Тіні в маєтку Тарновських [Володимир Даниленко] (fb2) читать постранично, страница - 2

невдоволено засопів, і почав робити пальцями якісь маніпуляції. Мені здалося, що він колупається в носі.

— Перестань! Що ти робиш? — засоромлено озирнувся я.

— Запихаю в ніс волосинки.

— А чому ти їх не вискубеш?

— Бо болить.

Нарешті він привів у порядок свій ніс, поправив метелика і відчинив двері. У кафе до нас підійшла гарненька офіціанточка, і батько сказав:

— Це мій син Славко. Йому морозива за мій рахунок, будь ласка.

Посадив за вільний столик, і мені принесли морозиво — три кульки з посипкою і листочками м’яти у креманці з білого скла. Батько сів за рояль, офіціантка піднесла йому чарочку коньяку.

— За рахунок закладу.

Він випив, опустив руки на клавіші і почав грати. Це було так гарно. Всі парочки й компанії, що сиділи за столиками, зачаровано слухали живу музику. Коли стемніло, батько відправив мене додому, а сам залишився в кафе. Після того першого дня його роботи я ходив із ним до кафе «Старий рояль» багато разів, і мене там уже добре знали офіціанти й постійні відвідувачі. І я був задоволений, що в нас усе так добре налагодилось.

Та найбільшим святом у сім’ї став перший день його платні. Мама купила величезного кавуна, виноград, диню, які я ледь дотягнув із «Великої кишені», приготувала фаршировану щуку й запросила на вечерю нашу сусідку і свою найближчу подругу Алісу Цицалюк.

Коли стіл був накритий, прийшов батько з пляшкою «Чорного полковника», ми всілися за стіл, він розлив вино, навіть трохи вділив мені, і сказав:

— Давайте вип’ємо за те, щоб такі вечори були в нас щомісяця, і щоб приходила Анфіса, ми пили вино й тішилися простими радощами життя.

Від святкового збудження ми почали голосно сміятись.

— Господи, яка Анфіса?! — пирхнула мама. — Аліса! За скільки років не можеш запам’ятати.

— Але ж усі знають, кого я мав на увазі, — відповів батько.

— А ще він називає мене Аліною, Альбіною, Альвіною, — почаркувалася з ним Аліса Цицалюк.

Ми сиділи за столом, їли кавуна, диню і виноград, а потім мама запалила свічі, погасила світло, батько сів за піаніно й почав грати, і від цього Аліса засумувала, а в мами збуджено заблищали очі.

Мама відчинила всі вікна й балкони. Був спекотний червневий вечір. У квартирі було душно. Я дививсь крізь вікно на залите вогнями місто і бачив, як тремтить повітря, що його віддає нагріта за день земля. У небі, повернутий ріжками на південь, висів молоденький місяць. Ми задихались від спеки, ніби цей вечір був не в Києві, а в Кабулі. Над нашим будинком проходила небесна траса, якою, поблимуючи вогнями, летіли вечірні літаки. За вікнами несамовитіли цвіркуни. У липкому від спеки повітрі глухо клацали автомобільні дверцята. Я пив багато води і не міг напитися. Над вуличними ліхтарями кружляли нічні метелики, що були єдиною реальністю, яка не дозволяла повірити, ніби ця освітлена ліхтарями вулиця — не декорації театральної вистави, а справжній міський краєвид.

— Щось Аліса засумувала, — сказала мама, розливаючи вино. — Давайте я їй щось веселе розкажу. Наприклад, як мій Луньо співав під моїм балконом романси, коли я була ще дівчиною.

— А що, він і на таке здатний?! — здивовано зламалися брови Аліси Цицалюк.

— І не лише на таке! — засміялась мама й почала розказувати історію, яку я постійно слухаю, відколи себе пам’ятаю.

Романси за канавою

Не люблю, коли розповідають те, що я вже багато разів чув. Ще коли слухаєш це вдруге чи втретє, але з різними інтерпретаціями, то можна якось змиритись, та коли одне й те розповідають п’ятдесят перший раз, то залишається тільки вдавати, що чуєш це вперше і тобі це надзвичайно цікаво. Я не хочу повторювати все маминими словами, бо жінки люблять свої розповіді прикрашати всякими дрібницями, які для них мають значення, тому перекажу цю історію своїми словами.

Ще колись до мого народження мама жила в старому жовтому триповерховому будинку на Подолі. їхнє помешкання було на другому поверсі з кованим балконом недалеко від станції метро «Контрактова площа» над сучасною крамницею жіночого одягу. І ця квартира на Нижньому Валу була завжди предметом маминих спогадів.

— Моя покійна бабця, — любила згадувати вона, — ніколи не казала «на Нижньому Валу», а за старосвітською звичкою — «за канавою».

Десь там під асфальтом протікає річка Глибочиця, яку спочатку перетворили на канаву, а згодом пустили в каналізаційний колектор. Ще за царя Миколи II дід баби Солі торгував на дніпровській пристані дровами. А її бабця на свята любила готувати старовинний київський десерт — піраміду з прозорого желе, в якій горіла свічка. Колись це на київських весіллях вважалося, як зараз весільний торт.

Коли мама вчилась у десятому класі, вона познайомилася з батьком, що вже був студентом консерваторії. Його рід походить із маленького села Личмани біля Овруча. Це ще та глухомань, скажу я вам. Почули б ви, як говорить моя баба Павця, батькова мати:

— Да шо ті прічапівса, як пєвень до квочкі?