившись униз, Мур спробував додати відваги ослиці, а тим самим і собі.

— Рушаймо, худобино моя, — сказав він, — треба знову ризикувати. Так чи так, а за цим пустищем нашій біді кінець.

Тепер вони насилу йшли по бездоріжжю. Здавалося, ніби якісь титани, бавлячись, накидали тут силу-силенну каміняччя. Мур пробирався крізь нього не одну годину. Йому було парко, піт заливав очі. Над ним, у небесній блакиті, кружляли два шуліки. Завтра вони повернуться, але надаремне, подумав Мур. Язик йому спух, губи порепались. Старий виплюнув з рота кремінця. Йому вже боляче було його смоктати, і слина більше не збиралася.

Надходив вечір, небо на заході порожевіло, і нарешті поміж скель війнув легенький вітерець, несучи прохолоду. Мур озирнувся, шукаючи, де б отаборитися. На сьогодні мандрів було досить, та й навряд чи здужали б вони йти далі. Місцевість звільна підіймалася перед ними, і старий надумав видертися ще на ближню верховину й поглянути, що лежить за нею. Може, звідти покажеться інший краєвид.

Піднявшись нагору, старий шукач радісно відітхнув. Він не помилився: ген далеко в сріблястому світлі вечірнього сонця чорніла хвиляста смуга лісу, гарна й знадлива. Одначе сьогодні він би до неї не дійшов. Біля самих його ніг стрімко спадала вниз кам’яна стіна. На прискалки й западини в ній вітер понаносив піску, куряви та насіння рослин, і там учепилася трава й низенькі, на стопу заввишки кущики.

Семюел Мур схилився над кручею, милуючись тим мізерним, уже трохи пожовклим зіллям. Земля, знову земля. Лізі стояла коло нього, ляпаючи вухами й метляючи хвостом, схвильовано винюхувала трав’яний дух і вдивлялася мудрими очима в далекий краєвид. Тоді задерла голову, вищирила зуби і радісно заіржала назустріч лісові, що вабив водою і пашею.

— Ох ти ж, стара гієно, — лагідно сказав Мур і поплескав її по закуреній шиї. — Своїм співом ти навіть гримучих змій розполохала б. Але тільки йолоп міг би вважати тебе за дурну. Ми таки домоглися свого, еге ж? Завтра будемо там. А в який бік нам тепер іти? Чи ми знайдемо сьогодні воду, Лізі?

Він глянув праворуч, тоді ліворуч, проте не міг зважитись. Та Лізі вже потупцяла ліворуч, і він подався за нею. Тут, нагорі, дорога була непогана, і, поки ще не смеркло, вони йшли швидко. Вітер знову стих. Шулік уже не було, Мур бачив, як вони полетіли на захід.

За півгодини праворуч від них на рівнині з’явилася гладенька чорна кам’яна стіна. Верховина її лежала на одному рівні а їхньою дорогою і тяглася вдалину, скільки око сягало, поволі спадаючи до смуги лісів. Але Мур не міг на неї перебратися, бо шлях йому перепиняла глибока ущелина, мов паща велетенської потвори. Вона була неширока: Мур докинув би на другий бік камінцем. Він підгилив ногою камінь і прислухався. Минуло кілька довгих секунд, поки почувся його стук об дно. Глибоко тріснула в цьому місці шкіра землі. Вони пішли вздовж ущелини, сподіваючись, що вона скоро скінчиться. Зненацька Лізі лишила господаря і заквапилась наперед.

— Невже вчула щось? — запитав Мур, налягаючи й собі на ноги.

Так вони пройшли майже чверть милі. Узгір’я по той бік ущелини, то ширшаючи, то вужчаючи, раптом немов почало здійматися до неба. Мур уже пожалкував, що вибрав цей шлях. Може, краще було б податися праворуч? Навіть якби ущелина тепер скінчилася, рівнину йому заступала кам’яна стіна. Він стурбовано позирав на небо, що дедалі темнішало, коли це перед ними ніби хто вичаклував якесь диво.

У кам’яній стіні відкрилася величезна прогалина, така широка, що від краю до краю можна було досягти хіба кулею з рушниці. Вона бігла на схід і утворювала долину приблизно на рівні того місця, де стояв Мур. Далі та долина трохи здіймалася вгору. Кінця її вже не видно було у вечірніх сутінках. Жовте піщане дно було поцятковане зеленими плямами трави й великими, заввишки з людину, кущами. І враз Мур побачив, як серед тої трави блиснула вода! Йому все те видавалося раєм — але шлях до нього перепиняла ущелина метрів двадцять завширшки, справжня безодня.

Мур, як завше, довго не роздумував. Він підбігом рушив уздовж прірви, оглядаючи кожен камінь. Хоч уже й стемніло, проте він добачив на протилежній стіні залом, що тягся ген удалину. Що то? Невже хтось допоміг природі й вирубав стежку? Коли так, то й ця пекельна паща незабаром скінчиться?

Лізі лишилась на кручі. Вона била передніми копитами об камінь і ревла, повернувшись до води, яку вона бачила, та не могла досягти. На щось більше її тваринного інстинкту не ставало.

Мур покликав Лізі, тоді сердито крикнув. Нарешті ослиця підійшла до нього, поволі й неохоче. Він схопив її за вухо й потяг за собою. За добрих сто метрів ущелина скінчилася. Тут кам’яна стіна теж була така гладенька, наче виточена. Залом тягся далі, але тут уже починалась стежка.

— Гайда, — сказав Мур, — ще видно, куди ступати. Іди перша.

Він узяв ослицю за хвоста, і вона повільно, проте рішуче подалася небезпечною стежкою, місцями вужчою як півметра. Крок за кроком Лізі посувалася вперед, вантаж на ній весь час терся об скелю. Часто вона пробувала переднім копитом, чи міцно тримається камінь, потім тихо форкала й рушала далі.

Наріжна скеля, від якої починався вхід у долину, була обтесана, і Мур остаточно впевнився, що тут попрацювали людські руки. Але, мабуть, дуже, дуже давно.

Нарешті вони здолали стежку. Перед ними простяглася долина. З кущів вискочило кілька диких кролів, трохи відбігли, тоді сіли, витріщивши очі на прибульців. Мур хутенько відв’язав рушницю. Ще було видно стріляти. Ослиця завмерла, аж зіщулилась, знала-бо, що зараз станеться. Вона смертельно ненавиділа постріли. Луна відбилася від скель і повільно покотилася далі.

Тим пострілом Семюел Мур оповістив про своє прибуття в долину.

Лізі дрижала всім тілом, не так зі страху, як із люті. Вона злісно позирнула на свого господаря, однак той був у чудовому гуморі.

— Не сердься, — сказав він. — Ти б ладна була й мені штурхана дати, еге ж? А хіба я заробив? Чи тобі хотілося б, щоб я сидів голодний, коли ти напихатимешся?

Лізі стріпнулася й сердито подріботіла до води.

Мур нахилився і підняв кролика. Він стріляв з короткої відстані, важка куля геть розпанахала здобич, але м’яса, щоб наїстися, було досить. Решта кролів і далі стрибали навколо: вони ще не знали людей.

Мур отаборився недалеко від потоку. Вода дзюркотіла по камінні, і він тішився тим дзюркотом, як музикою. Місяця не було, ніч накрила долину найчорнішою своєю запоною. Тільки багаття яскраво миготіло в темряві. Семюел Мур заснув пізно. Уже дрімаючи, він чув, як Лізі все скубала траву. Спав він міцно і не бачив ніяких снів. Після півночі тихою мелодією забринів у долині вітер, заспівав разом з невгамовним потоком свою пісню.

Мура збудив добрячий стусан у плечі. Розплющивши очі, він побачив над собою кістлявий лоб ослиці. А ще побачив, що Лізі напаслась, як бочка. Вона ще раз буцнула його.

— Ну добре, добре, вже встаю, — сказав Мур.

Лізі повернулася, понюхала землю й потюпала собі геть. Вона ступала важко й тільки торкала писком траву — видно, їй уже не лізло.

Мур скинув ковдру. Сонце вже зійшло, і його кривава червінь оберталася на лискуче золото. Старий потягся затерплим тілом і роззирнувся по долині. Позад нього зяяла глибока ущелина, яку він подумки назвав учора Пекельною пащею. Обабіч здіймалися в небо гори. До тридцяти метрів сягав ще шар землі, і туди можна було видряпатись, але далі вже починалися сірі, аж чорні, майже прямовисні скелі. Самосил, ліщинові кущі, трясучка та карликові сосни вчепилися в піщаний грунт і вкривали дно аж до протилежного входу в долину.

На однім узбіччі, ліворуч від Мура, природа дозволила собі особливий жарт. Там, десь метрів за двадцять від підніжжя, випинався величезний, як хата, прискалок, що мав форму людського носа. За тисячі років дощі та вітри виглянсували його, і він блищав тепер на сонці, як старе срібло. Під носом, трішки навскіс, зяяв рот — чорний, глибокий отвір.

Мур осміхнувся: йому здалося, що криворота кам’яна пика дивиться на нього. Він підійшов до потоку. Неглибокий, метрів чотири завширшки, він раптово виривався з тієї стіни, де стирчав ніс. Потік гнівно шумував і клекотів, поспішаючи на другий бік долини. Там він так само раптово зникав під землю крізь шпару в скелях, якраз таку завбільшки, щоб увібрати шумливу, іскристу воду, що, вируючи, надбігала до неї по гладенькому камінні. Мур дослухався до того шуму, і йому здавалося, начебто потік люто сичав, нарікаючи, що його в цьому місці вихоплено на денне світло. І поспішав знову запастися в темряву.

Мур почав рубати лозу на дрова. Навколо ще подекуди яскрів жовтим цвітом високий гірський осот. Старий зрадів тим квіткам і все обминав їх, щоб не потоптати. Білий луговий верес теж іще не зовсім відцвів. Мурові очі за довгі місяці в горах зголодніли за яскравими барвами та зеленню.

Розпаливши вогнище між трьома каменями й поставивши на нього невеличкий казанок, Мур роздягнувся й пішов купатися. Вода була холодна, як крига, і голками впиналася в шкіру. Він натер м’язисте тіло піском. Груди й стегна йому почервоніли, як буряк. Холодна купіль тішила старого. Раптом він спантеличено витріщився на пісок у руках. Тоді звів очі на берег і на мить завмер. Нарешті повільно опустився навколішки й перемив пісок на долонях. Навіть після такого простого перемивання на долоні лишилося кілька жовтих зерен.

Він поклав їх на плаский камінь, побіг по капелюха і, забрівши по коліна в потік, став набирати ним воду й споліскуватися. Ще не висохнувши як слід, старий хутенько вбрався і відв’язав од вантажу ночовки та лопату. Він не зробив жодного зайвого руху, все в нього виходило швидко і вправно.

Семюел Мур стояв у потоці й промивав золото. Зерна вже не вміщалися на камені, і старий кинувся по шкіряний ворочок. Він забув про все на світі. Минали години, сонце піднімалося вже на полудень. Коли ворочок був повний, Мур, стогнучи, випростав наболілу спину. За п’ять годин він здобув тут більше, ніж за останні два роки!

Старий озирнувся навколо. Долина лежала перед ним тиха й спокійна. Вітерець ані повівав. Тільки подеколи з сусіднього куща ліщини нечутно спадав поруділий листок. Мур був тут сам-самісінький. Ну, звичайно, — він завжди мандрував одинцем. Лізі лежала в затінку й дрімала. Вона вже напевне подумала, що матиме кілька днів спочинку, скоро її господар відв’язав ночовки й лопату.

Скинувши оком па чорне, вигасле багаття й на казанок, Мур відчув, що голодніш. Адже він нині ще нічого не їв. Він швидко наклав знову дров і сягнув по кресало й трут. Але так і не розпалив вогнища. Зненацька він відклав усе й побіг назад до потоку. Щодесять метрів він брав на пробу пісок з води й промивав його. Потім збільшив відстань і перебрів потік, та всюди знаходив золото.

Сонце вже схилялось надвечір, коли старий вернувся до багаття. Сорочка прилипла йому до тіла, розпатлана борода була мокра. Отак поталанило на старість! Але хіба він такий старий? Йому ж тільки шістдесят років, і він ще дужий, як віл. І ось тепер знайшов цілий маєток. У берегах потоку напевне стільки золота, що він його цього року не зможе все видобути. А на той рік? Сам? Не гаразд добувати золото самому, воно так спароване з небезпекою, як ніж із колодочкою.

Мур збентежено засміявсь, обтрусився і вирішив нарешті таки попоїсти. У баклазі лишилося трохи кави, в ямці, накритій пласким каменем, лежав ще шматок кролячого м’яса. Вогонь швидко розгорівся, але дров не стало. Мур подався до кущів знову нарубати хмизу. Лізі, що лежала поблизу, вражено дивилася на нього. Він сьогодні від самого ранку ще ні разу не розмовляв з нею. Це була якась дивина. В Муровій голові снували думки, випереджаючи одна одну.

Раптом старий перестав рубати і втупився в землю. Потім кинув сокирку, нахилився і аж очі витріщив. У руці він тримав самородок завбільшки як груша. Мур довго тер його об штани: ні, таки щире золото! Він почав рахувати, і цифри затанцювали в його голові. Він кинувся вперед, упав на землю, мацаючи навколо. І знайшов ще три самородки, кожен як вишня завбільшки.

Коли Мур вернувся до багаття, коліна йому підгиналися. Отепер уже треба таки попоїсти! Він усе робив чисто машинально: повечеряв, тоді закурив. Сонце поспішало до обрію, і з долини його вже не видно було. Поволі залягали тіні. Семюел Мур сидів і задумливо курив люльку за люлькою. Нараз він злякано схопивсь і оглянувся, аж рота роззявивши з дива. По спині йому пішов мороз. Такого Семюел Мур ще зроду не відчував! Йому сперло дух — тепер він знав, де опинився: він знайшов легендарну Долину Гнівного потоку! Так! Знайшов він, Семюел Мур!

Усе збігалося. Ніс, під ним рот, потік і золото — сила-силенна золота. Як він ще вранці не здогадався! Але вже стільки років минуло відтоді, як він востаннє говорив про цю долину або чув від когось про неї. З того часу йому ніколи не спадала на думку ця прадавня мрія всіх шукачів золота й скарбів.

Десь близько тридцяти років тому Семюел Мур уперше почув розмову про цю оброслу легендами долину. Казали, буцімто в ній криються нечувані скарби, золото лежить там просто на землі. В камінні тягнуться товсті жили, які в багатьох місцях виходять назовні. Звідки взялися ті чутки? Досі нога білої людини ще не ступала в Долину Гнівного потоку. Це була таємниця індіян. Вони взяли її з собою в могилу. Один із них начебто щось розповів про неї — якийсь відступник, що його душею цілком заволодів горілчаний диявол. Але ніхто не знав гаразд, у якому штаті чи навіть у якому гірському пасмі лежить ця долина.

То була не перша оповідка про п’яницю-індіянина і величезний скарб. її майже завжди розказували однаково, тільки місць, де нібито лежали ті скарби, називали без ліку. Раз то була прірва, яку описували дуже докладно, а то печера в горах або ще кам’яна кінська голова і, нарешті, Чорна Річка, яка півмилі текла по чистому золоті і якої так ніхто й не зміг знайти. Оповідки ті мандрували від корчми до корчми, від табору до табору — преріями, лісами й горами. Багато хто вірив у них і присягався, що вони правдиві. Інші посміхалися й ніби погорджували ними, вважаючи це за порожню балаканину, проте в глибині душі теж вірили і сподівалися знайти скарб. Але всі залюбки слухали ті оповідки.

Вечір минув для Семюела Мура немов у сні. Загорнувшись у ковдру, він сидів на мішку з вантажем, схожий на камінь. Якась цікава сова кілька хвилин тихо кружляла в темряві навколо нього, а тоді, мов той м’яч із пір’я, полетіла далі. Ніч була тиха й холодна, десь далеко на небі впав метеор, жовта смужка на кілька секунд перетнула чорну запону й згасла.

Цієї ночі Семюел Мур спав неспокійно. Встав він зарані, голодний, як вовк. За ніч він зробився багатший за банкіра в Сан-Франціско. Одначе золота не наїсися. Він вигнав з кущів кроля й забив його ножем. Кролів у цій долині було повно. Проте м’ясо йому не смакувало.

З рушницею за плечем Мур пройшов усю долину і вперше вступив до печери: вона була широка, але не дуже глибока. Тоді помалу рушив до виходу з долини і за неповних дві години був уже біля нього. Він побачив перед собою пустельну смугу пісків, яку йому ще треба було здолати. Далеко на виднокрузі тоненькою рискою чорнів ліс.

Опівдні Мур вернувся до табору. Сьогодні він, здавалося, був спокійний і витриманий. Золото траплялося по всій долині, але далі від потоку був уже тільки золотий пил. Добувати його дуже тяжко, та якби копнути глибше, то, може, знайшлися б і зернини. Цілу дорогу старий дивився, чи не побачить десь жилу або те місце, де вона може залягати, одначе нічого не знайшов. Та він був певний, що такі жили тут є, і хотів завтра ще раз пильно пошукати.

Він запаколив біля потоку собі займанку. Дерева на наколи не було, довелося понаносити в чотири кутки каміння і викласти з нього горбики. Цього було досить. Старий зрубав карликову сосну, пообцюкував з неї гілля, а тоненький стовбур закопав посеред займанки. Тоді вистругав маленьку табличку і мисливським ножем вирізав на ній свої ініціали. Табличку він прив’язав ремінцем до соснового пакола.

Хвилину Мур ще вагався й розмірковував, тоді відзначив поряд ще одну займанку і прилаштував на ній табличку з ініціалами Е.Ф. Робити так не годилося, друга займанка була незаконна: кожен мусив запаколювати її сам для себе і потім брати на неї ліцензію. Але хто міг довести, що Едварда Фінні не було з ним?

Поки старий працював, у голові йому снувалися різні думки. Краще взяти ліцензію аж весною. Бо, беручи її, треба вказати, де лежить займанка, тож відразу почнуться балачки, а шпигів та авантурників усюди повно товчеться. І вони можуть з’явитися тут раніше за нього! Скільки всякого наброду сюди збіжиться, тільки-но піде розголос!

Семюел Мур невидющими очима дивився перед себе, а в уяві вже бачив, як злітаються ті шуліки, щоб і собі урвати шматок від копачів, що тяжко працюють на своїх займанках. Ох, що там робитиметься! Напевне, знову буде те саме, що колись, за тих вікопомних років. Не один тут розбагатіє — він, Мур, уже розбагатів… А може, промовчати про свою знахідку і добути ще трохи золота для самого себе? Але хіба йому так багато треба?

Він зразу відкинув цю думку й вилаяв себе старим дурнем. Хто ж не вхопить багатства, коли воно йому за одну ніч само прийде до рук? Як казав той розбійник, якому він допоміг учора?..

Семюел Мур усміхнувся і чесно признався, що він теж не біла ворона. Той чолов’яга правду казав. Людина мордується в горах десятки років не задля того, щоб, спіткнувшись об самородки, переступити через них. Дурне він думав і дурне казав. Навіть запевняв себе, що любить це тяжке, суворе життя. Досі він був ніщо. А тепер — ого! Тепер світ здавався зовсім інакшим.

Мур плюнув і тяжкою ходою рушив до табору. За тих кілька хвилин він зрозумів, що всі роки його гнало в гори одне — жадоба золота. З часом надія на велику здобич пригасала, але перша жменя піску з цього потоку вмент виявила й збудила всі його затаєні жадання. Так, він повинен знайти золоту жилу. А вона тут напевне є!

Старий трусився, мов у лихоманці. Він повільно обернувся і знов уважно перебіг очима по цілій долині. Тоді нап’яв свого намета.

Проте вночі погода нагло змінилася. Мур прокинувся, коли об брезент запорощав дощ. Вітер так рвав намета, що йому довелося вийти й міцніше позабивати кілки. Потім дощ почав іти впереміж із градом, і зробилося так холодно, що Лізі запхалася до нього в намет. Уранці дощ перестав, але небо затягли понурі хмари. Мур, добре знаючись на погоді, побачив, що пахне снігом. Він швиденько спакувався, щоб сніг не заскочив його в долині, бо тоді був би йому кінець.

Через годину вони з Лізі вирушили в дорогу. Опівночі він був уже в лісі, а ще за три дні перед ним розляглася рівнина. На гірських вершинах позад нього вже блищав сніг.

РОЗДІЛ 3

Холодної днини Семюел Мур прибув до Вест-Філда. В містечку його знали, люди приязно віталися з ним. Він стомлено йшов вулицею. Лізі дріботіла за ним, щохвилі задираючи вгору голову та принюхуючись. Скільки тут було нових запахів! Така мандрівка через містечко відбувалася щороку, і ослиця добре знала: тепер довгі місяці жоден вантаж не давитиме їй ребер. Тому вона була в найкращому гуморі, ба навіть у свій ослячий спосіб трохи пишалася, бо часом мало не пританцьовувала. — Ото розходилася, стара дівко! — бурчав Мур. — Як тобі не соромно! Що про нас люди подумають?

Одначе Лізі не зважала на його слова і знову гонористо крутила задом. Мурові довелося просто взяти її за вухо. Зустрічні весело позирали на них.

Перед “Земським кредитним банком” — що за гучна назва! — Лізі довелося почекати. Мур зайшов до цегляного будинку, де, крім банку, була ще канцелярія шерифа, контора торговця худобою та приймальня міського лікаря. Там же, певна річ, містилась і в’язниця. І все те чудово насувало одне до одного.

Земський банк посідав одну-єдину кімнату, не більшу за три кінських стійла, переділену бар’єром, від якого аж до стелі сягала міцна дротяна сітка. За ним сидів худий, верткий касир. Він хитро блимнув оком на Семюела Мура, і під товстим носом у нього заграла усмішка.

— Гм, вернулися, кажете? — мовив касир, привітавшись. — Атож, у горах свистить уже хуга. Коли ми бачилися востаннє? Гм, гм. — Він звів очі до стелі, посмикав себе за носа, наче хотів його ще дужче витягти, тоді впевнено сказав: — Рівно три роки тому. Перепало вам щось цього разу? Матимемо добрий гендель? Два тижні тому тут були двоє шукачів. їм літо виплатилося. Один був мудрий, тихий такий, той відразу переказав гроші до Канзас-Сіті, а другий — веселий, як дитина, але полюбляв чарку. Він у Біла в готелі все проциндрив…

— Нате, — перебив мову йому Семюел Мур і крізь віконце в сітці подав ворочка.

Касир хутенько відсунув убік книги й постелив аркуш білого паперу. Тоді розв’язав ворочок і обачно висипав золото. Поруч нього, коло польового ліжка, стояв сейф, а в ньому були терези. Касир обережно переніс їх на стіл. У ворочку, як виявилося, було сорок дві унції золота. Касир сплатив його вартість. Семюел Мур сховав гроші, попрощався й вийшов.

Він найняв кімнату в Бідовому готелі — хотів одну ніч відпочити. Лізі вичищено щіткою та шкреблом і заведено до стайні. Нарешті Мур пішов дещо купити. Він придбав собі нові чоботи, білизну, сорочку, штани і важкого револьвера. Трохи збентежили його строкаті хустки, барвисті сукні та жіночі оздоби. Важко було вибрати те, що треба, але йому допомогла крамарева дружина. Матусі Фінні й дівчатам він накупив краму, шалей та біжутерії, а Едвардові — крислатого капелюха, дві яскраві сорочки й хустки до них. А в душі поклав собі, що неодмінно подарує йому ще й пристойного коня — хай тішиться хлопець! На згадку про цих чотирьох людей із Корктауна, любих і дорогих його серцю, Мур тихо всміхнувся. Ото здивуються! А як тепер зміниться їхнє життя!

Семюел Мур платив, не рахуючи й не торгуючись. Серце йому заливало радісне почуття. Раптом він згадав, що забув про Тома, і швиденько купив для нього костюм, черевики і персня з великим зеленим каменем, найбільшого персня з тих, що були в крамниці. Адже Том був високий і кремезний, як добра шафа, а руки мав, як лопати. У торговця кіньми старий довго перебирав — усе йому було не те. Нарешті купив гнідого коня й полову кобилу. То були високі, дужі коні — якраз такі, щоб їхати навесні в гори.

Другого ранку старий вирушив у дорогу. Він їхав на гнідому, а кобилу вів поряд, навантаживши на неї речі. Лізі тупала за ними, як великий пес. Степова трава, висхла, аж сіра, прилягла вже до землі, холодний вітер співав свою осінню пісню. Мур вирізав посеред ковдри дірку, просунув голову й закутався нею, наче плащем, щоб було тепло. Він їхав швидко, робив лише коротенькі перепочинки і за чотири дні добувся до Корктауна. Захмарене небо висіло над самою землею, і хутірські будівлі тонули в сірій імлі. Збіжжя з поля було звезено, худоба стояла вже в хлівах.

Усе тут зосталося таке, як було, думав Мур, але тепер багато що зміниться. Вони покидають свої плуги, борони й глечики, поле заросте бур’янами, будинки заваляться, і за рік усе стане сумною, здичавілою пусткою. Ціле селище поїде з ним, хоче він того чи ні. Коли корктаунці почують про багате родовище золота — а таку звістку годі приховати від них, — ніяка сила їх тут не втримає. Він пам’ятав це з давніх часів.

Мур ще не знав, як він поведеться, хоч цілу дорогу думав про це. На душі в нього було не дуже спокійно, адже йому випадало знадити фермерів з насиджених місць. А чи кожному з них усміхнеться щастя в долині? Тут вони великих статків не мають, цілоденно працюють не покладаючи рук, і їм якраз стає на прожиток. Він скличе їх усіх і поговорить з ними, хай кожен сам зважує. Але не раніше, як навесні, — до того часу не можна зраджувати таємниці! А то зчиниться такий шарварок, що все піде шкереберть.

Негр Том рубав на подвір’ї дрова. Любо глянути було, як він заганяє сокиру в поліняку. Він завжди мусив остерігатися, коли брав щось у свої дужі, широкі долоні, а тут уже міг замахнутися собі на втіху. Том був уже немолодий, кучерявий чуб йому почав сивіти на скронях. Його ще дитиною привезли з-за моря до цієї країни і продали в рабство. Після великої війни, діставши волю, він прилучився до родини Фінні, що саме прибула в цей край з Ірландії. Том лишився в них і ніколи не жалкував. Шістнадцять років тому, коли старий Фінні упав з коня й розбився на смерть, Том став єдиною підпорою родини. Едвард лежав ще в колисці, Бетті саме вчилась ходити, а Рут мала вісім років. Біда, що несподівано спіткала родину Фінні, довго не полишала її. Мужня вдова завзято боронила щастя своїх дітей. Та пройда управитель, якого вона найняла у своє ще не зміцніле господарство, довів його до руїни. Безжальні земельні спекулянти вигнали їх з дому. Вдова не захотіла вертатися до Ірландії, а переїхала до Корктауна, що його саме заснували п’ять ірландських родин. Том єдиний з робітників ферми подався з ними. Його дужі плечі стали у великій пригоді. Нове господарство потроху набирало сили; коли діти підросли, жити стало легше й веселіше. Фінні вміли бути вдячні і ніколи не забували Томові його відданості. Шість років тому Семюел Мур прибився до Корктауна й перезимував у них. А відтоді вертався туди щороку.

Почувши цокіт копит, Том підвів спітніле обличчя і аж очі витріщив з подиву. А тоді швиргонув сокиру, вискочив, як кіт, з-за величезної купи дров і кинувся Мурові назустріч.

— Яка радість! Яка радість! — кричав він, вимахуючи довгими руками й тупцяючи круг коней.

Мурові стало тепло на серці. Поки Том допомагав йому вибратися з сідла, надбігли всі домашні. Бетті перша кинулась Мурові на шию, стискаючи та виціловуючи його. Дівчина була худенька, але дужа. її густі коси полискували золотом.

Старша сестра, Рут, тиха, як завжди, стояла коло них і всміхалася.

— Та пусти вже дядька Сема, — сказала вона сестрі майже суворо. — Ми теж хочемо привітатися з ним.

Бетті засміялася. На очах у неї з радощів виступили сльози. Мур узяв Едварда за плечі і, затримавши його на хвильку, подивився в гладеньке, без жодної зморшки хлоп’яче обличчя.

— Як поживаєш, Еде? — запитав він, труснувши хлопця й поплескавши його по щоці.

— Добре, як завжди, дядьку Семе, — відповів Едвард Фінні. — Ми вже чекали на вас.

Говорив хлопець розважно, низьким голосом — за цей рік він дуже змужнів.

Матуся Фінні надійшла остання. Вона була сива як молоко, але кругленька і ще жвава; суворий вираз обличчя пом’якшували лагідні очі.

— Ласкаво просимо, Семюеле, — сказала вона й подала шукачеві руку, цікаво озираючи його з ніг до голови. Мур стояв перед нею, тримаючи капелюха в руці. — Ви такі, як щороку після своїх мандрів, — худі, мов степовий вовк узимку, — поважно мовила вона, тоді всміхнулася й заявила: — Знову треба вас підпасти! Лазячи по своїх ущелинах, ви втратили щонайменше десять кілограмів.

— А може, я ту вагу повернув у золоті, паніматко? — Мур нахилився й лукаво ущипнув її за плече.

Том засміявся, і на його чорному, як сажа, обличчі блиснули білі зуби.

— Та де там! — махнула рукою стара. — Не робіть з мене жартів першого ж таки дня, Семюеле. Ви ж ніколи не були хвальком. Що можна нині добути, тиняючись по горах? Ще менше, як працюючи в полі та коло худоби.

— Може, воно й так, — погодився Мур і перевів розмову на інше: — А як у вас урожай? Худоба здорова?

— Не нарікаємо, хоч посуха знову багато нашкодила, потік на цілі тижні пересихав. Та ходімо вже до хати.

— Гляньте спершу на коней! — крикнув Едвард, з повагою обійшовши полову кобилу. — Оця, мабуть, коштує гроші, не те що тяглова шкапа.

— Подобається тобі, Еде? — запитав Мур.

— Така сподобається кожному.

— Я купив її тобі в подарунок.

Едвард обвів усіх очима — він ще зроду не був такий здивований.

— Справді? — тихо запитав хлопець і аж почервонів з радощів та вдячності. Такий кінь!

Мур усміхнувся. Він залюбки розповів би тепер їм усім про своє щастя, але це було б нерозважно. До золота так пристає біда, як смола до пальців. Воно за одну ніч міняє людей, як підступний чарівник, лагідних робить лютими, розумних дурними і навіть добрих лихими. Треба спокійно все обміркувати, а потім уже братися до діла.

Едвард не знав, кого вперед обіймати: дядька Сема чи кобилу — так розгубився з радості й гордощів.

Поки вони з Томом обходили коней, Лізі, метляючи хвостом, обнюхала все, а тоді подріботіла до свого стійла. Матуся Фінні з дочками й гостем пішли до хати.

— Не розбещуйте мені так хлопця, Семюеле, — сказала мати, — а то він ще запишається.

— Не запишається, — впевнено відповів Мур. — Надто здоровий корінь ви всі маєте.

Попоївши, Мур розпакував подарунки. Він сам тішився дужче за тих, кому їх дарував. Згодом надійшов Джо Слейтер, молодик з мозолястими руками і білявою чуприною. Бетті трохи збентежено глянула на матір, і та відразу ж прийшла дочці на допомогу.

— Бетті цього літа заручилась із Слейтером, — пояснила вона Мурові, — а на той рік хочуть уже й побратися. Я мусила погодитись: хіба станеш молодим на дорозі. Аби щасливі були. Слейтер хоче будувати хату он коло того сосняка на пагорбі. Нелегко їм буде.

Знову Мур насилу втримався, щоб не розказати молодим про те, як йому пощастило. О, вони лиха не знатимуть! Він радісно мовив:

— Відсвяткуємо сьогодні моє повернення! Еде, піди запроси когось із сусідів.

— Ви вносите неспокій до моєї господи, Семюеле. Якийсь ви не такий, як завжди, — сказала матуся Фінні, задумливо позираючи збоку на Мура. — Вдаєте з себе хтозна-якого багатія. Може, цього року намили в горах кілька фунтів? Якщо навіть так, то треба бути ощаднішому. На старість гірко їсти дарований шматок хліба.

Та дорікала вона Мурові більше жартома і залюбки пішла з Рут готувати пригощення. Вечори в Корктауні були довгі й одноманітні, і як випадала нагода, всі радо збиралися посидіти гуртом.

Коли стемніло, найшло повна хата гостей, — Бетті, хоч трохи й пізно, пишно відсвяткувала свої заручини. Том надів новий костюм і персня з зеленим камінцем, тільки дуже обережно, бо костюм обіп’яв йому тіло і підозріло тріщав по швах. Гості, кремезні хлібороби, сиділи, мов улиті, на саморобних ослонах та лавах і поважно розмовляли. Дехто заходив тільки на хвилю, щоб потиснути руку Мурові та випити з ним чарку, і зразу йшов собі.

Після півночі всі попрощались і з веселим гомоном порозходилися. Мурові трохи шуміло в голові, коли він у своїй комірчині вкладався в ліжко. Спав він міцно, без снів, аж до самого ранку.

Від того дня все пішло знову своєю звичайною колією. Коли випав перший сніг і на білому покривалі з’явилися сліди звірів, почалися лови. А невдовзі після різдва в Корктауні сталися деякі зміни. Одного ранку Джо Слейтер сказав Едові Фінні та Мурові:

— Годі полювати, я починаю рубати дерево на хату. Батько допоможе мені, а навесні, як тільки посіємо, треба будуватися.

Мур задумливо глянув на нього. Джо має слушність, земля добре замерзла, треба користатися з того. Хлопець сподівається, що вони з Едом також допоможуть йому: але навіщо марно братися до такої тяжкої роботи?

Мур довго дивився хлопцям у вічі, тоді сказав:

— Ходімо до мене в кімнату.

І пішов попереду. Хлопці, трохи здивовані, подалися за ним.

Мур вистелив свою кімнатку вичиненими оленячими шкурами, над ліжком прибив ведмеже хутро, а стіни оздобив рогами впольованих звірів. У кутку був вимуруваний коминок.

Хлопці сіли до незграбного столу, чекаючи, що ж їм скаже старий шукач. Мур дістав пузату пляшку та три чарки й налив горілки. А що він не сів, то хлопці й собі повставали.

— Давайте цокнемося, — сказав Мур. — За наше майбутнє. Настав той день, який ви ціле життя згадуватимете, навіть коли старого Мура вже не буде на світі. Вип’ємо за нашу приязнь… і за наше золото.

Вони випили. Ед і Джо не могли отямитися з подиву. Мур підійшов до шафки, поклав щось у кишеню, взяв також згорток паперу, тоді вернувся до столу й розгорнув на ньому папір. То була нехитра карта, яку він сам зробив, — план дороги від Корктауиа до Долини Гнівного потоку.

— Думаю, Джо, — спокійно сказав Мур, — що ти вже не рубатимеш дерева.

Він сягнув рукою в кишеню і поклав на аркуш, якраз на те місце, де позначено Долину Гнівного потоку, знайдений там самородок завбільшки з грушу. Тьмяно блиснуло щире золото.

Джо Слейтер відчув, як по тілу йому покотилася гаряча хвиля.

— Ви знайшли жилу? — тихо спитав він.

Мур тільки мовчки глянув на нього, але в очах його хлопець прочитав відповідь.

— І ви хочете взяти нас до спілки? — знову запитав Джо.

Старий кивнув. Якусь хвилю в комірчині панувала тиша, тільки тріщали в коминку дрова. Хлопці важко дихали, недовірливо позираючи то на план, то на самородок, то на Мура.

Зненацька Мур зареготав.

— Якби ви себе побачили — вилупили очі, мов телята!

Від тих слів хлопці отямились і собі засміялися, схопилися з місця, нервово заходили по кімнатці. Та скоро знову сіли до столу, і Мур почав оповідати. Вони сиділи так дві години — розмова була поважна.

По обіді всі Фінні зібрались у вітальні. Прийшли також Том і Слейтер. Господиня не перебивала Мура жодним словом, тільки трохи зблідла. Аж як старий скінчив, вона озвалася:

— Корктаун спорожніє…

Тоді замовкла й задумливо втупилась у вікно. Та за хвилю вона знову стала спокійна й розважна, як завжди.

— Чи могли б ви зайняти самі цілу долину, Семюеле?

Мур схилився на стільці, стискаючи натруджені руки й опустивши очі додолу.

— Так, міг би, — тихо відповів він, — але не годен був би стримати лавини людей, і тоді б не обійшлося без сутичок, убивств і колотнечі.

— Без цього й так не обійдеться, Семюеле, — суворо мовила господиня.

— Одначе їх буде не стільки, якщо кожен матиме змогу копати. А там золота вистачить.

— І нам усім треба туди їхати?

— Не знаю, — непевно мовив старий. — Хай кожен сам вирішує. Для жінок то не дуже гарне місце.

— Я поїду з Джо! — схвильовано вигукнула Бетті.

Мати суворо позирнула на неї.

— Помовч, доню, тобі слова немає. Хоч ти й виросла тут, але нічого не знаєш ні про цей дикий край, ні про його мешканців. Ми ще поміркуємо, Семюеле, проте я вже нині бачу: мені тут нічого робити, коли всі чоловіки поїдуть. А їх ніхто не вдержить. Тоді ми, жінки, зостанемося безборонні. А в гурті ми завжди будемо дужчі.

Відтоді в їхньому господарстві все пішло якось інакше, ніж звичайно. Правда, вони виконували свою щоденну роботу, одначе говорили мало, кожного посідали свої думки, часом дуже химерні. Діти чекали материної ухвали.

Одного вечора прийшов батько Джо Слейтера.

— Не знаю, який дідько вселився в хлопця, — сказав він. — Закохані часто бувають чудні, але з ним діється щось не те. Може, в них із Бетті не все гаразд? Джо нічого не каже мені, а я до такого не звик. І не береться ні до якої роботи, ходить мов сновида. Навіть дерева не йде рубати, хоч я йому обіцяв помогти. Ми вже пропустили такі золоті дні. От я й прийшов до вас.

Матуся Фінні зітхнула й підвелася:

— Зараз я вернуся, Слейтере. Мабуть, нам треба поважно поговорити. Всім корктаунцям.

Слейтер сів. У душу йому закралась тривога: що могло статися з його сином і Бетті?

Господиня довго не барилася. Вона сказала Мурові:

— Я поїду з своїми дітьми. Хай то буде наша спільна доля. А тепер ходімо, Семюеле, поговорите із старим Слейтером. Йому очі полізуть на лоба, як він почує про все.

Слейтерові очі не полізли на лоба, він тільки ні на мить не зводив їх з Мура, поки той оповідав про знахідку, і нервово стискав руками стіл. Слейтер народився в цій країні і всього вже спізнав: довгі роки сам шукав золота і навіть якийсь час носив значок шерифа, аж поки переїхав до Корктауна й тут оселився. І тепер на старість доведеться ще раз усе те пережити? Слейтер не вагався ні хвилини.

— Семе, — сказав він глухо, — комусь іншому я навряд чи повірив би, а тобі вірю. Ми тобі багато чим завдячуватимем. Але скажу зразу: на нас ти можеш теж покластися.

Гол Слейтер пішов додому. В ньому вже заграла кров шукача пригод. Холодний східний вітер сік йому в обличчя зернистим снігом і куйовдив чуба. Та Слейтер нічого не відчував. Йому було гаряче, він ніс шапку в руці і майже не дивився під ноги. Перед очима йому маячіли гори, зоряне небо, урвища, юрми людей і ціле місто з наметів.

Люди, що траплялися назустріч, дивилися йому вслід і хитали головою. Що з ним таке? Адже всі знали його як спокійного, врівноваженого чоловіка і завжди рахувалися з його словом.

Дома Слейтер обійняв сина:

— Яке щастя, Джо! І як шляхетно повівся Мур!

Він не міг знайти собі місця, тому відразу взявся лаштуватися до майбутньої подорожі: витяг з повітки великого воза, щоб полагодити його і натягти шатро.

— Віднині будемо краще годувати волів, — наказав він і вже аж до вечора ніяк не міг заспокоїтись.

Повечерявши, він звелів Джо взяти ліхтаря й присвічувати, а сам став порпатися в скрині. Дружина відразу здогадалася, чого він шукає, і мимоволі зітхнула. Слейтер дістав ладівницю і великий шестистрільний пістолет. Він розібрав його на столі, почистив і змастив. Синові він доручив доглянути ладівницю.

— Дванадцять років ти не носив зброї, Голе, — тихо озвалася дружина. — Я думала, що вже, хвалити бога, й не носитимеш.

Гол Слейтер усміхнувся.

— Пістолет — таке саме знаряддя, як плуг чи лопата, — просто сказав він. — Нема тобі чого боятися.

— Знову кого там тільки не назбігається, — задумливо мовила дружина.

— Важко доведеться весною і влітку, а там уже буде по всьому. А може й ще скоріше. На Семюелеве слово можна покластися, він дарма нічого не скаже.

Другого ж таки вечора корктаунці зібрались у Лі Байта, бо в його хаті була найбільша світлиця. Але й там усі не вмістилися — сиділи ще й у сінях та в сусідній кімнаті і слухали крізь відчинені двері. Жінки теж поприходили. Перед Муром та Слейтером сиділо двадцять восьмеро чоловіків — батьки й сини, деякі ще зовсім підлітки.

Промовляючи при тьмяному світлі олійної лампи, Мур дивився на тих суворих загартованих людей. Він бачив кудлаті бороди, рішучі, поорані зморшками обличчя, широкі плечі — такими їх зробило суворе життя в цьому закутку. Було серед них і кілька гладеньких хлопчачих облич. Далі до дверей постаті розпливалися в сутінках, можна було тільки розгледіти невиразні тіні. Всі уважно слухали Семюела. Більшість їх усього вже спробували, перше ніж оселитися тут. Були траперами і ловили в пастки звірину, пасли худобу й шукали золота, полювали на бізонів і гендлювали хутром, працювали мірниками й поліцаями — але завжди злидарювали. Щастя всміхалося одному з тисячі. Тут вони зажили сяких-таких статків і трохи вгамувалися. А тепер їх знову посіла мрія про багатство. Витрати мізерні, а зиск величезний! І вже мало не в кишені! Якщо все те правда, що каже Семюел, — а йому вірити можна, він досвідчений шукач золота, — то тепер одне треба: приїхати в долину першими!

Після короткої, майже зловісної мовчанки всі раптом заговорили один поперед одного. Ніколи ще корктаунці так не хвилювалися. Минуло кілька хвилин, поки Слейтерові вдалося їх перекричати. Він говорив про дуже поважні речі, але ніхто його не слухав. Хай краще Мур докладніше розповість про золоту долину! А що то річ небезпечна, вони й самі знають, не діти ж бо…

Та врешті погодились на тому, що керувати виправою будуть Семюел Мур, Гол Слейтер, Лі Байт. Решта всі мають їх слухатись. їх також уповноважено розв’язувати суперечки, коли б до такого дійшлося. А ще твердо поклали ні слова не казати про золото нікому чужому!

Зорі вже гасли на небі, як корктаунці розходились додому. Декому з них ніби світ інший став. Майже в кожній хаті до самого ранку горіло світло. Над дахами й далі люто свистів холодний східний вітер, а корктаунцям хотілося, щоб він швидше змінився і настала відлига. Всім на думці було тільки золото, всіх пойняла шукацька лихоманка.

РОЗДІЛ 4

Минуло три дні відтоді, як Біл Лік попрощався з Семюелом Муром. Він стояв коло свого коня й дивився вниз, на Ведмежу долину, що лежала в сірому тумані. Біл був урятований. Він відчував це, хоч був такий кволий, щоаж тремтів.

Він позирнув назад, на високі гори. Вершини й північні узбіччя перейденого кряжа вже вкрилися снігом. Біл на язик відчував у повітрі сніг, що чигав на нього, як чорт на грішну душу. Він знову дав смерті дулю. Звичайно Біл викручувався від неї за хвилини або за секунди, а цього разу їхній двобій тривав три довгих дні. Кінь, що мужньо витримав з Білом тяжку дорогу, став йому дорогий, як власна правиця.

Біл почав спускатися вниз. Тямущий кінь опирався, узбіччя було стрімке, а надворі темніло.

— Ходи, — сказав Біл, — ходи, треба зважитися: завтра вранці може бути запізно. І паша для тебе внизу є.

Кінь послухався.

Біл обережно йшов попереду, намацуючи ногами круту стежку. Зрушене каміння котилося десь у глибину. Кінь тихо форкав. Часто він припадав на коліна, і його голова торкалася Білового плеча. Тоді Біл, з останньої сили впершись у землистий уже грунт, заспокоював стривоженого коня. Не дай боже посунутись униз! Вони обидва були спітнілі і обидва тремтіли з виснаження.

Минула майже година, поки вони серед непроглядної темряви опинилися в долині, зарослій травою. Коневі підігнулися коліна, і він упав на бік, важко дихаючи. Біл розгнуздав його і стяг сідло. В голові йому гуло, руки й ноги боліли. Він уже все робив майже несвідомо. Витерши попоною насухо коня, Біл доти штовхав і шарпав його, доки той підвівся і ліг сухим боком. Тоді докінчив витирати коня, вкрив його своєю ковдрою, а сам накинув на плечі мокру попону й каменем упав на землю. На небі не прозирала жодна зірка, навколо було темно, як у могилі. Тільки вітер шелестів травою.

В голові Біла помалу проясніло, навіть тіло перестало боліти, але сон не приходив. Через півгодини він почув, як кінь важко підвівся й почав пастися. Тоді раптово поринув у глибокий сон.

Прокинувшись, Біл довго не міг збагнути, де він лежить. Тіло задерев’яніло, холод добирався до кісток. Мабуть, минуло кілька годин. Чи далеко до ранку? Біл сів, і руки його вгрузли в м’який сніг. Ведмежа Долина була геть біла. Повільно й ненастанно падали лапаті сніжинки.

— Тепер ти вже нічого мені не вдієш, спізнився, — вголос проказав Біл і понуро засміявся.

Він устав, обтрусився від снігу і потупцяв, щоб нагрітися. Часом він аж заточувався, такий був безсилий. Із сніговиці виринув кінь і потерся головою об його плече. Біл радісно поплескав його по шиї.

Він насилу осідлав коня. Ще важче йому було вилізти в сідло. Нарешті кінь клусом подався вперед.

Десь ополудні Біл доїхав до входу в долину, і перед очима в нього розляглася біла рівнина. Сніг перестав іти. Тут, в узгір’ї, зима ще тільки набиралась на силі.

Біл ледве тримався в сідлі. Він придержав коня й задумався. Він знав цю місцевість, але його теж дехто знав, а чули про нього напевне всі. До табору пасинків закону було ще чотири дні їзди, і то швидкої. А він такої дороги нізащо не здолає…

За п’ять годин повільної їзди, на яку тільки й здатен тепер його кінь, лежить маленьке ранчо. Може, там би перечасувати? Але хто господар того ранчо? Біл завжди обминав його і сам, і зі своєю ватагою. Ох, чого тільки в житті йому не доводилось обминати… І часто саме те, до чого він тягся серцем. За голову його призначено винагороду. Коли називалося його прізвище, люди спльовували або, як та тінь, покидали дім, що прихистив його.

Та іншої ради не було. Стомлений і байдужий, Біл знову пустив коня вперед. Тоді йому сяйнула ще одна думка: “Навіть якщо тебе не впізнають, твій кінь викличе підозру. Він має тавро — “БФ”. Одначе Біл був такий змучений, що безвільно поїхав далі, ні про що вже не думаючи. Тільки часом дивився, чи кінь не збився з дороги.

Господар ранчо Велз, стоячи коло вікна в своїй хаті, побачив вершника. Він трохи здивовано похитав головою, надів куртку, вийшов надвір і гучно свиснув, заклавши два пальці до рота. З дверей стайні вистромив голову молодий ковбой і, побачивши господаря, підбіг до нього.

Біл Лік також почув свист і трохи випростався в сідлі. Та коли він спинився перед господарем ранчо і ковбоєм, голова йому знову тяжко похилилась на груди, а втомлені очі майже нічого не бачили.

— Здорові були, — озвався до нього Велз. — Злізайте з коня… Злізайте та йдіть до хати.

То були віддавна узвичаєні слова привіту в тутешніх мешканців.

Біл ворухнув губами на відповідь, проте холодний вітер відніс убік його шепіт. Ковбой допоміг Білові злізти з сідла.

— Там ще хтось лишився? — запитав Велз, кивнувши головою на гори. — То треба послати кількох хлопців на конях…

— Ні, — сказав Біл, — я сам.

— Тоді заходьте, з’їсте щось. Ви ж…

— Мені аби поспати. Мій кінь…

— Я про все подбаю.

Вони повели Біла до челядні. Кінь, мов той пес, потюпав за ними і, звісивши голову, спинився коло дверей. Але з хати відразу ж вискочило ще двоє пастухів, хутко розсідлали його, зняли вуздечку і повели до стайні.

У челядні Біл упав на лаву. Пастухи стягли з нього чоботи, відстебнули пояса з револьвером і накрили ковдрою. Тоді поставали кружка, зацікавлено дивлячись на Біла; всі мали його за такого ж пастуха, як і самі. А він лежав, наче мертвий. Обличчя його, заросле скуйовдженою бородою, було сіре, як попіл.

— І йому, й коневі якраз вистачило снаги добратися до нас, — зауважив один пастух. Решта кивнули головою.

Зайшли ті, що порали коня.

— Кінь має тавро “БФ”, — повідомили вони, проте ніхто не міг пригадати, чиє то прізвище.

Згодом кухар приніс гарячої юшки, однак збудити прибульця не вдалося, хоч пастухи добряче його торсали. Врешті вони дали йому спокій.

Прокинувся Біл Лік аж другого дня перед полуднем. Він довгенько лежав нерухомо, обмірковуючи, що йому робити. Тоді ворухнувся, і челядники принесли йому їсти. Надвечір Біл підвівся з лави: дужий організм усе здолав.

— Мене звати Біл, — спокійно сказав він. — Позичте мені хто бритву.

Йому дали бритву, і за кілька хвилин він знову став схожий на людину.

— Скільки звідси до найближчого селища? — запитав він. — Мені потрібен одяг і білизна.

— Годин шість доброї їзди, — відповіли пастухи, і гадки не маючи, що він це й сам добре знає.

Біл вичистив свою зброю і повісив на кілок над лавою. Коли Мак, управитель ранчо, запропонував повести його до коня, він на мить завагався, однак пастухи того не помітили. В маєтку ніхто не носив зброї, тож і він не зняв з кілка свого важкого револьвера.

Управитель був старий, плечистий ірландець із меткими очима. Хоч він удавав байдужого і розмовляв з Білом ніби з давнім знайомим, одначе той відчував, що Мак пильно стежить за ним. Кінь відпочивав у стійлі. Коли Біл зайшов, він скинув догори голову, стиха форкнув і затупотів копитами. Біл був добрий вершник, і розумна тварина швидко звикла до нього. Мак спершу гадав був, що зустріч з конем викаже Білів обман. Але помилився.

Коли Біл зайшов до господаря ранчо Велза, той усміхнувся:

— Ну як? Нині у вас уже не той вигляд. Усе скінчилося гаразд, і ваш рудий теж добре почувається. Гарний кінь.

Біл кивнув головою. Вони посідали, і Біл став пояснювати, що з ним скоїлося.

— Я управитель маєтку Боба Фелдера з того боку гір. Восени ми відігнали ще одну череду худоби, і пастухи повернулися додому без мене. Я маю там у долині кревних, але бачитися з ними випадає рідко. А їдучи назад, я здибав ватагу мисливців зі Сходу. Трапер, що був їм за провідника, попав у лапи ведмедеві. Довелося лишити його, щоб лікар трохи підлатав. Мисливці були надто зарозумілі, гадали, що далі втраплять самі. А виявилося, вони ні до чого не здатні. Я взявся за добру платню перевести їх через гори. Вони всі з міста, зманіжені, і ми не швидко долали дорогу. А все ж я їх перевів, тільки згаяв багато часу. Коли я повертався, одної ночі мене заскочила буря. Сніг ішов такий густий, що я, відійшовши осідлати коня на якихось десять кроків від того місця, де ночував, потім не знайшов його. Далі, мабуть, не треба й оповідати. Настали тяжкі дні іі страхітливі ночі. В таку негоду хоч би хто може заблукати. Я, звісно, хотів швидше вибратися з гір, але… До Ведмежої долини я доплентався зовсім випадково. Решту ви вже самі знаєте.

Велз спокійно кивнув головою.

— Вам пощастило. Ті нетрі не одного вже поглинули.

— За кілька днів я зовсім оклигаю. Тоді поїду собі.

— Куди? В оті провалля?

— Ні, миль за двадцять на цьому боці я маю добрих приятелів.

— Це інша річ. Але знайте: мій дім до ваших послуг, Біле. Тут ви нікому не заважатимете.

— Дякую, пане Велзе.

На цьому розмова скінчилася, і Віл вийшов. Велз дивився йому вслід. Щось у цьому чоловікові його цікавило. Чимось він вирізнявся з великого тлуму пастухів. Управитель Мак, либонь, теж був такої думки.

Минали дні. Віл зволікав з від’їздом, усе вагався. Чи добереться він ще до свого табору? Навряд. Там, певне, теж запала вже зима, що убезпечувала табір від будь-якого несподіваного наскоку. Може, в таборі втратили й надію, що він повернеться?

Біл так і не поїхав. Усе тут здавалося йому новим і заразом рідним. Усе будило спогади про давні часи. Тут не треба було нікого підозрювати, бути насторожі, не виникало лютих сварок і колотнечі, всі ставилися до нього щиро, по-товариському. Невдовзі пастухи прихилилися до спокійного Біла, хоч вважали його трохи відлюдькуватим. О тій порі на ранчо не було багато роботи, однак Біл старанно допомагав їм. Вони лагодили стайні, обтісували колоди, плели нові ласо, виготовляли тавра, порали худобу, особливо молоду. Зимувала вона здебільшого надворі, в загородах. Часто пастухи збиралися разом і оповідали різні історії та пригоди. Біл тоді лиш мовчки слухав. Часом вони співали біля коминка сумних або веселих пісень, а невеличкий мексіканець награвав їм на банджо. Біл не приєднувався до їхнього співу. Інколи він довго лежав бездіяльний на попоні, і пастухи його не займали: мовляв, химерує чоловік. Одного вечора Біл підсів до них грати в покер. Карти непоборно вабили його до себе. Скоро пастухи завважили, що з Біла пречудовий гравець.

Управитель Мак сидів збоку, курив і приглядався, як спритно, мов ті ящірки, рухалися Білові пальці, коли він тасував карти. Мак не міг відвести від них очей. Ліва рука була гладенька й незасмагла, а права темна від сонця й порепана. На неї Біл ніколи не надягав рукавиці.

Біл вигравав. Перед ним уже була чималенька купка доларових папірців і монет. Обличчя його було байдуже, непорушне, майже жорстоке. Раптом Біл занепокоївся і з-за карт крадькома зирнув на партнерів. Відтепер йому вже не щастило, він грав часом просто нездарно. Мак йому не повірив, а інші захоплено користувалися з такої нагоди. Коли весь виграш перейшов до них, Біл підвівся, всміхаючись, подякував за товариство і неквапом вийшов надвір.

Якось пастухи справляли управителеві іменини. То завжди була нагода гарненько випити. їхні горлянки вже так загартувалися на горілці, що хоч квартою її лий туди. Біл не міг лишитися осторонь — він почав пити разом з усіма. І в пиятиці пастухам теж годі було з ним зрівнятися. Та коли гульня була в розпалі, Біл зник. Він тихенько вийшов з хати, осідлав свого коня й поїхав у ясну морозяну ніч. Замерзла прерія прийняла самітного вершника. Серце йому розривалося між двома світами.

А другого дня все пішло знову своєю звичайною колією.

Якось Мак сидів у Велза. Розмовляли вони про господарські справи. І раптом Велз, наче між іншим, спитав:

— Що ви думаєте, Маку, про того чоловіка?

— Він порядний хлопець, — відповів не вагаючись Мак.

Вони хвильку помовчали.

— Той кінь немов надто добрий як для управителя маєтку, га?

— Він давно вже на ньому їздить. Я був при тому, як вони вперше побачились, відпочивши після своєї скаженої подорожі,— сказав Мак.

Велз помовчав, сподіваючись, що Мак щось додасть. Але дарма.

— Ну гаразд, — мовив Велз, хоч відчував, що старий не сказав йому всього.

Зима кінчалася. Вздовж пасма гір глухо зашуміли перші весняні вітри, несучи відлигу. Разом з теплом надходив час, коли Біл мав на щось зважитися. Він знав це. Подумки Біл тужив за тим днем і прокляв його, коли він настав.

На ранчо треба було поповнити запас харчів. Мак звелів налаштувати в дорогу великий фургон. Із ним мали їхати троє ковбоїв. Біл і собі приєднався, бо теж хотів дещо придбати. У містечку вони швидко скупилися. Біл знову був дуже обачний, але здавалося, що все минеться гаразд. Бо ж приїхали вони з сусіднього ранчо, і їх тут добре знали. Перше ніж рушати назад, вони попоїли в заїзді. На них майже ніхто не звертав уваги, бо в шинку було повно людей.

Коли візник, поки його товариші розраховували, із шинкарем, поправляв надворі упряж на конях, до нього підступив якийсь чоловік. Другий лишився стояти недалеко біля дверей. Чоловік почав розмову з візником і між іншим спитав:

— У вас на ранчо з’явився новий робітник? Я бачив його в шинку.

— Ну то й що? — муркнув візник, підтягуючи попругу.

— Давно він у вас?

— Яке твоє діло, винюхувачу? — розсердився візник. — Тобі платять за цікавість, чи що? Спитай його самого, він знайде, що тобі сказати!

Відповідь була не вельми ввічлива. Чоловікові, мабуть, не хотілося заходити в сварку. Щось бурмочучи, він відступив до свого приятеля. Коли Мак і його люди вийшли з шинку й сідали на коней, чоловік та його приятель стояли осторонь і, хоч удавали байдужих, пильно до всього приглядалися. Фургон, порипуючи, рушив у дорогу. Візник не надав тій розмові ніякого значення. Було вже надвечір’я, а вдосвіта вони добулися до ранчо.

Перед полуднем до господаря ранчо завітали гості — окружний шериф зі своїм помічником. Вони були добре знайомі з Велзом. Розмовляли про се, про те, коли це шериф запитав:

— У вас, Велзе, з’явився новий робітник?

Питання прозвучало невинно, але після нього в кімнаті запала мовчанка. Велз кивнув головою, не зводячи з шерифа очей.

— А давно він у вас?

— На початку зими приблукався з гір ледь живий.

Тепер кивнув шериф і стиха свиснув крізь зуби.

— Я хочу глянути на нього.

— Він управитель з… — Велз раптом замовк, помітивши вираз обличчя відвідувачів. — А що з ним, шерифе? — приглушено спитав він. — Тут він весь час поводився пристойно. Але…

— Розкажіть мені все з початку, — діловито мовив шериф.

Велз почав розповідати. То була недовга історія. Коли він скінчив, знову на хвилю запала мовчанка. Шериф кашлянув.

— Отже, поговорімо щиро. Мені донесено, що в нашій окрузі бачили Біла Ліка — він їхав з вашими людьми. Учора.

Велз підвівся. На обличчя йому лягла тінь.

— Невже це і є Біл Лік? Не може бути. Він давно б уже поїхав звідси. Йому ж були відкриті всі дороги! Я чув про Біла Ліка, але ніколи його не бачив. Чого б він мав тут…

— Ніхто ніколи не знає, що такі люди замишляють. Я теж його не бачив, маю тільки докладний опис, і той, хто сказав нам про нього, заслуговує на довіру. Принаймні я мушу побачити вашого… гм… вашого гостя.

Господар ранчо вже трохи заспокоївся.

— Шерифе, — сказав він розважно, — уявімо, що це правда. Невже ви гадаєте, що він дасть себе повести, як кінь за вуздечку?

Шериф наморщив носа й суворо глянув на Велза.

— Я ж не сам. Я так собі прикидаю, що нас тут більше десятка чоловік набереться.

— Авжеж. Тільки все виходить не так, як ви гадаєте. Ніхто з моїх людей і пальцем не кивне вам помагати! Я їх добре знаю. Вони прожили цілу зиму з Білом… еге ж, так він сам себе назвав… і заприязнилися.

— Я побалакаю з ними.

— Бачите… Мало що може статися під час тієї балачки. Коли він справді ватажок розбишак… — Велз не докінчив і почав ходити по кімнаті.

Шериф почухав потилицю; йому стало трохи моторошно.

— Я теж не того сюди забився, щоб саме у вашому маєтку зі світом розпрощатися.

— Боронь боже нас від такого! — поважно урвав його Велз.

— Отже, треба шукати іншого способу. Дурницю я зробив, так просто сюди приїхавши. Коли нас бачив хто-не-будь із пастухів, то навіть згадка про мене могла вже попередити вашого гостя. Та й не впораємося Ми з ним удвох, якщо це таки він.

Хвилин за десять шериф із помічником швидко і якомога непомітніше виїхали з ранчо. Побачили вони тільки хлопця-стайничого, що вештався біля комори.

Велз і далі міряв з кутка в куток кімнату. І щоб таке сталося саме на його ранчо! Він тепер майже не сумнівався, що це справді Біл Лік. А що тут може зчинитися завтра, коли шериф з’явиться з ордером на арешт! І чи не вийде, що він зрадить свого гостя, давши поліції арештувати його? А що скажуть пастухи? І поголоска про його ранчо піде по всіх усюдах! Він прикинув: так, завтра вранці шериф напевне буде тут.

За годину Велз покликав до себе управителя. Вони радилися недовго. Мак вийшов від свого господаря з байдужим виразом на обличчі. А ввечері, ніби випадково, завів біля загороди розмову з Білом. Над прерією здіймався густий сірий туман.

— Погода міняється, — байдужим тоном озвався Мак. — Скоро можна буде знову сісти в сідло. За зиму твій рудий погладшав, треба його трохи об’їздити.

— Еге ж, десь найближчими днями я почну його об’їжджати.

— Гм… найближчими днями… Бувши тобою, я б почав цієї ночі… Біле.

Біл Лік повільно обернувся до управителя. Мак стояв лицем до нього. Якусь мить вони дивилися один на одного. Старий управитель побачив у непевному вечірньому світлі, як у Біла гірко, майже скорботно скривилися вуста, і додав ледь захриплим голосом:

— Ти, Біле, маєш, либонь, надто багато знайомих, що цікавляться, де ти обертаєшся… У нашого господаря були сьогодні гості.

Біл зрозумів останні слова.

— Подякуйте від мене господареві, Маку. А також вітайте всіх хлопців.

Він довго й міцно тиснув управителеві обидві руки.

Тоді повільно пішов до своєї кімнати.

За годину він був уже в сідлі, і його поглинула нічна темрява. Вершника й коня огортала тиша, холод і самота, тільки цокотіли копита й порипувала збруя. Біл їхав нешвидким клусом, звісивши голову на груди й похитуючись у лад коневій ході. Аж як минуло півночі, він раптом стрепенувся, люто вилаявсь і підострожив коня. Зляканий кінь став дибки, а тоді помчав учвал.

Коли зазоріло, Біла відділяло від ранчо вже багато миль. Аж третього дня він досяг знайомої місцевості в горах і завернув туди. Ще два дні йому довелося долати снігові замети. Нарешті він добувся до яру, де отаборилися пасинки закону. Вартовий упізнав його.

— Агов! — гукнув він. — А ми гадали, що хтось уже одержав винагороду за твою голову!

— І, певне, пошкодували, що гроші дісталися не вам, га? — огризнувся Віл.

— Не будь такий колючий, Біле.

Віл Лік ще раз переможно в’їхав до яру. Приятелі зустріли його радісними вигуками і пострілами. Поміж скель покотилася луна.

РОЗДІЛ 5

Одного холодного березневого ранку корктаунці подалися в дорогу, започаткувавши той рух на Захід, спершу повільний, але дедалі навальні-ший, великий рух, що охопив Канзас і Міссурі, а потім і всю східну частину країни аж до морського узбережжя. Тисячі людей прибули в долину, сподіваючись на швидку здобич, і тисячі розчарованих покинули її, проте багато лишилися назавжди в тих околицях, знайшовши собі інший хліб.

Семюел Мур і Гол Слейтер проїхали вздовж валки, ще раз усе перевіряючи. Воли були ситі, збруя добра, вози не перевантажені. В кожну з одинадцяти підвід запряжено по шестеро волів, а коло більшості ззаду були ще поприв’язувані коні й по кілька корів. Удалині, там, куди вони їхали, здіймалося блідо-рожеве марево, з заходу повівав теплий вітер, віщуючи гарну днину. Дужі воли позвішували голови й сопли, аж посвистуючи. Періста шерсть на них вільготно блищала від ранкової роси.

Двадцять троє чоловіків з валки ще раз зібралися докупи. Дванадцятеро з них були верхи на конях, а одинадцятеро мали хурманити. З валкою вирушили також п’ять жінок, решта мешканців лишалася в Корктауні: так ухвалили громадою. Тепер усі корктаунці зібралися попрощатись. Перший у валці їхав великий віз родини Фінні. Том, що був там за хурмана, ласкаво погукував на волів, плескав їх по шиї, чухав їм вола. Обличчя його світилося гордощами і впевненістю. Другим їхав Гол Слейтер.

Пролунала команда, ляснули батоги, і високі колеса покотилися дорогою. Валка рушила в сіре вариво ранкової мли. За годину вона вже була в прерії, де місцями залягав ще туман. Сонце за блідою завісою підбилося вище, роса висохла, і земля почала парувати. Пахло прілою травою і масним грунтом. Надходила весна.

Едвард Фінні гарцював на своїй половій кобилі. Застоявшись за довгу зиму, вона була неспокійна й нервова. Довелося кілька разів прогнати її прерією, щоб трохи вкоськати. Едвард із Джо Слейтером трималися обабіч двох передніх возів. Том ішов коло своїх волів, надаючи темпу всій валці, і часом затягував давню негритянську пісню. Тужлива мелодія лилася над широким степом, заклечаним першою зеленню, і викликала щирий захват у Бетті й Рут, Вони сиділи на передку воза, тішились ясною годиною і були в чудовому гуморі. їх теж захопила пригода. Матір опанував лагідний, але сумовитий настрій: їй було нелегко прощатися з домівкою.

Увечері за давнім звичаєм корктаунці поставили вози колом і отаборилися на ніч. Усе зробили швидко і вправно: для них це була не новина. Коли запалахкотіло багаття, вони повсідалися купками на хутрах та попонах, і старші заходились оповідати бувальщини з життя в преріях, аж поки холод позаганяв усіх у шатра. Навколо фортеці з повозів до самого ранку чулася хода вартових. Вони з наладованими рушницями стерегли табір — такий порядок Гол Слейтер завів з першого ж дня.

Так подорожували вони бічними дорогами чотири дні, і їм пощастило не звернути на себе нічиєї уваги. Однак до Корктауна вже через дві доби після їхнього від’їзду заглянув перший купець. Йому не вдалося майже нічого продати, бо він застав порожні обійстя: побачив тільки трьох старих дідуганів та кількох жінок із малими дітьми. Все те видалося йому вельми підозрілим. На його запитання жінки нічого певного не відповідали. Купець поїхав далі, а в другому містечку, за багато миль від Корктауна, розказав про все, що бачив, і люди почали гадати, допитуватися й перешіптуватися між собою. Що б то мало означати? Звісно, купець не стане дурно плескати язиком. Недарма ж бо тут кажуть, як хочуть похвалити чоловіка: слово в нього тверде, як у бувалого купця. Так розлетілася перша поголоска.

Вдосвіта п’ятого дня Семюел Мур і Едвард Фінні залишили валку, що спокійно й щасливо доїхала до околиць Вест-Філда. Вони мали знову приєднатися до неї другої ночі коло великих водоймищ на північ від містечка.

Обидва не шкодували коней. Виявилося, що Мур таки не помилився, купуючи їх: пополудні вони вже були у Вест-Філді. Коли вони дістали дозвіл працювати на своїх займанках, урядовець, подаючи їм папери з печатками, сказав:

— Ну, хай вам щастить… Виходить, ще й досі можна щось знайти в тих ярах, га?

— Побачимо, — знехотя відповів Мур і, заховавши папери, неквапом вийшов з Едвардом із канцелярії.

Він був задоволений — досі все складалося якнайкраще. Вони нагодували коней, відпочили самі, а за три години знову рушили доганяти валку.

Дорогою до водоймищ валці трапилася в прерії велика череда худоби. Гол Слейтер знав, що станеться. Ковбої миттю прискакали до них і почали допитуватися, чи добрі пасовиська там, куди вони простують. Тоді з’юрмились коло повозу матусі Фінні й заходилися жартувати з дівчатами.

Ватаг, веселий літній чолов’яга зі сміхотливим обличчям і чорними зіпсованими зубами, уважно оглянув валку й сказав Слейтерові:

— Не гнівайтесь, але у вас тут запахло давніми часами. Чи не в гори вибираєтесь?

Гол Слейтер мав уже на язиці гостре слово — він не любив, щоб його випитували, — проте стримався: однаково нічого не поможе. Та й навіщо ображати веселого ватага? Він усміхнувся й відповів:

— У нас завжди так пахне. І як Блакитні гори стоять там, де й стояли, то їх нам, мабуть, таки не минути.

Ватаг засміявся так щиро й радісно, що стало видно всі дірки в його зубах. Він посовався в сідлі, потім скрутив цигарку короткими спритними пальцями і сказав:

— Ми з вами обидва стріляні зайці, тож нічого один одному туману пускати. Мене звуть Тед Бол, проте хлопці величають мене Пастором. — Він помовчав, жадібно затягнувся цигаркою й почав так завзято чухати голову, що крислатий, збляклий від сонця капелюх аж зсунувся йому на плечі. Ватаг шукав потрібного слова, щоб часом не вразити подорожнього. Нарешті мовив: — Не щодня здибаєш у преріях таку валку, як оце ваша. Крім того, видно, що всі ви тутешні хлібороби… гм… а морди ваших волів звернені до гір, отож усяке на думку спадає. Та й те сказати: на возах у вас лише кілька жінок і ні однісінької дитини… Не майте гніву, але як місцина багата, то однаково про неї кожне знатиме. Хай вам усім щастить, а коли знайдете жилу чи багате розсипище, то напевне побачите в себе й декого з моїх хлопців.

— А вас, Пасторе, ні? — запитав Слейтер.

Усміхнувшись, він під’їхав ближче, і вони поручкалися, не злазячи з коней. Ватаг йому сподобався, видно, що буз старосвітського гарту.

Тед Бол похитав головою.

— По яругах конем не поїдеш, а пішки я безпорадний, мов кріт. Та й блискучий метал тільки гріхи сіє, більше нічого. Хай щастить вам, люди добрі!

Він свиснув крізь чорні зуби так пронизливо й несподівано, що Слейтерів кінь злякався і став дибки. Пастор круто повернув свого буланого й подався до череди. Решта п’ятеро ковбоїв відразу поїхали за ним, тільки Джім, останній, ніяк не хотів розлучатися з повозом, де були жінки, і ще довго махав їм капелюхом.

Увечері ковбої зібралися коло багаття, зігнана докупи худоба стояла неподалік темною купою. Відразу зайшла мова про валку й про дівчат. Тед Бол мовчав. Але пастухи не вгамувалися, аж поки він не сказав, що дума“.

— Звісно, вони подалися шукати золота, пияки ви нещасні, — буркнув Пастор. — Тут нема про що міркувати. Хтось із них восени знайшов добру місцину, де є щось певне, розважно не пробалакався нікому, а тепер їде з цілою своєю ватагою. І нехай собі їдуть. Годі про це.

— Чому годі? — обурився Джім. — Хочеш ціле життя морочитися з цією проклятою худобою, з цим упертим бидлом, тягатися за нею з місця на місце? Для нас це…

— Не лайся, Джіме, — докірливо перебив Тед Бол. — Справжньому християнинові лайка не личить.

Джім махнув рукою. Ніхто з пастухів не брав до серця Тедових проповідей.

— У мене аж п’яти сверблять, — сказав Джім. — Так би й скочив у сідло та гайда за ними, побачити, де вони стали. Якщо там справді щось є… гм… Часом щастя майне майже перед самим носом і…

— Ти ж підписав угоду, Джіме, і не можеш отак просто кинути нас.

— Дурниці, Пасторе! Хотів би я бачити, чи буде кого кидати, якщо вони й справді знайшли золото.

Решта пастухів задумливо мовчали. Зі степу вигулькнув їхній сьомий товариш з в’ючними кіньми, що їздив до Вест-Філда по закупи. Вони допомогли йому розсідлати коней, запитали, що чувати, а далі розмова полилася, як вода потоками.

— Ага, — сказав прибулець, вислухавши таборові новини, — тепер кінці сходяться. Нині опівдні у Вест-Філді з’явилося було двоє чоловіків і взяли дозвіл на якусь займанку. Один із них — відомий старий шукач, от чорт, забув його прізвище! А валка? Го-го! То напевне корктаунці!

Тоді оповів сам, що подейкують у містечку. Ото новини! Може, в них і справді щастя було під носом? Либонь, Джім не так уже й зле казав…

Тед Бол не виявляв своєї тривоги.

— Ну годі, хлопці, — мовив він гостро. — Двом давно вже пора бути коло череди, а решта вкривайтеся та спіть.

Він зняв капелюха і, ставши, мов до молитви, заспівав псалом. Пастухи стояли коло нього й мовчки слухали, як і щовечора. Бо, власне, коли не зважати на ці химери — так пастухи називали ватагову побожність, — з ним можна було мирится. Поки Тед Бол співав хрипким голосом, Джім обмірковував свою справу, не таку побожну, як псалом.

Тед Бол замовк.

— Я поїду за ними назирці, — порушив тишу Джім. — І коли в тому щось є, сповіщу вас.

— Ми здаємось на тебе, — зразу відповів інший пастух, і Тед Бод зрозумів, що мусить скоритися обставинам.

Відтоді у валки з’явився перший переслідувач. Але другого ранку ті вестфілдці, що мали добрий нюх, теж осідлали коней і подалися свіжим слідом. Вони не знали один одного, але поголос летів так швидко, як вітер у прерії. Спершу говорили тільки пошепки, невпевнено: мовляв, хтось десь знайшов золото в горах. Потім загомоніли вже про жилу, і нарешті — про величезні поклади. Але де саме їх знайдено? Де? Чутка ширилася чимдалі наполегливіше, багато хто вже пакувався, щоб бути готовим, тільки-но стане відомо, куди їхати. Ці люди скрізь нишпорили, мов голодні вовки, винюхували, прислухалися, одначе великий рух ще не почався.

Семюел Мур і молодий Фінні опівночі вгледіли багаття свого табору. Люди не спали, коли вони прибули. І Джім, що лежав біля свого коня серед поля недалеко від табору, теж побачив, як приїхали старий з юнаком. Він підкрався ближче й стежив, як усі збираються до вогнища. Про що вони говорили, він не чув.

— Віднині в нас діють закони пустелі, — сказав Мур. — Завтра почнемо їхати так швидко, як тільки здужають наші воли. Тепер дорога кожна хвилина.

