Кат [Євгенія Кононенко] (fb2) читать постранично, страница - 3

- Кат 737 Кб скачать: (fb2)  читать: (полностью) - (постранично) - Євгенія Кононенко

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

А до вдови на досвітки
Мати не пускає.
…………………………
Ой, надіну я сережки
І добре намисто
Та піду я на ярмарок
В неділю на місто.
Скажу йому: — Сватай мене
Або одчепися!.. —
Бо як мені у матері…
То лучше топиться.
А відмінниця Марійка Барош вивчила на шевчен­ківське заняття «Дівичії ночі»:

Розкрилися перси-гори,
Хвилі серед моря…
Лише давати привід Сатановичу із задньої парти хихикати і робити руками відповідні жести, які не забарилися: тільки-но прозвучали з уст відмінниці оті «перси-гори», як Сатанович окреслив великі дуги перед своїми чоловічими грудьми. А що ж вивчив сам Сатанович? Людмила Гнатівна боялася, що нічого не вивчить. Або почне декламувати якийсь уривок, де про жидів. А Сатанович на одному подиху прокричав шевченків чотиривірш «На незабудь»:

Поїдеш далеко,
Побачиш багато,
Задивишся, зажуришся, —
Згадай мене, брате!
— Це все?

— Батько Тарас більше не написав…

— Але ж я казала: уривок не менше дванадцяти рядків.

— А це не уривок, а цілий вірш! Ви задавали: вивчити вірш Тегешевченка, або уривок із поеми не менше дванадцяти рядків. Про те, на скільки рядків вірш, ви нічого не казали…

— Ох, Сатановичу, не хочу через тебе псувати шев­ченківське заняття…

— А хіба я поганий вірш вивчив? Там, принаймні, ніяких русизмів. Ніяких дівичих ночей, коли треба ді­вочі…

— Гаразд, — зітхнула Людмила Гнатівна, — хто наступний?

Оленка Байович взялася декламувати Шевченкового «Сотника»:

...Ну, звичайно, як дитина
Пестує старого.
А старому не до того.
Іншого якогось
Гріховного пестування
Старе тіло просить!
То ж треба було з усього величезного «Кобзаря» викопати саме ці рядки! Всі вчителі, які читають у шостому-де, знають, що в Оленки Байович вітчим, який приходить до школи забирати названу дочку, хоча в такому віці вже батьки за дітьми не ходять. Невідомо, які там стосунки. Оленка горнеться до вітчима, мов кішечка, а той мліє, як старий кіт. І Шевченко про таке, бачте, писав. Ой, лихо з тим Шевченком!

А наприкінці заняття Андрійко Мормотюк, якого вчителька планувала, як завжди, не питати, зарахував­ши йому допомогу в оформленні класу, підняв руку і сказав, що прочитає вірш про Шевченка.

— Можна, Людмило Гнатівно?

— Можна, можна, — закричав клас, і Андрійко Мор­мотюк підвівся і закинув голову до стелі:

Великий Кобзар
Пішов на базар.
Пішов на базар,
Отримав товар!
До ночі стояв,
Ні-чо не продав.
Великий Кобзар
Пішов на базар…
Клас зааплодував і зареготав. І тут Людмила Гна­тівна не витримала. Зрештою, вона Андрійку Мормотюкові слова не давала. То все вони, бецмани! Тінейджери кляті! Так насміятися — і з кого? З Шевченка Тараса Григоровича! Та ще й не просто так, а на шевченківсь­кому занятті!

— Ану замовкніть! У вас совість є! Шевченко за нас усіх страждав! У казематі! На Кос-Аралі! На муштрі! Із забороною писати й малювати!

Учні принишкли. Стишили гучний регіт, деяким для цього довелося прикрити рота долонею або заритися обличчям у шалик. А вчителька продовжувала свій спіч:

— Шевченко був за народ! За Україну! Проти панів! За простий люд! Без золота, без каменю, без пишної мови! А ви! Дівчата, яким ще вчитися і вчитися, пови­копували про гори-перси!

Сатанович на задній парті знову окреслив дуги поперед себе, а на його обличчі промайнула гримаса, мовляв, так, треба вчитися, а не гори-перси. Вчителька права.

— Так, і Шевченко закохувався! Але йому царська влада самодержавно-кріпосницької Росії не дозволила одружитися й побудувати свою хату! А у вас у всіх іще все буде! А ви! Пішов на базар!

— То не ми! То ваш любимчик Мормотюк!

— А ти теж, — крикнула Людмила Гнатівна на хлоп­чика-дебільчика, — підеш до спеціалізованої школи! Якщо вже не знаєш, що можна, а що не можна казати про ШЕВЧЕНКА!

Лунає дзвоник. Шевченківське заняття закінчено. Учні шостого-де, яким саме тринадцятий минало, по­спішають не пасти телята, а на заняття математики. Їм не вперше чути подібні речі від учительки-словесниці, яка, до того ж, є їхнім класним керівником.

А Людмила Гнатівна витерла сльози й заквапилась у підсобку до Пилипа Матвійовича, бо в них обох на другому занятті «вікна», і вони традиційно разом п’ють розчинну каву саме в цей час.

По дорозі до підсобки Гнатівна чує голос Матвійови­ча, який ще не відпустив старшокласників на перерву, і вони слухають його, не рвуться мерщій з класу, мовляв, у них наступне заняття, куди їх не пустять, якщо вони спізняться.

— Кріпак Шевченко розкріпачує своїх читачів, якщо вони, звичайно, є уважними читачами, — долинає з-за дверей класу