Вибране [Василь Стус] (fb2) читать постранично, страница - 62

- Вибране 607 Кб скачать: (fb2) читать: (полностью) - (постранично) - Василь Стус

[Настройки текста] [Cбросить фильтры]

спогадає і незбагненний друг.

«Зачервоніє горобина,..»

Зачервоніє горобина,

птахи у вирій відлетять,

і ладо, ластівка, дружина

відчує: див голосить, тать

на голому гіллі, на вітрі

на хмарнім небі, на дощі,

і заспокоєння нехитрі

зупинять руку на плечі

прижурному. Ще осінь буде,

ще будуть зими і сніги.

Тоді спадуть з очей полуди

під млосні шепоти пурги.

«О земле втрачена, явися...»

О земле втрачена, явися —

бодай у зболеному сні!

І лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

І поверни у дні забуті,

росою згадок окропи,

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи.

Сонця хлюпочуться в озерах,

спадають гуси до води.

В далеких, дожиттєвих ерах

твої розтанули сліди.

Де сині ниви, в сум пойняті,

де чорне вороння лісів.

Світання тіні пелехаті

над райдугою голосів.

Причадні нашепти молільниць,

де плескіт крил і хлюпіт хвиль,

і солодавий запах винниць,

і молодечий трунок-біль,

де дня розгойдані тарілі,

мосяжний перегуд джмелів,

твої пшеничні руки білі,

неначе шутий корч жалів,

де чорні коси на світанні

і жаром спечені уста.

Троянди пуп’янки духмяні

і вся ти — грішна і свята.

Де та западиста долина,

той приярок і те кубло,

де тріпалася лебединя,

туге ламаючи крило,

де голубів вільготні лети

і бризки райдуги в крилі.

Минуле, озовися, де ти?

На чорному проблисни тлі.

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні.

І лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

«Золотокоса красуня на милицях...»

Золотокоса красуня на милицях.

Зветься Оксана.

Захоплена собою — вражена — зворохоблена

Гурмом хлопців,

Що, ніби в вольєрі,

Роздивляються її непорочне

Голе каліцтво.

Не дивіться. Заради Бога,

Не дивіться.

Ні про що не питайте.

Не звертайтеся.

Стійте, мальовані стовпи,

Ані кроку назустріч.

Тримайте своє співчуття,

Як дулю в кишені,

Не виставляйте на спродаж.

Ваші погляди — ляпаси,

Від них зацвіли

Мої лиця змарнілі.

Від вашої уваги

Я вся на голках.

Дайте пройти спокійно.

Забавляйтеся —

Ні ви до мене, ні я до вас…

Чужі перехожі,

Зовсім чужі —

Ви мені найрідніші.

Невже ви не розумієте

Золотокосої красуні,

Що йде від брами

Нескінченно довгою стежкою

Під нестерпним сонцем

Перевірити хорі легені?

Їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається,

Щоб тамувати сльозу,

Дихати киснем

І не чути тлустої тіні,

Що, як пес,

У кожен ступає слід.

«Довкола стовбура кружляємо...»

Довкола стовбура кружляємо.

Ану, бува, наздоженеш?

(Що цього вже не буде — знаємо,

проте — живеш).

Такий твій сміх мені заливистий,

так він заходився — на плач.

Пробач — за те, що ані вісті

не подаватиму. Пробач.

Ото невитерпу! Недаром

соснова дубиться кора.

— На гору — хочу! — Вниз — і яром!

— І ще побродимо? — Пора!

Прийти до пам’яті й розстатися

на віки-вічні, на-не-на…

— «вандеєю не стань, сум’ятнице»

мовчить, притужно-потайна.

І ось наш дім — гніздо лелече

в гойдливих вітах етажів,

і спогад солов’єм щебече

до зозулиних ворожінь.

Той спогад може нам придатися,

коли дійде до реченця.

— Невже — навік? Танцює таця

тікає краска із лиця.

— А дерево — кружляє вихором?

Вогнем весільним пойнялось!

Музик троїстих чути пригри,

таки — збулось!

Тугими колами кружляємо,

усе збиваючись з ноги.

Світ вечоріє. Ми — світаємо,

коли ні сили, ні снаги.

«І знов Господь мене не остеріг...»

І знов Господь мене не остеріг,

І знов дорога повилася.

Тож — до побачення — у просторі

І — до побачення у часі.