Ще з ночі вони понабирали в посуд води, змастили вози і аж над ранок якусь часинку поспали. І то більшість їх усе переверталася з боку на бік — тривога не давала заснути. Найближчими днями мала вирішитись їхня доля.

Яскраве сонце швидко визирнуло з-понад моря трави, саме як вони розбирали коло з возів і лаштували їх у довгу валку. Почався швидкий марш. Після полудня довелося підганяти волів батогами, а надвечір чоловіки аж похрипли від безнастанного погейкування. Валка здолала добрий шмат дороги. Коли на небі встала вечірня заграва, подорожани помітили з південного боку темну смугу лісу. Другого ранку валка вже посувалася вздовж узгір’я. Семюел Мур і Гол Слейтер не давали нікому спочити, і швидкість не меншала. Опівдні вони побачили перших трьох вершників; Мур хотів хоч би добутися до гір, поки натовп переслідувачів почне наступати їм на ноги. Тепер уже не можна було нічого приховати,

Їхати підгір’ям то вгору, то згори було найважче за цілу дорогу. Воли почали норовитися і з кожним днем худли. Корів довелося порізати: вони не могли йти далі. Чоловіки що ніч, то дужче марніли: вдень вони обливалися потом, а звечора тремтіли з холоду, поки засинали як убиті. Ще добре, що жінки дбали про їжу. Матуся Фінні знала, чого подалася разом з усіма.

Тільки негрові Тому тяжка праця була ніби за іграшки. Він ще й сміявся коло роботи, викликаючи загальну повагу. І хоч багато корктаунців, як і скрізь у тій країні, були упереджені до чорношкірих, скоро всі почали ставитись до нього як до рівного.

За три доби валка досягла місця, звідки Мур хотів перетнути узгір’я. Мур знав дорогу, якою вже двічі переходив, і сподівався, що зможе пробитися нею і з підводами. По той бік узгір’я треба було знову вернутися на кілька миль назад, туди, куди Мур вийшов торік, як тікав від зими. Звідти вже можна було братися просто до золотої долини, нікуди не звертаючи.

Тут Мур дав валці дві доби на відпочинок. Уночі недалечко від них запалало ще двоє вогнищ. Слейтер увечері проїхався прерією і нарахував близько двадцяти переслідувачів. Другого вечора кілька з них з’явилися в таборі, поздоровкалися, запитали, хто старший у валці, і зайшли в розмову з Семюелом Муром.

— Чи й нам щось перепаде? — запитали прибульці. — Можна сподіватися, еге ж?

— Гадаю, що можна, — відповів Мур, та коли вони спробували вивідати щось певніше, він, усміхаючись, відіслав їх ні з чим.

— Ми полишаємо вам першість, — сказали вони на прощання.

— Полишаєте нам те, чого самі не маєте, — втрутився Гол, що стояв збоку.

— Ну, дай боже нам бути товаришами, — сказали прибульці й повернулися до своїх вогнищ.

Відпочивши, валка вдосвіта знову рушила в дорогу. Зроду ще корктаунці так не надсаджувалися, як наступні три дні. Часом доводилося зрубувати й прибирати з дороги дерева або підкопувати й відкочувати вбік каміняччя, щоб можна було проїхати возами. Лі Байт зламав собі руку, а ще один вивихнув ногу. Обидва були вже ні на що не здатні. То була для валки велика шкода. Корктаунці вже бачили перед собою жовто-сірі пласкі смуги піску між деревами, а за ними — зубчасті кряжі гір, коли раптом один віз перевернувся, і двоє коліс розлетілися вдрузки. Раді, що нікого не покалічило, люди забрали з воза майно, а його лишили. Руки в чоловіків були в ранах і гноїлися, коліна теж, вбрання подерлося, але всі терпіли, зціпивши зуби, і очі їм блищали, ніби в лихоманці.

Коли Мур вивів валку з підгір’я, його посіли неспокій і тривога. Не через те, що два загони людей випередили їх у лісі й отаборилися вже тут, щоб першими добутися до золотого розсипища. Таке Мур передбачав — але ж вони не знали навіть, куди їм повертати — ліворуч чи праворуч. Він не боявся за своє золото. Гори були неозорі, як небо, а долина серед них маленька, мов пташине гніздо. Нехай спробують знайти її без нього.

Мур надто багато мандрував у горах, щоб не зачути в повітрі, що насувається негода. Саме це його й стурбувало. Гол Слейтер розумів старого: обидва добре знали, що тут діється, коли налітає весняна буря. Порадившись, вони все ж таки вирішили якнайшвидше їхати далі. Важкі вози, порипуючи, знов посунули вздовж узлісся. їхали дуже повільно: грунт був не такий твердий, як у прерії, і колеса глибоко грузли в ньому.

Мур трохи помилився, визначаючи відстань, але врешті був навіть радий: вони виграли час перед негодою. Після двогодинної їзди він почав пильно придивлятися до гірського хребта праворуч. І в жовтавому тумані побачив найвищу вершину, гранчастий конус, схожий на головку цукру: на ній ще лежав сніг. Мур упізнав її. Отже, мета близько! Потім за кількасот метрів він угледів ліворуч стару сосну — восени, завертаючи зі своєю Лізі униз, на підгір’ї, він зробив на ній сокирою два карби. Мур підострожив коня і підскакав до Тома.

— Під’їдь до тієї сосни так близько, щоб затулити возом карби.

Том ні про що не розпитував: він зразу побачив карби і вчинив так, як було треба. Валка поламалася, вози швидко стали кружка: люди зраділи, що відпочинуть. Мур був завбачливий — адже тепер білий день, і хтось із чужих, помітивши карби на дереві, вмент збагнув би, що звідси треба завертати в гори. Тому корктаунці отаборилися так, щоб кожному здавалось, ніби вони просто надумали трохи перепочити. В дорозі це не дивина.

Після обіду до табору прийшов якийсь чоловік, ведучи за собою втомленого коня. Сам він теж ледве плентав і такий був змучений та брудний, що й на себе не схожий.

— Далі я вже не годен витримати, — сказав він. — Я перший поїхав за вами, зразу від череди, тієї ж таки ночі, як ви спинялися коло водоймищ поблизу Вест-Філда. Аж тепер корктаунці впізнали його.

— Мені вже край, — хрипко промурмотів Джім. — Я не готовий був до такої далекої дороги. Прошу вас, дайте мені кухоль води та шмат коржа, тоді я від’їду собі й чекатиму збоку. Ті, що там он чатують на вас, шкодують мені навіть ковтка води, лише сміються й кажуть, що тут кожному своя пазуха ближча. Може, воно й так, але не годиться бути такими нелюдами.

Корктаунці посадили його, дали їсти, доглянули коня.

— А де решта п’ятеро? — запитав Гол Слейтер.

— Нас із Пастором усіх семеро, — відповів Джім, жуючи на цілий рот. — Я обіцяв сповістити їх, якщо варто буде йти за вами.

Гол Слейтер ззирнувся з Семюелом Муром і твердо сказав:

— Варто!

Той на хвильку перестав жувати і подивився їм просто в вічі.

— Дякую вам усім, отже, я недарма їхав.

Доки пастух їв, Слейтер і Мур відійшли вбік.

— Є нагода залучити до нашого гурту ще сімох чоловіків, Семе.

— Я теж так гадаю.

Більше їм не треба було говорити — вони розуміли один одного з півслова.

Рут Фінні принесла Джімові кухоль води, щоб він умився. Пастух відразу підвівся й чемно подякував, знявши капелюха. Рут приязно кивнула йому й пішла собі геть.

До Джімі підступив Семюел Мур.

— Тепер загортайся, синку, в свою ковдру та й спи. Ти лишишся з нами.

Джім так і зробив: закутався, наче поліно, і навіть не ворушився, тільки чуб та закурені чоботи видніли з обох кінців сповитка. Ввечері його збудили.

Тоненький серпик місяця лиш подеколи визирав на землю з-за хмар, що швидко пливли по небі. Вітер розгойдував старі й молоді сосни, шумів у їхньому верховітті, обламував крихке гілля. Мурові та його товаришам щастило — навіть природа була на їхньому боці. Вітер повернув трохи на південь, подимаючи вздовж кряжа, і Мур сподівався, що він розвіє буряні хмари. Гола Слейтера і ще двох корктаунців не було в таборі. Джім бачив навколо озброєних чоловіків та осідланих коней, бачив припнуті заступи й сита і відразу збагнув, що вони надумали.

Нарешті Гол та його два супутники повернулися з розвідин.

— Вони сплять, — заявив Гол. — Тільки вартовий куняє коло багаття. Напевне гадають, що доведеться ще братися далеко в гори.

Усі двадцять троє білих чоловіків залишили табір. Тільки Том зостався з жінками. Він стояв з матусею Фінні та її дочками перед возом, дивлячись услід вершникам, аж поки їх поглинула темрява і затих шурхіт копит по піщаному грунті. Решта жінок теж дослухалися до ночі.

— Аби їм добре повелося… — сказала котрась.

Тоді всі повилазили на вози, а Том лишився на варті.

Чоловіки йшли довгою низкою, тихо й повільно. Кожен вів свого коня на поводі. Попереду ступав Семюел Мур, а останній — Гол Слейтер. Тільки того, що звихнув ногу, вони ще в таборі посадили верхи, і він їхав, припавши до гриви коневі, якого разом із своїм вів Джо Слейтер. Джімові дали відпочилого коня. Перед ним важко ступав Лі Байт, тримаючи зламану руку на черезплічнику; в нього вже почалася гарячка. За Джімом ішли Едвард Фінні та решта корктаунців, а ззаду — Гол Слейтер.

Коли місяць вигулькував крізь сіро-сині хмари і заливав срібним сяйвом жовті піски, подорожні завмирали на місці. Тільки-но котрийсь кінь переступав ногами, як люди стримували віддих, прислухаючись до шелестіння вітру, а господаря коня посідала тиха злість: він почувався майже що зрадником. Коли місяць ховався, вони рушали далі. Все йшло добре. За годину подорожні зібралися докупи, допомогли вмоститися зручніше Лі Байтові й посідали на коней самі. Однак їхати по цих місцях можна було тільки обережним клусом. На цю дорогу Мур восени пішки згаяв майже два дні, а тепер вони сподівалися верхи дістатися долини на світанку.

Коли почало зоріти, небо затягли темні хмари. Корктаунці погнали коней чвалом, як тільки можна було на такій кам’янистій дорозі. Навколишній краєвид розпливався в сірому тумані, а попереду грізним муром, що перетинав шлях, виросли гори. Вітер змінився, подув їм у спину, підштовхуючи вперед, і, мов розлючений титан, погнав громаддя хмар у глиб гір.

Як зовсім розвиднілося, Семюел Мур підострожив свого гнідого. Старого квапила не тільки близька буря: його раптом пойняла золота лихоманка, в грудях спалахнув острах, чи все там лишилося таке, як було восени. Серце йому закалатало, в скронях застугоніла кров. Усі решта, як за помахом чарівної палички, загукали і теж рвонулися вперед, наче військо самого сатани.

Сонце, запанувавши над похмурим небом, на кілька хвилин позолотило верхівку Цукрової голови і шалену кавалькаду, коли Семюел Мур при в’їзді в долину з розгону спинив коня, аж камінці бризнули з-під копит. Двадцять троє спітнілих, захеканих чоловіків окинули поглядом цей шмат землі — тут були сховані величезні скарби, і вони прагнули їх добути.

— Ніщо не змінилося, — урочисто сказав Мур, важко дихаючи. — Ми свого досягли.

Мокрий чуб йому злипся під капелюхом, а зморщене лице взялося темним рум’янцем. Товариші оточили Семюела, тиснули йому руки, обнімали його за плечі. А тоді, сміючись і перемовляючись, рушили в Долину Гнівного потоку.

— Справді, наче роззявлена паща і якийсь допотопний ніс! — вигукнув Джо Слейтер.

— І струмок є! — крикнув інший. — Без води нам би тут був кінець!

Біля струмка прибульці позлазили з коней і стомлено попадали на землю. Вони трохи заспокоїлись, і дехто вже стурбовано позирав на небо. Один підвівся, відчепив від сідла лопату й сито і відійшов убік. Тоді тричі копнув землю, висипав у сито, вибрав з неї жовті стебла трави й заходився сіяти. Решта, лежачи, курили й зацікавлено дивились на його роботу. Нараз він застрибав як навіжений. Глядачі посхоплювалися на ноги.

— Ого! — вигукнув чоловік із ситом. — Тут ми справді витрушуватимем золото просто з коріння трави! Дивіться, це ж бо щире золото!

Усі, штовхаючись і тиснучись, кинулися до копача. Вони опали його, мов круки хворого зайця. На чорному дні сита поблискувало з півдесятка червоних зернят. Копач захоплено підтрушував їх.

— Слава Мурові! — заревів котрийсь. — Слава Мурові та його золотій долині!

Вони стали дуріти, взяли Мура на плечі й понесли по колу. Старий сміявся, випручувався, впустив капелюха. Нарешті вони повихоплювали з кобур револьвери й вистрілили в повітря. В горах покотилася, гуркочучи, луна. Коні стали дибки, сплуталися повіддям, кинулися врозтіч, і шукачі швидко схаменулись. Минула майже ціла година, поки вони зібрали їх і цього разу вже поприв’язували.

На все це прибульці згаяли багато часу і тепер квапливо та запопадливо почали запаколювати собі займанки. Посеред долини вони лишили вільну смужку до потоку, щоб там будь-хто міг доступитися до води. Не було ні суперечок, ні образ. Кожен вибирав собі ділянку до вподоби, але подумки сподівався, що саме його буде найщасливіша. Мур і Слейтер допильнували, щоб їхні займанки були поряд; як приятелі, вони хотіли й тут триматися разом. Крім того, відміряли ще шість займанок для Джімових товаришів. У перші дні серед гармидеру на це навряд чи хто зауважить, а Джім хотів завтра ж таки їхати по них. На кожній займанці вони поклали по лопаті: за давнім неписаним законом цього було досить, щоб визнати власника.

Шукачі трудились, мов бджоли, й не дивилися вже на погоду, аж поки вітер, глухо завивши серед скель, шпурнув їм курявою в обличчя і закружляв по долині хмарою піску. Очі шукачам запорошило, на зубах хрущав пісок.

— До коней! — гукнув Мур. — Мерщій ведіть їх під скелю! І ще міцніше поприв’язуйте!

Люди вже нічого не бачили, спотикалися, наскакували один на одного. Десь далеко глухо й сердито прогуркотів перший грім, прокотився долиною. Зненацька вітер ущух, і зробилося тихо, аж моторошно. Шукачі спинилися, пойняті страхом.

— Ото відьомська яма! — прошепотів Лі Байт.

Серед тиші всі чули кожне його слово. Поволі влягалася хмара пилюки. Знову стало ясніше. Тоді хтось крикнув:

— Спереду шумить потік, тамнаші коні!

Шукачі лишили все як є, кинулися до неосідланих коней, котрийсь посадив перед собою товариша з вивихнутою ногою, і всі поскакали до гори, з якої стирчав кам’яний ніс. Тільки печера під тим носом могла дати їм якийсь прихисток. Спалахнула перша червонясто-бузкова блискавка, і грім так торохнув, що Мурові здалося, ніби в голові його щось луснуло. Але ще не впало жодної краплі дощу. Діставшись до підніжжя печери, шукачі похопилися, що не взяли нічого, чим би можна було позабивати кілки. Довелося лишити коней неприв’язаних. Важко дихаючи, всі полізли нагору до печери.

Блискавка вдарила в протилежний бік скелі, наповнивши долину синюватими тріскучими іскрами. На язиці і в пересохлому горлі відчувався присмак сірки. Знову заревла буря.

У печері полічили, чи всі є: не було п’ятьох чоловік, серед них Слейтерового сина та Лі Байта. Шукачі поставали біля входу до скелястої пащі й почали гукати їх. Проте грім і вітер, ніби знущаючись, забивали голоси. Коли на хвилину буря трохи вщухла і в долині проясніло, вони повистрілювали всі набої з рушниць, але постріли в тому ревінні пролунали так, наче хто висипав на землю жменю гороху. Відповіді не було.

Перше ніж знову налетіла буря, Семюел Мур помітив гурт вершників, що тінями виринули біля входу в долину і, мов ті м’ячі, підстрибом покотилися вниз.

— Знайшли нас, — пробурмотів він. — Хоч би їм пощастило перебути негоду.

Він уже не бачив вершників: насунула чорно-синя хмара, женучи поперед себе брудно-зелену пітьму. Тоді стіною ринув дощ із градом; Долина Гнівного потоку обернулася на пекло. Навіть коли хтось із шукачів щось кричав, то в спалахах блискавки видно було тільки, як він ворушить губами.

Цілу годину лило мов з відра, тоді раптом перестало. У вухах ще вчувалося ревіння бурі, а небо вже сміялося, блакитне, по краях біласте. Здавалося, ніби земля солодко потягається і взагалі нічого не сталось. Почорнілі від дощу скелі швидко висохли й знову стали сірі. Земля була не дуже поорана. Вона зразу стекла по схилах у провалля, яким кінчалася долина. Щоправда, потік помілкішав від нанесеного піску. Але вода, шумуючи, знову проривала собі глибше корито. Шукачі, ковзаючись, спустилися вниз, туди, де лежало троє неживих коней: у них влучила блискавка.

Їхні товариші були цілі й здорові, лише змокли до рубця. Вони пересиділи бурю, притулившись до скелі. Очі молодому Слейтерові глибоко позападали. Він наче аж постарів за ту годину.

Тепер їх турбувала тільки доля жінок, що були десь при валці. Із двадцяти трьох коней зосталося дванадцятеро. Чудовий Мурів кінь теж лежав обпалений і побитий на березі струмка. Інші нагналися на каміняччя й потрощили собі кістки. Едвардова кобила поламала передню ногу. Блідий як смерть хлопець вистрілив їй у вухо. Потім кілька годин ні до кого не озивався.

Пригнічені й стомлені шукачі позбирали знаряддя й сідла, поправили межі своїх займанок, а двоє заходилися розпалювати вогнище. Всі були голодні. Лі Байт лежав у гарячці на мокрій попоні. Чим вони могли йому допомогти? Аж як на долину лягли перші вечірні тіні і повітря похолоднішало, до них повільно вернулася відвага і впевненість.

Ще не розгорілося як слід курне дерево, коли надійшли чужі. їх було дев’ятеро — обідраних, зухвалих і рішучих. Поводилися вони галасливо, сміялися, привітали всіх звичайним “Здорові були!” і підступили до вогнища. Чоловік, що вів їх, раптом вражено зупинився. То був старий шукач, який ціле життя тільки те й робив, що перекопував землю, тож він зразу впізнав Семюела Мура. Кривоногий, низенький та вузлуватий, він стояв перед високим Семюелом і, щирячи зуби, тряс йому руку.

— То це ти, Семюеле! Он хто її знайшов! Тоді, до біса, й дивуватися нічого! Поздоровляю тебе, Семюеле, поздоровляю! Твоє ім’я не скоро забудуть у цих краях, Семе.

Руки в прибульця були довгі, аж до колін. На обличчі з рапавою, як у жаби, шкірою росло лиш кілька волосин, а голова була геть лиса й кругла, мов яблуко. По всіх таборах і корчмах його звали не інакше як Жабою. Він жував тютюн і не переставав весело патякати. Мур був радий, що здибався з ним.

— Тепер я знаю, куди попав, Семе, — сказав прибулець, споважнівши. — Вже за годину після бурі, тільки-но глянувши на долину, я впізнав її. Ми ж усі знаємо розповіді про Долину Гнівного потоку, і я скажу тобі, Семе, без заздрощів: вісім років тому я сходив ці околиці вздовж і впоперек, а все ж таки не натрапив на неї. А ти її знайшов. Тут, либонь, буде стільки золота, що я розбагатію втретє. Двічі я вже багатів, але тепер хай мене лихий візьме, якщо знов розтринькаю свої самородки! Одне тільки мені не подобається. Погана прикмета, що тебе при в’їзді сюди спостигла буря. Подейкують, ніби той, хто хоче забрати звідси золото…

— Цур тобі, лисий пугачу! — обурився Мур. — Знову своєї! З першої ж хвилини починаєш крякати й пугукати. Бачу, Жабо, що ти нітрохи не змінився, а може, навіть став ще навіженіший, як був колись.

Семюел жартома стусонув його в груди, потім дістав пляшку горілки, і вони хильнули з неї за зустріч і за золото.

— Тепер, Семе, я піду запаколю собі займанку, — сказав Жаба. — Тут, коло потоку, у вас добрі місця, одначе й деінде, напевне, земля не без золота. Але жилу ще треба буде знайти! Чуєш, Семе, жилу!

І Жаба перехильцем подався вибирати собі займанку, а за ним рушили й усі восьмеро прибульців.

Через годину Гол Слейтер, Едвард Фінні та ще шестеро чоловіків, серед них і ковбой Джім, виїхали до валки, залишеної у підгір’ї. При виході з долини вони зустріли другий гурт переслідувачів — ті коротко поздоровкалися й поспішили далі. Ніч випала холодна й ясна, і вершники визначали дорогу по зірках. А вдосвіта вони були вже коло повозів. Буря тут теж не минула безслідно, проте великої шкоди не заподіяла. Жінки були цілі й здорові, а все інше не дуже їх журило.

Том не міг сам упоратися з наляканою худобою. Воля розбили одного воза, розтоптали двох корів і порозбігалися в піщаній пустелі. Чотирнадцятеро з них вернулися після обіду самі, дев’ятьох Том уже познаходив по одному. Вивернений з корінням бук розтрощив ще дві підводи. Отже, три вози вже пропали, і їх довелося кинути. На решті підводах буря позривала шатра, і полотно висіло клаптями на дерев’яному риштуванні.

Чоловіки трохи поспали, поки зійшло сонце, а тоді роз’їхалися по прерії, шукаючи худобу та зганяючи її до табору. Найкраще знав цю роботу ковбой Джім. До вечора вони зібрали сорок двох волів і на цьому стали.

Рано-вранці, коли жінки вже варили каву та смажили сало, Джім, як і домовились, осідлав Томового коня, що вже добре відпочив, і виїхав до Вест-Філда по своїх товаришів.

Він пишався, як павич, і жартував з Бетті та Рут. По кількох годинах знайомства Джім сподобався обом сестрам. Вони подали хлопцеві руку, вже як він був у сідлі, й побажали щасливої дороги.

— Повертайтеся мерщій, Джіме! — гукнули вони навздогінці.

Юнак ще раз спинив коня, підморгнув їм і сказав:

— Навіть якби тут не було золота, то я б до вас вернувся!

І погнав коня вчвал.

Чоловіки розпиляли поваленого бука, покололи й склали дрова на підводи. В долині кожне поліно буде дороге. Від кількох кущів, що там ростуть, скоро не залишиться й сліду.

Після полудня з’явився новий гурт шукачів. Звідки вона тільки дізналися? Гол Слейтер показав їм дорогу й попросив сповістити Мура, що у валці все гаразд. Прибульці навіть не перепочили, а після розмови зі Слейтером ще швидше погнали коней. У цьому гурті були вже й три легкі підводи.

Другого ранку Гол Слейтер, забравши з собою жінок, рушив у дорогу з п’ятьма возами. Том знову лишився чекати, поки вони вернуться по решту підвід. Слейтер заночував за дві милі перед долиною, а вранці приїхав на місце. Був ясний, теплий день, і люди, що бабрались коло потоку, губилися серед широкого краєвиду. Гол знав, як швидко тут усе зміниться найближчими тижнями. Жінки на підводах зацікавлено розглядалися по долині, де мали прожити майбутні місяці.

— Як тут порожньо й похмуро, — сказала Бетті. — І як пригнічують ті високі гори!

— Дурненька ти, — задумливо мовила мати. — Скоро тут роїтиметься від людей, гірше ніж на найбільшому світовому ярмарку. Якраз це найстрашніше.

Забачивши валку, люди кинулись їй назустріч.

— Маєте на продаж харчі? — загукали вони.

А обдертий волоцюга, що прийшов сюди з Жабою, закричав:

— Ми купуємо геть усе! Жменя золотих зерен за мішок борошна! Ну, то як?

Інші навперейми давали добру ціну за сажень дров. Гол Слейтер швидко відпровадив їх.

— Ми з гурту Семюела Мура.

— То й що? — огризалися вони, проте мусили відступити.

Корктаунці зустріли своїх, променіючи радощами, привіталися з жінками, заходилися показувати їм свої займанки та перші золоті зернини, снувати плани на майбутнє. Комусь треба було поїхати назад у Корктаун — переказати з долини звістки й дізнатися, що там дома.

— То хто ж поїде? — запитала матуся Фінні. Ніхто не зголошувався, і вона кивнула сивою головою: — Чи, може, доведеться мені ще раз вибиратися в дорогу? Врешті я ж тут займанки не маю.

Кажучи це, вона засміялася, проте в голосі її забриніла гіркота.

— Кинемо жеребок, кому їхати! — запропонував хтось.

— Авжеж, — упала в річ матуся Фінні, — жеребок тут скоро важитиме стільки, як револьвер.

Чоловіки понапинали намети, а жінки заходилися коло обіду. Того дня вони копали вже недовго. Тільки-но почало смеркати, всі позалазили під ковдри. Вранці четверо чоловіків налаштувалися їхати по останні дві підводи. При цій нагоді Гол Слейтер порахував волів і виявив, що одного бракує. Він подався верхи на пошуки і в якомусь місці, поблизу трьох інших таборів, знайшов закривавлену шкуру, кістки та роги. Люди, що саме снідали, просто руками дістаючи з казана шматки м’яса, навіть не глянули на нього.

Гол під’їхав до одного вогнища і приязно сказав:

— Хліб-сіль вам, але вважайте, щоб за якимось куснем не вдавились кулею.

І погнав коня назад, перше ніж йому встигли відповісти. Від’їхавши метрів з тридцять, він почув позад себе їхній глузливий регіт.

— Віднині будемо вночі вартувати, — твердо сказав Гол Слейтер, повернувшись до свого табору, — а хто засне, того викинемо з нашої громади.

Ніхто йому не заперечив.

РОЗДІЛ 6

Чутка про золоту долину швидше за дикого мустанга понеслася по Міссурі, Канзасі та інших штатах. Ніщо не могло її спинити, ні найвищі гори, ні найбурхливіші річки — скрізь вона пролітала, мов та буря. В Долині Гнівного потоку люди нібито бродять у золотій куряві, а в скелях світяться золоті жили, такі завтовшки, як людське стегно! Ковбої передавали цю чутку з пасовиська на пасовисько, торговці розносили її від ферми до ферми, шукачі золота з нею на вустах добувалися крізь сухі пустелі, телеграф пересилав її дротами з канцелярій шерифів до вищої влади. Люди східних містечок ковтали її з газет, ще вогких від друкарської фарби. Вона оволоділа всіма — і вже сіяла горе.

Фермери залишали неорані лани, ковбої кидали вночі свої череди, службовці зникали з-за своїх столів, ремісники тікали від верстатів, матроси дезертирували з кораблів, — усіх причаровувала до себе золота долина. Тоді з’явилися перші спростування. Занепокоєний уряд оголосив, що йдеться тільки про невелику знахідку. Але ніхто цьому не повірив, шукачі далі напливали валка за валкою.

Серед них були й ватаги розбишак, що швидко знюхувалися між собою. Не визнаючи ніякого іншого закону, крім кулака й револьвера, хитрощами й підступами, а насамперед брутальністю, вони швидко домагалися свого.

За кілька тижнів долину поділили, і вона обернулася на місто з хистких наметів, що хвилями брижились на вітрі. Тисячі людей, яким не пощастило дістати займанки в долині, отаборились довкола й заходилися шукати золота в поближніх горах, але даремне. Скрута гнала їх назад, розчарованих і озлоблених. На займанках теж не всі знаходили золото, особливо на тих, що лежали вище; часто здобуток не виплачував затраченої праці і шукачі ледве животіли, — життя в долині було дороге! — проте не втрачали надії.

Через вісім днів з’явився Джім зі своїми товаришами. їхнього побожного ватага не було — його, невдоволеного, лишили самого. Припорошені пилюкою й стомлені швидкою їздою, вони ледве трималися на виснажених конях. Обличчя їм позаростали, взялися від бруду корою.

Над долиною висіла сіра хмара з дрібненької куряви, що здіймалася від сит і осідала знову червонястим порошком на людей, коней і намети.

Ковбої їхали широкою дорогою, протоптаною за ці дні уздовж долини. Перші крамарі вже порозбивали там свої ятки. То були наймудріші: маючи трохи грошей, вони поспішилися сюди не порпатись у землі, а торгувати. Зиск, виявилося, був величезний! їхні підводи ще не встигали доїхати в долину, а їм просто з рук видирали і харч, і знаряддя. Ті, що знайшли золото, платили за все яку завгодно ціну. І так мало тривати ще не один тиждень.

Ті ж, кому не пощастило запаколити займанку, збиралися гуртом, рубали в підгір’ї ліс і дуже дорого продавали його на дрова. Та зі свого зиску більшу частину мусили кинути в пащу торговцям харчами. Один такий торговець прибув із шістнадцятьма мішками борошна і дванадцятьма судіями олії. По другу партію товару він поїхав уже багатієм, але згаяв забагато часу, бо у Вест-Філді та інших околицях за одну ніч було спродано все до дрібки. Дроворуби теж недовго мали великі заробітки: згодом стільки шукачів кинулося в цей промисел, що ціна впала.

Один хитрун спокійнісінько собі приїхав десь іздалеку з возом глини і, наносивши разом з дружиною та сином каміння, заходився мурувати піч. Працюючи, він весело висвистував, бо добре знав, що шукачі добувають із землі золото й для нього. Скоро воно потече в його кишеню. Він тільки чекав на брата, що десь уже їхав з борошном, сіллю, цукром та смальцем.

Коли Джім з товаришами дісталися до потоку, де копали корктаунці, ті повідкладали лопати й сита і підійшли до дороги. Привіталися вони як давні знайомі. Почалася жвава розмова. Джім залишив товаришів, а сам подався до великого намету, з якого курився дим.

Бетті саме підкладала дрова, коли хлопець, подзенькуючи острогами, вигулькнув позад неї.

— Добридень, — сказав він. — Усі тут живі й здорові?

Бетті здригнулася з переляку, а потім засміялася і відсунула з чола пасмо волосся.

— На кого ви схожі, Джіме? Ідіть спершу вмийтеся.

— Брудного щастя любить, — відказав хлопець, — і я ще добре подумаю, вмиватися мені чи ні. Крім того, я ж бабратимусь у землі, шукаючи золота, і щоразу ставатиму знову брудний. Тож навряд чи варто митися.

Він говорив поважно, але дівчина вже знала його.

— Пхе, і ви такий, як усі, — надула вона губи. — Тут кожен цілісінький день тільки й торочить що про золото та про золото. Ви б не могли розповісти про щось інше? Чи й справді у вас на думці саме лиш золото?

Вкрите курявою Джімове обличчя враз змінилося, очі потемнішали й заблищали, навіть голос став якийсь інакший.

— У мене є свої плани, Бетті. Я поклав собі розбагатіти, а тоді одружитися. Хочу, щоб моїй дружині добре жилося.

Бетті вражено дивилась на Джіма, що так нагло змінився, і не знала, що йому сказати. Трохи зніяковівши, вона знову здобулася на жартівливий тон:

— Ох, та хто вас захоче!

Джім зразу ж підхопив жарт, удаючи ображеного й обуреного.

— Кого, мене? — вигукнув він і вдарив себе в груди. — Я ж хлопець хоч куди! А ще який багатий!

— Закладаюся, Джіме, що ви не маєте в кишені й трьох доларів.

— Зате в мене є займанка, Бетті.

Дівчина зареготала: брудний і обшарпаний, як пугало, а пишається, наче мільйонер! Але хтозна… Вона все сміялася, а Джім тішився з її веселощів.

— А де ваша сестра Рут? — наостанці наче мимохідь запитав він.

— У шатрі, Джіме, з матір’ю. Але не лякайте їх своїм виглядом.

Ну певне ж, такий він їм не покажеться на очі. Добре, що Бетті його попередила. Отож Джім спершу пішов до Семюела Мура. Він застав його в наметі. Мур зрадів, побачивши хлопця.

— Вернувся, Джіме? Сідай на скриню та розповідай. Що там чувати?

— Та доброго мало. Я бачив першу хвилю тих, що вертаються назад. Дехто плаче гіркими сльозами, нарікає, що знову життя пішло шкереберть. Багато хто стратив тут свій останній гріш. Ті невдахи клянуть і свою долю, і господа бога.

— Я не винен, Джіме.

— Ніхто вам не дорікає, Семюеле. Вам тільки заздрять усі.

Старий шукач кивнув головою і задумливо мовив:

— Я теж колись заздрив декому, Джіме. Люди всі однакові. — Тоді перейшов на інше: — Ви приїхали всі разом?

— Ні, Пастор лишився. Що ми зробимо з його займанкою?

Мур підвівся. Йому довелося вийти насередину невеличкого, острішкуватого намету, щоб не торкатись головою брезенту.

— Незле виходить, — сказав він. — Один наш копач досі не добув навіть трьох унцій. Хай поміняє займанку, а далі побачимо.

— А інші?

— Всяко добувають, але загалом добре, навіть дуже добре. Та, зрештою, це тільки початок, Джіме. А чому ваш ватаг не приїхав?

— Він надто побожний, Муре. Ми прибули просто з пасовиська і не маємо навіть поганенької лопати.

— Ми вам позичимо кілька сит і лопат. А тижнів за три тут можна буде все придбати.

Знадвору Мура гукнув Гол Слейтер. Тоді зайшов досередини.

— Добре, що ти нагодився, — сказав Мур. — Я саме порахував, скільки в нас харчів. Дуже їх усохло, Голе.

— Воли нам тепер ні до чого. Ми ще трьох заб’ємо, шістьох залишимо, а решту продамо. По харчі доведеться їздити по кілька чоловік на зміну, аж поки тут можна буде купити все не дуже дорого.

Семюел погодився з ним. Вони почали обмірковувати ще якісь справи, і Джім пішов до своїх товаришів, щоб до смерку поставити намет.

Надвечір у таборі сталася перша колотнеча. Ті, що працювали посеред долини, стурбовано збіглися до нужденного намету, зладнаного з старих мішків та клаптів полотна.

Жаба, що мав недалечко займанку, сперся на лопату, чекаючи, поки юрба розійдеться. Та люди товпилися далі, і тоді він, орудуючи довгими руками, наче павук, вибрався зі своєї ями, забіг до намету по зброю і подався до юрби. А за хвилю скочив на коня й погнав його до потоку.

— Кидай на сьогодні ночовки, — сказав він Мурові, злазячи з сідла. — Найперше треба дати лад у таборі. Шкода, що ти зразу не запровадив суворого порядку — там когось різонули.

Він показав великим пальцем через плече, чвакаючи тютюном. Рапаве обличчя його взялося зморшками.

Мур випростався, обтрусив з колін землю і глянув насередину долини, де зібралася юрба.

— На смерть? — запитав він.

— Та ні, може, вичухається.

— Я з дня на день чекаю когось із влади, — промурмотів Мур, — але, мабуть, доведеться нам починати самим.

Жаба, ведучи коня за повід, подався разом з Муром до займанок батька й сина Слейтерів. Докладно все там обміркувавши, вони скликали корктаунців.

— Вас я теж просив би приїхати па конях, — сказав Гол Слейтер ковбоям.

Ті осідлали коней. Решта рушили за ними пішки, покидавши все як є, навіть добуте й виполоскане того дня золото. Чесність належала до законів пустелі, вкрасти золото було однаково, що вкрасти коня, і за це карали смертю. Таку суворість віддавна диктувала потреба — адже без коня людину в пустелі чекала загибель.

Юрба почала вже розходитись, коли на місце події прибуло дев’ять вершників. Забачивши їх, люди квапливо вернулися назад. Семюел Мур, Гол Слейтер і Жаба зайшли до намету, де лежав поранений. Він стратив багато крові: рана була під правою лопаткою і перев’язали її погано. То був худорлявий француз із темними очима й тонким, гладенько поголеним обличчям. Видно, він недавно приїхав до цих країв.

Нахилившись до нього, Мур відчув дух горілки. Чотири чоловіки ледве вміщалися в наметі, де нічого не було, крім ковдри, на якій лежав поранений, подорожньої торби й казанка з відірваною дужкою.

— Розкажи нам, як усе скоїлося, — мовив Семюел. — Ти можеш говорити?

Француз кивнув головою. Він був дуже кволий, але не п’яний: лиха пригода витверезила його. Слухати треба було уважно, бо по-англійському він говорив кепсько.

— Спершу ми випили, а тоді сіли грати в карти. Я програв і не хотів більше грати. Вони розсердились, почалася сварка. Але пили далі.

Поранений замовк, щоб трохи заспокоїтись. На блідому чолі йому виступив піт. Жаба витер його рукавом.

— Я побачив, як він, виходячи, сховав до кишені мій капшук, до половини насипаний золотом. Я кинувся за ним, і він, при виході з намету, штрикнув мене ножем.

— Де лежав твій капшук?

— На ковдрі, ми всі тут сиділи.

— А як звати того чоловіка?

— Вони звуть його Кедом.

Мур та два його дорадники вийшли з намету: все має відбутися так, як заведено. їх зустрів гомін тих, що чекали надворі.

— Ну що, він уже помер? — запитав хтось.

Мур похитав головою. Коло намету поставили велику скриню. Старий виліз на неї, скинув оком по долині й сказав:

— Треба, щоб усі зійшлися сюди.

Жаба мерщій схопив великі ночовки, звелів одному з вершників потримати їх, а сам заходився гупати по дну зворотним боком лопати. Дзенькіт розлігся по всій долині, і більшість копачів, ізгукуючись, покидали кайла, заступи, сита й ночовки та поспішилися на збори. А все ж Джімові та його товаришам довелося їхати й приводити не одного з тих, що воліли ні в що не втручатися, а робити своє діло. Спливло багато часу, поки зібралися всі. До вечора лишилося менше як дві години.

— Та починай уже, старий! — гукнув якийсь нетерплячий молодик з юрби, що оточила Мура. — Кажи, що маєш казати. Нам дорогий час, ми ж за кожну годину втрачаємо близько десяти унцій, а дехто й по два кілограми!

Кілька шукачів узяли його нарікання за жарт і засміялися.

Не встиг Мур йому відповісти, як з натовпу вихопився якийсь сивобородий, незграбний на вигляд шукач.

— Не бачиш, шмаркачу, що тут має відбутися суд? Ти, видно, вперше тримаєш сито в руках! І як ти, жовторотий, балакаєш із найшанованішим чоловіком у цій долині? Це ж Семюел Мур, якому ми за все маємо дякувати.

Від обурення він нервово переступав з ноги на ногу, люто блимав очима й хапався за ладівницю. Як усі старі шукачі, він був дуже вразливий, коли йшлося про порушення звичаю.

Більшість присутніх бачила Мура вперше: серед натовпу раптом знялися оплески. Гол Слейтер та його прихильники зраділи — тієї хвилини вони повірили, що Семюел Мур зуміє домогтися тут ладу. “Жовторотий” серед цих людей було образливе слово, одначе насварений хлопець більше й не писнув. Жаба виліз до Семюела на скриню. Його в таборі вже знали. Стягнувши з голови старого фетрового капелюха, він помахав ним, і навкруги стало тихо.

— Люди! — гукнув він понад юрбою. — Люди! Найперше хочу завідомити всіх, хто ще не знає звичаю: кожен, хто тут копає золото, мусить прийти, як тільки почує гасло тривоги. Це означає, що скликають раду. Ви скоро самі побачите, що така рада всім нам дуже потрібна. — Оскільки ніхто не заперечував йому, він додав: — А тепер говоритиме Сем, — і скочив зі скрині.

Семюел Мур довго не розводився.

— Одного з нас порізано, — мовив він, — і коли…

— Це для нас не новина, самі бачили! — почулося з одного гурту.

Юрба загомоніла. Мур збагнув, що його пробували спровокувати й виставити на глузи. Однак він не втратив спокою і повів далі:

— Коли ми це попустимо, то скоро тут ніхто не зможе спокійно працювати й добувати золото.

— То ж була всього п’яна бійка! — знову крикнув хтось зухвало. — Не мороч нам голови!

Саме тієї хвилини Гол Слейтер подав коня вперед і спинився з одного боку скрині, на якій стояв Мур, а ковбой Джім миттю під’їхав з другого боку.

Хтось із юрби захоплено вигукнув:

— Гол Слейтер! Ого! І Гол Слейтер тут!

— А хто він такий? — запитав якийсь чоловік поблизу того, що гукав.

— Гляди, щоб не довелося тобі ближче спізнатися з ним, коли в нього буде така міна, як оце тепер, — була відповідь. — Не один міг би про нього дещо оповісти.

Вугласте Слейтерове обличчя набуло невластивого йому виразу — люті й завзяття. Він сидів на коні непорушно, як статуя, і начебто байдуже споглядав на юрбу.

Галас дедалі гучнішав. Чути було запитання, вигуки, уривки фраз. За Семюелом Муром раптом з’явилися півколом шестеро вершників, і з їхніх облич можна було вичитати, що вони його не підведуть. Решта корктаунців теж приступили ближче, а за ними й ще багато хто з копачів. Усі вони зразу поставали спиною до Семюела Мура, а Едвард Фінні і Джо Слейтер сперлися на скриню біля Семюелових ніг. Сам він, тримаючи великого пальця на ладівниці, спокійно перечікував.

— Хлопці, пустіть мене на скриню, мерщій пустіть! — давлячись словами, попросив неповороткий шукач, що добре був присоромив жовторотого, і незграбно спробував вилізти до Мура.

Жабі не треба було навіть нахилятися з сідла: він довгими руками схопив старого за комір і витяг на скриню. Схвильований промовець, важко дихаючи, замахав руками, аж Мурові довелося відступити набік, і закричав:

— Тепер бачите, до чого вже дійшло! Поговорімо хоч раз відверто! Серед чесних шукачів замішалися п’яниці й грабіжники. І якщо ми їм не покажемо кулака, то ще не один накладе головою за свої самородки! Тримаймося разом, люди, і виженімо койотів з табору! А щоб Семюел мав тут авторитет, я пропоную вибрати його суддею! Хто за це?

Він був червоний, мов індик. Юрба заплескала в долоні, загукала, підносячи руки, — за Семюела проголосували майже всі. Його адвокат був задоволений і ще гукнув наостанці:

— Тепер хай тільки хто переб’є мову судді, ми йому швидко заткнемо пельку!

І зіскочив із скрипі.

Юрба раптом зацікавилася зборами. Люди хотіли знати, чим вони скінчаться, і тепер уже самі бачили, які потрібні збори.

Семюел Мур знову почав говорити. Він повернувся туди, звідки почув вигук, хоч і не знав, чий то був голос.

— Ти кажеш, що то була п’яна бійка. Це правда. Але порізати людину — завжди злочин. А крім того… у пораненого ще й украдено золото.

По юрбі наче буря пройшла, вона захвилювалась, і раптом навколо шістьох чоловік, серед яких був горлань, зробилося вільне місце. Мур коротко розповів, що дізнався від француза. Тоді один чоловік із того самого гурту гукнув:

— Неправда, це мій капшук!

Серед людей запала тиша. Вони позирали то на Семюела Мура, то на горланя.

— Я вимагаю, щоб Кед виступив перед зборами! — сказав Мур.

У гурті ніхто й не ворухнувся.

— А їх було двоє! — озвався якийсь білявий молодик. — Я сам бачив.

Гол Слейтер швидко ззирнувся з Джімом. Одним порухом він підігнав коня вперед, і люди розскочилися. Джім і Жаба зразу опинилися поруч Гола, за ними подалися й решта ковбоїв. Усе сталося в одну мить: зненацька шістьох чоловіків оточили. Жаба всміхнувся: вершники діяли, ніби добре зіграні актори. Коли оточені глянули Слейтерові у зеленаві очі, то зразу збагнули, з ким мають діло.

— Хто з вас Кед? — холодно запитав Гол Слейтер майже крізь зуби.

За таких обставин він не витрачав багато слів. До того ж у нього завжди свербіла рука схопитися за револьвера, коли він стояв перед такою сволотою. Він хотів бути фермером, але тепер обставини знову вимагали від нього іншої дії…

— Я Кед, — відповів один із гурту.

Відповів начебто байдуже, але його обпалене вітрами обличчя ще дужче потемніло, а колючі очі ні на мить не відривалися від Гола.

— А де другий?

Кедів сусід зухвало стріпнув головою.

— Ану, гайда! — просичав Гол Слейтер.

Вершники наїхали на них, і їм довелось скоритись. Четверо їхніх приятелів не зважилися сказати ні слова і навіть не ворухнулись. Один із них, вайлуватий, справжнє страшило, тільки зубами заскреготів.

Двоє бандитів ішли крізь юрбу непевною ходою, і хтось спереду гукнув:

— Та вони й досі п’яні!

Бандити недбало, із зухвалою міною стали перед Семюелом Муром. Гол Слейтер і Джім опинилися по боках у них. Гол ледь помітно моргнув Джімові, спрямував коня між злочинців і роз’єднав їх. Тоді вони з Джімом блискавично нахилилися й повитягали в них із кобур револьвери.

Ті спершу були такі вражені, що не спромоглися на слово, тільки приголомшено роззиралися довкола, але скрізь натикалися на неприязні обличчя. Револьвери лежали вже біля Семюелових ніг.

— Це вже занадто, ми… — почав Кед.

Семюел Мур підніс руку й не дав йому докінчити.

— Вас роззброєно за моєю згодою. — Старий говорив дуже спокійно. — Тепер починаємо суд, і ви мусите захищатися. Я вас звинувачую в тому, що ви вкрали золото і тяжко поранили людину. Де французів капшук?

— Хто доведе, що це французів капшук? — крикнув Кед. — Чи ба! Йому щось привиділося, а я вже віддавна маю цей капшук. — Він витяг з кишені до половини наповненого шкіряного капшука й потримав його над головою, показуючи людям. — Він у мене вже не один рік, досі я держав у ньому тютюн. — Кед знову повернувся до Мура, вишкірив зуби, потрусив капшуком і глузливо мовив: — Отак, виборний! Його мені вишила бабуся, ще як я був хлопцем і сидів потойбіч Блакитних Гір.

Гол Слейтер зліз з коня, взяв капшука й зайшов до намету.

— Це мій капшук, — сказав поранений і простяг руку.

— Я не можу тобі його віддати, — похмуро мовив Гол, — і, мабуть, ти його ніколи й не дістанеш назад.

Надворі він переказав французові слова. Але Кедові спільники вже підійшли ближче й почали ревно запевняти, що він завжди мав цього капшука. Один із них навіть підніс пальці як до присяги й сказав:

— Ви кидаєте тінь на чесну людину! Ми з Кедом хіба раз крутили цигарки з того тютюну, що він там тримав!

Мур побачив, що може програти. їх було шестеро проти одного. Бо ж француз не мав свідків. Не вернути йому свого золота!

— Тоді перейдемо до другої справи, — сказав Мур. — Навіщо ти різонув француза ножем, Кеде? Чи ти й це заперечуватимеш?

Кед не вагався ні миті: він уже був знову певний себе.

— Кожен має право боронитися. Чи ти вважаєш, що я мав чекати, поки мені вистрілять у живіт? — Він утер губи, трохи повернувся до юрби, знову прибравши зухвалу міну, і, видно, намірився звернутись до народу з невеличкою промовою. — Тут хтось кричав зі скрині, що з нашого табору треба повиганяти койотів. Я та мої приятелі хочемо ближче побачити того крикуна й запитати, кого він мав на думці. Ми…

— Кеде, — гостро перебив Мур, — ти повинен говорити тільки про свою справу!

— Це теж стосується справи. Ми не дозволимо, щоб нас ображали. Ми….

— Тут я вирішую, що стосується справи! Ми теж не дозволимо, щоб нас водили за носа! Ми дуже добре розуміємо тебе: ти хочеш залякати людей, аби вони не казали того, що думають. Я попереджаю тебе, Кеде, і таких, як ти! Ти знаєш закон пустелі! А тепер розповідай, як сталося, що ти поранив людину. Говори тільки про це.

Люди схвально загомоніли: всі були згодні з Муром. Кед зневажливо стенув плечима.

— Нема чого розповідати, — почав він зухвало. — Ми собі випили, а тоді француз запропонував погуляти в карти. Не хочу його ображати, але… він не дуже чистий на руку! Та хай, ми все одно вигравали. Слово честі! Мій партнер може потвердити. І як француз почав програвати дедалі більше, він з п’яної голови просто знавіснів. Вони там на півдні всі такі. Ми зібралися йти, бо не хотіли заводити сварки. А він побіг за нами, вихопив раптом кольта й намірився стрельнути. От я його й штрикнув ножем. Я згоден, то була п’яна бійка… Ну, а тепер вирішуйте, люди.

Він відкопилив спідню губу й прибрав визивну позу.

Гол кипів. Він, як і багато присутніх, бачив, що бандити вислизають з пастки і от-от зовсім викрутяться. А це була б небезпека для всієї долини. Вони тоді зразу знахабніють.

— Тут був хтось крикнув, що бачив їх тієї хвилини! — сказав Семюел Мур.

Люди почали оглядатися, і тоді наперед вийшов, радше випханий, аніж самохіть, один молодик. Він не дивився на Кеда та його приятелів і нерішуче підступив до Мура.

— Кажи сміливо, всі чесні люди в цій долині на твоєму боці.

— Так, ідучи мимо, я бачив, як ці двоє виходили з намету. Слідом за ними вибіг третій і схопив того, що зве себе Кедом, за плече. А далі все сталося в одну мить. Опісля ми віднесли француза до намету, а ці двоє відразу пішли собі.

— Француз витягав зброю?

— Ні, я не бачив револьвера.

— Ми тобі потім продерем очі, — засичав Кед.

Мур спалахнув.

— Кеде! Якщо ти ще хоч словом чи поглядом спробуєш залякати свідка, ти знаєш, що на тебе чекає!

Тепер усі побачили, який страшний гнів криється за Муровим удаваним спокоєм. Здавалося, від старого аж іскри скачуть.

Тим часом у долині почало смеркати. Збори тривали вже понад дві години.

Гол Слейтер знову пішов до намету опитувати пораненого. Знадвору долинав гомін юрби. Француз лежав у гарячці й тихо стогнав.

— Спробуй пригадати все і кажи тільки правду, — мовив до нього Слейтер. — Від цього багато що залежатиме. Ти витягав зброю, як хотів відняти своє золото?

Француз вражено глянув на Гола блискучими очима — здавалося, він не зрозумів питання. Нарешті він хрипко озвався:

— Зброю? Я? Та в мене ж немає ніякої зброї.

Гол Слейтер страшенно зрадів. Та все ж він стягнув з пораненого ковдру й обшукав його. На французові був тільки ремінний пасок. Слейтер обмацав його кишені, тоді перешукав весь намет. Француз стежив за ним здивованим, аж зляканим поглядом.

Гол відкинув запону, вихилився з намету й гукнув:

— Нехай сюди зайде двоє людей, цілком безсторонніх!

З гурту вийшли двоє копачів. Люди ще дужче загомоніли. В наметі Гол ще раз опитав француза при свідках. Коли потім усі троє вийшли надвір, Гол Слейтер сів на коня.

— Люди! Поранений ще зовсім шмаркач у шукацькому ремеслі! Ці двоє водять нас за ніс. Вони підло обдурили новачка, щоб забрати в нього дрібку золота, і полоснули його ножем! Кед бреше! У француза взагалі немає ніякої зброї!

Ще не затих його гучний голос, як натовп захвилювався, завирував. Посипалися прокльони, люди замахали кулаками, а подекуди над головами показалася навіть зброя.

— Негідники наперед задумали обпатрати його! — крикнув Жаба і шарпнув коня за повід, аж той став дибки.

— Повісити їх! — загукали декотрі, проштовхуючись наперед.

Кед і його приятель нараз посіріли. Тепер вони майже благально дивилися на Мура. Старому полегшало на душі. Він стояв і перечікував, поки буря вляжеться.

Коли нарешті всі трохи охололи, він сказав:

— Люди, треба чинити так, як велить закон, а не як каже наша лють. Ви мене вибрали, щоб я заступав закон, тож дозвольте мені дати вирок. Я не стаю ні на чиєму боці, але послухайте, що я пропоную,

Навколо запала тиша, й сотні очей прикипіли до його вуст. Він ще раз коротко підсумував усе й закінчив:

— Отже, ми не можемо довести, що Кед украв у француза золото. Тому не можемо його й карати за це.

Дехто з присутніх обурився, почав нарікати. Люди добре бачили, що Кедові відлягло від серця. Мур знову почекав, поки гомін затихне, й повів далі:

— Лишається один злочин: брутальний, підступний напад на безборонного. Порядна людина такого не зробить. Я пропоную: Кед віддає свого буцімто капшука з золотом французові як відшкодування за рану. Тоді обох, і Кеда, і його поплічника, ми з ганьбою виганяємо з табору, так, як велить звичай: без зброї та набоїв, з харчами на один день. А як виявиться, що хтось їм допоможе, то його чекає те саме. Тепер голосуйте або давайте свої пропозиції.

Гол Слейтер був задоволений Муром. Ніхто б краще не врядив суду. Жаба виїхав наперед і почав голосування. Руки вмент знялися вгору. В Кеда та його спільника забрано ладівниці. Шестеро вершників відпровадили їх до намету, а невдовзі так само до виходу з долини. Засуджені їхали швидко, обоє були люті, ні словом не озивалися до своїх проводарів. Відтепер їм не можна було з’являтися в таборі та його околицях — для тутешніх мешканців вони стали людьми поза законом.

Мур із гуртом корктаунців стояв коло намету француза. Вони хотіли забрати його з собою; не годилося залишати хворого без догляду. Та знайшлося кілька його земляків, що пообіцяли подбати про нього. Гол Слейтер хотів ще відшукати молодика, що виступав за свідка, але тим часом геть стемніло, і хоч він покликав на допомогу Едварда Фінні та свого сина Джо, заходи їхні були марні. Люди вже порозходилися по своїх наметах. Почав накрапати дрібний дощик.

— А що ви хотіли від нього, тату? — запитав Джо.

Старий Слейтер був скупий на слова; він лиш коротко сказав:

— Йому треба ночувати в нашому таборі.

Слейтер і сам нестямивсь, як знову вернувся до своїх давніх звичок: нічого не залишав поза увагою і нікому не довіряв. Але, може, то тільки йому все видавалося в чорному світлі…

— Чого ти такий понурий, Голе? — запитав його Мур, коли вони позлазили з коней у своєму таборі. — Нам можна радіти, адже ми виграли першу битву і маємо на своєму боці кількох добрих хлопців.

Гол кивнув головою, одначе суворі зморшки в куточках його вуст не розгладилися. Він оддав синові свого коня, щоб той розсідлав і нагодував його, а сам зайшов до намету, де на нього чекала дружина. В наметі світив ліхтар, і жінка розгледіла його обличчя. Руки їй затремтіли, і вона, стиснувши їх у кулаки, сховала за спиною. Тоді, опанувавши себе, запитала:

— Сталося щось погане?

Слейтер надто добре знав свою дружину, щоб не завважити хвилювання в її голосі. Але теж не хотів дати цього взнаки.

— І так і ні, — відповів він, скидаючи мокру куцину.

Потім коротко оповів, що скоїлося в таборі. Дружина мовчала. Він хотів швидше змінити тему і, дивлячись убік, запитав:

— Як там Лі Байт?

— Не дуже добре, — відповіла дружина, тоді підійшла до нього, лагідно повернула, так, щоб бачити його очі, й благально сказала:

— Поговорімо спершу про інше, Голе!

Він стояв перед нею, наморщивши чоло й понуривши голову. Непевне світло танцювало по обпаленому вітром обличчю і надавало йому мусянжового відтінку. Дощ надворі пустився дужче й затарабанив у брезент.

— Чудна погода, — мовив Гол, наче сам до себе. — У таку пору дощ! Та ще й тут, у горах! Але він, мабуть, скоро перейде.

— Голе, — попросила жінка, — не говори казна-чого, мені й так важко. Послухай мене! Я боюся за тебе. Невже має вернутися той страх, та небезпека? Ти повинен триматися віддалік від такого, ти вже старий, тут є молодші. Ти знову будеш…

Гол пригорнув її до себе й погладив важкою рукою по сивих косах. Плач здавив їй горло, не дав договорити.

— Кожен мусить робити те, що йому до снаги, — твердо сказав Гол. — Так вимагає життя. Ти й сама розумієш і знаєш цей край.

— Не треба нам було вирушати сюди, Голе.

— Ти хотіла б, щоб Джо поїхав сам? Не був би я Гол Слейтер, якби…

Знадвору почулася хода, і Гол зняв руки з її плечей. Жінка подалася в куток намету й почала щось робити. Хай ніхто не бачить, у якому вона розпачі.

— Підемо вечеряти? — спитав, заходячи, Джо. Він позирнув на батька, потім на матір: щось у них здивувало його.

— Ви собі йдіть, а я вас дожену, — сказала мати.

Батько з сином пішли. Відразу по тому жінка накинула на плечі хустку, погасила світло і вийшла з намету. Дощ уже поналивав калюжі, та вона не зважала на них. Намет Семюела Мура був за тридцять ступнів від їхнього. Жінка полегшено відітхнула, побачивши, що в ньому ще світиться.

— Муре, ви тут? — спитала вона півголосом. — Я б хотіла з вами поговорити. Можна?

— А то ж як? — весело сказав старий, усміхаючись їй назустріч.

І аж тоді завважив тривогу на її обличчі.

— Ідеться про Гола, Семюеле. Тільки не кажіть йому, що я була у вас.

Мур підсунув їй ослінчика, і вони посідали одне проти одного.

— Ви вперше здибалися з Голом кілька років тому, — почала жінка, — і мало знаєте про нього. Корктаунці теж нічого не знають. Але тепер я повинна вам усе розповісти, Муре.

Говорила вона тихо, ніби вагаючись, а думками линула в далеке минуле.

— Я боролася за нього, щоб ви знали, тяжко боролась і перемогла. Ми познайомилися на золотих копальнях у Каліфорнії. Там він був у всіх на язиці. Він не лихий, Муре, далебі, не лихий! Але може стати звіром, коли його охопить лють. А боротьба тягне його до себе, як магніт. Коли він зіткнеться з шахраєм, то ладен роздерти його, Муре. Теляти не заріже, такий добрий, а тоді просто навісніє… І ось тепер він знову вплутався в такі справи. Він повинен бути від них якнайдалі, Муре, тому я й прийшла до вас. Він так любить Джо, а тут може багато що статися. Допоможіть мені. Я тоді забрала його з Каліфорнії. Він трохи накопав золота, і ми подалися до Юти. Там він став шерифом і втихомирився. У Корктауні він теж був тихий-тихісінький. То невже ж тепер, на старість, усе те має знову повернутися?

Семюел Мур сидів перед жінкою і ніби зазирав їй у саму душу. Тепер йому враз стало зрозуміле в Слейтерові багато що з того, про що він часто міркував останніми тижнями. Але він збагнув і те, що Голові не можна ставити ніяких заборон. Не така він людина. Що ж робити? І що сказати цій жінці? Мур здвигнув плечима. Брехнею та викрутасами її годі заспокоїти.

— Гол — найкраща людина в нашому таборі, — мовив задумливо Мур, — Та й навряд чи хто зміг би втримати його, коли б почалася боротьба до загину. Але я майже певен, що до такого не дійде. Крім того, днями мають сюди прибути якісь урядовці — тоді вони дбатимуть про нашу безпеку і про дотримання закону. А Гол без приводу не стане ні з ким заводитись.

Вони обоє подалися до великого намету, що правив за їдальню. Ніч була темна. Дощ перестав так само тихо, як і почався. В наметі вже сиділи Гол, його син, Едвард Фінні і всі ковбої. Гол повеселішав і розбалакався, почав оповідати про незвичайні випадки з давнього табірного життя. Потім матуся Фінні порозганяла всіх додому.

— Щоб копати золото, треба добре виспатися, — твердо заявила вона, і чоловіки, сміючись та жартуючи, порозходились.

Світло в наметах погасло. На чорному, як оксамит, небі лиш де-не-де блимали зірки. Багато копачів, що не мали навіть наметів, полягали просто неба, позагортавшись у ковдри, і були раді, що дощ так швидко перестав. Більшість їх засинало з думкою про золото, на якому вони лежали.

РОЗДІЛ 7

Гори лишились позаду і тонули вже в бузково-золотавому вранішньому світлі, коли Кед із приятелем побачили перед собою лісисте узгір’я. Вони їхали цілу ніч і були втомлені.

— Якусь годину поспимо під деревом, поки напасуться наші шкапи, — буркнув Кед.

Товариш його кивнув головою, і обидва підострожили коней, більше не перемовившись ані словом. Нарешті вони досягли перших буків. Раптом Кедів товариш показав ліворуч:

— Глянь-но, там хтось отаборився. Може, спробуємо?

— Ні, ще, мабуть, надто рано. Коли там не новачки, то вони відразу зметикують, що з нами скоїлось. Але можна проїхати повзних.

У таборі поралося троє чоловіків. Четвертий ще лежав, загорнувшись у ковдру. Що ближче під’їжджав Кед, то пильніше приглядався до людей.

— Хай мене дідько вхопить, коли я не знаю тих двох довготелесих, — мовив він. — А третій… гм…

— Знаєш чи не знаєш, а дідько тебе так чи інак ухопить колись, — зауважив його товариш у біді.

Тієї миті визирнуло сонце, освітило табір і заграло в білявих чубах двох здоровил.

— Це таки вони, техасці Берт і Гай Джілберти! — вигукнув Кед і погнав швидше коня.

Вони чвалом поскакали просто до табору. Загледівши їх, брати випросталися. Кудлань, що роздмухував огонь, теж підвівся. Зустрілися вони дуже тепло, як і годиться давнім знайомим, що довго не бачилися.

— Здоров, Кеде! — гукнув Берт Джілберт. — Чудово, що ми здибалися тут, у горах. Куди ти вибрався?

Вони поручкалися. Кудлань теж підійшов ближче. Чоловік у ковдрі перевернувся на другий бік і почав дивитися на прибулих. Радісно привітавши і поплескавши по плечі прибулих, Гай раптом здивовано витріщив очі: він завважив порожню ладівницю. Тоді пильно глянув на коней — ти ба, тільки сідла і пласкенькі в’юки. Так у пустелі не мандрують. На такі речі Гай мав добрий нюх.

— Ну? — допитувався Берт у Кеда. — Куди ти, горлорізе, зібрався? Долина ж десь тут недалеко, га?

— Нам довелося накивати п’ятами, Берте, — понуро сказав Кед. Берт вражено відступив крок назад, пильно приглядаючись до нього. — Ми вчинили дурницю, і я змарнував найкращу в житті нагоду.

Поки вони розмовляли, Гай підійшов до Кеда, витяг у нього з піхов револьвера, оглянув порожній барабан і мовчки показав його братові. Той свиснув крізь зуби і співчутливо кивнув головою.

— Вас вигнали з табору?

— Так, Берте.

— А може, ти б спробував приткнутися десь в околиці?

Кед похитав головою. Він уже змирився з своєю долею, бо не мав сумніву, що в цих краях тепер земля горітиме йому під ногами.

— Надто добре тут знають мене в лице, — промурмотів він і злісно зиркнув на носаки своїх чобіт. — Поїду на південь, тут для мене все пропало. Годі й думати. Ви можете нам допомогти?

— Авжеж, Кеде. А з ким ви були там, у долині?

Кед хвильку дивився на братів: його меткі очі так і бігали. Тоді сказав тихо:

— З Біллі.

— Сто чортів його мамі! — вигукнув Берт. — Біллі-Корабель теж у долині? І він не міг нічого вдіяти?

Кед похитав головою.

— Дійшлося б до різанини, і ми б живі не вискочили. Та й усе пропало б. А так Біллі їм ще насолить, ми його знаємо. Вони й не раді будуть.

— Ходи сядь, — сказав Берт. — Шкода, що з тобою така біда скоїлася. Зате нам пощастило: ти розкажеш, що там робиться. Краще знати про долину все, перш ніж ми добудемось до неї. Варто туди їхати?

— Ще б пак! — майже люто вигукнув Кед. — Такої здобичі ще ніколи не траплялося. Треба тільки спритно закинути сіть. О, там є чим поживитися, згадаєте моє слово!

Троє подорожніх прикипіли поглядом до Кедових уст і, слухаючи його розповідь, примружували очі, мов коти, які чатують на здобич. Кудлань облизав губи і прицмокнув язиком. Поки гості сиділи біля багаття й чекали окропу на каву, Кудлань подався до клунків і приніс повні жмені набоїв. Кед і його приятель полегшено відітхнули.

Тим часом чоловік, що лежав загорнений у ковдру, підвівся й почав умиватися над шкуратяним відром. Він був у вузеньких, з тонкого сукна штанях до верхової їзди. Надягаючи чоботи, він спершу виглянсував їх м’якою ганчіркою. Потім заходився голитись.

Кед аж очі витріщив.

— Що то за дженджик? — стиха запитав він. — Де ви його викопали? Щоб оце голитися в дорозі?

Берт підморгнув йому.

— Він хлопець той, що треба. Вже давно купує наш крам. Завжди добре платить і не цікавиться, де ми його беремо. Тертий чоловік.

— Як же його звуть?

— Що тобі скаже його ім’я? Велів, щоб ми звали його Боєром. Тепер він збирається вкупі з нами залагодити одне велике діло.

Кед аж застогнав:

— А я, хай йому дідько, мушу вшиватися через паршиву, дурну історію, що не дала мені ані крихти зиску! Може, ви подумали б і про мене, Берте, коли вам добрячий шмат перепаде, га?

— Хто може сказати наперед, як воно буде, Кеде! Але ми побалакаємо з Біллі. Як ти гадаєш, він захоче з нами працювати?

— Ще б пак! — відповів Кед. — Аж руки потре з радощів, як вас побачить. їх лишилося тільки четверо. А з Біллі добре працювати. Правда, він до лиха загонистий, пре навпростець, зате ділить усе по-справедливому.

— Он як. Ми його ще добре не знаємо.

Боєр поголився, чепурно зав’язав на шиї кремову хустку й надів довгого, в попелясту кратку сурдута та жовтавого капелюха. Тоді підійшов до багаття і подав прибульцям кістляву руку. Кудлань запопадливо приніс скриню, і Боєр сів. Він мав років тридцять п’ять. Кожен рух його був добре виважений.

Розмова точилася далі.

— Хто такий той Семюел Мур? — запитав Гай. — Розкажи нам.

— Старий шукач, ще давньої школи.

— Небезпечний? Кед стиснув плечима.

— Хтозна. Принаймні він дуже спритний і вміє підійти до людей. Він має опору — привіз із собою цілу ватагу, хитрий лис. Але всі вони нічого не варті, крім одного. Зате вже той, здається мені, на сьогодні найнебезпечніший у долині, хоч Біллі, звісно, його переважить. У ньому щось є, ти розумієш, що я маю на оці. Звати його Слейтером.

— Ми його не знаємо, Берте?

Його брат похитав головою, але не зовсім упевнено.

— А шерифом там хто?

— Шериф ще тільки повинен десь оце прибути. Немає там ще й жодного шинку. Як з’явиться, тоді буде легше.

Досі Боєр лише прислухався, а тепер запитав тихим приємним голосом:

— На скільки ви оцінюєте поклади золота в долині? Ви можете щось про це сказати?

Кед задумався. Хто їх годен оцінити?

— Скажімо інакше: чи там його копатимуть ціле літо?

— Ще б пак! — відповів Кед. — Добрих десять літ! Тепер його добуватимуть із грунту, а потім напевне доберуться й до скель. По-моєму, в тій улоговині є що шукати.

Боєр випнув губи і вдоволено кивнув головою.

— Тоді треба планувати на довший час, — сказав він, звертаючись до Берта й Гая. — Я чув, ви говорили про якогось Біллі, мені незнайомого, — знову озвався він до Кеда. — І зробив з ваших слів висновок, що він дуже необачний, еге ж? У такій ситуації, як там у долині, навряд чи це добре. Квапитись належить тільки тоді, коли раптом трапиться нагода поживитися і є загроза, що пожива може вислизнути з рук. Тоді, звісно, іншої ради нема. Але тут? Ну, побачимо.

Брати мовчали. Та Боєр, видно, й не чекав на відповідь. Він витяг срібну цигарницю, узяв з неї тонкими пальцями цигарку й закурив. Кед чимраз дужче дивувався: ото сноб! Але Джілберти, либонь, мають коло нього добрий зиск. Видно, головатий чоловік, петрає, що й до чого.

Інакший був Кудлань. Він сидів мовчки, лупав очима, як мавпа, і не озивався ні словом. їхня розмова була для нього надто мудра. Він тільки робив те, що йому наказували. Тепер Кудлань думав — а то вже був великий поступ, — що в долині кепсько, бо там немає ще жодного шинку. Оце тільки він і второпав з Кедової оповіді.

Гай кивнув йому, і Кудлань став вантажити речі на трьох в’ючаків, яких він дорогою мав вести за повіддя. Потім осідлав верхових коней. Подорожні розлучилися. Кед зі своїм приятелем, невдоволені й сердиті на самих себе, рушили вниз, а брати Джілберти з Боєром та Кудланем подалися до золотої долини. Крім Кудланя, що куняв у сідлі та часом лаяв в’ючаків, яких вів за повіддя, решта троє мандрівників їхали замислені. Хоч кожен із них міркував про своє, але була одна річ, до якої раз по раз зверталися думки всіх трьох: золото.

Того дня, що якраз заповідався на обрії яскраво-червоною загравою, у Долині Гнівного потоку нікому не довелося труснути ситом. Та вранці цього ще ніхто не передчував. Шукачі сонні вилазили з наметів, дехто підводився просто з землі, невдоволено буркочучи, аби щось перекусити та братися до діла. Небо вже заясніло, хмари пливли по ньому, як по зеленаво-синьому морі, а в долині й досі клубочився туман. Він саме почав повзти вгору скелями, коли в таборі пролунав страшний крик і тремтячою луною розкотився в горах. Потім розлігся ще раз. Долиняни кинулися на крик, і весь табір заворушився. Люди перегукувалися, щось питали, але в тому шарварку ніхто не знав, що сталося. Тоді раптом запала тиша, тільки одне слово пошепки передавалося з уст в уста: вбивство.

У долині лежав перший убитий. Людей ця звістка опала, мов липка запона. Багатьох посів жах: вони ходили по табору, підозрюючи один одного. Ті, що в перші дні швидко заприятелювали, тепер ззиралися недовірливо. Від цієї хвилини більшість їх замкнулися в собі.

Коли надійшов Жаба, коло намету забитого вже зібрався гурт розгублених і схвильованих шукачів. Вони перевернули вбитого, і його осклілі очі дивилися тепер у сонячне небо. То був молодик, який учора виступав свідком проти Кеда. Дужий, сповнений надії на краще, радий, що мав свою займанку, він хотів шукати золота, а знайшов собі смерть. У таборі були вбивці!

— Хто його знайшов? — запитав Жаба, оглядаючись довкола.

— Я, — озвався глухим голосом один шукач із гурту.

То був молодший за вбитого юнак. Він стояв коло трупа, блідий, з переляканими очима.

— Розкажи, як ти його знайшов, — звелів Жаба.

Юнак переповів те, що вже кілька разів оповідав іншим. Говорячи, він розгублено озирався навколо, ніби сподівався від людей допомоги своєму вбитому приятелеві.

— Ми спимо в одному наметі, себто… спали досі. Ось тут. — Він кивнув головою на кілька мізерних жердин, напнутих шматтям, що правили їм за притулок. — Учора ми з Фредом після зборів, нікуди не заходячи, вернулися додому. Ми обидва з однієї місцевості в Канзасі. У Фреда там мати й сестра. Ми були втомлені і відразу полягали, а наостанці він ще сказав: “Цього літа попрацюємо і заживемо краще”. Уже дрімаючи, я почув крізь дощ, як Фред підвівся і, здається, сказав: “Я підставлю казанок і миски, щоб уранці не бігти до потоку по воду”. Далі я нічого не чув, бо міцно заснув, а як сьогодні прокинувся, то подумав, що Фред уже встав. Потім знайшов його тут… він лежав долілиць.

Двоє чоловіків ще раз приклякнули коло вбитого, але помогти вже нічим не можна було. Труп давно задубів. Жаба задумано стояв і не озивався й словом.

Від того краю долини, де був до неї вхід, над’їхав ступою самітній вершник, ведучи за собою ще одного коня з поклажею. Він завважив гурт людей, глянув, коло чого вони стовпились, і зупинився. Повагавшись хвильку, вершник зліз додолу. Коня він не припнув — певне, той був добре навчений, бо стояв на місці. Вершник підійшов ближче, перехиляючись на кривих ногах: видно, він у своєму житті більше сидів на коні, аніж ходив пішки. Не озиваючись ні до кого, чужинець проштовхався всередину й став над трупом. Хвилину він мовчки дивився йому в обличчя, тоді сказав:

— Покладіть його як слід.

Люди мовчки, обережно поклали небіжчика на ковдру. Чужинець нахилився і затулив йому очі. Потім скинув капелюха, склав руки й почав голосно молитися. То була смутна й трохи дивна картина: труп, коло нього ревно молиться старий ковбой у шкуратяних штанях і червоній картатій сорочці, а навкруг суворі, неголені шукачі з непокритими головами.

Помолившись, чужинець відступив і запитав:

— Це перший?

Хтось із чоловіків кивнув.

— Після обіду поховаємо його, — сказав чужинець. Він роззирнувся по людях навколо, ніби когось шукаючи, і в очах його блиснуло розчарування.

Аж тепер шукачі придивилися до нього пильніше, одначе він не справив на них великого враження. Тільки декому впали в око його чорні, рідкі зуби.

— Я Тед Бол, — знову сказав чужинець, — але мої хлопці завжди прозивали мене Пастором. Я оце шукаю їх, вони мають бути десь тут, з корктаунцями. Де мені їх…

— Їдьте до потоку, — перебили шукачі, — і там знайдете Семюела Мура. Але він, мабуть, уже йде сюди.

— То я поїду йому назустріч, — сказав Тед Бол і подався до своїх коней.

Жаба також пішов по коня: надумав пошукати Сема.

Біля потоку Тед Бол натрапив на своїх ковбоїв. Вони радісно загомоніли, оточили його, зсадили додолу.

— Таки приїхав, Пасторе? — запитав котрийсь. — Отже, й тебе звабив золотий пил? А твоєї займанки вже нема.

Тед Бол махнув рукою.

— Блаженства не купиш за золото, — сказав він. — Нехай займанку бере собі хто хоче. Я не шукатиму золота. Але що мені там робити без вас? Думаю, що тут я буду потрібніший. А коли весь цей шарварок скінчиться, ми знову пастимемо разом худобу в якогось господаря.

— Ото влучив пальцем у небо! — вигукнув Джім. — Коли ми вже спакуємо тут свої манатки, то купимо свої власні череди або помандруємо на схід.

— Тільки пророки можуть провіщати прийдешнє, Джіме, — дорікнув йому Тед Бол.

— Він тут зробиться ще причинніший, — стиха зауважив один ковбой і підморгнув товаришеві. — Як-бо він житиме, не чуючи ослячого ревіння, не приглядаючись до тавра на худобі, не дихаючи смородом кізяків?

