Злочинна цивілізація [Роберт Шеклі] (fb2) читать постранично, страница - 3

Незабаром розпочнеться висадка.

Вібрація вщухла, й підлога трохи похилилася в них під ногами. Збиті охоронцями в колону, в’язні, ще й досі мовчазні й приголомшені, рушили до виходу з зали. З вартою по обидва боки, вони йшли, здавалося, нескінченним коридором. З його довжини чотириста другий міг судити про розміри корабля.

Далеко попереду, контрастуючи з тьмяним коридорним освітленням, яскріло сонячне сяйво. Коли чотириста другий підійшов разом із колоною ближче, то побачив, що сонячне світло лилося з відкритого люка, через який виходили в’язні.

Чотириста другий теж вийшов через люк і, спустившись довгим трапом, опинився на осяяному сонцем, відкритому майдані. Охоронці шикували в’язнів у лави; на краях майдану юрмилися цікаві глядачі.

Загримів гучномовець:

— Відповідайте, коли назвуть ваш номер. Зараз вас повідомлять, хто ви. Відгукуйтесь на свій номер негайно.

Чотириста другий відчув кволість і страшну втому. Навіть те, хто він, уже не цікавило його. Він хотів тільки лягти, мати хоч хвилинку для роздумів, добре виспатись. В’язень оглянувся: велетенський зоряний лайнер за спиною, варта, глядачі. Над головою на тлі синього неба рухалися чорні цятки. Спершу він подумав, що то птахи. Але, придивившись пильніше, розпізнав вартові кораблі. Дарма, вони його не дуже й цікавили.

— Номер перший! Відповідайте!

— Тут! — відгукнувся хтось.

— Номер перший, ваше ім’я — Вейн Саутхолдер. Вік — 34 роки, група крові АЛ-2, індекс — АР-431-С. Винний у державній зраді.

Голос замовк, і з натовпу вихопилися голосні вітання. Глядачі аплодували запроданцеві й вітали його з прибуттям на Омегу.

Зі списку зачитували імена, а чотириста другий, розімлівши від сонця, дрімав стоячи і слухав про вбивства, крадіжки, шахрайства, мутації. Врешті назвали його номер.

— Номер чотириста другий.

— Тут.

— Номер чотириста другий, ваше ім’я — Вілл Баррент. Вік — 27 років, група крові ОЛ-3, індекс — ЕКС-221-Р. Винний у вбивстві.

Натовп радісно заревів, але чотириста другий майже не чув вітань. Він намагався звикнути до того, що вже має ім’я. Справжнє ім’я, а не номер. Вілл Баррент. Він сподівався, що не забуде його знову. Знову й знову повторював його подумки і ледве не проґавив останнє оголошення.

— Новоприбулі випускаються на Омегу. Вам надано тимчасове житло на площі А-2. Будьте обережні й обачливі в своїх словах і вчинках. Спостерігайте, слухайте й учіться. Згідно з законом мушу повідомити вас, що середня тривалість життя на Омезі становить близько трьох земних років.

Вілл не одразу втямив останні слова. Він ще досі звикав до свого імені і не міг угадати, як воно бути вбивцею на планеті злочинців.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Прибулих в’язнів — їх було близько п’ятисот — провели до кількох бараків на площі А-2. Вони ще не стали людьми; пам’ять цих істот сягала ледве на годину в глиб часу. Посідавши на ліжка, «новонароджені» зачудовано розглядали свої тіла, пильно вивчали руки й ноги. Дивились один на одного і бачили, як в очах сусіди відбивається їхнє збентеження. Це були ще й не чоловіки, але вже й не діти. У них залишились якісь уривки примарних спогадів. Змужніння відбулося швидко, народжуючись із колишніх звичок і рис удачі, що збереглися в друзках їхнього давнього земного життя.

Новаки чіплялися за невиразні спогади про уявлення, ідеї, закони. Через кілька годин їхній флегматичний спокій почав минати. Вони ставали чоловіками, індивідами. В приголомшеній і нібито однорідній масі почали проступати значні відмінності. Виявлялась притаманна кожному вдача, і невдовзі п’ятсот чоловіків потроху впізнавали самі себе.

Вілл Баррент стояв у черзі, щоб поглянути на себе в єдине на весь барак дзеркало. Коли він підійшов до дзеркала, звідти на нього глянув приємний молодик з тонкими рисами, вузьким носом і прямим каштановим волоссям. Молодик мав звичайне рішуче і відкрите, не збаламучене пристрастями обличчя. Баррент відвернувся розчарований: це було обличчя незнайомця.

Згодом, пильніше придивившись до себе, він не знайшов ні рубців, ні чогось іншого, що виділяло б його тіло з тисяч інших. Долоні були ненатруджені. Баррент був радше жилавий, ніж мускулястий. Цікаво, яку роботу він виконував на Землі.

Вбивство?

Він насупився. Цього він ще не міг усвідомити.

Якийсь чоловік поплескав його по плечу.

— Як настрій?

Баррент обернувся й побачив обіч себе рудого широкоплечого здорованя.

— Добре, — відповів Баррент. — Ви стояли за мною, так?

— Атож. Номер чотириста перший. Деніс Форін.

Баррент назвав себе.

— Ваш злочин? — поцікавився Форін.

— Убивство.

Форін кивнув головою, це ніби вразило його.

— Ну а я фальшувальник. Хіба подумаєш таке, глянувши на мої руки? — Він простягнув уперед два лаписька, порослі рідкою рудою шерстю. — Але навички не зникли. Пам’ять повернулася найперше до моїх рук. На кораблі я сидів у камері й дивився на них. Вони свербіли. Немов хотіли