Добрі новини з Аральського моря [Ірена Ігорівна Карпа] (fb2) читать постранично, страница - 2

Чоловік чомусь схопився за скатертину.

— І скільки ж ти їх мала, тих мужиків?..

О, знову образився. Такий зворушливий.

— Жодного, коханий. Ти в мене перший і назавжди! — реготнула Богдана, перед тим як зовсім голою легенько пострибати через всю квартиру до ванної. Біля дверей на секунду зупинилася і підняла з підлоги його джинси. В кишені намацала зняті вчора в банкоматі 300 євро. Не фонтан, звісно, але хоч щось. І то дивно, що в європейця є стільки кешу. Там-таки на підлозі валялися скинуті вчора Богданині короткі шорти. Теж із кишенями. Богдана запхала банкноти в шорти і дбайливо повісила одежину на гачок. Треба буде заскочити в «Uniqlo» на Опері. Може, ще не розібрали ті тренчі Andersen — копійки ж коштує, 159 євро. Світло-коричневий, нічогенький. Хоч і не Burberry, звісно, зате без ідіотських плечиків.

Богдана показала зуби власному відображенню в дзеркалі. Все ОК із зубами. Як і з грудьми, плечима, рельєфом живота й епільованою зоною бікіні. 300 євро, що за мізер. Минулого тижня було дві тисячі. Всі заощадження 17-річного пуцьвірінка, сина власника кафе, де Богдана працювала кілька тижнів. Бідолашний так хотів втратити цноту, що готовий був і нирку продати. Богдану мало цікавило, назбирав підліток ці гроші сам чи «позичив» у тата в касі, але про всяк випадок вона звільнилася з роботи до того, як комусь спало б на думку звинуватити її в крадіжці.

Баночки на поличках кричали щось про аюрведу і стовідсоткову натуральність. Гелі й скраби пахли надто солодко. Тут точно жила інша жінка. Доросла й здепресована. Богдана ніколи такою не буде.

У вітальні зазвучала музика. На стінах ванної була така сама керамічна плитка, що й на столі у кухні, явно заяскрава для Парижа.

— Visca Catalunya!^[3] — крикнула Богдана і ввімкнула душ.

Рита

Стравою дня в брасерії «Suffren» сьогодні була форель із пюре та салатом. Ще була свинина в соусі з фенхелю. Але Риті хотілося м'яса з кров'ю, тож вона взяла звичайний стейк тартар за 16,50. Без пармезану.

— А сам ти, от якщо зовсім чесно — як ти хочеш?

— Я?

— Ти.

Філіп провів очима офіціанта, котрому щойно замовив шукрут — втім, з огляду на спеку вже встиг засумніватися у правильності вибору. Сосиски, полядвиця, жирна свинина.

— Ну, я би завів із тобою дитину... Років через два, три. Ми ще не пожили разом як пара. Розумієш?

— Ага, як пара. З чотирма дітьми. Двоє твоїх, двоє моїх, просто вони ще ніколи не зустрічалися.

— Ну... ти розумієш, що я маю на увазі.

Так, Рита, здається, розуміла. Дивлячись на його високе чоло з залисинами, на відросле волосся над вухами, на цю дурнувату чи то куртку, чи то сорочку, яка хоч і була від Lemaire, невблаганно робила Філіпа схожим на сантехніка середнього віку.

Їй би зараз спокійно, не зводячи з нього очей, засміятися і, примруживши очі на сонце, неквапно допити своє вино. Але ж ні, в горлі поволі починало щось стискатися, сльози по-зрадницькому підступали...

— Ну і, власне, діти, — провадив він, і хоч як пильно на неї дивився, чомусь не помічав, що от-от розпочнеться катастрофа. — Думаю, для моїх дітей це буде дуже травматично. По-перше, дізнатися, що в мене є інша жінка, а потім — що ще одна дитина. Розумієш?

Рита знову розуміла. А ще відчувала, що в цю-таки секунду із неї заразом виллється все: сльози, відчай, жаль до себе, а насамкінець те, що вона вважала коханням до Філіпа.

Рита промокнула очі грубою паперовою серветкою.

— Досить. Я зрозуміла. Мушу йти.

Протиснутися між двома терасними столиками було неважко. «Поки неважко», — криво посміхнулася сама до себе худенька Рита. Філіп уже хапав її однією рукою за рукав, іншою намагаючись набрати пін-код на терміналі в руках офіціанта, розраховуючись за все, що встигли і не встигли з'їсти.

Відвідувачі бістро меланхолійно жували свої макарони зі смаженим лососем à point^[4], спостерігаючи цю майже драматичну сцену. Молода жінка, рішуча й заплакана, і 43-річний чоловік, з розгубленим виразом обличчя і втомленими очима.

— Зачекай, — Філіп наздогнав її вже на вулиці. — Ти не можеш ось так піти. Нам треба поговорити.

— Навіщо? — Рита нервово чекала на зелене світло на пішохідному переході, хоча в Парижі всі зважають лише на світло для автомобілів. Коли воно ще чи вже червоне, можна йти. — Я почула все, що мене цікавило, дякую.

— Нічого ти не почула. Я просто не знаю, як мені тебе підтримати! Я ж лише говорив із тобою так, як і ти б говорила з якою-небудь подругою. Щоби перш за все думала про своє життя і свої інтереси. Все одно остаточне рішення за тобою. Хочеш дитину — давай заведемо дитину. Я просто... — тут уже і в нього виступили сльози на очах. — Просто ніколи не любив нікого так, як тебе.

Філіп обіймав її і притискав до себе, а в погляді Рити читалась єдина думка: «Приїхали. Ну й тупо ми тут виглядаємо, на цьому переході серед вулиці».

Сяк-так попрощавшись, вона пішла на роботу. Обідня перерва закінчилася півгодини тому, але Рита