Тед Бол мав добрий, вигострений у преріях слух.

— Усе те замінить мені піклування про ваші душі, — солодко мовив він.

Над табором ніби промчала буря. Ніхто не пішов працювати.

Семюел Мур, Жаба, Гол Слейтер, Джім та ще кілька шукачів подалися на місце злочину. Гол Слейтер обшукав забитого, але, крім великого складаного ножа, нічого в його кишенях не знайшов.

— У твого приятеля було золото? — запитав Гол Слейтер Фредового товариша. — І де він його тримав?

— Ми копали разом, але кожного вечора ділилися, і Фред носив свою пайку при собі в невеличкій бляшанці. Небагато, може, зо три унції, і серед того чотири самородки, такі завбільшки, як горошини. Я маю стільки ж.

Хлопець витяг з пазухи полотняну торбинку й хотів її розв’язати. Гол Слейтер махнув рукою.

— Не треба. Його вбито на помсту, щоб залякати людей у долині, — сказав він. — А одночасно й пограбовано. Ти не шукав бляшанки в наметі?

Хлопець похитав головою і відразу подався шукати.

— Нічого він не знайде, — буркнув Жаба і не помилився.

Гол Слейтер звернувся до шукачів, що з’юрмилися навколо:

— Розходьтеся, люди добрі, ми хочемо порадитись. Потім скличемо весь табір на збори.

Шукачі послухались. Багато з них навіть раділи, що можна лишитись осторонь такої справи.

— Тут нема про що довго радитись, — озвався Гол Слейтер, коли вони зосталися самі. — Одначе треба щось зробити, аби надалі вберегти себе від таких випадків.

Він ще раз перевернув убитого й оглянув рану. Смертельне вістря втрапило між лопатки просто в серце. Гол Слейтер заскреготів зубами. Тоді здавленим голосом сказав:

— Той, хто його заколов, має на своєму сумлінні не перше вбивство.

— Ви думаєте про Кеда? — запитав Джім. Гол Слейтер похитав головою.

— Це сталося пізно ввечері, Джіме, як ішов дощ. Товаришеві вбитого можна вірити. Я навіть думаю, що йому пощастило. Якби цей Фред не вийшов надвір, то тепер вони обидва вже не дихали б. Кед напевне не зважився б відразу повернутися в долину: хай би но хто побачив його тут! Крім того, вбивство нічого б йому не дало. А вбивати тільки на помсту? Ні… Я швидше думаю на тих чотирьох Кедових спільників, що тут лишилися. От вони з цього злочину мають користь! Більшість тутешніх шукачів тепер залякані, а їм цього й треба. Хто поткнувся в їхнє лігво, той і став першою жертвою.

Людей його слова переконали. Гол звернувся до Жаби:

— Ти був, як ми судили Кеда. А також сходив на своєму віку не одні гори й долини. Ти знаєш кого-небудь з них в обличчя?

Жаба похитав головою.

— Ні, я ніколи ні з ким із них не здибався.

— Тоді нам треба добре взятися до тих шибайголів, Семе, — сказав Гол Слейтер.

— Отак відразу, Голе? Це нічого не дасть. Хіба що виникне небезпечна сутичка! Ми ж не маємо таких повноважень. Та й як ти їх звинуватиш?

— Повноваження Слейтерові можуть дати збори, — заперечив Жаба. — Ми на це маємо право. А потім його офіційно затвердять шерифом.

Гол похитав головою.

— Я мав на думці не те, Семе. Треба стежити за ними. — Слейтер скинув капелюха і помахав ним, як віялом: гнів клекотів у ньому й обсипав лице жаром. Він знав, коли слід було напасти на злочинців і якій біді той напад запобіг би — та ба, не можна так… — Перебити б їх, та й годі! — раптом просичав Гол.

Мур краєчком ока зирнув на приятеля, і йому аж моторошно стало. Шаба добре вкмітив, які шалені думки тлумить у собі Слейтер, і сухо сказав:

— На це є рада. їдьмо туди, спровокуймо їх і постріляймо на місці. Тоді в долині запанує спокій. Навіть як ще хтось залишиться, то неодмінно принишкне і скоро сам ушиється звідси. Про такі речі швидко лине поголоска, і ця наволоч зійде з нашої дороги. — Говорив він з такою байдужою міною, ніби йшлося про склянку води.

Семюел Мур застережно підняв руки, проте не встиг нічого заперечити, бо Гол Слейтер мовив:

— Авжеж, ти маєш рацію, Жабо. Але таке можна було робити на золотих копальнях тридцять років тому. Тепер настали інші часи.

— Інші? Оглянься навколо! — вигукнув Жаба. — Навіть мерзотники такі самі! Невже ми повинні підставляти їм шию, щоб нас порізали?

Семюел Мур насилу заспокоїв його. Решта, молодші, мовчали. В таких справах старші переважали їх досвідом.

— Одначе ми таки можемо вдатися до давніх звичаїв, Жабо, — сказав Мур. — Утворимо в долині комітет добровільної охорони, і він…

— Справді! — перебив Гол Слейтер. — Оце те, що треба: і негідникам буде пересторога, і чесним додамо відваги. Комітет можна буде залишити, коли навіть приїде шериф. — Раптом Гол вилаявся: — На таку сволоту давно вже треба було б шерифа! Влада нас кинула напризволяще!

Вони повернулися до своїх наметів обмірковувати план на сьогодні. За годину Гол та ще четверо шукачів подалися до другого виходу з долини, відгородженого глибокою і широкою ущелиною, що зяяла, ніби чорна паща. Один із них обережно перехилився через край. Унизу залягла темінь, дна не було видно. Вони кинули камінь і з того, скільки він летів, визначили, що глибина тут метрів з тридцять.

— Як страшно, — мовив котрийсь, — стіни гладенькі й прямовисні! Якби тут було дерево, то не завадило б зробити скраю поруччя. Та хто схоче гаяти на це час? А в нас теж є своя робота.

Товариші погодилися з ним. Тут було так страшно й небезпечно, що кожен обминав це місце.

Семюел Мур догнав їх зі своєю ослицею Лізі. В долині їй добре велося, вона погладшала, покруглішала і стала ще впертіша. Часто вона, мов той пес, тинялася по всьому табору.

Шукачі взяли інструмент і стесали камінь на розі — його треба було обминати, щоб вийти на стежку, якою Семюел уперше втрапив до цієї долини. Незабаром вихід до стежки став трохи просторіший, і Лізі першій довелося ступити на неї, щоб перевірити, чи міцно тримається каміння. За ослицею рушив Мур, позначаючи крейдою місця, де треба було видовбати приступки. То Слейтерові спало таке на думку — влаштувати собі ще один, хоч і не дуже зручний вихід з долини. Він хотів застерегтися від усякої несподіванки. Шукачі поприв’язувалися мотузками й узялись до роботи.

Зразу після обіду забовкало калатало — скликати всіх на похорон. Шукачі пообтрушували своє вбрання і трохи прибралися. Хоч більшість їх мала тільки одну куцину та одні штани, ті, в яких вони працювали, а все ж були трохи чепурніші, ніж звичайно, бо знайшли час хто підстригти бороду, а хто поголитися.

Могилу завбачливо викопано в такому місці, де ніхто не сподівався знайти золота. Земля тут була масна й чорна, навколо росли колись ліщинові кущі, але їх ще в перші дні вирубали на паливо.

Всі прийшли пішки. Молодий Фред за життя ніколи не повірив би, що його проводжатимуть в останню путь сотні людей. Тіло його лежало край могили, загорнене в саван з цупких мішків і обв’язане мотузкою. Там же стояла скриня, з якої промовляв учора Семюел Мур. Тепер на неї вибрався Тед Бол.

Він скинув крислатого капелюха й поклав його біля ніг. Люди навколо й собі поскидали капелюхи. Стало тихо. Шум потоку позад них бринів, немов далекий приглушений спів. Високо в небі пливли срібні хмарини.

Тед Бол вимовно пересунув наперед кобуру, і люди побачили, що там немає револьвера. Та все ж він сягнув у неї рукою і витяг старого, пошарпаного псалтиря. Тоді заходився надсадно співати рипучим голосом. Люди слухали його мовчки, з повагою. Нарешті Тод Бол сховав псалтиря назад у кобуру й почав казання,

Він так закричав над юрбою, що дехто аж здригнувся.

— Прокляте золото, жадоба, брутальне насильство, порок — ось що звело цього молодого хлопця в могилу! Я бачу звідси цілу долину і всіх вас, отже, бачу і вбивцю! Горе його грішній руці! Бо є господь на небі, що на все дивиться згори…

Болове казання було суцільним звинуваченням убивці і прокляттям золоту. Тієї миті всі признавали його правду, хоч він, кленучи їхнє золото, тим самим кляв і їх. Хвилин за десять Бол охрип і стомився; він раптово урвав мову, знову витяг псалтиря і заспівав рипучим голосом. Але цей псалом уже чули тільки ті, що стояли спереду.

Та ось Тед Бол скочив зі скрині, і шукачі спустили тіло на мотузці в могилу. Коли її засипали землею, не один, хто вже добув кілька унцій золота, думав собі, що може й коло нього десь близько шастає смерть.

Четверо шукачів понесли скриню до місця зборів. Решта поволі пішла за ними, розмовляючи дорогою. Більшість їх вважали, що казання Теда Бола справді було гарне, такого вони ще зроду не чули. Він здобув загальну повагу. Пастухи вже не знали, чи їм пишатися своїм ватагом, а чи глузувати з нього.

Поки шукачі збиралися навколо Семюела Мура, в долині з’явилися четверо вершників із трьома нав’юченими кіньми. Шукачі повитягали шиї, як завше, коли приїздив хтось новий. Прибульці зупинилися на дорозі недалеко від того місця, де відбувалися збори. Кудлань залишився з кіньми, а Боєр та брати Джілберти підійшли до юрби, привіталися й почали повільно проштовхуватись наперед, туди, де стояли Мур і Слейтер.

Шукачі виступали й домагалися виборів шерифа. Семюел Мур повідомив їх, що сліду вбивці не знайдено, є тільки певні підозри. Тоді з усіх боків загукали:

— Візьми на себе обов’язки шерифа, Муре! Зроби лад у таборі і створи табірну поліцію!

Семюел Мур похитав головою, чекаючи, поки стане тихіше. Дехто вигукував ім’я Гола Слейтера, були й такі, що пропонували на шерифа Жабу. Як завжди, коли люди разом щось обмірковують, шукачі хвилювалися, гарячкували. Сперечалися дедалі роздратованіше, нетерплячіше. Узявши нарешті слово, Мур сказав майже сердито:

— Ми з корктаунцями не того сюди приїхали, щоб гратися в поліцію. Ми хочемо добувати золото, як і всі. Про лад у долині має подбати уряд…

— А тим часом наше життя в небезпеці!

— Хто зареєструє наші ліцензії?

— Ми хочемо мати поштовий зв’язок! Треба, щоб було якесь місце, куди ми могли б віддавати на збереження золото!

— Тут навіть один негр вештається із зброєю! І то в Мура перед очима!

— Кажуть, що уряд хоче конфіскувати для себе долину й укласти з Муром угоду на пай. Це правда? Ти ведеш торги за нашою спиною, а ми ні про що й гадки не маємо?

Вигуки й запитання так і сипалися з усіх боків. Мур не міг більше говорити. Якийсь моторний чоловічок вискочив до нього на скриню.

— Товариство, не робіть ґвалту, як на ярмарку! — закричав він. Присоромлені чоловіки замовкли, і він повів далі: — Семюелові нема за що дорікати. І за свої займанки теж не бійтеся. Де таке чувано, щоб у шукачів відбирали ліцензії? Не зчиняйте в таборі ще більшого заколоту дурними поголосками. Що нам справді потрібне, то це добре керівництво. Багато чого треба залагодити. Ось люди вже кілька днів сперечаються між собою за межі своїх займанок, бо взаємно порушили їх. Там знову ж таки дорога йде через піщані місця, напевне золотодайні, а люди з сусідніх займанок не можуть на них копати. То чому б нам не перенести дорогу? Хіба вона неодмінно має бути рівною? Далі, кожному потрібна вода промивати пісок, але багатьом до потоку теліпати такий світ, що, поки донесуть, сито руки пообтягує. Купімо в місті великі баки, щоб можна було розвозити воду. Та й дамо заробити тим, хто не має займанок. Ось про що треба порадитися, люди, тож не перебивайте більше Мурові.

Шукачі трохи охололи, і Мур знову взяв слово. Найперше він спростував поголоски, а тоді провів вибори табірної управи. Тепер він мав чотирьох помічників, серед них і Слейтера.

— У цих п’ятьох, яких ви щойно вибрали, є свої завдання. А коли доведеться вирішувати щось важливіше, ми скличемо вас усіх. Але є ще одна справа: треба подбати про нашу безпеку. Я пропоную заснувати комітет добровільної охорони.

Він замовк, очікуючи. На мить запала тиша. Більшість шукачів знали про такі комітети тільки з чуток. З ними пов’язували не одну криваву історію. Нарешті хтось гукнув:

— Так буде найкраще, Муре! Браво! Поясни тим, хто не знає, що це таке!

— Це річ проста, товариство, — сказав Мур. — До комітету належать тільки добровольці, люди тверді, що вміють обходитися зі зброєю і готові беззастережно захищати спокій та лад. Хто саме належить до комітету, лишається в таємниці, щоб уберегти його членів від помсти, а судитиме вія за законами пустелі. Тепер кажіть свою думку.

Юрба загомоніла, загула. Нарешті більшість шукачів піднесли руки.

Тоді наперед виступив Боєр і промовив:

— Дайте мені слово. Мене звати Боєр.

Семюел Мур швидко скинув оком на новака, тоді подав йому руку й допоміг вилізти на скриню. Боєр трохи церемонно подякував, і його водяві очі з білими віями на мить допитливо спинилися на Мурові. Тільки на мить — і зразу ж звернулися до зборів. Знизу зацікавлено дивилися на нього і складали йому ціну: тут, у долині, його ошатне вбрання привернуло до себе увагу.

Боєр зняв дорогого капелюха й сказав:

— Мене звати Боєр.

І — диво дивне — легенько вклонився. Першу хвилю шукачі не знали, чи можна ставитись поважно до цього дженджика, що, мов павич, пишався перед ними. Вони помітили на пальці в нього перстень з великим самоцвітом, побачили грубий золотий ланцюжок від годинника, коли Боєр розстебнув картатого сурдута. Що ж, треба послухати, що він патякатиме… Боєр говорив холодно, спокійно, але дуже ввічливо. І відразу ж піймав слухачів на гачок, звернув їхні думки, котрі добре вгадував, у інше річище.

— Я хотів би вам дещо сказати про три речі, з яких дві напевне вас зацікавлять. Дуже добре склалося, що я втрапив саме на збори. Хоч я тут новак, проте вважаю, що маю право виступати ось на якій підставі. Я купець і дістав від уряду концесію на торгівлю в долині. Отже, я також належу до вашої громади. П’ять моїх підвід з крамом уже в дорозі і днів за три мають бути тут. Я залишив їх…

Боєрові слова потонули в радісних вигуках і гучних оплесках. Він прихилив до себе шукачів, як завжди буває, коли людям щось обіцяєш. Тільки-но гомін ущух і слухачі знову наставили вуха, Боєр докінчив:

— Я залишив їх у підгір’ї. Там є все: харчі, одяг, знаряддя.

Люди знову заплескали. Та Боєр був незворушний, усім своїм виглядом показуючи, що між ним і юрбою — відстань, яку годі переступити. Але шукачів уже не вражала його пиха — адже він іншого тіста книш. Він гендляр, а їхній брат кожен на свій лад кирпу гне.

Боєр тим часом повів далі:

— По-друге, у тій валці, до якої належать і мої підводи, є представники влади, а з ними також писар і межовик. Вони їдуть поштаркою, тому загаялися в дорозі. До валки пристало ще чимало всякого люду. Охороняє її окружний шериф Бренкер, що досі був на службі в Новому Тендерні. Тепер він чинитиме в долині суд. От я й гадаю, що не одна справа, про яку ви тут радилися, найближчими днями розв’яжеться сама собою.

Оце-то новини! Прийдешнє шукачів миттю постало в зовсім іншому світлі.

— А тепер останнє, що я хотів сказати, — провадив Боєр. — Табірна управа має бути, це добра думка. — Він скинув оком на долину, на довколишні скелі, ніби оцінюючи все. — Треба ще чимало зробити, щоб кожен міг швидко добувати своє золото й ніхто йому не стояв на заваді. Літо коротке. Управі буде до чого рук докласти. Але навіщо комітет добровільної охорони? Шериф Бренкер не новачок, багато хто спізнає це на собі, порушники закону при ньому не нагріють тут собі місця. А комітету добровільної охорони влада не визнає. Тому я гадаю, що слід добре зважити, перше ніж давати згоду на нього, тим паче, що той комітет дуже небезпечний. Одначе це тільки моя власна думка, і я нікому не хочу її накидати.

Боєр знову легенько вклонився, зіскочив додолу й вернувся до Джілбертів. Шукачі загомоніли: одні були за, інші проти. Семюел Мур очікував. Він сам вагався, хоч не давав того взнаки. Раптом на скрині коло нього опинився Гол Слейтер.

— Друзі! — крикнув він, і юрба затихла. — Ми почули добрі звістки. Боєрова діяльність розв’яже чимало наших труднощів. Цей чоловік у своєму ділі, певне, щось тямить і говорив він до пуття, та в одному помиляється. І не дивно. Він купець, а ми шукачі. Небезпеку табірного життя ми знаємо краще за нього, а мертвий там у могилі під скелею застерігає нас! Комітет забезпечить у таборі спокій, він складатиметься з найкращих людей і завжди буде насторожі. Якщо тільки ми утворимо його, негідники добре подумають, перш ніж зважаться ще на який злочин. Голосуйте за комітет!

Гол чекав, стоячи коло Мура. Усі здогадалися, що той комітет очолить він сам, і піднесли руки.

— Отже, вирішено, — сказав Гол.

На обличчі в нього не ворухнувся жодний м’яз.

Люди почали розходитись. До вечора було ще далеко, але працювати ніхто вже не брався. Шукачі мали про що поговорити. Корктаунці повернулися до своїх наметів, і Мур запитав Слейтера:

— Як тобі сподобався той Боєр?

Слейтер здвигнув плечима:

— Треба буде до нього краще придивитися… але шкуру він із нас злупить.

— Кожному своє, Голе.

— Як на мене, він трохи пихатий… і надто холодний. Надто, Семе, розважний.

Гол Слейтер і Боєр мали того дня ще багато роботи. Кожен своєї. Боєр шукав місця, де поставити крамницю, і вибрав його при дорозі майже посеред долини. Він довго дивився на печеру вгорі і на кам’яного носа, що нависав над нею. Брати Джілберти знайшли власника тієї займанки, і Боєр заходився вести з ним переговори.

— Я хотів би побудуватися тут, на вашій ділянці, — сказав він, — але так, щоб не завдати вам збитків. Може, складемо умову?

Старий почухав потилицю.

— Золота тут майже нема, дуже тверда земля. Я вже трохи пробував, самі бачите. — Він показав на кілька недавно викопаних ям. — Правда, піщаний грунт теж трапляється, бо в цій долині все так перемішане, що ніколи не знаєш, на що натрапиш. Он учора нібито один шукач у чорноземі наткнувся на піщану смугу і знайшов у ній самородок, такий завбільшки, як палець, і завтовшки, як два. Але хто-зна, чи це правда. Люди всього накажуть. Крім того, як котрий що й знайде, то інший про те не довідається.

Боєр дав балакучому дідові виговоритися й багато чого довідався про долину. Тоді запропонував йому:

— Отже, я будуюсь. Зате ви надалі не матимете ніяких турбот. Мій дім буде до ваших послуг, ваш кінь стоятиме в моїй стайні, ви їстимете й питимете на мій кошт, навіть, про мене, щовечора впивайтесь. Дістанете також робоче вбрання. Все це за те, що я поставлю на вашій займанці свій будинок. То як?

Старий не міг вийти з дива.

— Ну добре… добре. — І недовірливо запитав: — А ви дотримаєте свого слова?

— Я Боєр, — мовив крамар.

— І побудуєте дім?

— Авжеж.

Вони перебили руки, і то була вся угода. Боєр сказав шукачеві почекати й загадав Кудланеві розв’язати одну паку. Старому дали кави, тютюну, цукру, дві бляшанки м’яса и пляшку віскі. Ущасливлений завдатком, він подався геть, на всі боки вихваляючи крамаря, доки не спорожнив пляшки; тоді ліг і захропів.

Боєр нашукав собі робітників з-поміж тих людей, що не мали займанок, і з ними також повівся щедро. Робітники мали за його вказівками спорудити барак. Домовилися швидко. Боєр добре платив, одначе й дуже квапив.

— Нині ж таки ввечері вам треба рушати в дорогу, — заявив він. — Уранці ви вже будете в підгір’ї і почнете рубати дерева. Інструмент у мене є всякий, пилки, сокири, є і цвяхи.

Їм він теж не пошкодував завдатку — дав харчів та кілька пляшок віскі.

Тим часом Берт і Гай Джілберти тинялися по табору. Вони шукали Біллі, проте знайти його було важко. Долина тяглася далеко і була повна-повнісінька наметів та людей.

— Тут можна так поживитися, що вистачить на ціле життя, Гаю, — мовив Берт. Він задоволено вдихав запашне повітря, а очима так і нишпорив навкруги. — Досі ми перебивалися мізерією, власне, мізерією порівняно з тим, що на нас тут чекає. Тут нам стільки перепаде, що ми станемо шанованими громадянами.

Брат криво усміхнувся.

— Аякже, ти — і шанований громадянин… Навіть коли б нам пощастило, ти б за який тиждень усе пропив. — В голосі його бриніла гіркота. Він викинув недокурка й додав: — Коли Боєр візьметься до діла, я знаю, він розбагатіє. Але Що нам дістанеться? І як він нас хоче використати?

— Не будь дурнем, — презирливо мовив Берт. — Це зовсім інша річ. Ми в Боєра працюємо, і ніхто не спитає, з чого ми живемо. А я вважаю, що він усього доможеться, Гаю, всього! Тоді муситиме поділитися з нами.

Гай Джілберт спинився, начебто байдуже озирнувся довкола і суворо сказав:

— Берте, ми обидва дещо вже маємо на своєму рахунку, навіть кілька застрелених, та це сталося в чесній бійці, і вони були одного з нами коріння. В тяжкому злочині нас ніхто не звинуватить, я б і сам на таке не пустився. Нас усі знають як забіяк, проте ім’я свого ми ще не заплямили. І так має бути й надалі.

Брат люто сплюнув. Вони пленталися далі, вдаючи байдужих, ніби розмовляли про погоду.

— Тобі що, нагнав страху комітет добровільної охорони із тим Голом Слейтером? — злісно запитав Берт.

Гай зневажливо махнув рукою, проте нічого не сказав.

— Хочеш скласти зброю? І саме тут? — напосідався на нього Берг. — Ми працюватимемо з Боєром, але, крім того, владнаємо не одне вигідне дільце за власним розсудом. Та й, врешті, тут є ще Біллі.

— Слухай, Берте, я добре все обміркував, коли ми під’їздили сюди і коли я побачив їхні збори. Май розум! З Біллі нам краще вже не мати справи. Боєр сьогодні вранці коло багаття правду казав. Тут не можна перти наосліп, як бугай. Я ще не знаю…

Гай Джілберт замовк, зсунув капелюха на потилицю так, що він повис на самій шворці, й сердито почухав жовтого чуба.

З лівого боку до них простував якийсь чоловік.

— Здорові були, Джілберти! — привітався він. — Один ваш знайомий залюбки перемовився б із вами словом. Підете зі мною?

Вони не знали того чоловіка, одначе здогадалися, хто його послав, і пішли з ним. У чотирикутному наметі вони побачили Біллі, що сидів на сідлі й щирив зуби їм назустріч.

— Вас, здоровил, за милю впізнаєш, — сказав він, — і це ваша найбільша вада! — Його широке червоне обличчя знову скривилося в усмішці, показалися жовті вовчі ікла. Блакитна запорошена сорочка напиналася на його широких грудях, і видно було, як під нею грають на руках м’язи. Шиї в нього майже не було, а коли він рухався, то здавалось, що одежа ось-ось трісне по швах. Усмішка його згасла, очі хитро заблищали: — У вас такий спокійний вираз, наче ми тільки вчора розлучилися, а не кілька років тому, га? Ми ще ніколи разом не працювали, проте…

— Ми сьогодні вранці зустріли Кеда, — спокійно перебив мову йому Гай і вмостився на ковдрі.

Білі склав губи, наче хотів свиснути.

— Ага, тому ви й не здивувалися, побачивши мене тут. Ви йому допомогли?

— Звісно.

— Шкода, що так вийшло, він серед нас один з найкращих, але не хотів слухатися. Щастя, що рука йому схибнула, а то б теліпався вже на мотузці, вони б його нізащо не випустили звідси. І ми б нічого не могли зробити.

Біллі-Корабель, як його прозвано, давно колись утік з матросів і дуже швидко здобув славу серед бандитів країни. Він добре стріляв, і за це його найдужче цінували.

— Отже, Кед вам уже розповів дещо. Ви теж захотіли тут поживитися? А хто той чоловік, чи пак шляхетний пан, що так гарно зарекомендував себе нині? Він з наших? Та вам що, рота ліньки розтулити, слупи довготелесі?

Гай мовчки здвигнув плечима, а Берт відповів:

— А як ти гадаєш, ми до звіздаря пристали?

Біллі-Корабель примружив очі і знов усміхнувся. Тонкі, жорстокі губи його витяглися від вуха до вуха. Розмова точилася далі, та Біллі мало що зміг дізнатися від братів Джілбертів. Нарешті він запитав:

— Ваш дженджик не привіз часом горілки, щоб трохи мені продав? Нашу останню видудлив Кед, а вона йому на добро й не пішла.

— Запитай сам Боєра, — відповів Берт. — Матимеш нагоду познайомитися з ним. Скажеш, що вже розмовляв з нами.

— Оце діло! — Біллі підвівся з сідла. Аж тепер стало видно, який він кремезний і дужий. — Ти балакучіший за Гая, а йому, либонь, спершу треба тут розворушитися, — додав він. Тоді пристебнув до пояса револьвера і звернувся до своїх двох поплічників, що досі мовчали: — Я піду сам. Той джентльмен матиме більше довіри, розмовляючи віч-на-віч. Такі лобурі, як ви, можуть його налякати.

— Мабуть, ти помиляєшся, Біллі, — сказав Берт, значуще глянувши на Біллі примруженими очима. — Він холодний, як собачий ніс.

Біллі на мить завагався, подивився на Берта і раптом, уже біля виходу, глухо сказав:

— Що вони тут наміряються робити, ви самі чули. І якщо ми хочемо поживитися, треба створити якусь противагу. Я можу на вас покладатися, га?

Біллі не дістав відповіді, та, очевидно, й не прагнув почути її негайно, бо відразу вийшов з намету. Надворі він попрощався з братами. Хто бачив, як Біллі ходить, той розумів, чому його прозвали Кораблем. Він так хилитався всім своїм могутнім тілом, наче ступав по хисткій палубі.

Найперше з табору корктаунців відлучився Джім з ковбоями. Тоді ще кілька чоловіків, по двоє, по троє, серед них Джо Слейтер та Едвард Фінні. їхали всі не кваплячись, щоб нікому не впасти в око, і простували до другого виходу з долини, до Пекельної пащі, як прозвали те місце. Непомітно для решти шукачів вони один по одному підіймалися вгору вузькою стежкою і зібралися докупи аж тоді, як табір лишився ген позаду.

Останній прибув Гол Слейтер. Виїжджаючи з табору, він щось сказав Томові й ще двом чоловікам, і ті троє подалися до купи дров, вибрали з неї три стовбури й узялися їх обпилювати та обтісувати.

А тим часом Гол зі своїми людьми заглиблювався в гори. Далеко від долини, в одному ярку, що видався йому зручним, він зібрав їх у коло й заходився навчати, як поводитись зі зброєю. Найперше Гол оглянув у кожного кобуру, перевірив, як хто носить револьвера, чи правильно лежить зброя в кобурі і чи легко її діставати. Він дав чимало порад, шукачі послухались їх, і невдовзі так усі прилаштували свої револьвери, що як опускали руку, попадали долонею просто на руків’я. Далі майже цілу годину вони вчилися витягати зброю. Слейтерові важко було догодити.

— Все залежить від тренування, — сказав він. — Секрет будь-якої майстерності — в науці й тренуванні. Те, чого ви тут навчитеся, може колись урятувати вам життя. До того ж ви здатні будете й самі напасти, як доведеться захищати інших. Треба при найменшій нагоді вправлятися.

Потім Гол оглянув кожен револьвер, зважив у руці, вистрілив з нього. Луна котилася серед скель, а камінці, в які він влучав, підскакували або розколювалися. Чотири револьвери Гол забракував.

— З такої гармати можна влучити, хіба як дуже пощастить або як приставиш її супротивникові до пупа, — сказав він.

Отже, декому треба було замінити зброю. Найшвидше й найкраще стріляли ковбої: цього вимагала їхня робота. Вони вміли влучати у вовків з коня на скаку. Гол був задоволений наслідками першого дня.

Настав вечір, теплий, безвітряний. Шукачі поверталися до табору, й не одного мучили думки, що їх ще жде найближчими тижнями та місяцями. Між небом і землею пригасало світло. В проваллях уже залягали тіні. В останньому сонячному промінні вперто здіймали свої верховіття гори, і вони видиралися на них, мов комашня.

Треба було квапитися, щоб завидна здолати вузеньку стежечку в долину. Обережному Голові це було не до вподоби: доводилось гуртом вертатися додому.

Надвечір Боєр подався оглядати табір. Берта не було, тож він узяв із собою тільки Гая. Вони клусом проїхали вздовж скель, роздивилися зблизька на кам’яного носа, зайшли також до печери. Потім Боєр завітав до Семюела Мура. Той сидів разом з іншими корктаунцями у великому наметі, що правив їм за їдальню. Боєр дістав із кишені при сідлі пляшку старого шотландського віскі й почастував Мура.

— Це не віскі, а справжній скарб, вартий того, щоб його випити за ваше щастя й за успіхи всіх шукачів у долині, — сказав він. — Мені здається, що звідси не один поїде додому багатим, а дехто навіть дуже багатим. І все завдяки вам, Муре! Тож за ваше здоров’я!

Вони цокнулися і ще трохи посиділи. Розмова точилася навколо золота.

— Досі ви насівали й намивали тільки пил і дрібні зернята, — зауважив Боєр, — але кажуть, що вже знайдено й більші самородки. Це правда?

Мур кивнув головою.

— Я сам знайшов три, то й іншим також могло пощастити.

— Гм. — Боер випустив дим з рота і задумливо додав: — Коли так, то десь тут має пролягати велика жила?

— Тільки одна? — засміявся Мур, щиро потішений. — Ви теж першого ж таки дня купилися на ці чутки, Боере? Шукачі тут ще й не таке балакають, як завжди на золотих копальнях. Кожен сподівається знайти грубу жилу. Коли вірити всім казкам, які розповідають про цю долину, то тут мають бути такі скарби, що їх не годні вивезти цілі валки.

Боєр не сміявся. Він покрутив худими пальцями пляшку й сказав:

— Але ж ви шукаєте тільки в долині, Муре, ніхто не знає, що заховано в горах. Якби… — Зненацька він урвав мову, глянув у незасклене віконце й раптом вигукнув: — Які ж у вас тут є красуні!

Матуся Фінні з дочками саме зайшли до намету, щоб поставити вечерю на плиту, коло якої вже порався Том.

Мур познайомив Боєра з жінками, але розмови не вийшло. Гай Джілберт теж подав руку всім трьом. Тендітна, маленька Бетті не могла приховати свого подиву: таких здоровил вона ще й не бачила. Гай засміявся і майже несамохіть запитав:

— А чи безпечно вам жити в цьому таборі?

Дівчина засоромлено потакнула. Сємюел Мур теж почув його слова.

— У нас є кому захистити її від усякої біди. А крім того, вона має тут нареченого.

Гай поважно кивнув головою. Він не приховував, як йому сподобалася Бетті.

— Шкода, — сказав він з лукавою усмішкою, що дуже йому личила. — Я завжди спізнююсь на кілька днів.

Він подав Бетті свою лапу, обережно, мов рідкісну комаху, взяв її дівочу руку й попрощався. Бетті була рада новому знайомству.

Рут мовчки стояла поруч. Виходячи, Гай потис і їй руку.

Боєр уклонився жінкам ісів на коня. Корктаунці ще хвилю дивилися вслід вершникам, тоді вернулися до намету.

— Той виглянсуваний дженджик мені не подобається, — зухвало заявила Бетті. — Надто він масноязикий. А здоровань, мабуть, його охоронець?

Чоловіки засміялися. Матуся Фінні накинулась на дочку:

— Ти, доню, бачу, теж тут здичавіла, зовсім звичай забула!

Бетті вибігла геть, така сама весела, як і була.

Гай з Боєром доїхали до Пекельної пащі й страшенно здивувалися, заглянувши в неї. Коні харапудилися й закидали голови. Боєрів кінь рвонувся назад, і вершник насилу його стримав. Нарешті вони злізли додолу й пішки підійшли до ущелини.

Поки вони роздивлялися її, наспів Берт.

— Он ви де, — мовив він, — я шукаю вас, бо мені Кудлань сказав…

— Щось сталося? — запитав Боєр.

— Ні, тільки що… я ніде вас не міг знайти.

— Ми були в Семюела Мура, — пояснив йому брат.

Берт теж зіскочив з сідла, приліг на краю ущелини й зазирнув униз.

— Хай йому грець, чого тільки в цих горах не буває, — промурмотів він, підводячись. — Не хотів би я туди звалитися п’яний. Там, либонь, кожному буде край. Чи туди вхід якийсь є? — Він плюнув через край і відступив назад.

Боєр дивився перед себе і, здавалося, нічого не бачив. Бертові слова вивели його з глибокої задуми. Він байдуже сказав:

— Так, Берте, коли вже хто опиниться в цій ущелині, його ніхто не знайде, він пропав навіки. А чи є до неї вхід? Навряд, принаймні не тут, але це не важко перевірити. Хоч вона може тягтися на цілі милі.

— Мене б ніяка біда не присилувала оглядати цю чортову дірку, — сказав Гай і скочив на свого дужого, стрункого жеребця. — Вже вечоріє, їдьмо назад.

Та Боєр забажав ще проїхатися над ущелиною вздовж усієї долини. Брати подалися з ним, хоч і не розуміли, навіщо йому ті оглядини. А втім, у нього часто були дивні примхи. Доїхавши майже до кінця, вони вже хотіли вертатися, коли це перед ними один по одному почали з’являтися Слейтерові люди, немов вигулькували з самої гори. Наостанці показався й він сам. Боєр нарахував одинадцять чоловік.

Берт не міг стримати подиву і вже хотів щось гукнути їм, але Боєр просичав крізь зуби:

— Тримайте себе в руках, Берте!

Той проковтнув слова, що були вже йому на язиці, і миттю прибрав невинну міну. Вони спокійно посувалися назустріч тим одинадцятьом.

— Ці нам якраз потрібні, як колька в боці, — буркнув Гол Слейтер.

Боєр під’їхав ближче і торкнув пальцями крисів капелюха, вдаючи приємно враженого:

— Ото несподіванка! Невже в тій симпатичній ущелині ходить ліфт?

— Тільки вниз, — відповів йому в тон Слейтер.

— Ми оглядали долину, і, крім нас, тут не було жодної живої душі, аж раптом вас наче хто вичарував з гори.

— Там є стежка, — мовив Слейтер. — Хто має добрі нерви, може скористатися нею. Ми надумали подивитися на гори по той бік ущелини.

Вони разом доїхали до табору корктаунців, тоді розділилися, і Боєр з Джілбертами пустили коней чвалом.

— Ми, певне, втрапили на невеличкі збори, га? — хитро запитав Берт.

Боєр промовчав. Аж як вони спинилися коло намету, що його тим часом поставив Кудлань, Боєр сказав, злазячи з коня:

— Сподіваюсь, ви маєте добру пам’ять на обличчя? Це може нам знадобитися.

Коли стемніло, у таборі корктаунців з’явилися Жаба і ще троє шукачів. Вони зайшли до Слейтерового намету, привіталися, і Жаба значуще глянув господареві у вічі. Гол сказав дружині:

— Ми підемо до великого намету, однаково тут тісно. Джо теж піде з нами. Ми можемо забаритися, тож не чекай на нас.

Дружина мовчки кивнула.

Джо повідомив про збори решту членів комітету. Його батько й Жаба йшли попереду. Жабині приятелі вели ззаду коней.

— Ти за них певний? — запитав Гол.

— Ми вже багато років знаємо один одного.

Цим було все сказане. Слейтер засвітив ліхтаря. До намету поволі сходилися люди. Мур прийшов з Томом. Нарешті зібралося сімнадцятеро чоловіків, старих і молодих. Вони посідали коло довгого, грубого столу, поклавши на нього спрацьовані руки й тихо перемовляючись. Дехто курив люльку або цигарку. Гол сидів на покуті. Ліхтар коло нього ледве блимав, освітлюючи його й Мурове обличчя: все інше тонуло в мороці.

— Джо, вийди й скажи охоронцям, хай не від’їздять далеко від намету, — звелів синові Гол Слейтер.

Шукачі замовкли, чекаючи на Джо. Нарешті той вернувся, кивнув батькові й сів. У наметі стало так тихо, що чутно було, як надворі ходить вартовий. Слово взяв Гол Слейтер. Він спокійно, діловито виклав свій план:

— Ми не можемо чекати, поки вони приголомшать нас новим мерзенством. Наше основне завдання — запобігати злочинам. Дехто з присутніх тут знає життя в таких таборах. Заздрощі, недоброзичливість і жадоба дрімають у душі багатьох шукачів і з кожною знахідкою дедалі більшатимуть. Починається з крадіжки, а кінчається грабунком і вбивством. Це один бік справи. А другий ще небезпечніший. Відразу після нас сюди напевне приїхали бандити, й мета в них одна — грабунок. Про це свідчить напад на француза та вбивство його свідка. І їх наїде ще більше. Між цими двома групами — чесними шукачами й бандитами — стоять великі й дрібні шахраї та люди, що не гребують випадковою крадіжкою. Всі вони хочуть збагатитися, відбираючи золото в шукачів, власників займанок, — кожен на свій лад. Отже, слід добре пильнувати табір: налагодити варту, стежити, прислухатися. Чим краще ми з цим ділом упораємося, тим більше буде певності, що не дійде до відвертої сутички. А як часом таки дійшло б, то один має помагати другому, а крім того, треба, щоб нас завжди була більшість. Не зашкодить, коли ми додамо собі трохи таємничості й наженемо страху: чесні люди нас не злякаються. Почнемо сьогодні увечері. Та про це потім…

Вони радились більш як дві години. Всі дістали якесь завдання. Наостанці Гол Слейтер роздав чорні пов’язки, які загодя приготував із сином, порізавши дві ковдри. Тоді всі вийшли надвір, і десятеро з них осідлали коней, а шестеро, по двоє, взяли обтесані вдень стовпи. Негр Том залишився в наметі.

Була тепла, зоряна ніч. Від тупоту кінських копит на таборовій вулиці багато шукачів, що спали надворі, зразу прокинулись. Вони вражено й недовірливо дивилися на той незвичайний похід, але не важились підійти ближче. Визирав також дехто й з наметів. Люди почали збиратися купками й шепотітися.

Процесія рушила на могилу вбитого. Там вершники позлазили з коней і швидко взялися до роботи. Замигтіли кайла, увігнані в землю заступи. Аж тепер надійшли кілька шукачів і відразу зметикували, що тут діється. Крім Семюела Мура і Гола Слейтера, що не затулили обличчя, вони в скупому місячному світлі нікого не впізнали: чорні хустки були пов’язані аж по самі очі. То було моторошне видовище: тиха ніч, люди не говорять ні слова, тільки чути шурхіт лопат. Мовчки й задумливо розійшлися шукачі до своїх наметів.

Ось кілька разів стукнув молоток: то в дерево забивали цвяхи. Скоро все було готове. Зарипіла збруя. Шестеро піших чоловіків попримощувалися ззаду за сідлами, і коні рушили чвалом до табору. Вершники роз’їхалися по долині, і над самітною могилою знову залягла тиша.

А коли вранці сонце позолотило гори й табір прокинувся, від намету до намету, від вогнища до вогнища покотилася звістка про нічну подію. З обох кінців долини люди йшли подивитися, чи правда, що поряд з могилою стоїть шибениця: два стовпи, вкопані в землю, а на них поперечка.

— Вони щось задумали, — спроквола сказав один худий шукач і зсунув шапку на потилицю. — На шибениці стане місця чотирьом.

Люди розійшлися до своєї роботи. Скоро вони вже налягали на лопати, пітніли в ядучій пилюці, насипали землю в сита й сіяли її, лаялися з розчарування або сяяли з радощів, їм знову на думці було тільки золото. Та іноді вони згадували могилу нагорі й шибеницю.

РОЗДІЛ 8

Шериф Бренкер із Нового Тендерна, середнього зросту, огряднуватий, не дуже веселий чоловік, в’їздив на рудій кобилі в долину. Бралося до обіду, і сонце пекло немилосердно. Бренкер спинив кобилу і скинув крислатого капелюха. З лівої кишені коло сідла він дістав, бозна вже вкотре за цю мандрівку, жовту яскраву хустку й задумливо витер обличчя, голову й шию. Хустка взялася темними плямами і була вже така мокра, що хоч викрути. А ще тільки весна, що ж буде влітку в цьому кам’яному казані!

Бренкер ненавидів спеку і цієї миті не був певен, чи не зненавидів і саму долину, ще навіть ногою не ступивши в неї. Історія з тутешнім золотом принесла неспокій у Міссурі і, звичайно, в його життя. Щоправда, в цьому дикому краю хоч де будь шерифом, то спокою не матимеш, але тут уже таке пекло, як ніде. І саме його сюди послано. Судді добре, він сидить собі у Вест-Філді й чекає, поки йому цих розбишак під ніс приведуть.

Бренкер звернув коня вбік і пропустив валку: кілька підвід, запряжених одні волами, а інші кіньми, і дві карети. Уже сама ця валка дратувала його. Державні службовці були вередливіші й тендітніші за багатьох жінок. Один навіть узяв із собою розкладне ліжко! Єдина втіха, що довго вони в долині не пробудуть. Знімуть карту місцевості, видадуть папери на займанки, складуть звіти, взагалі зроблять усе, що належить письмакам, та й поїдуть собі.

Бренкер нап’яв капелюха, підігнав коня і знов опинився на чолі валки. Звідусіль підходили шукачі, і їхня щира радість трохи піднесла Бренкерові настрій.

Посеред долини на нього чекав Боєр.

— Привіт, шерифе! Злізайте з коня й ступіть на золоту землю! — гукнув він весело.

— Вам вона дасть напевне більше золота, ніж його можна добути з півсотні середніх займанок, — сухо відповів Бренкер. — Інша річ мені.

Він перекинув праву ногу через сідло і зліз з коня. Вони поручкалися. Бренкер знав, що з цим чоловіком, який прийшов до нього в Новому Тондерні з бездоганними рекомендаціями, він буде не в найліпших стосунках. Бренкер мав до нього упередження й не завдавав собі клопоту приховувати свої почуття, бо такі людці завше наживаються коштом інших. І нічого з ними не вдієш, поки все лишається в межах закону; так уже повелося на світі. Здивувало також Бренкера, хоч він того й не показав, що цей дженджик прихитрився навіть у такому смітнику вбратися як на весілля.

Боєр був у блакитному короткому сурдуті й сірих штанях, а чоботи його блищали, як дзеркало.

— Заходьте до намету, шерифе, — сказав він і відступив, даючи гостеві дорогу. — Там не така спека. Я гадаю, що ви теж тут поблизу розташуєтеся. Зручне місце.

Бренкер кивнув і задумливо озирнувся навколо. З кам’яного носа погляд його перейшов до прямовисних скель по той бік долини. Він навіть не зморгнув, коли добачив шибеницю. Підійшов до коня, дістав з кишені коло сідла невеличкого бінокля, навів його й подивився в той бік.

— Тут когось повісили? — незворушно спитав він.

— Ні, шерифе, під горбом поховано вбитого. Але про це ми можемо спокійно побалакати в наметі.

Бренкер міцно стулив губи.

— Зараз, — сказав він, — спершу треба ще подбати про інших.

Боєр уклонився й мовчки залишився стояти при вході до свого намету. Бренкер підійшов до однієї з карет. Урядовці вже повиходили з неї.

— Тут десь начебто є потік, шерифе? Ми хотіли б розташуватися коло нього, бо там набагато зручніше, — сказав один з них.

— Як хочете, — відповів Бренкер. — Тоді їдьте вниз, а я мушу зостатися в центрі. Ви пробудете в долині лиш кілька днів, тож вам, напевне, ніхто не перечитиме. А як треба буде, то я прийду.

Він зрадів, що їх розділятиме чверть милі. Карета поїхала далі.

Коло другої карети стояв високий чоловік і напучував мулата, мабуть свого служника.

— Я розташуюся тут, Джонсоне! — гукнув йому Бренкер. — Заходьте до намету, відразу познайомитеся з Боєром.

Чоловік біля карети кивнув головою. Бренкер гукнув негрові, що був йому за служника й за кухаря:

— Напинай тут намета, кроків за десять від цих двох, і влаштуй усе, що треба.

Тоді вернувся до Боєра і зайшов з ним до намету.

Бренкер засопів, обережно сідаючи на розкладний стільчик, бо не дуже на нього звірявся. Він кинув капелюха на надувний матрац, трохи попустив пасок і глянув на Боєра. Той дістав пляшку, консервоване м’ясо та сухарі, розіклав усе те на застеленій білою скатертиною скрині, що правила йому за стіл, і сказав:

— Сполощіть горло від пилюки, шерифе, й пригощайтесь.

Бренкер так і зробив. Боєр тим часом курив цигарку. Надворі потроху збиралися цікаві. Бренкер із Боєром ще не почали розмови, коли зайшов Гай Джілберт. У дверях він низенько нахилився, щоб не зачепитись головою, але в просторому наметі міг стояти рівно. Гай привітався з Бренкером і спитав Боєра:

— Крам залишати на підводах чи складати на купу?

— Складати, Джілберте, складати. Завтра вранці підводи повернуться назад. Крім того, ми почнемо торгівлю. Треба знати, де що лежить.

Джілберт хотів іти, але Боєр затримав його.

— Це Гай Джілберт, — сказав він Бренкерові, — один із моїх помічників.

— Гм, таж ми знайомі, — мовив Бренкер, подаючи молодикові руку. — Я вже сушив собі голову, як ваше прізвище. От не маю на імена пам’яті. Ми бачилися торік восени в Новому Тондерні після бійки в Булвера, гм… Той розбишака вислизнув мені з рук. Але ви тоді зовсім не скидалися на крамаря, Джілберте. Що ви досі робили? Я питаю як службова особа, і зараз почуєте навіщо.

— Що роблять люди в цих краях, шерифе… Я був лісорубом, полював на бізонів, пас череди, іноді просто бурлакував, як коли випадало. Останнім часом я помалу торгував у цих околицях ген аж до індіянських резервацій. Це найвигідніше діло.

— Гм, — Бренкер ще раз скинув оком на Джілберта, тоді звернувся до Боєра. — Я заберу у вас цього хлопця. Хіба це для нього робота? Смішно й подумати, що він…

Боєр засміявся, перебивши Бренкерові мову.

— Ну певне ж, він не продаватиме солоних огірків та шнурків до черевиків! Але працюватиме в моєму закладі. Цього вже досить. Я вам його не віддам, шерифе, він до певної міри мій спільник. Я не так висловився, назвавши його помічником. Треба було сказати: партнер. Нехай уже мені Джілберт вибачить.

Він приязно поплескав Гая по плечі. Той зачудовано позирав то на одного, то на другого.

Бренкер спокійно відмахнувся від Боєра.

— Та ви сядьте, Джілберте, — сказав він, — а то я в’язи собі скручу, коли й далі дивитимуся вгору. Звичайно, останнє слово за вами, а все інше — порожня балаканина.

Техасець засміявся, присунув довгою ногою розкладного стільчика і обережно, щоб не перекинути його, сів, спершись ліктями на підігнуті коліна. Навіть так, сидячи, він був на дві голови вищий за Боєра і Бренкера. Кобура його торкалася втоптаної долівки. Капелюха він поклав поряд.

— Кажіть, шерифе, швиденько, що ви пропонуєте, — як завжди, спроквола, розтягуючи слова, мовив він. — Однаково це буде марна розмова.

Бренкер похитав головою, ніби засмучений його відмовою.

— Ви, техасці, дивні люди, — тягнете слова, як віл воза, зате ухвалу свою ламаєте, як тріску об коліно. Навіщо так відразу, не подумавши, відмовлятися, Джілберте? Ви спершу послухайте. Мені потрібні двоє помічників. Я приведу їх до присяги. Платня буде порядна. І ви були б якраз на своєму місці. Могли б собі тут здобути ім’я, а тоді б вас напевне десь інде взяли на постійну службу. Це добра нагода, Джілберте, не легковажте нею. Який ви крамар! Чи ви хочете на старість знову худобу доглядати? Людина повинна мати якусь мету, повинна прагнути все вище. Навіть як ви назбираєте трохи грошей, то ще не здобудете шани. Людину цінують за її працю, за її фах, за те, чого вона досягла. Подумайте гарненько, ми ж бачимося не востаннє.

У його словах було багато такого, що не вельми лестило Боєрові. Та шериф не зважав на це. Боер і далі всміхався, але вже кисло. Спочатку розмова тішила його, одначе тепер в очах його засвітився недобрий вогник. Хоч відразу пригас, як Бренкер обернувся до нього.

Гай Джілберт підвівся.

— Ну, я піду догляну крам. Ви, шерифе, знайдете собі тут помічників і без мене. А я не хочу, мені така робота не до серця. Не ображайтеся за мою відмову.

Бренкер подав йому руку.

— Ваш брат теж тут? — запитав він.

— Так.

— І той розпатланий?

Гай Джілберт кивнув головою.

— Їх я не візьму, — сухо сказав Бренкер.

Аж надворі Гай Джілберт зважив останні Бренкерові слова. Вони були вельми двозначні. Той Бренкер стріляна ворона. Може, треба було образитись за брата і дати йому відкоша? Але навіщо відразу зчиняти сварку? До того ж він як шериф, на жаль, мав слушність.

Тієї миті Гая про щось запитав клерк, і думки його звернулися на інше.

Невдовзі до намету зайшов Джонсон. Бренкер підвівся і познайомив його з Боєром.

— Це Джонсон, банкір. Він дістав дозвіл відкрити тут свою філію.

То був угодований, чисто виголений добродій у міському вбранні. В іншому оточенні його можна було б узяти за заможного городника. Він дістав з кишені на грудях окуляри в крицевій оправі й поглянув на свої руки.

— Там у відрі є вода, — запропонував йому Боєр. — Візьміть також мило й рушник.

Джонсон подякував і вимив руки.

— За кілька тижнів усе найгірше минеться, — сказав він. — Ви хочете будуватися, Боєре? Я бачив надворі дерево.

— І якнайшвидше.

— Можна мені бути вашим сусідом? Ми не стоятимем один одному на дорозі. Спочатку я не хотів їхати сюди, але тепер не жалкую. Перспективне місце, еге ж? Перше враження дуже добре. Золото лежить буквально на вулиці.

Розмова перескочила на справи, що не входили в Бренкерову компетенцію і мало його цікавили. Він кілька хвилин знуджено слухав, тоді перебив і попросив Боєра оповісти все, що той знав про могилу й про шибеницю.

— Щастя, що ви вже тут, шерифе, — з полегкістю сказав Джонсон, вислухавши Боєрову оповідь.

Бренкер сказав, що має доглянути коня, й попрощався. Надворі він швидко злагодив усе, що треба. Побачивши двох шукачів, які несли на дрючку три порожні коновки, він гукнув їм:

— Ви до потоку? Там, напевне, десь поблизу є Семюел Мур. Ви ж його знаєте?

— Хто не знає Сема! — відповів один із них.

— Перекажіть йому, що я сьогодні ще завидна прийду до нього.

— Гаразд, шерифе, — мовили шукачі й подалися своєю дорогою.

Цей день, як і всі, минув для більшості долинян у тяжкій праці. Але з появою шерифа людям додалося впевненості.

Нарешті настав вечір, шукачі відклали кайла та лопати. Високо в небі поверталися до свого гнізда двоє яструбів. Вони ніби тягли за собою вечір. Бузкове небо поволі сірішало.

Шериф Бренкер вибрався в гості, але не пройшов і трьохсот метрів, як побачив перед собою Теда Бола. Він знав його, Тед Бол довго жив у Бренкеровій окрузі. Вони привіталися. Бренкер дуже здивувався і не приховував того.

— Мати божа! І ти, Пасторе, сюди втрапив? — вигукнув він. — Тебе на старість теж золото переманило від череди? Ти ж не вмієш ситом труснути! Чи ти, може, золото конем добуваєш?

Тед Бол не втрачав гідності й поваги.

— Я добуваю інше золото, Бренкере, — відповів він скромно. — Тут я знайшов своє призначення, до якого завжди прагнув усією душею. Я просвітлятиму чорні душі і в цьому содомі боротимуся з пороком, злобою і жадібністю.

Шериф Бренкер аж рота роззявив, почувши таке. Тоді почухав потилицю.

— Багато ж тобі роботи буде, Пасторе.

— Це для мене як голос із неба, Бренкере.

— Коли так, то начебто годилося б відцуратись горілки, га, перекинчику?

Тед Бол пропустив його слова повз вуха.

— Мені треба поспішати, — сказав він. — Сьогодні в мене проповідь у горішньому кутку долини. Як дуже стемніє, то люди не прийдуть або позасинають, не дослухавши псалмів.

І Тед пішов далі. Бренкер дивився йому вслід.

— Це перший, кого золото звело з пуття, — промурмотів він, тоді гукнув: — Пасторе, я хочу втрапити до Семюела Мура, де його лігво?

Тед Бол став і вже підняв був руку, щоб показати напрямок, та враз опустив її і мовив:

— Он же він іде.

Метрів за п’ятдесят Бренкер побачив двох чоловіків, що в присмерку підходили до нього. Семюел Мур поздоровкався перший — він упізнав Бренкера по шерифській зірці.

— Добрий вечір, шерифе. Я Семюел Мур, а це — Гол Слейтер.

Вітаючись, вони поглядом оцінювали один одного.

— Ми саме йшли до вас.

— Краще навпаки, Муре. У вашому наметі нам ніхто не заважатиме. А до мого весь час хтось зазиратиме і не дасть нам побалакати спокійно. Та й напевне тут є такі, що мають довгі вуха. Я поки що розташувався між Боєровим і Джонсоновим наметами. Джонсон — це банкір. Він хоче побудувати справжню хату, тоді я переберуся до нього.

Вони повернулися до табору корктаунців. Мур запитав:

— Як їхалося? Ми вже не один день чекаємо на вас.

Бренкер чмихнув.

— Я сидів на коні, мов черепаха, а за мною в каретах скиглили урядовці. Більше, мабуть, не треба й казати.

Розмова перейшла на буденні речі. Гол Слейтер мовчав. У наметі, при світлі ліхтаря, вони знову придивились один до одного, як завжди придивляються чоловіки, ще незнайомі, проте вже свідомі того, що їм доведеться вкупі долати небезпечну дорогу і бути товаришами в скруті. Всі троє начебто лишилися вдоволені, хоч ніхто про те й словом не озвався. Вони знов почали мову про інше.

— Цікаво, чи великі тут поклади золота? — запитав Бренкер.

— Коли я сюди попав уперше, то знаходив золото скрізь по долині, шерифе. І здобич наших шукачів потверджує те саме.

— В урядовій комісії є геолог. Ваші займанки, мабуть, найкращі?

— Авжеж, вони в нас біля потоку. Сюдою найбільше пливло золота, хоч його й на узбіччі досить. Але навіть біля потоку, виявилося, не в кожному місці воно є.

Розмовляючи про се й про те, Бренкер зненацька обернувся до Гола й спитав його:

— Скажіть, ви не той самий Гол Слейтер, що був шерифом у Юті?

— Так, той самий, — байдуже відповів Гол.

На хвилю в наметі запала мовчанка. Надворі серед скель тихо виспівував вечірній вітер.

— Я хотів би поговорити з вами відверто, — мовив Бренкер. — На кого я тут можу покластися? Я радий, що зустрів вас, Слейтере. Не сподівався, що мені так пощастить. Я колись багато чув про вас. Щоправда, відтоді вже минуло два десятки років… Але дуже добре, що я з вами познайомився. — Він подав Слейтерові руку, і той міцно потис її. — Ви знову захищатимете порядок, Слейтере?

— Мені вже довелося захищати його, Бренкере.

— Так, одного вже поховано. Сюди багато сволоти налізе.

— Уже налізло, Бренкере. То було не випадкове вбивство. Це система.

Гол Слейтер розповів, що він думає про той злочин. Бренкер мовчки слухав. Коли Гол закінчив, він сказав:

— Я не маю права повиганяти з долини деяких людей, що нам не подобаються. Отже, доведеться багато чого терпіти. Але комітет добровільної охорони, Голе, треба розпустити. Ви згодні?

Гол Слейтер мовчки дивився на світло ліхтаря. Нарешті він задумливо озвався:

— Ми віддалені на багато миль від будь-якої цивілізації і маємо самі про себе дбати, щоб оборонитися від найгіршого. За три тижні в долині буде стільки розбишак, як бліх на собаці. Що ви самі зробите? Поміркуйте, Бренкере: адже тут є вбивці. Згадайте Каліфорнію, наприклад Вайтні-Вотер. Вони там за сім тижнів двох шерифів випровадили на той світ. Третій дався на підкуп — ну, і все пішло шкереберть. Навіть суддю вибрали з-поміж гангстерів. Нехай і тут до такого дійде? А вони візьмуть вола за роги, Бренкере! Золоті копальні завжди були для розбишак раєм, і ось за стільки років трапилося нарешті багате розсипище. Це ж для них велика нагода! Ні, Бренкере, треба, щоб їм від самого початку був якийсь пострах.

— Так, але не комітет добровільної охорони.

— Хіба йдеться про назву?

— Я матиму прикрощі від начальства, Голе. Принаймні маскуватися, закутувати хустками обличчя не можна. І чинити суд комітет не буде.

— Ви нам зв’язуєте руки, Бренкере. І самі це добре знаєте. Не маскуючись, ми зберемо не більше як троє або четверо чоловік. Шукачі приїхали сюди добувати золото. Вони ризикувати не хочуть і стануть проти грабіжника хіба великою громадою. Кожен думає: чого саме я повинен підставляти свої груди? Але нащо я вам усе це розповідаю…

Слейтерові уривався терпець. Бренкер розумів його дуже добре, проте сам сидів між двох стільців. Та, врешті, він був надто досвідчений, щоб не знайти якоїсь ради. Зброя цього Слейтера важить більше, ніж десять інших револьверів, і треба, мабуть, у чомусь піти йому назустріч, а то він ще, бува, сам на одчай душі почне воювати з бандитами. І тоді Бренкерові спало на думку, що вій може за одним заходом спіймати двох зайців — для Гола й для себе.

— Давайте обміркуємо все по черзі, — обережно почав він. — Мені не дали навіть поганенького писаря, коли я сюди їхав. Я мушу знайти собі двох помічників.

— Знайдуться, — перебив Семюел.

— Так, але вони повинні мати огруддя не менше як метр двадцять в обводі і неабияку відвагу. А таких знайти буде нелегко. Вони залагоджували б мені дрібні справи і приструнчували б пияків. Тоді б я мав час на більшого звіра. Ви знаєте техасця Гая Джілберта?

Мур і Слейтер похитали головами.

— Бачив якось, — сказав Мур. — Він же приїхав разом з Боєром.

— Їх двоє братів, Муре. Один мені зовсім не подобається, той уже напевне всього понюхав. І третій з їхнього гурту також добрий харцизяка, може, навіть бандит.

— Тоді й Боєр, дарма що такий вилизаний, теж не вельми чистий, якщо навколо нього таке чортзна-що крутиться, — мовив Гол.

Бренкер здвигнув плечима.

— У нього, здається, бездоганне минуле, Слейтере. Мені його порекомендували. Поки що ми не знаємо, як він зійшовся з тією трійцею. Я хотів би якось залучити до себе Гая Джілберта. То був би для мене великий козир. Я мав би з нього подвійну користь, розумієте? Була б і своя рука в крамниці, яку Боєр лаштується відчинити, і помічник такий, що хоч і з ким упорається! Але Гай не хоче.

— Ваші плани могли б обернутися проти вас, шерифе, — обережно зауважив Мур.

— Воно так, але треба часом ризикувати. І нюхом почуваю, що Гай Джілберт ще не зіпсований… Але годі про це, однаково ж він не схотів. У кожному разі ви мені допоможете швидко знайти таких людей, як треба. Тепер щодо вас, Голе… Я б залюбки привів вас до присяги, га?

Гол Слейтер підняв руки й похитав головою.

— З мене годі, Бренкере, я більше не хочу лізти в самісінький вир.

— Ви й так уже в тому вирі, Голе. Спершу вислухайте мене до кінця. Ми не будемо розголошувати, що й до чого. Служби ви не відбуватимете, але як дійде до сутички, все виглядатиме інакше. І ваші люди не будуть уже комітетом добровільної охорони. Зірку ви носитимете в кишені.

Мур тихо свиснув. Бренкер подобався йому дедалі дужче, і над тим, що він запропонував, варто було подумати. Одначе старому не хотілося впливати на Гола Слейтера.

А той сидів і напружено міркував. Це, може, був би якийсь рятунок… Та він усе не міг зважитись.

— Я чув, — спритно змінив тему Бренкер, — що долиною вночі їздить патруль?

— Від учора, шерифе, — відповів Мур. — По дві душі, і щочотири години змінюється.

— Добре. Робитимемо так і надалі.

Вони довго сиділи й розмовляли. Десь аж опівночі Бренкер попрощався.

— То ви завтра прийдете до мене, Голе? — запитав він, подаючи Слейтерові руку.

Той хвильку помовчав, тоді відповів.

— Прийду, Бренкере.

Мур зрозумів з відповіді Гола, що вони з Бренкером дійшли якоїсь особливої угоди, і зрадів. Надто за Слейтера.

Після розмови з Бренкером він став спокійнішим за майбутнє долини. Знов їм пощастило. На це місце саме такого шерифа й треба.

Бренкер теж вертався до свого намету вдоволений. Помалу всі нитки будуть у його руках. А як Гол складе присягу, то вже не знічев’я — він робитиме все, що зможе.

Навколо було тихо. Вітер високо в горах ущух, у безмежній високості блищали зорі, місяць, якого не видно було з долини, заливав землю сріблястим сяйвом. Від кам’яного носа падала величезна тінь.

Бренкер уже засинав на матраці, коли почув цокіт копит і зразу визначив, що верхівців було двоє. Вони їхали клусом. Шериф устав, надів штани і вийшов з намету. Патрульні були вже метрів за двадцять від нього — мовчазні, закутані в чорні хустки. Бренкер знов пішов спати…

Другого дня долину оббігла інша новина, що стала куди більшою сенсацією, ніж прибуття шерифа: приїжджала Доротея.

Про шерифа вже й не згадували. Ніхто не знав, від кого пішла чутка про Доротею; але вона миттю полетіла від займанки до займанки. Спершу небагато людей знали, хто ж така Доротея, але вже саме жіноче наймення розпалювало цікавість. Шукачі юрмами збиралися навколо тих, хто міг щось розповісти про неї. А наслухавшись тих оповідей, не могли вже дочекатися Доротеї. їм аж долоні свербіли і лоскотало в горлі. Боєрів крам вони розкупили до нитки за кілька годин. Продавав Берт, Боєр тільки важив золото. Для Джонсона, що вийшов з намету пізно по сніданню, це була перша наука.

Джонсона зацікавив галасливий натовп коло Боєрового намету. Банкір мало не зомлів, побачивши, як щире золото, що його він думав виміняти на шелесткі долари й чеки, потекло Боєрові до кишені. Що цей чоловік заробляє вже на самій тільки різниці між золотом і грошима! А ціни на товари схвильовані шукачі ще й самі піднімали! За те золото, яке вони платили за пляшку поганого віскі, вдома вони купили б такого питва цілу бочку.

Збуджений, не тямлячи себе, Джонсон прибіг до Бренкера й накричав йому повні вуха.

— Хіба так можна, шерифе? Хіба таке дозволено? За два клапті полотна, на очах у всіх відірваних від мішка й подраних на онучі, люди платять більше, ніж коштує цілий костюм! Пан Боєр за свою першу підводу краму вторгував цілий маєток! Де ж таке видано?

Він схвильовано крутив у руках окуляри в крицевій оправі. Нарешті надів їх, щоб краще бачити Бренкерове обличчя.

Шериф спокійно вислухав його, чистячи револьвера. Тоді сказав:

— Ви, пане Джонсоне, мабуть, дуже добре розумієтесь на балансах і дивідендах, але тут, на золотих копальнях, ви новачок. Хіба є в нас такий закон, що забороняв би людям платити ціну, яку вони самі хочуть? Відкривайте швидше свою обмінну контору: хоч і дивно, а грошима шукачі не так розкидаються, як золотим піском. Або самі торгуйте горілкою та онучами, вам цього ніхто не може заборонити, якщо ви чесна людина.

Боєрову горілку розпродано за півгодини, але більшість шукачів вернулися з порожніми руками. Вони лютували й лаялись. І ось новина: приїжджає Доротея!

Навколо Жаби теж з’юрмилися цікаві. О, він міг про неї дещо розказати! Слухачі раз у раз захоплено вигукували, і на той галас збиралося все більше людей.

— Отепер тут настане рай! — просторікував Шаба. — Ми вже геть отупіли, бо одно працюємо та спимо. А тепер у нас буде весело. О, побачите, яка в Доротеї танцювальна зала! Тільки що сама вона вже, мабуть, посивіла…

Чоловіки слухали його, пороззявлявши роти, і тієї хвилини навіть забули про своє золото. А тоді ще завзятіше взялися до роботи, бо ж за золото в Доротеї, певне, багато чого можна буде придбати! Та чимало шукачів спокійно працювали далі — переважно ті, кому пощастило з займанкою; вони повільно, торбинка за торбинкою, назбирували коштовного золотого піску. їм нелегко було втриматися від спокуси, а тут ще й інший клопіт: де зберігати золото? Коли вже той Джонсон відкриє свою контору! Папірець з відповідною цифрою легше сховати при собі, та й грабіжники на нього не такі ласі. їм важко одержати за нього гроші, можна попастися.

Після обіду, тільки-но сонце звернуло з полудня, в долині все заворушилось. О цій порі сюди завжди прибували нові люди, бо звичайно всі ставали на ніч востаннє під лісом, щоб завидна переїхати смугу пісків. Через годину троє нетерплячих осідлали коней і подалися на розвідини. Від долини до підгір’я вже проліг майже битий шлях: сюди щодня їздили підводи з дровами. Дорогою розвідники здибали Доротеїну валку й лишилися при ній, геть забувши про свою обіцянку негайно принести звістку до табору.

Та й хто годен був устояти перед Доротеєю? Вона обняла кожного з них, навіть старого з кошлатою бородою, почастувала всіх коло своєї підводи.

— О, ви щасливі на руку! — вигукнула вона. — Я частуватиму вас до самої долини!

Доротея, хоч і дама, теж їхала на підводі, запряженій волами. Вона знала прерії змалку, ще відтоді, як її самої не видно було з трави. Казали, що батько її був якийсь англійський лорд, а мати — вбога емігрантка з італійців. Ох, чого тільки не розповідали про Доротею! Хто свого часу не побував у її танцювальній залі на каліфорнійських золотих копальнях, той дарма прожив своє життя! Чоловіки билися за неї, як олені, та вона ні до кого з них не зласкавилась. Вона жила тільки для шукачів золота. Табірне життя, його гармидер і колотнеча були її стихією, там вона розквітла, ніби чудова квітка на болоті. Красуня з жагучими очима, з високою чорною зачіскою, обвішана коштовностями, вона ніч у ніч вистоювала за своїм прилавком, оббитим дзеркалами, кружляла в танці то з одним, то з другим шукачем, поводилася як королева серед відчайдушних пияків і перед націленими в неї пістолетами. І хоч у її салоні бували грабіжники поштових карет і шулери, вбивці і фальшивомонетники, ніхто ніколи не пограбував її ані на гріш, ніхто школи не зачепив навіть волосинки в неї на голові! Коли б її хто скривдив, весь табір обернувся б на вулкан, що дихає полум’ям! Отака була Доротея.

Тепер вона постаріла, поогряднішала, коси її посивіли, а слава поблякла, проте золото і метушня круг нього ще раз привабили її до себе. Вона в’їжджала в Долину Гнівного потоку, як і личило Доротеї. Шукачі, зачаровані ореолом, що оточував цю жінку, пойняті нетерплячкою, задоволені, що зможуть нарешті розважити душу, п’яні з радощів, що мають уже в руках ключ до багатства — повні золота гаманці, кинулись їй назустріч. Сотні людей обступили віз, на якому сиділа Доротея з трьома своїми танцюристками. Шукачі горлали, сміялися, вимахували руками, співали й притупували в лад мелодії.

Доротея, вбрана в мусянжового кольору сукню, в парчевій хустці, накинутій на плечі, з оздобленим блискучими камінцями черепаховим гребінцем у косах, сиділа, мов на троні, у жовтому, підфарбованому під слонову кістку кріслі, що стояло на широкій скрині. їй видно було всіх, і всім видно було її. Безресорний віз підстрибував на кам’янистій дорозі, і Доротеїні прив’ялі, нарум’янені щоки безперестанку двигтіли. Вова була зворушена зустріччю, в її чорних, як ніч, і досі блискучих очах виступили сльози. Обличчя її пломеніло радістю, сама вона була немов п’яна.

Позад Доротеї стояла велика музична скринька, така заввишки, як шафа. Доротея про все подумала заздалегідь. Рудий чоловік у самій сорочці крутив корбу, одна з дівчат заклала велику, подірявлену, як сито, бронзову платівку, що проти сонця заблищала, наче місяць уповні, Доротея дала знак, і гримнула музика. Поміж скелями луною покотилася мелодія польки. Шукачі закричали, заверещали, застрибали навколо воза, як кагал чортів. Полетіли вгору капелюхи, забахкали постріли. Тих людей важко було признати за мешканців цього світу — так вони вили, такі були розкошлані, зарослі, спітнілі, в подертій, замазюканій одежі.

Доротея прибула в долину. А метрів за тридцять позад неї їхав цілий її табір. Ще й через багато років люди згадуватимуть про той день.

Боер стояв перед своєю будівлею. Він був спантеличений: з такою конкуренткою годі боротися.

Гол саме йшов до Бренкера, коли побачив людський вир, що наближався до нього. Табір корктаунців теж майже спорожнів, навіть жінки пішли поглянути на Доротею, а особливо, коли зачули музику. Гол спинився коло шерифа, що стояв перед наметом, і перечекав жінок. Навіть підморгнув веселій Бетті, що разом із Рут ішла між його сином і ковбоєм Джімом. Ед Фінні, мабуть, ще раніше подався на видовисько разом з іншими ковбоями. Це була неабияка подія для молоді — та й для старих також!

Боєр низько вклонився жінкам. Гай Джілберт, що саме переходив вулицю, теж привітався і, коли Бетті махнула йому рукою, притишив ходу.

— Ми підемо на відкриття танцювальної зали! — сказала йому Бетті. — Ви теж там будете?

— Навряд, — усміхнувся Гай. — Я танцюю, як ведмідь.

— Якщо тільки й біди, то приходьте. Може, ми вас навчимо?

— Хто це — ми? — запитав він, мовби нічого не розуміючи.

— Ну, Рут і я!

— А! То ви теж підете? — запитав техасець Рут.

Тієї миті надкотилася юрба й розділила їх. Рут здивовано глянула на нього, похитала головою і відповіла:

— Бетті завжди…

Гай серед галасу не дочув її слів і лишень сказав:

— Шкода…

Натовп поглинув їх. Гай Джілберт ще раз ззирнувся з дівчиною і почав вибиратися з людського виру. Рут узяла під руки Джо Слейтера й Бетті.

Шериф Бренкер похитав головою, наче сам не вірив, що все це йому не сниться.

— Думав, що її вже давно міль поїла, і ось на тобі, ви тільки гляньте на неї, Голе!

— Цікаво, чи Док ще й досі з нею? — мовив Слейтер.

— Ай справді! От він би нам пригодився, якщо не дуже спорохнявів.

Доротея була вже близько і, побачивши блискучу шерифську зірку на Бренкерових грудях, помахала рукою над галасливим морем голів. Але нікого не впізнала у хмарі куряви.

— Вона, мабуть, добре вас знає, правда, Голе? — запитав Бренкер.

— Чи добре? — буркнув Гол. — Як вам сказати. Я до неї гарно ставився, вона таки непогана. А вас?

— Я тоді був один із багатьох. Вона мене не пам’ятає. Але тепер…

— А он і Док! — перебив Слейтер. — Усі добрі духи воскресають!

Він переступив з ноги на ногу. Видно було, що він залюбки побіг би до воза, де серед скринь і діжок сидів старий чоловічок з двома якимись людьми. Проте валка вже спинилася, й натовп стіною оточив підводи. Доктор і Доротея були нерозлучні.

— Ходімо до намету, — сказав Бренкер. — Доротея скоро прийде сюди відрекомендуватися.

Гол Слейтер ще раз кинув оком на Дока, що вдоволено розмовляв з людьми коло воза, й подався за Бренкером. Довго їм не довелося чекати. Доротея поспішила найперше зав’язати дружні стосунки з шерифом. Коли вона ввійшла до намету, Гол Слейтер миттю обернувся до неї спиною. Доротея велично подала Бренкерові руку, унизану перснями.

— Ви захоплені чи розгнівані, що я з’явилася, шерифе?

— І те, й те, — відповів Бренкер. — Але з усіх шинків і картярських гнізд ваше мені найприємніше — так би мовити, найменше зло. Прошу, сідайте, леді.

— Дякую за щирість, шерифе, все-таки я добачаю у ваших словах собі комплімент, — мило всміхнулася вона.

— Я завжди шанував вас, Доротеє, — просто сказав Бренкер. — На Заході ви всюди мали добру славу, тож мені не треба вас попереджати, що я суворо дбатиму про мораль і лад.

— Мій чудовий заклад усе той самий, шерифе, тільки фасад трохи зносився та й сама я також! Але ми з вами порозуміємося, правда?

Доротея всміхнулася — велично й водночас немов прохаючи бути поблажливим до неї, — і кокетливо схилила набік голову.

Бренкер був трохи сердитий на Слейтера, що той його лишив напризволяще.

— Прошу, сідайте, — вдруге запропонував він Доротеї.

Та вона спитала чарівним голосом:

— А хто цей джентльмен, що так уперто показує мені свої широкі плечі? Чи, може, це зовсім не джентльмен?

