Олександр Іванович Ковінька (справжнє прізвище — Ковінько) (13 січня 1900[1] , с. Плоске, Полтавського повіту Полтавської губернії Російської імперії — 25 липня 1985, Полтава, УРСР) — український письменник-гуморист.
Народився у селі Плоске (нині Решетилівського району Полтавської області) в родині селянина-бідняка.
Закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі. З 12 років пішов у найми. У 1917 склав екстерном іспити за чотири класи гімназії.
Був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві.
У період громадянської війни в Російській імперії та у часи боротьби за існування Української Народної Республіки спочатку був у повстанському загоні. У 1918 схоплений кайзерівськими окупантами й відданий до воєнно-польового суду. Звільнений під час наступу Червоної Армії. Був членом партії боротьбистів. Брав участь у боях з денікінцями, потрапив до них у полон. Знову був звільнений і вступив до Червоної Армії (разом з В. Сосюрою). Затим воював у війську УНР. Війна закінчилась для нього у таборі біля Познані (Польща) де перебував у 1920–1921.
Після повернення додому вступив до комітету незаможників. Був секретарем сільради. Навчався на курсах інструкторів-лекторів ТСОАВІАХІМу, виступав з лекціями від цього товариства.
1926—28 навчався в Полтавському інституті народної освіти (заочно).
Друкуватися почав 1926 р.— тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена його гумореска «Містки та доріженьки». Друкував гумористичні оповідання та фейлетони в газеті «Більшовик Полтавщини»[2], журналах «Червоний Перець», «Плуг», «Червоний шлях», «Нова громада» («Соціалістична громада»), «Молодий більшовик» та інших часописах.
1928 став штатним фейлетоністом газ. «Більшовик Полтавщини».
Перша книга — збірка гумористичних і сатиричних повістей «Індивідуальна техніка» (Харків, 1929), друга — «Колективом подолаємо» (Полтава, 1930).
6 жовтня 1934 року заарештований органами НКВС у справі «Контрреволюційної боротьбистської організації». 27-28 березня 1935 виїзною сесією Військової колеґії Верховного Суду СРСР засуджений до десяти років таборів. Відбувати покарання засланий до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Звільнений 1947, але без права повернення в Україну, жив у Якутії. Там у 1950 заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана.
4 липня 1956 судово-слідчу справу його було припинено за відсутністю складу злочину.[3].
Після реабілітації повернувся на батьківщину, до рідної Полтави.
Був відновлений у рядах СПУ, повністю поринув у літературну роботу. Видрукував у журналі «Прапор» автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість «Як мене купали й сповивали» (1957), видав збірки гумору та сатири «Кутя з медом», «Гуморески» (1960), «І не кажіть, і не говоріть» (1962), «Коти й котячі хвости» (1964), «Директиви і корективи» (1965), «Попав пальцем в небо» (1966), «Всякого бувало…» (1967), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «Згадую й розгадую» (1970), «Пухові подушки» (1971), «Отак, прямо і прямо» (1976), «Кислі яблука» (1978), «На що ви натякаєте?..» (1978), «Як воно засівалося» (1979), «Гостріше гостріть пера» (1983) та ін. Його творчий доробок поповнився сатирико-гумористичними повістями «Хрестоносці» та «Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп'яка Василя Черпака», автобіографічною оповіддю «Чому я не сокіл?..», публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу.
Помер у місті Полтава.
Последние комментарии
3 часов 51 минут назад
5 часов 37 минут назад
6 часов 51 минут назад
7 часов 57 минут назад
9 часов 6 минут назад
21 часов 4 минут назад