Муссоліні [Алессандро Кампі] (fb2) читать постранично, страница - 2

літературу, зокрема після 1945 року.

Розуміння взаємин між дуче та соціокультурною ідентичністю італійців ускладнюється також через низку інших, проте дуже вагомих факторів: фаталістичність образу Муссоліні, яку виплекали представники основних напрямів національної політичної культури; переконання в тому, що він становив собою досконале втілення італійського характеру – як в добрих, так і в хибних справах; зведення реалій фашизму до особистості його засновника.

Для того щоб з історичною неупередженістю дискутувати на тему Муссоліні, аналізуючи його роль в італійській історії та місце, яке він посідає в уяві італійців, треба звільнитися від купи суперечливих образів, що осіли, розшарувалися та викристалізувалися в надрах нашої колективної пам’яті, вони надто часто і надто довго зумовлювали політичну культуру країни, публіцистику й власне історіографічні дослідження. Це означає – розглянути постать і дії Муссоліні винятково в історико-політичній площині, що ми і зробимо на сторінках цієї книги, адже, за нашим глибоким переконанням, тільки таким шляхом можна досягти належного розуміння його непростого зв’язку з італійською історією. У такій перспективі Муссоліні треба сприймати не як фатум нашої історії, не як утілення звичаїв і глибокої сентиментальності італійців, а радше як спадкоємця та, безумовно, аутентичний прояв політичної культури, ідеологічних традицій та ідеалістичних рухів, що глибоко вкоренилися в нашій національній історії постунітарного періоду на тлі відторгнення цінностей і інструментів ліберальної демократії. Як і багато інших представників цього покоління, він вигартовував свій характер в окопах, у дусі війни; політик-революціонер, піднесений мрією про національну міць і утопічними амбіціями про можливість переробити людей та історію; засновник не тільки фашизму, а й справжньої релігії століття, яка набула власних речників і прихильників навіть за межами національних кордонів. Загалом, надмірний, екзальтований і все ж таки типовий прояв унікальної доби, унікальних почуттів, звичаїв, інтелектуального клімату, іншого (на тлі сьогодення) бачення політики, свободи, людських стосунків і власне життя; головна дійова особа на певному етапі італійської та європейської історії – епоха ця давно минула, проте не пішла з нашого життя, і саме завдяки цій епосі з усіма її вадами та перевагами ми стали тими, ким є зараз.

Примітки

¹ Див. S. Luzzato, Il corpo del duce. Un cadavere tra immaginazione, storia e memoria, Torino, 1998, pp. 225-235.

² До переліку, запропонованому С. Луццато, можна додати торгівлю молодим червоним вином у пляшках з етикетками, на яких з’являється Муссоліні в певних найвідоміших позах. В Італії їх можна знайти скрізь, як і пляшки із зображенням Сталіна, Гітлера та Че: прояви par condicio[3] занадто вульгарної історичної пам’яті.

³ Каталог виставки, організованої комуною Серавецца в липні–жовтні 1997 року, було опубліковано за редакцією G. Di Genova: «L’Uomo della Provvidenza». Iconografia del Duce 1923-1945, Bologna, 1997.

⁴ I. Montanelli, Se gli Alleati avessero catturato Mussolini..., у газеті «Corriere della Sera» від 8 вересня 1999 року.

⁵ G. Ceronetti, Lo scrittore inesistente, Torino, 1999, p. 93.

Частина перша. Міф і антиміф

Міф про Муссоліні

Тлумачення постаті Муссоліні й розуміння його ролі в італійській історії та колективній пам’яті італійців досі ускладнюється через так званий міф про Муссоліні, а конкретніше через те, як неохоче і повільно досліджувався цей міф, зважаючи на численність форм і проявів, на усе розмаїття його політико-культурних та соціально-антропологічних витоків.

Тема дійсно дуже делікатна: вона примушує замислитися над відповідальністю інтелектуальної верстви італійців початку століття за створення та поширення цього міфу, адже в одній з дискусій Аугусто Дель Ноче стверджував, що «міф про Муссоліні як космополітичну історичну постать було збудовано камінець за камінцем інтелектуалами нової італійської культури. [...] Не сам він створив міф про себе: він повірив нам»¹.

Майже двадцять років поспіль дуче в Італії був об’єктом справжнього колективного культу, не позбавленого в певних своїх проявах містичних і релігійних рис. За роки його режиму тисячі італійці уособлювали в ньому образ рятівної влади: фашистські активісти нижчого рангу та «ієрархи», інтелектуали та державні службовці будь-якого рівня, пересічні громадяни та студенти довгий час відчували майже фідеїстичний[4] зв’язок із ним десь на межі між найщирішою відданістю та справжнім поклонінням. Багато хто вважав його живим символом національного визволення, найвищим утіленням держави та батьківщини, політичним і духовним провідником. Були й такі, що, навіть не відчуваючи особливої симпатії ані до фашизму, ані до його засновника, за роки перебування Муссоліні при владі однаково визнавали неординарні, властиві лише йому політичні якості та заслуги.

Можна навести безліч прикладів