Тоді Слейтер обернувся, і на його поораному зморшками виду розквітла ясна, молодеча усмішка.

— Господи боже! Гол Слейтер! — вигукнула Доротея і кинулася до нього.

Всю її величність як рукою зняло. Вона обіймала Слейтера, термосила, розповідала сама й засипала його запитаннями. Гол Слейтер був радий не менше за неї, проте, вірний своїй вдачі, тримався мовчки, майже напружено.

— Подумати тільки, я знову побачила вас! І ті самі очі, що й колись! Вони й досі часом метають іскри? От тільки зморшки… О боже, і в мене теж вони є, Голе. Ви тоді раптом зникли з одною дівчиною. Ви з нею одружилися? — Гол кивнув. А Доротея не вгавала: — Добре вчинили. А де вона? Може, тут? — Гол знову кивнув. — Я навідаюсь до неї! І діти є?

— Є хлопець.

— Гол Слейтер має хлопця! Я йому подарую поні й візочка!

Тепер уже Гол Слейтер не витримав і зареготав. Доротея вражено відсахнулася.

— Йому двадцять років, Доротеє!

— О господи… справді, роки йдуть… Тоді він дістане коня, найкращого коня, що…

Гол Слейтер узяв її під руку. Тієї миті з’явився й Док.

— Диви, як тут усе складається, — озвався він приємним голосом і підійшов до Гола Слейтера. — Яка радість, золото знову звело нас докупи!

Потім він поздоровкався з шерифом і відрекомендувався:

— Я лікар, є вже для мене якась робота, шерифе?

Док скинув чорного крислатого капелюха. Чуб у нього був рідкий і геть сивий. Крім того чуба, жовтої шкіри й тонких рук, усе в Дока було чорне. Навіть лагідні очі були мов ті вуглики. Вбраний він був у довгий, аж за коліна, чорний сурдут і вузькі штани, пристебнуті гумками до черевиків. Огрядному, але не високому шерифові Док сягав тільки по плече.

— Авжеж, Доку, — відповів замість шерифа Слейтер, — ти прибув дуже вчасно. Одного вже різонули ножем, а другий зламав руку й ніяк не вичухається.

— То ходімо.

— Ще десять хвилин, хай я дізнаюся хоч найважливіше, — попросила Доротея.

Їй треба було багато про що розпитатися. Рівно за десять хвилин, що їх Док відміряв на своєму великому срібному годиннику, всі підвелися.

— Я відчиню салон сьогодні ж таки ввечері, — запевнила Доротея.

І справді, надворі її люди вже вирівнювали місце на великий намет.

— Ви також, Голе, часом навідуватиметесь до моєї танцювальної зали? — запитала вона Слейтера.

— На жаль, мені, мабуть, доведеться навідуватись, Доро.

— О боже! Я стала набагато спокійніша, Голе.

— Зате гості у вас скоро будуть такі самі, як колись.

Док тим часом приніс свою чорну валізу і разом з Голом та Бренкером подався до пораненого француза.

— Я вчасно прийшов, — мовив він, оглядаючи та чистячи рану.

Тоді швидко перев’язав її і пішов з Голом до Лі Байта. Бренкер відстав від них.

Рука Лі Байта була в поганому стані. Сам він був худий, пригноблений і зажурений своєю бідою. Він ще ні разу не зміг копнути лопатою. Лікар довго оглядав та обмацував руку і врешті сказав:

— Треба зробити дві шини. Де у вас дрова?

Йому хотіли принести лат, проте він подався сам вибирати їх і покликав з собою Гола. А надворі сказав йому:

— Хто тут у вас найдужчий? Пришліть його сюди.

Гол пішов з ним до Тома. Хвилин за десять вони повернулися до намету вже втрьох. Док приготував шини, а Гол примостив на столі короткого дерев’яного бруса.

— Ходіть сюди, Лі, — звелів Док хворому. — Покладіть сюди руку, вільніше, так її краще буде прив’язувати.

Том став наче випадково ззаду і зацікавлено дивився через плече Лі Байтові. Док ще раз обмацав і поторсав руку, знов похитав головою:

— Гм, гм.

Тієї митіТом потяг Лі назад, а Док тим часом схопив його за руку. Лі Вайт опинився ніби в лещатах. Щось хруснуло. Хворий так закричав, що аж люди в навкружніх наметах посхоплювалися з місць.

— Уже все, юначе, — спокійно мовив Док. — Пустіть його, Томе.

Док удруге зламав Лі Байтові кістку. Блідий як смерть, Лі хапав ротом повітря й збараніло дивився на руку. Тоді промурмотів:

— Я й сам би стояв тихо, якби мені сказали.

— Ми знаємо, юначе, — осміхнувся Док.

Усі засміялися. Поклавши руку в шини й забинтувавши її, невеличкий сивий лікар випростався й поплескав хворого по щоці.

— Тепер вона швидко загоїться. За чотири тижні ви вже зможете, голубе, трясти ситом, запевняю вас.

— А платня, докторе?

— Ага, платня. Ви, бачу, ще не знаєте мене. Ну добре, як буватимете в Доротеї, то часом пригостите мене чаркою. Приходьте, може, кістки швидше зростуться.

Док пробув у корктаунців до самого вечора. Він сидів поміж Голом та його дружиною, що теж зраділа, побачивши давнього знайомого. Відразу згадалась минувшина, вони оповідали одне одному шалені історії з колишнього свого життя.

Гол усе підливав Докові, аж Семюел Мур уже почав непокоїтись. Що він надумав? Одначе той добре знав Дока: ніхто ще не зміг похвалитися, що горілкою звалив його під стіл.

Помітивши Мурове занепокоєння, Гол засміявся й безцеремонно сказав:

— Він вижлуктить цього пійла ціле барильце, а тоді ще прудко виріже тобі сліпу кишку, навіть оком не змигнувши. За твоє здоров’я, Доку!

Той підморгнув йому і цокнувся чаркою. Голови обом трохи обважніли, але Док став ще бадьоріший.

— Ну, мені пора йти, — заявив нарешті він. — Дора відкриває салон, і я маю сказати кілька слів.

Гол, без шапки, трохи спотикаючись, провів Дока долиною. Повітря було тепле й пахуче, і вони вдихали його на повні груди. На небі замерехтіли перші зірки. Стояла тиша, атаки подеколи з горішнього краю долини чути було чиїсь невиразні голоси, а в горах ніби щось тихо співало й жебоніло.

Док зиркнув збоку на Гола, і обличчя йому осяяла усмішка.

— Ти довго був фермером, Голе, — повагом почав він, — і, певно, добрим чоловіком своїй дружині, але тобі весь час бракувало цієї атмосфери — так само, як і мені в Сіті. Правда ж? Принаймні я вдячний долі, що вона сподобила мене ще раз усе це пережити.

Гол Слейтер зітхнув, проте нічого не сказав. Серед тиші чути було тільки їхні кроки. Зненацька перед ними вдалині один за одним спалахнули в темряві барвисті ліхтарі й лампіони. Салон відкрито! Долиною відразу покотилася впереміш із глухим гомоном і вигуками тремтлива музика з металевої платівки.

— Далі йди сам, — сказав Гол, подаючи Докові руку.

Він вернувся назад. Над долиною зійшов місяць, прогнавши з неї тіні. Вони причаїлися ще тільки під кам’яною стіною, з якої випинався величезний ніс. Шемріт серед скель потонув у гучній музиці. Тихий смуток цього вечора вмить розвіявся.

РОЗДІЛ 9

Шериф Бренкер стояв перед своєю канцелярією і дивився на вулицю. Минуло три тижні, як він прибув у долину. За цей час бараків тут наросло, мов грибів після дощу. Перший був Доротеїн салон. Тоді всі їй помагали — вдень і вночі.

Бренкер оселився разом з Джонсоном в одній хаті, що більше скидалася на ятку. Джонсон щодня дякував богові, що від шерифа його відділяє тільки дощана стіна. Він повсякчасно боявся за свої гроші та виміняне золото, а ті дикі на вигляд люди, що раз у раз заходили до нього, тим паче не додавали йому відваги. Він був тут не на своєму місці, йому краще було б сидіти в місті. Шукачі теж не любили Джонсона і радніше міняли золото в Боєра, в Доротеї або в дрібних торговців.

Шериф Бренкер дивився на Доротеїн салон, де двоє негрів мили вікна. В шибках віддзеркалювалося ранкове сонце. Доротея любила чистоту. Метрів десять за нею був розташований Боєрів заклад з крамницею, а ще далі, на невеличкій відстані одне від одного, стояли їдальні, ятки й намети крамарів, будинки розваг, нічліжні бараки і приміщення всіляких інших дрібних гендлярів. Сюди вже напхалося повно різного торгового люду, і ціни на товари впали.

Через годину Бренкер сидів у канцелярії й чекав на свого помічника, що звичайно приходив о цій порі складати звіт. То був старий, трохи кульгавий, але ще дужий мисливець на хутрового звіра, змушений після нещасного випадку кинути своє важке ремесло. На нього можна було покластися. Починав він службу звечора і до самої півночі обходив долину, тоді заступала варта корктаунців. Так лишилося й надалі, і про це знали в таборі. За другого помічника Бренкерові довелося взяти одного молодика, довготелесого ірландця. Він умів добре битися, але до чогось іншого був ще непридатний. Бренкер весь час тримав його при собі, аби чогось навчити.

Старий Ларрі з’явився вчасно, Бренкер ще здалеку впізнав його ходу.

— Що нового, Ларрі? — як завжди, спитав він.

— Тільки різанина, шефе. Двоє заводіяк. Вилетіли з Доротеїного салону й билися далі надворі. Одного довелося втихомирювати руків’ям револьвера. Док його зразу перев’язав, хоч навряд чи варто було.

— То ми їх і не чіпатимемо, га?

Помічник знизав плечима й скривив уста. На цьому вони й стали. Скоро Ларрі пішов. Бренкер лишившись сам, трохи подрімав.

Дні спливали спокійно. Досі сталося лише кілька бійок та крадіжок. Один п’яний під час бійки вихопив револьвера й вистрілив, через що Доротеїн бармен позбувся вуха, а салон — двох люстр. Охочого до стрільби розбишаку, після того як він витверезився, роззброєно й вигнано з долини. Відсилати його до судді у Вест-Філд було надто клопітно.

Урядова комісія закінчила свої справи й поїхала. Час минав для шерифа аж надто спокійно, але Бренкер тим себе не тішив. Мабуть, уже не в одного шукача відібрано золото, переважно в Доротеїному і Боєровому салонах, хоч і хитро, проте цілком законно. Таке вже їхнє ремесло. Та великі грабіжники ще не показали себе, не в їхній натурі видзьобувати по зернині, вони чатують на велику здобич. А така здобич десь має трапитись, адже шукачі кожного дня добувають із землі все більше золота. Колись дійде до рішучої проби сил. Бренкер був насторожі, одначе доводилось вичікувати. Досі він не завважив тут жодного знайомого обличчя, крім кількох професійних картярів, але ті не візьмуть участі у великих грабунках. їх тільки треба не спускати з ока. Бренкер підвівся і почав готуватися в обхід.

Бралося вже до вечора, і руки в Маррі почали тремтіти. Маррі був п’ятдесятирічний чоловік, що ще кілька тижнів тому заробляв собі на хліб молотком, пилкою та рубанком. Як тільки пішла чутка про золото, він просто втік із своєї майстерні у Вест-Філді, покинувши серед стружок недокінчені меблі. Досі він не бачив ані прерій, ані гір, а все ж прибув у долину один із перших після корктаунців, обшарпаний, голодний, ледь живий.

Він так мало знався на добуванні золота, що навіть не вмів запаколити собі займанки і ходив дивитися, як інші це роблять. Усі його проганяли від себе, і нарешті він просто зупинився на тому клапті землі, де тепер копирсався.

Спочатку Маррі харчувався м’ясом диких кроликів, швидко навчившись ловити їх у сильце. Тоді в нього була тільки лопата й казанок, а тепер, по кількох тижнях, він на своє золото міг би вже придбати невеличку ферму чи готель. Але його багатство поки що годі було завважити. Він носив такий одяг, який добрі люди хіба що чіпляють на опудало — лякати горобців.

Маррі саме стояв навколішки в своїй ямі і порпався руками в піску, щось виколупуючи. Нарешті схопив його і, стогнучи, випростався. То був самородок з добрий палець завтовшки і такий завдовжки, як черевик. Маррі трапив на нього лопатою. Досі він тільки виполіскував пісок і висівав дрібні зернини. Старому забракло повітря, і раптом стало тісно в ямі. Стискаючи самородок у правій руці, а лівою спершись на лопату, він на ліктях вибрався з ями, Сусід, один із тих, що проганяли Маррі, побачив, як він заточується й витирає рукою піт з чола, відклав сито й підійшов до нього.

А за кілька хвилин долину облетіла звістка: “Маррі знайшов жилу!” Люди збігалися до нього, а ті, що були далі, навіть приїжджали верхи. “Хто такий Маррі? Де його займанка?” — перепитували вони один одного й поспішалися далі. Займанка лежала майже посеред долини, десь метрів за п’ятсот від дороги, ближче до схилу гори.

Люди штовхалися коло ями, і Маррі злякався. Його золото перестало бути таємницею! “Копай далі, Маррі, копай же! Куди біжить жила? — напосідалися на нього шукачі. — Покажи-но самородок!”

Спонукуваний своєю знахідкою та їхньою намовою, Маррі стрибнув у яму і знов схопив лопату. Вгорі над ним посхилялися шукачі. Ті, хто стояв з самого краю, переказували далі, що робиться в ямі. Жила тяглася десь на три чверті метра, а тоді зникла. Маррі, важко дихаючи, копав далі; про людей, що стояли вгорі, він зовсім забув. Ті помалу розходилися, схвильовано гуторячи про знахідку.

Більшості шукачів, хоч вони того й не казали вголос, відлягло від серця, коли вони побачили, що золото в ямі Маррі скінчилося. Отже, то була не головна жила, дякувати богу! До них повернулася надія. В цій землі ще багато чого сховано! Чи, може, Маррі знову натрапить на скарб? І шукачі, немов кроти, знову почали копирсатися на своїх займанках.

Маррі, навіть не передихнувши, працював до самого вечора. Сорочка прилипла йому до тіла, піт стікав аж у черевики. Він не міг заспокоїтись. Може, золото залягає глибше? Або трохи праворуч? Але так само воно могло зостатися позаду або праворуч. Він копав, випереджаючи сонце, так поспішав, ніби в цій долині вже ніколи не настане день.

Уже зовсім смеркало, Маррі майже нічого не бачив, коли знову на щось натрапив лопатою. Він руками, мов собака, швидко вигріб знахідку, одначе то був простий камінець. Стогнучи з утоми й розчарування, шукач випростав спину.

Сьогоднішній здобуток, загорнений у ганчірку, якою він звичайно витирав піт, лежав на дні ями. Маррі взяв його і, спираючись на лопату, вибрався нагору. Сусідні займанки вже спорожніли. З вулиці долинали невиразні голоси. То люди поспішали до їдалень — починалося вечірнє життя.

Маррі кинув лопату на землю і втомлено поплентав до свого намету, поставленого на займанці. Він і досі ще важко дихав, руки його тремтіли після напруженої праці. Засвітивши світло, Маррі вломив шматок хліба й доїв м’ясо з бляшанки. А погляд його все звертався до золота. Витерши рукою рота, Маррі обережно відставив убік порожню бляшанку: може, знадобиться збирати пісок або зернини. Тоді розв’язав згорток із золотом.

Він брав один по одному самородки, зважував їх у руці, витирав об свої засмальцьовані штани й видряпував із щілинок бруд. То було щире золото. Кілька кілограмів! Маррі довго сидів на низенькій лежанці й дивився перед себе. Скіпка повільно догоряла, часом тихо потріскуючи. Більше нічого не порушувало тиші в наметі та навколо нього.

Перше ніж лягти спати, Маррі знову загорнув у ганчірку золото і обв’язав його ремінцем. Згорток він поклав у головах і накрив попоною. Револьвер, як завжди, висів у нього напохваті, на цвяшку біля лежанки. Черевики й штани він просто кинув додолу і, послинивши пальці, погасив світло.

Маррі ніяк не міг заснути. Думки його все кружляли навколо золота. Він став багатий, навіть дуже багатий. Але матиме ще більше, куди більше! На його займанці доволі золота, часом воно лежить так мілко, що до нього й кури догреблися б. Він ще не скоро видобуде все, та й жилу напевне знайде! А накопане золото треба віднести до Джонсона, тут його не можна довше тримати. Надто небезпечно. Або ні, не до Джонсона, краще до когось іншого, кажуть, дрібні крамарі платять трохи більше. І так вони тут обдурюють, у місті була б хіба така ціна! А потім, згодом, він ого як заживе… Купить будинок на горі у Фріско, з краєвидом на море. І одружиться. Жінок у цих околицях мало, але тепер наїде повно, можна буде вибрати!

Маррі вже почав дрімати, коли почув чиюсь ходу. Він зразу підвівся. Незнайомець ступав твердо, не скрадаючись. Підійшовши ближче, він гукнув:

— Агов, Маррі, ти в наметі?

Маррі впізнав голос. То був Ларрі, помічник шерифа.

— Так, — відповів він, скидаючи з ніг ковдру. — А що сталося?

— Нічого. Я прийшов глянути, що тут робиться.

Маррі зрадів. Він устав, розпустив мотузку, якою щовечора зашнуровував вхід до намету, і висунув голову й плечі надвір.

— Мій обов’язок пильнувати ладу, Маррі, — мовив, забачивши його, помічник шерифа. — По наметах тільки й балакають, що про твою знахідку та про жилу. Усе гадають, чи вона з’явиться знову. От я собі й подумав: ану, гляну, що там діється.

— Дякую, Ларрі, в мене все гаразд.

Помічник шерифа пішов собі далі, Маррі з постелі чув, як поволі віддалялася його незвичайна хода. Тоді знову запала тиша.

Маррі не знав, чи було дуже пізно, коли він розплющив очі й почав дослухатися. Він, певне, був заснув. Що його збудило? Наче хтось розмовляв? Так, якихось двоє людей. Маррі скочив з лежанки, натягнув штани і босоніж підкрався до виходу. Вони, мабуть, стояли далеченько від намету. Маррі обережно попустив мотузку на рівні голови й визирнув надвір. Небо було темне, по ньому повільно пливли хмари, ховаючи тоненький серпик місяця. Іноді він осявав їхні краї білястим сріблом.

Маррі нікого не помітив, а все ж чув, як десь розмовляли. Говорили ті двоє не пошепки, а півголосом і ніби про щось сперечалися. Маррі вистромив голову й позирнув ліворуч, де була яма, в якій він знайшов жилу. І побачив тих, що розмовляли.

То були двоє вершників. Маррі зміркував, що це має означати, й полегшено відітхнув. У непевному світлі місяця він побачив, що обличчя у вершників — дужих, кремезних чоловіків — пов’язані чорними хустками. Отже, це люди з комітету добровільної охорони.

Маррі був глибоко зворушений: як вони сумлінно роблять свою справу! Відколи в долині з’явився шериф, тут багато що змінилося. Всі знають це. Знають також, що, якби тільки бандити зважились напасти на чесних шукачів, люди з комітету добровільної охорони дали б їм гарту.

Один вершник повільно під’їхав до ями й низько схилився з сідла. Цікавий, мабуть, на власні очі побачити те місце, де лежали самородки. Що ж, вони також шукачі. Маррі висунувся ще більше з намету.

Вершники знову заговорили. Маррі саме хотів гукнути їх, коли вони завернули коней і під’їхали ближче — повільно, з гідністю. Метрів за десять перед наметом вони спинилися, їхні гніді коні затупцяли на місці.

— Добрий вечір, Маррі, — глухо озвався з-за хустки один вершник. — Ми оглядали місце, де ти знайшов своє щастя. Там напевне є ще золото. Правда, що жила була три метри завдовжки?

Маррі тихо засміявся.

— Досить і одного метра. Проте вона вже зникла.

— Тепер бачиш, що то знову були порожні балачки. Чого тільки люди не вигадають, — озвався другий вершник.

Перший вдоволено засміявся в хустку й трохи подав неспокійного коня назад. Тоді сказав:

— Ми оце полаялися за тебе. Він каже, що ти працюєш на займанці ще з двома шукачами і добуток ви ділите натроє, а я знаю, що ти сам. Та він торочить своє, бо в ямі лежать три лопати.

— Що? — вражено вигукнув Маррі. — Три лопати? Ви з глузду з’їхали! Невже вони вночі добралися до моєї займанки? — Він стурбовано шарпонув за мотузку, розв’язав її і вийшов надвір. Один кінь неспокійно загарцював. — Там має бути… я залишив тільки свою…

Далі Маррі не доказав. Змією майнуло в повітрі ласо і обхопило його за шию. Ноги йому відірвалися від землі, голос у горлі завмер. Вершник, що кинув ласо, став у стременах і однією рукою підтяг до сідла тіло, що нестямно корчилося й випручувалось, а другою втихомирював схарапудженого коня. Видно, силу він мав ведмежу. То була страшна, майже німа боротьба. І для Маррі цілком безнадійна.

Другий кінь, злякавшися, став дибки, потім рвонувся з місця. Вершник осадив його і насилу стримав. Місяць зник у хмарі. Мов нечисті в пеклі, товклися двоє в темряві зі своєю жертвою та нажаханими кіньми. Врешті кінь другого вершника вгамувався. Той зіскочив з сідла і, ведучи коня за собою, підійшов до товариша, що тримав нерухоме вже тіло Маррі. В його руці блиснуло вістря широкого ножа.

— Не треба, — просичав той, що сидів верхи. — Іди мерщій до намету!

Він озирнувся. Скрізь було тихо. Тоді глянув на небо. Місяць от-от мав з’явитися. Його спільник зник у наметі, а за хвилю повернувся із золотом Маррі й скочив у сідло.

— Гайда! — наказав другий вершник.

— А що робити з ним?

— Місяць показується!

Вбивці кинули тіло Маррі на землю й помчали в ніч. Маррі зостався лежати біля свого намету, наче великий клунок.

Техасець Гай Джілберт простоволосий стояв у Боєровому салоні, прихилившись до стіни і схрестивши руки на грудях. Чимало гостей були в капелюхах і в шапках, а дехто зсунув капелюха на потилицю. Справжнього західника можна було пізнати по капелюсі, що на ремінці звисав на плечі.

Більшість відвідувачів штовхалися коло столу з рулеткою: шукачі, торговці, а між ними кілька професійних картярів у довгих чорних сурдутах. Частина гостей сиділа попід трьома стінами, деякі грали в інші азартні ігри. Під четвертою був прилавок, коло якого двоє негрів обслуговували гостей. Як гість не відходив від прилавка, вони, не питаючись, наливали йому наново чарку.

Боєр з двома чоловіками сидів коло невеличкого столика й теж грав у карти. Але ніщо в приміщенні не могло сховатися від його метких очей. У салоні було спокійно, часом майже тихо, чувся тільки одноманітний голос банківника. До Боєра скоро почали вчащати справжні, завзяті гравці. Він надавав цьому особливої ваги. Хоч, звичайно, бували там і просто цікаві та шинкові завсідники. Але коли хтось починав бешкетувати, — хай навіть таких збиралося троє або й четверо, — Гай Джілберт брав їх за барки й викидав на вулицю, аж гуло. Порядні, грошовиті гості вміли цінувати це, так само як і шляхетне обладнання в Боєровому салоні та добрі, дорогі напої. На салоні не було ніякої вивіски, але його всі звали “Оксамитовою лапкою”. Чи малися на гадці Гаєві кулаки, чи взагалі тамтешні звичаї, годі сказати. Про це не було єдиної думки.

Гай Джілберт знуджено дивився на залу. Він звик жити на свіжому повітрі, тільки зрідка навідуючись до шинку. Не миналося часом і без добрячої бійки. А тут? Потроху йому все це остогидло. Він мав багато вільного часу, а це йому не вельми подобалося. Знічев’я він почав придивлятися до людей, чого раніше ніколи не робив. І враз усі вони спротивилися йому, за винятком дуже небагатьох. Інколи він сам собі дивувався, що так довго цього не добачав.

Зала була повна тютюнового диму, та ще й смерділо чадом від олійних ламп, що висіли під дощаною стелею. У Гая трохи боліла голова: він уже випив свої два десятки чарок горілки, якою його весь час пригощали гості. Стільки Гай міг витримати, а коли досягав цієї межі, то звичайно відмовлявся. І хоч гостей прикро вражала така відмова, проте його волю шанували, досить було одного техасцевого слова.

Гай Джілберт опустив руки, легенько відштовхнувся від стіни й поплентався до дверей. Надворі він глибоко вдихнув нічне повітря і обома руками пригладив густого русявого чуба. Тоді засунув руки в кишені. В Доротеї, як завжди, стояв гамір, але скоро вже мали зачиняти. Він повільно зайшов за ріг барака, сперся на стіну й заплющив очі. А коли за хвилину розплющив їх, вони вже звикли до темряви, і Гай побачив, як навпроти сірим маревом мінилося високе узбіччя долини, побачив у світлі місяця, що саме визирнув з-за хмари, розкидані намети шукачів, наче присадкуваті камені, а над ними нічне, вкрите хмарами небо, немов ще один дикий краєвид.

Раптом Гай почув глухий тупіт копит і зразу ж побачив двох вершників, що навскоси мчали долиною. Як вони женуть коней у такій темряві! Вершники поприпадали коням до грив і поминули Гая десь на відстані добрих ста метрів. Гай помітив у одного на обличчі чорну хустку. Він провів їх поглядом. Вершники їхали вздовж вулиці, але трималися осторонь неї. Гай ще встиг побачити, як один завернув коня й перетнув вулицю, а другий поїхав далі. Потім їх поглинула темрява, і глухий тупіт затих. За спиною в Гая знову загриміла Доротеїна музична скринька.

Гай хвилину міркував. Добровольці… замасковані… але чого їм так гнати коней? Гай був західник і відразу здогадався, що вершники, мабуть, перед тим десь близько стояли, бо надто несподівано зацокотіли копита, а за кілька секунд коні вже промчали повз нього. І Гай згадав про Маррі та його знахідку. Його займанка, здається, теж десь недалеко.

Гай Джілберт машинально поправив кобуру, все ще заглиблений у свої думки, і повільно рушив у тому напрямку, звідки виїхали верхівці. Хода його була легка, пружна, майже нечутна. Вулиця лишилася позаду. Місяць зайшов за хмару, але зразу ж визирнув надовше.

Гай оглянув п’ять чи шість наметів і вже хотів кинути пошуки, узиваючи себе подумки дурнем. Що йому тут треба? Він навіть добре не знав, де займанка Маррі. Коли це біля наступного намету він помітив щось темне, ніби якийсь горбик, і прудко, тихенько рушив до нього.

Маррі лежав скоцюрблений, так, як його кинули вбивці. Він був ще теплий. Гай Джілберт пошукав рану й намацав ласо на шиї. Він розпустив його й перевернув задушеного горілиць. Тоді притулився вухом йому до грудей. Не почувши ознак життя, він схопивсь і кинувся навтіч. Та не пробіг і десяти метрів, як нагло став, повернувся назад, узяв Маррі на плечі й сягнистою ходою подався до центра долини. Тяжкий револьвер, що висів на ретязі, боляче бив його в праве коліно. Та Гай не зважав на те. Йому вже не ставало сили, але на твердій дорозі він знову пішов швидше.

Штовхнувши ногою двері Доротеїного салону, він ступив досередини — засапаний, спітнілий, обличчя перекривлене, зуби зціплені, чуб прилип до лоба. Ті, що сиділи ближче до порога, посхоплювалися з місць і оточили його.

— Де Док? — насилу вимовив Гай.

Люди навколо загомоніли, посипалися запитання. А в салоні й досі стояв галас і грала музика. Його помітили не більше десятка чоловік. Тоді Гай опустив тіло додолу, люто вихопив револьвера і, ще стоячи навколішки, вистрілив у стелю, аж здригнулася ціла будівля. Танцюристи розбіглися хто куди, троє дівчат, вирвавшись від своїх партнерів, заверещали й утекли під стіну. Музика урвалася, стало тихо. Гості злякано принишкли.

— Давайте сюди лікаря! — гримнув на всю залу Гай.

З-за прилавка тінню з’явився невеличкий, мов карлик, Док. Хвильку він дивився у вічі розлюченому техасцеві, тоді перевів погляд на тіло долі й приязно запитав:

— Хто це, Гаю?

— Маррі! — в один голос відповіли кілька чоловік із тих, що з’юрмилися навколо.

Прізвище те луною покотилося по залі.

Лікар помітив червоний шрам на шиї в Маррі.

— Несіть його сюди, — сказав він і швидко рушив попереду.

Гай узяв Маррі під пахви, двоє чоловіків кинулись йому на допомогу. Решта гостей, ніби череда, посунули за ними. Але Док усіх, крім Гая, вигнав з кімнатки, куди принесли Маррі. Люди слухняно вийшли. Проте з-за дверей весь час тільки й чутно було:

— Маррі забито! Маррі кінець. За золоту жилу він наклав життям!

Док швидко й обережно оглянув бездушне тіло, тоді скинув сурдута.

— Шийного хребця не зламано, — сказав він лагідно. — Отже, спробуємо вернути Маррі в цей веселий світ. А от його золото навряд чи пощастить вернути, га?

Джілберт стенув плечима. Док заходився рятувати задушеного.

— Дивись добре, що я роблю, Гаю, — мовив він. — Коли я вже не здужаю, доведеться тобі відкачувати його. Може, якось відволаємо неборака, чи то пак зубожілого багатія.

Люди затарабанили рукоятками револьверів у Бренкерові двері. Той швидко почав одягатися. А надворі гукали:

— Виходь, шерифе, Маррі вбито!

Джонсон за стіною схопився з постелі, потім знову заліз під ковдру. Тієї миті він заприсягнувся кинути свою філію. І під ковдрою двічі вголос проказав присягу.

Через півгодини після того, як шериф зайшов до кімнати, де м’яли й трусили Маррі, в того на щоках з’явився легенький рум’янець. Док був задоволений і звелів принести собі пляшечку віскі. Шериф уже пішов: він з помічниками, оточений натовпом шукачів, нишпорив навколо намету Маррі. Та що він міг побачити? Хіба кінські сліди на піску перед наметом та витовчену землю. Тож нічого іншого не лишалося, як тільки чекати до ранку.

Ларрі довелось зостатися в наметі Маррі. Бренкер вернувся до салону Доротеї, і натовп подався за ним. Саме коли він зайшов до кімнати й поздоровкався з Голом Слейте-ром, якому про все розповіли добровольці з комітету, що тієї ночі вартували, Маррі розплющив очі.

Люди в салоні й надворі закричали:

— Слава Докові!

Хтось навіть пожартував:

— Тепер не страшно, як дістанеш кілька грамів олова, наш Док усе вилікує! Дай йому боже здоров’я та й нам!

Людям сподобався цей жарт. їх ніби хто враз підмінив, і вони радісно закричали й заплескали в долоні.

Маррі, ще дуже кволий, довго дивився на маленького Дока, що стояв коло нього й міряв йому пульс. Ті, що були в кімнаті, бачили, як йому важко зібрати свої думки. Він довго дивився на Гола Слейтера, тоді перевів погляд на Бренкера. Гая Джілберта він не бачив, бо той стояв у головах.

— Упізнаєш шерифа, Маррі? — запитав Док. Маррі наморщив лоба й ледь кивнув головою.

— Що воно так шумить? — тихо запитав він і спробував озирнутися. Та голова його не послухалась.

— То ти чуєш, як шумить твоя кров, Маррі, — відповів Док. — Але недалеко було й до того, щоб вона зовсім застигла. Тепер ми дамо тобі віскі й розрідимо її, щоб вона швидше текла в жилах.

Вони з Гаєм підвели його і влили в рот розведеної горілки.

— Скільки вас тут? — здивувався Маррі, побачивши Гая.

— Це той чоловік, якому ти завдячуєш своє друге життя, — сказав Док. — Цього разу я тільки зробив те, що, врешті, може зробити кожен партач.

— Та це ж Гай Джілберт, той, що в Боєра. Друге життя, кажеш?.. Думаю, що воно буде трохи інакше, ніж перте. Воно аж нині, прокляте, себе показало. Тепер я знаю все, — Маррі підпер голову рукою. — Хтось із вас туди нагодився й звільнив мене, бо я був у зашморзі. — Він помацав свою жилаву шию, вщипнув за шкіру. — Ну от, я знову дихаю. — Він хотів устати, але не зміг, бо надто був ще кволий, і понуро глянув на свої великі босі ноги.

— Ви вже здужаєте розповісти, як усе сталося? — запитав Бренкер. — Не можна гаяти ні хвилини.

Маррі довго дивився на Гола Слейтера. Той підохотив його:

— Кажи, Маррі, ми вже дещо знаємо від Гая Джілберта.

— Що ж, я довіряю тобі, як і всі в таборі, — мовив старий, — але ти не можеш заглянути в душу кожному, хто приходить до тебе. До тебе й до твоїх добровольців. Бо ж вони теж копають золото, і їм у груди в’їдається жадоба й робить їх звірами. І я був би не кращий… Та щоб дійти аж до вбивства?.. І які ж вони були підступні! Прокляте золото!

— То не мої добровольці, Маррі, — мовив Гол Слейтер тихо, але твердо. — Я не можу тобі цього довести, одначе певен, що так воно є. Зрештою, тепер не це головне. Розкажи все по черзі.

— Он як… — спроквола сказав Маррі. — Виходить, кожен може пов’язати чорну хустку і вдавати з себе добровольця. Налийте мені ще чарку.

І він почав розказувати. Та його розповідь не дуже допомогла шерифові. Голосу напасників Маррі не впізнав би, а самих їх і поготів. Дужих чоловіків у долині було чимало, а коней такої масті — сотні. Зашморг зроблено з прикороченого ласо волової шкіри. Шериф Бренкер не захотів далі й розпитувати.

— Нині ви спатимете у моїй канцелярії, — сказав він. — Грабіжники вже знають, що ви живі. Вони напевне десь у долині, бо Гай Джілберт бачив, як вони їхали вниз. Якби вони намірялися втекти з золотом, то подалися б угору. Може, вони гадають, що ви впізнали їх або ще впізнаєте при нагоді. Я хочу бути спокійний, Маррі, тому беру вас під свою охорону.

Маррі погодився, тільки попросив:

— Але я хотів би спершу піти до свого намету.

— Авжеж. Заберете й свої ковдри та одяг. Зрештою, там тепер Ларрі. Ходімо разом.

Люди надворі ще не всі розійшлися.

— Це правда, шерифе, що добровольці хотіли задушити Маррі? — спитали вони. — І золото, мабуть, теж прихопили? Гарно, нічого не скажеш.

— Ні, — коротко відповів Бренкер, — то були не добровольці. Я розмовляв уже з обома, що були тоді на варті. Є навіть три свідки, ті бачили їх на той час у горішньому кутку долини. Крім того, Гол Слейтер, що був досі ватажком добровольців, ручається за них.

— Досі? — перепитав хтось. — Ага…

Бренкер нічого не пояснив. Мовчав також Гол Слейтер, що стояв поруч із ним. Вони поволі рушили до намету потерпілого. Маррі, не озиваючись, насилу дибав ззаду. Кілька цікавих і собі подалися за ними, та Бренкер сердито крикнув їм:

— Обійдемося без вас!

Ті, щось невдоволено бурмочучи, завернули назад. Учора Ще всі вони вихваляли добровольців, нині ж увечері більшість підозрівали й лаяли їх.

У наметі Маррі найперше відсунув своє ліжко і, заспокоєний, полегшено відітхнув. Він узяв лопату й викопав добуте досі золото. Його було три повні бляшанки з-під консервів і два шкіряні капшуки. Маррі ні словом не поскаржився, що в нього вкрадено самородки. Виходячи, він ще раз роззирнувся по намету. Місце сутички він теж оглянув, присвічуючи ліхтарем, і задумливо провів мозолястими пальцями по шкіряному ласо, яким його хотіли задушити. Тоді повільно похитав головою.

Гай Джілберт стояв збоку й дивився на Маррі. Шукач підійшов до нього й довго мовчки тис йому руку,

— Що тут такого, я ж нічим не ризикував, — трохи ніяково мовив довготелесий техасець.

Маррі склав золото в казанок. Гай узяв під пахву згорнені укривала, і вони пішли з займанки.

— Влаштовуйтесь тут, — сказав Бренкер у канцелярії. — Я ще поїду до Слейтера, але скоро вернусь. Я сплю в сусідній кімнаті, а з другого боку мешкає Джонсон. Завтра побачимо, що далі робити.

Надворі Гай Джілберт попрощався. Бренкер хотів був запросити його їхати з ними, але стримався. Гай подав руку Слейтерові й запитав:

— Як ви там поживаєте в таборі? Що поробляють ваші жінки, сестри Фінні?

— Те, що й завжди. В них усе гаразд, Джілберте.

— Передайте їм моє вітання.

— Добре, передам.

Гай подався до Боєрового салону, а Бренкер зі Слейтером сіли на коней. Поволі світало.

У Доротеї ще й досі були гості: люди мали про що оповідати й снувати здогади. Від балачки їм пересихало в горлі, тож барменові ніколи було й угору глянути. Доротея сиділа на своєму високому стільці за прилавком і розмовляла з Доком.

“Оксамитову лапку” вже зачинили. Боєр стояв коло столика з рулеткою, тримаючи під пахвою залізну скриньку з виміняним золотом та грішми і востаннє роззираючись навколо. Служник-негр із барменом прибирали в салоні. Коли зайшов Гай Джілберт, Боєр швидко зиркнув на нього краєчком ока.

— Довго вас не було, Гаю… — запитливим тоном зауважив він.

— Ви ж знаєте, чому.

— Звичайно. Тут тільки про це й мови. Який жах… Я з самого початку був проти цієї гри в добровольців. Тепер комітет луснув, але грабіжників уже не впіймаєш.

— Ви також гадаєте, що їх треба шукати серед Слейтерових людей? — наче між іншим запитав Гай.

Боєр скривив губи й знизав плечима.

— Без хмари дощу не буває. Але що нам до того? — Він махнув рукою і потяг Гая до дверей. Коли вони опинилися в сінях, де нікого більше не було, він додав: — Зайдімо до моєї кімнати.

Гай Джілберт був стомлений і не мав настрою довго розмовляти. Він неохоче рушив за Боєром. Той поставив скриньку на широку, недавно привезену канапу. На обох вікнах уже висіли фіранки, а в кутку стояла навіть гумова ванна. Коли Гай зачинив за собою двері, Боєр нараз цілком одмінився.

— Чого ви взагалі берете до серця такі речі, Гаю? — сердито запитав він і, засунувши руки в кишені, почав ходити з кутка в куток.

Техасець відчув, як йому засвербіли пучки. Його розлютив Боєрів тон. Він спокійно, спроквола запитав:

— Хіба можна лишатися до такого байдужим?

Боєр був надто заполонений своїми думками, щоб звернути увагу на тон техасця. Він на мить спинився.

— Я вражений вашими словами, Гаю. До всього, що не дає нам зиску, ви маєте бути байдужий, цілком байдужий.

Боєр знову заходив по кімнаті, ще дужче сердячись. Він думав, як утовкмачити цьому довготелесому йолопові те, що той нарешті повинен засвоїти.

А Гай Джілберт дивився на Боєра і теж думав: “Походжає, як півень на смітнику”.

— Я зовсім не знав, що ви такі м’якосерді, Джілберте, — знову почав Боєр. — З вашим братом мені легше порозумітися, а скоро настане час, коли нам трьом треба буде серйозно побалакати про деякі речі. Ви якийсь дивак, Гаю, і ваша дорога повільно віддаляється від нашої… гм, від нашої справи. Не влаштовує мене й те, що ви нині так просто відлучилися на кілька годин. А ще…

Гай раптом став перед Боєром і двома пальцями взяв за вилоги блакитного піджака. Той злякано глянув техасцеві у вічі і відразу збагнув, що припустився хибної тактики.

— Слухайте-но, дженджику, — протягло, однаковим голосом сказав Гай. — Ми останніми роками залагодили разом не одну вигідну справу, і вони були не завжди чистенькі — ні для нас, тобто для мене та мого брата, ні для вас. Але з мене цього торгу досить, зрозуміло? А щоб було ще зрозуміліше, то я скажу вам, що Гай Джілберт ніколи ще не мав шефа і тепер не має. Він приходить і йде собі, коли йому заманеться. Тепер, наприклад, він іде спати. На добраніч… Боєре.

Гай Джілберт відпустив вилоги, обернувся й вийшов. Боєр мовчки стояв, блідий як смерть. Аж коли двері зачинилися, обличчя його почало набирати живої барви. В очах спалахнули іскри гніву. Він підійшов до канапи й сів.

Гай Джілберт зайшов до своєї комірчини в другому кінці сіней і вже хотів відстебнути ладівницю, але спинився, ступив, прислухаючись, назад у сіни й тихо відчинив сусідні двері. Там мешкав його брат з Кудланем. Кімнатка була порожня. Не чутно було, щоб хто в ній спав, однак Гай засвітив світло й ще раз оглянув її. Ковдри на обох лежанках були зіжмакані, одяг валявся на підвіконні й на підлозі, на столі лежали півхлібини й ніж і стояли дві чашки та кавник. Мостини були всіяні недокурками, а повітря таке важке й застояне, що в кімнатці навіть не пахло свіжим деревом.

Гай Джілберт вернувся до своєї комірчини й сів на ліжко. Він глянув на сідло, що висіло на кілочку, забитому в стіну, на ласо біля нього, на рушницю в кутку та на купку іншого дріб’язку, потрібного в дорозі тому, хто мандрує верхи в цьому краю. Ото все його майно. Правда, є ще трохи грошей.

Він тихо й гірко засміявся. Останнім часом його посідали безглузді думки… еге ж, власне, відтоді, як він побачив сестер Фінні. Він був уже гірший, аніж просто волоцюга, і вони, звичайно, теж про це знали. Та чого йому весь час думати про них?

Гая Джілберта пойняв глибокий сум. Найрадніше він зняв би сідло, зібрав свої манатки й цієї ж таки ночі поїхав би звідси. Та він не міг залишити брата самого, той би зовсім пустився берега, тут усе штовхає на таке. Треба, мабуть, дужче глядіти його. Але із Бертом стало так важко порозумітися.

Коли шериф із Слейтером і техасцем вийшли, Маррі розстелив на підлозі свою постіль. Казанок із золотом він поставив у кутку, а коло нього склав свої вбогі пожитки. Сам він сів на ослінчик, натоптав люльку і хотів закурити, але скоро забув про неї. Він почував себе наче після тяжких тортур, був геть виснажений, але, на диво, йому не хотілося лягти й заснути. Тепер, серед тиші, думки знову завирували в його стомленій голові. Руки йому так тремтіли, що довелося відкласти люльку й сірники. Отже, він був уже мертвий… І якби не нагодився техасець та якби не Док…

Раптом серце Маррі залляла глибока вдячність до Гая Джілберта. А як він повівся з техасцем? Адже то сірома, без займанки, попихач у Боєра. А він життя своє йому завдячує. Ні, так не можна…

Маррі ніколи довго не розмірковував. Він підвівся, підійшов до казанка в кутку, взяв із нього повну золота бляшанку й подався надвір. Ключа він поклав до кишені, світла не погасив. Якусь мить він постояв перед дверима барака. Надворі вже світало.

Раптом із сірого присмерку вигулькнула постать. Маррі вихопив револьвера. Виявилось, що то молодий ірландець, шерифів другий помічник.

— Що сталося, Маррі? — запитав ірландець. — Я гадав, що ви спите в канцелярії.

— Ти тут вартуєш?

— Так велів шериф.

— Я тільки зайду до Джілберта, ось тут поряд. Зараз вернуся.

Рудий ірландець щось буркнув, але Маррі вже не слухав його. В “Оксамитовій лапці” саме хотіли замикати двері.

— Де живе Гай Джілберт? У котрій кімнаті? — запитав Маррі бармена.

Той показав йому останні двері. Маррі постукав і, почувши Джілбертів голос, зайшов усередину.

Бармен стояв коло дверей, не знаючи, чи йому замикати, чи підождати. Тієї миті Боєр висунув голову з своєї кімнати в другому кінці сіней і запитав:

— Хто там прийшов?

— Я його не знаю, шефе.

— До Гая Джілберта?

— Так.

— Гасіть світло, замикайте двері і йдіть собі.

Бармен зробив, як йому наказано, і пішов спати. Боєр хвилинку поміркував, наморщивши лоба, тоді притяг до дверей стільця, взяв свої папери й заходився на колінах щось рахувати.

Гай Джілберт запитливо й трохи здивовано глянув на Маррі. Він уже скинув чоботи й сидів на лежанці. Маррі стояв перед ним, немов великий, збентежений хлопчак. Нарешті він озвався:

— Ти так гарно зі мною повівся, Гаю, а я в тому шарварку навіть не здобувся на слово подяки. Ну, і оце… прийшов надолужити те, що не зробив. Якби не ти, мене б уже й на світі не було. Я хочу, щоб ти взяв оце від мене.

Маррі витяг з-під сорочки бляшанку з золотим піском, що її досі стискав під пахвою, і подав техасцеві.

Гай не рушив з місця, тільки похитав головою. Погляд йому потеплішав.

— Це не по-чоловічому, Маррі.

— Але ж це зовсім не платня, Гаю!

— Тебе й так уже доволі пограбовано.

Маррі був у розпачі, він не розумів техасця.

— Я ж теж хочу зробити тобі якесь добро, Гаю…

— Сідай, та викуримо по люльці.

Маррі не мав із собою люльки, і Гай скрутив йому цигарку. Техасцеві дедалі більше подобався Маррі. Він розпитав його, звідки той приїхав і як досі жив.

— Тепер я вже не спатиму більше в наметі, — закінчив Маррі. — Треба пошукати десь житла. І не триматиму ні грама золота при собі.

— Спи в мене, як хочеш, — мовив Гай Джілберт. Тієї миті він подумав, що, властиво, не має жодного приятеля.

Маррі зрадів.

— От добре! То я завтра й переберуся. — Раптом йому сяйнула одна думка, і він мовив: — Послухай, Гаю. Я не знаю, як ти тут живеш, добре тобі чи зле і які маєш наміри надалі. Але хочу тобі запропонувати ось що: працюймо разом на моїй займанці, спільно. Там стане золота на двох, а разом нам буде безпечніше. Тобто мені безпечніше. А ділитися…

Гай Джілберт засміявся.

— Годі про це. Краще йди виспися.

Він не дав більше нічого сказати Маррі.

— Забери своє золото, — показав він на бляшанку, що стояла на підлозі між ними.

— Куди? — спитав Маррі. — Я ж завтра однаково перебираюся до тебе.

— Сьогодні, — поправив Гай. — Надворі вже світає.

Він провів Маррі до дверей і замкнув їх.

— До побачення, Маррі, поспи яку годину.

Боєр сидів під дверима в своїй кімнаті, припавши вухом до замкової шпарки.

Ірландець надворі чекав Маррі й одвів його до канцелярії.

Гай Джілберт лежав і ніяк не міг заснути. За півгодини він почув, що його сусіди повернулися. Вони, перемовляючись, кинули на підлогу сідла. Невже Берт знову п’яний? Він став нерозлийвода з Біллі, а напад на Маррі, мабуть, чи не того розбишаки робота. Атож, мабуть, його. Отак Біллі, либонь, і працює.

Рипнули сусідні двері, тоді хтось зайшов до його кімнати. Очевидно, Берт. Стоїть у сутінку й прислухається.

— Ти не спиш, Гаю? — запитав він нарешті.

— А що таке?

— Та нічого. Цієї ночі в таборі таке діється… Це ти знайшов Маррі? Як ти там опинився? Розкажи. Є там якісь сліди?

— Все зроблено дуже спритно.

— Гм, гм. А з шефом ти говорив? Що він каже?

— Я не маю шефа, Берте. Натомість ти маєш аж двох.

Берт хвильку помовчав. Тоді обережно запитав:

— Що ти хочеш цим сказати, Гаю?

— Дай мені поспати. Потім поговоримо про все докладно. На добраніч.

— Гаразд, Гаю. Я вже давно чекав на таку розмову. На добраніч.

Двері зачинилися, і в бараці запанувала тиша. Гай Джілберт ще довго розмірковував про все, але врешті таки заснув. Одначе його твердження про двох шефів було хибне.

Тим часом Бренкер розмовляв з добровольцями. З їхньої наради нічого не вийшло. Всі розуміли, що комітет не може тепер нести охорони. Бренкер мав негайно повідомити про це табір. Напад на Маррі був спритним маневром. Хто міг докласти до нього рук? Ніхто з так званих давніх знайомих.

Люди порозходилися по своїх наметах. Більшість їх раді були, що комітет розпущено. Нехай кожен сам боронить свою шкуру. Підставляти лоба задля інших, недосипати стільки ночей — і ось тобі маєш віддяку!

— Тепер я приглянуся пильніше до декого, — пообіцяв Гол Слейтер шерифові, коли вони попрощалися.

Над долиною вставав новий день, та для Бренкера він був темний-темнісінький.

РОЗДІЛ 10

Минуло три дні. Гай Джілберт знову стовбичив у Боєровому салоні, але настрій у нього не поліпшився. Щойно стемніло, біля столиків сиділи перші відвідувачі, рулетку теж пустили вже кружляти.

Від того вечора Гай Джілберт не розмовляв ще з Боєром, тільки байдуже вітався вранці. Тепер він поздоровкався з деякими гістьми і знуджено сперся на прилавок. Боєра в салоні ще не було. Та незабаром він з’явився в дверях, ввічливо вклонився на всі боки, Джілбертові також, а за яку хвилину вже сидів з трьома знайомими біля столика.

Надійшли нові відвідувачі, серед них Берт Джілберт і Кудлань. За цей час Кудлань ще дужче заріс, ступав він важко, перевальцем, був страшний і лютий, як горила. Рукави в нього були закасані, м’язисті, волохаті руки скидалися на корчі. Коло правого стегна теліпався револьвер, з лівої халяви стирчала колодочка різницького ножа. Кудлань тупо оглянув залу, а побачивши коло прилавка Гая, штовхнув Берта під ребра і щось йому шепнув.

Берт скоса зиркнув на брата. Гай краєм ока стежив за ними й помітив, як Берт сердито цитьнув на Кудланя. Той ображено набурмосився і завернув до столу з рулеткою. Гості, що обсіли вже стіл, зразу ж відсунулися, даючи йому місце. Хоч вони теж були добрі шибайголови, а проте воліли вступитися йому з дороги.

Гай знічев’я обвів поглядом залу, скинув оком і на Боєра. Той саме обернувся, і Гаєві здалося, що на обличчі в нього майнуло невдоволення. Берт з Кудланем рідко сюди заходили. Гай здогадався, що брат стоїть позад нього, — певне, це й розгнівило Боєра.

— Здоров, Гаю, — почув вінБертів голос, — ходімо вип’ємо по чарці за цей благословенний дім, а тоді ще по одній за цю багату долину.

Уже з Бертового тону Гай зрозумів, що той знову п’яний. Він обернувся до нього:

— Не хочу тобі відмовляти, але мені твій тост не подобається.

Берт забулькав сміхом:

— Щось ти, братику, останнім часом став дуже неприступний, а інколи навіть ущипливий. — Він гойдався на носках і намагався прибрати глибокодумної міни.

Гай мовчав. Бармен, хоч його ніхто не просив, поналивав чарки.

— Ти мені не подобаєшся, Гаю, — ще раз спробував Берт нав’язати розмову. Він силкувався бути поважним. Його кістляве обличчя взялося зморшками. — Ми ж мали з тобою побалакати…

— Тут? — перебив Гай і холодно глянув йому в очі.

— Ну, добре, добре, — замурмотів Берт, — не вдавай із себе святого, а тим паче переді мною. Ти ж сам хотів побалакати.

— Так, Берте, і чекав, поки ти захочеш.

— То коли я мав до тебе прийти? В тебе ж тепер той, як його… пожилець. Теж дивно, Гаю. Йому б уже гнити в землі…

Берт п’яно засміявся. Він насилу зводив докупи свої думки, але ще більш-менш тримався — йому треба було випити не одну пляшку горілки, щоб зовсім звалитися з ніг.

Гай пропустив повз вуха останні слова брата.

— Маррі вдень працює на своїй займанці, ніхто б тобі не став на заваді.

— Слухай, — сказав Берт, — не вдавай із себе великого пана. По-перше, дорога до мене така завдовжки, як і до тебе, а по-друге, ти сам знаєш, що вдень мені треба виспатися.

Проте Гай був терплячий до брата.

— Саме це мене й турбує, Берте, — те, що ти робиш уночі. Боюся, що ти в цьому таборі зовсім пустишся берега, зіп’єшся й пропадеш ні за що. Досі ми завжди трималися один одного, навіть із ним, — Гай кивнув плечем у той бік, де стояв Кудлань, — і якось давали собі раду. Ти мене розумієш, Берте? Тепер ти злигався з такими людьми, що й сам інший став. Або глянь он на Кудланя, що з нього зробилося. Він був просто хлопець із залізними м’язами, дужий, як віл, і дурний як пень, та все-таки слухався доброго слова. А тепер? Він став, як та машина, що її тільки накрути і… сам розумієш, не можу я тут тобі розтлумачувати. А ти? Бачу, що ти вічно сидиш у Біллі, і бог його знає… ні, дідько його знає, що ви там замишляєте. Тому я й хотів поговорити з тобою, Берте. Але не тут.

Берт Джілберт слухав брата, роззявивши рота і витріщивши з дива очі.

— Коли вже ти завів про це, то кажи далі, — мовив він.

Гай похитав головою і нишком озирнувся. Людей у залі побільшало, і Боєр, наче випадково, опинився коло них. Берт також озирнувся і спересердя гримнув на бармена, що стояв за прилавком:

— Ану, дзуськи звідси разом із своєю отрутою! Уже наставив свої брудні вуха, га?

Бармен злякано відскочив.

Берт знову повернувся до брата.

— Ну, шквар! Почую, що ти ще скажеш! Так швидко ти мені голову не задуриш!

Гай знову похитав головою, цього разу гостро й рішуче. Берт знав братову вдачу, і його раптом охопила лють. Він плюнув на підлогу, підступив до брата, але ще не втратив влади над собою.

— Слухай, — просичав він, — я хочу поговорити з тобою зараз, отут! Шеф наш теж цього жадає від мене! Ти його не розумієш, бо зовсім з глузду зсунувся.

Гай холодно дивився на брата.

— Можеш не казати мені, Берте, що ти прийшов з його намови, — я зразу догадався. Але ти задля хоробрості спершу вшився, а тоді з п’яного розуму вибрав не те місце. А ще, Берте, щоб ти знав: зі мною так не розмовляють!

Обличчя Гаєве ледь потемнішало. Навколо стояв глухий гомін, гості грали в карти, пили, але дехто вже позирав скоса на братів. Боєр намагався бути спокійним, ввічливим і приязним, як завжди, проте не міг устояти на місці і все переступав з ноги на ногу.

Берт облизав губи й засопів. Він не любив піддаватися, а особливо бувши напідпитку.

— Слухай, — видушив він із себе, — поговорімо спокійно. Тебе вже не раз тягло на якусь мораль, але я дивився на те крізь пальці, бо потім твій сказ минався. Одначе тепер тобі щось стрельнуло в голову, а от що — ніяк не второпаю. Така мудрація, що мені, простакові, годі її втямити. Сто чортів його мамі! Чи ти, може, лобуряко впертий, хочеш стати такою собі цяцею і тинятися з Пастором від намету до намету? Саме тут? Забув, чого ми приїхали до цієї долини? Забув, навішений?..

Гай Джілберт весь аж побілів. У залі раптом запала дивна тиша. Лише кістяні кульки стукотіли на рулетці та важко сопів Берт.

Потім і кульок не стало чути.

— Сім, чорне, — глухо мовив банківник.

Гай Джілберт, не дослухавши брата, повернувся й, човгаючи ногами, пішов геть. Він згорбився, щоки йому нервово сіпалися. Всі тепер дивилися на нього затамувавши віддих.

Берт метнувся слідом і вже хотів схопити брата за плече, коли його спинив Боєр. Прудко й нечутно, як тінь, той підскочив до нього й так міцно стиснув за руку, що Берт вражено озирнувся. Він не сподівався, що цей напарфумлений денді такий дужий.

Боєр солодко усміхнувся, проте очі його метали іскри.

— Ходімо, Берте, — сказав він приязно. — Мені треба з вами порадитись. Про щось дуже оригінальне.

Він не відпускав Берта і, весело теревенячи, мало не пританцьовуючи, повів його до дверей. Берт чвалав за Боєром, як великий пес. Кудлань, що трохи невдоволено дивився на сварку братів, теж подався за ними.

Надворі Боєр відпустив Берта.

— Охолоньте трохи, Джілберте! — голос його аж зарипів з люті, як іржавий завіс. — Ви здатні тільки дрова рубати! Я не казав вам розмовляти з братом тут, та ще й упившись!

Він лишив Берта й вернувся до свого шахрайського кубла, знову потираючи руки й усміхаючись. Там уже все йшло своїм звичаєм. У салоні ніхто не дивувався, коли двоє чоловіків бралися за барки. Що тут такого? Правда, це брати, та ще й такі здоровила! Гм, шкода, було б на що подивитись. Але нічого не вдієш. Такий уже в Боєра заклад. Недарма про нього йде добра слава по всій долині.

Гай Джілберт довгими кроками міряв залу. Гості розуміли його і воліли мовчки, хутенько вступитися з дороги. Нарешті він зупинився коло прилавка й одну за одною випив кілька чарок горілки. Відразу знайшлися приятелі, що забажали з ним цокнутись; незабаром біля нього вже гомоніла весела компанія.

Того вечора Гай Джілберт випив більше, ніж звичайно. Майже ніхто не помітив, що техасець тільки вдавав веселого. Раптом він зник. Боєр зачекав з півгодини, тоді непомітно вибрався з зали й постукав у Джілбертові двері, але ніхто не озвався. Та все ж він зайшов до комірчини.

— Пробачте, Гаю, я хотів знати, де ви ділися.

— А ви в мене за няньку, Боєре?

Гай сидів на ліжку, важко сперши голову на широкі долоні.

Боєр зітхнув, ніби у відчаї. Тоді взяв ослінчика, підсунув його між ноги, сів і глянув на друге ліжко. Воно було порожнє, Маррі ще не вернувся.

— Може б, ми поговорили, Джілберте? — запитав Боєр. — Негоже нам сваритися. Ваш брат теж тільки добра вам хотів. Але він незграбний, та ще й був п’яний.

— Я також п’яний, Боєре. Тож будьте обережніші.

Гай і досі ще спирався на долоні, Боєр не бачив його обличчя. Бо коли б бачив, то, мабуть, замовк би й пішов геть. А так він повів далі:

— Я того вечора був не дуже ввічливий з вами, такого більше не станеться. Я завжди такий заклопотаний і досі ще не знаю, як тут краще взятися до діла. Поки що ми ловили тільки дрібну рибку, Джілберте. Ви людина залізної вдачі і ще потрібні мені, бо я тут сам. Не зрозумійте мене хибно, я вважаю, що ми пасуємо один до одного. Ви теж маєте голову на такі речі. Я думаю ось що: нам треба завдати в долині тон і аж тоді почати велику справу. Досі вона тільки накльовувалась. Але диригуватиму я. Ви будете моїм партнером. Із вас партнер добрий. До того ж вам навіть не доведеться виконувати криваву частину задуму. Це нам зроблять інші. Шукачі самі себе переб’ють, якщо тільки махнеш паличкою куди слід. Зжеруть один одного. Я, звичайно, тоді ще не міг розповісти вам про свої плани, рано було. А сьогодні я поясню вам свій перший крок, тільки вам, бо він стосується безпосередньо вас.

Боєр трохи помовчав. Він говорив весь час півголосом, байдуже, наче показував комусь чужому дорогу. Нарешті сухо мовив:

— Ви повинні тут стати шерифом, Гаю Джілберте.

У комірчині запала тиша, тільки крізь дерев’яні стіни долинав глухий відгомін із зали. Гай Джілберт підвів голову й глянув на Боєра. Той нічого не помітив, надто був заглиблений у свої думки й дивився додолу.

— Отакі справи, — сказав він, ніби сам до себе, — і час не жде.

Він підвів погляд і стрівся з Гаєвими очима, маленькими, ніби застиглими на перекривленому обличчі. В чоловічках танцювали жовті іскорки. Боєр злякався.

Гай Джілберт наче не завважив того. Раптом лице його розгладилося, вогонь в очах погас, і він сказав, немов замріяно:

— А, чорт, оце-то план! Але ж розкажіть, як я стану шерифом?

Та Боєр тільки промурмотів:

— Як? Гм, ще не вирішено, Гаю. Я… я маю зв’язки і міг би добитися, щоб Бренкера змінили. Та про це потім, на сьогодні досить.

Гай устав і потягнувся, мало не стукнувшись об стелю. Боєр рушив до дверей, і Гай мовив йому навздогінці:

— Я йду з вами.

Вони вийшли в сіни. Боєр знову відчув себе впевненіше. Зрештою, він не перший день знає Джілбертів. Цього твердолобого вже приборкано, треба тільки вчасно кинути йому якийсь шматок. Досі його поплічники жерли все, що він їм кидав, хоч дехто й удавився. Але ті, що не хотіли їсти, гинули ще швидше. Він усміхнувся сам до себе. В залі йому ще більше полегшало на душі. Гай пив далі і навіть цокався з ним.

Того вечора ковбой Джім вичистив свої штани як ніколи. Випрана сорочка й цеглястого кольору хустка лежали вже напоготові. Остроги він теж відстебнув — збирався до Доротеї на танці. Він уже бував там не раз, проте сьогодні з ним мали піти Бетті й Рут.

Мати не дуже хотіла їх пускати, але ж і тримати дорослих дівчат, наче в клітці, не годилося.

— Ми теж хочемо побачити танцювальну залу, — домагалася Бетті. — Ми ж у вас не такі манірниці, щоб удавати, ніби нас це не цікавить.

І як матуся Фінні довідалася, хто з ними йде, то врешті згодилась.

Джім одягнувся, ще раз причесався і поправив як слід хустку на шиї. Товариші дивились на нього й посміхалися в кулак.

— Ти сьогодні всіх переплюнеш, Джіме, — мовив один. — Сестри полаються за тебе, це буде перша сварка серед корктаунців.

— Може, дійде до того, що він стрілятиметься з Джо Слейтером, — зауважив другий.

— Та що ти, він стане швагром Джо! — вигукнув третій.

— Наш Джім осоромиться, — пророкував наймолодший ковбой. — Він зможе пригостити дам хіба що лимонадом, бо має заледве пару доларів у кишені.

Джім промовчав, бо добре знав, що вони тільки й чекають на його відповідь, аби ще дужче на нього напосісти-ся. Тоді б йому довелося скрутно: він один, а їх он скільки. Вони просто з заздрощів! Він весело посвистував і щирив їм зуби, що справляло більше враження, ніж слова. Але наймолодший ковбой мав рацію. І це було гірко й прикро. Джім день у день гарував, як віл, а все ж його займанка не давала ніякого зиску. Не вистачало навіть, щоб прохарчуватися як слід; іншим дужче пощастило. Одначе й таких, як Джім, було чимало, і вони один по одному кидали копати. Тільки не Джім — він не втрачав надії. Так принаймні він переконував себе. Але ця долина — прокляте місце. Були, правда, й такі, що вже мали золото в безпечному сховку, хоч і не дуже про те розводились; проте багато копачів ходили засмучені, бо вже бачили, що всі їхні сподівання знову підуть нанівець. Коли настане зима, а може ще й раніше, їм доведеться підперезатися та й братись геть відсіля в драних чоботях.

Джім ляснув пальцями, побажав товаришам на добраніч і вийшов з намету. Був теплий, ясний вечір, долина лежала тиха й спокійна. Місяць, мов жовтий ліхтар, висів на безхмарному небі й дарував своє світло і винним і безневинним. При його сяйві здавалося, що навколишні гори ще тісніше обступили долину.

Джім рушив до намету Фінні, що стояв біля фургона, і ще здалеку почув веселий сміх та жарти. Зайшовши, він побачив Джо Слейтера й Едварда Фінні.

— Сідай, — сказав йому Едвард, — доведеться ще довго чекати. Наші дами хіба що опівночі зберуться.

Говорив він дуже голосно.

Бетті за ширмою, що розділяла намет, обурилася. Вона виглянула звідти й насмішкувато витягла губи:

— Боже, які кавалери!

Потім знову сховалася й тихо сказала сестрі:

— Та найелегантніший твій. Мені здається, що він навіть чуба намастив. Гляди не заялозь пальців, як часом погладиш його.

Рут не знала, чи їй сердитись, чи сміятися. Звичайно, Джім їй подобався, але не більше.

— Прикусила б ти хоч сьогодні свого грішного язика, — мовила вона, поправляючи коси. — Щодо мене…

— Таж він і ходить тільки до тебе, сестричко, весь табір знає.

— Чи ти ба, їй відомо все, що табір знає, а що ні! А по-моєму, він ходить до тебе. Ти своїми балачками не одному даєш привід залицятися до тебе.

— Ох! — Бетті наче аж обурилась. — Якби я тебе не знала, Рут… виявляється, ти й брехати вмієш!

— Мовчи краще, он техасцеві теж бісики пускала. Він навіть через Гола Слейтера тобі вітання передавав. Через твого тестя, голубонько.

— Ага-а, тебе, виходить, техасець зацікавив? — Бетті аж рота роззявила. — Слухай, ото хлопець! Ну, то тішся, ми його напевне сьогодні десь побачимо. І вітання він нам обом передавав, не тільки мені. Бідний Джім…

— Не мели дурниць, Бетті. Я того дня перемовилася з Гаєм Джілбертом тільки двома словами, а ти добрим десятком.

— Нічого, ти ще надолужиш! Я його віддаю тобі. А як ти запам’ятала його ім’я! То його звуть Гай! Може, звести вас?

Тепер уже Рут розгнівалась.

— Цить, сороко, й ходімо вже! Вони там, може, все чують.

Та хлопці не слухали, вони собі чимось розважалися. Побачивши дівчат, всі посхоплювались, а Джо аж простогнав:

— Нарешті!

Вони взяли дівчат усередину і прихопили ще Гола Слейтера та Семюела Мура. Ті теж хотіли сьогодні вперше показатися в Доротеї. Слейтерові було якраз до речі це невелике товариство — так на нього менше звернуть уваги. Молодь, весело розмовляючи, йшла попереду, а за нею — Гол із Семом.

Коло Мурового намету вони побачили Лізі. Ослиця завжди, мов той пес, тинялася між наметами й возами. Корктаунці всі як один знали Лізі й часто потішалися з неї. Ослиці було нудно, вона вешталася по табору, сварилася з кіньми і більше не мала ніякої розваги. Коли гурт пройшов повз Лізі, вона стоячи задрімала. Здалеку до неї ще раз долинули їхні голоси. Лізі втягнула носом повітря, і їй раптом забаглося піти з своїм господарем, вона поволі подріботіла слідом за гуртом.

Коло барака шерифа Гол Слейтер гукнув до передніх:

— Зайдімо привітаємося з Бренкером!

Шериф сидів коло столу й при лампі писав звіт. Він радісно підвівся їм назустріч.

— Ми, шерифе, надумали й собі подивитися на Доротеїн кафешантан, — усміхнувся Семюел Мур. — А панянки наші потанцюють, у них аж жижки трусяться.

Бренкер глянув на дівчат, тоді на їхніх кавалерів і сказав:

— Партнерів вони вже мають, та однаково їх там хапатимуть із рук, хоч би не дійшло до якоїсь сутички.

— Наші дівчата скромні, — сказав Гол Слейтер, — а Доротеїн салон не кубло розпусти.

— Вечір на вечір не випадає, Голе, — похмуро відповів Бренкер. — Як на кого втрапиш.

— Ми зробимо все можливе, щоб вернути затрачені кошти, — знайшов що сказати Джім. — Ну, ходімо вже!

Бренкер замкнув папери в шухляду і припнув до пояса револьвера.

— Я піду з вами, — сказав він.

Гол кивнув головою.

— Та спершу загляньмо до Боєра.

Бренкер і Гол ззирнулися, зрозумівши один одного.

Коли вони ввійшли до Боєрового салону, дехто з гостей обернувся, але за хвилю вже ніхто ними не цікавився. Сьогодні там був трохи більший гармидер, ніж звичайно. Гай Джілберт стояв серед п’яного гурту, ледве тримаючись на ногах. Відколи він вернувся з Боєром до зали, то вже не бачив, що круг нього діється, Боєр теж був напідпитку, бо цього вечора не одну пляшку поставив веселому товариству.

Побачивши нових гостей, Боєр стрепенувсь — таких відвідин він не сподівався. Він підвівся, перепросив тих, що сиділи з ним коло одного столика, й підійшов поздоровкатися з прибулими.

Серед тутешнього люду Боєр своїми манерами скидався на блазня, і Бетті насилу стрималася, щоб не засміятись. Він спершу галантно вклонився дівчатам, тоді поручкався з чоловіками й озирнувся навколо. Проте в залі не було жодного вільного столика.

— Почекайте, будь ласка, хвилинку, я зараз усе влаштую.

— Не треба, — заспокоїв його Мур. — Ми просто зайшли подивитися. Дівчата ніколи не бачили рулетки.

— Може, пояснити дамам правила гри? — Боєр гостинно показав рукою в напрямку великого столу, де товпилися гості.

— Самі покажемо, — спокійно мовив Джім, дивлячись на Боєра з відвертою неприязню.

Боєр не знав, як поставитись до Джіма, — хлопець видався йому доволі-таки зухвалим. Бренкер, завваживши це, підступив до Боєра й завів з ним розмову, а Рут тим часом відштовхнула Джіма вбік. Вона зразу помітила, що Боєр напідпитку.

Бетті в супроводі Джо й Еда зацікавлено походжала по залі, повній-повнісінькій людей, і дослухалася до їхнього гомону. Повітря було просякнуте чадом погаслих люльок та розтоптаних недокурків, гострим духом горілки й поту. Нарешті Джім і Рут підійшли до них.

— Оце-то кубло, — мовила Рут і похитала головою.

— А ти чого сподівалася? — засміявся її брат.

Ту мить Бетті побачила техасця. Погляди їхні зустрілися. Гай Джілберт саме підвів голову, щоб вихилити нову чарку, й завмер, не повіривши своїм очам. Йому аж коліна підігнулися. Перша його думка була втекти. Він машинально поставив чарку на прилавок, не зводячи очей з Бетті та її супутників. До них тепер прилучилися також Гол Слейтер, Семюел Мур і Боєр.

Нараз Бетті підвелася навшпиньки й весело помахала йому рукою.

— А он і Гай Джілберт, той височенний техасець! — радісно сказала вона, не помітивши, в якому він стані.

Всі обернулися, Гол Слейтер теж кивнув йому. Бетті ще раз помахала рукою. Тоді Гай розсунув натовп круг себе, мов очерет, і дуже повільно підійшов ближче.

Бренкер тихо свиснув крізь зуби. Він був трохи здивований. Тепер уже всі помітили, що Гай п’яний.

— От тобі й “Оксамитова лапка”, — промурмотів Джім, майже не розтуляючи уст. На обличчі в нього лишився байдужий вираз.

Боєр збентежився.

Гай Джілберт спинився перед ними. Він тримався рівно, як стовп, але вони бачили, яких зусиль це йому коштувало. Він мовчки подав чоловікам руку, але до дівчат не підійшов. Від нього тхнуло горілкою. Очі йому посоловіли, жовтий чуб прилип до лоба, а на горбоватому носі й худих щоках блищали краплі поту. Запала прикра тиша.

Бетті трохи зблідла, Рут дивилася вбік.

— Як поживаєте, Гаю? — запитав Бренкер спокійно, як завжди.

Техасець здвигнув широкими плечима так безпорадно, що Гол насторожився. Щось у цього хлопця було не гаразд. Раптом Слейтерові стало чомусь шкода Гая Джілберта.

Гай Джілберт протверезів за тих кілька секунд, поки підходив до гурту прибулих, та все ж тіло не слухалось його, і раптом він злякався, що впаде. З того, що тут говорилося, техасець нічого не розумів. Усе проходило повз його вуха. Він не рухався, тільки подумки проклинав себе останніми словами, що прийшов сюди. Та вже пізно було каятися. Цілий вечір Гая Джілберта опадали думки про останні дні й тижні і — диво дивне! — про все його життя. Він глянув на Боєра, що стояв майже боком до нього; глянув з такою зненавистю, мов на отруйну гадюку.

Тієї миті Рут Фінні звела очі на Гая, і їй стало моторошно.

— Може, ходімо звідси? — сказала вона й мимохіть стиснула Джіма за руку.

Він повів її до дверей, решта всі повільно рушили за ними. Рут відітхнула з полегкістю і ще міцніше вчепилася в Джіма. Гай Джілберт дивився їй услід.

— Яке тут багно, — мовила Рут. — І ми живемо менше як за кілометр від нього!

Джім здивувався:

— Що вас так налякало? Кілька тих п’яниць та гравців? Ви ж іще нічого страшного не бачили!

— Мені вже не хочеться йти до танцювальної зали, Джіме.

Він засміявся.

— Рут, не псуйте нам вечора. Там так весело. Не те що в “Оксамитовій лапці”, Тут карти беруть гору над усім.

— Що таке “Оксамитова лапка”? Я вже кілька разів чула ці слова.

Вони ще на хвилю затрималися перед дверима. Тим часом їхні супутники з Боєром уже вийшли надвір.

— “Оксамитова лапка”? Ну, це ж він, — мовив Джім, дивуючись, що Рут не знав такої зрозумілої всім речі.

— Хто він?

— Техасець, а хто ж!

— Чому, Джіме? Нічого не збагну! Поясніть мені.

— Ну, слухайте. Треба, щоб у салоні був ладі адже тут грають у карти. І коли хто зчиняє бешкет, він його хапає, дає доброї прочуханки й викидає, мов лантух, надвір. Ясно? Звідси й “Оксамитова лапка”.

Рут розчаровано дивилась на нього.

— Того він тут і сидить, цей техасець?

— Так, а хіба це не робота? — Джім не розумів її. Які ж ці жінки наївні! Чоловік має добрі кулаки, то чого ж йому тут не працювати? От і все.

Рут ще раз глянула на техасця. Він і далі стояв рівно, як стовп, і дивився на неї. Вона обернулася й швидко вийшла з зали. Дівчині здавалося, ніби її потилиці торкається щось холодне.

Гай Джілберт не зводив з неї очей. Коли Рут спинилася, розмовляючи з Джімом, він просто фізично відчув, що мова йшла про нього. І коли вона обернулася, здогадався, що сказав їй Джім. Нарешті вони вийшли. Гай Джілберт глибоко зітхнув і спробував опанувати себе. Він ще зроду не був такий спантеличений, як тепер. Чи хміль уже вивітрився з голови? Він незграбно пригладив чуба, наморщив чоло й прикусив спідню губу. Це був знову колишній Гай.

І саме тоді все почалося.

