Вежа з чорного дерева [Джон Роберт Фаулз] (fb2) читать постранично, страница - 3

дочці покращає. Там я її зустріну.

Пильні очі знову допитливо глянули на нього.

— То, може, показати вам кімнату?

— Якщо ваша ласка...

— Прошу.

Ледь помітним порухом руки дівчина показала, щоб він ішов слідом, і обернулася до сходів — така проста, біла, якась несподівано скромна, наче служниця, зовсім не схожа на ту, яку він щойно бачив.

— Чудова кімната,— промовив Девід.

Вона доторкнулася до почорнілих від часу поручнів.

— П'ятнадцяте століття. Так кажуть принаймні,— мовила дівчина, не повертаючи голови.

І все. Ніяких питань, наче він зазирнув як сусіда, що мешкає за якихось п'ять миль звідси.

Коли сходи кінчилися, вона повернула праворуч і пішла коридором, застеленим посередині очеретяною матою. Дійшовши до інших дверей, прочинила їх, ступила крок уперед і, не випускаючи ручки, подивилася на Девіда таким самим дивним поглядом, як patronne^[6] готелю, де він провів уже одну ніч. Девід не здивувався б, якби вона зараз сказала, скільки він має платити за кімнату.

— Ванна поруч.

— От і чудово. Піду заведу в двір машину.

— Як вам завгодно.

Дівчина зачинила двері. Від неї віяло якоюсь неприродною, майже вікторіанською поважністю, що не пасувало до галабії. Поки вони поверталися коридором до сходів, Девід запитав з доброзичливою усмішкою:

— А як вас?..

— Генрі називає мене Мишею.

Нарешті вираз її обличчя змінився, хоча Девід не був певен, що то: стриманість чи виклик.

— Ви давно його знаєте?

— З весни.

Девід спробував викликати дівчину на дружню розмову.

— Я знаю, він не в захваті від таких візитів.

Вона ледь помітно стенула плечима.

— Коли робити все йому наперекір. Тоді він здебільшого лається.

Дівчина ніби намагалася в чомусь його переконати; де було очевидно. Може, здогадалася, що він бачив їх у саду і тепер показувала, на якій відстані звикла тримати гостей. Девід уже встиг зрозуміти, що дівчина виконує тут обов'язки хазяйки дому, але поводилась вона так, наче цей дім був їй байдужий. Спустившись по сходах, вона попрямувала до виходу в сад.

— Тут? За півгодини? Я розбуджу його о четвертій.

Девід посміхнувся: дівчина говорила, наче турботлива нянька, байдужа до думки інших про того, кого вона називала просто «Генрі» або «він».

— Чудово.

— Почувайтесь comme chez vous^[7]. Гаразд?

Дівчина постояла з хвилину, ніби зрозуміла, що досі трималася надто холодно й стримано. На її обличчі відбилося щось схоже на ніяковість і з'явилася бліда тінь привітної усмішки. Проте вона відразу ж опустила очі, повернулася і, м'яко ступаючи босими ногами, пішла до саду. У дверях сонячні промені на мить вихопили з галабії обриси дівочої постаті. Девід згадав, що так і не спитав про собаку. Та, зрештою, дівчина, мабуть, вже сама про все потурбувалася. Навряд чи Девіда коли-небудь приймали в чужому домі так негостинно... наче він хотів забагато, але ж насправді це зовсім не так. І, звісно, він і не сподівався зустріти тут оцю дівчину. Девід зрозумів, що старий давно нехтує правилами гостинності.

Девід повернувся садом до воріт. Добре, хоч про замок сказала: він розімкнувся відразу. Девід заїхав у двір, зупинив машину в затінку під каштаном біля фасаду. Прихопивши невеличку валізку, портфель і джинсовий костюм з вішалкою, зайшов у дім. Зі сходів кинув оком крізь розчинені двері у садок, але дівчат там уже не було. Піднявся на другий поверх і в коридорі зупинився перед двома картинами. Він помітив їх, ще коли дівчина показувала йому кімнату, але не міг пригадати ім'я художника. А тепер... ну, звичайно ж, це Максимільен Люс. Пощастило старому, купив картини ще до того, як на мистецтві стали наживатися, вигідно вкладаючи капітал у картини. Девід навіть забув, як негостинно його тут зустріли.

Кімната була умебльована просто: двоспальне ліжко (незграбний натяк на стиль» ампір), поточена шашелем горіхова шафа, стілець, старий шезлонг з потертою зеленою оббивкою, вкрите плямами дзеркало в позолоченій рамі. В кімнаті попахувало сирістю, як у приміщенні, яким рідко користуються. Меблі, мабуть, потрапили сюди з місцевих аукціонів. І раптом, серед усього цього — Лоренсен з підписом автора; картина так не пасувала до цієї обстановки. Девід спробував зняти її, щоб роздивитися при кращому освітленні. Але виявилося, що раму пригвинчено до стіни. Він усміхнувся і похитав головою: шкода, що Бет не може цього побачити.

Директор лондонського видавництва, який придумав цю поїздку, попередив Девіда: хто наважиться відвідати Котміне, зустріне куди серйозніші перепони, ніж замкнені ворота. Хазяїн — чоловік запальний, грубий, уїдливий, терпіти не може, коли в його присутності згадуються певні імена. Поза всяким сумнівом, ця «велика людина» може повестися, як страхітливий старий чорт. А може бути й чарівним співбесідником — це вже як хто йому сподобається. Часом буває наївний, мов дитя, додав видавець. Тільки не заходьте з ним у суперечки про Англію чи англійців: старий