Володимир Короленко

Володимир Галактіонович Короленко (15(27).07.1853, Житомир – 25.12.1921, Полтава) – російський письменник, публіцист, літературний критик. По­­чесний академік РАН (1900–02, від 1918). Навчався у Санкт-Пе­тербурзькому тех­­нологічному інституті (1871–74), Пет­­ровській зем­­леробській і лісничій ака­демії (Москва, 1874–76), Санкт-Пе­тер­­бурзькому гірничому інституті (1877–79). За участь у студентському протесті 1876 р. виключений з академії, відісланий у м. Кронштадт (нині Ленінградської обл., РФ), 1879 – у В’ятську губернію; за відмову 1881 р. присягнути Олександру III – до Сибіру, 1884 – до Якутії. Від 1885 жив у Нижньому Новгороді, від 1896 – у Санкт-Пе­­тер­­бурзі, від 1900 – у Пол­таві. Від 1904 – редактор журналу «Русское богатство» (Санкт-Петербург). Під­триму­­вав дружні відносини з Па­насом Мирним, М. Кропивниць­ким, І. Карпенком-Карим, М. Ко­­цю­бинським, Х. Алчевською, Г. Хот­­кевичем та ін. Автор низки літературно-критичних праць про М. Гоголя, Л. Тол­­стого, Г. Успенського, А. Че­­хова. Дебютував оповіданням «Эпи­­зоды из жизни искателя» («Сло­­во», 1879, № 7), де просте­жується його захоплення на­­род­ництвом (пізніше він переглянув своє ставлення, але ідея «служіння» людям залишилася провідною у художньому доробку). Короленко тяжів до реалістичного письма, поглибленого психологізму, точних побутових та етнографічних описів, але водночас романтизував характери й типи. Прагнення до гармонічного синтезу точних знань і художнього вимислу у творчості втілив у повісті «Слепой музыкант» («Русские вѣдомости», 1886), під час роботи над якою вивчав медичні дослідження про сліпонароджених.
За позицією Кооленка «душевна драма сліпого» – неминучий рух до невідомого, але жаданого світла. Загальнолюдська «туга за повнотою існування», добро та щастя – наскрізні мотиви творчості. Письменник заперечував догматизм («С двух сторон. Рас­­сказ моего знакомого» // «Русское богатство», 1888, № 11, 12). У багатьох творах («Чудная», «Федор Бесприютный», «Без язы­­ка») герої «замислюються» і починають зростати духовно. В основі творів «Сон Макара» («Рус­­ская мысль», 1885, № 3), «Слепой музыкант» – враження дитинства, проведеного на Волині. У деяких оповіданнях (напр., «Судный день») відтворив український колорит, картини природи та побуту, особливості мовлення українців, продовжуючи гоголівську традицію у літературі. Короленко звернув увагу на героїку та волелюбст­­во українського народу («Парадокс» // «Русское богатство», 1894, № 5; «Марусина заимка. Очерк из жизни в далекой стороне» // Там само, 1899, № 4; «Сорочинская трагедия» // Там само, 1907, № 4), виступав на захист українських селян та вільного розвитку культури, мови і літератури. Актуальні проблеми життя, зокрема протест проти смертної кари, порушив у збірках «Очерки и рассказы» (Москва, 1886, кн. 1, 2), «Павловские очерки» («Русская мысль», 1890, № 9–11), «У казаков» («Русское богатство», 1901, № 10–12), «На­­ши на Дунае» (Там само, 1909, № 12), «Турчинъ и мы» (Там са­­мо, 1913, № 5); оповіданні «В облачный день» (Там само, 1896, № 2), повісті «Не страшное. Изъ записокъ репортера» (Там само, 1903, № 2). У художньо-автобіографічному нарисі «История моего современника» (Х., 1922) подав життєвий шлях інтелігента-різночинця у 1860–80-х рр.
Перебуваючи в Полтаві, виступав проти шовінізму та антисемітизму, терору й насильства, засуджував міжнаціональну ворожнечу. Автор циклу статей «Дѣло Бейлиса» (1913). Події 1-ї світової вій­ни окреслив у оповіданні «Пленные» («Русские записки», 1917, № 2, 3) та брошурі «Война, отчизна и общество» («Русские вѣдомости», 1917; окреме вид. – Москва, 1917), розкривши власне бачен­­ня цієї філософської проблеми. Критично ставився до політики більшовиків, категорично не приймаючи їх максималізм та здатність виправдовувати насильство абстрактною метою («Пись­­ма к Луначарскому», Париж, 1922). Короленко увійшов у «пантеон» шанованих у СРСР класиків, а переробку його оповідання «Въ дурномъ обществе. Изъ детс­­кихъ воспоминаний моего приятеля» («Родник», 1886, № 2), відому під назвою «Дети подземелья», – вміщено у хрестоматії для радянських школярів. Популяризував творчість українських письменників у Росії. Окремі твори Короленка переклали В. Маслов-Стоказ, М. Обачний, В. Сімович, В. Щурат, П. Датков, І. Сенченко, А. Хуторян, О. Іваненко та ін. Діють Полтавсь­кий літературно-меморіальний музей Короленка В.Г., Житомирський літературно-меморіальний музей Короленка В.Г.

Докладно: wikipedia

Автор

Классическая проза