Боєр стояв на східцях перед дверима й розмовляв з Бетті, її братом і Джо. Гол Слейтер, Бренкер і Мур були уже внизу. Вони чекали на Рут і Джіма, щоб іти до танцювальної зали. Звідти чути було музику. Гол дивився на повиту сутінками вулицю, в цьому місці забудовану з обох боків ятками крамарів, тепер уже зачиненими. Подекуди видно було темні постаті перехожих.

— Щось мені в цьому техасцеві не подобається, — тихо сказав Гол шерифові. — Хоч він сьогодні п’яний, а може, саме тому, складається враження…

Не встиг він докінчити, як вечірню тишу розітнув переляканий крик, потім знову, ще нестямніший:

— Рятуйте! Рятуйте! Вбивці!

Зразу по тому тричі бабахнуло з револьвера. Миттю на вулицю висипали люди. Кричали у великому наметі недалеко від барака шерифа. Доротеїн і Боєрів салони спорожніли, всі кинулися надвір. Зчинився галас. Знову пролунали три постріли, і люди сипнули врозтіч, ховаючись по затінках.

— Заберіть жінок! — крикнув Гол Слейтер і з револьвером у руці метнувся вперед, а за ним кинулися Семюел Мур та Бренкер.

Перелякана Бетті вибігла назад на східці і притулилася до відчинених дверей. Серце їй шалено калаталося. З салону напирали люди. Джо Слейтер з Едом заступили Бетті.

Переполох заскочив Рут у сінях, і натовп одірвав її від Джіма. Той, відчайдушно орудуючи ліктями і лаючись, пробивався до неї, та ось він поточився, і його так притисли до стіни, що аж у грудях заболіло. Тим часом людський потік виніс Рут надвір, і врешті вона опинилася під бараком. Дівчина прихилилася до нього спиною, оглянулась, але не побачила нікого знайомого. Навкруг кишіли чужі люди, нестямно вимахували руками. Якраз тоді вдруге пролунали постріли. Рут затремтіла з переляку.

Раптом дівчина злякалася ще дужче. Що це? Вона боязко зиркнула праворуч і побачила техасця. Гай стояв так близько, що рукавом сорочки торкався її кофтини. Він тримав руки в боки, заклавши великі пальці за пояс із набоями, і дивився на знавіснілу юрбу так спокійно, наче, крім нього, тут нікого й не було. Рут приглядалася збоку до його обличчя їй аж не вірилось: яке воно гладеньке й незворушне! Невже це той самий Гай Джілберт, якого вона бачила кілька хвилин тому в салоні? Він перебігав очима понад головами людей, ніби не помічаючи Рут, і їй навіть здалося, що вуста йому скривила гримаса глуму й погорди.

Тепер крик почувся десь далі, праворуч від неї, і темною вулицею щодуху промчав чийсь осел. Нажахана Рут сахнулася вбік, але Гай Джілберт схопив її за руку й притягнув назад до себе, водночас не спускаючи з ока вулицю. Потім відпустив її руку й знову засунув пальця за пояс.

Гол Слейтер перший добіг до намету, де пролунало шість пострілів, і мало не нагнався на низенького простоволосого чоловічка, що саме вискакував надвір. Чоловічок лівою рукою підтримував брудні підштанки, а правою стискав порожнього вже револьвера, вимахуючи ним над головою. Він підскакував, як божевільний, і без угаву кричав:

— Убивці! Вбивці!

Гол схопив його за липку, заяложену сорочку, трусонув і крикнув йому в саме обличчя:

— Отямся, чоловіче!

Той весь аж тіпався. Нарешті виряченими з жаху очима він утупився в Гола й замовк.

Тієї хвилі намет заходив ходором, у ньому щось затріщало, зашурхотіло, Бренкер вихопив з кобури кольта — коли це зсередини вискочила ослиця Лізі, протупотіла повз спантеличених чоловіків, що стояли з револьверами напоготові, й щодуху помчала вулицею. Хвіст у неї був задертий догори, довгі вуха прищулені, жовті зуби люто, погрозливо вищирені. Лізі не зносила стрілянини!

Семюел вражено дивився їй услід. Як вона сюди попала? І що взагалі тут сталося?

Гол допитувався про те саме у господаря намету.

— Там… там… убивця! — скиглив чоловічок.

Бренкер оббіг намет з одного боку, Мур з другого. Наспіли інші шукачі з револьверами в руках, і за яку хвилину біля намету вже аж кишіло людьми. Всі розпитували, що скоїлось, але досередини ще ніхто не зважився зайти.

— Убивця! — знову верескнув чоловічок.

— Кого ж убито? — гримнув Гол Слейтер. Він почервонів, на лобі йому набрякли жили.

Слейтерові аж дух сперло. Він пустив переляканого чоловічка, запхнув револьвера в кобуру, зсунув капелюха на потилицю й запитав, наче про щось цілком стороннє:

— Ох ти ж йолопе, страхопуде нещасний, чого ти стріляв?

Чоловічок лупав очима на людей, що стояли довкола. Тепер у нього був тільки один клопіт — підтягувати підштанки. В наметі було тихо. Зненацька хтось зареготав, потім ще один і ще. Всім кортіло поглянути на плаксія, що запевняв, буцімто його вбито. А той стояв у підштанках, стискаючи в руці вистріляного револьвера. Люди весело загомоніли, зайшли до намету, і тоді все з’ясувалося.

Семюел Мур перший зметикував, що сталося, і прикусив язика, щоб і собі не зареготати. Чоловічок, усе ще тремтячи, підійшов до своєї постелі. Він був крамарем і торгував усім, чим трапиться. Біля входу стояв прилавок, а за ним, між купами різного краму, господар влаштував собі ліжко. Лізі, у якої був ще гострий нюх, тихенько прокралася до намету. Хитра ослиця добре знала, що опинилася на забороненій території. Два шнурки при вході вона просто перегризла, тоді обережно рушила далі й нарешті знайшла мішок з цукром, якраз коло постелі лякливого крамара. Ослиця спокійнісінько прожувала дірку в мішку й заходилась їсти цукор. Допавшись до таких ласощів, вона скоро забула про всяку обережність і заплямкала на весь рот.

Бідолашний крамар прокинувся, коли в головах хтось стоїть! А він на ніч під подушку ховає гроші! Крамар схопився, закричав пробі й зопалу стрельнув із свого великого револьвера куди очі бачать. Лізі пощастило, її не влучило. Спершу від того вереску й гуку ослиця отетеріла, а тоді, розлючена стріляниною, гайнула з намету, продерши дірку, аж увесь він загойдався.

До намету внесли ліхтарі. Герой у підштанках стояв і дивився на свою постіль. Коло неї лежав роздертий мішок. Поки зчинився той шарварок, Лізі встигла з’їсти й розсипати принаймні четвертину всього цукру.

— Ось тут, отут він стояв, — забелькотів крамар, — коло самого мене! — І показав на узголів’я своєї постелі.

— То була вона, а не він, — сухо сказав Мур, — і мала чотири ноги.

Крамар глипнув на нього, нічого не зрозумівши.

— Я тут уночі завжди тримав свої гроші, — простогнав він і підняв ковдру. Побачивши, що полотняний гаманець із грошима й золотом лежить там, де й був, крамар полегшено відітхнув і хутко прикрив його знову.

Мур пояснив, що то було. Тепер сміх уже перекинувся з намету на вулицю. Адже багато людей бачили, як Лізі тікала звідти. Шукачі товпилися в тісній ятці, ляскали себе з утіхи по стегнах, штовхали один одного під ребра і аж корчилися, так реготали. Берт Джілберт з Кудланем теж були в натовпі.

— Але ж і міцно спиш ти, чоловіче! — крикнув хтось.

— Авжеж, — поважно відповів крамар, — до півночі я сплю добре, а потім прокидаюся, бо ж самі знаєте, що тоді по табору вештаються розбишаки, а я не хочу підставляти їм шию під ножа.

Він нестямно озирнувся навколо.

Всі знову зареготали, а Берт Джілберт вигукнув:

— У тебе, недоростку, надто жилава шия, жоден ніж її не візьме!

Крамар розлютився й почав виганяти всіх з намету.

Мур пішов ще раніше. Він проштовхався крізь натовп і швидко подався вулицею в тому напрямку, що побігла Лізі, — протилежному від її стійла. Як він собі й гадав, ослиця далеко не втекла. Мур свиснув, тоді покликав її, і Лізі неквапом підійшла до нього з темряви. Мабуть, вона саме хотіла вертатися до табору. Вона важко перевалювалась усім тулубом, бо нажерлася скільки влізло. То був живий доказ недавнього злочину.

— Ходи, злодійкувата відьмо! — сердито сказав Мур. — Я через тебе мало не згорів з сорому. Дурепа жадібна, отак наполохати цілий табір!

Він узяв її за вухо й потяг за собою.

Перед наметом і досі стояла юрба. Мур підвів Лізі й мовив:

— От вам і злочинець. Нажерлася по саму зав’язку, та й усе.

Люди оточили їх, знову посипалися жарти. Скривджений крамар теж вискочив з намету, почувши, що привели злодія. Він уже встиг натягти штани.

— Ох ти ж стерво паршиве! — закричав він, погрожуючи кулаком і аж підскакуючи з люті. — Проклята…

Мур насупився: це вже було занадто. Його Лізі!

— Стули свою беззубу пельку! — гримнув він на чоловічка, неабияк розгніваний. — Моя Лізі має більше глузду й відваги в задниці, ніж ти, страхополоху затьопаний, у голові!

Він сказав, та ще й додав, крамар теж не змовчав, дехто підтримав Мура — одне слово, знову почалася розвага. Люди завжди на таке ласі.

Нарешті Мур поклав край тій комедії, тицьнувши крамареві кілька доларів за з’їдений цукор, ляснув свою Лізі по товстих крижах і сказав:

— А тепер ушивайтесь обоє, дайте людям спокій!

Лізі потюпала дорогою, крамар, щось невдоволено забурмотівши, вернувся до намету, а копачі рушили хто куди: ті до салону, а ті додому, певні, що тепер уже настане спокій. Та з намету зненацька знову почулося:

— Злодії! Злодії!

Люди спантеличено ззирнулися, не вірячи власним вухам, і кинулися назад. Цього разу комедія обернулася в трагедію: в крамаря справді вкрали гроші! Мабуть, поки він лаявся з Муром, хтось ззаду заліз до намету й поцупив гаманця. Спіймати злодія, що давно зник у темряві, не було ніякої надії.

Такого зухвальства крамар уже не сподівався та й інші також. Бренкер побачив розпанахане ножем заднє полотнище намету і тільки люто буркнув сам до себе: що він міг тепер вдіяти? Нічого. Шукачі похитували головами й помалу розходились. Окрадений крамар зостався сам скиглити коло своєї ятки.

Нарешті товариство корктаунців, що сьогодні вирядилось на танці, зійшлося коло Доротеїного салону.

— Ну, — запитав Гол Слейтер дівчат, — вам ще не надокучили пригоди? Що не кажіть, а початок був гарний! Хочете ще зайти до салону?

— Було на що подивитися! — захоплено відповіла Бетті; очі в неї все ще палали. — Я тільки боялась, як стріляли.

— А виявилося, що то був просто якийсь боягуз, — пробурмотів шериф.

Рут Фінні оглянулась на Боєрів барак. Гая Джілберта там уже не було. їй і досі не сходив з думки техасець. Це ж під його охороною вона перебула всю ту колотнечу, що сталася за останні чверть години. Дівчина тихо подякувала йому й відійшла, коли з’явилися Мур та весь їхній гурт. Техасець промовчав.

Джім уже всюди шукав її і дуже зрадів, коли нарешті знайшов, але швидко радість його пригасла.

— Не турбуйтеся, — сказала вона йому. — Я стояла між чоловіками, які дуже надійно мене опікували.

Коли Гол Слейтер зі своїм товариством з’явився в Доротеїному барі, господиня, засяявши з радощів, кинулась йому назустріч.

— Я вже давно чекала на вас, Голе! Як добре, що ви прийшли. Сьогодні ви всі будете моїми гістьми!

Величним жестом вона запросила їх до господи. Персні на руках у неї грали всіма барвами, шовкова сукня брунатного кольору шурхотіла від кожного поруху. Док задоволено всміхнувся їм із-за прилавка.

Гол подав йому руку.

— Ти зовсім не змінився, Голе, — пожартував Док і підморгнув йому. — Де тільки з’явишся, там миттю зчиняється стрілянина.

Він засміявся так весело, що все обличчя його вкрилося зморшками.

— Авжеж, — озвалася й Доротея. — Хвалити бога, що цього разу не в моєму домі.

— Може, тут відбудеться друга дія? — зауважив Док.

— Цур тобі, ще накрячеш мені таку біду! — гримнула на нього Доротея.

— Наче мені її треба, — спокійно відповів той і підсунув барменові порожні чарки.

Доротея заздалегідь приготувала стіл у танцювальній залі, що прилягала до бару, і тепер запросила туди гостей. Вона пішла попереду і власноручно порозставляла стільці.

— Коли зчинився той шарварок і я почула, що й ви там, то подумала, що сьогодні вас напевне побачу в себе, — оповідала вона, й собі сівши до столу.

Вона поводилася як справжня дама і дбала тільки про те, щоб гостям було добре.

Бетті й Рут у Доротеї дуже сподобалося. Грала музика, вони танцювали під паперовими гірляндами й кольоровими ліхтариками. Тут теж була тіснява, і часом якийсь незугарний шукач перся, як ведмідь, через маленьку залу, але всі були веселі, й час минав швидко.

Зненацька серед гостей з’явився Пастор, колишній Джімів ватаг, у своїх підшитих шкірою штанях. Він зразу ж кинувся на шию Джімові, і той почав випручуватися з його обіймів.

— Ага, — глузливо мовив Бренкер, — старий побожний пастух знов закропив душу спасенним трунком. Як ви даєте собі раду з цим новоявленим апостолом, Доротеє?

— Добре. Зараз побачите, шерифе.

Джім не міг визволитися з обіймів свого приятеля. Але він був хлопець спритний на витівки й швидко додумався, як діяти.

— Що ти робиш у цьому Вавілоні? — обурено запитав він Пастора. — Ти б краще промовляв до сумління цих людей, дбав про їхні грішні душі.

— А я того й прийшов сюди, — пробелькотів Пастор і, випустивши нарешті Джіма, розкинув руки хрестом, — інакше я й ногою не ступив би в це сатанинське кубло. Чи, може, ти мені не віриш, хлопче?

Пастор миттю присунув до себе стільця, що попав йому під руку, спритно видряпався на нього, дарма що був п’яний, витяг з кобури псалтиря, поважно розгорнув його, тримаючи далеко від очей, і почав співати. Стілець хитався на всі боки, Пастор теж ледве стояв на ногах, але все-таки не падав. Співу майже не чути було через музику, і тільки як Пасторів хрипкий голос зривався на вереск, то лунав на цілу залу. Одначе ніхто не зважав на нього, гості вже знали Пастора й спокійно танцювали собі далі.

Та тільки-но він доспівав псалом до кінця, як з-за прилавка вискочили два чорні кельнери. Один ніс пляшку та велику чарку, вже на ходу наливши її, другий здійняв Пастора додолу й сховав йому псалтиря. Тим часом перший підніс розчуленому Пасторові до носа чарку — і той випив. Усе це вони робили спокійно, не привертаючи нічиєї уваги. Коли пляшка спорожніла, Пастора посадили в куток. Він ще кілька разів крякнув, як качка уночі в очереті, і спокійно заснув. На сьогодні його спекалися.

— Це наші щоденні дрібні збитки, — сказала Доротея шерифові. — Треба щось робити, а то любі гості почнуть його кривдити. — Вона чарівно усміхнулася.

Гол Слейтер посидів з годину коло столу, тоді сказав:

— Піду гляну ще на Дока.

Та коли він хотів уже підвестися, Доротея поклала долоню йому на руку:

— Я його зміню, Голе, й пришлю сюди.

— Так буде ще краще, Доро.

Незабаром Док підійшов до їхнього столу і, потираючи руки, сів між Слейтером та Бренкером. Мур дивився на лікаря і ласкаво усміхався. Вони всі шанували його. Розмова потекла, як горілка з пляшок у залі. Коли молодь пішла танцювати й вони лишилися біля столу самі, Слейтер несподівано запитав:

— Ну, хто тепер з’явився в долину, Доку? Усі обличчя знайомі чи є й нові?

Док спершу випив горілки, легенько, ніби задумано всміхнувся й сказав, граючись чаркою:

— Тих людей, про яких колись гриміла слава, вже нема. Зникли. Завжди так буває: кожна доба висував своїх героїв і своїх шахраїв. Тільки посередні люди й дрібна мерзота ніколи не переводяться. Золоті джерела в горах висохли, те, що в них було, тепер лежить у банківських сейфах. Тому й грабіжники біля них крутяться, звичайно, не ті вже, що ми колись знали. Не дикі й брутальні, а чемні, прилизані. Але тут, де знову запанувало хижацтво й жадоба… — Док похитав головою, втупивши очі перед себе. — Може, тут і вродиться кілька таких, як колись були, — додав він задумливо, — але я їх ще не бачив. Крім одного, що вже був тут, як ми приїхали. — Док підвів голову й глянув Слейтерові у вічі.

— Хто це, Доку?

— Ну, Біллі-Корабель.

— Хто? — Гол Слейтер раптом випростався.

— Старієш, Голе. — Док ще ніколи не виходив з рівноваги. — Невже не знаєш? Ми ж його застали вже в долині.

Гол Слейтер гойднувся на стільці, дивлячись кудись понад головами гостей.

— Я не знаю його, Доку, — тихо сказав він. — Чув тільки, що то за один і яку він має славу. А хто коло нього крутиться?

— Такі, як завжди.

— Коли сталася та біда з Маррі…

— Він сидів тут, Голе. Грав у покера в сусідній кімнаті.

— Це мало що доводить, Доку.

— Можливо.

— Він і тепер тут?

— Як завжди, Голе. Он там.

Док кивнув головою на двері, що вели до невеличкої гральної зали.

— Зараз ми глянемо на нього. Але спершу ще кілька запитань. Якої ти думки про Берта Джілберта?

— Розбишака, але навряд чи щось більше.

— Одначе в долині є підступні вбивці, Доку.

Лікар лиш мовчки кивнув головою.

— А той розпатланий, схожий на їжака? — спитав Гол.

— Кудлань? Просто сліпе знаряддя… Він дуже обмежений. Ті прилизані куди небезпечніші.

— Це ви про верховод? — запитав шериф.

Док мовчки здвигнув вузькими плечима.

— У Берта є ще брат, — сказав Гол.

— Я бачив його тільки раз, тоді, з Маррі. Але в ньому щось є. Ти знаєш, Голе, що я маю на гадці. Напевне, ти й сам звернув на нього увагу.

Танець скінчився, Рут і Бетті з своїми кавалерами вернулися до столу. Тільки Еда не було — десь залицявсь до котроїсь із Доротеїних дівчат.

— Зараз ми глянемо до маленької зали, — мовив Гол Слейтер. — Ти посидиш тут, Семе? А тоді, мабуть, підемо вже додому, га?

Товариство погодилось, і він з Доком та шерифом рушив просто через залу до протилежних дверей. У кутку знов загриміла музична скринька.

— Чи Біллі був коло крамаревого намету, коли той зчинив ґвалт? — запитав дорогою Бренкер.

— Вони всі були там, шерифе.

— А він має займанку?

Док похитав головою.

— Якби й мав, то ні разу не копнув би лопатою.

Переступивши поріг, вони опинилися ніби в зовсім іншому світі. Тут панували золото й гроші. В залі товклися лицарі азартної гри. На обличчях багатьох із них були сліди згубної пристрасті. Декотрі були брудні й невмивані: вони прибігли сюди відразу після роботи, сподіваючись подвоїти або й подесятерити свій цілоденний здобуток, а може, позмагатися з фортуною та відібрати назад програне в попередні вечори золото. Всіх їх очистив Доротеїн банк, тільки декому пощастило, і таких завжди виставляли як зразок, як доказ, що таки можна виграти! Навіть самі щасливці в радісному сп’янінні скоро забували, скільки разів перед тим виходили від Доротеї з порожніми кишенями.

Жаба сидів коло столу з двома професійними картярами й грав у покер. Він нічого не помічав навколо себе, так само як і решта всі. Музики й тупоту в сусідній кімнатці гравці, здавалося, взагалі не чули. Вони стежили тільки за картами й золотом, а ті, що облягли рулетку, дивилися лише, як кружляє кулька і як банківник загрібає гроші.

Жаба, либонь, вигравав: ліворуч коло нього лежала купка доларів, а праворуч стояла неодмінна пляшка з чаркою. Його рапаве обличчя було напружене, рідка щетина наїжачилась. Рухи в його партнерів були спокійні і врівноважені, а обличчя знуджені, майже шляхетні. Та коли вони тасували карти, пальці їхні мелькали, як млинок.

У кутку біля вікна стояв за маленьким прилавком геркулесової статури негр. Коло нього, дрімаючи над терезами, сидів стомлений клерк із залалими щоками.

Біллі ще з трьома чоловіками сидів коло свого столу — всі мовчки визнали за ним той стіл. Тут не грали в карти. Біллі, виставивши вперед вугласту голову, щось казав одному з чоловіків — певне, вичитував йому. Той слухав, кисло скривившись, і не озивався.

Сьогодні коло покерних столів було найменше люду, всі юрмилися біля рулетки. Тут уже півгодини грали на великі гроші. Гол Слейтер обминув рулетку й приєднався до тих, що стоячи спостерігали гру. Якраз перед ним сиділи Берт Джілберт і Кудлань. З другого боку вмостився Бренкер, так, щоб бачити їх в обличчя. Люди впізнали шерифа і, трохи розступившись, дали йому місце. Бренкер опинився за бан-ківником.

Гол стежив не за грою, а за Доком. Аж ось той дав йому знак і, мов чорний ворон, майже врочисто, рушив через залу до того столу, де сидів Біллі, наче хотів привітати гостей. Ніхто не звертав на нього уваги, кожен був надто захоплений грою. Нарешті він спинився недалечко від Біллі; коли той побачив Дока, злісний вираз зійшов з його обличчя, товсті губи розтяглися в добродушну усмішку, і він гукнув:

— Пливи, Доку, сюди, об’якоришся коло нас!

Док вітально помахав йому рукою й підступив до столу.

— Сідай, Доку, — сказав Біллі.

Док не відмовився. Він у своєму чорному сурдуті був між тими здоровилами, як галка між яструбами. Тільки що ніхто з них не збирався нападати на нього.

— Ця буда — найкраща золота копальня в цілій долині, еге ж, Доку? — мовив Біллі. — Сюди зносять золото грудками, а звідси виносять хіба крихтами. Крім того, воно додає ще більшої шани господині і вводить у неславу роботящих шукачів — кожне вважає їх за розпусників.

Товариші його схвально засміялися. Док тільки ледь скривив губи.

— Ти, бачу, ще й філософ, Біллі, — сказав він. — І, мабуть, сам про це не знаєш.

— Це щось учене, Доку? — запитав Біллі й поважно кивнув їжакуватою головою. — На цьому ти розумієшся краще за мене, я знаю тільки те, що бачу. А бачу я ось що: це найліпша займанка в долині!

— Ти, може, наміряєшся копати в ній, Біллі? — солодко запитав Док.

Біллі втяг головув плечі, хоч і так сливе не мав шиї, і хитро, але водночас і грізно зиркнув на Дока. Та раптом зареготав і спроквола мовив:

— Ти добрий пройдисвіт, Доку. Нічого, не бійся, я всього тільки плохий, неотесаний пастух.

— Швидше рибалка, Біллі, ти ж бо з моряків. Але тут важко закинути сіть на велику рибу, яку варто було б забити.

Біллі-Корабель аж булькав сміхом, так йому було весело.

— І скажеш таке, забити! Але дрібноту я не люблю ловити, на те я Біллі. Ну, годі про це, лицемірний домовику. Поговорімо “про щось інше!

— Як хочеш, Біллі, проте спершу почастуй мене порядною горілкою. Так би мовити, на завдаток, бо ти колись таки попадеш мені під скальпель, і я тебе тоді краще залатаю.

— Якщо до такого дійдеться, то не буде чого латати, — буркнув Біллі. — Але чарку я тобі поставлю.

Пляшка була вже порожня, тож Біллі запросив Дока до прилавка. Він перевальцем рушив попереду, мов той ведмідь, погойдуючи важкою головою.

Гол Слейтер дивився їм услід. Погляд його затримався на величезному револьвері Біллі, що сягав аж по коліна. Руків’я з слонової кістки тьмяно полискувало, виглядаючи з кобури. Тієї миті Гол Слейтер упевнився, що цей ватажок бандитів — найнебезпечніша людина в долині. Він не знав нікого, хто б зважився підставити йому лоба в поєдинку…

Зовсім про інше думав шериф. Його поймала тиха лють. Берт Джілберт і Кудлань сиділи, мало не вткнувшися п’яними обличчями в зелене сукно столу, і стежили за кожним рухом банківників та за кулькою, що все стрибала по верткому крузі з цифрами.

Перед ними лежала купка зіжмаканих, скручених і згорнутих банкнот. Вона ставала дедалі менша. Берт Джілберт уперто ставив на двадцять два. За цілий вечір на те очко ще ні разу не випав виграш. Кудлань розкидав свої гроші на всі номери. Розпатланий, липкий чуб закривав йому все обличчя, аж не вірилося, що він ще взагалі щось бачить. Часом банківник підсовував йому кілька доларів, тоді Кудлань вдоволено рохкав, відкидав чуба від рота й починав гризти нігті.

Бренкер бачив, як гроші танули банкнота за банкнотою. Банківник згрібав їх лопаткою разом з іншими ставками на купу, інколи виплачуючи з неї дещицю тим, хто виграв. Решту грошей, коли їх набиралося надто багато, він зсипав крізь шпару у пригвинчену зісподу до столу скриньку. Для гравців ті гроші були втрачені назавжди.

Шерифові не треба було й казати, що ці двоє негідників програють крамареві гроші. Він зразу згадав, що помітив їхні обличчя перед наметом. А потім, як зчинилася сварка, обидва зникли. Банкноти лежали впереміш, більші й дрібніші, пожмакані та позгортувані, так, як їх запихали до гаманця. Одначе він нічого не міг довести.

Берт кинув останні свої гроші на двадцять два, тоді, зиркнувши скоса на Кудланя, узяв ще й його останню банкноту і доклав до своєї ставки. Кудлань придуркувато глипнув на нього, але нічого не сказав.

Банківник виплатив виграші, крутнув рулетку, кинув кульку й мовив:

— Більше не ставте.

А проте ще кілька гравців швидко кинули свої гроші.

І знову всі поїдали очима круг з цифрами. Він крутився дедалі повільніше, кулька ще кілька разів підскочила навколо осі рулетки, трохи відкотилась і стала.

— Тридцять три, чорне, — сказав банківник. — Нічого немає на номері.

І згорнув докупи гроші.

Берт Джілберт важко підвівся й люто глянув на банківника.

— Спритно ти, махляре, видурюєш у людей загорьовані гроші!

Той не звернув на нього ніякої уваги, він до такого звик.

Берт витер хусточкою піт з шиї і зненацька вгледів блискучу шерифову зірку. Якби не та зірка, то він навряд чи помітив би Бренкера серед юрби. Берт підвів голову і зустрівся з ним поглядом. Вони стояли один проти одного, розділені тільки столом. Шериф не зводив з Берта очей. Першої миті той збентежився, та раптом його немов диявол посів. Він зухвало осміхнувся шерифові, плямкнув, облизав губи, ніби щойно смачно повечеряв, тоді розправив широкі груди й голосно сказав:

— Що, шерифе, ви теж тут? Вернулися вже з полювання на злодіїв? Знову не пощастило, га? Так, так, той лобуряка був хитріший за ослицю і напевне прудкіший, шерифе, хоч, безперечно, мав тільки дві ноги, сто чортів його мамі!

Люди коло столу нашорошили вуха, забувши на хвилю за рулетку. Бренкер і оком не змигнув.

— Я не хвалько, Берте Джілберте, — сказав він спокійно, але так, щоб усі чули, — одначе, якби крамар був завбачливіший і записав номери хоч би своїх найбільших банкнот, то я сьогодні тут-таки заарештував би злодія.

Очі Бертові грізно блиснули, він розтулив рота, тоді враз зареготав і взявся в боки. Ту мить банківник голосно гукнув, щоб перекричати гамір:

— Двадцять два, червоне — сто доларів на номері!

Берт Джілберт остовпів. Для нього то був як грім з ясного неба. Йому аж чуб заворушився на голові. Він цілий вечір ставив на це число і жодного разу не виграв. А тепер… Берт ошелешено глянув на кульку з слонової кістки, що спинилась на двадцять другому номері, тоді перевів погляд на стіл. Там, на квадратику з таким самим числом, лежала банкнота на сто доларів. Банківник уже сплачував виграш.

— Отак, хлопче, — мовив старий, скоцюрблений шукач поруч нього і ледь примружив водяві очі. — Такої нагоди не можна пропускати. Я саме на неї й чекав. Якби ти встав раніше, то я, напевне, швидше одержав би свої гроші.

Той старий зразу, як тільки обібраний до нитки Берт Джілберт підвівся з-за столу, поставив на двадцять другий номер, до якого вже ніхто не мав довіри. Тепер він квапливо запхнув до кишені сплачені йому три тисячі п’ятсот доларів, прихопив також із номера свого стодоларового папірця і зник у юрбі. Одні засміялися, інші почали вихвалятися власним досвідом, і Берт Джілберт аж тепер опам’ятався. Він бридко вилаявсь і попхався повз Гола Слейтера до прилавка.

Невдовзі по тому корктаунці з шерифом пішли з Доротеїного салону. Гол Слейтер був мовчазний. На прощання він сказав Бренкерові:

— Найближчими днями я загляну до вас із Семом, побалакаємо про Біллі й про техасців.

Вони завернули до своїх наметів коло потоку. Попереду йшли Гол із Семом, розмовляючи про сьогоднішній вечір. Молодь позаду жартувала й сміялася. Хлопці дражнили Еда, що весь час крутився в салоні коло однієї Доротеїної танцюристки. Тільки Рут мовчала, заглиблена в свої думки. Але ніхто з цього не дивувався, вона завжди була небалакуча.

Ніч була тепла, гори все ще тонули в місячному сяйві. Воно тремтіло на хвилях потоку, що, як завжди, гнівно шумів, поспішаючи в ущелину. Кам’яний ніс і печера під ним моторошним привидом маячіли вгорі.

Рут Фінні не йшов з думки Гай Джілберт. До самого ранку переверталася вона з боку на бік і не могла заснути, їй було і тужно, і трохи лячно.

Гай Джілберт, після того як Рут лишила його під стіною, вернувся до Боєрового салону. Він спинився в дверях і скинув оком в залу. Якусь мить він вагався, наче роздумував, заходити йому чи ні. Проте Гай був не з тих, що довго не знають, на яку ступити. Уста йому глузливо скривилися, він посміхнувся й перевальцем рушив до прилавка. Обличчя в нього було ще трохи бліде, безживне, але хміль з голови вже вивітрився.

— Налий мені велику чарку, — звелів він барменові.

У залі стояв гомін. Гості й досі жваво обговорювали подію з крамарем та його грошима. Боєр теж був між ними.

Гай почекав, поки Боєр обернувся до нього. Коли їхні погляди зустрілися, він кивнув йому, підняв чарку й гукнув:

— На здоров’я… шефе!

Він одним духом вихилив чарку і шпурнув нею об стіну так, що брязнули скалки. Тоді глибоко відітхнув, кілька разів гойднувся на носках, наче набирав розгону, рушив, ні на кого не глянувши, до дверей і спокійно зачинив їх за собою.

Гості непорозуміло дивились один на одного. Тоді засміялися, дехто значуще підморгнув. Боєр похитав головою і віддув губи, наче тільки тепер збагнув, яка небезпека його минула. Усі в залі, і Боєр також, вважали, що Гай і досі п’яний як чіп, і раді були його спекатися. Упившись, той здоровило ставав небезпечний, як бочка з порохом, — від нього можна було чого завгодно сподіватися. Боєр після розмови з Гаєм цілий вечір поглядав на нього недовірливо. Але що більше той пив, то спокійніше ставало в Боєра на серці. Тепер він був певен, що прибрав техасця до рук. Одначе він надто мало знав його, а то насторожився б, почувши, як прозвучало в Гаєвих устах те слово “шефе”. Боєр не завважив у ньому глузливого відтінку. Адже він і сам був не зовсім тверезий.

Гай Джілберт зайшов до своєї комірчини. Не засвітивши лампи, він зразу роздягнувся й гепнув на ліжко. Маррі теж ходив дивитися на веремію в крамаря і ще не встиг заснути. Він зразу відчув, що з техасцем щось не гаразд.

— У тебе якась прикрість? — запитав він.

— Побалакаємо завтра, Маррі, я хочу спати, — відповів Гай.

І справді, за кілька хвилин Маррі почув його глибокий, рівний віддих.

Гай Джілберт спав міцно, без снів, до самого досвітку. А коли розплющив очі, погляд його натрапив у сірих сутінках якраз на сідло, що висіло на стіні. Навколо було тихо як у вусі, тільки Маррі легенько сопів. Гай не зводив очей з сідла — яким іншим видається світ, коли дивишся на нього з коня!

Гай Джілберт знав, що тепер мусить на щось зважитися. Власне, він уже вчора зважився, коли торохнув чаркою об стіну, але яку тепер дорогу обрати? Поїхати геть?.. Нове життя вибило б із голови дурні, недоречні думки. Саме початок літа, як добре було б гайнути в широкі прерії, в темні ліси! Хай би собі лишалося все як є — і Рут Фінні також. Гарний він учора з’явився їй на очі! Що вона тепер думає про нього! І Гол Слейтер з шерифом теж. А він їх обох шанував. Поїде оце на світанні геть звідси, і все зостанеться позаду. Чи скоро він забуде долину? Люди скажуть, що Гай, мовляв, утік тихцем, бо хто він такий? Неприкаяний волоцюга, Боєрів витурювач, та й годі.

Треба було б учора перепросити Рут Фінні, коли вона вже так близько стояла коло нього. Дівчина його, напевне, вислухала б. Але чи зрозуміла б? Тихо подякувала й відійшла. А він пропустив нагоду…

Гаєві вчувся тихий голос Рут.

А може, лишитися? Хто його звідси жене? Уже ж не той шахрай Боєр, якому він ніколи ще навіть пальця не подав, не те що руки! Той слизький, як вугор, і холодний, як крига, негідник — найнебезпечніший у долині, куди небезпечніший за Біллі. Біллі просто вбивця, його можна арештувати. А Боєр — підступна гієна, ладна обжиратися трупами, хоч постачати їх мають інші. Прокляте золото!

Ні, не можна кинути долину, не застерігши Бренкера або Слейтера. Слейтер тут найкраща людина: він твердіший за Мура. А що якби поговорити зі Слейтером. Зараз-таки піти й за одним заходом перепросити Рут. Ні, це буде по-дитячому. І взагалі, хіба він образив її? Тільки й того, що вона бачила його п’яним…

Гол Слейтер, мабуть, намагався б затримати його. Але що йому робити в долині? Тинятися без мети, як сотні інших? Бренкер тоді пропонував йому стати помічником шерифа, та це робота не для нього. Господи, які тільки думки не лізуть у голову…

Гай Джілберт лежав нерухомо, і голова його тріскалася від думок. Він ще зроду не був такий невдоволений собою. Досі він завжди вибирав ту дорогу, що була перед очима. А тепер заплутався і розпачливо шукав порятунку. Раптом його пойняв гнів на самого себе, і він сказав по думки: “Розрубай цей вузол і їдь!”

Тільки на хвилю в уяві його постало братове обличчя. Бертові вже, мабуть, ніщо не поможе — хай робить що хоче.

Гай Джілберт тихо встав, одягнувся й вийшов надвір. Намір був твердий. Перед від’їздом він ще викличе Дока й перекаже йому дещо для шерифа.

Надворі його зустрів імлистий ранок, що провіщав гарячий день. Тієї хвилини Гай Джілберт ще дужче зненавидів долину. Серед цих високих, аж до неба, кам’яних круч годі було побачити, як сходить сонце, не защебече тут пташка, не майне в траві жодна звірина — це порожня, бездушна, пекельна місцина, де тільки жадібні руки порпаються в землі, шукаючи жовтого металу.

Гай пішов до стайні, напоїв і нагодував коня. Тоді швидко вмився і вилив на себе відро води. Голова посвіжішала. Він ще раз тихенько зайшов до своєї комірчини і обережно виніс сідло, попону й чоботи. Лишилося ще забрати всякий дріб’язок. Вернувшись по нього, він глянув на сплячого Маррі. Гай не міг піти, не попрощавшися з ним. Маррі такого не заробив. Гай довго дивився йому в обличчя. Раптом Маррі розплющив очі й закліпав ними з подиву. Коло Гая лежав клунок, сідла на стіні не було й попони на лежанці теж.

Маррі підвівся на постелі. Він аж зблід, такий був приголомшений. Йому пригадалася Гаєва поведінка вчора ввечері.

— Гаю, ти хочеш мене кинути? — сумно спитав шукач.

Джілберта опанувало якесь дивне, незнане досі почуття. Він зненацька відчув, що втрачає тут щось дорожче за все золото в долині, втрачає людину. Він нічого не відповів і лише мовчки кивнув головою.

— Я думав, що ми станемо товаришами, Гаю. А ти хочеш тихенько накивати п’ятами? Ні, Гаю, тобі так робити не личить. Ходи сядь коло мене. Не можеш дати ради з собою, еге ж?

У дужого техасця щось ворухнулося в грудях і сколихнуло всю душу. Він повільно підійшов до Маррі і сів коло нього. Той узяв його за руку.

І тоді Гай Джілберт хрипко сказав:

— Я, Маррі, шибайголова, та й годі, але… може, ти зумієш помогти мені…

Тоді Маррі, колишній тесля, а тепер шукач золота, обняв Гая Джілберта за плечі й сказав:

— Лишайся зі мною, Гаю. Це справді страшне місце, люди тут стають мов ті звірі, але нас двоє і ми будемо триматися один одного. Не йди звідси. — Він стискав його, тряс, пригортав до себе. — Ми копатимемо вдвох на своїй займанці, а тоді помандруємо геть, якнайдалі звідси…

Коли зійшло сонце, Гай Джілберт і Маррі поїхали на займанку. Вони поприв’язували коней до кілків, розвантажили й розсідлали їх і знов вернулися до барака. Шукачі-сусіди вилазили заспані із своїх наметів.

У бараці було ще тихо. Тут спали до білого дня. Маррі з Джілбертом повиносили надвір ліжка, кожен узяв своє на плече й поніс до займанки. Поодинокі шукачі, що йшли вже до роботи, вражено дивилися на них і не знали, що й думати.

Маррі швидко спорудив намет і поміг Гаєві розкласти багаття. Весело запалахкотів вогонь, закипіла вода. Вони запарили кави й насмажили на сковороді сала, поснідали, тоді взялися до праці. Гай Джілберт закасав рукава й засвистав пісеньку. Йому було легко на серці як ніколи. А Маррі аж нетямився з радощів.

Боєр устав пізно. Поснідавши, він сказав негрові-служникові:

— Нехай зайде сюди Гай Джілберт.

— Там нема нікого, — мовив, повернувшись, негр.

— А де він може бути?

— Там нема нікого, — знову мовив негр. — І речей немає. — Він безпорадно розвів руки і придуркувато глянув на Боєра.

Боєр повільно підвівся й сам не свій пішов до Гаєвої комірчини. Він передчував щось недобре, а відчинивши двері, просто злякався. Якусь хвилину він стояв серед порожньої комірчини, і з очей йому аж іскри сипалися. Клятий здоровило показав йому дулю! Тієї миті Боєр скидався на розлючену пантеру. Що він на цьому втратив? Багато чи зовсім нічого? Що, як Гай Джілберт пішов до шерифа?

Нарешті Боєр трохи прохолов і вийшов з комірчини. А десь за півгодини вже сидів у своїй кімнаті й розмірковував. Тепер ясно, де дівся Гай Джілберт. Схибнувся на моралі, гм, гм. Поки що, мабуть, нема чого боятися, але якщо він навіть сьогодні мовчатиме, то завтра може все вибовкати. Правда, йому, Боєрові, вони нічого не годні будуть закинути, але як уже зацікавляться ним, хоч одним оком зазирнуть під його маску, то напевне зв’яжуть йому руки.

Боєр був не з тих людей, що дають себе зіпхнути в яму, він зразу ж вирішив, що справу з Гаєм Джілбертом треба швидко розв’язати — швидко й безоглядно. Та перед тим Боєр хотів ще поговорити з ним. Може, той не відмовиться від свого останнього шансу? Так себе переконував Боєр; насправді ж його більше турбувало те, як уникнути кривавої сенсації. Звичайно, він клопотався не Гаєм Джілбертом! Тому вже був кінець чи, за Боєровими розрахунками, мав бути кінець. Боєр найперше дбав про те, щоб не дійшлося ще до якогось скандалу, поки все буде добре підготовлене, а тоді вже він ні на що не зважатиме. Цієї ночі в Боєра визрів остаточний план: він хотів прибрати до своїх рук цілу долину, не більше й не менше.

Гай Джілберт сіяв землю. Справді, це була добра займанка. Не гірша як ті над потоком. Про здобутки корктаунців таке розповідають, що аж повірити важко. Але тут теж є чим похвалитися! Поряд з ним працював Маррі.

Підвівши голову, Гай побачив, що стежкою до займанки простує Боєр. Маррі теж завважив його і помітив також, як Гай стиснув губи, хоч нібито й спокійно взявся знову до роботи.

Коли Боєр підійшов, Маррі подався до намету, — мовляв, випити каву. Хай собі самі говорять, коли ще не договорили.

Боєр привітався, але Гай не відповів. Він був сердитий, що той зіпсував йому такий чудовий ранок.

— Мені треба побалакати з вами, Гаю, — розумієте?

— Ідіть собі геть.

— Отямтеся, Гаю, справи зайшли далі, ніж вам здається. Не так для мене, як для вашого брата.

— Ідіть геть!

— Ви хочете зрадити мене?

Гай Джілберт працював далі, але вже насилу гамував гнів. Боєр довго чекав, тоді спокійно запитав:

— Ви хочете побачити свого брата на шибениці, Гаю?

Гай Джілберт завмер над ситом. Боєр чекав. Нарешті Гай випростався. Обличчя його посіріло.

— Краще хай я побачу свого брата на шибениці, Боєре, аніж десять пограбованих шукачів у могилі.

Боєра дужче злякав вираз Гаєвого обличчя, аніж його слова. Він холодно й люто мовив:

— Отже, ви хочете зрадити і мене і свого брата!

Гай Джілберт нахилився, набрав жменю піску й шпурнув його Боерові в обличчя.

Той поточився, звів догори руки, заскреготів зубами. Тоді, спотикаючись, почвалав геть, і аж за якусь хвилину хода його стала рівніша. Гай Джілберт провів його таким поглядом, наче дивився на бридкого хробака.

Того дня Боер нікуди не виходив. Він міряв кроками з кутка в куток свою кімнату, а коли стомлювався, то сідав на канапу, схиливши голову на худі, пещені руки. Він усе зважував. І щоразу доходив висновку, що самотужки йому тут годі впоратися; з Берта Джілберта й Кудланя великої допомоги не буде. Крім того, якщо окупиться, — а має окупитися, бо золото тут лежить просто під ногами! — треба вкласти в це діло ще й капітал. Люди добувають золото, але як? Заступами, ситами й ночовками. Вони забирають найгрубше, тільки ту дещицю, що їм випадково трапить до рук. А в землі його цілі мільйони! Вони того не бачать, а якщо хто й додумався та побачив, то не може добути того золота ситом і ночовками. І в скелях теж є золото. Декотрі вже знайшли його там і заходилися довбати гору. Багато шукачів добувають золото тільки собі на прожиток, але саме ті сподіваються знайти грубу жилу.

Тут потрібні машини. Води в долині є досить. Машини, щоб перемивати пісок цілими кубометрами, весь пісок! Машини, щоб лупати й дробити камінь, перетовкувати й перемелювати його, а тоді вимивати з нього жовтий метал. На цілі мільйони! Він повинен прибрати до рук усі займанки й добувати золото працею найманих робітників. Для цього йому потрібна допомога, підтримка влади — і капітал. Потрібен спільник, не гірший за нього самого. Хай би сидів десь угорі, тут, у долині, вистачить його, Боєра. Він уже знав такого. То не новачок, на нього в усьому можна було б покластися.

Ну, а що робити з Гаєм Джілбертом? На цю думку Боброві аж дух сперло з люті. З ним треба покінчити зразу ж, негайно. Гай Джілберт йому як кістка в горлі.

Боєр підвівся й пішов до свого салону. Він був знову рішучий, веселий, у доброму гуморі.

Пізно ввечері він звелів Бертові привести Біллі, ватажка банди. Берт Джілберт, почувши такий наказ, примружив ліве око, кивнув і мовчки вийшов. Нарешті шеф розворушився, зрозумів, що Біллі може дещо зробити. Та коли б Берт знав, чого його послано до Біллі, то нізащо б не пішов.

Біллі-Корабель, широкий, як шафа, пропхався в двері й оглянувся по кімнаті.

— Гарну маєте каюту, — схвально сказав він і гепнув на канапу так, що вона аж затріщала.

Боєр привітно усміхнувся й присунув столика з пляшкою та з чарками. Він уже знав, що з цим бандитом не треба грати в піжмурки.

— Ми досі завжди сходили один одному з дороги, Біллі.

— Це не через мене, адже я першого ж таки дня навідався до вас. Та ви застебнулися на всі ґудзики, по саму шию, а я нікому не нав’язуюсь. Ми з вами люди однакової міри, тільки що ви хитріший.

Так, на думку Біллі, вони з’ясували свої стосунки.

— Тоді ще мій план не був готовий, Біллі. Але ж ми були зв’язані через Берта Джілберта.

— Ні, граймо відверто, Боєре, — сказав навпростець Біллі. — Я досі не брав участі у ваших махінаціях.

— Я ще не робив ніяких махінацій, Біллі.

— Ви таки спритний, Боєре, проте мені подобаєтесь. — Біллі зміряв його з голови до ніг довгим поглядом. — А як ви назвете ті три справуночки, що їх Берт з Кудланем залагодили останнім часом, коли випадала темна ніч? З Маррі вони мене випередили тільки на дві години. А я б з ним краще впорався. То був добрий кусень, саме для мене. Як бачите, я маю добрі вуха, та й очі не гірші, такий у мене фах. А тепер викладайте, що вам треба.

Боєрові трохи зашкребло на душі, він недооцінив Біллі. Але він побачив також, що з цим чоловіком можна мати справу. Він вартий більше за Берта Джілберта, за Кудланя, за всіх. Та Боєр спробував якось відмежуватися від своїх поплічників і сказав:

— Це так, але ті справуночки Берт Джілберт залагоджував на власний розсуд.

— А проте замислили їх ви, Боєре! Берт як уп’ється, то любить похвалитися й вибалакати зайве.

— Ну, добре, Біллі, працюватимемо разом. А якщо Берт з п’яної голови патякає зайве, треба йому заткнути пельку. Про це вже ви самі подбайте. Я й так маю доволі клопоту з Гаєм, його братом. Він зрадив мене.

Біллі свиснув крізь зуби.

— Он воно звідки вітер віє. Певна річ, тут вам Берт не допоможе.

— Я на тому тижні їду, Біллі. Приблизно днів на десять. Коли вернуся, докладно вам розповім про все. А тепер ви повинні негайно владнати справу з тим Гаєм, а то нам обом буде скрутно.

Боєр оповів Біллі все про Гая. Та багато не треба було й казати. Біллі був радий, що нарешті пристав до спілки.

— Здайтесь на мене, я все зроблю як слід, — сказав він і підвівся. — Ми з вами ладнатимемо. Та й працювати легше, коли є тихий партнер, що й підозри не викликає і має вплив. Ми будемо тільки здалеку вітатися, зрозуміло? Ну, а тепер… — Біллі посукав пальцями.

Боєр заплатив, і заплатив щедро. Кров дорого коштує.

Після того як зачинився салон, у Боєровій кімнаті ще довго світилося. Він писав листа, де змальовував становище в долині й повідомляв про свій приїзд. Потім запечатав листа своєю печаткою. Завтра якраз від’їжджає карета з поштою, все складається якнайкраще. Задоволений сьогоднішнім днем, що почався так неприємно і так добре скінчився, Боєр ліг спати.

Натомість Біллі цілу ніч просидів за своїм столом у Доротеї — грав у покера, щедро сипав грішми й попивав горілку. Док часто проходив повз його стіл, інколи навіть пив з ним чарку. Він не сумнівався, що буде вчинено якийсь злочин. А може, вже вчинено?

РОЗДІЛ 11

Третій день Гай Джілберт і Маррі працювали на займанці. В долині було гаряче, як у печі. Навіть надвечір спека не спала. Хоч сонце зайшло, але кам’яні гори за день надто багато ввібрали в себе тепла і тепер віддавали його назад. У повітрі й досі тремтіло марево, дихати було важко. Навкруг помалу затихало життя.

Маррі випростався, потягнувся й глянув угору. Далеко над Цукровою головою згасав останній відблиск дня.

— Годі на сьогодні, Гаю, — сказав Маррі. — Мене так висушило, як цей пісок під ногами.

Він став навколішки, дістав з ямки кухля, схованого від сонця, й приклав до вуст — хотів напитися, але тільки сполоскав рота й виплюнув каву. Вона була тепла й несмачна.

Гай Джілберт, голий до пояса, позносив докупи лопати й сита. В горлі йому так пересохло зі спеки, що не хотілося навіть відповідати. Маррі вихлюпнув каву з кухля на пісок, узяв бляшанку з добутим за день золотом, і вони повільно, стомлено почвалали до намету.

Обоє попадали на свої ліжка, щоб спершу трохи перепочити. У Гая боліло все тіло: він не звик до такої роботи. Але нічого, ще кілька днів, і звикне. Та й не велика біда, що трохи ниють м’язи, — зате голова ясна й спокійна.

— Знаєш що? — сказав Маррі. — Не будемо сьогодні морочитися з вечерею. Підемо на вулицю й там поїмо. Так буде краще. Але спершу з півгодини полежмо. Добре?

— Добре, — погодився Гай.

Він незчувся, коли й заснув. А як прокинувся, в наметі вже було темно, хоч в око стрель. Поряд глибоко дихав Маррі. Гай підвівся, засвітив світло й виглянув з намету. На небі з’явилися перші зірки. Він і Маррі проспали, мабуть, години зо дві. Гай був голодний, як вовк.

— Агов, Маррі! — гукнув він. — Ти не хочеш їсти? Маррі прокинувся й зразу схопився на ноги.

— Щось мені снилося, але що? — сказав він і, скривившись, потер лоба. Тоді раптом згадав: — Ага, ми наче їхали вдвох каретою, такою гарною! Вся оббита червоним оксамитом, а на передку сидить сова з людськими ногами. Не пам’ятаю тільки добре, чи в неї був…

— Та годі тобі, — перебив Гай. — Скажи краще, де ти поставив бутель з водою. Я хочу їсти.

— А я ще дужче хочу пити. Ходімо до Доротеї, їй саме привезли провізію, п’ять підвід, навіть пиво є. Ти хіба не бачив? Після обіду. А бутель, мабуть, десь надворі.

Вони вийшли з намету й умилися. Сьогодні вони не шкодували води, хоч бутель її коштував цілий долар. Водовози мали добрий заробіток. Та вони на своїй займанці мали ще кращий.

Маррі довелося зачекати на Гая: той сидів коло скрині й чистив та змащував свою зброю. Маррі трохи здивувався, але ні про що не розпитував. Гай навіть копав з револьвером — завжди клав його десь напохваті. Техасці тим і славилися, що більше дбали про свою зброю, аніж про гаманець.

Нарешті Гай скінчив і підвівся. Він ще раз оглянув з усіх боків важкого револьвера, хукнув на нього, наче хотів здмухнути останню порошинку, підкинув угору і спритно впіймав просто за рукоять. Аж тоді засунув його в кобуру й всміхнувся. Гай Джілберт виріс із зброєю і любив її.

Вони йшли темною вулицею. Сьогоднішній видобуток вони поділили й узяли з собою — може, треба буде на видатки. Решту золота Маррі носив у чересі на тілі, як і більшість копачів. Кожні три або чотири дні, залежно од видобутку, Маррі тепер віддавав золото на схов Джонсонові. Так було найпевніше. Щоправда, той лупив з нього три шкури, бо й сам наражався на небезпеку, коли перевозив золото, — зате Маррі був спокійний.

Гай і Маррі добре повечеряли в якійсь їдальні, проте пива там не було, і відвідувачі, швиденько доївши, йшли собі геть. І так без кінця — одні заходили, інші виходили. В кутку, біля великої плити, стояли засмальцьований господар-італієць та його огрядна дружина. Здавалося, ця халабуда ввібрала в себе все тепло за цілий день. Коло плити старий китаєць мив у великому шаплику бляшаний посуд, що його молодий негр збирав зі столиків. Худе, голе до пояса тіло і шоколадного кольору обличчя негрове було пітне й лисніло, наче вишкварка. Воду в шаплику міняли тільки вранці. Дехто цілком серйозно запевняв, що вранці італієць переварює її і продає замість юшки. Китаєць, сповнений гідності, споліскував миску в густій бовтанці в шаплику, а тоді витирав ганчіркою, що правила йому й за фартух. Мокра ганчірка була чорна, як сажа, і така масна, що аж блищала.

— Який вибір страв у тебе сьогодні? — весело спитав Маррі італійця.

— Можеш узяти дуже добрий рис з воловиною, — відповів господар. — Або дуже добру воловину з рисом. І те, й те сьогодні свіже.

Він варив цю страву вже чотирнадцятий день. Перед тим були макарони з воловиною. Ще навіть не докінчивши своєї відповіді, він насипав дві миски, а дружина тим часом сховала до свого череса плату — шість доларів. Маррі з Гаєм узяли миски і не встигли ще дотягтися до ложок, що лежали в дерев’яній скриньці коло плити, як італієць уже відштовхнув їх далі.

— Після цього літа ти, мабуть, збудуєш у Сан-Франціско першорядний готель, га? — запитав його Маррі. — І китайця теж візьмеш із собою?

Та ні жвавий господар, ні його хтива дружина не слухали Маррі. Він знову схопив ополоника, а вона гроші вже в когось іншого. То була для них година золотого дощу, який падає тричі на день — уранці, опівдні й ввечері.

Сьогодні в Доротеї зібралися не тільки постійні гості. Спека та поповнення запасів привабили й багато нових людей. Курява й нещадне сонце збудили в них спрагу, а горілка та пиво зробили веселими й легковажними. Тому в Доротеї справи йшли чудово.

Вона сиділа за прилавком зразу коло входу, у блискучій сукні, з разком перлів на гладкій шиї, і важила на терезах золото. Кожному, хто приходив, здавалося, що вона вітає його з особливою ласкою і приязню, бо її темні усміхнені очі не минали нікого.

Док походжав по танцювальній залі. Хоч у кутку вже грала музика, ніхто ще не танцював. Гості сиділи коло столів і воліли спершу випити якусь чарчину. Дівчата-танцюристки хихотіли коло музичної скриньки, справжня забава мала початися десь за годину. Проте чоловік, що заробляв собі на хліб та на пиво біля корби музичної скриньки, уже встиг спітніти.

У Дока було неспокійно на серці. Він саме вийшов з гральної зали, де сьогодні гості не дуже дбали про тишу. Ще вчора він боявся якогось лиха, але все минулося добре. Гості так упилися, що більше як половина їх просто зосталися лежати в залі покотом. Біллі з Бертом Джілбертом заснули на столі з рулеткою, а решта всі — долі. Тільки перед полуднем вони прочунялися, зажадали горілки і п’ють ще й досі. Жаба теж не відстає від них, забавляє всіх своїми жартами, мов той блазень. Він уже як почне пити, то не має стриму. Тижнями тяжко працює, а тоді пускає свій доробок за вітром.

Гай Джілберт і Маррі ввійшли до салону. Доротея ласкаво подала їм руку. Вона завжди добре знала, де що робилося в долині. Цих двох гостей вона справді шанувала.

— Ну як, вам сьогодні пощастило? — запитала вона, усміхнувшись, і висипала на терези золотий пісок, який приніс Маррі.

— Стане, щоб сплатити мій борг Докові, — відповів Маррі.

— Ага, он чого ви прийшли! — сказала Доротея. — Але не сподівайтеся цілком його вдовольнити. Не вистачить вашої займанки. Він як та губка — скільки не дай, усе вбере. Чи, може, ви знову напали на жилу?

Маррі поважно похитав головою, сторожко озирнувся, чи, крім Гая, близько нікого нема, і сказав обережно:

— Ще ні, але вже знаємо, де її шукати.

Очі її засвітилися цікавістю і водночас недовір’ям. Тоді Маррі нахилився через прилавок, делікатно, просто-таки любовно взяв її за голову і, залоскотавши вусами, прошепотів на вухо:

— Під вашим салоном, мадам. Доротея засміялася весело, як дитина.

— О мосьє Маррі, та ви салонний лев!

— Біля вас кожен стає салонним левом, мадам, — сказав він галантно й навіть уклонився.

Гай Джілберт задоволено дивився на свого приятеля. Він щоразу відкривав у ньому якісь таланти.

Тим часом надійшли нові гості: Едвард Фінні, Джім і ще двоє ковбоїв. Побачивши Джіма, Гай Джілберт нахмурився. Думки його звернули зовсім в інший бік.

Ед, молодий, рожевощокий, чисто вбраний, збентежився, вгледівши Гая. Першу хвилю він не знав добре, як йому повестися, — адже Гай був старший за нього. Про Берта Джілберта він уже багато начувся. А Гая вони все ще погано знали — а він же був Бертів брат.

Гай Джілберт кивнув Едові й перший подав йому руку. Джім привітався з Гаєм так, наче вони разом не одне літо пасли худобу. Надійшов ще й Док, і вони всі разом сіли до одного столика. Джім сьогодні вперше виполоскав на своїй займанці тридцять грамів золотого піску і тенер тішився, наче вже подолав усі труднощі.

— Це золото треба пропити, а то надалі не пощастить. Бувалі шукачі так завжди робили.

— Авжеж, бувалі пияки, — сухо озвався Док. — А тоді пропивали й своє щастя. Он Жаба найкращий приклад. Йому завжди і всюди щастило, але він і звідси вернеться тільки з своєю клячею та дірявою ковдрою.

За дверима гральної зали щось загуркотіло, потім знявся нестямний регіт і рев. Гай допитливо глянув на Дока.

— Там Біллі з Жабою дають гастролі, — мовив Док. — Знюхалися, хоч зовсім не пасують один од одного. Один пропиває своє щастя, а другий не хоче відстати від нього. Мабуть, запустив руку в якусь касу або… гм… обидві десь добре нагрів.

— І Берт також там? — запитав Гай.

Док не відповів, тільки пильно глянув йому в очі. Гай більше нічого не питався. Його обличчя посуворішало, вкрилося тінню смутку. Аж тепер Док склав собі остаточну думку про Гая Джілберта.

Тишу коло столу порушив Маррі.

— Випиймо, товариство, поки ми тут, бо завтра знову нас чекає тяжкий день!

Вони цокнулися, і невдовзі між ними знов поточилася жвава розмова. Час минав, у залі ставало чимраз веселіше. Ед Фінні, що не пропускав жодного танцю, привів до столу свою дівчину, — він, власне, задля неї — я прийшов. Доротея найняла ще чотирьох танцюристок, і тепер їх уже не вихоплювали один в одного з рук. Нарешті з’явився й Пастор. Його виловив у залі й привів до гурту Джім, що сам теж був добре напідпитку.

Пастор був уже п’яний як ніч і лагідно докоряв Джімові плаксивим голосом:

— Ти мене, хлопче, заманив у це болото. Через тебе я кинув широку прерію та свою худобу. Кінь мій застоявся, а сам я набив собі мозолі, як куряче яйце.

— Що ти, Пасторе! — перебив Джім. — Ми ж тебе всі вважали за мужнього воїна божого! Отямся!

— А може, це тільки проба для нас? — зітхнув Пастор і витер долонею обличчя. — У мене в горлі пересохло.

Вони прийняли його до гурту, налили чарку. Пастор ожив і скоро знову сів на свого коника.

— У вас, молодих, життя ще попереду, — звернувся він до Еда та його дівчини, стаючи в позу. — Але любов проростає не на золоті, в цей грунт вона не пустить коріння.

— Це ти знаєш з власного досвіду, Пасторе? — невинно запитав його один з ковбоїв. — Розкажи нам що-небудь про себе.

— Цить, насмішнику, — з гідністю спинив його Пастор і гикнув. — Не мели дурного, коли я молодь повчаю!

Він, напевне, почав би довгу проповідь, але не встиг. Зчинився перший бешкет, і той вир затягнув також Пастора.

Двері до гральної зали відчинилися, хряснули об стіну, і стало видно купу людських тіл, що оскаженіло борюкалися на підлозі. Музика якраз замовкла, багато гостей посхоплювалися з місць і підійшли ближче. Пастор теж підвівся і непевною ходою рушив до дверей, де вже зібрався цілий натовп.

Жаба попав у біду. Якийсь довготелесий, кістлявий шукач душив його за шию, а решта п’ятеро чи шестеро намагалися визволити старого. Вони лаялися, стогнали, кричали і в п’яній нестямі шарпали й молотили один одного. Мигтіли руки, ноги й голови. Жаба вже аж посинів і тільки хрипів. Тієї хвилини Біллі підвівся з-за столу з рулеткою і, як мавпа, хилитаючись на кривих ногах, майже нечутно рушив до заводіяк. У нього руки свербіли й самому встряти в бійку, обличчя його хижо скривилося.

Він схопив кістлявого шукача одною рукою за барки, а другою за штани і вмить відірвав од жертви. Аж тепер, тримаючи перед собою напасника, що пручався й вимахував руками, Біллі побачив, кого той душив. Дехто в танцювальній залі почав уже сміятися з усього того, але Біллі розлютився.

— Що? — гаркнув він. — То ти он кого схопив за шию! Хотів задушити мого приятеля?

Дужий, як бугай, він підняв копача і так гепнув ним об підлогу, що той тільки застогнав та й витягся. В обох залах запала тиша. Біллі нахилився над шукачем, поторсав його, почекав, але той не ворушився. Тоді він знову взяв його лівою рукою за барки, потяг до низького вікна, наполовину відчиненого і, мов лантух, викинув надвір. Шибка розсипалась на друзки, тріснула рама.

Біллі вже годі було стримати. Він обернувся спиною до вікна і виставив уперед голову, озираючи всіх налитими кров’ю очима. В повітрі запахло бурею, всі завмерли. Тільки банківник коло рулетки хутенько згріб усі гроші до шпарки в столі.

Тоді Док проштовхався крізь натовп і дав знак чоловікові біля музичної скриньки. Той негайно крутнув корбу. За Доком, наче у нього в кільватері, задріботів Пастор і схопив його за поли. Док сердито обернувся і крізь зуби вилаяв його:

— Одчепися! Сядь каменем! Не бачиш, яке тут осине гніздо?

Але Пастор щось п’яно белькотів і навіть хотів пролізти наперед. Може, саме це й зняло напруження в залі. Тим часом Жаба підвівся, хапнув повітря, побачив Біллі і, простягши руки, поточився до нього.

— Хай живе мій приятель! Вгору його! Аж до неба! — закричав він.

Біллі схопив його в обійми.

Глядачі підкинули вгору не тільки Біллі, а й Жабу, навіть узяли його на плечі. Той тішився, як дитина.

— Сьогодні всі хай п’ють на мій кошт! — вереснув він. — Несіть мене до Доротеї!

Горлаючи й на всі лади вихваляючи Жабу, гості понесли його до прилавка. Там він, не злазячи додолу, висмикнув сорочку з штанів, розстебнув черес і кинув його на прилавок. Гості знову радісно закричали, заспівали йому хвалу.

— Все на мій рахунок, Доро! — звелів Жаба й переможно підняв руку.

Поки його несли до столу, Доротея зважила золото й записала суму. Гримнула музика, банківник знову пустив рулетку. На його знак хирлявий клерк, що сховався тим часом за дужого негра в кутку біля прилавка, виклав нову купу грошей. Люди з танцювальної зали посунули до грального столу.

Юрба підхопила й Гая Джілберта. Опинившись коло дверей гральної зали, він заглянув, чи немає там брата. Той уже півгодини мирно сидів собі, схиливши голову на стіл, і хропів. Юрба заступала його від Гая. Притулившись до одвірка, Гай через голови роззирався по залі.

Док підійшов до Біллі, однак той не дав йому й слова сказати.

— Можу я в цьому кублі взяти наборг чи ні? — крикнув він. — Ви з мене видурили всі грошики своєю пекельною цяцькою, а я не хочу, щоб мене Жаба напував! Я заплачу, як вернеться Боєр.

Док і взнаки не дав, що тієї миті з п’яної балачки зробив собі висновок, куди веде ниточка. Он звідки в Біллі гроші.

— Тут нікому не дають наборг, Біллі, ти сам добре знаєш, — спокійно сказав він.

Біллі поїдав Дока очима. Він перекривив його й люто замахав довгими руками:

— Тоді я ставлю останні свої гроші, і банк буде мій!

Він оглянувся по залі, шукаючи жертви, й наглядів Пастора.

— Іди сюди, апостоле гнидявий! — крикнув він. — Іди хоч раз зроби добре діло!

Пастор непевною ходою наблизився й підняв руки. Біллі однією рукою вхопив Пастора, а другу засунув у кишеню і витяг жмут дрібних банкнот, пом’ятих і заяложених.

— Ось на, постав за мене! — погрозливо сказав він. — І якщо не виграєш, то теж полетиш у вікно.

Пастор спробував випручатися.

— Не хочу, то диявольська гра! — заверещав він.

Та Біллі затис йому гроші в руці й підштовхнув до рулетки.

— Став! Я саме й хочу, щоб ти відібрав у диявола гроші!

Пастор розгнівався, почав відбиватися й шпурнув гроші геть. Жмут упав на рулетку, якраз на тринадцятий номер. Біллі здивовано глипнув на стіл, відпустив Пастора, що заходився обтріпуватись, а сам вищирив зуби й почав стежити за кулькою. Вона покотилася по колу й зупинилась у невеличкій заглибині.

— Тринадцять, червоне! — оголосив банківник. — Повний виграш.

Біллі спершу аж рота роззявив, та потім засміявся, ніби інакше й бути не могло, і почав вихваляти себе на всі лади, неслухняними руками запихаючи виграш у кишеню. Свою ставку він лишив на номері. Рулетка крутнулася знову.

Біллі нарешті впорався з грішми і вже обернувся до Пастора, коли це банківник знову сказав:

— Тринадцять, червоне. Повний.

Біллі вдруге виграв. Тепер уже гості почали товпитись до столу, витягаючи шиї, і Біллі довелося розштовхувати їх ліктями. Далі він уже стежив за кулькою, як кіт за мишею, але цього разу програв. Та Біллі й так був задоволений; знизав плечима і, мабуть, хотів знову щось сказати Пасторові, бо відіпхнув шукачів, що заступили йому залу, і оглянувся навколо. Док, що стояв поряд, побачив, як Біллі вмент змінився. На обличчя його ніби лягла тінь, очі примружилися. Док простежив за його поглядом і коло Пастора побачив Гая Джілберта. Той щось казав старому ковбоєві — видно, хотів його забрати з собою.

— Ага, — буркнув Біллі, — пташка сама залетіла в клітку.

Він витер товсті губи і рушив крізь натовп до них.

— Це твій приятель? — запитав він Гая стримано, наче прицінювався до нього. — Чи ти хочеш забрати його в мене, щоб він вигравав тобі гроші?

Гай спокійно глянув на нього й холодно мовив:

— Ані те, ані те, Біллі.

— Я тобі якраз хотів порадити, щоб ти цього не робив.

— Я не потребую нічиєї ради, Біллі.

Гай Джілберт говорив спроквола, мало не співав. Навколо них стало тихо. Гай відчував, що Біллі шукає тільки зачіпки. Але він був дужий, спритний, як тигр, і не боявся Біллі. До того ж, коли він бачив нахабних людей, у нього свербіли кулаки. Його обурило вже те, що Біллі знущався з Пастора. Тепер він стояв перед Біллі і з нехіттю, ніби знуджено, позирав кудись повз нього.

І раптом зустрівся очима з Доком. Той дивився на нього вимовно й застережливо. Вперше Гаєві по спині пройшов легенький мороз. Ще чудніше йому стало, коли Док швидко майнув убік за спиною в Біллі. І все те за якусь коротеньку хвилинку. Що тут затівається?

Він почув підступний голос Біллі:

— Щось ти дуже заносишся…

Біллі проковтнув лайливе слово, що висіло вже в нього на язиці: він був не дуже високої думки про Гая Джілберта й не хотів битися з ним навкулачки. Треба техасця так роздрочити, щоб той схопився за зброю. Тоді йому, Біллі, ніхто нічого не закине.

Якусь мить Гай боровся з собою. Він бачив, що Біллі хоче підставити йому ногу. Спершу техасець гадав, що то все з п’яної голови: він добачав у Біллі лише заводіяку, що шукає зачіпки. Але застережливий Доків погляд посіяв у ньому якусь несвідому підозру. Гай не хотів сваритися, а тим паче зчиняти бешкет у Доротеї. Взагалі він нічого вже не хотів. Тому, розміркувавши так, обернувся й відійшов. Біллі занімів з подиву. Такого він не чекав від Бертового брата. Та Гай же боягуз із боягузів! Недарма Боєр мав із ним таку мороку.

Біллі зареготав так гучно й зневажливо, що всі в залі обернулися до них. Док, якому вже було відлягло від серця, стрепенувся і глянув на Гая. Той наче хотів був вернутися, але таки відійшов до столу й сів. Тільки обличчя йому ледь зблідло й на чолі виступили краплі поту.

Гості зашепотіли: мовляв, і Гай Джілберт злякався цього тирана. Та й як могло бути інакше…

Біллі кипів. Його жертва не клюнула на гачок! Він би з ним упорався законно, якби все склалось так, як наперед гадалося. І от тобі на, не пощастило, тепер треба братися до техасця якось інакше.

Біллізнову почав пити, уже з своїми трьома поплічниками та з Кудланем, що й собі підсів до них. Біллі так і сипав виграними грошима, горілка лилася рікою, гриміла музика, Жаба теж горлав із своїми приятелями. То була найшаленіша ніч у цій долині — а потім настав страшний кінець.

Док тихенько підійшов до столу, де сиділи Гай Джілберт, Маррі і двоє ковбоїв. Джім та Ед танцювали. Гай уже заспокоївся. Док сів коло нього; обличчя в лікаря було стомлене й посіріле.

Маррі глянув на нього й сказав:

— Треба, щоб Доротея звеліла вже замикати.

— Тоді шукачі рознесуть цей барак на друзки, — спокійно відповів Док, — а мені доведеться влаштовувати тут шпиталь. Але я пошлю по Бренкера.

— Може, ходімо вже? — звернувся Маррі до Гая.

Той після пригоди з Біллі став мовчазний, щось його наче гризло. Він глянув товаришеві у вічі й сказав тихо, розважливо:

— Не можна лишати Бренкера самого. Не завадило б також послати по Слейтера й Мура. Вони напевне прийдуть.

Док задумливо кивнув головою.

— А чи не краще було б, якби ти пішов звідси, Гаю?

На Гаєвому обличчі з’явився суворий і впертий вираз. Він глянув на Дока так допитливо й вимогливо, що той пояснив:

— Я не знаю, що у вас там з Біллі зайшло, Гаю, але ти розумієш, чому він до тебе чіплявся?

Док дивився знизу вгору на здоровенного техасця й чекав. Той замислено наморщив лоба.

— Може, я дам тобі ще одну ниточку, Гаю? — обережно, півголосом вів далі Док. — Біллі, побачивши тебе з Пастором, буркнув: “Пташка сама залетіла в клітку…”

Гай Джілберт звів брови і аж губи розтулив. Очі його посуворішали, обличчя побіліло, він, здавалося, щось напружено обмірковував. Ніхто більше не промовив ні слова: всі раптом зрозуміли, що над Гаєм Джілбертом нависла біда. Нарешті Док знову озвався:

— Боєр днями кудись їде — може, це тобі щось каже, Гаю?

Гай Джілберт здригнувся. Та поїздка нічого йому не пояснювала, але від самого цього імені в нього тьохнуло серце, бо думки його якраз снувалися навколо Боєра. Док, не знаючи того, попав у яблучко. Тієї миті Гай Джілберт усе зрозумів. Йому аж млосно стало. Він схопив пляшку, налив чарку по вінця, випив її одним духом і з легким відтінком іронії обвів по черзі поглядом кожного з товаришів, наче зважував щось. В його очах танцювали бісики.

— Цокніться зі мною, друзі! — сказав Гай. — Це ще не поминки. Принаймні не мої. А тобі, Доку, особлива дяка від мене.

Він цокнувся з Доком і ще раз випив. Док був поважний і замислений — таким його мало хто знав.

— Біллі дуже небезпечний, Гаю! — в голосі його бриніла турбота й співчуття. — Не можна підставляти груди під його зброю.

Гай поплескав його по плечу, як доброго товариша.

— Давай ще цокнемося, Доку, — сказав він і засміявся весело, мов дитина. — Хтозна, коли нам ще випаде така чудова нагода. Я в цій проклятій долині знайшов щось набагато краще, ніж золото: себе самого і друзів! Серед них і тебе, Доку. Випиймо за те, що мені так пощастило!

Він цокнувся з Маррі, з Доком, з ковбоями. Раптом його охопила дика радість і водночас глибока тривога. Він потис руку Докові, обняв Маррі, поплескав по плечу ковбоїв.

Док підвівся.

— Пошлю когось по Бренкера, — сказав він і пішов.

Лунала музика. Чоловік коло скриньки ані на хвилю не переставав крутити корбу. Галас стояв такий, що аж у вухах лящало. Док підкликав негра-кельнера, щось сказав йому і спокійно пішов далі. Але встиг дійти тільки до середини зали.

Із гральної кімнати вивалився Біллі-Корабель і почав розштовхувати на всі боки тих, хто танцювали.

— Де той святенник? — крикнув він. — Нехай знову поставить за мене!

Пастор сидів під стіною коло столика і, незважаючи на гармидер, мирно хропів собі, виставивши гнилі зуби. Всі глянули в той бік. Біллі побачив Пастора й рушив до нього. Шукачі були вже такі п’яні, що тільки весело захихотіли, коли Біллі брутально схопив Пастора й потяг до рулетки. Той, зненацька вирваний з п’яного сну, не розумів, що сталося. Він жалібно завив, мов собака під палицею, і перелякано вчепився за стіл. Стіл перевернувся й накрив Пастора, але Біллі витяг його звідти.

Джім, побачивши те, лишив свою дівчину серед зали, де він танцював, і люто кинувся до Біллі. Якби він був тверезий, то не зважився б на таке, але п’яному й море по коліна. Ед Фінні поспішився за ним. Того проклятого вечора він теж не дуже міцно тримався на ногах. Обидва вони були проти Біллі, як два жуки проти пацюка.

— Не чіпай його, тварюко! — крикнув Джім і, обхопивши Біллі за вільну руку, рвонув його назад. Таке зухвальство вразило Біллі. — Це порядний чоловік і був-найкращий ватаг на всі прерії! Не чіпай його, кажу тобі!

