Зелений дім [Маріо Варґас Льйоса] (fb2) читать постранично, страница - 3

настрахайте їх. А Блондин: вони дозволяють черницям підійти, сеньйоре сержант, я думав, що вони втечуть, тільки-но їх угледять. І Важкий: які свіженькі дівчатка, які молоденькі чи не так, мій сержанте? Тебе, Важкий, хіба що могила виправить. Черниці спиняються, тієї ж миті дівчатка відступають назад й обхоплюють ноги баби, яка плескає себе по плечах долонями, від цього її величезні обвислі груди починають розгойдуватися. Мати Анхеліка вуркоче, спльовує, посилає в повітря потік тріскучих, свистячих, хрипких звуків, потім умовкає й знову починає вуркотіти, а руки її урочисто окреслюють якісь знаки перед нерухомими, блідими й непорушними обличчями індіанців. Хлопці, вона говорить їхньою поганською мовою й плюється точнісінько так, як ті чунчі^[3]. Це повинно їм сподобатися, сеньйоре сержант, адже християнка розмовляє по-їхньому, тільки тихо, хлопці, бо якщо вони почують нас, то можуть повтікати. Вуркотіння матері Анхеліки, її густий, невиразний голос долинає до хижки, і тепер уже Чорний та лоцман Ньєвес, притиснувшись обличчям до стіни, починають видивлятися крізь щілини. Мати Анхеліка з матір’ю Патросінією й чоловіки-агваруни обмінюються усмішками й знаками поваги, — вона вже їх навколо пальця обвела, хлопці, ну й розумна ця черниця. До того ж така освічена, чи знаєте, сеньйоре сержант, що в місії вчаться цілодобово? Краще б там замолювали наші гріхи, Малюче. Мати Патросінія всміхається бабі, але та похмуро відвертає очі, притримуючи дівчаток за плечі. Про що вони там розбалакують, сержанте? Мати Анхеліка й обидва чоловіки корчать гримаси, жестикулюють, плюють на землю, перебиваючи одне одного, і раптом троє дітей відскакують від баби й біжать, голосно сміючись. Цей шмаркач дивиться на нас, хлопці, очами так і прикипів. Зверніть увагу, сержанте, який здихляк. Голова величезна, а тільце маленьке — геть тобі павук. З-під пасма волосся великі очі хлопця втупились просто в хижку. Чорний від сонця, як мураха, ноги криві й тоненькі. Раптом він здіймає руку догори, — чуєте, хлопці, кричить, паскудник, помітив нас, сеньйоре сержант, — за стіною лунають прокляття, починається штовханина, і коли жандарми, натикаючись один на одного, вискакують з хижки, розлягається гортанний крик. Опустіть гвинтівки, віслюки, — мати Анхеліка гнівно вказує рукою на жандармів, — ось вам лейтенант покаже. Обидві дівчинки ховають обличчя у м’яких грудях старої, які приминаються їй до живота, а хлопчик, вибалушивши очі, застигає на півдорозі між жандармами й черницями. Один з агварунів упускає з рук гроно бананів, десь квокче курка. Лоцман Ньєвес стоїть на порозі хижки — цигарка в зубах, капелюх на потилиці. Що ви, сержанте, собі думаєте? — мати Анхеліка аж підскакує, — чому ви втручаєтеся, коли вас не кличуть? Але ж варто їм опустити гвинтівки, як чунчі враз ушиються, мати Анхеліко, — однак вона погрожує йому веснянкуватим кулаком, і сержант: хлопці, опустіть гвинтівки. Мати Анхеліка знову лагідно вмовляє агварунів, її руки напружено виводять у повітрі повільні, дедалі переконливіші візерунки, й обидва чоловіки чимраз м’якшають, починають відповідати, щоправда, коротко, а вона, посміхаючись, невпинно вуркоче далі. Хлопчик підходить до жандармів, обнюхує гвинтівки, обмацує їх, і Важкий легенько стукає його в чоло, хлопчик затуляється, кричить, — що, налякався, виплодку! — сміх стрясає м’яке черево Важкого, жирне підборіддя й вилиці. Мати Патросінія змінюється на обличчі: посоромився б, нечемо, так лаятися, май хоч крихту поваги до черниць, — і Важкий: перепрошую, — зніяковіло трясе бичачою головою, — само злетіло з язика, мати, от завжди таке зі мною. Дівчатка й хлопчик крутяться поміж жандармів, придивляються до них, торкаються кінчиками пальців. Мати Анхеліка й обидва чоловіки приязно похрюкують; удалині ще сяє сонце, але над їхніми головами небо поволі вкривається хмарами, над верхівками дерев ніби виростає ще один ліс із білих, густих хмарин — ось-ось задощить. Вилаяла ж нас мати Анхеліка, а ми нічого. Мати Патросінія посміхається: дурнику, яка ж то образа — віслюк, це просто тварина, не набагато кмітливіша від тебе, — а мати Анхеліка повертається до сержанта: вони їстимуть разом з нами, принесіть з берега подарунки й лимонад. Той киває головою, віддає розпорядження Малюкові й Блондину, вказуючи на яр, — оце так банкет, чортівня якась, зелені банани й сира риба. Діти сновигають навколо Важкого, Чорного та лоцмана Ньєвеса, а мати Анхеліка, чоловіки й стара баба розкладають на землі бананове листя, входять до хижок, виносять глиняний посуд та маніоку, розпалюють невеличке вогнище, загортають у бананове листи багрів і бокачиків^[4], перев’язують усе те волокном з ліан і підносять до полум’я. Невже, сержанте, ми чекатимемо, поки прийдуть інші? Цьому ж кінця-краю не буде, — лоцман Ньєвес відкидає цигарку, — вони не повернуться, бо коли вже пішли, то, значить, не збиралися приймати гостей, та й ці змиються, якщо гав ловитимемо. І сержант: