З Дніпра на Дунай [Адріан Феофанович Кащенко] (fb2) читать постранично, страница - 3

бистрю, - човен підхопило, мов трісочку, й

понесло попід берегом за водою. Василь не стерявся й почав гребти

дужче, але човен крутився, бився об верби, що росли у воді вздовж

берега, й таки плив за водою.

Через кільки хвилин хлопець зрозумів, що не вправиться з човном, і

зважив, що краще притягтися до берега.

Улучивши хвилину, коли човник пробігав біля верби, Василь

зачепивсь за неї веслом, але це вийшло на лихо: течія вирвала те весло

йому з рук, і він зостався в човні, знесилений і безпорадний... Щодалі

його несло повз берег все дужче, так що верби тільки шмигали в його

перед очима. От уже й Січ зникла з очей, і тільки один золотий хрест

від січової церкви, сяючи понад деревами, показував, де вона лишилася.

Хлопець засмутився й з одчаєм дивився, як його весло несло водою

все далі від човна. На щастя Василеве, його пригоду побачив старий

запорожець Очерет, що рибальчив своїм каюком нижче Січі. Він догнав

Василевого човна, причепив до свого й, піймавши весло, потяг обидва

човни до берега.

- Куди ж оце ти, хлопче, розігнався? - вдався дід до малого. - Чи

не на Чорне море турків воювати?

- У плавню хотів переїхати... - одповів засмучений хлопець.

Розпитавши Василя, хто він, і, довідавшись, що хлопець нудьгує на

Січі без братів, старий запорожець пожалував його й, привівши на Січ

до свого куреня, подарував йому вудку й з того дня почав брати хлопця

з собою на рибальство.

Старий, похилий дід і молодий хлопець мало не щодня виходили

вдосвіта до Підпільної, переїздили човном за річку й там під захистом

верб ловили рибу то з човна на водокрутнях, то з берега на тихій воді,

а часом траплялося, що переходили плавнею на озера й там тягали раків.

Щодалі, цікавий, жвавий хлопець ставав старому січовику все

любішим; що ж до Василя, то він пришився до сивоусого діда, мов до

рідного батька. З ранку до вечора вони разом сиділи над річкою, й під

ті часи Василь чув од Очерета багато дуже цікавих оповідань про давні

події на Запорожжі й на Україні.

Так минуло літо, минула й осінь. Рибальчити було вже не так-то

любо, та й біля січових кабиць тепер стало веселіше, бо до Січі почали

прибувати з походу козаки - хоч поки що тільки поранені й захлялі. Ті

козаки купчилися біля кухарів, щоб підживитись після військових пригод

січовими харчами, й через те біля кабиць щодня можна було почути всякі

військові новини.

Василеві біля кабиць була тепер уже й робота, так що він пробував

там мало не ввесь час. Тут він чув, як оповідачі, виславляючи

лицарство завзятих козаків, висміювали та ганили легкодухих, і це

привчило Василя шанувати хист та завзяття.

Завітали до січових кабиць і кобзарі з України, співаючи

стародавні думи та пісні про великих козацьких ватажків, і малому

хлопцеві так любо та мило було слухати ті співи про славу України, що

серце його мліло в солодких мріях і він не помічав, як минав час.

Два роки велася війна з турками, й два роки Василь жив на Січі,

підростаючи та набуваючи собі від старого Очерета та від життя біля

січових кабиць свідомості й козацької вдачі.

Аж ось війна скінчилася, й одного дня, восени 1774 року, на

січовій башті гукнула гармата, а слідом за нею й друга, й третя... I

ті вибухи голосно розляглися понад річками, відгукнувшись луною в

зелених плавнях.

- Військо йде! Товариство повертається! - загуло по куренях, і

всі, що були в Січі, посунули на окопи.

Побіг до окопів і Василь. Він випередив усіх і метеликом вихопився

на башту.

- Боже, як хороше!..- скрикнув хлопець і занімів на місці.

Зелений степ, що безкраїм килимом слався поза окопами, був укритий

військом, - на обрії тільки мріли червоні жупани та шапки. Далі те

квітчасте поле, мов укрите червоним маком, заколивалося, зібралося

щільніше докупи й наближалося до Січі...

То було комонне Запорозьке Військо. Попереду всіх на білому огирі

красувався козак велетенської постаті. Придивившись до його, Василь

догадався, що то був сам кошовий Калнишевський, бо в його в руці була

блискуча булава, викована з чистого срібла, а позад його двоє козаків

високо держали бунчук та білу військову корогву.

Кошовий наближався вже до січової брами, запорозькі ж комонні

повки простяглись упоперек степу й,