Біллі лишив Пастора, висмикнув руку, аж той поточився, і спантеличено мовив:

— Га?..

Та не встиг Джім випростатись, як Біллі так його вгамселив по голові, що він покотився по підлозі і вже не встав. Гомін у залі вщух. Ед Фінні вклякнув коло Пастора, намагаючись його підняти.

Тієї миті нечутно, як вуж, до них підійшов Гай Джілберт. Док стиснув кулаки й провів його сумним поглядом.

Ед Фінні, забувши про все навколо, пробував допомогти приглушеному Пасторові. Раптом Біллі схопив його за шию й підняв, мов пір’їну. Тепер уже в його очах заблисла справжня жадоба вбивства. Хапаючи ротом повітря, Ед Фінні глянув йому в обличчя і з переляку побілів як крейда.

“Нехай би краще Гай всупереч усім законам стрельнув тій тварюці в спину”, — подумав Док.

Ед уже ледве хрипів.

— Ти, шмаркачу! — просичав Біллі, тримаючи хлопця лівою рукою поперед себе, а правою замахуючись, як молотом, — і зненацька відчув, що не може нею рушити.

Біллі отетерів. Він повільно розтулив ліву руку, випустив Еда, обернувся, наче вві сні, і стрівся очима з холодним Гаєвим поглядом. Гаєве посіріле обличчя було нерухоме.

Якусь мить Гаєві кортіло скористатися з своєї переваги і вільним кулаком уперіщити Біллі в лице. Нехай би опинився там, де й Джім. Але в ньому вже заграла шалена кров авантурника. Крім того, він знав, що його жде. Знав, що мусить зважитись на цей двобій, а то одного ранку його знайдуть десь на піску, як того першого забитого в долині…

Він пустив руку Біллі. Док аж застогнав. Гай змарнував свій шанс. Тепер вони стояли один проти одного: високий техасець і валькуватий, ледь згорблений Біллі, довгі руки якого були наставлені вперед, мов крила в яструба, що готується напасти на свою здобич. Він повільно облизав зашерхлі губи. Поплічники Біллі обережно підступили ближче до нього. Навколо Гая й Біллі утворилося тепер вільне місце. Схвильована Доротея теж вийшла з-за прилавка. Док ніби відчув, що вона йде, бо, не зводячи очей із супротивників, простягнув назустріч їй руку, і вона зупинилася.

Гай Джілберт стояв наче вкопаний і пильно дивився на Біллі, не кліпаючи очима. Руки в нього були ледь зігнуті.

— Ага, ти мені й так уже в печінках сидиш! — прохрипів Біллі.

— Ну, стріляй, коли найнявся! — просичав Гай крізь зуби.

Потім ніхто з свідків не міг сказати, хто перший схопився за зброю. Мабуть, одночасно. Але пролунав тільки один постріл. Задзеленчали вікна, заверещали жінки.

Док глянув на Біллі. То це не він стріляв?.. Біллі стояв, як незграбний ведмідь, вражено роззявивши рота. Рука з револьвером була опущена.

Док перевів погляд на Гая і побачив, що з цівки його револьвера, притисненого до стегна, здіймається тоненьке пасмо диму й повільно тане в повітрі.

Тієї миті Біллі-Корабель звалився додолу, хряснувши пикою об підлогу. Важкий револьвер з рукояттю слонової кістки відкотився ступнів за два від тіла.

Всі затамували віддих. Серед тиші суворо й твердо пролунав Гаїв голос:

— Кругом!

Шукачі сипнули врізнобіч, як наполохані кури. Лишилися стояти тільки ті, кого стосувався Гаїв наказ. Досить було поплічникам Біллі глянути Гаєві в очі, як вони повільно підняли руки і обернулися. Кудлань теж був із ними.

Крім них, біля техасця лишилося ще п’ятеро: Док, Доротея, Маррі і двоє ковбоїв, які сиділи з ним коло столу. Маррі й ковбої тримали в руках зброю. Джім поволі опритомнював.

Гай Джілберт підійшов до чотирьох розбишак, що стояли тепер до нього спиною, повитягав у них револьвери з кобур і кинув на підлогу коло вбитого. Тоді спроквола обернувся, пригладив лівою рукою чуба й сховав свого кольта в кобуру. Він був блідий і навіть не глянув на вбитого. Здавалося, він нічого взагалі не бачив.

В той мент сторожко, як кіт, зайшов Бренкер. Він уже надворі витяг зброю, почувши постріл.

Бренкер зупинився на порозі, за кілька ступнів од Гая Джілберта, що саме хотів вийти з зали, але теж став, побачивши шерифа. Вони стрілися очима, тоді Бренкер перевів погляд на залу і вгледів забитого.

— Біллі? — спитав він тихим, здивованим голосом і знову зиркнув на Гая.

Тим часом Док опам’ятався. Він швидко рушив назустріч шерифові, але спершу зупинився коло Гая й мовчки потис йому руку, що висіла, як мертва. Шериф сховав свою зброю. Док підійшов до нього й розповів, що сталося.

Гості загомоніли, заворушилися. Майже всіх їх протверезила ця подія.

Маррі вже стояв коло Гая і в чомусь переконував його, але той, здавалося, нічого не чув. Коли підійшов Бренкер, Маррі відступив убік.

— Я не бачу приводу вживати якихось заходів, Джілберте, — спокійно сказав Бренкер. — Вислухаю лише кількох свідків і напишу протокол.

Гай хвильку помовчав, тоді сказав:

— То я, може, піду собі?

Шериф кивнув головою. Гай обернувся і разом з Маррі повільно рушив до виходу. Бренкер і Док дивилися йому вслід. Док сказав, не спускаючи з Гая очей:

— Боєрів козир пропав, Бренкере. Він думав, що мав туза, а то був тільки виновий валет. Одначе в колоді є що червовий туз, шерифе, подбайте, щоб він був ваш.

Бренкер вражено глянув збоку на Дока, хвилину подумав, тоді подався за Гаєм Джілбертом і Маррі. Надворі він завагався. Он вони йдуть попереду, можна догнати їх і поговорити з Джілбертом. Але чи варто? Чи Гай у такому стані скаже щось? Мабуть, навряд, хай спершу заспокоїться.

Він не встиг ще як слід поговорити з Доком. Насамперед треба з’ясувати, як сталося вбивство. Док каже, що то була самооборона. Та ще й ці його натяки… І Гай з того вечора кинув Боєра…

Шериф хотів уже вернутися в залу, коли побачив, як Гай Джілберт швидко й рішуче звернув до Боєрового салону.

У голові в нього майнули всякі підозри, і він поспішився за техасцем. Джілберт уже піднявся східцями до дверей, коли Бренкер гукнув його:

— Гаю!

Той обернувся. Обличчя в нього було вже не таке бліде, але й досі скидалося на маску. Бренкер стояв унизу.

— Джілберте, а може, годі вже на сьогодні? — сказав він. — Чи не краще вам тепер піти з Маррі до намету?

— Краще, шерифе, — глухо відповів той згори. — Але спершу мені треба залагодити одну справу. Ходімо зі мною.

Техасець рушив попереду, Бренкер з Маррі, хоч не знали, що й думати, подалися за ним. Гай на мить зупинився перед дверима Боєрової гральної зали. Звідти долинав гомін гравців і пияків. Звістка про події в Доротеїному салоні сюди ще так швидко не дійшла. Гай Джілберт трохи прочинив двері й зазирнув усередину. Боєр сидів спиною до входу на своєму звичайному місці і грав з двома гістьми в покер.

Тоді Гай Джілберт гупнув чоботом у двері, і вони розчинилися навстіж, хряснувши об стіну. Гості посхоплювалися з місць, у залі стало тихо. Техасець стояв на порозі, широко розставивши ноги, обабіч нього — Маррі й шериф. Минуло кілька моторошних секунд.

Нарешті Гай Джілберт сказав голосно й чітко:

— Подбайте про вінок, Боєре. Ви ж напевне підете на похорон того чоловіка, що там лежить. — Він зневажливо показав пальцем через плече, обернувся й вийшов.

Шериф помітив, що Боєр побілів з переляку. Гай і Маррі були вже внизу. Бренкер теж вийшов з барака. Боєрові гості почали швидко ховати гроші й прощатися.

— Зачиняймо, — сказав Боєр барменові, почекав, доки той замкнув двері, і подався до своєї кімнати. Коліна йому підгиналися. Він сів на канапу, розгублений і наляканий.

Бренкер вернувся до салону Доротеї. В залі майже не лишилося гостей. Наполохані дівчата збилися в кутку. Док саме казав щось поплічникам Біллі, коли з’явився Бренкер. Розбишаки звернулися до нього.

— Ми до цього непричетні, шерифе. Можна нам забрати свою зброю?

Бренкер якусь хвилю вагався, тоді значуще відповів:

— На жаль, закон велить мені вернути її вам.

Вони забрали свої револьвери й пішли. Надворі один стиха мовив:

— Тепер нам ще більше бракує Кеда. Мабуть, треба незабаром і собі сідлати коней та забиратися звідси.

Кудлань почвалав додому. Боєр сам відчинив йому, повів до своєї кімнати, докладно розпитав про все й відіслав його спати: те, що Боєр почув, заспокоїло його. Ніщо йому безпосередньо не загрожує. Біллі не пробалакався, отже, свідків проти нього немає. Зате Гай став ще небезпечніший. Не тому, що добре стріляє, — Боєр не дасть йому нагоди послати в себе кулю. І довести Гай теж нічого не зможе — але напевне відкриє очі іншим. Боєр відчув, що починає поволі втрачати грунт в цій долині під ногами.

Його охопила лють. Конче потрібна допомога! Тут доведеться зовсім інакше братися до діла! Ставка виплатиться… І ще й як! Він багато чого недооцінював. Ці люди мають міцні голови й дужі кулаки, життя в долині загартувало їх. Але чорта треба виганяти чортом! Берт Джілберт слухняний, з ним можна що хочеш робити. Треба будь-що втримати тут банду, поки надійде підмога…

В Доротеї тим часом погасили світло. П’яного Берта Джілберта, що проспав усі події, викинули за двері. Він доліз до Боєрового барака, і той відчинив йому двері. Сьогодні з Бертом годі було про щось балакати, він тільки п’яно белькотав щось.

Вулиця була темна, світилося лише в невеличкій Доротеїній кімнаті. Там сиділи вона, Док і шериф Бренкер.

РОЗДІЛ 12

Едвард Фінні з ковбоями верталися до свого табору. Джіма товариші підтримували обіруч, бо він і досі ще не прийшов до тями після страшного удару й ледве переставляв ноги. Ед Фінні йшов позаду. Аж тепер він збагнув по-справжньому, яка небезпека йому загрожувала. Адже він був у самому осередку жахливої події: той нелюд міг простісінько вбити його…

Едові зробилося погано, долоні в нього спітніли. Перед очима раз у раз поставали сатанинська пика Біллі й обличчя Гая Джілберта, що так суворо й незворушно дивився смерті в очі й переміг її.

Вони перебрели струмок і опинились у таборі. Ед коротко попрощався з товаришами й пішов до шатра, де він спав з Томом. Поряд стояв намет матері й сестер. Ед сперся на віз і почув тихий Томів віддих. Угорі здіймалося склепіння зоряного неба, поблизу шумів потік. Почулися кроки — то охоронці неквапливо обходили табір; потім ті звуки потонули в дзюрчанні води.

Ед ніяк не міг заспокоїтись. Горло йому пересохло і було ніби здавлене. Він повільно зайшов до намету, намацав стіл, витяг з-під нього ногою стільця й важко сів.

Мати прокинулась.

— Еде, це ти? — спитала вона з-за ширми. І ще раз гостро: — Еде!

Своїм голосом вона побудила дочок.

— Я, мамо… — хрипко відповів Ед.

Мати встала, накинула халат і засвітила світло. Тоді вийшла з-за ширми й поставила лампу на стіл.

— Еде! Ти п’яний? — запитала вона обурено.

— Дайте мені кави, мамо, — тихо попросив він.

Сестри посхоплювалися з ліжок і, як були, в довгих сорочках, босоніж підійшли до столу. Мати пильно дивилася на сина.

— Ні, ти не п’яний. Але що з тобою діється? Ти наче сам не свій.

Ед підвів очі, здригнувся й сказав:

— Високий техасець застрелив чоловіка.

— Ой! — вихопилося в Рут. — Від нього й слід було цього чекати.

— Що? — спалахнув брат. — Я йому дякувати маю! Коли б не він, то я б не сидів тут цілий і здоровий. Я справді йому життям завдячую.

— Тому розбишаці, Еде?

— Ніякий він не розбишака. Як ти можеш так казати?

— Ти ж маєш на гадці того… що в Боєра?

Ед махнув рукою.

— То було колись. Тепер він працює з Маррі на його займанці.

Рут дивилася на брата широко розплющеними очима. Бетті мовчала й тільки важко дихала.

— Кого ж він застрелив, Еде? — спитала мати. — Когось нашого?

— Та де там! — похитав головою Ед. — То був… ну… бандит. Вони звали його Біллі-Корабель. Я його досі не знав.

— І ти теж туди вплутався, Еде?

Хлопець кивнув головою.

— Дайте ж мені нарешті чогось випити.

І він почав розповідати.

Мати мовчки слухала, сестри не зводили з нього очей.

— Ото чоловік, мамо, той техасець! — закінчив Ед. — Аби ви побачили, як він стояв…

Він трохи заспокоївся. Мати погладила його по голові й мовила:

— А тепер піди до Семюела Мура і все йому розкажи.

Ед так і зробив. Слейтери теж довідалися про подію тієї ж таки ночі. Надворі вже почало сіріти, коли Гол із Семом пішли спати. Хлопці лягли трохи раніше.

Поснідавши, Бренкер велів осідлати коня й поїхав до займанки Маррі. Дорогою він ще раз усе зважив. Гай Джілберт убив злочинця — іншої думки про Біллі й бути не може. Шукачі мають тільки дякувати Гаєві. Але яку роль грав тут Боєр? Він приїхав у долину разом із Джілбертами, цей, з дозволу сказати, джентльмен. Невже Боєр — ватажок якоїсь банди? Берт Джілберт і Кудлань — негідники. А Гай? Біллі був напевне ватажок банди; до неї належали ті жевжики, яких Гай Джілберт учора обеззброїв. А може, це змагання між двома бандами, звичайна конкуренція? Ні, все відбувалося б інакше, та й Гай Джілберт не говорив би з Боєром так погрозливо і з таким глумом. Авжеж, саме від Боєра треба шукати ниточки. Док он теж багато чого винюхав…

Бренкер уже майже знайшов ту ниточку, тільки до клубочка ще не міг дійти. Тепер він намірявся добути собі в колоді туза, як порадив йому Док. Але стежка, на яку доведеться стати, буде, либонь, стрімка й поплутана. Якщо його припущення слушні, то може і Гай Джілберт — не може, а таки напевне — має деякі гріхи на своєму сумлінні. Ось яких висновків дійшов Бренкер, а коли так — то багато що розв’язувалося дуже просто. Але небезпека лишилася, і немала.

Доїхавши до займанки, Бренкер привітався і зліз з коня. Копачі відповіли на привітання й кинули роботу. Маррі, як завжди, хотів одійти вбік, та Гай сказав:

— Сиди, між нами немає таємниць.

Вони всі троє посідали на пісок. Спека ще не дуже дошкуляла, сонце нагрівало тільки половину долини; там, де вони примостилися, був затінок. Гай скручував цигарку й чекав, поки шериф почне розмову.

— Самі розумієте: я прийшов поговорити з вами про вчорашній вечір, Гаю, — озвався Бренкер.

— Це допит, шерифе? — перебив Гай Джілберт.

— Ні, — рішуче відповів шериф. — Я просто не так почав. Учора той розбишака зачіпав вас, але ви не спіймалися на гачок і вступились йому з дороги. Згодом, коли він почав знущатися з людей, ви втрутились і дійшло до бійки. Біллі застрелено. Отже, справі був би кінець, якби за нею не стояло інше.

— Саме так, шерифе, якби за нею не стояло інше. І ви хочете знати це інше. Будьмо відверті. На жаль, я небагато вам можу сказати.

— Часом досить і небагато, Гаю.

Гай Джілберт курив і мовчки малював на піску якісь кривулі обгорілим сірником, якого й досі тримав у пальцях. Нарешті він стер їх, підвів голову й мовив:

— Певне, що вчора була не просто п’яна бійка — та я нічого не можу довести Боєрові. — Він знову хвильку помовчав, тоді повів далі: — Це моя особиста справа, шерифе, і я сам її залагоджу. Чи вже й залагодив… але треба подбати, щоб Боєр не здійснив тут своїх планів. — Останнє речення він проказав повільно, ніби сам до себе. Погляд його задумливо перебіг по долині, заллятій сонцем.

— Ви б могли нам допомогти, Гаю, всім нам, — мовив Бренкер тихо й стримано, наче не хотів перебивати йому думок. — Які ж у нього плани?

— Якраз цього я добре не знаю, шерифе. — Гай Джілберт викинув цигарку, підтягнув коліна і охопив їх руками.

— Але ж ви знаєте Боєра, Гаю?

— Я вже кілька тижнів здогадувався, що Боєр шахрай, а вчора впевнився, що він останній негідник. І це все. А довідавшись про таке, я не захотів більше працювати з ним — оце вам, шерифе, й розгадка вчорашньої події. Вислухайте все. — Гай Джілберт остаточно зважився, що йому робити. — Ми з братом уже два роки маємо стосунки з Боєром. Ну… ми не завжди були чистенькі, а Боєр і поготів. Якось він прийшов до нас і запропонував розпочати вигідну справу в цій долині. Ми погодились і отак приїхали сюди. І аж тут я його взнав як слід…

Гай Джілберт знову замовк. Бренкер думав, що це вже все. Він полегшено зітхнув. Йому здавалося, що Боєр не дуже небезпечний. Він, Бренкер, знав тепер свого ворога, знав і те, як до таких людей братися. Він-бо заступає тут закон. Пильно стежитиме за Боєром і якось до всього доскіпається.

Раптом Гай Джілберт сказав протягло, значуще:

— Я мав тут стати шерифом, Бренкере…

Спокійний, валькуватий Бренкер здригнувся так, що Маррі аж очі витріщив, і майже до крові прикусив спідню губу, але спересердя не відчував болю. Тільки тепер шериф збагнув, що нізащо, ні на мить не можна легковажити Боєра.

— Дякую вам, Гаю, — мовив він тихо.

Той тільки гмукнув. Тоді додав:

— Він, правда, казав, що може усунути вас, коли я допитувався його, як же саме я стану шерифом. Але після тієї розмови в нього вже закралося недовір’я до мене.

Бренкер махнув рукою: мовляв, усе розумію, — і буркнув крізь зуби:

— Ну стривай, голубе…

Очі його були холодні, як криця, чоло поорали зморшки.

— Боєр має зв’язки десь там у верхах, шерифе.

Бренкер ніби не дочув тих слів.

— А як ви гадаєте, чи не доклав Біллі рук і до нападу на Маррі? — зненацька спитав він.

Гай здвигнув плечима.

— Не знаю, шерифе… — А сам з прикрим почуттям подумав про свого брата Берта.

Бренкер підвівся і обтрусив із штанів пісок.

— Може, підемо до Мура й Слейтера? — спитав він.

Гай уже не вагався.

— Ходімо, — відповів він.

Вони пішли до намету: Гай хотів переодягтися.

— Ви нічого не знаєте про Боєрову поїздку? — спитав дорогою Бренкер.

— Ні… Але Док щось чув про неї.

Гай осідлав коня. Маррі лишився вдома. Коли вони їхали до струмка, шукачі проводжали їх поглядом. Про Гая Джілберта балакала вся долина.

У таборі корктаунців вони швидко знайшли Гола і Семюела. Не встиг Бренкер і рота розтулити, як Гол Слейтер скинув капелюха і обняв Гая Джілберта. На очах у всіх він плескав його по плечі, тис йому руку, радісно, схвально усміхався, хоч не казав ні слова. Гай Джілберт аж збентежився.

Вони подалися до Мурового намету і скоро дійшли там згоди. За ту годину всі четверо стали справжніми друзями.

— Ми дамо тут лад, — впевнено сказав наостанці Гол Слейтер. — Усунути Бренкера? Смішно. Вся долина буде проти. Той блазень із виголеною пикою надто багато хоче, крім того, він тепер не має сумніву, що ми його бачимо наскрізь. Жаль, що треба чекати, та хай тільки буде найменший привід, ми його швидко візьмемо за шкірки. Ми не такі безсилі.

Бренкер кивнув головою, але не так упевнено.

— Ми тут далеко від світу, Голе, — сказав він. — Та й хтозна, з якого боку Боєр тепер нападе. Бо він не тільки слизький, як вугор, спритник, але й жорстокий горлоріз. Такі людці дуже небезпечні. І… ми ще не з’ясували справи з Маррі.

Бренкер сів на коня. Гай намірився зробити те саме, коли це з’явилася матуся Фінні і ще здалеку замахала їм рукою. Вона очікувала, поки вони вийдуть з намету.

— Я Едова мати, ви, мабуть, знаєте, — звернулась вона до Гая, що стояв біля коня, шанобливо знявши капелюха. — Я хочу вам подякувати, що ви порятували з біди Еда. Він ще хлопчак і сам би не дав собі ради.

— Та нема за що, — сказав Гай, ласкаво дивлячись їй у вічі.

— Ні, я знаю, за що… — вона потиснула Гаєві руку, глянула на нього знизу і зауважила: — Та й виросли ж ви нівроку!

Довготелесий Гай безпорадно озирнувся, наче шукав, куди б йому сховатися.

— А тепер ходімо до нас обідати, — сказала матуся Фінні. — Ви з своїм товаришем живете самі, і я собі уявляю, що ви там можете наварити. Приходьте до нас часом із Маррі — так, здається, звати вашого товариша? Ед зараз теж прийде на обід.

Вона рішуче взяла його під руку й повела за собою. Бренкер усміхнувся і поїхав сам. Том вийшов і взяв у Гая коня. Техасцеві раптом зробилося легко й радісно на серці. Матуся Фінні щось жваво торочила, а Гай дріботів поряд, приміряючись до її ходи, й часом крадькома позирав на її сиву голову. Вони зайшли до намету-їдальні. Там ще нікого не було.

— За десять хвилин вони всі сюди збіжаться, — сказала матуся Фінні. — Тоді й будем обідати. Тут кожен має приходити вчасно. Сідайте, я зараз покличу дівчат, хай вас розважають, бо в мене, пробачте, робота. Бетті, Рут! — гукнула вона й почекала.

З’явилися дочки.

— Це Гай Джілберт, привітайтеся з ним, — сказала мати й пішла на кухню.

Бетті зразу ж приступила до Гая:

— Це ви вдруге в нас! Я вже тоді, як ви були тут із Боєром, знала, що ви знову прийдете.

— Звідки знали? — осміхнувся Гай.

— О, таке завжди знаєш! А крім того, як ви від’їжджали, то озирнулися.

Він не витримав і засміявся, блиснувши зубами. г Рут простягла йому руку.

— Ми вам дуже вдячні, Гаю…

Він аж злякався, хотів відмагатися від подяки, але раптом споважнів і притримав її руку.

— Рут, — сказав він ласкаво й глянув їй просто в очі, — мені сьогодні вже багато людей дякували — кожне по-своєму. Та насправді це я маю дякувати. І саме вам. Я завжди думав про вас від того ранку, як хотів поїхати звідси… а тоді не поїхав. Ви цього не зрозумієте, а може, не зовсім зрозумієте, але я сподіваюся, що колись вам усе поясню.

Рут почервоніла й обережно забрала від нього руку. Помітивши, як він її збентежив, Гай поспішив якось затерти свою незграбність і, щоб змінити тему, спитав:

— Що ви робитимете, як поїдете з долини?

— О, ми вже вирішили, — відповіла Рут. Вона поволі заспокоювалась. — Займанка дала нам уже чималий зиск, тож ми купимо більшу ферму або розбудуємо стару. Бетті вийде заміж…

Гай Джілберт знову не знайшов нічого кращого, як, почувши про заміжжя Бетті, вибовкати й свої плани.

— Добре вирішили, — тихо мовив він. — Я теж не один день про таке думаю. І теж маю намір одружитися, Рут.

Він дивився на неї задумливо, але так значуще, що Рут знову вся спаленіла.

— Ну так… так… — пробелькотіла вона, а тоді швидко додала: — Треба глянути, що там на кухні робиться.

І втекла з намету.

— Ох, — озвалася з жалем Бетті, — побігла якраз у таку хвилину!

Гай Джілберт і сам не знав, чи йому сердитись, чи сміятися. Виходить, що він її налякав і прогнав?

Тим часом корктаунці почали сходитись на обід і вирятували Гая з незручного становища. Бетті підморгнула йому:

— Ну, я теж іду — глянути, що там на кухні робиться. — Вона весело засміялася й вискочила з намету.

Рут стояла в сінцях, що вели до кухні. Побачивши сестру, Бетті зраділа.

— Ох, Рут, оце то хлопець! — заторохтіла вона. — Хіба я тобі не казала зразу? А як береться, га? Мій проти нього чисте м’яло!

Рут кинулась надвір. Бетті зачудовано дивилась їй услід.

— Але ж ти сама сказала йому “так”…

Вискочивши, Рут наткнулася просто на Мура, що саме йшов обідати. Він засміявся і схопив її в обійми.

— Куди так прудко?

— До матері, — спантеличено відповіла вона.

— Хіба на кухні її немає?

— Та є… тільки… ми саме говорили з Гаєм Джілбертом…

— А, то він тут! — сказав Мур і пустив дівчину.

Рут розгублено озирнулася. Треба справді помогти матері. Але не встиг Мур ступити й чотирьох кроків, як почув її голос:

— Дядьку Семе!

Він вернувся до неї.

— А хто він такий, той Гай Джілберт, дядьку Семе? — спитала дівчина. — Ви ж, мабуть, знаєте?

— Чоловік, як чоловік, Рут, і до того ж дуже порядний.

Дівчина не підводила очей. Вона кивнула і тепер справді побігла до матері. Мур похитав сивою головою. Спробуй цих жінок зрозуміти…

Гай Джілберт їв, і тут, серед корктаунців, йому все смакувало як ніде. Потім поїхав на займанку. Хоч у долині було гаряче, мов у казані, він зсунув на потилицю капелюха, підставивши сонцю жовтого чуба. Та ще й пісеньку насвистував і навіть коня не підганяв. У такому настрої він нікого не боявся, хоч і самого дідька!

Люди по дорозі вітали його, махали йому здалеку рукою. Він усміхався й відповідав на привітання. Маррі, побачивши його такого, звів брови й почухав потилицю. Але він теж був у доброму гуморі, хоч йому дошкуляла спека. Мабуть, сонце в цій проклятій долині сьогодні так світило, що вибілило в ній багато темних плям.

Не встиг Бренкер зайти до своєї канцелярії, як з’явився Джонсон, його сусід.

— Шерифе, — сказав він перелякано, весь тремтячи, — більше я тут нізащо не залишуся. Я вже пакуюсь і, тільки-но буде змога, поїду звідси. Знову когось убили вчора ввечері. А в мене ж стільки золота накуплено. Я завжди потерпаю! Вас часто немає, і я навіть не виходжу з своєї кімнати. Не хочу я ніякого заробітку…

Бренкер дав йому вибалакатись, а тоді сказав:

— Якраз добре виходить, я чув, що Боєр теж хоче кудись їхати. Підіть і спитайте його. З ним вам напевне безпечніше буде в дорозі. А потім скажете мені, як ви там вирішите.

Джонсон миттю побіг до Боєра.

— Ви хочете кудись їхати? Коли саме? — спитав він.

Боєр сів.

— А хто вам сказав, Джонсоне?

Зовні Боєр був цілком спокійний — ніхто б не здогадався, що в нього з переляку аж коліна підігнулися. Адже він казав про це тільки Біллі! Невже щось винюхали? Але він швидко опанував себе: його планів жодна жива душа не знає.

— Мені шериф сказав, мабуть, від когось почув.

— Певна річ…

— Ви знову сюди вернетесь? Бо я ні. Я хотів би їхати разом з вами. Мені шериф порадив.

— Он як… Авжеж, я їду. Найближчими днями. А як же ваш банк, Джонсоне?

— Дідько з ним, із тим банком!

Боєр глянув на нього, і обличчя його проясніло.

— То, може, я відкуплю у вас концесію? Щоправда, я багато не дам, самі розумієте, — вона й так би мені дісталася. Але я не хочу бігати по установах, і рахунок відразу перейде на мене. Ваш клерк лишається тут?

— Звичайно, він ніде стільки не заробить, як у цій долині.

Вони швидко поладнали, а за півгодини Бренкер уже знав про все.

Коли пополудні він вертався від Дока, Боєр стояв у себе на порозі. Бренкер завернув до нього, привітався, як завжди, і спитав:

— Я чув, що ви кудись їдете на кілька днів, Боєре?

— Від кого чули, шерифе?

Бренкер здвигнув плечима.

— А чи я пам’ятаю… мабуть, від когось у Доротеї. То ж редакція нашої усної газети. — Бренкер осміхнувся, скинув капелюха й витер його зсередини жовтою хусткою. — Ця спека доконає мене, — додав він.

“Тебе інше доконає”, — подумав Боєр, а вголос промовив:

— Ви правду чули. Я тільки чекаю на звістку з однієї високої установи і зразу ж їду.

Бренкер кивнув головою.

— Я питаю, бо мушу вам дати добру охорону, Ви везтимете не один кілограм золота, а Джонсон ще більше. Я щось придумаю.

— Ну, великої небезпеки немає, шерифе.

— Та воно так, відколи Біллі не стало, великої небезпеки справді вже немае4 Але я усвідомив собі це аж нинішньої ночі. Щиро казати, я тут багато чого недобачав. Зате Гай Джілберт, хоч як дивно, все бачив і розмотав клубок.

Бренкер приклав пальці до капелюха, якого тим часом знову надів на голову, й пішов. Вузенькі Боєрові губи скривилися в ледь помітній посмішці. “Ми тобі добудемо кількох нових Біллі, — подумав він, — і вони вам з техасцем ще не таких клубків намотають”. Він подався до своєї кімнати. Коли Бренкер такий лис, то він може стати вовком.

Того вечора Жаба знову прийшов до Доротеї.

— Я вас дуже шаную, Доро, — сумно сказав він, — і щиро шкодую, що через мене зчинилася колотнеча. А все через прокляту горілку. Мене ніби хто зачаклував. У кожній четвертій пляшці, яку я вип’ю, завжди сидить чорт. Отже, я мушу спинитися на третій, а ніяк не можу, Доро. — Він був зовсім пригнічений. — Але тепер уже спинюся, далебі, правда, як і те, що я втретє розбагатію.

Він хотів іти до зали, одначе Доротея затримала його.

— Жабо, — сказала вона, — ви були бідні. Двічі я бачила, як ви багатіли, а тепер бачу втретє. І ще побачу, як ви втретє збіднієте. Та це не той рахунок. Насправді ви завжди були бідні, Жабо, завжди, бо п’єте горілку!

Він затулив вуха й хотів утекти, але Доротея знову спіймала його й звеліла почекати. Вернувшись, вона поклала перед ним три великі пачки грошей і його черес.

— Нате. Ваше щастя, що мені вчора довелося рано зачинити свою ятку.

— Отакої! — здивувався Жаба. — Я нічого не пам’ятаю з учорашнього, Доро. Був надто п’яний. Але бідний шукач завжди має ще надію на золотий край.

Одначе грошей Жаба не взяв.

— Я кладу їх до вас на проценти, Доро, — урочисто, наче присягу, промовив він. — Це буде перша гранітна скеля, об яку розіб’ється ваше пророцтво.

Доротея здвигнула плечима і, зітхнувши, віднесла гроші назад. Жаба підперезався порожнім чересом і гордо пішов до танцювальної зали.

Того вечора Маррі спитав Гая:

— Підемо до Доротеї трохи сполоскати горло? Ми сьогодні заробили чарку.

— Ні, — похитав головою Гай. — Я ще не скоро там покажуся.

Боєр дорогою все квапив карету. Сам він їхав верхи, а Джонсон у таку страшну спеку трясся в тій скрині, аж йому стало млосно. У прерії вони мандрували вже тільки вночі, вдень відпочивали, а як нарешті добулися до Нового Тондерна, коні їхні насилу стояли на ногах. Тут Боєр поклав до банку свої гроші й золото, а сам подався верхи далі. З Вест-Філда він зателеграфував, сів на поїзд і через кілька днів з’явився у Сан-Пабло.

Дома він тільки переодягся і зразу ж вийшов з важкими саквами в руці, взяв карету й дав візникові адресу. А за якусь часину переступив поріг одної поважної контори на головній вулиці міста.

— Привіт, Боєре, — озвався з-за письмового столу гладенько виголений чоловік і підвівся йому назустріч. На вустах у нього майнула хитра посмішка.

Вони поручкались, і чоловік легенько посадив Боєра у крісло.

— Що у вас таке важке у саквах?

— Геологічні проби, Ронні.

Ронні віддув губи й схвально кивнув головою.

— Чудово, Боєре, ви, як завжди, дуже сумлінні. Отже ви гадаєте, що напали на багате джерело?

— Таке багате, Ронні, що сам я з ним не впораюсь, а це вже щось та означає.

Ронні знов посміхнувся, цього разу вже трохи злісно.

— Ви засмагли, Боєре…

— Пристаєте до спілки, Ронні? Там усе готове, треба лише зібрати сметанку, і майже без ризику.

— Це тільки напочатку без ризику, як я зрозумів із вашого листа. Все, що треба, залагодять кілька надійних людей — але потім доведеться вкладати гроші, щоб окупився перший захід, а шеф, як ви знаєте, обережний. Проте він зацікавився вашою пропозицією, Боєре, бо тут останнім часом було мало зиску. Кілька спекуляцій взагалі не вдалися.

— Від цієї пропозиції він не відмовиться, Ронні, тим паче, що інші зразу б за неї схопилися.

— Ша! — присадив його Ронні. — Не лякайте, бо не страшно. По-перше, нам це відомо, а по-друге, ми контролюємо дрібніших ділків. Ми нікому не дамо себе обдурити. Та ви й самі знаєте, що найкраще нам працювати разом, Боєре. Тепер розповідайте. Потім я побалакаю з шефом, а після обіду зберемося всі разом.

Боєр почав розповідати. Хоч вираз обличчя в Ронні наче й не змінився, Боєр добре бачив, як той зацікавився. Адже це була найпевніша справа в світі: мати кількох компаньйонів з добрими зв’язками й не дуже вразливим сумлінням, та ще кількох найманих бандитів, і можна забезпечити себе на ціле життя. Нарешті Боєр замовк. Видно було, що його оповідь справила на Ронні велике враження. Та він уже того й не приховував.

— Лишіть ці проби, — сказав Ронні, — я їх покажу шефові. Зустрінемося тут о третій годині. — Перед дверима, оббитими цератою, він ще раз спинився. — Ми, звичайно, теж не сиділи склавши руки, Боєре. Отримавши вашого листа, дещо розвідали. Врешті, ні для кого не таємниця, що там є золото. Я хотів вас спершу трохи перевірити: які ви ставите умови тощо… Я ж бо за вас поручився. Але хай це залишиться між нами. Зрозумійте, в цьому ділі братимуть участь люди, що посідають високе становище в суспільстві. Прізвищ не будемо називати, ви знаєте.

Боєр вийшов з канцелярії і збіг сходами, мало не пританцьовуючи. Ронні тим часом постукав до кабінету свого шефа.

Рівно о третій Боєр і Ронні зустрілися знову. Стриманість Ронні де й ділася.

— Скажу вам по секрету, — заявив він, — ми будемо партнерами. Справа лагодиться. Все ділимо на чотири рівні частини. Ходімо.

У шефовому кабінеті сиділи двоє чоловіків, елегантно вбрані, з бездоганними манерами.

— Це мій приятель Боєр, — сказав Ронні. — Можна починати, якщо панове згодні.

Більше не названо жодного прізвища; чоловіки поручкалися з Боєром і відразу почали розмову. Боєр швидко пересвідчився, що їм можна довіряти: усе тут ішло, як на коліщатах. Не треба було також довго розводитись — Ронні добре підготував грунт.

Коли Боєр замовк, старший з неназваних добродіїв відкинувся у кріслі й постукав пальцями об пальці.

— Гаразд, — сказав він, — перейдімо тепер до окремих деталей. Ми добуватимемо золото в долині разом, пане Боєре. Заснуємо звичайну компанію. Згода?

Боєр кивнув головою.

Шеф повів далі:

— Скупимо займанки.

— Тут ми натрапимо на перші труднощі, — зауважив Боєр.

Шеф секунду дивився на нього, тоді приязно сказав:

— Наш метод роботи, — а ви його також добре знаєте, як запевнив нас Ронні, — завжди мав успіх тут, у так званих цивілізованих краях. То чому б він не був добрий там, у пустелі? По-моєму, саме там, звідки не чутно буде пострілів, він даватиме ще кращі наслідки.

— Навпаки, — перебив Боєр, не приховуючи цинічної посмішки. — Постріли буде чутно, та ще й добре, і треба буде якось приглушити їхню луну.

— Певна річ, ми так і зробимо, — діловито відповів шеф. — Ви маєте право вживати яких завгодно засобів, геть усіх. На свій власний розсуд. Домовимось тільки про одне: займанки повинні перейти в наші руки. З цього треба починати. А далі — то вже пусте, чисто комерційна справа.

— Не один шукач продасть свою займанку, аби тільки знайшовся покупець, — мовив Боєр. — Там є багато бідних займанок, але якщо добувати золото машинами, то з них теж може бути чималий зиск.

— Добре, це буде наша основа. А до інших, багатших, братимемось інакше. Банк уже теж у наших руках. Ронні поїде з вами як банкір. Він подбає також про наш… скажімо, охоронний загін. Ну, ви задоволені?

— Треба, щоб до того загону входили люди, що знають Захід. Вони повинні…

— Але ж, Боєре, — перебив шеф. — Ви начебто знаєте Ронні?

Так, Боєр справді знав Ронні, одначе й ті двоє спільників йому сподобалися. Навіть третій, що мовчав як риба. Боєр поставив ще одне питання:

— Чи не можна було б усунути шерифа? Якби це зробити тут. Треба, щоб на цій посаді був хтось із наших людей.

— Ви маєте на увазі Бренкера? — Добродій, що його Ронні величав “шефом”, обернувся до мовчазного. — Можна, звичайно, га? — Але зразу ж, не чекаючи відповіді, вирішив інакше. Коли він знову озвався до Боєра, в голосі його бриніло легеньке невдоволення: — Це ж не дитячі забавки, Боєре. І ви ж, мабуть, не того сюди приїхали, щоб робити бізнес з дрібними крамарями? Нащо такі манівці? Ви самі казали, що треба поспішати й до зими все залагодити, щоб навесні можна було вже добувати золото. Так швидко службовця не усунеш, а крім того, потім не заткнеш йому рота. Такі люди, як він, можуть замучити всіх своїми скаргами й заявами — ні, мені куди приємніше, як вони гниють у землі. Думаю, тут ви можете ще дечого повчитися в Ронні. Тим більше, що він теж їде з вами.

Боєр лише кивнув головою. Він уважно роздивлявся шефа, який спокійно розсівся у кріслі. Той його майже вилаяв — але ж Боєр проти нього був справді як наївний хлопчак. На цьому шеф закінчив першу частину переговорів.

— Отже, домовились. Як хочете, починайте з Бренкера, а потім чим далі додавайте жару. Треба, щоб у тій долині зчинився справжній відьомський шабаш. Тоді б нам була навіть причина послати туди військовий загін, і все пішло б, як по шнурочку, та й ніхто б не присікався.

Мовчазний добродій кивнув головою і посмикав себе за борідку.

Через годину вони дуже ввічливо попрощалися.

— Коли ми від’їжджаємо? — потираючи кістляві пальці, спитав Боєр свого нового компаньйона, як вони вернулися до його кабінету.

— Ну, ти задоволений? — замість відповіді спитав Ронні. Він перейшов на “ти”.

Боєр усміхнувся.

— І кого ж ти знайшов нам… ну, скажімо, в охоронці?

— Я маю там у ваших краях найкращого чоловіка на таке діло, Боєре. Він уже погодився. Я сьогодні ж таки пошлю йому звістку, і через вісім днів він приїде. Біл Лік. Чув про такого?

Боєр похитав головою.

— Там потрібні залізні зуби, Ронні! — зауважив він, думаючи про Гая Джілберта і Гола Слейтера.

— А він і має, Боєре, залізні зуби, — заспокоїв його Ронні. — Біл Лік та його банда хоч би з ким упораються.

Другого дня вони сіли на поїзд і поїхали. Серед інших речей Ронні віз у своїй валізці два десятки малесеньких пакуночків з білим порошком. Коли він мимохідь сказав про них Боєрові, тому аж дух сперло. Він побачив, що йому справді треба ще вчитися. Чим вище сидять люди, то зухваліше залагоджують свої справи.

РОЗДІЛ 13

Вернувся Боєр мало не через три тижні. Ронні при в’їзді в долину теж спинив коня, як усі, хто вперше ступав на цю землю. За ними, над пустельною піщаною прерією, небо ще ясніло рожевими барвами, а долина тонула вже в сутінках.

— Оце й є наша арена? — спитав Ронні й потягнув носом повітря. — Шкода, що нічого вже не видно, достоту, наче в’їжджаєш до величезної печери.

Скелі обабіч зливалися з темно-сірим, беззоряним небом і в ту хвилю справді скидалися на велетенське склепіння.

— Непогане порівняння, — відповів Боєр, — але це чудова печера, Ронні. Ну, їдьмо вже. Мені кортить швидше довідатися, що там з моєю будою і чи Берт Джілберт не спився до кінця.

Вони рушили далі. Перед своїм бараком Боєр зліз з сідла й гукнув негра Арчі, щоб той забрав коней до стайні. Через півгодини ціла долина знала вже, що Боєр повернувся.

— Ну, Ронні, ось ти й коло мого палацу, — мовив Боєр, кидаючи негрові повіддя. — Злізай і заходь. Ми тільки заглянемо на мить до зали, тоді повечеряємо й ляжемо спати. Прошу.

Ронні зліз з коня.

— Я таки хочу спати, — буркнув він і випростав затерплі ноги. — Роздивлятися я буду завтра, але сьогодні зроблю ще один візит. Так належить.

Вони зайшли до барака. Арчі відвів коней за ріг, до стайні і швиденько вернувся по другу пару, ту, що везла вантаж. Чоловік, найнятий у Вест-Філді на дорогу, пішов до Боєра по платню.

У залі Кудлань штовхнув під ребра Берта Джілберта, що грав з трьома шукачами вкарти.

— Глянь, шеф вернувся.

Берт Джілберт підвівся й пішов Боєрові назустріч.

— Ну? — спитав той.

— Усе гаразд, — буркнув Берт, пильно приглядаючись до Бобрового супутника. — Але добре, що ви вернулися.

— Чому, Берте?

— Так…

Боєр пустив рулетку, замкнену, доки його не було, і вийшов з Ронні.

— Хто той лобур із копицею на голові? — спитав Ронні в сінях.

Боєр тихо засміявся.

— Кудлань, із тих, що все роблять і ніколи не питають нащо. В деяких справах незамінна людина.

Вони були вже біля дверей, коли знадвору швидко ввійшов Арчі. Його чорне обличчя було незворушне, як завжди. Боєрові й на думку не спало, що той міг чути його останні слова. Вій негра просто не брав до уваги.

— Занеси вантаж, — наказав він, — а тоді приготуй вечерю.

Арчі, як завжди, працював мовчки і вправно. Він швидко впорався з роботою і спокійно подався до своєї комірчини, захаращеної мітлами, відрами, інструментом і всяким господарським мотлохом. В комірчині сидів Том. Він ледве вміщався серед того начиння. Останніми тижнями Том заприятелював з Арчі.

— Він привів із собою ще одного, — тихо сказав Арчі.

Хвилинку вони про щось шепотілися, тоді Арчі погасив світло, відсунув фіранку, відхилив вікно й виглянув надвір. Том насилу проліз у те вікно. Виходити сіньми він уже не зважувався. Берта Джілберта можна легко обдурити, він не знав, що Том належав до корктаунців. Але Боєр був небезпечний. Він з самого початку заборонив Арчі будь з кпи знатися і взагалі відповідати на питання. Проте Арчі був з тих людей, що хоч мало говорять, та все бачать і чують. Під чорною шкірою в його грудях билося чесне серце, і коли Том спробував заприятелювати з ним, Арчі зразу прихилився до нього.

Том непомітно вийшов на вулицю. В ту пору вона була майже порожня, і він вирішив зайти до Бренкера. Шериф сидів коло столу й читав газету місячної давності.

— Що, Томе? — спитав він. — Ти прийшов від Мура?

— Ні, шерифе, від Арчі.

Бренкер згорнув газету.

— Вернувся Боер і привіз із собою ще одного, якогось Ронні.

— А що воно за чоловік? Міський чи з прерії?

— Я не бачив. Арчі каже, що міський.

— А як вони один до одного звертаються?

— Як давні приятелі.

Том не мав про що довго розповідати, сказав ще тільки, що Арчі почув про Кудланя. Коли він пішов, Бренкер почав ходити з кутка в куток у своїй канцелярії. Багато що було для нього ясне як день. Адже Берт Джілберт і Кудлань давно вже злигалися з поплічниками Біллі. Одначе він не вважав їх за дуже небезпечних. Зненацька хтось постукав у двері.

— Прошу! — гукнув Бренкер.

До канцелярії зайшов Ронні. Він був самовпевнений, майже пихатий. Бренкер інстинктивно відчув у ньому ворога.

— Я новий банкір, — сказав прибулець. — Ронні. А оскільки ми сусіди, то я надумав зразу ж познайомитися з вами.

Він непроханий сів на стілець і зухвало усміхнувся Бренкерові. Той дивився на нього начебто байдуже, але пильно. В Ронні не було зброї.

— То ви Боєрів службовець?

— Так, але з великими повноваженнями.

— Гм. Отже, ви віддавна знаєте Боєра?

— Ні. — В цьому випадку Ронні волів збрехати. — Мене порекомендували йому.

— Що ж, беріться до роботи, — мовив Бренкер. — Я певен, що ви з Боєром добре поладнаєте. Сподіваюся, що й зі мною теж.

Ронні встав і, всміхаючись, подав Бренкерові руку. З нього трохи спав лоск. Шериф спершу хотів не добачити його руки, але потім вирішив не виказувати свого почуття. Навіть провів його до дверей. Тоді сів і задумався. Надто важкий тягар звалився на нього. З пограбуваннями банків, крадіжкою худоби, бійками, вбивствами тощо він давав собі раду. Знав, як до них братися. А тут сплівся якийсь дивний клубок. Бренкер почувався непевно. Щось на нього насувалося. Хіба шахрай, що допіру був у нього, не показав йому цього відверто своєю поведінкою?

Другого дня Ронні об’їхав долину. Він заводив розмову з шукачами про їхню роботу, про ціну на золото, про життя по той бік прерії. Цілі місяці відмежовані від усього світу в долині, люди були раді послухати звістку з широкого світу. Декого Ронні запросив на чарку ввечері у Доротеї. Одне слово, на всіх справив гарне враження.

Коло одного старого шукача, що працював на займанці з сином, він затримався трохи довше. Вони добували золото в скелі, в яку впиралася їхня займанка: на превелику силу одлупували з неї уламки, кололи, товкли їх у примітивній ступці, а тоді виполіскували золото.

Ронні дивився, як цаль за цалем вони вгризалися в гору, і хитав головою.

— Це ж мука, а не заробіток, — сказав він. — Вам хоч праця окупається?

Старий поклав кайло і витер з лоба піт. Тоді стомлено глянув на чужинця.

— А що робити? — запитав він. — У піску золота не більше, а поки його виполощеш, то теж добре намучишся! Вода дорога, все дороге. В камені хоч сподіваєшся на щось натрапити.

Ронні кивнув головою і пригостив шукачів куривом. Старий повів далі.

— Нам дісталась погана займанка, та й не тільки нам. У нашому ділі треба мати щастя. Розбагатіє лише той, хто натрапить на жилу. На зиму ми поїдемо звідси, а чи вернемося весною, хтозна. Багато восени поїде звідси ні з чим.

— То чому ви не продасте займанку? — невинно спитав Ронні.

Старий добродушно засміявся, подумавши, що перед ним нетямущий новачок.

— Хто ж купить погану займанку? Люди приходять сюди добувати золото, а не тратити. Ми всі — гола сірома, підхоплена течією, і якщо вже хтось тут і нашкрябає який гріш, то вкладе його в таке діло, що дасть йому зиск. Чи ви гадаєте, що мій сусіда, як йому трохи більше пощастило, візьме собі на шию ще й мою займанку?

Ронні похитав головою. Подумавши хвильку, він сказав:

— Я собі міркую інакше. Щоб добути золото до останнього зернятка, чого ви заступами й ночовками ніколи не зробите, треба поставити промивну машину. Але на одній займанці вона не окупиться. Машина коштує гроші, транспорт теж, та й воду треба помпувати…

— Ви, може, гендляр? — перебив старий.

— Ні, — відповів Ронні, — я банкір. І я подумав собі, що, либонь, міг би вам помогти. Якби чимало шукачів продало займанки, то, очевидно, машина окупилася б. Я спитаю свого шефа. — Ронні зміряв очима займанку. — Коли б вам дали п’ять тисяч доларів, га?

— П’ять тисяч — великі гроші, — задумливо мовив старий. — Ми ще навіть трьох не наполоскали.

— Візьмете п’ять, а зоставите двадцять п’ять, тату, — неприязно озвався син.

— А якщо зосталося тільки три? — відрубав Ронні. — Хто гарантує, що їх там двадцять п’ять?

— Отже, ви таки гендляр, — мовив старий.

— Може, стану тут гендлярем, — сказав Ронні.

Він поїхав, а батько з сином почали радитись.

— Може, ти й правду кажеш, — озвався старий, — але ми ніколи не добудемо двадцять п’ять тисяч, навіть якщо вони тут є. Тепер у нас заледве три. До зими дотягнемо до чотирьох. А якби ми взяли п’ять за займанку, то мали б вісім і більше не гнули б тут горба.

— Ви вважаєте, тату, що він хоче її купити?

— Думаю, що хоче. Видно, то спритний чоловічок. Я заправлю вісім тисяч. Треба тепер не проґавити, за перші займанки вони платитимуть добре, щоб зачепитися. Багато людей надумає спродуватись, і як усі гунуть, ціна впаде.

Ронні тим часом зупинився ще коло трьох копачів і завів ту саму розмову. Цих троє мали дві займанки і працювали разом, спорудивши простеньке механічне сито. Поки двоє копали, третій стояв і важелем ворушив сито. То була каторжна праця. Обличчя в чоловіків були чорні від куряви, по них дзюрком котився піт. Той, що стояв коло важеля, вже й сам був як машина. Він не зводив очей з рудих і червоних грудочок, що танцювали в ситі. Але золото серед них не поблискувало…

Пополудні на займанках всюди почалися палкі суперечки. У долині повіяло новим вітром. Можна було одним махом дістати гроші і до того ж покласти край цій скаженій роботі. Було над чим подумати. Одначе дехто, зметикувавши, чим воно пахне, крутив носом і зневажливо кривився: це були ті, що мали великий зиск. Вони могли собі кепкувати. Проте були й серед них такі, що потайки міркували, ми не залагодити наостанці ще одну вигідну справу, дарма що мали вже повні калитки.

Увечері Ронні з Боєром сиділи й жваво обговорювали свої справи. Все йшло добре, апетит їхній чимдалі розгорявся. Вже відіслано до міста перший звіт. Тепер вони чекали тільки на випробуваних, дужих помічників. Але це не означає, що доти вони сидітимуть склавши руки. Треба було багато що підготувати. За їхнім планом, Біл Лік із ватагою мав упасти долинянам як сніг на голову, а тоді за кілька тижнів усе треба було прибрати до рук.

Боєр звелів Арчі покликати Берта Джілберта й Кудланя, і Ронні пішов з ними до салону Доротеї. Він не збирався гратись у схованки, принаймні тут! Банкір почувався впевнено.

— Покажіть, хто тут грає першу скрипку, — сказав Ронні своїм проводарям, — а тоді вшивайтеся.

Коли він з Бертом Джілбертом, що теж був тепер на видноті, йшов залою, багато гостей уважно позирали йому вслід. Кудлань плентав за ними, як злий, кусючий собака. Ронні задоволено помітив, що люди коло столів перешіптуються і кивають на нього. Він пробув у Доротеї дві години, познайомився з багатьма копачами і поговорив з тими, кого здибав уже вдень.

У цей час Бренкер теж заглянув до Доротеї зі своїм помічником Ларрі. Перед тим вони обійшли вулицю й покрутилися між наметами. Це теж стало приводом до розмов, бо шукачі вперше бачили, щоб шериф робив обхід не сам. Бренкер хвилинку постояв з Доком коло прилавка, де Доротея важила золото.

— Скоро ми побачимо, що нам робити, — сказав Док.

— І ті теж, — відповів Бренкер.

Вони з півслова зрозуміли один одного. Док сперся на прилавок і дивився в залу.

— Вам буде важко першому завдати удару, шерифе. Це ваш великий мінус. Як на мене, той новий скидається на досвідченого палія. Та ще на такого, що в нього навіть пожежна команда під кулаком.

— Тільки не в цій долині, Доку.

Вони замовкли: до прилавка підійшов Жаба.

— О, я вже тебе кілька днів не бачив! — сказав Док. — Ти що на люди не виходиш?

Жаба таємниче підморгнув їм:

— Я вечорами надто стомлений. Доведеться вам якийсь час нудитися без мене — але тоді ми все надолужимо.

Він випив дві чарочки й пішов собі.

— Щось він замислив, тільки невідомо що, — усміхнувся Док. — Я його добре знаю.

Надійшли нові гості.

Пізно ввечері, коли Боєр зачинив уже свою гральну залу, в його кімнаті зібралися Ронні, Берт з Кудланем і троє колишніх поплічників Біллі. Арчі подавав горілку — зовні спокійний, байдужий. Нарешті Боєр відіслав його. Арчі ліг на ліжко й через годину почув, що вони скінчили нараду, бо Берт з Кудланем зайшли до своєї кімнати.

За тиждень Ронні скупив дванадцять займанок. Щоправда, в долині не зчинилось паніки, а все ж було неспокійно. Всі займанки Ронні лежали в горішній частині й не давали великого зиску. До найкращих, тих, що були нижче й по той бік струмка, він ще не добрався. Але подейкували, що він і там уже готує грунт.

Бренкер поговорив про це з Муром і Слейтером. Усі вони були однієї думки: у долині все гаразд тільки на перший погляд. За Ронні й Боєром, певне, стоять якісь впливові люди.

Бренкер навіть заспокоївся.

— Якщо вони так і далі діятимуть, то ми нічого їм не зможемо закинути, — сказав він. — Видно, вони збагнули, що кожна нечиста справа наткнеться тут на рішучий опір і неодмінно провалиться.

Справді, ніщо не порушувало спокою, відколи не стало Біллі. Мур, хоч і не дуже вірив у той спокій, врешті погодився з шерифом. Проте Гол Слейтер заперечив:

— А чого ж вони оточили себе п’ятьма розбишаками? Чому вони ночами сидять і шепчуться, як розповідає Арчі? Не даваймо себе приспати, то гієни з гієн.

Бренкер поїхав, а Гол із Семюелом пішли до великого намету й застали там веселе товариство. В наметі сиділи матуся Фінні з дочками, Слейтерів син Джо, Ед Фінні, Гай Джілберт, Маррі і ще кілька корктаунців, а також Джім із двома товаришами. Вони гомоніли, жартували й сміялися. Ні для кого вже не був секрет, що Гай Джілберт залицявся до Рут Фінні. Він з Маррі не вперше сьогодні гостювали тут. Навіть добуте золото носили сюди, щоб було в безпеці.

Тільки Джім сидів мовчазний та понурий і все пив чарку за чаркою. Останні дні товариші стурбовано приглядалися до нього. Такий був веселий хлопець і що зробилося? Він майже не показувався на своїй займанці. А як приходив туди, то здебільшого сидів коло сита й ночовок, невидющими очима дивлячись перед себе. Тоді знову цілими годинами невтомно працював, щоб увечері пропити добуті кілька грамів золота. Ковбоям було шкода Джіма: із займанкою йому не пощастило, а тепер утратив ще й дівчину, за якою так упадав. Але ж не можна впадати в розпуку — однаково Рут ніколи не подавала йому ніякої надії.

Джімова чарка була порожня. Він підвівся й знову сягнув по пляшку.

— А може, годі вже на сьогодні? — делікатно спитала матуся Фінні і злегенька притримала пляшку.

Джім завмер і глянув на неї каламутними очима. В погляді його не було злості, одначе він сказав:

— Я п’ю, скільки сам хочу.

— Але не в моїй господі, Джіме, — відповіла вона лагідно. — А цей намет — усе одно, що моя господа.

Розмова коло столу вщухла, запала прикра мовчанка. Тоді Джім випростався, обвів усіх очима, відкинув ногою стільця й мовчки вийшов з намету. Помалу розмова відновилася, одначе про Джіма ніхто не згадував.

Коли його товариші вернулися до свого намету, Джіма там не було.

— Де Джім? — спитали вони ковбоя, що теж жив разом з ними.

— Годину тому був тут і забрав своє сідло, — відповів той. — Знов ледве тримався на ногах.

Другого ранку Джо Слейтер розігнув спину й глянув на Джімову займанку.

— Хто там такий, тату? — спитав він.

Гол Слейтер спинився з ситом у руках і теж поглянув туди. Він здвигнув плечима й хотів сіяти далі, та враз передумав: неквапом поставив сито на землю, випростався і приклав долоню дашком до очей. Те, що він побачив, спантеличило його.

— Копай, Джо, я зараз вернуся, — сказав він. — Щось мені тут не подобається.

Джо помітив, як нахмурився батько, і знову глянув на займанку. Гол швидко підійшов до чужинця і за кілька кроків гукнув.

— Агов, що ви тут робите?

Той, напевне, давно вже помітив Гола, але не звертав на нього ніякої уваги. Тепер він повагом обернувся і, приязно всміхаючись, чекав, доки Гол підійде ще ближче.

— Ну? Я Гол Слейтер.

— Я так і думав. Я Ронні.

— А мені байдуже, хто ви такий.

Гол Слейтер був обурений зухвальством Ронні і ледве стримувався. А той усе всміхався.

— Чому ви так сердитесь, Голе Слейтере? — спитав він. — Ми ж бо тепер…

Гол Слейтер урвав йому мову:

— Я ще раз питаю вас, що ви шукаєте на Джімовій займанці? Він належить до нашого…

Тепер уже Ронні перебив мову Слейтерові:

— Що ви кажете? На Джімовій займанці? — він похитав головою поблажливо й співчутливо. — Я на своїй займанці, Слейтере, і те брутальне й гостре ваше запитання я мав би, власне, поставити вам. Але я не хочу сварки, Слейтере. І ніколи не хотів. То що ви бажаєте, дорогий сусіде?

Гол Слейтер кипів. Якусь мить він не годен був і слова вимовити. Потім видушив із себе:

— Докажіть мені.

Одначе він наперед знав уже, що програв. Ронні й далі був нестерпно люб’язний.

— О, задля святого спокою, прошу, читайте! — сказав він і подав Слейтерові згорнутий папірець.

Поки той читав, Ронні нахилився й почав пересипати між пальцями пісок, наче оцінюючи його. На Слейтера він уже не звертав ніякої уваги. У папірці було чорним по білому написано, що Джім продав свою займанку за сім тисяч доларів Боєрові і компанії. Займанка стільки не варта була, одначе Слейтер знав, що вони б дали й удвічі більше, якби тільки влізти до табору корктаунців. Гол довго дивився на купчу. До неї не можна було причепитися. А Ронні все пересипав пісок.

Нарешті Гол Слейтер, зціпивши зуби, віддав йому папірця. Ронні обережно взяв його двома пальцями і осміхнувся, витягнувши губи, наче смоктав цукерку.

Гол Слейтер сягнистою ходою подався на свою займанку, але не взявся до роботи, а осідлав коня й поїхав до Мура.

— Джім продав свою займанку, — роздратовано сказав він. — Я їду до Бренкера.

— Ну, й що ж ти зробиш? — спитав Мур.

— Мабуть, нічого, Семе. Але ми дістали дулю під ніс — маємо тепер злодія в хаті.

Мур знизав плечима. Розлючений Гол поїхав далі і дорогою трохи заспокоївся.

У таборі корктаунців звістку передавали з уст в уста. Спалахнули гарячі суперечки. Більшість вважали Джіма зрадником. Один корктаунець сказав:

— Отака дяка, що ми їх прийняли до себе.

Його почув хтось із ковбоїв і сердито спитав:

— Кого це “їх”? Хіба нас п’ятеро Джімів? І взагалі — наче ви нам щось подарували! Хіба цю землю не міг зайняти хто хотів, як і скрізь?

Сварку якось пригасили, але на душі лишився прикрий осад. А якийсь корктаунець висловив те, що було не в одного на думці:

— І взагалі, що Джім такого страшного зробив? Тут кожен може залагоджувати свої справи так, як йому до вподоби. Бо сам господар і своєї займанки, і свого золота.

Він хотів ще додати: “А Гол хай не пхає свого носа туди, де його ніхто не просить, бо ми тільки халепу з того матимем”. Але промовчав. Та потім не один пошепки казав те саме.

Гол Слейтер зліз з коня й зайшов до Бренкерової канцелярії.

— Я знаю, чого ти приїхав, — сказав йому назустріч шериф. — Він продав її ввечері у Доротеїному салоні, бувши п’яний як чіп. Тепер маєте в своїй громаді павука, ї він плете на вас павутину. Будь певен.

Гол сидів на стільці й махав капелюхом. Аж тут, у Бренкера, йому раптом здалося, що всі їхні заходи марні. Чого взагалі хвилюватися? Однаково нічого не зміниш. Та ось обличчя його знову посуворішало, і він сказав:

— Знаєш що, Бренкере? Я не хочу здаватися тим негідникам.

— Схоже на тебе, Голе. Я теж не хочу, але досі вони ще нічого негідного не вчинили.

Слейтер спалахнув.

— Ще вчинять, ми навіть нестямимось, коли. Я певен! І тоді буде пізно. Я знаю їх, Бренкере, то такі горлорізи, що розпорють тобі живота й сліду не залишать!

Бренкер почав ходити по кімнаті, як завжди, коли був схвильований. Слейтер висловив те, чого він сам побоювався. Але, може, Слейтер переборщив?

— З Бертом Джілбертом та його компанією ми впораємося, — сказав Бренкер.

Слейтер підвівся.

— Гарно ти мене втішаєш, — сказав він ущипливо. — Я хочу знати, що мене жде. Де тепер Джім? П’є?

Бренкер похитав головою.

— Лежить у Пастора в наметі. Може, як прочуняє, то порозумнішає, та ще як побалакає з Пастором. Найкраще було б, якби вони обидва поїхали звідси. Джімового коня я забрав до себе, він сьогодні вранці блукав навколо Доротеїного салону. Шкода хлопця.

Гол Слейтер поїхав до Пасторового нужденного намету і заглянув крізь дірку всередину. Обидва лежали й хропли, взуті, навіть з припнутими острогами.

Тоді він вернувся назад і мовчки взявся знову до роботи.

Джім з’явився пізно ввечері. Коли він у наметі привітався з товаришами, ніхто йому не відповів. Обличчя в ковбоїв були злі й похмурі. Джім сторожко глянув на них і глузливо сказав:

— Он як… Що ж, ви люди заможні. Кожен міняється, коли має золото.

Він підскочив до постелі, забрав своє вбоге майно і загорнув його в ковдру.

— Джіме, — сказав один ковбой, — сядь поговоримо. Але Джім був такий лютий, що нічого й слухати не хотів. Він завдав клунок на плече й вибіг з намету.

— Хай вона западеться вам, ця проклята долина! — крикнув він знадвору. — І йдіть ви під три чорти з своєю дружбою і своїм золотом! — Тоді підострожив коня і поскакав на темну вулицю.

Ковбої тільки головами похитали. Адже цього разу він був зовсім тверезий…

Відтепер Джім мешкав з Пастором і цілі дні просиджував у Доротеї.

Наступний день був незвичайний — він усім запав утямки. Багато людей потім запевняло, що саме тоді все й почалося. Далі в долині ніхто вже не мав спокою.

Бралося до полудня, коли люди завзято працювали. Небо затягли густі хмари, і спека трохи спала. В таборі корктаунців було не так весело, як завжди. Дехто вчора відверто казав, що якби добра ціна, то теж спродався б, аби швидше вибратися з цього пекла. Того золота, що вже здобуто, їм вистачить.

Семюел Мур сидів одинцем у своєму наметі, і йому також голова тріскала від невеселих думок. Він розбагатів, дуже розбагатів, нащо ж йому ще золото? Він і того, що є, не витратить. І, мабуть, ніколи не зможе покинути цього краю, хоч яка тут спека, хоч які небезпечні ці гори. Не зможе жити вже без пустелі, це його світ… Але тутешній гармидер йому теж осточортів. Він цілі місяці блукав у горах сам-самісінький, тільки з своєю Лізі, і йому було приємніше, аніж серед цих оскаженілих людей, що прагнуть багатства. А тепер ще й з Джімом скоїлася біда, гарний був хлопець, а зіп’ється на ніщо. Пастор уже зійшов на пси, та й не тільки він. І корктаунці стали не ті, що були, як приїхали сюди. Кожен думає тільки про себе і від усіх відгородився. На тих, хто має кращі займанки, дивляться заздрісним оком. Хоч таких небагато, бо долина не виправдала сподівань. Великих знахідок, що за одну мить зробили б шукача багатим, нікому не дісталося. А все ж Мур вважав, що золото десь має лежати цілим шаром. У горі? Воно, певне, з гір спливло в долину за тисячоліття. Спека, дощі, сніги, град, бурі розмелювали камінь і змивали його вниз…

Ці думки не покидали Мура навіть коло роботи. Він хотів поговорити з Джімом та деякими корктаунцями, що теж мали невеликий зиск. Хай до зими працюють на його займанці, а тоді кинуть усе або продадуть гендлярам. Боєр і компанія ще й після них мали б добру поживу.

Семюел Мур стояв, спершись на лопату, і дивився на поближні скелі. Метрів тридцять на них ще можна було зіп’ястись, де по камінню, а де по піску й глині, та й то не всюди; а далі вони майже прямовисною стіною здіймалися в небо, сірі й чорні.

Тієї миті глухий гуркіт струснув повітря, відбився тремтливою луною від скель і покотився долиною. Люди скрізь покидали заступи, відставили сита, повискакували з бараків і наметів. Вони озиралися, питали одне одного, що сталось, перегукувалися. Всюди стояв гомін — на вулиці, на займанках.

Мур побачив, як ліворуч, далеченько від нього, знялася хмара сірої куряви. Вона поволі й тяжко піднялася вгору по скелі і ліниво розпливлася латками серед каміння. Кілька чоловік уже побігло в той бік. Семюел рушив і собі за ними: однаково через ті кляті думки йому не дуже працювалося.

Бренкер із своїм рудим помічником теж вийшли з канцелярії і подалися в тому напрямку. А за який мент туди вже бігли всі, і долиною відразу покотилися найхимерніші чутки. Коли шукачі дісталися до місця вибуху, на якусь хвилину їм аж відібрало мову.

Це було на Жабиній займанці. Сам він скакав, як божевільний, серед наваленого каміння перед вирвою в скелі. І справді там блищало золото! Знову несподіванка, та ще й яка! Ті, що стояли ближче до вирви, аж поблідли. Тоді їм передалося Жабине шаленство, вони й собі застрибали, закричали, перебиваючи один одного.

Жаба показав їм, де лежить золото! Жаба, старий шукач, добувся до нього! Як завжди, щастя його не зрадило. Він не бабрався і не визбирував по зерниш, як вони, а нишком роздобув динаміт і висадив скелю. Тепер вона лежала перед ними, поколена на більше й менше каміння, а одна брила була з центнер завважки. І всюди мерехтіли тоненькі жилки: золото!

Чи це була жила? Чи тільки гніздовина? Чи відгалуження жили? Мур схвильовано поплескав Жабу по плечі й поздоровив його. Потім ступив до вирви завглибшки метрів зо два й оглянув її. Тут теж мерехтіли й полискували жилки, але вже дрібніші. Він обернувся до Жаби:

— По-моєму, гніздовина, га?

— Мабуть, так. Напевне гніздовина. Я теж роздивлявся. Але не якась там випадкова! Гора понадгризувана, гляньте, кожному видно, золото всюди є, а тут весь камінь, ним помережаний. Га-га-га, я висадив самородок!

Жаба аж засапався. Він усе вистрибував, обличчя йому сіпалося.

Шукачі роздивлялися на скелю, прилеглу до займанки. Жаба подовбав її в багатьох місцях і ось тут натрапив на цілий скарб. Вони заглядали в кожну заглибину.

— Чого ви там не бачили? — крикнув Жаба. — Ось сюди гляньте, сюди!

Він штурхнув ногою великий уламок кварцу, і шукачі тільки тепер придивилися до нього. Кілька чоловік узялися й перевернули важку брилу; з другого боку блищала велика, як людська голова завбільшки, жовта пляма — щире золото. Проти неї верхні жилки були просто дріб’язком. Оце то гніздовина!

Мур уважно оглянув брилу з усіх боків, навіть обстукав її.

— Ну що? — спитав Жаба.

— Гадаю, що тут кілограмів сім—десять золота, — сказав Мур.

— Якраз стільки, Семе, — погодився Жаба. Він повідштовхував копачів, що товпилися навколо. — Гайда звідси, голото, піскориї нещасні! Я працюватиму, хочу пересвідчитись, чи добре в Сема око! Увечері в Доротеї я вам скажу, скільки його там, а тоді три дні питимемо на мій рахунок!

Шукачі зареготали й розступилися. Він зараз же почав розтовкувати брилу, щоб визбирати з неї золото. Люди, сповнені нової сили й нових надій, теж розійшлися по своїх займанках. Серед тих, що приходили дивитися на Жабине золото, були й Боєр з Ронні.

Того ж таки дня пополудні більшість копачів почали довбати скелі. Весь порох у долині був протягом одної години розпроданий за скажену ціну. Шукачі намагались роздобути динаміту. Знайшлися такі, що вже поїхали по вибухівку в місто. Зчинялися суперечки й сварки. Шукачам, чиї займанки прилягали до скель, було добре. Але ті, що копали посеред долини, теж полізли на схили, заявивши, що то нічия земля. Доходило до лайки й навіть до бійки, тож Бренкерові та його помічникам було досить мороки.

Як він мав їх мирити? Займанка — це займанка, а гора — це гора. Вони запаколювали свої займанки, починаючи від схилів, отже, гора була нічия. Шукачі розділилися на два табори, власники займанок посеред долини були за Бренкера, а ті, що попід скелями, — проти нього. Бренкерові вже в голові стояв туман, такий густий, як та хмара куряви на Жабиній займанці, з якої все почалося.

Одні шукачі лазили по скелях і лупали їх, де хто бачив, а камінці й грудки котилися вниз, де інші шукачі теж добувалися до гори. Як їм було працювати під лавиною каміння й глини? А якщо ті нагорі почнуть ще й висаджувати скелі? І кому належатиме каміняччя, що посиплеться вниз на займанки?

Ціла долина хвилювалася, кипіла, все йшло шкереберть. Мало хто залишався спокійний, всі були роздратовані, чутки, одна химерніша за одну, повзли від намету до намету. Сусіди, що досі були добрі приятелі, лихим оком поглядали один на одного, бо той мав займанку під горою, а той у долині.

Увечері шукачі зібрались у Доротеї, щоб ушанувати Жабу як короля Долини Гнівного потоку. Док умовляв їх не зчиняти колотнечі, Бренкер зі своїми помічниками сидів напоготові в кутку. Гая Джілберта й Маррі не було в залі, із корктаунців також прийшло лише кілька чоловік. Жаба кинув Доротеї на вагу дві пригорщі самородків, і тоді почалося. Чоловік коло музичної скриньки теж дістав жменю зернят і взявся за корби, поплювавши на мозолясті долоні. Ото було свято!

Боєр і Ронні також крутилися серед натовпу. Доротея веліла безперервно доливати горілки— вже й чарок не вистачало. Вона знала, що робить. Через дві години Жаба вже тільки белькотів і нікого не впізнавав, інші теж були не тверезіші. Рулетку замкнули, а скоро почали витягати надвір перших гостей.

Жаба обіймав кожного, хто попадався йому під руку, й торочив одне:

— Дев’ять кілограмів, хлопче, дев’ять кілограмів за один раз!

Зразу після півночі Док попросив кінчати бенкет, а за півгодини обидві зали були вже порожні. Бренкер полегшено відітхнув. Гості, хто співаючи, а хто мовчки, попленталися до своїх наметів. Бренкер прикинув, що цього вечора в Доротеї побувала десь із третина долинян. Не тільки шукачі, а її торговці та усі інші, хто тут зачепився. Бренкер пішов спати, більше не думаючи про те, що буде найближчими тижнями і чим скінчаться суперечки за скелі. Він був надто стомлений.

Другого ранку не один шукач з важкою головою взявся до роботи. На Жабиній ділянці панувала тиша, він не показався і в полудень.

— Мабуть, хропе собі,— казали його сусіди. — Нащо йому тепер працювати?

Коло вирви лежали ще його кайла й молотки, а також купа нерозтовченого каміння.

Опівдні двоє шукачів пішли до його намету поглянути, що він робить. У наметі було порожньо і якось чудно — наче його покинуто. Ані ковдри на ліжку, ані казанка. І кінь десь дівся.

Вони перезирнулися, нічого не розуміючи. А коли обідали в їдальні, то знову завели мову про Жабу. Якийсь шукач почув їх і вигукнув:

— Хіба ви його й досі не знаєте? Напевне, лежить у Доротеї, і так буде щонайменше тиждень! Ввечері знов його побачите!

Та ввечері приятелі марно чекали на Жабу, і тоді вони почали його шукати.

— Де Жаба? — чулося скрізь. — Він обіцяв, що три дні напуватиме нас, то хай поїть! Чи вже пошкодував?

Де тільки його не шукали, та все марне. Розчаровані шукачі порозходились додому.

Вранці Док прийшов до шерифа. Вони привіталися, перемовились кількома словами про се й про те. Нарешті Бренкер спитав:

— Ну, що вас так рано привело до мене, Доку?

Док глянув йому в очі й тихо спитав:

— Де Жаба, шерифе?

Хвилину в кімнаті панувала мовчанка, обличчя їхні посуворішали.

— Ви вважаєте, Доку…

Шериф не доказав, губи його лишилися розтулені. Він тихо затарабанив пальцями по столі.

— Треба його знайти, шерифе.

Бренкер підвівся, зняв з гачка капелюха і пристебнув револьвера.

— Десь лежить, клятий п’яниця, і… — Бренкер прикусив губу й замовк.

— Я теж цього боюся, шерифе, а саме: що він так лежить, як ви оце подумали, — півголосом озвався Док.

Вони вийшли з канцелярії.

Бренкер і його помічники шукали Жабу до самого обіду. Табір почав непокоїтись. Де Жаба і де його золото?

Пообідавши, Бренкер заглянув до контори Ронні. Він був тут уперше, відколи Джонсон покинув її. У конторі він застав самого клерка.

— Шеф десь поїхав із Боєром, — відповів клерк на його запитання. — Я чув, ніби на ту займанку, де Жаба висадив скелю.

Бренкер наморщив лоба. Що їм треба? Це щось нове.

Приїхавши з Ларрі на займанку, Бренкер побачив Боєра, Ронні і Берта Джілберта коло вирви. Вони всі троє були на конях. Бренкер привітався, торкнувшись пальцями капелюха. Вони повернули коней і поставали навпроти нього.

— Я, звичайно, не можу вас не пустити на цю займанку, але мені трохи дивно, — озвався Бренкер. — Ви теж шукаєте Жабу?

Вони зверхньо засміялися, всі троє, і не відповіли. Ронні відкашлявся й примружив очі. А ті двоє, видно, чекали, що він скаже.

— Мені треба дещо запитати вас, — звернувся Бренкер до Ронні. — Ви купили в Жаби те золото, що він добув у вирві?

— Золота, звісно, не купив, шерифе, тільки займанку, — відповів той.

— Що? — перепитав Бренкер і весь напружився.

— Займанку, хіба не чуєте? — Ронні говорив холодно й неприязно.

Бренкера мов жаром хто обсипав. Ті троє сиділи в сідлах, як статуї, обличчя в них були такі глузливі та байдужі, що аж кортіло затопити в них кулаком. Берт Джілберт, видно, вгадав його думки, бо похилив голову й сторожко поглядав на нього спідлоба.

— Можна подивитися на купчу? — хрипко спитав Бренкер.

Він ледь зблід, на лобі йому виступив рясний піт.

— Прошу, — мовив Ронні й простягнув йому папірця. — Врешті ви службова особа.

Бренкерові стало млосно, вся кров відлинула йому з лиця.

— Вам погано, шерифе? — співчутливо спитав Ронні.

Боєр зухвало усміхнувся. Він не приховував глуму.

— Краще злізьте з сідла, а то ще впадете, — люб’язно й зичливо порадив Ронні. — Боюся, що ви давно вже хворі, шерифе, га?

Бренкерове обличчя посіріло, стало, мов кам’яне. Він мовчки взяв папірця й почав читати. Там було написано, що займанку продано Боєрові й компанії за двадцять п’ять тисяч доларів. Підписали купчу Ронні і Жаба тією самою рукою, тільки біля прізвища Жаби стояли три хрестики.

— Де Жаба? — тихо, уривчасто спитав Бренкер.

— Ви вважаєте, що всіх, хто продасть мені займанку, в кишені ношу? — обурився Ронні. — Яке мені діло, де він? Певне, вже в прерії. Поїхав, мабуть, потай, бо з такою купою грошей і золота не дуже безпечно мандрувати, як ви гадаєте? Бандитів у вашій окрузі не бракує, шерифе, ви це знаєте не гірше за мене.

Бренкер так стиснув коня острогами, що той мало не став дибки. Він і досі був сірий на виду.

— Я не визнаю цю купчу за дійсну, аж поки не спитаю самого Жабу, поки не побачу його, — сказав він глухо і витер з чола піт. Він уже трохи опанував себе.

— Як собі хочете, — незворушно відповів Ронні. — Нашу фірму це не обходить. Шукайте собі свого Жабу й тягніть сюди. Хотів би тільки звернути вашу увагу на те, що ви перевищуєте свої повноваження. Ви можете щонайбільше з незрозумілих мені причин опротестувати купчу. Ну, й звеліти, щоб купча була передана на розгляд у суді. Будь ласка, це ваше право, шерифе. А тепер віддайте мені цей цінний документ.

Бренкер знехотя подав йому папірця й сказав:

— Я хотів би мати з нього копію.

— Прошу, я зроблю копію, але без трьох хрестиків, шерифе. — Ронні глузливо засміявся.

Бренкер нічого більше не сказав — повернув коня і разом з помічником неквапом поїхав геть. Він відчував у себе на потилиці їхні глузливі погляди. Ларрі не озивався жодним словом.

Бренкер заїхав до Доротеї і попросив її покликати ще й Дока.

— Ви не знаєте, Жаба вмів писати? — спитав він їх.

Док здвигнув плечима, Доротея похитала головою. Мабуть, ніхто не міг відповісти на це питання. Тоді Бренкер усе розповів. Док повільно опустився на стілець, склав руки на колінах і сумно мовив:

— Бідний Жаба, стільки років шукав золота — і так скінчив життя.

— Він би нізащо не поїхав з долини! — запевняла Доротея. — Не така він людина. Я його добре знаю!

— Знала, — тихо поправив її Док.

Доротеї на очі набігли сльози.

— А гроші? — спитала вона. — Він поклав до мене на проценти велику суму. Хіба він так просто залишив би їх?

Бренкер стомлено подався до своєї канцелярії. Двох шукачів, що привіталися з ним дорогою, він навіть не помітив.

По обіді він перепитав усіх людей, що того дня приїхали в долину, а також тих, що саме приїздили: шукачів, крамарів, візників. Ніхто з них не здибав Жаби.

Де він міг бути — радше, його труп? І його кінь? Десь лежить, прикиданий камінням між скелями? Долина велика… Може, вони вивезли вбитого на його ж таки коні в підгір’я і десь там пригребли в піску?

Наступні два дні Бренкер і його помічники не злазили з сідла, проте їхні пошуки були даремні.

У долині запанував гнітючий настрій, немов перед бурею.

— Його вбито, — казали одні. — Золото принесло йому смерть.

Інші сміялися:

— Він не такий дурний: просто накивав п’ятами. Хіба мало вже поїхало звідси?

Але більшість шукачів тепер уникала Ронні. Ніхто вже не продавав займанок. Усі працювали як навіжені на схилах, і дехто навіть мав успіх. Вони висаджували скелі порохом.

— Хай цілий світ чує цей гук! — нестямно кричав хтось. — Тут мають бути тонни золота, ще індіяни знали це!

Аж ось привезли вибухівку — поки що трьома кіньми-в’ючаками, але позаду їхала ціла валка. Знову шукачів охопила золота лихоманка, і про Жабу забули…

За якийсь день троє шукачів не дуже обережно обійшлися в своєму наметі з вибухівкою, і сталося лихо. Одному з них розпанахало бік, а другому поранило ногу. Наступного ранку Бренкер скликав усіх на збори і запропонував усю вибухівку скласти в печері під кам’яним носом. Звідти кожен мав брати, скільки йому треба, коли все підготує на займанці. Тримати вибухівку в наметах і ятках шериф заборонив. Зараз же знайшовся якийсь спритний гендляр, що перебрав увесь той клопіт на себе й обладнав у печері комору.

Ухвалили також не висаджувати скель поблизу печери і відзначили межу. Власники займанок, що опинилися в забороненій смузі, запротестували, але врешті мусили скоритися. Бренкер погрозився повиганяти їх з долини, якщо вони не послухаються, і решта шукачів підтримали його. Потім він наказав кожному прибирати за собою висаджене каміняччя, щоб воно не заважало тим шукачам, що працюватимуть нижче. Його з кожним днем набиралося б усе більше, і якщо не подбати про це зразу, то за кілька тижнів ніде буде повернутися. Почалися палкі суперечки, але зрештою погодилися й на це.

У долині вистачало підвід, та й людей не бракувало, що ладні були заробити грошей, відвозячи каміння, та ще й нові могли надійти. Місце вибрали в кінці долини поблизу урвища. Там ніхто не копав, бо грунту було тільки на лопату, а далі починався твердий камінь. Звезене каміняччя правило б за насип перед прірвою.

Знову все пішло своєю колією. Шукачі почали завзято працювати. Хоч тут ніхто не помічав, що діється в природі, — люди бачили тільки пісок, гори й небо, — але в долину повільно вступала осінь, нагадуючи, що скоро доведеться тікати від зими з її сніговицями. Шукачі вкладали в працю всю свою силу, як бігуни перед фінішем.

Та через три дні підступний і жорстокий вчинок знову обурив їх усіх, і відтоді вже в долині не було жодного спокійного дня. Надійшла буря.

РОЗДІЛ 14

Коло підніжжя гір, де тяглася гола смуга піску, призахідне сонце, червоне, як кров, осявало ще небо. Між скелястим пасмом вершин і смугою лісів біля підгір’я удень гуляв рвучкий західний вітер. Він мережив жовто-сірий пісок неглибокими брижами і поминав золоту долину, наче гордував гарячковою метушнею, що там панувала. Люди в ній дарма чекали на його прохолоду. А як почало смеркати, вітер пішов на спочинок і тільки ледь-ледь повівав.

Осторонь від долини, десь за півмилі на північ, отаборилося дев’ятеро чоловіків: Біл Лік і його наймана ватага. Один із них, Метьюз, вугластий, потворний, сідлав свого довгоногого коня. Решта лежали навколо — хто курив, хто дрімав, а хто навіть спав. Метьюз, ведучи за повід коня, підійшов до Біла, який лежав горілиць, підклавши під голову сідло, і дивився в небо, що ставало чорніше.

— Я вже їду, — сказав він. — Тобі від мене нічого більше не треба?

Біл похитав головою і навіть не глянув на нього.

— Знову на тебе сказ напав? — спитав Метьюз майже з ненавистю. — Хоч словом озвися!

— Швидше вертайся і, як тобі вже сказано, домовся про все докладно, аби ми знали, що робити. Ще раз тобі товкмачити?

Біл говорив мало не крізь зуби.

Метьюз щось сердито буркнув і відійшов. Вони були трохи суперники, хоч Метьюз, як кожен у ватазі, визнавав Біла за шефа.

— Тобі треба якоїсь роботи, щоб химери з голови швидше вивітрилися, — додав він, сідаючи на коня.

Він поправив стремено і швидким клусом погнав коня вздовж пасма гір. Товариші дивилися йому вслід, аж поки вершник не розтав у темряві. Якщо все правда, що їм казано, то вони матимуть добрий шмат, а потім до зими вернуться назад у свої гори.

Через дві години над верхів’ями сосон у передгір’ї з’явилася червона, мов ягода, половина місяця, кинувши пучок проміння на пустельну смугу піску, на високі гори й табір під ним. Біл Лік лежав на сідлі. Він спав з лиця, швидка їзда всіх їх виснажила. Але й крім того, з Білом від торішньої осені діялося щось недобре. Пусте життя лишило на його обличчі свої карби, на вбрання він теж мало звертав уваги. Тільки чорні очі блищали, як завжди. Вони стали ще неспокійніші.

Коли Метьюз дістався в долину, там теж світив уже місяць, і йому не важко було знайти дорогу.

— Де тут Боєрів шинок? — спитав він якогось чоловіка.

Той показав йому на барак. Метьюз об’їхав низьку чотирикутну будівлю, шукаючи, де б прив’язати коня. Арчі побачив незнайомого й підійшов до нього.

— Гей, чорнопикий, це Боєрова халабуда? — спитав Метьюз.

— Так, Боєрова, — відповів Арчі.

— А що ти тут робиш?

— Боєр мій господар.

— Гм. А Ронні ти теж знаєш?

— Знаю.

— Піди й скажи комусь із них, що я тут. Скажи: Метьюз приїхав.

— Ходіть зі мною, — мовив Арчі.

— Роби, що тобі велять, чорна тичко! — вилаяв його Метьюз.

Арчі з незворушною міною пішов до салону. Метьюз скочив з коня, прив’язав його до якогось кілка й скрутив цигарку.

Арчі вернувся й знову мовив:

— Прошу, ходіть за мною.

Метьюз викинув недокурка, поправив на собі ладівницю і рушив за негром. Той привів його до Боерової кімнати, де господар з Ронні вже чекали на прибульця, і лишився стояти коло дверей. Гість підійшов до столу.

— Хто з вас Боєр, а хто Ронні?

— Хвилинку, — мовив Боєр і глянув на Арчі.

— Ще щось накажете? — спитав той.

Усі троє дивилися на нього.

— Хочете їсти? — спитав Боєр гостя.

Той кивнув головою і мовив, показуючи на негра:

— Хай би нагодував і мого коня, га? Я ж поїду назад.

Боєр дав служникові вказівки й відіслав його. Вони лишилися втрьох.

— Я — Метьюз, — мовив бандит. — Нас дев’ятеро чоловік. Ми отаборилися, не доїжджаючи долини. Біл вирішив краще спершу послати когось на розвідини.

— Могли б їхати зразу всі, — відповів Ронні. — Тут доведеться працювати більш-менш відверто — тобто зберігати видимість закону. Ну, та ви й самі розумієте. Що поробляє Біл Лік?

Метьюз стенув вугластими плечима, сів на стілець, що його підсунув Боєр, і кинув капелюха на канапу.

— Він такий, як завжди, тільки що з кожним днем стає несамовитіший.

— Тут він матиме не одну нагоду розважити душу, Метьюзе, і думки його звернуть в інший бік. У цій долині є двоє таких, що навіть йому не поступляться. Принаймні один.

Метьюз запитально глянув на нього.

— Гай Джілберт і Гол Слейтер, — тихо мовив Ронні.

— Ці імена нічого мені не кажуть.

— Не кажуть — але один із них послав на той світ Біллі-Корабля.

Метьюз витріщив очі:

— А він був тут? Ти глянь… Треба розповісти Білові! О, тоді тут буде цікаво. А ми вже думали…

— Біллі не встиг навіть вистрілити. Я не був там, але кожен погонич у долині може вам усе докладно розповісти.

У двері постукали, і ввійшов Арчі. Поки він розставляв напої та наїдки, всі мовчали. Нарешті Боєр кивнув йому головою, і негр пішов до дверей. Метьюз гукнув йому вслід:

— Тільки не перегодовуй коня, бо він, стерво, не знає міри! І лиши його осідланого.

— За годину поїдете, — сказав Ронні.

Арчі зачинив двері, швидко дав коневі їсти і обережно вийшов на вулицю. У Бренкерових вікнах не світилося, тому він побіг до табору корктаунців. Він довго шукав Тома, а потім Том так само довго шукав Гола Слейтера. Коли Слейтер через Добру годину опинився коло Боєрового житла, Метьюз уже поїхав.

Як Арчі вийшов, Метьюз хотів щось запитати, одначе Ронні перебив:

— А все-таки добре, що ви спершу приїхали самі. Я надумав щосьінше. Вас приїде тільки семеро, а двоє з’являться окремо і того ж таки вечора покинуть долину назавжди.

Метьюз наморщив лоба.

— Чому це? У ватазі почнуться сварки: ніхто не захоче їхати. Тут же передбачається добра пожива — чи, може, ні?

— Ті двоє зразу дістануть свою платню і немалу, — твердо відповів Ронні. — А після всього їм належатиме ще якась пайка, це вже ви самі домовляйтеся. Але вони повинні зразу ж перейти гори, бо я не зможу

поручитися за їхню безпеку.

— Розкажіть до ладу, що ви надумали, — попросив Метьюз і жадібно допався до їжі.

Говорив Ронні, а Боєр лише потакував. Тільки раз перебив його:

— А може, доручити це діло двом чоловікам із ватаги Біллі? Тоді б Лікові хлопці лишилися разом і…

— Ні, — заперечив Ронні. — Цього разу треба діяти напевне і так, щоб ніхто не причепився! А крім того, ватагу Біллі тут добре знають.

Ронні викладав свій план далі, і Боєр подумки визначив, що він має рацію. Боєр другого ж таки дня, як тільки вони почали працювати разом, визнав перевагу Ронні. В їхній розмові кілька разів згадувалося прізвище шерифа.

Перед від’їздом Метьюза Боєр дістав із кутої залізом скрині чотири пачки грошей, і гість заховав їх до спідньої кишені. Метьюз осміхнувся: чимала сума, знаменито платять! І це за таку дурничку. Навіть великої небезпеки немає. Ці голубчики, видно, збирають тут добру сметанку. Він застебнувся на всі ґудзики, щоб не загубити грошей за перше діло, і подав господарям руку.

— Треба все скінчити щонайпізніше за чотири тижні, — мовив Ронні й підморгнув йому.

— Авжеж, тоді ми ще встигнемо чкурнути на південь, — відповів Метьюз і важко погупав надвір.

— Ну як? — звернувся Ронні до Боєра, що стояв коло завішеного вікна й чекав, поки надворі зацокотять копита.

Боєр не відповів, тільки легенько свиснув.

— Стривай, ти ще інших побачиш, — додав Ронні. — З цим я сам здибуюся вперше, але він, видно, має добрі пазури.

Метьюз швидко поїхав назад. Місяць уже зайшов, але небо було зоряне, і він добре бачив дорогу. Вибравшись із долини, він зупинив коня, дістав гроші, витяг з кожної пачки по три банкноти й заховав до іншої кишені, в штани. Врешті, йому теж належить щось за цю поїздку, а ті двоє й так матимуть добру платню за таке нікчемне діло.

Невдовзі попереду в темряві заблисло вогнище. Коли Метьюз над’їхав, ватага прокинулась.

— Привіз якогось питва? — спитав один молодик з марним обличчям.

— А хай йому дідько, геть забув!

Усі почали бурчати й лаятись, аж поки Біл Лік гримнув на них:

— Та не пащекуйте, хай він розкаже, що нового довідався! Нічого не змінилося, Метьюзе?

— Ні. Все так, як і домовились, я тільки дізнався про деякі подробиці. — І раптом бовкнув: — Біллі-Корабель пішов на дно. Чули таке?

Хвилину всі вражено мовчали, тільки чути було, як тріщать на вогні дрова. Тоді хтось запитав:

— Там?

— А де ж? Там є такий, що до нього дорівнявся. Техасець буцімто. Що ти на це скажеш, Біле?

Біл Лік тільки плечима здвигнув. Він навіть не підвівся, лише перевернувся на бік і підпер голову рукою.

— Ти останнім часом знову став сонний, як гримуча змія взимку, — сердито буркнув Метьюз.

— Техасець вижене з нього сон, — значуще озвався хтось.

— Його треба спровадити на той світ? Він комусь на заваді? — спитав інший.

— А ти ж як думав, йолопе! — злісно накинувся на нього Метьюз. — Можеш його впорати, дістанеш особливу винагороду. Ті дженджики добре платять. Мабуть, працюють на багатих хазяїв.

Той анітрохи не образився, — видно, тут були до такого тону звичні,— тільки сказав:

— То візьмімо його всі разом на мушку.

— Оце по-твоєму. Та якби ще сховатися за мою спину, еге ж? А тоді…

— За твою? — зневажливо перебив той. — Та ти ж підскочиш угору, мов кролик, як у тебе влучить кавалок гарячого олова, ти…

Біл Лік, що досі майже вдоволено слухав їхню сварку, раптом роздратувався і презирливо гаркнув на них:

— Усі ви підскочите, знаємо, які ви герої! Заткніть пельки, хай Метьюз відповідає.

Бандити слухняно затихли — знали-бо цей його настрій і сподівалися, що він скоро минеться. В такі хвилини Біл Лік був як пантера, коли їй переб’ють сон.

Метьюз кинув перед ним паку грошей:

— На, це платня за перше діло, яке завтра ж таки треба злагодити.

Аж тепер Біл Лік підвівся. Решта всі стовпилися навколо нього. Метьюз почав оповідати, яке їм поставлено завдання. Воно було таке брудне, що навіть ті, хто вже мав за собою всякі гріхи, задумалися. Коли Метьюз замовк, усі погляди звернулися на Біла Ліка, що втупив очі в червонястий жар. Він лише кивнув головою. Отже, вирішено — врешті, недарма ж вони їхали таку довгу дорогу.

— Признач, хто має лишитися, — сказав Метьюз Білові.

— Самі домовляйтеся, — буркнув він і знову ліг на сідло.

Бандити довго сперечалися, тоді вибрали з-поміж себе двох, і ті сховали гроші. Всі полягали спати. Вони мали вирушити в дорогу пізно вранці, щоб усі в долині бачили їхній приїзд.

Засинаючи, не один подумав про дивну поведінку свого ватажка. Останнім часом Біл дуже багато справ передоручав Метьюзові, і той чимраз дужче брав гору у їхній ватазі. Але на нього можна було покластися.

Біл Лік не спав. Він лежав, розплющивши очі, і дослухався до тихого шелестіння вітру, що натикався на високі скелі й завертав у підгір’я. Білові здавалося, що він опинився в склепі з вогкими слизькими стінами, з якого немає виходу. Скрізь кишить черва, йому аж нудно, але врешті, він теж одного поріддя з нею і сам скочив до неї в яму. Тіло його затерпло, голова боліла. Так він і заснув. Він навіки застряв у цьому болоті, з якого вже не було вороття.

Вранці вони запарили каву, неквапом поснідали й вирушили в дорогу. Двоє лишилися коло вогнища. Знову зірвався вітер, шпурнув їм курявою в обличчя. Довелося зняти з шиї хустки та затуляти носа й рота. Аж у долині вони відслонили обличчя. Люди оглядалися їм услід.

У долину прибувало багато людей, і не менше покидало її, але щоб отак зразу сім чоловік, без в’ючаків і підвід? А ті, що бачили їх зблизька, ще дужче дивувалися. Хто вони такі? Звертав на себе увагу не так їхній закурений одяг, майже в усіх уже добре пошарпаний, як вираз обличчя. Кожен відчув, що цей загін несе в долину якусь халепу.

Бренкер був під ту годину разом із своїми помічниками далеко за потоком і навіть гадки не мав про нових прибульців.

Перед Боєровою халабудою всі семеро зупинилися. Біл Лік і Метьюз позлазили з коней. Біл дорогою повеселішав, і всім аж полегшало на душі: ватажок знову був такий, як колись.

Ронні з Боєром ще снідали, хоч уже бралося до полудня. Вітання було бучне. Ронні обняв Біла й поплескав по спині.

— Ти як загнаний вовк, — сказав він. — Не подобаєшся ти мені, хлопче, що тебе гризе? Раніше був на виду гладенький та засмаглий, а тепер геть поораний зморшками.

— Зате в тебе ще більше лоску додалося, Ронні, — відповів Біл без заздрощів. — Ти тепер трешся в справжніх салонах, а я все волочуся по різних кублах та гірських стежках.

Вони не бачилися три роки, а перед тим були нерозлучні, як брати, аж поки Ронні надумав податися до міста. Він ще тоді полюбляв делікатну роботу і волів, щоб йому були яблука, а комусь оскома.

Саме про це думав Біл Лік, коли Ронні відрекомендував йому Боєра. А проте він тішився, що знов побачився з Ронні. Він підійшов до дзеркала, пильно глянув на своє обличчя, провів по шкірі твердою рукою, спробував розгладити зморшки, та вони з’являлися наново. Ронні правду каже, вигляд у нього препоганий. Ронні підійшов до нього, взяв за руку і стиха сказав:

— Коли ми цей справуночок залагодимо, Біле, поїдеш зі мною на Схід, там краще живеться — і ніякісінького клопоту. Того, що ти тут заробиш, тобі стане на ціле життя, але треба ще раз попрацювати, голубе.

— Знову для когось жар загрібати, Ронні?

Ронні на мить завагався, проте він добре знав, що Біла не можна дурити, нізащо не можна. Тож він сказав йому в лад:

— Це золотий жар, Біле.

— Що, такий добрий справуночок?

— Винятковий, Біле. Я б тебе дарма не викликав із такої далечі. Ну, та ми ще поговоримо про це віч-на-віч. Я гадаю, що вже на всяких дрібніших, але конче потрібних оборудках тобі чимало перепаде, а наприкінці буде ще остаточна розплата, такі гроші, що тобі й не снилися.

— Справді? Такі великі? — засміявся Біл. — Що ж, добрі перспективи, Ронні.

Він говорив щиро, не вкладаючи якогось особливого змісту в свої слова. І все поглядав у дзеркало та задумливо потирав обличчя. Ронні потяг його за собою.

— Ходімо, ніяк не надивишся на себе. Це завжди було твоє вразливе місце. Через те, мабуть, тебе й туга гризе. Вічно хочеш бути не такий, як інші.

Вони підійшли до столу, де Метьюз розмовляв з Боєром, проте одним вухом прислухався до їхньої балачки. Та вони говорили тихо, і Метьюз розчув тільки останнє речення — Ронні його сказав уже біля самого столу.

— Знову пузо напихаєш, — мовив Біл, — а інші чекають надворі.

— То хай заходять, — відповів Метьюз з повним ротом.

— Ні, — твердо мовив Біл і звернувся до Ронні: — Покажи, де нам отаборитися.

Боєр покликав Арчі і звелів йому привести Берта Джілберта й Кудланя. Берт глянув на гостей і відразу вподобав Метьюза. На Біла він позирав трохи з острахом: з його котячих рухів Берт зразу збагнув, що то не простий птах. Ронні не перебільшував. Ну, тепер діло піде. Кудлань, невмиваний і заспаний, щойно з постелі, стояв і лупав очима.

— Відведи їх на ту займанку, де колись копав Жаба, — звелів Ронні Бертові. — Там буде їхній табір. Це близько від нас, отже, якраз добре. Великий намет лежить уже готовий у повітці, віднесіть його туди. Чи ти, може, хочеш іще один маленький, окремо для себе, Біле?

Біл відмовився. Коли Берт з Метьюзом уже вийшли, він ще затримався й запитав:

— Ти хіба не носиш зброї, Ронні?

— Ні, — хитро усміхнувся той. — Навіщо накликати на себе небезпеку?

— То ти став діяти тихою сапою?

Ронні відмахнувся.

— Ет, ви вже вийшли з моди з своєю так званою честю. Послухай, Біле, є ж краще знаряддя, таке, що його навіть не чути — стріляти тут можна тільки тоді, як виникне доконечна потреба. Але про це ми поговоримо потім, я прийду до тебе після обіду.

Він провів Біла до дверей і почекав, поки ватага сіла на коней і поїхала. Оце гвардія, з такою можна щось починати!

Пополудні Ронні з’явився у Біла в наметі. Вони довго шепотілися в кутку, і Біл тепер довідався, що його приятель називав кращим знаряддям. У наметі стояв сутінок, тож Ронні не помітив, як зблід Біл Лік. Коли він пішов, Біл ще цілу годину сидів, і хоч стояла спека, його наче морозом пройняло. Йому здавалося, наче в нього аж пальці стали липкі. Ні, до такої підлоти він ще не дійшов, треба поговорити з Ронні… А те, що вони мають зробити з шерифом, хіба краще? А він же вчора ввечері погодився на це, хай навіть подумки. Це те саме, що сказати “так”.

Саме о тій порі поблизу їхнього табору проїхав Бренкер. Він побачив біля намету кількох чоловік, що саме лаштували місце на казан. Нащо Ронні ці люди? Що він задумав? Добувати їхніми руками золото? Мабуть, ні, не такі вони на вигляд, навіть здалеку видно. А якби й так, то він не зможе їм заборонити ставати тут табором, поки не надійде ухвала судді. А що, коли суддя визнає купчу за чинну? Якби шериф Бренкер під’їхав ближче і роздивився на прибульців, то впізнав би Біла Ліка, з яким торік восени добре познайомився в Новому Тондерні, і не думав би ні хвилі, що йому робити. Але він поїхав далі і дізнався про все надто пізно. Не помітив він також двох вершників, що в’їхали в долину через дві години після Біла і десь загубилися в таборі.

Той день минув, як і багато інших досі. Шукачі покидали свої кайла й заступи, лопати й сита, ночовки й ступки, змили піт з розпашілих облич і пішли спочивати. День догасав на гірських верховинах, тягнучи за собою ніч, ніби хвилясте покривало. В долину заповзала темрява.

А ще через дві години Док, як звичайно, ходив по залі й пильнував порядок. Вечір нічим не відрізнявся від попередніх. Коли прийшов Біл Лік з дев’ятьма своїми поплічниками — Берт Джілберт і Кудлань теж були з ним, — Док запропонував їм вільний стіл під стіною.

— Це найкраще місце, — сказав він, думаючи про себе, а не про них, бо від прилавка, де він звичайно стояв, можна було непомітно стежити за цим столом крізь завжди відчинені двері між залами.

Вони всілися, перекидаючись жартами, і нетерпляче покликали чорношкірого кельнера. Поки той приносив напої, Біл Лік і Метьюз подалися в другу залу до рулетки. Неквапом, як завжди нові відвідувачі, що хочуть усе роздивитися. Потім вони вернулися до столу й почали бенкетувати.

Док підійшов до прилавка, де на високому стільці, мов на троні, сиділа Доротея, і сперся на нього спиною. Вода підвелася і почала переставляти склянки за крок від Дока.

— Жодного знайомого обличчя, правда? — спитала вона, ніби мимохідь.

Док стояв до неї спиною і дивився на залу, де вже почалися танці. Коло прилавка юрмилися ще кілька шукачів. Аж як вони відійшли, він відповів Доротеї — його слова були не про чуже вухо.

— Жодного знайомого обличчя? Де там. Я вже таких багато бачив на шибениці.

Доротея нічого більше не встигла сказати, бо надійшли нові гості і серед них двоє чужинців. Вони були в чоботях з острогами, але наче не скидалося на те, щоб тільки-но прибули з дороги. На такі речі Док мав пильне око.

Чужинці позсували на потилицю капелюхи, зажадали горілки й випили її одним духом. Обличчя цих прибульців теж зовсім не сподобались Докові. Він вийшов надвір дихнути свіжим повітрям. Ту мить з’явився Ларрі, помічник шерифа. Вони привіталися.

— Бренкер теж прийде? — спитав Док.

— Прийде, тільки спершу загляне ще до Слейтера і Мура.

— В залі є нові, придивися до них.

Ларрі кивнув головою. Док обійшов навколо барака й побачив їхніх коней. Ага, то вони сьогодні хочуть їхати і, мабуть, зайшли тільки підкріпитися перед дорогою. Як же він потім жалкував, що не був тої хвилини уважніший і рішучіший!

Він вернувся до зали й побачив, що Ларрі вже сидить коло столика. Серед гостей біля прилавка стояв лише один” прибулець, другий саме вертався від рулетки. Отже, ці двоє незнайомі з тими, що приїхали перед обідом, бо прибулець, ідучи залою, навіть не глянув на їхній стіл. А ті собі пили та веселилися.

Док спробував зайти в розмову з прибульцями коло прилавка, проте вони відповідали хіба одним словом. Відчинилися двері, і з’явився Бренкер. Ще на порозі він спитав Дока:

— Ларрі тут?

Док лише встиг кивнути головою, як Бренкер сказав:

— То я спершу піду повечеряю. — І зачинив двері.

— Це шериф? — спитав один прибулець.

— Так, — відповів Док, — шериф Бренкер.

— Міг би й тут повечеряти, — зауважила Доротея, але не мала часу завернути його, бо обслуговувала гостей.

Бандити коло столу почали нудитися. Вони не бачили, як заходив шериф. Берт Джілберт, уже п’яний як чіп, підвівся і через голови танцюристів глянув до прилавка, чи там стоять ті двоє з Білової ватаги. Тоді впхався серед танцюристів, схопив першу ж дівчину, що трапилася під руку, і рвонув до себе, брутально відштовхнувши вбік її партнера.

Хлопець, у якого Берт відбив дівчину, був неозброєний. Він обурився. Дівчина спробувала випручатися. Коли хлопець хотів допомогти їй, Берт Джілберт пустив дівчину, а його одним махом звалив додолу. Гості закричали, зчинилася буча.

— По Бренкера! — наказав Док, а сам кинувся до зали.

Його випередив Ларрі. Док хотів стримати старого, та Берт уже схопив того і теж швиргонув додолу. Тоді видер з його кобури револьвер й пошпурив аж у другий кінець зали. Берт знову хотів узятися до Ларрі, але дорогу йому заступив Док, що весь аж тремтів з гніву.

— Геть з цієї зали, Джілберте!

Проти Берта він був як карлик проти велетня. Біл та бандити повставали, декотрі повилазили на стільці, щоб краще все бачити. Вони шкірили зуби з утіхи, тільки Біл і Метьюз скоса позирали до прилавка. Біл був похмурий, він скидав водночас оком і на Берта, а Метьюз цікавився тільки двома своїми товаришами.

Берт зареготав, широко розставив ноги і взявся в боки. Він був такий п’яний, що насилу втримував рівновагу. Зненацька він поплескав брудною лапою Дока по щоці, взяв його за плечі, ледь підняв угору і плюнув йому на сиву голову.

— Ти чого, опудало, пхаєш носа не в своє діло? — люто спитав Берт і труснув худенького Дока.

Навколо почулись тихі обурені вигуки, але ніхто не зважився підступити до п’яного розбишаки.

Док посірів, як попіл, очі його спалахнули лютою ненавистю. Таким його ще ніколи ніхто не бачив. Ларрі позаду важко, незграбно звівся на ноги.

Тієї миті сталося найстрашніше в цій наперед задуманій грі. Коло прилавка бахнув постріл, нестямно закричала Доротея. Гості кинулися врозтіч. Берт Джілберт спокійно поставив Дока на підлогу, засміявся і, навіть не озирнувшись на двері, пішов до свого столу.

Тільки-но Бренкер у себе вдома сів до столу і простяг руку по шматок хліба, як до нього прибігла схвильована дівчина. Він схопився, вискочив на вулицю й подався до салону Доротеї, лишивши позаду дівчину. Переступивши поріг, шериф на секунду спинився, тримаючи руку на рукояті револьвера. Крізь відчинені двері до другої зали він раптом побачив Біла Ліка і стиха мовив:

— О, та це ж…

Тієї миті гримнув постріл. Бренкер сіпнув головою, коліна йому підігнулися, і він важко впав на підлогу. Вбивця та його приятель з револьверами напоготові поволі позадкували до дверей, не спускаючи з ока людей, що стояли коло прилавка. Ті остовпіли з несподіванки. Хряснули двері. Злочинці скочили на коней і щодуху погнали їх темною вулицею.

Бренкер нерухомо лежав на підлозі. Куля влучила йому збоку в живіт. Аж по кількох секундах гості отямились і з’юрмилися навколо пораненого. Його перевернули горілиць. На підлозі червоніла страшна пляма. Док проштовхався крізь юрбу. Обличчя в нього було попелясто-сіре, а тонкі губи — білі як біль.

— Обережно занесіть його до моєї кімнати, — тихо попросив він і дорогою все нагадував: — Обережно! Обережно!

Шукачі поклали шерифа на ліжко й мовчки ззирнулися. За тих кілька хвилин вони всі зрозуміли, що на долину насунуло щось жахливе. Серед шукачів, які заносили шерифа, був і ковбой Джім. Не сказавши ні слова, він разом з іншими вийшов з кімнати.

Док оглянув пораненого. Пальці йому ледь тремтіли. Він розстебнув пасок і ножицями розрізав одяг. До кімнати тихо зайшла Доротея і взялася помагати йому. Куля влучила в шерифську зірку, прогнула її і пішла навскоси в тіло. Сорочка й зірка були геть у крові.

Док відслонив рану.

— Він ще живий? — спитав хтось із шукачів.

— Ще живий, — відповів Док, і голос йому надломився.

— А є якась надія? — спитала Доротея.

Він не відповів, тільки глянув на неї так сумно, що на очі їй набігли сльози.

Док погладив її по голові. Обличчя його поволі набувало живих барв.

— Як це взагалі сталося? І хто то був? — запитав хтось із чоловіків.

Другий хотів щось відповісти, але Док перебив його:

— Мерщій принесіть сюди стіл. Навіть два зсуньте докупи, І поможете мені покласти на них Бренкера.

Зайшов Ларрі. В очах у нього й досі світився переляк.

— А ти піди глянь, чи Бренкер устиг дома попоїсти, чи ні. Тільки добре дивися.

Ларрі не встиг навіть глянути на пораненого, як Док виштовхав його в двері.

— Хтось нехай поїде до Мура. Негайно! І принесіть окропу!..

Він запалив усіх своєю діловитістю. В кімнаті раптом запахло ефіром і хлороформом. Прибіг засапаний Ларрі й доповів:

— Він нічого не їв, анічогісінько, все стоїть ціле. Що з ним, Доку? Господи боже, він же… — Ларрі не зважився вимовити останнього слова.

— А тепер мовчіть, щоб я більш нічого не чув, — звелів Док.

Він обернувся до Доротеї, що безсило опустилася на стілець, її блакитна шовкова сукня була заплямлена кров’ю, руки тремтіли. Вона втупила поперед себе каламутні очі. В уяві їй знову постала страшна картина. Док підійшов і лагідно торкнувся її чола.

— Іди й скажи, щоб несли воду й позамикали двері,— тихо мовив він. — Хай пустять лише Мура й Слейтера. Тримайся, Доро.

Доротея пішла і зробила все, що сказав Док. Мимохідь вона помітила, що в шарварку вкрадено касу з дрібними грішми й шухляду з-під прилавка, але відразу про те забула.

Док узявся до роботи. В кімнаті лишилися Ларрі і ще один чоловік.

А в долині люди сиділи в наметах, у халабудах із гофрованої бляхи чи й просто неба і шепотілися. Страшна звістка облетіла вже весь табір. Боєр теж замкнув свій заклад. Ті, що жили при вулиці, почули дрібний цокіт копит і здогадалися, що то Гол Слейтер поскакав до Дока. Тієї ночі не один згадав про добровільну охорону й подумав, що, либонь, треба було слухатись Гола Слейтера. Дехто підраховував свій здобуток і намірявся найближчими днями тікати геть. Але тільки у великому гурті. Бо коли ж то прибуде новий шериф?

Гол Слейтер і Мур вступили до кімнати, де лежав Бренкер, як Док уже перев’язував рану. Той, хто побачив би тепер Гола, злякався б: він скидався на тигра в клітці. Разом із ними приїхав і другий помічник шерифа, молодий ірландець.

— Ти його виходиш? — запитав Дока Мур.

Він був блідий, дарма що аж упрів від швидкої їзди.

Док мовчки мив руки, І аж по хвилі здвигнув плечима.

— Якщо навіть пощастить виходити — бо в нього залізне здоров’я, — то навряд чи він стане такий, як був. Зірка відвернула кулю вбік, добре й те, що він нічого не їв… але на коня він уже, мабуть, ніколи не сяде. Та що про це думати, нам треба поговорити про інше.

Мур узяв шерифову сорочку, оглянув погнуту зірку й повільно поклав назад. Гол Слейтер стояв коло столу і дивився па Бренкера, що лежав як мертвий.

— Він утратив багато крові, — мовив Док і відчинив вікно.

— Погасіть світло! — суворо наказав Гол Слейтер.

Вони вмент збагнули, що він мав на гадці: не треба виставляти себе на приціл. Ларрі й Мур погасили всі три лампи. В кімнату війнуло свіжим нічним повітрям. Якусь хвилину вони мовчали. Потім Гол зачинив вікно і завісив його ковдрою. Ларрі знову засвітив дві лампи. Вони обережно перенесли шерифа на ліжко.

— Ну, а тепер розповідай, Доку, — мовив Гол Слейтер і присунув собі стільця.

Доротея оглянулась по кімнаті і хотіла саме піти з Ларрі по стільці, коли в двері хтось затарабанив. Доротея схопила лампу, проте Гол випередив її і сторожко, мов яструб, подався до сіней.

Мур із Доротеєю рушили за ним. Знову почувся стукіт. Слейтер відставив лампу, відштовхнув Доротею, крутнув ключа і рвучко відчинив двері. Перед ним стояв Гай Джілберт, а трохи далі — Маррі.

Вони мовчки ввійшли й привіталися з усіма за руку.

— Розраховуй і на мене, — просто сказав Гай Слейтерові.

У Доротеї затремтіли щоки. Вона всякого набачилася в цьому краю та ще й у такі скажені часи, і горло їй здушив страх за цих двох сміливців, які тепер стали ще дорожчі її серцю. Адже підступ і хитрощі нищать найкращих людей. Це видно на прикладі Бренкера. їй раптом здалося, що Гол Слейтер і Гай Джілберт прощаються — такі відверті, дужі, стрункі, мов ялини в лісі…

— Я їм не дам спуску, Гаю, — твердо й суворо сказав Гол Слейтер. — Людина має боронити здобуте.

— Таких, що думають, як ми, чимало знайдеться, Голе.

Гол Слейтер спохмурнів і замислився. Здавалося, Гаєві слова не дуже його переконали.

— Бренкер помер? — глухо спитав Гай.

Слейтер і Мур похитали головою, а тоді всі разом пішли до кімнати. Док подав руку Гаєві та Маррі й почав оповідати.

— Отакий я нездогадливий… але тепер уже пізно, дарма собі докоряти. Та й хто б про таке подумав? Віднині треба до всього бути готовим.

Коли Гай почув, як Берт, щоб приманити шерифа, вчинив бешкет і як повівся з Доком;1 він зблід і опустив голову, щоб ніхто не бачив його сорому.

Вислухавши Дока, Гол Слейтер сказав:

— Ми не можемо кидатися в погоню за вбивцями, бо тут найближчими днями буде потрібна кожна людина. Кожна, що відверто стане на наш бік.

— Справжні вбивці сидять у Боєровій кімнаті, — сповільна мовив Гай, висловивши думку всіх.

Слейтер і Мур з’ясували ще деякі подробиці, тоді почали радитись.

— Ми сьогодні ж таки вночі зберемо якнайбільше людей і вдосвіта оточимо їхній намет, — запропонував Гол Слейтер.

— І чого ти цим доможешся, Голе? — спитав Мур. — Тільки ще одної бійки. І якщо ти вцілієш, то тебе ж таки, Слейтера, ще й притягнуть до відповідальності. Хіба ні? Собі ж нашкодиш, коли будеш пертися пробоєм.

Гол Слейтер заскреготав зубами і так стиснув кулаки на колінах, що аж нігті побіліли.

— Та й не збереш ти людей, — понуро зауважив Док.

Гай Джілберт теж кивнув головою.

— То що ж, махнути на все рукою? — спитав Слейтер по хвилі. Він не міг придумати ніякої ради. Нарешті сказав: — Тоді я завтра вранці сам до них піду.

Мур заперечив, проте Гола нічим уже не можна було переконати.

— Не беріть хоч зброї з собою, — тихо мовила Доротея.

Гол наморщив лоба.

— Ми підемо вдвох, Голе, — запропонував Мур.

— Утрьох, — додав Гай Джілберт.

Док випростався.

— Ні, хай ідуть Гол із Семом. Либонь, щось і поможе, але хай говорить Сем. Вони не зважаться так просто без ніякої приключки вас перестріляти — хоч ви їм тепер, як сіль в оці. А ви, Гаю, не йдіть. Там ваш брат. Певне, дійшло б до сварки… Нащо їм давати привід? Бандити тільки на це й чекають.

Вони ще з півгодини обмірковували, що робити далі, тоді розійшлися. Ларрі з ірландцем мали до ранку патрулювати долину. Гол Слейтер пішов до шерифової канцелярії. Семюел Мур вернувся в свій табір. Гай Джілберт і Маррі постелилися в сусідній кімнатці, а Док прилаштувався коло ліжка пораненого.

Доротея, випустивши гостей, вернулася й сіла біля Дока. Ноги в неї були наче оловом налиті.

— Доку, — мовила вона тихо. — Може, поїдемо звідси? Кинемо все, як є. Я вже стара, і ти не молодий. Нам уже не до снаги таке життя. Як ти гадаєш? Я дуже боюся.

Док лагідно поклав руку їй на плече й похитав головою.

— Ні, Доро, ми тут будемо потрібні. Я і ця хата. Це ж бо захисток для Гола й Гая. Але тобі можна їхати.

Доротея докірливо глянула на нього і раптом заспокоїлась.

— Я завтра відпущу дівчат додому, — мовила вона іншим уже голосом.

— Авжеж, хай завтра ж таки їдуть, — погодився Док.

— І добре заплачу їм.

Док кивнув головою. Вона підвелася, поцілувала його в обидві щоки й тихо вийшла з кімнати. Тоді ще раз відчинила двері:

— На добраніч, Доку.

— На добраніч, Доро.

Док ще хвильку постояв коло непритомного шерифа, потім, майже не роздягнувшись, ліг на ковдру. Одну лампу він не погасив. Над будинком залягла важка тиша. Тільки часом рипіло й лускало свіже дерево в хаті.

РОЗДІЛ 15

Удосвіта Бренкер опритомнів. Минуло кілька хвилин, поки він упізнав Дока і спробував узяти його за руку, але скоро знову знепритомнів. Док був уже на ногах, він ніколи довго не спав. Він дістав з невеличкої скриньки кілька вузьких ремінців, зробив із них петлю зі шлейкою і надів її на ліве плече. Потім звідти ж таки взяв маленьку поліровану коробочку і вийняв з неї кишенькового пістолета. Старанно вичистивши й змастивши зброю, він наладував її, вклав у петлю під лівою рукою і надяг зверху сурдута. Хай ніхто не знає, що він носить зброю.

Надворі потроху розвиднялося. Док сидів коло відчиненого віконця, крутив цигарку за цигаркою, курив і думав про своє.

Снідали вони всі разом. Гол Слейтер і Семюел Мур швидко зібралися й вирушили до намету прибульців. Решта чекали їхнього повернення, охоплені тривогою.

— Не дай себе спровокувати, Голе, — сказав Мур дорогою. — Тепер лише ми вдвох можемо стати злочинцям на заваді. Табір послухає нас.

— Я їх тільки дещо спитаю, Семе, — сказав Гол. — Ти віриш, що Бренкер виживе?

Мур здвигнув плечима:

— Док з нього очей не спускає.

Коло намету поралися троє чоловіків: двоє розпалювали вогонь, третій ставив казанок на каву. Все обернулося зовсім інакше, ніж Гол із Семом уявляли собі. Чоловіки випростались і глянули на них. Один гукнув щось до намету, і звідти вийшли ще двоє. Хоч вони й досі не одяглися, але всі були при зброї. Гол Слейтер зразу помітив це. Він байдуже привітався й спитав:

— Серед вас є хтось, кого ви слухаєте? Я б хотів перемовитися з ним кількома словами.

Бандит усміхнувся. Це він так питає про їхнього ватажка? І далі всміхаючись, він зайшов до намету. Решта четверо стояли і вороже, глузливо дивилися на прибульців. Гол Слейтер насилу стримував себе. Мур трохи занепокоївся і хотів уже йому щось сказати, коли запона в наметі відхилилась і хтось гукнув:

— Заходьте сюди!

У наметі було темно. Гол Слейтер зайшов перший і примружив очі, щоб швидше звикнути до мороку. Він затуляв широкою спиною Семюела Мура, що стояв позаду.

Біл Лік сидів на розкладному стільчику ще не взутий, без зброї і спритно скручував цигарку. Він слинив папір на цигарці і дивився Слейтерові у вічі.

— Ну? — сказав він, опустивши цигарку.

Метьюз стояв за кілька ступнів від нього.

— Ми прийшли спитатися…

— Ох! — крикнув Біл Лік, схопився на ноги й кинув додолу цигарку. Не звертаючи більше уваги на Слейтера, він у два скоки опинився перед Муром.

— Чоловіче, оце тут ми зустрілися знову? Саме тут? Це друге знайоме обличчя, що трапилося мені в цій долині. І приємне обличчя.

Він справді давно вже так не радів.

Семюел за кілька секунд теж упізнав його, швидше з голосу, аніж з виду. І справді, ті самі чорні, як вуглини, очі… Вмент він згадав ту ніч у горах, за добру днину їзди звідси.

— За вами тоді гнався шериф Бренкер? — спитав він. Біл Лік кивнув головою, не надавши ваги його словам.

Тепер йому на думці був тільки Семюел Мур, він радісно схопив його за плечі, силкувався потиснути йому руку.

— Той самий шериф, що лежить там прострелений? — питав далі Мур.

Біл Лік глянув повз нього й неохоче сказав:

— Я до цього непричетний… та й давно вже забув про нього.

Мур даремно намагався спіймати його погляд. Біл схопив чоботи і, взуваючись, запитав:

— То ви тоді щасливо вибралися з гір?

— Так, і ще затримався на кілька днів у цій долині. Біл знову охнув і випростався.

— То це ви — Семюел Мур! Може, сядете? А це Гол Слейтер? — Він ковзнув поглядом по Слейтерові й кинувся шукати стільців.

— Звідки ви знаєте Слейтерове прізвище? — спитав Мур, не сідаючи.

— Мені теж пощастило перейти гори, — провадив Біл. — Та ви й самі бачите. Ви мені тоді добре показали дорогу. А ви знайшли цю долину, Муре? Але ж ви тоді вже навіть слухати не хотіли про золото, пам’ятаєте? А тепер…

— Я вже щиро шкодую, що знайшов її, — гірко сказав Мур.

— Що ж, так буває. Ми багато в житті робимо такого, що потім шкодуємо, але кожного разу запізно. Ну, та сідайте, ви ж мої гості. Мене звати Біл Лік. А чому ви не взяли ліцензії на цілу долину, Муре? Вам би її дали.

Мур і Слейтер посідали. Слейтер вирішив, що хай краще говорить Мур. Навколо них зібралася ціла ватага, тих четверо, що були надворі, теж зайшли до намету. Семюел твердо глянув Білові у вічі:

— А тепер не ображайтеся, Біле Ліку, але я вас спитаю навпростець, чого…

— Я нізащо не ображуся на вас, Семюеле Муре, нізащо.

— Ви зрозумієте, нащо я питаю, та й, зрештою, я маю на це право.

— Це що, допит буде? — сердито втрутився Метьюз. Він весь напружився, погляд його ставав чимраз неприязніший.

Біл Лік нетерпляче махнув рукою, навіть не позирнувши на Метьюза.

— Питайте, Муре, навпростець. Може, я вам так само навпростець відповім.

— Чого ви приїхали в цю долину, Біле Ліку?

Біл Лік хвильку помовчав, опустивши очі. Він сперся ліктями на коліна й ляскав пальцями. Тоді підвів голову:

— Нас найняли сюди Боєр і компанія. Це така спілка, що добуває золото. Ну, та ви самі знаєте, що тут ідеться тільки про золото. От ми й приїхали сюди — так би мовити, охороняти спілку. Ви повинні вдовольнитися цією відповіддю, Муре.

— На жаль, повинен, Ліку. Тільки боюся…

— Як це — на жаль? — обурився Метьюз. — Ви вважаєте, що можете прийти сюди і…

— Цить, Метьюзе! — Білів голос зробився враз дзвінкий, майже співучий. Та потім знову приглух — як струна, що бренькне з натуги, а тоді вже тільки гуде. — Послухай Метьюзе, і ви всі теж: я Мурові приятель. Навіть якщо він не захоче бути мені приятелем. Второпали, га? А тепер мені треба швидко вдягтися. Колись мене вчили, як належить приймати гостей.

Він весело всміхнувсь, промкнувся крізь кільце своїх поплічників і миттю прип’яв револьвера. Зав’язуючи на шиї шовкову хустку, Біл голосно засміявся, блиснувши білими зубами. Тільки в очах його танцювали дивні, небезпечні іскорки.

Коли він замовк, у наметі запала тиша. Метьюз зневажливо скривив губи. Біл пішов у куток, де лежали його речі, і вернувся, тримаючи за дуло великого револьвера та шість набоїв. Мур відразу впізнав свою зброю.

— Нате, — сказав Біл Лік, — я тримав його як дорогу пам’ятку, а тепер віддаю вам назад. Ви тоді гарно повелися зі мною, Муре, підтримали й поділилися останнім, як і годиться в нас на Заході.

Він подав старому револьвера. Той на мент завагався, а тоді взяв його: хтозна, що цьому чудному чоловікові стрелить у голову, як він відмовиться. Він уже розтулив рота щось сказати, як знадвору долинуло гучне бовкання. Так скликали шукачів на збори з якоїсь несподіваної причини.

Слейтер і Мур вражено ззирнулися.

— Що сталося? — спитав Гол. — Мабуть, ходімо.

Це було єдине, що Гол сказав за цілу розмову.

Вони підвелися. Слейтер був стривожений.

Наостанці Мурові сяйнула щаслива думка. Він запитав:

— Може й до мене заглянете, Біле Ліку?

— Залюбки. І навіть скоро.

— Я живу там унизу…

— Та я знаю, Муре.

Вони вийшли з намету. На вулиці безперервно бовкало. Шукачі з ближніх займанок уже рушили на збори. Трохи відійшовши від намету, Мур запитав:

— Що ти скажеш, Голе?

— Це все треба добре обміркувати. Він якийсь химерний і небезпечний чоловік.

— Він злочинець, Голе.

— Певне. В нього це на обличчі написано, досить лиш пильно придивитися.

Вони додали ходи. Бовкання на хвилину затихло, та тільки-но вони досягли вулиці, почулося знову. Вони ще дужче здивувалися, побачивши, що то Берт Джілберт тарабанить у старі ночви.

У наметі Біл Лік і Метьюз стали один проти одного.

— Не розумію: куди ти гнеш? — спитав Метьюз. — Хочеш приспати їхню пильність?

Біл Лік гойднувся на підборах і повільно мовив:

— Метьюзе, ти мене знаєш, отже, і розумієш.

— Ти збожеволів, Біле. А що далі буде?

Біл на хвилю завагався. Всі прикипіли до нього очима.

— Я мав на увазі тільки Семюела Мура, Метьюзе, — сказав нарешті він.

Той витріщив очі.

— Ну й чудна в тебе мораль, Біле!

— Принаймні якась є. Але мені треба ще все добре обміркувати. А тепер ходімо вибирати нового шерифа. Ти поголився, Бобе?

Біл знову дзвінко засміявся, і вони вийшли з намету. Боб із їхньої ватаги мав стати шерифом.

За Боєровим бараком, із того боку, де починалися займанки, громадилися люди. Для промовця вже поставили стіл. Людей надходило чимраз більше. Гол побачив, що багато корктаунців навіть не встигли осідлати коней. Вони з Муром проштовхалися ближче до столу.

— Ти що-небудь розумієш? — спитав Мур.

— Мерщій іди до наших, Семе, і спробуй привести сюди найвідважніших. Мерщій, — замість відповіді сказав Слейтер.

Мур пішов. Кілька шукачів, побачивши Гола, пропхалися до нього й спитали, чи це не він скликав збори. Той мовчки похитав головою: не мав часу розмовляти з ними. Тільки муркнув:

— Побачимо…

Він перебіг очима по натовпі — додивлявся, як люди групуються, але не помітив нічого особливого.

Зненацька коло нього опинився Гай Джілберт.

— Я лишив ірландця з Доком, — тихо сказав він, дивлячись на юрбу. — Мабуть, поки що досить. Ларрі зараз прийде.

— Вони не тримаються гурту, змішалися з натовпом, — мовив Слейтер, не повертаючи голови.

Він побачив, як Семюел Мур із кількома чоловіками проштовхувався до столу, і йому стало гірко на серці: всього чотири душі. Трошки згодом до них приєдналися ще Ед Фінні і Джо.

В цей час появилися Боєр і Ронні в супроводі Берта Джілберта. Люди пошукали очима Гая і побачили його біля Слейтера. Техасці височіли над юрбою на цілу голову. Більшість шукачів думали тепер про те, що їх самих чекає.

Усе відбулося дуже швидко. Боєр став на ослінчик, тоді вибрався на стіл і відразу почав промову:

— Громадо! Всі ви зі мною погодитесь, що в цій долині не можна ані дня бути без шерифа! — Люди затихли, дослухаючись. — Тут почалися дивні події…

— О, то це так просто все робиться! — мовив Слейтер. Його почули тільки найближчі сусіди.

Більше Боєр не встиг нічого сказати. Люди внизу коло столу зашамотілися, і враз Гол Слейтер одним скоком опинився коло Боєра. Той з несподіванки затнувся, щось пробелькотів, забігав очима по юрбі і люто глянув на Берта Джілберта й Ронні. Гол Слейтер безцеремонно відштовхнув його вбік. Подекуди почувся схвальний гомін. Юрба захвилювалася.

Слейтер спробував відразу заволодіти увагою слухачів. Не зважаючи більше на Боєра, що зблід і аж губи кусав з люті, він вигукнув:

— Я згоден із тим, що Боєр сказав, але…

Він теж не встиг докінчити. Ронні закричав унизу. Берт Джілберт також, люди з Бідової ватаги почали пхатися наперед. Зненацька на столі коло Гола з’явилася велетенська постать Гая Джілберта. Хоч який крик і гармидер стояв навколо, люди помітили, що Гай не збирається нічого говорити. Він міцно стулив губи, пригнув голову й виставив уперед плечі. Обличчя в нього було грізне, мов з каменю тесане. — Не піднімаючи рук, Гай просто грудьми зіпхнув Боєра додолу і навіть не глянув на нього: очі його були прикуті до схвильованої юрби.

Поки Боєр підводивсь і обтрушувався, юрба затихла. Гай Джілберт заступив Гола Слейтера. Вони стояли спиною один до одного, і кожному в натовпі здавалося, що хтось із них дивиться саме на нього. Було так тихо, що всі чули, як десь далеко в долині іржав жеребець.

Гол Слейтер почав знову:

— Я згоден з тим, що Боєр тут сказав, але саме йому найменше личить про це говорити! Помиляється Боєр та й інші, до нього подібні, також! І ще не раз будуть помилятися. Постріл з-за рогу ще не дає змоги горлорізам і гендлярам робити все, що їм заманеться. — Слейтерів голос загримів над юрбою: — В долині є шериф. І він подбає про те, щоб ніщо не заважало працювати чесним шукачам!

На цім слові Гол Слейтер сягнув рукою до кишені, витяг блискучу, нову-новісіньку зірку й приколов собі на груди. Юрба заплескала й загорлала, аж луна покотилася між горами. Слейтер ледь почервонів з напруження й на мить спинився перепочити. У Гая Джілберта не ворухнувся жоден м’яз. Слейтер мовив далі:

— Бренкер привів мене до присяги ще три місяці тому, отже, з цим усе гаразд. Далі, агент компанії видобутку золота Боєр сказав, що тут почалися дивні події. Не почалися, а давно вже відбуваються! І такі дивні, що ми теж ними зацікавились. Але про висновки ще рано говорити, громадо. Тому я пропоную ось що: розходьтеся до своєї роботи, бо осінь скоро кінчається. Я віднині офіційно перебираю на себе обов’язки шерифа. І як буде потреба, я — саме я! — скличу вас знову.

Почулися схвальні вигуки. Юрба почала розходитись, Гол Слейтер скочив зі столу, а за ним і Гай Джілберт. Гол Слейтер перевернув стола і, не встиг ще ніхто втямити, навіщо він це робить, чоботом повідбивав ніжки. Затріщало дерево, люди засміялися: не матиме вже Боєр звідки промовляти!

Здавалося, Гол Слейтер зігнав на столі свою злість. Але так тільки здавалося. В реготі, яким він ушанував Ронні та Боєра, було стільки глуму й гніву, що ті аж злякано відсахнулися. Лише Берт Джілберт не рушив з місця. Обличчя його було сіре й зрошене потом, а очі горіли насилу гамованою люттю. Кудлань стояв за три ступні позад нього, переступав з ноги на ногу і, видно, й досі не міг утямити, що ж воно сталося. Проте Гай Джілберт не спускав його з ока. Навколо кружком стовпилися люди. Мур з кількома корктаунцями, Слейтерів син, Ед Фінні і ковбой Джім з Пастором також були серед них. Усі дивилися тільки на Берта Джілберта й Гола Слейтера.

Берт стояв, наче хижак, що готується стрибнути. Він гнівно сопів, надувши посірілі губи, руки його були притиснені до тіла, права трохи нижче за ліву.

Раптом Гол Слейтер став дуже спокійний. Він дивився Бертові у вічі. На устах у нього з’явилася ледь помітна усмішка, ніби мала початися приємна, давно очікувана розвага. Так тривало кілька секунд. Глядачі затамували віддих.

Тоді Гол Слейтер сказав — дуже стримано, але дедалі твердіше:

— Берте Джілберте, якщо ти ворухнеш хоч одним пальцем правої руки, завтра в долині відбудеться перший похорон, відколи я став шерифом. Ти будеш на тому похороні, але тебе понесуть. Отже, гайда, щоб твого й духу тут не було! Я тобі наказую.

Берт ще якусь мить постояв, наче прикутий до місця Слейтеровим поглядом, потім якось пом’як, обернувся і пішов геть. Ніхто нічого не сказав, та всі були раді з його поразки. Становище шерифа Слейтера в долині з цієї хвилини зміцніло.

Мурові відлягло від серця. Ед Фінні, що, побілівши з напруження, стояв поряд, теж полегшено відітхнув. Мур повернув голову до нього і здригнувся. За Едом стояв Біл Лік і, мов зачарований, дивився на Гола Слейтера. Враз він перевів очі на Мура, усміхнувся, блиснувши зубами, і мрійно мовив: ч

— О, цей мені подобається — видно, що давньої школи. Отак постоїш перед ним, то аж у п’ятах залоскоче… — Він скинув капелюха, помахав ним як віялом, і повільно подався геть, побризкуючи великими срібними острогами.

— Хто то? — спитав Джо, підступивши до Мура.

— Ходімо до батька, — нічого не відповівши йому, сказав Мур.

Він ішов, і серце йому стискало тривожне почуття: страх за Гола Слейтера.

Вони зібралися всі в канцелярії шерифа і разом рушили до салону Доротеї. їх зустрів Док, і з виразу його обличчя видно було, що він уже дещо знає:

— Бренкер ще, може, сьогодні й опритомніє, — сказав він.

Мур, Слейтер і Гай Джілберт зайшли до кімнати. Там сиділи обидва помічники шерифа. Поранений лежав у гарячці й тихо хрипів. Запалі щоки були жовті як віск, товстий ніс загострився. Аж не вірилося, що то лежить шериф Бренкер.

Чоловіки ступали навшпиньки. Хоч суворе життя здичавило цих людей, притупило їхні почуття, груди їм сповнила пекуча туга.

— Чи він видужає, Доку? — ледь чутно шепнув Мур.

Лікар так само тихо відповів:

— Найближчими днями буде видно.

Коли Док міняв пораненому мокру хустку на лобі, той розплющив очі. Вони гарячково блищали, але Бренкер наче був притомний.

— Доку, дай мені води, —благально прошепотів він.

Док сумно похитав головою.

— Потерпіть, шерифе, і ще станете на ноги.

— Я хочу води… більше нічого… тільки води.

Док намочив губку у відрі з водою, видушив її, тоді витер нею гаряче Бренкерове обличчя і обережно змочив губи. Це все, що він міг зробити.

Бренкер ще раз глянув на нього, вже цілком притомними очима.

— Куди влучила куля? — прошепотів він.

— У шлунок.

Поряд з Доком Бренкер побачив Гола Слейтера, і погляд його зупинився на блискучій зірці. Він хотів щось сказати, та очі йому заплющились; одначе їм усім здавалося, що губи його торкнула легенька усмішка.

— Не говоріть, Бренкере, — мовив Док. — Тепер…

Він не докінчив: Бренкер уже спав. Док ще хвилю дослухався до його віддиху, тоді випростався. Він був задоволений.

Поки всі стояли коло хворого, Гай Джілберт підійшов до стільця, де лежала порізана шерифова сорочка, обережно відшпилив погнуту зірку, витер з неї засохлу кров і обернувся до Гола Слейтера.

— Ви законно приведені до присяги, Голе?

Слейтер кивнув головою.

— То можете приймати її і в інших?

— Авжеж, Гаю.

— Бренкер колись пропонував мені стати його помічником, то прийміть тепер, Голе, від мене присягу.

Він простягнув руку: на долоні в нього лежала Бренкерова зірка. Обидва помічники шерифа, Мур і Док підступили до них. Очі в Дока блищали, він схвильовано переступав з ноги на ногу.

— О, тепер ви напевне з ними впораєтесь! — радісно прошепотів він. — Тебе, Голе, вони ніколи не здолають, а Гая, ха-ха-ха, я теж бачив у роботі! Ні, вас вони не зломлять. Тільки будь розважний, Голе, чуєш? Нападай лише тоді, як треба! Ох, я ще доживу до великих подій! Ще й через п’ятдесят років шукачі оповідатимуть про вас! Він усе тис їм руки.

То була трохи моторошна картина: адже вони могли говорити тільки пошепки, бо поряд лежав Бренкер, що боровся зі смертю.

Нарешті Гол Слейтер знову озвався — поважно, майже суворо.

— Гаю, нам не уникнути боротьби. Хоч би як хотілося, але ми почекаємо, доки надійде підмога. І тоді стоятимем пліч-о-пліч. — Він узяв зірку, пришпилив її Гаєві на груди і легенько поплескав його по плечу. — Я не знаю, хто б, як не ти, мав більше право носити саме цю зірку, Гаю. — Потім він звернувся до Ларрі та ірландця: — Ви тепер тримайтеся разом, не встрявайте ні в яку сварку. Якщо ж вони заженуть вас десь у куток, то завжди ставайте один за одного. Не чекайте, поки на вас насядуть. Той, хто буде задній, хай перший витягає зброю, і стріляйте, ні на що не зважаючи: йдеться про ваше життя.

Ті кивнули.

Гол повів далі:

— А ми з Гаєм намагатимемось завжди бути поблизу один від одного. Долина ж бо не така велика. І ще одне завдання вам, — звернувся Гол до ірландця. — Завтра вранці поїдете до Вест-Філда. Візьмете найкращого коня. Сьогодні вночі я напишу звіт. А тепер ходімо.

Вони тихо вийшли з кімнати. В залі зібралося десятків зо три людей. Було про що розказати, посперечатися, поміркувати. Поява Гая Джілберта з шерифською зіркою на грудях стала новою темою для розмови.

Гол Слейтер зупинився коло прилавка.

— Салон буде відчинений, — голосно, щоб усі чули, сказав він. — Але не забувайте, що поряд лежить наш шериф! Не дуже галасуйте. Бо як тільки надійде хоч одна скарга від Дока, ми з Гаєм миттю прийдемо сюди. Поводьтесь по-людському.

Гості пообіцяли, що будуть чемні, бо, мовляв, як тут зачинять, то доведеться йти до Боєра, а в нього ж, усі кажуть, рильце в пушку.

Гол Слейтер і три його помічники попрощалися й вийшли надвір. Слейтер із Джілбертом подалися до канцелярії, а решта двоє рушили в свій щоденний патруль.

Ірландець забагато балакав із шукачами, біля яких спинявся дорогою. А сьогодні кожне слово про нового шерифа перескакувало з уст до уст, як корок із хвилі на хвилю. Надто хотілось ірландцеві похвалитися: аякже, Слейтерів посланець! Ті хвастощі дорого йому коштували.

Гол Слейтер не зайшов до своєї канцелярії, а звернув у ліві двері, до контори Ронні. Там знову був сам клерк, а перед ним за переділкою стояло кілька клієнтів. Клерк виписував якийсь папірець. Він підвів голову й злякано глянув на Слейтера.

— До ваш господар, той вилизаний Ронні?

Клерк ще дужче зіщулився.

— Не знаю, десь пішов чверть години тому. Він ніколи…

Та Гол Слейтер уже зачинив двері.

— Я зайду сам до тих мерзотників, — сказав він Гаєві. — Ти почекай тут.

Гай став на порозі барака. Сонце осявало йому обличчя й шерифську зірку. Звідси, якби треба було, він міг би за два скоки опинитись коло Слейтера.

Боєр і Ронні сиділи один проти одного, мов два розлючені півні, й лаялися.

— Кажи мені що хочеш, — кричав Боєр, — а ця твоя сволота вже нас не слухає! Чому вони не зчинили колотнечі на зборах? Якраз була нагода! Тепер Слейтер пащекує, заткнувши нам рота. Чи вони може й зовсім не хочуть ризикувати? А ти ж їх так вихваляв…

— Ну, твій п’яний Берт і той недолугий йолоп теж могли б хоч на щось та зважитись! Тож краще не гарячкуй і не казися, сам бачиш, що сталося. Там було дві сотні свідків або й ще більше. І врешті, що ми втратили? Нічого. Ну, трохи не пощастило, а ти так лютуєш через те, що тебе виставлено на посміховисько. Ми інакше собі зарадимо.

Тим часом Гол Слейтер зайшов до барака. Арчі виглянув із гральної зали, де ще не було гостей, і Гол підкликав його:

— Де Боєр і Ронні?

— У Боєровій кімнаті… шерифе, — радісно додав Арчі.

Гол усміхнувся.

— Вони самі?

— Так.

Гол Слейтер на мить затримався й притишено сказав:

— Скоро ми їх виведемо на чисту воду. Найближчими днями не дрімай. Долина тобі віддячить. Я подбаю про це.

Він швидко рушив до Боєрових дверей, коротко, владно постукав і зайшов до кімнати. Боєр з Ронні здригнулися і збараніло витріщили на нього очі. Дверей за собою Гол не зачинив.

— Так, — сказав він глузливо, — про вовка помовка, а він і тут. — І, не давши їм слова вставити, повів далі: — Ронні, щоб за годину приміщення в моєму бараці було звільнене. Мені далеко не байдуже, яких я маю сусідів. Волію добрих. Якщо за годину приміщення не буде вільне, весь мотлох полетить на вулицю.

Боєр трохи отямився; Ронні заклав ногу на ногу й солодко всміхнувся.

— Дозвольте, — обурено почав Боер. — По-перше, я сумніваюся, що вас наставлено шерифом, і…

— Дурниці мелете, Боєре, видумайте щось краще.

— І… і приміщення в бараці….

— За годину має бути звільнене.

— І… ми найбільші підприємці в долині. У нас двадцять шість займанок — як ви взагалі розмовляєте з нами? Хочете бути шерифом…

— Годі! — відрубав Слейтер. — Я не маю часу теревені правити, але скажу вам, дурням, ось що: я знаю, які ви підприємці, в мене голова не січкою напхана, ви — прилизані бандити! І, щоб ви знали, мене ця гра в котика й мишку дуже тішить. Вона мені багато чим нагадує те, що було двадцять років тому. Розпитайтесь, який тоді був Гол Слейтер. Коло нього завжди смаленим пахло, і стріляти він теж не забув. Принаймні влучає краще аніж Деякі наймані вбивці. Зрозуміли?

Не встигли вони розтулити рота, як Гол був уже в сінях і лунко погупав до виходу. Ронні весело засвистав. Боєр, червоний як рак, забігав по кімнаті.

— Чого ти хвилюєшся? — спитав Ронні, коли Боєр ногою зачинив двері. — У нас є інші засоби. За два тижні ми з ним упораємося.

Цього дня між Білом Ліком і Метьюзом знову дійшло до сварки, Метьюз теж закидав Бідові, що той не скористався нагодою. Біл довго не розводився, спитав тільки, хто тут верховодить, він чи Метьюз. Метьюз заскреготав зубами і вийшов з намету. Надворі він сказав двом своїм товаришам.

— Я не маю охоти сидіти тут до зими, а тим паче проґавити таке вигідне діло. А ви?

Вони нічого не відповіли, одначе Метьюз був і цим задоволений. Коли він пішов, бандити почали пошепки радитись.

Біл Лік узявся до горілки. Бандити значуще ззирнулися й по одному вшилися з намету. Через дві години прийшов Ронні, але з Білом годі було про щось говорити. Ронні сердито повернув назад. Він уже звільнив контору, і туди вселився Гай Джілберт з Маррі.

Надвечір Біл Лік прокинувся трохи тверезіший. Він потягся хвилинку, поміркував, тоді поголився й почав одягатися. Коли стемніло, він, ні з ким не перемовившись ні словом, осідлав коня й поїхав.

— Хай йому дідько, знову сказ на нього напав, — вилаявся один бандит. — Тепер до нього може й два тижні не підступишся.

— Куди він подався? — спитав другий.

Метьюз знав, куди, — бачив, як Біл Лік завертав до табору корктаунців. Він зразу подумав, що Біл туди поїде. З цією звісткою Метьюз подався до Боєра і Ронні. Арчі наказано нікого не впускати до кімнати, навіть Берта. Той усе дивувався, що сьогодні в Боєра так мало гостей. Тільки біля столів з картами, як завжди, сиділи постійні відвідувачі. Навіть рулетка майже не крутилася.

— Що з Білом? — спитав Ронні Метьюза.

— Рудий помічник шерифа завтра вранці їде кур’єром до Вест-Філда, — не відповівши на питання, сказав Метьюз.

Ронні свиснув і сухо сказав:

— Треба, щоб він туди не доїхав. А крім того, я хочу глянути, що він із собою везе.

— Добре, — відповів Метьюз.

— Ви ручитеся, що він не доїде?

— Так.

— А тепер щодо Біла, Метьюзе. Він і досі вилежується в постелі?

Метьюз неквапом скрутив цигарку, тоді хильнув горілки. Обличчя його було похмуре, він зволікав з відповіддю.

— Ну? — спитав Ронні, раптом занепокоївшись.

Метьюз скоса глянув на нього й сказав:

— Треба було вже сьогодні вранці щось зробити, мали добру нагоду. Хіба ні?

— От бачиш! — вигукнув Боєр і ляснув себе по коліну.

— А тепер Біл у Семюела Мура, — докінчив Метьюз.

— У Мура? Що ж він там робить?

— Мур його приятель!

Боєр і Ронні спершу не повірили своїм вухам, тоді люто посхоплювалися з місць. Одначе Ронні швидко опанував себе:

— Ні, Метьюзе, я давно знаю Біла. Може, він щось затіває? Я побалакаю з ним.

Метьюз стенув плечима.

— Добре. Я просто хотів, щоб ви знали. Бо на Біла таке інколи находить.

— Так, Біл завжди був химерний… але на нього можна було покластися.

— Останнім часом він майже ні до якої роботи не брався. Ми вже зовсім вибилися з грошей. Раз десь дівся на цілих три тижні, і досі ніхто не знає, де він був. Раніше теж зникав, але тоді ми хоч знали, де він тиняється. А тут же мав бути добрий заробіток.

— І буде ще. Може, він схибнувся, Метьюзе?

— А в нас для тих, хто схибнувся, немає місця, Ронні!

— Це правда…

Вони розмовляли ще понад дві години. Тоді Арчі почув, як Метьюз вийшов з кімнати. Більше він нічого не зміг довідатись.

Тим часом Біл Лік сидів у наметі корктаунців поруч із Семюелом Муром. Він був на диво товариський: жартував з Рут і Бетті, сміявся і всіх розважав. Пив небагато і так спокійно, що Мурові аж моторошно ставало. Своєю поведінкою він дуже нагадував Дока. Був такий самий привітний і надзвичайно ввічливий. Особливо сподобалась Бідові Рут, і йому було прикро, що дівчина його уникає. Він чемно дорікнув їй.

Почувся тупіт копит, і до намету вступив Гай Джілберт.

— Я тільки хотів привітатись і сказати, що Бренкерові не погіршало, — мовив він і подав кожному руку.

— Це Гай Джілберт, — сказав Мур Білові.

— О, я знаю. Ми вже здибалися якось у Новому Тондерні. Навіть дуже добре порозумілися.

Біл подав йому руку, і Гай спокійно потис її.

Рут із Гаєм сіли осторонь. Вона швиденько принесла йому чаю з хлібом, і вони про щось загомоніли. Дівчатам навмисне розповідали не все з того, що сьогодні сталося. Біл Лік непомітно стежив за Рут і Гаєм.

Коли через півгодини матуся Фінні заявила, що пора йти спати, Біл Лік миттю підвівся і на прощання мовив:

— Яка ж у вас гарна родина!

