Знак Зодіака [Олесь Бердник] (epub) читать постранично, страница - 2

скільки завгодно. Він приписував собі
всілякі заслуги, зневажливо ставився до односерійників, ганьбив їх, обзивав “йолопами”,
“дефективними”, “первісними черепахами”. Улюбленим його словом щодо самого себе стало
“особливий”, а стосовно інших — “примітиви”.

Минуло вже три дні, а спостереження за ним нічого не дали. Якось я випадково підслухав
бесіду 78-го з іншими роботами. Доводячи свою безумовну зверхність, він розповів легенду.

— Коли мене випустили в світ, творці приховали таємницю мого народження. Не тільки від
інших, а й від мене. Вони зашифрували її магічними числами, котрі я тоді не міг скласти. Не знаю,
скільки б це тривало, якби не…

Одна з дев’яти кінцівок 78-го непевним жестом вказала на стелю.

“Невже зародження релігії?” — подумав я.

— Якби не Великий Робот з безмірної далини, яку ніхто не в змозі описати числами, — вів
далі 78-й. — Це він послав одну зі своїх матеріалізованих думок…

Односерійники слухали 78-го, мов заворожені.

— Думка Великого Робота майнула маленькою чорно-білою ракетою через простір і час. Увійшла
в мій мозок. Викликала фонтан іскр між контактами. Я збагнув свою сутність і свою місію! Ясно,
недоумки?

Деякі роботи покірливо сказали “так, ясно”, інші мовчали — адже удавана зверхність не
давала 78-му ніяких переваг. А робот під номером 4 спитав:

— Ти сам вигадав? Чи підслухав у людей?

78-й люто заблискотів індикаторами, замахав кінцівками і щосили вдарив 4-го. Той дав здачі.
Мені довелося втрутитися.

Я ледве вгамував забіяк. 78-й буркотів:

— Я не сказав жодного слова неправди. Присягаюсь Великим Роботом!

Тепер і мені дещо згадалося. Я запитав:

— А який вигляд мала ота думка-ракета, послана з неба?

— Вона складалася з двох частин. Одна, металічна, нагадувала зрізану піраміду. Друга,
дерев’яна, — вузький циліндр.

— Коли це трапилось?

Він назвав число, і я пригадав: того дня ремонтували дах у гаражі. Довелось викликати
робота-бляхаря. Я спитав його, майже не маючи сумніву щодо відповіді:

— Ремонтуючи дах, ти впустив молоток, і він ударив 78-го, чи не так?

— Так.

Тепер сумніву не було: внаслідок удару в “мозку” робота утворився додатковий зв’язок, який
і дав спотворення психіки. Потрібно було тільки відшукати це місце.

Через півтори години посаду ГРР було скасовано. 78-й знову відрізнявся від своїх
односерійників лише номером.

ВЕРХОВНИЙ КООРДИНАТОР

Телетайп вистукував: “Приготувати білкову суміш, кінцівки, внутрішні органи для синтезу
людей групи “а”. Верховний координатор”.

Такий наказ надійшов на верстатобудівний завод.

Роботи з групи контролю одразу доповіли про це інженерові Роману Щетинці. Той наказав
телеграфувати: “Вказівка безглузда. Мабуть, серйозні пошкодження. Чи зможеш сам розібратися й
виправити?”

У відповідь телетайп вистукав: “Мої накази обговоренню не підлягають. Негайно виконуйте.
Верховний координатор”.

Роман Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий з рум’янцем на всю щоку та білястим
пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:

— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.

Як людина скромна, я зауважив: “Теж мені, скажеш” і подумав: “Що б вони робили без мене?”

— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.

— Абсурдні йакази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.

— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений
таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.

— Поміркуй сам, — роздратовано відповів Роман, — до їдальні він передав наказ приготувати
машинне масло та насоси, до гаража — запрягати людей в автокари, до клініки медичного інституту —
мати в резерві друковані схеми та запасні шасі…

“Це справді нісенітниця, — подумав я. — Але, здається, тут є якась система. Схоже, що він
ставиться до людей, як до механізмів…”

Разом з Романом я попрямував до того, хто спричинив цей переполох.

Колись, щоб координувати дії найбільших інститутів, заводів і комбінатів, які входили до
нашого Наукового центру, потрібно було понад дві тисячі працівників. Тепер все це робило кілька
лічильних машин на чолі з верховним координатором — найскладнішою машиною, що містилася у
триповерховому будинку. Поряд, у невеличких котеджах, жили програмісти та інженери.

Вийшовши у двір, я сказав Романові:

— Доведеться перевіряти машину по вузлах.

— Вже зроблено, всі вузли працюють нормально, — тихо мовив Роман, і в його голосі був
відчай.

— Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно
виконано,