Він важкувато скочив на коня, але тримався у сідлі міцно. Вони поїхали разом з Гаєм, і так вийшло, що Біл опинився праворуч від нього. На темній вулиці Гай притримав коня, тоді пустив його на правий бік, щоб видно було Білову зброю. Біл зразу ж спинив свого коня, обернувся до Гая і обурено вигукнув:

— Та ні, я ж не тому! Отаке подумав про мене… — Він зареготав і підострожив коня.

Гай дочув у тому моторошному реготі гіркоту. Він нічого не відповів і далі їхав праворуч Біла. Білів револьвер важко хляпав коня по спині. Там, де Білові треба було звертати, він спинився, подав Гаєві руку і зненацька запитав:

— Ти хочеш одружитися з нею, техасцю?

Гай був такий спантеличений, що аж за кілька секунд потакнув і пустив Білову руку.

— Та й шкода було б її для такої свині, як я, — сказав Біл, підострожив коня і гайнув навпростець через займанки.

Гай Джілберт довго ще не рушав з місця. Він ніяк не міг отямитися. Чи Біл Лік п’яний, чи тверезий? Навколо в долині було тихо й темно. Він пустив коня ступою, тоді звернув з дороги й почав свій об’їзд. Гол Слейтер на той час уже спав, закінчивши звіт.

Уранці ірландець на доброму коні приїхав до канцелярії, взяв запечатаного конверта і чвалом рушив у дорогу. Гол Слейтер дивився йому вслід. Він і гадки не мав, що Метьюз з одним своїм товаришем ще вдосвіта виїхали з долини. Дарма Гол Слейтер чекав на ірландця. Більше він його не бачив. Через два тижні він почав непокоїтись, але все ще сподівався, що гонець ось-ось з’явиться із загоном поліції, як він того просив у своєму листі. Та якби загін на той час і приїхав, то був би в долині вже непотрібний.

Пополудні того самого дня, коли поїхав гонець, шістнадцятеро шукачів попрощалися з Голом Слейтером. Вони вирішили спродати свої займанки за півціни Ронні, аби тільки дарма їх не кидати. Тією купівлею Ронні вернув собі вдвічі і втричі кошти, які, можливо, — але тільки можливо, — витратив на попередні займанки.

Увечері наступного дня вернувся в долину Метьюз та його помічник. А ще через годину Ронні з Боєром читали Слейтерів звіт начальству. З нього вони довідалися, що Гол Слейтер бачить їх уже наскрізь, і зрозуміли, що їм треба діяти, і то якнайшвидше.

Метьюз був задоволений платнею за свою роботу.

Ронні не міг заснути до самого ранку. Він думав і так і сяк, та все дужче переконувався, що перед тим, як усунути Гола Слейтера, треба впоратися ще з одним чоловіком, якщо вони хочуть чогось домогтися. Чи, може, з обома разом? На Метьюза можна покластися… Біл Лік і досі пив. Коли Ронні вчора підійшов до нього, той просто брутально відштовхнув його від себе.

РОЗДІЛ 16

Долина жила своїм звичайним життям. Привезли вибухівку, і не минало кількох годин, щоб хто-небудь не висадив скелі. Проте шукачі були розчаровані — мало кому окупилася та вибухівка. Багато людей повернулися до виснажливої праці з ситом і ночовками. Все-таки певний заробіток.

Гол Слейтер твердою рукою порядкував у долині. Коли траплялося якесь зловживання, він негайно давав лад, не одного лякаючи своєю запальною вдачею. Але більшість людей були задоволені ним і вважали, що саме такого чоловіка треба в долині. Першого тижня, відколи він став шерифом, в одному маленькому шинку зчинилася стрілянина. І знову через горілку. Двох чоловік застрелено й одного заколото ножем. Годі було знайти винного, кожен мав гріх за душею. Навіть господар був уже п’яний і встряв у бійку. Гол Слейтер швидко вчинив суд: відібрав у господаря концесію.

Той запротестував, почав вимагати, щоб справу розглянув суддя. Він добре знав, що розгляд тривав би кілька місяців. Гол Слейтер навіть не відповів йому. Коли другого дня господар знову почав свій торг, Гол Слейтер з Гаєм Джілбертом і Ларрі приїхали туди, вигнали його разом з кількома гістьми надвір, а намет підпалили. Позбігалися люди. Гол Слейтер незворушно стояв спиною до вогню й чекав, поки все догоріло. Тоді мовчки поїхав геть разом із своїми помічниками. Тепер хай собі господар звертається до судді у Вест-Філд. Він, Слейтер, подбає, щоб розгляд справи затягнувся аж до зими, а тоді й так у долині ніхто не лишиться.

Якось трапилася сварка серед тих, що висаджували скелі. Двоє молодиків хотіли обдурити старого, немічного шукача і вдалися навіть до кулаків. Сусіди гукнули шерифа. Приїхав Гай Джілберт. Одного напасника він просто збив з ніг конем, а другого звалив, тріснувши рукояттю револьвера. Докові була робота.

Настрій у долині був кепський: одні ходили пригноблені, інші роздратовані. Проте загалом панував спокій. Багато людей уже покинули долину назавжди, серед них і ковбой Джім із Пастором. Гол Слейтер з нетерпінням чекав на ірландця і на загін, який він викликав собі на допомогу, щоб прогнати з долини Білову ватагу.

А Біл Лік безперервно пив. Він вештався по всіх шинках, проте найбільше сидів у Доротеї. Він ніколи не впивався до безтями, хоч завжди був десь біля тієї межі. Ніколи він також не шукав сварки, був навіть ввічливий з усіма, чим не раз смішив людей. Та ніхто йому цього не показував, бо саме в такому стані в ньому відчувалась якась незрозуміла небезпека. Впившись, Біл наче витав десь між сном і дійсністю. Він заприятелював із Доком і майже щодня з ним обідав.

Того дня знову випала гарна година, але темна синява неба свідчила вже про осінь. Люди, що знали цей край і ці гори, чекали тільки, поки повернеться вітер, що вже майже тиждень дув із півдня. Тоді ставатиме чимраз холодніше, і незчуєшся, як настане зима. Вони запевняли, що гарна година протримається щонайбільше шість-вісім тижнів.

Гол Слейтер зайшов до Доротеї попоїсти. Там було небагато гостей; Біл Лік сидів коло столу і, як завжди, пив горілку з кількома шукачами та візниками. Слейтер озирнувся по залі і спитав Дока:

— Як там Бренкер?

— Спить. Я задоволений.

— Коли вже можна буде його забрати?

— Мабуть, на тому тижні, Голе.

Вони домовились перенести Бренкера в табір корктаунців, де його мала доглядати матуся Фінні. Гол Слейтер добре все обміркував: Доротеїн салон був ніби гніздо, куди зліталися всі трутні.

— Пообідай з нами, га? — сказав йому Док і глянув у той бік, де сидів Біл. — Можна було б багато чого…

— Ні, — перебив Слейтер і невдоволено похитав головою. — Він злочинець, та й годі, і в розмові я напевне з ним зчеплюся. Добре, що вже ти з ним обідаєш. Якщо в нього взагалі можна щось вивідати, то краще за тебе ніхто цього не зробить. Мені аж цікаво, що буде, як він нарешті витверезиться.

Гол Слейтер пішов з Доротеєю обідати, кинувши Докові:

— Потім поговоримо, добре?

Док кивнув головою.

Після обіду вони посідали в Доковій кімнаті, де спав Бренкер.

— Шукачі знову почали спродуватися, — мовив Док. А що Гол не відповідав, тільки замислено дивився кудись перед собою, Док почав виповідати свої думки: — І нічого не вдієш, усе робиться законно. Скажу ще більше, Голе. Тільки машинами можна підняти це золото, і ви щось проґавили. Адже шукачі теж могли об’єднатися в спілку і разом…

Слейтер підвів голову.

— Спробуй їх переконати. Це щось цілком нове, а люди завжди бояться нового. Кожен гребе тільки до себе й не бачить, що разом з іншими він може добути багато більше, та й легше йому буде. Адже найважчу роботу виконають машини. Я б сам до такого не додумався, але оце недавно ввечері хтось із наших завів про це мову. Аби ти почув, як його висміяли! І хоч би один погодився з ним. Яких тільки труднощів вони не напророкували! Кожен кричав: “Я хочу бути сам собі пан!” Я потім довго міркував про це і вирішив, що наші люди дурні. Так, дурні, бо якраз гуртом вони стали б володарями долини.

Док кивнув головою:

— А тепер усе золото попаде кільком зайдам. І нічого не зробиш. Вони вже загарбали половину долини.

— Мені вже байдуже, Доку, — Слейтер випростався. — Ми до зими поїдемо, а там хай хоч і потоп. — Він стомлено махнув рукою. — Мене цікавлять злочини, які вони чинять, щоб прибрати до рук займанки. Не будемо вже казати про ті славнозвісні купчі — візьмемо хоча б Жабу. Він ні вдень ні вночі не йде мені з думки. На Бренкерів протест теж нема ніякої відповіді. І це ще не все, то був тільки початок. Наскільки мені відомо, після Жаби десь добрий десяток шукачів зникло безслідно. І все ті, що з ними Боєр уклав купчу. Хто доведе, що підписи правдиві? Певна річ, дехто міг виїхати вночі або в туман, але все ж не всі, га, Доку? Принаймні не Жаба! І цього тижня знову двоє. Я звелів робити купчі при мені, але вони не дотримуються наказу. Сприйняли його як посягання на їхню особисту волю, а це в них усіх дуже вразливе місце. Ронні прислав мені останнім часом лише кілька копій з купчих, мовляв, до відома. Глум, та й годі, Доку! Ну, що ти скажеш?

Гол Слейтер стиснув кулаки і втупив очі перед себе. Тут, у цій кімнатці, сидів інший Слейтер. Не той дужий і рішучий, якого боялися вороги. Цього Слейтера мучили й гризли тяжкі сумніви, і він не міг дати їм ради.

Док мовчав. Що він міг сказати? Нарешті спитав:

— А що ти робиш, щоб їм перешкодити, Голе?

— Що ж я можу зробити, — здвигнув плечима Гол. — Я зібрав дванадцятеро чоловік, більше нема кого. Вони щоночі на зміну обходять пішки долину. Ми з Гаєм не годні скрізь устигнути. І оце все — мало, як бачиш.

Так вони й розійшлися, ні до чого не добалакавшись. У канцелярії на Гола чекав якийсь старий шукач.

— Ти знаєш мене, Слейтере? — спитав він.

— Тільки з вигляду.

— Я Вертем. Уже скоро сорок років, як я копаю золото, Голе. А оце хочу з тобою поговорити.

— Заходь, Вертеме, і розказуй, що тобі треба.

Він пропустив старого вперед. Той сів на стільчик і кинув зношеного капелюха додолу. Тоді почав оповідати:

— Послухай, Голе. Я ж казав тобі, що шукаю золота скоро сорок років і аж тепер нарешті знайшов щось путнє. Я вдячний Семові, всі шукачі мають йому дякувати. Я бачу, що тут робиться, але не можу вам допомагати, бо вже надто старий. Того я й тримаюся осторонь, тільки того. А тепер до діла. Я трохи насіяв, трохи намив та й ще дещо добуду. Саме на тому клапті, що я оце взявся до нього, є добрий пісок. А в мене на Сході є діти й онуки, вони будуть раді, як я на зиму до них вернуся. Та нащо ж я буду тепер спродуватися, сто чортів його матері! За якихось кілька тисяч доларів, коли я можу там добути ще кільканадцять? Я взагалі не хочу продавати займанки, Голе! А та сльота життя мені не дає, дня не мине, щоб він не прийшов і не забивав мені баки! Мовляв, іди до Боєрового шинку й підпиши купчу. Правда, він пропонує мені щоразу більше, але я не хочу продавати, не хочу, та й годі! Хай він дасть мені спокій, Голе, тому я й прийшов. Ну?

Слейтер мовчки вислухав його і спитав:

— Хто приходить?

— Ронні, а хто ж?

— Він не має права тебе силувати, Вертеме. Прожени його з своєї займанки.

— Господи боже, я? Я ж прийшов, щоб ти мені допоміг.

Гол задумався. Вертем уже вирішив, що шериф хоче спекатись його — хай він сам якось викручується. Та Слейтер міркував, чи не можна часом на підставі цієї розповіді взятися до Ронні. Мабуть, ні. Він підвівся і сказав:

— Я зараз викличу Ронні й забороню йому чіплятися до тебе.

Він покликав негра, Бренкерового служника, і послав по Ронні.

Незабаром той з’явився, приязно всміхаючись. Він привітався з шерифом, подав руку Вертемові. Старий відповів на привітання знехотя, але Ронні, здавалось, того не помітив.

— Ви хочете придбати Вертемову займанку, Ронні?

— Так, хочемо, — Ронні присунув стільчика й сів.

— Ви все чіпляєтесь до Вертема і…

— Шерифе, оце того ви мене викликали? Але ж це звичайні дозволені методи. Ми знову й знову ставимо свої пропозиції! І одного дня Вертем продасть займанку.

— Ні, — сердито сказав старий. — Ніколи не продам.

Ронні обернувсь до нього й весело засміявся.

— Ми таке знаємо, Вертеме, вранці шукачі десять разів кажуть “ні”, а ввечері самі прибігають підписувати купчу. Але, як хочете, то хай буде по-вашому — ми почекаємо, доки ви самі прийдете. Одначе поміркуйте, бо ціна впаде, а мене ви більше ніколи не побачите на своїй займанці. Ну, та не гнівайтесь на мене. Займанку ви колись таки продасте.

Він підвівся й знову подав Вертемові руку. Той полегшено відітхнув — як добре, що обійшлося без сварки.

— Все, шерифе?

— Все.

Ронні вклонився і вийшов. Вертем також попрощався з шерифом. Ронні йшов дуже повільно, і за дверима Вертем його догнав.

— Господи, невже треба було через таку дурницю бігти до шерифа, Вертеме! — сказав Ронні. — А мені тепер неприємності. Я просто впертий у торгових справах. Ви ж, думаю, не образились на мене? Я нізащо в світі не хотів би наживати ворогів.

— Та ні, я задоволений, — відповів Вертем.

— Дякувати богу. То, може, зап’ємо наше замирення, як то ведеться між чоловіками? Одну чарочку, га? Не відмовте мені, Вертеме. Ходімо!

Старий не хотів ображати Ронні і зайшов із ним до Боєрового закладу.

Минув день, і Гол Слейтер забув про Вертема. Він нікому не розказував про той випадок, бо не надавав йому ніякої ваги. Ввечері він був у таборі корктаунців, коли ті вирушали в перший обхід: четверо чоловік по двоє, на такій відстані, щоб одна пара могла чути другу. Невдовзі по тому Гол вернувся до канцелярії.

Гай Джілберт об’їздив долину сам і намагався завжди бути в іншому кінці, не в тому, де були вони. їхав він не ховаючись, а ті четверо робили обхід тайкома.

Опівночі вони вернулися. Відтепер до ранку мала патрулювати друга зміна: Лі Байт, негр Том, Ед Фінні і Джо Слейтер. Том ішов з Едом.

Ніч була темна, майже щовечора небо засновували хмари. Та навіть як світив місяць, то він не довго заглядав у цю долину — швидко ховався за горами.

Спливло дві години. Лі Байт і Джо Слейтер повільно йшли вздовж північного краю долини, в тому напрямку, де вона кінчалася урвищем. Ходи їхньої не чути було в м’якому піску, навколо панували тиша і спокій. Десь кроків за тридцять від них здіймалося північне узбіччя долини — саме вздовж нього вони й бралися. Лі Байт ішов перший і пильно вдивлявся в темряву. Побачивши нарешті перед собою невиразні обриси насипу з каміння, яке звозили сюди з займанок, де висаджували скелі, він спинився. Далі не треба було йти. Тут ніхто вже не шукав золота.

Вони з Джо прислухались, але нічого не почули. Лі тихо свиснув, і за хвилю у відповідь їм долинув такий самий посвист. Із мороку виринули постаті Тома й Еда, що досі йшли кроків за сорок позаду.

— Я б хотів закурити, — прошепотів Лі. — Тоді вернемось до потоку. Там знову зустрінемось. А звідти вже серединою долини, згода?

Ті кивнули й посідали на пісок. Лі Байт і Джо Слейтер закурили, затуливши цигарки долонями: так велів Гол Слейтер, і вони слухалися його. Хвилин за п’ять Том з Едом пішли далі. Лі Байт подумки відрахував стільки часу, щоб можна було пройти сорок кроків, і разом із Джо рушив за ними.

Пройшовши метрів з триста, Лі раптом зупинився. Тільки на мить — тоді повільно опустився на землю й завмер. Джо навколішки побіч нього. Тепер і він почув, що насторожило Лі. Обидва витягли зброю.

Ліворуч від них щось важко гупало, уже зовсім близько. Ось ледь чутно зарипіла збруя, форкнув кінь. Джо затремтів. Лі Байт напружено вдивлявся в темряву. Невже це Гай Джілберт? І враз він розгледів під скелею постаті вершників. Важко було сказати, скільки їх, але вони дуже повільно бралися попід гору і вже майже поминули їх. Лі Байт ледь підвівся.

— Агов! Стійте!

Його оклик гучно пролунав серед тихої ночі. Вершники раптово спинилися. Знову моторошна тиша. Потім Джо почув позад себе швидку, приглушену ходу Тома й Еда. Один кінь неспокійно крутнувся і затупав копитом.

— Ми будемо…

Лі Вайт не докінчив.

— Сто чортів його мамі! — вихопилось у когось із вершників, блиснули сині вогники, засвистіли кулі. Ту ж мить коло Джо забахкав револьвер Лі Вайта. Не перестаючи стріляти, Лі схопився й нахильці побіг уперед. Джо зірвався на цілий зріст і, теж стріляючи, кинувся за ним. Раптом його щось ударило, і він упав. Хлопець не відчував болю, та коли хотів підвестися, то не зміг стати на ногу. Повз нього промчали Том з Едом. Протягом тих кількох секунд нічого не було чутно, лите тріск, ляск і посвист куль. Тоді зненацька стало тихо. Тільки поволі віддалявся тупіт копит. Десь попереду Джо важко дихали його товариші. Нараз тишу розітнуло передсмертне іржання коня і моторошною луною покотилося по долині.

Ед Фінні затремтів усім тілом. Аж тепер його пойняв страх. Він з Томом і Лі Байтом підійшли до мертвого коня.

— Там хтось лежить під конем, — мовив Том.

Лі Вайт черкнув сірником. Кілька секунд вони вражено дивилися на заросле, потворне обличчя: Кудлань.

— Ми його застрелили, — прошепотів Ед Фінні, коли сірник погас. — Невже ми справді…

— А ти хотів сам тут лежати, хлопче? — перебив Лі Вайт.

Голос у нього ледь тремтів, але був суворий. Лі Вайт і досі важко дихав.

— Де Джо? — спитав Том, і вони злякано й стурбовано озирнулися навколо. — Джо!

— Я тут! Тут! — озвався хлопець, і вони кинулись до нього.

Та на півдорозі Лі Вайт спинився й повільно вернувся назад. Він прислухався, зарядив револьвера й озирнувся навколо. Наче нікого більше не було, тільки позаду розмовляли його товариші. Лі заспокоївся. Нараз він побачив коло самої скелі ще одну темну купу й рушив туди. То теж був мертвий кінь, але з порожнім сідлом. Лі Байт помацав навколо в темряві. Мабуть, вершник утік із тим другим. Рука його натрапила на якісь мотузки, проте він не міг визначити, що то було. Хіба не однаково? Він поспішився до своїх товаришів.

Ед уже йшов йому назустріч.

— Джо поранений у стегно.

Том подер сорочку і перев’язав рану.

— Нам пощастило, — сказав Лі Вайт. — Там під горою лежить ще один кінь, без вершника. Обоє втекли.

Вони вмостили Джо Слейтера зручніше, і Лі Вайт послав Тома з Едом до табору.

— Револьвери тримайте напоготові, — наказав він. — І поспішіть. Я лишуся коло Джо.

Том з Едом піддали ходи: до табору корктаунців звідси не близько. Там, мабуть, усі вже прокинулися. Постріли далеко чути. Справді, скоро вони побачили світло: перші їхали Мур і один ковбой. їхні коні були неосідлані. Не встигли вони й словом перемовитись, як примчав і Гай Джілберт. Він тільки спитав:

— Де?

Ед показав нагору.

— Лі Вайт і Джо… — почав він, та Гай уже його не слухав.

Лі Вайт полегшено відітхнув, коли Гай зіскочив біля нього з коня. Гай потис обом руки й підбадьорив Джо. Той кволо, одначе гордо всміхнувся. Лі сказав:

— Хлопці трималися, як досвідчені чоловіки.

Вони з Гаєм підійшли до скелі. Гай узяв у Кудланя зброю, яку мертвий стискав у руці, і спокійно мовив;

— Ну, тепер він там, де й має бути, — в пеклі.

Вони підійшли до другого коня, Гай Джілберт став навколішки і раптом здивовано підвів голову:

— Тут же ще один лежить під конем, Лі!

І справді! Вони спробували витягти тіло, але не змогли й нетерпляче ждали світла. Нарешті під’їхали Мур з ковбоєм.

— Що б це могло означати, Гаю? — спитав він.

— Ви захопили смолоскипи?

— Так, треба тільки запалити.

— Послати кого по Гола?

— По Гола й по Дока, Гаю.

Вони запалили смолоскипи, перерізали мотузки, перевернули коня і витягли трупа. Він був прошитий кількома кулями. Хто це був, вони не знали.

— Ви влучно стріляли, — сказав Мур. — І добре, що в патруль завжди йде четверо, а то б вам двом скрутно довелося. Але чого цей чоловік був прив’язаний до коня і куди вони його везли?

Гай Джілберт мовчав, не зважуючись навіть вимовити те, що думав.

Вони віднесли Джо Слейтера на полотнищі до табору і привезли туди обидва трупи.

Надійшов Гол Слейтер. Він відгорнув синові чуба з очей. Рука його ледь тремтіла, хоч йому ще надворі сказали, що хлопцеві не загрожує небезпека.

— Док уже їде, — мовив він, — і знову тебе поставить на ноги, синку.

Мати, що теж сиділа вже коло Джо, сумно мовила:

— Він не в такій небезпеці, як ти, Голе, та, видно, з цим уже треба змиритися.

Потім надійшла матуся Фінні з дочками, весь табір прокинувся й захвилювався.

Гол Слейтер із Муром та Джілбертом пішли подивитися на вбитих і стріли надворі Дока, що саме злазнв зі свого коника, тримаючи в руці валізку з інструментами.

— З’ясував щось, Голе? — спитав лікар. — Ваші патрульні вже стільки мені всього наговорили, і кожен своє.

— Спершу залатай Джо, — мовив Гол. — А тоді приходь до нас, побалакаємо.

Док зайшов до намету, коротко привітався і розрізав на пораненому бинти.

— Коли виїздитимемо з цієї долини, ти вже сидітимеш на коні, Джо, — сказав він, оглянувши рану, але цього разу помилився.

Док звелів усім вжити з намету, лишивши тільки Тома й матусю Фінні.

Гол Слейтер глянув на мертвого Кудланя й кивнув головою: мовляв, такого кінця він і сподівався. І подумав про найближчого Кудланевого товариша, а ще про того, що стояв поруч із ним. Гаєве обличчя було спокійне й незворушне.

Вони піднесли світло до другого забитого. Мур саме хотів щось сказати, коли Слейтер вигукнув:

— Боже, які негідники! Це ж Вертем!

Він намацав стільчика й важко опустився на нього. Чоло йому зросив рясний піт. Він був такий вражений, що довго не міг вимовити й слова. Тоді глянув на Лі Байта й промурмотів:

— Його не ви застрелили, цей чоловік уже був мертвий на коні — на те й мотузки.

Слейтерові шуміло в голові. Але водночас він бачив тепер усе ясно, як на картині. Обличчя його було на диво спокійне, тільки очі палахкотіли. Він глянув на годинника.

— За дві години розвидниться… Отже, сьогодні вже пізно. — Він підвів очі на Лі Вайта. — Лі, тепер зробіть усе так, як я вам скажу. До світанку відтягніть кудись обох забитих коней. Байдуже куди, аби відтягли. І накрийте їх, щоб ніхто не побачив. Сліди всі загладьте, на піску це не важко зробити. Заберіть із насідельних торбин папери, якщо знайдете. У Вертема є діти на Сході, він для них шукав золото.

Голос його дивно захрип. Не підводячи очей, він кивнув головою на мертвого.

— Цей чоловік не належав до банди, його забито, як і багатьох перед ним. Такого ще не було в таборі шукачів, але тепер уже годі терпіти! Завтра вночі матимемо всі докази, я певен. Треба, щоб сьогоднішній день минув тихо й спокійно, чуєте? Нічого не сталося! Це їх знервує й виведе з ладу, отоді ми й ударимо. Ну йди, Лі, зроби, що я звелів, тоді я зберу всіх корктаунців і скажу їм, як треба сьогодні поводитись. А ми почекаємо на Дока.

Вони більше нічого його не питали, вирішили, що краще не заважати йому думати. Лі поїхав із своїми людьми виконувати завдання.

Прийшов Док із Томом. Він хотів, мабуть, сказати Голові,як почувається його син, але той нетерпляче махнув рукою.

— Глянь спершу ось на нього, Доку, — він показав на Вертема. — Мені треба знати, коли він помер. Можеш визначити?

Гай Джілберт поставив дві лампи коло мертвого, і Док підступив ближче. В наметі було дуже тихо, тільки знадвору долинало дзюрчання потоку, ніби чиєсь далеке мурмотіння.

За крок від мертвого Док раптом відсахнувся й став. Обличчя в трупа було синьо-зелене. Док опустився навколішки, підняв мертвому повіки, довго дивився на них, тоді обмацав три сліди від куль і помалу підвівся, наче обважнівши всім тілом. Тоді обернувся до Слейтера, і вони побачили, що обличчя в нього сіре, як брезент на їхніх наметах.

— Голе, — сказав він тихо, і голос його гнівно затремтів. — Цей чоловік десь уже дванадцять годин, як помер. Але його не застрелено, а отруєно, Голе! І доза була така, що й коня б звалила.

Гол Слейтер схопився, всі зашамотались. А коли трохи заспокоїлися, Слейтер розповів, яка пригода сталася з покійним Вертемом. Потім Томові звеліли ще раз докладно оповісти про сутичку. Тоді Гол знову взяв слово, виклав їм свої підозри і розповів про свій план. Всі з ним погодились без зайвої балаканини.

— Якщо наші здогади потвердяться, — сказав наостанці Гол, — ми повинні перші завдати їм удару. Нещадного удару!

Всі були сповнені рішучості покласти край злочинам.

Вернувся Лі Вайт зі своїми людьми: вони зробили що треба. Надворі сіріло, і на осінньому небі гасли останні зірки, коли корктаунці зібралися перед Муровим наметом. їхні обличчя примарно біліли в ранковому сутінку. Люди були пригнічені і тільки зрідка перешіптувалися. Багатьом усе здавалося якимось кошмаром.

— Хай ніхто сьогодні не виходить із табору без зброї, — почав Гол Слейтер, — і щоб кожен негайно прибув у табір, коли виникне потреба. Коней тримайте осідланих і десь у такому місці, щоб вони нікому не впадали в око. Ніхто нічого не знає про події цієї ночі. Здвигайте плечима, як вас питатиме хтось не з наших людей. Але працюйте, як завжди… Через добу, так само вдосвіта, ми зберемося тут знову.

Перед від’їздом Док іще раз вирішив поглянути на Джо. Гол Слейтер, Гай Джілберт і Семюел Мур пішли з ним. Хлопець почувався добре. Вони попросили його розповісти все, що він запам’ятав з нічної події. Одного разу він затнувся і обвів їх очима. Та потім твердо сказав:

— Якийсь бандит саме перед тим, як вони почали стріляти, крикнув: “Сто чортів його мамі!”

Гай Джілберт пополотнів, і Джо замовк. Одначе техасець рішуче промовив:

— Ти б упізнав той голос, Джо?

Видно було, як важко йому на серці.

Джо кивнув головою, і в очах його раптом блиснула сльоза. Коли вони вже збиралися йти, хлопець спитав:

— А хіба Лі Вайт не розказував вам цього?

— Ні, — відповів Гол Слейтер, і вони подалися до Лі Байта.

— Так… — задумливо мовив Вайт. — Один щось крикнув, тільки я був такий схвильований, а потім почалася стрілянина…

Того ранку все йшло як звичайно. Правда, люди шепотілися й розпитували, що сталося, але нічого не могли допитатися. Дехто з шукачів присягався, що чув принаймні три десятки пострілів. Та шериф Слейтер спокійнісінько ходив собі, наче нічого не сталося, і його двоє помічників, як завжди, патрулювали долину.

Боєр з Ронні, а також Берт Джілберт ніде не показувалися. Тільки Біл Лік з’явився в Доротеї з двома шукачами. Він цієї ночі навіть ночував у їхньому наметі. Біл був неголений, у брудній сорочці і відразу почав пити.

Ронні звелів Арчі покликати Метьюза. Той просидів у нього більше як годину і вийшов саме тоді, коли корктаунці забирали від Доротеї шерифа Бренкера. Метьюз підступив до них. Ноші обережно тримали четверо чоловік, серед них Ед Фінні й негр Том. Метьюз не бачив, що за дверима стоїть також Гол Слейтер.

— Це що таке? — обурено накинувся на них Метьюз. — Негр носить револьвера?

Нараз перед ним з’явився Гол Слейтер, і Метьюз на крок відступив. Слейтерові аж руки засвербіли. А може, оце зараз і почати? Яка добра нагода! На мить Гол забув про весь свій план і сказав, щоб ще дужче під’юдити Метьюза:

— Негр має таке саме серце, як ми, і куди ліпше, ніш твоя чорна душа. Ми знаємо, чого вартий Том, отже й дали йому зброю.

Метьюз скипів, але, мабуть, здогадався, куди гне Слейтер. Він спробував збунтувати людей, що стояли навколо:

— Це ж образа для нас, кожного білого! Це проти закону!

Гол Слейтер глузливо дивився йому в обличчя.

— Я тут закон! І Томів револьвер — іще один до мого рахунку.

— Побачимо, яка вам із того револьвера буде користь! — просичав Метьюз і, поминувши Слейтера, зайшов до салону.

Він пошукав очима Біла Ліка й підсів до нього. Одначе йому заважали тих двоє шукачів, що пили з Білом. Біл начебто зрадів:

— Го-го! Невже це ти, шахраю? Давай вип’ємо! А чого решта не прийшли? Теж випили б. Я чекаю на них, Метьюзе.

— Це ми чекаємо на тебе, Біле, — значуще сказав Метьюз.

Та Біл Лік був упертий, як кожен п’яний, і зажадав, щоб прийшла вся ватага. Вони випили з Метьюзом. Коли сусіди відійшли кудись, Метьюз накинувся на нього:

— Час квапить, Біле, отямся, треба вже починати! Дійшло до того, що ми…

— Голубе, — перебив Віл Лік і погладив його по щоці, — я вирішую, і я керуватиму…

— П’яний як чіп, Біле?

— Ану, цить! — зненацька гримнув Біл.

У голосі його забриніла нотка, яку Метьюз добре знав, тому волів промовчати.

— Тобі треба піти до Ронні, Біле, — спробував він за хвилину ще раз умовити його.

— Хай сам сюди прикотиться, — відповів Біл. — Я йому скажу, які в нього брудні лапи.

Сусіди, вже теж п’яненькі, тим часом вернулися, і Метьюзові довелося перевести розмову на інше. За годину він пішов.

— Приходьте всі сюди, приходьте! — крикнув Біл Лік йому навздогінці.

Гол Слейтер допровадив Бренкера до табору. Шукачі, що працювали при дорозі, підходили й віталися з пораненим. Він був ще дуже кволий. У таборі його взялися доглядати матуся Фінні й Рут.

Том і Семюел Мур позбирали всі ласо й до вечора сплели з них довгу міцну мотузку. Гол Слейтер зажадав, щоб вона була сплетена якнайсумлінніше.

День минав спокійно, тільки втаємничені провели його в тривозі. Що там думають Ронні та його поплічники? Десь надвечір Метьюз із двома своїми приятелями, наче з нудьги, проїхалися долиною. Заглянули й на те місце, де вночі знялася стрілянина, проте нічого не побачили. Табір корктаунців вони обминули.

Ронні й Боєр не виходили з барака. Боєр уперше бачив Ронні неспокійним і знервованим. Ронні не знав, що йому робити. Берт Джілберт цілий день сидів отупілий у своїй комірчині з двома револьверами напоготові. Ронні лише кілька разів посилав йому через Арчі потроху горілки. Арчі таки знайшов вільну хвилину й розповів про все Слейтерові. Ронні теж кожної секунди чекав появи шерифа. Але той був надто досвідчений, щоб зробити їм таку приємність.

Ларрі звечора влаштувався в Доротеїній кімнаті за фіранкою і не спускав з очей Боєрового барака. В залі за стіною гості сиділи й пили, як завжди; грала музика, та ніхто не танцював, бо дівчат уже не було. Коло Біла Ліка зібралася його ватага, і він начебто справді був радий їй. Надвечір біля його столу почався бенкет.

Коли стемніло, Гай Джілберт обійшов Доротеїн барак і наче мимохідь перемовився з Доком, що саме з’явився у вікні своєї кімнати. Потім Док знову вернувся до прилавка, обслуговував гостей і стежив, що робилося в залі. Доротея сьогодні дуже нафарбувалася, щоб приховати страх і знервованість, які не покидали її цілий день і зразу впадали в око.

У залі почався гармидер. Метьюз і Біл Лік ставили горілку для всіх, хто хотів пити. Поволі бралося до півночі, і Доротея вже тільки й чекала, коли можна буде зачинити.

Зате Док був саме втілення спокою. Він пильнував, щоб кожному було вдосталь горілки, — вважав, що цього вечора так буде найкраще, і Гай Джілберт погодився з ним. Тоді вдосвіта, може, легше буде на них напасти. Обидва вони цілий вечір думали про Гола Слейтера й Семюела Мура та про їхню небезпечну виправу.

Обидві події, що мали вирішити долю цієї долини, почалися далеко одна від одної, але майже в той самий час. Усі спали, тільки у Доротеї, в Боєра і в таборі корктаунців ніхто не склепив очей. Змінилася й погода — такої тут не було ціле літо. Вітер повернувся й подужчав. Він гнівно вривався згори в долину й заносив її хмарами куряви та піску. Тим, хто спав у наметах, довелося добре їх кріпити. Цієї ночі люди навіть крізь сон чули, як вітер свистів і завивав високо в скелях.

Гол Слейтер і ще шість чоловікспинилися. Обережно намацуючи в темряві стежку, вони перебралися через насип. Перед ними зяяло глибоке урвище.

Ед Фінні був серед них найлегший. Хлопець відклав зброю, і вони ретельно обв’язали його мотузкою. Мур перевірив, чи міцний вузол. Том повісив Едові на шию ліхтаря на ремінці, так, щоб він був якраз на грудях, і дав йому свого широкого ножа. Ед засунув його за халяву.

Лі Вайт ще з одним шукачем примостив на краю урвища грубу попону, щоб не перетерлася мотузка. Коли все було готове, вони потисли Едові руку. Том обняв його і сказав:

— Я тебе триматиму, Еде.

Ед Фінні всміхнувся йому, взяв скіпку присвічувати внизу і сів на попону.

— Пускайте, дядьку Семе, — мовив він, і всі почули, як його хлоп’ячий голос ледь затремтів.

Ед ліг на живіт, і вони почали звільна його спускати. Том, Семюел і ще один чоловік тримали мотузку, обережно попускаючи її з рук у руки. Четвертий тримав попону, щоб вона не зсунулася вниз. Гол Слейтер лежав, учепившись руками за край ущелини, і дивився, як Ед зникав у темряві. Лі Байт стояв за п’ять ступнів позад них, спиною до провалля, і чатував, щоб ніхто не заскочив їх зненацька.

Ед Фінні почув ще, як Слейтер нагорі сказав:

— Будь мужній, Еде!

Далі він уже нічого не слухав і думав тільки про свою безпеку. В одній руці він тримав скіпку, змащену смолою, а другою рукою і ногами відштовхувався від стіни. Так Ед вершок за вершком спускався вниз.

Нагорі свистів вітер, глухим стогоном відлунюючи серед кам’яних стін. З-під Едових ніг відірвався камінь і загуркотів у безодню. Стіна була вже не така гладенька. Зачувши гуркіт, чоловіки нагорі притримали мотузку, і Ед загойдався на ній, мов важок.

— Далі! — гукнув хлопець і сам злякався свого голосу, що пролунав, наче з могили.

Вони знову почали попускати мотузку. Ще раз загуркотіло вниз каміння. Навколо була непроглядна темрява, тільки ліхтар освітлював клапоть стіни.

Каміння, відірвавшись, швидко переставало гуркотіти, і Ед зробив з того висновок, що скоро кінець спускові. Аж ось ноги його торкнулися дна.

Ед сперся на стіну й передихнув. Мотузка була й далі натягнена. Хлопець посмикав за неї, і її трохи попустили. Він довго дивився вгору, і за хвилю йому здалося, ніби там видно смужку неба. Не рушаючи з місця, хлопець зняв лампу з грудей і присвітив навколо себе. Семюел застерігав його, що на дні можуть бути розколини.

Але кам’янисте дно начебто було безпечне. Ед дістав з кишені сірника, черкнув ним об підошву й запалив скіпку. Аж тепер він зважився йти далі. Товариші вгорі, мабуть, побачили світло й почали пересувати мотузку праворуч. Він ступив насередину ущелини і обережно рушив уперед, тримаючи скіпку над головою. Ед цілком заспокоївся. Він бачив тільки стрімкі стіни обабіч та більше й менше каміння, через яке йому доводилось обережно переступати. Він уже нарахував подумки сорок кроків, коли враз спинився і підняв скіпку ще вище.

У ніс йому вдарило нудотним смородом. Хлопець помалу ступив ще кілька кроків і вгледів перед собою гнилий уже кінський труп. Раптом він весь затремтів з ляку і облився рясним потом, мало не випустивши з рук скіпки. Там щось ворушилося! Він вихопив ножа.

Але ніж йому не придався. То були гадюки, що розповзалися, потривожені світлом і його ходою. Ед Фінні стояв непорушно і важко дихав, намагаючись опанувати себе. Тепер він знав, що його чекає найважче. Він обережно обминув коня попід самою стіною. Так, Гол Слейтер мав рацію! Ось вони лежать. По сорочці, вишитій червоною мережкою, Ед упізнав Жабу, що перший додумався висаджувати скелі.

Те видовисько відібрало в нього останню силу. Хлопцеві здавило горло, він не міг крикнути, тільки ґвалтовно засмикав мотузку. Нарешті мотузка повільно натяглась, Ед повернувся обличчям до стіни й відірвався ногами від дна. Моторошна картина лишилася внизу, в непроглядній темряві.

Ед Фінні не міг отямитися. Він тільки тримав у витягненій руці скіпку, а вони вершок за вершком підтягували його вгору. їм було тяжко, бо Ед висів, як мертвий. Десь на половині дороги він отямився, схопився лівою рукою за мотузку над головою і почав відштовхуватися ногами від каміння. Скоро мала початися вже гладенька стіна. А ось і вона. Раптом хлопцеві аж дух забило, він мало не зомлів і здавленим голосом гукнув;

— Стривайте!

Але товариші тягли його далі.

Тоді він закричав щосили, і Гол Слейтер почув його. Вони спинилися, і Ед загойдався біля гладенької стіни.

— Еде! Еде! — почувся схвильований Слейтерів голос.

— Спустіть мене на два метри нижче!

— Нижче?

— На два метри!

Минула хвилинка, вони, очевидно, порадились нагорі, тоді зачали попускати мотузку.

— Годі!

Ед Фінні не вірив своїм очам. Десь за вершок від його обличчя тьмяно поблискувало золото. Жила! Вона тяглася в обидва боки і майже всюди виходила назовні. Завтовшки вона була, як кінське копито. Ед присвітив скіпкою. І раптом його пойняла жадоба. Ту мить він забув, що було під ним і над ним. Тут залягало золото! Тут ховалася таємниця долини! І він, Ед Фінні, відкрив її!

Хлопець замахнувся й шпурнув униз скіпку. Вона зачаділа й погасла. Треба мати вільні руки! Слейтер, нічого не розуміючи, гукав його згори.

— Чую! — озвався Ед. — Зараз! Почекайте!

Він дістав ножа й почав довбати камінь, стогнучи, скрегочучи зубами, лютуючи, що нема за що вхопитися. Пальці його кривавились. Нарешті одлупався шматок, завдовжки майже по лікоть. Куди ж його діти? Едові було важко дихати, він стомився, груди давила мотузка. Хлопець заткнув ножа в халяву, здер з шиї хустку й загорнув у неї важкого уламка. Він усе боявся, що може випустити його з рук. Нарешті він хрипко гукнув:

— Тягніть!

Вони зразу ж потягли за мотузку, тепер уже швидко. Коли Едова голова вигулькнула над краєм, Гол із Томом схопили його попід руки й відтягли від провалля. Мур відв’язав мотузку. Ед лежав знесилений, важко дихаючи, сховавши золотий уламок під себе.

Товариші обступили його й чекали, поки він оговтається, хоч їм не терпілося почути від нього слово. Нарешті хлопець схвильовано промовив:

— Там вони всі лежать… багато… І Жаба, і коні, і всі їхні речі.

Гол Слейтер витер рукою гарячого лоба. Мур ніби закам’янів. Ніхто не озивався, тільки вітер голосив у скелях.

Вони погасили ліхтарі і звеліли Едові розповісти все докладно. Про золото він не сказав нічого.

Том змотав мотузку й повісив через плече. Всі рушили до табору. Гол і Семюел, підтримуючи Еда, йшли останні. Едові довелося перемінити руку: золото було важке.

— Що то? — спитав Мур.

Ед не відповів. Мур придивився до хлопця й помітив, що на шиї в нього немає хустки. Йому й раніше щось таке наче впало в око, одначе було темно, та й думали вони про інше. Він глянув на згорток і знову спитав:

— Ну?

Хлопець уперто мовчав. Слейтер і Мур зупинилися, гадаючи, що він ослаб з напруження. І тоді в нього вихопилося:

— Золото! Золото! Там унизу жила…

Том із трьома своїми супутниками вже були далеченько попереду. Мур, широко розплющивши очі, взяв у Еда ношу, поклав додолу і розгорнув хустку. Вони стояли навколішки й мовчки дивилися на великий шмат жовтого металу. Семюел підняв його, підніс до очей і тихо мовив:

— Щире золото. Ну, розповідай.

Ед коротко оповів про свою знахідку. Мур схопив хлопця за плечі, аж йому заболіло.

— Еде! Заприсягнися мені на цьому місці, що про це, крім нас трьох, ніхто не довідається. А там побачимо.

— Добре, — видихнув Ед. — Я нікому не скажу, дядьку Семе.

Вони підвелися і пішли далі. Ед ніс своє золото. Спереду видніли темні постаті їхніх товаришів. Слейтер зсунув капелюха на потилицю. Оце то ніч… Він не знав, що тільки тепер почалася найбільша трагедія.

Передні спинилися, дослухаючись.

— Що таке? — спитав Слейтер і швидко підійшов до них.

— Цить! — мовив Лі Вайт. — Хіба ти не чув?

Вітер знову доніс ніби якийсь тріск.

— Стріляють! — крикнув Гол Слейтер. — Боже, а Гай сам!

Усі рвонулися з місця. Слейтер і Мур не встигали за молодшими. Ноги в піску грузди по кісточки, бігти було важко.

— Коней! Коней! — крикнув Слейтер мало не крізь сльози.

До табору був ще добрий шмат дороги. Вони тільки-но перебралися через насип і тепер спотикалися в піску. Том випередив усіх, забрав з табору коні і виїхав з ними назустріч Мурові й Слейтерові. Та все одно вони втратили багато дорогоцінного часу.

Поки Гол Слейтер зі своїми людьми робив жахливе відкриття на дні ущелини, ватага Біла Ліка пила й галасувала в Доротеїній танцювальній залі.

Док помітив, як Метьюз нишком ушився з барака. Гай Джілберт надворі теж побачив, що він пішов до Боєрового салону. Було рівно пів на дванадцяту.

Невдовзі перед тим Боєр, що стояв з Ронні коло свого бару, покликав Арчі й звелів:

— Принеси до моєї кімнати пляшку та чарки і, як з’явиться Метьюз, скажеш йому, щоб зайшов.

Арчі взяв усе те в бармена й подався до кімнати. Там він швиденько поставив питво на стіл, тоді ледь відчинив одне вікно і завіску на ньому теж відсунув на два пальці. Сьогодні треба було ризикувати. У сінях Арчі наткнувся на Метьюза і сказав:

— На вас чекають.

Метьюз зайшов до кімнати, а за хвилину там уже були й Ронні з Боєром. Арчі трохи підождав, тоді повільно підійшов до відчиненого вікна, задер голову і затаїв віддих, але чув тільки мурмотіння й окремі уривки слів. Вони були надто обережні. Крізь шпарку між завісою й одвірком йому видно було Ронні й трохи Метьюза. Боєр, мабуть, сидів навпроти них. Арчі прикипів очима до губ Ронні, який щось казав Метьюзові, але нічого не міг із них вичитати.

Нарешті Метьюз схвально кивнув, і на його широкому червоному обличчі проступив подив. Ронні сягнув рукою до кишені й поклав на стіл перед собою два маленькі білі пакуночки. Метьюз обережно взяв один, підняв і зацікавлено глянув з усіх боків. Тепер Метьюз щось спитав, і Ронні відповів йому. Метьюз віддав пакуночки, і Ронні сховав їх обидва до кишені, так гидотно всміхнувшись, що Арчі мимоволі зіщулився. Потім Ронні начебто звернувся до Боєра, і Арчі здалося, що той підвівся.

Арчі кинувся за ріг, а тоді повільно пішов до дверей. Він був такий наляканий, що аж зубами цокотів. То були пакуночки, про які йому казали Док і Слейтер. Він бачив також, як учора опівдні до цієї кімнати заходив Вертем, але не бачив, щоб він виходив звідси…

Арчі засвистів і, вдаючи байдужого, піднявся східцями. Боєр був уже в сінях.

— Де ти волочишся? — накинувся він на Арчі. — Гайда приведи Берта!

Берт Джілберт зайшов до кімнати, і вони вдоволено всміхнулися йому назустріч.

— Ну, тепер почнеться, — сказав Ронні. — Ми йдемо туди всі троє.

— А хто візьме на себе Біла Ліка? — сторожко спитав Берт. — Метьюз?

Ронні похитав головою.

— Я не хочу лізти йому під кулі, — буркнув невдоволено Берт.

Ронні тихо засміявся.

— Ми знаємо, що як до нього візьмуться навіть кілька чоловік, він ще не одного потягне за собою в могилу. Тому придумали щось тихіше. Але хтозна, може, вам доведеться трохи допомогти нам. А тоді вже в нас будуть руки вільні, і сьогодні ж таки вночі ми зробимо тут лад.

— Де четверта чарка? — спитав Берт Джілберт, потім хильнув просто з пляшки. У сінях він ще спитав: — А як Слейтер з’явиться?

— Він має з’явитися, Берте, і кожному відомо, що вій тоді зробить. Одначе Біл у такому стані, як оце тепер, для нас найнебезпечніший. Його треба найперше усунути з дороги, бо він нам може все зіпсувати.

Боєр лишився сам.

Коли Ронні з Бертом і Метьюзом увійшли до Доротеї, Док усміхнувся їм назустріч. Та якби хто ближче придивився до нього, то помітив би, яка та усмішка нині була силувана. Арчі тим часом кинувся до Гая Джілберта.

— Ваше ім’я напевне згадували, і Біла Ліка… І Ронні сховав білі пакуночки… в кишеню…

Арчі був такий схвильований, що говорив тільки уривками речень.

Гай сягнистим кроком зайшов за барак і крізь вікно заліз у Докову кімнату. Доротея побачила його в дверях за прилавком і дала знак Докові. Гай чекав на порозі — звідти його не видно було гостям, що стояли біля прилавка. З Доротеїної кімнати вийшов Ларрі й підступив до нього. Гай щось прошепотів старому і вислав його надвір.

Ларрі теж виліз крізь вікно в Доковій кімнатці, хутенько знайшов камінця завбільшки з кулак і взяв його в ліву руку. Тоді став під те вікно, крізь яке йому видно було стіл Біла Ліка.

Тепер Док підійшов поза прилавком до Гая. Чи техасець зблід, чи це таке погане світло? Гаєве обличчя було застигле, ніби викуте з міді. Він нахилився до низенького Дока і швидко мовив:

— Йдеться про Біла Ліка. Ронні хоче його отруїти. Отрута в нього з собою. Попередьте Ліка.

— Попередити? — нерішуче спитав Док. — Адже Лік…

— Нам нічим не загрожує, Доку. Зрозумійте. Покличте його. Негайно. Байдуже, як. Нас тут тільки двоє чоловіків. Ларрі стоїть…

— Нас троє чоловіків, — твердо перебив Док і відійшов. Поминаючи Доротею, він стиха мовив: — Іди до своєї кімнати, Доро.

Вона вдала, ніби не почула його.

Док узяв відкорковану пляшку та чисту ганчірку з полиці й повільно пішов до Бідового столу. Там лунав регіт, крик, хтось розказував сороміцький анекдот. Усі п’яно похитувалися, і Ронні з Метьюзом начебто також. Ронні сидів навпроти Біла Ліка, Метьюз поруч нього. Гриміла музика зі скриньки.

Док, усміхаючись, підійшов до Біла і стукнув перед ним пляшкою об стіл:

— На, Біле, такого ти ще сьогодні не пив. Ми його бережемо для найкращих гостей.

Бандити аж завили з радощів і почали співати хвалу Докові. Біл обнявся з старим. Губи Докові на кілька секунд затрималися коло Білового вуха, і той серед галасу почув:

— Вийди, твоє життя висить на волоску!

Біл стиснув його, мов кліщами. “Отже, зрозумів, — подумав Док. — А наче ж був уже зовсім без тями”.

Біл засміявся і пробелькотів, удаючи п’яного:

— Це мій приятель, хлопці, кращого й не знайдеш!

Він ще раз притягнув Дока до себе й поцілував в обидві щоки.

Бандити знову радісно завили.

— Але що нам одна пляшка, старий? — сказав Біл Лік. — Більше в тебе немає цього добра?

Док не вперше мав діло з п’яними і зразу вчув, що в Біла вилетів хміль з голови. Він потакнув:

— А чого ж, певне, що є, скільки ще тобі пляшок?

— Я тобі поможу нести, Доку, я, твій приятель! — Біл підвівся, схопив Дока під руку і, хитаючись, потягся з ним до прилавка.

Гай Джілберт тим часом вийшов із сінець і стояв тепер у дверях, що вели до зали. Від столу його не було видно. Док підштовхнув Біла Ліка до Гая, і той легенько потяг його за собою. Вони глянули один одному в очі.

— Біле, ти не дуже п’яний, усе втямиш, що я скажу?

— Кажи, техасцю.

— Ти не свиня, Біле, як назвав себе того вечора, коли ми їхали разом. І тому я тобі ось що скажу: будь обережний, Ронні тримає в кишені отруту. Ти їх, мабуть, знаєш краще за мене.

Біл Лік навіть не здригнувся, тільки вищирив зуби, і очі його так блиснули, що навіть у Гая Джілберта пішов по спині мороз. Та за мить у нього вже знову була звичайна міна.

— Дякую, — сказав він і потис Гаєві руку. — А тепер гайда звідси техасцю. В цій халабуді сьогодні ще буде таке, що скалок не дозбираєшся. — Він обернувся і знову, наче п’яний-п’янісінький, погойдався до зали.

Док узяв у Доротеї дві пляшки і тепер стояв біля лампи й до світла витирав одну ганчіркою. Здавалося, що, крім тієї пляшки, Дока ніщо більше не цікавить. Але саме так йому найкраще було стежити за столом. Ронні й Метьюз нахилилися, замахали руками, щось закричали один одному, перемішали чарки, якісь відсунули вбік — і ось Ронні спритно насипав порошок у Бідову чарку. Метьюз негайно влив туди питва з тої пляшки, що приніс Док.

Біл Лік наштовхнувся просто на Дока. Той тицьнув йому в руки пляшку і суворо сказав:

— Отрута вже в твоїй чарці, Ліку.

Біла раптово посіла дика радість. Приспівуючи і вимахуючи пляшкою, він рушив до столу.

— Музики! Музики! — крикнув він, і чоловік коло скриньки завзято почав крутити корбу.

Док стояв, мов задерев’янілий, коло прилавка, спершись на нього спиною.

— Іди звідси, Доро, іди, люба! Тут зараз почнеться жах, — прошепотів він крізь зціплені зуби.

Вона мовчки похитала головою і аж по паузі відповіла йому трохи ображено:

— Ми завжди були разом, Доку… Завжди. Нам подобалося це скажене життя, а тут воно так завирувало, як ніде. Може, востаннє. Ти не маєш права саме тепер проганяти мене звідси. Я ж знаю тебе. Якраз тепер я лишуся з тобою, ми ніколи не розлучалися, Доку.

В її тихому голосі бриніла ніжність і ласка.

Док і далі стояв нерухомо. Йому кортіло обернутись і вдячно глянути їй у вічі, але він боявся відвести погляд від столу, де сиділи злочинці. Він-бо знав, до чого йшлося. Дора лишиться, як завжди. Надто вони міцно зв’язали докупи своє чудне життя. Він опанував себе й знову прибрав байдужої міни.

Гай Джілберт теж не пішов із салону, як порадив йому Біл Лік. Він швиденько проштовхався між юрбою до столика в лівому кінці зали, де сиділо четверо пияків, і сів до них, не привернувши нічиєї уваги. Тільки пияки здивовано глянули на нього і знову зацікавлено перевели очі на Біла та його компанію.

Гай зайшов до зали саме вчасно. Ронні дав знак очима його братові Бертові, той підвівся й поплентав до дверей. Там він сперся на одвірок, і тепер уся компанія була перед ним як на долоні. Але до нього негайно ж підступив Док, підморгнув йому, захихотів і сказав:

— Що, знову бенкет, га?

Руки він схрестив на грудях, ледь засунувши праву долоню під полу.

Берт Джілберт не зважав на нього. Він прикипів очима до столу.

Те, що потім сталося, тривало заледве дві хвилини. Деякі з тих подій годі було простежити оком.

Біл Лік сів до столу, поставив пляшку ліворуч від себе, а стільця відсунув назад — так, щоб не заважав, як треба буде встати. Він засміявся і порозштовхував сусідів:

— Розсуньтеся, пияки, щоб можна було повернутися! І берімося до нового трунку!

— Справді! — вигукнув Ронні. — Ми вже налили тобі чарку, друзяко. Будьмо!

Ронні підняв чарку.

— За що ми п’ємо? — спитав Біл Лік і глянув на нього.

Ронні не знайшов, що сказати. Вони з Метьюзом тримали вже свої чарки в руках.

— Знаю, за що! — крикнув радісно Біл Лік. — Ронні, першого дня, як ми побачилися після стількох років, ти говорив за розплату. Ми з тобою товариші, Ронні! Тож вип’ємо за добрий кінець і за велику розплату!

У Ронні майнула в голові якась підозра, одначе Біл Лік уже підняв свою чарку. Ронні з Метьюзом були напружені до краю, тож не помітили, що Біл тримав чарку в лівій руці. Вони пригубили чарки, дивлячись на Біла. Очі в нього блищали, мов світляки. Метьюз упустив свою чарку, та пізно.

Біл Лік вихлюпнув горілку Ронні в обличчя й крикнув:

— На, пий, мерзотнику!

Водночас над столом блиснув голубий вогник, і серед гомону та музики гримнув постріл. Куля влучила Ронні в шию, і він лантухом звалився на підлогу.

Відразу ж вистрілив і Метьюз. Біл метнувся вбік і нараз відчув важкий гарячий удар у ліве плече. Швидко, як ласиця, він шмигнув до дверей, відстрілюючись до останнього набою. Тепер стріляв не тільки Біл та його ватага, але ніхто вже не бачив, куди.

Коли пролунав перший Білів постріл, Берт коло дверей витяг револьвера, та не встиг прицілитись, як Док вихопив а-під сурдута свого кишенькового пістолета й бабахнув йому в праве вухо. Берт простягнувся на підлозі. Другим пострілом Док розбив лампу за прилавком. То було вже останнє світло в залі.

Гай Джілберт перший погасив кулями дві лампи. Ларрі знадвору вибив каменем шибку, а тоді вистрілив у третю лампу. За кілька секунд після першого пострілу в залі було темно, як у льоху.

Зчинилася паніка, затріщали столи й стільці, люди закричали як навіжені. Одні рвалися до вікон, інші падали додолу, ховалися від куль, треті тупотіли до дверей. Ларрі збили з ніг, він застогнав і залишився лежати під вікном. А стрілянина не вщухала.

Гая Джілберта юрба випхала до дверей. І там він раптом наткнувся на Дока. Гай підняв його, як поліно, і поніс надвір.

Біл Лік перший вискочив із зали. Аж тепер він відчув колючий біль у плечі й завважив, що по руці йому тече тепла кров. Плече було розтрощене, але це ще не біда — треба тільки перев’язати його! Він сів під стіною, затис між коліньми револьвера й найперше зарядив його наново. Лівою рукою він уже не володів, вона була наче мертва.

Раптом серед темних постатей коло себе Біл почув Метьюзів голос:

— Шукайте його, шукайте! Він поранений і далеко не втече! Шукайте!..

Біл випроставсь і затремтів з люті. Йому здалося, ніби в темряві виринула постать Метьюза, і він вистрілив. Люди перед ним сипнули врозтіч і знову попадали додолу. Тоді пролунав крик:

— Він тут! Тут!

Кулі сипнули дощем, і Біл кинувся тікати. Ватага на чолі з Метьюзом погналася за ним. Біл безперервно відстрілювався, і бандити трохи відстали від нього.

Гай Джілберт опустив Дока додолу, і вони вдвох оббігли навколо барака, гукаючи Ларрі. Той лежав долі й ледве спромігся їм відповісти. Стрілянина віддалялася в напрямку скель.

— Догляньте його, — важко дихаючи, сказав Докові Гай. — А я побіжу за ними.

Та Док схопив його за руку:

— Поможи ж мені занести його до барака.

Гай схопив понівеченого Ларрі й заніс у темне приміщення. Через нього він затримався на добру хвилину, і то було його щастя. Док гукнув, щоб хтось засвітив світло.

— Посидь тут, не біжи туди сам, — попросив він Гая. — Гол ось-ось надійде.

Але техасця годі було втримати. Він поспішився навздогінці за Бідовою ватагою, одначе спізнивсь і цим урятував своє життя. Попереду знову загриміли постріли — мабуть, уже під скелями або навіть серед скель.

Біл Лік видряпався на узбіччя, присів під каменем і знову зарядив револьвера. Він знесилився, втративши багато крові, в голові йому шуміло, в скронях гупало. Ось він побачив переслідувачів кроків за тридцять від себе, вистрілив у них і побрався далі нагору. Він уже ледве тяг ноги. Над ним виступив із темряви величезний ніс. Під цим носом була печера. Біл добувся туди, заліз у неї і біля входу впав на землю. Серце йому вискакувало з грудей. Надбігли переслідувачі, і він пострілами відігнав їх назад. Але їхні кулі теж порощали вже у стелю й стіни печери. Біл узявся знову заряджувати револьвера й побачив, що зосталося лише чотири набої; отже, надійшов його кінець. Він не думав про смерть, тільки лютував, що дарма витратив кулі. Треба було почекати, підпустити їх ближче. Він двічі ще вистрілив у бандитів, що, мов щури, дряпалися нагору, тоді заліз глибше в печеру й наткнувся на скриньки з динамітом.

Сторожа коло них не було — давно вже втік. Бідові сяйнула божевільна думка і сповнила його радістю. Він ножем розламав одну скриньку, тоді викидав з неї і порозривав пакунки з динамітними шашками. Знадвору почувся Метьюзів голос:

— Залазьмо всі і вистрілимо разом. Швидше, поки не розвиднілося, бо тоді він бачитиме, куди цілитись!

Вони, мабуть, причаїлися коло самої печери.

Над горами вже починало світати. Ніхто в долині не спав, шукачі стояли купками, гомоніли, дослухалися до стрілянини біля печери й чекали, поки розвидниться. Дехто пішов до Доротеї.

Біл Лік сперся на скриньку з динамітом. Він важко дихав, перед очима йому все помалу закрутилося. Що, вже лізуть? Біл націлився револьвером на динамітні шашки і з останньої сили натис на гачок.

Чи не тріснула золота долина навпіл? З печери, ніби з велетенської вогненної пащі, вихопився довгий омах жовтого полум’я. Долина задрижала від оглушливого вибуху. З тріском і гуком, з шумом і ревом у небо піднявся височенний, схожий на гриб, фонтан, і з нього на землю загримів рясний дощ грудок, камінців і цілих брил. Гігантський, на сотні тонн кам’яний ніс відломився, мов щогла, і розпався на безліч шматків, що, все перемелюючи на своєму шляху, глухо, моторошно гуркочучи, посунули в долину. її захлюпнуло море диму, чаду, куряви, вогню й гуркоту. Гора розкололась і ніби відчинила браму до пекла. Кам’яна лавина не спинялася. Тоді раптом забулькало, завирувало, і море диму та чаду обернулося в море води.

Перша повітряна хвиля підхопила Гая Джілберта, мов пір’їну, й кинула додолу. Могутня сила вдавила його в пісок, як аркуш паперу. Гай вирішив, що йому вже кінець. Хапаючи ротом повітря, він утратив свідомість. На нього посипалася земля й каміння.

Коли він опритомнів і почав вигрібатися з тієї купи, йому здалося, що він лежить у потоці. Як він туди попав? Невже хвиля, захопивши його десь метрів за сто від скелі, пошпурила аж сюди? Але позад нього мав бути Доротеїн салон і вулиця з ятками. То звідки ж вода? Ошелешений, він ходив кружка, не годен нічого розгледіти в хмарі сірої куряви. Тоді рушив навмання, вгрузаючи чобітьми в багно. Навколо булькала й хлюпала вода. І враз він почув шум водоспаду. Долину заливала повінь!

Вибух розколов гору, і спінене, бурхливе море води, звільнившись, ринуло назовні, жадібно поривалося вперед.

Гай Джілберт кинувся бігти, насилу витягаючи з піщаної каші чоботи. Все застеляли дим і курява. Де схил? Треба там рятуватися! Але де дівся Док, де ділася решта людей?

Зненацька Гай відчув під ногами твердий грунт. То, видно, була втоптана вулиця. Навальний порив вітру відніс останню хмару куряви, і стало видніше. Перед Гаєм відкрилася жахлива картина. Намети знесено, обидва бараки зім’ято, як іграшкові будиночки, вози поперекидано. Посеред усього того бродили викаляні в болоті постаті й подекуди гасали оскаженілі коні.

Гай Джілберт біг далі. Вода сягала йому вже по литки. Серед однієї купи уламків він побачив розтрощену табличку з написом великими літерами: “Танцювальна…”

— Доку! — гукнув Гай.

Він почав розкидати дошки і нарешті добувся в завалений барак. Крізь дірки сюди пробивалося сіре моторошне світло. Хлюпала й шумувала вода.

Між череп’ям і пляшками, між поламаними стільцями й столами Гай побачив Дока. Той тихо сидів на підлозі, тримаючи за голову Доротею. Вона була мертва, на лобі зяяла страшна рана. Чорні як ніч очі тьмяно дивилися в порожнечу. Обличчя було вмите, тільки на шиї і на разку перлів запеклася кров.

— Доку, — видушив із себе Гай, — ходімо, вода піднімається. Швидше, Доку…

Маленький сивий чоловік у закуреному сурдуті сумно похитав головою.

— Іди сам, Гаю, — мовив він тихо. — Бувай здоровий. Я лишуся з нею. Ми завжди були разом.

Док дивився тільки на мертве обличчя з великими чорними очима перед собою. Він був непорушний, як мумія.

— Доку, не можна ж…

— Іди, Гаю, будь ласка. Як же я можу жити після такої біди? А ти живи, ти добра й мужня людина. Привітай усіх. Та захопи Ларрі, он він лежить позад тебе.

Гай Джілберт обернувся й побачив старого помічника шерифа, що мовчки дивився на нього широко розплющеними очима. Ліва рука в нього була закладена в шину і старанно забинтована. Гарячий жаль, ніколи ще йому не знаний, обпік Гаєві груди. Він міг урятувати тільки одного — якщо сам урятується. Надворі шуміла повінь і вже заливала підлогу. А де решта? Де Рут? Хіба силоміць відірвати Дока від мертвої? Ні, він не дасться. Бідолашний Док… А Ларрі?.. Нова хвиля вдарила знадвору в розтрощений барак, вода сягнула Гаєві вище чобіт. Він охнув.

— Поспішай, Гаю, — благально мовив Док. — Неси його обережно, в нього зламано двоє ребер. Іди, Гаю, іди, будь ласка.

Гай Джілберт узяв на плечі помічника шерифа й поніс надвір. Перед дверима він востаннє глянув на Дока. Той сидів на підлозі, похнюпивши голову, може, вперше в своєму житті.

Вода вже сягала високому Гаєві по стегна. Навколо не видно було жодної душі. Він важко побрів геть від барака. Дійшовши метрів за п’ятдесят до схилу, Гай розгледів на ньому людей, що сиділи нерухомо на прискалках, ніби самі витесані з каменю. Один зіскочив і рушив йому назустріч. То був Арчі. Вода йому доходила уже попід пахви. Він подав Гаєві руку й сказав:

— Боєр лежить убитий під своїм бараком.

Вони добралися до узбіччя і вдвох витягли непритомного Ларрі нагору. Внизу хлюпотіла вода, жадібно лизала скелі. Коли Гай обернувся, перед ним було брудно-жовте море, збрижене хвилями. Звідти, де раніше стримів велетенський кам’яний ніс, у долину, пінячись і гуркочучи, ринув могутній водоспад.

Коли пролунав вибух, Гол Слейтер і Семюел Мур були вже в сідлі. Тут, у кінці долини, повітряна хвиля трохи спала. Коні стали дибки, обернулися й понесли. Гол Слейтер згубив Мура з очей. Він з усієї сили намагався вгамувати коня, хоч боявся, що може кожної миті випасти з сідла. Нарешті кінь трохи втихомирився. Курява огорнула все навколо, засліпила очі, і Слейтер не знав, де саме він опинився. Не було іншої ради, як здатися на інстинкт коня. Тремтячи з ляку, кінь обережно рушив уперед. Слейтер тільки час від часу стримував його, щоб послухати, чи не долине якийсь голос.

Він зразу здогадався, що вибух міг статися лише в печері, де сховано динаміт. Незабаром спереду почулися голоси. То був табір корктаунців.

— Збирайтеся тут! — крикнув хтось.

Гол полегшено відітхнув, упізнавши Семюелів голос. Він під’їхав ближче і хрипко гукнув, силкуючись перекричати свист, гуркіт і галас людей:

— Я їду нагору, Семе!

— І я з тобою!

Примчавши до потоку, вони вражено побачили, що в ньому не було води. Коні не хотіли йти далі, довелося добре підострожити їх. Стало трохи ясніше. Раптом під копитами в коней захлюпала вода. Гол нахилився з сідла, злякано приглядаючись до неї. Де вона взялася? І так швидко прибуває! Десь далеко чути було клекіт і шум.

— Семе! — нажахано крикнув він. — Із гори прорвалася вода! Вибух…

— Вертайся назад, Голе, бо там буде лихо. Мур став раптом на диво спокійний.

Вони під’їхали один до одного й ззирнулися. їх оточувала хмара куряви.

— Чому я, Семе? — суворо, майже знервовано спитав Гол Слейтер. — Я поїду далі! Ти знаєш табір…

— Ні, Голе! Вони тебе краще послухають, у тебе рука твердіша, і ти всьому даси лад. Подумай про жінок. Там вище вже, мабуть, зчинилася паніка, хочеш, щоб вона й на наш табір перекинулась?

— Я хочу…

— Я сам знайду Гая й Дока. Погодься зі мною. Твоє місце в таборі.

Вода вже шуміла під ногами. Коні неспокійно тупцяли, і їх доводилося тримати з усієї сили. Треба було квапитись, кожна хвилина могла дорого коштувати.

— Ну, їдь, — видушив із себе Гол. — Та коли…

— Я знаю, Голе. Хай кожен буде на своєму місці. Ми завжди робили те, що слід, а тепер ми потрібні в долині як ніколи. Бувай, Голе. Виведи наших щасливо на схил, там зустрінемось.

Вони потиснули один одному руку й роз’їхалися врізнобіч.

Мур не шкодував коня, чимдуж підганяв його острогами вперед. Люди були в небезпеці. Він усе сподівався, що, може, хоч подме вітер та розвіє куряву. Де Боєрів і Доротеїн бараки? Що з Гаєм? Коневі доводилось усе важче, вода підіймалася й тягла його за собою. Раптом Мур відчув, що кінь почав грузнути в намулі й насилу переступає ногами… Він схибив з твердої дороги! Краєвид затягла сіра курява. Мур крикнув і вистрілив з револьвера, але все потонуло в клекоті води. Ні, безглуздо борсатися серед цього моря! Нікому він не зможе допомогти. Треба вертатися!

Несподівано Мур побачив високу хвилю, що налітала на них. Ноги під конем угнулися, вода підняла його вгору, тоді знову кинула вниз. Хоч Мур і вилетів із сідла, одначе кінь, падаючи, потяг його за собою. Уже під водою старий відчув пекучий біль у правій руці. Йому розтрощило кістку.

Коли Мур виринув, переляканий кінь борсався коло нього, б’ючи копитами по воді. Нарешті йому пощастило стати на ноги, він дико заіржав і вистрибом помчав геть.

Мур не вмів плавати. Вода сягала йому вже попід руки. Течія підхопила його, і він насилу тримався на ногах. Права рука теліпалася, як нежива, хоч болю він уже не відчував. Перед ним з’явився великий фургон, він ухопився лівою рукою за спицю колеса і відчайдушно намагавсь утриматися. Вилізти на фургон старий уже не мав сили. Він важко хапав ротом повітря. Надійшла нова хвиля, закрутила фургоном раз, удруге і поховала під ним Семюела Мура. А вода клекотіла, вирувала, і курява хмарою висіла над долиною.

Гол Слейтер теж підострожив свого коня. Забачивши намети, він крикнув:

— Повінь! Повінь! Хапайте тільки найнеобхідніше та харчі! І до схилу! До лівого!

Він проїхав по всьому таборі, вигукуючи те саме. Тоді зіскочив з сідла. Том і Лі Байт уже бігли до нього.

— Запрягай коней! — крикнув він Томові в обличчя.

З’явився Ед Фінні, а за ним і мати з сестрами. Том з Едом кинулися по коні.

— Сидіть коло воза! — гукнув Лі Байт жінкам і слідом за Голом побіг по Бренкера.

Вони поклали його на підводу, Том з Едом привели вже двох коней, що злякано опиралися. Жінки помогли їм запрягати. Лі Байт з Голом винесли й Джо. Мурова ослиця бігала навколо, шукаючи свого господаря. Вона була налякана, стривожена і в одно тикалася на всі боки, вишкіривши зуби. Нарешті, не знайшовши Мура, ослиця стала коло воза.

Решта корктаунців метушилися, виносили своє золото. Том дужими руками тримав коней. На підводу складали борошно, хліб, сало, казанки й дрова. Коли Том пустив коней, вода сягала вже майже по маточини коліс. Коні рвонули з місця. Коло схилу їм було вже води по груди. Том скочив з воза й перерізав посторонки. Ослиця почала спритно спинатися на гору…

Коли засірів світанок, долина була вже озером, а її виснажені мешканці, як мухи, пооблипали обидва схили. Легенький вітер брижив каламутну воду, що переливалася через насип з каміння в урвище. Нарешті насип не витримав, загуркотів і гунув у провалля. Вода знову завирувала. Течія підхоплювала дошки, намети, цілі вози, столи, стільці, ослони, трупи коней та людей і несла з собою. Гол Слейтер побачив Доротеїну музичну скриньку, що гойдалася й переверталась на воді. Вона пропливла повз них і зникла в урвищі. Все зникало в урвищі. Вода в ньому піднімалася вище й вище і врешті заповнила його вщерть. Течія зупинилася, каламутна вода знову піднялася, тоді повільно покотилася далі — мабуть, нова річка десь знайшла собі дорогу з гір.

Гол Слейтер цілий ранок майже ні до кого не озивався. Він боявся за Мура і все шукав його очима.

З’явився Гай Джілберт. Удвох з Арчі вони повільно пробиралися попід горою, несучи на руках Ларрі. Рут тихо скрикнула й рушила їм назустріч. На Гаєвому обличчі з’явилися глибокі зморшки, воно постаріло, а скроні засріблилися сивиною. Він обняв Рут, і дівчина заплакала.

Після полудня всі, хто лишився живий, зібралися в горішньому кінці долини. Повінь сюди не досягла. Семюела Мура серед урятованих не було.

Другого дня більшість людей виїхали з долини.

Через три дні Гол Слейтер з корктаунцями та ще кількома чоловіками стояв коло того місця, де нова річка витікала з гір. Вона закрутами прокладала собі шлях і бігла в глиб піщаної пустелі. Едвард Фінні, що стояв поруч з Голом, прошепотів:

— Зміїна річка.

Корктаунцям сподобалася назва: справді звивається як змія. Та Ед, кажучи так, думав про Чортову пащу і про те, що він бачив у ній на дні.

Увечері вони сиділи коло багаття і радились.

— Треба до цієї річки прийти весною з ночовками. Сюди, мабуть, нанесе золота, — сказав один чоловік.

Гол Слейтер глянув на нього.

— Річка зробить із цієї пустелі родючий край, тут виростуть великі ферми. Я весною кину той посушливий Корктаун і побудуюсь тут.

Дехто схвально кивнув головою.

Ніч була холодна. Чоловіки полягали спати коло самого вогнища, віддавши вцілілі ковдри жінкам.

Едвард Фінні довго не спав, усе вдивлявся в зоряне небо. Йому не йшла з думки золота жила в урвищі і все те золото, що його повінь знесла в провалля і лишила там на дні. І їхній старий приятель зостався ніби його вічним охоронцем.

Кілька днів вони їхали, не шкодуючи сили, і нарешті гори лишилися позаду тільки темною смужкою. Едвард Фінні, останній у валці, обернувся і довгу хвилю замислено вдивлявся в ту імлисту пасмугу.

Оглавление

Бенно Фелькнер ДОЛИНА ГНІВНОГО ПОТОКУ

РОЗДІЛ 1

РОЗДІЛ 2

РОЗДІЛ 3

РОЗДІЛ 4

РОЗДІЛ 5

РОЗДІЛ 6

РОЗДІЛ 7

РОЗДІЛ 8

РОЗДІЛ 9

РОЗДІЛ 10

РОЗДІЛ 11

РОЗДІЛ 12

РОЗДІЛ 13

РОЗДІЛ 14

РОЗДІЛ 15

РОЗДІЛ 16